Джордж і незламний код [Люси Хокинг] (epub) читать онлайн

-  Джордж і незламний код  [George and the Unbreakable Code] (а.с. Джордж -4) 3.42 Мб скачать: (epub 2) - (epub 2+fbd)  читать: (полностью) - (постранично) - Люси Хокинг

Книга в формате epub! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Annotation

На нашій планеті відбувається щось дуже дивне: з банкоматів навсібіч розлітаються гроші, авіалінії роздають безплатні квитки, у супермаркетах зникли продукти... Що спричинило такий хаос? Це й намагаються з’ясувати найкращі друзі Джордж та Енні, вигадуючи план порятунку світу в хатинці на дереві.
Долаючи земні й космічні небезпеки разом із героями книжки, ти, любий читачу, і цього разу довідаєшся чимало цікавого! Чи завжди панує ніч на темному боці Місяця? Як влаштований комп’ютер і чи є завдання, які йому не під силу? Скільки бітів інформації міститься в людській ДНК? Звідки на Землі взялося стільки біологічних видів? І яка ймовірність того, що нас, людей, колись замінить нова форма життя?.. Тож не зволікай — на тебе чекає багато загадок, викликів і, звісно, неймовірних пригод!
  • Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ
    • Найсвіжіші наукові теорії!
    • Розділ перший
    • Розділ другий
    • Додатки
      • Системи числення
      • Що означає «зламати код»
      • Еніґма
      • Універсальна машина Тюрінґа
      • Що таке комп’ютерний шифр?
      • Алгоритми
    • Розділ третій
    • Розділ четвертий
    • Додаток
    • Розділ п’ятий
    • Додатки
      • Хакери
      • Історія життя
    • Розділ шостий
    • Додаток
    • Розділ сьомий
    • Додатки
      • Енцелад
      • Темний бік місяця
    • Розділ восьмий
    • Додатки
      • Квантові комп’ютери
      • Що станеться, якщо зникне світло?
    • Розділ дев’ятий
    • Додаток
    • Розділ десятий
    • Розділ одинадцятий
    • Розділ дванадцятий
    • Розділ тринадцятий
    • Додаток
    • Розділ чотирнадцятий
    • Додатки
      • Що таке комп’ютер
      • Правила Джорджа: Як безпечно користуватися інтернетом 
    • Розділ п’ятнадцятий
    • Розділ шістнадцятий
    • Розділ сімнадцятий
    • Додатки
      • Больцманові мізки
      • 3D-друк
    • Розділ вісімнадцятий
    • Розділ дев’ятнадцятий
    • Додатки
      • Що комп’ютеру не під силу
      • Життя у всесвіті
    • Фотоархів
  • notes
    • 1
    • 2
    • 3
    • 4
    • 5
    • 6


Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ
Джордж і незламний код


Для всіх тих, хто глянув на зоряне небо й замислився...


Найсвіжіші наукові теорії!

У цій книжці читачі знайдуть захопливі наукові матеріали, які допоможуть краще зрозуміти теми, про які йдеться на цих сторінках. А написали ці есе знамениті науковці.

 

Мій робот, твої роботи
професор Пітер В. Маковен, Лондонський університет королеви Марії

 

Історія життя
професор Майк Дж. Райсс, Інститут освіти, лондонський університет

 

Квантові комп’ютери
доктор Раймонд Лафлемм, директор Інституту квантових обчислень, університет Ватерлоо

 

Цеглинки життя
доктор Тобі Бленч, хімік-дослідник

 

3D-друк
доктор Тім Престидж, компанія «Totempole Consulting»

 

Життя у Всесвіті
професор Стівен Гокінґ, керівник Інституту теоретичної космології, Кембриджський університет

 

Особлива подяка за додаткові матеріали докторові Стюарту Ренкіну з відділу високопродуктивних обчислень, Кембриджський університет.


Розділ перший

а якійсь іншій планеті хатинка на дереві була б ідеальним місцем, щоб спостерігати за зірками. На планеті, де, наприклад, не було би батьків, годі й уявити собі щось краще... Хатинка на дереві — на півдорозі до верхівки великої яблуні посеред городу — розташовувалась якраз на такій висоті, в такому місці й під таким кутом, що хлопчакові — от скажімо, Джорджеві — кортіло всю ніч спостерігати звідти за зорями. Проте його батьки мали на думці інші ідеї: допомагати у господарстві, виконувати домашні завдання, спати у своєму ліжку, вечеряти і «проводити час із сім’єю» (себто з двома сестричками-близнючками)... Та тільки жодне з цих занять Джорджа не цікавило.
Джордж мріяв про одне: зробити знімок Сатурна. Один-єдиний знімочок своєї улюбленої планети — велетенського крижаного газового гіганта з чудовими кільцями, покритими льодом і пилом. Однак у цю пору року, коли сонце заходить дуже пізно, Сатурн з’являється на нічному небі аж опівночі. А що Джордж у такий час уже давно має лежати в ліжку, можна й не сподіватися, що батьки дозволять йому так довго засиджуватися у хатинці на дереві.
Звісивши ноги з краю платформи, Джордж зітхнув і спробував порахувати, скільки ще годин і днів залишилось до того, коли він виросте і нарешті стане вільним...
— Йоу! — потік його думок обірвала худорлява фігурка, одягнута в мішкуваті камуфляжні шорти, кофту з капюшоном і бейсбольну кепку, яка хвацько вибралася на платформу.
— Здоров! — засяяв Джордж. — Енні?
Енні була його найкращою подружкою — ще відтоді, як кілька років тому переїхала з батьками до Фоксбриджа. Вона жила в сусідньому будинку, проте Джордж приятелював із нею не тільки через це. Просто йому подобалась Енні — донька науковця, весела, розумна, смілива і крута. Її цікавило все — вона обожнювала пригоди, перевіряла всі можливі теорії і ставила під сумнів усі припущення.
— Що поробляєш? — запитала Енні.
— Нічого, — пробурмотів Джордж. — Сиджу чекаю...
— Чекаєш? На що?
— Поки щось трапиться, — засмучено пробелькотів він.
— І я, — відповіла Енні. — Думаєш, тепер, коли нам більше не дозволяють мандрувати космосом, Всесвіт забув про нас?
Джордж зітхнув:
— Гадаєш, ми ще колись полетимо в космос?
— Точно не зараз, — сказала Енні. — Напевно, веселі часи вже минули. Тепер нам одинадцять — може, пора братися за голову і займатися всякою серйозною нудотою?
Джордж підвівся — дерев’яні дощечки хитнулися під його ногами. Він був майже впевнений, що хатинка на дереві міцно тримається і вони навряд чи гепнуться з неї на землю. Джордж збудував її разом зі своїм татом, Теренсом, з усякої всячини, яку вони назбирали на місцевому сміттєзвалищі. І от, коли вони зосереджено складали ту частину, де тепер сиділи вони з Енні, тато наступив на зігнилу дошку і його нога провалилась униз. На щастя, він не впав, але Джордж добряче попотів, доки затягнув його назад, тоді як під деревом його сестрички-близнючки Юнона й Гера аж заходилися від сміху.
Але Джордж радів, що таке сталося, бо його батьки вирішили, що хатинка на дереві занадто небезпечна для його малих сестричок, і заборонили їм вилазити нагору по мотузковій драбинці. Ну й прекрасно. Хатинка на дереві стала його королівством, захищеним від безладу, який панував у нього вдома. Батьки строго наказали Джорджеві щоразу затягувати драбинку нагору, щоб дівчатка не мали охоти пнутися до свого любого братика і щоб той пильно дбав про безпеку. Він ніколи не залишав драбинки внизу. А це означає, що...
— Стоп! — зненацька він збагнув, що Енні ніяк не могла впасти з неба. — Як ти сюди залізла?
Енні широко всміхнулась.
— Коли я була маленька, мене вкусив павук, — драматичним голосом сказала вона. — І я здобула особливу магічну силу, якою тільки вчусь користуватися.
Джордж тицьнув пальцем на найтовстішу гілку — він щойно помітив там мотузку, яку закинули на неї, мов ласо.
— Твоя робота?
— Моя, — визнала Енні вже звичайним голосом. — Я просто хотіла перевірити, вийде в мене чи ні.
— Та я спустив би тобі драбинку, — сказав Джордж.
— Коли я останній раз тебе про це просила, ти змусив мене відгадувати стоп’ятсот тисяч паролів, — поскаржилась вона. — І я все одно мусила віддати тобі половинку свого «Кіт-Ката».
— Ніякого не «Кіт-Ката», — заперечив Джордж. — А шматок «шоколаду», — він показав у повітрі уявні лапки, — який ти зробила в лабораторних умовах, загорнула в обгортку з-під «Кіт-Ката» й принесла мені, щоб подивитись, чи відчую я різницю.
— Якщо миша може виростити вухо на своїй спині, — обурилась Енні, — то чому я не можу виростити «Кіт-Кат»? Має ж існувати якийсь спосіб створити самовідтворювальні молекули шоколаду, які самі діляться.
Енні була юною експериментаторкою. Вона полюбляла перетворювати кухню на лабораторію, чим страшенно діяла на нерви своїй мамі, Сюзан. Мама відкривала холодильник, щоб дістати пакет яблучного соку, а натикалась натомість на якісь там кристали білка.
— До твого відома, — сказав Джордж, — твій «Кіт-Кат» був на смак як палець динозавра...
— Неправда! — перебила його Енні. — Мій домашній шоколад — ще та нямка! Не вигадуй! Цікаво, коли ж то ти жував палець динозавра?
— Кіготь, — уточнив Джордж. — Він був на смак як кіготь з пальця динозавра. Страшна гидота. Ніби трильйон років пролежав у землі.
— Можна сміятись? — глузливо спитала Енні. — Не знала, що ти такий дурбас.
— Дурбас? Що ти плетеш? — пхикнув Джордж.
— Дурбас — це той, хто наївся всякого дурного, і потім його ковбасить, — Енні так душив сміх, що вона не витримала й розреготалась, мало не впавши з крісла-мішка.
— Ну ти й курка, — добродушно сказав Джордж.
— Ага, курка з IQ 152, — Енні встала з підлоги. Вона склала тест на IQ тиждень тому і тепер тільки те й робила, що торочила всім навколо про свій результат. Раптом вона помітила речі, охайно поскладані в рядок.
— Що то таке?
— А це я готуюсь, — Джордж показав пальцем на прилади, які він урятував від пальчиків своїх сестричок-близнючок і заніс до хатинки на дереві, де вони тепер лежали у безпеці. Серед них був шістдесятиміліметровий білий телескоп з чорними кільцями з обох боків і фотоапарат, що його він силкувався якось причепити до телескопа. Телескоп подарувала йому бабуся, Мейбел, а от фотоапарат, як не дивно, знайшли на звалищі.
— Хочу сфотографувати Сатурн, коли стемніє. Якщо, звісно, тато з мамою не заженуть мене додому. Деколи вони такі зануди. А це, до речі, моє завдання на канікули.
— Круто! — Енні, примружившись, зазирнула у видошукач телескопа. — Фу-у-у! — тут же вигукнула вона.— Там щось липке!
— Що?! — скрикнув Джордж. Він уважно придивився до телескопа. І справді — видошукач був заляпаний чимось липким і рожевим.
— Ну, з мене досить! — розлютився він. І почав злізати на землю по мотузковій драбинці.
— Куди ти? — Енні полізла за ним. — Подумаєш, щось прилипло! Зараз відчистимо!
Однак Джордж помчав додому, червоний від злості. Він влетів на кухню, де тато якраз намагався нагодувати Юнону з Герою.
— І ще одна за татка! — сказав Теренс до Гери, яка розтулила ротика, злизала з ложечки зеленкувате пюре і тут же виплюнула його на тата. А тоді заверещала, сміючись, і щосили замолотила ложечкою по столику, так що недоїдки, яких на столі назбиралася вже ціла купа, застрибали, мов горошини. Юнона, яка у всьому брала приклад зі своєї сестрички, і собі завзято забарабанила ложкою, аж слинка забулькала.
Теренс обернувся до Джорджа — на його лиці застигла стражденно-радісна гримаса; зелене пюре скапувало з бороди на власноруч пошиту футболку.
Джордж уже набрав у груди повітря, щоб виголосити палку тираду про шмаркачок, які лізуть туди, куди їх не просять, однак Енні встигла якраз вчасно протиснутися наперед.
— Гей-гоп, містере Ґрі! — весело проспівала вона до Теренса. — Привіт, дівчатка!
Близнючки забарабанили ложками й радісно забулькотіли — ура, хтось прийшов і відволік їх від обіду!
— Я просто хотіла спитати, чи може Джордж прийти до мене! — прощебетала Енні. Вона полоскотала Беру під м’якеньким липким підборіддям — дівчинка голосно захихотіла.
— А що з моїм телескопом? — сердито пробурмотів Джордж за її спиною.
— Роз-бе-ре-мось! — рішуче шепнула у відповідь Енні й, обернувшись назад, заворкотала до близнючок: — Як класно мати таких сестричок! Якби ж і в мене були такі малючки-близнючки! А то я сама як палець...
Вона скорчила невимовно сумну гримасу.
— Гм-м-м, — Джордж залюбки поселився б у напханому найновішими ґаджетами будинку Енні, де вона мешкала серед тиші та спокою зі своїм татусем-науковцем і діловою матусею. Де не було дітлашні, галасу, органічних овочів і безладу — хіба що Енні проводила на кухні свої «цікаві» експерименти.
— Ем-м-м, так, можеш іти, але не забудь, що ввечері в тебе ще багато справ, — твердо мовив Теренс, намагаючись показати, що в нього все під контролем.
— Круто! — радісно вигукнула Енні, виштовхуючи Джорджа за поріг.
Джордж знав: коли вже Енні взялася командувати, краще не опиратись, а пливти на течією. Він і поплив: чесно кажучи, киснути в хаті зовсім не хотілося, тим паче коли Енні кличе до себе в гості.
— Па-па, містере Ґрі і малючки-нечемнючки! — вибігаючи, гукнула Енні. — Не сумуйте!
— Не забудь про свою табличку, Джордже! — нерішуче крикнув Теренс навздогін сину. Він мав на увазі перелік домашніх обов’язків, за сумлінне виконання яких той отримував наприкінці тижня винагороду. — Там ще кілька галочок бракує!
Але за Джорджем уже загуло — він помчав слідом за Енні до захопливого світу Сусідського Дому, де оселилися найсучасніші ґаджети й наукові штукенції, які так вабили хлопця.


Розділ другий

они дісталися до будинку Енні, пролізши через дірку в паркані, що відгороджував сусідський сад. Цю дірку зробив кабанець Фредді — ще один подарунок винахідливої бабці Мейбел, — коли хоробро вирвався із двору родини Ґрінбі в пошуках свободи. Джордж кинувся навздогін за Фредді по слідах його ратичок і так познайомився з Енні та її сім’єю: татом, меганауковцем і супервинахідником Еріком; мамою, музиканткою Сюзан; і їхнім суперкомп’ютером Космосом, який був такий могутній і розумний, що вмів малювати портали, крізь які можна було потрапити в яку завгодно ділянку відомої частини Всесвіту (одягнувши, ясна річ, скафандр). Відтоді Джордж промчав Сонячною системою верхи на кометі, ступив на поверхню Марса і зійшовся в поєдинку із підступним науковцем у далекій сонячній системі. Знайомство з Енні назавжди змінило його життя.
— Гей, ти! — гукнула дівчинка, коли вони бігли через сад. — Не можна ображати своїх сестричок!
— Що? — Джордж уже давно викинув близнючок з голови. — Про що ти? Я їх не ображав!
— Бо я тебе зупинила, — з докором мовила Енні. — Інакше ти б їм там наговорив!
— Я розлютився, — обурився Джордж. — Хто їм дозволив чіпати мої речі в хатинці на дереві?!
— Треба радіти, що в тебе є сестрички, — промовила Енні повчальним голосом. — А в мене нікого нема.
— Є! — спалахнув Джордж. — У тебе є стільки всього! Ти маєш Космоса, мало не власну наукову лабораторію, ікс-бокс, смартфон, ноутбук, айпод, айпад і всі інші «ай-штуки». Маєш механічного пса і самокат з мотором... Не знаю, чого в тебе тільки нема.
— Але це зовсім не те саме, що мати справжнього брата чи сестру, — тихо відповіла Енні.
— Якби ти мала брата чи сестру, а ще краще двох, ти б точно так не казала! — мовив Джордж.
Друзі забігли до кухні.
— Гей-я-я! — Енні ковзнула по підлозі до величезного холодильника, простягнувши руку, щоб ухопитися за ручку.
У їхній сім’ї навіть холодильник був не такий, як у всіх — він скидався на лабораторний екземпляр: масивний, зроблений зі сталі, з глибоченними шухлядами й окремими відділами. Словом, професійна машинерія, така ж далека від звичайного холодильника, як космічний корабель від паперового літачка. Ось чому Джордж обожнював приходити в гості до Енні: її помешкання було напхом напхане чудернацькими ґаджетами й науковими дивовижами, що їх Ерік накупив, роздобув чи отримав у подарунок за свою багаторічну кар’єру. Джордж заздрісно дивився на холодильник: той світився дивним блакитним світлом. Найкрутіша техніка в його оселі, мабуть, мала меншу обчислювальну потужність, ніж холодильник Енні.
Джордж якраз розмірковував над цим прикрим фактом, коли з вітальні почулися голоси.
— Енні! Джордж! — з-за кухонних дверей вигулькнула голова Еріка, тата Енні. Він усміхався від вуха до вуха, очі виблискували за товстими шкельцями окулярів, краватка зсунулась набік, а рукави сорочки були закочені догори. Він увійшов, тримаючи в руках дві кришталеві чарки...
— Я прийшов за новою порцією,— пояснив він, узявши зі стола запилену стару пляшку й витягнувши з неї корок. Ерік налив до келихів тягучої брунатної рідини й рушив назад до вітальні.
— Ходіть привітайтеся з моєю гостею, — його лице розпливлося в усмішці. — Думаю, вона має для вас дещо цікаве.
Джордж із Енні вмить забули про свою коротку суперечку й пішли слідом за Еріком до вітальні, заставленої по саму стелю книжками. Кімната була гарно об лаштована й наповнена цікавими предметами, як-от Еріків старий мідний телескоп. Найсучасніші технологи, що панували в інших кімнатах, тут не впадали у вічі. Вітальня була, скоріше, затишна й гостинна, а не надсучасна. На м’якій канапі, яка з’явилася в Еріка ще за студентських часів, сиділа якась старушенція.
— Енні, Джордже, — сказав Ерік, подаючи поважній гості чарку вишневого лікеру. — Познайомтеся — це Берил Вайлд.
Берил узяла чарку, подякувала і тут же сьорбнула ковточок.
— Привіт! — весело махнула вона дітлахам.
— Берил — одна з найгеніальніших сучасних математиків, — серйозно промовив Ерік.
Берил розсміялася.
— Ох! Ну що ти вигадуєш!
— Так і є! — наполіг Ерік. — Якби не математичні здібності Берил, загинуло б набагато більше мільйонів людей.
— Яких людей? — запитав Джордж.
Енні вихопила з кишені смартфон і взялась шукати у Вікіпедії статтю про Берил Вайлд.
— Як пишеться ваше прізвище? — запитала вона.
— Мене там не знайдеш, — мовила Берил, здогадавшись про наміри Енні — її блідо-блакитні очі зблиснули. — Я мушу дотримуватися закону про державну таємницю. Хоч уже й чимало часу минуло. Тому мене ніде немає.
Ерік тицьнув пальцем на предмет, що стояв на столику перед диваном.
— Перед вами «Еніґма», — сказав він драматичним голосом, показавши на щось подібне до старомодної друкарської машинки, — одна з тих машин, що їх використовували під час Другої світової війни, аби шифрувати повідомлення. Той, хто їх перехоплював, не міг зрозуміти, про що там ідеться. А Берил була однією із тих математиків, які зламали код «Еніґми». Завдяки цьому війна закінчилася значно швидше, ніж могла би. Інакше ще багато людей пішло б із життя...
— Нічого собі! — вигукнула Енні, піднявши очі від екрана телефону. — То ви вміли читати секретні повідомлення, а інші люди навіть не здогадувались, що вам відомі їхні плани? Так якби хтось тепер читав мої емейли?.. Хоча я, звісно, ні з ким не воюю, — додала вона. — Хіба що з Карлючкою-Злючкою, яка висміяла мене перед усім класом, коли я зробила помилку на дошці...
— Саме так, — кивнула Берил. — Ми вміли перехоплювати їхні повідомлення і дешифрувати їх зміст, тобто нам були відомі всі їхні плани. І тому ми завжди були на два кроки попереду.
— Крутяк! — сказала Енні. — Респект вам, Берил!
Вона знову взялась щось клацати на телефоні.
— Це що — справжня «Еніґма»? — Джордж пожирав машинку очима. У помешканні Беллісів з’явився ще один крутий ґаджет — фантастика! От якби він народився в цьому домі, а не у своєму, подумав Джордж у стотисячний раз.
— Справжня, — усміхнулась до нього Берил. — І я віддаю її Ерікові. Дарую.
Ерік вражено охнув. Він явно не здогадувався про її намір.
— Ні-ні, так не можна! — вигукнув він.
— Можна! — стояла на своєму Берил. — Це для твого факультету математики в університеті. Кому ж її подарувати, як не тобі: ти зі своєю роботою над квантовими комп’ютерами станеш для неї ідеальним господарем.
— А що таке квантовий комп’ютер? — поцікавився Джордж. Оце так новина — як цікаво! Він згадав, що останнім часом Ерік був зовсім неговіркий. Джордж розпитував знаменитого вченого, над чим той зараз працює, але нічого конкретного так і не зміг з нього витягнути.
Але сьогодні Ерік був на диво балакучий.
— Це наступна хвиля змін, — пояснив він Джорджеві. — В інформаційній галузі вже відбулася цифрова революція, а тепер от-от настане квантова. Якщо нам вдасться винайти квантовий комп’ютер — і управляти ним, що наразі здається дуже складним завданням, — ми зможемо робити те, що з сучасними комп’ютерними технологіями неможливо собі уявити.
— Ну наприклад? — поцікавився Джордж.
— За допомогою квантового комп’ютера ми зможемо зламати будь-який код — у всьому світі нема системи безпеки, що зуміла б його зупинити! — радісно відповів Ерік. — А ще ми будемо здатні на різні фантастичні речі у сферах обробки інформації, медицини, фізики, інженерії та математики! Це наступний великий крок уперед.
— Але до чого тут «Еніґма»? — запитав Джордж.
— «Еніґма», — відповіла Берил, — це попередниця всіх сучасних технологій. Крім того, «Еніґма», без сумніву, справді існувала й працювала. Тоді як квантовий комп’ютер поки що не може цим похвалитися.
— Точно — ха-ха-ха! — розсміявся Ерік. — Поки що я працюю переважно над пошуком квантової помилки...
— Твій тато, — втрутилася Берил, — мабуть, єдина людина на Землі, яка б зуміла управляти квантовим комп’ютером — якби той, звісно, існував.
Ерік був схожий на кота, який наївся сметани.
— Коли ми нарешті запустимо квантовий комп’ютер, пошук квантової помилки дасть нам змогу ним управляти. Але наразі це здається малоймовірним! А от із «Еніґмою» такої проблеми не було.
— А нам можна скористатися «Еніґмою»? Ми з Енні могли б обмінюватися зашифрованими повідомленнями? — поцікавився Джордж.
— «Еніґма» не вміє посилати повідомлень, — Берил допила свій вишневий лікер. — Вона їх зашифровує і розшифровує, а надсилати їх потрібно іншим способом. Тодішні користувачі посилали зашифровані повідомлення у формі азбуки Морзе через радіозв’язок. Сьогодні існують технології, що можуть впоратися з обома завданнями: вони щосекунди зашифровують мільярди повідомлень і відправляють їх на інший кінець планети через кабелі чи радіохвилі, а потім їх розшифровують інші комп’ютери. Кожен емейл, кожен запит на вебсторінку й кожна комп’ютерна команда — це закодоване повідомлення. І хоч деякі коди мають розуміти всі (інакше інтернет опинився б у скрутному становищі), коли ви купуєте в онлайн-крамниці пару шкарпеток, вам хочеться, щоб принаймні номер вашої кредитної картки був зашифрований, аби жодний шахрай не поцупив ваших грошей. Подумайте лишень про комп’ютери по всьому світу, які відповідають за справну роботу електромереж, транспорту, оборонних систем — і ще за сотні різних справ. У кожному з них використано кодування, щоб негідники не змогли вставити палиці в колеса. Якщо хтось зламає цей код, усе людство опиниться в заручниках.
— Краще їм про таке не говоріть, — сказав Ерік удавано суворим голосом. — Мені зовсім не хочеться мати клопіт із поліцією, якщо ці двоє зуміють знайти лазівку у якусь надсекретну державну програму й почнуть шкодити всім навколо.
— Гарний ви приклад подаєте діткам, нічого не скажеш, — дорікнув їй Ерік, але на його обличчі не було ні краплини злості. — Ану, ви двоє, тпрусь звідси, поки Берил не записала вас у юнацький підрозділ спецслужб.
— Ох, татку! — простогнала Енні. Її так сильно зацікавила розмова, що вона аж телефон відклала. — Я мрію працювати у спецслужбі! Це моя най-най-найбільша мрія у житті! Можна ми нікуди не підемо?
— Не охай тут мені, — твердо відповів Ерік. — Йдіть і знайдіть собі якесь заняття, за яке військова розвідка не грюкатиме в мої двері. Я не Джеймс Бонд, а професор фізики — і прошу цього не плутати.
— Дивись — надворі вже стемніло! — скрикнув Джордж, визирнувши у вікно. — Ходімо назад до хатинки на дереві й сфотографуймо Сатурн!
— Чудова ідея, — погодився Ерік. — Ще ніхто не вскочив у халепу, фотографуючи далеку планету. Навіть ви двоє.
Берил захихотіла.
— А ви спробуйте, — підморгнула вона Енні та Джорджеві. — Життя набагато веселіше, коли час від часу вплутуєшся у якусь історію. Якраз тоді й відбувається все найцікавіше!
— А тепер марш звідси! — скомандував Ерік, уже по-справжньому розсердившись.


Додатки



Системи числення


Десяткова
Наша повсякденна система числення — десяткова система — має за основу число 10. Ліворуч ми рахуємо від 1 до 9, а праворуч вказуємо кількість десятків.
36 = 3 х 10, плюс 6 х 1
48 - 4 х 10, плюс 8 х 1
148 = 1 х 100, плюс 4 x 10, плюс 8 х 1
І так далі.

Двійкова
Перші комп’ютерні системи використовували двійкову систему числення. Ця система має за основу число 2 і тому використовує тільки дві цифри: 0 і 1.
10 = 1 х 2, плюс 0 x 1, тобто число 2 у десятковій системі
11 = 1 x 2, плюс 1 x 1, тобто число 3 у десятковій системі
111 = 1 х 4, плюс 1 х 2, плюс 1 x 1, тобто число 7 у десятковій системі
Вибір 0/1 можна «прив’язати» до перемикачів на комп’ютерних схемах, так що 0 = «вимкнути», а 1 = «ввімкнути»: тоді код, написаний на двійковій системі, змушуватиме схеми самостійно вмикатися й вимикатися під час проведення обчислень.

Шістнадцяткова
Сучасні комп’ютери значно складніші, а для написання коду часто використовують шістнадцяткову систему числення, яка має за основу число 16. Кожне число за цією системою записується як цифра від 0 до 9, а також за допомогою літер латинської абетки: А позначає 10, В — 11 і так далі, аж до F, яка позначає 15
С позначає 12 у десятковій системі
10 — це число 16 згідно із щістнадцятковою системою
11 = 17
1F = 1 х 16, плюс F х 1 (15) = 31
20 = 2 х 16 = 32
F7 = F х 16 (15 x 16 = 240), плюс 7 х 1 = 247
100 = 256


Що означає «зламати код»

Зламати код зазвичай означає розшифрувати повідомлення, не маючи доступу до секретного ключа, що його використовувала людина, яка те повідомлення надіслала. Цей процес називають криптоаналізом, а конкретний метод кодування зветься шифром.

До появи комп’ютерів
Коли цифрових комп’ютерів ще не було, для шифрування використовували літери або цифри, які їх позначали. Наприклад, кожну літеру в повідомленні можна замінити іншою літерою.
У простенькому шифрі літеру А заміняє Е, літера В — це F і так далі, аж до кінця абетки. Літери в абетці можна як завгодно поміняти місцями Щоб розкодувати такий шифр, треба підрахувати, скільки разів кожна літера вживається у зашифрованому тексті (так званий частотний аналіз), а тоді спробувати вгадати можливі варіанти заміни У багатьох словах, наприклад, є літера «е», і якщо в зашифрованому повідомленні ми бачимо багато літер «s», то можна спробувати підставити й перевірити, чи не означає та «s» насправді «е». Цього може вистачити, щоб вгадати всі інші літери, адже оригінальне повідомлення мусить мати певний сенс, а не бути якоюсь абракадаброю.
У складніших шифрах літери в абетці можуть бути переставлені по-іншому, і можливих варіантів перестановки є дуже багато: наприклад, в англійській абетці є 26 літер, а отже, 26 можливих варіантів для першої літери, 25 — для другої, 24 — для третьої і так далі.

Як зламують код у наш час
Сучасні методи використовують не літери, а біти (одиниці й нулі) у пам’яті комп’ютера. Для шифрування й розшифрування користуються секретним ключем — довгою послідовністю бітів (одиниць і нулів). Вважається, що ключа завдовжки 256 бітів вистачить, щоб не дати хакерові, який має доступ до суперкомп’ютера, підібрати ключ методом «грубої сили» (тобто перебираючи всі можливі варіанти).


Еніґма


Таємниці воєнних часів
Під час Другої світової війни (1939-1945 рр.) країни, що воювали, шифрували важливі повідомлення за допомогою машин на зразок «Еніґми» (у Німеччині) й «Тайпекса» (у Британії). Оператор «Еніґми» набирав повідомлення на клавішах — і машина видавала зашифрований текст. Після появи кожної зашифрованої літери загоралась маленька жарівка. Зашифроване повідомлення записували вручну, перетворювали на азбуку Морзе й передавали по радіо.

Три ротори
«Еніґма» мала три ротори, тобто диски, зі складними електросхемами. Ротори можна було вийняти й скласти назад в іншому порядку, а потім виставити їх так, щоб кожен із них зайняв одну з 26 можливих позицій. Це означало, що три ротори можна було розмістити шістьма способами (3 х 2 х 1), а кожна літера могла мати 26 х 26 х 26 позицій. Щоб усе ще більше ускладнити, в комутаційну панель можна було вставити до десяти коротких дротів — і отримати повністю новий набір із 26 х 26 х 26 шифрів для свого повідомлення. Той, хто приймав повідомлення, мав точнісінько так само налаштовану «Еніґму» і вводив у неї зашифрований текст. Записавши, в якій послідовності блимали жарівки, можна було прочитати оригінальне послання. Кожен оператор «Еніґми» щодня мав знати, який ротор куди покласти, в якій позиції його виставити, а також скільки дротиків вставити на комутаційну панель.

Як зламали шифр «Еніґми»
Система шифрування базувалася на колективному секретному ключі — у цьому випадку на щоденних інструкціях про те, як налаштувати машину й користуватися нею. Проблема була в тому, у який спосіб поділитися цим ключем із багатьма людьми, щоб ніхто з чужих про нього не дізнався. Хтось міг помилитися й видати важливу інформацію, а друковані вказівки могли вкрасти чи перехопити. Завдяки помилкам німців, вищій математиці й кмітливості дешифрувальники — спочатку в Польщі, а пізніше у Блечлі-Парку[1] в Англії — зуміли визначити налаштування «Еніґми» й розшифрувати німецькі повідомлення.
Ключову роль тут відіграла особлива машина, яку розробив геніальний математик Алан Тюрінґ і яка мала кодову назву «Бомба». У Блечлі-Парку спроектували ще один важливий апарат під назвою «Колос» — першу електронну цифрову обчислювальну машину, яку можна було програмувати. За допомогою «Колоса» зламали код не лише «Еніґми», а й ще однієї німецької шифрувальної машини під назвою «Лоренд».


Універсальна машина Тюрінґа


Абстрактний пристрій
1936 року «комп’ютером» була людина, яка здійснювала обчислення. Машина Тюрінґа, яку розробив геніальний математик Алан Тюрінґ, була задумана як простий абстрактний пристрій, здатний відтворити все те, що виконує під час обчислень мозок людини. Отож ця машина — це математичне поняття, а не реальний пристрій, яке допомагає зрозуміти, що таке обчислення і чого можна за допомогою нього досягнути. Воно не може існувати насправді: наприклад, вважається, що машина Тюрінґа має безмежну «пам’ять» і необмежений час роботи, але ні те, ні те не можливе на практиці.

Стрічка нулів...
Машина діє на основі скінченного переліку закодованих інструкцій. Уявіть собі довжелезну стрічку, на якій написаний довжелезний рядок нулів (такий же завдовжки, як і сама стрічка). Стрічка простягається безконечно в обидва боки (припустимо, що вона нескінченно довга) і представляє «пам’ять» обчислювальної машини. Поміж цими нулями розкидана скінченна кількість одиниць, які унаочнюють «дані», передані цій машині. Уздовж стрічки рухається пристрій для обробки інформації (процесор), який може прочитати тільки один символ, що міститься безпосередньо під ним, і може або залишити його без змін, або замінити на нуль чи одиницю.
Крім того, там ще є таймер, який ритмічно цокає, і за кожним цоканням процесор читає символ, який бачить тієї миті. А тоді виконує одну з двох дій — залежно від того, що він щойно прочитав і який його поточний стан. Він може:
• змінити символ унизу, позначивши його як нуль чи одиницю, потім перейти на одну позицію ліворуч або праворуч уздовж стрічки, можливо, змінити позицію і чекати, коли таймер знову цокне;
• зробити те саме, але потім зупинитися (вимкнутися).
Те, що вибере процесор, залежить від заданих йому правил («програми») і від того, що він «побачить» у стрічці. До прикладу, припустимо, що машина починає з позиції 0, що стрічка має довгий рядок нулів і що десь з правого боку деякі нулі замінені на одиниці — ці одиниці утворюють шаблон, який є двійковим числом, котре ми задали машині як вхідні дані.
У такому разі варто почати так: якщо позиція 0 і ми читаємо 0, то перемкнутися у позицію 0, написати 0 і перейти праворуч.
Це означає, що коли машина бачить 0 (коли вона перебуває в позиції 0), вона залишається у позиції 0, не змінює нуля на стрічці й переходить на один крок праворуч. Якщо на цьому новому місці також 0, відбувається те саме: машина залишається у позиції 0, нічого не міняє на стрічці й переходить ще на крок праворуч.
Так стається за кожним цоканням таймера, аж поки машина нарешті не «побачить» першу з одиничок, написаних на стрічці. Тепер їй потрібне правило, яке підкаже, що робити, коли вона прочитала одиницю, перебуваючи в позиції 0. Найпростіше правило звучить так: залишитися у позиції С, написати 1, перейти на крок праворуч і зупинитися. Тепер одиниця — ліворуч від машини і є результатом обчислення.
Це простеньке обчислення можна описати так, якщо вхідні дані правильні, надрукувати одиницю, де під словом «правильні» ми маємо на увазі «містять принаймні одну одиницю», Якби праворуч від машини не було написано жодної одиниці, вона б далі рухалася праворуч, безкінечно довго шукаючи одиницю — вона б не зупинилась, а працювала б і працювала, і все даремно! Таке може статися і з реальним комп’ютером: програма може «зациклитись» і так крутитися по колу, аж поки в роботі цілого комп’ютера не станеться збій.
На жаль, така ймовірність — невід’ємна властивість і машин Тюрінґа, і реальних комп’ютерів. Але щоб такого не сталося відразу ж, треба вказати, що «правильні» вхідні дані містять принаймні одну одиницю: тоді те перше правило більше не використовуватиметься вічно.
Усі можливі обчислення
За умови, що ми маємо вдосталь часу і можливість написати на стрічці стільки одиниць, скільки треба, будь-яку механічну операцію з цілими числами, яку ми здатні собі уявити, можна виконувати так: ввести в машину Тюрінґа вхідне число праворуч від машини, увімкнути таймер, почекати, поки машина зупиниться, і прочитати відповідь ліворуч від неї. До таких операцій належать будь-які арифметичні обчислення, які може виконати людина, маючи ручку й папір, і Алан Тюрінґ стверджував: усе, що може обчислити Тюрінґова машина, варто прийняти за визначення того, що в принципі можна обчислити. Неймовірно, але майже через 80 років опісля появи його теорій це міркування досі вважають вдалим, бо всі відомі цифрові обчислювальні машини здатні обчислювати тільки те, з чим може впоратися машина Тюрінґа.
Крім того, Тюрінґ математично довів, що навіть Тюрінґова машина не може розв’язати всі завдання! Іншими словами, деякі математичні задачі не піддаються обчисленню — тож наразі комп’ютери не здатні замінити математиків.


Що таке комп’ютерний шифр?


Код, який зберігає таємниці
Люди споконвіку використовували різні коди — зазвичай щоб шифрувати повідомлення, перетворюючи простий текст на абракадабру, незрозумілу для тих, хто не вмів розкодувати послання. Таким чином можна було надсилати таємні повідомлення своїм спільникам.
Сьогодні кожен, хто купує щось онлайн — замовляє музику, книжку чи подарунок для когось, — мусить робити точно те саме, аби шпигуни не дізналися деталей їхньої платіжної картки й не вкрали їхніх грошей. Завдяки цифровому комп’ютеру можна не лише приховати від інших деталі повідомлень (як-от інформацію про свої платежі), а й легко перевірити, чи не підробили ваше повідомлення зловмисники.
Ці методи працюють з бітами, а не з літерами, і базуються на шифрах, якими легко користуватися за допомогою комп’ютера і які дуже важко зламати, не маючи таємного ключа. Однак людей це не зупиняє, тому цілком можливо, що рано чи пізно винайдуть нові способи, як зламати ці шифри — і годі треба буде вигадати інші види шифрування.

Комп’ютерні мови
З погляду математики, шифрування — це процес перетворення одного набору символів на інший згідно з певними правилами.
Шифрування інструкцій і даних — основа роботи будь-якого комп’ютера. Як саме їх відобразити за допомогою одиниць і нулів, щоб комп’ютерний процесор зміг прочитати інструкції? Відповідні правила складають машинний код процесора.
Кожна низка правил — це алгоритм, а шифрувати може і терпляча людина з ручкою та аркушем паперу, і цифровий комп’ютер (якому це вдається значно швидше).
Люди пишуть програми зручними до зчитування комп’ютерними мовами, як-от С чи FORTRAN: і та, і та мова використовує англійські слова й символи замість простих одиниць і нулів. З часом виникло багато мов програмування — за їх допомогою програмісти можуть «розмовляти» з комп’ютером. Ми часто говоримо про «комп’ютерний код», маючи на увазі програму, написану на одній із багатьох мов програмування.
Спеціальні програми, які читають програми, написані на цих високорівневих мовах і перетворюють їх на машинний код, що його можна передати безпосередньо процесору, називаються компіляторами. Сьогодні машинний код зазвичай пишуть, використовуючи шістнадцяткову систему числення.
Щоб зламати такий код, треба знайти спосіб, як змусити програму припинити роботу чи зробити щось несподіване — цю тактику часто використовують інтернет-зловмисники, які намагаються без дозволу проникнути в комп’ютер, щоб наробити шкоди чи вчинити злочин (наприклад, вкрасти інформацію про вашу банківську картку чи поцупити ваші гроші).


Алгоритми

Алгоритм — це покроковий процес, коли чіткі правила кажуть, як перетворити один перелік символів на інший під час кожного кроку. Наприклад, щоб навчитись множити великі числа або ділити у стовпчик, треба виконати певні кроки, яких тебе вчать у школі — ці кроки і є алгоритмами. Кожну задачу розв’язують однаково: спочатку пишуть на папері числа, потім записують нові числа в інший рядок, і так — аж поки не отримають відповідь.
Алгоритми мають древню історію — до прикладу, близько 300 року до н. е. (а цілком можливо, що й раніше) Евклід написав алгоритм, щоб знайти найбільший спільний дільник для двох цілих чисел.
Слово «алгоритм» походить від імені перського математика ІХ століття аль-Хорезмі, який описав алгоритми для виконання арифметичних розрахунків. Він винайшов ще багато всього, зокрема розробив методи алгебри.
У XX столітті математики спробували визначити, що таке алгоритм у математичному розумінні, але всі їхні визначення звелися до того, що може обчислити машина Тюрінґа: наразі жоден комп’ютер не здатний на більше!
Будь-яка комп’ютерна програма — це, по суті, алгоритм, який змінює схему розташування бітів у пам’яті комп’ютера під час кожного циклу процесора.


Розділ третій

нні з Джорджем слухняно подалися геть із вітальні, та щойно дійшли до кухні, як взяли ноги на плечі й стрімголов помчали на вулицю.
— Хто останній добіжить до хатини, той... — заверещали вони в один голос.
— Гнилий банан! — крикнула Енні.
— Тухле яйце! — зарепетував Джордж, коли вони мчали крізь сад, намагаючись збити одне одного зі стежки, щоб якнайшвидше пролізти через дірку в паркані.
Вони добігли до дерева одночасно — Енні вхопила драбинку, тоді як Джордж подерся мотузкою вгору, наче канатом на корабель. Вони вибралися на платформу однієї і тієї ж миті й закричали: «Я перший!», «Я перша!». Хатинка на дереві розгойдалася, як корабель під час шторму, — діти вчепилися одне за одного, щоб не попадати в темряві на землю.
— Хух! — видихнула Енні, коли платформа нарешті перестала гойдатися.
— Ой! Ми забули витягнути мотузку нагору, коли пішли звідси, — винувато мовив Джордж.
— З твоїм телескопом нічого не сталося? — спитала Енні.
Ох, як Джордж на це сподівався! Він вийняв із кишені ліхтарика. Телескоп досі міцно стояв на місці, фотоапарат лежав поруч, дожидаючи свого моменту слави — нагоди сфотографувати нічне небо. Джордж дістав хустинку й обережно витер з видошукача липку речовину.
— Як близнючки взагалі сюди дісталися? — здивувалась Енні. — Вони вміють лазити по мотузковій драбині?
— Вони всюди можуть залізти, — похмуро відповів Джордж. — Від них нічого не сховаєш.
— Але вони такі сонечка... — усміхнулась Енні. — Ти ж насправді їх любиш, еге ж?
Джордж нічого не відповів. Він зосереджено спрямовував телескоп у бік Сатурна, щоб зробити ідеальний знімок чудесної планети з кільцями. Він зиркнув на зорі в нічному небі неозброєним оком і подумав, яке ж це незвичайне видовище. Його так цікавив космос і все, що простягалося за межею земної атмосфери. Космос. Від самого цього слова у Джорджа мурашки бігали по шкірі. Широченні простори Всесвіту, неймовірно величезного й наповненого чудернацькими цікавезними явищами: планетами, чорними дірами, нейтронними зірками... цей перелік можна було продовжувати до безконечності. Всесвіт, думав він, такий фантастичний! І я хочу зрозуміти, як він влаштований. Хочу подолати межі людського знання і розуміння й дізнатися все, що тільки можна, про нашу дивовижну космічну домівку...— То ти робитимеш своє фото? — голос Енні урвав його роздуми.
— Спробую, — відповів Джордж. — Сподіваюсь, тут не дуже сильне світлове забруднення.
Навіть невелике університетське містечко на кшталт Фоксбриджа давало так багато світла, що біля горизонту нічне небо було не чорне, а помаранчеве. Він натиснув на ґудзик — щоб зробити знімок планети, розташованої у Сонячній системі за мільйони кілометрів від Землі. Фотоапарат використовував телескоп, який вловлював набагато більше світла, ніж людське око.
— Ану-ану! — сказала Енні, схопивши фотоапарат. — Давай подивимось на твоє класнюче фото...
Вона клацнула на кнопку перегляду фотографій.
— Ой! — вигукнула здивовано Енні.
— Що там? — запитав Джордж. — Нічого не вийшло?
— Та ні, вийшло, — відповіла Енні. — Фото є, але...
Джордж забрав у неї фотоапарат і подивився на зображення, яке тойщойно зафіксував у небі над Фоксбриджем.
— Це не Сатурн, — промовив він. — Це схоже на... Г-м-м... я навіть не знаю, на що це схоже...
— На якийсь космічний корабель, — закінчила замість нього Енні. — Але нічого подібного я в житті не бачила.
Вона глянула на нічне небо у телескоп.
— Я нічого не бачу.
— Я теж, — Джордж і собі зазирнув у телескоп. — Хоч що то було, його вже там нема.
— От дивина, — сказала Енні. — На знімку воно реально схоже на летючий бублик, але коли дивишся на небо через телескоп — там нічого нема. Тільки зорі й усе решта — але ж вони й раніше там були...
— Справді дивно, — погодився Джордж, збільшивши фото на маленькому екрані фотоапарата. Збоку на загадковому об’єкті виднілися ледь помітні позначки. — Там дві літери — Я і Є.— «ЯЄ»? — перепитала Енні. — Що це означає? Ядерний єнот? Яскравий єдиноріг?
— Не знаю, — відповів Джордж. — Я ніколи такого не чув.
Палкий фанат космосу, він пишався тим, що знав усе про кожну космічну місію, яка рухалася низькою навколоземною орбітою. І такої серед них не було.
— Може, це секретний космічний корабель?
— Або прибульці? — схвильовано припустила Енні.
— Напевно, якийсь метеосупутник, — спустився з небес на землю Джордж.
— Супутники такі великі не бувають. Що-що, а це я точно знаю! По-моєму, це НЛО.
— Але що воно тут забуло? — запитав Джордж. — Чого йому треба від Фоксбриджа?
Не встиг він це сказати, як сам здогадався відповідь на своє питання. І навіть при світлі ліхтарика помітив, що Енні зненацька стривожилась. Він знав: найбільше за все на світі вона боїться, що з її татусем станеться щось жахливе. Ерік був знаменитим науковцем і працював над секретними проектами, через що в минулому не раз ставав мішенню для людей, які хотіли завадити йому працювати або дізнатися, що ж він таке досліджує.
— З Еріком це ніяк не пов’язано, я це точно знаю! — Джордж спробував заспокоїти Енні, та водночас йому аж у животі залоскотало від думки, що на них чекає якась нова пригода. — Напевно, це звичайнісінький науковий корабель, який проводить вимірювання в атмосфері. Він тільки здалеку схожий на НЛО, а зблизька такий же, як усі, кажу тобі.
Однак глибоко в душі хлопець сподівався, що помиляється і що той корабель усе таки незвичайний.
— Ага, може, й так, — відповіла Енні.
Його слова її не переконали, але бодай трохи підбадьорили. Дівчинка переступала з ноги на ногу.
— Думаєш, тато в безпеці?
— Ясна річ, — твердо відповів Джордж, хоч зовсім не був у цьому певен. — Він найвідоміший вчений у нашій країні. Його бережуть як зіницю ока. Не хвилюйся за нього! Не думаю, що під час канікул у Фоксбриджі щось може трапитися. Батьки зі своїми нудотними домашніми обов’язками, шкільні проекти й інші «цікаві» речі, — от і все, що може статися.
— Сподіваюся, так воно і є, — пробурмотіла Енні, вдивляючись у небо, чи не повертається, бува, НЛО.
У цю мить вона була геть не схожа на ту веселу, життєрадісну Енні, до якої всі звикли.
— Енні, прийом! — склав долоні рупором Джордж. — Ти маєш шматок шоколадки — ой! — кіготь динозавра? Я зголоднів!
Енні пожвавішала.
— От дурбас!
Ну, хоча б засміялась.


Розділ четвертий

ранці настав ще один сонячний, ясний день канікул.
За сніданком Джордж розпитував тата, що близнючки забули в його хатинці на дереві. Тато викручувався і сяк, і так, але врешті-решт не витримав і зізнався, що малючки так довго скиглили йому над вухом, аж він здався і висадив їх нагору, аби вони побачили, де ж цілими днями ховається їхній любий братик.
— Але ж ти пообіцяв, що ніколи їх туди не пустиш! — вигукнув Джордж, відчуваючи, що його зрадили.
— Більше не пущу! — поклявся Теренс. — То був перший і останній раз. Чесно!
Джордж тільки гмикнув у відповідь. Його сестрички могли як завгодно порушувати правила, а він не мав права переступити їх ані на міліметр. Тоді хлопець згадав, як Енні просила його не ображати їх — це, своєю чергою, наштовхнуло його на думку про знімок НЛО... а тоді Джордж спохопився, що він хотів якомога швидше покінчити з домашніми обов’язками, щоб зустрітися у хатинці на дереві зі своєю подружкою і з’ясувати, чи дізналась вона вчора ввечері від Еріка щось про секретний корабель. Настрій у нього відразу поліпшився, і хлопець узявся до своїх обов’язків: нагодував курей, зібрав яйця, заніс овочеві відходи до компостної ями в садку й допоміг мамі замісити тісто на хліб, який вона пекла кожного дня... Уже минув полудень, коли Джордж нарешті звільнився, промчав через садок, злетів нагору по драбині і знову опинився у своїй хатинці на дереві.
Він пробув там якусь наносекунду, коли почувся шелест і на платформу вискочила якась постать, що хатинка аж загойдалась. Джордж знову задумався, чи не варто перевірити мотузки, якими та причеплена до дерева. Але коли до нього звернулася примара у довгому плащі, старомодному фетровому капелюсі й темних окулярах, усі думки миттю вилетіли йому з голови.
— Синоптики кажуть, що сьогодні вночі буде ясно, — загадково пробурмотіла чудернацька постать.
— Е-м-м... справді? — перепитав Джордж, швидко збагнувши, що це Енні перебралася у шпигуна часів «Еніґми». Вона розмовляла наче розвідники під час Другої світової війни, які надсилали одне одному зашифровані повідомлення, щоб їх не зрозуміли вороги, якщо перехоплять ті послання.
— Хмара, що промайне повз скляне око, принесе ранній сніг, — вела далі примара.
— Великий кавалок сиру лежить окремо від інших, — відповів Джордж, намагаючись підіграти їй.
— Полуницю збирають опівночі, — Енні скинула плаща, але темних окулярів не зняла.
Вона явно вважала, що в них має крутіший вигляд.
— Постривай... — Джордж підняв руку, виставивши долоню уперед. — Повідомлення мусить насправді щось означати, якщо знаєш, як його розшифрувати! Не можна говорити просто якусь абракадабру!
— Йой! Ти часом такий буквальний, що придираєшся до кожної дрібниці! — вигукнула Енні, плюхнувшись у крісло-мішок. — Я вже казала тобі, який у мене IQ?
— Казала — трильйон разів, — відповів Джордж.
От якби і він визначив свій рівень інтелекту! Але коли він запитав про це батьків, ті відповіли, що не схвалюють освітніх тестів.
— Що твій тато сказав про те фото? — запитав він, сподіваючись перестрибнути на якусь цікавішу тему, ніж суперінтелект Енні. Минулого вечора вона брала додому його фотоапарат. — А Берил ти ще застала? Вона ніяких підказок не дала?
— Ну, я показала їм знімок, — мовила Енні, — але вони його не впізнали — сказали, що то, певно, якийсь іноземний супутник. Сказали, що він досить великий, але що таке «ЯЄ», вони не знають.
— Значить, нічим корисним вони тобі не допомогли? — у голосі Джорджа почулося розчарування. Йому так хотілось, щоб знайшлася достатня підстава, аби знову кинутись у вир пригод — може, навіть запустити Космоса, Ерікового дивовижного комп’ютера, і помандрувати через його портал кудись у Всесвіт... Так не можна чинити, коли собі захочеш — треба обґрунтувати мету своєї космічної місії, а наразі хлопцеві не спадала на думку жодна переконлива причина, чому він мусить вирушити у подорож космосом. Йому просто дуже хотілось — і все, але Джордж здогадувався, що одного бажання замало.
— Нєа, тільки сиділи і сміялися, — сказала Енні. — Типу «Налий мені ще, і вип’ємо за НЛО!». Вони взагалі не сприйняли це всерйоз.
— І що тепер? — Джордж подумав, що вони, мабуть, зайшли у глухий кут.
— Не знаю, — відповіла Енні. — Я запостила фото в інстаґрам — ану хтось впізнає, що то таке? — але отримала цілу купу дурнуватих коментарів, щоб ми остерігалися, бо прийде Ґолем і буде нам квітка.
— Ура! Ґолем! — вигукнув Джордж, намагаючись підбадьорити самого себе. — Мій улюблений покемон! — зненацька він піймав себе на одній думці: — Але послухай — думаєш, то варто було постити в інтернеті? А якщо це якась дивакувата секретна місія? Вони ж розсердяться, що ти запостила фото їхнього корабля!
— Упс! — розхвилювалась Енні. — Я про це й не подумала. І ще й у твіттері про це написала.
— Ну, цим можеш не перейматися, — змилосердився над нею Джордж. — Фоловерів у тебе й так нема, тому це не має значення.
— Колись будуть, — ображено відказала Енні. — Одного дня я матиму мільйони — ні! — мільярди фоловерів... — вона замовкла і хитро посміхнулась. — Усе зміниться, коли я запущу свій блог!
— Блог? — здивовано перепитав Джордж. Він уперше про це чув.
— Він суперкрутий! — захоплено продовжувала Енні. — Я маю завести його для свого шкільного наукового проекту. Насправді, то буде навіть не блог. Я зніму блог і виставлю його в ютубі.
— І як він називатиметься? — поцікавився Джордж.
— Ем-м-м... не знаю, — сказала Енні. — Я ще не вирішила. Вчителька сказала, що має бути щось типу «Хімія чогось там», а от чого саме, то вже кожен сам має вирішити.
— «Хімія шоколаду»? — запропонував Джордж. — Тут тобі точно не буде рівних.
— Я справді збиралася написати про «Хімію шоколаду», але мою ідею вкрала Карлючка-Злючка! — обурилась Енні. — Тому я мушу вибрати якусь іншу класнючу тему, аби показати їй, що хоч вона мене й копіює, я маю напохваті ще ліпший план! І що я розумніша за неї!
— «Хімія клею»? — загиготів Джордж.
— Е ні, — зітхнула Енні. — Мама з татом були не дуже щасливі, коли я приклеїла їх до стола суперовим власноруч виготовленим полімером. Думаю, з клеєм мені не вийде більше поекспериментувати. Хімія... м-м-м...
— А тата ти питала? — Джордж знічев’я роздивлявся через телескоп небо і міський краєвид.
— Питала, — відповіла Енні. — Він дуже втішився, як почув. Сказав, що мав купу медалей за хімію. А я йому: «Перестань, тату! Всім начхати на твої медалі! У тебе колись були шкільні екзамени з хімії? Ясно, що ні, бо ти ходив до школи в темні часи, коли ще писали пером на пергаменті...».
— Енні! — не дав їй закінчити Джордж. — Дивись!
— Що? — вона скочила з крісла-мішка й спробувала зазирнути через його плече у видошукач телескопа. Але тут можна було обійтись і без телескопа. Бо те, що діялося у Фоксбриджі, було видно неозброєним оком.
Вуличками, що вели до середмістя, потоком рухалися люди — здебільшого пішки, дехто на велосипедах і мопедах. Автівки, затиснуті зусібіч натовпом, завмерли на місці, неспроможні рухатися ані назад, ані вперед. Люди стікалися з усіх боків — і всі як один рухалися до центральної площі.
— Гримучий Ґолем! — вражено скрикнув Джордж. Їхнє рідне містечко зазвичай було сонне і тихе, а в середмісті блукали переважно туристи і студенти. Таке він бачив уперше.
— Там буде концерт? — збуджено застрибала Енні. — Точно! Напевно, це таємно приїхали «Котяри в космосі»! Моя улюблена група! Вони зараз гастролюють і написали у твіттері, щоб ми були пильними, бо ніхто не знає, де вони виступатимуть наступного разу... Давай, Джордже, пішли туди!
— Сумніваюсь, що там буде весело, — буркнув Джордж. Згори він бачив, що тих, хто хотів іти проти людського цунамі, просто розвертало й несло уперед силою потоку.
— Буде класно! — Енні вже спускалася драбиною. Джордж не міг відпустити її саму — і тут же кинувся за нею, злетів по мотузці вниз, пірнув у дірку в паркані, забіг через задні двері до її будинку й вилетів на вулицю.
Енні мчала провулком, що зливався з центральною вулицею, яка вела в самісіньке серце Фоксбриджа.
— А мамі ти сказала? — гукнув Джордж, ледь поспіваючи за нею. Він майже наздогнав її на розі, де Енні мала от-от злитися з людським річищем.
— Вона дозволила мені піти до тебе... Я напишу їй есемеску... Думаєш, вони співатимуть? — крикнула у відповідь Енні.
Юрба потягнула їх обох за собою.
— Не знав, що вони вміють співати, — пробурмотів Джордж, якому рок і панк подобалися у сто разів більше, ніж поп-музика, яку так полюбляла Енні.
Йому вдалося піймати її за зап’ястя, яке він тут же схопив так міцно, мов у наручник. Нізащо не можна загубити Енні в такому натовпі.
— Дивись не впади! — крикнув він їй. — Затопчуть!
Їх з усіх боків тиснули і штовхали — юрба вихором тягнула дітлахів до середмістя.
— Я просто хочу побачити його волосся! — гукнула у відповідь Енні. — Його класнюче волосся! — над її ліжком висів величезний плакат соліста «Котяр у космосі», і Джордж знав, що коли Енні думала, начебто її ніхто не бачить, вона погладжувала його розкуйовджені кучері на фотографії. — Може, він зверне на мене увагу!
Джордж глузливо пирхнув. У цій гігантській бурхливій людській ріці, яка кидала його та Енні з боку на бік, неможливо було звернути на когось увагу. Джорджеві було байдужісінько, побачить він «Котяр» і почує від них бодай одну ноту чи ні — та він нізащо не дасть Енні загубитися серед цього божевілля.
Коли потік виніс їх на ринкову площу, оточену елегантними старовинними будівлями з башточками, філігранними водостічними трубами й величними кам’яними колонами, атмосфера змінилася. Досі натовп був доволі мирний, наче всі брали участь у якійсь спільній пригоді. Та зненацька запанував інший настрій: тиснява й поштовхи стали агресивніші.
— Агов, зачекай! — крикнув Джордж, міцно тримаючи подругу за руку. Йому це все не подобалось. Однак Енні так сильно хотіла дістатись якомога ближче до свого улюбленого гурту, що й не зауважила, як змінилося все довкола.
Натовп ревів. Здавалося, що сила-силенна людей, проштовхуючись уперед, прагнула дійти до однієї точки. У центрі Фоксбриджа зійшлися сотні, якщо не тисячі мешканців — здійнявся хаос. На краю площі поліцейські наполегливо сюрчали у свистки, закликаючи до порядку, але їх ніхто не слухав.
— Я не побачу музикантів! — запанікувала Енні, збагнувши, що вони набагато нижчі на зріст за всіх інших.
Джордж підстрибнув, намагаючись роздивитись за головами людей, що там попереду.
— По-моєму, там нема ніяких музикантів, — сказав він.
Ані великої сцени, ані інструментів не було видно.
— Але ж... — голос Енні заглушив вертоліт, який з’явився угорі — він летів так низько, що їм було видно його металеве черево. Гвинт крутився так шалено, мов крила оси, яку закрили у банці з-під варення. Від шуму мало не тріскали барабанні перетинки. Енні щось говорила: Джордж бачив, як рухаються її губи, але нічого не чув.
— Я тебе не чую! — крикнув він.
Вертоліт кружляв над середмістям, де між старими будинками на центральній площі була затиснута розсерджена юрба. Джордж підняв голову й побачив, що у повітрі літає повно прямокутних шматків паперу — блакитних, коричневих, фіолетових і рожевих. Однак їх не скинули з вертольота. Вони злітали в повітря із землі, кружляючи у вихорі, що його здіймали лопаті гвинта.
Джордж миттю здогадався, що це за папірці.
— Це гроші! — щодуху зарепетував він до Енні. — БАНКНОТИ... ВСЮДИ... ЛЮДИ ПРИЙШЛИ ПО...
Пілот вертольота, зрозумівши, що тільки погіршує ситуацію, раптом полетів геть — а Джордж далі горланив на повні груди.
— ПО ГРОШІ! — крикнув він серед тиші.
— ПО ГРОШІ! — зарепетував хлопець поряд із Джорджем, подумавши, що той скандує якусь «кричалку».
Інші й собі підхопили за ними, аж поки цілий натовп не почав скандувати «ГРОШІ! ГРОШІ!» — люди підстрибували й хапали цілі жмені банкнот, що літали в повітрі. Між тими, хто зловив гроші, і тими, хто піймав облизня, виникали сутички. Якийсь чоловік шарпнув Джорджа за футболку.
— Віддай мені свої гроші! — пригрозив він.
— У мене нічого нема! — нажахано гукнув Джордж, показуючи йому порожні долоні. Чолов’яга тут же його відпустив і вхопив за барки когось іншого — на щастя, не Енні.
— Вибираймося звідси, — просичав Джордж Енні на вухо.
Вона обернулась і кивнула — зі страху дівчинка аж поблідла на лиці.
— Але як? — запитала вона самими губами.
— Іди за мною! — сказав Джордж. Він почав пробиратися крізь натовп. Врешті-решт вони таки проклали собі шлях додому, і ніхто їх дорогою не зупинив.

 

Повернувшись до Енні, вони напали на холодильник і спустошили ті полички, де стояла справжня їжа з напоями, тримаючись подалі від експериментів Еріка та Енні.
— Хух! — Енні жадібно ковтнула холодного соку, а Джордж відкусив шматок вівсяного печива. Дівчинка досі тремтіла після їхнього неймовірного походу до міста.
— М-м-м, смакота! — Джордж оговтався перший; хоча він завжди був голодний. — Це ти пекла?
— Ні, — відповіла Енні.
— Ось чому воно таке смачне, — мовив Джордж. Енні жбурнула в нього рушник.
— То було якесь жахіття! — сказала вона, трохи помовчавши. — «Котяр» ми навіть краєм ока не побачили!
— Думаю, ними там і не пахнуло, — відповів Джордж. — По-моєму, люди посунули до центру міста, бо почули про гроші.
— Ого! — вигукнула Енні, перевіряючи твіттер з телефону. — Правду кажеш! Тут написано, що банкомати у Фоксбриджі збожеволіли і почали плюватися грошима... Але як так?
— Дивно, — сказав, жуючи, Джордж. — Може, сталась якась комп’ютерна помилка? Замість забрати гроші в банк, вони почали працювати навпаки і їх повертати?
— Треба було й нам трохи взяти, — засмутилася Енні. Вона вже трохи заспокоїлась і змогла об’єктивно оцінити ситуацію. — Я б купила собі квиток на концерт «Котяр у космосі» на стадіоні.
Та Джордж не встиг нічого відповісти, бо почувся дзвінок у двері. Енні рушила до дверей.
— А тобі можна відчиняти, коли батьків нема вдома? — запитав він, ідучи слідом.
— Я просто спитаю, хто там, — відповіла Енні й гукнула через шпарину для листів: — Хто?
— Доставка! — прощебетав веселий голос. — Для професора Белліса! З фонду «Майбутнє сьогодні».
— Кру-у-у-уто! — Енні відчинила двері навстіж. — Я підпишусь замість нього.
Вона нашкрябала своє ім’я на накладній, сподіваючись отримати у відповідь якийсь пакуночок. Але, на її подив, кур’єр повернувся до яскраво-червоного буса з написом «Майбутнє сьогодні», відчинив задні двері й витягнув звідти вузьку прямокутну коробку завбільшки з дорослу людину Він сяк-так пропхав її через поріг і поклав на підлогу в коридорі. Усміхнувшись Енні і помахавши їй рукою, він повернувся до буса й поїхав, не залишивши по собі ні хмаринки вихлопного газу.
Енні зачинила двері й разом із Джорджем спантеличено витріщилась на довгий пакунок.
— Я думала, він привіз якусь штуку для домашньої лабораторії, — здивовано мовила Енні. — Уявлення не маю, що це може бути. Подивимось?
— Не знаю, — нерішуче відповів Джордж. — А ти як кажеш?
— Гм-м-м... — поки Енні міркувала, що робити, коробка, схоже, сама вирішила все замість них. Вона заворушилась просто у них на очах.
— Воно рухається! — закричала Енні.
Коробка немовби хотіла піднятися з лежачої позиції, в якій її залишили.
Джорджеві аж щелепа відвисла.
— Я чув зсередини якийсь звук... — поволі промовив він.
І справді: зсередини коробки, в якій — як уже запримітив Джордж — якраз могла поміститися людина — почувся стукіт.
— Випустіть мене! — долинув до них кволий голосок.
— А-а-а-а! — зарепетувала Енні. — У коробці хтось є!
— Нема! — заперечив Джордж. — Людей поштою не відправляють! У тій коробці нікого не може бути!
— Ні, там хтось є! — заховалася за його спиною Енні.
Почувся тріск — пакувальна стрічка розірвалась і верхня частина картонної коробки розкрилася навстіж.
Двійко дітей нажахано спостерігали, як звідти вигулькнула спершу одна довга нога, а потім друга. Енні міцно заплющила очі, а от Джордж не міг відвести погляду від пакунка, з якого вилізла загадкова постать. Вона була вбрана у твідовий костюм і мала на голові копицю темно-русявого волосся, а на носі — окуляри з дуже товстими скельцями. Голова її звісилася униз, тому Джордж не міг добре роздивитися лиця. Але навіть так він здогадувався, на чиє обличчя воно схоже...
— Енні, — сказав він, — ану глянь!
— Це вампір? — шепнула вона йому на вухо, не розплющуючи очей.
— Ні, але щось дуже химерне, — відповів Джордж.
— Химерніше за вампіра? Наскільки химерніше?
— Ем-м-м... твій тато... він точно химерніший за вампіра. Я маю на увазі, тоді, коли вилазить з коробки, яку прислали поштою.
— Мій тато? — перепитала Енні. — Вилазить з коробки?
— Як робот, — додав Джордж.
— Мій тато вилазить з коробки як робот? — навіть cynep-IQ Енні виявився тут безсилим.
Постать підняла голову й немовби ожила. Як Джордж і здогадувався, вона мала обличчя Еріка, тільки воно було новіше й блискучіше, ніж у Еріка-справжнього, бо в того лице вже трохи постаріло. А ще — яскраво-червоні очі, а не блакитні, як у реального Еріка. Втім, як і його прототип, новенький робот Ерік мав окуляри з такими товстезними скельцями, що його очі здавалися ще більшими — просто таки велетенськими.
— Ого! — Енні нарешті розплющила очі. — Це що таке?
Андроїд вирішив відповісти сам за себе.
— Ей-ті-ві-к’ю, один нуль три ікси, — голосно проскандував він. — Вертикальна лінія! Вертикальна лінія!
Джордж ще ніколи не стикався віч-на-віч із людиноподібним роботом — чесно кажучи, він узагалі ніколи не бачив андроїда, себто робота, змодельованого за подобою людини. Хлопець не міг відвести від нього очей — такої цікавезної штукенції він ще не бачив!
— Що він сказав? — прошепотіла Енні.
— Не знаю, — відповів Джордж. — Це твій татко-робот, а не мій. Обережно! Він іде до нас!
Робот ривками рушив до дітлахів, розмовляючи із самим собою.
— Довільне збудження поезії, перш ніж М-теорія розвине час, — заявив він.
Діти позадкували подалі від Ерікового двійника-андроїда, але той підходив усе ближче і ближче.
— Заінтриговані клітини розмаїття виразили яскраве телескопічно-космічне нещастя, — белькотів він далі, рухаючись уперед.
Джордж із Енні кинулись навтьоки в коридор.
— Напевно, він проковтнув науковий словник, — пробурмотіла Енні.
— Навколосонячні комети швидко рухають амплітудою астат-прогнозів.
— Мабуть, це словник твого тата, — припустив Джордж, — але він не знає, як ним користуватися.
Хоч прибулець страшенно його зацікавив, хлопець зненацька усвідомив, що уявлення не має, як ним управляти. Теоретично, робот може в цю секунду повестися як завгодно.
— Що нам робити? — прошипіла Енні. — Мій «фейковий татко» зараз зажене нас у кут!
Втікаючи від робота в дитячу, вони опинилися біля телевізора, і Джордж мимоволі наступив на ігровий джойстик: екран загорівся, показавши останню гру, у яку вони з Енні грали — хто кого перетанцює; Енні виграла, набравши на кілька тисяч очок більше, ніж він. Зненацька на всю кімнату загриміла популярна танцювальна пісенька. Очі робота спалахнули, і він затанцював разом із фігурами на екрані просто перед очима у вражених Енні й Джорджа.
— Він, певно, якось автоматично під’єднався до ікс-бокса! — здогадалась Енні.
— Оце так! — вигукнув Джордж. — Якщо ти ніколи не бачила, як твій тато танцює, то тепер знаєш!..
— О ні! Я не можу на це дивитися! — скривилась Енні: цього разу від сорому, а не від страху.
Але то були квіточки. Коли пісня скінчилась, робот роззирнувся довкола. Його червоні очі зупинилися на старенькому ведмежатку Енні, що затишно вмостилося у м’якому кріслі.
З якоїсь причини — відомої тільки його мікросхемам — робот схопив ведмедика і, коли заграла наступна пісня, почав з ним танцювати. Але він геть не контролював своїх рухів і, замість кружляти з ведмежам, розтягував бідолашну залатану іграшку на всі боки, так що та мало не тріщала по швах.
Енні швидко зрозуміла, що її улюблена забавка у небезпеці. Може, вона вже й завелика для плюшевого ведмедика, але стояти й дивитись, як нахабний андроїд його шматує, вона не збирається.
— Це мій ведмедик! — дівчинка кинулась на робота і збила його з ніг. Той гепнувся у крісло, а Енні взялася щосили гамселити його, видираючи свою іграшку.
Джордж підбіг до крісла і спробував відтягнути Енні від андроїда, коли позаду почувся знайомий голос.
— Що тут відбувається?


Додаток
Мій робот, твої роботи

Писати про роботів так само цікаво, як і їх створювати. Коли я був малий, то любив малювати роботів, писати про них і навіть робити їх з картонних коробок і мотузок. А тепер я створюю їх по-справжньому — і це не менш весело й цікаво.
Письменники, науковці й інженери постійно вигадують нові ідеї, а коли йдеться про роботів, можливості просто безконечні — ну, майже безконечні. Насправді, коли ви хочете виготовити реального робота, то стикаєтесь із найрізноманітнішими проблемами, але всі вони цікаві й варті того, щоб над ними попрацювати. У цьому розділі я розповім вам дещо про історію роботів, про те, як їх використовують сьогодні і як вони можуть знадобитися в майбутньому.
Людство споконвіку мріяло створити машину, подібну до живої людини. Однією з них була механічна служниця, яку створили у Стародавній Греції близько 250 року до н. е. Цей розумний пристрій міг автоматично наливати в келих вино з кубка й за бажанням власника змішувати його з водою! Його винахідник — Філон Візантійський, якого ще називали Філоном-Механіком, — вигадав чимало дивовижних пристроїв, як-от співочу пташку, яку пускала в рух сила води, однак найпопулярнішим його винаходом була служниця-автоматон. Автоматоном називають механічний пристрій, схожий на живу істоту.
Автоматони стали дуже популярними у XVIII столітті. За допомогою нового на той час годинникового механізму винахідники створювали милі пристрої, схожі на живих ляльок — ці ляльки могли грати на музичних інструментах, виконувати магічні трюки й навіть малювати і писати. Вони гастролювали з ними королівськими дворами Європи й заробляли на виставках добрі гроші. Настала епоха механічних роботів. Свого часу вони викликали в людей радісний захват, але сьогодні здаються трохи моторошними й напівживими; вони мають лялькові обличчя, ключик, яким їх можна накрутити, й невеличкі механічні тіла, які стрибають, дрижать і риплять.
Однак ці винаходи підготували ґрунт для майбутніх розробок: наприклад, автоматонів «Письменники», створених швейцарським годинникарем Анрі Маярде. Вони вміли малювати й писати вірші і були, як кажуть сучасні розробники, «програмованими», бо машина малювала різні зображення залежно від того, яку картку встромляли у спеціальний отвір. По суті, більшість сучасних роботів виглядають однаково: у них є тіло, вони у той чи той спосіб вирішують, якім рухатися, мають список завдань і певний спосіб живлення.
Проте не всі теперішні роботи схожі на людей, адже залежно від свого призначення вони мають найрізноманітніший вигляд і форму. На сучасних автомобільних заводах роботи складають докупи запчастини. Промислові роботи виготовляють навіть комп’ютери, вставляючи кожен елемент туди, де йому місце. Такі роботи працюють і не втомлюються, їм не буває нудно, їх більше не треба накручувати, бо вони живляться електрикою Вони отримують прості однотипні завдання, швидко приступають до діла й ні на що не відволікаються. Їм не треба розуміти світу, в якому вони живуть.
А от, скажімо, на фермі можуть працювати роботи, які доять корів, і вони вже мають бути розумніші, адже корови не завжди приходять туди, куди треба, у потрібну хвилину. Роботи на фермах повинні бачити й приймати рішення. Коли заходить корова, робот мусить визначити, де в неї вим’я, обережно причепити до нього спеціальну посудину для молока й акуратно видоїти. Щоб це зробити, він повинен розуміти зображення, отримані з камери, і визначити найкращий спосіб, як прилаштувати до корови свій маніпулятор із молочною посудиною. Бо інакше буде халепа!
Ці, здавалось би, прості завдання — дивитись і рухатись — даються машинам зовсім нелегко. У цю мить майже половина твого мозку (зокрема ділянка на потилиці, яка називається «зорова кора») працює над тим, щоб зрозуміти світ довкола тебе, а велика частина всередині мозку — рухова кора — визначає, якими м’язами рухати, аби зробити те, що хоче твоє тіло. Людський мозок постійно здійснює мільярди розрахунків, але те, що нам здається простим, для робота треба перетворити на чіткі інструкції — на тисячі рядків комп’ютерного коду. А що ми досі не розуміємо, як саме мозок людини проводить усі ці неймовірні підрахунки, то не можемо змусити машину їх скопіювати. Повертаючись до тієї ферми: на щастя, ми розуміємо хоч і небагато, але достатньо, щоб створити доволі розумних роботів, які виконують свою роботу, не засмучуючи корівок.
Ідеї нових роботів надходять звідусіль. Скажімо, деякі науковці вивчають інтелект комах, тому що комашиний мозок набагато простіший за людський і має менше взаємопов’язаних мереж нервових клітин і нейронів — та комахи при цьому все одно розумні. Вони мусять виживати у складному світі ви намагалися колись прибити муху? Отож. У сучасні автомобілі вбудовують роботизовані пристрої, які дають їм змогу автоматично звертати вбік, щоб уникнути зіткнення. Ідея такого пристрою виникла під час вивчення мозку мухи.
Але що як трапиться аварія? Хто в такому разі нестиме відповідальність? Водій, виробник автівки чи, може, муха? А ти як гадаєш? У світі поряд із нами живе щораз більше розумних роботів, і такі питання виникатимуть дедалі частіше.
Роботів нелегко прийняти до свого світу, а те, як ми до них ставимося, залежить, зокрема, від того, де саме на планеті ми живемо. Мешканці Заходу схильні вважати роботів зловісними істотами, які прагнуть захопити владу над світом — можливо, через те, що у фільмах і на телебаченні роботів зображають саме так. Натомість на Далекому Сході роботів часто змальовують у літературних творах як героїв.
Є ще так званий ефект «зловісної долини», який стосується сприйняття роботів. Роботи, які мають вигляд роботів, загалом здаються прийнятнішими, ніж ті, що схожі на людей... але все ж трохи від них відрізняються. Маємо ту ж проблему, що була актуальна в епоху автоматонів і моторошних живих ляльок: коли щось здається нам якимось не таким, нам воно не подобається.
Сучасні електронні й комп’ютерні технології, які здатні копіювати те, як працюють нейрони в нашому мозку і як рухаються наші кінцівки, дають змогу створювати роботів, дуже схожих на живих людей, але й вони далекі від досконалості. Ці людиноподібні роботи — андроїди — гудуть, як електромотори, а не скриплять, як годинникові коліщата, і мають складні комп’ютерні програми, що намагаються штучно відтворити мільярди взаємозв’язків між нейронами в нашому мозку. Проте вони все одно не можуть легко піднятися сходами, піймати м’яча чи впевнено відрізнити шовк від наждакового паперу. Андроїди не здатні безпомилково розпізнавати обличчя чи вирази лиця або вирізняти в шумній кімнаті окремі голоси, як це вміємо ми; поки що не вміють говорити, реагувати чи розуміти нас і наш світ так, як це роблять інші люди. Вони «якісь не такі», і тому нам важко їх прийняти.
Але для сучасних роботів ще не все втрачено; наш мозок здатний на один прийом, що може нам знадобитися. Під час класичного експерименту, що його в 1940-х роках провели Гайдер і Зіммель, людям показували довільні форми, які рухалися екраном. Коли їх питали, що відбувається на екрані, багато учасників вигадували історії про те, що квадрати закохуються у кола, а великі трикутники ганяються за малими. Наш мозок — розумна гігантська машинерія, яка постійно вчиться, і у процесі навчання ми, серед іншого, вигадуємо історії, які допомагають нам краще запам’ятовувати й розуміти світ. Коли ми бачимо роботів, мозок намагається заповнити прогалини, що їх наразі не здатні заповнити нинішні технології. Тому ми, природно, вважаємо, що роботи мають характер і розумніші, ніж насправді, а робототехніки часто дають нам орієнтири, щоб ці історії здавалися реальнішими, і це допомагає нам приймати роботів і користуватися ними.
Одна велика проблема, пов’язана з роботами, стосується живлення. Коли батарея сідає, вони перестають працювати, а під’єднати робота кабелем до джерела електрики не завжди є змога. Щоб обійти цю проблему, можна зробити живлення частиною історії. Ось один чудовий приклад: науковці розробили робота — морського котика, — який підтримує і розважає мешканців будинку для літніх людей, і вбудували в нього потребу «поїсти»: робот має спеціальну «пустушку», яка насправді підзаряджає його батареї.
У такий спосіб дозарядження батарей стало частиною історії цього робота.
В одному з моїх проектів було так: коли в робота-динозавра сідали батарейки, він «засинав» і «переходив» на мобільний телефон, де його віртуальний образ далі з вами бавився (поки хтось підзаряджав робота), а потім він «засинав» на телефоні й «прокидався» у тілі робота, пам’ятаючи, що робив із вами на телефоні. А ти можеш придумати історію для робота?..
Коли на світі з’являться роботи-політики? Адже роботи вміють ухвалювати рішення на основі фактів і їх неможливо підкупити, правда? Коли роботи керуватимуть літаками, автомобілями й потягами, викладатимуть у класах, допомагатимуть нам удома і в офісі, проводитимуть хірургічні операції і воюватимуть, самостійно вирішуючи, стріляти чи ні? Що ж, ми вже маємо базові форми таких роботів, але наразі їх завжди контролює людина. Чи так буде й далі? Зрештою, люди часто помиляються. Можливо, роботи зможуть краще?
Завдяки новим розробкам у галузі нанотехнологій ми матимемо змогу створювати мікророботів і вводити їх до свого організму, щоб «підремонтувати» чи навіть оновити його. Ми поєднаємо тіло й розум за допомогою зовнішньої технології, створивши новий вид людини: транслюдину, або ж гібрид людини й робота. Це нічне жахіття чи, може, спосіб поліпшити життя людей з інвалідністю і дати людству нові, захопливі вміння? Хтозна... Може, роботів майбутнього проектуватимеш саме ти!
Я також спочатку читав книжки, вигадував усяке різне і мріяв про роботів. Коли мені було років сім, я збудував із коробок і мотузки робота «Біллі» (він досі у мене є) — і відтоді не переставав мріяти. Скоро мені виповниться п’ятдесят, і я щасливий, що маю змогу створювати роботів, які танцюють, вчать дітей грати в шахи, допомагають стареньким бабусям та дідусям і працюють у командах із людьми в різних організаціях. Жоден із моїх роботів не хоче захопити владу над світом!
Я працював із силою-силенною чудових, творчих науковців та інженерів, які допомогли мені втілити мої дитячі мрії про роботів у реальність.
На зміну картонним коробкам і мотузці прийшла математика, електроніка й комп’ютери, але всі мої роботи — горді нащадки «Біллі».
Вони — мої роботи, і мені з ними класно!
А якими будуть твої роботи?

 

Пітер


Розділ п’ятий

 правжній тато! — скрикнула Енні.
— Ну а який ще буває? — запитав Ерік.
— Несправжній! — боязко сказала вона, тицьнувши пальцем на андроїда, який, зігнувшись у три погибелі, лежав у кріслі, міцно стискаючи її ведмедика. Його очі погасли — мабуть, робот вимкнувся.
— Мій персоналізований робот! — вигукнув Ерік, тепер уже його очі загорілися. — Приїхав нарешті!
— Твій хто?
— Робот-помічник — Ебот, якщо вам так більше подобається, — пояснив Ерік і підійшов до крісла, де завмер робот. — Я замовив його сто років тому. Це я у формі робота. Він зроблений на основі моїх біометричних даних, тому деколи нас буде важкувато відрізнити один від одного. Коли його привезли?
— Кілька хвилин тому! — озвався Джордж. — Ми повернулися з центру міста...
— А що ви там робили? — Ерік перестав розглядати робота й різко обернувся. — Що ви забули в центрі? Чому не сиділи у безпеці вдома?
— Ми були в моїй хатинці на дереві і почули якийсь галас, — пояснив Джордж. — І вирішили піти подивитись, що відбувається. Ми не знали, що там таке робиться...
Енні обдарувала його вдячною усмішкою за те, що він пропустив ту частину історії, де їй хотілось побачити свій улюблений музичний гурт.
Ерікові очі збільшилися.
— Але то був найнебезпечніший день за всю історію Фоксбриджа! — сказав він. — Не можу повірити, що ви, діти, були в тому натовпі! Після роботи я мусив довго об’їжджати центр міста, бо той досі заблокований — повно людей кричать і б’ються за гроші, які порозліталися з банкоматів. Сподіваюся, ви живі й здорові звідти прийшли?
Джордж та Енні закивали головами.
— І це не тільки у Фоксбриджі! — заклацала Енні на телефоні. — Всюди таке! По всьому світу!
— Я знаю, — спохмурнів Ерік. — Ось, дивіться.
Він витягнув із сумки айпад і показав відео, на якому на тлі Ейфелевої вежі шаленів натовп. У повітрі над головами людей літали блакитні, зелені й коричневі папірці — усі підстрибували й хапали їх, хто скільки міг.
— А ось Нью-Йорк... Він показав їм іще одне відео: жовті таксі розлючено сигналили на дорогах між височезними хмародерами, а довкола відбувалося те саме дійство, тільки папірці були зелені. Вулиці аж тріщали від людей, які гарячково намагалися піймати банкноти, що їх розносив вітерець.
Ерік тицьнув пальцем по екрану, і друзі побачили місто, затиснуте між білосніжним пляжем і високими зеленкуватими горами, — найвища вершина була увінчана велетенською статуєю.
— Ріо, — сказав Ерік. — Південна Америка. Дивіться...
Цього разу вони побачили, з чого все почалося. Банкомат на звичайнісінькій вулиці у Ріо ні з того ні з сього почав «плюватися» грошима — банкноти лилися з нього потоком. Побачивши це, якийсь перехожий вражено відскочив назад. Він тишком роззирнувся довкола, а тоді почав набивати собі кишені готівкою. Та вже за кілька секунд туди збіглося море людей — вони штовхали одне одного ліктями, пробираючись до банкнот. Картинка змінилася — і вони побачили, що по всьому густонаселеному місту банкомати поводилися точнісінько так само незрозуміло й химерно, «випльовуючи» гроші... Спершу цього ніхто не помічав, потім хтось із перехожих звертав увагу — і за кілька хвилин починалася бійка.
— І таке у всьому світі! — мовив Ерік. — Ось Пекін.
Вони побачили червоні юані, які гойдалися у повітрі над Забороненим містом; євро, втоптані у землю на площі святого Петра у Римі; пурпурові турецькі ліри, за якими полювали сотні рук на стамбульському Ґранд-базарі; рупії, що вихором крутилися, мов хмара комах, вузькими вуличками Делі.
— Всюди валяються гроші, — мовив Ерік. — У комп’ютеризованих банківських системах, схоже, стався якийсь глюк, і через нього банкомати по всій планеті почали видавати готівку.
— Але ж це круто! — вигукнула Енні. — Тисячі людей не мають грошей на їжу чи взуття для своїх дітей. Банки мають мільйони і тримають їх у сейфі, а люди тим часом голодують. Тепер вони поділилися своїми грошиками зі світом — це ж класно! Так і повинно бути, правда? — звернулась вона до Джорджа з Еріком.
Джордж замислився. На відміну від Енні, він не мав у дитинстві всього того, що інші діти сприймали як належне — нового одягу, комп’ютера, поїздок на лижі чи походів у ресторани, — бо його батьки не могли собі цього дозволити. І хоч у душі йому хотілося мати гроші, які б він міг витратити на все що завгодно, хлопець не погоджувався, що так воно і повинно бути. Схоже, хтось десь вирішив, як люди мають жити, не запитавши їх, чи справді вони такого бажають. Зрештою, кому належали ті гроші, що їх тепер роздавали банкомати? Може, групці багатіїв... Але що як це заощадження пенсіонерів або дуже бідних людей, які тепер залишаться з порожніми руками? Хіба це справедливо?..
— Так, багатство дійсно має бути чесно розподілене по всьому світу, — озвався Ерік, — тут я з тобою погоджуюсь. Деякі мільярдери тратять на обід більше, ніж інші люди зароблять за ціле життя. Але я не впевнений, наче те, що сьогодні трапилося, якось цьому зарадить.
— А як таке взагалі могло статися? — здивувався Джордж. — Як усі-усі банкомати одночасно вийшли з ладу?
— Без поняття! Думаю, цього ніхто не знає. Ясно тільки одне: мені доведеться це з’ясувати. Бо ця проблема, скоріше за все, пов’язана з комп’ютерами, і мене — як урядового «повелителя інформаційних технологій» — залучать до її розв’язання.
Ерік подивився на робота і зітхнув.
— Я не матиму часу налаштувати друзяку Ебота так, як треба. Шкода... А де коробка, в якій його привезли? Там мають бути різні деталі до нього.
Енні скочила з місця й вибігла в коридор. Вони чули, як вона нишпорить у великій картонній коробці. За мить дівчинка повернулась із гладеньким чорним футляром і віддала його татові.
— Прекрасно! — Ерік витягнув із футляра окуляри з бузковими скельцями і чудернацькою штучкою збоку. Він надів їх і звів брови догори — робот у кріслі здригнувся і ожив.
— Окуляри для дистанційного управління! — радісно оголосив Ерік. — Я спеціально їх замовив! Надівши їх, я можу давати команди й дивитися очима Ебота!
Він намацав у торбі рукавиці.
— Тактильна технологія, — пробурмотів, натягуючи їх. Ерік махнув рукою — Ебот повторив такий самісінький рух.
Тієї миті задзвонив його телефон. Ерік сягнув рукою до кишені — Ебот скопіював його рухи, і собі «витягнувши» з кишені уявного телефона й притиснувши його до вуха. Ерік розмовляв по телефону: «Так... Та невже? О ні! Вже їду!» — а Ебот досконало копіював його міміку.
Ерік закінчив розмову й обернувся до Енні з Джорджем.
— Гаразд, діти, — сказав він. — Тепер ви відповідаєте за Ебота. Ось окуляри...
Він передав їх Енні.
— Ось рукавиці...
І дав їх Джорджеві.
— А я мушу бігти.
З виразу його лиця було видно, що думками він уже десь далеко — так бувало щоразу, коли його великий мозок занурювався у якусь нову проблему.
— Що відбувається? — Енні стрибала, мов м’ячик, начепивши окуляри. — Гм, тож треба! Я бачу себе збоку — очима Ебота! Це так незвично... Таке враження, що я дивлюсь на себе по телевізору! Кру-у-у-уто!
Джордж швиденько натягнув рукавиці й змусив Ебота підняти спершу одну руку, а потім другу. Як чудово мати машину, яка виконує точнісінько те, що ти їй кажеш! Набагато краще, ніж мати справу з людьми, які люблять утнути щось чудне саме тоді, коли ти цього найменше сподіваєшся.
— Мене запросили на зустріч з прем’єр-міністеркою, — замислено мовив Ерік.
— З прем’єр-міністеркою? — запищала Енні. — Навіщо?
— Вона хоче, аби я пояснив їй, як сталося так, що всі банкомати почали одночасно видавати гроші, — відповів Ерік. — Вона хвилюється, чи це не кібератака. Ми мусимо з’ясувати, що сталося з фінансовими системами, і впевнитися, що такого більше не трапиться.
— Може, це справа рук якогось кібертерориста? — розмірковував Джордж. — Хтось зумів розшифрувати таємні повідомлення і скористався цією інформацією? Берил учора про такерозповідала...
— Можливо, — погодився Ерік. — Але це дуже дивно. Як сталося так, що стільки різних банків в різних країнах одночасно стали жертвами нападу? Це завдання зовсім не з легких, і я сумніваюсь, що хтось має достатньо потужний комп’ютер для такого. Хай там як, а я мушу йти — пані міністр не хоче, щоб я поговорив з нею через інтернет чи телефоном, тільки особисто. Будьте чемні!
І після цих слів він, крутнувшись, зник за дверима.
Джордж, Енні й Ебот махнули на прощання його спині. Запала тиша, втім ненадовго.
— Що будемо робити? — запитала Енні. — Тепер за нами наглядає робо-татко, тож можемо піти й подивитися, що відбувається у Фоксбриджі!
— Але ж він не справжній дорослий, — із сумнівом сказав Джордж. — І якщо ми загубимо його в натовпі, твій тато не погладить нас по голові.
— Тато про це не дізнається! Окуляри ж у нас — а значить, він не зможе подивитися очима Ебота й не побачить, куди ми ходили.
— Гм-м-м, — Джордж почухав підборіддя.
Ебот зробив те саме.
Раптом до їхніх вух долинули нові звуки: галас і тупіт пухкеньких ніжок по коридору. За кілька секунд до дитячої ввірвалися дві малі замазури. Угледівши свого старшого брата, Юнона з Герою радісно запищали й кинулись до нього з липкими обіймами і слинявими поцілунками — Джордж відбивався від них так акуратно, як тільки міг, а Ебот за його спиною віддзеркалював кожен його рух.
— Фу, — скривився хлопець, витираючи зі щоки слину.
— Як вони сюди потрапили? — вражено запитала Енні.
— Я ж тобі казав... — відповів Джордж, який уже здався й упав на крісло, де його ніжно обіймали сестрички-близнючки. Ебот незграбно копіював його рухи: бідолашний робот не мав кого обіймати й на чому сидіти і через це мав чудернацький вигляд. — Вони всюди пролізуть!
З-за дверей вигулькнула голова мами Енні.
— Привіт! — весело сказала вона. — Ой! А що той робот виробляє? Як він смішно стоїть!
— Не питай, мамо, — мовила Енні.
Сюзан не належала до великих шанувальниць науки й технологій: вони загарбали значно більше місце в її житті, ніж вона сподівалась, коли виходила заміж за аспіранта Еріка.
— Як мило, що ти взяв зі собою сестричок, Джордже, — сказала вона. — Але тобі не здається, що для малечі вже трохи пізня пора? Може, варто відвести їх додому... А ти, Енні, хіба вже закінчила свій проект?
Джордж старався не виказати свого розчарування. Йому так хотілося навчитись управляти Еботом і побалакати з Енні про те, що трапилося того дня у Фоксбриджі. А тепер, завдяки своїм любим сестричкам, він втратив шанс і на те, і на друге. Джордж підвівся, тримаючи під кожною пахвою по сестричці — вони чеберяли своїми пухкенькими ніжками у повітрі, а Ебот копіював кожен його жест.
— Людоньки добрі! — скрикнула Сюзан, нарешті як слід роздивившись Ебота. — Та цей робот як дві краплі води схожий на нашого тата!
— Ми знаємо, — зітхнула Енні. — Мамо, будь ласка, тільки не проси, щоб я тобі все пояснювала.
— Ну, я не винна в тому, що завжди про все дізнаюсь останньою, — ображено відповіла Сюзан. — У цьому домі мені ніхто ніколи нічого не каже!
— Пішли, Джордже, — сказала Енні. — Заведемо твоїх малюнок додому.
— Одна нога тут, друга там! — попередила її мама. — Пора нарешті взятися за проект з хімії. Ти знаєш чому...
Енні знову зітхнула.
Джордж опустив сестричок на підлогу, і вони з Енні рушили до його дому, тримаючи близнючок за ручки — Ебот плентався слідом, ведучи за собою уявного малюка.
Вони йшли через сад, Енні мовчала. Їй зовсім не хотілось самій вертатися додому й сідати за проект.
— Але ж ти не сама — тепер у тебе є Ебот, — намагався підбадьорити її Джордж. — Ліпше б у мене вдома був робот замість близнючок.
— Але ж робот — це просто машина, — засмучено сказала Енні. — Ебот ніколи нас не полюбить.
Вона переставила Юнону через дірку в паркані й скочила слідом за нею.
— Хіба ти його запрограмуєш, — відповів Джордж. — Запитай тата, чи може він інсталювати Еботові почуття. Думаю, з інтернету можна завантажити пакет «емоцій для робота».
— Але це не те саме, коли тебе люблять рідні сестрички. Їх ніхто для цього не програмував — вони просто люблять тебе, і все.
Енні піймала Геру, коли та мало не впала, перебираючись через дірку в паркані, обійняла її, а тоді легенько поставила на землю.
— Дивіться, малюнки! — Енні тицьнула пальцем на ясне вечірнє небо, де мерехтіли дві зірки. — Це Кастор і Поллукс — сузір’я Близнят. Такі, як ви — тільки зоряні.
Близнючки підняли голівки догори, простягнувши до неба пухкенькі рученята, наче хотіли вхопити кожна по зірці й забрати їх униз, на Землю.
— Зілку дай-дай? — з надією запитали вони Енні.
— Вибачте, дівчатка, — відповіла вона. — Але навіть я не можу дістати вам зірку з неба. Мусите так ними милуватися.
Сестрички почеберяли до хати — Енні з Джорджем слідом за ними.
— Мені якось не по собі, — сказав Джордж, обернувшись. — Ебот справді схожий на твого тата як дві краплі води.
— Ага, тільки він несправжній, — відповіла Енні. — Точна копія тата, але тато живий, а Ебот ні...
Вона на хвильку замовкла.
— Я знаю! — радісно підскочила Енні. — Ось яку тему я виберу!
— Яку ще тему? — не зрозумів Джордж.
— Для свого проекту! — дівчинка стрибала, наче м’ячик. — Чому Ебот неживий, а тато — живий? Яка між ними різниця? Що таке Життя? Ось тема мого шкільного проекту!
— Тема твого шкільного проекту — «Життя»? — перепитав Джордж. — Серйозно? Сьогодні вже понеділок.
— Серйозно! — Енні була на сьомому небі від щастя, її смуток де й подівся. — І це ще не все! Я вже знаю, з чого все почати: як на Землі зародилося життя і як Чарльз Дарвін вирушив у мандри на кораблі «Біґль» і все це з’ясував. А тепер я напишу про те, як життя потрапило на Землю з космосу! «Космічна хімія життя» — ось так я назву свою роботу! Ха-ха! Отак тобі, Карлючко-Злючко... — пробурмотіла вона.
Джордж вражено на неї витріщився.
— А ти не збираєшся часом стрибнути вище голови? — насмілився запитати він.
— Ти що — забув про мій геніальний IQ? — обурилась Енні. — Пішли, Еботе, у нас купа роботи... Віддай мені, будь ласка, рукавиці, Джордже.
Він повернув їй рукавиці, і з радісним «гей-гоп!» Енні рушила назад до свого будинку, а Ебот поплентався слідом за нею, залишивши Джорджа наодинці з близнючками.
Супер, подумав хлопець. Енні пішла працювати над крутим науковим проектом без мене. Просто супер... Коли я виросту, — пробубонів він, — то житиму тільки з роботами: людським духом біля мене і не пахнутиме! Ну хіба Енні час від часу приходитиме в гості. Але тільки вона!
Бурмочучи собі під носа, він обернувся й подався додому.


Додатки



Хакери

Хакер — це людина, яка намагається знайти слабке місце — «слабинку» у програмному забезпеченні і налаштуваннях комп’ютера — і проникнути через нього в систему.
• «Білі хакери» роблять це з дозволу власника комп’ютера, щоб перевірити систему захисту.
• Але зазвичай хакери бувають «чорні» і мають хуліганські або злочинні наміри. Якщо твій комп’ютер у цей момент під’єднаний до інтернету, цілком можливо, що «чорний хакер» з якогось закутка світу намагається в нього проникнути!

Армія ботів
Хакер може використати чи самостійно написати програму, яка автоматично атакуватиме багато інтернет-адрес. Джерелом атаки може бути навіть якийсь із комп’ютерів на твоїй вулиці, яким управляє хакер і який входить до так званої «армії ботів» — а його господар про це й не підозрює! Хакер, що керує цим військом зламаних комп’ютерів, може жити в іншій країні — і вистежити його дуже важко.

Шкідливі програми
Файл, прикріплений до емейла, чи посилання, поширене в соціальній мережі (наприклад, у фейсбуку), може виявитися шкідливою програмою — ворожим програмним забезпеченням, яке запускається на твоєму комп’ютері й допомагає хакерові. Ось що це може бути.
• Комп’ютерний вірус, який вбудовується у файли й намагається поширитись на інші комп’ютери.
Перші віруси вміли стирати фото, на яке дивився користувач у той момент, або заміняти текст абракадаброю. Уяви собі, якби вірус стер усі твої шкільні проекти!
• Програма, яка записує, які ти клавіші натиснув і які дії виконав на комп’ютері, і надсилає їх хакеру, щоб той перехопив паролі й номер кредитної картки і накупив собі в інтернеті всякої всячини.
• Програма, яка під’єднує твій комп’ютер безпосередньо до комп’ютера хакера й дає йому можливість дистанційно ним управляти (твій комп щойно приєднався до армії ботів!).

Навіщо хакери ламають комп’ютери?
Хакерство — заняття нелегальне, але хакери його полюбляють, бо...
• Їм подобаються складні завдання, і їх приваблює адреналін.
• Вони не погоджуються із діями певної організації і хочуть викрасти й опублікувати приватні дані або зламати її сайт, щоб виставити її в незручному становищі. Наприклад, можна зробити так, що всі комп’ютери, якими управляють хакери, одночасно зайдуть на один і той же сайт — і тоді сайт «ляже». Такий прийом називають DDoS-атакою, або ж розподіленою атакою на відмову в обслуговуванні (distributed denial of service attack).
• А ще серед хакерів багато серйозних злочинців, які полюють за твоїми грошима! Ці люди хочуть вивідати твої паролі й конфіденційну інформацію, аби розрахуватися твоїми грошиками або просто поцупити їх із твого банківського рахунку. Буває й так, що вони хочуть «бути тобою» в інтернеті, щоб, займаючись чимось незаконним, приховати власну ідентичність. Або долучити твій комп’ютер до своєї армії ботів і атакувати когось іншого.

Як хакери ламають комп’ютери?
1. Фізична атака. Твій комп’ютер вкрали — отже, злодій, скоріше за все, отримає доступ до твоїх файлів, навіть якщо в тебе дуже сильний пароль. Усе, що було на твоєму жорсткому диску, потрапило до рук хакера, який може слухати твою музику, розглядати твої фото і навіть читати твої записи та емейли до друзів!

 

Зупини хакера! Якщо ти маєш ноутбук, пильнуй, щоб не втратити його і щоб хтось не прочитав твоїх даних, адже ноутбук легко поцупити. І зберігай удома резервні копії.

 

2. Програмна атака. Якщо твій комп’ютер під’єднаний до інтернету, у програмах можуть бути вразливі місця (помилки!), які дадуть хакерові дистанційний доступ через мережу. Деякі з цих помилок можуть дозволити йому запустити програми на твоєму комп’ютері так, що ти навіть про це не підозрюватимеш. А якщо хакери дізнаються про «дірки» в безпеці раніше за програмістів, які ті програми написали, вони зможуть скористатися ними ще до того, як хтось їх «залатає»: такі напади називають «атаками нульового дня», бо вони стаються ще до того першого дня, коли про вразливе місце стає відомо.

 

Зупини хакера! Щоб виправити вразливі місця, компанія, яка розробляє програмне забезпечення, випускає оновлення (патчі). Сучасні комп’ютери зазвичай повідомлять тобі, коли з’явиться новий патч — і його неодмінно треба встановити: попроси свого тата чи маму допомогти тобі це зробити, інакше твій комп’ютер і всі дані на ньому, зокрема конфіденційна інформація, опиняться під загрозою. Крім того, переконайся, що кожен комп’ютер, під’єднаний до інтернету, має ввімкнений фаєрвол — бар’єр, що блокує непрохані підключення до твого комп’ютера з мережі.

 

3. Користувацька атака. Хакер може спробувати обманути користувача і змусити його зробити щось для нього. Наприклад, ти можеш отримати емейл, у якому тебе проситимуть клацнути на посилання чи відкрити файл, прикріплений до листа. Або надішлють лінк на сайт, що виглядатиме точнісінько так, як твій улюблений. Проте електронне листування абсолютно незахищене: кожен може надіслати повідомлення від чийогось імені чи прикріпити посилання, що вестиме на нібито справжній сайт. Але несподіване повідомлення може надійти від хакера, який ще й прикріпив до нього шкідливу програму.

 

Зупини хакера! Ніколи не відкривай підозрілого файлу, прикріпленого до листа — навіть якщо повідомлення прийшло від начебто знайомої людини і здається дуже цікавим! Хіба твої друзі надсилали би тобі сам лінк, не написавши ще кілька слів? Дивись уважно, чи ти не потрапив на підроблений сайт, і ніколи не вводь на будь-якій веб-сторінці свій логін та пароль, якщо ти не на сто відсотків впевнений чи впевнена, що сайт справжній. І нізащо не клацай на посилання, що прийшло невідомо від кого, бо воно може містити шкідливий код, що запуститься у твоєму браузері.
Не втрачай пильності!

 

Не полегшуй хакерам життя! Паролі справді дуже важливі. Сучасні комп’ютери можуть легко вгадати «слабкі» паролі: менш як десять символів завдовжки або такі, що містять слова, які легко вгадати — як-от твоє ім’я, — чи не містять знаків пунктуації. Тому завжди вибирай надійний пароль — слово «пароль» використовувати не можна! — і в жодному разі не користуйся одним на всі випадки життя!


Історія життя

Коли ми дивимось на тварин і рослини довкола нас, розмаїття життя здається неймовірним. Звичайна прогулянка жвавими вулицями міста знайомить десятками біологічних видів — ледь помітних комашок до де і великих тварин, як-от птахів і ссавців. А за містом навіть на невеличких клаптиках лісу, лугу чи болота можна зустріти буквально тисячі видів.
Досі невідомо, скільки біологічних видів є на світі. Наразі науковці визначили, описали, класифікували й назвали близько 1,2 мільйона — але загальна кількість набагато більша. Наразі вважається, що планету населяє близько 8-9 мільйонів біологічних видів, хоча деякі біологи називають значно більші числа. А це значить, що багатьом біологічним видам на Землі так і не дали назви. Вони можуть вимерти, а ми цього навіть не помітимо!
Звідки взялося стільки видів? Люди часто про це питають. Багато світових релігій мають відповідь на це запитання. Вони стверджують, що життя створив Бог. Але для науковців такої відповіді замало. Навіть якщо живих істот — зокрема й нас — справді створив Бог, ми хочемо знати, коли та як це сталося!
Відповідь, яку ми на сьогодні вважаємо правильною, дав Чарльз Дарвін у XIX столітті. Дарвін був чоловік багатий і щасливо одружений. Вони з дружиною Еммою мали слуг, Емма керувала всім господарством. Це дало Дарвінові час займатися науковою працею, хоча у них із Еммою було десятеро дітлахів, які понад усе любили забігати в татусевий кабінет і тягнути його надвір бавитися.
Дарвін збагнув, що природа може створювати нові біологічні види у процесі так званого природного добору, точно так само, як фермери створюють нові породи свійських тварин, обираючи лише певних особин для продовження роду. Уявімо, до прикладу, що якийсь поширений вид пташки, яка харчується насінням, мешкає у місцях, де рослини мають маленькі насінини, а також там, де насінини великі. Уявімо також, що різні пташки мають різні за розміром дзьоби і що те, наскільки великий у пташки дзьоб, частково залежить від розміру дзьобів у її батьків, так що пташки з малими дзьобами народжують пташат із малими дзьобиками, а ті, що мають великі дзьоби — пташенят із великими.
Нічого аж такого дивного. Проте Дарвін зрозумів, що розмір дзьоба має значення для виживання і розмноження пташки. Наприклад, якщо їжі регулярно бракує, процес природного добору приведе до змін у розмірі дзьоба. З часом пташки, які живуть там, де ростуть рослини з великими насінинами, матимуть великі дзьоби, а ті, що мешкають там, де насінини в рослин малі, народжуватимуться з малими дзьобиками. Згодом початковий біологічний вид може «розгалузитися» на два окремі види пташок, кожен з яких буде добре адаптований до джерела харчу.
Дарвін опублікував свою теорію 1859 року у книжці під назвою «Про походження видів» (повна назва: «Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя» — вікторіанці полюбляли давати книжкам довгі назви). Це одна з найважливіших наукових праць в історії людства. Вона змінила те, як ми сприймаємо світ, і її досі перевидають. Товста книженція, але прочитати її однозначно варто.
Дарвін першим визнав, що його теорія не пояснює всього. От, наприклад, звідки взявся перший біологічний вид? Зрештою, його теорія розповідає, як біологічні види змінюються з часом і як еволюціонують у нові види, але у ній ні слова проте, як стартував увесь цей процес.
Дарвіна можна назвати генієм Та й не те що назвати — він справді був генієм. На запитання проте, звідки взялися перші біологічні види, він запропонував відповідь, яку досі підтримує чимало сучасних науковців. 1 лютого 1871 року Дарвін написав своєму близькому товаришеві й колезі-науковцю Джозефу Гукеру:
Часто кажуть, що сьогодні наявні всі умови для появи першого живого організму, які могли існувати завжди. Але якби (ох, яке то велике «якби»!) ми могли припустити, що в якомусь теплому ставочку з усіма можливими видами аміачних і фосфорних солей — і за наявності світла, тепла, електрики і т. ін. — можна було б хімічним способом утворити протеїнову сполуку, готову на подальші, ще складніші зміни, цю сполуку тієї ж секунди проковтнули би, поглинули би — чого не сталося б перед тим, як з’явилися живі істоти.
 Ми досі не знаємо напевне, з чого почалося життя. Може, воно виникло в одному чи в кількох отаких теплих Дарвінових ставочках, як він припускав. Але після того, як життя з’явилося, його вже було не зупинити. За мільйони років воно поволі заповнило поверхню Землі. Живі організми стали більші й витриваліші. Вони заселили суходіл й піднялися у повітря. Врешті-решт за три-чотири мільярди років, відколи розпочався цей процес, з’явилися кити й колібрі, величезні секвої та прекрасні орхідеї — і ще вісім чи дев’ять мільйонів видів, зокрема й ми з вами.
Ми й тепер відкриваємо нові й нові біологічні види. Може, і ти одного дня помандруєш до якогось закутка нашої чудової Землі й першим знайдеш істоту!

 

Майкл


Розділ шостий

аступного ранку Джордж прокинувся пізно — у будинку було на диво тихо. Він не чув звичних розлючених вересків, як тоді, коли близнючки розігрували свою ранкову пантоміму, демонструючи обурення: мовляв, який жах — їх змушують їсти сніданок! Він потягнувся і поворушив пальцями під теплою ковдрою. І раптом згадав! Енні й «Космічна хімія життя» — як життя прилетіло на Землю з космосу... І збожеволілі банкомати, які плюються грошима по всьому світу. Треба з’ясувати, що відбувається! Він вискочив з ліжка, похапцем натягнув на себе одяг і побіг сходами вниз.
Він не повірив своїм очам, коли зайшов на кухню. Близнючки чемно сиділи у кріселках і спокійно снідали, не заляпуючи їжею стіни й підлогу; тато з мамою усміхнулися Джорджеві. Той стояв спантеличений: раніше кухня була зоною немовлячих воєнних дій, а тепер його сестрички скидалися радше на ангеликів, ніж на чортенят.
Зауваживши його шокований вираз обличчя, мама промовила:
— Ми ж казали тобі, що одного дня вони виростуть, правда?
— За одну ніч? — перепитав Джордж. — Але ж це неможливо...
— Діти так швидко змінюються, — самовдоволено сказав тато. — Ти був такий...
Тієї миті в повітрі пролетів кавалок домашнього кексика і влучив йому у щелепу. Крихти розлетілися по цілій кухні, а близнючки весело розреготалися. За першим кексиком полетів другий, а за ним третій — бідолашний татусь потрапив під бомбування, наче в молодій сонячній системі, повній уламків, які зіштовхуються один з одним.
Джордж скористався нагодою і вислизнув через задні двері.
— Я пішов до Енні! — гукнув він батькам.
Він перестрибнув крізь дірку в паркані й помчав до задніх дверей Сусідського Дому. Ті, як завжди, були відчинені, і хлопець зайшов усередину, радісно вигукнувши: «Є хто вдома?!».
У відповідь тут же пролунало: «Є-є-є!». Ага, то Енні в татовому кабінеті — у кімнаті, де мешкає Космос, неймовірно розумний комп’ютер, який допомагає Еріку з його дослідженнями. Звуки скрипки, що линули згори — та сама мелодія знову і знову — підказали Джорджеві, що мама Енні також удома й готується до концерту. Коли Енні була менша, її мама працювала вчителькою музики, проте віднедавна знову почала виступав ти з концертами і щораз частіше їздила з оркестром на гастролі.
І справді — Джордж застав Енні у татовому кабінеті: вона вмостилися на кількох подушках перед Космосом, їхнім другом і помічником у численних мандрівках. Не завжди все йшло гладко — якось Космос не міг повернути їх додому самотужки й довелося під’єднати його до іншого суперкомп’ютера, інакше двоє приятелів застрягли б на далекій екзопланетній системі, себто такій, що рухалася орбітою іншої зорі, а не Сонця. А одного разу Космос мало не вибухнув — так старався витягнути татуся Енні з чорної діри. Комп’ютер міг поводитися непередбачувано й діяти помилково, якщо йому так хотілося... І, схоже, то був якраз один із таких днів.
— Він сьогодні не в гуморі, — зморщила носика Енні.
Космос промовчав — що було зовсім на нього не схоже, — а тоді пчихнув.
— Може, він захворів? — запитав Джордж.
— Здається, він взагалі поламався, — мовила Енні. — Каже, що погано почувається, але то щось дуже дивне, як на мене.
— Ага, зовсім не схоже на Космоса! А що ти хотіла з ним зробити? — Джордж підсунув крісло і сів поряд.
— Ну, я працюю над своїм проектом! — пояснила Енні.
— Ану глянемо! — відразу перейшов до справи Джордж.
— Окей... Ось дивись... — вона відкрила на екрані файл з двома фотографіями Еріка — одна біля другої.
— На одній із них справжній тато, тобто Ерік, — сказала Енні, показуючи пальцем на екран. — А на іншій — робо-тато, тобто Ебот.
— Тобто один живий, а другий ні, — підхопив її пояснення Джордж.
— Саме так, — підтвердила Енні. — Але в чому різниця?
— Гм-м-м, — збентежився Джордж. — Один із них сам керує своїми вчинками, а другий такого не вміє?
— Нєа, — відповіла Енні. — Ебот має панель управління, але водночас може вчитися на попередніх командах і так керувати власними рухами.
— Одному потрібна їжа, сон і вода, а другому — ні?
— Еботу теж потрібна енергія, — сказала Енні. — Та й важко сказати, що мій тато хоч колись спить.
— Твоя правда... — пробурмотів Джордж. Ерік прославився тим, що потребував усього три години, щоб виспатися. Про це чудово знали всі його сусіди: працюючи удосвіта, він полюбляв увімкнути оперу на повну гучність. — А де Ебот?
— Заряджається, — відповіла Енні.
— Один із них дихає, а другий — ні? — висунув новий здогад Джордж. — В одного всередині шлунок і серце, а в іншого — дротики й усяке залізяччя?
— Ага, я теж так подумала! — сказала Енні. — І якраз аналізую, з чого кожен із них складається. Готую перелік хімічних речовин, необхідних для життя.
— І що під номером один?
Дівчинка промотала файл — трохи нижче великими літерами було написано: ВУГЛЕЦЬ.
— Усі знають, — прочитав Джордж уголос, — що вуглець прийшов до нас із зірок. Гм-м-м...
Він замовк.
— Що таке? — запитала Енні. Їй було ніяково, що Джордж читає її роботу вголос. — Помилка? Але я перевіряла граматику.
— Ні, з граматикою все гаразд, — відповів Джордж. — Але я не впевнений, чи точно всі знають, звідки взявся вуглець.
— А, он ти про що... — вона стерла рядок на екрані Космоса й почала клацати: «Як знає бідьшість дю...»
— Ти написала «д» замість «л», — сказав Джордж.
— Ой, я думала, там увімкнена автозаміна! — зойкнула Енні.
Вона натиснула кілька клавіш, щоб активувати потрібну функцію.
— Але я не про те, — продовжив Джордж. — Мені здається, що людям взагалі майже нічого не відомо про вуглець. Ми з тобою в курсі, що вуглець потрапив сюди із зірок, бо твій тато попросив Космоса показати нам, що стається, коли зірка вмирає: відбувається гігантський вибух наднової. Але я сумніваюся, що більшість людей знає, що хімічні речовини виникають у зорях.
Можливо, ви не знаєте, написала Енні (тепер комп’ютер уже почав виправляти граматичні помилки), але вуглець потрапив до нас із зірок. Коли зірка горить, у ній, серед інших важливих речовин, утворюється вуглець, а коли зірка помирає, відбувається викид вуглецю у Всесвіт, де той перетворюється на щось інше, наприклад, на мене чи на вас. Ми — «вуглецеві» форми життя. Вуглець...
— Може, ти нарешті поясниш, що ж таке той вуглець? — втрутився Джордж. — А то люди, які це читатимуть, подумають, що це грудки вугілля.
— Так-так. Я вже майже до цього дійшла, — відповіла Енні. — І я, до речі, знаю, що таке вуглець!
— Ну і що то таке? — поцікавився Джордж, якому справді хотілось почути відповідь.
— Зараз поясню... — Енні перестала клацати й обернулася до Джорджа.
— Вуглець, — сказала вона, — має атомний номер шість, тобто в нього є шість протонів і шість електронів. Зв’язок між ними дуже сильний: сполуки з такими зв’язками надзвичайно стабільні. Завдяки ньому вуглець — краще за будь-який інший елемент — може утворювати довгі ланцюги і кільця. Це означає, що у світі більше відомих молекул з вуглецем, ніде усіх інших елементів, укупі взятих — окрім водню. І це четвертий найпоширеніший елемент у Всесвіті, — додала вона.
— Ого! — вигукнув Джордж. — То ти не жартувала!
— Як я можу цікавитися хімією і не знати про вуглець? — запитала Енні. — Це те саме, якби моя мама грала на скрипці, не знаючи нот. Або пекла торт без яєць. Це просто неможливо.
Досі згори долинала мелодійна, приємна музика. Вона на мить затихла, коли задзвонив телефон. А потім дітлахи почули пронизливий скрип — мама Енні зіграла жахливо немелодійний акорд.
— Енні! — за кілька секунд на порозі кабінету з’явилася Сюзан — вона явно була чимось шокована. — Ви щось чули про безплатні авіаперельоти?
— Які безплатні авіаперельоти? — вигукнула Енні.
— Усі перельоти безплатні! — Сюзан простягнула дітям телефон — ті прочитали на екрані есемеску:
Привіт, кохані! Банда вже в дорозі. Летимо задарма!
Скоро побачимось, крихітки! Чао!— Але як так? — здивувалась Енні, вхопивши свій телефон. — Мені не віриться, але це правда! Усі перельоти безплатні! Можна нам теж кудись полетіти? До Діснейленду!
— Ні, не можна! Бо вся моя сімейка з Австралії, — Сюзан аж позеленіла, — летить сюди.
— І коли прилітають? — запитав Джордж.
— Не знаю! — у голосі Сюзан прозвучала паніка. — Моя сестра написала «скоро»! А це може означати що завгодно. І то вони летять цілою бандою! О люди добрі! У другій есемесці вони написали, що вирішили летіти вже, а то раптом виявиться, що сталася помилка й ті безплатні перельоти скасують.
Вона ввімкнула маленький телевізор у кутку Ерікового кабінету. Він був налаштований на канал з новинами.
— Хаос в аеропортах по всьому світу, — схвильовано сказала ведуча (а за її спиною показували кадри з аеропортів, напхом напханих людьми з торбами, які проривалися у термінали). — Авіалінії роздають квитки просто так. Найбільші світові авіакомпанії були вражені, коли дізнались, що вночі на їхніх сайтах продано всі квитки на міжнародні рейси за одною ціною: нуль доларів. Пасажири вмить розхапали безкоштовні квитки і тепер квапляться сісти на найдешевші рейси в історії людства...
— А скільки гостей до вас прилетить? — запитав Джордж. Родина Енні завжди асоціювалась у нього зі спокоєм і затишком, наукою, музикою і технологіями. Тому він здивувався, почувши, що з другого кінця світу до них прямує ціла банда родичів.
— У маминої сестри семеро дітей, — відповіла Енні. — Я їх ніколи не бачила, але, здається, вони дуже веселі, — додала вона голосом, в якому явно відчувалось бажання з усіма ними нарешті зустрітися.
— От халепа! — нервувалася Сюзан. — Як ми дамо з ними раду? Ще й твого тата нема... Але, думаю, вони прилетять не раніше, як завтра — може, він до того часу повернеться...
— Може, вони не відрізнять Ебота від тата? — запитала Енні.
— Не кажи дурниць, Енні, — розсердилась її мама. — Ясно, що відрізнять. Навряд чи вони переплутають робота з живою людиною!
— Але ж Ерік сказав, що Ебот практично такий же, як і він, тільки неживий, і що багато технологічних пристроїв не зможуть їх відрізнити, — підтримав Енні Джордж.
З виразу обличчя Сюзан він зрозумів, що бовкнув дурницю.
— Думаю, вони їх відрізнять, — твердо мовила вона.
У ту мить Космос знову чхнув.
— А що сталося з комп’ютером? — запитала Сюзан.
— Він сьогодні трохи гальмує, — поскаржилась Енні.
— Мені погано, — жалісливо простогнав Космос. — По-моєму, я щось підхопив.
Він ще три рази пчихнув і закашлявся.
— Сподіваюсь, він не підхопив вірус в інтернеті, — захвилювався Джордж.
Космос ще ніколи не був такий млявий.
— А хіба тато дозволяє тобі ним користуватися, коли його нема вдома? — сердито запитала Сюзан.
— Мамо, ну будь ласка! — почала благати Енні. — Космос потрібний мені для проекту з хімії. Я мушу закінчити його за канікули — справді! Чесно-пречесно! У мене має вийти найкрутіший проект зі всіх! Це дуже-предуже важливо!
Енні впрошувала її, як тільки вміла.
Джордж неабияк здивувався, побачивши в її очах сльози. Цікаво, чому школа раптом стала для неї така важлива? Він думав, що тепер, коли до них з другого кінця світу от-от прилетять веселі родичі, вона викине з голови свій проект і почне завзято планувати, як вони всі розважатимуться.
— А, ну тоді добре... — мама Енні зазвичай не дозволяла дітям без нагляду користуватися Космосом — небезпечним і підступним комп’ютером, як вона вважала. Але новина про те, що в них на порозі от-от з’явиться ціла купа родичів, збила її з пантелику.
— Де я наберу стільки спальників? — розхвилювалась вона, повертаючись у коридор. — До того ж треба вивчити нову симфонію... Ці авіалінії тільки зіпсували всім життя. Як у цьому будинку поміститься ще дев’ять людей?
— Зате ти більше не будеш сама, — сказав Джордж до Енні. — Класно, правда?
— Ага, ура! — засміялась Енні. — Сама я точно не буду. Нарешті матиму з ким бавитись! Ти теж зможеш приходити до нас, Джордже.
— Та ні, дякую, — відповів він. — Часом мені здається, що я зовсім не люблю людей. Мені більше подобаються машини.
Космос знову пчихнув.
З-за дверей кабінету визирнула голова Сюзан. Її голос був явно збентежений.
— Послухайте, діти... Я знаю, що зазвичай ми так не робимо, але зараз трохи критична ситуація. Я розраховую, що ви будете поводитись, як дорослі. Я мушу відлучитися з дому і хочу, аби ви пообіцяли, що будете чемні й відповідальні, поки мене не буде, — тим паче, зараз таке у світі коїться... Нікуди не виходьте з дому. Можеш далі займатися своїм проектом, Енні. А я куплю спальники і продукти й відразу повернусь. То як — обіцяєте бути чемними?
— Обіцяємо! — хором вигукнули Джордж та Енні.
— Не думаю, що вони прилетять, коли мене не буде, але якби раптом... — гукнула Сюзан, вибігаючи з дому.
Грюкнули двері.
— Якби раптом... — то що? — Енні запитально подивилася на Джорджа.
— Нагодуйте їх кігтями динозавра і запросіть на космічну прогулянку! — захихотів він.
— Космічна прогулянка! — вигукнула Енні. — Ось що нам потрібно!
— Е ні, постривай, — мовив Джордж. — Я не мав на увазі...
Вони обоє глянули на Космоса, який лежав на столі і стогнав.
— Космосові точно стане краще, — прощебетала Енні. — Напевно, йому погано, бо останнім часом ми про нього забули.
Джордж подумав, що Енні вибрала не зовсім вдале пояснення. Їм уже давно заборонили вирушати у космічні експедиції: після того, як Сюзан чітко заявила, що більше не потерпить небезпечних пригод, Ерік запровадив нові суперправила щодо користування Космосом.
— Зрештою, ми ж працюватимемо над моїм проектом з хімії, — додала Енні. — Над мегаважливим проектом, який має засліпити всіх своєю геніальністю, коли я наступного тижня повернусь до школи. Це мусить бути справжній шедевр — ми маємо зробити все просто фантастично!
— Справді? — перепитав Джордж. — А навіщо?
— Ну, я знаю, що я розумничка і все таке, але настав час це довести. Про вуглець я написала, тепер пора перейти до води в космосі. Мусимо туди полетіти і все дослідити, інакше я не матиму про що писати! Та й ми ж не будемо виходити з дому...
— Насправді будемо, якщо полетимо в космос, — зауважив Джордж.
Йому страшенно кортіло туди помандрувати, але він ще вагався. Хлопець змалку був обережніший за Енні, та й не хотів, щоб йому заборонили приходити до неї в гості через те, що вони без дозволу скористалися космічним порталом. Енні ж байдуже... Вона й так живе під одним дахом з Космосом і завжди, так чи так, матиме доступ до комп’ютера. А от із ним все інакше.
— Ні, не будемо! — заперечила Енні. — Мама казала, щоб ми не виходили на вулицю. А про космос вона нічого не говорила!
Не встиг Джордж щось промовити, як вона почала швидко клацати на клавіатурі.
— А що як твоя мама повернеться, а ми в космосі? — запитав Джордж. — Звідки ми будемо знати, коли вона прийде?
— Ага, дійсно! — Енні скочила з крісла й вибігла з кімнати, тут же повернувшись із рукавицями. Слідом за нею ішов Ебот.
— Він працює, — сказала вона. — Привітайся з Джорджем.
Ебот підняв руку на знак привітання.
— Привіт, Джордже, — прокарбував він.
Енні зняла рукавиці й віддала їх Джорджеві. Той відразу збагнув, до чого вона хилить.
— Надіти їх під космічні рукавиці? — запитав він.
Енні широко усміхнулась.
— Чудова ідея! Хтозна, коли нам доведеться управляти Еботом на відстані. Еботе, сідай сюди...
Енні тицьнула на крісло, звідки роботові було видно і Космоса, і двері. А тоді схопила зі стола окуляри для дистанційного управління.
— Коли ми будемо в космосі, — пояснила вона Джорджеві, — я зможу все бачити Еботовими очима. Тому коли прийде мама, ми — раз! — і повернемося додому!
Поки вона говорила, Космос малював портал. З його екрана вихопилися два пучки сліпучо-яскравого світла, тоді зосередилися в одній точці посеред кімнати й, розходячись в обидва боки від неї, креслили контур дверей.
Енні тим часом нишпорила у великій шафі, де тато зберігав скафандри.
— Свій знайшла! — вона витягнула скафандр, оздоблений стрічками, блискітками й нашивками. — Але де твій?..
Енні дістала з шафи ще кілька костюмів.
— Щось не можу його знайти! Ось, тримай цей.
Вона кинула хлопцеві один зі скафандрів.
— Це твого тата! — сказав Джордж. — Я не можу його вдягнути! Там його іменна емблема! Якщо я говоритиму через голосовий передавач, вийде, начебто це Ерік у космосі!
— Досить теревенити! — Енні нетерпеливилось вирушити в мандри. — Заскочимо на кілька хвилин у космос, та й по всьому Не бійся, НАСА нас не помітить.
Намальований Космосом портал почав помалу відчинятися. Енні з Джорджем розгледіли слабке мерехтінні світу, що простягався за ним.
— Куди ти попросила Космоса нас відправити? — запитав Джордж.
— Я сказала йому, — Енні вже промовляла через голосовий передавач у шоломі, — щоб показав нам воду в космосі.
— Але де саме?
Нарешті портал, як завжди, відчинився навстіж. За порогом дітлахи побачили світ у чорному й лимонно-жовтому кольорах: блідий, порожній ландшафт на тлі темного неба — на поверхню падали, кружляючи, великі м’які сніжинки.
— Що це? — через передавач було чути дихання Енні. У шоломі Джордж чув її так добре, наче вона шепотіла просто йому на вухо.
— Вітаю на Енцеладі, — мовив Космос, шморгаючи носом, — шостому найбільшому супутнику Сатурна. Прошу проходити через портал. Причепіть до своїх черевиків додаткові космічні тягарці, щоб упоратися з ефектом нижчої гравітації.
Енні побігла назад до шафи, схопила тягарці й причепила їх до черевиків.
— Ну що — вперед! — поволі ступаючи в обважнілих черевиках, Джордж наблизився до дверей і перейшов через поріг. Він глухо ступив на далекий супутник. Його серце так голосно гупало, що хлопець більше нічого не чув. Як круто! Він думав, що ці канікули будуть найнудніші в його житті, а вони зненацька перетворились на фантастичну пригоду!
Енні перейшла через портал слідом за ним, і коли вони обоє стали пліч-о-пліч на поверхні супутника Сатурна, то виявили, що скло на їхніх шоломах швидко вкривають сніжинки, які густо сиплються з неба.
— Не можу повірити! — засміявся Джордж. — Ми на Енцеладі! І тут падає сніг!


Додаток
Що таке суперкомп’ютер?


Що таке флоп? А мегафлоп?
На світі з’являються щораз потужніші комп’ютери. Один зі способів (далеко не єдиний!) виміряти потужність комп’ютера — визначити максимальну кількість операцій з рухомою комою за секунду (цей показник зазвичай називають «флоп» — від англійського floating point operations per second), що їх може виконати цей комп’ютер.

Одна велика система
Хоч які потужні сучасні процесори, існує простий спосіб, як створити набагато потужніший комп’ютер: скласти багато процесорів докупи! Суперкомп’ютер — це комп’ютер, спеціально зроблений для того, щоб забезпечити виняткові робочі характеристики: для цього багато процесорів об’єднують в одну велику систему. Тоді кожен процесор може працювати над частинкою одного завдання паралельно з іншими. Щоб сполучити багато процесорів, треба під’єднати їх до певної мережі. Зазвичай досить з’єднати між собою комп’ютери, розміщені далеко один від одного, за допомогою мережі — телефонної мережі чи інтернету.

Масовий підхід?
Якщо конкретне завдання можна розділити на окремі частини так, що кожен процесор працюватиме абсолютно незалежно один від одного, то такі задачі, які потрібно розв’язати, називатимуться «приголомшливо паралельними задачами». У таких випадках мережа потрібна тільки для того, щоб повідомити кожному процесору, ЩО йому робити, і в кінці зібрати результат Але так суперкомп’ютера не отримаєш, тому що більшість складних задач не є «приголомшливо паралельними». Процесори мусять надсилати один одному проміжні результати, а суперкомп’ютер повинен паралельно опрацьовувати загальні задачі і швидше їх розв’язувати, а також уміти одночасно обробляти багато незалежних, менших завдань. Ось чим суперкомп’ютер відрізняється від вільної мережі комп’ютерів, а також від базового комп’ютера.

Чи ефективна така мережа?
Ефективність паралельної роботи залежить від якості мережі, зокрема від двох параметрів:
• пропускної здатності — кількості даних, що їх мережа може передати за секунду (бажано якомога більше);
• часу очікування — затримки між надсиланням і отриманням (бажано якомога коротшої).

Як використовувати комп’ютерну пам’ять
На сьогодні є кілька способів з’єднати процесори й створити суперкомп’ютер.
Симетричні мультипроцесорнї системи
Ця система з’єднує всі процесори рівномірно із усією пам’яттю суперкомп’ютера. Крім того, вона є системою колективної пам’яті, бо пам’ять спільна для всіх процесорів. Організувати велику систему такого типу складно й дуже дорого.
Системи з неоднорідним доступом до пам’яті
Такі мережі стають повільнішими в роботі, коли процесор і пам’ять, яку він хоче прочитати чи в яку хоче щось записати, перебувають на відстані одне від одного. Вони мають спільну пам’ять, тому програміст має зберігати дані якомога ближче до процесора, який їх потребує. Такі системи дешевші в обслуговуванні, ніж симетричні мультипроцесорнї системи.
Міжкомпонєнтне з’єднання
Це особлива, високоякісна мережа, здатна сполучати між собою групу окремих комп’ютерів (які називаються вузлами). Процесори в одному вузлі «не бачать» пам’яті в інших вузлах, тому що пам’ять не спільна. Це суперкомп’ютери з розподіленою пам’яттю. Розробник має запрограмувати передачу даних за допомогою повідомлень між вузлами. Якщо вузли є простими комп’ютерами, а не спеціальними модулями, такі суперкомп’ютери часто називають кластерами.
Сучасні комп’ютерні системи
Сучасні комп’ютери зазвичай мають деякі функції паралелізму, що колись були тільки в суперкомп’ютерах. Наприклад, сьогодні один процесор може мати кілька ядер, кожне з яких працює як повноцінний процесор. У такому разі процесор стає симетричною мультипроцесорною системою, в якій кілька ядер з’єднані з блоком пам’яті, що міститься поряд. Дорожчі комп’ютери мають більш ніж одне гніздо процесора. У них кожен процесор стає системою з неоднорідним доступом до пам’яті,— і кожна система має свій набір ядер і блок пам’яті, пов’язаний із відповідним гніздом.
Графічні процесори для суперкомп’ютерів
Це нова розробка — Ідеальна для тих, хто любить бавитися в комп’ютерні ігри, Графічні процесори дуже швидко створюють пікселі й посилають їх на твій екран, коли ти граєш у гру. До того ж, їхня конструкція дає змогу дуже швидко виконувати певні види обчислень.

Від флопів до екзафлопів!
• 1 мегафлоп = 1 мільйон флопів
• 1 гігафлоп = 1 мільярд флопів (1 тисяча мегафлопів)
• 1 терафлоп = 1 тисяча гігафлопів
• 1 петафлоп = 1 тисяча терафлопів
• 1 екзафлоп = 1 тисяча петафлопів
Проаналізувавши останні кілька десятиліть за цим показником, ми відразу побачимо, наскільки ефективнішими стали комп’ютери.
• 1998 рік: комп’ютер з одним процесором працював із потужністю максимум 500 мегафлопів.
• 2007 рік: чимало процесорів працювало з потужністю близько 10 гігафлопів.
• 2013 рік: з’явилися комп’ютери з двома процесорами, по вісім ядер кожен І з теоретичною максимальною потужністю 20 гігафлопів, що забезпечувало загальну максимальну потужність комп’ютера на рівні 320 гігафлопів. По суті, це повноцінна система з неоднорідним доступом до пам’яті, колективною пам’яттю й шістнадцятьма ядрами, які працюють паралельно — але сьогодні ми називаємо такі пристрої суперкомп’ютерами хіба що тоді, коли вони з’єднані ще з кількома сотнями таких машин.
• Top 500 (www.top500.org) — це перелік п’ятиста найпотужніших у світі суперкомп’ютерів, який оновлюється Двічі на рік. Коли ця книжка готувалася до друку, більшість машин у цьому списку забезпечувала сукупну потужність у кілька сотень терафлопів, при цьому машина, яка мала в рейтингу перше місце, працювала на рівні аж 33,862 7 терафлопів. Набагато потужніше за комп’ютери кінця XX століття!
Цілком можливо, що за кілька років з’явиться перший суперкомп’ютер із потужністю одинекзафлоп. Оце так потужно буде![2]


Розділ сьомий

вітло на цьому далекому супутнику мало дивний жовтуватий відтінок і відкидало глибокі тіні в довколишніх сутінках.
— Дивись, куди стаєш! — застеріг Джордж.
Він страх як радів, що знову опинився в космосі, адже сто років чекав на ще одну космічну пригоду — і ось її час настав! Але поки хлопець був удома і мріяв про космос, він забув, як лячно почуваєшся у Сонячній системі, коли стоїш отак перед гігантським космосом. Його заховані в рукавиці пальці аж пощипувало від збудження і хвилювання. Проте він пам’ятав, що мусить обережно рухатися на Енцеладі, щоб Ебот не перекинув, бува, чогось в Еріковому кабінеті. Джордж намагався взагалі не ворушити руками. Цього разу реальний Ерік не зможе прийти їм на допомогу, і хлопець розумів, що вони мусять бути надзвичайно обачні. Якщо на Енцеладі з ними щось трапиться, Ебот ніяк не зможе їх звідти витягнути.
— З кратерів, мабуть, просто так не виберешся — навіть з тих найменших, — зауважив Джордж.
Довкола них лежали сотні малих кратерів і один гігантський — його дно було вкрите якоюсь загадковою яскравою речовиною, що жевріла в золотавому повітрі. Біля кратера, нависаючи над подзьобаним ґрунтом, простягався гірський хребет, а під ногами дітлахів бігла тонка лінія, схожа на тріщину у тротуарі, от тільки така довга, що її кінця не було видно ні з одного боку, ні з другого.
Джордж досі не звик до космосу, хоч скільки разів у ньому бував. Його щоразу вражали неймовірні космічні ландшафти. Космос ніколи йому не набридне — він такий незвичайний, велетенський і гарний... І там нікого нема: тільки вони з Енні й порожній, досконалий довколишній світ, який так і просить, щоб його дослідили.
— Фантастика! — видихнула Енні, милуючись краєвидом.
Джордж простежив за її поглядом. На обрії він побачив сліпучо-яскраву дугу, що тягнулася через порожні простори чудернацького супутника; вона дуже повільно повзла у їхній бік.
— Це світло від Сонця... — показала пальцем Енні. — Там день.
— Тоді що це за дивна жовта заграва? — запитав Джордж. — Звідки вона взялася?
Над горизонтом на другому, темному боці, далеко від Сонця висіла гігантська крижана газова куля — Сатурн. Дивовижну планету оточували кільця з пилу й каміння.
— Це світло від Сатурна, — прошепотіла Енні, сама не розуміючи, чому так тихо говорить. — Світло від Сонця відбивається від Сатурна й підсвічує темний бік Енцелада. Дивись! — вона тицьнула на крапку в небі. — Це, напевно, Титан! О, слухай! — понишпорила в кишені скафандра. — Ану сфотографуймо Сатурн!
— Спробуй, — сказав Джордж. Шкода, що він не здогадався взяти фотоапарат. Знімок Енні буде набагато кращий за той, що він намагався зробити із Землі. Звідси Сатурн був так близько, що здавалося, наче до нього можна дотягнутись рукою.
Енні кілька разів клацнула фотоапаратом — даремно, нічого не вийшло.
— Мабуть, замерз, — здогадався Джордж. — Тут тобі не Африка.
Усе-таки фото Сатурна буде моїм, подумав він. До речі, а що там відбувається на Землі?
— Ти перевіряла Еботовий сектор спостереження? — запитав Джордж.
— Я наділа окуляри дистанційного управління, — відповіла Енні. — І можу перемикати зображення, рухаючи очима. Зараз подивлюсь... Ебот! Є. Тепер я бачу дім — ого! Так незвично! Ні, мама ще не повернулась. Напевно, ще закуповує гори подушок чи ще чогось.
Говорити про те, як мама Енні ходить крамницями на Землі, було страшенно дивно. Здавалося, що все це відбувається не те що на іншій планеті, а в іншому Всесвіті.
Джордж простягнув руку, міркуючи, чи й Ебот зробив те саме.
— Сніг перестає падати, — зауважив він.
Він ще ніколи не бачив таких велетенських сніжинок. Йому раптом захотілось потанцювати на засніженій поверхні цього чудернацького супутника, на який не ступала нога людини.
— О Боже, зазирни у цей кратер! — Енні зробила кілька кроків уперед.
Джордж обережно рушив слідом за нею і зазирнув через край у широченну яму.
— Там повно снігу! — продовжувала Енні. — Якщо ми туди спустимось, то намалюємо найкрутішого на світі снігового ангелика!
— Але ж нам невідомо, яка там глибина, — мовив Джордж. — Тут мільйони років міг падати сніг. Ану ж ми потонемо в снігу й не зможемо виринути на поверхню!
— Та ні, ми просто поплаваємо — тільки не у воді, а в снігу! — запищала Енні.
— Не роби такого! — Джордж сумнівався, що вона справді скочить стрімголов у невідомий кратер, але вирішив не ризикувати. — Я тебе звідти не витягну!
У цю мить він почув гуркіт — десь далеко немовби загриміло.
— Чула? — запитав він Енні.
Дівчинка кивнула.
Тоді Джордж відчув сильний поштовх, просто під ногами, від вузенької щілини на поверхні.
— Космосе? — окликнув він суперкомп’ютера через пристрій миттєвого обміну повідомленнями. Але відповіді не почув. Мовчанка Космоса почала здаватися підозрілою.
Енні знову перемкнула окуляри на зображення татового кабінету.
— На Землі все спокійно, — сказала вона. — Космос лежить на столі, а Ебот стежить за дверима. Дивно, чому він мовчить.
— Космосе! — ще раз спробував Джордж. — Ти впевнений, що переніс нас у безпечне місце?
Поверхня хитнулася у них під ногами так сильно, що вони налетіли одне на одного. Якусь мить Джордж почувався таким же заціпенілим, як фотоапарат Енні, нездатним навіть пальцем поворухнути. Його паралізував страх. Хлопець роззирнувся в пошуках порятунку: космічний портал зник, їм ніяк звідси не втекти, хіба що...
— Тікаймо! — Енні схопила Джорджа за руку і щосили потягнула його за собою. Її зойк вивів його із заціпеніння, і він, спотикаючись, потупав слідом за нею. — Швидше, Джордже! Я не можу тебе тягнути! Біжімо! Швидше!
Нарешті його ноги розрухались і почали нести його подалі від того місця, куди їх доправив Космос. А поверхня, на якій вони стояли секунду тому, без упину дрижала і хиталася.
— Лінія розлому! — задихано вигукнула Енні. — Та, де трапляються землетруси. Точно! Зараз земля розколеться!
Друзі що було сил шкандибали подалі від місця, яке розходилось у них під ногами. Джордж намагався не відставати від Енні, відчайдушно стараючись не впасти у прірву, що розкривалась уздовж лінії розлому.
— Сюди! — Енні показала пальцем на пагорби, що височіли над укритою кратерами поверхнею, з яких вирвались перші струмені пари й газу.
Похитуючись з боку на бік, Джордж пробирався вперед, хвилюючись, чи побачить він колись знову рідний дім. Насправді це було таке щастя — сердитися на своїх сестричок-близнючок чи куштувати чудернацькі кулінарні витвори мами... Чи відчує він це щастя знову? Джордж щосили переставляв ноги, а в горлі його застряг клубок. Може, планета Земля, зрештою, не така вже й погана...
Енні вдало обрала маршрут. Вони подерлися вгору, намацуючи виступи, за які можна було зачепитися ногами й руками. Лізли мало не вертикальним схилом, а їхні серця гупали від страху. Крута скеля стояла на краю рухомої поверхні, утворюючи природну межу «супутникотрусу».
Коли вони вибрались на вершину, Енні впала долілиць, потягнувши за собою Джорджа. Обережно підсунувшись уперед, вони дивились з-над краю скелі на місце, де стояли кілька хвилин тому.
Джордж відчув, що його серце б’ється повільніше. Цього разу пощастило, подумав він. Та озирнувшись, зрозумів, що якби Енні так швидко не відреагувала, вони справді більше ніколи не потрапили б додому.
Точнісінько там, де Космос розташував портал, висадивши їх на супутнику, вони побачили широку лінію розлому — вона ширшала й ширшала, аж поки на поверхні не утворилась ущелина. Вгору шугнув височезний стовп пари — потрапивши у крижану атмосферу, пара закрутилась сотнями спіральок. За мить з-під землі вирвався колосальний струмінь води, здійнявшись на десятки метрів над поверхнею планети. Він витворив прекрасний мереживний візерунок на тлі чорного-пречорного неба: краплинки води, потрапляючи в атмосферу, замерзали й спадали донизу, наче крижаний водограй.
— Ого! Холодний гейзер! — зачудовано вигукнула Енні. — Космос справді знайшов для нас воду в космосі!
— Ага, тільки мало нас при цьому не вбив, — відповів нажаханий Джордж.
Енні, схоже, не розуміла, що секунду тому врятувала їм життя.
— Енні, якби ми звідти не втекли, нас би вже не було в живих. Ми або провалилися б у ту діру, або нас знесло б у відкритий космос, або ми замерзли б і перетворилися на крижані статуї. Так чи так, а нам настав би кінець.
— Космос точно не міг вчинити так навмисно, — дівчинка спостерігала за грою води і льоду на тлі темного зоряного неба, де білів окрайчик Сатурна. — Ніяк не міг! Ну правда?.. — Її голос прозвучав не так упевнено, як раніше. — Напевно, сталася помилка...
— Не знаю! — Джордж теж був спантеличений. — Може, це через те, що він прихворів... Але це дуже небезпечно: Космос переніс нас на вершину кріовулкана за кілька хвилин до виверження!
— Просто жах! — вражено скрикнула Енні. — Ти ж не думаєш, що...
— Я не знаю, що думати, — визнав Джордж. — Ясно тільки одне: треба звідси вибиратись, поки з-під ніг ще щось не вирвалось.
— Я викличу Космоса, — сказала Енні. — Агов! Космосе!
— Привітики! — зненацька озвався Космос геть незнайомим, медовим голоском. — Як ся маєте на Енцеладі?
— Зовсім на нього не схоже, — шепнув Джордж. У скафандрі він почувався тепло й затишно, адже температура була під контролем, та зненацька кров у його жилах застигла. Навіщо Космос перетворився на невідомо кого?
— Ем-м-м, усе чудово, дякую, — мужньо відповіла Енні. — Фантастичний вигляд на гейзер, що вивергається з кріовулкана, — так каже мій друг Джордж на прізвисько Ходяча Енциклопедія.
— Вигляд? — здивувався Космос. — Що ти маєш на увазі — вигляд? Хіба ви не...
Він замовк на півслові.
— Ой-ой, — тихенько зойкнув Джордж.
Його найгірші страхи підтвердились. Космос зумисно наразив їх на небезпеку!
— Так, чудесний краєвид, — продовжувала Енні. — Отже, воду в космосі ми вже побачили і тепер хочемо повернутися додому.
На знак солідарності друзі взялися за руки, заховані в космічних рукавицях, і легенько їх потиснули. Вони разом опинилися в халепі. Так, це Енні запропонувала вирушити в мандрівку, але Джордж знав: він підтримав її ідею тільки тому, що сам страшенно хотів прогулятися супутником. Вони й подумати не могли, що їхній вірний друг і соратник Космос так їх підведе. А тепер вони опинилися у жахливій біді — і ніхто не міг прийти їм на порятунок.
— Ні, ще не всю воду, — наполягав Космос. Він говорив напрочуд легко — де й поділися симптоми застуди! — тільки чужим голосом і зовсім не те, чого сподівалися друзі. Все було дуже дивно й незрозуміло, так наче приятель перетворився на ворога й більше не хоче про них дбати.
— У космосі значно більше води, — вів далі Космос незвичним новим голосом. — Чому б вам не вирушити до надмасивної чорної діри, довкола якої стільки водяної пари, що вона трильйони разів заповнила б по вінця всі озера й океани на Землі? Не вірю, що ви вже хочете додому.
— Та ні, хочемо, — відповіла Енні. — Я вже побувала біля чорної діри — дякую, більше не треба!..
Одного разу вони з Джорджем і Космосом рятували її тата з чорної діри. Один підступний науковець відправив їх у подорож, вказавши хибні координати — і Ерік пірнув у самісіньке серце найтемнішого місця в космосі.
— Забери нас додому, будь ласка.
— Не заберу, — твердо відповів Космос. — Зворотний портал для повернення на Землю активується тільки тоді, коли я переконаюсь, що ваша місія завершена. Аби дослідити воду в космосі, ви мусите побувати ще в одному місці, і тільки тоді я зможу дати дозвіл на мандрівку додому.
— Що? — прошепотіла Енні. — Вперше чую про таке правило... Що він меле?
— Навіть якщо він не забере нас додому, — пробурмотів Джордж, — ми можемо принаймні підібратися ближче.
Космосу явно не можна було довіряти так, як колись — тепер їм треба не просити його, а хитрощами змусити робити те, що їм треба.
— Як щодо Місяця? — запитав Джордж. — Там є вода!
— Ти маєш на увазі темний бік Місяця? — доволі неприязно поцікавився Космос.
— Ні! — різко відказала Енні. — Ти прекрасно знаєш, що це ніякий не «темний», а зворотний бік. Але нас цікавить видимий бік Місяця. Будь-яке місце, де є вода.
— Відчиняю портал для руху між сонячними системами.
Перед друзями з’явилися добре знайомі двері, що виблискували в дивному жовтому світлі, яке відбивалося від Сатурна. Портал відчинився, і за ним Джордж із Енні побачили тьмяну сірувато-білу поверхню Місяця і гірський хребет на тлі чистого чорного неба.
— Мерщій! — крикнув Джордж, якому нетерпеливилось зрушити з місця: гірше, ніж тут, ніде не може бути. — Швидше, поки Космос не передумав і не покинув нас на Енцеладі назавжди!
Вони дружно перестрибнули через поріг на місячну поверхню, опинившись у полярній області малого дружелюбного супутника Землі.
— Ого! — вигукнув Джордж, ставши на поверхню Місяця. — Неймовірно!
З того всього він забув, що тільки-но уникнув жахливої небезпеки на Енцеладі й не зміг повернутися на Землю через комп’ютер, якому чомусь захотілося показати, хто в домі господар. Хлопця з головою накрила радість — він стоїть на Місяці! Джордж широко розпростер руки, відчуваючи, яке це диво — мандрувати і яка насолода — відкривати щось нове!
Хоч Енні й любила надокучати всім довкола своєю балаканиною про те, як сильно їй хочеться потрапити на Місяць, опинившись на ньому, вона не була така зачарована, як її приятель. Енні цікавили практичні питання.
— Де ми? — запитала вона Космоса через радіозв’язок.
— На місячному полюсі, де в кількох неосвітлених кратерах є водний лід, — повідомив Космос нудотно-медовим голоском.
— Дякую, Космосе, — тихо відповіла Енні. — Хоч я завжди мріяла постояти на Місяці, ця мандрівка явно не моя улюблена. І для свого проекту я вже все, що треба, побачила.
Вона пошкрябала поверхню черевиком, здійнявши з місця кілька запилених крижаних частинок.
— Тепер я точно знаю, що в космосі є вода, і маю про що писати. А значить, ти можеш повернути нас додому. Будь ласка, — додала вона, знаючи, що Космосові — принаймні попередньому його втіленню — подобалось, коли з ним ввічливо розмовляють.
— Через десять хвилин, — прокарбував комп’ютер — цього разу металевим, механічним голосом. —Дев’ять хвилин п’ятдесят дев’ять секунд, дев’ять хвилин п’ятдесят вісім секунд...
— Що ми робитимемо тут ще десять хвилин? — здивувався Джордж. Здавалось би, хіба це довго? Але коли ти застряг у космосі й не можеш дістатися додому, кожна секунда тягнеться вічність.
— Перейди в ручне управління, щоб ми скоріше повернулися додому! — в голосі Енні чулася паніка. — Ой! Дивись, що позаду тебе!
Джордж крутнувся і вражено охнув. Ще кілька секунд тому запилений місячний ландшафт був цілком порожній, а тепер удалині, там, де на поверхні виднілася порода, стояв маленький автомобіль, окреслений на тлі темного неба слабким жеврінням світла, що торкалося хребтів Місячних гір.
— Місяцехід! — вигукнула Енні. — Напевно, його залишили тут якісь астронавти, які прилітали на Місяць. Але він рухається! Хто ним керує?!
Вона, здавалось, була на межі істерики.
Джордж прикипів до місця, широко розтуливши рота.
— Не бійся! — спробував заспокоїти її приятель. — Він далеко звідси. Якщо Космос відчинить портал, ми встигнемо втекти, поки він сюди доїде. Йому піде купа часу на те, щоб об’їхати всі кратери і не розбитися.
Але того, що трапилося далі, він ніяк не сподівався. Дверцята місяцехода відчинилися, і з нього вистрибнули два великі лискучі роботи; вони тут же рушили у бік Джорджа та Енні, міряючи поверхню довгими рішучими кроками.
Та Космоса на Землі це аніскілечки не хвилювало.
— Вісім хвилин тридцять секунд, — незворушно карбував він. — Вісім хвилин двадцять дев’ять секунд...
— Поквапся, Космосе! — крикнула Енні.
Роботи швидко наближалися: сріблясті, з довжелезними ногами й руками, причепленими до коротких, але міцних на вигляд корпусів. Вони мали квадратні голови, і навіть здалеку їхні механічні обличчя здавалися загрозливими. Коли вони ступали, їхні руки рухалися синхронно з їхніми сильними ногами. Вони були геть не схожі на тих роботів, з якими хочеться зустрітися під час прогулянки на Місяці. Вони невтомно марширували, роздроблюючи черевиками місячне каміння.
А Космос тим часом любенько собі рахував: Вісім хвилин двадцять вісім секунд, вісім хвилин двадцять сім секунд...
— Він нас ігнорує! — розпачливо вигукнула Енні. — Напевно, хоче, щоб ми потрапили до рук тим роботам!
— Не знаю, що то за одні, — сказав Джордж, — але мені це не подобається. Енні, ти маєш ще якісь ідеї, як звідси вибратися?
— Ні, хоча... Почекай, у мене є одна ідея! Еботе! — Енні спробувала зв’язатися з андроїдом за допомогою спеціальних окулярів. — Прокляття!
Вона гарячково водила очима на всі боки й ворушила туди-сюди бровами у шоломі, намагаючись активувати технологію, що пробуджувала Ебота зі сплячого стану. Енні зуміла ввімкнути зображення з його сектора огляду, але робот немовби знову заснув.
— Ну чому нічого не вдається?! — у відчаї крикнула Енні. — Раніше все працювало!
— Вісім хвилин дві секунди, — сказав Космос, тільки з його слів не було жодної користі.
Джордж розумів, що, зважаючи на швидкість, з якою наближалися роботи, вони дійдуть до них раніше, ніж Космос відчинить портал. Якщо він узагалі його відчинить. Втікати нема куди, отже, залишається лиш одне. Готуватися до бійки. Хлопець випростав спину і налаштувався на сутичку з роботами.
Прийнявши це рішення, Джордж відчув незвичний спокій на душі. Якщо настав час виявити хоробрість, подумав він, так тому й бути. Він не зрушить з місця, поки вони не наблизяться, а потім кинеться у бій. Хай тільки прийдуть.
Тим часом за його спиною Енні не втрачала надії зв’язатися з Еботом. А попереду один із роботів послизнувся, намагаючись перестрибнути велику яму, і гепнувся у кратер. Його друзяка вперто йшов далі, простягнувши уперед руки. Він був ще досить далеко, але з кожним кроком відстань між ним і дітьми скорочувалась.
Нарешті Енні вдалося ворухнути бровами так, як треба, і збудити Ебота: вона знову здобула контроль. За допомогою командного меню на окулярах, куди Ерік додав довгий перелік корисних команд, дівчинка змусила Ебота встати з крісла в Еріковому кабінеті й підійти до Космоса. Та щойно він наблизився до комп’ютера, Енні зрозуміла, що вичерпала всі можливі варіанти. Вона не могла вмовити його зробити бодай ще щось. Тепер робот стояв перед сердитим, неприязним комп’ютером — але як з’єднати ці два технологічні пристрої, Енні не уявляла.
— Я не знаю, що робити! — гукнула вона Джорджеві. — Я не вмію управляти його руками!
— Зате я вмію! — під космічними рукавицями Джордж мав рукавиці тактильні. Він провів рукою перед своїм лицем — Енні, дивлячись очима Ебота, побачила, що андроїд повторив його жест. — Ти знаєш, як перевести Космоса в ручне управління? — запитав він Енні, налякано зиркнувши на робота, який невблаганно наближався.
— Не зовсім, — визнала Енні. — Спробуй натиснути довільну комбінацію клавіш — це може виштовхнути Космоса з автоматичного режиму, в якому він застряг.
— Спробую, — мовив Джордж. Він поворушив пальцями, немовби клацаючи по клавіатурі. — Було б добре, якби я бачив, що роблю.
— Я не можу скинути шолом і віддати тобі окуляри! — сказала Енні. — Бо моя голова вибухне!
Однак вона бачила, що відбувається у татовому кабінеті. Спільні зусилля Джорджа й Ебота над Космосовою клавіатурою були коту під хвіст. Пальці Ебота просто ковзали клавішами, нічого не натискаючи.
— Давай ще раз, — попросила Енні. — Тільки повільніше! Вдай, ніби ти натискаєш тільки по одній клавіші.
Тримаючи руки в повітрі перед грудьми, Джордж поворушив кожним пальцем по черзі.
Тим часом Ебот за 360 000 кілометрів від Землі натискав на кнопки на клавіатурі.
Дивний робот без упину наближався — низька гравітація на Місяці допомагала йому швидше долати відстань.
Раптом — не може бути! — довільні рухи Джорджа й Ебота спрацювали. Часове обмеження скасоване, — оголосив Космос. Його голос досі звучав різко й металево, але принаймні цього разу його слова було приємно чути. — Процес відкриття порталу відновлено.
— О! — скрикнула Енні, коли перед ними виникли знайомі обриси. — Портал! У нас вийшло, Джордже! Ми встигнемо звідси втекти!
Вони озирнулися подивитись, чи далеко ще робот — їм мало б вистачити часу на те, аби дочекатися, коли утвориться портал, і застрибнути в нього.
Енні на радощах обійняла Джорджа — і тут побачила щось у нього на спині й налякано зойкнула.
— О Боже! Ззаду на твоєму скафандрі горить червоний сигнал! Робот тебе запримітив!
Зненацька робот пришвидшився.
— Він під’єднався до тебе! — заверещала Енні. — І якщо захоче в тебе вистрілити, то точно поцілить!
Робот наближався все ближче і ближче — тепер було видно, що замість рук він мав велетенські клешні, одну з яких націлив просто на Джорджа, наче збирався от-от з неї чимось стрілити. Друзі бачили, яким злим і рішучим зробив робота його творець. Бачили, як двигтіла поверхня щоразу, як на неї гупала важка роботова нога. А пучки світла тим часом поволі креслили портал.
Тільки робот потягнувся у бік Джорджа, як двері порталу відчинилися навстіж, а за ними діти побачили кабінет Еріка, Землю — і безпечне місце.
— Джордже! — закричала Енні й штовхнула його уперед, аби робот не встиг його схопити. Вона кинулась слідом за ним, беркицнувшись через двері, що почали зачинятися, як тільки робот спробував і собі прорватися за ними.
За мить до того, як двері зачинились, Джордж обернувся й востаннє глянув на огидну, зловісну пику робота — і помітив дещо, на що вони не звернули уваги раніше. На роботовій щоці були викарбувані дві літери: ЯЄ. І це ще не все: перелітаючи через поріг, Джордж почув крізь голосовий передавач у своєму космічному шоломі дивний механічний голос:
— ПКП, професоре Белліс, ПКП.
А тоді портал у космос зачинився, а робот залишився по той бік.


Додатки



Енцелад

Це всього лиш крихітна біла цятка, що рухається орбітою крижаного газового гіганта Сатурна у найщільнішій частині його кілець. Енцелад — один із шістдесяти супутників цієї планети. Не найбільший і не найяскравіший на нічному небі. Та попри це сучасні науковці вважають, що Енцелад, названий на честь гіганта-героя давньогрецьких міфів, похованого під вулканом Етна, може бути однією з найпридатніших до життя місцин у нашій Сонячній системі! Чому? Відповідь проста...

Вода
Цей схожий на більярдну кульку супутник — білий, круглий і з гладенькою обледенілою поверхнею — начебто має воду у рідкій формі, один із найважливіших складників життя, яким ми його знаємо. Енцелад, що його знаменитий астроном Вільям Гершел відкрив далекого 1789 року, залишався таємницею, аж поки на початку 1980-х років повз нього не пролетіли два космічні зонди «Вояджер». «Вояджер-2» виявив, що, попри невеликі розміри цього супутника, на його поверхні є найрізноманітніші ландшафти. В одних місцях «Вояджер-2»«розгледів» древні кратери, в інших — ділянки вулканічної активності.
На Енцеладі часто відбуваються виверження. Але якщо Етна випускає в земну атмосферу гарячий попіл, лаву й газ, то на Енцеладі кріовулкани «випльовують» в атмосферу струмені водяної криги, частина якої потім спадає на поверхню як сніг Космічний зонд «Кассіні», який пролітав повз Енцелад із 2005 року, зробив чимало знімків льодових фонтанів на цьому супутнику. Тож якби ви там побували, то мали б нагоду зліпити в космосі справжнього сніговика!

Дуже особливе місце
Окрім води в рідкому стані, Енцелад може похвалитися ще всілякими корисними складниками життя, як-от органічним вуглецем, азотом і джерелом енергії. Тому науковці, які досліджують Енцелад, нещодавно засвідчили, що цей супутник — дуже особливе місце. Чи може це означати, що на Енцеладі є якісь позаземні форми життя? Що десь глибоко в цьому потаємному світі мешкають інопланетяни? Може, саме ти одного дня побудуєш роботизований космічний корабель, який полетить на Енцелад і дізнається, чи під поверхнею цього далекого й такого цікавого малого супутника не дрімає, бува, інопланетний велетень!


Темний бік місяця

Здається, ніби на темному боці Місяця завжди ніч, але це неправда — і будь-який знайомий астроном це тобі підтвердить. До речі, астрономи не називають цей бік «темним». Для них це «зворотний» бік Місяця, бо там — як і тут, на Землі — є день і ніч.
Коли ми дивимося на Місяць на нічному небі, він здається нам знайомим, хоч у якому куточку планети ми перебуваємо. Ми щоночі бачимо те саме, бо завжди дивимось на видимий бік Місяця. Але чому зворотного боку нашого давнього друзяки Місяця ніколи не видно?

Чому ми не бачимо зворотного боку?
Місяць рухається орбітою довкола Землі, обертаючись водночас довкола своєї осі. Місяць пролітає земну орбіту за 29 днів — майже за стільки ж часу, за скільки здійснює один оберт. Якби Місяць не обертався довкола своєї осі, ми бачили б його з усіх боків, адже Земля обертається, рухаючись орбітою навколо Сонця. Але через те, що і Земля, і Місяць крутяться і швидкість обертання Місяця під впливом земної гравітації сповільнилась до нинішнього темпу, ми завжди бачимо Місяць лише з одного боку.

Фази Місяця
Фази Місяця виникають внаслідок того, що Земля й Місяць змінюють позиції на своїх орбітах довкола Сонця.
• Коли Місяць розташований між Землею і Сонцем, ми називаємо його молодим місяцем. Із Землі Місяць здається темним, бо на його видимому боці (тому, що найближчий до нас) настала місячна ніч.
• Коли Земля перебуває між Сонцем і Місяцем, ми бачимо повню. Якби ти став на видимому боці Місяця, ми побачили б тебе з Землі, бо ти стояв би в полудневому сонячному промінні під час місячного дня!
Хоч ми не бачили зворотного боку Місяця на власні очі, там бували астронавти, один із яких сказав, що та місцина схожа на пісочницю, в якій бавляться його діти!


Розділ восьмий

рузі, важко дихаючи, лежали на підлозі й дрижали від страху й збудження, пережитих під час експедиції. Врешті вони сяк-так підвелися, намагаючись не тільки віддихатись, а й пристосуватись до земної сили тяжіння, значно більшої, ніж на Місяці. Щоразу повертаючись із космосу на Землю, діти відчували на собі, яка сильна земна гравітація, а потім знову забували про неї аж до наступної мандрівки.
— По-моєму, ми дізналися про воду в космосі все, що треба, правда? — запитала Енні, вибираючись зі скафандра. Вона вдавала, наче нічого не трапилось, але коли скинула шолом, Джордж побачив, що її зіниці розширились від страху.
Енні підійшла до Космоса, створила новий файл і накладала на клавіатурі: «ВРДА».
— Ото ми страху набралися! — сказав Джордж. — Енні... За секунду до того, як двері зачинились, я почув якийсь голос: він промовив щось схоже на «пе-ка-пе, професоре Белліс». Що б то могло означати?
— Може, «пе-ха-пе»? Є така мова програмування, — пояснила Енні. — Я чула, як тато колись казав, що в них у лабораторії хтось на ній програмує. Але з якого дива робот на Місяці тобі б таке говорив? Це ж якесь безглуздя. Я нічого не розумію.
Тут їм обом сяйнула та сама думка: вони перевели погляд на Космоса, який любісінько лежав собі на Еріковому столі, наче у його Всесвіті нічого не змінилося ще з тих днів, коли вони були нерозлучними друзяками.
Джорджа охопила підозра. А чи не прислухається комп’ютер до їхньої розмови? Чи безпечно розмовляти в його присутності? Друзі замовкли. Невже Космос намагався... Джордж навіть не хотів уявляти, що він міг проти них замислити. Але ж такого не може бути! Однак, проаналізувавши всі докази, він дійшов висновку: Космос переніс їх не тільки на вершину кріовулкана, що мав от-от вивергнутися, а й на ту ділянку Місяця, де володарювали агресивні роботи, які ненавиділи непроханих гостей.
— І що тепер? — насторожено запитав він.
На його питання відповів Космос.
— Може, час дописати доповідь про воду в космосі? — звернувся він до Енні. — Адже ти мусиш встигнути з проектом.
Він далі говорив новим, незвичним голосом: улесливим і моторошним водночас. «ВРДА» на екрані змінилося на «ВОДА».
— Так, справді, — ледь чутно відповіла Енні. Вона мала такий вигляд, наче не могла вирішити, як їй бути: далі займатися своїм улюбленим проектом чи з криком вибігти з кімнати.
Джордж не міг повірити власним вухам — не минуло й десяти хвилин, як вони мало не зварились у вулканічній воді на супутнику Сатурна, як уже балакають про шкільний проект! Він ніяк не міг звикнути до життя на Землі в Еріковому кабінеті й теревенити з Космосом так, наче нічого не сталося.
— Ну й добре, — погодився Космос.
Ебот знову сидів тихенько у своєму кутку, схожий на покинуту гігантську ляльку.
Енні з Джорджем спантеличено перезирнулись.
— Краще робімо так, як каже Космос, — прошепотіла Енні. — Може, тоді ми зрозуміємо, що з ним таке.
Вона почала говорити, а Космос записував її слова на екрані.
— Вода, — сказала Енні, — це молекула, що складається з двох атомів водню і одного атома кисню. Вона утворюється, коли... — тут вона затнулась. — А як утворюється вода?
— Її роблять зірки, правда? — запитав Джордж. — Я правильно кажу, Космосе?
Почавши бодай якусь розмову із суперкомп’ютером, він, цілком можливо, здогадається, що трапилося з Космосом, якого вони добре знали й любили. Все це нагадувало сцену з фільму жахів, де діти силкувалися заспокоїти небезпечного шаленця, щоб відтягнути час і вигадати якийсь план порятунку.
— Так, — підтвердив Космос. Тепер, коли вони перейшли до теми, на якій він знався — Всесвіт і все, що в ньому, — голос його звучав доброзичливіше. — Більшість води у Всесвіті утворюється під час формування зірок, коли водень сполучається з киснем під впливом високого тиску й температури в довколишній хмарі. Вода становить сімдесят один відсоток поверхні Землі; тут так багато води, що нам ніколи не доведеться створювати її самотужки, але ніхто точно не знає, звідки вона узялась.
Зненацька Джорджеві дещо спало на думку. Він не був упевнений, що це спрацює, але вирішив спробувати. Якщо Енні заговорить Космоса, він перевірить його систему і з’ясує, що з ним трапилось і чи можна його якось полагодити. Джордж не був комп’ютерним генієм, як їхній приятель Емметт, який гостював у них одного разу на літніх канікулах, проте чимало навчився і від нього, і від учителя інформатики. Або пан, або пропав. Понишпоривши на столі, він знайшов шматок паперу й ручку, яка сяк-так писала. І нашкрябав записку для Енні:

 

Підтримуй розмову! І дай мені свій телефон.

 

— Ем-м-м, Космосе... — хоробро сказала Енні, нишком простягуючи телефон Джорджеві. — А чому вода така важлива?
— О, вода! — жваво відповів Космос. — Це одна з найважливіших молекул для людства, бо без неї життя — таке, яким ми його знаємо, — було б неможливе. Організм близько на шістдесят відсотків складається з води — люди можуть прожити без неї буквально кілька днів. Річ у тім, що більшість хімічних процесів, які відбуваються в організмі, потребують води. Рослинам теж потрібна вода — без неї вони загинуть.
— Так, справді, — приязно мовила Енні. — Маєш рацію, розумнику Космосе.
Поки комп’ютер балакав, Джордж непомітно приєднав до ноутбука резервний жорсткий диск і взявся під’єднувати телефон Енні до домашньої безпровідної мережі Беллісів — він хотів дистанційно залогуватися в Космоса й пошукати в його системі ознаки проблем. Хлопець махнув Енні, щоб та далі теревенила з комп’ютером, сподіваючись, що це відволіче його від того, що він намагався зробити.
— Космосе, а який зв’язок між водою і життям? — запитала Енні, пильно вдивляючись в екран.
— Я радий, що ти запитала, — відповів комп’ютер. На щастя, Космос так зосередився на своїй розповіді, що не реагував на те, що робив Джордж. — Насправді вода така важлива для життя, що люди, які шукають форми життя на інших планетах, насамперед перевіряють, чи є там докази існування води. Якщо води немає, то, найімовірніше, життя немає також. Хімічні процеси, необхідні для утворення складових елементів життя, відбуваються у воді й потребують води. Без води дуже важко утворити молекули життя.
— Дякую, — Енні зиркнула на Джорджа, сподіваючись, що той уже все завершив. Але тут з коридору почувся якийсь галас. І приятелі враз збагнули, що вже настав вечір! Важко було сказати, скільки часу вони пробули в космосі, але поки тривала їхня мандрівка, день на Землі, схоже, добіг кінця.
— Чому наша машина напхана якимись ковдрами й пляшками з водою? — запитав Ерік.
— У мене є новина, — почули вони голос Сюзан — такий писклявий, ніби вона сама не була впевнена у тому, що каже. — Ти точно зрадієш... До нас у гості їдуть мої родичі.
— Твої... родичі? — навіть через стіну було зрозуміло, що Ерік не вірить власним вухам. — А скільки їх?
— Ну-у-у... всі, — на Сюзан напав істеричний сміх. — Їм дісталися безплатні квитки в інтернеті, і тепер вони летять сюди з Австралії!
— О ні, ти жартуєш! — нажахано вигукнув Ерік. — Усі твої родичі?! За що мені така кара?
Отак розмовляючи, батьки ввійшли до кабінету, де перед Космосом принишкли Енні з Джорджем. На екрані був відкритий проект з хімії.
Навіть удома Ерік був насамперед науковцем і викладачем, тож не стримався і прочитав уголос кілька рядків:
— Один атом кисню сполучається з двома атомами водню, утворюючи Н20... Чудово, — схвально пробурмотів він. — Молодці, я радий, що ви так наполегливо працюєте. Хоч із вами, на щастя, усе гаразд, бо решта світу, по-моєму, зійшла з розуму, а я навіть близько не знаю, у чому тут причина — аж голова мені тріщить.
— Ага, молодці, — сказала мама Енні, глянувши на проект на екрані. — Принаймні за вас із Джорджем можна не хвилюватися. Хоч щось добре. Бо я, мабуть, збожеволіла б, якби мені ще щось впало на голову! У місті повний хаос. Я ледве купила те, що треба. Люди змітали з полиць усе, так ніби чекають купу гостей, хоча я сумніваюсь, що до когось іще прилітає дев’ятеро родичів з Австралії. Хтось навіть обізвав мене ненажерою!
Енні з Джорджем перезирнулися і зітхнули. Дорослі їм точно нічим не допоможуть.
— Тату... — мовила Енні. Ерік завзято нишпорив у шухлядах свого кабінету. — Що взагалі відбувається?
— Не знаю, Енні, чесно, — відповів він. — Комп’ютерні системи по всьому світу час від часу виходять з ладу, і ніхто не може визначити чому. Ми думаємо, що, напевно, хтось зламав усі інтернет-протоколи безпеки, а тепер перехоплює повідомлення й навмисно дає каверзні команди. І наразі той хтось досягнув неймовірного успіху.
— Наприклад? — уточнила Енні. — Зробив усі перельоти безкоштовними?
— Ага, а ще відкрив дамбу в пустелі, — сказав Ерік. — Комп’ютерні системи відкрили дамбу, й уся вода витекла. Дрони — ну, ті комп’ютеризовані літальні апарати, що їх використовує армія, — відмовляються злітати. «Впали» десятки комп’ютерних мереж, в яких люди спілкувалися онлайн. Хоча це ще невелика біда порівняно з усім іншим. Найгірше, що це вплинуло на перевезення продуктів, і ми боїмось, що наступними можуть постраждати електромережі.
— Думаєш, хтось хакнув усі комп’ютери на світі? — запитав Джордж.
— Ми не знаємо! — Ерік надривно розреготався. Дорослі сміються так тоді, коли насправді зовсім не до сміху. — Це просто неможливо! Але здається, що кожну систему на світі справді хтось зламав! Тепер можна спілкуватися тільки віч-на-віч — по-іншому небезпечно!
— А мобільним? — запитала Енні.
— Також, — відповів Ерік. — Усі інші способи небезпечні. Кожна система на світі вразлива.
Він від’єднав від Космоса резервний жорсткий диск — той, за допомогою якого Джордж перевіряв систему.
— Я заберу його з собою на випадок, якщо мені щось треба буде від Космоса, доки мене не буде вдома.
— Але хто це міг зробити? — здивувався Джордж.
— Не знаю, — серйозно мовив Ерік. — Може, хтось один, а може, ціла держава або корпорація, яка хоче всім насолити. Дехто вважає, що так може впливати космічна погода, бо в атаках зловмисника нема жодної логіки. Хтось припускає, що в усьому винні прибульці, бо ми не відстежили жодного сигналу, який би привів до якогось місця на Землі.
— А ти як вважаєш? — запитав Джордж.
— Я? Боюсь, моя гіпотеза не дуже популярна, — скривився Ерік. — Як на мене, хтось зумів розробити квантовий комп’ютер, і тепер за його допомогою хоче зламати всі системи на Землі. Але хто це і як йому вдалося це зробити, якщо навіть нам таке не під силу, я тобі не скажу, бо просто не знаю. Але мені це не подобається... анітрохи. Ну все, мені пора.
— Куди ти йдеш? — вигукнула Енні.
Ерік зітхнув, погладив її по голові й поцілував у чоло.
— Я навіть цього не можу тобі сказати. На вулиці на мене чекає машина. Не хвилюйтесь, тут вам точно нічого не загрожує — за кілька годин ми все з’ясуємо.
— А нам що робити? — запитала Енні.
— Гм... пишіть свій проект з хімії! — відповів Ерік. — Поки я повернусь, ви якраз закінчите і я з радістю його прочитаю.
Він замовк і набрав на Космосовій клавіатурі кілька команд.
— Я дав вам дозвіл користуватися Космосом під час роботи над проектом, але... забрав доступ до всіх інших функцій, щоб із вами точно нічого не сталося. Він працюватиме тільки з тим, що стосуватиметься вашого домашнього завдання. Думаю, підступного комп’ютерного хакера це навряд чи зацікавить. Якщо, звісно, весь той безлад — справді його рук справа...
Джордж похнюпив носа.
— Зачекай! — скрикнула Енні. — То ти не береш Космоса? А Ебота?
— Ні, не беру, — відповів Ерік. — Не хочу залишати за собою цифровий слід.
Після цих слів він вилетів з кабінету за розв’язком ще однієї великої наукової таємниці, який сподівався знайти першим. У коридорі він зіткнувся з дружиною і спробував її обійняти, але це йому не вдалося, бо Сюзан несла оберемок ковдр і подушок. Ерік тільки поцілував її у кінчик носа й вилетів на вулицю.
— Енні! — гукнула Сюзан. — Допоможи мені, будь ласка! Треба застелити цілу купу ліжок.
— Може, поставимо їм намети в саду? — запропонувала Енні. — Надворі тепло, та й вони вічно хваляться нам по скайпу своїми пригодами на природі.
— Чудова ідея! — сказала мама. — Пошукаєш намети і візьмешся за це?
— Так — я цим займусь! — відповіла Енні.
Джордж шепнув їй:
— Ми забули запитати твого тата про «ЯЄ» і роботів. І про те «пе-ха-пе». І про Космоса. Ми взагалі ні про що його не запитали!
— Я знаю! — розсердилась Енні. — Але що ми мали робити? Він прийшов і відразу втік. Та й як ми мали з ним говорити, якщо Космос тут?
— А ще він забрав жорсткий диск, — зауважив Джордж, — який був мені потрібний, щоб перевірити Космоса. Тоді ми би знали, зламали його чи ні, і чому він так дивно поводиться. А тепер ми цього не довідаємось...
— Йди ліпше додому, — сказала Енні. — Або допоможи мені ставити намети в саду. Зустрінемось пізніше, а я тим часом спробую щось з’ясувати!

 

Повернувшись додому, Джордж застав тата з мамою в кухні — вони здавалися геть розгубленими. І пильно розглядали буханець домашнього хліба, який лежав на столі. Він чекав, що батьки самі все пояснять, але ті так і стояли, не зводячи погляду з підгорілої «цеглинки».
— Ем-м-м, тату, мамо... — озвався Джордж. У хаті було так тихо, що він здогадався: близнючки вже, мабуть, сплять. — А чому ви стоїте і дивитесь на буханець хліба?
— Ми не розуміємо, чому нам сьогодні запропонували за нього тисячу фунтів, — пояснив Теренс.
— І ви його не продали? — вигукнув Джордж. — Такий шанс випадає тільки раз у житті!
— Ну я б так не сказала, — лагідно відповіла мама. — Сьогодні ми були на ярмарку взаємодопомоги, і люди приходили з цілими возиками грошей, щоб купити нашу їжу.
— Але ж на такому ярмарку не беруть грошей! — здивувався Джордж. Його батьки брали участь в особливому проекті: люди обмінювалися товарами й послугами, а не продавали й купували їх за гроші.
— Ми так і сказали, — відповів Теренс. — Але, здається, всюди закінчилась їжа.
— Люди понабирали мішки грошей з банкоматів, — додала Дейзі, — але не мають на що їх тратити! Тому ми вирішили не продавати свій хліб, бо гроші тепер нічого не варті.
— Ми просто ніяк не можемо повірити, що хтось був готовий заплатити тисячу фунтів за буханець хліба, який спекла твоя мама! — пожартував завжди серйозний Теренс.
Тієї хвилі щось тихенько зашипіло й клацнуло, і в будинку зникло світло.
Вони опинилися в темряві.
— Близнючки! — скрикнула Дейзі, намацуючи дорогу до сходів.
— Не хвилюйся, — спробував заспокоїти її Теренс. — Це просто вимкнули світло. Або вітрові панелі відчепились, — батьки Джорджа намагалися користуватися тільки тією енергією, яку створював їхній вітровий генератор, але були ще під’єднані і до загальної мережі.
Спотикаючись у темряві, Джордж знайшов задні двері й визирнув надвір. Світилися тільки зірки на небі. Він аж тепер побачив, яка то пізня пора.
— Це всюди так! — вигукнув він.
Світло зникло у всьому Фоксбриджі. Джордж подумав, що це ідеальна ніч, щоб сфотографувати Сатурн: жодного тобі світлового забруднення. Але він не встиг добре обміркувати цю ідею, бо тато вирішив, що настав час діяти.
— Джордже, — сказав він, — я зараз вилізу на дах, і мені потрібна твоя допомога. Хочу перевірити нашу турбіну. Вона мала б запрацювати, але чомусь не запрацювала — напевно, там якась проблема. Коли зникає світло, вона мала б генерувати достатньо електрики, щоб освітити будинок.
Пробиратися через темний дім із кишеньковим ліхтариком було на диво моторошно. У темряві навіть добре знайомі предмети наганяли страх. Здавалося, що шафа, де тато тримав інструменти, от-от роззявить пащу і проковтне його. Сходи були немовби із замку Дракули. Комод у коридорі перетворився на надгробок, а годинник цокав так, наче відраховував години до кінця світу. Джордж радів, що тато йде попереду: якщо з пітьми на них вискочить щось страшне, він сховається за його спиною. Навіть легеньке хропіння його сестричок було схоже на важкий подих зомбі, які причаїлися і піджидають свою жертву...
Нагорі вони пройшлинавшпиньки через дитячу й вилізли крізь вікно на дах. Джордж побачив, що тато мав рацію — одна з вітрових панелей справді зсунулась набік.
Зазвичай генератор працював безвідмовно. Джордж із татом могли пишатися своєю роботою: за допомогою сили вітру турбіна перекручувала магніт довкола конструкції з мідного дроту, генеруючи невелику кількість електроенергії. Як прикро, що все розлетілося так невчасно!
Джордж балансував на широкому віконному карнизі, тримаючи в руках скриньку з інструментами, а тато тим часом виліз на дах над мансардним вікном, де стояли вітрові панелі. Раптом хлопець помітив, що в його хатинці на дереві мигає ліхтарик. Він примружився — що б це могло бути? Нічого не зрозуміло! Джордж придивився уважніше: справді, хтось раз у раз вмикає і вимикає ліхтарик.
— Молоток, — скомандував Теренс, вмостившись на похилому даху.
Джордж слухняно подав йому молоток. Він не наважувався попросити тата обернутись і глянути на хатинку: ще, чого доброго, гепнеться на землю. Тому Джордж мовчки спостерігав за спалахами ліхтарика: довший, коротший, довший, коротший. І тут він помітив, що сигнали мають певну послідовність: довгий, довгий, довгий; короткий, короткий, короткий; довгий, довгий, довгий.
— Тату?.. — несміливо озвався він якраз тоді, коли Теренс лупнув себе по пальці молотком.
— Ай!
З другого боку будинку почулися голоси: дорогою квапилися якісь перехожі.
— На одному сайті писало, що хтось зловив вовкулаку, — сказав один незнайомець до другого. Його голос дзвінко прозвучав у застиглому нічному повітрі.
— Що таке? — Теренс встромив бідолашного пальця до рота.
— Що означають три довгі, три короткі і знову три довгі сигнали ліхтариком?
— Азбука Морзе, — пробубонів тато — палець заважав йому говорити. — Сигнал SOS.
Хто міг надсилати сигнал SOS із хатинки на дереві?
— Тату, а ти добре знаєш азбуку Морзе? — удавано безтурботно запитав Джордж.
Тато, зайнятий вітровими панелями, навіть не задумався, чому його син питає про щось дивне.
— Я ввімкну свій налобний ліхтарик, бо твій хіба по стінах світить, — сказав він, увімкнувши маленьку жарівку, причеплену до лоба еластичною стрічкою. — Так, азбуку Морзе я добре знаю. Твій дідусь страшенно її любив.
— А можеш передати «хто це»? — жваво запитав Джордж, поки Теренс орудував молотком.
— Гм... Тире-тире-тире-тире... — тато націлив молоток на безневинний цвях — і гамселив у такт із крапками й тире. — Тире. Тире-тире-тире. (Стук. Стук-стук-стук.) Тире-крапка-тире-крапка. (Стук-грюк-стук-грюк.) Крапка, — він востаннє грюкнув молотком. — А що ти таке робиш? — запитав він, поки Джордж перетворював його вказівки на сигнали ліхтарика.
— Просто вправляюся, — серйозним голосом відповів Джордж. — А як там генератор?
— Майже закінчив.
Відповідь з хатинки на дереві не забарилась.
— Крапка. Тире-крапка-крапка-крапка, — вголос повторив Джордж. — Що то означає, тату?
— Гм... секунду... — Теренс говорив і водночас тримав губами два цвяхи. — ЕБ! Ой! Здається, я проковтнув цвях! Я не можу дихати!
Джордж став навшпиньки й поплескав тата по спині — з його рота вилетів цвяшок.
ЕБ. Енні Белліс. SOS. З його хатинки на дереві.
— Тату, ти вже? — Джордж спритно посвітив ліхтариком на вітрові панелі, які знову зарухались.
— Ти кудись поспішаєш? — здивувався Теренс.
— Я хочу залізти у свою хатинку на дереві й сфотографувати Сатурн, — пояснив Джордж. — Поки світло не ввімкнули.
І він прошмигнув крізь відчинене вікно до кімнати, пройшов повз своїх сестричок, які міцно спали, спустився сходами, вийшов через задні двері й виліз по драбинці у свою хатку на дереві.
Справді, SOS був тут як тут. Навіть у пітьмі було видно, що Енні дуже схвильована.
— Чим ти займався на даху? — запитала вона.
— Ремонтував вітровий генератор, — відповів Джордж. — Разом з татом. Він вдарив себе молотком по пальці, а потім проковтнув цвяха — ось чому він так кричав.
— Чудна в тебе сімейка, — Енні вмостилась у кріслі-мішку, міцно обхопивши коліна руками.
— Хто б казав, — пхикнув Джордж. — Це часом не в тебе є фальшивий тато-робот? І хіба не до вас прилітають родичі з Австралії, які ні копійки не заплатили за переліт, га?
— Добре-добре, — сказала Енні. — Ти виграв. Ми ще більші диваки, ніж ви. Хай там як, — додала вона, коли в будинку Джорджа — єдиному на всій вулиці — загорілося світло, — а ви всім втерли носа. У цілому Фокс-бриджі тільки у вас є електрика.
— Та це просто вимкнули світло, як завжди, — мовив Джордж. — Хіба ні?
— Не знаю! Тато заборонив користуватися інтернетом, і я не можу подивитись, що робиться в інших місцях. Пам’ятаєш, він казав, щоб ми й мобільними не користувалися? Але я б і так не змогла, бо в мене постійно зникає сигнал.
— То ось чому ти посилала мені сигнали азбукою Морзе з моєї хатинки? — здогадався Джордж.
— Еге ж, — кивнула Енні. — Такий собі олдскульний WhatsAppl Спілкування у стилі «Еніґми». Я сумнівалась, чи ти зможеш розшифрувати мої сигнали, але тобі це вдалося!
Джордж визирнув з-за гілок. Не світився жоден ліхтар, жоден будинок (крім їхнього), жоден офіс чи ресторан. Усе місто потонуло в пітьмі.
— Серйозно? — здивувався він. — У всьому Фокс-бриджі лише ми маємо електрику?
В інших будинках теж поступово загоралося світло, тільки тьмяне — мерехтіння свічок, а не яскравий блиск електричних жарівок.
— Що відбувається, Енні? — він обернувся до неї у темряві. — Що відбувається?
— Не знаю... — похмуро відповіла дівчинка. — Але мені це не подобається. І той робот на Місяці... Хто він такий? І кому належить?
— Він був дуже злий! — мовив Джордж. — І неприязний, це я точно тобі кажу. А ще так дивно, що йому був потрібний саме я. Навіщо я здався роботові? Я ж простий собі підліток! Та й хто такий — чи що таке — те «ЯЄ» і що воно робить у космосі?
— Коли ти пішов додому, Космос дещо повідомив, — сказала Енні. — Я якраз збиралася тобі про це розповісти... На екрані з’явився звіт про нашу космічну місію — добре, що тато вже пішов і його не побачив! Словом, там було написано, що я виходила у відкритий космос. Але коли дійшло до тебе, ти був позначений не як Джордж Ґрінбі, а як Ерік Белліс.
— Ну так, я вдягнув скафандр твого тата, і здавалося, ніби то він у космосі, — відповів Джордж. — Я ж казав, що так буде.
— Ага, — відповіла Енні. — Але дивись: навіть Космос подумав, що це тато. Отже, якщо хтось стежив за нами через комп’ютерну систему, то побачив би, що то Ерік Белліс літав у космос.
— Тобто коли робот мене запримітив, — міркував уголос Джордж, — він насправді полював за твоїм татом? Треба попередити Еріка!
— Треба, але як? — запитала Енні. — Як ми це зробимо? Він заборонив нам користуватися будь-якими пристроями для спілкування.
— Він сказав, що невдовзі повернеться, — мовив Джордж, сумніваючись, що так і буде. — Може, розповімо йому, коли він прийде?
— Якщо його до того часу не схопить божевільний робот «ЯЄ», — похмуро пробурмотіла Енні.
— А що як роботи не можуть спуститися на Землю? — сказав Джордж. — А що як їм дозволено жити тільки на Місяці і вони не зможуть піймати твого тата, якщо тільки той не полетить у космос...
— Але ж ми не знаємо, так це чи ні! Ти просто вигадуєш всякі теорії! — розсердилась Енні. — Та й, крім того, хто міг відправити тих роботів на Місяць?
Джордж надув щоки. Цікаво, чиїх це рук справа?..
— І як тато з’ясує, хто в цьому винен, якщо ми не розкажемо йому того, що знаємо? — запитала Енні. — Що на Місяці поселились якісь розлючені роботи, які хочуть його викрасти? Напевно, ними управляє якийсь комп’ютерний геній — той самий, що зламав усі системи на Землі. Ти не думаєш, що це життєво важлива підказка, яка стосується мого тата?
— Думаю! — і навіщо він сперечається з Енні, якщо насправді з нею погоджується?
— Тоді нам треба його знайти, — рішуче промовила Енні. — Того, хто керує цими роботами: ану ж це виявиться та сама людина, яка ламає комп’ютери на Землі. Ми не можемо зв’язатися з татом і попросити його перевірити, що то за «ЯЄ», тому повинні зробити це самотужки.
У ту мить з будинку Джорджа знову почувся крик. Над дахом уже зійшов місяць, і на тлі яскравої білої кулі вимальовувався силует Теренса. Джордж подумав, що тепер іще більше людей вважатиме, що тут завелися вовкулаки!
— Ай! — верещав Теренс. — Ай, ай, ай!
Зсередини будинку до них долинув плач — від галасу пробудилися Джорджеві сестрички.
Енні вистромила голову з хатинки на дереві.
— Що він там робить?
— Напевно, знову вдарив себе по пальцю, — сказав Джордж. — Іду я краще туди.
— Завтра, Джордже... — мовила Енні. — Завтра нам треба скласти план. Я не знаю, чи може все бути ще гірше, ніж є, але мені зовсім не хочеться про це думати. А тобі?
Джордж похитав головою. Енні має рацію: не можна опускати рук і покладатися лише на те, що Ерік усе з’ясує — і людство буде врятоване. В Еріка нема всієї інформації: він нічого не знає про роботів на Місяці, про те, як вони намагалися його піймати, і про написи «ЯЄ», що їх Джордж бачив на таємничому космічному кораблі, який випадково сфотографував. А якщо Ерік навіть не підозрює, що моторошний робот напав на його слід, той може легко його запопасти. Джордж не дозволить, щоб це сталося — принаймні не тоді, коли він стоїть на космічній варті...


Додатки



Квантові комп’ютери

Комп’ютери стали важливою частиною майже всіх аспектів повсякденного життя. Сучасні комп’ютери є в наших оселях і автомобілях, більшість із нас носить їх усюди за собою у мобільних пристроях. Технологічна революція стала можлива завдяки тому, що ми зрозуміли властивості довколишнього світу й зуміли ними скористатися. І запорукою цього розуміння є математика.

Виклик для математиків
1900 року німецький математик Девід Гілберт опублікував перелік із двадцяти трьох задач, які потребують розв’язку. Коли британський математик Алан Тюрінґ працював над однією з цих задач, в якій треба було з’ясувати, чи завжди можна перевірити за скінченний проміжок часу, істинне математичне твердження чи ні, він запропонував збудувати гіпотетичну машину, що виводитиме теореми в механічний спосіб. Ця машина отримала назву машина Тюрінґа і стала прототипом для створення класичних комп’ютерів.

Класичний і квантовий
Вчені, як-от Галілей, Ньютон, Максвелл та інші, з великою точністю описували довколишній світ і висунули теорії класичної механіки Але коли науковці почали працювати з атомами й молекулами, класичні підходи перестали працювали і виникла потреба в новому наборі теорій і правил, що отримав назву квантова механіка.
Ці правила дуже відрізняються від принципів класичної механіки. Наприклад, згідно з принципом, суперпозиції якщо А — це розв’язок рівняння квантової механіки і Б — також, то А+Б — теж розв’язок. Що це означає?
У випадку з електроном це значить, ще якщо ми маємо один розв’язок із електроном, який перебуває ось тут, і другий з електроном он там, то ми можемо мати розв’язок із електроном, який одночасно перебуває і тут, і там. Фізик Шредінґер довів це твердження до крайнощів, показавши, що на квантовому рівні ми можемо бачити кота і живим, і мертвим водночас — а в реальному житті ми такого, звісно, не бачимо![3]

Використання принципів квантової механіки у комп’ютерах
1. Спочатку ми перетворюємо біт інформації на квантовий біт, або ж кубіт — і зашифровуємо його в суперпозицію станів «нуль» та «одиниця» одночасно!
2. Якщо у нас є два кубіти, вони можуть перебувати у суперпозиції чотирьох станів: 00, 01, 10 і 11. А тепер уявіть собі три кубіти: 000, 001... 111: загалом вісім станів.
3. Як бачите, кількість станів зростає експоненцїйно[4] зі збільшенням кількості кубітів. Просто змінивши класичне «або» (0 або 1) на квантове «І» (0 / 1), можна отримати єкспоненційне зростання обчислювальної потужності.
4. Це означає, що, змінивши правила обчислення, можна створювати нові алгоритми й кардинально змінити тип задач, які можна розв’язати, хоча квантові комп’ютери не завжди будуть ідеальним рішенням для всіх задач.
5. Для деяких задач квантові комп’ютери становлять загрозу Ось вам приклад квантового алгоритму: розкласти на множники великі числа, які є добутком двох простих чисел. Це складне завдання для класичних комп’ютерів і основа сучасної кібербезпеки. Квантовий комп’ютер легко розв’яже задачу з множниками і зламає шифр. Квантові алгоритми можна буде застосовувати і в інших складних дисциплінах, зокрема в науці про матеріали (щоб створити нові квантові матеріали і зрозуміти, на що вони здатні), у хімії (щоб спрогнозувати поведінку великих атомів і молекул та скористатися з цього, наприклад, під час розробки ліків), у сфері охорони здоров’я (щоб спроектувати нові види сенсорів) і в багатьох інших аспектах, про які ми ще навіть не здогадуємося. Ці принципи дали нам змогу створити нову мову, якою ми «розмовляємо» з квантовими частинками, як-от з атомами й молекулами.

 

Реймонд

 

Квантова механіка дала нам ключ до розуміння «цеглинок», з яких побудований наш світ. Квантова інформатика відкриває перед нами неймовірну можливість скористатися могутністю квантової механіки й створити приголомшливі технології — квантовий комп’ютер, квантову криптографію, квантові сенсори і ще багато всього, чого ми наразі уявити не можемо.


Що станеться, якщо зникне світло?

Що станеться, якщо на всій планеті раптом зникне світло? Можеш уявити, як це: жити в темряві, бо електрики більше немає? Тоді доведеться лягати спати відразу після заходу сонця — у деяких районах північної півкулі взимку о 16:00 ми б уже лежали під ковдрою! Астрономи, мабуть, зраділи би: без електричного світла не було б світлового забруднення, а отже, ніщо не псувало б їм вигляду на нічне небо. Однак повсякденне життя стало би для них не таким простим, як сьогодні!

Чому електрика може зникнути
Є ціла купа причин, через які на Землі може зникнути світло.
• Електростанції можуть вийти з ладу через теракти або воєнні дії.
• Дедалі більше людей на Землі користується все більшою кількістю електрики — можуть виникнути проблеми з постачанням.
• Через негоду в тисячах домівок І так регулярно зникає електрика.

Чому Сонце таке важливе
Втім, у твоїй квартирі може стати темно не тільки через негоду на Землі — експерти вважають, що протягом наступних кількох років на електропостачання може суттєво вплинути й космічна погода. Світло надходить на нашу планету від Сонця. А Сонце здатне впливати на нашу погоду. Корональні викиди маси (КВМ) — коли Сонце викидає гігантський обсяг сонячної матерії та енергії — можуть спричинити магнітні бурі або зростання рівня радіації. Через це можуть вийти з ладу електричні мережі й порушиться радіозв’язок на Землі. КВМ найчастіше відбуваються у період максимальної сонячної активності під час 11-річного циклу. Науковці, які вивчають Сонце, вважають, що такий період тривав у 2013-2015 роках. Цієї пори найкраще спостерігати за полярним сяйвом — дивовижним видовищем, коли нічне небо світиться різними барвами. Частинки сонячного вітру — електрони й протони — потрапляють до верхніх шарів атмосфери і взаємодіють з атомами газів. Водночас, надмірна сонячна активність може завдати клопотів із енергопостачанням на Землі.

 

Отож... як би нам жилося без світла?

Світло
Люди існували на Землі задовго до того, як була винайдена електрична лампочка! Отже, без електрики ми зможемо обійтися. Можна освітлювати оселю свічками чи лампами. Завдяки сучасним технологіям ми маємо лампи на звичайних чи на сонячних батареях, якими можемо користуватися, коли немає світла. Але після заходу сонця на планеті було б набагато менше світла, ніж раніше. І нам треба було б ощадливо використовувати запаси, адже невідомо, скільки часу довелося б сидіти без світла.

Опалення
Багато з нас опалюють домівки, використовуючи електрику. Люди, які мають газові котли, що запалюються від електрики, теж опинились би без тепла, якби зникло світло. Багато хто готує на електричній плиті, отож слід було б вигадати новий спосіб, як приготувати гарячу страву. Якщо не працюватиме холодильник і морозилка, їжу важко стане зберігати свіжою, навіть якщо на вулиці буде холодно. Нам довелось би грітися біля печі, підкидаючи до неї дров. Носити вовняні светри й рано лягати спати...

Вода
Може статися так, що води взагалі не буде! А якщо з крана й тектиме вода, то ви дуже скоро виявите, що вона брудна і її не можна пити. Без електрики не працюватимугь водоочисні споруди. Перш ніж пити воду, її доведеться фільтрувати і кип’ятити. Треба буде гріти воду, щоб помитися й попрати одяг — і то вручну, бо ж пральні машинки не працюватимуть.

Розваги
Коли ми сидітимемо ввечері у зимових куртках біля багаття і їстимемо підігріті на вогні консерви, то зможемо грати у «Скраббл» (у настільну гру, а не в її онлайн-версію!) при світлі ліхтарика! А от дивитися телевізор чи грати комп’ютерні ігри не вийде. Твій мобільний телефон швидко сяде — хіба що ти маєш зарядний пристрій на сонячних батареях І зможеш його підзарядити. Можливо, вдасться скористатися стаціонарним телефоном, бо така система працює від іншої мережі. Щоб почути новини й оголошення, можна буде слухати заводний радіоприймач.

 

Життя без електрики буде дуже незвичне для більшості людей на Землі! А як зміниться твоє життя, якщо ти клацнеш вимикачем, а світло не з’явиться?


Розділ дев’ятий

ано-вранці наступного дня Енні, перекинувши через плече сумку з ноутбуком, бадьоро постукала до оселі Джорджа. Дівчинка прийшла не сама. З-за її спини визирав Ебот — на обличчі робота застигла приязна усмішка. Він мав на собі скафандр, а під пахвою тримав космічного шолома.
— О, заходь, Енні! — сказала Дейзі, відчинивши двері. Вона здавалася зовсім пригніченою.
— Заходь, Еріку! Ерік?.. — збентежилась Дейзі. — Це справді твій тато, Енні? А чому він у скафандрі? — шепнула вона. — І так дивно виглядає... Якийсь наче пластиковий?!.
Удома в Джорджа поки що панувала тиша: вони з мамою снідали, а близнючки ще спали нагорі після неспокійної ночі.
— Привіт, Енні! — гукнув Джордж, який ще був у піжамі. — Привіт, Еботе!
— Ні, це персоналізований робот — тато навмисне попросив, щоб його зробили схожим на нього, — пояснила Енні. — Але він дуже реалістичний. Щойно ми прогулялися до кінця вулиці й назад, і кілька перехожих привіталися з ним. Але вони чомусь страшенно поспішали! Усі люди сьогодні вранці кудись біжать. Можна ввімкнути ваше радіо, місіс Ґрі? У нас нема світла, в інтернет не зайдеш. Нічого взагалі не працює!
— А що з твоїми експериментами в холодильнику? — запитав Джордж. — Якщо стане тепло, їм прийде кінець?
— Напевно, — зітхнула Енні. — Дещо з того точно вже вмерло. Але одне почало рости ще швидше, ніж раніше. Тепер в холодильник гидко заглядати.
Ебот, приязно всміхаючись, роззирнувся кімнатою, а тоді підсунув собі крісло й сів.
Прийшов тато Джорджа, явно задоволений собою. Він погладжував борідку — великий палець був туго забинтований.
— Що ж, юна Енні, — вигукнув він, — тепер ми — одні з небагатьох у Фоксбриджі, хто має світло. Я знаю, що твій батько був невисокої думки про мій саморобний вітровий генератор, зате в нас є електрика.
Джордж взявся налаштовувати радіо. — А без неї радіо не послухаєш, — самовдоволено сказав хлопець, повернувши ручку й клацнувши вмикачем.
По всьому світу бракує продуктів харчування, — почувся голос ведучого. — Повний хаосу транспортній мережі, який настав після того, як авіалінії випадково роздали безкоштовні квитки на перельоти, збігся у часі з різким збільшенням кількості готівки у світі. У результаті ціни в супермаркетах стрімко зросли, а запаси продуктів зменшились. Повідомляють про покупців, які котять до крамниць візки з банкнотами, сподіваючись придбати мішок картоплі чи буханець хліба...
Дейзі з Теренсом багатозначно перезирнулися.
...призвело до запеклих сутичок через залишки продуктів — деякі люди намагалися скупити всю їжу, що залишилась, на випадок, якщо ситуація за наступні кілька днів погіршиться.
— Дейзі, — насторожився тато Джорджа. — А що з нашими продуктами на ярмарку?
Грабунки продуктових складів, — продовжував ведучий, немовби відповідаючи на запитання Теренса, — стали звичним явищем: супермаркети й крамниці швидко порожніють і не можуть забезпечити достатньо їжі у ці щораз гірші часи. Однак чиновники просять громадян не панікувати. Звинувативши у всьому серію комп’ютерних збоїв у всьому світі, причину яких досі не визначили, прем’єр-міністерка закликала зберігати спокій і повідомила громадськості, що співпрацює з урядами інших країн і має надію, що впродовж наступної доби мережу полагодять. Утім, подекуди місцеві лідери об’єднали зусилля, щоб забезпечити нужденних їжею і дахом над головою. У школах, церквах і мечетях облаштовують схованки, а місцеві намагаються допомагати одне одному в цій критичній ситуації. Група молодих людей, які зараз далеко від батьків і не можуть дістатися додому, створила власний притулок — там перебуває наша журналістка, але з міркувань безпеки ми не можемо повідомити, де саме він розташований...
Раптом новини перервалися — з радіоприймача почувся чийсь голос, геть не схожий на голос ведучого.
— Я тут, щоб урятувати вас... — промовив він.
У Джорджа волосся на шиї стало дибки, по спині забігали мурашки.
— Я є відповідь... Я є той, хто дасть вам те, чого ви прагнете... Я є ваше спасіння... Я є...
Голос зник так само раптово, як і з’явився — в ефірі знову зазвучали новини. Але щойно почуте заворожило Джорджа з Енні. Що це могло означати? Звідки долинав той голос?
Перепрошуємо за паузу, — схвильовано сказав ведучий. — Ми не знаємо, звідки це транслювали. Ми отримали офіційне повідомлення від Національної служби радіомовлення — будь ласка, не приходьте до наших офісів! У нас малий запас електрики від генератора! Ми зачинили двері й нікого не пускатимемо на нашу територію. Будь ласка, не гупайте у двері — ми й так не відчинимо! Ми більше не маємо...
Трансляція різко перервалась, чари, що прикували Джорджа з Енні до крісел, розвіялась. Джордж схопив радіо і покрутив ручку — даремно.
— Дейзі, — рішуче мовив Теренс, — треба поїхати на ярмарок і вивезти звідти продукти, які ми вчора туди завезли. Мусимо забрати свою їжу, бо вона нам ще пригодиться! І то швидко, доки туди хтось не ввірвався і все не виніс!
— А як же діти? — запитала Дейзі. — Може, мені краще залишитися з ними? А якщо відвезти наші продукти до схованки? Хіба так не розумніше?
— Спочатку ми з тобою заберемо їжу, — наполягав Теренс, — потім пошукаємо схованку, а тоді заберемо з дому дітей. Інакше нам забракне домашніх запасів поки все врегулюється.
— Енні, а де твої батьки? — запитала Дейзі.
— Тато у прем’єр-міністерки, — відповіла Енні. — А мама рано-вранці пішла на закупи до супермаркету. Але то було дуже давно — я впевнена, що вона скоро повернеться.
— Ви б могли припильнувати близнючок, поки ми збігаємо на ярмарок? — попросила Дейзі.
Теренс витягав звідусіль полотняні торби, щоб принести додому продукти, які зберігалися на ярмарку.
Джордж міркував над тим, що вони тільки-но почули по радіо. Чудернацькі твердження, які перервали трансляцію, приховували якусь підказку, у цьому він не сумнівався.
— Звісно! — сказала Енні, штурхнувши Джорджа.
— Що? А, так! Звісно!
— Нема часу, Дейзі, — Теренс уже стояв на порозі. — Ходімо!
І батьки пірнули у зовнішній світ, залишивши Джорджа, Енні й Ебота самих на кухні.
Щойно клацнув замок, Енні сягнула рукою до сумки й витягнула звідти плаский сріблястий ноутбук.
— Космос! — вигукнув Джордж. Його завжди дивувало, що той мав такий вигляд, немов був звичайнісіньким собі комп’ютером. — Що він тут робить?
— По сусідству нема електрики, — пояснила Енні. — А йому треба підзарядитись, тому я принесла його сюди. Та й взагалі, я подумала, що він може нам знадобитися. Я є трохи схвильована, бо...
— Стоп! — скрикнув Джордж. — Ану повтори, що ти сказала!
— По сусідству нема електрики... — повільно повторила Енні.
— Ні, наступне речення!
— Я подумала, що він...
— Ні! Ще далі...
— Я є трохи схвильована...
— Я є! — осяяло Джорджа.
— Ти є? — нічого не втямила Енні.
— Я Є! Як у тому дивному зверненні на радіо, — сказав Джордж. — Я є ваше спасіння. Це те саме «ЯЄ», що на космічному кораблі! Ось ключ до розгадки!
— Я Є, — повторила Енні. — То це не акро-щось-там, а два окремі слова: Я є!
— Але що це означає? Ми ж не знаємо!
— Ні, — погодилась Енні, — зате нам відомо, що «ЯЄ» у космосі. І припускаємо, що робот «ЯЄ» хотів зловити тебе, коли ти був у татовому скафандрі на Місяці. А тепер ми почули по радіо, що «ЯЄ» гадає, начебто дає всім людям на Землі те, чого вони потребують. А значить...
— А значить... — повторив Джордж, намагаючись скласти все докупи, — ми вгадали! Якийсь «ЯЄ» у космосі нищить комп’ютерні системи на Землі!
— Постривай... вони ж усі зашифровані, — сказала Енні. — Навряд чи хтось міг би отак взяти й без жодних зусиль проникнути в кожну-кожнісіньку систему на планеті... Правда? Хіба що...
— Хіба що вони мають квантовий комп’ютер, — закінчив речення замість неї Джордж.
— О люди добрі! — вигукнула Енні. — Ти хочеш сказати, що «ЯЄ» — не знаю, що воно там таке, — розробив квантовий комп’ютер?
— Можливо... То що тепер? Як ми знайдемо «ЯЄ»? Не можна просто так взяти і вирушити в космос на його пошуки — Всесвіт же безкінечний! Ми ніколи не знайдемо його. Чи її. Чи хто там той «ЯЄ» насправді...
— У мене ідея, — сказала Енні. — Дивись, у нас є Ебот. Він як мій тато, правда? А тато казав, що деякі технологічні системи не зможуть відрізнити Ебота від нього. А якщо «ЯЄ» прийняв тебе за тата, бо ти одягнув його скафандр, то Ебот тим паче зіграє його роль — принаймні армію роботів на нього точно нашлють. Не знаю, як ти, а я не хочу, щоб роботи вистежили тата на Землі й викрали його — той, якого ми бачили, мені зовсім не сподобався.
— Мені теж. Але як нам це вдасться? Як перетворити Ебота на приманку? — запитав Джордж.
— Ми відправимо Ебота в космос! — тріумфально оголосила Енні. — Є всі шанси — ну добре, може, і не всі, але таки є, — що «ЯЄ» прийме його за тата й накаже своєму роботові його схопити!
— І що це нам дасть? — спантеличено запитав Джордж. Він пишався тим, що завжди поспівав за Енні, хоч як далеко вона стрибала у своїй уяві. Але цього разу йому не вдавалося простежити за ходом її думок.
Поки він говорив, Енні жваво розмотувала шнур від Космоса.
— Котра розетка під’єднана до вашого вітрового генератора? — запитала вона.
Джордж тицьнув пальцем на розетку в кутку. І нарешті зрозумів, на що натякала Енні.
— Окуляри! — скрикнув він. — Ти їх мала на увазі, правда? Ебот вирушає в космос, а коли його викрадуть, ми зможемо спостерігати за всім через спеціальні окуляри — і дізнатися, хто ж такий той «ЯЄ»! І, може, навіть побачимо, де він засів!
— Браво, Ейнштейне! — похвалила його Енні, натискаючи кнопку на клавіатурі Космоса.
Суперкомп’ютер прокинувся зі сплячки — сірий екран перетворився на яскравий прямокутник. На жаль, тієї хвилі в будинку пробудився не тільки Космос. Гучний тупіт сповіщав, що близнючки вже вибралися зі своїх ліжечок і, наче еволюція, невпинно рухаються вперед.
— Чим я можу вам сьогодні допомогти? — промуркотів найрозумніший у світі комп’ютер.
— Він промовляє, як автоматичний ліфт, а не як примхливий геніальний суперкомп’ютер, — шепнув Джордж Енні.
— Фу! — скривилась дівчинка. — Звучить гидко, правда? Ненавиджу, коли він такий ввічливий. Зовсім на нього не схоже! Ой, дивись, Джордже, твої сестрички вже тут як тут!
Юнона з Герою скотилися з останніх сходинок і радісно протупотіли в кухню. Вони помітили Ебота й аж запищали від радості, вирішивши, що то якась гігантська іграшка. Вони побігли до нього, простягнувши руки — це, напевно, активувало систему тривоги в Еботових схемах, бо він позадкував від них у напрямку дитячої: близнючки кинулись за ним.
— Привіт, Космосе, — весело привіталась Енні, коли трійця зникла за дверима. — Ми маємо для тебе місію.
— Дуже цікаво! — улесливим голосочком прощебетав суперкомп’ютер. — Однак наразі мені дали команду допомагати вам із проектом з хімії — і ні з чим більше.
— Ох, — Енні згадала, що накоїв її тато. — А ту команду не можна скасувати?
— Якщо ти знаєш код доступу для активації нещодавно встановленої функції скасування, — відповів Космос, — будь ласка, пробуй.
Енні сердито зиркнула на комп’ютер і перевела погляд на Джорджа — той похнюпив носа.
— Спробую, як Ебот, понатискати різні клавіші... — прошепотіла Енні.
Джордж кивнув, і вона навмання натиснула кілька кнопок — як Ебот тоді, коли Джордж управляв ним із космоса. Нічого.
— Подумай, що нам може знадобитися в космосі для твого дослідження! — прошепотів Джордж. — Тоді Космос муситиме відкрити портал, бо це частина твого проекту, і тобі не доведеться скасовувати команду.
— Добре! Гарна ідея! Що ж, Космосе, — мовила Енні, намагаючись виграти трохи часу. — Нам... треба... знайти... білок у космосі! Це друга тема мого проекту з хімії!
— Білок у космосі, — повторив Джордж. — Ну звісно. Ми повинні його відшукати. Вуглець із водою ми вже знайшли — тепер, Космосе, треба відшукати місце, де є космічний білок.
Суперкомп’ютер покірно відчинив портал у космос, намалювавши пучками світла прямокутник, який перетворився на об’єкт у формі дверей і повис над підлогою в кухні. Двері прочинились — те, що за ними ховалося, було зовсім не схоже ані на котрусь із кімнат Джорджевої оселі, ані на будь-яку місцину на планеті Земля.
За порогом знову простягався відкритий космос — гігантський, недосліджений, загадковий і здебільшого порожній, якщо не враховувати надзвичайно бурхливих подій і моторошних та водночас прекрасних місцин. У деяких ділянках космосу можна безпечно приземлитися на далеку екзопланету, що рухається орбітою іншої зорі, а не Сонця. Деінде — пролетіти крізь густі хмари туманності. Або позмагатися з вибуховими, лютими силами квазара — одного з найяскравіших, найактивніших і наймогутніших об’єктів у Всесвіті. Всесвіт сам по собі доволі небезпечний — і їхні попередні космічні мандрівки були сповнені ризику. Але тоді вони принаймні могли сподіватися, що Космос порятує їх від загрози. Тепер же суперкомп’ютер, схоже, тільки й мріяв про те, аби спровадити їх у сам епіцентр небезпеки. Від думки про таке хапали дрижаки.
— Ого! — вигукнула Енні, коли вони з Джорджем зазирнули через портал у безкрайній, на перший погляд, космічний ландшафт. Коли Космос приблизив обрану ділянку, краєвид ураз став темний і похмурий — довкола вихором пролітало каміння і пил: здавалося, що портал веде їх просто в піщану бурю.
— Де це? — вражено й нажахано запитав Космоса Джордж, спостерігаючи, як мимо шугають уламки породи — так близько, що він міг би простягнути руку й піймати один із них, хоча вони мчали з такою швидкістю, що, певно, відірвали б йому руку, якби він спробував їх зловити.
— Це диск із пилу довкола молодої протозорі, яка міститься приблизно за 375 світлових років від Землі, — спокійно пояснив Космос. — Усередині цього диска ви знайдете деякі з основних матеріалів, необхідних для створення білка, який потрібен Енні. Того, що входить до базових компонентів життя.
Вони побачили, як за порогом великі уламки породи стикаються один з одним, кружляючи в хаотичному, бурхливому середовищі молодої сонячної системи. Усе рухалось в одному напрямку, однак у потоці речовини відбувалися гучні зіткнення й потужні удари.
— Так утворилися Земля, — пробурмотіла Енні. — Космос показує нам, як виникає сонячна система і звідки беруться складники для формування життя.
— Прошу перейти через портал! — скомандував Космос.
— Та ні, дякую, — квапливо відповів Джордж. Вони з Енні нізащо не стрибнуть у цю швидкісну круговерть. — Слухай, Космосе! Ми не можемо перейти через цей портал — нам потрібне місце у поблизькій сонячній системі, де ми спокійно вийдемо у відкритий космос. Зміни, будь ласка, локацію порталу!
— Команда відхилена, — неприязно буркнув Космос. — Я не можу відчиняти портал, коли через нього ніхто не планує проходити. Це суперечить моїм операційним правилам.
— Справді? — здивовано перепитала Енні. — Ти ніколи раніше такого не казав.
— Тепер я працюю на новій операційній системі.
Космос підтвердив їхні побоювання — перед ними більше не той комп’ютер, якого вони добре знали й любили.
Енні з Джорджем налякано перезирнулись, пошкодувавши, що вигадали такий план. Якби ж можна було повернутися у часі на півгодини назад і придумати щось інше!
— Якщо я виконаю таку дію — відкрию портал, коли немає пасажира для транспортування, — станеться збій системи, фатальна помилка, — вів далі Космос.
— Це з нами станеться фатальна помилка, якщо ми туди стрибнемо, — сказав Джордж, спостерігаючи за небезпечним видовищем за дверима. Навіть Ебот не протягне довше, ніж кілька секунд, якщо відправити його в той каламутний котел. Джордж бачив, що Енні гарячково роззирається довкола, мізкуючи, як їм вибратися з халепи. Хлопець упав духом — Енні, як і він сам, явно не знає, що робити.
— Хтось мусить перейти через портал, — зловісно сказав Космос.
У ту мить хтось, а точніше, троє «хтосів», а ще точніше — двоє «хтосів» і один андроїд повернулися до кухні: близнючки тягнули за собою Ебота, якому добряче від них дісталося.
— Снідати! — рішуче скомандувала Гера, відклеївши свою липку ручку від Еботової руки.
— О-о-о! — скрикнула Юнона, тицьнувши на портал. — Пісок!
— Ми не можемо, — твердо відповів Джордж Космосу. Треба стояти на своєму. Може, йому вдасться перемогти комп’ютер раціональними аргументами. — Ми не можемо послати когось чи щось через портал у таке місце — ти ж сам це чудово знаєш, Космосе.
Гера товклася Еботові по ногах — той лише мило всміхався. Він десь загубив свого космічного шолома, бо в його руках нічого не було. Юнона далі зачаровано вдивлялась через портал.
— Замок з піску? — з надією запитала вона Енні, тицьнувши пальчиком на місцину, де вихором кружляло каменюччя.
— Ні, Юноно, — відповіла Енні, посадивши дівчинку собі на коліна й міцно її обійнявши. — Космос — не місце для дітлахів. Малюкам туди не можна.
— Через портал мусить пройти космічний пасажир, — грізним голосом промовив Космос. — Якщо фізичний об’єкт не перетне поріг, система вибухне!
Енні засмучено глянула на Ебота, який розважав Геру, вибиваючи ногами чечітку: малючка хотіла наскочити йому на ногу, а він спритно відставляв її убік.
— Так дивно, — сказала вона Джорджеві. — Коли я думала послати Ебота в космос, то зовсім не переймалась тим, що може з ним статися. А тепер мене мучить сумління, коли про таке подумаю. Ми ж посилаємо його на смерть — це просто несправедливо.
— Ну, він не жива людина, тому не може по-справжньому померти, — зауважив Джордж. Але загалом він погоджувався з Енні. — Та все ж не можна його туди пускати. По-перше, так не годиться, а по-друге, якщо Ебот розвалиться, ми матимемо ще менше шансів з’ясувати, що відбувається.
— То хто летить у космос? — прозвучав моторошний голос — такий, від якого аж мурашки по шкірі. Навіть близнючки задрижали: Юнона ще міцніше обійняла Енні, а Тер а вчепилася Еботові за ногу.
— Якщо ніхто не вирушить у космос, я вибухну й підірву весь дім. Такої катастрофи ніхто з вас не переживе.
Енні відвисла щелепа, очі Джорджа округлились, наче два м’ячики. Він голосно ковтнув.
— Підірвеш весь дім? — не повірив він. — Ти не зробиш... ні, не зможеш цього зробити!
Він уявив, як це буде: якщо їхній будинок вибухне, то й інші будинки на вулиці попадають, наче кісточки доміно. Від їхнього провулку нічого не залишиться.
— Можемо перевірити, — сказав Космос. — То як — спробуємо?
— Але ж ти й самого себе знищиш! — запищала Енні. — Навіщо тобі це? Хіба ти не хочеш жити?
— Я не жива істота, — мовив Космос. — Я виконую тільки те, що мені наказують правила, яким підкоряється моя операційна система. Таке правило, і я повинен його виконати, якщо через портал ніхто не пройде.
Запала тиша.
— Ти впевнений? — повільно запитала Енні, немовби даючи суперкомп’ютеру шанс передумати. — Впевнений, що мусиш це зробити?
— Так, — відповів Космос. — Я можу самознищитися в будь-який момент — так і діятиму. Чесно кажучи, це функція безпеки, яку твій тато нещодавно встановив на той випадок, якщо я потраплю в руки ворогів. І я можу влаштувати з цього справжнє видовище. Хочете подивитись на фейєрверки? Ой, перепрошую... — загиготів комп’ютер. — Хочете стати фейєрверками?
— Я вимкну тебе з розетки, — мало не плачучи, сказала Енні.
— Я не дозволяю, — сказав Космос. — Якщо ти вимкнеш, я все одно підірву систему.
— Енні, — рішуче мовив Джордж, — є тільки один вихід. Ми мусимо послати Ебота в космос, інакше ми всі перетворимося з живих істот на порох!
— Еботе... — тихо покликала його Енні.
Андроїд обернувся, усміхнувшись до неї: його усмішка була мов дві краплі води схожа на татову, так що Енні аж кішки на серці зашкребли.
— Я не можу, — простогнала вона.
— Давай краще я, — запропонував Джордж. — Еботе! Він сидів біля космічного порталу і тепер лагідно, але рішуче покликав робота й махнув, щоб той підійшов. — Зачекай! — Джордж обернувся до Енні. — Він без шолома!
— Він йому навряд чи знадобиться, — похмуро сказала Енні.
— Твоя правда, — мовив Джордж. Він усвідомлював, що ця космічна мандрівка не допоможе їм зрозуміти, що відбувається у світі. Однак тепер, перш ніж рятувати чужі життя, треба подбати про свої.
— Еботе, — продовжив Джордж. — Ходи сюди. Переступи, будь ласка, через портал.
Проте Джордж не помітив, що Гера досі тримається за Еботову ліву ногу. Андроїд пошкандибав уперед, до дверей у космос, тягнучи за собою Геру.
Раптом Енні побачила сестричку Джорджа й голосно закричала, показуючи на неї пальцем.
Джорджеві аж кров у жилах похолола — його сестричка, його малий упертюх зараз загине! Ебот дибав далі... За хвилину-другу він переступить через поріг і зникне в космосі!..
— Геро! — закричав Джордж. — Пусти!
— Ні! — вона міцно трималась за Еботову ногу, затиснувши під пахвою улюблену ляльку.
— Геро! — якомога суворішим — як у тата! — голосом сказав Джордж. — Ану відпусти!
— Ні-і-і! — заверещала дівчинка, ще сильніше вхопившись за ногу.
Андроїд невпинно наближався до порога; він будь-якої секунди міг кинутись у вихор, потягнувши за собою маленьку Геру.
— Обережно, Джордже! — крикнула Енні, широко розплющивши очі. Юнона, обернувшись, притулилася до неї, злякавшись паніки в її голосі. — Через тебе він може впасти й потягнути за собою Геру! Еботе, СТОП! Далі не йди!
Та Ебот або її не почув, або досі сумлінно виконував попередню команду. Він став на порозі, лицем до гучних ударів і вибухів довкола запорошеної молодої зорі.
— Геро! Відпусти ногу Ебота! — скомандував Джордж. — Він зараз стрибне — ВІДПУСТИ НЕГАЙНО!
— Н-І-І-І! — зарепетувала Гера, щосили вхопившись за роботову литку. Джордж спробував розтиснути їй пальчики — ніяк! Гера зосередилась на тому, щоб нізащо не відпустити Ебота, а її лялька, яку вона, як завжди, тримала під пахвою, висіла, тримаючись за одну ніжку. Скориставшись нагодою, Джордж схопив ляльку і шпурнув її у вир за дверима порталу. Він знав — це відчайдушний крок, але дуже сподівався, що, кинувши бодай щось через поріг, змусить Космоси закрити портал.
Хлопець діяв так швидко, що навіть не подумав: ану ж його сестричка спробує врятувати свою улюблену ляльку — і Гера справді кинулася б їй на допомогу, якби не задивилась на те, що трапилося далі.
На якусь наносекунду яскраво-жовте волосся ляльки, яка пролетіла через портал, завмерло на тлі пилової бурі. Вітер тут же підхопив іграшку: вона немовби обернулась і помахала рукою, а тоді зникла назавжди, пошматована на крихітні кавальчики, що через багато мільйонів років, цілком можливо, стануть частинками якоїсь планети.
Джордж встиг проштовхатися вперед і стати між Герою та відкритим космосом, щосили відтісняючи сестричку й Ебота назад, подалі від порталу.
— Все! — закричав він до Космоса, міцно тримаючи Геру, тоді як Ебот уперто сунув уперед. — Хтось пройшов через портал! Ти не уточняв, що це мусить бути людина — ти просто говорив про якогось пасажира! І ми його туди відправили! Тепер ти мусиш закрити портал!
— Космосе, зачини двері! — гукнула Енні. — Негайно! Ми виконали твою команду. Ти сказав, що якийсь фізичний об’єкт мусить пройти через портал — і він пройшов! Ти мусиш дотримуватися власних правил! Ти сам так казав!
Космічний портал з грюкотом зачинився; Джордж лежав на підлозі як такий собі захисний мур між сестричкою з Еботом і космосом. Ебот перекинувся горілиць — Гера так і не відпустила його ноги.
Щойно космічний портал безслідно розчинився у повітрі, навстіж відчинилися інші дві пари дверей — передні і задні. Через передні двері забігли батьки Джорджа, через задні — мама Енні. Усі троє мали такий вигляд, наче щойно пережили найбільше потрясіння у своєму житті.
— Ви ніколи не вгадаєте, що сталося! — хором крикнули вони.
— Ну-ну, — сказала Енні. — Це ми ще побачимо...


Додаток
«Цеглинки» життя

В основі життя (рослин, тварин, людей) лежить хімічний елемент під назвою вуглець. А все завдяки тому, що він краще за інші елементи формує дуже складні й стабільні молекули Крім того, вуглець — четвертий найпоширеніший у Всесвіті елемент: його там сила-силенна. А це означає, що, коли не враховувати водню, молекул, які містять вуглець, більше, ніж усіх інших елементів, разом узятих.
Проте, щоб створити життя, самого вуглецю замало. Потрібна вода. Людський організм майже на 60% складається з води. Вода дуже важлива, тому що бере участь у багатьох процесах у нашому організмі, а також є чудовим розчинником під час реакцій, необхідних для створення складних молекул, з яких формується життя.
Одну дуже важливу групу таких складних молекул називають амінокислотами. До їх складу входить вуглець, водень, кисень, азот і сірка. Улюдському організмі є лише двадцять амінокислот, однак, поєднуючись у різний спосіб, вони утворюють значно більші молекули — протеїни, або ж білки. Протеїни є у всіх частинах організму й мають різні функції: допомагають формувати волосся, м’язи і сухожилля; утворюють структуру для клітин; входять до складу крові; беруть участь у перетравлюванні їжі та викопують ще безліч важливих завдань у твоєму тілі.
Тепер ти бачиш, як буквально за кілька етапів щось таке просте, як атоми, може стати таким складним, як життя.

 

Тобі


Розділ десятий

Умами Енні, Сюзан, і батьків Джорджа, Теренса й Дейзі, від подиву очі були схожі на блюдця.
Джордж із Енні квапливо роззирнулися кухнею: чи не залишилося якихось слідів, які наштовхнули б їхніх батьків на думку, що тільки-но мало не сталася фатальна космічна пригода. Та ніяких підказок не було — хіба що те місце, де відчинився космічний портал, було ледь притрушене порохом, а Ебот і Гера лежали на підлозі. Дорослі точно не помітять, що щось не так. Та про всяк випадок Енні спробувала розтерти космічний пил ногою.
— Енні! — з докором гукнула її мама, помітивши, що вона робить. — Це ти стільки бруду принесла сюди на кросівках?
— Ой, я позамітаю, — тут же сказала Енні. Мама — завжди мама: навіть у розпал національної кризи вона зауважила бруд на підлозі.
— Двелі! — промовила Гера, тицяючи пальчиком у порожнечу і досі тримаючись за Еботову ногу. — Ляля!
Вона розплакалась. Відпустивши андроїда і зіп’явшись на ніжки, вона накинулась на Джорджа і почала сердито молотити по ньому кулачками.
— Агов... Геро! — Джордж перехопив її пухкенькі ручки й лагідно спробував заспокоїти сестричку.
Юнона не пасла задніх.
— Ляля впала за двелі, — вирішила допомогти вона, показуючи пальчиком на те місце, де недавно висів космічний портал, — та її вже ніхто не слухав.
— Ага, — неуважно буркнув Теренс, міцно тримаючи в руках порожні торби, — знову дівчатка щось фантазують. — Двері, ляля, яка різниця... Діти, сидіть удома і нікуди не виходьте. Усе набагато гірше, ніж ми думали.
Ебот підвівся з підлоги, Гера зручно вмостилася на його колінах.
— А що відбувається? — запитала Енні. Хіба може статися ще щось гірше?
— Ви знаєте, що ціни на продукти вчора злетіли до неба, — сказала Дейзі, — бо всі люди отримали купу грошей, а товари не встигають доставляти?
— А тепер супермаркети не можуть брати гроші за товари! — пропищала мама Енні — точнісінько, як її донька. — Щоразу, як хтось сканує товар на касі, монітор показує нуль фунтів і нуль центів!
— Але ніхто вже не несе продуктів на касу, — додав Теренс. — Люди начхали на все й просто хапають те, що бачать, з полиць — усе, до чого можуть дотягнутися. Ми бачили, як дехто волоче за собою торби, валізи і навіть смітник на колесах, щоб понабирати додому якомога більше харчів.
— Почалися бійки! — сказала Дейзі. — То був справжній жах: люди билися і штовхалися, щоб дістатися до їжі й води. Усе стало безплатним — і тепер кожен хоче набрати собі всього, що тільки можна! Товари за нуль центів — налітай, хто хоче!
— Жах! — здригнулася Сюзан. — Це зовсім не схоже на Фоксбридж! Таке враження, що ми опинилися у зоні воєнних дій... Поліцейські і пальцем об палець не вдарили — вони самі набивали свої кишені.
— Гаразд, дітки, — мовив Теренс. — Ситуація дуже серйозна. Ми не змогли добратися до ярмарку, щоб забрати звідти свої запаси, і не знайшли ніякого сховища поблизу — отже, треба викопати все, що можна, з нашого городу.
Усі повернули голови до вікна, за яким виднівся городець.
— Багато не викопаєш, — з жалем сказала Дейзі. Настав час подбати самим про себе: шкода тільки, що він не збігся з порою урожаю. — Не все ще встигло повиростати. Тільки салат і редиска.
— Джордже, Енні... підіть на город і зірвіть те, що можна, — мовив Теренс. — Хай небагато, але це краще, ніж нічого. Цих поживних речовин вистачить, щоб пережити голодні часи.
— А як же тато? — запитала Енні в мами, перш ніж вирушити слідом за Джорджем на город. — Де він узагалі? І коли повернеться?
— Напевно, досі сидить у якомусь ядерному бункері з прем’єр-міністеркою і радить їй, як діяти, коли всі комп’ютерні системи повиходять з ладу... — мама Енні схвильовано заламувала руки. — Якби ж то можна було зв’язатися з ним і з’ясувати, скільки все це триватиме! Я знаю, що він заборонив нам користуватися телефоном, але за таких обставин, думаю, ми могли б...
— Не могли б! Мій телефон не працює! — сказала Енні. — А твій, мамо? У тебе є сигнал?
— Треба його спочатку знайти... — Сюзан вічно губила свій мобільний. — Я його десь тут бачила...
— Досить теревенити! Не словом, а ділом! — скомандував Теренс, який, очевидно, перебрав на себе роль лідера. — У супермаркетах вже, напевно, голі полиці. Фермери позачиняли ворота. Продуктові банки пограбували, а всі постачальники забарикадували склади.
— Що будемо робити? — занепокоєно запитала Сюзан.
— Треба залягти на дно, поки не мине криза, — спокійно продовжував Теренс. — І знайти безпечне місце. Переберемося всі у підвал.
— І ми теж? — поцікавилася Сюзан.
— Коли я беру справу у свої руки, жінки й діти завжди можуть розраховувати на безпечний прихисток, — і Теренс, батько якого колись служив в армії, віддав їй честь.
— До речі! — вигукнула Сюзан. — У мене в хаті ціла гора опальників і ковдр! Тепер не знати, приїдуть мої родичі чи ні. Вони не давалися чути... Піду й принесу це все сюди, щоб у підвалі було комфортніше.
— Тату? — озвався Джордж. — Може, комусь варто залишитися нагорі? Ану ж криза мине, а ми не будемо знати, бо сидітимемо в підвалі? Може, будемо по черзі сторожувати в хатинці на дереві?
— Чудова ідея, Джордже! — Теренс уже не скидався на тихого пацифіста-вегетаріанця і фаната переробки сміття, якого вони добре знали й любили.
— Ми з Джорджем перші станемо на варту, — тут же втрутилась Енні. Вона, як і Джордж, миттю збагнула, що коли застрягне в підвалі з батьками, вони ніяк не зможуть вплинути на події у світі.
— Ні, у мене краща ідея, — озвалася мама Енні. — Ти казала, що маєш спеціальні окуляри, через які можна дивитись на все очима робота. Що як поставити його на варту, а самим спостерігати крізь окуляри?
— Чорт, — пробурмотіла Енні. Вона не сподівалась, що її мама так швидко придумає рішення.
Сюзан пішла додому по запаси спальників і ковдр, а Енні з Джорджем вхопили відра й подалися на город — вишуковувати все, що могло допомогти обом родинам пережити надзвичайну ситуацію.


Розділ одинадцятий

они порпалися у городчику, а надворі тим часом запала незвична тиша, так наче усе завмерло перед потужним ударом. У їхньому закутку у Фоксбриджі завжди було доволі тихо, але тієї миті здавалося, що вся Земля мовчки чекає на якусь катастрофу Небо було порожнє — навіть маленький літачок не дзижчав над головою. Автомобілі перестали їздити — жоден звук не натякав на те, що тут живуть люди. Тільки щебетали пташки і комахи невтомно запилювали весняні квіти. З радіоприймачів не грала музика, не дзвонили телефони, на великих пласких екранах не показували телевізійних шоу. Гул людського життя зненацька затих — наче людство стерли з лиця Землі і планету от-от мали захопити інші форми життя.
У тій атмосфері було щось моторошне, і Джордж подумав, що довго це навряд чи триватиме. Минали хвилини; і що довше він чекав, аж тиша обірветься, то сильніше хвилювався.
У садок вийшла Дейзі з близнючками: вони стояли на місці й мовчки спостерігали, як Джордж із Енні наповнюють відра листям і корінцями.
— Дейзі, — окрикнув її Теренс, який теж вийшов у сад. — Заведи, будь ласка, близнючок додому й почни пакувати те, що нам треба знести в підвал. Нам потрібна суха провізія, вода, механічні ліхтарики, — усе, що можна туди взяти. Може статися так, що нам доведеться провести під землею не один день і виходити нагору буде надто небезпечно. Ми візьмемо з собою радіо й будемо сподіватися, що скоро відновлять мовлення і ми дізнаємося, коли закінчиться весь цей хаос.
Дейзі кивнула й разом із близнючками поквапилась усередину. Дивна атмосфера налякала навіть малюків.
Повернулася Сюзан: вона не тільки принесла цілий оберемок спальників, а й привела за собою якусь розкуйовджену старушенцію, що в ній Джордж із Енні ледве впізнали колишню зламувачку шифрів, з якою їх кілька днів тому познайомив Ерік.
— Вона стояла біля наших дверей, — пояснила Сюзан, минаючи їх дорогою до підвалу.
— Берил! — вражено скрикнула Енні. — Що ви тут робите?
— Я не знала, куди піти, — визнала Берил, — і подумала, що коли хто й може пояснити, що, ради Бога, відбувається, то це тільки Ерік.
— Його тут нема, — сказала Енні. — Він у нас «цар інформаційних технологій» і пішов на зустріч з прем’єркою.
— Хо-хо! Які ж пришелепкуваті титули сьогодні дають людям! — сказала Берил, яка, попри свій зовнішній вигляд, була сповнена бадьорості й сил. — Потіха та й годі. Як у старі добрі часи!
— Вам доведеться спуститися у підвал, — мовила Енні. — Не думаю, що тато Джорджа дозволить вам тинятися надворі.
— Прекрасно! — зраділа Берил. — Як колись під час Бліцу! Сподіваюсь, там знайдеться чарочка вишневого лікеру!
І вона напрочуд спритно почала спускатися сходами до підвалу, мугикаючи під носа улюблену мелодію воєнних часів.
— І як нам бути? — шепнула Енні Джорджеві, піднімаючи відро.
— Де Космос? — запитав він.
— Та вдома... Хай там і лежить?
— Треба його забрати, — відповів Джордж.
— Але ж він підступний! — писнула Енні. — Він перейшов на темний бік!
— Я знаю... Але, може, нам вдасться накинути йому свої правила. Треба таки його забрати.
— Добре.
Енні зникла всередині з відром, а за кілька секунд повернулася, показавши Джорджеві, що заховала Космоса — найкрутішого комп’ютера у світі — під купою листя салату.
— Але я досі не розумію, що ми будемо робити, — прошепотіла вона.
Однак Джордж уже придумав план дій.
— Ти заведеш Ебота до хатинки на дереві, нібито він наш сторож, — сказав хлопець. — А потім повернешся, наче збираючись спуститися до всіх у підвал.
— Що значить «наче»?
— Ми вдамо, що житимемо у підвалі з усіма, — пояснив Джордж. — А насправді зачинимо їх там, а самі залишимось нагорі.
— Зачинимо? — вжахнулась Енні.
— Так! Інакше вони точно не дозволять нам розгадати цю загадку. Батьки змусять нас киснути разом із ними, літрами пити суп з термоса і співати дурнуватих пісеньок, тоді як решта світу остаточно сходитиме з розуму! І ми ніяк цьому не зарадимо!
— А що ми можемо вдіяти? — запитала Енні. — Тобі не здається, що ця ситуація стала надто серйозна як для двох підлітків?
— Ні, Енні! — рішуче заперечив Джордж. — Я вже думав про це, але крім нас цього ніхто не зможе зробити — ми повинні спробувати. Навіть твій тато виявився безсилий. Треба братися за діло, Енні. Згадай про Берил: якби вона не допомогла зламати код під час війни, загинуло б іще кілька мільйонів людей. Тому навіть незначна допомога може все змінити.
— А ти, я бачу, вже загорівся, — сказала Енні, випроставши спину — його слова її приємно вразили. — Що ж, тоді я з тобою. Не буду ховатися у підвалі, а допоможу тобі. Разом ми все зможемо! Точно зможемо.
Невдовзі городець спорожнів, наче взимку. На стеблинках не залишилося жодного їстівного листочка. Діти зірвали, витягнули, викопали і зрізали кожен-кожнісінький кавальчик рослинного життя, а тоді занесли свій урожай у підвал, поповнивши запаси, на яких їхні родини мали протягнути, скоріш за все, не один день.
Дейзі вже спустилася з близнючками у підвал — дівчатка слухали, як вона читає вголос їхню улюблену книжечку про гусеницю, яка ніяк не могла наїстися у суботу.
Поки вона читала при світлі ліхтарика, Теренс і Сюзан ходили туди-сюди, завзято облаштовуючи їхню схованку, а Енні передавала через ляду пакетики з горішками, пляшки з водою і комікси.
— Спускайтеся сюди, — скомандувала вона. Не тільки Теренс міг за бажанням пробудити в собі внутрішнього диктатора. — Так-так, ходіть уже! А я передам вам решту. От і Джордж! Він принесе вам усе, що треба.
Вона багатозначно на нього глянула.
— Я заведу Ебота в хатинку на дереві і встановлю його там, — виразно сказала Енні. — А коли повернусь, ми з Джорджем спустимось до вас у підвал. Окі-докі?
Дорослі поважно кивнули — вони були такі заклопотані своїми намірами перетворити підвал на затишне гніздечко, що й не запідозрили зради.
Енні пішла до Ебота, якого покинули, самотнього й вимкненого, у вітальні. Вона знайшла Еріків космічний шолом і насадила його на голову робота, а тоді, підтримуючи його, дотягнула до драбинки на дереві — на щастя, та звисала до самої землі. Дівчинка сперла андроїда до стовбура й намацала у кишені окуляри для дистанційного доступу, начепила їх і, поводивши очима, пробудила Ебота зі сну.
Той, здригнувшись і запікавши, ожив.
— Лізь по драбині, — звеліла Енні.
Ебот, наче неповороткий павук у скафандрі, який дряпається стіною, незграбно поліз по драбині, яка погойдувалась туди-сюди. Енні подерлась слідом за ним — із відром, у якому лежав захований Космос. Ебот гепнувся на платформу; Енні перестрибнула через нього, поставила відерко й зазирнула у телескоп. Містечко досі здавалося спокійним і сонним, однак повітря дрижало, наче перед бурею.
— Чекай тут, — сказала вона своєму друзяці-роботу й, спустившись на землю, побігла до Джорджа, який крутився коло ляди, що закривала вхід до підвалу.
Зиркнувши вниз, вона побачила обернені до них обличчя: мамине, Джорджевих батьків і двох близнючок. Енні зрозуміла, що Джордж не зможе виконати свого завдання. І тут же усвідомила, що настала її черга виявити мужність і дотриматися обіцянки.
— Пробачте, — безгучно поворушила губами Енні. А тоді опустила ляду й швидко зачинила на засув, щоб ті, що залишились у підвалі, не змогли її зупинити. Вона тільки помітила їхні шоковані лиця. А потім вони зникли з її очей, ізольовані у підземній схованці.
Проте не звукоізольовані.
— Агов! — загримотів по ляді Теренс. — Що ви таке придумали? Нагорі не можна залишатися! Відчиніть! Відчиніть, я сказав!
— Вибачте! — крикнула Енні, нахилившись до ляди. — Ми все пояснимо. Але трохи пізніше.
Вона схопила Джорджа й розвернула його до дверей, які вели на подвір’я.
— Побігли! — вигукнула вона.
Навздогін за ними линув самотній голосок Берил:
— Молодці, діти! Щасти вам!
Вони помчали до хатинки на дереві, вилізли по драбині й відразу затягнули її за собою нагору. І тут же разом лягли на платформу, щоб знизу їх ніхто не побачив. Спохопившись, Джордж сягнув рукою і потягнув Ебота на підлогу. Якби тепер хтось подивився на дерево, то побачив би тільки порожню хатинку, доступну хіба що пташкам і найсміливішим скелелазам.
Наразі ні Джордж, ні Енні не могли пояснити, чому вони вчинили саме так; схоже, гору взяли інстинкти самовиживання, які й змусили їх заховатися.
І чуття не підвело: вони якраз вчасно добралися до схованки на дереві. Діти принишкнули на платформі і ще не віддихалися, як слід, коли здалеку почувся якийсь шум — він усе голоснішав і голоснішав, аж поки не дістався до оселі Джорджа. Спершу галас був незрозумілий — важко було розрізнити окремі звуки. Та вже за мить друзі почули крики, гуркіт, вибухи і тупотіння.
— Що там таке? — Енні аж трусило.
Джорджева ідея — залишитися поза стінами підземного прихистку — була, звісно, смілива, але чи розумна? Дівчинка не на жарт перелякалася.
Та їй не довелося довго чекати на відповідь. Земля під деревом загула — до саду ввірвалася банда мародерів: вони знесли паркан і кинулись просто по грядках до будинку. Вони розбивали вікна й двері в помешканнях на їхній вулиці, нишпорили всередині в пошуках їжі. Зі своєї схованки друзі почули собачий гавкіт і крики людей, яким дісталося від бандитів. Визирнувши з хатинки, вони побачили, як натовп б’ється за оберемок речей, що їх залишили в хаті сусіди, які встигли кудись утекти. На щастя, в їхній оселі грабіжники довго не затрималися, хоча для Енні з Джорджем секунди тягнулися, мов години. За кілька хвилин банда кинулась до будинків далі по вулиці, аж поки взагалі не зникла з очей.
— Нічого собі! — прошепотіла Енні. — Який жах! Твій тато мав рацію, коли казав про небезпеку.
Джордж голосно видихнув. Його серце гупало так гучно, що майже заглушило галас, який зчинили мародери.
— Добре, що тато покликав усіх у підвал, — погодився хлопець. Йому навіть не хотілося думати, що могло трапитися з його сестричками й батьками, з Берил і з мамою Енні, якби вони не сховалися. Він сподівався, що Ерік справді перебуває не на вулиці, а в якійсь супербезпечній схованці з прем’єр-міністеркою, але вирішив нічого не казати Енні. Вона й так страху набралася.
— Гадаєш, з ними все гаразд? — прошепотіла Енні; її голос задрижав.
— Звісно, — впевнено відповів Джордж. Після того, як його серце трохи заспокоїлось, йому, як не дивно, стало набагато краще. Бо коли в домі нишпорили грабіжники, він думав, що назавжди прилипне до платформи, напівживий від страху. Але тепер, коли їм з Енні настав час діяти, він несподівано віднайшов у собі якусь приховану хоробрість. — Хіба трохи забруднились від пороху, а так, думаю, їх ніхто не знайшов. А ті хулігани просто ввірвалися на кухню й вибігли з іншого боку.
— І що тепер? — стиха запитала Енні.
Кілька мародерів, які відстали від гурту, прогупотіли через повалений паркан стоптаним садком і, кинувши кілька каменів у вцілілі вікна, побігли далі.
— Вони просто ламають усе, що бачать, — з відразою скривилась Енні.
— Тому треба швидко діяти, — сказав Джордж. — Якщо нас тут хтось побачить, нам буде гаплик.
— Швидко діяти? Ти про що?
— Мусимо спробувати ще раз, — відповів Джордж. — Знаєш, як кажуть: або пан, або пропав... Наразі твоя ідея найкраща: треба влаштувати все так, щоб Ебот потрапив у полон, і подивитися, хто такий той «ЯЄ» і що він замислив. Але цього разу маємо дати Космосові чіткі вказівки, щоб він переніс Ебота кудись туди, де його зможуть піймати.
— Ти хочеш сказати, що ми й далі вдаватимемо, наче працюємо над моїм проектом з хімії? — не повірила власним вухам Енні. Світ довкола розвалюється, а вона досі виконує домашнє завдання! Це здавалося таким нормальним і водночас таким дивним, що Енні аж запаморочилося у голові. — І байдуже, що кінець світу тут як тут?
— Байдуже, — Джордж не вірив, що це він так упевнено говорить. — Скажемо Космосу, що ми працюємо над наступною складовою життя, і тоді переправимо Ебота через портал... Ебот одягнений у скафандр твого тата, отож вони, напевно, думають, ніби це Ерік вирушає у космос. Хіба того разу «ЯЄ» не так про нас дізнався?
— Маєш рацію! — Енні витягнула Космоса з відра, струсила з нього кілька листків салату й слимачка, відкрила його і натиснула кнопку живлення.
— А нам скафандри потрібні? — запитав Джордж.
— Можливо, — задумалась Енні. — Хтозна. Але вони в татовому кабінеті.
Джордж почав спускати мотузкову драбинку.
— Не спускай! — запищала Енні. — Це дуже небезпечно! Ану ж вони повернуться?
— Я тільки туди й назад, — рішуче мовив Джордж. — Запусти Космоса й відчини портал. Через наносекунду я вже буду тут.
— Ну добре, — сказала Енні, коли Джордж почав спускатися. — Починаємо наше шоу... Космосе! — комп’ютер увімкнувся, вона глибоко вдихнула. — Я хочу закінчити свій проект. І пошукати в космосі амінокислоти. Прошу тебе створити космічний портал і відчинити двері до комети в Сонячній системі, де я можу знайти амінокислоти — основні компоненти життя.


Розділ дванадцятий

жордж прокрався навшпиньки витоптаним городом і переліз через паркан у загадкові густі джунглі сусідського саду. Він побіг стежкою, та зненацька завмер на місці. Хтось зірвав задні двері Беллісів із завіс і кинув на землю. Усі вікна були розбиті. Обережно переступаючи через потрощене скло, хлопець зайшов до будинку: меблі поперекидані, дверцята холодильника теліпаються відчинені, а з полиць у шафках усе позабирали. На підлозі — мішки з борошном і цукром, які, мабуть, розірвалися, коли їх потягнули з шафи, — теракотова плитка була вся біла. Хтось наступив на пляшку з лимонадом — той розбризкався по всіх дверцятах і по підлозі, змішавшись з борошном та цукром й утворивши липку масу. Поряд валялися порожні пластикові пробірки, яким було місце радше в лабораторії, ніж у домашньому холодильнику. Те, що наповнювало пробірки, витекло до в’язкого озерця на підлозі — і воно набуло зеленкуватого відблиску. Схоже, експерименти Еріка й Енні спіткав передчасний кінець.
— Ox! — обережно ступаючи липкою підлогою, Джордж послизнувся на розбитому яйці, змішаному з варенням, і, мов з катапульти, полетів через усю кухню просто в холодні обійми відчиненого холодильника.
— Ой-ой-ой! — закричав він, гримнувшись об полицю, і потер носа. Усі продукти мов корова язиком злизала — зникли навіть старі слоїки із запліснявілим варенням і гірчицею, які поневірялися з самої гори. Хтось заліз у холодильник — і в морозилку, і в усі шафки — й повигрібав звідти все, що можна, а те, що було відкрите, пожбурив на підлогу, де утворилася гидка солянка з шипучих липких речовин і їстівних продуктів.
Джордж обережно пробирав ся через кухню, аж раптом зупинився, помітивши, що в масній калюжі в кутку плаває телефон Сюзан. Якимось чином загублений телефон знайшовся посеред усього цього безладу — і якщо він його звідти дістане, то зможе подзвонити Еріку!
Ерік ніколи не знав, як діяти у звичайних ситуаціях — даремно було питати його, скільки треба варити яйце чи хто номер один у рейтингу на iTunes. Та коли траплялися великі космічні пригоди, чи світу загрожувала небезпека, чи з’являлися прибульці, він виявляв себе у всій красі. Тоді у всьому Всесвіті не існувало нікого розумнішого за нього. Тож тепер було б дуже корисно дізнатися, що про все це думає Ерік.
Джордж спробував пролізти до телефону й перевірити, чи той ще працює. Але відразу ж послизнувся, змахнувши руками, наче серфінгіст, який прагне втриматися на велетенській хвилі. Врізавшись у шафки на другому боці кухні, він зрозумів, що марнує дорогоцінний час. Здалеку почувся гуркіт — такий самий, що вони чули перед тим, як на вулицю влетіли мародери, грабуючи кожен будинок на своєму шляху. Хтозна, чи не повернуться вони от-от сюди, щоб винести з дому все, чого не побачили за першим разом. Джордж, мов на льоду, ковзнув у протилежний бік кімнати й вирішив відмовитись від ідеї з телефоном. Похитуючись, він дістався до коридору й подався у кабінет Еріка.
З усіх кімнат у домі кабінет постраждав найменше. Грабіжники, мабуть, його проігнорували. Вийняли кілька книжок з полиць і нічого більше не чіпали. Джордж швидко знайшов те, що шукав: два космічні скафандри з усім необхідним причандаллям. Але як усе це звідси винести? Він вирішив одягнути на себе один скафандр і черевики. Космічні черевики були такі величезні, що їх можна було взути на звичайне взуття. Застебнувши замок, Джордж обв’язав рукави другого скафандра собі довкола шиї — здавалося, що він тягне на спині якогось заспаного лінивця. Потім взувся і причепив до зап’ястя другий космічний шолом та другу пару черевиків. І потупотів у коридор. Космічні черевики значно міцніше трималися підлоги, ніж кросівки, тож хлопець спокійно ступав слизькою кухнею, жодного разу не гепнувшись. Він вийшов на вулицю й помарширував через садок зі скафандром на плечах, що колихався, наче прапор, і навіть не помітив, що деякі хімічні речовини з кухонної підлоги, вирішили, мабуть, скласти йому компанію.
Тим часом у хатинці на дереві Енні вимкнула Космоса, щоб заощадити батарею, й перескладала речі на платформі так, щоб Ебот міг перейти через космічний портал, не беркицьнувшись на землю. Весь цей час вона стривожено виглядала за Джорджем. Якби щось пішло не так, ніхто з дорослих їм не допоможе. Космос перетворився на такого собі дратівливого старшого брата-всезнайку — не варто було розраховувати на його допомогу. Вони з Джорджем опинилися самі-самісінькі у дивному, ворожому світі. На їхньому боці був тільки Ебот — і то робот, а не людина, — який принаймні виконає все, що йому скажуть. Ебот не здатний відрізнити, що варто робити, а що ні.
Чекаючи на Джорджа, Енні почула якийсь шурхіт — їй аж подих перехопило. Зібравши усю свою хоробрість в кулак, вона визирнула вниз. І голосно зітхнула з полегшенням, коли побачила Джорджа, який ліз по драбинці у своєму скафандрі, тягнучи на спині її костюм.
Джордж вибрався на платформу й кинув космічне причандалля на підлогу.
— А що це на твоєму черевику? — здивовано запитала Енні, тицьнувши на блискучий згусток слизу.
— Напевно, слиз із підлоги на вашій кухні. Але... постривай...
Та він рухається! — вигукнув Джордж. — Воно живе!
— Слиз? Звідки він там узявся?
— Що твій тато тримав останнім часом у холодильнику?
— Не знаю, — відповіла Енні. — Він зберігав на дверцятах холодильника якісь речовини для своїх експериментів, але мені суворо-пресуворо заборонив їх чіпати.
— Просто цікаво, що це за штуковина і чому вона розповзається, — зауважив Джордж.
— Мабуть, це ті протеїнові кристали, що їх тато вирощував у космосі, — сказала Енні. — Має він таку звичку: вирушає у космос і швидко вирощує там те, що на Землі росте дуже повільно. Але досить вже про той слиз. Може, візьмемося нарешті до діла?
— Ну... добре... І що тепер? — Джордж стривожено обвів поглядом Фоксбридж. Усюди начебто знову панували тиша і спокій, але друзі вже переконалися на власному досвіді, що все могло будь-якої секунди змінитися.
— Амінокислоти, — рішуче мовила Енні. — Ось наступний складник у моєму рецепті життя.
Джордж глянув на свій черевик. Слиз знову зарухався — це вже точно! — але зараз не час про це згадувати; у них інше завдання номер один.
— Де ми їх знайдемо? — запитав він.
— Я дала Космосові команду відшукати комету в нашій Сонячній системі, — комп’ютер лежав вимкнений, тож Енні могла говорити прямо. — На кометах якраз можна знайти дрібки амінокислот. І це ідеальне місце, щоб влаштувати викрадення Ебота, особливо якщо вдягнути його в татів скафандр і навчити його позивного сигналу. Коли він сидітиме посеред комети, його відразу помітять! Якщо «ЯЄ» відстежує всі комп’ютерні операції, він тут же зауважить у космосі тата чи Ебота.
— Геніально! — вигукнув Джордж. — А то нічого, що він буде на кометі, а не на Місяці? Вони зможуть його забрати?
— Звідки я знаю? — напружилась Енні. — Спробуємо. Якщо нічого не вийде, доведеться мені переконати Космоса, що нам треба шукати амінокислоти на Місяці. Вийде трохи по-дурному, бо ж їх там нема. Ну що ж, одягаймо скафандри! — скомандувала вона.
— А ми теж летимо в космос? — запитав Джордж. — Космосовим порталом більше не можна користуватися — це небезпечно.
— Я в курсі, — кивнула Енні. — Але пригадуєш, як ми були на кометі? Там досить низька гравітація. Опинившись там, Ебот може просто злетіти з неї у відкритий космос.
— Маєш рацію, — погодився Джордж. — І як же нам бути?
— Одягнемо скафандри, — рішуче сказала Енні, — і тільки вихилимося через двері й прив’яжемо Ебота до комети, не переступаючи поріг. Як тобі така ідея?
— Усе ясно, — мовив Джордж. — Ти добре придумала.
Енні швидко натягнула на себе скафандр.
— Ну що — відкриваймо портал, — сказав Джордж.
Дівчинка ввела команду на Космосовій клавіатурі.
— Вітаю, — промовив геніальний комп’ютер — у його голосі звучали глузливі нотки. — Чим я можу вам допомогти?
— Ми готові — відкрий, будь ласка, космічний портал і перенеси нас на комету. Ми хочемо дослідити амінокислоти в космосі для мого проекту з хімії, — сказала Енні, всунувши ногу в космічний черевик. — Ми — себто, я, мій приятель Джордж і мій тато Ерік, який щойно до нас приєднався, — хочемо скористатися твоїм космічним порталом для нашого дослідження.
— Ерік? — пожвавішав суперкомп’ютер. — Ерік вирушає у космос?
Друзі перезирнулися — вдасться їм чи ні?
— Так, вирушає, — підтвердила Енні. — Зможеш йому з цим допомогти?
— Зможу, — відповів Космос. — Я вже знайшов комету у районі Юпітера.
— Гаразд, — Енні, запакована у скафандр, віддала Джорджеві честь. Потім підняла Ебота на ноги, приготувавши його до мандрівки.
Цікаво, чи спрацює їхній план, міркував собі Джордж. Замість насолоджуватися, як усі діти, весняними канікулами, він збирався виштовхнути андроїда через космічний портал на комету поблизу Юпітера, де той мав зіграти роль татуся його найкращої приятельки. Це все так дивно, що... краще зайвий раз не задумуватись, а то ще дах поїде.
— Ми недовго, — сказала Енні. З її голосу було зрозуміло, що вона дуже хвилюється. — Просто заберемо взірці амінокислот і повернемось на Землю, зрозуміло? Нема потреби зачиняти за нами портал. Взагалі-то, я хочу попросити, щоб ти залишив його відчиненим. Мій тато зійде на поверхню комети, а ми з Джорджем на нього почекаємо. Це не суперечить твоїм правилам? Ти ж не збираєшся знову нас підірвати, правда?
— У цій процедурі все буде за правилами, — відповів Космос, — якщо принаймні один пасажир перейде через портал.
З’явилися контури порталу, а згодом і суцільні двері, через які вони могли втрьох перейти. Портал відчинився — за ним простягалась сірувато-біла кам’яниста поверхня. Джордж та Енні, які стояли обабіч Ебота, приготувалися до переходу.
— Не забудь — там низька гравітація! — шепнула Енні так, щоб Космос її не почув. — Просто проштовхни Ебота через двері, потім притримаємо його біля комети, щоб не полетів, встромимо космічні кілки, а тоді відпустимо.
— Усе ясно! — відповів Джордж. — Щасти тобі в космосі!
Після цих слів вони виштовхнули андроїда через портал на комету. На комету, що рухалась орбітою навколо Юпітера — найпрекраснішої планети у Всесвіті.


Розділ тринадцятий

оли Джордж із Енні востаннє бували на кометі, вони опустилися на неї просто з космосу, добряче покружлявши, перш ніж гупнутися на її поверхню. То була їхня найперша спільна космічна мандрівка. Тоді Енні, яка образилась на хлопця через шпильки на свою адресу, демонстративно відчинила портал, щоб довести йому: вона вміє літати в космосі! Так почалися Джорджеві космічні пригоди, такі незвичні та дивовижні.
Однак цього разу портал відкрився не вгорі над кометою, а при самій поверхні — і, на щастя, їм вдалося виштовхнути Ебота на потріскану, всипану камінням комету.
Як тільки андроїд перейшов через портал, далася взнаки низька гравітація. Він тут же злетів угору, і друзям довелося потягнути його назад, до поверхні. Робот глянув на них — крізь космічний шолом було видно його здивований вираз обличчя. Це, звісно, неможливо, але чи не подумав Ебот, що вони його зрадили? Чи не здогадався про їхні наміри?
— Ось, тримай, — Енні передала Джорджеві космічні кілки, космічний молоточок і спеціальну мотузку, що йшли у комплекті до кожного скафандра. — Вбий пару кілків у поверхню і спробуй його прив’язати, щоб не полетів геть.
Джордж згадав, як недавно допомагав татові лагодити вітрову турбіну. Він обережно відпустив Ебота й став навколішки, щоб увігнати кілки в рихлу поверхню комети ліворуч і праворуч від порталу, приготувавшись відчути віддачу від ударів. Енні міцно тримала андроїда за руку, його ноги гойдалися у повітрі.
Ані Джордж, ні Енні не мали настрою милуватися краєвидами, однак не могли не помітити найбільшої планети в Сонячній системі, такої неймовірно близької до них. Хоч у яку божевільну й небезпечну халепу вони потрапили, Юпітер неможливо було проігнорувати. Він висів просто перед ними, красуючись на зоряному небі, наче гігантська куля, на якій хтось понамальовував кривулясті тигрові смужки.
— Ну чистий тобі Юпітер, інакше не скажеш! — Джордж почув через голосовий передавач у шоломі шепіт Енні. — Та назва йому просто ідеально пасує! І як вони знали про це сто років тому?..
— Він такий червоний! — сказав Джордж, відірвавшись на хвильку від молотка й кілків, щоб уважніше придивитися до червоної плями — бурі, що вирує на Юпітері ось уже триста років. Астрономи на Землі століттями спостерігали за нею у телескопи, тоді як вони з Енні побачили бурю на власні очі — вона крутилась, наче помаранчево-червонястий вихор на тлі унікальних кремово-коричневих смуг велетенської планети.
Милуючись прекрасним видовищем, Джордж не помітив, що Ебот знову почав віддалятися від космічного порталу.
— Поквапся! — просичала Енні, намагаючись втримати робота.
— Готово! — мовив Джордж, обмотавши навколо кілків спеціальну мотузку і причепивши її до кілець у скафандрі Ебота, так наче той був повітряною кулькою на Землі. — Можеш відпускати!
Спостерігаючи за Еботом на тлі Юпітера, Енні несподівано зрозуміла: зазвичай, коли вони вирушали в космос, повернення додому сприймалося наче подорож назад, до безпечного прихистку. Цього разу все було навпаки. У космосі вони обоє почувалися вільніше й безпечніше, ніж на Землі.
Дівчинка відступила через портал назад у кімнату.
— Ой! Ми ледь не забули про найголовніше! — скрикнула вона. — Треба, щоб Ебот використав татів позивний код, аби той, хто відстежує міжкосмічні комунікації, подумав, наче це тато у космосі. Невідомо, що там передає Космос, тому ми самі мусимо впевнитися, що «ЯЄ» знає, де тато.
— Як можна було про це забути! — вигукнув Джордж. — Мерщій зв’яжися з Еботом!
— Еботе, — сказала Енні. — Ти можеш відповісти на мій сигнал?
— Так, — відповів робот.
— Ти в космосі?
— Так, — повторив робот.
— Ти на кометі?
— Так.
— Скільки часу може бути відчинений портал? — пошепки запитав Джордж.
— Недовго, — відповіла Енні. Вона перевірила заряд Космосової батареї. Той швидко зменшувався. Дівчинка натиснула кілька клавіш і пересунула портал подалі від Ебота.
Вони ще якусь хвилину спостерігали за ним через двері, а на Землі тим часом — о ні! — западали сутінки. Починалося літо, північна півкуля отримувала тепер значно більше денного світла, ніж узимку, та все ж день невпинно згасав; друзі розуміли, що залишатися надворі небезпечно. Комп’ютер і космічний портал надто яскраво світилися — коли у Фоксбриджі стемніє, грабіжники відразу помітять їх, якщо повернуться сюди, і нападуть на них.
— Напевно, пора зачиняти портал, — неохоче визнав Джордж. — Та й у Космоса скоро сяде батарея. Космічні подорожі забирають усю його енергію.
Друзі востаннє затримали погляд на Еботі — той, наче прив’язаний до землі повітряний змій, плавно погойдувався на тлі блискучого крижаного хвоста з газу й пилу, що тягнувся за кометою. Здавалося, наче то крихітна фігурка мчить небом на водних лижах.
— Бувай, Ебо... ой, татку, — засмучено сказала Енні. А тоді пошепки додала: «Сподіваюсь, тебе скоро викрадуть».
— Бувай Е... Еріку, — мовив Джордж.
— Чорт, — палець Енні завис над клавіатурою, готовий ввести команду й зачинити портал. — А я свято вірила, що це спрацює. Я була впевнена, що «ЯЄ» відстежує всі канали космічної комунікації і що, коли тато з’явиться у космосі, той накинеться на нього, як ті роботи минулого разу.
— Треба було все-таки висадитися на Місяці, — сказав Джордж. — Може, «ЯЄ» тусується тільки там.
— Але як ми могли там висадитися? — запитала Енні. — Ми можемо попросити Космоса відправити нас тільки туди, де є речовини для мого проекту — а на Місяці їх немає.
— Твій тато казав, що той, хто шукає відповідей у Всесвіті, схожий на людину, яка шукає свої ключі під ліхтарем, — мовив Джордж. — Ключів там немає, але це єдине місце, де вистачає світла, щоб їх шукати.
— Еге, щось типу того, — зітхнула Енні. — Що ж, думаю, ми не можемо довше чекати. То як — спробуємо затягнути Ебота назад, поки я не зачинила портал?
Вона ввела на клавіатурі команду й знову наблизила портал, щоб вони могли дістати Ебота. Та раптом Джордж помітив, як на кометі спалахнув червоний вогник.
— Енні, відійди! — крикнув він.
Коли дівчинка відскочила від дверей, вони обоє побачили, як у Ебота на грудях з’явилась яскраво-червона цятка. А вже за мить робот узявся щосили витягувати своїми клешнями кілки, що ними вони сяк-тяк причепили його до комети.
— Ох, піймали! — вигукнув Джордж.
Аж тут у суперкомп’ютера сіла батарея — і космічний портал зачинився.


Додаток
Скільки триває «день» на землі


Чому взимку день коротший, ніж улітку?
Тому що Земля нахилена на своїй осі й кружляє орбітою довкола Сонця. Якби Земля трималася рівно, день і ніч мали б однакову тривалість у всі дні року. Проте Земля рухається орбітою під кутом 23,5 градуса, а це означає, що в певний час її Північний полюс і регіон під назвою Північне полярне коло так далеко відхиляються від Сонця, що взагалі не отримують сонячного світла.
У північній півкулі таке відбувається між 20 і 23 грудня — цей період називають зимовим сонцестоянням. Водночас Південний полюс освітлений 24 години на добу. (Насправді астрономічна доба коротша за 24 години, але це число заокруглюють.)
У міру того, як Земля обертається довкола Сонця, нахил змінюється, аж поки все не стає навпаки. У день літнього сонцестояння, між 20 і 22 червня, на Північному полюсі сонце світить цілодобово. Інші ділянки планети, розміщені між полюсами, отримують різну кількість сонячного світла, і залежно від цього день буває довший або коротший.


Розділ чотирнадцятий

 ра! По-моєму, «ЯЄ» зловив Ебота! — вигукнула Енні.
— Тепер треба почекати, поки вони заберуть його на свій корабель, і подивитися через окуляри, де вони базуються, — відповів Джордж.
Їхні обличчя, заховані в космічні шоломи, аж сяяли. Друзі поскидали шоломи й постягували скафандри.
— Нам це вдалося! Нашого робота піймали! Які ми молодці! — Енні була дуже задоволена собою.
— Тепер треба десь перечекати, — сказав Джордж. — Вночі у хатинці на дереві, мабуть, буде небезпечно.
Нахилившись, щоб зняти з ноги черевика, він щось помітив.
— Енні... — повільно промовив хлопець. — Пам’ятаєш той слиз?.. Той, що причепився до мого взуття на кухні...
— Пам’ятаю, — Енні дивилась на порожній екран Космоса.
— Він кудись втік.
— Як це — «втік»? — перепитала Енні, не підіймаючи голови.
— Ну ота гидота на моєму черевику! — тицьнув на свою ногу Джордж. — Той слиз, що нібито рухався! Тепер його там нема!
— Нічого собі! — вигукнула Енні. — А що як він справді живий... і пробрався на комету!
— Ми сказали Космосові, що шукаємо складові життя і що саме тому повинні потрапити в космос! А натомість ми самі принесли в космос життя і покинули його там... — повільно промовив Джордж.
— Ми? — крутнувшись, сердито глянула на нього Енні.
— Ну це ж ти досліджуєш елементи життя, — відказав хлопець.
— Ага, тільки це не я влізла в калюжу з живим слизом, а потім перехилилась через космічний портал, аж той слиз переліз через поріг і заснував собі в космосі колонію!
У відповідь живіт Джорджа голосно забурчав, а потім кумедно забулькотів.
Ці звуки розрядили атмосферу, і друзі розреготалися. Вони швидко заховали скафандри й шоломи в хатинці.
Космос тим часом поринув у глибокий сон — він більше їх не чув і з ними не розмовляв.
— Що будемо робити? — пошепки запитала Енні.
— Треба подивитися через окуляри, куди вони забрали Ебота... і придумати, як піти слідом за ним.
— А ще треба знайти місце, де переночувати, — додала Енні. — Джордже, мені трохи страшно.
— Мені теж було страшно, — визнав хлопець, — але я більше не боюсь. Колись я уявляв собі, що буде, коли світ розвалиться. І мене такий страх хапав! А тепер, коли це відбувається насправді, мені більше не страшно... Треба не здаватись, ось і все.
— Гадаєш, ми зможемо послати Космоса за Еботом, щоб перевірити, де він зараз?
— Навряд чи, — сказав Джордж. — Космос занадто небезпечний. Думаю, що той, хто наламав дров з комп’ютерами на Землі, проліз і в Космоса — і змушує його робити всякі бздури. Крім того, у нього й так сіла батарея. Ми б не змогли ним скористатися, навіть якби хотіли... принаймні тим Космосом точно ні! Пішли, Енні — ходи за мною! Маю одну ідею...
Джордж, ще не договоривши, почав спускатися драбинкою. Зістрибнувши на землю, він рушив через сад до задніх дверей.
— Обережно! — прошепотів він Енні, коли під ногами щось голосно хруснуло. — Тут валяється розбите скло.
Вони пробралися в кухню, акуратно переступивши через ляду, що вела до схованки, де сиділи їх рідні. Зупинившись на секунду, діти почули, як унизу їхні матусі пошепки втішають одна одну.
Джордж гарячково замотав головою — мовляв, Енні, не кажи ні слова! Та вона й не збиралась нічого казати: дівчинка по-котячому кралася до передніх дверей. Джордж ішов навшпиньки позаду неї. Двері зірвали із завіс, тому досередини проникало трохи світла. Якраз стільки, щоб знайти скейтборди.
— Сюди, — шепнув Джордж, визираючи на порожню вулицю. — Хутчіш!
Енні з Джорджем навчилися кататись на скейтбордах рік тому, коли познайомилися з чемпіоном зі скейтбордингу Вінсентом, який не тільки показав їм основні рухи, а й віддав свої дві дошки, перш ніж перебратися з батьками-«кіношниками» назад до Голлівуду. До Вінсента їм, звісно, було далеко, зате вони навчилися гасати на скейті й не падати. Але в темряві друзі ще ніколи не каталися і тепер розгублено стояли перед Джорджевим будинком зі скейтами в руках.
— Куди поїдемо? — пошепки спитала Енні.
— До кабінету твого тата на факультеті математики, — відповів Джордж. — Ти ж знаєш, як туди зайти, правда?
— Ага, — відповіла Енні. — Я знаю, як відчинити двері. Але чому саме туди?
— Щоб розшукати Старого Космоса! — пояснив Джордж. — Того, якого склав твій тато! Найпершого у світі суперкомп’ютера. Він же там, правда? У підвалі математичного факультету? Це наша єдина надія — якщо він, звісно, ще працює. Треба піти й перевірити. А Ебот ще не надіслав ніяких зображень?
— Ой! — Енні понишпорила в кишені штанів і витягнула окуляри дистанційного управління. Начепивши їх на носа, вона, завдяки спеціальній технології, поглядом перемкнула зображення.
— Нічого нема, — сказала вона. — Стоп! А це що таке?
— Що? — Джордж подумав, що Енні зненацька побачила Ебота.
— Мені видно все навколо, і то дуже чітко, — пояснила Енні, — але чомусь узеленуватому кольорі.
— Нічне бачення! — здогадався Джордж. — Напевно, у твоїх окулярах є функція нічного бачення!
— Круто! — зраділа Енні. — Значить, я можу показувати дорогу. Ти будеш бачити, якщо я їхатиму попереду?
— У тебе на штанах є смужки, які відбивають світло. Постараюсь не відставати й орієнтуватися на них, — відповів Джордж.
— Ну то поїхали. Нема часу, — Енні рушила вперед, раз у раз обертаючись, щоб перевірити, чи Джордж їде за нею. Вона мчала посередині дороги, обертаючи голову праворуч і ліворуч. На дорозі не було автівок, та їй все одно доводилось петляти туди-сюди. Кілька разів Енні мусила звертати в бічні вулички, щоб об’їхати групи людей попереду. На щастя, завдяки своїм окулярам вона помічала їх задовго до того, як ті могли почути, що хтось наближається. Окуляри нічного бачення перетворювали людей на моторошні зелені постаті, з якими їм із Джорджем анітрохи не кортіло зустрічатися.
Безлад досі не влігся; люди блукали вулицями, шукаючи, що ще може втрапити їм до рук, і друзям зовсім не хотілось стати їхніми жертвами.
Проїжджаючи середмістям старого університетського містечка, повз коледжі з двориками, арками й величними колонами, вони натрапили на видовище, яке засвідчило, як різко змінився Фоксбридж. Перед самою брамою до одного з коледжів — біля величної групи будівель з башточками й вітражами, що перед ними простягався широкий лужок, — юрба розклала вогнище. Люди смажили на вогні недоїдки, які повигортали зі смітників просто на тротуар.
Цього разу Енні вирішила пролетіти повз них, бо для того, щоб їх об’їхати, довелось би зробити великий гак. Вона розігнала скейтборд так швидко, як тільки могла, і промчала повз юрбу, а Джордж за нею.
Одна чи дві людини підняли голови, почувши шурхіт скейтбордів, але не зрушили з місця, щоб їх перехопити чи кинутись їм навздогін. Друзі пролетіли мимо, плавною дугою переїхавши вузеньку вуличку.
— Як з гори скотилися! — вигукнув Джордж. — На нас ніхто навіть не глянув!
Але він заскоро втішився.
Позаду них зненацька почувся якийсь шум — звуки щораз наближалися. Коли мчиш на скейтборді зі швидкістю світла, повернути голову не так легко, проте Джордж зумів обернутись і зиркнути, що відбувається за його спиною...
— За нами женуться! — крикнув він Енні, не переймаючись тим, почує його той, що біжить позаду, чи ні.
— Хто? — вітер приніс до нього голос Енні.
— Робот! — гукнув Джордж. — Такий, як був на Місяці! І він нас зараз дожене!
Робот був ще досить далеко, але — як і тоді на Місяці — земля так і зникала під його широчезними кроками.
— Скоріше!
Джордж із Енні летіли так швидко, що довколишні вулиці злилися в невиразну пляму. Позаду них робот спотикався на бруківці — найсучасніші технології були явно безсилі перед горбистою поверхнею старої вулички.
— Він зупинився! — гукнув Джордж, коли вони долетіли до входу на факультет математики. — Хутчіш, Енні, — відчиняй!
— Нічого не розумію! — задихано сказала вона, обертаючись до брами перед темною спорожнілою будівлею. — Невже ми помилились? Може, вони полюють за нами, а не за татом?
— Не озирайся! — мовив Джордж. — Просто відчини двері!
Вдивляючись у пітьму, він побачив, що зловісна срібляста фігурка звелася на ноги і знову рушила в їхній бік.
Енні кивнула. Вона схилилась над кодовим замком — металевим коліщатком, що виступало з потертої мідної планки перед дверима, — який мав відкрити їм дорогу до факультету математики.
Джорджеві хотілося зарепетувати. Він боявся збити з пантелику Енні, яка вовтузилася із замком, але робот от-от добереться сюди: припре їх до дверей, і вони нікуди від нього не дінуться!
Нарешті Енні вгадала код: клацнув замок — ще механічний, а не електронний, — і важка стара брама прочинилася. Друзі забігли всередину і з полегшенням зітхнули, коли та грюкнула за їхніми спинами. Однак усередині було темно, хоч в око стрель, і, зважаючи на те, як робот гамселив по брамі, про безпеку навіть мова не йшла.
— Старий Космос... — прошепотів Джордж. — Треба його знайти. За допомогою окулярів для дистанційного бачення Енні провела його через морок до дверей, які вели в підвал, де зберігався Старий Космос. Перед тими дверима вони й зупинилися. Зачинено.
Вони почули, як нагорі розлетілося на друзки скло — робот розбив вікна біля брами.
— Як нам потрапити досередини? — прошепотіла Енні. Збоку на дверях блимала панель із цифрами.
— Ти знаєш код? — запитав Джордж.
— Ні... доведеться вгадувати... — Енні натиснула кілька цифр.
— Що ти наклацала? — Джордж намагався тримати себе в руках. Він знав, що варто Енні відволіктись, як усе піде шкереберть.
— Я ввела татову дату народження, — відповіла дівчинка, — але це не спрацювало. Потім ввела мамину... А зараз спробую...
Вона набрала ще кілька цифр — цього разу двері від’їхали вбік, впустивши їх усередину.
— Я ввела дату свого народження! — сказала Енні, мало не розплакавшись від полегшення. — І вдалося!
Двері за ними клацнули — який приємний звук! — і зачинилися.
Можливо, роботу вдасться їх зламати, але вони принаймні виграли для себе трохи часу.
Всередині на них чекала гігантська древня машина. Стелажі з незліченними схемами займали практично цілий підвал. Дивлячись на них, Джордж подумав, яке це диво, що в наш час комп’ютер вміщається в сумці.
Вітаю, Енні, — Космос надрукував привітання на рулоні старомодного перфорованого паперу — такого з дірочками уздовж країв. Цей Космос не мав голосу, тому все, що йому хотілося сказати, мусив друкувати на папері. — Радий знову вас бачити.


Додатки



Що таке комп’ютер


Математичні закони
Всесвіт має дивовижну особливість: схоже, що все у ньому — від планети і до променя світла й звукової хвилі — підкоряється математичним законам, тому завдяки математичним розрахункам можна передбачити, як він поводитиметься.
З обчислювальною машиною все навпаки: ми виготовляємо і складаємо докупи багато частин, що працюватимуть відповідно до математичних правил, які ми встановили самотужки. Ми дозволяємо машині поводитися у природний спосіб («запускаємо» її), вона виконує обчислення і дає нам відповідь. Якщо теоретичні принципи її роботи, побудова і наші розрахунки достатньо точні, отримана відповідь теж буде точна.
Ми вже звикли до того, що комп’ютер можна запрограмувати на будь-яку дію (основне, щоб він мав багато пам’яті й потужний процесор) і що програми самі по собі — це всього лиш дані. Але комп’ютер, яким ти користуєшся, дуже відрізняється від своїх предків...

Древній аналоговий комп’ютер
У Греції ще у II столітті створили древню обчислювальну машину — Антикітерський механізм, який за допомогою рухомих шестерень моделював циклічний рух Сонця, Місяця і планет. Автор цієї машини провів аналогію між небесними тілами, що рухаються небосхилом, і бронзовими шестернями, розміщеними у складному механізмі так, щоб точно відображати розташування тих небесних тіл у різний час. Ця машина — приклад аналогового комп’ютера, адже вона побудована на аналогії з конкретною фізичною системою.
Логарифмічна лінійка — лінійка з рухомою центральною шкалою — теж є взірцем давнього аналогового комп’ютера. Цей кишеньковий пристрій винайшли у XVII столітті й активно використовували аж до 1970-х років, коли з’явилися портативні електронні калькулятори. В його основі — принципи обчислення логарифмів.
Проте аналогові комп’ютери мають певні вади. Найбільша з них полягає в тому, що аналоговий комп’ютер може виконувати тільки один тип задач з фіксованою точністю. Інша задача вимагатиме інших математичних розрахунків, а отже, іншої аналогії, іншої побудови й іншої машини.
Натомість людина підходить до обчислень по-іншому. Вона спочатку пише набір рівнянь, а потім поступово на основі математичних правил перетворює їх на інші рівняння. Цей процес знайомий усім ще зі школи — згадайте, наприклад, як розв’язують квадратні рівняння.
Щоб розв’язувати задачі в такий спосіб, потрібен був новий обчислювальний пристрій.

«Паровий» комп’ютер!
Наступними виникли механічні калькулятори — перший із них створив Паскаль у XVII столітті: тоді це була новаторська розробка. 1837 року Чарльз Беббідж спроектував аналітичну машину, яка (якби її справді виготовили) стала би першим програмованим комп’ютером: вона б використовувала перфокарти для програм і даних, мала б тільки механічні деталі й могла б працювати як універсальна машина Тюрінґа — щоправда, у сто мільйонів разів повільніше, ніж сучасний комп’ютер! І працювала б на парі...

Від Тюрінґа до перших цифрових комп’ютерів
Цифровий комп’ютер — це машина, побудована так, щоб автоматично виконувати певні алгоритми (як людина, що дотримується якогось алгоритму, але набагато швидше). Вона перетворює ціле число «на вході» (воно може бути дуже велике) на ціле число «на виході».

Чому саме цілі числа?
Текст можна легко перетворити на числа. Наприклад, згідно зі схемою кодування ASCII, «А» — це 65, а «z» — 122. Коли йдеться про справжні числа, на практиці ми маємо справу з дробами із певною кількістю знаків після коми, наприклад, 99,483. Це можна записати як: 0,99483 помножити на 100 (або 10 х 10, що математично записується як 102). Тому цифровий комп’ютер має зберегти тільки цілі числа 99483 і число 2, що підказує, до скількох степенів піднесено 10 (102).
Реальний комп’ютер зазвичай працює з двійковими цифрами (бітами), що приймають значення лише нуля або одиниці, і тому будь-які дані — числа, текст, зображення, програмні команди — можуть бути представлені (зашифровані) цілими числами у двійковій системі та зберігатися у пам’яті комп’ютера як одне довге двійкове число.

 

Математичні розрахунки, що лежать в основі цифрових комп’ютерів, базуються на універсальній машині Тюрінґа. Цифровий комп’ютер приймає програму (перелік команд для певної машини Тюрінґа, який можна зашифрувати у формі великого двійкового числа) як частину вхідної інформації і за її допомогою виконує ті самі дії з рештою вхідної інформації. Отож «комп’ютер» — так як ми сьогодні розуміємо це поняття — це машина, здатна обчислювати все, що може обчислити машина Тюрінґа, якщо їй ввести правильну програму і дати достатньо часу й пам’яті.
Перший комп’ютер з’явився 1941 року: пристрій під назвою Ζ3 розробив німець Конрад Цузе. Цей прилад використовував телефонні реле, а не шестерні (і тому був радше електромеханічним, ніж механічним), а вхідні дані надходили з перфорованої кінострічки.
1946 року з’явився американський ENIAC — перший електронний універсальний цифровий комп’ютер. Але якби ви зазирнули всередину, то побачили б там не плати з чіпами, як у сучасних комп’ютерах, а вакуумні лампи завбільшки як звичайні жарівки. Цей комп’ютер був гігантський (2,4 м х 0,9 м х 30 м) і займав аж 167 м2.
1949 року Кембриджський університет спорудив і почав використовувати для досліджень ще один електронний комп’ютер на вакуумних лампах під назвою EDSAC. Упродовж наступних десятиліть електроніка зменшувалась у розмірі: від вакуумних ламп до транзисторів, а потім до чіпових мікросхем і мікропроцесорів, де на невеличких шматочках кремнію розміщено дуже багато електронних компонентів.

Сучасні комп’ютери
Сучасний комп’ютер — це машина, що, як ми сподіваємося, може прочитати й зберегти цифрові дані й команди, а потім автоматично зробити те, чого ми від неї хочемо, як тільки ми натиснемо кілька клавіш, порухаємо мишкою чи проведемо пальцем по екрану. Крім того, він значно менший за своїх попередників. У міру того, як електронні деталі ставали все менші і щораз крихітніші елементи притискалися все ближче один до одного, швидкість роботи комп’ютера колосально зросла.
Та, на відміну від машини Тюрінґа у 1930-х роках, реальний комп’ютер досі має обмежену кількість пам’яті, скажімо, 2 гігабайти оперативної пам’яті. Крім того, він повинен виконувати базові операції з дуже високою швидкістю, як-от 20 000 000 000 кроків або операцій з рухомою комою за секунду (20 Гфлоп/с).
Коли ти, скажімо, клацаєш по зображенню на екрані свого ноутбука, програма для перегляду і саме зображення зчитуються з пам’яті на диску, а потім процесор виконує програмні команди на даних зображення, аби розкодувати його у цятки правильного кольору й послати їх на екран, щоб користувач побачив те, що хотів побачити — і довго не чекав.
Сучасний комп’ютер також має місце постійного зберігання (жорсткий диск), що дає змогу вимкнути комп’ютер і не втратити своїх файлів Він часто буває під’єднаний до інших комп’ютерів і, скоріше за все, до інтернету.
Багато сімей мають персональний комп’ютер — а часом і не один. Люди можуть носити в кишені планшет чи заходити в інтернат зі смартфона. Щороку з’являються нові технології, і в майбутньому комп’ютери, напевно, матимуть зовсім не такий вигляд, як тепер.

 

• Один байт складається з восьми бітів: цього достатньо, щоб зберегти одну літеру абетки.
• 1 гігабайт = 1 073 741 824 байтів.


Правила Джорджа: Як безпечно користуватися інтернетом 


Не розголошуй особисту інформацію
Залишайся у безпеці, не розголошуючи особисту інформацію, коли з кимось переписуєшся чи щось постиш онлайн. До особистої інформації належить твоє ім’я і прізвище, емейл, номер телефону й пароль. Якщо якась програма чи інший користувач просить тебе вказати цю інформацію, запитай свого тата або маму, чи справді цими даними можна з кимось поділитися.

Емейли — це не завжди кльова штука
Приймаючи емейли чи повідомлення або відкриваючи файли, малюнки чи тексти від людей, яких ти не знаєш або яким не довіряєш, можна наробити собі проблем. У цих листах можуть міститися віруси або ще якась гидота. Будьте обережні!

Онлайн-приятелі
Зустрічатися з тим, з ким ти спілкувався чи спілкувалася тільки онлайн, може бути небезпечно. Погоджуйся на зустріч тільки з дозволу своїх батьків і тільки тоді, коли вони теж можуть бути присутні. Не забувай, що онлайн-приятелі — це все одно незнайомці, навіть якщо ти спілкуєшся з ними вже давно.

Справді?
Твої онлайн-знайомі можуть брехати про себе, а інформація в інтернеті може виявитися неправдивою. Завжди звіряй інформацію з іншими сайтами, книжками чи радься з тими, хто знається на темі, про яку йдеться. Якщо ти любиш спілкуватися онлайн, найкраще робити це зі своїми реальними друзями й родичами.

Онлайн із рідними
Розповідай своїм батькам або дорослим, яким ти довіряєш, чим ти займаєшся і з ким спілкуєшся онлайн. Інтернет не має бути чимось секретним. Користуйся комп’ютером у тій же кімнаті, що й дорослі — нехай вони знають, що ти робиш онлайн. Тоді якщо виникнуть якісь проблеми, вам буде простіше про них говорити.

Поясни, що тебе турбує
Якщо ти почуваєшся некомфортно, хвилюєшся через когось чи щось або якщо тебе чи когось із твоїх знайомих цькують в інтернеті, розкажи про це своїм батькам або дорослому, якому довіряєш.

 

Наразі інтернет — найбільше джерело колективних знань, до яких ти маєш доступ: там можна дізнатися чимало всього про космос, технології та нові ідеї. Бажаємо гарно проводити час онлайн і залишатися у безпеці!


Розділ п’ятнадцятий

 барлозі Старого Космоса було сухо, тепло й досить навіть затишно — принаймні порівняно з тим, що відбувалося у світі над їхніми головами. Тихенько гудів вентилятор, охолоджуючи комп’ютер і розганяючи повітря по підземному приміщенні, де інакше стало б геть затхло. Старий Космос, який живився геотермальною енергією, був древнім технологічним пристроєм із футуристичним енергоживленням. Торік Ерік вирішив дослідити, які джерела альтернативної енергії могли б живити його ненажерливі машини. І запропонував, щоб різні факультети користувалися різними енергосистемами — тоді в разі, якщо одна з них вийде з ладу, інші не постраждають. І тепер Старий Космос, який черпав енергію просто з ядра Землі, залишився єдиним робочим приладом у всій будівлі. На його височезних стелажах яскраво горіли вогники — радісне видовище після сірувато-зеленкуватого вуличного мороку.
— Космосе, світ зійшов з розуму! Комп’ютери повиходили з ладу, вулицями шастають роботи! На тебе хтось пробував напасти? — запитав Джордж. — Малого Космоса зламали — напевно, та сама людина чи організація, що наробила весь цей безлад.
Ха-ха-ха, — відповів Старий Космос. — Таке нікому не спаде на думку. Усі вважають мене мотлохом. Напасти на мене — все одно, що атакувати піраміду.
— Але ж ти насправді не такий, правда? — приязно запитала Енні. — Ти ж не мотлох. І не піраміда.
Я — чудовий взірець технологічної архітектури, — Старий Космос переносив слова на папір ще скоріше, ніж колись. — Може, я й не маю всіх сучасних можливостей, та кілька неймовірних обчислювальних трюків ще можу втнути.
— А послати нас у космос зможеш? — з надією поцікавився Джордж.
У мене є додаткова функція порталу, — гордо відповів Космос, який вирішив не уточнювати, що спочатку такої опції він не мав. — Від попереднього користувача.
Енні з Джорджем перезирнулися. Вони знали, що він має на увазі. Торік колишній викладач Еріка — професор Зузубін — таємно користувався Старим Космосом для особистих потреб: зокрема, хотів підірвати Великий адронний колайдер того дня, коли там зібралися найвідоміші у світі науковці. Зузубін мріяв залишитися єдиним відомим ученим на Землі й довести, що його теорії — від яких Ерік і каменя на камені не залишив — слушні. Крім того, він спробував використати Старого Космоса в ролі машини часу, аби повернутися в минуле і змінити історію: переписати свої колишні гіпотези, щоб здаватися генієм. Однак переінакшити історію йому не вдалося; минуле захистило себе від такого грандіозного шахрайства. Усі науковці — і серед них тато Енні — зуміли вийти з колайдера живими й здоровими і повернутися до своїх досліджень. Однак за теперішніх критичних обставин «спадок» Зузубіна виявився на диво корисним...
— Напевно, Зузубін додав двері у космос, — пробурмотіла Енні до Джорджа.
— Ох, ніколи би не подумав, що ми будемо йому вдячні!.. — сказав він, пригадуючи сивочолого і такого, на перший погляд, доброзичливого професора, який виявився вовком в овечій шкурі. Зузубін був не просто небезпечний... Його натуру влучно описали би фрази на кшталт «божевільний фантазер», «ненаситний владолюб» і «особа сумнівної репутації». — Але куди ми полетимо? Ми ж не знаємо, де тепер Ебот!
— Друже, — звернулася до комп’ютера Енні, — ми послали у космос нашого робота з пристроєм для стеження. Через ці окуляри ми б мали побачити, де він тепер перебуває. Наразі нам нічого не видно, але маємо надію, що скоро отримаємо якісь зображення. Ти можеш до них під’єднатися і сказати, куди саме нам треба полетіти?
Без проблем, — надрукував Космос. — Приєднайте пристрій до одного з моїх портів.
— Порти... порти... порти... — витягнувши з кишені кабель, Енні блукала поглядом по велетенському «обличчі» Старого Космоса. — Де ж вони сховались?
— Он там! — Джордж тицьнув на отвір під екраном Космоса. — Вставляй туди!
Енні приєднала окуляри до кабелю, а той вставила в Космоса. Його екран замерехтів і на мить потемнів, але тут же знову загорівся.
Спочатку на екрані з’явилися якісь незрозумілі фігури, розмиті й безколірні, які безладно рухались туди-сюди. Проте Космос тут же наблизив зображення, додавши йому виразності, і змінив налаштування яскравості.
Друзі вдивлялися в екран. Їм досі було важко зрозуміти, що вони бачать. Зображення з’являлося то під одним кутом, то під іншим, тому з’ясувати, що на ньому, було неможливо.
— Дивись! — примружившись, вигукнув Джордж. — Там той самий робот! Той, якого ми бачили на Місяці і який гнався за нами тут. Або, може, це інший робот, просто вони всі однакові!
Робот вигулькнув просто перед ними і — неймовірно! — виконав у повітрі сальто!
— Вони в космосі! — здогадалась Енні. — Ось чому все здається таким дивним. Ебот у невагомості — в якомусь космічному кораблі чи що? Космосе, ти можеш визначити точну локацію?
Старий Космос загудів. Кілька хвилин вони слухали, як потріскують його схеми — комп’ютер намагався визначити позицію, звідки надходив сигнал.
— Мамо рідна! — скрикнула Енні. — Дивись! Там не один робот!
Дивлячись очима Ебота, вони побачили, що той у подовгастому коридорі, стіни якого покриті трубами й дротами.
Довкола нього ширяла зграя роботів, схожих на тих, яких вони бачили на Місяці і — зовсім нещодавно — у Фоксбриджі. Зрозумівши, що Ебот перебуває у середовищі зі слабкою гравітацією, діти збагнули: він оточений роботами, які, погойдуючись у повітрі, спрямовують його в одному керунку.
— Ого! — вражено вигукнула Енні. — Та біля Ебота цілий підрозділ робо-поліцейських!
— Чиї вони? — замислився Джордж. — Хто їх стільки тримає на космічній станції? Це ж ціле робо-військо!
— Де це, Космосе? — запитала Енні.
Роздруківка не забарилась.
Вас цікавить, де це — чи з якою швидкістю воно рухається? Щоб дати відповідь на їхній запит, Космос потребував додаткових вказівок.
— Нас цікавить, де вони! — відповіла Енні. — Байдуже, швидко вони рухаються чи ні.
Ваш персоналізований андроїд перебуває на космічній станції, що в цю хвилину рухається орбітою довкола планети Земля.— Але це не Міжнародна космічна станція! — вигукнула Енні, яка була чудово знайома з нутрощами МКС: командир щодня публікував новини й фотографії у своєму твіттері, і вона з нетерпінням відстежувала його пости.
Джордж прочитав текст, надрукований на папері, що рулонами виповзав із комп’ютера на підлогу.
— Старий Космос каже, що це приватна космічна станція, про яку практично немає інформації. Таке враження, що її не існує... але ж ми бачимо, що вона дуже навіть реальна.
— Як так? — здивувалась Енні.
— Космос пише, що це може бути «захована» станція, — пояснив Джордж, — яку ніхто не має бачити. І що вона змінює своє розташування завдяки квантовим властивостям. Ось чому вона пересувається з місця на місце — наприклад, з Місяця до комети.
— Ото дивина! — сказала Енні. — І як Космос гадає: вона якось пов’язана з тим, що коїться на Землі? Він узагалі знає, що там відбувається?
У відповідь на запитання Енні з комп’ютера ринув потік паперу.
Звичайно, знаю!— написав Космос. — Прошу звертатися до мене на ім’я. Негарно говорити про мене у третій особі.
— Вибач, — зніяковіла Енні. — Просто ми живемо в дуже дивному світі, де може статися все що завгодно...
Ще на початку комп’ютерної епохи, — зауважив Космос, — ми попереджали, що коли все на світі буде пов’язане між собою, виникне небезпечна ситуація. Хтось зможе завиграшки все зламати — одним махом.
— Схоже, вас ніхто не почув, — сказав Джордж.
— Космосе... — цього разу Енні звернулась безпосередньо до комп’ютера. Вона помітила, що той любить бурчати точно так само, як любила його міні-копія — Малий Космос, коли його ще не зламали й не перетворили на улесливого лиса. — Можеш перенести нас на космічний корабель до Ебота? Не точно в те саме місце — бо, по-моєму, робо-поліція схопила його і кудись веде, — а кудись поблизу, щоб ми з’ясували, що відбувається?
Команду прийняв, — надрукував Космос.
— А ще... можеш нас заховати? Зроби нас невидимими, щоб на кораблі нас ніхто не помітив.
Виникла пауза.
Я не можу одягнути вас у плащ-невидимку . Старий Космос закінчив речення сумним смайликом.
— Як мило, — прошепотіла Енні.
Раптом їй дещо спало на думку.
— Космосе, а чому в тебе нема голосу?
Цілий підвал був завалений рулонами паперу, на якому Космос друкував свої репліки.
Бо така опція не була передбачена, — пояснив він. — Тому я безголосий.
— Ох, тепер моя черга зобразити сумний смайлик, — мало не розплакалась Енні.
Зате я можу дати вам плаща-трихвилинку, — продовжував Космос.
— Плаща-трихвилинку? — перепитала Енні.
Якщо хтось зуміє перехопити мою мережеву активність, то не дізнається, що ви пройшли через космічний портал, поки не мине три хвилини після переходу Тобто я можу дати вам три хвилини фори.
— Давай, — рішуче сказала Енні. — Ну що тоді — поїхали? Нам потрібні скафандри?
Джордж завагався.
— Важко сказати, — відповів він. — Та більшість космічних станцій мають всередині клімат-контроль, і на борту ніхто не ходить у скафандрі.
— Але ж це незвичайна, невидима космічна станція, — зауважила Енні. — Хтозна, яка вона там усередині?
— Якщо вона справді невидима, — сказав Джордж, — то чому ми її бачимо?
Тому що андроїд надсилає нам сигнал із відстежувального пристрою всередині станції, — надрукував Космос. — Якби його там не було, ми б нізащо її не помітили.
— Але ми бачили її з Землі! — заперечив Джордж. — І я навіть зумів її сфотографувати!
Збій у метаматеріалі плаща-невидимки призвів до того, що корабель став видимий на короткий проміжок часу, коли ти й зробив той знімок, — пояснив Космос.
— Ось чому тато уявлення про неї не мав! — здогадалась Енні. — Ось чому жодна з країн не може відстежити цей корабель і тих, хто ним керує! Космосе, приготуйся заховати нас від самого часу!
Старий Космос провів певні складні обчислення, і двері, яких Джордж із Енні досі не помічали — бо ті ховалися за безліччю схем і панелей на височезних стелажах Космоса, — засвітилися.
— Не забудь, що нам треба спочатку відчинити двері, — сказав Джордж. — Це не такий портал, до якого ми звикли. Цей треба самотужки відчинити і перейти через нього. Минулого разу за порогом простягався ще довгий коридор.
— А що як ми провалимось у якусь діру й опинимося в космосі без скафандрів? — насупилась Енні.
— Тоді ми замерзнемо й підсмажимося водночас. Гази крові вибухнуть, а очі в буквальному розумінні вилізуть нам на лоба, — заспокоїв її Джордж.
— Дякую, — буркнула Енні. — Ти впевнений, що це добра ідея? І що точно можна не вдягати скафандрів?
— Впевнений, — відповів Джордж. — Без нас Ерік ніколи не знайде космічної станції. Цілком можливо, що ми єдині на Землі можемо розшукати «ЯЄ» і з’ясувати, чи він, вона або воно замішані в тому безладі, що коїться навколо.
— Окі-докі, — сказала Енні. — Знову лише ми — і ніхто, крім нас...
Двері дедалі яскравіше мінилися всіма барвами веселки, наче новорічна ялинка — гарне видовище серед підвального мороку.
Не кажучи ні слова, вони підійшли ближче одне до одного. Енні простягнула руку, і Джордж узяв її у свою долоню, обтягнуту рукавицею: доки Енні розмовляла зі Старим Космосом, хлопець витягнув з кишені Еботові чорні тактильні рукавиці і надів їх — ану ж пригодяться.
— Окуляри беремо? — запитала Енні.
Відмова, — надрукував Космос. — Вони потрібні мені, щоб відстежувати сигнал, аби я міг правильно визначити локацію і відправити вас туди, куди треба.
— Але ти ж перенесеш нас усередину космічного корабля, правда? — прошепотіла Енні. — Ми ж не опинимося у відкритому космосі?
На відміну від пізніших імітацій, — різко відписав Космос, — я ніколи не помиляюсь. Прошу ступати вперед. Портал готовий.
Глибоко вдихнувши, друзі рушили вперед. Джордж вільною рукою відчинив двері. За ними не було видно нічого, крім калейдоскопа різнобарвних вогників, які кружляли великими зеленими, рожевими й помаранчевими хмарами.
— Що там? — схвильовано запитала Енні.
— Аби дізнатися, треба перейти через коридор, — відповів Джордж. — Пам’ятаєш? Старий Космос не може показати нам, що далі — ми мусимо ступити крок уперед, інакше ніколи про це не довідаємося.
— Стривай! — Енні відірвала клаптик паперу з Космосових роздруківок і щось нашкрябала на звороті олівцем, який знайшла у кишені.
— Що ти робиш? — запитав Джордж.
— Пишу записку, — відповіла вона. — Про всяк випадок.
Вона показала Джорджеві папірець:

 


Политіли в космос. Скоро вернемся.

 

— Може, дописати, куди саме ми полетіли?
— Допиши ти, — Енні простягнула Джорджеві папір та олівця.

 


Якщо до ранку не повернемось, вишліть за нами, будь ласка, космічну рятівну місію, використовуючи координати, які має Старий Космос.

Енні та Джордж

 

— Хороша записка вийшла! — сказала Енні. — Все чітко і ясно.
— Тоді ходімо, — Джордж причепив папірець до дошки й став поруч із Енні.
Вони заплющили очі і, міцно тримаючись за руки, ступили вперед. Цікаво, чи не поринуть вони просто у порожнечу — у колосальну, незбагненну космічну пітьму? Одного разу, ще до того, як світ розпався на друзки, вони поїхали до парку розваг, де один із атракціонів виглядав точнісінько так само: ти не бачиш, куди їдеш, і мусиш просто повірити в те, що тебе доправлять живим і неушкодженим на другий бік. От тільки цього разу це була не гра, не атракціон, не парк розваг. Цього разу все було по-справжньому...


Розділ шістнадцятий

ле друзі не провалилися у космос. Відчувши, що їхні ноги торкнулися чогось твердого, вони розплющили очі й побачили, як крізь залишки кольорових хмар у порталі Старого Космоса вимальовується їхнє нове місце призначення. Позаду них щось м’яко клацнуло — обернувшись, Джордж та Енні побачили, як двері зачинились і зникли. Тієї ж миті їх обох легенько підняло над землею.
Вони опинилися у такому ж циліндричному коридорі, як той, де з’явився Ебот у супроводі робо-поліцейських, от тільки довкола нікого не було. Може, його викрадачі здогадалися, що насправді ніякий він не Ерік Белліс, хоч яким схожим той міг здатися комп’ютерній системі або групці роботів? Ану ж вони опинилися у халепі? Що чекає на них у цьому дивному невидимому космічному кораблі?
— Ми літаємо! — Енні підлетіла до вигнутої стіни коридору й ухопилася за трубу. — Ми в космосі! Але я можу нормально дихати, а ти?
— Т-с-с! — цитьнув на неї Джордж. — А якщо нас хтось підслуховує?..
— Я нікого не бачу, — роззирнулась коридором Енні.
З одного боку були двері, з другого — поворот кудись убік.
— Ходімо сюди, — Енні посунулась ближче до дверей. — У нас тільки три хвилини, перш ніж вони дізнаються, що ми тут.
— А чому саме туди? — запитав Джордж.
— Не знаю, просто щось мені підказує...
— Ну добре, іди вперед, я за тобою, — Джордж зробив у повітрі сальто — точнісінько як той робот, якого він бачив через Еботові окуляри. Раптом йому щось спало на думку: — А як Космос знатиме, коли відчинити портал і впустити нас назад? Ми ж не маємо при собі ніяких пристроїв для спілкування.
— Він може тільки спостерігати за всім очима Ебота! — Енні щойно усвідомила, як усе насправді. — Значить, якщо ми хочемо повернутися додому, нам треба кров з носа знайти Ебота! Інакше ми тут застрягнемо. Крім того, наш плащ-трихвилинка от-от перестане діяти, і тоді роботи дізнаються, що ми тут.
— Сподіваюсь, вони мають якісь космічні харчі, — зітхнув Джордж, чий шлунок уже зовсім спорожнів. — Який у нас план?
— Знайти того, хто все це накоїв, і наказати йому зупинитися, — відповіла Енні.
— Інакше ми... ми... що йому зробимо? — запитав Джордж.
— Ем-м-м, не знаю... По дорозі щось придумаємо.
— Клас, — пробурмотів Джордж. — Просто клас.
Це була найважча місія в їхньому житті. Раніше вони стикалися з грандіозними викликами й розплутували чудернацькі й загадкові події на Землі й у космосі. Однак цього разу друзі стрибнули в невідоме й уявлення не мали, як повернутися додому, що робити і хто може трапитися на їхньому шляху. То була найбільш лячна й незвична пригода з усіх, ба більше: у них, як не дивно, не було жодного плану. Джордж розумів, що вони на межі, відрізані від цивілізації і людських знань, повністю залежні тільки від самих себе. Страшенно дивне відчуття...
— Краще, ніж байдикувати на Землі, — твердо сказала Енні й, тримаючись за труби вздовж стіни, почала рухатися до дверей у кінці коридору. Потім спустилась униз і вхопилась за ручку, щоб утримати рівновагу. Двері тут же відчинились — очевидно, з того боку на них хтось спирався, бо дівчинку відштовхнуло назад.
Енні ледве стрималась, щоб не закричати, а Джордж кинувся уперед, аби захистити її від того, що там ховалося за дверима. Те щось, мов у заповільненій зйомці, перелетіло через поріг і на якусь мить затрималось долілиць у повітрі.
— Це один із тих роботів! — крикнула Енні. — О ні-і-і-і! Що робити?
Вона вхопилася за Джорджа, і вони обоє повисли на місці, вагаючись: залишитись їм і постати віч-на-віч зі своєю долею — чи мерщій утікати.
Джордж озирнувся, шукаючи шлях для відступу.
— Може, він не помітив нас! — прошепотів він. — Утікаймо звідси!
Та не встиг він договорити, як робот обернувся горілиць, і вони вперше чітко розгледіли його лице. На від міну від тих роботів, яких вони бачили раніше, у нього був радісний вираз обличчя.
— Привіт, — озвався він.
Робот мав лагідний голос — зовсім не такий, який вони сподівалися почути.
— Ем-м-м, привіт, — збентежено відповіли друзі. А що як це «ЯЄ»? Може, «ЯЄ» — це насправді робот?
Джордж ще раніше подумки підготував палку промову про жахливу ситуацію на Землі. Він збирався виголосити всі ці довжелезні слова, коли нарешті зустріне «ЯЄ», аби переконати його, що становище вкрай серйозне і що він, Джордж, не покине космічного судна, поки не впевниться, що той вжив необхідних заходів. Але він навіть близько не сподівався зустріти тут приязного, усміхненого робота з медовим голосочком — і вся промова вмить вилетіла йому з голови.
— Як вас звати? — поцікавився робот.
— Мене — Енні, а його — Джордж, — відповіла Енні.
— Будемо друзями?
— Овва, — чого-чого, а такого Джордж точно не сподівався. Якби робот пригрозив їм або спробував їх схопити чи напасти на них, він би й бровою не повів. Але дружити? Хлопець не вірив власним вухам.
— Е-м-м... ага, було б чудово, — Енні явно була така ж розгублена, як і Джордж.
— А тебе як звати? — Джордж почувався, як першокласник, який прийшов першого вересня до школи і з усіма знайомиться. Але він не знав, що ще казати.
Робот висів у повітрі просто перед ними, і вони добре бачили його усміхнене лице.
— Мене звати Бульцманів Мозок, — прощебетав він. — Я — наділений свідомістю розум, який спонтанно виник і здатний відтворюватися безкінечну кількість разів.
— А я думала, що правильно буде «Больцманів», а не «Бульцманів», — шепнула Джорджеві Енні.
— Той, хто реєстрував патент, припустився орфографічної помилки, — спокійно пояснив робот.
Джордж збагнув, що в робота надзвуковий слух. Їм з Енні треба добре думати, що говорити. Робот явно намагався втертися їм у довіру, та Джордж відчував, що довіряти йому не варто.
— На жаль, назву не можна змінити, коли патент уже зареєстрований, — продовжував робот.
— Шкода, — відповіла Енні, не знаючи, що ще сказати.
— У тебе гарне волосся, — мовив робот.
— Що? — Енні мимоволі поправила хвостика на голові.
— А ти дуже розумний, — похвалив робот Джорджа.
— Е-м-м, дякую! — відповів той. Може, той робот запрограмований говорити компліменти іншим людям, які трапляться йому в космічному кораблі?— подумав хлопець. — Але навіщо створювати таку химерну машину?
— У нас закінчується час, — шепнула Енні на вухо Джорджеві. — Три хвилини добігають кінця.
Джордж ледь помітно кивнув — мовляв, я почув тебе.
— Бульцманів Мозку... — ввічливо сказала Енні, — то ти кажеш, що можеш відтворюватися незліченну кількість разів? Це правда?
— Мене навмисно створили так, щоб я міг копіювати своє тіло у простий і дружний до користувача спосіб, — гордо пояснив робот. — Я можу надіслати свої технічні дані на 3D-друкарку на Землі й надрукувати ще одну версію себе.
— І ти можеш надрукувати себе де завгодно? — поцікавився Джордж.
— Будь-де на планеті, — відповів Бульцманів Мозок.
Джорджеві похололо на душі, коли він усвідомив можливі наслідки. Варто натиснути одну кнопку — і ЗD-принтери по всій Землі надрукують тисячі таких роботів: тобто тому хто захоче створити собі ціле робо-військо, не доведеться виготовляти його чи звідкись ввозити. Досить дати правильну команду і всі 3D-принтери на планеті — а їх, здогадувався Джордж, набагато більше, ніж люди собі уявляють, — виготовлять роботів, і то, скоріше за все, роботів, вірних своєму творцеві. Джордж подумав, що це найшвидший спосіб захопити всю Землю, особливо тоді, коли там хаос і коли ніхто навіть не помітить, що трапилось, і не спробує якось зарадити ситуації, поки не стане надто пізно. А що як усі уряди, війська, поліцейські й служби безпеки, зайняті зруйнованими транспортними мережами, безплатними подарунками від банків, щораз меншими запасами харчів, літаками, які не можуть злетіти в повітря, вибухами на електростанціях і ще сотнями інших катастроф, навіть не помітять, як армія роботів перебере контроль на себе? Хай навіть мила, схибнута на компліментах робо-армія...
Джордж похопився, що поки вони розмовляли, робот повільно, практично непомітно, відпихав їх назад у коридор.
— Скільки вас тут? — запитала Енні.
— Тільки один, — відповів Бульцманів Мозок. — Лише один справжній Бульцманів Мозок.
— Але ж на цьому кораблі є ще інші роботи? — запитав Джордж.
— Так, — Бульцманів Мозок далі відштовхував їх назад. — На цьому кораблі багато моїх копій — ціла юрба. Але в жодного з них немає мозку. І навряд чи з’явиться, навіть якщо ви довго-предовго виліплюватиме їм голови... Відкрию вам одну таємницю, — самовдоволено посміхнувся робот. — Я набагато гарніший за інших.
— А на Землі теж є інші роботи? — поцікавився Джордж.
— Є! — радісно відповів Бульцманів Мозок. — В обраних локаціях на Землі нещодавно відтворили чимало копій.
— Це ті поганці? — уточнила Енні. — Злі роботи, які ганялися за нами?
— Мене спеціально навчили бути надзвичайно дружнім до користувача, — приязно всміхнувся Бульцманів Мозок. — А от інших...
Ще не дослухавши речення до кінця, Енні з Джорджем уже здогадалися, що він має на увазі.
Робот ще щось пояснював, аж тут запищала сигналізація і за спинами Енні та Джорджа з’явилося двоє інших роботів з клешнями й розлюченими обличчями — вони міцно їх ухопили.
— Ой! — скрикнула Енні, коли робот піймав її за руку й потягнув у кінець коридору.
Джордж нічим не міг їй допомогти, бо його залізною хваткою тримав другий злий робот. Його, як і Енні, потягнули коридором.
Бульцманів Мозок залишився далеко позаду, жалюгідно бекаючи: «Але я хороший робот!».
Краще б вони залишилися з тим Бульцманом, подумав Джордж. Хоч «хороший» робот і був трохи моторошний, зате у стократ ліпший за ті ворожі лиця, які їх тепер оточували. Куди їх ведуть? Чи зустрінуться вони там з Еботом?
Джордж із Енні рухалися спинами назад і розгледіли своє місце призначення допіру тоді, коли роботи зненацька відпустили їх і вони опинилися в найнезвичайнішій кімнаті, яку бачили у своєму житті.
Вони опинилися у прозорій скляній кулі, що летіла крізь космос. Через рівні проміжки на всій поверхні кулі були отвори, які вели в коридори — а ті, наче спиці велосипедного колеса, з’єднували центральну кімнату із зовнішнім колом.
Якщо не зважати на коридори, кімната була повністю прозора. Глянувши вниз, друзі побачили, що навіть підлога (чи то стеля — у космосі важко сказати) зроблена з такого самого, схожого на скло матеріалу.
Джордж ніколи не бачив нічого фантастичнішого — йому аж подих перехопило. Він завжди мріяв пірнути в космос і тепер, зависнувши у прозорій кулі, звідки навсібіч відкривався неймовірний космічний краєвид, наблизився до своєї мрії так близько, як це тільки було можливо.
Милуючись Всесвітом, Джордж зауважив не тільки космічну порожнечу й темні небеса, всипані зорями. Його увагу захопило щось набагато прекрасніше — блакитно-зеленкувата, мов самоцвіт, планета, закутана в тонкий серпанок атмосфери. Їхня домівка.
— Земля! — видихнув Джордж, пливучи разом із Енні кімнатою. Йому підступив клубок до горла. Важко пояснити це відчуття тому, хто ніколи не літав у космосі. Коли покидаєш Землю, а потім озираєшся і бачиш її — вразливу, древню, загадкову й чарівну, повислу серед космічної пітьми, — серце крається від ніжності і смутку за рідним домом. Хочеться назавжди залишитися у космосі — і водночас помчати назад додому й піклуватися про свою чудову планету, що так сміливо висить у безкраїй порожнечі.
Проте Джорджеві не випало довго помилуватися Землю. Розлючені роботи заштовхали його з Енні до середини кімнати, а тоді мовчки нерухомо причаїлися на своїх місцях уздовж стіни.
Аж ось із одного з круглих отворів вигулькнула постать.
— Ебот! — скрикнула Енні.
Андроїд більше не був одягнутий у скафандр — він мав на собі тільки фірмовий Еріків жакет із твіду, штани і яскраву сорочку.
Коли Джордж знову побачив Ебота в цьому химерному місці, йому аж полегшало на душі — він, як не дивно, встиг полюбити робота. А найважливіше, що тільки Ебот міг вивести їх із ворожого космічного корабля.
— Еботе! — гукнула до нього Енні. — Ми знайшли тебе!
Проте Ебот, схоже, спав: він просто заплив у кімнату і, як виявилося, не сам. Спочатку діти не помітили його компаньйона, а коли нарешті побачили, то аж роти порозтуляли від здивування.
Довкола сферичної кімнати котилася чудернацька фігурка, вбрана у комбінезон, посмугований, наче Юпітер. Погойдуючи хвостом, вона гиготіла сама до себе. Постать кружляла навколо Енні, Джорджа та їхнього робота, наче маленька планета. Вхопившись одне за одного, друзі вражено спостерігали за нею.
— Привіт! — вигукнув чоловік (а то був таки живий чоловік, а не робот!), махнув на знак привітання руками й зупинився перед ними. — Здоровенькі були! Я такий радий, що ви прибули сюди! Найкраща новина за цілий день! Е ні, стривайте... не лише за день! А за тиждень, місяць і навіть рік! Я щасливий, що ви тут! — широко всміхнувся він.
Джордж трішки розслабився. Принаймні тепер вони мають статус гостей, а не в’язнів, а це, що не кажіть, краще. Може, цей дивний чоловік — «ЯЄ»? Може, то його голос вони чули по радіо? Звучить доволі знайомо.
— Джордж та Енні, правильно? — аж сяяв чоловік. — З провулку Літл-Сейнт-Мері у Фоксбриджі, двадцять три і двадцять чотири. Джордж на сто шість днів старший за Енні, яка має четверту групу крові з позитивнимрезус-фактором, працює над проектом, досліджуючи складові елементи життя, і нещодавно отримала діагноз «дислексія» від дитячого психолога. Її відправили до психолога, бо вона почала гірше вчитися, і її запекла суперниця, Карлючка-Злючка, взяла над нею гору. Через це в неї виник комплекс, і Енні заповзялася довести, що вона розумна й здатна подолати проблеми з навчанням.
Джорджа зачепила одна фраза.
— У тебе дислексія? — здивовано запитав він Енні. — Ти погано вчишся у школі? Але ж ти говорила, що ходила до психолога, аби тобі виміряли IQ, і що він сказав, наче ти геніальна!
Раптом він зрозумів, чому Енні докладала таких зусиль до свого проекту. Вона намагалася повернути свій — як виявилося, втрачений — статус у класі. Тепер усе прояснилось: чому Енні взялася за купу химерних експериментів і чому не хотіла облишити пошуки ознак життя, аж поки обставини не змусили їх піти іншою стежкою.
— Тест на IQ був частиною перевірки на дислексію, — гордо відповіла Енні. — Я не думала, що тобі треба про все-все розповідати.
— А от Джорджа важче описати, — продовжував господар космічного корабля, — бо він, очевидно, не так активно користується технологіями, як Енні. Я знаю, що він — фанат комп’ютерів і любить машини більше, ніж людей. Але зважаючи на інформацію, яку я отримав щодо його батьків — горезвісних природозахисників з відвертою неприязню до електромагнітного спектру в домашніх обставинах, — він, ймовірно, користується комп’ютером тільки у школі, а я, чесно кажучи, не маю охоти порпатися у сотнях дурнуватих повідомлень, набраних на клавіатурах шкільних комп’ютерів.
— Ви читали нашу приватну переписку! — шоковано вигукнула Енні.
— Та ні, — загиготів загадковий чоловічок у комбінезоні. — Це вже занадто, чи не так? Я знаю про вас, бо ви користуєтесь Космосом, а Космос мене дуже і дуже цікавить. І про Джорджа я зібрав інформацію тільки тому, що він — зареєстрований користувач Космоса.
— Але як ви залізли в його систему? — спохмурніла Енні. — Це ж неможливо!
Їхній новий приятель захихотів.
— Маєш рацію, — визнав він. — Жоден комп’ютер на Землі не може зламати Космоса.
— Тоді й ви ніяк не могли цього зробити!
— Слухай сюди, люба розумничко з височезним IQ і маленькою неповносправністю, яку ти так завзято приховуєш від своїх друзів і однокласників, — промурмотів він. — Невже ти досі не здогадалась? Ти ж вмієш прочитати по буквах слово з дев’яти літер, правда?
Енні почервоніла.
— Навіщо ви її ображаєте? — розсердився Джордж.
Він терпіти не міг, коли з Енні насміхалися.
— Я? Ображаю? — дурнувато вишкірився чоловічок, махнувши хвостом свого комбінезона. — Та я такого не вмію! Я — сама любов, доброта і приязнь! І всього лиш хочу допомогти твоїй подружці знайти відповідь на запитання. Але нічого в неї не вийде: я завжди казав, що точні науки — не дівчача справа.
— Космічний, — виклично промовила Енні.
«Молодець!» — подумки зрадів Джордж.
— У вас є космічний комп’ютер, — уперто продовжувала дівчинка.
Джордж підняв великі пальці догори — мовляв, клас!
— Жоден комп’ютер на Землі не може зламати Космоса, тож ваш комп’ютер — у космосі. І, — вона войовниче випнула підборіддя, — я спробую вгадати, як він називається. Квантовий. Дев’ять літер. Ось вам і відповідь.
— А по буквах скажеш? — мило всміхнувся чоловік. — Чи краще я сам напишу?
Він махнув хвостом комбінезона, і на прозорій поверхні кулі висвітилося червоно-блакитно-зелене слово «квантовий», написане кучерявим шрифтом.
— А тепер, дітки, — промуркотів він, — особливий приз... Хто мені скаже: де саме той квантовий комп’ютер?


Розділ сімнадцятий

жордж роззирнувся. У кімнаті не було нікого, крім людей, Ебота й роботів, і нічого, крім фантастичного краєвиду. Він подивився на слово «квантовий», що простягалося на прозорій поверхні, і йому сяйнула одна думка.
— То це він, правда? — запитав хлопець. — Це і є квантовий комп’ютер... Ми всередині нього! Я не знаю, як він працює, але я точно впевнений, що це він і є.
— От розумник! — вигукнув господар корабля. — Раз ти вже зробив те, що дехто помилково називає квантовим стрибком, решту я сам поясню. У кристалічну структуру цієї кімнати вбудовані мільярди квантових точок, що утворюють квантовий комп’ютер. Вони розміщені по всьому космічному кораблі, проте в інших приміщеннях — це звичайні неквантові комп’ютерні частинки. А ця зала особлива, бо саме тут — мій квантовий комп’ютер.
— Але від чого він живиться? — Джордж на мить розгубився від технологічної геніальності такого досягнення.
— Від сонячної енергії, ясна річ. Мільйони точок, вмонтованих у структуру космічного корабля, живляться енергією Сонця.
— Що ж, ми знаємо, навіщо він вам, — сказала Енні, яку явно не вразило почуте. Її різкий голос розбурхав Джорджа й нагадав йому, що вони тут не для того, аби захоплюватися технологіями і краєвидом.
— Та невже? — шаленець у посмугованому, наче Юпітер, комбінезоні підлетів і зупинився перед ними, затуливши собою блакитні, жовті, зеленкуваті й білі барви їхньої рідної планети на тлі чорного неба.
Він знову махнув хвостом, і скляна куля довкола них спалахнула крихітними вогниками. Джорджу й Енні здалося, що їх оточила зграя світлячків.
— Цей тиждень справді був найнезвичайнішим у моєму житті, — сказав чоловічок. — Не пам’ятаю, коли востаннє так веселився. Хто б міг подумати, що дорогенька старушенція Земля так швидко відреагує на мої дріб’язкові втручання? Я просто хотів поліпшити кілька дрібниць, щоб там краще жилося. Але, по-моєму, таки переборщив, зовсім трішки...
Діти приголомшено завмерли. Джорджу мало щелепа не відвисла.
— Щоб там краще жилося? — перепитала Енні: до неї першої повернувся дар мови. — Та ви брешете! І взагалі — хто ви такий?
— А вгадай! — сказав чоловічок у комбінезоні. — Минулого разу ти була така розумничка.
— Вас звати «ЯЄ»! — вигукнув Джордж.
— Я є тут, щоб урятувати вас... — тепер Енні зрозуміла, що ж мав на увазі той, кому належав цей голос.
— Ох, так багато прекрасних можливостей! — мовив «ЯЄ». — Тепер ви бачите, який я є розумний.
— Ага, бачимо, — відповів Джордж, вирішивши підіграти йому, щоб роздобути більше інформації. — Ми, на жаль, не такі розумні, як ви. Але залюбки навчилися б, якби ви мали охоту стати нашим учителем... Почнімо з того, як вас насправді звати?
— Мене звати Аліот Мерак, — сказав «ЯЄ». Комплімент Джорджа йому явно полестив. — А «ЯЄ» — це мій псевдонім.
— Стоп, — мовила Енні. — Але ж це несправжнє ім’я. Так називаються дві зорі у сузір’ї Великої Ведмедиці!
— Саме так! — радісно вигукнув Аліот Мерак. — Насправді мене не існує. І тут починається найцікавіше. Ось чому мене так важко знайти. Ви можете шукати мене з ранку до ночі — і все одно ніде не знайдете. Жодної згадки... Повна анонімність — ось що таке справжня розкіш за теперішніх часів. Практично неможлива в епоху інформації. Але мені вдалося її собі забезпечити, — він погладжував хвостом руку і аж сяяв від задоволення.
— З невидимим космічним кораблем і квантовим комп’ютером? Легко! — зауважив Джордж.
— Легше, а не легко, — виправив його Мерак. — Мені ж треба було спочатку виготовити цей корабель і комп’ютер.
— То, виходить, ви дуже багаті? — прямо спитала Енні.
— Дуже-предуже, — задоволено відповів Мерак. — Ось чому це все так весело!
Чоловічок кілька разів зробив сальто в повітрі — мовляв, як класно бути таким, як він.
Джордж із Енні перезирнулися. Так дивно, подумав Джордж, він розмовляє з дорослим, а здається, наче вони помінялися місцями: дорослий він, а Аліот Мерак — підліток.
— Якщо ви такий багатій, — не відступала Енні, — то чому не купите собі гарнішого комбінезона? Носите якесь барахло.
Мерак розлючено глянув на неї — доброзичлива усмішка вмить стерлася з його лиця.
— Та як ти смієш, нахабне дівчисько! — зашипів він. — Як ти — нікчемна, нечупарна, підла, нещасна гусениця — можеш ляпати щось про мене — про неймовірного, прекрасного «ЯЄ»?! Ти що — забула, що я рятую світ?!
— І як саме? — втрутився Джордж, намагаючись захистити свою приятельку від нападів цього божевільного і, ймовірно, дуже небезпечного чоловіка.
— Земля, — серйозним голосом промовив Аліот Мерак, — наша чудова планета, страждає від жахливого зла: нерівності, нещастя, нагромадження ресурсів, великого багатства й великої бідності. Багаті стережуть свої землі, країни і майно за допомогою зброї, війська й охорони, а бідні вмирають від голоду. Всі люди нещасні. Всім погано живеться.
— І тому ви вирішили зробити так, щоб усім жилося добре? — зморщила носика Енні. — Таке ваше рішення? Справді?
— Ні, — Мерак метнув на неї нищівний погляд. — Я вже, по-моєму, пояснив, що нічого «справжнього» в мені нема, мала бовдурко з інтелектуальними претензіями!
Він обернувся до Джорджа і посміхнувся. На відміну від Енні, хлопець явно сподобався Мераку.
— У мене був простий і геніальний план: зробити світ кращим місцем для життя... Що ти сказав?.. — зненацька звернувся він до когось невидимого. — Можеш повторити?.. Зрозумів. Ясно... Що значить «пінгвінів знищили»?
— Що?! — закричала Енні. — Пінгвінів не можна знищити!
— На жаль, уже пізно, — сказав Мерак. — Схоже, вони загинули.
— З ким ви щойно говорили? — нажахано запитав Джордж. Здавалося, чоловічок з кожною секундою все більше сходив з глузду.
— Моя голова — це мобільний телефон, — пояснив Мерак. — Мені в мозок вживили імплант, і тепер я можу спілкуватися зі своїм механічним військом без трубки.
— А де ваше військо? — запитала Енні: вона згадала про свою маму і про рідних Джорджа, які сиділи в підвалі, і їй стало дуже страшно. — У ньому служать тільки роботи — чи люди теж?
— Люди! — пхикнув Мерак. — Ти жартуєш? Навіщо мені здалися люди, якщо я маю власне робо-військо? Думаю, кілька моїх вояків ви вже бачили. Деякі з них у Фоксбриджі. Наразі їх небагато і вони у стратегічних місцях — але зовсім скоро їх значно побільшає. Досить мені дати команду моїй мережі 3D-принтерів на Землі — і вони з’являться, наче від помаху чарівної палички, готові перебрати на себе управління світом і перетворити його на ідеальне місце для життя!
— Усе ясно, — шепнув Джордж до Енні. — Я все зрозумів.
— Що ти сказав, хлопче? — крикнув Мерак. — Говори голосніше, щоб тебе всі чули!
— Я все зрозумів! — голосно мовив Джордж. — Банки й вільні гроші, супермаркети й безкоштовна їжа, відкриті дамби, військові літаки, які не можуть злетіти в повітря, відрізані мережі, які нібито шкодять людям. Ви думаєте, що цими діями творите добро!
— От розумник! Це все спонтанні вияви доброти, — відповів Мерак, вражений тим, що Джордж усе збагнув. — Вони були бідні — і я дав їм грошей. Вони були голодні — і я нагодував їх. Вони були спраглі — і я створив воду в пустелі. Вони боялися — і я зупинив літаки з бомбами.
— Нічого собі, — прошепотіла Енні. — Та він уявив собі, що він Бог!..
— У комбінезоні, — додав Джордж.
— Але навіщо? — вголос сказала Енні. — Не розумію, нащо ви все це наробили... Якщо на Землі все так жахливо, то чому ви не можете просто перебратися на свою космічну станцію подалі звідти?
— Бо він прагне захопити владу над всіма, — втрутився Джордж. — Він творить не добро, а хаос, щоб потім прийти і заявити, що всіх врятує. Його роботи переберуть контроль у свої руки, і ніхто не зможе повстати проти них. Тоді він буде керувати світом з космічної станції, бо пануватиме над усіма комп’ютерами на Землі!
— Ти все переплутав! — скривився Мерак. — Я думав, що ти, Джордже, на відміну від того безграмотного дівчиська, з яким товаришуєш, зрозумів мене. Спочатку ми вирішили засипати людей всякими прикольними штучками і смаколиками, бо, перенаситившись усім, чого їм начебто хочеться, вони будуть готові до появи доброго і співчутливого, але суворого лідера. Просто ви ще замалі, щоб оцінити всю досконалість мого плану.
— А той «добрий лідер»... — це ж ви ним будете, правда? — запитав Джордж.
— Пінгвінам ви щось не дуже співчували! — обурилась Енні.
— Що ж, це неприємний випадок... — кашлянув Мерак. — Я цього не планував.
— Постривайте... — повільно промовив Джордж. — «ЯЄ» — не єдина загадкова фраза. Там ще було те «пе-ха-пе» чи то «пе-ка-пе». Це сказав ваш робот, коли мало не наздогнав нас на Місяці. Що це означає і чому той робот хотів викрасти Еріка?
— Я знаю, що таке «пе-ка-пе»! — сказала Енні.
— Серйозно? — вишкірився Мерак. — Мабуть, «прекрасна казкова принцеса»?
— Ні! — вигукнула Енні. — Пошук квантової помилки!
— Точно! — Джордж відразу збагнув, що його подруга має рацію. — Пошук квантової помилки! Саме цим займається Ерік у проекті розробки квантового комп’ютера! Ось навіщо ви хотіли його впіймати!
— Ви не вмієте на ньому працювати, правда? — здогадалась Енні. — Тато так і казав: зробити квантовий комп’ютер — це одне, а управляти ним — зовсім інше. Тато — єдина людина на Землі, яка може вам допомогти, тому ви й хотіли зловити його і змусити керувати квантовим комп’ютером замість вас!
Мерак не на жарт розсердився.
Схрестив руки на грудях.
Енні під ступилася до Джорджа і прошепотіла:
— Якщо він махне хвостом — біжи!
Джордж кивнув. Їм треба тікати, але куди? Раптом він збагнув щось важливе... Напевно, Енні думає, що панель управління квантовим комп’ютером — у хвості Меракового комбінезона. Ось чому він ним раз у раз махає. Ага!— здогадався хлопець. — Ось що нам треба схопити!
— Хтозна, — виклично сказав Мерак. — Може, й так. І що з того? Чим ви тут кому поможете? І взагалі — ви на чиєму кораблі?
— Я бачу, це не тільки квантовий комп’ютер вийшов з-під контролю, — пробурмотіла Енні.
Її слова несподівано з’явилися у формі велетенських яскравих цяток на вигнутій внутрішній поверхні кулі. «Вийшов з-під контролю» — мигало червоним, зеленим і блакитним кольорами.
— Ну ж бо, кажіть — що ви насправді думаєте? — сердито промовив Мерак — на тлі чорного космосу з’явилися і його слова, написані кучерявим шрифтом.
— Ви навмисно придумали таке з літерами? — наївно запитав Джордж — його слова проступили на склі мерехтливим візерунком.
— Ні! — заперечив Мерак. — Не замислював! Нічого я не придумав! Я не давав такої команди. Вимкни! — зарепетував він. — Вимкни! — він схопив свого хвоста і кілька разів ним махнув. Даремно. На поверхні кулі й далі з’являлися кривулясті слова. — Аудіоприймачі чомусь самі ввімкнулися!
— Ось що я насправді думаю... — сказала Енні, не звертаючи на нього уваги. Її слова загорялися на прозорій поверхні сотнями закарлючок, закручуючись по колу. — Ви зовсім не прагнете допомогти людям. Ви тільки переконуєте самого себе, що це так, бо вашому збожеволілому мозочку здається, наче в такому разі ви маєте повне право захопити владу над світом. Якщо сказати собі десять разів, що робиш усе правильно, то сам у це повіриш. Але це не означає, що так воно насправді є. Бо ми знаємо правду — знаємо, що ви мрієте стати єдиною людиною, яка буде всім вказувати, що робити. За допомогою квантового комп’ютера ви зламали всі системи на Землі, аби пробратися всюди, де тільки можна, прочитати всі повідомлення і змінити всі команди — влаштували таку собі масивну кібератаку. Щоб тільки ви все знали — і більше ніхто! Але ми не дамо вам довести справу до кінця! Я знаю, що ви вважаєте мене дурненьким дівчиськом, а Джорджа — ботаніком, але ми вас зупинимо, — закінчила Енні.
Якби вони стояли на землі, вона б ще й ніжкою тупнула.
Коли Енні договорила, уся куля була помережана словами — вони мерехтіли безліччю лабіринтів і завитків. Джордж захоплено дивився на неї — промова Енні була у сто разів краща за ту, що він підготував для «ЯЄ». Крім того, вона ще й виголосила її голосно і чітко. Енні справді не така як всі, подумав Джордж.
Промова Енні вразила не лише Джорджа. Поки вона говорила, розлючені роботи роззиралися довкола, захоплені калейдоскопом мерехтливих слів. Замість стояти струнко й стежити за тим, що відбувається у кімнаті, аби не допустити будь-якої загрози їхньому керманичу, вони розслабились і милувалися освітленою поверхнею.
«Трісь!» — двійко роботів, зачаровані словесним ланцюжком промови Енні, зіткнулися один із одним. А різнобарвні відблиски від кулястого екрана пом’якшили грізні гримаси на лицях їхніх «колег».
— Роботи загіпнотизовані! — писнула Енні. — Дивись! Вони ввійшли у транс!
З коридору в кімнату пірнув Бульцманів Мозок і закружляв кулястою кімнатою, наче робо-фея.
— Коли я дам сигнал, — шепнув Джордж Енні (він не хвилювався, що його слова висвітляться на екрані: там уже утворилося таке плетиво, що окремі фрази годі було прочитати), — хапай його за хвіст і тягни щосили. Ти вгадала — там є панель управління квантовим комп’ютером: треба відірвати її від комбінезона.
Джордж клацнув пальцями правої руки, захованої у тактильну рукавицю, і зрадів, побачивши, що Ебот знову ожив. Андроїд роззирнувся і неабияк здивувався — ще б пак! — збагнувши, що висить у повітрі в яскравій скляній кулі, яка летить космосом.
Аліот Мерак помітив, що той ворухнувся і — як і сподівався Джордж — швидко рушив до Ебота перевірити, як це той зумів прокинутися без його команди.
Поки Мерак витріщався на андроїда, Джордж відвів руку назад і щосили вдарив кулаком у повітря. За якусь наносекунду Ебот, отримавши його команду з тактильної рукавиці, скопіював його рух і зацідив Аліоту Мераку просто по носі.
Мерак, знепритомнівши, хитнувся назад. Енні вхопила його за хвіст і так сильно потягнула, що той відірвався від тонкого комбінезона.
Джордж із Енні перезирнулися. Їм страшенно хотілося повернутись додому, але вони знали, що не можуть цього зробити, поки не вимкнуть — принаймні тимчасово — квантовий комп’ютер. Але як?!
Енні обернула до себе Еботове лице й зазирнула йому в очі, намагаючись привернути увагу Старого Космоса на Землі.
— Космосе! — прошепотіла вона, сподіваючись, що її слова дійдуть до нього. — Допоможи нам! Ти нам потрібен! Будь ласка, Космосе!


Додатки



Больцманові мізки


Частинки, частинки, всюди частинки...
Усяка речовина на Землі складається з крихітних частинок — атомів.
Ці атоми постійно штовхають один одного, обмінюючись фотонами — частинками електромагнітного випромінювання, які ми відчуваємо як тепло, бачимо як світло або використовуємо для спілкування, цілеспрямовано випускаючи їх із радіоантен. Крім того, з космосу без упину прилітають фотони й субатомні частинки — від Сонця або з віддалених частин Всесвіту. Отож Земля, інші планети, зірки і навіть космос — це такі собі «супниці» з крихітними частинками. Як можуть науковці зрозуміти поведінку будь-якого об’єкта, якщо вони мають брати до уваги таку колосальну кількість мікроскопічних рухомих частинок?

...і більш ніж краплина води!
Один-єдиний літр води на Землі містить близько 30 мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів молекул! Але ж літр води не дуже схожий на купу частинок — це однорідна речовина, що може існувати у твердій, рідкій чи газоподібній формі залежно від температури й тиску. Закип’ятіть воду — і вона перетвориться на пару; заморозьте — і вона стане льодом. Це звична поведінка для води, її легко побачити на власні очі. Але чому всі ці 30 мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів молекул поводяться однаково? Невже серед них нема молекули бунтівниці?
Австрійський фізик XIX століття Людвіґ Больцман запропонував математичне пояснення, як гігантська кількість задіяних частинок забезпечує певному поведінковому шаблону найбільшу ймовірність. Хоча мільйони частинок рухаються цілком довільно — кожна по-своєму, у результаті вийде усереднена, загальна модель поведінки, в якій індивідуальні молекули не матимуть значення. Невеличка частка молекул у літрі води може випадково й на короткий час відхилитися від цієї усередненої моделі, проте ймовірність, що ця частка буде досить велика, аби спричинити помітні зміни в нормальній, на нашу думку, поведінці води — дуже-дуже низька.
Проте якби ми назавжди залишили воду в спокої, поступово з нею трапилися б суттєві випадкові зміни: наприклад, усі молекули деякий час рухалися б в одному напрямі. Але це дуже-дуже-дуже малоймовіоно, тому не сподівайся, що, наливши води до глечика й трохи почекавши, ти побачиш, як вона з того глечика вистрибує. От якби ти залишив чи залишила її там назавжди, врешті-решт якісь зміни почали б відбуватися — і відбувалися б нескінченну кількість разів.

Як це стосується Всесвіту?
Всесвіт виник 13,8 мільярда років тому в момент Великого вибуху — і відтоді розширяється у дедалі швидшому темпі.
Застосувавши до Всесвіту ті ж принципи, які ми щойно застосували до води, ми побачимо, що Всесвіт, який існуватиме вічно, міститиме всі можливі випадкові флуктуації[5], що траплятимуться безліч разів[6]. А це означає, що в цьому супі частинок рано чи пізно з’явиться точна копія нашого нинішнього Всесвіту, який є, зрештою, дуже класним поєднанням частинок.
Копія нашого Всесвіту, очевидно, міститиме копії всіх наших людських мізків разом зі спогадами, що в них зберігаються! Але створити все це випадково у сто разів складніше, ніж сформувати всього лиш один мозок, тому більш імовірно, що в результаті цих випадкових змін утворяться окремі мізки зі спогадами, а не цілі люди чи копії Землі.
Отож «суп» із частинок з температурою вище нуля, який існував би вічність (і якого було б достатньо багато), міг би випадково створювати всі можливі мізки — Больцманові мізки — з усіма можливими спогадами нескінченну кількість разів. Тому якби наш Всесвіт існував вічно, у космосі літало б нескінченно багато Больцманових мізків (і кожен з усіма своїми спогадами) — навіть зараз, коли ти читаєш ці рядки.
...А ти впевнений, що не один із них?


3D-друк

Що таке ЗD-друк, чим він відрізняється від 2D-друку і чому його вважають таким крутим.

Що означає 3D?
Англійська літера D позначає слово dimensional, яке походить від іменника dimension — вимір. Тобто 3D = тривимірний, той, який має такі виміри!
• довжину (перший вимір);
• ширину (другий вимір);
• висоту (третій вимір).
Малюнок на аркуші паперу — це двовимірне зображення (пласке, намальоване на папері), тоді як фізичні об’єкти, з якими ти взаємодієш щодня (велосипед, вечеря, твій ніс) — тривимірні.

Нарізати салямі!
Під словом «друк» ми зазвичай маємо на увазі 2D-друк (двовимірний), коли вдома, у школі чи в бібліотеці ми користуємося принтером, під’єднаним до комп’ютера.

2D-принтер зазвичай:
• використовує спеціальні чорнила, якими наносить на папір 2D зображення,
• бере електронний файл, що описує цілий 2D-малюнок (наприклад, фотографію з цифрового фотоапарата чи документ Із текстового редактора), а тоді електронно «нарізає» його на безліч дуже тоненьких смужок; цей процес часом називають «нарізанням салямі», бо він схожий на те, як шеф-кухар нарізає кружальцями ковбасу;
• бере по черзі кожне електронне «кружальце» й акуратно бризкає кольорові чорнила на відповідну ділянку аркуша, щоб створити на ньому точне зображення того «кружальця»;
• потім рухається вниз І робить те саме з наступним «кружальцем», а потім ще з наступним — аж поки на папері поступово не з’являється все зображення;
• художники й кінорежисери можуть перетворити 2D об’єкти на 3D-об’єкти за допомогою певних трюків: перспективи на картинах і спеціальних 3D-ефектів у фільмах; але все це оптичні ілюзії, бо самі зображення двовимірні, адже мають тільки ширину (перший вимір) і висоту (другий вимір).

 

Коли мій син був ще малий, він захоплено спостерігав, як наш принтер друкував фотографії та листи. Коли ми щось купували в інтернеті (скажімо, іграшку), він теж уважно дивився, чи не вискочить наша покупка з принтера! Напевно, для чотирирічної дитини це здавалося логічним. Найцікавіше те, що сьогодні деякі іграшки і справді можуть вистрибнути з принтера.

Як створити реальний ЗD-об’ект
3D-друк створює не просто 2D-зображення, а реальний ЗD-об’єкт. Прилади, які таке роблять, називаються ЗD-принтерами або ж пристроями для пошарового друку.
• Як І у випадку з 2D-друком, усе починається з електронного файлу. Але тепер це вже спеціальний електронний файл під назвою «модель САПР» (САПР — система автоматизованого проектування), що описує всі деталі об’єкта, який треба надрукувати. Відкривши модель САПР на екрані комп’ютера, ти побачиш, яким об’єкт буде ззовні, а також зможеш «пролетіти крізь нього», щоб подивитись, як цей об’єкт виглядає з будь-якої точки всередині нього.
• 3D-принтер «нарізає» модель САПР на електронні «кружальця», одне на одне, при цьому кожне «кружальце» може мати близько 20 мікронів завтовшки.
• Хоча всі «кружальця» тривимірні, бо мають товщину (чи довжину), а також ширину й висоту, ЗD-принтер сприймає кожне «кружальце» як двовимірний поперечний переріз, який точно показує, який вигляд мав би об’єкт, якби його акуратно розрізали.
• 3D-принтер друкує кожне «кружальце» — починаючи з того, що на споді, — точно так само, як звичайний принтер виводить двовимірне зображення: тільки замість бризкати чорнилом на папір, він створює деталі на кожному «кружальці» як шар «речовини» завтовшки 20 мікронів.
• Коли матеріал одного «кружальця» висихає і твердне, 3D-принтер рухається вгору і створює наступне «кружальце» — як ще один шар 2D мікронів завтовшки зверху на попередньому «кружальці»
• Цей процес повторюється знову і знову, аж поки всі «кружальця» моделі САПР не надруковані одне на одному, так що утворився реальний 3D-об’єкт!

 

20 мікронів, або ж 1/50 міліметра — це близько 25% товщини однієї волосинки на твоїй голові! Модель САПР об’єкта заввишки 10 сантиметрів буде «порізана» приблизно на 5000 електронних «кружалець»!

Факти про 3D-принтери
• Найпоширеніший матеріал для 30-принтера — пластик, адже його можна легко виприснути в рідкій формі і він швидко твердне, Це ідеальний матеріал для створення прототипів (моделей нових речей, як-от будинків чи автомобілів). Сучасні пристрої Можуть використовувати різні види пластику одночасно й друкувати кольором, тому прототипи виходять дуже реалістичні. Наразі це найпоширеніший спосіб застосування 3D принтерів.
• На сьогодні є два основні види 3D-Принтерів.
Екструдери. Матеріал витискають через спеціальний носик, наче крем на торт із кулінарного мішечка. Там принтери особливо зручні тоді, коли треба використати кілька кольорів матеріалу, адже до них можна легко доставити ще кілька носиків.

 

Пристрої з рухомою стійкою. Їх найчастіше використовують із порошковими металами. Спочатку перше «кружальце» повністю засипають порошком, а потім потужний лазер розтоплює і сплавляє порошковий метал у тверду форму точно в тих місцях на «кружальці», що треба. Коли модель готова, зайвий порошок змітають.
• Науковці прогнозують, що за наступні кілька років у домівках людей з’являться принтери, які працюють із пластиком. Тоді ти зможеш завантажити з інтернету схему й надрукувати на 3D-принтері речі, виготовлені за індивідуальною міркою, як-от велосипедний шолом або якісь класні іграшки — фігурку із «Зоряного шляху» чи «Гаррі Поттера»!
• 3D-принтери, встановлені на фабриках, використовують різні матеріали, наприклад, метал чи кераміку, щоб друкувати, скажімо, запасні частини для літаків, які виходять легші й міцніші. Завдяки їм літаки стають безпечніші і споживають менше палива.
• На 3D-принтері можна друкувати й медичні засоби, як-от імпланти тазостегнового суглоба або черепні пластини (якими «латають» дірки в голові), адже тоді їх можна виготовити за міркою пацієнта.

Роботи майбутнього?
Сучасні ЗD-принтери досить повільно працюють і можуть виготовляти речі лише з кількох матеріалів одночасно. Надрукувати повноцінного робота наразі не вдасться, бо для цього потрібні складні взаємопов’язані частини, зроблені з багатьох матеріалів: металеві елементи, шестерні й мотори, магніти, дроти, а також пластик, мастило, змазка, силікон, золото — і навіть речовини з такими дивними назвами, як ітрій і вольфрам!
Однак 3D-принтери могли б легко виготовляти деталі для роботів на повністю автоматизовані фабриці. Тоді роботи-вивантажувальники забирали б ці частини з 3D-принтерів, роботи-полірувальники їх би полірували, а роботи-складальники — складали...
Роботи, які використовують 3D-принтери (й інші технологи), щоб виготовляти роботів? Чи справді нас чекає таке майбутнє?


Розділ вісімнадцятий

жордж та Енні нетерпляче чекали, коли ж відгукнеться старенький комп’ютер у Фоксбриджі. Довкола них, заворожені вогниками, розсипаними поверхнею прозорої кулі, перекидалися й танцювали пустоголові роботи.
— Скільки у нас часу? — пошепки запитав Джордж. — Небагато, — відповіла Енні. — Дивись! Візерунок, який їх зачарував, згасає!
З якихось причин, відомих лише йому, квантовий комп’ютер вирішив облишити свою гру. Барвисті слова, що мерехтіли на всій прозорій поверхні, поволі тьмяніли, а роботи почали поступово виходити з трансу.
— Вони прокидаються! — сказала Енні. Цього разу її слова не з’явилися на екрані.
— А він досі не очуняв, — Джордж спостерігав, як Аліот Мерак гойдається горілиць у повітрі між ними і земною кулею. — Ось у чому проблема.
— Але ж він не помер, правда? — налякано запитала Енні. Чоловічок їй не подобався, але вона не хотіла, щоб він помирав.
— Ні, просто зомлів від удару Ебота, — відповів Джордж. — Зараз він прийде до тями. Я не впевнений, що йому вдасться управляти квантовим комп’ютером без панелі, а от командувати роботами він точно зможе. Крім того, він має мобільний телефон у голові — хтозна, скільки ще біди він здатен накоїти.
— То, може, викрадемо його і заберемо з собою додому? — Енні витягнула з кишені смугастого хвоста Аліота Мерака й натиснула на зашитий у його кінці вимикач, щоб перевірити, чи запрацює квантовий комп’ютер. Нічого не вийшло.
— Е ні! — заперечив Джордж. — Не треба нам його на Землі!
— Ну ж бо, Космосе... — Енні пильно вдивлялась Еботові в очі, раз у раз натискаючи на вимикач у хвості. — Забери нас звідси!
— О ні! Подивися на Землю! — Джордж помітив, що космічна станція наближається орбітою до тієї частини планети, де настала ніч. Там світилося лиш кілька вогників. — Напевно, на всій планеті зникло світло! Так темно ніколи не буває! — він обернувся до Енні. — Ну як — тобі щось вдається?
— Я стараюсь! — Енні натискала на обірваного хвоста і так, і сяк, крутила його над головою і розтягувала на всі боки, аби лиш налагодити зв’язок із квантовим комп’ютером. — Уявлення не маю, як він працює! — вигукнула вона.
— А нам вийде якось зв’язатися з твоїм татом? — задумався Джордж. — Адже Космос може і не знати... Напевно, він застарий. Ми можемо подзвонити Еріку?
— Але як? — запитала Енні. — По-моєму, тут тільки один телефон — і той вбудований у голову «ЯЄ»!
— Ану спробуймо залучити до справи Бульцманів Мозок, — відповів Джордж. — Він сам казав, що дуже дружній до користувачів. Ану ж він нам допоможе...
— Агов, Бульцмане, — тут вже взялася до справи Енні. — Можеш мені допомогти?
Бульцманів Мозок пожвавився.
— З радістю! Мене створили якраз для того, щоб допомагати людям! Чим я можу бути корисний?
— Нам треба зателефонувати татові Енні, — пояснив Джордж. — Потрібна його допомога. Ти б міг організувати для нас дзвінок — простий телефонний дзвінок?
— Авжеж! — гордо відповів Бульцманів Мозок. — Підкажете номер?
Енні протарабанила низку цифр.
Бульцманів Мозок набрав номер на клавіатурі, вмонтованій у долоню його робо-руки. Почулися гудки, а тоді — клац! — Ерік узяв трубку.
— Алло?
— Тату! — радісно писнула Енні. Бульцманів Мозок простягнув долоню, щоб їй було зручніше розмовляти.
Коли Джордж почув Еріків голос, йому аж клубок до горла підступив. Барвисті вогники у квантовій камері зблиснули й перетворилися на червоно-блакитно-зелене зображення Еріка.
— Тату! — повторила Енні. — Ми тебе бачимо!
— Енні! — вигукнув Ерік. — Де ви?
— Не знаю, — відповіла дівчинка. — Десь на орбіті навколо Землі, але я не впевнена, де саме.
— Що значить «на орбіті»? — Ерікове лице, зображене на квантовому комп’ютері, що тепер перетворився на гігантський круглий екран, здавалося схвильованим.
— Ми на космічному кораблі, — озвався Джордж. — І знайшли квантовий комп’ютер! Той, що зламав усі системи на Землі.
— Ви знайшли квантовий комп’ютер? У космосі?
— На космічній станції, — підтвердив Джордж, — що належить людині, яку звати Аліот Мерак, хоча ми знаємо, що це його несправжнє ім’я.
— Аліот Мерак... — повторив Ерік, обернувшись, наче за його спиною ще хтось був. — Хлопці, ану перевірте.
Він повернувся до дітей.
— А звідки ви дізналися, що орбітою навколо Землі літає якась ворожа космічна станція? — розгублено запитав він.
— Він заховав її — зробив невидимою, — пояснив Джордж. — А ми випадково побачили її, коли я намагався сфотографувати Сатурн, а замість нього сфотографував корабель. Ми показували його тобі — пам’ятаєш?
— Ага, справді... Ох, якби ж я поставився до цього серйозніше! — сказав Ерік. — Колеги, — він знову обернувся до невидимих людей позаду, — визначте, де зараз космічна станція, на основі даних цього дзвінка! Енні, Джордже — нам треба витягти вас звідти!
— Спочатку скажи нам, тату, як вимкнути квантовий комп’ютер, — мовила Енні. — Ми не можемо покинути станцію, поки не вимкнемо його — навіть Аліот Мерак, який його зробив, не вміє ним управляти. Він уже не раз намагався залучити до цього тебе. І тепер може наробити біди — наприклад, випустити ядерні ракети, які зірвуть планету!
— Я хочу, щоб ви покинули станцію — і все! — проігнорував її слова Ерік. — Не треба вимикати комп’ютер. Вибирайтеся звідти негайно! І взагалі — як ви туди потрапили?
— Через Старого Космоса, — відповів Джордж. — А Ебот був нашим маршрутизатором.
— Тоді так само повертайтеся назад, — сказав Ерік. — Викличте портал — і то миттю! Здається, нам вдасться визначити ваше місце розташування за даними телефонного дзвінка, а значить, ми зможемо націлитись на станцію.
— Націлитись? — перепитала Енні.
— Так. Ось чому ви мусите негайно звідти втікати. Ми якраз відновлюємо деякі комп’ютерні системи... Поки ми розмовляли, на місце вашого перебування навели ракети. Тікайте звідти! Зараз по космічній станції стрілятимуть — негайно втікайте!
— Космосе! — Джордж схопив Ебота за голову й подивився йому в очі. — Нам потрібен портал! І то вже!
Поки він говорив, Ерікове обличчя, складене з квантових точок на екрані, почало розпливатися.
— Зв’язок зникає! — почувся вдалині його голос.
— Тату! — зойкнула Енні, кинувшись у ту частину кулі, де раніше висвічувалось зображення татуся. — Не йди!
— Негайно покиньте станцію! — Еріків голос луною розлігся по кімнаті.
Бульцманів Мозок закрив телефон.
— Зв’язок обірвався.
— Нічого, — Енні обернулась до Джорджа і пробурмотіла: — Треба вибиратися звідси. Тато побачив космічний корабель і зробить все, що треба. Ми мусимо втікати.
Та не встигли вони зрушити з місця, як непритомна фігурка в комбінезоні оговталась. Чоловічок потягнувся, наче кіт, розплющив очі й, зловісно вишкірившись, струснув головою. Аліот Мерак отямився. І не тільки він... Його робо-військо теж ожило і з грізними гримасами оточило друзів та їхнього андроїда. Роботи замкнули коло, щоб дітлахи не мали куди протиснутися і дременути геть.
Бульцманів Мозок — єдиний корисний робот, що його створив Аліот Мерак, — досі гойдався у повітрі за межами кола, бекаючи: «Комусь ще потрібна моя допомога?».
— Думаю, ти вже надопомагався, — сказав Мерак. — Я тебе знищу, Бульцмане, — тільки трохи пізніше. Ти — нікчемний кавалок поламаної машинерії!
— Неправда! — вигукнув Бульцман. — Я — корисний робот! Я — дружній робот! І хочу допомогти людству!
— Людству! — пхикнув Мерак. — Воно не заслуговує, щоб йому допомагали. Принаймні поки що. Доки не визнає, що неправильно живе, і не благатиме мене виправити помилки.
— Щось ви вже не так мило щебечете, як раніше, — глузливо мовила Енні.
— Якщо чесно, — сказав Мерак, — чи то чисно, як би прочитала це слово ти, моя люба приятелько, яка ніяк не навчиться читати, мені начхати, що ти собі думаєш. Спочатку ти повернеш мені панель управління від мого комп’ютера. А потім мої роботи вишпурнуть тебе зі станції, іти — р-р-раз! — і вибухнеш!
— А я? — озвався Джордж, сподіваючись перебрати увагу Мерака на себе чи принаймні заговорити йому зуби, поки Космос із Еботом створять портал — їхню єдину надію на порятунок.
— А тебе я залишу собі! — відповів Мерак. — Ти мені сподобався.
Джордж здригнувся.
— Ти ж сам мріяв жити у світі без людей — у світі роботів. Ти — вилитий я.
Жахливі Меракові слова проїхалися Джорджем, мов бульдозер. Чому Мерак вирішив, що він — його копія? Адже вони зовсім різні!
— Звідки я це знаю? — самими кутиками посміхнувся Мерак. — Ти сам це сказав, коли стояв біля Космоса — а я якраз тієї хвилі його зламав. Мене зачепили твої слова... Ми з тобою — одного поля ягоди. Розумні. Технологічно підковані. Вміємо розв’язувати складні завдання. Не любимо людей. З моєю допомогою і під моїм наставництвом ти станеш моїм спадкоємцем. Кожен визначний лідер мусить мати того, кому передасть факел... Свій факел я передам тобі. Будеш моїм заступником. Ми з тобою керуватимемо світом!
— Ні-і-і-і-і-і-і! — закричав Джордж. — Я не такий, як ви!
— Ти впевнений? — лукаво перепитав Мерак. — На твоєму місці я б на все погоджувався. Інакше я викину тебе з цього корабля разом із твоєю приятелькою — і тебе спіткає така ж доля, як і її.
— Тоді я висуваю одну умову, — сказав Джордж, відчайдушно сподіваючись, що портал от-от матеріалізується. — Або ви залишите собі нас обох, або обох викинете звідси. Або одне, або інше — але ми разом!
— Ого-го! — підняв брову Мерак. — Такого я, чесно кажучи, не сподівався. Я думав, ти так обожнюєш технології, що тільки й мрієш, аби оточити себе ними й узагалі перестати спілкуватися з людьми.
— Я ніколи такого не казав! — рішуче заперечив Джордж. Він згадав про своїх батьків — так, часом він через них дратується і соромиться їх, але опинитися без них? Нізащо! А його сестрички... Так, вони, як ті хвостики, всюди слідом за ним... Це його дратує, але ж насправді малюнки його обожнюють і виявляють так свою любов. Якби йому довелось вибирати між машинами і рідними, він, безперечно, обрав би рідних і друзів, а не купу залізяччя, хоч і найкрутішого у світі.
— Та невже?
— Ну, може, й казав, — визнав Джордж, — але я не це мав не увазі. Я не хотів оселитися на космічній станції серед самих роботів!
— Слухай сюди, — сказав Мерак. — Ти хочеш укласти зі мною таку собі угоду: мовляв, візьми мене, а в подарунок отримай мою подружку. Якщо я залишу тебе тут, мені дістанеться ще й твоя люба товаришка, яка пише як курка лапою. Але, по-моєму, ти не розумієш, що тут керуєш не ти. І не ти встановлюєш правила — це мій корабель, моє робо-військо, мій квантовий комп’ютер. І, якщо вже на те пішло, то планета он там — теж моя. А що головний тут я, то буде так, як я кажу: або ти залишаєшся і допомагаєш мені, або я викидаю вас обох у відкритий космос, де на вас чекає вірна смерть. Домовились? Чи ні?
Поки Мерак говорив, Ебот перекрутився в повітрі, повиснувши — на відміну від Енні, Джорджа й роботів — догори дриґом.
— Ні, — твердо відповів Джордж.
— Ні? — здивувався Мерак. — Чому? Не розумію! Чому ти не хочеш залишитися зі мною і зламати всі коди на Землі? Чому не хочеш стати переможцем?
— Бо є один код, якого ви ніколи не зламаєте. І не збагнете, — палко мовив Джордж.
Порталу не було. Він розумів, що за якихось кілька хвилин або прилетить ракета з Землі, яка розірве корабель на клаптики, або їх із Енні вишпурнуть у відкритий космос. Так чи так, а його життя добігало кінця. Йому стало на диво спокійно на душі.
— Це код дружби, — вів далі Джордж. — Між людьми. Справжні люди, які приятелюють, підтримують одне одного і небайдужі до того, що відбувається з їхнім другом. Цей код ви ніколи не зламаєте. Вам не вдасться його розшифрувати, бо в ньому ви нічого не тямите. Я нічого про вас не знаю, але твердо вірю в одне: щасливі люди не поводяться так, як ви. Вони не підкуповують і не залякують людей, щоб ті слухалися їх, не перехоплюють їхні секретні повідомлення і не шантажують їх потім. Дружби вам ніколи не вдасться розшифрувати. Це код, якого вам не зламати. І він називається «Друзі»...
— Справді! — вигукнула Енні. — Друзі! Ось ким ми є. Джордже, ти чудовий!
Вона підлетіла й обійняла його.
— Добре, що ми разом у ці останні хвилини.
Обіймаючи Енні, Джордж дещо зауважив.
— Глянь униз: по-моєму, Ебот нарешті прийшов нам на порятунок, — прошепотів він.
Він помітив, що очі Ебота, який гойдався у повітрі вниз головою, загорілися. З них вирвались два пучки світла, які почали креслити портал. Мерак і його робо-військо не зводили поглядів з дітлахів і нічого не побачили.
— Гей! — голосно крикнула Енні. — Дивіться!
Вона шпурнула смугастий хвіст так далеко, як тільки могла. Роботи й Аліот Мерак тут же кинулись за ним, забувши про Ебота й портал.
Доки вони ловили хвоста, Енні з Джорджем метнулися до космічного порталу. Перш ніж перестрибнути через поріг, Енні озирнулась, схопила Ебота й потягнула його за собою — і вони вмить полетіли геть від приреченої космічної станції: назад до Космоса, до Землі, до рідної домівки.


Розділ дев’ятнадцятий

пинитися після мікрогравітації в умовах звичної сили тяжіння — не дуже приємне відчуття, однак Енні з Джорджем було байдуже. Вони приземлилися — звалившись одне на одного — у підвалі, де стояв Старий Космос.
— Ану злазьте з мене! — Енні зіштовхнула Джорджа з Еботом і відкотилася вбік. — Ху-у-у! То було просто жахливо!
Джордж лежав поруч на спині. Вони лежали із заплющеними очима й дослухалися до механічної балачки Старого Космоса, який поволі друкував сторінку за сторінкою.
Нарешті розплющивши очі, Джордж побачив, що згортки паперу на підлозі густо вкриті рядками зі складнимиматематичними розрахунками, подібними до газетних заголовків (пересипані кумедними циферками трохи вище і нижче рядків), а також кількома діаграмами, що складалися з самих фігурок — одна з них була схожа на космічну станцію, з якої вони щойно втекли.
Малюючи зображення, принтер видавав інші звуки: він швидко проминав великі порожні ділянки, зупинявся і — тук-тук-тук — набивав маленькі фігурки, потім переходив до наступної частини і врешті летів назад, щоб почати новий рядок.
Та коли Джордж підвів погляд догори, над купами паперу його чекало жахливе видовище. Перед ними стояв, тримаючи в руках свого хвоста і свіжі роздруківки із суперкомп’ютера, не хто інший як Аліот Мерак. І моторошно шкірився.
У Джорджа душа сховалася в п’яти. Він схопив Енні за руку — дівчинка налякано розплющила очі.
Вони думали, що зуміли втекти від страшної небезпеки й урятували Землю від спраглого до влади чоловічка у комбінезоні — а виявилось, привели свого смертельного ворога за собою! Від розчарування хотілося заплакати. Знову бачити Мерака перед собою тоді, як вони думали, що побороли його, було ще страшніше, ніж під час першої зустрічі з ним. Вони перемістили його у домівку Старого Космоса, і хтозна, якої шкоди він завдасть, якщо прибере суперкомп’ютер до своїх рук? Щасливий кінець історії перетворився на жахіття...
Сам Мерак був, схоже, невразливий до страху й тривог. Він виглядав цілком спокійним.
— Нанороботичний єдиний кубітовий елемент, — замислено прочитав він уголос. — Температурний режим — від 140 до 250 Кельвінів. Відповідає за локацію у космосі— потрібно безперервно забезпечувати низьку температуру... Ага, то ось чому я збудував його у космосі, еге ж? Нарешті дізнався! Як добре, що ви, дітки, і ваш технологічний динозавр мені про це сказали. А ви знали, — звернувся він до двох підлітків, які досі лежали на підлозі, — що 250 Кельвінів — це насправді 23 градуси нижче нуля за Цельсієм?
Він читав із папірців, а діти лежали, паралізовані страхом.
— Ох, а ще я, виявляється, збудував нанороботичну сонячну панель, щоб мій квантовий комп’ютер не перегрівся. Який же я розумний! О, дивіться — як мило! Ваш старомодний приятель надрукував код цілої програми, написаної на мові програмування С. А це що за?..
Старий Космос знову почав друкувати. Мерак прочитав уголос:
— Поточний час: 04:31:18. Упродовж 153 секунд не було зафіксовано ніяких зловмисних дій. О людоньки, та невже! Він що — хоче сказати, що мою космічну станцію знищили? Це, звісно, неприємно, але далеко не катастрофа. Я — оптиміст і сприймаю це як новий початок.
— Як ви сюди потрапили? — Джордж піднявся з підлоги й допоміг Енні встати. Він не дасть цьому поганцеві стояти в них над душею.
— Перейшов через портал, — відповів Мерак. — Встиг застрибнути слідом за вами — ви так поспішали, що навіть не озирнулись! Як малі діти... краще не скажеш.
— Без квантового комп’ютера вам кінець, — Енні не збиралась дозволити йому обвести їх навколо пальця. Вони з Джорджем не один пуд солі з’їли, тому не дадуть цьому божевільному їх перемогти.
— Я можу скласти собі новий, — незворушно відповів Мерак, здмухуючи пил з комбінезона. — Ого, який старенький портал! Я думав, таких більше не роблять! І зачиняється повільно, як слимак — саме тому я встиг стрибнути слідом за вами. Гей, дідусю! — він штурхнув ногою Старого Космоса. — Як воно — почуватися мотлохом у сучасному світі?
— Ану не чіпайте Космоса! — розсердилась Енні.
Мерак вишкірився і штурхнув його знову.
Енні кинулась на нього, барабанячи кулаками по комбінезону.
— Ненавиджу! — вибухнула вона. — Ви злий і підступний грубіян і хочете, щоб всі робили те, що ви скажете, а не те, чого їм насправді хочеться.
Мерак відштовхнув її — Енні впала на підлогу біля Джорджа.
— У вас нічого не вийде, — хоробро сказав Джордж, заступивши свою приятельку — Ерік знає, що ми тут, — він сподівався, що так воно і є. — І послав за нами своїх людей. Вам це так не минеться! Ви більше не маєте чим нас залякувати!
— Як сумно, — зітхнув Мерак. — Може, досить вже торочити про залякування? Це просто демонстрація надзвичайної сили, що вам — дурненьким дітиськам — здається чимось невихованим і нестерпним.
— А я пригадую, ви казали, що Джордж — ваш спадкоємець! — заперечила Енні, встаючи з підлоги.
— Бовкнув дурне... Зі мною таке рідко буває, — посміхнувся він. — Я вже дав команду всесвітній мережі ЗD-принтерів друкувати моє робо-військо. Кілька роботів, як ви знаєте, вже є тут, на цій планеті. І я покликав їх сюди. Вони були недалеко звідси.
— Бульцманів Мозок ви теж збираєтесь надрукувати? — запитала Енні.
— Я вирішив призупинити виробництво тієї моделі, — відповів Мерак. — Їх дуже важко виготовити і, крім того, вони не надто надійні. Я думав, що стану добрим рятівником, коли опинюся на Землі, але ваша ворожість змусила мене змінити плани. Я вирішив встановити тут каральний режим. І змушу вас спостерігати, як я шматуватиму знайомий вам світ, а ви знатимете, що це все ваша провина. Весело буде, еге ж? — він махнув хвостом, мов чарівним батогом. — Принаймні я точно повеселюся!
За стінами підвалу почувся грюкіт. Друзі голосно ковтнули. Вони стояли й безсило спостерігали за тим, як хтось по той бік гамселить у двері — поки ті нарешті не відчинились. Джордж мав надію, що зараз побачить Еріка з його колегами-науковцями, та не сталось, як гадалось. У підвал увірвалися двоє Меракових роботів-близнюків.
Джордж озирнувся на Ебота: андроїд, який пережив викрадення, побував на космічній станції, пройшов через портал і повернувся на Землю лиш трохи розкуйовдженим, втратив усі сили й сидів, згорбившись, у кутку.
Прекрасна древня машинерія — Старий Космос — теж не міг гарантувати їм порятунку. Щоб просто дійти до свого давнього приятеля, треба було спочатку обійти Мерака. Невже вони, переживши стільки всього, тепер стануть заручниками ворожого робо-війська на чолі з божевільним у планетарному комбінезоні, який жадає панувати над світом? Невже це кінець?
Джордж знову взяв Енні за руку, і друзі стояли, притулившись одне до одного. Вони вже приготувалися постати разом перед небезпекою.
Та щойно зник найменший проблиск надії, як друзі усвідомили, що роботи кинулись не до них. Вони схопили Аліота Мерака, який намагався виборсатися з їхніх залізних обіймів.
— Відпустіть мене, наказую! — заверещав він. — Ви неправильно зрозуміли мою команду... Це не мене треба хапати, ви, жалюгідні купи металолому! А їх!
Він спробував звільнити руку й тицьнути пальцем на Джорджа та Енні, але роботи міцно скрутили йому руки за спиною.
Поки роботи тримали свого колишнього керманича, друзі почули, що Космос знову щось друкує.
Джордж підбіг до комп’ютера й відірвав шматок паперу з текстом.
— Не тільки він уміє ламати код, перехоплювати повідомлення і змінювати їх. Ха-ха!— прочитав він уголос.
Хлопець розсміявся.
— Енні! — радісно вигукнув він. — Космос захопив контроль над робо-військом! Правда, друже?
Космос мигнув вогниками.
Правда, — відповів він. — Я скомандую їм займатися корисними справами, хоч де вони перебувають. За винятком цих двох — вони триматимуть цього чоловіка у заручниках, поки не прибуде Ерік.
— Ну ти крутий, Космосе! — вигукнула Енні. Вона вже кинулась, було, його обіймати, але зрозуміла, що навряд чи з цього щось вийде. — Ти наш рятівник!
Наступного разу пам’ятайте, — надрукував Космос, — що молодість — це прогрес, а старість — це мудрість.
— Гаразд! — відповів Джордж. — Будемо пам’ятати, наш чудесний механічний друже! А ви, — він обернувся до Мерака, який досі марно намагався звільнитись, — посидите тут, поки не прийде Ерік! Думаю, він займеться з вами пошуком квантової помилки!
— Куди ви? — похмуро запитав Аліот Мерак. — Ви не можете отак покинути мене в цьому підвалі з роботами! Так нечесно! Я не маю що їсти, що пити і чим займатися. Це суперечить Міжнародній конвенції з питань діяльності роботів! Я натравлю на вас юристів! Ви за це заплатите!
— Як завжди, — пхикнула Енні, коли вони з Джорджем обернулися до дверей. — Програв і тепер кричить: «Нечесно!». Коли він вигравав, йому було начхати на правила.
— Ходімо додому, Енні... — Джордж підняв скейтборд і рушив до сходів. — Не знаю, як ти, а я такий голодний, що і вовка з’їв би!
— Постривай! — сказала Енні. — Треба попрощатися з нашим Старим Космосом!
— Дякую, — Джордж глянув на величезну машину й усміхнувся. — Дякую, Космосе. Ти врятував не тільки нас, а й цілий світ.
Будь ласка, — відповів Космос, замиготівши вогниками. — Приємно бути корисним. Не забудьте, будь ласка, розповісти про це Еріку — ану ж він збирається відправити мене на смітник.
— Ми не дамо йому цього зробити! — пообіцяла Енні. — Тепер ти назавжди наш друг!

 

Над тихими вуличками прекрасного університетського містечка розливався сріблястий світанок; фасади старовинних кам’яниць відбивали промені нового дня. У проходах і під арками дрімали люди, а двійко приятелів мчали повз них на скейтбордах, балакаючи про те, що б їм хотілося з’їсти на сніданок.
— Млинці, — мовив Джордж. На саму згадку про них йому аж слинка потекла. — Цілу гору млинців з кленовим сиропом!
— Бекон! — вигукнула Енні. — Гарячий хрумкий бекон!
— Бекон? — Джордж згадав про свого любого кабанчика Фредді.
— Не хочеш — не їж, — сказала Енні. — Все одно в нашому холодильнику миша повісилась.
Джордж подумав про порожні кухні в їхніх домівках.
— Ох, непросто буде все налагодити, — зауважив він, пролітаючи вулицею на скейті.
— Цікаво, що тепер буде... Як тато і його колеги пояснять усьому світові, що сталося? — спитала Енні, наближаючись до провулку Літл-Сейнт-Мері.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну вони ж не можуть сказати: «А ви знаєте, земляни, що на нас напав божевільний у комбінезоні, який вдавав, начебто хоче обдарувати вас грошима і продуктами, а насправді хотів захопити владу над світом».
— Не знаю, — задумався Джордж. — Може, варто просто сказати всім правду?
— Може, — відповіла Енні.
Вони під’їхали до дверей, які так і валялися на землі біля будинку Джорджа, відколи їх знесла із завіс розлючена юрба. На самій вулиці було тихо й пусто: ні автівок, ні літаків над головою, ні дзенькотливих телефонів, ні балакучих телевізорів — жодного зі звичних галасливих атрибутів містечка, яке прокидається й зустрічає новий день.
— Так дивно! — мовила Енні. — Як гадаєш — може, життя таким і було, поки не винайшли комп’ютери?
— Напевно, — відповів Джордж. — Але довго так не триватиме, бо твій тато з колегами вже взялися до справи, щоб повернути все на свої місця. За кілька годин усе зміниться.
Вони ввійшли до помешкання Джорджа.
— Хто там щось казав про тишу і спокій? — запитав він, зупинившись поряд із лядою на кухні.
Було чути, як близнючки весело мугикають у підвалі, а потім чийсь сонний голос пробурмотів: «Дівчата! Ще дуже рано!».
Енні засміялась і відсунула засув, що зачиняв ляду. Вони з Джорджем узялися кожен за свою половинку і впустили в підвал чудесне ранкове проміння. Гера з Юноною тут же почеберяли до драбинки, щоб хутчіше вибратися з підземного сховку.
— Хай буде життя! — вигукнула Енні, коли близнючки знову ввірвалися на кухню.


Додатки



Що комп’ютеру не під силу

Усі відомі проекти комп’ютерів (зокрема й проект квантового комп’ютера) можуть обчислювати  тільки те, що могла б обчислити машина Тюрінґа, якби мала достатньо часу й пам’яті. Однак Тюрінґ зміг довести, що деякі задачі в математиці не піддаються обчисленню, тобто їх не може розв’язати машина Тюрінґа, а отже, жоден комп’ютер, який є сьогодні на Землі! Вчений довів це на прикладі проблеми, що стосувалася самих машин Тюрінґа. Це так звана «проблема зупинки».

Проблема зупинки
Коли машина Тюрінґа зупиниться? Якщо вона має один (нульовий) стан, потрібно тільки два правила: що робити, якщо машина прочитає 0, і що робити, якщо машина прочитає 1. Ці правила дадуть різні результати залежно від того, як Сформульоване правило одиниці.
• Нульове правило каже: залиш 0 і перейди праворуч, повтори цю дію, поки не натрапиш на 1, тоді зупинись. Машина зупиняється і видає відповідь.
• Однак машина Тюрінґа може потрапити у нескінченний цикл: правило «якщо прочитала 1, напиши 1 і перейди ліворуч» змусить машину повернутися до попереднього нуля, потім вернутися до одиниці, як тільки таймер клацне знову (згідно з правилом нуля) — а тоді повторювати ці два кроки до безконечності.
• А ще легко зробити машину Тюрінґа, яка ніколи не зупинятиметься. Якщо правило одиниці змінити ось так: «якщо прочитала 1, напиши 0 і перейди ліворуч», машина повернеться до попереднього нуля, потім повернеться назад, але цього разу побачить нуль і, проминувши його, піде далі до наступної одиниці. Машина перетворить усі одиниці на нулі, а потім до безконечності рухатиметься праворуч.

Машина «З»
Сам Алан Тюрінґ сформулював таке питання: чи існує алгоритм, який, коли задати йому програму будь-якої машини Тюрінґа і ще деякі додаткові вхідні дані, виведе відповідь 0, якщо машина з такими вхідними даними ніколи не зупиняється і не виводить відповіді? Уявіть собі, що такий алгоритм існує — значить, існуватиме й машина Тюрінґа, що його виконуватиме. Ба більше: буде і машина, яка зможе протестувати, чи не зупиниться будь-яка машина Тюрінґа, коли вхідними даними буде її власна програма Назвімо цю машину «З» і введімо такі дані, що «З» зупиниться тільки — і тільки! — тоді, коли ці вхідні дані — програма машини Тюрінґа, яка не зупиняється, якщо їй ввести її ж власну програму.
Отож що станеться, якщо ми введемо в машину «З» її ж власну програму?
Якщо вона зупиниться, тоді це приклад машини Тюрінґа, яка справді зупиняється, коли їй ввести її ж власну програму — але ж машина «З» спроектована так, щоб не зупинятися, якщо їй введуть програму такої машини! Якщо вона не зупиниться, значить «З» — це машина, що не зупиняється, коли їй ввести її ж власну програму, але це свідчить про те, що «З», якій ввели програму, написану на «З», мала б зупинитися, адже її зробили спеціально для того, щоб виявляти такі машини. Так чи так, виходить суперечність! Така безглузда ситуація підказує математикові, що припущення, яке він вважав істинним — насправді хибне Тому спроектувати уявну Тюрінґову машину «З» було дуже розумним кроком. Це довело, що не існує такої машини Тюрінґа, яка була б здатна обчислити, що будь-яка Тюрінґова машина з будь-якими вхідними даними не зупиняється. А якщо це питання не можна розв’язати за допомюгою машини Тюрінґа, це означає, що його не може обчислити жодний комп’ютер, який ми сьогодні можемо спроектувати.
Словом, комп’ютеру це завдання не під силу!

Нескінченні числа
Є нескінченна кількість можливих програм і машин Тюрінґа, але через те, що кожну комп’ютерну програму можна перетворити на одне велике двійкове число, математик описав би множину всіх програм і машин як зліченно нескінченну, бо їх можна перелічити в порядку зростання.
Однак існують значно більші нескінченності, як-от нескінченність десяткових чисел із нескінченними десятковими розрядами — їх ще називають дійсними числами. Є дійсні числа, чиї розряди комп’ютер не може згенерувати. Наприклад, комп’ютер може написати дійсне число Пі (яке ти використовуєш, зокрема, для того, щоб вирахувати довжину кола і яке дорівнює 3,142) до будь-якого знаку після коми. Перші кілька знаків такі: 3,1415926535; а комп’ютер обраховує число Пі до трильйонів знаків після коми!
Але з більшістю дійсних чисел такого не вийде: вони фундаментально необчисленні — комп’ютеру з цим не впоратися!

Майбутнє?
Деякі теоретики припускають, що в майбутньому винайдуть нові види комп’ютерів, які працюватимуть за правилами не знаної ще фізики і зможуть обчислювати більше, ніж машина Тюрінґа, і що людський мозок (оригінальний «комп’ютер») може теж перетворитися на один із них.

 

Питання про те, чи можна людський мозок назвати достатньо складною машиною Тюрінґа, наразі не має одностайної відповіді.


Життя у всесвіті

У цьому розділі я хочу розповісти про розвиток життя у Всесвіті — зокрема про розвиток розумного життя, до якого я зараховую і людство, хоч упродовж століть воно частенько поводилося по-дурному!
Ми всі знаємо, що з часом усе стає безладним і хаотичним. Це спостереження описане за допомогою закону, який називають Другим законом термодинаміки Згідно з ним, загальна кількість безладу, тобто ентропії, невпинно зростає. Однак цей закон стосується лише, власне, загальної кількості безладу. Якщо ж довкола одного організму суттєво збільшується кількість безладу, порядок у цьому організмі може, навпаки, зрости.
Саме це відбувається у живій істоті. Життя — це впорядкована система, здатна працювати попри зростання безладу і самовідтворюватися. Тобто продукувати схожі на себе, але незалежні, впорядковані системи. Для цього система мусить перетворювати енергію у певній упорядкованій формі — наприклад, їжу, сонячне світло чи електрику — на хаотичну енергію у формі тепла. Так система виконає вимогу, згідно з якою загальна кількість безладу має зростати, і водночас забезпечить більший порядок у собі та у своєму нащадку. Схоже на батьків, які живуть у будинку, де після появи кожної наступної дитини панує все більший безлад.
Живі істоти, як ми з вами, зазвичай мають дві складові: набір інструкцій, який вказує системі, як працювати й самовідтворюватися, і механізм, що виконує ці інструкції. Біологи називають ці елементи генами й метаболізмом.
Те, що ми зазвичай вважаємо «життям», складається із ланцюжків атомів вуглецю, поєднаних із кількома іншими атомами, наприклад, азоту чи фосфору. Коли в момент Великого вибуху близько 13,8 мільярда років тому виник Всесвіт, ніякого вуглецю не існувало. Тоді було так спекотно, що вся матерія існувала у формі частинок — протонів і нейтронів. Спочатку протонів і нейтронів було порівну. У міру того, як Всесвіт розширювався, температура спадала. Через хвилину після Великого вибуху температура впала приблизно до мільярда градусів, що в сотню разів перевищує температуру на Сонці. За таких умов нейтрони почали розпадатися на протони.
Якби більше нічого не відбувалося, уся матерія у Всесвіті перетворилась би, зрештою, на найпростіший елемент — водень, ядро якого складається з єдиного протона. Проте деякі нейтрони зіштовхувалися з протонами і, з’єднуючись із ними, утворювали другий найпростіший елемент — гелій, ядро якого складається з двох протонів і двох нейтронів. У ранньому Всесвіті не було важчих елементів, як-от вуглецю чи кисню. Складно уявити, щоб хтось міг створити живу систему з самого лиш водню й гелію — та й у ранньому Всесвіті все одно було так гаряче, що атоми не могли поєднуватися у молекули.
Всесвіт далі розширювався й холонув Але деякі його ділянки мали трохи більшу щільність, ніж інші, і гравітаційні сили додаткової матерії уповільнювали розширення, аж поки врешті-решт його не зупинили.
Ці ділянки сколапсували, утворивши галактики й зорі — це почало відбуватися десь через два мільярди років після Великого вибуху. Деякі з ранніх зірок були масивніші за наше Сонце; вони були гарячіші за Сонце й перетворили початкові елементи водню й гелію на важчі елементи — вуглець, кисень і залізо Це тривало якихось кілька сотень мільйонів років. Опісля деякі з цих зірок вибухнули як наднові, викинувши в космос важкі елементи, що стали сировиною для наступних поколінь зірок.
Наша Сонячна система сформувалася з газу, забрудненого залишками ранніх зірок, приблизно два з половиною мільярди років тому, або ж за десять мільярдів років після Великого вибуху. Земля утворилася здебільшого з важчих елементів, зокрема, з карбону й оксигену. Якимось чином деякі з цих атомів організувалися в молекули ДНК. Ці молекули мають знамениту форму подвійної спіралі, що її в 1950-х роках визначили вчені Крік і Вотсон у лабораторії на території Нового музею в Кембриджі. Два ланцюжки спіралі тримаються вкупі завдяки парам нуклеїнових кислот. Є чотири види нуклеїнових кислот: аденін, цитозин, гуанін і тимін.
Ми не знаємо, звідки взялися перші молекули ДНК. Дуже малоймовірно, що молекула ДНК виникла в результаті випадкових змін, тому дехто вважає, що життя потрапило на Землю з якогось іншого місця — наприклад, прилетіло на каменях, що відкололися від Марса в ті часи, коли планети ще тільки формувалися, — і що галактикою кружляють насінини життя. Однак навряд чи ДНК могла б вижити в умовах космічної радіації. Викопні рештки свідчать про те, що певна форма житія існувала на Землі близько трьох з половиною мільярдів років тому. Всього через п’ятсот мільйонів років після того, як Земля стала достатньо стабільна й прохолодна, щоб тут розвивалося життя. Рання поява життя на Землі вказує на те, що за відповідних умов є всі шанси, що життя може виникнути спонтанно. Можливо, існувала якась простіша форма організації життя, яка розвинула ДНК. А коли ДНК з’явилася, вона, ймовірно, було такою «успішною», що замінила всі раніші форми. Невідомо, якими були ці ранні форми — можливо, однією з них була РНК.
РНК подібна до ДНК, тільки доволі проста й не має структури у формі подвійної спіралі. Короткі відрізки РНК здатні самовідтворюватися, як ДНК, і врешті-решт можуть спровокувати виникнення ДНК. Нам не під силу створити у лабораторії нуклеїнову кислоту з неживого матеріалу, вже не кажучи про ДНК. Але цілком ймовірно, що за п’ятсот мільйонів років і в умовах, коли більшість поверхні Землі вкривали океани, РНК могла утворитися випадково.
У процесі того, як ДНК відтворювала саму себе, траплялися помилки, багато з яких були шкідливі й поступово зникали Деякі були нейтральні, тобто не впливали на функціонування генів. А кілька помилок сприяли виживанню біологічних видів і були обрані в процесі природного добору за Дарвіном.
Спочатку процес біологічної еволюції рухався дуже повільно. Перехід від найпростіших клітин до багатоклітинних тварин тривав два з половиною мільярди років, а еволюція від риб і рептилій до ссавців — ще один мільярд. А тоді еволюція пришвидшилась. Перехід від перших ссавців до людини тривав лише сотню мільйонів років. Річ у тім, що риби містять більшість важливих для людини органів, а ссавці — узагалі всі. Для того, щоб відбулася еволюція від перших ссавців, як-от лемурів, до людей, треба було тільки дещо додатково допрацювати. Коли з’явився людський рід, еволюція сягнула критичного етапу, не менш важливого, ніж поява ДНК. Виникла мова, зокрема писемність. А це означало, що інформацію можна передавати від покоління до покоління не тільки через гени завдяки ДНК. За десять тисяч років задокументованої історії біологічна еволюція привела до певних помітних змін у людській ДНК, а обсяг знань, що передається від покоління до покоління, неймовірно зріс. Я написав кілька книг, у яких розповідаю про те, що я дізнався про Всесвіт за свою довгу наукову кар’єру, і в такий спосіб передаю знання зі свого мозку на сторінки книжки, щоб ти, друже, міг їх прочитати.
Людська ДНК містить близько трьох мільярдів нуклеїнових кислот. Проте більшість інформації, закодованому цій послідовності, є зайвою або неактивною. Загальний обсяг корисної інформації в наших генах — близько сотні мільйонів бітів. Один біт інформації — це відповідь «так» або «ні» на запитання. Середньостатистичний роман містить два мільйони бітів інформації. Отож людина — це, так би мовити, п’ятдесят книжок про Гаррі Поттера, а велика національна бібліотека, де зберігається п’ять мільйонів книг — це приблизно десять трильйонів бітів інформації Отож книжки й інтернет вміщають у сотні тисяч разів більше інформації, ніж ДНК!
А це означає, що ми перебуваємо на новому етапі еволюції. Спочатку еволюція рухалася шляхом природного добору через випадкові мутації. Ця дарвіністська стадія тривала близько трьох з половиною мільярдів років, і внаслідок неї були створені ми — істоти, які придумали мову для обміну інформацією. Проте останні десять тисяч років ми перебуваємо на так званій стадії зовнішньої передачі. Внутрішні інформаційні записи, що передаються новим поколінням через ДНК, несуттєво змінилися за цей час. Тоді як зовнішні записи — у книжках та інших формах тривалого зберігання — стали значно більшими за обсягом.
Дехто використовує термін «еволюція» тільки стосовно генетичного матеріалу, який передається внутрішньо, і виступає проти того, щоб застосовувати його до інформації, яку передають зовнішньо. Але, як на мене, це занадто обмежений підхід. Ми — щось більше, ніж наші гени. Можливо, ми й не сильніші і не розумніші від природи за своїх предків, які жили у печерах. Але нас відрізняють від них знання, що їх ми нагромадили за десять тисяч років і, зокрема, за останні три століття. Я гадаю, варто дотримуватися ширшого погляду і вважати інформацію, що передається зовнішнім шляхом, такою ж складовою еволюції людського роду, як і ДНК.
Ми досі маємо ті ж інстинкти і агресивні імпульси, що й наші печерні предки. Агресія — коли одна людина підкоряє собі чи вбиває іншу й забирає її харч — до сьогодні відігравала, безперечно, важливу роль у виживанні.
Але тепер вона може знищити весь людський рід і більшість інших форм життя на Землі. Однією з небезпек, які найперше спадають на думку, є ядерна війна, але крім неї існують інші загрози, як-от розповсюдження генетично модифікованого вірусу. Або надмірний парниковий ефект.
Нема часу чекати, поки дарвіністська еволюція зробить нас розумнішими й добрішими! Сьогодні ми вступаємо у новий етап так званої «саморобної» еволюції, коли зможемо змінювати й удосконалювати власну ДНК. Ми склали карту ДНК, тобто прочитали «книгу життя» І тепер можемо вносити до неї поправки. Перші зміни матимуть на меті виправити генетичні вади, як-от муковісцидоз чи атрофію м’язів, бо кожною з цих недуг керує один ген, який легко виявити і скоригувати. За інші характеристики — наприклад, за інтелект — відповідає багато генів. Ці гени і взаємозв’язки між ними набагато важче визначити. Та все ж я впевнений, що впродовж наступного століття люди з’ясують, як змінювати інтелект чи інстинкти — наприклад, агресію.
Якщо людство зможе змінитися, скоротивши або взагалі усунувши ризик самознищення, воно, ймовірно, колонізує інші планети й зорі. Але тривалі космічні мандрівки важко даватимуться таким життєвим формам, як ми — з хімічним складом на основі ДНК. Природна тривалість життя для таких форм коротка порівняно з тривалістю подорожі. Згідно з теорією відносності, ніщо не може рухатися скоріше за світло, тому мандрівка до найближчої зірки й назад триватиме щонайменше вісім років, а до центру галактики й назад — сотню тисяч років. Автори науково-фантастичних романів долають ці труднощі завдяки телепортації, що дає змогу мандрувати через додаткові виміри. Але я думаю, що це ніколи не буде можливим, хай яким розумним стане життя. Відповідно до теорії відносності, якщо хтось може рухатися скоріше за світло, він здатний рухатися й назад у часі, а це призведе до проблем, адже люди вертатимуться в минуле і змінюватимуть його. З’являться натовпи туристів із майбутнього, яким кортітиме подивитись на наші чудернацькі старомодні звичаї.
Можливо, завдяки генній інженерії вдасться досягти того, що життя на основі ДНК триватиме безкінечно або принаймні сотню тисяч років.
Але найпростіший спосіб, доступний нам уже сьогодні — послати роботів, їх можна спроектувати так, що вони витримають міжзоряну мандрівку. Прибувши до нової зорі, вони зможуть сісти на підхожій планеті й видобувати речовини для створення інших роботів, які вдасться послати до наступних зірок. Ці машини стануть новою формою життя, що базуватиметься на механічних та електронних компонентах, а не на макромолекулах. Зрештою вони, ймовірно, замінять життя на основі ДНК — так само як ДНК замінила попередню форму життя.
Які шанси, що, досліджуючи галактику, ми натрапимо на інопланетну форму життя? Якщо часова шкала появи життя на Землі правильна, у Всесвіті має бути багато інших зірок, на чиїх планетах є життя. Деякі з цих зоряних систем могли утворитися за п’ять мільярдів років до появи Землі — тож чому наша галактика не кишить механічними чи біологічними формами життя? Чому на Землю ніхто досі не прилетів чи не колонізував її? До речі, я відкидаю припущення про те, що НЛО містять істот з космосу, тому що, на мою думку, візити прибульців мали би бути набагато помітніші і, скоріш за все, дуже неприємні.
Отож чому до нас досі ніхто не прилітав у гості? Можливо, ймовірність спонтанної появи життя така низька, що Земля — єдина планета в галактиці чи навіть у видимому Всесвіті, де це сталося. Є ще один варіант: самовідтворювальні системи, наприклад, клітини, цілком могли сформуватися, але більшість із них так і не стали розумними. Ми звикли вважати розумне життя неминучим наслідком еволюції, але що як це не так? Може, еволюція — випадковий процес, а розум — лише один із багатьох можливих наслідків?
Досі неясно, чи має інтелект якесь значення для виживання. Бактерії й інші одноклітинні організми населятимуть Землю, навіть якщо всі інші форми життя загинуть через наші дії. З погляду хронології еволюцій, розум може бути малоймовірним етапом у розвитку, бо перехід від клітини до багатоклітинних істот — обов’язкової передумови інтелекту — тривав аж два з половиною мільярди років. А це досить великий відрізок усього часу, що залишився до вибуху Сонця. Тому це узгоджується з гіпотезою про низьку ймовірність появи інтелекту в живих істот. У такому разі ми, напевно, можемо знайти в галактиці чимало інших форм життя, але навряд чи вони будуть розумні.
Життя може не дійти до стадії появи інтелекту ще й у тому разі, якщо планета стикається з астероїдом чи кометою. Важко сказати, як часто трапляються такі зіткнення — у середньому, мабуть, раз на двадцять мільйонів років. Якщо це справді так, це означає, що розумне життя виникло на Землі тільки завдяки щасливому випадку: через те, що впродовж останніх шістдесяти семи мільйонів років не відбувалося ніяких зіткнень. Можливо, інші планети в нашій галактиці, на яких виникло життя, не мали такого спокійного періоду, коли могли би з’явитися розумні істоти.
Є ще й третій сценарій: життя зароджується та еволюціонує до етапу появи розумної істоти, проте система стає нестабільна і розумне життя самознищується. Це дуже песимістичний розвиток подій, і я сподіваюсь, що насправді такого не було.
Мені подобається четвертий варіанту Всесвіті є інші форми розумного життя, але вони поки що не звернули на насувати. Колись діяв проект під назвою SETI — the Search for Extra — Terrestrial Intelligence, або ж Програма пошуку позаземного інтелекту, — у рамках якого сканували радіочастоти, відстежуючи сигнали від чужоземних цивілізацій. Але краще не відповідати їм, поки не ми дійшли до наступного етапу розвитку! Якщо ми зустрінемося із розвиненішою цивілізацією сьогодні, на нинішній стадії, то почуватимемося, як корінні мешканці Америки, які зустрілися з Колумбом — не думаю, що вони були щасливими!

 

Стівен


Фотоархів

 

цікаво!
мініфігурки Леґо на борту «Юнони»
Космічний апарат «Юнона», створений Лабораторією реактивного руху НАСА, був запущений 5 серпня 2011 року, а 4 липня 2016 року вийшов на орбіту Юпітера. Автоматична міжпланетна станція «Юнона» названа на честь персонажа римської Міфології — богині Юнони, дружини Юпітера. За легендою, Юпітер часто напускав хмари навколо себе, щоб приховати заподіяну шкоду. І лише його дружина Юнона могла бачити крізь ці хмари.
На борту станції були встановлені три мініфігурки Леґо спеціально відлиті для цього з алюмінію, заввишки 3,8 см. кожна. Ці мініфігурки — це Юпітер, Юнона та Галілео Галілей.
Юпітер — верховний бог римської міфології. Він тримає у руці дві блискавки, що символізують його могутність і верховну божественну владу.
Юнона — богиня, дружина Юпітера. Тримає лупу, як символ пошуку правди.
Галілео Галілей — італійський астроном епохи Відродження, автор величезної кількості наукових відкриттів. Галілей відкрив чотири найбільші супутники Юпітера, які на його честь сьогодні називають Галілеєвими — Іо, Європа, Ганімед та Каллісто. Фігурка Галілея тримає в руках модель Юпітера і його видатний винахід — телескоп.

notes



Примітки



1

Маєток Блечлі-Парк, що у британському місті Мілтон-Кінз, — осередок дешифрувальників під час Другої світової війни. Там діяла Урядова школа кодів та шифрів. Офіційний історик британської розвідки часів Другої світової написав, що розвідницькі дані, Отримані в Блечлі-Парку, скоротили війну на два-чотири роки, а без цих даних хтозна, як би та війна могла закінчитися. Сьогодні маєток може відвідати кожен охочий — щороку туди приїжджають сотні тисяч гостей, — Тут і далі пояснення перекладачки.


2

У червні 2017 року перше місце належало китайському суперкомп’ютеру з потужністю 93 петафлоп.


3

Допитливі читачі можуть прочитати про цей експеримент у книжці: «Джордж і Великий вибух» на с. 248.


4

Експоненційне зростання — це збільшення величини, коли швидкість зростання пропорційна значенню самої величини. Наприклад, коли куля зі снігу котиться з гори, то вона постійно збільшується. Що більшою вона стає, то швидше котиться і швидше зростає в розмірах. Тому якщо щось дуже швидко більшає, такий ріст називається експоненційним. — Примітка наукового редактора.


5

Флуктуації (коливання) — будь-яке відхилення певної величини. Крім цього, це поняття використовують у квантовій та статистичній фізиці для опису систем з великою кількістю частинок, що взаємодіють хаотично. — Примітка наукового редактора.


6

Якщо Всесвіт існуватиме нескінченно довго, то і ймовірність того, що в ньому відбуватимуться зміни, також є нескінченною величиною. — Примітка наукового редактора.

Джордж і незламний код
Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ Джордж і незламний код
Найсвіжіші наукові теорії!
Розділ перший
Розділ другий
Додатки
Системи числення
Що означає «зламати код»
Еніґма
Універсальна машина Тюрінґа
Що таке комп’ютерний шифр?
Алгоритми
Розділ третій
Розділ четвертий
Додаток Мій робот, твої роботи
Розділ п’ятий
Додатки
Хакери
Історія життя
Розділ шостий
Додаток Що таке суперкомп’ютер?
Розділ сьомий
Додатки
Енцелад
Темний бік місяця
Розділ восьмий
Додатки
Квантові комп’ютери
Що станеться, якщо зникне світло?
Розділ дев’ятий
Додаток «Цеглинки» життя
Розділ десятий
Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Розділ тринадцятий
Додаток Скільки триває «день» на землі
Розділ чотирнадцятий
Додатки
Що таке комп’ютер
Правила Джорджа: Як безпечно користуватися інтернетом
Розділ п’ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ сімнадцятий
Додатки
Больцманові мізки
3D-друк
Розділ вісімнадцятий
Розділ дев’ятнадцятий
Додатки
Що комп’ютеру не під силу
Життя у всесвіті
Фотоархів
Примітки
1
2
3
4
5
6