Гея [Володимир Іванович Самійленко] (fb2) читать постранично, страница - 2

моїм очам

Цілком незнану людськість оглядати,

Що це далекий світ новий, і там,

Куди я йду, що маю я сказати?

Який чекає там мене привіт?

І в цих думках дійшов я до воріт.

XVII

Прийшов, постукав, і мене впустили.

Сидів там мій колега за столом.

Хоч нас не на одній планеті вчили,

Але ж і він так саме астроном,

Тому й колега. Тільки ж, боже милий!—

Я знаю, ви бажаєте притьмом,

Щоб я не гаючись прискорив справу

І постать гейця змалював яскраву.

XVIII

Вгамуйтеся, кохані земляки,

Яскравості я більшу б мав охоту,

А може, й хист, завдав би залюбки

Собі я праці більшої й клопоту,

Якби мені прийшлося насправжки

Відмінну більше малювать істоту,

Але ж тутешні постаті людей

Цілком не вразили моїх очей.

XIX

Тут люде вищі, як зрівняти з нами,

Але не більше, як на цалів п'ять,

І ходять теж, як ми, двома ногами,

Орудують руками, як їдять,

А не хапають навпростець зубами,

Сидять на кріслах, і на ліжках сплять,

І мають рот один і теж два уха.

Хоч кожен з їх говорить більш, ніж слуха.

XX

Смуглявіші й кудлаті більш, ніж ми,

Бо тут їх дуже сонце припікає,

І одіж теж для літа й для зими

Вони вживають, хто якую має,

Але ж і в нас назвали б їх людьми.

Різниці ж більшої між нас немає.

Про це дізнався я не в першу мить.

Подав же тут, бо знати вам кортить.

XXI

Але вертаюсь до тії хвилини,

Як я ввійшов. Колега мій устав

Мені назустріч; це був тип людини

Приємної, таких я зустрічав

Раніш чимало дома щогодини.

Ласкавий, простий, він не мав об'яв

Бундючності або пихи нудної,

Часом ознаки вченості тупої.

XXII

Я привітавсь одною з наших мов,

Чоло схиливши в чемному уклоні,

Він щось сказав, до мене підійшов,

Простягши на привіт свої долоні,

Та й запросив сідать, і от, немов

Два друзі, ми посіли на ослоні

Прегарному, й розмова почалась,

Та спершу все була чудна якась.

XXIII

Побачивши, що годі зрозуміти

Йому мене, як і мені його,

По тому, як ми спробували вжити

По дві-три мови з засобу свого,

Він догадався, як йому зробити,

Щоб знати місце вродження мого.

Він оді йшов і знов передо мною

Край столу став із мапою земною.

XXIV

Раніш я з Марса Гею розглядав

І міг пізнати кожну тут країну.

А він ось як тоді мене питав:

На мапі вказував якусь місцину,

Тоді на мене вказував, мов ждав,

Що я себе признаю за людину

З тії країни, тільки ж я довів,

Що родом я зовсім не з тих країв.

ХХV

Він дивувавсь, як бачив я, над міру,

Що я ніде не міг свій край пізнать,

Уже, здається, певну недовіру

В очах його було для мене знать,

І я боявсь, чи не було заміру

У його, щоб зовсім мене прогнать.

Але я розв'язав його вагання,

Хоч викликав страшенне здивування.

XXVI

Якось на стіну глянув я в куток

І враз побачив, що мені робити.

Була там мапа: сонячний гурток —

Воно само, планети й сателіти.

Я Марса рідного пізнав кружок,

Бо знав положення його орбіти.

Я ткнув на Марс, тоді на себе ткнув,

А в знак того, що так, іще й кивнув.

XXVII

Мій астроном підскочив аж до стелі,

Немов його сто вольтів припекло.

Геть збив якісь прилади та моделі,

Що аж посипалось побите скло;

А я побачив карту Сквяпареллі,

Де Марса намальовано було,

Підбіг до неї й показав на точку,

Де був мій край, де був я в сповиточку

XXVIII

Він ще не міг повірити мені,

Що міг я тут зненацька опиниться,

В такій далекій живши стороні;

Була для його в цьому таємниця.

«Соmment? сomment?^[1]» — шептав він як у сні.

Я зрозумів те слово як годиться,

Підвів до вікон і вказав між ґрат

На місце, де стояв мій апарат.

XXIX

Він зрозумів і враз прийшов до тями,

Лице його зробилося ясне.

До мене він схиливсь, обняв руками

І довго, довго цілував мене.

Тоді ми вдвох, озброївшись чарками,

До столу сіли й там вино смачне

Пили, і хоч сиділи ми без мови,

Були тут певні вправи язикові.

XXX

І от я став у його жити й там

Доволі мав і пити й попоїсти.

Господар мій — зовуть його La Flamme^[2] —

Просив мене на довший час осісти.

Хоч зіставатись довго так гостям

Не слід, але всі люде егоїсти,

І я зіставсь. Я ж тут чужий усім,

А де знайду такий гостинний дім?

XXXI

На півгорі, як із тії вершини

Зіходити, колега мав шале;

Він там проводив вільнії хвилини,

І примостив мене він там не зле,

Учив мене, немов дитя мале,

Почавши з А, одної з мов, тієї,

Що легшої нема на цілій Геї.

XXXII

Та мова не народна й не жива,

А може здатися цілком живою.

її одна створила голова,

Щоб легко розумілись між