Спокута [Ієн Мак'юен] (fb2) читать онлайн

Ієн Мак'юен Спокута

— Люба міс Морланд, поміркуйте як слід про страшний характер підозр, якими ви завиграшки бавитеся. Хіба можете ви про таке судити? Не забувайте, в якій країні й за якої доби ми живемо. Не забувайте, що ми — англійці, ми — християни. Порадьтеся з вашим сумлінням, з вашим тверезим глуздом, з вашими спостереженнями за тим, що відбувається навколо. Хіба наше виховання готує нас до таких бузувірстві Невже наші закони потурають цьому? Хіба може таке бути вчинено без відома, під покровом таємниці, у нашій країні, де настільки розвинуті громадське і літературне життя, де в кожному окрузі будь-хто оточений добровільними підглядниками і де завдяки дорогам і газетам усе на видноті? Люба міс Морланд, як ви дозволили полонити себе таким ідеям?

Вони дійшли до кінця галереї, і героїня зі сльозами сорому втекла до себе в кімнату.

Джейн Остін, «Нортенгерське абатство»

Частина перша

Один

П'єса (для якої Брайоні робила афіші, програмки і квитки, виготовляла касу з ширми, покладеної набік, і обклеювала коробку для грошей червоним креповим папером) була написана нею за два дні в буремному пориві натхнення, унаслідок чого авторка пропустила сніданок і ленч. Коли приготування завершилися, їй не стало роботи — лишилося хіба що споглядати своє творіння й дочекатися приїзду її кузенів з далекої півночі. Лишається тільки день на репетицію, доки не прибув брат. Подекуди жаска, подекуди навдивовижу сумна, п'єса розповідала сердечну історію, про що й віщав римований пролог,— і, за сюжетом, таке кохання, на якому не можна збудувати хатнього вогнища, таке почуття, що не мало й дрібки тверезого глузду, таврувалось як приречене. Героїня, Арабелла, нестямно й жагуче закохана у неправедного графа-чужоземця, за свою нерозсудливість несе Божу кару, заразившись на холеру під час шаленої втечі з нареченим до приморського міста. Покинута майже всіма, прикута до ліжка на горищі, вона виявляє почуття гумору. Фортуна подає їй новий шанс — у подобі злиденного лікаря, а насправді принца, чиє покликання — зцілювати страдних. Зцілена ним, Арабелла тепер робить розважливий вибір і нагороджується примиренням із сім'єю та весіллям з принцом-лікарем «у сонячний весняний день».

Сім сторінок «Випробовувань Арабелли» місіс Талліс читала у себе в спальні, за туалетним столиком, з рукою авторки на плечах. Брайоні вивчала материне обличчя — кожен порух, кожен вияв емоцій,— і Емілі Талліс вимушено то виявляла тривогу, то весело пирхала, а врешті-решт обдарувала дочку вдячною усмішкою і мудрими схвальними кивками. Мати обійняла доньку, усадовила собі на коліна — ах, це гаряче гладеньке тільце вона пам'ятала з самого народження, і це відчуття ще й досі не зовсім її полишило,— і прошепотіла дочці у туго закручену мушельку вушка, що п'єса «колосальна», а далі миттєво погодилася, що це слово можна зачитувати на плакаті, який висітиме біля каси.

Брайоні навряд чи це усвідомлювала, але то було найвище досягнення її п'єси. Ніщо інше не могло зрівнятися з цим задоволенням — далі були тільки мрії та розчарування. У літніх сутінках, коли гасили світло, вона пірнала у насолоду мороку під балдахіном, а серце вистукувало сліпучі, дражливі фантазії, кожна з яких була п'єскою, і в кожній з них був Леон. В одній такій п'єсі його широке добродушне обличчя кривилося від горя, коли Арабелла відчувала самотність і відчай. У другій він тримав у руці коктейль, розважаючись у якомусь модному зеленому затишку, і можна було підслухати, як він вихвалявся друзям: мовляв, моя найменша сестриця Брайоні Талліс — письменниця, ви точно про неї чули. А в третій він від радості трусив кулаком, щойно у фіналі падала завіса, хоча насправді ніякої завіси не було. Її п'єса була не для кузенів, а саме для її брата, щоб відсвяткувати його приїзд, викликати його захват і відволікти від легковажної черги супутниць, у яких шиї з намистом, а голови зі свистом, і явити взірець такої бездоганної дружини, яка змусила б його повернутися до села й люб'язно запросити Брайоні бути подружкою нареченої на весіллі.

Вона належала до числа тих дітей, які одержимі бажанням отримати цілий світ просто так, задарма. У той час як кімната її старшої сестри являла собою справжнісінький безлад з розгорнутих книжок, розкиданого одягу, неприбраної постелі, повних попільничок, кімнатка Брайоні була храмом, де мешкав дух стриманості: іграшкова модель ферми на підвіконні містила звичайних тварин, але вся худоба дивилася в один бік — у бік своєї господині,— мовби готуючись заспівати на її честь,— і навіть курей ретельно загнали до курника. Власне, кімната Брайоні була єдиною охайною на весь горішній поверх у будинку. Її виструнчені ляльки в багатокімнатному іграшковому особняку немов отримали суворий наказ — не прихилятися до стін; на туалетному столику вишикувалися різноманітні крихітні фігурки: ковбої, водолази, людиноподібні миші, ніби то армія, що чекає на команду.

Смак до мініатюри являв собою один з елементів упорядкованого духу. А ще існувала пристрасть до таємниць: у дорогому лакованому секретері шухлядка відмикалася, тільки якщо натиснути в потрібному місці на з'єднання «ластівчин хвіст» — й ось там виявлявся хазяйчин щоденник, який замикався на замочок, і зошит, помережаний її власним тайнописом. В іграшковому сейфі (код — шість секретних цифр) вона зберігала листи і листівки. А під ліжком, під мостиною, яка піднімалася, була й стара олов'яна скарбничка. У цій скриньці зберігалися скарби, яким уже налічувалося чотири роки — з її дев'ятого дня народження, коли вона почала колекціонувати: жолуді-двійнята, справжні мутанти; золото-обманка (пірит), куплене на веселій виставці — як артефакт задля викликання дощу; білячий череп, легенький як листочок.

Але таємні шухлядки, замкнені щоденники та криптографічні системи не могли приховати від самої Брайоні простої істини: у неї не було жодних секретів. Її прагнення гармонійного, упорядкованого світу позбавило дівчину можливості зробити необережний вчинок. Хаос і руйнація були занадто безладними як на її смак, і дівоче серце не могло очерствіти. Її впливовий статус єдиної малої дитини в родині, а також відносна ізоляція будинку Таллісів тримали її, принаймні під час літніх канікул, подалі від дівочих інтриг з подружками. В її житті не було як нічого цікавого, так і жодного прихованого ганебного вчинку; ніхто не знав про білячий череп під її ліжком, але ж ніхто й не хотів знати. Нічого з цього вона не вважала горем, яке роз'ятрює душу,— точніше, воно стало так сприйматися постфактум, коли рішення вже було знайдено.

У віці одинадцяти років вона написала своє перше оповідання — Дурну спробу, наслідування півдюжини казок, немічний виріб, з браком — як вона зрозуміла — того життєвого знання світових перипетій, що і є запорукою читацької пошани. Але й ця перша незграбна спроба показала їй, що саме уява — джерело таємниці: щойно авторка почала розповідь — ніхто не може сказати, що буде далі. Слова були надто претензійними, надто туманними, надто разючими, надто невизначеними, щоб дати комусь уявлення про те, що буде. Хоча, виписуючи вирази на кшталт «вона сказала», «а потім», Брайоні аж сама скривилася, почуваючись безглуздо: звідки їй знати емоції вигаданого створіння? Самовикриття було неминуче, коли вона описувала слабкість героя; читач був просто зобов'язаний припустити, що вона описує себе. Яку іншу владу вона має? Лише коли оповідь була завершена, усі долі визначені, а всі сюжетні лінії запечатані навіки і всі вузлики зав'язані, так що цей твір міг нагадувати — принаймні завдяки цим ознакам — будь-яку іншу готову історію,— авторка змогла відчувати себе невразливою й готовою для того, щоб прокрутити дірочки на берегах, переплести зшиток мотузочкою на бантик, намалювати обкладинку фарбами або олівцями й показати цей витвір матері чи батьку, коли той був удома.

Її зусилля одержали підтримку. Ці спроби дійсно віталися, коли в родині Таллісів почали розуміти, що їхня дитина має дивний дар думки і слова. Вона провела довгі пообідні години, порпаючись у словниках і довідниках, вишукуючи конструкції, які, може, і були безпорадними, але так нав'язливо приваблювали: монети, сховані злодієм у кишені, були «езотеричними», злочинець, схоплений на угоні автомобілів, ридав від «самобичувального сорому», героїня на своєму чистокровному огирі здійснювала вночі «блискавичну ескападу», а невдоволений король хмурив «ієрогліфи» брів. Брайоні заохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці, й батьків і старшу сестру дивувало, коли вони чули, що їхнє тихе дівчатко так сміливо декламує, невгамовно жестикулюючи вільною рукою, піднімаючи брови, озвучуючи голоси героїв і на кілька секунд відриваючись од сторінки, щоб стежити за враженнями родини, безкомпромісно вимагаючи від кревних невідступної уваги, виспівуючи власний твір як закликання.

Та навіть без їхньої уваги, похвал і виявленого задоволення Брайоні не можна було відтягнути від аркуша паперу. У будь-якому разі, вона відкрила, як і багато письменників до неї, що не завжди визнання сприяє. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався трохи перебільшеним, з відтінком поблажливості, можливо, і дуже нав'язливим; старша сестра хотіла розмістити всі оправлені в палітурки оповідання Брайоні в один каталог і розташувати на бібліотечних полицях, між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це й було жартом, Брайоні ігнорувала такі випади. Вона вже знайшла свою стежку та знаходила насолоду на інших рівнях: писання оповідань було не тільки таємницею, але й приваблювало можливістю мініатюризації. Цілий світ можна створити на п'ятьох сторінках — і це набагато приємніше, ніж іграшкова ферма. Дитинство розпещеного принца можна ввібгати у півсторінки, утечу в місячному сяйві через сонні села — висловити однією ритмічною виразною фразою, закоханість узагалі можна описати одним словом — «миттєва». Сторінки нещодавно завершеної розповіді, здавалося, вібрували у неї в руці всім життям, що вони містили. Її пристрасть до чистоти й ладу теж задовольнилася, оскільки непокірний світ можна було приборкати просто так. Криза в житті героїні супроводжувалася градом, бурею і громом, тоді як весілля було, як правило, благословенне ясним сонячним днем і свіжим морським бризом. Любов до порядку виливалася у принципи справедливості, а смерть і шлюб підтримували родинний лад у маєтку: перше було винятково для морально сумнівних персонажів, друге — винагорода позитивним, що зволікала до останньої сторінки.

П'єса, яку Брайоні написала на честь приїзду Леона додому, була її першим екскурсом у драматургію, і Брайоні досить легко знайшла місточок. Для неї це виявилося полегшенням — припинити виписувати нескінченні «вона сказала», або змальовувати погоду, або провесну, або обличчя героїні — красу, яка, як виявила Брайоні, дарує мало розмаїття. З іншого боку, потворність має безліч варіацій. Усесвіт зводився до однієї фрази, і в цьому панував лад — справжній, майже бездушний,— і щоб це компенсувати, надати вислову хоч якогось виразу, наприкінці кожного речення неодмінно стояв знак оклику. «Випробовування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторка знала цей термін. Очікувалося, що п'єса викликатиме не сміх, а жах, давати полегшення й урок — саме в такій послідовності,— тож невинне затоплення, з яким Брайоні готувала свій проект (афішу, квитки, касу), було особливо вразливим до неуспіху. Вона легко могла привітати Леона черговим оповіданням, але звістка про те, що приїжджають кузени з півночі, примусила Брайоні з наскоку опанувати нову форму.

Ця п'ятнадцятирічна Лола і ці дев'ятирічні близнята, Джексон і П'єро, були біженцями, які вдома зазнали громадянської війни, але для Брайоні те не мало значення. Вона чула, як її мати критикувала імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, і журилася через трьох бідолашних дітей, і засуджувала свого лагідно-безвільного шваґра Сесіла, який надто любив ухилятися від розв'язання проблем і заради власного спокою втік до оксфордського Коледжу всіх душ. Брайоні слухала, як мати з сестрою аналізують останні перипетії і неприємні зміни, слухала звинувачення і контратаки й усвідомлювала, що візит кузенів буде на невизначений термін і може затягнутися. Вона чула, як казали, що в будинку можуть легко розміститися ще троє дітей і що юні Квінсі хай живуть тут, скільки хочуть, за умови, що батьки, які їх часто відвідуватимуть, триматимуть свої чвари при собі й не сваритимуться з Таллісами. Дві кімнати поряд зі спальнею Брайоні чисто вимели, повісили там нові штори й поставили меблі, винесені з інших помешкань будинку. Звісно, Брайоні й сама взяла б участь у цій підготовці, але це збіглося з її дводенним нападом натхнення й початком ремонту фасаду. Вона неясно розуміла, що розлучення — це боляче, проте не розглядала його як предмет, гідний уваги. Це була буденна річ, якої не скасувати,— отже, вона неможлива для оповідача, бо належить царству розладу. Шлюб — а точніше, весілля — це данина порядку, винагорода за чесноти, це веселощі й бенкет, це запаморочлива обітниця довічного союзу. Гарне весілля — перший крок до немислимого: сексуального блаженства. У сільських церквах і соборах великого міста, на очах усієї громади, схвалені родиною і друзями, її героїні та герої досягали своєї цнотливої вершини й не вимагали продовження.

Якби розлучення являло собою підступний антипод усього цього, його легко було б кинути на другу шальку терезів, поряд зі зрадою, хворобою, злочином, насильством і брехнею. Натомість воно було непривабливою машкарою нудної плутанини й нескінченних суперечок. Як питання переозброєння Абіссінії чи садівництва, це просто не було предметом думок Брайоні, й коли в суботу, після довгого очікування, дівчинка нарешті почула стукіт коліс на жорстві під вікном своєї спальні, схопила свої аркуші й майнула вниз по сходах, а потім через коридор, і вийшла на сліпуче полудневе світло, це було виявом не стільки бездушності, скільки вузькоспеціалізованих амбіцій мисткині, що змусили її кричати до очманілих юних гостей, які разом зі своїм багажем потрапили у пастку:

— У мене всі ваші ролі виписані. Завтра перша вистава! Репетиція починається за п'ять хвилин!

Одразу поруч виникли її мати і сестри з більш поблажливим графіком. Гостям — уся трійця була руда і ластата — показали їхні кімнати, речі відніс Денні, син Гардмена; діти зігрілися на кухні, здійснили екскурсію будинком, поплавали у басейні й пообідали у південному саду, в тіні виноградних лоз. Увесь цей час Емілі й Сесилія Талліс скоромовкою підтримували бесіду, що мало на меті допомогти їм почуватися розкуто, але давало протилежний ефект. Брайоні знала: якби їй довелося подолати двісті миль до чужої домівки, потрапити у кільце гострих питань і жартівливих зауважень, і їй на сто ладів торочили б, що вона вільна у виборі, це її гнітило б. Старші взагалі не розуміють: діти здебільшого хочуть, щоб їм дали спокій. Проте Квінсі трималися стоїчно, постійно вдаючи, ніби почуваються радісно й невимушено, і це було добрим знаком для «Випробовувань Арабелли»: ця трійця явно вміла грати роль, і хоча всі вони навряд чи схожі на героїв п'єси, але мають упоратися. Ще не почався обід, а Брайоні прослизнула до порожньої зали репетицій — дитячої кімнати — і почала прогулюватися туди-сюди на фарбованих мостинах, обмірковуючи кастинг.

Ясно як Божий день, що Арабелла, темнокоса, як і Брайоні, навряд чи могла народитися від веснянкуватих батьків або таємно втекти з ластатим чужоземним графом, зняти номер у мансарді в ластатого трактирника, віддати своє серце веснянкуватому принцу і стати до вінця у присутності ластовинчатого вікарія й веснянкуватих вірян. Але маємо що маємо. Масть її кузенів була надто яскравою, кричущою — майже як сонце в очі! — щоб це можна було приховати. Найкращий вихід — це сказати, що відсутність в Арабелли веснянок — це знак (або, як висловилась би Брайоні, «ієрогліф») її відмінності. Її духовна чистота бездоганна, хоча героїня пройшла через недосконалий світ. Є ще проблема з близнюками, яких незнайомі ніколи не розрізнять. Хіба це правильно, що злочинний граф і шляхетний принц будуть схожі, як з одного ока випали, ще й подібні до батька Арабелли чи вікарія? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П'єро, здається, типові шибеники-хлоп'ятка, що, можливо, робитимуть як їм скажуть. Але щоб їхня сестра зіграла чоловіка? У неї зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і є щось вразливе в її мовчазності, що свідчить про сильну волю й запальну натуру. Найменший натяк на те, що Лолі запропонують цю роль, може спровокувати вибух, та й чи триматиме вона Брайоні за руку перед вівтарем, доки Джексон виспівуватиме з «Книги спільних молитов»^[1]?

Була вже п'ята година, доки Брайоні спромоглася згуртувати всіх у дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три дзиґлики, а сама втулила зад у високий дитячий стільчик — старезний, з претензією на богемність, що дало Брайоні привілей високо возсідати, як суддя на тенісному корті. Незадоволені близнюки прийшли з басейну, де провели три години без перерви. Вони були босі, убрані у майки на голе тіло, з якого крапало на мостини. Вода стікала по шиях з непокірних пасом волосся, й обидва хлопчаки тремтіли та стискали щільніше коліна, щоб зігрітися. Від тривалого пірнання шкіра у них побрижилася й побіліла, тому в порівняно слабкому світлі дитячої кімнати веснянки здавалися чорними. Їхня сестра, умощена посередині, поклавши ліву ногу на праву, була, навпаки, абсолютно спокійна, щедро напахчена парфумами, одягнена у зелене платтячко з фарбованого прядива, чий колір компенсував блідість її шкіри. Сандалі відкривали браслет на нозі та яскраво-червоні нігті. Від вигляду цих нігтів Брайоні відчула тиск у грудях і одразу збагнула, що не може навіть просити Лолу зіграти принца.

Усе було підготовано, і драматург уже ладналася виголосити короткий вступ, у загальних рисах розповівши сюжет, щоб викликати радість від завтрашнього виступу в бібліотеці перед дорослою аудиторією. Але першим озвався П'єро:

— Терпіти не можу п'єси і все таке.

— І я їх терпіти не можу, а ще перевдягання,— заявив Джексон.

За ленчем усім пояснили, що близнят легко розрізнити: у П'єро бракує трикутного шматка лівої мочки: це спогад про собаку, якого він мучив трирічним.

Лола дивилася повз них. Брайоні авторитетно спитала:

— Як ви можете ненавидіти п'єси?

— Це просто показуха,— знизав плечима П'єро, вимовивши цю сентенцію як самоочевидну істину.

Брайоні розуміла, що він має рацію. Саме тому вона й любила п'єси, а точніше, очікування всезагального захвату від авторки і її загального обожнення. Дивлячись на хлопчиків, під чиїми стільцями вже накопичувалася вода, заливаючи паркетні шпаринки, вона знала, що кузени ніколи не зрозуміють її амбіцій. Немов вибачаючись, дівчинка пом'якшила тон:

— Ви гадаєте, Шекспір хотів лише показухи?

П'єро швидко глянув понад коліном своєї сестри в бік Джексона. Це войовниче ім'я було смутно знайоме, від нього віяло школою і дорослою впевненістю, але близнюки взаємно надихнулись обопільним куражем.

— Хто ж цього не зна.

— Точняк.

Коли заговорила Лола, то розвернулася спочатку до П'єро, але, недоказавши свій вирок, розвернулася до Джексона, затримавши на ньому погляд. У сім'ї Брайоні місіс Талліс ніколи так не робила, звертаючись водночас до обох дочок. Тепер Брайоні бачила, як це робиться.

— Ви гратимете в цій п'єсі, бо надаю вас потиличників і поскаржуся Батькам.

— Якщо ти надаєш нам потиличників, це ми поскаржимося Батькам.

— Ви гратимете в цій п'єсі, бо я поскаржуся Батькам.

Хоча загроза трохи зменшилася, але своєї сили не втратила. П'єро посмоктав нижню губу.

— А навіщо нам це?

Це питання було визнанням поразки, і Лола спробувала пригладити братам злиплі чупери.

— Пам'ятаєте, що сказали Батьки? Ми — гості в цьому будинку, і ми повинні бути... якими ми повинні бути? Ну ж бо. Якими ми повинні бути?

— З...гідливими,— дуетом відповіли у розпачі близнята, злегка затнувшись на незвичному слові.

Лола повернулася до Брайоні та всміхнулася.

— Розкажи, будь ласка, про свою п'єсу.

Батьки. Хай яка законна сила ховалася в цій множині, а вона от-от мала розпастися, ба й уже розпалася, проте цього факту ще не визнали, бо для цього вимагалася деяка сміливість. Брайоні раптом відчула сором за свою егоїстичну поведінку, адже авторці навіть не спало на думку, що кузени можуть не захотіти грати у «Випробовуваннях Арабелли». Проте у них були власні випробовування, власні катастрофи, і тепер родичі як гості у будинку вважали себе зобов'язаними. Ще гірше: Лола, хай і поблажливо, дала зрозуміти, що теж братиме участь у виставі. Вразливі Квінсі були надламані. А ще Брайоні сушила голову, намагаючись зрозуміти, чи немає тут маніпуляції — чи не збирається Лола використати близнюків з якоюсь своєю метою, ворожою і руйнівною? Брайоні відчувала підлеглість свого становища, адже була на два роки молодша, тоді як друга дівчинка мала два додаткові роки досвіду, і тепер власна п'єса здавалася самій Брайоні жалюгідною мазаниною.

Увесь час уникаючи погляду Лоли, вона продовжувала викладати сюжет, навіть коли її саму почало охоплювати відчуття тупості власного твору. У неї більше не було ніякого бажання захопити своїх кузенів радістю прем'єри.

Коли вона скінчила, П'єро мовив:

— Я хочу бути графом. Хочу бути поганою людиною.

А Джексон сказав просто:

— Я принц. Я завжди принц.

Їй кортіло притягнути їх до себе і розцілувати в маленькі личка, але вона просто сказала:

— Тоді чудово.

Лола розсунула ноги, розправила сукню і встала, ніби збираючись іти. Вона промовила зітхаючи, чи то сумно, чи то змирившись із неминучим:

— Гадаю, оскільки це написала ти, то ти й будеш Арабеллою...

— О ні,— сказала Брайоні.— Ні. Зовсім ні.

Вона казала «ні», але насправді це означало «так». Звісно, Арабеллу гратиме вона. А її заперечення було відповіддю на Лолине «оскільки». Вона не тому гратиме Арабеллу, що сама написала п'єсу,— вона брала цю роль, бо жоден інший варіант не спадав їй на думку: бо Леон мав побачити її в цій ролі, бо вона й була Арабеллою.

Але вона сказала «ні», і тепер Лола солодко заговорила:

— У такому разі, не заперечуєш, якщо її зіграю я? Думаю, що я могла би зробити це дуже добре. Насправді, з нас двох...

Вона дозволила фразі повиснути в повітрі, а Брайоні втупилася в Лолу, не в змозі приховати жах на своєму обличчі, не в змозі мовити бодай слово. Роль вислизала від неї, вона усвідомлювала це, але не могла оживити жодної думки, яка допомогла б утримати за нею цю роль. Доки Брайоні мовчала, Лола дотиснула її своєю перевагою:

— Торік я довго хворіла, тому могла б і це також зіграти дуже добре.

Також? Увага Брайоні не встигала за словами старшої дівчинки. Думки затьмарювало неминуче лихо.

Один з близнюків гордо промовив:

— А ще ти виступала в шкільній виставі.

Як Брайоні могла їм сказати, що Арабелла не веснянкувата? У неї бліда шкіра й чорне волосся, а думки — це думки самої Брайоні. Але хіба могла вона відмовити кузині, яка так далеко від рідної домівки і чиє життя розбите? Лола читала її думки, тому що тепер витягнула останню карту, козирного туза:

— Скажи «так». Це буде бодай щось хороше, що сталося зі мною за ці останні місяці.

Так. Не в змозі промовити це вголос, Брайоні спромоглася лише мовчки кивнути, відчуваючи, як усю її шкіру пронизала саморуйнівна поступливість, хвилями виливаючись у повітря, від чого аж потемніло в кімнаті. Брайоні хотіла піти геть, вона хотіла лягти на самоті, утнувшись обличчям у подушку, і смакувати пікантність лихої миті, і прокручувати в пам'яті всі події — аж до часу, коли почалася руйнація. Брайоні відчувала потребу, заплющивши очі, споглядати скарби, які втратила, які віддала, і очікувати на новий лад. І справа не тільки в Леоні, але й у старовинній сукня з персиково-кремового атласу, яку мати підшукала на її весілля — тобто на весілля Арабелли. Тепер це стане здобиччю Лоли. Як може мама відторгнути дочку, яка так любила її стільки літ? Ясно уявивши, як сукня бездоганно сидітиме на кузині, облягаючи фігуру, уявивши безсердечну мамину усмішку, Брайоні збагнула, що далі їй лишиться хіба що втекти, щоб жити під вітами дерев у хащі, харчуватись ягодами й ні до кого не озиватися, а одного зимового ранку її знайде бородатий дроворуб — згорнуту в клубочок під корінням велетенського дуба, застиглу, прекрасну і мертву, і босу, а може, взуту в бальні черевички, перевинуті рожевими стрічками...

Її охопила жалість до самої себе, і тільки на самоті Брайоні могла насолодитися відтворенням трагічних подробиць, вдихнути в них життя, але згоду було дано — як легко змінює все нахил голови! Лола підняла з долівки стос аркушів Брайоні, а близнюки схопилися зі своїх стільців, щоб рушити за сестрою в центр дитячої кімнати, напередодні прибраної їхньою кузиною. Чи наважиться Брайоні втекти просто зараз? Лола ходила туди-сюди по мостинах, тримаючи руку на чолі, гортаючи перші сторінки п'єси й бубонячи рядки з прологу. Вона заявила, що треба стежити, аби з самого початку не втратити початку, і взялася до розподілу ролей, давши своїм братам ролі батьків Арабелли й пояснюючи, як саме мають вони виходити на сцену, ніби достеменно все знаючи про режисуру. Лола нещадно відвойовувала дедалі більше прав, і що вже тут себе жаліти. А може, так навіть приємніше? — бо ж Брайоні так нічого й не дали, навіть ролі Арабеллиної матері, і тепер, безумовно, настала пора тихенько вислизнути з кімнати та втекти до себе, у темряву, і кинутися долілиць на ліжко. Але Лолине завзяття, з яким вона забула про все, що не стосувалося справи, і впевненість Брайоні у тому, що її почуття лишаться непоміченими, а тим паче не викличуть докорів сумління, надали їй сили чинити опір.

Маючи загалом приємне і добре захищене життя, вона раніше ніколи особливо ні з ким не заводилася. Тепер вона бачила: це нагадує занурення в басейн на початку червня, коли просто доводиться примусити себе пірнути. Неймовірними зусиллями волі вона тяжко підвелася з високого стільчика і підійшла до кузини; серце Брайоні шалено калатало, дихання обривалося.

Вона забрала п'єсу в Лоли і промовила тоном, який звучав більш натягнуто і високо, ніж зазвичай:

— Якщо ти Арабелла, тоді я буду режисером, красно дякую, і пролог читатиму я.

Лола притиснула рябу долоню до рота.

— Пр-ро-оба-ач! — видихнула вона.— Я просто намагалася вже розпочати репетицію.

Брайоні не була певна, як реагувати, тому розвернулася до П'єро і сказала:

— Ти не надто схожий на Арабеллину матір.

Скасування зробленого Лолою розподілу ролей і хлоп'ячий сміх, який це викликало, порушили баланс влади. Лола перебільшено знизала кощавими плечима, відійшла до вікна й задивилася надвір. Можливо, тепер це вона долала спокусу дременути з кімнати.

Хоча близнюки стали борюкатися, а їхня сестра очікувала на напад головного болю, репетиція почалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою.

Батько Арабелли стояв разом з дружиною біля кованих воріт свого маєтку, спочатку благаючи доньку передумати, а потім у відчаї вимагаючи не тікати. Стоячи перед ним, сумнолика, але невблаганна героїня тримала графа за руку, а коні утікачів, припнуті до найближчого дуба, іржали й рили копитами землю, готові зірватися й помчати. Ніжні батьківські почуття мали виявитися в тремтливому голосі, коли нещасний промовляв:

Брайоні сама взялася до розподілу ролей: вона стискала руку Джексону, а Лола з П'єро, рука в руці, стояли за кілька футів далі. Коли хлопчики стрічались очима один з одним, то починали сміятися, а дівчата шикали. Проблеми тільки починалися, а Брайоні почала розуміти, що між ідеєю та її втіленням лежить прірва, особливо коли Джексон почав читати зі своєї ролі настільки понуро й монотонно, наче кожне слово було ім'ям у списку загиблих, і не зміг вимовити слова «недосвідчена», хоч як на всі лади йому втовкмачували, і слів з останнього рядка — «повстане він, тебе розтрощить». Стосовно Лоли — та вимовляла всі репліки правильно, але недбало, і кілька разів недоречно всміхалася, ніби вирішивши продемонструвати, що її майже дорослі думки витають десь далеко.

І вони так само поводилися далі, кузени з далекої півночі, цілі півгодини, невідворотно підводячи до краху витвір Брайоні, але, на щастя, прийшла старша сестра письменниці — забрати близнюків прийняти ванну.

Два

Частково через свій юний вік і сяйво дня, частково тому, що страшенно кортіло запалити цигарку, Сесилія Талліс, тримаючи квіти, майже бігла стежинкою, яка вилася берегом річки, попри старий басейну біля замшілого муру, а далі через діброву. На Сесилію тиснула бездіяльність останніх літніх тижнів після випускних іспитів, оскільки по приїзді додому життя її зупинилося, і в безхмарний день, як сьогодні, їй уривався терпець, доводячи мало не до розпачу.

Прохолодна висока сильветка лісу здавалася рельєфною, витончені стовбури дерев фантастично нагадували скульптури. Один раз пробігши через залізну загороду в полі, другий — минувши рододендрони під низьким плотом, Сесилія перетнула парк, де тамтешній фермер випасав корів, і наблизилася до торця фонтана, увінчаного зменшеною копією скульптури Берніні «Тритон» на римській площі Барберіні.

М'язиста фігура, так зручно вмощена у черепашці, могла видути зі своєї мушлі води тільки на два дюйми, і напір був такий слабкий, що струмочок лився назад на голову скульптурі, на кам'яні Тритонові кучері, та, стікаючи вздовж могутнього хребта, залишав по собі блискучі темно-зелені плями. У чужинецькому нордичному кліматі він опинився далеко від домівки, але був гарний у вранішньому сонячному промінні, як і чотири дельфіни, що підтримували хвилясті краєчки мушлі, де сидів Тритон. Сесилія подивилася спочатку на неймовірну луску в дельфінів і на стегнах у Тритона, а потім — у бік будинку. Найкоротша дорога до вітальні пролягала через галявину й до тераси з двійчастими вікнами до самої підлоги. Але зараз тут навколішки стояв друг її дитинства й університетський товариш Роббі Тернер, сапаючи вздовж живоплоту, і Сесилія не була готова розмовляти з ним. Принаймні не зараз. Після повернення з альма-матер садівництво стало черговим його божевіллям. А інше божевілля — плани вступити до медичного коледжу, що після отримання магістерського ступеня з літератури здавалося досить претензійною заявою. І надто самовпевненим вибором, оскільки платити доведеться її батькові.

Вона освіжила квіти, зануривши їх у басейн фонтана, по вінця повний студеної води, і уникла Роббі, оббігши будинок спереду,— це була нагода, вирішила вона, побути на свіжому повітрі ще декілька хвилин. Ранкове сонячне світло, як і будь-яке інше, не могло приховати вбогості будинку Таллісів, зведеного всього років сорок тому з жовтогарячої цегли, приземкуватого, з візерунчастими шибками доби баронської готики^[2], одного разу вже засудженого Певзнером чи кимсь із його команди як трагедія невикористаних можливостей, а також молодим письменником сучасної школи як «позбавлений шарму несмак». Раніше тут стояв будинок в адамовому стилі^[3], доки не згорів у вісімдесятих роках дев'ятнадцятого сторіччя. Від нього лишилися штучне озеро й острів з двома кам'яними мостами, які підтримували під'їзну алею, і, майже біля самої води, напівзруйнований храм з напівпотрощеною ліпниною. Дід Сесилії, який зріс у крамниці залізняка і побудував сімейне щастя завдяки серії патентів на замки, болти, клямки і запори, звів і новий будинок зі своєю пристрастю до надійного, безпечного і функціонального. Але якби хтось повернувся спиною до головного входу та глянув удалину, ігноруючи фризьких коней, які гарцювали й паслися в тіні широко посаджених дерев, то побачив би чудовий краєвид, який створював враження вічного, непорушного спокою,— і це ще більше переконало Сесилію, що якомога швидше потрібні зміни, тому їй слід щонайскоріше прямувати далі.

Вона зайшла до помешкання, швидко перетнула чорно-білу кахляну підлогу зали — яке знайоме відлуння од кроків, і як це її дратує,— і зупинилася перепочити на порозі вітальні. Холодні краплі, які бризкали Сесилії на сандалі з недоладної китиці кипрею та з ірисів, повернули їй бадьорість і добрий гумор. Вона знайшла вазу на столику вишневого дерева біля трохи прочинених французьких вікон. Вони виходили на південний схід, і ранкове сонячне світло падало паралелограмами на кобальтово-синій килим.

Дихання Сесилії вповільнювалося, а бажання запалити цигарку зростало, але вона ще постояла у дверях, якусь хвильку роздивляючись досконалість композиції: три вицвілі дивани-ліжка «честерфілд», розташовані навколо майже нового готичного коминка, навпроти якого стояв екран з намальованою зимовою осокою; розстроєний клавесин, на якому не грали жодних п'єс і пюпітри біля якого стояли давно не потрібні; важкі оксамитові портьєри, слабко прихоплені помаранчево-синіми шнурками з китицями — часткове обрамлення картини, що відкривалась у вікні: безхмарне небо, жовто-сіре шахове поле тераси, де між плит росла ромашка. Східці вели вниз до моріжка, на краєчку якого досі працював Роббі і який тягнувся на п'ятдесят ярдів до фонтана з Тритоном.

Усе це: річка, квіти, пробіжка, яку Сесилія в ці дні робила вряди-годи, проріджена смуга дубових стовбурів, висока стеля кімнати, геометрія світла, поступове стихання пульсу у вухах,— усе це тішило, наче старі знайомі з милими дивацтвами. Але вона також і докоряла сама собі, тому що рідна домівка стала здаватися їй нудною. Сесилія повернулася з Кембриджа, маючи неясне відчуття, що рідна сім'я буквально зобов'язана безперервно складати їй товариство. Але батько залишався в місті, а мати, коли не плекала свої мігрені, здавалася далекою, навіть неприязною. Сесилія несла тацю з чаєм до материної кімнати — такої ж навдивовижу вбогої та безладної, як і її власна,— сподіваючись бодай на якусь приватну розмову. Однак Емілі Талліс воліла ділитися лише дріб'язковими новинами про хатнє господарство і, відкидаючись на подушки, демонструвала байдужість і зневіру, допиваючи свою чашку в болісному мовчанні. Брайоні теж була втрачена для Сесилії, бо й далі втілювала на папері свої фантазії: те, що здавалося нетривким захопленням, переросло у справжнісіньку одержимість. Уранці Сесилія перестріла меншу сестру на сходах: та вже вела своїх кузенів — бідняточок, які лише вчора приїхали,— до дитячої кімнати, на репетицію п'єси, яку дівчинка хотіла поставити того ж вечора, коли повернеться Леон зі своїм другом. У Брайоні зовсім мало часу, а одного з близнюків Бетті вже й так затримала в буфетній — за якийсь бешкет абощо. Сесилія й не думала допомагати: стоїть така спека, що хай як Брайоні старатиметься, хоч зі шкури випнеться, а закінчиться це все провалом, бо ніхто, особливо кузени, не дотягує до її божевільних мрій.

Сесилія знала, що не може марнувати свої дні, парячись у задусі своєї неприбраної кімнати: валятися на ліжку серед тютюнового диму, зіперши на долоню підборіддя, аж зашпори в руку заходять, і читати «Кларису» Ричадсона. Вона боязко розпочала була досліджувати власну генеалогію, але за батьківською лінією, принаймні доки прадід Сесилії не відкрив скромну крамничку, усі пращури безповоротно канули в драговину фермерської праці, причому тут траплялися підозрілі й незрозумілі зміни прізвищ у чоловіків і цивільні шлюби, не зареєстровані в метричних книгах. Вона розуміла, що не може тут лишатися, що їй час будувати плани, але так ні чого й не робила. Варіанти були різні, але всі не надто нагальні. На рахунку в неї була дещиця грошей — скромно протриматися рік чи близько того вийде. Леон уже не раз запрошував її до себе у Лондон. Університетські друзі пропонували їй свою допомогу в пошуку роботи — рутинної, звісно, але й така дала б Сесилії незалежність. З материнського боку в неї були цікаві дядьки і тітки, завжди раді її бачити,— у тому числі неприборкана Герміона, мати Лоли і хлопчаків, яка зараз мешкала в Парижі з коханцем (той працював на радіо).

Ніхто не утримував Сесилію, ніхто не переймався б, якби вона поїхала. І не отупіння тримало її — іноді їй так кортіло дії, аж вона ставала дратівливою. Їй просто подобалося відчуття того, що вона не може покинути тих, кому потрібна. Інколи вона переконувала себе, що лишається тут заради Брайоні, або щоб допомогти матері, або тому, що це в неї остання нагода тривалий час відпочити вдома, тож треба скористатися нею до кінця. Як по правді, її не збуджувала ідея спакувати валізи й сісти на ранковий поїзд. Поїхати просто щоб поїхати. Затримка тут, у нудьзі й комфорті, було формою самопокарання з відтінком задоволення або його очікування; якщо вона поїде, станеться щось погане чи — ще гірше — щось добре, тож вона не може собі дозволити це проґавити. І ще був Роббі, який удавано відсторонювався од неї, та ще й розводився про великі плани, обговорюючи їх лише з її батьком. Вони з Роббі знайомі з сімох років, тому її непокоїла натягнутість у розмовах з ним. Хоча Сесилія відчувала, що це здебільшого його провина — може, у нього від успіхів у голові запаморочилося? — Сесилія знала, що до від'їзду неодмінно треба з'ясувати з ним стосунки.

У прочинені вікна линув слабкий запах коров'ячого гною: цей дух був завжди, окрім найхолодніших днів, і помічали його лише ті, хто тривалий час тут не бував. Роббі відклав сапку і підвівся, щоб скрутити цигарку — ще один відгомін його перебування в комуністичній партії, ще один занедбаний пункт, як і його амбіції у галузі антропології та плани на мандрівку з Кале до Стамбула. Але цигарки Сесилії лишилися на другому поверсі, в одній з кишень.

Вона ввійшла до зали й поставила квіти у вазу. Колись ця ваза належала її дядькові Клему, чий похорон, чи то пак перепоховання, у кінці війни вона дуже добре пам'ятала: привезений на сільський цвинтар лафет, задрапована полковим знаменом труна, шаблі наголо, сурми і — найбільш незабутнє для неї, тоді п'ятирічної дівчинки — батькові сльози. Клем був його єдиним братом. Історія про те, як до нього потрапила ця ваза, розповідалася в одному з листів молодого лейтенанта додому. Він виконував обов'язки зв'язкового у французькому секторі та в останню хвилину перед обстрілом ініціював евакуацію мешканців невеликого містечка на захід від Вердена. Врятували близько п'ятдесятьох жінок, дітей і літніх людей. Пізніше мер та інші офіційні особи урочисто провели дядька Клема через усе місто до напівзруйнованого музею. З розтрощеної вітрини вийняли вазу і подарували на знак подяки. Жодних відмов не приймалося, проте, мабуть, не дуже зручно йому було марширувати полями війни з майсенською порцеляною під пахвою. За місяць вазу лишили на зберігання у фермерській хатині, а потім, вертаючись тим самим шляхом, щоб приєднатися до своєї частини, лейтенант Талліс опівночі перейшов річку вбрід, щоб повернути дарунок. В останні дні війни йому доручили патрулювання, тож він оддав вазу на зберігання однополчанину. Повільно відшукавши дорогу до штабу рідного полку, ваза довго мандрувала і зрештою була доставлена до будинку Таллісів за кілька місяців після похорону дядька Клема.

Не було сенсу намагатись якось скласти польові квіти. Вони створили власну дику симетрію, тож надто чіткий розподіл окремо ірисів і окремо кипрею зруйнує весь ефект. Сесилія витратила кілька хвилин, вносячи корективи, щоб домогтися в букеті природного хаосу. При цьому вона запитувала себе, чи не вийти до Роббі. Тоді не доведеться підніматися нагору. Але їй було неприємно й спекотно, тож хотілося спершу перевірити свій вигляд у великому дзеркалі в позолоченій рамі над коминком. Проте якщо він обернеться — Роббі зараз стояв спиною до будинку й курив,— то побачить усю кімнату. Нарешті скінчивши з квітами, вона випросталася. Тепер друг її брата, Пол Маршалл, може повірити, що квіти просто пхнули до вази так само недбало, як і зірвали. Вона розуміла, що немає сенсу складати букет, не наллявши до вази води, але таки склала: не могла втриматися, щоб не почати переставляти їх, адже не всі люди здатні діяти правильно, логічно, особливо на самоті. Мати хотіла бачити квіти у себе в кімнаті, й Сесилія була щаслива прислужитися. Воду беруть на кухні. Але там Бетті збиралася сьогодні приготувати обід і була в грізному гуморі. Не тільки маленькі хлопчики, Джек-сон і П'єро, були налякані, але й найняті помічники з села. Уже навіть до вітальні долинали приглушені й сердиті окрики, брязкіт каструль, що вдарялись об плиту з неприродною силою. Якби Сесилія пішла на кухню зараз, їй довелося б лавірувати між розпливчастими материними інструкціями та лихим настроєм Бетті. Певна річ, ліпше вийти надвір і набрати води з фонтана.

Одного разу, коли Сесилія була ще підлітком, до батька приїхав друг, який працював у Музеї Вікторії й Альберта,— прибув спеціально для того, щоб роздивитися вазу, та проголосив її цінність. Це була справжня майсенська порцеляна роботи великого митця Гьорольдта^[4], який розмалював цю вазу в 1726 році. Вона, безперечно, належала королю Августу. Хоча ця ваза коштувала незрівнянно дорожче, ніж будь-що у будинку Таллісів (усе решта — здебільшого сміття, зібране дідом Сесилії), Джек Талліс хотів, щоб шедевром користувалися — у пам'ять про брата. Вазу не ув'язнили під склом. Якщо вона пережила війну, то, за міркуваннями родини, переживе й усіх Таллісів. Дружина не вельми заперечувала. Щоправда, незалежно від цінності вази й пов'язаних з нею асоціацій, Емілі Талліс не надто її жалувала. Її розпис — мальовані китайці, що зібралися в саду навколо столу, на торжестві, а довкруж — декоративні рослини і неправдоподібні птахи,— все це наче шарпало жінці нерви й пригнічувало її. Шинуазрі^[5] взагалі здавалося їй нудним. У самої ж Сесилії небуло своєї певної думки, хоча іноді дівчина запитувала себе, скільки може коштувати така ваза на аукціоні «Сотбіс». Вазу шанували не завдяки майстру Гьорольдту — не за його вправну технологію поліхромних емалей, не за синьо-золоті переплетення химерного орнаменту,— а в пам'ять про дядька Клема, про порятовані ним життя, про те, як він опівночі перейшов річку вбрід, і про його смерть лише за тиждень до перемир'я^[6]. Квіти, особливо польові, здавалися належною даниною.

Сесилія обіруч стиснула холодну порцеляну, стоячи на одній нозі: другою вона розчахнула подвійні двері навстіж. Підставивши обличчя під яскраве світло, вона відчула теплу пару, яка підіймалася від нагрітого каміння, наче дружні обійми. Дві ластівки вимальовували піруети над фонтаном, і пісенька вівчарика-ковалика пронизувала повітря в крислатій тіні гігантського ліванського кедра. Квіти гойднулися від леготу, лоскочучи їй обличчя, коли вона перейшла терасу й обережно переступила три крихкі сходинки, які вели на гравійну стежинку. Зненацька Роббі озирнувся на звук її наближення.

— Я надто замислився,— почав був він пояснювати.

— Не скрутиш мені одну зі своїх большевицьких цигарок?

Він викинув свою цигарку, підняв бляшанку з куртки, яка лежала на моріжку, і пішов разом із Сесилією до водограю. Якийсь час вони мовчали.

— Чудовий день,— зітхнула вона.

Він дивився на неї вражено й недовірливо. Між ними щось відбувалося, і навіть їй довелося визнати, що банальна заувага про погоду прозвучала не без лукавства.

— Як «Клариса»? — Роббі, скручуючи папірець із тютюном, дивився на свої пальці.

— Нудно.

— Не можна так говорити.

— Пора їй уже на щось зважитися.

— Так і буде. І стане краще.

Вони вповільнили ходу, потім зупинилися, щоб він докрутив цигарку.

— Краще б я читала Філдинга,— сказала Сесилія. І відчула, що бовкнула дурницю. Роббі дивився через парк і корівник на дубовий гай, що ріс уздовж річкової долини, де вона зранку пробігала. Мабуть, Роббі бачить у її словах підтекст, який натякає на її смак до повнокровного і чуттєвого життя. Звісно, ніякого підтексту не було, і вона перебувала в повному сум'ятті, не знаючи, як усе пояснити. Вона подумала, що їй подобаються його очі — незмішане поєднання помаранчевої і зеленої барв, яке у сонячному світлі здавалося ще більш крапчастим. І їй подобалося, що Роббі такий високий. Цікава комбінація для чоловіка — інтелект і кремезність. Сесилія взяла цигарку, і він підніс сірника.

— Я розумію, про що ти,— сказав він, коли вони пройшли кілька ярдів до фонтана.— У Філдинзі більше життя, але, порівняно з Ричардсоном, психологічно він грубіший.

Вона поставила вазу на нерівний виступ східців, які вели до камінної чаші. Менше за все Сесилії хотілося вченої дискусії про словесність вісімнадцятого століття. Вона не вважала Філдинга грубим, а Ричардсона — тонким психологом, проте не збиралася сперечатися, вибудовувати захист, аргументацію, напад. Вона втомилася від цього, а Роббі диспути лише розпалювали.

Натомість вона сказала:

— Сьогодні приїде Леон, ти знаєш?

— Так, чув. Це грандіозно.

— З ним приїде друг, Пол Маршалл.

— Шоколадний мільйонер. О ні! І ти приготувала йому квіти?

Вона всміхнулася. Чи не удає він ревнощі для того, щоб приховати, що насправді відчуває саме їх? Вона більше його не розуміла. Їхнє спілкування розладналося ще в Кембриджі. Там і не могло бути інакше. Вона змінила тему:

— Тато каже, що ти хочеш бути лікарем.

— Я над цим подумую.

— Любиш студентське життя?

Він знов одвернувся, але цього разу всього на секунду; коли ж знову глянув на неї, вона помітила натяк на роздратування. Може, її слова звучали поблажливо? Вона знову побачила у нього в очах помаранчеві й зелені цятки, схожі на іграшкові кульки, якими бавляться хлопчики. Коли Роббі заговорив, голос його звучав надзвичайно люб'язно.

— Я знаю, тобі ніколи не подобалося таке, Сі. Але як ще можна стати лікарем?

— Про це й мова. Ще шість років. Навіщо воно тобі?

Він не образився. Це лише вона вичитувала підтекст, хвилювалася в присутності Роббі й дратувалася своєю поведінкою. А він сприйняв її питання всерйоз.

— Ніхто не дасть мені роботу ландшафтного дизайнера. Я не хочу викладати, не хочу ставати цивільним службовцем. А медицина мене цікавить...— він не договорив, бо його осінила нова думка.— Слухай, я ж погодився повернути твоєму батькові борг. Ось яка була угода.

— Я зовсім не це мала на увазі.

Сесилія здивувалася: як Роббі міг подумати, нібито її хвилює питання грошей? Як це нешляхетно з його боку! Усе життя її батько вкладав гроші в освіту Роббі. Хтось хоч слово проти сказав? Сесилія думала, що все собі навигадувала, а виявилося, що ні: останнім часом Роббі справді поводився нестерпно. Намагався дошкулити їй, коли міг. Два дні тому подзвонив у парадні двері — уже це дивно, бо він мав право ходити по всьому будинку. Коли вона спустилася на дзвінок, він, не заходячи, спитав гучно й відсторонено, чи можна йому взяти книгу. В цей час Поллі стояла навкарачки, миючи кахлі у передпокої. Роббі влаштував велику виставу, знявши чоботи — зовсім не брудні,— а потім, схаменувшись, зняв і шкарпетки, і навшпиньки, з комічним перебільшенням, почимчикував по мокрій підлозі. Він усе робив, щоб віддалитися від Сесилії. Розігрував роль сина прибиральниці, посланого до великого маєтку з дорученням. Вони зайшли до бібліотеки, і коли він узяв свою книгу, Сесилія запросила його лишитися випити кави. Його тремтяча відмова була чистою грою: Сесилія мало зустрічала в житті таких упевнених у собі людей, як Роббі. Він дражнив її, вона це знала. Після такого одкоша вона вийшла з кімнати, піднялася нагору і впала на ліжко з «Кларисою», і стала читати, не розуміючи слів, відчуваючи, як зростає в ній роздратування і збентеження. Це було чи то глузування, чи то покарання — і хтозна, що гірше. Покарання за те, що, навчаючись у Кембриджі, крутилася в інших колах, адже її матір не прибиральниця; а може, глузування через погані оцінки — хоча жінкам узагалі не присвоюють ступінь.

Незграбно, тримаючи в руці цигарку, вона спробувала поставити вазу на край чаші фонтана. Розумніше було би спочатку вийняти квіти, але вона занадто роздратувалася. Долоні у неї були гарячі й сухі, і доводилося стискати порцеляну сильніше. Роббі мовчав, але Сесилія бачила з виразу його обличчя — з вимушеної, натягнутої посмішки, яка зовсім не личила його губам,— що він шкодує про свої слова. Це її не втішило. Останнім часом, коли вони розмовляли, так завжди відбувалося: хтось обов'язково наговорить зайвого, а потім намагається забрати останні слова назад. Під час розмов не було ні легкості, ні впевненості, ні можливості почуватися невимушено. Натомість були шпильки, пастки, ніякові повороти, що змушувало її відчувати до себе майже таку самі відразу, як і до нього, хоча вона не сумнівалася, що винен тільки він. Вона не змінилася, але немає жодних сумнівів, що змінився він. Він проклав дистанцію між собою і родиною, яка була повністю відкрита для нього, яка давала йому все. І лише з цієї причини — через його очікувану відмову і через її власне незадоволення, яке вона відчувала вже заздалегідь, вона не запросила його на вечерю. Якщо він хоче дистанцію, він її отримає.

В одного з чотирьох дельфінів, чиї хвости підтримували мушлю, в якій сидів Тритон,— найближчого до Сесилії,— паща була широко розтулена, обросла мохом і водоростями. Його круглі кам'яні очі, великі як яблука, переливалися зеленим. Уся скульптура, вкрита блакитно-зеленою патиною, стояла так, що з певного ракурсу, якщо світло було слабке, м'язистий Тритон наче і справді плавав у морських глибинах, на сотні льє під водою. Наміром Берніні, певно, було, зробити так, щоб струмок води мелодійно дзюрчав, виливаючись із широкої мушлі з нерівними краями вниз до чаші. Але тиск був занадто слабкий, тож натомість вода беззвучно зливалася вниз до мушлі, де з країв краплями звисав м'який намул, схожий на сталактити у вапняній печері. Сама чаша басейну була чиста, понад три фути завглибшки. Дно було зі світлого каменю кольору збитих вершків, над яким схрещувалися білими краями прямокутники переломленого проміння.

Сесилія хотіла нахилитися над парапетом і, притримуючи квіти у вазі, занурити її боком у воду, але саме цього моменту Роббі, бажаючи загладити свою провину, вирішив стати у пригоді.

— Дозволь мені,— сказав він, простягаючи руку.— Я тобі її наповню, а ти візьми квіти.

— Упораюсь і сама, дякую.

Вона вже тримала вазу над чашею. Але він заперечив:

— Я вже тримаю,— і він і справді стиснув вазу вказівним і великим пальцями.— У тебе цигарка промокне. Візьми квіти.

Це звучало як команда до негайного виконання, якій він прагнув надати чоловічого авторитету. На Сесилію це подіяло так, що вона лише міцніше стиснула вазу. У неї не було часу і, звісно, бажання пояснювати, що коли занурити вазу з квітами просто у воду, це надасть букету природного вигляду, а саме такої композиції Сесилія й хотіла. Вона міцніше стиснула вазу і відвернулась од Роббі. Але від нього не так легко було відчепитися. З тріском, наче зламалася суха гілочка, шматок горлечка вази раптом відколовся й лишився в його руці, а відтак розпався на два трикутники, які синхронно впали на дно й залишилися там лежати за кілька дюймів один від одного, викривляючись у мінливому світлі.

Сесилія і Роббі застигли у своєму змаганні. Їхні очі зустрілися, і те, що вона побачила у жовчній суміші зеленого й помаранчевого, було не шоком і не провиною, а своєрідним викликом, навіть тріумфом. У неї вистачило здорового глузду поставити розбиту вазу на сходинку, перш ніж усвідомити значущість катастрофи. Відчуття було непереборне, навіть дещо приємне: що більша втрата, то гірше для Роббі. Її покійний дядько, її любий батьків брат, нищівна війна, ризикований перехід через річку, матеріальна цінність вази, героїзм і доброчесність, довга історія вази, що почалася не тільки з епохи генія Гьорольдта, але й з доби арканістів^[7], які відновили вироблення порцеляни.

— Ти ідіот! Глянь, що ти накоїв.

Він подивився у воду, потім на неї, і всього-на-всього похитав головою, долонею затуливши рот. Цим жестом він узяв на себе повну відповідальність, але в ту мить Сесилія ненавиділа його за неадекватність реакції. Він глянув на чашу і зітхнув. На мить йому здалося, що вона хоче відійти на крок і тоді наступить на вазу, тому застережливо вказав на неї рукою, хоча знову ж таки не мовив ані слова. Замість слів він почав розстібати сорочку. Сесилія одразу ж зрозуміла, що він замислив. Він нестерпний! Роббі зайшов у будинок, знявши взуття і шкарпетки? — ну що ж, от вона йому зараз покаже. Вона скинула сандалі, розстебнула блузку та стягнула її, розстебнула спідницю та скинула — і підійшла до стінки камінної чаші. Він стояв, опустивши руки і споглядаючи, як вона залізла у воду в нижній білизні. Відмова від його допомоги, неможливість спокутувати свою провину стане йому покаранням. Вода, що несподівано виявилася крижаною, змусила Сесилію ахнути — і це теж стане йому покаранням. Вона затамувала подих і пірнула, а волосся розсипалося по гладіні. Якщо вона потоне — це стане йому покаранням.

Коли вона з'явилася за кілька секунд зі шматком порцеляни у кожній руці, він добре затямив, що не можна пропонувати їй допомогу вийти з води. Тендітна біла німфа, з якої вода лилася каскадом набагато успішніше, ніж з м'язистого Тритона, обережно поклала шматочки вази. Швидко одяглася, ледь просуваючи мокрі руки у шовкові рукави, і заправила розстебнуту блузку в спідницю. Пхнула свої сандалі під пахву, поклала уламки до кишені та взяла вазу. Її рухи були шалені, й вона уникала погляду Роббі. Його не існувало, він був вигнаний, і це теж стало покаранням. Він мовчки стояв, коли вона пішла від нього босоніж через моріжок, і проводжав очима її потемніле волосся, яке обліпило плечі і з якого крапало на блузку. Потім він повернувся й зазирнув у воду — раптом на дні лишився не помічений нею чи загублений уламок. Важко було щось там розгледіти, бо каламутна поверхня ще не відновила свою ясність, її досі збурював гнівний дух Сесилії. Він поклав руку долонею на поверхню, немов бажаючи її причавити. Сесилія ж у цей час зникла у будинку.

Три

Як оголошувала афіша в холі, прем'єра «Випробовувань Арабелли» була призначена наступного дня після першої ж репетиції. Однак сценаристу і режисеру було нелегко знайти конкретний час для зосередженої праці. Як і вчора, біда полягала в тому, що важко було згуртувати всіх виконавців. Уночі невблаганний обличитель, Арабеллин батько — Джексон — намочив постіль, як усі чутливі маленькі хлоп'ята далеко від дому, і був змушений, за тодішніми принципами виховання, сам нести свою постіль і піжаму до пральні й сам їх прати, власноруч, під наглядом Бетті, яку проінструктували зберігати твердість і нейтралітет. Хлопчику наказали це робити не як покарання, а ідея полягала в тому, щоб донести до його несвідомого: в майбутньому через таку необачність йому доведеться виконувати чорну роботу; але він, стоячи біля величезної кам'яної ванни, яка сягала йому грудей, не міг не відчувати це як кару: піна заливала голі руки, намочуючи закасані рукави, а мокрі простирадла стали настільки важкі, що нагадували мертвого пса, й усвідомлення лиха сковувало волю хлопчика. Брайоні періодично спускалася, щоб перевірити успіхи. Їй було заборонено допомагати, а сам Джексон, звісно ж, ніколи й клаптика за все життя не виправ; він двічі виправ постіль, незліченну кількість разів прополоскав, потім намагався обіруч її викрутити, а відтак п'ятнадцять хвилин тремтів за кухонним столом, де йому дали хліб з маслом і склянку води,— все це забрало у репетиції ще дві години.

Бетті сказала Гардмену, коли той з ранкової спеки зайшов узяти свою пінту елю, що годі вже з неї в таку погоду готування особливої вечері з печенею і що сама вона вважає таке «виховання» занадто жорстоким — досить надавати малому ляпанців по одному місцю, і краще б вона сама випрала простирадла. Брайоні теж була такої думки, бо ранок спливав. Коли спустилася мати, щоб перевірити, чи виконано завдання, всі учасники відчули полегшення, а місіс Талліс — неясну провину, тож коли Джексон запитав замогильним голосом, чи можна йому, будь ласка, поплавати в басейні, і його брату теж, його бажання було негайно задоволено, а заперечення Брайоні були відхилені, наче це вона звалила неприємний тягар на безпорадного малюка. Отже, було плавання, а потому прийшла пора ленчу.

Репетиція тривала без Джексона, але це руйнувало задум — дуже важливу першу сцену — утечу Арабелли,— заважаючи довести її до досконалості, а П'єро занадто хвилювався за долю брата, який лишився десь у надрах будинку, й тому не міг уповні увійти в роль злочинця-чужоземця — адже від долі Джексона залежала й доля П'єро. Він здійснював часті рейди до вбиральні в кінці коридору.

Коли Брайоні повернулася зі свого чергового візиту до пральні, хлопчик спитав кузину:

— Його відшмагали?

— Поки що ні.

Як і брат, П'єро вмів позбавити текст будь-якого сенсу. Горе-актор вимовляв слова таким чином: «Чи-гадаєш-ти-що-зможеш-утекти-з-моїх-лабетів». Усе як написано, усе правильно.

— Це ж питання,— уривала Брайоні.— Хіба ти не бачиш? Інтонація йде нагору в кінці.

— Ти про що?

— Та неважливо. Просто виконуй, як я кажу. Почни низько, а кінчай високо. Це ж питання.

Він важко сковтнув, зітхнув і здійснив ще одну спробу — тепер вийшло щось на кшталт рулад у висхідній хроматичній гамі.

— У кінці. Вгору йде у кінці!

Тепер фраза звучала по-старому, монотонно, але останній склад бринів як йодль.

Лола явилася до дитячої кімнати в образі дорослої, якою в глибині душі себе й вважала. Вона вдягнула плісировані фланелеві штани, здуті на стегнах і розкльошені на кісточках, і кашеміровий светр на короткий рукав. Інші ознаки зрілості включали: кольє з дрібних перлів; руді локони, зібрані на потилиці та прихоплені смарагдовою шпилькою; три срібні браслети, які вільно теліпалися на веснянкуватому зап'ясті, а з кожним її порухом у повітрі ясно відчувалися пахощі рожевої води. Її поблажливість і строго-стримана поведінка справляли велике враження. Лола холоднокровно реагувала на пропозиції Брайоні, досить виразно виголошуючи свої репліки, які, здавалося, вивчила за один вечір, і м'яко спонукала молодшого брата, не зазіхаючи на авторитет режисера. Це мало такий вигляд, як-от якби Сесилія, або навіть мама, вирішила згаяти час із малечею, узявши собі роль у виставі, й була сповнена рішучості не показати ані найменшого сліду нудьги. У її грі була відсутня найменша демонстрація почуттів, дитячого запалу. Коли Брайоні показала кузенам будку білетера й касу, близнята аж побилися за те, хто сидітиме й прийматиме виручку, у той час як Лола, схрестивши руки, поважно, по-дорослому, з легким усміхом, висловила комплімент, у якому була завуальована іронія:

— Як чарівно. Яка ти розумна, Брайоні, що все це вигадала. А ти справді все це сама зробила?

Брайоні підозрювала, що за бездоганними манерами її старшої кузини приховується бунт на кораблі. Можливо, Лола сподівалася, що близнюки зірвуть виставу, а сама вирішила лише стояти осторонь і спостерігати.

Ці підозри, ще й ув'язнення Джексона у пральні, й убога декламація П'єро, й неймовірна вранішня жарінь безмежно тисли на Брайоні. Її занепокоїло, коли вона ще й помітила Денні Гардмена, який споглядав дійство з порога. Довелося попросити його піти геть. Вона не могла дати раду з байдужістю Лоли, не могла домогтися від П'єро природного мовлення. Вона відчула полегшення, коли раптом опинилася в дитячій кімнаті сама-одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат майнув коридором — у пошуках вбиральні чи куди-інде.

Брайоні сіла на підлогу спиною до одної з високих шаф для іграшок і почала обмахуватися сторінками п'єси, наче віялом. У будинку стояла мертва тиша: ні голосів, ні кроків унизу, навіть водогін не шумить; затиснута між шибок муха відмовилася від боротьби, а надворі віддалений пташиний спів розчинився в спеці. Дівчинка сіла навколішки, і в полі її зору тепер лишилися тільки зборки її білої муслінової сукенки та знайомі й рідні зморшки на колінах. Треба їй було сьогодні вранці змінити сукню. Вона вирішила, що треба було їй більше дбати про свою зовнішність, як Лолі. Вона ж не дитина. Але яких зусиль таке коштує! У вухах дзвеніла тиша, перед очима пливло: руки на колінах здавалися незвично великими і водночас віддаленими, немов їх відділяла величезна відстань. Вона підняла долоню й розім'яла пальці, уже не вперше дивуючись, як ця штука, цей хапальний механізм, цей м'ясистий павук на кінці її руки, підкоряється їй, її владі. А може, у нього є якесь своє життя? Вона зігнула палець і розігнула. Таємниця полягала в тому, що відбувається за ту частку секунди, яка відділяє нерухомість від руху, коли виконується її команда. Це нагадувало руйнівну хвилю. Якби ж опинитися на гребені цієї хвилі — тоді Брайоні, здається, розгадала б таємницю себе, тої своєї часточки, яка усім керує. Вона наблизила вказівний палець до обличчя й дивилася на пучку, силою думки закликаючи її рухатися. Він і не сіпнувся, бо вона лише гралася, не мала серйозних намірів, та й просто бажання зрушити його і справжній рух — не одне й те ж саме. І коли вона врешті порухала пальцем, їй здалося, що палець діє самостійно, а не керується якоюсь частиною її свідомості. Як він знає, коли треба рухатися, як вона знає, коли ним треба рухати? Вона не могла збагнути. Або так, або так. На шкірі немає швів, але Брайоні все одно знала, що під цією гладкою безперервною тканиною ховається справжнє її єство — душа? — яке вирішило припинити гру й дати остаточний наказ.

Ці думки були знайомі та приємні, як і точні обриси колін, їхня схожість і несхожість, симетричність і взаємозамінність, ви тільки подивіться. Друга думка завжди породжується першою, за одною загадкою слідує інша: чи всі так само сповнені життя, як і Брайоні? Наприклад, чи усвідомлює її сестра свою значущість, чи цінує себе так само, як Брайоні? Бути Сесилією — це таке саме гостре відчуття, як бути Брайоні? Чи всі такі, у тому числі батько, Бетті, Гардмен? Якщо так, то світ, суспільство невимовно складні: два мільярди голосів, і в кожного своя думка, і думки кожного однаково цінні, і в усіх сильні претензії до життя, і всі вважають себе унікальними, хоча насправді ніхто не унікум. Можна захлинутися в невідповідностях. Але якщо правильна відповідь — ні, то Брайоні оточують машини, зовні розумні та приємні, але їм бракує яскравості та глибини справжніх почуттів усередині, як у неї. Похмура й самотня перспектива, але навряд чи це правда. Бо попри те, що це збурювало її внутрішній порядок, було надзвичайно вірогідно, що інші мають такі самі почуття, що й вона. Вона знала це, але тільки тверезим глуздом; у душі нічого не відчувала.

Репетиції також збурювали її внутрішній порядок. Самодостатній світ, який вона намалювала чіткими й досконалими мазками, затерся думками інших, потребами інших; і навіть час, так ретельно поділений на папері на акти і сцени, тепер безвідповідально зсипався піском, і годі було цьому зарадити. Можливо, до обіду вона Джексона й не побачить. Леон з другом приїдуть рано, ще не звечоріє, а може, ще раніше, і виставу буде показано о сьомій. А репетиція ще не починалася, і близнюки неспроможні рухатись і говорити, і Лола вкрала роль у Брайоні, і нічого не можна зробити, і стоїть пекельна, неймовірна спека. Дівчинка пригнічено підвелася. Пил на плінтусі вже замастив їй руки та сукню ззаду. Замислившись, вона витерла руки об одяг і підійшла до вікна. Найпростіший спосіб вразити Леона — це написати оповідання, вкласти брату до рук і спостерігати, як той читатиме. Шрифт назви, ілюстрована обкладинка, сторінки прошиті — уже в цьому одному слові вона відчула потяг до акуратних, обмежених і контрольованих форм, які вона відкинула, вирішивши написати п'єсу. Оповідання — жанр прямий і простий, ніякої прірви між автором і читачем, ніяких посередників з їхніми особистими амбіціями й некомпетентністю, ніякого поспіху, ніяких обмежень у виражальних засобах. В оповіданні досить побажати, досить записати — і народжується цілий світ; у п'єсі ж треба мати справу тільки з доступним: не буде ні коней, ні міських вулиць, ні морського узбережжя. Не буде завіси. Це здається настільки очевидним, що тепер уже запізно: оповідання — різновид телепатії. Мережачи на сторінці літери, Брайоні могла вкладати думки і почуття зі своєї голови в голову читача. Цей чарівний процес настільки буденний, що ніхто не зупиняється, щоб спитати себе, як таке відбувається. Читання речення і розуміння його — одне й те ж саме, їх ніщо не розділяє, як і коли згинаєш палець. Нема того проміжку, в який літери розшифровуються. Ви побачили слово «замок» — і ось уже він, там, удалині, і літо в розпалі, а у повітрі стелиться м'який блакитний дим, що куриться з ковальського горна, і бруківка петляє у зелений затінок...

Брайоні наблизилася до розчахнутого навстіж вікна дитячої кімнати і, мабуть, кілька секунд не бачила того, що відкривалося зору, доки не отямилася. Перед нею лежав краєвид, який легко міг би вміститися принаймні в обшири середньовічного замка. За декілька миль від будинку Таллісів з-під землі виростали пагорби графства Суррей, було видно нерухомий гайок крислатих дубів, чия зелень блякла в молочному розпеченому серпанку. А ближче до садиби був парк, який сьогодні здавався сухим і диким, розпеченим як саванна, де поодинокі дерева кидали короткі тіні, а трава вже жовтіла як левова грива — колір середини літа. Ще ближче, за балюстрадою, був розарій, ще ближче — фонтан з Тритоном, і біля кам'яної чаші, притулившись до стінки спиною, стояла її сестра Сесилія, а прямо перед нею — Роббі Тернер. Їхні пози були дещо формальні — обоє широко розставили ноги, високо підняли голови. Пропозиція руки і серця? Брайоні це б не здивувало. Вона сама написала оповідання, де скромний дроворуб урятував принцесу від утеплення і врешті-решт побрався з нею. Це мало саме такий вигляд. Роббі Тернер, син скромної прибиральниці й невідомого батька, Роббі, якого утримував тато Брайоні, віддавши до школи й університету, Роббі, який хотів бути садівником, але зараз хоче стати медиком, тепер так зухвало і честолюбно просить руки Сесилії. Чудово для твору. Таке подолання умовностей — постійний предмет романтики.

Одначе, їй не сподобалося, як Роббі зненацька владно підняв руку, ніби даючи наказ, якого Сесилія не сміла ослухатися. Це було неймовірно: вона не могла опиратися йому. За його наполяганням вона роздягається, та ще й так швидко. Ось вона вже без блузки, тепер дозволила і спідниці впасти долу, ось уже й вистрибнула з неї — а він стоїть, нетерпляче дивлячись, опустивши руки. Що за дивна влада над нею? Шантаж? Погрози? Брайоні затулила обличчя руками та трохи відступила од вікна. Заплющила очі, бажаючи насолодитися виглядом сестриної ганьби. Але далі — ще сюрпризи. Сесилія — на щастя, у спідній білизні — стрибнула у фонтан, стала по пояс у воді, затиснула собі носа — і зникла. Лишилися тільки Роббі, і одяг на гравії, і тихий парк, і далекі блакитні пагорби.

Якась нелогічна послідовність: сцена утоплення має завершуватися порятунком і пропозицією шлюбу. Такою була остання думка Брайоні, перш ніж дівчинка зізналася сама собі, що нічого не розуміє і що треба просто дивитися далі. Сидячи на другому поверсі, невидима у сонячному світлі, вона отримала привілейований доступ до зрілого досвіду, який набувається роками: дорослої поведінки, обрядів і умовностей, про які вона нічого не знала. Певно, зараз відбувалося саме це. Коли сестрина голова виринула — слава Богу! — для Брайоні це стало першим слабким натяком на те, що не нема ніяких казкових замків і принцес, а диво — це те, що відбувається між людьми, звичайними людьми, які мають владу над іншими, і те, наскільки легко все зрозуміти неправильно, зовсім неправильно. Сесилія вже вилізла з фонтана й натягнула спідницю, накинула блузку на мокру шкіру. Різко розвернулася, взяла зі сходинки, яка ховалася в тіні, вазу з квітами, спочатку не помічену Брайоні, й пішла з вазою до будинку. Не обмінявшися з Роббі жодним словом, жодним поглядом. Той не відривав очей від води, а тоді теж рушив геть — безсумнівно, задоволений,— обходячи будинок. Нікого не лишилося; єдиним доказом, що тут щось відбулося, була мокра пляма на землі, де Сесилія вилізла з фонтана.

Брайоні притулилася до стіни та спрямувала невидющий погляд униз, у сад. Для неї то була велика спокуса, магічна і драматична, описати, яка перед нею розігралася сцена і яка тут захована мораль. Але Брайоні дуже добре усвідомлювала: якби її там не виявилося, це все одно сталося б, тому що не було призначено для неї. До вікна її привів тільки випадок. Це не казка, це реальний дорослий світ, у якому жаби не розмовляють з принцесами, а обмінюватися посланнями можуть лише люди. Ще одна спокуса — побігти до кімнати Сесилії, вимагаючи пояснень. Брайоні боролася з собою, бо ж їй хотілося на самоті зберегти легенький трепет, який вона відчувала перед тим, зберегти невловне хвилювання через картину, до розуміння якої вона наближалася — принаймні емоційно. Але розуміння прийде тільки з роками. Вона змушена була визнати, що тут потрібні серйозніші роздуми, які ще не під силу тринадцятирічній дівчинці. Тоді вона не могла знайти точні відповідники словам; справді, тут вимагалося чогось більшого, аніж бажання негайно списати фразами папір.

Стоячи в дитячій кімнаті в очікуванні на кузенів, Брайоні подумала, що могла б описати схожу сцену — теж біля фонтана — та включити в дійство прихованого спостерігача — себе саму. Вона уявила, як біжить до своєї кімнати, хапає стос чистого паперу й бакелітову авторучку з мармуровим малюнком. Подумки вона вже бачила прості речення — накопичення телепатичних символів, що розгортається на кінчику ручки. Брайоні могла написати сцену тричі, з трьох точок зору; її охоплювало відчуття полегшення — звільнення від боротьби між добром і злом, між героями і лиходіями. Жоден з цих трьох персонажів не був поганий, та й особливо гарні вони не були. Їй не треба судити. Не треба бути моралісткою. Треба тільки показати свідомість окремих людей, таку саму живу, як її власна, не борючись із думкою про те, що розум інших теж сповнений життя. Не лише порок та інтриги, плутанина та непорозуміння роблять людей нещасними; передовсім це — нездатність збагнути просту істину: інші люди такі самі реальні, як і ви. І тільки в оповіданні ви можете показати різні думки, продемонструвати, що всі вони однаково цінні. От і вся мораль, потрібна для оповідання.

За шістдесят років по тому вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла шлях усієї історії літератури, починаючи від оповідань, витриманих у дусі європейських народних казок, до драми з простою мораллю, щоб дійти до неупередженого психологічного реалізму, який вона для себе виявила одного спекотного ранку влітку 1935 року. Вона добре знатиме міру власної міфологізації і надасть цьому самоіронічного забарвлення, пародійно-героїчного тону. Її книжки стануть відомі своєю аморальністю, а як усі автори, яких мучить одне і те саме питання, вона відчує потребу написати твір про себе, де кульмінацією стане той момент, коли вона усвідомила себе саму. Брайоні розумітиме, що некоректно згадувати свої драми в множині, що насмішка віддалить її від тої поважної задумливої дитини і що той вельми далекий ранок, який вона згадує, це тільки подальше уявлення про нього. Цілком можливо, що спостереження за зігнутим пальцем, нестерпна думка про свідомість інших і переваги оповідання над п'єсами — це думки, які виникали в неї і в інші дні. Вона також розумітиме, що весь той випадок насправді приваблює своєю значущістю в світлі її опублікованих книжок, а так не було б сенсу його згадувати.

Проте вона не зможе цілком зрадити себе: нема жодного сумніву в тому, що якесь одкровення відбулося. Коли дівчинка повернулася до вікна й поглянула вниз, то помітила, що волога пляма на гравію випарувалася. Тепер нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана, окрім того, що збереглося в пам'яті, окрім трьох дійових осіб і спогадів, які накладались один на інший. Правда стала примарною, як вигадка. Побачивши все як є, прийнявши це, усвідомивши, як саме треба виконати поставлене завдання, Брайоні більше не засуджувала сестру за приголомшливу поведінку — вона-бо роздягнулася серед білого дня, просто біля будинку. Потім сцену можна змінити — написати з погляду Сесилії, відтак — з погляду Роббі. Але ще рано починати. У Брайоні переважило відчуття обов'язку, її прагнення порядку: спочатку треба завершити те, ініціатором чого вона стала: репетицію слід продовжити, прибуде Леон, та й удома чекають на виставу. Їй треба ще раз спуститися до пральні, щоб простежити, чи скінчилося випробування Джексона. Оповідання може почекати, доки вона не звільниться.

Чотири

Лише пізно ввечері Сесилія вирішила, що ремонт вази нарешті завершено. Постраждалий предмет увесь день прогрівався у бібліотеці на осонні, на підвіконні — там, де вікна виходили на південь, і тепер на глазурі було видно лише три чіткі лінії, які зливалися, мов річки на карті,— от і все. Ніхто в житті не дізнається. Коли Сесилія перетинала бібліотеку, обіруч тримаючи вазу, то їй здалося, що чутно тупотіння босих ніг по кахлях у передпокої, за дверима бібліотеки. Минуло вже багато годин відтоді, коли Сесилія свідомо примусила себе не думати про Роббі Тернера, і тепер її обурило, що він заявився до будинку, та ще й знову без шкарпеток. Вона вийшла в коридор, цього разу налаштована зустріти опором його зухвалість чи кпини, але натомість побачила свою сестру, яка явно вскочила в халепу. Повіки у дівчинки напухли й почервоніли, і вона стискала нижню губу вказівним і великим пальцями — давня ознака того, що Брайоні от-от серйозно розплачеться.

— Люба моя! Що сталося?

Насправді очі у Брайоні були сухі; мигцем глянувши на вазу, вона обійшла її та попрямувала туди, де стояв мольберт з прикріпленою на нього афішею — назва вистави була розмальована весело й різнобарвно, як у Шагала, зображені епізоди дійства: засмучені, заплакані батьки махають героїні на прощання; верхова прогулянка узбережжям у місячному сяйві; героїня у ліжку; весілля. Брайоні зупинилася перед мольбертом, а потім із силою відірвала по діагоналі величезний шмат афіші й дозволила йому впасти долу. Поставивши вазу, Сесилія кинулася до сестри, опустилася навколішки, щоб підібрати шматок паперу, який топтала Брайоні. Це вже не вперше вона рятувала сестру від самоспалення.

— Сестричко моя маленька. Це все через кузенів?

Вона хотіла заспокоїти сестру — завжди любила голубити крихітку. Коли та була ще зовсім маленька, їй часто снилися кошмари — вночі вона прокидалася з криком, і Сесилія йшла до сестриної кімнати й будила Брайоні. «Прокинься,— зазвичай шепотіла вона.— Це лише сон. Прокинься». А тоді брала сестричку до себе в ліжко. Їй захотілося обійняти Брайоні за плечі, але та перестала смикати губу й відійшла до дверей, узялася за латунну ручку у формі левової голови, відполіровану сьогодні місіс Тернер.

— Кузени ідіоти. Але не лише це. Це...— вона змовкла, сумніваючись, чи варто довіряти сестрі своє нещодавнє одкровення.

Сесилія розгладжувала зім'ятий нерівний трикутник паперу й міркувала, як змінюється її молодша сестра. Краще було б, якби Брайоні розплакалася, дозволила відвести себе до вітальні, усадовити на шовкову кушетку і втішити. Пестощі, погладжування й заспокійливі слова допомогли б Сесилії забути про суперечливі почуття, які переповнювали її сьогодні. Якщо лагідно поговорити про проблеми Брайоні, це поверне їй самовладання. Однак молодша сестра вирішила пережити своє нещастя на самоті. Розвернулася спиною і вже ширше відчиняла вхідні двері.

— Та що сталося? — Сесилія відчула запобігання у власному голосі.

За спиною у сестри, далеко за озером, де дорога, петляючи через парк, звужувалась і зливалася з обрієм, з'явилася крихітна цятка, що здавалася безформною у мареві розжареного повітря, і то зростала, то мерехтіла, а то, здавалося, щезала. Певно, це Гардмен, який казав, що вже застарий, щоб учитися водити машину, везе гостей у ресорній двоколці.

Брайоні передумала й обізвалася до сестри.

— Усе це помилка. Це неправильний...— вона ковтнула і глянула вбік — це був сигнал, як відчула Сесилія, що зараз пролунає навмання вихоплене зі словника слово.— Це не той жанр! — Брайоні вимовила це, як їй здавалося, з французьким прононсом, майже не ворушачи язиком при артикулюванні «р».

— Жан? — перепитала Сесилія.— Про що це ти?

Але Брайоні м'якими білими ніжками вже прошкандибала геть по розпеченому як жар гравію.

Сесилія пішла на кухню, щоб наповнити вазу, а відтак занесла її до себе у спальню, де вийняла з умивальника квіти. Опустивши їх у вазу, вона помітила: букет черговий раз відмовився набути того начебто природного безладдя, якого вона прагнула, і натомість у воді став неприродно вишуканим: високі стебла рівномірно розподілилися довкруж обідка вази. Сесилія вийняла квіти й знову вкинула у вазу: вони впали, створивши іншу охайну композицію. Навряд чи це мало значення. Важко було уявити, щоб цей містер Маршалл почав нарікати, нібито квіти біля його ліжка надто симетричні. Вона занесла вазу на другий поверх і, здолавши рипучий коридор, зайшла до приміщення, відомого як «кімната тітоньки Венери», і поставила вазу на комод, біля ліжка з балдахіном, нарешті виконавши маленьке доручення, яке мати дала їй уранці, вісім годин тому.

Проте вона не одразу пішла, бо в цій кімнаті було приємно: простір тут не захаращений особистими речами,— насправді, якщо не рахувати кімнатки Брайоні, це єдиний охайний куточок у домі. А тепер тут було ще й прохолодно, бо сонце вже обігнуло будинок. Всі шухляди порожні, жодна гола поверхня не позначена відбитками пальців. Простирадла під ситцевим укривалом накрохмалені й чисті. Сесилія відчула імпульс ковзнути рукою під укривало і помацати білизну, але втрималась і пройшла далі до кімнати, призначеної для містера Маршалла. Біля узголів'я, увінчаного балдахіном, стояла чиппендельська канапа — така гладенька, що сісти на неї означало б осквернити чистоту. Повітря пахло воском, а у медовому освітленні блискуча гладінь меблів, здається, пульсувала і дихала. При наближенні ракурс змінився: зображені на віку старовинної скрині для посагу фігурки бенкетників, здавалося, крутяться у танцювальних па. Мабуть, уранці тут пройшлася місіс Тернер. Сесилія відкинула асоціацію з Роббі. Це було свого роду зазіханням на простір майбутнього мешканця цієї кімнати: гість уже за кількасот ярдів від будинку.

Стоячи біля підвіконня, вона помітила, що Брайоні перетнула місток на озері та, здолавши трав'янистий берег, починає зникати в гущавині дерев, які оточують храм на острові. А далі Сесилія розрізнила у двоколці дві фігурки в капелюхах, які сиділи на лавці позаду Гардмена. Тепер вона побачила й третю фігурку, раніше не помічену, що йшла по дорозі назустріч двоколці. Звісно ж, це Роббі Тернер, який вертається додому. Він зупинився, коли гості наблизилися, і його обриси, здається, зіллялися з прибулими. Сесилія уявила сцену: чоловіки ляскають один одного по плечах, кінь б'є копитом, її дратувало те, що брат і не відає про опалу Роббі, й Сесилія відвернулась од вікна, розпачливо зітхнувши, та пішла до себе у кімнату пошукати цигарку.

У неї ще лишилась одна пачка, та лише після кількох дратівливих хвилин пошуків у безладі Сесилія виявила цигарки у кишені синього шовкового халатика, що валявся на підлозі у ванній. Вона закурила, спускаючись у хол і знаючи, що не ризикнула б так учинити, якби вдома був батько. У нього були чіткі уявлення про те, де і коли жінка має право палити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли входить до приміщення, не коли стоїть у кімнаті, й узагалі може курити, лише якщо їй запропонують цигарку, а не власне куриво,— і все це було для нього саме собою зрозумілим, як справедливість природного ладу. Три роки, проведені в колі витончено-інтелектуальних софістів у Ґіртон-коледжі^[8], не додали Сесилії сміливості протистояти батькові. Легковажна іронія, притаманна їй у спілкуванні з друзями, полишали її в присутності батька, і Сесилія відчувала, як її голос стає тонким, коли вона намагається висловити боязку незгоду. Насправді непорозуміння з батьком стосовно будь-чого, навіть непомітних побутових дрібниць, змушувало її почуватися ніяково, і жодні зразки великої літератури не могли змінити її душевного стану, і жодні життєві настанови не могли примусити її до непослуху. Паління на сходах, доки батько на службі у Вайтголлі, було єдиним виявом бунту, який дозволяла її освіта, та й навіть це коштувало їй великих зусиль.

Дійшовши до широкого сходового майданчика, який нависав над холом, Сесилія побачила Леона: той показував Полу Маршаллу прочинені двері. Гостей супроводжував Ден Гардмен, який ніс багаж. Старий Гардмен зупинився надворі, втупившись у стиснуту в руці п'ятифунтову банкноту. Косе проміння полуденного сонця віддзеркалювалося від гравію та, вливаючись у вікна, заповнювало хол жовтувато-помаранчевими барвами, ніби створюючи малюнок сепією. Чоловіки зняли головні убори й вичікувально стояли всміхаючись. Сесилія згадала, як часто, познайомившись уперше з якимсь чоловіком, питала себе, чи це не її суджений і чи не пам'ятатиме вона цю мить до останніх днів своїх — або з вдячністю, або з глибокими докорами сумління.

— Сес-Силія^[9]! — скрикнув Леон. Коли вони обійнялися, вона відчула ключицею, що в кишені його піджака — товста авторучка, а брижі одягу пропахли димом від люльки: це на мить викликало у Сесилії тугу за чаюваннями в гуртожитку чоловічого коледжу — то були просто візити ввічливості, але веселі, особливо взимку.

Пол Маршалл потиснув їй руку і злегка вклонився. В його постаті було щось комічно-замислене. Його вступні слова прозвучали вдавано-понуро:

— Жахливо багато чув про вас.

— А я — про вас.

Єдине, що Сесилія пам'ятала, це телефонна розмова з братом за кілька місяців до його приїзду, коли вони обговорювали, чи куштували колись, чи, може, ще покуштують шоколад «Амо»^[10].

— Емілі лежить.

Навряд чи була потреба взагалі це говорити. Ще дітьми вони могли з найдальшого кінця парку здогадатися, що в матері мігрень, коли вікна були затемнені.

— А батько в місті?

— Може, пізніше приїде.

Сесилія відчула, що Пол Маршалл дивиться на неї, але перш ніж щось сказати, вона мала підготуватися.

— Діти хотіли були поставити п'єсу, але схоже на те, що ідея провалилася.

— Мабуть,— відповів Маршалл,— я бачив на березі ставка вашу сестру. Ох і добрячого прочухана вона дала кропиві.

Леон відступив убік, даючи пройти Гардмену-молодшому з речами.

— А де ми розмістимо Пола?

— На другому поверсі.

Сесилія обернула голову до Гардмена, щоб дати йому вказівку. Той уже здолав сходи і тепер зупинився і, тримаючи у кожній руці по шкіряній валізі, обернувся лицем до присутніх, які стояли посередині холу, на кахляній підлозі. Обличчя його виражало спокійне невідання. Сесилія вже не вперше помічала Гардмена біля дітей. Мабуть, він небайдужий до Лоли. Йому вже шістнадцять, він підліток — уже не маленький хлопчик. Округлість щік, яку Сесилія ще пригадувала, давно зникла, а по-дитячому пухкі губи витягнулися, надаючи його обличчю виразу сухості та простодушної жорстокості. Сузір'я вугрів на чолі виглядало свіженьким — його різкість дещо пом'якшувало м'яке освітлення. Увесь день, як збагнула Сесилія, вона почувалася дивно, і все здавалося їй дивним, ніби вже відбулося колись давно, у минулому, постфактум забарвлене іронією, сенс якої вона ще не могла як слід уловити.

Вона терпляче пояснила Гардмену-молодшому:

— У великій кімнаті біля дитячої.

— Кімната тітоньки Венери,— сказав Леон.

Тітонька Венера майже півстоліття пропрацювала медсестрою на північних територіях Канади. Власне, нікому вона тіткою й не була — точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри Талліса, але ніхто не ставив під сумнів право цієї родички, чия родина — кумового наймита дитина,— на кімнату на другому поверсі, де більшу частину їхнього дитинства тітка й провела — приязний, прикутий до ліжка інвалід, усохла від старості жінка, яка покірно зустріла смерть, коли Сесилії було десять років. А за тижденьнародилася Брайоні.

Сесилія повела гостей через вітальню до високих скляних дверей надвір, а там, минаючи розарій, до басейну, який розташувався за стайнею, оточений зусібіч високими бамбуковими заростями, з зеленим тунелем на вході. Пригинаючись під низьким гіллям, усі вийшли на терасу, викладену сліпучо-білим каменем, яка просто вибухала теплом. У глибокій тіні, далеко від води, було видно пофарбований у білий колір жерстяний стіл, на якому стояв великий глечик пуншу з льодом, накритий марлею. Леон розгорнув шезлонги, і гості вільним колом повсідалися, кожен зі склянкою в руках, лицем до басейну. Сидячи між Леоном і Сесилією, Маршалл аж десять хвилин контролював розмову. Він розводився про те, як це чудово — перебувати далеко від міста, у тиші, на свіжому повітрі; ось уже дев'ять місяців, щохвилини й щодня, приневолений роботою, він курсує між штаб-квартирою, радою директорів і фабричними цехами. Він придбав величезний будинок біля Клепгемської парафії, але не має жодної вільної хвильки, щоб навідатися до нового житла. Проект «Веселкової амо» мав успіх, але передували тому успіху різноманітні катастрофи, пов'язані з правами на продаж; рекламна кампанія обурила деяких єпископів старшого покоління, тому довелося шукати інший вихід, а потім за проблемами прийшов успіх — неймовірний рівень продажу, нові квоти на виробництво, потреба у наднормових ставках, пошуки майданчика для ще одного заводу, бо чотири профспілки висловили своє незадоволення, і довелося їх улещувати, як дітей малих; а тепер, коли нарешті все доведено до логічного завершення, на обрії з'явився ще один виклик — військовий: виробництво шоколадних плиток в обгортках кольору хакі, з гаслом «Дорогу АМО!»; концепція ґрунтувалася на припущенні, що витрати на збройні сили збільшуватимуться, якщо містер Гітлер не припинить галасувати; припускалося навіть, що цей шоколад з гаслом навіть входитиме в стандартний набір солдатського пайка; а якщо військова повинність стане загальною, то знадобиться ще п'ять фабрик; щоправда, дехто переконаний, що можна знайти порозуміння з Німеччиною і що військовий проект «Амо» — просто груші на вербі; один член ради навіть звинувачував Маршалла у розпалюванні війни, але той, навіть украй виснажений, навіть обмовлений наклепниками, не зрікся своєї мети. Нарешті він припинив раз у раз повторювати, як це пречудово — знайти «тихий прихисток» тут, де можна перепочити й вільно зітхнути.

Кілька хвилин послухавши його, Сесилія відчула приємну млість у животі, замислившись, як це було б самогубно-приємно, майже еротично — вийти заміж за чоловіка такого красивого, багатого й тупого. Він точно прагне наповнити дім дітьми — галасливими твердолобими хлопчиськами, які показилися на зброї, футболі й літаках. Коли гість розвернувся до Леона, Сесилія роздивлялася його профіль. Чоловік говорив, і над щелепою сіпався довгий м'яз. На бровах закрутилося кілька чорних волосин, а з вух проростали такі ж самі чорні волоски, кумедно закучерявлені, як між ногами. Сказав би своєму перукареві, щоб повисмикував.

Сесилія трохи позизила оком на Леонове обличчя, але той чемно дивився на свого друга, певно, вирішивши не зустрічатися поглядом з Сесилією. Дітьми вони полюбляли мучити одне одного грою «хто кого передивиться» на недільних ленчах, які батьки влаштовували для старших родичів. Це були особливі випадки, коли подавався старовинний срібний сервіз; високоповажні двоюрідні дідусі й бабусі, а також рідні бабуся й дідусь із материного боку виросли за вікторіанської доби, були людьми скромними й суворими, утраченим поколінням у чорних уборах, яке вже понад двадцять років блукало в чужому просторі, нарікаючи на чужу, занадто легковажну епоху. Вони буквально вкидали у жах десятилітню Сесилію та її дванадцятирічного брата, і від переляку діти раптом починали неконтрольовано хихотіти. Хто перший починав гру, був невразливий, хто ловив погляд — програвав. Переважно перемога діставалася Леонові, чий погляд був удавано-врочистий, навіть похмуро-святецький, куточки вуст опускалися вниз, а очі закочувалися під лоба. Він міг попросити невинним голосом Сесилію передати сіль, і хоча сестра уникала братового погляду, простягаючи сільничку, хоча й відверталася, глибоко затамовуючи подих, цього було достатньо: уява підказувала, що робить Леон — і на півтори години дівчина аж задихалася від нестримного сміху. А тим часом Леон поводився цілком розкуто, лише подеколи пришпилюючи поглядом сестру, якщо гадав, що вона починає оклигувати. Тільки іноді вона брала реванш, пихато надувшись. Оскільки діти інколи сиділи між дорослими, кривляння несло певну небезпеку — фіглярство за столом закінчувалося публічним приниженням і вигнанням спати. Самий смак був у тому, щоб спробувати скривити пику наче між іншим — наприклад, облизуючи губи й широко всміхаючись — і водночас піймати чужий погляд. Одного разу вони одночасно підвели голови, кривляючись, так що Леон бризнув супом з рота і ніздрів просто на зап'ястя двоюрідної бабусі. Обох розігнали по їхніх кімнатах до кінця дня.

Сесилії кортіло перехопити брата й сказати, що у містера Маршалла з вух росте лобкове волосся. Гість розписував свою баталію на засіданні з тим, хто обізвав його палієм війни. Сесилія піднесла руку нібито поправити волосся. Автоматично Леон скерував увагу на сестру — і тої ж миті вона відповіла таким поглядом, якого брат не бачив уже років зо десять. Він стиснув губи й відвернувся, удаючи, мовби знайшов у себе під черевиками щось цікаве, і задивився вниз. Коли Маршалл обернувся до Сесилії, Леон затулив обличчя долонею, але не міг приховати від сестри, як здригаються його плечі. На щастя, Маршаллова оповідь вже добігала кінця.

— ...де можна, так би мовити, звести дух.

Леон одразу ж схопився на ноги. Підійшов до краю басейну, роздивляючись мокрий червоний рушник, забутий кимсь біля трампліна. Потім покульгав назад до товариства, засунувши руки в кишені, нарешті опанувавши себе.

— Здогадайся,— заговорив до Сесилії,— кого ми зустріли, їдучи сюди.

— Роббі.

— Я сказав йому, щоб він долучився до нас увечері.

— Леоне! О ні!

Він був у грайливому гуморі. Може, хотів і помститись їй. Леон пояснив своєму другові:

— Це син прибиральниці, закінчив тутешню середню школу, потім отримав стипендію для навчання в Кембриджі, причому вчився там водночас із Сі,— а вона три роки з ним не розмовляє! Навіть не дозволяє йому наближатися до своїх товаришок з Роедіну^[11].

— Ти спочатку мав мене спитати.

Вона була до краю розчарована, і Маршалл, бачачи це, спробував її розрадити:

— В Оксфорді я знав декого, хто скінчив середню школу, і серед них справді були збіса розумні люди. Але вони легко ображаються — про мене, це вже занадто.

— Маєте цигарку? — спитала Сесилія.

Він запропонував їй срібний портсигар, вийняв ще одну цигарку для Леона й одну для себе. Зараз вони стояли, і коли Сесилія нахилилася до Маршалла, щоб той допоміг їй запалити, Леон сказав:

— У нього мізки — перший клас, не второпаю, нащо він у біса бабрається в тих квітниках.

Сесилія відійшла посидіти на трампліні, удаючи, ніби відпочиває, але тон її був напружений:

— Ще він цікавиться медичною освітою. Леоне, більше не запрошуй його.

— А батько погодився?

Вона стенула плечима.

— Слухай, краще просто зараз зайди до нього в бунгало і попроси, щоб він не приходив.

Леон відійшов на протилежний край басейну й дивився на сестру понад маслянисто-блакитною водною гладінню, що м'яко коливалася.

— І як мені це зробити?

— Мене це не хвилює. Вибачся, і годі.

— Між вами щось сталося.

— Ні, нічого.

— Він нав'язується тобі?

— На Бога!

Вона роздратовано схопилася й пішла геть, до павільйону біля басейну: це була відкрита споруда, підтримувана трьома рельєфними підпорками. Сесилія притулилася спиною до центральної колони й досі курила, спостерігаючи за братом. За дві хвилини до того вони були в альянсі, справжня ліга, і от на тобі маєш — посварилися,— справді повернулося дитинство. Пол Маршалл стояв між ними, крутячи головою, слухаючи то Леона, то Сесилію,— мов на тенісному матчі. Вигляд у нього був нейтрально-зацікавлений; здавалося, чвара його не обходила. Хоч це йому в плюс, подумала Сесилія.

— Ти що,— промовив брат,— гадаєш, він не вміє тримати ножа і виделку?

— Леоне, припини. Ти не мав права його запрошувати.

— Ну і дур!

Мовчання, яке запало після цих слів, частково порушувалося тільки дзюрчанням фільтра. Сесилія нічого не могла вдіяти, вона нічого й не зможе вдіяти, щоб завадити Леону, і раптом відчула безглуздість сварки. Вона сиділа, розвалившись на теплому камені, ліниво допалюючи цигарку і споглядаючи сцену перед собою: плити у хлорованій воді, які здавалися закороткими; чорна гумова камера з тракторного колеса, притулена до дзиґлика; двоє чоловіків у кремових лляних костюмах — одяг лише трішки відрізнявся відтінками; синяво-сірий дим, що куриться на тлі зеленого бамбука. Усе це видавалося різьбленим, непорушним, і знов Сесилії здалося: це вже було, дуже давно, і всі звершення, на всіх рівнях — від найдрібніших до найколосальніших — уже визначені. Хай що станеться в майбутньому, однак ніщо її не здивує й не шокує, бо все здасться буденним, неймовірно звичним, і вона скаже сама собі — але тільки подумки: «О так, певна річ. Так і є. Я так і знала».

— Знаєш, що я думаю? — стиха промовила вона.

— Що?

— Вертаймося до будинку, і ти нам зробиш який-небудь фантастичний коктейль.

Пол Маршалл заплескав у долоні, і звук одлетів луною від колон і задньої стінки павільйону.

— Я тільки «за»,— заявив він.— З колотим льодом, з ромом і розтопленим чорним шоколадом.

На таку пропозиція Сесилія з братом обмінялися поглядами, і це поклало край сварці. Леон пішов перший, а Сесилія й Пол Маршалл рушили за ним; коли вони порівнялися на галявині, де зарості розступалися, вона сказала:

— Я б хотіла чогось гіркого. Або навіть кислого.

Він усміхнувся й, оскільки випереджав її, зупинився, пропускаючи Сесилію до вітальні маєтку, а вона, проходячи, відчула: він злегка торкнув її за плече.

А може, це був листок.

П'ять

Ні близнюки, ні Лола точно не знали, чому раптом Брайоні скасувала репетиції. Тоді вони про це навіть і не підозрювали. Вони грали сцену, де прикута до ліжка Арабелла спочатку бачить на горищі принца, перебраного на доброго лікаря, і все йшло досить незле — не гірше, ніж зазвичай: близнята виголошували свої репліки не більш бездарно, ніж раніше. Що ж до Лоли, вона не схотіла бруднити свій кашемір, лежачи на підлозі, а натомість упала у фотель, проти чого режисер навряд чи заперечував. Старша дівчинка мала таку силу духу, була настільки зверхньою над усім, що почувалася бездоганно. Якийсь час Брайоні терпляче інструктувала Джексона, потім зупинилась і насупилася, наче питаючи у себе поради, і раптом несподівано вийшла. Не було ні зіткнень у творчому пориві, ні сварок, ні, вибухів, ні метань. Вона розвернулася та просто попрямувала геть, начебто до вбиральні. Усі чекали, гадки не маючи, що проекту кінець. Близнюкам здавалося, що вони стараються, а Джексон, досі відчуваючи свою немилість у Таллісів, гадав, що зможе реабілітуватися, роблячи приємне Брайоні.

В очікуванні хлопчики буцали, як футбольний м'яч, дерев'яний кубик, а сестра близнят задивлялась у вікно, тихо наспівуючи собі під ніс. Потому як минула ціла вічність, вона вийшла в коридор і пройшла до самого кінця, де були прочинені двері до спальні. Звідти відкривався краєвид на дорогу й озеро, над яким тремтів світляний стовп, до білого жару нагрітий спекою пізнього вечора. На тлі цього стовпа вона чітко розрізнила Брайоні, яка стояла на острові, біля храму, край води. Насправді, певно, вона стояла навіть у самій воді — дивлячись проти такого яскравого світла, важко було сказати. Не було схоже, що вона взагалі повернеться. Виходячи з кімнати, Лола помітила на ліжку валізу, схожу на чоловічу, перехоплену тугими брунатними шкіряними ременями й обліплену збляклими етикетками з пароплавних подорожей. Валіза смутно нагадала їй про батька, і Лола зупинилася біля неї, відчувши слабкий запах вугілля, яким топили залізничний вагон. Торкнулася пальцем одного з замків та зрушила його. Полірований метал був холодний, і її дотик лишив кілька плямочок неправильної форми, волога з яких швидко випаровувалася. Застібка злякала її різким гучним лясканням. Лола рвучко заклацнула замок і прожогом вибігла з кімнати.

Далі для братів знову потягнувся нескінченний час. Лола послала близнюків униз — подивитися, чи вільний басейн: серед дорослих вони почувалися ніяково. Близнюки повернулися повідомити, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли у дитячій кімнаті вже не було. Дівчина пішла до своєї крихітної спальні, де почала поправляти волосся перед ручним дзеркальцем, прилаштованим на підвіконні. Хлопчики вклалися на її вузьке ліжко й почали лоскотати один одного, борюкаючись і галасуючи. Вона не стала обтяжувати себе й відсилати братів до їхньої кімнати. П'єсу зараз не репетирують, і басейн зайнятий, вільний час нема куди подіти. Коли П'єро заявив, що зголоднів, дітей охопила ностальгія: наближався час вечері, й не завадило би спуститися та попросити поїсти. Але хлопці не пішли б на кухню за жодні пряники, бо страшенно боялися Бетті, з якою перестрілися на східцях: вона похмуро несла до їхньої кімнати червоні каремати.

Трохи пізніше всі троє знов опинились у дитячій кімнаті — єдиному приміщенні, окрім спальні, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Потертий синій кубик лежав там само, де вони його лишили, і все було як раніше.

Вони гаяли час, і Джексон сказав:

— Мені тут не подобається.

Простота цього зауваження знітила брата, який пройшовся вздовж стіни і зацікавився плінтусом, копнувши його носаком черевика.

Лола поклала руку йому на плече та промовила:

— Не переймайся. Ми скоро поїдемо додому.

Її рука була набагато тонша і легша, ніж материнська, і П'єро почав хлипати носом, але тихо, поки що пам'ятаючи, що він — у чужій хаті, де чемність — понад усе.

Джексон теж рюмсав, але ще був здатний говорити.

— Нескоро це буде. Ти просто так говориш. Ми ніяк не можемо поїхати додому...— він на мить замовк, щоб набратися духу.— Це ж розлучення!

П'єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживалося при дітях, ніколи не вимовлялося. М'які приголосні навіювали немислиму непристойність, а присвист «з» наче нашіптував про сімейну ганьбу. Сам Джексон, коли це слово злетіло у нього з язика, збентежився, але не бажав повернути мовлене, і сказане ним уголос сприймалось як великий злочин, як і сам акт розлучення, хай що насправді це слово означало. Ніхто з дітей, у тому числі й Лола, геть не знали його точно сенсу. Старша сестра насувалася на брата, і її зелені очі по-котячому звузилися.

— Як ти смієш таке казати!

— Це ж правда,— промимрив він, скосивши очі. Він знав, що вскочив у халепу, знав, що заслуговує на це, і ладнався тікати, коли вона схопила його за вухо і притягнула ближче, щоб ясно бачити його лице.

— Якщо ти мене вдариш,— швидко заговорив він,— я поскаржуся Батькам.

Але його виклик був даремний, тотем утраченого золотого віку був безнадійно зруйнований.

— Ти ніколи більше не вживатимеш це слово. Чуєш мене?

Пашіючи від сорому, він кивнув, і вона його відпустила.

Хлопчики були такі шоковані, що не могли вичавити ні сльозини, і П'єро, який зазвичай сам брався загладжувати прикру ситуацію, бадьорячись промовив:

— Що нам тепер робити?

— Сама себе завжди про це питаю.

У дверях стояв високий чоловік у білому костюмі: стояв, мабуть, кілька хвилин — досить довго, щоб почути Джексонові слова, і саме ця думка, а не шок від присутності незнайомця, скувала Лолі язик. Тепер він знає про їхню сім'ю? Єдине, що їм лишалося, це тільки дивитись і чекати. Він підійшов і простягнув руку.

— Пол Маршалл.

П'єро, який стояв ближче, мовчки потиснув йому руку, а потім так вчинив і брат. Коли настала черга дівчинки, вона представилася:

— Лола Квінсі. А це Джексон і П'єро.

— Які у вас чарівні імена. Але яким чином мені розрізняти вас двох?

— Мене зазвичай вважають не таким милим,— обізвався П'єро. Це був сімейний жарт, репліка, вигадана батьком, що викликала сміх у незнайомців, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, а сказав:

— Ви, певно, кузени з півночі.

Вони напружено вичікували, сподіваючись почути, що ще йому відомо, і дивилися, як він пройшов мостинами у кінець дитячої та нахилившись підняв кубик, підкинув і спритно зловив; почулося легеньке шурхотіння деревини, яка торкнулася його долоні.

— Я оселився в кімнаті далі по коридору.

— Знаю,— сказала Лола.— Це кімната тітоньки Венери.

— Чиста правда. Її колишня кімната.

Пол Маршалл опустився в крісло, де нещодавно сиділа недужа Арабелла. Обличчя в гостя було дивне: навколо очей зморщувалося, а підборіддя — величезне, випнуте, як у Дена-відчайдуха^[12] — було цілком гладеньке. Це було жорстоке обличчя, але з приємним виразом на ньому, і таке поєднання приваблювало, як здалося Лолі. Гість поправляв стрілки на брюках, спостерігаючи то за одним Квінсі, то за іншим. Лола звернула увагу на його чорно-білі шкіряні черевики, а він похитував ногою під ритм, який програвав подумки.

— Перепрошую, що підслухав про вашу п'єсу.

Близнята ближче притулились один до одного, несвідомо готові згуртуватися щільніше: якщо цей чоловік знає про виставу більше, ніж вони, значить, йому відомо й багато іншого. Джексон занепокоєно озвався:

— А ви знаєте наших батьків?

— Містера і місіс Квінсі?

— Так!

— Читав про них у газеті.

Хлопці витріщилися на нього, затамувавши подих і не здатні мовити ні слова, бо вони знали, що в газетах пишуть тільки про знаменні справи: про землетруси й аварії, про діяльність уряду, як ведеться різним народам — і так щодня, а ще — про те, скільки грошей доведеться витратити на зброю, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчували побожний трепет, але не були здивовані, що їхні власні негаразди опинилися в одному ряду з цими вселенськими подіями. Бо це підтверджувало істину.

Прагнучи заспокоїтися, Лола вперла руки в боки. Серце болісно калатало, язик не слухався, хоча вона знала, що потрібно щось сказати. Їй здавалося, що з ними граються в гру, якої вона не розуміла, але була впевнена, що в цьому криється щось протизаконне, навіть образливе. Голос зрадив її, коли вона заговорила, тому, відкашлявшись, вона почала спочатку.

— Що саме ви про них читали?

Він звів брови — густі, зрослі на переніссі — та зневажливо видихнув басовитий звук.

— О, ну не знаю. Нічого такого. Так, дурниці.

— У такому разі була б вам вдячна, якби ви не говорили про такі речі при дітях.

Цю конструкцію вона колись підслухала й вимовила її у сліпій вірі, як адепт-неофіт повторює магічне закликання наставника.

Це, здається, спрацювало. Маршалл поморщився, визнаючи, що схибив, і нахилився до близнюків.

— А тепер ви обидва слухайте мене уважно. Усім відомо, що ваші батьки — найчудовіші люди на весь світ, і вони дуже сильно вас люблять і завжди про вас піклуються.

Джексон і П'єро урочисто кивнули. Виконавши завдання, Маршалл обернувся до Лоли. Випивши два міцні алкогольні коктейлі у вітальні з Леоном і його сестрою, Маршалл пішов нагору, щоб знайти свою кімнату, розпакувати речі й переодягнутися до вечері. Не знявши черевиків, він розтягнувся на величезному ліжку під балдахіном і, умиротворений сільською тишею, трунками й надвечірньою спекою, провалився в легкий сон, у якому йому явилися його юні сестри: усі четверо стояли навколо його постелі, балакаючи і торсаючи його за одяг. Він прокинувся, у грудях і горлі пекло; Маршалл незграбно підвівся та спочатку не міг утямити, де опинився. Коли він сів на краю ліжка, ковтаючи воду, йому здалося, що він чує голоси, які, мабуть, і викликали його сновиддя. Перетнувши рипучий коридор і ввійшовши до дитячої кімнати, він побачив трьох дітей. А зараз він помітив, що дівчинка, зі своїми браслетами і довгими локонами, нафарбованими нігтями і кольє-оксамиткою, вже майже жінка, урівноважена і владна, яка трохи нагадує маленьку принцесу з картин майстрів-прерафаелітів. Маршалл мовив до неї:

— У вас неперевершений смак до одягу. На мою думку, особливо вам личать ці брюки.

Їй стало приємно, вона зовсім не знітилася й злегка помацала тканину, яка звисала з її вузьких стегон.

— Ми купили це в універмазі, коли мама повезла мене до Лондона дивитися виставу.

— А що ви дивилися?

— «Гамлета».

Насправді вони дивилися ранкову пантоміму в Лондонському «Палладіумі»^[13], коли Лола залила собі сукню полуничним напоєм, а універмаг виявився просто навпроти.

— Одна з моїх улюблених п'єс,— сказав Пол. Для неї було щастям, що він, занурений у свою хімію, не читав цього твору й не дивився вистави. Але він спромігся замислено промовити: — «Чи бути, чи не бути...»

— «...ось питання»,— підхопила вона.— А мені подобаються ваші черевики.

Він виставив ногу, вивчаючи майстерність шевця.

— Так. Від Дакера, на Тьорлі. Там роблять колодку з ноги і тримають її на майбутнє. У них там унизу, у підвальному приміщенні, тисячі колодок, а більшість замовників уже повмирало.

— Жах.

— Я зголоднів,— повторив П'єро.

— Ну гаразд,— сказав Пол Маршалл, погладжуючи кишеню.— Я вам дещо покажу, якщо здогадаєтеся, ким я працюю.

— Ви — співак,— мовила Лола.— Принаймні голос у вас приємний.

— Мило з вашого боку, але ні. Знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру...

— У вас шоколадна фабрика,— перебив Джексон.

Поки на брата не впав лавиною тягар слави, П'єро додав:

— Ми чули, як про це говорили у басейні.

— Тоді нечесно.

Маршалл вийняв з кишені прямокутну плитку десь чотири дюйми на дюйм, обгорнуту пергаментним папером. Поклав її на коліна, обережно розгорнув і підняв, щоб діти переконалися. Вони ввічливо підсунулися ближче. На шоколадці була гладенька тьмяно-зелена оболонка, яку Пол пошкріб нігтем.

— Цукрова глазур, ясно? Усередині молочний шоколад. Витримає за будь-яких умов, навіть якщо розтане.

Піднявши руку, він міцніше стиснув шоколадку, і діти побачили, як тремтять його пальці — плитка тільки підкреслювала це тремтіння.

— Це буде в харчовому наборі кожного нашого солдата. Стандартний комплект.

Близнюки подивилися один на одного. Вони знали, що великих людей не цікавлять солодощі. П'єро сказав:

— Солдати не їдять шоколад.

— Вони люблять цигарки,— підхопив його брат.

— Та й узагалі — чого це солодощі безкоштовно отримають вони, а не діти?

— Тому що вони боронитимуть нашу країну.

— А тато каже, що війни не буде.

— Ну, він помиляється.

Маршалла говорив трохи запально, і Лола заспокійливо сказала:

— А може, і буде.

Він усміхнувся до неї.

— Ми називаємо цей шоколад «Армійська амо».

— Ато — amas — атаt^[14],— промовила вона.

— Точно.

— Не розумію,— сказав Джексон,— чому все, що ми купуємо, закінчується на «о».

— Це дуже нудно,— мовив П'єро.— Наприклад, «Поло», «Аеро».

— І «Оксо», і «Брілло»^[15].

— Здається, хлопці намагаються сказати,— звернувся Пол Маршалл до Лоли, вручаючи їй плитку,— що не хочуть шоколаду.

Вона врочисто прийняла плитку, а потім, стежачи за реакцією близнят, зиркнула на них поглядом, який означав «так вам і треба». Вони розуміли, що так воно і є. Навряд чи зараз було доречно їм претендувати на «Амо». Вони спостерігали за її язиком, який зеленішав, облизуючи цукрову глазур. Пол Маршалл відкинувся в кріслі, крізь сплетені пальці уважно її роздивляючись.

Він перехрещував ноги то так, то так. Потім глибоко зітхнув.

— Відкуси,— тихо промовив він.— Треба трішки відкусити.

Плитка гучно захрумтіла, поступаючись Лолиним бездоганним різцям, і оголився білий край цукрової глазурі, виявляючи під нею темний шоколад. Саме тоді долинув жіночий голос, який кликав їх знизу, зі сходів, а потім знову почувся поклик, більше наполегливий, уже в коридорі, й цього разу близнюки впізнали голос і мигцем обмінялися здивованими поглядами.

Лола сміялася ротом, напханим «Амо».

— Це Бетті вас шукає. Митися! Тепер — бігом. Бігом, ви, обидва.

Шість

Після ленчу, переконавшись, що і Брайоні, і сестрині діти поїли як слід і пообіцяли триматися від басейну якнайдалі не менше ніж дві години, Емілі Талліс пішла від яскравого світла та пекучої спеки до прохолодної затемненої спальні. Поки що нічого не боліло, але вона бажала випередити небезпеку. Перед очима з'явилися світляні цятки, маленькі шпилькові уколи, неначе крізь зношене веретище зримої реальності просвічувало яскраве проміння. Вона відчувала тягар у правій півкулі, десь угорі; інертна маса кров'яних тілець згорнулася клубком, ніби сплячий звір, та коли Емілі торкнулася голови й натиснула на шкіру, то немов зникла з координат реального простору. Відчуття перемістилося у верхню частину правої півкулі, й подумки вона могла встати навшпиньки й дотягнутися до нього правою рукою. Однак важливо не провокувати його: щойно ледаче створіння зрушить від периферії до центру, як голову проріже нестерпний біль, і не буде жодної надії сьогодні пообідати разом з Леоном і родиною. Він не тримав на неї зла, цей звір, був байдужий до її страждань. Можливо, тепер він кидатиметься як пантера у клітці — адже не спав, знудьгувався, рухатиметься заради самого руху, або взагалі без причини, несвідомо. Вона лежала в постелі горілиць, без подушки, поруч стояла склянка води — зовсім близько, щоб можна було одразу взяти; збоку — книжка, але Емілі знала, що не в змозі читати. На стелі, над ламбрекеном, відбивалися довгі розмиті смуги денного світла — от і все, що прорізало темряву. Вона лежала, смертельно нажахана, знаючи, що над нею зависло лезо ножа, знаючи, що цей страх не дає їй заснути, і єдина надія — це непорушно лежати.

Вона думала про велику теплу пару, що здіймається над будинком і парком, над графствами навколо Лондона, душачи ферми і містечка, і думала про розпечені залізничні колії, якими їдуть Леон з другом, про розпалену спекою чорну ресорну двоколку з відкидним верхом, де вони сидітимуть біля відчиненого вікна. На вечерю вона замовила печеню, але стоїть така задуха, що ніхто і їсти не захоче. Емілі чула, як дерево будинку рипить і ніби розширюється. Чи це крокви всихають? Усе всихає, усе зменшується. Наприклад, Леонові перспективи зменшуються щороку, відтоді як він відмовився від гарної посади, влаштованої йому батьком,— відмовився від шансу отримати підвищення на цивільній службі, натомість воліючи стати скромним клерком у приватному банку і жити в очікуванні вихідних, коли знову можна сісти в човен зі своєю весловою вісімкою. Емілі ще більше злилася б на нього, якби він не був таким радісним і задоволеним у колі успішних друзів. Він занадто красивий, занадто популярний, не вражений жалом незадоволення й амбіцій. Одного чудового дня він може привезти друга, за якого Сесилія вийде заміж, якщо, звісно, три роки у Ґіртоні не унеможливили такого майбутнього — з цією її претензією на самотність, звичкою палити в спальні, а також незбагненною ностальгією за закритою школою і за цими пампушками в окулярах, ученицями з Нової Зеландії, з якими її об'єднували однакові погляди... чи радше однакові проблеми? Кембриджський жаргон: «корпуси», «танцюльки», «проби»; самозакохані теревені, сушіння панталон перед електрокаміном, один гребінець на двох — Емілі Талліс усе це засуджувала, але не з заздрості. Вона до шістнадцяти років була на домашньому навчанні, а потім її послали на два роки до Швейцарії, але цей строк з метою економії довелося скоротити, і вона знала, що всі ці панянки в університеті — дитячі забавки, як дівчачі змагання з братами на веслових вісімках: позерство, убране в шати перемоги соціального прогресу. Дівчатам навіть не ставлять високих балів, на які ті заслуговують. Коли в липні Сесилія повернулася додому й показала оцінки з випускних іспитів (вона була ними ще й незадоволена!), то не мала ні роботи, ні професії, і чоловіка ще не знайшла, і материнства не пізнала, а що могли їй про це розповісти сині панчохи, учительки з дурними прізвиськами та «грізною» репутацією? Ці пихаті бабеги зазнали слави безсмертних божеств місцевого розливу завдяки простим, боязким дивацтвам: водили кицьок на повідках, їздили на чоловічих велосипедах, їли сандвічі на вулиці. Через покоління, коли цих дурних малоосвічених пань уже давно не буде на світі, їм і далі перемиватимуть кістки за почесним столом^[16] і згадуватимуть покійних приглушеними голосами.

Відчуваючи, що чорна пантера у голові заворушилася, Емілі вирішила не думати про старшу дочку й натомість спрямувала свої турботи на молодшу. Сердешна люба Брайоні, тендітне створіння, що робить усе можливе, щоб розважити своїх нав'язливих товстошкурих кузенів п'єсою, яку написала від усього серця. Любити її — ось утіха. Але як захистити її від провалу вистави, від Лоли — копії молодшої сестри Емілі, яка в цьому віці була такою самою скоростиглою інтриганкою і яка нещодавно вирішила розірвати шлюб, мотивувавши це начебто нервовим зривом? Емілі не могла дозволити Герміоні влізти в її думки. Натомість, тихо дихаючи у пітьмі, Емілі почала оцінювати побутовий стан господарства, а також дослухатися до звуків. Поклала долоню собі на чоло та знову почула ляскання: будівля ще більше зіщулилася. Далеко внизу пролунав металевий брязкіт — може, упала накривка каструлі; безглузда вечеря перебувала на ранньому етапі підготовки. Нагорі чулися глухе гупання по мостинах і дитячі голоси — два чи навіть три, які говорили одночасно, то гучнішаючи, то слабшаючи і знову гучнішаючи — чи то сварилися, чи то збудженого погоджувалися. Дитяча кімната була на поверх вище, отже, там репетирували «Випробовування Арабелли». Якби Емілі не було так зле, вона б устала й пішла нагору, простежила б за всім або допомогла, бо для дітей це занадто — вона це добре розуміла. Хвороба заважала їй давати дітям те, що мають давати матері. Відчуваючи це, вони завжди звуть її на ймення. Сесилія могла б і допомогти, але вона занадто занурена в себе, занадто інтелектуальна, щоб вовтузитися з дітьми... Емілі вчасно зупинилася і, здається, уже почала провалюватися не те щоб у сон, але у напівдрімоту, і минуло чимало хвилин, поки вона не почула кроки за дверима спальні, на сходах; кроки були приглушені, тож хтось іде босоніж, а якщо босоніж, то це Брайоні. Дівчинка не носить взуття в таку спеку. За кілька хвилин, знову з дитячої кімнати, почулася жвава метушня, і щось важко загуркотіло по мостинах. Репетиція провалилася, Брайоні образилася, близнюки дуріють, а Лола, якщо вона так сильно подібна до своєї матері, як здається Емілі, спокійно тріумфує.

Звичне занепокоєння через дітей, чоловіка, сестру, звичка всім допомагати остаточно оголили її чутливість; мігрені, материнська любов і довгі години, проведені за ці роки в ліжку, загострили її шосте чуття, і вона подумки випірнала з напівтемряви й обходила будинок, невидима і всезнаюча. Їй відкривалася тільки правда, бо вона знала те, що знала. Невиразний шепіт, який чувся за килимом, уявлявся їй ясно, ніби чітко віддрукована стенограма; розмова, яка долинала крізь стіну або навіть дві стіни, являла їй усі свої суттєві перипетії та нюанси. Те, що для інших звучало приглушено, для її загострених чуттів, чутливих як котячі вуса чи стара антена, здавалося їй нестерпно гучним. Лежачи у темряві, вона знала все. І що менше вона була здатна робити, то більше відала. Але, щоправда, іноді їй хотілося встати та втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, але її сковував страх перед болем. У найгіршому разі біль розтинав зоровий нерв цілим набором кухонних ножів, а якщо тиск знову різко понизиться, вона лежатиме тут геть нерухома і самотня. Навіть стогнати було боляче.

І так вона все лежала, а вечір минав. Вхідні двері відчинилися і зачинилися. Можливо, це пішла ображена Брайоні — до води: чи до басейну, чи на озеро, чи навіть до річки. Емілі почула обережні кроки на східцях: Сесилія нарешті поставила квіти в кімнаті для гостя — просте доручення, а довелося кілька разів сьогодні про це нагадувати. Трохи згодом Бетті покликала Денні, зарипіла під колесами жорства, Сесилія спустилася до гостей, а потім пітьма почала слабко відгонити цигарками; Емілі ж тисячу разів просила не палити на сходах, але, напевно, дочці кортить справити враження на Леонового друга, і це добре. У коридорі відлунювали голоси; Денні ледве тягнув багаж, потім спустився, і запала тиша — значить, Сесилія повела Леона і містера Маршалла до басейну випити пуншу, який Емілі зварила вранці. Почулося тупотіння чотириногої істоти, яка спускалася сходами: а ось і близнюки, хочуть до басейну й будуть розчаровані, що той зайнятий.

Вона поринула в дрімоту й була розбуджена лунким чоловічим голосом з дитячої кімнати й дитячими відповідями. Звісно, це не Леон: зараз він нерозлучний із сестрою, нарешті вони разом. Отже, це містер Маршалл, його кімната поряд з дитячою, і розмовляє він з близнюками, а не з Лолою. Емілі здалося, що вони поводяться нахабно, бо кожний з близнят сприймає себе так, нібито його соціальний обов'язок удвічі менший, ніж в інших смертних. А ось Бетті кличе дітей, піднімаючись нагору; можливо, сьогодні вранці з бідолахою Джексоном Емілі повелася все ж таки занадто гостро. Купання, чаювання, сон — стрижень дня: ці дитячі таїнства з водою, їжею та сном були зерном усього дитячого розкладу дня. Пізня несподівана поява Брайоні продовжила цю рутину для Емілі, якій було вже за сорок, і впливала заспокійливо; ланолінове мило і пухнасте біле простирадло, дитяче жебоніння, яке відлунювало у ванній, повній пари; загорнувши доньку в рушник, Емілі брала її на коліна, як безпорадне немовля: Брайоні зовсім нещодавно це любила, а тепер воліла сховатися за зачиненими дверима, хоча їй це нечасто вдавалося: їй постійно треба було або допомогти помитися, або принесли одяг на зміну. Вона сховалася в непробивному внутрішньому світі, який можна описати лише поверхово: захисний панцир, куди не міг пробитися ніхто, навіть — чи особливо — любляча мати. Дочка завжди глибоко замислювалася, була думками дуже далеко, боролася з якимись нереальними, надуманими проблемами, наче у цій виснажливій боротьбі намагалася створити наново бездоганний світ. Марно питати Брайоні, про що вона думає. Бувало, питання отримувало яскраву й хитромудру відповідь, яка, проте, тягнула за собою цілу низку наївних і важких питань, що на них Емілі старалася відповісти якнайкраще; зараз важко було пригадати ці закручені гіпотези в деталях, одначе вона знала, що ні з ким не бувала такою красномовною, як у бесідах зі своєю одинадцятирічною молодшенькою. Ні за обіднім столом, ні на затіненому тенісному корті не почувалася вона так легко й не бувала такою красномовною. Тепер же демони гордині й таланту поклали на доньчині уста печать, і хоча Брайоні не перестала любити неньку (за сніданком тягнулася до неї та сплітала свої пальці з материними) — розквіт красномовства Емілі вже минув. Ніколи більше вона не зможе ні з ким так розмовляти, і це означає, що хочеться ще однієї дитини. Емілі скоро буде сорок сім.

Приглушений гуркіт сантехніки — вона й не помітила, як це почалося — урвався останнім ударом, від його затрусилися стіни. Герміонині хлопчики у ванні: худенькі, кощаві тільця сидять в різних її кінцях, на вицвіло-блакитному плетеному кріслі поскладані білі рушники, а під ногами — корковий килимок, погризений скраю давно померлим псом; але замість базікання запало моторошне мовчання: матінки немає, є лише Бетті, про чиє лагідне серце жодна дитина в житті не здогадається. Як могла Герміона дозволити собі нервовий зрив (цей термін означає її залицяльника, що працює на радіо), як могла вона жбурнути своїх дітей до прірви мовчання, страху і горя? Емілі здавалося, що вона має сама стежити за купанням. Але їй було відомо: навіть коли над її зоровим нервом не занесені ножі, вона піклуватиметься за племінників винятково з почуття обов'язку. Вони не рідні діти. Все просто. І вони — малі хлопчиська, тому в принципі некомунікабельні, з ними не виникає бажання задушевно спілкуватися, а ще гірше — вони розчиняються як особистості, бо вона їх не розрізняє, навіть з відсутнім трикутничком плоті. Можна тільки знати їх загалом.

Вона зіперлася на лікоть і піднесла до вуст склянку води. Відчуття присутності звіра, її ката, вже почало згасати, і зараз вона спромоглася скласти дві подушки зручніше в узголів'ї, щоб сісти. Це був повільний і незграбний маневр, тому що вона злякалася раптового руху; ліжко зарипіло, заглушуючи чоловічий голос. Припіднявшись, Емілі застигла, стиснувши долонею кутик подушки, і спрямувала свою невідступну увагу в усі закапелки будинку. Спочатку нічого не відбувалося, а потім запалили й одразу вимкнули лампу, і в непроглядній темряві почулися тихий скрик і різко придушений сміх. Це Лола з Маршаллом — там, у дитячій кімнаті. Емілі досі облаштовувалася, нарешті відкинулася на подушки і відсьорбнула літеплої води. А цей багатий молодий підприємець, певно, не такий поганий, якщо ладен цілу днину бавити дітей. Невдовзі вона зможе ризикнути й увімкнути лампу біля ліжка, а хвилин за двадцять — повернутися до господарства й узятися до нагальних справ. Передусім треба навідатися на кухню — з'ясувати, чи не запізно ще замінити печеню на холодні нарізки і салати, а потім слід привітатися з синовим другом і прийняти гостя, щоб почувався як удома. Щойно це буде зроблено, їй слід переконатися, що з близнятами все добре, про них належним чином дбають, і, може, чимось їх розрадити. Тоді можна буде й подзвонити Джекові, який забув попередити її, що сьогодні не повернеться. Доведеться спочатку звернутися до скупої на слова телефоністки на комутаторі, а потім — до пихатого молодика в адміністрації, а відтак переконати чоловіка, що не треба ятрити в собі почуття провини. Емілі хотіла знайти Сесилію і пересвідчитися, що та поставила квіти так, як їй наказали, а ще сказати, що дочці доведеться зробити над собою зусилля й сьогодні ввечері бути господинею дому, тож нехай убереться у щось гарненьке і припинить палити в усіх кімнатах. А ще — найголовніше — слід вирушити на пошуки Брайоні, бо провал вистави — страшний удар для дитини, і донечку треба втішити так сердечно, як може лише мати. Шукати Брайоні — значить вийти на різке сонячне світло, а вечірнє проміння може призвести до перегріву. Отже, слід знайти сонцезахисні окуляри, тобто на кухню йти ще рано, бо окуляри десь тут, у кімнаті: чи то на столі, чи то серед книг, а може, у кишені,— а повертатися по них нагору вдруге надто обтяжливо. А якщо Брайоні пішла до річки, то слід надіти взуття на низьких підборах...

Тому Емілі відкинулася на подушки ще на кілька хвилин; звір у її свідомості забився в якийсь закуток, а вона стала терпляче вичікувати, і переглядати свої наміри, і уточнювати їх. Вона хотіла заспокоїти рідних: з сутіні спальні дім здавався їй збуреним малолюдним континентом, на лісистих теренах якого різні істоти конкурували за її невсипущу увагу. Емілі не мала жодних ілюзій: старі плани, яких ніхто вже й не пам'ятає, плани, які втратили актуальність, зазвичай гарячкові й занадто оптимістичні. Емілі здатна обмацати «котячими вусами» кожний куток будинку, але не майбуття. А ще вона знала, що, врешті-решт, прагне лише одного — власного спокою; краще не протиставляти себелюбство і доброту. Вона обережно підвелася, сівши вертикально, опустила ноги на підлогу та взулася в капці. Не ризикнувши розсунути штори, вона ввімкнула лампу й почала навпомацки шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, з чого починати.

Сім

Храм на острові, побудований у стилі а-ля Ніколас Реветт^[17] у вісімдесятих роках вісімнадцятого століття, був задуманий як пам'ятка, як приманка, чия краса мала підкреслити пасторальний ідеал, а зовсім не з релігійною метою. Споруда стояла досить близько до води, зведена над берегом, щоб кидати примхливе віддзеркалення на озеро, а перспектива являла собою ряд колон і фронтон, наполовину схований серед берестів і дубів, якими був навколо обсаджений. Зблизька храм мав жалюгідний вигляд: волога просочувала штукатурку, і через це відпадали цілі шматки. Десь наприкінці дев'ятнадцятого століття це спробували незграбно замастити нефарбованим цементом, який набув брунатного кольору й надав будівлі пістрявого, хворого вигляду. В іншому місці зогнивали крокви, випинаючись, як ребра в тварини, що здихає з голоду. Від подвійних дверей, що вели у круглу залу, увінчану склепінчастим дахом, тепер і сліду не стало, тож кам'яна підлога була густо вкрита листям, листяним перегноєм і послідом різних тварин і птахів, які сновигали туди-сюди. У прегарних георгіанських вікнах не лишилося жодної шибки, бо наприкінці двадцятих років їх повибивали Леон і його друзі. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, тепер спорожніли, натомість павутиння оплітало брудні руїни. Єдиним предметом меблів тут була лавка, принесена з сільського крикетного поля — знову ж таки справа рук юного Леона і його жахливо невихованих шкільних друзів. Її відірвані ніжки використовувалися, щоб вибивати шибки, і валялися за порогом церкви, тихо припадаючи землею у заростях кропиви і друзок скла.

Точно як павільйон біля плавального басейну за стайнею був імітацією храму, церква мала нагадувати архітектуру Роберта Адама, хоча в родині Таллісів ніхто гадки не мав, що воно, власне, таке. Може, це такий стиль колон, чи фронтону, чи пропорцій вікон. У різні періоди, але найчастіше на Різдво, в особливо гарному гуморі, члени родини, прогулюючись по містках, обіцяли детально з'ясувати це питання, але ніхто й за холодну воду не брався, щоб виконати обіцянку, бо невдовзі починали гарячково святкувати Новий рік. Не так занепад, як спогад про величний задум храму надавав цій безглуздій будівлі особливо жалюгідного вигляду. Храм був сиротою світської гранд-дами, і тепер нікому було глядіти цю дитину, нікому було пестити і викохувати її, не було чого успадковувати цьому нащадку, тому це дитя передчасно зістарилося й опустилося. На мурі була вузька пляма сажі заввишки у людський зріст: колись двоє волоцюг там вчинили неподобство, розпаливши багаття, щоб засмажити краденого коропа. Уже давно на траві валявсязакинутий поморщений старезний черевик, який поволі пробували на зуб кролики. Та коли Брайоні сьогодні глянула, черевика вже не було: усьому настає кінець. Думка про те, що храм убрався в жалобну чорну стрічку, оплакуючи згорілий маєток, жадаючи його величної та незримої присутності, створювала трохи релігійну атмосферу. Ця трагедія рятувала храм від фальшу.

Важко довго збивати дрючком кропиву — й за цей час не вигадати якусь історію, і похмура Брайоні незабаром поринула у творчий процес, хоча світові здавалася просто дівчиськом не в гуморі. Вона знайшла рівну ліщинову гілку й очистила її від кори. Зараз буде копітка праця. Висока чепурна кропива, яка кокетливо звісила голову набік, а листя випнула вперед, як руки в захисному жесті,— це була Лола, і хоча вона рюмсала та скиглила, благаючи пощади, усе одно її нікчемне тіло поставили навколішки та зломили трифутовою лозиною. Це було надто приємно, щоб на цьому зупинитися, і наступні кущики кропиви теж були Лолою; ще одну рослину, яка схилилася щось прошепотіти на вухо сусідці, збили, вдаривши просто по обурливо-брехливих устах; а ось інша, осторонь, схилила голову, плекаючи отруйні інтриги: в колі юних шанувальників вона поширює плітки про Брайоні. Хай як це сумно, але шанувальникам доведеться згинути разом з їхнім ідеалом. Потім кожну рослину дівчинка ототожнювала з одним зі смертних гріхів: гординею, зажерливістю, сріблолюбством, злобою — і за кожний гріх кропива платила життям. В останньому пориві злості вони падали до ніг Брайоні, намагаючись вжалити їй пальці. Коли Лолу вже було добито, три пари молодих рослин стали жертвою поганої акторської гри близнюків — відплата була холодною, дітям не було зроблено жодних поступок. Потім і сама драма втілилася в кропиві, навіть у кількох кущиках: недалекоглядність, змарнований час, плутані думки інших, безнадійність лицедійства — у саду мистецтв це були бур'яни, які мають згинути.

Покінчивши з драмою і відчувши полегшення, Брайоні, остерігаючись битого скла, почала обережно обходити храм, ступаючи по траві, яка сусідувала з ріденьким підліском, що проріс серед дерев. Винищення кропиви означало самоочищення, це було дитинство, яке — тепер дівчинка це усвідомила — їй більше ні до чого. Якийсь худосочний корінець втілив її таку, якою вона була раніше. Але цього було недостатньо. Твердо стоячи на ногах у траві, вона завдала тринадцять ударів — за кожний прожитий рік. Вона порвала з безпорадністю немовляти, інфантильністю, залежністю від інших, і зі школярським прагненням похвалитися, і з дурістю в одинадцять років — гординею від першого написаного оповідання й залежністю від маминої хорошої думки. Усе це пролетіло в неї над лівим плечем і впало їй до ніг. Тонкий кінчик лозини, розтинаючи повітря, свиснув. «Годі! — мало це означати.— Досить! Ось тобі!»

Її все швидше захоплювала сама дія, і дівчинка почала промовляти в такт своїм рухам уявний газетний репортаж. «Ніхто на світі не перевершить Брайоні Талліс, яка представлятиме наступного року свою країну на Олімпійських іграх у Берліні й неодмінно виграє золото. За нею уважно стежили фахівці, вони вражені її технікою — тою перевагою, яку їй надають босі ноги, оскільки це зміцнює її рівновагу, таку важливу в цій галузі спорту,— адже кожний палець відіграє свою роль; манера, якою вона рухає зап'ястям і стискає руку під час удару, розподіл ваги, оберти стегнами, щоб отримати додаткові сили, неперевершена звичка витягувати пальці вільної руки — ніхто не може зрівнятися з цим. Самоучка, найменша дочка високопосадовця. Подивіться на її зосереджене обличчя: як вона оцінює кут, як кожен удар влучає в ціль, з якою нелюдською точністю вона зрізує кожне стебло кропиви. Для досягнення такого рівня треба повної відданості справі. А вона ж мало не змарнувала своє життя на драматургію!»

Брайоні раптом почула, що на мосту позаду грюкоче двоколка. Нарешті Леон. Вона відчула його погляд. Ось його найменша сестричка, яку він востаннє бачив на вокзалі Ватерлоо лише три місяці тому — а зараз вона входить до міжнародної еліти? Через примху вона не дозволила собі озирнутися та впізнати його: пора йому знати, що тепер вона незалежна від чужої думки, навіть братової. Він — великий майстер, поглинутий хитросплетіннями свого мистецтва. Окрім того, він має зупинити двоколку і сам підбігти до сестри берегом, і тоді Брайоні доведеться люб'язно витримати вітання.

Поступове стихання стукоту коліс і копит на мосту вона сприйняла як знак від брата, як професійну повагу. І все-таки на душі лишився певний осад, смуток, і вона продовжила шматувати траву, обходячи храм на острові, доки бричка не зникла з обрію. Успіхи Брайоні увінчалися рваною лінією дрібно пошматованої кропиви й дошкульними білими пухирями на ногах. Кінчик лозини виспівував, вигинаючись дугою, листя і стебла розліталися навсібіч, але дедалі важче ставало викликати захоплені крики натовпу. Барви її фантазії зблякали, захват від ударів поступово зникав, рука боліла. Брайоні стала самотньою дівчинкою, яка лупцює палицею кропиву, і нарешті зупинилася, відкинула лозину під дерево й роздивилася навколо.

Ціна захоплених мрій — пробудження, ця мить повернення до реальності, перегляду минулого, коли все здається трохи гіршим. Виниклі в уяві деталі, колись такі пишні, правдоподібні, під тягарем реальних фактів перетворюються на дурниці. Це повернення було важким. «Прокинься»,— іноді шепотіла сестра, будячи її від кошмару. Брайоні втрачала свою божественну силу творити, але досить було одного моменту повернення, щоб втрата стала явною: почасти мрію підживлює ілюзія, що людина беззахисною перед її логікою: міжнародна конкуренція змушує змагатися на найвищому рівні серед найкращих, щоб досягти визнання в цьому виді спорту — в збиванні й чухранні кропиви,— і рухатися далі, догоджаючи галасливій юрбі, стати найкращою і — що важливіше — унікальною. Але, звісно, це все в її уяві, це вигадане нею і про неї, а тепер вона знов опинилася в цьому світі, а не в уявному, створеному нею, і на тлі присмеркового небокраю почувалася змалілою. Вона втомилася бути просто неба, але й іти додому ще не була готова. Невже це справді все, це і є життя — або хата, або природа? Хіба людям нема більше куди йти? Брайоні відвернулася від храму на острові й почимчикувала до мосту ідеальним газоном, скошеним кроликами. Перед нею, осяяні смерковим сонцем, висіли хмаринки машкари, і кожна по-особливому погойдувалася, наче закріплена невидимою еластичною ниткою — таємничі залицяння, комашине багатство, яке має свій незбагненний сенс. Одержима духом бунтарства й опору, Брайоні видерлася крутим трав'янистим схилом до мосту і, ставши на дорозі, вирішила, що так і стоятиме тут на шляху, доки з нею не станеться щось значуще. Це було викликом, який вона зробила сенсом свого життя: вона ні на що не реагувала, навіть на материн заклик до вечері. Вона просто чекатиме на містку, спокійно і вперто, чекатиме на події — реальні, а не створені її уявою, які й дадуть відповідь на виклик і розвіють її нікчемність.

Вісім

Вечоріло; високі хмари на заході неба утворили тонкий жовтий шар, який за годину потовщав, а потім усе згущувався, доки ясна помаранчева заграва не зависла над гігантськими гребенями паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки миготіли між листя олійно-чорним кольором, а висушена трава ввібрала барви неба. Лише фовіст^[18] міг змалювати такі неймовірні кольори — так, можливо, тільки художник такого напряму міг уявити собі пейзаж, особливо коли небо і земля стали червонястими, а товсті стовбури древніх дубів набули такої глибокої чорноти, що почали мінитися синявою. Хоча сонце згасало, сідаючи за обрій, температура, здавалося, підвищилася, бо вітер, який слабко повівав протягом дня, тепер ущух, і зараз повітря стало нерухомим і важким.

Краєвид, або крихітну його частину, Роббі Тернеру було б видно крізь мансардне віконце, якби він спробував підвестися з ванни, зігнути ноги й покрутити шиєю. Увесь день його маленька спальня, ванна кімната і «кабінет» (комірчина, де він робив дослідження), пеклися на сонці під південним схилом даху бунгало. Понад годину, повернувшися з роботи, він лежав у літеплій ванні, доки не здавалося, що його кров і думки зігріли воду. Над ним у рамці вікна прямокутник неба повільно змінював барви обмеженого спектру — від жовтого до жовтогарячого; так само повільно просіювалися незнайомі відчуття, повертаючись знов і знов, щоб навіяти певні спогади. Роббі нічого не приїдалося. Як і раніше, на дюйм під водою, м'язи живота мимоволі стиснулися, і він пригадав ще одну деталь. Краплі води на її плечі. Мокрому. Вишита квітка, проста стокротка, між чашечками ліфчика. Перса, широко розставлені й невеличкі. На спині — родимка, напівзатулена бретелькою. Коли вона вилізла з фонтана, на тканині проявився темний трикутник, який мала приховувати спідня білизна. Мокрий. Він бачив це, він змусив себе побачити це знову. Її стегна, на яких напиналася тканина, чиста шкіра, глибокий вигин талії, разюча білина її тіла. Коли вона потягнулася підняти спідницю й поставила ногу, між її чарівними пальцями на землі відкрився клаптик. Ще одна родимка у неї на стегні, завбільшки з фартинг, і щось пурпурового відтінку на литці — полунична пляма чи шрам. Але це не вади. Це оздоби.

Він знав її змалечку й ніколи не роздивлявся. Навчаючись у Кембриджі, вона якось зайшла до його кімнати в гуртожитку разом з дівчиною в окулярах, родом з Нової Зеландії, і ще кимсь зі своєї школи, коли в Роббі гостював його друг з Даунінґа. Вони там пробули годину, нервово обмінюючись жартами й передаючи по колу цигарку. Іноді вони перестрічалися на вулиці й усміхались одне до одного. Вона завжди почувалася ніяково: «Це син нашої прибиральниці»,— мабуть, шепотіла подругам, проходячи далі. Йому подобалося, щоб люди знали: його все це не обходить,— «А ось іде дочка маминого роботодавця»,— якось сказав він другові. У нього була своя політика, яка його боронила, і науково обґрунтовані класові теорії, і його власне рішення — вимушена самовпевненість. Я такий, який є. Вона була йому як сестра, майже невидимка. Це довгасте вузьке обличчя, маленькі вуста — якби він узагалі колись про неї думав, то міг би сказати, що вона скидається на маленьку конячку. Тепер він побачив, що це своєрідна краса — майстерно різьблене обличчя, особливо ці вигини біля вилиць, і химерно-дика лінія ніздрів, і повнявий, чуттєво-блискучий, рожевий пуп'янок уст. Її очі були темні й споглядально-заглиблені. Ставна, але рухи швидкі та нетерплячі — вазу можна було б і не розбити, якби дівчина не смикнулася й не випручалася так несподівано з його обіймів, їй набридло — це ясно як Божий день — у цьому нудному й обмеженому, рутинному повсякденні Таллісів, і незабаром її вже тут не буде.

Доведеться йому поговорити з нею найближчим часом. Нарешті він тремтячи встав з ванни, не сумніваючись, що на нього насувається багато змін. Не одягаючись, він попрямував через кабінет до спальні. Неприбрана постіль, безладдя, розкиданий одяг, рушник на підлозі, у помешканні — спека, як на екваторі,— якась ненормальна чуттєвість. Він розтягнувся на ліжку, зарившись обличчям у подушку, і застогнав. Солодка, ніжна подруга дитинства тепер ризикує стати недоступною для нього. Здерти з себе отак одяг — її кокетування, її спроби вдавати ексцентричність, її намагання бути сміливою видавалися перебільшеними, доморощеними. Тепер вона мучитиметься каяттям, але їй не дано збагнути, що вона зробила з ним. І все було б дуже добре, це можна було б владнати, якби вона так не злилася на нього через розбиту вазу, яка розпалася просто в руках. Але він кохав її й коли вона лютилася. Він повернувся набік, невидющо витріщаючись, і в уяві прокручувалася кінострічка фантастичних образів: вона щосили колотить кулачками по лацканах його піджака, але за мить поступається, схлипуючи і даючи себе обійняти й поцілувати; вона не пробачила йому, а просто поступилася. Він кілька разів прокрутив цю уявну сцену, перш ніж повернувся до реальності: вона зла на нього і розізлиться ще більше, дізнавшись, що він є серед гостей. Там, на нестерпному світлі, він і не подумав, що слід негайно відмовитись од Леонового запрошення. Він машинально пробелькотів «так», а тепер йому доведеться дивитися на її роздратованість. Він знову застогнав, не хвилюючись, що його почують,— на згадку про те, як вона роздяглася перед ним — так байдуже, нібито він дитина. Авжеж. Усе тепер він бачив ясно. Намір був принизити його. Саме цей факт, неспростовний. Приниження. Ось чого вона хотіла для нього. У ній є не лише чарівність: вона — це сила, здатна підняти його з глибин або штовхнути на дно.

Але, може,— він перевернувся на спину,— не слід вірити її обуренню? Чи не занадто театрально це у неї вийшло? Безперечно, навіть у гніві, вона мала на увазі щось інше. Навіть у гніві, вона хотіла показати йому, яка чарівна в неї краса, і прив'язати його до себе. Як може він плекати надію, видаючи бажане за дійсне? Але доводиться. Він схрестив ноги, зчепивши руки за головою і відчуваючи, що шкіра холоне, висихаючи. Що сказав би з цього приводу Фройд? Щось на кшталт: вона притлумила несвідоме бажання, виставляючись перед ним з театральним темпераментом. Жалюгідні сподівання! Це радше була кастрація, вирок, а ще — він відчував це зараз — жорстоке покарання за розбиту ідіотську вазу. Йому не слід більше й намагатися знову побачити Сесилію. Але сьогодні доведеться. Так чи інак — вибору нема. Вона його за це зневажатиме. Йому слід було відмовитись од Леонового запрошення, але тоді пульс у нього підскочив, і рот пробелькотів звичну згоду. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, але її тіло, яке він уже бачив: родимки, бліда шкіра, полунична пляма,— все це буде приховано під одягом. Лише він один знатиме про це, ну й Емілі, звісно. Але тільки він думатиме про побачене. І Сесилія не розмовлятиме з ним і не гляне на нього. І все одно це краще, ніж лежати тут і стогнати. Ні, не так. Буде ще гірше, але він досі прагне цього. Він повинен це відчути. Хоче, щоб стало ще гірше.

Нарешті він звівся, недбало вдягнувся і пройшов у кабінет, де сів за друкарську машинку; цікаво, якого листа слід їй написати. Як і спальня й ванна кімната, кабінет був причавлений дахом бунгало і був хіба трішки більший за коридор між кімнатами — ледь зо шість футів завдовжки і зо п'ять футів завширшки. Так само як і в двох інших кімнатах, там був просвіт — віконечко у грубій сосновій рамі. У кутку було звалене туристське спорядження Роббі: черевики, альпеншток, шкіряний ранець. Більшу частину простору займав порізаний ножем стіл. Роббі нахилив спинку стільця й оглянув стіл, наче прожите життя. На одному кінці лежали стосом аж до похилої стелі теки і зошити з останніх місяців його підготовки до випускних іспитів. Він не збирався надалі використовувати щось зі своїх записів, але з ними було пов'язано занадто багато роботи, занадто багато успіхів, і він не міг примусити себе це викинути. А ще між ними лежали його туристичні карти — маршрути Північного Велсу, Гемпширу і Суррею, і забутого пішого походу до Стамбула. Там був і компас зі спеціальними отворами для огляду: одного разу Роббі вже брав цю річ у похід, коли вирядився без карти до бухти Лалворт^[19].

За компасом лежали томик поезій Одена і «Шропширський леґінь» Гаусмена. На іншому кінці столу були різні посібники з історії, теоретичні трактати і практичні інструкції з озеленення. Ще там лежало десять віддрукованих на машинці віршів, а на них — стандартна відмова з журналу «Критеріон», завізована самим містером Еліотом. Ближче до Роббі були книжки з його нового захоплення. «Анатомія» Ґрея був закладений стосиком його власних малюнків. Роббі вирішив намалювати й завчити кістки руки. Спробував розважитися, повторюючи їхні назви й бурмочучи під ніс: головчаста, гачкоподібна, тригранна, півмісячна... Його найкращий малюнок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображав перетин травного тракту і дихальних шляхів і висів над столом, прибитий до кроков. З олов'яного кухля з ручкою стирчали олівці й пера. Друкарська машинка була відносно нового випуску, «Олімпія»; її подарував йому на двадцять перший день народження Джек Талліс, у бібліотеці перед обідом. Леон виступив з промовою, як і його батько, і, певно, була там і Сесилія. Але Роббі не міг пригадати ні слова, яке вони могли сказати одне одному. Чи не тому зараз вона злиться — бо він колись давно проігнорував її? Знову жалюгідні сподівання.

На дальньому кінці столу валялися різні світлини — вистава «Дванадцята ніч» на галявині перед коледжем (Роббі в підтяжках грає Мальволіо). Як доречно. Були там й інші фотографії — група з тридцяти французьких школярів, яких Роббі навчав у пансіоні біля Лілля. У металевій рамочці, зробленій у стилі belle epoque^[20] і пофарбованій мідянкою, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, за три дні після весілля. За ними видно переднє крило авта — певна річ, не їхнього, а далі — сушарка для хмелю. Це був гарний медовий місяць, завжди казала Ґрейс: два тижні обривали хміль з родиною чоловіка і спали у циганському фургончику, припаркованому надворі. Батько Роббі носив сорочку без коміра. Шия була замотана шарфом, замість пояса на фланелевих штанах був очкур — це надавало грайливого циганського колориту. Був круглоголовий і кругловидий, але враження справляв зовсім не веселого; його усміх у камеру був недостатньо щирий — просто ледь розтягнуті губи, і замість тримати свою молоду за руку, батько схрестив руки на грудях. Вона ж, навпаки, прихилилася до нього, притискаючись головою до плеча, й обіруч незграбно тримала його за сорочку. Ґрейс, жартівлива й добродушна, всміхнена за двох. Проте обіймів і доброго гумору виявилося недостатньо. Ернест мав такий вигляд, ніби думками був далеко звідти, і час пролетів на сім років уперед, коли батько покинув свою роботу — садівника у Таллісів,— полишив бунгало й пішов без речей, не черкнувши навіть прощальної записки на кухонному столі, кинувши напризволяще дружину й шестирічного сина — хай самі сушать голову, як жити далі.

В інших місцях, між редакційними відписками, посібниками з озеленення й анатомічними атласами, валялися різні листи і листівки: неоплачені рахунки, листи від викладачів і друзів — вітання з першою роботою, які Роббі досі залюбки перечитував, і питання щодо його подальших планів. Останній лист, написаний бурим чорнилом на вайтголльскому поштовому папері, був від Джека Талліса, який дав згоду допомогти коштами для навчання у медичному коледжі. Ще там були анкети, по двадцять сторінок, а також грубезні, надруковані дрібненьким шрифтом, довідники для вступу — з Единбурга і Лондона,— методичні, наполегливі, прозаїчні, вони викликали передчуття нової академічної суворості. Але сьогодні вони пропонували не пригоди і початок нового життя, а вигнання. Роббі бачив цю перспективу: безпросвітна брукована вулиця в далекому місті, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка завбільшки з ящик, старезна жалюгідна шафа; може, махрове покривало, поважні нові друзі — майже всі молодші за Роббі; ванни з формальдегідом, лункі авдиторії — і там ніде немає місця для Сесилії.

З путівників він узяв том про Версаль, позичений з бібліотеки Таллісів. Того дня йому вперше стало ніяково в присутності Сесилії. Ставши навколішки, щоб зняти робоче взуття перед вхідними дверима, він раптом збагнув, що у нього шкарпетки діряві на пальцях і п'ятках, ще й смердять — тому імпульсивно їх стягнув. Яким тоді він почувався ідіотом: шкандибав за нею через увесь хол, до бібліотеки, босоніж. Його єдиною думкою було чимшвидше забратися геть. Він майнув через кухню, і довелося покликати Денні Гардмена до передпокою, щоб забрати черевики і шкарпетки.

Навряд чи Сесилія читала цей трактат з гідравліки Версаля XVIII століття, написаний якимсь данцем, що латиною вихваляв до небес цей витвір рук Ленотра^[21]. З допомогою словника Роббі подолав за ранок п'ять сторінок, а потім здався і натомість став роздивлятись ілюстрації. Це не та книга, яка припала б до душі Сесилії або комусь узагалі, але вона передала йому з бібліотеки це видання сама, і десь на шкіряних палітурках залишилися відбитки її пальців. Не стримавшись, він підняв книгу і вдихнув запах. Пил, старий папір, запах мила, яким миють руки, але нічого від неї. Як він докотився до такого — до цієї просунутої стадії ідеалізації об'єкта кохання? Звісно, Фройд щось про це сказав — у «Трьох нарисах про сексуальність». А ще — Кітс, Шекспір і Петрарка, і всі інші, і те саме було в «Романі про троянду». Він провів три роки, сухо вивчаючи симптоми, які здавалися йому не більш ніж літературною фантазією, і тепер, на самоті, як довговолосий придворний у капелюсі з пір'ям приходить на узлісся роздивитися викинутий сувенір, Роббі поклонявся її слідам — не носовичку, а відбиткам пальців! — знемагаючи від презирства своєї дами.

Проте, вставляючи аркуш у друкарську машинку, він не забув про копірку. Він надрукував дату і звертання й негайно почав зі звичайного виправдання за свою «незграбну і недбалу поведінку». Потім зупинився. Чи збирається він узагалі розкрити свої почуття, а якщо так, то наскільки?

«Це слабке вибачення, але я помічаю останнім часом, що геть гублю голову в твоїй присутності. Ну, я ніколи ще не входив до чужого будинку босоніж. Точно перегрівся!»

Яка ж вона жалюгідна — ця легковажність самозахисту. Роббі був схожий на хворого з відкритою формою туберкульозу, який удає застуду. Він двічі клацнув важелем переносу рядків і почав друкувати наново: «Це не виправдання, я знаю, але останнім часом у мене, здається, страшенно паморочиться голова, коли ти поряд. Хіба раніше я входив босим до будинку? І хіба я бодай колись трощив старовинні вази?» Він уперся руками в клавіші, відчувши бажання знову надрукувати її ім'я. «Сі, не думаю, що винна в цьому спека!» Тепер блазнювання перейшло у мелодраму або у нарікання. Риторичні питання незграбні, а знак оклику вживається тим, хто змушений кричати, щоб його ясніше зрозуміли. Роббі знаходив виправдання такій пунктуації тільки в листах від матері, де низка з п'яти знаків оклику позначала хороший анекдот. Він повернув барабан, викреслив написане й почав набирати знову. «Сесиліє, не думаю, що варто звинувачувати спеку». Тепер від гумору й сліду не стало, натомість прокрався натяк на жалість. Треба повернути знак оклику. Збільшення обсягу — не єдина його роль.

Він ще зо чверть години Роббі вовтузився зі своєю чернеткою, потім вставив чистий аркуш і почав друкувати біловик. Прочитав найважливіші рядки: «Ти гадаєш, що я збожеволів: розгулюю будинком босоніж, розбиваю старовинну вазу. Щиро кажучи, я відчуваю, як у мене паморочиться в голові, і я дурію в твоїй присутності, Сі, і не думаю, що винна в цьому спека! Чи простиш ти мені? Роббі». Потім, кілька хвилин поміркувавши й відкинувшись на спинку стільця, він збагнув, що весь цей час «Анатомія» розкрита на одній і тій самій сторінці, прожогом нахилився вперед і застукав на машинці, не зовсім усвідомлюючи, що робить: «У снах своїх і мріях я цілую твою піхву, твою солодку мокру піхву. Подумки кохаюся з тобою весь день».

Ну от — усе зруйнував. Зіпсував листа. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, упевнений, що особистий контакт гарантує довіру. Подивившись на годинника, згадав, що перш ніж іти, слід почистити черевики. Він устав з-за столу, намагаючись не стукнутися головою об крокви.

Його ніколи не обходив власний соціальний статус — на думку багатьох, це було не дуже доречно. Одного разу на обіді в Кембриджі, коли за столом раптом запала тиша, хтось — хто не любив Роббі — голосно запитав його про батьків. Роббі пильно подивився тій людині в очі й чемно відповів, що батько давно їх покинув, а мати — прибиральниця й подеколи підробляє ясновидицею. Його тон був сповнений спокійної толерантності щодо невігластва співрозмовника. Роббі докладно роз'яснив обставини свого життя, а потім поцікавився, хто батьки співбесідника. Дехто казав, що така поведінка мотивувалася невинністю чи необізнаністю зі світом, що захищало Роббі від зла, і він був наче юродивий, здатний неушкодженим пройти через вітальню, ніби по розпеченому жару. Щоправда, як відомо Сесилії, усе значно простіше. Він провів своє дитинство, вільно гасаючи між бунгало і будинком. Його покровителем був Джек Талліс, найкращими друзями — Леон і Сесилія, принаймні до гімназії. В університеті, де Роббі виявив, що він розумніший за багатьох інших, його дух остаточно звільнився. Навіть нахабства не треба було виставляти.

Ґрейс Тернер була щаслива прати йому одягу — а як ще, окрім приготування гарячих страв, виявити материнську любов, коли єдиній дитині двадцять три роки? — але Роббі волів чистити до блиску свої черевики сам. Убраний у білу майку та брюки від костюму, він спустився східцями у самих панчохах, невзутий, несучи пару чорних туфель. До вітальні вів вузький коридорчик, який закінчувався скляними вхідними дверима, крізь які вливалося криваво-помаранчеве світло, відбиваючись на бежево-оливкових шпалерах огняними візерунками, нагадуючи стільники. Він став як укопаний, уже взявшись за ручку, вражений такими змінами, потім зайшов. Повітря в кімнаті війнуло вологим теплом, солонуватим присмаком. Мабуть, прання щойно завершено. Мати лежала на канапі, задерши ноги, а капці теліпалися на пальцях.

— Приходила Моллі,— сказала вона й сіла, щоб виявити ввічливість.— І я рада повідомити, що в неї все вже гаразд.

Роббі приніс із кухні ящик для чистки взуття, сів у крісло ближче до матері й розклав на килимі сторінки «Щоденного скетча» (випуск вийшов три дні тому).

— Ти молодець,— сказав він.— Я чув, що ти зайнята, й пішов до ванної.

Він знав, що має скоро йти, що йому треба чистити черевики, але натомість відкинувся в кріслі, потягнувся на весь свій чималий зріст і позіхнув.

— Чорт забирай! Що я роблю зі своїм життям?

У його голосі було більше страждання, ніж іронії. Він схрестив руки і втупився у стелю, почухуючи ступню великим пальцем другої.

Мати дивилася кудись у простір, понад його головою.

— Тепер викладай усе. Щось не так. Що з тобою? І не кажи, що нічого.

Ґрейс Тернер працювала прибиральницею в Таллісів, відколи втік Ернест. Джек Талліс і на думці не мав виселити молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов заміну садівнику й різноробочому, якому не конче було жити в бунгало. Передбачалося, що бунгало залишиться для Ґрейс на рік-два, доки вона не захоче переїхати або не вийде заміж. Її добра вдача і талант полірувати меблі — ця відданість поверхні стала родинним жартом — зробили її популярною, а також Ґрейс обожнювали шестирічна Сесилія і її восьмирічний братик Леон, що порятувало їх з Роббі від злигоднів. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволялося приводити з собою шестирічного сина. Роббі грався в дитячій кімнаті, у саду, а також бавився в інших куточках будинку, куди йому дозволяли зазирати. Леон був його приятелем, з яким вони лазили по деревах, а Сесилія — меншою сестричкою, яка довірливо тримала його за руку, і від того Роббі почувався безмежно мудрим. За кілька років по тому, коли він виграв стипендію в місцевій гімназії, Джек Талліс зробив перший крок до багаторічного патронажу, оплативши форму і підручники. Того ж року народилася Брайоні. Важкі пологи спричинили тривалу хворобу Емілі. Послужливість Ґрейс зміцнила становище прибиральниці у домі: на Різдво 1922 року Леон, надівши циліндр і галіфе, пройшов по снігу до бунгало, тримаючи зелений конверт від батька. Це був лист від повірника, де повідомлялося, що віднині бунгало належить Ґрейс, незалежно від того, чи працюватиме вона в Таллісів і надалі. Але вона лишилася в них, навіть коли діти виросли, і полірувала меблі.

Щодо Ернеста в неї була ціла теорія: мовляв, його послали на фронт під іншими прізвищем, і він звідти не повернувся. Інакше його цілковита байдужість до подальшої долі сина була нелюдська. Часто, у хвилини щоденної самотності, ідучи з бунгало до будинку, вона роздумувала про приємні події свого життя. Ернест її завжди трохи лякав. Може, вони й не були б щасливі разом так, як вона щаслива з любим геніальним синочком у маленькій власній хатинці. Якби містер Талліс виявився іншим... Деяких жінок, які приходили до неї дізнатися майбутнє за шилінг, теж покинули чоловіки, ба гірше — їхні чоловіки загинули на фронті. Ці жінки ниділи в злиднях, і Ґрейс легко могла б опинитися на їхньому місці.

— Нічого,— відповів Роббі на її питання.— Зі мною взагалі нічого не сталося.

Узявши щітку і слоїчок вакси, він додав:

— Отже, майбутнє у Моллі буде чудове.

— За п'ять років вона знову вийде заміж. І буде дуже щаслива. З якимсь кваліфікованим робітником з півночі.

— На менше вона й не заслуговує.

Вони сиділи в затишному мовчанні, й мати споглядала, як він полірує своє взуття жовтою щіткою. На його красивих щоках у такт рухам посмикувалися м'язи, а на плечах вони то напиналися, то зіщулювалися під шкірою. Саме провидіння послало їй Ернеста, щоб дати такого сина.

— Отже, ти йдеш.

— Коли я виходив, якраз прибув Леон. З ним один приятель — ну, знаєш, шоколадний магнат. Вони вмовили мене завітати до них на вечерю.

— О, та я там опівдні начищала все срібло. І прибирала для нього в кімнаті.

Роббі узяв черевики й підвівся.

— Коли я вдивлятимуся замість люстерка у срібну ложку, то бачитиму лише тебе.

— Та годі. Твої сорочки розвішані в кухні.

Він упакував щітки до ящика для чистки взуття й відніс на кухню, потім роздивився сорочки та з трьох на вішаку обрав лляну, кремову. Повернувся й хотів уже йти, але мати вирішила затримати його трохи довше.

— А ці малі Квінсі. Їхній хлопчик постіль намочив. Біднесенькі маленькі ягнятка.

Він затримався в дверях і стенув плечима. Він бачив їх біля басейну пізнього ранку: вони галасували і реготалися. Вони б завезли його тачку невідомо куди, якби Роббі не прийшов і не завадив. Денні Гардмен теж був там: витріщався на їхню сестру замість працювати.

— Виживуть,— сказав Роббі.

Кваплячись піти, він піднявся східцями, перестрибуючи по три за раз. Повернувшись до спальні, він квапливо скінчив одягатися й, насвистуючи собі під ніс, нахилився, щоб змастити і розчесати волосся перед дзеркалом гардероба. У Роббі геть не було музичного слуху, і він не міг визначити, яка нота вища, а яка нижча, і як їх розрізняти. Скоріше б почався вечір, думав він, відчуваючи збудження і — дивна річ — полегшення. Гірше бути не може. Радіючи з власної майстерності, наче виряджаючись у небезпечну подорож або до війська, він звично й методично здійснив повсякденні рухи: поклав до кишені ключі, понишпорив у підкладці гаманця та знайшов там десятишилінгову купюру, почистив зуби, перевірив долонею, чи не пахне з рота, схопив зі столу свого листа й поклав до конверта, набив цигарками портсигар і перевірив, чи на місці запальничка. Востаннє оглянув себе у дзеркалі. Вишкірив зуби, озирнувся, щоб подивитися на себе у профіль, через плече глянув на своє віддзеркалення. Нарешті поплескав себе по кишенях, потім кинувся вниз по східцях, перестрибуючи по три за раз, окликнув матір на прощання і вийшов на вузьку цегляну стежку, яка вела між клумбами до хвіртки в огорожі.

У подальші роки він часто згадуватиме, як ішов по стежинці, що петляла до узлісся діброви й вела далі, у хащі, огинаючи озеро і будинок. Він не запізнювався, але йому було важко сповільнити ходу. У цих чудових хвилинах змішалося багато близьких і далеких задоволень: згасання червонястої заграви у сутінках; тепле нерухоме повітря, насичене ароматами висушених трав і спеченої землі; розслаблені після цілого дня праці в саду руки й ноги; гладенька після ванни шкіра; відчуття на тілі сорочки і його єдиного костюма. Очікування і страх побачити її були теж певним чуттєвим задоволенням, і настрій, який огортав його, був загалом піднесений: це може завдати болю, це страшенно незручно, нічого доброго з цього вийде, але Роббі нарешті дізнався, що таке бути закоханим, і був у захваті. Інші речі додавали йому щастя: він досі пишався, що виявився першим учнем — найкращим за весь рік, як йому сказали. А зараз з'явилося підтвердження від Джека Талліса: він надаватиме постійну підтримку. Попереду нові пригоди, а не вигнання — він був певний. Це правильно і добре, що він вивчатиме медицину. Він не зміг би пояснити свого оптимізму: він був щасливий і тому приречений на успіх.

Все, що він відчував, можна було назвати одним словом, яке пояснювало, чому в подальшому він так часто зупинявся на цій миті. Свобода. У житті й у тілі. Колись давно, коли він ще й гадки не мав, що таке початкова школа, йому призначили іспит, який привів його туди. Кембридж, нехай він і подобався Роббі, був вибором амбітного директора гімназії. Навіть фах йому обрав харизматичний учитель. А тепер нарешті здійснилася його власна воля й почалося доросле життя. Це була така історія, в якій він виписував себе в ролі героя, і вже це відкриття трохи шокувало його друзів. Озеленення було не більш ніж богемною фантазією, а ще — жалюгідними амбіціями (так він проаналізував свою мотивацію з допомогою Фройда) замінити або перевершити свого відсутнього батька. За п'ятнадцять років стати директором школи, завідувати кафедрою англійської літератури: містер Р. Тернер, магістр гуманітарних наук, Кембриджський університет,— в його історії цього більше не було, як і викладання в університеті. Незважаючи на успіхи, англійська література тепер здавалася йому лише прецікавою салонною грою, а читання книг і обов'язкова своя думка про них — бажаним атрибутом цивілізованого існування. Але це не осердя світу, хай що казав на своїх лекціях доктор Лівіс. Не жрецтво, не життєво важлива наука для допитливого розуму, не перший і останній рубіж оборони проти варварських орд, так само як і вивчення живопису, музики, історії, фізики. Останній рік на різних дебатах Роббі чув, як психоаналітик, офіційний член комуністичної профспілки, і фізик змагаються кожний за свою царину — так палко, так переконливо, як Лівіс обстоював власну думку. Такі претензії, мабуть, висували й медики, але Роббі сприймав це простіше і більш особисто: його практичний характер, його розчарування в науковому пошуку можуть знайти вихід, він набуде навичок набагато складніших, ніж його навички текстуальної критики, і передусім він сам для себе вирішить. Він винайме квартиру в іншому, незнайомому місті — і почне все спочатку.

Він вийшов з діброви й опинився там, де стежка розширялася. Смеркало, від чого сутінковий парк здавався більшим, і м'яке жовте світло у вікнах на протилежному березі ставу, в будинку, надавало маєтку майже величного і красивого відтінку. Сесилія там, напевно, у себе в спальні готується до вечері — невидима йому, в глибині будинку, на другому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він відкинув ці палючі, яскраві думки про неї, щоб не з'їхати з глузду. Тверді підошви черевиків гучно, як велетенський годинник, гупали по металево-лункій доріжці, й Роббі змусив себе думати про час, про свій великий скарб, про розкіш нерозтраченого і несподіваного щастя. Він ніколи не почувався таким соромливо-молодим, ніколи ще не відчував такої жаги, такого нетерпіння почати нову історію. У Кембриджі були яскраві й допитливі викладачі, які, на двадцять років старші за Роббі, непогано грали у теніс і полюбляли веслування. Принаймні ще двадцять років він зможе робити фізкультурні вправи й писати свою історію — майже стільки, скільки йому літ зараз. Двадцять років перекинуть його в майбутнє — у 1955 рік. Яке не відоме йому значення приховується в ній? Чи зможе він прожити ще тридцять років у більш виваженому темпі?

Він подумав, яким буде у 1962 році — коли постаріє, але не настільки, щоб стати зовсім ветхим і нікчемним: йому буде за п'ятдесят, і він уже стане досвідченим лікарем, з таємничою історією життя, трагедіями й успіхами за плечима. А на полицях складені книжки — сила-силенна, бо у нього буде свій кабінет, величезний, у притлумленому освітленні, рясно забитий трофеями з мандрівок цілого життя: рідкісні рослини з тропічних лісів, отруйні стріли, невдалі винаходи з електрики, мильний камінь, фігурки, засушені скальпи — витвори мистецтва аборигенів. На полицях — медичні довідники й роздуми, звісно, але ще — книжки, які тепер переповнюють комірчину в бунгало з мансардою: поезія вісімнадцятого століття, що майже переконала його в покликанні садівника; третє видання Джейн Остін, його Еліот, Лоуренс і Вілфрід Оуен, повне зібрання творів Конрада, безцінне видання 1783 року «Села» Крабба^[22], його Гаусмен і підписаний самим Оденом «Танець смерті». Ось у чому сенс, певна річ: він стане хорошим лікарем, начитавшись художньої літератури. Які глибокі свідчення його особлива чутливість зможе відчитати в людських стражданнях, самогубній глупоті або просто невезінні, що призводять людину до хвороби! Народження і смерть, а між ними — слабкість. Злети і падіння — ось царина лікаря, а ще — літератури. Роббі роздумував над романом дев'ятнадцятого століття. Надзвичайна терпимість і широта поглядів, ненав'язливе, але гаряче серце — і холодна розсудливість; такий лікар вистояв би і проти жахливої закономірності фатуму, і проти даремних та кумедних заперечень неминучого; такий лікар намацає ослаблений пульс, відчує, як згасає подих недужого, відчує, як хворий на гарячку починає холонути, і все ясно побачить — а цього навчають тільки література і релігія, марнота, ницість і благородство людства...

Тихого літнього вечора його кроки прискорилися в такт радісним думкам. Попереду, за сто ярдів, був міст, а на ньому виднілася якась біла фігура, що спочатку здалася йому частиною світлого кам'яного парапету. Обриси розпливалися, проте вже за кілька кроків він розрізнив неясну людську постать. На такій відстані він не міг сказати, спиною вона повернута до нього чи лицем. Постать не рухалася, але Роббі відчув, що за ним стежать. Секунду-дві він намагався розвеселити себе історією про привида, але не мав віри в надприродне, навіть у ту надзвичайно невибагливу істоту, що очолює в селі церкву норманської архітектури. Це була дитина — тепер він точно бачив,— тобто, напевно, це Брайоні — у білій сукенці, в якій Роббі бачив її вдень. Зараз він чітко її бачив і підняв руку, гукнувши: «Це я, Роббі»,— але вона не зрушила з місця.

Наближаючись до неї, він подумав, що краще спершу передати листа, а потім уже йти в будинок. Інакше доведеться віддати його Сесилії в присутності інших, може, під наглядом її матері, яка досить прохолодно ставиться до нього, відколи він повернувся. Або він узагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо вона триматиме дистанцію. Якщо Брайоні передасть послання, то у Сесилії буде час прочитати його й обміркувати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть пом'якшити її серце.

— Не зробиш мені послугу? — спитав Роббі, підходячи до Брайоні.

Вона кивнула, чекаючи.

— Не збігаєш і не передаси цю записку Сі?

Кажучи це, він вклав конверта їй до рук, і дівчинка без слів прийняла листа.

— Я там буду за кілька хвилин,— почав був він говорити, але вона вже розвернулася й майнула через міст. Він сперся на парапет і вийняв цигарку, споглядаючи, як постать віддаляється, похитуючись і розчиняючись у сутінках. У дівчинки перехідний вік, лагідно подумав він. Дванадцять чи тринадцять років? На хвильку він загубив її з поля зору, а потім побачив, як вона перетнула острів, помітна на тлі темної маси дерев. Потім він знову загубив її і побачив лише раз, коли вона з'явилася знову, в дальньому кінці другого мосту, й обігнула широкий шлях, зрізаючи собі дорогу через моріжок,— і раптом Роббі зірвався з місця, охоплений жахом і цілковитою певністю. У нього вихопився мимовільний німий зойк, і Роббі зробив кілька рвучких кроків уздовж дороги, спіткнувся, побіг далі — і знову зупинився, розуміючи, що переслідувати немає сенсу. Йому більше не було видно дівчинку, тому він приклав долоні до вуст і прокричав ім'я Брайоні. Але це було надто безглуздо. Він стояв, напружуючи зір, щоб побачити її — наче це могло допомогти — і надлюдськими зусиллями катував свою пам'ять, відчайдушно намагаючись повірити в те, що помилився. Але ні, помилки не було. Написаного від руки листа він поклав на розгорнутий том «Анатомії» Ґрея, розділ «Спланхнологія», сторінка 1546, «Піхва». Віддруковані сторінки, ліворуч, біля друкарської машинки, він узяв і поклав у конверт. І не треба фройдівського мудрагельства — помилка була проста й механічна: цнотливий лист лежав згори на малюнку 1236 з його сміливо розкинутими ногами і буйним вінцем лобкового волосся, а нецензурна чернетка лежала поруч на столі. Він знову прокричав ім'я Брайоні, хоча знав, що вона вже біля входу. Певно, що так: за кілька секунд удалині спалахнув вохряний ромб світла, контури якого округлилися, застигли, а потім звузилися, зіщулилися й зовсім щезли: дівчинка ввійшла до будинку, і двері зачинилися.

Дев'ять

Двічі за півгодини Сесилія виходила зі спальні, оглядала себе в обрамленому позолотою дзеркалі на сходах і одразу, незадоволена враженням, поверталася перебиратися. Її першим вибором була чорна крепдешинова сукня, що, як показувало дамське люстерко, після правильного перешивання може надати фігурі належної стрункості. Дівоча неприступність підсилювалася глибиною темних очей. Замість якось пом'якшити ефект разком перлів, Сесилія обрала намисто з чистого гагату. Вуста вийшло одразу густо підмалювати помадою. Різні нахили голови, щоб зловити ракурси в потрійному дзеркалі, переконали її, що вона не занадто довговида — принаймні не сьогодні ввечері. Сесилія знала, що на кухні на неї вже чекає мати, а у вітальні — Леон, але все ж таки вона знайшла час повернутися до туалетного столика і бризнути парфумів на ямки ліктів — грайливо, відповідно до настрою,— а потім замкнула по собі двері до спальні.

Але побіжний погляд у дзеркало біля сходів, якими вона квапливо спускалася, показав жінку, яка поспішає на похорон, причому сувору, безрадісну жінку, чий чорний панцир нагадував комашиний — як в істоти, ув'язненій у сірниковій коробочці. Жук-рогач! Ось її майбутнє — вісімдесятип'ятирічна, висохла як тріска вдова. Вона не стала зволікати, а розвернулася на підборах, теж чорних, і знову опинилася у себе в кімнаті.

Налаштована була скептично, тому що знала: іноді в неї просто занадто розігрується уява. Водночас думки її були — в усіх розуміннях — про цей вечір, тому слід почуватися розкуто. Сесилія скинула чорну крепдешинову сукню, яка впалана підлогу; лишившись на підборах та у спідній білизні, вона почала критично оглядати все, що висіло у шафі, ні на мить не забуваючи: час спливає. Їй була огидна сама думка з'явитися в аскетичному вигляді. Їй хотілося розслабитися, почуватися вільно, але водночас і самодостатньо, упевнено. Насамперед вона прагнула мати такий вигляд, ніби вибір одягу не забрав у неї багато часу. Внизу на кухні очікування досягло критичної межі, тоді як хвилини, які Сесилія бажала провести наодинці з братом, стрімко спливали. Невдовзі прийде мати й питатиме, як розмістити гостей за столом; спуститься зі своєї кімнати Пол Маршалл і захоче товариства, а там і Роббі зазирне у двері. І як їй поміркувати спокійно?

Вона провела рукою вздовж кількафутової особистої історії, стислого літопису її смаку. Тут були бавовняні сукні з підліткових років — безглузді, безформні, безстатеві — саме такими вони зараз видавалися,— і хоча на одній яскравіла винна пляма, а на іншій була дірка, пропалена першої цигаркою, Сесилія не могла примусити себе викинути ці вбрання. Тут було і плаття з першим несміливим натяком на підшиті плічка, а інші — вже сміливіші: старші сестри нарощують м'язи, скидають хлоп'ячі роки, згадують про талію і вигини, видовжують спідниці з самодостатньою зневагою до чоловічих мрій. Її останній і найкращий убір, куплений на честь випускного ще перед тим, як вона дізналася про свої жалюгідні оцінки: вечірня сукня, що обтягувала фігуру, темно-зелена, з оголеною спиною і хомутиком на шиї. Занадто химерна, щоб уперше показатися тут у такому. Сесилія провела рукою далі і знайшла муарове шовкове плаття з плісированим ліфом і фестонами на подолі — безпрограшний вибір, оскільки рожева барва була приглушена і певною мірою нагадувала зів'ялу троянду, а це добре пасує до вечірнього одягу. Потрійне дзеркало теж так вважало. Сесилія взула інші туфлі, замінила гагат на перли, підправила макіяж, перечесала волосся, трохи бризнула парфумами у викот сукні, який тепер був глибший, і повернулася в коридор; усе це не зайняло й п'ятнадцяти хвилин.

Сьогодні, трохи раніше, вона бачила старого Гардмена, який обходив будинок, тримаючи плетеного кошика й замінюючи електричні лампочки. Можливо, світло вгорі стало різкішим, бо вона ніколи раніше не мала таких труднощів з цим дзеркалом на сходах. Уже з відстані сорок футів вона побачила, що воно не дасть їй пройти: рожевий колір здавався невинно-блідим, талія — надто високою, а сукня розліталася, як у восьмирічної дівчинки, що виряджається на вечірку. Бракує тільки ґудзиків з намальованими кроликами. Наблизившись, Сесилія побачила, що в шорсткій гладіні старовинного скла її віддзеркалення меншає і натомість постає дитина — якою вона була п'ятнадцять років тому. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зробила з волосся хвостики. Це дзеркало, мабуть, десятки разів бачило, як вона спускається по сходинках на день народження до чергового друга. Це не допоможе покращити її душевний стан — спуститися до всіх в образі (як їй здавалося) Ширлі Темпл.

Смиренно, не дратуючись і не панікуючи, вона повернулася до своєї кімнати. Ніякого замішання: ці занадто яскраві, ненадійні враження, невпевненість у собі, нав'язлива чіткість образів і моторошні незбіги бажаного з дійсним, які огортали знайомі предмети,— то були варіації того, що вона відчувала цілий день. Відчувала, але старалася про це не думати. Окрім того, вона знала, що їй робити, причому знала все в цілому, їй пасує тільки один убір, який їй справді подобається, тож його вона й має надіти. Вона скинула рожеву сукню, яка впала на чорну, та, презирливо їх переступивши, потягнулася по інше плаття — зелене, з оголеною спиною, підготоване на випускний. Натягнувши його, вона відчула, як лагідно шовк торкається шкіри, відчула себе неприступною, у надійній броні; тепер з дзеркала на повний зріст на неї дивилася русалка, діва морська, що випливла з глибин. Сесилія не зняла перлів, перевзулася в чорні туфлі на високих підборах, ще раз підрихтувала зачіску і макіяж, мазнула напахченим пальцем — і, відчинивши двері, не змогла стримати крик жаху. За кілька дюймів від себе вона побачила чиєсь обличчя й піднятий кулак. Першим враженням було, що це видовище гідне пензля радикального митця, як-от Пікассо: сльози, набряклі повіки, мокрі губи й малиновий від горя мокрий ніс. Вона отямилася, поклала руки непроханому гостю на худі плечі й обережно повернула його всім тілом, щоб роздивитися його ліве вухо. Це був Джексон, який хотів постукати в двері. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши, Сесилія помітила, що хлопчик був у випрасуваних сірих шортах і білій сорочці, але босоніж.

— Дружечку мій маленький! Що сталося?

Цієї миті він боявся, що голос зрадить його, тому мовчав. Натомість змахнув шкарпеткою і показав нею кудись у коридор. Сесилія висунулась і вдалині побачила П'єро — теж босого, теж зі шкарпеткою в руці, який задивлявся вперед.

— У вас у кожного по шкарпетці.

Хлопчик кивнув і сковтнув грудку в горлі, перш ніж вимовив:

— Міс Бетті сказала, що надає нам, якщо ми не спустимося пити чай, але у нас тільки одна пара шкарпеток.

— І через це ви почубилися.

Джексон рішучо похитав головою.

Вона пройшла з хлопчиками коридором до їхньої кімнати; спочатку один, потім другий взяли Сесилію за руки — і та з подивом виявила, як приємно в неї на душі. Вона не могла перестати думати про свою сукню.

— А ви не просили сестру допомогти вам?

— А вона зараз із нами не розмовляє.

— Чого так?

— Вона нас ненавидить.

У кімнаті був страшний розгардіяш: розкиданий одяг, мокрі рушники, апельсинові шкірки, подерті на аркуші комікси, перекинуті стільці, частково накриті ковдрами, скинуті матраци. Між ліжками на килимі розпливалася велика мокра пляма, посередині якої лежали шматок мила і вологі скручені кульки туалетного паперу. Одна зі штор криво звисала з ламбрекена, і хоча вікна були прочинені, повітря було застояне, ніби в кімнаті встигли надихати. Усі шухляди для одягу були висунуті й порожні. Враження було, ніби мешканці цієї кімнати, украй знудьгувавшись, вирішили розважитися змаганнями й витівками: стрибали між ліжками, будували дитячий табір, наполовину вигадали настільну гру, а потім покинули все це. Ніхто з Таллісів не опікувався близнюками Квінсі, й Сесилія, бажаючи приховати свою провину, виразно сказала:

— Ми тут нічого не знайдемо, доки кімната в такому стані.

Вона почала наводити лад, прибираючи на ліжку, скинула високі підбори й підсунула стілець, щоб поправити штори, і дала близнюкам невеликі підсильні завдання. Вони були дуже слухняні, але поводилися тихо і пригнічено, наче це покарання, а не звільнення; наче Сесилія дала їм прочухана, а не виявила доброту. Вони відчували ганьбу за свою кімнату. Поки Сесилія стояла на стільці, убрана у вузьке темно-зелене плаття по фігурі, спостерігаючи за яскраво-рудими голівками, які то виринали, то хилилися над роботою, її осінила проста думка: як це для них безнадійно і страшно — жити без любові, створювати своє існування з нічого в чужому домі.

Ледве зіскочивши зі стільця, бо зігнути коліна в такій сукні було важко, вона сіла на ліжко й поплескала по обох боках біля себе, запрошуючи дітей умоститися поряд. Однак хлопчики лишилися стояти, очікувально спостерігаючи за нею. Вона заговорила співучим тоном виховательки в молодших класах — у манері, якою колись захоплювалася:

— Нам нема чого плакати через загублені шкарпетки, правда ж?

— По правді,— сказав П'єро,— краще б нам повернутися додому.

Схаменувшись, вона перемінила тон на дорослий:

— Зараз це неможливо. Ваша мама зараз у Парижі з... ну, у неї маленька відпустка, а ваш тато зайнятий у коледжі, тому доведеться вам якийсь час побути тут. Мені шкода, що вами нехтують. Але ж ви весело розважаєтеся у басейні...

— Ми хотіли грати у п'єсі,— мовив Джексон,— але Брайоні пішла й так і не повернулася.

— Ви певні?

Має ж хтось потурбуватися. Брайоні ж мала вже давно повернутися. Це, у свою чергу, нагадало Сесилії, що багато хто внизу на неї чекає: мати, куховарка, Леон, гість, Роббі. Навіть вечірнє тепло, наповнюючи кімнату через відчинені вікна, нагадувало, що треба виконувати свої обов'язки; це був такий літній вечір, про який мріяли весь рік, і отепер він настав, нарешті, овіяний важким ароматом, сповнений задоволень,— а вона занадто переймається через дрібні негаразди, щоб поринути в нього. Але вона просто мусить. Інакше було б неправильно. Це ж рай на відкритій терасі — попивати джин і тонік у Леоновому товаристві. І навряд чи її провина, що тітка Герміона втекла з якимсь жабуном, який щотижня набридає по радіо казаннями. Годі журитися. Сесилія встала і заплескала в долоні.

— Так, дуже погано вийшло з п'єсою, але нічого не вдієш. Краще знайдемо вам пару шкарпеток, і ви їх надінете.

Пошук виявив, що шкарпетки, в яких вони приїхали, зараз у пральні й що одержима пристрастю тітка Герміона забула упакувати дітям більш ніж одну пару. Сесилія пішла до спальні Брайоні й, попорпавшись у шухляді, знайшла шкарпетки з найменш дівчачим малюнком: білі, до кісточок, з червоно-зеленими суничками на облямівці. Старша сестра вирішила, що зараз почнеться бійка через сірі шкарпетки, але все пішло навпаки, й щоб уникнути більшого горя, їй довелося повернутися до кімнати Брайоні по ще одну пару. Цього разу вона зупинилася, щоб визирнути з західного вікна — поцікавитися, де її сестра. Втопилася в озері, чи її викрали цигани, чи збила зустрічна машина — усім цим передбачуваним думкам суперечила інша: ніщо не відбувається так, як ви це уявляєте,— і це було ефективним засобом виключити найгірше.

Повернувшися з хлопчиками, Сесилія розчесала Джексону волосся гребенем, змоченим водою з тої самої вази, де стояли квіти; міцно тримаючи підборіддя малого вказівним і великим пальцями, вона зробила йому тонкий прямий проділ. П'єро терпляче чекав на свою чергу, а потім, не кажучи ні слова, обидва брати утекли вниз, щоб предстати перед світлі очі Бетті.

Відтак Сесилія, повільно минаючи дзеркало, критично глянула на себе й лишилась абсолютно задоволена побаченим. Точніше, її це й не цікавило, бо настрій перемкнувся на близнят, а в голові визріло рішення — поки що розпливчасте, форма без певного змісту, ніякого конкретного плану: їй треба поїхати звідси. Ця думка була заспокійливою та приємною, а зовсім не розпачливою. Сесилія дійшла до сходів і зупинилася. Мама, відчуваючи провину за те, що занедбала сім'ю, почне нагнітати довкола себе тривогу й сум'яття. До всього цього вінегрету новин слід ще додати свіженьку — те, що Брайоні зникла (якщо вона ще не верталася). Доведеться ще бозна-скільки часу тривожитися, доки її не знайдуть. Подзвонили з департаменту, повідомивши, що містер Талліс змушений затриматися на роботі й лишиться у місті. Леон, наділений винятковим даром безвідповідальності, ніяк не годиться на роль батька за столом. Номінально роль глави родини перейде до місіс Талліс, але, зрештою, насправді успіх вечора залежатиме від Сесилії. Усе це зрозуміло, і не варто опиратися — їй так і не вдасться провести цей літній вечір приємно, не вдасться поспілкуватися з Леоном, не вдасться погуляти босоніж по траві при сяйві зірок опівночі. Вона відчувала під рукою бильця з лакованої чорної сосни — стиль з претензією на неоготику,— нерухомо-тверді й несправжні. Над головою на трьох ланцюгах висіла величезна чавунна люстра, причому Сесилія й не пам'ятала, щоб цей світильник бодай раз запалювали. Натомість сходи були осяяні бра, на чверть кола затінені фальшивим пергаментом з китичками. В їхньому жовтуватому тьмяному світлі Сесилія не кваплячись попрямувала до материної кімнати. Напівпрочинені двері, на килим у коридорі падає прямокутник світла — доказ того, що Емілі Талліс уже встала й пішла вниз. Сесилія повернулася до сходів і знову затрималася, не наважуючись спуститися. Але вибору не лишалося.

Нічого нового, тож Сесилія не переймалася. Два роки тому батько цілком поринув у підготовку таємничих радницьких документів для уряду Великої Британії. Мати завжди жила в сутінках хвороби, Брайоні завжди отримувала материнську опіку від старшої сестри, а Леон — той був у вільному плаванні, й Сесилія любила брата за це. Але вона й не гадала, що всі так легко повернуться до старих ролей. Кембридж докорінно змінив її, і вона думала, що закута в броню. Однак ніхто з рідних і не помітив цих перемін у ній, а вона не була здатна чинити опір їхнім звичним очікуванням. Вона нікого не звинувачувала, але все літо була бранкою у домі, плекаючи туманні надії на те, що таким чином відновлює зв'язок з родиною. Проте цей зв'язок ніколи й не вривався, як тепер вона бачила, та й батьки її були відсутні, кожний на свій манір, Брайоні поринула у світ своїх фантазій, а Леон був у місті. Час рухатися далі. Сесилії треба пригод. Дядько і тітка запросили супроводжувати їх до Нью-Йорка. Тітка Герміона в Парижі. Сесилія могла поїхати в Лондон і знайти роботу — ось на що очікував батько. Те, що вона відчувала, було хвилюванням, а не тривогою, і вона не могла дозволити, щоб сьогодні ввечері її плани розладналися. Будуть й інші вечори, схожі на цей, та вона має насолодитися ними деінде.

Надихнувшись цією новою певністю — авжеж, у цьому допоміг правильний вибір сукні,— вона перетнула коридор, штовхнула оббиті сукном двері й попрямувала коридором, викладеним шаховими кахлями, до кухні. Вона опинилася в хмарині диму, де безтілесні обличчя висіли на різній висоті, наче ескізи в альбомі художника-практиканта, і всі очі були опущені до кухонного столу, де відбувалося якесь видовище, приховане від Сесилії широкою спиною Бетті. Розмите червоне освітлення на рівні кісточок було від розпеченого жару з дверцят пічки — заслінку щойно заклацнули з брязкотом і роздратованим криком. Над окропом здіймалася густа пара, та казан ніхто не доглядав. Помічниця куховарки Долл, худенька сільська дівчина, з волоссям, забраним у строгий вузол, стояла над умивальником, дратівливо відшкрібаючи накривку каструлі, але теж упівоберта дивилася на те, що Бетті поставила на стіл. Один профіль належав Емілі Талліс, другий — Денні Гардмену, третій — його батькові. Над цим плавали врочисті обличчя Джексона і П'єро — хлопчики стояли на дзиґликах. Сесилія відчула, що Гардмен-молодший дивиться на неї. Вона розлючено зиркнула на нього й зраділа, коли той відвернувся. На кухні гарували протягом усього спекотного дня — справжнісінький каторжний труд,— і скрізь виднілися наслідки: кам'яна підлога була слизька від пролитого жиру, смаженого м'яса і розтоптаних шкуринок; промоклі до рубця рушники — данина героїчним трудам забутих солдатів — поникли, наче зотлілі полкові стяги у церкві; Сесилія вперлася підборіддям у кошик, переповнений овочевими обрізками, які Бетті хотіла забрати додому — нагодувати свою стару ґлостерську плямисту свиню, щоб до грудня льоха погладшала. Кухарка глянула через плече на нову гостю, і Сесилія встигла помітити лють в її очах, які здавалися щілинками над обвислими щоками.

— Знімай його, ну! — волала кухарка. Безсумнівно, її роздратування було спрямоване на місіс Талліс. Долл відстрибнула від умивальника, перечепилася, мало не впавши, схопила дві шматини і почала знімати казан з вогню. Стало краще видно, і з хмарини пари випливла Поллі, покоївка, за словами всіх, простачка, яка лишалася в будинку ввечері, якщо випадала робота. Її великі довірливі очі були спрямовані на кухонний стіл. Сесилія перейшла до Бетті — хотіла побачити те, що всім уже було видно — величезну почорнілу бляху, нещодавно вийняту з духовки; на залізі тихо сичала смажена картопля. Картоплин було, певно, з сотню — нерівні ряди барви білого золота, які Бетті відшкрібала металевою лопаткою і перевертала. Унизу картоплини були липкі, блискучо-жовті, а краї подекуди мерехтіли перламутрово-брунатним відтінком, а іноді й філігранним мереживом навколо тріснутої шкуринки. Картопля була — тобто буде — ідеальна.

Перевернувши останній ряд, Бетті спитала:

— Мем, це покласти в картопляний салат?

— Саме так. Зріжте всю опалену шкоринку, витріть жир, покладіть це до великої тосканської салатниці та як слід полийте оливковою олією, а потім...— Емілі невизначено махнула у бік кошика з фруктами, біля дверей до комори, де могла бути цитрина, а могло й не бути.

Бетті звернулася до стелі:

— Це салат з брюссельської капусти?

— Годі, Бетті.

— Чи салат з цвітної капусти? Чи салат з хріновим соусом?

— Ти робиш багато галасу з нічого.

— Чи хлібний салат?

Один з близнят пирхнув.

Сесилія здогадалася, що буде далі, й так і трапилося. Бетті розвернулася до неї, схопила за руку та притягнула до себе.

— Міс Сі, така спека була, а нам страви замовили, і ми цілу днину парилися в пеклі, що аж кипіла кров.

Сцена була нова, глядачі були незвичним елементом, але дилема — досить знайома: як зберегти мир і не принизити матері. Окрім того, Сесилія знову вирішила піти до брата на терасу, тому було важливо вступити до переможної фракції та підштовхнути її до швидкого висновку. Вона відвела матір убік, і Бетті, досить добре обізнана з правилами, наказала всім повернутися до своїх справ. Емілі й Сесилія Талліси стояли біля відчинених дверей, що вели до кухонного городу.

— Люба моя, зараз дуже спекотно, і я не відмовлюся від ідеї салату.

— Емілі, я знаю, що надто спекотно, але Леон просто до смерті полюбляє печеню, яку готує Бетті. Він просто марить м'ясом. Я чула, як він вихвалявся перед містером Маршаллом.

— Боже мій,— промовила Емілі.

— Згодна. Я теж не хочу печені. Найкраще — хай кожний обере сам. Пошліть Поллі нарвати салату-латуку. Там у комірчині буряки. Бетті може зварити ще картоплі й остудити її.

— Люба, ти маєш рацію. Знаєш, мені б не хотілося підвести маленького Леона.

Отже, рішення було ухвалене, печеня врятована. Тактовно і граційно Бетті вирядила Долл почистити молоду картоплю, а Поллі вийшла, узявши ножа.

Коли вони вийшли з кухні, Емілі наділа затемнені окуляри й сказала:

— Я рада, що все обійшлося, бо насправді мене хвилює Брайоні. Знаю: вона засмутилася. Хандрить, блукає десь надворі, хочу її повернути.

— Хороша ідея. Я теж за неї хвилююся,— сказала Сесилія. Вона не збиралася відраджувати матір — хай буде подалі від тераси.

Вітальня, яка зранку прикувала увагу Сесилії світляними паралелограмами, тепер занурилася в морок, лише біля каміна горіла одна лампа. У прочинені скляні двері виднілося зеленувате небо, а на цьому тлі — знайомий силует: братові голова і плечі. Пробравшись через кімнату, Сесилія почула, як дзвенять кубики льоду в склянці, а опинившись надворі, розрізнила пахощі розчавленої м'яти, ромашки й піретруму, що оп'яняло ще сильніше, аніж уранці. Ніхто не пам'ятав навіть обличчя того тимчасово найнятого садівника, який і кілька років тому вигадав цю ідею — засадити шпаринки між бруківкою. У той час ніхто не розумів, чого, власне, він хоче. Може, саме тому його й звільнили.

— Сес! Я вже сорок хвилин чекаю, майже зварився.

— Пробач. Де моя склянка?

Біля стіни будинку на низькому дерев'яному столику стояла гасниця, освітлюючи такий собі міні-бар. Нарешті Сесилія отримала джин-тонік. Вона прикурила від Леонової цигарки й цокнулася з братом.

— Мені подобається ця сукня.

— Помітив?

— Повернися. Пречудово. Я й забув про цю твою родимку.

— Як там у банку?

— Нудно й винятково класно. Ми живемо, чекаючи на вечори й вихідні. А коли ти приїдеш у гості?

Вони зійшли з тераси й попрямували гравійною стежкою вздовж троянд. Перед ними виріс темний фонтан з Тритоном, який на тлі неба мінився зеленим у мерехтливому світлі. Було чутно плюскіт води, і Сесилії здалося, що вона вловила і її запах — сріблястий і гострий. А може, це пахне зі склянки у неї в руці.

Помовчавши, Сесилія сказала:

— У мене тут уже голова обертом іде.

— Знову ти для всіх матуся. Знаєш, зараз дівчата скрізь влаштовуються на роботу. Навіть складають іспити на цивільну службу. Це потішить тата.

— Нікуди мене з трояками не візьмуть.

— Один раз спробуєш — і побачиш, що все це дурня, не впливає вона ні на що.

Вони дійшли до фонтана, стали обличчям до будинку й певний час мовчали, притулившись до парапету — на місці її ганьби. Дурість, безглуздя і, насамперед, комедія. Тільки сутінь, манірна вуаль, завадили брату побачити, в якому Сесилія стані зараз. Але від Роббі у неї такого захисту немає. Він бачив її, він завжди зможе викликати її образ у пам'яті, навіть коли це поступово зітреться зі спогадів і постане просто як випадок, давня історія. Сесилія досі злилася на брата за те, що той запросив Роббі, але вона потребувала Леона, вона хотіла розділити його свободу. Вона попросила співчутливим тоном поділитися новинами.

У Леоновому житті — точніше, у братовому сприйнятті — ніхто не підступний, ніхто не обманює, не бреше і не зраджує. Якщо ж хтось дозволяв собі такий вчинок, це вельми дивувало Леона — як таке взагалі може бути. Усі друзі, кого він згадував, мали бодай одну чудову рису. Від Леонових оповідок слухач повинен був проникнутися теплотою до всього роду людського й до його вад. Усі були як мінімум «гарні» й «порядні» й не мали прихованих мотивів. Якщо ж у приятеля була якась таємниця чи суперечливість характеру, Леон довго придивлявся, міркував і знаходив просте пояснення. На нього не впливали література і політика, наука і релігія — в його світі їм просто не було місця, ці питання не мали аж так хвилювати людство. За освітою юрист, він був щасливий позабути весь свій професійний досвід. Важко було уявити його бодай колись самотнім, або знудьгованим, або засмученим; його невразливість не мала меж, як і брак амбіцій, і він вважав, що інші схожі на нього. Попри все, ця його безстрасність сприймалась іншими цілком терпимо, навіть заспокоювала.

Спочатку він заговорив про веслувальний клуб. Нещодавно Леон веслував на кормі у другій вісімці, й хоча всі ставилися до нього добре, він би радо віддав першість комусь іншому. Окрім того, у банку подейкували про підвищення на посаді, про збільшення зарплати, а коли з цього нічого не вийшло, він відчув полегшення. Потім дівчата: актриса Мері, яка так чудово грала в «Особистих життях», раптом, без пояснення причини, поїхала — до Глазго, і ніхто не знав чому. Він припускав, що вона поїхала доглядати присмертного родича. Френсін, яка гарно говорила по-французьки й носила монокль, обурюючи цим світ, минулого тижня пішла з Леоном на Ґілберта і Саллівана, і в антракті молоді люди побачили короля, який, здавалося, дивився в їхній бік. Чарівна, надійна, з великими зв'язками у вищому світі, Барбара, з якою, на думку Джека і Емілі, Леон точно побереться, запросила його погостювати тиждень у замку її батьків, у Гайлендсі. Він вважав, що не поїхати нечемно.

Щоразу як він видихався, Сесилія підштовхувала його розповідати далі, питала нове й нове. З незрозумілих причин його орендна плата в Олбані^[23] понизилася. Старий друг зробив шепелявій дівчині дитину, одружився з нею й тепер веселий і щасливий. Ще один купив мотоцикл. Приятелів батько придбав фабрику з виробництва пилосмоків і сказав: це те ж саме, що ліцензія на друк грошей. У когось бабуся, відчайдушна сміливиця, півмилі пройшла зі зламаною ногою. Приємні, як вечірнє повітря, розмови огортали Сесилію, овівали її та все навколо, створюючи магічний світ добрих намірів і приємних результатів. Пліч-о-пліч, півсидячи, вони дивилися на рідний будинок, який являв собою суміш середньовічної архітектури, й тепер ці обриси здавалися химерно-безтурботними; материна мігрень була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків — сентиментальними примхами, інцидент на кухні — лише веселою штовханиною жвавих неспокійних духів.

Коли прийшла черга Сесилії звітувати за останні місяці, не можна було не потрапити в тон Леона, хоча її виклад подій мимоволі звучав як знущання. Вона висміяла свої спроби вибудувати генеалогію: родове древо було засніжене і голе, без гілля й коріння. Дідусь Гаррі Талліс був наймитовим сином, який невідомо чому змінив прізвище (воно було Картрайт), та ще й народження і шлюб у нього не були зареєстровані. Що ж стосується «Кларисси» (усі ці довгі години щоденного читання на ліжку, поки не затерпне рука), то ця книга, безперечно, обернена версія «Утраченого раю», тобто тут усе навпаки: героїня стає дедалі мерзеннішою, огиднішою, в той час як уся оповідь зациклена на її чеснотах. Леон кивав, стиснувши губи; він не хотів удавати, що розуміє, про що це сестра говорить, і не заважав сповідатися. Вона додала фарсового відтінку опису, як тижнями нудьгувала на самоті, як приїхала побути з родиною, щоб загладити свою провину за те, що стільки часу провела не вдома,— а виявила, що її батьки й сестра відчужені, кожний по-своєму. Надихнувшись добродушним сміхом і підтакуванням брата, вона намагалась описати як гумористичні сценки те, як щодня їй треба дедалі більше цигарок, і як Брайоні здерла свою афішу, і як близнята стояли на порозі її кімнати (у кожного по одній шкарпетці), і як мама хотіла влаштувати диво святе^[24] — перетворити печену картоплю на салат. Тут Леон не вловлював біблійних алюзій. У кожному її слові був розпач, порожнеча, бракувало чогось такого, чому немає назви, і це змушувало її говорити швидше, і перебільшувати з меншою вправністю. Приємні нікчемності життя Леона здавалися відшліфованим артефактом, хоча ця невимушеність була ілюзорною, і мала свої обмеження, і була досягнута невидимою тяжкою працею і рисами, про жодну з яких Сесилія й не здогадувалася. Вона взяла брата за руку й пригорнулася до нього. Ось ще одна Леонова властивість: він був м'який і привабливий у товаристві, але крізь тканину його піджака відчувалася твердість тропічних листяних порід. Сесилія відчула себе до останньої клітинки м'якою і прозорою. Він ніжно дивився на неї.

— Що сталося, Сі?

— Нічого. Та взагалі нічого.

— Тобі справді слід мене відвідати, пожити у мене й роздивитися.

На терасі з'явилася постать, а у вітальні запалили світло. Брайоні гукнула брата і сестру.

— Ми тут,— озвався Леон.

— Треба нам іти,— сказала Сесилія, і обоє, досі обійнявшись, попрямували до будинку. Минаючи троянди, вона спитала себе, чи справді є таке, що їй хотілося б розповісти Леону. По щирості, про її вранішню поведінку, звісно, неможливо говорити.

— Мені б так хотілося поїхати до міста,— сказала вона, водночас уявляючи, що не зможе поїхати — не зможе спакувати валізи й сісти на поїзд. Може, їй і не хотілося їхати, але вона повторювала дедалі рішучіше: — Мені б так хотілося поїхати!

На терасі нетерпляче чекала Брайоні — привітати брата. Хтось озвався до неї з вітальні — дівчинка відповідала, озирнувшися через плече. Коли підійшли Сесилія з Леоном, то почули материн голос, який намагався бути суворим:

— Я двічі не повторюю. Зараз ти підеш, умиєшся й перевдягнешся.

Невідступно дивлячись у бік брата й сестри, Брайоні з неохотою рушила до скляних дверей. Вона щось стискала в руці.

— Ми тебе одразу пристроїмо,— сказав Леон.

Коли вони зайшли до кімнати, освітленої кількома лампами, Брайоні досі була там, убрана у брудну білу сукенку, а мати стояла біля дверей, у протилежному кутку, і поблажливо всміхалася. Леон простягнув руки й заговорив, наслідуючи вимову кокні, прибережену для Брайоні:

— А хто-у оце-о — невже моя сестричка?

Поспішаючи до нього, Брайоні на ходу тицьнула Сесилії згорнутий удвічі папірець, а потім заверещала і стрибнула в обійми до брата.

Усвідомлюючи, що мати спостерігає за нею, Сесилія надала обличчю зацікавленого виразу, розгортаючи листа. Як чудово, що у неї вийшло зберегти цей вираз, коли Сесилія читала машинопис, уся поринувши у зміст,— тексту надало особливої сили й забарвлення одне повторюване слово. А поряд Брайоні розповідала Леону про п'єсу, яку написала для нього, і нарікала, що цей твір не вийшло поставити. «Випробовування Арабелли»,— повторювала вона. «Випробовування Арабелли». Ніколи ще дівчинка не була такою жвавою, такою напрочуд схвильованою. Вона досі обіймала брата за шию і, стоячи навшпиньки, тицялася носом йому в щоку.

А в думках Сесилії нескінченно кружляла по колу одна-однісінька фраза: «Певно ж, певно ж». Як могла Сесилія цього не бачити? Все має пояснення. Увесь день, увесь тиждень, увесь час до самого дитинства. Усе життя. Усе тепер було їй ясно. Інакше навіщо було їй так довго обирати сукню, боротися за вазу, дивитися на все по-іншому й гадати, чи не поїхати геть? Як могла вона бути такою сліпою, такою тупою? Минула довга хвиля, і те, що вона досі тупилася в папірець, було вже неприродно. Складаючи листа, Сесилія дійшла очевидного висновку: це послання не могли передати незапечатаним. Вона повернулася подивитися сестрі в очі.

Тим часом Леон говорив Брайоні:

— А як тобі таке? Я вмію читати ролі та змінювати голос, а ти — навіть краще. Ми разом її озвучимо.

Сесилія обійшла його й стала перед Брайоні.

— Брайоні! Брайоні, ти це читала?

Але Брайоні, вся охоплена бажанням відповісти на несподівану братову пропозицію, здригнулася в його обіймах, відвернулась од сестри й наполовину сховала обличчя в Леоновому жилеті.

Через усю кімнату почувся голос Емілі:

— Вгамуйся.

Сесилія не відступала від наміру й знов обійшла брата, уже з іншого боку.

— Де конверт?

Брайоні знов одвернулася й дико зареготала з чогось, що їй казав Леон.

Потім Сесилія краєм ока помітила, що тут з'явилась інша постать, і ця постать ішла до неї, а коли дівчина повернулася, то побачила Пола Маршалла. В одній руці він тримав срібну тацю, де стояли п'ять коктейлів — склянки були наполовину наповнені в'язкою речовиною бурого кольору. Він підняв одну склянку і вручив Сесилії:

— Наполягаю, щоб ви це скуштували.

Десять

Заплутаність почуттів підтвердила думку Брайоні, що її ввели в світ дорослих емоцій і з'ясування стосунків — і цією темою має неодмінно скористатися її творче натхнення. Хіба може бути бодай у якійсь чарівній казці таке розмаїття суперечностей? Несамовита, безоглядна цікавість спонукала її розірвати конверт і дістати листа — послання вона прочитала в холі, коли Поллі її впустила в будинок,— і хоча шок після прочитання записки підтвердив здогадку, це не зняло з Брайоні докорів сумління. Так, це неправильно — розпечатувати чужі листи,— але правильно й необхідно, щоб вона знала про все. Вона палала захватом від зустрічі з братом, але це не завадило їй перебільшувати це почуття, щоб уникати звинувачувальних питань сестри. І після цього вона вдавано-охоче підкорилася материному наказу піднятися у свою кімнату; насправді Брайоні хотіла втекти від Сесилії, побути на самоті, щоб знову поміркувати над поведінкою Роббі й узгодити перший абзац вигаданої історії з реальним життям. Більше жодних принцес! Сцена біля фонтана, моторошна небезпека, а наприкінці, коли обоє пішли, кожний своїм шляхом,— світляна порожнеча, яка мерехтить над вологим гравієм,— усе це треба переглянути. З листом додалося щось стихійне, жорстоке, може, навіть злочинне, якась темна сторона буття, і навіть хвилюючись, яким чином це втілити, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і їй треба допомогти.

Це слово! Дівчинка намагалася викинути його з думок, щоб не звучало в свідомості, але нав'язлива гостя вистрибувала, долаючи перепони,— нецензурна проява, друкарський чортик, жонглювання туманними анаграмами: «півень», і «піхта», і «хвіртка», а ще згадався старий англійський король з книжок з піхвою для меча. Слова вигулькували з дитячих віршиків з книжки Матінки Гуски: про півника; про хортів, які заганяють лисицю; про човни-плоскодонки в Кемі за Ґранчестерським лугом. Природно, що вона ніколи не чула такого слова, не бачила його надрукованим, не натрапляла на нього у виносках. Ніхто в її присутності ніколи не згадував про існування такого слова, і понад це: ніхто, навіть мати, ніколи й не згадував про існування тої частини тіла, яку — Брайоні була певна — це слово позначає. Вона не сумнівалася, що це саме те і є. Їй допоміг контекст, але, понад це, слово мало своє значення і було майже ономатопеїчним. Самі його літери прозоро нагадували добірку анатомічних малюнків. Дві фігури, що скулилися біля підніжжя хреста. Те, що це слово було написано чоловіком, який освідчувавсь образу в себе в голові, довіряючи уявній адресатці самоту і турботу, викликало у Брайоні бездонну огиду.

Вона безсовісно прочитала записку, стоячи посередині передпокою, й одразу відчула небезпеку, яка криється в такій брутальності. Щось надто людське, надто чоловіче загрожувало їхній родині, і Брайоні розуміла: якщо вона не допоможе сестрі, на всіх них чигає біда, всі постраждають. Було ясно, що вона має допомогти у делікатній, тактовній формі. В іншому разі, як було відомо Брайоні з власного досвіду, гнів Сесилії впаде на неї саму.

Ці думки вирували у неї в голові, доки вона мила руки й обличчя та вибирала чисту сукенку. Шкарпеток, які вона хотіла надіти, не було, але дівчинка не гаяла часу на пошуки. Вона взяла іншу пару, зав'язала шнурки черевиків і сіла за стіл. Всі вже спустилися вниз і пили коктейлі, й у неї було принаймні двадцять хвилин на свої справи. Волосся можна розчесати на виході. За відчиненим вікном її кімнати співав цвіркун. Перед нею лежав стос паперу з батькового офісу; настільна лампа кидала затишне жовте кружало, перо було напоготові в руці. На підвіконні вишикувалася акуратна череда худоби на фермі, і по-святецькому строгі ляльки в різних світлицях іграшкового будинку під відкинутим дахом урочисто чекали на її перші слова. Цієї миті жага писати була сильніша, ніж ідея того, що Брайоні може написати. Вона прагнула зануритися в нескінченне розгортання дії, щоб побачити, як чорна лінія оповіді ниткою розмотується з кінчика її гострого срібного пера, стаючи вервечкою слів. Але як поєднати зміни, які нарешті перетворили її на письменника-реаліста, і хаотичний рій вражень, огиду і захват, які вона відчуває? Потрібен порядок. Час починати, бо рішення вже прийнято: слід просто повідати про побачене біля фонтана. Але цей епізод при денному світлі був не такий цікавий, як у сутінках, коли Брайоні замріяно стояла на мосту, а в напівтемряві з'явився Роббі, окликнув її, тримаючи в руці білий квадратик, який містив листа, який містив це слово. А що містить це слово?

Вона почала писати: «Була собі одна стара леді, яка проковтнула муху».

Звісно, у цьому немає нічого дитячого — наказати собі написати історію — історію про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були сумніви, і нарешті вона змогла переконатися, що він — утілення зла. Але ж хіба її, Брайоні-письменницю, з її життєвою мудрістю, можуть обходити дитячі казочки про добро і зло? У цій оповіді мають бути якісь благородні, божественні вершини, з яких усі люди виглядають рівними: не стоять у двох лавах, як перед хокейним матчем, а галасливо штовхаються у власній недосконалості. Якщо така вершина й існує, Брайоні її не гідна. Вона ніколи не пробачить Роббі його огидних намірів.

Затиснута в капкані, розриваючись між бажанням описати просто, як у щоденнику, сьогоднішні враження, і зробити з них щось більше — відшліфувати, додати незрозумілих слів, Брайоні багато хвилин сиділа, вдивляючись в аркуш паперу й дитинну фразу, і не могла більше вичавити ні рядка. Сюжет, як їй здавалося, у неї досить добре вийде, як і діалог. Вона може змалювати ліси взимку і моторошні замкові мури. Але як змалювати почуття? Брайоні зможе написати: «Вона засмутилася», або окреслити вчинки сумної людини, але що являє собою сум, як описати цю безпосередність, таку проникливу? Ще важче описати загрози, або сум'яття почуттів, причому суперечливих. Затиснувши пальцями ручку, вона дивилася через усю кімнату в очі сувороликих ляльок — далеких супутниць дитинства, обителі, куди Брайоні вже ніколи не повернутися. Вона відчула, як по спині повзе холодок. Ніколи більше їй не сидіти на колінах у Емілі чи у Сесилії, хіба що жартома. Два роки тому, на її одинадцятий день народження, батьки, брат, сестра і хтось п'ятий, кого вона не могла пригадати, взяли її на галявину і підкинули на ковдрі одинадцять разів, а потім ще раз — на щастя. Чи могла вона зараз довіряти цьому відчуттю — веселий свободі злету, сліпій вірі в добре зімкнені дорослі зап'ястя, коли п'ятий так легко міг виявитися Роббі?

Почулося тихе жіноче покашлювання, і Брайоні, здригнувшись, звела очі. Це була Лола. Вона з винуватим виглядом зазирнула до кімнати, і щойно очі дівчат зустрілися, як кузина легесенько постукала по дверях кісточками пальців.

— Можна зайти?

Вона зайшла без запрошення — її рухи були дещо обмежені синьою атласною сукнею, в яку дівчина була вбрана. Волосся було розпатлане, ноги — босі. Коли Лола наблизилася, Брайоні прибрала зі столу ручку і накрила списаний аркуш кутиком книги. Лола присіла на край ліжка і різко надула щоки. Так ніби вони щодня по-сестринському балакають.

— У мене був жахливий вечір.

Коли Брайоні, примушена лютим поглядом кузини, звела брову, родичка провадила:

— Близнюки мене замучили.

Брайоні здавалося, що це просто мовний зворот, викрутас, доки Лола не вивернула плече, щоб показати на руці довгу подряпину.

— Ну й жах!

Кузина простягнула зап'ястя. Навколо них були «браслети» саден.

— Робили «кропивку»!

— Точно.

— Я принесу антисептик з аптечки.

— Я сама.

Жіночний запах парфумів Лоли не міг приховати запаху дитячої ранозагоювальної мазі. Брайоні полишила стіл і сіла поряд з кузиною.

— Бідолашка!

Співчуття Брайоні ще більше надихнуло Лолу, і голос її став хрипким.

— Усі гадають, що вони просто янголятка, лише тому, що скидаються один на одного, але вони просто маленькі тварюки.

Вона стримувала ридання, кусаючи щоки, губи тремтіли, а потім Лола судомно кілька разів вдихнула через роздуті ніздрі. Брайоні взяла її за руку і подумала, що тепер їй зрозуміло, як можна полюбити Лолу. Потім пішла до свого комоду, вийняла носовичка розгорнула й подала кузині. Лола збиралася була скористатися ним, але вигляд веселого малюнка — дівчаток-ковбоїв і ласо над ними — змусило її тихо заскавучати на висхідній ноті, наче діти удають примар. Внизу пролунав дзвінок у двері, й за кілька секунд почулося гучне швидке цокання високих підборів по кахлевій підлозі коридору. Може, це Роббі й Сесилія хочуть зайти по Брайоні. Боячись, що плач Лоли почують унизу, Брайоні встала і знову зачинила двері до спальні. Страждання двоюрідної сестри доводили її до стану хвилювання, близького до радості. Вона повернулася до ліжка й поклала руку Лолі на плечі, а кузина затулила лице долонями і заридала. Те, що таку тендітно-жіночну і владну дівчину довела до сліз усього-на-всього парочка дев'ятирічних хлоп'ят, здавалося, здивувало Брайоні, й це надало відчуття власної переваги. Ось що ховалося за цим майже радісним почуттям. Може, Брайоні й не така слабка, як завжди припускала; і, нарешті, ви міряєте себе чужою міркою, ставленням інших — нічим більше. Кожний — і просто зараз, і потім, і зовсім випадково — навіює вам власну думку про вас самих. Не витрачаючи слів, Брайоні лагідно погладила кузину по плечу і подумала, що самі лише Джексон і П'єро не можуть нести відповідальність за таке горе; вона згадала про інші злигодні в Лолиному житті. Її рідна домівка на півночі — Брайоні уявила чорні робочі квартали і похмурих людей, які тягнуться на роботу з бутербродами в бляшаних коробках. Будинок Квінсі зачинений і ніколи більше не розчахне дверей.

Лола вже почала заспокоюватися. Брайоні м'яко спитала:

— Що сталося?

Старша дівчинка висякалася й на секунду замислилася.

— Я хотіла прийняти ванну. А вони ввірвалися й накинулися на мене. Повалили на підлогу...

Пригадавши це, вона замовкла, долаючи черговий напад плачу.

— Але чому вони таке зробили?

Лола зробила глибокий вдих і опанувала себе. Вона дивилася незрячим поглядом кудись через кімнату.

— Вони хочуть додому. Я казала їм, що це неможливо. А вони гадають, я єдина, хто їх отут тримає.

Близнята необгрунтовано зривають своє невдоволення на рідній сестрі — у цьому для Брайоні був резон. Але тепер її турбувала думка: ось-ось покличуть спускатися, і кузина має взяти себе в руки.

— Вони просто не розуміють,— мудро сказала Брайоні, підійшовши до умивальника й наливаючи туди теплу воду.— Вони просто маленькі дитинятка, які ще не ковтнули ківш лиха.

Згорьована Лола опустила голову й кивнула з таким виразом, що Брайоні відчула до кузини приплив ніжності. Вона підвела Лолу до умивальника та вклала їй до рук рушничок. А потім, керуючись змішаними мотивами — практичною необхідністю змінити тему й бажанням поділитися таємницею і показати старшій дівчинці, що й у неї є певний досвід у мирських справах, але передовсім проникнувшись до Лоли теплими почуттями і воліючи ближче з нею потоваришувати, Брайоні розповіла їй про зустріч з Роббі на мосту, і про лист, і як вона його розпечатала, і що там було. Вона не змогла вимовити цього слова вголос — це вже занадто,— і зашифрувала його. І відчула приємність від того, який ефект розповідь справила на Лолу. Кузина підвела від умивальника мокре обличчя, з якого досі крапала вода, і роззявила рота. Брайоні подала їй рушник. Минуло кілька секунд, і нарешті Лола вдала, що до неї ледь повертається дар слова. Вона трохи кривлялася, але все одно це було чудово, а стишений голос звучав хрипко.

— І він думає про це повсякчас?

Брайоні кивнула й відвернулася, вдаючи, що переживає трагедію. Вирішила повчитися в кузини більшої виразності, й тепер прийшла Лолина черга обійняти Брайоні за плечі, втішаючи.

— Яке жахіття! Цей чоловік — маніяк.

Маніяк. Слово було влучне і мало вагу медичного діагнозу. Всі ці роки Брайоні була знайома з Роббі — й ось ким він виявився. Коли вона була маленька, він носив її на спині та граючись вдавав звіра. Вона стільки разів була з ним наодинці біля ставка, де одного літа він учив її триматися на воді та плавати. А зараз його внутрішня суть отримала назву, і Брайоні відчула певну втіху, хоча таємничий епізод біля фонтана ще ускладнився. Вона вже вирішила не переповідати цю історію, підозрюючи, що пояснення просте й тому краще не виявляти свого невігластва.

— Що робитиме твоя сестра?

— Просто не знаю.

Брайоні не згадала й того, що боїться ще раз перестрітися з Сесилією.

— Знаєш, першого ж вечора, щойно ми приїхали, я вирішила, що він чудовисько: він так кричав на близнюків біля басейну!

Брайоні спробувала згадати такі моменти, в якихвиявлялися симптоми манії. Вона сказала:

— Він завжди прикидався досить милим. Стільки років нас обманював.

Зміна теми вдало спрацювала: шкіра довкруж Лолиних очей, донедавна запалено-червона від плачу, знову поблідла та вкрилася веснянками. Лола взяла Брайоні за руку.

— Думаю, треба повідомити про нього у поліцію.

Сільський констебль був добрим дядьком з навощеними вусами, а його дружина тримала курей і розвозила на велосипеді свіжі яйця. Розповісти йому про листа і про це слово, навіть промовляючи непристойність задом наперед, було немислимо. Брайоні хотіла забрати руку, проте Лола стиснула їй долоню ще міцніше, здається, читаючи думки молодшої дівчинки.

— Та нам просто треба показати там листа.

— Вона може на це не погодитися.

— Певна, що погодиться. Маніяки здатні напасти на кого хоч.

Лола раптом замислилася — здавалося, хотіла розповісти кузині якусь новину. Але натомість схопилася, узяла гребінець Брайоні та стала перед дзеркалом, енергійно розчісуючи волосся. Ледве вона скінчила, як почувся заклик від місіс Талліс на вечерю. Лола одразу стала сваркою, і Брайоні припустила, що ці швидкі зміни настрою викликані в неї нещодавнім розпачем.

— Безнадійно. Я зовсім не готова,— мовила Лола, знову мало не розплакавшись.— Ще й обличчя до ладу не привела.

— Я спущуся,— заспокоїла її Брайоні.— Скажу, що ти будеш за якийсь час.

Але Лола вже йшла до своєї кімнати і, здається, не чула.

Причепуривши коси, Брайоні стала перед дзеркалом, роздивляючись своє обличчя: цікаво, що треба зробити, щоб його «привести до ладу», хоча ясно усвідомлювала, що одного чудового дня це питання стане для неї важливим. Ще одна вимога часу. Принаймні у неї немає веснянок, щоб їх приховувати чи виводити кремом, і це, безперечно, заощаджує час. Дуже давно, у десятирічному віці, вона вирішила, що губна помада надає їй блазнівського вигляду. Це уявлення треба переглянути. Але не зараз, коли треба обміркувати ще стільки питань. Вона стояла біля столу й неуважно крутила чорнильну ручку. Писати оповідання було безнадійною, жалюгідною авантюрою, коли її саму докорінно перетворюють такі потужні й хаотичні сили, і їй здавалося, що події цього дня здатні глибоко все змінити. «Була собі одна стара леді, яка проковтнула муху». Вона запитувала себе, чи не зробила страшну помилку, довірившись кузині: навряд чи Сесилії буде приємно, коли Лола в захваті хизуватиметься своєю обізнаністю щодо записки Роббі. І як можна спуститися й опинитися за одним столом з маніяком? Якщо поліція його заарештує, її, Брайоні, можуть викликати до суду свідком, і там вона змушена буде вимовити це слово вголос як доказ.

З неохотою вона вийшла з кімнати й пробралася вздовж похмурих панелей коридору до східців, де зупинилася, дослухаючись. У вітальні досі звучали голоси: вона розрізнила материн і містера Маршалла, а потім — як перемовляються близнюки. Там нема ні Сесилії, ні маніяка. Брайоні відчула, як мимоволі серце в неї починає калатати частіше. Її життя втратило простоту. Лише три дні тому вона завершила «Випробовування Арабелли» і чекала на своїх кузенів. Їй хотілося, щоб усе стало інакше — й ось воно: стало не просто погано, а ще гірше. Вона знову зупинилася на першому сходовому майданчику, щоб продумати план. Вона триматиметься подалі від грайливо-вередливої кокетки-кузини, навіть поглядом з нею не стрінеться: Брайоні не могла дозволити собі бути втягнутою в змову, їй не хотілося викликати катастрофічний вибух у двоюрідної сестри. І до Сесилії, яку потрібно захищати, Брайоні теж не сміє наблизитися. В цілях безпеки їй, вочевидь, слід уникати Роббі. Від матері, такої колотливої та зманіженої, користі не буде. В її присутності неможливо мислити. Лишаються близнюки, слід звернутися до них — вони її опора. Брайоні буде поруч і пильнуватиме за ними. Ці вечері влітку починаються так пізно — уже десята година,— і хлопці втомилися. Що ж, тоді їй доведеться бути привітною з містером Маршаллом і розпитувати його про солодощі — хто б гадав, що він їх виробляє. Це боягузький план, але кращого вона не могла вигадати. Подаватимуть вечерю — навряд чи зараз слушно викликати з села поліційного констебля Вокінза.

Дівчинка далі спускалася по сходах. Їй слід було порадити Лолі перевдягтися, щоб сховати подряпину на руці. Але якщо нагадати їй про це, вона точно розплачеться. Але все одно, мабуть, не вийде відрадити її від сукні, в якій дуже важко пересуватися. Жага досягти зрілих літ передбачає й не такі перешкоди. Брайоні й сама це відчувала. Ні, у неї не було подряпин, проте вона відчувала відповідальність за кузину та взагалі за все, що станеться. Коли удома був батько, всі займали певно визначені місця. Він нічого не організовував, не обходив будинок, роздаючи накази,— він рідко казав комусь, що треба робити, а насправді майже весь час просиджував у бібліотеці. Але в його присутності був лад, хоча нікого не позбавляли свободи. Гора з пліч звалювалася. Коли він був удома, уже не мало значення, що мати ретирувалася до спальні — було досить, що внизу сидить батько з книгою на колінах. Коли він займав своє місце за обіднім столом — спокійний, привітний, абсолютно впевнений у собі,— криза на кухні здавалася не більш ніж гумористичним епізодом, а без батька вона ставала драмою, від якої стискалося серце. Він знав більшість речей, які варто знати, а коли не знав, то мав гарну ідею, до якого авторитета звернутися, і вів Брайоні до бібліотеки, щоб дочка допомогла знайти потрібну книжку. Якби він не був, за власними словами, рабом Міністерства і Щоденного Планування, якби лишився вдома й, відіславши Гардмена вниз по вино, вів бесіду, не подаючи знаку, коли пора «припиняти», Брайоні б зараз не перетинала коридор з таким тягарем, і кожний крок не давався б їй так важко.

Саме ці думки про батька змусили її вповільнити ходу, коли вона минала двері бібліотеки, які, на подив, були зачинені. Вона стала й дослухалася. З кухні долинав дзенькіт металу об порцеляну, з вітальні линув тихий голос матері, а ближче хтось із близнюків заявив високим дзвінким голосом: «Це пишеться через „ю“, точно»,— а брат відповів: «Та мені неважливо. Клади це в конверт». А потім з-за дверей у бібліотеку почулося гучне шкрябання, потім — гуркіт і шум, голос міг бути як чоловічим, так і жіночим. Наскільки вона запам'ятала (потім Брайоні не раз викликала його в пам'яті), дівчинка не мала особливих очікувань, натискаючи латунну ручку дверей. Але вона бачила лист Роббі й хотіла захистити сестру, та й кузина проінструктувала її, тому те, що Брайоні побачила, було вже частково очікуване — чи принаймні їй здавалося, що вона цього й очікувала.

Спочатку, коли вона штовхнула двері та ступила всередину, то взагалі нічого не побачила. Єдине світло відкидала настільна лампа зеленого скла, що вихоплювала з темряви хіба що тиснену шкіряну поверхню столу. Коли Брайоні ступила ще кілька кроків, то побачила їх — темні постаті в далекому кутку. Хоча вони не рухалися, дівчинка ясно зрозуміла, що завадила нападу й бійці. Сцена настільки втілювала її найгірші страхи, що Брайоні здалося: це її панічна уява спроектувала фігури з книжкових корінців. Очі звикали до півтемряви, й надія на те, що це ілюзія, зникала. Ніхто не поворухнувся. Понад плечем Роббі Брайоні дивилася у сповнені жаху сестрині очі. Роббі озирнувся, щоб поглянути на непроханого гостя, але не відпустив Сесилію. Він наліг на її тіло, задерши сукню вище колін і затиснувши жертву біля полиць. Його ліва рука схопила її за шию, за волосся, а права тримала Сесилію за передпліччя — сестра чи то протестувала, чи то оборонялася.

Роббі видавався таким величезним і схожим на розлюченого дикого звіра, а Сесилія — з її голими плечима і тонкими руками — такою слабкою, що Брайоні гадки не мала, до чого все це призведе, коли рушала до них. Вона хотіла закричати, але їй перехопило подих, а язик ледве рухався, ставши неймовірно важким. Роббі рухався так, що зовсім затулив від неї сестру. Потім Сесилія змогла випручатися, і він дав їй утекти. Брайоні зупинилася й окликнула сестру. Коли старша сестра минала молодшу, на обличчі Сесилії не було жодного знаку подяки за допомогу чи полегшення. Її обличчя було байдуже, майже безпристрасне, і вона дивилася на двері, наче тільки й думаючи, як полишити кімнату. Потім вона пішла, і Брайоні лишилася наодинці з Роббі. Він теж не хотів зустрічатися з нею поглядом. Натомість віддалився в куток і почав обсмикувати піджак і поправляти краватку. Дівчинка обережно попрямувала геть, подалі від нього, але він навіть не спробував напасти на неї й не глянув угору. Тому вона повернулася й кинулася з кімнати шукати Сесилію. Але в коридорі не було нікого — незрозуміло, де зникла сестра.

Одинадцять

Незважаючи на те, що до суміші розтопленого шоколаду, яєчного жовтка, кокосового молока, рому, джину, товченого банану і цукрової пудри додали подрібнену свіжу м'яту, коктейль не надто освіжав. Апетит геть згас, і так притлумлений вечірньою спекою. Майже всіх дорослих у задушливій їдальні аж нудило від перспективи їсти на вечерю печеню, навіть із салатом, і всі прагли одного — склянки студеної води. Але вода була доступна лише дітям, тоді як іншим доводилося відновлювати сили десертним вином кімнатної температури. На столі вже чекали три відкорковані пляшки — відсутність Джека Талліса зазвичай надихала Бетті. Жодне з трьох високих вікон не було відчинене, бо їхні рами давно зіпсувалися, і з перського килима стовпом здіймався нагрітий пил, зустрічаючи гостей на порозі. Єдиною розрадою виявилося те, що у торгівця, який постачав крабів, поламався фургон.

Задуха підсилювалася темними панелями, які покривали стіни від самої підлоги і навіть стелю, а також єдиною в кімнаті картиною — величезним полотном, що висіло над коминком, який жодного разу не розпалювали: недосконалі креслення не передбачили димаря. Портрет у стилі Ґейнсборо зображав аристократичну родину: батьків, двох дівчат-підлітків і немовля — усі були тонкогубі та бліді, як упирі, на тлі пейзажу з легким тосканським колоритом. Ніхто не знав, хто ці люди, але цілком імовірно, що Гаррі Талліс вирішив: намальовані постаті додають солідності його родині й обійстю.

Емілі стояла на чолі столу, розміщуючи всіх, хто заходив у їдальню. Вона вказала Леону сісти праворуч од себе, а Полу Маршаллу — ліворуч. Праворуч від Леона мали сісти Брайоні та близнюки, тоді як Сесилія опинилася ліворуч від Маршалла, а ще далі — Роббі, потім — Лола. Роббі стояв позаду свого стільця, ухопившись за спинку, дивуючись, що ніхто й не помітив, як у нього досі калатає серце. Він відмовився од коктейлю, але теж не мав апетиту. Він трохи відвернувся від Сесилії, і, щойно решта зайняла свої місця, полегшено відзначив, що сидить у дитячому колі.

Після материного кивка Леон пробурмотів коротку молитву подяки: «Благослови, Господи, подану їжу, дякуємо Тобі за те, що маємо»,— і йому, як «амінь», відповіло човгання стільців. Потім запала тиша: всі повсідалися й почали розгортати серветки,— Джек Талліс легко розігнав би цю нудьгу, заговоривши на якусь цікаву тему, доки Бетті обходила стіл, пропонуючи яловичину. Натомість гості дивилися на куховарку, слухаючи, як вона, нахиляючись до кожного, мурмотить і шкрябає ложкою й виделкою блюдечко з блакитною облямівкою. А на що ще їм дивитися, якщо всі в кімнаті мовчать? Емілі Талліс завжди вважала застільну бесіду даремним базіканням, розмови матір не вельми й обходили. Леон сидів, розвалившись у кріслі, вивчаючи етикетку на винній пляшці. Сесилія досі не отямилася від того, що відбулося десять хвилин тому, і не могла склеїти простого речення. До Роббі прихильно тут ставилися, тож він міг би щось сказати, але теж був у сум'ятті. Досить було того, що він ігнорував оголену руку Сесилії поряд зі своєю (він відчував тепло її шкіри) — і ворожий погляд Брайоні, що сиділа навскоси від нього. І навіть якби дітям було доцільно запропонувати тему для розмови, вони все одно не змогли б цього зробити: у Брайоні в думках було тільки те, чому вона щойно виявилася свідком, Лола не відійшла від шоку після фізичного насильства, її захопив вир мільйонів суперечливих емоцій, а близнята обдумували свій план.

Нарешті Пол Маршалл порушив трихвилинне мовчання. Він розвернувся на стільці, питаючи над головою Сесилії у Роббі:

— Так я казав: завтра ми граємо у теніс?

На обличчі в нього була дводюймова подряпина,— Роббі помітив, що вона спускається від кута ока до крила носа,— створюючи ілюзію, ніби всі риси його лиця скупчилися під очима. Ще трішки — і це можна було б назвати жорстокою вродою. Але він, навпаки, мав безглуздий вигляд — порожнє місце підборіддя було надмірним через «перенаселене» обличчя. З чемності Роббі теж підсунувся, щоб той почув відповідь, але поведінка гостя його неприємно вразила. Це було недоречно — щоб на самому початку трапези Пол Маршал відвернувсь од господині дому та заговорив до інших, завів окрему розмову.

— Так, мабуть,— коротко відповів Роббі і, щоб згладити неприємне враження, додав для всіх: — Ви колись пам'ятаєте в Англії таку спеку?

Відвертаючись од тепла, яким зігрівала його Сесилія, та ховаючи погляд від Брайоні, він мимоволі звернувся з питанням до переляканого П'єро, який сидів по діагоналі від Роббі. Хлопчик роззявив рота, щосили напружуючи пам'ять, наче був у класі, викликаючи на підмогу знання з історії, як для контрольної. Чи це питання з географії? Чи з фізики?

Брайоні перехилилася через Джексона, щоб торкнути за плече П'єро, а сама не спускала очей з Роббі.

— Будь ласка, дайте йому спокій,— рішуче прошепотіла вона, а потім м'яко звернулася до маленького хлопчика: — Тобі не треба відповідати.

З іншого кінця столу озвалась Емілі:

— Брайоні, це було абсолютно чемне зауваження про погоду. Або ти вибачишся, або підеш до себе в кімнату.

Коли місіс Талліс заявляла про свої повноваження за відсутності чоловіка, діти вважали своїм обов'язком захистити матір, не дати їй зрозуміти, що її зусилля пішли прахом. Брайоні у жодному разі не могла покинути свою беззахисну сестру, тому схилила голову й звернулася до скатертини:

— Мені так соромно. Краще б я цього не казала.

Овочі під накривкою і тарілки збляклої сподівської порцеляни^[25] передавалися за столом уздовж та поперек, і скрізь панувала така колективна неуважність і чемність, всі так намагалися приховати брак апетиту, що наклали собі і смаженої картоплі, і картопляного салату, і брюссельської капусти, і буряка, і полили салатове листя соусом.

— Батько навряд чи зрадів би,— підводячись, мовив Леон.— Це «Барзак» 1921 року, але вже відкоркували.— Він наповнив матері келих, потім — сестрам і Маршаллу, а стоячи позаду Роббі, пожартував: — І цілющу порцію для доброго лікаря. Мені хотілося б послухати про цей новий план.

Але він не став чекати на відповідь. Повертаючись на своє місце, Леон сказав:

— Мені подобається Англія у спеку. Тоді це інша країна. Усі правила змінюються.

Емілі Талліс узяла ножа і виделку, й усі зробили те ж саме.

— Яка нісенітниця,— промовив Пол Маршалл.— Назви хоч одне правило, яке міняється.

— Ну гаразд. Є тільки один клуб, де дозволяється зняти піджак: це більярдна. Але якщо температура до третьої години сягає дев'яноста градусів, тоді наступного дня можна знімати піджаки і нагорі у барі.

— Наступного дня! Справді, це інша країна.

— Ти знаєш, про що я. Люди стають невимушеними, розкутими: кілька днів на сонці — і ми перетворюємося на італійців. Того тижня на Шарлот-стріт обідали просто неба, за столиками на хіднику.

— Мої батьки завжди вважали,— заговорила Емілі,— що спекотна погода сприяє розбещеності в молоді. Носять менше одягу, мають у тисячу разів більше місць для зустрічей. Поза домом, поза контролем. Ваша бабуся почувалась особливо ніяково влітку. Вона вигадувала тисячі причин, щоб утримати моїх сестер і мене вдома.

— Отакої,— сказав Леон.— А ти як гадаєш, Сі? Чи поводилася ти сьогодні гірше, ніж зазвичай?

Усі очі втупилися на неї, а братове глузування було невблаганне.

— Сили небесні, та ти раків печеш. Отже, відповідь — «так».

Відчуваючи, що слід втрутитися, Роббі почав був:

— Насправді...

Але Сесилія озвалася:

— Мені страшенно парко, от і все. А відповідь — так. Я вельми погано поводилася. Я переконала Емілі, подавивши її волю, що нам слід приготувати печеню на твою честь, хай яка буде погода. А тепер ти задовольняєшся салатом, доки інші через тебе потерпають. Передай йому овочів, Брайоні,— може, тоді він угамується.

Роббі здалося, що він почув тремтіння в її голосі.

— Стара добра Сі. Форма — екстра-клас,— мовив Леон.

— А її слова поставили тебе на місце,— зронив Маршалл.

— Гадаю, мені слід обрати когось поменше,— Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч.— А ти зробила сьогодні щось погане через страшнючу спеку? Чи ти колись порушила бодай одне правило? Повідай, будь ласка, усе, що у тебе на серці,— він узяв її за руку, удаючи благання, але сестра вирвалася.

Вона ще дитина, подумав Роббі, й може зізнатись або вибовкати, що прочитала його записку, а це, у свою чергу, призведе до того, що дівчинка опише побачену сцену, якій завадила. Він невідступно спостерігав, як вона тягне час, узявши серветку, промокаючи вуста, але не відчував надмірного страху. Чому бути, того не минути. Однак ця жахлива вечеря не триватиме вічно, і Роббі знайде нагоду знову сьогодні ввечері побути наодинці з Сесилією, і вони подивляться прямо на абсолютно новий факт в їхньому житті — у зміненому житті — та зроблять висновок. Серце наче в п'яти провалилося. Доти все уявлялося темним і даремним, і Роббі безпідставно боявся невідомо чого. Він відсьорбнув великий ковток цукрово-солодкого літеплого вина й вичікував.

— Зі мною нудно,— сказала нарешті Брайоні,— але я сьогодні не зробила нічого неправильного.

Він недооцінив її. Акцентоване слово явно призначалося тільки для нього та для сестри.

Джексон, якого було видно за її ліктем, перебив:

— О, звісно, ти зробила. Ти не захотіла ставити п'єсу. А ми так хотіли грати,— Хлопчик подивився на всіх за столом; зелені оченята аж горіли від образи.— А ти казала, що хочеш, щоб ми грали.

— Так,— закивав його брат.— Ти хотіла, щоб ми в ній грали.

Ніхто й не уявляв, наскільки вони були розчаровані.

— Ну от, бачите,— сказав Леон.— Брайоні вирішила це зопалу. Якби день був прохолоднішим, ми сиділи б зараз у бібліотеці та дивилися театральну виставу.

Це нешкідливе дурне базікання краще, ніж мовчання, допомогло Роббі сховатися за машкарою вдаваного зацікавлення. Лівою рукою Сесилія підпирала щоку — мабуть, щоб вилучити його з бокового зору. Ухаючи, що слухає Леона, який тепер переповідав про те, як у Вест-Ендському театрі зустрів короля, Роббі роздивлявся її оголені руку та плече і думав, що Сесилія могла відчувати його подих на своїй шкірі,— ця думка бентежила його. На дівочому плечі між кістками була маленька ямка, укрита пушком. Скоро його язик обводитиме цей овал і пеститиме ямку. Його збентеження межувало з болем, його роздирало від суперечностей: вона була знайома як сестра — вона була екзотична як коханка; вона була звичайна, непоказна — вона була прекрасна; вона була гостра на язик — он як легко захищалася, парируючи братів випад,— а двадцять хвилин тому плакала; його дурний лист відштовхував її, але й притягував. Роббі шкодував, що написав таке,— і радів зі своєї помилки. Невдовзі вони опиняться наодинці, й виникне ще більше суперечностей: веселощі і чуттєвість, жадання і страх через необачність, трепет і нетерпіння. У покинутій кімнаті, десь на другому поверсі, чи далеко від будинку, під деревами, на річковому березі. Де? Місіс Талліс геть не дурна. Просто неба. Загорнуті в атласну темряву, вони почнуть знову. І це була не фантазія, а реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Так думав нещасний Мальволіо, чию роль він колись грав на галявині перед коледжем: «Ніщо не стоїть тепер між мною й повним здійсненням моїх надій»^[26].

Півгодини тому він узагалі не мав жодних надій. Коли Брайоні зникла в будинку з його листом, він ішов далі, хоча до болю прагнув повернутися. Дійшовши до вхідних дверей, він відчував сум'яття і кілька хвилин зволікав, стоячи під ліхтарем, де у світлі бився метелик, і намагався обрати якийсь менш катастрофічний варіант. Усе зіллялося в цьому: зайти в будинок, предстати перед Сесилією, наразитися на гнів і презирство, дати пояснення, які, скоріше за все, не буде прийнято, і дістати відкоша — яке нестерпне приниження; або ж повернутися додому, не мовивши ні слова, залишивши враження, буцімто в листі сказано те, що сказано,— і мучитися всю ніч та ще кілька днів, і задумливо блукати, нічого не відаючи про її реакцію,— це ще нестерпніше. І це безхребетна поведінка. Він продумав знову все по колу й повернувся до того ж рішення. Виходу нема — доведеться з нею поговорити. Він торкнувся дзвінка. Досі найліпшим здавалося розвернутися й піти геть. У безпеці свого кабінету він міг би написати їй вибачливого листа. Боягуз! Під кінчиком вказівного пальця була холодна порцеляна, і, щоб не дати тим самим думкам знову роїтися по колу, він примусив себе натиснути ґудзик. Він стояв з відчуттям людини, яка проковтнула смертоносну пігулку: самогубці лишається тільки чекати на скін. Зсередини він почув кроки — уривчасті жіночі кроки по коридору.

Коли Сесилія відчинила двері, він побачив у неї в руці складену записку. Кілька секунд вони досі дивились одне на одного, не мовлячи ні слова. Досі хвилюючись, Роббі не підготував промови, йому не було чого сказати. Єдина думка була: Сесилія ще гарніша, ніж у його фантазіях. Шовкова сукня, яку вона наділа, здавалося, обтягувала кожний вигин і кожну ямочку її гнучкого тіла, а маленькі чуттєві вуста були міцно стиснуті від незадоволення, а може, навіть відрази. Світло у неї за спиною було таке сильне, що било Роббі просто в очі, й він не міг зрозуміти виразу в її очах.

Нарешті він вимовив: «Сі, сталася помилка».

«Помилка?»

Через прочинені двері до нього з вітальні долітали голоси. Він розчув голос Леона, потім Маршалла. Ось чому, напевно, вона злякалася, що їм завадять, відступила й ширше відчинила двері, пропускаючи Роббі. Він попрямував за нею холом до бібліотеки, де було темно, і став чекаючи біля дверей, доки Сесилія навпомацки шукала вимикач настільної лампи. Зайшовши, Роббі штовхнув двері, й вони зачинилися. Він здогадався, що за хвильку вже повертатиметься парком до себе у бунгало.

«Це не той лист, який я хотів передати».

«Ні».

«Я вклав у конверт не ту записку».

«Так».

Він нічого не міг уловити в цих скупих відповідях і досі не міг як слід роздивитися вираз її обличчя. Вона вийшла зі світляного кружала, до стелажів. Він ступив далі до кімнати — не зовсім близько до Сесилії, але й не бажаючи випускати її з поля зору. Вона могла би прогнати його ще біля входу, а тепер є шанс усе пояснити, доки він не пішов.

Вона сказала: «Брайоні її прочитала».

«О Боже. Мені так шкода».

Він мало не почав розповідати їй у такий момент про свої почуття, про нетерпіння, про те, як читав «Коханця леді Чаттерлі» видавництва «Оріолі» — книжку, куплену з-під поли в Сохо. Але цей новий поворот — втручання невинної дитини — перетворював його помилку на непростимий злочин. Було б несерйозно вести далі. Він міг лише повторювати пошепки: «Мені так шкода...»

Він рухався далі, а куток, де було зовсім темно. Хоча йому здавалося, що Сесилія відсахується од нього, усе одно ступив кілька кроків ближче.

«Яка ж це була дурниця. Навіть не гадав, що ти це побачиш. І будь-хто».

Вона досі відступала. Уперлася ліктем у полицю, і здавалося, що він ковзає між книгами й ніби ховається десь у глибині. Роббі почув м'який, здавлено-вологий звук, наче Сесилія намагається щось сказати, але язик присох до піднебіння. Однак вона нічого не сказала. Тоді йому спало на думку, що вона не відступає, але заводить його подалі у сутемряву. З тої миті як він натиснув на дзвінок, йому нема чого втрачати. І він поволі рушив до неї, а вона все відступала, доки не опинилася в кутку, де завмерла та споглядала його наближення. Він теж зупинився за чотири фути від неї. Він уже стояв досить близько, і було досить світла, щоб побачити: вона заплакана й намагається щось промовити. Зараз це було неможливо, і вона похитала головою на знак того, що йому треба зачекати. Вона відвернулася, витерла носа й рота і причавила пучками кутики очей.

Потім опанувала себе й сказала: «Тижнями це відчувала...» Її горло стискалося, і довелося зробити паузу. На мить Роббі мовби здогадався, що вона мала на увазі, але він відштовхнув цю думку. Сесилія глибоко зітхнула, а потім повела далі більш задумливо: «...може, місяцями. Я не знаю. Але сьогодні... весь день дивний. Маю на увазі — я все бачила дивно, наче вперше. Усе мало інакший вигляд — дуже чіткий, дуже реальний. Навіть мої руки мали інакший вигляд. І водночас мані здавалося, що я спостерігаю події збоку, нібито все це відбулося давним-давно. І цілий день я скаженіла, до сказу злилася на тебе — і на себе. Я гадала, що більшого щастя годі й бажати — ніколи більше не бачити тебе, не говорити з тобою. Гадала: якби ти поїхав до медичного коледжу, я була б щаслива. Так злилася на тебе. Певно, це був такий спосіб не думати про це. Досить зручний...»

Вона розсміялася, коротко і здавлено.

Він спитав: «Це?»

Доти весь час її очі були опущені. Заговоривши, вона подивилася на нього. Він бачив тільки мерехтіння білків її очей.

«Ти зрозумів раніше за мене. Щось сталося, так? А ти зрозумів раніше за мене. Наближається щось таке велике, а ти навіть не помічаєш. Навіть зараз я не певна, що помічаю. Але знаю, що воно є».

Вона опустила очі, а він чекав.

«Я знаю, що воно є, бо це примушує мене поводитися сміховинно. І тебе, звісно... Але сьогодні вранці сталося таке... я ніколи раніше такого не робила. А потім я так злилася! Та я вже тоді, як це робила, злилася. Сказала собі, що дала тобі до рук зброю, яку ти використаєш проти мене. А потім, сьогодні ввечері, коли я почала усвідомлювати... ну, як я могла настільки себе не знати? І поводитися так безглуздо? — вона здригнулася від неприємної думки.— Ти знаєш, про що я. Скажи сам». Вона боялася, що не почує нічого спільного зі своїми думками, що всі її припущення були хибними і що своїми словами вона ще більше віддалилась од нього, тож він вирішить, що вона дурна.

Він ще наблизився. «Так. Я точно це знаю. Але чому ти плачеш? Ще є якась причина?»

Він гадав, що зараз вона виголосить промову про непоборні перешкоди, що в його уявленні було пов'язано з кимсь, але вона не зрозуміла його питання. Вона не знала, що відповісти, а просто з нерозумінням дивилася на нього. Чому вона плакала? А як вона могла йому пояснити, коли в душі вирує стільки емоцій, коли стільки емоцій просто поглинає її? Він, у свою чергу, розумів, що його питання було безжальне, недоречне, і сушив голову, який би винайти спосіб, щоб викласти свої думки прямо. У подиві обоє не відводили очей одне від одного, не в змозі говорити, відчуваючи: між ними виникло щось тоненьке, що може вислизнути. Те, що вони змалечку були старі друзі, тепер стало бар'єром між ними — вони були збентежені перед собою колишніми. В останні роки їхня дружба стала більш невизначеною, навіть скутою, але досі існувала стара звичка, і треба було розбити зараз її для того, щоб стати незнайомцями в інтимній близькості, але тут бракувало ясності мети — а ця ясність їх тимчасово і полишила. Цієї миті здавалося, що слова не зарадять.

Роббі поклав руки Сесилії на плечі; її оголена шкіра була прохолодна на дотик. Коли їхні обличчя наблизились одне до одного, він подумав, що вона може відсахнутися чи вдарити його, як показують у фільмах: дати ляпас. У неї на вустах був смак помади й солі. Зо мить вони споглядали одне одного, а потім він обійняв її, і вони знову поцілувалися, впевненіше. Насмілившись, вони торкнулися кінчиками язиків, і саме тоді він почув, як вона глибоко, виснажено зітхнула — цей звук, як Роббі пізніше збагнув, ознаменував перетворення. Доти було щось безглузде в тому, що їхні обличчя такі близькі одне від одного. Вони досі відчували, що приголомшено дивляться одне на одного зі свого дитинства. Але близькість язиків, живих і слизьких м'язів, тертя вологої плоті об плоть, і дивний звук, який зронила Сесилія,— це все змінило. Цей звук, здавалося, увійшов у Роббі, пронизав усе його тіло, так що тепер воно стало відкритим, і він покинув свої рямці й вільно поцілував її. Те, що було соромливістю, зніченням, тепер стерлося, стало майже абстрактним. Голосний стогін, який вихопився в неї, був спраглим, і Роббі сам був занадто спраглим. Він заштовхнув її в кут, між книгами. Коли вони цілувалися, вона смикала його за одежу, невміло намагалася стягнути з нього сорочку, ремінь. Їхні голови наблизилися, розвернулися, а поцілунки ставали жагучими. Вона вкусила його за щоку — не надто грайливо. Він одсахнувся, потім розвернувся, наблизився — і вона вкусила його за нижню губу. Він поцілував її у шию, притиснувши головою до полиць, а вона потягнула його за волосся, рвучко притиснувши обличчям собі до грудей. Спочатку він невміло шарудів, доки не знайшов її пипку, маленьку і шорстку, і вп'явся в неї вустами. Сесилія вся наче завмерла, потім затремтіла всім тілом. На мить йому здалося, що вона зомліла. Її руки обіймали його голову, і коли вона сильніше стиснула обійми, він смикнувся, відчайдушно намагаючись ковтнути повітря, випростувався та щосили притиснув її до грудей. Вона знову його вкусила й потягнула за сорочку. Почувши, як брязнув одірваний ґудзик, відлетівши на підлогу, вони ледь придушили сміх, вишкіривши зуби, й відвернулися. Комедія просто б їх знищила. Сесилія схопила його зубами за пипку. Відчуття було нестерпне. Роббі нахилив її обличчям до себе та, притиснувши до стелажів, почав цілувати, розсуваючи їй губи язиком. Її безпорадність знову викликала той самий звук, схожий на розчароване зітхання.

Нарешті вони стали чужими, минуле покинуло їх. Для себе вони теж були чужими, забувши, хто вони і де перебувають. Двері бібліотеки були непроникні, й жодний зі звичайних звуків, який міг би нагадати їм про обережність, не міг досягти слуху. Вони перебували поза сьогоденням, поза реальним часом, без спогадів і без майбутнього. Нічого не існувало, окрім почуття, яке огортало їх, дедалі наростаючи, не було нічого, окрім шурхоту тканини, і тертя шкіри об матерію, і їхніх рук, які сильніше стискалися в цій бурхливій, чуттєвій боротьбі. Досвід Роббі був обмежений, і він знав лише з чужих слів, що не конче треба лягати. Щодо неї, уявлення вона мала тільки з фільмів, романів і ліричних віршів і, попри все побачене та прочитане, узагалі не мала досвіду. Але, незважаючи на брак досвіду, обох нічого не дивувало, вони чітко знали, чого хочуть. Вони знову почали цілуватися, її руки були закинуті за голову. Вона лизала йому вухо, потім прикусила мочку. Всі ці укуси нарешті вивели його з рівноваги, розлютили, змусили опиратися. Під сукнею у неї він намацав сідниці й міцно стиснув, розвернувши її впівоберта, щоб ляснути у відповідь, але тут було занадто тісно. Не спускаючи з нього очей, вона нахилилася зняти туфлі. Вони щосили вовтузилися з ґудзиками та прилаштовували руки і ноги у зручній позі. У Сесилії взагалі не було досвіду. Не мовлячи ні слова, він притиснув її ногу до найнижчої полиці. Вони були незграбні, але надто захопилися, щоб соромитися. Коли він потягнув угору атласну сукню, то подумав, що непевний погляд Сесилії віддзеркалює його ж власний. Але кінець був неминучий, і обоє нічого не могли вдіяти, як лише прямувати до нього.

Балансуючи в кутку, вона знов обхопила його руками за шию, сперлася ліктями йому на плече й заходилася цілувати в обличчя. Сам момент минув легко. Вони затамували подих, доки не розірвалася дівоча пліва, і Сесилія швидко відвернулася, але без жодного звуку з уст — можливо, через гордість. Вони підсувалися ближче, глибше, а потім, за кілька секунд до кінця, усе завмерло. Замість екстатичного несамовитого безумства запали тиша і непорушність. Вони завмерли не перед цим дивовижним фактом звершення, але з побожним відчуттям повернення: знов обоє стояли лицем у лице в півтемряві, невідступно дивлячись у майже цілком огорнуті сутінню очі, тепер відкинувши відстороненість, яка нещодавно їх розділяла. Певна річ, в обличчях не було нічого абстрактного. Син Ґрейс та Ернеста Тернерів, дочка Емілі та Далека Таллісів, друзі дитинства, університетські однокурсники, завмерли в нестримній радості, вражені надзвичайними змінами, яких досягай. Близькість знайомого обличчя була не кумедна, а дивна. Роббі не зводив очей з дівчини, з жінки, яку завжди знав, і гадав, що змінився передусім сам, і ці зміни такі важливі, біологічно значні, фундаментальні, що зрівняються хіба що з фактом народження. Нічого такого ж неповторного, єдиного на все життя, не відбувалося з ним ще з народження. Сесилія відповіла йому таким самим поглядом, враженим від докорінних перемін у ній самій: у ньому застигло приголомшення від краси обличчя, звичка до якого змусила її це ігнорувати. Вона прошепотіла його ім'я з дитячою старанністю, вимовляючи кожний звук. Коли ж він у відповідь прошепотів її ім'я, воно прозвучало як нове слово: звуки і склади лишилися ті ж самі, але значення було інше. Нарешті він вимовив три прості слова, яких жодні вульгаризоване мистецтво чи маловір'я не могли знецінити. Вона повторила їх, трохи підсилюючи дієслово, начебто хотіла бути першою, хто це сказав. Роббі не був релігійним, але не міг не думати про незримих свідків у кімнаті, й ці слова, вимовлені вголос, були тотожні підписам на невидимому договорі.

Вони не рухалися, може, півхвилини. Щоб триматися довше, треба було тантричної майстерності. Вони почали кохатися, притулившись до книжкових полиць, які рипіли в такт рухам. У такі моменти багато хто фантазує, що перебуває у далекому місці на височині. Роббі уявляв, що прогулюється на гладкій округлій кичері, підвішеній між двома високими шпилями. Його охопив неквапний дослідницький настрій, і час плинув, а Роббі хотів підійти до краю скелястого урвища й зазирнути з майже прямовисного бескеття вниз, куди сам невдовзі кинеться. Було спокусливо зараз кинутись у вільний простір, але Роббі був мудрий, досвідчений і тому відходив геть і чекав. Було нелегко — його тягнуло назад, і доводилось опиратися. Поки він не думав про край, то не наближався до нього, і спокуси не було. Він змушував себе пригадувати найнудніше, що знав: чистильника чобіт, бланк заяви, мокрий рушник на підлозі у себе в кімнаті. Перевернуту накривку бака, де на дюйм застоялася дощова вода, і обідок від чайної чашки на палітурці його примірника віршів Гаусмена. Цю інвентаризацію коштовностей урвав голос Сесилії. Вона кликала його, запрошуючи, шепочучи на вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він був з нею, вдивляючись у прірву, й обоє побачили, як гора осипається, ринучи у пелену хмар. Рука в руці — вони падали. Але Сесилія повторювала одне і те ж знов і знов, шепочучи йому на вухо, і цього разу він почув її ясно.

«Хтось зайшов».

Він розплющив очі. Це була бібліотека — у будинку, у повній тиші. Роббі був убраний у свій найкращий костюм. Так, усе це повернулося йому до тями досить легко. Він вивернувся, щоб глянути через плече, і, ніби пробуджуючись від сну, побачив лише тьмяно освітлений робочий стіл — там, де й раніше. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І жодного звуку, нічого. Сесилія помилилася; Роббі відчайдушно мріяв, щоб це так і було, щоб вона помилилися,— і справді так і було. Він повернувся до неї й уже хотів це сказати, коли вона ще дужче стиснула йому руку, і він знову озирнувся. До них повільно прямувала Брайоні, зупинилася біля письмового столу — і побачила їх. Вона стояла, по-дурному застигши, уп'явшись у них очима, безвладно опустивши руки, наче стрілок з револьвера у коміксі-вестерні. За цю коротку мить Роббі збагнув, що досі ще ні до кого не відчував ненависті. Це було чисте почуття, як і любов, але безпристрасне і холодно-раціональне. Тут не було нічого особистого, бо він зненавидів би кожного, хто зайшов. У вітальні чи на терасі вже готувалися до напоїв, і Брайоні належало бути там, з матір'ю і братом, якого вона обожнювала, і з маленькими кузенами. У неї не було жодних причин заходити до бібліотеки, окрім як бажання знайти тут Роббі і позбавити того, на що він має право. Він ясно уявив, як це сталося: вона розпечатала конверт, бо лист привернув її увагу,— прочитане викликало у неї огиду, і вона з незрозумілих причин відчула себе зрадженою. Вона шукала свою сестру — безперечно, з бадьорими намірами оборонити її або підтримати, і почула шум за зачиненими дверима бібліотеки. Керована своїм невіглаством, дурними фантазіями й дівочою цнотою, вона явилася сюди, щоб перешкодити. Але навряд чи їй доведеться це робити: Роббі й Сесилія самі вже відсунулись одне від одного й тепер непомітно поправляли на собі одяг. Усе було скінчено.

Тарілки для головних страв, звісно, уже прибрали, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Роббі спитав себе: чи це йому здається, чи вона свідомо поклала дорослим удвічі більшу порцію, аніж дітям? Леон відкоркував третю пляшку «Барзака» й розливав. Він зняв піджак, таким чином дозволивши іншим двом чоловікам зробити те ж саме. У шибки м'яко билися комахи. Місіс Талліс притиснула до обличчя серветку й ніжно дивилася на близнюків. П'єро щось шепотів на вухо Джексону.

— Жодних секретів за обіднім столом, хлопчики. Ми всі воліли б вас почути, якщо ви не заперечуєте.

Джексон, делегований дати відповідь, проковтнув грудку в горлі. Його брат дивився собі на коліна.

— Ми хотіли б вийти, тітонько Емілі. Будь ласка, можна піти до туалету?

— Авжеж. Тільки треба казати «дозвольте», а не «можна». І немає потреби докладно описувати таку специфічну мету.

Близнята зіслизнули зі стільців. Коли діти наближалися до виходу, раптом заверещала Брайоні, указуючи на них.

— Мої шкарпетки! Вони наділи мої шкарпетки в полуничку!

Хлопці зупинилися, озирнулися та присоромлено звели очі з-під ніг на свою тітку. Брайоні припіднялася. Роббі збагнув, що в ній вирують шалені емоції, шукаючи виходу.

— Ви ввійшли до моєї кімнати й узяли їх з шухляди.

Сесилія озвалася вперше за всю вечерю. Старшу сестру теж переповнювали надто глибокі почуття, і треба було дати їм вихід.

— Стули пельку, заради Бога! Ти вже набридла, розігруєш тут маленьку примхливу примадонну. У хлопців не було чистих шкарпеток, тож я їм позичила твої.

Брайоні приголомшено втупилася в неї. Це була справжня зрада — а вона так прагнула врятувати сестру! Джексон і П'єро, як і раніше, зизили на тітку, доки та не відпустила їх ледь помітним глузливим кивком. Вони зачинили по собі двері з перебільшеною, можливо, навіть гротескною ретельністю, і щойно відпустили ручку, як Емілі та всі присутні знову взялися до ложок.

— Ти могла б не так експресивно поводитися зі своєю сестрою,— промовила місіс Талліс м'яко. Щойно Сесилія повернулася до матері, як Роббі вловив у неї під пахвами запах поту, що змусило його уявити дівчину на свіжоскошеній траві. Скоро вони будуть надворі. На мить він заплющив очі. Поряд з ним стояв двопінтовий глечик із заварним кремом, і Роббі спитав себе, чи вистачить у нього сил підняти цю порцію.

— Мені дуже шкода, Емілі. Але вона випробовує моє терпіння цілий день.

Брайоні озвалася спокійно-дорослим тоном:

— Досить дивно чути це від тебе.

— Ти про що?

А ось це питання, знав Роббі, було зайве. Зараз Брайоні переживає невизначений перехідний період між дитячим і дорослим світами — і вона непередбачувано перетинає межу то туди, то назад. Зараз, у цій ситуації, вона почувалася безпечніше, якщо поводилась як обурена маленька дівчинка.

Насправді Брайоні сама не дуже ясно уявляла, що мала на увазі, але Роббі не міг цього знати, тому вирішив мигцем змінити тему. Він повернувся до Лоли, яка сиділа ліворуч од нього, та сказав голосно, щоб почули всі за столом:

— Вони хороші хлопці, твої брати.

— Ха! — дико пирхнула Брайоні й, не давши кузині й слова мовити, повела далі: — З цього й видно, як мало ви розумієте.

Емілі поклала ложку.

— Люба, якщо так триватиме й далі, мені доведеться попросити тебе піти з-за столу.

— Але погляньте, що вони з нею зробили. Обличчя роздряпали, зробили їй «кропивку»!

Усі подивилися на Лолу: вона пашіла, і потемнілий колір її шкіри приховав веснянки та зробив подряпини не такими яскравими.

— Вигляд не надто жахливий,— сказав Роббі.

Брайоні зиркнула на нього. Мати промовила:

— Це від хлоп'ячих нігтів. Треба намастити якоюсь маззю.

Лола набралася сміливості та сказала:

— А я, власне, уже це зробила. Почуваюся набагато краще.

Пол Маршалл відкашлявся.

— Я сам бачив: довелося розбороняти й відірвати їх од неї. Маю сказати, ці малята мене здивували. Вони просто навалилися на неї...

Емілі встала зі стільця. Підійшла до Лоли і взяла за руки.

— Поглянь собі на руки! Це не просто садна. У тебе руки геть подряпані. Як же вони це зробили?

— Не знаю, тітонько Емілі.

Маршалл знову відкинувся на спинку стільця. Гість звернувся понад головами Сесилії та Роббі до старшої дівчинки, яка дивилася на нього, й очі в неї наливалися слізьми.

— Нема нічого ганебного в дрібній чварі, ти ж знаєш. Ти смілива дівчина, просто тебе збили з ніг.

Лола зібрала всі сили, щоб не заплакати. Емілі пригорнула племінницю за талію і погладила по голові.

— Ви маєте рацію,— звернувся Маршалл до Роббі,— вони хороші хлопці. Але, по-моєму, останнім часом їм було непереливки.

Роббі хотілося знати, чому Маршалл не згадав про це раніше, якщо Лола так сильно постраждала, але тут почалася метушня. Леон крикнув до матері:

— Хочете подзвоню лікарю?

Сесилія встала з-за столу. Роббі торкнувся її руки, і вона озирнулася, і вперше з того епізоду в бібліотеці їхні очі зустрілися. Не було ні вільної секунди, щоб зробити щось ще, і вона поспішила до товариства, щоб бути поряд з матір'ю, яка вже наказувала накласти холодний компрес. Емілі бурмотіла втішні слова, гладячи племінницю по голові. Маршалл залишився на своєму місці й наповнив склянку. Брайоні теж підвелася — видала знову по-дівчачому пронизливо верескнула. Вона взяла з Джексонового стільця якийсь конверт і підняла, щоб показати знахідку.

— Лист!

Вона почала його розпечатувати. Роббі не міг утриматися від питання:

— Кому це адресовано?

— Тут сказано: «Усім».

Лола виборсалася з тітчиних обіймів і витерла обличчя серветкою. Емілі звернула увагу на новий привідпродемонструвати владу.

— Ти його не відкриєш. Ти зробиш, як тобі кажуть, і віддаси його мені.

Брайоні вловила незвичний тон у материному голосі й мовчки обійшла стіл, тримаючи конверт. Емілі відступила на крок од Лоли, витягуючи розлінований клаптик паперу. Поки вона читала вголос, Роббі й Сесилія теж змогли прочитати лист:

Ми збіраємося втекти тому то Лола і Бетті нас тироризують і ми хочимо додому. Простіть ми взяли трохи хрукти І неси не було.

Кожний з хлопців підписав своє ім'я кучерявими розчерками.

Потому як Емілі озвучила послання, запала тиша. Лола встала і ступила кілька кроків до вікна, потім передумала і повернулася в кінець столу. Вона водила поглядом, неуважно похитуючи головою, і мурмотіла знов і знов:

— О чорт, о чорт...

Маршалл підійшов і накрив її руку своєю.

— Та все буде гаразд. Ми розіб'ємося на групи і знайдемо їх — і оком не моргнеш.

— Абсолютно,— підтвердив Леон.— Минуло ж усього кілька хвилин.

Але Лола його не слухала і, здається, була в іншому світі. Ступивши до дверей, вона промовила:

— Мамуся мене вб'є.

Коли Леон спробував торкнутися її плеча, вона скинула його руку та зникла у дверях. Усі почули, як вона біжить через хол.

— Сі,— обернувся Леон до сестри,— ми з тобою підемо разом.

— Місяць не світить,— сказав Маршалл.— Надворі темно.

Група попрямувала до дверей, і Емілі мовила:

— Хтось має чекати вдома — хай це буду я.

— У льосі є ліхтарі,— сказала Сесилія.

— Думаю,— звернувся Леон до матері,— слід подзвонити констеблю.

Роббі останні вийшов з їдальні й останнім, як йому подумалося, пристосувався до нової ситуації. Його першою реакцією, яка не стерлася й тоді, коли він ступив у прохолодний коридор, була думка, що його одурено. Він не міг повірити, що близнятам загрожує небезпека. Їх налякають корови — і діти повернуться додому. Безмежна ніч просто неба, темні дерева, гостинні тіні, прохолодна свіжоскошена трава — все це було створено в його уяві тільки як затишок для нього і для Сесилії. Він чекав на нагоду скористатися цим. Завтра (та й будь-коли, якщо не зараз) усе буде інакше, не так. Але зненацька будинок вивергнув свої надра у ніч, і тепер над усім панувала напівкомічна сімейна криза. Вони будуть надворі кілька годин, волаючи «агов» і розмахуючи смолоскипами, близнюків урешті-решт знайдуть, зморених і замурзаних, Лола заспокоїться, і за деякий час після взаємних вітань вечір скінчиться. За кілька днів чи навіть годин усе це сприйматиметься як кумедний спогад, що переказуватимуть на родинних святкових зборах: близнята тікали у ніч.

Коли Роббі дійшов до парадних дверей, пошукові групи вже розосередилися. Сесилія вже взяла брата під руку, і коли обоє вирушали, вона озирнулась і побачила Роббі, який стояв у ліхтарному світлі. Вона знизала плечима — мовляв, тут ми нічого не вдіємо. Він не встиг подати у відповідь любовний знак — вона відвернулася, і вони з Леоном попрямували далі, гукаючи хлоп'ят на ім'я. Маршалл ішов ще далі попереду, торуючи собі шлях по основній дорозі, й було видно лише смолоскип, який він тримав. Лоли й близько не було. Брайоні пішла за ріг будинку. Аякже, вона не хоче бути в товаристві Роббі, й це було певним полегшенням, бо він уже вирішив: якщо він не може піти разом з Сесилією, лише з нею, тоді, як і Брайоні, вирушить на пошуки сам-один. Це рішення, як потім він багато разів визнавав, змінило його життя.

Дванадцять

Хай який елегантний вигляд колись мав будинок в адамовому стилі, хай як гарно вивищувався над парком, але його мури були не такі міцні, як у баронського особняка, що замінив ту будівлю, і в його кімнатах ніколи не царювали таке невблаганне мовчання, така моторошна тиша, які іноді огортали маєток Таллісів. Емілі, замкнувши двері й перетинаючи коридор, відчула цей тягар зараз, коли групи вирядилися на пошуки. Вона вирішила, що Бетті з помічницями досі доїдають десерт на кухні та не знають, що їдальня збезлюділа. Сюди не долітало ні звуку. Стіни, панелі, важкі модерні кріплення, колосальні залізні підставки для дров, величезний камін, складений з нового світлого каміння — все це повертало до старовинної доби, до минулих століть, до пори самотніх замків у безлюдних лісах. Прагненням її свекра було, як здогадувалась Емілі, створити атмосферу поважності й сімейних традицій. Той, хто все життя виробляв залізні засуви й замки, розумів, що таке приватність. Будинок був цілком ізольований від зовнішнього шуму, і навіть звичайні звуки приглушувалися, а інколи взагалі розчинялися.

Емілі зітхнула, остаточно простившись зі сподіваним спокоєм, якого так бажала, потім знову зітхнула. Вона стояла біля телефонного апарата, який містився на півкруглому кутому столі, біля дверей до бібліотеки, і рука лежала на важелі. Перш ніж звернутися до констебля поліції Вокінза, доведеться поговорити з його дружиною, балакучою жінкою, в якої язик без кісток і яка любить потеревенити про яйця й пов'язані з цим питання: про ціни на курячий корм, про лисиць, про ненадійність сучасних паперових пакетів. Її чоловік аж ніяк не викликав пошани, належної полісмену. Занадто щирий до і простий, у своїй щільно застебнутій формі, він говорив з кожним на стерті теми, які йому особисто здавалися вистражданою мудрістю віків: ніколи не дощить просто так, зате періщить як з бочки; дурна голова ногам спокою не дає — усе це диявол винен; паршива вівця цілу отару спаскудить. У селі ходив поголос, що він, коли ще не пішов у поліцію й не відростив вуса, був профспілковим діячем. Його бачили давно, ще під час загального страйку: майбутній констебль роздавав брошурки у поїзді.

Та й узагалі — на що чекати від сільського констебля? Він скаже, що хлопчаки є хлопчаки, і доки підніме з ліжок пошукову групу з півдюжини тутешніх чоловіків, мине точно година, і близнюки самі повернуться, налякані безкраїм світом нічної пори. Насправді вона думала не про хлопчиків, а їхню матір — свою сестру,— точніше, її втілення в стрункій фігурці Лоли. Коли Емілі підводилася з-за столу, щоб заспокоїти дівчинку, то була здивована почуттям образи, яке раптом виникло в душі. І що більше вона відчувала це, то більше хвилювалася за Лолу, намагаючись приховати негарне почуття. Подряпини у тої на обличчі, як і синці та садна на руках, шокували, певна річ, враховуючи, що їх заподіяли маленькі хлопчики. Але Емілі мучив старий антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювала — Герміону, яка завжди відволікала всю увагу на себе, маленька лицедійка, лицемірка, яку Емілі пригортала до грудей. Як і раніше, що більше кипіла Емілі, то більше піклувалася. І коли бідненька Брайоні знайшла того листа від хлоп'ят, то саме цей антагонізм став причиною, чому Емілі повелася незвично різко й розлютилася на доньку. Яка несправедливість! Але перспектива того, що її дочка — молодша — зараз розпечатає конверт і, доводячи всіх до ще більшої напруги, почне повільно читати цю новину вголос, ставлячи себе в центр драми, викликала старі спогади та дріб'язкові думки.

Усе дитинство Герміона сюсюкала й викаблучувалася, вихваляючись за кожної нагоди й не думаючи при цьому — як вважала її похмура, мовчазна старша сестра,— який при цьому має сміховинний і жалюгідний вигляд. Але поряд завжди були дорослі, які заохочували це безжальне виставляння напоказ. І навіть коли стався надзвичайний випадок: одинадцятирічна Емілі шокувала цілу кімнату гостей, наскочивши на скляні двері, розбивши шибку й порізавши руку так сильно, що кривавий фонтан лишив шарлаховий букет на білій мусліновій сукні Емілі, яка виявилася поруч,— у центрі уваги знову постала дев'ятирічна Герміона, яка перебрала увагу на себе, з криком забившись у нападі. І доки занедбана, покинута Емілі лежала на підлозі, у тіні від канапи, а дядько-медик як справжній експерт накладав племінниці на руку джгут, ціла дюжина родичів зі шкури пнулася, наввипередки втішаючи Герміону. От і зараз — вона у Парижі, розважається з коханцем, який працює на радіо, доки Емілі дбає про її дітей. Plus fa change^[27]у як сказав би констебль поліції Вокінз.

І Лола, і її матінка — обоє рябоє. Щойно листа прочитали, як Лола перетягнула увагу від братів-утікачів на себе, удавши драматичну героїню. «Мамуся точно мене вб'є». Але ж вона успадкувала дух тої мамусі. Коли близнят повернуть, то це ще не відомо, чи знайдуть Лолу. Дотримуючись залізного правила самозакоханості, вона ще довго ховатиметься в пітьмі, розігруючи нещасну і відчуваючи полегшення від перегравання такої ролі — адже вся увага буде на неї. Ще вдень, безсило лежачи на кушетці, Емілі здогадалася, що Лола бажає зірвати виставу Брайоні — й підозра підтвердилася, коли мати побачила роздерту по діагоналі афішу на мольберті. І, як Емілі й передбачала, засмучена Брайоні вибігла кудись надвір, і її неможливо було знайти. Як Лола схожа на Герміону — сама лишилася безкарною, а інші через неї постраждали.

Емілі нерішуче стояла в холі, бажаючи усамітнення, й напружено вслухалася в тишу, відчуваючи (зізнаймося собі чесно) полегшення від того, що не чує жодного звуку. Утеча хлопчиків — це багато галасу з нічого: це Герміона нав'язує їй своє життя. Немає причини турбуватися за близнят. Навряд чи вони підуть до річки. Звісно, вони утомляться й повернуться додому. Емілі оточували товсті мури тиші, що аж дзвеніла у вухах, то здіймаючись, то падаючи, підкорюючись власному ритму. Емілі підняла руку з телефону й помасирувала собі чоло: ні сліду звіра-мігрені, слава Богу,— і попрямувала до вітальні. Ще одна причина, з якої не варто турбувати констебля поліції Вокінза, це те, що невдовзі зателефонує Джек з вибаченнями. Дзвінок від оператора міністерства: почується гугнявий голос молодика, а потім нарешті озветься її чоловік, який сидить за столом у величезній лункій залі з кесонним склепінням. Те, що він працює допізна, вона не сумнівається, але й знає, що він не ночує у себе в клубі, і йому відомо, що вона це знає. Але не було про що говорити. Точніше, сказати було багато чого. Вони були схожі одне на одного страхом перед конфліктами, і чоловікові регулярні вечірні дзвінки, хай вона й не вірила їм, були розрадою для обох. Якщо цей обман і був лицемірством, то Емілі довелося визнати, що й вона з цього користається. У неї є всього подостатком: дім, парк, передусім — діти,— і вона збирається зберегти все це шляхом миру з Джеком. Вона сумує не стільки за ним самим, скільки за його голосом по телефону. Навіть якщо він постійно її обманює, навіть якщо навряд чи й кохає — він дуже уважний до неї: йому доводиться дбати про це, щоб так довго і так майстерно фабрикувати виправдання. Його обман є даниною важливості їхнього шлюбу.

Несправедливо покривджена дитина, несправедливо покривджена дружина. Але Емілі була не така нещасна, як здавалося. Перша роль підготувала її до інших. Вона зупинилася біля дверей вітальні й помітила, що келихи з рештками шоколадного коктейлю ще не прибрані й що двері до саду досі прочинені. Тепер найлегший, ледь помітний подув вітру ворушив осоку, яка стояла у вазі перед коминком. Два чи три здоровезні метелики кружляли над лампою, поставленою на клавесині. Чи зіграє вона на ньому ще раз бодай колись? Нічні створіння тягнулися до світла, де їх так легко пожеруть інші істоти, і це була одна з таємниць, яка надавала Емілі скромне задоволення. Вона воліла б не мати пояснень цьому явищу. На одній офіційній вечері якийсь професор якихось наук, бажаючи завести світську бесіду, указав Емілі на кількох комах, які описували кола над канделябром. Він сказав, що ці створіння притягує ще більша й глибша уявна темрява поза світлом. Хоча їх можуть з'їсти, вони коряться інстинкту, який змушує їх шукати ще темніше місце на протилежному боці світла — а в цьому випадку це ілюзія. Це прозвучало для неї як софістика, це пояснення ніяк не задовольняло. Як може хтось бодай припускати, що здатний пізнати світ очима комахи? Не в усього є причина, й удавати, ніби можна втрутитися в світову механіку, марно і навіть небезпечно. Деякі речі існують просто так.

Емілі не бажала знати, чому Джек стільки ночей проводить у Лондоні. Точніше, вона не бажала, щоб їй про це розповіли. Вона не бажала знати докладно і про ту роботу, яка допізна затримує його у міністерстві. Кілька місяців тому, по Різдві, вона пішла до бібліотеки, щоб розбудити чоловіка від пообіднього сну, й побачила на робочому столі розгорнуту теку. Зазирнути туди її примусив тільки стриманий родинний інтерес, бо Емілі не надто цікавилася цивільним урядуванням. На одній сторінці вона побачила перелік рубрик: валютний контроль, нормування, масова евакуація населення з великих міст, праця для військовозобов'язаних. На титульному аркуші була приписка від руки. Низка арифметичних розрахунків перемежовувала абзаци тексту. Це був почерк Джека — прямий, брунатним чорнилом,— і в розрахунках було позначено, що за множник вважається число п'ятдесят. На кожну тонну вибухівки — припустімо, п'ятдесят жертв. Припустімо, 100 000 тонн бомб, скинутих за два тижні. Результат: п'ять мільйонів жертв. Емілі ще не встигла його розбудити, і його тихі, свистячі видихи-рулади змішувалися з зимовим пташиним цвіріньканням десь за моріжком. Водяве сонячне світло струмками лилося на книжкові корінці, і скрізь пахло теплим пилом. Емілі підійшла до вікна й визирнула крізь шибку, намагаючись розрізнити в голому дубовому гіллі пташку: та проступала чорною плямою на подертому сіро-блакитному тлі неба. Емілі знала, що є така форма як бюрократичне прогнозування. І слід розробляти заходи, яких повинні дотримуватися адміністратори, щоб уберегтися від усіх непередбачених випадковостей. Але ці величезні цифри були, певно, формою самозвеличення: це нерозсудливість, яка межу зі зневагою, з безвідповідальністю. Джек, опора родини, був гарантом спокою, і йому слід бути далекоглядним. А це все дурощі. Коли Емілі збудила його, він крекнув і рвучко нахилився згорнути теку, а потім роздумав і, лишаючись на тому ж місці, притягнув її руку собі до вуст і поцілував — сухим цілунком.

Емілі вирішила не зачиняти скляних дверей і присіла на край честерфілдського дивана. Вона не стільки на щось упевнено очікувала, скільки відчувала. Ніхто з її знайомих не міг стільки часу триматися нерухомо, навіть з книжкою на колінах, неспішно простуючи лабіринтом думок, ніби досліджуючи новий сад. Емілі навчилася такого терпіння за довгі роки в очікуванні на напади мігрені. Роздратованість, гризьке хвилювання, зосередженість, читання, споглядання, бажання — усього цього слід уникати шляхом повільних асоціацій, доки хвилини осідають, як сніг, і навколо згущується тиша. Сидячи отак зараз, вона відчувала, як нічний вітерець шарпає поділ її сукні, торкаючись гомілок. Її дитинство поставало так відчутно, як цей шовковий дотик: смак, звук, запах — усе змішувалося воєдино, створюючи щось більше, аніж просто настрій. Тут, у кімнаті, Емілі була сама — засмучена, заглиблена у споглядання десятирічна дівчинка, ще тихіша, ніж Брайоні,— яку дивував порожній тягар часу і яка дивувалася, що дев'ятнадцяте століття добігає кінця. Як це було схоже на неї — отак сидіти у кімнаті, як зараз, «не втручаючись ні у що». Цей привид викликаний не Лолою, яка наслідує Герміону, а зниклими невідомо куди близнюками. Це було повільне повернення до свого самотнього царства, що свідчило про те, що дитинство Брайоні завершується. Це знову мучило Емілі. Брайоні була її останньою дитиною, і тепер нічого не стоїть між Емілі й могилою, нічого більше нема такого стихійно важливого або приємного, як піклування про дитину. Вона не дурна. Вона усвідомлює, що це жалість до себе, ця солодка експансивність — думки про власну смерть: Брайоні, звісно, як і сестра, поїде навчатися в коледж у Ґіртоні, а вона, Емілі, ставатиме дедалі немічнішою, зі скутими кінцівками, вона ставатиме дедалі більшим тягарем для всіх; вік і втома повернуть їй Джека, і нічого не доведеться казати — та й не варто. І саме тому тут з'явився привид її дитинства, щоб нагадати Емілі про обмежене існування. Як швидко скінчилась її історія! Не порожня, але занадто стрімка. Невпинна.

Ці банальні міркування не зіпсували їй гумору. Вона пливла над ними, байдуже дивлячись униз, вплітаючи у них інші важливі думки. Уздовж доріжки до басейну вона планувала посадити кущик цеанотуса. Роббі вмовляв її поставити перголу та зробити так, щоб цю альтанку поволі повивала гліцинія, чий запах йому подобався. Але і її, і Джека давно поховають, доки гліцинія розростеться. Історія скінчилася. Емілі подумала, що на цій вечері погляд Роббі був якийсь маніакальний, осклянілий. Може, він палить цигарки з марихуаною — про таке вона читала в журналі: цигарки з наркотиками полюбляє курити молодь, що має богемні нахили, доводячи себе до безумства, психічної хвороби. Емілі досить добре ставилася до Роббі й раділа за Ґрейс Тернер, що її син виявився таким здібним. Але насправді це було Джековим хобі — живим доказом принципу загальної рівності, що її чоловік багато років сповідував. Коли він говорив про Роббі (що бувало нечасто), то з відтінком самовдоволення. І тоді між подружжям ставало щось таке, що Емілі сприймала як особисту критику. Вона сперечалася з Джеком, коли той запропонував оплачувати освіту хлопчика, і втручалася в це, вважаючи такий підхід несправедливістю до Леона і дівчат. Вона не вважала себе неправою, навіть коли Роббі став відмінником у Кембриджі. Насправді для Сесилії з її низькими оцінками так було ще важче, але неможливо вдавати, наче Роббі розчарував. Роббі піднісся нагору. «Нічого доброго з цього не вийде»,— частенько повторювала Емілі, а Джек самовдоволено відповідав, що вже вийшло багато доброго.

Але, попри все, за вечерею Брайоні несправедливо поводилася з Роббі. Якщо вона образилася на нього, то Емілі співчувала. Цього й слід було очікувати. Але виявляти ці почуття несолідно. А, до речі, знову про вечерю: як майстерно містер Маршалл усе владнав. Можливо, це і є краща партія? Шкода, на вроду непоказний: верхня половина обличчя в нього наче захаращена спальня. Можливо, з роками вона просто зморщиться, ще й це підборіддя... виступає клином, наче шмат сиру. Або шоколаду. Якщо він справді хоче постачати всю британську армію шоколадом «Амо», то невдовзі казково розбагатіє. Проте Сесилія, нахапавшись сучасного снобізму в Кембриджі, вважає людину з дипломом хіміка просто неповноцінною. Як це на неї схоже. Три роки провела в Ґіртоні, почитуючи книжки: Джейн Остін, Діккенса, Конрада — усі ці томи є внизу в бібліотеці, повні зібрання творів. Яким чином читання цих романів, просте дозвілля, призвело до того, що Сесилія почала вважати себе кращою за інших? Але ж навіть з хіміка буде користь. Він винайшов ще один спосіб робити шоколад — з цукру, хімічних речовин, брунатного барвника й рослинної олії. І ні дрібки какао-масла. Щоб виробити цілу тонну — як він пояснював рецепт свого неймовірного коктейлю,— майже нічого й не треба витрачати. Він може знищити своїх конкурентів і збільшити прибуток. Ці слова звучали вульгарно, але який комфорт, які нічим не затьмарені роки чекатимуть завдяки цим дешевим виробам.

Непомітно спливло понад півгодини, перед Емілі стиха розкручувалися ці уривки — спогади, думки, питання, розпливчасті висновки, доки вона з великими зусиллями не змінила позу, не чуючи, що годинник б'є чверть. Вона відчула повів, який став сильнішим, бо грюкнули причинені двері. Пізніше її потурбувала Бетті з помічницями, які прибирали в їдальні, а потім і ці звуки стихли, і знов Емілі мандрувала розмаїтими перехрестями асоціацій, і з досвідом, який накопичується в тих, кого мучить головний біль, уникала будь-чого, що могло б виявитися несподіваним або різким. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу встала, не здригнувшись (для неї це не виявилося несподіванкою), вийшла в коридор, узяла слухавку й озвалася — як завжди, надавши голосу висхідних, питальних інтонацій:

— Талліси?

Почувся комутатор, потім — гугнявий голос помічника, пауза і тріскотня далеко на лінії; нарешті нейтральний тон Джека:

— Найдорожча моя. Буду пізніше, ніж зазвичай. Мені страшенно шкода.

Було пів на дванадцяту. Але вона не сперечалася, бо на вихідні він повернеться і все ж таки бодай день проведе вдома, і між ними не буде жодного недоброго слова.

— Та все гаразд,— відповіла вона.

— Це всі ті правки до Заяви на оборону^[28]. Наново передруковували. То одне, то інше.

— Переозброєння,— з розумінням вимовила вона.

— Боюся, що так.

— Знаєш, усі проти.

— Не в цьому кабінеті,— хмикнув він.

— Але щодо мене — так.

— Гаразд, моя люба. Сподіваюсь одного дня тебе переконати.

— А я — тебе.

Відбувся взаємообмін знаками прихильності, як у близьких знайомих, яким затишно разом. Як зазвичай, чоловік розпитав Емілі, як минув день. Вона розповіла йому про надзвичайну спеку, і зрив п'єси Брайоні, і приїзд Леона з другом, про якого сказала: «Він — у твоєму таборі. Але він воліє якнайбільше солдатів, щоб продавати уряду свій шоколад».

— Знаю. Кавалки завбільшки з орало у фользі.

Вона описала вечерю й дикий погляд Роббі за столом.

— Нам справді треба платити за його навчання в медичному коледжі?

— Звісно, так. Це сміливий крок. Типово для нього. Знаю: він далеко піде.

Потім Емілі розповіла, що вечеря скінчилася запискою від близнюків і пошуковими загонами, які пішли прочісувати місцевість.

— Маленькі пройдисвіти. І де вони швендяли?

— Я не знаю. Досі чекаю.

На дроті запала тиша, вряди-годи порушувана механічним натисканням. Коли високопосадовець нарешті заговорив, то було видно, що він уже прийняв рішення. Назвав дружину на ім'я, а це був рідкісний випадок, що свідчив про всю його серйозність.

— Зараз я покладу слухавку, Емілі, бо дзвонитиму в поліцію.

— Що — річка горить? Доки вони приїдуть...

— Якщо почуєш якісь новини, негайно дай мені знати.

— Стривай...

Вона озирнулася на звук. У центральні двері зайшов Леон. Позаду до нього — Сесилія, в чийому погляді застиг німий подив. Потім з'явилася Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було таким біле і тверде, схоже на глиняну маску, що Емілі, ще не розрізнивши здалеку виразу, усвідомила: сталося найстрашніше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, наближаючись до матері, простягаючи руку до телефону. На брючних манжетах застиг бруд. Бруд — у таку суху погоду. Леон засапався від напруги, а вимащене пасмо злиплого волосся косо впало йому на обличчя, коли він вихопив слухавку в Емілі й повернувся спиною.

— Це ти, тату? Так. Чуєш, я думаю, тобі краще приїхати. Ні, не те, а сталося ще гірше. Ні, ні, я не можу зараз сказати. Якщо можеш — сьогодні. У будь-якому разі, доведеться туди подзвонити. Найкраще, якщо це зробиш ти.

Емілі схопилася за серце та зробила кілька кроків до Сесилії з дівчатами. Леон понизив голос і швидко забурмотів у слухавку. Емілі не могла почути ні слова, та й не хотіла. Вона воліла б ретируватися на другий поверх, до своєї кімнати, проте Леон скінчив розмову, голосно жбурнув слухавку — так, що вона аж брязнула,— й обернувся до матері. Погляд у нього був напружений і тяжкий, і вона спитала себе, чи це не вираз гніву. Леон намагався глибоко вдихнути й розтягнув губи, вишкірившись у дивовижній гримасі.

— Ми підемо до вітальні,— сказав він,— де можна сісти.

Емілі збагнула сенс його слів. Зараз він їй не скаже, бо не хоче, щоб вона повалилася на кахлі й розтрощила череп. Вона невідступно дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі,— сказав він.

Їй на плече лягла гаряча й важка синова рука, і крізь шовк Емілі відчувала, як спітніли Леонові пальці. Безпорадна, вона дозволила завести себе до вітальні, увесь жах увібгавши в одну думку: він хоче, щоб вона сіла, перш ніж повідомить, що сталося.

Тринадцять

Уже за півгодини Брайоні скоїла злочин. Усвідомлюючи, що опинилася в безкраїй ночі сам-на-сам з маніяком, вона спочатку трималася ближче до будинку і пригиналася під підвіконнями, минаючи освітлені шибки. Вона знала, що він піде центральною стежкою, бо туди попрямувала сестра з Леоном. Коли Брайоні здалося, що вона врешті в безпеці, далеко від маніяка, вона відчайдушно обігнула будинок, зробивши великий гак, тримаючись ближче до стайні й басейна. У цьому був сенс, як їй здавалося, бо можна було побачити, чи не там раптом заховалися близнюки-дурники — чи не бавляться вони з кіньми, чи не плавають долілиць бездиханними трупами, які не розрізнити. Вона думала над тим, як може все це описати: як вони погойдуються на легких осяяних хвилях, як плаває їхнє волосся, наче вусики, як коливаються брижі одягу — два тіла м'яко стикаються і відштовхуються. Сухе нічне повітря ковзало під тканину її сукні, торкаючись шкіри, і Брайоні почувалася в темряві гладкою та гнучкою. Не існує нічого такого, чого вона не могла б описати: маніяк, який чигає на жертву, тихо підкрадається, зиґзаґами рухаючись уздовж дороги, тримаючись окрай, намагаючись приховати своє наближення. Але з Сесилією був брат, і це створило додаткові труднощі. Брайоні могла б описати соковите повітря, і траву, від якої парує солодкий дух худоби, і випалену землю, яка досі тримає жар полуденної спеки й видихає мінеральні пахощі глини, і вітерець, який приносить з озера аромати зелені та срібла.

Вона стрімголов помчала по траві, гадаючи, що може так здолати ніч, таранячи шовковисте повітря, стрибаючи на сталевому котку твердого ґрунту під ногами, і темрява лише подвоювала ілюзію нестримності. Брайоні часто уві сні мчала отак, а потім нахилялася вперед, розкинувши руки, ведена лише вірою,— це був єдиний досить складний момент, але вві сні зовсім простий,— легко відштовхувалася від землі й ширяла низько над землею, над живоплотами, над воротами і крівлями, а потім швидко злітала вгору, довго з тріумфом ширяючи під хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Тепер вона відчувала, що цієї мети можна досягнути лише самим бажанням; усе, що вона долала на бігу, любило її й хотіло дати їй бажане, тож хай це справдиться. А потім, коли це станеться, вона все опише. Хіба творіння не є певним ширянням, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але є маніяк, який крадеться в непроглядній ночі, його чорне серце сповнене незбагненного зла — одного разу вона вже поламала його наміри, тому їй слід лишатися на землі, щоб описати його теж. Спочатку їй треба захистити від нього сестру, а потім знайти способи гладко це викласти на папері. Брайоні вповільнила темп, роздумуючи, як цей маніяк її ненавидить за те, що вона завадила його намірам у бібліотеці. І хай який жах вона відчувала, але був й інший момент у дозріванні, становленні особистості, причому важливіший: вона викликала ненависть до себе у дорослого! Діти ненавидять щедро, примхливо. Навряд чи це почуття щось важить. Але стати об'єктом ненависті з боку дорослого означає врочисте входження до нового світу. Це поступ. Можливо, маніяк повернувся й пантрує на неї з бажанням убити — там, за стайнею. Але вона силкувалася придушити в собі страх. Брайоні ж витримала його погляд там, у бібліотеці, тоді як сестра прослизнула повз неї, не виявивши жодних знаків подяки за звільнення. Ні, не йшлося про слова подяки — Брайоні усвідомлювала це,— не йшлося про нагороди. Питання самовідданої любові не потребує слів, і вона все одно хоче захистити Сесилію, навіть якщо та не визнає, що зобов'язана Брайоні. І Брайоні не слід боятися Роббі: набагато краще зробити його об'єктом ненависті й огиди. Родина Таллісів зробила для нього стільки приємних дрібниць: він фактично виріс у них удома, і сім'я оплачувала його незліченні поїздки до Франції, і його навчання в середній школі, і форму, і підручники, а потім ще й курс у Кембриджі,— а він оддячив тим, що написав її сестрі це мерзенне слово, і неймовірно зловживав гостинністю патронів, і застосував силу проти Сесилії, а потім ще й нахабно розсівся за столом, удаючи, ніби нічого не сталося. Ошуканець о, як Брайоні була одержима жагою викрити його! Справжнє життя, яке вона тепер почала, випробовує її цим лиходієм, під машкарою старого друга родини з дужими незграбними кінцівками й обвітреним дружнім обличчям — друга, який носив її на спині, навчав плавати у річці, тримаючи на руках проти течії. Ну, так і має бути: правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, щодня йти проти течії. Якраз на таке ніхто й не очікує — певна річ, злочинців не виставляють до ганебного стовпа й не викривають їх монологами, злочинці не ходять у чорних плащах, з бридким виразом на фізіономіях. На тому боці будинку, за декілька кроків од Брайоні, лишилися Леон і Сесилія. Певно, зараз Сесилія розповідає братові про напад. Якщо вона розповість, він пригорне її за плечі. І вони всі разом, діти роду Таллісів, викинуть за поріг це бидло, цю тварюку, спокійно викреслять чудовисько зі свого життя. Їм доведеться протистояти батькові, відраджуючи й переконуючи його, а потім утішати його, розлюченого й розчарованого. Адже його протеже виявився маніяком! Лолине слово зігнало порох з інших слів: самець, стеряний, скажений, сокира, зґвалтування, звинувачення,— і підтвердило діагноз.

Брайоні обігнула стайню й зупинилася перед арочним входом, де була вежа з годинником. Погукала близнят, а у відповідь почула тільки шум, стукіт копит і удар тяжкого тіла, яке притискалося до стійла. Вона була рада, що ніколи надміру не захоплювалася кіньми чи поні, бо зараз точно б знехтувала ними. Вона не ступила ні кроку до тварин, хоча вони відчули її присутність. У їхніх очах вона була генієм, божеством, що наблизилося до їхнього світу, й вони прагнули привернути увагу деміурга. Але вона розвернулася й попрямувала далі до басейна. Їй було цікаво: чи не суперечить відповідальність за будь-яку живу істоту — навіть коня чи собаку — такій несамовитій, дикій, духовній, розумово заглибленій виправі, як письменницький фах. Захищати когось, турбуватися за когось, проникатися чужими помислами, які огортають творчу свідомість, займати ключову роль, керувати чужою долею — навряд чи це вияв свободи думки. Мабуть, Брайоні могла б стати одною з тих жінок (що викликають чи то жалість, чи то заздрість), які вирішили не мати дітей. Вона пішла цегляною стежинкою, що огинала стайню. Як і земля, запорошена піском цегла випромінювала накопичену за день спеку. Брайоні відчувала цей жар, від щік до оголених кісточок. Кваплячись виборсатися з мороку бамбукового тунелю, вона оступилася і впала на заспокійливу геометричну мозаїку бруківки.

Підводні світильники, поставлені лише навесні, досі сприймались як новісінькі. Блакитне мерехтіння, яке струменіло вгору, надавало всьому навколо басейна безбарвно-місячного освітлення, мовби на фото. На старому жерстяному столику було видно скляний глечик, два келихи і ганчірку. Третій келих зі скибочками розм'яклих фруктів стояв у кінці трампліну. У басейні не було жодних тіл, не чулося ні сміху з пітьми павільйону, ні шикання з тінистих бамбукових заростей. Брайоні повільно обійшла басейн — уже нікого не шукаючи, але зачарована блиском схожої на скло тихої води. Попри цього маніяка, небезпечного для всіх, а особливо для сестри, було чудово опинитися так пізно далеко від дому. Брайоні вже й не згадувала, що близнята в небезпеці. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, яка в рамочці висить у бібліотеці, якщо їм вистачило розуму розібратися в ній й вони вирішили покинути маєток і податися на північ, то їм слід усю ніч триматися лісу біля залізничної колії. О цій порі року, коли крони дерев ще густі, йти доведеться в суцільній темряві. Єдина дорога — через низенькі ворітця, до річки. Але ж тут теж нема ні проблиску світла, жодної можливості не збитися з дороги й уникати навислого гілля, під яким доводиться пірнати, і кропиви, що рясно росте обабіч стежки. А близнята не такі сміливці, щоб наражатися на небезпеку.

Вони в безпеці, Сесилія поруч з Леоном, а їй, Брайоні, вільно блукати в темряві, прокручуючи у пам'яті цей надзвичайний день. Її дитинство скінчилося — так вона вирішила, відходячи від басейну,— скінчилося, коли вона роздерла афішу. Всі чарівні казки назавжди покинули її, і за кілька годин вона стала свідком таємниці, прочитала оте незабутнє слово, завадила брутальному нападу, ще й викликала до себе ненависть дорослого, якому всі довіряють, і стала учасницею драми в реальному житті, поза стінами дитячої кімнати. Віднині достатнього відкривати для себе історії — не просто вигадувати сюжети, але складати оповідь, застосовуючи нові знання. Чи радше незнання?

Довге споглядання води врешті-решт викликало її свідомості образ озера. Можливо, хлопці сховалися там, на острові, де храм. Це непомітне, але не надто далеке від дому затишне місце, де вода тиха і не така густа темрява. Інші, мабуть, пройшли мостом, не глянувши в той бік. Брайоні вирішила піти іншим шляхом і зазирнути на острів, обігнувши будинок ззаду.

За дві хвилини, минувши розарій, вона вийшла гравійною доріжкою до фонтана з Тритоном — до місця, де відбулася містерія, що, безперечно, потім переросла в жорстоку сцену. Біля фонтана Брайоні здалося, що вона чує слабкий крик, та ще й нібито краєм ока вона помітила вогняну точку, яка мигнула і згасла. Дівчинка зупинилася й напружила слух, вслухаючись у жебоніння крапель, що падали з фонтана. Крик і спалах долинули з лісу на березі річки, за кількасот ярдів. Вона йшла в цьому напрямку з півхвилини, потім стала, знову дослухаючись. Але нічого не було чути, окрім шереху темних масивних крон дерев, які чітко проступали на сіро-блакитному тлі західного небокраю. Зачекавши певний час, Брайоні вирішила повернутися. Щоб зрізати шлях, вона пішла просто до будинку, до тераси, де горіла гасниця в круглому плафоні. Лампа освітлювала склянки, пляшки й відерце з льодом. У вітальні скляні двері досі були розчинені навстіж у нічне повітря. Брайоні одразу побачила всю кімнату. І в світлі єдиної лампи їй було видно один край канапи, частково прихованої оксамитовою шторою: на цьому дивані лежав дивний циліндричний предмет, який, здавалося, ширяє у повітрі. Лише подолавши ще півсотні ярдів, вона збагнула, що бачить невідомо чию людську ногу. Ще ближче — й ось уже чіткіше видно: звісно, це її мати в очікуванні на близнят. Вона майже ховалася за шторами, виднілася лише одна нога в панчосі, покладена на другу, що створювало дивне враження, ніби кінцівки левітують.

Брайоні перемістилася до вікна ліворуч, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона стояла надто далеко, щоб розрізнити материн погляд. Могла хіба що помітити лінію вилиць і повіки. Брайоні була певна, що мамині очі заплющені. Голова відкинута назад, руки спокійно складені на колінах. Праве плече здіймається та спадає в такт диханню. Брайоні не могла бачити її вуст, але знала, що кутик кривиться вниз — такий собі ієрогліф докору. Але насправді це не так, бо мама — невимовно добра, мила і хороша. Сумно дивитися на неї, як вона сидить отак самотньо, уночі, але водночас і приємно. Брайоні потішила себе, на прощання затримавшись біля вікна. Мамі сорок шість — гнітюча, ветха старість. Настане день, коли вона вмре. У селі буде похорон, на якому гідна стриманість Брайоні натякатиме на неосяжне горе. Коли друзі висловлюватимуть співчуття, то будуть вражені масштабом трагедії. Вона побачила себе на самоті, серед неозорої арени у захмарному Колізеї, під поглядами знайомих і незнайомих: усі дійові особи її життя зібралися, щоб висловити їй співчуття від такої втрати. І на церковному дворі, у так званому «старечому кутку», нескінченно довго стоятимуть вони з Леоном і Сесилією, обійнявшись у високій траві, де височітиме новий надгробок, та знову опинившись під чужими поглядами. Тут конче треба свідків. У Брайоні від їхньої доброзичливості аж сльози на очі набігли.

Вона б могла підійти до матері, припасти їй до грудей і почати сповідатися про те, як минув день. Тоді вона б не вчинила того злочину. Стільки всього тоді не сталося б, нічого не сталося б, і час усе згладив би милосердною десницею, витерши з пам'яті зайве, і потім згадувалося б лише одне: якось увечері близнюки втекли. Це було в тридцять четвертому, а може, у п'ятому чи шостому році? Але невизначена причина, якщо не брати до уваги не вельми ясного обов'язку продовжувати пошуки та втіхи від пізньої прогулянки, спонукала Брайоні йти далі, й вона пішла, зачепивши плечем скляні двері, аж вони грюкнули. Звук був різкий — це об дерево стукнула рама з мореної сосни — і прозвучав як докір. Якщо Брайоні лишиться, то їй доведеться багато чого пояснити, тому вона прослизнула в темряву й навшпиньки перетнула плити й запашні травинки, пророслі в шпаринах. Вона опинилася на моріжку між трояндовими клумбами, де можна було бігти безшумно. Дівчинка обійшла будинок і попрямувала по гравійній доріжці, яку вдень долала босоніж.

Звернувши на дорогу біля мосту, вона вповільнила кроки. Вона повернулася до відправної точки й подумала, що звідси має бути видно інших або чути їхнє гукання. Але нікого не було. Темні обриси рідко просаджених дерев у парку змусили її завагатися. Є той, хто ненавидить її, чого не слід забувати, і він — непередбачуваний і жорстокий. Леон, Сесилія і містер Маршалл зараз далеко. Що ближчі дерева, а точніше, їхні стовбури, то більше вони нагадують людські постаті. Чи за ними хтось ховається? Навіть людини, яка стоїть перед самим стовбуром, не буде видно. Уперше Брайоні відчула, що вітер струменить, проникаючи крізь крони дерев, і цей знайомий звук тривожив її. Мільйони окремих чітких хвилювань бомбардували її почуття. Коли здійнявся короткий порив вітру й ущух, шум пролетів темним парком, наче жива істота. Брайоні зупинилася й спитала в самої себе, чи вистачить у неї сміливості зайти на міст, перетнути його і залишити позаду, щоб спуститися крутим берегом до храму на острові. Особливо коли зараз можна хіба що припускати, що хлопчики блукають там. На відміну від дорослих, вона не мала смолоскипа. Від неї нічого й не очікували — адже в очах інших вона була дитиною. Та й близнюкам небезпека не загрожує.

Вона стояла як укопана хвилину чи дві, недостатньо налякана, щоб повернутися, і недостатньо впевнена, щоб іти вперед. Вона могла б повернутися до матері, яка чекає у вітальні, та скласти їй товариство. Могла б обрати безпечний маршрут, пройти дорогою до лісу й повернутися додому, не заглиблюючись у хащу,— це бодай створить враження серйозного пошуку. Але саме тому, що цей день довів їй: вона вже не дитина, а дійова особа в цікавішій історії, і треба показати себе гідною такої ролі, Брайоні примусила себе попрямувати далі й перейшла міст. З-під нього, підсилений кам'яною аркою, вихопився посвист вітру, почувся шерех осоки, і раптом помахи крил над водою, які так само різко стихли. Ці буденні звуки розросталися в темряві. Сама ж темрява тут була ні до чого — вона не була ні субстанцією, ні істотою, а просто являла собою відсутність світла. Міст вів до штучного острова посеред штучного озера. Острів, відділений від решти землі вже майже двісті років, належав Брайоні більше, аніж комусь. Вона була єдина, хто прибігав сюди. Для інших це був лише коридор з будинку й назад, міст між мостами, оздоба, яку більше ніхто не помічає. Двічі на рік сюди навідувався Гардмен із сином — косити траву навколо храму. Сюди приходили волоцюги. Вряди-годи на трав'янистому березі з'являлися перелітні гуси. А зазвичай це було самотнє царство кроликів, водоплавних птахів і нутрій.

Тому відповідь проста: треба всього-на-всього пройти берегом, а далі по траві прямувати до храму. Але Брайоні знову вагалася та просто втупилася в темряву, навіть не кличучи близнюків. Невиразно-блякла будівля трохи ряхтіла в пітьмі. Коли ж Брайоні стала пильніше вдивлятися, то ця будівля геть розчинилася. Храм був приблизно футів за сто, а ближче, посередині моріжка, виднівся чагарник, якого Брайоні не пригадувала. Точніше, пригадувала, але їй здавалося, що він ріс ближче до берега. Дерева теж ввижалися не такими, до яких вона звикла. Дуб був занадто корчуватий, берест — надто клоччастий, а разом вони скидалися на змовників. Коли Брайоні простягнула руку, щоб торкнутися парапету, її налякав високий і неприємний качиний крик, з придихом,— він був майже людський. Схил був занадто крутий, та не лише це втримувало її від думки про спуск, а й відчуття, що це безглуздо. Але вона прийняла рішення. Вона почала спускатися задом, чіпляючись за траву, а в самому низу спинилася витерти руки об сукенку.

Вона йшла у напрямі храму і вже ступила сім чи вісім кроків, уже готова була окликнути близнят, коли кущ, який стояв у неї на заваді,— Брайоні здавалося, що він має бути ближчим до берега,— почав чи то розпливатися, чи то двоїтися, набуваючи форми виделки. Він змінював свою форму в складний спосіб — то витончуючись біля кореня, то виростаючи вертикально на п'ять-шість футів. Вона одразу спинилася б, якби не була так упевнена, що це всього-на-всього кущ, і що вона стала свідком просто гри тіней, мороку й оптичної омани. Ще мить чи дві, ще пара кроків — і вона побачила, що помилилася. Вона зупинилася. Вертикальна маса була постаттю, людиною, яка тепер відступала й почала зникати на темному тлі дерев. Залишені на землі темні плями теж виявилися людиною, яка знову почала змінювати форму, сіла й окликнула її на ім'я.

— Брайоні?

Безпорадний голос належав Лолі, і Брайоні збагнула, що саме ці звуки прийняла за качиний крик — і за одну мить зрозуміла все. Її занудило від огиди та страху. Тепер велика постать знову виникла: огинала галявину, прямуючи до берега, яким дівчинка щойно прийшла. Брайоні розуміла, що має допомогти Лолі, але навіть поворухнутися не могла, спостерігаючи, як та постать швидко долає схил і зникає на шосе. Вона чула кроки невідомця, який уже наближався до будинку. У неї не було жодних сумнівів. Вона могла б його описати. Немає нічого такого, чого вона не могла б описати. Вона стала навколішки поряд з кузиною.

— Лоло! З тобою все гаразд?

Брайоні торкнула її за плече, безуспішно намацуючи руку. Лола сиділа, нахилившись уперед, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе за плечі та трохи похитуючись. Голос був слабкий і спотворений, начебто грудка в горлі не давала словам прорватися назовні. Прокашлявшись, Лола нерозбірливо промовила:

— Пробач, я не хотіла, я не повинна була, пробач...

— Хто це був? — прошепотіла Брайоні й, не встигла Лола відповісти, додала спокійним тоном — таким спокійним, на який була здатна: — Я його бачила. Я його бачила.

Лола мляво й покірно пробелькотіла:

— Так.

Уже вдруге за цей вечір Брайоні відчула до кузини хвилю ніжності. Вони разом стикаються з реальними жахіттями. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла навколішках, намагаючисьобійняти Лолу та притиснути до себе, але тіло тої було кощаве і непоступливе, згорнуте як мушля. Береговичок. Лола, обіймаючи себе за плечі, похитувалася далі.

— Це ж був він, правда? — спитала Брайоні.

Вона скоріше відчула, аніж побачила кивок кузини — повільний, заглиблений. Можливо, це був просто виснажений віддих.

Минули довжелезні секунди, доки Лола нарешті вимовила тим самим слабким, безпорадним голосом:

— Так. Це був він.

Несподівано Брайоні захотілося, щоб Лола назвала його на ймення. Для доказу злочину, щоб затаврувати його прокльоном жертви, заклясти долю магією називання.

— Лоло,— прошепотіла вона, нездатна заперечувати, що відчуває дивний захват.— Лоло. Хто це був?

Похитування припинилося. На острові запала мертва тиша. Не змінюючи положення, Лола, здається, поворушила плечима, чи то розвівши руками, чи то сіпнувшись, щоб звільнитися від приязних обіймів Брайоні. Вона відвернулася, задивившись у порожнечу понад озером. Може, вона збиралася озватися, збиралася висповідатися, знайшовши вихід своїм почуттям, втіливши їх у слова, повернутися з оціпеніння, відчуваючи водночас і жах, і радість. Відвертаючись, насправді вона не хотіла віддалятися, а хотіла підготуватися до ближчого спілкування, виговоритися, довіритися людині — єдиній, з якою зустрілася так далеко від дому, єдиній, яка заслуговує на довіру. Може, вона вже здалася й розтулила вуста. Але це не мало значення, тому що Брайоні вже втрутилася, і шанс було втрачено. Скільки ж секунд минуло — тридцять? сорок п'ять? — і молодша дівчинка вже не могла стриматися. Все пов'язано. Це її власне відкриття. Це її історія, оповідь, яка твориться тут і зараз, сама пишеться навколо її персони.

— Це ж був Роббі, так?

Маніяк. Вона хотіла вимовити це слово.

Лола не озвалася ні рухом, ні словом.

Брайоні повторила те ж саме, цього разу без сліду питальної інтонації. Це була констатація факту.

— Це був Роббі.

Хоча Лола так і не озвалася навіть порухом, але було помітно, що в ній щось змінилося: шкіра потепліла, у горлі почувся звук сухого ковтання, м'язи судомно напружилися, наче на них натиснули.

Брайоні знову це повторила. Просто.

— Роббі.

З озера почувся сплеск гладкої, округлої рибини — чіткий одинокий звук на фоні тиші: вітер остаточно вщух. Більше не було нічого страшного ні в кронах дерев, ні в гущавині осоки. Нарешті Лола поволі повернулася до Брайоні обличчям.

— Ти його бачила,— сказала вона.

— Як він міг,— простогнала Брайоні.— Як він насмілився.

Лола поклала собі руку на оголене плече та стиснула пальці. Її невиразні слова звучали з великими паузами.

— Ти його бачила.

Брайоні наблизилася до неї і накрила рукою долоню кузини.

— Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед вечерею, щойно ми поговорили. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, то бозна що б він накоїв...

Навіть зблизька Брайоні було важко витлумачити вираз обличчя кузини. На темному диску Лолиного лиця взагалі нічого не можна було відчитати, але Брайоні відчула, що кузина слухає її лише краєм вуха, і переконалася в цьому, коли та перебила її, повторюючи:

— Але ти його бачила. Ти справді його бачила.

— Атож, бачила. Ясно як Божий день. Це був він.

Незважаючи на парку ніч, Лола вже почала тремтіти, і Брайоні прагнула чимось огорнути їй плечі.

— Він підкрався до мене ззаду, розумієш,— промовила Лола.— Повалив мене на землю, а потім... відкинув мені голову і затулив мені рукою очі. Я не могла нічого насправді, я не могла...

— О Лоло! — Брайоні простягнула руку — торкнутися обличчя кузини, і намацала її щоку. Вона була суха, але Брайоні знала, що це ненадовго.— Послухай мене. Я не могла помилитися. Я знаю його все життя. Я його бачила.

— Та я не можу сказати точно. Маю на увазі — може, я впізнала б його за голосом.

— Що він сказав?

— Нічого. Тобто це був не голос, слів не розрізнити, він просто дихав, сопів. Але я не могла бачити. Не можу сказати напевно.

— Ну, я можу. І я скажу.

Отак і визначилися їхні відповідні позиції, які потім публічно озвучувалися протягом тижнів, ба навіть місяців, а згодом вони багато років переслідували їх, наче демони, втручаючись у приватне життя,— ці миті на березі озера, коли впевненість Брайоні зростала, в той час як кузина, здавалося, сумнівається. Нічого особливого ніколи від Лоли після цього й не вимагалося, бо вона завжди вміла відступити — знічена, засоромлена, вражена; і як недужа пацієнтка, жертва злочину, покинута дитина, якій треба допомоги, купалася в занепокоєнні й докорах сумління дорослих у її житті. Як можна було допустити, щоб таке сталося з дитиною? Лола не допомагала, та й цього не треба було. Їй явився шанс в особі Брайоні — і Лола інстинктивно схопилася за цю нагоду; вона просто дозволила собі допомагати. Від неї більшого й не вимагалося — тільки мовчати, підігріваючи розпал і гнів своєї кузини. Лолі не треба було брехати, чи дивитися в очі її гаданому кривднику, чи виявляти мужність, щоб його звинуватити, бо всю цю роботу за неї виконає щира, невинна й нелукава молодша дівчинка. Від Лоли вимагалося тільки мовчати про правду, стерти її з пам'яті та повністю забути — і переконати саму себе не в іншій версії подій, а в тому, що вона не має певності, як саме все сталося. Вона нічого не бачила, його рука затулила їй очі, вона була така нажахана, вона не може нічого точно сказати.

Брайоні допомагала їй на кожному кроці. З її погляду, все ідеально вкладалося в картину, цей жахливий момент чудово доповнював нещодавні події. Події, свідком яких вона стала, віщували лихо її кузині. Якби ж то вона, Брайоні, була не такою цнотливою, не такою дурненькою! Тепер вона бачила, що ця справа цілком зрозуміла, передбачувана, все в ній логічно, послідовно й надто симетрично, тож усе саме так, як вона каже. Брайоні докоряла собі за дитинні припущення, нібито Роббі задовольниться лише Сесилією. Як вона могла так подумати? Адже він маніяк. Йому будь-хто годиться. От він і напав на найслабшу жертву — цибату й тонесеньку дівчинку, яка дибала в мороці в незнайомому місці, відважно шукаючи своїх братів на острові й біля храму. І сама Брайоні теж могла опинитися на її місці. І те, що вона сама могла стати його жертвою, ще більше розпалювало обурення й гарячність Брайоні. Якщо її бідолашна кузина не наважується сказати правду, то Брайоні це зробить за неї. Я можу. І я скажу.

На початку тижня, коли минув час, скляна гладінь її рішучості засудити винуватця покрилася цяточками й ледь помітними тріщинками. І коли Брайоні це усвідомлювала (що траплялося не надто часто), то була пригнічена дивним млоїнням у шлунку: вона зробила висновки зі своїх припущень, а не з реально побаченого. Не так просто сказати, що її очі бачили правду. Надто темно було. Навіть Лолине обличчя за вісімнадцять дюймів од неї здавалося порожнім овалом, а та постать ще й відвернулася, перетинаючи галявину за багато футів од Брайоні. Але все ж таки ця постать не була невидимкою, і її зріст, як і манеру рухатися, Брайоні могла впізнати. Її очі підтвердили сукупність усього пізнаного й почутого нею останнім часом. Правда полягала у симетрії, яку підказував тверезий глузд. Правда керувала її очима. Тому, повторюючи знов і знов «я його бачила», вона робила це хай і гарячково, але абсолютно чесно. Те, що вона мала на увазі, було складнішим, аніж те, на що всі інші нетерпляче сподівалися, і прийшов ніяковий момент, коли Брайоні відчула: вона не може висловити ці тонкощі. Вона і не старалась як слід. Не було ні можливості, ні часу, ні нагоди. За кілька днів — ні, навіть за кілька годин — маховик розкрутився так сильно, що вийшов з-під її контролю. Її слова викликали жахливі сили в знайомому мальовничому містечку. Так наче якісь страшні представники влади, якісь агенти в уніформі чаїлися за фасадами гарних будівель, так і вичікуючи на катастрофу. Собі на умі, вони знали, чого хочуть і як мають діяти. Брайоні запитувала себе знов і знов, і з кожним разом відчувала дедалі більший тягар логічної послідовності. Те, що вона сказала, треба повторити. Незначні відхилення викликали незадоволені зморшки на мудрих чолах, або ж вона відчувала крижаний холод і втрату чужого співчуття. Нервуючись у прагненні догодити, вона швидко зрозуміла, що відступом може зірвати процес, який сама ж ініціювала.

Вона почувалась як наречена, коли день весілля вже ось-ось: вона переймається від нудотного хвилювання, що пора ставати до вінця, проте не сміє висловлювати свою думку, бо ж стільки вже приготовано від її імені. Щастя і добробут стількох гідних людей виявиться під загрозою. Ці скороминучі миті власного сум'яття можна розвіяти лиш одним чином — відмовитись од свої думок, поринувши в радісні клопоти й захват оточення. До того ж, стільки гідних людей не може помилятися, і сумніви, які вона зараз переживає, цілком очікувані. Брайоні не хотілося скасувати всі домовленості. Вона не мала сміливості відмовитись од власних свідчень після того, як два-три дні так упевнено відповідала на терплячі, лагідні розпитування. Одначе їй хотілося уточнити, що саме вона вкладає в слово «бачила». Це було не стільки «бачила», скільки «знаю». Відтак вона могла залишити це на розсуд тих, хто її питатиме, чи вони згодні з таким баченням. Щоразу як вона відступала, вони лишалися безпристрасні й твердо нагадували їй власні її слова, сказані спочатку. Вона що — дурненька дівчинка, читалося на їхніх обличчях, що забирає в усіх час? І вони обстоювали аскетичну простоту побаченого. Світла було досить — завдяки зіркам,— а хмари відбивали проміння ліхтарів. Або вона бачила, або ні. Третього не дано: багато вони не говорили, але різкість їхніх слів передбачала саме це. І в такі моменти, відчуваючи їхній крижаний холод, Брайоні поступалася, щоб відродити в собі первісну гарячність, і знову повторювала: «Я його бачила. Я знаю, що це був він». Тоді було втішно думати про те, що вона підтверджує і так уже відоме.

Вона ніколи не могла розрадити себе тим, що на неї тиснули. Цього не робили. Вона сама піймалася в пастку, в лабіринт власних вигадок, і була занадто юна, занадто приголомшена, занадто люб'язна до інших, щоб наполягати дати їй відступити. Вона не мала такого дару, не була достатньо зрілою, щоб мати таку дорогоцінну рису як незалежність духу. Велика громада парафіян стискала кільце навколо неї, навколо її першого зізнання, і тепер усі чекали, і вона не могла розчарувати їх біля вівтаря. Сумніви можна розвіяти, лише пірнаючи дедалі глибше. Міцно чіпляючись за те, у що вона вірила, що вона знала,— Брайоні наполягала на своїх уявленнях, підтверджувала свої свідчення, бо так можна було позбутися неясного відчуття шкоди, якої вона завдає. Коли ж це питання було закрито, вирок винесено і громада розійшлася, невгамовна юність стерла все з пам'яті, боронячи Брайоні в її отроцтві.

— Ну, я можу. І я скажу.

Деякий час вони сиділи мовчки, і Лола потроху перестала тремтіти. Брайоні вирішила, що має проводити свою кузину додому, але не хотіла зараз порушувати цю близькість — і обійняла старшу дівчинку за плечі, а та, здається, прийняла цей дотик. Вони побачили далеко за озером мерехтливе блимання світла — смолоскип над дорогою,— але ніяк це не прокоментували. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, начебто вона зважувала найтонші відтінки контраргументів.

— Але це безглуздо. Він — такий близький друг твоєї родини. Може, це був не він.

— Ти не казала б такого, якби була зі мною в бібліотеці,— пробурмотіла Брайоні.

Лола зітхнула і поволі похитала головою, ніби намагаючись примиритися з неприйнятною істиною.

Вони знову замовкли; могли б сидіти тут і довше, якби не сирість — хоча роса ще не падала, трава вже змокріла, а хмари розсіялися, і похолодало.

Коли Брайоні прошепотіла кузині: «Як думаєш: ти зможеш іти?» — та сміливо кивнула. Брайоні допомогла їй устати, і Лола, повиснувши в неї на плечі, подолала галявину й дісталася мосту. Вони підійшли до підніжжя мосту, і тут Лола нарешті заплакала.

— Я не можу,— затинаючись мовила вона.— Я занадто слабка.

Брайоні вирішила, що буде краще побігти до будинку й покликати по допомогу, і якраз хотіла пояснити це Лолі та вмовити її посидіти на землі, як дівчата почули на дорозі голоси, а потім в очі їм сяйнуло полум'я смолоскипа. Брайоні здалося дивом, коли вона почула голос брата. Як справжній герой, він з'явився на березі — просто ступив кілька кроків і, не спитавши, у чому річ, узяв Лолу на руки й поніс, як дитину. Сесилія окликнула їх тривожним голосом. Їй ніхто не відповів. Леон уже йшов через міст, несучи Лолу, йшов так швидко, що за ним ледве встигали. Але все ж таки, доки вони дісталися шляху, де Леон спустив Лолу, Брайоні почала розповідати йому, що відбулося, і саме так, як вона це побачила.

Чотирнадцять

У майбутньому її тривожили не так спогади про допит, про власноруч підписану заяву й надані свідчення, про її трепет під дверима зали суду, куди її не допустили через надто юний вік, як уривчасті спогади про ту пізню ніч і літнє світання. Як вишукано провина може урізноманітнити методи катування, нанизуючи намистини деталей на вічний ланцюжок, на все життя прирікаючи перебирати ці чотки.

Коли ж дівчата нарешті опинилися вдома, все було наче уві сні: всі поверталися додому дуже серйозні, чулися сльози, притишені голоси і квапливі кроки по коридору, а Брайоні відчувала ницу радість, від чого сон як рукою зняло. Звісно, вона була досить доросла, щоб збагнути, що ця мить належить тільки Лолі, але невдовзі приязні жіночі руки відвели кузину до спальні, щоб дочекатися лікаря, який її огляне. Брайоні спостерігала біля підніжжя сходів, як Лола в оточенні Емілі й Бетті піднімається нагору, голосно схлипуючи; ходу замикала Поллі, що несла таз і рушники. Коли її кузина покинула сцену, а на появу Роббі ще не було жодного натяку, в центрі уваги опинилася Брайоні, й коли її довірливо слухали, м'яко підштовхуючи до істини, здавалося, це було визнанням щойно набутої дівочої зрілості.

Приблизно тоді ж біля будинку зупинився «гамбер»^[29], звідки вийшли два інспектори поліції та констебль. Брайоні була єдиним джерелом і примусила себе говорити спокійно. Важливість її ролі підсилювалася її впевненість. Це було ще до офіційного допиту, коли вона стояла в холі перед представниками закону, оточена з одного боку Леоном, а з другого — матір'ю. Проте як могла мати так швидко опинитися тут, покинувши Лолу в ліжку? У старшого інспектора було грубе обличчя, зоране зморшками, ніби вирізьблене з граніту. Брайоні боялася його, переповідаючи подію цій невідступно-пильній непорушній масці; скінчивши розповідь, відчула, як з неї наче гирі звалилися, і з живота до кінцівок полинуло тепле відчуття покори. Це нагадувало любов, несподівану любов до цього чуйного чоловіка, який без страху стоїть на боці добра, який готовий будь-коли стати на прю в його ім'я і якого надихають всі відомі сили й уся мудрість людства. Під цим безпристрасним поглядом горло у Брайоні стискалося, і голос звучав жалісно. Вона хотіла, щоб інспектор обійняв її, утішив, пробачив їй, адже вона безневинна. Але він лише дивився на неї та слухав. Це був він. Я його бачила. Її сльози були ще одним доказом правди, яку вона відчувала і промовляла, і коли мати ласкаво погладила її по потилиці, Брайоні зовсім зламалася, і її довелося відвести до вітальні.

Але якщо вона лежала там на дивані, то хіба могла пам'ятати, як прийшов лікар Макларен у своєму чорному жилеті, зі старомодно піднятим коміром сорочки, з валізкою під пахвою,— свідок трьох пологів і всіх дитячих хвороб сім'ї Таллісів? Леон радився з лікарем, нахиляючись до нього — по-чоловічому стисло викладав йому на вухо останні події. Куди поділася його безтурботність? Така приватна консультація повторювалася мало не щогодини. Прибуття кожної нової особи сприяло повторюванню розповіді: поліція, лікар, члени родини, слуги — усі гуртувалися, розходилися, знову збирались у кутках кімнат, у передпокої, на терасі. Ніхто їх не збирав, ніхто не сповіщав публічно. Всі знали: відбулось якесь страшне порушення,— але все так і лишилося для інших таємницею, групи тільки перешіптувалися, коли хтось од них відколювався, щоб іти в своїх справах. Ще серйознішого забарвлення набувала справа зниклих дітей. Але всі вважали, повторюючи це ніби магічне закликання, що насправді близнята сплять собі спокійно десь у парку. І тоді вся увага зосереджувалася на тому, що сталося з дівчинкою, яка лежить нагорі.

Пол Маршалл, повернувшися з пошуків, про все дізнався від інспекторів. Він довго ходив з ними по терасі, по черзі пропонуючи їм цигарки з золотого портсигара. Коли розмову було скінчено, він поплескав старшого по плечу та, здавалося, відпустив поліцію своєю дорогою. Потім зайшов у будинок переговорити з Емілі Талліс. Леон вів нагору лікаря, який за деякий час повернувся, незбагненно посоліднішавши від того, що професійно вирішує спільну біду. Він теж довго радився з двома детективами, потім з Леоном і, нарешті, з Леоном і місіс Талліс. Незадовго перед від'їздом лікар зайшов до кімнати й поклав маленьку суху долоню на чоло Брайоні, помацав пульс і лишився задоволений. Він забрав свої речі, але перш ніж піти, спинився біля парадних дверей, пробурмотівши короткі настанови.

Де була Сесилія? Вона трималась осторонь, нікого не помічаючи, безперестанно палячи, швидко і спрагло підносячи цигарку до вуст і збуджено, з огидою опускаючи. Або ходила коридором, жмакаючи в руці носовичка. Звісно, за інших умов вона могла б контролювати таку ситуацію, доглядаючи Лолу, переконуючи матір, дослухаючись до порад лікаря, консультуючись із Леоном. Брайоні стояла поруч, коли брат підійшов поговорити з Сесилією, але та відвернулася, неспроможна ні зарадити, ні навіть говорити. Щодо матері, під час такої кризової ситуації вона виявила нетипову як на свою неміч поведінку, зовсім не відчувала мігрені й не мріяла побути на самоті. Вона випростувалася, доки її дочка зіщулювалася від власного безсилля. Траплялося, що Брайоні кликали нагору — звірити її свідчення або уточнити якусь деталь для слідства,— і там вона бачила свою сестру, яка підходила близько і слухала з палючим непроникним поглядом. Через це Брайоні почала нервуватися й трималася ближче до матері. Очі Сесилії були налляті кров'ю. Доки інші стояли, перемовляючись у гуртках, вона ненастанно рухалася туди-сюди приміщенням, або переходила з кімнати до кімнати, або виходила за двері, надвір. Нервуючись, вона перекладала носовичок з руки в руку, накручувала на палець, розкручувала, стискала, зминала в кульку, перекидала до другої руки, запалювала нову цигарку. Коли Бетті з Поллі принесли чай, Сесилія його й не торкнулася.

Долетіла чутка, що Лола, якій лікар дав снодійне, нарешті заснула, і ця новина принесла тимчасове полегшення. Усі зібрались у вітальні, де чаювання відбувалося в незвичному, виснаженому мовчанні. Ніхто не сказав ні слова, але всі чекали на Роббі. Окрім того, щомиті з Лондона міг приїхати містер Талліс. Леон і Маршалл схилилися над картою, яку намалювали для інспектора. Той узяв план, вивчив його й передав помічнику. Вирядили двох констеблів на підмогу тим, хто шукав П'єро і Джексона, і поліція мала піти до бунгало — на той раз, якщо Роббі повернеться туди. Як і Маршалл, Сесилія сиділа окремо, на дзиґлику біля клавесина. Лише один раз вона підвелася, щоб запалити від братової цигарки, проте Леона випередив старший інспектор, запропонувавши свою запальничку. Брайоні сіла поруч з матір'ю на канапу, а Бетті з Поллі забрали тацю. Потім у Брайоні навіки випало з пам'яті, який її ґедзь вкусив. Їй нізвідки явилася напрочуд ясна і переконлива ідея, і Брайоні не збиралася попереджати сестру або просити в неї дозволу. Це заключний доказ, за її версією, зайва перевірка і підтвердження істини. Або навіть ще один окремий злочин. Вона злякала всіх, прожогом помчавши з кімнати й мало не перекинувши матері чай на коліна.

Усі спостерігали, як вона стрімголов кинулася з кімнати, але ніхто не поцікавився чому — настільки були зморені. Вона ж, перестрибуючи через дві сходинки, ожила від свого важливого обов'язку, чекаючи, що її похвалять за таке диво дивне. Це було наче вранці на Різдво — передчуття, що от зараз вона отримає подарунок, який обов'язково викличе захват, радісне відчуття незаперечної любові до себе.

Вона мчала коридором другого поверху до кімнати Сесилії. В якій мерзоті, в якому безладді живе її сестра! Дверцята шафи розчинені навстіж. Видно, як обвисли різні сукні, деякі наполовину сповзли з плечиків. На підлозі валялися два плаття — одне чорне, друге рожеве — шовкові убори, схоже, дорогі, й от — зібгані жужмом, а обрамляло цей оберемок відкинуте взуття. Брайоні ступила вперед і обійшла цей безлад, щоб дістатися туалетного столика. Ну що заважає Сесилії закрутити кришки і ковпачки косметики й парфумерії? Чому вона ніколи не витрушує свою смердючу попільничку? Або застелити ліжко, або прочинити вікно — впустити свіже повітря? Першу шухлядку Брайоні подужала відсунути лише на пару дюймів — така вона була напхана пляшечками і картонками. Може, Сесилія й старша за неї на десяток років, але насправді є в ній якась безнадійність і безпорадність. Хоча Брайоні й нажахав унизу розлючений, дикий погляд сестри, але, попри все, це правильно, думала дівчинка, обнишпорюючи чужу шухляду, адже це все заради сестриного блага.

За п'ять хвилин, коли вона повернулася до вітальні, пишаючись своєю звитягою, на дівчинку ніхто не звертав уваги, і все було як раніше: утомлені, згорьовані дорослі сьорбали чай і мовчки курили. Хвилюючись, вона навіть не думала, кому віддати листа; розладнана гра уяви вже малювала, як усі читають це водночас. Вона вирішила, що найкраще віддати знахідку Леону. Вона попрямувала через кімнату до брата, однак, наблизившись до трьох чоловіків, роздумала та вклала згорнутий аркуш до рук гранітоликого полісмена. Якщо в нього й був якийсь вираз, то аж ніяк не змінився — ні коли поліціянт брав листа, ні коли прочитав його — досить швидко, майже одразу. Їхні погляди стрілися, а потім він зиркнув на Сесилію, яка відвернулася. Ледь помітним рухом зап'ястя полісмен подав знак колезі, щоб той узяв листа. Скінчивши, той підійшов до Леона, який, прочитавши записку, згорнув її та повернув старшому інспектору. Брайоні була вражена безмовною розмовою — така була зосередженість усіх трьох чоловіків. Лише зараз Емілі Талліс помітила, що саме викликало у них таку цікавість. У відповідь на її невиразне питання, Леон сказав:

— Це просто лист.

— Я прочитаю.

Удруге за вечір Емілі довелося відстоювати своє право першості на ознайомлення з письмовими звістками, які отримує родина. Відчуваючи, що від неї більше нічого не вимагається, Брайоні сиділа на дивані, споглядаючи, як мати намагається подолати ніяковість, викликану лицарським кодексом Леона і полісмена.

— Я прочитаю.

Її тон не змінився, і це прозвучало зловісно. Леон знизав плечима та знічено всміхнувся — мовляв, як сміє він сперечатися? — а м'який погляд Емілі перемістився на двох інспекторів. Вона належала до покоління, яке ставилося до полісменів наче до холопів, незалежно від їхнього рангу. Послухавшись кивка свого начальника, молодший інспектор перетнув кімнату й віддав Емілі листа. Нарешті Сесилія, геть заглиблена в свої думки, виявила інтерес. А коли розгорнутий лист уже лежав на колінах матері, Сесилія зірвалася з дзиґлика біля клавесина.

— Як ви смієте! Як усі ви смієте!

Леон теж підвівся, заспокійливо піднявши долоні:

— Сі...

Коли вона кинулася вихопити листа у матері, шлях їй заступили не лише брат, але й двоє полісменів. Маршалл теж стояв там, але не втручався.

— Це моє,— кричала вона.— Ви не маєте права!

Емілі навіть не відірвалась од читання й неквапом перечитала записку кілька разів. Скінчивши, вона зустріла доччину лють найбільш крижаним тоном зі свого репертуару:

— Якби ви, юна леді, попри всю свою освіченість, вчинили правильно та прийшли з оцим до мене, можна було би вчасно запобігти трагедії, і ваша кузина врятувалася б від жахіття, через яке вона пройшла.

На мить Сесилія застигла самотньо посередині зали, трепетно ворушачи пальцями правої руки, недовірливо переводячи погляд з одного присутнього на іншого, не в змозі розповісти їм те, що хочеться. І хоча за реакцією дорослих Брайоні відчувала схвалення, в душі у неї наростало солодке захоплення, вона була рада, що сидить на дивані з матір'ю, частково затулена спинами чоловіків від наллятих кров'ю, розгніваних очей сестри. Сесилія кілька секунд не відводила погляду, а потім розвернулася й покинула кімнату. Вийшовши у передпокій, вона не стримала крику, який підсилювала акустика від голих кахлів. Вітальню огорнула атмосфера полегшення, майже розслаблення, коли всі почули, як Сесилія піднімається сходами. Брайоні побачила, що наступним листа прочитав Маршалл, повернув його інспектору, а той поклав документ до теки, яку для нього розкритою тримав напоготові молодший за званням.

Останні години ночі майнули непомітно, і Брайоні не відчувала втоми. Нікому й не спало на думку відіслати її до ліжка. Їй здався незмірним той час, відтоді як Сесилія пішла до своєї кімнати, а мати відвела Брайоні до бібліотеки для перших офіційних свідчень поліції. Місіс Талліс лишилася стояти, тоді як Брайоні сиділа за письмовим столом навпроти інспектора. Це був служитель закону з гранітним обличчям; він виявився невимовно добрим: запитуючи, надавав м'якості й печалі інтонаціям свого грубого голосу. Оскільки Брайоні була здатна показати поліції точне місце нападу, ті пішли в куток зі стелажами, щоб краще роздивитися. Брайоні стала спиною до книжок — показати, як стояла сестра, і тут побачила, як у високих вікнах бібліотеки блакитними полисками займається світання. Вона відійшла й розвернулася, щоб показати, як стояв нападник; продемонструвала, де була сама.

— Але чому ж ти не сказала мені? — спитала Емілі.

Полісмени вичікувально дивилися на Брайоні. Це було слушне питання, але їй би й на думку не спало потурбувати матір. Нічого, окрім мігрені, з цього не вийшло б.

— Нас покликали на вечерю, а потім близнюки втекли.

Вона пояснила, як отримала листа — на мосту, у сутінках. Що змусило її розпечатати? Важко описати той імпульсивний момент, коли вона не дозволила собі замислитися над наслідками: саме цього дня вона стала письменницею, тож мусила дізнатися все, зрозуміти все, що відбувається перед її очима.

— Не знаю,— озвалася вона.— Я вмирала від цікавості. Я себе ненавиділа.

Саме в цю мить у двері зазирнув констебль — повідомити новини, які ще додали лиховістя цій ночі. З телефонної будки біля аеропорту Кройдон подзвонив водій містера Талліса. Відомчий автомобіль, наданий завдяки доброті міністра, уже в передмісті. Джек Талліс спить під ковдрою на задньому сидінні та, імовірно, прибуде першим ранковим поїздом. Щойно ці факти були почуті й осмислені, Брайоні повернулася до опису сцени на острові посеред озера. На першому етапі інспектор поводився сторожко і не збивав дівчинку навідними питаннями, й у рамках цієї чуйної розмови вона змогла надати своїм словам належної форми й визначити основні факти: так, було досить світла, щоб вона впізнала знайоме обличчя, а коли він відскочив од Лоли й запетляв по галявині, так само можна було впізнати його за рухами і зростом.

— То ти його бачила.

— Я знаю, що це був він.

— Ану ж-бо, забудьмо, що ти знаєш. Ти кажеш, що бачила його.

— Так, я бачила.

— Так, як ти бачиш мене.

— Так.

— Ти бачила його на власні очі.

— Так. Я його бачила. Я його бачила.

Отже, її перший офіційний допит завершився. Доки вона сиділа у вітальні, почуваючись утомленою, але не бажаючи лягти спати, далі допитували її матір, потім Леона і Пола Маршалла. Старого Гардмена і його сина Денні теж привели на слідство. Брайоні чула, як Бетті сказала, що Денні був увесь вечір удома зі своїм батьком, який міг за нього поручитися. Повернулося кілька констеблів з пошуків близнят; полісменам показали, де кухня. У зім'ятому спогаді про той змазаний світанок Брайоні збагнула, що Сесилія відмовилася виходити зі своєї кімнати, відмовилася йти на допит. У наступні дні, коли вона не мала вибору і змушена була таки розповісти про те, що сталося в бібліотеці, її свідчення ще більше шокували, аніж слова Брайоні, однак усі погодилися: вона лише підтвердила вже зацементовану спільну думку, що містер Тернер — небезпечна особа. Раз у раз повторюване твердження Сесилії, що радше винен Денні Гардмен, зустріли гробовим мовчанням. Це була зрозуміла, проте слабка й непереконлива манера юної жінки — прагнення покрити свого друга, звинувачуючи безневинного цнотливого хлопчика.

Десь по п'ятій, коли заговорили, що сніданок уже готовий — принаймні для констеблів, бо іншим шматок у горло не ліз,— будинком прокотилася звістка, що парком наближається постать, схожа на Роббі. Може, хтось спостерігав з вікна нагорі. Брайоні не знала, чому всі вирішили неодмінно вийти надвір і чекати на нього там. Раптом усі вони: члени родини, Пол Маршалл, Бетті та її помічники, поліція — вийшли та з'юрмилися біля парадного входу. Тільки Лола, одурманена наркотичним снодійним, і розлючена Сесилія лишилися в будинку. Можливо, місіс Талліс не бажала, щоб присутність цього нелюда спаплюжила її дім. Інспектор, мабуть, боявся опору, який легше подолати просто неба, де більше місця, щоб заарештувати винного. Всі світанкові чари вже розсіялися, а натомість починався сірий ранок, огорнутий літнім серпанком, який так скоро спалить гаряче проміння.

Спочатку нічого не було видно, хоча Брайоні гадала, що чує, як човгає взуття по доріжці. Тоді стало чутно всім, і далі долинув гомін кількох людей, які несли щось тяжке, а потім очам постала неясна сірувата пляма на білому тлі, майже за сто ярдів. Поки пляма набувала обрисів, юрма знову замовчала. Ніхто не міг точно сказати, що саме бачить. Звісно, це була ілюзія, гра туману і світла. Ніхто у цьому столітті телефонів і транспорту не може повірити, що в перенаселеному графстві Суррей ще є велетні заввишки сім-вісім футів. Але ось воно, надлюдських розмірів, рухається до них. Це неможливо було заперечити, і воно наближалося. Бетті, що, як усі знали, була католичкою, перехрестилася, а невеличка юрба відступила поближче до входу. Тільки старший інспектор зробив кілька кроків уперед — і тої ж миті все стало ясно. От і підказка: була ще друга особа, поруч з більшою постаттю чеберяла малесенька людина. Все стало зрозуміло: це Роббі, на плечах у нього сидить один з близнюків, а другий тримається за руку, дрібцюючи трохи позаду. Коли групка була футів за тридцять, Роббі спинився та, здається, хотів щось сказати, доки підходили інспектор та інші полісмени. Хлопчик на плечах, мабуть, спав. Другий притулився головою до Роббі, а його руку поклав собі на груди для захисту або тепла.

Миттєве, безпосереднє почуття, яке виникло у Брайоні, було полегшенням: хлопчики в безпеці. Але дивлячись на те, як мирно чекає Роббі, вона аж спалахнула від обурення. І він вірить, що приховає свій злочин цією вдаваною добротою, цим шоу, цією грою в доброго вівчаря? Це була, певна річ, цинічна спроба завоювати прощення за непростиме. Брайоні знову переконалася в своїй думці, що зло складне й оманливе. Раптом у неї на плечах міцно стиснулися материні руки й повели додому, під опіку Бетті. Емілі хотіла вборонити дочку від Роббі Тернера. Та і, зрештою, пора спати. Бетті міцно взяла Брайоні за руку й повела додому, а мати з братом пішли вперед — перейняти близнюків. Востаннє, озираючись через плече, Брайоні помітила, що Роббі підняв руки вгору, начебто здаючись. Він просто зняв хлопчика з себе й обережно поставив на землю.

За годину Брайоні вже лежала в ліжку під балдахіном, убрана в чисту білу бавовняну сорочку, підготовану для неї Бетті. Штори були запнуті, але різке денне світло пробивалося, і попри перевтому, дівчинка не могла заснути. Навколо ліжка кружляли голоси та образи — тривожні та схвильовані, вони оточили постіль, штовхаючись і сплітаючись, опираючись спробам навести серед них бодай якийсь лад. Невже вони всі ви летіли з одного дня, з кількох безсонних годин — від невинно репетиції п'єси до появи велета з туману? Все, що відбувалося між цим, було надто гучним і плинним, незрозумілим, але Брайоні знала, що таки осягнула це, і тріумфувала. Вона подалі віджбурнула ногами простирадло й, перевернувши подушку прохолодним боком, притиснулася до неї щокою. У неї паморочилося в голові, вона не могла чітко визначити свій успіх; якщо він полягає в набутті зрілості, то навряд чи Брайоні могла це відчувати зараз — коли через недосипання була така безпорадна, як дитина, аж здавалося, що ось-ось — і вона заплаче. Якщо вона виявилася такою сміливицею, щоб викрити затятого злочинця, то зараз почувалась ошуканою: несправедливо було з його боку з'являтися з близнюками. Хто тепер їй повірить, коли Роббі постав у ролі доброго рятівника дітей? Уся її копітка праця, уся її мужність і холоднокровність, виявлені, коли Брайоні вела Лолу додому,— усе пропало. Всі відцуралися її: мати, поліція, рідний брат — і тепер вовтузяться з Роббі Тернером у своєму вузькому колі дорослих. Вона хотіла бути біля матері, притулитися до неї, обійняти за шию, пригорнути прекрасне й любе обличчя, але тепер мама не прийде, ніхто не прийде до Брайоні, ніхто зараз до неї не озветься. Вона зарилась обличчям у подушку й дозволила пролитися потокам сліз, відчуваючи ще більшу втрату, бо ніхто не бачить її горя.

Вона лежала в сутеняві, плекаючи солодкий нескінченний смуток, уже години з півтори, як раптом почула, що поліційна машина, припаркована під вікном, заводиться. Авто покотилося по гравію, потім зупинилося. Долинули голоси й хрускіт: доріжкою йшло кілька пар ніг. Брайоні підвелася й розсунула штори. Досі висів туман, але вже яскравіли просвіти, наче сяйво лилося зсередини, і Брайоні заплющила очі, доки не звикла до відблисків. Усі четверо дверцят поліційного «гамбера» були розчахнуті, біля авта чекало троє констеблів. Унизу під вікном лунали голоси невидимої юрби біля вхідних дверей. Потім знову почулися кроки, і вийшло двоє інспекторів, а між ними — Роббі. В кайданках! Брайоні побачила, як він тримає закуті руки перед собою, і їй здалося, що з-під манжет вилискує сталь. Ця ганьба вжахнула її. Побачене було ще одним доказом його провини і початком кари, яка впаде на його голову. Як це було схоже на вічне прокляття.

Вони підійшли до машини і спинилися. Роббі напівозирнувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв, на кілька дюймів вищий, ніж інспектор, з високо піднятою головою. Можливо, він пишався скоєним. Один з констеблів перемістився до водійського крісла. Молодший інспектор пішов до задніх дверцят на протилежному боці, а його начальник повів Роббі на заднє сидіння. Просто під вікном Брайоні почувся шум, а далі — різкий оклик Еммі Талліс, і раптом до машини підбігла чиясь постать — так швидко, наскільки це можливо у вузькій сукні. Це була Сесилія, яка, наблизившись, уповільнила крок. Роббі обернувся до неї і подався назустріч — і, як не дивно, інспектор відступив на крок. Було видно кайданки, але Роббі не соромився навіть того, що вони на ньому, дивлячись на Сесилію і серйозно слухаючи її слова. Незворушний полісмен дивився на них. Якщо Сесилія кидала Роббі в обличчя гіркі звинувачення, на які той заслуговував, на лиці злочинця не здригнувся жодний м'яз. Хоча Сесилія відвернулася, Брайоні здалося, що та промовляє без душі. Її звинувачення справляли більше враження, бо звучали ледь чутно. Обоє наблизилися, і тепер заговорив Роббі — коротко щось промовив, припіднявши скуті руки, а потім опустивши. Сестра торкнулася його рук, смикнула за лацкан, а потім м'яко стиснула долоні Роббі та струсонула. Це здавалося добрим жестом, і Брайоні розчулило сестрине прощення — якщо це було саме воно. Прощення. Раніше це слово ніколи не мало жодного значення, хоча Брайоні чула його тисячу разів у школі та при нагоді в церкві. А сестра весь цей час усе розуміла. Багато чого, звичайно, Брайоні не знала про Сесилію. Але дізнається, бо ця трагедія зблизить їх.

Людяний інспектор з гранітним обличчям, мабуть, подумав, що і так був достатньо поблажливим, бо ступив уперед — відвести руку Сесилії, і став. Роббі щось швидко сказав їй через плече поліціянта і розвернувся до машини. Інспектор дбайливо притримав долонею голову Роббі, щоб той не стукнувся, залізаючи на заднє сидіння. Обабіч заарештованого сіли двоє полісменів, затиснувши наче лещатами. Дверцята зачинилися, і коли автомобіль поїхав, лишився один констебль, який віддав честь, торкнувшись шолома. Сесилія лишилася там, де стояла — на дорозі,— непорушно спостерігаючи, як зникає машина, але плечі її тремтіли — певно, від плачу, і Брайоні відчула, що ніколи ще так не любила свою сестру, як зараз.

Тут би й мав завершитися цей нескінченний день, який огорнув літню ніч, і кінцем мав бути «гамбер», який зникав за поворотом. Але наостанок не вистачало ще й конфлікту. Машина проїхала не більш ніж двадцять ярдів, як раптом загальмувала. Спочатку Брайоні не помітила постаті, яка рухалася посеред дороги, навіть не думаючи відійти осторонь. Це була невисока на зріст жінка, яка пересувалася перевальцем, убрана у квітчасту сукню фабричної матерії, і стискала щось на взір ковіньки — але зблизька це виявилося чоловічою парасолькою з маківкою у формі гусячої голови. Машина зупинилась і загуділа, коли жінка стала впритул до радіатора. Це була мати Роббі, Ґрейс Тернер. Замахнувшись парасолькою, вона щось кричала. З переднього сидіння вийшов полісмен і заговорив до неї, а потім узяв жінку за лікоть. Інший констебль, який віддавав честь автомобілю, уже поспішав на підмогу. Місіс Тернер випручалася, звільнивши руку, знову підняла парасольку — цього разу обіруч — і щосили тріснула гусячою головою по блискучому капоту «гамбера»: звук пролунав, як постріл. Коли констеблі наполовину штовхали, наполовину тягнули її на узбіччя, вона кричала одне слово так гучно, що Брайоні було чутно аж зі спальні.

— Брехуни! Брехуни! Брехуни! — волала місіс Тернер.

З розчиненими передніми дверцятами автомобіль повільно поїхав, оминаючи її, і зупинився, щоб впустити полісмена. Його колега ледь тримав Ґрейс. Вона знову замахнулася парасолькою, але удар відскочив від капоту. Полісмен вихопив у Ґрейс парасоль і кинув через плече на траву.

— Брехуни! Брехуни! — досі кричала Ґрейс Тернер і зробила кілька безнадійних кроків до автомобіля, що зникав на дорозі, а потім безсило стала, опустивши руки, споглядаючи, як машина переїхала перший міст, перетнула острів, а потім другий міст і, нарешті, розчинилася в білині.

Частина друга

* * *

Відбулося вже стільки жахіть, але сталася несподіванка, яка вразила його, і це враження довго не хотіло його полишати. Коли вони дійшли до перехрестя, здолавши три милі вузькою доріжкою, він побачив стежку, яку звертала праворуч, спускалася й відтак звивалася до гайка на невисокому пагорку на північному заході. Вони зупинилися, щоб він міг звіритися з картою. Але там, де він думав, карти не виявилося. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Він що — випустив її чи десь забув, поклавши на привалі? Скинувши шинель, він поліз за пазуху, коли раптом його осінило. Карта була затиснута в лівій руці увесь цей час, уже понад годину. Він скосив оком на двох супутників, але ті, відвернувшись, стояли окремо, мовчки палячи цигарки. Карта досі була затиснута у нього в руці. Він витягнув її з закляклих пальців капітана, який був родом з Західного Кенту: убитий лежав у канаві за... за... де саме? Такі карти — рідкість. Ще він забрав у вбитого капітана револьвер. Він не намагався видати себе за офіцера. Просто свою гвинтівку він загубив і прагнув лише вижити.

Стежка, яка його зацікавила, спускалася вниз, до розбомбленого будинку, доволі нового — мабуть, цей відбудований котедж належав залізничнику. У багнюці навколо поритої коліями стежки виднілися сліди тварин. Мабуть, кози. Довкола була розкидана подерта смугаста тканина з обвугленими краями — клапті штор або одягу,— а на кущі висіла відірвана розбита віконниця, і скрізь чувся запах мокрої сажі. Це їхня дорога, їхній маршрут. Він згорнув карту й, обтрусивши шинель і накинувши її собі на плечі, дещо побачив. Інші, відчувши його рух, озирнулись і простежили за поглядом. Це була нога на дереві. Високий дорослий платан, убраний у лист. За двадцять футів угорі виднілася нога, за-тиснута в розщепленому стовбурі, відтята трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно жодних слідів крові чи роздертої плоті. Це була ідеальна нога: бліда, гладка, досить маленька — певно, дитяча. Вона стирчала в розгалуженні, немов виставлена напоказ заради їхнього блага чи сповіщення: ось вам нога.

Двоє капралів, не стримавши бридливого пирхання, нахилилися підібрати свої речі. Вони відмовлялися замислитися над побаченим. За останні дні вони вже набачилися донесхочу.

Нетл, водій вантажівки, вийняв ще одну цигарку та спитав:

— Ну то куди, бос?

Його називали так, щоб обійти важке питання чину. Він поспіхом, майже бігом рушив по дорозі. Хотів вирватися вперед, подалі від цього видовища, щоб виблювати або випорожнитися — ще сам не знав. За сараєм, на купі розбитого шиферу, його тіло обрало перше. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Він одпив з фляги й обійшов сарай. Міг скористатися лише цим моментом, щоб оглянути свою рану. Вона була праворуч, трохи нижче грудей, завбільшки з монету в півкрони. Вигляд мала не такий жахливий, як коли він учора змивав засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, однак набряку не було. Але всередині було ще щось. Він відчував, що там щось застрягло і хитається. Певно, осколок шрапнелі.

Доки капрали наздогнали його, він поправив сорочку й удав, що вивчає карту. В цьому товаристві лише карта давала нагоду для приватного життя.

— До чого такий поспіх?

— Та пампушка якась в око запала.

— Це через оту карту. Знову ці його кляті сумніви.

— Які ще сумніви, джентльмени. Це наша стежка.

Він вийняв цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати тремтіння в руках, Роббі Тернер попрямував далі, а інші за ним, як уже два дні поспіль. Чи три? Він був у нижчому чині, аніж вони, проте ці люди пішли за ним і слухалися його, а щоб не втратити власної гідності, підпускали шпильки. Коли вони блукали манівцями або ішли навпростець через поля і він занадто довго мовчав, Мейс неодмінно питав: «Що, бос, знову дівка-пампушка цвяхом у голові засіла?» А Нетл повторював: «Таж засіла, хай йомучорт, таж засіла, холера ясна». Вони були містянами, які не любили сільської місцевості й губилися там. Стрілка компаса нічого їм не говорила. Курс базової підготовки, де цього навчали, їх оминув. Вони вирішили, що Роббі їм потрібен, щоб допомогти дістатися берега. Але вони його не розуміли. Він, не маючи жодної нашивки, поводився як офіцер. Першої ночі, коли вони ховались у велосипедному сараї, капрал Нетл запитав: «А чо'о оце ти, рядовий солдат, говориш як велике цабе?»

Він не опустився до пояснень. У нього була мета — вижити, у нього була одна хороша причина, щоб вижити, і його не обходило, ітимуть вони за ним чи ні. В обох були гвинтівки. Принаймні це було вже щось, ще й Мейс — здоровань з могутніми плечима, з ручищами, які запросто могли б охопити півтори октави на піаніно у пабі, де, за його словами, він грав. Тернер не звертав уваги на кпини. Він хотів єдиного — щоб усі йшли стежкою і щоб це допомогло йому забути про ту ногу. Стежка перейшла у путівець, який тягнувся між двома кам'яними мурами і спускалась у видолинок, якого не було видно з дороги. Унизу біг брунатний потік, який вони перебрели кам'янистим дном, порослим, наче килимом, водоростями, схожими на карликову водяну петрушку.

Путівець повернув на захід, піднімаючись із видолинку між стародавніми руїнами. Небо попереду потроху почало розвиднятися й зажевріло як надія. Простір, окрім просвітів, був сірий. Коли гурт через каштановий гайок наблизився до вершини, сонце прорвало хмарну пелену і сліпучо осяяло композицію — трьох солдатів, які видерлися на пагорб. Як чудово це було, як прекрасно було б зберегти цей спогад: прогулянка в сільській місцевості Франції, у присмерковому промінні. Це завжди обнадійливе звершення.

Вийшовши з гаю, вони почули наліт бомбардувальників, і повернулися під дерева — перекурити і вичекати. Звідти літаків їм не було видно, але краєвид відкривався чарівний. Перед ними простиралися не пагорби: це радше були брижі на пейзажі, слабкі відгомони вищих гір десь у далині. Кожний наступний гірський хребет був біліший, ніж попередній. Роббі побачив, як сірість і синява розчиняються в сонячній імлі, нагадуючи таріль зі східним орнаментом.

За півгодини вони знову здійснили довгий перехід, минаючи схил і заглиблюючись у гори далі на північ, і потрапили до іншої долини, де біг інший потік. Цього разу струмок був більш повноводий, і вони подолали його, перетнувши кам'яний міст, усипаний коров'ячим гноєм. Капрали, які не так утомилися, вирішили повеселитися, побавитися, удаючи заколот. Один з них кинув йому в спину засохлу грудку гною. Тернер не озирнувся. Тканина, подумалося йому, можливо, від дитячої піжами. Хлоп'ячої. Бомбардують часто вдосвіта, ще не розвидниться. Він намагався відігнати цю думку, але вона виринала. Французьке хлоп'я спало в своєму ліжку. Тернер намагався прокласти якнайбільшу відстань між собою і тим розбомбленим котеджем. Але його розум переслідували не тільки німецька армія та її повітряні озброєні сили. Якби світив місяць, він залюбки йшов би тут усю ніч. Капралам це не сподобається. Може, пора їх позбутися.

Унизу під мостом, де протікав струмок, ріс ряд тополь, чиї тремкі верхівки мерехтливо сяяли в останньому промінні. Солдати повернули в інший бік, і невдовзі перед ними виникла інша стежка, що вела геть від потоку. Вони продиралися крізь кущі з товстим лискучим листям. Були там і низькорослі дуби, на яких ледь зав'язалося листя. Від рослин під ногами солодко пахло сирістю, і Тернеру спало на думку, що це місце якесь неправильне, бо так відрізняється од усього, раніше баченого ними.

Попереду наростав гул машин. Він дедалі гучнішав, лютішав, ніби там з неймовірною швидкістю оберталися маховики або електричні турбіни. Неначе заходиш до величезної зали, повну звуку.

— Бджоли! — крикнув Тернер. Довелось озирнутися й крикнути ще раз, доки інші його почули. Повітря вже потемніло. Він досить добре знав, що буде далі. Якщо одна з бджіл заплутається у волоссі та вжалить, то, конаючи, вона розішле іншим хімічне повідомлення, і весь рій кинеться жалити вас, щоб умерти на місці. Загальна військова повинність! Після всіх пережитих небезпек це було навіть трохи образливо. Вони зняли бушлати, накрилися з головою та стрімко побігли через бджолиний рій. Добігли смердючої канави, де текла рідка глина, і перетнули по хиткій дошці, покладеній навскіс. Вийшли за клуню, де несподівано відкрилася мирна картина. Це була ферма. Щойно вони там опинилися, як загавкали пси, і до приходьків вибігла літня жінка, ляскаючи руками, наче то кури, яких можна таким чином відлякати. Капрали цілком залежали від французької мови Тернера. Він вийшов уперед і чекав, доки жінка наблизиться. Подейкували, ніби мирне населення продає пляшки води по десять франків штука, але сам Тернер ніколи такого не бачив. Французи, які йому траплялися, були щедрі або ж поглинуті власними стражданнями. Ця жінка була сухенька й енергійна. Обличчя в неї було грубе, як місячний лик, а погляд дикий. Голос звучав різко.

— Cest impossible, M'sieur. Vous ne pouvez pas rester ici^[30].

— Ми станемо тут, у коморі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і чогось, що ви можете дати.

— Impossible^[31]!

— Ми воювали за Францію,— м'яко промовив він до неї.

— Вам не можна тут залишатися.

— Ми підемо вдосвіта. Німці ще не...

— Це не німці, мсьє. Мої сини. Вони тварюки. І вони скоро повернуться.

Тернер попри жінку підійшов до помпи, яка була в кутку двору, поряд з кухнею. Нетл і Мейс попрямували за ним. Доки він пив, за ним з порога спостерігало дівча років десятьох, тримаючи за руку маленького братика, ще немовля. Коли він скінчив і наповнив флягу, то всміхнувся обом, а вони втекли. Капрали стояли під помпою разом, п'ючи одночасно. Раптом за спиною Тернера з'явилася жінка, схопила його за лікоть. Не встигла вона знову заговорила, він сказав:

— Будь ласка, принесіть нам те, що я просив, або ми самі підемо й самі себе обслужимо.

— Мої сини звірюки. Вони мене вб'ють.

Він хотів був сказати: «Катюзі по заслузі»,— але натомість відійшов та крикнув через плече:

— Я поговорю з ними.

— А потім, мсьє, вони вб'ють вас. Роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс, як і капрал Нетл, служив кухарем у лавах RASC^[32]. А перед тим він працював на складі меблевого мазанину на Тоттнем-Корт-роуд. Він казав, що має трохи лою в голові й тямить у комфорті, тож почав облаштовувати в сараї нічліг. Тернер задовольнився б і соломою на землі. Але Мейс знайшов оберемок лантухів і разом з Нетлом напхав їх як матраци. Легко підіймаючи солом'яні в'язанки, він зробив підголівники. Відірвані двері він притулив до цегляних стовпчиків, зробивши стіл. З кишені Мейс вийняв недогарок свічки.

— Скрізь треба зручностей,— товкмачив він собі під ніс. Це вперше вони обмінювалися фразами, далекими від сексуальних натяків. Троє чоловіків лежали у своїх постелях, палили і вичікували. Тепер, утамувавши спрагу, вони цілком поринули в роздуми про їжу, і, чуючи в темряві, як у них бурчить у животі, пересміювалися. Тернер переповів свою розмову з жінкою та що вона сказала про своїх синів.

— Певно, вони — п'ята колона,— сказав Нетл. Поряд зі своїм товаришем він здавався зовсім коротуном, але, як у маленьких на зріст, риси обличчя у нього були гострі, а дружній погляд нагадував блищання очиць у гризуна — це враження підсилювалося, коли він прикушував нижню губу.

— А може, французькі нацисти. Німецькі посіпаки. От як наш Мослі^[33],— промовив Мейс.

Вони довго мовчали; потім Мейс додав:

— Або, може, вони, мужлаї, усі отут схибнуті, бо женяться з кревняками.

— Хай там як,— сказав Тернер,— думаю, вам слід перевірити зброю та тримати її під рукою.

Вони послухалися. Мейс запалив свічку, і вони взялися до звичайної справи. Тернер перевірив свій пістолет і поклав його поближче, щоб можна було схопити. Скінчивши, капрали притулили свої «лі-енфілди»^[34] до хитких дерев'яних ґрат і знову лягли у постелі. За якийсь час прийшла дівчинка, тримаючи кошика. Вона поставила його в дверях сараю і втекла. Нетл підсунув кошик, витягнув звідти їжу й розклав на імпровізованому столі. Окрайчик чорного хліба, маленька скибочка м'якого сиру, цибулина та пляшка вина. Хліб було важко різати, від нього тхнуло цвіллю. Сир був добрий, але за лічені хвилини від нього нічого не лишилося. Пляшку передавали по колу, і невдовзі вона спорожніла. Далі вони жували зацвілу хлібину й доїдали цибулину.

— Я не дав би цього навіть своєму клятому псу,— зронив Нетл.

— Піду,— запропонував Тернер,— принесу чогось кращого.

— Ми теж підемо.

Але якийсь час вони всі лежали мовчки. Ніхто не наважувався опинитися перед тією старою і лізти на рожен.

Потім вони озирнулися на кроки і побачили в дверях двох чоловіків. У кожного в руках щось було —здається, палиця або дробовик. Сутінки не давали визначити напевно. Облич братів-французів не було видно.

Голос звучав миролюбно.

— Bonsoir, Messieurs.

— Bonsoir.

Піднявшись зі свого солом'яного ложа, Тернер узяв револьвер. Капрали взялися за гвинтівки.

— Полегше,— прошепотів він.

— Anglais? Beiges?^[35]

— Anglais.

— У нас є дещо для вас.

— Що саме?

— Що він говорить? — спитав один з капралів.

— Він каже, у них є дещо для нас.

— Чорт забирай.

Чоловіки наблизилися на пару кроків ближче та звели те, що тримали в руках. Рушниці, звісно. Тернер спустив запобіжник. Він чув, як Мейс і Нетл зробили те ж саме.

— Полегше,— пробурмотів він.

— Геть ваші рушниці, мсьє.

— Геть ваші.

— Хвилинку.

Постать, яка говорила, полізла до кишені. Вийнявши звідти ліхтарик, чоловік освітив ним не солдатів, а свого брата — те, що той тримав у руках. Французький багет. А в другій руці — полотняний мішок. Потім француз показав, що сам тримає два багети.

— Й у нас є оливки, сир, паштет, томати і шинка. І, авжеж, вино. Vive l'Angleterre^[36].

— Е-е-е... Vive la France.

Усі вони сіли за стіл, споруджений Мейсом: французи, яких звали Анрі й Жан-Марі Бонне, чемно висловили захват з приводу цих «меблів», як і з приводу матраців. Це були невисокі, кремезні чолов'яги років за п'ятдесят. Анрі носив окуляри, що, за словами Нетла, було дивно як на фермера. Тернер цього перекладати не став. До вина вони захопили склянки. Усі п'ятеро підняли їх, виголосивши тости за французьку та британську армії і за поразку Німеччини. Брати споглядали, як солдати їдять. Через Тернера, який був за тлумача, Мейс пояснив, що ніколи на своєму віці не куштував такої смачнючої штуки, як паштет з гусячої печінки, ба навіть не чував про неї, і тепер ніколи нічого іншого не їстиме. Французи всміхалися, але поводилися дуже стримано і, здавалося, були не в гуморі напиватися. Вони сказали, що приїхали з невеличкого села під Аррасом на вантажівці з відкритим бортом, щоб знайти свою молоду кузину з дітьми. За це місто було багато боїв, але брати гадки не мали, хто наступав, хто оборонявся або хто переміг. Вони їхали манівцями, щоб уникнути зіткнень з ордою біженців. Вони бачили, як горять ферми, а потім натрапили на дюжину вбитих англійських солдатів, покинутих на дорозі. Довелося вилізти й відтягнути трупи вбік, щоб не їхати по тілах. Кілька трупів були мало не навпіл розтяті. Мабуть, була велика кулеметна атака, чи навіть повітряна, чи стріляли з засідки. Сівши назад до вантажівки, Анрі виблював просто в кабіні, й Жан-Марі, який був за кермом, від несподіванки запанікував і з'їхав у кювет. Вони повернулися до села, позичили там двох коней і витягнули свій «рено». На це вони витратили дві години. Далі на шляху брати бачили згорілі танки та бронемашини: німецькі, англійські, французькі. Але жодного солдата. Певно, битва перемістилася.

Коли вони дісталися села, уже давно звечоріло. Хата була вщент зруйнована та спустошена. Хата кузини стояла розгромлена, скрізь у стінах зяяли пробоїни, але дах ще не зірвало. Брати перевірили всі кімнати й полегшено переконалися, що нікого там нема. Кузина забрала дітей і приєдналася до інших блукальців на шляхах. Боячись повертатися поночі, брати заїхали до лісу та спробували поспати в кабіні. Усю ніч вони чули, як артилерія бомбить Аррас. Здавалося неможливим, щоб хтось чи щось там вижило. Вони повернулись іншим маршрутом, зробивши великий гак, щоб не їхати по вбитих солдатах. А зараз, пояснював Анрі, вони з братом дуже втомилися. Заплющуючи очі, вони досі бачать ці понівечені трупи.

Жан-Марі знову наповнив келихи. Через те, що Тернеру повсякчас доводилося перекладати, бесіда тривала майже годину. Всю їжу підчистили. Тернер подумав, чи не розповісти їм про те жахіття, яке його переслідує. Але він не хотів, щоб цей жах повернувся, не хотів оживляти картину, притлумлену завдяки вину та спілкуванню. Натомість він розповів, як відстав од свого загону, коли той відступав під бомбардування «Штуки»^[37]. Він не згадав про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали про це дізналися. Натомість пояснив, що вони йдуть через сільську місцевість у Дюнкерк, щоб уникнути повітряних нальотів на головних дорогах.

— Отже,— мовив Жан-Марі,— правду кажуть. Ви йдете.

— Ми повернемося.

Він промовив це, сам не вірячи власним словам.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він почав верзти щось про жінок, яких називав «жабками-пампушками» — які вони всі доступні, які апетитні. Усе це було фантазуванням. Брати дивилися на Тернера.

— Він каже, що французькі жінки — найчарівніші на світі.

Французи врочисто кивнули й підняли свої келихи.

Помовчали. Вечірка майже добігла кінця. Слухали нічні звуки, до яких уже звикли: гуркіт артилерії, несамовиті постріли десь удалині, грім далекого вибуху — певно, сапери підірвали міст, відступаючи.

— Спитай їх про їхню мамцю,— підказав капрал Мейс.— Прояснімо це раз і назавше.

— Нас було троє братів,— пояснив Анрі.— Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у п'ятнадцятому. Пряме влучення снаряда. Не було чого ховати, окрім його шолома. Нам двом пощастило. Війну пройшли без жодної подряпинки. Відтоді вона назавжди зненавиділа солдатів. А зараз їй вісімдесят три, вона вже в маразмі. Французи, англійці, німці, бельгійці — для неї різниці нема. І ви для неї так само. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вийде на них з вилами — і її застрелять.

Утомлені брати звелися на ноги. Солдати зробили те ж саме.

— Ми хотіли запросити вас до кухні,— мовив Жан-Марі,— посидіти там за столом. Але тоді довелося б замкнути маму в кімнаті.

— Але це була незабутня вечірка,— відповів Тернер.

Нетл щось прошепотів на вухо Мейсу, і той кивнув. Нетл вийняв із сумки дві пачки цигарок. Звісно, це було правильним вчинком. Французи намагалися відмовитися, але Нетл обійшов «стіл» і сунув кожному подарунки до рук. Він попросив Тернера перекласти.

— Бачили б ви, що коїлося, коли дали наказ розгромити крамниці. Двадцять тисяч цигарок. Ми набрали все, що до душі.

Ціла армія бігла до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб проганяти голод.

Французи чемно подякували, похвалили Тернерове володіння французькою, потім нахилилися над столом, щоб зібрати до полотняного мішка порожні пляшки та склянки. Ніхто не удавав, що вони знову зустрінуться.

— Ми підемо, щойно розвидниться,— повідомив Тернер.— Тому попрощаймося.

Вони потиснули один одному руки.

— Саме так було двадцять п'ять років тому,— сказав Анрі Бонне.— Усі ці мерці. Тепер знов у Франції німці. А за два дні вони будуть тут, розграбують усе, що ми маємо. Хто б повірив?

Уперше Тернер уповні відчув ганьбу відступу. Йому було соромно. Він повторив свої слова, але з меншою впевненістю:

— Ми повернемося й викинемо їх, обіцяю.

Брати кивнули та з прощальною усмішкою покинули тьмяне коло від вогника свічки та пройшли в темряві до відчинених дверей сараю, а склянки та пляшки подзенькували при кожному кроці.

* * *

Тривалий час він лежав на спині, палячи, вдивляючись у пітьму дірчастої крівлі. Капралове хропіння то наростало, то стишувалося. Тернер зморився, але не спав. Рана неприємно пульсувала, кожний заштрик вражав точно і влучно. Усередині було гостре вістря, і хотілося торкнутися його кінчиком пальця. Виснаження зробило Роббі вразливим до тих думок, які він волів би відкинути. Він думав про французького хлопчика, який спав собі в ліжку, і про черствість, з якою люди здатні скинути снаряди й понівечити краєвид. Думав про байдужість, із якою бомбардували сонний котедж залізничника, не зважаючи на його мешканців. Це як виробничий процес. Тернер бачив у дії загони власної армії, тісно згуртовані групи, які цілодобово працюють, пишаючись тою швидкістю, з якою здатні вишикуватися в лави, пишаючись своєю дисципліною, вправами, вишколом, роботою в команді. Їм і не треба бачити кінцевого результату — зниклого хлопчика. Зниклого. Коли Тернер оформив свої думки у це слово, його зморив сон, але лише на кілька секунд. Потім він прокинувся та, лежачи на матраці горічерева, втупився в пітьму комірчини. Він почувався так, немов знову повернувся туди. Відчував запах бетонної підлоги, і сечі у відрі, і блискучо-липкої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків, які лежать рядком. Три з половиною роки таких безсонних ночей з думками про якогось іншого зниклого юнака, про якесь інше зникле життя — чуже життя, що було його власним, і очікування на світанок, і на вихлюпування параші — на ще один змарнований день. Він не знав, як вижив у всьому цьому щоденному безглузді. Безглузді та клаустрофобії. Рука стискає горло... Тут, ховаючись у сараї, коли військо безладно тікає, він досі уявляв одірвану дитячу ногу на дереві — те, що зараз прості люди зазвичай ігнорують, коли в усій країні, та й по всьому світу настав присмерк цивілізації,— але це все ж таки було краще, аніж лежати там, на вузькій койці, під тьмяним електричним світлом, ні на що не очікуючи. А тут були лісисті долини, струмки, осяяні сонцем тополі — усе, чого не можна відняти, якщо тільки не вб'ють. І була надія. Я на тебе чекатиму. Повертайся. Був шанс — хай тільки один шанс — повернутися. У Роббі в кишені був її лист з новою адресою. Саме тому він повинен вижити, застосовуючи всю свою хитрість і кмітливість, щоб триматися подалі від головних доріг, де кружляли й пікірували бомбардувальники, чигаючи, наче стерв'ятники.

Пізніше він виборсався з-під шинелі, натягнув чоботи й навпомацки виліз із сараю надвір — відлити. Від утоми в нього паморочилося в голові, але сон не йшов. Не звертаючи уваги на гарчання собаки на сільському обійсті, він рушив зарослою стежкою, спостерігаючи, як на обрії займається заграва. Це німецькі бронечастини йшли на штурм. Він торкнувся верхньої кишені, де лежав надісланий нею лист з віршем. «У жахітті ночі всі / Гавкотять Європи пси»^[38]. Інша частина її листа лежала у застебнутій внутрішній кишені шинелі. Ставши на колесо покинутого причепа, Роббі зміг роздивитися інші частини неба. Спалахи від стрілянини були скрізь, окрім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який стискався дедалі вужче й невдовзі, либонь, буде взагалі перекритий. Для відсталих не лишалося жодного порятунку. У кращому разі знову чекає в'язниця. Табір. Цього разу він не витримає. Якщо Франція впаде, кінця війні не буде видно. Більше ніяких листів од неї, ніякого шляху назад. Ніякого торгу, щоб здобути дострокове звільнення в обмін на вступ до піхоти. Горло йому знову наче стиснула рука. Перспектива тисяч ночей в ув'язненні, безсонного згадування минулого, очікування на нове життя, якщо таке йому судилося. Може, є сенс тікати просто зараз, доки не стало запізно, і йти всю ніч навпомацки, доки не дістанеться Ла-Маншу. Вшитися, покинувши капралів напризволяще. Повертаючись схилом, він обмірковував цю ідею. Він ледь розрізняв землю під ногами. У темряві не було жодного просвіту — легко зламати ногу. А мабуть, капрали не безнадійні йолопи — і Мейс зі своїми солом'яними матрацами, і Нетл зі своїм дарунком для братів.

Ідучи в напрямку хропіння, він дійшов назад до своєї постелі. Але все одно сон не йшов; свідомість провалювалася в спогади, роїлися нескінченні думки, яких він не міг позбутися. Вони переслідували його, ці старі теми. Ось знову — його єдина зустріч з нею. За шість днів після виходу з тюрми, за день до того, як він мав зголоситися до пункту біля Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонса на Стренді в 1939 році, вони не бачилися близько трьох з половиною років. Він прийшов раніше й зайняв крісло у кутку, щоб було видно двері. Свобода досі була новинкою для нього. Біганина і тупіт, барвисті пальта, джемпери, спідниці, дзвінкі балачки покупців у Вест-Енді, товариські дівчата, які прислужували клієнтам, простір і цілковита відсутність загрози — він сидів і насолоджувався щедротами повсякдення. Цю красу лише він міг оцінити.

Під час ув'язнення єдина жінка, якій дозволялося його відвідувати, була мати. Щоб не викликати в нього збудження — як йому сказали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, саме заради неї стараючись не збожеволіти, він був закоханий і у її слова. Відповідаючи, він удавав, що його «я» лишилося тим самим — ця брехня зумовлювалася прагненням зберегти власну нормальність. З остраху перед психіатром, який також був і цензором, у листах не можна було й натякнути на чуттєвість, та й узагалі на будь-які емоції. В'язницю, незважаючи на вікторіанський холодок, можна було назвати сучасною, передовою. Діагноз йому поставили з клінічною точністю: патологічна сексуальна стурбованість, яка потребує допомоги, а також корекції. Його не можна стимулювати. Деякі його — і її — листи конфіскували, бо там були приховані сором'язливі освідчення в коханні. Вони писали одне одному про художню літературу, вдаючись до символів як до шифрів. У Кембриджі на вулиці вони мирно розходилися, минаючи одне одного. Жодної з цих книжок про щасливо або трагічно закохані пари вони ніколи не обговорювали! Тристан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (а ще Мальволіо), Троїл і Крессида, містер Найтлі й Емма, Венера і Адоніс. Тернер і Талліс. Одного разу, у розпачі, він згадав образ Прометея, прикутого до скелі, печінку якому щодня дзьобав стерв'ятник. Іноді вона бувала терплячою Гризельдою. Згадка про «затишок у бібліотеці» шифрувала сексуальний екстаз. Той день вони також згадували з любов'ю — усі події, навіть нудні. Він описував і свої будні в усіх дрібницях, але ніколи не згадував про їхнє безглуздя. Це й зрозуміло. Він ніколи не говорив їй і не писав, що боїться вмерти, не витримавши. Це теж було зрозуміло. Вона ніколи не писала, що кохає його, хоча зробила б це, якби таке могли пропустити в листах. Але він і так про це знав.

Вона сказала йому, що покинула свою родину. Вона ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою. Він уважно стежив за кожним її кроком, коли вона вдосконалювала свої навички медсестри. Коли вона писала: «Сьогодні я пішла в бібліотеку взяти ту книгу з анатомії, про яку казала. Я знайшла тихий куток і удала, що читаю»,— він знав, що їй душу гріють ті ж самі спогади, в які щоночі поринає він під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла до чайної — у крислатому очіпку сестри-жалібниці,— це так приємно вразило Тернера, що він стрімко скочив, перекинувши чашку з чаєм. Він почувався незручно у завеликому на нього костюмі, збереженому матір'ю. Піджак, здавалося, був готовий щомиті звалитися з плечей. Обоє сіли, подивились одне на одного, обмінялись усмішками й відвернулися. Довгі роки Роббі й Сесилія кохалися — листовно. Їхнє зашифроване листування сприяло близькості, але якою штучною здавалася ця близькість тепер, коли вони вдалися до балаканини, до безпорадного кодексу — обміну люб'язностями, чемними запитаннями й відповідями. Коли відстань між ними зникла, обоє збагнули, які далекі від самих себе, як випередили самих себе у листах. Занадто довго вони уявляли цю мить, занадто довго жадали її, щоб вона тепер відповідала всім вимогам. Роббі не належав цьому світові, йому бракувало певності, щоб мислити ширше. Я тебе кохаю, ти врятувала мені життя. Він запитав, де вона мешкає. Вона йому розповіла.

— А ти добре ладнаєш зі своєю хазяйкою?

Він не міг вигадати кращого питання, боячись, що западе ніякове мовчання як прелюдія до її чемних слів: мовляв, вона дуже рада знову його побачити, а тепер їй час на роботу. І їм лишилися б тільки ті декілька хвилин у бібліотеці роки тому. Чи не занадто крихкі враження? Сесилія легко могла б зісковзнути до сестринського амплуа. Вона не розчарована? Він схуд. Він зіщулився — і у прямому, і у переносному розумінні. В'язниця примусила його зневажати самого себе, в той час як Сесилія була така сама чарівна, як і тоді, особливо у формі медсестри. Проте вона страшенно нервувалася, нездатна переступити кола дурних чемностей. Натомість намагалася безтурботно розповідати про вдачу своєї хазяйки. Після кількох таких обмінів словами вона глянула на годинник, причеплений ліворуч у неї на грудях, і сказала, що обідня перерва закінчується. Вони провели разом півгодини.

Він проводив її до Вайтголлу, до автобусної зупинки. Дорогоцінні останні хвилини він витратив на те, що написав їй свою адресу — гнітючу вервечку абревіатур і цифр. Він пояснив, що не має права на відпустку, доки не скінчить курс навчання. Після цього йому дадуть два тижні. Вона роздивлялася його, дещо роздратовано похитуючи головою, а тоді нарешті він потиснув їй руку. Цей жест мав виразити все несказане, і вона відповіла йому потиском. Приїхав її автобус, але вона досі не відпускала руки Роббі. Вони стояли обличчями одне до одного. Він поцілував її, спочатку ледь-ледь, а коли вони притиснулись одне до одного, торкнувшись язиками, його безтілесна сутність відчула безмежну вдячність, бо він знав, що віднині пам'ятатиме ще одну річ, яку плекатиме подальші місяці. Тепер він знову малював собі цю картину, лежачи у французькому сараї. Обоє сильніше стиснули одне одного в обіймах і цілувалися, а люди відштовхували їх, поспішаючи на автобус. Він почув щось подібне до пронизливого крику на вухо. Вона плакала, сльози лилися йому на щоку, і від горя її вуста, притиснуті до його вуст, розтягувалися. Приїхав інший автобус. Вона відсторонилася, стиснула йому зап'ястя й пішла не озираючись. Він дивився на те, як вона знаходить собі місце, та запізно подумав, що мав сісти з нею, їхати всю дорогу та проводити до лікарні. Він позбавив себе кількох хвилин у її товаристві. Йому доведеться наново навчитися думати й діяти. Він побіг вулицею Вайтголл, сподіваючись наздогнати автобус на наступній зупинці. Але автобус рушив далеко вперед і невдовзі зник на Парламент-сквері.

Під час вишколу вони продовжували листуватися. Звільнені від цензури, вони досі були обережні й винаходили езопову мову. Дратуючись через те, що їхнє життя минає на сторінках, не забуваючи про складнощі, вони боялися прагнути більшого, ніж потиск рук і єдиний поцілунок на автобусній зупинці. Вони освідчувались одне одному, уживаючи «любий» і «найдорожча», знали, що у них буде майбутнє на двох, але утримувалися від інтимних натяків. Зараз їхнє завдання полягало в тому, щоб протриматися до тих двох тижнів. Через сокурсника у Ґіртоні вона знайшла котедж у Вілтширі, де вони могли би провести час разом, і хоча у вільні хвилини вони не могли думати ні про що інше, у листах намагалися не мріяти про це. Натомість обговорювали свої будні. Зараз вона працювала в пологовому будинку, і щодня відбувалися банальні дива, а також драми й веселощі. Були й трагедії, і на їхньому тлі мерхли власні злигодні, здаючись нічим: мертвонароджені немовлята, загиблі породіллі, молоді чоловіки, які ридали в коридорах; наче паралізовані матері-юнки, відкинуті своїми сім'ями; дитячі травми, які викликали змішані почуття — і любов, і сором. Коли Сесилія описувала щасливий результат: битву завершено і змучена мати вперше бере дитя на руки, пильно і захоплено роздивляючись личко нової людини,— то це було негласним покликом до власного майбутнього, Сесилія хотіла поділитися з Роббі тим, що давало їй таку просту наснагу, хоча, кажучи по щирості, думки її обранця були не про народження, а про зачаття.

Він, у свою чергу, описував їй плац, паради, стрільбище, тренування, начальство, казарми. Він не мав права отримати офіцерський чин, але це було навіть на краще, бо з-поміж офіцерів завжди знайдеться бодай хтось, обізнаний з його «беззаконним» минулим. У строю він сприймавсь анонімно, до того ж виявилося, що перебування за ґратами дає й певний статус. Роббі зрозумів, що підготовлений до армійського режиму, до жахіть перевірки комплекту білизни і складання ковдр рівними квадратиками — ярличок до ярличка. На відміну від своїх однополчан, він вважав, що їжа тут не така вже й погана. Дні, хоч і виснажливі, здавалися багатими і різноманітними. Марш-кидки по сільській місцевості давали Роббі задоволення, чого він не наважувався висловити іншим новобранцям. Він набрав вагу і зміцнішав. Завдяки освіченості й віку він вирізнявся, але його минуле це згладжувало, тому ніхто з ним не заводився. Натомість його вважали старим стріляним горобцем, який знав «їх» в усіх мастях, та ще й допомагав заповнювати папери. Як і Сесилія, Роббі обмежив описи в листах до буденності, перемежовуючи кумедними або тривожними випадками: якийсь новобранець явився на плац в одному чоботі; отетеріла вівця шуснула до казарми й металася там, і її важко було вигнати; сержанта-інструктора мало не вбили випадковою кулею на стрільбищі.

Але була одна зовнішня подія, тінь, якої він не міг оминути. Після торішніх мюнхенських подій він, як і всі, був певний: війна почнеться. Їх дуже прискорено муштрували, комплектували й пересилали до нового розширеного табору, який мав прийняти більше новобранців. Його тривоги викликалися не самими бойовими діями, а загрозою їхній омріяній ідилії у Вілтширі. У відповідь на його страхи Сесилія описувала надзвичайні заходи в лікарні: збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчальні тренінги. Але для них обох у цьому було щось фантастичне, віддалене, хоча, може, і реальне. Тільки не це знову, говорили люди. І Роббі з Сесилією і далі чіплялися за свої надії.

Була ще одна, ближча до реальності річ, яка його турбувала. Сесилія не розмовляла ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою з листопада 1935 року, коли засудили Роббі. Вона не писала їм і не повідомила свою адресу. Листи доходили до неї через матір Роббі, яка продала бунгало й переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс Сесилія повідомила родину, що не хоче ні з ким з них спілкуватися. Одного разу до лікарні прийшов Леон, але сестра не захотіла з ним говорити. Він прочекав за воротами весь день. Побачивши брата, вона сховалася, доки той не пішов геть. Наступного ранку він стояв біля дверей гуртожитку для медсестер. Вона відштовхнула його й навіть не глянула на нього. Він узяв її за лікоть, але вона випручалася й пішла, анітрохи не зворушена його благаннями.

Роббі як ніхто знав, наскільки вона любила брата, яка близька була зі своєю сім'єю і скільки для неї значив будинок з парком. Він ніколи не зможе повернутися, але його тривожило, що вона через нього розбиває собі життя. За місяць вишколу він виклав їй, що у нього на душі. Уже не вперше вони поверталися до цього питання, але треба прояснити.

У відповідь Сесилія написала: «Вони всі відвернулись од тебе, навіть батько. Розбивши життя тобі, вони розбили й мені. Вони вирішили краще повірити свідченням дурного, істеричного малого дівчиська. Насправді дівчинку налаштовували проти тебе, примушуючи до свідчень, не даючи відступити. Так, вона ще зелена, усього тринадцять, я знаю, але більше до неї не озвуся. Що ж до інших, то я ніколи не зможу пробачити того, що вони зробили з тобою. Тепер, вирвавшись од них, я розумію снобізм, який ховався за їхньою дурістю. Моя мати перша засудила тебе й ніколи не простить. Мій батько вважав за краще поринути в роботу. Леон виявився усміхненим безхребетним ідіотом, який пішов у інших на поводу. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моїх рідних не захотів, щоб поліція його допитала. Поліція зацькувала тебе. Не хоче зіпсувати собі реноме. Я знаю, це звучить прикро, але, мій любий, я до них не повернуся. По щирості, я задоволена своїм новим життям і новими друзями. Відчуваю, що можу вільно дихати. Найбільший сенс мого життя — ти. Насправді має бути вибір — ти або вони. Як це об'єднати? Я ніколи ні хвилини не вагалася. Я тебе кохаю. Я безмежно в тебе вірю. Ти моя любов, сенс мого життя. Сі».

Він знав ці рядки напам'ять і зараз повторював їх у пітьмі. Сенс мого життя. Не животіння, а життя. Велика відмінність. І Сесилія була сенсом його життя, ось чому він повинен був вижити. Він лежав на боці, вдивляючись у те, що йому здавалося входом до сараю, чекаючи на перші проблиски світання. Він був надто стривожений, щоб заснути. Він хотів одного — іти до узбережжя.

Не буде котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця його вишколу оголосили війну. Військова відповідь була автоматична, як заклацування скойок молюска. Усі відпустки скасували. За якийсь час повідомили, що їх відтермінували. Терміни призначалися, переносилися, скасовувалися. Потім, за двадцять чотири години до відбуття, їм видали проїзні документи на залізницю. Надали чотири дні, щоб вони стали на службу в новому полку. Була чутка, що їх командирують. Сесилія спробувала домовитися про перенесення своєї відпустки і частково досягла свого. Але раптом усе розладналося. Коли надійшла листівка, де Роббі повідомляв про свій приїзд, Сесилія вже була в дорозі до Ліверпуля на курси медсестер, щоб надавати допомогу тяжкопораненим у шпиталі Олдер-Гей. Прибувши до Лондона, він майнув за нею на північ, але потяги йшли неймовірно повільно. Перевага була за військовим транспортом, що прямував на південь. Поїзд на вокзалі Бірмінгем-Нью-Стейшн Роббі проґавив, а наступний скасували. Довелося чекати до рання. Зо півгодини він вагаючись блукав по платформі. Нарешті вирішив повернутися. Запізнення на службу було серйозним проступком.

Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.

Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.

Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.

Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.

...Я не хотіла розповідати тобі про це зараз. Я досі не знаю, що думати, очікуючи на нашу зустріч. Тепер у мене є твій лист, і немає сенсу нічого не казати. Перший сюрприз полягає у тому, що Брайоні не в Кембриджі. Тої осені вона не поїхала туди й не навчатиметься там. Я була щиро здивована, бо чула від доктора Голла, що на неї там чекають. Інший сюрприз — те, що вона навчається на медсестру в моїй колишній лікарні. Можеш уявити Брайоні з судном? Гадаю, усі казали те ж саме про мене. Але ж вона така фантазерка — ми вже переконалися. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме ін'єкції. Її лист просто бентежить і збиває з пантелику. Вона хоче зустрітися. Вона вже почала як слід уявляти, що накоїла і що це означає. Ясно, що вона хоче змінити щось, тому й кинула навчання. Каже, що хоче принести практичну користь. Але у мене враження, що фах медсестри вона обрала як покуту для самої себе. Хоче приїхати, зустрітися зі мною та поговорити. Може, я помиляюся, тому збираюся почекати на тебе, щоб ми разом з нею зустрілися віч-на-віч, однак мені здається, що вона хоче покаятися. Думаю, вона хоче змінити свої свідчення та зробити це в офіційному й законному порядку. Певно, це неможливо, бо ж твою апеляцію відхилили. Нам треба більше знати закони. Можливо, я маю поговорити з адвокатом. Не хочу, щоб ми будували повітряні замки. А може, насправді вона не робитиме того, на що я сподіваюся, бо не готова пройти через ці випробування. Ти ж пам'ятаєш, яка вона мрійниця і вигадниця.

Я нічого не робитиму, доки не даси мені знати. Я не казала тобі цього, та оскільки ти знову попросив, щоб я помирилася з батьками (я в захваті від твоєї великодушності), то маю дати знати тобі, що ситуація може змінитися. Якщо для Брайоні юридично неможливо піти до судді та сказати йому, що вона помилялася, то принаймні вона може поїхати до батьків і все їм розповісти. Тоді хай вони вирішують, як чинитимуть. Якщо вони змусять себе письмово вибачитися перед тобою, тоді, може, почнемо все спочатку.

Я досі думаю про неї. Податися в медсестри, щоб порвати зі своїм оточенням — для неї це значніший крок, аніж для мене. Принаймні я три роки провела в Кембриджі, у мене є причини зректися своєї родини. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не заперечую, що мені було б цікаво дізнатися. Але я чекаю на тебе, мій любий, щоб почути твою думку. А, до речі, ще вона сказала, що Сіріл Конноллі, редактор «Горизонту», відхилив її твір. Що ж, бодай хтось здатний тверезо оцінити її жалюгідні перекручені фантазії.

Пам'ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Найменший умер. Це сталося тої ночі, коли я чергувала. Мати немовлят сприйняла це просто жахливо. Ми чули, що батько цих малят — помічник каменяра, і я чекала побачити дещо схожого на курча типчика з недопалком, прилиплим до нижньої губи. Він був у Східній Англії з робітниками, прикомандированими до армії, будував там берегову оборону — ось чому запізно навідався до лікарні. Він виявився дуже красивим молодиком, девятнадцятирічним, на зріст — понад шість футів, сам ясноволосий, і буйне пасмо падало на чоло. Він клишоногий, як Байрон, тому до армії забракували. Дженні сказала, що він схожий на грецького бога. Він був такий милий і ніжний, так терпляче втішав нещасну молоду дружину. Ми всі так були цим зворушені. Найсумнішим було те, що ледь він спромігся її заспокоїти, як час побачення вичерпався, і прийшла сестра та примусила його разом зо всіма покинути лікарню. Нам лишилося тільки збирати друзки. Бідолашна дівчинка. Але четверта година, і правила є правила.

Уже збираюся: треба встигнути на Белгемське відділення, до сортування пошти,— сподіваюся, цей лист перетне Ла-Манш до вихідних. Але не хочу завершувати на сумній ноті. Я дуже рада новинам про сестру ще й через те, що це може значити для нас. Мені сподобалася твоя розповідь про сержантські гальюни. Я прочитала це кільком нашим дівчатам, і вони реготали як несамовиті. Я рада, що зв'язковий офіцер, виявивши твоє володіння французькою, дав тобі таку роботу, де ці знання можна використати. Чому про це не знали з самого початку? Ти що — мовчав? Маєш рацію щодо французького хліба: десять хвилин — і ти знову голодний. Суцільне повітря, і нічого всередині. Белгем не такий поганий, як я раніше казала, але про це іншим разом. Вкладаю до листа вірш Одена на смерть Єйтса — торік вирізала зі старого «Лондон Мерк'юрі». На вихідних поїду до села відвідати Ґрейс і пошукаю там у шухлядах твого Гаусмена. Пора бігти. Ти у моїх думках щохвилини. Я тебе кохаю. Я на тебе чекатиму. Повертайся. Сі.

* * *

Він прокинувся від того, що черевик тицяв йому в спину.

— Вст'вай, бос. Прокинься й співай.

Він сів і подивився на годинник. Вхід у сарай перетворився на синяво-чорний прямокутник. Він поспав навряд чи сорок п'ять хвилин. Мейс старанно витрушував солому з мішків і розкладав «стіл». Усі троє мовчки сіли на сіні, запалюючи першу за цей день цигарку. Вийшовши надвір, знайшли глиняний гладущик з важкою дерев'яною накривкою. Усередині, сповиті в муслінову тканину, лежали батон і шматок сиру. Тернер мисливським ножем розділив їжу на рівні частини.

— Якщо нас випадково роз'єднають,— пробурмотів він.

У хаті вже запалили світло, і пси несамовито гарчали, коли військові проходили повз. Перелізши через тин, вони попрямували полем, рухаючись на північ. За годину вони зупинилися в переліску на порубці — напитися з фляг і перекурити. Тернер вивчав карту. Високо над головою вже з'явилися перші бомбардувальники, загін близько п'ятдесяти «гайнкелів» прямував тим же шляхом на узбережжя. Злегка захмарене сонце стояло високо. Ідеальний день для Люфтваффе. Солдати мовчки йшли ще годину. Дороги не було, тому Тернер прокладав маршрут за компасом, через поля, де паслися корови і вівці, де росли ріпа і молода пшениця. Але подалі від доріг було не так безпечно, як він гадав. На одному полі, де випасалася худоба, чорніла дюжина вирв од снарядів, і валялись осколки кісток, шматки м'ясива, клоччя роздертої шкіри, розкидані на сто ярдів. Але дорогою кожний думав свою думу й не казав ані слова. Тернер занурився в карту. За його припущенням, вони були за двадцять п'ять миль від Дюнкерка. Що ближчевони підходили, то важче було триматися далеко від шляхів. Вони тут усі сходилися. Тут треба було переходити річки і канали. Шукати мостів — лише даремно витрачати час, бо все одно доведеться знову повертатися в поля.

Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.

Капрал Нетл сказав:

— На цій карті пампушок не знайти.

— Ш-ш-ш. У нього знову сумніви.

Тернер нахилився, зіпершися всією вагою на пліт. Плече боліло, коли ступав на праву ногу. Здавалося, гострий осколок виліз і стирчить, протикаючи сорочку. Було неможливо втриматися. Щоб не похитати його вказівним пальцем. Але палець намацував лише м'яку роздерту шкіру. Після минулої ночі Тернер уже не міг витримувати глузування капралів. Утома й біль зробили його дратівливим, але він мовчав і намагався зосередитися. На карті він знайшов село, а от дорогу — ні, хоча ось вона, під ногами, і веде куди слід. Вийшло саме так, як він гадав. Вони підуть разом по дорозі, мають лишатися на ній аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Жодного іншого шляху немає. Капральські кпини не вгавали. Він згорнув карту й пішов далі.

— Який план, бос?

Він нічого не відповів.

— Ой-ой. Образився.

Перекриваючи обстріл зеніток, долинув грім артилерійського вогню з їхніх власних позицій трохи далі на захід. Ближче до села почулося гудіння повільних вантажівок. А потім і показалися ці машини: розтягнувшись у колону на північ, вони їхали не швидше, аніж якби людина йшла пішки. Було спокусливо залізти туди, але Тернер знав, що тоді вони стануть легкою мішенню для обстрілу з повітря. А якщо йти пішки, то можна бачити і чути, що станеться.

Путівець вливався в трасу, під прямим кутом огинаючи село. Хвилин десять вони дали ногам відпочити, сидячи на краю кам'яного корита для води. Три- і десятитонні вантажівки, бронетранспортери й машини швидкої допомоги розверталися на вузькому повороті, долаючи навряд чи милю за годину, полишаючи село прямою трасою, з лівого боку обсадженою платанами. Дорога вела прямо на північ, у бік, де курилася чорна хмара — це палала нафта; полум'яна хмара за обрієм була знаком, що далі — Дюнкерк. Зараз не треба було компасу. Уздовж дороги валялися поламані військові транспортні засоби. Ворогу нічого не лишати. З кузовів вантажівок, які їхали геть, здивовано дивилися поранені, які ще не поринули в безтяму. Їхали броньовики, штабні автомобілі, гармати і мотоцикли. А впереміш з ними, напхані під зав'язку або завалені інвентарем і валізами, були цивільні автомобілі, автобуси, сільськогосподарські вантажівки й вози, які тягнули коні або штовхали чоловіки і жінки. Повітря було аж сіре від дизельного перегару, і в цьому смороді, рухаючись навіть швидше, ніж автівки, стомлено ступали сотні солдатів, більшість із яких несли свої гвинтівки й неоковирні непідйомні шинелі, що було додатковим тягарем, бо з самого рання сонце пекло дедалі безжалісніше.

Поряд із солдатами тяглися родини, ледь несучи валізи, вузли, ведучи дітей або тримаючи їх на руках. Єдині людські звуки, які Тернер розчув у пронизливому гуркоті моторів, був плач немовлят. Траплялись і старі люди, які йшли поодиноко. Один, у свіжому костюмі, з краваткою-метеликом і хатніх капцях, пересувався за допомогою двох паличок так повільно, що навіть машини в тягучці його обганяли. Він важко сапав. Хай куди він прямував, безперечно, йому не дійти. По той бік дороги, одразу на розі, була взуттєва крамниця, куди ще можна було зайти купити. Тернер побачив там жінку з маленькою дівчинкою: мати розмовляла з продавчинею, яка зважувала у кожній долоні по парі черевиків. Усі троє не звертали уваги на процесію, яка рухалася зовсім поряд, їдучи проти течії та намагаючись оминути цей потік збоку, з'явилася колона броньованих авт зі ще не ушкодженим обстрілами лаком: ці машини, які не встигли побувати в боях, рухалися на південь, просто назустріч німецькому наступу. Усе, на що ці авта могли сподіватися в протистоянні з танковою дивізією,— це виграти зайву годину-дві для солдатів, які відступали. Тернер підвівся, відпив з фляги й пішов, прилаштувавшись за піхотою гайлендців. Капрали рушили за ним. Тернер більше не відчував за них відповідальності: тепер вони приєдналися до основного відступу. Недосипання ще підсилило його ворожий настрій. Сьогодні те, що вони дражнили Тернера, уриваючи його терпець, здавалося зрадою братерства, яке виникло вночі. Насправді ж він відчував ворожість до всього навколо. Усі його думки звузилися до однієї — як вижити самому.

Бажаючи спекатися капралів, він пришвидшив ходу, обігнав шотландців і обійшов гурт черниць: сестри дбайливо вели десь зо дві дюжини дітей, убраних у сині жакети. Це було схоже на школу-інтернат біля Лілля, де він працював улітку, доки не вступив до Кембриджа. Здавалося, того іншого життя — іншої людини — для нього не існувало. Мертва цивілізація. Спочатку розбили його життя, потім життя всіх інших. Він розлючено печатав крок, знаючи, що довго не витримає такого темпу. Йому вже довелося першого дня йти в таких лавах, і він знав, на що чекати. Праворуч від нього був кювет, але неглибокий і відкритий. З іншого боку — ряди дерев. Він прослизнув туди, просто перед «рено». Водій посигналив. Пронизливе верещання клаксона перелякало Тернера й раптом розлютило. Годі! Він метнувся до кабіни і рвучко відчинив її. Усередині був чоловічок-недомірок у сірому костюмі, у капелюсі, а поряд були звалені шкіряні валізи; сім'я скупчилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, ладнаючись гамселити по цьому тупому обличчю відкритою правицею, але раптом збоку його схопила за зап'ястя чиясь велика дужа рука і відтягнула геть.

— Агов, бос, то ж не ворог.

Не відпускаючи його руки, капрал Мейс відвів Тернера убік. Нетл, який був позаду, штовхнув двері «рено» з такою силою, що відвалилося бічне скло. Діти в синіх жакетах раділи та плескали в долоні.

Усі троє перейшли на інший бік і попрямували далі, тримаючись дерев. Сонце добре гріло, і зараз було тепло, на дорогу ще не падала тінь. Поперек канави лежало кілька автомобілів, підстрілених в атаках. Трійця обійшла покинуті вантажівки з розкиданими навколо речі: це нишпорили війська, шукаючи їжі, питва чи бензину. Тернер і капрали прямували серед цього мотлоху: вивалених з коробок стрічок від друкарських машинок; журналів подвійної бухгалтерії; партій бляшаних столів і дзиґликів; кухонного реманенту і деталей моторів; сідел, стремен і збруї; швейних машинок; кубків за перемогу у футбольних матчах; штабелів складаних крісла; був тут кінопроектор і бензиновий генератор, який хтось розбив монтировкою, що валялася поряд. Натрапили й на машину швидкої допомоги без одного колеса, яка з'їхала в кювет. Мідна табличка на дверцятах проголошувала: «Ця карета швидкої допомоги — подарунок для британських мешканців у Бразилії».

Тернер навчився спати на ходу. Раптом затихло ревіння моторів вантажівок, потім розпружилися шийні м'язи, голова поникла, і він різко прокидався, лише коли збавляв крок. Нетл і Мейс були за те, щоб залізти до машини. Але напередодні він розповів їм, що бачив, ідучи в першій колоні: двадцятеро осіб у тритонній вантажівці загинуло від однієї бомби. А він сам випав у канаву, сховав голову у водостічну трубу й отримав у бік осколок шрапнелі.

— Ідіть уперед,— сказав він.— Я лишуся тут.

Тому ці розмови припинилися: він — їхній щасливий квиток.

Вони знову попрямували за гайлендцями. Один з шотландців грав на волинці, спонукаючи капралів гундосити пародію на цю музику. Тернер удав, що хоче перейти на інший бік дороги.

— Якщо хочете заводитися, то без мене.

Уже двоє шотландців озирнулися й невдоволено забурмотіли.

— О нічь ярка у місяшному шяйві,— завів Нетл, перекривляючи вимову кокні. Він міг би за це добряче дістати, якби спереду раптом не пролунав пістолетний постріл. Порівнявшися з місцем, звідки стріляли, волинщики змовкли. У широкому чистому полі просто неба спішувалася французька кавалерія і шикувалась у довгу шерегу. На чолі її був офіцер, який добивав коней пострілом у голову, переходячи від тварини до тварини. Всі вояки у лавах стояли струнко, урочисто притиснувши до грудей кашкета. Коні терпляче чекали на свою чергу.

Це відкрите визнання поразки збільшило загальну депресію. Тепер капрали не мали ні іскри запалу зачіпатися з шотландцями, а ті й забули про них. За кілька хвилин валка побачила п'ять трупів у кюветі — трьох жінок і двох дітей. Навколо них лежали валізи. Одна з жінок була взута у капці, як той старий у костюмі. Тернер одвернувся, вирішивши нічим не проникатися. Якщо він прагне вижити, то має дивитися лише в небо. Він так зморився, так прагнув усе забути! День був паркий. Дехто скидав шинелі просто на землю. Нівроку так деньок. В інший час можна було б сказати «нівроку». Дорога повільно вела нагору, і цього було досить, щоб почали нити ноги, а у боці ще дужче заболіло. Кожний крок був свідомим рішенням. На лівій п'ятці вилізла водянка й набрякла, змушуючи при ході вивертати ступню в чоботі. Не зупиняючись, Тернер вийняв з торбини хліб і сир, але спрага надто мучила, щоб можна було проковтнути бодай ріску. Він запалив ще одну цигарку, щоб утамувати голод, і поставив собі завдання: треба йти по землі аж до моря. Що може бути простіше, коли все наносне відметене? Він був єдиною людиною на землі, й мета його була ясна. Він ітиме по землі, доки не дійде до моря. Реальність була дуже близька, він знав це, інші люди переслідували його, але він матиме втіху у відстороненості й карбуватиме кроками ритм. Земля / біжить / вперед, / а там / уже / і море. Гекзаметр. П'ять ямбів і амфібрахій — Тернер ішов у цьому ритмі.

Ще двадцять хвилин — і дорога почала вирівнюватися. Зиркнувши через плече, він побачив колони, які спускалися схилом за милю звідси. Кінця-краю їм не було видно. Перетнули залізничну колію. За картою, вони були за шістнадцять миль від каналу. Дійшли до місцевості, де розбитий транспорт стояв уже нескінченним рядом. За канавою були складені півдюжини двадцятип'ятифунтових гармат, неначе навалених тяжким бульдозером. Попереду, внизу, показалося перехрестя, і там була якась метушня. Чувся солдатський сміх, а з узбіччя озивалися голоси. Наблизившись, Тернер побачив майора з «Баффсу»^[39], червоновидого чолов'ягу старого гарту, років за сорок, що кричав, указуючи на ліс десь за милю, через два поля. Майор висмикував людей з колони, принаймні намагався. Більшість його ігнорувала та йшла собі далі, дехто сміявся з нього, але кілька людей усе ж злякалися його наполегливості й зупинилися, хоча авторитету йому бракувало. Вони зібралися навколо нього, приголомшено стискаючи гвинтівки.

— Ти. Так, ти. Ти підходиш.

Майорова рука лягла Тернеру на плече. Той став і віддав честь, ще не розуміючи, чого від нього хочуть. Капрали були позаду.

Майорові вуса трохи нагадували зубну щітку, навислу над маленькими стиснутими вустами; з рота вилітали рубані, уривчасті накази.

— Ми отам, у лісі, фріца оточили. Мабуть, з передового загону. Але він добре окопався, має пару кулеметів. Треба піти туди й викурити його.

Тернер відчув, як від жаху по тілу пробіг холодок, і ноги підігнулися. Він розтулив порожні долоні:

— Чим, сер?

— Хитрістю й спільними зусиллями.

Як опиратися дурневі? Тернер занадто втомився, щоб міркувати, хоча йти нікуди не збирався.

— Так, у мене рештки двох взводів, на півдорозі на схід...

«Рештки» були саме тим словом, яке якнайкраще змалювало ситуацію і наштовхнуло Мейса вдатися до казармених хитрощів; він втрутився:

— Мої вибачення, сер. Дозвольте звернутися.

— Не дозволяю, капрале.

— Дякую, сер. Є ордер від генштабу. Значуще завдання. Терміново, без затримки, зупинки і зволікання, перейти в Дюнкерк з метою негайної евакуації, виходячи з нинішньої ситуації — повного й незворотного оточення. Сер.

Майор розвернувся і тицьнув вказівним пальцем Мейсові у груди.

— А тепер послухайте ви. Це наш останній шанс показати...

Капрал Нетл замріяно вимовив:

— Цей наказ видав лорд Ґорт, сер, і особисто надіслав.

Тернеру здалося неймовірним, щоб до офіцера зверталися таким чином. Це надто ризиковано. Майор так і не збагнув, що його висміяли. Йому здалося, що це сказав Тернер, тому свій маленький монолог він адресував до нього.

— Цей відступ — кривава бійня. Та сто копанок чортів, заради Бога, люди! Це ваш останній шанс показати, що ми на щось ще здатні, що ми рішучі, вольові. Ба більше...

Він ще довго говорив, але Тернеру здавалося, що слова долітають до нього приглушено, наче вуха заклало ватою. Цього разу він не спав. Він дивився понад плечем майора на чоло колони. Там, удалині, щось повисло за тридцять футів над дорогою, викривлене в спекотному сонячному повітрі,— якась горизонтально підвішена дерев'яна дошка з наростом посередині. Слова майора не доходили до Тернера, та й власні думки ясними не були. Горизонтальна з'ява, ширяючи у небі, не збільшувалася, і хоча він починав розуміти значення цього видіння, це було наче вві сні, бо неможливо було якось реагувати, поворушити рукою або ногою. Він лише розтулив уста, але не міг вичавити ні звуку, та й не знав, що сказати, навіть якби міг.

Тоді, саме тої миті, коли до нього повернувся дар мови, він зумів крикнути: «Бігом!» Метнувся просто до найближчого схову. Наказ був неясний, не за солдатським статутом, але Тернер відчував, що капрали не відстають. Ірреальним було й те, що він не міг як слід рухати ногами. Не через біль: він відчував під ребрами не це, але начебто щось дряпало кістки. Він скинув шинель. За п'ятдесят ярдів попереду була лежала на боці тритонна вантажівка. Чорні лискучі шасі, два кружала, були єдиним сховом. Не зволікаючи, Тернер заліз туди. Винищувач обстрілював усю колону. Широкий вогняний струмінь розтікався, захоплюючи всю землю, просуваючись по дорозі зі швидкістю двісті миль на годину, розносячи деренчливий град уламків, гуркотливих гарматних пострілів, брязкання розтрощеного металу і скла. Ніхто з тих, хто сидів у найближчих автомобілях, не встиг відреагувати. Водії тепер могли хіба що спостерігати «виставу» крізь лобове скло машин. Усі лишилися там, звідки метнувся Тернер. Люди, які сиділи в кузовах вантажівок, нічого не розуміли. Сержант, який стояв посередині шляху, звів гвинтівку. Почувся жіночий крик, а потім вогонь перекинувся туди, де перед тим стояв Тернер, який встиг стрибнути під перекинуту вантажівку й сховатися в мороці. Сталева рама здригнулася від снарядів, які бомбардували її з надзвичайною швидкістю. Потім прокотився гарматний вогонь, який мчав по колоні, з ревом винищувача на людей упала миготлива тінь. Тернер утиснувся в пітьму шасі, ховаючись під переднім колесом. Ніколи ще мастило не пахло так приємно. Чекаючи на ще один літак, він присів, згорнувшись, як у материнському лоні, затуляючи руками голову і міцно заплющуючи очі, думаючи лише про те, як вижити.

Але нічого не сталося. Тишу порушувало тільки комашине дзижчання, яке означало весняну метушню, і пташиний спів, який замовк, а потім оживився після тривалої паузи. А потім, ніби наслідуючи птахів, почали стогнати і кричати поранені, заплакали перелякані діти. Хтось, як ведеться, нарікав на Королівські військово-повітряні сили. Тернер підвівся й почав обтрушувати з себе порох, коли з'явилися Нетл і Мейс, і разом вони всі повернулися до майора, який сидів на землі. Кров одхлинула у майора від обличчя, і він колисав свою праву руку.

— Куля пройшла навиліт,— пояснив він, коли ті підійшли.— А я щасливчик.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести його до карети швидкої допомоги, де капітан Медичного корпусу Королівської армії та двоє санітарів уже оглядали поранених. Але той похитав головою та встав без сторонньої допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом'якшився.

— «Месершміт-109». Точно його кулемет. Гармати відірвали б мені руку з м'ясом. Двадцять міліметрів, ви ж знаєте. Він, мабуть, одбився від своєї групи. Помітив нас, вертаючись, от і не витримав. Не можу його звинувачувати. Але це означає, що скоренько й багато інших налетять.

Півдюжини чоловіків, яких майор до того зібрав, похапали свої гвинтівки з канави й налагодилися тікати. Глянувши на них, той згадав:

— Ага, хлопці. Шикуйся.

Вони, здавалося, були взагалі нездатні йому опиратися й вишукувалися. Трохи тремтячи, майор звернувся до Тернера:

— І ви, троє. Ноги в руки.

— Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти.

— О, зрозуміло.

Він зизив оком на плече Тернера, ніби побачив там нашивки найвищого рангу. І добродушно віддав честь лівою рукою.

— У такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми підемо. Побажайте нам удачі.

— Удачі, майоре.

Вони спостерігали за тим, як він веде цей загін неохочих у напрямі лісу, де на них чигали кулемети.

Зо півгодини колона не рухалася. Тернер звернувся до капітана Медичного корпусу, щоб допомогти перетягувати на ношах поранених. Потім він прилаштовував їх на вантажівках. Капрали не подавали ознак присутності. Тернер виймав необхідне медичне приладдя й ніс до працівників швидкої допомоги. Дивлячись на те, як капітан зашиває постраждалому рану на голові, він відчув приплив колишніх амбіцій. Але стільки пролитої крові огорнуло мороком те, що він колись вичитав у підручниках. На їхній ділянці з'явилося п'ятеро поранених, але, на подив, жодного вбитого, хоча сержанта з гвинтівкою поранило просто в лице — ніхто не очікував, що він виживе. У трьох авт злетіли капоти, і поламані машини відкотилися з дороги. З них виливався бензин, шини були пробиті.

Все було зроблено, але колона досі не рухалася. Тернер підняв шинель і пішов далі. Він був занадто спраглий, щоб чекати. Літня бельгійська пані з простріленим коліном допила його останню воду. Його розпухлий язик не вміщався в роті, Тернер міг думати тільки про одне — де знайти води. Про це і ще про те, що слід дивитися в небо. Він минув ділянку дороги зі зруйнованим транспортом і пораненими у вантажівках. Він ішов уже десять хвилин, коли раптово, на траві, біля пагорка, побачив голову Мейса. Це було десь за двадцять п'ять ярдів, у густому зеленому затінку тополь. Він попрямував туди, хоча й усвідомлював, що в нинішньому душевному стані краще це місце обійти. Мейса і Нетла стояли в землі по плечі й рили глибоку яму. Вони вже завершували копати могилу. За гіркою землі лежав хлопчик років п'ятнадцяти. На спині розпливалася кривава пляма, захоплюючи білу сорочку від шиї до пояса.

Мейс сперся на лопату і перекривив Тернера:

— «Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти». Чудово, бос. Затямлю це на майбутнє.

— «Без затримки, зупинки і зволікання» — гарно було сказано. Де ви цього набралися?

— Та він клятого словника проковтнув,— з гордістю промовив капрал Нетл.

— Я любив розгадувати кросворди.

— А «значуще завдання»?

— А це з вечірки для сержантів минулого Різдва.

Стоячи у могилі, Мейс і Нетл проспівали на честь Тернера пісеньку:

Колона за ними зарухалася.

— Можна його вже ховати,— сказав капрал Мейс. Усі троє підняли хлопця й перевернули горілиць. До кишені сорочки були причеплені авторучки. Капрали не церемонилися. Вони занурили лопати у ґрунт, і невдовзі вбитий зник під землею.

— Гарненький хлопчина,— зронив Нетл.

Капрали зв'язали мотузкою два кілки від намету, щоб зробити хрест. Нетл розрівняв землю лопатою. Щойно зробивши це, військові розвернулися до шосе.

— Він був з бабусею і дідусем,— зауважив Мейс.— Вони не хотіли залишати його в кюветі. Думав, вони прийдуть провести його в останню путь, адже люблять, але зараз обоє в жахливому стані. Треба нам повідомити їх, де він.

Але бабусі й дідуся того хлопчика не було видно. Валка рушила далі, а Тернер вийняв карту і сказав:

— Дивіться обома на небо.

Майор мав рацію: після того як на них випадково напав «месершміт», слід було очікувати всього: повернуться нові винищувачі. Вони точно повернуться. Канал Берґ-Фюрн був позначений на карті товстою яскраво-синьою лінією. Нетерпіння Тернера чимшвидше дійти підсилювалося спрагою. Він зануриться обличчям у цю синяву й питиме досхочу. Ця думка викликала спогади про гарячку в дитинстві, коли треба було шукати прохолодний кутик подушки, і материнську руку в нього на чолі. Люба Ґрейс! Торкнувшись власного чола, він відчув, що шкіра пергаментна і суха. Він відчував, що рана запалилася, це запалення зростало, а шкіра напнулася, обважніла, але не від крові, що сочиться крізь сорочку. Він хотів оглянути рану, але навряд чи це зараз було можливо. Колона рухалася, як і раніше, невблаганно швидко. Їхній шлях лежав просто до берега — не було жодних затримок. Коли вони наблизилися, то побачили чорну хмару, яка, безперервно, курилася над згорілим нафтопереробним заводом у Дюнкерку, потроху огортаючи небокрай на півночі. Не лишалося вибору, окрім як іти вперед. Тому Тернер знов схилив голову і втомлено, ледь рухаючись, мовчки попрямував далі.

* * *

Ηа дорозі більше не було платанів. Вразливий для атаки, без тіні, цей шлях вився по горбистій землі у формі літери «S». Тернер змарнував дорогоцінні запаси слів на зайві розмови і зустрічі. Змора навіяла йому ілюзорно-піднесений настрій і сподівання на майбутнє. Тепер він звів своє життя до ритму ходи: ступати по землі, доки не дійде до моря. Усе, що перешкоджало руху, відкидалося, бо треба було примусити себе прямувати вперед. На одній шальці терезів — рана, спрага, водянка, втома, спека, біль у ногах, «юнкерси», далечінь, Ла-Манш, а на другій — «Я на тебе чекатиму», і пам'ять про ці промовлені нею слова він зберігав, як святе зцілення, як бальзам для рани. Окрім того, був страх, що його схоплять. Його найбільш чуттєві спогади — ці їхні кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок у Вайтголлі — поблякли, знебарвилися через те, що він постійно до них звертався. Він знав напам'ять навіть деякі уривки з її листів, він знову згадував, як вони змагалися за вазу біля фонтана, він пам'ятав тепло її руки на тій вечері, коли зникли близнюки. Ці спогади підтримували його, але все було не так легко. Занадто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє викликав ці спогади. Це було десь на іншому березі часу, вододіл був такий самий значний, як до Різдва Христового та по Різдві — до в'язниці, до війни, до того, як споглядання трупів перетворилося на буденність.

Але цій єресі прийшов кінець, коли він прочитав її останнього листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Це було якесь церковне уклякання. Лист ще тут. На шальках терезів з'явилося дещо нове. Те, що могло його очистити, було простим коханням. Саме смакування цієї можливості очищення нагадувало йому, як сильно зіщулилося й зібгалося його життя. Його смак до життя вмер, як і всі старі амбіції та втіхи. Перспектива відродження й тріумфального повернення! Він може знову стати тою людиною, яка колись у сутінках перетнула суррейський парк,— джентльменом, убраним у свій найкращий костюм, сповненим жаги до життєвих принад, тим, хто проник до будинку й несамовито-пристрасно кохався з Сесилією,— ні, дозвольте вжити слово з капральського жаргону: вони злягалися, доки інші потягували коктейлі на терасі. Можна поновити історію, яку він планував на вечірній прогулянці. Більше вони з Сесилією не критимуться, їхнє кохання буде визнане суспільством і міцнішатиме. Він не поневірятиметься з простягнутою рукою, збираючи крихти вибачень від друзів, які його уникають. Але він і не лишатиметься у гордій і жорстокій самотності, навзаєм гребуючи ними. Він точно знає, як поводитиметься. Він просто поновить життя. Якщо судимість знімуть, він по війні повернеться до медичного коледжу або стане вповноваженим військовим, служитиме у Медичному корпусі. Якщо Сесилія помириться зі своїми рідними, він триматиметься оддалік, не виявляючи огиди. Він ніколи не спілкуватиметься з Емілі та Джеком. Емілі напрочуд жорстоко наполягала на його засудженні, тоді як Джек просто відвернувся, розчинився на роботі саме тоді, коли був потрібний.

Усе це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Дорогою вони знаходили більше й більше трупів на трасі, у канавах і на асфальті — дюжини й дюжини солдатів і цивільних. Сморід був жахливий, він просякав складки одягу. Колона ввійшла у розбомблене село, а може, то були околиці невеличкого містечка — це місце настільки було поруйноване й завалене щебенем, що годі дізнатися. Кого це турбує? Хто зможе описати цю руйнацію і вигадати назви сіл і міст, які годитимуться для підручників з історії? І мудро глянути на це, і визначити винних? Ніхто ніколи не дізнається, на що це взагалі схоже — опинитися в такому місці. Без деталей не вийде широкого полотна. Покинуті крамниці, а на дорозі — уламки військового обладнання і транспорту. Через розкидані тіла людям доводилося йти посередині дороги. Це вже не мало значення, бо колона майже не рухалася. Солдати вилазили з бронетранспортерів і прямували далі пішки, спотикаючись об цеглу й черепицю. Поранені, залишені у вантажівках, чекали. Була велика тиснява в маленькому просторі, тому це викликало роздратування. Похиливши голову, намагаючись поринути у власні думки, Тернер попрямував за чоловіком, який ішов попереду.

Він буде обілений. Якщо поглянути збоку, то у цій реальності, де ніхто й не намагався обійти й не наступати на руку мертвої жінки, Тернеру здавалося, що й не треба буде жодних вибачень чи виправдань. Він прагне очищення. Він мріє про це, як закоханий, що тужить за милою. Він мріє про це, як інші солдати по дорозі пропадають за іншим: мріють про свої хатні вогнища, або земельні ділянки, або цивільні посади до війни. Якщо відновлена невинність — така елементарна річ, то немає жодної причини, чому не можна повернутися до Англії. Нехай обілять його ім'я, й тоді всі змінять свою думку про нього. Він змарнував час, тепер черга за іншими. Його справа проста. Знайти Сесилію, і кохати її, і одружитися з нею, і жити сім'єю без ганьби.

Але було щось таке у цьому всьому, про що він не міг забути,— якась неясна сильветка, яка й серед руйнації за дванадцять миль від Дюнкерка не полишала його. Брайоні. Тут він наближався до краю того, що Сесилія називала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія повернеться до сімейного лона, якщо сестри знову будуть разом, то не вийде уникати Брайоні. Але чи зможе він її прийняти? Чи зможе перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона, можлива нагода пробачити. Але це його не стосується. Він не вчинив нічого поганого. Це — заради неї самої, через її власний злочин, проти якого постає її ж совість, чого Брайоні вже не може стерпіти. Чи має він відчувати вдячність? І, зрештою, у 1935-му вона була ще дитиною. Він казав собі це знов і знов, і вони з Сесилією теж повторювали це одне одному знов і знов. Так, вона була ще дитиною. Але не кожна дитина запроторює до тюрми невинно обмовленого. Не кожна дитина така цілеспрямована і злостива, не кожна дитина така впевнена й затята, що ні хвильки не сумнівається. Вона дитина, але це не завадило йому в камері мріяти про її приниження, перебираючи дюжину засобів, як їй помститися. Одного разу у Франції, коли був найхолодніший за всю зиму тиждень, Тернер, напившись коньяку, навіть подумки насаджував її на свій багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Так, було нерозумно і недалекоглядно ненавидіти Брайоні, але це допомагало.

Як дійти до розуміння цієї дитячої голівки? Вірогідна тільки одна теорія. Той червневий день 1932 року, ще прекрасніший тим, що настав несподівано, після затяжних дощів і вітровіїв. Це був один з тих рідкісних днів, який хвалькувато заявляє про себе, марнотратно розкидаючи розкоші тепла, проміння й зеленого листя, знаменуючи справжній початок літа, і Тернер пішов гуляти з Брайоні вузькою звивистою стежкою в гаю, минувши фонтан з Тритоном, рододендрони й залізні ворота. Брайоні була збуджена і балакуча. Тоді їй було років десять, і вона щойно почала писати свої маленькі оповіданнячка. Як і всі інші, він отримав свій примірник — ілюстровану оповідь про кохання, подолані підступи, возз'єднання і весілля. Вони прямували вниз до річки на урок плавання, як обіцяв Тернер. Коли будинок лишився позаду, Брайоні переповідала йому чи то щойно дописану історію, чи то книжку, яку тоді читала. Може, вона тримала його за руку. Вона була тихонею, заглибленим у себе маленьким дівчам, і цей слововилив був незвичний. Тернер був радий послухати. Надто захопливий був для нього той час. Йому було дев'ятнадцять, іспити майже всі складено, і він вважав, що склав їх як слід. Скоро він перестане бути школярем. Також він одбув співбесіду в Кембриджі, й за два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в католицькому духовному училищі. Той день був величний, колосальний: вітер ледь ворушив буки і дуби, і світло відбивалося, неначе самоцвіти, у свіжій зелені, утворюючи озерця в опалому торік листі. Тернер відчував цю розкіш з юначою самовпевненістю: усе навколо віддзеркалювало славетні події його життя.

Брайоні щось щебетала, а він задоволено слухав краєм вуха. Стежка з лісу вибігла на широкі трав'янисті береги річки. Обоє пройшли вгору з півмилі та знову потрапили до лісу. Тут, у заплаві річки, під крислатим гіллям, був ставок, виритий за дідуся Брайоні. Завдяки кам'яній перешкоді течія тут уповільнювалася, і це було улюбленим місцем для пірнання та стрибків у воду. Але в іншому це не був ідеальний варіант для плавців-новачків. Можна стрибати з греблі або з берега у воду дев'ять футів завглибшки. Він пірнув і збаламутив воду, чекаючи на Брайоні. Вони почали заняття позаторік наприкінці літа, коли річка була не така повноводна й текла сонно. Тепер навіть у ставку вода вирувала. Брайоні зупинилася тільки на мить, а потім з вереском зіскочила з берега просто в обійми Тернеру. Тренуючись, вона тупцювала на місці, доки течія не починала відносити її до греблі, а потім Тернер скеровував дівчинку назад у ставок, щоб вона починала спочатку. Коли вона після зимової перерви спробувала плисти брасом, Тернеру довелося підтримувати її, що було нелегко, бо він сам бив по воді руками. Якщо ж він забирав руки, то вона встигала зробити три-чотири гребки, доки не занурювалася. Її дивувало те, що вона пливе проти течії, але не рухається. Але насправді вона рухалася: щоразу вода відносила її до греблі, де Брайоні чіплялася за іржаве залізне кільце, чекаючи на Тернера, і її біле личко здавалось яскравим на тлі брудних замшілих стін і зеленкуватого цементу. Пливучи проти течії, вона кликала його. Брайоні хотіла повторити завчений досвід, але вода була холодна, і за п'ятнадцять хвилин Тернер сказав «годі». Він відтягнув її до берега та, ігноруючи протести, допоміг вилізти.

Він вийняв з кошика свою одежу і відійшов трохи у залісок — перевдягтися. Повернувшись, Тернер побачив Брайоні там само, де залишив — на березі: вона з рушником на плечах задивлялась у воду.

«Якщо я впаду в річку,— спитала вона,— ти мене врятуєш?»

«Авжеж».

Кажучи це, він нахилився над кошиком і почув, але не побачив, як вона стрибнула. Її рушник лежав на березі. Окрім брижів у формі серця і кіл на воді в ставку, не було і знаку Брайоні. Потім виринула голова, хапаючи ротом повітря, та знову зникла під водою. У відчаї він спершу вирішив бігти до греблі, щоб там виловити Брайоні, але вода була непрозора, каламутно-зелена. Чи зможе він намацати у ній дівчинку? Вибору не було: він зайшов у воду, повністю одягнений, взутий, у куртці, убраний з голови до ніг. Майже одразу він знайшов її руку, схопив за плече і підкинув Брайоні вгору. На його подив, вона не задихалася. А потім, радісно сміючись, притиснулася до нього, охопивши за шию. Він виштовхнув її на берег і з великими зусиллями виборсався на землю сам, бо заважав промоклий одяг.

«Дякую,— як заведена, повторювала вона.— Дякую, дякую».

«Що за дурня».

«Я хотіла, щоб ти мене врятував».

«Ти що, не розумієш — пішла б на дно, як сокира?»

«Ти мене врятував».

«Ну й дурепа,— майже кричав він.— Ми ж обоє могли через тебе загинути».

Вона замовкла. Він сидів на траві, виливаючи воду з черевиків.

«Ти потопала, а я тебе й не бачив. А одяг тягнув мене вниз. Ми ж обоє могли потонути, ти і я. Це що, такий жарт? Ну, як це назвати?»

Їй не було чого сказати. Вона одяглася, й обоє повернулися стежкою додому — Брайоні перша, а він за нею, хлюпочучи черевиками. Йому хотілося опинитися в зігрітому сонцем парку. Потім ще доведеться довго плуганитися до себе в бунгало перевдягатися. Гнів у нього ще не охолов. Вона не такий уже пуцьвірінок,— спало йому на думку,— щоб не збагнути, що треба вибачитися. Вона йшла мовчки, похиливши голову — може, мурмосилася — він не бачив. Коли вони пройшли ліс і опинилися за залізними воротами, Брайоні зупинилася й озирнулася. Тон її був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, а була готова дати йому відсіч:

«А ти знаєш, чому я хотіла, щоб ти мене врятував?» «Ні».

«Хіба це не ясно?»

«Ні, неясно».

«Бо я тебе кохаю».

Вона вимовила це завзято, задерши підборіддя і швидко моргаючи, коли ці слова зривалися в неї з уст,— засліплена великою істиною, яку повідала.

Він ледь утримався від пориву розреготатися. Він — об'єкт жаги школярки.

«Що, заради всього святого, ти хочеш цим сказати?»

«Те ж саме, що й інші, коли кажуть це. Я тебе кохаю».

Цього разу слова звучали на жалюгідно-високій ноті. Він збагнув, що має втриматися від спокуси висміяти її. Але важко було втриматися. Він сказав:

«Ти мене кохаєш, тому й кинулася в річку».

«Я хотіла дізнатися, чи ти мене врятуєш».

«А тепер ти знаєш. Я ризикував життям заради тебе. Але це не означає, що я тебе кохаю».

Вона трохи відсахнулася.

«Я хочу подякувати тобі за те, що врятував моє життя. Я буду до скону тобі вдячна».

Точно — рядок з одної з книжок, які вона читала останнім часом, або рядок, який вона напише в своїх оповіданнях.

«Усе, проїхали,— сказав Тернер.— Але більше так не роби — ні зі мною, ні з кимсь ще. Обіцяєш?»

Вона кивнула й промовила на прощання:

«Я тебе кохаю. Тепер ти знаєш».

Вона пішла до будинку. Тремтячи в сонячному світлі, він дивився на Брайоні, доки вона не зникла з поля зору, а тоді попрямував додому. Він не бачив її до свого від'їзду у Францію, а коли у вересні повернувся, вона вже навчалася в інтернаті. Невдовзі він поїхав у Кембридж, а в грудні відсвяткував Різдво з друзями. Він не бачив Брайоні до наступного квітня, і тоді все забулося.

Чи було це?

У нього було багато часу на самоті, навіть забагато, щоб як слід над цим поміркувати. Він не міг пригадати більше жодної такої незвичайної розмови, ні її дивної поведінки, ні багатозначних поглядів або набурмосеного вигляду, і вирішив, що її школярська пристрасть минула після того червневого дня. Він повертався до Суррея майже щоразу на канікули, й у Брайоні було багато нагод, щоб знайти його в бунгало чи передати йому записку. Він поринув у своє нове життя, у новизну студентських днів, а також вирішив триматися трохи на відстані од родини Таллісів. Але мали бути знаки, яких він не помітив. Усі ці три роки вона мала до нього почуття, приховуючи цю закоханість, загортаючи її у шати фантазії та прикрашаючи в своїх оповіданнях. Вона належала до тих дівчат, які живуть у своєму вигаданому світі, цілком поринувши у власні думки. Мабуть, було досить тої драми на березі річки, щоб плекати в ній ці фантазії, які й розквітли пишним цвітом.

Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.

* * *

Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино^[40]!» У свою чергу, poilus^[41], напевно, були в курсі чуток про евакуацію. А тепер їх послали прикрити тил. «Боягузи! Тікайте на свої кораблі! У штани напудили!» Потім французи зникли вдалині, і юрба знову зімкнулася в хмарі дизельного диму й попрямувала далі.

Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...

Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.

Виснажений голос прошепотів йому на вухо:

— Чорт. Де Королівська армія?

Інший відповів зі знанням справи:

— Вони бомбитимуть жабунів.

Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»

Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.

Він вихопив дитину в неї з обіймів.

— Біжімо,— крикнув він.

На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів учили: почувши цей звук, треба спинитись і чекати на вибух, бо пробила ваша година. Кинувшись на траву, Тернер штовхнув поряд жінку і притиснув їй голову до землі. Він майже лежав на дитині, коли з неймовірним ревом здригнулася земля. Угарна хвиля відкинула їх од землі. Вони затуляли обличчя від жал — бризок землі. «Штука» пікірувала перед новою атакою, завиваючи як банші^[42]. Бомба впала на дорогу менш ніж за вісімдесят ярдів. Тернер схопив хлопчика під пахву й намагався підняти жінку.

— Біжімо далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка відповіла, але він її не зрозумів. Вони, спотикаючись, побігли полем. Він відчув біль у боці, як багряний спалах. Хлопчик був у нього на руках, і знову жінка, здавалося, тягнула Тернера назад, намагаючись примусити віддати їй сина. Тепер бігли сотні людей, усі прагнули потрапити до лісу вдалині. Потім від пронизливого виття бомби всі зіщулилися на землі. Але жінка втратилавідчуття небезпеки, і Тернеру довелося знову штовхати її долу. Цього разу вони притискались обличчями до свіжозораної ріллі. Коли скрегіт гучнішав, жінка кричала щось схоже на молитву. Потім Тернер зрозумів, що вона говорить не французькою. Вибух пролунав на тому боці дороги, більш ніж за сто п'ятдесят ярдів. Але тепер перша «Штука» поверталася до села і робила віражі, готуючись напасти. Від шоку хлопчик затих. Його мати не могла встати. Тернер указав на «Штуку», що з'явилася над крівлями. Вони були просто її ціллю, і на суперечки не лишалося не секунди. Мати не могла поворухнутися. Він кинувся вниз у борозну. Уривчаста кулеметна черга роздерла землю, і повз них пролетіло ревіння моторів. Закричав поранений солдат. Тернер зірвався на ноги. Але жінка не хотіла взяти його за руку. Вона сіла на землю й міцно притиснула маля до себе. Вона говорила до сина фламандською, заспокоюючи, що все буде добре. Мама захистить його. Тернер не знав жодного слова цією мовою. Та це байдуже. Вона зовсім не звертала на нього уваги. Хлопчик тупо зиркав на нього з-за плеча своєї неньки.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Долаючи борозни, він чув атаку. Масний ґрунт в'язнув у нього на чоботях. Лише в нічних жахіттях ноги бувають такими важкими. На дорозі впала бомба, у середині села, де вантажівки. Але перший скрегіт приховав наступний, і Тернер не встиг упасти на землю до вибуху. Угарна хвиля кинула його на кілька футів уперед, у ріллю. Коли він опритомнів, то відчув, що рот, ніс і вуха забиті землею. Він намагався сплюнути, але слини не було. Він спробував очистити рот пальцем, але вийшло ще гірше. Спочатку йому хотілося блювати від землі, потім — від брудного пальця. Він висякався. Шмарклі, змішані з землею, потекли в рот. Але поруч був ліс, і там не може не бути струмків, водоспадів і ставків. Він уявляв собі рай. Коли знову пролунало виття пікірувальника, дедалі наростаючи, він силкувався визначити, звідки йде звук. Чи це сигнал відбою повітряної тривоги? Його думки теж були забиті землею. Він не міг сплюнути чи сковтнути, не міг спокійно дихати, не міг думати. Тоді, побачивши селянина з псом, що досі терпляче чекав під деревом, він усе пригадав і озирнувся. Там, де були жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши це, він подумав, що зразу знав: так і станеться. Тому й довелося їх покинути. Його справою було вижити, хоча він уже й забув навіщо. Він далі прямував до лісу.

За кілька кроків він опинився біля дерева і присів край молодої зелені, притулившися спиною до берізки. Єдиною думкою було знайти води. Там, у гущаві, ховалося понад двісті людей, у тому числі й поранені, здатні туди доповзти. Десь плакав і кричав від болю хтось із цивільних. Тернер підвівся й рушив далі. Уся молода зелень розмовляла з ним теж лише про воду. Атака тривала — на дорозі та в селі. Тернер розчистив землю від старого листя й став каскою копати ямку. Земля була волога, але у виритій ямці не набиралася вода, навіть коли Тернер прокопав на вісімнадцять дюймів у глибину. Так він сидів, мріючи про воду, намагаючись витерти язик рукавом. Коли нападала «Штука», не можна було не напружуватись і не зіщулюватися, хоча, здавалося, уже нема сили. Насамкінець обстріляли ліс, але це вже не справило ефекту. З крон позривалися листя і гілочки. Потім літаки зникли, й у неймовірній тиші, яка нависла над полями, деревами і селом, не було чути навіть пташиного співу. За деякий час від дороги почувся сигнал, що все чисто. Але ніхто й не ворухнувся. Тернер згадав, що минулого разу було так само. Усі були занадто приголомшені, усі були шоковані від безперервних повторів жаху. Кожний новий обстріл заганяв людей у кут, змушуючи готуватися до смерті. Коли ж кінець не наставав, доводилося знову і знову переживати випробування, і страх не зменшувався. Для живих після атаки «Штуки» наставав параліч од шоку, од повторюваного шоку. Сержанти і молодші офіцери могли скільки завгодно робити обхід, безперестанно кричачи та штурхаючи людей. Але ті були виснажені до краю й наче неживі, тому від них нічого не могли домогтися.

Отже, Тернер заціпеніло сидів, як усі інші, і як сам він сидів уперше за селом, назви якого не міг пригадати. Французькі села з бельгійськими назвами. Саме тоді він і загубив свій загін і, ще гірше для піхотинця, гвинтівку. Скільки днів минуло? Неможливо знати. Він оглянув свій револьвер, забитий землею. Тернер вийняв набої і жбурнув пістолет у кущі. За деякий час за спиною пролунав якийсь звук, і чиясь рука лягла йому на плече.

— Ось куди ти завіявся. Які люб'язні зелені мундири^[43].

Капрал Мейс передав йому пляшку з водою з якогось убитого. Оскільки пляшка була майже повна, Тернер першим ковтком спочатку спробував прополоскати горло, але безуспішно. Разом з водою він заковтнув землі.

— Мейсе, ти янгол.

Капрал подав руку, допомагаючи підвестися.

— Треба кігті рвати. Чутки ходять, що ці чортові бельгійці завалилися. Нас можуть одрізати зі сходу. Іти ще багато миль.

Коли вони поверталися полем, до них приєднався Нетл. Він тримав пляшку вина і шоколадку «Амо», і вони всі пригостилися, передаючи один одному.

— Гарний букет,— сказав Тернер, добре захмелівши.

— Мертвий жабун.

Селянин зі своїм коллі йшов за ралом. Троє солдатів наблизилися до вирви, від якої відгонило кордитом. Отвір являв собою ідеально симетричний обернений конус, краї якого були гладенькі, ніби землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.

— Бре-Дюн^[44],— сказав Тернер, пригадавши назву на карті.

— Нівроку звучить,— промовив Нетл.

Вони минали чоловіків, які ледве могли пересуватися на розпухлих, стертих ногах. Дехто йшов босоніж. Один солдат, з чиїх грудей струменіла кров, напівлежав у старомодному візочку, який штовхав його товариш. Сержант вів за віжки коня-тягловика, на спині якого лежав завинутий офіцер — непритомний чи мертвий, ноги і зап'ястя зв'язані були мотуззям. Деякі військові їхали на велосипедах, більшість прямувала пішки, по двоє чи по троє. Вершник з гайлендського полку легкої піхоти їхав на «гарлеї-девідсоні». Його закривавлені ноги теліпалися, а пасажир, у якого були туго забинтовані руки, тиснув на педалі. Уздовж усього шляху валялися шинелі, скинуті через нестерпну спеку. Тернер умовив капралів не скидати свої.

Вони пленталися так уже цілу годину, коли раптом позаду почувся ритмічний гуркіт, подібний до цокання гігантського годинника. Вони озирнулися, щоб дізнатися, що таке. Спочатку здавалося, що згори на них пікірують величезні горизонтальні двері. Це була чота валлійської гвардії: вояки виступали маршем, тримаючи напоготові гвинтівки, прямуючи з молодшим лейтенантом на чолі. Гвардійці марширували, їхні погляди були спрямовані вперед, руки високо махали у такт. Відсталі одступили осторонь, пропускаючи гвардію. Час був цинічний, але ніхто не ризикував освистати цих людей. Людям ставало соромно, коли вони бачили таку дисципліну і згуртованість. Прийшло полегшення, коли гвардійці проминули, не звертаючи ні на кого уваги, тож можна було знову зануритися в свої роздуми та спогади.

Знайомі краєвиди, знайомий інвентар, але тепер усього стало більше: транспортних засобів, вирв від бомб, детриту. Більше тіл. Тернер ступав по землі, доки не вловив запах моря, який долинув з леготом через рихлі, заболочені поля. Людський потік рухався в один бік, ведений однією-єдиною метою; невпинний рух у повітрі, ця чудернацька реклама їхньої цілі, викликав у втомленому, але перезбудженому мозку Роббі уривки забутих дитячих спогадів — карнавал чи якісь спортивні змагання, куди стікаються люди. Він не міг пригадати, де це відбувалося: батько ніс його на плечах — схилом нагору, до ще манкіших забав, до джерела величезного збудження. Йому б хотілося зараз відчути ці плечі. Його за-пропащий батько лишив обмаль спогадів. Зав'язаний на шиї шарф, особливий запах, неясний обрис задумливого, роздратованого чоловіка. Може, він не служив у Велику війну, а може, загинув десь тут, поруч, під чужим ім'ям? А може, вижив. Ґрейс не сумнівалася, що він був занадто лякливий, занадто верткий, щоб вступити до війська, але в неї були свої причини судити так різко. Майже в кожного тут був батько, який пам'ятав Північну Францію або навіки лишився в цій землі. Тернер хотів би мати такого батька, живого чи мертвого. Давним-давно, ще до війни, ще до Вендсворта, він насолоджувався власною свободою, прагнучи побудувати своє життя, створити свою власну біографію лише за допомогою Джека Талліса. Тепер він зрозумів, яка це була марнославна маячня. Безплідна, тому й марна. Він хотів мати батька, і з тієї ж причини сам хотів бути батьком. Це було не таке вже й рідкісне бажання — бачити стільки смертей і хотіти дитини. Спільне для всіх, тому людське, бажання, і він відчував це прагнення дедалі сильніше. Коли кричали поранені, йому мріялося про невеликий будинок, звичайне життя, сім'ю, родовід, кревні узи. Поряд з ним ішли такі самі чоловіки, які мовчки виношували свої думки, прагнучи докорінно перемінити своє життя, ухвалюючи рішення. Якщо я колись позбудуся цього жеребу... Він і злічити не міг усіх побачених уві сні та омріяних дітей, зачатих подумки дорогою до Дюнкерка, а пізніше втілених. Він знайде Сесилію. Її адреса є в листі з вкладеним віршем, тут, у кишені. У пустелях серця хай / Б'є оживчий водограй^[45]. І батька свого він теж знайде. Армія Спасіння має допомогти в розшуках зниклих безвісти. Ідеальна назва. Він хотів розшукати свого батька або дізнатися, як його не стало,— створити історію — тоді він був би сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті, за милю попереду, там, де з навколишніх полів клубочився сіро-жовтий дим, не постав міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер по всьому шляху не було ні цілої ферми, ні цілого сараю, ні комори — не лишилося каменя на камені. В повітрі відчувалися дим і міазми гнилого м'яса — це туші забитих кавалерійських коней, сотні туш, звалених купами на полі. Неподалік забитої худоби була гора шинель і ковдр — матерія диміла. Міцний капрал кувалдою розбивав друкарські машинки і мімеографи. На узбіччі стояли дві карети швидкої допомоги, задні дверцята були розчахнуті. З машин долинали стогони і крики поранених. Один з поранених верещав знову і знову, більше з люті, аніж з болю: «Води, дайте води!» Як і всі інші, Тернер ішов далі.

Юрб а знову зростала. Перед мостом через канал було перехрестя, і на повороті з Дюнкерка, на дорозі, що пролягала від каналу, показалася колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася пропустити до поля, за межу, де валялися кінські трупи. Але війська розтягнулися по всьому шляху, змусивши колону зупинитися. Водії сигналили й лаялися. Натовп насувався. Утомившись чекати, люди вилізали з кузовів вантажівок. Хтось крикнув: «Стережися!» Не встиг ніхто оком моргнути, як купа обмундирування злетіла у повітря від вибуху. Неначе сніжинки, посипалися клаптики темно-зеленої саржі. Поблизу загін артилеристів колотив молотками, щоб розбити приціли і затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один з цих військових аж ридав, знищуючи свою гаубицю. На межі того ж поля капелан зі служкою обливали бензином валізи з молитовниками і примірниками біблій. Чоловіки бігли полем до звалищ NAAFI^[46], нишпорячи у пошуках цигарок і алкоголю. Коли здійнявся галас, до них з лівого боку дороги приєдналося ще кілька дюжин таких самих мародерів. Одна група вже сиділа біля воріть ферми, приміряючи нові туфлі. Відштовхнувши Тернера, пробіг солдат, чиї щоки аж відстовбурчувалися, такі були напхані; він ніс коробку рожево-білого зефіру. За сотні ярдів од звалища були покинуті підпалені гумові чоботи, протигази та плащі, й людей огортав ядучий дим, примушуючи бігти вперед, до мосту. Нарешті вантажівки зрушили з місця й поїхали у широке поле, на південь від каналу. Військова поліція організувала паркування, шикуючи машини у два ряди, наче стюарди на сільському ярмарку. Вантажівки приєдналися до бронетранспортерів, мотоциклів, гармат і пересувних кухонь. Методи знищення машин були прості — куля в радіатор, а мотор хай працює, доки не здохне.

Міст охоронявся колдстрімськими гвардійцями^[47]. Вхід заступали два ретельно прикриті мішками з піском кулеметні пости. Чоловіки були чисто виголені, з колючими поглядами, і дивилися з мовчазним презирством на цей мерзенний розбовтаний набрід одсталих. На тому боці каналу рівномірно пофарбовані в білий колір камінці вели до хижі, яку використовували як канцелярію. А вдалині, на сході й на заході, на узбережжі добре окопалися гвардійці. Будинки на набережній були реквізовані, черепиця проламана, а вікна — забиті мішками з піском, щоб звідти можна було стріляти з кулеметів. За порядком на мосту стежив розлючений сержант. Він відіслав назад лейтенанта на мотоциклі. Ніякого устаткування, ніяких транспортних засобів, ніякої худоби. Він відіслав і чоловіка, який ніс клітку з папугою. Сержант висмикував з колони людей, зобов'язуючи охороняти канал по периметру, і виконував це з набагато більшим авторитетом, аніж бідолашний майор. Біля канцелярії вже зростав загін нещасливців, тупцюючи на місці. Тернер помітив, що відбувається, те ж саме помітили й капрали, спостерігаючи за подіями, ще маючи шанс повернутися.

— Вони до дідька загребуть тебе, приятелю,— звернувся Мейс до Тернера.— Бідолашна піхота. Якщо хочеш вернутися домів до пампушки своєї, ставай між нами і шкандиляй.

Відчуваючи ганьбу, Тернер усе ж таки поклав руки на плечі капралам, і вся трійця похитуючись рушила вперед.

— У тебе ліва нога крива, не забудь, бос,— сказав Нетл.— Хоч, я тобі багнетом проштрикну?

— Жахливо вдячний. Гадаю, обійдуся.

Перетинаючи міст, Тернер навіть повісив голову — зробив це, щоб не помічати лютого погляду сержанта, хоча відчував цю гарячінь, яка аж пропалювала. Командний голос прогарчав: «Гей, ти!» Якогось горопаху висмикнули з натовпу лише для того, щоб поставити стримувати натиск, який обов'язково почнеться за два-три дні, поки вантажимуться на кораблі залишки Британського експедиційного корпусу. Ще Тернер помітив краєм ока, що в довгій чорноті ковзає барка у напрямку до Фюрна в Бельгії. Човняр, який сидів за румпелем, палив люльку, незворушно дивлячись уперед. Позаду, миль за десять від нього, стелився спалений Дюнкерк. Попереду, біля носа, двоє хлопчиків схилилися над перекинутим велосипедом, ладнаючи його — можливо, прокол у колесі. На мотузці була розвішана на просушку білизна, у тому числі жіноча. З барки линули запахи їжі, яку готували: ніс уловив цибулю і часник. Тернер і капрали перетнули міст, минули білені камінці, які нагадували про тренувальний табір та аврали. У канцелярії невгамовно дзвонив телефон.

— Ну ти,— пробурмотів Мейс,— чорт забирай, кульгай давай, доки ми їх не минемо.

Але земля навколо була пласка як таріль, і неможливо було сказати, куди саме зараз дивиться сержант, а перевіряти не хотілося. За півгодини всі троє сіли на іржаву сівалку, роздивляючись розгромлену армію. Ідея полягала в тому, щоб змішатися з юрбою абсолютно нових людей, де раптове «одужання» Тернера не привернуло б уваги офіцера. Багато людей, уже діставшись мети, страшенно дратувалися, не побачивши берега одразу за каналом. Вони гадали, що це хиба в плані. Тернер знав, що за мапою до берега ще сім миль, і коли всі троє знову встануть і підуть, ці милі виявляться найтяжчими, найнуднішими за весь день. Бляклий обшир землі стирав відчуття просування. Хоча опівдні сонце осявало тільки краї нафтового стовпа, але все одно пекло немилосердно — сильніше, аніж доти. Вони побачили літаки, що високо над портом скидали бомби. Але ще гірше було те, що «Штука» атакувала просто те узбережжя, куди військові й прямували. Трійця оминала поранених, нездатних іти далі. Вони сиділи, мов прошаки на узбіччі дороги, благаючи по допомогу або ковток води. Інші просто лежали в канаві, непритомні або розгублені від безвиході. Звісно, слід було б організувати швидку допомогу навколо лінії оборони, здійснюючи регулярні спуски до узбережжя. Якщо був час побілити каміння, то має бути час, щоб це організувати. Не було ні краплі води. Вони вже допили вино, і тепер спрага мучила дужче й дужче. З собою у них не було жодних ліків. Що вони мають робити? Тягнути дюжину людей на своїх спинах, коли самі ледь ноги волочать?

У нападі раптового роздратування капрал Нетл сів на дорогу, стягнув чоботи і жбурнув їх у поле. Він сказав, що ненавидить їх, ненавидить ще більше, аніж цих чортових німців. І пухирі в нього такі страшнючі, що хай усе котиться до дідькової матері.

— До Англії ще довго, щоб іти у шкарпетках,— зауважив Тернер. У нього дивно запаморочилося в голові, коли він пішов у поле шукати чоботи. Перший легко знайшовся, а от з другим довелося пововтузитися. Нарешті Тернер побачив, що чобіт лежить у траві поряд з якоюсь чорною пухнастою формою, яка, здавалося, рухається та пульсує при його наближенні. Зненацька у повітря злетів цілий рій трупних мух з набридливим дзижчанням, оголивши зогнилого мерця. Тернер затамував подих і схопив чобіт, а коли побіг назад, мухи опустилися на труп, і знову запала тиша.

Після численних умовлянь Нетл погодився взяти свої чоботи, зв'язав їх шнурками та став носити на шиї. Але він зробив це, за його власними словами, тільки з ласки до Тернера.

* * *

У моменти прояснення він хвилювався. Ні, причиною занепокоєння була не рана, хоча й боліла щокроку; не були це і бомбардувальники, які пікірували, кружляючи над узбережжям за декілька миль на північ. Винні були його роздуми. Періодично щось заважало мислити. Чітка послідовність подій, певні моменти, з яких було зрозуміло, що він робив того дня, зблякали, надто затерті, натомість лишаючи сон наяву, в якому були думки, але не було відчуття дії. Не було ні відповідальності за зроблене, ні пам'яті про те, що сталося кілька годин тому, ні гадки про те, куди він іде, які його наміри, який план. Тернера й не цікавили ці питання. Так він тільки потрапить у лещата абсолютного браку логіки.

Він був у такому стані, коли вони за три години дійшли до східної околиці курорту. Вони пройшли вулицею, засипаною битим склом і кахлями, де гралися діти, спостерігаючи, як прямують солдати. Нетл таки взув чоботи, але шнурків не зав'язав, лишивши теліпатися. Раптом, як чортик з табакерки, з льоху муніципальної будівлі, реквізованої для штаб-квартири, виринув лейтенант Дорсетського полку. Він підступив до них із самозакоханим виглядом, тримаючи під пахвою «дипломат». Він спинився перед ними, і вони взяли під козирок. Шокований зовнішністю капрала, лейтенант наказав йому негайно зав'язати шнурки — в іншому разі буде кара.

Доки капрал, підкорившись, опускався на коліно, лейтенант — похилий, кощавий, з поставою людини, більше звиклої сидіти за письмовим столом, і ріденькими вусами імбирного кольору — сказав:

— Ти нас ганьбиш, чоловіче.

У своєму сонному, але свідомому стані Тернер збирався вистрелити офіцеру в груди. Так буде краще для всіх. Навряд чи варто погоджувати це питання. Він простягнув руку по зброю, але пістолета вже не було — він не міг пригадати, де полишив його, а лейтенант уже пішов.

За кілька хвилин після того, як під чобітьми гучно тріщало скло, запала раптова тиша — дорога скінчилася, а почався дрібний пісок. Пробираючись між дюнами, відчули запах моря і солоний присмак, а відтак побачили і воду. Смак канікул. Покинувши стежку, видерлися на порослу травою дюну, де багато хвилин простояли мовчки. Свіжий вологий вітер з каналу прояснив свідомість Тернера. Може, це в нього просто стрибала температура.

Йому здавалося, що в нього немає очікувань,— доки він не побачив пляжу. Подумалося, що клятий армійський дух, який змушує білити вапном каміння перед лицем знищення, таки візьме гору. Він намагався побачити лад у хаотичному русі попереду, і йому це майже вдалося: ось штаби військ, ось ворент-офіцери^[48] за імпровізованими столами, де лежать печатки і нотатки, за линвою — довжелезні черги до човнів у нудотному очікуванні; грубі сержанти, утомливі черги до пересувних їдалень. Загалом, це кінець будь-якій особистій ініціативі. Не знаючи, що собою являє цей пляж, Тернер кілька днів прямував сюди. Але і сам пляж, і ворент-офіцери, на яких він дивився, були не більш ніж варіаціями того, що вже відбулося: там був розгром, а тут — його кінець. Це було ясно, і тепер усі це бачили: ось що відбувається, коли хаотичний відступ впирається у перешкоду. Досить було хвильки, щоб пристосуватися. Тернер бачив на узбережжі тисячі людей — десять, двадцять тисяч, а може, і більше. Здалеку вони скидалися на чорні піщинки. Але не було жодного човна, окрім перекинутого китобійного судна, яке оберталося на хвилях у далечині. Була пора відпливу, до води — майже миля. Не було жодного судна, тільки довгий пірс. Тернер, моргнувши, подивився знову. То був не пірс, а довга черга людей, по шість-вісім у ряд, усі стояли у глибокій воді — хто по коліно, хто по пояс, хто по плечі, й ці лави простиралися по мілководдю на п'ятсот ярдів. Люди чекали, але на обрії й близько нічого не було, якщо не брати до уваги тих дрібних плям удалині — згорілих катерів після повітряної атаки. Не було нічого, що могло б доплисти до берега за годину. Але війська так і стояли, вдивляючись в обрій, насунувши каски, звівши гвинтівки над хвилями. З такої відстані військові своїм непорушним спокоєм скидалися на худобу.

І ці люди були невеликим відсотком від загального числа. Більшість безцільно тинялася узбережжям. Навколо поранених зібралися невеличкі групи, яких не вбила остання атака. Безцільно, як і самі люди, уздовж кромки води проскакало з півдюжини артилерійських коней. Кілька солдатів намагалося перевернути китобійне судно. Дехто роздягнувся, щоб скупатися. На сході грались у футбол, і звідти ж долинало слабке відлуння гімну, який співали в унісон, віддаляючись. Окрім футболу, це була єдина ознака якоїсь діяльності. На березі щільно тулилися разом вантажівки, утворюючи імпровізований причал. Під'їжджало більше вантажівок. Ближче, на пляжі, люди черпали пісок касками, риючи окопи. У дюнах, де стояли Тернер і капрали, люди вже викопали собі нори і крадькома визирали звідти, хазяйновиті й самовдоволені. Як бабаки, подумалося Тернеру. Але більшість армії без мети поневірялася в пісках — так мешканці невеличкого італійського містечка здійснюють увечері променад — passeggio^[49]. Вони не бачили причини приєднуватися до величезної черги, але й не бажали кидати пляж, якщо раптом з'являться човни.

Ліворуч був отой курорт Бре-Дюн, веселий, забудований кав'ярнями і маленькими крамничками: коли буде все нормально і прийде сезон, тут здаватимуть в оренду шезлонги й катамарани. У круглому парку на охайно підстриженому газоні виднілися естрада й каруселі, пофарбовані у червоний, білий і синій кольори. Там сиділа навпочіпки ще більш безтурботна компанія. Солдати вломилися в кав'ярню та влаштовували собі пиятику, надудлюючись за столиками просто неба, горланячи й регочучись. Одурілі чоловіки гасали на велосипедах по забльованих хідниках. На траві біля естради розкинулася ціла ватага пропияк, заснувши мертвим сном. Якийсь самотній чоловік лежав у самих трусах, долічерева на рушнику; на плечах і литках яскравіли нерівні плями сонячних опіків — рожево-білі, як полуничне й ванільне морозиво.

Було неважко обрати між цими колами пекла: море, пляж, фронт. Капрали вже йшли геть. Усе вирішила спрага. Вони знайшли в дюнах стежку до берега, а потім подолали піщаний майданчик, усипаний битими пляшками. Минаючи столики з найголоснішими горлодерами, Тернер побачив команду моряків, які йшли рівною шерегою, та спинився поглянути. Їх було п'ятеро — два офіцери, троє матросів; уся група в блискучій білій формі, окантованій синім і золотом. Жодних поступок камуфляжу. Пряма постава, суворі, з револьверами на ременях, вони спокійно простували крізь масу пригнічених, похмурих, убраних у вицвілу форму, замурзаних людей, поглядаючи то праворуч, то ліворуч, ніби ведучи облік. Один з офіцерів щось записував у себе в блокноті. Моряки попрямували до пляжу. З дитячим відчуттям занехаяності Тернер дивився їм услід, доки вони не зникли з поля зору.

Він зайшов за Мейсом і Нетлом до гуркоту і закуреного смороду першого ж бару, який трапився на набережній. Там на шинквасі було дві розкриті валізи, напхані цигарками, але пити не було чого. На полицях уздовж побитої піском дзеркальної стіни за баром було голо. Коли Нетл пірнув за шинквас, шукаючи випивку, почулися кпини. Усі вже там шукали. Усе спиртне висмоктали ті гіркі пияки там, надворі. Тернер протиснувся крізь юрбу до невеличкої кухні в закапелку. Стан її був просто жахливий, крани — сухі. Зовні, де туалет, були складені ящики. Якийсь пес намагався щось вилизати у консервній банці, штовхаючи її бетонною підлогою. Тернер розвернувся й пішов назад, до зали, де чулося ревіння голосів. Електрика не працювала — було лише денне світло — брунатні плями, ніби висхле пиво. Питва не було, але бар усе одно переповнювали люди. Прибулі розчаровувалися, проте зупинялися тут, бачачи дармові цигарки та сліди нещодавнього розгулу. На стіні теліпалися порожні автомати для напоїв, де вставлені догори дриґом пляшки розбилися на друзки. Солодкий запах спиртного парував над липкою цементною підлогою. Шум, тиснява тіл і глевке закурене повітря приглушували ностальгію за пабом, який удома відвідували по суботах. Тут і Майл-Енд-роуд^[50], і Сокіголл-стріт, і все, що між ними.

Тернер стояв у цьому гаморі, не знаючи, що робити. Важко буде вибратися з юрби. Учора тут були човни,— уловив він уривок чиєїсь розмови,— і завтра будуть. Уставши навшпиньки на порозі кухні, він знизав плечима, показуючи через юрму капралам, що тут везіння не варто чекати. Нетл кивнув у бік дверей, і всі почали підтягуватися до нього. Було б добре випити чогось, але тепер єдине, що хвилювало їх, це вода. Просувалися через ці щільно скупчені тіла вони повільно, а коли нарешті досягли порога, то вихід був забарикадований спинами: люди у колі стояли пліч-о-пліч, а всередині хтось був.

Певно, коротун — менш ніж п'ять футів шість дюймів,— бо Тернеру нічого не було видно, хіба що частину потилиці.

— Ти відповідай,— промовив хтось,— дідько тебе бери, малий мерзотнику.

— Ну давай, ну.

— Ич який, бріоліном намазався. Де ти був?

— А де був ти, коли вбивали мого товариша?

Плювок поцілив йому в потилицю та стік за вухо. Тернер обійшов юрбу, щоб побачити докладніше. Спочатку він угледів сіро-блакитну куртку, а потім — обличчя чоловіка, сповнене німого остраху. Це був маленький жилавий чоловічок в окулярах з товстими брудними скельцями, в яких його перелякані очі здавалися більшими. Він був схожий на діловода чи телефонного оператора, можливо, з давно розпущеного штабу. Але він був у Королівській армії, тож «томмі» притягнули його до відповідальності. Він повільно озирнувся, дивлячись на коло своїх мучителів. У нього не було відповідей на їхні питання, він і не намагався бодай чимось заперечувати свою причетність до того, що над пляжем не видно вогнеметів і «ураганів». Правою рукою він так вчепився в свій кашкет, що аж пальці побіліли й тремтіли. Артилерист, який стояв біля дверей, жорстоко штовхнув його в груди, аж чоловічок упав крізь кільце просто на солдата перед собою, який відштовхнув жертву назад, вмазавши їй по голові. Пролунало схвальне ревіння. Усі страждали, а тепер хтось та й заплатить.

— То де Королівська армія?

Вихопилася чиясь рука та вдарила його по обличчю, аж окуляри злетіли на підлогу. Ухар хльоснув, як батіг. Це було сигналом, знаком нового рівня «розваг». Неозброєні очі чоловіка перетворилися на щілинки, і він нахилився, мацаючи під ногами. Це було помилкою. Ззаду його копнув підбитий залізом артилерійський чобіт, від чого чоловік підстрибнув на дюйм чи два. Усі навколо реготалися. Солодке відчуття поширювалося баром, захоплюючи дедалі більше солдатів. Натовп утратив будь-яке відчуття особистої відповідальності. Тверезого глузду не стало, натомість панував безум. Почулося пожвавлене іржання, коли хтось жбурнув нещасному у голову недопалок. Вони сміялися з його комічного вереску. Вони ненавиділи його, і він заслужив на таке поводження. Він мав оддуватися за те, що у небі як у себе вдома літають «Люфт-ваффе», за кожну нову атаку, за кожного вбитого товариша. Його тендітна фігурка ввібрала всі причини поразки армії. Тернер знав, що не зможе нічого не вдіяти, щоб допомогти цьому чоловіку, не ризикуючи стати жертвою самосуду. Але неможливо було стояти осторонь. Краще приєднатися, аніж нічого не робити. Охоплений неприємним збудженням, він посунувся вперед. Тепер чийсь голос зі стрибким валлійським акцентом у свою чергу питав:

— Де Королівська армія?

Було моторошно, що цей чоловік не кричить, не кличе на допомогу, не благає, не доводить свою непричетність. Його мовчання здавалося змовою з долею. Невже він такий убогий розумом, що навіть і не гадає: зараз його спіткає смерть? Він ретельно сховав окуляри до кишені. Без них обличчя було порожнім. Наче кріт на різкому світлі, він намагався роздивитися своїх катів, розтуливши губи — більше з подиву, аніж намагаючись вимовити бодай слівце. Він не міг бачити навіть тих, хто стояв найближче, і тому отримав несамовитий удар в обличчя. Цього разу кулаком. Голова мотнулася, повисла, чийсь чобіт поцілив йому в щелепу — і спортивний азарт ще зріс, почулися нестройні оплески, ніби вітаючи змагання в селі на природі. Це було божевіллям — прийти на захист людині, що опинилася в такій скруті, а не прийти — гидко. Водночас Тернер розумів збудження, яке охоплює мучителів, і що воно може підступно підкрастися до нього самого. Він і сам може зробити щось обурливе своїм мисливським ножем — і заслужити любов сотень людей. Відсторонившись, він подумки примусив себе налічити у цьому колі двох-трьох солдатів, які здавалися йому більшими або сильнішими. Але реальна небезпека відчувалася саме від натовпу, від стану його душі — від «праведного гніву». Юрба не відмовить собі у задоволенні.

Ситуація досягла того рівня, коли той, хто завдасть наступного удару, заслужить загальне схвалення, немов утнув щось кумедне. У повітрі витало бажання потішитися, але підійти до цього творчо. Ніхто не хотів узяти фальшиву ноту. На кілька секунд це стримало людей. Але в якийсь момент, ось-ось (Тернер знав це зі свого досвіду у Вондсворті), один удар викличе по собі каскад. У мордованого на вилиці під правим оком розпливалася рожева пляма. Він затулив кулаками підборіддя — досі стискаючи кашкета й зіщуливши плечі. Може, це була захисна стійка, але насправді це було жестом слабкості й покори, що мав спровокувати ще більше насильство. Якби він сказав щось, що-небудь, то солдати, які оточували його, згадали б, що він теж людина, а не кролик, якого їм кортить оббілувати. Той валлієць, який звертався до оточеного, був невисоким кремезним чолов'ягою, сапером. Тепер він зняв брезентовий ремінь і підняв над головою.

— Що скажете, хлопці?

Його чіткий вкрадливий голос натякав на такі жахіття, про які Тернер і думати не міг. Зараз був його останній шанс діяти. Він озирнувся на капралів: у гаморі пролунало ревіння, наче на кориді бика пронизав пікадор. Юрба похитнулася й розступилася — крізь неї прорвався Мейс. З дикими криками, наче Тарзан у виконанні Джонні Вайсмюллера, він обхопив жертву ззаду своїми лапищами, підняв на вісімнадцять дюймів над землею і помотав переляканим чоловічком. Почулися схвальні вигуки і свист, тупотіння та крики, як у ковбоїв на Дикому Заході.

— Я знаю, що хочу з ним зробити,— проревів Мейс.— Потоплю в цьому чортовому морі!

У відповідь здійнялася нова буря улюлюкання і тупотіння. Нетл знайшов очима Тернера, і вони обмінялися поглядами. Вони здогадалися, що задумав Мейс, і почали рухатися до виходу, знаючи, що не можна гаяти часу. Не всі підтримували ідею утоплення. Навіть зараз, у п'яному угарі, дехто не міг не згадати, що приплив ще не почався, і море — за милю в пісках. Зокрема, той валлієць почувався одуреним. Він тримав свого ременя й репетував. Чулися свист, шикання, а не лише «ура». Досі не випускаючи жертву з обіймів, Мейс метнувся за двері. Попереду бігли Тернер і Нетл, розкидаючи натовп. Коли вони дісталися дверей — на щастя, не подвійних,— то пропустили Мейса, а потім заступили юрбі шлях, ставши пліч-о-пліч, хоча збоку здавалося, що вони теж галасують, струшуючи кулаками, як і всі інші. Вони відчували у себе за спинами колосальну силу натовпу, вагу людських тіл, і цей тягар могли стримувати лише кілька секунд. Цього було достатньо, щоб Мейс побіг, але не до моря, а взявши різко ліворуч і знову ліворуч — у вузьку вуличку, що огинала крамниці й бари, геть од набережної.

Збуджений натовп у барі вибухнув, наче шампанське, коли зірвали корок, і відкинув Тернера й Нетла вбік. Комусь здалося, що він побачив Мейса там, унизу, де піски — і з півхвилини юрба бігла туди. Коли ж помилку усвідомили і юрма почала вертатися, то від Мейса та його приятелів і сліду не стало. Тернер і Нетл теж як випарувалися.

Величезний пляж, тисячі людей, які чекають на ньому, і море — геть порожнє, без жодного човника — охолодили «томмі», повернувши їм здатність тверезо міркувати. Вони пробудилися від марення. Далеко на сході, куди наповзала ніч, лінію фронту обстрілював безжальний артилерійський вогонь. Ворог відрізав шлях назад, а Англія була так далеко. Сутеніло, і лишалося не так багато часу, щоб знайти десь нічліг. Холодний вітер дув над каналом, а покинуті шинелі валялися на узбіччях доріг там, за милі звідси, у серці країни. Юрба почала розпадатися. Про чоловічка з Королівської армії позабули.

Тернеру здавалося, що вони з Нетлом вирушили шукати Мейса, але потім забули про це. Мабуть, певний час вони вешталися вулицями, бажаючи подякувати йому за порятунок невинного і за той жарт. Тернер не знав, як вони з Нетлом опинилися тут, на цій вузенькій вуличці. Він уже не пам'ятав ні про окупантів, ні про те, що у нього болять ноги,— просто він стояв собі і вишуканим стилем звертався до старої пані, яка стояла у дверях будинку з пласким фасадом. Коли Тернер згадав слово «вода», ця жінка підозріло подивилася на нього, ніби здогадавшись, що він хоче більшого. Вона була досить вродлива, смаглява до чорноти, з гордовитим поглядом, ніс — прямий і довгий, срібне волосся завинуте квітчастим шаликом. Тернер одразу збагнув, що вона циганка, яку не надурить його французька. Вона бачила його наскрізь, бачила всі його гріхи і те, що він сидів у в'язниці. Потім ця жінка кинула гнівний погляд на Нетла й нарешті вказала вздовж вулиці на свиню, яка рилася в канаві.

— Зловіть її,— сказала вона,— і я подивлюся, що для вас маю.

— Та під три чорти,— сказав Нетл, коли Тернер йому переклав.— Ми й попросили лише склянку клятої води. Ходімо, візьмемо самі.

Але Тернер, якого охопило знайоме відчуття нереальності, не відторгав можливості, що ця жінка наділена певною надприродною силою. У тьмяному світлі повітря довкола її голови, здавалося, пульсувало в ритмі його серця. Він притулився до плеча Нетла, щоб не хитатися. Жінка дала йому завдання, а він був занадто досвідченим, занадто обережним, щоб відмовити. Він був стріляний горобець. Стоячи так близько біля будинку, треба стерегтися пасток. Краще стерегтися.

— Ми зловимо свиню,— сказав він Нетлу.— Це забере всього хвильку.

Нетл давно корився вказівкам Тернера, бо переважно вони мали сенс, проте, ідучи по вулиці, забурмотів:

— Щось не так з тобою, бос.

Через пухирі на ногах обидва човгали поволі. Свиня була молода, спритна й цінувала свою свободу. І Нетл її злякався. Коли вони загнали льоху в куток у дверях крамниці, свиня кинулася на капрала, і він відскочив з таким криком, що це вже не було самоіронією. Тернер повернувся був до тої жінки взяти мотузку, але до дверей ніхто не вийшов, і він уже засумнівався, чи туди потрапив. Однак тепер він був певний: якщо вони не зловлять свиню, то ніколи не повернуться додому. У нього знову піднялася температура, він знав це, але не вважав, що через жар погано тямить. Свиня означала успіх. У дитинстві Тернер намагався переконати себе, що уникати тріщинок шкільному майданчику — щоб мама раптово не вмерла,— це маячня. Але він ніколи не наступав на них, і мати не вмерла.

Що далі вони просувалися по вулиці, то більше від них оддалялася свиня.

— Та пішла вона під три чорти,— сказав Нетл.— Нічого тут не вдієш.

Але вибору не лишалося. З поваленого телеграфного стовпа Тернер відрізав шматок кабелю і сплів зашморг. Вони переслідували льоху по всіх дорогах, гнали її до околиці курорту, де стояли бунгало, обрамлені невеличкими китицями садів, оточених парканами. Вони прямували, відмикаючи всі ворота обабіч вулиці. Потім побігли в обхід бічною дорогою, щоб випередити свиню і ганятися за нею, доки не заженуть назад. Звісно, льоха незабаром потрапила до саду і почала підривати землю. Тернер зачинив ворітця та, перехилившись через огорожу, накинув свині петлю на голову.

Останні сили пішли на те, щоб дотягнути верескливу свиню. На щастя, Нетл пам'ятав, де той будинок. Коли капрал нарешті припнув свиню в крихітному хліві на задньому дворі, літня жінка принесла два кам'яні глеки з водою. Під її невсипущим оком вони, стоячи в маленькому дворику біля кухонних дверей, блаженно випили все до краплі. Навіть коли здавалося, що їхні животи ось-ось луснуть, вони все пили й пили. Потім жінка принесла їм мило, фланель і дві емальовані миски для вмивання. Від розпашілого обличчя Тернера вода стала іржаво-брунатна. Засохла кров на верхній губі майже змилася. Скінчивши митися, він відчув навколо себе приємну легкість повітря, яке шовково овівало шкіру та проникало у ніздрі. Брудну воду вихлюпнули на квітник ротиків; ці квіти, як зауважив Нетл, викликали в нього ностальгію за батьківським садом. Циганка наповнила їм фляжки й винесла кожному по літровій пляшці червоного вина, наполовину відкоркованого, та ковбаси, що вони сунули собі до похідних торбин. Коли вони вже хотіли прощатися, у хазяйки раптом зблиснула ще одна думка, і вона зникла в хаті. Повертаючись, пані несла два маленькі паперові пакетики — у кожному півдюжини зацукрованих праліне.

Вони врочисто потиснули одне одному руки.

— Усе життя пам'ятатимемо вашу доброту,— сказав Тернер.

Вона кивнула і, як йому здалося, промовила:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас.

Її суворе обличчя лишилося непорушним, і неможливо було визначити, що вона вклала в ці слова — образу, гумор чи особливе приховане значення. Невже вона думала, що вони не були гідні її доброти? Тернер ніяково позадкував, а коли вони поверталися вулицею, він переклав слова жінки для Нетла. Капрал узагалі не вагався.

— Вона мешкає сама й аж нетямиться від своєї свині. Ясно як день. Вона дуже нам вдячна...— Потім він додав підозріливо: — А ти добре почуваєшся, бос?

— Надзвичайно добре, дякую.

Потерпаючи від водянок, Тернер шкутильгав узбережжям, бажаючи знайти Мейса й поділитися їжею і питвом. Але оскільки свиню зловили вдвох, Нетл гадав, що так буде лише справедливо — відкоркувати і розпити пляшку. Його віру в правильність наказів Тернера було відновлено. На ходу вони по черзі передавали один одному вино. Навіть у пізніх сутінках можна було розгледіти темну хмару над Дюнкерком. На тому боці тепер було видно спалахи — працювала артилерія. По периметру оборони не було жодного вільного місця.

— Сердешні виродки,— зронив Нетл.

Тернер знав, що він має на увазі тих військових, які лишилися з тамтого боку охайного штабу. Він сказав:

— Ця лінія оборони теж довго не протримається.

— Ми покійники.

— Тому нам завтра треба потрапити на судно.

Тепер, коли спрага більше їх не мучила, усі думки заполонила вечеря. Тернер уявляв затишну кімнатку й квадратний стіл, застелений зеленою картатою скатертиною, й одну з тих французьких керамічних олійних ламп, підвішених до стелі на мотузці. А на дерев'яній стільниці розкладені хліб, вино, сир, французька свиняча ковбаса...

— Не певен,— сказав він,— що пляж — найкраще місце для вечері.

— Нас там можуть обібрати до нитки,— погодився Нетл.

— Здається, я знаю потрібне місце.

Вони знову опинилися на вулиці за баром. Зазирнувши у провулок, яким вони бігли, вони побачили силуети, які в останньому сонячному промінні рухалися на тлі моря, а ген за ними, вбік,— якусь темну масу — чи то війська на пляжі, чи то траву на дюнах, чи то навіть самі дюни. Нелегка була це справа — розшукати Мейса і при денному світлі, а зараз і поготів. Тож вони блукали, шукаючи, де прихилити голову. Тепер у цій частині курорту зібралися сотні солдатів, багато з них вешталося вулиця галасливими ватагами, співаючи і горлаючи. Нетл закинув пляшку назад до свого речового мішка. Без Мейса вони почувалися незахищеними.

Наблизилися до готелю, в який влучила бомба. Тернер подумав, чи варто там шукати номер. Нетл захопився ідеєю поцупити щось із постелі. Пролізли крізь діру в стіні, намацуючи собі шлях у мороці через розтрощену цеглу і повалені колоди до сходів. Але така сама ідея спала на думку десяткам інших людей. Там, на сходах, вишикувалася справжнісінька черга, й солдати ледь тягнули важкі матраци, напхані кінським волосом. Вище, на сходовому майданчику,— Тернеру і Нетлу було видно тільки чоботи і ноги, які рівномірно рухалися,— розпалилася битва, чулося кректання й удари кулаків по тілу. Після раптового крику кілька чоловіків покотилося по сходах й упало на тих, хто був унизу. Почулися сміх і прокляття, люди почали вставати на ноги, обмацуючи кінцівки. Один чоловік так і не підвівся, а лишився незграбно лежати на східцях, задерши ноги над головою, і хрипко кричав — майже нечутно, наче марив вві сні. Хтось підніс запальничку йому до лиця, і вони бачили вишкірені зуби та плями чогось білого в куточках рота. Хтось сказав, що він зламав хребет, але ніхто нічого не міг вдіяти, і тепер люди переступаличерез нього зі своїми ковдрами й подушками, а інші намагалися піднятися нагору.

Вийшли з готелю і знову попрямували назад, до будинку літньої пані зі свинею. Постачання електроенергії з Дюнкерка відрізали, але по краях деяких сильно завішених вікон виднілися охрові відблиски свічок і нафтівок. На тому боці дороги солдати грюкали в двері, але о такій порі ніхто не відмикав. Тернеру схотілося описати Нетлу місце, де він хотів би повечеряти. Він прикрашав картину, додаючи скляні двері на балкон — ажурний, з кованого заліза, заплетений старою гліцинією, і грамофон на круглому столі, застеленому зеленою синельною скатертиною, і перський килим на шезлонзі. Що більше він це змальовував, то більше переконувався, що каже правду: це місце десь поруч. Його слова мали вдихнути в уяву життя.

Нетл, мовчки закусивши губу передніми зубами, як спантеличений гризун, дав Тернеру договорити і сказав:

— Я знаю, де це. До чорта, знаю.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, підвал якого був наполовину вивернутий і нагадував гігантську печеру. Схопивши Тернера за піджак, Нетл відтягнув супутника від обвалу битої цегли. Й обережно повів його до темного льоху. Тернер знав, що це не те місце, але не міг опиратися Нетлу, якого несподівано осінило. Попереду спалахнула світляна цятка, потім інша, ось і третя. Чоловіки, які там ховалися, палили цигарки.

— Ге,— озвався чийсь голос.— Ану валіть відси. Нас і так повно.

Нетл чиркнув сірником. Увесь простір під стінами був заповнений чоловіками, які сиділи під стінами; більшість спала. Кілька лежало посередині, але ще лишалося вільне місце, а коли сірник догорів, Нетл стиснув Тернеру плече, примушуючи сісти. Відгрібаючи мотлох у себе з-під заду, Тернер відчув, що сорочка в нього мокра. Можливо, це була кров або якась інша рідина, але поки що не боліло. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. З ніг звалився тягар, й екстаз полегшення розливався від колін угору, і Тернер знав, що цієї ночі вже не зрушить, навіть якщо цим засмутить Нетла. Цілий день він провів на хоху, і це хитання немов передалося долівці. Сидячи у непроглядній темряві, Тернер відчував, що земля під ним ходить ходором. Тепер проблема полягала в тому, де поїсти, не наражаючись на небезпеку. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але зараз він нічого не робив, і в голові було порожньо. За деякий час Нетл штовхнув його, повертаючи до тями, і сунув до рук пляшку вина. Тернер притулився ротом до шийки, перехилив пляшку і відпив. Хтось почув, як він ковтає.

— Що це в тебе?

— Овече молоко,— сказав Нетл.— Ще тепле. Візьми.

Почувся звук, ніби хтось щось одхаркував, і на руку Тернеру приземлилося щось літепле та драглисте.

— Ну ти козел.

Інший голос, грізніший, озвався:

— Стули пельку. Я заснути намагаюся.

Беззвучно рухаючись, Нетл намацав у підсумку свинячу ковбасу, розрізав її на три частини і передав шматок Тернеру разом зі скибкою хліба. Тернер розтягнувся на повний зріст на бетонній долівці, накинув шинель на голову, щоб не дати запаху м'яса проникнути назовні, а також приховати звук жування, і в тумані від власного дихання заходився їсти найкращу трапезу за все своє життя, а в щоку йому впиналися уламки цегли і пісок. Обличчя ще зберігало аромат запашного мила. Він вгризався в хліб, який на смак був наче армійський брезент, і рвав зубами та смоктав ковбасу. Коли їжа досягла шлунка, у в грудях і горлі розлилося тепло. Він блукає цими дорогами, здавалося йому, все життя. Заплющивши очі, він побачив рухливий асфальт і чоботи, які ступали в такт, зникаючи з поля зору. Навіть жуючи, він відчував, що на кілька секунд провалюється в сон. Він перейшов до іншого виміру, і тепер у нього під язиком затишно лежало зацукроване праліне, солодкість якого належало іншому світу. Він чув, як люди нарікають на те, що в льосі холодно, і був радий загорнутися в шинель, і відчував батьківську гордість, що не дав капралам дорогою поскидати свої.

У пошуках даху над головою зайшла ще одна група, освітивши сірниками льох,— це теж були солдати. Він відчував недружнє ставлення до них, і його дратував їхній акцент крайніх західних країв. Як і всі інші в льосі, він бажав, щоб вони виміталися геть. Проте вони знайшли собі місце десь у нього під ногами. Він уловив запах бренді, що його ще більше обурило. Вони гучно облаштовували собі постелі, а коли чийсь голос біля стіни крикнув «Ша, селюки», хтось із новачків посунув у цьому напрямку, і на мить здалося, що буде сутичка. Але темрява і втома сприяли миру.

Невдовзі тишу порушували тільки звуки рівного дихання і хропіння. Долівка під Тернером усе одно здавалося хиткою, а потім наче перейшла до ритму невпинного маршу, і знову він відчув, що надто змучився від вражень, і уява в нього занадто запалена, він занадто зморився, щоб заснути. Крізь тканину шинелі він намацав її листи. «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Ці слова мали велике значення, але зараз не зворушували його. Усе просто: одна людина чекає на іншу — це як арифметична сума, в цьому немає місця емоціям. Очікування. Просто одна людина нічого не робить, час спливає, доки інша людина наближається. «Очікування» — важке слово. Тернер відчував, що воно тисне, як шинель. Усі чекали — і тут, у льосі, і там, на пляжі. Вона теж чекає, але що буде потім? Він намагався уявити голос, яким вона промовляла ці слова, але натомість почув лише свій, трохи уривчастий і заглушений ударами серця. Він не міг уявити навіть рис її обличчя. Примусив себе подумки перемкнутися на іншу ситуацію, яка має принести йому щастя. Але тонкощі його вже не цікавили, гострота була втрачена. Брайоні змінить свої свідчення, вона перепише минуле так, що винуватець стане невинним. Але чого вартує винуватість у ці дні? Це така дешевка. Усі винні, й ніхто не винен. Нікого не викупить зміна свідчень, бо не вистачить людей, не вистачить паперу і ручок, не вистачить терпіння і миру, щоб отримати заяви всіх свідків і зібрати всі факти. Свідки теж винні. Увесь день ми були свідками злочинів одне одного. Що, ти сьогодні нікого не вбив? Але скількох ти кинув умирати? Тут, у льосі, ми мовчатимемо про це. Ми приспимо це, Брайоні. Зацукрований мигдаль під язиком — смак її імені, яке здавалося настільки химерним, неподібним до всього іншого, що він питав себе, чи правильно запам'ятав. Як і ім'я Сесилії. Невже він завжди сприймав ці дивні імена як належне? Навіть на цих питаннях було важко зосередитися. У нього так багато незавершених справ тут, у Франції, що йому здавалося розумним відкласти від'їзд до Англії, хоча торби спаковані — його дивні важкі торби. Ніхто й не помітить, як він лишить їх тут і поїде собі. Невидимий багаж. Він має повернутися і забрати з дерева того хлопчика. Як колись. Він пішов туди, куди не пішов ніхто, і хлопці знайшлися під деревом, і він поніс на плечах П'єро, а поруч повів через парк Джексона. Такий тягар! Він любив Сесилію, любив близнюків, тішився успіху, і світанку, і надприродному сяйному туману. А як його прийняли! Тепер він звик до таких речей, стерто-буденних, звичних, але тоді, перш ніж душу охопили огрубіння і загальне заціпеніння, коли це було в новинку, та й усе було в новинку, він відчував це дуже гостро. Його зворушило, як Сесилія побігла жорствою, хоча дверцята поліційного автомобіля вже були відчинені, і сказала йому ті слова. О, як тебе тоді кохав, / Я чистим, смілим був^[51]. Так, він повернеться туди, звідки почав, повернеться через усе, що подолав, через осушені похмурі болота, повз лютого сержанта на мосту, через розбомблені села, стрічками доріг, які тягнуться на милі й милі горбистих сільських угідь, і знову шукатиме ту стежку окрай села, ліворуч, навпроти взуттєвої крамниці, а за дві милі перелізе через огорожу з колючого дроту, і помандрує лісами і полями, щоб знайти нічліг на тій фермі братів, а новий день в зустріне в жовтому світанні, дивлячись, як хитається магнітна стрілка компаса, і поспішить через цю чарівну країну маленьких долин, і струмків, і бджолиних роїв до стежки, яка веде в садок, де стоїть сумний занедбаний будиночок біля залізниці. І росте оте дерево. Позбирає з землі клапті обгорілої смугастої тканини, обривки піжами, а потім принесе його, нещасного блідого хлопчика, і влаштує гідний похорон. Гарний малюк. Нехай винний ховає невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де тепер Мейс, який допоміг би рити могилу? Цей капрал, відчайдушний ведмідь Мейс. Тут стільки незавершених справ, і це ще одна причина, чому він не може піти. Він повинен знайти Мейса. Але спочатку треба знову подолати ті милі й повернутися на північ, у поля, де фермер зі своїм собакою, як і раніше, іде за ралом, і слід спитати в тої фламандки з сином, чи покладають вони на нього відповідальність за свою загибель. Бо іноді приймаєш на себе завеликий тягар — у нападах гордині, марнославного самобичування. Вона, можливо, скаже «ні» — як там фламандською «ні». Ти намагався нам допомогти. Ти не міг перевести нас через поле. Ти привів близнюків, але нас не вийшло б, ні. Ні, ти не винний. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув подих на своєму розпаленому обличчі.

— Трохи бушуєш, бос.

За головою капрала Нетла було видно широку смугу темно-синього неба, а на тлі небокраю — зубчасті чорні краї зруйнованої стелі льоху.

— Бушую? А що я робив?

— Кричиш «ні», усіх перебудив. Декого з оцих молодиків це трохи зачепило.

Тернер спробував підвести голову й виявив, що не може. Капрал чиркнув сірником.

— Христе Боже мій, жахливий вигляд. Ну, ось. Пий.

Він підняв Тернеру голову та приклав йому флягу до вуст.

Вода мала металевий присмак. Скінчивши пити, Тернер відчув, що його затягує нескінченна океанська течія. Він ходив по землі, доки не впав у глибини океану. Щоб не тривожити Нетла, йому доводилось удавати розумнішого, аніж він почувався насправді.

— Слухай-но, я вирішив лишитися. Дещо мені побачити треба.

Брудною рукою Нетл витирав Тернеру чоло. Той не бачив причин, чому капрал має ближче схиляти над ним своє стурбоване щуряче обличчя.

— Бос, ти мене чуєш? — мовив капрал.— Ти слухаєш? Десь годину тому я вийшов надвір. Угадай, що я побачив. Там по дорозі один флотський ішов, офіцерів кликав. Вони зібралися на пляжі. Судна повернулися. Ми поїдемо додому, приятелю. Там лейтенант один, з «Баффсу», він о сьомій нас виведе. Тож поспи, і давай більше без тих чортових криків.

Він провалювався в сон, і хотілося єдиного — спати, отримати тисячу годин сну. Так було легше. Вода була бридка, але вона допомогла, як і новини й заспокійливий шепіт Нетла. Вони вишикуються на вулиці та промарширують на пляж. Звернуть праворуч. Порядок понад усе. Ніхто у Кембриджі не навчав їх переваг доброго піхотного порядку. Вони шанували вільний, непокірливий дух. Поети. Але що поети знають про виживання? Про виживання в масі людей. Не порушувати рядів, не бігти першим на човен, не «чия відвага, того й перемога», жодних думок про себе. Ніякого тупоту чобіт, які біжать піском до лінії прибою. У воді охочі руки притримують планшир, доки товариші забігають усередину. Але це море було спокійне, і тепер, коли він заспокоївся, то, звісно, бачив, як добре, що вона справді є, що вона чекає. Хай проклята буде арифметика. «Я на тебе чекатиму» — ось елементарне. Це причина, заради якої він вижив. Простий спосіб сказати, що вона відмовиться від усіх інших чоловіків. Лише ти. «Повертайся». Він згадав відчуття гравію під тонкими підошвами; відчув, що ось-ось — і крижані кайданки замкнуться у нього на зап'ястях. Вони з інспектором зупинили машину й озирнулися на її кроки. Як він міг забути цю зелену сукню, яка підкреслювала вигини її стегон, перешкоджаючи ході та відкриваючи красу її плечей. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліція дозволила їм переговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, нібито були самі. Вона не дозволила собі плакати, кажучи, що вірить йому, довіряє йому, кохає його. Він сказав їй просто, що не забуде цього, і хотів цим передати їй силу своєї вдячності, особливо тоді, особливо зараз. Потім вона поклала руку на кайданки і сказала, що вона не соромиться і нема чого соромитися. Вона взялася за лацкан його піджака й трохи струсонула, кажучи: «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона мала на увазі саме це. Час покаже, що вона справді мала на увазі саме це. Потім його заштовхнули до автомобіля, а вона говорила швидко, доки плач не підступив їй до горла, і вона не могла більше стримуватися; вона сказала: те, що відбулося між ним, стосується нас, тільки нас. Вона мала на увазі, звісно, бібліотеку. Це тільки їхня справа. Ніхто не може її відібрати. «Це наша таємниця»,— крикнула вона перед усіма, доки не грюкнули дверцята.

— Я ні слова не скажу,— мовив він, хоча голова Нетла давно зникла.— Збуди мене до сьомої. Обіцяю: більше ти не почуєш від мене жодного слова.

Частина третя

* * *

Тривога не обмежувалася лікарнею. Здавалося, вона здіймалася з випарами бурхливої брунатної річки, розбухлої від квітневих злив, а вечорами лягала на затемнене місто, ніби сутінки розуму, які відчувала вся країна — тиха і злісно нашорошена; тривога була невіддільна від холодної пізньої весни та прихована в її благодатному розквіті. Це чимось нагадувало наближення кінця. Старший персонал збирався групками в кутках коридорів, зберігаючи якийсь секрет. Молоді лікарі наче виросли понад нормальні розміри, стали більш агресивними, і консультант відволікався на обході, а одного разу вранці підійшов до вікна кілька хвилин помилуватися на річку, доки в нього за спиною біля ліжка виструнчилися в очікуванні медсестри. Літні санітари пригнічено штовхали каталки з пацієнтами і, здавалося, забули свої звичайні веселі жарти, запозичені з комедійних радіопередач, і це навіть утішало Брайоні, яка не могла вже чути ті осоружні їй цитати: «Радісно вітай кохання, а то воно так і не прийде».

Але так і було. Лікарня поступово, протягом багатьох днів, непомітно спорожніла. Здавалося, суто випадково, через епідемію міцного здоров'я, що менш кмітливі практикантки приписували ефективності власних оздоровчих методик. Тільки поволі стала виявлятись інша картина. Порожні ліжка у її відділеннях, як і в інших, примножувалися, наче смерті вночі. Брайоні здавалося, що віддалені кроки у просторих натертих коридорах звучали приглушено, вибачливо, а колись вони були упевнені та жваві. Робітники, які прийшли поміняти барабани у пожежних шлангів на сходових майданчиках біля ліфтів і поставити нові відра протипожежного піску, працювали цілодобово, без перерви, але ні з ким не говорили, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім місць із двадцятьох, і хоча робота стала ще важчою, ніж доти, якийсь неспокій, майже забобонний страх, заважав медсестрам-практиканткам нарікати, коли вони сідали вдвох почаювати. Усі вони стали, як правило, спокійнішими, приймаючи все як є. Вони припинили показувати одна одній руки, щоб порівняти обморожені місця.

Окрім того, була постійна й наскрізна тривога учениць через можливі помилки. Усі вони жили в острасі перед сестрою Марджорі Драммонд, її загрозливою сухою усмішкою і м'яким виразом обличчя, що передувало гніву. Брайоні знала, що за останній час наробила силу помилок. Чотири дні тому, незважаючи на ретельний інструктаж, її підопічний пацієнт випив карболове полоскання — за словами санітара-очевидця, вихльостав це за раз, як пінту «Гіннеса» — і все виблював просто на ковдру. Брайоні також знала, що сестра Драммонд помітила, як вона несла лише три судна, тоді як треба носити шість, наче завантажений роботою офіціант у «Ля Куполі»^[52]. Можливо, були й інші помилки, про які вона забула від утоми або про які навіть і не знала. Вона взагалі була схильна неправильно поводитися — у моменти задуми зазвичай переминалася з ноги на ногу, що особливо дратувало її зверхницю. Провали і недбальства можна було перелічити за декілька днів: не так поставлений віник, ковдра складена етикеткою догори, а накрохмалений комірець жалюгідно перекосився; ліжка на коліщатках не вишикувалися рівно; зайшла до палати з порожніми руками,— усе це мовчки відзначалося, доки терпець не вривався, і якщо ти не помітила ознак наближення гніву, він впаде як сніг на голову. І це саме тоді, коли здається, що ти все робиш як слід.

Але останнім часом сестра не кидала свого сухого усміху у бік практиканток, не зверталася до них придушеним голосом, який доводив їх до жаху. Її наче змучили власні ж напади. Вона була стривожена, переобтяжена і часто стояла у відділенні чоловічої хірургії, довго радячись з колегою, або взагалі зникала на два дні.

В інших умовах, маючи іншу професію, вона здавалася б наділеною материнським шармом завдяки своєму пухкому, ба навіть чуттєвому личку, на якому непідфарбовані вуста зберігали яскраву свіжість природних барв і повнокровно випиналися, а рожевощоке обличчя з ляльковим здоровим рум'янцем передбачало люб'язний характер. Це враження розвіялося, коли етажерка з групи Брайоні, дебела повільна дівчина з невинним волооким поглядом, наразилася на силу люті цієї сестри. Медсестру Ленґленд скерували до чоловічої хірургії та попросили допомогти підготувати молодого солдата до апендектомії. Залишившись з ним на хвилину чи два наодинці, вона побазікала з хворим і зронила кілька обнадійливих слів з приводу його випробування. Певно, він поставив звичне питання — як її звати, і сталося так, що вона порушила святе правило. Це чітко викладено у посібнику, хоча ніхто не здогадується, як важливо рахуватися з цим приписом. За кілька годин військовий отямився від наркозу і пробурмотів ім'я медсестри-практикантки, а поруч стояла старша сестра. І тепер медсестру Ленґленд відправляють на заслання, до її колишнього відділення, вона зазнала немилості. Інші медсестри зібралися в коло й уважно слухали. Якби нещасна Сьюзен Ленґленд недбало поставилася до обов'язків або жорстоко вбила дві дюжини хворих, і то не було б гірше. Нарешті сестра Драммонд скінчила свою довгу орацію про те, що ця дівчина спаплюжила традиції сестринського покликання міс Найтінґейл^[53], долучитися до якого так прагнула, і слід вважати, що їй пощастило, якщо наступного місяця вона сортуватиме брудну білизну,— від цього не лише сама Ленґленд, але й половина дівчат залилася сльозами. Брайоні не плакала, але тої ночі, у ліжку, відчуваючи, що її зі страху досі морозить, вона знову гортала довідник, щоб нагадати собі, чи є інші питання етикету, які вона, може, проґавила. Вона прочитала напам'ять заповідь: у жодному разі під час спілкування з пацієнтом медсестра не повинна називати своє хрестильне ім'я.

Палати спорожніли, але роботи прибувало. Щоранку койки зміщалися до центру таким чином, щоб практикантки могли натерти підлогу важкою машиною, аж дівчата заледве тримали рівновагу. Мели підлоги тричі на день. Вимивали вивільнені шафки, окурювали матраци; полірували латунні гачки для пальт, дверні ручки і замкові свердловини. Відтирали карболкою двері та плінтуси, а також ліжка — залізні рами та пружини. Практикантки нишпорили скрізь, вимиваючи й висушуючи судна і пляшки, доки ті не починали блищати, як обідні тарілки. Тритонні армійські вантажівки підїжджали до навантажувальних майданчиків, привозячи ще більше ліжок — брудних, старих, які слід було ретельно й багато разів відшкребти, доки їх не заносили у коридор і не складали штабелями, а потім промивали карболкою. Між цими завданнями — можливо, дюжину разів на день — практикантки крижаною водою мили свої потріскані й до крові обморожені руки. Війна проти мікробів не припинялася ніколи. Практиканток посвячували в культ гігієни. Вони дізналися, що не існує нічого гидкішого, як ріжок пухової ковдри, який звішується під ліжко, приховуючи у складках батальйон, а то й цілу дивізію бактерій. Повсякденна практика кип'ятіння, чищення, полірування і протирання стала знаком професійної студентської гордості, на вівтар якої мав бути принесений весь особистий комфорт.

Санітари привозили з розвантажувальних майданчиків безліч нових поставок, які треба було розпакувати, інвентаризувати та скласти: пов'язки, миски, шприци, три нові автоклави і багато пакетів з позначкою «Мішки Баньяна»: ще не пояснили, як ними користуватися. Привезли додаткову шафу-аптечку, яку поставили й заповнили, тричі вимивши. Цю шафу замкнули, а ключа лишили у сестри Драммонд, але якось уранці Брайоні побачила всередині ряди пляшок з етикетками «Морфін». Коли її виряджали з різними дорученнями, вона бачила, що інші практикантки так само готують палати. Одна з таких палат уже зовсім спорожніла від пацієнтів і тьмяно поблискувала в безкраїй тиші, очікуючи. Але не можна було ставити питання. За рік до цього, одразу після оголошення війни, палати нагорі повністю закрили, використовуючи як захист од бомбардувань. Операційні зараз були у підвалі. На першому поверсі вікна були затемнені, а всі слухові віконці — зацементовані.

Генерал армії здійснив екскурсію в лікарню у супроводі півдюжини консультантів. Не було жодних церемоній, навіть не западала тиша, коли вони обходили палати. Зазвичай, коли приходили такі поважні гості, правила проголошували: ніс кожного пацієнта мав стирчати рівно посередині верхньої частини ковдри. Але тепер геть не було часу на підготовку. Генерал і його почет пройшлися відділенням, бурмочучи і киваючи, а потім поїхали.

Занепокоєння зростало, але було мало можливостей висувати здогади, та й усе одно — це було офіційно заборонено. Коли практикантки не чергували, то навчалися — відвідували лекції або відкриті операції, поодинці або разом. І харчування, і сон відбувалися під наглядом, так наче вони були новачками у дівчачій школі Родін^[54]. Коли Фіона, чиє ліжко стояло поруч з ліжком Брайоні, відсунула свою тарілку і оголосила, ні до кого окремо не звертаючись, що «клінічно не здатна» їсти відварні овочі з бульйонними кубиками, старша сестра з об'єднання імені міс Найтінґейл стояла над нею доти, доки та не доїла останній шматок. Фіона була приятелькою Брайоні, як вважалося; першого ж вечора попередньої підготовки вона попросила Брайоні підстригти їй нігті на правій руці, пояснюючи це тим, що не вміє тримати ножиці лівою рукою, і мама завжди робила це за неї. Нова товаришка була руда, веснянкувата, що одразу автоматично насторожило Брайоні. Але, на відміну від Лоли, Фіона була гучноголоса, весела, з ямочками на руках, а ще величезним бюстом — об'єктом дівочих глузувань: як сміялись дівчата, завдяки цій принаді не минути Фіоні одного дня стати старшою сестрою. Її рідні жили у Челсі. Однієї ночі вона зі свого ліжка прошепотіла, що її батько очікує на запрошення у військовий кабінет Черчилля. Та коли проголосили склад міністерства, його прізвища не виявилося незбіг, Фіона нічого не казала, тож Брайоні вирішила: краще не розпитувати. За ці перші місяці попередньої підготовки у Фіони і Брайоні було мало шансів з'ясувати, чи справді вони подобаються одна одній. Для них зручніше було припустити, що так і є — саме так вони й вчинили. Вони були одними з небагатьох, хто взагалі не мав медичної освіти. Більшість дівчат уже пройшла курси першої допомоги, уже побувала у волонтерських лавах і знала, що таке кров і трупи — або принаймні так стверджувала.

Але нелегко було плекати дружбу. Практикантки відпрацьовували свої зміни в палатах, три години на день у вільний час навчались і спали. Їхньою розкішшю була перерва між четвертою і п'ятою годиною, коли вони знімали з дерев'яних ґратчастих полиць свої мініатюрні коричневі чайники з вигравіюваними іменами й разом сідали у маленькій кімнаті відпочинку за межами відділення. Розмови були вимушені. Там чигала сестра, контролювати їх і забезпечувати пристойність. До того ж, щойно вони сідали, як на них нападала втома, важка, як три згорнуті ковдри. Одна дівчина заснула з чашкою і блюдцем у руках і обварила собі стегно — чудова нагода попрактикуватись у лікуванні опіків, сказала сестра Драммонд, з'явившись на зойки.

Та й сама Брайоні була непіддатливим матеріалом для дружби. У ті перші місяці вона часто думала, що її єдиний зв'язок з реальністю — це сестра Драммонд. Вона постійно з'являлася в кінці коридору, наближаючись із жахливою метою, або виринала за плечем Брайоні, шепочучи їй на вухо, що в ході попередньої підготовки вона не спромоглася звернути увагу на правильну процедуру купання і обтирання пацієнтів чоловічої статі: лише після другої зміни води треба намилити фланель і натерти спину, а рушника треба передавати пацієнту так, щоб він міг «обслужити себе». Стан Брайоні багато в чому залежав од того, як з нею тої чи іншої хвилини поводилася старша сестра. Вона відчувала холодок у животі, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо було дізнатися, чи правильно ти чиниш. Брайоні боялася її поганої оцінки. Похвала була нечувана. У кращому разі можна було сподіватися на байдужість.

У ті моменти, коли Брайоні лишалася сама, зазвичай в темряві, у хвилини перед засинанням, вона викликала у пам'яті спогади про примарне паралельне життя, в якому вона жила у Ґіртоні, читала твори Мільтона. Вона могла б зараз бути в тому коледжі, який скінчила її сестра, а не працювати медсестрою у шпиталі. Брайоні гадала, що долучається до війни. Насправді вона обмежила своє життя стосунками з жінкою на п'ятнадцять років старшою за неї, яка має над нею владу ще більшу, аніж мати над немовлям.

Таке обмеження, яке передусім означало позбавлення особистості, почалося за багато тижнів до того, як вона почула про сестру Драммонд. Першого ж дня попередньої підготовки, яка тривала два місяці, відбулося повчальне приниження Брайоні перед усім курсом. Ось як було. Вона пішла до сестри, щоб чемно зауважити: у неї на бейджику неправильний напис. Вона «Б. Талліс», а не «М. Талліс», як вказано на її прямокутній карточці.

Відповідь пролунала спокійно. «На бейджику все правильно. Ваше хрестильне ім'я мене не цікавить. А тепер сядьте, будь ласка, медсестро Талліс».

Інші дівчата посміялися б, якби наважилися, бо у них у всіх були однакові бейджики, але правильно відчули, що ліпше не треба. Це був час лекцій з гігієни і практики обтирання манекенів у натуральну величину: місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чиї чемні порушення анатомічних ознак дозволяли сприймати його як дівчинку. Це був час адаптації до бездумного послуху, навчання носити судна стосами і пам'ятати головне правило: ніколи не ходити відділенням з порожніми руками. Фізичний дискомфорт дозволяв Брайоні менше думати. Високі крохмальні комірці натирали їй шию. Дюжину разів на день Брайоні мила руки пекучо-крижаною водою з лужним милом, обморожуючи шкіру. Взуття, яке їй довелося купувати за свої гроші, безбожно натирало пальці. Форма, як і взагалі будь-який однострій, розмивала особистість, знеособлювала і щодня вимагала уваги: прасувати, закріплювати очіпок, пригладжувати шви, чистити взуття, особливо стежити за підборами — у результаті інші проблеми потроху стиралися. За деякий час дівчата були готові почати під керівництвом сестри Драммонд практику в палатах (не можна було казати «по палатах»), підкоряючись графіку «від судна до супу», і їхнє колишнє життя стиралося. Голова порожніла, всі заперечення як вітром розвіювало, тож дівчат було легко переконати в абсолютному авторитеті старших сестер. Ніхто не опирався настановам, якими вона заповнювала їхні спорожнілі голови.

Це ніколи не озвучувалося, але організовано все було по-військовому. Міс Найтінґейл, яку ніколи не називали на ймення — Флоренс, досить довго пробула у Криму, щоб розуміти значення дисципліни, сильних і добре підготовлених військ. Тому, лежачи у темряві, слухаючи хропіння Фіони — та спала на спині,— Брайоні вже відчула, як від неї втікає паралельне життя, яке вона могла так легко уявити: і свою поїздку в Кембридж, і маленьку себе, яка так мріяла побачити Леона і Сесилію. Тепер ось її студентське життя, ці чотири роки, цей режим, який тисне, й у неї немає волі вирватися. Вона прирекла себе на життя, сповнене обмежень, строгих правил, послуху, догляду хворих і постійного страху перед неласкою. Вона була в групі практиканток, які щомісяця мінялися, і в неї немає індивідуальності поза цим бейджиком. Тут немає підручників, тут ніхто не позбувається сну через інтелектуальні «ізми». Вона мила й подавала судна, мила і натирала підлогу, варила какао і бульйон, прислужувала — і була позбавлена самоаналізу. Слухаючи практиканток другого курсу, вона знала, що в майбутньому прийде задоволення від власної вправності. Останнім часом їй доручали міряти під наглядом пульс і температуру і заносити показники до діаграми. Щодо медичних умінь, Брайоні вже навчилася впорскувати генціанвіолет хворим на лишай, змазувати порізи емульсією акрифлавіну і класти на синці свинцеві примочки. Але здебільшого вона була наче покоївкою або дівчам на побігеньках, а у вільний час зазубрювала прості факти. Вона була щаслива, що в неї так мало часу, аби ще про щось думати. Але стоячи у халаті біля вікна, перед сном, дивлячись на річку в неосвітленому місті, вона згадувала ту тривогу, яка нуртувала там, на вулицях, а також у палатах й у самій пітьмі. Ніщо у житті, навіть сестра Драммонд, не могло оборонити її від цього.

* * *

За півгодини до відбою, після какао, дівчата ходять у гості одна до одної; сидячи на своїх ліжках, пишуть листи додому або подругам. Деякі досі трохи плачуть від ностальгії і почуваються набагато комфортніше, коли на плечі їм лягають чужі руки й звучать втішні слова. Брайоні здавалося театральним і смішним те, що дорослі молоді жінки пускають сльозу за своїми мамами або, як сказала одна практикантка хлипаючи, за запахом татової люльки. Судячи з усього, забагато було таких, які втішалися цими риданнями. Іноді у цій нудотній атмосфері Брайоні писала додому свої лаконічні листи, де скупо повідомляла, що вона не хворіє, не сумує, не потрібує допомоги і не збирається змінювати свою думку на догоду матері. Інші дівчата з гордістю змальовували свій суворий розклад роботи й навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні довіряла ці думки тільки своєму особистому щоденнику, та й навіть там уникала аж таких подробиць. Вона не хотіла, щоб мати знала, яку брудну роботу вона виконує. Частково її ідея стати медсестрою була спрямована на те, щоб відстояти свою незалежність. Для неї було важливо, щоб батьки, особливо мати, знали про її життя — наскільки це можливо — якомога менше.

Окрім постійних питань, які так і залишалися без відповіді, Емілі в листах здебільшого писала про евакуйованих. У родині Таллісів оселилися три матері з сімома дітьми, усі з лондонської околиці Гакні. Одна з матерів зганьбилася у сільському пабі й тепер стала там персоною нон-ґрата. Інша жінка була ревна католичка, яка проходила чотири милі з трьома дітьми до містечка, щоб у неділю послухати месу. Але Бетті, хай і сама католичка, була нечутлива до таких тонкощів. Вона ненавиділа всіх цих матерів і дітей. Першого ж ранку вони заявили їй, що їм не смакує, як вона готує. Бетті запевняла, що бачила, як ревна католичка плювала на підлогу в коридорі. Найстарший з дітей, тринадцятирічний хлопчик, якому зовні дали б ледь вісім, поліз у фонтан, видерся на статую і відламав Тритону ріг і руку аж ліктя. Джек сказав, що це можна полагодити без особливих проблем. Але тепер відламана частина, яку принесли до будинку і залишили в коморі, кудись поділася. Як каже старий Гардмен, Бетті звинуватила хлопчика, що той пожбурив руку в озеро. Хлопчик сказав, що нічого не знає. Зайшла мова про те, щоб осушити озеро, але пожаліли виводок лебедів, які гніздилися на березі. Мати невблаганно стала на захист сина, кажучи, що фонтан, коли поруч граються діти, це небезпечно і що вона написала депутату парламенту. Однак хрещеним батьком Брайоні був сер Артур Ридлі.

І все-таки, на думку Емілі, їм ще пощастило з евакуйованими, бо одного разу було схоже на те, що весь будинок реквізують для армії. Натомість зупинилися на маєтку Г'ю фон Фліта, бо там був стіл для гри у снукер^[55]. Інші новини були такі: її сестра Герміона досі в Парижі, але думає про переїзд до Ніцци; корів перевели на три північні поля, щоб можна було переорати парк під зернові. Півтори милі кованих огорож, які ставилися починаючи з 1750-х років, вивезли на переплавку — для виробництва вогнеметів. Навіть робітники, які ламали огорожі, сказали, що цей метал не годиться. Унизу по річці збудували цементно-цегляний дот, просто в заплаві, у заростях осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясихвісток. Нині будують ще один дот — там, де центральна дорога веде до села. Усі ламкі речі зберігають у льосі — у тому числі клавесин. Нещасна Бетті впустила на східцях вазу дядечка Клема і розбила. Сказала, що шматки просто відкололися в руці, але в це важко повірити. Денні Гардмен вступив до флоту, але всі інші сільські хлопці подалися до Східносуррейських лав. Джек гарує як віл. Він узяв участь у спеціальній конференції, а повернувся змореним і виснаженим і не мав права навіть сказати, де був. Він розлютився через вазу й накричав на Бетті, що на нього геть не схоже. А на додачу, вона ще й загубила карточки, і два тижні родині довелось обходитися без цукру. Та сама мати, яку вигнали з «Червоного лева», приїхала без протигазу, а заміни їй не видали. Уповноважений цивільної оборони, брат констебля Вокінза, уже втретє приїздить перевірити маскування. Він виявився досить набридливим маленьким диктатором. Нікому він не подобається.

Читаючи ці листи після виснажливого дня, Брайоні відчувала мрійливу ностальгію, неясну тугу за давно втраченим життям. Однак вона заледве мала право жаліти себе. Вона ж сама відрізала себе від рідного дому. Тижневу відпустку після навчання, доки не почався рік практики, вона провела з дядьком і тіткою у Примроуз-Гіллі та сперечалася з матір'ю по телефону, не бажаючи навідатися. Чому Брайоні не заїде до рідних бодай на днинку, всі будуть у захваті побачити її, послухати розповіді про її нове життя? А чому вона так рідко пише? Важко відповісти прямо. Зараз треба триматися подалі.

У шухляді тумбочки біля ліжка вона тримала великий блокнот у палітурці, зробленій під мармур. У корінець було вставлено олівець. У ліжку не дозволялося користуватися пером і чорнилом. Вона почала свій щоденник наприкінці першого дня занять і могла урвати на писання десять хвилин майже щовечора перед відбоєм. Її записи являли собою художні маніфести, тривіальні скарги, нариси, ескізи і нескладні описи минулого дня, що дедалі більше огорталися фантазією. Вона рідко перечитувала написане, але їй подобалося гортати щільно помережані сторінки. Тут, поза бейджиком і формою, була її справжня сутність, яку вона таємно плекала й підживлювала. Вона так і не втратила дитячої радості від споглядання свого почерку. І було майже неважливо, що вона пише. Оскільки шухляда не замикалася, Брайоні була обережна і завуальовувала в записах згадки про сестру Драммонд. Змінювала вона й імені пацієнтів. А змінюючи імена, було легше змінювати обставини і вигадувати. Вона любила записувати їхні безладні думки, як собі їх уявляла. Вона й не була зобов'язана писати правду — вона ж не присягалася давати хроніку. Ось єдине місце, де вона вільна. Вона створювала маленькі оповідки — не дуже переконливі, трохи затерті — про людей у відділенні. Якийсь час вона думала про себе як про своєрідного медичного Чосера, навколо якого повно колоритних типажів: парубків, п'яниць, старомодних добродіїв, вродливців зі зловісними таємницями. В наступні роки вона шкодувала, що не записала більше фактів, таким чином позбавивши себе необхідного матеріалу. Було б корисно знати, що відбувалося, хто що казав. Водночас щоденник дозволяв їй зберігати гідність: вона може поводитись як медсестра-практикантка, але водночас вона й письменниця, що дуже важливо. І тоді, коли вона була відрізана од усього, знаного їй: родини, дому, друзів,— писання ставало ниткою, зв'язком з ними. Так вона жила завжди.

Траплялися поодинокі моменти, коли вона мала змогу відпустити фантазію. Іноді її посилали з дорученням до диспансеру, і доводилося чекати на фармацевта, щоб виконати доручення. Тоді вона підходила в коридорі до вікна, звідки відкривався краєвид на річку. Налягаючи на праву ногу, вона дивилася на палати парламенту, не бачачи їх і думала не про свій щоденник, але про довгу повість, яку написала й надіслала у журнал. Гостюючи у Примроуз-Гіллі, вона позичила дядькову друкарську машинку, усілася в кімнаті над їдальнею і вказівними пальцями настукала нову історію. Увесь тиждень вона працювала понад вісім годин на день, доки не починали боліти спина і шия, а перед очима не починали розпливатися літери. Але навряд чи вона могла згадати таке ж задоволення, як тоді, коли, завершивши роботу, тримала стос набраних сторінок — сто три! — і відчувала кінчиками пальців вагу свого творіння. Усе це належить їй. Ніхто інший не зумів би написати цієї книги. Зберігши собі копію, вона завинула інший примірник повісті (така неадекватна назва) у обгортковий папір, сіла на автобус до Блумсбері, знайшла адресу на Лендсдаун-Террасі, де містилася редакція нового журналу «Горизонт», і подала пакет приємній молодій жінці, яка підійшла до дверей.

Найбільше їй подобався сюжет, строга геометрія, яка надавала чіткості невизначеності, віддзеркалюючи — як здавалося Брайоні — сучасні ідеї. Доба ясних відповідей скінчилася. Прийшла доба персонажів і сюжетів. Попри замальовки у себе в щоденнику, Брайоні більше не вірила у героїв. Вони — химерний винахід XIX сторіччя. Сама концепція персонажа ґрунтується на помилках, що й довела сучасна психологія. Сюжети теж нагадували поіржавілі машини, чиї колеса більше не поворухнуться. Сучасний письменник більше не може описувати символи і сюжети, як і сучасний композитор не створить симфонії у дусі Моцарта. Натомість мислення, сприйняття, відчуття — ось що її цікавило; свідомість, яка плине річкою крізь час, обтікаючи на шляху всі предмети, а також усі її притоки, що стають дедалі бурхливішими, і перешкоди, здатні повернути потік назад. Якби ж то Брайоні могла відтворити ясне світло літнього ранку, дитяче відчуття дівчинки, яка стоїть біля вікна, піруети ластів'ячого польоту над басейном! Роман майбутнього не буде схожий ні на що в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і гадала, що в самій людській природі стільки перетворень, що лише уява, художня література, новий різновид белетристики, зможе вловити сутність змін. Влізти у чужий розум і показати, як він працює або як ним працюють, і зробити це в межах симетричного сюжету — ось це і є справжній мистецький тріумф. Так гадала медсестра Талліс, затримуючись біля профілакторію в очікуванні на фармацевта і споглядаючи річку, не боячись загрози в особі сестри Драммонд, яка застукає її за тим, що вона стоїть на одній нозі.

Минуло три місяці, а Брайоні не отримала жодної звістки від «Горизонту».

На другий твір теж не було відповіді. Брайоні пішла до адміністрації та попросила адресу Сесилії. На початку травня вона написала сестрі. Тепер їй здавалося, що мовчання й було відповіддю від Сесилії.

* * *

В останні травневі дні постачання медикаментів збільшувалося. Пацієнтів, у яких були не такі гострі хвороби, що не вимагали термінового лікування, відіслали додому. У багатьох палатах царювала б абсолютна порожнеча, якби не прибуття сорока моряків через рідкісний різновид жовтяниці, яка охопила Королівський військово-морський флот. Брайоні не встигала занотовувати у щоденник. Почалися нові предмети — сестринська справа та вступ до анатомії. Першокурсниці поспішали з чергувань на лекції, потім їли й розходилися по своїх кімнатах. Ледь прочитавши три сторінки, було важко зберігати ясну свідомість. Куранти Біг-Бена відзначали перебіг доби, й іноді урочистий подзвін, що знаменував чверть години, викликав притлумлені панічні стогони, коли дівчата усвідомлювали, що кудись запізнилися.

Міцний сон уночі сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, заборонялося навіть кілька кроків ступити до туалету. Тому день починався з підкладного судна. Старша сестра не схвалювала, коли ті судна тримали, «як тенісні ракетки». Їх слід було носити «у Божу славу» — і все треба було вилити, вимити, вичистити та прибрати до пів на восьму, коли приходила пора вранішньої дози ліків. Увесь день — судна, купання й обтирання, миття підлог. Дівчата скаржилися на болі в спині, бо доводилося тягати постільну білизну, а ноги наче вогнем горіли від постійного стояння весь день. Додатковий обов'язок медсестер полягав у влаштуванні затемнення величезних вікон у палатах. До кінця дня більшало суден, треба було виливати мокротиння, варити какао. Ледь випадала вільна хвилька між завершенням чергування і початком занять, щоб повернутися до гуртожитку забрати зошити і підручники. Двічі на день, пробігаючи коридором, Брайоні бачила осуджувальний погляд старшої медсестри, й обидва рази догана висловлювалася безбарвним тоном. Лише кровотеча або пожежа були вагомою підставою для медсестри, щоб бігати відділенням.

Але найчастіше молодші практикантки проводили час у мийні. Подейкували, що скоро поставлять автоматичні судна й баки для миття, але це була тільки мрія про землю обітовану. А поки що вони мають робити все так, як інші робили до них. Того ж дня, коли Брайоні двічі висловили догану за біганину, її поза графіком послали до мийні як додаткові робочі руки. Це порушення неписаного графіка могло виникнути через нещасний випадок, але вона сумнівалася. Замкнувши по собі двері до мийні, вона пов'язала на поясі важкий гумовий фартух. Хитрість випорожнення суден, можна сказати, єдиний для неї спосіб випорожнення суден — заплющити очі, затамувати подих і відвернутися. Потім вимити й виполоскати у розчині карболки. Якщо Брайоні забувала перевірити, чи дочиста й досуха витерті ручки судна, то наражалася на великий скандал з сестрою.

Наприкінці дня вона пішла прибирати майже порожнє відділення: пересувала шафки, випорожняла попільнички, збирала газети. Машинально глянула на згорнуту сторінку «Недільного аркуша». Вона стежила за новинами, збираючи їх уривками. Ніколи не вистачало часу, щоб сісти й уважно прочитати газети. Вона знала про прорив лінії Мажино, бомбардування Роттердама, капітуляцію голландської армії, і деякі дівчата напередодні говорили про швидкий розгром Бельгії. Ситуація погіршувалася, але ж мав у війні настати перелом. Зараз увагу Брайоні привернуло одне заспокійливе речення — не через сказане, а через не сказане. Переміщення Британської армії у Північній Франції було «стратегічним відступомна заздалегідь підготовлені позиції». Навіть Брайоні, геть не знаючись на військовій стратегії або журналістській етиці, зрозуміла евфемізм. Можливо, вона останньою на всю лікарню збагнула, що відбувається. Спостерігаючи за звільненням палат, за потоком медикаментів, вона думала, що все це просто частина загальної підготовки до війни. Сама Брайоні надто переймалася власними дріб'язковими проблемами. А тепер, поєднавши окремі новини, вона збагнула те, що вже, певно, знають усі інші та що планує лікарняна адміністрація. Німці дійшли до Ла-Маншу, Британська армія в халепі. У Франції все жахливо, хоча ніхто не знав масштабу втрат. Це передчуття, цей прихований страх — ось що витало в повітрі.

Приблизно тоді ж, коли з палат виписували останніх пацієнтів, надійшов лист від батька. Після короткого привітання і питань про її здоров'я, він повідомив те, що йому сказали колеги, а вся сім'я підтвердила: Пол Маршалл і Лола Квінсі збираються обвінчатися в суботу в церкві Святої Трійці Клепгемської парафії. Він це ніяк не коментував, не навів власних міркувань, які вона хотіла б знати, нічого не пояснював. Він просто черкнув наприкінці сторінки закарлючку: «Люблю, як завжди».

Увесь ранок, виконуючи свої обов'язки, Брайоні роздумувала над цими новинами. Вона не бачила Лоли ще з того літа, тому, думаючи про неї, уявляла біля вівтаря худюще дівчисько років п'ятнадцятьох. Брайоні допомагала пацієнтці, літній пані з Ламбета, зібрати валізу, й намагалася зосередитися на її наріканнях. У хворої був зламаний палець на нозі, їй прописали дванадцять днів постільного режиму, а минуло тільки сім. Брайоні допомогла пацієнтці влаштуватись у візку й віддала її під опіку санітару. Чергуючи у мийні, Брайоні полічила роки. Зараз Лолі двадцять, Маршаллу — двадцять дев'ять. Вона не здивувалася — її шокувало те, що факти підтвердилися. Брайоні була причетна до цього поєднання. Це вона зробила його можливим.

Увесь день, ходячи туди-сюди по відділенню, Брайоні відчувала, що її переслідують знайомі докори сумління. Вона відшкрібала вивільнені шафки, допомагала мити карболкою каркаси ліжок, мела й натирала підлоги, з подвійною швидкістю бігала до диспансеру й до працівника соціального забезпечення, її посилали до інших практиканток, щоб допомогти кип'ятити одяг у чоловічому відділенні, вона прикривала Фіону, якій треба було до стоматолога. Цього першого справді чудового травневого дня вона спітніла під своєю накрохмаленою формою. Відробивши, вона хотіла єдиного — помитися та спати, доки не настане новий робочий день. Але не вийде, і вона це знала. Хай як добре вона прибирати, хай як сумлінно виконуватиме скромну сестринську справу, хай як тяжко гаруватиме, хай скільки всього навчиться в авдиторіях, хай як чудово проведе час на газонах коледжу, вона ніколи не зможе відшкодувати завданого збитку. Немає їй прощення.

Уперше за ці роки вона думала, що хотіла б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його відстороненість як належне і нічого не чекала у відповідь. Вона питала саму себе: може, він надіслав листа з конкретними фактами, у такий спосіб намагаючись сказати їй, що знає правду? Після чаю, хоча було обмаль часу, вона пішла до телефонної будки біля входу до лікарні поруч з Вестмінстерським мостом і спробувала зателефонувати батькові на роботу. Комутатор з'єднав її з приязним гугнявим голосом, а потім зв'язок обірвався, і їй довелося знову набирати номер. Те ж саме відбулося і на третій спробі — зв'язок обірвався, щойно озвався голос: «Намагаємося вас під'єднати».

На той час у неї скінчилися монети, і треба було повертатися до відділення. Вона зупинилася біля телефонної будки, щоб помилуватися на величезні клубчасті хмари, які збиралися на тлі блакитного неба. Бурхлива весняна річка, набираючи воду, плинула до моря, мерехтячи сіро-зеленими блискітками. Біг-Бен, здавалося, нескінченно падав на тлі буремного неба. Незважаючи на дим, навколо пахло свіжою зеленню — певно, щойно скошеної травою у лікарняному садочку, або листям з молодих дерев на березі річки. Хоча світло сліпучо сяяло, у повітрі розливалася приємна прохолода. Брайоні дивилася — і знала, що так приємно не почувалася багато днів, а може, тижнів. Вона забагато пробула в чотирьох стінах, дихаючи дезінфекцією. Коли вона відходила, двоє молодих офіцерів, медиків з військового шпиталю при Міллбенку, обдарували її дружнім усміхом. Вона машинально опустила очі, а потім одразу пошкодувала, що не звернула на них уваги й не усміхнулася бодай з чемності. Вони перетнули міст, ні на що не звертаючи уваги, зайняті власною розмовою. Один з них зображував, як тягнеться у височінь, ніби намацуючи щось на полиці, а його супутник сміявся. На півдорозі вони зупинилися, щоб помилуватися на канонерський човен, який ковзав під мостом. Брайоні подумала, якими живими і вільними видаються ці військові лікарі й хотіла відповісти їм усмішкою. Це була та частина її єства, про яку вона геть забула. Вона спізнювалася, і в неї були всі підстави бігти, хоча взуття тиснуло на пальці. Тут, на брудному, не промитому карболкою асфальті, накази сестри Драммонд не мали сили. Ніяких кровотеч або пожеж, але Брайоні у своєму накрохмаленому фартуху побігла до дверей лікарні, відчуваючи дивовижне фізичне задоволення, короткий смак свободи.

* * *

Тепер у лікарні оселилося млосне очікування. Лишилися тільки жовтяничні моряки. Про цих пацієнтів медсестри вели стільки зачарованих і захоплених розмов! Про їхню сувору дисципліну, і як вони, сидячи у ліжку, самі собі церують шкарпетки, і як наполягають на тому, щоб самим прати свою спідню білизну, і як сушать її на мотузках, підвішених уздовж радіаторів. Ті, які досі були прикуті до ліжок, воліли мучитися, але не просили подати судно. Моряки наполягли, що самі підтримуватимуть чистоту і лад у відділенні, й озброїлися швабрами й вадкими машинами для натирання підлоги. Така любов до затишку була в новинку для дівчат, і Фіона сказала, що не вийде заміж за чоловіка, який не служив у Королівському флоті.

Без будь-якої реальної причини практиканток на півдня звільнили від навчання, тільки не дозволили знімати форму. По обіді Брайоні з Фіоною пішли через річку, оминули парламент і опинились у Сент-Джеймському парку. Вони прогулювалися навколо озера, купили чай у кіоску і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати людей похилого віку — Армію спасіння, яка виконувала твори Елюара, аранжовані для духового оркестру. В ті травневі дні, ще до того як прийшло повне розуміння подій у Франції, ще до того як у вересні бомбили місто, у Лондоні спостерігалися зовнішні ознаки війни, але ще не прийшло її усвідомлення. Однострої, попереджувальні плакати проти п'ятої колони, два великі бомбосховища, вириті в парках на газонах, і скрізь — похмурий офіціоз. Доки дівчата сиділи у шезлонгах, до них підійшов чоловік з пов'язкою та у кашкеті, вимагаючи показати йому протигаз — Фіона частково заховала його під плащем. А в усьому іншому час був ще мирний і невинний. Побоювання з приводу ситуації у Франції, які зараз поглинали країну, розсіялися в промінні сонця. Мерців поки що не привозили: відсутній — значить, напевно, живий. Все було аж неприродним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візки, відкриті в яскравому сонячному світлі, і білі, ніжні, беззахисні немовлята вперше споглядали великий світ. Діти, які уникли евакуації, бігали по траві, галасуючи і сміючись, музики видихали звуки аж понад свої можливості, й шезлонги, як і раніше, коштували два пенси. Важко було повірити, що всього за сотню миль триває військова катастрофа.

Думки Брайоні крутилися навколо цієї теми. Може, Лондон труїтимуть газом, а може, його захоплять німецькі парашутисти, спираючись на п'яту колону, і все це станеться до Лолиного весілля. Брайоні чула одного санітара-всезнайка, який не без задоволення казав, що тепер ніщо не перешкодить німецькій армії. У них нова тактика, а у нас нема, вони модернізовані, а ми — ні. Нашим генералам слід прочитати книгу Ліддела Гарта або прийти до лікарні й за чаюванням уважно послухати санітарів.

У свою чергу, Фіона знай собі розповідала про те, як обожнює свого молодшого брата і які розумні речі він висловлював за вечерею, а Брайоні це слухала та думала про Роббі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, його взяли у полон. Або ще гірше. Як Сесилія переживе таку звістку? Коли жвавий музичний дисонанс досяг найвищої точки, Брайоні, схопившись за стілець, заплющила очі. Якщо щось трапиться з Роббі, якщо Сесилїї та Роббі не судилося бути разом... її таємні муки й загальне потрясіння від війни завжди здавалися різними непоєднуваними світами, але тепер вона розуміла, як переплелася війна з її злочином. Єдине можливе рішення — скасувати все минуле. Якщо він ніколи не повернеться... їй хотілося мати якесь інше минуле, бути кимсь іншим, як от угодованою задоволеною Фіоною з її бездоганним життям, яке триває далі, і її лагідною, зманіженою, безтурботною родиною, де у собак і кішок латинські імена, а дім — відомий у Челсі салон для митців. Фіоні можна жити своїм життям, іти вперед і дізнаватися, що станеться. Брайоні ж здавалося, що вона так і проживе сама в одній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, авжеж. Зі мною все чудово, спасибі.

— Я тобі не вірю. Принести води?

Коли залунали оплески — ніхто, здається, й не помітив, що оркестр грав жахливо,— Брайоні побачила, як Фіона пішла через газон, минаючи музик і чоловіка в брунатному пальті, що здавав в оренду шезлонги, прямуючи до маленького кафе під деревами. Армія спасіння завела «Прощай, прощай, чорний дрозде», виконуючи цю пісню набагато вправніше. Люди в шезлонгах пожвавилися, і дехто зааплодував. Хорове підспівування було трохи вимушеним — незнайомці ловили погляд один одного, коли голоси гучнішали,— але Брайоні рішучо це витримувала. Усе ж таки її настрій покращився, і коли Фіона повернулася зі склянкою води, а оркестр почав попурі зі старих танців, відкривши «Довгим шляхом до Типперері», дівчата заговорили про роботу. Фіона з Брайоні обмінювалися плітками про те, хто з товаришок їм подобається, а хто дратує, і як остогидла сестра Драммонд (чий голос Фіона майстерно імітувала), і що сестра-хазяйка тримається майже так само поважно і недоступно, як сам консультант. Вони згадували дивацькі витівки різних пацієнтів і ділились образами: Фіона була обурена тим, що їй забороняли тримати речі на підвіконні, а Брайоні ненавиділа засинати об одинадцятій,— але робили це з сором'язливим задоволенням, хихочучи, так що інші стали обертатися до них, театрально прикладаючи пальці до вуст. Але ці жести тільки вдавали серйозність, і більшість тих, хто обертався з шезлонгів, поблажливо всміхалася двом молодим медсестрам — медсестрам під час війни — у фіолетово-білій формі, темно-синіх пелеринках і бездоганно-чистих очіпках, які робили їх цнотливими, схожими на черниць. Дівчата відчували свою недоторканність, і їхній сміх дедалі гучнішав — вони від реготу аж квоктали. Фіона виявилася гарною актрисою, і всі її глузи мали перчинку чорного гумору, що полюбляла Брайоні. Фіона по-своєму відтворювала вимову кокні сестри Лембет і безсердечно перебільшувала невігластво деяких пацієнток і їхнє благальне скигління. «Се у м'я серце, сестро. Воно завше не з того боку. У мами моєї було акурат так само. А правда, що дитя у вас виходить знизу, сестро? Ой, а я не знаю, як те у мене буде, бачте, ой, я ж завсіди закупорена. У мене шестеро хлопчаків, потім поїхала я й згубила 'дного, їхала вісімдесят восьмим автобусом з Брикстона. Ма'уть, лишила 'го на сидінні. Ніколи потім не бачила 'го, сестро. Гірко було. Аж усі очі виплакала».

Коли вони поверталися до Площі парламенту, голова у Брайоні була порожня, а ноги аж підгиналися від сміху, тож вона ледь ступала. Вона дивувалася сама собі, як швидко змінився в неї настрій. Її побоювання не зникли, але тимчасово притлумилися, їхня емоційна сила на якийсь час вичерпалася. Дівчата пройшли під руку Вестмінстерським мостом. Хвиль на річці не було, і різке світло пурпурово відблискувало на мулистих берегах, поїдених тисячами земляних черв'яків, від чого у грудках чорніли маленькі нірки. Коли Брайоні та Фіона повернули праворуч, то дорогою від Лембетського палацу побачили лави армійських вантажівок, згуртовані перед центральним входом. Дівчата добродушно застогнали від перспективи знову розпаковувати та розбирати нові матеріли.

А потім вони побачили поміж вантажівок машини швидкої допомоги, а коли наблизились, їхньому зору відкрилися ноші, десятки нош, звалених на землю, і затвердлий брудний одяг темно-зеленого кольору, і скривавлені бинти. Були й солдати, які стояли групами, приголомшені й наче паралізовані, а ті, хто лежав на землі, були завинуті скривавленими бинтами. Лікарняні санітари виймали з кузовів вантажівок гвинтівки. В юрбі рухалося безліч санітарів, медсестер і лікарів. До входу лікарні вивезли п'ять-шість вагонеток — явно замало. Зо мить Брайоні та Фіона стояли, дивлячись на це, а за секунду теж кинулися бігати.

Не минуло й хвилини, а вони вже були серед людей. Бадьоре весняне повітря не розганяло смороду машинного мастила та гною з ран. Солдатські обличчя й руки були чорні, щоки зарослі щетиною, чорне волосся скуйовджене, і на поранених були бирки травмпунктів, тож усі вони здавалися ідентичними — втікачі від жахливого світу. Ходячі поранені, мабуть, спали стоячи. З холу вибігли ще медсестри й лікарі. Консультант узяв під свою відповідальність сортування хворих і виробив строгу систему відбору. Декого, з важкими пораненнями, повантажили на візки. Уперше за все її навчання до Брайоні звернувся лікар-ординатор, якого вона раніше ніколи не бачила:

— Ви, беріться за цей кінець нош.

Лікар сам узявся за протилежний кінець. Брайоні раніше не доводилося тягати ноші, ще й такі важкі, і це її здивувало. Вони зайшли до лікарні й не встигли пройти десять ярдів по коридору, як дівчина відчула, що ліва рука не слухається. Ноги підкошувалися. У військового були сержантські нашивки. Він був без чобіт, а його синюваті пальці тхнули. Голова у нього була обмотана промоклими бинтами у шарлахово-чорних плямах. На стегні його однострійних брюк чорніла діра, була помітна роздерта рана. Брайоні здалося, що вона бачить розтрощену білу кістку. Кожний їхній крок завдавав йому болю. Його очі були міцно заплющені, але поранений розтуляв і стуляв рота у мовчазній агонії. Якщо Брайоні зрадить ліва рука, ноші, звісно, похитнуться. Заки дісталися ліфта, увійшли туди й поставили ноші, її пальці були майже нечутливі. Доки ліфт повільно піднімався, лікар лічив пульс, різко видихаючи носом. Він не звертав уваги на Брайоні. Коли перетинали другий поверх, вона думала лише про те, що до палати — тридцять ярдів, і про те, чи зможе вона туди донести пораненого. Це її обов'язок — пояснити лікарю, що вона не зможе. Та коли відімкнулися дверцята ліфта, лікар уже повернувся до Брайоні спиною і звелів їй братися за кінець нош. Вона мріяла, щоб її лівій руці додалося сили і щоб лікар ішов швидше. Вона не витримає ганьби, якщо не впорається. Чоловік з почорнілим обличчям розтуляв і стуляв рота, наче жуючи. Його язик покрився білими плямами. Почорнілий борлак здіймався й опадав, і Брайоні змусила себе на це дивитися. Вони дійшли до палати, і їй пощастило, що біля дверей стояло аварійна ліжко. Ноші вже вислизали з пальців. Там уже чекали сестра і кваліфікована санітарка. Коли ноші поставили біля ліжка, пальці Брайоні обвисли, вона не була владна над ними, і смикнула лівим коліном, щоб не втратити рівновагу. Дерев'яна ручка вдарила її по нозі. Ноші захиталися, і медсестра нахилилася поправити їх. У пораненого сержанта з уст вихопився недовірливий скрик, наче він і не уявляв, що біль може бути таким незмірним.

— Заради Бога, дівчино,— пробурмотів лікар. Вони обережно вклали пацієнта в ліжко.

Брайоні чекала, щоб зрозуміти, чи потрібна тут. Але тепер усі троє були заклопотані й не звертали на неї уваги. Медсестра розмотувала бинт, а санітарка закочувала солдату холошу. Ординатор обернувся до світла, щоб прочитати позначки на бирці, відірваній од гімнастерки. Брайоні неголосно бухикнула, і сестра озирнулася, роздратована тим, що та досі тут.

— Ну, не стійте стовпом, медсестро Талліс. Спускайтесь і помагайте.

Вона принижено попленталася, відчуваючи, як у животі зростає порожнеча. Тепер війна торкнулася її життя, а вона першого ж разу не втрималася на рівні. Якщо вона знову потягне ноші, то впустить на півдорозі до ліфта. Але якщо їй накажуть, вона не зможе відмовитися. Якщо ж вона впустить кінець нош, то просто піде — збере у себе кімнаті речі до валізи й поїде до Шотландії — працювати дружинницею в селі^[56]. Так буде краще для всіх. Поспішаючи коридором на першому поверсі, вона перестрілася з Фіоною, яка йшла в інший бік, тримаючи ноші за передні кінці. Вона була дужча, ніж Брайоні. Обличчя того, кого вона несла, було повністю сховане під бинтами, виднілася тільки темна овальна діра рота. Дівочі очі перемигнулися, і щось промайнуло у поглядах — шок чи сором від того, що вони нещодавно реготали у парку.

Брайоні вийшла на вулицю й полегшено побачила, що останні ноші вкладають на додаткові візки, а санітари чекають, щоб підкотити каталки. Збоку стояла дюжина професійних медсестер з валізами. Брайоні впізнала деяких зі свого відділення. Геть не було часу спитати, куди їх виряджають. Десь відбувається щось ще гірше. Тепер увагу приділили легкопораненим. Лишалося ще двісті таких. Сестра сказала їй відвести п'ятнадцятьох чоловіків до відділення Беатріс. Вони вервечкою попрямували за нею коридором, як школярі на прогулянці. У декого були руки на перев'язі, в інших — забинтовані голови чи поранені груди. Троє пересувалися на милицях. Ніхто не казав ні слова. Біля ліфтів утворився затор з візків, які треба було спустити в операційні у підвалі, а інші — підняти до палат. Брайоні знайшла нішу, де хворі на милицях могли посидіти, сказала їм не рухатися, й повела інших сходами. Пересувалися повільно, відпочиваючи на кожному сходовому майданчику.

— Уже недалеко,— повторювала вона, але вони, здавалося, не усвідомлюють її слів.

Коли вони дісталися відділення, за етикетом вимагалося представити їх сестрі. У кабінеті її не було. Брайоні повернулася до вервечки, яка з'юрмилася в неї за спиною. Поранені не дивилися на неї. Вони дивилися повз неї, на величезне просторе приміщення вікторіанської доби, з високими колонами, пальмами у горщиках, охайно застеленими ліжками і ретельно випрасуваними відгорнутими простирадлами.

— Зачекайте тут,— сказала вона.— Сестра всім вам знайде ліжка.

Вона швидко пройшла у дальній кінець, де біля пацієнта стояли медсестра і дві санітарки. Одразу ж за спиною Брайоні почулися кроки, наче хтось крався. Це солдати заходили до відділення.

Злякавшись, вона замахала на них руками:

— Повертайтеся, будь ласка, повертайтеся й зачекайте.

Але вони вже розтеклися по всьому відділенню. Кожний обрав собі ліжко. Без указівок, не роззуваючись, без ванни і дезінфекції, без лікарняної піжами, вони вкладались у постіль. Брудне волосся, почорнілі лиця на білих подушках. Сестра рвучко вийшла зі свого кабінету — її підбори врочисто стукотіли на всю залу. Брайоні підбігла до ліжка та схопила за рукав солдата, який лежав горілиць, люляючи свою перев'язану руку. Коли він простягнув ноги, на ковдрі лишилися маслянисті сліди. Це лише її провина.

— Вам треба встати,— сказала вона, коли сестра була вже близько. Брайоні нерішуче додала: — Є ж процедура.

— Хлопцям треба поспати. А процедура потім,— у голосі звучав ірландський акцент. Сестра поклала Брайоні руку на плече й розвернула бейджик, щоб прочитати прізвище.— Повертайтеся до свого відділення, медсестро Талліс. Гадаю, ви потрібні там.

Ніжно підштовхнувши, вона відіслала Брайоні виконувати свою роботу. Відділення може обійтись і без таких педантів, як вона. Чоловіки навколо вже спали, і вона знову довела свій ідіотизм. Певно, що їм треба спати. Вона просто хотіла дотриматися заведеного порядку. Врешті-решт, це не вона вигадала правила. За останні кілька місяців їй втовкмачували тисячі деталей прийому нових пацієнтів. Звідки їй було знати, що насправді це нічого не значить? Ці обурені думки висотували з неї сили, й коли вона майже дійшла до свого відділення, раптом згадала про тих чоловіків на милицях, що чекали внизу, щоб їх відвели до ліфта. Вона поспішила вниз східцями. Ніша була порожня, не було жодних ознак людської присутності у коридорах. Вона не хотіла виявляти власну нездарність, питаючи у медсестри чи у санітарів. Хтось, мабуть, забрав поранених. Більше вона їх і не бачила.

Її відділення було переповнене й віддане під невідкладну хірургію, але найменування нічого не означало. Воно нагадувало евакуаційний пункт на лінії фронту. На допомогу прибули медсестри і старші медсестри, а п'ятеро чи шестеро лікарів займалися невідкладними випадками. Було тут і два панотця: один сидів і розмовляв з хворим, який лежав на боці, другий молився за скулену під ковдрою фігуру. Всі медсестри були у масках, а лікарі працювали закасавши рукави. Сестри бігали між ліжками, роблячи ін'єкції — мабуть, морфію,— або ставили крапельниці для переливання крові чи плазми з жовтих флаконів, які звисали, мов екзотичні фрукти, з високих переносних стійок. Практикантки снували відділенням, розносячи грілки. Все відділення наповнило тихе відлуння голосів, медичних голосів, яке регулярно перемежалося болісними стогонами і зойками. Всі ліжка були зайняті, й нових хворих лишали на ношах, кладучи у проходах, щоб робити переливання. Двоє санітарів готувалося забирати померлих. Над ліжками схилялися медсестри, знімаючи з поранених брудні пов'язки. Щоразу доводилося приймати рішення, як чинити: робити це ніжно і повільно чи жорстко і швидко, щоб біль тривав тільки одну мить. У цьому відділенні віддавали перевагу останньому варіанту, через що зойки посилювалися. Скрізь відчувався липкий кислий запах свіжої крові, а ще — брудного одягу, поту, мастила, засобів дезінфекції, медичного спирту, а над усім цим витав сморід гангрен. В анатомічному театрі, як виявилося, двом пораненим робити ампутацію.

Оскільки старших сестер вирядили до лікарень швидкої допомоги, то кваліфікованим сестрам додалося роботи, і потоку практиканток, а серед них і Брайоні, визначили нові обов'язки. Сестра доручила Брайоні зняти пов'язку й обробити поранену ногу капрала, який лежав на ношах біля дверей. Не слід було накладати нову пов'язку, доки не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли Брайоні стала навколішки, щоб пояснити йому все пошепки на вухо.

— Не зважайте, як закричу,— пробурмотів він.— Промивайте, сестро. Не хочу її втратити.

Штанина була розрізана. Бинт здавався досить новим. Брайоні почала його розмотувати, та було неможливо просунути руку під ногу пораненому, тож вона ножицями зрізати пов'язку.

— Мене зачепило на пристані у Дуврі.

Тепер на рані, яка тягнулася від коліна до кісточки, лишилася тільки марля, чорна від обкипілої крові. Сама нога була гола і чорна. Брайоні боялася, що буде гірше, й дихала ротом.

— І як це ви примудрилися? — вона силкувалася надати голосу веселості.

— Та артилерійський снаряд — грюкнув, відкинув мене на бляшаний паркан.

— От не пощастило. Тепер, знаєте, треба зняти цю марлю.

Вона обережно підняла край, і капрал поморщився.

— Порахуйте: раз — два — три,— сказав він,— й одразу рвіть.

Він стиснув кулаки. Вона взялася за край, міцно затиснула між вказівним і великим пальцями, і мигцем потягнула пов'язку. Прилинули спогади з її дитинства, коли на дні народження їй показували знаменитий фокус зі скатертиною. Марля відірвалася з липким рипучим звуком.

— Зараз виблюю,— сказав капрал.

Вона подала йому до рук лоток. Поранений тужився, але більше нічого. У складках шкіри на шиї блищали краплини поту. Рана сягала вісімнадцяти дюймів завдовжки, може, і більше, огинаючи коліно. Шви були неоковирні й неправильні. Тут і там шкіра луснула, оголяючи жирові шари, і малі вкраплення, що нагадували мініатюрні грона червоного винограду, пророслі крізь щілини.

— Тримайтеся,— мовила Брайоні.— Я промию навколо, але рани не торкатимуся.

Вона взагалі не хотіла її торкатися. Нога була чорна і м'яка, як перезрілий банан. Брайоні змочила ватку спиртом. Боячись, що шкіра просто злізе, дівчина ніжно обвела ваткою литки, за два дюйми від рани. Потім знову протерла, натиснувши трохи сильніше. Шкіра задубіла, тому Брайоні притискала ватку, доки поранений не смикнувся. Вона прибрала руку і побачила білу смугу шкіри, уже відкриту. Ватка була чорна. Це не гангрена. Брайоні не могла стримати полегшеного зітхання. Вона навіть відчула, як горло у неї стиснулося.

— Що таке, сестро? — спитав капрал.— Ви можете мені сказати.

Він підвівся, намагаючись глянути через плече. В його голосі чувся страх.

Вона сковтнула й сказала безпристрасним тоном:

— Гадаю, загоюється добре.

Взяла більше вати. Це було мастило, чи жир, змішаний з піском, і відмити буде нелегко. Брайоні очистила шість дюймів, обробляючи шкіру далі навколо рани.

Вона робила це вже кілька хвилин, коли їй на плече лягла рука, і жіночий голос промовив:

— Усе добре, медсестро Талліс, але робити треба швидше.

Вона стояла навколішки, схилившись над ношами, затиснутими між ліжками, тому нелегко було розвернутися. Коли Брайоні обернулася, то побачила тільки одягнену в знайому форму постать, яка вже йшла геть. Капрал заснув, доки Брайоні не стала обробляти рану біля швів. Він здригнувся й заворушився, але не прокинувся. Анестезія виснажила його. Коли ж Брайоні нарешті випросталася, забираючи миску і всю брудну вату, прийшов лікар, і вона була вільна.

Вона вимила руки, і їй дали нове завдання. Тепер усе для неї виглядало по-іншому, коли вона впоралася бодай з одною дрібницею. Їй наказали поїти солдатів, які від виснаження просто попадали. Важливо, щоб вони не зневоднювалися. Ну ж-бо, рядовий Картер. Випийте це, і можете знову спати. Тепер сядьте... Вона тримала невеличкий білий емальований чайник, щоб поранені всмоктували воду з носика, а сама притискала до фартуха їхні брудні голови, немов гігантських немовлят. Знову мила руки і розносила судна. Ніколи ще їй не було це так легко робити. Їй доручили доглядати солдата, пораненого у живіт; до того ж, йому бракувало частини носа. Виднівся кривавий хрящ у роті й роздертий язик на піднебінні. Її завдання полягало в тому, щоб обмити йому обличчя. Знову ж таки — мастило і пісок забилися під шкіру. Поранений був притомний, як здогадувалася Брайоні, але не розплющував очей. Морфій приспав його, і він злегка погойдувався, наче в такт музиці, що звучала у нього в голові. Коли з-під чорної маски стали проступати риси його обличчя, Брайоні здалося, що це як у книжках її дитинства, з глянсовими порожніми сторінками: треба було потерти олівцем, щоб з'явилася картинка. Вона думала, що цей чоловік може виявитись і Роббі, якому вона гоїть рани, не знаючи, хто це, і ніжно гладила ваткою йому лице, доки не з'являться знайомі риси, і він вдячно заговорить до неї, дізнавшись, хто вона така, і візьме її за руку та, мовчки стискаючи пальці, пробачить їй. Потому він дозволить їй уколисати його.

Роботи прибувало. Їй доручили з пінцетами і лотком піти до сусідньої палати, до ліжка, де лежав льотчик з осколком у нозі. Поранений дивився на неї з острахом, коли вона розставляла своє обладнання.

— Якщо треба виймати, про мене, краще робити операцію.

Руки в неї тремтіли. Але вона здивувалася, як легко опанувала себе, яким бадьорим голосом озвалася до пораненого — без офіціозу медсестри. Вона присунула ширму до ліжка.

— Не дурійте. Ми їх мигцем витягнемо. Як це сталося?

Доки він пояснював їй, що в його завдання входило будівництво злітно-посадкових смуг на полях Північної Франції, його очі невідступно стежили за сталевими пінцетами, які вона брала з автоклава. Вони лежали, щільно складені, у лотку з синьою облямівкою.

— Ми на роботу виряджалися, а тут «фріц» як налетить, ну й скинув свій вантаж. Ми назад, бігом на інше поле, а тут знову «фріц», і ми знову навтьоки. Доки у море не впали.

Вона всміхнулась і відкинула укривало:

— Поглянемо, так?

З ноги змили мастило і бруд, щоб виявити місце на стегні, де у плоті стирчав осколок. Льотчик нахилився вперед, схвильовано спостерігаючи за Брайоні.

— Лягайте на спину,— сказала вона,— я ж маю подивитися, що там.

— Вони мене не турбують, нічого такого.

— Просто лежіть.

На ділянці у дванадцять дюймів виднілося кілька осколків. Там були набряк і невеличке запалення навколо ран.

— Та я не проти них, сестро. Я за те, щоб їх там і лишити, хай будуть,— він непереконливо засміявся.— Буде що показати внукам.

— Там уже пішло зараження,— сказала вона.— І вони підуть углиб.

— Углиб?

— Вам у тіло. Й у кров, і потраплять у серце. Або у мозок.

Здається, він їй повірив. Ліг на спину і зітхнув до високої стелі:

— От чорт вошивий. Ой, вибачте, сестро. Досі про це не думав.

— Полічімо їх разом, гаразд?

Вони так і зробили, уголос. Вісім. Вона злегка штовхнула його в груди:

— Треба виймати. Тепер лежіть. Постараюся якнайшвидше. Якщо це вам допоможе, візьміться за узголів'я.

Його ноги напружились і затремтіли, коли вона взяла пінцет.

— Не затамовуйте подиху. Спробуйте розслабитися.

— Розслабтеся! — презирливо пирхнув він.

Брайоні підтримувала свою праву руку лівою. Було б легше сісти на край ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на здорову ділянку ноги, хворий сіпнувся. Вона обрала найменший осколок, який знайшла в цьому гроні. Виступ був косий, трикутний. Вона стиснула його, зачекала секунду, потім витягнула — чітко, твердо, але не рвучко.

— Б...!

Слово вилетіло, відбилося рикошетом по палаті й, здавалося, пролунало кілька разів. Запала тиша, чи принаймні ширма заглушила звуки. Брайоні досі затискала пінцетом скривавлений металевий шматок. Осколок був три чверті дюйма завдовжки й звужувався на кінчику. Почулися тверді кроки. Брайоні кинула осколок у лоток, щойно на обрії виникла сестра Драммонд, яка відсунула ширму. Сестра зберігала абсолютний спокій, читаючи на спинці ліжка ім'я та прізвище пораненого й оцінюючи його стан, а потім стала над ним і твердо подивилася йому в лице.

— Як ви смієте,— тихо і спокійно промовила сестра. І повторила: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності одної з наших сестер.

— Простіть, сестро. Просто вихопилося.

Сестра Драммонд з презирством подивилась у лоток.

— Порівняно з тим, через що ми пройшли за ці кілька годин, авіаторе Янґ, ваші поранення легкі. Тому вважайте себе щасливцем. Отже, виявляйте мужність, гідну мундира. Продовжуйте, сестро Талліс.

У тиші, яка запала по тому, Брайоні весело сказала:

— Ну що, почнімо? Лишилося сім. Коли все скінчиться, принесу вам порцію бренді.

Він спітнів, тремтів усім тілом, кісточки пальців побіліли, уп'явшись у залізне ліжко, але поранений не озвався ні звуком, коли Брайоні продовжила виймати осколки.

— Знаєте, можете кричати, якщо хочете.

Але йому не хотілося другого візиту сестри Драммонд, і Брайоні це розуміла. До останнього вона зволікала з найбільшим осколком, витягуючи маленькі. Він піддався не одразу. Поранений здригнувся на ліжку та щось просичав крізь зціплені зуби. З другої спроби осколок шрапнелі застряг у м'ясі за два дюйми під шкірою. Утретє Брайоні легко витягнула його і тепер тримала — чотиридюймовий уламок криці неправильної форми, гострий як стилет.

Льотчик здивовано дивився на це.

— Обмийте його під краном, сестро. Я заберу його додому.

Потім він упав обличчям у подушку й заридав. Може, причиною було слово «додому», а може, біль. Брайоні вислизнула, щоб принести бренді, й затрималася в мийні, де її знудило.

Вона ще довго знімала пов'язки, обмивала і бинтувала вже оброблені рани. Потім почула наказ, якого так боялася.

— Перебинтуйте обличчя рядовому Латимеру.

Вона вже намагалася годувати його з ложки, пропихаючи їжу в те, що залишилося від рота, намагаючись звільнити пацієнта від приниження — розхлюпаної порції. Він відштовхнув її руку. Ковтати було боляче. Половина його обличчя була розбита в кашу. А чого Брайоні боялася ще більше, ніж знімати бинт, то це докірливого погляду його великих карих очей. Що ви зробили зі мною? Він спілкувався лише в один спосіб — тихим звуком «а-а-а», що клекотів десь у піднебінні, схожий на слабкий стогін розчарування.

— Скоро ми все вилікуємо,— повторювала Брайоні, не в змозі вигадати щось інше.

І тепер, наближаючись до його ліжка, несучи перев'язку, вона привітно сказала:

— Вітаю, рядовий Латимер. Це знову я.

Він дивився на неї, не впізнаючи. Вона сказала, що зніме бинт, яким замотана його голова, «і буде все гаразд. Ви вийдете звідси за тиждень чи два, ось побачите. А тут стільки тих, кому ми не можемо цього обіцяти».

Це була єдина розрада. Комусь ще гірше. Півгодини тому зробили ампутацію капітану Східносуррейського полку, куди вступали сільські хлопці. А потім почалися смерті.

Узявши пару хірургічних щипців, Брайоні почала обережно витягати зашкарублі, закляклі довгі марлеві стрічки з діри, яка була його обличчям. Знявши останню, дівчина побачила, що це обличчя віддалено нагадує розрізаний манекен на заняттях з анатомії. Там усе було понівечене, багряне і безформне. Вона бачила те, що колись було щокою — верхні й нижні корінні зуби і лискучий язик, моторошно-довгий. А далі, угорі, куди вона ледь наважувалася зирнути, навколо очей яскріли оголені м'язи. Як це інтимно, вона ніколи над цим не замислювалася. Рядовий Латимер перетворився на чудовисько, і він, мабуть, здогадувався про це. Чи є в нього дівчина, яка його кохала? Чи кохатиме вона його й зараз?

— Скоро ми все владнаємо,— знову збрехала Брайоні.

Вона стала перемотувати йому обличчя чистою марлею, змоченою антисептиком^[57]. Щойно вона закріпила тканину шпильками, як хворий сумно зітхнув.

— Принести вам грілку?

Він замотав головою і знов озвався тим самим звуком.

— Вам незручно?

Ні.

— Води?

Кивок. Від рота в нього лишився тільки невеличкий куточок губ. Вона вставила йому в рот вузенький носик чайника і почала вливати воду. З кожним ковтком він морщився, що, у свою чергу, спричиняло болісні судоми навколо місця, де колись були м'язи обличчя. Йому хотілося пити ще. Він відчував скоріше біль, аніж спрагу. І так тривало декілька хвилин — не в змозі витримувати біль, йому доводилося приглушувати його водою.

Брайоні лишилася б з ним, але треба було виконувати інші доручення, бо сестру завжди кличуть на допомогу солдати з інших ліжок. Вона працювала і змогла віддихнути лише тоді, коли одного пацієнта після наркозу знудило їй на коліна, і довелося піти перебратися в чистий фартух. Глянувши у вікно коридору, вона здивувалася, що вже стемніло. Минуло п'ять годин, відколи вони повернулися з парку. Вона пішла на склад білизни й саме зав'язувала фартух, коли підійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що змінилося — та поводилася, як і раніше, стримано, роздаючи незаперечні накази. Можливо, за самодисципліною прозирнуло щось на кшталт доброго ставлення, співчуття.

— Сестро, ідіть і допоможіть надіти мішки Беньяна на руки і ноги Макінтайру. Інші частини тіла обробіть дубильною кислотою. Якщо будуть труднощі, підійдете прямо до мене.

Вона відвернулася, щоб дати інструкції іншій медсестрі. Брайоні побачила капрала. Він був одним з багатьох, на кого хлюпнуло підпаленою нафтою на поромі, що потопав біля Дюнкерка. З води потерпілого підібрав есмінець. В'язка нафта липнула до шкіри і пропалила шкіру крізь тканину. Тепер те, що поклали на ліжко, було згорілими людськими останками. Брайоні подумала, що йому нізащо на світі не вижити. Було нелегко знайти вену, щоб впорснути морфій. Колись (здавалося, це було давно, а насправді — дві години тому) вона допомагала двом іншим медсестрам підняти його й посадити на судно, і він заверещав од першого ж дотику чужих рук.

Мішки Беньяна являли собою великі целофанові контейнери. Усередині плавали пошкоджені кінцівки, розм'якшені сольовим розчином, який мав бути належної температури. Не дозволялося змінювати бодай на градус. Коли прийшла Брайоні, інша етажерка вже готувала на примусі свіжий розчин. Мішки треба було часто міняти. Капрал Макінтайр висів над ліжком у «колисці», бо не міг витримати навіть найменшого дотику до шкіри. Він жалібно скиглив, благаючи дати води. Обпечені завжди сильно зневоднені. Його губи були значно пошкоджені, дуже набрякли, а язик занадто вкрився пухирями, що пораненому вливали рідину через рот. Його кололи фізіологічним розчином. Але голка не трималася в пошкодженій вені. Кваліфікована медсестра, яку Брайоні раніше ніколи не бачила, вішала на крапельницю новий флакон. Брайоні налила до лотка дубильну кислоту і взяла рулон вати. Вона думала, що почне обробляти ногу, щоб триматися подалі від медсестри, яка вже обмацувала почорнілу руку, шукаючи вену.

Але медсестра спитала:

— Хто вас сюди послав?

— Сестра Драммонд.

Медсестра відповідала односкладово, не припиняючи промацувати руку:

— Він занадто мучиться. Я не хочу, щоб його лікували, доки не введу йому гідрат. Підіть і зробіть щось інше.

Брайоні зробила, як їй сказали. Вона не знала, скільки минуло часу, коли це сталося — може, уранці, коли її відіслали принести чисті рушники. Вона побачила медсестру, яка, стоячи біля входу до ординаторської, ледь чутно плакала. Капрал Макінтайр умер. Його ліжко зайняв уже інший пацієнт.

Стажери та студентки-другокурсниці без відпочинку працювали по дванадцять годин. Інші практикантки та кваліфіковані медсестри теж працювали, і ніхто не міг пригадати, скільки вони проводили часу в палатах. Усі навички, які вона отримала,— Брайоні пізніше їй відчула,— були як знахідка, але все, що вона зрозуміла про фах медсестри, прийшло до неї тільки цієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спочатку її це вразило, але за годину вона звикла до цього видовища. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів просто вражав і навіть приголомшував її. Чоловіки, отямлюючись після ампутації, здавалося, вимучували з себе жахливі жарти. «Чим я тепер дрючитиму свою жінку?» Усі таємниці тіла оголилися до кісток, і блюзнірськи поблискував стравохід або зоровий нерв. Бачачи цю нову і близьку перспективу, Брайоні затямила собі одну просту, очевидну річ, яку завжди знала і яку знали всі: людське тіло — матеріальна річ, яку легко пошкодити, але важко поладнати. Вона наблизилися, почуваючись як на полі битви, бо кожний пацієнт, якому вона допомагала, ніс у собі певні суттєві частки війни: кров, нафту, пісок, бруд, морську воду, кулі, шрапнель, машинне мастило, запах кордиту^[58], змокрілу від поту форму, де у кишенях були прогіркла їжа разом з розмоклими крихтами плиток шоколаду «Амо». Часто, коли вона знову поверталася до умивальника з високими кранами і блоком газованої води, то вимивала між пальцями пляжний пісок. І вона, й інші практикантки дивилися одна на одну лише як на медсестер, а не як на подруг: вона ледве помітила, що одною з дівчат, які допомагали посадити Макінтайра на судно, була Фіона. Іноді, коли солдат під доглядом Брайоні особливо корчився від болю, її огортала відсторонена ніжність, яка дозволяла відгородитися від страждань і виконувати свою роботу якісно, не жахаючись. Саме тоді вона бачила, що таке справжній догляд, і жадала отримати значок сестри-жалібниці. Вона була здатна уявити, як відмовиться від своїх письменницьких амбіцій і присвятить життя служінню в обмін на ці моменти піднесеного настрою, узагальненої любові до всіх.

О пів на четверту ранку її покликали до сестри Драммонд. Та була сама, застеляла ліжко. Перед тим Брайоні востаннє бачила її в мийні. Здається, сестра була всюдисуща, виконувала будь-які завдання. Брайоні машинально заходилася їй допомагати. Сестра сказала:

— Пам'ятаю, ви трохи говорите французькою.

— Лише на шкільному рівні, сестро.

Вона кивнула у бік палати.

— Бачите, там солдат сидить, у кінці? Нагальний хірургічний випадок, але маску надівати необов'язково. Знайдіть стілець, ідіть і трохи посидьте з ним. Потримайте його за руку і поговоріть з ним.

Брайоні не змогла приборкати почуття образи:

— Але, сестро, я не втомилася. Чесне слово, не втомилася.

— Робіть, як вам кажуть.

— Так, сестро.

Він був схожий на п'ятнадцятирічного хлопчика, але вона побачила з його бирки, що пацієнту вісімнадцять. Він сидів, зіпершись на кілька подушок, спостерігаючи за метушнею навколо нього з якимсь абстрактним щирим подивом. Було важко сприймати його як солдата. Він мав ніжне, витончене обличчя, сам темнобровий, очі — темно-зелені, а вуста м'які, повні. Його обличчя було біле і незвично блищало, а очі хворобливо сяяли. Голова в нього була забинтована. Щойно Брайоні підсунула свого стільця і сіла поряд, як поранений усміхнувся, ніби чекав на неї, а коли вона взяла його за руку, то він, здавалося, не здивувався.

— Те voila enfin^[59].

Французькі голосні мелодійно бриніли, як натягнуті струни, але Брайоні приблизно розуміла. На дотик рука в пораненого була холодна і масна. Брайоні мовила:

— Сестра сказала мені прийти і поговорити з вами.

Не знаючи, як французькою буде «медсестра», вона переклала слово «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже мила...— Потім, схиливши голову, він додав: — Але ж вона завжди така. У неї все гаразд? Що вона зараз робить?

У нього в погляді читалася така товариськість і привабливість, таке хлоп'яче бажання сподобатися, що Брайоні могла тільки підіграти йому.

— Вона теж доглядає поранених.

— Аякже. Ти ж мені казала. А вона така сама щаслива? Чи вийшла вона заміж за того чоловіка, якого так кохала? Знаєш, забув, як його звати. Сподіваюся, ти мене пробачиш. Після поранення у мене геть пам'яті не стало. Але мені кажуть, що скоро опритомнію. Так як його звати?

— Роббі. Але...

— І вони тепер побрались і щасливі?

— Е-е, сподіваюся, скоро поберуться.

— Я щасливий за неї.

— Ти не сказав мені, як тебе звуть.

— Люк. Люк Корне. А тебе?

Вона завагалася.

— Талліс.

— Талліс. Дуже мило звучить.

Він вимовляв її прізвище так, що воно справді звучало мило.

Він відвів погляд від її обличчя й роздивлявся відділення, повільно повертаючи головою, трохи здивований. Потім заплющив очі і почав марити, щось стиха бурмочучи собі під ніс. Словниковий запас у неї був слабенький, щоб легко вловлювати слова пораненого. Вона розчула:

—Ти їх повільно перебирай, лічи на пальцях.... шарф моєї матері... обереш колір — і тобі доведеться з ним жити.

На кілька хвилин він замовк. Його рука стискала її руку. Коли він знову заговорив, то не розплющував очей.

— Хочеш дізнатися щось дивне? Я вперше у Парижі.

— Люку, ти в Лондоні. Скоро ми пошлемо тебе додому.

— Казали, що тут люди холодні й непривітні, але це зовсім не так. Вони дуже люб'язні. І ти дуже ґречна, приходиш знову мене відвідати.

Якийсь час їй здавалося, що він, напевно, заснув. Уперше за стільки годин присівши, вона відчула, що очі в неї злипаються від утоми. Потім поранений обвів поглядом палату, знову повільно повернувши голову, а тоді подивився на Брайоні й сказав:

— Звісно, ти та сама дівчина з англійським акцентом.

— Скажи мені,— заговорила Брайоні,— що ти робив до війни. Де ти живеш? Ти можеш пригадати?

— А пам'ятаєш той Великдень, коли ти приїхала у Мілло?

Він стискав їй долоню слабкою рукою, похитуючи в такт словам, ніби бажаючи пробудити її спогади, а його темно-зелені очі невідворотно й вичікувально вдивлялися їй в обличчя, намагаючись передбачити.

Вона вважала, що не варто його обманювати.

— Я ніколи не була у Мілло...

— А пам'ятаєш, як уперше прийшла до нашої крамниці?

Вона підсунула стілець ближче до його ліжка. Його бліде обличчя лисніло й похитувалось у неї в очах.

— Люку, вислухай мене.

— По-моєму, тебе обслужувала моя мати. А може, котрась із моїх сестер. А я з батьком працював біля печі, в глибині. Я почув твій акцент і прийшов глянути на тебе...

— Я хочу пояснити тобі, де ти зараз. Ти не в Парижі...

— А наступного дня ти повернулася, і я був у крамниці, і ти сказала...

— Ти скоро заснеш. Я завтра навідаюся, обіцяю.

Люк підніс руку до голови й поморщився. Понизивши голос, він промовив:

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Талліс.

— Звичайно.

— Ці бинти надто тугі. Чи не могла б ти їх трохи послабити?

Вона встала й оглянула його голову. Марля була зав'язана так, що можна було легко її послабити. Коли Брайоні обережно потягнула за кінці, поранений сказав:

— Моя найменша сестра Анн, пам'ятаєш її? Вона — найгарніша дівчина на все Мілло. Склала іспит, зігравши п'єску Дебюссі, таку світлу, радість по вінця. Так сама Анн каже. Ця музика досі звучить у мене в голові. Може, ти чула.

Він промуркотів кілька нот. Брайоні розкручувала марлевий шар.

— Ніхто не знає, звідки в неї такий дар. Інші в нашій родині геть нездари. А коли вона грає, так прямо тримає спину. І ніколи не всміхнеться, доки не дограє до кінця... Так набагато краще. По-моєму, це Анн тебе обслуговувала, коли ти вперше прийшла до нас у крамницю.

Вона не збиралася знімати з нього всю марлю, та коли зняла її, то обважніла стерильна серветка зісковзнула з голови, відкривши частину закривавленої пов'язки. У Люка бракувало частини черепа. Відстрижене волосся відкривало порожнечу замість черепа. Під зубчастими краями зяяло губчасте багряне місиво мозку — кілька дюймів, од маківки до кінчика вуха. Брайоні схопила рушник, доки не сповзла на підлогу, і притискала його до рота, чекаючи, коли минеться нудота. Лише зараз вона усвідомила, що сталося, як по-дурному і непрофесійно вона вчинила. Люк тихо сидів, чекаючи на неї. Вона оглянула палату. Ніхто не звертав уваги. Вона замінила стерильний рушник, зав'язала як слід марлю й забинтувала Люка. Знову сівши, вона знайшла його руку й спробувала опанувати себе, щосили стискаючи цю холодну вологу долоню.

На Люка знову напала балаканина.

— Я не палю. Я обіцяв свою пайку Жанно... Дивись, зараз він на столі... під квітами... кролик не чує тебе, дурний...

Потім слова полилися потоком, і Брайоні не могла нічого зрозуміти. Згодом вона розчула скарги на вчителя, який був надто в'їдливий,— а може, мова йшла про армійського офіцера. Нарешті Люк угамувався. Вона витерла йому спітніле обличчя мокрим рушником і чекала.

Розплющивши очі, він знову заходився балакати, наче не вривав марення.

— Як тобі наші багети і ficelles^[60]?

— Неперевершені.

— То ось чому ти приходила щодня.

— Так.

Він замовк, зважуючи це. Потім обережно спитав, наче делікатну річ, яка вимагала особливого підходу:

— А наші круасани?

— Найкращі у Мілло.

Він усміхнувся. Коли заговорив, то в піднебінні щось заскреготіло, але обоє проігнорували цей звук.

— Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від сорту вершкового масла.

Він у захваті дивився на неї. Підніс вільну руку, щоб накрити їй долоню. Сказав:

— Знаєш, ти дуже до душі моїй матері.

— Правда?

— Вона повсякчас про тебе говорить. Каже, що нам треба влітку побратися.

Вона не зводила з нього погляду. Тепер їй стало ясно, чому її послали до нього. Пораненому було важко ковтати, і в нього проступили краплі поту — на чолі, на пов'язці й на верхній губі. Брайоні витерла йому піт і хотіла йти по воду, але він спинив її, питаючи:

— Ти мене кохаєш?

Вона завагалася.

— Так.

Інша відповідь була неможлива. Окрім того, саме зараз вона кохала його. Це був чудовий хлопчик, далеко від родини, і йому судилося вмерти.

Вона дала йому попити. А коли знову витирала йому обличчя, він спитав:

— Ти була колись у Косс-де-Ларзаку?

— Ні. Ніколи там не була.

Але він не запропонував їй з'їздити туди разом. Натомість він одвернувся, сховавши обличчя в подушці, й невдовзі забурмотів якісь незрозумілі уривки фраз. Він досі напружено стискав їй руку, наче був свідомий присутності Брайоні.

Знов опритомнівши, він обернув до неї голову.

— Ти ще не йдеш.

— Звісно, ні. Я лишуся з тобою.

— Талліс...

Досі всміхаючись, він замружився. Раптом він здригнувся, наче крізь руки і ноги пропустили електричний струм. Здивовано подивився на неї, напіврозтуливши вуста. Тоді схопився, немов готовий напасти на неї. Вона схопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Він досі стискав її долоню, а вільна рука обіймала за шию. Його чоло притулилося їй до плеча, а щока торкалася її щоки. Брайоні боялася, що в нього з голови зірветься стерильний рушник. Боялася, що не втримає ваги пораненого або знову почується зле, побачивши відкриту рану. З горла у нього знову линуло скреготання, відлунюючи в неї у вухах. Похитуючись, вона обережно вклала його на ліжко й почала вмощувати на подушках.

— Я — Брайоні,— сказала вона, щоб лише йому було чутно.

Його очі знову широко розплющилися від подиву, а бліда шкіра лисніла в електричному світлі. Брайоні наблизилася та притулила вуста йому до вуха. Їй було все одно, хоча вона відчула чужу присутність у себе за спиною, і хтось поклав їй руку на плече.

— Не Талліс. Клич мене Брайоні,— прошепотіла вона, в той час як чужа рука потягнулася до неї та розплела їй пальці, які стискали руку юнака.

— Вставайте, медсестро Талліс.

Сестра Драммонд узяла її за лікоть і допомогла підвестися. Шкіра у неї на вилицях почервоніла, і ця рівна червона лінія вирізнялася на блідому обличчі. Санітарка, яка стояла з іншого кінця ліжка, уже напинала простирадло на обличчя Люку Корне.

Підібгавши губи, сестра поправила комір Брайоні.

— Хороша дівчинка. Тепер підіть і змийте кров з обличчя. Ми ж не хочемо засмучувати інших пацієнтів.

Брайоні слухняно пішла до туалету обмити обличчя холодною водою і за кілька хвилин повернулася до своїх обов'язків у відділенні.

О пів на п'яту ранку практиканток відіслали до їхніх кімнат спати, наказавши з'явитись об одинадцятій. Брайоні пішла з Фіоною. Дівчата не озвалися жодним словом, а коли взялися за руки, то здавалося, що вони досі гуляють, як ціле життя тому, на Вестмінстерському мосту. Їм і не було потреби описувати, як усе було в палатах або як це змінило їх обох. Досить було йти порожніми коридорами за іншими дівчатами.

Коли Фіона побажала їй на добраніч і пішла до своєї крихітної кімнатки, Брайоні знайшла на підлозі листа. Почерк на конверті був незнайомий. Мабуть, хтось із дівчат забрав листа на вахті та підсунув під двері. Але Брайоні не розпечатала його одразу, а спершу роздяглася, готуючись до сну. Вона сиділа на ліжку, убрана в нічну сорочку, тримаючи на колінах листа, і думала про того юнака. Куточок неба, видний у неї з вікна, уже посірів. Вона досі чула юнацький голос, який промовляв «Талліс», перетворюючи прізвище на дівоче ім'я. Вона уявляла неможливе майбутнє: булочну в затінку вузької вулички, де сила-силенна худезних кішок; фортепіанну музику з вікна другого поверху, і хихотіння зовиць, які перекривляють її англійський акцент, і Люка Корне, так палко закоханого. Їй хотілось оплакувати і його, і його родину в Мілло, яка чекатиме звісток від нього. Але вона нічого не відчувала. Усередині була порожнеча. Брайоні сиділа майже півгодини, як у тумані, й нарешті, знесилена, але досі не відчуваючи бажання спати, підв'язала волосся стрічкою, як завжди, лягла в ліжко і розпечатала листа.

Шановна міс Талліс,

Дякуємо Вам за надіслані «Дві постаті біля фонтана» і, будь ласка, прийміть наші вибачення за зволікання з відповіддю. Як Ви знаєте, для нас незвично публікувати цілком повість невідомого автора, ба й відомого. Однак ми прочитали Ваш твір з розрахунком вибрати звідти вдалий уривок. На жаль, ми не можемо нічого опублікувати з надісланого тексту. Повертаю Вам рукопис окремою бандероллю.

Маю сказати, що ми ознайомилися (спочатку це не входило в наші плани, бо у редакції багато роботи) з великим зацікавленням. Хоча ми не можемо запропонувати опублікувати якусь частину повісті, але вважаємо, що Вам слід знати: у нашій редакції не лише мені буде цікаво, що Ви напишете в майбутньому. У нас немає упереджень проти авторів юного віку, ми зацікавлені в публікації перспективних молодих письменників. Ми хотіли б ознайомитися з усім, що Ви створите, особливо якщо Ви напишете одне чи два оповідання.

Ми сприйняли «Дві постаті біля фонтана» як досить цікаву річ, яка заслуговує на особливо уважне читання. Я кажу це не для годиться. Ми відклали багато інших творів, у тому числі пера маститих письменників. Є декілька вдалих образів: мені сподобалися «висока трава, на яку пантрує левова жовтизна літа» і Ваша здатність уловлювати потік думки, змальовувати мисленнєві тонкощі, Ваше намагання схарактеризувати героїв. Вхопити щось унікальне і незбагненне. Але все ж таки, на нашу думку, Ви надто наслідуєте прийоми місіс Вулф. Кришталева прозорість моменту, який триває тут і зараз,— ця тема, звичайно, заслуговує на опис, особливо у поезії; вона дозволяє письменнику виявити свій дар, осягати таємниці сприйняття, являє собою стилізовану інтерпретацію мисленнєвих процесів, дозволяє показати примхливість і непередбачуваність внутрішньої сутності індивідуальності тощо. Хіба для когось є сумніву важливості цього експерименту? Однак таке письмо виправдане лише тоді, коли немає відчуття розвитку дії, Іншими словами, наша увага була б ще пильнішою, якби Ви залучили до оповіді простий сюжет. Завжди потрібний розвиток.

Так, наприклад, дитина, яка спостерігає з вікна: ми бачимо події її очима, і ви добре вловили її граничне нерозуміння ситуації. Так само її рішучість, відчуття посвяченості в дорослі таємниці. Ми бачимо цю юну дівчинку на світанку своєї індивідуальності. Інтригує її рішучий намір відмовитись од чарівних казок, бувальщин і пєс, які вона писала раніше (було би приємніше, якби ми вловили, що саме вона писала, бодай один твір), але так можна вихлюпнути з водою дитину, оскільки втручається вигадана методика оповідача. Після всіх чудових ритмів і гарних спостережень нічого особливого не відбувається, попри те, що початок так багато обіцяє. Молоді чоловік і жінка біля фонтана, і між ними, безперечно, багато нез'ясованих почуттів, змагання за китайську вазу династії Мін, у ході якого цей раритет розбивається. (Але ж цей витвір такий безцінний, що навряд чи його можна виносити просто неба, хіба не так? Може, для Вашої мети більше пасуватимуть севрська чи німфенбурзька порцеляна?) Ця жінка, повністю одягнена, стрибає у фонтан виловити друзки. Хіба не ліпше описати це так, наче дівчинка насправді не зрозуміла, що ваза розбилася? Тоді для самовидиці було б ще більшою загадкою, чому жінка пірнає у фонтан. Це можна розгорнути на матеріалі вже описаного — але Ви десятки сторінок присвятили світлотіні й випадковим враженням. Далі ми дізнаємося версію подій і з точки зору чоловіка, і з точки зору жінки — але майже нічого нового. Просто описи речей і почуттів та деякі несуттєві спогади. Чоловік і жінка йдуть геть, лишаючи на землі вологу пляму, яка швидко випаровується — і тут ми бачимо кінець. Цей статистичний стиль вужчий за можливості Вашого безперечного таланту.

Якщо ця дівчинка так до кінця нічого й не зрозуміла або її настільки спантеличила дивна сценка, що розгорталася перед нею, то як це може вплинути на життя двох дорослих людей? Чи, може, вона роз'єднала їх у якийсь катастрофічний спосіб? Або зблизила їх, навмисно чи випадково? Може, вона невинно викрила їх, що не сподобалося батькам молодої жінки? Ті, звісно, не схвалили б зв'язку між їхньою старшою дочкою і сином своєї прислуги. Може, молода пара використала її як листоношу?

Іншими словами, не марнуйте стільки часу, не зосереджуйтеся на описі сприйняття кожної з трьох постатей, а подайте їх нам більш економно, змальовуючи, як і раніше, так яскраво світло, каміння і воду, що у Вас дуже вдало виходить,— а потім рухайтеся далі, щоб створити якесь напруження, кинути якийсь проблиск, якусь світлотінь усередині самої розповіді. Ваші найбільш вибагливі читачі точно обізнані з найновішими теоріями Берґсона про аспекти свідомості, але я впевнений, що вони зберігають дитяче бажання прочитати саме розповідний стиль, історію, яка напружено розвивається, і читачі хочуть розуміти, що саме відбувається. До речі, за Вашим описом, Ви згадуєте Берніні в зв'язку з площею П'яцца Барберіні, а не П'яцца Навона^[61].

Простіше кажучи, розповіді потрібен кістяк. Певно, Вам буде цікаво дізнатися, що однією з Ваших завзятих читачок була місіс Елізабет Бовен^[62], Якось вона зайшла до нас у редакцію дорогою на сніданок і проглянула стос машинописів, а відтак попросила відвезти Ваш рукопис їй додому, щоб прочитати там, і скінчила того ж дня. Спочатку вона вважала, що ця проза «занадто щільна, занадто солодкаво-пересичена», але натомість перегукується з романом «Відповідь — прах»^[63] (про що я взагалі й не думав). Потім вона «захопилася, наче затягнулася кальяном» і, нарешті, лишила нам свої зауваження, наведені вище. Можливо, Ви почуваєтеся пречудово й задоволені своїм твором і стилем, або ж наші побажання можуть викликати у Вас праведний гнів, або такий відчай, що Ви й не захочете знову дивитися на рукопис. Ми щиро сподіваємося, що такого не станеться. Наше бажання полягає в тому, щоб Ви прийняли ці зауваження — висловлені зі щирим ентузіазмом — як основу для іншого нарису.

Ваш супровідний лист був напрочуд стриманий, але Ви натякнули на те, що у Вас на цю мить майже немає вільного часу. Як щось змінитися і Ви минете ці випробовування, ми будемо більш ніж раді бачити Вас за келихом вина, щоб обговорити це питання. Ми сподіваємося, що Ви не засмутитеся. Можливо, Вас розрадить, якщо Ви знатимете: наші листи-відмови, як правило, не перевищують трьох речень.

Ви побіжно просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми надішлемо Вам примірник нашого останнього випуску з відповідним редакційним резюме. Як Ви побачите, ми не вважаємо, що митцям конче необхідно відгукуватися на події війни. Справді, вони мають право це ігнорувати, присвячуючи творчість іншим питанням. Оскільки митці мало розуміються на політиці, вони мають використати свій час для розвитку на глибших емоційних рівнях. Ваш твір, написаний в умовах війни, має розвивати Ваш талант відповідно до особистих вимог. Як ми зазначили, військові дії — ворог творчості.

З Вашої адреси виходить, що Ви або лікарка, або потерпаєте від тривалої хвороби. Якщо правильний другий варіант, то бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.

І насамкінець: один з наших працівників вельми цікавиться, чи є у Вас старша сестра, яка навчалася в Ґіртоні років шість-сім тому.

Зі щирою повагою С. С.

* * *

У подальші дні перехід на суворий графік стер відчуття пливкого безчасся першої доби. Брайоні вважала, що їй пощастило отримати денні зміни, з сьомої ранку до восьмої вечора, і півгодини на обід. Коли о п'ятій сорок п'ять дзвонив будильник, вона випірнала з глевкої ями виснаження і кілька секунд помежів'я між сном і ясною свідомістю відчувала наближення чогось радісного, приємного, якихось суттєвих змін. Пробудження, як у дитинстві на Різдво, було таким самим трепетним, і важко пригадувалася причина цього захвату. Досі з заплющеними очима очі, у нестерпно-яскравому літньому сяйві, яке рвалося до кімнати, Брайоні натискала кнопку на будильнику й відкидалася на подушку, і знову до неї поверталося відчуття реальності. Це повна протилежність Різдву. Усе навпаки. Скоро вторгнуться німці. Усі кажуть, що так і буде — від санітарів, які у власній лікарні гуртуються у місцевий загін самооборони, до самого Черчілля, який змальовує образ підкореної й голодної країни, в якої лишився тільки Королівський флот. Брайоні знала, що почнеться жах, що на вулицях будуть криваві сутички, напади, публічні повішення, продаж у рабство і знищення всього доброго. Але сидячи на краєчку зім'ятої, ще теплої постелі, натягуючи панчохи, вона не могла втамувати блюзнірського збудження. Всі кажуть, що зараз країна лишилася на самоті? — то це й на краще.

А після пробудження все здавалось іншим: візерунок з геральдичних лілей у неї на косметичці; трісла пластмасова рама дзеркала; її власне обличчя в люстрі й віддзеркалені відкинуті пасма волосся — усе видавалося яскравішим, загострювало увагу. Коли Брайоні бралася відчиняти двері, клямка у неї у пальцях здавалася крижаною і твердою. Виходячи у коридор і чуючи там відлуння важких кроків, дівчина гадала, що це німецькі чоботи, і в животі в неї з'являвся холод страху. До сніданку вона знаходила хвилину-дві, щоб прогулятися берегом річки. Навіть о цій порі, в ясному небі, ген за шпиталем згасали безжальні спалахи. Невже це можливо, що німці захоплять Темзу?

Ясність усього, що вона бачила або чого торкалася, усього, що вона чула, була, звісно, викликана не свіжістю й початком літа, а гарячковим усвідомленням того, що наближається завершення, що події ось-ось зійдуться в кінцевій точці. Це були останні дні, відчувала вона, і вони завжди палатимуть у неї в пам'яті. Це палання, ці довгі сонячні дні, останні в історії, а далі почнеться інша доба. Ранкові обов'язки, мийня, заварювання чаю, зміна пов'язок і постійне зіткнення з непоправними втратами не порушували цього загостреного сприйняття. Це диктувало всі її дії, створювало постійне тло. І це надавало новизни її планам. Вона відчувала, що часу їй лишається обмаль. Якщо зволікати — так вона думала,— то прийдуть німці, й у неї ніколи, певно, не буде іншого шансу.

Щодня прибували нові пацієнти, але вже не напливом. Система набирала обертів, і кожному знаходилося ліжко. Для тих, хто потребував хірургічного втручання, у підвалі працювала операційна. Після цього більшість хворих перевозили до найближчих лікарень для одужання. Смертність була висока, але практикантки вже не робили з цього драми: все було буденно — розставлена навколо ліжка ширма, бурмотіння панотця, напнуте на обличчя укривало, заклик до санітарів, здерта брудна білизна й застеляння нового комплекту. Образи вмерлих так швидко блякли, так швидко зливалися, що лице сержанта Муні ставало подібним до лиця рядового Ловелла, і покійні обмінювалися смертельними ранами з іншими, чиїх імен практикантки вже не могли згадати.

Тепер, коли Франція пала, передбачалося, що невдовзі почнеться бомбардування Лондона, треба чекати на повітряні нальоти. Нікому не можна було лишатися в місті без особливої причини. На першому поверсі щільніше запнули вікна, і добровольці перевіряли на дахах, чи все гаразд з димарями і чи забетоновані люки. Проводилися тренувальні евакуації хворих — суворі накази, окрики і свистки. Відбувались і пожежні учення, звезення поранених на спеціальні збірні пункти, і натягування протигазів на пацієнтів — притомних і непритомних. Медсестри пам'ятали, що спочатку мають одягати маски собі. Більше вони не були жертвами сестри Драммонд. Тепер, коли вони отримали хрещення кров'ю, вона перестала звертатися до них, як до школярок. Її голос, коли вона давала інструкції, звучав холодно, професійно-нейтрально, і всі були задоволені. У цих нових умовах Брайоні скористалася нагодою помінятися вихідним з Фіоною, яка великодушно й досить легко погодилася віддати свою суботу в обмін на її понеділок.

Через помилку адміністрація деякі солдати так і доліковувалися в шпиталі. І хоча вони вже відпочили після виснаження і знову регулярно їли, набираючи вагу, настрій лишався кислим і похмурим, навіть у тих, хто не став інвалідом. Це були переважно піхотинці. Вони лежали на своїх ліжках і палили, мовчки втупившись у стелю й перебираючи у пам'яті свіжі спогади. Або збиралися бунтівними групками і шепотілися. Пацієнти відчували огиду до самих себе. Дехто казав Брайоні, що і стрельнути не мав нагоди. Але найбільше їх лютило «начальство» зі своїми пахолками, яке кинуло їх напризволяще у відступі, і французи, що здалися без бою. Особливо гірко вони сприймали газетний ура-патріотизм, який розписував дива евакуації і героїзм маленьких суден.

— Клятий гаплик,— чула вона солдатське шепотіння.— Кляті Королівські повітряні сили.

Дехто з чоловіків неприязно ставився навіть до лікарів, не розмовляючи до них, не розрізняючи навіть генерала і медсестру. Всі ці люди були для них безмозкою владою і тому дратували. Довелося втрутитися сестрі Драммонд, щоб привчити пацієнтів до поваги.

У суботу вранці Брайоні покинула лікарню о восьмій, не поснідавши, і повернула біля річки праворуч, вгору за течією. Коли вона минала браму Ламбетського палацу, під їхали три автобуси. Табличок з зазначенням маршрутів не було, щоб заплутати загарбника. Але це було неважливо, адже Брайоні задумала прогулятися пішки. Проте їй не допомогло те, що вона пам'ятала кілька назв вулиць. Усі знаки і таблички зняли чи замазали. У Брайоні виник неясний план: кілька миль пройти вздовж річки, а потім повернути ліворуч, на південь. Більшість карт міста за наказом конфіскували. Нарешті їй вдалося позичити зіжмаканий автобусний маршрут за 1926 рік. Карта тріснула на згині, просто вздовж шляху, обраного Брайоні. Розгортати її було ризиковано, бо тоді вона остаточно розірветься. А ще Брайоні нервувалася через те, яке враження справляє. У газетах писали, що німецькі парашутистки, перебрані у форму медсестер і черниць, розсіюються по містах і просочуються в місцеве населення, їх може видати, наприклад, карта, з якою вони звіряються, або характерні питаннями, або бездоганна англійська мова й незнання усім відомих дитячих віршиків. Щойно ця думка спалахнула у неї в голові, як Брайоні не могла відкинути страх, який підозрілий вигляд має. Вона думала, що форма захистить її на невідомій території. А натомість Брайоні схожа була на шпигунку.

Ідучи проти потоку ранкових заторів, вона на ходу пригадувала дитячі віршики. Але було обмаль таких, які б вона одразу пригадала цілком. Попереду зліз зі своєї хури молочар, щоб підтягнути підпругу коню. Коли Брайоні підійшла, він мугикав до худоби. Поки вона стояла позаду нього, чемно прокашлюючись, їй раптом пригадався старий Гардмен з його двоколкою. Усі, кому, скажімо, зараз сімдесят, у 1888 році були б її однолітками. Тоді була доба коней, принаймні на вулицях, і старі люди не хотіли її відпускати.

Коли Брайоні запитала у нього дорогу, молочар повівся досить приязно і довго та плутано пояснював маршрут. Він був високий, з прокуреною білою бородою. Через аденоїди його слова звучали гугняво. Він махнув їй у бік дороги, показуючи поворот ліворуч, під залізничним мостом. Вона гадала, що зарано віддалятись од річки, але, ідучи, відчула, що він дивився їй услід, і вирішила, що було б неввічливо ігнорувати його вказівки. Можливо, ліворуч можна зрізати шлях.

Вона була здивована з того, яка вона незграбна і соромлива після всього, чого надивилася останнім часом. На самоті, без звичного оточення, вона почувалася розгубленою недотепою. Кілька місяців вона жила замкнено, і кожна година була прописана у графіку. Вона знала своє скромне місце у відділенні. Набуваючи досвіду в роботі, вона стала краще виконувати накази й усі процедури, припинивши думати про себе. Уже довго вона нічого не робила самостійно, якщо не рахувати того тижня у Примроуз-Гіллі, коли вона друкувала свою повість, відчуваючи безглузде хвилювання, яке нині здавалося таким недоречним.

Коли вона проходила під мостом, над головою проторохтів поїзд. Громовий ритмічний гуркіт проймав просто до кісток. Скрегіт і металевий стукіт криці, великі металеві конструкції високо над головою, в темряві, незрозумілі двері в цегельній кладці, затиснені в іржавих кронштейнах могутні чавунні трубопроводи, по яких тече невідомо що... такий моторошний винахід — точно справа рук раси надлюдей. А сама Брайоні тільки миє підлоги і мотає бинти. Звідки в неї сили на таку подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетинаючи запорошений клин вранішнього сонця, потяг безневинно торохкотів, зникаючи вдалині. Що їй потрібно, нагадала собі ще раз Брайоні, це кістяк. Вона пройшла в крихітний міський парк з тенісним кортом, де двоє чоловіків у фланелі перекидали м'яча, з ледачою впевненістю готуючись до гри. Неподалік сиділо на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі, читаючи листа. Брайоні подумала про адресованого їй листа, про цю солодкаву відмову. На чергуваннях вона носила листа у кишені, й на другій сторінці з'явилася пляма карболки у формі краба. Брайоні прийшла сюди не для того, щоб читати листа, але там наче містився страшний вирок саме їй. «Чи, може, вона роз'єднала їх у якийсь катастрофічний спосіб?» Саме так. А вчинивши це, хіба вона має право приховувати той факт, склепавши слабку й навряд чи розумну вигадку і, щоб задовольнити власне марнославство, пославши цей опус до журналу? Нескінченні сторінки велемовних описів світла, каміння і води, розповідь, розділена між трьома різними точками зору, і марудна тиша, в якій нічого особливого так і не відбулося,— ніщо з цього не може приховати її боягузтва. Невже вона справді гадає, що могла сховатися за запозиченими теоріями сучасного красного письменства і втопити свої провини у потоці — у трьох потоках! — свідомості? У своїй повістині вона уникала правди так само, як і в житті. Те, в чому вона не хотіла зізнаватися, не прокралося і в її повість — а воно там конче потрібне. Що тепер робити? Не оповіді бракувало кістяка, а їй самій. Кістяка.

Вона покинула маленький парк і пройшла повз невеличкі фабрики, від чиїх верстатів вібрував хідник. Неможливо було сказати, що роблять за цими великими брудними вікнами або чому жовто-чорний дим куриться лише з одного тонкого алюмінієвого димаря. Навпроти, діагонально, на розі вулиці, розчахнені подвійні двері пабу пропонували зору сцену з вистави. Усередині ще з вечора курився дим, забарвлюючи повітря у синюватий колір, а хлопець з привабливим, задумливим поглядом випорожняв попільнички у відро. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах розвантажували пивні барила, стягуючи з воза і несучи вулицею. Брайоні ще ніколи не бачила, щоб на вулицях було стільки коней. Певно, військові реквізували всі вантажівки. Хтось зсередини відчинив ляду льоху. Ляда грюкнула об тротуар, здіймаючи пил, і чоловік з круглою, як тонзура, личиною, чиї ноги ще ховалися під землею, зупинився і озирнувся подивитися на Брайоні, яка йшла повз нього. Він здався їй схожим на гігантську шахову фігуру. Фурмани теж дивилися на неї, і один з них аж свиснув, заклавши пальці в рот:

— Усе гаразд, люба?

Вона не була проти такої уваги, але ніколи не знала, як реагувати. «Так, дякую»? Вона всміхнулася до них усіх, рада, що її ховають брижі плаща і каптур. Усі, вона вважала, тільки й думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як жити далі. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Може, припинять свистіти, заклавши пальці в рот. Коли вулиця після повороту звузилася, дорожній рух навколо погучнішав, а гарячі вихлопи вилітали просто їй в обличчя. Просто на тротуар виступала вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка у фартуху з «огірочним» малюнком енергійно мела перед своїм будинком, з відчинених дверей якого линув запах смаженого сніданку. Вона посунулася, даючи. Брайоні пройти, бо тут було надто вузько, але різко відвела погляд у відповідь на «доброго ранку». До неї наближалася жінка з чотирма капловухими хлопчаками, що несли валізи і речові мішки. Діти штурхалися, галасували, буцали один одного старими черевиками. Вони проігнорували змучений окрик своєї матері, тож Брайоні довелося притиснутися до муру, пропускаючи їх.

— Ану годі, ви! Дайте сестрі пройти.

Коли Брайоні проходила повз, жінка обдарувала її кривим сумно-вибачливим усміхом. Їй бракувало двох передніх зубів. Її огортала хмаринка різкий парфумів, а між пальцями жінка тримала незапалену цигарку.

— Вони так хвилюються, бо їдуть на село. У житті там не бували, вірите.

— Хай щастить,— побажала Брайоні.— Сподіваюся, ви потрапите до хорошої родини.

Жінка, чиї вуха теж стирчали, але їх частково приховувала стрижка боб-каре, весело зареготала.

— А та родина ще не зна', що на неї чека така доля!

Нарешті Брайоні дісталася рогу занехаяної вулиці, що, як показував шматок карти, мала називатися Стоквелл. Тут мав пролягати головний південний маршрут, і на цій вулиці виявилася жменька знудьгованих Оборонців Батьківщини з однією гвинтівкою на всіх. Літній чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні та з пов'язкою на рукаві, з обвислими щоками, як у бульдога, стояв окремо і звернувся до Брайоні з вимогою показати посвідчення особи. Потім поважно помахав їй. Вона вирішила уточнити у нього дорогу. Як вона зрозуміла, їй слід іти просто по Клепгем-роуд майже дві миль. Там було менше людей, а отже, і менше заторів, і вулиця ширша, аніж та, якою вона прийшла. Чувся тільки дзенькіт трамвая. Біля дороги тягнувся ряд елегантних, ошатних будинків з квартирами в едвардіанському стилі, й за півхвилини Брайоні дозволила собі сісти на низькому парапеті, у тіні платанів, і роззутися, щоб оглянути мозоль. Повз неї з міста проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь. Машинально вона поглянула на кузови, рефлективно очікуючи побачити там поранених. Але там були тільки дерев'яні ящики.

За сорок хвилин вона дісталася станції метро «Клепгем-Коммон». Приземкувата церква з нерівного каменю виявилася замкненою. Брайоні вийняла батькового листа й перечитала. Жінка у взуттєвій крамниці вказала їй, куди йти. Але навіть коли Брайоні перетнула дорогу і вийшла на траву, вона спочатку не побачила церкви. Храм був наполовину схований у листі дерев, та й не виправдав її очікувань. Вона уявляла місце злочину і вбивства, готичний собор, чиї пишні склепіння розпромінювалися б шарлатно-синіми вітражами, а самі вітражі змальовували б сцени моторошних страждань і мучеництва. Те, що явилося їй у прохолодній тіні дерев, було невеличкою і простою цегляною спорудою, схожою на давньогрецький храм, з чорним черепичним дахом, вікнами з простого скла і низьким портиком з білими колонами під вежею з годинником, у гармонійних пропорціях. Надворі, неподалік портика, стояв лискучий чорний «ролс-ройс». Водійські дверцята були прочинені, але ніякого шофера й близько не було. Коли Брайоні проходила повз автомобіль, то відчула тепло його радіатора, інтимне, наче тепло тіла, і почула, як клацає од дотику метал. Вона піднялася по сходах і штовхнула важкі шиповані двері.

Солодкий запах навощеного дерева, водявий запах каменю — як і в будь-якій церкві. Навіть стоячи спиною й обережно причиняючи двері, Брайоні знала, що в церкві майже нікого немає. Слова вікарія були контрапунктом відлуння. Вона стояла біля дверей, які частково затуляли купіль, і чекала, заки очі й вуха звикнуть до звуків у храмі. Потім дійшла до останньої лави і сіла на самому кінці, щоб бачити вівтар. Брайоні бувала на різних сімейних весіллях, хоча її за малолітством не взяли на грандіозне дійство до Ліверпульського собору, де вінчалися дядько Сесіл і тітонька Герміона, чий вигадливий капелюшок вона зараз побачила у першому ряду. Поруч, затиснуті між своїми розлученими батьками, сиділи П'єро і Джексон, підрослі на п'ять-шість дюймів. З іншого боку сиділо троє членів родини Маршаллів. От і все зібрання. Приватна церемонія. Жодного репортера. Брайоні не мала там бути. Вона була досить обізнана з ритуалом, щоб збагнути: головного моменту не проґавила.

— По-друге, для зцілення від гріха і для уникнення перелюбу тим людям, які не наділені даром утримання, дозволено узяти шлюб і лишатися неоскверненими членами Христового Тіла.

Перед вівтарем, в обрамленні врочистих білосніжних шат вікарія, стояла пара. Молода була в білому, увесь убір — традиційний, і, наскільки Брайоні могла сказати, дивлячись із далини, укрита щільною вуаллю. Її волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала з-під піни тюлю і серпанку. Маршалл стояв випроставшись, обриси підкладних плечей його костюму різко контрастували зі стихарем вікарія.

— По-третє, це таїнство освячує єдність взаємодопомоги, підтримки і розради, що один має дарувати іншому...

На Брайоні налинули спогади, випливали дрібні деталі — як висип, як бруд на шкірі: ось Лола приходить до неї в кімнату вся в сльозах, її зап'ястя вкриті синцями, у Лоли на плечі, а в Маршалла на обличчі — подряпини; ось Лола мовчить у темряві на березі, дозволяючи своїй серйозній, кумедній, такий правильній молодшій кузині, яка не розрізняє реальне життя й власні фантазії, забезпечити алібі винному. Бідолашна марнославна і вразлива Лола у перлистому кольє і з трояндовим ароматом, яка прагнула скинути останні закови дитинства і яка врятувала себе від приниження тим, що закохалася, чи запевнила себе, що закохалася, не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні наполягала, звинувачуючи іншого. І яке це щастя випало Лолі — що вже перестала бути дитям — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— ...Тому якщо хтось може назвати якусь причину, чому вони не можуть бути законно з'єднані, нехай скаже зараз, або ж нехай віднині й назавжди замкне вуста свої.

Невже це відбувається насправді? Невже Брайоні справді зараз підхопиться на нетвердих ногах, з млістю в животі й калатанням серця, і попрямує вздовж лави, щоб стати в центрі проходу, і назве причини, назве справедливі підстави — зухвалим голосом, без жодного тремтіння, огорнута плащем і каптуром, як Христова наречена, біля вівтаря, і вікарій роззявить рота, бо ніколи ще за всю його довгу кар'єру таїнства не вривали, громада розвернеться до неї, витягнувши шиї, а впівоберта стоятиме вінчальна пара з побілілими обличчями? Брайоні не планувала цього, але питання з «Книги спільних молитов», про яке вона геть позабула, підштовхнула її. Що їй може завадити? Ось її шанс заявити публічно про свої муки й очистити душу від скоєної кривди. Перед вівтарем цієї найбільш раціональної церкви.

Але садна і синці давно загоїлися, а її свідчення в ті часи були геть протилежні. Й наречена не видається жертвою і діє з повної згоди своїх батьків. Понад те: молодий — шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона точно задоволено потирає руки. Сказати, що Пол Маршалл, Лола Квінсі й вона, Брайоні Талліс, змовилися замовчати правду та брехати, щоб запроторити до в'язниці невинного? Але його засудили на підставі її власних слів, прочитаних уголос від її імені судом присяжних. Покарання він уже відбув. Борг сплачено. Вердикт винесено.

Вона так і лишилася сидіти на своєму місці, а серце калатало сильніше, долоні пітніли, голова покірно схилилася.

— Закликаю вас обох відповідати так, як ви відповідатимете в день Страшного Суду, коли таємниці всіх сердець буде розкрито: якщо хтось із вас відає про перешкоду, яка заважає вам узяти законний шлюб, неодмінно й негайно зізнайтеся в цьому.

Усі прогнози стверджують, що до Судного Дня ще далеко, а доти правда, відома тільки Маршаллу і його нареченій, буде надійно замурована в мавзолеї їхнього шлюбу. Там ця таємниця й помре в мороці по смерті всіх причетних до неї. Кожне слово церемонії вкладає ще одну цеглинку до цієї твердині.

— Хто віддає цю жінку за дружину цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл підскочив, прагнучи виконати свій обов'язок, а потім утекти до оксфордського Коледжу всіх душ. Напружуючись, щоб розчути, чи буде в голосах бодай якесь тремтіння сумніву, Брайоні слухала, як Маршалл, а потім Лола повторюють за вікарієм слова. Лола вимовляла мило і впевнено, тоді як голос Маршалла був лункий, наче навмисно. Як грубо, як чуттєво здригалося повітря перед вівтарем, коли наречений промовляв:

— Тілом і душею належатиму тобі.

— Помолімося.

Тоді сім голів на передніх лавах схилилися, вікарій зняв окуляри в черепаховій оправі, звів підборіддя та, заплющивши очі, звернувся до сил небесних утомленим, сумним співом:

— О Господи предвічний, творче й хоронителю всього людства, сповни всіх душевної благодаті, о зиждителю вічного життя: ниспошли своє благословення рабам Твоїм, цьому чоловікові й цій жінці...

Останню цеглинку поставили на місце, коли вікарій, надівши окуляри, проголосив відому формулу — чоловік і дружина одне ціле,— і звернувся до Святої Трійці, на честь якої названо церкву. Далі були ще молитви, псалми, «Отче наш» і ще одна довга молитва, в якій знижений прощальний тон знаменував меланхолійне завершення церемонії.

— ...Хай проллє Він на вас багатство своєї благодаті, освятить і благословить вас, щоб ви могли догодити Йому і тілом, і душею, і жити в любові до скону.

Одразу полились органні триплети, наче посипалося конфетті, а вікарій розвернувся, щоб вести пару від вівтаря у почті шістьох членів родини. Брайоні, яка вклякала, удаючи, що молиться, але щойно процесія з нею порівнялася, вона підвелася й обернулася лицем. Вікарій, здавалося, трохи квапився, тому випередив інших на багато футів. Коли він глянув ліворуч і побачив молоду медсестру, то добрим поглядом і нахилом голови засвідчив прихильність і цікавість. Потім відчинив навстіж одну стулку великих дверей. Косий сонячний промінь сяйнув на Брайоні й вихопив її обличчя під каптуром. Вона хотіла, щоб її помітили, але ж не так явно. Тепер їй нічого іншого не лишалося. Лола саме порівнялася з Брайоні, й дівчата зустрілися поглядами. Молода вже зняла вельон. Веснянки зникли, а в іншому Лола не змінилася. Хіба що трохи підросла, може, погарнішала, обличчя пом'якшало й округлилося, а брови виявилися безжально вищипаними. Брайоні просто дивилася. Їй хотілося єдиного: щоб Лола знала, що Брайоні тут, і щоб здивувалася й мучила себе думкою: навіщо? Сонячне світло не давало Брайоні як слід роздивитися Лолу, але на якусь частку секунди вона розрізнила, як на обличчі нареченої ковзнув похмурий, незадоволений вираз. Потім молода підібгала губи й, утупившись уперед, вийшла. Пол Маршалл теж побачив Брайоні, але не впізнав, як і тітка Герміона й дядько Сесіл, що не зустрічалися з нею кілька років. Але близнюки, що замикали колону, убрані у шкільну форму, штанці якої розмаялися, наче напнуті на щоглах, були раді побачити кузину і почали кривляючись удавати, ніби нажахані її костюмом, і закочувати очі, позіхаючи, і ляскати долонями собі по ротах.

І так вона лишилася у церкві наодинці з невидимим органістом, який далі грав для власного задоволення. Усе скінчилося дуже швидко, і нічого конкретного Брайоні не досягла. Вона так і стояла на місці, уже почуваючись дурепою, відмовляючись виходити надвір. Денне світло і банальності сімейної світської бесіди розвіяли враження від її приходу, нехай вона і явилася, ніби примара, викривати минулі злочини. І їй бракує сміливості боротися. І як пояснити дядькові й тітці своє вторгнення? Вони можуть образитися, або навпаки, ще гірше, запросять її на нестерпно-нудний сніданок у готелі з містером і місіс Маршаллами, з їхньою єлейною ненавистю, а Герміона не зможе приховувати презирства до Сесіла. Брайоні зволікала ще хвилину чи дві, ніби слухаючи музику, потім, сердячись за свою малодушність, поспішила до портика. Вікарій, розмахуючи руками, швидко виходив за межі парафії, віддалившись уже не менше як на сто ярдів. Повінчані сиділи в «ролс-ройсі», Маршалл — за кермом, даючи задній хід, щоб розвернутися. Брайоні була певна, що вони її побачили. Пролунав металевий скрегіт — Маршалл перемикав передачі,— напевно, добрий знак. Машина від'їхала, й у бічному вікні Брайоні побачила білу постать: це Лола притиснулася до руки водія. А гості просто зникли серед дерев.

* * *

З карти Брайоні знала, що Белгем зовсім поряд з церквою — в той бік, куди пішов вікарій. Це було неподалік, ось чому Брайоні не схотіла туди йти. Дістанеться занадто швидко. У неї ріски в роті не було, мучила спрага, а намуляна п'ятка пульсувала й прилипала до устілки. Спускалася спека, а треба було перейти моріжок безводного затінку, розбитий прямими асфальтовими доріжками і бомбосховищами. Віддалік виднілася літня естрада, біля якої стояли чоловіки в темно-синіх мундирах. Брайоні подумала про Фіону, яка помінялася з нею вихідним, про їхній день у Сент-Джеймському парку. Здавалося, то було дуже давно, але ж насправді не більш ніж десять днів тому. Певно, зараз Фіона вдруге розноситиме по колу судна. Брайоні залишилася в тіні портика і думала про маленький подарунок, який би вона хотіла купити подрузі — якісь лагоминки: банан, апельсини, швейцарську шоколадку. Санітари знали, як добути такі речі. Вона чула, як вони говорили: нема нічого недоступного — були б гроші. Вона дивилася на стрічку дорожнього руху, який оминав церкву, і на свій маршрут і думала про їжу. Шинка, варені яйця, смажені курячі ніжки, густе ірландське рагу, цитринові меренги. Чашка чаю. Брайоні збагнула, що за спиною у неї досі звучить нервова, смикана музика — коли гра припинилася і раптово постав новий вимір тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, дівчина вирішила, що треба поснідати. На тому боці, куди вона мала йти, крамниць не було, лише похмурі багатоквартирні будинки з жовтогарячої цегли.

Минуло кілька хвилин, і вийшов органіст, тримаючи водній руці капелюха, а в другій — важке кільце ключів. Спочатку вона хотіла запитати дорогу до найближчої кав'ярні, але цей чоловік був такий самий нервовий, як і його музика, і, мабуть, вирішив ігнорувати її, замикаючи двері церкви і нахиляючись, щоб перевірити запор. Органіст рвучко надів капелюха і поквапився геть.

Можливо, це був перший крок, який скасовував її плани, але Брайоні вже поверталася власними слідами до Клепгем-Гай-стріт. Їй треба поснідати, і вона все обміркує ще раз. Неподалік станції метро вона натрапила на кам'яний питний фонтанчик і щасливо занурилася туди обличчям. Потім знайшла маленьку задрипану забігайлівку з брудними вікнами і недопалками по всій підлозі, але їжа тут могла виявитися не гірша за ту, до якої звикла Брайоні. Вона замовила чай і три тости, намащені маргарином і ледве-ледве рожевим полуничним джемом. Вона насипала з гіркою цукру до чаю, сама собі поставивши діагноз — гіпоглікемія. Солодження не притлумило смаку дезінфекційного засобу.

Брайоні випила другу чашку, радіючи, що напій літеплий і можна вихилити за раз, а потім вийшла у мощений двір позаду кафе — до смердючого туалету, де не було унітаза. Але немає такого смороду, який шокував би медсестру-практикантку. Вона напхала туалетного паперу собі до черевика. Без цього милю чи дві не пройти. До цегляної стіни був прикріплений умивальник з окремим краном. Сірого з прожилками ромбоподібного мила Брайоні вирішила й не торкатися. Коли вода потекла, то бризки потрапили їй просто на гомілки. Брайоні обтерла їх рукавом і стала розчісувати волосся, уявивши, що цегляна кладка — це дзеркало. Однак вона не могла скористатися помадою без дзеркала. Вона обтерла обличчя змоченою хусткою і поплескала себе по щоках, щоб вони порожевіли. Рішення ухвалене — здається, навіть без неї. Вона готувалася до співбесіди на посаду любої молодшої сестрички.

Вона вийшла з кафе і, минаючи парафіяльну церкву, відчувала, як збільшується відстань між нею та іншою особистістю, не менш реальною, яка повертається до лікарні. Може, Брайоні, яка йде до Белгема,— істота уявна чи примарна. Це відчуття нереальності підсилилося, коли за півгодини Брайоні дісталась іншої вулиці, вельми схожої на Гай-стріт, яка лишилася позаду. Ось який вигляд має увесь Лондон за межами центру — агломерація нудних містечок. Брайоні вирішила ніколи не жити в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, виявилася за три провулки від станції метро, так само схожої на всі інші. Едвардіанські тераси, завішені сіткою й убогі, тягнулися аж на пів-милі. Вілла Дадлі, 43, приблизно посередині вулиці, нічим не вирізнялась у шерезі інших будинків, якщо не рахувати старого «форда» восьмої моделі, без коліс, на цегляних стовпчиках, який зайняв увесь палісадник. Якщо нікого тут не виявиться, Брайоні зможе піти геть, сказавши собі, що бодай спробувала. Дзвінок не працював. Вона двічі постукала дверним молотком і відступила. До неї озвався сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися кроки. Брайоні ще відступила. Було ще не пізно втекти. Хтось вовтузився з клямкою, почулося роздратоване зітхання, і двері відчинилися: на порозі стояла висока жінка років за тридцять, з гострим обличчям і різкими рисами, що засапалася від якоїсь жахливої напруги. Вона була розлючена. Вона не могла стерти з обличчя гніву, не могла змінити виразу: рот роззявлений, верхня губа закопилена — такою жінка постала перед Брайоні.

— Чого вам треба?

— Я шукаю міс Сесилію Талліс.

Плечі у жінки похилилися, і вона закинула голову, ніби ніяк не могла оговтатися від образи. Оглянула Брайоні з голови до ніг.

— Ви на неї схожа.

Брайоні з подивом втупилася в неї, не кажучи ні слова. Жінка знову зітхнула, що прозвучало майже як форкання, і попрямувала коридором до підніжжя сходів.

— Талліс! — загорлала вона.— Сюди!

На півдорозі до вітальні вона блиснула на Брайоні презирливим поглядом, а потім зникла, щосили розлючено грюкнувши дверима.

У будинку запанувала тиша. За дверима Брайоні бачила квітчастий лінолеум і перші сім чи вісім сходинок, устелених темно-червоним килимом. На третій сходинці не було латунного стрижня. На середині коридору біля стіни виднівся півкруглий столик, на якому була полірована дерев'яна підставка, схожа на тостер, у яку вставляли листи. Вона була порожня. Лінолеум тягнувся коридором мимо сходів до дверей з матовим віконце — мабуть, входу на кухню. Шпалери теж були квітчасті, букети по три троянди чергувалися з візерунками зі сніжинок. Від порога до сходів Брайоні налічила п'ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Зловісне число.

Нарешті вона почула, як нагорі відчиняються двері — можливо, ті самі, які грюкнули, коли Брайоні постукала. Потім сходи зарипіли, і в полі зору постали ноги у товстих шкарпетках, над ними — смужки оголеної шкіри, а далі — знайомий синій шовковий халат. Нарешті з'явилося обличчя Сесилії: сестра нахилилася розгледіти, хто стоїть біля дверей і чи не наразиться вона на неприємності, спускаючись неодягненою. Довгу хвилю вона не могла впізнати сестру. Поволі спустилася ще на три сходинки.

— О Боже.

Вона сіла, склавши руки.

Брайоні так і лишилася стояти: одна нога — на садовій доріжці, друга — на ґанку. У вітальні господині ввімкнулося радіо, а коли нагрілися лампи, озвався сміх аудиторії. Залунав улесливий монолог коміка, перебитий у кінці оплесками, потім заграв веселий оркестр. Брайоні ступила крок у коридор.

— Мені треба з тобою поговорити,— промимрила вона.

Сесилія почала підводитися, але потім роздумала.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мого листа, тому я прийшла.

Сестра щільніше загорнулася в халат і поплескала себе по кишені, імовірно, сподіваючись знайти цигарки. Шкіра у неї потемніла, руки теж засмагли. Вона не знайшла очікуваного, але досі не підводилася.

Тягнучи час і не міняючи тему, вона сказала:

— Ти практикантка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Чи то Сесилії було незнайоме це ім'я, чи то вона відчула незадоволення, що її молодша сестра відбуває практику в тій самій лікарні. В очі впадала ще одна відмінність: Сесилія завжди розмовляла з Брайоні по-материнському або зверхньо. «Сестричко маленька». Тепер і сліду не стало. В її тоні з'явилася твердість, яка втримала Брайоні від питань про Роббі. Вона ступила ще крок у коридор, усвідомлюючи, що двері у неї за спиною відчинені.

— А ти де?

— Біля Мордена. Це НМД^[64].

Шпиталь невідкладної медичної допомоги на реквізованій ділянці, напевно, мав справу з по-справжньому тяжкими наслідками евакуації. Багато про що заборонялося говорити або питати. Дві сестри дивились одна на одну. Хоча вигляд у Сесилії був пом'ятий, наче вона щойно вилізла з ліжка, але вона погарнішала порівняно з тим, якою її пам'ятала Брайоні. Довге обличчя завжди було трохи дивним і вразливим — «кінське», казали про нього навіть найпалкіші залицяльники. Тепер це обличчя було сміливо-чуттєве, з пурпуровими повними вустами. Очі потемніли й збільшилися — від утоми, напевно. Або від печалі. Довгий тонкий ніс, витончено-різьблені ніздрі — у цьому щось було від масок або ліплених ликів, дуже непорушне. І важко було зрозуміти вираз такого обличчя. Вигляд сестри збільшив ніяковість Брайоні і змусив її відчути себе незграбною. Вона ледве знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні не могла нічого прийняти як належне. Вона шукала іншу нейтральну тему, але не існувало нічого такого, що не приведе до болючих тем, які все одно згадаються,— і саме тому, що не могла довше терпіти це мовчання і сестрин погляд, Брайоні нарешті вимовила:

— А батько тобі не писав?

— Ні.

Низхідний тон натякав, що вона не хоче про це розмовляти і не треба їй його листів чи відповідей, та й не стане вона на них відповідати.

— А тобі? — спитала Сесилія.

— Отримала листа кілька тижнів тому.

— Добре.

Більше не було чого казати. По ще одній паузі Брайоні спробувала знову зав'язати розмову:

— А як там удома?

— Не знаю. Я не в курсі. А ти?

— Емілі пише час до часу.

— Та які у неї новини, Брайоні?

І питання, і звернення на ім'я прозвучали сардонічно. Відганяючи спогади, Брайоні відчувала, що сестра викриває її як зрадницю.

— Вони прийняли евакуйованих, і Бетті цих нових ненавидить. Парк переорали під пшеницю.

Вона замовкла. Було безглуздо — стоячи тут, перелічувати всі ці дрібниці.

Але Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Ще що?

— Ну, більшість хлопців у селі вступила до Східносуррейського полку, окрім...

— Окрім Денні Гардмена. Так, я це все знаю,— вона осяйно, удавано всміхалася, чекаючи, коли Брайоні розповідатиме далі.

— Біля пошти побудували дот і зняли всю стару огорожу. Е-е... Тітка Герміона живе в Ніцці, й... а, так, Бетті розбила вазу дядечка Клема.

Лише зараз із Сесилії злетіла її холодність. Вона рвучко розплела руки та притисла долоні до щік.

— Розбила?

— Впустила на східцях.

— Тобто вона справді розбилася, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилася. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так,— мовила Брайоні.— Бідненький дядечко Клем.

Принаймні сестра більше не глузувала. А допит тривав.

— А уламки зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що батько накричав на Бетті.

Цієї миті двері різко розчахнулися, і просто перед Брайоні виникла хазяйка — так близько, що дівчина відчула м'ятний запах з рота жінки. Та вказала на вхідні двері:

— Тут вам не вокзал. Або ви заходите, юна леді, або забирайтеся геть.

Сесилія підвелася без особливого поспіху та щільніше зав'язала шовковий шнур халата. Вона півсонно сказала:

— Це моя сестра Брайоні, місіс Джарвіс. Постарайтеся пам'ятати про свої манери, коли розмовляєте з нею.

— У своєму власному домі я розмовлятиму так, як схочу,— відрізала місіс Джарвіс. Вона розвернулася до Брайоні: — Або лишайтеся, або йдіть геть і зачиніть по собі двері.

Брайоні глипнула на сестру, здогадуючись, що та навряд чи її зараз відпустить. Місіс Джарвіс виявилася мимовільною спільницею.

Сесилія заговорила так, ніби вони самі.

— Не зважай на хазяйку. Я з'їжджаю наприкінці тижня. Зачини двері й заходь.

Дивлячись на місіс Джарвіс, Брайоні попрямувала за сестрою на сходи.

— А щодо вас, леді Погань...— крикнула вгору хазяйка.

Але Сесилія різко озирнулася й урвала її:

— Годі, місіс Джарвіс. На сьогодні цілком досить.

Брайоні впізнала цей тон. Достеменно як у послідовниць Флоренс Найтінґейл, уживаний для тяжкохворих або для плаксивих практиканток. Треба роки, щоб удосконалити інтонацію. Сесилію, звісно, підвищили на посаді — старша медсестра.

На сходовому майданчику другого поверху Сесилія, відчиняючи двері, кинула на Брайоні погляд, холодністю якого дала їй зрозуміти, що нічого не змінилося, серце не пом'якшало. З ванної кімнати крізь напівпрочинені двері линув запах вогкого повітря і чулися лункі звуки крапель. Отже, Сесилія готувалася прийняти ванну. Вона завела Брайоні до квартири. Деякі з найбільш охайних медсестер у відділенні мали у себе в кімнатах справжнісінький розгардіяш, і її не здивувало б, якби вона побачила нову версію старого хаосу Сесилії. Але враження виникло таке: життя тут просте, бідне і самотнє. Напевно, колись кімната середнього розміру була розділена навпіл, щоб зробити вузеньку кухню, а поряд була спальня. Стіни були обклеєні шпалерами з блідими вертикальними смугами, мовби на хлоп'ячій піжамі, що посилювало відчуття тюремного ув'язнення. Лінолеум був неправильно обрізаний, відкриваючи сірі мостини. Біля вікна був умивальник з одним краном і газова плита з однією конфоркою. Біля стіни, залишаючи мало місця, щоб протиснутися, стояв стіл, накритий жовтою скатертиною з фарбованого прядива. На столі, у слоїчку з-під джему, стояла китиця синіх квітів — здається, дзвіночків, а — ще повна попільничка та стос книжок. Унизу виднілися «Анатомія» Ґрея і зібрання Шекспірових творів, а над ними — тонші книжки, з тисненими іменами, на яких стерлися срібло і золото — Брайоні побачила, що там написано «Гаусмен» і «Кребб». За книжками стояли дві пляшки стауту^[65]. В кутку, протилежному від вікна, двері вели до спальні, й висіла карта Північної Європи.

Сесилія вийняла цигарку з пачки на плиті, а потім, згадавши, що сестра вже не дитина, запропонувала цигарку і Брайоні. Біля столу стояли два кухонні стільці, але Сесилія, притулившись спиною до умивальника, не запропонувала Брайоні сісти. Обидві жінки палили і чекали, як здавалося Брайоні, доки вивітриться дух хазяйки.

Сесилія озвалася тихим голосом:

— Коли я одержала твого листа, то звернулася до адвоката. Але зробити це непросто, якщо немає незаперечних нових доказів. Твого каяття тут замало. Лола все одно казатиме, що нічого не знає. Нашою єдиною надією був старий Гардмен — але він умер.

— Гардмен?

Суперечливі елементи — факт його смерті, його стосунок до цієї справи — збили Брайоні з пантелику, і вона стала напружувати пам'ять. Чи шукав Гардмен тої ночі близнят? Чи бачив він щось? Чи було в суді сказано щось таке, про що вона не знає?

— Хіба ти не знаєш, що він умер?

— Ні. Але...

— Неймовірно.

Спроби Сесилії дотримуватися нейтрального тону, який констатує факти, завершилися крахом. Схвильована, вона покинула кухню, протиснулася повз стіл, пройшла в інший кінець і стала в дверях спальні. Її голос був хрипкий, бо вона стримувала гнів.

— Як дивно, що Емілі не включила цієї події до опису пшениці й евакуйованих. У нього був рак. Може, боячись Божої кари, він в останні дні сказав щось дуже незручне для інших, дуже незручне тої миті.

— Але, Сі...

— Не називай мене так! — огризнулася вона. І повторила вже м'якшим тоном: — Будь ласка, не називай мене так.

Її пальці лежали на дверній ручці, і здавалося, що співбесіда добігає кінця. Сестра готувалася зникнути.

З неприродним виразом спокою на обличчі вона підбила підсумок для Брайоні:

— Ось за що я заплатила дві гінеї — щоб це дізнатися. Апеляції не зроблять лише тому, що ти через п'ять років вирішила розповісти правду.

— Я не розумію, про що це ти...— Брайоні хотіла перевести розмову на Гардмена, але Сесилія мусила висловити їй те, що багато разів прокручувала подумки:

— Це нескладно. Якщо ти брехала тоді, то чому суд має тобі повірити тепер? Немає жодних нових фактів, а ти — ненадійний свідок.

Брайоні пішла до умивальника, тримаючи недопалок. Їй було аж зле, її нудило. З шафи біля плити вона замість попільнички взяла блюдечко. Те, що сестра затаврувала її вчинок як злочин, було страшно чути. Але те, що з цього випливало, було ще страшніше. Слабка, дурна, розгублена, слизька, безхребетна — вона ненавиділа себе за всі ці риси, але ніколи не вважала себе брехливою. Як дивно і як чітко все це уявляє Сесилія! Очевидно і неспростовно. І ще — на мить Брайоні схотілося захищатися. Вона нікого не збиралася вводити в оману, вона чинила не зі злим наміром. Але хто в це повірить?

Вона стояла там, де перед тим Сесилія, спиною до умивальника, і, нездатна витримати сестринського погляду, сказала:

— Те, що я зробила,— жахливо. Я не сподіваюся, що ти мені пробачиш.

— Не переймайся за це,— заспокійливо відповіла Сесилія, і, на секунду чи дві, коли вона глибоко затягувалася цигаркою, Брайоні аж затремтіла від нереальних сподівань, які охопили її.— Не переймайся,— повторила сестра.— Я тобі ніколи не пробачу.

— Але якщо я не зможу виступити в суді, ніщо не зупинить мене від того, щоб розповісти всім, що я накоїла.

Коли сестра дико зареготалася, Брайоні зрозуміла, що боїться Сесилії. Цьому глузуванню було навіть важче протистояти, ніж гніву. Ця вузька кімната, смугаста, наче ґратована камера, містила таку історію емоцій, що ніхто й не уявляє. Брайоні не здавалася. Зрештою, вона репетирувала цю частину розмови.

— Я поїду в Суррей і поговорю з Емілі й батьком. Я все їм розповім.

— Так, ти писала це в листі. А що тобі заважає? У тебе було п'ять років. Чому ти мовчала?

— Спочатку я хотіла зустрітися з тобою.

Сесилія відійшла од дверей до спальні й зупинилася біля столу. Вона впустила недопалок до горлечка пляшки від стауту. Почувся короткий свист, і від чорного скла закурився тонкий димок. Вчинок сестри знову викликав у Брайоні нудоту. Дівчині здалося, що пляшки налляті по вінця. Вона подумала, чи не проковтнула щось несвіже, снідаючи.

— Я знаю, чому ти нічого не казала,— мовила Сесилія.— Бо думаєш так само, як і я. Вони більше не захочуть про це чути. Усі негаразди лишилися в минулому, красно дякувати. Що зроблено — зроблено. Навіщо зараз це ворушити? І ти ж чудово знаєш, що вони повірили словам Гардмена.

Брайоні відійшла од умивальника і стала просто навпроти сестри. Нелегко було дивитися на цю прекрасну маску.

Вона промовила дуже повільно, обдумуючи кожне слово:

— Я не розумію, про що ти кажеш. Як до цього причетний він? Мені шкода, що він умер, мені шкода, що я не знала...

Вона змовкла від звуку. Двері до спальні відчинилися, і на порозі постав Роббі. Він був у армійських брюках, сорочці, начищених черевиках, а шлейки вільно звисали з пояса. Роббі був неголений, з розкошланим волоссям, і дивився тільки на Сесилію. Вона розвернулася до нього обличчям, але не підійшла. Секунди, протягом яких вони мовчки споглядали одне одного, Брайоні була затулена сестрою, під покровом свої форми медсестри.

Роббі стиха звернувся до Сесилії, начебто вони були самі:

— Я чув голоси й здогадався, що це якісь лікарняні справи.

— Усе гаразд.

Він глянув на годинник.

— Пора йти.

Коли він перетинав кімнату, ще не виходячи на сходовий майданчик, то коротко кивнув Брайоні:

— Вибачте.

Вони почули, як зачинилися двері до ванної. У тиші Сесилія сказала, ніби між нею і сестрою нічого не сталося:

— Він так міцно спить. Я не хотіла його будити.— Потім додала: — Я гадала, що вам краще не зустрічатися.

Коліна Брайоні сильно затремтіли. Тримаючись однією рукою за стіл, вона відійшла від плити, щоб Сесилія змогла наповнити чайник. Брайоні лише хотіла сісти. Вона не сяде, доки не запросять, а сама ніколи не попросить. Так вона й лишилася стояти біля стіни, удаючи, що не притуляється до неї, і спостерігала за сестрою. Здивувала швидкість, з якою її полегшення від того, що Роббі живий, змінилося на страх перед ним. Те, що вона бачила, як він ходить кімнатою — він, який міг загинути на війні,— здавалося дивовижею, усупереч усьому. Тут не варто шукати сенсу. Вона дивилася зі спини, як Сесилія рухається крихітною кухнею. Брайоні хотіла сказати сестрі, як це чудово, що Роббі повернувся цілий і неушкоджений. Яке полегшення. Але як банально це звучатиме! Ні, вона не скаже. Вона боялася сестри та її презирства.

Досі відчуваючи нудоту, а ще жар, Брайоні притиснулася щокою до стіни. Та була холодніша, ніж її обличчя. Брайоні прагнула склянки води, але не хотіла просити сестру ні про що. Сесилія жваво поралася, змішуючи молоко, воду і яєчний порошок, ставлячи на стіл слоїк з джемом, три тарілки й чашки. Брайоні помітила це, але не відчула жодної втіхи. Це тільки збільшувало її передчуття зустрічі, яка ось-ось гряде. Чи справді Сесилії здається, що вони всі разом здатні сісти за стіл та матимуть апетит до омлету? Чи сестра просто заспокоює себе, обтяжуючи клопотами? Брайоні дослухалася до кроків на сходовому майданчику, намагаючись відволіктися, і спробувала знову почати розмову. Вона побачила убір медсестри, який висів усередині на дверях.

— Сесиліє, ти зараз старша медсестра?

— Так.

Вона відрізала це остаточним тоном, закриваючи тему, їхня спільна професія не привід для зближення. Немає нічого, і немає про що говорити, доки не повернеться Роббі.

Нарешті Брайоні почула клацання замка на дверях ванної. Роббі насвистував, виходячи звідти. Брайоні відійшла од дверей, у дальній темний кінець кухні. Але він усе одно побачив її на виході. Він наполовину підняв праву руку, наче для потиску, а лівою зачиняв по собі двері. Просто подвійний жест, нічого драматичного. Щойно їхні очі зустрілися, як він опустив руки і хрипкувато видихнув, досі дивлячись на неї. Однак, попри страх, вона відчувала, що не може відвести погляд. Вона відчувала слабкий аромат його мила для гоління. Шокувало, як він постарів, особливо зморшки навколо очей. Хіба все це сталося з її провини? — тупо спитала вона саму себе. Чи не винна тут і війна?

— То це ти,— нарешті вимовив він. Він штовхнув двері, зачиняючи їх ногою. Підійшла Сесилія, щоб стати поряд з ним, і він глянув на неї.

Вона коротко й точно переповіла розмову, але, навіть якби й захотіла, не змогла б утриматися від сарказму:

— Брайоні збирається розповісти всім правду. Хотіла спершу побачитися зі мною.

Він обернувся до Брайоні:

— Ти гадала знайти мене тут?

Її нагальне завдання було не розридатися. Саме зараз це було б ганьбою. Полегшення, сором, жалість до себе — вона не знала, що це було, але її переповнили почуття. Плинна хвиля здіймалася, забиваючи горло, не даючи промовити і слово, і, стримуючи її, напруживши губи, Брайоні за мить відчула, що потік схлинув, і все позаду. Сліз не було, але її прозвучав жалюгідно.

— Я не знала, чи ти живий.

— Якщо ми говоритимемо,— мовила Сесилія,— то краще сісти.

— Не знаю, чи зможу.

Він нетерпляче відійшов до сусідньої стіни, футів за сім, і притулився до неї, схрестивши руки й дивлячись то на Брайоні, то на Сесилію. Потім попрямував до спальні, але на порозі розвернувся, передумавши, та став там, сунувши руки в кишені. Він був великим на зріст чоловіком, і кімната, здавалося, зіщулилася. У замкненому просторі він відчував розпач, і з його рухів здавалося, ніби Роббі задихається. Він вийняв руки з кишень і пригладив волосся на потилиці. Потім повісив руки по швах. Увесь цей час він рухався, щоб дати Брайоні зрозуміти: він розлючений, дуже розлючений,— і щойно вона це усвідомила, Роббі сказав:

— Що ти тут робиш? Не кажи мені про Суррей. Ніхто не заважав тобі туди поїхати. Чому ти тут?

— Мені треба поговорити з Сесилією,— відповіла Брайоні.

— А, так. І про що саме?

— Про мій жахливий вчинок.

Сесилія підійшла до нього.

— Роббі,— прошепотіла вона.— Любий.

Вона поклала йому руку на плече, але він скинув її.

— Не знаю, нащо ти її впустила.

Потім він звернувся до Брайоні:

— Скажу тобі як на духу. Я розриваюся між бажанням скрутити тобі твої дурні в'язи або витягти тебе звідси та спустити сходами.

Якби не її нещодавній професійний досвід, вона б вжахнулася. Іноді вона чула, як солдати у відділенні лютують через власну неміч. Коли пристрасті у них вирують, украй безглуздо заводитися з ними або намагатися заспокоїти. Краще хай охолонуть, і треба просто стояти й слухати. Вона знала, що навіть питання, чи можна їй піти, тепер буде провокацією. Отже, Брайоні стояла навпроти Роббі й чекала, коли він остигне, а тоді у розмову вступить вона. Але вона не боялася його, принаймні не його фізичної сили.

Він не підвищував голосу, хоча ледь стримував презирство.

— Чи ти взагалі уявляєш, як там — за ґратами?

Вона уявила собі маленькі віконця високо в цегляному мурі й подумала, що, може, так само люди уявляли собі пекельні муки. Вона злегка струсонула головою. Щоб заспокоїтися, вона намагалася зосередитися на деталях зміни його зовнішності. Враження, що він став вищим на зріст, певно, створювалося від його військової постави, як на плацу. Жодний студент Кембриджа не тримається так прямо. Навіть у розпруженому стані його плечі були випростані, а й підборіддя задерте, як у боксера старої школи.

— Ні, звісно, не уявляєш. А коли мене кинули до в'язниці, ти була задоволена?

— Ні.

— Але ти нічого не зробила.

Вона безліч разів перемелювала подумки цю розмову, як дитина, що очікує на лупку. Тепер усе це минуло, і було враження, нібито зараз її тут немає. Вона оніміло спостерігає за всім здалеку. Але вона знала, що потім його слова ранять її.

Сесилія стояла спиною до них. Тепер вона знову поклала руку на плече Роббі. Він утратив на вазі, хоча виглядав міцнішим, худим, жилавим і м'язистим. Він упівоберта повернувся до неї.

— Пам'ятай,— почала була Сесилія, але він перебив її:

— Ти гадаєш, це я зґвалтував твою кузину?

— Ні.

— А тоді гадала?

Вона ледь вичавлювала з себе слова.

— Так. І так, і ні. Я не була певна.

— А що тепер зробило тебе такою певною?

Вона вагалася, усвідомлюючи, що відповідь прозвучить як намагання виправдатися, самозахист, і це ще більше його розлютить.

— Я дорослішаю.

Він дивився на неї, ледь розтуливши вуста. За п'ять років він дуже змінився. Новою була твердість його погляду, а очі зменшилися та звузилися, і в кутиках з'явилися зморшки. Обличчя здавалося худішим, ніж вона пам'ятала, щоки запали, як в індіанського воїна. Він відростив короткі вуса-щіточку — стиль мілітарі. Роббі був напрочуд гарний, і це повернуло її у дитинство, коли їй було років десять-одинадцять,— у спогади про пристрасть, справжню пристрасть, яка палила її всього кілька днів. А потім вона освідчилася йому одного ранку в саду — й одразу забула.

Вона правильно вчинила, поводячись обережно. Лють його потроху почала минати, як і приголомшення.

— Дорослішаєш,— луною озвався він. Коли він підвищив голос, вона здригнулася.— Чорт забирай! Тобі вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Солдати у вісімнадцять гинуть. Вони досить дорослі, щоб помирати на дорогах. Ти це знаєш?

— Так.

Для неї було жалюгідною втіхою його незнання того, що вона бачила за останні дні. Дивно, але, попри всю свою провину, вона відчула, що має опиратися. Або вона вистоїть, або це її доб'є.

Вона ледь кивнула. Вона не насмілювалася говорити. Коли Роббі згадав про смерть, на нього нахлинув шквал почуттів, і лють кінець кінцем змінили подив і відраза. Його дихання вривалося, він натужно сапав, стискав і розтискав кулак правої руки. Він уп'явся в Брайоні диким поглядом, в якому палахкотіла жорсткість. Його очі горіли, і він важко кілька разів сковтнув. М'язи на шиї напружилися. Він теж намагався не виявити своїх емоцій. Те, чого вона навчилася, тої дещиці, яку дізналася,— це крихти, недоїдки, які вона отримала від практики у відділенні. Але вона досить дізналася, щоб збагнути: його душать спогади, і він не дасть із цим ради. Ці спогади не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які сцени йому ввижаються. Він ступив крок до неї, і вона відсахнулася, більше не впевнена, що він нічого їй не зробить — якщо він не здатний говорити, то діяти здатний. Ще один крок — і він дотягнеться до неї жилавою рукою. Але Сесилія ковзнула між ними. Стоячи спиною до Брайоні, вона наблизилася впритул до Роббі й поклала руки йому на плечі. Він відвернувся од неї.

— Подивися на мене,— лебеділа вона.— Роббі. Подивися на мене.

Його відповіді Брайоні не розчула. Вона вловила незгоду чи протест. Можливо, це була непристойна лайка. Коли Сесилія міцніше обійняла його, він пручався, звиваючись усім тілом, і обоє нагадували борців; сестра простягнула руку, намагаючись розвернути його голову до себе. Але він відвертався, розтягнувши губи й вишкіривши зуби в моторошній пародії на посмішку. Тепер вона міцніше охопила його обома руками і з неймовірними зусиллями розвернула його обличчя до себе, стиснувши за щоки. Нарешті він подивився їй у вічі, але вона ще не відпускала його щік. Вона притягнула його ближче, доки їхні обличчя не торкнулися, і ніжно й довго поцілувала у вуста. І так само ніжно, як роки тому вона вночі будила Брайоні, Сесилія промовляла:

— Отямся... Роббі, отямся.

Він слабко кивнув і глибоко вдихнув, повільно видихнув — і тоді вона послабила обійми й відпустила його обличчя. У такій тиші, здавалося, кімната ще більше зіщулилася. Він обійняв Сесилію, опустив голову і поцілував її — сильно, наполегливо й інтимно. Брайоні тихо перейшла до іншого кутка кімнати, подалі, до вікна. Доки вона випила склянку води з крана на кухні, поцілунок ще тривав, єднаючи обох у самотності. Брайоні відчувала, що її знищено, виметено з кімнати, і на душі стало легко.

Вона відвернулась і визирнула у вікно: звідти відкривалися тихі, яскраво осяяні сонячним світлом будинки з терасами на тій вулиці, якою вона прийшла від Гай-стріт. Брайоні здивувалася, виявивши, що не бажає йти, хоча була збентежена довгим поцілунком і боялася, що ж буде далі. Вона роздивлялася літню жінку, убрану у важке пальто, незважаючи на спеку. Та вигулювала на повідку хвору черевату таксу. Зараз Сесилія і Роббі тихо перемовлялися, і Брайоні вирішила, що має поважати їхній особистий простір і не відвернеться од вікна, доки її не запросять. Це було заспокійливе видовище: жінка відмикає хвіртку, потім замикає по собі — ретельно, з метушливою точністю, а потім, неподалік вхідних дверей, ледь нахиляє негнучку спину, щоб висмикнути бур'ян з бордюру, який облямовує стежку перед порогом. Коли вона це робила, собака перевальцем наблизилася до неї і лизнула зап'ястя. Пані з собакою зайшли до будинку, і на вулиці знову стало порожньо. Чорний дрізд опустився на живопліт і, вирішивши, що цей плацдарм його не задовольняє, полетів геть. Упала тінь від хмари й одразу погасила світло, і попливла далі. Це схоже на будь-яку суботу. Жодного подиху війни на цій окраїнній вулиці. Хіба що щільно запнуті штори у вікнах, та ще «форд» восьмої моделі, покладений на стовпчики.

Брайоні почула, як сестра гукнула її на ім'я, та озирнулася.

— У нас не так багато часу. Роббі повинен явитися на службу о шостій вечора, і йому треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Ти маєш дещо для нас зробити.

Це був голос старшої медсестри. Навіть не начальниці. Вона просто констатувала неминуче. Брайоні взяла найближчий стілець, Роббі — дзиґлика, а Сесилія сіла між ними. Сніданок, зготований нею, холонув забутий. Посередині стояли три порожні чашки. Роббі поставив на підлогу стос книжок. Коли Сесилія пересувала слоїчок з дзвіночками набік, де його не можна перекинути, вони з Роббі обмінялися поглядами.

Той, дивлячись на квіти, відкашлявся. Коли ж він заговорив, його голос був узагалі позбавлений емоцій. Так можна зачитувати перелік правил. Зараз Роббі дивився на Брайоні. Погляд у нього був непорушний, Роббі тримав себе у руках. Але на чолі, над бровами, проступили краплі поту.

— Найголовніше ти вже вирішила сама. Ти поїдеш до батьків чимшвидше й розкажеш їм усе, що знаєш, щоб довести: твої свідчення були помилковими. Коли в тебе вихідний?

— Наступної неділі.

— Отоді й поїдеш. Візьмеш наші адреси і скажеш Джеку й Емілі, що Сесилія чекає на відповідь од них. По-друге, ось що ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти зможеш знайти вільну годину. Підеш до нотаріуса та зробиш заяву, яка має бути підписана і засвідчена. Там ти напишеш, що помилялась і відкликаєш свої попередні докази. Надішлеш нам обом копії. Це ясно?

— Так.

— Тоді ти напишеш мені докладного листа. У ньому опишеш буквально все, що вважатимеш за потрібне. Усі причини, чому ти вирішила, що на березі озера бачила саме мене. І чому, хоча не була до кінця впевнена, так настирливо повторювала цю історію багато місяців, доки мене не засудили. Якщо на тебе був тиск — від поліції чи батьків,— я мушу це знати. Ясно? Це має бути довгий лист.

— Так.

Він стрівся поглядом з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш щось пригадати про Денні Гардмена: де він був, що робив, коли саме, хто його бачив,— усе, що зробить його алібі сумнівним,— ми хочемо це почути.

Сесилія записувала їхні адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Роббі не звертав на це уваги й перебив. Він підвівся та глянув на наручний годинник.

— Часу обмаль. Ми проводимо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо хоч трохи побути наодинці, перш ніж я поїду. А ти залишок дня присвятиш тому, що напишеш заяву і даси знайти батькам, що приїдеш. І починай обдумувати листа, який надішлеш мені.

Виклавши ці стислі настанови, він вийшов з-за столу й рушив до спальні.

Брайоні теж підвелася та сказала:

— Може, старий Гардмен казав правду. Денні всю ніч був з ним.

Сесилія хотіла передати їй згорнутий папірець з адресами. Роббі застиг у дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — промовила Сесилія.— Що ти кажеш?

— Це був Пол Маршалл.

У запалій тиші Брайоні намагалась уявити, які картини пропливають у них у головах. Вони ж роками все уявляли по-іншому. І все ж таки: хай новина і вражала, але це була тільки деталь. Нічого суттєвого вона не міняла. І ролі Брайоні так само.

Роббі повернувся до столу.

— Маршалл?

— Так.

— Ти його бачила?

— Я бачила чоловіка, на зріст як він.

— І як я.

— Так.

Сесилія роззирнулася — зараз почне шукати цигарки. Роббі знайшов пачку і кинув їй через кімнату. Сесилія затягнулась і сказала, видихнувши дим:

— Важко повірити. Так, він дурень, я знаю...

— Зажерливий дурень,— мовив Роббі.— Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть на п'ять хвилин, яких треба було...

Брайоні знала, що після всього, що сталося, після всіх наслідків таке твердження несерйозне, але відчула спокійне задоволення від нової приголомшливої звістки:

— Я щойно прийшла з їхнього вінчання.

І знову — вражені вигуки, недовірливі перепитування. Вінчання? Сьогодні вранці? Клепгем? Потім запала тиша, яку порушували окремі репліки.

— Його знайду.

— Ти цього не зробиш.

— Я його вб'ю.

А потім:

— Пора йти.

Ще стільки треба було сказати! Але їх, здавалося, виснажила чи то присутність Брайоні, чи то тема. Або їм просто хотілося побути наодинці. Хай там як, але стало зрозуміло: зустріч добігає кінця. Увесь інтерес було вичерпано. Хай усе зачекає, доки Брайоні не напише листа. Роббі виніс зі спальні однострій і кашкет. Брайоні помітила капральські нашивки.

— Він недоторканний,— казала йому Сесилія.— Вона його покриватиме завжди.

Кілька хвилин вона шукала свою продовольчу книжку. Нарешті здалася та сказала Роббі:

— Точно лишила у Вілтширі, у котеджі.

На виході, тримаючи двері, пропускаючи сестер, Роббі мовив:

— Гадаю, нам слід вибачитися перед матросом Гардменом.

Коли вони спустилися й минали хазяйчину вітальню, місіс Джарвіс звідти не вийшла. По радіо награвали кларнети. Коли Брайоні вийшла у парадні двері, їй здалося, що вона переступила в інший день. Відчувався дужий вітер, і обриси вулиці стали різкішими — ще більше світла, ще менше тіні. На тротуарі не було достатньо місця, щоб іти утрьох. Роббі й Сесилія йшли під руку позаду Брайоні. Натерта п'ятка Брайоні терлася об устілку черевика, але дівчина була сповнена рішучості не показувати, як вона кульгає. Їй здавалося, що на неї дивляться з усіх вікон. Якоїсь миті вона озирнулась і сказала, що й сама дійде до метро. Але вони наполягали. Дорогою їм треба дещо купити для Роббі. Далі йшли мовчки. Навіть дріб'язкова балачка — не вихід. Брайоні знала, що не має права питати в сестри нову адресу або цікавитися в Роббі, куди він поїде потягом, чи про котедж у Вілтширі. Чи не звідти дзвіночки? Звісно, там була ідилія. Не могла вона і спитати, коли вони знову побачаться. Разом на всіх — у неї, сестри й Роббі — була тільки одна тема, вкарбована у непоправному минулому.

Вони стояли біля станції «Белгем», яка за три місяці, після жахливих раптових бомбардувань, уславиться на весь світ. Навколо тонкою цівкою рухалися суботні покупці, примушуючи їх мимоволі тулитися ближче. Вони холодно попрощалися. Роббі нагадав Брайоні, щоб узяла гроші, коли піде до нотаріуса. Сесилія веліла не забути взяти їхні адреси до Суррею. Потім усе скінчилося. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але лишилася ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже, дуже шкода. Я завдала вам такого жахливого лиха.

Вони не відривали від неї очей, і вона повторила:

— Мені дуже шкода.

Це звучало безглуздо і нерозмірно завданій шкоді — начебто вона перекинула горщик з чиєюсь улюбленою рослиною чи забула про день народження.

— Просто зроби все, про що ми попросили,— тихо мовив Роббі.

З оцим «просто» речення прозвучало майже миролюбно, але ще не зовсім.

Вона сказала «звісно», розвернулася й пішла геть, свідома, що вони спостерігають, як вона заходить до зали і прямує до кас. Вона сплатила проїзд до «Ватерлоо». Коли ж підійшла до турнікетів і озирнулася, їх уже не було.

Показавши квиток, вона пройшла у брудному жовтому світлі до гуркітливого й рипучого ескалатора, і він повіз її вниз, овіюючи штучним вітром з темних надр, подихом мільйона лондонців, охолоджуючи їй обличчя й шарпаючи плаща з каптуром. Вона стояла нерухомо, дозволяючи нести себе вниз, вдячна, що долає відстань без болю у п'ятці. Брайоні була здивована, як безтурботно почувається, але в душу закрадався й легкий сум. Чи це розчарування? Вона ніяк не чекала, що їй пробачать. Те, що вона відчувала, більше нагадувало ностальгію, тільки невідомо за чим. Але їй було сумно лишати сестру. Їй бракуватиме сестри — точніше, сестри з Роббі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не знищили цього почуття. Ці думки заспокоювали її, коли вона спускалася ще глибше у підземку. Як Сесилія поглядом стримувала його. Яким ніжним був її голос, коли вона виривала Роббі зі спогадів про Дюнкерк, про шлях, який туди вів. Вона так говорила іноді до Брайоні — коли Сесилії було шістнадцять, а молодшій сестрі — шість, і тій було погано. Або вночі, коли Сесилія приходила врятувати її від жахливого сну і забрати до себе в ліжко. Говорила майже такі самі слова: «Прокинься. Це лише поганий сон. Брайоні, прокинься». Як легко забулася та беззастережна родинна любов! Брайоні у туманному брунатному світлі ковзала вниз, майже на саме дно. Інших пасажирів не було, а повітря зненацька стало непорушним. Вона заспокоїлася, усвідомивши, що їй треба робити. Усе разом — відвідування батьків і написання офіційного листа — забере небагато часу. А решту дня вона буде вільна. Вона знала, чого від неї вимагається. Не просто листа, а нового твору, спокути, і вона готова почати.

Б. Т.

Лондон, 1999

Лондон, 1999

Який дивний був час! Сьогодні мій сімдесят сьомий день народження, і я вирішила востаннє завітати до бібліотеки Імператорського військового музею у Ламбеті. Ця книгозбірня пасує особливо стану моєї душі. Читальна зала розташована просто під склепінням будівлі, де раніше була Королівська лікарня при Віфлеємській каплиці — колишній Бедлам. Там, де стражденні колись возносили молитви, тепер збираються вчені досліджувати колективне божевілля війни. По обіді рідня має прислати по мене автомобіль, а тим часом я вирішила розвіятися, уточнюючи останні деталі, й попрощатися з архіваріусом і товариськими швейцарами, які всі ці зимові тижні супроводжували мене в ліфті вгору та вниз. Також я маю здати в архів дюжину довгих листів від старого містера Нетла. Вважаю, що зробила собі подарунок на день народження: проведу годину-дві, вдаючи заклопотаність і вирішуючи дрібні домашні проблеми, які теж входять до вимушеного, небажаного прощання. З таким само настроєм я вчора вдень працювала в себе у кабінеті; тепер чернетки впорядковані й датовані, ксерокопії джерел підписані, узяті з бібліотеки книжки вже можна повертати, все розкладене по відповідних теках. Я завжди любила насамкінець як слід навести лад.

Було дуже холодно і сльотаво, а я була не в гуморі, щоб їхати на громадському транспорті. Я взяла таксі від Регентського парку, і коли машина огинала центр Лондона, я думала про тих злощасних в'язнів Бедламу, які колись були мішенню розваг — і з жалістю думала про себе, бо незабаром мушу приєднатися до їхніх лав. Результати мого медичного огляду готові, і я пішла до лікаря, який казав учора вранці забрати їх. Новина не втішає. Він так і висловився, щойно я сіла. Мій головний біль, відчуття тиску у скронях — це особливе зловісне передвістя. Він показав на рентгенівському знімку якусь гранульовану розмазану ділянку. Я помітила, що кінчик олівця тремтів у нього у руці, і подумала, що лікар теж хворий на якийсь нервовий розлад. Сподіваюся, так і є, бо мені кортить «убити гінця». Я пережила, сказав він, низку крихітних, майже непомітних інсультів. Процес буде повільний, але мій мозок, мій розум, згасає. Незначні провали у пам'яті, що чекають на всіх нас у певному віці, стануть більш помітними, більш виснажливими, доки не прийде час, коли я не помічатиму їх, тому що втрачу здатність будь-що розуміти взагалі. Не зможу пригадати, що було дні тижні тому, вранці, ба навіть десять хвилин тому. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім'я і те, що я зробила за своє життя — цього вже не буде. За два, три або чотири роки я не впізнаватиму старих друзів, які ще живі, а коли прокидатимуся вранці, не впізнаватиму власної кімнати. Та й скоро мене там не буде, тому що мені знадобиться постійний догляд.

У мене судинна деменція, як сказав лікар, і є певна утіха. Хвороба прогресуватиме повільно, як він повторив, мабуть, з дюжину разів. Окрім того, це не так погано, як хвороба Альцгеймера, з її перепадами настрою і агресією. Якщо мені пощастить, недуга протікатиме в легкій формі. Може, я й не почуватимуся нещасною,— проста собі старенька зі згаслою свідомістю, яка сидить у кріслі, нічого не знаючи, ні на що не очікуючи. Я попросила його бути відвертим, тому не можу нарікати. Лікар поквапив мене на вихід. У почекальні сидить ще дванадцять пацієнтів. Наостанок він, допомагаючи мені вбрати пальто, окреслив моє майбутнє: утрата пам'яті, короткочасної та тривалої, потім почнуть випадати окремі слова — наприклад, іменники,— а далі пропаде вся мова разом з координацією рухів, і невдовзі по цьому — вся моторика й, урешті-решт, автономна нервова система. Бон вояж!

Спочатку це мене й не вибило з сідла. Навпаки, я була збуджена й жадала негайно розповісти новину близьким друзям. Я згаяла годину, обриваючи телефон, прагнучи поділитися новиною. Можливо, я вже не контролюю себе. Звістка здавалася страшенно важливою. Увесь день я займалася рутинними справами, а коли скінчила, на полицях з'явилося шість нових тек. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили страви китайської кухні. Вони розпили пляшку моргону. Я пила зелений чай. Коли я описала своє майбутнє, мої чудові друзі були спустошені. Їм обом за шістдесят — такий вік, коли починаєш обмалювати себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, з черепашачою швидкістю перетинаючи Лондон на таксі під крижаним дощем, я думала про дещо інше. Я божеволію, казала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Але я не можу в це повірити. Може, я жертва сучасної діагностики: в іншому столітті він сказав би мені, що це старечий маразм. На що мені чекати? Я всього-на-всього вмираю, розчиняюся в незнанні.

Таксі їхало провулками Блумсбері; ми проїхали будинок, де мешкав мій батько після другого шлюбу, і підвальну квартиру, дея жила і працювала до кінця п'ятдесятих. Після певного віку подорож містом викликає бентежливі яскраві спогади. Адреси померлих накопичуються. Ми перетнули площу, де Леон героїчно доглядав свою дружину, а потім ростив своїх дітей-шибеників зі самозреченням, яке вражало всіх нас. Однoro разу і я викличу роздуми в якогось пасажира, який проїжджатиме мій будинок на таксі. Це популярний маршрут — Внутрішнє кільце Регентського парку.

Ми перетнули річку мостом Ватерлоо. Я сиділа з того боку, звідки відкривався мій улюблений краєвид на місто, і коли я повертала голову, поглядаючи то униз за течією на собор Святого Павла, то вгору за течією на Біг-Бен, між якими красувався повний комплекс туристичного Лондона, я почувалася добре і фізично, і розумово, попри головний біль і легку втому. Хай як я змарніла, а й досі почуваюся тою людиною, якою завжди була. Молодим це важко пояснити. Ми можемо здаватися їм якимись рептиліями, але ми не окреме плем'я. Проте у найближчі рік-два я вже не зможу такого сказати. Тяжкохворі, маразматики — це справді інша раса, нижча раса. І ніхто не переконає мене у протилежному.

Мій таксист лаявся на всі заставки. Дорожні роботи над річкою змусили нас зробити гак, тримаючись старого Каунті-Холу. Коли ми з'їхали з кільця в бік Ламбета, переді мною постала лікарня Святого Томи. Її зруйнували під час несподіваного бомбардування — слава Богу, мене там не було,— а зведення нової будівлі й вежі на старому місці — це просто національна ганьба. Я працювала у трьох лікарнях — в Олдер-Гей, у Королівській лікарні Східного Сассексу, а також у Святого Томи — і під час написання твору їхній вигляд поєднався в моїй уяві, зливши всі мої враження в один образ. Зручне викривлення реальності й найменший з моїх злочинів проти правдивості.

Коли водій розвернувся посеред дороги, щоб підвезти мене до головної брами музею, дощ уже стихав. Шукаючи в сумочці двадцять фунтів і напинаючи парасольку, я не бачила, що навпроти припарковане інше авто, доки моє таксі не від'їхало. Це був чорний «ролс-ройс». На мить мені здалося, що він порожній. А всередині був водій — такий низенький, що майже губився за кермом. Я не певна, що описуване мною далі насправді слід оцінити як разючий збіг. Я щоразу згадую Маршаллів, коли бачу припаркований «ролс-ройс» без водія. За стільки років це стало звичкою. Це часто спливає у мене в голові, зазвичай не викликаючи жодних почуттів. Я звикла до думок про них. Вони, як і раніше, зрідка виринають у газетах — у зв'язку зі своїм фондом на медичні дослідження, зі зборами й пожертвами на Тейт або у зв'язку зі щедрим фінансуванням сільськогосподарських проектів у Чорній Африці. А ще у зв'язку з їхніми вечірками й запеклою боротьбою проти наклепів у національній пресі. Нічого особливого не було в тому, що лорд і леді Маршалл виникли у мене в думках, коли я наближалася до двох масивних гармат перед музеєм, але я відчула шок, побачивши, як подружжя спускається східцями мені назустріч.

Їх проводжав почет офіційних осіб (серед них я впізнала директора музею) і один фотограф. Двоє молодих чоловіків тримали парасольки над головами подружжя Маршаллів, коли пара спускалася до колон. Я вповільнила ходу, але не зупинилася, щоб не привертати до себе уваги. Всі почали по колу потискати руки, і на якісь слова лорда Маршалла озвався хор добродушного сміху. Лорд спирався на палицю — лаковану тростину, яка вже стала його прикметою. Він, його дружина і директор музею позували на камеру, а потім Маршалли пішли у супроводі молодиків у костюмах і з парасольками. Музейні працівники лишилися на сходах. Я занепокоєно дивилася, в який бік підуть Маршалли, щоб не зіткнутися з ними в лоб. Вони вирішили обійти гармати ліворуч, тож я пішла з другого боку.

Частково схована гарматними жерлами і постаментами, частково прикрита піднятою парасолькою, я сама була в тіні, але все бачила. Вони йшли мовчки. Я впізнала його за світлинами. Незважаючи на плями, які свідчили про захворювання печінки, й пурпурові прожилки під мішкуватими очима, він усе одно видавався типовим жорстоким крутієм, хоч і дещо низького польоту. Від віку його обличчя всохло й позбулося колишньої асиметрії. Щелепа скоротилася — зіщулення кісток і шкіри пішло на користь. Він трохи трусився на ходу, була помітна плоскостопість, але рухався нівроку як на свої вісімдесят вісім. Колись починаєш судити про такі речі. Але його рука міцно вхопилася за тростину — підпора йому не для прикраси. Часто писали про те, скільки доброго він зробив для громадськості. Може, він усе життя спокутував свій злочин. Або, може, він просто бездумно, як вітер, мчав по життю, королем якого завжди був.

Щодо Лоли — моєї життєрадісної кузини з вічною цигаркою в зубах,— то вона, як і раніше, худорлява й м'язиста, як гончак, і досі вірна. Хто б міг подумати? Це, як то кажуть, її хліб з маслом. Може, так думати негарно, але саме це майнуло у мене в голові, щойно я поглянула на неї. Вона була вбрана в соболину шубу і полум'яно-червоний крислатий капелюх. Сміливо, але не вульгарно. Має майже вісімдесят, а досі на високих підборах. Вони цокотіли асфальтом, наче у молодої жінки. І натяку на цигарки. Живе начебто за містом, веде здоровий спосіб життя, та ще й ця штучна засмага! Тепер на зріст вона вища, ніж її чоловік, і — безперечно — сильніша. Але було в ній і щось комічне — чи я хапаюся за соломинку? На ній був густий макіяж: кричуща помада, надто товстий шар тонального крему і пудри. Я завжди в цьому питанні була пуританкою, тому вважаю себе пристрасною суддею. Мені здалося, що є тут щось від сценічної лиходійки: худа постать у чорному вбранні, аж полум'яні вуста. Дати їй цигарку, а під пахву — болонку,— і кузина змогла б зіграти Круеллу де Віль^[66].

Ми розминулися за лічені секунди. Я піднялася східцями, стала під фронтоном, ховаючись від дощу і спостерігаючи за тим, як пара прямує до машини. Йому допомагали першому, і я побачила, який він немічний. Поперек у нього не згинався, стати на одну ногу було неможливо. Його просто підняли та вмостили на сидінні. Далі відчинили дверцята для леді Лоли, яка склалася навпіл з жахливою спритністю. Я дивилася, доки «ролс-ройс» не від'їхав, а тоді пішла. Від цього видовища мені на серце ліг тягар, і я намагалася не думати про цю зустріч. На сьогодні вже натерпілася. Але здоровий вигляд Лоли стояв у мене перед очима, коли я здавала сумку у гардероб і віталася зі швейцарами. За тутешніми правилами, відвідувача треба супроводжувати до читальної зали у ліфті, а я не вмію вести невимушені балачки в обмеженому просторі. Перекидаючись фразами — огидна погода, але на вихідні поліпшиться,— я не могла не думати про ту зустріч суто в аспекті здоров'я: може, я й переживу Пола Маршалла, але Лола, звісно, переживе мене. Наслідки зрозумілі. Та давня справа стояла між нами всі ці роки. Як одного разу висловився мій редактор: публікація твору означатиме судовий процес. Але навряд чи зараз я маю через це перейматися. Уже й так досить такого, про що не хочеться думати. Я прийшла сюди у справі.

Деякий час я спілкувалася з архіваріусом. Вручила йому стос листів, де містер Нетл писав мені про Дюнкерк, і їх прийняли вельми вдячно. Вони зберігатимуться з усіма іншими, які я передала. Архіваріус познайомив мене з послужливим старим полковником «Баффсу», теж істориком-аматором, який прочитав відповідні сторінки мого рукопису і факсом надіслав свої уточнення. Мені передали його замітки — запальні, але рятівні. Слава Богу, я поринула в них з головою.

«Абсолютно недоречно [підкреслено двічі] для військовослужбовця Британської армії казати „Бігом!“. Тільки американець міг би віддати таку команду. Правильний термін — „Бігом руш!“».

Мені подобаються ці дрібниці, цей пуантилістський підхід до життя, виправлення огріхів загалом дає задоволення.

«Нікому не спаде на думку сказати „двадцятип'ятифунтова гармата“. Сказали б скоріше „двадцятьп'ятка“ або „гармата на двадцять п'ять“. Досить дивно звучить навіть для того, хто не мав справи з Королівською артилерією».

Як поліція в пошуках злочинця, ми навкарачки нишпоримо в пошуках істини.

«Ваш герой з Королівської армії носить берет. Про мене, це не так. Окрім танкового корпусу, навіть у 1940-му році інші військові такого не носили. Гадаю, краще вам надіти на нього кашкета».

Нарешті полковник, який починав листи звертанням «міс Талліс», дозволив собі дещо дратівливо натякнути на мою стать, щоб показати, що я не туди лізу. Та що взагалі наше плем'я тямить у таких справах?

«Мадам [підкреслено тричі] — на „Штуки“ ніколи не вантажили ніяких „тисячотонних бомб“. Чи знаєте Ви, що і фрегат військово-морського флоту навряд чи стільки важить? Пропоную Вам докладніше дослідити це питання».

Та це просто друкарський чортик. Я ж мала на увазі «фунт». Я виправила вказане й написала полковнику вдячного листа. Заплатила за ксерокопії деяких документів, які склала до теки для свого архіву. Повернула бібліотекарю використані книги й викинула непотрібні папери. Тепер з робочого простору виметено всі мої сліди. Прощаючись з архіваріусом, я дізналася, що Фонд Маршалла готовий надати музею грант. Потому як я потиснула руки іншим бібліотекарям і пообіцяла написати у книзі подяку, мене передоручили швейцару, який повіз мене вниз. Дівчина у гардеробі дуже чемно викликала таксі, а один з молодих швейцарів виніс мою сумку аж на тротуар.

Повертаючись на північ, я думала про листа від полковника, вірніше, про власне задоволення від цих дрібних правок. Якби я справді так дбала про факти, то мала б написати іншу книгу. Але я виконала свою роботу. Інших версій не буде. Ось що я думала, перш ніж заснути, коли ми в'їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем. Коли водій збудив мене, таксі вже стояло біля будинку в Регентському парку, де моя квартира.

Я підшила папери з бібліотеки, зробила сандвіч, спакувала валізу на одну ніч. Рухаючись у власній квартирі, від одного знайомого місця до іншого, я була свідома, що роки моєї незалежності невдовзі минуть. На столі була фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Настане день, коли я питатиму, хто це. Я заспокоювала себе, гаючи час, вибираючи сукню, в яку вберуся на свій день народження. Недуга насправді омолоджує. Я схудла порівняно з попереднім роком. Перебираючи вішаки з уборами, я зрештою забула про діагноз. Спинилася на сизому кашеміровому платті, пошитому за фасоном англійської блузки. Потім легко було дібрати інші аксесуари: білий атласний шалик, успадковану від Емілі камею, лаковані туфлі-човники на високих підборах і, авжеж, чорну шаль деворе. Я замкнула валізу та здивувалася, яка вона легка, коли несла її у коридор.

Секретарка прийде завтра, я ще не встигну повернутися. Я залишила їй записку з переліком доручень, потім узяла книжку і чашку чаю, сіла у крісло біля вікна з краєвидом на парк. Я завжди вміла не думати про те, що мене насправді турбує. Але читати не змогла. Надто хвилювалася. Подорож до села, обід на мою честь, відновлення сімейних уз... А в мене ж відбулася одна з тих класичних бесід з лікарем. Я мала б поринути у депресію. Може, я, як зараз кажуть, «у неадекваті»? Гадаю, це нічого не змінить. Автомобіля ще півгодини не буде, і я хвилювалася. Підвелася з крісла, кілька разів пройшлася туди-сюди кімнатою. Якщо я сиджу занадто довго, болять коліна. Мене не відпускала думка про Лолу, тяжкий вираз цього худого нафарбованого обличчя, її сміливість ходити на небезпечно високих підборах, жвавість, з якою кузина пірнала у «ролс-ройс». Невже я змагалася з нею, міряючи кроками килим між каміном і диваном? Я завжди думала, що світське життя й цигарки доконають її. Навіть коли їй перевалило за п'ятдесят, я й далі так вважала. Але й у вісімдесят вона ненаситна, з палахким поглядом. Вона завжди була лідером, старшою дівчиною, яка на крок випереджала мене. Але в останній важливій справі я випереджу її, а вона хай живе до ста. За мого життя я не можу це опублікувати.

«Ролс-ройс», певно, вразив мене, бо коли по мене прийшла машина, спізнившись на п'ятнадцять хвилин, вона розчарувала. Такі речі зазвичай мене не обходять. Це було запорошене міні-таксі з нейлоновим хутром під зебру на задньому сидінні. Але водій, Майкл, був веселим вест-індійським хлопцем, який узяв мою валізу й не полінувався посунути переднє сидіння максимально вперед, щоб мені було більше місця. Щойно ми з'ясували, що я не терплю, коли музика б'є по мізках, незалежно від гучності, а він трохи скинув із себе похмурість, ми порозумілись і заговорили про сім'ї. Він ніколи не знав свого батька, а мати була лікаркою у шпиталі. Сам він скінчив юридичний факультет Лестерського університету, а тепер стажувався в Лондонській школі економіки і політології, щоб писати докторську дисертацію про законність і низький рівень життя у країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона у напрямку похмурого Веставею, водій виклав мені стислий зміст свого дослідження: не буде закону про власність — не буде капіталу, а отже, не буде багатіїв.

— Одразу видно справжнього правника,— зауважила я.— Манка справа для вас.

Він з чемності реготнув, хоча, мабуть, подумав, що я несосвітенно дурна. У наші дні абсолютно неможливо скласти бодай якусь думку про чужий рівень освіченості за мовленням, одягом або вподобаннями у музиці. Безпечніше ставитися до кожного стрічного як до видатного інтелектуала.

За двадцять хвилин ми вже досить наговорилися, і коли авто виїхало на шосе, а мотор загудів рівно, я знову заснула, а коли прокинулася, ми вже були на путівці, й чоло моє стиснув страшенний біль. Я вийняла з сумки три пігулки аспірину, які розжувала та з огидою проковтнула. Яку ще частку моєї свідомості втрачено, що ще вигладилось у мене з пам'яті, якщо зі мною уві сні стався новий мікроінсульт? Я ніколи не дізнаюся. Сама тоді, у маленькому автомобільчику, я вперше відчула щось подібне до розпачу. Паніка — занадто сильне слово. Певною мірою — клаустрофобія, безпорадне ув'язнення у процесі занепаду і відчуття, що я зменшуюся. Я торкнула Майкла за плече і попросила ввімкнути музику. Він вирішив, що я поступаюся йому, тому що ми вже майже доїхали, і відмовився. Але я наполягала, і тому знову салон заполонили лункий басовитий стукіт і шум, а на цьому фоні співав приємний баритон щось на карибському наріччі, у ритмах дитячих віршиків або у такт стрибкам через скакалку на дитячому майданчику. Це мені допомогло. І розрадило. Пісня звучала по-дитячому, хоч я підозрювала, що вона виражає якісь страшні почуття, вирування пристрастей. Я не просила перекласти.

Музика досі грала, коли ми під'їхали до готелю «Тілні». Понад двадцять п'ять років минуло відтоді, як я була тут на похороні Емілі. Я вперше помітила, що паркові дерева кудись поділися, гігантські в'язи вичахли від хвороб, а дуби спиляли, щоб звільнити місце на поле для гольфу. Ми пригальмували, пропускаючи гравців у гольф та їхніх кадді^[67]. Я не могла не думати про них як про правопорушників. Гай, що оточував старе бунгало Ґрейс Тернер, ще був, і коли ми обігнули алейку буків, то зору відкрився сам будинок. Ностальгія тут нічим не зарадить — це місце завжди було потворним. Але зоддалік воно здавалося геть застиглим і беззахисним. Плющ, який посадили, щоб пом'якшити різкість, створювану яскраво-червоним фасадом, обдерли — може, щоб зберегти цегляну кладку. Незабаром ми вже під'їжджали до першого мосту, і я побачила, що озера вже немає. Долаючи міст, ми були підвішені над квадратом ідеальної трави, яку іноді можна побачити у старих ярах. Саме по собі це б не створювало неприємного враження, якби не знати, що там було колись: осока, качки, а ще — гігантський короп, якого засмажили двоє волоцюг і ласували ним у храмі на острові. А храм теж зник. Там, де він стояв, тепер були дерев'яна лавка і смітник. Острів, який, звісно, уже не був островом, являв собою довгий гладкий моріжок, нагадуючи величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Навколо зміїлася гравійна стежка, тут і там виднілися лави і круглі садові ліхтарі. У мене не було часу, щоб знайти те місце, де я колись сиділа і втішала юну леді Лолу Маршалл, бо ми вже їхали через другий міст, а потім загальмували на асфальтованій стоянці, яка тягнулася на всю довжину будівлі.

Майкл заніс мою валізу до стійки реєстрації у старій залі. Як дивно, що тут взяли на себе труд покласти на чорно-білі кахлі плетений килим. Мабуть, через акустику, хоча я ніколи не звертала уваги. У невидимих динаміках переливалися «Пори року» Вівальді. Стояв пристойний стіл червоного дерева з комп'ютерним монітором на ньому і вазою з квітами, а обабіч спокій сторожили два лицарські обладунки; на обшивці стін — схрещені алебарди і герб; над ними висів портрет, який раніше прикрашав обідню залу: цей портрет дідусь приніс, щоб здавалося, наче в нас давній родовід. Я дала Майклу на чай і щиро побажала йому успіху з правом на власність і подоланням бідності. Намагалася таким чином виправдати своє дурне зауваження щодо правників. Водій побажав мені щасливого дня народження, потиснув руку — легко і сором'язливо — й пішов. Дівчина з серйозним обличчям, у діловому костюмі, яка сиділа за столом, дала мені ключ і сказала, що стару бібліотеку зарезервували винятково для нашої вечірки. Дехто з гостей, які вже прибули, вийшов провітритися. План був зібрати прибулих випити о шостій. Носій принесе мою валізу. Для моєї зручності є ліфт.

Ніхто не вийшов мене привітати, але я навіть відчула полегшення. Краще на самоті звикнути до стількох змін, доки не буду змушена стати почесною гостею. Я піднялася ліфтом на другий поверх, пройшла скляні протипожежні двері й попрямувала коридором, чиї натерті мостини звично рипіли. Дивно було побачити спальні пронумерованими й зачиненими. Звісно, сьомий номер моєї кімнати нічого мені не казав, але я вже здогадалася, де спатиму. Принаймні ставши перед дверима, я не здивувалася. Це була не моя колишня кімната, а прихисток тітоньки Венери — завжди вважалося, що звідси найкращий краєвид на весь маєток: берег озера, дорога, гаї і пагорби. Певно, цей номер мені замовив Чарльз, онук П'єро і душа вечірки.

Коли я зайшла, моєму зору відкрився приємний сюрприз. Кімнати обабіч приєднали, щоб утворити великий люкс. На низькому скляному столику стояв велетенський букет — розсип оранжерейних квітів. Величезне високе ліжко, яке так довго було власністю тітоньки Венери і звідки тітонька без жодних нарікань пішла з життя, зникло, як і різьблена скриня для посагу й шовкова зелена софа. Тепер вони перейшли у власність старшого сина від другого Леонового шлюбу і стоять у якомусь замку десь у Шотландії. Але нові меблі були гарні, й номер мені сподобався. Прибула моя валіза, я замовила чай і повісила плаття. Заходилася досліджувати свою вітальню, де були письмовий стіл і яскрава лампа; мене вразила просторістю ванна кімната з підігрівом, де пахло ароматичною сумішшю, а на тримачах висіли стоси рушників. Це було полегшенням — не сприймати все як занепад смаків, а з віком це легко перетворюється на звичку. Я стала біля вікна, щоб помилуватися на сонячне світло на майданчику для гольфа; проміння косо осяювало блискучі голі дерева, далекі пагорби. Я не могла змиритися з тим, що озера більше немає, але ж одного дня його можна буде створити знову, та й сам будинок, ставши готелем, може, зазнав більше людського щастя, аніж тоді, давно, коли я тут мешкала.

Чарльз подзвонив за годину, коли я лише починала міркувати, що пора вдягатися. Він запропонував зайти по мене о чверть по шостій, коли всі зберуться, і відвести вниз, щоб я зробила врочистий вихід. І так вийшло, що я ступила до величезної кімнати у формі літери «Г», спираючись на руку Чарльза, у своєму кашеміровому вбранні, під оплески, а потім за мене підняло келихи зо п'ятдесят родичів. Спершу я взагалі нікого не впізнала. Всі обличчя незнайомі! Мені здалося, що це починається та непам'ять, яку мені пророкують. Потім поволі люди стали фокусуватися. Винні вік і стрімкість, з якою грудні немовлятка перетворюються на галасливих десятирічних дітей. Та як тут можна помилитися: ось мій брат, який згорнувся і завалився на бік у своєму інвалідному кріслі, з серветкою на шиї, щоб не оббризкатися шампанським, яке тримають біля його вуст. Коли я нахилилася поцілувати Леона, він вичавив із себе усмішку тією половиною обличчя, якою ще володів. І я майже одразу впізнала П'єро, сильно зморщеного: він світив голомозою маківкою, на яку хотілося покласти руку,— він досі сяяв од радості, достеменний глава сімейства. Ми ніколи не згадуємо жодним словом про його сестру.

Я йшла до кімнати за Чарльзом, який мене підтримував і підказував імена. Як чудово опинитися в центрі такого доброзичливого возз'єднання на вечірці. Я познайомилася з дітьми, онуками і правнуками Джексона, який умер п'ятнадцять років тому. У кімнаті було густенько нащадків близнюків. Та й Леон постарався — зі своїми чотирма шлюбами й відданим батьківством. Гості зібрались у віці від трьох місяців до вісімдесяти дев'яти років. А коли прийшли офіціанти з шампанським і лимонадом, здійнявся гамір, од низьких голосів до пронизливого верещання. Літні діти далеких родичів зустріли мене, як давно втраченого друга. Кожний другий бажав висловитися про мої книжки. Група чарівних підлітків розповідала, що вони вивчають мої твори в школі. Комусь я пообіцяла прочитати набраний на машинці роман чийогось відсутнього сина. У руки мені вкладали записки і візитівки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я мала відкрити — як наполягало кілька дітей — до, а не після того, як їх відішлють спати. Я всім усе обіцяла, тиснула руки, цілувалась у щоки і губи, висловлювала захват від діточок і лоскотала їх, і щойно подумала, як сильно мені хочеться десь присісти, то помітила, що стільці стоять з одного боку. Тоді Чарльз ляснув у долоні й, перекрикуючи шум, який ледь угамувався, оголосив, що до вечері підготували розважальну виставу на мою честь. Усім нам слід зайняти свої місця.

Мене підвели до фотеля у першому ряду. Поруч зі мною сидів старий П'єро, який розмовляв з родичкою, яка була ліворуч. Гамір ущух, і в кімнаті запанувала відносна тиша. З кутка чулося схвильоване дитяче шепотіння, яке я вирішила тактовно ігнорувати. Доки ми чекали, ті кілька секунд, що я була надана сама собі, я роззирнулася і вперше як слід усвідомила, що з бібліотеки забрали всі книги, як і всі стелажі. Саме тому кімната здавалася набагато більшою, ніж я пам'ятала. Єдиним читанням тут були сільські журнали на полиці біля коминка. Під заклики поводитися тихіше й совання стільців перед нами постав хлопчик у чорному плащі на плечах. Він був блідий, веснянкуватий і рудий — безпомилково, нащадок Квінсі. Мабуть, років дев'ять-десять. Його тільце було вутле, через що голова здавалася завеликою, надаючи йому неземного вигляду. Але він, схоже, тримався впевнено, оглядаючи кімнату й чекаючи, доки авдиторія притихне. Потім нарешті він звів ельфійське підборіддя, набрав повітря у легені й почав декламувати чистим, чітким, високим голосом. Я чекала на фокус, але те, що я чула, більше нагадувало надприродну прояву.

Зненацька вона явилася мені — ділова, самолюбна, самозакохана маленька дівчинка,— та й зникла вона в душі не до кінця, бо, коли глядачі схвально захихотіли, почувши вислів «без дозволу», моє слабке серце — о безглузде марнославство! — трохи підстрибнуло. Хлопчик читав зворушливо-чітко, хоч і з різким акцентом, який моє покоління назвало б «кокні», хоча я гадки не маю, про що в наші дні свідчить це гортанне «т». Я знала, що ці слова — мої, проте ледве їх пригадувала, і було важко зосередитися, тому що безліч запитань, безліч почуттів не давали спокою. Де вони знайшли рукопис і чи не знаменує ця неземна впевненість прихід нової доби? Я глянула на свого сусіду П'єро. Він тримав носовичка і промокав очі, і я не думаю, що то було тільки прадідівською гордістю. Підозрювала я й що це була його ідея. Пролог наблизився до повчального апогею:

Ми привітали гучними оплесками. Почувся навіть чийсь вульгарний свист. Цей словник, «Стислий оксфордський». Де він зараз? У північно-західній Шотландії? Я хотіла його повернути. Хлопчик уклонився й відступив на кілька ярдів, і до нього приєдналося четверо інших дітей, невпізнаних мною, які доти чекали за лаштунками.

Отже, почалися «Випробовування Арабелли» зі сцени прощання стривожених, згорьованих батьків. Я одразу впізнала героїню — це Леонова правнучка, Хлоя. Яка чарівна гідна дівчина, з соковитим низьким голосом, багатим на відтінки, й іспанською кров'ю матері. Пам'ятаю її перший день народження. Здається, минуло всього кілька місяців. Я спостерігала митарства героїні, переконливо зіграні дівчиною, і злидні, і розпач від того, що граф-лиходій покинув бідолаху,— злочинця грав той хлопчик, який читав пролог, у тому ж чорному плащі. Не минуло й десяти хвилин, як усе скінчилося. У дитячій пам'яті час по-іншому сприймається: тоді вистава здавалася завдовжки з п'єсу Шекспіра. Я геть забула, що після весільної церемонії Арабелла з принцом-лікарем, узявшись за руки, ступають крок уперед і виголошують в унісон, звертаючись до авдиторії, заключний куплет:

Не найкращі мої вірші, подумалося мені. Проте всі у кімнаті, окрім Леона, П'єро і мене, вибухнули оплесками. Якими досвідченими здавалися ці діти, стоячи перед опущеною заслоною. Узявшись за руки, вони стояли рядком і стежили за Хлоєю, наслідуючи її: то відступали на два кроки, то виходили вперед, знову кланяючись. У цьому збудженому галасі ніхто й не помітив, що бідолашний П'єро геть знесилений, перехвилювався і сидить, затуливши обличчя руками. Чи він переживає знову самотність і страх, як тоді, після розлучення батьків? Вони так хотіли грати у п'єсі, близнюки, того вечора, у цій самій бібліотеці — й ось вона, вистава, нарешті, через шістдесят чотири роки, а брата його давно не стало.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я виголосила коротку вдячну промову. Змагаючись із немовлям, яке надривало голос десь у дальньому кутку кімнати, я спробувала викликати в пам'яті те спекотне літо 1935 року, коли з півночі приїхали кузени. Я розвернулася до малих акторів і сказала їм, що такої гри ми й не уявляли. П'єро рішучо закивав. Я пояснила, що це була лише моя провина у зриві репетицій, бо я на півдорозі вирішила стати романісткою. Почувся поблажливий сміх, пролунало ще більше оплесків, Чарльз оголосив, що пора вечеряти. Приємний вечір був у розпалі: гучне застілля, де я навіть випила трохи вина; вручення подарунків, маленьких дітей відіслали спати, а їхні старші брати і сестри пішли дивитися телевізор. Після розмов за філіжанкою кави і щедрого добродушного сміху ще до десятої я вже почала подумувати про свої фешенебельні покої нагорі — не тому, що втомилася, а тому, що втомилася від товариства і ролі об'єкта такої пильної уваги, хай і приязної. Ще півгодини минуло на побажання всім на добраніч, і нарешті Чарльз зі своєю дружиною Енні проводили мене до моєї кімнати.

Зараз п'ята ранку, а я досі за письмовим столом — міркую про ці дивні два дні. Це правда, що старим людям не треба сну — принаймні не цієї ночі. Мені ще стільки треба вирішити, бо скоро — можливо, і року не мине — у мене вже не вистачить на це розуму. Я думала про свій останній роман, який мав бути найпершим. Найбільш рання версія — січень 1940-го, остання — березень 1999-го, а між ними — з півдюжини різних чернеток. Другий варіант — червень 1947-го, третій... та кому це цікаво? Мій п'ятдесятдев'ятирічний обов'язок виконано. У творі описано наш злочин — Лоли, Маршалла, мій — і, починаючи з другої версії, я вирішила присвятити оповідь йому. Я розцінила це як свій обов'язок — нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні точних обставин,— я описала в романі все, як було насправді, з історичною правдивістю. Але оскільки це може стати приводом для суду — як різні редактори стільки років мені торочать,— ризиковані мемуари не вийдуть друком, доки живі мої спільники-злочинці. Можна публікувати тільки про себе і про вмерлих. Маршалли активно судяться з кінця сорокових, боронячи своє добре ім'я не шкодуючи грошей. Вони здатні знищити яке завгодно видавництво, не вельми полегшивши свої банківські рахунки. Можна подумати, у них є що приховувати. Подумати — так, але не писати. Звісно, мені пропонували викреслити дещо, змінити, сфальшувати. Повити туманом уяви! Хіба це важко романістам? Писати тільки найнеобхідніше, не виходити за межі безпеки, все в рамках законності. Але ніхто не знає точні межі безпеки, доки не винесено судовий вирок. Щоб не мати проблем, треба бути м'якою і розпливчастою. Я знаю, що не зможу цього опублікувати, доки вони не помруть. А сьогодні вранці — я визнаю — цього не можна опублікувати, доки не стане мене. Нічого не зміниться, навіть якщо хтось із них піде з життя. Навіть якщо всохла кощава мармиза лорда Маршалла нарешті з'явиться на сторінках некрологів, моя кузина з півночі не стерпить звинувачень у злочинній змові.

Так, був злочин. Але були й закохані. Закохані і щасливий кінець для них не полишали мене всю ніч. «Нам пора в мандрування». Інверсія горя. Мені здається, я не так далеко пішла з тої пори, як написала цю першу п'єску. Точніше, я відступила на незміряну відстань і повернулася туди, де й була. Лише в цій останній версії для коханців усе скінчилося добре, і вони стоять пліч-о-пліч на асфальті південного Лондона, доки я віддаляюся. Всі попередні варіанти були безжалісні. Але я більше не вірю, що мети можна досягнути, намагаючись переконати читача, прямо чи непрямо, що Роббі Тернер умер від сепсису в селі Бре-Дюн 1 червня 1940 року або що Сесилія загинула у вересні того ж року від вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белгем». Що я так і не зустрілася з ними того року. Що моя прогулянка Лондоном закінчилася в церкві Клепгемської парафії, і боягузлива Брайоні пошкандибала назад у лікарню, не здатна постати віч-на-віч зі своєю скорботною сестрою, яка щойно втратила близьку людину. Що листи закоханих — в архівах Військового музею. Який тоді можна створити кінець? Який урок, які сподівання, яку розраду отримає читач від такого висновку? Хто повірить, що більше вони ніколи не зустрічалися і що їхнє кохання так і не справдилося? Хто повірить у це, окрім жерців суворого реалізму? Я не могла так вчинити з героями. Я занадто стара, занадто налякана, занадто хочу зберегти любов наприкінці життя — а лишилося мені так мало. Я зіткнуся з навалою провалів у пам'яті, а потім прийде забуття. Я більше не маю сміливості для песимізму. Коли мене не стане, і Маршаллів теж, і роман нарешті опублікують, ми існуватимемо тільки як плоди моєї уяви. Брайоні стане такою самою фантазією, як і коханці, що ділили ложе у Белгемі, наражаючись на лють своєї господині. Нікого не хвилюватиме, які події і які люди стали прототипами роману. Я знаю, що завжди є такий ґатунок читачів, яким кортітиме запитати: «А що сталося насправді?» Відповідь проста: закохані вижили і процвітають. Доки існуватиме бодай один примірник, бодай один машинопис мого останнього роману, моя безрозсудна, запальна сестра і її принц-лікар житимуть у любові.

Проблема цих п'ятдесяти дев'яти років така: яким чином романіст може спокутувати гріх і зазнати спасіння, коли має необмежену владу визначати розв'язку, як сам Господь? Немає жодної істоти або вищої сутності, до якої письменник може звернутися, або яка може послати йому мир, або простити йому. Немає нічого поза його уявою. У своїй уяві він визначає обмеження й умови. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо письменники — атеїсти. Це завжди буде нездійсненним завданням, і саме це — мета. Головне — спроба.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як мене виснажують хвилі втоми, висмоктуючи останні тілесні сили. Підлога, здається, хиталась у мене під ногами. Я спостерігала за сірим світанням — перше проміння вихопило парк і обриси мостів над зниклим озером. І довгу вузьку дорогу, якою повезли Роббі так далеко, у білий туман. Хочеться думати, що це не слабкість і не боягузтво, але заключний акт доброти, проти забуття і відчаю: мої герої-коханці вижили й нарешті з'єдналися. Я дала їм щастя, але не з корисливості й не заради їхнього прощення. Не зовсім, ні. Якби я мала владу, щоб магічною силою викликати їх на свій день народження... І тоді Роббі й Сесилія, як і раніше, живі, як і раніше, закохані, сидітимуть пліч-о-пліч у бібліотеці, усміхнено дивлячись «Випробовування Арабелли»? Немає нічого неможливого.

Але тепер мені час спати.

Подяки

Я невимовно вдячний працівникам департаменту документів Імперського військового музею за надану мені можливість побачити неопубліковані листи, щоденники і спогади солдатів, а також записи медсестер, які працювали у 1940 році. Я також у боргу перед такими авторами та їхніми книжками: Ґреґорі Блекслендом, «Пункт призначення — Дюнкерк»; Волтером Лордом, «Диво Дюнкерка»; Люсіллою Ендрюс, «Романтика не на часі». Я вдячний Клер Томелін, і Крейґові Рейну, і Тіму Ґертону-Ешу за їхні критичні й корисні зауваження, а насамперед — своїй дружині, Анналіні Макафі, за її підтримку й надзвичайно прискіпливе читання.

І.М.

Спекотного літнього дня 1935 року тринадцятирічна Брайоні Талліс стає свідком флірту своєї старшої сестри з другом дитинства. Не до кінця розуміючи дорослу поведінку, Брайоні, схильна до літературних фантазій, згодом звинувачує хлопця у злочині. Отак несвідомо зламавши одразу три життя, Брайоні шукає шляхів для спокути, а в цей час вибухає Друга світова війна. Блискучий роман Ієна Мак'юена — це симфонія, в якій поєднані кохання і війна, провина і прощення, багатий стиль і провокація — все, чого й варто очікувати від цього англійського майстра слова.

Примітки

1

В оригіналі — the Book of Common Prayer, яка об'єднує кілька теологічних документів англіканської церкви. Містить літургію, молитви при обрядах тощо. За функціями відповідає водночас молитовнику і требнику.— Тут і далі прим. пер.

(обратно)

2

Архітектурний стиль XVI ст. (наслідування середньовічних замків). Відродився в XIX ст. завдяки романам Вальтера Скотта («готичне відродження») і був популярним до Першої світової війни.

(обратно)

3

Стиль Адама, або адамів стиль — за іменем шотландського архітектора Роберта Адама (1728-1792): британський класицизм з елементами рококо, легкі вишукані будівлі.

(обратно)

4

Johann Gregorius Horoldt (1696-1775) — німецький майстер порцеляни.

(обратно)

5

Chinoiserie — європейська декоративна мода: стилістичне наслідуванні китайського та взагалі східноазійського образотворчого мистецтва (XVIII-XX ст.). Має риси рококо.

(обратно)

6

11 листопада 1918 р., яке скінчило Першу світову війну.

(обратно)

7

Знавці виготовлення китайської порцеляни у XVIII ст. (від лат. arcana — таємні засоби).

(обратно)

8

Коледж у Кембриджському університеті; від назви села Ґіртон, Кембриджшир.

(обратно)

9

Гра слів: «Sis-Celia» фонетично звучить майже як «Сесилія», однак розкладається на «сестричка Сесилія» (Sis — зменшувально-пестливе від sister, a Celia — зменшувальна форма від «Сесилія»).

(обратно)

10

Марка, вочевидь, фантазія автора. Назва співзвучна слову «amor» (кохання), але нагадує й «ammo» (скорочення від ammunition — боєприпаси); далі в романі пояснюється мотивація вибору такої назви.

(обратно)

11

Roedean School — одна з найкращих приватних шкіл для жінок (з 1885 р.), розташована у сільській місцевості неподалік Брайтона, Східний Сассекс.

(обратно)

12

Desperate Dan — герой коміксів 1938 р., героїчний ковбой з надзвичайно випнутою квадратною щелепою.

(обратно)

13

Лондонський естрадний театр. Пантоміма (у тому числі для дітей) в описаний період була популярною.

(обратно)

14

Дієвідмінювання латинського дієслова amor — «кохати»: кохаю, кохаєш, кохає.

(обратно)

15

Назви різних торгових марок.

(обратно)

16

В оригіналі High Tahle, дослівно «високий стіл» — почесний стіл для старшокурсників, а також для гостей у їдальні університету.

(обратно)

17

Nicholas Revett (1720-1804) — англійський архітектор і художник, представник неокласицизму.

(обратно)

18

Той, хто дотримується фовізму — напряму у французькому живописі кінця XIX — початку XX ст. Цей напрям позначений яскравими барвами (зокрема жовтою), чистотою колориту, простими формами, порушенням пропорцій.

(обратно)

19

Lulworth Cove — у Дорсеті, в Південній Англії. Один зі знаменитих туристичних центрів, мальовниче місце, знане своїм рельєфом.

(обратно)

20

Прекрасна епоха: умовна назва періоду мистецтва та історії Європи кінця XIX ст. до 1914 р.

(обратно)

21

Мається на увазі Андре Ленотр (1613-1700) — французький ландшафтний архітектор, придворний садовод Людовика XIV.

(обратно)

22

Джордж Крабб (1754-1832) — англійський поет, священик, ентомолог. Його поема «Село» («The Village») — один з перших відомих Краббових творів. Ім'я цього автора згадується тут ще й тому, що він був хірургом (а Роббі мріє про медицину).

(обратно)

23

Знаменитий розкішний багатоквартирний будинок на вулиці Піккаділлі у Лондоні. Названий за іменем колишнього власника, герцога Йоркського й Олбанійського.

(обратно)

24

Алюзія на весілля в Кані Галілейській, коли Ісус перетворив воду на вино.

(обратно)

25

«Spode» — англійська фірма гончарних виробів. Порцеляна відзначається тонкою роботою, для візерунків часто вживаються блакитна й синя фарби, як на дельфтському посуді.

(обратно)

26

В. Шекспір, «Дванадцята ніч, або Як собі хочете». Переклад М. Рильського.

(обратно)

27

Повністю французьке прислів'я звучить як: «Plus çа change, plus cest la meme chose» — скільки не міняй, усе одно буде те ж саме.

(обратно)

28

The Statement Relating to Defence — Біла книга, документ уряду Великої Британії, підписаний 4 березня 1935 р., присвячений британському переозброєнню в 30-ті рр. Цей документ стверджував: незважаючи на створення Ліги Націй, усе одно потрібний «адекватний опір».

(обратно)

29

Марка авта, випускалася до 1969 р.

(обратно)

30

Це неможливо, мсьє. Вам не можна тут лишатися (фр.).

(обратно)

31

Неможливо (фр.).

(обратно)

32

Royal Army Service Corps (1888-1965) — підрозділ армійського забезпечення.

(обратно)

33

Сер Освальд Ернальд Мослі (1896-1980) — баронет, засновник впливової в 30-і роки Британської спілки фашистів (проіснувала до 1940 р.).

(обратно)

34

Lee-Enfield — 7,69 мм гвинтівка.

(обратно)

35

Англійці? Бельгійці? (фр.).

(обратно)

36

Хай живе Англія (фр.).

(обратно)

37

«Юнкерс Ю-87» (нім. Stuka).

(обратно)

38

3 вірша В. Г. Одена «Пам'яті В. Б. Єйтса».

(обратно)

39

Королівський полк зі Східного Кента: назва — від темно-жовтого кольору буйволової шкіри на однострої.

(обратно)

40

Лінія Мажино (на честь генерала Андре Мажино) — укріплення на кордонах Франції з Німеччиною та Італією (1929-1940). Одна з цілей — захист Ельзасу і Лотарингії.

(обратно)

41

Фронтовики (фр.).

(обратно)

42

Персонаж ірландського фольклору — примара, яка віщує смерть.

(обратно)

43

В оригіналі Green Howards — прізвисько солдатів Ґрінговардського полку. «Ґрін» — від зеленого кольору мундирів, Говард — прізвище полковника, який командував цими солдатами у 1738-1748 рр.

(обратно)

44

Фр. Bray Dunes (голланд. Brayduinen) — комуна в Північному департаменті північної Франції. В оригіналі — гра слів: англійською «bray» — верещати, «dunes» — дюни.

(обратно)

45

Зі згаданого вірша В. Одена.

(обратно)

46

Navy, Army and Air Force Institutes —організація, створена у Британії в 1921 р., призначена для рекреаційного забезпечення Британських збройних сил; продавала товари військовим і їхнім родинам.

(обратно)

47

Цей полк другий за віком у Гвардійській дивізії. Заснований 1650 р., базувався спочатку у шотландському селі Колдстрім (Coldstream), графство Беркшир.

(обратно)

48

Warrant Officer — чин в англомовних країнах і колишніх британських колоніях між сержантом і молодшим офіцером.

(обратно)

49

Піша прогулянка (італ.).

(обратно)

50

Район кокні в Лондоні, відомий великою кількістю пабів, а Сокіголл-стріт — те ж саме у Глазго.

(обратно)

51

 Зі згадуваної в романі поеми Альфреда Едварда Гаусмена (1859-1936) «Шропширський леґінь», частина ХVІІІ.

(обратно)

52

La Coupole — ресторан у Парижі.

(обратно)

53

Флоренс Найтінґейл (1820-1910) — британська медсестра, організатор і керівник загону санітарок під час Кримської війни.

(обратно)

54

Одна з привілейованих жіночих шкіл (заснована 1885 р.), графство Сассекс.

(обратно)

55

Різновид більярду.

(обратно)

56

В оригіналі land girl — дружинниця «Землеробської армії»: під час війни дівчата заміняли чоловіків на сільськогосподарських роботах.

(обратно)

57

В оригіналі — специфічний шотландський винахід 1910-1915 рр., eusol — антисептичний розчин, приготований з хлористого вапна і борної кислоти. Раніше використовувався для лікування ран.

(обратно)

58

Бездимний порох.

(обратно)

59

Нарешті ти тут (фр.).

(обратно)

60

Французькі невеличкі тонкі батони.

(обратно)

61

Piazza Navona — римський майдан, відомий бароковими фонтанами, зокрема Фонтаном чотирьох річок (1647-1651) роботи Берніні.

(обратно)

62

Елізабет Бовен (1899-1973) — англо-ірландська романістка, твори якої присвячені міжособистісним стосункам.

(обратно)

63

«Dusty Answer» — перший роман британської письменниці Розамонд Леманн (1901-1990), опублікований у 1927 р., який свого часу шокував публіку.

(обратно)

64

Emergency Medical Services — невідкладна медична допомога.

(обратно)

65

Міцне чорне пиво.

(обратно)

66

Негативна героїня з диснеївського мультфільму «101 далматинець».

(обратно)

67

Caddy — хлопчик, який підносить чи підвозить ключки для гри у гольф.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

  Один

  Два

  Три

  Чотири

  П'ять

  Шість

  Сім

  Вісім

  Дев'ять

  Десять

  Одинадцять

  Дванадцять

  Тринадцять

  Чотирнадцять

Частина друга

Частина третя

Лондон, 1999

Подяки

*** Примечания ***