Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать постранично, страница - 96

було що. І нас не було ціле літо, та й батько ж їздив у відрядження. Наросло. Тож, поки не встав малий, я вирішив зробити бодай одну добру справу. Знав, що на столі в кухні на мене чекає список нарядів, тож усе одно доведеться. Коли засипав їм великий оберемок, мій малий із хати ще не виходив. Ну, хай спить.

Поки я рвав траву, геть спітнів — сонце палило, як у липні. Пішов до річки скупатися. Калітку відчинив зовсім тихенько, щоб Юрка не збудити. Щоправда, коли я виходив, Тобік улаштував таке скавуління і такий брязкіт ланцюгом, що я не витримав. Повернувся до нього, відв’язав ланцюг і повів собаку на берег. Ну, спочатку він мене повів: то до Чорнозубів під вікна, до їхнього бузку, то просто через дорогу до комунального. Усе обнюхав, відмітився і потяг мене у протилежному напрямку: до криниці, до поляни. На це я погодитися не міг, але, поки тягнув його, ледве втримуючи в руках брудний ланцюг, на протилежному кінці вулиці з’явилася самотня людська постать.

Санька. Він побачив мене й уже зробив крок, аби повернутися додому, а тоді постояв, подумав і рушив мені назустріч. На радість Тобікові. Бо стояти і чекати на Саньку я не міг — це було б необачно. Мені конче необхідно було з ним (тобто із Санькою, а не з Тобіком) побалакати, а він знову міг передумати і повернутися.

Я намагався йти повільно, проте Тобік так мене тягнув, загрібаючи лапами, що збив цілу хмару пилу, який невблаганно осідав на моє мокре тіло. Довелося пришвидшитися.

— Куди це ти його ведеш? — замість поздоровкатися, спитав Санька, коли ми нарешті зустрілися.

— Купати.

— Куди купати?

— Та нікуди. Хотів вести просто на берег, а він тебе побачив і потягнув мене назустріч.

— Молодець! — сказав Санька і простягнув до Тобіка руку.

Це він даремно зробив, бо собака зрадів і застрибнув йому лапами на плечі, мало не збивши з ніг. Санька, звісно, встояв, але на його вигорілій майці з’явились огидного вигляду сліди від кігтів. Добре, хоч не порвав майки!

— Доведеться й тобі купатися, — сказав я майже радісно.

— Ну, пішли, — без будь-якої радості погодився він.

На березі, доки Санька роззувався і знімав штани, я завів Тобіка в річку. Якщо ви думаєте, що це просте діло, то помиляєтеся. Собака так тягнув мене на глибину, що я вже попрощався зі своїми ногами. Бо як заходиш у воду сам, то ставиш ноги обережно, спершу обмацуючи ними дно, щоб не наскочити зопалу на якесь скло, каміння чи просто на колонію мідій. А коли тебе щосили тягнуть… Ну, тепер ви зрозуміли. Та мені пощастило. Ні на що не наступив.

Санька стояв на березі віддалік і не заходив у воду, чекаючи, коли Тобік вийде, обтруситься, а потім — поки я його прив’яжу до металевого кільця на велетенській дерев’яній колоді, геть вибіленій водою та сонцем. То були рештки старого наплавного мосту. Хтось дуже завбачливо одну з тих колод притягнув аж сюди, до нас. І посидіти є на чому, й от собаку є до чого припнути.

Тобік рвався з ланцюга, намагався потягнути за собою колоду, та марно: вона така важенна, що навіть йому зрушити її не під силу. Тоді він почав обзивати нас останніми собачими словами, й тільки, коли ми відійшли вже на добрі півсотні кроків у воду, передумав, перескочив через колоду туди, де був затінок, заліг там і замовк.

Ми мовчки повільно йшли вглиб. Збоку це, напевно, виглядало як якась урочиста хода. Мов у церкві. Та насправді заходити в нашу річку швидко — дуже небезпечно. Тому ніхто ніколи так далеко і не йде. Зазвичай зайшов по пояс — а тоді вже пірнаєш і далі пливеш. Але цього разу в нас усе було справді якось ненормально. Я вже давно пірнув би і поплив. Але щось мене стримувало. Ніби не міг його самого залишити. Тобто Саньку, який на півголови вищий за мене! От якби він пірнув, а потім поплив, то я вже за ним — точно. А першим пірнути чомусь не міг. Може, й він так?

Так і стояли, аж поки я спитав:

— То як ти з’їздив? Знайшов батьків?

— Знайшов, — сказав Санька хрипко й відвернувся.

І несподівано пірнув під воду. Його не було довго, а потім він з’явився на безумній відстані від мене. Я теж пірнув і поплив під водою до нього. Ну, так далеко я, звичайно, підпірнути не міг. Коли випірнув, до Саньки ще лишалося метрів вісім. Він витирав воду з обличчя й розчісував пальцями своє темне волосся. От дивно. В усіх дітей улітку волосся вигорає, де в кого стає навіть зовсім біле. А в Саньки — ніколи. Так темноволосим і лишається цілий рік.

— То як вони?

Я б і не був такий наполегливий, якби не бачив, що він сам хоче розповісти. А крім мене, йому ж нікому. Кому він іще може розказати?

— Та… Так собі. Мати весь час плакала…

— Чого ж ти повернувся? — спитав я, коли зрозумів, що далі він не знає, про що розповідати.

— Вигнали… Батько вигнав.

Я отетерів!

— Як? За що?

Він знову пірнув. А коли з’явився з-під води, вже її з обличчя не стирав. Вона текла з волосся по щоках, і не зрозуміло було: вода то річкова чи сльози.

Потрохи, потрохи я з нього вичавив якусь божевільну історію. І досі не знаю, вірити їй чи