Роберт Л. Стайн. Кров чудовиська (2023)
Роберт Лоуренс Стайн
Notices
КРОВ ЧУДОВИСЬКА
Р. Л. Стайн
Переклад Дмитро Нікіфорук
@Nikiforuk
Спільнота https://t.me/MSPages
Локалізація обкладинки
@username_fsociety
Перша глава
Друга глава
Третя глава
Четверта глава
П'ята глава
Шоста глава
Сьома глава
Восьма глава
Дев'ята глава
Десята глава
Одинадцята глава
Дванадцята глава
Тринадцята глава
Чотирнадцята глава
П'ятнадцята глава
Шістнадцята глава
Сімнадцята глава
Вісімнадцята глава
Дев'ятнадцята глава
Двадцята глава
Двадцять перша глава
Двадцять друга глава
Двадцять третя глава
Двадцять четверта глава
Двадцять п'ята глава
Двадцять шоста глава
Двадцять сьома глава
Двадцять восьма глава
Двадцять дев'ята глава
CoverPage

Роберт Л. Стайн. Кров чудовиська (2023)

КРОВ ЧУДОВИСЬКА
Р. Л. Стайн
Переклад Дмитро Нікіфорук
@Nikiforuk
Спільнота https://t.me/MSPages
Локалізація обкладинки
@username_fsociety

Перша глава

- Я не хочу тут лишатися! Будь ласка, не залишай мене тут!

Еван Росс схопив маму за руку, прагнучи відтягти її від невеликого ґанку будинку вкритого сірою черепицею.

Пані Росс повернулась до сина роздратовано насупившись.

- Еван, тобі вже дванадцять років! Перестань поводитися як мала капризна дитина! – сказала вона, вивільняючи свою руку.

- Ненавиджу коли ти так кажеш! – сердито відповів Еван, схрестивши руки на грудях.

Пом’якшивши вираз свого обличчя, пані Росс нахилилась і ніжно провела по білявому волоссю хлопця.

- І ще ненавиджу коли ти робиш отак! – вигукнув хлопець, відступивши від мами, й ледве не спіткнувся об бетонну плиту. – Не чіпай моє волосся! Кажу ж, що ненавиджу це!

- Гаразд, виходить ти ненавидиш все що я роблю, - розгублено знизала плечима пані Росс. Вона піднялась сходинками в гору, й постукала в передні двері. – Але тобі все одно доведеться побути тут, поки я не повернусь за тобою.

- Ну а чому я не можу поїхати з тобою? – запитав Еван, все ще тримаючи руки схрещеними. – Назви хоч одну нормальну причину!

- У тебе шнурки розв’язані, - відповіла мати.

- І що? – незадоволено відповів Еван. – Мені подобається так ходити.

 - Ти можеш спіткнутися, - попередила вона.

- Мамо, - саркастично закотив очі хлопець, - от ти хоч раз бачила що б хтось падав через розв’язані шнурки?

- Якщо чесно, то ні, - зізналась мати. Посмішка з’явилась на її гарному обличчі.

- Ти просто хочеш заговорити мене й змінити тему, - не усміхнувшись у відповідь промовив Еван. – Збираєшся залишити мене в цієї жахливої старої жінки на кілька тижнів…

- Еван, досить! – роздратовано гаркнула пані Росс, поправляючи своє біле волосся. – Кетрін ніяка не жахлива стара жінка. Вона тітка твого батька. Значить що вона твоя двоюрідна бабуся. І також…

- Вона ж зовсім чужа людина, - закричав Еван.

Він розумів що втрачає контроль над емоціями, але йому було все одно. Як рідна мати могла так вчинити з ним? Як вона може лишати свого сина з якоюсь старою бабкою, яку він навіть не пам’ятає? Що він має тут робити наодинці, поки мама не повернеться за ним?

- Еван, ми це обговорювали вже тисячу разів, - роздратовано продовжила пані Росс, знову стукаючи у двері. Це екстрена сімейна ситуація. Я дуже сподіваюсь що ти будеш з розумінням до цього ставитися.

Її подальші слова заглушив Тригер. Це був пес Евана. Кокер-спанієль висунув свою голову з заднього сидіння орендованої машини й почав гучно дзявкати.

- Тепер ще й він не дає мені спокою! – майже простогнала пані Росс.

- Можна його випустити? – нетерпляче запитав Еван.

- Думаю краще так, - відповіла мама. – Він уже старий, а я не хочу, щоб у нього стався серцевий напад в орендованій машині. Сподіваюсь він не дуже буде докучати Кетрін.

- Я вже біжу, Тригер! – закричав Еван.

Хлопець збіг вниз по гравійній доріжці й відчинив дверцята машини. Вдячно тявкнувши Тригер вискочив з машини й почав нарізати кола по маленькому подвір’ї бабці Кетрін.

- Взагалі не скажеш що йому уже дванадцять років, - сказав Еван спостерігаючи як пес бігає по подвір’ю. Вперше за день на його обличчі з’явилась посмішка.

- От бачиш. Тригер складе тобі компанію, - промовила пані Росс знов повертаючись до вхідних дверей. – Я швидко повернусь з Атланти. Максимум через пару тижнів. Впевнена що ми з татом швидко знайдемо будинок. А потім ми одразу повернемось, ти навіть й не встигнеш помітити що нас не було.

- Ну звісно! Так і буде, - саркастично промовив Еван.

Сонце заховалось за велику хмару. Тінь вкрила все маленьке подвір’я перед будинком.

Тригер швидко втомився, й повільно йшов доріжкою висолопивши язик, що звисав майже до землі. Еван нахилився й погладив собаку по спині.

Хлопець оглянув сірий будинок, поки його мати знов стукала у двері. Будинок мав похмурий і непривітний вигляд. Вікна на горі були завішені шторами. Один з багетів певно розхитався, й штори висіли під дивним кутом.

- Мамо, нащо ти стукаєш? – спитав Еван, засовуючи руки в кишені