День на пастiвнику [Панас Мирный] (fb2) читать постранично, страница - 8

Iвась спить, не бачив. I Грицько радий закрив очi.

Василь, походивши манiвцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.

Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Iвась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiще, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих: сухе, жовте, аж червоне, повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Iвась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? I руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувся до Грицька.

— Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?

— Василь погнав до водопою, — промовив Грицько, лупнувши очима i позiхаючи.

Iвась постояв над ним.

— Грицьку! годi вже спати, пiзно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько пiдвiвся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

— Чув? Що воно? — питав Iвась. — А ходiм подивимося.

Грицько встав, потягаючись.

— Воно щось бiля озера грає, — сказав, дослухаючись, Івась. 

— Поженiм напувати, то й подивимося.

— Завертай, сказав Грицько.

Iвась побiг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз свiтило їм у вiчi: променястi стяги стрибали перед ними по травi, бiгали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, промiння перестало стрибати, дробитись, а рiвненько i гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горiло; стоптана стежка, вонючi багна, оситняг, явiр — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бiк очерет стояв чорною стiною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидiв Василь i щосили дудiв у зелену дудку; дудка ревла-хрипiла.

— Бач, то Василь грає!  — скрикнув Іваст і перший побіг до нього.

— Це ти сам зробив? — спитав Василя.

— Сам.

— Та ну?

— А хто б же?

Iвась помовчав.

— Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Iвасевi. Iвась страх зрадiв, коли дудка i в його заграла.

— Грицьку! Ось iди сюди! Бач — грає! — радіючи, гукав він до брата. 

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. "Певно, вiн i досi дметься", — думав Грицько i не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нiчого не сказав.

— Ось на, заграй! — тиче Iвась Грицьковi дудку.

Грицько узяв i почав роздивлятись.

— Це ти, Василю, зробив? — спитався вiн, щоб зав'язати розмову.

— Авжеж, тебе не питав, — неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потiм тихенько подув, — товсто i хрипло загула дудка. Iвась зареготавсь.

— А ловко! — сказав Грицько. — Ще якби отут дiрочки попрорiзувати, тодi б можна, як на сопiлцi, i пальцями перебирати.

— Ану, давай, — радiсно обiзвавсь Василь, забуваючи про свiй гнiв, i почав збоку прорiзувати дiрочки. Пiсля сього голос дудки не так деренчав i грати стало зручнiше.

— Дай i менi, Василю, ножика, я й собi зроблю, — прохав Iвась.

— Возьми.

Довго мусувавсь Iвась i все нiчого не вдiє, то денце зовсім одрiже, то дiрку пiд колiнцем велику зробить, — не грає дудка. 

— Давай я, сказав Грицько i почав робити. Iвась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом вiд Василевої.

— Тепер же i я знаю! — закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла — i таким тонким та рiзучим голосом, що аж усi здивувались.

— А давай усi разом заграємо!  — сказав Грицько.

— Давай! давай! — одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i постановилися в коло.

— Раз! два! три! Починай! — скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i їй не зрадiли б так хлопцi, як своєму незрозумілому гранню.  Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той — своє, а той — своє. Одже як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й брати, — вони майстри одного любого їм дiла!

Непримiтне час минав, непримiтне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осiло; понад самою землею стоїть його iскристе коло, розстилаючи аж червоний свiт по травi.

Ось уже довга тiнь вiд очерету простяглася вподовж озера, добирадо бугорка, де грають хлопцi.

— Годi! Нехай йому! —