Лицарі черешневого цвіту [Константін Кіріце] (fb2) читать онлайн

Константін Кіріце Лицарі черешневого цвіту

Розділ перший

1

Майже п’ятдесят років великий годинник на шкільній вежі дивився своїми циферблатами на чотири найголовніші сторони світу; майже п’ятдесят років його велетенські стрілки непомильно показували точний час. Іноді взимку сніг зупиняв стрілки на західному циферблаті, а навесні голуби, ворони чи інші птахи, пустуючи, підганяли котрусь із хвилинних стрілок. Але щоразу мош^[1] Тімофте Пестревану, шкільний сторож (він почав сторожувати, ще коли не було цього велетенського годинника, і він же, як твердили старшокласники, колись востаннє зупинить годинника), вилазив на вежу, смикав за масивні шестерні й починав повертати величезний, мов дишель воза, важіль.

Далі, трохи послухавши грімке цокання й покивавши головою, мош Тімофте діставав з-за пояса круглу металеву коробку завбільшки як миска, клав її на коліно й стукав зверху кулаком. На коробці одразу ж відскакувала кришка й з’являвся циферблат, розписаний такими ж красивими римськими цифрами, що й годинник на вежі. Сторож пильно вдивлявся, котра година, і підкручував стрілки «Велетня» — так він називав дзигаря на вежі. Потім сильним ударом кулака закривав кришку «Малюка» — свого годинника. Зайве, мабуть, казати, що ланцюг, на якому він носив це металеве чудовисько, міг би втримати величезного собаку-вовкодава.

Потім, неквапом спустившись сходами, старий виходив на подвір’я, зупинявся посередині, вголос повторював час, що його показував годинник на вежі, і якщо це було під час уроків, він швиденько, теж уголос, підраховував, скільки залишилося до перерви.

І навіть коли до дзвінка було й довго, мош Тімофте не звіряв уже потім ні Велетня, ні Малюка. Бо хоч би як він був заклопотаний — мав же ще й інші турботи, все одно дзвіночок сповіщав про кінець уроку точнісінько секунда в секунду.

Та це була б не вся правда, аби ми не додали, що все-таки кілька днів на рік мош Тімофте не дотримувався точної години. (Хай старий вибачить нам цю неделікатність, але правда є правда; і досі нам не доводилося зустрічати іншої поряднішої людини, котра була б у таких чесних стосунках із справедливістю, як мош Тімофте.) Отже, кілька разів на рік шкільний сторож вступав у конфлікт із точним часом. Це було напередодні канікул, в останні дні навчання. Саме тоді мош Тімофте помилявся регулярно, подаючи сигнал на перерву. Щоразу дзвінок дзвонив на кілька хвилин раніше, ніж треба. П’ятеро чи шестеро доскіпливих директорів свого часу помітили цю дивну звичку, але мош Тімофте лише знизував плечима й дуже спокійним та байдужим голосом пояснював, ніби в ці дні Велетень і Малюк не можуть порозумітися та й годі: «Велетень поспішає, Малюк відстає, а я, як умію, намагаюся примирити їх. Якщо ви можете, то зробіть це по-іншому…»

Директори спантеличено дивилися на нього, силкуючись збагнути, хто такий Велетень, а хто Малюк, і, перебираючи здогад за здогадом, доходили цілком іншого висновку, забуваючи тим часом і про моша Тімофте, і про його причуду.

І щоразу, коли в велику двоповерхову школу на пагорбі на північній околиці міста приходив новий директор, обговорювалися дві насущні проблеми. На загальних шкільних зборах наголошували, що ліцей уже надто постарів, бо звитяжно перебув цілий вік і тепер так само звитяжно перебуває й новий, уже прихопивши чверть цього віку, а в канцелярії між викладачами й новим директором заходила мова про дивну звичку моша Тімофте дарувати учням в останні дні навчання кілька зайвих хвилин перерви. Викладачі схиляли голови перед нею, мов перед давнім непорушним законом, а самі згадували збудження й нетерплячку учнів у ті дні… і давали мошу Тімофте спокій — хай лишається при ньому його давня причуда.

А втім, мош Тімофте — найтактовніша й найпорядніша людина з усіх, хто будь-коли бував тут. За ті п’ятдесят років, відколи сторожував у школі, він не мав жодного прогулу, жодного разу не запізнився на службу. Саме тому терпіти не міг усіляких паливод і ледарів. Тих, хто тікав з уроків, він знаходив скрізь, хоч би де вони сховались, хоч би як майстерно вибирали схованку. Зробити це було ой як нелегко, бо на шкільному подвір’ї не злічити приміщень і прибудов, а ще ж є шкільний сад, де повно фруктових і декоративних дерев із страхітливими дуплами та кущів, де легко ховалися шибеники. Але сторож усе одно знаходив їх, витягав за шкірку на сонце, термосив і сердито шпетив. У такі хвилини від нього можна було дізнатися про всіх шанованих людей, які закінчили цю школу — вчителів, професорів, письменників, артистів, учених, «бо вони розуміли, що школа — це гніздо, де тебе вчать літати, а не багнюка, де вчать повзати, мов гидку твар». І тут же згадував принагідно сумної пам’яті деяких дрібненьких шахраїв, «котрі теж починали так само, як і ви, обманювати школу, а потім почали обманювати батька-матір, друзів і країну».

Сердитий мош Тімофте потирав свою гостреньку борідку, випльовував давно згаслий недокурок і люто розтирав його каблуком черевика. Голос у нього аж крижанів. Наступні години він переживав дуже важко, ніби на нього звалювалася хтозна-яка біда. Він не знаходив собі місця, ходив, мов неприкаяний, щось без угаву бурмотів, і його не могли розрадити тоді навіть найулюбленіші учні. І лише тоді, коли котрийсь із шибеників, витягнутих на сонце, приходив до нього просити пробачення, а в тому наміру не було анітрохи нещирості, мош Тімофте відходив. «Ну, ось так… Але ж самих слів замало…» — бурмотів старий уже не сердито і, ще насуплений, негайно шукав собі якоїсь важливої роботи. Серце його калатало частіше, але вже приховано бриніла сльоза радості в ще похмурому погляді.

На карб моша Тімофте записувалося немало подібних випадків, які відіграли благодійну роль у житті деяких людей, що ними потім пишалася школа.

Дуже багато важило, коли мош Тімофте уподобає когось. Для декого із своїх улюбленців він міг відчинити в будь-яку годину дня й ночі класні кімнати, лабораторії, спортивну залу, хай навіть після того доводилося трудитися години підряд, аби дати їм такий самий лад, який був тут раніше.

Іноді він втручався зі своїми досить обміркованими порадами у конфлікти між учителями й учнями, особливо тоді, коли котрийсь сором’язливий учень потрапляв у немилість до вчителя. Старий умів помічати подібні «випадки», вмів, як ніхто інший, зрозуміти душу наляканого шибеника і так само добре знав, як уплинути на сердитого вчителя, щоб загладити неприємну ситуацію, яка могла б без його втручання тривати до закінчення навчання. Учні навіть твердили, що, приміром, коли йдеться про переекзаменування з певних предметів, то краще поговорити з мошем Тімофте, аніж писати письмову заяву дирекції.

Але для того, щоб тебе вподобав мош Тімофте, ти мусиш стати «першорядним» учнем, іншими словами — найкращим зразком з-поміж зразків. І вже якщо мош обирає тебе своїм улюбленцем, а в тебе виникає конфлікт із педагогами, то будь певен — майбутнє твоє забезпечене. Досить назвати два-три випадки з великими людьми, які опинялися колись у подібних ситуаціях — викладачі починали дивитись інакше на все й потроху змінювали думку. Бо старий завше говорив відверто, казав чистісіньку правду, дивився при цьому прямо з вічі і, здається, не помилився ні разу, беручи когось під захист.

Того року, коли починається наша розповідь, у моша Тімофте були, як завжди, улюбленці й нестерпні. І, ясна річ, тільки випадково сталося так, що основні його улюбленці були учнями восьмого класу, всі вони жили в кварталі Черешень, тому всіх їх називали «черешняки». І так само випадково серед найбільших «поганців» були два пройди, теж із восьмого, яких він одного ранку знайшов у рову, зарослому бур’янами, у той час, коли їхні колеги сиділи всі, як один, на уроці геології.

Але треба сказати від самого початку, що перший із найперших з-поміж усіх улюбленців моша Тімофте був один шибеник із п’ятого, паливода, якому не було рівних у всій школі, а може, навіть і за всю історію школи, але йому старий жодного разу не виказував своєї любові. Навіть більше — він шпетив його за всі витівки та пустощі, ніколи його не жалував навіть жартома, як це він робив з іншими учнями, яких уподобав. І аби за п’ятдесят років служби моша Тімофте йому не траплялося нічого подібного, зокрема, аби тридцять п’ять років тому серце його не тьохкало щохвилини через одного паливоду-шалапута, котрий на кожному кроці викидав якісь коники і кожною фразою намагався підкусити, а зараз він — один із найславетніших людей у країні, то більш ніж певно, що хитрий скуйовджений білявий шибеник опинився б у гурті нестерпних. Але оскільки дідусь мав ясну пам’ять про минулі події і вмів непомильно передбачати, то він свідомо підкорився веселій та войовничій вдачі Тіка і зарахував його до своїх улюбленців. Тобто він передбачив для нього велике майбутнє.

Однак Тік не знав цього і щоразу, йдучи повз моша Тімофте, якщо не свистів на всі пальці, то тягнув за собою величезного пса на товстому ланцюгу й питав саме тоді, коли минав будку старого сторожа:

— Ану, Малюк, покажи хвостом, котра година?..

Найменші учні сміялися до упаду, мош Тімофте похмурнів і суворо погрожував пальцем, а Тік спантеличено, з усіх сил намагався (гм!) дізнатись, чому це всім так весело. І хлопець так звик до цієї невинної витівки, що навіть додавав ім’я Малюк до Цомбі, свого вірного пса, якого хотів зробити знаменитим. Він мучився, як чорт, стараючись навчити його визначати час за сонцем. Але оскільки нове ім’я — то просто додаток, якому судилося передчасне забуття, шибеник вирішив називати пса Малюком тоді, коли його треба було лаяти, а Цомбі — коли хвалити. Тік багато репетирував, аж поки навчився механічно вимовляти ось такі фрази:

— Паскудна шавко, нікчемо, проклятий Малюк, куди ти затяг мого черевика? Ану, марш у буду, Малюче! Марш!

— Браво, Цомбі! Браво! Наступного разу обірви йому всю шерсть, тільки хвоста залиш…

Навперекір цій видимості, Тік тримався моша Тімофте, навіть більше — у глибині душі він дуже любив його. Хлопець перекривляв його, імітував його голос і кашель, постійно свистів у пальці, але хто, як не він, певного дня щотижня непомітно приносив у будку сторожеві помаранч, гарненько загорнутий у червоний шовковистий папір? Завдяки щасливому випадку шибеник дізнався, що старий сторож найбільше в світі любить помаранчі, і вирішив із шкури вилізти, а завше мати при собі той фрукт.

Отже, як бачимо, ні старий, ні малий не зважувалися виставляти напоказ любов, яку кожен із них носив у душі. Щось їм сталося обом уперше в житті.

2

Мош Тімофте довго тряс дзвоника. Точніше, це була звичайнісінька тронка, яка не звучала б фальшиво навіть у престольне свято на розхитаній учнями, кажанами й собаками дзвіниці церкви святого Дмитрія, що стояла через дорогу від школи.

Для моша Тімофте дзвонити на перерву не просто обов’язок чи звичка, а справжнісінька насолода, і він для цього нізащо в світі не користувався б електричними дзвінками, вже давно встановленими в школі. Їхнє невиразне одноманітне дзижчання не мало ніяких чарів для старого. Він радше погодився б пройти всіма коридорами ліцею й дзвонити під дверима кожного класу, аніж натискувати оту маленьку кнопку біля канцелярії, яка ніколи не зможе передати хвилювання чи пісню, як це робив дзвоник у його руці. А був же ще й електричний годинник, встановлений точнісінько над тією кнопкою, який дуже дратував старого, аби мош Тімофте прийняв цей новітній стиль сигналізувати на перерву. Йому здавалось би, що він опинився під контролем годинника, він, під наглядом якого ось уже п’ятдесят років непомильно показує час Велетень на вежі. Саме тому він навіть не глянув на електричного годинника, коли вдруге почав трясти дзвінка.

Але якби хтось подивився на того годинника, то з подивом побачив би, що до перерви залишається ще майже п’ять хвилин. І оскільки це перша подовжена перерва в нинішньому році, то оригінальною мовою моша Тімофте це означало, що до великих канікул залишається кілька днів.

«Саме так!» — подумки сам собі сказав старий, втретє і востаннє починаючи трясти тронку, переливчастий дзвін якої був ніби пересипаний ніжними звуками.

Після цього, почепивши дзвінок на місце, старий спустився довгими кам’яними сходами, що вели на шкільне подвір’я. На останній сходинці він став, мов вартовий, біля бронзового лева й трохи зачекав. Стрепенувся на звук дверей, що відчинилися, глянув туди й простежив поглядом за постаттю, яка промайнула по сходах. Задоволено всміхнувшись, мош Тімофте пішов назад і зупинився біля канцелярії. Не помилився він і цього разу. Перший учень, який вихопився на перерву, був, звісна річ, Тік.

Так, так! Саме Тік перший пронизливим криком возвістив, що почалася перерва. За кілька мить просторе подвір’я, обсаджене тополями й каштанами, з довгими рядами лав та окремих лавок, подвір’я, на якому можна було б проводити десяток футбольних матчів водночас, одразу захопила галаслива й різношерстна дітвора. Учні розбивалися на групи, відновлювали ігри, перервані попереднім уроком, або починали нові, по класах, по групах у несусвітенному оглушливому галасі, однак кожен тут робив своє: кінські перегони, стрибки, м’яч, еквілібристика, біг наввипередки, крики, сміх, вигуки, оплески, кривляння, довіра таємниць, футбол, похвальба, клятви, бутерброди, нишком кинуті погляди, під’юджування і знову футбол. Але була тут територія тільки для старших учнів — ті готувалися до екзаменів або статечно прогулювалися, заклавши руки за спини, коментуючи спортивний сезон або останні фільми, і час від часу виказували презирство до малюків, від чийого гамору й крику аж у вухах закладало. А малюки тайкома показували їм услід язики, навіть не думаючи про те, що за кілька років вони поводитимуться точнісінько так само; але зараз, аби дошкулити старшим, вони знову заводили ігрища й розваги з таким галасом, який звучав, мов постійна канонада на спокійній досі території у затінку каштанів.

В одному із закутків нашвидкуруч зімпровізували футбольне поле, і всі глядачі підтягнулись до воріт: тут по черзі випробовували своє щастя футболісти із середніх класів. За штанги воріт, як і завжди, правили купи з одягу, картузів, каміння і светрів. Воротар, учень восьмого класу, не пропускав жодного м’яча. Навіть коли Тік, єдиний із малюків, якого не помітили, що він чужак (причини ці з’ясуються пізніше), метнувся стрілою до м’яча, вдаючи, ніби щосили вдарить у лівий кут, а насправді спрямував удар у правий, воротар не розгубився й зупинив м’яча, кажучи банальним спортивним терміном, на самісінькій лінії воріт. Роздосадуваний бідолаха-нападаючий показав воротареві великого язика і, звісно, розчарований невдачею, подався в інший бік. За ним потяглася, ніби скоряючись якомусь давно заведеному порядкові, ціла ватага хлоп’яків.

— Чи ти ба, Тіку, як сьогодні стоїть Сергій! Іду на парі — ти сьогодні йому не заб’єш, щоб я так жив!

Тік зневажливим поглядом окинув зухвалого малюка і вирішив негайно поставити його на місце:

— Я? Йому?!. Ха-ха!.. Та я ж тебе пустив би голого, аби погодився з тобою на заклад, чуєш? Та ти ж залишився б, мов схема людини в підручнику з анатомії, аби я мав такий розум, як у тебе! Я навіть шкуру твою забрав би… Якби я не був зараз учнем, то вже грав би в національній збірній…

— Та-а-ак! Я знаю… Ти хвалько. А я тобі кажу, що сьогодні ніхто не зможе забити Сергієві! Давай заклад!

— Твоє щастя, що мені не подобаються бідняки, тобто зубожілі люди… Інакше негайно прийняв би твою пропозицію.

Тікова рука погрозливо потяглася до носа бравого любителя битися об заклад, ще дужче ошелешивши прихильника воротаря.

Тік запримітив на майданчику гімнастичних снарядів рослявого хлопця, який починав займатися акробатикою. Самотньому сміливцеві було не більш як шістнадцять, але його статура, особливо м’язисті руки, виказували при кожному рухові надзвичайну силу і гнучкість.

Тікова ватага слухняно подалася за своїм проводирем, наслідуючи і його ходу, і його поставу. Повільно рухаючись, витягнувши шиї і втупившись поглядами в одному напрямку, малюки ніби виконували якийсь загадковий і невідомий ритуал. Це засвідчував і ритм кроків, і особливо те, що ця найгаласливіша й найшаленіша шкільна ватага приголомшливо мовчала.

Цілковита тиша стояла й на майданчику гімнастичних снарядів. Глядачі — і великі, і малі — дивилися, аж серце завмирало, на те, що відбувалося в них над головами. Хлопець по мотузці без вузлів, і не допомагаючи собі ногами, як хутенько відзначив Тік, видерся вгору, до перекладини, де були прикріплені спортивні снаряди, і звідти легким стрибком, майже сальто-мортале, як знову відзначив Тік, перелетів і вчепився в товстий кабель, що висів без діла за п’ять метрів угорі над усім шкільним подвір’ям. Потім дуже спокійно, усміхаючись комусь згори, він за кілька секунд знайшов якнайкращу позицію для відпочинку.

— Бачите! — звернувся Тік до своїх малюків, які перестрашено стояли довкола. — Це Урсу, однокласник моєї сестри й найкращий мій приятель. Ми з ним разом працюємо на брусах. Побачили б ви, як ми обидва робимо сальто-мортале… А це дрібниці…

— Хвались менше, миршавцю, — різко кинув йому довгов’язий хлопець. — Бо добалакаєшся до того, що тебе вже прийняли виступати в цирку.

Образливі слова, сказані довгов’язим при малюках, спантеличили Тіка, і він на мить аж рота роззявив. На щастя, довгов’язий одразу ж подався шукати другу жертву, а вибирав їх лише з-поміж найменших, тому й не почув, як Тік напучував своїх супутників:

— Коли вас хтось запитає, як називається ота дурнувата пташка, котра весь час трясе хвостом, то ви кажіть — трясогузка…

Скуйовдженому малюкові не вдалося довести до кінця своєї словесної, жорстокої за наміром помсти тільки тому, що його найкращий друг, здоровань, якого він називав Урсу, почав нову вправу вгорі, у них над головами. Хлопець пустився швидко йти — а йшов він по дроту на руках та ще й при кожному рухові перевертався, тримаючись на одній руці, — а це, треба сказати, під силу далеко не кожному. Коли від дроту до колоди-перекладини залишалося метрів чотири-п’ять, хлопець несподівано гойднувся й пролетів у повітрі.

У глядачів вихопився крик, але тільки на мить, бо руки акробата впевнено вхопилися за одну з мотузок на колоді, і тіло перетворилося на звичайний маятник.

— Ну, бачиш! — кинувся Тік до бравого любителя закладатися. — Що ти тепер скажеш? Тепер бачиш!.. Покажи мені ще когось, крім мене й Урсу, хто може зробити таке. Ти навіть не знаєш, як називається ця фігура! «Політ кажана», ось як!

Але малюка так налякало побачене, що він не міг повністю сприйняти Тікові слова. А оскільки страх має здатність швидко переконувати, то хлопчина принаймні половину з похвальби свого товариша взяв на віру.

— Дивись, якщо хочеш, — провадив далі Тік, — я за одну мить буду біля Урсу. Що, думаєш, мені страшно?

Правда, не за одну мить, а за кілька Тік був таки біля Урсу. Не для того, щоб повторити цю фігуру, а тому, що чорнявий рум’яний хлопець почав трясти мотузку, на якій висів Урсу, і подавав знаки спускатися. Велетень спустився на землю так швидко, що майже всім глядачам здалося, ніби він упав. І лиш один-однісінький з усіх прожогом, мов ласочка, метнувся до Урсу. Це був не хто інший, а Тік. Йому пощастило, бо він устиг почути кілька слів, які Дан, смаглявий рум’яний хлопець, загадково прошепотів відчайдушному акробатові:

— …Нас скликає Віктор. Під каштаном біля водограю. Іди й швидко перекажи дівчатам.

Данів наказ перетворив Урсу на блискавку, а Тіка на блискавочку, якщо можна так сказати. Глядачі, вражені швидкістю Урсу, розступилися, даючи йому дорогу, по ній тріумфально промчав і Тік. А коли вони обидва, мов ракети, вискочили до воріт, які захищав феноменальний Сергій, перед Тіком з’явився м’яч, посланий невідь-звідки і ким. Малий шибеник у пориві найвищого натхнення на повному бігу несподівано вдарив м’ячем по воротах. Сергій навіть поворухнутися не встиг, тільки й почув, як м’яч просвистів у нього над вухом. І враз Тік, усвідомивши, що він зробив, зупинився під радісні вигуки, геть забувши про Урсу. Для початку він ще раз презирливим поглядом окинув Сергія, потім глянув на присутніх, приголомшених тим, що сталося, шукаючи бравого любителя закладів. Тік був настроєний коли й не роздягнути зовсім зухвалого малюка, то принаймні скинути з нього шкарпетки. Тобто роззути його, бо ж ще нікому не вдавалося скинути шкарпетки, не скинувши взуття.

— Ненечко, який класний гол я забив! — вихвалявся Тік. — У всіх аж подих сперло! Ну, скажи, анатомічна схемо! Ти й досі вважаєш, що я тільки хвалюся? Подивись на Сергія!

Здивований і спантеличений таким ударом, Сергій залишив ворота. Так собі гадав Тік, але це була тільки половина правди. Друга полягала в загадкових словах, що їх сказав воротареві довгов’язий хлопець, якому Тік придумав прізвисько — Трясогузка.

— Черешняки знову збираються. Що робитимемо, Сергію?

Сергій роздумував тільки мить. І одразу ж відповів Трясогузці:

— Я ще покручуся тут, а ти… Де вони збираються?

— На своєму місці, під каштаном біля водограю.

— Чудово!.. Як, ти й досі не збагнув? Вони під каштаном… а ти — на каштані, бовдуре! Бігом!

3

Урсу зупинився так раптово, що ледь не полетів сторч головою. Він побачив перед собою на лаві, що ховалася в затінку каштана, двох дівчат. Одна чорнява, майже бліда, з довгими косами, які звисали на грудях, з мрійливими, спокійними очима; друга білява, з підстриженим по-хлоп’ячому волоссям, допитливими очима, різкими впевненими рухами, з деякою різкістю і в голосі, і в поведінці, на відміну від своєї лагідної подруги. З першого погляду вони були цілковитою протилежністю одна одній.

Білява дівчина, котрій дуже личило її ім’я Лучія, холодно глянула на онімілого посланця:

— Ти ніби потрапив під циклон з Японського моря. Що сталося?

Урсу уникав її погляду. Трохи розгубившись, він пробурмотів:

— Дан сказав, що Віктор має, нарешті, карту…

Обидві дівчини здригнулися водночас. Марія, чорнява, з довгими лискучими косами, спритно зіскочила з лави.

— Карта! — Це слово на мить пробудило її з замрії. — Лучіє! Ти розумієш?

Лучія враз перемінилася. Вона стала сувора, педантична, мов невпевнена вчителька:

— Послухайте мене хвильку і не втрачайте рівноваги. Я займатимусь третинним періодом. Сама ж дуже швидко й поставлю все на місце. Четвертинний… якщо ви нічого не маєте проти… я могла б скопіювати разом з Даном.

Розгублена Марія спробувала запротестувати:

— Лучіє! Ти хіба не розумієш, що…

— Розумію, навіть дуже добре розумію. Думаю, що ти не розумієш. Бо дуже швидко падаєш духом. Дивись, аби ти була спокійна, я обіцяю, що допоможу Урсу, якщо йому, звісно, потрібна буде моя допомога. Карту четвертинного періоду досить добре відтворено в підручнику. Сергію! У тебе є при собі підручник?

При цих словах Лучія повільно, майже ліниво повернула вбік голову. Там, на краєчку лави, сховавшись за молоденькою тополею, Сергій уважно читав якусь книжку, чи, точніше, як дуже швидко збагнули троє черешняків, вдавав, ніби заглибився в читання. Розлючений, що його так швидко викрили, невдаха-шпигун гаркнув на неї:

— Нема в мене ніякого підручника, а якби навіть був, то все одно я не дав би його вам. Отак!

Коли Сергій зник у юрбі учнів, Лучія почала докоряти своїм друзям:

— Ми й досі після стількох випадків не зрозуміли, що треба бути обережнішими, коли йдеться про експедицію. Невже до вас і досі не дійшло, що Сергій і вся його група стежать за кожним нашим кроком? Якщо ми неспроможні оберегтися від них, то обговорімо наш план на класних зборах.

Урсу й Марія похнюпилися. Марія спитала — радше сама себе:

— Невже він щось чув? Я не вірю…

Невдоволення не полишало тільки Лучію. Вона мала один принцип, до якого прагнула привчити й решту своїх товаришів: аби зберегти щось у таємниці, не обов’язково покривати це загадковістю. Адже так ти тільки привертаєш увагу до того, що може залишитись непоміченим. Найлегше зберегти таємницю, твердила Лучія, коли не звертати найменшої уваги на той об’єкт, що містить таємницю. Тому щоразу, обговорюючи цю проблему, а такі нагоди випадали не дуже рідко, вона невтомно, аж надокучливо нагадувала оповідання Едгара По, яке дуже вразило її і, власне, підказало сам принцип. У цьому оповіданні йдеться про те, що зник надто важливий документ і поліція розшукувала його дуже наполегливо, особливо тому, що знала й кімнату, де заховано документ. І хоч вони обдивлялися в лупу, проштрикували голкою, простукували кожен квадратний сантиметр цієї кімнати-схованки, знайти документа нікому не вдалося. А все тому, що він був на очах у всіх, у конверті, кинутий, ніби випадково, в коробку з кореспонденцією. Лучія розвинула ідею, твердячи, що документ був би схований ще краще, може, навіть найкраще, якби його кинули в кошик для сміття. Ось звідки і як з’явився принцип, названий черешняками «секретом Лучії», котрий коротко звучав би так: секрет має найбільші шанси залишитися секретом, якщо його не вважати секретом.

Відтак Лучія вважала за потрібне додати ще кілька слів своїм приятелям:

— Досить сказати кілька слів пошепки, і одразу всі довкола нашорошать вуха. Тож обговорюймо наш план, вдаючи, ніби ми готуємося до екзаменів.

На знак Лучії Урсу набрав такого байдужого вигляду, що обидві дівчини не втерпіли від сміху.

— Ми зустрінемося під нашим каштаном, — сказав Урсу. — Біля водограю. Це — розпорядження Віктора.

Контраст між гримасами Урсу та його словами був незрівнянний. Така поведінка хлопця вимусила Лучію повчально вигукнути:

— Теодору Теодор — Урсу! Двійка!

Велетень Теодору Теодор, прозваний по-доброму Урсу^[2] за його силу, яка дедалі більше прибувала з віком, спантеличено дивився на обох дівчат, які пішли, про щось розмовляючи, до місця зустрічі черешняків. Не годен збагнути причини їхньої несподіваної переміни, він не знайшов нічого кращого, як піти услід за ними, заклавши руки в кишені, втупившись поглядом кудись у небо, чим вимусив десятки учнів шукати щось, не знати що, там, у небі.

— Де воно, га?..

— Я загубив…

— Що ти загубив?

— Не знаю…

— Он воно! Он там, над тополею. Знову сховалося…

Десятки, сотні вигуків, запитань, сотні пар очей, які наполегливо вдивлялися в чистий, без жодної хмаринки небесний купол. І тільки випадково їхні очі натрапили на самотнього яструба, а голоси перетворили його в сокола, в орла. Навіть більше — кілька школярів клялися, що бачили, як орел випустив із кігтів ягня. Виведений із задуми вигуками, Урсу, прислухавшись до балачок, почав і собі вдивлятися в небесне склепіння.

4

Каштан біля водограю — каштан-велетень, королівський каштан, як вони його називали. Він міг би сховати у своїй кроні цілу школу. Під цим деревом і сидів один хлопець, той самий Віктор, котрий, за словами Дана, роздобув карту. Хоч він і схилився над якимись паперами, але дуже легко можна було помітити його постать — високу, міцно збиту і, ясна річ, струнку. У нього видовжене обличчя, глибокі чорні очі, темне волосся. Зовні він схожий на багатьох своїх ровесників. Але, придивившись пильніше, можна було б помітити ознаку зрілості в рисах, жестах, у поведінці.

Та не це вирізняло Віктора. Він був математиком, який приголомшував логікою мислення та силою доказів. Зайве говорити, що його знали у всій школі і що рідко хто з учителів покладав більші надії на якогось іншого учня. Але, незважаючи на свій ранній розвиток, Віктор був по-дитячому пристрасний до мрій, екскурсій та пригод.

Заглибившись у вивчення карт, хлопець не помітив постаті, що ховалася за стовбуром каштана, і навіть не почув трохи згодом, як ледь чутно зашерхотіло листя, ніби всмоктуючи в себе гнучку й мовчазну, мов привид, постать. Аби прибулець, який зараз ховався на каштані, запізнився лиш на кілька часток секунди, його неодмінно помітили б Урсу, Лучія та Марія, які саме підходили до дерева. Але оскільки ніхто нічого не побачив, розмова, здається, почалася під знаком найповнішої безпечності.

— Вікторе, невже ти справді роздобув карту? — спитала Марія. — Це неймовірно…

— Як бачите, — відповів Віктор, розгортаючи перед ними аркуш паперу.

Погляди всіх жадібно прикипіли до карти. Тільки Віктор спокійно, ніби сам себе, спитав:

— Чому ж нема Йонела й Дана?

І саме цієї миті з’явився, важко дихаючи, Дан.

— Він не хоче йти!.. Я просив його, погрожував йому, блазнював перед ним… А він не хоче! Каже, треба повторити геологію… Покажіть і мені карту!

Віктор глянув на годинник. До дзвінка залишалося ще сім хвилин.

— Що робитимемо? — спитав він. — Маріє… Ти не хочеш спробувати привести Йонела?

Легко було бачити, що Вікторова пропозиція не принесла ніякого задоволення Марії, але вона не мала звички заперечувати, то й погодилась, не забувши при цьому кілька разів скривити носа. Якби це просив хтось інший, вона зчинила б крик або навіть сварку, на яку не вистачило б цілої перерви. Але оскільки просив Віктор… Марія швидко пішла, навіть побігла до приміщення школи.

Решта всі знову схилилися над картою. Вони тримали її на колінах і вдивлялися в неї пристрасними очима.

— А що означають оці сині лінії? — спитав Дан.

— І цього не знаєш ти, ти, великий чемпіон із ребусів?! — здивувалася Лучія. — Що б це могло бути?

— Та це ж підземні річки! — вмить здогадався Дан. — Мамо рідна, всюди — тільки річки… — Але його враз охопив неспокій: — Мамо рідна, а як же ми їх перейдемо?

— Тим-то й ба, — відповів Віктор. — Це проблема номер один! Як нам перейти річки? Про їхню глибину карта не говорить жодного слова… А ще ж ви забули про озера. Може бути, що вони дуже глибокі. Тож як нам бути?

Лучія кілька разів ляснула рукою по спинці лави:

— Увага! Дві хвилини на роздуми — як знайти найкраще рішення! Почали!..

Усі заходилися виконувати наказ Лучії, хоч і несподіваний та дивний. Голови в руки, очі заплющені, повна зосередженість.

І цією несподіваною паузою скористався Трясогузка — отой довготелесий хлопець, якому це прізвисько недавно приліпив Тік. Він устиг вчасно сховатися за каштаном, та зараз йому довелося зле. З лихом-бідою він таки видерся на дерево, хоч не обійшлося без подряпин на руках, але тепер на додачу по ньому аж до потилиці бігав цілий мурашник. Хлопець зручніше вмостився на розсоху й почав струшувати мурашок, мовчки терплячи страшні страждання. Проте навіть у цьому незавидному становищі вуха його були нашорошені, готові вловити найпотрібніше слово.

На його нещастя, час, запропонований Лучією, затягнувся. А кілька найдопитливіших мурашок залізли під сорочку й побігли по животу.

5

Але не тільки на одного Трясогузку напали мурашки.

В одному з класів двоє підлітків, Марія та Йонел, хоч по них і не повзали мурашки, зазнавали зараз приблизно таких самих відчуттів. Не минуло й двох хвилин, а їм вдалося посваритися так, як іншим не вдається й за три дні, і це тому, що коли Марія знайшла Йонела, то він сам стояв у класі, зіпершись на підвіконня, і мовчки дивився невідь-куди надвір.

— А нам сказали, що юний Едісон готується до геології, — накинулась на нього Марія. — Чи, може, він намагається уявити, який вигляд має юрський період на шкільному подвір’ї…

— А тобі що від мене треба, пофарбована Косинзяно?^[3]

— Нестерпний!

— Бридка!

— Едісон безхребетний!

— Що?

— Те, що почув! Безхребетний! Ми тебе чекаємо всі, а ти корчиш із себе казна-що. Стій і лічи листя на акації. Якщо вже полічив стебла трави…

— А навіщо мені стебла трави? — спитав той спантеличено. — Навіщо?..

— Щоб побачити, чи вистачить тобі на десерт…

— Слухай, негіднице! Якщо ти зараз же не підеш звідси, то я запущу руки в твої коси…

— Та що ти кажеш? — розлютилася Марія. — Мені здається, що ти надто цінуєш свої щічки, аби відважитись на таке. Тобі ніхто не казав, що ти дуже кумедний?

Йонелові, здається, набридли Маріїні образи:

— Та й ти теж неспроможна на щось дотепніше. Ти, мабуть, навчилася від свого братика…

Марія, як стій, накинулась на нього:

— Ти думаєш, мені зараз до дотепів? Я розлючена, а ти — блазень… та ще й великий. Адже ти знаєш, що Віктор скопіював карту, знаєш, що нам треба багато чого вирішити, знаєш, що ми збираємося під каштаном… Чого ти чекаєш? Що ми прийдемо всі і будемо тебе благати? Не розумієш, що в нас є карта?

— Облиште мене з вашою картою. Ніби зробили хтозна-яке діло. Карта та й годі. Коли матиму час, гляну на неї… А втім, за кілька хвилин має бути дзвінок…

— Дуже добре! — Марія знайшла рятівний вихід. — Якщо не хочеш іти, не йди! Але думаю, ти досить вихований, аби мене провести туди…

— А це що за хитрість?

— На жаль, ніяка не хитрість… Сергій і Трясогузка…

— Хай вони йдуть до дідька обидва, а ти мені дай спокій, чуєш?

Марія зробила реверанс:

— Хай вони йдуть до дідька, як ти кажеш. Я нічого не маю проти. Навіть можеш допомогти їм якомога швидше дістатися туди… якщо проведеш мене до каштана. Вони обидва чекають мене надворі і теж погрожували запустити руки в мої коси. Ти ж не можеш залишити мене в небезпеці…

Але, на її подив, Йонел і не думав іти з нею. Він розгорнув книжку і почав розглядати якісь малюнки.

Марія спересердя вдарила каблуком об підлогу:

— Боягуз!

— Геть звідси, бридка! Не бачиш, у мене справи… І, правду кажучи, нема в мене ані краплі симпатії до твоїх кіс. Ну, геть звідси!

— Я не піду!

— Роби, як знаєш… Отже, різниця між архаїком і палеозоєм…

— Полягає в тому, що архаїк був населений найпростішими організмами, без жодних властивостей, їх найточніше було б назвати Йонелами, а палеозой…

— Мав єдину деформовану, брехливу й нестерпну істоту… — заквапився хлопець.

— Яка називалася розвинений Йонел! — поставила крапку в розмові Марія й прожогом вискочила за двері, а Йонел тільки рота роззявив.

6

Хоч хвилини, відведені на роздуми, минули, підлітки під каштаном не поспішали вихоплюватися зі своїми рішеннями. Кілька днів, відколи Віктор наткнувся на карту в старому архіві, він день і ніч думав про потрібний їм об’єкт, вимріяний Віктором, але він видавався їм таким далеким, що вони навіть не насмілювалися назвати його. Дан, зрештою, згнітивши серце, заговорив, але таким жалібним голосом, ніби долав непереборну перешкоду:

— Човен, ось що нам треба, мамо рідна…

Усі погодилися з Даном, кивнувши головами, ховаючи водночас сумні й розгублені погляди. Тільки Урсу спробував не приймати такої жалібної увертюри:

— Ну й що? Велике діло — човен… Якщо…

Але під здивованим поглядом Лучії слова завмерли в нього на губах. І саме тут нагодилася насуплена Марія.

— Він навідріз відмовився йти, — повідомила вона. — Блазень! І я впевнена — то все від гордощів!

Але чи про Йонела їм зараз думати? Всі забули про нього, їх гнітив інший тягар. Здивована, що їй ніхто нічого не відповів, Марія звернулася обурено до всіх:

— Ви кепкуєте з мене? Що тут сталося? Кажіть же! Ніби у вас кораблі потонули…

На якусь мить запало мовчання, потім голосний регіт був відповіддю на її слова, а це ще дужче спантеличило дівчину. Вона нічого не могла збагнути, але Дан, розуміючи її стан, почав заспокоювати на свій лад:

— Еге-е!.. Як то добре було б, Маріє, як то гарно було б, аби в нас потонуло кілька кораблів… Мамо рідна, тоді в нас залишився б хоч один… Що? Ти досі вважаєш, що ми жартуємо? А ми ж тільки про кораблі й човни думаємо… Ось глянь на карту, глянь: річки, озера… Як нам їх перейти?

Цієї миті гостра голівка Трясогузки висунулася з листя й тихенько, наскільки дозволяла шия, потяглася вниз, а великі, мов цибулини, очі шпигуна витріщились на карту.

А за кілька метрів вище від нього, на тому самому каштані, тоненька й дуже спритна, судячи з того, як вона рухалась, рука обережно звелась і блискавично метнула з кулака м’який, але колючий плід. Він пролетів точнісінько заданою траєкторією, тобто з міліметровою точністю влучив у маківку Трясогузки. Катастрофи уникнути вже було ніяк. Лише на частку секунди втратив він рівновагу, і так досить ненадійну, і тепер уже ніхто й ніщо не могло врятувати його від падіння.

Під страхітливий акомпанемент крику, тріску, шуму тіло Трясогузки полетіло до землі, яку він так злодійкувато покинув. Але старий забутий сучок пожалів ребра й кості невдахи-шпигуна й підхопив його на льоту за штани, уберігши таким чином від неймовірного удару об землю й затримавши в підвішеному стані за якихось два метри над землею. Якби хлопець не репетував так перелякано, будь-хто, побачивши його зараз, як він теліпається в повітрі, подумав би, що той відпрацьовує вправи з невагомістю.

Несподіване видовище, цілком блазенське, викликало неймовірний сміх у групі черешняків. Тільки Урсу, не втрачаючи самовладання, бо йому часто траплялося бувати в незвичних ситуаціях, зняв бідолаху з сучка, поставив на землю, суворо глянув на нього і гаркнув:

— Ну-у-у!

Пережитий страх та похмурий вигляд Урсу вимусили Трясогузку вкласти рештки своїх сил у ноги. Черешняки згодом присягалися, що жоден найчистокровніший рисак на найбільших перегонах не зміг би позмагатися з Трясогузкою, коли той ошаліло рвонув до школи. І хоч він летів, мов випущена з лука стріла, все одно ззаду в штанях виднілася пристойна дірка, через яку вибивалася, мов білий хвіст, сорочка.

Якби хтось із черешняків здогадався хоч на мить глянути вгору на каштан, то вони побачили б там білявого скуйовдженого шибеника, якого напав такий сміх, що він ледве стримував його, однією рукою затуливши собі рота, а другою підтримуючи живота. Той шибеник — не хто інший, а Тік. Саме цим пояснюється і падіння Трясогузки, і те, що малюк не міг утратити рівноваги, хоч би його навіть скрутило від сміху.

Але черешняки вже не мали часу вдивлятися на вершину каштана, бо секунда в секунду, як це й належало, мош Тімофте на кам’яних сходах почав трясти дзвоником.

Приміщення школи брали таким самим відчайдушним приступом, як і виходили з нього.

Мош Тімофте навіть не поворухнувся на своєму місці, аж поки в коридор зайшли останні школярі. Ними були Сергій і Трясогузка. Старий довго дивився вслід Трясогузці й тільки скрушно хитав головою, побачивши його порвані штани. У глибині душі він жалів цього нещасного шалапута.

Сергій, навпаки, гірко дорікав вивідникові:

— Ти що, неспроможний навіть утриматись на дереві?

— Провалитись мені крізь землю, це мене Урсу скинув із дерева!

— Що ти мелеш, хіба Урсу був на дереві?

— Не був… Але тобто…

І аж тепер Трясогузка збагнув, чому він упав. Урсу весь час був на землі. А хто ж тоді в біса його так штовхнув? Хто його вдарив? Адже хтось ударив його кулаком по маківці, від того він утратив рівновагу і впав.

У великі двері школи проскочив нарешті й останній з останніх. Мош Тімофте сердито глипнув а нього, навіть глухо кашлянув кілька разів, але то радше для того, щоб той подивився на себе, бо в нього був такий вигляд, хоч пробі кричи. Однак кількома рухами паливода змів усі до єдиного сліди свого загадкового й відчайдушного підйому та спуску по дереву. Сорочка, заправлена в штани, комір розгладжений, шкарпетки підтягнуті, штани обтрушені — і все це за кілька секунд. Навіть більше — він ще встиг хитрувато підморгнути мошеві Тімофте, потім засунув руки в кишені й глянув, насвистуючи, на розірвані штани Трясогузки.

Але Трясогузка не чув його й не бачив. Він тільки питав, ще не знаючи, що до нього прилипло прізвисько, дане Тіком:

— Хто ж це в біса мене скинув?

Але у відповідь йому прозвучав тільки регіт скуйовдженого паливоди, який бігцем піднімався на другий поверх.

7

Мош Тімофте почепив дзвіночка на місце в кутку в коридорі, але не одразу пішов подивитися, що діється на подвір’ї і в саду, як це завжди робив. Він постояв трохи в коридорі, почистив і набив люльку, пильнуючи двері канцелярії. Йому треба було перекинутися кількома словами з учителем географії й природознавства, керівником восьмого класу. Він добре його знав, ще відтоді, як той юнаком із білявим непокірним чубом, впевнений і швидкий у рухах, з веселим відкритим поглядом уперше піднявся сходами ліцею, щоб почати тут викладання свого предмета. Мош Тімофте був тоді першим проводирем нового вчителя в шкільних лабіринтах. Юнак виявився жартівливим, він не поминав для цього жодної нагоди, видирався на всі купи, заглядав у всі ями й рови, цікавився кожним деревом; у ньому вчувалася спрага знати все, заприязнитися з усіма в своїй новій батьківщині — так він називав школу та її володіння.

— Ця школа — справжня батьківщина, батьківщина, в якій не можна почувати себе зле…

— Це вже як сказати, — спробував заперечити йому сторож. — Може, вам захочеться піти звідси… Не знаю вже, хто мені казав: мандри — дуже гарна річ…

Молодий учитель відповів не одразу. Він помовчав трохи, і це мовчання свідчило про його тверде рішення. Коли він повернувся обличчям до сторожа, очі його якось дивно блищали, у них приховувався, мабуть, і біль глибокої розлуки з чимось.

— Так… — сказав він. — Я пущу тут коріння, або кину якір, не знаю, як краще сказати. Але не подамся звідси. Оскільки ви так щиро привітали мене з прибуттям, то я вам скажу, що почуваю зараз… Я хочу мати учнів з допитливими очима, я навчу їх любити країну, світ і життя… Оце і все, що мені треба…

Але вчитель, який вийшов із дверей канцелярії, був хирлявий чоловічок, трохи згорблений, лисий, на голові лише два пучечки волосся, ніби два білі ріжки виткнулися в нього на скронях, сухе, мов пергаментна маска, обличчя було в густих зморшках. Це той самий чоловік, який не відвернувся спиною до життя, а зустрів його грудьми. Рухи його стомлені, старість підкошувала ноги, він уже навіть не жартував, як колись; траплялося й таке, що якийсь безбожний і безсердечний учень намагався допекти його на уроці. Однак у всьому місті не було іншої людини, яку б більше шанували. Жодного іншого вчителя не любили сильніше й не слухали так, як його, впродовж майже чотирьох десятків літ учителювання, жоден інший учитель не мав більшого визнання з боку своїх колишніх учнів та випускників школи. А все тому, що ці сорок років він залишався вірний юнацькій клятві, даній одного осіннього дня.

МошТімофте повільно пішов услід за учителем. Він не боявся, що не наздожене його. Знав, що перш, ніж зайти до класу, той зупиниться перед дверима і постоїть, непорушно й замислено, якусь хвильку. Всі знали про цю його звичку, але ніхто не осмілювався спитати, про що він думає тоді. Навіть мош Тімофте, який безліч разів заставав його в такій позі; але вчитель так поринав у свої думки, що жодного разу не завважив його.

«Три… п’ять… — подумки рахував мош Тімофте кроки вчителя. — Шість… Зараз, зараз… Вісім…»

Учитель зупинився якраз перед дверима. Він заплющив очі й ураз побачив перед собою клас — спокійний, притихлий, кожен учень на своєму місці. Він перевірить їх усіх за журналом, ще раз окине поглядом, усміхнеться декому… Але зненацька всі обличчя розчиняться в темряві, залишиться одне-єдине: обличчя переляканого учня, невпевненого в собі, який нишпорить поглядом довкруг себе, ніби шукає допомоги. Учитель розплющує очі й замислено киває головою. Може, щось сталося із цим учнем? Може, він налякав його чи вчинив із ним зле, поставивши незаслужено погану оцінку, чи це просто безпорадний слабкий учень?

Коли він, узявшись за ручку дверей, почув голос моша Тімофте, то вже з першого звуку зрозумів, чого хоче старий.

— Кажіть відверто, моше Тімофте. Хочете просити за когось…

— І як ви здогадалися! — прикинувся дуже враженим старий. — Тільки ви!.. Тільки ви можете так здогадуватися!

— Облиште, не треба, — заспокоїв його вчитель. — Якщо ви обстаєте за справедливість, то це все одно означає, що ви хочете допомогти комусь…

— Авжеж! — погодився радісно старий. — Мова про одного учня з вашого класу. Ви не подумайте, що він скаржився мені. Я відчув усе сам. Ви не дуже берете його до серця, чи, сказати так, ви не дивитесь на нього добрими очима. Очевидно, у вас із ним трапилось якесь непорозуміння… Але я вам скажу: він учить цілий день, бідолаха… а я, наскільки його відчуваю, ладен покласти руку на вогонь, що з нього будуть люди…

— Ви, мабуть, маєте на увазі Теодору Теодора, — сказав учитель, досі ще тримаючи ручку дверей.

Мош Тімофте на мить отетерів. Він хотів був сказати, що мова йде не про Теодору Теодора, але не встиг, бо вчитель, ще раз глянувши на годинник, пішов до класу. Відтак старий, трішки сердитий, кілька разів махнув люлькою, нарешті отямився:

— Але ж таки так, безперечно, так! — сказав він, ніби учитель і досі стояв перед ним. — Тільки ви думаєте про Теодору Теодора, а я — про Урсу. Та все одно — хай йому добро буде…

Та аж тепер, завваживши, що вчитель уже зайшов до класу, мош Тімофте відчинив двері й сказав весело з порога саме тої миті, коли вчитель ставав за кафедру:

— Про нього я думаю, вчителю, ось тільки забув його справжнє ім’я-прізвище… — І мерщій зачинив двері, спантеличивши весь клас.

Учитель усміхнувся вслід мошеві Тімофте, зробив це на свій лад, підперши підборіддя кулаками й похитуючи головою. Уривчастий, ледь чутний посвист супроводжував його рух. Але так тривало недовго. Легким рухом учитель відсунув журнал, підвівся з кафедри і, ходячи перед партами, звернувся лагідно до учнів:

— Сьогодні ми помандруємо у світ, про який ви знаєте дуже мало, світ прихований, темний, загадковий, він, здається, вже давно цікавить декого із вас… Так… Спробуємо проникнути на певний час у світ печер…

Віктор подивився навколо. Усі черешняки розкрили зошити. Всі перетворилися на зір і слух. Потім подивилися на вчителя, той зустрів їхні погляди і відповів їм усмішкою — батьківською, теплою, майже ніжною.

Мандрівка понесла слухачів у фантастичний світ — звабливий, повен дивовиж. Велетенські зали, мов справжні палаци, чудернацьки прикрашені візерунками з криги й вапняку, з мармуровими атолами чи з кришталевими гірляндами, переходять в інші зали, схожі на місячний пейзаж, потім розбігаються в незліченні ніші й коридори, які впираються в морок і загадковість. І весь час голубі стрічки підземних річок, глибоких і холодних чистих озер з нерівними берегами, подекуди пробиваються до світла тріщини, іноді трапляються небезпечні обвали, гамірливі водоспади, і знову — зали й лабіринти, постійна водяна нитка Аріадни. І всі, геть усі підземні дива налякано відкривали свої таємниці. Описи іноді пересипалися поняттями, законами й точними формулами, які були для учнів мов цілющі ліки. Олівці давно завмерли в руках. Останні слова давно сказані, але щойно змальовані картини перекочувалися в головах усіх, мов відлуння в печерах.

У тиші, що запала після оповіді, між черешняками почали літати записки, але жодну з них не було написано звичайною абеткою — черешняки спілкувалися між собою азбукою Морзе. Тільки-но й собі Віктор узявся за ручку, як перед ним опинилася записка Лучії з позначкою: «д. д. швидко». Він приголомшливо швидко прочитав її: «Увага! За тобою Сергій списує все, що пишеш ти. Але ти не переживай, він лише щойно почав. Ще раз: увага! Лучія».

Віктор не повернув голови, щоб не виказати сигналу попередження, одержаного від Лучії. Він дістав із кишені дзеркальце, закріпив його між книжками й відтак бачив, що відбувалося ззаду. Сергій справді став жертвою страшного хвилювання: з усіх сил намагався не пропустити жодного знаку Віктора, які той робив у зошиті або в записці.

Черешняк замислився на мить, і йому враз сяйнула якась думка. Він перегорнув сторінку в зошиті й на чистому полі почав мережити лінії й крапки. Аби він подивився в дзеркало, то побачив би, що Сергій ретельно списує з його зошита, так недбало покладеного. Лучія, котра не могла бути в ролі безсилого свідка, послала ще одну записку з іще схвильованішою позначкою: «д. д. д. д. д. швидко!» Але Віктор надто поринув у свої думки і в писанину, аби звернути увагу на розлючену записку. Він і далі писав, сидячи в незручній позі, зіпершись на лівий лікоть і схилившись наліво, ніби спав чи згадував щось, а зошит із лініями й крапками, відкладений праворуч, не становив ніякої перешкоди для Сергія.

Вкрай розлючена поведінкою й нерозважливістю Віктора, Лучія вже не послала записки, як спершу надумала була, а вдалася до іншого засобу, певнішого й надійнішого. Вона тихо підвелася з-за парти і, кинувши миттєвий погляд по класові, підійшла до Віктора й забрала зошит, якого черешняк щойно готувався закрити. Але все це, очевидно, сталося надто пізно, бо позад Віктора Сергій набрав — уперше в житті — вигляду ангела. Радість, задоволення, невинність, особливо невинність можна було прочитати в нього на обличчі. Усе, що писав Віктор, він точнісінько перекатав собі в зошит і, аби вберегтися від усіляких можливих несподіванок, засунув його за пазуху, відчуваючи свій скарб при кожному подиху.

Загадкові заняття учнів урвав голос учителя:

— Перш ніж сказати: «До побачення!», я хотів би зробити для вас невеличке випробування. Воно особливе, в ньому ніхто не зобов’язаний брати участь. Якщо результат буде позитивний, дуже добре; якщо неточний або негативний, ніхто вам не докорятиме. Випробування стосується передовсім вашої логіки, і я ще раз наголошую: в ньому можуть узяти участь тільки добровольці.

Хвилювання охопило майже весь клас. Усі добре знали цю звичку вчителя щоразу під кінець року ставити учням особливо складне питання, ніби додатковий екзамен, якого не можна було відбути, просто напруживши пам’ять. Звичка була добре відома, цієї події чекали з хвилюванням, острахом і нетерпінням, бо щоразу питання, які давалися для розв’язання, були інші. І майже за чотири десятиліття учитель не зазнав невдачі у своїх спробах, і це не випадковість, адже він щороку сам вибирав клас, учня або учнів, які мали пройти через незвичайний екзамен.

Були і хвилювання, і неспокій, і хвиля страху в класі. Але й голос учителя звучав схвильовано.

— Гаразд… Оскільки дехто залишився під враженням чи, може, із мріями про світ, з яким ми маємо розлучитися, повернімося ще раз у цей світ і спробуймо пройти по ньому іншими дорогами, дорогами розуму. Отже, коротко: як пояснити утворення одних печер із широкими просторими залами, а інших — із вузькими, високими й довгими нішами? Не забудьте суттєвої речі: багато, дуже багато разів ми знаходимо обидва феномени в одній і тій самій печері.

У класі запала цілковита тиша. Здається, чутно було, як калатають серця. Учитель повільно сів на стілець і окинув поглядом учнів. Тиша наближалася до тої миті, коли ось-ось мала вибухнути. Звідкись нетерпляче виткнулася Йонелова рука. Потім тихенько, майже байдуже — Вікторова. За ним підняли по черзі руки Лучія, Дан, Марія. За спиною Віктора Сергій пильно втупився в підручник, навіть не подумавши, що там відповіді не знайдеш. У другому кінці класу Трясогузка штовхнув Дана:

— Скажи й мені! Чому ти такий егоїст?

Дан відповів йому одразу ж, теж пошепки:

— Ми не на математиці й не на історії, ясно? Але ти теж можеш підняти руку, тебе все одно ніхто не питатиме.

— Ага!.. Отже, ти теж не знаєш…

На останній парті Урсу ніби горів у вогні. Обличчя його спалахнуло й почервоніло, мов жар, руки пекли аж до нігтів, ба навіть нігті горіли жариною. Кулаки билися між собою під партою, наче хотіли випробувати силу один одного. І хоча він був у тому стані, коли одним ударом міг розтрощити парту, проте йому не вдавалося підняти бодай на півметра над партою руку й розпрямити пальці — на той загальний знак, коли учень знає відповідь.

Учитель пошукав його поглядом і знайшов. По невидимих антенах уловив невимовне хвилювання учня. І може, вперше, відколи вчителював, на нього накотилася хвиля остраху, а разом з нею й рішучість, яка дедалі прибувала на силі. Він не дивився на витягнуті руки на передніх партах, на учнів, які завжди можуть правильно відповісти. Хвилювання хлопця з останньої парти було надто велике; його страждання, важке й мовчазне, заслуговувало ризику. І тут учителеві здалося, ніби це він сам іде на вирішальний екзамен.

— Відповість нам Теодору Теодор…

Урсу підводився так, ніби його хтось тримав за ноги, і цей хтось схопив його невидимими кігтями ще й за горло. Хлопець щось пробелькотів і замовк.

— Ми чекаємо! — нагадав йому суворим тоном із кафедри вчитель.

Урсу глибоко вдихнув, і його слова почали дедалі впевненіше падати в тишу, переповнену подивом:

— Думаю, що це внаслідок дії води… Тобто, знаєте, як би це вам сказати… Вода діє… Знаєте… якщо вода розширює тріщини в напрямку вапнякових шарів, печера набуває видовженої форми… вона, знаєте, створює ніби довгі й не дуже високі зали… А якщо вода розмиває тріщини… ті, які падають… Ну, як вам сказати?.. Знаєте, оті…

І коли Урсу рубонув рукою повітря, учитель, хвилюючись дедалі більше, допоміг йому:

— Вертикальні…

— Отож… вертикальні, — заспокоївся Урсу, — вертикальні в напрямку до напластувань, тоді утворюються… тобто… так, утворюються високі й вузькі ніші…

Ніби вивільнившись із лещат, Урсу напружив м’язи на грудях, жадібно вдихнув чисте повітря, яке, він відчував, увірвалося через вікно. На обличчі в нього заграла якась вимушена усмішка, особливо після того, коли інстинктивно підніс руку до чола й переконався, що воно мокре й гаряче невідомо чому.

Як і щороку, вчитель підійшов потиснути руку учневі, який міг відповісти тільки так — точно і правильно; хіба що цього разу він потиснув її трохи сильніше, ніж завжди. Аби не втратити справжнього задоволення, він ще й потайки обмінявся емоціями з учнем, якого вибрав в останню мить і який перетворив його острах у несподівану радість.

Давно прозвучав дзвінок, але ніхто його не чув. Навіть найбільші лінтюхи в класі, котрі й досі не могли отямитись від подиву, викликаного успіхом Урсу.

Учитель повернувся на кафедру, взяв журнал і по дорозі до дверей зупинився попрощатися з учнями:

— Так… І цього року я розлучаюся з вами задоволений. Може, навіть задоволеніший, аніж в інші роки. Я думав не тільки про цей подарунок, який ви мені сьогодні зробили, я думаю про силу всього класу. І мені здається, що ви перші, кому я кажу: це найкращий клас, з яким мені довелося зустрітися! Я певен, дехто з вас уже обрав собі шлях у майбутньому, але я не хочу силувати вас стрибати туди завчасу. Я хотів би, щоб ви прожили повно, жваво, схвильовано, вільно ці неповторні роки, коли мрія й фантазія не визнає жодних перепон, коли кожен удар серця дарується цілому світові. Я знаю: дуже багато речей і людей довкола вас здаються вам таємничими, навіть якщо насправді вони елементарно прості. Може, ви бачите все інакшим тільки завдяки перебільшенню, притаманному саме вашому вікові, котрий прагне надати найбільшої ваги будь-якому жестові, хоч би який простий він був; є щось гарне в цьому, бо все підпорядковане намірові чи бажанню дарувати дуже багато. Одна мить або один жест можуть концентрувати в собі всю твердість і всю нашу віру, навіть якщо цей жест чи ця мить тримаються на мрії, на фантазії. Але мені приємно думати, що велика правда, вища справедливість пробуджуються у вас тоді, коли ви помічаєте, що вас оточують таємниці: будь-яка річ, будь-яка істота приховують у собі диво… І я бажаю вам упізнати якомога більше таких див за ті вільні дні, які у вас попереду…

І в повній тиші вчитель, трішечки згорблений, з двома пучечками білого волосся на скронях стомленими кроками вийшов із класу. Учні підвелися. І ще довго після цього в класі — ані руху, ані звуку,

Розділ другий

1

Це була просто вмебльована кімната: диван, стіл, стелажі, де лежало небагато книжок, зате багато карт і папок, кілька стільців, розставлені абияк, шафа, засунута в нішу, майже голі стіни, кілька фотографій із спортивними сюжетами над стелажем, коса стеля, пофарбована в якийсь дивний голубий колір, і саме тому хтось її охрестив: голуба кімната. Але кілька днів тому вона почала називатись по-іншому. І цю нову таємну назву знали тільки двоє та ще хтось третій неясно здогадувався про неї. Яка її нова назва? Спостережний пункт. Хто ті двоє, які її перейменували? Сергій і Трясогузка. А третій, хто про це здогадався? Тік!

Кімната належала Штефанові, братові Трясогузки, містилася вона на мансарді триповерхової вілли у східній частині міста, біля перехрестя. Одна з вулиць, яка проходила там, називалася Черешневою, і з голубої кімнати видно було, мов на долоні, весь квартал Черешень. А це одразу з’ясовує багато чого.

Гість Сергій прибув на місце зустрічі раніше за «господаря» й чекав уже з півгодини перед віллою. Чекав — легко сказати. Бо він метушився, мов горобець, і якби мав пір’я, то весь час був би настовбурчений і колючий. Бідолаха! Він ходив так, ніби ступав босоніж по приску, а голова його наче розгвинтилася в плечах. Ліва рука розлючено стискалася на кожному кроці, але права ні на мить не відривалася від грудей. Зошит із неоціненним скарбом обпікав йому пальці, а той шалапут Трясогузка швендяє хтозна-де. І що міг написати Віктор?.. Запитання доймало його, не полишало ні на секунду. Через нього він навіть не пообідав, а проклятий Трясогузка…

Трясогузка зненацька вискочив з-за рогу, ледве переводячи дух:

— Стій… постривай… — попросив він. — Я вже думав, що нам гаплик. Штефан не хотів давати ключа… Сказав, що ми розведемо бруд у кімнаті. Довелося чекати, поки він піде, щоб поцупити другого ключа.

Сергій раптом відчув, що ноги в нього прикипіли до землі:

— А якщо він нас захопить?

— Не захопить, я питав у нього. Навіть простежив, куди він пішов. А пішов він на тренування з волейболу. Я побачив його в трико на майданчику…

— А якщо він усе-таки повернеться? — знову затремтів голос у Сергія.

— Не повернеться! Я сам чув на власні вуха, коли він сказав тренерові, що до сьомої не піде. У неділю в них важкий матч… А зараз нема ще й четвертої… Три години нам вистачить з лишком…

Сергій трохи заспокоївся, але від його запалу, з яким він прийшов на побачення, не залишилось майже нічого. Заспокоївся він остаточно аж на спостережному пункті. Трясогузка був у чудовій формі: він теж мав сюрприз…

— Трясогузко, я не казав тобі досі: я роздобув великий трофей…

— Облиш мене зі своїми вигадками. Зараз я покажу тобі, що зробив за останні дні… Йди-но сюди!

З якоїсь папки Трясогузка дістав великий аркуш паперу й почав піднесено розгортати його перед Сергієм. На аркуші було нагромадження геометричних ліній та тіл, зроблених червоним і голубим, позначених цифрами та буквами.

— Вгадай, що це? — спитав Трясогузка.

— Поняття не маю… Може, шпаргалка з геометрії…

— Це карта, оригінальна карта…

— Карта!!! — оторопів Сергій. — Тоді я можу сказати, що оці гудзики — миски…

— Нічого ти не тямиш! — розійшовся Трясогузка. — Іди-но сюди, до вікна. Подивись і скажи, що ти бачиш он там?

Сергій скорився й глянув туди, куди показував рукою Трясогузка.

— Вулиця Черешнева, дуже багато глузду треба мати, аби здогадатися…

— А тут що? — зверхньо спитав Трясогузка, тицьнувши папір під самий ніс Сергієві.

— Отже, ти хочеш сказати?..

— Саме це я й хочу сказати! Ти що, осліп? Ось будинок Марії, квадрат позначений цифрою три. А ось Вікторів. Ось Урсу, он там Данів, у цьому трикутнику з літерою Д…

— А оце коло з літерою Й, — заквапився Сергій, — помешкання Йонела…

— Звичайно! Тепер бачиш, яке велике діло я зробив. Тепер усі черешняки в нас у жмені…

Сергій вимушений був аж зараз визнати слушність Трясогузки, але одна несподівана й злорадна думка перепинила його:

— А для чого, власне, нам може придатися твоя карта?

— Як це для чого придатися? Ти хочеш, щоб я ліг перед тобою на обидві лапи? Три дні я мучився, поки зробив її, а ти питаєш, для чого вона може придатися… Хіба тут нема помешкань усіх черешняків?

— Якщо ти так кажеш, — здвигнув плечима Сергій. — Але ж їх дуже легко побачити з вікна. Он той білий будинок із ганком, обвитим плющем, і з круглою альтанкою — Маріїн. А там, у глибині…

— Ти що, думаєш, я не знаю? — розлютився Трясогузка. — У глибині видніється хата Урсу. І я тебе прошу, не прикидайся нетямою, бо я тебе зачеплю так, як це ти робиш із рибою… Ти злишся, що я сам здогадався зробити карту, а ти не зробив нічого…

— Овва! — сказав Сергій, дивлячись повним зневаги поглядом на свого друга й ворога водночас. — Прошу!

Він із проворністю фокусника вихопив з-за пазухи зошит, той по кривій пролетів у повітрі і впав прямісінько до ніг Трясогузки.

— Теж мені трофей! — відкинув його Трясогузка, вислухавши розповідь Сергія. — Сховай його знову за пазуху. Це, мабуть, конспект якогось уроку, а зараз нам не до уроків.

— Саме зараз… — не поступався Сергій.

— Ну! — знову розлютився Трясогузка. — Якщо ти й далі будеш таким нетямою, я тобі печінки повідбиваю. Приходиш до мене додому й замість того, щоб сказати: «Добрий день»…

— А ти, коли приходиш до мене, що робиш? Бабуся затикає вуха ватою, щоб не чути твоїх балачок…

— Хай вона буде здорова, але я не вчив її підслуховувати під дверима…

— Ти нахаба! — розлютився Сергій. — Якщо так, то скажи мені, чи є на все місто ще хоч один із такими розкішними вухами, як у сина твого батька?

Тільки диво спроможне було зупинити жорстоку рукопашну сутичку, яка ось-ось мала спалахнути. І таке диво явилося: у двері тричі постукали, пауза, потім знову тричі.

Обидва півники враз стали схожі на опудала, з яких висипали тирсу. Кожен чекав допомоги від другого…

— Хто примусив мене думати про розкішні вуха сина твого батька?.. — пошепки поскаржився Сергій. — Що нам робити?

— Це не він! — прояснів раптом Трясогузка, не в змозі погамувати тремтіння, яке охопило його всього. — У нього є ключ…

— Ніби він не міг загубити ключа, — похмуро заперечив Сергій.

— Тс-с! Могила! — скомандував Трясогузка.

Стукіт повторився знову, і вони почули голос, якого не могли не впізнати:

— Відчиняйте!.. Це я…

Зухвальцеві навіть не довелося назвати себе на ім’я — це був Тік.

— А хай йому грець! — вилаяв його пошепки Трясогузка. — Зараз я йому покажу, де раки зимують!..

— Це ж друг Урсу! — злякався Сергій.

— Гей там! Ви чуєте?.. — знову прозвучав голос за дверима. — Я ж бачив вас обох у вікні.

— Що будемо робити? — спитав Трясогузка.

— Чудово! — прояснів тепер уже Сергій. — Ти знаєш азбуку Морзе?

— Поняття не маю… Та й ти теж не насмілишся твердити, що знаєш її…

— Ми використаємо Тіка! — сказав Сергій. — Він її знає. Ми примусимо його розшифрувати те, що написав Віктор.

Трясогузка одразу ж погодився, потім спитав, ніби віддалеки:

— Хто там стукає о цій порі?

— Я прийшов би раніше, — відповів Тік, заходячи у двері, — але мені не дав… Цомбі.

— Хто тобі сказав, що ми тут? — почав допитуватися в нього Трясогузка.

— Ніхто… Якби я вас не побачив у вікні… А чия це кімната?

— Ти про це не дізнаєшся ніколи! — буркнув Сергій.

— Та невже? — усміхнувся найменший із черешняків, роззираючись довкола. — Але якщо тут… якщо тут…

Тік глянув на фотографії над стелажем, де були зафіксовані моменти волейбольних матчів. У центрі кожної фотографії — той самий герой.

— У тебе знаменитий брат, — підморгнув шалапут Трясогузці. — Я не ризикнув би залишити на вас таку кімнату, як оця…

— Ми час від часу приходимо сюди підмітати, — відповів йому Трясогузка, підморгуючи у відповідь. — А чому ти не ризикнув би залишити на нас кімнату?

Запитання було задерикувате, і Сергієві, який весь час думав про зошита, воно не сподобалось. Тікові теж.

— Ну, кажи! — правив своєї Трясогузка. — Чому ти не залишив би її на нас?

— Тому що… в мене її нема… — розсміявся малий.

— Та що ти кажеш! — втрутився Сергій. — Якщо ти справді такий мудрий, то скажи, хто винайшов телеграф?

«Що це він хоче від мене?» — подумав Тік, а вголос сказав:

— Звичайно, знаю…

— І телеграфну азбуку знаєш?

— З заплющеними очима! — відповів малюк.

— Азбуку Морзе? Ти — хвалько…

— Заклад? — підколов його Тік.

— Заклад! — погодився Сергій. — Але з однією умовою. Ти маєш написати її отут, при нас, ось на цьому аркуші паперу, і щонайбільше — за п’ять хвилин!

Тік хоч і відчував якийсь підступ у всьому цьому, все одно пристав на таку умову: якщо він напише азбуку Морзе за п’ять хвилин, то зможе взяти з цієї кімнати будь-яку книжку не більш як на двісті сторінок; якщо не встигне написати, то три дні перемальовуватиме карти з підручника географії для восьмого класу.

— Ага-а! — збагнув Тік. — Ви хочете похвалитися зразковим зошитом на екзамені!.. Тільки не бачити вам цього… Згода?

— Слово честі! — підтримав Сергій заклад.

— Слово честі! — урочисто підкріпив Тік.

Одне тільки забули всі: звірити годинники. Та хто про це думав тоді? І щонайменше Тік. Малюк швидко взявся до роботи і менше ніж за п’ять хвилин написав усю азбуку Морзе. Бачачи, що залишається трохи часу, він додав ще одну колонку, і саме тої миті, коли подавав Сергієві аркуш паперу, його годинник показав: минуло рівно п’ять хвилин.

— Ти програв! — вигукнув Сергій, узявши аркуш. — Ти перебрав… десять секунд…

— Це неправда! — запротестував Тік. — Я віддав тобі секунда в секунду за моїм годинником. Спитай у Трясогузки!

— Ні! Він перебрав не десять секунд, — відповів Трясогузка, глянувши на годинник, — а… тринадцять…

— Слово честі, — почав переконувати їх Тік. — Я міг би віддати й раніше, бо закінчив за чотири хвилини, але вирішив зробити вам подарунок і дописав ще й цифри. Ось вони, дивіться… За скільки я міг їх написати? Щонайменше за тридцять секунд, чи не так? Тож навіть якби я перебрав час, як ви кажете, то все одно встиг би переписати азбуку вчасно…

— Ти не намагайся дурити нас, — погрозливо задер носа Трясогузка, — бо так підчеплю тебе ногою, що надовго запам’ятаєш! Ти перебрав час, і квит!

Тік зрозумів, що тут він програв. Особливо тоді, коли почув, як Сергій запитав:

— А, власне кажучи, чого він прийшов сюди?

— Я побачив вас крізь вікно й подумав, може, у вас є книжка давніх казок. Я вже скрізь питав…

— Хочеш сказати, що шукаєш казки? — погрозливо спитав Трясогузка.

— Це правда… Якби я хотів вам набрехати, то придумав би щось розумніше… Слово честі! Нам треба підготувати по одній казці, бо закінчується рік, а я…

— А ти… — не дав йому договорити Сергій. — Було б найкраще, аби ти щез звідси, поки ми тобі не допомогли…

Вони стали обабіч нього, заступивши дорогу до дверей, і малюк вирішив шукати іншого шляху до порятунку:

— Я піду сам… І піду прямо до Штефана. Я знаю, де він…

Страх Трясогузки тривав лише мить:

— Ти марно битимеш ноги… Сьогодні в нього нема тренування…

Малий черешняк кинув камінь навмання й майже без надії в якогось нещасного зайчика — і ось тобі маєш, запопав аж двох, та ще й яких зайців! Найперше він довідався, що «хитруни» бояться Штефана, а потім дізнався й про місце, де його можна знайти. Тому швидко виробив план помсти, яка починалася з дуже невинної спроби:

— Але ж у неділю він має прийти на матч.

— Ха-ха! — силувано розсміявся Сергій. — У неділю ми відзначатимемо кінець навчального року…

— Отже, наступної неділі… — остаточно заспокоївся Тік. — Але якщо ви й мені дасте цигарку, то я не скажу…

— Цигарку? — здивувався Трясогузка. — А де ти бачиш цигарки?

— А он там, на полиці, за голубою папкою.

Черешняк підійшов із простягнутою рукою й дістав із полиці пачку цигарок «Карпаць». Тікове відкриття приголомшило обох хитрунів. Вони дивились на пачку цигарок, спокійно покладену на стіл, пригадували прохання гостя, який її знайшов, але нічого путнього відповісти не могли.

Черешняк скористався моментом і прилип до дверей, добре, що полиця, з якої він узяв цигарки, була біля порога. Коли ті обидва нарешті спам’яталися, то тільки побачили Тікову спину, а нога Сергія, хоч він і кинув її, мов стрілу, вдарилася в порожнечу.

— Як жаль, що я не дістав його! — ледь не розплакався Сергій. — Він аж до стелі підлетів би! От пройда! Ти бачив, який у нього шпигунський погляд? Тримай мене, бо я вискочу у вікно за ним…

— Стривай, вгамуйся… — заспокоював його Трясогузка. — Навіщо нам сердитись? Навіщо, скажи?! Нам слід реготати до упаду й вихваляти самих себе. Ха-ха! Він прийшов до нас із мордою кота, а ми з нього зробили скумбрію! Ми примусили його написати азбуку, обдурили його з моїм братом, посміялися з нього, а на додачу до всього він роздобув нам цигарки… І як він їх побачив, шпигун отакий! Ми сто разів дивились сюди, ходили біля них і не бачили… Але врешті-решт він усе одно клюнув на гачок. Ми викачали з нього все!

— Твоя правда! — пожвавішав і Сергій. — Тепер бачиш, що таке бути розумним? Мусиш визнати й ти, Трясогузко, що думка про заклад і про азбуку була чудова…

— І моя думка про карту чудова. Ми зможемо відзначати на карті кожен їхній крок… Але розшифруймо краще текст!

Майже за годину мук і зусиль, страждань і зітхань Сергієві вдалося, нарешті, прочитати ось такий текст:

«Черешняки! Стережіться Сергія й Трясогузки. Вони хочуть дізнатися про місце нашої експедиції й дату виходу. Ніхто не має права вимовляти слова: „Форельне озеро“ й називати дату 5 липня. Віктор».

— Прекрасно! — вигукнув Трясогузка. — Оце ми завдали удару! Вони або зараз у наших руках, або ніколи! Весь секрет черешняків у наших руках! Чудово!

— Ну, може, ти хоч тепер визнаєш, що я геніальний? — прошив його поглядом Сергій. — Без цього папірця ми нічого не дізналися б про плани черешняків і нічого не…

— І без карти було б негаразд, — урвав його Трясогузка. — Визнай і ти, що не можна зробити жодного цікавого діла без карти. Отож ми дуже близько один біля одного. Я не кажу, що ти не маєш певної переваги… але якщо ти зрівнюєш усе, то я теж висловлюю важливу думку: а що було б, аби ми викурили по цигарці? Побачимо й собі, як воно буде, га?..

Сергій нерішуче глянув на пачку, залишену Тіком на столі:

— Чи я знаю?.. Я навіть не дуже знаю, як їх…

— А ти згадай, як у фільмах герої сидять у кріслах і курять, коли обмірковують якісь важливі справи. Цигарка — ознака розумної людини… Що ти скажеш на це?

Однак Сергій все одно вагався:

— А твій брат не помітить, що в пачці бракує цигарок? Аби не вийшло, часом, із цього злочину…

— Ніколи він не помітить, — запевнив його Трясогузка, трохи повагавшись. — Бо ми купимо ще одну пачку й покладемо її замість цієї, початої. Правда ж, мудро?

— Але ж у нас, здається, нема сірників… — востаннє спробував заперечити Сергій.

А сірників таки ніде не було видно. Не знайшли вони їх і за чверть години, обшукавши скрізь — тобто в шухлядах, на полицях, під диваном, у шафі. Зате після цього кімната мала такий вигляд, ніби тут пройшли орди варварів, але молоді цивілізовані хитруни двадцятого століття навіть не помітили цього.

— Я придумав! — закричав Сергій так піднесено, що, мабуть, перевернувся покійник у відомій могилі в Сіракузах. — Праска!

— Тобто?.. — не второпав Трясогузка.

— Ми розігріємо праску до червоного!.. Ну як?

— Годиться… — визнав Трясогузка. — Але ж і карта моя…

Вони не тільки розігріли праску до червоного, а й залишили її так, увімкнуту, поки обидва, ніби не могли сісти в крісла, розвалилися на дивані, простягнувши ноги на перекинуті стільці. Досі вони ніколи не курили, але тисячі разів бачили, як припалюються цигарки, як вони куряться, отож їм не важко було це зробити із вправністю досвідчених курців. Кашель і сльози душили їх, але вони були надто відважні, щоб визнати себе переможеними, особливо тому, що між затяжками могли прославляти величні справи сьогоднішнього дня, починаючи від тієї, що сталася на перерві, й закінчуючи останньою: курінням. При цьому весь час згадували Тіка й так задоволено реготали зі своєї витівки, що вже не могли відрізнити сміху від нападу кашлю.

Такими їх і застав Штефан, коли розлючено розчахнув двері.

— Отже, в тій записці, яку я одержав на тренуванні, написано правду! Овва! Що ви тут накоїли, варвари, злочинці, ординці!

На нещастя обох, останні слова Штефан вимовляв не навмання. Поки його долоні виляскували звучно, впевнено і спритно, Трясогузка, скулившись, мов їжак, що настовбурчив голки, спробував захиститися:

— Це не я, слово честі… щоб мені провалитись… це він знайшов праску!..

— Що?! — загорлав Штефан, побачивши праску в хмарі диму. — О боже!..

Але ми краще перегорнемо сторінку.

Розділ третій

1

Хтось інший на місці Тіка, може, по-своєму здійснив би план помсти; він, певно, постояв би перед вікнами «Спостережного пункту» й почув би чимало радісних вигуків та криків, а потім знову крики, і пішов би задоволений, навіть радий у своїх справах. Однак малюк не був жорстокий, а радше чесний і схильний до справедливості: на завдану йому підлість він не міг відповісти байдужістю, тому почав помсту із жертви цигарок, яку йому купив один сусіда, потім подався на волейбольний майданчик і передав тривожну записку Штефанові. Правда, побачивши потім, як той сильно і спритно б’є по м’ячу, він відчув щось схоже на жалість до тих двох, і якби міг, то перехопив би записку. Та що зроблено, того не повернути. Тут уже нічого не вдієш. Записка із стислим повідомленням, що Сергій і Трясогузка курять у кімнаті, одразу зробила своє діло ще й тому, що адресат три дні тому кинув курити і страждав, мов мученик, бачачи когось із цигаркою в зубах. Але Тік не мав звідки знати про все це. Він навіть не думав, що хитруни із «Спостережного пункту» будуть піймані на гарячому, а уявляв собі, що їх застануть із нерозкритою пачкою і вони будуть покарані тільки за намір. Однак малюк знав із власного досвіду, що намір карається не так суворо, як сам вчинок. На щастя для нього, так думав і тато, який удома виконував присуди; бо ж мама вважала інакше: вона суворіше карала саме за намір. У неї був принцип: дитину треба бити перед тим, як вона розіб’є горщик, а вже після того, коли він розбитий…

Зрештою, Тік особливо й не намагався виконати помсту до кінця. Передовсім тому, що він не жорстокий, а ще в нього було кілька невідкладних справ, і серед них одна, яка його аж надто гнітила: де роздобути казку, щоб задобритися перед однокласниками і вчителем, особливо перед учителем, бо в нього з ним конфлікт: один неслухняний літачок замість того, щоб полетіти у вікно, опустився на кафедру саме тоді, коли вчитель готувався поставити в журналі навпроти його прізвища величезну десятку^[4]. А ще йому треба дізнатися про місце експедиції черешняків і число, коли вони вирушають, це йому треба не для того, ясна річ, щоб вивідати чужі секрети й таємниці, а щоб краще спланувати свої канікули.

Важка дилема… але не для Тіка, наділеного нечуваним практичним нюхом. Згадавши мимохіть приповістку про двох зайців, черешняк миттю забув і про казку, і про літак і вирішив будь-що розкрити таємницю старших черешняків. Не треба мати великого глузду, аби здогадатися, що коли таємницю експедиції порівняти з водою, яка циркулює в трубопроводі, то неодмінно існують і кілька кранів, через які вода проникає в нього. Перший і найближчий «кран» — Марія, його сестра. Гаразд… Але ж це ще не означає нічого. Як підійти до неї? Бр-р! Треба бути дуже обережним… Марію не легко провести, вона надто вередлива і часто навіть не помічає його, хоч би що він зробив. Як же до неї підкотитися?..

Не встиг він докінчити німого запитання самому собі, як найвірніший його друг та порадник важких днів підійшов і слухняно став біля ніг.

— Ну, то що скажеш, Цомбі, треба нам починати наступ?

Цомбі ствердно крутнув хвостом.

— А якщо не вдасться?

Цомбі сердито загарчав, показуючи зуби.

— Не будь самовпевненим, Цомбі. Марія не боїться погроз. Тут потрібне щось інше!

Собака ліг на живіт, витягнув лапи перед мордою, повернув голову з напівзаплющеними очима, перетворившись на найсправжнісінький пам’ятник догідливості. Особливо тому, що хвіст його метлявся м’яко, ніби його хтось погладжував.

— Ось так, розбійнику! Думаю, треба скористатися твоєю методою. Не може бути, щоб дівчина не клюнула на неї. Отже, ми порозуміємось. Тільки не викажи нашого наміру скавулінням…

Собака рвучко скочив на ноги, нашорошив вуха та так і став, похнюпивши голову з розгубленими очима, вдаючи найображенішу істоту на земній кулі.

— Ну, гаразд, не бери близько до серця. Ніби не знаєш, що я пожартував!.. Я ж тебе знаю, мій пораднику… Досить жартів! До роботи!

Обережно-обережно, аби не зчинити ані найменшого шуму, Тік у супроводі свого вірного порадника прокрався на ганок, обвитий плющем. На протилежному кінці ганку в шезлонгу, поставленому майже горизонтально, під рухливими промінцями світла, що пробивалися крізь зелень, відпочивала Марія. Вона прикрила очі косами й поринула у мрії. В руці у неї зошит із віршами.

Намір чи, може, завдання першому почати наступ мав Цомбі. Він підійшов і мовчки сів біля Марії, поклав голову на лапи, а очима втупився у вірші. Першим порухом Марії було прогнати пса, але, побачивши його розумний вираз, вона почала ласкаво гладити його мордочку, облямовану чорними латочками. Мрійливим теплим голосом почала читати рядки поезії.

Тік, стоячи на ганку, — його ніби голками штрикало, такий він був нетерплячий, — ледве слухав вірші. Але в нього вистачило сили дослухати їх до кінця. Відчуваючи поблизу господаря, бо той кілька разів гикнув і зітхнув, собака повернув голову, та на владний порух знову вклався на свої тоненькі лапи. Глибоке зітхання, зітхання подиву й навіть захоплення дуже чітко й промовисто вирвалося з Тікових грудей.

— О-о-ох! Аби ти знала, як ти чудово читаєш вірші, Маріє…

Захоплена зненацька не так несподіваною появою братика, як його незвичним тоном голосу, Марія окинула його довгим запитливим поглядом.

— Слово честі, Маріє… — вів далі Тік. — По мені аж мурашки пробігли. У тебе такий гарний голос!.. Ти не думала ніколи про те, щоб стати артисткою?

— Тіку! Кажи відверто, що ти хочеш?

— Я хотів би, щоб ти мене любила!

— Нічого собі! А звідки ти взяв, що я тебе не люблю?

— А я хочу, щоб ти мене любила дуже-дуже… Настільки дуже, щоб ніколи не розлучалася зі мною.

Марія лагідно глянула на нього:

— Але ж я люблю тебе, нестерпний ти такий! А хто тобі сказав, що ми розлучимося?

— Я й так знаю, — набурмосився він. — Бо бачу, що ти хочеш провести канікули без мене.

Хвиля лагідності зникла з обличчя Марії, натомість з’явився недовірливий блиск, підозріливість і подив. Усе, що казав Тік, не в’язалося з його вдачею. І дівчині сяйнула думка:

— Та-ак?!. Тіку! Якщо ти будеш розумний, то ми підемо разом… до бабусі, в село.

— До бабусі? — розчаровано відповів малюк. — Велика важниця! До бабусі я й сам можу піти…

— А як же тоді твоя заява про любов? Адже ти сам сказав, що не хочеш, аби ми розлучалися хоч на мить…

Але й Тікові сяйнула думка, яка вивела його з безвиході:

— Якщо я сам поїду до бабусі, то мені буде ще тужніше за тобою… А ти вважаєш інакше?

Марія задумливо похитала головою:

— Тіку, ти знаєш, що ти розумний хлопець?

— Ага! І вже давно…

— Правду кажучи, зараз я не так тебе люблю, як колись, — засвідчила Марія. — Але кажучи твоїми словами, коли я піду на кілька днів кудись, то мені теж буде дуже тужно за тобою!..

— То візьми й мене з собою, Маріє… Ну, будь ласка…

— А якщо не візьму, то це означатиме, що я тебе не люблю і навіть не хочу любити… за твоїм принципом…

— Ну й що! — рвонувся вперед Тік. — Якщо ти мене візьмеш, то це вже однаково.

— Стривай-но, Тіку, бо щось я тебе не розумію. Спершу ти казав, що хочеш, аби я тебе любила, так?

— Я хочу, щоб ти мене взяла з собою!

— Я тебе геть не розумію, — підколола його Марія.

— Кажи! Береш мене з собою чи ні?

— Тіку! Я щиро прошу повірити мені. Я не беру тебе з собою, бо дуже тебе люблю.

Марія справді була розчулена. В її уяві почали виникати страхітливі загрози й небезпеки на шляху експедиції, і вона не хотіла наражати на них свого любого братика.

— Тіку! Ми проведемо всі канікули разом, кажу тобі від щирого серця. Тільки перших кілька днів…

— Я хочу знати точно: береш мене?

— А навіщо тобі така точність?

— Кажи! — наполягав малюк. — Береш мене чи ні?

— Ні!

— Точно?

— Точно!

Тік погрозливо скреготнув зубами.

— Ходімо, Цомбі! Ми тільки згайнували час… Ти не сестра, ти… ти баба-яга!

— Тіку!

— І якщо хочеш знати, то ти поняття не маєш, як читати вірші!

2

Скоряючись практичному духові, який панував у ньому, Тік не довго переживав поразку. Він кілька разів гаркнув на Цомбі, обізвавши його шавкою й паршивим псом, зваливши на нього головну причину невдачі, потім вирішив спробувати щастя з другим зайцем, себто — піти пошукати казку, бо до завтра, коли треба з’явитися з казкою, залишалося дуже мало часу, але поки що він сном-духом не знав, як і де йому знайти книжку. Отже, зараз хоч-не-хоч доводилось відмовлятися від розкриття таємниці черешняків… до наступного дня, тоді він їх неодмінно таки доконає…

Обтяжений чи облегшений цими думками, він спинився перед ворітьми. На його подив, ворота відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до них рукою… Малий ледве встиг сховатися за рятівне дерево. З дуже величезним жалем хлопець вимушений був поміняти зайців, тобто повернутися до рішення, обраного раніше, бо в ворота зайшли з загадковими обличчями троє черешняків — Віктор, Дан і Урсу. Бігти за казковим означало б відкинути ногою щастя, і Тік, відомий своєю здатністю швидко обирати рішення, не хотів робити із щастя ворога. Практичний, як завше, він одразу знайшов собі якесь діло надворі на превелику радість Цомбі.

Марія нетерпляче вийшла назустріч хлопцям.

— Ви знайшли якусь корабельню?

Дан, найпригніченіший з-поміж усіх, відповів коротко:

— Ні!

— І навіть не знаємо, де її шукати, — додав Віктор. — Хто має човна в місті? І для чого його тут можна мати?

— Нещастя наше, що ми народилися тут, — розлютився Дан. — Чуєте! Кому спало на думку заснувати це місто на березі рівчака завширшки як кінська шлея й завглибшки як наперсток?.. Ох, якби моя сила, я переніс би його на берег моря і втішався б водою, човнами, пароплавами…

— Я вдовольнилась би меншим, — остудила його запал Марія. — Лише човном. Або легеньким вітрильником чи невеличкою моторкою, або…

Погляд Марії несамохіть упав на водограй, і слова її враз завмерли на вустах. Там, стоячи над калюжею, Тік жваво пускав на воду кораблики. Щонайменше десять паперових корабликів плавали в калюжі.

— …Або паперовим корабликом, — доповнив Дан. — Як бачите, це єдине, що нам під силу. Мамо рідна, нам судилися важкі дороги… а особливо безсилля.

— Не зовсім так, — утрутився Віктор. — Проблема не є нерозв’язна, як тобі здається, Дане. Було б найпростіше, приміром, побудувати пліт. Не знаю, чи не прийдемо ми, врешті-решт, саме до цього…

— А чому б нам не почати його будувати? — вихопився Урсу. — Матеріалу, слава богу, є вдосталь.

— Якщо ти пообіцяєш донести його туди на спині… — розсміявся Віктор.

Урсу хотів був відповісти, що він ладен нести два плоти на спині, аби тільки вдалася експедиція, та побоявся, що не зможе чітко викласти це словами.

— А як ти, Вікторе, думаєш транспортувати їх? — спитала Марія.

— Якнайпростіше: в рюкзаках.

— Покажи-но мені, як це буде, і я стану гускою, — сміливо глянув на нього Дан.

— Ти хочеш сказати — гусаком, — поправила його Марія.

— Та хоч би чим — гускою, гусаком, качкою, всім, чим ви захочете. Навіть цілим пташником, якщо треба буде. Щоб ви на мені общипували дошки…

— Ось глянь, любий мій перетинчастолапий, як можна транспортувати пліт, — почав пояснювати Віктор. — Ми беремо в рюкзаки цвяхи, молотки, обценьки, мотузки, скоби…

— Дошки, рейки, кілки, колоди, — додав Дан.

— Ні! — перепинив його Віктор. — Нам не треба їх брати з собою. Дерева досить у горах, чи ти забув, що гори… Як там сказано у вірші, Маріє?

Марія не забарилася відповісти:

— «З шапками лісів на головах»…

— Так, — усміхнувся Віктор. — Шапки дерев…

Марія, Урсу й навіть Тік, який чітко напружив слух, зрозуміли Вікторів план.

— Отже, проблему ніби й розв’язано, — сказала Марія.

— Не зовсім так, — уголос розмірковував Віктор. — Пліт має чимало вад. Для озера, для великої річки, для однієї людини, для двох — це дуже важливо. Крім того…

— Стривай! — закричав Дан. — Я придумав, мамо рідна!

Всі здивовано глянули на нього й чекали, що він скаже. Але Данмовчав, подаючи всілякі знаки й гримаси, аби інші зрозуміли, що він не скаже нічого, поки нашорошував вуха Тік, який грався з собакою, підступивши на кілька кроків ближче до них.

— Тіку! — нарешті гукнув Дан. — Тобі ще потрібні казки?

Малий шибеник, котрий саме рахував, скільки волосинок у вусах собаки, почув Данове звертання аж із третього разу.

— Ти до мене? — вдавано байдуже спитав він.

— А хіба тут ще когось так звати?

— А коли ти кажеш: «Мамо рідна!», то неодмінно звертаєшся до мами? — швидко, не роздумуючи, відповів Тік.

Дан аж рота роззявив, так само, втім, як і решта. Отже, Тік чув геть усе, що тут говорилося. Треба рятувати те, що ще можна було врятувати.

— Тіку! — зраділо вигукнув Дан. — Я знайшов для тебе казку!

— Ти думаєш, я не здогадався? — відповів малюк.

— Ні, я серйозно. Я знаю, від кого ти можеш почути справжню казку.

— Облиш, адже я розумію, куди ти хочеш мене спровадити, — відказав Тік.

— Слово честі, Тіку, — правив своєї Дан. — Ти питав моша Тімофте? Це ж найкращий казкар на все місто, а може, й на весь світ.

Скуйовджений хлопчина несамохіть ляснув себе по лобі. Якщо по правді, то цей жест був наполовину щирий. Бо ж він таки не подумав про моша Тімофте, і ясно, що Дан нічого не вигадує. Але правда й те, що далі він не зможе стежити за черешняками, залишаючись непоміченим. Отже, знову треба міняти зайців, але вже востаннє… вирішив він… до завтра до ранку. З цією думкою Тік рушив до воріт, але перед тим кинув кілька словечок Данові:

— Ти не думай, ніби я йду просто так, мамо рідна. Чого смієшся? Аби ти знав, що мош Тімофте цікавіший, ніж ви всі вкупі! Гр-р!

Але й цього разу ворота відчинилися раніше, ніж Тік доторкнувся до них. Саме тої миті, коли він потягся до ручки, ворота подалися вбік. Тік відступив на кілька кроків і почав розглядати небо. Повз нього пройшли Йонел і Лучія, або краще сказати — пропливли якісь велетенські пакети, під якими були Йонел та Лучія. А оскільки Тік був практичною дитиною… цього разу він справді вийшов через ворота, навіть не глянувши ні на кого й кутиком ока.

3

Нарешті черешняки зібралися всі. Поблизу не було жодного шпигуна, жодного незваного гостя, який міг би розкрити їхні таємниці. Правда, Цомбі бігав довкола них, але поводився так розумно, так догідливо й безневинно, що навіть Лучія, найпідозріливіша й найобережніша з-поміж них усіх, тільки вряди-годи зиркала на нього. Єдиний, хто остерігався пса, — Йонел, але не тому, що той міг зрозуміти слова, а просто боявся за свої литки.

Халепа з човном, якого не можна було ніде роздобути, засмутила черешняків і далі завдавала їм клопоту, але на затьмареному небі їхніх турбот з’явилася світла оаза, коли прибули Лучія та Йонел — обоє веселі, справжні вісники доброго настрою. Вид у Лучії став такий ясний, що видався Данові схожим на ангельський. І хлопець подумав, що ніколи досі не бачив її вродливішою. Йонел же запишався, мов індик, і ладен був наслідувати навіть ходу цього птаха з коралями, аби не відчував поблизу Цомбі. Він дивився на друзів з такої висоти, куди не долітали навіть найвідважніші космонавти — полярна зірка та й годі.

Веселість обох черешняків — просвітленість Лучії та стрибки до зірок Йонела — не була ні нарочитою, ні безпідставною. Правду кажучи, героєм дня став Йонел, хоч Марія вперто трималася того, що «в Лучії точнісінько такі самі права на славу». Обом учням удалося, після майже трьох місяців зухвальства, спроб, невдач і успіхів, після «такого нешколярського поту», як кепкував Дан, зробити два радіоапарати — прості, переносні, для передач на короткі відстані, цілком необхідні для експедиції. Але їхні наміри так і могли б залишитись добрими намірами, якби діти не знайшли собі гарячого й великодушного прихильника в особі моша Тімофте. Хоча, чесно кажучи, старий сторож трохи недолюблював Йонела, однак не поминав найменшої нагоди допомогти черешнякам: десятки разів відчиняв їм двері фізичної лабораторії, завше наводив лад після них, а головне — приносив обом конструкторам усякі потрібні їм інструменти й матеріали зі складів ліцею.

Зачаровані його добротою, черешняки вирішили зробити йому подарунок. Старий пронюхав щось і кількома точними запитаннями вивідав в Урсу про їхні наміри. Марно зараз тут описувати сум і гіркоту моша Тімофте. Ба в глибині душі він навіть почував себе ображеним. Ходив похмурий, аж нарешті одного вечора, коли вже смеркло, зібрав усіх черешняків у шкільному саду й неквапом почав:

— У мене нема дітей, але внуки мої розлетілися по всій країні, і я загубив їхні сліди. Єдина радість для мене — це ви і такі, як ви. Ви навіть не можете собі уявити, як мені стає радісно на серці, коли я бачу школярів, котрі вчасно зрозуміли, що для людини навчання дуже потрібне. Бо, як я кажу, звідси починається багатство країни і багатство світу… Мені часто доводилося зустрічати таких учнів, і вони для мене — мов рідні діти. Як я можу це відчувати?.. Тут словами не скажеш, та вони й не мають значення. Але в мене у шафі дуже багато листів від учнів. Коли я дізнаюся, що хтось із них став великою людиною, то радію так, як радіє, мабуть, батько, чуючи про добрі справи свого сина. Мої слова можуть видатись похвальбою, але не минає року, аби мене не приходили провідати поважні люди. Я не кажу, що вони приходять тільки заради мене. Вони приходять побачити школу, вчителів, відвідати місця дитинства, але жоден із них досі не забув завітати й до мене, побути трохи в моїй будці чи походити разом зі мною по шкільному подвір’ю й саду… Ось така частина мого життя, найсвятіша частина… Хоч би скільки золота мені давали, я не взяв би його в обмін на свою радість. Будьте здорові й не забувайте моша Тімофте. Більше мені нічого не треба. Може… хто знає?.. я доживу до того часу, коли й ви станете славетними людьми. Мош Тімофте буде вже старий, але він пам’ятатиме на ім’я кожного, і йому буде радісно, коли ви провідаєте його й пройдете разом із ним подвір’ям школи, а він нагадає вам усі витівки, що їх ви коїли у шкільні роки…

4

Перед ганком на дерев’яному столі з вкопаними в землю ніжками, зробленими у вигляді букви «Х», стояли два радіоапарати. І хоч своїм оздобленням вони не дуже вбирали зір, черешняки дивилися на них з трепетом і гордістю, ніби на неоціненний скарб. Тільки Цомбі якомога тихше покинув своє місце на ганку, прокрався, мов нечутна стомлена тінь, і лиш тоді, коли його вже не могли бачити ті, хто віддав перевагу гнилим дошкам та іржавому залізу перед його шерстю, майнув, як привид, і зупинився аж біля паркану, біля замаскованого вилому, про який, крім нього, знало ще одне живе створіння. Побачивши це створіння — воно саме пролізло у вилом із такою спритністю, що перевершувала його власну, Цомбі переборов заздрість, подолав власне зухвальство і зробив сальто-мортале назад. І все це в цілковитій тиші.

Хоч Тіка й дуже підганяв подив на обличчях у підлітків біля ганку, він усе одно не забув потиснути лапу, яку простяг йому собака, а потім лагідно погладив його по обох настовбурчених вухах. І лише закінчивши давно заведений ритуал, малюк тихесенько рушив до мети, яку визирив ще з-за паркану: до діжки поблизу ганку. Собака йшов за ним, аж промінячись від щастя: господар його сьогодні дуже великодушний, бо зазвичай гладив тільки одне вухо; від радості пес ладен був зробити разів вісім підряд сальто-мортале, але відчув, що слід поводитися дуже обережно. Тому він не заскавулів зрадливо, навіть побачивши, як Тік зникає, мов тінь, у бочці. Тільки почув, що там захлюпотіло, але поспішив перекрити те хлюпотіння, голосно загарчавши, ніби на кота.

Опинившись у воді по кісточки та ще оббризкавшись увесь аж до голови, бо надто енергійно стрибнув у діжку, Тік будь-що силкувався погамувати дригоніння, яке вже охоплювало його всього.

Інший давно прокляв би все до дідьчої матері та виліз би зі схованки. Але Тік умів дивно уникати прикрощів: замість того, щоб думати, ніби його переслідує невдача, він, навпаки, уявляв себе пестунчиком долі. І тому, щоб перетворити якусь прикрість у радість, йому треба було лише кілька секунд та кілька запитань. Приміром, у цьому становищі, в якому він опинився зараз: а якби напередодні йшов дощ?.. А якби два дні тому з діжки не вибрали на прання майже всю воду?.. А якби замість води тут були попіл, вапно, або смола?.. А якби замість діжки тут стояв ящик для сміття?.. Потроху він уже не відчував, що ноги у воді, а дрижання зникло. І це було дуже вчасно, бо перед ганком відчулося пожвавлення.

— Як бачите, я виконав свій обов’язок, — сказав Йонел, блукаючи трохи неспокійним поглядом по чистому небу. — Як ми й домовлялися, я приніс апарати… А ви, мабуть, уже встигли владнати питання з човном, бо воно ж не таке складне…

Марії геть не сподобалися слова, а особливо Йонелів тон, і вона подумала: «Ага! Починаєш театральну гру, любий наш винахіднику… Ну, то я тобі зараз покажу!»

Але Дан відчув її намір і негайно випередив її:

— Чому б нам не владнати його?.. Віктор уже давно знайшов, як це зробити. Чи не так?.. Зараз ти побачиш, Йонеле! Скажи, що може зрівнятися з човном?.. Не муч свого мозку, мамо рідна! Я тобі скажу: пліт!

Йонелове обличчя спохмурніло:

— Пліт?! Але ж це безрозсудно, нерозважно, це… просто дурниця. Або ми йдемо, споряджені як слід, або відмовляймося від експедиції. А що, якби я замість рацій приніс горни?

Погляди всіх звернулися до Віктора, і в них можна було прочитати бажання почути гостру відповідь. Але відповів Віктор не одразу. До певної міри він був згодний з Йонелом, бо добре розумів від самого початку, що пліт — останній захід, може, й не найгірший, але він спрямовував їх на певні ризики, найбільший із яких — що вся експедиція сяде на мілину. Адже пліт незграбний, ним важко керувати, його важко зупинити, важко транспортувати там, де нема води, морочливо проводити серед вузьких берегів, він міг стати мукою для них, але відмовитися через це від експедиції, яку вони так вимріяли й до якої готувалися так клопітливо? Ні! Подібне нікому й на думку не спадало!

— Якщо не знайдемо кращої ради, вимушені будемо користуватися плотом, — мовив Віктор. — Хто його знає?.. Може, там, на місці, пліт виявиться кращий, ніж човен…

— Віктор слушно каже, — вихопилась Марія. — Нічого й думати відмовлятися від експедиції. Я піду сама, якщо ви не захочете!

Дан, Урсу й Лучія теж відповіли так само категорично. Посупившись якусь мить, Йонел і собі рубонув рукою повітря:

— По правді, я теж такої думки. Безперечно, ми ж не лізтимемо в кожну пастку. А втім, навіть із човном не можна почувати себе в повній безпеці…

— Якби ми слухали тебе, — Марія не поминула нагоди вколоти його, — то навіть у підводному човні не почували б себе в безпеці… тобто в повній безпеці. Навіть на броненосці…

— Що ти знаєш про підводні човни й броненосці? — спалахнув Йонел. — Дивись за своїм паперовим мотлохом із намальованими серцями й стрілами… з журбою, коханням, муками, смертю та…

Сварка ось-ось мала вибухнути. В очах замиготіли блискавки — провісники грому… Але Лучія, на їхній подив, стала дивовижним громовідводом:

— Здається, вам потрібен човен, чи не так?.. Човен легенький, красивий, просторий…

— Нарешті й до тебе дійшло, — співчутливо глянув на неї Дан.

— Думаю, ти правду кажеш. Я нарешті прокинулася… Але прокинулась тільки я, бо ви всі спите… І досі ще спите!.. Але я все одно не розумію, чому вам не сниться… човен Петрекеску… його мисливський човен…

Усі черешняки аж очі витріщили. Дан так ляснув себе по лобі, аж виляск покотився по всьому подвір’ю. Тік не втримався від цікавості й виглянув із бочки. Щастя, що його ніхто не побачив.

— Петрекеску! — закричав Дан. — Святий Петрекеску! Святий надувний човен Петрекеску! Санта Лучія!.. Як же це тобі самому не спало на думку, несвятий Дане!.. Мамо рідна, що то за човен!.. Легенький, мов сніжинка, і місткий, мов автобус!

Але хто не знав човна Петрекеску! Хто не захоплювався ним! Петрекеску знайшов його кілька років тому під час однієї зі своїх мисливських мандрівок. Човна хтось заховав у покинутій колибі під час війни та й забув його там. Човен справді святий, як казав Дан, тобто це саме те, що треба було черешнякам для їхньої загадкової експедиції.

— Невже Петрекеску дасть нам його? — почувся несміливий голос Урсу. — Всі люди кажуть, що мисливець трохи теє…

Справді, все місто підозрювало, що Петрекеску трохи не при собі; ніхто не знав, коли в нього маячня, а коли він говорить усерйоз. Крім того, його прозивали «злий по-чорному», що мовою тутешніх людей означало — неймовірно скупий. Це його нещастя, як і божевілля, — наслідок війни. Петрекеску був кадровим офіцером, але осколок міни, пробивши йому череп, перепинив військову кар’єру. Чоловік перебрав багато професій, але все марно, аж поки став заготовлювачем у кооперативі. Він безтурботно бродив селами й неходженими місцями, і всі знали, що справжнє його заняття — мисливство. Чимало хто вважав, що такого мисливця, як він, нема в усій окрузі. Ніколи, твердили ті люди, він, стріляючи, не промазав.

— Невже він дасть нам човна? — знову тихо, ніби сам до себе, спитав Урсу.

— А чому б йому не дати? — спалахнув Дан. — Ми всі підемо до нього… Мамо рідна, ви знаєте як?.. Ми одягнемося в блузки й білі сорочки, сині спідниці й штани, чорні шкарпетки й туфлі. В уніформі, вишикувані в дві шеренги. Ми його обставимо, ти й кліпнути не встигнеш. А якщо він вередуватиме й опиратиметься… я введу в бій усі резерви, а треба буде — підключимо й Тіка…

Тік у бочці показав довгого язика і ще навіть махнув ліктем у бік Дана. Але старший за віком черешняк цього не знав, тільки поведінка Цомбі, який погрозливо глянув на нього, одне вухо настовбурчивши, а друге прищуливши, одне ікло виставивши, а друге сховавши, видалася йому трохи дивною.

— Що з тобою, псино?.. Ану, геть звідси… Чуєш?

Цомбі одразу прищулив і друге вухо, показав друге ікло, але якийсь шерех, що його не зміг би вловити жоден інший слух, миттю змінив його думки й наміри. Пес тихенько потягся до бочки, однак Дан розцінив цей дивовижний відступ як виконання його власного наказу.

— Дякую вам за ідею, — сказала з крижаною усмішкою Лучія. — Думаю, настала нарешті пора перейти до радіоапаратів.

Черешняки зненацька відкрили для себе, що в них є і друга радість, чи, точніше, дві радості: човен і рації.

Йонел, опинившись цього разу в своїй тарілці, швиденько запропонував майстерний план випробування апаратів.

Скільки часу, з яким хвилюванням чекали черешняки цього величного моменту! Вони розділились на дві групи, взявши по апарату. Одна група мала залишитися тут, біля столу перед ганком, друга — пройти два з половиною кілометри через сад, леваду, яка вибігала своїми сливами на Цвинтарний пагорб, потім через виноградник, що заглиблювався в перелісок, і аж там, край переліска, біля розпізнавального знака — могили в формі шапки — треба було зупинитись. Часу виділялось обмаль: півгодини — дорога до могили, десять хвилин — підготовка апаратів, десять хвилин — обмін передачами, тобто перевірка, десять хвилин — пауза, півгодини — на зворотний шлях. Загалом — півтори години. Група на ганку — Йонел, Марія й Дан. Друга — Лучія, Віктор і Урсу.

5

Для тих, що залишилися на подвір’ї, найнестерпнішими півгодини видались… Тікові. Малюкові вдалося після болісних зусиль виштовхнути чопа. Він аж шкуру здер на пальцях, та коли нарешті припав оком до дірочки, то побачив силу-силенну всього і всякого, тільки стіл і апарат, який, безперечно, стояв на ньому, не потрапили в поле його зору. Якби в діжці не було дна, малий швидко придумав би, як побачити стола, але в тому становищі, в якому опинився Тік, залишалося робити тільки одне, щоб помилуватися й собі з того дива перед ганком: час від часу він висовував трішечки голову з діжки. Правда, це було надто ризиковано, зважаючи на непорозуміння між Йонелом та Цомбі. Пес сидів непорушно, поклавши голову на лапи, посередині між діжкою й ганком. Йонел, постійно відчуваючи загрозу, пильнував кутиком ока за кожним рухом собаки.

А час тягнувся так повільно, що Тік ладен був гризти клепки в діжці.

Але й черешняки на ганку не почували себе добре, їх теж пробирали дрижаки, хоч вони й не стояли ногами у воді, як скуйовджений допитливий малюк. Чекання вбивало їх, і вони, мабуть, почували себе ще скутіше, аніж в’язень у діжці.

Нарешті Йонел глянув на годинник:

— Минуло тридцять п’ять хвилин… У-у-ух! Як важко…

Марія на хвильку забула про всі свої сварки з Йонелом. Вона, охоплена якимось розчуленням, підійшла до нього й лихоманково стежила, затамувавши подих, за кожним його рухом. Юний фізик ще раз глянув на годинник, глибоко зітхнув і почав подавати сигнал. Ключ скорявся дотикові пальців. Вицокування — то сильніше, то слабше — чулося ясно, сигнали повторювались, повторювались, повторювались… з паузами поміж ними, з паузами для відповіді, але… відповіді не було.

Охоплений тривогою, Йонел ще раз глянув на годинник. Стиснувши кулаки, він знову схилився над рацією. Сигнал, сигнал, сигнал, але паузи були мертві. Страхом і болем викривилося обличчя фізика, коли він глянув на Марію. Йонел очікував дошкульних слів, спопеляючих поглядів, одне слово, чекав добрячої прочуханки.

Але Марія, стоячи поряд із Даном, відчувала таке саме хвилювання й такий самий страх, що й Йонел.

— Не може бути! — кипіла вона. — Не може бути! Спробуй-но ще раз!

Йонел скорився наказові, побачивши, що й Дан енергійно киває головою. Він знову послав сигнал, але рація й далі мовчала.

Троє черешняків думали про одне: або погано зроблені апарати, або щось сталося там, на пагорбі.

6

А воно й справді сталося там, на пагорбі. Саме тоді, коли Віктор і Лучія хотіли встановлювати антену на вершині могили, їх зупинив владний голос Урсу:

— Стійте! — звелів хлопець. — Гляньте на схил пагорба… На одну долоню від ліска, біля роздвоєного дерева… Бачите?.. Не я буду, якщо отой чоловік у гостроверхій шапці не Петрекеску!

Лучія і Віктор приклали долоні дашком до очей і подивились туди, куди вказував Урсу. Вони теж побачили чоловіка, але не могли розрізнити голови й шапки. Постать, яка вирізьблювалась дедалі чіткіше, була надто дивна, аби її переплутати з кимось іншим.

— Здається, він! — озвався Віктор. — Що будемо робити?

— Спершу заховаємо апарат у кущі, — сказала Лучія. — Тільки щоб потім не забути місця…

— Якщо я вам кажу!.. — Урсу відчув себе трохи ображеним.

— Це таки Петрекеску, — підтвердив Віктор, — і найкраще, що ми можемо зробити зараз, — піти до нього, аби він не підійшов до нас. Ховаючи апарат, ми ризикуємо ще більше привернути його увагу…

— Чудово! — погодилась Лучія. — І вдамо, ніби шукаємо саме його…

Тепер уже ні в кого не було сумніву. Чоловік, який ішов сягнистими кроками, довготелесий і тонкий, мов тичка, у зеленому брилі з півнячою пір’їною на самісінькому вершечку, з рушницею за плечима, в лискучих чоботях, які щільно облягали його ноги, був не хто інший, як Петрекеску, власник надувного човна.

Полишивши апарат на непевний догляд пташок, усі троє побігли до мисливця. Петрекеску йшов прямо на них, але тільки трішечки стишив ходу, коли переконався, що саме він потрібен трьом підліткам.

— Що сталося, громадяни? — перепинив він їх тоненьким писклявим голоском. — За вами женеться якийсь звір?

Усі «громадяни» ввічливо привіталися з ним. Але говорити міг тільки Урсу, бо Лучія й Віктор не могли перевести духу. І Урсу, пересиливши соромливість, майже закричав до мисливця:

— Ми на кілька днів ідемо на екскурсію…

— Не треба кричати, добродію, — остудив його запал мисливець. — Я добре чую. До того ж, на обидва вуха, а не так, як кажуть люди.

Урсу враз збентежився:

— Знаєте… Тобто не на екскурсію… Ми вирішили, що ми… знаєте… наукова експедиція… Ми з нашими друзями… знаєте… Може, і ви нам допоможете…

— Ага! — збагнув нарешті мисливець. — Ви хочете, щоб я допоміг вам провести екскурсію… Якщо це буде в моїх силах, то я залюбки, слово честі… Адже ніхто краще від мене не знає тутешніх місць, слово честі… І що ж ви хочете?

Урсу, нарешті, зважився:

— Ми просили б вас від щирого серця позичити нам на кілька днів… позичити вашого надувного човна…

Мисливець почухав пальцями під гостроверхим брилем, потім натягнув його на очі.

— Гм… Човна!.. Це рідкісна річ… — промимрив він. — Гм… Такого другого дуже важко знайти… Неможливо знайти, слово честі.

— Якщо… Навіть не знаю, як вам сказати… — втрутилась Лучія. — Ми мали на оці прийняти його за плату… Тобто ми думали, може, ви захочете продати його… Ми ладні віддати всі наші заощадження…

Мисливець пильніше глянув на всіх трьох і, ще раз почухавши голову, твердо мовив:

— Гм… Ви кажете про плату, а я не збираюся продавати човна до смерті, слово честі. Я не продам його й за п’ятнадцять тисяч, навіть якщо ви запропонуєте замість нього корабель… А в який бік ви думаєте йти на екскурсію? До Чортових Воріт?

Лучія легенько торкнула Віктора ліктем, і юнак, ніби пробудившись від довгих роздумів, сказав:

— А-а, ні, не до Чортових Воріт. Може, ми підемо туди пізніше, але до Чортових Воріт човен не потрібен. Ми вирішили на кілька днів піти на Форельне озеро…

Мисливець спохмурнів. Він хотів був сказати щось, уже навіть розкрив рота, але вмить передумав.

— Там дуже гарні місця і недосліджені, — сказала прохальним тоном Лучія. — Ми можемо знайти там багато чого цікавого для себе…

— Знаю… знаю-у-у, — відповів їй насмішкувато мисливець. — Але, на жаль, я міг би позичити вам човна тільки в кінці серпня. А до того часу ніяк не можу, слово честі.

— Лише на кілька днів, — ще раз уточнив Урсу.

Мисливець поскуб бороду.

— Гм… Я не маю звички говорити на вітер, слово честі. Вам підходить у серпні — гаразд! Не підходить — до побачення! Ясно чи ні?.. Хоча я вам по-батьківськи порадив би: пошукайте для екскурсії інше місце. Там дуже багато небезпек, слово честі.

Ще раз, востаннє, давши слово честі, мисливець підняв бриля з гордовитим пером і пішов такими ж самими сягнистими кроками.

Черешняки сумно переглянулись. Невтішність просто паралізувала їх, але це тривало не довго. Вони всі враз згадали, мов за сигналом, про апарат, залишений на схилі могили, і метнулися туди, ніби вирішили перекрити всі рекорди бігу з перешкодами. Першим прибув до могили, далеко перегнавши товаришів, звісна річ, Урсу.

7

На ганку бракувало тільки звуків похоронного маршу. У поглядах кожного було стільки скорботи, а в руках стільки млявості й болісного оціпеніння, ніби вони проводили до ями найкращого друга. Йонелові пальці радше за інерцією, бо вже не мали сили зупинитися, час від часу механічно в належному ритмі натискали на ключ. Але саме тоді, коли було втрачено всяку надію, точнісінько так, як це трапляється в дуже багатьох книжках, в апараті зненацька щось цокнуло. Ніби прокинувшись із поганого сну, Йонел відстукав сигнал прийому й подав рукою знак Данові записувати послання з могили. І Марія, і Дан, і навіть Йонел лівою рукою записували в нотатники численні риски й крапки, а розшифрувати їх — то іграшка для кожного:

«Невдача. Повний провал. Мисливець відмовився дати нам човен. Негайно повертаємось».

— Яка невдача! — закричав Йонел, охоплений божевільною радістю. — До дідька човен, мисливець і всіляка маячня! Мене ніщо більше не цікавить! Апарати працюють? Працюють! Ура-а!

— Браво, Йонеле! — зраділа й Марія. — Слово честі, я дуже рада!

— І я теж, — сказав Дан із якоюсь дивною інтонацією в голосі. — Але мене дуже гнітить притичина з човном. Отже, аби ви знали, вони зустріли на пагорбі мисливця. Тому й затрималися з виходом на зв’язок. Але чому він не захотів дати нам човна?

— Та ну його до лиха, того човна! — ніби цвяхами пришив Йонел. — Ти не розумієш, чоловіче, яку я здобув перемогу? Тепер ти мав би махнути на все рукою і хвалитися всім, що ти мій друг!

Марія швидко й погрозливо отямилась:

— Що з тобою сталося, Йонеле? Як ти можеш казати, що тебе ніщо більше не цікавить?

Йонел із чванькуватим презирством кинув їм в обличчя:

— Покажи мені ще когось, хто в такому віці сконструював би короткохвильову рацію!

Іскри подиву, а потім і злості блиснули в очах чорнявки з косами:

— А ти ніби не знаєш? Чи тільки прикидаєшся?

Йонел справді був ошелешений її словами:

— Хочеш сказати — Е…

— Ні! — жорстко урвала його Марія. — Не Е, не Ме, і не жоден із тих, про кого ти зараз думаєш. Я знаю, хто насправді це зробив!

— Хто? — витріщив очі Йонел. — Це аж надто цікаво…

— Лучія!

— Лучія?!! Теж мені… З нею чи без неї — то все одно, якщо по-справедливості.

— Авжеж, по-справедливості, брехуняко! Якби я не бачила вас обох, і якби я не бачила Лучію саму, і якби я не знала, що в голові і в руках Лучії…

Йонел махнув на неї:

— Ти завжди була гидкою…

— А ти чванько, яких пошукати треба… І в цьому ти завжди будеш найперший…

— Нікчема!

— Безсоромник!

Аж тепер Цомбі згадав, що Йонела слід привітати за його успіхи. І він метнувся до нього. Але Йонел не зрозумів його, навіть більше — витлумачив цілком по-своєму, бо боявся Цомбі, і відчув себе зараз так, ніби опинився на полюванні на левів без рушниці в руках, а на нього вискочив найрозлюченіший звір. Не довго думаючи, хлопець гайнув по подвір’ю, хоч краще було б сховатися десь на ганку. Це був початок невдачі. На подвір’ї валявся камінець, може, один-єдиний на все подвір’я, але саме об нього спіткнувся Йонел. Однак невдача цим не вдовольнилася. Замість того, щоб упасти на землю й розтягнутися біля каменя, Йонела підкинуло вгору, в повітрі він скрутився, а на землю вже впав, мов щосили кинутий кимось бублик. А невдача тим часом не вгавала: бублик, у якого перетворився Йонел, покотився по подвір’ю і, не знайшовши об що зачепитися, вдарився об діжку — найспокійніший тут предмет. Сильний і несподіваний удар умить перекинув діжку, зупинивши Йонела.

Коли все заспокоїлося, виникло й диво: з землі підводився не один нещасний, а двоє. Запилюжений Йонел, на обличчі якого виписувався страх, і Тік — спантеличений, мокрий як хлющ.

Ніби розуміючи, що єдина причина нещастя — саме він, Цомбі кинувся до ніг свого господаря, ладен прийняти на свою суху шерсть усю воду, яка дзюрком стікала з Тікового одягу.

— Бачиш, Тіку… — лагідно сказав йому Дан. — Чи не краще було б тобі таки піти до моша Тімофте?

Тік стрепенувся, мов мокрий пес, несамохіть наслідуючи свого друга, що тулився йому до ніг.

— Я йду, звичайно, я йду, — відповів він. — Тільки переодягнуся…

Цього разу ніхто вже не мав сумніву в щирості слів мокрого малюка.

Розділ четвертий

1

Мош Тімофте довго порпався в скрині, поки знайшов те, що шукав. Це була люлька, найстарша в його колекції, розкиданій по всій хаті. Її подарував йому тридцять років тому один із директорів ліцею, відомий збирач народної творчості. Це була красива люлька, тонкої роботи, майстерно вигнута. Учитель роздобув її в якомусь давньому німецькому містечку, відомому своїми науковими закладами й фольклорними традиціями. Він подарував її дідові Тімофте, правда, тоді мош Тімофте ще не був дідом, на знак подяки за ту ревність, з якою сторож вишукував по горищах давні книжки й папери. Старий беріг люльку як безцінний скарб і діставав її дуже рідко. Чому йому спало на думку розкурити її саме цього вечора, важко сказати… Але тільки-но він почув Тікове прохання, як його охопила невимовна радість… Кирпатий малюк із вічно скуйовдженим чубом, при якому завше повен мішок жартів та витівок, зігрівав йому серце…

Неквапливими, по-старечому м’якими рухами мош Тімофте натоптав тютюном люльку, статечно розпалив її, кілька разів пихнув димом, потім глянув на Тіка й заговорив:

— Отже, так… Нема більш нікого в місті, хто знав би такі гарні казки, як я… Це трішки схоже на похвальбу? Так, але зовсім трішечки — мов землі під нігтем…

— Навіть менше, — посвідчив Тік.

— Ну, якщо навіть менше, ніж землі під нігтем, — сказав старий, гамуючи усміх, — тоді ти почуєш старовинну казку, дуже давню, може, навіть найдавнішу в тутешніх краях…

Старий ще кілька разів затягнувся з люльки, неквапом обвів поглядом скромно умебльоване, що аж сяяло чистотою, помешкання і, розігнавши долонею з-перед очей клуби диму, знову втупився поглядом у свого гостя, який майже з острахом стежив за цим невідомим йому ритуалом:

— Та-а-ак… Давня, дуже давня казка… Я чув її, коли ще сам був пуцьвірінком, від одного старого вівчаря. Починається вона й закінчується, як і всяка казка, але мудрість у ній велика…

Малюкові не терпілося почути казку, і він зручніше вмостився на стільці. Мошеві Тімофте навіть дивитися на нього не треба було, аби знати, що відбувається з хлопчиною, і він вирішив не тягнути далі:

— Отож був колись один великий і славетний цар. З ним ніхто не міг зрівнятися в світі, а слава про його силу й багатство сягнула аж на край землі. І мав той цар три доньки… Що то за дівчата були!.. Вродливі, як весна, і працьовиті, мов бджілки. І любив цар доньок більше, аніж зіниці власних очей, і не шкодував для них добра та коштовностей. Хто хоч раз бачив дівчат, не міг забути їх до смерті… І ось одного дня, якраз перед заходом сонця, цар, сидячи на троні, покликав дівчат і сказав так:

«Я, діти мої, відчуваю, що вже старію, що кінчається лік днів моїх. Одного прекрасного дня наше чудове царство залишиться без мене, і тоді треба буде, щоб одна з вас одягла корону й почала правити ним. Одна-єдина, любі мої діти, бо такий закон і так буде справедливо. Хоч я люблю вас усіх однаково, але для вітчизни буде краще, коли вона залишиться великою й сильною з руках одного керманича. Бо якщо ми поділимо її на три маленькі країни, то їх зможуть загарбати вороги… А щоб пересвідчитись, котра з вас заслуговує честі правити країною, я зроблю для вас випробу…»

Тут двері розчинилися, і поміж радників, що стояли рядами, схиливши голови, з’явився смаглявий чоловічок, який тримав у руках таріль, покритий чорним оксамитом. Чоловічок поставив таріль перед троном і пішов так само мовчки, як і з’явився. Двері зачинилися, цар знову залишився зі своїми доньками віч-на-віч. Коли він одкрив таріль, той увесь засвітився, ніби звідти сходило сонце: на ньому лежали три діаманти невимовної краси, кожен із них більший, як голубине яйце. Дівчата дуже здивувалися, що вони такі великі й так сяють, потім подивилися на трон і чекали, що скаже їхній гордовитий батько.

«Ось, діти мої, — сказав цар, — хай кожна з вас візьме по каменю й зробить із ним, що схоче. А післязавтра надвечір отут, на цьому самому місці, розкажете мені про свої справи. Робіть усе без поспілу, справедливо, а ваші вчинки засвідчать, кому з вас правити царством».

І цар, спираючись на золотий посох, усіяний діамантами, пішов до своїх радників, які чекали його за дверима, залишивши дівчат наодинці з їхніми думками…

Мош Тімофте на часинку замовк, щоб припалити давно погаслу люльку й подивитися з-під брів на враженого гостя. Глибоко затягнувшись димом, він повів далі:

— Та-а-ак… І ось наступного дня рано-вранці найстарша царівна побігла до золотаря й звеліла йому зробити до обіду малесеньку золоту коробочку та ланцюжок, теж із золота. І перед обідом вона постала перед царем, показуючи, що коштовний камінь знаходиться в коробочці, з якою вона ніколи не розлучиться.

Вдоволений цар сказав своїй доньці так:

«Мудро ти зробила, донечко моя! Твій вчинок гідний всілякої похвали. Ти вважала, що царство — найдорожча річ, з якою не можна розлучатися ніколи, бо його доля — твоя доля, а твоя доля — його доля. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробили твої сестри…»

Середульша царівна ще з ночі скликала найвправніших майстрів-мулярів з усього царства і звеліла їм за один день змурувати велетенську вежу, вершечок якої тонув би в хмарах.

Тільки-но майстри добудували цю вежу, дівчина в найвищій кімнаті поклала свій діамант. І засяяв він звідти, з височіні, так сильно, ніби над світом зійшло друге сонце. А дівчина поставила довкола вежі силу-силенну озброєних до зубів вояків, від самого вигляду яких проймав дрож.

Побачивши все це, цар задоволено всміхнувся, і радість осяяла його старече обличчя. І він сказав так:

«Ти мудро вчинила, доню моя! Ти вважала, що честь країни повинна сяяти як сонце на всій землі. І ще ти думала, що все це треба захистити від ворогів. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробила твоя сестра».

Тим часом найменша царівна, котра, як і всі найменші дівчата в казках, була найвродливіша, бродила полями й лісами довкруг палацу, гірко терзаючись думками: що зробити з тим коштовним каменем, аби довести свою мудрість і силу правити державою. Уже давно й ніч опустилася на землю, а найменша донька ніяк не могла нічого придумати.

Тоді вирішила вона повернутися в палац і попросити в батька ще один день. А коли йшла назад, заглибившись у свої думки, то збилася з дороги. От іде вона, йде і, може, йшла б дуже довго, якби їй не причулося, ніби десь хтось плаче. Зупинилась дівчина, прислухалась, аж тут знову почувся плач. Жаліслива за вдачею, вона рушила на плач і опинилась перед халупою за велетенськими деревами, перед бідною розваленою хижкою, яких вона досі не бачила і навіть не читала й не чула про них.

Заглянула дівчина туди через дірку, що правила за вікно, і побачила убоге приміщення, освітлене одною-єдиною свічечкою, та й та вже догоряла. За низеньким триногим столиком сиділи двоє зажурених людей: чоловік і жінка, обоє в лахмітті. Вони аж заходились від плачу.

Царівна дуже здивувалася, побачивши все це, бо ж, кажу, досі ніколи не бачила ні халуп, ні людей у лахмітті, а що люди плачуть, то бачила тільки на похоронах. У царському палаці всі люди завжди сміялися й були веселі. Дівчині закортіло негайно дізнатися, чому ці люди так гірко плачуть. Вона зайшла в хижку, забувши постукати в двері, і лагідно спитала тих двох людей, наляканих несподіваними відвідинами:

«Що сталося, люди добрі, чому ви так гіркло плачете?»

Чоловік спохмурнів і не зважився сказати нічого, бо впізнав у нежданій гості доньку самого великого царя, а дружина його, як і всяка жінка, почала виливати перед дівчиною душу, а та закам’яніло слухала її:

«Як же нам не плакати, принцесо, коли нашу халупу обсіли злидні, мов мухи стерво. Семеро дітей послав нам господь, і всі семеро хворі й голодні, а ми не знаємо, чи й дотягнуть вони до завтрашнього дня. Кожен гріш тікає з нашої хати, мов сарна від вовка, хліб у нашій хаті — така ж сама рідкість, як горе в хаті багача. Цілющі ліки ніколи й не з’являлися в нас, так само як не заходили сюди й радощі. Єдине світло і радість, яке наважилося прийти сюди, — це ти, велична й прекрасна принцесо».

Царівна страшенно здригнулася від усього почутого, але ще страшніше вона здригнулася, коли побачила сімох дітей, жовтих як віск і тоненьких мов очеретини, аж знетямлених від болю та голоду, що лежали на дерев’яних ліжечках.

«Люди добрі, — сказала вона з непогамовним болем у голосі, — я розкажу цареві про все, що тут бачила, і він допоможе вам, бо він надзвичайно сильний, багатий і справедливий. Але поки він учинить по-справедливості, візьміть оцей коштовний камінь, підіть із ним у місто і скажіть купцям, що це я дала його вам і звеліла обміняти тільки за його справжню ціну. Бо інакше буде біда на їхні голови».

І перш ніж нещасні люди встигли впасти на коліна, дівчина поклала коштовний камінь на низенький триногий стіл, швидко вийшла з халупи й не зупинялась, аж поки прийшла до свого тата-царя. Глибоко вклонившись йому, як і належало за звичаєм, вона сказала голосом, що аж тремтів від радості:

«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства — для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».

І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.

Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в п’яти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не з’являйся тут ніколи. Зараз же йди звідси, безрозсудна!»

А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч ім’я її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»

Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.

І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.

Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула…

Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.

— Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!

— Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде…

— А як звали найменшу доньку?

Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:

— Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре… Гаразд, на чому ми зупинилися?.. — спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.

— Там, на галявині, під деревом…

— Ага, так-так… Там… Так-так… Тільки-но заснула дівчина, коли зненацька її розбудив якийсь шум. Вона напружила слух і глянула туди, звідки він чувся, — це було дуже близько, під самісіньким деревом, де вона спала. І побачила там, поміж корінням, кривенького чоловічка, старого карлика з довгою бородою — той мучився, намагаючись закинути кілька камінців у дупло на дереві.

Дівчина скочила на ноги й допомогла карликові. Разом з останнім каменем зник у темряві й карлик, але невдовзі з’явився на світло і так сказав доньці царя:

«Щонайвродливіша і щонайкраща принцесо! Я знаю твою долю і знаю, чому твій тато у хвилину неправого суду вигнав тебе з дому. Ти вчинила добре діло там, у халупці, воно варте зовсім іншої відплати, а зараз, допомігши мені, ти ще раз довела, що душа в тебе добра, справедлива й чесна. Хоч я тобі й не обіцяв ніякої винагороди і навіть не просив допомогти, ти прийшла й пособила мені. Предобра і прекрасна принцесо! Усе моє майно — оця коробочка, яку ти зараз побачиш…»

І при цих словах карлик показав дівчині маленьку сіру коробочку, звичайнісіньку металеву коробочку, тільки дуже блискучу.

«Оця коробочка — це все, що можу тобі подарувати, — сказав далі карлик, — але зважай, вона — чарівна, у ній прихована нечувана сила. Коли тобі буде сумно, ти відчини коробочку, і хай твої сльози падають усередину. А коли тобі загрожуватиме небезпека, притисни коробочку до грудей і тричі прокажи чарівне слово».

І карлик підійшов до принцеси й прошепотів їй на вухо чарівне слово. А потім заговорив уже вголос:

«Коробочка й чарівне слово врятують тебе від будь-якої небезпеки, хоч би яка велика вона була. Але остерігайся, люба принцесо, переказати комусь іншому чарівне слово! Коробочка тої ж миті втратить усю свою чарівну силу. А тепер ходи здорова й вір у доброту свого серця!»

І перш ніж дівчина встигла спам’ятатися, карлик зник. Вона шукала його, шукала скрізь, щоб хоч словом подякувати, але не знайшла ніде. Тоді дівчина взяла коробочку, сховала її за пазуху та й пішла своєю дорогою. І оскільки голод, втома і сум зростали в ній із кожним кроком, вона змучено сіла на камені й почала плакати, як це завше роблять жінки, аби заспокоїтись. Бідолашна принцеса, як гірко вона плакала!..

Але відразу ж, згадавши карликову пораду, дістала коробочку, відчинила її й підставила так, щоб сльози падали всередину. І диво, велике диво сталося! Кожна сльоза, ледь торкнувшись коробочки, перетворювалася в коштовний камінь. Скоро-скоро коробочка виповнилася діамантами й рубінами.

Почувши людські голоси, які наближалися, дівчина закрила коробочку й хотіла вже бігти, але одразу ж зупинилася, бо побачила лісорубів — стомлені й голодні, вони поверталися з роботи.

Побачивши її в такому жалюгідному стані, стомлену, бліду, обдерту, серця лісорубів переповнилися жалем. Вони взяли дівчину з собою, поділилися з нею шматком хліба. Від них вона дізналася про їхнє гірке й сутужне життя. Але перед тим, як піти в дорогу, дівчина залишила біднякам, котрі так турботливо допомогли їй, усі коштовності із сірої скриньки.

Відтак царівна, знеславлена родиною й вигнана з двору, сходила пішки всю країну. І щоразу, коли вона бачила злидні й горе, сльози її падали в чарівну коробочку. Багато, дуже багато нещасних і нужденних людей, які жили в цьому прекрасному царстві, відчули на собі допомогу прекрасної принцеси.

Одного дня, коли вона йшла битим шляхом, що розділяв країну навпіл, почула вдалині звуки сурм. Поспішивши туди, вона на превелику радість побачила свого батька разом з обома доньками на чолі царського почту.

Забувши про всі свої нещастя, які випали на неї,про всі свої страждання, яких зазнала після страхітливого повеління царя, дівчина кинулась назустріч тим, кого вона ні на хвильку не викидала із свого серця.

Проте цар, побачивши її, страшенно розлютився. Вихопивши з-за пояса шаблю, він громовим голосом звелів слугам порубати дівчину, яка кинулась їм до ніг.

Найменша царева донька, згадавши карликову пораду, притисла коробочку до грудей і швиденько тричі проказала чарівне слово.

І враз почула, що цар, він був лише за два кроки від неї, закричав дико, мов розлючений звір:

«Де вона, божевільна? Куди зникла негідниця, що посміла з’явитися перед мої очі? Знайдіть її і вбийте!»

Але царські воїни з оголеними шаблями бігали біля дівчини й не бачили її, хоч вона лежала, згорнувшись клубочком під копитами коней.

Тік стрепенувся і напружив слух. Мош Тімофте ласкаво глянув на нього й вів далі:

— Отак воно було! Коробочка могла робити невидимим того, хто її носив і знав чарівне слово. Отож воїни шукали марно. Дівчина пробралася на край поля, а царський почет пішов далі. І коли проїхав останній воїн із почту, пішла й вона своєю дорогою, куди очі світять.

Вона ходила всіма дорогами царства, ділячи хліб із бідняками, ночуючи, де прийдеться, і завжди платила за добро й гостинність коштовностями із сірої коробочки. І якщо по правді, то хто інший, як не бідняки й трудівники, заслуговували на це багатство?

Коли її брала туга за домівкою, коли вона відчувала, що не може далі жити, не бачачи батька-матері й сестер, дівчина шепотіла коробочці чарівне слово і йшла, вдень чи вночі, між вартою, відчиняла, невидима, ворота й двері царського палацу й заходила в кімнати, де жила раніше. Ніхто її не бачив, ніхто не чув, зате вона бачила й чула все. Іноді, коли сестри спали, вона гладила їх, сплячих, і проказувала пошепки слова любові. А потім знову бродила країною, заходила в найвіддаленіші закутки, жила серед людей, які завдяки своїй доброті й чесності стали для неї такими ж близькими, як батько з матір’ю та сестри.

Та ось одного дня на дорогах країни з’явилися царські гінці, які оповістили людям, що царство опинилося у великій небезпеці. Вороги зібрали величезне військо і хочуть напасти на країну одночасно з трьох сторін. Цареві, хоч як він старався, не вдалося зібрати стільки війська, як у ворогів. Люди були невдоволені його жорстокістю, його несправедливими порядками й не поспішали захищати країну, в якій вони жили в стражданнях та муках.

Почувши все це, найменша царівна пройшла вздовж і вшир усю країну, стукала в двері до тих людей, яким вона допомагала, говорила всім із пристрастю та болем про небезпеку, що наближається, і люди, почувши її мудрі слова, погодилися з нею й не довго барилися. Вони прощалися зі своїми хатами і йшли за принцесою, озброєні хто чим для лютої битви.

І ось, на превеликий подив царя, сторожа одного чудового дня сповістила, що до стольного міста підходить повите хмарою куряви величезне військо. Цар спершу затремтів від страху, але вивідники невдовзі принесли добру вість — військо, яке наближається до палацу, не вороже, а царське.

Коли ватажки війська, заковані в лати і при блискучих мечах, з’явилися перед царем, усі придворні завмерли, а коли цар спитав, з чийого наказу вони вирушили на битву, вони відповіли без страху напрямки:

«Ми прийшли з повеління наймилостивішої й наймудрішої твоєї доньки, яку ти колись прогнав із дому і яка, перейнявшись нашими болями та стражданнями, завжди була разом з нами».

І вони розказали цареві про діла, зроблені найменшою принцесою.

І лиш тоді цар зрозумів, що його найменша донька була наймудріша, бо вона найкраще показала, якою має бути доля багатства країни. І ще цар згадав, що своє коштовне каміння його старші доньки давно втратили: одна загубила, купаючись, а камінь із вершини вежі вкрали хижі птахи…

Мош Тімофте замовк на хвильку, щоб розпалити люльку й глянути на гостя, потім, задоволений, повів мову далі:

— Та-ак… Казкарі розказують: побачивши таке сильне військо, ворог не посмів напасти на країну, а послав мирних гінців, бо збагнув, що йому доведеться воювати не з військом, а з усім народом. І ще вони розказують: по смерті царя країною правила найменша донька. Вона ніколи не порушувала справедливості, завжди була чесна й людяна. А ще кажуть оповідачі, що було б добре, аби і в інших країнах правителі брали з неї приклад…

Тік зрозумів, що мош Тімофте закінчив казку, але не йшов. Він завмер від хвилювання, яке охопило його, і сидів мовчки на стільці.

— А ота коробочка, з якою царівна ставала невидимою, куди вона поділася? — отямившись нарешті, спитав він.

— Одні казкарі твердять, — відповів мош Тімофте, — що царівна заповіла перед смертю поховати коробочку разом з нею, а ще одні кажуть, нібито вона свого часу перейшла до Штефана Великого, і він останній володів нею.

— А потім ніхто про неї нічого не чув?

Мош Тімофте відповів не одразу. Він ніби перебирав спомини:

— Коли я не помиляюся, — нарешті сказав він, — дядько, отой вівчар, який мені розказував казку, твердив, що коробочку нібито заховали в якійсь печері. Але все це казки, байки…

Одначе Тік не поділяв думки моша Тімофте. Він був цілковито переконаний, що чарівна коробочка існувала, а відтак не могла зникнути безслідно. Надто вона вже цінна, аби отак просто могли забути про неї. Її десь дуже гарно заховали, та й годі.

— А той дядько, що пас вівці, не сказав, у якій саме печері заховано коробочку? — почав допитуватися малюк у моша Тімофте.

— Казав, що це могло б бути навіть тут, у наших горах, може, й у Чорній печері… Але хіба можна отак прямо вірити словам, коли йдеться про байку, про казку?

Тік подумки вирішив не перечити мошеві Тімофте, а спробував дізнатися якомога більше:

— А чарівне слово, яке б воно могло бути, моше Тімофте?

— Ага-а! Чарівне слово… — пробудився старий від уже інших думок. — Пригадую, я теж питав дядька, коли він закінчив розказувати казку… А був я тоді в такому самому віці, як оце ти… Але він не знав.

Ніхто його не знає… Забрала чарівне слово принцеса з собою в могилу…

— Не може бути, моше Тімофте! — заперечив Тік. — Я знаю від Марії, від своєї сестри, що дівчата язикаті. Не може такого бути, щоб вона не прохопилася перед кимось.

Мош Тімофте сховав посмішку у вуса, почувши Тікові слова, а особливо його аж надто серйозний і впевнений тон. Тому додав:

— Принцеса, може, й сказала комусь, але в казці воно не розкривається.

— Та-а-ак?.. А я думаю, що дядько просто не захотів вам сказати. Та я все одно дізнаюся!

— А може, воно написане на коробочці? — висловив здогад мош Тімофте.

— Це вже погано! Хто ж знає тодішню азбуку?

Старий дістав годинник і вголос проказав, котра година. Тік підхопився, мов опечений, бо давно вже так не запізнювався. Він від щирого серця подякував мошеві Тімофте й наладнався йти. Але мош зупинив його на мить, рівно на стільки, скільки треба було, щоб дістати із ніші загорнутий у тоненький червонуватий папір апельсин.

— Тримай, — сказав він. — Я ж знаю, що ти любиш помаранчі.

Малюк не мав іншої ради. Він схопив апельсин і прожогом метнувся у двері, забувши сказати «Добраніч!». Він боявся, щоб мош не завважив у нього сльози. Дорогою поклявся, що ніколи більше не дозволить собі ніяких поганих витівок супроти моша Тімофте й зітре на порох кожного, хто буде погано з ним поводитись. А вдома, коли вже заснув, йому приснилося, ніби він став володарем чарівної коробочки. Він прошепотів чарівне слово і став невидимий. Смикав за ніс Йонела, штовхав Трясогузку, зайшов у кіно без квитка, почув усі таємні розмови черешняків, читав оцінки в журналі. І ніхто його не бачив, ніхто. Прошепотів чарівне слово — і враз зробився невидимий… І яких тільки жартів він понавигадував завдяки цьому!..

Уставши вранці, Тік згадав усе, ну геть-чисто все, от тільки зовсім забув чарівне слово…

Розділ п’ятий

1

Майже півстоліття, відколи цей ліцей перебрався в приміщення з вежею й годинником, що височів над північною частиною міста, великий амфітеатр відкривався не більш як тричі на рік: на початку навчального року, в середині березня, коли святкувалося заснування ліцею, і в кінці навчального року. Всякі інші заходи, хоч би які важливі вони були, проводилися завжди у спортзалі або в аудиторії на другому поверсі. Навіть директор ніколи не наважувався порушувати традицію. Відтак амфітеатр залишався найпривабливішим місцем у школі, але не тому, що рідко відчинявся, а тому, що його сувора, майстерна архітектура з блиском мармуру вбирала очі й перехоплювала дихання.

Зачарування, яке амфітеатр справляв на учнів, мало й іншу причину.

Амфітеатр з часом став ніби скарбницею; все, що одержувала школа від своїх колишніх учнів, було там, у ряду засклених вітрин, які стояли під напівкруглою стіною. Речі у вітринах не були прикрасами, але всі вони, зібрані й виставлені в одному місці, свідчили про той вплив, який справила школа на долі своїх колишніх вихованців; отож надії чи спогади глядачів перетворювали всі ці речі в неоціненний скарб.

Чого там тільки не було!.. Газети й книжки, колекції мінералів і вироби з кераміки, знайдені в країні або деінде в світі відомими геологами й археологами, записники письменників і відомих учених, макети великих споруд, поміж ними й макет ліцею, дипломи та важливі відзнаки, мініатюри, які представляли задуми або престижні технічні інженерні проекти, що ними пишалася румунська політехніка, креслярські планшети, карти з листами й телеграмами, портрети й фотографії, карти районів Румунії поряд із картою якоїсь екзотичної країни, зробленої групою дослідників (серед них був і вітчизняний учений), та багато інших речей, що представляли всі покоління ліцеїстів. Кожен, сягнувши апогею своєї слави, відчував потребу та обов’язок визнати якимось, може, дуже простим, але щирим жестом визначальну роль школи в його житті. Була в цій такій різноманітній скарбниці й учнівська робота — взятий просто з парти й принесений в амфітеатр аркуш паперу, заповнений цифрами та алгебраїчними формулами — «Екстемпораль (тобто — письмова робота) з математики». Її автор, учень сьомого класу, три десятки років тому розв’язав складну задачу з вищої алгебри, подавши чотири варіанти її розв’язання, останній із них, глибоко оригінальний, викликав після повідомлення справжню сенсацію в математичному світі. Розвинута згодом майстрами алгебраїчних формул приголомшлива ідея школяра стала оригінальною теорією, яка зайняла цілий розділ, досі немічний, у математиці. Нікчемний нещасний випадок обірвав життя юнака на першому курсі навчання на факультеті. Після хлопця залишилась тільки сила-силенна неоформлених аркушів та оця «Екстемпораль із математики», яка шанобливо зберігається в амфітеатрі ліцею.

Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин — від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.

Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.

Якщо класні лауреати були відомі задовго до закінчення навчального року, якщо лауреат почесної премії був відомий перед початком свята, бо його прізвище було написане напередодні свята великими золотистими літерами на мармуровій дошці правобіч сцени, то хто буде удостоєний премії канцелярії, ніхто не знав до останньої миті. Тобто про нього дізнавалися лиш тоді, коли називалося його ім’я і вручалася премія. Це був єдиний лауреат без диплома, зате премія — не символічна; переважно це був цінний подарунок, якась річ, але щоразу інша.

Само собою ясно, що премія канцелярії розпалювала багату фантазію. Отож-бо в ці дні між завершенням навчального року та його святкуванням говорилося тільки про велику премію, як її ще називали. Робилися прогнози, ставилися заклади, називалися десятки імен, придумувалися найфантастичніші подарунки, згадувалися найнеймовірніші випадки, які могли бути підставою для героїв-кандидатів на спеціальну премію.

Правда й те, що деякі групи школярів робилися замкнутіші й менш галасливі, хоча, здавалося, дні настали для цього вільніші. Але поривання учнів остуджував острах при згадці про не дуже далекі дні, які ох як хотілось би, щоб вони стали дуже далекими: а що, коли хтось згадає про це й розкаже перед усією школою? Тоді не уникнути важкої покари — крижаної мовчанки всіх присутніх!

Але ніщо не могло зрівнятися з притягальною силою великої премії… Хто її може одержати? І за що? І що саме він одержить?.. Велика премія не мала жодної попередньої умови. Нею міг бути відзначений будь-хто, іноді навіть не за шкільні справи. Кілька років тому преміювали одного учня, дуже слабкого в навчанні, який врятував дитину, що тонула. Відзначений був сином заможних батька-матері. Йому подарували пару рідкісних голубів, бо юний плавець тільки й мріяв про голубів. Іншого року премію дали тринадцятирічному хлопцеві, посередньому учневі, спокійному, хворобливому, котрий нічим особливим не вирізнявся упродовж усього року. Може, тільки своєю мовчазністю та соромливістю. І лише через кілька років дізналися, що в нього немає мами, що його покинув батько, і два місяці хлопець жив і тримався сам, рубав дрова або носив воду сусідам, але нікому не скаржився. Деяких учнів преміювали за перемоги в національних літературних або наукових конкурсах чи за виняткові лабораторні роботи, за сміливі вчинки й зворушливу поведінку перед колегами, вчителями або й перед незнайомими.

Премією канцелярії відзначалися виняткові здібності й духовні якості учнів.

Іноді ім’я-прізвище щасливчика вгадувалося, але це не означало нічого. У школі побутувало прислів’я: «Якщо хочеш бути відзначений великою премією, не думай про неї ніколи…»

Питання залишалося відкрите: хто буде щасливчиком цього року?

2

Амфітеатр аж стогнав від люду. Батьки й діти, може, батьки навіть більше, ніж діти, терзалися однаковим хвилюванням, вони силкувалися приховувати його за словами, і все перетворилося в дивний хор, непідвладний м’якому ритмові, де зрозуміти щось — марно й думати. Запитувалося одне, відповідалося інше, взаємні розмови не мали ніякого сенсу; якби навіть хтось сказав із пристрастю «Отче наш», його сусід відповів би йому філіппікою на адресу місцевої волейбольної команди, і нікого не здивувало б, що така розмова закінчилась гарячим потиском рук, і кожен із цих двох вважав би, що співрозмовник погодився з ним.

Але були й острівці спокою в цьому розгойданому морі, була й зверхність, були й такі, кому хвилювання, розривало груди чи кого час від часу охоплював страх.

Черешняки, як і домовились раніше, зустрілися біля вітрини з картами. Вони були жадібні до новин, але тривалий час вдовольнялися тільки мовчазними жестами, перемовлялися поглядами або ж зрідка пошепки перекидалися словами.

Сергій і Трясогузка пристали до них, мов дві тіні. І не ховалися. Навіть більше — в якийсь момент Сергій приклав до вуха паперову лійку, аби краще було чути та, звісна річ, для того, щоб позлити Марію — вона саме щось шепотіла Урсу. Щастя, що Дан був у доброму гуморі. Він нагнувся до лійки і сказав з непохитним переконанням:

— Ти чув про маленьку бомбу? Двох учнів із нашого класу виставлять як негативний зразок!.. Мамо рідна!.. Я ж думав, що це Віктор! Стривай, Сергію! Чекай, я ж пожартував!..

Та куди там!.. Хоч би Дан падав перед ним на коліна, хоч би закликав усіх святих на поміч… За якусь мить Сергія й Трясогузку ніби вітром вимело звідси. Навіть Урсу з його непомильним зором не міг їх нагледіти.

— Б’юсь об заклад на надувний човен — вони вже сховалися в якомусь закутку, — сказав той, що прогнав їх. — І три дні не виходитимуть звідти.

Втеча двох шпигунів не розвеселила групу. Навпаки. Мовчанка накрила їх, мов ковпак, ізолювавши черешняків від решти світу. Вони всі дивилися на вітрину з картами, але не бачили ліній, знаків і кольорів, не відчували радості, яку дає зустріч із картою. Вони бачили й чули шум водоспадів, бачили вершини й прірви, спокійні галявини й буйні зарості, стежки й ліси, а особливо бачили себе на них — як вони йдуть невтомно всі пересіченою місцевістю, а та згодом стає знаками, лініями й кольорами на картах.

— Може, ми знайдемо щось виняткове, таке, чого ще ніхто не бачив! — прошепотіла Марія. — Може, колись тут буде й наша карта…

З усіх присутніх тільки Віктор почув її шепіт, і погляд його мимоволі побіг до вітрини, поряд з якою був пожовклий від часу аркуш «Екстемпоралі з математики».

— Може, ми знайдемо гігантський діамант… — мріяла й далі Марія. — Або фантастичний скарб… І він стоятиме у вітрині поряд із класною письмовою роботою. Від черешняків. І ми не напишемо жодного прізвища. А тільки — «черешняки»…

— Чому це ми не напишемо жодного прізвища? — теж пошепки спитав Йонел. — Хіба екстемпораль не підписана?

І раптом усі почули оглушливий шум. Ніби вони щойно ввійшли до амфітеатру. Першим оговтався Дан:

— Якщо ми не перестанемо перешіптуватися, — почав він, — то ризикуємо привернути до себе загальну увагу. Йонел слушно каже. Підпишемося всі!

— Щось надто рано ми почали ділити шкуру ведмедя, — в’їдливо зауважила Лучія. — Аби нам часом не знайти якогось пса замість ведмедя…

— Навіщо нам думати про ведмедя, — розсердився Йонел, — коли ми приведемо на ланцюгу справжнього лева? А я переконаний, що вітрина з екстемпораллю може збагатитися навіть сьогодні!

І стільки впевненості було в Йонелових словах, що мовчанка знову запанувала на острівці черешняків.

— Ага-а! — здогадалася Марія. — Я знаю, що ти маєш на увазі…

— А що, хіба не маю права?

— Тільки разом з Лучією! — спалахнула Марія.

Дан торкнув ліктем Урсу:

— У мене таке враження, що назріває надзвичайна подія. Ти нічого не відчуваєш? Тобі не здається, що затримується початок свята?.. Що було б, якби відкрити вітрину?.. Але ж ні, мамо рідна! Це було б нещастя. Залишимося з одним апаратом… Слухай, Йонеле… Вдовольнись ти тільки великою премією… Що ти скажеш на це, Вікторе? Залишимося без апарата?

Віктор знизав плечима. Його щось ніби трохи й стурбувало, але водночас він відчував себе зобов’язаним сказати:

— Не думаю… Екстемпораль — це щось інше, це — ідея, теорія, до якої ніхто не додумався раніше за цього учня. Наші апарати схожі на інші й набагато примітивніші. Для нас вони, ясна річ, унікальні, але я не думаю, що цього досить, аби виставляти їх тут.

Лучія одразу ж підтримала його, але Йонел аж пожовтів від досади. Голос його затремтів:

— Я так і думав… Ви мало не луснете від заздрощів… Ви побачите, ось ви побачите… Я поставлю його на вітрину. Тільки свого!

— Ага-а-а! — зловила його на слові Марія. — Тепер ти й сам визнаєш, що один із апаратів зробила Лучія!.. Ну, кажи! Як же ти можеш бути таким чваньком і таким егоїстом? Неймовірно!

— Гоп! — почувся рятівний голос Дана. — Добре, що ніхто не побився об заклад, мамо рідна! Он подивіться! Он там, у глибині, біля моша Тімофте… Сергій і Трясогузка… Хто їх привів із курника? Самі вони не прийшли б ні в якому разі…

І справді, два античерешняки знову з’явилися в залі. Але Дан був недалекий від правди. Мош Тімофте піймав їх саме тої миті, коли вони хотіли перескочити через шкільний паркан, і гарненько вилаяв їх. Мов двох пригнічених цуценят, зв’язаних невидимим ланцюгом, він припровадив їх до амфітеатру. Згорблені й мовчазні, вони обидва чекали крижаного присуду.

Старий забув про них. Його увага й інтерес були прикуті до іншого. Ось він побачив Тіка: завше непосидющий малюк із живим сріблом в очах мав зараз жалюгідний вигляд. Господи! Яке в нього обличчя! Що з ним? Вій весь час намагається заховатися за спину котрогось із старших учнів!

Мош Тімофте зітхнув. Його обсіли важкі вагання. Серце спонукало подати якийсь знак малому й постояти біля нього; він уже навіть ладен був зробити це. Але щось стримувало його, якась стареча вада, охо-хо… Отакої! Треба було страждати вдвох… Іншого разу він розсудив би мудро й відважно… А зараз каже — стареча вада!

Мош Тімофте від багатьох чув, що сталося з Тіком в останній день навчання, навіть під кінець останнього уроку, перед тим, як здати письмову роботу з рідної мови. А казка про найменшу царівну, на переконання малюка, заслуговувала премії. Це було виправдання за всі його коники, які він викидав упродовж навчального року. Але цього разу він був не винен. Усе, що він зробив, було на користь справедливості; дуже, дуже мало для його власного задоволення: так вибачався Тік і перед своїм батьком… Так…

Йому лишалося написати заключну фразу. Але якийсь чорт, з яким ніколи не можна дійти згоди, підштовхнув його, і саме цієї миті він тріумфально подивився на весь клас. Одна лиш мить, але її вистачило, щоб його неспокійний погляд розкрив подвійне шахрайство.

Тік сидів у середньому ряду на останній парті. Праворуч і ліворуч від нього два лоботряси квапливо списували із шпаргалок, сховавши їх у рукава. Це вже занадто! Спершу він розсердився від такої несправедливості, а потім відчув ніби острах: а що, коли один із цих лоботрясів напише роботу кращу, ніж у нього? Прощай тоді премія!

І тут він відчув, як щось приємно залоскотало його долоню. Не довго думаючи, Тік налаштував маленьку (вона — для класу) рогатку на пальці лівої руки, дістав із потайної кишеньки два прості паперові набої, але так добре скручені, що були ніби металеві. І в одну секунду встановив нечуваний рекорд — влучив в однакові місця на потилицях обох розбійників. Атака була проведена так блискавично, що кожен із тих двох, миттю повернувши голову, подумав, що його вдарив той, другий.

Могла б зчинитися під кінець уроку страшенна бійка між обома шалапутами, якби Тікове досягнення не засвідчив один-єдиний свідок, але цим свідком виявився вчитель.

Десять хвилин мовчазного малюка розпікали перед усім класом, а насамкінець пригрозили страшенною покарою. Перш ніж попросити його за двері, учитель в останньому приступі доброти спитав його, чи він навчився чогось із того, що сталося. І Тік, якусь мить помовчавши, відповів тремтячим, ніби вибачливим голосом:

— Правду кажуть старші: «Якщо хочеш одержати велику премію, не треба ніколи думати про неї!..»

Хоч би як дивно це видалось, але саме ці пригнічені слова врятували Тіка… бо вчитель, вдумавшись у них, врешті-решт відкрив їхні витоки і правильний їхній сенс.

Але малюк нічого не знав про це. На жаль, не знав він, що й мош Тімофте щось знає, отож замість того, аби підійти до старого для власної розради, він уникав його, мов чорт ладану.

«Проклята мить!» — катувався мовчки черешняк. І загроза наближалася стрімко… бо на сцені директор почав традиційну промову.

Цілковита тиша запала по всьому амфітеатру. Час від часу оплески, потім знову тиша… Зачитуються імена премійованих… П’ятий клас… Почувши своє ім’я серед відзначених другою премією, Тік не крутнувся на одній нозі, не підстрибнув угору від радості, як того побоювався мош Тімофте. Невже він думав, що заслуговує першої премії?.. Ні! Бо були в класі двоє зубрил, яких неможливо пересилити, навіть відмовившись від перерви й загадкових післяобідніх рейдів. Але ж для нього вони дорожчі, ніж кров і світло! Ні! Він і миті не сподівався й не думав про першу премію. І не через це припізнився радіти малюк. Він боявся радіти передчасно, або краще сказати — для того, щоб зазнати повністю радості, йому треба було спершу блискавично зробити короткий, але вкрай необхідний розрахунок: чи можна одержати другу премію і водночас бути виставленим на посміховисько всього міста?.. Не можна!.. І аж тепер малюк відчув повну радість, мов приємну прохолоду після тривалої спеки…

Отямився він трохи згодом, коли почув імена черешняків: Віктор, Йонел, Лучія, Марія, Дан… Одні відзначені премією, інші — в списку спеціальних нагород… Нікого не забули… Але враз малюка пронизав злий дрож, і вся радість його вивітрилася: він не почув імені Урсу.

Тиша в амфітеатрі не була цілковита. В перших рядах, тобто там, де не було жодного учня, всі все коментували. Одні дуже натхненно, інші спокійніше, майже пошепки, але всі говорили про дітей, яких викликали на сцену для нагород і поздоровлень.

Коли назвали ім’я Йонела, одна дуже елегантна жінка, надто помітна завдяки велетенському капелюхові у формі тарілки, ніби зумисне так прилаштованому в неї на потилиці, аби заважати тим, хто позаду, бурхливо стрепенулася й зиркнула довкола з видимим наміром обрати собі жертву. І оскільки праворуч від неї сидів ще молодий чоловік, який досі інтригував її своєю майже байдужою й соромливою поведінкою до всього, вона не вагалася у своєму виборі:

— Ви чули? «За виняткові технічні здібності»! Ви вважаєте, що про одного учня можна сказати більше?

Чоловік не приховував збентеження:

— Я не педагог… Я не знаю критеріїв…

— Пардон! — сказала із щирим подивом Йонелова мати. — Хіба може бути щось вище, аніж «винятковий»?! У мене теж є розум… Винятковий — то є винятковий!

Її жертва почала витирати піт, що струмками котився по чолу:

— Звичайно… Ваша правда… Я думав про інше. Тобто… про інші параметри… Технічні здібності… Літературні здібності… Науковий дух… Усе може бути винятковим… Я певен, що ваш син…

— Може, вас здивувало щось інше? — урвала його Йонелова мама. — Те, що він одержав тільки другу премію…

— Я не почув…

— Ви, очевидно, нічого й не зрозуміли… бо там є інше підгрунтя. Якби він умів лестити викладачам, якби він підспівував їм, то одержав би премію більшу… Біда його, що він дружить із нікчемними товаришами, скажу вам по щирості…

Побачивши сина на сцені, жінка відмовилась від подальшої балачки, щоб присвятити себе оплескам і вітальним жестам, поправивши перед тим на собі капелюшок. Вільна мить для людей ззаду неї була дуже коротка, аби вони могли встигнути побачити щось. Коли Йонел спускався зі сцени, вона почала поправляти капелюшок. Але після цього, повернувши голову праворуч, Йонелова мама побачила замість сором’язливого чоловіка жінку, одягнуту в чорне, мов черниця, у вишневій хустці на голові. Нова сусідка не дуже сподобалась їй, особливо тому, що усміхнулась до неї надто по-панібратському. Щоб відбити в сусідки будь-яке бажання поговорити, елегантна дама одразу перейшла в атаку:

— У вас, здається, теж є хлопець, однокласник мого сина… Чому він не бере приклад з Йонела? Він, часом, не має переекзаменовки?

Жінка в чорному не розгубилася:

— Він, бідолаха, доглядає хату, бо батька в нього нема… уже сім років… Те, що треба робити, я його вчу… а в школі він учиться сам. Виплутується якось…

— Аби він не залишився на другий рік, бо втратить друзів. Йонел не буде…

Несподівана хвиля тиші зупинила її. Директор приготувався вручати почесну премію і вперше вимушений був удатися до розлогих пояснень:

— Цього року, — почав він, — ми мали два кандидати на почесну премію. В обох у них однакові дані, обидва мають бездоганну поведінку. Один учень восьмого класу, другий — одинадцятого. Але традиція школи не дозволяє видавати дві премії. Після тривалого розмірковування ми зупинили свій вибір на тому кандидатові, котрий, окрім численних позитивних якостей, довів, і в школі, і поза школою, що йому притаманний високий дух побратимства. Відтак, можемо з гордістю додати, що наш вибір схвалив із щирим розумінням лауреат цієї премії минулого року.

Почесну премію присуджено Вікторові.

Коли черешняк піднявся на сцену, жінка в першому ряду, охоплена нечуваною радістю, штовхнула ліктем жінку в капелюшку:

— Ой який же він розумний, цей хлопець! Він часто приходить до нас, часто й ночує разом із моїм сином. Вони найкращі друзі.

— Ви радієте так, ніби ви його мама! — сказала приголомшена жінка в капелюшку. — Неймовірно!

— У нього, бідолахи, нема мами. Тільки тато… Отой високий чоловік, що поступився мені місцем, він недавно розмовляв з вами…

Йонелова мама відчула, як у неї заворушився капелюшок на голові, або точніше — голова під капелюшком.

Премія канцелярії була присуджена без жодних коментарів: альпіністський костюм — від льодоруба до черевиків, мабуть, найкращих черевиків, які будь-коли хто-небудь бачив у місті. Щасливчика звали Теодору Теодор, або Урсу, як його називали і в школі, і поза нею. Сором’язливий, зніяковілий, спітнілий, червоний, мов жар, Урсу спускався зі сцени з повними руками. Черевики звисали у нього в руках, мов гарматні ядра. Коли він проминав перший ряд, почувся схвильований голос жінки в чорному:

— Пильнуй, синку, щоб не загубити…

Розділ шостий

1

На призьбі маленької, мов іграшкової, хати, обвитої виноградом і плющем, Урсу, голий до пояса, вирізував складаним ножем на землі обриси плота, не турбуючись про пекуче літнє пообіднє сонце. Неподалік від нього в затінку відпочивали гірські черевики, стомлені від дуже багатьох примірювань та пестощів. Малюнок, що виникав під лезом ножа, втрачав свої контури, лінії переплутувались і губилися десь у землі. Урсу забув про пліт; давні спомини розбуркали його й залишили в роті гіркий присмак. Літо було вповні, світило гаряче сонце, а спомини несли його в холодну пору із дощем і снігом, на розгаслі похмурі дороги. Він ніби бачив свої ноги, як вони важко загрузають у снігу й грязюці, і ніби відчував сирість, мороз і грязюку, яка доймала його, проникаючи крізь латане-перелатане взуття, придбане не знати ким і в кого. Скільки разів він клявся у своїй дитячій душі, коли взувачка підсихала біля груби, що накупить собі, як виросте, силу-силенну туфлів, чобіт, черевиків, виставить їх напоказ і мінятиме взуття кожен день. Він притуляв голі пальці до груби і тримав їх так, притулені, аж поки починала злазити шкіра. Він проклинав зиму з дощами та снігами, і завжди її наближення викликало в нього страх, починали боліти ноги. Як він прагнув, як він мріяв про той день, коли матиме нове взуття!

Але зараз було літо, і можна ходити босоніж по шовковистій траві на полях або по м’якому піску на стежках.

Урсу повернув до сонця розгублене від згадок обличчя. Обличчя кістляве, з правильними рисами, надто передчасно змужніле, але лагідне завдяки великим очам, чистим, неймовірно голубим. Він затулив очі рукою, потім повернув їх до затінку, де стояли черевики. І ніби побачив їх уперше. Зрадівши, мов дитина, він хутенько натягнув вовняні шкарпетки на ноги, погладив їх своїми велетенськими долонями, потім повільно, ніби в сповільненому кіно, почав узувати черевики.

У вікні в нього за спиною з’явилося бліде усміхнене обличчя матері. Жінка тихо кивала головою, важко зітхала, але погляд, яким вона стежила за сином, усе розумів. І голос у жінки був лагідний:

— Облиш, синку, черевики, бо ти відпозавчора нічого більше й не робиш. Попорав би краще в хліві!

Блискавичним рухом Урсу скинув черевики з ніг і, не обертаючись, пожбурив їх у відчинене вікно хати. Але така метаморфоза відбулася з ним не через материні слова, а тому, що в воротях несподівано постав Йонел.

— Ти мені приніс щось? — трохи спантеличено зустрів його Урсу.

Йонел не одразу відповів на запитання, а тільки дивився ошелешено, часто кліпаючи очима. Одягнений Урсу був аж надто дивно: на ньому тільки шорти, а на ногах вовняні шкарпетки аж до колін.

— Що з тобою, Урсу?

— Нічого. Я трохи займався гімнастикою…

— Гімнастикою?

— Так… А чого ти дивуєшся?.. Я тренувався на перекладині… Спеціальні вправи з перекручуванням і підтягуванням…

— На перекладині? У вовняних шкарпетках?

Урсу лиш тепер збагнув, чому дивується Йонел, і враз відчув, як щоки його спалахнули. На щастя, йому спала на думку рятівна ідея.

— Ого! Ти навіть уявити собі не можеш, як гарно тренуватись на перекладині у вовняних шкарпетках. Усі чемпіони так роблять, але це по секрету…

Йонел вимушений був задовольнитися цим поясненням, особливо тому, що в своєму житті не виконав жодної вправи на перекладині. Звідки ж йому знати таємничі звичаї акробатів!

— Ти приніс щось? — повторив Урсу запитання.

Замість відповіді Йонел показав йому напхом напханий портфель, який він досі тримав, сховавши за спиною. По-справжньому зрадівши, Урсу схопив приятеля за руку, і вони обидва пішли до дощаного хліва, що тулився до хати.

Йонел аж згоряв від нетерплячки здивувати товариша, бо ж мав чим. Виклично тримаючи портфель обіруч біля грудей, мов неоціненний трофей, він подався вслід за Урсу до хліва. Тісне дощане приміщення з покоробленими стінами, з перекошеним дахом, з густим плетивом павутиння по кутках було перетворене на справжній храм. Тут було ну чисто все, необхідне туристові, тобто групі туристів. Як грунтовно готувалися черешняки до походу! Що було в цьому хліві? Рюкзаки, льодоруби, мотузки, сокири, лопати, молотки, цвяхи, скоби, мішки, коробки та багато іншого добра.

Побачивши все це, зібране в одному місці, не можна було не спитати себе: невже щось забули юні дослідники? І треба бути дуже обізнаним, аби помітити брак чогось, без чого неможлива експедиція. І саме ця річ була в Йонела у портфелі.

Гість, дуже вражений і втішений цікавістю та нетерплячкою, з якою Урсу дивився на портфель, відкрив його, ніби виконуючи якийсь ритуал, і дістав із нього… три дуже гарні ліхтарі та дюжину круглих батарейок.

Урсу щосили ляснув правим кулаком по лівій долоні: так він висловлював свою найвищу радість. Лише його власна долоня здатна була витримати удар такої сили. Всяка інша перешкода була б зруйнована. Хлопець був дуже радий. Скільки разів він зупинявся перед вітриною магазину в центрі міста, щоб помилуватися тими ліхтарями, великими, завтовшки як людська рука! Вони до болю захоплювали його, і він навіть не уявляв собі в такі хвилини, що невдовзі ліхтарі стануть власністю черешняків і навіть зберігатимуться у нього в хліві.

Три мисливські ліхтарі! Чому три, якщо для будь-якої експедиції вистачило б одного або два чи принаймні три маленьких?.. Невже черешняки мали подорожувати і вночі? Чи їхній похід мав іншу мету, досягнути якої не можна без ліхтарів?.. І, врешті, що ж то за таємниця експедиції черешняків?

2

Багато хто намагався розгадати таємницю черешняків, загадку їхньої експедиції, але ніхто не прагнув так гаряче і з такою небезпекою, як Тік. Марія вже терпіти його не могла, він змушував її тікати світ за очі. Малий не давав їй спокою ані на мить, він всюди переслідував її з погрозами або з лестощами, стежив за нею відкрито або потай, вперто поклавши собі досягти свого будь-що. Малюк виробив диявольський план: не відходити від Марії ні на крок і весь час бути при ній з одним і тим самим запитанням на вустах:

«Ну, скажи, будь ласка, куди ви йдете в експедицію? Я нікому не скажу, ні словечком не прохоплюсь. Навіть перед Цомбі…»

І отак весь час, навіть щосекунди, якщо вдасться. Врешті-решт вона не витримає і скаже одну-єдину фразу, приміром отаку:

«Так, причепо! Ми йдемо ось туди, ясно?»

Туди, за задумом Тіка, означало б місце експедиції, число, одне слово — все.

Але чорнявка з косами і з очима, колір яких вона позичила в неба, була нечувано вперта. Вона й сама не могла б пояснити, звідки в неї стільки сили триматися. Білявий шибеник невтомно й постійно підточував її, мов вода камінь, нерви дівчини страшенно напружились, однак вона знаходила в собі сили дивитись на свого братика байдужим поглядом, ніби й не бачила його. Аби він підійшов хоч трішечки ближче, вона нахилилась би йому до вуха й кричала б десять годин підряд те, що він заслужив. Але малюк жодного разу не зробив небезпечного кроку. Він ходив собі околяса віддаля, переконаний, що перемога — найкраща його подруга.

Побачивши Віктора біля воріт, Марія зрозуміла, що нарешті їй випало кілька вільних хвилин: Тік відчував якийсь незбагненний страх перед Віктором, страх, якого йому ніколи не вдавалося ні подолати, ні приховати. Тому Марія весело пішла назустріч гостеві, побачивши, що братик чкурнув кудись звідси, підібгавши хвоста, а за ним услід Цомбі — піднявши свого хвоста знаком запитання.

— Господи! Коли ми вже підемо? Певно, навіть четвертовані не зазнають більших мук на колесі… Ух-х! Добре, що ти прийшов!

Віктор дещо підозрював про те, що відбувається між Марією та її братиком. Аби позбавити її від нав’язливої думки, він прикинувся, ніби не чує слів дівчини, і відразу заходився переповідати останні новини… тобто хвалитися трьома мисливськими ліхтарями. А вже потім відкрив і мету несподіваних відвідин:

— Треба переписати таємний шифр. Може статися, що він потрібен буде нам у кількох примірниках.

— А навіщо нам багато примірників? — здивувалася Марія.

— Мені не дає спокою одна думка, — відповів Віктор трохи знічено. — Вона якась неясна, будь вона неладна, це радше передчуття, згодом усе проясниться, Маріє. І прожени оцей плаксивий вираз з обличчя. Усе, що я можу тобі сказати, це те, що нам слід ужити всіх завбачливих заходів, і один із них — переписати шифр.

Марії не треба було пояснювати кілька разів. Вона дуже добре знала Віктора, може, навіть краще, аніж інші черешняки; зокрема, знала, що Віктор не запитує, аби тільки запитати, і що він не любить говорити про неясні речі. Тож вона подалася виконувати доручення: хутко побігла до хати, розвіваючи коси на вітрі, а Віктор, чекаючи її, стежив за витівками Цомбі.

Десь посеред подвір’я пса ніби охопило шаленство. Він то задирав голову, то піднімав хвоста, то ставав у стійку, то робив сальто-мортале, то качався по траві, то неймовірно швидко бігав навколо якогось невидимого центра. І все це на дуже маленькому клаптику, жодного разу не переступивши його, ніби ним диригував якийсь великий диригент.

Роздратований Маріїн голос відвернув увагу Віктора від собаки:

— Неймовірно! Я не можу знайти зошита! Я ж сама поклала його на полицю між книжками!

— А може, ти переклала його в інше місце, навіть не помітивши цього? Таке трапляється…

— Я добре все пам’ятаю! — стиснула Марія кулаки. — Я не торкалася до нього. Але якщо ти вважаєш…

Марія перевернула догори дном усе помешкання, а потім почала знову все спочатку. Ще раз перешукала в шухлядах, зняла кожну книжку з полиці, перекидала газети, перевірила навіть батькові папки й шухляди. Нема ніде. Вона спробувала відчинити масивну дубову шафу з книжками, в якій інженер Флореску тримав свої робочі книжки. Шафа була замкнена. Але Марія знала, що там не може бути її зошита. Батько тримав свої речі в довершеному порядку, і щоразу, знайшовши щось зайве поміж своїх речей, хай навіть звичайнісінький шматок паперу, він не тільки повертав його Марії чи Тікові, байдуже кому воно належало, а й завжди вичитував обом.

Не залишився необстеженим жоден, навіть найменший закуточок приміщення. Під кріслами, під столом, під килимами — Марія дивилася повсюди, але ніде й сліду зошита. Розгнівана до краю, безсила, вона знову вискочила до Віктора.

— Нема! Я передивилась уже все… Мені хочеться вити!

— Коли ти востаннє тримала його?

— Позавчора, після свята. Я зробила там кілька нотаток. Поклала його на полицю, туди, куди кладу завжди, і відтоді не виходила з хати. Навіть у Йонела не була вчора. Мама поїхала з міста, і квартира залишилась на мені. Якби тато не прислав телеграми, що приїжджає, я не могла б йому сказати, що йду на екскурсію.

— А він справді прибуває, справді? — стурбовано спитав Віктор.

— Цілком точно… Але якби він навіть не прибув, це все одно нічого не змінило б. Якщо тато дозволив іти, то це закон. Він ніколи не бере назад слова.

— Я не про це думав… — усміхнувся Віктор. — Хто залишиться з Тіком?

— Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо… а по-друге, він і сам може побути… Здається, це йому навіть більше до вподоби..

Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.

— Що це з ним таке? — спитала Марія. — Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!

Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.

— Він, мабуть, здурів від спеки, — розсміявся Віктор. — Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає… Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.

— Не може бути! — запротестувала Марія. — Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю…

Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка — гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита з’явилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обов’язок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так — з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.

Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах… А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка:

НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ В ЧОРНУ ПЕЧЕРУ

А внизу ще один запис, теж важливий, але не зовсім ясний:

Від’їзд у четвер, 5липня о 5 г. р.

Були там ще фрази, Тік переписав їх у чистий зошит, але всі вони видалися йому нецікавими.

Ще раз прочитавши заголовок, малюк вперше здригнувся. Чорна печера! Місце, де заховано чарівну коробочку, яка могла б зробити його невидимим!.. Оце та-ак! Аби ж то йому роздобути коробочку! Якби ж він її мав!.. Можна було б піти з черешняками, бути між ними… Ото він приголомшив би їх, особливо нестерпну Марію! І Дана… і всіх… І ніхто його не побачив би… Але чи тато дозволить йому піти?

Прочитавши наступну фразу, Тік здригнувся вдруге. І лиш тоді збагнув її жорстокість:

«Від’їзд у четвер, 5 липня…»

Отже… Так… Так!.. Це ж завтра! А він геть не підготувався! Ні ранця, ні черевиків, ні мотузок, ні ліхтарика, нічого… Анічогісінько в нього нема! Коли він устигне зібрати оце все!.. Та він зробить усе можливе й неможливе… Тільки так! Він не спатиме. Працюватиме цілу ніч. Він знайде голку, і тільки-но його змагатиме сон, він сам себе штрикатиме нею… Але чи дозволить таточко?

Тік здригнувся втретє, коли глянув на подвір’я. Цомбі таке витворяв на подвір’ї і так витріщав очі, що аж дивно було, як Тіка й досі не помітили.

«Ну, стривай, я тобі покажу, нікчемо! Я зав’яжу тобі хвоста вузлом, а в той вузол ув’яжу червону стрічку, щоб ти став посміховищем на весь собачий рід…»

Малюк, почувши голос Марії, яка кликала Цомбі, знову здригнувся. Але цього разу так сильно, що трішечки втратив рівновагу, завдяки якій тримався на даху. Посунувшись кудись, він мимохіть правою рукою зачепив зошит, куди переніс усі записи. Цим рухом він поновив рівновагу, але не наслідки. Зошит відлетів і в свою чергу натрапив на першу перепону: на Маріїн зошит. Ще частку секунди той залишався непорушний… і Тікові вдалося дотягнутися до нього кінчиком пальця, рятуючи від падіння. Але Маріїн зошит не мав за що зачепитися, а жодне диво в світі не ворухнуло й пальцем, аби його зупинити. Він поволі-поволі посунувся вниз…

Яке жорстоке нещастя! Тік лишень спромігся поглядом провести траєкторію падіння бомби, падіння гарматного ядра… Ніколи малюк не був ще такий безсилий…

Зошит зачепився за стріху, а потім… Тік заплющив очі й до болю стиснув кулаки, ніби той страхітливий зошит мав упасти йому на голову, а не на голову Марії, яка спокійно розмовляла з Віктором на ганку.

3

Черешняки мали зустрітися в Урсу в затишному місці за хлівом-складом. Хлопці прибули точно на домовлений час, але дівчата запізнювалися. Марія хоч попередила Віктора, що, може, затримається або й зовсім не прийде. Але з Лучією сталося щось неймовірне. Вона не попередила нікого і взагалі нікому нічого не сказала.

Та не це найдужче здивувало хлопців. Лучія завжди була дуже пунктуальна і на всяку зустріч приходила перша. Дан навіть прозвав її «Королевою ввічливості», і всі остерігалися її гострого язичка, коли йшлося про точний час. Ось чому було щось незрозуміле в запізненні Лучії.

— Санта Лучія! — нервував Дан. — Нарешті й вона припустилася помилки. Мамо рідна, як я познущаюся з неї, ха-ха!

— Не трапилось би з нею чого-небудь! — затурбувався Урсу.

— Я про це теж думаю, — сказав Йонел. — Ба навіть підозрюю, що таки сталося… Думаю, її не пускає батько! Не забувайте — він доктор, а такі люди не бачать нічого, не думають більше ні про що, окрім мікробів, переломів та кровотеч. Для них екскурсія, очевидно, просто нещасний випадок… Отже…

— Отже… найкраще буде, якщо ми почекаємо трохи, — запропонував Віктор. — Не дуже поспішаймо з висновками… Може, й сталося щось, а може, нічого особливого…

— Я залишаюся при своїй думці, — затявся Йонел. — У цьому й ви невдовзі переконаєтесь. Не дозволить їй доктор, навіть більше — не буде нічого дивного, коли він і нам почне ставити палиці в колеса… Ось дивіться, хіба я вам не казав?

Йонел кивнув на ворота. Усі одразу ж глянули туди. Звідти, де вони стояли, черешняки могли бачити ворота, самих же їх не було видно. На подвір’я заходила Лучія, але не сама, а в супроводі якогось низенького чоловіка, ще не старого, але з геть сивою головою.

Окуляри в золотій оправі надавали ще більшої поважності його постаті. Тільки усмішка, яку знало всеньке місто, ніби зникла з обличчя доктора Істрате.

— Ну тепер тримайтеся! — злякався Йонел.

— Та годі вже, вороне нещасний! — гримнув Дан. — Ти вже три дні накаркуєш біду, мов кретин…

— Кретин ти, або той індивід, який приховався в твоєму одязі! — швидко відрізав Йонел.

Перемовки відбувалися пошепки й на ходу, бо хлопці вимушені були йти назустріч гостям.

Доктор ледь усміхнувся хлопцям у відповідь на не дуже захоплені вітання. Він подав кожному руку, а коли Лучія відрекомендувала йому Урсу, обличчя його й геть спохмурніло:

— Ага, то це ти — Урсу, чемпіон з боксу! У мене чимало клопоту через тебе з носами й ребрами хлопців. Ти міг би бити трішечки слабше і влучати в сонячне сплетіння. Це надійніше й не залишає слідів… Отже, як мовиться, ти — ангел-хранитель групи…

Зніяковілий Урсу спробував заперечити:

— Ви знаєте… я… ми всі разом… всі за одного…

— Зна-аю… Як же не знати, — відповів доктор дуже серйозно, але враз повеселішав і додав: — Якщо ти теж ідеш в експедицію, то я спокійний…

Дан мимохіть штовхнув ліктем Йонела, але звернувся до гостя:

— Ми боялися, що ви не дозволите Лучії, і хотіли вас запевнити всі — я, Йонел…

— Навіщо всі? — розсміявся доктор. — Це було б невигідно для вас. Я, приміром, не дуже в гарних стосунках із тими, хто не займається спортом. Бо вони боягузливіші й слабші, аніж спортсмени… Я не довірив би дочку тому, хто замість того, щоб утримати її від падіння в якусь підступну яму, міг би впасти туди перший і, зашпортнувшись, збільшив би її шанси залишитись на дні ями… Отже, це ти одержав премію?

Одним поворотом фрази доктор Істрате заспокоїв усіх хлопців, крім Урсу, — той став ще розгубленіший, ще збентеженіший.

— Ви знаєте… я навіть не думав… Тобто… Мені навіть не спадало на думку жодного разу…

— Дуже добре! — похвалив його гість. — Якби ти хоч раз подумав про неї, вона дісталась би комусь іншому. Точнісінько так само, як і за моєї молодості… Через рік-два ти дізнаєшся, за що тобі її дали… Ви все зібрали в дорогу?

Ще один поворот, від якого Урсу пожвавішав. Згадавши, що він тут господар, хлопець запросив прибулого і, ясна річ, його доньку у свій склад. Пішов з ними й Віктор, надворі залишились тільки Дан та Йонел.

— Ну, що ти скажеш? — накинувся Дан на товариша. — Як тобі подобаються докторові мікроби, переломи й крововиливи?

— Цей доктор, мабуть, полюбляє спорт, — не дуже впевнено спробував захиститися Йонел.

— Краще визнай, що він може… може поставити тебе на місце…

— Твої жарти схожі на облізлу кицьку.

— Ось тут ти помиляєшся, — одразу ж заперечив Дан. — Вони схожі на тебе, бо так само безглузді…

Сварка поволі розгорілася й доходила вже до верхньої точки, коли об’єкт, який спричинив її, вийшов нарешті зі складу в супроводі Лучії, Віктора та Урсу.

— Непогано… — зі знанням справи похвалив прибулий. — Мені подобається. Я переконаний, що й діти… пардон, юнаки можуть іноді бути серйозними. Це добре, добре…

Йонел не забарився похвалитися:

— Якби ми вирушали просто в експедицію, це було б одне. Не знаю, чи казала вам Лучія… ми підготувалися до наукової експедиції, а не просто до екскурсії…

— Лучія мені начіпляла дзвіночків на вуха, — погрозив їй доктор. — Від них мені й досі непевно дзвонить у голові. Перепрошую, я не хочу видатись нескромним, та чи не міг би я дізнатися про мету вашої експедиції?

Йонел тільки цього й чекав:

— Ми хочемо уточнити карту району, скорегувати її, виправити помилки, які, можливо, допущені там, і доповнити її. На карті, яку ми знайшли в музеї, повно білих плям… вона дуже приблизна й поверхова…

— Непогано, — погодився доктор. — Мені подобається, дуже подобається. А в ваші плани, мабуть, входить скласти й карту печери?

Новий поворот збив з пантелику всіх черешняків. Юнаки домовлялися не говорити батькам надто багато про печеру, а представити її так, ніби вона не являє для них якогось особливого інтересу, мовляв, вони відвідають її мимохідь. Запитання загнало їх у безвихідь. Дан, скориставшись нагодою, що доктор не дивиться на нього, моргнув Лучії — хай вона відповідає.

— Ми зайдемо і в печеру, — сказала вона. — Але я тебе дуже прошу, таточку, не прохопись про це ніде жодним словом. Це наша цілковита таємниця!

— Ти не довіряєш своєму батькові? — вдав із себе і здивованого, і ображеного доктор Істрате.

— У кожного свої наміри, — втрутився Йонел. — Я, приміром, хотів би зробити важливе наукове відкриття…

— Непогано… Мені подобається…

Це прозвучало ніби як запрошення продовжувати, і Йонел не розгубився:

— Ви знаєте… Гірські утворення в нашому регіоні дуже старі, від палеозойської ери. Але я думаю, що вони, ці утворення, насправді пізніші, а існують ще одні, давніші.

— Тобто… так вважає наш учитель природознавства, — уточнив Дан. — На передостанньому уроці…

— Пробач, — урвав його Йонел. — Значить, я хочу довести, що палеозойські формування не найдавніші…

— Ага! — збагнув Лучіїн тато. — Ви хочете скористатися цим природним дуплом, цим зондажем, який являє собою печера, щоб знайти найдавніші відкладення…

— Точно! — гаряче потвердив Йонел. — Я цілком певен, що ми натрапимо на значно давніші утворення.

— А в найгіршому разі — на залишки старого граніту, — сказав Віктор.

— Будемо сподіватися, що вам пощастить, — усміхнувся доктор. — Ну, якщо ви до кінця були щирими, то відвертість за відвертість. На звичайнісіньку екскурсію я Лучію з вами не відпустив би. Але оскільки ви за всіма правилами задумали наукову експедицію, то це інше діло. Я пересвідчився, що ви ретельно підготувалися до неї, і вірю, що будете обачні. Саме тому я й хотів би дати вам одну пораду…

— Ми не забудемо її! — запевнив Дан.

— Ви її спершу вислухайте… — вів далі доктор. — Мені сподобалось, як ви грунтовно підготувалися… А втім… ви дещо упустили, а воно суттєве. Це я вам кажу не як медик, а як досвідчений турист… Перед тим, як іти до вас, я спитав Лучію, чи маєте ви аптечку, і… врешті… вирішив підготувати її для вас сам. Тому ми й запізнилися, за що просимо обоє у вас вибачення.

Лікар передав аптечку, міцно потиснув усім руки, побажав усіляких успіхів і вже від хвіртки помахав на прощання рукою.

4

Вечір накривав місто темними хвилями. Тіні спершу були прозорі, нечіткі, тремтливі, але в них уже вгадувалися паростки отих загадкових тіней, які густо проростуть уночі. Ліниво загорялися ліхтарі, розганяючи темряву.

Черешняки були у парку в центрі міста, в мовчазній тіні велетенського дерева. Їх зібрав туди Урсу спеціальним досланням, яке використовувалося тільки в нагальних випадках. Прийшли всі, в тому числі й Марія, скорившись владному закликові. Всі дивилися в одному напрямку, на естраду для духового оркестру. Перед самісінькою естрадою на лаві без спинки сидів рівно й непорушно, дивлячись у зеніт, Петрекеску — мисливець, власник надувного човна.

— Невже то він? — спитала Марія. — Мов стовп або стовбур якогось дерева. Невже можна сидіти закам’яніло стільки часу?

— То, мабуть, його привид, — спробував пожартувати Дан.

— Не гаймо часу, — зважилась Лучія. — Треба щось робити! Хто піде до нього?

— Підемо всі! — згадав Дан колишню свою пропозицію. — Може, ми його розчулимо і він дасть нам човна…

Черешняки пішли групками, по двоє, мовчазні, не чуючи землі під собою. Такий хід несвідомо запропонували Марія й Дан, які йшли перші. Підійшовши ближче до дерев’яного підвищення, група швидко розгорнулася віялом, оточивши лаву, на якій сидів Петрекеску. Мисливець підскочив, ніби його шпигонули голкою, а руки миттю сягнули в кишені.

— Що таке?.. Що таке?.. — забелькотів він.

— Добрий вечір! — хором привітали його черешняки.

— Що ви хочете? — спитав він, усе ще спантеличений.

— Ви нас не пригадуєте?.. — почав Урсу. — Ми вже зустрічалися з вами на пагорбі, отоді, коли просили човен…

Мисливець пильно придивився до них, спершу трохи недовірливо, але поволі-поволі заспокоївся. Трьох із тих, що його оточили, він бачив. Ба навіть усміхнувся четвертому, Йонелові. Нарешті полегшено зітхнув і сів на лаву.

— Ага! Отже, то були ви! А я вже думав, що на мене хочуть напасти, і їй-богу, було б їм непереливки, слово честі… Ну! То ви передумали?.. Ви йдете в другий бік? Стривайте, стривайте… я хочу вам щось сказати: то не гарно ходити хвостом за людиною. Негарно! Слово честі!

— Ми випадково йшли через парк, — вибачився Віктор. — А побачивши вас…

— Я вас краще радо прийняв би вдома… Тут, як самі бачите, я не можу бути гарним господарем, слово честі. Не можу вам запропонувати нічого… тільки кілька слів. Але спершу сідайте на лаву… Ні! Ні-і-і… Спершу дівчата, бо так велить звичай, а вже потім, якщо залишиться місце, то й лицарі…

Балакучість мисливця не дуже сподобалася Вікторові. Вона видалась йому загрозливим, небезпечним вступом. І лиш дізнавшись, задля чого потурбували його мрії, Петрекеску почав своїм писклявим голоском:

— Так, товариство… Вас шестеро якраз! Винятково, слово честі!.. Неймовірний збіг… Зараз майже… так, рівно сорок років тому… ви тільки гляньте, як минув час! Неймовірне?!.. Так, були ми на Оленисі, на Поляні Оленів… Знамените місце… Нас було теж шестеро, шестеро хлопців, як оце вас, шість асів!.. Ото місце для веселої екскурсії, друзі мої, слово честі!

Боячись, що мисливець удариться в надто довгу оповідку, Лучія скористалася першою ж паузою, щоб урвати його:

— Ви не гнівіться, але ми не можемо вас затримувати. Може, у вас є якісь справи…

— Я не серджуся, слово честі! Мені навіть дуже приємно поговорити трохи з молодими…

Неспроможна будь-що вдіяти, Лучія спробувала останньої розради: подумки рахувати, скільки разів мисливець скаже «слово честі».

— Як я вже вам сказав… Так, друзі мої… Були ми на Оленисі, шестеро таких хлопців, як оце ви, шестеро асів, ми тільки пішли на екскурсію, веселі, слово честі…

— Раз! — помилково вголос вихопилося в Лучії.

— Прошу? — перепитав мисливець, але, не почувши відповіді, повів далі: — Були ми на Оленисі…

— Шестеро хлопців, таких, як оце ми, — передражнила його Марія, — шестеро асів…

— Розташувалися півколом, — додав Дан. ^-

— Авжеж, слово честі! Сиділи ми на колоді… На поваленому стовбурі, слово честі! Шестеро асів нас було, і всі зібралися довкола одного знаменитого стрільця… Ас із асів… Звали його Добреску, слово честі… Сиділи ми біля нього на колоді, точнісінько як оце зараз ви сидите біля мене… Надзвичайно, друзі! Якби мене звали Добреску, то мені могло б здатися, ніби я на Оленисі, слово честі… Але ж ні! Бо ми тоді зустрілися вже в темряві, так, уже десь близько півночі… Якби зараз було трохи пізніше, якби мене звали Добреску і якби ми були на Оленисі, так, друзі мої, було б прекрасно, слово честі!..

— Може бути, що ми й досидимося до півночі, — жалібним тоном докинув Дан.

— Це було б чудово, слово честі… Було б точнісінько як і тоді… Тобто, стривайте… Нам треба було б бути на Оленисі, на колоді…

— І треба було б, аби вас звали Добреску, — нагадала йому Марія.

— Так, так… Я забув, слово честі. Треба було б мені спершу назватися Добреску.

— А ви ніколи не думали перемінити собі прізвище? — спитав Дан.

— Я думав, друже мій, я про це подумав лише хвилину тому, слово честі… Але для цього треба згаяти дуже багато часу, а я не люблю марнувати час, слово честі… Так, друзі мої… Було вже близько півночі, безперечно, минула десята, а може, навіть одинадцята… і було тепло неймовірно! У нас мозок плавився, слово честі… Звідки така спека?.. Не знаю… Ніби сонце сховалося в колоду, таке спекотне було повітря… Як у нас плавились мізки, господи! Але всі були великі аси, слово честі! Ми не ворушилися довкола Добреску. Ми слухали його, він нам розповідав свої мисливські пригоди, а ми його слухали, і було тепло, неймовірно спекотно, ніби вся земля горіла, слово честі…

— І як це можна витерпіти? — спитав Віктор, думаючи, ясна річ, про черешняків, а не про мисливця.

— А як же ми могли не витерпіти, друже мій, якщо з нами був Добреску?.. Ми могли б витерпіти будь-що… Еге! Зараз приємно: вечір, прохолода, слово честі… І не думаю, що я гірший, ніж Добреску… Я, друзі мої, такий стрілець, як Добреску… Якби зараз допікала спека, якби по вас стікав потоками піт, як тоді по нас, це було б чудово, слово честі!

— Добреску гарно розповідав? — спитала замріяно Марія.

— Як на полюванні! Він — неймовірний оповідач, слово честі… Від нього і я навчився розповідати… Еге! Випадки не розказуються отак просто, друзі мої…

Черешняки зазнавали нестерпних мук, але вони ладні були все і вся витерпіти, аби лиш мисливець позичив їм надувного човна. Бо, якщо по правді, то за ті муки, яких вони зазнавали, вони заслуговували не човна, а цілої флотилії.

— Так, друзі мої, — зітхнув мисливець. — Сиділи ми довкола Добреску, шестеро нас було, а він розказував, розказував так, ніби з листа брав, слово честі…

5

Поки черешняки в темному парку слухали неймовірні побрехеньки мисливця, проклинаючи дні і ночі, і їх доймала люта ненависть до всіх надувних човнів на світі, в другому кінці міста, на ганку, обвитому плющем, кирпоносий малюк із розвихреним чубом переживав ще нестерпніші муки. Він прогнав Цомбі десь у двір і навіть не зважав на його розпачливе скавчання чи, може, навіть не хотів його чути. Малюк лежав мов на голках. Він крутився, завмирав, очманіло хитав головою і знову крутився, а в нього впивалися тисячі голок, або, принаймні, погрожували впитися. Іноді він, згнітивши серце, безстрашно рушав до освітленого столу, але тої миті, коли опинявся біля дверей і бачив свого батька, схиленого над креслярською дошкою, душа його забігала в п’яти. Все ясно! Тік вочевидь був сам не свій. Будь у чому можна було б запідозрити малюка, але ніхто не міг би запідозрити, що йому бракує сміливості… Однак, незважаючи на це, він неспроможний був натиснути ручку й переступити поріг! Він, котрий…

І, щоб додати собі сміливості, малий почав пригадувати власні подвиги, які свого часу викликали захоплення в усієї міської дітвори.

Одного разу на уроці математики він відповідав так натхненно й сміливо, що вчитель, завжди похмурий і скупий на слова, назвав його справжнім Гауссом. Після цього Тік, скориставшись неуважністю вчителя — той саме ставив йому в журналі відмінну оцінку — швидко відчинив вікно і, ніскілечки не вагаючись, гайнув у порожнечу… тобто схопився руками за гілку клена, яку припильнував і перевірив заздалегідь. Але однокласники нічого не знали про це, бо зробив він усе дуже таємно, вони знали тільки, що їхній клас на другому поверсі, за кілька метрів над землею.

У класі запала така розпачлива тиша, що навіть учитель закам’янів. Непояснима мертва мовчанка тривала з хвилину, потім почувся стукіт у двері. Звичайний собі стукіт, але зараз він пролунав як вибух бомби.

Перший отямився вчитель. Замість того, щоб запросити того, хто стукав, до класу, він сам кинувся до дверей і, відчинивши їх, побачив… Тіка!

Учитель сахнувся на два кроки назад, зняв окуляри, подихав на них, протер хусточкою, а коли знову начепив їх на носа, підійшов до дверей і почав пильно придивлятися до кирпатої з’яви, час від часу зиркаючи на порожню парту під вікном.

Навперекір усіляким блискавичним розрахункам учитель, відомий тим, що неймовірно швидко розв’язував будь-яку задачу, ніяк не міг уторопати, що сталося. Учня, якого він слухав кілька хвилин тому, цього маленького Гаусса, насправді не було в класі? Вийти він не мав куди, бо в класі лише одні двері, вони за кілька кроків від кафедри… Учитель, очевидно, намагався розв’язати задачу, виходячи від абсурдного…

Про прочуханку, що її Тік одержав за цю витівку і в учительській, і вдома, — то інша оповідка…

А ще якось він посеред білого дня на залюдненій вулиці зупинив новесеньку машину — Тік давно вже придивлявся до неї, і вона йому видавалася нахабною. Машина йшла на шаленій швидкості, але хлопчині вдалося зупинити її — він просто закам’янів, мов хрест, посеред дороги. Шофер-любитель, юнак із чорною гостренькою борідкою, обурено спитав його, що сталося.

— Ви, будь ласка, не сердьтеся, — швидко відповів малюк. — Я забився об заклад он із тими малюками через дорогу, що зупиню машину і скажу вам, що зупинив її через заклад…

Дві дівчини, один парубок і, звісно, шофер, тобто всі пасажири в машині неймовірно здивувалися, почувши такі слова від малюка із живим сріблом в очах.

— І ще я забився об заклад, — вів далі Тік, — що ви будете від душі сміятися, а шофер із борідкою побіжить за мною…

Усе було саме так, як і передбачав Тік. Шофер із борідкою вискочив із машини й щодуху кинувся за оригінальним самовбивцею. Але малюк стартував чудово, він ще встиг навіть повернути голову на бігу й докінчити фразу:

— …та він мене не зловить!

І справді, водій не зловив його — перед двома бігунами постав велетенський паркан, може, найвищий у місті. У паркані була єдина дірка з долоню завширшки, але Тік промайнув у неї, мов блискавка. Шофер залишився по той бік паркану, від Тіка його відділяли лише кілька сантиметрів, та це були, мабуть, найдовші сантиметри, що їх йому будь-коли доводилось зустрічати в житті. Безсилий, він крутився перед діркою, схожий на розлюченого пса, в якого вискочила здобич, котру він щойно тримав у лапах.

Покрутившись отак під парканом, водій, зрештою, пішов до машини з таким виглядом, ніби його виваляли в кропиві, але по дорозі побачив шибеників, з якими заклався Тік, — ті аж осліпли від сліз, викликаних непогамовним сміхом. Відтак хлопець із борідкою зробив короткий захід проміж них — сльози тепер стали рясніші, але причина їх, на жаль для малюків, перемінилася.

А Тік і це передбачив, і навіть довів кількома хвилинами згодом, коли небезпека віддалилася із швидкістю ста двадцяти кілометрів на годину. Він понишпорив у кишені одного шибеника й знайшов там шматок паперу, де чорним по білому було записано: «І якщо хоч один із вас не одержить прочуханки, то я програв заклад. Тік». Він засунув папірець у чужу кишеню саме тоді, коли закладався…

Звісна річ, скуйовджений витівник не мав нічого ні до машини, ні до її пасажирів, він тільки забився об заклад із цими шалапутами, які цілими днями не робили нічого, а лиш жбурляли камінням по машинах. Отож і вирішив, що найкращі для них ліки — професійна прочуханка. Так він і сказав про це вдома, коли довелося вибачатися в годину викриття таємниці. Навіть наполовину помилуваний, засвідчений гріх вимагав спокути, і хлопчина одержав кілька звучних санкцій, не скрикнувши й навіть не кліпнувши. Тож чи має хто-небудь право приписувати йому страх?

А йому таки страшно було натиснути ручку, переступити поріг і попросити найріднішу людину дозволити піти в експедицію разом із черешняками. Згода самих черешняків його не цікавила… Врешті-решт, вони всі могли піти до дідька, бо жоден із них не проговорився йому про експедицію… Аби тільки батько дозволив, ото він викинув би їм коника…

Думка про цей сюрприз-покару, якої заслужили черешняки, переповнила малюка відвагою. Він ураз отямився від того, що стукає в двері, а може, то було калатання його власного сердечка, однак потім, навіть не тямлячи, чи йому відповіли, він зайшов до кабінету.

— Що сталося, пане начальнику? — спитав його інженер. — Мені причулося, чи ти й справді від якогось часу крутишся під дверима?

— Так! — відповів Тік.

— Отже, є нагода відповісти на перше запитання…

— Тату, що означає «ге ер»?

Інженер глянув на нього, не розуміючи:

— Про яке «ге ер» ти кажеш? Якась нова дурниця?

— Ні, таточку… Що означає «п’ята ге ер»?

— Он воно що! — збагнув нарешті інженер. — П’ята г. р.! Це п’ята година ранку.

Першого успіху Тік досягнув легко. І він сміливо рушив на штурм другого:

— Таточку… Я теж хочу піти в експедицію з Марією…

— Ні! — відповів інженер, схиляючись до паперів.

Він відповів дуже спокійно, і Тік зрозумів, що все втрачено. Аби хоч знаття, де й коли він допустив помилку. Може, ще раз спробувати? Дарма! Він знав, що нема ніякого сенсу наполягати. Батько ніколи не брав слів назад. А будь воно неладне! Тож коли, де він помилився?

Але малюк не помилився. Хоч би що він зробив, хоч би як з’явився перед батьком, хоч би коли прийшов, все одно він почув би ту саму відповідь. Одначе малий таки знайшов сили залишити кабінет з байдужим виглядом:

— Гаразд, таточку… Добраніч…

Та коли вийшов на ганок, із його очей струмком хлинули сльози.

Добраніч… Інженерові Флореску дуже потрібне було таке побажання, бо він передчував погану ніч. Він чекав Тікового запитання, відколи прийшов додому, і був дуже здивований, що довго його не чує. Він знав, що Тік страждатиме до сліз, але волів бачити його вдома, хай помучиться тут, аніж думати про нього весь час, коли він буде там, у невідомих місцях, де повно небезпек… Може, це жорстоко?.. Але це вже не має значення.

Тік був сумний, дуже сумний, він ледве стримувався, щоб не розревтися вголос. Але не мав зла на батька. Розум його весь час затято шукав хоч якусь шпаринку, шукав рятівних ангелів, пригадував казки з дивом в останню мить, пригадав і казку з найменшою царівною, чарівну коробочку…

Аби ж то мош Тімофте згадав, де вона захована!.. Але хіба зараз йому може придатися чарівна коробочка? Навіщо опечалювати моша Тімофте?.. Видимий чи невидимий — тепер уже все одно. Йому заборонено йти…

Зненацька малому сяйнула одна думка, нечувана думка… Не гаючи часу ані секунди, він метнувся назад, відчинив двері кабінету й запитав, напустивши на себе байдужого вигляду:

— Таточку, можна мені вийти в місто на півгодини?

Інженер відповів йому таким самим тоном:

— На півгодини можна…

Тік спокійно причинив за собою двері, спокійно ступив три кроки, а далі помчав стрілою.

Навіть Цомбі, невимовно здивований, не міг триматися його кроку в цьому гоні за останньою надією.

6

У парку черешняки вперше відчули — і почали благати всіх святих та нечистих, щоб це було і востаннє — реальний зміст поняття: бути виснаженим. Вони були виснажені…

— Так, друзі! — не вгавав мисливець. — Добреску — справжній ас, слово честі! Біля нас горіла колода так, ніби вона була напхана жаром, а нас шестеро, веселих, господи, і ми слухали його, ніби святого, і нам розпливалися мізки в головах, але ми навіть не ворушилися на колоді, слово честі. І якби зараз уже перейшло за північ, а ми були на Оленисі…

— Якби вас звали Добреску… — сказав Дан уже з останніх сил.

— О так, друже мій! Це було б точніше, слово честі!

— Сто сорок дев’ять! — простогнала Лучія голосом умирущого.

— Перепрошую? Не сорок дев’ять… Я вже вам сказав, слово честі! Рівно сорок років тому, друзі мої!.. Як нам тоді розказував Добреску! Еге-ге! Всі великі мисливці повинні вміти розповідати, слово честі!

— Слово честі! — майже закричав Урсу. — Ви не хочете позичити нам човна на кілька днів?

Мисливець подивився на них так, ніби вони лише щойно з’явилися перед ним:

— Мого човна? Якого човна?

— Вашого надувного човна! — вибухнула й Лучія. — Ми повернемо його вам назад. Ми вже думали й про оплату… Або, якщо хочете, то купимо його у вас…

— Отже, ви все-таки йдете… Господи ти мій!.. На Форельне озеро, так?.. Слово честі?..

Зрозумівши, що мовчанка підлітків означає згоду, мисливець спробував вкласти у свої слова всю силу переконання:

— Господи, я ж вас попереджав! Аби потім не казали, ніби я вам не говорив, слово честі! Друзі мої, там пекло, там небезпеки, це ж не жарти. Небезпеки підстерігають, мов вовки. Та й справжні вовки там є, слово честі… А в озері немає дна. Я мучився десятки разів, щоб дістати дно, і — який там дідько! — не зміг…

— А може, це тому, що вам не трапився меткіший дідько, — додав Дан упівголоса.

— Друзі мої, я вже вам сказав! А якщо не говорив, то повторюю, слово честі… Хай вас бог береже від вирів на Форельному озері. І Добреску нам казав про це, уже на смертній постелі, слово честі! То справжні урагани, катаклізми…

— Ви були там?

— Був, друже мій! Я там був двічі. Одного разу мене так закрутив вир, що поламав дощенту човен і ледь не проламав мені голову, слово честі…

Черешняки не зважали на нісенітниці. Їм хотілося будь-що роздобути човен.

— Не може бути, щоб ваш човен не витримав, — Марія спробувала вдатися до лестощів.

— Це єдиний човен, друзі мої, єдиний човен, який може витримати, слово честі. Інакше вир… Але там є й інші небезпеки, ще гірші, ще страшніші, ніж вири, слово честі. Господи, це ж кажу вам я! По озеру ходять нечисті духи. У кожному гроті повно вовкулаків і привидів… Це справжні духи, друзі мої, це не балачки й не вигадки, слово честі…

— І ви їх бачили? — спитав Йонел.

— Отак само, як вас біля себе. Кілька привидів за два метри. І вони так горлають, друзі мої, аж голова розколюється. Хто їх раз побачить, то вже не буде нормальною людиною, слово честі!

— Це вже точно! — потвердив Віктор.

— Так, так, друже мій! Я не помиляюся. У мене гострий зір. Так і Добреску сказав мені на Оленисі: «Хлопче! У тебе зіркі очі!» Це велике діло, друзі мої, слово честі!

Дан уже не міг терпіти. Він тільки й спромігся запитати таким тоном, яким питають, котра година або де найближча поштова скринька:

— Ви з нас кепкуєте чи з вас хтось покепкував?

Мисливець гордовито підвівся з лави:

— Юначе, я тобі не дозволяю! І прошу тебе бути ввічливим! Ти знаєш, із ким розмовляєш? Слово честі! Навіть тоді, на Оленисі, Добреску сказав мені…

— То ви й нам скажіть! — урвав його Дан. — Ви даєте нам човен чи ні?

Ультиматум розгнівив мисливця:

— Вам має бути соромно! Якби тут не було директорового сина, то я міг би сказати, що ви — справжні віслюки, слово честі!

Директорів син зрозумів, що саме нагода втрутитися:

— Ми дуже красно просимо вас хоч сказати, ви зможете чи не зможете позичити нам човен?

Петрекеску безсило опустив плечі перед Йонелом:

— Любий мій, це неможливо. Колись я зміг би, але зараз не можу… Човен я давно продав, слово честі!

Черешняки відчули, як у них хитнулася земля під ногами. Хто й за що прирік їх на такі тортури?

Дан кинувся на мисливця, мов божевільний. То щастя, що Урсу встиг зупинити його в останню мить.

— Ну, гаразд, добродію! — заверещав Дан. — Ви не могли нам сказати цього перед тим, як морочити голови всіма цими колодами, Добресками, Оленихами та іншою маячнею?

Мисливець аж запінився від люті. Слова вилетіли з його вуст, мов набої:

— Юначе! Слово честі!

Після цього швидко, по-військовому підвівся.

Урсу заплющив очі й впав опукою на лаву:

— Добродію! Якщо так триватиме ще хвилину, то ми вирвемо з корінням он те дерево й посадимо його вам на голову замість капелюха! Слово честі!

Дерево, на яке він показував, було найбільше в усьому парку.

7

Ніч уже розкошувала на повну силу. З непроглядним мороком, з несподіваними шумами, з незліченними таємницями. І з місяцем, промені якого заплутувались у гущавині.

На розі вулиць два хлопці, вступивши до спілки з нічними духами, пошепки підганяли один одного:

— Іди ти, каракатице заклякла!

— А чому не йдеш ти?

— Тобі страшно, бовдуре! Кістки твої залишились у пальті…

— Мені страшно? А ти не бачиш, що сам тремтиш, мов невипрана ганчірка?

— Якщо я не вставлю тобі металевих кілець у щелепи, то натру язика наждаком, йолопе!..

Так, це були вони — Сергій і Трясогузка. І розмовляли своєю, ясна річ, звичайною мовою. Хотіли щось вчинити, але їм бракувало сміливості.

— Отже, ти не йдеш? Я хочу знати точно!

— Ти ж не шеф. Врешті-решт, хто ти такий? Віл… Я повертаюся…

— Стривай! Мені блиснула велика думка! А що, як нам піти вдвох?

— Згода. Ходімо разом…

Треба було аж півгодини, щоб вирішити таку просту справу.

Нарешті вони, спершу повитріщавшись на всі боки, вирушили. Ступали навшпиньки, тулячись до парканів, ховаючись у тіні дерев, мов двоє людей з нечистими намірами… Якась вулиця… ще одна… Велика хата з багатьма вогнями, перед якою вони закам’яніли на хвильку.

— Йонелова хата, — прошепотів Трясогузка. — Бачиш, як добре, що ми захопили карту!..

— А хто не знає, що це Йонелова хата? — огризнувся Сергій.

Вони пішли далі, крадучись у тіні парканів, остерігаючись зчинити бодай найменший шум. Зупинилися за якимось рогом, перед міцними ворітьми. Заглянули на подвір’я. Там — ані руху. Жоден звук не порушував нічної тиші. Маленька, мов іграшка, хатка, яка тонула в зелені, нечітко виднілась при місячному сяйві. В одному з вікон світилося.

— Якщо він удома, то попросимо позичити підручника з фізики, — прошепотів Сергій. — Скажемо, що готуємося до переекзаменовки.

— Думаєш, він такий простодушний? Аби не пронюхав чогось та не було прикрощів…

— Ні, що ти! Ми легко обведемо його. Скажемо, що їдемо разом завтра вранці в село на всі канікули. Скажемо нашу вигадку, що загубили книжки… Виплутаємося…

— Виплутаємося, — погодився Трясогузка, — але тоді — прощай, плане…

— Може, його нема вдома… Ох, господи!

Лоботряси зібралися з духом і зайшли на подвір’я.

Перед самою хатою їх щось ніби легенько зупинило, і вони знову відчули дрож та взаємне презирство.

— Ну, що? Ти замерз?.. Не вб’є ж він нас за те, що ми прийшли позичити книжку з фізики…

Сергій, згнітивши серце, постукав у двері. Зсередини почувся жіночий голос:

— Заходь, синку, заходь, двері ж не замкнені…

Вони підштовхнули один одного, але зайшли обидва разом. Ледь пролізли у вузькі двері.

— Добрий вечір! Урсу вдома?

— Нема, і навіть не сказав, куди йде. Та ви сідайте, дітки… Він має ось-ось бути, бо завтра йде, а треба ж і поспати трохи…

— Ми прийшли позичити в нього книжку, — сказав Сергій. — Ми теж завтра їдемо…

— Якщо ви прийшли тільки ради цього й завтра теж їдете, то пошукайте книжку в нього у кімнаті… Навіщо ж вам марнувати час…

Гості квапливо подякували господині й зайшли до кімнати Урсу.

Маленьке приміщення аж сяяло чистотою, де кожна річ мала своє місце. Шкільні підручники стояли на столі. Трясогузка заходився нишпорити поміж ними. Сергій узявся за інше. Нарешті знайшов те, що шукав: тоненький легенький екскурсійний одяг, ніби зітканий із кишень та кишеньок. Спритно розстебнув одну з кишень і вклав у неї блискучу дерев’яну коробочку, трохи меншу, ніж табакерка. Готово! Потім так само швидко застебнув кишеню й опинився біля Трясогузки якраз тоді, коли той знайшов підручник фізики в книжках.

— Зроблено! — підштовхнув його Сергій. — Поспішаймо!

Вони вийшли з кімнати Урсу з такою радістю в очах і в рухах, ніби щойно побували в раю. Трясогузка тримав підручник фізики, мов перепустку на вільний прохід. Обидва дуже чемно подякували господині, яка плела спицями светра синові, і прожогом метнулися за двері. Коли вже були серед двору, почули, як рипнула хвіртка. В обох підкосилися ноги, і вони вмить опинилися на траві, так і не збагнувши, чи попадали самі, чи їх туди хтось кинув. Але, на їхній подив і щастя, постать, що ковзнула повз них, і голос, який вони почули, були не Урсу.

— Мадам Теодору! Мадам Урсу! — почувся стривожений голос якоїсь жінки.

Тої самої миті, коли жінка з пронизливим голосом переступала поріг хати Урсу, дві темні тіні підвелися з трави.

— Та це ж Йонелова мама! Ушиваймося!

Якщо ушиватися означає мчати швидше, ніж поїзд, то Трясогузка справді знайшов дуже точне слово.

8

Дрібненька й худорлява жінка, одягнена вся в чорне й рано постаріла, відчула себе спершу дуже пошанованою відвідинами пані, що жила через дорогу, хоч ніхто досі так її й не кликав: «Мадам Урсу». Однак побачивши, як сусідка одягнена — в домашньому халаті, в кольорових капцях, а особливо помітивши її блідість та розгублення, зрозуміла, що лиш якась надто нагальна справа вимусила її перейти через дорогу…

— Ой лишенько! — вдарилася об поли старенька. — Невже й ваш хлопець пристрастився до тієї капості, яка називається боск?.. Господи, го-о-осподи, скільки клопоту в мене через нього… Дуже часто приходить котрась мати і скаржиться, що Урсу побив її сина… І хай мене бог покарає, якщо вони справді не ходять за ним, як за ведмедем, і годинами благають, аби він їх побив… Я такого ще не бачила: просити людину, навіть платити їй, аби вона тебе побила. Може, ви мені не повірите, але чим дужче він їх поб’є, тим вони задоволеніші… їй-богу, світ перевернувся…

Йонелова мати відповіла спокійно:

— Ні, мадам Урсу, Йонел не займається боксом… — вона особливо наголосила на останнє слово з благородним наміром навчити сусідку говорити трохи правильніше. — Це справді капость, мадам Урсу…

Господиня витріщила очі й несвідомо знизала плечима. Гостя сиділа й далі на стільці, потім щільніше загорнулася, ніби її доймав холод, у халат із червоного оксамиту, який сягав полами долівки.

— Це капость, мадам Урсу, — повторила вона. — Мій чоловік поїхав до Бухареста, на засідання до міністра. Думаю, знаєте й ви, що міністр без нього нічого не може зробити… І я залишилась сама, мадам Урсу, і ви єдина людина тут, з якою я можу порадитись… Оце недавно приходив до мене один службовець, тобто йому допоміг влаштуватися мій чоловік… ви його повинні знати… Це Петрекеску, мисливець, майор Петрекеску, він ще колись мав будиночок такий із левами біля Рибальського мосту…

— Як же його не знати! Це такий тонкий, як тичка, з бриликом на голові, мов гніздо. Люди кажуть, ніби він неперевершений мисливець…

— Атож, мадам Урсу, саме так і є, як кажуть люди. Ви знаєте, він приносить нам щонеділі дичину… Ну, та гаразд, мадам Урсу, майорові було дуже прикро, що він не застав мого чоловіка вдома, аби розказати йому, які небезпеки підстерігають Йонела… Мені здається, ваш син теж завтра виходить…

— Авжеж, Тудорел завтра йде… Ще вдосвіта… Бідолашні! Вони вже цілий місяць тільки й думають про цю мандрівку!..

— Ой лишенько, мадам Урсу! Як ви можете говорити так?! Адже там стільки нечуваних небезпек!.. Мені сказав мисливець. Адже там стільки прірв, вода без дна, повнісінько звірів… там є навіть духи, мадам Урсу… Ви чули? Кажуть, виходять ночами і вовкулаки, і привиди… Майор клявся честю, що бачив там усілякі видіння… Він зустрічав там і Добреску, дуже поважного чоловіка… І Олениху, це, мабуть, колишня бояриня… Він сказав мені, що не вірить, що хтось повернеться звідти живий… Їй-богу, мадам Урсу! Він мене просив, аби я не пускала Йонела, і ще він мене просив переказати це й іншим батькам… Особливо вам, бо ви ж моя сусідка…

Старенька вислухала все, часто киваючи головою, ніби стверджуючи кожне слово гості в червоному халаті.

— Я не кажу, що нема небезпек і звірів, — мовила вона. — Але ж небезпеки зустрічаються повсюди, на кожному кроці. Ідеш вулицею, а тобі може впасти цеглина на голову або ти перечепишся і зламаєш собі ногу… Ба навіть у хаті можеш посковзнутися на східцях і піти просто в могилу, як це сталося рік тому з мадам Васіліу. І звірі стрічаються на кожному кроці, одні справжні, другі — в людській подобі… І тут, у нас, на схилі пагорба взимку з’являються вовки. А вони ж є і влітку. А там же кодри!.. Що ж до вовкулаків, привидів та інших з’яв — то це все байки, вигадані для того, щоб лякати немовлят.

Йонелова мама трішечки скривила носа, почувши такі слова від мадам Урсу. Але це швидко минулося. Інше доймало її: старенька не хотіла вірити тому, що сказав мисливець.

— Отже, ви не вірите в духів, мадам Урсу? Хай бог боронить!

— А що ж мені робити, пані, якщо за п’ятдесят літ я не зустріла жодного духа, ні доброго, ні лихого? Я кажу собі: бережи мене, боже, від людей, а від духів я вбережуся сама!

— Отже, ви вірите, що жоден дух не нападе на хлопця?

— Хай дає бог, щоб це була єдина небезпека… Я не кажу, що небезпек не буде… Але щоб поламати руку чи обдерти ногу, то таке і в хаті може трапитись. Хай вони бережуться й остерігаються. А то непогано, коли людина змалку привчається до всього живого. Бо інакше виросте боязкою, мов заєць, і нічого не знатиме, мов сороченя…

— Та… мабуть, ваша правда, — почала заспокоюватися Йонелова мама.

— Дозвольте йому, сусідко, хай іде! Коли вже й дівчата збираються в дорогу! Що, вони захищеніші від небезпек, аніж ваш син? Бачили б ви доктора Істрате, як він підганяв доньку…

Йонелова мама не мала більше що сказати. Вона забула про страх, який вимусив її перейти через вулицю в халаті і в капцях. Вона поверталася додому вже з іншим настроєм у душі. А біля хвіртки навіть подякувала матері Урсу за те, що підбадьорила її.

— Так уже гарно влаштована людина, — відповіла їй старенька. — Треба гарно думати про завтрашній день, бо коли в тебе в голові тільки чорні думки, то таке життя не може називатися життям.

— Правда ваша, мадам Урсу…

— І нічого не бійтеся… — вирішила старенька повністю розвіяти всілякі страхи своєї гості. — Якщо ваш хлопець розіб’є голову чи навіть поламає ногу, то швидко вилікується, бо доктор Істрате дав їм повну торбу лікарських інструментів та ліків…

Йонелова мама відчула, як вона вислизає з халата.

9

У перукарні «Гігієна», найвідомішій на все місто, двоє працівників чекали години закриття. Один із них, високий чоловік, такий високий, ніби природа втратила відчуття міри, наділивши його таким зростом, давав перед другим безплатну виставу з оперної музики. Так він робив завжди, коли не було клієнтів. А оскільки таке траплялося досить часто завдяки давнім неписаним законам, які зобов’язували жителів міста користуватися тільки власними бритвами, а стригтися лише напередодні великих свят, його високість із часом став досить відомим артистом. Правда, аудиторія була не дуже численна: лише один меломан в особі його колеги, та й репертуар не надто багатий: одна-єдина арія, зате це — невмируща каватина його пращура по цеху з Севільї. Може, сама арія й не передавалася з надмірною музичною точністю, бо там іноді перепліталися між собою бекари й бемолі, одні ноти подовжувались, інші зникали зовсім… зате виконавець виявляв стільки ентузіазму й так жестикулював, що навіть Тіто Гоббі чи Рікардо Страччіарі не могли б порівнятися з ним. Він готував арію, вигинаючи спину луком. Потім клав чистий рушник на лівуруку. В праву руку брав бритву, після цього витягав від середини кімнати до порога дверей ліву ногу. Рука з бритвою виписувала велетенське півколо, яке завжди лякало павуків, що розбігалися по кутках кімнати. Але він ще не починав. Спершу, він вважав, слід усміхнутися. Потім засміятися. Далі — вже регіт. Регіт переходив у трелі. Артист починав арію: «Хо-о, хо, хо, хо, хо! Хо-о!..» І поки трелі викидали слова арії, голова його починала рухатися врізнобіч із приголомшливою швидкістю: вправо, вліво, вниз, угору, вперед, назад, навскіс, навхрест, по колу, паралельно, і з такою силою, що аж страшно. Але в цій унікальній жестикуляції брала участь не тільки голова. Рука з рушником, оживлена силою октав, виганяла останню мушку з приміщення, а та, що з бритвою… не залишала жодного кубічного міліметра в приміщенні, яке було б виголене до блиску не раз, а десятки разів за час однієї-єдиної вистави. Коли артист доходив до місця, яке в перекладі означало б: «Я найкращий цирульник», він демонстрував такий інстинкт цирульника, звісна річ, якщо він існує, той інстинкт, що тоді будь-хто міг би навчитися там цього прекрасного мистецтва. Іноді він розводив такі шалені піруети, що мусив вибігати надвір, аби часом його голова не пробила стелі й не виткнулася через дах, мов димар. Однією ногою він стояв посеред кімнати, а другою виписував кола під стелею, тіло вигиналося гігантським півмісяцем, а голос… та що там казати! — у такі моменти голос його своєю силою переходив у канонаду. Ціла казарма, перетворена в хор, звучала б поряд із його голосом, мов звук однієї краплини біля водоспаду. Фінал був схожий на початок арії, тільки постать артиста засвідчувала втомливу дорогу до вершини мистецтва. Найбільша біда полягала в тому, що вистава відбувалася всередині приміщення, а не перед ним. Не мала б тоді перукарня «Гігієна» відбою від клієнтів!

Але, окрім цієї вади, великий артист був дуже порядною людиною. Першокласний майстер, сердечний, чесний до наївності, приятель для всіх: багатих і бідних, веселих і сумних, окрім цього, він був найзавзятіший і найвідоміший читач міської бібліотеки. Майже щодня він читав у перукарні якийсь роман, цьому великодушно сприяли й жителі міста — вони ніколи не стояли в черзі голитися чи стригтися. Тому, будучи у відповідному настрої, велетень-артист зупиняв на вулиці якого-небудь непоголеного індивіда й давав йому найкращий рецепт:

— Ви хочете назавжди позбутися мук гоління?.. Відпускайте бороду!

Натхненний і невизнаний артист щойно виконав знамениту арію й готувався закінчувати нічний концерт, бо його аудиторія, тобто товариш, навперекір пронизливим звукам, від яких аж стіни дрижали, спокійно спав на стільці. Годинник показував, що пора вже зачиняти заклад. Артист заходився наводити лад, з неймовірною вправністю метляючи довжелезними руками.

І саме тут у дверях постав Дан… його син. Черешняк був неймовірно стомлений, ледве тягнув ноги. Він зайшов до перукарні — і щоб разом із батьком піти додому, і щоб трішечки перепочити. Хлопець стомлено опустився на стілець і переповів батькові останні неприємності. Перукар махнув синові рукою, щоб той замовк, бо побачив через дорогу постать, яка прожогом мчала до перукарні.

— Вільгельм Телль! — здригнувся він. — Дуже може бути, що хоче поголитися!

Черешняк досадливо подивився на двері… і ледве встиг сховатися за шафу. Вільгельм Телль — то був Петрекеску, мисливець!

Не кажучи й слова, пізній клієнт упав у крісло перед дзеркалом і показав рукою на бороду. Артист, найзаклятіший противник мовчкуватих людей, підштовхнув його до розмови:

— Коли йдете на полювання, маестро?

По якійсь хвилі важких роздумів Петрекеску зважився відповісти:

— Відсьогодні я, добродію, у відпустці. Три тижні я навіть не з’явлюся в місті… Рушниця, дичина, ущелини, слово честі…

— Ви підете й на Олениху, маестро?

— Як вам сказати… я не дуже впевнений, слово честі…

— А як там було чудово сорок років тому! — розпалював його перукар. — Добреску, колода і мізки, мізки, маестро!

— Послухайте, добродію! — вибухнув мисливець. — Якісь бродяги, якісь віслюки… Я їм кажу про Добреску й про Олениху, а вони… Віслюки, слово честі…

— Та що ви кажете? — здивувався Фігаро. — Не може такого бути! Вони не попадали на коліна перед вами, слухаючи вас?.. Та хто ж це такі, маестро?

— Якісь школярі, добродію, товариші директорового сина, слово честі… Здається, ваш син теж водить дружбу із директоровим сином?

— Здається, так, — відповів дипломатично Фігаро. — Я його спитаю вже сьогодні ввечері, маестро.

Свою відповідь перукар прочитав із німих жестів черешняка, що сховався за шафою.

— І ваш син теж кудись іде?

— Я щось чув про якусь екскурсію, — відповів Фігаро, скосивши перед тим око на свого сина.

— Добродію! Ви не повинні його пускати! Там смерть, там нещастя, слово честі. І навіть сам Добреску казав…

— Якщо ви твердите, що там дуже небезпечно, я не пущу його! Будьте певні!

— Так, добродію! І добре було б, аби ви передали це й іншим батькам. Може, я видаюся вам трохи дивакуватим, слово честі, але ж я хочу для них тільки добра. Не пускайте їх, добродію…

Дан вийшов із сховку, але не для того, аби краще чути, що казатиме Петрекеску. Ні… Почаклувавши трохи перукарськими інструментами й кремами, Фігаро щедро намилив мисливця, потім механічним жестом узяв зі столу бритву, саме ту, яку підсунув йому Дан. З рідкісною делікатністю він почав голити клієнта, але при кожному рухові бритви мисливець здригався і скреготів зубами. Бравому перукареві було невтямки, що відбувається з клієнтом. Ніколи ще він не бачив його таким знервованим. Аж поки мисливець почав просити пощади:

— Перемініть, будь ласка, бритву! Ви хочете мене замучити? Слово честі…

Фігаро, пильніше глянувши на інструмент, з подивом відзначив, що замість бритви йому править скіпка для розпалювання вогню. Він навіть не мав сили вибачитись. Узяв другу бритву, справжню, і рухи його стали ще елегантніші. На обличчі мисливця з’явилося справжнє задоволення.

Вмивши клієнта, Фігаро великодушно попудрив йому щоки, шию, потилицю. Мисливець розплатився, але перш, ніж піти, ще раз нагадав перукареві:

— Не пускайте його, добродію! Слово честі. Бо й Добреску ка…

Але він не закінчив. Втягнувши голову в плечі, він почав терти шию, чухати потилицю, ребра, спину, часто ворушити плечима, а потім знову чухати потилицю, терти шию. На нього ніби напала якась невідома хвороба, чи, може, він хотів будь-що дати нічний концерт міміки.

Фігаро не міг відвести здивованого погляду від довготелесої постаті, яка стрибала з місця на місце, зупинялася, потім знову стрибала і знову зупинялася.

Дан, скориставшись тим, що на нього ніхто не дивиться, швидко пересипав те, що було в коробочці з-під пудри, в паперовий кульок — тепер у нього був найнестерпніший порошок для сверблячки з тих, які будь-коли вироблялися.

10

У кабінеті інженера Флореску ще світилося. До цього всі звикли в кварталі. Незвично було інше: візит до інженера в пізню нічну годину. Подив тривав недовго — мить, другу, бо радість мати таких гостей швидко пересилює подив. Мош Тімофте був одягнений у святковий костюм, а в руках тримав, мов талісман, свою знамениту люльку.

— Сідайте, моше Тімофте! — запросив його інженер. — Почувайте себе як дома. Сідайте ось сюди, у крісло…

Старий сів, натоптав люльку, неквапом пихнув.

— Та-а-ак… — сказав він. — Я прийшов пізно, але знаю, що в цій кімнаті світла рано не гасять…

— Будь-коли ви тут бажаний гість, моше Тімофте. Та ви ж і самі знаєте дуже добре…

У кабінеті інженера було повно папок та паперів, і старий, побачивши все, схвально закивав головою:

— Важке діло, оця інженерія… Але й гарна, кажуть люди… А я пригадую, що в п’ятому класі ти хотів стати артистом цирку…

Щоразу, згадуючи той випадок, інженер втішався. Справді, тоді, після великої шкільної невдачі, він надумав утекти із цирком, і ніхто про це не знав, навіть найближчий друг. Хлопець тренувався, цілий день, робив найрізноманітніші акробатичні й жонглерські вправи, уявляв, як виконуватиме найнеймовірніші номери. Такі, якими полонив його цирк. А перед тим, коли він хотів сказати все батькові-матері, з’явився мош Тімофте…

Згодом Флореску сміявся, згадуючи той випадок, але що за страхітливі тоді були хвилини! І як мош Тімофте здогадався? Ніколи він не питав про це в нього.

— Як ви тоді здогадалися, моше Тімофте, що я хочу втекти з цирком?..

— Ти аж зараз про це питаєш, — усміхнувся старий. — Минуло вже стільки часу, я вже й не пригадую добре… Мабуть, тому, що надто часто бачив, як ти перекидаєшся через себе та ходиш околяса довкруг цирку… Я трохи здивувався й пішов до них…

— Ви розмовляли з працівниками цирку?

— А звідки ж я міг би дізнатися, що ти хочеш піти?.. Я взяв їх у роботу, і вони мені сказали все… Ну, оскільки зараз нема вже ніякої небезпеки, то я можу сказати, як у них загорілися очі на тебе.

Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.

— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…

Старий пожвавішав:

— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.

Пожвавішав і інженер:

— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.

— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…

Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.

— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…

Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.

— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.

— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…

— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.

— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…

— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.

— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…

— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.

Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:

— Я відпускаю, моше Тімофте…

. . . .

На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:

— Я йду, моше Тімофте?

— Ідеш…

Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.

Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.

Розділ сьомий

1

(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)

Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…

Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…

Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.

Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.

Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…

А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть бути більші звичайного, можуть бути веселіші завдяки твоїй уяві. Одні тебе пестять, другі колють або ранять, інші, найзліші, можуть тебе вбити… Але перед великими мандрівками приходять інші гості. Вони беруть тебе за руку і ведуть у незнані простори, якими ти, може, колись і бродив, але забув. А може, ніколи й не був у цьому світі, а знайшов його у книжках, чи на давній нечіткій карті фантазії, або в такому самому сні.

Фантастичні світи! Стрімкі схили, гостроверхі скелі, на яких ти відпочивав у казках дитинства і з яких злітав на чарівному коні із тих самих казок. Ох, всесильні й благородні казки дитинства!..

Але є й трясовини, які тільки й чекають, щоб ти ступив туди ногою, є й ліси, населені істотами-почварами. І тоді сон лякається, ти вганяєш нігті у плоть, відчуваєш біль і починаєш плакати… Але завжди в останню мить добра рука погладить твої повіки, лагідний подих заспокоїть твоє розбурхане дихання…

Візитери зі сну зникають так само, як і з’являються, в одну мить! Зникають назавжди і вже ніколи не повертаються. Сни не повторюються ніколи…

А сон спокійно покотиться до дня, перейде, мов ласкавий колір, крізь кольори світанку, м’яко переможе схід сонця і зникне тихенько і несвідомо, так як розтає біла хмаринка в голубому плесі неба. Зорі тебе погладять легесенькими пальцями, перший подих сонця, який тебе розбудить, — це чистий, прохолодний подих…

О величні, виснажливі ночі напередодні великих мандрівок…

. . . .

Північ настала тихо, засвітивши зірки на затопленому небі. Весь світ ніби окутався саваном сну. Місто спокійно спало під визореним склепінням. Тільки зрідка вві сні перешіптувалося листя, розбуркане подувом вітру, вряди-годи лякалися спросоння пташенята в теплому гнізді, десь чувся посвист невидимих крил, але все скорялося всесильності нічної тиші. Була ніч і тиша: ніч — тиша… Була ніч напередодні великих мандрівок…

Жоден черешняк не спав. Пальці теплі і пальці холодні перебирали тоненькі струни, приховані в їхніх душах. Хвилювання в усіх у них було однакове, ніби в краплин води, але як по-різному вони його переживали!

2

Дан вибрав найпростіші ліки, щоб заспокоїти хвилювання: замінити його іншим хвилюванням. Тобто читати, аж поки й книжка випаде з рук, голова ляже на подушку, а повіки важко заплющаться.

Книжка повела його в середньовіччя, в часи дуелей і кавалькад; він уже читав її кілька разів, це була одна з його найулюбленіших книжок, і він із насолодою перечитував найкращі сторінки, але все одно не помічав, коли і як опинявся в страхітливому гроті, який загрожував прірвами й кригою, і треба було аж до болю стискувати повіки, щоб віднайти замок із свічками.

Мати, якій заважало світло, попросила його лягати спати, але батько став на захист сина:

— Думаєш, людину можна зобов’язати лягти спати так само, як і голити бороду?

— Я знаю одне — коли темно, то дитина спить. Оце і все!

— Тут ти помиляєшся. Дан — уже не дитина…

— Ваша справа… Якщо ви обидва змовилися зіпсував ти мені ніч…

Дан погасив світло і першої ж миті, коли запала темрява, подумав про щоденник, щоденник мандрівки. Він вестиме його в найсуворішій таємниці, нотуватиме в ньому смішні пригоди, та-ак!.. пригоди, сварки, непорозуміння, які можуть з’явитися, це буде оригінальний щоденник… А під кінець експедиції чи, може, пізніше, навіть набагато пізніше, він збере товаришів і прочитає їм… Данові очі спалахнули, і перед ним постав щоденник і олівець у руці, що швидко бігав по паперу, нанизуючи рядки про страхи й радощі, про успіхи й невдачі, багато рядків, які темрява грота прагнула стерти…

Отже, не читання, як гадав Дан, а це дивне писання склепило йому повіки.

3

Лучії теж, тільки-но вона заплющила очі, прийшла думка про щоденник. Хтось ніби шпигонув її, так швидко дівчина підхопилася на рівні. Розум її вмить прояснів: як же вони могли забути про таку важливу річ?.. В експедиції повинен бути секретар, людина, котра має фіксувати всі основні моменти їхньої виправи… Хто знає? Може, вони відкриють багато важливих речей, поряд із якими карта печери виявиться дитячою забавкою… І все легко може бути втрачене або навіть просто зігнороване, якщо його не впорядкувати, як дуже потрібні деякі книжки загального користування.

Лучія запалила світло. Уся вона скидалася на знак запитання, вималюваний зі страху та наївності, з прагнення й тремтіння. Може, ще ніколи речі, котрі оточували її і які вона знала до найменшої рисочки, не несли в собі стільки чистоти й краси. Але все тривало тільки мить. Тверде рішення озлобило її риси, затуманило золотистий блиск очей. Вона стрибнула з ліжка й почала нишпорити в шухляді. Рухи точні, впевнені. Зрештою, знайшла те, що шукала: товстий зошит у шкіряній палітурці й купку кольорових, дбайливо дібраних олівців. Одразу поділила зошит на чотири найважливіші розділи: геологія… фауна… флора… власні враження. На кожен розділ відвела рівну кількість сторінок. Розподілила вона й олівці: червоний — для геології, голубий — для фауни, зелений — для флори, чорний олівець — для особистих вражень… так! Залишалися ще передачі по рації… Вони будуть в останньому розділі.

Поклавши все в кишеньку рюкзака, Лучія погасила світло й лягла в ліжко. Сон блукав десь далеко, і, щоб притягнути його якомога швидше та скоритися йому, вона заплющила очі. Однак думки не хотіли заспокоюватись. Зошит у шкіряній оправі безнастанно розбуркував їх. Червоний олівець здіймався у повітрі знаком запитання. Потім став, наче прикордонний стовп. Тріасові та юрські відклади прагнули довести в гарячій суперечці своє існування й свою первинність. Вони зустрілися на кінчику червоного олівця, олівець поволі став горизонтально, і відклади зав’язалися вузлом на ньому посередині й зрівноважились. Який із них переважить? Який із них важливіший? Вони гойдалися, Лучію поглинув їхній рух, і саме тої миті, коли вона відчула, ніби щось забула… забула щось… От не може згадати, що саме… Відклади погойдувалися тихенько, запаморочливо…

4

У долині було повно папороті й пальм, кедрів і евкаліптів. Колібрі й папуги, пінгвіни й голомозі орли зустрілися край голубого водоспаду. Високі струмені, мов вертикальні веселки, вихоплювалися з зубчастих айсбергів. Величезний листок, чи квітка, чи згублене крило пливло над водою, над парою й хмарами. Марія з висоти розглядала фантастичну долину. Вона спить? Мріє?.. І сама не знає… Крило піднімає її, весь час піднімає вгору, і долина стає вже острівцем, острів — цяткою, а цятка — квіткою, квіткою з багатьма пелюстками, трояндою… Запізнілий подмух — і екран зробився білий, а дівчину з мріями й розметаними косами охопив, не знати чому, страх. Вуста її розкрилися, ніби вона хотіла заспівати забуту пісню… але екран збрижився, спершу на ньому з’явилися хвилі й плями, потім виник якийсь рельєф, кольори і контури.

Гнітюча темрява, і тільки темрява… І все-таки є ніші, і гроти, й печери, й крики… Ось вони? Квадратні, волохаті, без лоба, з довгими аж до колін руками сірі монстри, ікла в них завбільшки як рука. Вони котять каменюки до входу, несуть під руками кілки з загостреними кам’яними наконечниками, ще одні тримають запалені палиці й черепи, повні жару. Стають один супроти одного. В одних — сила, жорстокість, чисельність… У других — черепи, повні жару, і палаючі палиці… І звірі стрибають… І вона тікає, біжить крізь темні ущелини, крізь ніші, крізь морок. Але морок клейкий, і вона застряє в ньому. Вона опинилася в трясовині, котра хоче засмоктати її. Аби Марія могла хоч на мить розплющити очі, усе зникло б. Вона кричить і не чує навіть власного крику, а трясовина засмоктує її, гаряча, клейка, мокра…

Марія нарешті розплющує очі й прокидається, задихана, мокра від поту під ковдрою, вкрита з головою. Вона жбурляє ковдру геть і шукає поглядом який-не-будь предмет, котрий міг би врятувати її від згадок про кошмар. Ось біля неї на нічному столику цокає будильник. Фосфоричні стрілки й цифри показують таку пізню годину, що вона розуміє: проснулася надто завчасно. Підклавши під голову руки, з розпущеними косами, вона поринає до ранку в чистий сон.

5

Урсу спав надворі, на призьбі. Там він зробив собі літню постіль: твердий солом’яний матрац — найкраще ліжко для спортсмена, як учив його тренер. Але хлопець не спав. Він поклав голову на величезний речовий мішок, куди вмістився майже весь склад експедиції, і вдивлявся кудись у ніч. А в сінях і досі не погасло світло. Урсу кілька разів заглядав у вікно і бачив матір зі спицями в руках — вона плела, плела весь час. Він не ризикнув потурбувати її. Аби сказав, що йому непотрібен светр, над яким вона мучиться вже стільки часу, то важко образив би її. А де вона взяла гроші, щоб купити вовни? Це загадка для Урсу. Десять днів тому йому загрожувало йти в експедицію в старому, витертому й вицвілому светрі, який тріщав уже на ньому. І ось одного вечора він побачив, як мати квапливо плете новий, приміряючи до старого светра, що лежав перед нею. Плела вона лиш вечорами, крадькома, аби він не бачив. Вона готувала йому дуже гарний подарунок.

Як важко хлопцеві опанувати самого себе! Йому хотілося зайти й стати перед нею на коліна. І ось на тобі! Уже кілька днів, як у нього в руках було все, що треба для юнака, який хоче провести канікули в горах. Геть усе… і навіть светр… таких ні в кого нема в місті… Чи дізнається він коли-небудь, за що йому дали найбільшу премію?

Світло в сінях погасло. Урсу зітхнув. Його почали доймати інші думки. Експедиція була небезпечна або могла стати небезпечною. Ніхто не знав того району, ніхто не знав, чого саме слід остерігатися і як його остерігатися. Одні були обережні, як Йонел. Інші захоплені, як Віктор. А решта?.. Особливо дівчата? Чи зможуть вони вистояти перед труднощами й несподіванками?.. Марія — так… А Лучія? Чи не надто вона ніжна?.. Та ні!.. Найбільші небезпеки підстерігають Марію. Вона надто нетерпляча, її сміливість може перейти в необережність… І ще був Дан, особливо Дан! М’якотілий, фізично слабкий, він уперше в своєму житті йде на екскурсію, неспроможний виплутатися із складного становища… Та-ак!.. Марія і Дан… їх обох не можна випускати з очей, особливо в диких і ненадійних місцях… А Лучія?.. Урсу хотів був напружити руки, аби випробувати силу, котра, як він відчував, могла б зрушити гори, але руки тихенько ковзнулися, і сон зборов і їх.

6

Опинившись у ліжку, Йонел думав про одне: хто очолить експедицію? І гірко докоряв собі, що ще давно не попросив відповіді на це запитання. Навіть гірше — остерігався робити це… Бо сподівався спершу одержати премію канцелярії. Це правда! Якби він одержав премію, може, тоді це питання й не постало б… Він був певен… І ось тепер воно виросло загрозливо. Хто може бути керівником експедиції?.. Урсу? Ні! На те є багато причин, а особливо одна — він не годиться для такого діла… Дан? Теж ні… Котрась із дівчат? Жодна з них не має до того найменшого бажання, а особливо не захочуть вони опинитися в смішному становищі… Віктор! Єдиний противник… Йонел знав про це вже давно, знав він і те, що Віктора важко буде здолати. Тому й сподівався на премію…

Йонел відчув, що весь покривається потом. Усе в ньому клекотіло. Він не міг терпіти нікого, хоч би хто він був, над собою. І не тільки це. Що зробив Віктор для експедиції? Знайшов якусь нікчемну карту в музеї? А він мучився місяцями й по неділях, і ночами, поки сконструював радіопередавачі. Працював, мов божевільний, мов проклятий. І вся сила й краса експедиції… а особливо — вся безпека експедиції полягала в радіопередавачах. Хоч би що там говорила Марія… Це було б несправедливо, якби Віктор очолив експедицію…

Йонел підхопився з ліжка й почав кроками міряти кімнату. Кілька разів він зупинявся перед дипломами, одержаними на різних конкурсах: із фізики, природознавства, хімії… Аби він учився в іншій школі, то завжди отримував би почесні премії! Тут усе несправедливо! Прокляте невезіння! Може, саме тому він став такий і самотній, і заздрісний, і замкнутий, і ще… Завжди другий… Ні! Цього разу він не погодиться. Він збагатив експедицію радіопередавачами, він повинен і керувати нею!..

Тепер уже вдруге впавши в ліжко, Йонел не мучився сумнівами. Він знав, що треба робити. Спершу треба переконати Лучію, а потім поговорити з Віктором… Так! Може, Віктор навіть не думає очолювати експедицію. І, може, саме Віктор запропонує його на керівника експедиції…

Йонел одразу ж заснув. Видно було по ньому, що йому сниться дуже гарний сон.

7

Віктор заціпенів біля вікна. Він підтягнув туди свого стільця і, зіпершись ліктями, вже хтозна-відколи вдивлявся в зорі, не бачачи їх. Його доймала жорстока гризота. Усе почалося з карти. Глянувши на неї, може, в тисячний раз, хоч це й даремно, бо він знав її напам’ять з усіма лініями, зненацька відчув, що його обсіла сила-силенна запитань. Хіба це не відчайдушна сміливість черешняків — дослідити неходжену з давніх-давен печеру й дуже маловідому в тутешніх краях? Хіба це не безрозсудність?..

Але Віктор ненавидів це запитання. Він постійно відкидав його. Поки що все — лише думка, намір, і не можна говорити про необережність. Невже печера залишилась така сама, якою вона була зображена на карті? Адже після того минуло стільки часу…

Це було найболючіше питання. Віктор шукав відповіді в книжках, цікавився думками вчителів і дізнався, що в жодній печері ніколи не закінчується процес ерозії. Він триває весь час, найчастіше повільно, іноді бурхливо, відбуваються зміни в відкладах, трапляються обвали, звичайні потоки перетворюються в озера й підземні водоспади. Хто знає, скільки перемін відбулося в Чорній печері відтоді! Може, карта вже зовсім не відповідає новим утворенням у печері. Але це, саме це й приваблювало черешняків до неї: зробити нову карту, яка й представлятиме рельєф печери. Рельєф новий, змінений, може, цілком інший, тому що карта печери буде картою черешняків!

Але було й ще одне надто болюче питання: а що, коли процес перетворення якраз уповні і в печері станеться обвал саме тоді, коли черешняки знаходитимуться в ній?.. Якби обвал стався попереду них, то ніякої небезпеки не було б… Але якщо він станеться позад них?.. Це означало б, що вони будуть поховані живцем у глибині гори…

Ця думка найбільше непокоїла Віктора, і він, урешті-решт, знайшов відповідь. Таке вирішення — цілковито їм під силу. Треба розбитися на дві групи: одна досліджуватиме печеру, а друга, паралельно, схил гори. Одна піде в печеру, друга залишиться на поверхні. Регулярний радіотелеграфний зв’язок — обов’язково! На випадок небезпеки — SOS! У такому разі група на схилі гори здійме тривогу, і відтак порятунок тим, хто буде в печері, забезпечений.

Віктор подякував подумки Йонелові та Лучії за їхню велику роботу: радіоапарати. З ними черешняки весь час будуть разом. Так! Було цілком ясно: повна безпека експедиції полягала в тому, щоб розбитися на дві групи. Перед тим, як заснути, Віктор подумав, що перший, з ким треба обговорити поділ групи, буде Йонел.

8

Зі столу зник олівець. Він піднявся в повітря, зробив кілька кіл, потім опустився на місце. В класі відчинилися двері, але в них не зайшов ніхто, хоч на столі розкрився журнал і змінений голос, щоб його не зміг упізнати ніхто, проголосив оцінки: «Апостолеску! Рідна мова — чотири… Історія — два!.. Два! І тобі не соромно, віслюче?..» Хтось смикнув Трясогузку за волосся. Він озирнувся — нікого… Хтось урепіжив його черевиком по спині — знову нікого. Якийсь гак ухопив його за носа, але нікого не було ні перед ним, ні ззаду, ні збоку. Переляканий, Трясогузка кинувся тікати, куди очі світять…

Мош Тімофте спить. Крізь відчинене вікно пробиваються лиш місячні промені. Але на столі почала ворушитися люлька. Невідь-звідки в неї посипався тютюн. Найзапашніший тютюн для люльки, який тільки існує у світі. На порожній тарілці почали з’являтися одна за одною помаранчі, загорнуті в червоний шовковистий папір. Чотири, п’ять, шість… Крізь сон старий ніби почув, як йому зігрілися брови… Він розплющив очі — нікого. Він знову заснув…

Дивовижні, нечувані речі!.. Все це відбувається в голові одного малюка, який сміється, сміється весь час. Нарешті чарівна коробочка у нього в кишені! Треба тільки сказати троє слів, тихенько дихнути на неї — і все! Можеш робити, що заманеться.

Як гарно бути невидимим! Ф’юї-іть!.. Одне-єдине слово… Але яке ж воно, оте чарівне слово?

Тік сушить собі голову і шукає, шукає, але все марно. Слово… Яке слово?.. Повіки його склеплюються, очі стають маленькі-маленькі, заплющуються… Але ось він швидко здригається. Розплющує очі, обмацує обличчя… Може, треба було б знайти голку?..

Він не має права спати! Окрім тата, ніхто не знає, що й він іде в експедицію. І не треба знати… Він проведе черешняків аж до виходу з міста, і ще трохи, він пережене їх бічною дорогою, бо добре її знає, і зненацька з’явиться перед ними! О, як витягнуться в них обличчя! Особливо в поганющої, нестерпної, огидної!.. Спершу він їй не скаже, що таточко йому дозволив… Нехай собі думає, ніби він утік із дому!.. Як же йому міг дозволити тато?..

Який гарний мош Тімофте! Тік уже думав, що той не прийде… прийде… прийде… Ні! Не треба спати. Може, таки справді краще знайти голку?.. Він не має права заснути… Аби не пропустити, коли вони виходитимуть… Яке ж чарівне слово? Темрява? Сон?.. М’якість?.. Дзвоник?.. Дзвоник?.. Так! Дзвоник!.. Оце воно і є: дзвоник…

Будильник сердито розбудив Марію, розбуркавши її з найсолодшого сну. Але вона відразу ж скочила з ліжка, натиснула на кнопку й глянула надвір: світає…

У сусідній кімнаті Тік, малюк, котрий так затято воював зі сном, був найщасливішою людиною на землі. Він віднайшов чарівне слово… Сон і сновидіння вималювали у нього на виду невимовне щастя відкриття.

Але дзвіночки часу мовчали, і ніхто, ну геть ніхто не шепнув йому на вухо, що він спить. Тільки чарівна мавка нагнулася й поцілувала йому очі. Але шуму квапливих кроків на світанку він не почув…

Розділ восьмий

1

Усі вулиці міста, хоч би які покручені й поплутані вони були, хоч би де вони починалися, виходили, зрештою, до головного шосе й вливалися в нього, перетворюючи його таким чином у єдину дорогу, що вела з міста до гір, які бовваніли вдалині. Річка з урвистими берегами оточувала місто, мов фортечний рів, і не давала змоги іншим вулицям виходити за місто. Через річку перекинули тільки один міст — великий кам’яний міст на північному боці. Це місце називалося «Біля бар’єру». Впродовж років тут виросли кілька перехняблених хатинок та дерев’яних будок, з’їдених часом. Уночі бар’єр спав важким сном, його зрідка тривожив скрип підводи та клаксон автомобіля, зате вже з самісінького ранку починався гамір і не вмовкав він аж до заходу сонця. Подорожні, підводи, запряжені волами, легкі екіпажі, велосипеди, зрідка легкові чи вантажні машини, кінські запряги, а особливо підводи з полотняним верхом пливли й пливли безперервним потоком до міста. Чужі чи знайомі люди вітали одне одного тим дивним способом, який заведено повсюди, і завжди розказували, чого вони прибули до міста. Люди біля бар’єра розмовляли приблизно ось так:

— Доброго дня тобі, куме! А мене ось послала жінка з овочами…

Його співрозмовник, може, й справді кум, а може, й геть чужий чоловік, ввічливо відказував:

— Хай тобі бог помагає! Сьогодні, мабуть, буде завізно на базарі з птицею…

Ще хтось квапився докинути своє слово:

— Хай буде тобі добро! Таке велике, як твоє серце. Сьогодні ввечері я вже повертатимусь у село не пішки — куплю собі велосипеда.

— Ось тобі й маєш! Хіба на ньому не так само трудитимеш ноги?

Люди знайомилися, обмінювалися новинами, викурювали по люльці, підбадьорювалися, одне слово, все так само, як перед в’їздом до будь-якого міста. А оскільки кожному треба було придбати в місті якийсь товар, вони не забували справитись про ціни. Без отаких балачок біля бар’єра люди вже не могли обійтися. Бо так вони призвичаїлись. А коли тут траплявся якийсь незнайомець, цікаві навперебій квапилися відгадати, хто ж він за один, судячи з його товару і з його поведінки.

— Цей з-під лісу, із Цурлуя… Глянь на його гамаші!

І аби пересвідчитися самому чи переконати інших, треба було кинути одне-єдине запитання:

— Що везеш? Сливи чи абрикоси?

— І те, й те…

— Ось бачите, я ж казав, що він з-під лісу, з Цурлуя…

Одного ранку допитливці біля бар’єра опинилися в скрутному становищі.

— Хто б це міг бути, отой старий?.. Глянь-но на нього!

— Я сказав би: подорожній, бо він поголився звечора…

— Та ну тебе! Хіба не бачиш, що на ньому черевики!

— Може, якийсь контролер…

— Отакої, контролер! Ще скажеш — дипломат. Що йому тут робити?..

— А я думаю, це якийсь голова… Ви гляньте, як він витріщає очі на черешні!

— Ти розбираєшся в людях так, як моя донька на сапуванні…

— Еге ж! Це дуже похвально чути від тебе!

— Це і не похвала, і не огуда, бо в моєї донечки тільки-тільки прорізалися зуби…

Людям стало весело. Той, у якого маленька донька, провадив далі:

— З одягу можна було б сказати — він із міста… Жаль, що не курить. Бо людину можна впізнати й по тому, як вона тримає цигарку.

— Он глянь! Маєш! Він закурив люльку!

— Із міста! Бо надто схвильований для його віку. Я сказав би, що він пенсіонер або вчитель… Люлька…

— Е, ні! Я готовий покласти руку на вогонь! Люльку курять тільки вчителі. У нашому селі двоє таких: одного звати Петека, другого Прогаб. І обидва смокчуть люльку.

— Еге! Тут це не підходить… Якщо ми будемо вважати так, то тоді вийде, що кожен із ціпком — пожежник…

— Отакої! Що ти цим хочеш сказати?

— У нашому селі є один чоловік із ціпком. Звати його Скурту. Він пожежник, пошкодив собі на пожежі ногу…

Люди знову розсміялися, але все одно їм не вдалося визначити фах незнайомого подорожнього біля бар’єра, який стояв собі, зіпершись на дерев’яний барак. Та невдовзі люди забули про нього, але не тому, що їм треба було впорядкувати поклажу на підводах чи напоїти худобу. Інше привернуло їхню увагу: на дорозі з’явилася група юнаків, яких вони не дуже часто бачили, хоча майже всі були з-під гір.

— Ви лиш погляньте, що це за прояви! Ніби в них сотні голів і сотні ніг… Тільки на головах у них казанки, а збоку до ніг причепили кадки, ніби не знайшли іншого місця для вантажу…

— Це, мабуть, студенти… В них он і сокири, і лопати. А он гляньте, яке диво! То, мабуть, кіноапарати, а може, те, чим довбуть гори…

— Отакої! Студенти!.. Хіба не видно, що вони геть зелені, ще навіть пушок не пробивається! Якісь дітки…

— Нічого собі дітки! Поміряйся-но силою з он тим велетнем, котрий… ти тільки глянь-но!.. узяв на спину цілу хату, а на додачу прихопив ще й комору…

— Вони, мабуть, узялися до якоїсь великої справи…

— Знаю я таких, бачив не раз. Пройде півкілометра, потім висолопить язик і починає рюмати, чому не поїхали поїздом…

— Це не біда… Повертатимемось увечері й візьмемо їх на підводу… Кілометрів п’ять-шість вони, може, пройдуть…

— Ти дивись, аби ти не попросив їх узяти свою клячу на спину…

— А начальник їхній, здається, не дуже великий…

— А він котрий?

— Отой, що з ліхтарем при нозі…

— Ну, якщо кожен, хто з ліхтарем, начальник, то тоді наш ліхтарник, який…

— Та стривай-но! Ти глянь, як він іде, засунувши руки в кишені… і тільки малесенький мішечок у нього на спині…

— О, хай тобі добро буде! Там і двоє дівчат!

— Та тобі привиділось!

— Хіба я досі не бачив кіс? Он сам глянь!

— Які коси, куме? Ота білява підстрижена точнісінько по-хлопчачому. Ти бачив, куме? Обидві в штанах!

— А я кажу, що тут не до жартів. Не може бути, щоб у них не було якоїсь важливої справи. От перевірмо!

— Аякже!.. Доброго ранку, хлопці й дівчата! І куди це ви так рано?

— Доброго ранку. До Чорної печери…

— Ну, хай вам щастить! Дорога туди неблизька, і люди не дуже насмілюються заходити всередину… А що ви там будете робити? Фотографуватися чи якісь досліди?

— Щось будемо робити! Бувайте здорові!

— І ви ходіть та повертайтеся здорові… Перейдете міст, ідіть прямо, там буде ще один міст, теж кам’яний, як і оцей… там візьмете наліво кам’янистою дорогою кілометрів чотирнадцять до Зеноаги, а від Зеноаги дві дороги до Чорної, так у нас називають печеру… Та дорога, що направо, до дідька довга, але вона легша… Ліва — вона коротша, нею лише кілометрів сім чи вісім…

— Ну й балакун ти! Вони вже перейшли міст і не чують тебе, а ти все розказуєш…

— Справді… А скільки їх було всіх?

— П’ять…

— Та ні, шість…

— О, дивіться-но! А люлька повернулася йти до міста!..

— Гай-гай! А ви помітили, що ми трохи перемінили мову? Мов баби з Путіни, бо ті, коли нема що робити, то кличуть сороку для балачки…

— Це на дорогу… Дід мій, земля йому пером, розказував мені справжню історію про дорогу й подорожнього… Але розкажу вам її ввечері, коли будемо повертатись, дорогою…

Решта всі полегшено зітхнули.

— Отже, до вечора, тут же, біля бар’єра, люди добрі.

Вони погнали тварин, хто батогом, хто окриком, а хто смикнувши за віжки, і рушили до міста вслід за дідом із люлькою.

А старий був уже далеко. Він дуже поспішав, бо побачив тільки шістьох хлопців та дівчат, які пішли дорогою в гори. А де ж сьомий, якого він чекав?..

Старий нерішуче зупинився навпроти будинку з ганком, обвитим плющем.

2

Урсу весь час ішов попереду, вимушуючи й інших притримуватись його кроку. Першим він ступив і на міст. Усі люди, які стрічалися їм дорогою, зачудовано дивилися на нього й хвалили його силу. «Такий парубок, як оцей, міг би й хату пересунути», — думав один. І справді — отак навантажений, Урсу видавався втричі дужчим, ніж був насправді.

Хлопець сперся своїм величезним мішком на поручень мосту і так чекав друзів.

— При… вал! — простогнав Дан з останніх сил.

І, не чекаючи згоди інших, скинув свій рюкзак і витягнувся на траві.

— Встань, нерозважний! — звеліла йому Лучія. — Трава мокра й холодна, а ти розігрівся й спітнів… Це найкраща комбінація для подвійної пневмонії…

— Потрійна, почетверена, поп’ятерена, хай буде така навіть до безкінечності, я все одно не встану!

Лучія, на щастя, не вдовольнилася самим словесним наказом.

— Ану, вставай, бо в печері не санаторій! — штовхнула вона його.

— А може, предки додумалися… — спробував пожартувати Дан.

Однак Лучія не мала наміру жартувати. Вона трусонула його ще раз, а потім підняла вгору… з допомогою Марії, яка схопила його за друге вухо.

Тим часом до мосту підійшли й Віктор та Йонел. Вони зумисне притишили ходу, побачивши, що всі зупинилися. Віктор був радий, що Йонел одразу ж сприйняв ідею поділу групи, погодившись, що це буде запорукою безпеки експедиції. Однак Йонела, здається, щось пригнічувало, чи, може, його доймала якась думка, якої він не міг розплутати до кінця.

Привал відбувався під дуже суворим наглядом Лучії: півгодини і ні хвилини більше; нікому на траву не лягати; гарячий чай і бісквіти; по два яблука кожному; сумні балачки забороняються. Все!

Марія, навіть не помітивши того, порушила останній пункт:

— Бідолашний Тік! Краще б ми взяли його з собою…

— Тоді треба було б почекати, коли відчиняться магазини, — урвав її Йонел.

Марія не зрозуміла, куди він хилить.

— Щоб набрати продуктів, які можна вживати через соску…

— Справді! — перемінила Марія тон. — Я думаю, тобі була б велика допомога…

Цього разу вже Йонел не збагнув, куди цілить Марія.

— Соски? — спитав він ображено.

— Ні-і-і… Тік! Він би тобі допоміг. Ти, віддавши йому свій речовий мішок, може, не відставав би весь час.

— Ха-ха-ха! — засміявся Йонел, перекривившись на обличчі. — Як дотепно! Жаль, що Дан не захопив із собою чухального порошку…

— Хто тобі сказав, що це дотеп?

Лучія, цілком переконана, що останній пункт у програмі привалу будь-що повинен бути дотриманий, зупинила традиційну сварку новиною, врешті, не дуже втішною.

— Залишається п’ять хвилин!

— Всього п’ять хвилин? — прикинувся дуже здивованим Дан. — Алеж цим двом не вистачить навіть п’яти століть, щоб закінчити сварку…

Навіть на обличчі Лучії з’явилася усмішка, але дівчина відразу ж посерйознішала.

— П’ять хвилин до відходу! Лінивці!

— Може, не завадило б використати їх якомога краще, — сказав Дан. — Наприклад… перекусити трохи. Така важка дорога попереду…

— Три шматочки цукру кожному і…

Вона зробила паузу, щоб підігріти Дана.

— І? — підозріливо поцікавився голодний.

— І… калорії просто із джерела, — вгамувала його Лучія.

— Дорога Лучіє, я просив би тебе — просвіти мене, темного, дай мені якомога більше світла, бо я стою, дурний із розумною…

— Мабуть, що так… — зітхнула вона. — Ти хотів світла, світло й матимеш. Можеш вдовольнитися променями сонця. І якщо ти схожий на Лікоссея з Нарбони, то харчуватимешся не тільки сонцем…

— Якби в нього було чорне серце… — наважився Дан.

— Ні! — зупинила його Лучія. — Це знамениті павуки. У них чорні животи: тарантули з чорними животами! А не з чорним серцем…

— А я думав, що вони, може, схожі на тебе…

Лучія дивилася на нього майже задоволено, але Дан не бачив її: він бігав переляканим поглядом по широкому пагорбу.

Уже готові в дорогу, до них підійшли Урсу і Віктор.

— Ми питали в одного чоловіка, — сказав Віктор. — Ми підемо ліворуч. До Зеноаги дорога прямо. А там знову спитаємо.

— Дорога прямо? — спантеличено спитав Дан, згорбившись під вагою речового мішка. — Мамо рідна! Якби хтось проклав тунель під цим ідіотським пагорбом, то і я сказав би, що дорога пряма. І скільки приблизно до Зеноаги?

— Кілометрів п’ятнадцять, — заспокоїв його Урсу, перш ніж перейти в голову групи.

— Скі-і-ільки? — перелякався Дан і став ніби ще нижчий, пригнутий тими п’ятнадцятьма кілометрами. — Це відплата за те, що в мене бракує сміливості! Якби я перший насмілився віддати Урсу свій багаж… так, як думав… Тепер я переконаний, Йонеле… Ти дуже сміливий!

— Ну ходімо, нічого скиглити, — підштовхнула його Марія. — Я тобі допоможу. Що в тебе взяти?

— Ось це в мене найважче… — відповів Дан, показуючи їй щось. — Я забув учора звечора в кишені. Це — найкраща бритва в перукарні. Мамо рідна, єдиний порятунок був у мене…

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — передражнила його Марія.

— Але ти не вгадала! Ні! Якщо Петрекеску піде на полювання…

— Себто ти хочеш сказати, що передаси бритву через Петрекеску? — сприйняла його всерйоз Марія.

— Знову не туди… Він — єдиний клієнт перукарні.

Дан і Марія йшли позаду. Хлопець з усіх сил намагався дотримуватися енергійного кроку дівчини з чорним, мов вугіль, волоссям. І лиш тоді, коли його витівка вдалася, Марія зупинилася, щоб посміятися вволю.

— Так мені й треба! — раптом розлютився Дан. — Мої жарти доходять дуже пізно… Ти не хочеш дати мені щось поїсти?

— Вибач, Дане. Я не чула твого жарту. Я думала про «Гігієну». Тато мені одного вечора розповідав про «Фігаро». Йому страшенно сподобалось…

— Тому він і голиться вдома… Ні, Маріє, не смійся… Скільки разів я докоряв татові за те, що він вибрав собі цю професію. А він щоразу твердить свою філософію. Каже, що, мовляв, коли людина голиться, вона скидає з себе частину суму чи злості, бо за ті кілька хвилин, поки голить бороду, то дивиться на світ трохи веселіше, і життя видається їй світлішим. Так він каже… І вбив собі в голову, ніби він апостол веселощів та доброго настрою… А я думаю, що вся його філософія — то спроба виправдати себе…

Так чи інакше, а Данові таки вдавалося триматися кроку Марії. Криза, яка, здавалося, доконує його, минулася, мов у казці. Обоє вони ступали завзято. Піднімалися на якийсь пологий пагорб. Стежка вилася крізь зарості ліщини, гілки якої обсіло різноманітне птаство. Мало-помалу обоє перестали думати про домівку. Їх полонила ця мелодія ранку, яку виводила кожна гілка. Марія час від часу заплющувала очі, аби уявити собі дивний оркестр, що складався з тисяч інструментів. Птахи й листя скорялися невидимому диригентові. Видно було, як жваво вони всі разом рухають голівками: наліво, направо, вгору, вниз, тисячі пташок у фраках та вечірніх сукнях, і мільйони-мільйони листочків вібрують у тому самому ритмі. Але чому в них вечірнє вбрання?.. Адже зараз так прозоро і рано…

Дан мовчки поминув Марію, шануючи її замрію. Він почував себе в добрій формі. Навіть наддав ходи і невдовзі наздогнав Йонела та Лучію.

— Гей, винахіднику! Ага!.. Ви сушите собі голову про сонячний штепсель?.. Пильнуйте, аби не потрапити в якусь калюжу… або в яму…

І пішов далі, так само втягнувши голову в плечі, щоб не заважати мудрій балачці інтелігентів.

Йонел і Лучія мимохіть глянули на нього. Вони обоє були надто заклопотані розв’язанням одного дуже важливого питання, аби пильнувати за всім, що відбувається довкола них.

— Справді, Лучіє… — знову почав Йонел. — Мене аж у піт кидає, тільки-но я подумаю про таке. І іншої ради нема! Тож даремно ще й ти сушитимеш голову! Для цього є абсолютно всі підстави!

— А з Віктором ти говорив? — стурбовано спитала Лучія.

— Говорив, — не вагаючись, відповів Йонел. — Я хотів спершу поговорити з тобою, але не знаю вже, як це так сталося…

— Не треба вибачатися. Скажи краще, що думає Віктор? Чи ти хочеш, щоб спитала я?..

— Нема потреби, Лучіє. Віктор дотримується такої ж самої думки. Він одразу ж погодився зі мною…

— Я теж вважаю, що це дуже правильно, Йонеле. І чим довше я думаю, тим більше переконуюся. Твоя правда! Запорука успіху експедиції тільки в тому, що ми розділимось на дві групи, в найгіршому разі, принаймні, всі повернемось додому. Слово честі, Йонеле! Ти заслуговуєш усіляких похвал…

— Облиш, Лучіє… — запротестував Йонел. — Не треба робити подію із цього. До неї міг додуматися будь-хто… І зараз, цієї миті, це вже ідея не моя. Вона наша, вона належить нам усім…

— І все-таки…

— Ні, Лучіє! — повчально сказав Йонел. — Це ідея всіх, так само, як і радіоапарати стали нашими, всіх. Досить! Краще подумаймо про інші, ще не розв’язані проблеми. Що нам робити з вибором керівника експедиції?

— Якщо по щирості, — засвідчила Лучія, — то я давно думала про Віктора.

— А мені здається, що керівником експедиції має бути… хтось із науковими задатками…

— Точно! — погодилась Лучія. — Віктор має талант переконувати, він уміє сприймати людину такою, якою вона є… Але зараз я думаю, що керівником міг би бути й ти. Ця твоя думка — виняткова… Слово честі, Йонеле! Тепер нам здається просто: замість однієї групи — дві; одна в печері, друга нагорі, постійний зв’язок по радіо… Колумбове яйце! Я вважаю, вона вартніша тисячі радіоапаратів…

— Ти знову починаєш перебільшувати! Я прошу тебе, облиш мене, навіть наказую!

— Стривай, ти ще не керівник, — розсміялася Лучія. — І є ще одне, що дає мені підстави пропонувати на керівника тебе. Слово честі, Йонеле… Мені подобається, що ти не чванишся. Тому я вже навіть зараз піду поговорю з Віктором:

Йонелові протести неспроможні були зупинити Лучію. Навпаки — вони лиш прискорили її кроки. За кілька хвилин вона наздогнала Віктора. Хоч і задихавшись від швидкого бігу, дівчина все одно йшла в ногу з хлопцем. Урсу трохи притишив ходу, і всі троє опинилися разом.

— У мене є ідея! — раптом сказала Лучія.

— Тільки одна? — вдавано нахмурився Урсу.

— Одна, але гарна! — з притиском відповіла Лучія. — Що б ви сказали, аби я запропонувала Йонела на керівника експедиції?

Урсу аж свиснув від несподіванки і, може, вперше в житті глянув Лучії у вічі:

— Це Данова вигадка… без його порошка?

— Нема в мене часу на жарти! — урвала його Лучія. — Я кажу цілком серйозно…

— Тоді нам таки треба було взяти з собою Тіка! — розлютився Урсу. — Принаймні, я міг би зробити контрпропозицію в такому самому дусі…

— Я вже тобі сказала, що не жартую…

— А я міг би запропонувати тебе… — нарешті вилив Урсу всю свою досаду.

— У всякому разі не якийсь там… ведмідь, — розхвилювалась Лучія. — Дуже мені прилипло до язика інше слово… І чому ти вважаєш, що людина не може перемінитися?

— Нічого такого я не казав, — захищався Урсу. — Людина, звичайно, може перемінитися, але Йонел — дитина… Мамин синочок…

Щоб переконати його, а радше тому, що вона не могла терпіти такого опору, Лучія вибухнула. Одначе вибух її, гучний і невмовкний, все-таки був дуже логічний: вона говорила про Йонелові апарати, про ідею дослідження печери двома групами, до якої додумався Йонел, про його скромність… «Він просив мене не говорити нікому, що йому спала на думку ідея поділу…» І — як висновок:

— Я думаю, ми могли б обрати його керівником… на відплату, на визнання, — закінчила вона натхненно.

Віктор не сказав нічого, не прохопився навіть жодним жестом, який міг би виказати його думки. І тільки побачивши, що Урсу спохмурнів і ладен заревти, категорично втрутився:

— Стривай! Ти не маєш права перешкоджати!

— Ні, маю! Маю тисячу прав, а не одне! І взагалі тут мова не про право…

— Може, й так, — відповів Віктор. — Тому — я прошу тебе!

Урсу не відповів нічого. Тільки пирхнув і розлючено пішов уперед.

Лучія попросила у Віктора пояснень, але той тільки безсило здвигнув плечима.

— Я не розумію Урсу, — ледь не розплакалась дівчина. — Відколи він став такий злопам’ятний?.. І чому?.. І тебе не зовсім розумію, Вікторе. Іншого разу ти радів би такій звістці, особливо тебе втішила б Йонелова поведінка…

— Я не був би щирий, якби сказав тобі, що я радий… але я згоден, що нам треба спробувати…

Лучія була і заінтригована, і спантеличена:

— Бог вас зрозуміє… І все-таки… мені дуже приємно, що ти відвертий зі мною, Вікторе. Цим ти вимушуєш і мене бути такою самою. Я ніколи й уявити собі не могла, що питання про керівництво може так стурбувати людину…

— І я теж не уявляв собі! — сухо відповів Віктор.

Лучія трохи притишила ходу, щоб збагнути Віктора — адже він сказав усе, що хотів сказати. А як вона раділа ще кілька хвилин тому! У неї боліло серце, боліло фізично. І саме Віктор та Урсу! Люди най… У-у-ух!..

Віктор наздогнав Урсу, чи, може, Урсу зумисне дозволив йому наздогнати себе. Вони довго йшли мовчки пліч-о-пліч, не дивлячись один на одного, нічого не бачачи ні праворуч від себе, ні ліворуч. Вони йшли, понуривши голови, і дивилися тільки на дорогу, по якій ступали їхні ноги. Сум і гіркота зробили їх обох схожими один на одного. І враз вони збагнули, що вже далеко відірвалися від усіх. Ззаду нікого навіть не було видно. Вони зупинились, і лиш тоді Урсу дав волю гнівові, який клекотів у ньому:

— Як ти можеш таке терпіти? Це ж підлість!

— Я не знаю, Урсу, але не хочу помилитися. Може, Йонел щиро вважає, що це його ідея…

— Йонел!!! — знову ринувся в атаку Урсу. — Якби ти перемішав тисячу листочків і вкинув поміж них шість наших, то Йонел знайшов би їх за три секунди. Ти добре знаєш, що він думає… Знаєш ти й те, чого він хоче…

— Урсу! Що може статися з людиною, котра стає керівником, не заслуговуючи того? Я вважаю, тут є два варіанти…

— Один-єдиний! — запручався Урсу. — Така людина буде скинута!

— Мені прикро, що ти не заспокоївся! — дуже щиро сказав Віктор. — Ти був мені у великій пригоді.

— Я не можу, Вікторе, але… Клянусь тобі, я спробую.

— Я тобі сказав, що є дві можливості, Урсу. Може, навіть три: або він доведе, що по-справжньому заслуговує бути керівником… або зрозуміє, що не заслуговує цього… або інші зрозуміють, що він не заслуговує… Ось так я думаю…

— Тобто ти згоден? — злякався Урсу.

— Так!

— Розтлумач мені, щоб збагнув і я, будь ласка. У мене замакітрилося в голові… Я не можу второпати, що тут діється…

— Дивись, як я вважаю… Йонел наполегливо прагне стати керівником експедиції. Може, це йому піде на користь, може, він від цього переміниться, як вважає Лучія. А звідки ми знаємо, що це шефство, до якого він так прагне, не розкриє його, не зігріє, не наблизить його до нас?.. Хоча може бути й навпаки… але я вважаю, що так буде краще всім, не тільки Йонелові. Тепер розумієш?

— Ні!

— Я послав би до дідька всі ці балачки, Урсу. Тим більше, що це питання не варте виїденого яйця. Хоч би там як, а успіх експедиції залежить від нас усіх без винятку. Шеф чи не шеф — це нічого не важить. Ніхто нікому не повинен нав’язувати ідіотства… Я думаю лише про Йонела… Може, йому піде на користь досвід…

— Отже, ти його зовсім не ненавидиш? Навіть не зне…

— Ні! Клянусь тобі, Урсу. Тільки відчуваю, що мене трохи болить щось. І все. Я хотів би, щоб він став гарним хлопцем, таким, як ти чи як Дан…

Урсу миттю злагіднів:

— Пробач мені, Вікторе… Дякую тобі.

Удалині завиднілася Зеноага.

Розділ дев’ятий

1

Біля кам’яного мосту, біля другого кам’яного мосту пригнічено стояли дві істоти. Кожна з протилежного боку мосту. Господи! Яка однакова в них доля! Обидві сумні, нещасні, знедолені… Господар незліченну кількість разів проганяв Цомбі. І навіть справжнє каміння не раз свистіло у пса над вухом. Собака, звісно, знав, що аби його господар хотів влучити по-справжньому, то в нього не врятувався б ні кінчик хвоста, ні навіть третя руденька цяточка на правому вусі. Чи ж хтось краще, ніж він, знав безпомильну влучність великого майстра!.. Та хоч би там як, а він же кидав-таки в нього! Подібної образи Цомбі не зазнавав уже — ого-го! — хтозна-відколи!

А Тік… Із ним усе ясно. Правда, коли мош Тімофте прийшов до будинку, де ганок обвитий плющем, малюк уже встав, він був одягнений, розлючений, розгублений і нещасний. Альтруїст від природи, він одразу ж почав шукати, на кому б зігнати злість. Аж тут підвернувся Цомбі, і Тік, не довго думаючи, всю досаду вилив на нього. Чому той не здійняв тривоги? Чому не пригнав півня під вікно, щоб той кукурікав? Чому не затіяв бійки з котом, щоб зчинити галас на самісінькому світанку? Чому не стрибнув у вікно й не загавкав над самісіньким вухом, хоч вікно було відчинене цілу ніч? Чому приховав, що Марія пішла?.. Чому?.. Чому?..

Бідолашний пес уже й не знав, що думати. Скільки вже разів за такі діла його карали без жалю! І хто карав? Саме оцей, який зараз так ображає його! Хіба ж він, пес, винен, що господар перемінив усі свої звички й не повідомив його про це?

Розпатланий до неможливості малюк відчував важкі протести собаки, але не хотів їх приймати. Саме тому він і перейшов до покари, не забувши похвалити себе за милостивість, бо замість десятка покар, на які заслуговував Цомбі, пес одержав одну-єдину: сидіти вдома!..

«Краще смерть!» — подумав нещасний песик і почав підлабузнюватися до господаря, аби вмилостивити його: він скімлив, лащився, вдавав із себе байдужого, веселого, відчайдушно відважного, злився, накидався на нього… Все марно. Навіть більше — на додачу одержав ще кілька дошкульних вульгарних образ.

Йому не лишалося нічого іншого, як робити те саме, що й його господар: лащитися до моша Тімофте, який з’явився перед хатою. І не помилився, бо таки знайшов у ньому свого спільника й одразу ж заспокоївся.

Пес подався в буду й поважно сів там, поклавши голову на лапи. А коли Тік попрощався з мошем Тімофте й кинувся вслід за черешняками, він велично вийшов із буди, спокійно пройшов через ворота, тобто тільки красиво просунув голову й подивився вслід своєму господареві. А переконавшись, що той уже далеко, вирішив: за ним! Швидко!

Першою помилкою Цомбі було те, що він, замість того, аби прокрадатися попід парканами, подався серединою дороги. Тік одразу побачив його, гарненько вилаяв і прогнав назад. Другу помилку пес зробив на шосе. Хоч і біг він кюветом, бо вже набрався розуму, але, почувши якийсь незвичайний гамір, зацікавлено висунув голову й побачив, що його господар витягнувся посеред дорожньої пилюки. Гадаючи, що з ним сталося щось зле, він миттю кинувся до нього на допомогу. Тік спіткнувся об камінь і впав, він — котрий міг щодуху бігти найгустішим лісом і не зачепити жодної гілки. А тут на тобі, така ганьба, та ще й при свідкові. І він тим каменем, об який спіткнувся, пожбурив у Цомбі.

Третьої помилки пес припустився біля бар’єра. Якісь нікчемні шавки завелися козиритись перед ним, тобто оточили його з наміром покусати й посмикати шерсть, і він не мав іншої ради, як зчинити сварку поміж ними. І зчинилася біля бар’єра така драчка між шавками, якої ще ніхто не бачив!

Тут Тік удруге жбурнув каменем, але цього разу йому можна вибачити: може, він цілився в бійців, а не в арбітра. Однак Тікові образи адресувалися саме йому, Цомбі, особливо оця: «У-у-у, нікчемна шавко! Ану, марш додому в буду!» Адже вона не могла стосуватися забіяк, бо забіяки, звісна річ, не мали дому, а якщо навіть мали дім, то не мали буди…

Трапилося й ще кілька важких неприємностей, але він усе одно добувся врешті до другого мосту.

Тут смуток, жаль та горе напустилися гуртом на малюка. Не треба було йому ні слова, ні жесту. Пес відчув це одразу. За одну мить він опинився біля нього. Цього разу господаря покорила його відданість:

— Що нам тепер робити, впертий поганцю? Куди нам іти? Направо? Наліво? Куди?

Цомбі непевним поглядом утупився в якийсь стовп. Песик не був досконалим представником собачого племені. Він мав багато гарних якостей, зокрема відзначався розумом, справді незрівнянним, натомість майже цілковито був позбавлений нюху; він ніколи не тренував його, бо вважав надто грубим і надто специфічно собачим. Малюк колись погоджувався з ним і навіть ніколи не докоряв за цей гандж. І ось маєш…

— Що будемо робити, Цомбі? Хіба не бачиш, що ніхто нам не допоможе?

Цомбі все-таки на якусь хвильку перетворився на поліцейського собаку, але просто так, для форми, аби ніхто не подумав, ніби він не хоче шукати правильної дороги, тому що нюх його був розвинутий тільки в трьох напрямках: на кота, на їжу й на Тіка.

— Ну? Знайшов що-небудь? — нетерпляче спитав Тік.

Собача морда була така розгублена, що хлопець удруге навіть не перепитував.

Отак вони й стояли вдвох край мосту, пригнічені й нещасні, мов жебраки з давніх немилосердних часів, коли зненацька обом здалося, ніби вдалині чується якийсь шум. І справді, там завиднілася курява. Через п’ять хвилин жахливого очікування вони побачили підводу, а ще через п’ять хвилин підвода зупинилася біля них.

— Добрий день! — сказав Тік, супроводжуючи свої слова дуже ввічливим жестом. — Чи не знаєте ви, котра дорога веде до Чорної печери?

— Невже ти хочеш піти туди? — в свою чергу спитав його дід, що сидів на возі. — Туди дуже далеко. Іди-но сюди, сідай біля мене, я відвезу тебе до міста, бо тебе вже розшукує мама разом з усіма сусідами! Давай, давай!

Малюк почервонів, але тільки на мить, бо наступної миті йому сяйнула рятівна думка:

— Як це я йду до печери?.. Ні-і-і! Я заклався із своїм двоюрідним братом на три кіла абрикосів і на два кулаки. Я кажу, що права дорога, а він каже, що ця, яка веде вліво…

— Ти виграв, — сказав дід, дуже вражений подробицями, які йому виказав малюк. — Ну, шибенику! Ти не інакше…

— Ні, дідусю! — заквапився з відповіддю Тік. — Де там! То кажете, що треба направо… Дякую…

— Сідай на підводу, кажу тобі, і ходімо додому, чуєш?

— Я чую дуже добре! — відповів Тік, відбігаючи від нього. — Але я не поїду з вами до міста. Невже ви думаєте, що батько такий поганий, як і ви?

— Ну, ходи здоров, шибенику! — вилаяв його своїм робом дід, і усмішка ковзнула йому під вуса.

— Але я піду ліворуч! — крикнув йому малюк, а потім ще й показав язика.

Однак не язик розізлив діда, а те, що шибеник розгадав його хитрість.

— Відколи це ти став такий мудрий, хлопче?

— Відтоді, як дізнався про правильну дорогу. — Тік вважав за обов’язок відповісти старому й пішов дорогою ліворуч.

2

Зеноага — глибока урвиста впадина, мов яєчна шкаралупина, оточена лисими й кришталевими скелями, як констатував Йонел. А за вимірами Лучії висота бескидів і довколишніх плато над рівнем моря наближалася до 1200 метрів. На цій висоті по-братньому росли буки й смереки. Буки тут були високі й стрункі, мов смереки, з симетрично розташованими гілками. Тільки білий колір кори, мов колір ранкових хмаринок, і широкий лист відрізняли їх від смерек.

Черешняки зупинилися відпочити на одній із галявин, порослій шовковистою травою. Там вони скинули свою поклажу, там же влаштували розкішний обід — він хоч і приготовлений із холодних продуктів, але завдяки вправності двох господинь видався їм по-гурманському вишуканим.

Неподалік жебонів потічок; термоси швидко наповнилися водою з нього, а спорожніли ще швидше, потім знову наповнилися, але цього разу вже для наукових дослідів Лучії та Йонела. Кожен із них уперто доказував у науковому диспуті своє, аж врешті-решт вода стала «залізисто-газована», і це задовольнило обох.

Зачаровані своїм великим науковим відкриттям, а ще більше зачаровані своєю власною поведінкою перед відкриттям, вони з неабияким смаком випили воду. Потім, безпечні, дуже стомлені, черешняки розляглися на траві, після того, ясна річ, коли влаштували як слід постелі під недремним наглядом Лучії.

Відпочинок був украй потрібен, як і будь-яка дуже приємна робота. Півтори години ніхто не мав права навіть поворухнутися на постелі, але ніхто не мав права й вилежуватися бодай одну секунду після сигналу будильника, якого Дан подумки послав до дідька.

Ніхто не заперечував проти програми, тільки Урсу, здається, щось трішечки непокоїло. Таке враження склалося в Лучії, і вона мовчки вирішила дуже пильно наглядати за ним, бо побоювалась, аби він не залишив галявину. На щастя, Урсу вклався на краю Зеноаги, і Лучія полегшено зітхнула. Щоб залишити галявину, хлопцеві треба було б перестрибнути через усіх, а це, безперечно, привернуло б хоч чиюсь увагу. Іншої дороги не було, бо з протилежного боку чигала страшна прірва.

Трохи згодом Лучія проклинала себе за те, що ніколи не бачила знаменитих на все місто акробатичних вправ Урсу. Звідки їй було знати, що два спортивних клуби присилали в місто своїх емісарів, аби переманити до себе чемпіона школи з гімнастики? Минуло лише кілька хвилин після сигналу до загального обов’язкового відпочинку, і Лучія, вирішивши спитати щось в Урсу, а насправді переконатися, чи він на місці, побачила тільки порожню постіль над самісінькою прірвою. На якусь мить її паралізував страх… Невже? Це її вагання виявилося фатальним. Коли вони з Віктором потім підійшли ближче до урвища, щоб заглянути туди, то не побачили нічого, навіть сліду Урсу.

— Жаль… — прошепотів Віктор. — Я бачив пречудову виставу…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ніколи не бачила, як Урсу робить вправи на перекладині чи на трапеції?

— Ні! І мені дуже прикро, якщо ти саме це маєш на увазі…

— Я думаю, ця Зеноага, відколи вона й існує, ще від часів мавп, якщо вони коли-небудь були тут, не бачила кращої демонстрації акробатики.

Лучія була тут як тут, щоб шукати докази й контрдокази за й проти існування антропоїдів, але згадала, що вони лишень почали програму обов’язкового відпочинку, а вона відповідає за виконання цієї програми.

Віктор ніскілечки не перебільшував, сказавши про акробатичну виставу Урсу. Хлопець виробив план втечі ще тоді, коли готував постіль, і чекав тільки слушного моменту, він таки й спровокував його, кинувши камінчика побіля Лучії. Дівчина почала нишпорити здивованим поглядом по траві, а він тихенько, без шуму метнувся до краю урвища, став правою ногою на якийсь виступ і… зник у прірві. Саме тої миті, коли вся вага тіла ще залишалась на краю того виступу, він схопився лівою рукою за стовбур смереки, а коли права нога ковзнула з виступу й тіло почало падати, він завис на часточку секунди на лівій руці, а вільною ногою натрапив на гілку. Урсу полегшено зітхнув. Найважче позаду. І поки що тривоги не здійняв ніхто! Далі — вже дитячі забавки. Він перелетів і схопився за гілку іншої смереки, перестрибнув потім ще на одну, потім знову і знову. Він уже був на протилежному краю Зеноаги, коли Лучія й Віктор зупинилися біля його постелі. Ніхто з них не помітив, як Урсу помахав їм на прощання з протилежного краю Зеноаги, бо саме туди вони й не дивилися. Вони шукали його на найближчому ребрі, поміж смереками на урвистому схилі, в прірві, метрів за тридцять далі, і навіть уявити собі не могли, що він аж ген там.

Помахавши ще раз у напрямку привалу, Урсу вирушив на розвідку. Перш за все він визначив кілька орієнтирів, які мали допомогти йому при поверненні, потім надибав давно неходжену стежину, про що свідчили трава й квіти посеред неї. Дуже вередлива й непостійна, вона приголомшила його своїми обходами та гаками. Натрапивши на якийсь потічок, що його й дитина перестрибне, стежка сахалася вбік на двадцять — тридцять метрів; будь-який скельний виступ вона обходила далеко-далеко; зустрівши пагорок, що його можна було б подолати двома-трьома стрибками, вона знову злякано кидалася вбік біля його підніжжя. Навіть Дан зневажив би таку стежку. Цей аргумент виявився для Урсу переконливим, і він зійшов із вередливої стежки — хай біжить собі в діл.

Дорога, яку вибрав Урсу, була спершу легка — маленькі плити, накладаючись одна на одну, лежали ніби широкі сходи, але по тому, як він піднімався, вона ставала справжньою мукою. Дерева, валуни, несподівані підйоми й спуски, потоки, незліченні тріщини — все це разом створювало надокучливі перепони, які не давали анітрохи перепочити. Він навіть почав шкодувати, що відмовився від стежини… Відколи тут не ступала людська нога?..

Від цієї думки Урсу стрепенувся. Досі він просувався тільки вперед, вся увага — на пошук надійного місця, куди можна поставити ногу та за що можна схопитися руками. Зараз же, глянувши на все, він замилувався красою й багатством пейзажу. Кольори й запахи квітів ніби змагалися між собою, а під жовтим листям роїлися найрізноманітніші птахи.

Не довго думаючи, він назбирав найкрасивіших і найнезвичайніших квітів, підібрав на сухому листі кілька найдивніших комашок, яких не бачив досі, і серед них велетенського рогатого жука з іклами завтовшки як палець і таким самим великим рогом.

По дорозі назад Урсу, збираючи «прикраси», якими він хотів задобрити Лучію, зненацька наткнувся на якусь стежку. Вона ледве виднілася між травою й валунами. Це була та сама стежина, з якої він зійшов. Несподівана зустріч утішила його, в душу хлюпнула хвиля ніжності. Було таке враження, ніби він зустрів давнього приятеля.

Урсу пішов стежиною в діл, і невдовзі його радість зустрічі з дорогою була винагороджена — за одним із поворотів він наткнувся на нагромадження скель, які за кілька хвилин видали йому справжню колекцію зразків породи. Готово! Тепер можна не боятися Лучії! За таке багатство, яке в нього в кишенях і в руках, можна купити собі всі свободи… Залишалося зробити останній огляд довколишніх місць і можна повертатися на Зеноагу.

Урсу завше заздалегідь вибирав собі дерево, яке полегшувало б йому огляд. Зараз він теж знайшов його на якійсь галявині, далеченько від місця відпочинку — велетенський бук, що височів над своїми братами довкола. Хлопець навіть не помітив, як опинився на його вершечку. Він поволі повів очима: кращого місця тут не було. Потім почав ретельно, уважно, напружено, без поспіху вивчати найголовніші напрямки.

На півночі здіймалося пасмо гір: голі або зарослі лісом шпилі, гостроверхі, мов зуби, пагорби. Десь там і вхід до печери. «Щонайбільше — десять кілометрів», — подумав Урсу.

Ковзнувши поглядом нижче від гір, він побачив кілометрів за два від себе западину, схожу на корабель. То Зеноага. Саме місце привалу погано було видно, бо дерева заступали його, мов щит. Праворуч і ліворуч ліс стояв такий густий, що не можна було нічого розрізнити. Тільки дерева, дерева, дерева. Але десь на овиді, праворуч, розвідник відкрив, вивчаючи складки рельєфу, глибоку долину — отже, там є річка. Зафіксувавши напрямок, він спрямував погляд на долину, туди, звідки прийшли черешняки. Долина виднілася, мов на долоні, аж до другого кам’яного мосту, про який він радше здогадався, аніж побачив його. Побачив він і звивисту стрічку дороги, поряд із срібною стрічкою річки й дороги, що в’юнилася до Зеноаги…

Розвідник зненацька напружив зір. Йому здалося, ніби він побачив якусь цятку на дорозі до Зеноаги. Цятка рухалась так, ніби повзла вперед мурашка. «Певно, мандрівник», — подумав Урсу, але не встиг докінчити думку, як позаду цієї рухливої цятки побачив ще одну.

Урсу відчув, як у ньому ворухнувся дивний неспокій. Він до болю напружив зір і щонайменше хвилину некліпно вдивлявся в обидві цятки.

Мабуть, пора вже сказати, що зір в Урсу був феноменальний. Учитель астрономії перевірив його одного разу, попросивши знайти вночі, як це роблять араби, знамениту зірку Алкоор біля Великого Воза. Тільки шануючи вчителя, Урсу не розсміявся: зірку він бачив дуже чітко. Друге випробування робилося, мов справжній ритуал. Треба було знайти в Північному Хресті на вершині чотирикутника, який захоплює й Денеб, найкрасивішу зірку з сузір’я Лебедя, дуже маленьку зірку, названу 61-м Лебедем, вона одна з тих, що найближче розміщені до Сонячної системи. Урсу побачив і її без ніяких труднощів. Перевірка закінчилася після того, як була знайдена ще одна знаменитість на небесній бані — непостійна Міра Четті…

Учитель був приголомшений: справді, гострота зору Урсу виходила за межі можливого. Мало хто із смертних міг похвалитися таким зором.

Розвідник до сліз натрудив очі, але те, що він побачив, було в тисячу разів важливіше й поважніше, ніж відкриті за одну ніч найзнаменитіші окраси зоряного світу.

Гнаний своїм відкриттям, Урсу щодуху кинувся до Зеноаги. Його товариші лиш кілька хвилин тому встали й почали готуватися до суворого польового трибуналу. Запізнись він хоч на мить — і вирок був би винесений заочно.

Йому дозволили скористатися правом захисту… і Урсу почав діставати з кишень та кишеньок усе, що він назбирав упродовж своєї мандрівки. І все мовчки, без жодного слова. Тільки енергія й завзяття Лучії зупинили готову початися гарячу суперечку біля скарбу, принесеного втікачем. Дотепи швидко втихли, втечу Урсу забули чи просто замовчали її, ба почулися навіть похвали… Атмосфера знову стала дружня й невимушена. Урсу насмілився попросити добавки їжі.

— А ти не можеш почекати? — спитала Лучія доброзичливим тоном.

— Ані секунди! — вирік він. — Аби ти знала, як я намучився, поки назбирав зразків! Я прорив справжні тунелі… А оця голуба квіточка, мов дзвоник… Я ледь не скрутив собі в’язи…

Лучія вимушена була поступитися наполяганням і дістала з речового мішка, якого весь час тримала при собі, пакетик із сухим пайком. Вона давала його невпевнено, але ж дала…

— Може, знайдеш ще один…

— Досить! — затялася Лучія.

Оте «Досить!» було доволі рішуче, і Урсу не наполягав. Але ж була ще Марія! Вона стала перед ним.

— А мені що ти приніс? — почала вона.

Яка прикрість! Для Марії Урсу не захопив нічого. Усе, що він зібрав, лежало зараз біля Лучіїної постелі. Хлопець попорпався по кишенях, але не знайшов нічого. Ні камінчика, ні листочка…

— Мені нічого не приніс… — спохмурніла Марія.

Урсу зненацька ожив, ніби на нього бризнули живою водою, навіть пожвавішав:

— І для тебе щось маю!

— Що? Де? Покажи! Давай сюди!

— Зараз не можу… — підморгнув він їй. — Почекай до вечора… Коли смеркне…

— Ага-а! Я знаю… Ти не хочеш визнати, що забув про мене, і сподіваєшся, що до вечора знайдеш щось по дорозі… Я не чекала такого від тебе!

— Слово честі, Маріє… Якщо я тобі кажу… Повір мені…

— Не вірю! Я більше тобі не вірю!

— Тоді… Будь ласка, дай мені щось поїсти… Може, в тебе залишилося…

Марія аж рота роззявила. Тільки й спромоглася сказати:

— Ти здурів?.. Чи, може, не їв? Чи хто знає?…

— Ти вгадала!.. Саме так: хто знає…

— У мене тільки скоринка хліба, якщо цього з тебе досить… Здається, є ще один помідор… шматочок бринзи… І будь здоров…

— Прекрасно! А шматка «будь здоров» не треба… І ввечері матимеш подарунок такий, якого й не сподіваєшся…

Марія понишпорила в рюкзаку й простягла Урсу залишки обіду, зумисне відмовляючись дивитися на голодного:

— Ти Лучії дякуй… Якби вона не зобов’язала нас не викидати залишків…

— Дякую вам обом… Ви дуже порядні дівчата, хазяйновиті, добрі, най…

— Ага! То зараз мені скажеш? — раптово накинулась на нього Марія.

— Що тобі сказати? — витріщив очі Урсу.

— Ага-а-а! Ти вже забув?.. Ось ти який…

— Ну, Маріє! — почав благати Урсу. — Тільки… ввечері… Чи навіть ще до заходу сонця… Але зараз не можу, слово честі…

— Здається, ти дечого набрався в Петрекеску… Ну й добре, що не хочеш!

Проте Урсу не відповів. Він спохмурнів, Марія відійшла. Але не про неї він зараз думав. Дівчина швидко проясніла, й тепла іскра майнула у неї в очах. Болісне запитання зникло. Залишалася тільки відповідь, лагідна відповідь.

Коли черешняки покинули Зеноагу, Урсу загаявся на якусь часину: ніби для того, щоб трохи перекласти свою поклажу. Але коли друзі сховалися за поворотом і зникли з поля зору, він скочив, мов ошпарений. Понишпорив у речовому мішку, дістав щось, кинувся бігцем стежкою в долину й невдовзі зник за деревами. Всього за дві хвилини повернувся дуже задоволений, поправив багаж і весело подався вслід за своїми друзями.

Він догнав їх, важко дихаючи, саме там, де стежка роздвоювалась. Але вони були не самі. Дві особи несподівано заступили їм дорогу: дужий чабан, що стояв, зіпершись на товсту сукувату гирлигу, і підпасич років десяти, мабуть, його син — він теж стояв, зіпершись на гирлигу. Обидва — мов закам’яніли на горі хтозна-відколи, схилившись на свої підпори. Отара в долині видзвонювала тронками.

— Якою дорогою краще пройти до Чорної печери? — спитав Дан чабана з гирлигою.

Той, не поворухнувшись і не зробивши анінайменшого жесту, навіть не кліпнувши, м’яко відповів:

— Та де… Це як на яку людину… Може, для тебе підійшла б та, що праворуч… А ’му, — він показав на Віктора, — підійшла б друга.

Чоловік був важкий на слово, неговіркий, розкривався не одразу. Лучія спробувала уточнити:

— Дорога праворуч довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Ось дивіться… Звідси до бука, он того, що біля отари, стільки ж, як і від бука сюди… Чи, скажете, не так?

— Це ж і так ясно, мов день… — Йонел спробував підладитись під мову чабана.

А чабан, не поворухнувшись, навіть не видно було, щоб губи його ворушилися, відповів:

— Та де… А побіжіть-но вниз до бука й дивіться на годинник, за скільки добіжите… Потім вертайтеся назад і знову дивіться на годинник, то й побачите, за скільки пробіжите… Це не одне й те саме… Чи, скажете, що не так?

Йонел, а разом з ним і решта черешняків, відчули себе в скруті. Мудрий був чабан, не пустомеля, як здавалося спершу.

— Так воно і є, як ви кажете, — визнав Дан його слушність.

— Авжеж!.. Тепер і ви знатимете, чому ми, горяни, визначаємо дорогу не за довжиною, а за часом…

— І коли ми прийдемо туди, якщо підемо направо? — Дан під новою формою повернувся до старого запитання.

— Та де… Якщо зараз сонце над горою, то я сказав би, що до сутінок дійдете до Чорної… Якщо йтимете так, як личить людям вашого віку, ясне діло…

— А якщо підемо ліворуч? — спитала Марія.

— Отою?.. Так… Якщо підете тією дорогою… то до смерку дійдете до Чорної…

— Отже, ми можемо йти будь-якою дорогою, — визначила Лучія. — То однаково…

— Та де… Звісно, що так! Тільки ота, що праворуч, трохи краща…

— А та, що ліворуч? — спитав Урсу.

— Так… та трохи важча, але піднімається прямо.

Черешняки нарешті з’ясували характеристики обох доріг, що вели до Чорної печери.

— А ви що нам порадите? — спробував Віктор зацікавити чабана.

Лише тоді чабан уперше поворухнувся: пересунув гирлигу під другу пахву.

— Так… Це вже інше… Хто хоче поради, той її питає… Я вам порадив би йти спокійнішою дорогою…

— Звичайно, ми підемо нею! — одразу ж підскочив Дан. — І ми дуже дякуємо вам…

Одначе чабан не мав часу відповісти на подяку. Він блискавично метнувся, не випускаючи з рук гирлиги, вниз, бо вівці, відчувши себе без нагляду, кинулися врізнобіч і опинилися край прірви. Услід підхопився й малий чабанець.

— Якою дорогою ми підемо? — спитала Лучія.

— Таж ми вже вирішили! — настовбурчився Дан. — Спокійнішою дорогою, тобто праворуч.

— Проголосуємо! — запропонувала Лучія. — Хто за те, щоб іти праворуч, прошу підняти руку!

Дан поспішив підняти руку, але з подивом вимушений був визнати, що його ніхто не підтримав.

Черешняки пішли до печери, взявши ліворуч. Попереду, весело насвистуючи, йшов Урсу… За ним Дан, важко дихаючи й бурмочучи незрозумілі слова… радше схожі на прокляття.

3

Біля поваленого дерева під Зеноагою зупинилися дві дуже втомлені істоти. Минуло не дуже багато часу, як вони втамували голод.

Так буває тільки в казках. При вході до кам’яного корабля Тік побачив на дуже видному місці пакет. Він міг би обійти його навіть із заплющеними очима, та малого надто зацікавила позиція, в якій був той пакет, і дивна поведінка собаки. Цомбі перетворився в непорушну вертикальну стрілу… тому що пакет висів на гілці смереки, прилаштований так, що його не міг би обминути навіть сліпий, ідучи стежкою: обов’язково ткнувся б у нього носом.

Відзначивши це, малюк підійшов до пакета і з подивом побачив, що той адресований саме йому! Ім’я адресата, виписане великими друкованими літерами, видно було здалеку: «ДЛЯ ТІКА».

Зняти пакет можна було лише розщепленою на кінці палицею. Він швидко знайшов її, і таким чином пакет прибув за призначенням. Хто його прислав?.. Обгортка з цупкого паперу не говорила нічого, але малий знав, що в кодрах водяться й добрі мавки, а не тільки ліс та дерева…

Чи здогадувався він, що там, у пакеті? Чому він одразу подумав про добру мавку, а не про лісову, маму?..

Тік скосив око на Цомбі і по тому, як той ворушив кінчиком носа, здогадався, що у нього в руці пакет із їжею. Він обережно розгорнув його, під пильним наглядом пса, і побачив, що в цупкому папері загорнуті три шматки хліба, кілька шматочків ковбаси, два помідори, грудочка бринзи, три бісквіти й одне яблуко.

Хлопчина, не задумуючись про кулінарні смаки доброї мавки ні на мить, накинувся на це багатство, не забуваючи ділитися всім, чим можна, зі своїм чудовим порадником Цомбі: хлібом, ковбасою, а особливо, на жаль, бісквітами.

Жадібно проковтнувши все, Тік щиро подякував добрій мавці. Без її подарунка хтозна, що воно й було б! Господи, як його доймав голод! Як йому пекло в шлунку! І забракло сили в усьому тілі, а особливо в ногах! Іноді навіть здавалося, що в нього почалися видива. Кілька разів, поки піднімався до Зеноаги, він ніби бачив, як у листі дерев похитуються під вітерцем сосиски, окости, галушки, чорна смородина і ще сила-силенна всякої смакоти… Але насправді то були тільки сучки, або поламані гілки, або смерекові шишки чи просто листя. Ох і жахливого ж голоду він зазнав! — згадував малюк, смакуючи помідором.

Одного разу Тік навіть подумав був, чи не попросити добру мавку перетворити всі кодри на тропічний ліс із пальмами й кокосами… але не зважився вимовити вголос свого прохання, побоюючись, що той ліс буде переповнений огидними й злими тваринами.

Обидві істоти біля поваленого дерева разом закінчили їсти. Погляди їхні зустрілися, але малюк пересилив хвилю ніжності, яка накотилася на нього. Сонце вже переходило через гори.

— Ну, то як? — звернувся господар до свого порадника з покірними вухами. — Дійдемо вже до Чорної печери?

Хвіст Цомбі відповів дуже впевнено, а щоб не залишалося жодного сумніву, морда теж підтвердила згоду.

— Ну, якщо так, — накинувся на нього малюк, — то чому ти гаєшся, ледарю? В дорогу!

І вони обоє пішли в дорогу — стежкою, яка вела в гори. Йшли вони так та й ішли, як мовиться в казках, але не дуже довго, бо незабаром опинилися на галяві, де стежка стала схожа на зміїний язик, тобто роздвоювалася. Тіка ніби шпигонуло щось у серце.

Сонце вже хилилося до заходу, а довкола був тільки ліс і ніде ані сліду людського. Тільки ліс, дерева та погрозливі хащі. Враз Цомбі нашорошив вуха. Секундою пізніше напружив слух і його малий господар. Десь не дуже далеко ніби чулися голоси. Не барячись, але обережно, Тік подався туди, звідки долинав гомін. Зупинився край долини. Внизу побачив дві постаті, одна маленька, друга велика, вони стояли, зіпершись на палиці. Це були два чабани, повз яких, здається, час ішов, не торкаючись їх.

Тік усе-таки почав спускатися, але пам’ятав вранішню пригоду: зустріч із злим дідком спонукала його до потрійної обережності. Посередині схилу зупинився. Далі йти було небезпечно. Звідси він добре бачив обох чабанів і міг чути відповідь. Хоч йому й здалося, ніби вони обидва виліплені з глини, він таки ризикнув запитати:

— Ви не знаєте, котра дорога веде до Чорної печери?

Не поворухнувшись, не зробивши жодного жесту і, здається, навіть не поворушивши губами, підпасич відповів м’яким голоском:

— Чому ж ні?.. Ти хочеш сказати — до Кам’янистої?.. Так-так… Обидві могли б привести туди…

— А котра краща? — правив своєї малюк.

— Так-так… Це як на яку людину, — розважливо відповів малий чабанець. — Тобі б, може, підійшла та, що праворуч, а… а… ’му, може, кращою була б друга…

Тік дуже поспішав, аби перепитати, кому це «’му». Цікавило його інше:

— Котра довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Бачиш… звідси он до того бука, що в долині…

Але був той бук так близько від нього, що чабанець нарешті поворухнувся: повернув голову до свого тата, очевидно, просячи поглядом виручити його.

Тікові сяйнула рятівна думка:

— Ви не бачили, куди пішли хлопці, які пройшли тут перед… нами?

Останнє слово Тік ужив зумисне: хай чабани думають, ніби він посланець групи, яка пішла в гори. І правду кажучи, не збрехав: хіба вони не вдвох шукають дорогу до печери?

Чабанець пересунув гирлигу під другу пахву:

— Та де… Вони пішли спокійнішою дорогою…

— Спокійнішою? — здивувався Тік.

— Правою дорогою…

Кинувши на ходу «Дякую!» й енергійно гаркнувши на собаку, якого спантеличила непорушність обох чабанів, малюк знову рушив у дорогу. Йому не треба було довго розтлумачувати вислів підпасича: спокійніша дорога. Дорога справді була м’яка, спокійна, вона ніби хотіла непомітно просочитися між усілякими перепонами, весь час обминаючи їх.

Чи сяк, чи такмалюк добрий шмат часу йшов цією дорогою, але коли зустрів урвище завширшки лише метрів десять і завглибшки всього метрів зо два, від якого стежка злякано метнулася вбік, він не зміг перебороти себе й вирішив скоротити дорогу. Перейшовши урвище, а потім знову натрапивши на стежку, Тік зробив підрахунки, які його дуже втішили: він виграв майже півкілометра! Тобто більше хвилини. Підбадьорений успіхом, він ще кілька разів скорочував таким чином дорогу, а потім знову знаходив дружню стежку.

Аж ось перед ним з’явився виступ, схожий на горб верблюда. Хлопець майже весело покинув стежку, вважаючи, що знайде її в западині між двома горбами. Він піднімався, спускався й знову піднімався, але на загублену стежку не потрапляв. Трохи наляканий тим, що сонячний диск уже не грів і навіть не світив із такою силою, як удень, малюк припустився величезної помилки, шукаючи стежку тільки попереду, біля підніжжя верблюжого горба. Вперед!.. Але він натикався на дерева, на скелі, на хащі, всі їх треба було обходити, і Тік просувався куди хочеш, тільки не вперед. Коли ж йому спала в голову слушна думка, було вже пізно. Ніде й сліду ні верблюжого горба, ні навіть якогось підвищення. Від сонця залишилась тільки рожева смуга, та й та квапливо зникала. Малюк швидко повернувся обличчям на захід, аби встигнути зафіксувати головні напрямки світу. Але для чого йому зараз головні напрямки, коли він не знає точно, де печера? І як йому орієнтуватися на північ чи на південь, коли довкола лише дерева, схожі, мов вороги, одне на одне? І як визначати головні напрямки, коли зникнуть останні відблиски сонця?.. Запитання шпигали його гостро й дошкульно, мов списи.

— Любий Цомбі… — почав він скиглити. — Здається, ми заблудили в лісі…

І лиш тепер малюк збагнув, як зле він зробив би, прогнавши пса додому.

Цомбі, відчувши неспокій господаря, почав лащитись до нього та тицятись вологим носом у його прохолодні гомілки. Вони повільно пробиралися між деревами на північ, і малий ще хорохобився, аж поки тіні дерев почали видовжуватися, а лісові хащі стали ще темніші.

Він здригнувся від першої хвилі страху, але вона не змогла його зламати. Хлопчина розлючено пробивався на свою уявну північ. Щось підказувало йому, що печера на півночі, але ніхто не міг підказати, в якому напрямку північ. Ніхто, бо сонце вже зайшло і навіть відблисків його не видно було на небі, затуленому лісом.

Коли почали вилітати зі своїх розбуджених темрявою гнізд перші лилики, малюк відчув, як страх заходить йому в кістки. Ноги його обм’якли, і коли він зупинявся десь, на якійсь запізнілій латочці світла, страх починав упиватися в нього своїми грізними пазурами.

А чи не можна заплющити очі?.. Ні, не можна! Його погляд всюди вбачав дивні постаті, які загрозливо розгойдувалися під вітром, що налетів невідь-звідки. А на додачу — дивні крики нічних птахів, яких розбуджувала темрява. Весь ліс, добрий і переповнений барвами ліс випускав зі своїх прихованих ущелин істоти страху. Десятирукі велетні, горбаті сухі баби з розпатланим волоссям і з кігтями, які могли достати аж до серця, звірі з вигнутими іклами, десятиголові дракони із свистячими язиками — і все це рухалося, танцювало, скреготіло й реготало весь час з усіх боків.

Перестрашений малюк схопив пса на руки й намагався захищатися від незрозумілих, безформних та кусючих нападників і тікав, не знаючи й не розбираючи дороги. А лісові почвари заступали йому дорогу, били його по обличчю хвостами, дряпали кігтями, лизали огидними язиками. Дві знетямлені живі істоти, ніби злившись одна з одною, опинилися під повним терором темного лісу. Якесь важке й тепле ляскання крил наближалося до них, десь неподалік звучали зловісні крики, мов стогони. Якесь м’яке крило вдарило малюка в груди, собака, заскавчавши, випручався в нього з рук і побіг геть.

Самотній, не маючи поряд жодної живої душі, малюк, завжди такий веселий і непосидючий, заплющив очі, чекаючи найгіршого, і закам’янів… Але відразу ж виборсався з останніх сил, останнім прагненням, останнім теплом, яке ще залишалося в ньому. Допомагаючи собі руками, він ішов уперед крок за кроком, крок за кроком… і враз почув поряд радісне скавчання, а біля ноги відчув знайоме дихання. Це смужка світла в повітрі, чи що? І Цомбі приліпився носом до якогось утоптаного місця з низенькою травою.

Та це ж стежка!.. Але куди нею йти? Де північ?.. Праворуч?.. Ліворуч?.. Світло досі тремтіло на стежині… А якщо лісові потвори знову накинуться на нього?..

Малий відчув, як його закам’яніле тіло пронизав холод… Він подивився навколо, глянув на небо, яке здавалося голубуватими плямами, і поволі рушив стежкою, тягнучи ноги, тремтячи й чекаючи, що ось-ось йому в плечі вгородяться холодні кігті та дзьоби.

4

Черешняки вибрали місце для нічлігу на широкій галявині метрів за п’ятсот від входу в печеру. Вправно поставили два намети: один великий — для хлопців, другий маленький — для дівчат. Швидко приготували вечерю, перетворивши її, як усі вирішили, у найрозкішніший стіл за день. Усе відбувалося в якійсь домашній і товариській обстановці при унікальній декорації, рідкісно незайманій і величній. Вони опинилися ніби на дні своєрідного казана, довкруг височіли велетенські гострозубі скелі, від дерев віяло прохолодою, а все це покривали барви сутінок, ніби лагідні склади, які переливалися у них над головами.

Сміливці були доброзичливі й сердечні: вони прийшли до печери разом із сутінками, підготували місце для ночівлі, всі здорові, ще не голодні, і втома повільно спадала з них… Так!.. День ще не закінчився, і світло не пригасло зовсім, їм залишалося зробити кілька справ, загалом приємних, деякі з них навіть веселі, а були трохи й важчі, з ними не кожен міг би впоратися. Та ролі вже давно розподілені.

Отже, поки Урсу й Віктор подались із сокирами в ліс, щоб вибрати дерево для плоту, Лучія й Дан, працюючи майже навгад коротенькими екскурсійними лопатками, відгребли траву й листя по колу між двома наметами й почали копати всередині цього кола овальну яму. Йонел і Марія носили оберемками хмиз, ніби остерігаючись одне одного, кожен пильнуючи свій багаж.

— Досить! — зупинила їх Лучія. — Тим, що ви принесли, можна перебути полярну ніч…

Вона вже хотіла була розпалити вогонь, але Марія враз стала перед нею:

— Стривай! Зараз ще не можна розпалювати!

— Чому? — здивувалася Лучія.

— О-о-ох! Холодна душа вченого! Ти не розумієш, що вогонь не має тих чарів, якщо його розпалити не тоді, коли заляже темрява, коли починають миготіти зорі й скидати іскри на вогнище, а всі з жагучими очима чекають диму!..

— Тс-с-с! — перепинив Дан поезію Марії. — Дай спокій цій сороці і краще послухай дрозда.

Аби дівчині з чорними косами й голубими мріями не хотілось почути дрозда, то скільки стріл, а може, навіть кігтів угородилось би зараз у Дана!

Але від узлісся до наметів долинув лагідний спів — сумна пісня дрозда. Марія забула про все і вся й почала шепотіти:

— Птахо, птахо, ти літаєш… Злий мені талан співаєш… — І враз стрепенулася: — Я не хочу, щоб вона співала зле! І хай ніхто не співає! Скажи, Лучіє!

— Тепла душа митця, — відповіла Лучія. — Ти не розумієш, не відчуваєш, що це співає не вона, а… він, дрозд. Вона висиджує яйця у гнізді, а він підтримує її піснею. Там, на узліссі, є гніздо…

— Стривай! Сті-ій! — попросив Дан. — Лучіє, якщо ти прагнеш будь-що доконати нас, то опиши цих птахів. Але я тебе прошу, не забудь сказати, скільки грамів пуху у них на животиках у перший тиждень липня…

— А мені здається, що опис дроздів міг би бути цікавий для нас… — кинувся Йонел на допомогу Лучії.

— О боже, мамо рідна! Браво, Йонеле! У мене склалося враження, що ти переплутав кишені. Замість того, щоб дістати жарт, ти дістав камінь, граніт із отих архаїчних відкладів. Не влучи тільки ним у голову людині!

— Я ніскілечки не жартую! — розхвилювався Йонел. — А якщо ти переплутав рот із млинком, то йди звідси й мели в другому місці. Може, знайдеш десь щербату бабу, котра живе тільки кавою.

— Краще вже щербата баба, котра живе тільки кавою, аніж такий, як ти, котрий живе лише чванькуватістю та купує похвали… Не думай, що ти наступив мені на мозоль. Я з тобою не жартую!

Щастя, що з лісу поверталися, тягнучи за собою по грубезній в’язці тичок, Віктор і Урсу. Кому там уже кортіло сваритися! Тички треба було довести до пуття, скласти їх перед наметами, розвести вогонь, піднести ближче до ями хмиз, а тут ще й Лучія.

— Проведемо збори! — виголосила вона. — Без балачок і без відхилення від теми. Приклад вам даю я. На порядку денному три питання. Перше: вибір керівника експедиції… Друге: заходи щодо безпеки експедиції… Третє: наслідки цих заходів… І потім, ви знаєте, що нас чекає: оте, що називається сон.

— А багаття? — запротестувала Марія.

— Багаття? Воно залишиться на розсуд керівника. Згода?.. Отже, готуймося до голосування…

Йонел розподілив клаптики паперу, Лучія — олівці… кольорові, Дан тримав урну, тобто кишеньковий стакан.

— А зараз називайте кандидатуру керівника! — попросила Лучія. — Почну я: я пропоную Йонела! Якщо хтось хоче…

— Я! — вихопилась Марія. — Я пропоную Віктора…

— У кого є ще пропозиції? — спитала Лучія роздратованим тоном. — Урсу!.. Ти хочеш щось сказати?.. Чого ти так крутишся? Іди голосувати! І якщо ти вважаєш, що ми граємося в безглузду формальність…

Але Урсу був надто схвильований, аби затіювати сварку. Його ніскілечки не цікавило, що хоче Лучія; він відчував провокацію в її словах, але не сприйняв її. Він ще раз глянув на вершини: сонце вже зайшло, не було видно навіть його променів, і це страшенно занепокоїло хлопця. Він супроти своєї волі підступив ближче до гурту.

— У тебе є якісь пропозиції? — перепитала Лучія голосом, який провіщав новий вибух.

— Тік! — мимохіть прошепотів Урсу.

Лучія пригадала вранішню дискусію між Урсу та Віктором:

— Дуже добре! Якщо ти вважаєш, що ми граємося, і хотів би поламати гру, то краще вийди з неї. Але я вважаю, що це саме та нагода, коли тебе слід поставити на місце! І негайно!

Тільки така несправедливість могла розлютити Урсу й довести його до того, що він сказав:

— А ти за яким правом поводишся як начальник? Тебе ніхто навіть не пропонував!

— Якщо мова тільки про це, то я її пропоную! — скочила Марія.

— Тс-с-с! — вклинився Дан у першу секунду суперечки. — У мене теж є пропозиція: послухаймо дрозда одну хвилину…

Усі потуги до сварки несподівано вщухли. Не чутно було ні пісні, ні гамору, зависла важка гнітюча тиша.

Сталося саме те, до чого прагнув Дан: за якусь одну хвилину спокою полум’я згасло.

— Гадаю, можна починати, — сказав він. — Може, це й справді гра, але мені подобаються гарні ігри. Я говорю від свого імені, ясна річ… Але насправді…

— Насправді, — підхопила Лучія, — це дуже серйозна справа. Думаю, пора починати голосування.

— Якщо це справа серйозна, а вона таки справді серйозна, — сказав Дан, — то я відмовляюся від цього олівця. У кого ще коричневий олівець? Мені здається, що тільки в мене…

— У мене червоний! — побачила Марія. — У кого ще червоний? Отже, ні в кого!

— А в мене синій! — здивувався Йонел.

— Ой лишенько! — сполошилася Лучія. — Мої олівці! Моя колекція! Віддайте їх негайно назад! Оце було б мені!

— Тобі?! — зважив її поглядом Дан. — Це було б нам!.. Я читав, не пам’ятаю вже в якій книжці, про якісь вибори з кольорами, крейдою і помстою…

— Може, краще б нам проголосувати руками на перших виборах… — сказала Марія.

— Я не згоден! — твердо прозвучав голос Йонела. — Це справді починає скидатися на гру… Досить!

Досить! За п’ять секунд записки всіх шести виборців були опущені в урну. Лучія вимушена була засвітити ліхтаря, щоб прочитати їх. Темрява опускалася швидко.

— Віктор — три голоси… Йонел — теж три… — повідомила Лучія.

Такий наслідок аж дуже здивував її. Вона навіть уявити собі не могла, хто третій підтримав Йонела, і вже навіть пожаліла, що виборці не скористалися її колекцією кольорових олівців. Хто ж третій проголосував за Йонела?.. Дан?.. Урсу?.. Марія?.. Єдиний, про кого вона не подумала, був Віктор.

Але час підганяв.

— Треба вдруге провести вибори… — поквапилася вона.

Але цього разу дуже твердо й категорично прозвучав голос Урсу.

— Ні! Голосування може почекати. Є важливіша справа!

Усі відчули наближення загрози. Але голос Урсу одразу став теплий і заспокійливий:

— Може, все не так і серйозно… Але мені здається, ніби в лісі хтось заблудив…

— Хто? — спитав у нього ошелешений хор.

— Тік! — відповів Урсу. — Я бачив його від Зеноаги й залишив для нього цілком певний знак. Якщо він досі не прийшов сюди… А на жаль, уже стемніло…

За якусь хвильку всі черешняки знали все, що бачив Урсу з дерева і що він зробив потім. Вражена Марія спитала:

— Що будемо робити?

Вечірні сутінки тим часом перетворилися на щільний морок.

— Спершу — вогнище! — розпорядився Віктор. — Треба розпалити велике вогнище, щоб його видно було здалеку!

— А самі стоятимемо пеньками біля нього? — обурено сказав Йонел.

— Нам треба розбитися на дві групи, — заспокоїв його Урсу, — і підемо в ліс двома дорогами. Кожна група з ліхтарем. По двоє…

— Але ж ми можемо утворити не дві, а три групи, — швиденько підрахувала Лучія.

— Урсу вважає слушно, — втрутився Йонел. — Треба когось залишити тут, підтримувати вогонь.

— Та ні, ми таки можемо утворити три групи, бо в нас три ліхтарі, — сказав Віктор. — Урсу — одна група, а решта дві групи — по двоє. Я з Марією…

Враз почулося потріскування хмизу, і велетенське жовте полум’я майнуло до неба. Йонел розпалив вогнище.

— А я з Даном! — сказала Лучія. — Йонел залишиться біля вогню! Все! Беремо ліхтарі!

— Одну секундочку! — попросив Віктор. — Треба домовитися про сигнали. Кожен вигукуватиме своє ім’я, щоб ми могли визначати напрямки. Щохвилини або через півхвилини. Звук «А» — означатиме тривогу, а «У» — те, що Тіка знайдено.

— Ходімо! — вигукнув Урсу, озираючись.

Усе відбулося за кілька хвилин. Вогонь біля наметів гоготів високим полум’ям. Йонел весь час підкидав хмиз, і жодна небезпека не загрожувала тут нічому. Яма була викопана після того, як виміряли розу вітрів. Нічні розвідники подалися в ліс трьома дорогами: Лучія й Дан — по стежці, Урсу — праворуч від них, Віктор і Марія — ліворуч. Вигукуючи через визначені інтервали свої імена, вони просувалися всередину лісу, гнані страхом і надією.

5

Малюкові сяйнув ясний промінчик у його грізному становищі. Згадавши, що мох на деревах майже завжди з північного боку, він переборов страх і руками обмацав кору на кількох деревах. Відчувши там і сям на кінчиках пальців шовковистий ворс, він знову повернувся на стежку, яку сторожував, мов вартовий, Цомбі, і знову осмілів, визначивши напрямок до печери.

Нещасні створіння помінялися ролями. Цомбі йшов попереду з дуже суворим завданням не збитися ані на сантиметр із стежки. І, може, вперше в своєму житті пес із голубою кров’ю шкодував, що не має нюху звичайної дворняги, і він так уперто почав згадувати пращурівські звички, що ніби аж відчув ніздрями знайомі запахи, а може, то був його один знайомий, який поводився з ним зараз навіть по-панібратськи. Тік не міг іти за ним у темряві, що дедалі густішала, інакше, аніж тримаючись за його хвіст, мов за поводок. Просувалися вони вперед надзвичайно обережно. Один крок тривав цілу вічність. Особливо після того, коли Цомбі надовго завагався в тому місці, де стежка несподівано роздвоїлася. Знайомі запахи Цомбі чув на обох стежках… але запах рідніший долинав ніби від тої, що праворуч…

Нещасливці ішли поволі, Цомбі попереду, малюк позад нього, тримаючись за його хвоста, їм загрожували всі жахи ночі, всі вороги лісу, а в душі бубнявіла єдина маленька зернинка надії… Зернинка починала вже хитатися, коли малюк вздрів удалині якесь світло й по-справжньому стрепенувся, почувши вигуки й знайомі імена. Черешняки! Кожен із них вигукував ім’я. Тож куди й коли зникли його і страх, і жах, і крига на душі? А втім, хіба вони були коли-небудь?

Захоплений грою черешняків, він і собі почав вигукувати щосили:

— Тік! Тік!

— Урсу! Урсу! — почулося десь праворуч.

— Лучія! Дан! — прозвучало попереду.

— Віктор! Марія! Марія! Марія!

Вона єдина повторювала своє ім’я кілька разів. За одну мить він забув усі її віроломства. Та, на жаль, забуття теж тривало лише мить: «Ну, я вам покажу! Через вас…»

Та крики й заклики звучали несамовито й надто близько. Зараз треба було б поберегтися. Щоб не нахромитися оком на якусь гілку або на сучка. Але цей галас приголомшив малого так, що він не міг заспокоїтися. Тік знав одне: тремтливе світло, яке він бачив і яке весь час більшало, то вогнище. Уже ніби відчувається навіть дим. Треба добутися туди.

Час від часу вигукуючи своє ім’я, Тік, а вслід за ним і Цомбі кинулись до світла.

І ось хлопчина перед вогнем. Веселий, відважний, хто ж це міг бути інший, як не Тік!

От добре, що його знову охопила відвага й веселість, які остаточно оволоділи ним годину тому в лісі! Усе забув кирпатий скуйовджений малюк.

Його прибуття ніхто не помітив. Зате він побачив чиюсь спину та ще помітив, як швидко зникає хмиз у полум’ї.

— Пробачте, будь ласка… — ввічливо почав зухвалий шалапут. — Тут зупинилася експедиція черешняків?

Йонел спантеличено, ошелешено й перелякано скинув голову до невидимого голосу:

— Тік?!

— Своєю власною персоною! Ба — навіть із Цомбі!

— Як ти добрався сюди, бідолахо?.. и-и-и… Поганцю!

— Я пішов на твій сигнал, на вогонь. Чудово!

— Ти кмітливий хлопець, — похвалив його Йонел. — Ти знайшов пакет із їжею?.. Ти ж, мабуть, хочеш їсти?

Малюк був вражений такою зустріччю. Він же чекав докорів, а може, навіть штовханів!

— Я знайшов пакет, як же його не знайти! Я думав, що його залишила для мене добра мавка, а виходить, це ти!

— Це — таємниця! — розсміявся Йонел. — Хто його залишив… не має значення. Добре, що ти знайшов. Ну, то як твій голод?

— Ого! Я такий голодний, що й вогонь їв би!.. А де всі? Вони не закінчили гри?

— Ой лишенько! — спохопився вже Йонел. — Я ж забув подати сигнал. Вони тебе шукають. Ми за всіма правилами організували пошукову експедицію, щоб тебе знайти… Почекай трішечки…

Він склав руки рупором і почав кричати на всі боки:

— У-у-у-у-у! Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!..

З лісу йому відповіли радісні крики. Усі знали, що малюк знайшовся, що він біля вогнища разом з Йонелом. Але крики вщухли не одразу, і розвідники, подаючи й далі голосні сигнали, сходилися до вогню.

Йонел швидко подав кирпаневі з неспокійними очима все, що тут було найсмачніше, й коротко переповів, поки той жадібно ковтав, що сталося за перший день експедиції. Тік часто кивав головою, але не забував переламувати навпіл усе, що потрапляло в руки, і таким робом частував Цомбі найрозкішнішим обідом у його житті… і цілком заслуженим.

— Чудова печеня, Цомбі, правда ж?.. Ну облиш, не прикидайся скромним! Ми заслужили її обидва.

— Може, хочеш гарячого чаю? — мовив Йонел.

— Ти ще й питаєш! — відповів малюк, скосивши котячим оком на якісь папірці. — Що це таке?

— Я тобі забув сказати! — стрепенувся Йонел. — У нас були вибори… Це — бюлетені для голосування. Ми вибирали керівника експедиції… Стривай-но! Ти знаєш азбуку Морзе?

Замість відповіді Тік ударив кілька разів по чашці з чаєм.

— SOS! — прочитав Йонел. — Браво, Тіку! Отже, ти зможеш час від часу заміняти мене біля рації!

Від хвилювання й радості Тік забув проковтнути.

— Йонеле! Слово честі? Ти не жартуєш?

— Серйозно, Тіку… Мені все одно потрібен помічник. А особливо, коли мене виберуть керівником експедиції. Лучія займатиметься своїм апаратом.

Вигуки черешняків лунали вже зовсім близько.

— Та невже, Йонеле? І ти залишатимеш на мене навіть апарат?

— Звичайно! Але з однією умовою: щоб ти пильнував його, як зіницю ока! Чуєш, Тіку? І ще одне: не поводься зле ні з Марією, ні з Віктором, якщо вони тебе сваритимуть, чуєш? Ми все залагодимо так, щоб тебе не дуже важко покарали… Це таємна домова, Тіку. Тільки ми вдвох із тобою про це знаємо. Давай руку!

Руки зустрілися лиш на частку секунди, вони ледве торкнулися, бо на освітлену галявину почали висипати черешняки. Тік дивився на них здалеку, і на його обличчі з’явився здивований і наївний вираз.

— Нестерпний! — накинулась на нього Марія, раптово зупинившись посеред дороги.

За одну мить малюк забув усі свої прокльони, усі страждання, яких він зазнав через неї, усі свої клятви: що він її ненавидітиме, що навіть не дивитиметься в її бік, що він їй покаже, де раки зимують, а натомість почав стрибати біля вогнища, ніби біс у нього вселився, і врешті-решт опинився в розкритих обіймах.

— Нестерпний!

Говорили навперебій щось усі — слова наполовину докірливі, наполовину добрі, дехто гладив його по волоссю, інші торкалися вух, аби переконатися, що прибув герой.

— Як ви навіть подумати могли, що підете без мене?! — почав докоряти їм малюк. — Якби ви навіть під землею пішли, то я вас все одно знайшов би. Чому ви так зі мною поводитесь?

— Це не так, Тіку, — Віктор спробував заспокоїти його. — Аби зараз не ніч, ми відіслали б тебе негайно додому… отже…

— Досить! — втрутився Йонел. — Жереб кинуто, ми повинні взяти його з собою в експедицію.

— А як же бути з сосками? — спитав Дан.

Віктор був невдоволений напрямком, по якому покотилася розмова.

— Тіку! — сказав він. — Перш за все нам слід з’ясувати дещо. Жоден із тих, кого ти бачиш тут, не втік із дому…

— А звідки ви знаєте, ніби я втік?

— Чи не хочеш ти сказати, що тобі дозволив тато? — шпигонула його Марія. — Я питала його перед тим, як лягати спати…

— А я кажу, що я не втік! — затявся на своєму Тік.

— Ага! — спробував загнати його на слизьке Дан. — Ти хочеш сказати, що вийшов за ворота спокійно, як і всяка людина… Так?

— Так… Я пішов, як і всяка людина… Я поспішав, то правда, але я не втікав.

— Тіку! — знову втрутився Віктор. — Мені здається, ми граємося словами. Ти пішов з дозволу чи без дозволу?

— А що буде, якщо я пішов без дозволу?

— То дуже прикро й погано, і лихо для нас! — вибухнула Марія. — Дитина, яка обманює батька й матір…

— І сестра, яка обманює братика… — урвав її Тік. — Яка хотіла обманути його… — одразу ж виправив він самого себе.

— Тіку, чому ти не хочеш зрозуміти? — докірливо озвався Урсу. — Марія знає, що ти маєш бути вдома… Подумай про батька й матір, що твориться зараз у їхніх душах? Що ти собі уявляєш?

— Я дуже добре собі уявляю, що в них твориться…

— Тобто… — підштовхнула його Марія. — Що ж ти собі уявляєш, поганцю?

— Тобто я не уявляю… Я знаю точно! Тато дуже радий. Він зрозумів, що помилився, коли прийшов мош Тімофте…

— Кирпаню! — скочив, мов привид, Дан. — Таж він тобі дозволив!

— Авжеж! — кирпань вимовив те «авжеж» цілком байдуже, наче це була відповідь на найзвичайнісіньке запитання, приміром: «У тебе є капці?»

Марія обхопила його голову:

— Поганцю! Нестерпний! Обманщик!

— Ці слова можна вжити і в жіночому роді… — Йому вдалося трохи відплатити їй, але подальші його слова перепинили гарячі обійми.

Урсу, стоячи біля вогнища, підморгнув малому, а шибеник відповів йому прихованою усмішкою.

— А тепер будь щирий, Тіку, і скажи! — звелів йому Віктор. — Чи не краще було б, аби ти сказав нам усе звечора?

— Я хотів зробити для вас сюрприз, слово честі…

— Аби ти знав, скільки хвилювань ти нам завдав, мамо рідна…

— Вам?

— Дуже можливо, що тобі спало в голову познущатися з нас… — ущипливо сказала Лучія. — Ану, признавайся!

— Таке скажеш! — відкинув малюк виклик. — Аби ви знали, як гарно й цікаво в лісі увечері!.. Я бачив стільки звірів… Тобто вони не красиві, але цікаві. Особливо якщо ти не падаєш духом і дивишся на всі ті дивовижі довкруг…

— І що ж ти бачив? — почала допитуватися Лучія.

— Тс-с-с! Жахливих потвор… Жаль, що вас не було. А особливо тебе, Лучіє. Я бачив дракона з п’ятдесятьма головами, кількох баб із верблюжими горбами, щоб я вмер, і якихось звірів з іклами й пазурами завдовжки з метр. Ви знаєте, як вони пройшли повз мене?

— Невже ти їх справді бачив? — намагалася з’ясувати щось Лучія.

— Отак само, як вас! І коли я заплющував очі…

— І тобі не було страшно? — спитав Дан.

— Страшно?! Мені?!

— Тіку! — заспокоїла Лучія великого сміливця. — Ти знаєш, хто випустив усіх отих потвор? Знаєш, хто їх пригнав тобі перед очі?

— Хто?

— Страх, дурненький. Ти сам себе викрив!

— А от і ні! Бо ви всі погані й заздрісники. Вам дуже прикро, що я прийшов сам, уночі, через ліс. Я ж бо знаю! І, врешті-решт, ви самі боїтеся найбільше!

— Оце такий ти справедливий… — дорікнув йому Урсу від вогнища.

Запала невеличка пауза, і Йонел нагадав усім, що перший день експедиції ще не закінчився:

— Було б добре, аби ми почали голосувати вдруге…

— Точно, про це думала і я, — сказала Лучія. — Але що робити з Тіком? Ми зараховуємо його до експедиції чи ні?

— Звичайно, зараховуємо, оскільки він пішов з дозволу батька, — відповів Йонел. — Я такої думки, що і йому треба надати право голосу. Він дуже добре знає азбуку Морзе, у нього гострий зір, він зможе по-справжньому допомагати нам. Правда ж, Тіку?

Тік квапливо погодився, а Лучія, побачивши, що Йонела підтримали й решта всі, пояснила малюкові ситуацію. Але Тік уже давно знав це.

Знову розподілили бюлетені, знову вкинули їх в урну, знову їх перемішали, знову почувся голос Лучії, цього разу ще здивованіший, але результат уже був інший, а втім, він уже й не міг бути такий самий:

— Віктор — три… Йонел — чотири!

Йонел став керівником експедиції!

Коли другий кандидат побажав йому успіху, Лучія аж тоді зрозуміла, що не Тік, а Віктор визначив результат голосування.

Йонел, заражений енергією й динамізмом Лучії, негайно взявся до своїх прав. Він тільки наслідував Лучію, ясна річ, не здогадуючись про це: те, як вона говорила, швидкість, із якою вона це робила, навіть окремі жести.

Збившись біля вогнища, здригаючись час від часу від приємного хвилювання, черешняки слухали свого керівника і всі погоджувалися з ним. Йонел обгрунтовував необхідність поділу експедиції на дві групи. Дуже ясно стало для всіх: безпека й успіх експедиції залежали саме від цього поділу. Але водночас у душах сміливців наростали неспокій, хвилювання, тривога. Тільки для того, щоб ослабити це відчуття, втрутився Віктор:

— Розділені ми будемо не дуже довго: день, два, а може, навіть менше одного дня, поки зробимо перше дослідження. Коли ми почнемо складати карту, тільки один із нас по черзі залишатиметься біля апарата назовні, решта зможуть ходити по печері. Ліхтарі маємо, батареї є, часу в нас досить… Врешті-решт, нам може надокучити печера, і ми будемо переважно назовні…

— І все-таки… перша зустріч, перші тривоги… — почулися сумні ностальгійні голоси.

Так! Перші дослідження, перші хвилювання, перші відкриття! Кому вони стануть винагородою?.. Саме тут започатковувалася болісна тривога деяких черешняків. Хто піде в печеру?.. Хто залишиться надворі?..

Йонел запропонував утворити групи відкритою дискусією, Віктор підтримав його, але решта всі почали опиратися, мов бісенята. Вони й чути не хотіли про дискусії та угоди.

— Облиште, знаємо ми це!.. — натякнув на щось Дан, підморгнувши Тікові.

— Треба тягнути жеребки! Принаймні кожен матиме однакові шанси. Ніяких поступок нікому! Або все вирішать жеребки, або… до побачення!

Йонел спробував ще раз переконати всіх, відкриваючи їм свої побоювання, які поділяв і Віктор, що жеребки можуть скласти групи, приміром, ось так: Марія, Лучія, Дан і Тік — у печеру, бо для печери були виділені чотири місця, решта — надворі.

Йонелові слова викликали справжній ураган між обома наметами. Мовчав тільки Урсу. Решта, особливо розлючений малюк, зчинили жахливий галас. І аби не втрачати час та показати, що вони справжні демократи, бо були дуже впевнені в результатах, скандалісти просили поставити на голосування сам принцип утворення груп: голосуванням чи дискусією? Віктор і Йонел проголосували за дискусію, Лучія й Урсу утрималися, Марія, Дан і Тік проголосували за жеребкування — і виграли партію.

І все-таки «дискутанти», тобто прихильники дискусії, дечого свого домоглися: керівникові експедиції по праву належить місце в групі, яка йде в печеру. І ще вони добилися: якщо групи будуть надто нерівнозначні, збори більшістю голосів можуть перетворити одну групу в іншу.

— А як визначити нерівнозначність? — спитав Дан. — Треба буде поставити на голосування… І за право ставити на голосування теж треба проголосувати… щоб не порушувати демократії…

Лучія подала йому знак замовкнути, і Дан скорився, але не Тік, який домагався, невдячний, щоб і керівник експедиції тягнув жеребок. Очевидно, вперше в житті малюк не мав певності в своєму щасті, з яким він досі так добре знаходив спільну мову, навіть у дуже складних, майже безвихідних становищах. На жаль, його докази відмели, як непотріб, і тепер він вимушений був покладати надію лишень на три шанси із шести, а не на чотири із семи, як це було б справедливо, на його думку. «Четвертий шанс був би для мене щасливий», — подумав наляканий малюк, а вголос сказав:

— Якби в печеру було чотири місця, одне, безперечно, було б моє…

Лише Дан визнав його слушність, але й він робив ставку на четвертий шанс.

Лучія перемішала в урні шість записок. На трьох було написано: печера, на трьох — зовні.

Якийсь час ніхто не зважувався першим випробувати свій шанс. Вони дивилися один на одного, підганяючи один одного, тобто страхаючись, поглядами. І все-таки, відважившись та розштовхавши інших, малюк із золотим волоссям і живим сріблом в очах випробував долю. Він витяг папірець, розгорнув його… враз підстрибнув, мов несамовитий, і загорлав так, що його стало чутно край лісу:

— Печера! Я в печеру! Дивіться: я в печеру!

І він пішов, тицяючи величним жестом папірець, який приніс йому щастя — а чи тільки щастя? — під ніс кожному. Після першого папірця шансів у кожного поменшало, натомість зросло хвилювання. Решта ще вагалися, коли Віктор всунув пальці в урну і сказав з легеньким тремтінням у голосі:

— В печеру…

Потім байдужість Лучії, котра не була, однак, вдавана:

— Зовні, на горі…

Потім Дан, підбадьоривши себе зітханням, і:

— Сонце і Лучія… Чи Лучія і сонце…

Залишалися ще два папірці. Один зник у руці Марії.

Вона схопила його майже розпачливо, але не розкрила. Останній узяв Урсу. Але й він не сказав жодного слова. Спершу глянув на Марію й побачив, що вона кинула папірець у вогонь і втупилася болісно, аж до сліз, у жовтий зловісний вогонь: «Прощайте… перші тривоги, перші зустрічі…»

— Зовні… — сказав Урсу безбарвним тоном.

Марія здригнулася й ошелешено глянула на хлопця, котрий тим часом зібгав папірець. Вона хотіла б пересвідчитись, на власні очі побачити слово, написане там. Але папірець полетів у вогонь, і вона зрозуміла все, і вже не мала анінайменшого сумніву, коли побачила, що Урсу уникає її погляду, яким вона хотіла подякувати йому.

Запало надто гнітюче мовчання. Щастя, що малюк порушив його своїми оплесками, адресуючи їх усім.

— Прекрасно! — сказав він. — Ох, як прекрасно!

Але що було б, якби його зухвала рука витягла інший папірець? Це запитання злякало Урсу. Він так хотів перешкодити малому тягнути першому! А той зрозумів усе навпаки!

Йонел нагадав про склад груп:

— Я, Віктор, Марія і Тік підемо в печеру. Лучія, Дан і Урсу досліджуватимуть схил гори. Так, як ми й домовилися, треба спитати, чи хоче хтось щось зауважити про склад груп… Може, хтось вважає, що слід зробити якісь перестановки…

Усі зійшлися на тому, що групи підібрані добре. Інших зауважень не було. Лиш Тік підійшов до Урсу й глянув на нього із щирим сумом. Йому так хотілося, щоб вони були разом… але тільки ж у печері!..

— Я дуже шкодую, що ми розділяємося, — прошепотів він. — Які погані жеребки! Але ти…

Урсу лагідно накрив долонею його скуйовджений золотистий чуб, потім легенько притиснув хлопчину до грудей:

— Ми триматимемо зв’язок по радіо… І будь певен, Тіку, ми скоро зустрінемось…

Йонел оголосив програму наступного дня:

— Підйом на світанку… Розподіл… Біля входу в печеру зв’яжемо пліт… Так! Через п’ять хвилин — відбій! Спати обов’язково всім. І я всім бажаю: добраніч!

Урсу дивився на Лучію, Лучія дивилась на Віктора.

Спати було обов’язково, але особливо, що втома знову взяла своє, а фантазія вишивала їм день новий і важкий: завтрашній; хлопці й дівчата швидко розійшлися по наметах.

Сон до них підкрався не так, як завжди, притлумлюючи спершу думки, а прийшов цього разу швидко і впевнено. В хлоп’ячому наметі два черешняки ще якусь хвильку змагалися зі сном, ніби хотіли сказати один одному: «Пильнуй за всіма». Але їхні думки спромоглися вилитись тільки в ледве чутний шепіт, який запечатав це невисловлене послання. М’яка ніч нечутно накрила їхні думки.

Небо було забризкане світлячками. Зорі ніби змовились невтомно й лагідно стерегти аж до світанку сон тих, хто за кілька годин піде у велику мрію.

Хто це так лагідно прошепотів молодим сміливцям: «Добраніч!»? Може, ти…

Розділ десятий

1

Одна група, якій доля й доброта Урсу подарували першу зустріч, підійшла до входу в печеру. Другу ледве було видно далеко на схилі гори. Черешняки почали стукати у браму великої мрії…

Усі вони встали рано-вранці, нікого не довелося будити. Спершу розділили харчі на безпомильних терезах товариськості, потім інструменти і лише після цього зібралися навколо скатерки, простеленої на траві мовчазними господинями. За сніданком уточнили режим передач радіоапаратами, абсолютно обов’язковий. Це був найсуворіший закон експедиції. Розділилися там же, на плато, із жартами й підбадьорюваннями, але й із деяким смутком. Група Лучії одразу подалася на гору, група Йонела затрималась трохи в покинутій дерев’яній ветхій колибі, звідки вони захопили кілька дощок, майже прогнилих, але які ще можна було б використати при зв’язуванні плота. Весь вантаж ліг на схилені плечі мрійників. Щастя, що Урсу тягнув за собою цілу хуру тичок та кілків, майстерно зв’язаних запасною мотузкою. Друга хура, схожа на цю, але трохи менша, гуркотіла вслід за Віктором. І лиш коли зупинилися перед чорним отвором, що ховався за деревами й валунами, обмінялися першими словами, тобто першими вигуками.

Грот зустрів їх доброзичливо, і перші вигуки сміливців були вигуками вдячності й приємності. Вони зайшли всередину крізь тріщину, схожу на трикутник, розгарячілі й спітнілі, і враз опинилися в прохолоді й тиші, а світло стало блякле й заспокійливе. Але це приємне враження тривало недовго. Після першого ж огляду всіх охопило розчарування. Передпокій печери був дуже бідний: така собі заглибина без ніш, без вапнякових прикрас, які вони собі уявляли й намріяли колись. Звичайнісінька заглибина з низьким склепінням, яке звужується донизу. Вони обережно просувалися вперед крізь темряву, і вже після перших кроків їм здавалося, ніби вона засмоктує їх, погрожуючи розчавити. Морок ставав дедалі непроглядніший, а протилежний край печери віддалявся, перетворюючись у тунель, все вужчий і нижчий.

Нарешті Йонел подав сигнал, якого чекали всі: ввімкнути світло! Fiat lux! — як поправила його Марія. Чотири потужних ліхтарі об’єднали свої промені в один сліпучий сніп. Тунель, куди вони ввійшли, був досить широкий і привітніший, аніж приймальна зала позад. Стіни його вологі, на стелі глибокі тріщини, а трохи далі виднілися виходи, впадини й окремі валуни.

Найщасливіший був Тік. Він ніби вступив у царство дива. Не хотів нікого слухати. Іноді залишався позаду всіх, іншого разу забігав наперед і гуляв скрізь ліхтарем, намагаючись не пропустити нічого: ніші, заглибини, тріщини, ями, жодної дивної площинки, котра могла бути використана як сховок для чарівної коробочки. В одному виямку Тік побачив кілька камінчиків, які біля велетенського каменя здавалися непрошеними в печері. Він підняв їх, зважив у руці й гукнув:

— Йонеле! Стій! Дивись, що я знайшов…

Малюк відстав трохи, і Йонел почекав його якусь хвильку, досить нетерпляче, але, побачивши камінці у нього в руці, пирскнув сміхом:

— Звичайні природні камінці… Їх можна знайти в будь-якому дворі… З них ніякої користі…

Майже всупереч серцю, малюк викинув камінці, але за мить знову кинувся в пошуки. Він вихопився поперед усіх, обшукуючи зацікавленим променем ліхтаря стіни тунелю. Цомбі плутався в нього під ногами саме тоді, коли не треба було, і це трохи гнітило шибеника, але не настільки, щоб забувати, як вправно той виконав роль провідника напередодні. Хлопець різко гаркнув на нього кілька разів, обізвавши відповідними до важкого моменту іменами, і відтак пес погодився на роль шлейфа.

Біля величезного, мов куб, каменя Тік знову знайшов кілька камінчиків і навіть надумав поповнити одним із них свою колекцію, але, згадавши презирливий погляд Йонела й подумавши, що його знову можуть висміяти, відмовився, хоч і з сумнівом у душі. І подумки вирішив, що не шукатиме більше нічого, а тільки схованку… Але не встиг він додумати до кінця свою думку, як почувся голос Йонела:

— Стійте! Вікторе! Іди швидше сюди! Дивіться! Можу покласти руку на вогонь, що це залишки палеозойського граніту…

Йонел тримав у руках саме ті камінчики, що їх надибав Тік. Вражений такою гіркою несправедливістю, малюк ощирився до нього:

— Ну й що! Велика важниця! Я їх перший побачив! І якби я їх не підфутболив, ти їх не знайшов би!

— Краще брати рукою, — урвав його Йонел. — Ти знаєш, невігласе, скільки їм років?.. Щонайменше — тисячу двісті мільйонів…

— А отим моїм, які ти викинув?.. Невже їм нема хоч дев’ятсот мільйонів? Облиш…

Віктор заспокоїв обох, повідомивши, що вже недалеко перша зала, ясна річ, якщо печера не пересунулась відносно карти.

На щастя, печера була розумна. Всього лиш за кілька хвилин вони опинилися в просторому, мов бальна зала, приміщенні, чудернацьки освітленому променями, які пробивалися крізь тонесенькі, мов нитка, тріщинки.

Коли ліхтарі об’єднаним промінням освітили залу, підлітки приголомшливими криками привітали її щедру розкіш. Десятки білих бурульок звисали з чорної стелі, а посередині сталактити й сталагміти майже торкалися вершками. А ще були мармурові грона на стінах, приховані ніші, дивні статуї, підвішені корали, самотні скелі, мов кінчики списів, та інші форми дивовижного рельєфу, ніби їх точили й шліфували сотні мільйонів років майстри. Відвідувачі поглинали їх поглядами й голодною уявою, вигуки вихоплювалися пошепки або й взагалі завмирали на гарячих вустах. І Тік зрозумів, нарешті, який мудрий був той, хто вибрав цю печеру, щоб заховати тут чарівну коробочку. А Марія, зачарована, намагалася пригадати найсміливіші мрії та картини своїх снів, аби порівняти їх із тим дивом, серед якого вони опинилися.

Ніби відчувши, як вона горить і тремтить у своїй замрії, Йонел спробував привести її до тями:

— І все це, що ми бачимо тут, усі ці прикраси виникли завдяки воді й двоокису вуглецю, які перетво…

Марія спрямувала світло ліхтаря просто йому в очі:

— Які перетворили вапняк у бікарбонат кальцію! — закричала вона. — Я знаю, пане великий учений! Аби ж ти міг звести ще й свою власну нестерпну сутність до основних елементів: водню, кисню, фосфору, вуглецю, кальцію і те де, і те пе, то ти не був би спроможний робити наукові дослідження й не міг би відчувати ні крапельки жалю, що причепився до мене…

Дівчина випалила все одним духом. Йонел не встиг навіть рота роззявити ще й тому, що зловорожий ліхтар обпікав йому всеньке обличчя. Але вони були тільки вдвох тут, на цьому місці. Віктор і Тік пішли в протилежний кінець зали у супроводі ніби трохи неспокійного Цомбі, який плентався за ними.

— Увага! — долинув до обох сперечальників голос Віктора. — Ми прийшли до води!

Звістка була аж надто поважна, щоб миттю знищити готову вибухнути сварку.

Насправді Віктор до води ще не дійшов, але відчув вільгість у повітрі, і йому ніби навіть вчувся недалекий плюскіт, та ще карта у нього в руці вказувала на підземне озеро в кінці першої зали. Він завбачливо схопив Тіка за руку, а малюк, вважаючи, що це жест ласки, швидко відповів йому, притиснувшись до нього.

Так їх і знайшли Марія та Йонел. І всі четверо повільно, свинцевими кроками пішли вперед із перебільшеною обачністю, але не тільки обережність вимушувала їх до такого болісного ходу, а й ноша, яка ніби поважчала і з якою непросто було перелазити через численні перепони. Вони зупинилися край озера. Протилежного берега не було видно. Перед ними — тільки вода, кришталево чиста, мов дзеркало, вода, що іноді брижилася від крапель, які падали десь, невидимі у темряві.

Віктор кинув мотузку із прив’язаним свинцем, і клубочок почав швидко-швидко розмотуватися, аж поки в руці залишився голий вузлик. Але все одно дна не дістав!

— Дуже глибоко! — сказав Віктор. — Це, мабуть, прірва, наповнена водою. Жаль, що ми не знаємо ширини…

— Бр-р-р! — вигукнув Тік, зануривши на мить пальці в воду. — Холодна, як крига! Вплав не перебратися…

— І не треба, Тіку, — заспокоїв його Віктор. — Ми перепливемо на плоту. Тільки спершу треба його зробити, а для цього слід принести матеріал із передпокою. Всі в’язки…

— А може, найперше, — втрутився Йонел, — пошукаємо якийсь наземний перехід?

Віктор лиш безсило махнув рукою, але об’єднані ліхтарі знову прорізали чорну глибінь темряви. І скрізь — вода, вода, тільки вода…

— Так… — визнав Йонел. — Тепер уже і пора, і нагода взятися до плоту…

В’язки тичок і дощок, що їх дуже швидко принесли Віктор та Йонел, поклали на березі озера під невеличкою тріщиною, через яку пробивалася смужка сонячного світла. Тут одразу ж виник будівельний майданчик. Найтовщі тички перетворилися на чотирикутник, надійно схоплений кількома скобами. Інші тички, трохи тонші, були зафіксовані паралельно всередині чотирикутника, а поверх скелета, так надійно збитого цвяхами і скобами, що він навіть не скрипів, настелили дошки з колишньої колиби, і надійно їх збивши цвяхами та зв’язавши для більшої міцності дротом і мотузками. Естетичний вигляд плота залишав бажати кращого, але надійність його ні вкого не викликала сумніву.

— Ніби в первісних людей… — сказав Віктор. — Але за браком іншого… Будемо сподіватися, що він досить міцний…

— Невже він нас витримає? — злякалася Марія. — Як ти вважаєш, Тіку? Бр-р-р! Ми всі вмістимося на ньому?

— Бр-р-р! — відповів Віктор їй у лад. — Як тобі могло спасти в голову таке?.. Я думаю, що в такому разі ми перекинемось раніше, ніж він торкнеться води. Це транзитний пліт, щось на зразок порома, для однієї людини. При великій потребі — для двох… Ми будемо переходити по черзі, а потім тягтимемо пліт назад мотузкою.

Одразу ж, тільки-но закінчивши говорити, Віктор дістав із рюкзака два мотки мотузки і прив’язав їх до найтовщих тичок: кожну з протилежного боку плота. Одна мала залишитися на березі, друга помандрувати з плотом до протилежного, невидимого берега озера. Потім пліт перетвориться в оригінальний пором. Мотузка тягнутиме його назад чи вперед, залежно від потреби. Система, придумана Віктором, була водночас і простою, і надійною. Найважче було першому, хто йшов на протилежний берег — йому випадала невідомість незвичайного й непевного переходу.

— Готово! — оголосив Віктор, про всяк випадок ще раз перевіривши вузли обох мотузок.

Але саме цієї миті Йонел знайшов у якійсь ніші кілька цікавих камінців:

— Невже й це не сліди архаїчного граніту? — спитав він схвильовано й допитливо.

— А мені здається, що це такий самий палеозойський камінь, який я відкидав ногою, — сказав Тік, ніби вродившись біля нього.

— Йонеле! — крикнула Марія. — Починаємо переправу!

— Зараз! — відповів Йонел. — Я тільки трохи подивлюся, чи не знайду чогось цікавого. Ви можете переправлятися…

— Ні! Ти повинен переправитися перший! Так треба! Давай, ми тебе чекаємо!

Але Віктор уже стояв на плоту, а пліт був на воді. Побачивши це, Йонел покинув свій граніт і підбіг до плоту:

— Стій, Вікторе! Поступись мені! Ти не маєш права…

— Увага! — крикнув Віктор. — Візьміть мотузку й освітлюйте мені дорогу! Та пильнуйте Тіка…

Використовуючи замість весла широку дошку, Віктор почав переправлятися через озеро. Але вже через кілька метрів, спрямувавши промінь свого ліхтаря вперед, він побачив протилежний берег, завеслував ще енергійніше й причалив без ніяких труднощів. Новий берег виявився ще гостиннішим, аніж залишений.

Висадившись, Віктор узяв моток ще нерозкрученої мотузки й гукнув друзям:

— Готово! Я доплив і бачу світло ваших ліхтарів! Тут усе в порядку… Тепер тягніть пліт до себе! Пришліть спершу багаж і собаку… Добре?

З протилежного берега йому відповіли згодою, і система негайно почала діяти. Йонел і Марія тягли за свою мотузку, притягуючи до себе пліт, а в цей час Вікторів моток поволі розкручувався.

Швидко повантажили весь багаж, зверху на нього, мов вартового, Тік посадив Цомбі, але собака страшенно запротестував проти розлучення. Він стрибнув із плоту просто до ніг невдячного господаря, який уперше в житті похвалив його за непокору й лагідно назвав Цомбі. У відповідь на це чотириногий хитрун із горошинами на вухах почав лащитися й тертися теплою шерстю об холодні малюкові литки.

Йонел подав належний сигнал, і Віктор на протилежному боці почав тягти мотузку. Коли перевезли вантаж, настала черга пасажирів: Марія, потім Тік та Цомбі і останній — Йонел. На протилежному березі керівник експедиції одразу ж закинув за спину рюкзак і заходився підганяти всіх у дорогу:

— Здається, ми трохи запізнюємось…

— Зараз рушаємо… — відповів Віктор. — Але нам не треба нести на собі рюкзаки. У нас є чудовий візник.

Йонел глянув на нього дуже здивовано, як, утім, і решта всі.

— Тобто?

— Пліт! Найневтомніший візник!

І справді, озеро виливалося в тунель досить широким і глибоким потоком, отже, пліт міг пливти вільно. За якусь хвильку, ніби мимохідь, на плоту розмістився весь багаж.

— Будемо тягнути за мотузку! — сказав Йонел.

— Нам треба не тягнути, — поправив його Віктор, — а тримати. Потік не впадає в озеро, а витікає з нього. Він біжить у долину і зовсім спокійний.

— Чудово! — сказав Йонел. — Триматимемо мотузку по черзі.

Черешняки рушили вниз по течії з новими силами і ніби з іншим настроєм. Вікторова ідея вивільнила їх від вантажу, а особливо позбавила багатьох клопотів. Вони, здається, ніколи ще не почували себе спритнішими, веселішими, радіснішими, хоч і опинилися в серцевині гори, відгороджені від світу білого мільйонами тонн каміння.

Віктор тримав мотузку, до якої був прив’язаний пліт. Але потічок був мудрий і ніде не стишив свого руху.

— Нам треба переправитись ще через більше озеро… — сказав Віктор, глянувши на карту. — Потім буде кілька зал. А зараз ми прибуваємо на кінцеву станцію. Думаю, що до обіду…

— Вікторе! — урвала його звідкись із темряви Марія. — А де скелет мастодонта?

Але їй відповів не Віктор, а Йонел — він теж вивчав карту:

— У першій залі, в яку ми зайдемо. Це радше маленька зала, якщо судити з карти.

Тік — він досі весь час був ззаду — раптом майнув, мов привид, повз Віктора та Йонела, випередив і Марію, і тільки Цомбі був поперед нього.

— Стій, Тіку! — спробував Віктор зупинити його. — Увага! Чуєш? Праворуч заглибина!

— Тіку! — крикнула й Марія. — Назад, паливодо!

— Ура-а! — почулось ображено у відповідь. — Тривога! Гарна тривога! Усі сюди! Ура-а-а! Я знайшов кістку мастодонта!

Усі троє кинулися до світляного ореолу, що його відкидав Тіків ліхтар… і побачили щасливого малюка, який зручно вмостився на купі каміння саме на тому місці, де карта показувала небезпечний виямок. У руці він тримав якусь кістку, котру вихопила в нього, підбігши, Марія. Вивчення кістки тривало не довго. Йонел і Віктор дивилися на неї розгублено, але Марія швидко доконала їх:

— Тіку, це ти її знайшов?

— Майже я… — відповів маленький паливода.

— Гм-м… — погрозила йому Марія. — Аби ти знав, Тіку, що твій мастодонт перетворився впродовж ер у теля.

— У теля?! Не може бути! У слона!

— Ні, Тіку… Саме в теля. Це кістка з телячого антрекота.

— А що тут робило теля? — не здавався малюк. — Може, це кістка мастодонтеняти, — почав просити він.

Але беззаперечний аргумент приніс Цомбі. Йонел знайшов пса променем ліхтаря тоді, коли той саме розправлявся з другою кісткою.

— Я ще не бачив собак, які гризли б кістки мастодонтів… — сказав Йонел.

— А чому? Хіба це не кістка?

— Справді? І ці кістки не можуть належати навіть мастодонтеняті? — почав скімлити Тік. — А як тут могло опинитися теля?

Це питання терзало Віктора, налякало Йонела, схвилювало Марію. Бо на нього була тільки одна відповідь: у печері був ще хтось. І якщо кістка гарненько обгризена, це означало, що в печері хтось побував зовсім недавно. З якою метою? І коли? Усі думали про це.

— Ф’юїть! — нарешті здригнувся Тік. — Аби ви знали — це кістки з харчового пакета.

— Тобі повертається розум у голову, — похвалила його Марія.

— Тоді це означає, — розлютився малюк, — що хтось відвідав печеру раніше від нас.

— Ото ж бо й воно, маленький!

— Не може бути! Я не хочу! Хто ще може насмілитись? Хто…

Він не доказав запитання, бо відчув під підошвою щось трохи м’якше, ніж каміння. Насправді нога його сковзнула в яму край потоку. Спрямувавши промінь ліхтарика туди, Тік мало не задихнувся від хвилювання. У ямі була коробочка, трохи побита іржею, продовгувата металева коробочка… Він швидко схопив її в ямі, притиснув до грудей і метнувся до Марії.

— Я знайшов чарівну коробочку! — шепнув він їй на вухо. — Ти не знаєш чарівного слова?

— Яка коробочка, Тіку? Яке чарівне слово?

Лише показавши коробочку сестрі, Тік згадав, що для того, аби вона не втратила чарів, про неї не можна нікому говорити, а особливо не можна нікому показувати. Він страшенно розлютився, особливо на того когось, він ладен був битися головою об стіну.

Марія швидко заспокоїла його, натомість розтривоживши інших:

— Ця бляшанка так само чарівна, як ота кістка антрекотова — з мастодонта… Хлопці! Ідіть швидко сюди! Я вам щось покажу!

Іржава бляшанка спантеличила обох: і Йонел, і Віктор крутили її навсебіч. Їхній висновок був схожий на Маріїн:

— Коробка з-під сардин… Де ти її взяв, Тіку?

Тік показав їм місце. Очевидно, її випадково кинули в ту яму, або, може, принесла вода. Але ні! Вода не могла принести. Всередині бляшанки ще виднілися плями від олії.

— Оце вже безперечно! — сказав Віктор. — Хтось був у печері перед нами… Один?.. Більше?.. І не дуже давно…

— Так… — погодився Йонел. — Бачив і я сліди олії на коробці… Ми повинні напружити увагу і не віддалятися одне від одного. Чуєш, Тіку?

— А хто тобі сказав, що не чую? — підстрибнув малюк. — Я чую краще, ніж ти, і чую те, чого ти не хочеш сказати. Я знаю, що тобі страшно, тому й говориш, щоб ми були біля тебе…

— Від цієї миті я тобі забороняю навіть торкатися до радіоапарата! — покарав його Йонел. — І тільки-но вийдемо з печери, я тебе відішлю додому!

— Цього зараз хочеш саме ти! — не здавався Тік. — О, як би тобі хотілося зараз бути вдома, ого-го!

Марія штовхнула братика і попросила його назад, а потім пошепки додала, щоб він не затівав сварки.

— Мені дуже дивно! — теж пошепки признався малий. — Хто знає, які ідіоти могли пройти тут, раніше від нас…

І знову підлітки відбули, що їх тисне якийсь тягар, а ще більше — тривога й неспокій. Вони забули про мету експедиції, забули про карту, усі враз стали схвильованими й мовчазними розвідниками, невпинно напружуючи зір, висвічуючи ліхтарями, сантиметр за сантиметром, усі закутки. Щастя, що тунель і зали були безколірні, спокійні, без прикрас, гладенькі, обридливі. Вони знайшли ще спалений сірник і два недокурки сигарет. А більше нічого й не треба було: досить спаленого сірника та двох недокурків. Навколо них Віктор зробив свій перший висновок із цієї приголомшливої сюїти, яка виповнить страхом усіх черешняків.

— Тут пройшла не одна людина… — почав він. — Не одна, а щонайменше дві…

— А чому ти так вважаєш? — здивовано спитав Йонел.

— Бо ми знайшли два недокурки.

— Але ж це не доказ, Вікторе, — сказала Марія. — Ніхто не зобов’язаний курити тільки одну цигарку…

— Не поспішай! — зупинив її Віктор. — На якій відстані були недокурки? Мені здається, вони були надто близько один від одного…

— За кілька кроків, — потвердив Йонел.

— Це вам ні про що не говорить? — вів далі Віктор. — Отже, кілька людей, але будемо вважати, що двоє, бо ми знайшли два недокурки, хоч можуть бути й інші, кинуті у воду… двоє людей припалили одночасно цигарки й погасили їх майже одночасно… То неможливо, щоб один чоловік припалював і курив дві цигарки одразу. Отже, з цього виходить, що перед нами в печері побували щонайменше двоє людей. Це перше…

Решта всі теж погодилися з висновком Віктора. У них не було інших доказів, зате могли виникнути запитання. До одного з них додумався Йонел:

— А може, один із недокурків кинули іншого разу?

— Це майже неможливо, — заперечив Віктор. — Жодного шансу із тисячі. Щоб кинути його в те саме місце, а потім… гляньте… обидва недокурки майже однакової довжини… Ні, це неможливо, Йонеле.

— Я теж вважаю, що ти слушно думаєш, — втрутилася Марія. — Але ти щойно сказав про перший висновок… А що, є й інший?

— Другий висновок, — усміхнувся Віктор, — поки що на стадії гіпотези. Люди, які пройшли тут, дуже добре знають печеру…

Вікторова гіпотеза викликала ще більший подив, розпалила ще дужчий острах у їхніх душах.

— Як ти дійшов до такого висновку… тобто до своєї гіпотези? — спитав його Йонел.

— Ось так… — похитав Віктор головою. — Краще назвемо його припущенням… Але перш, ніж відповісти, хотів би запитати і я: хто з вас думав, щоб поїсти тут?.. Мені, принаймні, навіть у голову не спало нічого подібного, і я не відчував ані крапельки голоду…

— Цомбі! Йому не тільки спало в голову, а він навіть почав гризти кістку…

— Ну, Цомбі давай облишимо, Тіку… — Віктор повернувся до свого. — Чому ми не думали про їжу?… Таке запитання видається диким. Ми не думаємо про їжу, бо опинились серед такого дива, серед такої небаченої краси, довкола нас стільки сюрпризів, а може, навіть загроз… крім того, ми не можемо бути впевненими, що нас не підстерігає десь попереду якась природна пастка… Отож дуже неймовірно; щоб людина почала їсти, а потім курити в печері, де вона опинилася вперше… Ви пригадуєте, де ми знайшли сірника?.. В єдиному місці на весь тунель, де найслабша течія. Навряд чи це простий збіг, що саме там хтось припалив цигарку. І ще одна деталь: усе, що ми знайшли, то знайшли на лівому березі потоку, тобто на тому боці, яким ідемо… Але ми знаємо, що цей берег доступніший, бо так нам показує карта. Якби знайдені нами предмети були розкидані і на правому, і на лівому березі, це означало б, що вони йшли наосліп, шукаючи доступнішої дороги, адже на правому березі теж є доступні місця.

— А чому б нам не припустити, що і в них є карта? — спитав Йонел.

— Це неможливо, Йонеле… Єдина карта печери знаходиться в міському музеї, і папка, з якої я її взяв і скопіював, свідчить із запису, що її не розкривали вже десятки років… І не тільки це… Сказати б, що в них інша карта… невідома копія нашої карти? Тоді їм треба було б не їсти там, де Тік знайшов кістки і бляшанку, а остерігатися того місця, бо на карті воно позначене як небезпечне… заглибина в процесі ерозії… Отже, не з карти знають два відвідувачі печеру, а тому, що вже бували тут і — хто знає? — може, зробили свою власну карту. Та хоч би там як, а слід припустити, що вони дуже добре знають печеру…

— У тебе є ще якісь сюрпризи? — спробувала випитати в нього Марія.

— Ні! Не маю жодного сюрпризу. Те, що буде, ясно, як день. Обидва відвідувачі, безперечно, міські жителі. В цьому нема ніякого сумніву. Сто із ста!

— А може, це чабани? — припустив Тік.

— Які чабани! — заперечив Віктор. — Жителі міста, Тіку, в цьому нема сумнівів. Ти вважаєш, що селяни, а особливо вівчарі, ідуть у гори з бляшанками сардин і з антрекотами в бесагах? Бринза, сало, яйця, цибуля — ось їхня їжа в дорозі… Крім того, недокурки сигарет. Обидва від сигарет із фільтром, до того ж, із фільтром новим, нейлоновим… Щодо куріння — я ризикнув би сказати, що із цих двох лише один курець, а другий курив тільки тому, що його почастували… Це лише припущення, і грунтується воно на тому, що двом курцям не обов’язково курити однакові сигарети…

— Але ж нема закону, який забороняв би курити однакові цигарки, — завважив Йонел.

— Це правда… Тут шанси половина на половину. Але все-таки цікаво, що обидва курці докурили цигарки точнісінько в одну мить. Один затягується рідше, другий частіше, один докурює до кінця, другий тільки до половини. Я сказав би так: некурець, побачивши, що другий викинув цигарку, зробив теж так само, повторивши його жест. Тобто він викинув її в той самий час і в тому самому місці, навіть не подумавши погасити її, розтерши ногою, як це роблять майже всі курці. А потім, сірники…

— Які сірники? — здивувався Тік. — Адже ми знайшли тільки одного сірника!

— Саме це й переконує мене ще більше в тому, що обидва вони — міські жителі і тільки один із них курець. Коли Ікс, назвемо його так, почастував цигаркою Ігрека, першим рухом його було дістати сірники, бо ніхто без сірників не піде в печеру. Він запалив першого сірника, але той одразу ж погас, мабуть, від протягу. Подивіться самі! Згоріла тільки головка, самого сірника полум’я навіть не торкнулося. Ігрек, очевидно, заспокоїв його, першим припаливши цигарку.

— Але ж ми знайшли тільки один сірник! — стояв на своєму Тік. — А ми ж усі шукали — і я, і Цомбі, і ми всі.

— Саме це, Тіку, я тобі вже казав, і підкріплює моє припущення: відсутність другого спаленого сірника. Одним-єдиним сірником не можна припалити дві цигарки в печері, де гуляє протяг. Не від сірника були припалені цигарки, а від запальнички, від запальнички Ігрека. Селяни, а особливо чабани, не полюбляють користуватися бензиновими запальничками з камінцем, з гнотиком, бо навіть у кресала не дуже багато шансів запалити трут у такому вологому повітрі печери. Крім того, сигарети з фільтром — і кресало. Не дуже вдала комбінація, Тіку…

— Отже, так, — підбила підсумок Марія, — тут, у печері, раніше від нас пройшли дві особи, скажемо, два індивіди, обидва з міста, один із них курець, другий ні, так… і що найважливіше: вони не вперше приходять сюди…

— Краще сказати, — наголосив Віктор, — печера для них не незнайома…

— А це ж одне й те саме, — докинув Йонел.

— Не зовсім одне й те саме, — відповів Віктор. — Ти можеш проходити, приміром, десятки разів по одному місцю, скажімо, через залу з картинами чи з книжками, десятки разів, але щоразу по десять секунд, і не запам’ятаєш нічого із цієї зали. Але якщо ти побудеш у ній тривалий час, то можеш вивчити все всередині… Отже, краще сказати, що печера не незнайома для них…

— Слушне зауваження, — погодилась Марія. — Усе, здається, дуже просто.

— Тільки ця простота, Маріє, переміниться, якщо розглянути все під іншим кутом. Знаєш, скільки виникне неясних питань?

— Я не дуже добре бачу ті неясні питання, — сказав Йонел. — Тобто я хотів би не бачити їх.

— Це вже інше, Йонеле. Я не прагну бачити неодмінно щось. Питання існують. Ось давайте спитаємо себе: з якого міста прийшли ці гості, Маріє? Вони могли прийти з одного міста, якщо ми дійшли висновку, що вони знають тутешні місця. Із нашого міста!

— Справді!.. — налякано прошепотіла Марія.

— Тоді хто вони? Ось перше неясне запитання, Йонеле. Хоч би мене поставили до стінки, я все одно не зможу знайти на нього відповіді. Чи добре, чи погано, але ми знаємо майже всіх людей у місті, особливо тих, які мають незвичайні заняття. Аби хтось із них, скажімо, наш учитель природознавства, коли-небудь побував у печері, то хіба ми не знали б про це? Тоді хто такі ці відвідувачі, яких ми не знаємо?

Жоден із черешняків не міг відповісти. Захопившись розмовою, піддаючись час від часу нападам тремтіння і страху, вони забули, що їм треба йти далі. Вони всілися на якімсь камені під стіною маленької зали, забувши, що залишилося зовсім недалеко до кінця печери.

— Хто такі ці індивіди, Маріє? — знову повторив Віктор запитання. — Ось перша загадка. І для чого вони прийшли до печери? З якою метою? Щоб побачити печеру?

— Може, вони прийшли шукати чарівну коробочку! — сказав Тік так тихо, що ніхто не почув його слів.

— І далі, — провадив Віктор, — хіба ми можемо твердити, що вони приходять сюди просто відвідати печеру?

— Яка може бути в них мета? — спитав Йонел.

— Це друга загадка, — відповів Віктор. — Друге неясне питання: для чого приходили сюди два індивіди?

— Тоді… — наважилась Марія. — Чому вони обідали в печері?

— Точно! — підтримав її Віктор. — Чому вони їли в печері? Оце третє і найнеясніше питання! Перші двоє питань справді цікаві, але тільки як такі, що потребують розв’язання: хто? Чому? Ці питання… вони привабливі, і вони могли б мати навіть дуже просте розв’язання, аби ми знали кілька подробиць, яких нам зараз бракує. Але останнє питання нерозв’язне; хоч би як я сушив собі голову, я не відповім на нього. Через звичайну логіку я не можу знайти відповіді на нього. Може, нам треба вдатися до абсурду… Нічого не знаю… Чому вони їли в печері? У темряві? У холоді? У вогкості?.. Чому?.. Якби місце, де вони їли, було надто далеко від входу в печеру, тобто від світла, це ще можна зрозуміти. Вони зголодніли, тому і їли… Але ж голод не приходить зненацька, мов колька, а якби навіть прийшов, то, знаючи, що за кількасот метрів можна поїсти на світлі… Це вже занадто! Історія з їдою дуже дивна, дуже загадкова. Інші загадки… як би сказати?., вони ніби розважальні проблеми. Для того, щоб їх розв’язати, можна знайти якогось ключика. Але їхня їда не може бути розв’язана звичайним ключем. Тільки якщо вдамося до абсурду…

— І що означає цей абсурд? — спитала Марія. — Хоч натякни…

— Маріє! Будь-яка людина може зайти в печеру або випадково, або з доброї волі, аби побачити, ще раз перевірити… щось… Хоч би якою дивиною нам це могло видатися, хоч би як нам це боліло, бо ми хотіли бути першими в печері, те, що хтось нас випередив, цілком нормально… Якщо абстрагуватися від нас, то хіба може бути дивним, що в печері часто бували Ікс чи Ігрек або вони обидва разом — Ікс та Ігрек? Ні… Але коли Ікс чи Ігрек їдять у печері, за два кроки від світла, і їдять не бісквіти, а розкривають бляшанку консервів, хіба це може бути нормально? Ось чому я кажу, що тільки через абсурд можна зрозуміти такий вчинок, бо зробити його може тільки ненормальна людина — людина, котрій не подобається світло, яка ненавидить сонце і світ, котра почуває себе краще в темряві.

Йонел глянув на годинник:

— Пора виходити на зв’язок… Аби ті, надворі, не подумали, ніби з нами щось сталося…

Віктор і Йонел швидко налаштували апарат. Перевірили батареї й висоту антени. Йонел мовчки подав знак, що готовий починати передачу, навіть не подумавши, що той знак непотрібен, і всі завмерли, чекаючи звісток від світла.

— Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті, — вибив Йонел і почав чекати відповіді.

Але відповіді не було. Він знову подав сигнал. У відповідь — знову нічого. Він перевірив час: секундна стрілка досягла позначки 12. Неймовірно, щоб Лучія, втілення пунктуальності, королева ввічливості, як називав її Дан, запізнилася.

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті», — завзято посилав сигнали Йонел.

Апарат не відповідав. Спробував ще раз. Потім ще. Відповіді — ніякої. Ані звуку.

— Неможливо! — сказала Марія. — Лучія не може запізнитися. Спробуй ще… або дозволь мені. Може, в мене більше щастя…

Але саме тої миті, коли Марія тільки-но вимовила останнє слово, апарат запрацював. Підбадьорений відповіддю, Йонел передав послання з печери першим шифром, тобто найпростішим, так, як користуються телеграфісти при звичайних передачах. Він повідомив надвір, що дослідження йде нормально, що вони зробили пліт, що перші перешкоди подолали легко і вже наближаються до кінця.

— Скажи їм, що тут чудово, мов у сні, — попросила Йонела Марія. — Або краще дозволь мені.

Йонел заперечно махнув рукою, чим розлютив Марію. Але коли вони почули, що повторюється перше повідомлення, то збагнули, що знову сталася якась неприємність. Справді, апарат у печері не приймав більше нічого.

— Не розумію нічого… — знизав Йонел плечима. — Та й перші сигнали були не дуже ясні…

Але саме тоді, коли цього ніхто не чекав, апарат почав приймати імпульси. Віктор та Йонел із давно приготовленими олівцями почали схвильовано записувати повідомлення, яке їм передавали знадвору. Передавалося швидко, обидва записували сигнали автоматично, навіть не намагаючись їх витлумачити. Передача змовкла раптово, а вже за мить по тому Йонел тільки очі витріщив. На аркуші паперу перед ним вишикувалися численні цифри й літери:

А З Ц Д Е 4 І Б І Д В 6 С П О 5 Д Р Г Г Л І 2 А А І Г 2 3 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б А Ц Д 6.

— Що це зі мною? — спитав він отетеріло. — Я збожеволів? Забув абетку? Забув шифр?

Він, мов ошалілий, схопив Вікторового зошита. Віктор узяв його. Знаки були однаковісінькі в обох зошитах.

— Отже, жоден із нас не помилився, — сказав Віктор. — Спробуймо ще раз!

Йонел знову вибив позивний, але марно: йому не відповів ніхто.

— Нічого не розумію… — розлютився він. — Або Лучія збожеволіла, або я…

— І я не розумію нічого… — признався й Віктор. — Неможливо розшифрувати.

— Ми ж домовилися, що користуватимемось першим шифром…

— Я знаю обидва шифри напам’ять, — заспокоїв його Віктор. — Послання Лучії позбавлене будь-якого сенсу.

— Його неможливо розшифрувати.

— Чи не сталося щось там, надворі? — спитала Марія, охоплена неспокоєм.

Вони всі безсило перезирнулися.

Розділ одинадцятий

1

Розвідники нагорі, три черешняки, яким жеребок визначив бути на сонці, ішли вздовж схилу по маршруту, прокладеному очима Урсу й розрахунками Лучії. Дівчина із світлим волоссям була як завжди діяльна й сувора: з Урсу вона зробила надміру перевантаженого носія, навіть не подумавши про межі людської витривалості, чи, може, якраз саме тому, що розрахувала їх, взявши собі тільки легенький рюкзачок, зошит у шкіряній оправі та чотири олівці, щомиті готові до іншої слави, аніж та, яка їм була приготовлена зараз.

Урсу перетворився в носія вантажів, а Дан — у найспритнішу істоту в цих місцях, але не тому, що так дуже хотілося черешнякові, котрий плекав потаємні наміри стати письменником. А втім… Такою була залізна воля Лучії, яка вирішила піддати його всім метаморфозам, і він ставав по черзі то одиницею виміру, то біноклем, то гінцем, мислителем чи електронно-обчислювальною машиною, а найчастіше — громовідводом.

— Ану швиденько! — наказувала йому Лучія. — Скільки кроків звідси до смереки? І постарайся сказати точно, бо інакше я примушу тебе перемірювати віддаль черевиком, так, як ви визначаєте футбольні ворота…

І Дан старався, розмірюючи кожен крок до сантиметра, але все одно побоювався, що почує в’їдливі слова Лучії:

— Тобі не здається, що ота скеля в долині схожа на шахового коня?

— На шахового коня?.. — дивувався він її словам, але оскільки побоювався, що його пошлють у долину, одразу захоплено погоджувався: — Авжеж, що так! Він точнісінько як мій шаховий кінь…

— Скільки буде чотирнадцять на двадцять вісім?

Дан від усієї душі хотів якомога швидше підрахувати, тільки душа його не хотіла йому допомагати, а в голові панував цілковитий безлад, тому він хапав олівця й папір. Але цього вже не потрібно було. Голос Лучії тим самим надійним наждаком пестив йому слух:

— Триста дев’яносто два! Це ж так просто: чотирнадцять на тридцять мінус двадцять вісім! А для тебе це дуже складно?

— Та ні, Лучіє… Це дуже просто… могло б бути дуже просто, якби ти не була такою складною. Чому ти трохи не простіша?

— Та облиш ти дурниці, недотепо!.. Отже, площа поверхні приблизно… Урсу! Яку площу може мати цей схил?

Згадавши оте «14 на 28» і бажаючи врятувати приятеля від хтозна-якої топографічної Лучіїної покари, Дан приготувався підказати йому. Але в цьому не було потреби.

— Десь метрів чотириста… майже чотириста метрів… — поправив він сам себе, пильніше глянувши на схил.

— Ось бачиш! — кинувся Дан до Лучії. — Ти витрачаєш стільки часу, вимушуєш мене бігати, висолопивши язика, і розігріваєш мені голову гірше, ніж сонце Петрекеску, а Урсу розв’язує все за три секунди. Це в тебе означає простота!

— Це простий збіг, — спробувала Лучія погамувати подив. — Дивись краще, щоб не посковзнутись на мохові! Виміряй кроками віддаль он до того круглого валуна… Швидко!

Бідолашний Дан скорився, а коли дійшов до валуна, доповів, важко дихаючи:

— Двісті тридцять чотири кроки… дуже точно!

— Перемнож їх на вісімдесят. Швидко! Скільки буде?

Дан встромив руки в волосся:

— Двісті чортів ворушаться у мене в мозку.

— Тільки сто вісімдесят сім, — одразу ж поправила його Лучія. — Урсу! Яка віддаль може бути між смерекою й валуном?

Один погляд — і хлопець відповів без вагання:

— Трохи менше двохсот метрів… Метрів на десять менше…

— Ти нічого не чув? — підозріливо спитала його Лучія. — Тобі нічого не шепнув Дан?

Урсу навіть не почув запитання, натомість Дан відчув себе ображеним:

— Я розумію, що ти мене підозрюєш у шахрайстві… Але підозрювати Урсу — то вже занадто!..

Як завжди, найпорядніший черешняк переживав за іншого. Урсу байдужно махнув рукою.

— Вибачте… — вклонилася Лучія Данові, потім звернулася до Урсу: — Я попросила б тебе сказати, скільки метрів від валуна до смерічки… Приблизно…

— Хоч би дуже приблизно! — перебільшено уточнив Дан.

Лучія навіть не глянула на нього. Вона дивилася на Урсу, стежила за кожним його рухом, готова розв’язати проблему збігу.

Хлопець кинув погляд у напрямку смерічки, потім ще раз глянув крізь примружені повіки й відповів:

— Понад триста п’ятдесят, може, навіть понад триста шістдесят метрів… Близько трьохсот шістдесяти…

Нарешті Лучія могла перевірити! І щоб не було навіть сліду непевності, вона сама, власними кроками переміряла віддаль. Дійшовши до кінця, сказала втомленим голосом:

— П’ятсот двадцять три кроки! Обчисли, Дане!

Дан уже приготував папір та олівець. Швидко відповів:

— Чотириста вісімнадцять метрів і сорок сантиметрів!

— Не може бути! — заперечив крем’язень.

— І я не вірю, — теж здивувалася Лучія.

— Тоді самі підрахуйте! — почав гарячкувати Дан. — Скільки буде п’ятсот двадцять три на вісімдесят?

— Чому на вісімдесят? — спитала Лучія.

— А хіба ми досі рахували не так? — здивувався Дан.

— Стривай-но трішки… — заспокоїла його Лучія. — У мене ж не твій крок. Мій крок має тільки сімдесят сантиметрів. Перерахуй знову!

Дан почав дихати так, ніби востаннє в житті, дуже швидко перерахував і, закінчивши обрахунки, аж перемінився на обличчі:

— Неймовірно! Триста шістдесят шість метрів! Урсу, ти — геній топографії! А тепер що ти скажеш, панночко?

— Мені теж дивно, — трохи вагаючись, визнала Лучія. — Як це тобі вдається, Урсу?

— Це не дуже складно… — байдуже відповів крем’язень. — Я думаю, тобто уявляю собі, до якого місця кілометр, а потім ділю його на десять частин по сотні метрів. При сотнях усе спрощується: одна, дві, три сотні, потім четверту ділю на десять… А коли доходжу до декаметрів, ділю і їх: один, два, три, чотири, п’ять… на шостому одержую метри, потім ділю метри на десять: один, два, три, чотири, нарешті п’ятий метр починаю ділити на десять…

Спершу Лучія сприймала його всерйоз. Але коли Урсу дійшов до третього поділу, вона спробувала глянути йому в очі: на обличчі не було ані сліду іронії. Дан, навпаки, спершу почував себе, мов гайдуцький баран, підвішений над вогнем, а коли Урсу дійшов до сантиметрів, він вибухнув страшним реготом.

— А потім — міліметри… — підхопив він. — Ха-ха-ха! А потім… Ха-ха-ха!.. Що там іде за міліметрами, Лучіє?

Лучія трішечки надулася. І не так їй допік жарт, як надто серйозний тон, яким Урсу пояснював це.

— Справедлива покара, — проголосила вона, — починається одразу ж: Урсу робитиме вимірювання, а Дан — перевірки!

— Пардон! — зарепетував Дан. — Я сподіваюся, ти переплутала мене з кимось іншим, хто має таке саме ім’я. Дай мені спокій, до дідька! Я вже ситий цими вимірами й підрахунками. Я теж хочу дивитися на краєвиди, стрибати від радості…

— Саме тому я й доручила тобі виміри, — сказала Лучія. — Щоб ти дивився й стрибав… Якщо ти думаєш трохи…

— Я зовсім не хочу думати! — затявся бунтівник. — Я хочу перекидатися через голову, ось так!

Не встиг він докінчити останнє слово, як відчув, що провалюється без жодного шансу на порятунок в яму, якої він не помітив. Лучія побачила, що він падає крізь землю, але хвилювання і страх паралізували її. Урсу, одним порухом скинувши із себе весь вантаж і одним стрибком опинившись край тріщини, схопив Дана за руку саме тої миті, коли хлопець уже зникав у прірві, тобто в останню мить. Усе тривало лиш часточку секунди. Але, піднявши Дана на поверхню, Урсу побачив, що весь вантаж котиться в діл, мов підхоплений якоюсь шаленою течією, і разом з ним найцінніше, що в них було, — радіоапарат.

Лучіїн страх перейшов у жах.

— Урсу! — закричала вона. — Апарат! Що нам робити?

Але Урсу навіть не чув її. Він метнувся за апаратом і догнав його за якийсь метр від велетенського валуна, котрий ледве тримався на місці.

І хоч хлопець ніс його назад дуже обережно, однак не втримався й легенько потряс кілька разів. Усередині все брязкотіло.

— Який жаль! — сказав він, кладучи апарат на землю. — Здається, йому гаплик.

Лучія була бліда, у неї аж сльози виступили на очах:

— Господи! Краще…

— Краще б я скрутив собі в’язи… — сказав Дан дуже смиренно й щиро. — Чому ти не покинув мене, Урсу?

Урсу був пригнічений, а ще більше розлючений:

— Це я винен! Я розгубився, мов безмозкий… Я ж міг його покласти, а не скидати…

Лучія відкрила розгуркану коробку й злякано подивилася всередину. Але не про цей апарат думала вона зараз, а про другий, і про тих, що були зараз при ньому, і про темряву, і про небезпеки, які, може, загрожують їм там, у підземному мороці.

— Може, ще можна чимось зарадити? — з надією глянув Дан на Лучію. — Бідолашний! Якби хоч був дріт та шурупи… Ох-х! Охо-хо!

— Перестань скиглити! — пропекла його Лучія. — Поки дійде до діла, треба знайти місце для привалу, а потім…

Недовго роззираючись, Урсу завважив зелену галявинку із щедрою травою, захищену від сонця. Вона була якраз біля підніжжя самотнього кургану, з якого можна було бачити весь прилеглий до печери район. Там вони й зупинилися на перший сьогоднішній привал. Ніхто не думав про відпочинок, про їжу, про розмови. Це був сумний привал, коли голови їхні боліли від безсилля, від страху та неспокою. Перш ніж обрати якесь рішення, троє знедолених видерлись на вершечок могили, щоб визначити, де вони є.

Масив, який захищав печеру, непомітно відділився від неї, перетворившись у паралельну гірську гриву. Внизу, в долині, вони побачили й майстерне гаряче лезо, яке розкололо масив: срібноводу річку з невинним блиском. Отже, вони не були, як вважали перед тим, над печерою!

Лучія майже благально подивилась на Урсу:

— Поки ми поратимемося з апаратом, ти не міг би збігати в долину?.. Бо це й для нас важливо, і, думаю, й для тих, що в печері. Нам треба підійти ближче одні до одних і, сказати їм, який вигляд мають гори… Ти можеш, Урсу?

— Це для мене забавка, — відповів крем’язень. — За півгодини повернуся… і якщо хочеш доказів, я принесу тобі оту криву смерічку, що біля шахового коня… Я ж кажу — це для мене забавки…

Однак це були не забавки, бо западина, яка захопила Дана, насправді виявилась урвистою тріщиною, котра відділяла місце привалу від решти гриви. Щоб пройти до шахового коня (а до нього по прямій всього десь сотня метрів) і спуститися, треба було обійти тріщину за кілька кілометрів, а лише ця дорога відбере щонайменше півгодини. Урсу вирішив скоротити шлях, але оскільки тріщина виявилась надто урвистою, отже, спуститися не можна було, і надто широка, щоб просто перестрибнути, єдиний вихід — перекинути місток.

Не гаючись, Урсу взяв довгу мотузку, топірець, клубок мотузки… і за кілька хвилин, використавши свою метальну силу та двоє деревець край западини, йому вдалося направити мотузяний міст через прірву. Після цього хлопець ухопився руками за нього й кілька секунд плив над камінними гостряками.

Перед тим, як Урсу пустився в дорогу, Дан підійшов до Лучії й почав бурмотіти їй на вухо:

— Одного разу я бачив у цирку страшний випадок… Упав повітряний акробат, тому що в найнебезпечніший момент одна дівчина в ложі закричала, а він, бідолаха, втратив рівновагу…

Лучія приклала руку до рота, щоб затлумити крик, передбачений Даном: Урсу переходив прірву, вчепившись за цей ненадійний рухливий міст.

Дальші перешкоди видавалися Урсу не вартими виїденого яйця. То валун, то природний рів чи урвище — вони швидше розпалювали його і вбивали монотонність запаморочливого спуску. Урсу мав феноменальне відчуття рівноваги. Він основував свої рухи не лише на рефлективних жестах, на інстинктивних імпульсах, не довіряв він тільки випадку. Він мав здатність блискавично вибирати на повній швидкості точки опори, точки проходу й зупинки. Справді, у цьому він був великий майстер: визначити в одну-єдину мить точки проходу й зупинки, точки удару й опори. Вибрати саме цю гілку як просту точку переходу в стрибок: ще мить — і гілка хряснула б; вибрати камінь або виступ як точку зустрічі тіла в падінні: ще мить — і камінь покотився б, а виступ упав би.

Ще дитиною він викликав захоплення своїх приятелів умінням падати з дерев: насправді він не падав, а спускався з гілки на гілку; або вмінням падати у стрімкі й глибокі прірви: насправді він не падав, а сковзався, блискавично використовуючи невидимі нерівності.

Одного разу він заклався з кількома товаришами, що спуститься на дно вузького урвища за п’ять стрибків. Усі не хотіли, щоб він це робив. Урвище було метрів тридцять. Перед тим, як спускатися, він уже знав кожен свій порух. Перший стрибок — прямо вниз метрів на вісім; другий — убік, метрів на два, потім прямо перпендикулярний спуск; третій стрибок — навскіс, до глиняного виступу — він відвалиться за частку секунди після того, як Урсу катапультується з нього; і, нарешті, два останні стрибки з невеличкою зупинкою посередині на одному виступі. Падіння його було таке стрімке й так точно розраховане, що всім угорі воно видалось безперервним, а в хлопця виникло враження величного польоту. Урсу був переконаний, що йому вдалось би пролетіти навіть по стінах прірви під кутом 90 градусів, аби перед тим він міг хоч кілька хвилин вивчити ті стіни й визначити всі необхідні точки.

Один-єдиний раз із ним стався нещасний випадок за всю його історію акробата — це коли йому було тринадцять років. Він стрибнув із високої драбини стрибком сальто-мортале й поламав собі ліву руку. А все тому, що за одну мить перед тим, як стрибати, він крикнув приятелеві, маючи намір здивувати його. І, вже падаючи, збагнув, що забув щось: не міг згадати щабля, з якого стрибнув. Він полетів усього на якусь часточку секунди раніше, ніж треба було. Земля зустріла його, згорненого клубочком. Намагаючись утримати рівновагу, він напружив ліву руку і внаслідок цього жорсткого контакту поламав собі руку.

Ці акробатичні спогади промайнули в голові Урсу, поки він біг до вершини шахового коня. У долині він зупинився трішечки тільки для того, щоб змочити голову холодною водою з потічка і зробити кілька ковтків. Після цього виліз на бескид край берега, щоб роздивитися схил гори, який прикривав печеру. Схил був урвистий, подекуди його стрімкі стіни не можна було подолати без мотузки. То сям то там видно було чорні пасмуги, мов несміливо намальовані вугіллям стрічки. То тріщини. А може, заглибини? Може, вони ведуть усередину масиву? І доходять до печери?..

Щоб відповісти на ці запитання, треба було витратити цілі дні на спуски й підйоми. Урсу постарався запам’ятати найважливіші характеристики масиву, який прихищав печеру, потім кинув погляд на дивну скелю, яка навіть звідси, знизу, була дуже схожа на шахового коня. Голова й грива коня відпочивали на велетенській підставці — справжніх грудях гори. Дістатися туди можна за п’ять хвилин, якщо йти бігцем, ясна річ. Там було кілька перешкод, але їх можна подолати без великих зусиль.

Тільки-но він почав зважувати усі «якщо» й «але» на шляху до шахового коня, коли якийсь порух біля підніжжя скелі вимусив його здригнутися. Напружені очі набули сили лінз: він не помилився. Йому не привиділось. Біля підніжжя скелі справді видніється постать якогось чоловіка. Урсу вразив подив. Звідки взялася тут постать? Адже довкола ніде ні каменя, ні ями, ні навіть якоїсь складки місцевості, де можна було б приховатися. Він знову втупився поглядом у цю дивну з’яву і за якусь мить напруження зміг її впізнати.

Подиву Урсу не було меж: цей чоловік, що з’явився, мов з-під землі, біля підніжжя скелі, був… Петрекеску, мисливець!

Хоча кожна мить часу була надто дорога, Урсу не міг відмовитися від зустрічі з Петрекеску. Тому й рушив до скелі, охрещеної Лучією, не випускаючи з поля зору постаті під нею.

На півдорозі він збагнув, що й Петрекеску його побачив, бо той приклав руку дашком до очей і глянув у його бік. В якийсь момент Петрекеску по-військовому спритно повернувся «наліво-кругом», ступив два кроки, але одразу ж раптово зупинився, щось підняв із землі й знову повернувся обличчям до Урсу. В руках у нього була мисливська рушниця. Далі він підняв руку до пояса, але одразу ж кинув її до середини зброї.

Урсу зрозумів, що відбувається. Петрекеску заряджав зброю. Але не міг зрозуміти, чому той ходить із розрядженою зброєю. Чи, може, міняє набої?.. Чи, може, вистрілив у якусь дичину?.. Але ж не було чутно жодного пострілу.

Холодний буравчик крутонувся в потилиці Урсу. Петрекеску тримав рушницю при нозі, і її цівка на висоті його грудей була спрямована на нього. Простий натиск на спуск, мимовільний… або навіть сильне трясіння, несвідоме… Жоден мисливець не має права так тримати зброю навіть на полюванні; є закон, за яким зброю треба тримати весь час цівкою вгору.

Коли Урсу підійшов до скелі метрів на сто, Петрекеску опустив цівку й легенько похитав головою, ніби давав зрозуміти прибульцеві, що він упізнав його й радий вітати. Навіть більше: він рушив назустріч Урсу, але не встиг ступити й кількох кроків, як почув крики птахів і почав оглядати небо. Урсу мимоволі зробив те саме — так трапляється з кожним, коли він бачить, що хтось дивиться на небо.

Петрекеску провів зграю піднятою рушницею так, що якоїсь миті рушниця дивилася точно в голову Урсу, і хлопець знову відчув крижаний буравчик, що загвинчувався йому в потилицю. Адже варто лиш кашлянути і… Але, згадавши, що Петрекеску страшко, заспокоївся.

— Доброго дня! — привітався Урсу, зупинившись за кілька кроків перед мисливцем.

— Якби це був не ти, я здобув би два-три бекаси, слово честі…

— Їхнє щастя… — усміхнувся Урсу. — Ми навіть не думали, що зустрінемося в горах. Саме цього ми аж ніяк не сподівалися.

— Отже, ви таки не відмовились від своєї затії! — спохмурнів Петрекеску. — Після того, як я вам сказав… Не злякалися ні духів, ні небезпек?

— Духів! Ви ж самі знаєте, що їх нема. Ми думали, ви хочете нас налякати духами, аби ми побереглися від інших, справжніх небезпек…

— Отакої! Отже, ви не вірите в духів! Це погано, слово честі… Не можна погано думати про духів; бо потрапите прямісінько в їхнє лігво… Я ніколи не жартую з духами і навіть не хочу глузувати з них, тож раджу й вам краще дати їм спокій, слово честі…

— Звідки ж нам знати, як їм дати спокій? — спитав Урсу, досить здивований. — Не знаєте, може, ми повинні принести їм щось у жертву?

Мисливець понишпорив цівкою рушниці у траві:

— Друже мій, ви повинні дати їм спокій! Оце я знаю, слово честі!.. А решта — справа ваша. Я ніколи не заходив з ними у сварку і не знаю, як треба примирятися з ними, слово честі. Може, найкраще вам було б не турбувати їх у їхньому житлі, а піти в другий бік…

— Не пам’ятаю, хто це сказав… здається, один чабан, ми зустрілися з ним учора, отож він сказав, що духи переселилися звідси в іншікраї, бо нібито тут надто багато небезпек…

— Справді? Я не чув, слово честі… Але ви дивіться, щоб той чабан часом сам не був одним із духів.

— Він не дух, — дуже серйозно відповів Урсу. — При ньому був один хлопець, вони пасли отару… Він сказав, що кілька найповажніших духів зазнали нещасних випадків, а в найбільшого навіть перелом черепа, отак сказав він, і тому вони перейшли в інші краї. І ще він сказав, що тутешній шпиталь духів ніби в запустінні, тому туди не ходять поранені привиди. Бо навіть пеніциліну там не знайдеш… Чабан клявся, що не бреше…

— Брехня! — розхвилювався Петрекеску. — Слово честі! І звідки він може знати все це?.. Це був дух, і, безперечно, він хотів завести вас у пастку! А про небезпеки він говорив вам?

— Про небезпеки? — здивувався Урсу. — Ані слова… Але якщо ви кажете…

— Ти брешеш, слово честі! Як він міг не сказати ані слова про небезпеки?.. Невже він вам не сказав, що духи розривають горла?.. А цей, із проломленим черепом? Хіба ти сам щойно не сказав, зі слів чабана, що духи злякалися небезпек і переселилися в інші місця?.. Ну, якщо вже духи злякалися тутешніх небезпек, то можеш собі уявити, слово честі!

— Ми будемо обережні, повірте, — спробував Урсу заспокоїти його. — Але щоб ви знали, той самий чабан сказав, що там, де нема небезпек, не можна будувати школу. Бо тільки так людина навчиться…

— Як же ви зважилися йти туди, де стільки небезпек, лише із свічками?..

— Не тільки із свічками… — відступив Урсу. — У нас є мисливські ліхтарі.

— Оце добре! Це — те, що треба! Мисливські ліхтарі — та-ак! Слово честі. Отже, у вас є ліхтарі… Та-ак, дуже… Ви не могли б нам позичи… Ви не можете одного позичити?.. Ба, я навіть міг би купити…

— Якщо й ви нам позичите човен…

— Знову ти за своє? Знову? Я вже сказав вам, що в мене його нема… Хіба я не сказав про це доньці доктора?.. Отій брюнетці, слово честі…

— То друга, — відповів Урсу. — Але вони обидві з нами.

— Ага! — просвітлів мисливець. — Ви взяли й дівчат із собою! То чому ж ти не сказав цього одразу, слово честі! Тепер я розумію, що ви шукаєте тут!.. Місця, місця ви шукаєте тут! А тут гарні місця, безлюдні… ось так… Тут ви можете ходити цілими днями й не зустріти навіть духу людського, слово честі… Отак-то воно… Браво! Дівчата гарні, молоді… Охо-хо-хо!.. Від Добреску я навчився… Ну, скажи, хлопче, як чоловік чоловікові! Правда ж, так?..

Урсу коштувало багато зусиль, щоб опанувати себе:

— Аби дівчата почули, що ви говорите про них, то я не знаю, що було б із вашими очима. Ви думаєте, вони такі, як і за часів отого ідіота?

— Не чіпай мене, хлопче, слово честі. Чого ти на мене так накинувся? А про якого ідіота ти говорив?

— Про вашого Добреску…

— Хлопче! Слово честі! З Добреску не зв’язуйся ніколи, бо він тобі не пробачить. Вперше я тобі кажу, бо ти досі не знав, слово честі. Але вдруге він тобі не пробачить. Така людина, як він, — рідкість. У всьому місті немає жодного, хто був би на нього схожий!

— Я ж і кажу, що він один, — відповів Урсу. — Бо ви…

— Хлопче… дякую тобі, але це вже занадто, слово честі!.. Через кілька років, хто знає…

— Жаль, що ви не знали Бурідана… Ви могли б дуже гарно порозумітися з ним…

— Господи! Та якщо він тільки гарний мисливець!

— Якби ви були трохи молодший, то могли б потрапити до нього на службу, бо то був дуже гарний мисливець… Ви ночуєте тут?

— Господи… тут кілька кошар… Куди ви йдете? До якого місця?

— Ми поділилися на дві групи, — відповів Урсу. — Одні — до озера, другі — в печеру.

— Справді? Але ж я вам казав… Зате ви хоч відведете собі душу дівчатами. Вони такі ніжні. Зараз це нечувано, слово честі!

— Тож не забудьте спитати в Бурідана…

— Не турбуйся, хлопче. Тільки-но прибуду до міста… а може, навіть трохи раніше… Слово честі…

Тримаючи рушницю цівкою на рівні грудей, мисливець довгим поглядом провів Урсу. І не ворухнувся в такій позиції, аж поки хлопець цілком зник із поля його зору. Лиш тоді підійшов до тріщини в скелі, яку видно було тільки з одного місця, й почав розмовляти з кимось, а точніше сказати, з чиїмось голосом, бо той, кому він належав, так і не вийшов на світло жодного разу.

— Це один із тих дітей, що просили в мене човен, — сказав Петрекеску. — Просили одного вечора, а потім ще раз…

— Та що ви кажете, пане?! Я про це й сам здогадався… А друге?

— Друге те, що він дурний, слово честі…

— Аби ти часом не помилився, друже!.. Він весь час розставляв тобі пастки…

— Та будь серйозним! Це ж дурник… У нього в голові тільки й того, що дурниці…

— Але він весь час насміхається з тебе. Я тільки потішався і дивуюсь, як мені вдалося втриматися, щоб не розреготатися. Особливо останнє…

— Я перепрошую! Слово честі! Він тільки спробував, а потім зробився ввічливий. Ти ж чув про Бурідана.

— Авжеж… Ти знаєш, хто такий той Буріданів персонаж, на якого, як він сказав, ти схожий?

— Дізнаюся в місті, якщо ти не скажеш. Знайду товариша, він знає… Але мені однаково… Чи дізнаюсь, чи ні… Мені байдуже. А втім, я таки спитаю в місті…

— Не треба цього робити, друже мій! Персонаж Бурідана — то віслюк, знаменитий віслюк! Стривай, добродію! То кажеш, це тобі однаково, це тобі байдуже?

— Я не знаю, слово честі! Я забув;.. Отже, він мене обізвав віслюком!

— Саме так, друже! Буріданів віслюк! Він знаменитий на весь світ! Він тебе тяжко образив! І тебе, і Добреску!

— Я його застрелю, слово честі! Я такого не прощаю! Я його застрелю…

— Облиш, друже, облиш дурниці. Зрештою, ти його спровокував… Аби ти з ним говорив по-людськи…

— Я дуже люблю дітей, я весь час розмовляю з ними… Але мене обзивати віслюком! Слово честі! Я — віслюк?! Це не прощається, друже! Тільки б він потрапив мені на мушку…

— Я вже казав тобі колись, щоб ти відкинув геть ідіотство…

— Яке ідіотство? Я якщо не вибачаю, то стріляю!

— Краще давай повернемося до нашої розмови… Скажи-но, що то за дівчата? Ти ніби обкидав мене кригою й приском водночас…

2

Коли Урсу повернувся, друзі ще порпались біля апарата й зустріли його не дуже захоплено, особливо Лучія була набурмосена через своє «неприпустиме» запізнення! Але коли хлопець почав переповідати про свою несподівану зустріч із мисливцем, інтерес обох, особливо Лучії, перетворився в страх. Урсу не проминув нічого, навіть образи на початку розмови, він постарався лишень трохи пом’якшити її.

— Не знаю, як я й стримався, — сказав він на закінчення. — Мені хотілося схопити пальцями його носа й стиснути… аж поки він став би такий, як цигарковий папір… То велике його щастя, віслюка!

— А може, то в тебе велике щастя, — охолодила його Лучія.

— Це ти гарно придумав! З Бурідановим віслюком! — похвалив його Дан. — Чудово! Особливо коли він почне розпитувати в місті. Але, щоб ти знав, Урсу, віслюк — це тільки гіпотеза, створена доктором Буріданом у чотирнадцятому сторіччі для обгрунтування «свободи байдужості». Він навів приклад з віслюком, якого однаково доймали і голод, і спрага. Перед ним на однаковій відстані поставили і воду, і поклали сіно. З чого він почне? Свобода байдужості?..

— Я тільки хотів підняти на щит цього Буріданового віслюка, — засвідчив Урсу, — і думав лиш про те, що він втілення тупості. Та хай! Буріданів він чи ні, все одно віслюк залишається віслюком!.. А як у вас справи з апаратом?

Лучії з допомогою Дана, який зараз дуже доброзичливо й захоплено стояв поруч із нею, особливо реагуючи на похвали й враження, вдалося демонтувати, а потім знову скласти апарат. Працювала Лучія, за словами Дана, «як рій бджіл». А пальці її метушилися й дзижчали, «мов оси». На жаль, закінчила вона монтувати апарат дуже пізно. Вони жодного разу навіть не подивилися на годинник, аж поки пригвинтили останню детальку. А коли підняли антену, щоб запустити рацію в роботу, з жахом побачили, що визначений для першого обміну повідомленнями час давно вже минув.

— Запізнилися майже на годину, — повідомила вона Урсу. — Не знаю нічого. Ні що там, у печері, ні навіть чи відремонтований апарат. Мені страшно, чи не вийшла з ладу якась лампа… У-ух!..

— У-ух, а все я! — зажурився Дан. — Проклята та прірва!.. Не могла вона мене проковтнути раніше, ніж це побачив Урсу!..

Потім він підійшов до апарата й почав його гладити:

— Ну, рідненький! Адже ти новонароджений… Скажи що-небудь…

І апарат відповів! Навіть дуже енергійно. Від хвилювання Дан ладен був урятувати його вдруге. І Лучія, і Урсу теж кинулись до рації. Чотирнадцятирічна вчителька аж зашарілася від радості й непомітно заплющила очі, щоб прогнати відчуття пекучого болю. Але за мить згодом зошит розкрився саме на потрібній сторінці, загострений олівець погрозливо проштрикнув повітря, а голос із холодним металом у ньому тоном, що не терпів заперечень, розпорядився:

— Занотовуйте! Кожен! Будемо контролювати донесення!

Вони всі гарячково почали занотовувати дзвінкі чіткі звуки. І враз приймач змовк. Передача черешняків із підземелля закінчилася. Черешняки на сонці скористалися паузою і спробували розшифрувати послання. Але через кілька хвилин вони тільки спантеличено дивилися одне на одного. На їхніх аркушах були якісь дивні цифри та букви:

А З Ц Д Е 4 І В І Д В 9 6 С П О І Д Т Г С І І І 2 А А А І Г 2 З 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б Л К О 6.

— Я не знаю другого шифру, — признався Урсу.

— До нього не підходить жоден шифр, — сказала Лучія. — Це донесення зовсім не піддається розшифруванню. Може, щось сталося в печері…

— А може, переплутався якийсь дротик у апараті? — наважився припустити Дан. — Якась лампа або…

— Якби там щось переплуталось, він не спрацював би зовсім, — відповіла Лучія. — А оскільки апарат функціонує…

— Спробуй ще раз, — попросив Урсу. — Хто знає!

Лучія спробувала. Вона знову передала належний позивний:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

Секунда… дві… три… чотири… мовчанка і раптом — дуже чітко сигнал у відповідь:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

З їхніх усмішок, з блиску в їхніх очах можна було уявити, який вигляд мали обличчя тих, у печері. Черешняки знову були разом. За допомогою двох апаратів, завдяки радіохвилям, вони об’єднали думки й почуття, надії, радощі й проблеми. Лучія почала записувати. Дан і Урсу забули, що і їм слід копіювати повідомлення. Зате Лучія не забула, але, згнітивши серце, переступивши через себе, вдала, ніби забула, й дозволила їм обом просто втішатися словами, які вони читали в її зошиті:

«УСЕ ЙДЕ ДОБРЕ / МИ ПЕРЕЙШЛИ ДРУГЕ ОЗЕРО / НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО МЕТИ / ПИЛЬНО ОБСТЕЖУЙТЕ ОТВОРИ / ПО ЗМОЗІ РОБІТЬ ПРИБЛИЗНІ ВИМІРИ»:

Лучія в свою чергу повідомила, що й на схилі гори програма здійснюється загалом добре. Трьома словами, справді по-телеграфному, Лучія повідомила в печеру про зустріч Урсу з Петрекеску. Кілька секунд пауза, потім знову прийом, і Лучія вільною рукою підсунула Урсу аркуш паперу з дуже коротким змістом:

ПЕТРЕКЕСКУ БУВ САМ?

Урсу згідливо кивнув головою, і Лучія передала. Апарат зацокотів знову:

ТОЧНО? ТОЧНО? ДЕ?

Зошит знову опинився в руках Урсу, але цього разу крем’язень не міг відповісти одним жестом:

— Я не можу сказати з певністю де… Як я в дідька можу визначили для них місце?.. Десь кілометрів за чотири від нас. Біля підніжжя однієї скелі, твоєї скелі, Лучіє, біля шахового коня… Та скеля біля гори, де вхід у печеру. Петрекеску був сам… хоч мені видалася дивною його несподівана поява і дуже швидка.

Лучія одразу передала:

САМ, ХОЧА З’ЯВИВСЯ ДИВНО, РАПТОВО/ ПІД СКЕЛЕЮ БІЛЯ ГОРИ З ПЕЧЕРОЮ.

З печери передали нові запитання:

ВОНИ ДОВГО РОЗМОВЛЯЛИ? ПЕТРЕКЕСКУ КУРИВ?

Урсу двічі кивнув на обоє запитань. Одне ствердне, друге заперечне. Лучія передала.

Останнє слово, яким обмінялися «морок» і «світло», було привітання, яке черешняки прийняли для експедиції:

ЩАСЛИВО!

ЩАСЛИВО!

Останні вицокування, потім мовчанка, мить тихого зітхання, секунди хвилювання, смутку, потім погляд Лучії став проникливий і гострий.

Вона перечитала повідомлення й доповнення, але не одразу закрила зошит. Запитання з-під землі були не дуже заспокійливі. Чому їх цікавить, чи Петрекеску був сам? Чи він курив? І навіть те, чи довго розмовляв? Які подробиці стали їм відомі?

Урсу дивився на Дана, Дан на Лучію, а Лучія вдовольнилася тільки тим, що знизала плечима й вимкнула апарат.

Вони зупинились на постій у затінку, тут було прохолодно, трава шовковиста, а лагідне світло ніби переносило в собі духмяні запахи.

Розділ дванадцятий

1

Розвідники у темряві пройшли друге озеро, так само, як і перше, користуючись плотом, мотузками й відвагою Віктора. Пліт по черзі перевіз їх на лівий берег, на вузеньку кам’яну смужку, яка вразила всіх, особливо Віктора. Карта, на якій Віктор весь час робив поправки, вказувала на цьому місці озеро менше, ніж перше, у великій залі, з широкими кам’янистими берегами. Озеро розширилося, затопило кам’янисті береги, і лиш невеличка латка, на яку висадились черешняки, виявилась незатопленою. Це були найбільші перетворення, на які вони досі наткнулися в печері.

Підземний потік продовжував свій біг до невідомого злиття річок чи, може, до кінцевого пункту печери, як це вказувала карта. Черешняки використовували його, як і раніше: він, розумний, слухняний, був для них справжнім другом у цьому мороці з відлуннями й погрозливою невідомістю. Однак треба було переправлятись на протилежний берег, на правий, бо він трохи зручніший. Карта дуже твердо вказувала на це, і справді, об’єднавши світло ліхтарів, вони побачили на досить чималій віддалі широкий берег, трохи вищий, берег рівненький, під безладними стінами.

Тікові знову пощастило знайти край нового озера, за кілька кроків від місця їхнього причалу, третій недокурок цигарки, схожий на інші два.

Але ось у променях ліхтарів правий берег повужчав, став недоступний, весь він залитий водою. На карті нічого цього не було видно. Ще одна важлива зміна рельєфу. З допомогою плота переправились на лівий берег, по якому можна було рухатися вперед, хоч і набагато важче, ніж раніше.

Йонел став дуже мовчазний. Він уже не віддавав наказів, тільки робив коментарі, та й то рідко. Час від часу бурмотів щось, відкриваючи якийсь відклад з підозріливою композицією, або коли думав, що знайшов зразок архаїчного граніту, який так невідступно переслідував його.

Віктор і Тік, весь час попереду, з запалом обшукували й досліджували все скрізь: на березі, в нішах, у ямах, у тріщинах, за валунами. У Тіка не виходило одне з голови: чарівна коробочка. Саме тому він, тільки-но траплялася нагода, мчав уперед, а Цомбі за ним. Аби нікому не дати шансу знайти коробочку

Віктор теж шукав щось, але, здавалося, він знає, що шукає. Він шукав щось, шукав так рішуче, ніби те «щось» саме він і залишив у печері. Тільки Марія, хоч її час від часу й пробирали холодні дрижаки, хоч їй іноді і вчувалися в відлунні погрози, не хотіла шукати й знаходити нічого, не хотіла думати про щось погане; вона мріяла про бальну залу, яку вони проминули, з мармуровими лицарями, з кольє й погаслими, готовими завалитися канделябрами, а ще вона мріяла про більшу залу, з сизуватим голубим світлом, з підлогою з білих плит, і бачила себе, як вона, юна і вродлива, робить піруети, піруети, піруети…

Але її привів до тями голос Віктора, тихенький голос, без тої непомітної вимови болю, яку тільки вона знала в нього.

— Знайшов, нарешті…

Він говорив ніби комусь чужому або нікому, однак усі почули його й підійшли ближче. Це була наполовину викурена цигарка. Але ж відколи шукав її Віктор!

— Тепер я не маю анінайменшого сумніву, — сказав він. — Люди, які пройшли тут, перед нами, дуже добре знають печеру. І ще я думаю, що курець був схвильований… Дуже мала відстань між двома недокурками; цигарки ніби припалені одна за одною, а може, навіть одна від одної… Знаєте, що дуже дивне в цьому відвідувачеві?.. Те, що він не здається відвідувачем! Таке в мене склалося враження: замість оглядати печеру, він заходжується курити. Щонайменше чотири цигарки, Тіку… Отже, нема вже потреби шукати недокурки…

— А чому ти думаєш, що я шукаю недокурки цигарок? — відповів зачеплений за живе малюк.

— Вибач, будь ласка… — сказав Віктор. — Але якщо все-таки випадково знайдеш, хоч один…

— Я й сам знаю… Ти краще скажи про це Йонелові, бо він поки що не знайшов геть нічого…

На якусь часину голоси згасли. Усі знали, що наближаються до останньої зали, тобто до кінця печери. Біля самого входу до зали Марія побачила якусь блискучу річ, але не встигла вона й слова сказати про своє відкриття, не кажучи вже про те, щоб підійти ближче до нього, як її кирпатий братик метнувся, мов шуліка, на ту річ. Яке ж розчарування чекало малюка! Це була звичайнісінька консервна бляшанка, порожня бляшанка. Тік подав її Вікторові, а Віктор, без особливого інтересу оглянувши її, передав далі Йонелові.

— Ця бляшанка ще більше заплутує все, — сказав Віктор. — Якого дідька з’явилася ще й вона? Хай їй грець!..

— А ти чому хвилюєшся? — Йонел спробував заспокоїти його. — Люди зголодніли й попоїли… Мені це здається дуже просто…

— А мені ні! — затявся Віктор. — Чи не занадто вони голодні, ці індивіди?.. Вони ж щойно їли, там, біля входу… І знову зголодніли?..

— А може, один їв там, а другий тут, — розмірковував Йонел. — Зголоднів чоло… індивід.

— Якщо вони були разом у печері, а це майже напевно, — сказав Віктор, — то важко припустити, що один їв, а другий дивився. Або ти голодний, і коли бачиш, що починає їсти один, то починаєш їсти й ти, або ти не голодний зовсім, і тоді чекаєш, поки вийдеш надвір і там уже попоїси як слід. Але ж тут не так: Ікс наїдається вволю антрекотами й сардинами, Ігрек дивиться на нього, а через півгодини або через годину згадує, що й він голодний і починає відкривати бляшанку консервів… Рогалики, бісквіти — ще сюди-туди… Але консерви! Це вже виходить за всякі межі!

— А що ти сам думаєш про це? — спитала Марія. — Досі ти лиш відкидав наші думки…

— Я вам сказав: загадка двох відвідувачів стає заплутанішою. Моя думка така: один із цих двох, тільки один-єдиний, уже здавна багато разів відвідує печеру…

— Отакої! — злякалася Марія. — Ти хочеш сказати, що він випередив нас… бо я не розумію, навіщо ходити багато разів у печеру, але не для того, щоб уважно вивчати її, тобто… для того, щоб зробити карту печери!

— Про це я не думав, — сказав Віктор, — і навіть не вважаю, що нам треба про це думати. Це неможливо! Ми теж прийшли заради карти, і хоч ми пройдемо тут багато разів, але я цілком переконаний, що не перетворимо печеру або одну із її зал у їдальню. Бо ми все одно їстимемо надворі, на повітрі й при світлі. Ні, Маріє, я думаю інше, я думаю, що один із тих двох відвідувачів тривалий час перебував у печері…

— Тривалий — скільки? — спитав Тік. — Годину, дві, півдня? Спати — бр-р-р! — я не думаю, щоб він спав тут…

— Не знаю, Тіку. Я не можу визначити з точністю до години. Скажемо так, аби не помилитися, що він перебував тут стільки часу, скільки треба одному чоловікові, щоб кілька разів поїсти. Досі ми знаємо, що він їв тричі…

— Це неймовірно! — збунтувався Йонел. — Аби, часом, не повторилася історія, яку я вичитав в одній книжці…

— І я цього боюся, — швидко підхопив Віктор. — Я побоююсь, аби ми не підпали під вплив книжок. Може, ця історія найпростіша, а ми самі заплутуємо її своїми припущеннями. Ми, часом, не забули, задля чого прийшли сюди?

— А чи не краще було б нам спробувати ще раз зв’язатися з тими, що надворі? — нагадала Марія.

Мов отямившись зі сну, черешняки кинулися до апарата. Виклик за викликом, сигнал за сигналом — нарешті: зв’язок! Під час обміну повідомленнями Віктор спитав про те, що його найбільше доймало. Коли перша зустріч на радіохвилях закінчилася, Йонел поспішив заспокоїти товаришів:

— Думаю, загадка прояснюється: через печеру пройшов Петрекеску. Він знає цей район, як ніхто інший, і сам по собі факт, що він за два кроки від нас…

Віктор обірвав його майже брутально, чого за ним ніколи не водилося:

— Ні, Йонеле! Навіщо ми вводимо в оману самих себе?.. Ти чув, що я питав Урсу. Мисливець не курив, скільки й розмовляв з ним, і тоді, коли тримав нас у парку майже до півночі, не курив. Він не курець. Але це не означає, що він не був у печері. Я певен, що він один із двох відвідувачів. Але з цього виходить, що він нам набрехав. Це означає, що він не продав човна, слово честі…

— А може, другий індивід мав човна, чи, може, й вони зробили собі пліт, як і ми. Отак воно й є! Зробили й вони плота!

Віктор остудив Йонелів запал:

— І де ж він, той пліт?

— Як де? — здивувався Йонел.

— Ти ж не думаєш, що вони забрали його з собою надвір, — сказав Віктор. — Це вже було б занадто. Ми понесемо пліт із собою чи будемо щасливі позбутися його тут, біля озера?.. А надувний човен — інша річ… Випустиш із нього повітря, і бери на плечі, мов пальто. Але це означає, що мисливець набрехав нам, і…

— І? — спитала Марія, трохи налякана.

— Знову трохи ризиковане припущення, — ледь подався назад Віктор.

Але в Йонела виникло ще одне запитання, яким він намагався підтримати свою думку:

— А якщо човен чи пліт, тобто те, чим вони користувалися, тут?

— Я розумію, про що ти думаєш, — сказав Віктор. — Ти хочеш сказати, що один із чоло… із відвідувачів ще знаходиться зараз у печері, може, навіть недалеко від нас, а може, навіть чує нашу розмову…

Йонел здригнувся. Не про це він думав, але одразу ж зрозумів, що це цілком логічна відповідь на його запитання. По спині йому ніби щось пробігло.

— Якщо човен чи пліт у печері, — вів далі Віктор, — то він не може бути десь-інде, а тільки на березі цього озера. Тут закінчується печера. Далі вода й бікарбонат кальцію не знайшли спільної мови й не зробили хати… тобто гарної печери…

Але його спроба пожартувати не знайшла підтримки. Чи всі перебували під гнітом якогось важкого передчуття, чи вони відчували м’яке тріпотіння мороку?

— Що ж нам робити? — Тік висловив уголос запитання, яке цікавило всіх.

— Що будемо робити? — підправив його Віктор. — Ми дійшли до кінця печери, Тіку, і треба побачити, як вона закінчується. Віддамо відповідний наказ ліхтарям.

Тієї ж миті ліхтарі зібрали промені в яскравий сліпучий букет. Злякано заметалися тіні. Сніп світла повільно проходив по всіх закапелках і в усіх напрямках. Зліва стіни були гладенькі, особливо знизу, тільки кілька нерівностей, кілька несміливих мармурових виступів добиралися до купола. Прямо попереду непорушна, мов велетенський скляний диск, вода в озері не давала змоги побачити північний берег. Світло ліхтарів неспроможне було розігнати весь морок. І там, де воно зупинялося, темрява ніби закручувалась гігантськими спіралями. Стіни з правого боку були сформовані тільки з зубців і прикрас. Сотні ніш і виямків, незліченні грона, розплющені на стінах, фантастичний безлад, бунт супроти всякої симетрії та правильних ліній.

— Ф’юї-іть! — здивувався Тік, забувши всі страхи й тривоги. — Скільки тут схованок!

— Перешукати їх усі — то божевілля, — сказав Віктор. — А я навіть не знаю, що можна було б сховати там. Принаймні ні човна, ні плота аж ніяк. Вони надто маленькі, надто вузькі для цього… просто ідеальні склади для консервних бляшанок…

Тік стрепенувся, почувши останні Вікторові слова, йому кортіло сказати, що там можна сховати й інші коробочки, особливо інші коробочки, але згадав, що не має права й словом прохопитися про чарівну коробочку. І він одразу ж додав крізь зуби:

— І коробки… з сардинами, еге ж?

— Це теж консерви, — сказав Йонел.

— А тобі чого? — швидко накинувся на нього малюк.

— Як бачите, — почувся десь із темряви, наближаючись до них, голос Віктора, — ні сліду човна чи плота. Це означає, що ці лю… ці дивакуваті відвідувачі пішли звідси на поверхню… Але шанс, що один із них Петрекеску, і зростає, і спадає однаковою мірою. Жаль, що я не спитав Урсу, чи не бачив він човна!

— Він нам сказав би й без нагадування, — заспокоїла його Марія.

— Авжеж, що так… — одразу погодився Віктор. — Думаю, вони нам навіть спеціально телеграфували б заради цього…

— Тут, праворуч, дуже багато ніш, — сказав Йонел. — Чи не може бути одна із них виходом надвір, який знає тільки Петрекеску?

— Усе може бути, — погодився Віктор. — Щоб відповісти на це запитання, треба перейти від теорії до дії. А ми не заради цього прийшли в печеру. Загадка цікава, тобто запитання цікаве: хто був тут? Коли? Чому?.. Але ніхто не зобов’язував нас відповідати на них. Привело нас сюди інше…

— Цілком згоден! — майже по складах відповів Йонел. — Ми й так згаяли надто багато часу на порожні умовиводи. І треба було б згадати про це значно раніше. А винен найбільше я, бо…

— Чому? — урвала його Марія. — Я почувала себе дуже добре, я дивилася, втішалася, навіть заплющувала очі… на твою чванькуватість…

— Я не знайшов нічого… — заскиглив Тік. — Навіть Цомбі знайшов дещо, а я…

— Облиш, Тіку, ми ж бо не згаяли час, — підбадьорив його Віктор. — Може, якби не виникла ця історія з загадковими відвідувачами, ми вдовольнились би простим переходом і оглядом цих місць. А так, шукаючи й нишпорячи по всіх закутках, ми можемо похвалитися, що вивчили печеру зсередини з першого разу. Великі неточності я вже виправив на карті…

— Знаю, знаю, — відступився Йонел. — Але, може, краще було б підпорядкувати всі наші пошуки головній меті…

— Це вже з уроку, пригадую собі, — сказала Марія. — Ось тепер видно, який ти щирий! Ти зі своїм ідіотським гранітом, який є другорядною метою — визнай! — шукаючи його, не побачив тисяч інших речей, повз які, втім, пройшов би й не побачив би їх!

— Не знаю, — відповів Йонел. — Може, воно й так. Але я прийшов сюди не заради забавок, як похваляєшся ти. Врешті-решт, мене не цікавить, що в тебе у голові, і думаю, нам пора вертатися. Для першого візиту досить. Ми дійшли до кінця, досить!

— Це так! — погодився Віктор. — Але невже ми дійшли до кінця? Це озеро не дає мені спокою, ніби я занурився в нього. У мене від нього аж подих перехоплює!

— Озеро? — перепитав Йонел.

— Так, озеро. Але спершу я хотів би трохи обстежити стіни праворуч, підійти якомога ближче до них і освітити ліхтарями. Може, вони нам щось скажуть.

Усі пішли вперед берегом, аж до води. Там засвітили своє сліпуче світло.

— Посвітіть якомога нижче! — попросив Віктор. — Туди, де озеро стрічається зі стінами, он до тих ніш.

Сніп променів слухняно підкорився, освітивши кожну нішу.

— Я так і думав, — пробурмотів Віктор. — Ці ніші — тільки поверхневі заглибини. Ви теж помітили?

— Що саме?

— Вода з озера не витікає крізь ніші. Жодна з них не хлюпоче. Ніде біля жодної ніші нема ні сліду виру, ні смуги піни.

— Ну й що? — спитала Марія налякано.

— Отже, де витікає вода? — спитав у свою чергу Віктор. — На стінах зліва нема навіть жодної тріщини…

— Справді! — збентежився Йонел. — Як ми про це не подумали досі?..

— А вона неодмінно повинна витікати? — спитала Марія тоном, який, утім, радше стверджував, аніж запитував.

— Неодмінно! — потвердив Віктор. — Перше озеро — джерело, тут нема ніякого сумніву. Вода звідти тече сюди, але ж тут вона не може залишатися. Ти здогадуєшся, Йонеле?..

Йонел ще не збагнув до кінця Вікторової думки:

— Що ти хочеш сказати?

— Що вода тече далі… і якщо вона не затримується тут…

— Ти хочеш сказати, що печера… — почав Йонел крижаним тоном. — Ти хочеш сказати, що печера… — але йому забракло сили висловити думку до кінця.

— Так! — прошепотів Віктор дуже схвильовано. — Я майже впевнений, що печера не закінчується тут! Тіку! Ану зроби-но хутенько паперового кораблика, бо ти, я знаю, мастак їх робити…

Радий, що трапляється, нарешті, нагода хоч чимось прислужитися експедиції, бо Йонел не дозволив йому навіть торкнутися апарата, малюк ураз, ніхто не встиг і оком кліпнути, зробив бездоганного кораблика.

— Зробити ще одного? — спитав він, передаючи його Вікторові. — Я знаю одну систему…

— Поки що освітлюйте ліхтариками кораблика, — сказав Віктор. — Зараз я кину його на середину озера.

Віктор кинув кораблика на водну гладінь озера, потім почав уважно маневрувати дошкою, яку він використовував замість весла, щоб підігнати його на середину. Хвилі, спричинені Вікторовим веслом, зникли, вода заспокоїлася, знову стала мов скло, без жодного брижа, без жодної бульбашки піни, але кораблик повільно плив уперед, плив увесь час, біла цяточка на захололому кришталі, рухлива цяточка, аж поки темінь остаточно проковтнула її…

Ліхтарі згасли всі, мов за командою, морок став густий і гнітючий, а голос Віктора тремтів:

— Озеро тече… ух-х-х!.. так!.. Я думаю, що невдовзі ми зробимо виняткове відкриття, про яке жоден із нас навіть не мріяв, про яке, може, ніхто й не здогадувався досі.

— А карта? — спитали Йонел і Марія водноголос.

— Карта?.. Карта — не закон. Ті, що її склали, зупинилися тут хтозна через що. Вони були впевнені, що грот закінчується теж тут.

— А якщо ти помиляєшся? — сказав Йонел. — Якщо вода йде в глибину, у якусь своєрідну яму, через якийсь природний канал, який лежить нижче рівня озера?

— Не може бути! — одразу ж заперечив Віктор. — Вир тоді перетворив би все озеро в лійку. І якби навіть було так, як ти кажеш, то хіба це не означає, що печера тягнеться далі, хоч і переходить рівнем нижче?

— Ну й що? — дуже різко заперечив Йонел.

— Не поспішай! Нижчий рівень — то тільки припущення. Я вважаю, що печера тягнеться далі на цьому самому рівні.

— А якщо й так? — ще гарячіше наскочив Йонел.

— Ну… — відповів Віктор несподівано спокійно. — Ми повинні замінити припущення, що… Одне слово, нам треба переконатися!

— Ні! — гарячково запротестував Йонел. — Це не твоє переконання. Твоя думка — то швидше бажання! Подивись на склепіння печери! Воно бездоганно вигнуте. Вода пересилила опір твердіших порід, зустріла гранітні відклади, які вимусили її шукати іншу дорогу. Де? У цьому вапняковому виямку… Тут вона працювала, тут вона могла проникнути в цих крихких породах. Це озеро — труба, яма! Я не кажу, що потік не може йти на нижчий рівень, але той рівень може бути на десятки, а може, й на тисячу метрів нижче під нами…

— А я думаю, Йонеле, інакше, — сказав Віктор після демонстративної гарячковості керівника експедиції. — Я думаю, що впродовж тривалого часу тут, у масі вапняку, утворився обвал, який закрив тунель і розділив печеру на дві. А вода, піднімаючись, особливо навесні, після відлиги, сформувала й вирівняла стіни. Ти не бачиш, що від якогось певного рівня стіни надто нерівні?.. Особливо ті, що праворуч…

— Неможливо!

— Чому неможливо?.. Мені здається, дуже природно. Обвал стався тут, а тунель…

— Я не згоден! — роздратовано впирався Йонел. — Те, що ти кажеш, це просто гіпотеза, і я її не приймаю, я відкидаю її з заплющеними очима.

— А я не приймаю твоєї гіпотези. Але не кажу, що відкидаю її з заплющеними очима. Якщо можна мене переконати…

— А ти мене можеш? — крикнув Йонел. — Як ти можеш мене переконати? Голосуванням?

— Ні! Найпростішим і найпевнішим способом: перевірити!

— Досить! — Йонел став дуже владним. — Я вважаю, що ми перевиконали свою місію для першого дослідження. Ми порадимося з усіма, і якщо треба буде…

Підточуваний думкою, що десь тут, на тому боці може бути захована, отже, її можна й знайти, чарівна коробочка, Тік дуже лагідно звернувся до керівника експедиції:

— Ну, Йонеле, чому ти такий?.. Давай побачимо…

— А ти що, можеш повернутися, навіть не переконавшись, чи печера тягнеться далі, чи закінчується? — спитала вражена Марія.

— Так! — відповів Йонел без найменшого вагання. — Ми домовилися, що дослідимо печеру саме цю, а не будемо видовбувати ще одну із наших примх та амбіцій. Досить. Я сказав усе.

— Але ж це дурниця, Йонеле, — стояла на своєму Марія. — А якщо печера не закінчується тут? Я вірю Вікторові, а не тобі… І не розумію, чому ти так гарячково опираєшся? У мене таке враження, ніби ми опинилися в хаті, пройшли через кілька кімнат і зупинилися перед якимись дверима. Хтось нам сказав, що біля дверей, де ми зупинилися, закінчується хата. А ми, хоч і чуємо звідти шум, і бачимо смуги світла під дверима, повертаємося, і то тільки тому, що хтось сказав нам, не знати хто, що за третіми дверима закінчується хата.

— І що ти пропонуєш?

— Перевірити двері! І побачити — є там кімната, як вважає Віктор, чи двері закладені, як твердиш ти. Чому ти впираєшся?

— Тому, що маю певну відповідальність, і я знаю чому! Коротше! Готуймося повертатися!

— Що ти знаєш? — наполягала Марія.

— Знаю, що ми не повинні робити дурниць!

— А якщо ми робимо дурниці, тільки вважаючи, що ми їх не робимо? — розпалилася Марія. — Ну це вже вершина! Від першої ж перепони мерщій назад! Ну гаразд, а я не хочу!

— І я не хочу! — луною відгукнувся Тік.

— Знаєте, що я думаю? І це кажу по щирості… Думаю, що бажання слави запаморочило вам голови й відібрало розум…

— Чому неодмінно воно має запаморочувати й відбирати розум? — розлютилася Марія. — А я скажу, що прагну слави! І навіть дуже хочу її! Не маю права? А ти хіба не носився зі своїм апаратом, наче з писаною торбою? А тут ти одразу чомусь перетворився на дуже скромного. Кажучи словами Тіка: облиш, я знаю! Тут нема Лучії, яка тебе витягне на спині.

— Оскільки ти мене так рознервувала й розлютила — прошу! — ми повертаємось негайно!

— Повертайся сам! Чуєш? Сам!

— Стривайте, досить вам сваритися! — втрутився Віктор. — Лише тепер я починаю вдаватися до амбіцій, Йонеле! Марія слушно каже, що нам слід перевірити ці двері… Спробую я, і я певен, що допоможете мені й ви.

Запала тиша, але Віктор вимовив останні слова так тепло і впевнено, що мовчанка після них видалася ліками, яких довго шукали, а знайшли несподівано.

— Не думайте, ніби я хочу зробити щось страшне, — вів далі Віктор так само спокійно. — Поки ви сварилися, я накидав план дослідження. Ми прив’яжемо пліт до довгої мотузки. Край мотузки триматимете ви. Я повеслую оцією дошкою до стін, яких не видно в темряві. Якщо там виникне якась небезпека або з’явиться щось зле, я крикну чи смикну мотузку. Це буде сигнал! Якщо мотузка почне смикатись у ваших руках, тягніть її, тягніть швидко, щоб витягнути мене назад. Тут нема нічого заплутаного, нічого необережного…

Ніхто не сказав нічого. Віктор говорив так переконливо, що будь-яке слово було б зайве. І він одразу ж узявся до роботи: зв’язав одна до одної всі мотузки, які були в них, такими хитромудрими вузлами, що лише шабля Александра Македонського могла б їх розрубати. Кінець довжелезної зв’язаної мотузки опинився в руках у Марії та Йонела, і їхнє несподіване хвилювання ніби скріпило спільне порозуміння. Але й Тікова рука просунулася звідкись із темряви і, мов кігтями, схопила кінець мотузки.

Перш ніж покинути приятелів, Віктор тим самим безбарвним і теплим голосом, в якому Марія вловила ледь відчутну хвилю тривоги, нагадав їм, що вони мають робити:

— Освітлюйте мені дорогу скільки зможете, і навіть після того, як не видно буде плота, хай горять ліхтарі. Коли я смикну…

Потім ступив обережно на пліт, але відчалив не одразу. Затримався на якусь часинку, ніби перевірити вузли плота. Марія бачила, що відбувається на плоту, і вона заніміла. Але коли Віктор почав веслувати й віддалятися від берега, її пойняв страх, почали гризти докори. Може, треба чи навіть неодмінно слід було зупинити його. За ту часинку, поки Віктор барився, перш ніж рушити, він прив’язав ноги до плота кінцем мотузки. Марія читала колись, що рибалки з дельти Дунаю, коли їх захоплює буря у відкритому морі, прив’язуються до човна, аби їхні тіла, якщо буря виявиться жорстокою і вбивчою, все одно досягли берега, того берега, який вони полишили назавжди.

Мотузка, яку вони всі троє тримали в руках, розмотувалася й розмотувалася. Метри за метрами, десятки й десятки метрів… Мотузка довга, ніби нескінченна. Побачивши, що вона наближається до кінця, страх і неспокій колючками впилися в їхні руки та серця. Але ось мотузка зупинилася, завмерла й натягнулася, мов струна. І вони самі себе почували продовженням мотузки, вони самі всі були, мов струни, натягнуті крізь морок і мовчання, і коли б чиясь рука торкнулася їх, вони відізвалися б тисячами звуків.

Секунди розтягувалися, мов тверда гума, загрожуючи страхітливо вибухнути.

Мотузка була ще безжальніша, ніж морок, ніж тиша, ніж холодне й зловісне повітря, мов скляна вода без брижів, без кольору, без життя. Коли чекання й напруження досягли критичної точки, мотузка почала рухатися в їхніх руках, битися об холодну воду озера, вимусивши їх рухатися.

Руки, які тримали мотузку, почали рухатися, мов човники, в мовчазному шаленому ритмі. Але ось одна рука випустила мотузку, й промінь ліхтаря розпанахав темряву над водою. Пліт наткнувся на світло і вже разом із ним наближався до берега. Друга рука випустила мотузку, і другий промінь світла метнувся до дерев’яного монстра, який наближався. Обидва промені світла, схрестившись, не помилилися. Пліт повертався… порожній!

Замість вибуху гримнула тиша, це була мовчанка гірша, ніж вибух. Мить розгублення і страху, потім божевільний голос Йонела:

— Бачили? Убивці! Як ми повернемося?

— Ти думаєш тільки про це? — просичала Марія. — Негайно йди шукати його!

— Я піду! — вчепився малюк, в якого волосся стало сторчма. — Я найменший. Мене втримає пліт, і я зможу пройти скрізь…

— Стій! — Йонел схопив його за руку. — Дурню!

— Стій! — пролунав і голос Марії. — Я піду!

— Куди ви хочете йти? — задзижчав Йонел. — Ви що, збожеволіли обоє? До дідька ви підете! Це ви винні зі своїми безглуздими амбіціями!

— Тобі страшно, боягузе! — знову просвистіла Марія.

— А тобі не страшно? Хіба це не божевілля й не дурість ризикувати заради…

— Мовчи! — крикнула Марія. — Подивись на пліт!

У кутку плота, готовий ось-ось упасти в воду, лежав якийсь камінь. Під каменем — біла пляма, шматок паперу. Вони обережно підтягли пліт до берега. Тік кинувся перший, ліг на живіт і дістав папірець з-під каменя. Він сам би хотів прочитати послання, але Марія вихопила його в нього з рук, підставила під ліхтар і прочитала вголос:

— «Ура! Печера не закінчується! Тут чудово. Ідіть по черзі, але спершу пришліть спорядження. Увага! Тунель вузенький, мов кротяча нора. Неодмінно лягайте на живіт!»

— Ура! — закричав Тік, несамовитий від радості. — Ходім! Ходімо негайно!

Морок закрив десь у собі, у своїй комірці, страх і біль у погляді Йонела, і лють, перемішану з презирством, у погляді Марії.

— Вантажмо багаж, — взяла на себе ініціативу Марія. — Тіку! Освітлюй пліт. Покладемо спершу рюкзаки й постіль. Апарат залишимо на потім. Хто піде з багажем?

Тік готовий був у дорогу, але Марія сама порушила вимушену паузу:

— Іду я! А потім… вирішуйте самі…

Пліт відчалив від берега. Мотузка знову розкручувалася, аж поки й зупинилась непорушно. Тік відчув посмикування, яке хвилями долинало від далекого протилежного кінця, і разом з Йонелом щосили потягнув за мотузку.

Другим відчалив Йонел. Потім настала черга малюка й Цомбі.

Тік прив’язав апарат до плота й посеред велетенського мотка мотузки, мов за круглим редутом, посадив пса. Він спокійно веслував до середини озера при світлі ліхтаря, закріпленого, мов прожектор, на носі плота. Там він зробив першу зупинку, щоб оглянути все довкола, але не побачив нічого, крім води. Навіть попереду не видно було ні світлої смуги, ні якоїсь заглибини. Шукаючи тунель, хлопчина відчув, що пліт іде сам, і навіть швидше, ніж тоді, коли він веслував.

Тік довірився плотові і невдовзі прямо перед собою далеко, ніби на краю землі, побачив чорного, мов брова, півмісяця: вхід до тунелю. Саме туди й несла його вода. Він розпластався на животі задовго до того, як увійти в тунель, і перетворив весло на кермо, щоб спрямувати пліт у отвір. Він був такий вузький, цей вхід, і такий низький, що хлопчина злякався, що ні пліт, ні він сам, отак розпластаний, як був, не зможе пройти крізь нього.

І справді, пліт кілька разів зачепився за стіни тунелю. Моток, у якому сидів Цомбі, зашерхотів об плафон, трохи черкнувся апарат, але малюк зробив усе можливе й неможливе, аби неоціненний скарб уцілів.

Бр-р-р! Цей тунель ніяк не закінчувався. Аби Тік не знав, що там чекають його друзі, які пішли туди раніше, він подумав би, що йде дорогою в пекло. А тут, у цьому нескінченному тунелі, муки справді пекельні. Тільки вода й морок, вода й темрява…

Враз світло ліхтаря, досі затиснуте, вирвалось на широкий простір. І нарешті промені інших ліхтарів та людські голоси долинули до малюка звідкись праворуч. Він вийшов, урятувався із дороги в пекло. Звівся на ноги, побачив Марію і, не думаючи ні про що, стрибнув їй в обійми. Але відстань між плотом і берегом була набагато більша, ніж йому здавалося, і ще в повітрі малюк відчув крижаний холод води, в яку він поринав. Ноги торкнулися води, занурились, руки шукали підтримки в темряві і справді наткнулися на якісь троси, що метлялися на березі. Це були руки Віктора.

— Сталося щось, Тіку? — лагідно спитав його Віктор. — Не треба було залишати тебе самого…

Марія вже давно обняла його за шию:

— Кажи, що сталося? Не…

— Я змок мов хлющ… на ногах, — розсміявся кирпань.

— …стерпний! — закінчила Марія свою ласку. — Ти хоч захопив із собою шкарпетки для переміни?

Малюк марно кліпав очима, бо в цьому мороці все одно нічого не було видно.

Минуло всього лиш кілька секунд після невдалого причалювання патлатика, кілька коротких секунд… І хто міг уявити собі, що вони накличуть таку біду! Правду кажучи, єдина мить була жорстока і мстива, це тоді, коли Тік стрибнув на берег. Останні лиш допомогли їй, і коли Віктор, спохопившись, відчув лихо, було вже пізно.

— Пліт! — закричав він. — Апарат!

— Цомбі! — перелякався Тік. — Господи!

Плота вже віднесло далеко, летів він дедалі швидше. Віктор ледве встиг вихопити променем ліхтарика його корму і метнувся за ним бігом так, ніби це було в чистому полі. Щастя, що Йонел і Марія одразу збагнули, що сталося, і блискавично освітили йому дорогу. Віктор тримав пліт у промені свого ліхтарика ще навіть тоді, коли підземний потік розділився на два рукави. Плота понесло наліво, по швидшому й бурхливішому рукаву, Віктор перейшов по водіна лівий берег і далі переслідував ще швидше по гладенькому камінню берега. Невже він наздожене його?..

До Віктора долинув віддалений гуркіт, невдовзі, завдяки божевільній гонитві, він перетворився спершу в оглушливий, а потім і в справжній гарматний гул. Водоспад! До плота залишалося не більше десяти метрів, але й від плота до водоспаду не більше. Гонитва була така шалена, що бігун хапався вільною рукою за морок, щоб вчасно зупинитися. Якщо його не зупинить ця пружна сітка темряви, думав він… Але його зупинив, мов несподіваний бар’єр, оглушливий гуркіт і холодні бризки води та піни…

Віктор був за крок від водоспаду. Він прилип до мокрої стіни, а промінь ліхтарика впав на підземний поріг. Пара, і судоми, і стогони, і громи… А більше нічого… Плота проковтнула прірва…

Хлопець відчув важке запаморочення й швидко відступив назад кілька кроків. Втома охопила все його тіло. В голові гуло. Невідомість ось так враз показала свою жорстокість… Ох, ця підземна невідомість із мороком та його пастками…

Віктор до болю притиснувся до стіни, аж поки й отямився. Він не мав права розгублюватися. Наставав вирішальний момент. Хлопець рушив назад по тунелю повільно, щоб зібратися з думками. Там, де потік роздвоювався, він зустрів друзів і гірко повідомив їм:

— Пропав пліт! Будь воно все неладне!

Усі мов закрижаніли, і Віктор відчув, що передовсім для самого себе він мусить сказати твердо:

— Я цілковито певен, що ми виплутаємося… Хіба ми не черешняки? Добре, що врятували, багаж…

— Ти збожеволів?! — закричав Йонел, ніби подавав сигнал тривоги. — Не розумієш, що ми тут живцем поховані?.. Як ми виберемося звідси? Попереду водоспад, позаду — пекельний простір…

Віктор поклав йому руку на плече:

— Я знаю, що ми опинилися в скрутному становищі, але було б набагато важче, якби ми втратили самовладання. Підемо по правому рукаву. Може, він виведе нас на поверхню…

— А якщо там нас підстерігає ще один водоспад? — спитав Йонел.

Підійшов до Віктора й Тік. Малюк, нещасний і сумний, таким він рідко бував, з кількома гарячими сльозинками на очах, яких, на щастя, ніхто не міг бачити, і собі, хлипаючи, втрутився в цю боротьбу за життя:

— Я втратив Цомбі… Ох! Господи! Але дивіться, я клянусь, що не плакатиму й не думатиму про нього, поки ми вийдемо на поверхню. Потім я зроблю щось…

Злагіднів і Йонел. Голос його згас:

— Підемо й ми услід за Цомбі… Ми опинилися в тій самій могилі…

— Але ж ми живі, Йонеле! — збунтувалась Марія. — І я відчуваю в собі таку лють, що могла б розламати скелю!.. І ми не залишені на самих себе, в нас є наші друзі надворі. Якщо ми не зможемо виплутатись самі, нас визволять вони! Аби ми були на їхньому місці, то зробили б так само!

— І як ми повідомимо їх, тих, що надворі?.. — болісно спитав Йонел. — Яким апаратом? Якими сигналами? На яких хвилях?

— Внутрішніми хвилями! — гаряче сказала Марія. — Що ти зробив би на їхньому місці, якби не одержав жодної звістки з печери? Не здійняв би тривоги? Не побіг би побачити, що сталося? Не покликав би на поміч?

— Так… — сказав дуже тихо Йонел. — Тільки ніхто в світі не знає й не може знати, чи ми в печері, чи десь надворі, чи в якійсь прірві… Ми не залишили після себе ні сліду, ні знаку! Нічого, навіть клаптика паперу… Кому спаде в голову, що печера закінчується не там, де показує карта? Чому б їм не подумати, що ми вийшли надвір?

Голос Йонела тремтів і свистів, а пауза, яка запала після його слів, виповнилася страхом і тривогою.

— Один знак я все-таки залишив! — збуджено вигукнув Віктор.

— Ні, Вікторе, — прошепотів малюк. — Я забрав твою записку, знаєш, оте твоє повідомлення про відкриття. Воно в мене в кишені. Я взяв його собі напам’ять… Марія сказала, що вона загубила його?.. Ні, то я його взяв… я позичив у неї… якось мимо…

— Отже, це ти винен! — спалахнула Марія.

Віктор схопив малого за голову й притиснув до своїх грудей майже із жорстокістю:

— Ні, Тіку… я мав на увазі не цей знак. Я залишив інший знак, Тіку… Пліт!..

— Але ж пліт… — мимохіть скрикнула Марія. — Він пішов на водоспад… Ти думаєш, він десь вийде на поверхню?

— Ні… — відповів Віктор. — Тут інше: те, що нема плота, буде найкращим свідченням, що сталося щось у печері, а не на поверхні. Усіх цікавитиме, де пліт… таким чином, з’являється багато шансів, що буде знайдено нову печеру.

— Це проблематично, все-таки… — сказала Марія.

— Я знаю… — погодився Віктор. — Але, крім наших зусиль, з’являється надія, тобто дорога до порятунку. Однак ми не будемо розраховувати лиш на це. Перш за все ми повинні покладатися на самих себе. Починаючи від цієї хвилини, не існує більше експедиції, печери, карти — нічого! Існує одна мета — порятунок!.. У який бік нам іти?.. Лівий рукав закритий. Він не може нас цікавити. Ми підемо вперед по правому рукаву. Нам треба економити батареї. Світитимемо одним ліхтарем, по черзі. Ітимемо колоною, один за одним. Без страху… тому, що йдемо до життя, а не до смерті…

— Але перед тим, як вирушити, я пропоную обрати іншого керівника! — твердим голосом сказала Марія.

— Віктор! — негайно відгукнувся Тік.

— У нас нема зараз для цього часу… — запротивився Віктор.

— Ми вже мали час… — прозвучав дуже згаслий голос Йонела, який ніби поставив печатку на моменті, що спливав.

І школярі рушили в дорогу крізь щільний невідомий морок, крізь який, може, не йшла досі жодна людська душа. Вони йшли вперед обережно, з постійно напруженим слухом, по смужці світла, яка прорізувала їм дорогу. Час від часу вони зупинялися й освітлювали всі ліхтарями рельєф. Кожна неправильність, кожна заглибина, кожна ніша переповнювалися світлом. І на певний сигнал усі ліхтарі гасли — чи не з’явиться де-небудь прихований вихід, чи бодай заглибина, яка має хоч якийсь зв’язок і зі світом, і з зовнішнім світлом.

На одній зі стін ліхтарі натрапили на дивні знаки, які здавалися нагромадженням ліній, чи, краще сказати, там сконцентрувалися лінії рівні й криві. Діти підійшли ближче до дивної інкрустації. Марія потерла стіну ганчіркою, навіть пожертвувала зубну щіточку, щоб прочистити спокусливу заглибину. Голос її затремтів від радості:

— Дивіться! Гляньте ось звідси! Я ладна поклястися, що це зображення мамонта.

Картина, яка з’явилася перед ними, викликала захоплення у всіх, а особливо у Віктора:

— Так! Я бачив в одному альбомі репродукції наскельних малюнків з печер… А цей точнісінько схожий на репродукцію в альбомі…

— Справді! — сказала Марія. — Я теж пригадую…

— І він справді такий гарний? — спитав малюк непевним голосом. — Я…

— Він дуже гарний, Тіку! — погладив його Віктор. — І має виняткову цінність, особливо для нас…

— А що, хіба ми можемо забрати мамонта звідси? — здивувався Тік.

— Нам його не треба забирати, — відповів Віктор. — Важливо, що ми його знайшли. Тобі не здається, що цей мамонт говорить? І знаєш, що він каже? Він каже дуже гарні й дуже важливі для нас речі, Тіку! У цій печері жили колись люди. І якщо тут колись жили люди, це означає, що колись, хай і давно-давно, вона мала й вихід. Чому б і нам не дійти до того давнього виходу?

Вікторове натхнення передалося й іншим. Єдиний, хто не міг розділити всією душею радості, що народжувалася, був Йонел. Сум і біль безупинно підточували його й затьмарювали думки. Іноді він почував себе самотнім, ідучи вслід за ліхтарем, йому тоді здавалося, ніби він іде до прірви, з якої вже ніколи не зможе вернутися. Погляд його не бачив нічого, він віддався на волю жахливих думок, а надії, котрими можна було б прогнати їх, спалахували, мов іскорки, але одразу ж і згасали від першого подиху мороку. Він ішов механічно, обкрадений надіями, за блідим і слабеньким промінчиком світла. Скелі, весь час скелі, мокре слизьке каміння, тріщини, валуни, зблиски води і знову каміння… Кілька камінчиків, забутих у кутку якоїсь глибокої ніші, вимусили його очі заіскритися. Маріїн ліхтар ковзнув байдуже над камінчиками. Тік шукав щось, Віктор освітлював дорогу. Йонел натис на кнопку ліхтарика й зупинив промінь на камінчиках. Узяв кілька в руки, потер їх, обмацав, обвів по контуру великим пальцем. Якусь мить стояв оніміло.

Не чуючи його кроків, Марія зупинилася й побачила його біля ніші з камінчиками в руках:

— Що сталося? Чому ти зупинився?

До них підійшли Тік і Віктор. Промені ліхтарів ще раз пробігли по злиденній ніші.

— Ти знайшов щось? — спитав Віктор. — Що це таке? Камінці?

Не кажучи й слова, Йонел простяг відкриту долоню, в ній лежали кілька сірих мокрих камінчиків.

— Граніт?!. — І Марія готова була додати слово, яке стільки часу переслідувало Йонела: «архаїчний», але байдужий голос збирача каміння випередив її:

— Ні… Палеозой… Я думаю, що це знаряддя… шліфований камінь… давні крем’яні знаряддя…

— Так! Крем’яні знаряддя! — одразу погодився й Віктор. — Отже, ми на правильній дорозі. Тепер нема анінайменшого сумніву, Йонеле: у цій печері жили люди! І повинен бути й вихід! Ми йдемо правильною дорогою!

— А якщо ті давні люди не виходили з печери? — наївно спитав Тік.

— Таке скажеш! — без злості дорікнула йому Марія. — Ті давні люди тільки ховалися й захищалися в печері. А харчі та одяг вони брали надворі… Крізь стіни вони не могли ходити…

— Дай і мені одного камінчика… — попросив Тік Йонела.

— Візьми! — відповів йому Йонел. — Он там їх цілий склад, але якщо ти хочеш цього, то бери!

Та Тік уже нишпорив у ніші. Він вибирав найдивовижніші камінці, схожі на наконечники стріл і списів, напхав ними кишені, потім приєднався до індіанського ходу своїх друзів.

Йдучи попереду, Віктор перший побачив, що тунель розширюється, а вапнякові колони провіщали, що неподалік повинна бути нова зала: перша зала в новій печері. Він зупинився на березі озера й почекав усіх. Коли ліхтарик загорівся й почав повільно блукати в незнайомому просторі, подив черешняків згас у шепотах і вигуках.

Нова зала була набагато більша, вища й розкішніша, ніж ті, які вони бачили в старій печері. Стеля на краях — плетиво склепінь і аркад, стіни під нею повні арабесок, зубчата різьба збігала білястими вапняковими ногами до води, яка жебоніла внизу. Сталактити й сталагміти досягали казкової висоти й товщини. А попід стінами височіли колонади чи стилобати, які чекали прикрас. І кожна геометрична фігура в залі була орнаментована й виліплена філігранно, з приголомшливою майстерністю. А вода, яка ліниво текла під колонами, мов голубий поїзд якогось невидимого дива, доповнювала велич і вишуканість зали. Це була бліда, несмілива, віддалена картина кришталевих палаців із казок і дитячих мрій, переповнена величчю мармурової архітектури й прихована так завзято й затято у глибинах світу, ніби зумисне для того, щоб відкритися тільки очам найбільших відчайдухів.

Не питаючи й не питаючись, кожен був вільний бродити де заманеться і на свій розсуд у величному підземному соборі. Одна зі стін перетворилася впродовж ер у білий чистий орган, на якому краплі води зі склепіння та їхнє відлуння, нечутні вітри й, нарешті, голоси та вигуки сміливців-дітей грали мелодії краси й страху. Жива вода створила для черешняків закам’яніле диво. Кожен зустрівся із самим собою, з роками й фантазіями того світу, з його певністю, безпекою свободи та безстрашністю…

І тут кирпатий пелехатий малюк із світлим пшеничним волоссям, в очах якого знову заблискотіло живе срібло, відчув у всіх мелодіях і мовчанні мармурового замку пісню пошуку, а коли мелодії затихали, він чув холодний шепіт у вухах. Усе і вся твердило йому, що саме тут і тільки тут захована чарівна коробочка. І він рушив на її пошуки, прокрадаючись і проникаючи, мов промінчик світла, поміж колонами й сталагмітами, між бурульками й ще незакінченими статуями, через потоки води, через самотні східці, поміж кольє й горбатими аркадами, які перекинулися далеко, аж до зубчатих і загадкових стін, утворивши щит на правому боці підземного собору. Там, у плетиві тисяч тріщин, одні з них тоненькі, мов нитки, інші широкі, мов долоня, там, у тій безлічі ям та заглибин, мов гнізда, видовбані птахами інших ер, там треба шукати і там треба знайти. Малюк почав обстежувати поглядом усі тріщини ширші за палець, усі заглибини, куди можна було всунути руку. Тріщини й заглибини вкривали вапнякові гори. Були серед них і ширші, куди могла пройти долоня й навіть рука вся аж до плеча, вони заходили далеко в гору, далеко, аж туди, куди не досягало світло. Як же можна було дістатися туди, якщо навіть зазирнути не можна? Малюк уже майже занепав духом, бо підозрював, що саме в такому сховку може бути чарівна коробочка. Де її шукати?..

Погляд його наткнувся на похилий виямок, на початку він був завширшки з дві долоні, але через кілька метрів розширювався, мов довга безкінечна лійка. Розбурканий, мов чортеня, він обвів променем ліхтаря стінки тріщини, але не побачив нічого, ніякого металевого блиску. Розлючено майнув променем далі, до кінця лійки, далеко, за десятки метрів, і зненацька відчув, як у серце його шпигонула стріла, і була та стріла гостра й лагідна, холодна й гаряча водночас… Там, де закінчувалася лійка, був…

— Вікторе! — закричав малий, мов несамовитий, виповнивши громом луни печеру. — Ідіть сюди! Сюди! Я знайшов човен!

Тік не збожеволів. За лійкою справді стояв човен!

Це був жарт! Малюк хотів їх розвеселити своїм звичаєм, або викинути коника… Всі думали так, але не могли протистояти закликові цієї білявої труби й підійшли до виступу. Тік показав пальцем на тріщину, й надія затріпотіла разом із пальцями, що натисли на кнопки ліхтарів. Світло вдарило аж за кам’яну лійку, розгублене тремтіння малюка передалося всім і знову переповнило його самого. Так! У кінці лійки був човен, і не просто якийсь човен, не мармуровий корабель, який сів там на мілину ще з доісторичних ер, а справжній надувний човен: човен Петрекеску!

І те, що робив Тік досі — оглядав подовбані стіни — почали робити всі, але грунтовніше і з іншою метою. Якщо за десять метрів звідси стоїть човен, то, може, тут є й вихід на поверхню. Але жоден виямок, жодна тріщина в стіні не принесли жаданого успіху розпачливим пошукам черешняків. Самі ж стіни були тверді, невблаганні. Усі виямки вузькі, навіть щур не міг би пролізти крізь них, майже всі тріщини тоншали й зупинялися, мов леза, за кілька метрів. І тільки Тікова тріщина, подолавши вапняк, бігла вдалину. Але була вона така вузенька на початку, що туди ледве пролізла Вікторова рука. Через кілька метрів вона великодушно розширювалася, спершу — мов стежка, далі — мов бульвар у мрії, але до цієї стежки завширшки з півметра і до бульвару завширшки з метр, а може, навіть два, були ці кілька пекельних кроків на початку, цей простір тортур, який зводив нанівець і надію, і радість.

Черешняки дивилися, безсилі й розгарячілі, на цей зріз перед собою. Кілька метрів, може, тільки три метри — і ворота раю були б відчинені для них. Аби примусити стінки лійки розширитися на кілька сантиметрів, може, всього на якийсь десяток сантиметрів, і знову їхні тіла, а особливо їхні серця відчули б гарячу й невтримну радість.

— А може, спробуєш, Тіку? — сказала Марія з непотрібним благанням. — Нам хоч би взяти човен…

Тік уже давно подумував про лійку! Багато хвилин він подумки обдирав голову й тіло об вапнякові гостряки. Знав — аби лиш пролізла голова…

Малюк справді підійшов до тріщини і спробував просунути голову. Ну була б вона ширша хоч би на три чи, може, всього на два сантиметри, і він пройшов би у світ казки, який починався он там, у кінці лійки. Марія посвітила ліхтарем вище, і їй здалося, ніби в одному місці тріщина ширша на кілька сантиметрів, зате одразу ж вужчає в глибині. На щастя, пучок променів затримався довше на тому місці, і погляди, зголоднілі за надією, трохи навскіс від місця, відкритого Марією, натрапили на отвір, схожий на похилу трубу, ніби трохи ширший, аніж прямий початок лійки.

Може, все це лиш оптична ілюзія, відблиск жахливих бажань. Але це була водночас єдина зернина надії. Тік подивився на Віктора й поклав йому руку на плече. Марія спробувала погладити братика по скуйовдженому волоссі, але братик ухилився. І без Маріїної руки в нього пекли очі.

Віктор нагнувся, й за одну мить підошви малюка опинилися у нього на спині. Коротко свиснувши, Тік почав тихенько-тихенько просовувати голову в тріщину, освітлену променем Маріїного ліхтарика. Майже одразу почув, як щось поколює й дряпає обоє вух, йому закортіло горлати від радості. Голова пройшла!..

Витягнувши руки вперед, він мацав ними по стінках труби, а вона була ширшою, ніж здавалося знизу. Боляче обдерши обличчя, ніс і вуха, малюк відчув, як його плечі пролазять через цей прокатний стан, а далі йому вдалося влізти і всім тілом у трубу. Він схвильовано повз уперед і враз відчув, що падає, й зупинився на руках. Він підвівся й став на ноги на широченному просторі, по якому ходив будь-коли, хоча перед кінчиком носа й на потилиці були мільйони тонн каміння.

Ще через два метри скупа стежечка перейшла в кам’яну стежку, потім у справжній бульвар, по якому можна було йти, розставивши руки, ну, якщо не руки, то, принаймні, лікті. Метрів двадцять, а може, й тридцять ішов він уперед по бульвару надії, аж поки дійшов до зали з надувним човном.

Це було кам’яне приміщення, схоже на його кімнату вдома, тільки що виходило в два вузькі тунелі, яким не видно було кінця. Але хлопчині і в голову не спадало ні на мить піти тунелями далі. Він зупинився біля човна, біля цього гумового скарбу, що ліниво й байдуже розлігся біля якогось кам’яного куба. У човні лежали кілька ковдр, складених одна на одну, мов матрац. За дві секунди від цієї постелі не лишилося й сліду. Ковдри перекочували в інше місце, теж біля кам’яного куба, а малюк швиденько знайшов і відкрутив клапани — човен почав випускати дух. Тік пришвидшував його смерть, навалившись на нього й натискуючи ногою. Коли човен став м’який, мов ганчірка, і тоненький, мов килимок, хлопець перекинув його через плече й рушив із ним туди, де його так пристрасно чекали. Спершу він кинув човен крізь тріщину, яка звужувалася, потім, затуливши руками вуха, почав і сам просуватися вперед. Але його зупинив голос Віктора:

— Ми нічого не зможемо зробити без насоса, Тіку. Якщо човен був надутий, то десь там поблизу повинен бути й насос…

Не дуже радий, малий повернувся назад і заходився шукати насоса. В одному з кутків назирив нішу й побачив, що в ній щось блиснуло. То була обойма патронів. Тік звівся навшпиньки й дотягнувся до них. Але й під пальцями відчув щось тверде. Це теж була обойма патронів. Хлопець зацікавлено роздивився їх обидві і поклав на місце: одну в нішу, другу вниз. Потім пошукав насос. Знайшов його при вході в один із тунелів, біля якогось мішка.

Схопивши насос, не знати навіщо майнув променем ліхтарика вгору і… Очі його полізли з орбіт, а серце, серденько кирпатенького й щирого малюка застукотіло так сильно, що він, боячись, аби воно не розбило грудей, приклав до нього руку й притиснув, скільки мав сили.

У маленькій, завбільшки з долоню, ніші, біля виямка, що вів у печеру, лежала одна річ. Довгувата, блискуча, мов діамант. Господи! Як вона промінилась! І тої миті, коли малюк сховав річ на грудях, туди, де секунду тому натискував щосили, то поклявся небом і землею, що нікому не прохопиться ані словечком, аби вберегти нечувані чари коробочки.

І лише після цього, тримаючи насос у руці, великий чарівний діамант на грудях, а в неспокійних очах усю радість світу, малий поліз крізь тріщину. Хлопчина навіть не писнув, відчувши на собі всю лють кам’яних стін, кожен зуб і виступ яких шукали його плоть. Він дістався в залу чудес, його зустріли, як героя, але він уникав їхніх обіймів, резонно побоюючись, аби ніхто не відчув коробочки в нього на грудях.

2

Може, саме тоді, коли Тік відчув на своєму чолі теплий Маріїн подих, у кінці безкрайого тунелю, який вів із зали, де стояв надувний човен, надвір, до сонця, двоє чоловіків розмовляли, зіпершись на скелю, схожу на шахового коня. Один із них високий, дужий і, хоч і молодий з вигляду, мав чорну й довгу, як у попа, бороду. Очі його часто кліпали, він іноді міцно склеплював повіки й нервово стріпував головою. Одягнений він у товстий і шурхітливий комбінезон, посмугований в усіх напрямках силою-силенною застібок. Поряд із ним стояв… Петрекеску, мисливець. Високий, слабкий, з тоненьким, випнутим наперед носом, у високому брилику на маківці, він був схожий на блазня з давніх ярмарків. Щоразу, коли починав говорити, намагався взяти поважний тон, але писклявий голос йому не корився.

— Добродію, а якщо вони нишпорять у печері?

— Нічого їм робити у печері, — відповів бородань. — А якщо вони навіть зайшли туди, то як переберуться через озера?

— А може, вони якимось чином перебралися?

— Тоді з двох одне! — розлютився бородатий. — Або вони повернуться й підуть до дідька додому, або натраплять на наш тунель і прийдуть сюди. Далі буде видно, що робити…

— А я все думаю про одне, слово честі! А що, коли печера не закінчується там? Якщо вона йде далі?

— Куди вона йде, добродію? Кудою вона може йти?

— А там… Під дном озера…

— О господи! Ти мене таки замучиш цими запитаннями. У тебе що, забракло духу пройти до кінця озера? А я чому повернувся від його середини? Адже ми нормальні люди, тому й не зважилися, а ти вважаєш, ніби діти кинуться в цю пекельну темряву! Та будьмо серйозними, слово честі!

Аргументи бородатого, здається, трохи заспокоїли мисливця. Але не настільки, щоб зовсім відігнати думки про черешняків. Йому пригадалася недавня подія:

— А я того парубка все одно застрелю, слово честі! Чуєш? Обзивати мене віслюком?! І Добреску ображати?! Ні, таке не прощається! А я якщо не прощаю, то стріляю!..

— Знову за своє? Ти вже коли втовкмачиш собі щось у голову, то воно там залишається на все життя. Олениха, Добреску, а тепер і цей хлопець! Ох, чоловіче, як сказав хтось: у тебе мало думок, зате вони надокучливі!.. Ти — мов словник, від якого залишилась тільки одна сторінка…

— А хто це сказав? Слово честі!

— Це я сказав… Спадають і мені в голову іноді думки…

Мисливець провів рукою по стволу рушниці, потім, згадавши щось, швидко підхопився на ноги:

— А якщо вони дійдуть до останнього озера, в кінці печери почнуть шукати і знайдуть наш тунель, слово честі?

Бородань хотів був щось сказати, але, глянувши пильніше на Петрекеску й побачивши його стурбоване обличчя, покірливо махнув рукою:

— Врешті, ми зможемо закрити вхід до тунелю. Так, друже! Зайва обережність іноді не завадить… Тільки треба знайти валуни поблизу…

— Тут їх вагони, друже мій! — заспокоїв його Петрекеску. — Цілі поїзди, слово честі!

Він пройшов по колу, зайшов за скелю, схожу на шахового коня, й зупинився перед якоюсь розщелиною, чекаючи бородатого. Той махнув йому рукою, мовляв, заходь перший, і хоч Петрекеску й був довгов’язий, йому довелося досить попомучитися, поки він протиснув своє тіло в щілину. Бородань, гнучкіший і тямковитіший, повернувся боком, спершу опустив ноги, потім тулуб, але зник не одразу. Він ще трохи покрутився, підтягнув товсту плиту, схожу на кам’яне дерево, яку він опустив і припасував так, що навіть найпильніше око навряд чи помітило б схованку. Ніхто не знав, що в цьому місці є вихід із Чорної печери. Не знали й черешняки, бо вони не обстежували всіх заглибин і всіх тріщин на берегах останнього великого озера.

Бородань ішов уперед, не засвічуючи ліхтарика. У залі, яку щойно покинув Тік, світився один ліхтар. При вході до зали стояв Петрекеску, закам’янілий, з мордою викінченого кретина:

— Друже мій, це ти сховав човна?

Бородань співчутливо глянув на нього, і гадки не маючи відповідати. Подумки він проклинав долю, яка присудила йому товаришувати з таким екземпляром людини. Він спробував зайти до зали, але його зупинив голос Петрекеску:

— Слово честі! Ти не ховав його? Надувного човна, кажу?

— Що я міг ховати? Яка тебе муха вкусила?

— Човен! Де мій човен?

— Прикро, друже, якщо ти вже й зір почав втрачати. Я не знаю, як нам його поставити на місце.

— Мені не до жартів! Слово честі! Ти тут залишався, ти його й заховав, ти й відповіси!

Петрекеску козирився перед бороданем, намагаючись надати своїй поставі суворого погрозливого вигляду. Однак бородань відштовхнув його вбік і пішов туди, де мав бути човен. Але в приміщенні — ні сліду човна. Тільки ковдри були дбайливо складені, ніби човен перетворився в постіль.

Зі спритністю фокусника бородань вихопив із кишені маленького плаского ліхтарика і спрямував сліпучий промінь туди, де сходилися два тунелі. Але там не видно було нічого! Мов дзига, він обернувся до Петрекеску:

— Де ти сховав його, друже? Скористався тим, що я залишився ззаду, і сховав? З мене ти не зробиш хлопчака, дядю! Ну, давай діставай!

— Та слово честі! Його або взяли духи, або ти сам кудись його запхнув! Це не пробачається!

— Ти знову про духів? Я тебе й досі не вилікував? Будь вони…

— Не ображай їх, хоч вони і взяли човен! А хто ж міг іще, якщо не ти? Не ображай духів!

— А навіщо духам твій човен?

— Може…

Але мисливець так і завмер зі своїм «може» на губах. Він не знав, що відповісти бороданеві…

— Може, якийсь із духів порвав тут собі горлянку, — відповів за нього бородань, — і вони не мали на чому добратися до шпиталю, щоб зробити йому укол пеніциліну. Тому і взяли човна…

Ліхтарик його пошукав щось у заглибині, і раптом усміх, який з’явився в бороданя на обличчі, перетворився в оскал:

— Прокляття! Де коробочка?

Мисливець теж глянув на порожню нішу й занімів. Брови його зійшлися в одну чорну дугу, а очі поволі-поволі заплющились, і від цього вся його постать перетворилася на якусь дику й безжальну маску.

Бородань і далі прискіпливо світив ліхтариком. Але ніде, ні в жодному з тунелів, ні в жодній заглибині не видно було нічого. Ні людини, ні предмета — одне слово, нічого.

— Тут хтось був! Поки ми були надворі, хтось заходив сюди! — сказав бородань.

Неймовірним зусиллям волі мисливець розплющив очі й почав знову:

— Хто? Та слово честі!..

— Той, хто міг пройти тільки зсередини. Бо знадвору стояли ми!..

— Е-е, друже, це тільки вони! Бо вони все ходили й канючили човен…

— Та Христос із ним, із тим човном!.. Ти не міг їм віддати його від самого початку? Хіба він мене цікавить зараз? Оця гумова руїна? Та ну її до дідька!

— Друже! Не ображай, бо, слово честі!.. І не чіпляйся до човна! Чуєш?

Бородань швидко повернув його до тями.

— Облиш ти свого човна! Облиш його до дідька! — сказав він іншим тоном, ніби байдужим. — Чи він нам зараз пече?.. Скажи мені! А якщо вони зрозуміють, що потрапило їм до рук?

— А може, не зрозуміють…

— А якщо відчують щось? Ти розумієш, що буде?

— Та будь серйозним, друже! Якісь там діти, слово честі! Що вони там можуть тямити? Що вони можуть відчути? Навіть я не міг нічого збагнути.

— Ти? Та що ти можеш збагнути? Ти що, вважаєш себе еталоном мудрості?

— Після того, як я вже стільки витерпів, — сказав мисливець, знову напускаючи на себе холодну й жорстоку маску, — мені треба ще й таке?.. Прокляття його мамі! Боги й пращури богів! Ну, з мене досить! Я маю остерігатися ще й цих пройд?.. Я їх застрелю! Я їх перестріляю, мов зайців! Слово честі! Як вовка, бо він небезпечний!

— Облиш ти свою стрілянину! Одне зараз важить: аби вони не здогадалися, що потрапило їм до рук!

Цього разу вже мисливець спробував заспокоїти бородатого здорованя.

— Може, вони не здогадаються, може, навіть не зможуть відчинити її тими заплутаними кнопками…

— Ну, а мені що з того, коли вони не зможуть відчинити? Досить їм з’явитися з нею в світі — і крапка!

— Не може такого бути, слово честі!

— Хіба так важко збагнути? Тільки-но вони з’являться серед людей, будь-який чоловік, хто має клепку, побачить, що в них у руках, і все піде під три чорти. Все одно не розумієш?

— Чому ж ні! Це страшно, друже, чуєш?.. Та що там, слово честі! Ти втратив одну річ, а я втратив усе! Це неможливо! Слово честі!

— Стривай! Історія ще не закінчилася. Треба обміркувати, подивимося, чим тут можна зарадити…

— Та чим там можна зарадити! Тільки тим, чим ти знаєш…

— Стривай-но! Перш за все ми повинні їх випередити.

— А як же нам дізнатися, кудою вони ввійшли?

— Це ми зараз дізнаємось. Вони могли ввійти тільки через двоє місць. Крізь тунель, який веде в печеру…

— Хто із них міг це зробити?

Але бородань не слухав запитання. Він подав мисливцеві ліхтар і показав тунель, який треба було перевірити: лівий. У правий він пішов сам. Але одразу ж повернувся, щоб повчити Петрекеску:

— Ти ж там зважай, не обминай поглядом анінайменшого знаку. Будь-який камінчик, вибитий зі стіни, може вказати напрямок. Будь-який слід, навіть малесенький, навіть волосина, чуєш? Витріщай очі, мов фари!

Потім бородань протиснувся крізь отвір, уважно обстежуючи кожен квадратний сантиметр стін. Знайшов кілька порушених камінчиків, але не вдовольнився цим, а й далі шукав ретельно та затято, аж до того місця, де звужувалися стінки лійки. Далі пройти він не міг. Але провів ліхтариком, і промінь вихопив на одній зі стін кілька темних плям. Він послинив палець і приклав його до плями. Пляма зникла. Він понюхав палець, лизнув — і на якусь мить його ніби спаралізувало. Тепер не було анінайменшого сумніву. Плями, які він знайшов, то — кров, свіжа кров. Хтось пройшов крізь цю тріщину!

Бородань погасив ліхтарик, напружив слух, і йому вдалося вловити слабенький далекий шум. Мало-помалу призвичаївшись до нього, визначив: то хлюпотіла вода.

Аби він опинився тут хвилин на п’ять раніше, то почув би голос Віктора, який запрошував друзів сідати в човен. Однак зараз діти були вже далеко.

Жодного іншого звуку вухо бороданя не вловило. Надувний човен, легенький і переповнений, відчалив від великого підземного собору й швидко подався в невідомість. Бородань зрозумів, що не можна втрачати ані миті. Він бігцем повернувся назад до зали, покликав товариша, який шукав у другому тунелі, й швидко сказав йому про своє відкриття:

— Все ясно! Вони пройшли тут!

— Ти глянь! То чого ж ми чекаємо? Ходімо негайно за ними, слово честі!

— Тільки нам потрібен динаміт, щоб зробити прохід. Бо так ми там не пройдемо. Неможливо!

— То ходімо через протилежний бік, через велике озеро, слово честі…

— А для цього потрібен човен і трішечки сміливості…

— Стривай-но, друже! Почекай трішки! — стрепенувся мисливець. — А як вони пройшли з того боку? Звідки вони прийшли, слово честі? Не інакше…

— Ну це вже занадто! — здогадався бородань. — Вони тільки тудою й могли пройти! Але як вони відважилися в такій темряві і на чому?.. Оце загадка, друже! Хто міг би ними керувати? Нема з ними якогось учителя, чийогось батька?

— Не думаю, нема! Це нечувано! Отже, печера там не закінчується!

— Це вже трохи інша історія, друже… — бородань задумався. — Як вони пройшли через ті страхи і на чому? Це дуже дивно, якщо з ними нема нікого дорослого!

— Тоді нам залишається одне. Треба наздогнати їх. Чи є там хтось дорослий, чи нема — то не має значення, слово честі… Ходімо!

— Де ж нам узяти динаміт? — спитав бородань.

— Динаміту в нас нема, але є патрони…

— Слово честі! — сказав бородань. — Може, хоч трохи розширимо цю дірку.

Мисливець квапливо висипав на газету весь порох, який був у нього, потім дістав патронташі й заходився розкривати кожен патрон. Набралося понад кілограм пороху, він долучив його до висипаного з коробки, наповнив ним мішечок і дуже вміло та впевнено приладнав у виямок біля основи тріщини. Трішки пороху він приберіг і розсипав його тоненькою стьожкою, утворивши тоненький гніт від мішечка до того місця, де приховався сам.

— Коли ти його підпалиш? — нетерпляче спитав бородань.

— Почекай, хай вони трохи відійдуть, щоб не почули дуже близько вибуху…

— Так, справді! — похвалив його бородань. — Хай буде так. Не зле іноді вдаватися до голови, якщо вона є… Може, ми доженемо їх так, що вони й не почують, і тоді зможемо забрати коробочку. А якщо заберемо коробочку, то вони нічого не здогадаються, слово честі! То кажеш, там є й дівчата, га?

— Мене дівчата не цікавлять, друже. Мене цікавить тільки отой парубок. А ти що, жартуєш, коли все говориш про дівчат?

— Побачимо на місці, — сказав бородань. — А зараз непогано було б підготуватися до вибуху. Я підпалю гніт, а ти потрудився б вийти надвір. Побачиш ефект вибуху, а заодно подивишся, чи нема нікого поблизу…

— Справді, саме так і треба зробити! Нам треба бути обачними. Я пішов!

— Якщо за три хвилини ти не подаси ніякого знаку, я підпалю гніт. Отак і домовились.

Петрекеску швидко подався тунелем, який вів на поверхню, до скелі, охрещеної Лучією, але перед тим узяв у ніші обойму патронів і всунув у ручку пістолета.

Бородатий дивився на годинник, стежачи за секундною й хвилинною стрілками. Минуло три хвилини, а від входу в тунель не чутно було ніякого сигналу. Він не поспішав. Повільно, майже ліниво дістав з кишені запальничку, припалив спершу цигарку, яка тремтіла в кутиках губ, потім підніс полум’я запальнички до нитки пороху. Вогняна змійка блискавкою метнулася вперед, а коли досягла місця, де починалася лійка, гримнув такий вибух, що бороданеві аж у вухах заболіло. Приміщення здригнулося, але ніде не впав жоден камінчик. Тільки на вершечку піраміди, там, де тунель переходив у залу через Тікову тріщину, відірвалося кілька пластинок із стіни.

Бородань, підбігши туди, почав гризти кулаки від люті. Тріщина так і залишилася вузенькою. Вибух не мав ніякого ефекту. І, мов божевільний, чоловік ударив кулаком по стіні. Від болю він отямився, але вапняковий виступ, по якому він ударив, упав, потягнувши за собою інші камінці. Отвір поширшав на кілька сантиметрів. Уже сяк-так можна було б пробратися крізь нього. Бородань знав, що може поранити тіло, але в цей момент він підкорявся одному законові й одній релігії: пробратися туди!

Розділ тринадцятий

1

Недалекий схил, який черешняки вибрали для другого привалу, скидався на забутий чавун, перекинутий догори дном і розколений майже навпіл страшенним ударом. Тріщина, яка розділяла схил, була справжньою прірвою із стрімкими стінами, глибока, аж бездонна, повна гострого каміння, що стирчало гостряками вгору, мов списи. Від одного погляду, кинутого на дно прірви, ставало моторошно. Навіть Урсу, привчений до відчайдушно відважних спусків, вимушений був лягти на живіт, щоб вивчити стіни й дно прірви.

Найвища точка схилу була, мабуть, найкращим спостережним пунктом у всьому районі печери. Жодної іншої вершини, жодного вищого бескида чи дерева або якогось масиву, що заважав би поглядові. Ідеальне місце для спостереження всякого руху в радіусі багатьох кілометрів… аби лиш не таке пекуче липневе сонце. Позбавлений перешкод, схил був позбавлений і прихистку. Нічогісінько, навіть деревця, що давало б хоч латочку затінку. Урсу ніколи не почував себе добре, якщо його погляд не міг відпочити на кроні дерева. По той бік тріщини, метрів за сто від них по прямій, ріс бук рідкісної краси з розкішною кроною. Там гілля, мабуть, виплело такі крісла, що в них можна було б і спати. Але Лучія вибрала місце для привалу на вершині косогору, і ніхто не міг пересилити її впертість.

Ситі аж понікуди сонцем, дослідники гори поставили похідний намет. Урсу й Дан жадібно вдивлялися на привабливого бука, але Лучія заборонила їм відлучатися від намету. Вони мали право відійти щонайдалі на п’ятдесят метрів. Це — майже до краю прірви, єдиного примітного тут місця, але воно чомусь геть не приваблювало Дана. А по той бік прірви був малинник!.. Більше ні на що не міг наткнутися погляд у колі цього радіуса, позбавленому всякої живності.

Про втечу не думав ніхто. Лучія тримала їх на казармовому стані на той випадок, щоб вони були поряд з нею, коли буде другий зв’язок із черешняками з печери. Вони вже дві години чекали, мов на голках, сигналів апарата. Та рація не видавала жодного звуку, абсолютно нічого. А Лучія передавала, передавала невтомно. Навіть не знімала пальця з ключа.

— Я не знаю, що вже й думати, — ледь не плакала дівчина. — Дві години запізнення, коли ми домовлялися так чітко!

— Вони, мабуть, витріщаються на підземні дива, — сказав Дан трішечки заздрісно. — Нема в них часу для таких нещасних, як ми. Ми занадто однакові: двоє очей, один ніс, двоє вух, двоє брів, підборіддя… Якби ми могли їм повідомити, що в нас виросло ще по одному вуху, то, може, вони зацікавились би й нами… А так, коли на тебе навалилося надто багато краси…

— Облиш маячню! — накинулась на нього Лучія. — Хто знає, що там трапилось, а ти мелеш дурниці, мов несповна розуму!

— А що ти хочеш, щоб я робив? Повторити спробу самогубства? І хай Урсу знову зловить мене в останню мить… Краще вже кепкувати з горя…

— Може, вони розгадують якусь загадку, — наважився припустити Урсу. — Я ж знаю Віктора…

— І я його знаю! — обернулася до нього Лучія. — Я знаю і Йонела, знаю й Марію…

— І мене ти трохи знаєш, — спробував Дан прогнати її тривогу. — Але не будь песимісткою. Бо існують ще й непередбачені…

— Ми домовилися дуже чітко… Ми поклялися, що не будемо запізнюватися. Ви не чули… поклялися тільки ми з Йонелом.

— А якщо в них поламався апарат? — сказав Дан. — А якщо він упав у воду? Ми як могли б виплутатися?.. Без твоєї геніальності… Ти думаєш, що Йонел зміг би його полагодити?

— Чого ти оце завів із доброго дива? — накинулась на нього Лучія. — Ти міг би його перескочити?

— Кого? — здивувався Дан. — Апарат?

— Переверш його. Я не знаю що, не знаю як, не знаю де. Так само ти просив, щоб я відповідала тобі. Звідки мені знати, що там поламалося, звідки мені знати, чи воно взагалі поламалося, звідки мені знати, що Йонел не захворів… Слово честі, Дане, не допікай хоч ти мені…

— Трохи почекаймо, — примирливо втрутився Урсу. — Все одно нічим не можемо зарадити… Саме для того ми й перебуваємо тут, на схиді гори, щоб приймати донесення з печери…

— Або не приймати їх! — докінчила Лучія думку. — Ви ж дуже добре знайте, що коли щось сталося в печері, то ми не приймемо повідомлення. А коли сталося щось дуже важке…

— Так! — схвильовано прошепотів Дан. — Твоя правда, Лучіє. Саме для того ми тут… Але ж могла статись і якась дрібниця. Якби і в нас не…

— Коли має бути найближчий зв’язок? — урвав його Урсу.

— Якщо вони не вийдуть із печери, то завтра о десятій ранку. Але я весь час триматиму апарат увімкненим. Батареї в нас є, слава богу… Вночі будемо змінюватись по черзі.

— Тоді почекаймо до ранку, — сказав Урсу. — І якщо, скажімо, до десятої вони не подадуть ніякого сигналу, ми приймемо рішення…

— Аби не було пізно, Урсу… — розгубилася Лучія, але одразу ж опанувала себе: — Може, ви й справедливо вважаєте: я трохи песимістка. Будемо чекати до завтрашнього ранку, а там… Ну, гаразд!.. Ідіть! Але не відходьте надто далеко. Так, щоб можна було почути…

— Чудово! — Дан спробував підбадьорити її. — Кілометрів п’ять — це не дуже далеко… Урсу! Куди долине твій голос, якщо ти крикнеш з усієї сили?

— Стривайте хвилинку! — попросила їх Лучія. — Ми не вирішили, де будемо ночувати. Залишимося тут чи переночуємо на турбазі?

Дан завагався з відповіддю, але Лучію його відповідь цікавила дуже мало. Спеціаліст по привалах і найбільший носій — Урсу. І Урсу відповів коротко й швидко:

— Я вважаю, що нам нема сенсу надто віддалятися від печери, тобто від входу в неї.

— А може, все-таки нам краще було б перейти до турбази, — сказала Лучія.

— Навіщо? — здивовано спитав Урсу.

— Я все думаю про лихе… — відповіла Лучія. — Якщо ми одержимо лиху звістку?.. То могли б попросити допомоги на туристській базі…

Урсу вперся:

— Краще бути тут, на півдорозі. Звідси ми можемо швидко піти в обох напрямках — і до печери, і до турбази. Якщо ми вже вибрали це місце…

— Справді, Лучіє, — втрутився й Дан. — Якщо ми вже тут… Знову йти! В мене аж попухли ноги…

— Я тебе не питаю! — розлючено кинула йому Лучія. — Від самого ранку ти скиглиш… Я питаю тебе, Урсу! Де нам краще переночувати?

— Я вже тобі, здається, сказав… Тут найкраще місце.

— Для тебе? — не знати чому спалахнула Лучія.

— І для мене, і для тебе, і для всіх… Якщо ти протреш туман з очей…

— А тобі треба прогнати лінощі з кісток! Чому ти не думаєш про тих, що в печері? Як ти можеш бути таким байдужим? Ти заразив ще й цього тупака! Цілий день тільки те й робив, що жах! М’язи маєш, а більше нічого!

Урсу спантеличено дивився на Лучію: ніколи він не чув від неї таких слів. Але ще ошелешеніше дивився Дан. І саме вона, Лучія, може бути такою несправедливою? Це була остання людина, про яку можна було б так подумати. Крем’язень не відповів нічого. Він пішов від намету, навіть не глянувши назад. Але Дан накинувся на Лучію й вилаяв її на чім світ стоїть.

— Іди й ти геть звідси! — гаркнула на нього Лучія.

— Ти збожеволіла?

— Так, збожеволіла! Іди звідси! Ви думаєте про всілякі дурниці, а я не можу, розумієш?

— Це ти думаєш про дурниці і вже стратила голову… І ще ось що! Мені ти можеш казати й робити зі мною що хочеш, мені байдуже, бо заслуговую всього. Але Урсу тільки підлотник може ображати!

Дан кулею метнувся за Урсу. Крем’язень зупинився край прірви. Дан укляк кроків за п’ять позад нього.

— Не думай нічого поганого, Урсу! Та шалена просто збожеволіла… Треба було сказати їй пару гарячих та послати до дідька!

— Навіщо? — спитав Урсу, обертаючись до нього.

— Ну, оскільки ти мовчав… Ти навіть не відчув, як у тебе сверблять долоні? Якби в неї були коси, як у Марії, я спробував би трішечки…

— Нічого такого мені й на розум не спадало, — відповів Урсу, думаючи про щось своє. — Навіть навпаки, я відчував усе навпаки…

— Як?! — аж звився Дан. — Може, тобі навіть хотілося взяти її на руки й цілувати?

— Ну, не так багато… — сказав Урсу, а потім зітхнув.

— Я тебе попросив би щось… Ти міг би зробити так, щоб і я щось зрозумів. Пролий хоч крапельку світла…

Урсу знизав плечима. Він ішов понад прірвою в долину, Дан — біля нього.

— Все, що зробила Лучія, вона зробила з любові, заради дружби. Тільки втратила голову. Їй ввижаються нещастя там, у печері, вона така розтривожена, що, їй-право, Дане, мені хочеться взяти її на руки…

— Господи! — перехрестився Дан. — Які ви звихнуті обоє!.. Чи,може, хто його знає!.. Може, ви найпростіші люди на землі…

Вони й далі йшли понад прірвою. Відійшовши метрів триста від намету, наткнулися на ненадійний місточок, який зв’язував, чи, точніше, хотів зв’язати два виступи ущелини.

Першим зважився Урсу. Ненадійність місточка була лише позірна. Єдина його вада — нема перил. Тої миті, коли Дан хотів поставити ногу на місток, Урсу підняв ліву руку та вказівний палець і сказав Данові, щоб той дивився точнісінько на кінчик пальця. Черешняк підкорився й перейшов місток, навіть не помітивши коли.

— А що це ти мені хотів показати? — спитав він, діставшись на протилежний бік.

— Я хотів, щоб ти не дивився в прірву, та й годі. Знаєш, як іноді можна впасти, коли дивишся в прірву? Або голова запаморочується, або не можеш утриматися.

— У-ух ти! — скулився Дан. — Як мовиться, ти вже вдруге врятував мене від смерті… А навіщо тобі мотузка?

— Ми піднімемося он на того бука, — відповів Урсу найбуденнішим у світі тоном.

— Ми?.. — уточнив Дан, приклавши руки лійками до вух. — Ти, мов сеньйор, говориш про себе у множині… Ми, божою милістю, Урсу, з великою гіркотою дивлячись на нинішні часи, і те де…

— Ні, ні… Я хочу навчити тебе бути спостерігачем. Не вміючи цього, тобі нічого робити в горах…

— А цього не можна зробити на землі?

— З дерева набагато краще видно, та й красивіше, — відповів Урсу. — Я певен — ти станеш асом розвідки… найкращим…

Вони підійшли до стовбура велетенського бука. Від землі до першої гілки було метрів десять, але приблизно на середині цієї віддалі зі стовбура стирчав, мов людська рука, старий сучок, трохи струхнявілий всередині.

Дан сів на траві, витягнувся й зачудовано дивився на витвір природи:

— Мені дуже до вподоби роль глядача. Єдиний раз я спробував, років п’ять тому, піднятися на одну вишню, на якій ніхто навіть не вирізав мого імені. І звати ж мене не Константін чи Александру, а Дан. У мене коротеньке ім’я. Незважаючи на це, гілка — негідниця! — зламалася, а я ледь не зламав собі ногу. Відтоді я не їм вишень і не намагаюсь видертись ще на одне дерево.

— Я знаю один дуже надійний і простий спосіб, — спробував підбадьорити його Урсу. — Не встигнеш оком кліпнути — і ти вже вгорі.

— Я прошу тебе, Урсу, говори від першої особи. Навіщо ти хочеш мені завдати хвилювань, коли я можу захоплюватися тобою і звідси, з трави? Мені здається, за нами стежить Лучія.

Відстань між буком і наметом по прямій невеличка — через прірву. Менше сотні метрів. Може, вісімдесят. Лучія справді вийшла з намету й дивилася на обох хлопців.

Урсу зупинився під буком і примірився до першої гілки. Потім витягнув з-за пояса топірець і прив’язав його до кінця мотузки. Відступив кілька кроків назад, довго прицілювався, нарешті кинув топірець. Той потягнув за собою мотузку й перекинув її через першу гілку. Урсу попускав мотузку, топірець спадав униз, тягнучи свій кінець до землі. Крем’язень висмикнув топірець із петлі і замість нього всунув туди праву ногу, потім схопив руками протилежний кінець мотузки й почав повільно підтягуватися. Тіло його піднімалося над землею, ніби без ніяких зусиль наближаючись до крони бука. Торкнувшись руками гілки, хлопець опустився вниз так само впевнено й повільно, як і піднявся.

— Будь пильний, я повторюю! Будь дуже пильний!

Урсу повторив, а Дан вдивлявся в нього, ніби фотоапарат. Від нього не уник жоден рух. Усе здавалося дитячою забавкою, а втім, так воно й було.

Дана не треба було підганяти. З неймовірною сміливістю він підбіг до бука, намагаючись точно повторити рухи Урсу. Всиливши ногу в петлю, схопив руками протилежний кінець мотузки й почав тягнути її вниз.

Відчув, що піднімається над землею, встиг навіть подумати про простоту системи і про приємність піднімання, але наступної миті у нього виникло враження, що світ перевернувся. З ним неодмінно щось сталось би, якби його не зловив Урсу — він, здається, підготувався саме до такої розв’язки. Мов несамовитий, Дан спробував удруге, але наслідок був той самий.

— Неможливо! Та будь він проклятий, цей спосіб! Я ж роблю все точнісінько так само, як і ти! Але ти піднімаєшся, а я падаю. Спробую ще раз!

Він спробував утретє, ще розлюченіше, і його ще болісніше кинуло на землю.

— Це неймовірно! Нечувано! Я можу в’язи скрутити, досить! Я не годен лазити по деревах! І мене не цікавить це. Мене цікавить одне. Чому ти можеш, а я ні?

Урсу швиденько пояснив йому все. А загадка полягала в дрібниці: руки повинні колом охоплювати мотузку, в якій була нога, вона повинна залишатися не поза ними, а всередині.

— Тепер зрозумів? — спитав Урсу.

— Зрозумів, хай йому грець, але я вже вилікувався від акробатики… знову років на п’ять.

— Не хочеш ще раз спробувати? — підштовхнув його крем’язень.

— Навіть не подумаю. Досить! Що, я не маю права побути трохи дивакуватим? Усе тільки ви та ви?

— Я піднімуся на дерево, подивлюся, що робиться біля нас…

— Роби, як знаєш! — підбадьорив його Дан на свій лад. — А я краще піду в долину пошукаю малини, бо бачив там силу-силенну кущів. Принаймні, буду в безпеці.

Кількома рухами Урсу дістався до першої гілки, схопився руками за неї, підтягнувся, зник між листям і за якусь часину опинився на вершині дерева. Ніщо не перешкоджало йому дивитися. На заході, десь кілометрів за три, гора, на якій вони знаходились, була розділена глибокою долиною. Трохи далі здіймалися розтріпаними гривами інші гори. На півночі кілька попелястих горбів затуляли горизонт, а на південь — один масив: той, який прикривав печеру. Десь там, у глибині лисого горба, поцяткованого то сям то там острівцями ялівцю, перебували його друзі, їхні друзі: Марія, Віктор, Тік та Йонел. Куди може простягатися печера в горі? Чи веде вона до цієї дивної скелі, схожої на шахового коня, біля підніжжя якої він зустрівся з Петрекеску? Скеля знаходилася точнісінько навпроти гори, де вони зупинилися. Скеля згори не мала точно такої форми, як визначила Лучія з першого разу. На заході — тільки намет і Лучія, вона саме відійшла від намету й підходила до краю прірви.

— Гей! Дане! — крикнула вона, зупинившись за кілька метрів від прірви. — Як можна добратися до вас?

Дан махнув їй рукою у тому напрямку, де був місток:

— Пройди метрів триста вниз, там є місток! Іди, не бійся!

Лучія бігцем подалася вниз. З вершини бука Урсу сказав черешнякові, що ласував малиною:

— Скажи їй, хай не дивиться вниз, коли йтиме по мосту! Швиденько!

Дан крикнув, скільки мав сили:

— Лучіє-е-е! Урсу каже, щоб ти не дивилася вниз, коли йтимеш по мосту! Не можна, чуєш!

Лучія махнула йому рукою, мовляв, вона чує, а Урсу на вершечку бука відчув, що його обливає потом. Він розлючено глянув на Дана й ледве побачив його в малиннику. Дан похитувався між кущами, принаджуваний багатством і запахом ягід. Вони були червоні, трішечки гіркуваті, саме такі, які подобалися йому… і тільки йому. Досі він не відчував справжнього смаку малини й задоволення збирати її з заплющеними очима на переобтяжених гілках. Він знову заплющив очі, а губи і язик бігали в пошуках червоних ягід. Дан відчув кетяг на кінчику язика, стиснув його губами, потім вдруге, втретє і, збуджений задоволенням, розплющив очі…

Згодом, скільки разів йому доводилося згадувати пригоду, Дан говорив, що вперше в житті своєму він відчув холод абсолютного нуля…

Перед ним, за кілька метрів, стояв ведмідь, ще більший любитель малини, аніж Дан, і саме тому уявляв собі, що він і є хазяїном малинника. Ведмідь був надто справжній — бурий, велетенський, може, найбільший і найстрашніший екземпляр із їхнього роду. Почувши, як він замуркотів, а особливо, коли побачив, як той підняв лапу, Дан зрозумів, що це йому не сниться, що в нього не галюцинації, що перед ним не опудало ведмедя, напхане соломою, не ведмежа шкура, перетворена на страховисько.

Він вилетів з малинника, мов куля з рушниці, на великий подив вуйка. Але по дорозі мав необережність підняти камінь і жбурнути його в голову ведмедеві, який кинувся за ним радше для того, аби настрахати.

Врятувало Дана в цю смертельну мить дерево. Він несамовито закричав:

— Урсу! Ведмідь!

— Що ти хочеш? — почувся з дерева голос крем’язеня.

— Урсу-у-у!

— Ти збожеволів?.. Не бачиш мене… Не чуєш?

Урсу прогорнув убік гілки бука і враз побачив усю сцену. Дан мчав, мов заєць, а за ним — ведмідь.

— Піднімайся на дерево! Мотузка там! І не оглядайся! Піднімайся мерщій!

Дан підлетів до бука і, не озираючись, всунув ногу в петлю, схопив мотузку руками й почав тягти її. Якби він оглянувся й побачив за кілька метрів від себе розлюченого ведмедя, в нього забракло б сили піднятися. Тої миті, коли він перший раз смикнув за мотузку, Дан відчув, що його охоплює божевілля. А якщо помилиться? Він смикнув ще раз, далі ще з усією люттю. Розплющивши очі, побачив за кілька метрів над головою гілку бука. А далеко внизу, на землі, оскаженіло крутився ведмідь. Дан заплющив очі й знову смикнув. Дві дужі руки підхопили його й потягли вгору. Врятований! Тепер він знову міг розплющити очі. Хлопець учепився за товсту гілку й глянув на Урсу. Крем’язень, тримаючи топірець, приготувався відбивати, якщо треба буде, атаку звіра на дерево.

Ведмідь несамовито ревів, бігаючи довкола дерева. Він весь час розмахував лапами і, побачивши мотузку, що звивалася в повітрі, вхопив її кігтями і смикнув униз. Світ ніби трохи заспокоївся, небезпека минула, але саме тоді, коли на обличчях у хлопців почали з’являтися усмішки, почувся спокійно-кришталевий голос Лучії:

— Хлопці, куди ви поділися? Гей! Де ви?

Побачивши за якийсь десяток метрів від себе розлюченого звіра, Лучія остовпіла. Тієї ж секунди в Урсу виник план. Він крикнув страшним голосом — то єдине, що могло підштовхнути Лучію втікати:

— Тікай, Лучіє! Тікай униз!

Звір кинувся на легшу здобич, але його зупинив дошкульний удар по спині: топірець, кинутий Урсу. Роз’ятрений звір почав шукати довкола себе невидимого ворога. А хлопцеві саме й потрібні були ті кілька секунд розгубленості. Одним стрибком, розрахованим до міліметра, він перелетів із гілки на гілку, схопився руками за сучок бука й блискавично, поки сучок не тріснув під його вагою й силою удару, стрибнув униз. Все це відбувалося так швидко, що Дан згори побачив лише падіння.

Опинившись на землі, Урсу метнув на голову розгубленого звіра здоровенний камінь. Оглушений ударом, ведмідь прагнув тільки одного — запопасти свого кривдника. Легша здобич зникла, мабуть, із пам’яті тварини. Ведмідь, мов болід, кинувся на того, що напав на нього. Хлопець майнув до схилу гори. Далеко в долині він побачив Лучію — вона нажахано дивилася на все, а сам майже відчував на потилиці дихання ошалілого хижака.

— Тікай, Лучіє! — закричав Урсу на бігу.

Побачивши Лучію біля бука, Урсу в одну секунду виробив план, як врятувати дівчину. А тепер, переслідуваний роз’юшеним звіром, спробував врятувати й самого себе. У хлопця виграш у кілька метрів проти ведмедя, але ж звір був набагато витриваліший, ніж він, і через кілька хвилин, коли його покинуть сили…

Урсу вже сам був, мов звір, загнаний іншим звіром, спритнішим і дужчим. Першої миті йому стукнула в голову абсурдна думка, що, може, бігаючи по колу кругом бука, у ведмедя закрутиться голова… Потім йому сяйнула ще абсурдніша думка: якщо він бігтиме зигзагами, то ведмідь не зможе утриматися за ним. А вже коли побачив Лучію по той бік прірви, біля намету, йому блиснула в голову найбожевільніша думка: перестрибнути через прірву.

Урсу зібрав останні сили й майнув, мов блискавка, а ведмідь — за кілька метрів позад нього. Гидка тріщина наближалася стрімко. Хлопець відштовхнувся від ребра прірви й полетів. Уже в повітрі стиснув ноги, потім випростав їх, витягнувши все тіло в стрілу. Торкнувшись підошвами протилежного ребра, він востаннє замахав руками… Цієї миті у нього з кишені випав довгастий предмет, якого він досі не бачив: то була дерев’яна табакерка, що її Сергій вкинув йому в кишеню увечері напередодні від’їзду.

Хлопець опукою покотився по землі. Тільки і встиг скрутитися бубликом. Коли він зачумлено підвівся на ноги, Лучія за кілька кроків від нього впала, мов ганчірка — вперше в житті знепритомніла. По той бік прірви звір, переляканий тим, що сталося у нього на очах, зненацька вирішив пошукати інший малинник, де нема пасток та підлих ударів.

Переможений і принижений, він швидко почимчикував у долину, але в протилежний бік, до міцної скелі, на якій відпочивав шаховий кінь.

Урсу взяв Лучію на руки. Її бліде обличчя вжахнуло його. Він довго дивився на нього, і якісь досі невідомі йому хвилі геть затопили хлопця. Навіть не відаючи, що робить, він притиснув дівчину до грудей і припав чолом до її гарячих щік.

2

Світ заспокоївся. Черешняки зібралися в наметі: Урсу не міг підняти голови від землі, Дан обгрунтовував непорушні зв’язки між ведмедями та мисливцями, а Лучія безперервно натискувала гарячими пальцями на ключ передавача. Маленькі, непомітні удари. Вона ніби навіть не натискувала на ключ. Може, то пальці просто здригалися від недавно пережитого жаху. Втихли й слова, тобто — замовк Дан. Він теж не міг позбутися споминів та картин, які стояли наяву перед ним. Скільки вони зазнали й пережили всього за один день! А день же ще не закінчився…

Десь далеко почувся глухий вибух. Ніби електричний заряд пробіг через їхні серця. Урсу підскочив, мов лук.

— А я думав, ти спиш… — зустрів його Дан. — А що це могло бути?

Лучія благально глянула на Урсу, але постаралася говорити байдужо:

— Мабуть, хтось вистрілив із рушниці… якийсь мисливець…

Урсу заперечливо махнув головою, а вголос додав:

— Ні… Це не рушниця… Це був потужніший звук, десь у глибині гори…

Дан підніс руку до рота… але після того, як сказав слова, що доймали їх усіх:

— А це не міг бути звук обвалу в печері? Адже тут немає інших глибин…

Урсу намагався бути спокійним і впевненим:

— Це, мабуть, був вибух… Десь тут поблизу, очевидно, є каменоломня…

3

Мисливець почекав кілька хвилин після вибуху. Він подивився навсебіч, крутнувся сюди-туди, мов забутий манекен. Луна вибуху затихла. Ніде жодного руху: світ залишився спокійний, не передчував злочину, який замишлявся. Ще один погляд навкруги, останній, і Петрекеску пішов до входу в тунель: тріщина майже горизонтальна, прихована між валунами й гірськими кущами.

Петрекеску знав: в отвір треба заходити так, як заходив бородань, тому руки його були вільні, щоб закрити дірку знадвору кам’яною плитою.

Зіпершись на руки, Петрекеску сковзнув тілом усередину, потім напівобернувся, мов «наліво-кругом», тримаючись тільки на м’язах рук, водночас носками знайшовши підтримку всередині тунелю. Напівоберт закінчився добре, та коли він подивився на камінь, яким треба було закрити отвір, побачив усього лиш за кілька метрів від плити ведмедя, від якого кинувся б навтіки всякий мисливець. Це був король ведмедів, ідеал будь-якого аса мисливських пригод…

З того, як ведмідь тримав голову, з його уривчастого й грубого ревіння, а особливо з його розтривоженості та напруження Петрекеску зрозумів в одну мить, що ведмідь або поранений, або в нього відібрали ведмежат, отже, він зараз готовий на все.

Смертельним жахом виповнилися очі мисливця. Ризикуючи розбити собі обличчя, він прожогом метнувся в отвір. Ще один сантиметр, ще тільки часточка секунди… Але саме тої миті, коли голова Петрекеску вже зникала в дірці, ведмідь випустив свої пазури, лапа його майнула блискавкою, і голова мисливця підскочила вгору, потім сковзнула всередину. У пазурах ведмедя залишився видовжений, мов конус, брилик, а з брилика стирчав жмутик волосся з закривавленими корінцями… Якби волосся було густіше, а корінці глибшими…

Розлючений, як ніколи досі, ведмідь підніс здобич до носа, понюхав, скривив ніздрі від огиди і жбурнув її в отвір, услід за мисливцем. Якусь мить він ніби роздумував, чи не податись і собі вслід за безволосим чоловіком, але чи то отвір був надто вузький, чи він остерігався інших пакостей, чи йому не сподобався запах брилика, але щось таки вимусило ведмедя перемінити свій намір. Крім того, й сонце вже опустилося: час пригод закінчувався. Ведмедиця його зрозуміє, але ведмежата ще не в тому віці, коли дозволяється лаяти батька. Відтак, опечалений і впокорений, звір подався в тому напрямку, який не цікавить нікого.

Бородань наліпив на закривавлену маківку мисливця щільну й пласку пов’язку, яку закріпив навхрест по діагоналі смужками лейкопластиря.

— Дрібниці, друже. Трохи попече та й минеться… Як бачиш, чоловіче, життя людини залежить і від волосини. Якби в тебе їх було більше…

— Дуже болить! Слово честі! Він вирвав і волосся, і шкіру, але я все одно колись його вб’ю. Добре, що знаю, де він живе. Він вирвав у мене всеньке волосся. І болить так, що мені хочеться вити, слово честі.

— Я наклав тобі пов’язку, якої ти ще не бачив ніколи. Пов’язка швидкої дії. За дві години минеться все — біль перестане, рана затягнеться. Може, навіть виросте волосся…

— Друже, хай буде так, як ти кажеш… Але я їх не помилую, чуєш? Не помилую я їх. Це все через них, слово честі…

— Краще скажи, ти зможеш іти чи полежиш з годину?..

— Як ти можеш навіть казати таке, слово честі! Хіба можна гаяти час? Ти глянь, уже справді минає біль… Не можна допустити, щоб вони вийшли до людей, ти ж і сам знаєш…

Бородань подав мисливцеві пару довгих чобіт, які були такого самого кольору й так само порипували, як і його посмугований застібками комбінезон.

— Взуй їх і гарненько зав’яжи на стегнах. А мені не треба.

Чоботи були зроблені з непромокального й дуже еластичного щільного матеріалу. Не дуже товсті підошви й рівчачки, які перерізували їх у всіх напрямках, засвідчували, що вони годяться для будь-якого грунту. Петрекеску натягнув їх із видимим задоволенням.

— Готовий? — спитав бородань, освічуючи його променем ліхтарика і міряючи поглядом від голови до ніг. — А тобі дуже личить, їй-право, так ти видаєшся і молодшим, і розумнішим. Готовий?

— Готовий! — відповів мисливець і мацнув себе по боці, перевіряючи, чи пістолет на місці.

Бородань пішов уперед по тунелю, яким пройшов Тік. Обережно, освітлюючи кожен закуток, кожну тріщину, кожен камінчик, зсунутий із місця. Петрекеску йшов за кілька кроків позад нього, тримаючи в лівій руці ліхтарик, а праву притиснувши до боку. Зупинилися біля місця вибуху. У вилом якраз-якраз проходила голова бороданя. А це означало, що Тікові тут було значно легше, аніж його переслідувачам.

Пекло з його чортами та смолою, з численним розпеченим начинням переселилося на якусь часину сюди. Коли вони нарешті добулися до величного собору з органом і статуями, обличчя й руки в обох були побиті й пекли вогнем. Побачивши спокійну, мов дзеркало, воду, вони обидва майнули до неї, наче жаби, викинуті на сухе, щоб хоч трохи остудити обличчя. Вони занурювались головами у воду, але відразу ж вихоплювали їх назад: вода була холодна, мов крига, і ще була вона солона, солоніша, аніж у соляній копальні.

Не гаючи часу, хоч усе в них пекло, а в грудях клекотіла злість, обидва рушили берегом понад підземним потоком, маючи твердий намір наздогнати й захопити підлітків.

Розділ чотирнадцятий

1

Черешняки справді йшли цією дорогою. Вони сиділи, тиснучись гуртом у пливучому гумовому трофеї, один за одним. Віктор попереду, за командира, з веслом у руці, за ним Йонел, далі Марія, а потім уже Тік. А-а, так!.. За кілька сантиметрів перед малюком, тобто між ним і Марією, було ще щось, найцінніший із скарбів, які будь-коли існували на землі, і був він у нього на грудях: чарівна коробочка з її фантастичною силою. Якби він не знайшов коробочки, то від суму збожеволів би. Але навіть маючи коробочку, він не міг забути нещастя з Цомбі, і це нещастя свердлило, мов буравчик, його серце, яке вже багато разів завдавало йому болю аж до сліз. Особливо, коли він згадував одну дуже приємну думку, що сяйнула йому одного не дуже далекого вечора: посмикати Цомбі за хвіст невидимою рукою.

Час від часу на нього напосідалася підступна, зловісна думка (бр-р! яка зла думка!). Він заплющував очі, хоч у цьому й не було потреби в такій щільній темряві, намагаючись прогнати її, але вона настирливо дзвеніла в вухах, іноді так розпирала груди, аж він відчував, ніби щось розтоплюється всередині. Може, це якийсь перевтілений дідько розворушував її? Чому він не може пожити хоча б одну годину повною радістю, лише годину, і він знатиме, що за оцю годину радості, після того, як вона закінчиться, його не покарають, не погрожуватимуть і не завдадуть смутку? Зараз у нього є чарівна коробочка, тобто вся радість світу… Чому ж його переслідує ця поганюща думка? «Ну так!» — стрепенувся малюк, неспроможний далі терпіти. Так! Колись же треба буде її відкрити! І він це зробить зараз! Віддайте мені Цомбі, а я вам поверну коробочку!..

Ух-х!.. Яка ж гидка думка!

Але й ще одна людина переживала драму під час цієї м’якої плавби в невідомість. Драму з важкими питаннями й простими відповідями, від яких щоки спалахували вогнем, але, на щастя, цього ніхто не бачив, і час від часу нестямний трепет ще більше посилював морок і вимушував терпіти безжальні муки.

Йонел страждав не через те, що сталося з ним і з ними всіма в печері, а через те, що сталося надворі, в останні години й дні, в останні місяці. Якби зараз над ним світило сонце, то він сміявся й бив би себе кулаками по голові, кричав би на весь світ, що він йолоп і віслюк… Як він хотів стати і робив для цього найрізноманітніші маневри… Стати ким? Керівником експедиції… Навіщо?.. Для того, щоб у скрутну хвилину його охопив страх і він неспроможний був через це скинути полуду з очей і обрати потрібне рішення?.. Для того, щоб усі бачили й відчували, що він… Що він? Та що завгодно! І насамперед — людина, яка не заслуговує бути керівником.

Він думав, що все це гра, під час якої все буде дуже легко, він казатиме, коли вставати, коли лягати, що їсти, що одягати, де зупинятися на привал, де розпалювати вогнище… Господи! Що за маячня! Навіщо потрібен для цього керівник? Це ж будь-хто може сказати й зробити. І що сталось би, якби він їм сказав? Перемінився б колір сонця? Побільшала б земля? Він став би вищим чи хоч на йоту перемінилась би думка Марії про нього?..

Тільки з любові покомандувати він витворяв отакі-о маневри, говорив стільки брехні, обманював Тіка!.. Як добре він розумів зараз, що він не той, хто найкраще підходить на керівника експедиції. При труднощах він не може бути врівноваженим. Його охоплює страх, від страху він починає говорити й робити дурниці. Але найстрашніше, що тоді, під натиском страху, він вважає, що право на правду — тільки в нього.

Ось куди може завести страх!.. Піт горошинами скочувався в Йонела по чолу, щоки пашіли вогнем, він сказав собі по думки важкі слова, вони дуже боліли йому, що такий керівник, як він, схожий на жабу, на оту жабу, яка надулася без міри й навіть не уявляє собі, що ось-ось лусне… Так і повинно бути, закінчив свою думку Йонел: той, хто хоче керувати, повинен бути рішучим, бо тоді, коли важко, коли дуже скрутно, він повинен бути готовий першим подати приклад. Не говорити, протираючи сонні очі: вставайте, бо вже пора… а сісти на пліт і першим перейти через пекло…

Але чи думав би він так, якби не пережив отих важких моментів?.. «То дуже добре все, що сталося зараз, — сказав сам собі Йонел із сльозами в кутиках очей, — і особливо те, що сталося зі мною, але мені так соромно за все, що я ніколи й нікому не скажу ні слова про свої думки…»

Марія ширяла в своєму світі, вона мріяла про нього і навіть не уявляла собі, що може бути інакше. А сталося все-таки інакше, і вона й досі перебувала в невідомому для інших світі — з замками й фантастичними соборами, з органами й колонадами, куполами, вапняковими кольє й голубими свічадами, в які вона вдивлялася й дивувалася, що така вродлива. Іноді вона торкалася повік кінчиком коси, аби пересвідчитись на дотик, що вона не спить, що це не сновидіння — ні повільне плавання, ні мармурові й вапнякові сюрпризи, для яких, може, досить звичайного променя світла, аби вони відкрились живому поглядові. Марія почувала себе такою багатою, ніби вона була володаркою всього багатства цього невидимого поїзда, який віз із собою стільки вражень і крижаних та мармурових спогадів, особливо спогад про одне дивне голубе свічадо, яке настрахало її… Якби з’являлися то там то сям срібні канделябри з блідим світлом, якби попелястий човен перетворився в білий ялик, а вона відкидала б голову назад, а коси її торкались би води, і якби десь, на краю мороку, її чекало озеро з хвилями й ласкавими брижами, і особливо — сонце, сонце, багато сонця, валуни, дощ і сонячне повітря… Марія стрепенулася, але ще не могла призвичаїтись до реальності, бо хотіла ще побути в мрії, про яку вона снила стільки сотень ночей і яку…

Думки перенесли її на одну мить на сонячні галяви, надвір, де була решта її друзів і між ними той, хто дав їй цю дорогу до справжньої мрії. Але мить минула, її знову огорнув морок, і вона безсило опустила руки, пальці занурилися в воду, і холодні дрижаки принесли їй упевненість фантастичної дійсності.

Віктор не спав. Ні нові картини, ні старі згадки не покорили його й не викрали з реальності ані на мить. Він бачив усе до дрібнесеньких деталей, і вбирав усе, і затемнював усе, мов кадри кіноплівки, яка буде проявлена колись…

Човен був добрий, і вода була ще ласкава, але чи надовго це? Течія ніби несла його до світу і до світла, до мирних хвилин сонця і тіней, до Данових жартів та акробатичних вправ Урсу, до ночей з комашками і шерхотом, з зірками над головою і з тією світлою впевненістю, що на світанку чи пізніше, коли лінькувато розплющаться очі, повіки злякаються світла і знову заплющаться…

Чи, може, кудись інде веде ця дорога з води й темряви? Віктора пригнічували ці запитання, які жорстоко перехрещувалися й миготіли йому багато разів із страхом і болем. А може, Йонел слушно вважав, коли виступив проти продовження мандрівки?.. Що було б, аби вони не натрапили на надувний човен і Тік не зміг пройти до нього?.. І знову: куди ж веде ця водна дорога?..

Печера колись була обжита: малюнки й знаряддя праці — беззаперечний доказ цього. Вхід і вихід із печери не ззаду, за мармуровим собором, а попереду, десь там, куди вони пливли. Це було не бажання чи надія, а впевненість. Грот, у якому жили, не міг мати іншого виходу у світ.

«Дорога поки що була добра, — з острахом думав Віктор. — Але до яких пір? Чому печеру досі ніхто не відкрив? Чи вхід до неї так гарно замаскований, що ніхто не підозрює про нього, що він є в хтозна-якій тріщині, закритій кущами й валунами, чи вапняк зруйнувався і колись, давно-давно, в непроглядному минулому, на нього впали гігантські могильні плити? Якщо ця печера, в якій колись жили, зараз перекрита? Якщо обвал вапнякової породи перетворив десь попереду водну дорогу в водоспад?..»

Віктор не бачив, не хотів бачити прикраси з мармуру й вапняку, не чув, не хотів чути мелодій та відлунь соборів, замків та закам’янілих садів. Він тримав усі свої почуття напоготові, щоб вчасно здійняти тривогу, а не дозволити підкрастися цьому «надто пізно», яке, може, підстерігає й чигає на них десь у темряві. Надія була мов болісний якір, і Віктор не хотів його кидати, а приберігав для найважливішої миті, для надійнішого берега, гостинного й щирого, для сонячного берега.

2

Думки всіх несподівано й брутально обірвалися, і наче тисячі стріл впилися їм у спини. Бо позад них пролунав грім потужного вибуху, виповнивши нескінченними перекатами луни печерний морок. Віктор перетворив весло в стерно й причалив човен до берега. Перший стрибнув на камінь, за ним — решта. Кінець мотузки, яким був прив’язаний човен, тримав у руці. Усі завмерли, мовчазні, напруживши слух. Але жоден інший вибух не потривожив спокій грота, а колишні перекати луни згасли в мороці.

— Що ж це могло бути? — спитала Марія. — Упала десь скеля, обвалилося щось?

— Здається, то був вибух… — уголос розмірковував Віктор. — Він потужніший, ніж обвал.

— Вибух? — здивувалася Марія. — Хто його міг зробити? Де? І для чого? Вибух у нашій печері?

— Справді, слушно… — визнав Віктор. — Я теж не розумію, навіщо тут робити вибухи… Але якщо це був обвал, то десь у горі сталася справжня катастрофа.

— Собор! — жахнувся Тік. — Склепіння й орган…

— Може, ні… — благально сказала Марія. — Моє голубе озеро, — вона несподівано на мить розкрила таємницю.

Йонел нарешті зважився заговорити.

— Всякий гул посилюється до максимуму вібрацією й відлунням у будь-якій печері.

— Це правда, — погодився Віктор. — Але це був особливий гул. Гул щільний, важкий… Я ніби аж відчуваю його ядро в ту мить, коли не було луни. Я можу передати це через порівняння так, як я його відчув: мені він видався гарматним пострілом проти пострілу з рушниці.

— Не знаю… — подався назад Йонел. — Може, й твоя правда. Що було, те було. Безперечно одне: чи обвал, чи постріл, тобто гуркіт, але він стався в печері… І в жодному разі не надворі. У мене й досі заклало в вухах.

— Так воно й є! — розсердився Віктор. — Сталося воно в печері. Але що — вибух чи катастрофічний обвал? Ми не знаємо. І особливо не знаємо, як він стосується нас, цей гуркіт, будь він неладний!

— А може, він нас не стосується зовсім? — спитала Марія. — Особливо, якщо стався обвал у масі вапняків, як ви полюбляєте казати…

— А коли катастрофа? — спитав Йонел.

— Ну й що? — в свою чергу запитала Марія. — Скажімо, сталася катастрофа. Як вона стосується нас?

Йонел замовк. Відчув, як по чолу покотилися горошини, а в очах запекло. Він боявся, що його слова будуть витлумачені інакше — мов злорадство чи крик сича. Але Віктор відчув його затримку:

— Йонел хоче сказати, що обвал катастрофічний… Чи не так, Йонеле?.. Що він може стати могильною плитою… у тому випадку, якщо дорога, котрою ми йдемо, закрита… Якщо річка не виходить надвір, то, в найгіршому разі, ми не зможемо повернутися назад дорогою, якою прийшли сюди. Але катастрофічний обвал міг би закрити нам дорогу назад назавжди…

— Ага! — зрозуміла Марія. — Усе думки про могилу, а найбільше ти вбиваєш мої спогади… Тоді… хай би вже краще то був вибух…

— То було б теж погано, — сказав Віктор. — Якщо не гірше… Так! Це нещастя: бо чи те, чи друге, а воно таки сталося в печері…

— І в мене таке відчуття, — відгукнувся Тік, — ніби щось пече в спину. Досі було страшно тільки те, що попереду…

Сказавши це, Тік, сам того не відаючи, полегшив усім тягар важких думок. Усі відчували, як виростають у них за спинами якісь пазури. А попереду, що чекає їх попереду? Що їм готується там?.. Але Марія ще сподівалася врятувати собор із голубою водою:

— А якщо був вибух? Чому він поганий?

— Тому, що зроблений людьми, — відповів Віктор. — А люди не роблять вибухів просто так… Я не бачу, який сенс міг би мати зараз вибух у печері. Тобто не можу пояснити його нічим добрим…

— А поганим можеш? — спробувала випитати Марія.

— Принаймні це набагато легше… навіть якби ми подумали, що хтось один спричинив цей вибух. Але я кажу, що нам неодмінно слід обрати якесь рішення.

— А я хотіла б усе-таки з’ясувати, — стояла на своєму Марія. — Чому ти обірвав думку?

Знову почувся рятівний голос Тіка:

— Ми зупинимося тут? Будемо тут відпочивати?

Марія ніби забула про запитання, на яке їй не відповіли, чи, може, відповідь забарилася зумисне. Дівчина пройшлася променем ліхтарика по бідному тунелю — вузькі береги, жодної прикраси, нема поворотів, ніш — і залишилась невдоволеною:

— Може, ми пошукаємо інше місце для привалу, краще, тобто красивіше… Чи я не маю права думати про красу?

Йонел відчув, що запитання адресоване йому:

— Я не думав про могилу тоді, коли злякався катастрофи. Я думав, слово честі, про щось красиве! Досить!

Ніхто не сказав нічого. Вони швидко сіли в човен і знову відпустили його на волю течії. Вони просувалися досить швидко вперед, Віктор радше кермував, аніж веслував. Вони пройшли через глибоке озеро, де вимушені були приборкувати хитрість течії, потім знову ввійшли в тунель, тобто потрапили на гарний потік, тільки він надто завередував після своєї зустрічі з озером: береги його стали ще вужчі, стіни були подірявлені найрізнішими заглибинами та нішами, а сам він увесь час крутився то вліво, то вправо, ніяк не хотів визнавати прямої лінії.

«Тут має бути дуже багато гранітних зразків», — подумав Йонел, але вирішив за краще не висловлювати своїх думок уголос, тим більше, що зараз нікого не цікавив його нещасний граніт.

За одним із поворотів, неподалік сталагміта, ніби зрізаного ударом шаблі, біля кам’яного майданчика човен зупинився на триваліший перепочинок. Вони вже давно не їли, а особливо їм треба було полежати трохи, бодай і на камінні, аби відпочили стомлені тіла, налиті свинцем повіки, щоб забути хоч на мить про страхи, тривоги, болі, морок, навіть про надії. Вони вже так скучили за світлом… і за сновидіннями, які нагадають їм про світло, знову привчать їх до нього, до світла.

3

Далеко в печері повз ніші, які давно поминув надувний човен, услід за променем одного ліхтаря йшли два невидимі в темряві чоловіки. Не було видно нічого більше, крім смужки світла, що прорізувала морок. Вони важко ступали по берегах, поміж ям та валунів, остерігаючись, щоб не вдаритись і не посковзнутися. Оце їхнє просування вперед по тунелю — то була не хода, а еквілібристика.

Аж ось один із них, посковзнувшись на камені, впав у воду. Потік був широкий і швидкий, і якщо дивитися на нього з берега, то здавався дуже глибоким. Але мисливець із подивом переконався, що вода не сягає й колін, а під берегом ще менше — лише до кісточок.

Вони пішли ще швидше вперед. Тепер морок прорізували вже дві світляні смуги, іноді вони об’єднувалися, іноді розбігалися врізнобіч або світили паралельно чи одна за одною.

Обох гнітили різні хвилювання й думки, але поєднувало їх і робило схожими одне: ненависть. Обидва ненавиділи все й один одного. Вони йшли по воді крізь морок, мов звірі, за якими хтось гнався ззаду. Чому?.. Вони спотикалися, падали, холодні бризки боляче били по обличчях, підступні валуни підстерігали їхні ноги, на цьому ошалілому шляху їх чатували скельні виступи й зуби. Чому?.. Може, тому, що вони були разом, і ненависть наростала в них разом із страхом в одного перед другим.

Бородань відчував страшенну відразу до всього, що тут відбувалося: життя в печері, товариство мисливця, страх перед світлом, небезпека з кожного боку, нікчемна болісна надія, а зараз ще й оця гонитва крізь темінь.

А хто ж такі переслідувані?.. Вранці, коли він вийшов надвір і глянув у дзеркальну воду джерела, то з жахом побачив, що ззаду за ним хтось стоїть. Це був якийсь людинозвір — очі вийшли з орбіт, воскове обличчя, скуйовджене і сплутане волосся, смолиста борода. Він різко обернувся, щоб устигнути захиститися, але не побачив нікого біля себе. І лиш тоді збагнув, що та потвора — то він сам, це було його власне обличчя, хоч і незнайоме. Він ударив кулаком по воді, щоб зруйнувати дзеркало, але образ залишився; він не міг не носити власного незнайомого виду… Але хто ж були переслідувані? Хто кого переслідує?

На нього напосідали темні миті, і тоді він пришвидшував кроки, натикаючись на каміння, на воду, на морок, шматував лезом світла повітря і йшов уперед, нахиливши голову, аж шию зводив тупий біль, ніби якісь безжальні тятиви тягли його кудись туди, де треба руйнувати й знищувати.

— Швидше! — хрипів він. — Швидше! Ми повинні їх десь наздогнати!..

Десь… Уперше в цьому щільному болісному мороці слово його говорило ще щось, позбавлене жорстокого терору йти в одному певному напрямку, слово роздвоїлося…

Майже весь час позад бороданя йшов, безперервно стогнучи від ненависті та бурмочучи лайки, мов сомнамбула, мисливець, не відчуваючи води, мороку, болю, світла. Сили полишили його вже давно, ще тоді, коли він із такою певністю побачив смерть при вході в тунель. Його вели вперед і тримали на ногах інстинкти. Він міг би отак, без світла, без їжі, без свого попутника, без його дихання йти аж на край землі. Життя його перебувало у несвідомій владі якихось тендітних істот, котрі теж були ув’язнені в темряві й жахові. Ці істоти перебували десь попереду, і їх треба було наздогнати, щоб забрати право жити. І його спершу вдавана ненависть до них стала ненавистю справжньою, вона росла в ньому, росла з кожною миттю, він відчував її в кістках. Іноді він хапав морок так, мов стискував пазурами чиюсь горлянку. І йшов, не відчуваючи нічого, натикався на стіни тунелю, стукався об низьку стелю, падав у воду, але одразу ж випростувався, мов вертикальна пружина, ішов далі і весь час тренував руки, душачи темряву.

— Я вб’ю їх усіх, — почувся його голос, і в тому голосі не було смішної бляшаної деренчливості. — Я повбиваю їх усіх. Інакше треба буде сказати собі «Адйо», слово честі…

— Облиш уже маячню! — відповів йому супутник. — У них треба забрати те, що вони взяли. Я цього хочу! Це перш за все! Навіть раніше, ніж дівчата, чуєш? Передовсім коробка, чуєш?

— А якщо вони вже дотямкували, що й до чого? А може, навіть перевірили… Слово честі!

— Цього ми не знаємо. Ще не знаємо. Треба пересвідчитись…

— А якщо…

— Та досить уже, бо ти мене доведеш до сказу! Ти й досі нічого не второпав? Перш за все нам треба їх наздогнати!

— Невже ми їх наздоженемо? Слово честі! Ти знаєш, наскільки вони нас випередили? Знаєш, наскільки вони віддалилися від нас? На моєму човні, господи! Куди мене привело моє життя?.. Чуєш, друже! На моєму човні!

— А дідько б тебе вже забрав! Не міг ти їм дати того човна одразу!

— Я тобі вже сказав — не ображай мене!.. Невже ми їх наздоженемо? Слово честі…

— Не можуть же вони йти весь час без відпочинку. Це наш єдиний шанс: вони стомляться й зупиняться перепочити. Тільки так ми зможемо їх наздогнати…

Мисливець зрозумів, що він не має права ані на хвилинку відпочинку. Та йому й не потрібен був відпочинок. Він міг іти весь час, не зупиняючись, крізь морок і кригу.

Петрекеску поклав руку на стегно й рушив уперед з нелюдською силою.

4

Черешнякам пощастило — вони зазнали перших вражень від першої зустрічі з печерою, але потім, виснажені нестерпним мороком, вони загорнулися в ковдри й спальні мішки, чекаючи, з важкими повіками й свинцем у всьому тілі, цілющого сну. Але сон барився. Спершу його бажали всі, аж в очах пекло, потім почали несвідомо змагатися з ним, навіть не відаючи цього. Кожен відступав у свій світ, готуючись до сну, де буде багато сонця, світла і воно оббризкуватиме їх, мов дощ.

Віктор замаскував ліхтар, під ковдрою так, що лиш маленький промінчик падав на зошит із записами.

І стомлена рука передавала буденними словами думки — важкі, плутані, зморені…

«Я не можу бути щирим із вами, — писав Віктор. — Я хотів, але не можу. Я певен, що страх доймає мене значно глибше, ніж вас, але на це не треба зважати. Знали б ви, які думки приходять мені в голову!.. Але ви не повинні цього відчувати… Клянусь вам — я не думаю про себе… Знаю, що нам загрожують небезпеки, бр-р-р! — як каже Тік, але вище над цим є щось дуже гарне, мов світло… я втомився… світло… Вся наша подорож — світло… Будь-хто зробив би так само, як ми… Наша мандрівка — мов світло, бо тут, у нас, у печері не може нічого бути красивіше, ніж світло… тут, у цьому мороці… Вся наша мандрівка — світло… Ух-х-х…»

Віктор закрив зошит і погасив ліхтарика. Сон заповзявся побороти його.

Найгарячішим противником сну виявився Тік. Він чинив йому опір чим тільки міг: щипав себе, проводив пальцями, вмочивши їх у холодну воду, по очах, але найчастіше — обмацував чарівну коробочку і з відчаєм шукав у своєму розгарячілому мозкові магічне слово. Кілька разів він, вимовивши слово «Дзвінок», освітлював ліхтариком руку, ногу, навіть обличчя. Але щоразу бачив освітлені частини тіла, і щоразу хтось гаркав на нього, аби він погасив світло. Отже, бачили й вони його. Бо якби не бачили, то здивувались би, сказали б щось інше… І враз Тік збагнув найстрашніше: він не знає чарівного слова, справжнього чарівного слова! Воно повинно бути інше, а не те, що примарилось йому. Тому він тихесенько простягнув руку, ніби погладив волосся Марії, і спитав ледве чутним шепотом:

— Ти спиш?

— Ні, Тіку. А ти чому не спиш?

— Просто так… Маріє, ти знаєш чарівне слово?

Марії кортіло сказати братові кілька гарячих слів, але, відчувши його по-справжньому біля себе, почувши його дихання й калатання серця в цьому мороці й жахові, несподівано стала найніжнішою й найкращою сестрою з усіх, кого міг собі уявити маленький кирпань із світлим волоссям.

— Яке слово, Тіку?

— Слово із казки… Ти ж знаєш!.. Слово, яким робляться чари, слово, яким відкривається… ну, ти ж знаєш…

— А-а-а! — нарешті збагнула Марія. — Тепер я знаю, що з тобою. Ти думаєш, що ми в печері Алі-Баби і ти забув магічну фразу. Так, Тіку?

— Я забув її… — заскімлив малюк, хоча він не мав чого забувати, бо казки не читав. — Скажи!

— Сезам, відчинися! Ось вона!

Тік подумки прошепотів обоє слів і почав обмацувати себе, хоч ще завчасу відчув, що то неправильні слова. Але згадав, що мош Тімофте не казав, ніби коробочка має здатність перетворювати людей на пил. Вона тільки могла робити їх невидимими. Тому він засвітив ліхтарик, висолопив язика й освітив собі обличчя.

Марія глянула на нього, готова вилаяти, але знову згадала, де вони, тому голос її прозвучав лагідно, ніжно:

— Тіку! Негарно показувати язика… Краще лягай спати. І я теж спатиму…

— Будь ласка, Маріє… Скажи мені інше чарівне слово…

— Їй-богу, Тіку, пора спати…

— Я дуже, дуже тебе прошу, скажи…

— Абракадабра…

— Як? — налякано спитав власник чарівної коробочки.

— Аб-ра-ка-даб-ра! — пошепки вимовила по складах Марія.

— Абракадабра! — дуже чітко цього разу вдалося повторити малюкові.

Потім він ще прошепотів це слово кілька разів, засвітив ліхтарика й знову висунув язика.

— Тіку!.. Ти сердиш мене… Хочеш розбудити всіх? Вони тільки-но заснули. О господи…

Не почуваючи за собою анінайменшої вини, малий спробував ще раз:

— Маріє… Ну, будь ласка… — але передумав, розчулений її втомою.

— Що ти хочеш, Тіку? — спитала вона крізь сон.

— Добраніч, Маріє… — прошепотів малюк.

Марії не вдалосявідповісти, бо сон в одну мить схопив її в свій м’який мішок. Тік ще якийсь час лежав із бадьорими думками, втупившись у темряву. Але ось і в нього спершу заплющились очі, а потім переплутались і думки.

— Абракада… — ще прошепотів він, але голова його вже м’яко ковзнула на руку, неспроможна затриматись і навіть не знаючи цього.

Перший сон переніс Тіка в фантастичний підземний світ. Якийсь невидимий велетень узяв за руку малого, щоб захистити його від усіх і від усього. І куди тільки він його не водив! Яких тільки див не показував! Замки й колони, аркади й куполи, статуї, свічада голубої води, разки великих коралів на шиях якихось гігантських доброзичливих істот. І собор! Господи! Яке диво!.. Як міняться на світлі труби органа! І скільки, скільки, скільки дивовиж! Побачити їх можна тільки вві сні!

Аби морок хоч на мить міг розплющити очі, то він навіки закарбував би як найціннішу прикрасу печери усмішку білявого скуйовдженого малюка, який через мільйони років прибув у своє потаємне царство.

5

Час не підкорявся жодним умовностям і не мав аніякісінької цінності в безкінечній ночі, крізь яку йшли два переслідувачі. Здається, минули дні, місяці, може, минуло навіть кілька життів, відколи вони пішли з денного світла. Іноді вони петляли, видираючись на урвисті береги й круті скелі біля великого озера, заходили в якийсь тунель, де було повно виямків та ніш. Бородань освітлював дорогу, зупиняючись променем на скелях біля кожного повороту. Вони йшли, не перемовляючись ані словом, не хлюпаючи по воді і взагалі не зчиняючи ніякого шуму. Передчували, що вже близько біля місця, де зупинилися відпочити ті, кого вони переслідували. Кілька разів утома кайданами сковувала їхні ноги, але їм вдавалося вивільнитися від них неймовірними зусиллями.

Світло ліхтаря зненацька вихопило довгий гумовий човен і навіть дитячу руку, яка опустила пальці у воду. Мисливець хотів був одразу кинутися вперед, прямо по воді, але бородань зупинив його, стиснувши руку, мов обценьками. Потім, не кажучи й слова, потягнув його до себе, і вони знову пішли — тільки не вперед, як досі, а назад, до озера.

Мисливець підкорився, та коли вони відійшли вже досить далеченько від місця, де бачили човен, він висмикнув руку й розлючено прошепотів:

— Ти збожеволів, друже? Хочеш, щоб вони втекли? Слово честі! Ми повинні їх узяти!

— Стій! Не спіши, мов безмозкий! Треба іноді звертатися й до тієї штуки, яку носиш на плечах. Що ти хочеш робити?

— Я знаю, що хочу! Будь-що!

— Ось що, друже! Зараз ми дійдемо згоди! Перш за все треба забрати в них трофей! По-друге, його треба забрати так, щоб вони не відчули нас. А потім уже владнаємо особисті справи.

— Друже! Те, що ти пропонуєш, мені не підходить. Слово честі. Якщо вдасться забрати так, щоб вони не почули, то одразу підемо геть…

— Гаразд… — сказав бородань. — Якщо вони нас не почують, і ми пересвідчимося, що вони нас таки не запримітили, тоді подивимося, як нам бути далі. Може, ми не ризикуємо нічим…

— Друже, наскільки я розумію… то кажу так!.. Аж поки скажу інакше, слово честі. А як же ми його заберемо?

— Так, щоб вони не почули… А якщо почують, то щоб не впізнали. Хитрістю, добродію!

— Господи… Аби ж не проснувся ніхто!.. Якщо вони впізнають нас — то гаплик! Слово честі — тоді вони не матимуть порятунку!

— Дивись, друже! Найкраще було б, аби ти перетворився в привида і мовчки, мов привид, понишпорив у їхніх речах.

Мисливець здригнувся. Це було єдине, до чого він не додумався, і це видалось йому найслушнішим:

— Навіть Добреску не знайшов би нічого кращого, слово честі! А я ж їх уже лякав духами…

— Один нуль на твою користь! Навіть коли вони тебе побачать — чи до того, як ти забереш коробочку, чи після того, то вже нічого не важить! Вони ніколи не знатимуть, хто її взяв насправді…

— Так, друже, справді так! Слово честі! Що правда, то таки правда!

Бородань дістав з рюкзака біле тонке парашутне полотно й ніж. Прорізавши при світлі ліхтаря полотно в двох місцях, бородань накинув його на голову мисливцеві, приладнавши обидві дірки навпроти очей, і попросив потримати засвіченого ліхтарика під полотном. Відступивши на кілька кроків, глянув на свій витвір: це була якась з’ява — біла, непевна, страхітлива.

— Мов у кіно! — сказав бородань. — Навіть я злякався б, аби зустрів отаке… Постарайся лиш не здіймати анінайменшого шуму. Спершу пошукай усередині в човні. Якщо нема там, попорпайся в їхніх речах на березі. І пильнуй за ліхтарем, друже! Лише смужка світла…

Не кажучи й слова, мисливець без шуму, справді, мов привид, рушив туди, де стояв човен. Почув липень шепіт позад себе:

— Дивись не нароби дурниць, бо все пропало…

6

Тік дивився вже другий сон. Ніби він пірнув у якесь велике гірське озеро, повне срібних пстругів. Хлопець плавав під водою за ними, але форелі виривались від нього, іноді вислизали вже із кінчиків пальців і — шусть! — поміж каміння, поміж кущі й валуни.

Тю-у-у! — згадав роздратований рибалка. Як він не здогадався використати чарівну коробочку! Він підпливав би до них і брав би рукою, трьома пальцями, отак, як зривають квіти.

Тік швидко стрибнув на берег по коробочку. Але не знайшов її! Вона зникла! Він подивився сюди-туди й побачив її під великим гидким раком. Як його зігнати з коробочки? І він почав бомбардувати його камінням. І рак, захищаючись боксерськими рукавицями та середньовічним щитом, подався до виямка, який одразу відкрився, й заховався в ньому.

Тік швиденько схопив коробочку, сховав її на грудях — і знов до озера. Було видно, повсюди розлилося гарне біле світло, хоч сонце ще не зійшло! Як же це так? І лиш коли занурився у воду, побачив далеко позад себе — і як це він може бачити, що робиться позад нього? — перший промінь сліпучого сонця. Вода була така холодна, що хлопчина здригнувся…

Тік розплющив очі, але не побачив нічого, ніби осліп. Ніде ані промінчика світла. Морок, суцільний морок! Приснилося… Може, десь там, надворі, зорі всіяли небо й пробуджують усі подихи землі. Але хлопчина не знав нічого. Звідки йому знати? Хто йому скаже? Для нього й досі була опівнічна пора! І йому спала на думку страхітлива ідея.

Тік обережно засвітив ліхтарик, прикривши промінь рукою. Залишилася тонесенька смужка світла, яку він спрямував на один із рюкзаків. Нечутними рухами розв’язав його й дістав велику білу скатертину. Не довго думаючи й не вагаючись, він прорізав у двох місцях полотно ножиком, з яким ніколи не розлучався. Потім загорнувся в полотно, прилаштувавши отвори якраз навпроти очей. Готово! Єдине його засмучувало: адже він не може бачити й трішки сам налякатися привида, в якого щойно перетворився. Ото жаль, що нема дзеркала!

Привиденя без шуму, як і годиться таким з’явам, рушило вгору по течії до одного з поворотів тунелю, де хлопчина по дорозі сюди набачив товстий зрізаний сталагміт, збитий, мабуть, сталактитом, який колись упав, а зараз від нього не залишилось і сліду. Йому треба туди: на вершину зрізаної колони. Господи! Ото будуть пики у всіх! А як у них цокотітимуть зуби!

Тік діловито видерся на сталагміт, зручніше вмостив ноги на шершавому диску й почекав кілька хвилин… Тільки б зараз, гаряче благав малюк, тільки б зараз не почали діяти чари коробочки. Вперше він був радий, принаймні то не погано, що він не знає чарівного слова.

Тої миті, коли він засвітив ліхтарика, позад нього почувся шум: хтось ішов сюди, хлюпаючи по воді. Вухо його вже звикло в печері до таких шумів. Він злякано оглянувся й побачив… побачив привида, що наближався до нього!

Обидва привиди, уздрівши один одного, лише мить мовчали, а потім обидва, мов за командою, зарепетували нелюдськими голосами: тоненький крик і рев, посилений і помножений луною до неймовірності.

Привид у воді метнувся назад, упав, підвівся й знову побіг. Велетенський привид упав із постаменту, враз перетворившись у малесеньку, завбільшки з долоню, з’яву, і з швидкістю хорта помчав у напрямку надувного човна.

Протяжний жахливий крик розбудив усіх мандрівників біля човна. Вони підхопилися, мов сталеві пружини. Віктор засвітив ліхтарик і спрямував промінь туди, звідки, як йому здавалося, долинав крик. І всі побачили, що до них мчить маленька біла проява й кричить голосом Тіка! Ось привиденя впало, одразу ж підхопилося, але знову зашпортнулось і опинилось у руках у Віктора. Коли його вдалося видобути із складок полотна та із рук Віктора, глядачі біля човна побачили обличчя маленького паливоди, котрий усім своїм виглядом, навіть кирпатим носиком засвідчував нечуваний жах.

— Привид! — закричав малюк. — Я бачив привида! їй-богу! Він був білий і великий, а обличчя в нього світиться, мов електричний глобус!

— Ага-а! Ти хотів нас налякати! — навздогад кинула Марія. — А, здається, сам себе налякав! Ти впав у воду, еге ж?

— Ні! — дригонів малюк. — Слово честі! Я бачив його на власні очі. Він ішов просто на мене, у повітрі, не по воді…

Замість того щоб розсміятися, Віктора охопила тривога. Розповідь Тіка була незакінчена.

— Тіку! — спитав Віктор. — А хто кричав так голосно?

— Привид! — відповів, не вагаючись, малюк.

— Негайно всі в човен! — розпорядився пошепки Віктор. — Ми не можемо гаяти ані секунди! Рахую до трьох!

Але ніхто й не думав рахувати до трьох. Бо хоч до цієї цифри дуже близько, раніше, ніж хтось устиг би дорахувати до неї, рюкзаки, ковдри, спальні мішки й пасажири опинилися в човні. Віктор покладався не лише на силу течії — він долучив до неї і власну силу, вперто налягаючи на шматок тієї, такої цінної зараз дошки, що почала слугувати за весло. По якімсь часі Марія зважилася спитати його:

— А що, власне, сталося, Вікторе? Ти злякався привидів чи тобі приснився поганий сон? Чому ми тікаємо?

— Через привидів, — відповів Віктор. — Їх нема доти, доки цього хтось не захоче… Так, як хотів Тік…

— Ти думаєш, у печері є ще хтось? — спитав Йонел.

— Я не думаю… я впевнений! І то не діти, що граються в привиди, як Тік. Вони нас зупинили б, вони гукнули б нас… Отже, позад нас — реальна небезпека…

І знову запало мовчання. Не було чутно нічого, окрім хлюпотіння води й плескоту весла, і кожен чув калатання власного серця — швидке, болісне, бо на них накинулись усі тривоги, усі страхи, у них впилися всі пазурі й кігті мороку.

7

Бородань здригнувся, почувши рев. Він припав тілом до скелі й почекав. Так міг кричати тільки мисливець. Але ж, здається, пролунав ще й тоненький крик? Що там могло статися?.. Хтось швидко йшов по воді, розсікаючи її; почувся характерний звук падіння, і знову дедалі ближчі кроки по воді. Бородань швидко поклав праву руку собі на стегно, а лівою спрямував ліхтарика в напрямку шуму й натиснув на кнопку. Промінь вихопив мисливця з переляканим обличчям. За ним тягся, мов безкінечний хвіст, одяг привида.

— Стій! — пошепки звелів йому бородань.

Мисливець зупинився важко, ледве переводячи дух.

— Привид! — прошепотів він. — Справжній привид! Я ледь не зіткнувся з ним. Слово честі!

— Ти збожеволів?! — схопив його за барки бородань. — Отямся!

— Та я ж бачив його на власні очі! Він білий, вдвічі більший від мене і світиться зсередини…

— Ти здурів зовсім! Здитинів! У твоєму віці мати видіння!

— Які видіння, друже? Ти не чув, як він кричав?

Неймовірна думка сяйнула в голові бороданя:

— Тварюко! Недоумок!..

— Добродію! Я вже тобі казав — не ображай мене! Більше я тобі не прощу, слово честі! А я, якщо не прощаю…

— Стривай-но! — спробував заспокоїти його бородань. — Вони… Вони обвели тебе кругом пальця, мов хлопчака…

— Але ж я бачив його на власні очі! Він метрів зо три заввишки.

— Де ти чув, друже, щоб привиди кричали? Хіба не кажуть усі люди: німий, як привид?

— То чому ж він кричав, друже? Хто кричав?

— А ти не горлав?.. Тому кричав і він! Він точнісінько такий самий привид, як і ти. Тебе налякали діти, друже!

— Не може бути! Я зловлю їх і всіх перетворю в привиди! Заніміють вони на все життя!

— Як же вони познущалися з тебе!

— Добродію, я тобі вже сказав! Забудь деякі слова! Слово честі! Ти що зробив би, якби зненацька побачив такого привида перед собою? Обійняв би його? Почав би сміятися разом із ним?

Бородань не зміг. погамувати тремтіння, уявивши собі таку сцену, і мисливець саме тої миті зловив його обличчя в промінь ліхтаря. Бородань був нажаханий.

— Ось бачиш, друзяко! А ще кажеш, щоб я їх не вбивав…

— У нас був шанс, — отямився бородань. — Якби ти пішов за привидом… Друже мій, аби ти не загорлав!.. Привиди, які кричать, то не привиди, а люди, і остерігатися їх…

— Що ж нам робити далі? Слово честі!

— Ми маємо ще один шанс. Якщо їм трапиться перешкода на шляху, яка їх зупинить. І коли ми їх наздоженемо…

— Господи! Я знаю сам, що нам треба робити, коли ми їх наздоженемо… А ти спробуй помовчати, слово честі.

— І все-таки ми маємо зважати, якщо вони здогадаються…

— Та облиш ти вже це! — погрозливо сказав мисливець. — Бо маю і я голос, чуєш? У дорогу!

Розділ п’ятнадцятий

1

Вранішня зоря перетворилася на знак жаху. Небо виповнилося люттю й послало на землю страхітливу бурю. Блискавки шматували овид, а громи стрясали повітря. Намет на пагорбі у формі перекинутого чавуна був би піднятий, мов листочок, у повітря, якби Урсу, передчуваючи ураган, не забив кілки в землю аж до мотузок. Від вибухів ніби аж сплющувалися суглоби, а від блискавок сліпли й боліли очі. То диво, що намет витримував такий безперервний натиск бурі. Коли ураган вщух на часину, щоб знову згодом зібратися на силі, Урсу вийшов із намету. Гори були затягнуті сивою завісою дощу. Овид звузився до розмірів малесенького кола з центром на вершині пагорба, де стояв намет. Крем’язень відчув, як серце його болісно стрепенулося, коли він глянув на величного бука за прірвою. Сліпучий промінь громовиці зрізав дерево й перетворив його на вугіль. Жалюгідний обгорілий стовбур, від якого ще йшов дим — оце і все, що залишилося від дерева, яке їх врятувало напередодні.

Урсу не гаяв ані секунди. Він прожогом кинувся в намет:

— Ходім негайно звідси! Ми — єдина ціль для грому на всьому пагорбі!

Вони всі вийшли надвір, щоб глянути на спустошення, завдані розлюченою бурею.

— Хмари навіть не думають іти звідси! — розлютився Дан.

— Тільки дощові й грозові хмари, — сказала Лучія, окинувши поглядом овид. — І ніде ні латочки світла, ні клаптика голубіні…

— Будемо збиратися? — спитав Дан якось перелякано.

— Урсу каже правду! — вирішила Лучія. — Наш намет став єдиною ціллю для громів. Господи! Як легко може перемінитися наш хімічний склад. Ти бачив бука? Ходімо!

Але оглянувшись, вони не побачили намета. Урсу висмикнув держаки, змотав мотузки, згорнув грубе казенне полотно. Усе це його руки перетворили в скатку, яка обхопила велетенською підковою рюкзак на спині крем’язня. У той безформний величезний горб вмістився майже весь їхній багаж.

— Ми не можемо гаяти ані секунди, — якось вибачливо сказав Урсу. — Готово! Ходімо! Напрямок — турбаза! За мною!

Лучія й Дан спробували трохи полегшити його ношу. Але він навіть слухати не хотів нічого й погнав їх по дорозі:

— Я міг би понести ще вдвічі більше, ніж це… За… Та ні! Ви йдіть уперед. Бігом! Будемо бити рекорди!

Дан і Лучія побігли до моста в долині. Чи він ще існує, той міст? Урсу бачив його і схвильовано пішов услід за друзями. Ноша ламала його, у нього тріщала спина, підгиналися ноги. Хоч би якийсь вузлик узяли в нього із спини, порожній термос, хусточку — він все одно відчув би полегкість. Але Урсу знав, відчував, що Лучії й Данові було б скрутно, це заважало б їм іти, вони втрачали б рівновагу, якби взяли на себе хоч щось із його вантажу. Особливо коли доведеться долати підйом проти бурі…

Та чи він сам подолає підйом?

Лучія й Дан перейшли через міст. Міст витримав. Прірви під ним видно не було, а тільки білі й густі клуби, мов хвилі вати.

Після того, як пройшли вони обоє, ступив на міст і Урсу, похитуючись, мов п’яний, але не тому, що думав про прірву внизу, а про страшний підйом, який незабаром почнеться.

Дан і Лучія були вже далеко попереду, вони ледве мріли в мряці, швидко піднімаючись по схилу гори й не оглядаючись назад. Почав підніматися й Урсу. Він зціпив зуби, дихав рідко й глибоко, затято ступаючи вперед. Знав, що потім не зможе поспішити. Зупинився лише тоді, коли почув позад себе голос Лучії:

— Трохи тихше, бо з нас уже дух виходить…

Урсу не помітив, коли перегнав їх, але знав інше: він подолає підйом, повинен його подолати. І не слухав Лучію. Кроки його йшли в швидкому й рівномірному темпі, до якого було звичне тіло. Він не мав права змінити темп або зупинитися.

А в небі почувся загрозливий клекіт бурі. І Урсу вимушений був пришвидшити темп, довівши його аж до межі можливого — головним чином для того, щоб примусити й друзів своїх бігти, бігти… Інакше вони не зможуть врятуватися… Він навіть не мав сили обернутися й гаркнути на них, покликати, послати до дідька, підштовхнути вперед… Дурноголові! Де вони? Чому не йдуть біля нього чи попереду?.. Чому не розуміють, що так вони висять у нього на спині, мов свинцевий вантаж, який він мусить тягти?.. Чому вони залишаються ззаду, безголові?..

І раптом побачив удалині, на затягнутому туманом схилі гори, колибу. Відколи чекає цей прихисток — хата, колиба, барліг?.. Та коли він побачив її, його охопила лють. Хто її поставив саме там, до дідьчої матері, в кінці пекла? Невже не міг перенести її в долину, поставити хоч на півдорозі? І він далі сипав прокляттями, пришвидшуючи кроки. Він проклинав усе, а особливо тих, що були ззаду, бо вони не відчували, що треба злізти з його рюкзака, і хмари проклинав, і небо, бо наближалося пекло…

І тут почався ураган! Перш за все треба було звільнитися від тягаря, який свинцем наливав ноги. Урсу обернувся й побачив за два кроки в себе за спиною друзів — вони ховалися від бурі за ним, мов за щитом. Він гаркнув на них щосили — аби вони почули й пішли вперед.

— Біжіть уперед! — голос його пересилив бурю. — Біжіть до колиби! Бігом, як тільки можете!

Лучія й Дан ледве почули його слова, але помітили у нього на обличчі неймовірні зусилля й муку. Вони напружили останні сили й пробігли повз нього до колиби. Та буря зупиняла їх, мов важка завіса, усім своїм тілом.

Урсу з горою своєї ноші прийняв на себе всю лють бурі. Аби він тільки змахнув руками й відхилився трохи корпусом назад, то став би вільним і легким, а тягар його підхопив би вітер. Але він відкинув цю думку геть і почав боротися з пеклом. Вітер гнув до землі дерева, заламував угору гілля. Гори ніби перевернулися й лягли йому на спину. Урсу ледве ступав, ледве тримався на ногах, зігнувшись, мов бублик. Але друзі його були попереду, він бачив, як вони пробиваються крізь бурю, бачив, як вони падають і піднімаються, згинаючись і собі в бублики, та шукають руками підтримки в хмарах і в дощі. Ось Лучія знову впала, але підвелася, потім Дан покотився в якусь яму, Лучія простягла йому руку, й вони обоє зникли в ямі, чи, може, Дан простягнув руку Лучії. І знову Урсу побачив, як вони біжать до колиби, що дедалі більшала.

Але пориви урагану переслідували його безперервно, один звалив його на коліна, вирішивши побороти геть. Урсу стояв на колінах, майже торкаючись лобом землі, напружившись шиєю. Він ніби бив земні поклони й молився комусь, щоб той «хтось» не дозволив тим, попереду нього, озирнутися й побачити його, притиснутого до землі; бо інакше вони подумали б, що він переможений. І тоді не він упав би, а вони, і стежка по схилу була б обмежена праворуч і ліворуч прірвами.

Урсу вперся колінами в камінь, лобом і кулаками в землю, напружився, метнувся вгору і знову став на ноги під пронизливим вітром, а ті, попереду, зігнувшись, мов знаки запитання, ішли до колиби… А колиба…

Грім ударив так, що в хлопця пересох язик, у голові засвітилися вогні, а з очей бризнули іскри… Дощ линув згори, мов нескінченний вал… Порив вітру знову підхопив хлопця, розлючено крутонув, але Урсу не піддався. Він заплющив очі, напружився, мов сталь, аж затріщала шия, і рушив уперед, мов ошалілий в ланцюгах…

Розплющивши очі, Урсу не побачив перед собою нічого. Ні хмар, ні дерев, ні гір, ні неба. І лиш колиба закривала весь овид. Кілька людей підбігли до хлопця, зняли з нього ношу, але одразу ж попадали опукою під її вагою, підсиленою бурею.

Урсу встиг ще побачити Лучію, що схилилася над ним, відчув її прохолодну руку, яка гладила його чоло, волосся. Потім заплющив очі.

2

Кілометрів за десять від колиби, в якій зупинилися черешняки, загнані сюди бурею, на Форельному озері розігрувалася інша драма. Буря захопила якраз на середині озера рибальський човен із двома учнями в ньому. Крики й волання на поміч зібрали на березі багато людей.

Але історія починалася не драматично, та й закінчилася вона не драматично…

За день перед тим на Форельне озеро прибули два учні з міста. Їм не важко було знайти місце, де розводили форель, бо над усім озером — лиш чотири дерев’яних будиночки, що стояли метрів за десять один від одного. Обидва гості були дуже веселі, вони весь час підморгували, штовхалися ліктями й шукали «шефа форелі». Шеф був на лісовому пункті, тобто в третьому будинку. Вони знайшли його, коли він сварився з лісником, але оскільки він видався їм порядним чоловіком, то вручили йому пакет. У пакеті була надрукована на машинці записка — в ній батько одного з учнів, якийсь інспектор, просив шефа форелі надати учням всіляку допомогу впродовж найближчих трьох днів і провести їх до озера, поки він прибуде з інспекцією.

— Отже, у вас канікули? — спитав форельний начальник.

— Експедиція! — гордо відповів один із учнів, кругловидіший і з поглядом, мов у зайця. — Ми хочемо вивчити цей район і провести конференцію в школі.

— Це чудово! Але спершу я проведу вас у кімнату для приїжджих, там ви покладете свої речі.

— У нас мало речей, — відповів другий, трохи вищий і довготелесий, у якого було багато прізвиськ, а останнім часом надійно прилипло ще одне — Трясогузка. — Тільки книжки, зошити й олівці.

Форельний начальник поселив гостей у кімнаті для приїжджих, кількома вміло поставленими запитаннями випитав у них про схильності шановного інспектора та його сина, потім запропонував гостям прогулятися на човні по озеру. Прогулянка тривала майже весь післяобід, вони обійшли все озеро, а озеро було велике, з нерівними, наче порізаними фіордами, берегами. Подекуди, де було мілко й гарно купатися, вони приставали до берега. Вечір гості провели в горах, у колибі лісорубів, разом з іншими людьми, біля веселого багаття, і наслухались силу-силенну жартівливих оповідок та дотепів.

Хитруни з рекомендаційним листом почували себе на вершині щастя. Вони прибули на озеро раніше, ніж черешняки, навіть зробили без ніяких зусиль перші дослідження, крім того, занотували в зошитах та запам’ятали силу-силенну подробиць, а на це черешнякам доведеться витратити цілі тижні. Вони дізналися все, що можна було дізнатися про Форельне озеро — і легенди, пов’язані з ним, і про форель, про дунайський лосось та харіус, наслухались пригод тамтешніх людей, навіть більше — почули багато історій ще й про Чорну печеру, яка була недалеко від озера.

Втома виправою швидко здолала обох напханих знаннями мандрівників. Вони не мали часу пригадати всі свої величезні перемоги. Теплі й гостинні постелі в кімнаті для приїжджих та свіже нічне повітря хутенько перенесли їх у світ снів. А проснувшись наступного дня, найперше, що вони затіяли перед тим, як устати, вмитись чи навіть стрибнути з ліжка — взялися до сварки.

— Так! Якщо ти не визнаєш, що я геній, то ти — віл! — сказав Трясогузка. — Ти мовчав, як риба. Щастя, що я їм розв’язав язика. Я взяв їх, мов журналіст: зошитом і олівцем.

— Ха-ха! — загорлав йому Сергій на вухо. — Це ж я тебе витягнув у дорогу. Хто придумав записку? Хто її написав?

— Ну й дурень! Я міг би її зробити навіть від імені Матея Корвіна, аби захотів! Дурень!

— Я тебе зараз як торкну по тому місцю, яким ти вимовляєш своє ім’я, то ти залишишся без фотографії…

Їхні руки зустрілися в повітрі, потім учепилися в чуби, далі почали шукати носи і таки знайшли їх, після того обмінялися ударами по голові, в живіт, супроводжуючи кожен із них жорстоким «а-а-а!». І насамкінець відвернулися один від одного спинами, маючи на думці не перемовитися й словом цілий день. Але вже через дві хвилини той, що перший почав сварку, підвівся:

— Ну, Сергію! Якщо я скажу, що ти розумний, то й ти скажи так само про мене…

— То що, мирова? Але по-справжньому. Без зради.

— Так, мирова! Давай лапу та й годі!.. Ага, а ти знаєш, що нам сьогодні треба на озеро?

— А що ми їм скажемо?

— Скажемо, що ми забили місця на тиждень!

— Стривай, але ж у нас нема стільки часу…

— Ти віл!.. Тобто я забув… Ти думаєш, вони знають!

— Ми розсміємося їм просто в обличчя, отак: «Ха-ха-ха!». Особливо коли ти вважаєш, що ми знаємо все, не пройшовши пішки навіть сотні метрів! Так! Ти, мабуть, маєш рацію. Добре, будь розумний!.

— Знаєш що? Ходімо на озеро!

— Навіщо? Там нема нікого. Дід пішов на турбазу. Так він сказав звечора.

— Знаєш, хто ти?.. Оце ми підемо з дідом на озеро, щоб він сміявся з нас? Самі візьмемо човен, ось так!

— А ти посмієш? Якщо сядеш ти, сяду і я…

— Не говорімо дурниць. Знаєш, як ми зробимо? Стоятимемо на березі. А коли побачимо їх, бігом до човна і вдамо, ніби причалюємо. А їм скажемо, що повертаємося з озера, аж ген від отих-о скель…

— Чудово! Але ж ми можемо сказати, що й ночували на озері, в човні! Візьмемо його? Ходімо! Я бачив, де дід ховає ключа від ланцюга човна.

— А той, що чекає інспекції, що він скаже?

— Скажемо йому, що дід нам дозволив…

— А дідові?

— А йому скажемо, що нам дозволив один із них. Такий високий, у брилі і з цигаркою в роті. Скажемо, він нас запросив.

Сталося так, що саме тоді, коли вони виходили з будиночка, буря вщухла, збираючи нові, ще страшніші сили. Підбадьорені тишею й безлюддям на озері та на берегах озера, хитруни одним духом домчали до дебаркадера, знайшли ключ і відв’язали човен. Вода була така спокійна, що вони сіли в човен без найменшого страху.

— Так! Але ж нема весел. Що будемо робити? Що ми їм скажемо?

— Скажемо, що нас захопила буря й ми загубили весла…

— А як же ми добралися до берега без весел?..

— Та ти такий, як я клявся, що не буду більше тебе називати… Скажемо, що ми гребли руками. Що вони знають про човни?

— А ось і весла! Вони прив’язані до човна. Витягаймо їх!

— Ну, якщо вони там, то хай будуть там. Що нам робити з ними? Давай трохи побризкаємо один одного водою, аби здавалося, ніби ми й справді були на озері…

— А якщо вони не прийдуть, то тільки марно будемо мокрі?

— Прийдуть! Якщо я тобі сказав! Давай бризкатися!

Зненацька блискавка розпанахала повітря, вивільнивши дорогу ураганові. Ураган почався так люто й несподівано, що хитруни, які досі вдавали із себе сміливців, на якийсь час тільки роти пороззявляли, сидячи в човні, налякані й нерішучі. Коли ж Трясогузка хотів спитати Сергія, що робити, чи навпаки, Сергій хотів спитати Трясогузку, це вже не мало ніякого значення, бо перші хвилі підхопили човен від берега. Минула, може, всього лиш хвилинка, вони тільки вслухалися в цокотіння власних зубів, а коли роздивилися краще, то побачили, що опинилися посеред озера. І жодному з них не треба було дивитися в зошит із позначками, щоб знати, яке завглибшки озеро посередині. Тут була бездонна прірва, казав дід. Єдиний їхній порятунок був у слові, не в комбінаціях слів, а в одному-єдиному слові, і вони щосили налягли на нього.

— Допо-омо-ожі-і-іть!

— До-по-о-омо-о-ожі-і-і-іть!

А човен тим часом опинився у повній владі хвиль. На щастя, били вони спереду, отже, перекинути його поки що не могли. Човен тільки підстрибував і опускався. Згодом хвилі почали налітати і з носа, і з корми, ба навіть кинули його кільком вихорам, і ті закрутили його, мов зірваний листочок.

Відважні мандрівці впали на живіт. Вони вже не мали сміливості ні кричати, ні дивитися один на одного, навіть боялися дихати, чи, може, забули через свій нечуваний страх, де вони, чи вони живі, чи їм усе це сниться. Але, на нещастя, гриміли громи, шмагали блискавки, на них потоками лилася вода, а самі вони билися об дошки човна й скімлили, забувши нормальну людську мову, бо вона була для них тепер дуже далека.

Чому човен і досі не перекинувся? На це не міг би відповісти жоден із його конструкторів.

А буря ніяк не закінчувалася, вона не мала ніякісінького співчуття до пасажирів у човні, була глуха до їхніх молитов та клятв. Але буря час від часу обманювала їх. Вона давала їм часинку спокою, щоб вони ожили, а потім знову накидалася і так катувала їх за всі беззаконня світу. Вони вже не бачили ні один одного, ні чогось іншого і не знали нічого, крім того, що їх чекає смерть. Це вперше вони воювали не один з одним, а кожен із самим собою. Може, це не буря била їх головою об стіни, а вони самі билися, згадуючи багато чого.

Човна все-таки запримітив один кмітливий хлопчина — він, побачивши, що човен відв’язаний людською рукою, а не одірваний бурею, одразу ж здійняв тривогу. Лісоруби й рибалки зійшлися на березі, але спершу подумали, що човен порожній. Щастя, що Сергієві прийшла в голову ось така думка. Він не додумався звестися на ноги, бо боявся, що його підхопить буря, мов соломинку, але, побачивши крізь щілину людей на березі, викинув кашкета, потім хусточку, а далі й зошит із нотатками, які він зробив напередодні. Люди на березі все зрозуміли.

Кілька дужих хлопців, звичних до бур, відв’язали другого човна, меншого, і швидко погнали його на середину озера. А там хвилі намагалися підставити великого човна під фатальний удар, або перекинути, повертаючи його бортами до них. Розуміючи всю небезпеку, рибалки-рятівники почали кричати:

— Гей, у човні! Беріть весла, гей!

Вони кричали, аж надривали легені, кричали з такою силою, що голос їх нарешті почули ті двоє.

— Гей, у човні, гей! Тримайте човен проти хвилі!

Зрештою, Сергій і Трясогузка збагнули, що означають крики рибалок. Вони перезирнулися й тої ж миті взяли в руки по веслу. Один праве, другий ліве, поняття не маючи, як маневрувати, і вчепилися в них з усієї сили, яка в них ще залишалася, переконані, ніби вони роблять саме те, що й треба робити: триматися за весла. Але човен так люто гойдало, що весла, хоч і стирчали непорушно, все одно торкалися води.

За кілька секунд їх настиг човен рятівників. Два парубки перескочили в човен двох невдах, що зазнали корабельної катастрофи, вихопили в них із рук весла й почали затято веслувати до берега.

— Чому це вам заманулося гратися з бурею? — спитав один із них. — Спершу я думав, що ви не вмієте веслувати. Це озеро дуже підступне під час бурі.

— Якби вам не вдалося так точно поставити ніс човна проти хвилі, довелось би вас витягати із дна озера гаками. Браво!

Сергій не мав сили й сміливості брехати:

— Ми в житті не тримали весел у руках…

— Жартуєте, хлопці!.. — сказав один із рибалок, глянувши на Трясогузку. — Рідко коли побачиш таку вправність!

— Слово честі, ми ніколи не тримали весел у руках, — потвердив Трясогузка.

Обидва врятовані були надто жовті й надто тремтіли, аби їм було до жартів, нарешті збагнули рибалки. І картина ймовірного нещастя, яка могла статися з хлопцями інспектора, вимусила їх на якусь мить утратити самовладання. І саме цієї миті один вал крутонув човен, а другий ударив у борт, перекинувши його, мов горіхову шкаралупу. На щастя, берег був близько, всього метрів за двадцять.

Якби тоді нагодились черешняки, то побачили б двох дужих парубків, які несли по воді на спинах до берега озера дві зіщулені істоти. Аби ті створіння були веселіші й галасливіші, то дуже були б схожі на Сергія й Трясогузку. Але їхні нещасні, мокрі, перелякані мордочки скидалися радше на двох пацюків, яких витягли за хвіст на сонце з затопленої дірки.

Розділ шістнадцятий

1

Страхітливій бурі не вдалося проникнути в підземний світ печери. Але подекуди крізь виямки й плетиво тріщин сюди час від часу долинали далекі відлуння урагану надворі. Та й вода підземного потоку, яка почала прибувати, стала схвильованіша, швидша, свідчила про переміни десь там, у світі. Але ті переміни в горішньому світі дуже мало турбували черешняків у надувному човні. Вони були під владою інших думок, а особливо прагли світла. Їм хотілося якомога швидше врятуватися з мороку, відірватися від цих невідомих переслідувачів, котрі, мовчазні, мов привиди, не могли бажати їм добра.

— Ні! — сказав Віктор, і всі це відчули.

У людей, які йшли по їхньому сліду, не могло бути добрих намірів. Картина небезпеки, що йшла за ними по п’ятах, ставала дедалі страшнішою, бо з кожною хвилиною розворушувала все зловісніші запитання: чому люди за їхніми спинами не хочуть показатися їм? Чому при зустрічі обох привидів вони не обізвалися жодним словом? Хто він? Хто вони? Тільки Петрекеску?.. Безперечно, Петрекеску, але він, мабуть, не сам.

Вікторові здавалося неприродним, що Петрекеску зважився на таке небезпечне переслідування лише заради свого човна. Якби він хотів забрати човен, то хіба не міг би просто крикнути до них?

А другий чоловік у гроті? Той, який довше перебував у першій печері, який жив і їв у печері, може, і він разом із мисливцем? Хто він? Що шукає в печері? Чому хоче їх лякати? І чому жодного разу не порушив цю зловісну мовчанку?

Люди, які переслідували їх, не мали добрих намірів, вони не ті, що заблудилися в печері й тепер шукають порятунку… Аби було так, то вони всі разом могли б об’єднати зусилля… Тоді?..

Віктор не міг розв’язати загадки. Хоч як він сушив собі голову, однак не міг зрозуміти сенсу цього переслідування — мовчазного, зловісного, мов тортури. Марія та Йонел думали так само, як і Віктор, і відчували так само, як і він, щось загрозливе, холодне, невизначене, мов щупальці, готові схопити їх мовчки ззаду.

А попереду?.. Невідомість попереду лякала Віктора ще дужче. Він здригався від думки, що будь-яка перешкода, будь-яка перепона, хоч би яка маленька вона була, наблизить до них переслідувачів. Це ж так просто міг з’явитися на їхньому шляху якийсь водоспад, якась кам’яна гребля або обвал, що закрив — уже хтозна-відколи? — вихід із грота! Цією думкою Віктор не хотів ділитися з іншими, але в душі був певен, що вона мучить і їх.

Тік теж був дуже опечалений, але в його смутку була інша причина. Перш за все він соромився, що злякався прояви й ганебно кинувся навтіки, побачивши привида саме тоді, коли й сам нарядився привидом. Та найбільше його засмучувало, що мав у себе на грудях нечувану силу, з допомогою якої міг подолати будь-яку небезпеку, навіть оту, яка холодними пазурами нишпорила іноді по спині, але не міг нею скористатися. Кілька разів йому хотілося сказати про свою велику таємницю, аби вони разом усі пошукали чарівне слово, але дуже вчасно згадував, що таке розтаємничення знищить чари коробочки.

— Маріє! — осмілів знову Тік. — Скажи мені кілька чарівних слів.

— Знову в тебе дурниці в голові? — розсердилась Марія. — Знову показуватимеш язика? Ні, Тіку! Будь розумником!

— У мене є одна таємниця, Маріє, і мені потрібні чарівні слова. Я прошу тебе від усієї душі…

— А навіщо вони тобі, оті чарівні слова?

— Господи! Скільки зла ти мені зробила одразу! Якщо знаєш чарівні слова, то чому не можеш мені їх сказати? Їй-право, Маріє! Скажи мені їх, як таблицю множення…

— Ух-х-х! Який ти причепа!

Тік знав, що битву виграно. Він мав свої специфічні хвилі, які ніколи його не обманювали:

— Ти найвродливіша сестра на світі, знаєш?

Марія стрепенулася. Ніколи братик не називав її вродливою. Що ж це він надумав собі?

— Та що ти кажеш, братику, злий, поганющий, нестерпний і… дуже любий Тіку.

Скрізь панували морок і тривога.

— Тс-с! — шепотом подав сигнал Віктор.

— Ну, скажи! — теж пошепки попросив Тік Марію.

— Бу-гу-гу!

— Як? Отак просто?

— Так, Тіку. Бу-гу-гу.

— Тс-с-с! — гаркнув Віктор. — Тихо. Чути щось…

Запала тиша, попереду десь ніби чувся якийсь неясний гомін.

— Ліхтарі! — так само пошепки звелів Віктор. — Усі! Вперед!

Зібрані в пучок і послані вперед промені, мов снаряд, не висвітили хтозна-яке незвичайне видовище. Тунель, спінені хвилі води, виямки, ніші, валуни і більше нічого. Але шум наближався.

Щоб попередити будь-яку небезпеку, вирішили висадитись на берег і йти далі пішки, обережно, тримаючись один за одного. Перша перепона з’явилася! Що то таке? Водоспад?.. Так! Той шум — то шум падіння води!

Віктор забрав із рук Йонела мотузку і прив’язав човен до виступу скелі. Втрата човна означала б катастрофу.

Мало-помалу об’єднане світло ліхтарів відкрило небезпеку. Спершу пара, потім вирування, далі вода спадала спіненими потоками. Водоспад… але не цього рукава, яким вони йшли, а другого — справа.

Усі полегшено зітхнули, але не пішли одразу далі, а збилися на протилежному березі потоку, щоб подивитися пороги. А може, саме там починався вихід до світла? Та їм не вдалося побачити ні виямка, ні вилому. Лише божевільне падіння води, а там вони не могли пройти.

Усі повернулися до свого потоку, до човна, прив’язаного до виступу скелі. І знову пішли водною дорогою, яка, здавалося, ніколи не закінчиться. Зигзаги потоку почастішали й вимушували Віктора ні на мить не випускати весла-керма з руки. Позад нього Йонел світив ліхтариком уперед.

— Увага! — закричала раптом Марія. — Посвітіть ліворуч назад! Я там побачила щось.

Три ліхтарі водночас висвітлили на лівому березі річ, яку побачила Марія. Очевидно, вода викинула її на берег. То була дерев’яна видовжена коробочка.

— Коробочка! — закричав Тік, забувши пращурівський наказ. — Чарівна коробочка!

Нове відкриття викинуло його з човна. А втім, інших теж. Малюк зашпортнувся й останньої миті схопився за Йонелові гамаші. Він не впав, не розбив собі носа, як собі думав, але все одно не встиг перший до коробочки. Її підняв Віктор і перед тим, як відкрити, запропонував зупинитися. Місце тут не дуже підходило для привалу. Вода була надто ненаситна, берег вузький, а густі зигзаги потоку не давали змоги вільно маневрувати на випадок небезпеки ззаду.

— Краще нам перейти на правий берег, — сказав Віктор. — Мені здається, зліва щось трапилося…

Він освітив ліхтариком лівий берег і побачив, що там справді щось є. У підземний потік вливалася нова притока, але набагато спокійніша, аніж та, з водоспадом. Пройшовши метрів тридцять від роздвоєння, вони наткнулися на простору нішу, яка могла бути ідеальним місцем для привалу. Тож, не довго думаючи, витягли човен на берег, прив’язали мотузку до каменя і згадали про дерев’яну Маріїну коробочку.

— Чарівна коробочка! — знову вихопився малюк, серце його краяла навпіл жорстока дилема. Але не може бути! Дві коробочки? Котра із них краща? Та, що в нього на грудях, чи та, що в Віктора в руках? Він забув усе на світі й вихопив її з руки у Віктора. Ніхто не встиг і оком кліпнути.

— Тіку! Ти збожеволів! — крикнула Марія.

— Бу-гу-гу! — вигукнув той замість відповіді. — Ви мене бачите?

— Як же тебе побачиш у такій темряві, нестерпний! Віддай негайно коробочку назад!

Розлючений промінь Маріїного ліхтаря наткнувся в руках Тіка не на одну коробочку, а на… дві! Марія сердито вихопила їх у нього.

— Звідки вона в тебе? — спитала його сестра, показуючи на важку коробочку з металевим блиском.

— А тобі яке діло? — нагороїжився малюк. — Це моя коробочка, і віддай її негайно назад!

— Де ти її взяв? Відповідай негайно!

— У печері мисливця! — відповів малюк. — Вона була схована в ніші. Це чарівна коробочка. Віддай!

Але Марія не поклала коробочку на розкриту гарячу руку обкраденого братика, а віддала її Вікторові. Віктор здригнувся, торкнувшись її.

— Тіку! — сказав він. — Засвіти-но й ти свого ліхтарика! Йонеле, глянь!

Віктор і Йонел крутили коробочку на всі боки. Вони побачили дуже багато кнопок, натискували на кожну, але коробочка не хотіла відкриватися.

— Ви викрали її чари! — заскімлив Тік. — Ви невдячні… Тільки я міг врятувати вас…

— Тс-с-с! — гаркнув на нього Віктор. — Не бігай ліхтариком.

Йонел випадково натиснув на три кнопки одразу, й коробочка із шумом відкрилася, мов фотоапарат із міхом. Йонел дивився на Віктора, а Віктор на Йонела. Нікому з них і в голову не прийшло докоряти малюкові, який аж тремтів від люті, злості, від болю, страху та безсилля.

— Що це таке? — спитала Марія.

— Найновіший радіопередавач, — відповів Йонел. — Думаю, що ним можна зв’язатися навіть і з Місяцем…

Марія злякалася. Відкриття у гроті, перше таке дивне повідомлення, привиди, човен — усе це тепер набувало якось певного сенсу. Слова в неї вихопились мимоволі.

— Так… — погодився Віктор. — Я вже давно думав про це, але не міг повірити, не міг… Мені це здається неможливим… Ніби в якійсь книжці.

— Що робити? — спитала Марія.

— Негайно в човен! Небезпека набагато більша, ніж ми можемо собі уявити. І, думаю, вона загрожує не тільки нам.

— А друга коробочка? — наважився Тік, який мав вигляд дитинчати давно заснулого велетня з казки.

Віктор відкрив її й прочитав уголос записку, яка була всередині:

— «Ми прийшли раніше від вас! Сергій і Трясогузка. Ось вам!»

— Як це може бути так? — здивувалася Марія. — Як, коли, на чому вони прийшли раніше від нас?

— Ні… — роздумував Віктор. — Неможливо! Або майже… Та досить! Усі в човен! Ми не можемо гаяти ані секунди!

Йонел несподівано вперся:

— Стривай! Ми повинні обстежити другий потік. Може, саме в тому рукаві є вихід із печери?

Віктор вагався тільки секунду: чи може той потік бути виходом із печери?

— Не вірю! — сказав він. — Це просто потічок, який вливається в наш. Досить! Ми вирішили! Ідемо по нашому струмку!

— Дурниці! — спалахнув Йонел. — Тільки тому, що я такий, як був раніше, ви не хочете мене слухати? А якщо там вихід? Ти не думаєш, що поспішність нас може погубити?

— Не поспішність! — розлютився Віктор. — А нерішучість! Зараз важить кожна хвилина. Єдиний вихід — оцей! Не відчуваєш?

— Ти збожеволів? — закричав Йонел. — Наше життя поставлене на карту, і може, ми власного ногою відкидаємо єдиний засіб порятунку… Я йду.

Не чекаючи ні згоди, ніслова, ні жесту, він метнувся стрілою до гирла, де вони знайшли коробочку.

— Йонеле, стій! — закричав услід йому Віктор.

— Я зараз повернуся!.. — долинув десь із темряви голос Йонела.

Віктор хотів був бігти за ним, але посковзнувсь і вдарився об камінь, до якого був прив’язаний човен. Мотузка розкрутилася, мов лук, і потік підхопив звільненого човна.

— Човен! — здійняв тривогу Віктор і щодуху кинувся по воді за ним.

Тік і Марія збагнули, що трапилось, і побігли за ним, освітлюючи йому дорогу. Човен швидко віддалявся, його вже ледь було видно, але трапився рятівний поворот з валунами й затримав його на якусь часину. Віктор наздогнав його в останню мить, схопив за мотузку й накрутив її на руку.

Вони врятовані! Якби не втік Йонел, мов навіжений!

— Швидко за ним! — сказав Віктор і, тягнучи човен проти течії, вони рушили до гирла.

2

Діставшись до гирла, Йонел зрозумів, що його вчинок — то акт безрозсудного непотрібного героїзму. Він щиро хотів допомогти друзям, хотів вивести їх з-під непорушного панцира, але момент вибрав не найкращий. Віктор мав рацію. Тут єдиний і очевидний шлях до виходу: потік, який біжить уперед. Тільки тоді, аби потік, який досі віз їх так вірно, вливався в інший, у більший, тільки тоді його, може, треба було б залишити. Потічок, якого почав обстежувати Йонел, швидко мілів, потім розділився на безліч дрібних потічків, а їх неможливо було обстежити. Отже, не мало ніякого сенсу обстежувати далі. Він швидко рушив назад.

Йонел уже був біля гирла, коли його вухо вловило якісь дивні звуки — чи то дихання, чи то хрипіння, і його тіло здригнулося від жаху. Він хотів був бігти і навіть ладен був кинутись через воду, але тут побачив біля підніжжя скелі щось схоже на… Він нагнувся й придивився пильніше: це були чоботи, таких він ще не бачив…

Зненацька дві дужі руки схопили його за шию й за плечі, голову притиснуло щось м’яке й задушливе. Він трохи посмикався, і розум його затьмарився.

Через хвилину мисливець відірвав хлопця від грудей. Непритомне тіло було безвільне. Бородань кинув його через плече, мов рушника, і штовханом звелів мисливцеві йти назад, просто по воді. Поминувши одне коліно потоку, потім друге, вони обидва почали освітлювати дорогу ліхтариками на повну потужність, бо досі прикривали промені. Освітили обличчя полоненого.

— Господи, та це ж директорів синок, слово честі!

— Пильнуй, друже, щоб він тебе не впізнав. Не показуй йому свого обличчя й постарайся змінити голос.

— Добродію, мене могла б і не цікавити така справа…

Бородань кинув руку до стегна, і мисливець вимушений був докінчити:

— …але якщо ви так кажете, то хай буде так…

Вони пройшли ще трохи назад, аж поки вирішили, що опинилися вже досить далеко від роздвоєння двох потоків. Бородань кинув полоненого долі, на каміння, побризкав йому на обличчя холодною водою з ручая. І оскільки хлопець не ворушився, він підтягнув його голову до потоку й занурив кілька разів у воду.

Йонел отямився, стрепенувся, розплющив очі, але одразу ж і заплющив їх, бо нічого не міг побачити в щільному мороці.

— Не бійся, малий, — почув він незнайомий голос. — Ти в руках добрих людей.

Цієї ж миті носак чобота ударив його під ребро. І одразу ж — іще один удар, у гомілку.

— Люди добрі, дуже добрі, надто добрі… — скрипів змінений неприродний голос. — Якщо скажеш, будеш жити, чуєш? Не скажеш — загинеш! Чуєш?

І ще один удар у гомілку, в те ж саме місце, чи, може, то біль так віддавав по всій кістці.

— Стій, чоловіче! — сказав бородань. — Ти надто поспішаєш…

— Друже, слово… — раптом урвав його змінений голос. — Хай знає, що його чекає. Якщо скаже все, врятується. Оце і все. Чуєш, ти?

— Мені страшно… — заскімлив полонений, лежачи на камінні.

— Хто взяв човен? — почувся неприродний голос.

— Який човен? — спантеличено перепитав Йонел.

Рука тиснула йому на вухо й крутила його, ніби мала зубці. Хлопець відчув, як щось тепле тече йому по потилиці.

— Хто взяв човен? Слово честі!

— Найменший із нас… — відповів Йонел. — Тільки він міг пролізти через тріщину.

— А коробочку? — спитав незнайомий голос. — Хто взяв коробочку?.. Тобто той самий малий узяв її… Де коробочка?

— Не знаю, — відповів Йонел. — Я не бачив ніякої коробочки.

Знову почала працювати нога: вона била, душила, терла. Ось ще один удар поза вуха.

— І зараз не знаєш, друже?

— Я бачив дерев’яну коробочку, табакерку… — відповів Йонел.

Мисливець пошукав його рукою внизу, повільно підняв за комір, поки обличчя опинилося на рівні кулака. Рука майнула назад, потім короткий страшний удар. Полонений упав, мов ганчірка.

— Що ти робиш, кретине? — просичав бородань. — Тебе б кинути головою вниз у прірву!

— Мовчи! — настовбурчився мисливець. — Я кинуся ногами, а не головою. І не ображай мене, друже, чуєш? Востаннє кажу тобі. Він має знати, що його чекає. Хай не думає, що ми жартуємо, тварюка!

Бородань закам’янів від подиву. Він ніби почув чийсь інший голос. І зрозумів, що мисливець має рацію.

— Може, нам краще було б обмізкувати все, — сказав іншим тоном бородань. — Але ти й мене не ображай…

— Друже, все одно: свобода байдужості, слово честі! У мене є план. Їх залишилося шестеро. Чи знають вони, в кого вони в руках, чи не знають, все одно…

— А я кажу, що нам треба спробувати…

— Друже… пробуй ти, слово честі…

Бороданеві вдалося після довгих зусиль привести Йонела до тями.

— Ти отямився?.. — спитав він. — Тепер ти переконався, що ми не жартуємо. Рознесемо тебе на шматки!

— Я не знаю, — заплакав Йонел. — Я не знаю. Господи!

Але нога мисливця знайшла його вухо:

— Ну, кажи!

Нога із зубчиками почала душити вухо. Потім терти його. Тріснув, мов друзка, хрящ.

— Я скажу… — зойкнув Йонел.

3

Віктор голосно гукнув Йонела, але ніхто йому не відповів.

Вони дійшли до того місця, де дрібненькі потічки зливалися в той рукав, який притягував Йонела. Місце було нерівне, неприступне. Не міг тут Йонел пройти далі. Неможливо! Страх, що з ним могло статися якесь нещастя, швидко полишив його. Не було тут ні прірв, ні водоспадів, тільки вертикальні заглибини чи тріщини, крізь які не могло протиснутись тіло людини. Тоді де ж Йонел?

Віктор повернувся до гирла. Тік і Марія чекали, неспокійні.

— Засвітіть ліхтарі! — прошепотів він. — Будемо шукати скрізь. Маріє! Ти світи тільки вперед.

Вони уважно шукали на березі, але не знаходили нічого — ні сліду, ні знаку, ні вказівки, яка могла б пояснити раптове й загадкове зникнення їхнього друга.

— Пошукаймо у воді, — сказала з болем Марія.

У воді… І Тік побачив у воді фару ліхтарика. Рука швидко занурилась у воду: це був ліхтарик Йонела. Його впізнали всі. На металі було вигравіювало його ім’я.

— Тут Йонел не мав що шукати, — сказав Віктор. — Тільки, може, щось привернуло його увагу, може, він побачив там щось незвичайне… Але що могло привернути тут його увагу?

Вони шукали на тому місці, де Йонел побачив чоботи мисливця. Скрізь було мокро й покрито м’яким, мов клейка паста, мулом. Віктор освітлював сантиметр за сантиметром смужку мулу біля води, сподіваючись знайти сліди Йонелових черевиків.

Слідів виявилось багато, але це не сліди черешняка, а великі, чоловічі. Відбитки підошов допомогли їм відкрити кількість нападників, бо вже не залишалося жодного сумніву: на Йонела напали. Двоє людей підстерігали там. Віктор висловив свої думки вголос:

— Тут двоє невідомих підстерегли Йонела. Тому що не існує жодного сліду, який засвідчив би, що його взяли згори. Сліди ведуть до собору… Трохи далі сліди зникають: це означає, що вони пішли прямо по воді.

Вони крізь морок дивилися один на одного і відчували, як у них разом зріє одна й та сама думка.

— Може, це й божевілля, те, що ми робимо, — прошепотів Віктор, — але інша думка не спадає мені в голову. Ролі перемінилися: зараз треба переслідувати їх… Ідемо? Ви готові?

— Візьмемо й човна? — спитав Тік.

Мотузка була в руках у Віктора.

— Треба взяти, Тіку, — відповів Віктор. — Попервах він нам, мабуть, заважатиме, зате, може, стане у великій пригоді потім.

Тік попросив мотузку від човна, Віктор вручив йому її, міцно, аж до болю, стиснувши руку малюка, і повів назад, дорогою, якою вони йшли сюди, стомлену й зменшену групу черешняків.

Віктор освітлював дорогу вперед, Марія освітлювала правий берег, а Тік лівий. Жоден камінчик не повинен був уникнути сліпучого світла. Ліхтарі били далеко, попереджуючи будь-який напад зненацька. Біля кожного коліна потоку черешняки притишували ходу, і щоразу при цьому білявий скуйовджений малюк торкався ліктем пояса, аби відчути твердий предмет, якого він запхнув туди: топірець — узявши його з рюкзака. Він побачив, що так зробив Віктор, але Віктор не бачив його.

По якімсь часі зникла й смужка мулу, на якій виднілися сліди нападників. Вони йшли далі мовчки, з напруженням і хвилюванням, а особливо з надією.

— Тс-с-с! — подав Тік умовний сигнал тривоги. — Я знайшов камінь, камінчик…

І Марія, і Віктор хотіли були йти далі, трохи невдоволені запопадливою ревністю малюка. Але Тік зупинив їх:

— Це граніт, отой, палеозойський, Йонел його знайшов при вході, коли ми посварилися перший раз…

Віктор узяв камінь, потім простягнув його Марії:

— Де ти його знайшов, Тіку? — спитав Віктор.

— Ось тут! Ось ще один! І ще один! Три в одному місці! Як це їх загубив Йонел?

— А де він їх тримає? — поцікавилась Марія.

— В кишені штанів, я бачив, коли він їх туди клав. В кишені з замком… Я просив, щоб він дав мені одного, тому й знаю…

Через кілька кроків Тік знову знайшов камінчика, а біля нього ще два.

— Крем’яні знаряддя, — пояснив йому Віктор.

— Чому три? — одразу ж спитав малюк.

Але коли вже Віктор побачив, знову ж таки через кілька кроків, ще три гранітні камінці, Тікове запитання почало його мучити. Три, три, три… Чому саме по три? Було ясно, що вони кинуті зумисне, а не просто загублені. Чому саме по три? Три гранітні камінчики, три знаряддя…

— Тіку! — стрепенувся Віктор. — Покажи-но мені камінчики, але саме так, як вони лежали на березі. Вишикуй їх!

— Прошу! — сказав малюк, трохи набурмосений.

— Не сердься, кирпатенький… Ти подав мені одну ідею… Ти не помітив? Три камінчики маленькі, три великі, три камінчики маленькі… Все одно не розумієш?

— Ні… — визнав дуже сумно малюк.

— Три маленькі, три великі, три маленькі… три крапки, три тире, три крапки!

— SOS! — стрепенувся малий. — Рятуйте наші душі!

— Господи! — перелякалася Марія. — Невже справді щось таки сталося?

— Ти не відчуваєш, яке гарне це послання? — спитав Віктор із тремтінням у голосі. — Йонел хоче, щоб його врятували, кличе, щоб ми врятували його, і каже нам, що може бути врятований!

Вони рішуче пішли далі дорогою. Тік усе обмацував сокирку. Вона була на місці. Цей топірець уявлявся йому вогненним мечем, а такий меч міг бути тільки в руках у Фет-Фрумоса! Отже…

4

Обидва нападники та їхній заложник ішли супроти течії. Берегом, по воді, там, де знаходили місце. Йонел був посередині, між ними, кожен тримав його за руку. Навпроти виямка, замаскованого валуном у формі піраміди, зупинилися. Поставили полоненого до стіни, самі відступили на кілька кроків назад, потім зненацька освітили його променями ліхтариків.

— Тепер усе, друже! Ти брехав. Тепер усе!

— Я не брехав… — почав благати Йонел. — Я сказав усе, що знав. Може, тільки забув щось…

Голос у нього плаксивий. Мисливець штовхнув ліктем бородатого. Один ліхтарик погас, і голос бороданя спитав суворо:

— Ну, кажи! Скільки дівчат разом з вами? Тут, у печері!..

— Одна… — відповів Йонел.

— А друга де, друже? Їх же було дві, слово честі. Отже, ти брешеш…

— Не брешу… Друга надворі, на горі, з отим дужим хлопцем, з Урсу…

— Так, друже, знаю… І не бреши, бо… згинеш!

— Ну, кажи! З вами одна дівчина. Молода? Твого віку?

Цієї миті Йонел оступився, ніби він хотів захиститися від удару, і болісно впав у воду. Бородань підняв його за барки. Полонений стогнав і корчився від болю.

— Що з тобою сталося, друже? — поцікавився мисливець.

— Нога… — поскаржився Йонел, хлипаючи. — Ой боже ж мій! Я зламав ногу, в коліні…

— Жаль, друже, — сказав мисливець. — Слово честі. Я ж не нестиму тебе на спині. Та й ти сказав уже все…

Мисливець підійшов до лежачого, взяв його з рук бороданя й повернув обличчям до стіни. Потім дістав пістолет і коротко, але боляче ударив по потилиці.

— Я знаю одне дуже гарне місце, друже… Будь-кого ти можеш так дістати, оком не встигнеш кліпнути, а він уже заснув щонайменше години на дві.

Йонел упав, мов підтятий. Бородань відтягнув його до виямки, замаскованої каменем у формі піраміди, і прикрив полотном, яке нещодавно слугувало за одяг одному привидові.

— Отак, друже! — похвалив мисливець. — Хай полежить там, поки ми повернемося з коробочкою. А потім побачимо. Чи питання вирішиться так, чи інакше! Слово честі.

Обидва знову пішли крізь ніч печери. Вони мчали, мов божевільні, через воду, через валуни й камені, сподіваючись, що десь їх чекає свобода й сонце.

5

Якби Тік не знайшов отого нічого не вартого камінчика, відшліфованого камінчика, готового впасти в яму з водою, чи сталося б щось у Чорній печері?

Це був останній камінчик у кишені Йонела, полоненик викинув його перед тим, як упасти біля кам’яної піраміди, тоді, коли в нього зламалася нога. Але Тік побачив камінчика, це було давнє кремінне знаряддя (навчився й він їх розрізняти!), і одразу ж здійняв тривогу:

— Тс-с! Кам’яний виріб!

І ось цей брудний камінчик став найкоштовнішим діамантом: Йонел живе, він десь тут поблизу, він кличе їх. Вони почали шукати спершу біля того місця, де знайшли камінь. Там було багато виямків, і один з них замаскований велетенським каменем у формі піраміди. Тік проник туди, там він і знайшов Йонела під парашутним полотном. Вони витягли його з ніші, й Марія кинулась робити штучне дихання, але Віктор зупинив її:

— Спершу в човен, рушаємо, а вже потім штучне дихання. Рахую до трьох!

Перед «три» човен рушив униз за течією. Тік попереду, скулившись, освітлював дорогу. Віктор позад нього налягав щосили на весло. Дорога була йому знайома: попереду поки що їх не підстерігала жодна небезпека.

Решту човна займали Марія та Йонел; дівчина тримала в себе на колінах голову недужого й перебирала всі санітарні та несанітарні методи, щоб привести його до тями. Обличчя в Йонела побите до невпізнання, вуха теж, а на потилиці була гуля завбільшки з кулак. Нарешті, коли човен досяг роздвоєння потоків, Йонел почав стогнати і вперше заворушився. Віктор одразу вирішив зробити невеличку зупинку.

Тік, Марія і Віктор шепотіли йому, говорили все, що їм приходило в голову, аби він швидше отямився й нарешті зрозумів, що врятувався із рук нападників.

— Слово честі… — почувся його тихий голос. — Я вже навіть не думав, що врятувався.

— Нестерпний! — скрикнула Марія.

Вони почекали трохи, коли він зовсім отямився. Марія ще раз змочила у воді хусточку й протерла йому лоб.

— Ой господи! — вигукнув Йонел, підводячи голову. — Пече вогнем. Чи ви хотіли, щоб я отямився ще краще?

Віктор нетерпляче спитав його одним духом:

— Скільки їх усіх? Ти впізнав кого-небудь?

— Їх тільки двоє, і, здається, вони не дуже ладять обоє. Один Петрекеску. Другий не знаю хто, жодного разу не чув його голосу. Якийсь чоловік з бородою, дуже солідний…

— Петрекеску! — стрепенувся Віктор. — Тепер мені починає прояснюватися багато чого… Розкажи нам усе, якнайдетальніше…

Йонел сказав їм усе, що з ним трапилося. Особливо не забув згадати методи Петрекеску: вуха, обличчя, гомілка, ребра, потилиця.

— Як ти врятувався? — спитала нетерпляче Марія.

— Я вдав, ніби зламав ногу… Але ж скільки жаху натерпівсь я! Бр-р-р! — сказав би Тік. Я думав, що вони мене застрелять, тварюки… Іноді я прикидався, а іноді й справді плакав, мов крокодил…

— А коробочка? — спитав Віктор.

— Я сказав, що ми не змогли її відкрити й заховали в ніші, біля їхнього вилому, там, де пекельна дорога. Вони пішли по неї.

— Чудово! — зрадів Тік. — Хай вони попомучаться!

— Не так воно вже й чудово, Тіку. Якщо вони повернуться й спіймають нас, то що вони зроблять з вами, я не знаю, зате знаю, що зроблять зі мною… Поріжуть мене на шматки, а потім ще й сіллю зверху присиплють…

— Як ти себе почуваєш? — спитав Віктор.

— Мені хочеться вити від болю, ой боженьку! Мене ніби четвертували на колесі. А в потилицю ніби ввігнали розпечене залізо…

— То добре, якщо болить, — сказала Марія.

— Повір, що то не дуже добре, — пояснив Йонел. — Це жахливо…

— Ні, добре! — підбадьорив його Віктор. — У нас є частина ліків із аптечки. Треба негайно вирушати. Якщо вони втретє натраплять на нас, ми не врятуємося. Якщо вийдемо ми, то не врятуються вони. А ти, Йонеле, спробуй налагодити радіоапарат…

— Я спробую, — відповів Йонел голосом хворого. — Потилиця моя нещасна, чорти й смола там… Бачиш, Тіку. Якщо ця коробочка запрацює, то вона виявиться в тисячу разів ціннішою, ніж чарівна коробочка…

— Та-а-ак… але мені все одно дуже прикро, Йонеле, слово честі…

Йому було жаль не коробочки, а того, що він втратив казку.

6

…Десь у печері, далеко чи близько, хто може знати? Морок, ненависть, відчай.

— Друже, це тільки ти винен, слово честі. Треба було його застрелити.

— Але ж ти, здається, казав, що методи твої безпомильні. І яка користь із того, якби ти його вбив? Дізнався б що-небудь ще?

Два нападники нишпорили по всіх нішах і заглибинах, по всіх виямках і тріщинах, але не знаходили нічого, анічогісінько.

— Оце так, друже! Отак воно й виходить, якщо не послухаєш першої думки! Слово честі!

— Цілком слушно! Ти висловив велику думку. І я мушу зробити так само. Здатися!

— Як, друже? Слово честі!

— А так, друже. Ще першого дня така думка сяйнула мені в голову. Відколи дізнався, що буду в печері… Потім… Мов звір, який не знає, що діяти…

— То навіщо ж ти прийшов сюди, друже? Слово честі! Чому не залишився там? Тільки перевів парашута…

— А ти хто такий? Прокурор? Командир?

— Я? А ти чув про Чорного Експреса?

— Чув і весь час тільки й чую про нього…

— Це я…

Бородань спершу задерев’янів. Потім почав тремтіти всіма суглобами. Чорний Експрес — один із найзнаменитіших шпигунів, чоловік, який не помилявся жодного разу за останню чверть століття. Але ж не може бу… Та ні!

— Ти?

— Так, друже. Тепер я вже можу відкинути вбік маскарад, і Добреску, й Олениху, і все інше. Маю на це право через стільки років, хоч би на півгодини… Забути про себе, про свої думки. Я вже й сам не знаю, хто я насправді — Петрекеску чи…

— Ти Чорний Експрес?

— А що тебе дивує? Хіба я погано грав роль? Усі вважають мене за пришелепкуватого, сумирного, навіть діти сміються з мене. Та й ти теж повірив…

— І для чого ти робиш усе це? — вжахнувся бородань.

— Для чого?.. Тому, що це моє ремесло, пане. Одні забивають цвяхи, інші фарбують, ще одні читають лекції. Я теж зайняв своє місце в житті. Не знаю навіть, коли й для чого. Попервах, думаю, було багато мотивів. Потім… Я роблю свою роботу, так само, як інші забивають цвяхи. Досить!

Бородань отямився від подиву й намагався придумати, як виплутатися з халепи. Але Петрекеску відчув це:

— Стій, пане! І жодного руху із променя ліхтарика, бо стрілятиму. Я ніколи не помиляюся, пане. Будь-яка дитина знає це. То, кажеш, хочеш здатися? Чому?

— Тому, що це дурниці… Що я тут шукаю? Що роблю? Люди будують, а я руйную… Навіщо? Я втік звідси, коли був молодий, а тут лежали руїни… Тепер я прийшов руйнувати в молодому світі… Навіщо руйнувати?

— Помилка твоя, що ти зустрівся зі мною… Інакше міг би здатися. А це мені не байдуже. Мені теж, друже, дуже подобається життя. І я не відмовлюся від нього до останньої миті. Я вперше розголошую таємницю, розумієш? Стій, друже, не ворушись. Я ж уже сказав, що не промахуюсь ніколи!

— Я тебе не викажу, клянусь життям! — почав благати бородань, передчуваючи страхітливий намір.

— Дитячі балачки! Я знаю, пане. Якби зараз пістолет був у тебе в руці, а не на нозі, ти випустив би в мене сім куль. І хлопця вбив би. Я знаю, пане, тому й живу.

— Я не скажу жодного слова…

— Стій, друзяко! У мене вісім куль у револьвері. Їх семеро. А в мене вісім куль, пане, саме стільки, скільки й треба…

— Тобто?.. — почало доходити бороданеві.

— Пане, тебе послали сюди. Ти був убитий, ти зник. Думаєш, кого-небудь зацікавить, хто тебе вбив? Ті, що тебе послали, поставлять навпроти однієї цифри хрестик — і готово! Я знаю, пане, так воно й робиться. Ніхто не поцікавиться тобою потім.

— А мама…

— Дрібниці, пане, слово честі. Мама! Це тільки слово. Таке ж саме, як стіл, пістолет, цигарка… Мама? А якщо сказати «лона» чи «слага»? Це тільки слово, друже… Я не маю права марнувати жодного патрона. Сім для них, восьмий для тебе. З тебе почнемо. Я зможу врятуватися тільки тоді, коли вганятиму кожен набій у потилицю… Стій! Повернись! Отак, пане, спиною… Мертві мовчать, пане… Знаєш, хто це перший сказав? Цезар, друже… Мертві мовчать, пане, мовчать, слово честі! А Петрекеску житиме, пане, житиме з Добреску і з Оленихою, а ти, друже, покінчив життя самогубством, бо вбив семеро дітей… Ось так, друже… Ти вбив сімох дітей, а потім застрелився сам!.. Повернись обличчям, скронею!

Мисливець натиснув на спуск. Бородань упав точнісінько навпроти вилому.

— Перший патрон, пане… У мене ще сім… На кожну потилицю по одному, слово честі…

Розділ сімнадцятий

1

Вікторів годинник показував четверту годину, але жоден із спраглих за світлом черешняків неспроможний був визначити — четверта година ранку? Четверта по обіді? Тут стояв такий морок довкола них, вони зазнали стільки пригод і стільки хвилювань, натерпілися стільки страху, набачились стільки мармурових див та вапнякових таємниць, перебрали стільки запитань, що ніхто не втримував у голові кількість днів чи тижнів, прожитих у гроті, ніхто не відчував плину часу. Четверта ранку? Четверта по обіді?..

І раптом усі влюбилися в цю цифру. Якби була перша чи друга година, то дилема могла б посіяти чвари між ними, може, навіть посилила б неспокій. Але четверта — добра приятелька: або починається день, або день у зеніті… Через годину там, надворі, все буде оживати й прокидатися, принаймні люди зможуть їх почути, коли на циферблаті буде п’ята… Аби тільки Йонелові вдалося впоратися з апаратом! Під час цієї шаленої гонитви через морок і воду ця надто важка проблема перетворилась на благання. Чи вдасться Йонелові?..

Човен пройшов, не зупиняючись, через дві величезні зали і через два голубих озера, переповнені всіма дивами з мармуру й вапняку. Були там органи й свічада, і мільйони червоних, голубих, зеленкуватих та білих коралів, вбризканих у аркади й куполи, були дивні статуї й насічки на повалених плитах, але вони не мали права гаяти ані секунди, не треба було випробовувати час.

Тунель ніби не мав кінця, ніби хотів пронизати всі гори світу. Скільки вже тривала ця їхня підземна гонитва? Скільки градусів і меридіанів вони пройшли? Чи виведе їх коли-небудь цей тунель до світла?.. І знову найважче й найчастіше запитання: чи вдасться Йонелові?

Ліхтарі безперервно освітлювали невідомість попереду них, трубу води й мороку, куди після ер мовчання й смерті повернулися людські істоти. Але відлуння ніби наростало, течія швидшала, труба стала рівною, мов циліндр, а краплі води рідко з’являлися на високій стелі.

— Погасіть ліхтарі… — почувся схвильований голос Віктора,

Усі ліхтарики враз погасли, і морок відразу ж кинувся їм до очей — м’який, злий, пекучий.

— Аби не трапилося щось саме зараз… — прошепотіла Марія із хвилюванням, яке спрагло тягнулося до світла.

— Лише на кілька секунд… на кілька митей…

Темрява… так! Темрява ніби посвітліла. Ніби це була ніч, одна із багатьох ночей у звичайному світі, ніч безмісячна, ніч із великою, відважною зорею, яка хотіла змалювати земні тіні. Темрява десь прорвана. Де?

— Тільки б це не тріщина вгорі, в склепінні, але я не вірю… Не може бути!

Це був радше протест, аніж надія, відчайдушний жест тих, що зазнали корабельної катастрофи, які відчувають перед тим, як побачити клаптик суходолу на горизонті, і вже не мають сили повідомити про це, не мають нічого, крім сили протесту проти однієї муки: муки крізь надію. І все-таки надія росла в їхніх душах: був якийсь проблиск, якась іскорка, але все могло завершитися вибухом. Які невідомі сили клекотіли в їхніх грудях!..

Віктор повернув голову до Йонела:

— Краще буде, якщо ми не засвічуватимемо ліхтариків, хай очі помалу звикають до світла… То справжнє щастя, що не зробилося одразу світло. Ми посліпли б.

Йому ніхто не відповів. Страх ще не зовсім полишив їх. Вони благали мовчки. Віктор шукав Йонела, але морок не давав змоги бачити обриси:

— Йонеле… Як зробити, щоб ти й далі займався апаратом?.. Може, хай Тік присвічує тобі прикритим ліхтариком?

— Не треба… — заспокоїв його Йонел. — Я вивчив апарат навпомацки. Я вже знаю в ньому кожен гвинтик, кожну пружинку, кожного дротика. Мені не треба світла… Справді, то велике щастя, що нас не освітило сонце…

Після такого часу, після темної вічності черешняки знову говорили про світло й про сонце… І лиш зараз, коли відчували, що світ і світло наближаються, їх почали доймати тиск гори, втома, спрага за відпочинком і повітрям — теплим, сухим повітрям… Вони думали, що побачать голубе небо, й білі, мов перламутр, хмари, і зелені обшири, і сірі гребені гір… Як далеко були кольори, щоденні хатні кольори, той колір, коли ти заплющуєш очі й кажеш: «Ух-х-х! Яка спека сьогодні!»

Човен ніс уперед до денного світла чотири особи, сповнені надії. Ніч переходила у вечір, вечір перетворювався в густий туман, а далі в пообідню югу в горах, потім у ранковий серпанок… І після одного повороту десь далеко замріло малесенькою-малесенькою латочкою світло. Найсправжнісіньке світло! Це була біла чи голубувата плямка, біла далека цяточка. Але там, на цьому малесенькому, мов ніготь, дискові, дрібнесенькому, мов горошина, мов перлина, були всі багатства і щастя світу: батьки, матері, друзі, люди, життя, світло. Усе було там, у цій горошині світла, яка ставала вже мов гудзик, потім — як долоня, а далі — мов тарілка, а потім…

Повітря робилося тепле, сухе, світло наближалося. Це не був простий вилом, круглий і голубий, мов знак даленіючої надії. Виднілося небо з білуватими хмарами, вже можна було розрізнити кольори.

Черешняки навіть не відчули, коли вийшли з печери і впливли в світ. Над ними висіло небо. Тоненький голубий сувій ніби підтримували кам’яні зубчасті стіни, які обрамлювали потік. Човен опинився в якійсь гидкій прірві. Сонця не було видно, та хто сумнівався цієї миті, що потік світла, яке накочувалося на них, не подаровано тим, що вийшли з тиранії мороку!

Але прірва була безжальна, жорстока, зла, з кам’яним серцем. Стіни, мов обрубані мечем і відшліфовані дощами та снігами впродовж мільйоноріч, не зоставили ні лишая, ні коралів, щоб можна було піднятися чи спуститися по їхній неймовірній гладіні. Ніхто не зміг би видряпатись по них до світла.

Побачивши голубу смугу над головою й зрозумівши, як високо небо, пасажири в човні знову затремтіли, їх знову охопив дрож, якого вони зазнали під землею, дрож мороку і в’язниці. Відкритий і глибокий тунель зустрів їх стогнучою, приглушеною мелодією, що її грав невидимий оркестр, наче закритий сферичною, товстою, задушливою завісою. Ота пісня з її відлуннями ніби піднімалася десь із глибини землі…

Але, може, є ще одне дно землі? Гомін був важкий, іноді долинали відлуння тривоги, пронизливих трембіт або звуки гігантських бубнів. Це була пісня, яка несла в собі неспокій, та мелодія нагадувала болісну похоронну прелюдію…

Черешняки мовчки перезиралися. Вони передчували, що чекає їх у кінці дороги. І лиш далеко, на овиді, гори пригинали свої спини до землі. Може, там…

Коли зловісна пісня перетворилася в злий шум, а потім в оглушливий рев, черешняки покинули човен і пішли пішки по правому березі потоку. Природа була жорстока. Вона забула, що вони вимучені мороком і страхами, чи, може, розлютилася, що вони бачили й пестили прикраси в глибинах, і приготувала їм корону жорстокості: в’язницю на виході в світ, знекровивши їх перед тим неймовірними муками надії.

Водоспад був за кілька кроків. Вибравши місце, куди не долітали бризки води й піни, Віктор глянув униз… Якби його побачив Урсу, він відкинув би його назад тільки силою свого крику. Водоспад був метрів десять заввишки. Озеро, яке він утворював, було всіяне не тільки гладенькими кам’яними плитами, мов бальні зали паркетом, а й товстими піками з хижими гостряками, які стирчали в небо, ніби чекаючи жертви. Виходячи з озера, потік круто повертав за виступ гори, і далі вже його не було видно.

Віктор відступив від краю водоспаду, кроки його були втомлені, він нічого не хотів приховувати словами, та в тому й не було потреби. Всі погляди були звернені до нього, а його очі благально шукали якийсь знак на відшліфованих стінах, але ніде — ні виямка, ні кам’яного виступу. Стіни жорстоко й досконало були гладенькі.

Тільки Йонел не брав участі в німій драмі біля водоспаду. Він не знав, що сталося, але ось він сказав слова, переповнені надією:

— Готово… — і зітхнув. — Я його доконав. Господи, як просто!

Ніхто його не зрозумів. Вони не могли враз перестрибнути від одного кінця світу в інший.

— Чого ви так дивитесь?.. Готово! Я вже сказав вам… апарат працює…

— Ми врятовані! — одразу підскочив колишній власник чарівної коробочки.

Марія й Віктор схилилися біля Йонела. Апарат дзижчав. Відколи він уже чекав натиску доброго пальця!

— Нас може почути світ… — прошепотіла Марія. — Ух-х!

— Так! Безперечно… — підштовхнув усіх малюк до правди. — Моя коробочка! Ви бачили?

— Твоя коробочка, Тіку… — відповів йому Йонел. — А зараз бачиш, Тіку! Як ти думаєш, чи можуть існувати саме зараз чари більші, ніж чари твоєї коробочки?..

Черешняки посідали на сухому кам’яному язику й почали посилати через пальці Йонела своє повідомлення світові. Крапки й тире, тире й крапки, але перш за все: три крапки, три тире, три крапки…

Тік дивився на небо, яке ніби далеко-далеко приплющило свої голубі вії. Але хто міг би поклястися, що малий не стежить за приголомшливим летом крапок і тире в обмеженому хмарами повітрі?..

2

Буря, яка принесла зранку стільки страхів та руйнувань, зникла майже безслідно. Після її вирування життя знову стало таким, як і було, а для людей, які перебороли її, залишився тільки спомин чи, може — хто знає? — гарний спогад. Сонце вийшло переможцем із битви зі стихією, котра хотіла знищити його ще до того, як воно проснеться, і люди побачили його в розривах хмар саме там, де йому й належало бути цього дня о цій порі. І воно так само щедро лило своє тепло, як швидко відновлювались мир і спокій на землі. Якась пташина, набравшись сміливості, подала своїм голосом сигнал пробудження для всієї природи. Це була щоденна пісня світу. Земля стріпнула сонливість і прокинулася, трава вдихала в себе важкі випари дощу, дерева випростували руки й розпрямляли зігнуті спини, а люди бралися до перерваних спрай.

Черешняки давно покинули колибу й попрямували до турбази. Вони відійшли від людей, які поралися там, а один із них, кремезний чолов’яга, глянувши на Урсу, сказав, ніби сам до себе:

— Отак воно і є: нема на світі істоти дужчої за людину!

Вони пішли жваво, і, може, їм слід було б переживати велику радість після своєї перемоги над стихією, сіле вони не позбулися, та й не могли ніяк позбутися неспокою. Буря сплутала всі їхні сеанси зустрічі на радіохвилях.

Лучія намагалася зв’язатися багато разів, марно посилаючи сигнали, яких не чув ніхто. Вони не мали жодної звістки з печери, апарат знову німував у відповідь. Мало-помалу їх таки обсіли чорні думки в цьому білому й золотому царстві пообіднього сонця.

Вони йшли до турбази, часто оглядаючись на масив, у якому приховувалась печера. Що ж там могло трапитись?.. Коли турбаза вже виднілася перед ними, до неї залишалося принаймні з півкілометра, Лучія схвильовано запропонувала зупинитися на хвилинку.

— Майже п’ята, — сказала вона. — Чи не спробувати нам іще раз перед тим, як зайти на турбазу?

— Якщо тобі так подобається, то зараз п’ята без восьми хвилин і десяти секунд… — уточнив Дан час.

Чи не витрачають вони знову марно час? Чи не краще було б бігти якомога швидше до турбази?.. Усі троє зійшлися на тому, що треба зробити останню спробу перед тим, як…

Але апарат запрацював раніше, ніж Лучія встигла подати сигнал:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті…»

— Печера! — сказав Урсу, стискуючи, наче обценьками, Данову руку.

— Печера! — простогнав Дан, навіть не відчувши, що рука його вмить затерпла.

Лучія заплющила очі й автоматично застукотіла ключем; вона хотіла уявити Тих, з ким зустрічалася на радіохвилях, хотіла побачити їх перед тим, як прийняти повідомлення, хоч на мить раніше. Але апарат паралізував її. Сигнали падали важко:

«Ті-ті-ті та-та-та ті-ті-ті»

І знову:

«Та-та-та ті-ті-ті та-та-та!»

— SOS! — здригнулася Лучія. — SOS!

І вона почала занотовувати, перестрашена, повідомлення друзів, що пробилися крізь морок гори і врятувалися лише на час від люті людей із печери:

СИТУАЦІЯ МАЙЖЕ БЕЗНАДІЙНА / ПОТРЕБУЄМО ДОПОМОГИ / НАС ПЕРЕСЛІДУЮТЬ НЕБЕЗПЕЧНІ ВОРОГИ / ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНІ / МИ ВИЙШЛИ З ПЕЧЕРИ З ПРОТИЛЕЖНОГО БОКУ / НЕ МОЖЕМО ДАТИ ЖОДНОГО ОРІЄНТИРУ / ЗУПИНИЛИСЯ НАД ЯКИМОСЬ ВОДОСПАДОМ / ПРОЙШЛИ ДУЖЕ ДОВГУ ДОРОГУ / НЕ ГАЙТЕ ЖОДНОЇ МИТІ / ОДИН ІЗ ШПИГУНІВ ПЕТРЕКЕСКУ / ПЕРЕДАЄМО З АПАРАТА ВЗЯТОГО В НЬОГО ТІКОМ/ СВОГО МИ ВТРАТИЛИ ДАВНО/ МИ ТРИМАТИМЕМО ВАС У КУРСІ ПОДІЙ/ МИ РОЗКАЖЕМО ВАМ БАГАТО ЯКЩО ВРЯТУЄМОСЯ/ НЕ ВТРАЧАЙТЕ ЖОДНОЇ СЕКУНДИ / ЩАСЛИВО

— ЩАСЛИВО, — відповіла Лучія й додала: — ВИРУШАЄМО НЕГАЙНО.

І все ж таки якусь часину ніхто й не поворухнувся, ніхто не спроможний був навіть розтулити губи. Повідомлення здавалося неймовірним. А хіба вони самі не зазнали майже неймовірних пригод?.. Новий апарат, захоплений Тіком… І Петрекеску, який не хотів позичити їм човна… І поява Петрекеску біля підніжжя скелі, схожої на шахового коня…

Урсу стрепенувся. Якщо Петрекеску в печері, отже, він проник туди. Значить, печера не закінчується біля тієї скелі. Це був перший орієнтир. Треба шукати за тією скелею, по той бік гірського масиву. І ще один орієнтир: водоспад!

Троє черешняків подивилися водночас на масив, де була печера. За скелею, схожою на шахового коня, масив ніби вивищувався своїми вершинами, потім згорблював їх, далі ніби й геть пригинав їх до землі.

— А якщо вихід десь там, за масивом? — спитала Лучія. — Я думаю, що він саме там…

Вони поскидали свої речі за кущами ялівцю й приготувалися йти на пошуки.

— Кожен повинен шукати в певному визначеному районі, — сказала Лучія. — Тільки так ми можемо розраховувати на успіх. Урсу посередині, Дан зліва, а я справа…

— Дуже добре! — підтримав її Урсу якимось дивним тоном. — Ви можете робити, що хочете. А я від цієї миті — сам собою з усім, що я маю і що можу. Ідіть собі наліво чи направо, куди хочете, а я роблю, що вважаю за потрібне! Все!

І тепер ця істота, що мчала через долини й ущелини, мало чим була схожа на людину. Якийсь розлючений звір, привид, блискавка. Божевільні акробатичні вправи, стрибки у висоту і в довжину на заклад, фізичні вправи найвищого класу в гімнастичних залах були дрібницею порівняно із тим, що витворяв Урсу в своєму леті до водоспаду. Він чув позад себе обвали, за ним гуркотіло каміння, гілля смерек ламалося від ваги катапультованого тіла, прірви й урвища чигали; на нього чорними пащами, але він щоразу на часточку секунди випереджав усе. Нога щоразу знаходила найпідходящіше місце для опори, рука щоразу натрапляла на точку підтримки чи перельоту. Тільки гонитва видавалась божевільною, але рухи Урсу були неймовірно чисті. Кожен крок його мав бути точним, і він таким був насправді, бо поламана чи подряпана нога, може, для нього самого не означала б нічого, але для інших це важило б усе.

Вилетівши на вершину масиву, де була печера, Урсу напружив слух. Але ніякого шуму водоспаду він не почув.

З

Черешняки над водоспадом переживали найтяжчі хвилини. Вони весь час поглядали вздовж відкритого тунелю, який вів до печери, або вибігали поглядами по рівнесеньких кам’яних стінах до небесної голубіні над головами. Смерть чи життя могли помінятися для них місцями з миті на мить.

Віктор щойно закінчив занотовувати деякі записи в зошиті. Він записав прізвища кожного, вік, адресу, а ще на кількох сторінках коротко виклав усе, що сталося: відкриття нової печери, появу обох ворогів, полон і втечу Йонела, переслідування, вихід із печери, непереборну перешкоду — водоспад. Він хотів би сказати й ще дещо — думки, які мучили його самого, чи ті, які доймали всіх, обставини, що їх спричинили, їхню рішучість зберегти дружбу, але час підганяв. Віктор згорнув зошит трубочкою й запхнув у порожній термос, маючи намір кинути його у водоспад у найважчу муть, у мить безвиході.

— Невже нічого не можна зробити? — спитала Марія. — Невже ми не можемо захиститися? Отак і чекатимемо, згорнувши руки?..

Але в стінах — жодної брили чи хоч би валуна, за яким можна було б заховатися, нічого, нічогісінько…

— Зведімо барикаду! — запропонував Йонел. — Із човна, з наших речей, з усього, що в нас є. І будемо захищатися камінням…

Це була абсурдна думка. Як вони могли, за якоюсь нікчемною барикадою, чинити опір наступові озброєних людей? Вони навіть не бачитимуть, у кого кидати каміння, а якщо побачать, то одразу будуть знищені прицільним вогнем.

— Неймовірно! — злякалася Марія. — Ви знаєте, що ми зараз робимо? Чекаємо, поки хтось прийде й перестріляє нас! Ми не можемо захищатися ні в який спосіб. Якби Лучія та інші знайшли нас раніше…

— А якщо зробити дві барикади? — підскочив Тік. — Під кожною стіною. Ми так робимо, коли граємося в сніжки. Ніколи не знаєш, з якого боку стерегтися. Ти хочеш нападати з одного боку, а тебе дістають з другого. Їй-богу, ми так завжди перемагали противників. Так ми тримаємо їх у напруженні, а тоді, коли вони чекають найменше, — вогонь!

Вікторові кортіло розсміятися з тієї серйозності, з якою це твердив малюк. То добре в битві сніжками. А тут одні мали захищатися камінням, а другі наступати з кулями. Але згадав Маріїн розпач. Таке безсилля — жорстоке. Життя ніби витікало з них, ніби витікала кров, крапля по краплі, а вони дивилися, як вона витікає, і не робили жодного поруху, щоб її зупинити.

— Браво, Тіку! — Віктор отямився від власних слів. — Треба тільки знайти матеріал для барикад.

Вони не боялися непередбаченого нападу. Бо й нападникам теж ніде було заховатися. І всі заходилися, з відчаєм приречених, збирати каміння й валуни з потоку та берегів, зносити їх і складати навколо рюкзаків та спальних мішків, щоб зімпровізувати якийсь прихисток. Спершу він був жалюгідний, але поступово більшав, ріс, ось уже з півметра кожен, далі досяг цілого метра і здавався досить міцним супроти нападу. От якби ще й вони мали зброю або в нападників не було зброї. Особливо Тік був гордий двома редутами, як він їх називав, і малюк потурбувався, щоб мати напохваті топірець і великі камінці — ними він міг би воювати два дні підряд безперервно.

Пішовши по каміння вгору проти течії, Віктор недалеко звідси побачив довгу тріщину, повернуту отвором до водоспаду, й невидиму від печери. Вона була схожа на нішу, видовбану на лівому березі метрів за шість над поверхнею води. У цій ніші могла заховатися одна людина. Від ніші до барикади було метрів п’ятдесят. Відтак Тікова ідея одразу стала грізною. Троє людей могли б ховатися за барикадами, а четвертий, схований у ніші, пропустив би нападників уперед і сам напав би на них ззаду камінням. Тобто… не напав би, а знищив би всього двома блискавичними ударами. Інакше порятунку не було б ні для того, що в ніші, ні для тих, що за барикадами.

Марія та Йонел рішуче відкинули Вікторову пропозицію. Вони навіть чути не хотіли про це, але й Віктор не збирався відступати.

— Іншого порятунку в нас нема! — наполягав він. — Тільки такий комбінований захист. І я не розумію, чому ви не розумієте! Схованку в стіні не видно від печери, її ледве видно від водоспаду, та й то, якщо гарненько придивитися. Нападники її не побачать, їхню увагу привернуть тільки барикади біля водоспаду. І вони підходитимуть обачливо. Стрілятимуть не раніше, ніж підійдуть метрів на п’ятдесят. Може, вони зупиняться якраз піді мною… А це досить, щоб збити першим ударом одного із них, і не може бути, щоб я його не вдарив. Я ж просто покладу йому камінь на голову, не розумієте? А потім кину і в другого. Неймовірно, щоб я його не збив!

— Я сам їх збив би! — сказав несамовито Тік. — Але ж я знаю, що ти мені не дозволиш бути там. А мені ж нема рівного в місті за влучністю. Їй-богу, Вікторе!

Віктор говорив натхненно, пристрасно, з ненавистю. Марія та Йонел були вражені його впевненістю, але все не погоджувалися, ще вагалися. Знали, що на випадок найменшої помилки першою жертвою став би, без найменшої надії на порятунок, Віктор.

— Але ж ви не розумієте, — загорлав Віктор, — що мені цілком байдуже, чи мене застрелять там, чи тут! Там щонайменше є один шанс врятуватися самому і врятувати вас. А тут ми будемо захищатися сніжками-камінцями з-за снігової барикади проти куль… Ти не сердься, Тіку, але без редута на стіні твої барикади не варті ламаного гроша…

Марія стиснула повіки від болю, коли спитала:

— А як же ти вилізеш туди, в нішу?

— Я можу вилізти! — натхненно сказав малюк. — І я вцілюю краще, ніж ти. Ми зробимо піраміду, і я дістануся до ніші, ви не встигнете й оком кліпнути!

— Саме так хочу зробити і я… — розчарував його Віктор. — Спершу я стану вам на плечі, а там побачу… Під нішею є кілька виступів, якісь тріщини, виямки; вони мені послужать за драбину…

Черешняки озирнулися до отвору печери. Там не було видно жодного руху, жодної постаті, жодної рухливої цяточки. Всі рушили доВікторової ніші, їхній провідник мав рацію. Тріщину видно було тільки при пильному огляді від водоспаду, від печери вона була цілком невидима. Але раз викрита, вона аж ніяк не могла правити за схованку.

Перед тим, як підніматися, Віктор вибрав із потоку кілька каменюк, завбільшки з Тікову голову, й закинув їх одну по одній з першого кидка в нішу. Впевненість, з якою він їх закинув, трохи полегшила сум і біль малюка з топірцем за поясом.

Підйом швидко перетворився в муку — спочатку для плечей Йонела та Марії, які, хоч і зігнулися під вагою, все одно вистояли, поки Віктор злізе з них, а потім почалася мука для Віктора. Спершу він розпластався, мов малюнок, мов барельєф на стіні прірви. Навіть підборіддя він використовував, як гака. Відтак барельєф поволі, сантиметр за сантиметром піднімався по стіні, аж ось одна рука схопилася за нижній край тріщини, і відразу ж за цим відбувся такий стрибок, який зачарував Тіка, далі — коротке розгойдування на одній руці, і нарешті, друга рука вчепилася в ребро тріщини. Повільне й болісне підтягування… І ось Віктор у ніші.

Він плекав абсурдну надію: може, ніша — початок якогось грота, де вони могли б заховатися всі, принаймні, де можна було б витримати будь-яку облогу, хоч би як довго вона тривала. Породила цю сподіванку великодушність, з якою тріщина прийняла його каміння. І він був щасливий, що не висловив її передчасно й не сотворив із неї ідола. Розчарування було б жахливе. Ніша ледве-ледве вмістила його самого. Він навіть не знав, як розмістити камені, щоб вони зручніше лежали під рукою й не заважали, коли доведеться їх кидати… Ні, не так! Коли треба буде прицільно вдарити!

— Ідіть до барикад! — звелів Віктор своїм друзям, які ніяк не хотіли відходити від ніші. — Укріпіть їх!

Вони супроти серця повернули до водоспаду. Життя їхнє залежало від тої точності, з якою впадуть кілька каменів… на озброєних і жорстоких людей, на тих людей, котрі знають, що вони не можуть врятуватися інакше, аніж убивши. Вони забули чи, може, заховали в найглибший закуток душі іншу надію, надію на голубе небо, в яке з такою пристрастю вдивлявся малюк із знову позолотілим волоссям.

І Віктор зі своєї сліпої ніші, зі своєї ніші з єдиним виходом — до водоспаду, дивився й вивчав голубе небо. Водночас із Тіком він побачив, як там, угорі, між небом і горою, щось ворухнулося, ніби майнула чиясь голова… та ж ні, це таки…

— Урсу! — закричав малюк, мов ужалений.

Очі чотирьох черешняків благально втупилися в небо. Урсу зник. Невже він їх не побачив, невже він їх не почув?

4

З одного погляду Урсу зрозумів, а ще більше відчув усю трагедію черешняків на краю водоспаду. До порятунку був єдиний шлях: кинути їм мотузку й перенести всіх по черзі біля водоспаду або через водоспад униз, на берег озера. Опуститися по мотузці до них неможливо. Ні вони не втримали б, ні він не витримав би. Він знову ліг на живіт і висунув голову над прірвою.

— Привіт вам! — крикнув він до своїх друзів уже після того, як придумав план порятунку. — Одну хвилинку… Одну мить…

Він був скупий на радощі. Голова його знову сховалася. Сам дивувався своїй витривалості. Ні! Не треба хвилювань, не треба радощів, не треба нічого. Одна-єдина думка: як врятувати їх? Він спустить мотузку, прив’яже її до чогось, скаже їм хапатися за неї й спускатися до озера водоспаду.

Раптом його охопив страх: а якщо мотузка не дістане? Вниз до водоспаду приблизно… метрів п’ятдесят… ні!., менше… десь… так! тридцять п’ять метрів. А від водоспаду до берега озера чи навіть до самого озера ще метрів десять. Отже, загалом сорок п’ять… А будь ти прокляте! Не дістане мотузка! Йому захотілося плакати. Не вистачало якихось п’яти метрів. Усього лиш… Мотузка, яка була намотана в нього на грудях, мов пояс, мала не більше сорока метрів. Точно. Будь воно прокляте!

— Гей! — закричав він. — Там є якась скеля, до якої можна було б прив’язати мотузку?

— Нема! — відповів Йонел. — Нічогісінько нема.

— Жаль… А де Віктор? За якою барикадою?

Віктор відповів йому із свого редута, і Урсу здивувався, а потім злякався, почувши про план оборони. Однак не сказав нічого, навіть не попросив Віктора спуститися зі свого підвішеного сховку. Розумів і він, що це єдиний захист на випадок несподіваної появи нападників. Згори, звідти, де він був, не було шансів ударити по нападниках, і одразу його подив минув, черешняки за барикадами були приречені на смерть.

Урсу люто вголос вилаяв мотузку.

— Що ти сказав? — перепитав малюк, в якого вуха весь час були нашорошені.

— Треба вам трохи почекати… Зовсім мало… Я негайно пошлю по мотузку.

— Кого? — злякалася Марія.

— Інших… Лучію й Дана. Я, принаймні, не піду. Це всього мить.

Але ця мить розтяглася на десять хвилин. А тоді вони ледь почули його голос:

— Принесіть мотузку! З турбази! Мотузку!..

Голос його був слабенький, він ледь долинав до слуху черешняків, що стояли під Вікторовою нішею. Але ще ніколи в житті він не кричав так голосно. Ніби вібрували й здригалися скелі довкола. Він побіг назустріч Данові й Лучії і, побачивши їх далеко, ще в долині, почав кричати:

— На турбазу! Мотузка! Мотузка!

Нарешті вони, ті, обоє, повернулися й побігли до турбази. Лише після цього він відчув, що втомився від крику. Земля почала крутитися перед ним, небо одразу зробилося попелястим. Він заплющив очі, глибоко вдихнув кілька разів і знову кинувся бігцем до водоспаду.

— Урсу! — крикнув йому Віктор, побачивши його. — У нас теж є шмат мотузки. Давай прив’яжемо її до твоєї. Може, вистачить.

Урсу опустив мотузку, Йонел доточив до неї мотузку від надувного човна. Потім пустив зв’язані мотузки до водоспаду. І ледве втримався від лайки. Мотузка лише торкалася води озера, а до найближчого від Урсу дерева, до якого він хотів її прив’язати, було ще метрів три. Всього три метри, і Віктор міг би спуститися зі свого редуту самовбивці, а інші могли б розгойдуватися в повітрі і м’яко опускатися на берег озера.

— Не вистачає! — сказав він. — Всього три з лишком метри. Але ось-ось прийдуть Дан і Лучія. Не турбуйтесь…

— Урсу! — крикнула Марія. — Як там Лучія? І Дан? А ти, Урсу, як почуваєш себе?

«Що їй відповісти? — думав Урсу і про неї, і про тих, що побігли до турбази. — Чи ж я знаю, що вони там роблять? Аби хоч поквапились…»

— Добре! — відповів він нарешті, навіть не усміхнувшись. — І вони… дуже добре…

5

На турбазі було повно гостей. Одні вже провели тут багато днів і вечорів, інші вперше переступили її поріг, і був ще серед них один гість, котрого завідувач турбази сприйняв за інспектора, хоч його досі ніхто тут не бачив і ні з віку, ні з вигляду він не скидався на інспектора, такий собі звичайний старенький з білим волоссям, трохи стомлений, але із жвавими допитливими очима, йому подобалося весь час пихкати люлькою, подібної, знову-таки, тут ніхто не бачив.

— То, кажеш, тебе звати Васіле… — звернувся старий до завідувача. — Чудово! А скажи-но мені, Васіле, у тебе тут не зупинялася група підлітків? Шестеро чи семеро, один із них маленький і кирпатий, у нього таке ніби солом’яне волосся, а сам він непосидющий…

— Ні, моше Тімофте… — сумно відповів завідувач. — Їй-богу, ні. Може, вони прийдуть пізніше.

— А куди ж вони пішли, ці хлопці? — одразу ж поцікавилася дружина завідувача, хирлява жінка з тоненьким носом, переляканим поглядом і з волоссям, накрученим на вічні папільйотки.

— Мабуть, у Чорну печеру, як і мали намір…

— Ой лишенько! — перехрестилася й тричі сплюнула дружина завідувача. — Як же вони пішли туди, господи! Вся печера напхом напхана духами! Господи, заступи й сохрани.

— Знову починаєш? — зизом зиркнув на неї завідувач.

Двері турбази відчинилися дуже вчасно, ніби саме для того, аби завадити бійці між подружжям. Два чоловіки, які ввійшли на турбазу, привіталися до присутніх кивком голови, пошукали когось очима і, не знайшовши, один із них звернувся до завідувача:

— Ви не бачили тут цими днями мисливця Некулая Петрекеску?

— Це отого мисливця з великим носом, який вціляє птахів на льоту? — спитав якийсь чабан, що закам’яніло стояв перед шинквасом, зіпершись на велетенську гирлигу.

— Ви його бачили?

— Здається, вчора бачив, — відповів чабан. — Так, учора вранці. Він ішов ніби до печери, сам, із рушницею, так як він ходить завжди.

— До печери, кажете?

— Так, так… По старій стежці…

Прибулі пошепки перекинулися словом і обидва вийшли з турбази. Вони дуже поспішали.

Старий із люлькою глянув у вікно, але там тільки стояла хмара куряви, що знялася вслід за двома верхівцями. Він спантеличено похитав головою й знову заходився пихкати. Дружина завідувача нечутно підійшла до нього й таємниче зашепотіла на вухо:

— Ось хрест святий, моше Тімофте… вся печера напхом напхана духами… І все привиди та вовкулаки… Господи! Скільки понарозказував нам Петрекеску про тамтешні з’яви! Хай бог боронить! І як же це ви дозволили внученькові, моше Тімофте! Ось вам хрест святий!

Але тут жінка помітила кілька гострих поглядів, що люто свердлили її, і кухоль у руці завідувача, готовий полетіти в її бік. Вона помацала папільйотки й подалася до своєї кімнати. Там вона спершу гляцула в дзеркало й поправила золотисте волосся, потім визирнула в вікно. Вона була так захоплена своїми чудовими папільйотками, що спершу й не помітила двох істот, котрі хазяйновито й дуже спокійно знімали білизну з мотузки, натягнутої за турбазою, і складали на траву, а були то тільки рушники та скатерки, білі, наче хмари. Жінка запримітила рух за турбазою лиш після того, як Лучія й Дан побачили її в вікні й заховалися в білі, дуже чисті простирадла — єдиний сховок, який могли знайти хазяйновиті й дуже поспішливі черешняки.

Жінка біля вікна із волоссям, накрученим на папільйотки, не знепритомніла, побачивши привидів, які, знявши білизну, майнули в кущі, тільки тому, що їй захотілося відплатити чоловікові, показати йому, хай побачить на власні очі, невірний недовіра, як ходять і які вони з вигляду ті духи. Жінка прожогом вискочила до нього й заверещала так, що здавалося, ніби вона заповзялася порвати собі голосові зв’язки:

— Васіле-е-е! Іди сюди-и! Сам побачиш привидів, недовірливцю! Іди швидше, поки вони не сховалися зовсім!

Але Васіле так глипнув на неї, а два кухлі, які він тримав у руках, мали таке величезне бажання полетіти в неї, що жінка відчула, ніби в неї ноги стали набиті ватою. Та якби Васіле навіть послухав її, то все одно він не побачив би нікого. Лучія й Дан уже мчали в цей час по горбу, тримаючи згорнуту клубком мотузку. Вони бігли так, як не бігали ніколи в своїм житті, гнані думкою, що можуть не встигнути вчасно.

6

Урсу здалеку побачив мисливця. Він ще навіть не розрізнив його контурів, побачив тільки плямку, що рухалася, але це не міг бути хтось інший, крім мисливця… чи, може, інший. Крем’язень до болю напружив зір. Рухлива цятка була одна, таки одна, а не дві, бо другої не видно. І та цятка тонка, видовжена.

Хлопець повернув погляд до турбази. І побачив там, на пагорбі, дві рухливі цятки: очевидно, Лучія й Дан. Він швидко прикинув: коли мисливець прийде і не раніше від тих, що несуть мотузку, то, в найгіршому разі, прибуде разом із ними. Зробив він і ще один розрахунок, але результат був той самий: якщо він побіжить назустріч тим, із мотузкою, то повернеться назад до водоспаду все одно разом із мисливцем…

І в обох розрахунках мотузка — головне. А якщо Лучія й Дан не знайшли мотузки?.. Він знав, що це питання абсурдне, але не міг не подумати про нього, опинившись зараз в абсурдному становищі, а невдовзі опиниться ще в більшому абсурді — абсолютному.

Але було ще одне рішення, останнє, рішення божевільне, яке він приберігав на той випадок, коли нападники з’являться раніше, ніж він матиме мотузку. Мисливець з’явився, мотузка була далеко…

— Готово! — загорлав він. — Приготуйтеся! Прибула мотузка!

Він зав’язав кінець мотузки рухливим, але дуже надійним вузлом на правій руці, над кулаком, кинув мотузку до водоспаду, потім ліг на живіт і висунув голову, праве плече й праву руку над прірвою. Третина його корпусу висіла в повітрі, а ще треба було дивитися вниз, і його охоплювало запаморочення, але це було єдине вирішення, єдина дорога до порятунку. Другий кінець мотузки майже торкався води в озері.

— Ти добре прив’язав її до дерева? — спитав Йонел, перевіривши міцність мотузки. — Бачу, що тримає…

— Витримає! Не турбуйся! — відповів Урсу, обдертий і виведений з рівноваги перевіркою Йонела. — Це товста смерека.

— Господи, Урсу! — перелякалася Марія. — Не нахиляйся так.

— Кидайте човен просто в водоспад, щоб ми не гаяли часу ще й на нього. І перший, хто переправиться, виловить його. Згода?

Мисливець був усе ближче. Урсу вже міг розрізнити його постать. Не було ніякого сумніву. Це таки він.

— Хто перший? — спитав Урсу. — Тік!

Тік запхнув коробочку в пазуху, але не для того, щоб знайти там чари, потім з розгону вчепився в мотузку, ніби перетворював спуск у гру. Йому ніскілечки не було страшно. Він знав, що не випустить мотузки з рук.

Натомість Урсу відчув, що його затягує в прірву. У нього не було жодної точки для підтримки. Непередбачений стрибок Тіка застав його зненацька. Ліва рука почала гарячково нишпорити, за що б зачепитися на краю урвища. Він знайшов якусь ямку, але йому здалося, що пальці наткнулися на силу металу скелі. Напружені пальці лівої руки затримали сковзання, але плечі його зависли над порожнечею. Він віднайшов рівновагу, опанував власне тіло, і Тік опинився внизу, точнісінько на піні води.

Крем’язень відступив на кілька кроків назад, глибоко вдихнув, потім знову ліг на живіт, після того як назирив якийсь корінь, що стирчав і за який він зачепився носком черевика.

— Марія! — крикнув він.

Мисливець наближався. Уже можна було розрізнити його одяг і зеленкуватого, видовженого брилика.

Марія вхопилася обіруч за мотузку й відірвалася від землі. Корінь, за який зачепився Урсу носаком черевика, тріснув, мов очеретинка. Він відчув, що його швидко тягне у прірву: ліва рука даремно шукала опори. Він крутнув нею кілька разів у повітрі, потім учепився в ребро урвища, кинув ноги назад і віднайшов позицію рівноваги за кілька секунд.

Але вага мотузки все одно тягла його тіло у порожнечу. І вже майже падаючи, він напружився, мов лук, вклавши всю силу в коліна. Коли Урсу відчув тягар, і кров хлинула в голову, в обличчя, в очі, коли подумав, що падіння для Марії вже не може бути небезпечне, рука його раптово вивільнилася.

— Йонел! — перелякано звелів Урсу.

Мисливець помітив постать на березі водоспаду й почав бігти. Урсу вже бачив його гострий ніс. Обидва поспішали.

— Йонел! — ще раз крикнув Урсу, потім гаркнув щосили: — Вікторе! Не рухайся! Заховайся!

Йонел повернув голову й побачив мисливця, що біг із пістолетом у руці. Одним стрибком він учепився в мотузку. Цієї ж самої миті метнувся назад і Урсу, щоб урівноважити смертельний ривок. Але мало-помалу, секунда по секунді крем’язень відчував, як він остаточно сповзає в прірву. Все-таки він спробував чинити опір. Але спершу голова, далі груди, потім пояс провисали в повітрі. Якимось блискавичним рухом він опинився всім тілом на ребрі прірви, паралельно до неї. Половина тіла була вже в прірві, половина ще тулилася до землі. Ліва рука шукала виямок у скелі, права рука шукала підтримки під ребром прірви. А тіло його падало, важко сковзало, бо тримався він на одному подихові, на ударах серця, але сповзав, невтримно сповзав у прірву. Побачив мисливця під собою. Вчепився зубами в якийсь кущик трави та так і затримався на секунду. Обернувся обличчям до скелі й протримався ще частку секунди.

Мисливець підняв пістолет. Ціль була вибрана. Одним пострілом він уб’є двох. І того, що тримається за мотузку, і того, що тримає мотузку.

Урсу ще мить тримався за ребро прірви. Права рука вчепилася в повітря… і цим, може, затрималася на десяту, соту частку секунди…

Він почув страшний вибух — і під ним була вся прірва. Але цієї ж миті дві перелякані руки зупинили його падіння. Йому зараз допомогла б і соломинка…

7

Мисливець опустив цівку пістолета. Він знав, що не промахується ніколи. Відколи й пам’ятав себе, то ще жодного разу не вистрілив у повітря. Однак тіло того, в кого він стріляв, упало не в прірву, а покотилося назад, у протилежний бік. Він підійшов до краю водоспаду, але там унизу не побачив нікого, тільки чиясь тінь прудко ховалася за скелю. Він обернувся обличчям до мороку. Партія програ…

Але Петрекеску не мав часу закінчити думку, бо запримітив якийсь рух на стіні урвища. Він кинув туди нетерплячим оком. Ні, таки не помилився. Це була тріщина в стіні, наполовину закладена камінням. Але поміж камінням біліла пляма живого тіла. Пляма завбільшки з долоню. Той, що заховався в виямку, не здогадувався, що його видно і що шия його видніється між каменями.

Мисливець вибрав кут для пострілу так, щоб куля пройшла від шиї в череп. Не поспішав. Уважно прицілився, потім натиснув на спуск.

Тіло за каменем здригнулося…

Мисливець ніколи не стріляв мимо цілі.

Так, партія програна. Петрекеску, Чорний Експрес, уже не був загадкою в цьому світі, де він бився. Дітлахи неодмінно здіймуть тривогу, якщо досі не здійняли її, тож Петрекеску повинен зникнути. Помре ім’я, але не він! Він житиме. Він мусить врятуватися. Хоч як він житиме, але житиме. І єдиний його порятунок — втеча. У світ. Будь-куди.

І він кинувся бігом у грот. Мов божевільний. Біг по воді, по камінню, перестрибував через валуни, падав, підводився, знову падав, гнав, мов несповна розуму, через морок услід за смужкою світла ліхтарика, неспроможний обігнати його. Ним опанувала одна-єдина думка: не зупинятися аж до вилому, де лежить тіло бороданя. Коли він на власні очі побачить труп, тоді знатиме, що воля й життя за два кроки. Кілька кроків по виямках та між камінням — і він знову на волі!

Мисливець не мав звідки знати, що тіла вже нема там. Ніхто його не забирав. Бородань отямився через кілька хвилин після пострілу, обмацав скроні й чоло, відчув, що обличчя залите кров’ю, знайшов він і рану, але це була рана не від кулі, а від удару, звичайнісінька подряпина, яку він зробив при падінні.

Мисливець промахнувся. Не влучив із двох кроків. Не куля звалила бороданя, а страх і сила пострілу.

Мисливець не влучив у ціль. Хоч пістолет був за кілька сантиметрів від скроні, він схибив.

Зібравши останні сили, бородань пішов до вилому, проліз у нього і звідти поплентався в тунель, який вів надвір із грота під скелею, схожою на шахового коня. Він знав, що треба робити. Він вийшов надвір з піднятими руками, хоч і не бачив нікого поблизу, та так і йшов далі, не знаючи напрямку, заклавши руки на потилицю. Йому треба було зустріти людину, будь-яку людину, хоч би й дитину…

8

Руки, які втримали Урсу при падінні, — то були руки Лучії. Запізнись вона на одну-єдину секунду, і він опинився б у прірві. Лучія схопила Урсу за плечі саме тої миті, коли гримнув постріл. Куля мисливця не влучила в хлопця. Мисливець схибив!

Лучія була біля Урсу. Вона тремтіла й мовчала. Але руки її все ще тримали Урсу. Якась винувата усмішка заграла в нього на обличчі, величезні долоні розтулилися, мов крила велетенського метелика, який хотів би злетіти. Потім миттю стислися, усмішка згасла, бо він згадав, що чув ще один постріл. У кого стріляв мисливець другий раз? Чи не трапилося чогось із Віктором?

Крем’язень підхопився на рівні, спантеличивши Лучію, ще й досі зачаровану його велетенськими долонями, метнувся, мов божевільний, із мотузкою, прив’язаною до руки, по ребру прірви, й зупинився саме там, де була, за тридцять метрів унизу під ним, Вікторова ніша. У ніші виднілася зігнута спина й голова, що впала між коліна. Урсу обімлів. Ані руху, ані звуку у мертвій ніші. Він кинув камінчиком у нішу, якраз за зігнуту спину, але у відповідь — ані руху.

— Вікторе! — заволав він страшно. — Лучіє! Іди сюди!

І тут сталося диво. Голова в ніші ворухнулася, але не підвелася з колін, не посунулася ані на сантиметр. Погляд Віктора видирався вгору по урвистих стінах.

Урсу все зрозумів! Із ніші, де він сидів, Віктор не міг бачити — пішов мисливець чи ні. І думав, що мисливець чигає, аби вистрілити ще раз, вже остаточно. Тому й не рухався, тому й скулився головою між коліна, зігнувшись за камінням.

— Вікторе! — крикнув Урсу, але вже іншим тоном, ніби в його голосі заграла сурма радості. — Мисливець пішов! За ним тільки смуга лягла…

Лише тоді Віктор звівся на ноги, але тут же ледь не звалився в прірву. Всеньке його тіло задерев’яніло, у нього боліли всі суглоби і всі кістки, а те, що не боліло, то затерпло так, що він не відчував.

— А будь воно прокляте! — вилаявся Віктор крізь сміх і сльози. — Ви знаєте, що я відчував, поки не рухався? Смерть! Від другої кулі… Але як же це він у мене не влучив? Отже, добродій Петрекеску вперше в своєму житті схибив! Добре, що він не промахнувся, стріляючи в зайців…

— І в мене він промахнувся! — крикнув Урсу згори. — Сьогоднішній день не гарний для нього, хоч це й останній його день…

Через кілька хвилин, спустившись по нескінченно довгій мотузці, прив’язаній до могутньої смереки, яка була за якихось метрів п’ять від прірви, Віктор приземлився на березі озера під водоспадом. А його друзі з мороку і друзі із сонця чекали вже за виступом скелі.

Вгорі, біля прив’язаної смереки, з’явився Дан, задиханий, подряпаний до невпізнання, у пошматованому одязі. Лучія глянула на Дана, потім на Урсу й сказала, розчервонівшись від сонця і від радості:

— Це він врятував тобі життя. По дорозі нас оточила зграя собак-вовкодавів. Треба було комусь із нас пожертвувати собою. Дан запропонував себе й кинувся вбік, собаки за ним. А я тихенько вислизнула, побігла й дісталася сюди…

Потім Лучію знову охопило хвилювання і страх. Але, на щастя, виручив її Дан:

— Мамо рідна, але ж і злі вони! Вони оточили мене й валили лапами на землю. Далі почали пробувати на зуб мій одяг. Але пильнували, чортяки, щоб не зачепити моє тіло. Та тільки-но я підводився, вони знову накидалися на мене. Що тут вдієш? Вони тримали мене в полоні, поки й прийшли чабан, отой, що з гирлигою, зі своїм сином. Вони й прогнали собак лайками. Ой лишенько, як вони їх лаяли!.. А тепер уже можете й ви розповісти мені, що тут трапилося. Але тільки якщо воно варте уваги, бо я вже ситий дрібницями…

Та по тому, як Урсу розповідав, у Дана очі витріщалися, мов цибулини. Коли Урсу почав розказувати, як він переносив друзів на мотузці, Лучія перепинила його:

— А за яке дерево ти прив’язав мотузку?

Урсу показав на дерево позад себе, за три метри. Але Лучія не повірила:

— Стривай-но трішки! Покажи мені руку! Руку, вище! А як це в тебе мотузка опинилась прив’язана до руки, коли я тебе знайшла?..

Урсу глянув кудись у небо:

— Хотів обкрутити її, щоб… щоб вона не загубилася…

— Та невже? — вигукнула Лучія. — Та ні, не може бути! Це суперечить законам фізики!

Але Дан заперечно махнув рукою:

— Невже ти й досі не зрозуміла, що до Урсу не можна застосовувати законів фізики?

Урсу підвівся з трави. Він ляснув себе рукою по чолу, потім вибачився:

— Я ж мав зробити сьогодні дві справи… А потім…

— А потім що? — поцікавилась Лучія.

— Хотів подивитися дві хвилини на зорі й трохи відпочити, заплющивши очі…

Та перш за все Урсу подивився в очі Лучії, знітився й кинувся рятуватися втечею.

9

Пасажири надувного човна, вийшовши з мороку, опинились нарешті на сонці, на щедрому сонці, їм було весело, ніякий страх їм не загрожував. Прірва розкрила перед ними стіни віялом, їх прийняла широка річка з зарослими зеленню берегами, трохи поодаль виднілося й озеро.

Але одна думка все одно стукотіла в двері чи в віконце їхньої радості. Тік нарешті впустив її:

— Де коробочка Сергія?

— Невже вони побували в печері раніше від нас? — згадала раптом Марія. — Але як вони дізналися про наш план? Як увійшли в печеру? Кудою? І на чому вони пройшли?

— Це неможливо! — розсердився Йонел. — Після того, коли ми стільки вистраждали, а ці волоцюги прийдуть…

— Стривайте трішки, — сказав Віктор. — Давайте знайдемо нитку в усій цій історії… У першій печері їх не було, там, де ввійшли ми, вони не входили. З боку озера вони не могли ввійти, бо там водоспад. Отже, в печері вони не були. Але як опинилася там їхня записка? Яким дивом?

— Якби хтось був у печері, — втрутився Йонел, — можна було б припустити, що вони попросили цього Ікса, щоб він кинув їхню записку саме тоді, коли світ нам буде наймиліший…

— А мисливець і бородань? — нагадала Марія.

— Точно! — сказав Йонел. — Мисливець! Він їхній поштар!

— Ні! — заперечив Віктор. — Там, де ми знайшли їхнє повідомлення, раніше від нас нікого не було. Але мені пригадується одна поліцейська історія. Там чоловік переносив цінності, навіть не знаючи про це. Злодій клав йому їх у портфель, а він, дуже шанована людина, ніколи не відчиняв портфеля, й ніхто його ніколи не перевіряв. Цінності були в найбільшій безпеці саме в його портфелі. Так що…

— Так що?.. — спитав Тік.

— Я думаю, табакерку приніс у грот хтось із нас. Один із нас приніс її сюди, навіть не знаючи про це.

— Так, Вікторе, — сказала Марія. — Але ми знайшли табакерку не там, де ми вже пройшли, а попереду, де нас ще не було, там, де її не могли загубити наші… жоден із нас…

— А інші? — нагадав Віктор. — В експедицію пішли ж не тільки ми. Були й ті, що надворі, а вони не могли раніше знати, що залишаться надворі. Лучія, Урсу, Дан… Якщо погодимося на тому, що Сергій і Трясогузка не були в печері, залишається єдине: хтось із тих, що були надворі, носив, не знаючи про це, повідомлення, і так само не знаючи, загубив його. Чи я знаю? Воно, може, впало у воду, в якийсь потік, а він приніс його в печеру… Мені здається, що ми знайшли його біля роздвоєння…

— А може, його кинули самі Сергій і Трясогузка, — сказала Марія. — Могли вони зумисне кинути його в потік?

— Не думаю, що це так, через дві причини, — відповів Віктор. — По-перше, послання не зроблено так, щоб його кидати десь випадково, а заадресоване точно, отже, воно було заховане в когось із нас. По-друге, якби Сергій і Трясогузка з’явилися поблизу печери, їх викрила б група знадвору, і в першу чергу Урсу… І по-третє, якби Сергій і Трясогузка вирішили прибути в гори, то вони приїхали б поїздом, який зупиняється тільки біля озера…

Але Тік швидко поклав край дискусії. Він побачив дуже дивний шматок скелі, який розлючено виткнувся прямо по курсу човна.

— Дивіться! — вигукнув він. — Мов ріг носорога!

Тік навіть не уявляв собі ефекту, який матиме його випадкове відкриття. Вони підпливали до рога носорога, і через кілька хвилин було винесено найвищий вирок:

— Граніт архаїчний! Тіку…

І Віктор, і Йонел, і Марія ладні були накинутись на нього. Малюк зробився ще меншим, але тут же не забув шепнути, особливо своїй сестрі з косою й голубими мріями:

— Та-ак!.. А зараз… Пригадай-но лиш, скільки ти мене мучила на ганку.

І враз простір розширився, ніби весь світ при світлі і в кольорах вирішив постати перед їхніми очима. Було багато неба і багато води, і ласкаве призахідне сонце, і багато-багато кольорів, ніби вони всі зібралися тут, а ще були гори, і десь там, зачепившись за гори, їх чекала турбаза, а ближче, на озері, човен, і в ньому два веслувальники: Сергій і Трясогузка.

Замість привітання до них долинув голос Тіка:

— Гей, хитруни! Хто із нас носив ваше послання?

Сергій зайшовся сміхом:

— Ага! Отже, ви таки знайшли його. Я його дав Урсу, тобто підклав у одяг Урсу ввечері напередодні від’їзду…

— Знали б ви, скільки ми зазнали пригод! — почав вихвалятися Тік. — І якби ви знали, що в нас є!

— Облиш, бо й ми зазнали дечого! — сказав Трясогузка, стріпуючи головою, мов після болю. — І ми теж захопили чудовий трофей: плота і пса. Ми їх знайшли…

Але цього можна було б і не казати. Бо в човні хитрунів щось заборсалось у полотні, і чорна стріла майнула в надувний човен, прямо Тікові в руки.

— Цомбі! — закричав малюк, від радості він стратив рівновагу і впав у воду, тримаючи собаку на руках. Був ясний день. Черешняки поверталися в світ.

10

Поки Лучія й Дан розвішували білизну на мотузці за турбазою, Урсу говорив по внутрішньому телефону. Мош Тімофте, стоячи біля нього, згідливо кивав головою. Повісивши трубку, крем’язень підсів до столу моша Тімофте й заходився розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки. Коли він дійшов до Петрекеску, старий урвав його:

— Ага! Тепер я розумію, чому його шукали ці люди кілька годин тому… Щастя, що вони пішли по його слідах.

— Куди вони пішли? — спитав Урсу.

— Як куди? Вони пішли до отвору печери, туди вказав їм чабан.

Мош Тімофте закам’янів на стільці, не знаючи, що й думати. Бо, не сказавши й слова, його гість підхопився із стільця і зник, мов привид. А по дорозі до дверей він ледь не збив на бігу двох дуже спокійних людей.

Крем’язень зупинився за турбазою й пошукав очима якнайшвидший, який тільки міг бути в цих краях, засіб пересування. І знайшов його в подобі мула, котрий ліниво й бридливо пасся. Хлопець уже намірився сісти верхи на нього, але його зупинили слова, які долинали через відчинене вікно турбази:

— Чи я тобі не казала, Васіле? Ти ж твердив, що білизна сама поспадала з мотузки. Ось прошу! Подивись! Аби не казав, що я з глузду зсунулася…

Урсу оббіг поглядом подвір’я і побачив, що Лучія й Дан хазяйновито відновили все тут. Білизна була розвішана точнісінько так, як висіла вона перед тим. Безперечно, що й завтурбазою не побачив нічого іншого. Урсу почув голос:

— Якщо ти до мене ще раз пристанеш із цими дурницями, то я піду світ за очі, зроблюся вовкулакою й приходитиму до тебе щовечора в віслючій шкурі! Може, ти вилікуєшся коли-небудь. Ох господи, господи!

Потім хряпнули двері, почулося тихе скімлення жінки.

Урсу вмить опинився на спині мула, який виявився, без найменшого перебільшення, найзатятішим мулом з усієї його раси.

— Стій! — гаркнув йому на вухо Урсу. — Дивись, щоб я не ловив тебе на бігу! Стій же! Не чуєш?.. Щоб я не ловив тебе на бігу… Не чуєш, га?

Ясна річ, що мул вирішив подати нечуваний урок упертості своєму вершникові і пішов таким чвалом, що не можна було відрізнити, де в нього передні ноги, а де задні.

І все тій же дружині завідувача судилося побачити, як мчить привид на мулові, а той же досі ніколи не рухався швидше, ніж равлик. Нажахана, перехрестившись і сплюнувши, жінка ще швидше, ніж мул-привид, метнулася до їдальні турбази:

— Васіле-е-е! Васіле-е-е! Утік мул із вовкулакою на спині! Госпо-оди-и!

Аби ж то чоловік не тримав по шість кухлів пива в кожній руці… Жінка почула тільки рик, але такий жахливий, що вдарилася сама, непритомніючи, об кухоль пива, який мирно стояв на шинквасі.

11

Мисливець не знайшов тіла бороданя у виломі. Не знайшов він його ніде. Зник! Як?.. Невже він промахнувся?.. Неможливо! Рука його не схиблювала ніколи!

Схвильований, одурілий, він пройшов у грізний вилом, зайшов у кам’яне приміщення, яке слугувало за схованку. Де ж тіло бороданя?.. Він промахнувся? Неможливо!

І враз якась пекельна думка сяйнула йому в голові. Петрекеску глянув на велику нішу й помітив унизу, біля її ребра, обойму холостих патронів, яку він сам кинув колись туди. Взявши її, побачив, що вона повна справжніх бойових патронів, які поблискували свинцем…

Отже?.. Мисливець гарячково дістав пістолет, витяг обойму й подививсь на патрони. Патрони в пістолеті були холості!.. Його рука не хибить ніколи… Але хто ж йому підмінив обойми? Хто зробив його таким безпорадним? Він сам себе питав ошаліло: хто? В усякому разі не бородань. Бо якби замінив магазин він, то в момент розправи тільки б посміявся, сам дістав би пістолет і вистрілив. Тобто — він тоді сам перетворився б у ката. То хто ж підмінив патрони? Хто?

Марні запитання! Петрекеску вже не ввійде в легенду, як єдиний стрілець, котрий не схиблює ніколи. Ніхто не розв’яже його загадки, бо навіть її автор, кирпатий скуйовджений малюк, не знав, що граючись, тоді, коли він уперше проник сюди, цілком випадково поміняв магазини з набоями. Обойму з холостими патронами поклав на місце обойми з бойовими. Мисливець не перевірив тоді магазин, коли заряджав пістолет. І пішов у дорогу смерті з непотрібною зброєю.

Петрекеску ладен був загнати собі в тіло шматок розпеченого заліза, аби відчути біль. Та чи могло в нього що-небудь боліти? Він прийняв останнє рішення. Зарядив зброю, поклав її в кишеню і на якусь мить ще залишився в приміщенні: якою дорогою йти? Потім зібрався з духом і вирішив: піде в світ найкоротшою дорогою.

12

Урсу підганяв мула у вже звичний для себе спосіб:

— Стій, любий мій! Ну тихше, гарний мій! Стій, бо ми обидва потрощимо собі кості! Не чуєш? Стій!

Але як же сміявся з нього подумки мул! Як же його напоумив мулів бог чи диявол! Як він мчав його, цього незнайомого вершника, наперекір його бажанню! Мул біг так, як не бігав ніколи, ніби хотів спокутувати лінощі всіх своїх років, лінощі своїх батьків і пращурів. Він біг за весь свій рід разом, за лінощі в робочі й вихідні дні, за лінощі минулих і майбутніх днів.

Незважаючи на неймовірну швидкість цієї вухатої тварини, Урсу все-таки непокоївся. Він побоювався прибути запізно до виходу з печери під скелею, яку охрестила Лучія.

— Та зупинись уже ти! — гаркнув він, не уявляючи, що затятий мул має ще якусь силу в ногах.

І мул подолав ще кілька кілометрів, уже останніх, але з такою самою шаленою швидкістю. Зараз він міг би перевершити найшвидших представників аристократичної й гордовитої раси коней. Може, врешті-решт, він і хотів це довести незнайомому верхівцеві.

Прибувши до скелі у вигляді шахового коня, Урсу скористався вже випробуваним методом:

— Ну, зараз ти мені покажеш, на що ти здатний! Давай! Швидше! Не чуєш?

І мул зупинився так раптово, що вершник злетів із його спини й опинився якраз перед отвором.

Не гаючи жодної секунди, Урсу метнувся до велетенського каменя, що завмер біля вилому. Цим валуном можна було закласти отвір. Але камінь виявився затятий, він підкорявся іншим законам: не поворухнувся ані на міліметр, хоча в Урсу аж крижі заболіли, коли він штовхав його.

Треба було пошукати важіль, і хлопець знайшов його у кроні бука. Він учепився в товсту гілляку й тягнув її, аж поки вона затріщала й почала відокремлюватися від дерева. Він швидко очистив її від листя й повернувся до отвору. Але тільки-но підсунув її під камінь і приготувався посунути його, як побачив голову мисливця, що виходив із отвору.

Погляди їхні зустрілися, обидва почали діяти в одну й ту саму мить. Мисливець вихопив із кишені пістолет. Урсу звився, мов стріла, в повітря. Рука викинулася, й він перевернувся ще раз у повітрі. Кулак опустився мисливцеві на голову із силою молота. Тіло того посунулося в печеру.

Урсу миттю знову кинувся до важеля й натиснув на нього з усієї сили. Важіль тріснув, але камінь покотився й зупинився якраз над отвором. Дорога була перекрита. Тепер із печери залишався єдиний вихід — дорога, яку знали всі, дорога, по якій ввійшли черешняки.

Крем’язень нашорошив вуха. Почувся кінський тупіт. Тут же з-за скелі з’явилися й вершники. Їх було двоє. Один спитав:

— Ти Теодору Теодор?

Урсу здивовано глянув на нього, але вершник пояснив, усміхаючись:

— Нам сказав один дід, із турбази, тут нема ніякої загадки. Ми дякуємо і тобі, і всім іншим черешнякам…

Урсу не гаяв часу. Він кількома словами розповів, що сталося тут, біля отвору…

Вершники шаленим чвалом погнали коней.

Тільки-но мисливець вийшов на світло, як за одну мить був оточений групою вершників. Рука його сягнула до зброї, але чиясь рука виявилась проворнішою.

— Чорний Експрес зупинився! — сказав той, що роззброїв його. — Негайно передайте повідомлення.

Мисливець подивився на вершників довкруг нього, безсило скинув бровою і стомлено сказав:

— Так!.. Здається, все закінчилося. Слово честі!

Розділ вісімнадцятий

1

Вечорові сутінки, прокрадаючись із глибини гір, а може, з печери, де вони ховалися, йшли поволі, затягуючи спершу далину, а потім уже владарювали й ближче. Стояв літній вечір, вечір тихий, з легенькими подихами вітру, з прохолодами й запахами, з тією тихою, простою й тремтливою піснею, яка провіщає теплу, мирну ніч. Край озера рибалки й лісоруби, зібравшись довкола м’якого вогнища, спостерігали за відходом дня. Котрийсь із хлопців затягував веселу мелодію або радісно вигукував, потім погляди знову втуплювались у вечорові сутінки, які нечутно поглинали непорушні гірські пагорби. Крила ночі тріпотіли все ближче, захоплюючи в свої туманні повіви і природу, і стомлених трудовим днем людей. Невдовзі всі кольори втратять свої, притаманні їм ознаки, перетворившись у темінь і жар…

На турбазі люди розважалися розмовами, піснями. Завідувач бігав від одних гостей до інших, одержуючи й розносячи новини, жарти й кухлі. Але був тут один чоловік, який не міг поринути в довколишні веселощі. Він намагався прогнати свою нетерплячку, навіть тривогу, люлькою, перетворивши її у справжні ліки для себе. Цей старий, а саме він був власником небаченої люльки, чув розмови довкола себе про якихось юнаків, котрі пройшли всю печеру, а потім і ще одну, про яку ніхто й не знав, і вийшли аж біля водоспаду Беладонни. Ба, навіть допомогли зловити кількох злочинців. Старому, який сидів у суцільних клубах диму, дуже подобались ці похвальні слова. Він знав, хто ці юнаки, правда, не знав, як з роками по всьому світі розростеться ця легендарна чутка. Але щось вони припізнювались, і він нічого не знав про найменшого з-поміж них, навіть не знав, чи був той разом із ними. І тільки-но він надумався спитати найбільшого із черешняків про малюка з золотистим скуйовдженим волоссям… Але так не годиться! — вирішив мош Тімофте, згадавши, що Урсу вилетів, мов ядро із жерла гармати. Хоч би слово сказав, як це роблять порядні люди…

Не так доймала моша Тімофте несподівана витівка Урсу, як те, що він не розв’язав йому язика, не дізнався, чи й найменшенький між черешняків був у глухих неходжених місцях…

Побачивши його зажуру, завідувач турбази підбіг до його столу:

— Вони прийдуть, моше Тімофте, чому ж їм не прийти! Я й кімнату для них підготував… Ви не турбуйтеся, прийде з ними й онучок ваш…

Старий надумав знайти на турбазі когось, із ким можна було б перекинутися словом, бо ж майже всі відвідувачі віталися з ним, вони знали його віддавна.

Але саме тоді побачив, як до зали зайшла жінка з папільйотками. Він хутенько вихопив газету з кишені й почав читати, навіть не завваживши, чи тримає її так, як треба, чи догори ногами.

Налякана стількома незнайомими обличчями й широкою газетою на тому місці, де щойно сидів старий, з яким можна було б погомоніти, жінка з папільйотками не мала іншої ради, аніж звернутися до свого чоловіка, обставленого десятком кухлів:

— Васіле! Хай мене поб’є Всевишній, якщо я збожеволіла. Але йди й сам подивись, що прийшов наш мул. Вір не вір, але він приніс на собі вовкулаку, ось підійди й сам подивись, що…

— Та хай його вечір проковтне, — відповів чоловік співчутливо й доброзичливо.

— Але ж ти знаєш, який упертий наш мул, — надокучливо правила своєї жінка. — Він не зрушить з місця, хоч кілком його бий…

— О-о-ох, о-о-ох! І хто мене напоумив завідувати турбазою!

— А хто мене напоумив стати дружиною завідувача турбази! Ти ж навіть не хочеш побачити, як вовкулака вкрав мула!

— Якщо він його вкрав, як же я його можу побачити?

Але жінка з папільйотками не могла зупинити свого млинка:

— Таж вийди хоч подивись, що нема бідолашного мула!

І вона вийшла сама, навіть не озираючись, впевнена, що чоловік піде за нею, як їй і нашіптували духи. Так воно й сталося.

І саме тоді, коли завідувач та його дружина виходили з їдальні, Урсу злазив з мула.

Ще ніколи вуха вуханя не чули стільки солідних людських похвал.

— Чудово, любий мій! Ти побив усі рекорди! І коли хто каже, що ти непорядна тварина, то він схожий на тебе, коли ти такий, який ти не є…

Мул похилив вуха, мовляв, так, і ліг на траву, щоб цілком заслужено відпочити.

Побачивши подружжя в вікні, Урсу вирішив прогнати їхній сум кількома похвалами:

— У вас чудовий мул! І витривалий, і розумний… Розумніший, аніж будь-яка інша тварина. Як його звати?

Але він не почув жодної відповіді. Бо жінка з папільйотками м’яко ковзнула біля вікна, а Васіле, метнувшись із приміщення, так закричав, що в тому крикові не було нічого людського. Юнак спантеличено похитав головою, а мул, передчуваючи щось, звівся на всі свої чотири стомлені ноги й рушив до вікна. Дуже заінтригований мовчанкою, що запала вслід за криком, він просунув голову в вікно. Коли жінка розплющила очі й побачила над собою вухату голову, вона спершу почула, як тріснули папільйотки в її волоссі, а потім уже не чула нічого, бо заплющила очі вже на багато триваліший час.

Звіддалеки долинали веселі вигуки, перекочуючись луною в усіх напрямках.

Не вигуки, а знайомі голоси гнали Урсу в долину. Охоплений неймовірною радістю, він перестрибував через кущі й валуни, через ями та інші перепони, страхітливо видовжені сутінками, назустріч тим, кому подаровано смужку світла з величезного огрому світу. Він їх швидко наздожене, адже його тіло ще зберігає силу сталі.

Урсу вибрав із ночі кілька зоряних митей, які вимріяв колись, і коли оглянувся, то побачив позад себе Лучію, узяв її за руку, й вони разом прийшли на турбазу.

Усі черешняки були там. З блискучими очима, з нетерплячим диханням, з подряпинами й синцями і — господи! — із скількома мріями й скількома спогадами!

Вони розповідали все, а потім знову починали спочатку. Марія закусила косу кутиком вуст і думала про свої голубі свічада. Дан прикривав як міг і чим міг дірки на своєму одязі й сміявся, мов навіжений. Йонел тер гулю, яка й присипляла його, і пробуджувала. Лучія дивилась на Урсу, дивилась на його великі, мов крила, долоні, Урсу дивився то на підлогу, то на стелю, Віктор час від часу вигинав спину й здригався, а потім зітхав, ніби вихопився з якогось вогню. І всі розкривалися в приголомшливі миті мовчання, недовірливо дивлячись одні на одних, але вних знову спалахували щоки після миттєвої блідості, і тоді вони знали й відчували, що будуть разом, будуть дуже довго разом…

А Тік?.. Тік був десь біля діда, і сміявся, й вихвалявся, і дивився довкола, чи слухають його, і знову сміявся, і знову вихвалявся — господи! Який же він був веселий!

Мош Тімофте заплющив очі й враз побачив його, загнаного й атакованого страхами та болями, переслідуваного жахливими щупальцями мороку. Але, розплющивши очі, побачив малюка, в очах якого було повно живого срібла, а руки він приклав до носа, хитрувато киваючи на перестрашену дружину завідувача турбази.

Примітки

1

Мош — дід (рум.).

(обратно)

2

Урсу — ведмідь (рум.).

(обратно)

3

Іляна Косинзяна — красуня-дівчина, персонаж румунських народних казок.

(обратно)

4

У школах Румунії десятибальна система оцінок. Найвища оцінка — 10.

(обратно)

Оглавление

Розділ перший

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Розділ другий

  1

Розділ третій

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Розділ четвертий

  1

Розділ п’ятий

  1

  2

Розділ шостий

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

Розділ сьомий

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

Розділ восьмий

  1

  2

Розділ дев’ятий

  1

  2

  3

  4

  5

Розділ десятий

  1

Розділ одинадцятий

  1

  2

Розділ дванадцятий

  1

  2

Розділ тринадцятий

  1

  2

  3

Розділ чотирнадцятий

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Розділ п’ятнадцятий

  1

  2

Розділ шістнадцятий

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Розділ сімнадцятий

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Розділ вісімнадцятий

  1

*** Примечания ***