Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
склянкою вина у руці. Хоча прозвучало ніби: «То... ви пліцейкий...» — Вочевидь, вона вже трохи випила. — Так дивно.
— Дивно? — запитав співрозмовник. — Зазвичай дивним здається моє ім’я, а не професія.
— Тарас? Дійсно, Тарас — трохи незвично, та я знаю кількох Тарасів. Тараса Бульбу і... ще одного, але поліцейський...
Вона засміялася, ніби сказала щось смішне.
— Він не поліцейський, — жінка, що до них підійшла, поклала Тарасові руку на плече. — Він інспектор поліції.
Вона теж уже трохи затиналася, «р» у слові «інспектор» прозвучало розкотисто, а це означало більше, ніж склянка глінтвейну, подумав Тарас. Вона ніколи не вміла пити алкоголь.
— Стривай... А ви що, не знайомі?
Старша пані надула губи, наче дівчинка, нагадуючи при цьому... старшу пані, яка вдає із себе дівчинку.
— Звідки? Мій чоловік завжди демонструє мені свої... цілі, а моїх ніколи.
Тарас усміхнувся, намагаючись зробити посмішку невимушеною, і простягнув руку старшій пані.
— Тарас Бірса. Якщо вам колись випишуть штраф за неправильне паркування, подзвоніть мені.
— Тарасе...
— Не перебивай його, Аленко, — сказала жінка, тиснучи Тарасові руку й манірячись. — Така жінка, як я, не щодня зустрічає такого чарівного поліцейського. Я — Карін. Карін Прелц, дружина отого чоловіка, що весь сяє отам... — Карін махнула рукою у протилежний куток великої вітальні. — Це колега вашої дружини. Та ви це, мабуть, знаєте? Бо якщо ні, то який тоді з вас поліцейський?
Жінка зареготала, наче сказала щось дуже дотепне. Тарас змусив себе теж засміятись. Аленці, здається, було не до сміху.
— І прізвище Бірса? Я не знаю жодного Бірси.
— Ви не чули про Вальтера Бірсу?
Жінка заперечно похитала головою.
— Це футболіст, він грає за збірну.
— Ох, я таким не цікавлюсь. А як так сталося, — Карін обернулася до Тарасової супутниці, — що твоє прізвище не Бірса? Ти ж його дружина.
— Бо ми не одружені офіційно. Та мені не хочеться про це говорити. І в нашому віці вже й не годиться називати його моїм хлопцем. Карін, я з твого дозволу заберу Тараса на хвильку.
Карін іще раз надула губи, а Тарас подумав, що це зайве.
— Так, так. Гм, якщо він не її чоловік, то вона — його... співробітниця.
Перед словом «співробітниця» Карін зробила коротку паузу, наче мусила ковтнути слину.
— Вдавай, ніби ми розмовляємо, — радила Аленка, ведучи чоловіка за руку в інший бік кімнати, до чималого товариства, що зібралося біля невеличкої стійки і, вочевидь, добре розважалося.
— Бо що?
— Бо інакше та стара відьма тебе проковтне. Ти міг би мені й подякувати. До речі, навіщо ти всім розповідаєш, що ти поліцейський?
— Мабуть, тому, що я поліцейський, — відповів Тарас, не приховуючи іронії. — А ти хіба не лікарка?
— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.
— Які ми сьогодні зарозумілі.
— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.
Тарас усміхнувся.
— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.
— А хіба я згадував?
— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — Начхати.
— Ого!
— Думаєш, я п’яна?
— Скільки ти випила?
— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.
— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.
Чоловік підійшов до столика, на якому стояли пляшки білого і червоного вина, а також міцний алкоголь різних видів, і взяв склянку з оранжевим напоєм.
— За що п’ємо?
Перед ними зненацька виник світловолосий чоловік. Розкошлане волосся, скельця окулярів без оправи, легка неголеність, білий гольф і білі штани — д-р Прелц завжди нагадував Тарасові Річарда Бренсона. Навіть зуби у нього були такі ж білі.
— Можна до вас приєднатися?
У руці він тримав келих вина, білого. «Може, він узяв біле, аби воно пасувало до гольфа?» — подумав Тарас.
— За що п’ємо?
— Вона вагітна, — сказав Тарас.
— Тарасе! Я не вагітна, — відказала Аленка. — Він так жартує.
— Ми п’ємо за наше щастя, за те, що належимо до одного відсотка заможного населення планети, — мовив Тарас, піднімаючи келих.
— Вип’ємо за це, — сказав д-р Прелц, цокаючись. Він теж добряче набрався.
— Тараса через це мучать докори сумління, от він і плете всякі дурниці, — докинула Аленка.
— Зовсім ні. Просто щоб не забути...
— Який же ти зануда...
Последние комментарии
1 час 34 минут назад
4 часов 22 минут назад
1 день 14 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 7 часов назад