Озеро [Тадей Ґолоб] (fb2) читать постранично, страница - 4

кокаїном, героїном... мухоморами. Держава все легалізує — вони почнуть грабувати магазини. Завжди щось траплятиметься.

— Не знаю, — відповів він, — мені байдуже до цього. Я працюю у відділі вбивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті. Наркотики — це сфера сектора організованої злочинності і відділу заборонених наркотичних речовин, — продекламував Тарас. — Ти ж спеціаліст зі захворювань ШКТ, якщо я не помиляюся?

— Так, кишки і всяке таке.

Д-р Прелц реготав — трава діяла.

— Що ти знаєш про легені? Ти зміг би прооперувати легені?

— Важко сказати. Якби довелось оперувати, щось би міг відрізати. Я знаю, що курити не варто.

Чоловік захлинувся димом, закашлявся, кашляв і кашляв, тоді сміявся, так сильно, що йому на очах виступили сльози, зняв окуляри і протер скельця рукавом гольфа. Якби залежало від мене, подумав Тарас, я не дозволив би легалізацію марихуани. П’ючи алкоголь, люди тягнуться до товариства, а після двох затяжок стають цілим світом для себе самих. Наприклад, сміються з власних жартів.

— Твоя дружина, — сказав д-р Прелц, — в гарній формі. Вона й студенткою була нічогенька, та й тепер їй нічого не бракує. Справжня кралечка.

За це вона має дякувати генам, подумав Тарас. Якби він рухався так мало, як вона, він би вже розвалювався на кавалки, а їй, буває, в ресторані й магазині тикають.

Аленка була красивою жінкою, навіть тепер, у свої сорок п’ять. Коли вона входила в приміщення, чоловічі голови поверталися за нею. І жіночі теж — із заздрістю. Її приятельки-ровесниці були або домогосподарками зі стажем і зайвими кілограмами, або завзятими спортсменками, що сповідували здоровий спосіб життя, вегетаріанство, веганство, фанатично займалися йогою... і були дуже худими, жилавими, шкіра і кості, — сказав би д-р Прелц, нема за що потриматися. В Аленки була чудова фігура і гарне обличчя з правильними рисами; гострий носик, здавалося, мав би порушити цю гармонійну красу, та насправді робив жінку лише цікавішою, привабливішою. Волосся середньої довжини, яке влітку стало зовсім світлим, тепер потемніло. Коли вони познайомились, Аленка мала коротесеньку стрижку в стилі Пінк, коли та була пострижена найкоротше. Тарас довго думав, що дівчина фарбується в блонд, як, напевно, і Пінк. Зараз вона носила довше волосся.

— Короткі зачіски для двадцятирічних, — говорила Аленка. — У сорок жінка з коротким волоссям схожа на стару лесбійку.

Прелц зробив іще одну глибоку затяжку, а тоді викинув недопалок у темряву в сніг.

— А який тоді був секс, чорт забирай. Ти не повіриш, як легко дають професорові-хірургу. Щось таке є в тому білому халаті.

— М’ясники теж такі носять, — сказав Тарас.

— М’ясники? М’ясники?

Д-р Прелц зайшовся сміхом і сміявся, він сміявся навіть тоді, коли здавалося, що вже от-от перестане. Не міг зупинитися: «М’ясники, ха-ха-ха... м’ясники, ха-ха-ха...»

— Ми тебе дратуємо, правда, Тарасе?

— Хто, лікарі?

— Не лише лікарі, — мовив д-р Прелц і знову зареготав. — Усі ми, багатії, вершки суспільства, буржуа. Правда ж, дратуємо? Та це не важливо. Ми — вічні. Ми стали такими, бо ми неперебірливі і з усього отримуємо зиск. Ми розмножуємося статево, вегетативно, навіть щепами, якщо треба. Тому час від часу рекрутуємо новеньких, свіжу кров. Тебе!

Лікар націлив палець на Тараса і знову зареготав. Мабуть, джойнт був добрий і міцний.

— Може настати день, — знову озвався д-р Прелц, якому, зрештою, вдалося трохи заспокоїтись, і Тарас подумав, що співрозмовник знову змінить тему, — коли Райкові Прелцу перестануть давати, та сьогодні не цей день, — продовжив він, драматично цілячись пальцем у небо, тобто у дерев’яний дах над терасою. — Настане час вовків імпотенції і дзюркотливої простати... Але сьогодні не цей день.

Лікар ковтнув нову порцію диму.

— Впізнав?

— «Володар перснів»?

— Володар грайливого пальця, — сказав д-р Прелц. — Тарасе...

— Що?

— Чому б вам не лишитися і не випити ще? Там усередині купа різних докторів, спеціалістів з того і того, та я з ними не маю нічого спільного. Всі якісь вузьколобі напівфабрикати. Як же вони мені обридли, як вони мене дратують! — Він нахилився до Тараса і прошепотів йому на вухо: — А ти знаєш, що я переспав з усіма їхніми жінками? Зі всіма, що зараз там?

Потім він знову вгруз у свій стілець і продовжував щось собі бурмотіти, здавалося, говорив сам до себе, міркував уголос.

— Хоча, будьмо щирими, чому б і ні? Чорт забирай, мені шістдесят, і цей день наближається. Деякі дурні студентки, медсестри і навіть клієнти дивляться на мене як на хтивого старого. З хтивим я погоджуюся, бо я є і буду таким, але старий... Коли я заграю з якоюсь кралечкою, я сам собі видаюся збоченцем, який заманює цукерками дитину... Напевно, мені варто вже усталитися...

Д-р Прелц схопив келих і випив усе до дна.

— Усталитися, Тарасе, що скажеш?

— А ти хіба ще не усталився?

Д-р Прелц пирхнув, ніби скуштував прокислого вина.

— Тарасе, ми ж друзі?

Друзі? Райко Прелц