Вогонь і крига [Ерін Гантер] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (87) »
Ерін Гантер Вогонь і крига
Пролог
Помаранчеві язики полум’я танцювали у холодному повітрі, жбурляючи жмутки іскор у нічне небо. Сяйво вогню відблискувало на скошеному пустищі, підсвічуючи посеред нього обриси Двоногів. Пара білих вогнів зблиснула віддалік, звіщаючи про наближення потвори. Наповнивши повітря кислим димом, вона з ревом промчала Громошляхом, який ген здіймався до небес. Межею пустища просувався кіт, його очі поблискували в тіні. Він спершу нашорошив гострі вушка, а тоді одразу ж прищулив їх, почувши шум. За ним вервечкою йшли інші коти. Вони низько поопускали хвости і принюхувалися до згірклого повітря, скрививши губи. — А що, коли Двонога нас побачать? — прошипів один із них. Великий кіт, у бурштинових очицях якого відбивалась вогняна заграва, відповів: — Не побачать. Вночі вони бачать погано. Він і далі йшов уперед, вогонь освітив чорно-біле хутро на його могутніх плечах. Лідер тримав хвоста трубою, підбадьорюючи свій Клан[1]. Проте, інші коти, тремтячи, припадали до землі. Це було дивне місце. Шум потвор не вгавав у їхніх вушках, а кислотний запах терзав ніздрі. — Високозорий? — сіра королева неспокійно змахнула хвостом. — Чому ми прийшли сюди? Чорно-білий кіт повернувся до кицьки: — Нас виганяли звідусіль, де ми намагалися осісти, Попеляста. Можливо, хоч тут ми зможемо мирно влаштуватися, — нявкнув він. — Мир? Тут? — не вірячи своїм вухам, перепитала Попеляста. Вона підтягнула своїх кошенят до себе і заховала їх під животом. — Серед вогню і потвор? Мої кошенята не будуть у безпеці! — Ми і вдома не були в безпеці, — нявкнув інший голос. Чорний кіт вийшов наперед, важко припадаючи на вивихнуту лапу. Він витримав бурштиновий погляд Високозорого і провадив далі: — Ми не можемо захистити кошенят від Тіньового Клану. Навіть у нашому власному таборі! Деякі коти голосно закричали, згадавши жахливу битву, яка вигнала їх із власного дому на височині на край лісу. Молодий новак скрикнув: — Зорелом і його вояки можуть і досі нас переслідувати! Цей крик насторожив одного з Двоногів, що сиділи біля вогню. Він нетвердо підвівся і втупився в темряву. Нараз усі коти затихли і припали нижче до землі; навіть Високозорий опустив хвоста. Двоніг загорлав у темряву і жбурнув щось у їхньому напрямку. Снаряд пролетів над головами котів і вибухнув хмарою гострих, як терня, уламків на Громошляху позаду них. Попеляста смикнулася, коли один з уламків роздряпав їй плече, але не порушила тишу, згорнувшись довкола своїх переляканих кошенят. — Усі вниз, — прошипів Високозорий. Двоніг біля вогню плюнув на землю, а тоді знову всівся. Коти вичекали ще трохи, перш ніж Високозорий знову підвівся. Попеляста також підвелася, скривившись від болю у своєму плечі. — Високозорий, не думаю, що тут ми будемо в безпеці. І що нам їсти? Я не відчуваю здобичі. Високозорий витягнув шию і лагідно притулився мордочкою до її голови. — Я знаю, що ти голодна, — нявкнув він. — І все ж тут безпечніше, ніж у наших старих угіддях чи на полях і в лісах Двоногів. Глянь на це місце! Навіть Тіньовий Клан не переслідуватиме нас тут. Високозорий повернувся до чорного кота з вивихнутою ногою. — Мертвоноже, — наказав він, — візьми Одновуса і пошукайте вдвох щось поїсти. Де Двоноги, там мусять бути і щури. — Щури? — зневажливо кинула Попеляста, коли Мертвоніг зі ще одним бурим котом пішли геть. — Вони ж не кращі за вороняче їдло! — Цить! — зашипіла плямиста кицька позаду неї. — Пацючатина краща за голодну смерть! Попеляста насупилася і, схиливши голову, лизнула своє кошеня поміж вух. — Нам треба знайти собі нову оселю, Попеляста, — уже лагідніше провадила плямиста. — Але передовсім Ранньоквітці слід відпочити і поїсти. Скоро народяться кошенята, вона має бути сильна. Худі тіні Мертвонога і Одновуса швидко виринули з темряви. — Ти мав рацію, Високозорий, — озвався Мертвоніг. — Тут повсюди запахи щурів, а ще, гадаю, я знайшов місце, де ми зможемо зупинитися. — Покажи, — наказав Високозорий, закликаючи решту Клану помахом свого хвоста. Коти обережно рушили через пустище вслід за Мертвоногом. Він вів їх у напрямку Громошляху, що все піднімався вверх. — Тут, — нявкнув Мертвоніг, зупиняючись біля круглої діри десь зо два коти заввишки. Чорний тунель спускався вниз під землю. Туди безперервно збігав маленький струмочок. — Свіжа вода, — додав Мертвоніг. — Ми можемо її пити. — А ще цілими днями мати мокрі лапи! — поскаржилася Попеляста. — Я був усередині, — пояснив їй чорний кіт. — Там є трохи місця побіч струмка.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (87) »
Последние комментарии
1 день 4 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 18 часов назад