Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать постранично, страница - 97

ні. З Санькою завжди так. От живе людина, живе, ходить до школи, ще кудись, і нічого з нею не трапляється. Ну, тобто нічого надзвичайного. А Санька… Ніби притягує до себе всі мислимі та немислимі нещастя. Може, в них під домом іще одне одоробло живе?

Утім, брехати Санька не вміє. Розповідати — також. От лише… Ви ж його не знаєте так, як я. І повірити в усе це вам буде значно важче, ніж мені. Тому я краще розповім так, як воно було. Просто свої запитання, які я ставив обережно, ніби ноги на непевне дно під собою, і його відповіді. А ви вже самі міркуйте, що тут правда, а що — неправда.

— А де вони живуть?

— Ну, в хаті такій, мазаній. Одна кімнатка всього — крихітна.

— Тобто тобі там жити ніде було?

— Чого? Було. На полу спав. Тільки там пол — земляний. Дошками, як у нас, не застелений. Ну, не холодно все одно.

— А вони справді воювали проти радянської влади?

— Нє. Не воювали.

— А за що ж тоді?..

— До них якось прийшли з лісу хлопці… Уночі… Попросили поїсти — вони їх нагодували…

— Та не могли ж за це…

— Вони перевдягнені були.

— Хто?

— Ну, ті, з лісу…

— У кого перевдягнені?

— Ну, в кого… У тих, із лісу…

— Санько, та поясни ти по-людськи!

— Ну, прийшли, як хлопці з лісу. А самі були перевдягнені наші.

— І?

— І вранці заарештували. За те, що нагодували.

— Ти шо, псіх?

— Так мама розповідала. Ну, та мама — Соломія.

— А чому вони тебе не взяли із собою?

— Вони взяли… Мене на вокзалі забрали.

— Хто?

— Ну, хто! Наші… У дитбудинок віддали.

— А як вони потім тебе знайшли?

— Не сказали. Мама казала… Ну, Соломія… Що мені цього краще не знати.

— А чого вони тебе вигнали?

— Бо я не такий. Вони хотіли, щоб я іншим був.

— Яким?

— Таким, як вони.

— Ну, щоб не щитав наших нашими.

— Ну, а як то було? Що сказали?

— Ну… Я їм сказав, що наші у відкритий космос вийшли… Леонов… А батько… їдь, каже, до свого дому. Так усім краще буде. Бо… Ну, не договорив. Ти, каже, «Гайдамаків» читав?

Може, я й більше з нього витягнув би. Та ці «Гайдамаки» мене просто добили. От усе, що він розповідав, виглядало ніби з фантастики. Ніби людей навмисне під гіпнозом навчили казати все навиворіт. Як у «Джельсоміно» Родарі. І вони потім самі починають вірити в те, що кажуть. Розумієте? От їм хтось розказав під гіпнозом, що у батьків дитину забрали на вокзалі й віддали в дитбудинок, — і вони вже вірять, що так і було. Чи що прийшли якісь перевдягнені хлопці, ти їх нагодував, а вони тебе за це — в заслання. Й от вони все це Санькові розповідали, і їм байдуже, чи повірить він. От уявляєте? Вони розповідають абсолютні нісенітниці. Таке розповідають, якого взагалі не може бути — особливо в нашій країні. І їм до лампочки, що їхній син у це не може повірити. Тобто взагалі не може! Не тільки їхній син. НІХТО!

І Санька такого навіть придумати не зміг би. Навіть я такого не зміг би вигадати! Розумієте? Можете мені не вірити, але я розповів вам так, як було. Ну, а «Гайдамаки»…

Я пірнув, поплавав, повернувся, а він стояв і не ворушився.

— А ти читав «Гайдамаків»? — спитав я.

— Ні, — сказав він, помовчавши. — І читать не збираюся.

Може, і збрехав. Бо як не прочитати? Особливо після того, як тебе рідні батьки з дому вигнали! А може, і справді не прочитав. Тут я не знаю, чому вірити.

Але ж я читав! І це вже в голові у мене не вкладається. Ніяк. Я і в Шевченка цей епізод ненавиджу. Він у Шевченка найгірший із усіх. А щоб у житті справжній батько сказав таке справжньому синові!..

Я після того вже не міг Саньку ні про що питати. Мені голос ніби відібрало. Тож усі запитання, які я мав йому ще поставити, просто вилетіли з голови. Може, колись, іншим разом… Тепер я не міг. Просто не міг дивитися йому в очі. Бо тоді він точно кинеться читати «Гайдамаків».

Припнувши Тобіка, я пішов на город подивитися, як там із травою в курей. І що ви думаєте? Вони все зжерли — жодної стеблинки не лишили. Довелося знову пертися на город. Такого безтрав’я, яке за двадцять хвилин на ньому настало, наш город, по-моєму, ще ніколи не переживав.

Я ввімкнув насос, обмив ноги і руки й подався будити малого. Та його в хаті не виявилося! Ні в нашому ліжку, ні в ліжку батьків!

Тут я згадав, що, коли повернувся з річки, до хати не зазирав. І мені стало млосно. Знову навалилося все-все… Я вийшов на ґанок, сів на сходинку й аж заточився від усього, що на мене напало за ці півдоби, які ми вже вдома. Де його шукати? Я не мав жодної ідеї. Тобік поскиглив, подзвенів ланцюгом, а тоді, видно, мій настрій передався йому. Він ліг так близько до мене, як дозволяв йому ланцюг, і завмер, дивлячись на хазяїна такими сумними очима, якими може дивитися тільки собака.

Й от тоді я почув дивні, хоч і знайомі, звуки, які долинали з-за наших воріт. Тобто нічого дивного в них не було. Звичайні собі звуки, якщо почуєш їх із городу. А от із вулиці!.. Я підхопився, до всерачки перелякавши Тобіка, і вискочив за калітку.

Мій малий завзято махав лопатою під Агентовими