Дощило птахами [Жослін Сосьє] (fb2) читать постранично

Жослін Сосьє ДОЩИЛО ПТАХАМИ

Для Марі-Анж Сосьє

«Йтиметься про тих, хто зазнав слави і зник...»

Йтиметься про тих, хто зазнав слави і зник, про згоду зі смертю, яка робить життя цікавим, про непереборний поклик лісу та про кохання, яке наповнює життя сенсом. Ця повість мало подібна до правди, але, оскільки є свідки, відмовлятися від неї не варто. Ми позбавили б себе неймовірних і дивних місцин, де знаходять притулок унікальні створіння.

Це повість про трьох старих, які вирішили розчинитись у лісі. Про трьох істот, що понад усе цінували свободу.

— Свобода — це коли можеш обрати собі життя.

— І смерть.

Отаке Том і Чарлі викладуть своїй гості. Віку ж їм на двох — мало не два століття. Томові вісімдесят шість, а Чарлі на три роки старший. І вони певні, що попереду ще чимало зим.

А третій назавжди замовк. Щойно помер. Помер і похований, — повідомить Чарлі некликаній гості, яка відмовиться вірити в це, бо подолала далекий шлях, аби зустрітися з Бойчуком — Тедом, чи Едом, чи Едвардом, чиї невловиме ім’я та непосидюча доля не полишатимуть нас упродовж повісті.

Ця гостя — фотограф, та імені ще не має.

Ну, а кохання? Буде й кохання, заждіть. Воно буде, однак — пізніше.

Фотограф

Я долала кілометри шляху під нахмуреним небом; долала із тривожною думкою: чи знайду прогалину в лісі до смерку або принаймні поки не вибухне буря. Цілий день місила багнисті дороги, які вели до сплетіння стежок для гірських роверів та до почіпних шляхів, що зависли над лісом; далі на мене чекали хіба в’язка глина, неозорі торф’яники та ялини, що стали стіною, — чорні глицеві фортеці густішали. Здавалося, ліс ось-ось замкне браму за моєю спиною, і мені не добутися до Теда, чи Еда, чи Едварда Бойчука — ім’я варіювалося, та прізвище зоставалося незмінним, а отже, в усьому, що розповіли про Бойчука — одного з останніх, хто вижив після Великих Пожогів, — таки була доля правди.

Інформації, що її мала, рушаючи в путь, здавалось досить. Минути шлях, який тягнувся вздовж річки, звернути ліворуч і їхати близько п’ятнадцяти кілометрів до озера Досконалості. Зелена, мов нефрит, вода з льодовика четвертинного періоду та розлогі, мов край тарілки, береги, бездоганно закруглені — звідси й назва озера, — не залишають жодного шансу на помилку. Почудувавшись нефритовій тарілці, взяти ліворуч, до проржавілої бурової, прямувати ще з десяток кілометрів, нікуди не звертаючи, — і натрапиш на старі лісові стежки, а далі простіше не буває, бо немає жодного іншого такого шляху, який вів би в нікуди. Глянувши праворуч, помітиш ручай, що каскадом струменіє по базальтових валунах, — отам і знайдеш Бойчукову хижу; та маєш знати: гостей старий недолюбляє.

Річка, нефритове озеро, бурова — я не минула жодної вказівки, а проте не побачила й сліду ні ручаю, ні хижі; тож довелося долати шлях до кінця. Далі зміїлася заросла стежина — справжня знахідка для гірських велосипедистів, проте не для мого пікапу. Я вже міркувала — давати задній хід чи розташуватися тут на ніч, — аж раптом помітила легенький димок із-під пагорбу — тонесенька струна ніжно чіплялася за верхівки дерев. Мене ніби запрошували.

Щойно Чарлі побачив мене на галяві, що оточувала жменьку хаток, — як його очі підтвердили здогад. Потрапити сюди можна, тільки отримавши запрошення.

Пес повідомив про мій приїзд задовго до нього, тож Чарлі чекав, заклякнувши перед тим, що мало б бути житлом, — саме звідти підіймався димок. Старий тримав оберемок рубанців, а отже, саме готував вечерю. Він не відпускав їх, міцно притуливши до грудей, впродовж усієї розмови. Двері він явно не бажав відчиняти. Я бачила тільки сітку проти комах. Головні ж двері було розчахнуто усередину — звідти йшов жар від груби. Відлякувало хаотичне скупчення тіней, проте запах, який долинав звідти, здавався знайомим. Запах людей, що звикли роками жити самотньо у лісі, вмертвляючи плоть. Запах погано вимитих тіл — бо в жодній з хатин моїх нових друзів я не побачила ванної кімнати. Запах згірклого жиру — бо харчувались вони переважно смаженим, густим рагу та дичиною, приготування якої потребувало чималої кількості жиру. Запах пилу — він скам’янілими шарами вкривав усе нерухоме. А також — сухий запах тютюну, головного наркотику тут, у лісі. Антитютюнові кампанії сюди не дісталися, тож хтось тут і досі пожовує нікотин або ж обережно пахкотить «Копенгагеном». Вони й зеленої думки не мають про те, чим загрожує їм тютюн.

Цигарка Чарлі гуляла з одного кутика вуст до другого, мов свійська тваринка, а коли геть скурилася, завмерла в одному з них. Чарлі ж іще не зронив жодного слова.

Спочатку я вирішила, що це він — Тед, або Ед, або Едвард Бойчук, людина, що пережила Великі Пожоги та доживала днів у лісах. У готелі, де напередодні я провела ніч, його бачили нечасто. Сам готель мав