Історія одного поросятка [Юрій Павлович Винничук] (pdf) читать онлайн

Але ж і хвацьке Поросятко!..
Розвалило королівський палац,
поклало трупом дванадцять лютих розбійників,
стало капітаном піратського корабля...
Ви ще не читали про нього?.. Мама мія!..
Адже «Історія одного Поросятка» — без сумніву,
найкращий у світі «поросячий» бестселер!
Написав його чудовий український
письменник Юрій Винничук,
а ілюстрації створив
натхненний гуцульськими кахлями
неперевершений майстер графіки
Олег ПетренкоЗаневський.

Юрій Винничук
ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОРОСЯТКА
© «АБАБАГАЛАМАГА», 2005
Текст © Юрій Винничук, 2005
Ілюстрації © Олег ПетренкоЗаневський, 2005
Комп’ютерні чари: Світлана Підопригорина
Редактор: Іван Малкович
Усі права застережено. Ця книжка не може бути відтворена у будьякій формі
і жодними способами без попередньої письмової згоди Видавництва.
Одноосібне право на видання книжки належить
«Видавництву Івана Малковича «АБАБАГАЛАМАГА».
«Видавництво Івана Малковича «АБАБАГАЛАМАГА»:
Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002
Адреса: 01004, Київ, вул.Басейна, 1/2
Тел/факс: (044) 235 01 05; 234 11 31
Email: ivan@ababa.kiev.ua
Поліграфія: «Досконалий друк»

ІSBN 9667047288

уло собі одне Поросятко, яке полюбляло мандрувати.
Якось покинуло воно свій хлівчик та й подалося в світ.
Так забрело Поросятко до королівського палацу.
Спершу на нього ніхто уваги не звернув — мало які тут
поросята тиняються.
Але його побачив король.
— Гей, а це що за порося? Де воно тут узялося?!

Сторожа кинулася Поросятко ловити, та де там —
воно таке прудке, в руки не дається.
— Стійте! — крикнув король. — Зараз я йому дам!
Узяв король рушницю та й почав цілити в Порося.
Бах! — розлетілося дзеркало в палаці.
Трах! — посипалося вікно.
А Поросятко — без жодної подряпинки.
— Ох ти ж кляте Порося! — вигукнув король. —
Ану стріляйте всі в цього приблуду!
Що тут зчинилося!.. Бах! Трах! Бах! — в усьому замку
ані вікна, ані вазочки не врятувалося, а Поросятко —
без жодної подряпинки.

— Прикотіть сюди гармату! — скомандував король. —
Зараз я покажу йому, де раки зимують!
Притягли гармату, зарядили — гугуп! гугуп! — так усі
стіни й повалилися. Увесь королівський палац на руїну
перетворився!
Король протер запорошені очі й побачив Поросятко,
яке мирно лежало на травичці й усміхалося до нього.
Король підійшов до Поросяти й запитав:
— Скажіть мені, любе моє Поросятко, хто вас наслав
на нашу голову, що ви мені цілий палац зруйнували?
— Поперше, не я руйнувало, а ви. А подруге —
ніхто мене не насилав: просто я Поросятко, яке любить
мандрувати, — відповіло Порося, показало королеві язика
і побігло, весело метляючи хвостиком.

Забігло Поросятко в ліс і натрапило на розбійників.
Розбійники оточили його з усіх боків, повиймали пістолі,
ножі й почали звужувати коло…
Але Поросятко не злякалося, а сміливо кинулося
розбійникам під ноги. У повітрі засвистіли ножі,
забахкали пістолі…
А коли дим розвіявся, Поросятко побачило довкола себе
мертвих розбійників. Жоден не ворушився. Самі себе
постріляли й порубали.
— Так вам і треба, — сказало Поросятко й помандрувало
далі.

Дорога привела його до моря. Там побачило воно озброєних
матросів.
— Ох, — зітхнуло Поросятко, — я теж хочу в море!
— Чи ви чули? — засміялися матроси. — Порося хоче в море!
— Та ви ще просто не знаєте, з ким маєте справу! —
образилося Поросятко. — Я зруйнувало цілий королівський
палац і поклало трупом дванадцять лютих розбійників!
— О, та ти козак хоч куди! — похвалили його матроси. —
Але й ти не знаєш, з ким маєш справу, бо ми не просто
матроси, ми — пірати!
— Та це ж супер! — вигукнуло Порося. — Я все життя
мріяло стати піратським отаманом!
— Що? Отаманом? Порося — отаманом?! Ну, це вже занадто!
Спочатку ти мусиш стати джурою, тоді матросом, тоді боц
маном, і лише після того — отаманом.
— Добре, я згодне, але ви повинні ставитись до мене як до
свого товариша. А як ні, то буде з вами те, що й з розбійниками.

Дуже швидко Поросятко довело свою хоробрість. Воно
першим кидалося на абордаж, сміливо валило ворога з ніг
і зчиняло таку метушню, що піратам робота йшла як по маслу.
Незабаром старого отамана спроваджено на заслужений
спочинок, а Порося було обрано на отамана. І так воно
вдатно верховодило, що всі пірати нечувано розбагатіли
й могли замість одного аж десять кораблів спорядити.

Слава про Поросятко котилася з краю в край. Які лишень
королі не запрошували його до себе на службу!
А король французький навіть захотів видати за Поросятко
свою дочку. Дочка в плач: «Як? За порося?! О мама мія!..»
— Не за порося, а за адмірала королівського флоту! Коли б
він лише згодився, ми б тоді всім нашим ворогам дали такого
чосу, що гайгай!
Не довго думаючи, послав король сватів до нашого Поросяти.
Воно їх уважно вислухало й сказало:
— Добре, я згодне. Але в мене є дві умови. Перша: нехай ваша
французька королівна поїде на мою б…тьківщину (а родом я,
коли ви знаєте, з самої Коломиї). То ото нехай вона навчиться
там балакати понашому, бо я повашому ані хрюхрю.
А друге: нехай вона навчиться смажити деруни, бо це в мене
найулюбленіша страва. А без цього — весілля не буде!

Нічого робити, поїхала французька королівна до Коломиї
і півроку вчилася там говорити погуцульському,
а ще місяць — деруни пекти.
Одне слово, коли приїхало Поросятко до Парижа,
то зустріла його там така чудова панна, аж у нього серце
затьохкало: чобітки в неї червоні, сорочка рантухова,
а що коралів та намиста на шиї — одразу видно, що то
або королівна французька, або дівка з Коломиї.
Та ще як вона піднесла Поросяті повну макітру дерунів
зі сметаною, то наше Порося забуло геть про все на світі...

А далі жили вони собі в Парижі, а Поросятко тільки
команди посилало на свої кораблі. Дуже скоро всі вороги
французького короля попросили миру.
І тоді Поросятко вирішило навідати свої рідні краї.
А треба сказати, що король пресуворо заборонив своїм
підданим називати зятя поросям. Та, зрештою, на порося
воно тепер не так і скидалося, бо був то вже справжнісінький
кабанчик. А ще як воно вбереться поадміральськи та надіне
капелюха з павичевим пір'ям, та шпагу почепить — огого! —
мало хто й рівнятися міг з ним за вродою.
Ото як вирушили вони до Коломиї, то їхали через усю Європу,
і вся Європа навшпиньки ставала, щоб побачити славного героя,
грозу морів та океанів. Усі тільки язиками прицокували:
— Ох, який красень! Які в нього очі! А вуста! А яка мужня
постава! Одне слово — герой!

І лише в Коломиї наші дядьки не дали собі в очі наплювати.
— Дивіться, люди добрі, свиню в бричці везуть! — загукали
вони.
Тут уже увесь натовп загув:
— Свиню везуть! Свиню!..
Поросятко як теє зачуло, шпагу вихопило та як крикне:
— Ох ви селюки зачухані! Це я — свиня? Самі ви свині! —
та як затупає ніжками, та як захрюкає...

Тут Поросятко й прокинулось...
Дивиться, лежить воно в пилюці під тином
і кури його обступили.
— Чого це ти розбушувалося? — спитала одна курка.
— Та так… — позіхнуло Порося. — Наснилася якась
дурня… А що — їсти вже давали?
— Давали, давали, та тільки ніяк не могли тебе
добудитися. Піди покувікай під двері — може,
господиня й винесе щось.

— Піду покувікаю, — погодилось Поросятко,
яке дуже любило мандрувати, але тільки тоді,
коли спало на сонечку.

Із

мамце  ю і з тат  ком в крамничку я за  йшов, і

ду  же гар ну

книжечку в крамнич ці тій знай шов. А  БА  БА  ГА  ЛА  МА  ГА пи

са  лось в книзі тій, А  БА  БА  ГА ЛА  МА  ГУ чи  тай ме  ні мер  щій.

Iз мамцею i з татком
в крамничку я зайшов,
i дуже гарну книжечку
в крамничцi тiй знайшов.

Читали тую книжечку
менi по вечорах
i бабагаламага,
i дiдогаламаг.

АБАБАГАЛАМАГА
писалось в книзi тiй.
АБАБАГАЛАМАГУ
читай менi мерщiй!

АБАБАГАЛАМАГА
писалось в книзi тiй.
АБАБАГАЛАМАГУ
читайте всі мерщiй!