Варта у Грі. Артефакти Праги [Наталія Матолінець] (fb2) читать постранично

Наталія Матолінець Варта у Грі. Артефакти Праги

— Пошуки розпочнемо завтра, тож я не диктуватиму тобі планів на цю ніч.

Дівчина обдарувала друга красномовним, навіть убивчим поглядом. — Я думала, що ті старовинні цяцьки шукатимуть пани з фракції, — зауважила вона. — Це ж вони їх загубили.

— Є багато охочих знайти артефакти, і закладаюся, що не у всіх гарні наміри, — спохмурнів Златан. — Тому нам краще зробити це першими.

Вступ

Викрадачів точно було троє.

Амброз примружився — зір підводив його. З віддалі здалося, що високі постаті закутані в щось недоладне, схоже на сіре плетиво. А можливо, це тільки знущалася відстань. Очі затуманювалися й пекли, ніби від намагання дивитися на сонце. Хоча яке там сонце в опівнічній темряві...

Одна з постатей зробила крок до світлого мага, якого на Амброзових очах викликали на дуель. Кроком назвати це було важко — ніби тінь ковзнула. Надто швидко й надто легко для тілесного створіння. Світляк до того ж хитався від кількості спожитого — Амброз не лічив, поки спостерігав за ним, сидячи за сусіднім столиком, але добре знав, скільки достатньо для того, щоби павутина перестала слухатись, а здоровий глузд відступив перед миттєвим спалахом гніву.

«Сконцентруйся, — наказав собі, вловлюючи прохолоду поту на чолі. — Цього разу — не зникнуть».

Стиснув кулаки й відчув, як хрускотить від напруги незрима павутина.

Алебарда отримав повідомлення. Він уже мав би рухатися сюди. А з ним — і Наґінатка, й Лукаш.

Амброз зачаївся та прикипів поглядом до викрадачів.

Не втечуть. Не вдруге.

Сіре плетиво довкола кожного з трьох не зникало. Напинаючись від вітру, воно розмивало контури постатей і заважало роздивитися їх.

Амброз мимоволі простягнув руку вперед, прикидаючи, як міг би схопити це плетиво. Воно дратувало його: то розчинялося, то проявлялося. Мов мара.

У кишені джинсів завібрував телефон і характерно дзенькнув, повідомляючи про нову есемеску. Чаклун опустив погляд, намацуючи рукою кляту дзвонилку, в якій забув вимкнути звук, і лаючи того, хто взагалі якогось світлого шле есемески.

Не минуло й двох секунд, як він зиркнув знов угору — й зустрівся з чорними, глибокими очима, вкритими туманною паволокою. Амброз устиг роздивитися конічні візерунки на плетиві, яке огортало кістляву постать. Подумав, що та наблизилася надто стрімко, надто безшумно.

А потім темрява розтеклася всередині його голови, позбавляючи інших думок.

...Коли зайнявся світанок, маг не міг згадати нічого суттєвого — прірва у свідомості тяглася від тієї миті, коли він серед ночі вийшов із пабу, переслідуючи захмелілого світляка й потенційних викрадачів. Передсвітанкову мжичку зустрів, якогось біса сидячи над річкою. Почувався злим і розбитим. Зникнення ще одного — хай і світляного — поки що не підтвердили. Але чекай, чекай, Амброжеку... Потім і Аланові щось притомне треба буде втовкмачити.

Маг намацав телефон у кишені й натрапив на непрочитане повідомлення, яке надійшло ще вночі.

«Завтра буду. Цього разу надовго», — повідомляв невідомий відправник.

— От хоч би раз підписався! — усміхнувся хлопець до екрана, відчуваючи роздратування і полегшення водночас. За багато років він звик отримувати ці повідомлення, завжди як сніг на голову. Утім, цього разу — саме вчасно.

***

Туман танув над Карловим мостом. Коротку куртку продував вітер від річки. Дівчина зіщулилась і підняла комір. Одна з головних туристичних принад міста, котру супутник описував як завжди залюднену, зараз дивувала ранковою тишею. Лише віддалік двоє азіатів фотографувалися, завзято витріщаючись на екран смартфона на кінці селфі-палиці.

— Не очікувала, що буде такий собачий холод, — похмуро видихнула дівчина.

Проте її супутник вдоволено відкинув голову, підставляючи вітру лице.

— Цікаво, як би ти сприйняла вересень у Норвегії, — усміхнувся він.

— Маємо щастя, що сімейна цитадель Богумінів тут, — дівчина окинула міст поглядом і позирнула вище — у бік стрімких шпилів та палаців на замковій горі, обриси котрих ледь-ледь вимальовувалися над туманним містом.

Мурашки затанцювали на кінчиках пальців, нагадуючи, що попереду кілька чудових тижнів тут. Якщо не виникне проблем. Утім, де є зіткнення сил — завжди є й проблеми.

— Хвилюєшся? — рука супутника лягла на плече дівчини.

— Це тобі варто хвилюватися, — поблажливо всміхнулася та. — Не я зворохобила половину суддів, насоталася давньої магії під зав'язку й домоглася відставки власного всемогутнього діда та глави Конгломерату.

Хлопець промовчав, хоча усмішка на його губах застигла і