Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать постранично, страница - 3

кілька хвилин Юрка повернувся й доповів:

— Апостол правди і науки!

— Треба йти, — сказав Толя.

— Та ще рано, — заперечив Коля.

— Ні, треба йти, — погодився з ним старший із близнюків, Женька. — Після Шевченка тьотя Надя завжди забирає дядю Васю додому.

Дівчата слухняно підвелись і рушили до нашої Лікарняної вулиці, а хлопці залишилися гасити багаття. Наздогнали ми дівчат уже аж біля Станкевичів, де вони стояли, спершись на обцементовану криницю, й чекали на нас.

— Добре загасили? — дорослим голосом запитала Женя. — Бо як займеться суха трава, то і Плиси погорять!

— Не бойсь, — весело відповів її брат Женька. — Не займеться вже.

До Станкевичів було ще дві хати, але й біля криниці ми почули вереск тьоті Раї та дружний вибух реготу. Компанія розходилася, хоч їй і не хотілося. Ну, ясно! Іскрам теж не хочеться відриватися від язиків вогнища. Але ж мусять!

Ми з Юрком мерщій чкурнули додому. Там хутко ввімкнули світло й телевізор і майже встигли дослухати «Нічну серенаду», якою закінчувалася вечірня програма.

Санька залишив нас іще на поляні. Він нишком прокрався вздовж своєї хати до берега й підібрався до задньої хвіртки. Там сів на лавочку і задивився на річку. Та й було на що! Річка у нас широченна — майже три кілометри до лівого берега. Ніч була тиха, і пронизливі доріжки від ліхтарів на тому березі тяглись аж до самих човнів, припнутих до вбитих у дно залізних стовпчиків.

Щоправда, в одному місці промені переривалися, тож Санька, придивившись, упізнав, що то Агент розставляє чи то раколовки, чи то перемети. Сплутати його човен із чиїмось іншим неможливо. То більше Саньці, який усі човни на березі знав наче свої п’ять пальців. Агентів човен радше нагадував шлюпку, ніж звичайний рибальський: заокруглені опущені посередині борти, широкі лавки, високі уключили.

Та й дурацьке сомбреро Агента — це неабищо. Санька добре запам’ятав місце, де Агент розставляв снасті, й пішов додому.

Коли стиха відчинив двері, все всередині захололо. У коридорі світилося, батько не спав — сидів перед телевізором. Ускочив!

Що ж тепер буде! Може, й не помітив би, та тут заграла «Нічна серенада».

— Де був? — ледве чутно, щоб не будити мами, спитав батько.

— На березі.

— Що ти там робив?

— Дивився, як дядько Ігор перемети ставить.

— Де? — батько обернувся до Санька.

— Та отут, прямо проти нашої хати.

Батько помовчав, поки Санька роззувався.

— А він тебе бачив?

— Та, наверно, ні. Я на нашій лавці сидів, а за спиною — забор…

— Давно ти там сидів? — і хлопець зрозумів, що батько туди виходив, на берег.

— Та ні… Спочатку сидів на лавці, потім побродив по берегу, а як повертався додому, побачив, що хтось гребе вздовж берега, то піднявся до нас і сидів там дивився.

— Їсти хочеш?

— Ага.

Минулось. Агент урятував.

А наші пригоди на тому не скінчилися.

Батько не догуляв. Не вибалакався. І, знайшовши нових слухачів: мене та Юрка, — завівся нас виховувать. Мама була набурмосена, за щось на батька ображена, сподіватися, що нас захистить, — марна річ.

— Юрку! Ти понімаєш, як важливо читати книжки? — батько поставив стільця посеред кімнати і приготувався до довгої розмови.

— Ага.

— Ти понімаєш, як важливо вчити вірші?

— Ага.

— Ти не «ага»! Ти он дивись на Вову. От спитай його — хоч Шевченка, хоч Маяковського.

Це було несподівано. Здебільшого нетверезі педагогічні вправи діставалися мені. А тут щось батька повело на малого. Юрка не розгубився. Він пильно на мене подивився і попросив:

— Вов, давай сходимо надвір.

Я не зразу збагнув його задум, тож не встиг відповісти, як батько знову вклинився:

— Невже ти сам боїшся? Тобі ж уже вісім років. Вісім! Ти понімаєш, як це багато?

— Ага. Вов, ну пожалуста!..

— Гаразд, ходімо, — до мене нарешті дійшло.

Ми вийшли на ґанок, але малий потягнув мене за руку на город.

— Він нас зараз дожене, — пояснив він.

Що ж, тут заперечити нічого. В чому в чому, а у психології батьків Юрка розбирався від народження.

— Малий, ти знаєш, що таке психологія? — спитав я, йдучи за ним на город.

— Якась наука, — відповів він недбало. — А що?

— Та нічого. Ти справді надвір хочеш?

— Ага.

— Ми ж тільки-тільки багаття гасили.

— Ну то й що? А тепер знову хочу.

Проте, коли ми підійшли до надвору, Юрко несподівано сказав:

— Іди ти перший. Я тут постою.

— Та ти йди. Ти ж так хотів.

— Нічого, я підожду.

Отак він мене змусив сходити до туалету, хоч я сьогодні вже й не збирався. А коли пішов він, я не став його чекати, а повільно рушив до хати. Потім іще постояв на ґанку. Та малого все не було. Знаючи, як він боїться темряви, я повернувся до надвору. Звісно, на городі темно, хоч і світять зірки. Та що з них — з тих зірок! Якби ще й місяць був на небі…

Двері туалету було відчинено. Я підійшов і зазирнув досередини. Малого там не виявилося.

— Ти де, малий? — спитав я неголосно.

— Я тут. Вона ще на