За чашкою Чаю… [Владислав Вікторович Манжара] (fb2) читать онлайн

Владислав Манжара

За чашкою Чаю

Збірка невеличких оповідань про кохання. Нічого особливого, але за чашкою чаю почитати можна.

2017

ЗМІСТ

Незнайомка      4

“Зачекаєте?”      9

Без назви      13

Неочікувана зустріч      20

Від Автора

Вітаю моїх читачів! Звертаюся в першу чергу до людей, які ну дуже люблять читати. Настільки це люблять, що читають навіть слова автора (сам частенько пропускаю цю сторінку).

Що Я хочу сказати. Це твори, які Я писав в продовж свого студентства. Тому вони можуть бути наївні, занадто прості, або нудні. У зв’язку з цим, хочу попросити не судити строго і не порівнювати мене з метрами письма. Я лише починаю.

Я пишу лише у своє задоволення, тому оповідань так мало. Думаю, з часом Я збільшу кількість і якість творів, тому дуже сподіваюсь, що вам сподобаються мої розповіді і ви буде з нетерпінням чекати на вихід наступної збірки.

Приємного читання!

P. S.: Не забудьте заварити чай.

P. P. S.: І загорнутись у м’яку, теплу ковдру.

НЕЗНАЙОМКА

Він стояв біля входу в ТРЦ. На дворі було не дуже холодно. Можливо, це просто йому здавалось, бо серце активно переганяло кров по жилах. Він хвилювався перед першою зустріччю. Масло в вогонь додавало і її запізнення. Аж 15 хвилин! Для нього, завжди пунктуальної людини, це було занадто багато. Але він знав про жіночу особливість довго збиратися…

Падав лапатий сніг. Вона поспішала на зустріч. Варто додати, що її швидкість на каблуках не значно перевищувала швидкість, з якою деякі люди прогулюються парком. Як завжди, вона затягувала з виходом. Чепурилася до останньої хвилини. Та ще й, як на зло, забула гребінець на трюмо і поверталась за ним. На зупинці, як завжди, проїхали дві маршрутки, які їхали не в ту сторону. Не зважаючи на всі ці дрібні перепони вона вже була на фінішній прямій. Вже виднілась вивіска ТРЦ…

Він стояв і дивився як повільно, не поспішаючи падає сніг. «От йому точно нікуди спішити» – подумав він і в цей момент побачив дівчину, яка була протилежним явищем до цього спокійного снігопаду. Майже перечіпляючись, вона наближалась до нього. Він зрозумів: це – вона! Дівчина, з якою він переписувався кілька тижнів і бачив тільки на фото. В житті вона була це вродливішою. Підбори чоботів весело відбивали швидкий ритм. Світла коса лежала на темному пальто. Шарф закривав груди і горло від холодного вітру. «Дивовижна…»

Вона поспішала як могла. Піднявши очі, щоб подивитись, чи не налетить вона на когось, вона побачила його. «Це точно він! Точно, як на фото». Високий парубок стояв біля входу і дивився на неї. Він тримав руки в кишені куртки, щоб вони не змерзли. Подумки вона дорікала себе за нездатність прийти вчасно. Але він чекав і це добре. До нього залишалось кілька кроків.

І от вони зустрілись. Дві людини, які ніколи раніше один одного не бачили. Яких звела разом всесвітня павутина, в якій переплелись людські долі тісніше, ніж за всі століття до цього. В мережі можна знайти не тільки неграмотність і вузьколобість на безглуздих форумах, але і дещо чистіше. (Дискусії про те, що Інтернет вбив живе спілкування залишимо якраз для таких форумів. А зараз подовжимо розповідь про пару, яку поєднав Інтернет, і яка зараз застигла у вашій уяві.)

– Привіт. – Сказав він. Це єдине що прийшло йому в голову. Та і що ще можна було казати в даній ситуації?

– Привіт. Я тебе одразу впізнала. Ти такий же як на фото. – Вона не знала як себе вести. Це перше в її житті подібне знайомство. Від подруг вона вдосталь наслухалась про випадки, коли співрозмовник з мережі, зовсім не такий, як на фото і вже підготувала себе до гіршого, але ці хвилювання були марними. Він такий, як там: високий, чорнявий, з зеленими очима. Гладенько поголений, без жодного порізу. Щира посмішка випромінювала оптимізм.

– А ти не така…

«Ну от» – подумала вона, але поспішила з висновками, через занадто довгу паузу.

– …В житті ти краща. Але це не виправдовує твого запізнення.

– Вибач. Я завжди така. Я нічого не можу з цим зробити. Скільки вже разів пробувала, але ніяк не виходить прийти вчасно.

– Все гаразд. Не хвилюйся. Ходімо всередину!

– Звичайно. Ти, напевно замерз.

Посміхаючись, вони зайшли всередину.

ТРЦ був чудовий. Кілька поверхів з магазинами, в довгому коридорі першого поверху була купа маленьких кав’ярень, різноманітного оформлення. Але вони йшли в конкретний заклад. Він не спроста вибрав його. Це було його улюблене кафе в місті. Однією з родзинок цього закладу була кухня. Нічим цікавим вона не виділялась, але повар наче продав душу дияволу, тому що все було дуже смачним. Особливо він любив там круасани. Вони були просто божественні. Великий і теплий круасан з чашкою гарячої кави – його постійне замовлення в цьому закладі.

Зайшовши в кафе, вони швидко зайняли вільний столик на двох. Він був маленький, але це лише сприяло більш близькому спілкуванню. Взагалі треба відмітити, що в кафе було не багато людей. Це пов’язано з його розміщенням. Кафе знаходиться далеко від входу, до того ж, майже під сходами на 2 поверх. Його не так то і легко помітити з першого погляду! Інші кафе були розташовані в більш видимих місцях. Та й сам Сергій знайшов його випадково. Це кафе відвідували переважно одні й ті ж люди, і це ще дужче підсилювало домашню атмосферу. В кафе було кілька вікон. Такою розкішшю не могли похвалитись заклади по інший бік коридору. До того ж, через особливості забудови і ландшафту, з вікна відкривався чудовий краєвид. Через кілька метрів від вікна був крутий спуск, а в низині розтягнувся приватний сектор, який закінчувався пляжем і широкою річкою. Для того, щоб зробити ще затишніші умови своїм відвідувачам, підвіконня були м’якими. На них можна було сісти і почитати якусь книжку. До речі, в кафе була досить велика бібліотека, яку сформували самі ж відвідувачі.

– Що ти будеш? – запитав Сергій.

– Не знаю… Щось порадиш? – Ксеня взяла меню і почала його гортати.

– Любиш каву? Можу порадити круасан з кавою. Круасани тут чудові. Вони самі їх готують.

– Добре. Що тут ще є? – Вона гортала меню. Судячи з нього, воно більше нагадувало ресторанне.

– Можеш скуштувати млинці. В них смачне тісто і різноманітна начинка.

– Я якраз на них дивлюсь.

Підійшла мила офіціантка.

– Привіт, Сірьож. Як завжди?

– Привіт, Насть. Так. Але трошки пізніше. Можеш, спочатку принести мені грибного супу?

– Звичайно. А твоїй супутниці що?

– Мені млинця з бананом і…

– Там є номер. Так зручніше гостям казати, а нам записувати.

– 17. Так 17. І Чай. Зелений.

– Буде зроблено. – Офіціантка пішла до вікна кухні.

– Я бачу, ти тут часто буваєш. Вже вивчили, що ти замовляєш.

– Так. Це моє улюблене кафе. Просто обожнюю його! Тут іноді бувають літературні вечори, де молоді письменники зачитують свої твори. Це навіть не ініціатива власників. Так склалось само собою.

– Так затишно. Я ніколи тут не була. Навіть не помічала його.

– Отак завжди, те що нам подобається, ми не помічаємо бо воно знаходиться перед самим нашим носом.

В теплій атмосфері пройшов весь вечір. В реальному житті спілкуватись виявилось цікавіше. В них було стільки тем для спілкування, стільки сказано… Йти не хотілось взагалі. Але кафе працювали лише до 23 години. Час пролетів непомітно для обох.

Вони хотіли продовжити спілкування, тому вирішили прогулятися нічним містом. Жовті ліхтарі освітлювали майже порожні вулиці. Білий сніг добре відбивав світло, тому було зовсім не темно. Його руки знаходились в кишенях. Вона просунула свою тендітну ручку під його руку. Притиснувшись до нього, вона відчула тепло і спокій. Він подививсь на неї щасливим поглядом і посміхнувся. Це була ледь помітна посмішка, яку зобразив у своїй роботі відомий майстер.

– Мені вже час до дому. – Сказала вона.

– Я тебе проведу.

– Я не проти.

Спочатку Сергія зовсім не збентежило те, що вони рухаються в його район. Може просто збіг, думав він. За розмовою він забув все. В цей момент існувала лише вона. Її голос був музикою, яку він слухав би вічно…

– Давай зріжемо тут. – Ксеня потягла його навпростець через алейку, яка вела до під’їзду. – В цей під’їзд можна ввійти як з вулиці, так і з двору. Я ним часто скорочую.

Пройшовши транзитом через під’їзд і вийшовши з іншого боку, його осяяло.

– Це мій двір…

– Пробач, що?

– Це мій двір. – Сказав він вже чіткіше. – Он там мій під’їзд. А через ці двері Я ніколи не ходив. Завжди обходив і заходив аркою. Я тут лише півроку живу і мало кого знаю.

Обоє залились дзвінким сміхом. Щастя було в них під носом, тому так важко було його побачити.

“ЗАЧЕКАЄТЕ?”

З колонок гучно лунала музика. Танцювальна музика, під яку хотілося активно рухатись. Чудова вечірка на честь дня народження друга її подруги. Вона не хотіла туди йти, але подруга мала дар переконання. Тим більше, що вона і сама розуміла, що потрібен відпочинок від буденних клопотів і постійних одноманітних днів. Але відчуття, що вона тут зайва не покидало її. Занадто гучна музика подразнювала її барабанні перетинки, ще й подруга постійно кидала її сама і йшла розважатись зі своїм кавалером. Давно вона не відвідувала такі вечірки.

– Думаю, мені вже час іти. – сказала вона подрузі.

– Ще рано! Залишся ще на годинку. Ось, тримай коктейль. – З цими словами подруга знову йде танцювати зі своїм кавалером.

Пити не хотілось зовсім, тому коктейль був поставлений на стіл. Вона залишилась. Але не тому, що передумала. Не було жодного вільного таксі. Ввічливий голос по той бік дроту сказав, що доведеться почекати з півгодини. Вона стояла біля стіни і чекала. По мірі збільшення концентрації алкоголю в молодих тілах, їй все більше переставала подобатись ця вечірка. Дратувало ще й те, що вона була сама серед незнайомих людей. Подруга іноді навідувалась і намагалась підбадьорити її, але це було марно. Вона хотіла до дому, щоб зручно вмоститись на дивані і подивитись свій улюблений серіал. Так проходила більшість її вечорів.

Та все змінилось коли вона побачила його. Молодого невисокого хлопця. Неохайна зачіска і щетина, яку вона так не любила в хлопцях, чомусь на ньому виглядали як прикраса. Вона не розуміла чому цей юнак так її привабив.

Нарешті підійшла подруга.

– Хто це?

– Не знаю. Я знаю он-того хлопця біля нього. Це однокурсник іменинника. Підійди до нього, познайомся.

– Ні. Я не можу так просто.

– Це ж вечірка. Їх і влаштовують, щоб знайомитись. – Подруга знову кудись пішла.

Знову на самоті з думками.

“Чому це я повинна підходити до нього. Чоловіки повинні перші знайомитись.” Цими думками вона втішала себе вже кілька хвилин. Незнайомець інколи кидав погляд на неї, і це було дуже помітно. Кілька разів вони навіть зустрічались поглядами.

Несподівано з колонок пролунав знайомий голос. Її подруга вирішила допомогти наважитись на божевільний вчинок: запропонувати танець незнайомому юнакові.

– А зараз спеціально для моєї подруги лунає її улюблена пісня!!!

Лунає чудова пісня, яку вона так любить. Ніжна і романтична. Але, як виразилась більшість на тій вечірці: “Медляк.”

“Іти. Ні. Хай сам підійде. Чи може… ” Вона вагалась. Вагалась так довго, що до нього підійшла інша дівчина. Дивитись на цей танець не було ніякого бажання, тому без вагань було вирішено вийти на балкон.

Балкон був відкритий. Прохолодне повітря літньої ночі наповнило легені. Місяць, своїм ніжним промінням, освітлював її тендітне обличчя. Крізь двері було чути її улюблену музику.

Вперше за вечір було спокійно і приємно на душі. Раптом хтось доторкнувсь до її плеча. Це було настільки не очікувано, що все всередині стислося і вона здригнулась.

– Вибач, я не хотів тебе налякати. Просто хотів потанцювати з тобою.

Це був той самий юнак. Одразу в її очах спалахнув вогонь, а від переляку не залишилось і сліду. Його приємна посмішка, підсвічена місяцем, здавалась наймилішою в світі. Важко відмовитись від пропозиції, якщо до тебе звертаються з такою посмішкою. Довгого погляду прямо в його зелені очі вона не витримала. Опустивши очі вниз, сказала: “Так, звісно.” Він міцно притис її до себе правою рукою, а лівою ніжно взяв її за руку. Її улюблена мелодія пестила її слух, а незнайомець пестив її поглядом. Танцюючи, він не відводив від неї очей. “Прекрасний вечір” – подумала вона.

Пройшло вже кілька днів, але від таємничого юнака не було ніякої звістки. Це дратувало її, адже вже давно не зустрічались такі привабливі хлопці. Хотілось пізнати його ближче. Але не вийшло. Вони навіть не обмінялись номерами телефонів. Лише ім’я. Імені замало для пошуку людини. В її голову вже проникали думки, про нещасний випадок, але їх вона старалась гнати в той же момент. Ми, як магніти притягуємо те, про що думаємо. Тому старалась думати лише про хороше. Якісь невідкладні справи ніяк не дають двом людям зустрітись. Але прийде час і все зміниться.

Вона стояла на касі супер-маркету. Людей було не дуже багато. Касири з легкістю справлялись з потоком людей, тому черг до кас не було. Ось пробили останні продукти.

– Вибачте, але термінали тимчасово не працюють. У Вас є готівка?

– Ні. На жаль немає.

– Доведеться трішки зачекати. Це планові роботи. Максимум 5 хвилин.

Вибору не було. Завжди можна дозволити собі почекати 5 хвилин, особливо коли вже всі продукти так гарно складені в пакет. Залишилось лише провести карткою в щілині терміналу і ввести ПІН. Хтось доторкнувся до її плеча. Від несподіванки вона підскочила і різко розвернулась. Це був той самий юнак, з яким вона познайомилася на тій вечірці.

– Привіт. – Ніжно промовив і посміхнувся своєю, не схожою ні на чию іншу, посмішку. – Допомогти тобі донести покупки?

– Так. – нарешті промовила вона. Не можна сказати, що ці слова важко дались, просто реакція була лише після певної затримки, яка була спричинена глибоким поглядом в його очі. – Так, буду вдячна.

– Вибач, що не зв’язався з тобою раніше. Боявсь, що ти не захочеш няньчитись зі мною…

Ввечері вони вже сиділи в кафе і розмовляли на різні теми. А менше ніж через тиждень гуляли разом парком, тримаючись за руки.

– Знаєш, тиждень тому я і не думав, що ти захочеш зустрічатися зі мною.

– Чому? – Запитала вона з подивом. – Я чекала, коли ти зі мною зв’яжешся.

– Через вік, звичайно.

– До чого тут вік?

– Ти ж старша за мене. 7 років, як-не-як.

В цей момент вона ніби прибрала вуаль зі свого обличчя і усвідомила, що старша за нього. До цього моменту вона і не задумувалась про різницю в віці. Але потім знову побачила його посмішку. От що приваблює її. Щира посмішка, яка так і випромінює доброту.

– Це і не важливо. Будемо вважати, що я просто на тебе чекала. Важливо те, що ти даруєш мені радість, як ніхто інший. Це найголовніше! Я Люблю Тебе!

БЕЗ НАЗВИ

З чого ж розпочалось все? Точно не ясно, але все почалось і навряд чи зупиниться.

Одним з наслідків початку був осінній день. Мокре жовте листя падало з дерев. Алеї парку були рясно засипані опалим, більше не потрібним деревам, листям. Складалось враження, що цими жовтими, червоними, оранжевими відтінками теплих кольорів спектру, осінь хоче хоч якось компенсувати холодну погоду. Парком йшов чоловік з фотоапаратом в руках. Фотограф-аматор обожнював осінні пейзажі і не втрачав жодної можливості, щоб поуправлятися у фотографуванні. В парку було небагато людей. Більшість з них – люди похилого віку. Вони розрізнено сиділи на лавках та годували пташок. Увагу чоловіка привернула одна пара. Навколо них було багато голубів. Вони сміялись і раділи життю. Чоловік не звик втручатись в чуже життя, тому спочатку запитав дозволу сфотографувати їх. Пара дозволила. Зробивши кілька знімків, а також обмінявшись контактними даними (явно пара хотіла б отримати ці крупиці спільних щасливих моментів) фотограф пішов далі.

Погода почала псуватись, тому чоловік з фотоапаратом вирішив сховатись десь, від можливого дощу. Його фотоапарат не дуже любив мокру погоду. Він вже зробив достатньо знімків для задоволення своїх естетичних потреб. Неподалік парку знаходилась ресторація. Одна з улюблених в цьому місті.

На вході до ресторації стояв офіціант. Він ввічливо привітав гостя та провів його за вільний столик. Всередині було багато квітів та рослин, на столах – скатертини кремового кольору. Стільці були великими, плетеними та зручними. Тут було приємно відпочити. Чоловік зняв довгий плащ з високо поставленим коміром, капелюх зі смужкою і шарф, та віддав їх офіціанту. Зачіска в чоловіка була «вільна». Волосся вже відросло, але не знало гребінця. Пальців цілком вистачало до наступного походу в цирульню. Щетина могла позмагатись з голками їжака в колкості.

Чоловік одразу попросив офіціанта принести йому каву та булочку з полуничним варенням. Через хвилину чоловік уже насолоджувався міцною кавою. Це була чи не єдина ресторація, яка зберігала давні традиції, не піддаючись моді, яку диктував час. В ній не було ні роботів, ні ліній подачі, не було навіть телевізорів. Щоб відвідувачі могли слідкувати за останніми новинами, на вході був стенд з безкоштовними газетами, на будь-який смак. Одну з таких газет взяв собі наш герой. Він уважно читав останні новини політики та економіки.

На мить відвівши очі від дрібного шрифту, чоловік озирнувся по сторонах. За столиком у кутку сиділа молода жінка. Вона пила чай. Нічим не примітна спочатку, з першого погляду, молода особа нічим не зацікавила його. Довге пряме волосся, червона жилетка поверх гольфу. Просте обличчя. За день повз кожну людину проходять сотні таких. Але чим більше він дивився на неї, тим більше вона приваблювала його. Дівчина просто пила чай та розглядала ресторацію. Чоловікові стало цікаво, хто вона. Набравшись сміливості, він покинув свого столика та направився до неї, але, коли був на півдорозі, не зміг витримати емоційного напруження та звернув у бік туалету.

«Знову… Чому мені так важко це дається?» – крутилось в його голові. Він радше завів бесіду з незнайомцем на вулиці, ніж з дівчиною, яка йому сподобалася. Через хвилину він повернувся за свій столик. Дівчини вже не було. Оплативши рахунок, чоловік пішов до дому.

День почався з кави та правильної ноги. Настрій був чудесний. Чоловік прогулювався містом. Сьогодні він був поголений та підстрижений. Все той же плащ захищав його від сирої погоди, а шарф затримував холодні пориви вітру.

Сьогодні в нього був робочий день. Чоловік працював бухгалтером в одного приватного підприємця. Робота була не складна. В його обов’язки входило ведення бухгалтерії. Для цього було достатньо приходити в контору раз в тиждень. В цей день він перевіряв звіти та накладні. Раз на місяць заносив звіти в податкову та інші установи. Контора була не велика. Всього то чоловік десять. Вони займались розробкою програмного забезпечення для різних мобільних приладів.

День був сонячний. На асфальті калюжі відбивали сонячні промені і інколи осліплювали перехожих. Чоловік любив прогулянки, дорогою на роботу. Він не розумів, куди поспішають ці люди в автобусах з кислими мінами. Може, якби вони йшли по вулиці, дихали свіжим повітрям перед роботою і бачили красу, яка їх оточує, то були б веселіші. Він вже майже не пам’ятав час, коли сам був таким. Зараз життя приносить йому задоволення. До того ж, якби він їхав у громадському транспорті, він би не побачив її. Та сама дівчина, що вчора сиділа в ресторації, зараз стояла на зупинці.

«Зараз треба точно підійти».

Зібравши всю свою волю, він попрямував до неї, рішуче налаштований у своїх діях. Але вони так і не поговорили. Коли між ними залишалось декілька кроків, дівчина підняла руку, щоб автобус зупинився і заскочила в нього. Чоловік провів автобус поглядом та пішов далі.

День пройшов чудово. Звіти здані вчасно, начальник задоволений роботою. Час проведений з користю та задоволенням. Та в думках чоловіка в цей день могло бути більше задоволення.

Він вже був на першому поверсі, збирався до дому. Надів капелюх та розвернувся до дверей. Через них якраз хтось пройшов і дуже грюкнув дверима. Напевно, хтось з новеньких не знав, що довідник дверей заламаний і двері треба притримувати.

Чоловік вийшов з головних дверей на вулицю. Погода була чудова і дорога до дому обіцяла бути приємною. Він вже зробив кілька кроків, і в цей момент побачив її. Ту ж дівчину, яка знову чекала на автобус. Зараз він вже точно все зробить вірно. Чоловік йшов впевнено. Третій раз йти не впевнено ніяк не виходить. От він уже стоїть поруч з нею та типу «чекає на автобус».

– Доброго дня.

– І Вам доброго. – пішла секунда.

– Дозвольте поцікавитися, на який Вам автобус?

– 24 маршрут.

– Ви можете добратись до дому на 6 і 12 маршруті. Або сісти на 1 тролейбусний та зекономити.

– Ви шпигуєте за мною? Звідки Вам знати де я живу?

– Ні. Просто бачив Вас на зупинці не далеко від свого дому. А працюю Я в он-тому будинку. – чоловік обернувсь та вказав на багатоповерхівку.

– Клас. Я теж працюю в одному з офісів там. Я – Оксана. – дівчина протягнула руку.

– Сергій – він взяв її руку та, нахилившись, поцілував тильну сторону. Оксану здивували такі манери. Не часто можна зустріти таких чоловіків. – У Вас є вільний час? Чи не проти, якщо ми прогуляємось, а не поїдемо.

– Згодна. Я нещодавно в місті. Хотілось би його вивчити.

– З задоволенням проведу екскурсію.

Прогулюючись, вони розмовляли. Оксана переїхала з іншого міста. На жаль, причина була сумна, але дала їй можливість добре влаштуватись. Її тітка померла і єдина близька родичка була Оксанина мама. Було вирішено віддати все майно Оксані. Мати та вітчим жили за містом і не хотіли кидати свого господарства. Дівчина працювала дизайнером і була творча натура. Сергієві подобався збіг обставин, за яким вони працювали хоч і в різних конторах, але в одній будівлі.

Прогулянка виявилась чудовою. Сергій багато дізнався про Оксану. Дібравшись до дому, молоді люди домовились про наступну зустріч. Дівчині ще треба було попрацювати сьогодні, а завтра був вільний день. Тим паче, що екскурсія виявилась не цікавою. Мало місць, про які можна щось розповісти та показати, було на їхньому шляху. Завтра Сергій пообіцяв підготуватися. На прощання вони обійнялись.

Наступного дня вони зустрілись на тому ж місці, де розстались. На годиннику була друга година дня. Для початку, вони вирушили в зоопарк. Щоб не гаяти часу, Сергій замовив таксі. Свого авто в нього не було. Він не дуже любив кермувати. Час в зоопарку пролетів непомітно. Все-таки найкращий зоопарк в країні! Тварини жили в просторих вольєрах, повністю пристосованих до клімату, в якому повинні жити мешканці. За ними доглядали, як за титулованими особами. Але в Сергійовій уяві вони завжди були нещасні через те, що сиділи в неволі. Але сьогодні він не показував цього, щоб не засмучувати Оксану.

Після зоопарку вони пішли на пристань. На початку пірсу стояла гармата. Сергій сказав, що це 18-фунтова, хоча точно він не знав. Своїм видом вона нагадувала про бувалу велич судно-будівного міста. З пристані було видно корабельні, які вже давно не випускали кораблі. Пристань не могла похизуватися великою протяжністю, але закінчувалась чудовим затишним сквером, який був присвячений відомому поету. Сквер був огороджений стінами, які були розмальовані сценами з його творів.

Вже сутеніло і сонце, будучи низько над горизонтом, заливало червоним кольором хмари, які не кваплячись пропливали повз. Поступово сонце зовсім заховалось за горизонтом і відкрились нові краєвиди. Місто залилось світлом неонових вогнів та ламп розжарювання. Пара сиділа, звісивши ноги з кам’яних брил пристані. Вид нічного міста піднімав настрій обох. Це був маленький натяк на те, що життя продовжується з ними, чи без них, але продовжується і це круто!

Минуло кілька місяців. Чергова прогулянка підійшла до кінця. Стоячи біля зупинки, Оксана запитала:

– Чому ти ніколи не запрошуєш мене до себе? Ти вже був у мене вдома. А Я в тебе – ні.

Подумавши кілька секунд, Сергій відповів:

– Добре. Але в мене є одне запитання. Я вже кілька тижнів обдумую і готуюсь до цього моменту. – Сергій зупинивсь, повернувсь обличчям до Оксани. Оксана теж повернулася до нього і зустріла його глибокий, захоплений погляд. Погляд випромінював тепло і дівчина танула від нього, як шоколад в теплих пальцях. Сергій глибоко вдихнув, затримав на мить дихання і, все-таки, наважився сказати… – Ти згодна вийти за мене?

– Амм… це дуже важливий крок. Я так і не скажу… – Оксану це питання застало зненацька. В неї ще ніколи не було таких стрімких стосунків.

– Це важливий етап в житті. Я це розумію, але моє життя може по впливати на твоє рішення. А Я хочу, щоб воно було обдумане і «тверезе».

– Ми вже давно разом, і ти мені дуже подобаєшся і я навіть над цим якось думала… – В цей момент голові Оксани проносилась буря думок. Зважувались всі “за” і “проти”. Та його очі спокушували. Вона ніби дивилась йому в душу і бачила там лише чистоту. – Я згодна! Хоча, це і якось швидко. – Оксана всміхнулась. Вона знала, що з неприбраною оселею і розкиданими шкарпетками легко впорається, за ради такого чуйного і галантного чоловіка.

Вони піднімались ліфтом на останній поверх. Дівчина була здивована, коли він вставив ключ в щілину дверей для персоналу. «Інакше до мене не потрапити», – сказав Сергій та посміхнувся. Пара під’їхала на останній поверх. Двері ліфту відчинились і Оксана побачила простору чисту квартиру. Зала була з панорамними вікнами, з яких можна побачити все місто, на стіні – велика плазма. Між залою та кухнею стояла барна стійка. Диван був вдало вмонтований в підлогу. Здавалось, що це сходи. За цим підвищенням стояла вищезгадана барна стійка та простора кухня у з усілякими комбайнами, тостером, кавовою машиною та іншими витребеньками для витвору справжніх шедеврів. Біля дверей на кухню були сходи, які вели на другий поверх.

Оксана була вражена і цим. Дівчина, в якої вся квартира була не більша за залу Сергія, повернулась до нього. В її очах читався подив та питання «Хто ти?».

– Тепер ти розумієш, чому Я не запрошував тебе сюди? – запитав Сергій. – Дівчата, бачачи це, одразу кажуть «Так», розуміючи, що Я можу багато чого собі дозволити. Їм потрібні гроші, а не Я сам.

– Ця квартира нічого не змінить в ставленні до тебе. Ти розумний і веселий. Вмієш вести себе з жінками і, я бачу, ти прибираєш. Я вже готувала себе до гори немитого посуду, яку ти боявся показати. – Оксана засміялась. Це було зворушливо та змусило Сергія широко всміхнутись.

– Я просто показав тобі себе справжнього і не намагався підкупити.

– Тому Я і сказала «Так». Ти не намагаєшся бути кимсь. Ти завжди справжній!

НЕОЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ

– 

Привіт. – звернувся Юра до дівчини, яка чекала на зупинці потрібного автобуса.

– 

Привіт. – з подивом відповіла дівчина. Вона впізнала його, але не горіла бажанням спілкуватись.

– 

Ти знову приїхала в наше місто. Давно не бачились. – В його голосі була радість зустрічі з давнім другом.

– 

Так. Я переїхала. Зараз просто до батьків їду. Ось, забігла в супермаркет і на станцію їду. – холодно відповіла Валерія. Від’їжджаючи, вона думала, що більше не побачить його ніколи. Але світ виявився занадто тісним.

– 

Чудово. Як вони, до речі?

– 

Добре… Все добре. – Вона навіть не знала, що відповісти.

– 

Передаси мамі вітання від мене. Ти ж з цього приводу їдеш?

– 

Ти ще пам’ятаєш? – Лєра була здивована, що він ще й досі пам’ятає, що завтра в її мами День Народження. І в супермаркет вона забігала за великою коробкою чорного шоколаду на подарунок.

– 

Звичайно. Я мало що забуваю, і таку деталь пам’ятаю. – Юра чудово пам’ятав цю дату, адже не раз вітав її маму особисто. – І де ж ти зараз живеш? Як тобі там?

– 

Добре. На новому місці вже встигла прижитись. Поки знімаю квартиру сама. В принципі, мені подобається. – Вона не дуже хотіла з ним розмовляти, але це спілкування чомусь подобалось їй і вона хотіла ще.

– 

Головне, щоб тобі подобалось. – Він завжди повторював цю фразу. Валерії подобалась ця фраза найбільше з усього, що він казав їй. В ній вона відчувала його любов. І ця любов і досі відчувалась, але вже в іншому виді. – Ти сильна і прекрасна людина. Ще купиш свою власну квартиру.

– 

Так. Але поки на неї йде багато грошей. Це трошки мене вибиває з колії.

– 

Так. Є таке. Знаєш, щоб не було такого, раджу прочитати одну з книжок по фінансовій грамотності Бодо Шефера. Я можу дати тобі одну. В мене в дома є кілька його книжок.

– 

Ні, що ти. Мені треба їхати до батьків, автобус скоро. Я не можу чекати, доки ти привезеш мені книжку. Та і коли Я її тобі віддам. – Їй на секундочку здалось, що вона відмазалась і зараз слушний час попрощатись, але щось в середині не хотіло цього. Від відчуття, яке зараз стискало її серце, вона втекла в інше місто. Вона не могла жити з думкою, що Юра ходить в радіусі кількох кілометрів від неї. Ходить, їсть, п’є, дихає, живе. Але ще більше з розуму її зводила думка, що вони хоч і знаходяться так близько, не можуть бути разом. І це відчуття знову доводиться переживати просто через банальну розгубленість. Вона просто забула купити подарунок раніше.

– 

Знаєш, сьогодні в мене вільний день. Я думаю, що можу завезти тебе до батьків. Лише 40 хвилин дороги. – Він бере її сумку і йде від Лєри. – Ходімо, моя машина на парковці.

“Ні!” – пролунало в неї в голові, але так і не вирвалось з вуст. Лєра просто пішла за ним. Вона не хотіла цього. Точніше, не хотіла ворушити старі почуття. Але хотілось побачити, як він живе. Хотілось дізнатись більше про нього. Чотири роки вже минуло після їхнього розриву. Все змінилось. Але почуття, що вона зробила помилку не покидало її. В її грудях палав погонь. Але Юра реагував зовсім не так. Він пробачив її. Він пробачив її ще тоді і не хотів спалювати мостів. Хоча спочатку для нього це був тяжкий удар.

Вона добре пам’ятає його п’яні дзвінки з зізнаннями в коханні. І це було для неї дико, тому що він майже не пив. Пам’ятала, як він іноді чекав її після університету кілька годин, щоб поговорити. І, в решті решт, той дзвінок. Вона пам’ятала, як сиділа з новим хлопцем і його дзвінки не давали їм спокою. Як вона, взявши трубку, почула його спокійний голос. Юра сказав, що він все обдумав і прийняв і попросив передати слухавку хлопцю. Вони перемовились кількома словами і він більше не телефонував. Те, що він сказав, так і залишилось для неї таємницею, але її новий хлопець сказав, що Юра турботливий хлопчина.

Потім були місяці мовчанки і Валерія не витримала. Вона подзвонила перша. Вона добре пам’ятала, як вони разом плакали в трубку від щастя. Але після кількох зустрічей вони вже не зустрілись. Юра змінився і Валерія не могла витримати такого ставлення. Більше не було пристрасті. Просто дружба. Він не переступав цю межу і це зводило її з розуму.

– 

Ти така ж повільна як і була. – Лєра завжди не встигала за його ходою. Вони підійшли до авто. Запорожець. Це був синій вухатий запорожець з жовтою смугою.

– 

Ти на цьому їздиш? – Вона ніяк не очікувала на такий транспорт і вже почала шкодувати, що погодилась.

– 

Ти ще не сиділа в МОЄМУ запорожці. Та і двигун Я трохи підправив. Тепер він ще краще бігає.

Закинувши речі, вони сіли в авто. Дійсно, в середині все було охайно зроблено. Сидіння були зручними та м’якими. Приємно було опинитись в середині.

– 

Беру свої слова назад. І справді прикольна машинка.

Валерія не знала, куди саме він їде, але місто вже закінчувалось, радувало тільки те, що вони рухались в правильну сторону. Вже було видно поля за містом. Юра звернув на доріжку і під’їхав до великих воріт. Натиснувши кнопку на пульті ворота відчинились.

– 

Ти тут живеш?

– 

Так. Це моя ділянка. Заїхавши за ворота, він попрямував до великого ангару. В ангарі ворота теж якраз відчинялись. Тільки-но він в’їхав в ангар, починало вмикатись світло. Ангар був не великим, але те що вразило Лєру, це наявні в ній автомобілі. Їх було десь до 30. Всі радянської епохи. Від запорожців до більш-менш новіших ВАЗ 2108. – Зачекаєш, Я збігаю в дім по книжку.

– 

Добре. – Лєра вийшла з машини. Поки не було Юри, вона роздивлялась автівки, які були в чудовому стані. Юра повернувся досить швидко. Навіть половини колекції не встигла обійти.

– 

Тримай. – Він протягнув їй книжку.

– 

Дякую. Це все твої машини?

– 

Так. Обожнюю стару техніку. – Юра взяв її сумку.

– 

А чому ти взяв сумку?

– 

Ми пересідаємо. На запорожцях Я їжджу тільки по місту. Маленькі і прудкі машинки. Якраз для напруженого трафіку. Зараз ми поїдемо з комфортом. Обожнюю дивани.

Останню фразу Валерія зрозуміла не одразу. Він завантажив її сумку в 21-шу Волгу. Сівши в середину, вона опинилась на широкому дивані. На ньому дійсно було зручно сидіти. Навіть можна було лягти.

– 

Ну можна і їхати. – Юра завів безвідмовний двигун та рушив.

В дорозі Валерія просто ловила кайф від спілкування з ним. Вона вже й забула, як легко з ним спілкуватись, яке чудове в нього почуття гумору і його гігантський оптимізм. Але 40 хвилин пройшли і вже скоро вони повинні були під’їхати до дому її батьків.

– 

Скажи, тільки чесно!

– 

Добре.

– 

Ти б хотів змінити все так, щоб Я була досі з тобою.

– 

Я пообіцяв бути чесним. Ні. Не змінив би. Не ображайся, але до нашої розлуки Я хотів просто жити в маленькому будиночку, ходити на роботу і піклуватись про сім’ю. Але зараз Я хочу по-справжньому жити. Знаєш, можливо, Я б не був настільки успішним, в мене не було б такого дому, не було б колекції машин. Це все подарувала мені ти в той день, коли сказала, що ми не можемо бути разом. Не одразу, але пізніше Я зрозумів, що світ набагато ширший і цікавіший. Дякую тобі за це.

Їй було боляче чути це, та все ж вона стрималась, щоб не заплакати.

– 

Але Я все одно люблю тебе. Ти завжди залишишся для мене близькою людиною. Я завжди радітиму твоїм успіхам і підтримуватиму, коли ти падатимеш. Але ми не можемо бути разом. Ми занадто різні.

Валерія відчула підтримку, яку не відчувала вже довгі роки. Вона притиснулась до нього і він поклав праву руку їй на плече, таким чином обнявши.

– 

Дякую, що ти пробачив мою зраду. – по її щоці стекла сльоза.

– 

Я і не сердився на тебе.

Художнє видання

ЗА ЧАШКОЮ ЧАЮ

Збірка невеличких оповідань про кохання. Нічого особливого, але за чашкою чаю почитати можна.

Редактор

Світлана Манжара

Комп’ютерне складання

Владислав Манжара

Підписано до друку 01.08.2017.

Папір офсет. Гарнітура Times New Roman.

Ум. др. арк. 3,352.

Манжара В. ЗА ЧАШКОЮ ЧАЮ Збірка невеличких оповідань про кохання. Нічого особливого, але за чашкою чаю почитати можна [Електронне видання]/ За ред. С. Манжари. – Черкаси, 2017. – 29 с.

Оглавление

НЕЗНАЙОМКА

“ЗАЧЕКАЄТЕ?”

БЕЗ НАЗВИ

НЕОЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ