Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.
–
Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.
Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…
–
То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.
–
То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.
А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.
–
З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.
Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.
–
Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.
–
Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.
В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.
Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.
Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.
–
Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.
А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!
І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на
душу…
*
* *
Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.
Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.
Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.
–
А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра
–
Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?
–
Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті
м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо дітей наших.
…Провела з дітьми чоловіка до залізничної станції і побачила, що не лише він один сьогодні вирушив у невідому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мішок зі скарбом (що найдорожче було в хаті), у якому лежала надія, якнайшвидше хотів добитися до тієї Росії, що приманювала хлібом – порятунком, і повернутися до голодних дітей.
Коли батька із іншими чоловіками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнічені, заплакані, до хати:
–
Чи діждемося? Чи не вб’ють його бійці загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозі? Чи доб’ється до хліба? Чи повернеться живим?
Матір щодня гонили на роботу, вона через силу ішла, щоб одержати пайку і принести дітям. Сама ж ледь пересувала ногами.
–
Софійко, завтра підеш на поле зі мною. Боюся, що не донесу вам хліба, бо можу додому не дійти.
До обіду ледве доробили: кожен буряк, навіть і найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обід» Знесилені, голодні, ледве тримаючись на ногах, рушили до підводи із бідоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софійка посадила маму на купі бур’яну, а сама стала в чергу за «обідом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми – жди!». Та вона стерпіла образи, взяла пайку і принесла матері: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крізь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потішити, після обіду дістала з-під рукава скибочку хліба:
–
Це Павликові, мамо, він зрадіє.
–
А ти ж, доню, що, сама хліба не їла? – кволо обізвалася Олександра.
–
Я юшку виїла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, – відповіла дочка. І як мрію, що носила останні тижні, повіла неньці: «А там і тато скоро приїде з хлібом. К
ажуть, з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько… Мати лише гірко усміхнулася:
–
Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?
Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з
Последние комментарии
18 часов 51 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 21 часов назад