Дивна така любов [Анна Багряна] (fb2) читать онлайн

Дипломант конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2009»

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш,

Голова Правління З АТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.kraftfoods.com.ua

Анна Багряна Дивна така любов

Роман-соната

І. Відьма солтанівська та дурнички усякі

Коли пуповину різали, казала мотовилівська повитуха Кукурудзиха, мати від болю конала, кричала страшно — аж голос їй тоді відняло. А мені — хоч би що. Усміхалася до світу, впускаючи довірливо крізь тонкі повіки перші промені штучного сонця.

Я народилася опівночі. На Різдво. У сильну завірюху. При старій запилюженій лампі баби Кукурудзихи. Моїй мамі пощастило, бо вже вранці наступного дня у Мотовилівці відключили електрику.

Надійкою назвали. Бо, певно, сподівалися від мене чогось. Рідні мої. Надію на мене якусь мали.

Отже, я усміхалася… А чого б не радіти, коли з темряви на світло виходиш? А що несправжнє, несонячне — байдуже тоді було.

Батько розсердився на маму, бо сина чекав, а не мене. Але ж спільна їхня вина — що так сталося. Неповінчаними вони зачаття учинили. Стихійно, похапцем. Згоди у Бога не поспитавши. От і мають — відьма їм народилася. Але хто про те знає? Поки що — ніхто.

На позиченій машині додому їхала, закутана з головою у нову пухову ковдру. Сам батько віз, хоч і не дивився, кого везе, лише — на дорогу, аби в яму чи в яку іншу халепу не вскочити. Мало там що. Снігу намело тоді за ніч — здоровенні кучугури та й морозець добрячий прихопив. Їхалося. Слизько. А батько давно не кермував. Відвик від машини. Ось чому і не дивився, кого везе.

А вже як привіз нарешті — тоді й роздивлятися почав. Себе у мені впізнавати. І, відшукавши у певнім моменті, під певним освітленням — а хоч би натяк скупий на якусь між нами подібність, — ніби трохи заспокоївся. Змирився, що не син. Що — я.

Маму мою довго лікували від німоти. Татко разом з бабусею Софією, тещею своєю законною, — геть виснажилися були у тих клопотах. Спокою не знаходили. Безпорадними почувалися перед невідомою їм силою. Кликали знахарок усяких до нашої хати. Травників, які зіллям гірким людей лікують. Одна баба-шептуха із Оленівки прибула, довго «хоробу» вишіптувала, але — намарно. Гроші взяла і поїхала собі, а мама так і не заговорила. Шептуха нічого їй тоді не вишептала, хоч і казала: «на ранок хороба вийде». Дурна — не вийшла.

Коли мама сказати щось хотіла, то записувала на папері олівцем — так, наче листи родичам здалеку пишуть, аби не забували. Але у роботі німота їй не заважала, швидше навпаки — ще й подругою вірною стала їй та німота. Бо працювала мама тоді на швейному заводі у Фастові. Тобто швачкою була. Швачці мова не потрібна. Лише руки. Головне — аби не ледачі. А чому кажу на мовчанку «подруга»? Бо коли мовчиш — ніхто твоїх думок потаємних не знатиме, твоїх мрій і намірів грішних, про які, мову маючи, неконтрольовано вибовкати можеш.

Батько мій у солтанівській школі учителем математики працював. Там без мови не обійтися. Учні його любили за те, що добрий із ними був, що любив багато розповідати усього цікавого — усього того, що належить, так би мовити, до розряду речей позаматематичних, — про життя риби у замерзлому ставку, про лісових потерчат і духів предків, про траву високу і черепи важкі під курганами. Те, що його хвилювало. У що сам, можливо, вірив неохоче, із застрогою чи певним сум’яттям.

Бабуся Софія по господарству поралася і мене доглядала. Іще з нами жив дід Гришко — її чоловік, мами моєї батько. Високий і засмаглий, з грубим голосом і гучним хропінням. Дід, іще хлопцем, «на фронті» воював, але розповідати про це не любив. Я тільки шрами його кілька разів бачила — на ребрах і передпліччі. Чула, як зітхав уві сні — певно, щось із минулого свого додивляючись… Неписьменними були батьки мамині, неграмотними, проте тямили трохи у мистецтві світовому — може, це десь на підсвідомому рівні у них було, хто знає. Коли людина до землі прив’язана, то завжди птахам заздрить — що мову неба розуміють. Отак і старі мої. До неба прагли. Шукали навпомацки — чогось високого. І — знаходили… Доки мама з татком — і прісно, і звикло — відбували свої трудові будні, ми утрьох — я, баба і дід — слухали… Бетховена. Це була така послідовність звичних для нас дій: мама прокидалася вдосвіта, довго лахами своїми шаруділа, через дві кімнати по тому на кухню йшла, з гуркотом зачіпаючи то стіл, то стілець, а відтак уриваючи сон дитячий, себто мій сон. І ніби вже з якогось виміру потойбічного — долинав до мене приглушений гуркіт кухонного причандалля. Мама щоранку варила яйця — «в мішечок», загортала їх дбайливо у стару газету, складала до полотняної торбинки, яку сама пошила — за усіма законами моди  тодішньої — смішної моди. Виходила з хати нечутно. Аж тоді батько прокидався. Вовтузився довше, ніж матуся. Сорочки перебирав — ніби на долю власну ворожив. Прикладав до кожної долоню, зо дві-три хвилини отак думаючи. А як надумувався досхочу, то вже й часу не було на снідання. Тільки склянку молока кислого перехиляв квапливо, ґудзики на старому вельветовому піджаку застібаючи шуйцею. Але бувало ще — вгризався у цілушку хліба пахучого, з вечора приготованого, і ото з тією цілушкою в зубах із хати вилітав прожогом, мов злодій який котячий чи що. Боявся на урок запізнитися. «Вчитель математики, — любив повторювати, — мусить виховувати в дітей відчуття точності. Дисципліна — понад усе». І — встигав. На урок. Власне новий день і починався для мене з того моменту. Точніше — з Бетховена. Бабуся виймала з-під ліжка старого тріскучого «патіхвона» і ставила платівку. Єдину. Бо інших не було. Слухання оте ритуальним стало для нас — наче «Отченаш» — тільки не перед сном, а навпаки — опісля пробудження сонливого. І я слухала. Мовчки. Намагалася зрозуміти «Місячну сонату». І багато інших речей у житті.

Так я дорослішала. Так свої перші кроки робила — під музику Бетховена, переплетену з музикою дідового хропіння. Бо завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне.

Училася не ходити — жити. Так, аби завжди було добре. А якщо й зле — то не мені, бо до чого тут я?.. Якщо зле — то нехай комусь іншому…

У віці шести років світ уявлявся мені великою вазою з квітами — різнобарвними пахучими, які з часом в’януть і починають недобре пахнути. Отже, «перст Божий всеблагий» (так казала сусідка наша тітка Катерина) дбати мусить про вчасну зміну квітів у вазі. Аби світ не засмердівся, аби не вчаділи й ми від того смороду.

Зло не було тоді для мене злом. Зло уявлялося мені лише зів’ялою квіткою добра, яку Бог не викинув вчасно до смітника. Забув. Не схотів. Був зайнятий іншими — важливішими — справами…

Іще у нас у родині собака був. Щоправда, на прив’язі у дворі сидів, до будки зрідка зазираючи. Пильнував нашу хату, доки ми — кожен своїми — дурничками займалися.

У мене їх, ти дурничок, багацько було. Наприклад, —

дурничка номер один. Камінні могилки

То була така моя дивна вигадка — гра у «хованого-похованого». Суть — утому, аби камінчики на всіх вулицях збирати, а тоді закопувати глибоко у землю і позначки різні ставити — гілки там усякі чи каштани, чи пера випатраних сусідських індиків. Чомусь мені це подобалося — своїми руками могилки камінні робити і уявляти, що ніяке то не каміння в землі лежить, що то — люди справжні — такі, що у нашому селі часто помирають. Як в інших селах. Однієї весни ранньої я собі вибудувала на нашому городі, — там, де буряки з морквою ще посходити як слід не встигли, — цвинтар камінний. І ніхто про те навіть не здогадався. Навіть — коли викопували. Ніхто уваги не звернув. Мені — аж плакати хотілося. Просто було шкода поховань своїх. Бо то таємниці були мої. Хіба ж ні?..

Плакала, коли вистежив мене за тією моєю дурничкою сусідський хлопець Руслан. Він був старшим від мене на рік, але вреднючий такий — що хоч бери та ремня від сідниць не відривай. Побачив, як я посеред городу порпаюся, навпочіпки сидячи, ще й мугикаю якусь пісеньку, поспіхом складену, — та й давай до мене чіплятися: а що то? а нащо? а як хто взнає?..

Не витримала тоді і йому збрехала: «Я, може, квітку посадити хочу… чого лізеш у чужі справи?».

Здивувався: «Квітку? Хіба з каменя квітка виросте?».

«Дурний, — відповіла. — Камінну квітку! Виросте!».

І тоді — він — по селі усьому — розніс звістку недобру — про мене. Мовляв, відьма завелася у нас. Хоч і пуп’янок ще, хоч геть мала іще, а проте — відьма справжня. Бо, бачте, з каміння квітки вирощує, та ще й глузує так відверто з односельчан: мовляв, я свою справу знаю, а ви не лізьте, коли не знаєте…

Клятий патякало — Руслан, ображений на мене, що правди йому не сказала, таємниці не відкрила, звістку таку недобру, отже, розніс…

На нашій вулиці дід один жив. Не знаю його імені, бо його всі Дєд Бєлий називали. Може, тому, що сивим був, наче Бог, чи… дідько. А, може, тому, що молоко любив — як те котеня, що від цицьки котячої ще не відірвалося. Ніхто правди не скаже, бо не знає. Бо немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. І Дєд Бєлий, коли прийшов до баби моєї, матері маминої — Софії, сказавши їй, що відьма росте у неї в хаті, — теж збрехав. Бо яка з мене тоді відьма була?..

А що я могилки камінні робила — то не гріх. Я ж, коли людей ховала в уяві своїй — незнайомими були мені ті люди. Не чіпала тих, котрих знала добре, та ще й тих, котрі на вулиці нашій мешкали. Бо — нащо воно мені?..

Набрехав Дєд Бєлий. Сам не знав достеменно, яка з мене відьма. Яке зло здатна учинити.

Але — пішло-поїхало… Так завжди в селі буває. Оминати нашу хату почали сусіди. Дітей своїх у наш двір пускати перестали, мовляв, з відьмою дружити — не пристало.

Ну і не треба, — думала собі. Ще й вирішила зиск з тої плітки поганої винести. Користь для себе знайти. І — знайшла. Носа догори задерла. Хай бояться мене. Краще, як бояться, аніж як глузують.

У шість років мене в школу відправили — у ту, де мій батько працював, бо іншої в селі нашому не було. Букви і цифри сумлінно вивчала. Вчителі й учні чули вже той гомін, що селом Дєдом Бєлим та іншими язиками довгими розносився. То на відстані трималися. Байдуже мені було. Не зважала. Вчилася і потай камінні могилки лаштувати продовжувала — спочатку на своєму городі, а згодом — і на чужих.

Але одного разу, після закінчення уроків, коли я вже додому бігти збиралася стежкою забрьоханою, підійшла до мене дівка одна, старшокласниця Наталка, така довгонога і русява, і очима аж стріляє, силу свою добре усвідомлюючи.

«Чула про тебе, мала, — каже мені, — що відьмакуєш у селі, то хочу у тебе про щось попросити».

Обурили мене спочатку її слова, тож набундючилася і мовчу, ніби то не до мене звернулися. А по тому сама собі подумки кажу: дурна, це ж, мабуть, краще буде, якщо зголошуся.

«А що таке?» — запитала у неї.

«А ось що. Хлопець один мені подобається. Допоможеш приворожити?.. Я віддячу».

Очі у тієї Наталки неприродно якось заблищали, що мені аж страшно стало. Але ж — не дурною я тоді була.

«Допоможу!» — сказала впевнено. Бо таки знала, що — допоможу.

«Він не у нашому селі мешкає. Із Борової він, але ж це — зовсім поруч».

«Фото у тебе його є? Або річ яка?» — запитала я, не розуміючи до ладу, навіщо про це запитую, не пам’ятаючи вже, звідки знаю, що саме так запитувати годиться.

«Немає, — відповіла Наталка засмучено. — І взагалі це буде важко — щось від нього дістати, бо він — незвичайний… не такий він, як усі…».

«То хоч ім’я мені його назови», — попросила я голосом суворим, у роль таку незвичну для себе самої несподівано швидко увійшовши.

«Не знаю», — сказала та, ніяково погляд втупивши у землю.

«Погано це, що не знаєш. Але підемо завтра його шукати!» — не семирічною дівчинкою я була, коли казала це, а ніби вже статечною тітонькою, стомленою від життів чужих і трохи — від життя власного…

«Мала, ти жартуєш?»

«Ні на граминку. Але з тебе — кілограм цукерок! Шоколадних!» — а це вже була я, семирічна.

«Та хоч цілий мішок…», — відповіла розчулена старшокласниця.

У неділю ми пішли до Борової. Із самого ранку, бо, сказала Наталка, так легше буде того парубка розшукати і побачити. Дорогою я запитань зайвих не ставила, запитала тільки — як довго знає його.

«Кілька разів бачила на танцях, а тоді вистежила, як додому ішов, то трохи пам’ятаю хату, у якій живе… але не знає він мене зовсім, я ж підійти до нього боялася… Він такий… такий… вишуканий… такий… інтелігентний, що мені страшно було — підходити… Він — музикант або артист якийсь…»

Наталка язиком усе лопотіла і лопотіла, аж у вухах мені — наче кажани попрокидалися — шуміло. Але вчувши річ оту про парубка нашого, зраділа я: легко такого приворожити буде!

«Ну ось, здається, його хата…», — невпевнено вимовила Наталя. Розцяцькована-розмальована-вбрана-причесана — супутниця моя — на випадок, якщо мрію стріне недосяжну.

Ми тоді у засідку — під тином — посідали навпочіпки і крізь щілину у двір дивитися почали. Це осінь була, середина осені. У дворі виноградник величезний ріс. Там винограду — різних сортів винних було — аж гілки обривалися під важкими соковитими гронами. Хто їх збиратиме? — по думалося мені. І саме в ту мить, коли подумалося таке, парубок із хати — цегляної, ошатної — у двір вийшов із кошиком плетеним в одній руці і ножицями залізними — у другій. На ньому штани спортивні були — сині з лампасами червоними, сорочка поношена з рукавами закоченими, сам — чорнявий, вродливий на обличчя, на зріст високий, а в плечах міцний такий, наче не музикант, а спортсмен якийсь.

«Мала! Ось він!» — почулося мені, як серце Наталчине закалатало пришвидшено, ніби от-от вискочить із грудей і пострибає — через тин — до виноградника — і — до кошика отого плетеного.

«От і добре, що побачили», — сказала я спокійно.

«А тепер — як?», — розгублено запитала мене дівка, у хлопця закохана, у того, що виноградні грона ножицями відрізав від гілок.

«А ніяк поки що. Додому вертаємося, а там далі — чекатимеш. Я все сама зроблю — знаю, як».

«Мала, а він… покохає мене?.. Це точно?..»

«Якщо цукерок мені купиш — покохає».

«Я ж сказала — мішок цілий…»

«Тоді покохає… Ходімо!»

А далі так було. Ми додому повернулися. Богу дякувати, не спохватився ніхто з родичів моїх, щоб шукати мене у селі, — думали, неподалік я десь, на вулиці нашій або сусідській, або біля лісу десь вештаюсь.

«А як довго чекати мені?», — Наталя запитала, коли прощалися на роздоріжжі — вона на іншому боці села мешкала.

«Недовго, зовсім трохи. Я скажу усе, але не зараз, потім, бо зараз я їсти хочу. Бувай!».

Прийшла додому. А мама каші пахучої наварила із гречки. Сіла я їсти. На столі переді мною качан капустяний лежав усамітнено, обчухраний такий, ніби непотрібний вже нікому. Схотілося мені того качана згризти, бо любила я гризти качани капустяні, і мама, знаючи те, залишала їх завше — для мене. Та — як укусила, так і розгойдала одразу два зуба верхніх — найвидніших. До ранку повипадали ті зуби, правдивіше сказати — я сама собі їх повикручувала. Тож Ягою малою до школи придибала. Зиркало на мене півкласу, хоч самі вже своїх зубів молочних позбувалися, але ж — не «відьмакували», як я!.. Хай зиркають, — думаю собі, — більше боятимуться.

Наталка прийшла і запитує, коли я їй хлопця приворожу. А тоді, де зуби мої, питає. «Для чарів, — кажу, — вирвала, без цього не можна». Дивно якось подивилася на мене, але не сказала нічого.

Увечері від батька свого я слово почула — «аванс». Нове для мене те слово було. Він казав, що на роботі, у школі себто, аванс йому дали. Ну то я й запитала, з чим його, той аванс, їдять.

«Це — коли тобі наперед дають частину платні», — відповів батько.

«А для чого?», — здивувалася.

«Щоб робота краще ішла».

Ага, — думка сяйнула мені блискавично, — то це ж і я можу з Наталки той аванс узяти, і робота мені краще піде.

Приходжу наступного дня до школи, у старші класи одразу прямую, та ще й упевнено так, аж очі із орбіт старшокласникам випадають. Уже ж чули про мене. Наталку розшукую і кажу їй, щоб аванс мені заплатила, бо діла не буде.

«Який такий аванс?», — дивується.

«Половину. Пів мішка цукерок. Шоколадних».

Розгубилася дівка від такого мого нахабства, але що мусила казати, коли хлопця того виноградного кохала серцем усім? Сказала: «Д…д…добре… з…ззавтра принесу…»

Де вона ті цукерки діставала і як — відомо іншому комусь, але — не мені. Бо — про мене. Байдуже. Принесла Наталка наступного дня велику торбу з цукерками шоколадними. І сказала, що то — половина. Що іще така сама буде — коли приворожу музиканта.

Прибігла я додому після школи. Ослінчика дерев’яного — на який бабця відро з водою у сінях ставила — винесла на вулицю, під хвірткою прилаштувала. А тоді тепло було надворі, сонячно — бабине літо. Сіла собі на ослінчику, об тин зелений обіпершись, мішка солодкого на коліна примостивши. І — давай ті цукерки перебирати. А вони всі в обгортках лискучих та яскравих, та різні такі усі: і «Ананасні», і «Каракум», і «Червоний мак», і «Білочка»… Смакота! Найкращі, найдорожчі цукерки Наталка для мене вибирала — заради справи такої важливої! Оце так любов, — подумала я. І ледь до сліз не розчулилася від думки тієї… Розгорнула, здається, «Карабаса-Барабаса», до носа піднесла, ароматом спокусливим ніздрі свої полоскотавши, а тоді знову загорнула і до торбинки сховала, ніби ритуал відьомський щойно виконала. А тоді іншу цукерку так само витягнула, понюхала і сховала, загорнувши, і ще одну, і — ще… Шкода мені було їх їсти.

А чому я так учинила — що на вулицю із цукерками вийшла?.. Подратувати сусідських дітей хотіла, що їх старші до мене не пускали, але найбільше — отого Руслана вредного, котрий відьмою мене перший обізвав, у всьому селі плітку таку розцвірінькавши.

Хотіла, аби силу мою побачили. Бо коли маю такий мішок із цукерками шоколадними — отже, і силу маю, що ті цукерки дістати мені помогла. А сильних завжди поважають. Хоч і бояться.

Спочатку Оленка мене помітила. Мале таке і руде, наче білченя, та ще й кирпатеньке, із садочка бігло поперед бабусі своєї товстелезної. Підбігло до мене та й запитує:

«А сьо то таке у тебе в толбі?».

«Дулі, — відповідаю. — Кручені, з шоколадом, та ще й в обгортках срібних».

І язика їй показую — крізь дірки, де зуби колись були. А воно, дурне, ревіти почало, і — до баби своєї кровної одразу — жалітися на мене. Мовляв, ні за що образила. А баба тільки щось прошепотіла, налякана, перехрестивши мене — на відстані великій — тричі по- церковному, малу на руки взяла, до грудей своїх величезних і м’яких притисла, а тоді ходу прискорила так, що тільки курява за нею задиміла. Дурна баба.

Сиджу далі на ослінчику, цукерки перебираю. Діти сусідські проходять повз мене, а я їм усім язика показую, глузуючи. І усмішку діряву — страшну. Відвертаються, мовчать — бояться.

Де ж той Руслан? — злюся подумки, бо ж заради нього ослінчика із сіней виволокла на вулицю. Заради нього цукерками граюся, наче камінчиками мертвими. Але — марно. Немає Руслана.

Не витримую тоді і одну цукерку, від обгортки кольорової звільнивши, з’їсти вирішую. Надкушую, очі заплющивши, бо так сильніше смак відчувається — коли очі заплющуєш, коли не дивишся, що довкола тебе діється. Смачнюча ж цукерка! Хоч — ніби із дрібнюсінькими шматочками скла побитого усередині. Але швидко те скло у роті розтає, що і відчути — яке на смак — не устигаєш, тільки — смак шоколаду. Сиділа б отак до смерку — доки цукерок стане — долю свою дитячу підсолоджувала б.

Але ж… хіба дадуть?..

Бабці Софії приспічило раптом ослінчика пошукати — куди зник із сіней. Придибала до хвіртки і стала наді мною, наче гора у нашому гаю над ставом стоїть.

I дивиться, як я цукерки — із блаженством нехристиянським — поглинаю. І давай до мене присіпуватися. Але — без крику. Лагідно. Тільки без розуміння та її лагідність, співчутлива якась, — бо Надійка ж її, бачте, не така, як треба, уродилася, «странна якась».

«Ба, — кажу, очі розплющивши, — хочеш?»

Не чекаючи відповіді, простягую їй «Каракум». Дивиться на мене з недовірою, але цукерку бере. Щоправда, розгорнути ніяк не наважується. Усе на гори, що намальовані на обгортці блискучій видивляється, ніби чекає відти принца на білому верблюді…

«Їж, — кажу їй. — У мене їх багато, я ще дам. Тепер щодня таку смакоту їсти будемо. Не жалій, ба».

«А де ж то ти ті канхвети узяла?», — бабця запитує. Наївна така, аж трохи жалко її мені. Яка їй різниця — де?..

«У школі видавали сьогодні. Тим, хто вчиться добре», — відповідаю — з надією, що батькові моєму бабця нічого не казатиме — ну, про школу…

Бачу: сльоза по щоці у старої котиться — спинити її не годна. Може, спогад якийсь зі сльозою отією викочується?.. Відвернулася мовчки, «Каракума» в долоні міцно затисла і назад до хати почимчикувала, про ослінчик свій забувши зовсім.

А я далі сиджу. Руслана — виглядаю. Все чекаю: пройде повз мене і запитає, звідки у мене стільки цукерок шоколадних. Але — не йде. Тужно від того. І відчай мій поволі на гнів обертається. Подумки зла бажати починаю Русланові. За те, що не так усе виходить із ним, як я собі задумала.

Аж раптом — у голові соната фортепіанна Бетховена звучить — як на старому бабиному «патіхвоні»…

І я уявляти починаю, що вже дорослою стала. Що вже давно зуби нові, міцні у мене повиростали, стрижка на голові — модна, черевички на підборах, вуста і очі підфарбовані фарбою дорогою, — така вся чепурна, така вродлива, що парубки від мене погляду відвести не можуть… Усе чіпляються зі своїми сватаннями-залицяннями, один поперед одного лізуть. А я — горда така та розумна — перебираю ними: котрий кращий, з котрим щасливішою буду, котрий із них любитиме мене найдужче…

«Відьмо-о-о! Що ти там ворожиш?..», — чую поміж тим супроводом музичним, що у голові моїй звучить.

Мабуть, почулося ненароком, — думаю собі. І далі пальцями цукерки у торбі перебираю, уявляючи, що то — кавалери мої майбутні. А музика мені все грає і грає… Очей не розплющуючи, бачу — долини, світлом сонячним залиті, якісь квіти казкові, химерні птахи, високі дерева, на сосни схожі, але — не сосни… І тепло так стає, так млосно, ніби у мареві якомусь нетутешньому, несолтанівському… Так добре мені, що аж… навіть… вже і зла нікому бажати не хочеться… І та, що в уяві моїй, рукою мені привітно махає, всміхаючись. Проходить повз мене…

«Відьмо, гей! Ти що там, спиш?..»

Прокидаюся. Стоїть наді мною сусід мій недобрий, зачекалася вже на якого довгенько, аж ноги мені босі трохи мерзнути почали. Стоїть і гримасу корчить. Думає, що з рівноваги вивести мене здатен. А дзуськи йому! Я ж — на мистецтві високому вихована. Вмію — коли грузькою земля стає — до неба здійматися, наче пташка вільнокрила, там негаразди усі перебуваючи, а тоді знову спускатися — на ґрунт уже твердий. Хіба ж відомо про це сусідові моєму недоброму? Ні!..

Дивиться розгублено — як я у блаженній усмішці — повільно так — на всі боки нашої вулиці розпливаюся — наче Стугна у повінь. Якась сила дивна у мені визріває і росте — у нескінченність, на нескінченність помножена. І чотирнадцята соната Бетховена — все голосніше — грає мені і грає… Несвідомо, загіпнотизована немов, руку до торбинки занурюю і дістаю звідти «Червоного мака» — отого, що зі склом потрощеним усередині.

«Це тобі», — кажу Русланові.

Бачу: злякався, у штани зараз від переляку накладе. Бо ніколи мене такою щедрою іще не бачив.

«Тьху на тебе! — по якимось часі вигукує, — не візьму я від відьми нічого, бо усе, що відьма дає, — нечисте!»

Отак вигукнувши зопалу, ноги в руки — і — гайда — до двору родинного. Дурний! — так собі про нього думаю.

А ж його чекала…

Дурна, — так тоді думаю про себе…

Більше не буду… дурною такою…

Наступної неділі, рано-вранці, я до того музиканта, у якого Наталка закохалася, вирушила. Тепер уже сама. Прийшла і знову під тином навпочіпки сіла. Вже холодніше стало, навіть дощик осінній накрапав. А я легенько одягнена — у курточці болоньйовій, під курточкою — светрик тоненький і спідниця коротка. Не видно парубка, порожньо у дворі. І винограду вже нема — увесь позрізали. ТІ То робити?.. Я хвіртку тихенько відчинила, і, переконавшись, що собаки злого у дворі немає, ступила на бетонну сходинку. До хати підійшла, біля дверей — дзвінок висить, але — високо так, що, навіть підстрибуючи щодуху, все одно — не дістану… Тож постукала у двері дерев’яні. Стою, а самій — лячно трохи. Але ж, думаю, — аванс узяла, то мушу справу до кінця довести.

Виходить із хати — жінка дощова — у плащі прозорому довгому. Очима сумними дивиться на мене, але — мовчить, нічого не каже… Тільки порухом голови — ледве вловимим — до хати кличе. Заходжу у господу теплу і — завмираю раптом — від звуків — несподівано рідних мені… Сонату «Місячну» Бетховена — чисту таку, наче сльоза дитяча — грають у хаті!..

Незбагненні чудеса твої, Господи! — подумки вигукую.

Жінка дощова, до хати мене впустивши, сама надвір вийшла, двері зачинивши за собою. А я стою і, музикою живою зачарована, поворухнутися боюся.

У господі чужій — наче у вимірі іншому. Роззираюся навсібіч. Коридорчик тісний, вішак до стіни прибитий, одягом важким, наче віслюк — багажем, перевантажений. Капці зношені на підлозі брудній порозкидані. Двері до кухні роззявлені, наче рот у п’яниці. Зазираю: стіл овальний посеред кухні стоїть, а на столі — таріль велика з гронами виноградними, синіми і жовтими, — аж слинка тече, коли на ті грона дивишся. А музика все лине і лине…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… Голосніше музика лунає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, ліворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний, любов Наталчина — сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу. Тільки краплі дощові у віконниці стукотять, стрибають, до хати зазираючи, ніби цікаво їм знати — що я зараз музиканту казатиму.

«Прийшла до тебе», — кажу.

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!», — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує, не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

Він

озирається.

Широку усмішку свою беззубу назустріч йому дарую. На волоссі темному моєму, у дві коси тугі заплетеному, вода блищить небесна, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Спочатку дивиться на мене здивовано трохи, а тоді — як зарегоче, голосно-голосно, наче й не грав кілька хвилин тому музику таку серйозну. Так голосно, аж луна вдаряється об скло віконне.

«Відьма?», — перепитує, регочучи.

«Відьма, — кажу, ображена трохи. — А що, не схожа?»

«Я геть іншими відьом собі уявляв…», — далі сміється. Глузує, отже, з мене.

«Така — яка є, — серйозно і сміливо випалюю. — Але можу бути і не такою…»

«І старою бабою на мітлі — можеш?» «Можу, але не хочу. Бо тоді мене всі боятимуться», — відповідаю. «Ясно… А від мене що хочеш?», — запитує хлопець виноградний, гучний сміх нарешті у собі зупинивши.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно».

Двері хатні рипнули. Жінка дощова повернулася знадвору. Запах плачу осіннього принесла.

«Ти б чаєм пригостив гостю свою», — з порога синові каже, бо жінка дощова — то мати музиканта.

Не хочу я чаю їхнього. Мені б — гроно одне виноградне — із собою до Солтанівки — на спомин про цей день — про музиканта — узяти. Про ворожіння своє дитяче, вигадане.

«Покажеш її мені?», — музикант запитує.

Ствердно киваю головою, мовляв — «угу».

Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного одягає він. Парасолю бере довгу.

І жінці дощовій каже:

«Мамо, я ввечері буду».

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом ідемо. Трава мокра чвакає під підошвами нашими. Серпанок із дощу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у головах нам звучить. І це — найважливіше…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — по дорозі розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама нині бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає? Окрім того, що — відьма?.. Але ж — іде зі мною лісом та ще й під парасолею своєю ховає мене від дощу. Отже, вірить мені. Не боїться.

До Солтанівки дійшли. Я його до Наталчиної хати веду. Кличу Наталку. Виходить, і, угледівши мрію свою, що іще мить тому такою недосяжною здавалася їй, майже непритомніє від щастя несподіваного. Музикант виноградний перед нею стоїть. Справжній, а не уявний. Не привид. І парасолю розкриту наді мною тримає.

«От і прийшли», — кажу йому.

Наталя витріщилася на нас заворожено, стоїть, наче вкопана, не знає, що тепер із хлопцем тим робити мусить. Замовила ж його — собі на клопіт.

«Привіт, я до тебе прийшов. Чи впустиш до хати?», — запитує дівчину.

«Я… я… сама… в…вд…дома…», — заїкається.

«Чудово, що сама!», — бачу, як очі у музиканта вогнем загорілися, наче очі дідька, на іконі апокрифічній намальованого.

А я що?.. Я свою участь виконала. Обіцянки дотрималася. Сказала, що допоможу, і — допомогла. Отже, немалого мені стовбичити над ними далі. Кажу, що додому вже бігтиму, бо вдома чекають. Наталка благально так дивиться в очі мої зелені, вагається, чи варто мене так скоро відпускати і з хлопцем отим незвичайним наодинці залишатися… Але я — вже — біжу — від них. Хай самі собі раду дають. Не маленькі.

Наступного дня Наталка сама мене у школі відшукала. Цукерки принесла шоколадні — решту всю. Сумна така була, з очима заплаканими, що мені дивно стало. Хіба хлопцеві не сподобалася? Я ж сама бачила — як очі його до неї палали… Мовчить Наталка, нічого мені не розповідає, — мала я іще для того, аби утаємниченою у справи такі бути. Добре, нехай, почекаю — доки підросту, доки — дорослою стану.

Наталка не зверталася до мене більше — опісля притичини тієї з музикантом виноградним. Опісля того, як цукерки усі мені віддала… Якась насуплена, мовчазна ходить. Мене дорогою десятою оминає, коли де побачить. Може, щось тоді не так було, коли я їх удвох залишила?.. Але ж — про мене. Не моя то справа.

Розкажу краще про інші свої дурнички дитячі, бо потім забуду, бо з віком їх усе більше з’являється — отих дурничок усяких…

Дурничка номер два. Намисто аличеве

У нас у дворі росла алича. Велике старе дерево. Родило щоліта рясно, клопоту нікому із сусідів не завдаючи тінню своєю широкою. Усі діти сусідські паслися на тій аличі, мов горобці чи якісь інші птахи, — то який міг бути клопіт? Я також любила ті плоди золотисті перестиглі, солодкі всередині, доки кісточки не дістанеш, а зовні вкриті пахучою кислуватою шкіркою.

Одного разу подія велика на вулиці нашій сталася. Я тоді, здається, вже у третій клас переходила, — голова села вирішив у асфальт вбрати вулицю нашу. Пригнав спеціальну бригаду. Із величезної машини вивантажили цілу купу каміння. Я, те каміння угледівши, очі вмить заплющила і уявити спробувала цвинтар камінний — великий-великий… Згодом та моя думка уявна правдою сумною стала. Бо розкидали каміння на всій вулиці, залили його смолою розпеченою і так поховали — у смолі закатавши на віки вічні. От вам і цвинтар камінний. А мене колись відьмою за таке прозвали…

Це у серпні було. Алича тоді саме достигла. Я мовчки біля хвіртки стояла, кісточку кислу в роті язиком перекидаючи — від щоки до щоки, спостерігала за дійством таємничим. На моїх очах вулиця іншою ставала, вже ніби чужою мені була, ніби закута у кайдани важкі. Здавалося, аж кричала, але ніхто, окрім мене, не годен був крику того почути. Поховали вулицю нашу. Разом із камінням. Бригада поїхала далі. А я стояла і вдихала сморід смоли розпеченої. І так гірко-гірко мені стало. Що вирішила заплакати. Але коли Руслана, отого босяка малого, за тином сусідським побачила, одразу ж і передумала: бо — дзуськи, сліз своїх не покажу йому! Присіла тихенько і пальцем торкнулася того, що асфальтом називалося. Воно було ще трохи м’яке і якесь ніби живе — дихало. Впевненості набирало, владу свою перед грунтом, мільйонами ніг стоптаним, відчуваючи.

Тоді я на долоню кісточку виплюнула аличеву, бо вже смак вона втратила давно і такою слизькою стала, що проковтнути її легко можна було. Поклала на асфальт та й дивитися пильно почала. Доки дивилася, про щось своє тоді міркуючи, дівчаче, кісточка висохла на сонці, що її легко пальцями двома — великим та вказівним — утримати можна було. Я її взяла і об асфальт, що затвердів уже трохи, терти почала. Почорніла від свіжої смоли та кісточка, а проте гострий кутик її поволі стирався. Аж доки дірочку маленьку не стало видно на місці кутика. Тоді я перевернула кісточку і терти з іншого боку почала. І так само стерла — до дірки. По тому з-під сорочки булавку гостру, що мені її бабуся Софія приколола, від недоброго ока боронячи, витягнула і давай тією булавкою серцевину свіжу з кісточки виколуплювати. От і вийшла моя перша намистинка. Аличева. Ось — до чого додумалася. Щоправда, боліли мені тоді пальці — постирала їх разом із нігтями — до крові. І трохи в голові паморочилося — від задушливого смороду оновленої кілька годин тому вулиці. Але постановила сама собі — щодня по намистинці робитиму, дні свої від того часу рахуючи.

Незабаром у мене ціле намисто з’явилося — довге і лискуче, бо кожну намистинку змастила лаком — ним меблі змащують. Попросила трохи того лаку у тітки Зої, сестри маминої, яка на деревообробному комбінаті працювала. І — на нитку цупку нанизала, щоб не розірвав ніхто, зумисне зачепивши, дражнячись.

Намисто моє запримітивши, дівки солтанівські заздрити мені почали, бо не знали, розгледіти як слід не встигли — із якого матеріалу виготовлене. А що некоралове, недорогоцінне — хіба не видно було здалеку?.. Мабуть — ні. Отож я за браслета на радощах взялася. А пізніше і кульчики аличеві сама собі зробила. А тоді… щоб дівки мені не заздрили — для них намистини терти почала. На дарунки. Був у мене повний мішок кісточок аличевих, тож до снігу вільно могла тією справою займатися, часу не шкодуючи. Бо що таке час, коли дні — намистинками аличевими рахуються?..

Але одного разу батько мені подарунок важливий зробив. Від Діда Мороза, в якого я вірила іще. Під ялинкою вранці лежав пакунок великий. Розгорнула той пакунок і побачила штукенцію незвичну, небачену досі. То була якась залізяка покручена, з моторчиком і каменем шорстким, об який ножі точать.

«Це тобі станок спеціальний від Діда Мороза, — батько прокоментував, бачачи розгубленість у моїх очах невинних. — На цьому станку швидко зможеш дірочки в кісточках аличевих робити, не будеш мучитися більше. Тільки головне тут — пальців близько під точило не підставляти, бо зчеше одразу…»

Так сказав батько. Пізніше я дізналася, що станка він виміняв у вчителя праці за пляшку оковитої. Ті станки були давно списані в школі. Невелика втрата. А мені зате — радість велика, неприхована. Отже, виробництво моє обертів швидких набирало. Робота йшла легко, за кілька секунд дірочка готова була, яку об асфальт із годину добру стирати мусила, що аж пальці матюком ставали. Щоправда, виколуплювати серцевину — справою важкою і надалі залишалося.

До весни дівки усі з нашої вулиці намиста аличеві на шиях своїх носили, моду нову в селі від певного часу впровадивши. А там — і з інших вулиць дівок понаходило, коли побачили. І їм я намиста робила. І браслети, і сережки. Аж доки ті кісточки аличеві геть не закінчилися. Навіть — з компотів у трилітрових банках, що мама на зиму готувала.

Кожна дівка за намисто окрему подяку для мене мала. Одна вбрання свої модні і черевички, із яких сама вже виросла давно, принесла. Друга рушника, вишитого ще прабабцею, подарувала. Третя — свищика глиняного з півнячою головою і ратицями свинячими, а котрась — книжку розумну… Отак у мене і добро власне назбирувалося. Багатів мій посаг. Але ж малою була ще — то який там посаг?..

І Наталці, отій, що у музиканта виноградного закохана була, я теж намисто зробила. Вона ніби призабула про ту пригоду давню, ожила трохи. Правду люди кажуть: час лікує.

Я також про музиканта забути хотіла. Але, коли вранці баба «патіхвона» тріску-чого вмикала з платівкою однією-єдиною вцілілою, я згадувала музику живу фортепіанну… І — дух мені тоді перехоплювало — від спогаду дивного…

Дурничка номер три. Сосни живі

Я із соснами тими розмовляла. Як саме?.. Дуже просто. Ліс був недалеко від нашої хати. Сосновий був ліс, пахучий, вічнозелений. Сосни високі говорили до мене — своєю мовою. Колись я тієї мови не розуміла, боялася навіть, що проти мене змову таємну ведуть, як у лісі опинялася. Але потім розуміти навчилася. Дізналася, що радіють мені. Тож я до них думками своїми звертатися почала — так люди часто до різних богів чи святих, що на іконах зображені, говорять. І вони мене теж слухали.

У Дєда Бєлого була машина. «Жигуль». Старий і білий — наче він сам. Власне, це на тій машині мене батько від баби Кукурудзихи забирав. У Дєда Бєлого тоді машину позичив. Одного разу понесло Дєда Бєлого  до лісу — гілляччя сухе збирати на зиму, щоб груба добре топилася. І саме у той час принесло його, як я розмовляла із соснами. Вчула дирчання знайоме — «Жигуля» білого. І хутко за найближчу сосну заховалася — перечекати вирішила, доки проїде. Але він не збирався вглиб лісу заїжджати. Зупинився біля того місця, де сосна моя стояла, і де я стояла, об сосну обіпершись.

«Гей, мала відьмо! — гукнув до мене. — А що це ти сама у лісі робиш?»

Вийшла я тоді до нього і очі свої на його очі — наче фари автомобільні — навела, та й давай до сліпоти тим поглядом страшним сусіда свого старого доводити. І сичати на нього — наче змієня мале — «с-с-с-с-сссссссс…». Не витримав він, відвернувся. І пішов собі — вглиб лісу, гілляччя сухе збирати. Але не минулося мені це. Бо як вернувся до села, одразу ж — на «Жигулях» своїх покопаних — до двору нашого під’їхав. Батько тоді саме з роботи повертався. Розповів Дєд Бєлий моєму батькові, що я в лісі з самим сатаною потаємно бесіду поганську вела — про справи свої чорні. Що я — відьма.

Несуворим був батько мій. Але паска зі штанів витягнув. Відшмагав мене добряче. Тільки не за відьмацтво, ясна річ — ні, бо не йняв тому віри. За те, що зі старшими себе поводити не умію. За поведінку — незадовільну. Бо Дєд розказав і те, як я сичала.

Довго я відтоді до лісу не ходила. Із соснами високими бесіди не мала, мову їхню поволі забуваючи. Боялася, що знову хтось мене вистежить і батькові донесе. А сліди від паска довго мені не сходили…

Дурничка номер чотири. Тарзанка над помийницею

Історія сеї дурнички дуже проста. Іван з Мишком, брати рідні, онуки баби Варки Ткачучки із крайньої хати, джгута міцного і довгого десь знайшли, прив’язали палицю дерев’яну до того джгута і — на гілляку старого клена повісили оту «тарзанку» саморобну. Утіху придумали. Та ще й над самою ямою, куди помиї всі з нашої вулиці зливали.

Відтоді, як я намиста аличеві робити стала дівчатам солтанівським, то одразу і подобрішали до мене, відьмою називати перестали в очі, лише — поза очі. І хлопцям сказали не чіпати, а ті послухалися. Окрім одного Руслана — бешкетника, шкідника отого малого, що я на нього зло тримала… Він волю давав кпинам своїм, наче змій отруйний. Насміхався з мене, казав, що я з хвостом народилася — у ніч передріздвяну, коли нечиста сила бенкетує на повну, що — відьма я, відьма, відьма… На себе подивився б краще, перш ніж таке казати про інших…

Не знаю, чому саме над помийницею тарзанку повісити вирішили. Мабуть, так гойдатися цікавіше — коли небезпека унизу. А проте до атракціону того не кожен підступитися наважувався, хтось — через сувору заборону батьків, а хтось — із остраху власного. Найсміливіші — гойдалися. Іван з Мишком пильнували тих найсміливіших — аби до ями від дурості не попадали, бо коли гойдалися, то завжди казилися сильно.

І Руслан гойдався. Навмисне чекав, коли я прийду до клена над помийницею і на гойдальників дивитимуся. От тоді й починав — вилазив на тарзанку і з розмаху великого, розгойдавши і себе, і дерево, кричав мені:

«Відьмо-о-о-о! Ло-о-о-ови-и-ии мене! А не зло-о-о-овиш!..»

Ясна річ, стрибати з такої висоти він навіть не думав — лише мене дратував отим «лови!». А одного разу я йому сказала, що коли й надалі мене зачіпатиме, то у ямі помийній, наче у пеклі, гріх свій спокутуватиме.

Думав: жартую. Але я не жартувала.

Коли розгойдувався і кричав до мене вкотре, я уявити спробувала, як до ями летить. Усе дужче і дужче отаку картину собі уявляла. І коли нарешті уява моя межі усі переступила — можливі й неможливі — «сідло» на тарзанці зі джгута зіскочило, і Руслан із гучним булькотом шубовснув у помийницю.

Хлопці та дівчата, щоза дійством отим стежили разом зі мною, реготати голосно почали на всю вулицю. А кривдник мій сидів унизу, помиями з головою обхлюпаний, не знав, куди від сорому заховатися, як тепер з отієї халепи гідно видряпатися. Аж як закричить раптом, пальцем у мій бік тицьнувши:

«Це вона! Вона в усьому винна! Бо вона — відьма!..»

Діти солтанівські ще більше з Руслана кпинити почали, на глум іще дужче його брати, — мовляв, слабкість свою хлопчачу силою відьомською виправдовує… Отже, на моєму боці були. Мене захищали.

Сяк-так виліз хлопець із помийниці, сів на траві і обличчя долонями прикрив, аби ніхто його таким не бачив. А додому іти — боїться. Бо батько вдома. Суворий.

Відколошматити може так, що цілий тиждень не сідатиме на тверде від болю…

І жалко так раптом стало мені Руслана. І щось усередині мене залоскотало так неспокійно — може, совість сонна пробудилася? А може, — любов?!!..

«Пішли до мене, — кажу хлопцеві. — Я бабі скажу, щоб води нагріла, відмиєшся сам, і одяг ми тобі відмиємо, на сонці швидко висохне, що потім твої і не помітять…»

«Іди геть звідси! — кричить. — Ти — нечиста!»

«Це ти — нечистий, — відповідаю. — Бо від тебе смердить дуже».

А хлопці з дівчатами стоять, колом нас оточивши, і носи, хто — пальцями, а хто — долонями, позакривали, все «фукають» до Руслана. І регочуть. Але треба ж було — саме у цей час — бабі Варці на вулицю вийти — хлопців своїх до обіду погукати!.. Побачила вона утопельника помийного та й за голову вхопилася, примовляючи:

«А бодай сказиться ота чортова качели!.. Бо лихо саме — від забавки тієї!..»

Ухопила онуків своїх за руки і потягнула до крайньої хати.

Діти поволі розходитися почали, кожен — гніву батькового чи маминого, чи бабиного-дідового боячись.

Залишилися ми з Русланом на вулиці вдвох. Мовчимо, одне на одного зиркаємо ніяково.

«Вибач, — кажу йому раптом, — я не хотіла… тобто хотіла, але думала, що не вийде нічого з мого зла…»

«Батько мене вб’є. Або з дому вижене…», — скиглить.

«Пішли до мене», — повторюю.

Мовчки підводиться з трави і покірно за мною йде.

Батьки мої тоді на Вінниччині були — до татових родичів поїхали. Дід — на рибалці, я — на канікулах. Ми з бабою — вдвох на господарстві. Балію важку з горища дістаємо. У десятилітровій виварці вода гріється.

«Роздягайся!», — кажу Русланові, ніби сама його мити зібралася.

Сорочку і штанці скидає неквапом, а тоді — сором’язливо так — спідні хлопчачі стягує, пуцика свого малого одразу ж руками прикриваючи, ніби мені до нього діло яке є…

«А ти, дівко, чого витріщилася на хлопця голого? — баба мені суворо каже. — Піди краще води холодної ще принеси з річки — на полоскання».

Як вертаюся — Руслан уже сидить на моєму ліжку, в сорочку дідову широку закутаний. Очима безпорадними на мене дивиться. А баба вже нам борщ гріє учорашній. І скоринки з буханця житнього часником натирає.

«У вас у хаті так добре», — каже хлопець. І на світлини, що на стінах порозвішувані, дивиться.

«Це мої предки», — із гордістю заявляю.

А тоді бабусю прошу, аби «патіхвона» нам із Русланом увімкнула. Ну то й що — що не ранок тепер. Захотілося, аби й він до звуків отих божественних долучився душею своєю грубою, селюцькою… Аби зрозумів нарешті: чому я така «странна», — як кажуть на мене старші… Від чого на небо літаю часом…

Їмо борщ і слухаємо чотирнадцяту сонату Бетховена.

Моя стара на город іде, нас самих залишаючи.

Ложку відкладаю, на Руслана дивлюся. Про життя людське думаю…

Колись я попросила бабцю Софію розповісти, звідки у неї «патіхвон» із платівкою. Розповіла… що у неї мати рано померла, а батько, після смерті матері загуляв і запив страшно… І тоді до Києва моя бабця втекла — хліба шукати. До однієї родини єврейської пристала у Києві наймитувати — дівчат малих няньчити, Сіму і Хвіру, — коси їм заплітати, казки про звірів добрих і людей лихих розповідати, їсти готувати, прати білизну і одяг… Це ще до війни було. Полюбили дівчата бабцю мою, як сестру старшу, наче рідну, а бабці моїй тоді ж іще небагато років було — шістнадцять чи сімнадцять. І господарі добрими до неї були. Ніколи нічого не шкодували, завжди розмовляли з нею, як з рівною, а не як із наймичкою, манерам вишуканим учили, бо інтелігентними були. У хаті тримали книжок багато і платівок із музикою… Але війна розпочалася… Євреї з Києва тікали, коли німці прийшли. «Ти, Софіє, теж тікай — у своє село, бо ми — далеко, з нами поїхати не зможеш», — господар, батько Сіми і Хвіри, сказав бабі моїй. І ще сказав: «Можеш узяти із собою, що схочеш, бо ми тут усе залишаємо, а німці прийдуть, то все одно спалять». І баба, до села вертаючись тоді, оцього «патіхвона» тріскучого вхопила. І платівку одну-єдину — яка найближче була, яку слухали у тій родині найчастіше. Оце й був її посаг увесь, коли дід Гришко сватати прийшов… А Сіма і Хвіра якось, уже після війни, листа бабці моїй надіслали з Америки — що живі-здорові, і що все добре у них. А в кінці подякували — за турботу її щиру. І фотокартки свої вклали до конверта. Вже — дві дівки дорослі, пишні, усміхнені та щасливі. Їхні портрети бабця теж до стіни зі світлинами родинними пришпандьорила, бо ж — були колись рідними…

«Тобі подобається?», — запитую у Руслана.

«Угу».

Не знаю: він про борщ чи про музику. Чи про хату нашу зі світлинами людей найдорожчих.

«А відьмою більше не будеш мене називати?»

«А як доведеш, що — не відьма?», — сміливішає мій сусід.

Тоді я теж сміливішаю. Роблю ось що: підіймаю догори коротеньке бавовняне платтячко у якісь сині квітки, спускаю майже до колін яскраві рожеві трусики і давай вертітися — перед очима Руслановими.

«Хвостика бачиш?», — запитую. «Ні», — здивований, відповідає.

«Якщо немає хвостика відьомського, значить — не відьма я!», — вигукую, натягую труси і опускаю плаття.

«Патіхвон» вже давно замовк.

Недоїдений борщ на столі став холодним.

«Вибач», — каже до мене Руслан.

Дурничка номер п’ять. Зошити потаємні

До тих зошитів я записувала розрахунки різні. Наприклад, щодня котів у селі рахувала — усіх, яких бачила. Або голубів. Або бабів без хусток під церквою. Або іще щось. Дурнички усякі.

Коли могилки камінні робила, то завжди до зошита потаємного вписувала, наче магію якусь: скільки камінчиків на тому, а скільки на тому городі поховано.

Коли Наталка цукерками шоколадними зі мною розрахувалася — за музиканта виноградного — я все до зошита записала: скільки було кожного виду цукерок, кому скільки роздала і скільки сама з’їла.

Коли намиста аличеві робила, кожна намистинка була у мене на обліку, а потім я в усіх намистах кісточки перелічувала і записувала: кому яке намисто подарувала і скільки готових намист, мною зроблених, у селі було.

Коли розмову з соснами високими вела, їх рахувала. І слова їхні, до мене промовлені, — теж.

Коли Іван з Мишком тарзанку над помийницею влаштували, стежила: хто скільки разів на тій тарзанці гойдався. Тільки спочатку у голові все це тримала, аби не бачив ніхто, а тоді вже — вдома — із голови у зошит розрахунки свої дивні переписувала.

Усе — чітко. Рахувати мене батько навчив дуже рано, коли ще до школи не ходила. Подобалося мені заняття таке — цифри записувати, бо числа, які з тих цифр складалися, заворожували мене, сили якоїсь дивної і влади над іншими дітьми солтанівськими додавали.

Тільки хлопців не рахувала. Бо ще малою для того була…

Багато інших дурничок дитячих було у мене, але про всі розповідати — довга й нудна справа, тож я тільки про головні, найважливіші для мене, розповіла тут.

У вихідні моя мама на «зінгері» шила речі усякі на замовлення; татко — зошити перевіряв і, червоною ручкою креслячи щось у тих зошитах, оцінки своїм учням ставив. Баба Софія по господарству поралася, «соднички» на борошні пшеничному чи якусь іншу страву вимудровувала і завжди щось чистила-мила-прала. Дід Гришко — рибалив або з іншими дідами солтанівськими у кафе «як було на фронті» згадував, а потім, напідпитку до хати повертаючись, пісні усякі про війну співав, аж сльози йому від того співу на очах блищали. «То з тебе вже горілка виходить», — баба йому казала, але не сварила за те, бо дід приходив і мовчки до ліжка вкладався, що тільки гучне його хропіння стіни нашої хати злегка погойдувало, але ж нікому не заважав, клопоту — ані родині своїй, ані сусідам — не завдавав отими спогадами примарними.

I все по колу одному рухалося в житті моєму дитячому. Пори року — одна одну — почергово змінювали. Взимку на санчатах каталися всі дітлахи солтанівські, сніговиків виліплювали на городах. У кожній оселі ялинки лісові п’янкий аромат вроди зеленої випромінювали. Навесні паперові кораблики за водою талою випускали — чий швидше до ставу припливе, той щасливішим цього літа буде. Котики вербові шукали. Перші зернятка у землю, стомлену від холоду, руками своїми малими кидали — на врожаї, на життя нові… А літо найкращою порою було для нас, бо — вільними були, бо до школи ходити не треба було. Школою тоді вулиця нам ставала, кожному — своя, рідна…

Опісля того, як я музику живу — в хаті музиканта виноградного і жінки дощової — почула, «патіхвон» бабин уже по-іншому трохи мені зазвучав. Тріскотіння його гучнішим здавалося, мелодію оту високу ніби приземлюючи. Але дивна ностальгія за чимось загубленим, небесним спокою усе не давала, високо вгору кликала душу мою дитячу. Тож коли «патіхвон» нам щоранку грав, я очі заплющувала і уявляла фортепіано справжнє… І музиканта вродливого, який по клавішах пальцями б’є, музику звідти, десь із середини, із душі фортепіанної, назовні вибиваючи. І слухала, заворожена, — звуки чисті, прозорі. І солодко мені було, коли про таємницю свою думала. Про музиканта борівського виноградного. Навідати його — думка така у мене виникала, коли до Борової з бабусею удвох ішли — на ринок чи до церкви на свято якесь велике християнське, чи на перон — маму з Фастова зустрічати. Але сумні й заплакані очі Наталчині пригадувала і тривожно мені ставало. Лякала ота дивна невідомість, із музикантом пов’язана. Може, — скривдити здатен?.. Тоді хай краще тільки у пам’яті моїй живе, в уяві і… в музиці… Сполохано навсібіч роззиралася на вулицях борівських — чи нема його ніде поруч. Не було. Додому поверталася втаємниченою. Говорити ні до кого не хотіла. Наче мама — німою ставала.

А Руслан, розбишака сусідський, після випадку отого з помийницею, відьмою мене називати перестав, образливого нічого не казав, не дражнився, як раніше. Але ж і відстань між нами помітно збільшив — так, наче остерігатися почав мене. Очі в землю потупить, ніяковіє, коли зустрінемося десь на вулиці чи у школі. Щось йому ніби сталося після того випадку з помийницею…

Дєд Бєлий помер у грудні, за місяць до того, як я своє десятиліття відзначила. Не хотіла я на похорон дивитися, у хаті сиділа. Тільки по тому вже, як Дєда Бєлого на цвинтар людський відвезли, — вийшла надвір і камінчика нового — у сніг пухкий, рипучий — закопала, устромивши зверху гілку примерзлу. І знову до хати сховалася. Нові розрахунки записувати…

«Не буде більше кому відьмою мене обзивати», — подумала тоді з якоюсь полегкістю.

А коли тиждень якийсь до Різдва лишався, — мого рідного діда Гришка «хороба» ухопила. За серце. Повезли його до Фастова у лікарню. Але дорогою віддав Богові душу.

Чи я тоді плакала — не пам’ятаю. Але бабця Софія голосила — на всю вулицю. І мама — в німоті своїй — ридала. Так страшно…

Діда мого вся Солтанівка знала і шанувала. Прийшли прощатися. А дід у труні лежить — наче не помер, а перепочити ліг, про хропіння своє звичне забувши — не хропе більше. Свічку воскову між пальців тримає, черевики повоєнні — парадні, весільні — на ногах вилискують, смальцем змазані. І коти усі — з вулиці нашої і з вулиць інших — біля діда мого позбиралися, нявкають. Бабусі старі голови низько у скорботі посхиляли. Баба Анюта, начальниця над півчою церковною, хустки якісь перебирає і маму мою кличе, щоб їй помогла.

Страшне це горе — коли помирає хтось, — думаю. Але чому смерть людська — спокійна така, наче пломінь свічки оцієї воскової?.. Чому — не зі спокоєм холодним, а з пристрастю гарячою — умирати людям не виходить?.. Чому — так — не вміють?.. Хіба — не живуть — так?!.

А коли стола поминального тітки сільські накрили, коли в чарках отрута гірка, наче сльози зібрані докупи, запрозоріла, — свідомість мою спаралізувала думка жахлива: про те, що смерть довкола нас ходить, на нас дивиться, а ми не бачимо її і бачити не хочемо, очі серпанком важким затуливши…

Відбивну свинячу чиясь рука стареча жилава мені до тарілки кладе. Я відходжу від столу — з острахом у очах, з огидою в серці:

«Не їстиму більше такого — ніколи, — кажу їм, тіткам-поминальницям. — Бо усе це — мертвечина…»

Розгублено дивляться на мене — мої рідні. Із жахом дивляться на мене — «дідові гості»…

М’ясо — відтоді — я — геть — їсти перестала.

А в ніч оту, коли діда з нами вперше не було, наснилося мені, що у люстро дивлюся на себе, і очі мої вогнем дивним світяться, прозоріють повільно… А в руці — паличка чарівна золотом виблискує, наче у феї казкової. І помахом палички тієї я чудеса усілякі виробляю: сонячні промені по світі розкидаю, блискітки розмережані на дерева чіпляю, квіти вирощую різнобарвні і пахучі, але не з каменя — а живі, справжні… І так мені добре від того, така щаслива, що прокидатися не хочеться…

«Пустіть свою Надійку зі мною до Києва», — Наталка прийшла до нас і в баби моєї про таке просить опісля похорону дідового, у переддень мого десятиліття. А завірюха на дворі — свище, гуляє. Хіба тільки ненормальний якийсь у таку погоду дитину з хати випхає.

«Чого це їй — до Києва?», — баба дивується.

«Там так… красиво… ялинка велика посеред площі стоїть, на ялинці — іграшки усякі, величезні такі, а ще — все у вогнях кольорових, мерехтливих. І Дід Мороз зі Снігуронькою на вулиці ходять, наче люди звичайні. Хочу, аби Надійка на таке диво подивилася, аби розвіялася тепер трохи… Іменинним подарунком їй та поїздка буде, бо на все життя запам’ятається…», — Наталка каже. Вона навчається у Києві. Вступила влітку до училища, медсестрою хоче стати.

Умовила мою бабусю. Поїхали ми до Києва. Пішки до вокзалу йшли, до Борової, але про музиканта Наталка вже забула. Чи просто не хотіла того спогаду дивного у серцях наших ворушити… Про музиканта ми не говорили.

Як до Києва приїхали, Наталку на пероні хлопець якийсь чекав із пакунком різдвяним. Худий і високий, у куртці пуховій короткій і в шапці в’язаній. Звичайний хлопець. Таких багато усюди. Такого неважко знайти, тільки закохатися у такого, мабуть, важко, — думки недитячі у голові моїй дитячій роїлися.

Повезли вони мене — поїздом підземним — на Андріївський узвіз. А там — добра усякого — море! І людей так багацько, що можна між ними загубитися… Коли я роботи малярські — з обличчями химерними, звірями, людьми і деревами, наче справжніми — побачила, то аж рота роззявила… А ще — глечики різні глиняні та свищики, прикраси — дерев’яні і з каміння дорогоцінного, вишивані сорочки і рушники — візерунки з усієї України зібрано, речі усякі старовинні, книжки… Очі розбігаються — краса яка!.. Захопилася красою тією, що й не помітила, куди Наталка зі своїм хлопцем зникли, у якому напрямку від мене подалися… Шукати їх почала, вгору і вниз узвозом бігаючи, ліктями своїми худими, у шубку схованими, людей розштовхуючи. Серце тривожно забилося, сльози з очей просяться на повітря морозяне… Бо ж покинули мене саму — посеред міста великого і чужого!..

У чергове узвозом Андріївським спускаючись, побачила раптом східці залізні, що на гору якусь ведуть — чому їх досі не угледіла?.. Вирішила пройтися тим шляхом нелегким і згори подивитися на вулицю людну, — може, так побачити нарешті зможу, куди Наталка з парубком утекли від мене. Доки східцями підіймалася, за бильця високі тримаючись, упріла сильно, а вітер колючий, крізь шубку стежку собі торуючи, холоду всередину мене наганяв і наганяв…

Піднялася на гору дику, снігом укриту. Униз дивлюся і люди мені такими маленькими здаються, наче то не люди зовсім, а жучки кольорові засніжені. Хіба Наталку знайдеш серед них?.. Озираюся довкола. Дерева сплять — ковдрою зимовою срамоту свою забули прикрити. І хрести або й цілі надгробки камінні де-не-де визирають з-під землі, з-під снігу. Цвинтар — близько від мене. Людський. Справжній. Морозець шкіру мою — під шубою і светрами теплими — обпікає так, що боляче поворухнутися. Дивлюся на ті хрести і надгробки, про свої могилки камінні думаю — скільки їх вже багато у селі… І чомусь донизу мені зовсім спускатися не хочеться. Отак би й стояла на горі, за метушнею міською святковою спостерігаючи, за рухом жучків кольорових, серед яких десь — і Наталка моя солтанівська гуляє, хлопця за руку тримаючи — приворожувати такого, як цей, уже не треба, бо такі самі до дівчат приворожуються — без відьомської помочі, без цукерок шоколадних, зі склом потрощеним усередині…

До смерку недалеко залишилося, а я собі між могилами старими занедбаними блукаю, про життя і смерть тепер розмірковуючи. Діда рідного Гришка і Дєда Бєлого згадуючи. Завжди інакшим усе стає, коли хтось — байдуже: добрий або лихий — із життя твого навіки зникає…

І лише коли дрижаки — своїми лаписьками хижими — мене хапати починають, що спасіння від них нема ніякого, я східцями залізними назад іду — обережно, аби ненароком не послизнутися і не полетіти з тієї гори цвинтарної.

Смертей завжди вистачає, — висновок такий дорогою роблю…

На узвозі людей — чим ближче до смерку — меншає. Вже і торговці красою рукотворною прилавки свої примерзлі згортають, про теплі оселі мріючи. І місто вогні електричні — перші вечірні — запалює. А мені лячно знову стає. Бо ж Наталки так і не знайшла іще. А додому вертатися — не знаю, як. І запитати у когось — не наважуюся, бо соромно мені казати комусь незнайомому, що загубилася, що дороги додому знайти не годна…

Униз іду Андріївським узвозом і самій не віриться, що я — у Києві нині. У самій столиці. У серці столичному. Це ж мені щастя випало, — саму себе подумки втішаю, — не кожному таке за життя випадає!..

А щоки від морозу так оніміли, що обличчя власного не відчуваю. Наче маску хто одягнув на мене. Гіпсову.

Їсти мені хочеться. Тепла хочеться…

У якусь підворітню заходжу і на лавку холодну вмощуюся, долонями, що у рукавичках вовняних, обличчя гіпсове затуляю і, — не соромлячись собак тутешніх, бо людей нема — реву голосно, наче рідний хтось — знову — помер…

Чую раптом: рука чиясь мене за спину торкає гаряче і голос незнайомий

«Хто ти?» — тихенько запитує.

Плакати перестаю, але долонь своїх від обличчя відірвати не наважуюся.

«Скажи мені, хто ти, дівчинко?» — той самий голос до мене звертається. Лагідний голос. Чоловічий.

І тоді розумію, що замерзлим щокам моїм боляче буде поворушитися, аби — «Відьма солтанівська» — вимовити. Аби відповісти незнайомцю.

Тоді руки мої — він сам — руками своїми — опускає.

Зазирає в мої очі заплакані.

Чоловік зимовий.

Невисокий і нестарий іще — бо з очима молодими, живими. У пальті довгому кольору болотяного, у капелюсі широкополому, під яким пасма волосся нестриженого із вітром танцюють.

«Загубилася?», — в очах моїх щось вичитує.

Ствердний знак головою — у відповідь йому — мовляв, так, загубилася.

«Змерзла?..»

А хіба не видно по щоках моїх червоних?..

«Бачу, що змерзла. Ходімо зі мною. А потім розкажеш, хто ти…»

І за руку мене веде до будинку найближчого, зі східцями — нагору. Тими східцями йдемо, кожен про своє міркуючи.

Чоловік зимовий двері ключем відчиняє і мене до господи своєї дивної запрошує. У кімнаті широкій полотна недописані розставлені, на стінах порозвішувані картини вже готові. Фарбою малярською таємниче мені пахне, аж у голові паморочиться — наче від смоли асфальтової…

У глибині кімнати — ліжко, застелене охайно, столик невеличкий із вазами красивими, але — порожніми, без квітів.

Чоловік зимовий руки мені від рукавичок звільняє і хукає у долоні дитячі. А тоді й шубку маленьку стягує з тіла задубілого.

«Сідай, — каже. — Зараз чаю тобі зроблю, зігрію тебе».

За дверима потаємними, що ліворуч у кімнаті, зникає.

Сиджу на ліжку, у ковдру вовняну закутана, навсібіч роззираючись. Усе, що на картинах — фрукти, квіти, людей, звірів і візерунки фантастичні, незбагненні для серця мого, — очима розгубленими всотую.

Полиця з книжками стоїть у кімнаті, на полиці — фігурки усякі керамічні, ляльки і флакони, запилюжені часом. Глечики з пензлями присохлими, магнітофон маленький і касет багато усяких — з обкладинками яскравими і без обкладинок зовсім. Кожна річ тут, здається, дихає, життям своїм окремішнім живучи.

Повертається чоловік зимовий — без капелюха і пальта, у светрі сірому плетеному, із довгим шаликом червоним, довкола шиї кілька разів обкрученим. У руках горнятко тримає розмальоване. Парує звідти.

«Ось твій чай. Трав’яний», — каже.

Переді мною — на столику маленькому — ставить горня гаряче, а тоді полумисок із печивом та цукерками виносить, а інший полумисок — із яблуками жовтими.

«Пригощайся, зігрітися мусиш добре і сил набратися».

Обережно горня до рук своїх беру і до вуст підношу, дмухаючи у нього.

«Може, меду принести?», — зимовий чоловік запитує.

Мовчу. І він знову за дверима потаємними зникає — тепер вже по мед для мене іде.

«А може, музику увімкнути?.. Яку тобі?..» «Місячну сонату Бетховена», — подумки його прошу.

Але він — уже — думок моїх не слухає. Ніби квапиться кудись. Колядки різдвяні ставить. І каже мені, аби відпочила добре, аби виспалася і зігрілася сном своїм дитячим…

А коли день новий настане, тоді вже розповім про себе: хто така і як тут опинилася.

Бо тепер йому, чоловіку зимовому, — додому їхати треба…

І сон мені такий сниться: ніби я в лісі — з соснами високими розмовляю. А ті сосни оживають раптом, на людей перетворюючись. І танцювати — під музику веселу різдвяну — мене кличуть. І танцюю я з людьми, що соснами високими досі були. Серед них — рідні мої, і сусіди, і односельчани із вулиць інших. Сніг на нас падає блискітками мережаними… А потім музика замовкає. І зникає усе. І тільки я сама залишаюся — посеред простору невідомого. Переді мною — гладь водна нескінченна, берега іншого не видно. І птахи сонячні вгорі літають, між собою перемовлячись мовою мені незнайомою. А під ногами — пісок золотий. А на піску — палиця чарівна — із минулого сну мого. Підіймаю я палицю оту і помахами легкими візерунки дивні — довкруж себе — творити продовжую. Тільки тепер — реальнішими дива мої стають, бо силу вже більшу у собі відчуваю… І знову — сосни мої високі до мене говорять, тільки не засніжені вони вже, бо — літо надворі… Поміж сосен тих іду, музику чарівну шукаючи… Коридором довгим лісовим іду… Наді мною — грона виноградні достиглі звисають, спокусливі… У залі світлій та просторій опиняюся — із високою стелею, що колонами мармуровими підперта. Із меблями вишуканими старовинними та завісами парчевими. І все голосніше і голосніше мелодія знайома лунає. І помічаю раптом — у кутку зали фортепіано білосніжне стоїть. І музикант виноградний спиною до мене сидить — із клавішами фортепіанними змагаючись, музику небесну на очах моїх народжує…

Прокидаюся від музики тієї. І музика мені грати не перестає.

Світло у помешканні чоловіка зимового вмикаю. До мольберта — із полотном чистим — неквапом іду, заворожена дивом сновидіння теперішнього. Пензля із глечика виймаю — найтоншого. Фарби всі перебираю, кольорів знайомих шукаючи… Заплющую очі і уявити музиканта свого намагаюся. Грає мені музика жива — зі сну — все голосніше і голосніше…

І тоді — усе — що бачу — в уяві — своїй — сонній — що — бачила — кілька митей тому — у сні казковому — очі розплющивши — гіпнотично — несвідомо — стихійно так — на полотно переношу… І квіти химерні яскраві, і сосни, і сніг, і коридор зелений, і залу з колонами мармуровими, і фортепіано біле, і грона виноградні, соком солодким налиті… Усе це в образ один зливається, настроєм одним, музикою однією, гармонією світу і душі людської стаючи…

І тоді — на акорді піднесеному — раптом — усе тіло моє — тремтінням — досі незнаним — ніби струмом потужним — пронизується! — отак — через мозок — до грудей — у серце — глибоко! — у живіт — глибоко! — аж — напружуюся — уся і — до клітиночки — кожної — тіла — свого…

І тоді — точки — найвищої — сягнувши — нарешті!!! — щось нове! — щось дивне! — як любов моя дивна… — у мені — всередині — вогнем — спалахує!!! — назовні виходячи…

Незбагненні чудеса твої, Господи!!!..

Скрикую в екстазі — у божевіллі солодкому — аж луна мені назустріч летить!

Слізьми — гарячими і чистими — оселю чужу заливаю…

Сьогодні — день мого народження — ніч — народження — мого — життя нового — початок…

«Христос ся рождає!» — чоловік зимовий уранці каже.

Свіжість ранкову морозяну знадвору до помешкання приносить. І гостинці для мене — ковбаси усякі, шинки, вареники зі шкварками — скоромне усе, що із тіла мертвого тваринного зготоване… Дивуюся йому. Бо радість його — дивна. Краще б яблук мені приніс або горіхів. Або — кольорів нових, яскравих…

І тоді, — коли я від добра отого різдвяного поглядом упевненим відмовляюся, — чоловік зимовий до мольберта підходить. Полотно, розмальоване мною, — нарешті помічає. І — захвату свого — безмежного, несподіваного, великого — стримати не може. На місці одному закляк, стоїть і дивиться — на сон мій, на уяву мою, на музику мою нічну намальовану…

«О Господи! — вигукує. — Хто це?!»

«Відьма солтанівська», — шепочу зовсім тихо — так, аби не почув.

«Господи! Що це таке?!!..» — дивується.

І тоді, — силу нову у собі відчувши, — усміхнена, просвітлена — відповідаю йому — вже голосніше:

«Дурнички усякі».

II. Усе, що інакшим бути не може

Кольоровий такий… Очима великими дивиться. Ніби поглинути годен Всесвіт увесь — із людьми заклопотаними, із автомобілями-кав’ярнями-магазинами… Ніби жаху, а не сміху, виглядом своїм дивним на інших нагнати хоче. Петля на петлі — нитки різнобарвні — одіж на ньому. Подоба його: голова — геть безволоса, очі — сині, аж волошкові. Борода — густа й темна з просивінню легенькою, у косу довгу заплетена — по землі волочиться. На зріст — невисокий він. Кульгає, йдучи, і черевце округле гордовито поперед себе виставляє…

«Безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра на високій стелі гойдається розгублено — аби ж не впала.

У люстро величезне на стіні зазираю. І — себе не бачу. Тільки — його…

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

Залою порожньою — туди-сюди — походжає. Руки за спиною склавши. Кроки — луною — об стіни розбиваються. Об вікна. Об усе, що — за вікнами. Кольоровий такий… Дивний.

У душу — йому — зазирнути хочу. Щось важливе — там — прочитати. Істину якусь. Про життя людське. Про своє життя. Про…

«безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра не падає. Не розбивається. Я вже так близько — біля голосу його. Стою.

«Красива яка! Намалюю тебе… можна?..» — кольоровий запитує, захвату свого, ніби зумисне, не ховаючи.

Я в шубці білій короткій, у картузі чорнім, майже на носа натянутім, у блакитних джинсах і чоботах без підборів. Дивлюся в люстро — і тепер вже — бачу себе.

«Колись — намалюєте», — кажу. Наче — не до нього, а до себе самої, до відображення власного.

І він —

«Хто ТИ?» —

мене запитує.

І я — уперше — не знаю —

хто — я —

насправді. Але —

«Художниця одна» —

озирнувшись, відповідаю, на пальці замерзлі хукаючи.

«Хочу тут виставку своїх картин… зробити…»

Сміх його — заразливий і гучний. А що я такого смішного сказала?..

У центральному Будинку художника. В столиці… Тут?.. Я?.. Виставку?..

«Тут. Я. Виставку. А хіба не можна?..»

Знову сміється. Ще гучніше. Іще заразливіше. Злюся на нього. За сміх його. Вазу величезну — із квітами зів’ялими — в уяві своїй бачу. Смердять. Квіти. Що квітами добра колись були. Але вдіяти нічого — із квітами, зі смородом отим — не годна. Безсила дати раду чуттям, які вихлюпуються з мене, наче… Стугна — у повінь… Чому — так?.. Чому не може бути… якось… по-іншому?.. Очі вгору — до люстри — на стелю — підіймаю — туди дивлюся — аби не дати сльозам — на посміх чужий — ненароком — викотитися…

Звідки я і скільки мені років, — кольоровий запитує.

Кажу, що солтанівська і що скоро — на Різдво — сімнадцять виповниться.

«Зухвала», — називає мене.

Чому — зухвала?..

«А хіба не зухвальство — в один день із Богом народитися?»…

Мовчу. Подумки квіти зів’ялі із вази виймаю. Аби — викинути. До ями помийної глибочезної. Аби світ — мені — не засмердівся передчасно. Тільки нових квітів не маю — у вазу поставити. Ось у чому біда.

Ну і де ж той ваш Бог вештається, про якого кажете, що — милосердний?!..

Усі кепкують із мене. А хіба я зло комусь зумисне заподіяла?.. Хіба винна я — що така, яка є?..

Годі кепкувань!..

Ні слова більше не зронивши, до дверей важких іду. Консьєрж із-під окулярів на мене зиркає. Невже їй теж я «странною» видаюся?..

На зупинці тролейбусній кольоровий мене наздоганяє. Не пускає, за рукав білої шубки ухопивши. До чотириколісної рогатої потвори застрибнути не дає.

«Не поспішай, — дивиться на мене очима прозорими, — бо хто спішить, той людей смішить».

Двоє дверей — перед самісіньким носом моїм — розтискаються синхронно. На прощання махає нам тролейбус задніми фарами, зникає по тому у візії сніговій. Темнітиме незабаром надворі. Невидима рука небесна щедро мій комір химерними витинанками посипає. Сніжинки — життя незачаті — білі такі, легкі та ілюзорні — зникають швидко… Якби не кольоровий дивак із бородою довгою, у косу заплетеною, я заплакала б зараз, — за собою. За тією собою, яку втратила вже. А так — соромно. Перед ним.

«Валентин — моє ім’я».

«А я — Надія».

Коли у ранок десятиліття свого з оселі чоловіка зимового виходила, диво мені сталося: дзвін чистий почула. Але — не церковний. Небесний. І сповіщав той дзвін істину велику — Бог усередині кожної людини — колись — обов’язково — народжується. Бо — Різдво — для кожного — є. У серці.

Хотів зимовий чоловік провести мене, але — шлях — додому — я сама — знала — вже…

Наталці тоді — нівроку — перепало, що не допильнувала мене, що загубила у великому місті. Мама моя і баба моя місця собі не знаходили, цілу ніч молитви пригадували усякі і на свічках, що від похорону дідового лишилися, ворожили на мене: чи жива іще. Батько до міліціонера дільничного у двері щосили гамселив, — заки той, сонний і злий, із дрючком на ґанок не вийшов, матюкаючись, — а вже як очі протер і вчителя синів своїх побачив, зашарівся, подобрішав і «Яву», таку саму сонну, із двору викотив… Бабці Софії теж непереливки від батька мого, кажуть, було, бо це ж вона мене до Києва відпустила, необачна… Уся Солтанівка загомоніла тоді про моє загадкове зникнення. Захвилювалася. Навіть Руслан, переказували мені потім дівчата — Іринка кирпата, баби Анюти з церковної півчої онучка, і Оленка, оте чудо руде мале, — навіть Руслан, казали, із ліхтариком кишеньковим всіма вулицями бігав, мене шукаючи. Наталка плакала, намистинки з намиста аличевого, мною подарованого, пальцями тремтячими перебираючи, про хлопця свого звичайного і про музиканта виноградного зовсім забувши, бо про одне тільки думала: аби я жива-здорова до Солтанівки повернулася…

І я повернулася. Жива-здорова. Народжена по-новому. І це були найкращі мої іменини. Бо ж усе село — вперше — за десять років — раділо мені щиро. Появі моїй. Чи просто — поверненню.

Щоправда, батько спершу хотів був відшмагати Надію свою — за тюхтійство, за те, що ґав ловила, що від Наталки відстала, рота роззявивши. Але зворушення мамине слізне пом’якшило і батькове серце — несуворе насправді, бо на те він і батько, аби суворим прикидатися тільки — для порядку.

«Художницею стану!» — заявила впевнено своїм односельцям, коли острах їхній із полегшенням їхнім радісним врівноважилися нарешті.

І ось тоді вже — вони — знову — кпинити з мене почали.

«Ти диви — художниця!.. Високо пташка летіти надумала», — дядько Петро, що його хата — через дві від нашої, сміючись, каже.

«А потім, як заміж вийдеш, то чоловіку своєму — замість їсти варити — теж картини малюватимеш?.. Дурна, не люблять хлопці таких дівчат, бо нехазяйська то справа — художество всяке… Краще городину доглядати вчися — пора бабі своїй помагати, стара вже!..», — тітка Катерина найдужче репетувала. Це ота, що про перст «всеблагий» філософію на все село розповсюджувала заповзято, штунда нещасна!..

І я віхолу раптом уявила. Сильну-сильну. Яка замітає снігом важким усі дороги і всі двори, всі носи довгі і язики злі солтанівські. Бо набридли вже мені — зі своєю грубістю!..

А ввечері Руслан прийшов до нашого двору і у баби Софії запитав, чи зможу я на одну хвилинку до нього вийти. І баба мене погукала. І я вийшла.

«Що тобі?», — запитала його стомлено, стоячи на порозі, в саму кофтинку хатню одягнена.

«Хотів попросити…», — зашарівся, розгублено очима довкола мене забігав.

«Тільки швидше проси, бо мені холодно», — йому відказала.

«Я хочу… з тобою… дружити…», — вимовив так, ніби повітря йому зимового в одну мить забракло. А тоді з-під кожушка свого хлопчачого хутко пакунок якийсь дістав, у папір яскравий загорнений і стрічкою золотою перев’язаний.

«Це — тобі, — простягнув. — Із днем народження!»

Не встигла я оговтатися від несподіванки такої, — як Руслана вже корова язиком злизала з двору нашого. Дивний якийсь…

Я до сіней увійшла, пакунок Руслановий до грудей притисла — аж серце сполохано забилося.

«Не стій на холоді, — баба мені кричить із хати, — бо застудишся!»

Але — не слухаю… Нишком стрічку золоту розв’язую…

Під обгорткою яскравою — фарби акварельні — аж вісімнадцять кольорів!.. А ще — пензлик — справжній — такий, якими художники свої картини пишуть!..

І тоді я — раптом — про все на світі — забула. Про бабу і холод зимовий. Про день свій і дні чужі. Про Солтанівку темну і Київ, вогнями штучними освітлений. Про сусідів усіх і про Наталку. І навіть — про чотирнадцяту сонату Бетховена. Забула. У серці моєму тоді — любов — лунала. Безмежна. Довершена. Чиста. Дивна така. Любов. До Руслана.

А вранці наступного дня Солтанівку снігом замело. Так, що до сусідньої хати ні пройти, ні проїхати. Уночі віхола сильна розгулялася — «вперше — за багато зим», — старші люди по тому охкали…

А мені — що? Я собі в хаті заняття важливе маю. Нема коли з хати виходити. Бо відколи додому з Києва повернулася, відколи подарунок важливий від сусіда свого доброго отримала, — сни мені снитися почали — красиві, яскраві. І — дивні такі… Бачила морське дно, камінцями коштовними і різнобарвними встелене; рибу казкову з очима великими, що у морі тому прозорому плаває; дерев і квітів розмаїття; сади, плодами перестиглими багаті; танці сонячні й дощі золоті; химерні візерунки на вікнах будинків химерних; людей, у одяг розкішний, нетутешній убраних… і ще — силу-силенну чудес усяких. Коли прокидалася, після снів таких, — одразу ж за пензля бралася, аби на папері фарбами акварельними передати усе, що за ніч побачила… Тіло моє тремтіло від збудження таємничого, душа — до сфер небесних — летіти — просилася — у тіло закута, із тіла вирватися прагла…

Але, малюючи одного разу, зненацька — у мить якусь — я очі сама собі ніби розплющила, прозрівши. Бо розуміла, що замало мені тих вісімнадцяти кольорів, пензлеві моєму — наснаги, аркушам альбомним — простору вільного — замало!!!.. Що світ мій, для інших людей невидимий, значно ширший, багатший, глибший, бездонніший… А кольорів у ньому — незліченна кількість!.. І відчай глухий до мого серця глибоко — змією отруйною — ледь не заповз…

А коли після канікул зимових до школи прийшла і витвори свої акварельні учительці малювання показала — Зої Семенівні, жінці немолодій, душею вразливій, — життя школярське для мене — раптом — за іншими, — ніж раніше, — ніж в інших учнів — законами — рухатися почало… «Талановита яка!» — про себе почула вдруге. Бо вперше так — про мене — сказав чоловік зимовий. На ранок десятиліття мого. Чи упізнав би мене зараз, якби ненароком стрілися?.. Хто — він?..

«Нестор Литвинюк, доволі успішний художник… Має галереї у Варшаві і Кракові, його бабця з Польщі родом, але у Києві він також буває частенько — навідує своїх жінок і дітей, колег своїх українських — друзів і ворогів…», — це Валентин розповідає, коли засніжену і сонну гору оминаємо. Довкола нас — мертвий спокій. Смертельнобілий спокій — наче саван.

Я супутнику своєму про чоловіка зимового дорогою розповіла. Але він — мені — про щось інше — насправді — розповісти хоче…

«Це — Гончарка, київська гора. Там язичники збираються капище побудувати, але, мабуть, християни їм цього не дозволять…»

«А ви — християнин?.. Тобто… у Бога віруєте?..» — обережно його запитую.

Сміється голосно. Зупиняється посеред шляху неосвітленого. І мене зупиняє. За руку. Кольоровий такий. У очі мені пильно — пронизливо — крізь пітьму — крізь витинанок снігову приреченість — дивиться.

«Знаєш, що таке БОГ?»

«Знаю, — випалюю, не думаючи. — Бог — це любов безмежна!»

«Бог — це просто безмежжя… без любові… безмежжя… безмежжябезмежжя-безмежжя…»

Очима божевільними сміється, молитву свою незвичну, наче мантру старовинну, наче закляття відьмацьке, повторюючи.

Мандрівку вечірню неквапливо продовжуємо. Бо квапитися, — Валентин каже, — немає куди… і навіщо — немає.

«Цікаво, чи впізнав би мене тепер, якби зустрілися ненароком?..» — уголос про чоловіка зимового розмірковую.

«Усе, що з нами трапляється, інакшим бути не може…»

Але кажучи слова оці, супутник мій, певно, про таємницю власну, до моєї непричетну, думає…

Коли повернулася з Києва, одразу ж побігла до Руслана, до друга свого вірного і єдиного, — розповісти, як у Будинку художників була. Як Валентина зустріла, дивака кольорового, як казала серйозно — про богів язичницьких та про Бога християнського. Слухав, рота роззявивши. Очима на мене дивився завороженими, закоханими. Але невтямки йому було, що двері свої широчезні життя переді мною вже розчинило, — свободою безмежною, наче кохання безмежне, мене спокушаючи.

Свого серця — назустріч усьому величному, піднесеному — Руслан відкрити не хоче. Збагнути речей найтонших не годен. Йому легше так, — коли навпомацки блукає світом грубим, обпльованим, загидженим. Коли — не чує серцем, а тільки — очима бачить. «Ти красива дуже, бо очі у тебе красиві й усмішка…», — усе мені повторює.

Руслан уже в парубка — на всю Солтанівку найкращого — виріс. Дівки тутешні — самі — за ним бігають, мені заздрячи по-чорному, що він — «капосний такий!» — на мене єдину дивиться, про мене одну свою мрію юнацьку в серці плекаючи. Красень, чорнявий, підстрижений охайно, вуса й бороду модною жилеткою голить і одягається по-дорослому. Школу закінчив, але далі вчитися — хисту не має жодного. Влаштувався на комбінат — ящики усякі і дошки вантажити. Отаке дурне покликання. Ну то й що, що гроші власні, працею чесною зароблені, має?.. А навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою, — коли музики величної довкруж себе не чуєш?.. Що ж то за життя тоді?..

Та, окрім Руслана, у Солтанівці не маю з ким щиро погомоніти — про наміри і почування свої потаємні. Усі зайняті справами важливими, невідкладними — курей та індиків випасають-вигодовують; пелюшки немовлятам галасливим і білизну обісцяну чоловікам п’яним перуть — ніби ті колись їм віддячать за послугу таку; борщі з тілами тварин безневинних по хатах варять; а потім каструлі від тих борщів драють-шкребуть-відмивають, бідкаючись на «власть» примарну, — бо щодня — крізь телевізор — за міністрами та депутатами усякими стежать, балаканину їхню дурну слухаючи і вірячи наївно, що доля кожного з них — «людей обнаковенних» — лише від «власті» тієї і залежить… Ото для них життя справжнє. А я тут, бачте, зі своїм мистецтвом занадилася, — «странна якась».

Може, і для Руслана розмови мої неважливими здавалися б, якби не… Якби не любив мене — отак віддано, палко і… дивно так… Бо любов його до мене — приречена… Бо це ж треба: до Надії любов — геть безнадійна…

Але обійняти мене, до серця пригорнути — Руслан не наважується. Стриманий надто. Хоч і парубок уже, а шаріється, коли близько до нього підходжу, і ніби знову стає отим малим, що колись — у балії залізній, посеред хати нашої — помиї солтанівські із себе змивав, луцьку дитячу обома долонями розгублено затуляючи… Тож і до мене ніяковість якась прадавня, із глибин далеких — ще не моїх — повертається. Не наважуюся бодай слова — ніжного, щемливого — до хлопця вимовити. Ніби хтось язика мого на тортури страшні відправити заприсягнувся, якщо скажу Русланові «любий» або «рідненький», або «найдорожчий», або просто — «мій»… І наче ж не шкода мені тих слів, а чогось не виходить ніяк — вимовити їх уголос…

«І що тепер буде?», — запитує в мене тривожно.

«Усе буде так, як не бути не може, — майже словами Валентиновими відповідаю. — Відвезу найкращі свої роботи до Києва, а далі — хай доля сама все підказує… У будь-якому разі — здаватися і зупинятися не збираюся!»

Сама дивуюся впевненості своїй несподіваній — звідки вона взялася?..

«Хочеш у Києві залишитися?», — Руслан знову дурні запитання вигадує.

«Хочу художницею відомою бути, аби не тільки у Києві, а в усьому світі, про мене знали!», — голосно йому кажу, аби второпав нарешті: шляхами простими, буденними ходити — таким, як я, не личить.

Багато хочу. А хіба це — погано?..

На Різдво, тобто на сімнадцятий рік уродин власних, я штуку одну — небачену досі — утнула. Відібрала і поскладала під ліжком найкращі свої картини, написані на справжніх полотнах — фарбами олійними. То нехай — для Києва. А решту, — що аквареллю малювала, — вирішила роздарувати односельцям у день святковий. До кожного двору заходила, з Різдвом вітала, бажала щиро злагоди у родині і… музики піднесеної — у серці. По тому з течки картонної виймала сни свої намальовані — дари для господарів. І так — заки кожну хату, змалку знайому мені, не обійшла.

«Странна якась колядниця Надійка ота, німої донька», — солтанівці про мене гомоніли.

Звісно, «странна». Бо віддавати прийшла, а не брати. Бо з пересторогою завжди люди сприймають усе, до чого не звикли.

Для Руслана у мене окремий дарунок був — портрет його. Але не дорослого намалювала, не парубка звабливого,а отого малого, що у пам’ять мою надійно вкарбований був. Отого, котрий відьмою мене називав і потім вибачався, — переконавшись, що хвоста відьомського насправді у мене немає. Очі блакитні — розгублено відкриті, носик рівненький, пасма волосся чорного нерозчесані стирчать врізнобіч, сорочка — брудна, з ґудзиками відірваними. Нечупара малий. Але ж — гарнюній нечупара! Люблю я його такого, — яким намалювала. Бо він таким — теж — у моїх кольорових снах — увесь цей час — живе…

«Із Різдвом Христовим!», — вручаю Руслану подарунок.

Захоплено розглядає. Усміхається — сам до себе, до зображення власного. Щось впізнає, щось — пригадує… Небагато часу іще минуло — нема чого критися від себе колишнього. Сиджу у його кімнаті, на краю ліжка, рукою хлопчачою невміло застеленого. Стіл порожній, шафа книжкова — без жодної книжки, лише магнітофон касетний японський — із дешевих, а ще — танки, автомобілі, кораблі — експонати дитинства, похованого навіки — пилом вкриті, бовваніють на найвищій поличці. Речі усякі непотрібні, неважливі — на ліжку, під столом, на підлозі, — яке убоге життя парубоцьке!..

«Дякую», — тихо каже.

А тоді картину відставляє убік, обіч мене сідає близько-близько, за руку бере — своєю рукою тремтячою, аж вологою. В очі мої зазирає глибоко, ніби прихистку там шукає — надійного. Дихає гаряче, збуджено.

«Я тебе люблю… Надіє», — пошепки зізнається.

І — відповіді — бодай якоїсь — від мене — чекає терпляче.

Не дочекається!

Підводжуся і кажу, що мені пора… йти… від нього.

Ніяковіємо разом. Несподівано. Руслан за руку мене — тепер вже не бере, а хапає, — аби не втекла, напевно… за ліву руку — ту, що до серця ближче. Із кишені каблучку золоту — з камінцем коштовним — виймає і на пальця мого «весільного» одягнути норовить… Зворушливо і… банально, — коментую подумки, але своєї руки з його руки не висмикую, бо — навіщо?..

«Це тобі… від мене… на день народження… Вітаю!»

«Дякую», — кажу і подарунок Руслановий одразу ж — на середнього пальця — перевдягаю мовчки.

«Завелика, — на погляд запитальний спокійно відповідаю. — Згубити можна. А шкода буде, якщо згублю…»

Підходжу до Руслана, навшпиньки стаю, цілуючи його легенько — у вуста. Без любові — так — не цілують.

І — прощаюся. З ним.

«Стривай!», — кричить, коли я вже на порозі.

Озираюся: пляшку шампанського, непочату в ніч новорічну, підіймає високо над собою. Повернутися мене просить. Я ж із другом найкращим, найвірнішим — у день року величний — за здоров’я своє і терпіння Христове — іще — не випила.

До кімнати повертаємося. Дорогою чую, як мати Русланова — із кухні — страви різдвяні — до столу — нашого святкового — пропонує, — але — «Вона м’ясного не їсть», — відповідь синову має. І — двері замикаються — ізсередини…

Булькає, шумить святковий напій у келихах прозорих, магнітофон — голосом хрипучим, мовою чужою — на порух один Руслановий — відгукується. Мені тужно якось. Незатишно. Боязко. Гірко. До келиха жадібно припадаю. І рідина грайлива у мозок — отрутою — вдаряє. Іще! і — ще! ще! — до непритомності, до забуття, до самого денця…

Поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — усі дівчата заздрять мені — заздрять мені! — заздрять мені! — заздрять — по-чорному — а я — уся — така — для нього — неприступна — така… досі… була… дурна! — поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — гарячий — вологий — глибокий… пронизує мене — наскрізь…

Соромно — у сімнадцять — ще дівчиною бути… аби у місті жила — на глум би взяли… бо цнота дівоча — не вино, щоб роками її витримувати… добре, що не у місті… що сільська… що… тіло його… молоде… гаряче… поруч… близько так… добре… що… він — є… Не казав ніхто: чи дівчина сама роздягатися мусить, коли… до цього… доходить… але — сам — обережно стягує, — а потім — зриває — пристрасно — одяг — із мене… із себе… вже — інші, ніж колись… вже — дорослі… і любов наша — інша… вже… доросла…

«Кохаю тебе, Надієчко… до самої смерті… тебе одну… кохатиму…»

Я — мовчу. Серцебиття шалене приборкати намагаюся. Але — марно.

І тоді — він дарує мені —

біль —

першої — невідчутої — насолоди.

У день народження мого.

У день Різдва Христового.

Господи, а тепер —

відпусти мене —

додому!..

Доки не заплакала іще. Від того болю.

А ночі однієї — лютневої — наснилися мені гори засніжені, далекі якісь. І храми, оздоблені пишно — вітражі, мозаїка, ікони, гобелени, — дива старовинні, рукотворні!.. І коні — неприборкані, дикі, горді, красиві — снилися… А потім — раптом — чоловік зимовий — появою своєю сон мій розбухав. Прийшов і покликав — кудись — за собою…

Прокинулася вдосвіта і — тихо-тихо — картини почала докупи складати, мотузкою по кілька перев’язуючи. А тоді замотувала їх у старі простирадла і до торби великої вкладала.

Відколи дід Гришко помер, бабця Софія про «патіхвона» свого тріскучого майже забула, і дні наші нові «Місячною сонатою» все рідше і рідше починалися. Реліквія береглася собі спокійно під старим бабиним ліжком, їсти-пити-на-горщик-ходити ні в кого не просячи. Музика — велична, неземна — потроху із життя мого — вже недитячого — випаровувалася, зникала.

«Куди ти збираєшся?», — мама папірець мені передає, прокинувшись.

«До Києва», — кажу пошепки, аби татка і бабцю не розбудити.

«По що?», — знову олівцем на папері запитує.

«По долю свою», — відповідаю, продовжуючи картини до торби пакувати.

Тільки головою хитає скрушно на слова мої, нічого вже не пише, не каже — ненька моя. Через мене голос назавжди втратила — коли пуповину різали… А тепер — не здогадується навіть — що я, донька її, Надія її єдина, вже — жінка.

Монотонний гуркіт вагонний себе справжню відчути не давав, коли втретє до Києва їхала. І спати не виходило. І — мріяти. І — згадувати. Думала про те, хто для мене Руслан, які мої почування до нього. Певна була, що люблю його. Але заміж — не хочу. Бо не треба мені любові такої, коли лоно і утроба вся — від болю конають…

Шлях до Андріївського узвозу швидко пригадала. До будинку знайомого увійшла, дзвінка не було, то у двері постукала кілька разів упідряд, мелодію просту вибиваючи. Ніхто не відчинив. Не підійшов. Сумно мені стало, бо торби з картинами важкі були. Бо — надіялася…

Вийшла я тоді надвір, на лавці знову присіла, де сім років тому сиділа вже, і знову — думати давай. Про життя людське. Про сни химерні, кольорові. Про сни віщі, бо такі жінкам дорослим часто сняться. Про музику, що зникає із серця. Про Руслана. І — про любов свою — дивну таку — коли не теперішнє, а тільки колишнє в людині любиш. Вільно сніжинки довкола мене кружляли і падали — на асфальт, на лавку, на вії мої і щоки…

Автомобіль — чорний, лискучий, великий — до двору в’їхав. І вийшов із нього… чоловік зимовий. І — упізнав мене. Лагідно усміхнувся, порухом голови вітаючись, із багажника валізки, пакунки усякі виймаючи.

«Довго чекаєш?»

Я знала, що він приїде. А тому аніскілечки появі його не здивувалася.

«Недовго. Бо змерзнути ще не встигла».

Не змінився майже. Тільки вуса смішні відпустив. Тільки сивин у волоссі — снігу, що не розтає — помітно побільшало. Без капелюха був. У шкірянці короткій, у джинсах чорних.

«То ходімо швидше, аби не змерзла».

Оселя знайома пусткою дихає. Усе — інше. Ми — інші вже.

На ліжко розгублено сідаю. Куди моя впевненість поділася, з якою — сюди — приїхала?.. Картини дістати із торби не наважуюся. Мовчу. Нестор свої валізки розпаковує, мугикає пісеньку веселу якусь, — аби й мені у присутності його веселіше було. Та острах тупий душу мою раптово спаралізував — аж воскреснути, ожити знову — сама у собі — не годна.

«І що тепер буде?» — запитання Русланове мимохідь пригадую… І — могилки камінні свої… коли глибоко у землю… камінь ховала… потай мріючи, аби квітки камінні з могил отих повиростали… аби смерть людям не страшною, а красивою була… аби добро не зникало ніколи… бо камінь — не в’яне, не гниє, смороду важкого по світу не розносить… бо квітка добра — це камінна квітка — на цвинтарях моїх камінних солтанівських… я ж їх — на добро — собі — людям — світу — робила… «І що тепер буде?» — з тривогою міркую далі…

«Тут холодно. Не роздягайся поки», — каже Нестор, обігрівача запилюженого, павутинням оброслого, вмикаючи. А тоді каже, що на картини мої подивитися хоче. Бо валізки розпакувати — встигне ще.

Із сум’яттям легеньким, із ніяковістю — так одяг перед чужими скидають — творіння свої із торби виймаю, простирадла розмотую, мотузки розв’язую… Дивиться Нестор на сни мої і дивується: звідки чудеса такі у світі бувають — мене ж не вчив ніхто малювати!..

«Талановита яка!», — чую вкотре. Що дар оцей — від Бога — каже. Не знає іще про зухвалість мою — про день мого народження…

«Люблю тебе», — обіймає ніжно.

І подобається мені — в обіймах його бути. І млосність — як тоді, коли першу картину свою малювала — по всьому тілу розливається… наче Стугна — у повінь…

Нестор солодко так пахне — прянощами нетутешніми і… квітами — осінніми. По волоссю мене гладить, наче батько гладить дитину, яка шкоду наробила і заплакала потім, осоромлена. Але я сльози стримую. Бо — доросла вже…

«Хочеш — учителем твоїм буду?».

«Хочу», — кажу йому.

І раптом — несподівано зовсім — любов — відчуваю. Бо серце моє — вразливе надто. Бо серце його, чоловіка зимового — велике, щедре, безмежне… Бо без любові — краси не буває на світі… і — музики — не буває…

З обіймів ніжних мене відпускає.

Картини мої — дужче, ніж я — його ваблять. То ближче підійде і кожну уважно розгледить, то з відстані дивиться, примружуючись. Захват його — щирий, великий.

«Залиш їх тут, у мене. А сама… приходь, коли хочеш…»

Втомлений дорогою далекою, спокою собі бажає. Спокій — йому — дарую. Іду — від нього.

«На два тижні лише приїхав, кілька виставок у Києві проведе, а потім знову повернеться до Польщі…», — Русланові розповідаю про чоловіка зимового, тільки — про любов свою дивну — мовчу, бо не зрозуміє він — любові такої.

«…обіцяє мені допомогти з Київською академією мистецтв — влітку туди вступати поїду… в Академії його добре знають і шанують…»

«…ще він сказав, що в майстерні у нього — в Києві — жити можу — вільно — скільки захочу…»

Дметься парубок мій солтанівський. Не до вподоби йому балачки такі. Але ж друзі відвертими мають бути. От і я з ним відверта. Чи може… я йому — не друг більше — після того, що сталося — у день наш різдвяний?..

«Дурна ти, Надіє, — каже мені, — бо не талант твій отим пихатим художникам потрібен, а тільки — тіло твоє молоде, квітуче… Дурна ти!..»

«Сам такий!», — ображена, відказую.

Болю мені завдав, а тепер дурною обзиває!.. Виходжу з його хати на мороз лютневий. Плакати хочеться, але сльози стримую мужньо. Холодно… І хата — чужа. Непривітна — тепер. Чому — так?.. Чому — Руслан — малим — не залишився — назавжди — таким, — яким — досі — його — люблю?!. Навіщо — виріс — на муки мої — у парубка?!..

Батьки мій хист до малювання, хоч і не розуміли, від самого початку підтримували щиро. Це мама з бабцею мені полотна робили, на дощечки дерев’яні старе ганчір’я натягуючи. Це татко мені фарби олійні — через товариша, що до Києва на роботу їздив — замовляючи, купував. Не знаю, наскільки дорогою забавка моя для рідних була, але я — від подарунків отих — щастям безмежним переповнювалася. А для батьків то втіхою було великою. Бо ж донечка росте талановита у них. Єдина. Надія. Їхня.

Але коли Руслан прибіг до бабці моєї і розповів їй про чоловіка зимового, і про те, що коли до Києва мене відпустять, то я — хвойдою, повією останньою, а не художницею — стану, — переполох серйозний у родині нашій почався.

«Нікуди ти не поїдеш, бо неповнолітня ще», — мати написала олівцем на обгортці з-під дріжджів.

А батько поглядом суворим на мене зиркнув. Щоб математику вчити йшла — наказав. Бабця Софія головою співчутливо похитала, ні слова не зронивши. Напруження важке — хмарою дощовою — над хатою нашою — над вулицею всією — зависло після випадку того.

І я покірно пішла. До своїх зошитів… потаємних. Тримала їх — наче баба «патіхвона» — шанобливо й реліктово, у шухлядці стола письмового, серед решти зшитків та альбомів усяких. Бо у зошитах тих потаємних — із розрахунками смішними дитячими — пам’ять моя жила. Там я — та, яка справжня, — що надійно ховалася.

Любов нова запалила мене гаряче. Про Нестора — чоловіка зимового — мріяти почала, уяву солодку по самі вінця переповнюючи — з острахом і щемом, ніби таїну страшну глибоко в землю закопала і боюся, аби не вирив ніхто… Він — старший від мене — значно старший — у батька мені годиться — батьком міг бути… а я — про нього — як про чоловіка — думаю.

Нові сни снилися. Барвами — вже іншими — насичувалися. Картини — інші — мені виходили. Коней диких малювала, гори засніжені, громи і блискавки, заграви і місячну повню. І пристрастю — стихійно — дихало до мене — все — намальоване.

Дивна була моя любов.

Я чекала, коли знову насниться мені чоловік зимовий. Коли знову — приїде.

Наприкінці весни, коли іспити шкільні вже поскладала успішно, батькам своїм — знову — заявила впевнено, що художницею стати — намір такий маю.

«Ким завгодно — тільки не художницею», — батько мені сказав.

«Художники, поети і артисти — це люди глибоко розбещені і нещасні…», — додав по тому. А я — донька єдина батькова — щасливою бути повинна.

«На когось нормального іди вчитися», — мама написала.

«Батько і мати дурного не порадять», — хитро викрутилася бабця Софія.

«Заміж краще виходь, дітей няньчити будеш, про дурощі усі забудеш тоді», — сусіди шпичаками гострими терпець мені проколювали — лопався, наче кулька повітряна. Я їм ще покажу… дурощі…

З Русланом — відтоді, як річ оту паскудну й недружню зробив, до хати нашої навідавшись, — я спілкуватися перестала. Навіть — не віталася, — коли бачила де. Просто погляд від нього відвертала. Але — щеміло на серці мені від того. Ми ж — не чужими були. З Русланом.

«Художницею хочу бути!», — сміливіше батькам сказала.

«Малювати і так зможеш — ніхто не забороняє, але життя своє — усе — віддавати малюванню — ні за що в світі!», — батько кричить.

«А коли серце моє іншого нічого, окрім малювання, не бажає?», — у батька запитую.

«Чи ти серце своє слухати вже навчилася?», — мама на папері запитує.

«Так! — голос на маму підвищую — за себе і за неї кричу. — Навчилася!.. А хіба не видно?..»

«Надіє, матір свою шануй… Вона життя тобі дарувала, німотою власною за тебе заплативши…», — страшні слова батькові.

Бабця мовчить. Дивлюся на неї — благально — співчуття, — підтримки — в очах її — шукаю…

«Ми ж тобі… тільки добра… бажаємо… дурненька…», — бабця каже.

Господи, що ж це таке коїться?!. Люди найближчі, найдорожчі, найрідніші — зрозуміти покликання мого високого не хочуть, нерозумінням своїм з мене знущаються!..

«Та ти ж сама, бабо, змалку до музики справжньої привчала мене. Душу мою дитячу, наче камінь дикий, відточувала, ушляхетнюючи!.. А тепер…», — я слізьми, говорячи це, захлиналася.

«Завтра разом до Києва поїдемо, — батько каже. — Документи подавати. У той заклад, який нам по кишені буде…»

«Художницею хочу бути…», — скиглю.

«Художницею, — наче вердикт мені виносить, — ти не будеш».

Наступного дня ми поїхали до Києва. І я подала документи… до педагогічного університету… на факультет… математики… Дорогою власного татко мене повести забагнув. Але — так просто — здаватися — не збиралася… Обмірковувала потаємно, як далі мені бути, як життя своє неспокійне лаштувати повинна — без батька-матері-баби… без Руслана… бо — не розуміють вони мене — всі — не розуміють!!!…

Після університету ми — аж до Майдану Незалежності — дійшли — прогулянку татко подарувати мені вирішив — у день такий важливий для нього — вже ж доля моя майже наполовину вирішилася.

І ось — коли повз головний поштамт — повз ятки сувенірні — повз архангела Михаїла — проходили, киянам заклопотаним шлях уступаючи, я голос почула знайомий — хтось гукав тим голосом:

«Зухвала, стій!»

І я зупинилася. І — озирнулася.

Батько стежив здивовано за кожним рухом моїм, за кожним поглядом.

За кілька кроків від мене стояв… Валентин. Химерно так зодягнений: якесь лахміття яскраве на ньому теліпалося — замість одягу, дзвеніли-тарабанили бляшанки усякі, до паска широкого шкіряного стрічками поприв’язувані, на голові циліндр розмальований височів кумедно, ноги його босі були, борода довга, у косу заплетена, по землі волочилася. Ще дивніший — ніж тоді, коли вперше його побачила. Підійшов до мене. Наскрізь — в очі глибоко, — в душу глибоко — подивився. Батька мого ніби зовсім не помітивши.

«Ну і куди ж ти зникла, зухвала? Де твої картини?..»

«Я… я… — ніби мову мені потроху відбирало, на батька зиркнула, погляд його суворий вловивши, — я… не художниця більше…»

Усміхнувся примружено — мудрість таємнича у погляді його світилася:

«Це ти мені брехати можеш, собі — не збрешеш…»

Руку приязно простягнув до мене. І — я — назустріч. За батьковим поглядом скоса стежачи…

«Як надумаєш виставку провести, приходь… зухвала!»

«Ддд…якую…», — тремтів мій голос.

Батько відвернувся від Валентина і кроки прискорив. Я — за батьком — поспішила. Боячись озирнутися.

Об потилицю мою — об спину — слова — вже чуті колись — билися:

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

«Хто цей божевільний? Звідки тебе знає?», — батько запитав, коли на якусь спокійну вулицю вийшли, там не їздили автомобілі, майже не було людей.

І я розповіла таткові — усе, — що знала — про Валентина, — чоловіка кольорового.

І тоді — мій батько — сказав, — що — віднині — суворо — забороняє — мені — МАЛЮВАТИ.

Усю дорогу мовчали. А коли додому повернулися — «До іспитів іди готуватися!», — гримнув на мене. Позбирав усі картини мої розпочаті, усі пензлі й фарби, полотна й альбоми… І виніс — кудись із хати…

І — я пішла… до зошитів… потаємних… До мрій своїх — про любов — таку дивну…

Перший вступний іспит з математики — навмисно — на «трійку» здала. Не хотіла бути вчителькою. Не хотіла… додому повертатися. Але — повернулася…

«Усе добре, — сказала рідним сухо. — Через тиждень — наступний іспит».

А через тиждень… чоловік зимовий — нарешті! — знову — наснився мені. Рукою своєю мою руку торкав… ніжно… І — щастям душа моя переповненою була — від сну такого! І — тоді — я — всі свої картини, що під ліжком, сховані, лежали, спакувавши, — до Києва поїхала. Не повертатися більше — вирішила. Додому. Ніколи.

«Цього разу я ненадовго, — Нестор, привітавши мене, каже. — Деякі справи владнаю і — одразу ж — назад, до Кракова, там у мене виставка скоро буде».

Холодний якийсь… Чи… мені так здалося?.. Підійти ближче до нього — боюся. Рідний, але — чужий.

«Чи любиш мене іще?», — запитую раптом.

Сміється тихо. По волоссю моєму долонею проводить, у в очі дивиться лагідно, ніби заспокоїти хоче.

«Люблю», — каже.

І — тоді — я — із торби старої — картини свої нові дістаю і — йому показую.

«Вже інші… але ж… талановита яка…», — коментує замислено, байдуже якось.

«Хочу художницею бути».

Мої очі благанням переповнені — так на ікони люди віруючі дивляться, коли їм важко…

…І майстерня Несторова — оселею моєю — раптом — стала.

У вечір отой весняний ми разом із ним пішли на відкриття виставки художника одного київського — Василя Терлецького. Років зо тридцять п’ять-шість на вигляд тому Василеві було — трохи молодший від Нестора. Неприємний якийсь. Поглядом хітливим — наче павук муху павутинням липким — ковтав мене жадібно. Байдуже, що біля нього весь цей час дівчина з ногами тонкими і волоссям кольору жита перестиглого вертілася, наче дзиґ а…

Ця виставка відбувалася в Будинку художника. Де я вже була колись. Валентина — з «безмежжям» його, як борода його, довгим і сивим — зустріла.

«Привіт, зухвала!», — підморгуючи, усміхнувся приязно, втішно — кольоровий такий, химерний…

І ще багато художників різних і скульпторів там побачила… І радості моїй великій меж не було і гальм не було ніяких для почуттів, що — наче Стугна у повінь — серце моє переповнювали. Вино червоне у келиху вигравало спокусливо, щоки пашіли — від вина і захвату. Дивувалася усьому щиро, сміхом дзвінким будинок знайомий оживляючи…

Коли до майстерні повернулися, Нестор, у чоло мене поцілувавши — так дітей малих або людей мертвих цілують — «Добраніч», — сказав тихо і за дверима потаємними зник, мене у просторій кімнаті — саму — зоставивши.

Дивний такий. Невже, не любить? — сумно — у когось невидимого — запитала. Ковдрою вкриваючись — із головою. А казав же, що — любить…

Коли до Кракова знову від’їжджав, сказав, що повернеться скоро. Картини мої нові в авто лискуче завантажив — до галереї польської повіз — продавати. Гроші за них одразу віддав. Високою ціна його була — за сни мої. За мрії — про любов. І ще полотна чисті і фарби залишив — аби час намарно не йшов…

Рідним своїм я листа надіслала. Що жива і здорова, — написала в листі тому короткому. І що відмовитися не змогла від мрії давньої. Хай вибачають, не хвилюються за мене і не шукають мене — бо — «…по світах далеких блукатиме відтепер Надія ваша, себе, справжню, наздоганяючи…»

Уже зовсім інші сни мені снитися почали — тривога незбагненна у символах моторошних причаїлася підступно.

Кілька разів катафалки — не кіньми, а людьми напівживими запряжені, снилися. Труни порожні і свічки, що не воском розпеченим, а кров’ю справжньою плачуть. Їжа червива у посуді іржавому. Заграви та попелища. І церкви без хрестів на банях. І діти — які, коли засинають, не дихають. І люди старі, у яких замість шкіри на тілі — пергамент — усе життя — від народження до смерті — розписане. Дерева, що корінням, наче руками жилавими, птахів ловлять і не випускають більше ніколи. Будинки високі, що розгойдуються раптом і падають, усе живе в собі і під собою вбиваючи… Жахи усякі… Але роботи мої — по снах таких — ніби силою якоюсь надлюдською наповнювалися. Й мене — наповнювали. Усе те, що я малювала, оживало, дихало і ніби із іншого світу мовою чудернацькою до мене озивалося, ваблячи потойбіч завіси полотняної… Дика одержимість мій мозок запалювала і душу — на поталу силі страшній, нетутешній, темній — віддавала безжально, безбожно.

Я — собі — більше — не належала.

Поринула — з головою, з клітиночкою кожною тіла свого і духу свого — у творчість. Аби про любов не думати. Аби — не боліла мені — любов моя дивна.

Місяць тоді повним був, коли вона вперше прийшла — жінка красива у сукні оксамитовій. З волоссям довгим і світлим. З очима зеленими — великими, виразними. Сестрою моєю назвалася, Атеною. І усміхнулася загадково. То ніч на Купайла була. Дівчата незаміжні вінки плели із зілля усякого і квітів, що не в’януть, по воді пускаючи: чий вінок не потоне — та щастя матиме.

А у мене своя ворожба — із полотном розмовляла — мовою барв і почувань: що намалюю у ніч оцю — те і випаде мені долею, у часі найближчому здійсниться…

Атену намалювала. І — вона прийшла.

«Побачила: у вікні світиться. Подумала: він приїхав. Люблю його досі…», — про Нестора, чоловіка зимового, Атена каже, жоною законною котрому не була ніколи, а лише — любаскою, коханкою, матір’ю сина його, без вінця Божого зачатого, без печаті шлюбної людської. Усе — не так, як у інших.

Синові вже восьмий рік пішов. Атені — тридцять.

«Гарно малюєш, — каже мені. — І сама ти — гарна… тому він любить тебе…»

«Але дивна любов його», — відповідаю.

«Дивна. Бо ніколи в одну жінку не закохувався, завжди із кількома зустрічався — із різними, наче весна й осінь… як ми з тобою… Що вдієш?.. Така його приреченість чоловіча — в одній щастя справжнього не знаходити… Я звикла… Хоча це завжди боляче — нову жінку Несторову у своє серце впускати…»

«У своє серце?.. — дивуюся. — Навіщо?..»

«Бо якщо він тебе любить, хіба я — маю право — тебе — не любити?!.»

Очі її великі наскрізь просвічують мене сяйвом загадковим. Купальська жінка без вінка купальського у ніч прийшла і про чоловіка зимового речі незвичні каже. Голос її тремтить напружено. Пляшку з вином червоним, наче кров, із торби дістає, на стіл ставить. Хіба я їй Нестора замінити можу?..

«Зі святом тебе, сестро, — до мене звертається, — із днем рівнодення. І з днем любові, на двох спільної!»

Напій терпкуватий розгублено ковтаю — з горнятка глиняного Несторового. Тишу — між нами створену — розірвати першою не наважуюся. В очі — одна одній — дивимося, відповіді на запитання єдине шукаючи: і що тепер буде?.. Що буде далі — з нами?!.

Атена на портрет дивиться, себе впізнаючи. Фарби іще не висохли. Кажу їй, що тільки сни свої малюю і що вона — теж мій сон. Теперішній. І радісно стає нам від того, що — рідні такі — з нею.

Захмелівши від вина і місячної повні — у відчиненому вікні — усміхненої, одержима потоками, що по тілу моєму неконтрольовано розливаються, тікаю — наче від сну жахливого — від спогадів гірких — про дорослішання власне — про таємницю лона свого страшну…

І сміливішаю, впевненості набираюся. І в гості купальської — раптом — запитую:

«Атено, скажи, а він — боляче — жінку кохає?..»

Горнятко глиняне, випадково долонею моєю підштовхнуте, на підлогу падає, на двоє розколюється. Рештки вина недопитого до ніг мені бризками кривавими пристають. Незважаю. Острах до серця не підпускаю близько.

«Ніби уперше і востаннє… Ніби опісля — на страту поведуть — обох…», — сестра моя названа і незвана пошепки, наді мною схилившись — наче хтось третій розмову нашу підслухати може — відповідає.

Портрет я Атені подарувала — на спомин хмільний — про зустріч оту найпершу. Аби тішилася собою вигаданою. Аби Нестор, повернувшись після блукань довгих, не узрів на стіні у майстерні своїй образу знайомого, намальованого мною. Бо що б я тоді йому казала?.. Правди казати — не хотіла.

Чекала його, Нестора. Попри все, Атеною почуте. Попри зло, що у серці моєму розширювалося, розросталося, від страждання вберегти намагаючись, але — марно, — тому що біль не зникав нікуди. Не любить мене зовсім, — думкою такою катувала себе щодня. Непотрібна я йому. Навіть тіла мого молодого — не хоче…

Але чому — так? Чому — не може бути якось по-іншому?..

Одного разу до майстерні Несторової художник Терлецький завітав несподівано. Що на картини мої подивитися хоче, — сказав. Напахчений такий, у костюма лискучого одягнений, краватка — вишукана, дорога. Силою чоловічою оселя моя аскетична наповнилася ураз по візиті такім — наче вихор увірвався у світ незахищений і вразливий. Це вже кінець літа був. Нестор не повернувся ще. Хоч — обіцяв…

«Красива така, — про мене Терлецький каже. — А сама тут сидиш. Не має так бути…»

І в очі мені дивиться, наскрізь тим поглядом гаспидським гіпнотичним пронизує. Чорні у нього очі. Живі. Голос трохи хрипкий, але приємний. За руку мене бере. По руці гладить ніжно — так, як Нестор колись — уві сні — гладив. Мені подобається, а тому руки своєї з його долоні широчезної та гарячої не вихоплюю, норов — не серця, а розуму дівочого — приборкуючи хутко. Може, тому так, бо уявляю: не Терлецький, а чоловік зимовий, якого люблю обнадійливо (чи безнадійно?..) до самозабуття, — стоїть тепер біля мене. І очі заплющую, аби уява сильнішою була. Аби поцілував мене — хочу, і моменту цього трепетного, врочистого — чекаю напружено. Але — не цілує. Відпускає руку. Відходить. Хіба про хитрощі мої потаємні здогадався?..

«Красива… Поїхали зі мною!», — раптом каже.

«Куди?», — дивуюся.

«До однієї розкішної ресторації, з живою музикою і танцями, там весело буде!», — підморгує.

«Поїхали», — кажу, хоч і не без вагання тривалого внутрішнього.

А чом би й ні? Чом би й не розважитися трохи? — у таксі із ним їдучи, цілком тверезо розмірковую. Я ж — вільна й невінчана. А Нестор — так воно виглядає — геть не любить мене. Розлюбив, не полюбивши. Сумно так — аж плакати хочеться. Але поруч — Терлецький. За руку мене тримає. Міцно. Ніби боїться, що втечу на півдорозі. Але — куди — тікати?..

«Що їстмеш, Надю? Вибирай!»

«Щось… без м’яса…»

У келиху — бульбашки хмільні. Зі спогадами граються, дратуючи мене. Але впускаю їх із довірою до нутра свого, до крові, до пам’яті… Музика легка, весела — така, до якої не звикла — швидко в полон бере моє тіло молоде, після Руслана ніким незаймане. Танцювати хочеться. Із чоловіком — чужим насправді — танцювати іду. Руки сильні обіймають ніжно, спалюючи — усю мене — вогнем невидимим — дотла… І хороше мені у танку такому. І — весело, а тому сміюся дзвінко. Вже спалена. Пристрастю власного. Пристрастю — чоловічою. Без любові.

Після ресторації Терлецький мене до якоїсь квартири повіз. Ні про що не запитувала у нього. Бо навіщо запитання зайві, коли все наперед — ясно?..

«Цей не зробить боляче», — дорогою розмірковувала, острах так і не відпустивши на волю. В уяві моїй п’яній — Руслан із Нестором — співіснували, про біль тілесний і біль душевний щомиті нагадуючи… Ні, я нікого любити не хочу! Бо любов — це завжди біль…

На меблі і речі уваги тоді не звертала. Не існувало нічого довкола. Самі лише бульбашки, що у свідомості моїй — разом із думками надокучливими — так і не розчинилися. І білизна негарна — на мені — сором перед ним — страх перед невмінням власним — жінкою бути… Не тепер… нехай… іншим разом… якось… тепер — не хочу… тепер — зле… бульбашки… не розчиняються, не зникають…

«Не бійся, Надю, кривдити тебе не буду, — Терлецький на ліжко мене поклав і по щоках провів лагідно долонею. — Ти забагато випила. Відпочинь…»

Одяг з мене повільно стягує. Очі заплющую і в круговерть якусь шалену втрапляю — весь світ довкола мене кружляє, стрімко обертів нових набираючи… Жахливо… холодно… темно… додому… хочу… і — провалююся раптом — у прірву — чорну — бездонну…

І сниться мені скеля висока над морем шумким, і якісь ракети страшні, що по небу, наче птахи, літають, вогонь донизу скидаючи. Ніби я пензля із землі хапаю навпомацки, щоб побачене на полотні зафіксувати, а пензель ворушиться між моїми пальцями — хробаком дощовим слизьким стаючи: І я кричу від жаху такого… І — прокидаюся… Поруч зі мною Терлецький спить, ковдрою вкритий. Чужий мені — чоловік. Я — у самій білизні — негарній… Уже ранок. Уже сонце у вікно злодійкувато зазирає. Вже «перст Божий всеблагий» розпочинає свій суд земний. Тут, у цій кімнатці — тісній, незвично умебльованій. Повільно очима нишпорю довкола себе: люстро велике на стіні, над люстром — годинник старовинний, зупинений, на іншій стіні — натюрморт квітковий у тонах пастельних, кілька офортів і ню — красиве тіло дівоче на тлі яскраво-червоному. Стіл дерев’яний, плетене крісло-гойдалка біля столу. На кріслі — наш одяг, недбало до спільної купи скинутий, тужить. Негайно звідси тікати! — вирішую. Але голова моя до подушки — бульбашками нерозчиненими, наче кайданами важкими — прикута, підвестися — несила. Води хочеться. Холодної. Ніби я вже — у пеклі — горю…

І тоді — уявляю, лежачи: як злість моя на Нестора — за нелюбов його — поза межі власні — раптом — вихлюпує. Бо сила зла — велика занадто, аби у серці одному триматися.

І — у відчай всезахватний перетворене — зло — усе вище і вище — із нутрощів моїх — викочується, галушкою глевкою поперек горла стаючи, аж — задихаюся, аж — нудить мене…

«Надю, доброго ранку, — Терлецький крізь сон зі мною вітається. — Болить голова?».

«Угу», — відповідаю.

Тоді він ковдру вбік відкидає, встає, обходить ліжко — аби мене на руки взяти і — у душову — на руках віднести. Білизну скидаю, його вже не соромлячись. Струм холодний через голову до ніг — пронизує, тверезість повертає швидко. Вода мене збуджує. Чекаю, тремтячи, що Терлецький спокусою запалає і свіжість оцю ранкову зі мною розділить…

Вже — поруч… Вже — відчуваю — як під потоками крижаними напруга його чоловіча тіла мого, вкотре воскреслого, торкається гаряче…

«Усе буде так, як ти сама захочеш…», — каже мені.

«Хочу… аби боляче не було…», — відповідаю пошепки.

За тиждень Нестор приїхав. Розбитий увесь, що обличчя на ньому не видно…

Так сталося: ночі однієї Несторову краківську майстерню пожежа проковтнула безжально. З картинами усіма — його і моїми… З грішми. З надією — на майбутнє…

У ту ніч — поруч із чоловіком чужим лежачи — я — у серці своєму — зло тримала — на Нестора — за нелюбов його до мене. Ракети вогненні — уві сні — бачила. І — нічого — намалювати не встигла, хоч — думала — намалювати… А потім, уранці, кохалася — з тим, чужим. Сліпо. Німо. Коротко. Без болю. Без любові. Без — насолоди.

«І що тепер буде?», — у того, кого любила насправді — запитала.

«Картини нові… будуть», — сумно усміхнувся.

Притулив мене ніжно до серця свого, постояв отак кілька митей, а тоді — саму зоставивши — пішов… Не сказав — куди. Але я знала — до Атени.

Став учителем моїм. Нестор.

Лише — учителем.

Як і обіцяв.

Закони живопису і світ мистецтва професіонального відкривав мені, але — поволі, поперед батька в пекло не кваплячись. Та часом терпець мені уривався. І тоді — законам усупереч — я своє творила. У що вірила. Чого — найдужче — боялася.

Дивно. Але картини мої нові — сни мої тривожні, моторошні, силами темними руйнівними, страхами усякими наповнені — зір людський до себе вабили значно дужче, аніж найперші, найсвітліші — оті, що попелом стали уже, що — з небом чистим і снігом білим, із гронами сонячними і музикою божественною — були… Все частіше покупці до майстерні Несторової приходили, бо слава про мої витвори — незвичайні такі, стихійні, демонічні — Києвом непомітно розходилася.

На замовлення — заради грошей — я малювати почала. І відтоді життя моє набуло якогось нового смислу.

Хоч недорого картини свої продавала, але незнана досі жадоба охопила сутність мою напівдитинну. Нового зошита — для розрахунків нових — завела одразу ж. По днях розписувала — скільки картин і за які гроші у мене купували. Підраховувала все ретельно, ніби собі самій не довіряла більше. А тоді плани укладала — чого і скільки — тепер — придбати для себе зможу. Радість шалену відчувала, коли у цифри оті живі занурювалася з головою, про все на світі забуваючи. Купюри строкаті втіхою моєю непомітно стали, друзями вірними, котрих берегла шанобливо, культово.

Одного разу до мене Валентин завітав. Як завжди — кольоровий.

«Привіт, зухвала!», — з порога привітався.

Звістку — про те, що мене батьки шукають — приніс.

«Уже тричі твій татко до Будинку художників приходив. З погрозами — двічі. А втретє — зі сльозами… Не хвилюйся, я тебе не виказав. Удав, що нічого не знаю. Але, слухай, зухвала, так далі не можна… Ти хоч словом озвися до рідних чи що…»

І номер, записаний на пожмаканому клапті якогось старого журналу, мені простягує — у нас вдома телефон з’явився. Такий короткий час — а стільки всього змінилося: «Просив передати… якщо десь із тобою здибаюся ненароком…»

Валентин іде. А я вагаюся: чи озиватися варто?.. Хіба що — заспокоїти.

І — озиваюся з телефону чужого:

«Тату, не переживайте, зі мною все добре — жива-здорова».

І — бабин голос — потойбіч дроту тонкого — виразно чую:

«Хоч би раз додому навідалася, безсовісна!»

«Нема коли — додому, — батькові кажу. — Важливих справ у мене багато».

І — сама — зв’язок уриваю — на кнопку апаратну натиснувши. Але потім знову слухавку до вуха прикладаю і ніби чекаю отак, що — крізь довгі безплідні гудки — одізветься до мене раптом — іще один — рідний мені — солтанівський — голос.

Не озивається.

Узимку Нестор знову до Польщі поїхав — нову майстерню лаштувати, з боргами давніми перед Новим роком розраховуватися. А я знову — сама — у світі сновидінь своїх — зосталася.

Малювала. З новою силою. Що запалювала і серце моє, і розум, і навіть — тіло… Бо кожного разу, коли фарби на полотно, одержима жахами власними, клала, щось усередині мене — глибоко — від напруження сильного — на шматочки малесенькі розривалося, магмою вулканічною — розпеченою — стаючи. Може, то любов моя дивна — у мені накопичена, невіддана нікому — назовні вихлюпувалася?.. Неболяче було. Тільки — солодко. Аж кричати — від радості — хотілося.

Перед ніччю новорічною Атена прийшла. Знову вино червоне принесла. І шоколад — білий, із запахом дитинства — ванільним.

«Сина до батьків відвезла, а сама — до тебе…»

У сукні довгій білій. Обличчя — теж — біле до неприродного.

«Хочу свій сон домалювати», — кажу їй.

Сідає поруч, поглядом завороженим до світу мого прикипаючи. Терпіння її — безмежне — наче… Бог…

А коли північ святкова баламкнула секундою найпершою, кожна з нас — на келиха прозорого, кров’ю Христовою наповненого — ворожбу свою жіночу спрямувала.

Бажання — одне на двох. Як чоловік — на двох один…

«У Польщі теж… у нього — жінка…», — Атена каже, кров терпку обережно надпивши.

Гострим лезом по серцю моєму провела боляче. Серце — витримає. Усе.

Через тиждень — народження чергове — моє — буде — але всі — тільки Христа — вітатимуть.

«Хоч би на свята приїхала», — мама пише на аркуші брудному і мені передає.

Не знаю, чи Валентин, чи інший хто, про хованку доньчину батькам стурбованим розповів. Але вони знайшли мене. У майстерні Литвинюка. На Андріївському узвозі.

«Збирай речі і додому поїхали!», — батько голосом суворим наказує.

«Нікуди, — відповідаю, — не поїду… звідси».

«Бабця захворіла, тебе чекає», — мама пише.

«Нема коли. Я малювати вчуся».

Прошу батьків, аби у спокої мене залишили. Бо я вже — повнолітня. А отже, сама вирішувати маю право — де і з ким… і ким — бути мені.

Батько на картини мої нові дивиться і повірити не може, що це донька його — рідна і єдина — на вчинок такий сміливий спромоглася: душу власну — без жалю оголивши — на показ іншим безсоромно виставила.

«У спокої мене залиште», — повторюю.

Очі мамині — благання повні, наче очі Богоматері іконної. От-от сльоза викотиться і з долівкою глухо з’єднається. Але серце моє — черстве — до матері. Сон мій новий — недомальований — чекає на мене — це — найважливіше тепер…

«Ну, ідіть… Ідіть звідси! І жити мені — не заважайте більше!..», — кричу, голосу власного лякаючись.

На татка кричу, котрий колись рахувати учив мене малу. На маму, яка — через народження моє — голос утратила…

Із острахом дивляться на мене: чи їхня іще… чи… може… вже — чужа?..

Мовчки з мороку мого виходять. Двері зачиняю — не чекаю — чекати не хочу — коли озирнуться — із надією…

Я пісень материнських не чула зроду. Тому я — така… — саму себе виправдовую.

Але чому — усе — по-іншому — бути — не може?..

Нестор повернувся — коли, води талі Дніпрові по снах моїх стихією весняною розтікалися. Коли сукню нову придбала напередодні. Коротку. На блискавці. Кольору світло-зеленого.

«Маю для тебе новину хорошу, — сказав. — Влітку поїдеш зі мною… до Польщі. У краківській Академії мистецтв освіту здобуватимеш, бо талант твій — завеликий для одного Києва…»

І — тоді — у мить, коли звістку оцю — доленосну! — від чоловіка коханого — почула — серце у грудях затріпотіло мені радісно — пташкою, що із вирію далекого зимового додому спішить… Не знала — дякувати як — за подарунок — незвичайний. Несторові. Повинна.

«Це один із найдавніших навчальних закладів Польщі. Виник ще у 1818 році і спершу був просто Школою малярства при Літературному відділенні Ягеллонського університету. У 1873 виборов право на окремішнє існування, називаючись Школою мистецтв. Тоді її директором став відомий польський художник Ян Матейко…»

«Несторе… — перебиваю, підходжу впритул до нього, в очі зазираю пильно. — Я люблю тебе».

«І я… тебе… люблю, Надю… — тихо каже, мене обіймаючи, рідний такий. — …А після смерті Матейка важливу роль для становлення Академії відіграв перший ректор — відомий художник-пейзажист Юліан Фалат…»

«Але… дивна любов твоя, Несторе», — відказую, не слухаючи далі, у обіймах ніжних розчиняючись.

«Чому — дивна?»

«Бо… не любиш мене… як жінку».

Мовчить. Лукавого усміху не приховуючи.

І тоді — я сама — сміливішаю — вуста свої — до його вуст — мов до келиха з кров’ю Христовою новорічною — підношу — палко — цілуючи — чоловіка — котрого — люблю — серцем усім — безмежно…

Дихаємо разом — гаряче і прискорено — збудження не соромлячись…

Гудзики на сорочці Несторовій, розстібаючи, відриваю — уявляю, що кожен ґудзик — то жінка його, коханка котрась — із колишніх… із теперішніх… Не буде більше їх… буду… тільки… я… одна…

«Люблю тебе, люблю, люблю, люблю…», — шепочу безупинно, пристрастю дикою захлинаючись.

«Надіє, зупинись!.. — боляче зап’ястя мої руками своїми дужими стискає. — Ти що, збожеволіла?..»

І — тоді — я — до тями — нарешті — повертаюся. І — «Вибач» — вимовивши глухо, до ліжка йду, на ліжко падаю долілиць. І подушку, в якій сни мої страшні заховані, обхопивши під собою міцно, — у сльозах гірких, а не у потоках весняних, — мрію власну топлю, аби не дратувала — ніколи більше…

«Ну, припини… — по волоссю обережно проводить. — Я ж тебе… образити не хотів…»

Обличчям заплаканим до нього повертаюся, зло у собі викликаючи, але — зло — не хоче — тепер — з’являтися… Ще два… ґудзики… внизу… на сорочці його… зосталися… відірвати їх треба… але — потім… якось… відірву…

Нестор, заміру мого лихого так і не розгадавши, на спину мене перевертає. Сам — поруч, на краєчку ліжка — примощується. Блискавку на сукні моїй новій, модній повільно опускає донизу.

Останні схлипування у собі приборкую. Мовчанка страшна поміж нас виростає, нас живцем розтинаючи.

«І що тепер буде?», — у себе самої запитую подумки.

Оголені груди мої молоді з вустами чоловічими напружено зустрічаються. І — зустріч оця — що спрагу придавлену і прадавню погамувати здатна — священною миттю — для нас — обох — несподівано стає.

«Я люблю тебе», — сльози останні ковтаючи, промовляю до Нестора тихо.

Руками худими, ніби зміями едемськими, довкола його шиї обплітаюся. Відчуваю, як лоно — довірливо — чоловікові назустріч відкривається. Без страху жодного. Тільки — з любов’ю. І груди мої — все тугіше й тугіше — у поцілунках солодких і щедрих розкошуючи — стискаються — двома крапками твердими стаючи.

«Я люблю тебе», — голосніше, упевненішеповторюю.

Наче у помсті лютій — білизну тонку на мені рве — за ґудзики…

Із паском своїм шкіряним широким боротьбу веде переможну, хутко одяг увесь із себе скидаючи…

І — у обійми мої повертається знову. Очі — очам, а вуста — вустам віддаючи до рештки — повільно, тілом усім тремтячи, в мене — тріумфально — входить — чоловік — якого — кохаю!..

О Господи, невже муки мої недаремними були?!.

Невже — це — не сон?..

І тоді — «Я люблю тебе!» — щодуху кричу йому у обличчя, крику власного не соромлячись. Нічого вже не боячись… «Люблю тебе! Кохаю!» — голосніше кричу.

Вуха свої долонями затуляє, не витримуючи крику такого, обіч мене — із мене виходячи — падає — «ззззамовкни…» — крізь зуби — судому страшну від себе геть женучи — просить. І — замовкаю. Тихо стає — на мить одну…

І тоді — сама — на Нестора сідаю — д’горі — вершницею зухвалою…

Стогони любовні — до ритму сплетених тіл долучаючись — гармонію величну довкола нас творять. Очі заплющивши, видива казкові в уяві своїй викликаю: сни, що картинами стали колись давно, звуки, що серце моє вразливе дитяче неземною благодаттю наповнювали… Сосни — високі… живі… мовою таємною бесіду між собою ведуть… сосни високі… живі… і я… поміж них… танцюю радісно… кружляю… вгору підіймаючись… кружляю… над ними… опиняюся… високо… і музика… у дорослішанні загублена… із піднебесся десь… вибухає… раптом… звуками… срібними… золотими… І — дощ теплий — на мене — води небесні проливає… І — силу нову у собі відчувши — по очищенні такім — найвищої точки напруження власного сягнувши — відпускаю — повільно — солодко — гучно — потоками щедрими — себе — від себе — до чоловіка — відпуск… «…ааааааааааааааа-ю!»

III. Теперішнє і справжнє

Стукотять колеса вагонні, наче серце, переполошене новиною страшною, несподіваною. «Бабця померла», — мама повідомленням німим — у телефон мені — кричить надривно. Але — відзвуку — бодай співчуття мого вутлого — у відповідь — не чує. Немає мене поруч. Не вдома я. По світах далеких вештаюся. Немає коли — додому.

«Бабця моя померла», — супутникові своєму випадковому кажу тихо.

«Царство небесне і нехай душа її у вічному пребуде спокої», — сухо на те відказує, наче піп якийсь у церкві.

До Німеччини — потягом — поспішаю. У Дюсельдорфі завтра виставка важлива відкривається. Мої картини там — серед інших картин — представлені будуть. Спаковані, у тамбурі тепер спочивають, не заважаючи нікому напевно.

Я — художниця. Вже — справжня. Торік закінчила Академію у Кракові, а тепер докторський ступінь здобуваю.

Спершу лякала мене чужа невідомість. Але згодом — навпаки — вабити почала, заворожуючи дивами всілякими.

Вавельський пагорб — із замком старовинним, із собором катедральним, із резиденцією князів і королів польських — з отим усім, що для мого зору і серця незбагненим досі було — я обходила — не пам’ятаю, скільки разів, скільки днів, тижнів, місяців — довкола блукала, роздивляючись пильно, захоплено, десь на споді самої себе спорідненості шукаючи — із давниною срібною, з умінням жити красиво, що у спадок людям тутешнім — через кров — передається. Аж доки — раптом — снитися мені давнина ота не почала — у вигляді своєму неархаїчному. І дивні картини по снах нових виходили. Химерна строкатість двору живого на полотнах моїх ніби воскресала, із небуття глибокого виринаючи — обличчями і масками, вбраннями і перуками, рухами й усмішками — довгу шовкову нить розкішних королівських учт і важкий іржавий ланцюг безжальних королівських вироків — для чогось — крізь сни мої — проводячи ясно…

Кафедру теорії та історії мистецтва навмисне обрала. Із силою неймовірною вабило мене усе, до чого думкою або поглядом, або серцем своїм ненароком торкалася. І мову польську — як рідну майже — швидко опанувала. Усе аж до неприродного якось легко і просто мені вдавалося, чого хотіла — всього без перешкод жодних (дивувалися викладачі і колеги!) досягала. Але не від того так було, що натхнення високе керувало мною. Чи — що поклик у собі аж такий сильний відчула. Ні. Просто забагато зла у серці моєму щодня накопичувалося, і зло оте — у щось інше — негайно перевтілювати мусила, аби не самознищитися силою власного страшною. Так і картини нові народжувалися — різні, проте химерами завжди наповнені. Настрої і наміри — усе, що лихе і понуре сиділо всередині мене — на полотно біле фарбами яскравими витікало, настрої інші творячи — жаху там не було зовсім, тільки біль і відчай глухий, і безпорадність безпросвітна… Тоді сни — іще — снилися мені. Образами потойбічними переповнені.

Картини мої розгулювали вільно виставками усякими — за час, доки вчилася — пів-Європи в обійми свої солтанівські увібгати встигла — Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина, Австрія… столиці, міста, містечка…

Тільки в Україну — відтоді, як покинула її заради Академії краківської — не повернуся ніяк. Весь час щось ніби заважає. Дурнички усякі…

За вікном — дерева густонасичено-зеленолисті — в тривозі передосінній здригаються. І — зникають швидко, змінені — іншими…

«Ви — заміжня?» — супутник випадковий, погляд окулярний від газети на мене перевівши, запитує — по-польськи.

На років шістдесят п’ять має вигляд. Сивий і огрядний. З бородою, недбало підстриженою. Мабуть, удівець… і жінка його не дуже давно померла, — невтішний діагноз чужому життю встановлюю подумки.

«Ні. Незаміжня… А що, у пана до мене — якась пропозиція?» — жартую з ним недоречно.

«Просто… красива ти дуже. Таку відвойовувати треба, а не брати…»

«Дякую… У мене… багато залицяльників… Але — любові справжньої — немає… — навіщось літньому цьому незнайомцеві довіряюся. — Була любов… але… я її… загубила десь…»

«Знайдеш свою любов, — заспокоює. — Молода іще».

Мовчимо, кожен про своє — про щось сокровенне — нишком міркуючи, стукіт коліс залізних — у собі — напружено відбиваючи.

Довга вельветова спідниця, на споді візерунками охайно помережана, від очей випадкових ноги мої — стрункі і засмаглі — ховає надійно. А сорочка лляна, квітами яскравими розшита весело, до грудей моїх поглядам хітливим прикипіти не дає… Але ж — все одно — зачіпають усі довкола — запитаннями, залицяннями, запрошеннями… і співчуттями знущальними…

З вагона ресторанного супутник випадковий — по якімось часі — пляшку вина приносить — білого.

«Іспанське, — каже, — іншого не було. Давай за бабцю твою вип’ємо — аби спокійним сном спочивала на тому світі».

Паперове горня стискаю боляче, рідину прозору в такт із вагонним бігом розгойдуючи.

«Коли я маленькою була, любила могилки — для камінців — робити…», — у простір дивлюся просвітлено, наче бачу там знайомого когось. Але там — тільки — незнайоме мені обличчя…

«Ніколи ніхто нікого не обдурить, бо нічого нікуди ні для кого не зникає, — каже якось таємниче, зумисне страхаючи мене голосом своїм віддаленим, — метафізична істина буття — проста і страшна водночас: минуле, теперішнє і майбутнє нероздільно, нерозривно співіснують у вимірі одному часовому, в одній малесенькій точці космічній. А відтак — ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього — насправді — немає. І ніколи ніхто нікого не обдурить…»

І дивно слова його, супутника випадкового, на мене діють. Бо не просто так — у мудреця зі мною грається. Бо істина жива, вголос вимовлена, із пережитого життя — кулею важкою (камінною?..) ненароком викочена, у серце моє влучає боляче.

«Так. Це — просто і страшно…», — відгукуюся луною порожньою по хвилі короткій, хмільну золотаву рідину — щедрим ковтком — до нутрощів своїх приймаючи гостинно.

На виставку живопису — їду — я-художниця-справжня.

Снують митці, жучки з очима маніакальними, по залі величезній, ошатній, полотнами живописними вздовж і впоперек заставленій, збоченствами різноманітними — уявою творчою — кидають виклик — тим, хто сюди завітав, мистецтва «чистого і високого» спраглий.

«Вітаю Надійку!» — пан Збігнєв Пекарський із Чехануви вигукує. Лисий і згорблений, з попсованими зубами і ріденькими сиво-рудими вусами на тлі жовтуватої шкіри немолодого вже обличчя.

«О, найчарівніша королівно, радий бачити!» — пан Станіслав Качоровський із Познані зупиняє мене. Руку мою до вуст своїх бридких та вологих підносить.

Привітами усі розкидаються.

Поляки, німці, бельгійці, чехи…

Художники, науковці, журналісти… Чоловіки та жінки.

Знайомі та незнайомі обличчя.

У поглядах їхніх неприхована хіть. Є.

І є — неприхована заздрість. Але — щирості — у жодному.

І тоді — порятунку — чи бодай натяку скупого на віру у порятунок примарний — панічно відшукати намагаюся. За нитки усі — видимі і невидимі — хапаюся обнадійливо.

І — радості спрагла, радості не знаходжу.

У себе зазираю — глибоко, а себе — не бачу. Піявкою ненажерливою і слизькою в свідомості моїй прихисток собі теплий відшукала — байдужість. Велика і — світова. Наче — океан. Або — наче виставка живопису.

Мене нічого — більше — не цікавить — ні талант, ні слава, ні гроші, ні успіх, ні — увага чоловіків найкращих, які б мені належати могли — забажала би тільки!.. Усе — байдуже. Тепер. Раптом. Стає. Амбіції молодечі — а до біса ж їх було! — як та дзен-буддійська (чи бозна-яка-буддійська) кундаліні-енергія — у тілі й у серці — сном летаргійним засинають — про себе зовсім не нагадуючи.

Краще книжку мудру — проти ночі — почитати, чи — Богові невидимому помолитися з вірою, — міркую так, — і вранці перевтіленою у когось іншого — кращого, простішого, істиннішого — прокинутись, аніж марнославством отут, гав і ворогів довкола себе збираючи, тішитися.

Втомилася. Бути такою. Якою стала. Колись.

«Надіє!» — хтось мене кличе.

Озираюся. І — очам своїм — повірити не можу!

Нестор Литвинюк.

Художник київський. Краківський художник.

Чоловік зимовий. Із минулого мого. Зі спогадів моїх — болючих і світлих…

Коли ми до Кракова приїхали — як і обіцяв — допоміг мені. З академією.

Але потім… несподівано зник — із мого життя. У невеличкій кімнатці гуртожитку студентського оселивши мене, сказав, що має справи якісь невідкладні — владнає їх і повернеться. До мене. Вкотре повторив, що — любить. І зник. Я добре пам’ятала слова Атени — «у Нестора в Польщі є жінка» — іще одна жінка… Але думати про це — тоді — не хотіла…

А згодом, вже значно пізніше — коли у колег тамтешніх розпитувати почала за Нестора Литвинюка, художника київського — «До Америки втік» — звістку таку почула. І дивно стало мені після звістки такої. Від кого — втік?.. Плечима знизували — не знали.

Навчання моє в Академії перетворилося на ланцюжок буднів святкових, де місця — для тріумфів гучних та розчарувань прикрих — однаково було, порівну.

Дурнички собі завжди нові вигадувала. Недитячі вже. Наприклад,

дурничка номер… не пам’ятаю, який. Маятник срібний

У ворожки однієї його придбала. Була та річ мені другом вірним — коли скрутно чи нудно було. До ниточки недовгої прив’язаний — конус із срібла найчистішого — на запитання мої розгойдувався за стрілкою годинниковою — коли «так» відповісти хотів, і просто — по ліній прямій — коли «ні». Захопилася забавкою тією надто. Що навіть не помітила, як запитувати про те почала, про що запитувати не варто ніколи. Так жінок своїх залицяльників упізнавала. І самих залицяльників. Знала про хвороби їхні любовні і любощі їхні ненаситні. Про дітей і гроші. Про усе, що мене геть не цікавило насправді. Бо про те, що цікавило — завжди — запитати — у маятника срібного — боялася, — забобонною ставала ніби, цікавість жіночу дику аскетично приборкуючи, ігри дурні припиняла хутко і якнайглибше пірнала у себе — аби страх власний перебути там, на грузькому дні підсвідомого.

Про Нестора — жодного разу — не запитала.

Якось Тувім Марія — подруга моя університетська — попросила на долю їй поворожити — за допомогою забавки отієї срібної. Вона тоді у професора одного сивого, відомого графіка книжкового закохалася. Одруженим був, та ще й доньку мав — від Марії на три роки старшу. Варто чи не варто, — дізнатися тільки хотіла, — за нього — як за чоловіка — боротися. Не варто, — маятник відповів на  запитання її доречне. А коли я прискіпливіше допитуватися почала про деталі усякі — дізналася, що професор сивий, графік книжковий не у Марію зовсім, а в іншу свою студентку закоханий палко. Щоправда, шукати ту іншу — я не шукала, бо — усіх перераховувати, аби дізнатися — часу і сил багато було потрібно… Сказала Марії, як є. І — «У тебе інша доля, молодша і красивіша», — додала до всього. А вона — що то я навмисне так підлаштувала, що заздрю її коханню таємному і не хочу, аби щастя було у неї… І язиком довгим — наче віхтем смердючим — у всьому відділенні нашому лопотіти почала, що я — із серцем черствим та з думками недобрими щодня на лекції приходжу. Мовляв, подалі тримайтеся від неї, бо вона — як це сказати, ну самі знаєте, якась… темна дуже… зла у собі забагато носить…

Отож, після випадку такого невдячного я свого маятника заховала в речах усіляких неважливих — що їх завжди шкода викидати, але ж і користі від них знайти  — теж годі вже. Не ворожила більше на долю власну, на чужі долі. Нічого не запитувала. Більше. Бо — навіщо?..

Іще —

дурничка інша. Скарбнички ненажерливі

Було їх у мене кілька, тих скарбничок. Наприклад, одна, найбільша — у вигляді лева страшного, його паща — здалеку здавалося — аж вогнем палала, жадаючи спрагло купюр з найвищим номіналом — голод ними погамувати, ковтаючи живцем. Друга, менша, у вигляді поросяти тлустого, до себе менші гроші приймала покірно. Ще дрібніша — кошеня кумедне, персонаж із якогось старого мультика — для монет. Вряди-годи я виймала ті гроші, по кілька разів перераховуючи, розрахунки з зошита звіряючи, а тоді назад вкидала усе до скарбничок — аби до самого вершечка наповнювалися. Це така собі релігія грошова була, що реліквією у часі майбутньому стати б могла, — о, мої ідоли керамічні, мої боги статку і розкошів!.. Вкидання купюр і монет до отворів скарбничних, ненажерливих — завжди — на ритуал цілий — на священнодійство красиве — схожим було. Бо гроші для мене зі свободою необмеженою асоціювалися, — з грішми великими поїхала б, куди схотіла і чинила би так, як за потрібне чинити вважала, переконанням власним не шкодячи, ні в кого нічого не просячи, допомоги — собаці кістки — не чекаючи. Але тепер ось — я подумала — раптом:

Навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою — коли музики величної довкруж себе не чуєш?..

Що мені за гроші оті, працею малярською накопичені, купити, аби музику — у життя своє — у серце — повернути?.. Аби сни яскраві — знову снилися?.. Куди — тепер — поїхати мушу, аби себе — знайти?!.

Дурничка іще одна. Намисто із кавалерів

Я не закохувалася більше. Але — у себе — закохувала.

Викладачі, художники, письменники, музиканти… Політики-лікарі-пліткарі, невдахи-бізнесмени…

Завжди із азартом заповзятого колекціонера діставала їхні знімки. Ніхто з них навіть гадки не мав — про таке моє варварське захоплення. Там, де на фото вуста у кавалера були, проколювала гол-кою-циганкою тоненький отвір, крізь який протягувала спеціальну капронову нитку — кольору яскраво-червоного.

Думала, що у прийдешньому далекому — можливо, коли стану до жахливого зморшкуватою, хворобливою старою — дістану з рипучої дерев’яної скрині оце незвичне фотонамисто і малювати почну — кожного з тих, крізь чиї вуста свою отруйну молодечу хіть, свою вбивчу звабу і зневагу — пропустила колись. Поверну час і вчиню якусь нову — непристойну й маразматичну — магію.

Зло у мені, що із насіння дикого виростало, обшир любовний забур’янювало всуціль.

Кавалери безпорадні — вривалися в моє життя нестримним вихором емоцій та зізнань палких, але про любов розповідаючи — наче крига вогню — любові власної страшилися, тікаючи по тому — не від мене, від себе самих — непомітно розчинялися у вирі чужих життів.

І я — розчинялася. За жодним із них не шкодуючи по-справжньому, бо жодному із них — ніколи не вірила. Не шукала правди у словах чоловічих красивих. У сльозах чоловічих — невидимих. Бо — немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. Навіть — любов. Брехня. Немає — любові. Так я тоді думала.

А потай — сумувала — за Нестором. Зло у собі — для нього — шукаючи — у розпач впадала глибокий — від безсилля власного.

Усе було не так, як хотілося — мені.

Але було все так, як не могло не бути. Як — по-іншому — бути не могло.

Не змінився за майже сім років. Тільки снігу у волоссі — вже помітно — побільшало.

«Знаєш, — каже, — я трохи шкодую, що так усе сталося».

«Знаю», — відповідаю. Зухвальства власного не криючи. Бо — що мені тепер?..

«Картини твої… вже інші, наче — не твої зовсім…», — щось важливе для мене договорити не наважується. Але — розумію його — з півречення, з погляду одного-єдиного.

«Раніше я тільки сни свої малювала, тепер — просто малюю. Бо сни — не сняться більше».

«Відколи? — допитується. — Відколи — не сняться?»

«Відтоді — як художницею справжньою стала!», — випалюю напівістерично. В обличчя його полум’ям гарячим — наче дракон казковий — дихаю, ініціацію нову вигадуючи — отак тобі й треба, непосвяченому у таємниці серця мого, у нові мої таємниці! — аби знав, як знущатися, як — до попелу — мене — знищувати!.. отак тобі… треба…

Зло — у собі — для нього — шукаю.

Але зла — у собі — для нього — не знаходжу — більше.

Зло моє — наче золото землі — вичерпне.

«Скажи, що я зробити годен, аби сни твої назад повернути?..», — Нестор запитує, у самісіньку душу мені очима зволоженими зазираючи. Найвразливіші нерви на серці моєму відчайдушно поглядом отим лоскоче.

Пан Збігнєв укотре повз мене проходить, підморгуючи смішно. Так, ніби певності набув — щодо власної, аж надприродної якоїсь, мольфарської чи, може, й характерницької магнетичності, що тільки «нехарактерним» чоловікам притаманна буває. Дивлюся на нього зі співчуттям. Зі співчуттям погляд від нього відвертаючи.

«Що я зробити для тебе можу, скажи?..», — Нестор ніяк не заспокоїться. Німець один вайлуватий на мене витріщився — може, чекає, коли із заціпеніння нарешті вийду, відійду і усмішкою привітною щедро наділю його, про кокетство жіноче — все ж таки — пам’ятаючи.

«Скажи…», — Нестор просить.

Довкола світу нашого снують митці — мерці! — жучки із банок бляшаних випущені — на світ Божий «перстом Божим всеблагим» — гріхи невідпущені на полотнах увічнюють — вічними стати хочуть — але вічними — ніколи — не стануть. Бо картини — як люди — як сни людські — як час — згорають — колись — фанатично — дотла. І не залишається від них нічого —

окрім купки попелу,

окрім праху, вітром понад світом розвіяного.

«Несторе!» — за руку його хапаю зопалу. Здається мені, що — голосно надто, хоч насправді — зовсім-зовсім тихо — благаю:

«Давай утечемо звідси… поки — не пізно… поки — не почалося…»

«А картини — як?», — дивується, усе ще химерам людським вірячи наївно.

«Картини, — усміхаюся (так тільки божевільні усміхатися вміють!), — картини — нехай горять… нові будуть… потім…»

І ми їдемо — на авті лискучому — у туман осінній — у Краків — назад — у минуле (чи в теперішнє?) — повертаючись.

«Що я зробити мушу, Надіє?..»

Сутінки вже затискають нас у своїй пащі-безодні — не існуємо більше на світі. Світу цілого — для нас — не існує. Летимо. На швидкості шаленій. Ніби себе самих не наздогнати боїмося. Ніби у дорозі розминутися можемо.

Не знаю — що відповісти.

Як — сни повернути.

Як — любов…

«Картини твої вже інші… наче — не твої…» — по свідомості камінчиками колючими луплять мені слова його. Боляче.

Щось важливе пригадати намагаюся, пам’ять щосили напружуючи, але губиться те щось посеред шляху, напівдорозі, розбивається об колеса Несторового автомобіля, розлітається на малесенькі друзки, на скельця, на піщинки, на роки-місяці-тижні-дні-години-хвилини… на миті, для людської свідомості незбагненні, бо — невловимі.

Що потрібно, аби картини мої знову живими стали, аби сни мої на полотнах воскресли?..

Музику священну в серце своє кличу. Але не чую нічого, окрім гудіння мотора, окрім гамору важкого автобанного — нескінченною лінія шосейна здається мені — тепер, коли повертаємося нарешті. До себе?..

«Оце і є — помешкання твоє краківське?», — запитує.

«Не моє. Але мешкаю. Тут», — стверджую заперечливо.

Не хочу словами зайвим — бісером свинячим — розсипатися тепер перед ним. Стільки років не бачилися. Змінилося — все. Ми — інші вже…

«Гарне… помешкання…», — банально так каже, бо на мудріші речі відваги не стає.

Помешкання — як помешкання. Вузький коридорчик з — ліворуч — дверима до ванної, наступні двері — до тіснющої подоби кухні, де газова плита, холодильник і шафа для посуду — меблі всі, а далі — власне кімната — зі стелею високою і стінами у шпалерах старомодних і в картинах, порозвішуваних хаотично, без жодного смаку. Ліжко широке, що на ложе любовне перетворюватися здатне… Стіл, що одночасно за письмовий і за обідній служить. Кілька стільців і крісел. Пошарпана шафа для одягу, етажерка з книжками та фотоальбомами. І — вікно широке — з виглядом… на шосе…

«Ну то як, Америка твоя, Колумбе? Відкрив?..» — запитую зі шпичками в голосі, що від його слів-камінців колючіші вдвічі.

Черевики на тонких підборах в темний кут закидаю недбало. Глухий кут. Спідницю помережану довгу скинула б також, але — ще не зрозуміє жесту такого мого. Що втомилася. Чекати. Не зрозуміє.

«Я не в Америці був, Надіє…», — каже, зітхаючи дещо награно, штучно якось — відчуваю ж, не дурна. Хоч дурною мене — не один вже — зробити намагався.

«А де? — впритул до нього підходжу, погляду пильного ні на мить не відводячи. Впевненість моя зростає несподівано — до зросту дерева найвищого, що за широким вікном мого-не-мого помешкання вітром осіннім розгойдується. — Де ж тоді? Га?..»

«У Києві», — відповідає.

«У Києві?», — дивуюся йому, наче дитина: звірі насправді розмовляти не вміють, хоч у казках завжди розмовляють — мовою людською.

«Там… у мене… справи важливі були…»

Про Атену — одразу ж — згадую. Як вино криваве з нею пили — у ніч купальську — у новорічну ніч — за кохання — на двох одне… «…завжди важко — кожну нову жінку Несторову до серця свого впускати… бо якщо він тебе любить — хіба я маю право — тебе не любити?..». Не любить, Атено. Мене — ні. Як бачиш… Я у Києві — для Нестора — лише тягарем зайвим була. Тому — у Краків мене відвіз. Тому — втік від мене. Покинув — самій собі — на поталу… Але я — взяла — та й — художницею-справжньою — стала — на зло йому — бо зло тоді невичерпним мені здавалося. Інших чоловіків спокушати заходилася. І вина криваві — ріками — з рук їхніх — крізь вуста мої — проливалися щедро — хмелем терпким тонку душу дівочу від божевілля рятуючи. Ніхто нікого ніколи не обдурить…

Хіба іще про щось у Нестора запитувати варто?..

Що Атену любить — давно зрозуміла. Хоч… і до Атени любов його — направду — дивна…

Бо любов — взагалі — дивна.

Бо — любові — немає.

«Що зробити для тебе можу, аби сни твої повернути, Надіє?», — голос його стає надривним, розпачливим.

Порятунку — удвох — відшукати прагнемо. Але — від кого?.. Від чого — тепер — рятуватися?..

Спідницю важку помережану скидаю, сміливости нарешті не шкодуючи, жбурляю щосили — у глухий кут. Легшає. Ніби звільнення — від гріхів задавлених і нових — щойно отримала.

Ближче до нього — ще ближче — ще — підходжу.

«Що?!. Що зробити, Надіє?..», — розгублено очима божевілля моє надпиває. Рідний такий. Хоч і прірва між нами глибока виросла. Хоч і чужий, а все-одно — рідний.

«Кохатися давай так — наче вперше і востаннє — наче — опісля — на страту — нас — поведуть…» — шепочу йому в самісіньке вухо…

Бог всемогутній жінку сотворив — для чоловіка — і чоловіка — на поталу жіночу — віддав безбожно…

«Чи добре отак, як зі мною, з кимось іншим, тобі вже було?», — запитанням нерозумним внутрішній сміх у мені пробуджує. Нестор.

«Ти — найкращий», — безглузду фразу, чоловікам різним не раз на втіху їхню мовлену, як «все буде добре» завчену і банальну, повторюю. Бо — що мені зі слів отих? Ні батога, ані пряника. Але ж від любові — слова звичні хіба незвичними стати не можуть?..

Несторе-літописцю мій, як довго і скільки разів Ви життя своє — вилами заржавілими по воді каламутній — переписували, що навіть мене — до помочі — покликати не забагли — сумлінно у собі гординю, наче пагони бамбукові, викохуючи?..

А якби покликали — прийшла б.

Чи — не вірите?..

Нагород у нього — безліч. А хіба я — не найцінніша серед тих нагород?.. А його присутність тут — біля мене — тепер — хіба — не нагорода?.. Чотири місяці спільного життя — коли — як чоловік і жінка — в горі і в радощах — з тарілки однієї — це — мало чи багато?.. Живемо.

Нестор нову галерею відкрив у Кракові й тепер із новою силою ім’я своє розкручує, ніби із підпілля глухого — із забуття творчого — виходить вперто. Давні контакти відновлює, поповнює чужі колекції, при галереї майстерню охайну об лаштував, там свої дні — все частіше і довше — проводить. Без мене. Працює. І працею власного тішиться. Аж помолодшав наче, погарнішав, сніг на голову сипатися перестав. Картини його — світлі й піднесені, добрими настроями наповнені.

А я?.. Навпаки. Покинула — все. У порожнечі власній, страждаючи, розкошую. Байдикую тобто. Не знаю — що далі робити. Бо ж вічно так тривати не може. Вечори несамотні — ото єдина втіха моя. І то…

Келих із шампанським тримаю у руці. Просто так — за нагородження чергове, взаємне — мовчки п’ємо. Рис пісний, чебрецем і перцем приправлений, у тарілці холоне — ніким непочатий. Бо їсти — не хочеться. Сни мої невоскреслі серце у чистий саван загортають, «сссспи…» — змією сичать отруйною, «сссссспи-і-не-прокидайссссся…». Був у мене кавалер один — повістяр Войцех Ясинський, він казав, що завжди пише лише про те, що в житті своєму щоденному бачить, у реальності сірій і понурій переживає, — тоді, мовляв, цілком вільним себе почуває і не залежить від натхнення миттєвого чи там від настрою муз усяких… Життя тоді — музою — до смерті — служить йому… А мені — тепер — що малювати — коли нічого — окрім порожнечі — довкруж себе — не бачу?.. Навіть — Нестора… Розчинився до непомітного — у житті моєму приземленому, нехудожньому, бо малювати мені більше не виходить. Не хочу тепер — МАЛЮВАТИ. Я — не художниця більше. «Сссссссспи-і-не-проки-дайссссся»…

Лучано Паваротті — телефонним дзвінком — на найвищій гучності виспівувати раптом починає. Хто це — у таку пізню годину?..

Нестор стежить за мною — що робитиму. Він теж долонею гріє келих кришталевий, грайливим прозорим вином наповнений. Тільки ж його долоня — широка і груба — долю на такій завжди виразніше видно.

Мовчки телефон із кишені джинсів виймаю — «ryszko» — просто один із випадкових… хоча, ні, не буває випадку… Ришард — аспірант із відділення малярського. Певно, запитати хоче — бо хвилюється: dlaczego Раnі… покинути навчання вирішила?.. А чи ж я сама — на таке запитання — відповісти годна?.. Хіба знаю — dlaczego?.. Просто перехотілося — ступінь докторський далі здобувати. Балаканину нудну, нецікаву слухати і слухняною бути для інших. Читати-писати і: малювати: перехотілося!.. «Хто це?», — Нестор цікавиться, але не словами — тільки очима. «Яке тобі діло?..», — так само безсловесно йому відповідаю, роздратована.

Але Паваротті співу свого неземного так і не припиняє. Впертий.

Повільно і ніби із пересторогою якоюсь — телефон голосистий до келиха опускаю. На дно сідає, булькнувши ледве чутно. І — замовкає. Навіки.

Несторів погляд — жаху сповнений. І — жалю. Неприхованого.

Морок вечірній надворі вже. І сніжинки — напівпрозорі та легкі — вмираючи, скло віконне відчайдушно лоскочуть — потойбіч світу нашого.

«Я люблю тебе», — кажу тихо. Але власних слів — сама — не чую більше.

Чим тепер — зайнятися мушу — коли не-художниця?..

Одного разу в одній казковій країні жила-була… королівна. Ні, принцеса. Ні, просто нещасна мала, яка про королевича… ні, про принца… ні, про одного чоловіка незвичайного мріяла. Щовечора на зорях ворожила, щоночі — на снах, ранками — на крапельках, що із недбало закрученого крана повільно, сльозами холодними й несолоними на підставлені долоні скрапували. Її мрії були такими безсоромними і шаленими — що не збутися не могли. І закохався у неї… королевич… принц… чоловік незвичайний… отой самий, про якого вона мрію свою дівочу плекала…

Ні, письменницею — не стану. Бракує слів і сюжетів, і думок оригінальних, дотепних.

Може, як мама — за швацтво взятися?.. Сорочки і рушники спробувати погаптувати — хрестиком?.. Як батько — дітей рахувати вчити в школі?.. Знання з англійської та російської вдосконалити, щоб розповідати туристам про Вавель?.. Чи, може, бабусині кулінарні хитрощі пригадати і влаштуватися помічником шеф-кухаря до якоїсь із ресторацій краківських?.. Для танцівниці — застара вже, прикро…

Може, час настав — сина або доньку народити — нарешті?.. Як Атена — від Нестора… А якщо Нестор не захоче — ще одну дитину?.. Але ж… вона його не питала, просто — для себе — народила… та й усе… хто ж — заборонить — жінці?.. Тільки от, чи готова я сама — життя чуже — у житті власному — виношувати?.. Страшно. Ліньки. Забагато відповідальности. І — клопоти зайві. Ні, не час іще…

Телефон у шампанському мертвим сном спочиває. Ніхто відтепер не турбуватиме. Хай — що і я померла — думають. Не хочу ні з ким розмовляти. Нікуди — йти. Нічого — робити. Колючка страшна — до самого серця мого доходить — у серце штирхає — вже не боляче. Біль — притлумлено, переможено, за це варто випити. А решта все — до дідька!..

«Несторе, чому мовчиш? Чому свого трунку не п’єш? Чому — мене любити не хочеш?..», — тишу важку навпіл розтинаю — запитаннями гучними і п’яними.

«Знаєш, що є БОГ?..», — несподівано запитує Нестор. Ніби так ознаки життя подати вирішив — зі своєї непробивної мушлі, аби я не хвилювалася за нього — живий іще, тут іще. Але — Бог — до чого?..

«Знаю, — кажу йому. — Бог — це безмежжя… але без любові… просто — без-межжжябезмежжябезмежжя… До речі, як він?..»

«Хто — він? Бог?»

«Ні, отой шизоїд кольоровий, що в безмежжя — як у Бога — вірив».

«Валентин помер».

«Шкода… що — помер…», — спокійно відказую, смерть чужа мене стосуватися не повинна.

«…»

«А Терлецький — як? Живий іще?..» — про кавалера давнього (випадкового?..) для чогось теж запитую.

«Живий. Я знаю, що ти була з ним — тоді…».

«…коли твоя майстерня краківська на попіл перетворювалася!..», — зухвальство своє несподівано перед Нестором демонструю — вкотре.

«Навіщо — так?..», — дивується мені дитинно.

«Була на тебе зла! Занадто, — аби зло у серці своєму тримати!», — жовч отруйну — в обличчя йому — безжально випускаю.

Мовчимо. Мовчанкою прірву страшну — поміж себе самих — розширюємо. Віддаляємося — одне від одного. Не знаю — що далі робитиму. Гроші останні — що зі скарбничок ненажерливих повиймала — закінчаться скоро. Картин — немає вже. Снів — теж.

«Бог — це те, у що віримо. Доки віримо — існує, як перестаємо — помирає. Тоді Бог безмежжям стає, без любові…», — ніби сам до себе, погляд у паркет зачовганий втупивши, Нестор каже тихо.

А вранці дня наступного — опісля розмови, що хмелем і безпорадністю отруєна була — я сонно місце порожнє — обіч себе — на ліжку — намацала. І — злякалася раптом, бо відчуття тривожне свідомість мою голкою-циганкою прокололо. Може, хтось — як я фотокартки кавалерів — страхи чужі колекціонує?.. І — з ліжка скочила.

Нестор у коридорі валізу допаковував заклопотано, поспішно. Пальто зимове довге (чоловік зимовий!) — вже одягнути встиг. Тільки ґудзики не застебнув на пальті. Черевики — не взув іще. Причандалля для гоління зосталося до валізки поміж двох светрів втиснути і капці у бічну кишеню покласти, дбайливо перед тим у поліетилен їх загорнувши.

Піти так, аби не прощатися, — думав. Зникнути — непомітно. Так — легше було б — для нас обох. Але я — рано прокинулася — навіщо?..

Блискавка на валізці пронизливо скрикує. Головне — не забути нічого… найголовнішого.

«Невже навіть щітку зубну — на пам’ять — не залишиш?..», — сльози мої гіркі у жартах дурних сховатися не годні, душать мене, витискаються назовні…

Швидше ідииииии, геть — іди — звідси — ідииииииии!.. Аби я — нарешті — за тобою — заплакала — як за мертвим… — подумки його благаю.

І тоді — він підходить близько — обіймає мене, до грудей дужих чоловічих притискаючи відчайдушно-міцно, по волоссю моєму долонею гарячою проводить. Як раніше. Давно колись. Ще в минулому нашому житті…

«Вибач, Надіє, але люблю тебе не таку, якою тепер є, а тільки таку, якою вперше тебе побачив — оту малу заплакану, що під моєю майстернею мерзла, що серденько вразливе і чисте назустріч світові відкрила уперше — ранку одного Різдвяного диво із див моїм очам явивши… Оту тебе люблю… І — тільки оту… далеку… яку зустрів… тоді… Вибач. Не люблю тебе… теперішню…»

Двері відчинені — з мене — насміхаються. Все?.. Отак — хутко?.. Навіть — без поцілунка прощального?..

«Дякую», — ледве духу стає на оце одне слово — йому в спину кинути. Клубок гіркий від горла вниз відкотила, аби не заважав — промовляти.

За що — дякую?..

За любов.

За правду.

За звільнення.

ЗА — ВСЕ.

…Засув залізний на дверях — мовчить. Бо що тепер скаже — коли кілька митей тому зачинився легко, на самоті — цілковитій, бездонний — мене зоставивши?..

Тепер — нарешті — не боячись нікого — не соромлячись ані сили, ані безсилля, ані божевілля власного — заплакати — можу… Клубок гарячий викочую — із серця, із горла, із очей — повільно розмотую — нитка довга — аж нескінченна ніби — все моє тіло — обплутує, обплітає, в полон судомний і солодкий бере — кричати хочеться — не від болю — від радості дикої — від полегшення довгоочікуваного — кричу — мембрани і стіни — завіси на вікнах — нитки на тілі — розриваю — ні за ким — ні за чим — не шкодуючи…

І — зникає все раптом. Довкруж мене. Тиша настає. Останні схлипування, зітхання і зойки приборкує. У мені.

І — порожнеча невідворотна смертельна простір мій заполонює.

І тоді — аби порожнечу смертельну — від серця — віднадити — про любов таку дивну, коли не теперішнє, а тільки минуле в людині любиш — міркую — спокійно.

Стукотять колеса вагонні, наче серце, що додому — вертається.

Завтра — Різдво Христове, свято велике. Двадцять п’яті — мої — народини. Четверть віку, прожита мною.

Вулицею рідною, що колись — на очах моїх — у асфальт закута була — іду. Засніжене все довкола, сніжинки пустотливі за комір кожуха встрибнути так і норовлять — впускаю їх довірливо… Що змінилося від того часу, коли востаннє — тут — була — сім років тому?.. Чи — багато — змінилося?.. Тини перефарбовані, автомобілями підперті… Діти — інші вже — на санчатах розгойдують долі власні і кулями сніговими одне в одного кидаються, галасуючи… Клен над помийницею зрубаний — пеньок дірявий стирчить з-під землі, наче чудовисько із жахіток — смішних бабусиних… Клена — немає вже… Бабусі моєї — немає…

Знаю, що до хати увійду і тільки ліжко її порожнє, застелене охайно, побачу… світлини, на стінах порозвішувані… І — маму сумну, зі зморшками і сивинами новими — над шиттям похилена, як завжди, сидітиме… І — батька — задумливого, неспокійного — над зошитами учнівськими… І тиша страшна серце моє жорстко розполовинить, аби дві мене було віднині: справжня я і — теперішня я…

Хату Русланову минаю тихо. І серце моє у грудях від болю ридає. Не так голосно плач, — до серця кажу. Але — слухатися — не хоче…

І здається мені, що камінці маленькі — із могилок отих відьомських — землею несподівано вивержені, по серцю моєму — по пам’яті — боляче — луплять — аж порятунку ніякого — аж сховатися — від них — ніде… Господи, я ж додому — нарешті! — повернулася…

Хвіртку примерзлу скрипучу прочиняю. Будка у дворі — порожня. Собаки — немає… У двері хати своєї рідної — уперше — наче до оселі чужої — стукаю. Не відчиняє ніхто. Не виходить. Клямку опускаю і голову опускаю — через сіни іду — об балію залізну підборами чобіт вдаряючись — і — дзенькіт отой — щось живе — із глибин моїх — пробуджує… Руслан малий… голий геть… у балії залізній… і… музика… музика… музика… якась…

Бабусі моєї — немає…

«Повернулася», — тихо батько каже.

Мама голову — від шиття — підводить.

Повернулася я.

Очима — вологими — на мене — дивляться — удвох — наче — вагаються: чи — їхня іще… чи… вже — чужа?..

«Ваша», — кажу їм. І сама слізьми — важкими, пекучими — заливаю домівку, що колись і моєю домівкою — була…

Назустріч мені йдуть, обіймають міцно, до себе притискаючи: їхня!..

Сльози наші докупи зливаються — у море одне — велике, бездонне.

Любов рідних — дивна така — усе прощає…

«Борщу тобі розігрію, мабуть, зголодніла в дорозі… без м’яса борщ…», — мама мені каже.

Мама?!! — мені?!! — КАЖЕ?!!!… Голосом своїм справжнім?!!.. Не вірю! Не може… бути… такого…

«Мамо! Ти — говориш?!.» — запитую схвильовано, подивування радісного не приховуючи.

«По смерті бабиній… заговорила…», — відповідає.

Нічого у мене не запитують. Бо — навіщо?.. Я ж — тут. Тепер. Повернулася.

«Збігаю Руслана провідаю, доки борщ грітиметься», — до дверей, наспіх кожух на плечі накинувши, напрямок свій скеровую…

«Не ходи!», — мама мене за рукав хапає, очі її тривогу безмежну, безвихідь гірку для мене віщують.

«Не ходи…», — тихо повторює.

Жах — по тілу моєму струмом гарячим — проходить.

«Чому, мамо?!.» — кричу.

«Тому що — мертвий він»…

О Господи, жорстокість твоя — наче любов твоя — безмежна!.. Квіти добра твої зів’яли вже давно, на квіти зла — смородом важким — перетворені… А ти — не бачиш… хіба — не бачиш, Господи… Боже милосердний… кате страшний?!.

«Сьогодні — рівно два роки буде, як помер Руслан. У Різдво позаминуле сам на себе руки наклав. На клені, що над помийницею ріс, — прости Господи його душу грішну, — повісився…»

«Чи перед смертю своєю він… мені… переказував… щось?..», — долаючи клубок глевкий, що у горлі моєму застряв, запитую в матері.

До кімнати найдальшої — вглиб — мовчки йде і звідти — портрет — малого Руслана — усміхненого — з очима блакитними — великими — чистими — мій подарунок — йому — різдвяний — виносить…

«Ось. Усе, що просив… передати… тобі…».

«І що тепер буде?», — хвилювання Русланове пригадую. І — боязко мені стає. Так, ніби пекло прірву свою чорну — пащу беззубу ненажерливу — вже — перед ногами моїми — розверзло…

Що — тепер — буде?!!

Усміхається мені з портрета друг найвірніший — приязно, довірливо, закохано… Бо — любив мене…

І — тоді —

«Вибач» —

кажу —

намальованому,

йому —

як він колись — живій мені — сказав був…

Сльози зсередини спазмами — мене — душать… Зашморг тугий — його — задушив… Руслана — немає вже…

Каблучку — що на Різдво моє сімнадцяте ним подарована — із пальця середнього — скидаю повільно — і — до шкатулки дитячої — із прикрасами аличевими — ховаю…

Під ліжко бабине зазираю. «Патіхвон» — на місці стоїть. Речі людей переживають, — невтішно як… Платівка сонна байдуже мене вітає. Увімкнути, пригадати музику дитинства свого хочу… Але «патіхвон» старий — пальцям моїм — не підкоряється вперто. Зламана голка, об долівку відбиваючись, губиться під ліжком. Нічого не вийде — без бабці…

І тоді — я — з хати — надвір — через ліс — де — сосни мої високі — мовчать напружено — біжу — об корчі підборами тонкими спіткаючись — у сніг — у землю вгрузаючись — біжу — стежкою — з дитинства знайомою мені — так — бігла — колись — давно… падаю… підіймаюся… кожух обтираю від снігу й голок сухих соснових… і — повільно йду… і — знову біжу — музику — свою — загублену — себе — справжню — шукаючи… сльозами очі заливаю — навпомацки іду… на поклик… на голос нечутний… до двору знайомого… на дзвінок — тисну… у двері стукаю…

I — жінка дощова — у плащі прозорому — назустріч мені — не виходить… до хати — не кличе…

І тоді — обережно — ручку дверей опускаю… відчинено… порожньо — довкола… на кухні — полумисок — без грон виноградних…

І — музику — чую — знайому — рідну — далеку — близьку — що мене — у мені — пробудити здатна…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… І голосніше музика грає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

I — музика — все — голосніше — і — голосніше — мені — звучить…

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, праворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний… сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

Пальцями по чорно-білих клавішах б’є, народження моє двадцять п’яте — з глибини найглибшої — вибиваючи…

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу…

Сльози бурулькові зі стріхи падають, по віконницях химерно танцюючи. Музикант — у хаті — не один — тепер… На порозі — тут — у кімнаті його просторій — дівчинка — років семи-восьми — стоїть. Смішна така. У курточці болоньйовій, у спідничці короткій, колготи теплі на колінах брижками узялися.

На волоссі темному, у дві коси тугі заплетеному, вода небесна блищить, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Очі її — дівчинки тієї — світові цілому — музиці живій, величній такій — назустріч — відкриті широко. Зелені очі її — чисті.

«Прийшла до тебе», — кажу.

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!» — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує,

не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

він

озирається.

Перед ним я стою. Ота, що теперішня. Одна. А друга — ота, що справжня. Усміхаємося. Обидві.Тільки перша я, старша — звабливо, зуби білосніжні показуючи. А друга я, мала — весело, ротом беззубим.

Музикант виноградний чоловіком дорослим став. Доки — мене (чи обох нас?) — тут — не було. Плечі широкі, руки сильні, просивінь у волоссі, неголеність на щоках, втома — на серці… Але очі його не змінилися зовсім. Ті самі — очі. Живі.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно»…

Не сміється вже — як тоді голосно сміявся з мене. Навпаки — серйознішає після слів моїх — може, всі ці роки тільки й чекав — одну й ту саму мелодію із серця свого викликаючи — коли до нього знову прийду. Я — справжня.

…Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного довгого — байдуже, що осінній — одягає. Парасольку довгу бере. Не говорить нікому про повернення своє. Кому — говорити?.. Жінки дощової — немає.

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом йдемо… Серпанок зі снігу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у серцях нам звучить. І це — найважливіше…

Сосни — мовою таємничою — до мене — знову — озиваються — привітно. В обійми кличуть. І я — «Почекай!» — супутникові своєму кажу — і до сосни найвищої підходжу — обіймаю. І сльози гарячі по корі її течуть… мої — сльози… І радісно так. Так легко. Так — запаморочливо… Запах смоли вдихаю — очищення — глибоке — внутрішнє — переживаючи. Забуваю — про все на світі. Вже ніщо — так як запах оцей сосновий — важливим не здається мені. Стою отак — ув обійми свої солтанівські красуню лісову захопивши — що й часоплину не відчуваю геть. Час — зупинився. У точці одній маленькій застиг. Не рухається більше. І щастя таке невимовне — безмежне, як Бог — із кимось іще — з рідним кимось — навпіл розділити — бажаю щиро…

Агов!.. А де ж мій музикант подівся?.. На стежку вибігаю… І — бачу — силуети два — у далині засніженій — повільно — зникають. Він — високий, статечний. І вона — поруч — мала така — за кроками його широкими — підстрибує — кумедно… Під парасолькою великою йдуть… І музика — піднесена — звучить — у серцях їхніх — одночасно…

«Поче-е-е-ка-а-айте-е-е!», — гукаю, аби зупинилися.

I — біжу… Я — ота, що теперішня — за собою колишньою — на підборах тонких — стежкою лісовою — вузенькою — біжу — себе справжню наздоганяючи…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — дорогою розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, колись була закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає?..

Грудень 2008 — січень 2009, Київ-Софія

Про автора

Анна Багряна — поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народилася 1981 р. у м. Фастові Київської області. За освітою — філолог (закінчила Київський Національний університет ім. Т. Шевченка).

Авторка 5 поетичних книжок, роману «Етимологія крові» (Київ, 2008), книги оповідань для дітей «Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько» (Київ, 2010), лібретто до мюзиклу «Глорія» (Донецький національний академічний український музично-драматичний театр, 2010), а також низки оповідань, новел, драматичних творів, опублікованих в літературних часописах, альманахах та антологіях. Твори перекладені багатьма мовами. За роман «Етимологія крові» була нагороджена Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара та III премією конкурсу «Коронація слова — 2008». Лауреат Міжнародного літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2009). За книгу перекладів вибраних поезій Елисавети Багряної отримала нагороду «Срібне перо» (м. Варна, Болгарія, 2009).

Оглавление

Анна Багряна Дивна така любов

І. Відьма солтанівська та дурнички усякі

II. Усе, що інакшим бути не може

III. Теперішнє і справжнє

Про автора