Зібрання творів [Амброуз Ґвіннетт Бірс] (fb2) читать постранично, страница - 4
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Засуджений до повішання виглядав на тридцятип’ятирічного. Судячи з одягу, який носять плантатори, це був цивільний чоловік. Правильні риси обличчя: прямий ніс, тверда лінія уст, широке чоло; зачесане назад довге темне волосся спадало за вухами на комір гарно допасованого сюртука. Вуса й борідка клинцем без бакенбард, лагідний погляд великих темно-сірих очей – несподівано, як на людину з петлею на шиї. З усього було видно, що це не якийсь там головоріз. Та ліберальний військовий кодекс передбачає повішання всіляких людей, і джентльменів теж.
Довершено належні приготування, два рядові ступили крок убік і прибрали дошки, на яких вони досі стояли. Сержант повернувся до капітана, відсалютував і став тут же за його плечима. Офіцер, своєю чергою, відступив убік. Тепер смертник і сержант стояли на двох кінцях дошки на трьох шпалах. Кінець, на котрому стояв цивільний, трохи не досягав до четвертої. Раніше дошка втримувалась у рівновазі вагою капітана, тепер його місце зайняв сержант. На сигнал капітана він відступить, дошка переважиться, і приречений провалиться поміж двох шпал. Простий і надійний спосіб, який собою напрошувався.
Обличчя нічим не прикрите, очі не зав’язані. Смертник глянув на хисткий підмосток і перевів погляд на бурхливу воду, що божевільно мчала під ногами. Увагу привернув уламок дерева, що витанцьовував на хвилях. Погляд провів його вниз по течії. Як поволі пливе цей уламок! Яка ж слимача ця течія!
Чоловік заплющив очі, щоб у своїх останніх думках зосередитися на дружині й дітях. Позолочена вранішнім сонцем вода, навислі під крутими берегами струмка тумани ген у далині, форт, солдати, уламок дерева – все це розвіювало думки. А тут з’явилась іще одна завада. Гадку про найдорожчих людей перебивав якийсь незрозумілий невідчепний звук – різкий, виразний металевий стукіт, схожий на удари молота по ковадлу. І таке ж дзвінке відлуння. Невідомо було, що це, невідомо було, звідки воно – з безмежної далини чи зблизька. І те й друге видавалось однаково правдоподібним. Розмірені удари, неквапні, наче калатання подзвону. Смертник чекав кожного удару нетерпляче і – не знати чого – зі страхом. Довшали й довшали проміжки тиші, нестерпнішим і нестерпнішим здавалося зволікання. Уповільнюючи темп, звуки набирали сили й гостроти, разили вухо, немов ножем хто різав, а чоловік боявся не витримати й закричати. То було цокання його власного годинника.
Розплющивши очі, знов побачив воду під ногами. «Якби змога звільнити руки, – подумав він, – я б скинув петлю і кинувся б у струмок. Пірнувши, я сховався б від куль, щодуху поплив би до берега, рвонув би чимхутчіш до лісу і подався б додому. Богу дякувати, фронт ще не дійшов до моєї оселі. Дружина з дітьми досі недосяжна для окупанта».
Як тільки ці гадки, котрі ось тут треба зодягати в слова, не те що зродилися – спалахом блискавки сяйнули в мозку приреченої людини, капітан кивнув сержантові. Той зійшов з дошки.
II
Заможний плантатор Пейтон Фарквар3 належав до давнього й дуже шанованого в Алабамі роду. Як і всі рабовласники,
Последние комментарии
4 часов 30 минут назад
6 часов 3 минут назад
9 часов 56 минут назад
10 часов 1 минута назад
15 часов 22 минут назад
2 дней 3 часов назад