Життя та діяльність Федька Гуски [Іван Ковтун] (fb2) читать постранично

Юрій Вухналь

Життя та діяльність Федька Гуски

Зміст

Життя й діяльність Федька Гуски

1. Трудовий день Федька Гуски

2. Як Федька Гуску в театрі качали

3. Лист Федька Гуски

4. Любов Федька Гуски

5. Федько Гуска про нові методи

6. Федько Гуска «експонат»

7. Федько Гуска в загсі

Ініціятива

Гинуть традиції

«Полова проблема»

На груші

Надзвичайні збори

Ех!

Оповідання цапа Бородатого

[Від редакції]

В середині 20-тих років, в Харкові, в редакції «Селянська Правда» що її редагував голова спілки селянських письменників «папаша» Сергій Пилипенко, замордований пізніше в НКВД, можна було постійно бачити молодого юнака, який штильгулькав на одну ногу. Вигляд у нього типовий для сільського комсомольця. То був плужанський початківець Юрій Вухналь. Він виконував у «Плузі» обовязки курієра і ніхто тоді напевне не догадувався, що з Вухналя вийде талановитий і надзвичайно кольоритний гуморист. Пізніше, коли Вухналь став уже відомим, його можна було часто бачити в товаристві визначного поета Олекси Влизька, розстріляного з групою українських діячів після вбивства Кірова. Вони дружили, і Вухналь дуже вправно допомагав глухонімому Влизькові розмовляти з співбесідниками. Після розстрілу Влизька зник і Вухналь. Він і Влизько, як і всі талановиті наші письменники був у літературній опозиції і не хотів вступати до ВУСППУ (Всеукраїнська Спілка Пролєтарських Письменників), яку очоляла зарозуміла людина та бездарний драматург Іван Микитенко, і в яку входили так само мало обдарені, зате дуже запобігливі перед «генеральною лінією» партії карієристи від літератури.

Вухналь зійшов з літературного життя ще дуже молодим і нам здається, що колиб його письменницька діяльнісь не була так трагічно перервана, то він виріс би в одного з найбільших українських гумористів. Його кольоритний і пластичний гумор, незрівняний у нашій пореволюційній літературі та тонкий психольогізм і глибокий соціяльний зміст образів виносить творчість Вухналя далеко за рамці звичайної гуморески. Хто зна, чи виріс би з нього за сприятливих умовин український Чехов, тільки з більш веселою вдачою і без жадного натяку на моралізування.

В 1929 р. Державне Видавництво України видало «Гуморески» Вухналя. Туди увійшли найголовніші і найкращі його твори. Там теж було поміщено «Життя й діяльність Федька Гуски».

Редакція.

Життя й діяльність Федька Гуски

1. Трудовий день Федька Гуски

Зустрів я недавно свого давнього товариша – Федю Гуску. Сумний він та невеселий. Питаю:

– Чого, Федю, на життя так невесело дивишся?

Сів біля мене Федя, плюнув через губу (за давньою звичкою) та сумно-пресумно:

– Ех, братішка, умов для праці немає, затирають нас, кожен тобі пакость норовить підстроїти, бюром лякає, хуліганом узиває!

– ... Дома то й спокою тобі не дають, – казав далі Федя. – Прокинувся я вчора ранком, а мати ще снідати не зварила. І сказав я їй усього два слова: Мовляв, мамашо, пора вам продукційність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку.

А вона Й скипіла:

– Тобі й їсти не слід би давати, – бродиш, як барбос той...

– Киньте, – кажу, – мамашо, бухтіти. Не розумієте потреб сьогоднішнього дня, то й не сікайтесь. А не дасте снідати, сам у погріб піду Й молока нап'юся.

Мати за чаплю та в опозицію:

– Я тобі голову розвалю!

І стало мені образливо, і подавсь я геть із хати. Іду собі вулицею, гульк – лежить проти двору баби Одарки собака – хвіст одкинув й очі заплющив.

Не інакше, – думаю, – як скажений, одвернись тільки, а він тебе за ногу цап – і пропадай, Федьку Гуско, не на фронті, а в оточенні мирному.

Думаю – вбити треба, поки людей не поколошкав. Узяв каменюку й ахнув його – так він і не тріпонувся.

Як вибігла тут баба, як заголосить:

– Та чи він тебе чіпав? За що ти собаку безневинного погубив, барбос ти іродський?

Підступив я до неї та на вухо:

– В ГПУ хочеш? Ти бачила, як він очима водив та як хвіст одкинув? Та він у тебе самасшедчий!

А воно мені:

– Сам ти самасшедчий!

Досадно мені стало – як ти її переконаєш? – повернувся й пішов до сельбуду.

– Слиш пацан, – питаю піонера, в сельбуді хто є?

А воно мені:

– Який я тобі пацан?!

Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.

– Та ти, – кажу, – отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова!

Та керуючою рукою по задниці його, по задниці... Верешить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!

Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а