Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня [Джон Роналд Руел Толкін] (fb2) читать постранично

Дж.Р.Р. Толкін Володар Перснів Частина перша. Братство Персня

Пролог

1 Про гобітів

Про гобітів у цій книзі йдеться частенько: з її сторінок читач багато довідається про їхній характер і трішки — про історію. Поглиблені ж відомості можна знайти у витягах із «Червоної книги Західного Узграниччя», оприлюднених під назвою «Гобіт». Переказану в них історію взято з початкових розділів «Червоної книги», які склав сам Більбо — перший гобіт, котрий прославився на цілий білий світ, — і назвав їх «Туди і Звідти», бо йдеться там про його подорож на схід і про повернення додому, — тобто про пригоду, завдяки якій усі гобіти згодом долучилися до непересічних подій Епохи, про яку розповідає наша книга.

Либонь, багато хто захоче дізнатися якнайбільше про цей дивовижний народ і про його витоки, а тим часом під рукою може просто не виявитися згаданої книги. Для таких читачів нижче наведено кілька найважливіших зауваг щодо гобітів і їхньої історії, запозичених із гобітського фольклору, а також уміщено стислі згадки про ту першу пригоду.

Гобіти — непоказний, але дуже давній народ, який колись був значно численніший, аніж тепер, адже любить мир, спокій і родючу оброблену землю: йому завжди найліпше велося на добре облаштованих і добре обжитих сільських теренах. Гобіти не розуміли, не розуміють і не люблять усіляких механізмів, складніших, приміром, за ковальські міхи, водяний млин чи ручний ткацький верстат, хоча з інструментами радять собі добре. Вони здавна уникали «Великого Люду» — так гобіти називають нас, — а тепер і поготів бояться та цураються його, тож зустріти гобіта нині дуже непросто. Гобіти мають чудовий слух і гострий зір, вони схильні до повноти й ніколи надміру не квапляться, зате рухи їхні зграбні та спритні. Ці істоти споконвіку опанували вміння нечутно і хутко зникати — на випадок, якщо представники Великого Люду, з котрими їм не хочеться перетинатися, мимохіть на них натраплять. Це вміння гобіти так удосконалили, що люди вважають його справжньою магією. Проте гобіти ніколи не вивчали жодної магії, а їхнє безшелесне зникання — наслідок винятково професійних навичок. Спадковість і вправляння, а також тісний зв’язок зі землею забезпечували передавання цих навичок із покоління в покоління, тому більшим за гобітів і неповоротким порівняно з ними расам годі досягнути такої вправності.

Представники народу гобітів — невеликі, менші за ґномів, себто не такі огрядні та кремезні, як вони, навіть якщо й не значно нижчі на зріст. А зріст гобіти можуть мати різний: від шістдесяти до ста двадцяти з гаком наших сантиметрів. Нині, проте, вони рідко виростають вищими за дев’яносто сантиметрів; але подейкують, що цей народ здрібнів, адже в давнину гобіти були значно рославіші. Якщо вірити «Червоній книзі», то Бандобрас Тук (Бикорева), син Ісумбраса Третього, був заввишки сто тридцять п’ять сантиметрів і міг їздити верхи на коні. В усіх гобітських хроніках згадано лише про двох славетних героїв минувшини, котрі перевершили його зростом; але про цю дивовижу мова в нашій книзі буде трохи згодом.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, власне, тут і йдеться, то вони у дні спокою та процвітання були веселим народом. Одягалися барвисто, бо особливо любили жовтий і зелений кольори, зате взуття носили рідко, бо ступні їхні мали товстошкіру підошву, а ще обростали густим кучерявим покровом, що дуже нагадував волосся, яке в них на головах і було зазвичай каштанове. Тому єдине ремесло, до якого гобіти зверталися дуже й дуже нечасто, — це шевство, а тим часом пальці рук у них були довгі та вправні, й ними вони виготовляли безліч різних потрібних і ошатних речей. Обличчя гобіти мали радше добродушні, ніж вродливі: широкі, ясноокі, червонощокі, з удатними до посмішок, а також до їжі та до питва вустами. І вони сміялися, їли та пили часто й зі знанням справи, бо ж у всі часи любили щирі жарти і шестиразові трапези (коли випадала така нагода). Були гостинні, обожнювали забави, а також подарунки, які й підносили від щирого серця і дуже радо приймали.

Цілком зрозуміло, що гобіти, незважаючи на своє пізніше відчуження, споріднені з нами: до того ж значно ближче, ніж ельфи чи навіть ґноми. Гобіти з давніх-давен розмовляли людськими мовами — щоправда, на свій лад, — і їм подобалося та не подобалося здебільшого те саме, що й людям. Одначе достеменно визначити ступінь нашої спорідненості нині вже нікому не до снаги. З’явилися гобіти ще у вікопомні Прадавні Часи, які давно минули й канули в забуття. Лишень ельфи досі бережуть хроніки про ті зниклі віки, проте їхні перекази стосуються переважно історії ельфів, а в ній