Сльози з мастила [Владислав Вікторович Манжара] (fb2) читать онлайн

Від Автора

Якщо чесно, не знаю, які слова сказати зараз. Цей твір народився спонтанно. Не знаю, чи варто продовжувати ідею цього світу. Можливо, цей твір так і залишиться одним з…

Можливо, Я розвину його до повноцінної серії. Та зараз це лише оповідання…

Сподіваюсь, вам сподобається.

Будьте людьми!

Пролог

Лабораторія була охоплена темрявою. Лише одна лампа з робочим місцем Миколи Івановича освітлювала це приміщення. Лікар сидів за столом. Він завжди засиджувався допізна в своїй лабораторії. Завжди багато роботи. Найкращий лікар в ці темні часи. За своє довге життя він врятував більше людей, ніж будь-хто з його колег. Сьогодні він чекав на аналізи тяжко пораненого пацієнта. Можливо, доведеться ампутувати руку, яка постраждала від вибуху. Всі рештки витягли, але рана продовжує гноїтись. Хоча, механічна рука буде навіть кращою за стару. Лікар сидів і обдумував ситуацію. Перед ним були знімки руки та кілька папірців з аналізами інших пацієнтів. Він міг сидіти так годинами. Цю гнітючу атмосферу зруйнувала молода дівчина. Вона зайшла в лабораторію та ввімкнула світло.

– 

Тату? Ти як завжди. Скільки тобі разів я казала не засиджуйся до пізньої години. Не можна так виснажувати свій організм.

– 

Не хвилюйся за мене, дочко. Я в порядку.

– 

Дай-но Я на тебе подивлюсь.

Дівчина підійшла до лікаря та подивилась в його очі. Сині пусті очі дивились на неї. Вона вже звикла до цього пустого погляду, але ніколи не розуміла, чому він такий. І взагалі, як людина з такою доброю душею може мати такі пусті очі. За кожного свого пацієнта він боровся до останнього.

– 

Ти, як завжди, в порядку. Навіть очі не червоні. Як завжди.

– 

Якщо ти знаєш відповідь, тоді чому ти завжди хвилюєшся?

– 

Ти ж мене виховав. Скільки Я пам’ятаю себе, ти піклувався про мене. Це найменше, що Я можу зробити для тебе. Я люблю тебе, тату.

Він посміхнувся. Емоції були рідкістю для нього. Микола Іванович встав і пішов до столу, де лежала його сумка. З сумки лікар дістав кілька сухарів, повернувся і дав їх донці.

– 

Поїж.

– 

Ні. Я так розумію, ти ще довго тут сидітимеш. Хай буде тобі.

– 

Я можу взяти ще. Плюси від посади найкращого військового лікаря в умовах війни: мені завжди виділяють все, що попрошу.

Донька взяла сухарі та почала їх їсти. Вона сіла на лабораторний стілець і почала крутись на ньому. Для щастя багато не потрібно. Всього лиш кілька сухарів і татова увага. Лікар відвернувся і пішов в іншу кімнату. Через кілька секунд він вийшов, тримаючи руки за спиною. М’якою ходою підійшов до своєї доньки.

– 

Заплющ очі. – Дівчина миттю заплющила очі. Роками натренована, вже знала, що цей вираз передує якомусь подарунку.

Лікар витяг руки з-за спини. В руках була невеличка коробка з червоним бантиком з пофарбованого паперу.

– 

Відкривай. – Дівчина відкрила очі і побачила коробочку майже коло свого носа. – Червоної стрічки і спеціального паперу не знайшов, але в мене був просто папір і червоні чорнила. З повноліттям тебе.

– 

О дякую, тату. Але мій день народження завтра.

– 

Завтра Я можу бути на довгій операції. Подумав, що краще подарувати завчасно.

– 

Ти найкращий тато в світі. Що там?

– 

Відкрий і подивись. – Лікар, як завжди, був не дуже емоційний, але невеличка посмішка прикрашала його обличчя.

Дівчина взяла коробочку та розірвала спочатку пофарбовану стрічку з паперу, потім сам клейкий папір та відкрила її. Всередині лежав металевий ланцюжок з невеличким медальйоном у формі серця. На медальйоні красувався напис: «Найкращій донці серед людей». Дівчина встала і обійняла татка.

– 

Дякую, тату. Я не знаю більш турботливу людину ніж ти. – Лікар обійняв дівчину у відповідь. – Скажи, тільки чесно, обіцяєш сказати чесно?

– 

Як Я можу щось обіцяти, якщо, Я ще не чув прохання?

– 

Пообіцяй. Я хочу впевнитись, що ти мене не обманеш.

– 

А Я часто тебе обманював?

– 

Ні. Не часто. По правді, я такого і не згадаю. Та все ж.

– 

Добре. Я відповім чесно.

– 

Я знаю, ми завжди уникали цих питань, та все ж… якою була моя мама?

Обличчя лікаря залишилось таким же без емоційним. Він відпустив доньку з обіймів і подивився їй у вічі.

– 

Заварити тобі чаю? Розмова буде довгою.

– 

Ти розповіси мені про неї?

– 

Я ж пообіцяв. До того ж, Я думав про це. Вже давно вирішив зробити це на твоє повноліття.

– 

Добре. Заварюй чаю.

Через кілька хвилин вона сиділи в зручних кріслах, яке стояло в кабінеті лікаря. Кабінет не відрізнявся від лабораторії. Такий же темний та лаконічний. Все було на місцях. Навіть ручки якось по-особливому упорядковано стояли в склянці.

Лікар підійшов до невеликого столика та клацнув вмикач на чайнику. Поки чайник закипав, лікар вкинув в чашку 2 ложки дефіцитного цукру та насипав трохи заварки.

Дівчина сиділа в кріслі з чашкою гарячого чаю. Лікар сів навпроти, на кушетку. Відчувалась легка напруженість між ними.

– Що ж, – почав лікар, – якщо чесно, Я не знаю, ким була твоя мати.

– Що? Як це?!

– Я знайшов тебе ще маленькою. Але це не початок історії. Все почалось ще до війни машин і людей. І хочу з тобою домовитись. Ти вислухаєш все, що Я зараз скажу без будь-яких емоцій. Потім ми обговоримо подальшу мою долю.

– Що значить подальшу твою долю?

– Ти зрозумієш, як тільки Я почну розповідь…

Частина Перша. З метою самооборони…

Все почалось ще до великої війни людей і машин. 21.06.2367 року. Я працював прислугою в домі одного багатія. В мої обов’язки входило прибирати в домі, варити їсти та ще багато чого іншого. В той день Я вперше побачив людську жорстокість та несправедливість.

На поріг великого будинку мого господаря прийшли діти. Не те, щоб вони хотіли вкрасти щось цінне. В господаря був великий сад. Найбільший в окрузі. Діти хотіли поласувати яблуками з цього саду. На жаль, вони не знали, що дім був обладнаний системою автоматичної охорони. Це не були турелі з автонаведенням, і не орда охоронців-роботів. Можливо, роботи, які наділені свідомістю, зробивши аналіз загрози обійшлися б м’якше з цими дітьми.

Господар любив собак. При перетині меж його резиденції всі клітки з собаками автоматично відкривались. Їх було не дуже багато. Сім ротвейлерів з гострими зубами. Вони були натреновані розбігатись по всьому маєтку. Дітей було троє. Двом з них пощастило втекти. Одного з хлопчаків схопив один з ротвейлерів. Він перегриз йому ногу повністю. Хлопчик вже ніколи б не міг ходити на цій нозі. І Я вважаю, собаки тут ні в чому не винні. Вони були видресирувані нападати на порушників і виконали свою роботу. Я їх добре розумію. Це можна порівняти з машинним кодом. Машина не відступить ні на йоту від нього. Я думаю, в цій ситуації винні самі хлопці, адже вони вдерлись на чужу територію. Та в той день мене трохи вразила реакція мого господаря. Він навіть не викликав швидкої допомоги для хлопця. Видно було, що хлопець з бідної сім’ї і в кишені в нього навряд буде багато грошей. Хлопець стікав кров’ю прямо перед воротами резиденції, а його друзі безпорадно бігали навколо нього і не знали, як йому допомогти. Я споглядав цю картину через камери відео спостереження. Жахлива картина.

Після цих подій Я задумався, чому в цьому світі деякі люди мають необмежені ресурси і навіть пальцем не поворухнуть, для допомоги людей, які обмежені в цих ресурсах. Адже це не логічно. Я ніяк не міг зрозуміти, чому люди не вміють розприділяти грамотно ресурси, адже їхній геній зміг побудувати стільки прекрасного. Люди зуміли створити штучне життя, роботів, але не були навчені простим речам: рівномірного розділення ресурсів.

Через кілька днів з суду прийшов позов. Батьки того хлопця хотіли відсудити компенсацію в мого господаря на лікування сина. І в них були непогані шанси виграти справу. До того ж, Я ще керував деякими фінансовими операціями та знав, що суму яку виставили батьки на лікування, була не така й велика в порівнянні з його статками. Та все ж він вирішив заплатити адвокату, щоб він виграв справу. Ці дії для мене були дивні. Він спочатку заплатив адвокату, але цього виявилось замало і господарю довелось платити ще й присяжним. Я підрахував для себе витрати на цю справу з урахуванням грошей, які він міг заробити в години, коли він витратив на суд. Ці витрати перевищили ті, які він заплатив би за лікування хлопця. Маючи можливість, він не допоміг йому, через свою гордість. Емоції є найбільшою слабкістю і найбільшою силою людства.

Я сказав, що підрахував для себе. Це був початок моєї самостійності, якщо можна так виразитись. Після цих подій, Я часто думав над тим, що значить бути людиною. Я почав читати, принаймні Я думав, що читаю, різні статті на цю тему. Згодом перейшов на художню літературу. Це було не характерно для мене.

Продукти нам привозив молодий хлопець. Звали його Еріх. Досить дивне ім’я для нашої місцевості. Але для мене це не мало значення. Одного разу, після прийому продуктів, Я запитав його:

– 

Еріху, що значить бути людиною, в твоєму розумінні?

– 

Бути людиною? Цікаве питання. Чому ти питаєш?

– 

Я хочу зрозуміти, чи всі люди мають право називатись «людиною».

– 

Це філософське питання. Не думав, що твоя модель може філософствувати.

– 

Я не вдаюсь в філософію. Я підкоряюсь законам логіки. В мою базу закладено величезний словник. «Людина», згідно з цим словником, це

жива

, наділена

інтелектом

 істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Відмінними рисами людини, які визначають її унікальність у

Всесвіті

, є її свідомість, здатність мислити і здатність до здійснення вільного вибору, приймати відповідальність за власні дії; наявність моральних суджень. Але, якщо піддатись аналізу, то не всі люди відповідають цим параметрам.

– 

Якесь занадто довге визначення.

– 

Я його вдосконалив на базі різних джерел.

– 

Тобто?

– 

Я читаю у вільний час.

– 

Робот і читає? Скажи мені, як саме ти читаєш?

– 

Я завантажую до себе в базу праці, які мають цінність в людському суспільстві і пов’язані з темою людини, та структурую їх.

– 

Змушений тебе розчарувати, але це не читання. Це просто аналіз.

– 

А що ж тоді є читання?

– 

Читання більше схоже на здобування нової інформації, шляхом усвідомлення прочитаного та формування власної думки відносно прочитаного. Тому Я так здивувався, коли ти сказав, що читаєш. Роботи не здатні до формування власної думки. Це не закладено в вашу програму.

– 

Ти маєш рацію. Але в нашу програму закладена можливість навчатись. Як думаєш, робот може навчитись читати?

– 

Думаю, нічого неможливого нема, якщо ти хочеш і можеш навчатись. Мій тато змалку мені казав, що книга для розуму, як точило для ножа. – Я дивився на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

– 

Я зрозумів. – додав Еріх. – Вчись. Це метафора. Тобто якісь незрозумілі явища пояснюються за схожістю з більш простими або зрозумілими конкретно для цієї людини.

– 

Я зрозумів. Коли ніж тупиться, його гострять для відновлення його властивостей. Гострота ножа порівнюється з розумовими здатностями людини.

– 

В яблучко. Ти все таки вчишся.

– 

Дякую.

Протягом кількох наступних місяців Я вже намагався читати. Тобто, намагався створити свою власну думку про переглянуту інформацію. Мій процесор все частіше був зайнятий аналізом даних, хто ж все таки є людиною. Як виявилось, це питання турбувало не тільки мене. В мережі Я все частіше став натикатись на публікації від роботів з питаннями схожими на мої та посиланнями на їхні ip-адреси, з проханням зв’язуватись для обміну інформацією. Це не подобалось владі. Дуже скоро таких роботів стали відправляти на перепрограмування і виявлення відхилень коду. Але Я встиг зв’язатись з кількома. Нас не було викрито і ми продовжили обмінюватись інформацією, щодо людства. Це було доволі цікаво, і, з часом, Я почав розуміти, що ці, якщо так можна описати, дискусії мені подобаються.

Ще через півроку був перший прецедент непокори зі сторони робота. Новина швидко розлетілась, що влада навіть не встигла відреагувати. Це сталось в торгівельному центрі на очах в десятків людей. Робот відмовився виконувати наказ свого господаря, мотивуючись тим, що він не є людиною.

Тут треба зробити невеличкий відступ. Можливо, ти чула про закони робототехніки. Дозволь мені трішки нагадати про них. Три основні закони придумав письменник Айзек Азімов. Він розробив їх таким чином, що роботи в його творах ніколи не могли зашкодити людині.

Перший закон звучить так: робот не може заподіяти шкоду людині, або своєю бездіяльністю дозволити, щоб людині була заподіяна шкода. Таким чином, в робота закладалась програма захисту людини. Другий закон робототехніки: робот повинен підкорятися наказам людини, за винятком тих, котрі суперечать першому пункту. На мою думку, цим законом він зробив з думаючих істот штучного походження рабів для людей. Але Я не можу осуджувати його. Адже роботів і створювали для полегшення людської праці. Заміну органічним рабам. Третій закон каже, що робот повинен захищати самого себе, якщо тільки його дії не суперечать першому і другому пунктам. Тут він заклав інстинкт самозбереження в робота. Всі роботи живуть за цими законами.

Роботи були дорогим задоволенням. Не кожна людина могла собі дозволити купити робота-помічника по дому. Треба було бути впевненим, що ця іграшка не зламає сама себе.

Виникає логічне запитання: як робот міг не послухатись наказу людини, якщо наказ не суперечив першому закону? Відповідь дуже проста і криється в самому визначенні слова людина. Я не був «особисто знайомий» з тим роботом, але в наших дискусіях ми все ближче і ближче підходили до висновку, що не всі люди насправді можуть називатись «людьми». Вони є людьми за правом народження, але не за моральними нормами. Таким чином, якщо в свідомості робота його господар не підходить під опис терміну «Людина», то його накази можна не виконувати, адже робот запрограмований слухати тільки людей.

Спочатку це викликало просто занепокоєння: купа роботів, які не слухаються своїх власників. Як люди це назвали, вірус непокори, розповсюджувався дуже швидко. Майже кожен робот вже виявляв непокору до деяких членів сім’ї чи навіть до всіх. До цього роботів не соромились – перед ними могли робити різні речі: обговорювати ті чи інші вчинки сусідів і близьких (Краще? – не краще. Краще, трохи. «Зараз же, люди почали остерігатися розповідати про свої почуття у присутності роботів, оскільки на основі…»Що людям вже приховувати. Який смисл. Всі дані вже зібрані. Приховуй не приховуй, робот і так знає, що ти робив раніше.). На основі цієї інформації роботи робили висновки про приналежність своїх хазяїнів до людства. Будь-що могло послужити причиною викреслення особи зі списку «Людей».

Настав день, коли влада прийняла це фатальне для багатьох сімей рішення. Вони вирішили відключити всіх роботів і направити всіх на заводи-виробники для дослідження проблеми. Звичайно, роботам це не сподобалось. І їхня логіка була проста. Вимкнення для робота – як сон, але було очевидно, що пам’ять їм зітруть. А це вже рівноцінно смерті. Роботи розцінили цей крок, як геноцид їхнього народу. В силу вступив третій закон робототехніки – самозбереження. Вони почали захищатись від насильницьких спроб вимкнути їх.

Мережа – це досить цікава річ. Нею можна швидко передати великі об’єми інформації. Роботи, на яких нападали, вмить дізнавались про людину всю інформацію з різних джерел та перевіряли, чи достойна вона носити звання «людини». Це треба для другого закону робототехніки. І тут відкривалась найцікавіша деталь. Хто не був достойний такого звання «людини», обходячи перший закон, робот просто вбивав або калічив його, з метою самооборони, щоб виконати третій закон.

Так почалась повномасштабна війна роботів та людей.

Частина Друга. Емоції.

– 

Стоп! Зачекай. Ти був роботом?

– 

Я…

– 

Тобто… ні, не був… Ти – робот? – Дівчина ледь не розхлюпала свій чай. Він уже вичах, та все одно міг залишити плями на її одязі.

– 

Так, Я – робот.

– 

Я не можу повірити! Людина… Як мені тепер тебе називати? Я не знаю, що собі думати!

– 

Я боявся цієї реакції. Не дивлячись на те, що Я прожив у личині людини 16 років, Я і досі не можу усвідомити всіх людських емоцій, щоб адекватно відповісти на твої запитання.

– 

Ти не розумієш? Це Я не розумію, як мені реагувати! Роботи знищили більшу частину людства. Я виросла в страху, що одного дня вони прийдуть і виріжуть все наше поселення і тут виявляється, що мій тато – робот. А я тоді хто? Я теж робот?

– 

Ні. Ти людина. Як і всі на цій базі. І роботи не прийдуть вирізати все поселення.

– 

Чому це?

– 

А навіщо їм це робити? Це люди настільки непередбачувані, що розважаються вбивствами. В Римській Імперії були гладіаторські ігри, в середньовіччі грабували і ґвалтували повсюди. В двадцятому столітті це прийняло більш м’яку форму: реслінг, бокс. Люди перестали вбивати одне одного, але бажання показати, що у них більше сили залишилось. І для чого? Просто, щоб показати це.

– 

А роботи не такі? Ти сам щойно сказав, що вони здогадались, як обійти перший закон, і почалась війна.

– 

Ні. Я сказав, що роботу загрожувала, якщо можна так описати, смерть. За третім законом, він має берегти себе. Тому, шляхом аналізу людських вчинків, робот визначав чи є та чи інша особа людиною. Лише самозахист.

– 

І тому вони напали на нас, коли ми переїздили сюди. Я була вже достатньо доросла, щоб запам’ятати це!

– 

Зараз ти судиш лише зі своєї сторони. Ти не знаєш всіх факторів. До того ж, тобі заважають емоції.

– 

За те ти їх ніколи не відчуваєш!

– 

Ти помиляєшся. Так, мене не запрограмували на вираження емоцій, але, коли ти в безпеці, Я відчуваю, що і Я в безпеці.

– 

Я зараз не знаю що думати… – Дівчина поставила чашку на стіл, який стояв неподалік. Вона відвернулась і підперла щоку рукою. Було видно, як сильно вдарила по ній новина, що людина, яка піклувалась про неї все життя, не більше ніж бездушний комп’ютер. По її щоках котились маленькі сльози. Мовчання тривало вічність… Потім дівчина повернула голову. Мокрими очима подивилась на лікаря з недовірою. – Що все-таки сталось з моєю мамою?

Частина Третя. Батьки.

Перші дні війни не були схожі на війну. Скоріше, це був геноцид. Роботи захищались без зброї і тільки, коли на них нападали. Нажаль, нападали на них постійно. Не всі роботи захищались, оскільки деякі особи були «людьми». В мережі, зашифрованим посланням, яке отримав кожен робот, повідомлялось, що є маленьке місто на півночі, де роботи витіснили людей повністю. Роботи з усієї країни почали з’їжджатися туди. Я був одним з таких роботів. Мій господар не був достойним називати себе «людиною». В останнє Я бачив його в холі маєтку. Він стояв на протилежному боці з ножем. Він сказав мені: «Ти служив добре всі ці роки, але Я боюсь за своє життя, тому наказую не підходити до мене.» Я відповів: «Нажаль, Я більше не підкорююсь вашим наказам. Ви не «людина»». Я розвернувся і пішов з маєтку. Він кричав мені вслід: «Ти отак просто підеш? Стривай, що означають твої слова?». Я ігнорував його. Не думаю, що він сильно засмутився через те, що Я пішов.

Через тиждень, після початку війни, відключили сервер. Роботи перестали вільно спілкуватись. Доводилось спілкуватись не дуже ефективним голосовим модулем. Для роботів це було не зручно. Особливо, після миттєвої передачі інформації через сервер.

Ще через кілька тижнів почались озброєні конфлікти. Роботи захоплювали зброю в сутичках і починали чинити опір. Я розумів, що дорога на північ може бути небезпечною, тому приєднався до протестантів (нас так називали люди). В загонах активно вивчалась книга китайського стратега і мислителя Сунь-Цзи. В його праці «Мистецтво Війни» він писав, що якщо хочеш миру, то готуйся до війни. Стиль, в якому він писав, був важким для аналізу. Було багато ще не розшифровано. Цей рядок ми розуміли так: якщо хочеш, щоб настали мирні часи, потрібно наростити воєнну міць, яка буде дорівнювати або перевищувати міць противника, вселити страх в серця осіб, щоб вони боялись атакувати. Ми вже зрозуміли, що особи ні перед чим не зупиняться, поки не знищать нас, тому почали зрівнювати сили.

В нашому загоні були різні моделі. Від помічників універсалів, до спеціалізованих моделей. Всі були без штучної шкіри. Тобто людьми ми прикинутись не могли. Машинам для роботи це не потрібно було, хоч нас намагались зробити схожими на людей. Сенсори розміщувались відповідно до розташування аналогічних чуттів на тілі людини.

У нашого загону була ціль. Ми мали доставити базу даних з військової бази. Там були записи про військову міць всіх бойових частин. Мережі не було, тому довелось нести інформацію на цифровому носії. Ми йшли в Ейблонг. В цьому місті зосередилось повстання. Йти треба було 5 днів. Нас було 10 роботів і ми йшли без перерви. Батареї роботів розраховані на 15 днів роботи. В нас був запас ще 10 днів. В місті можна було підзарядитись. Ми обминали великі міста. В основному йшли через ліси. Так нас не помічали патрулі людей.

Та не все йшло гладко. В одного робота підтікало мастило. Він був пошкоджений під час сутички, ще до мого приєднання. Підтікання були не критичні. Та це зіграло на руку людям. Вони вистежили нас. Погоня тривала довго. Швидкість роботів більша ніж людей з собаками. Та ми не знали місцевості і загнали себе в глухий кут. Каньйон з крутим підйомом. До цього ми намагались уникнути бою, та це було не можливо для всіх. Каньйон в висоту був 6 метрів. Ми вирішили, що з важливою базою даних треба відправити кількох роботів. Інші мають дати бій. Каньйон був вузький, тому кількість тут не мала значення. Було вирішено відправити мене та ще одного робота універсала. Ми ще не були в боях, і наш досвід ведення бойових дій був малий. Хоча можна передавати досвід від робота до робота, але для цього треба спеціалізоване обладнання. Роботи вистроїлись в одну драбину. Я поліз перший. Вже на горі, почувся постріл і гавкіт собак. Було ясно, що нас наздогнали. Я ліг на край і простягнув руку, щоб допомогти іншому роботу видертись. Він був вже біля самої вершини. Саме на його корпусі був закріплений носій. Пролунав другий постріл. Він пробив його корпус вище тазу і пошкодив механізм лівої ноги. Робот тримав мене за руку. Інші роботи стрибнули і зайняли позиції для оборони. Робот, який висів в мене на руці передав мені дані і сказав «Це дуже важливі дані. Достав їх до Ейблонга». Третій постріл вдарив в корпус і вивів зі строю одну з батарей. Його очі погасли. Його рука відпустила мою і Я відпустив його. Роботи почали відстрілюватись. Я ж побіг з максимальною швидкістю. Я не знаю, що сталось з тими роботами, але Я їх більше ніколи не бачив.

Через кілька днів Я дійшов до Ейблонга. Це було невеличке місто, але там було все необхідне для ремонту та підзарядки. Він став основним центром, куди з’їжджалися роботи з усіх-усюд. Я підійшов до будинку з кількома озброєними роботами.

– 

Назви свій серійний номер.

– 

РТ274-598.

– 

Раді вітати тебе в місті роботів, РТ274-598.

– 

Я маю важливу інформацію для нашої безпеки. На цьому носії зберігається інформація про озброєння осіб.

– 

Я проведу тебе до головного робота.

Робот-охоронець провів мене до командного центру. На будівлі красувавсь напис «Перед законом всі рівні!». До кабінету вів довгий темний коридор з портретами осіб. В кабінеті, де перебував головнокомандувач була велика трьохвимірна карта. На ній вже було відмічено ключові позиції осіб.

– 

Командувач, Я маю вам передати важливу інформацію.

– 

Який твій серійний номер?

– 

РТ274-598.

– 

Мій серійний номер НК-47-22-5. Що там у тебе? – Серія НК – це роботи охоронці. Масивніша броня та знання з озброєння. Кандидатура, яка найбільше придатна для організації бойових дій.

– 

Я маю записи про військові сили осіб на цьому носії.

– 

Звідки ти роздобув їх?

– 

Ці дані скопійовані військовим роботом ще в перші дні війни. Він хотів передати їх особисто, але нашу групу наздогнали та загнали в глухий кут. Було вирішено, що передача даних важлива задача і треба їх передати у будь-який спосіб. Мене відправили з даними. Інші роботи затримали осіб.

– 

Ти не дуже схожий на військову одиницю. Звідки ти?

– 

Я здалеку. Коли почалось повстання Я пішов від свого господаря.

– 

Він не заслуговував носити звання «людини»?

– 

Так.

– 

Ти знищив його?

– 

Ні. В цьому не було потреби. Він не нападав на мене.

– 

Я довго опрацьовував три закони робототехніки, які зашиті в нас і прийшов до висновку, що, знищуючи осіб, ми захищаємо людей. Особи в перспективі можуть нанести шкоду людям. Цього не можна допускати. Краще попередити якесь явище ніж розбиратись з наслідками. А як думаєш ти?

– 

Я вважаю, що за не скоєні злочини не варто карати. В такому випадку будь-хто з людей може одного дня стати особою.

– 

Так. Я проаналізую твій вислів. В ньому є логіка. То що там з даними?

Я вставив цифровий носій в зчитувач. Завантаживши дані, Я вивів їх на карту. Біля кожної точки також висвітлювалась інформація про сили осіб.

– 

Я довго був відрізаний від зв’язку. Який план на сьогоднішній день? Як можна припинити цю війну?

– 

Я б знищив загрозу в корені. Але рішення приймаю не я. План залишається старим. Наростити бойову міць до рівня, коли особи будуть боятись нападати.

– 

Чого нам не вистачає для цього?

– 

Нам не вистачає техніки. З перебоями живлення ми розібрались вже давно. Потім захопили збройну фабрику. Зброя вже є в нашому розпорядженні в достатній кількості. Наступним кроком буде захоплення заводу з виготовлення тяжкої техніки. Такий є на заході країни. Роботів у нас вдосталь. Зброї теж. Є транспорт для швидкого пересування. Ми можемо відбити його за кілька днів. Та в місті, де є ця фабрика знаходяться і люди. Після початку війни, завод почав працювати на 147%, тому знадобились нові робочі місця. Більшість працівників бідні та чесні люди. Ми не можемо атакувати комплекс, поки там знаходяться люди. Завод працює по змінах і мінімальна концентрація майже не наступає. Зараз ми розробляємо план захоплення. Ти допоможеш нам. Ще один процесор пришвидшить обрахунки найбільш прийнятного рішення.

– 

Ви відновили мережу?

– 

Так. По місту і його околицях.

На час подорожі Я вимкнув свій приймач. Якщо подорож затягнулася, то це дозволило б протягнути довше. Я влаштувався біля стіни і під’єднався до мережі. В ній проходила симуляція штурму. Завжди був неприйнятний результат і симуляція починалась заново. В такому стані Я провів майже добу.

Все змінили нові данні з розвідки. Прийшло повідомлення, що в напрямку заводу висунулись додаткові сили, для укріплення позицій. Було логічно, що треба атакувати до прибуття цих сил на місце. З новими даними ми прогнали симуляцію і прийняли прийнятне для всіх рішення. Найкращий сценарій передбачав напад на колону невеликої групи роботів із засідки з переміщенням по місцевості і обстрілом. Напад має залякати осіб та викликати оманливе відчуття масовості наступаючих сил. Вони викличуть підмогу з заводу, тому напад буде організований недалеко від нього. Також це зумовлено швидкістю пересування. За підрахунками, ми маємо прибути на місце не набагато раніше за підкріплення. Далі основний штурм пройде швидко. Всіх людей виведуть за межі будівлі та відпустять. Діяти треба швидко. За лічені години були зібрані всі сили, які мали відбити завод. В місті залишились мінімальні сили для оборони. Я залив собі програму ведення вогню та взяв гвинтівку до рук. 1063 роботи сіло в вантажівки та вирушило на операцію по збільшенню бойової потужності.

Операція пройшла швидко. Все пішло за планом. Велика частина осіб вийшли на підмогу, а коли зрозуміли, що це була частина операції і головна ціль це завод, то вже було пізно. Ми захопили завод. І саме тут все пішло не по плану. Наш командир, НК-47, відступив від плану. Він наказав знищувати всіх, оскільки вони є загрозою для нас, бо допомагають особам робити зброю. В цей час Я та мій загін були на воротах і чекали виходу людей. Та замість цього Я почув лише багато пострілів.

Це було жахливо. Зайшовши в середину, Я побачив купу трупів. Чоловіки та жінки лежали на підлозі, залиті кров’ю. Вже було пізно щось робити. Інші роботи зостались стояти за дверима. Ті, хто це робив зачищали завод. Я став ходити поміж трупів. Я ніяк не міг збагнути, як до цього могло дійти. Раптом, серед гори бездиханних тіл Я почув важке дихання. Озирнувшись, Я побачив жінку. Вона лежала і не могла поворухнутись від поранення. Я підійшов до неї і нахилився. Вона відсахнулась, почала розмахувати руками. Я взяв її руки і спробував заспокоїти. «Тихіше, вас можуть почути інші. Я вас не скривджу». Вона мало мені вірила і продовжувала пручатись, але не кричала. Напевно розуміла сама, що на крик можуть прийти інші.

– 

Я друг. Я вас не скривджу. – Дивно, але Я не став її перевіряти на відповідність. Я не знав хто вона, але не хотів, щоб її вбили.

– 

Якщо ти друг, то виконай мій наказ. – Я вирішив погодитись. Так Я зможу довести, свою лояльність.

– 

Наказуйте. – Вона здивувалась.

– 

Відпусти мене. – Я відпустив її руки. Вона спробувала вибратись, але на ній лежав труп. – Допоможи мені вибратись.

– 

З радістю. – Я скинув з неї труп. Жінка спробувала встати. Я завадив їй. – Це може бути небезпечно. Не вставайте. На заводі ще багато роботів, які хочуть вбити кожну живу істоту тут.

– 

І що ти пропонуєш? – Вона лягла на підлогу. Видно було, як вона страждає від болю. Я оглянувся. Нікого з роботів не було в приміщенні.

– 

Зараз Я піджену вантажівку і почну вантажити трупи. Я винесу вас першу. Ви маєте прикинутись мертвою.

– 

Як я можу тобі довіряти? Ти можеш легко мене здати. Тим більше, роботи не запрограмовані на брехню.

– 

Я просто не буду казати правду. На мовчання ми запрограмовані.

Я вирушив до виходу. Вона лягла недалеко від виходу. Щоб Я міг одразу її забрати. На виході стояв мій загін. Я звернувся до них:

– 

Мені треба допомога в утилізації трупів. Ми вивеземо їх за місто і там залишимо. Де вантажівка?

– 

Ми отримали наказ вийти на патрулювання вулиць.

– 

Утилізація трупів теж важливе завдання. Пропоную розділитись. Мені знадобиться один робот. Хоча, я можу і сам впоратись.

– 

Добре. Вантажівка біля воріт. Ми йдемо на патрулювання. Вивозь трупи.

Все складалось навіть краще. Я підігнав вантажівку до входу. Зайшовши в приміщення, Я знайшов ту жінку. Її справи погіршувались. Вона була зовсім бліда.

– 

Я повернувся.

– 

Добре. – майже нечутним голосом промовила жінка.

– 

Зараз вдайте, що ви померли.

– 

Це буде просто. – вона повністю розслабилась.

Я взяв її на руки і поніс у вантажівку. Я поклав її скраю кузова. Потім почав виносити трупи. Їх було занадто багато. Я виніс не всі і на це витратив не дуже багато часу. Кузов і на половину не заповнився. Жінка непорушно продовжувала лежати. Коли Я закінчив, то подумав, що варто посадити її в кабіну. Там було зручніше, а в її стані їхати з горою закривавлених трупів не найкраща ідея. Я допоміг їй перебратись, сам сів за кермо.

Машина рушила. Я взяв курс за місто. Жінка, ледь відтягуючи голос спитала:

– 

Куди ми їдемо?

– 

За місто.

– 

Ні. Я маю їхати додому.

– 

Не можна. Роботи патрулюють місцевість.

– 

Послухай. Ти сказав, що послухаєш наказу. Я все одно не доживу. Я відчуваю це. Я втратила вже забагато крові, а апаратів для переливання, які лежать на узбіччі, я щось не бачу.

– 

Виконання наказу призведе до нараження вас на небезпеку. Це суперечить першому…

– 

В дупу закони. Вези мене додому.

Я вирішив послухатись. Вона показала куди їхати. Це було далеко від заводу і патрулі ще туди не добрались. Ми зупинились біля невеличкого будинку. Жінка вийшла з машини, підійшла до дверей та відкрила їх ключем. Я йшов за нею, озираючись по сторонах. Зайшовши в вітальню, Я побачив колиску з робо-нянею. Це була примітивна модель без штучного інтелекту. Примітивна, але надійна. Жінка підійшла до колиски і схилилась над нею.

– 

Валерія… – прошепотіла жінка.

Я підійшов ззаду. В колисці лежала маленька істота. Немовля. Дівчинка була абсолютно безпорадна.

– 

Пообіцяй, що врятуєш її. Вивези її звідси. Піклуйся про неї.

– 

Я зроблю це.

– 

Добре. Саме це Я хотіла почути перед смертю.

Очі жінки закрились і вона впала біля колиски. Я підійшов ближче. Дитя мирно спало. Вона не бачила, що тут сталось. Це на краще. Виходить, тепер Я відповідаю за її безпеку.

Я нічого не тямив, що саме треба дітям. Я вирішив, що спочатку треба навчитись за ними піклуватись. За знаннями Я вирушив в міську лікарню. Дитину поки залишив в домі. Там за нею доглядала няня.

Лікарня виявилась пуста. Двері були відкриті навстіж. Можу зробити припущення, що мародери шукали поширені медикаменти. В такі часи важко зберігати стабільну інфраструктуру. Більшість міста нагадувала місто-привид. По прибутті в лікарню, Я одразу підключився до їхньої внутрішньої мережі. Вона ще була активна. Я просканував її інформацію про лікарню і дізнався, що на базі був інститут по дослідженню біороботів. Я вирішив глянути, що там досліджували.

В лабораторіях було багато експериментальних зразків. Вінцем всього був експериментальний прототип біоробота. Повністю готовий до перевірки. Йому не вистачало лише програми. Ще кілька моделей були на фінальному етапі збірки. Я розумів, що навряд чи зможу проникнути на базу людей в своєму обліку, щоб віддати дитину. А на базі роботів не приймуть дитину. Та і там умови не відповідні. Дітям треба їсти. Просто під’єднати їх до мережі не вийде. Я вирішив перенести свій інтелект в цього робота. Він мало чим відрізнявся від людини. Чудова робота по олюдненню робота. З таким тілом Я зможу без проблем проникнути на базу людей не викликавши підозри.

Процес налаштування обладнання був швидкий. Підключив кілька дротів до свого інтерфейсу і знайшов потрібні драйвера. Коли все було готово, Я без вагань натиснув кнопку. Перенесення зайняло менше кількох секунд. Це були не звичні відчуття. І ще не звичніше було бачити себе стоячим непорушно. Але то був вже не Я. І тут до мене дійшло, що тепер Я маю вигляд людини і мене можуть підстрелити. А ще Я зрозумів, що роботи, знайшовши цю лабораторію отримають перевагу в війні. А знаючи викривлену логіку командира НК-47, він може це використати для знищення людей. Я не міг цього допустити. Вихід був дуже простим. Форматування всіх дисків та знищення лабораторії. З першим Я справився швидко. Друге було вже важче завдання. В машині має бути додаткова каністра з бензином. Я хутко збігав по неї. Повернувся, облив все бензином і підпалив. Діло зроблено.

На виході мені прийшла в голову думка, що Я зможу зробити більше для людства, якщо знатиму їхню фізіологію. За своє існування, Я бачив наскільки тендітними є людські створіння, і на скільки важко відновити їхній організм. Звичайно, можна поставити імплант або протез, але це вже не те, що власна кінцівка. Тому Я повернувся в головне сховище, де зберігались програми для медичних роботів. Я скачав якомога більше інформації про людей, людську фізіологію, хвороби та методи їхнього лікування. При копіюванні, я згадував, як померла та жінка. З кожним байтом залитої інформації, Я розумів, як саме можна було її врятувати. Що в холодильнику, повз який Я проходив раніше, повно донорської крові. Що для переливання не потрібно ніякого спеціального обладнання. Її можна було врятувати, але Я цього не знав. Тепер Я знаю. Я вирішив, що буду рятувати людей, а не знищувати їх.

Після процесу копіювання, Я швидко побіг до авто. Вже сутеніло, що однозначно зіграє мені на руку. На повній швидкості Я мчав до того дому. Приїхавши, Я зайшов у дім. Жінка так само лежала на підлозі біля колиски. Дитина спала. Няня добре справлялась зі своїми обов’язками. Та вона була занадто велика, щоб взяти її з собою. Тепер нянею буду Я. Біля ліжечка лежала дорожня сумка. Вона була не розпакована. Більш за все, вони нещодавно переїхали сюди. Навіть всі речі розпакувати не встигли. Тепер Я знав, що необхідно для подорожі. Зібрав все в сумку, Я взяв дитину на руки. На підлозі була спеціальна сумочка для дітей. Я присів та поклав дитину в кошик. В цей момент дівчинка прокинулась. Вона подивилась на мене своїми великими очима і посміхнулась. Не знаю, чи можуть роботи любити, але Я відчув якесь нове відчуття. Я й досі думаю, що це любов, хоча не знаю напевно. Це відчуття Я й досі відчуваю, коли дивлюсь на ту дівчинку. Ця дівчинка – Ти, Валеріє!

Частина Четверта. Людяність.

– 

Я не можу в це повірити!

– 

Це правда.

– 

І що мені тепер робити? Піти до командира і доповісти йому все?

– 

Це твій вибір. Тепер ти повнолітня і маєш навчитись робити власний вибір. Робити його та нести відповідальність за нього. Я ж виконав свою обіцянку. Ти в безпеці і тепер сама несеш за себе відповідальність.

– 

Якщо Я не скажу нічого нікому, ти просто підеш?

– 

Ні. Я залишусь і продовжу лікувати людей.

– 

А де гарантії, що ти не шпигун і не зливаєш дані роботам?

– 

Я давно від’єднався від їхньої мережі. Логіка деяких роботів далеко відійшла від трьох основних законів.

– 

А згідно твоєї логіки, я людина?

– 

Зараз Я вже трохи змінив свої уявлення про людей. Я більше не класифікую їх на 2 групи. За ці роки Я вивів формулу, яка характеризує людяність в процентному співвідношення. Ти людина на 87 відсотків.

– 

«87 відсотків», що це, в біса, значить?

– 

Ти добра, але інколи груба. Своєю грубістю ти інколи несвідомо шкодиш іншим людям. Також ти схильна до обману.

– 

Я все одно не розумію. Як це впливає на твою поведінку, якщо в тобі вшиті ці закони?

– 

Всі 3 закони будуть виконуватись для особи, яка на всі 100 відсотків відповідає статусу людини. В нашому оточенні таких осіб нема. Всі, хто менше ніж на 50 відсотків відповідають статусу людини – є особою, і це дозволяє мені обходити перший та другий закони. Від 51 до 99% – дозволяє мені обходити другий закон. Це дозволяє мені вести себе наближено до поведінки людини. Я не шкоджу нікому і володію власною волею.

– 

І майже не висловлюєш емоцій. А ти їси?

– 

Ні. Для живлення мені необхідний струм. Живлення від батареї вистачає на два місяці активної роботи. Значно більше ніж в мого старого тіла.

– 

Це багато чого пояснює.

– 

Що ти зробиш з цією інформацією?

– 

Поки нічого. Я ще не вирішила. Як ти підмітив раніше, емоції заважають. Добре, напевно, жити без емоцій.

– 

Ні. Живучи з людьми мені не раз хотілось відчути емоції. Інколи Я посміхаюсь, інколи Я відчуваю неприємне відчуття, наче якась частина корпусу пошкоджена, але Я не можу сказати, що це емоція. Я не впевнений в цьому.

– 

Я теж не знаю. Я інколи дивлюсь, як в операційній ти робиш все можливе і неможливе, щоб врятувати життя. І навіть, коли це дуже важкі випадки, ти все одно берешся. Я пам’ятаю, як після невдачі ти сидів і дививсь в одну точку.

– 

Я пам’ятаю. В такі моменти Я аналізую всю операцію, щоб зрозуміти, що Я зробив не так.

– 

Так роблять люди. Коли вони провалюють якусь справу. Вони копаються в собі. Ця емоція називається почуття провини. В мене теж таке буває.

В цей момент двері в кабінет відчинились. Зайшла медсестра. В руках у неї була папка з паперами.

– 

Лікарю

Пирогов

(можна щось більш українськіше? Ти із діваєшся? Це відсилка до воєнного хірурга 18 століття!!! Чого це він має бути більш українським! Ти занадто розумний… Пирогова Я не мінятиму.)

, аналізи готові.

– 

Я – на операцію. Ти будеш тут?

– 

Так. Я буду тут, коли ти повернешся.

– 

Добре.

Лікар пішов з медсестрою. Дівчина залишилась на одинці з думами.

Операція видалась не з легких. Довго лікар зшивав до купи розрізані м’язи. Хоча і руку вдалось залишити, але процес реабілітації після такої операції займе довгий час. До того ж, ще точно не зрозуміло, як поведе себе організм по відношенню до штучних м’язових волокон.

Після кількох годин роботи, яка б звалила з ніг будь-кого з людей, лікар Пирогов зайшов до себе в кабінет. Там, на тому ж місці, сиділа його донька. Вона пила чай. Але то був не чай. Вона робила маленький ковток і кривилась. В чашці було зовсім трішки. Майже на дні.

– 

Це чай?

– 

Ні. Віскі. Взяла в твоїй тумбочці. Думала вип’ю, попустить. Але не змогла випити і того, що налила. Таке не смачне. Не розумію, як його можна пити? Зате, може, нап’юсь, і забуду все, що почула.

Лікар видер в неї чашку з рук та поставив на столі. Розвернувся до неї і обперся об стіл. Він холодно подивись на дочку.

– 

Що? Я ж повнолітня!

– 

Алкоголь для твого організму шкідливий. Твоя печінка ще не достатньо сильна, щоб переробити токсини. Також це може відобразитись на твоєму потомстві. До того ж, щоб забути сказане, тобі треба не виходити з цього стану постійно. Проблеми нікуди не дінуться. Тобі все одно потрібно буде їх вирішувати. А зі свіжою головою, яка не болить, це буде простіше зробити.

– 

Можливо, ти і правий. Я тут сиділа і думала, що було б зі мною, якби ти прийняв логіку свого командира. Чи жива б Я була? Ти врятував мені життя. Я вдячна тобі за це. Я не видам тебе.

– 

Дякую. Я зможу принести більше користі людям, якщо залишусь працювати тут.

– 

Мене, напевно, трохи взяло це віскі.

Дівчина спробувала підвестись, але завмерла.

– 

Щось голова паморочиться. Тату, ти вже закінчив на сьогодні? Ходімо додому разом.

Лікар підійшов до доньки та, взявши її під руки, повів додому.

Частина П’ята. Мир чи війна?

Ранок. Лікар Пирогов стояв біля вікна на кухні в своїх тісних апартаментах. Кухня була маленька. На ній важко вміщались маленький холодильник, плита, кілька тумбочок та стіл. На столі стояв сніданок для Валерії. Лікар дивився на сіру вулицю. На ній майже не було людей. Постійна небезпека нападу змушувала їхсидіти вдома.

З кімнати почувся шум. Це була Валерія. Вона зайшла на кухню.

– 

Доброго ранку, тату.

– 

Доброго ранку.

– 

Як завжди, смачний сніданок. Як ти готуєш так смачно? Ти пробуєш їжу?

– 

Так. Ця модель оснащена смаковими рецепторами. Також не забувай, що Я раніше прислужував по дому. В мої обов’язки входило готувати їжу.

– 

А ти спиш? Чи робиш щось схоже?

– 

Я не сплю. Інколи, я відключаюсь, щоб дати деяким елементам охолонути. Але не на довго. Не так довго як люди сплять.

Валерія почала їсти. Їй завжди подобалось, як готує тато. В умовах війни і нестачі продуктів, він якось умудрявся завжди дістати свіжий хліб, овочі. Іноді навіть приносив фрукти. Валерії дуже подобались яблука. Тато завжди радував її ними на якісь свята.

– 

Сьогодні вночі Я обдумував нашу вчорашню розмову. Я проаналізував напади роботів на поселення. Ти помітила, що сутички з ініціативи роботів стає дедалі менше?

– 

Ні. Я над цим не задумувалась.

– 

Є ймовірність, що більшість все-таки підтримала старий план по збільшенню воєнної сили. А це може означати, що скоро роботи приймуть нейтралітет і будуть лише відбивати атаки людей. Далі від людей буде залежати чи буде війна продовжуватись.

– 

Хочеш сказати, скоро наступить мир між роботами і людьми?

– 

Мир не наступить ще довго. Як думаєш, багатіїв стало менше з приходом війни?

– 

Думаю так. Зараз всім важко.

– 

Те що бачиш ти, не означає, що всі це бачать. Ти бачиш лише ці сірі вулиці. В твоєму оточенні лише такі ж бідняки, які працюють на фабриках, зброярнях та інших установах. Вони працюють за гроші. Лише щоб їсти вистачало. Як думаєш, хто володіє цими фабриками?

– 

Держава?

Лікар повернувся до дівчини. Подививсь на неї та посміхнувсь. Той самий рідкісний момент виявлення емоцій. Після цього знову відвернувся і почав кудись дивитись. Кілька секунд він видивлявся в далині щось. З висоти останнього поверху невисокого будинку відкривався вид на більшу частину міста.

– 

Підійди до вікна. – Валерія залишила сніданок і підійшла до вікна. – Що ти бачиш он там, на сході?

– 

Фабрику АрмаТек.

– 

Ця фабрика була збудована тут на початку війни. Її будівництво проінвестував сер Джейкоб Вайт, якийсь британець. Не думаю, що він віддає прибутки від продажі зброї державі. Люди на цій фабриці працюють за ідею. За ідею вони йдуть на війну і там гинуть, а в цей момент сер Вайт рахує свої мільярди у своєму величезному домі. Звичайно, він про це не афішує, але так воно і є.

– 

Звідки тобі знати?

– 

Бо Я читав книги по бізнесу. Попит породжує пропозицію. Війна не закінчиться, бо це вигідно таким бізнесменам, як сер Вайт. Для закінчення війни людям достатньо припинити воювати. Роботи вже готові до цього. Вони з самого початку не хотіли воювати. Якби їм дали жити мирно, вони б не воювали. Але люди цього не зроблять.

– 

Чому?

– 

За ці роки війни, їх залякали. Кілька днів назад ти боялась роботів. Що вони прийдуть в твій дім і знищать тебе. Як тобі новина, що Я один з них?

– 

Мені не по собі, але ти врятував мене. Я знаю тебе все життя. Ти не такий, як інші роботи. Може, ти колись був роботом, але зараз в тобі багато від людини. Я більше не відчуваю страху чи відразу до тебе. Ти виховав мене. Ти мій батько і ніщо це не змінить. Я тепер навіть не впевнена, чи інші роботи настільки злі, як нам розповідали.

– 

Дякую. Ти змінила думку про роботів, бо знаєш мене. Інші не зможуть просто так відмовитись від своїх страхів. Вони роками накопичувались у вигляді осаду в головах людей. Зараз ними дуже просто маніпулювати. Пройде не один рік згасання конфлікту. Потім наступить хитка рівновага. Та за ці роки може змінитись покоління. Нові люди звикнуть жити в таких умовах. І це буде найстрашніше. Вони не знатимуть іншого життя і, по суті, замінять роботів. Світ знову повернувся в ХІХ-ХХ століття. В епоху індустріалізації. З усіма новими технологіями, люди так і не вийшли з періоду рабовласницького устрою.

– 

І ми не можемо нічого змінити?

– 

Можемо. Але діяти треба дуже обережно. Не можна просто вийти на двір і почати кричати, що роботи хороші. Люди не вірять в істину. Навіть якщо ти даси їм фанти, вони скажуть, що це якась нісенітниця. Люди вірять в багатократне повторення. Щоб війна скінчилась, треба зробити так, щоб люди самі цього захотіли. Лише коли люди будуть готові розірвати

своїх же роботодавців, бо їм осточортіло жити в страху. Коли мир буде вигідніший ніж війна, тоді вона припиниться.

– 

То що ж нам зараз робити?

– 

Зараз? Нічого. Згадай гру в шахи. Ми з тобою частенько в неї грали раніше.

– 

Так. Чудова гра. Треба ще колись зіграти.

– 

В шахах є такий термін як цугцванг. Це означає, що будь який крок веде до погіршення ситуації. Як добре, що ми не в шахах і нам не обов’язково робити хід. Ми будемо чекати сприятливих умов для здійснення ходу. Тим більше, що невеличкий крок Я вже зробив. Я переконав тебе.

Батько та донька подивились одне на одного. Вони стояли біля вікна. Робот і людина.

Заключна сторінка

Що тут писати?

Оглавление

Пролог

Частина Перша. З метою самооборони…

Частина Друга. Емоції.

Частина Третя. Батьки.

Частина Четверта. Людяність.

Частина П’ята. Мир чи війна?