Я сам поховаю своїх мертвих [Джеймс Хедлі Чейз] (fb2) читать постранично

Джеймс Гедлі Чейз Я сам поховаю своїх мертвих

Розділ перший

1

Гарі Вінс увійшов до кабінету і швидко зачинив за собою двері, обірвавши гомін, що лунав із сусідньої кімнати. Звідти доносилися хриплий сміх і шаркотіння багатьох ніг: здавалося, що всі намагались перекричати один одного.

— Гамірно, як у зоопарку, правда? І запах такий же.

Гарі пройшов поміж порожніми столами до Лоїс Маршал, яка сиділа за комутатором, та обережно поставив на стіл пляшку шампанського й два келихи.

— Ти все пропустиш. Фу, там хоч сокиру вішай, — він протер обличчя хустинкою. — Містер Інгліш сказав, що ти мусиш випити хоч трохи шампанського.

— Щось нема бажання, дякую, — всміхнулася Лоїс, елегантна симпатична брюнетка двадцяти семи років, із суворим, але стриманим поглядом. — А вони нехай собі розважаються, ти ж не проти?

— Не проти, якщо це не в робочий час, — Вінс уміло зняв із пляшки дротяну обмотку, — або якщо є серйозний привід. Зрештою, ми ж не щодня перемагаємо у боксерському поєдинку.

Корок, вистріливши, пролетів через усю кімнату, шампанське запінилось, і Гарі швидко підставив келих.

— Не щодня — на наше щастя, — сказала Лоїс. — Як думаєш, вони надовго засіли?

— Доки не виженуть. Не випито ще й половини віскі, — він подав дівчині келих і наповнив свій, — за Джо Ратліна, нового чемпіона. Нехай він і далі вкладає суперників на рингу.

— За містера Інгліша, — тихо сказала Лоїс і пригубила шампанське.

Вінс усміхнувся.

— Так, за містера Інгліша, — трохи випивши, Вінс скривився і відставив бокал. — Кисле, краще пити віскі. Слухай, чому ти не даєш Тріксі сидіти на комутаторі? Це ж її робота.

Лоїс знизала елегантними плечима:

— Ти подивися на наш звіринець. Вони знають, що до мене краще не лізти, але Тріксі...

— Та їй подобається, коли хлопці час від часу зачіпаються. Вона думає, що це підкреслює її привабливість. Принаймні ті мавпи більш-менш безпечні. Думаю, Тріксі дасть собі раду.

— Може, й так, але вона ще дитина. Сидіти в офісі до ночі — це не для неї.

— Ти говориш, як стара баба, — Вінс усміхнувся. — Якщо хтось і сидить допізна, то це ти.

Лоїс знову знизала плечима.

— Мені байдуже.

Вінс пильно глянув на дівчину.

— А хлопцеві твоєму байдуже?

— Гарі, яке тобі до цього діло?

Її спокійні карі очі раптом звузилися.

Помітивши це, Вінс змінив тему.

— Ти була з містером Інглішем, коли він починав цю напівлегальну справу, правда?

— Правда. Ми тоді сиділи у маленькому офісі, а друкарську машинку і меблі, якщо той мотлох можна так назвати, взяли напрокат. І дивись, чого досягли! Тринадцять офісів і сорок працівників. Непогано як для п’яти років, чи не так?

— Еге ж, — Вінс запалив сигарету. — У нього нюх на успішні проекти. Цього тижня поєдинок, минулого — цирк, позаминулого — концерт. Що далі?

Лоїс засміялася.

— Він щось знайде, — відповіла дівчина, пильніше глянувши на Гарі, майже тридцятитрьохлітнього широкоплечого чоловіка середнього зросту. Він мав волосся, що стирчало їжаком, вицвілі, постійно напружені очі, красиві рот і підборіддя та прямий вузький ніс. — Ти теж непогано влаштувався...

Вінс кивнув.

— І все завдяки містерові Інглішу. Без жартів. Якби він не дав мені цього шансу, я б і досі протирав штани, працюючи бухгалтером. Знаєш, інколи й не віриться, що я — його заступник. Не можу зрозуміти, якого біса він узагалі взяв мене на роботу.

— У нього нюх на таланти, — усміхнулася Лоїс. — Він же взяв тебе не через твій стиль одягу. Ти вартий своїх грошей.

— Сподіваюся, — Вінс провів рукою по коротко стриженому волоссю і глянув на годинник. Було вже 23:15. — Цей балаган триватиме мінімум до другої, — він випив ще трохи шампанського. — Тобі долити?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Ні, дякую. Містер Інгліш задоволений?

— Еге ж, сама знаєш. Він крутитиметься тут увесь вечір, дивлячись, як інші хлопці напиваються. Бос поводиться так, ніби випадково потрапив на чужу вечірку. Аб Мендельсон намагався підловити його у тихому закутку, але марно.

Лоїс засміялася.

— Він хоче вмовити містера Інгліша профінансувати його жінок-борців.

— Непогана ідея, — мовив Вінс. — Я бачив кілька їхніх поєдинків. Не хотів би бути тренером цих дівчат, але не проти показати їм кілька захватів у партері.

— Ну, то скажи про це містерові Інглішу, і він влаштує тебе на таку роботу.

Задзвонив телефон, і Лоїс підняла слухавку:

— Інгліш Промоушн. Доброго вечора.

Поки секретарка слухала, Вінс спостерігав, як її чорні брови здивовано підіймаються.

— Я зараз покличу його до телефону, лейтенанте, — вона відклала слухавку. — Гарі, скажи містерові Інглішу, що телефонує лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств. Він бажає з ним поговорити.

— Ох уже ця поліція, — скривився Вінс, —