Безодня [Марися Нікітюк] (fb2) читать постранично, страница - 4

Шарм-ель-Шейха, вонa відмовилась. Коли ж він, добрий та ніжний, з фотом дружини й дітей у машині, запросив Машу поїхати до Анкари, вона погодилась, бо втретє міг і не запросити, раптом що.

Маша сиділа у своїй шафі, тримала чорну вечірню сукню за рукав, наче за руку когось рідного, хто підтримає якщо не добрим словом, то хоча б недобрим словом важкої хвилини. Вона сподівалася на чудо: сукня підніме рукав і погладить ним Машу по голові, погладить за шерстю й проти, погладить ніжно й обережно, а потім обніме і все пробачить. Але рукав провислим удавом просто спадав з вішака.

Маша не знала, що їй робити, тож коли начальник запросив її прийти в гості, вона взяла й прийшла. Спершу приходила вдень, поки не було ні дітей, ні дружини, щоб перевірити пружність дивана, стійкість підвіконь і витривалість кухонного столу, а потім увечері, щоб мирно й радісно сидіти за тим самим напрочуд тривким кухонним столом, їсти заварні тістечка й потягувати в’язкий чай та переважну частину часу мовчати, дивитись на білявих хлопчика й старшу дівчинку й думати, а де ж у них тут шафа?

Щойно не в міру впевнена в собі, як і у своїх підозрах, дружина відвернулась, а потім і взагалі вийшла до ванної кімнати, щоб розмазати собі туш на обличчі аж обома руками, а начальник, непроникний і веселий, що отримував усі радощі простого життя в один день, загруз в перипетіях свого телефону, Маша встала й тихенько прокралась до спальні. І хоч світло було вимкнене, вона знала, куди йти.

Маша самовдоволено всміхалася собі, сидячи в їхній шафі, вдихала запах килимка для йоги й заблукалої шкарпетки, тішилася власним статусом шафового інкогніто, аж раптом двері прочинилися і з темряви донісся тонкий голосок: «Що ти тут робиш?» Маленька дівчинка стояла по той бік дверцят, у цілковитій темноті, срібними півмісяцями зблискувала темрява в її очах. «Я покличу тата, якщо не скажеш, що ти тут робиш!» — пригрозила дівчинка й полізла в шафу до Маші. «Залазь швидше, а то нас помітить злий велет Абурамбурам і повириває нам руки, й пообгризає кістки, аж так, що будемо ходити безрукі», — навзаєм настрахала Маша. Щойно дверцята шафи за дівчинкою зачинилися, двері до кімнати розчахнулись, і начальник став пильно вслухатися в тишу і вдивлятися в морок. За вікном вийшов з-за хмар місяць, стоокі вогні сусідньої багатоповерхівки кліпали лупатими очима, змінюючи вираз обличчя будинку раз по раз. Чоловік постояв і повслухався у простір. У шафі дівчинка не бачила Маші, а Маша не бачила дівчинки. Коли чоловік вийшов, він був спокійний: у темряві нікого не було — ні Маші, ні його дочки, ні чорної кішки, яка, між іншим, лежала посеред кімнати, випроставши своє довге тіло звідси й досюди, і ритмічно видихала повітря.

— То що ти тут робиш? — прошепотіла дівчинка, вступаючи у змову з дорослою тьотьою, яка з незрозумілих для дитини причин сиділа в її, дитини, шафі.

— Сиджу тут, — відповіла Маша, розуміючи, що все нею сказане може бути використане проти неї.

— Ти ховаєшся від когось? Від Абурамбурама? — дівчинка не на жарт перейнялася почутим. З її власних спостережень, дорослі тьоті й дяді не сидять по шафах, а сидять по кухнях, п’ють алкоголь, курять сигарети й одне на одного жаліються. А отже, з цією явно й серйозно щось не так.

— Ні, Абурамбурам помер, як і Ваня… Нікого нема… — Маша потривожила старі спогади.

— Тобто нікого нема? — перепитала дитина.

— Ну, типу, все минає. І все має свою пору року, і свій час, і своє завершення... Ти, мабуть, не розумієш мене? — спитала Маша і скорчила пафосну гримасу.

— Ні. Але якщо ти ховаєшся від Абурамбурама, який сидить там, за вікном, то не бійся його, зі мною тобі нічого боятися.

Маша замислилася над словами дитини й загострила вушка, перевівши їх до режиму підвищенної уваги та концентрації. Хоч вона й не могла розгледіти, але непомильне просторове відчуття підказувало, що дівчинка складається лише з тулуба, збитої плоті й крові та лімфи, а на місці відсутньої голови висить у повітрі розлога усмішка.

— Хочеш, зіграємо в гру? — спитала дівчинка.

— Можна, — проковтнувши слину, обережно відповіла Маша. Вона запустила руку до кишені, дістала звідтіля жменю коштовних фішок і поклала їх по центру, між собою й дитиною. На Машиних липких від поту руках лишилося просмердле котяче хутро. Безтілеса ж дитяча усмішка застигла на місці, де мала б бути голова, й замайоріла від краю до краю. Маша теж розпливлася в перламутровій усмішці.

Й обидві ці усмішки проковтнула темрява шафи. Дівчинка й Маша запустили кудись в непроглядну ніч по фішці й пошепки викрикнули в один голос: «Ю-Зе-Фа!».

Нічний рибалка

Була ніч, стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Літо раніше було безконечним, у нього вміщалося півжиття і три блоки жуйок «Педро», а найстрашніше, що тебе чекало в кінці — це перше вересня. Тепер літо вміщало