Король у Жовтому [Роберт Вільям Чемберс] (fb2) читать постранично, страница - 2

Кавказу, підкорювала ці країни одна за одною.

Літо 1899 року запам’яталось жителям Нью-Йорка демонтажем надземної залізниці. Наступного літа містяни пережили ще більш знакову подію — сумнозвісна статуя Вільяма Доджа була переміщена^[5]. Зимою того ж року розпочалась активна агітація за скасування заборони суїциду. Процес сягнув свого апогею у квітні 1920 року, коли на площі Вашингтона відкрилася перша державна камера смерті.

Того дня я вийшов з дому доктора Арчера, що на авеню Медісон. Цей мій візит був просто формальністю. Відтоді як я впав з коня чотири роки тому, я страждав від болів у потилиці та шиї. Проте протягом останніх місяців біль ущух, тому докторові нічого було лікувати. Навряд чи такий діагноз відповідав сумі, що я сплачував лікарю, і я це чудово усвідомлював, але річ була не у грошах. Насправді мене бентежила помилка, якої припустився лікар на початку. Після того, як мене підібрали з бруківки, де я лежав без тями, і хтось милосердно пристрелив мого бідолашного коня, я опинився у доктора Арчера. Він заявив, що мій мозок було травмовано, і розмістив мене у своїй приватній лікарні. Там мене лікували від божевілля. Врешті-решт лікар оголосив про моє одужання, і я, чудово усвідомлюючи, що мій розум протягом лікування був чи не яснішим за розум лікаря, «заплатив за навчання» (саме так він сказав жартома) і був такий. На прощання я широко усміхнувся і пообіцяв розквитатися з ним за його помилку, а лікар, розсміявшись мені в обличчя, попросив вряди-годи навідуватися до нього. Я так і робив, сподіваючись звести з ним порахунки, але слушної нагоди не траплялося. Втім, я запевнив лікаря, що дочекаюсь свого часу.

На моє щастя, падіння з коня не призвело до фатальних наслідків, натомість змінило мене на краще. З лінивого юнака, що блукав собі містом, я перетворився на активного, енергійного, запального і, головне, цілеспрямованого й амбітного чоловіка. Насправді мене турбувала лише одна річ. Я сміявся зі свого занепокоєння, проте воно не зникало.

Під час лікування я багато читав. Саме тоді мені вперше потрапив до рук «Король у Жовтому». Я придбав цю книжку і вже після прочитання першого акту не зміг позбутися стійкого відчуття: ліпше мені зупинитися й не читати далі. Незважаючи на це, я продовжив — і поквапом жбурнув книжку в камін. Том врізався у камінну решітку і, розгорнувшись, впав просто у вогонь. Якби мій погляд не зупинився на вступних словах другого акту, я б ніколи його не прочитав. Але коли я нахилився, аби підібрати книжку, ця сторінка прикувала до себе мій погляд. З криком, сповненим жаху (або задоволення, настільки болючого й гострого, що я відчував його кожним нервом) я вихопив примірник з вогню та судомно поповз до спальні, де читав і перечитував книжку, де ридав, сміявся і тремтів від несамовитого жаху, що іноді сповнює мене і тепер. Саме це тривожить мене, бо я не можу забути Каркозу, де чорні зорі світять з небес, де тіні людських думок подовжуються опівдні, коли два сонця занурюються в озеро Галі; моя пам’ять завжди повертатиметься до спогаду про Бліду Маску. Я молю Бога, аби він прокляв автора тієї книжки, як автор прокляв світ своїм прекрасним, величним створінням, моторошним у своїй простоті, незаперечним у своїй правдивості — світ, що тремтить перед ликом Короля у Жовтому.

Коли французький уряд перехопив перекладені примірники книжки, які щойно прибули до Парижа і Лондона, людям, звісно, закортіло ознайомитись із текстом. Книжка розповсюджувалась, наче інфекційне захворювання: з міста до міста, з материка на материк, там заборонили, тут конфіскували, преса і духівництво засуджували її наперебій, навіть найшаленіші анархісти від літератури пускали її під цензуру. Проте на тих проклятих сторінках не було жодних правил, не проголошувалась жодна доктрина чи вчення, не таврувались жодні погляди або вірування. Цю книжку неможливо було засудити за будь-яким з відомих законів. Навпаки, «Король у Жовтому» поставав як неймовірний витвір мистецтва, неймовірний настільки, що жодна людина не могла витримати тієї напруги, яку викликали слова. Здавалося, наче у тих словах ховалась есенція найчистішої у світі отрути. Банальність і невинність першого акту книжки тільки підсилювали могутній невідворотній удар, що настигав читача далі.

Я чудово пам’ятаю той день, тринадцяте квітня 1920 року. День офіційного відкриття державної камери смерті, розташованої на півдні площі Вашингтона, між вулицею Вудстер і П’ятою Південною авеню. Район, що раніше складався зі старих обшарпаних будівель з кафе та ресторанами для іноземців, був повністю викуплений урядом взимку 1898 року. Французькі ресторани й італійські кафетерії знесли; весь квартал обнесли золотавою залізною огорожею й перетворили на чудовий сад з газонами, квітами і водограями. У центрі саду в оточенні квіткових кущів стояла невеличка біла будівля, споруджена у стилі строгого класицизму. Шість античних колон підтримували дах, єдині двері були вилиті з