Години [Майкл Каннінгем] (fb2) читать онлайн
- Години (пер. Оксана Постранська) 798 Кб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Майкл Каннінгем
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Майкл Каннінгем Години
УДК 821.111(73) ББК 84(7Спо) К19
Перекладено за виданням: Cunningham М. The Hours / Michael Cunningham. — New York: Picador USA, 2000. — 240 p.
Переклад з англійської Оксани Постранської Дизайнер обкладинки Віталій Котенджи
Каннінгем М. К19 Години / Майкл Каннінгем; пер. з англ. О. Постранської. — X.: Віват, 2017. — 224 с. ISBN 978-617-690-498-4 (укр.) ISBN 978-0-312-24302-9 (англ.)
УДК 821.111(73) ББК 84(7Спо) © Michael Cunningham, 1998 © ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2017
ISBN 978-617-690-498-4 (укр.) ISBN 978-0-312-24302-9 (англ.)
Присвячується Кенові Корбетту
Нині ми полюватимемо на третього тигра, бо він, як і решта подібних до нього, лише втілення моїх мрій, велетень зі слів, а не справжній тигр із плоті й крові, що, всупереч усім вигадкам, блукає землею. Я добре знаюся на таких речах, а втім, якась невловна сила й далі вабить мене в цю дивну, нерозважну й нескінченну гонитву, спонукаючи годинами переслідувати іншого тигра — звіра, якого не знайдеш між рядків.Хорхе Луїс Борхес, «Інший тигр», 1960
Я не маю часу на те, щоб описувати свої плани, але мушу розповісти про «Години» і свою знахідку, про те, як за образами своїх героїв виявила дивовижні таємничі печери. Гадаю, у них я відшукала все, що хотіла, — людяність, гумор, глибину. Мій задум полягав у тому, щоб поєднати ті печери між собою і кожній із них відкрити шлях до сонця.Вірджинія Вулф, запис у щоденнику, 30 серпня 1923
Пролог
Вона поспіхом виходить із будинку, зодягнута не до погоди у важке пальто. 1941 рік. Почалася нова війна. Вона залишила дві записки — одну Леонардові, а другу Ванессі. Вона твердо прямує до річки, напевне знаючи, що хоче зробити, але навіть цієї миті задивляється на крейдяні пагорби, церкву й кількох залитих жовтавим сяйвом овечок, що мирно пасуться під вечірнім небом. На якусь хвилю вона зупиняється, переводячи очі з овечок на небо, а тоді йде далі. Позаду чується бурмотіння; у небі гудуть бомбардувальники, дарма що вона не може їх розгледіти. Вона минає одного з фермерів (здається, його звуть Джон) — дужого чоловіка з маленькою головою, вбраного в жилет землистого кольору. Він саме чистить рів, що тягнеться між верболозом. Чоловік зводить голову й привітально киває їй, а тоді знову втуплюється в каламутну воду. Проходячи повз нього, вона думає про те, як же йому поталанило, яке це щастя — чистити рів у верболозі. А от їй так і не вдалося досягти успіху. Насправді ніяка вона не письменниця — просто талановита дивачка. Клаптики неба відбиваються в калюжах, що залишилися після вчорашнього дощу. Її черевики злегка вгрузають у м’яку землю. Їй нічого не вдалося, а тим часом голоси повернулись і щось невиразно бурмочуть навздогін, однак нікого не видно. Досить тільки озирнутися, як вони зникають. Так, голоси повернулися, і на неї невблаганно, наче дощ, напливає головний біль, який незабаром знищить усе, що є нею, і витисне її собою. Насувається головний біль, і здається (невже вона сама накликає їх?), що на небі знову з’явилися бомбардувальники. Вона переходить дамбу і спускається до річки. Удалині маячить самотній рибалка — цікаво, він також бачить її чи ні? Треба знайти підхожий камінь. Усі її рухи швидкі, але методичні, немовби вона неухильно виконує чиїсь вказівки, що обіцяють успіх. Нарешті вона обирає камінь, розміром і формою подібний до черепа поросяти, піднімає його й запихає до кишені свого пальта (хутряний комір лоскоче шию), мимоволі відзначаючи зимну вапняковість та молочно-брунатний колір цього поцяткованого пазеленню уламка. Вона дивиться на воду, що б’ється об берег, заповнюючи грязькі виїмки. Річковий плин між дамбами виграє то жовто-бурою, рябою каламуттю, то спокійним, немов дорога, плесом. Не скидаючи черевиків, вона ступає вперед кілька кроків. Вода холодна, проте стерпіти можна. Зайшовши у воду по коліна, вона завмирає. Її думки линуть до Леонарда. Вона згадує його руки, і бороду, і глибокі зморшки біля кутиків рота. Вона думає про Ванессу, про дітей, про Віту та Етель — скільки ж їх? Вони всі зазнали невдачі, правда ж? Раптом їй стає невимовно шкода їх. А що як витягти камінь, розвернутися й піти додому? Мабуть, вона ще встигне знищити записки. І житиме далі, виявивши їм усім таку ласку. Стоячи в бурхливій воді, вона вирішує нічого не змінювати. Голоси лунають без угаву, от-от нарине головний біль, і якщо вона знову віддасться турботам Леонарда та Ванесси, вони нікуди вже її не відпустять, чи не так? Ні, вона вирішує, що свобода дорожча. Незграбно (дно мулисте) вона посувається далі, аж поки занурюється у воду по пояс. Тоді ковзає очима вгору по річці й зупиняє погляд на рибалці в червоній куртці, який її не бачить. У жовтій воді (зблизька все ж більш жовтій, аніж бурій) понуро відбивається небо. Ось він, останній момент її земної свідомості, — рибалка в червоній куртці й захмарене небо в каламутному дзеркалі води. Майже ненавмисно (принаймні їй так здається) вона чи то ступає вперед ще один крок, чи то спотикається, і камінь тягне її вниз. На якусь мить їй віриться, що це не кінець, а новий провал — просто крижана вода, з якої легко вибратися. Та раптом течія обгортає її і тягне з такою несподіваною мускулястою силою, наче з дна річки звівся атлет, схопив її за ноги й притис до своїх грудей. У цьому відчувається навіть щось особисте. За годину по тому її чоловік повертається із садка. «Пані вийшла, — сповіщає йому покоївка, збиваючи потерту подушку, з якої тут-таки вилітає невеличка пилова буря. — Вона сказала, що незабаром прийде». Леонард піднімається сходами у вітальню, щоб послухати новини. На столі він знаходить адресований йому блакитний конверт. У конверті — лист:Любий, Я певна, що знову втрачаю розум. Відчуваю, що ми не годні ще раз пройти крізь це пекло. Я знаю, що вже не одужаю, бо починаю чути голоси й не можу зібрати думки докупи. Тож я вчиню так, як буде найкраще для нас обох. Ти дав мені найбільше у світі щастя. Ти був для мене всім, ким міг бути. Певно, ми були найщасливішими людьми до цієї жахливої хвороби, з якою мені несила більше боротися. Знаю, що отруюю тобі життя, що без мене ти зможеш працювати. І ти працюватимеш, я знаю. Бачиш, я навіть писати правильно вже не годна. І читати теж. Просто мені хочеться сказати, що всім своїм щастям я завдячую тільки тобі. Ти був нескінченно терпеливим і невимовно добрим до мене. Мені хочеться це сказати, дарма що всі навколо й так усе знають. Якби хто й зміг мене врятувати, то це тільки ти. У мене не залишилося нічого, крім віри у твою безмежну добрість. Я не можу більше псувати тобі життя. Не думаю, що були люди, щасливіші за нас. В.
Леонард вилітає з кімнати й кидається сходами вниз. Дорогою він озивається до покоївки: «Гадаю, з місіс Вулф щось сталося. Можливо, вона спробувала вкоротити собі віку. Куди вона попрямувала? Ви бачили, як вона виходила з будинку?» Перелякана покоївка починає плакати. Леонард вибігає з будинку й поспішає до річки, минаючи на своєму шляху і церкву, і овець, і верболіз. На березі немає нікого, крім чоловіка в червоній куртці, який безжурно рибалить.
Течія швидко несе її далі. Вона летить, мов яка фантастична істота, з розкинутими руками й розмаяним волоссям, а поли її хутряного пальта напинаються, неначе вітрила. Вона важко проривається крізь відблиски бурого зернистого світла. До берега ще недалеко. Її босі ноги (черевики спали) зрідка торкаються дна, поволі здіймаючи хмари мулу, сповненого чорних скелетиків листя. Це каламуття майже нерухомо стоїть у плесі, навіть коли сама вона зникає з очей. Пагони чорно-зелених водоростей, учепившись за її волосся й хутро пальта, раз по раз щільно прилягають до її очей, а тоді спорскують і пливуть поряд, то сплітаючись, то розплітаючись. Нарешті течія прибиває її до широкої квадратної опори мосту неподалік Саутіса — спиною до річки, обличчям до каменя. Одна її рука зігнута в лікті перед грудьми, а друга випростана вздовж стегна. Над нею брижиться блискава поверхня, розпливчасто віддзеркалюючи біле важке хмаристе небо, помережане чорними силуетами граків. З мосту долинає гуркіт легкових і вантажних автівок. Мати із сином, якому близько трьох років, переходять через міст. У руках хлопчик тримає палицю. Раптом він зупиняється, присідає навпочіпки й проштовхує її між стовпчиками поруччя. Палиця падає у воду. Мати підганяє хлопчика, але потім усе ж дозволяє йому постояти й подивитися на те, як річка відносить його палицю вдалечінь. Отакий він — цей день на початку Другої світової війни. Ось хлопчик із матір’ю посеред мосту, ось палиця, що пливе за водою, ось тіло Вірджинії на річковому дні, ніби їй сниться і водне плесо, і палиця, і хлопчик із матір’ю, і небо, і граки… Мостом котить буро-зелена вантажівка із солдатами в одностроях. Вони привітально махають хлопчикові, який щойно жбурнув палицю у воду. Він махає їм у відповідь. Хлопчик наполягає, щоб мати взяла його на руки: так він зможе краще бачити солдатів, а солдати розгледять його. Це все передається мостові, резонує в його дереві й камені, заходить у тіло Вірджинії. Її обличчя, притиснуте щокою до стояна, вбирає в себе і вантажівку із солдатами, і матір, і дитину…
Місіс Делловей
Треба ще купити квіти. Кларисса вдає роздратування (хоч насправді страшенно любить такі справи), залишає Саллі прибирати у ванній і вибігає з помешкання, обіцяючи повернутися за півгодини. Нью-Йорк. Кінець двадцятого сторіччя. Вестибюльні двері прочиняються в такий чистий і погожий червневий ранок, що Кларисса мимоволі застигає на порозі, як завмерла б коло басейну, де бірюзова вода плеще об кахлі, а тонкі сонячні павутинки гойдаються в блакитній глибині. Стоячи на крайці басейну, вона так само відкладала б стрибок крізь прозору мембрану холоду, отой шок занурення. Попри свою приголомшливу безжальну брунатну старезність і невпинний занепад, Нью-Йорк неодмінно дарує кілька отаких літніх ранків, — ранків, сповнених усеосяжної непохитної віри в нове життя, яка часом аж видається комічною, немов мультиплікаційний персонаж, що без кінця-краю вскакує в неймовірні халепи й вискакує з них цілий і здоровий, без жодної подряпинки, готовий до нових пригод. Цього червня дерева вздовж Західної Десятої вулиці, які стирчать на квадратних клумбах поміж собачого лайна й зіжмаканих обгорток, знову вкрилися прегарним маленьким листячком. А у віконному горщику старенької пані, що мешкає поряд, серед тьмяно-червоних запилюжених гераней пробилася пустотлива кульбабка. Яка ж насолода, яке ж диво — бути такого червневого ранку живою, успішною, майже непристойно заможною і бігти в дрібних справах. Вона, Кларисса Вон, звичайна жінка (у її літах цього вже можна не приховувати) має купити квіти й улаштувати вечірку. Кларисса виходить із вестибюля, і її нога відразу торкається шорсткої й блискавої, мов слюда, поверхні червоно-брунатної кам’яної сходинки. Клариссі п’ятдесят два, лише п’ятдесят два, і вона в майже неприродно чудовій фізичній формі. Вона почувається не менш бадьоро, ніж того ранку у Веллфліті, коли вісімнадцятирічною через скляні двері вийшла в такий самий свіжий і аж до болю ясний день, заквітчаний зеленню. Поміж рогозу зиґзаґами літали бабки. Пахло травою й соснами. Річард теж вийшов слідом за нею, поклав руку на її плече й сказав: «Ну, вітаю тебе, місіс Делловей». Саме Річард приклав їй це ім’я на котрійсь п’яній вечірці, коли ні сіло ні впало кинувся запевняти її, що прізвище Вон до неї зовсім не пасує. Він заявив, що їй годилося б назватися на честь якоїсь значної літературної героїні, і, відкинувши зрештою всі її варіанти, як-от Ізабелла Арчер чи Анна Кареніна, наполіг на місіс Делловей як на єдино прийнятному й очевидному виборі. Річ була не тільки в збігу імен (хоч саму вже цю обставину важко було знехтувати), а головно в передчутті схожості доль. Їй, Клариссі, явно не судилося стати жертвою невдалого шлюбу чи загинути під колесами поїзда. Вона народилася, щоб чарувати й процвітати. А з цього неминуче випливає, що Кларисса є і буде тільки місіс Делловей. «Хіба ж це не краса?» — спитала вона Річарда того ранку. «Краса — повія, — відповів він. — Я віддаю перевагу грошам». Йому подобалося пускати дотепи. Кларисса ж, як наймолодша в їхній компанії і до того ж єдина жінка, завжди дозволяла собі краплину сентиментальності. Якщо тоді червень добігав кінця, то вони з Річардом уже були коханцями. Минув майже місяць, відколи Річард перестав ділити ліжко з Луїсом (Луїс був такою собі фантазією на тему «хлопчина з ферми», живим утіленням чуттєвості з млосними очима) і почав спати з нею. «Що ж, а я віддаю перевагу красі», — сказала Кларисса. Вона зняла його руку зі свого плеча й укусила за кінчик указівного пальця трохи сильніше, ніж хотіла. Проте їй було лише вісімнадцять, і в неї з’явилося нове ім’я. Тож вона могла робити все, що заманеться. Кларисса м’яко скрипить черевиками по сходах, ідучи по квіти. Чому ж вона не може гостріше переживати недоречний збіг Річардового успіху («мученицький пророчий голос американської літератури») і краху («у вас не виявлено жодної Т-клітини, жодної»)? Що з нею? Вона ж любить Річарда, повсякчас думає про нього, але, мабуть, цей день любить усе ж таки трохи більше. Любить оцю Західну Десяту вулицю в розпал звичайного літнього дня. І почувається наче розпусна вдова, яка, вибіливши пергідролем волосся, на чоловікових поминках визирає з-під жалобної вуалі перспективних женихів. З-поміж них трьох — Річарда, Луїса й самої Кларисси — вона завжди вирізнялася черствістю та воднораз схильністю до романтичних пригод. Уже понад тридцять років їй доводиться терпіти через це кпини, хоч вона давно вже постановила собі не зважати на них і втішатися своїми несерйозними чутливими вибриками, які, за Річардовими словами, дуже скидаються на недобру, але сповнену щирого захвату реакцію напрочуд вередливого й розвинутого над свої літа дитяти. Вона знає, що такі поети, як Річард, зустріли б цей ранок інакше: вони кинулися б редагувати його, викреслюючи випадкову потворність разом із випадковою красою й шукаючи економічної та історичної правди в тутешніх старих кам’яницях, у похмурих архітектурних розкошах єпископального собору й у сухорлявому чоловікові середніх літ, що вигулює джекраселтер’єра (ці жваві маленькі кривоногі собаки заполонили раптом усю П’яту авеню), поки вона, Кларисса, просто милувалася б церквою, чоловіком та песиком. Було б, звісно ж, занадто по-дитячому, і вона це усвідомлює. Їй хочеться якихось гострих відчуттів, проте, якби вона зважилася признатись у цьому привселюдно, такий потяг (ще й у її віці!) дорівняв би її до наївних простаків — до християн з акустичними гітарами чи дружин, готових стати безхребетними в обмін на своє утримання. Одначе ці нерозбірливі емоції їй видаються цілком серйозними, наче все на світі — частина величезного незбагненного плану й кожна річ має власне таємне ім’я — ім’я, що його не висловиш жодною мовою, але зможеш побачити й відчути. Це тверде й незмінне захоплення і є, на думку Кларисси, душа (бентежне, сентиментальне слово, але як інакше це назвати?) — та частина, яка, певно, переживе смерть тіла. Кларисса ні з ким цього не обговорює. Вона ніколи не виливає своїх почуттів і не плеще дурно язиком. Хіба тільки зрідка вигукне щось із приводу очевидного вияву краси, зберігши зрілу стриманість. «Краса — повія, — іноді примовляє вона. — Я віддаю перевагу грошам». Сьогодні ввечері вона вітатиме гостей. Наповнить помешкання стравами й квітами, дотепними та впливовими людьми. На вечірці вона буде Річардовим поводирем — стежитиме, щоб він не перевтомився, а тоді відвезе його на церемонію нагородження. Зупинившись перед світлофором на розі Восьмої вулиці й П’ятої авеню, Кларисса гордо розпростує плечі. «А ось і вона, — подумки зауважує Віллі Басс, який часто зустрічає її вранці на цьому перехресті. — Літня красуня, довговолоса й зухвало сива хіпі в джинсах, чоловічій бавовняній сорочці та національному взутті (індійському чи центральноамериканському) на своєму ранковому променаді. Вона й досі випромінює якусь дивну сексуальність — такий собі богемний шарм доброї чаклунки. А втім, сьогодні дивитися на неї чомусь сумно: вона стоїть мов аршин проковтнувши у своїй просторій сорочці та екзотичних черевиках і опирається земному тяжінню, неначе мамонтиха, яка, загрузнувши по коліна в смолі, перепочиває між даремними спробами визволитися, величезна та горда, майже безтурботна, і вдає, ніби розглядає принадні соковиті трави на далекому березі, хоч уже знає напевне, що залишиться тут на самоті й стане легкою здобиччю голодних шакалів, але все одно терпеливо чекатиме світанку. Років із двадцять п’ять тому вона, либонь, мала неперевершений вигляд і чоловіки мріяли померти від щастя в її обіймах». Віллі Басс пишається своїм талантом читати по обличчях історії життя й розумінням того, що всі старі люди були колись молодими. Нарешті спалахує зелене світло, і він іде далі. Кларисса перетинає Восьму вулицю й відчуває безпорадну ніжність до поламаного телевізора, що валяється на крайці тротуару поряд з елегантною білою туфелькою з лакованої шкіри, до візка, на якому дбайливий продавець виклав броколі, персики та манго; біля кожного товару — спеціальний цінник із надлишком розділових знаків: «$1,49!!», «3 за ОДИН долар!?!», «50 центів за штуку.!!!!!». Попереду, під Аркою[1], ставши точнісінько між двома статуями Джорджа Вашингтона — воїна й політика (і в першого, і в другого обличчя понівечені негодою), співає літня жінка в темній, акуратно скроєній сукні. Саме отакою строкатістю, піднесенням і занепадом, заплутаністю та нестримною течією життя захоплює всіх це місто. Ви, звісно ж, знаєте історію Мангеттену й пам’ятаєте, що колись тут була дика місцина, яку викупили лише за кілька разків намиста, та все одно повірити в це годі. Здається, почни копати — і неодмінно знайдеш руїни давнішого міста, а потім іще давнішого, і ще. Під цементом і травою парку (Кларисса зайшла в парк якраз тоді, коли вулична співачка відкинула голову назад) лежать кістки бідняків та безхатьків, похованих у тому «гончарському полі», що його ось уже сто років як вибрукували, обернувши на Вашингтон-сквер. Коли Кларисса простує через цей цвинтар, де тутешні типи пошепки пропонують наркотики (звичайно ж, не їй), повз неї прошмигують троє темношкірих дівчат на роликах, а літня жінка заводить своє протяжне і-і-і-і-і-і-і. Клариссі легко й радісно на серці: вона тішиться своєю удачею та зручними черевиками (купленими на розпродажі в «Барніз»[2], та все ж…), хоч довкола неї — невблаганне вбозтво парку, яке проглядає навіть крізь трави й квіти, а ще — торгівці наркотиками (цікаво, чи зважаться вони на вбивство, коли дійдеться до цього?) і сила-силенна божевільних, нетямких та розгублених людей, чия фортуна, якщо й була раніше прихильна до своїх господарів, тепер остаточно від них відвернулася. А їй однаково подобається цей світ, такий жорстокий та непорушний, і вона певна, що інші люди — і бідні, і багаті — теж його люблять, хоч і не можуть до пуття пояснити, за віщо. Бо чому ж ми тоді попри всі перепони й удари долі так хапаємося за життя? Навіть якщо воно шмагає нас дужче, ніж Річарда, навіть якщо від нас уже майже нічого не лишилося, навіть якщо на наших тілах самі виразки та гнояки й нам судилось аж до скону випорожнятися під себе, ми все одно відчайдушно хочемо жити. І причиною тут, на Клариссину думку, саме ота безоглядна любов. По бетону гуркотять машини — і він аж двигтить від їхніх коліс. З фонтана вириваються яскраві бризки води; поряд голі до пояса юнаки кидають один одному фризбі[3], а продавці з Перу і Гватемали на своїх сріблястих візках-жаровнях смажать у хмарах пряного диму апетитне м’ясо. На залитих сонцем лавках перемовляються літні жінки та чоловіки, раз по раз хитаючи головами; чується гудіння автомобільних клаксонів і бренькіт гітари (он той гурт нечупар — троє хлопців та дівчисько — награє, здається, «Eight Miles High»)[4]; на деревах тріпоче листя; плямистий пес гасає за голубами; з радіоприймача автівки, що проїжджає неподалік, долинає «Always love you…», а жінка в темній сукні досі тягне під аркою своє і-і-і-і-і-і-і. Переходячи площу, Кларисса відчуває на собі водяний пил фонтана й раптом помічає Волтера Гарді. Ось він, м’язистий, у шортах та білій майці, спортивною ходою прямує в парк на Вашингтон-сквер. — Привіт, Клер! — жартівливо вигукує він до Кларисси, і вони, долаючи збентеження та ніяковість, цілуються. Волтер націлюється на Клариссині губи, проте вона інстинктивно ухиляється, підставляючи щоку, а потім, похопившись, повертає голову. Але запізно: Волтерові губи встигають торкнутися тільки кутика її рота. «Яка ж я манірна, — думає Кларисса, — яка старомодна! Я завмираю перед красою навколишнього світу і водночас не можу поцілувати свого приятеля в губи». Річард іще тридцять років тому зауважив, що за маскою сміливого, войовничого дівчиська ховається натура провінційної господині, а останніми роками вона й сама раз по раз фіксує вияви своєї духовної обмеженості та консерватизму, які завдають і їй, і її оточенню чимало клопоту. Тож не дивно, що дочка досі не змогла знайти з нею спільної мови. — Радий тебе зустріти, — озивається Волтер. Кларисса розуміє, навіть, можна сказати, бачить, що Волтер за допомогою ланцюжка хитромудрих логічних засновків та висновків силкується визначити її особисту значущість і статус у суспільстві. Так, вона літературна героїня, жінка з довгожданого роману майже легендарного письменника, однак сама книжка зазнала провалу, хіба ні? Лише кілька коротких рецензій, і все — хвилі вщухли. Відтепер Кларисса для Волтера наче та збідніла аристократка — цікава, проте зовсім не впливова. Завдання розв’язано. Кларисса всміхається. — Що ти робиш у Нью-Йорку в суботу? — питає вона. — Ми з Еваном вирішили провести вихідні в місті, — відповідає Волтер. — Завдяки цим новим лікам він почувається так добре, що хоче сьогодні ввечері піти на танці. — А це не занадто? — Я за ним простежу. Не дам перевтомитися. Просто він хоче знову вийти між люди. — Як гадаєш, він погодиться прийти до нас сьогодні ввечері? Ми влаштовуємо невеличку вечірку на честь присудження Річардові Карруцерівської премії. — О! Чудово! — Ти ж про це чув, правда? — Звісно. — Це ж не щорічна процедура. У них там немає чіткої квоти, як у Нобелівському комітеті чи деінде. Вони вручають свою винагороду лише тоді, коли хочуть відзначити по-справжньому талановитого автора. — Прекрасно! — Так, — погоджується Кларисса й по паузі додає: — Останнім лауреатом був Ешбері, а перед ним — Меррілл, Річ та Мервін. Широке невинне обличчя Волтера хмурніє. «Може, його так приголомшили імена? — дивується Кларисса. — Чи це звичайнісінькі заздрощі? Невже він теж претендує на таку честь?» — Пробач, що не попередила раніше, — мовить Кларисса. — Мені просто не спадало на думку, що ти будеш у місті. Ви ж з Еваном завжди кудись їздите на вихідні. Волтер обіцяє неодмінно прийти й привести із собою Евана, якщо той, звісно ж, буде не проти і не захоче приберегти силу для танців. Кларисса розуміє, що і Річард, і Саллі, довідавшись, кого вона запросила, знавісніють. Важко знайти щось менш загадкове, ніж презирство багатьох людей до Волтера Гарді, який у свої сорок шість досі походжає в бейсболках та кросівках, заробляє непристойно великі гроші написанням дешевих романів про кохання та розлуки мускулястих юнаків і може цілу ніч протанцювати в ресторані, щасливий і невтомний, наче німецька вівчарка, що безперестанку приносить господареві палицю. Таких чоловіків, як Волтер, у Челсі та Вілліджі можна зустріти мало не на кожному кроці. І хоч скільки їм там набігло — тридцять, сорок чи понад сорок, вони, незмінно бадьорі, упевнені в собі й кремезні, повсякчас твердять, що в дитинстві їх ніхто не мав за білих круків, не дражнив і не зневажав. На Річардову думку, від отаких вічно юних геїв більше шкоди, ніж від чоловіків, які спокушають малолітніх хлопців, не кажучи вже про те, що у Волтеровій пристрасті до слави, моди й ресторанів немає ані тіні дорослої іронії чи цинізму, немає навіть віддаленого натяку на глибину. Проте Клариссі така простодушна ненаситність якраз і подобається. Чи ж не тому ми любимо дітей, що вони живуть поза світом цинізму та іронії? Хіба погано, що чоловік хоче подовжити свою молодість і далі впиватися життям? До того ж Волтер не зіпсований, анітрохи не зіпсований. Він пише найкращі книжки, на які тільки здатен, — книжки, сповнені романтики, самопожертви та хоробрості перед лицем тяжких знегод. Така література теж знаходить своїх шанувальників. Волтер завжди бере участь у доброчинних заходах і підписує листи протесту; його неймовірно пишномовні відгуки прикрашають книжки молодших колег. Волтер віддано й сумлінно піклується про Евана. Сьогодні, на Клариссину думку, у людях цінуєш насамперед добрість і вірність. Дотепність та інтелігентність — усі ці вияви геніальності рано чи пізно втомлюють. І вона відмовляється розлюбити безсоромну поверховість Волтера Гарді, хоч це й доводить Саллі до сказу, а Річарда якось навіть спонукало поцікавитися, чи сама Кларисса, бува, не схожа на Волтера пихою та обмеженістю. — Гаразд, — каже Кларисса. — Ти ж пам’ятаєш адресу? Вечірка о п’ятій. — Значить, о п’ятій. — Так, рано. Але нагородження о восьмій, тож ми змушені зібрати всіх перед церемонією, а не після неї, бо Річардові не можна пізно лягати. — Добре, о п’ятій годині. Побачимося ввечері. Волтер потискає Клариссі руку і жваво, майже вистрибом рушає далі, демонструючи свою енергійність та жагу життя. Це насправді жорстокий жарт — запросити на Річардову вечірку Волтера, однак Волтер теж живий цього червневого ранку й страшенно образився б, якби дізнався (а він би неодмінно дізнався), що Кларисса, розмовляючи з ним у день вечірки, навмисно не згадала про неї. Вітер бавиться листям, і воно мигтить у повітрі яскравим сріблясто-зеленим сподом, а Клариссу тим часом огортає раптове бажання саме цієї миті побачити Річарда тут, поруч себе. Не сьогоднішнього, а Річарда десятирічної давнини — сміливця, невтомного бесідника й настирливого критика. Вона прагне суперечки, яку вони обов’язково б зчинили через Волтера. Коли Річардові було краще, вони постійно сперечалися. Річарда щиро хвилювали питання добра і зла, і за ці двадцять років він фактично не змінив своєї думки про те, що Клариссин намір жити із Саллі — коли й не щоденна маніфестація глибокої внутрішньої зіпсованості, то принаймні слабкість, притаманна (хоч цього Річард ніколи й не сказав би відверто) всім жінкам; бо він, здається, давно вже постановив, що Кларисса відповідає не лише за себе, а й за все жіноцтво з усіма його чеснотами та вадами. Річард завжди був її найсуворішим і найнестерпнішим опонентом, її найкращим товаришем, і якби він залишився собою, то вони могли б тепер іти разом, розважаючи про Волтера Гарді, про гонитву за вічною молодістю і про те, як гомосексуалісти з роками наслідують підлітків, що знущалися з них у старших класах. Колишній Річард міг би півгодини або й довше аналізувати задум чорношкірого юнака, який на бетоні невміло намалював крейдою копію Боттічеллієвої Венери. А якби Річардові на очі навернувся підхоплений вітром пластиковий пакет, що звивався б, неначе медуза, на тлі білястого неба, то він повів би мову про хімічні речовини та величезні прибутки їхніх виробників. Він узявся б фантазувати, як цей пакет (наприклад, з-під картопляних чипсів чи перестиглих бананів), що його, приміром, необачно викинула, вийшовши з магазину, заклопотана й обсипана зусібіч гамірливими дітьми матуся, здує в Гудзон і понесе в океан, де морська черепаха — істота, яка може прожити сто років, — сплутає його з медузою, проковтне й помре. З розповіді про черепаху Річард би легко повернув до Саллі й підкреслено формальним тоном поцікавився її здоров’ям та успіхами. Після таких довгих тирад він завжди питав про Саллі, немовби вона, стражденна, витривала, тонка й мудра, була якоюсь безпечною гаванню, цілком пересічною, проте надійною, чимось подібним до затишного будиночка на спокійній вуличці чи до високоякісної, перевіреної часом автівки. Річард ніколи не признається у своїй нелюбові до Саллі, але й нізащо не зречеться переконання, що Кларисса обернулася душею на обивательку — попри те, що ні вона, ні Саллі не приховували й не приховують своїх почуттів, попри те, що Саллі — віддана й розумна жінка, продюсер громадського телебачення… Боже мій, невже їй треба працювати ще більше й старанніше, а заробляти менше?! А ті всі талановиті, однак геть неприбуткові книжки, які Клариссі вдається публікувати разом із вигіднішими проектами, що й тримають видавництво на плаву?! А її політичні погляди та громадська робота з хворими на ВІЛ?! Перетинаючи Г’юстон-стрит, Кларисса думає, чи не купити якусь дрібничку Еванові, щоб відзначити його поступове одужання. Тільки не квіти, їх і померлим не слід дарувати, а хворим і поготів! Але що ж тоді? Крамнички в Сого[5] пропонують вечірнє вбрання, ювелірні прикраси та меблі в стилі бідермаєру[6] — нічого підхожого для розумного й трохи пихатого юнака, якому вдалося (хтозна, чи надовго) зарядити свою життєву батарейку ліками. Що тут узагалі можна придбати? Кларисса проминає магазинну вітрину з думкою, що для Джулії можна було б купити сукню. Ось у цій маленькій чорній сукні з бретельками, як в Анни Маньяні[7], Джулія мала б приголомшливий вигляд, але Джулія не носить суконь, наполягаючи на тому, що молодість — це короткий період життя, коли можна вдягатися як заманеться, і віддаючи перевагу чоловічим майкам та шкіряним черевикам на шнурівках завбільшки зі шлакоблоки. (Чому ж дочка так мало розповідає їй про себе? І що сталося з тим перснем, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиліття?) А ось і та маленька привітна книгарня на Спрінґ-стрит. Може, купити Еванові книжку? У вітрині виставлено одну (лише одну!) Клариссину (англійський детектив; скільки вона боролася за тираж у десять тисяч примірників і якою жалюгідною тепер видається ця книжка, наче ніхто вже не сподівається продати й половини тиражу!) поряд із південноамериканською родинною сагою, що її відвоювало собі більше видавництво, — їм, до речі, навряд чи вдасться на ній заробити, бо із загадкових причин їхнє видавництво поважають, але недолюблюють. Є ще нова біографія Роберта Меплторпа[8] і поезії Луїзи Ґлюк[9] — ні, не те. Ці книжки про все й водночас ні про що. Хочеться подарувати Еванові книжку про його власне життя, — книжку, яка допоможе йому знайти своє місце під сонцем, наверне на добру путь і дасть сили змінитися. Не з’явишся ж перед ним із плітками про знаменитість! Чи з фантазіями озлобленого англійського романіста! Чи з історією сімох сестер із Чилі, хай як гарно вона написана! А збірку віршів Еван розгорне з такою самою ймовірністю, з якою візьметься розмальовувати порцелянові тарілки. Ні, здається, матеріальний світ узагалі не здатен дарувати втіху, а Кларисса побоюється, що мистецтво, навіть у своїх найкращих проявах (навіть оті три томи поезії Річарда і його єдиний важкий для читання роман), таки належить до матеріального світу. Раптом перед книжковою вітриною на Клариссу напливає давній спогад: у вікно б’ється гілка, а звідкись (можливо, знизу) долинає тиха музика — ледь чутний стогін якогось джазового гурту, записаний на стару платівку. Це не перший її спогад (у першому равлик повзе по крайці тротуару) і навіть не другий (мамині солом’яні сандалі — чи, навпаки, це перший, а то другий), але саме він видається їй значущим, глибоким і неймовірно заспокійливим. Мабуть, вона у Вісконсині, в одному з тих будиночків, що їх батьки зазвичай винаймали на літо (майже кожного сезону новий, бо її матуся завжди знаходила в попередньому якісь ґанджі, обертаючи розповідь про їхній відпочинок на трагічну історію поневіряння сімейства Вонів долинами Вісконсину). Клариссі, очевидно, три-чотири роки; вона в будинку, куди ніколи вже не повернеться і з яким її не пов’язує більше жоден спогад, крім оцього, найчіткішого й запалого в пам’ять краще за вчорашні події: гілка, що б’ється у вікно, і перші звуки духових інструментів — ніби мелодію награє дерево, розтривожене вітром. Мабуть, саме тоді вона почала існувати в цьому світі й усвідомила, що загальноприйняті правила значно важливіші за людське щастя, хоч воно, як і безліч іншого, також підвладне цим правилам. Та гілка й та музика для Кларисси дорожчі за всі книжки на вітрині. Їй хочеться подарувати Еванові й собі таку книжку, яка зможе дати те саме, що й цей неповторний спогад. Вона стоїть, роздивляючись на книжки й на власне відбиття у склі (досі пристойна на вигляд, дарма що тепер її можна назвати скоріше приємною, ніж привабливою — коли ж вона постаріє і змарніє, коли матиме зморшкувате обличчя й обвислі губи?), а тоді йде далі, шкодуючи, що не може придбати дочці оту гарненьку чорну сукню, бо Джулія, попавшись в ідеологічний полон до вкрай сумнівної особи, носить самі футболки та військові черевики. Неможливо не поважати Мері Кралл за її здатність жити на межі злиднів, за безнастанні поневіряння по в’язницях (то з одної, то з другої причини), за її пристрасні лекції в Нью-Йоркському університеті про жалюгідний маскарад під назвою «стать». Ти щосили намагаєшся її полюбити, однак вона занадто деспотична: це видно з інтелектуальної й моральної напруженості, з повсякчасної демонстрації своєї гострої, наче шипи на шкіряній куртці, правоти. Ти знаєш, що подумки вона насміхається з твоєї любові до комфорту, з твоїх дивних (їй, без сумніву, видається це дивним) виявів лесбійської орієнтації. Коли до тебе ставляться як до ворога, утомлюєшся, бо вже не молода й одягаєшся без шику. Так і хочеться прокричати Мері Кралл, що це все не має аніякісінького значення; хочеться, щоб вона бодай на кілька днів побула у твоїй шкурі, дізналася всі твої тривоги й жалі, твій невимовний страх. Ти відчуваєш — ні, знаєш, що ви обоє з Мері Кралл страждаєте на однакову смертельну хворобу — на своєрідну душевну нудоту; ще б півоберта — і ви могли б із нею заприятелювати, але Мері прийшла по твою дочку, і тобі, як тому батькові-республіканцю, доводиться, сидячи у затишній квартирі, тихо ненавидіти цю персону. Клариссин батько, ніжний і м’який аж до нутра кісток, дуже любив жінок у коротеньких чорних сукнях. Він зламався. Зрікся своїх принципів і переконань, як часто зрікався своїх аргументів під час сварок, тому що простіше було поступитися. Попереду, на Макдуґал-стрит, знімають фільм — там звична метушня: трейлери, вантажівки з обладнанням, білі вогні юпітерів. Ось він, буденний світ: компанія знімає кіно, а поблизу хлопець-пуерторіканець із виляском розгортає парасоль вуличного кафе. Ось він, світ — і ти живеш у ньому. І вдячна за це. Принаймні намагаєшся бути вдячною. Кларисса штовхає двері квіткового магазину, які чомусь завжди заклинюються, і входить досередини. Ось вона, висока ставна жінка посеред букетів троянд і гіацинтів, низьких замшілих кошиків із нарцисами та орхідей, що тремтять на тонких стеблинах. — Привіт, — озивається до неї Барбара, яка працює в цьому магазині вже багато років, і, трохи повагавшись, підставляє щоку для поцілунку. — Привіт, — відповідає Кларисса й торкається губами Барбариної шкіри, відчуваючи раптом, що ця мить бездоганна. Вона стоїть у тьмяному, приємно прохолодному магазині, урочистому й розкішному, немов храм, оглядаючи сухі квіти, що звисають зі стелі, та полиці з різнобарвними стрічками на задній стіні. Так, була та гілка, яка стукала в шибку, одначе була й інша — Кларисса мала, певно, років п’ять-шість — у вікні її спальні, гілка з багряним листям. Вона пам’ятає, що вже тоді, дивлячись на цю гілку, благоговійно пригадувала ту, першу, пов’язану з музикою, яка долинала звідкись ізнизу. Кларисса любила цю осінню гілку, бо та викликала в неї спогади про першу, що билась у вікно будинку, куди їй не судилося повернутись і про який вона нічого більше не пам’ятає. А тепер вона стоїть тут, у квітковому магазині, поряд із блідо-абрикосовими маками на високих волохатих стеблах. Її мати, у чиїй сумці завжди лежала коробочка білосніжних м’ятних льодяників, часто стискала губи й кокетливо-захопленим тоном називала Клариссу божевільним дівчиськом. — Як ви? — питає Барбара. — Добре, дуже добре, — відповідає Кларисса. — Сьогодні в нас невеличка вечірка на честь приятеля, що виборов надзвичайно почесну літературну премію. — Пулітцерівську? — Ні, Карруцерівську. Барбара корчить незрозумілу міну, яка, на Клариссину думку, означає усмішку. Їй близько сорока років. Це бліда пухкенька жінка, що приїхала до Нью-Йорка співати в опері. Дивлячись на її обличчя — на квадратну щелепу, на цупкі невиразні очі — мимоволі усвідомлюєш, що й сотню років тому наші предки мали такий самий вигляд. — У нас тепер не дуже великий вибір, — каже вона. — На цьому тижні було близько п’ятдесяти весіль. — А мені багато й не треба, — заспокоює її Кларисса. — Лише кілька букетів, байдуже яких. Кларисса чомусь відчуває непоясненну провину за те, що не може стати Барбарі за найкращу подругу, хоч вони знаються тільки як продавчиня й клієнтка. Якщо Клариссі потрібні квіти, вона завжди йде сюди. Торік, коли в Барбари запідозрили рак грудей, вона навіть надіслала їй листівку. Барбарі не вдалося зробити омріяну кар’єру. Вона сяк-так перебивається на свою платню від години (винаймає, можливо, квартиру з ванною посеред кухні), проте змогла втекти від загрози раку. На мить над лілеями й трояндами з’являється привид Мері Кралл, ладної вжахнутися з Клариссиного марнотратства. — Ми маємо красиві гортензії, — каже Барбара. — Я хочу на них поглянути. Кларисса підходить до рефрижератора й роздивляється на квіти, що їх Барбара витягає зі спеціальних контейнерів і якусь хвильку тримає перед собою, щоб зі стебел стекла вода. У дев’ятнадцятому сторіччі Барбара, либонь, була б дружиною фермера, спокійною й непримітною, незадоволеною життям, але щиро закоханою у свій садок. Кларисса обирає півонії, зірчасті лілеї та кремові троянди, рішуче відмовляється від гортензій (о, це почуття провини, їй, певно, ніколи вже його не позбутися) і розглядає іриси (хіба вони ще не вийшли з моди?), коли раптом з вулиці долинає страшний гуркіт. — Що то було? — здивовано вигукує Барбара. Вони разом підходять до вікна. — Гадаю, це кінематографісти. — Мабуть. Вони із самісінького ранку тут знімають. — А що саме? — Не знаю, — відповідає продавчиня і з оберемком квітів відвертається од вікна, демонструючи трохи старечий етикет своєї примарної двійниці з минулого сторіччя, що так само відвернулася б від скреготливо-скрипливого екіпажа з гарно вбраними мешканцями віддаленого містечка, які вибралися на пікнік. Кларисса залишається біля вікна й мовчки спостерігає за далеким стовпищем трейлерів та вантажівок. Раптом двері одного з трейлерів відсуваються, і звідти показується жіноча голова. Кларисса бачить лише її профіль, як на монеті, проте не сумнівається, хоч і не може відразу визначити, хто це (Меріл Стріп[10]? Ванесса Редгрейв[11]?), що перед нею кінозірка. Бо хто ж іще випромінюватиме королівську впевненість і кому, як не кінозірці, асистент так запопадливо пояснюватиме (звісно, нечутно для Кларисси) причину шуму?! Голова швидко зникає, двері трейлера зачиняються, але в повітрі залишається несхибне відчуття пильного нагляду, ніби янгол торкнувся сандалею поверхні нашої планети, поцікавився, чи все гаразд, і зі скептичним виразом обличчя повернувся в ефір, укотре нагадавши землянам, що вони лише частково порядкують своїми справами і що ніяка недбалість не прослизне повз увагу небесної сили.Місіс Вулф
Місіс Делловей сказала щось (що саме?) і купила квіти. Передмістя Лондона. 1923 рік. Вірджинія прокидається. Так, звичайно, можна ж розпочати не із солдатів, що маршують до Вайтголлу покладати вінки, а з того, як одного червневого ранку Кларисса збирається до міста у справах. Та чи гарним буде такий початок? Не надто буденним? Вірджинія спокійно лежить у ліжку, а тоді знову мимоволі поринає в сон. Раптом їй видається, що вона не у своїй спальні, а в парку. У неймовірно зеленому парку, де, як сказав би Платон, зелень ховається за зеленню, і водночас затишному та містичному. Поки літня пані в хустці дрімає на дерев’яній лавці, щось стародавнє й живе, не добре й не лихе, всепереможне й тривале зв’язує докупи трав’янистий світ ферм, лугів, лісів та парків. Безтілесна Вірджинія йде чи, точніше, пливе тим парком, наче невагома й майже невидима пір’їнка. Парк відкриває їй свої грядки лілей та півоній, свої посипані гравієм доріжки, уздовж яких ростуть кремові троянди. У чисту воду ставка вдивляється кам’яна діва, виполірувана численними вітрами й дощами. Вірджинії здається, ніби вона летить через парк на повітряній хмаринці. Раптом їй спадає на думку, що під цим парком лежить іще один парк — парк підземного світу, чарівніший та загадковіший; він — коріння, з якого ростуть оці всі газони та дерева. Він — справжня ідея парку, і краса — далеко не єдина його особливість. Тепер Вірджинія помічає людей довкола: ось китаєць, нахилившись, піднімає щось із трави, он маленька дівчинка чекає на когось, а попереду, на свіжоскопаному круглому узвишші, співає жінка. Вірджинія знову прокидається. Вона досі тут, у своїй спальні в Хоґарт-хаус. Кімнату заливає сиве, тьмяно-сталеве світло, виграючи на покривалі блідо-сірими плямами й сріблячи зелені стіни. Їй снився парк і рядок для нової книжки — що там було? Квіти, щось пов’язане з квітами. Чи з парком? Здається, хтось співав? Ні, рядок стерся з пам’яті, хоч це й не важливо, бо Вірджинія досі відчуває те піднесення, яке охопило її у сні. Вона знає, що зараз устане й писатиме. Жінка зводиться з ліжка й іде до ванної. Леонард, звісно,уже на ногах. Можливо, навіть узявся до роботи. Вірджинія вмивається. Вона не дивиться в овальне дзеркало, яке висить над умивальником. Звичайно, вона усвідомлює, що там відбиваються всі її рухи, проте не дозволяє собі дивитися на них. Це дзеркало таїть небезпеку: іноді в ньому можна побачити темний згусток повітря, що повторює обриси її тіла, набуває її подоби і з важким, приглушеним диханням спостерігає ззаду за нею поросячими очиськами. Вірджинія вмиває обличчя, уникаючи свого віддзеркалення. Ні, вона не дивитиметься, принаймні не цього ранку, коли на неї чекає робота, у яку хочеться негайно поринути, немовби у вечірку, сповнену не просто дотепності та краси, а чогось загадкового й дорогоцінного — того, що іскриться глибокою святковою радістю й самим життям, поки шовки шелестять об натертий паркет, а гості під музику пошепки обмінюються таємницями. Вона, Вірджинія, почувається юнкою в новому вбранні, яка от-от постане перед гістьми свіжою і сповненою надій. Ні, у дзеркало вона не дивитиметься. Із цими думками Вірджинія закінчує вмиватися. Вийшовши з ванної, вона спускається в передсвітанкову тишу зали, одягнена в блідо-блакитний халат. Тут досі панує ніч. Хоґарт-хаус чомусь завжди видається сонним царством, навіть попри яскраві подушки, перські килими й вічно розкидані папери та книжки. Не те щоб він сам із себе був темний, але світло в ньому завжди бореться з мороком, навіть коли несміливе вранішнє сонце пробивається крізь фіранки, а Парадайз-роуд наповнюється гуркотом автівок та екіпажів. Вірджинія наливає собі в їдальні чашку кави, але в кухню до Неллі не заходить. Цього ранку вона хоче взятися до роботи, уникнувши звичних теревенів і скарг. Схоже, заповідається на гарну днину, тож треба не проґавити таку нагоду. Намагаючись не розхлюпати каву, Вірджинія заходить у друкарню. Леонард сидить за столом і вичитує гранки. Ралфа й Мерджорі ще немає. Леонард поволі зводить на неї погляд, сповнений тієї суворості, з якою він завжди працює над коректою. Цей вираз викликає в неї водночас довіру і страх — палахкотливі темні очі під густими бровами й опущені донизу кутики рота. Вираз обличчя людини, чий суд суворий, але не хапливий і поверховий, насупленість усевидющого стомленого божества, яке, чудово знаючи, чого можна чекати від роду людського, сподівається на краще. Саме з таким виразом він береться до кожного тексту, особливо до її власного. Та ледве Леонард гляне на дружину, як його похмуре обличчя м’якшає й добрішає. Він самовіддано доглядав її в найтяжчі години й досі не вимагає від неї нічого, що їй було б не до снаги, хіба лише вмовляє щодня (іноді навіть успішно) випити об одинадцятій склянку молока. — Доброго ранку, — вітається вона. — Доброго ранку. Як твій сон? Він завжди про це питає, наче сон не процес, а істота, що може бути то слухняною, то норовливою. — Сон минув без пригод, — відповідає Вірджинія. — Це Томова робота? — Так. — І як вона? Леонард знову хмурніє. — Одну помилку я вже знайшов, дарма що читаю тільки другу сторінку. — Одна помилка на початку ще нічого не означає. Тобі не здається, що ти занадто роздратований як на таку ранню пору? — Ти поснідала? — питає Леонард. — Звісно. — Ти мене дуриш. — Я п’ю каву з вершками. Цього досить. — Аж ніяк не досить. Я попрошу Неллі принести тобі булочку та фрукти. — Якщо з твоєї ласки до мене упхається Неллі й відірве мене від роботи, я за себе не ручаюся. — Тобі обов’язково треба їсти, — наполягає він. — Бодай трохи. — Я поїм пізніше. Маю намір попрацювати. Якусь мить Леонард вагається, а тоді невдоволено киває. Її робота — святе. Однак те, що Вірджинія відмовляється їсти, — недобрий знак. — Від ланчу ти вже не відкрутишся, — каже він. — Від справжнього ланчу — із супом, пудингом та всім іншим. Доведеться — годуватиму силоміць. — Гаразд, з’їм я твій ланч, — відповідає Вірджинія різко, але беззлобно. Вона висока, струнка й прекрасна у своєму халаті; у її руці парує чашка кави. Досі Леонард часом чудується їй. Цілком можливо, що вона найрозумніша жінка в Англії. Її книжки, мабуть, читатимуть ще не одне сторіччя. Він палко вірить у це. І вона його дружина. Це вона, Вірджинія Стівен, бліда, висока й дивовижна, наче зійшла з картини Рембрандта чи Веласкеса, з’явилась у кембриджській кімнаті свого брата двадцять років тому в білій сукні й тепер стоїть перед ним уже як Вірджинія Вулф. Вона неймовірно постаріла за останній рік, мовби з-під її шкіри випустили все повітря. Зробилася кощавою та виснаженою. Подібною до статуї з пористого сіро-білого мармуру. Так, вона зберегла величну поставу, витончені форми та місячне сяйво, що завжди струменіло від неї і вражало всіх довкола, проте розгубила всю красу. — Гаразд, — каже Леонард. — Працюватиму далі. Вірджинія крадькома, щоб не привернути увагу Неллі (чому вона завжди так стримано поводиться з прислугою і весь час винувато її уникає?), піднімається нагору. Заходить до кабінету й обережно зачиняє за собою двері. Нарешті в безпеці. Вона розсуває фіранки. Там, за вікном, мирно спочиває й снить про себе поважний Річмонд. Квіти доглянуто, живоплоти підстрижено, віконниці наново пофарбовано, хоч вони й так мали пристойний вигляд. За шторами й жалюзі сусідньої вілли з червоної цегли точиться буденне життя її мешканців, з якими вона так і не познайомилася. Вірджинії маряться огорнені присмерком кімнати й легкий запах пересмаженої їжі. Вона відвертається од вікна. Якщо їй удасться зберегти міцність духу та ясність розуму, якщо її вага буде щонайменше шістдесят кілограмів, то вона зможе переконати Леонарда повернутися до Лондона. Багаторічне лікування тишею та спокоєм поміж клумб із дельфінієм і червоних заміських будиночків Леонард неодмінно визнає успішним, а її — цілком придатною до міського життя. Ланч… Так, вона прийде на ланч. Їй слід було поснідати, але це призвело б до неминучого й неприпустимого зіткнення з настроєм Неллі. Якусь годину вона писатиме, а тоді чогось поїсть. Нехіть до їжі — це гріх, своєрідний наркотик: натще Вірджинія почувається легкою, вільною та розважливою, готовою до боротьби. Вона допиває каву, ставить чашку на стіл і потягається. Це особливі моменти — прокинутися з передчуттям приємного дня й настроїтися на робочий лад. Можливості необмежені, попереду — цілі години. Її мозок починає активно працювати. Ану ж саме цього ранку, просіявши мул та пісок, вона таки добереться до золота?! Вірджинія відчуває в собі щось непоясненне, мало не другу себе чи, точніше, свою копію, набагато чистішу від неї. Якби вона вірила в Бога, то назвала б це душею. У всякому разі, це щось більше за здоровий глузд та емоції, більше навіть за життєвий досвід, одначе воно проходить крізь них блискавими жилами, подібними до струменів розтопленого металу. Це внутрішній дар, якому відкриваються всі живі таємниці світу, бо він має ту саму природу. Якщо Вірджинії пощастить, то саме цей дар допоможе їй творити. Писати в такому стані — найбільше задоволення для неї, проте воно з’являється так само раптово, як і зникає. Іноді Вірджинія бере ручку й та сама веде її по сторінці, а іноді доводиться усвідомлювати, що вона звичайна жінка в хатньому халаті, перелякана й розгублена, з ручкою в руках та певними технічними навичками, але без найменшого уявлення, як почати і що писати. Вона бере ручку.Місіс Делловей сказала, що купить квіти сама.
Місіс Браун
Місіс Делловей сказала, що купить квіти сама. Люсі й так мала багато справ. Іще ж двері треба зняти із завіс: прийдуть кур’єри з «Рамплмаєра»[12]. «А втім, — подумалося Клариссі Делловей, — який погожий ранок видався — свіжий, наче навмисно створений для діточок на пляжі».[13]
Лос-Анджелес, 1949 рік. Лора Браун намагається втекти від себе. Ні, не зовсім так — вона, скоріше, намагається повернутися до себе, діставши доступ у паралельний світ. Вона кладе книжку собі на груди обкладинкою догори. Уже її спальня (точніше, їхня спальня) видається Лорі не такою пустою й трохи реальнішою, бо літературна героїня на ім’я місіс Делловей пішла купувати квіти. Лора скидає оком на годинник, що стоїть на шафці біля ліжка. Уже далеко по сьомій. Навіщо вона взагалі купила цей огидний годинник із квадратним зеленим циферблатом у прямокутному саркофазі з чорного бакеліту[14]? Це ж дурниця! І як їй не сором читати цього ранку! Сьогодні ж Денові вродини! Їй годилося б устати, сполоснутися під душем, одягтися й приготувати Денові та Річі сніданок. Вона чує, як унизу чоловік сам щось готує й вовтузиться з Річі. Їй давно слід було спуститися до них, чи не так? Лора мала б уже стояти біля плити, у новому хатньому халаті, і підтримувати жваву, невимушену розмову. Одначе, розплющивши очі лише кілька хвилин тому (після сьомої!), ще в напівсні, схожому на далекий розпульсований механізм, що невпинно бухає, немов велетенське механічне серце, підсуваючись, здається, ближче й ближче, вона відчула якийсь досі не знаний холод і зрозуміла, що день буде важким. Їй знову доведеться переборювати невіру в себе й у реальність цього будинку, тож не випадково, помітивши на шафці нову книжку, яка лежала поверх дочитаної вчора, вона механічно сягнула по неї, наче читання було найпершим і найважливішим сьогоднішнім завданням, єдиним можливим способом перейти від сну до виконання обов’язків. Лора вагітна, а тому може дозволити собі певні слабості. Наприклад, читати досхочу, ніжитися в ліжку, плакати й сердитися без причини. Замість сніданку вона спече Денові розкішний святковий торт, випрасує найкращу скатертину, поставить посеред столу великий букет квітів (можливо, троянд), а довкола вази розкладе подарунки. Цього ж досить, щоб спокутувати провину, чи не так? Вона прочитає ще одну сторінку. Тільки одну — просто щоб заспокоїтись і прийти до пам’яті. І відразу встане.
Як же хороше! Як чудово поринути в такий ранок! Її завжди переповнювали схожі відчуття, коли під слабке скрипіння завіс, яке почулось і цього разу, вона навстіж відчиняла свої французькі вікна і з головою занурювалась у свіже повітря Бортона. Яким же свіжим, яким спокійним (не те що тепер!) було повітря у таку вранішню годину! Наче дотик хвилі, ні, наче поцілунок хвилі, таке ж прохолодне, навіть різке, і водночас (принаймні їй, вісімнадцятирічній дівчині, тоді так здавалося) сповнене відчуття свята. З цими думками вона й далі стояла біля вікна, чекаючи, що от-от щось трапиться. Вона дивилася на квіти, на дерева, закутані в дим, на гайвороння, яке то здіймалося високо в небо, то знову опускалося на землю, аж раптом у вухах пролунав голос Пітера Волша: «Шукаєте свою мрію посеред овочів?» Так він, здається, сказав. «Я віддаю перевагу чоловікам, а не цвітній капусті», — начебто так відповіла вона. Мабуть, він промовив це одного ранку на терасі, куди вона вийшла після сніданку. Пітер Волш. Днями він має повернутися з Індії. Вона забула, коли саме — в червні чи в липні, бо його листи видавалися їй страшенно нудними. Кларисса пам’ятала тільки його дотепи. Його очі, кишеньковий ніж, усмішку, невдоволене буркотіння і, коли мільйони слів зовсім стерлися з її пам’яті, — яка дивина! — чудернацькі розмови, як оця про капусту.[15]
Лорі перехоплює дух. Це так прекрасно, це ж значно краще за… та, власне, будь за що. В іншому світі вона б, може, тільки те й робила, що читала. Але в цьому новому, шаленому світі немає місця для лінощів. Стільки всього покладено на карту й утрачено, стільки голів полягло!.. Лише п’ять років тому вони вважали, що й Ден загинув під Анціо[16], і, коли два дні по тому з’ясувалося, що Ден живий (у нього з тим бідолашним хлопцем з Аркадії просто були однакові імена), здалося, ніби він воскрес. Ден, такий м’який і щирий, як перше, зберігши, бачиться, навіть свій рідний запах, повернувся зі світу мертвих (усі, звісно ж, чули ті моторошні історії про Італію, Сайпан[17] та Окінаву[18], про матерів-японок, що спочатку вбивали своїх дітей, а потім самих себе, аби не попасти в полон). Коли він прибув до Каліфорнії, його зустріли зі ще більшим піднесенням, ніж звичайного героя. Він, за словами його власної стривоженої матері, міг би взяти тоді за дружину будь-кого — хоч переможницю конкурсу краси, хоч жваву догідливу дівчину, але через якийсь незрозумілий і навіть підступний виверт долі Ден став залицятися до старшої сестри свого найкращого друга, поцілував її та зрештою запропонував одружитися. Його обраниця була страшенною книголюбкою, схожою на іноземку, з темними, близько посадженими очима та римським носом. Коло неї ніхто ніколи не смалив халявок і не впадав; зазвичай її залишали на самоті — читати. Хіба могла вона відповісти «ні»? Хіба могла відмовити симпатичному добросердому хлопцеві, майже членові родини, воскреслому з мертвих? І от із Лори Зільської, віддюдькуватого дівчиська, що безперестанку читало книжки, вона обернулася на Лору Браун. «Одну сторінку, — вирішує вона. — Лише одну». Вона ще не готова: завдання, які на неї чекають (одягти халат, розчесатися, спуститися в кухню), досі видаються їй надто примарними й ефемерними. Лора дозволить собі розкіш полежати в ліжку ще одну хвилинку, перш ніж ступить у новий день. Вона просто подарує собі трохи часу. Жінку переповнюють почуття, наче в грудях наростає великий вал, ніжно підхоплює її, викинуту на берег морську мешканку, і зі світу нищівної сили тяжіння повертає в рідну стихію шумливої брижуватої солоної води — у сліпучу невагомість.
Вона завмирає на тротуарі, пережидаючи фургон фірми «Дартналл». «Яка ж вона неймовірна жінка!» — думає про неї Скроуп Первіс (хоч знає її не краще, ніж своїх сусідів у Вестмінстері). Вона чимось нагадувала йому пташку — така собі жвава зелено-блакитна сойка, легенька й непосидюча, хоч їй уже й за п’ятдесят і після хвороби вона майже зовсім посивіла. Ось вона стоїть серед натовпу, не помічаючи його. Готується перейти дорогу, гордовито випроставши спину. Кларисса певна, що коли проживеш у Вестмінстері — до речі, скільки? — понад двадцять років, то навіть посеред переповненої людьми вулиці чи прокинувшись уночі, починаєш відчувати, як завмирає серце перед самісінькими ударами Біг-Бена, наче перед якоюсь урочистою подією, ловиш оцю незрозумілу тишу, поринаєш у тривожне чекання (хоч кажуть, що ці відчуття може спричинити й звичайний грип). Ось, почалося! Спершу, як завжди, він награє приємну мелодію, а тоді вибиває годину, гучно й безповоротно. Олив’яні кола гойдаються в повітрі. «Які ми все ж дурні!» — майнула в неї гадка, коли вона ступила на перехід через Вікторія-стрит. Лише Богові відомо, за що ти тільки це любиш, бачиш те, що є, і вигадуєш, чого немає, бо навіть найвідлюдькуватіші опудала, відринуті суспільством бідняки, які сидять тепер на сходинках і пропивають усе, що ще не встигли пропити, відчувають те саме. Ось чому на них не мають ніякого впливу дивакуваті закони парламенту — вони люблять життя. Погляди перехожих, гамір, тупіт ніг, шелест; грюкіт та крики, рев моторів, шум екіпажів, автобусів, фургонів; шаркання ходячих реклам; музика духового оркестру й шарманки; а на додачу до цього гармидеру — гучний свист літака. Ось що вона так любить — життя, Лондон, оцей червневий день.[19]
Лора не може зрозуміти, як жінка, що написала ці слова й відчула таке, зважилася на самогубство. Що ж це коїться з людьми? Набравшись сміливості, наче перед стрибком у крижану воду, вона згортає книжку й кладе її на шафку біля ліжка. Хіба вона не любить сина й чоловіка? Звісно, любить, тож зараз устане й повеселіє. Принаймні, думається Лорі, вона не цікавиться детективами чи любовними романами, а отже, розвиває свій інтелект. Тепер вона читає Вірджинію Вулф, усі її твори, книжку за книжкою, і зачарована цією жінкою, осяйною, ексцентричною та безмежно смутною, — жінкою, яка попри свою геніальність поклала в кишеню камінь і ввійшла в річку. Їй, Лорі, подобається уявляти себе (це один з її найбільших секретів) неординарною, ну, бодай трохи, хоч вона й розуміє, що такі солодкі підозри живуть мало не в кожній людині, стиснувшись, мов крихітні кулачки, які ніколи не розтуляються. Штовхаючи візочок у супермаркеті чи укладаючи волосся, вона часто питає себе, чи не відчувають інші жінки того самого: мовляв, ось велика душа, що пізнала і горе, і щастя; ось жінка, яка воліє опинитися деінде, але робить з обов’язку безліч щоденних безглуздих речей — вибирає помідори, сидить під феном у перукарні, і це в неї виходить найкраще. Війна закінчилася, старий світ вистояв, і наше завдання — заводити сім’ї, народжувати й виховувати дітей, створювати не просто книжки чи картини, а новий світ, світ порядку та гармонії, де діти почувалися б безпечно (коли не щасливо), де чоловіки, які бачили на власні очі жахіття, що їх навіть важко уявити, і боролися сміливо та самовіддано, поверталися б до теплих освітлених домівок, сповнених запаху парфумів і смачних страв.
Як же хороше! Як чудово поринути в такий ранок!
Лора встає з ліжка. Надворі погожий гарячий червневий ранок. Вона чує, як порається внизу її чоловік. Металева накривка цілується з краєм сковорідки. Коли Лора бере халат із блідо-блакитної шенілі, під ним виявляється крісло — присадкувате та широке, недавно оббите цупкою помаранчево-рожевою матерією й прикрашене ромбічними візерунками з декоративної шнурівки та помаранчево-рожевих ґудзиків. У цю вранішню червневу спеку, позбувшись халата, крісло у своєму новому яскравому вбранні, здається, й саме дивується тому, що воно крісло. Вона чистить зуби, розчісує волосся і спускається вниз. За кілька приступок до кінця сходів Лора зупиняється й прислухається. Її знову охоплює якесь каламутне, схоже на сон відчуття (щораз сильніше), наче вона стоїть за лаштунками й ось-ось мусить вийти на кін грати у виставі, не маючи підхожого одягу й не вивчивши як слід ролі. Що ж це з нею таке, хотілося б їй знати. Таж у кухні тільки її чоловік і маленький син. І єдине, чого вони від неї вимагають, — це щоб вона була поряд і любила їх. Вона насилу стримує бажання шмигнути назад у ліжко й узятися до книжки, борючись із роздратуванням, що викликає в неї голос чоловіка, який щось розповідає Річі про серветки (такий звук буває, коли натираєш картоплю на тертці). Вона таки долає останні три сходинки, перетинає вузенький коридор і заходить у кухню. Лора думає про торт, що його сьогодні спече, і про квіти, які треба купити. Уява малює троянди, оточені подарунками. Чоловік зварив каву, насипав собі й синові пластівців. На столі красуються дванадцять вишуканих і трохи зловісних білих троянд. Крізь прозорі стінки скляної вази видно, що їхні стебла обліплено дрібними бульбашками, наче акуратними піщинками. Поряд із букетом — коробка пластівців і пакет молока зі звичними написами та малюнками. — Доброго ранку, — озивається Ден, зводячи вгору брови, немовби Лорина поява для нього — радісна несподіванка. — З днем народження, — каже вона. — Дякую. — О, Дене, які чудові троянди! Але ж сьогодні твій день народження! Це вже занадто! Лора бачить, що він відчуває її роздратування. Вона всміхається. — Без тебе цей день нічого б не важив, — мовить Ден. — Слід було мене розбудити. Справді. Він перезирається з Річі та зводить брови ще на сантиметр угору, аж йому морщиться лоб, а сяйливе чорне волосся злегка сіпається. — Нам здалося, що тобі варто ще трохи поспати, правда ж? — звертається Ден до сина. — Авжеж, — відповідає трирічний Річі й поспішно киває. На хлопчикові блакитна піжама. Він щасливий її бачити, ні, навіть більше ніж просто щасливий. Він на сьомому небі й аж нетямиться з любові до неї. Лора сягає рукою в кишеню по цигарки, але похоплюється і скидає руку до волосся. У цьому є щось виняткове, майже досконале — стояти отак, поправляючи густе темне волосся, посеред жовтої кухні, бути молодою матір’ю, що вагітна другою дитиною. На фіранках мигтять тіні листя, пахне свіжою кавою. — Доброго ранку, моя комашко! — звертається вона до Річі. — А я їм пластівці, — відповідає він. На синовому обличчі розпливається широка усмішка. Можна сказати, що Річі дивиться на матір жадібно-захоплено. Хлопчик заворожений нею. Він кумедний і трагічний у своїй безнадійній любові — часом Лорі спливає на думку образ мишеняти, яке заводить любовні серенади під вікном вéлетки. — Чудово, — каже вона. — Просто чудово. Річі знову по-змовницькому киває у відповідь. — Ні, серйозно… — озивається Лора до чоловіка. — Ну чого б це я мав тебе будити? — мовить він. — Нащо тобі так рано вставати? — Бо сьогодні твої вродини. — Тобі слід більше відпочивати. Він обережно, але відчутно плескає її по животі, наче то шкаралупа молоденького яйця. Поки що нічого не видно; єдині ознаки вагітності — періодичні напади нудоти і слабкі, проте виразні поштовхи всередині. У їхньому будинку до них ніхто ніколи не жив. За його стінами — світ, де магазинні полиці аж угинаються під вагою товарів, де з радіоприймачів лине музика, а вулицями знову ходять молоді чоловіки, що пережили злигодні й страхіття, гірші за саму смерть, добровільно пожертвувавши своїми двадцятьма з гаком, і тепер, коли їм уже близько тридцяти, а то й більше, не хочуть гаяти ані хвилини. Завдяки армійському гарту вони в чудовій формі. Стрункі й дужі. Прокидаються на світанку без нарікань. — Я сама хотіла приготувати тобі сніданок, — каже Лора. — Я почуваюся нормально. — Я теж умію готувати сніданки. Тобі не треба вставати із сонцем тільки тому, що прокидаюсь я. — Ну, мені було б приємно. Гуде холодильник. У шибку гучно й наполегливо б’ється бджола. Лора дістає з кишені халата пачку «Пелл-Мелл»[20]. Вона на три роки старша за чоловіка (є в цьому щось незвичне, навіть трохи сороміцьке), плечиста кощава темноволоса жінка, схожа на іноземку, дарма що її родина вже понад сотню років безуспішно намагається процвісти на цій землі. Жінка витягає цигарку, знову передумує й засуває назад. — Гаразд, — каже він. — Якщо хочеш, завтра розбуджу тебе о шостій. — Добре. Лора наливає собі кави, яку приготував Ден, а тоді з димною чашкою в руці підходить до нього й цілує в щоку. Він ніжно й розгублено гладить її по крижах. Думками він уже не з нею. Він обмірковує сьогоднішні справи, зокрема подорож до середмістя через золотавий спокій бульвару Вілшир, де крамнички досі зачинені й тільки такі ранні пташки, як він, линуть у сонячному світлі, ще не скаламученому денним смогом. У його офісі — тиша, друкарські машинки на столах секретарів зачохлено, тож у нього з колегами, його однолітками, буде ще ціла година, а то й більше на всякі паперові справи, перш ніж почнуть розриватися телефони. Іноді йому навіть не віриться, що він це все має: офіс, новий будинок із двома спальнями, обов’язки та повноваження, а ще короткі, присмачені дотепами ланчі. — Троянди фантастичні, — каже Лора. — Де ти їх дістав о такій порі? — Місіс Гар уже з шостої у своїй крамничці. Я просто стукав у вікно, аж поки вона мені відчинила. — Він зиркає на годинник, хоч і так знає, котра година. — Ого, мені вже треба бігти. — Гарного тобі дня! — І тобі. — З днем народження! — Дякую. Ден устає, і якийсь час усі вони беруть участь у ритуалі його від’їзду: він одягає піджак, бере портфель, потім вони квапливо цілуються й махають одне одному: він через плече, простуючи газоном до автівки, а Лора з Річі — з-за скляних дверей. Газон, який вони щедро поливають, виграє на сонці майже неземною зеленню. Лора й Річі, немов глядачі на параді, спостерігають, як Ден у своєму морозно-блакитному «шевроле» викочується на вулицю. Він востаннє весело махає їм уже з автівки. — Ну… — каже жінка, коли машина зникає з очей. Син позирає на неї з неприхованим обожнюванням і чекає. Вона — життєдайне начало, душа дому. Його кімнати іноді видаються більшими, ніж вони є; часом там можна знайти те, чого раніше ніколи не бачив. Річі вижидально дивиться на матір. — Ну от, — каже вона. Тут і починається новий день. Поряд із чоловіком Лора більше нервується, проте їй не так лячно. Вона знає, як діяти. Щоправда, інколи на самоті з Річі почувається якось відчужено: її хлопчик не такий, як усі, він — це тільки він, а не хтось інший. У його бажаннях так багато пристрасті! Він може ні сіло ні впало заплакати, чи вимагати чогось неймовірного, чи впадати коло неї, чи про щось її благати, чи навіть ігнорувати. Таке враження, ніби син тільки й чекає, що мама робитиме далі. Вона знає чи принаймні здогадується, що інші матері маленьких дітей керуються певною системою правил або, скоріше, материнським кодексом, який допомагає їм проводити дні наодинці з дитиною. І коли Ден удома, вона легко дає собі раду із сином. Лора ловить на собі чоловіків погляд і майже інстинктивно поводиться з хлопчиком ніжно й воднораз твердо, по-материнському природно, мовби завиграшки. Та коли вона з Річі сама, орієнтири губляться. Їй не завжди вдається пригадати, як годиться чинити матері в тому чи тому разі. — Тобі треба доїсти сніданок, — мовить вона. — Гаразд, — відповідає Річі. Вони повертаються в кухню. Чоловік вимив свою чашку від кави, витер її й поставив на місце. Хлопчик знову береться до їжі з упертістю маленького трактора, яка більше схожа на покору, ніж на апетит. Вона наливає собі свіжу каву, сідає за стіл і закурює цигарку.
…а на додачу до цього гармидеру — гучний свист літака. Ось що вона так любить — життя, Лондон, оцей червневий день.
Лора видихає густу хмару сірого диму. Як же їй утомно! Вона лягла спати далеко по другій — читала. Лора торкається живота — ану ж те, що вона так мало спить, зашкодить майбутній дитині? Спитати про це лікаря вона не наважується, побоюючись, що той узагалі заборонить їй читати. Вона подумки обіцяє собі, що сьогодні читатиме менше й ляже спати найпізніше опівночі. — Знаєш, — звертається Лора до Річі, — що ми сьогодні робитимемо? Ми спечемо святковий торт на честь таткових уродин. Тож на нас чекає велика справа! У відповідь Річі серйозно й розважливо киває, а на його обличчя, здається, лягає тінь недовіри. — Ми приготуємо йому неперевершений торт. Такого він іще ніколи не бачив. Найкращий торт у світі! Хіба ж не чудово? Річі знову киває. Він чекає, що станеться далі. Лора спостерігає за ним крізь звивисті пасма цигаркового диму. Ні, вона не піде нагору й не втупить очі в книжку. Вона залишиться тут і зробить усе, що має зробити. Навіть більше.
Місіс Делловей
Кларисса виносить оберемок квітів на Спринґ-стрит. Їй уявляється Барбара в прохолодному присмерку по той бік дверей, яка живе собі далі у вимірі, що його Кларисса може назвати вже тільки минулим (певно, через Барбарин смуток та полиці зі стрічками на задній стіні), тоді як сама вона ступає в теперішнє, де є китайський хлопчик, що мчить повз неї на велосипеді; номер «281», виведений золотом на темному склі; зграйка голубів із лапками кольору олівцевих гумок (коли вона навчалася в четвертому класі, до їхнього кабінету залетів скажений голуб і налякав усіх мало не до смерті); Спринґ-стрит і сама Кларисса з величезним букетом квітів. Вона навідає Річарда (телефонувати марно, бо він ніколи не відповідає на дзвінки), а поки що вона йде й сором’язливо завмирає в чеканні неподалік від трейлера, з якого виглядала знаменитість. Там уже зібрався невеличкий натовп, здебільшого туристи. Кларисса опиняється обіч двох дівчат — в однієї волосся пофарбоване в канарково-лимонний колір, а в другої — у платиновий. Клариссі цікаво, чи вони навмисно обрали ці кольори, щоб бути схожими на сонце й місяць? Раптом Сонце вигукує до Місяця: — Це була Меріл Стріп, сама Меріл Стріп! Кларисса мимоволі тріумфує. Вона мала рацію. Неймовірно приємно дізнатися, що твій здогад поділяють інші. — Ні, — заперечує Місяць. — Сьюзен Сарандон[21]. «Неправда, — думає Кларисса. — Тоді вже Ванесса Редґрейв, але тільки не Сьюзен Сарандон». — Аж ніяк, — наполягає Сонце, — то була Стріп, я точно знаю. — А я тобі кажу — ні. — Та вона, хай їй грець! Вона! Кларисса винувато стоїть із квітами в руках, сподіваючись, що зірка вигляне знову, і водночас соромлячись власної цікавості. Не те щоб Кларисса побожно схилялася перед знаменитостями, принаймні не більше за інших, але цього разу вона не може встояти перед ореолом слави, ба навіть не просто слави, а фактичного безсмертя, яким повіяло на розі Макдуґал-стрит та Спринґ-стрит, коли тут з’явився трейлер із кінозіркою. Оці дві юнки поруч, двадцятирічні (як не молодші) й зухвало кремезні, з яскравими дешевими рюкзачками, оці дві юнки, що спираються одна на одну, дійдуть середніх літ, а потім постаріють, зсохнуться чи розповніють; цвинтарі, де їх поховають, рано чи пізно обернуться на руїну, поростуть бур’янами, якими вночі сновигатимуть нічийні собаки; і навіть коли від цих дівчат не залишиться нічого, крім кількох срібних пломб глибоко під землею, жінку з трейлера — хоч Меріл Стріп, хоч Ванессу Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — усе одно вважатимуть за знаменитість. Вона існуватиме в архівах та книжках, а записи її голосу зберігатимуть серед інших коштовних реліквій. Кларисса дозволяє собі почекати ще трохи, наче справжня дурепа-фанатка, охоплена бажанням побачити свого кумира. Ще трохи вона стерпить це приниження. Стоїть перед трейлером, тримаючи квіти, і спостерігає за дверима. А через лічені хвилини (власне, майже через десять, хоч у цьому й стидко признатися) обурено зривається з місця, ніби її хто тримав силоміць, і прямує до Річардової оселі за кілька кварталів звідси. Колись цей район був осередком чогось нового й шаленого, чогось непристойного; з тутешніх кав’ярень та барів цілу ніч линув бренькіт гітар, а в книгарнях і магазинах одягу пахло так, як, на Клариссину гадку, мало б пахнути на арабських базарах, — сумішшю гною й ладану, якоюсь деревиною (кедром або камфорним лавром) та гнилими фруктами; тут напрочуд легко можна було собі уявити, що, помилившись дверима чи звернувши не в ту вуличку, опинишся віч-на-віч із долею — не з банальною загрозою пограбування чи фізичного насильства, а з чимось потворнішим, страхітливішим і тривалішим. Саме тут, на цьому перехресті, вони з дев’ятнадцятирічним Річардом — на той час не вельми симпатичним темноволосим парубком із різкими рисами обличчя, цупким поглядом та неймовірно довгою граційною блідою шиєю — стояли й сперечалися. За що? За поцілунок? Чи поцілував її Річард, чи їй тільки здалося, що він мав намір це зробити, а вона ухилилася? Тут, на розі цих двох вулиць, де раніше був магазин курильного приладдя, а тепер гастроном, вони поцілувалися чи не поцілувалися, але точно сварилися; і тут чи (трохи згодом) деінде вирішили припинити свій невеличкий експеримент, бо Кларисса жадала свободи, а Річарда… ну просто переповнювали прагнення, як, зрештою, завжди. Ті прагнення били через край. Вона сказала йому, що їхні літні походеньки — це лише літні походеньки. Нащо вона йому, така недоладна й боязка, з неприкметними грудьми (аж не вірилося, що він її справді хоче), до того ж їй було відомо про його найпотаємніші пристрасті й про те, що він мав Луїса — відданого йому Луїса, досить тямущого, з гарними сильними руками, гідного позувати самому Мікеланджело. Може, Річардові стосунки з нею взагалі були звичайнісінькою забаганкою поетичної натури? Ні, видовищної й серйозної колотнечі тоді не вийшло — тільки дрібна суперечка на розі вулиць. Однак уже тоді було зрозуміло, що вона не стане на заваді їхній дружбі. І все ж, озираючись назад, Кларисса усвідомлює, що саме тієї миті урвалося одне майбутнє й розпочалося інше. Того ж таки дня після сварки (а може, і до неї) вона купила собі пакетик ладану й ношену сіру куртку з альпакової[22] шерсті з кістяними ґудзиками у формі трояндочок. Ну, а Річард за якийсь час поїхав разом з Луїсом до Європи. «Цікаво, — думає Кларисса, — а куди ж поділася та альпакова куртка? Стільки років була, а тоді враз не стало». Вона звертає на Блікер-стрит, а потім на Томпсон-стрит. Цей район сьогодні намагається імітувати сам себе, ставши такою собі міні-пам’яткою для туристів, але Кларисса у свої п’ятдесят два знає, що за цими дверима й уздовж цих вуличок нема нічого визначнішого від буденного життя. Карикатурно, що кілька старих барів і кав’ярень, які досі працюють, силкуються підшитися одне під одного на догоду німцям та японцям, а магазини торгують приблизно однаковою дешевиною: сувенірними футболками, прикрасами під срібло й куртками під шкіру. Підійшовши до будинку Річарда, Кларисса штовхає двері вестибюля, і на думку їй відразу спливає звичне для візитів сюди слово «вбозтво». Аж смішно від того, як точно це місце ілюструє поняття вбозтва. Воно тут таке очевидне й страшне, що злегка приголомшує її навіть по багатьох роках. Кларисса дивується йому так, наче перед нею якийсь рідкісний, видатний витвір, мистецький шедевр, незмінний та неповторний попри плин часу. Ось і тут ті самі побляклі жовто-бежеві стіни, подібні кольором до печива з марантового[23] борошна, та сама довгаста флуоресцентна лампа на стелі, яка розбризкує водяве світло. А те, що цей маленький, тісний вестибюль дешево й не дуже старанно відремонтували десять років тому, лише погіршило ситуацію. Значно погіршило. Білий брудний лінолеум у цеглинки та штучний фікус зробили його ще жалюгіднішим, ніж він, можливо, став би внаслідок природного занепаду. І тільки старі стінні панелі строкатого мармуру із сіро-блакитними прожилками й темно-жовтою димчастою плівкою, як на доброму визрілому сирі, оточені тепер огидними жовтявими стінами, нагадують про те, що цей будинок знав кращі часи й навіть уселяв у мешканців та відвідувачів певні надії: потрапивши сюди, можна було й справді повірити, що наближаєшся до майбутнього, яке того варте. Вона заходить у маленький, надміру яскраво освітлений ліфт, обшитий металевими панелями під дерево, і натискає на кнопку п’ятого поверху. Двері ліфта зітхають і з гуркотом зачиняються. Ото й по всьому. Звісно, він же працює від часу до часу. Щиро кажучи, коли доводиться вилізати з нього й іти сходами, відчуваєш якесь полегшення. Кларисса натискає на кнопку з вищербленою білою літерою «В», і після нервового вагання двері знову грімко розчиняються. Їй страшенно не хотілося б зависнути в цій кабіні між поверхами; надто вже чітко вона уявляє собі довгі години чекання, крики про допомогу, звернені до мешканців, які розуміють, а може, й не розуміють англійської, захочуть чи не захочуть утрутитися, і німіє, наче перед лицем смерті, від моторошної думки про те, що має шанс надовго залишитися сама в цій сліпучій затхлій порожнечі, позираючи (а може, й ні) на своє викривлене відбиття в тьмяному круглому дзеркалі, закріпленому в правому верхньому куті. Куди краще, коли цей ліфт чесно відмовляється служити й ти спокійно собі долаєш п’ять сходових прогонів. Куди краще бути вільною. Кларисса піднімається вгору з оберемком квітів, почуваючись стомленою й збентеженою новоженкою — чистою дівчиною. Вона ступає позубленими й вичовганими посередині сходинками, покритими дивним молочно-чорним матеріалом, подібним до гуми. Крізь вікно кожного з чотирьох сходових майданчиків можна побачити випрану білизну, яка сохне на мотузках: простирадла у квіточки, дитячий одяг, спортивні штани; усе начебто нове, але явно дешеве й таке огидне — не те що старомодні речі, як-от темні шкарпетки, вишукане жіноче спіднє, злинялий хатній халат та сліпучо-білі сорочки, цілком звичайні на перший погляд, однак дивовижні, немов доправлені з інших епох. «Убозтво, — знову думає Кларисса. — Просто вбозтво». Коридор перед Річардовою квартирою пофарбовано в той самий колір марантового печива, що й вестибюль унизу, але викладено плиткою, уцілілою, мабуть, аж із початку сторіччя (лінолеум загадково уривається ще на другому поверсі); уздовж стін іде геометричний мозаїчний візерунок із блідо-жовтих квітів; у кутку самотньо валяється недокурок зі слідами червоної помади. Кларисса стукає в Річардові двері, прислухається, а тоді стукає знову. — Хто там? — Це я. — Хто? — Кларисса. — О, місіс Д. Заходь. «Хіба не час попрощатися із цим прізвиськом?» — думає Кларисса. Якщо сьогодні він буде в гуморі, вона неодмінно скаже йому: «Річарде, чи не здається тобі, що пора мене називати просто Клариссою?» Вона відмикає двері своїм ключем. Чути, як Річард щось бурмоче в кімнаті збуджено-змовницьким тоном, наче розповідає комусь скандальні таємниці. Їй удається розібрати тільки одне слово — «кинутися», за яким вибухає низький рокітливий сміх, трохи мученицький, наче Річардові щось застрягло в горлі. «Що ж, — гадає Кларисса, — сьогодні теж, мабуть, не найкращий момент для обговорення проблеми прізвиськ». Як їй не сердитися на Евана та інших, хто вчасно вжив нові ліки, на всіх тих щасливчиків (звісно, у відносному розумінні), чий мозок вірус не сточив на мереживо? Як же їй не проклинати їх від імені Річарда, чиї м’язи та органи більш-менш уціліли завдяки новітнім науковим досягненням, а розум, на жаль, остаточно вийшов із ладу, вряди-годи даруючи своєму господареві трохи кращі дні серед поганих? У його помешканні, як завжди, стоїть присмерк, страшенна задуха й гарячінь. Воно просякло шавлієвими та ялівцевими пахощами, якими Річард намагається притлумити сморід хвороби. Тут панує неймовірний безлад, а в коричневих абажурах ледь жевріють вогники підсліпуватих ламп потужністю не більшою за п’ятнадцять ватів. Яскравіших Річард просто не стерпів би. Потрапляючи сюди, неначе пірнаєш під воду. Кларисса пересувається кімнатами, немовби трюмом затонулого корабля. Її не здивувало б, якби повз неї в напівтемряві промайнув табунець маленьких сріблястих рибок. Ця квартира, здається, не має нічого спільного з будинком, у якому вона міститься. Коли Кларисса ступає всередину й зачиняє за собою великі скрипливі двері з чотирма замками (два з них поламані), то почувається так, буцім опинилася в іншому вимірі, у задзеркаллі, ніби вестибюль, сходи та коридор лишилися в іншому часі й просторі. — Доброго ранку, — каже вона. — А хіба ще ранок? — Так. Уяви собі. Річардів голос долинає з другої кімнати. Кімнат у квартирі тільки дві: кухня (куди потрапляєш із порога) і велика кімната, де минає Річардове життя (точніше, те, що від нього зосталося). Кларисса проходить через кухню, попри давню, як світ, плиту та здоровезну білу ванну, що тьмяно сяє, мов мармур, у вічному сутінку, крізь слабкий запах газу та несвіжої їжі, повз купи картонних коробок, набитих бозна-чим, і овальне дзеркало в позолоченій рамі, де (завжди відчуваєш шок, навіть коли ти цього сподіваєшся) мигтить бліде Клариссине відбиття. З роками вона навчилася просто ігнорувати дзеркала. Ось італійська кавоварка, яку Кларисса купила йому. Зроблена з хромованої та чорної сталі, ця посудина помалу долучається тепер до запорошеної компанії невживаних речей. А ось і мідні каструлі (їх теж придбала вона). Річард умостився в кріслі. Штори спущено, усі шість чи сім світильників запалено, дарма що світла від них не більше, ніж від звичайної настільної лампи. Річард — у дальньому кутку кімнати в чудернацькому фланелевому халаті (дорослій версії темно-синього дитячого халату, розмальованого ракетами й космонавтами в скафандрах), виснажений, величний і нестямний, наче сама втоплена королева[24], що вічно сяятиме на троні. Бурмотіння припинилося. Річард сидить, трохи відкинувши голову назад і замружившись, мовби слухає музику. — Доброго ранку, любий, — знову вітається Кларисса. Він розплющує очі. — Ви тільки гляньте на ці квіти! — Це тобі. — Невже я помер? — Вони для вечірки. Як твоя голова сьогодні? — Краще, спасибі. — Ти спав? — Не пам’ятаю. Так. Здається, спав. Дякую. — Річарде, надворі такий чудовий літній день. Ти не проти, якщо я впущу сюди трохи світла? — Як забажаєш. Кларисса підходить до найближчого з трьох вікон і не без зусиль піднімає важкі штори з проолієного полотна. Кімната наповнюється денним світлом, якому вдалося просочитися між Річардовим будинком та його братом-близнюком із шоколадної цегли, що їх розділяє якихось чотири з половиною метри. Навпроти — вікно сварливої літньої вдови, де крізь відслонені горизонтальні жалюзі видніють на підвіконні скляні та керамічні фігурки: віслюк із візком, клоун та усміхнена білка. Кларисса обертається до Річарда. Його обличчя, з усіма ямками, складками та зморшками, з високим лиснючим лобом і зламаним боксерським носом, виринає з темряви, немов піднята на поверхню затонула скульптура. — Страшенно яскраво, — буркоче Річард. — Трохи світла тобі не зашкодить. Вона підступає до нього й обережно цілує в опуклину лоба. Коли стоїш так близько, вже розрізняєш запахи соків, що циркулюють у цьому чоловікові. Крохмально-дріжджовий, терпко-винний запах поту, який, до речі, завжди видавався їй приємним, відгонить тепер аптечним солодкавим духом ліків. А ще від Річарда віє несвіжою фланеллю (хоч білизну перуть раз на тиждень, а то й частіше) і — ледь чутно (це, либонь, єдиний відразливий запах) — кріслом, у якому спливають його дні. Річардове крісло якесь навіжене або, точніше кажучи, це крісло того, хто, може, насправді й не зсунувся з глузду, але так себе занедбав, пройшовши довгий шлях до тотальної відмови від узвичаєних норм харчування та гігієни, що тонка грань між божевіллям і відчаєм майже стерлася. Обтягнене чимось грудкуватим, безбарвним, шерстяним і прошите — чомусь це видається особливо зловісним — срібною ниткою, воно скидається на старезне, огрядне, розпухле опудало, яке балансує на тонких ніжках зі світлого дерева, зухвало демонструючи свою обшарпаність та нікчемність. Його квадратні підлокітники та спинка так стерлися, потемніли й засмальцювалися від нескінченного вовтуження, що стали схожими на ніжні ділянки слонової шкіри. Пружини — ідеальні ряди блідих іржавих кілець — проступають не лише крізь подушку для сидіння, а й крізь тонкий жовтий рушник, яким устелив її Річард. Від крісла щораз сильніше тхне сирістю, брудом та гниллю. Якщо це добро виставлять навулицю (коли його виставлять на вулицю), нікому й на думку не спаде його підібрати. Однак про заміну Річард і чути не хоче. — Вони тут? — питає Кларисса. — Ні, — відповідає Річард неохоче, але по-дитячому відверто. — Уже пішли собі. Вони страшенно гарні й напрочуд моторошні. — Еге ж, — погоджується Кларисса, — я знаю. — Вони подібні до згустків чорного полум’я, бо водночас і темні, і яскраві. Один із них скидався на чорну наелектризовану медузу. Вони оце щойно співали мені іноземною мовою. Здається, грецькою. Давньогрецькою. — Ти їх боїшся? — Ні. Може, іноді. — Гадаю, треба попросити Бінґа збільшити дозу, ти не проти? Річард стомлено зітхає. — Якщо я їх не бачу й не чую, це ще не означає, що вони пішли звідси. — Поки ти їх не бачиш і не чуєш, — каже Кларисса, — можеш відпочити. Скажи мені щиро, ти ж не спав цієї ночі, правда? — Трохи спав. Але за свій сон я майже не хвилююся. Куди більше я хвилююся за тебе. Ти сьогодні маєш такий змарнілий вигляд. Як ти? — Зі мною все гаразд. Я забігла лише на хвильку. Треба поставити квіти у воду. — Так, звісно. Квіти, вечірка. О Господи… — Дорогою сюди я бачила кінозірку, — перебиває його Кларисса. — Думаю, це добра прикмета, правда ж? Річард мрійливо усміхається. — Ох уже ці прикмети… — мовить він. — Ти віриш у прикмети? Гадаєш, нами піклуються? Про нас дбають? Боже, та це було б просто чудово! Що ж, може, все так і є. Він не питає, як звуть ту кінозірку; йому байдуже. Річард, єдиний серед Клариссиних знайомих, ніколи не виявляв ані найменшої цікавості до відомих людей. Він щиро не визнає їхньої винятковості. Кларисса пояснює це поєднанням у його натурі надзвичайної самозосередженості та своєрідного савантизму. Річард просто не може уявити цікавішого й насиченішого життя, ніж те, яким живуть його знайомі й він сам, а тому люди при ньому часто почуваються поважнішими й шляхетнішими. Він не з тих егоїстів, що намагаються применшити значущість інших. В основі його егоцентризму не жадібність, а претензійність, тож коли він наполягає, що ти кумедніший, недоладніший, ексцентричніший, глибший, аніж тобі самому видається, і здатний зробити для цього світу стільки добра і зла, скільки й не мислиш, у це годі повірити, принаймні поруч нього та ще котрийсь час по тому, як розстанешся з ним; ти думатимеш, що він єдиний, хто розпізнав твою суть, належно оцінив твої справжні якості (не сподівайся на самі лестощі: незграбна підліткова шорсткість — частина Річардового стилю), точніше й повніше усвідомив твій реальний масштаб. Лише познайомившись із Річардом ближче, розумієш, що фактично ти для нього — вигаданий персонаж, якого він наділив майже необмеженими здібностями до трагедій і комедій — не тому, що така твоя істинна природа, а тому, що йому, Річардові, хочеться жити у світі, сповненому визначних та надзвичайних постатей. Дехто поривав із ним, не бажаючи брати участі в епічній поемі, яку він безперестанку подумки складає, у цій історії його життя та пристрастей, але інші (зокрема й Кларисса), потішені гіперболізацією своїх скромних заслуг, навіть підпали під залежність від нього, ніби від уранішньої чашки кави або чарки-другої перед сном. — Забобони іноді дарують відчуття комфорту, — каже Кларисса. — Не розумію, чому ти так уперто відмовляєшся від нього. — Справді? Тоді це ненавмисно. Я люблю комфорт. Принаймні деякі пов’язані з ним моменти. Дуже люблю. — Як ти почуваєшся? — Нічогенько. Еге ж. Трохи примарно. Мені, як перше, сниться, що я сиджу в кімнаті. — Вечірка о п’ятій, не забув? Гості прийдуть о п’ятій, а церемонія нагородження о восьмій. Ти ж про це пам’ятаєш, правда? Він коротко відповідає: — Так. — А за мить кидає: — Ні. — То так чи ні? — питає Кларисса. — Вибач. Просто мені здається, що деякі події вже відбувалися раніше. Коли ти запитала, чи пам’ятаю я про вечірку та церемонію, мені подумалося, що тебе цікавить, чи пам’ятаю я, що вже на них був. І я таки пам’ятаю. Я, певно, загубився в часі. — Але ж вечірка й нагородження сьогодні ввечері. У майбутньому. — Я розумію. Частково розумію. Та мені чомусь здається, що я вже був у майбутньому. Я досить чітко пригадую вечірку, на яку ще й не бралося. Чудово пам’ятаю церемонію нагородження. — Тобі сьогодні приносили сніданок? — змінює тему Кларисса. — Таке спитаєш! Звісно, приносили. — А ти його з’їв? — По-моєму, з’їв. А втім, може, лише збирався з’їсти. Ти його випадком не бачиш де-небудь? — Начебто ні. — Тоді, гадаю, я таки його з’їв. Та хіба їжа щось значить? — Їжа багато значить, Річарде. — Не знаю, — каже він, — чи зможу я це витримати, Клариссо. — Що саме? — Ну, оце привселюдне вдавання із себе гордого й мужнього чоловіка. Мені так чітко запам’яталося: ось я, божевільна, хвора руїна, тягнуся тремтливими руками по маленький трофей. — Любий, тобі не слід удавати із себе гордого та мужнього. Це не вистава. — Звісно, вистава. Мене нагородили за мою виставу, і ти це прекрасно знаєш. Мене нагородили, бо я захворів на СНІД, збожеволів і мужньо стерпів удари долі. Ця винагорода зовсім не пов’язана з моїм твором… — Припини. Будь ласка. Ця винагорода пов’язана тільки з твоїм твором. Річард удихає й волого, потужно видихає. Клариссина уява відразу малює його легені — лискучі червоні подушки з вигадливим візерунком кровоносних судин. З якихось таємничих причин Річардові легені належать до найменш скомпрометованих органів: вірус їх майже не зачепив. Глибокий видих допомагає Річардові зосередитися, його погляд стає яснішим і глибшим. — Ти справді вважаєш, що вони б дали мені цю нагороду, якби я був здоровий? — питає він. — Саме так я й вважаю. — Облиш. — Ну, тоді тобі, либонь, варто відмовитися від неї. — Про це й мови бути не може, — заперечує Річард. — Я хочу нагороду. Справді. Було б набагато легше, якби люди більш-менш прихильно сприймали чужі нагороди. Вона тут? — Хто? — Моя нагорода. Я хочу на неї поглянути. — Тобі її ще не вручили. Церемонія нагородження сьогодні ввечері. — А, так. Звісно. Сьогодні ввечері. — Річарде, любий, послухай. Стався до цього простіше. Тішся щиро, от і все. Я буду поруч. Увесь час. — Я не проти. — Це лише вечірка. Звичайнісінька вечірка. І прийдуть на неї тільки ті, хто тебе поважає й цінує. — Справді? Хто? — Ти чудово знаєш. Говард. Елайза. Мартін Кампо. — Мартін Кампо? Господи помилуй! — А я гадала, що він тобі до вподоби. Ти завжди так казав. — Авжеж. Левові теж, мабуть, до вподоби сторож зоопарку. — Мартін Кампо чесно й незмінно друкував тебе понад тридцять років. — А хто ще прийде? — Ми з тобою вже не раз це обговорювали. Ти добре знаєш, хто прийде. — Скажи ще раз, тобі ж не складно? Назви мені якусь героїчну персону. — А хіба Мартін Кампо не герой? Він угатив увесь свій родинний статок у видання серйозних, складних книжок, що їх, як він добре знав, буде важко продати. Річард заплющує очі й стомлено відкидається на потерту, засмальцьовану спинку крісла. — Хай буде так, — урешті промовляє він. — Тобі не треба нікого зачаровувати чи розважати. Не треба влаштовувати виставу. Ці люди вірили в тебе багато-багато років. Тільки з’явися, сядь на диван із випивкою чи без неї, слухай чи не слухай, усміхайся чи не усміхайся. Усе. Я про тебе дбатиму. Їй хочеться схопити його за худорляві плечі й добряче струсонути. Можливо (хоч і не наважуєшся формулювати це такими словами), Річард увійде в історію і в оці останні миті своєї земної кар’єри нарешті дочекається перших паростків визнання, яке сягне далеко в майбутнє (якщо, звісно, людству воно світить). Ця винагорода свідчить не лише про те, що Річарда помітила спілка поетів і науковців; вона означає, що сама література (чиє майбутнє окреслюється власне тепер) потребує особливого Річардового внеску — його зухвало багатослівних голосінь за майже зниклими та втраченими світами. Гарантій, звичайно ж, немає, але цілком імовірно, навіть більше, ніж імовірно, що Кларисса й купка її однодумців від самого початку мали рацію. Річард, їхній химеристий, задуманий, прискіпливий Річард, який із першого погляду бачив усе наскрізь і намагався словами розщепити атом, житиме й тоді, коли інші, набагато популярніші імена зблякнуть. І от Кларисса, його найдавніша подруга та перша читачка, Кларисса, яка навідується до нього щодня, — хоч навіть ті, хто з ним познайомився недавно, думають, ніби він помер, — улаштовує вечірку на його честь. Купує квіти та свічки. Звісно, їй хочеться, щоб він прийшов. — Насправді, — озивається Річард, — я там не потрібен, чи не так? Досить, так би мовити, й ідеї моєї присутності. І взагалі — вечірка вже відбулася, зі мною чи без мене… — Знаєш, уже несила це слухати. Мені скоро урветься терпець. — Будь ласка, не сердься на мене. О, місіс Д., щиро кажучи, мені просто соромно там з’являтися. Я страшенний невдаха. — Це не так. — Так. Ти добра, дуже добра до мене, але боюся, що я маю рацію. Я переоцінив свої можливості. Гадав, я значніший, ніж є. Можна довірити тобі одну ганебну таємницю? Я нікому ще цього не розповідав. — Звісно. — Мені здавалося, що я геній. Я справді подумки називав себе так. — Ну… — О, гордине, гордине… Як же я помилявся. І програв. Те, чого я прагнув, було над мої сили. Мене просто на все не вистачило. Розумієш, є погода, вода й земля, тварини та будинки, минуле й майбутнє, космос, історія… Є нитка чи щось інше застрягле в моїх зубах, є літня пані навпроти — ти, до речі, помітила, що вона поміняла місцями віслюка та білку? І, звичайно, є час. І місце. І ти, місіс Д. Я хотів бодай трохи розказати про тебе. О, з якою приємністю я б розказав! — Річарде, ти написав цілу книжку! — Так, але все важливе залишив осторонь, майже все. А потім я просто зациклився на тій приголомшливій розв’язці. О ні, я не жаліюся. Аж ніяк. Ми всі так багато хочемо від життя, правда? — Мабуть. — Ти поцілувала мене біля ставка. — Десять тисяч років тому. — Це відбувається досі. — У якомусь розумінні. — У реальності. Воно відбувається й у тій теперішності, і в цій теперішності. — Ти стомився, милий. Тобі слід відпочити. Я зателефоную Бінґові щодо твого лікування, гаразд? — О, я не можу, не можу більше відпочивати. Підійди сюди. Ближче, коли можеш. Прошу тебе. — Але я й так поряд. — Ще ближче. Візьми мене за руку. Кларисса бере Річардову руку, що скидається — до цього годі звикнути — на в’язку крихких прутів. — Ось і ми, — каже він. — Тобі так не здається? — Перепрошую? — Ми, літні люди, і ми, юні коханці, що стоять біля ставка. Ми водночас і ті, і ті. Дивовижно, правда? — Еге ж. — Я, щиро кажучи, ні за чим не шкодую. Хіба тільки за одним. Мені хотілося написати про тебе, про нас, власне. Розумієш? Мені хотілося написати про все: про життя, яке ми маємо, і про життя, яке ми могли б мати. Мені хотілося написати про те, як ми помремо (тут безліч варіантів). — Тобі не варто ні за чим шкодувати, Річарде, — мовить Кларисса. — У цьому немає потреби, ти стільки всього зробив. — Як мило, що ти мене заспокоюєш. — Тобі треба поспати. — Гадаєш? — Упевнена. — Що ж, хай буде так. — Я прийду й допоможу тобі зібратися, — каже вона. — О пів на четверту, гаразд? — Я завжди радий бачити тебе, місіс Делловей. — Ну все. Я йду. А то квіти зовсім зав’януть. — Так, звісно. Кларисса торкається кінчиками пальців його сухого плеча. Невже вона за чимось шкодує? Невже навіть тепер їй здається, що вони з Річардом могли б одружитися, жити як одна душа, мати коханців і коханок? Завжди є вихід. Колись Річард був енергійний, високий, мускулястий і молочно-блідий. Він мав звичку тинятися Нью-Йорком у старій шинелі, захоплено про щось розповідаючи, з темними неслухняними патлами, перетягнутими блакитною стрічкою, яку десь знайшов. — Я приготувала для тебе крабовий рулет, — каже Кларисса. — Не те щоб я вважала це за найкращу приманку, та все ж… — Ох, ти ж знаєш, як я люблю твій крабовий рулет! Це вже зовсім інша річ, правда ж, Клариссо? — Що? Він зводить свою масивну, зруйновану хворобою голову. Кларисса повертається боком і дістає поцілунок у щоку. Не варто цілуватися з ним у губи: звичайна застуда може обернутися для нього на справжню катастрофу. На прощання Кларисса потискає кощаве Річардове плече. — Побачимось о пів на четверту, — каже вона. — Чудово, — відповідає Річард, — просто чудово.Місіс Вулф
Вона скидає очима на настільний годинник. Минуло майже дві години. Вона досі сповнена сили, хоч знає, що написане сьогодні завтра може видатися їй пустим та роздутим. Гадана книжка завжди краща за ту, що лягає на папір. Вірджинія відпиває ковток холодної кави й дозволяє собі перечитати те, що вийшло. Здається, непогано, а деякі частини просто неперевершені. Звісно, вона ж покладає такі великі надії на цю книжку, мріє, щоб це був її найкращий роман, — роман, який урешті виправдає всі її сподівання. Та чи може один-однісінький день із життя звичайної жінки стати за основу для цілого роману? Чи досить цього? Вірджинія стукає по губах великим пальцем. Кларисса Делловей помре — у цьому вона впевнена, хоч поки ще важко сказати, як і навіть чому. Найімовірніше, вкоротить собі віку. Авжеж, саме так. Вірджинія відкладає ручку вбік. Якби її воля, вона б працювала весь день, списала не три, а тридцять аркушів, проте вже після перших кількох годин у ній щось спотикається й не дає ступити через край, щоб не звести всю справу нанівець. Дуже легко впасти у вир незв’язності та нелогічності, з якого можна вже ніколи не виборсатися. Водночас їй страшенно шкода витрачати дорогоцінний час на щось інше, крім писання. Вона не полишає роботи навіть під загрозою рецидиву. Спочатку повертаються головні болі, не схожі на ті, що їх зазвичай називають цією словосполукою (одначе вигадувати якийсь новий термін для них завжди видавалося Вірджинії занадто мелодраматичним). Вони просочуються в неї. Не просто завдають муки, а вселяються всередину, наче віруси в тіла своїх жертв. В очах починають танцювати такі болісні вогняні пасма, такі сліпучі риски й цятки, аж їй доводиться нагадувати собі, що, крім неї, їх ніхто не бачить. Біль огортає її, витискаючи те, що недавно ще було Вірджинією; його атака така блискавична, а зубчасті обриси такі чіткі, що їй він давно вже уявляється самостійним живим створінням. Вона не раз бачила його, коли прогулювалася містом із Леонардом: над бруківкою линула іскриста сріблясто-біла наїжена постать, драглиста, мов медуза. «Що з тобою?» — питав Леонард. «Голова болить, — відповідала вона. — Не зважай». Головний біль завжди поряд, готовий напасти щомиті, і хоч якими довгими бувають періоди свободи, Вірджинія відчуває їхню тимчасовість. Іноді біль лише частково поймає її, на вечір чи день-два, а потім відступає. Часом залишається й посилюється, аж поки подається сама Вірджинія. У такі моменти біль неначе виповзає з її черепа назовні. Усе довкола палає й пульсує, заражене нестерпним блиском. Усе аж здригається, і Вірджинія молиться про темряву, як заблуканий у пустелі мандрівник — про воду. Світ, виявляється, позбавлений темряви, як пустеля — води. Навіть якщо зачинити віконниці, навіть якщо міцно склепити повіки. Темряви нема, є тільки невідчепні спалахи сяйва більшої чи меншої інтенсивності. Коли опиняєшся в цьому безжально яскравому просторі, оживають голоси. Іноді це ледь чутне низьке бурчання, зіткане із самого повітря, іноді вони долинають з-за меблів і просочуються зі стін. Голоси невиразні, але, безперечно, сповнені прихованого змісту, явно чоловічі, старі-старезні. У них завжди вчувається злість, осуд та розчарування. Часом вони ніби перешіптуються між собою, часом декламують якийсь текст. Зрідка їй навіть удається розібрати те чи те слово. Раз вона почула «кинутися», двічі — «додолу». А якось — Вірджинія може заприсягтися — зграйка горобців за вікном співала грецькою мовою. У ці хвилини вона почувається тяжко нещасною і здатна накричати на Леонарда чи на когось іншого, хто — сичачи й крешучи іскри, наче пекельник, — трапиться під руку. Такий стан інколи триває дуже довго, година за годиною, сповиваючи її, немов кокон лялечку. Кінець кінцем за якийсь час вона приходить до пам’яті, скалічена й трепетна, однак сповнена проникливості й готова, трохи відпочивши, поринути знову в роботу. Вона страшенно боїться оцих своїх провалів у біль та сліпуче світло й воднораз припускає, що їх не уникнеш. Уже кілька років Вірджинія живе без нападів. Ніхто краще за неї не знає, з якою раптовістю біль може повернутися, але при Леонардові вона намагається бадьоритися. Щоб нарешті переїхати до Лондона. Краще збожеволіти в Лондоні, ніж зачахнути в Річмонді. Не без вагань Вірджинія вирішує, що на сьогодні досить. Такі сумніви роздирають її не вперше. А може, попрацювати ще годинку? Що це — розважливість чи лінощі? Вона каже собі, що таки розважливість, і майже вірить у це. Своїх двісті п’ятдесят слів вона написала. Годі. Треба сподіватися, що й завтра вона сидітиме на цьому самому місці, при тямі та здоровому глузді. Вона бере чашку із захололою кавовою гущею і, вийшовши з кімнати, спускається в друкарню, де Ралф перечитує коректу після Леонарда. — Доброго ранку, — кидає Ралф Вірджинії нервово-жвавим голосом. Його широке, вродливе, зазвичай безтурботне обличчя взялося рум’янцем, а лоб аж паленіє, і Вірджинія доходить висновку, що для Ралфа цей ранок зовсім не добрий. Мабуть, Леонард нагримав на нього за недогляди, сьогоднішні чи вчорашні, і от Ралф тепер вичитує гранки й стріляє своїм «доброго ранку» з удаваним запалом висвареної дитини. — Доброго ранку, — відповідає вона тоном, сповненим доброзичливості, але підкреслено позбавленим спочуття. Оці всі асистенти, молоді чоловіки та жінки, з’являються й тікають; недавно Леонард найняв ще Марджорі (з її огидною манерою розтягати слова; до речі, де вона?), бо чимало завдань Ралф уважає нижчими від своєї гідності. Немає сумніву, що незабаром Ралфа й Марджорі також тут не буде, і коли Вірджинія прийде сюди іншим разом, то вже хтось новенький невдоволено-стримано зичитиме їй доброго ранку. Вона знає, що Леонард може бути різким, скупим на похвалу й надзвичайно прискіпливим. Вірджинія бачить, що цим молодим людям часто доводиться непереливки, проте ніколи не стане з ними супроти Леонарда. Їй менш за все хочеться бути комусь за няньку й потурати чиїмось запопадливим усмішкам та благальним поглядам. Зрештою, Ралф — то Літтонів клопіт, а Літтон прихильний до нього. Та попри все і Ралф, і його наступники не затримаються й рушать у великий світ — ніхто не тішить себе ілюзіями, що вони довіку прислужуватимуть у друкарні. Так, Леонард буває деспотичним чи несправедливим, але він її компаньйон та опікун, і вона нізащо не зрадить його ні задля неопереного красунчика Ралфа, ні задля Марджорі з її голоском хвилястої папужки. — На вісім сторінок — десять помилок, — каже Леонард, і складки коло його рота стають такими глибокими, що в них може вміститися монетка. — Добре, що ви їх помітили, — мовить Вірджинія. — Що ближче до середини, то їх, здається, більше. Як гадаєш, погано написаний твір може накликати біду? — О, як би я хотіла жити у світі, де це було б реальністю! Піду прогуляюсь, провітрю голову, а тоді приєднаюся до вас. — Ми вже добряче посунулися вперед, — каже Ралф. — До вечора, мабуть, упораємося. — Нам пощастить, — кидає Леонард, — якщо ми впораємося до вечора наступного тижня. Він супиться; Ралфові щоки червоніють іще більше. Вірджинія припускає, що Ралф, набираючи текст, виявив страшенну недбалість. А правда — спокійна пухкенька пані в солідній сірій сукні — сидить поміж цими двома чоловіками. Ні, правда не на боці Ралфа — цього молодого піхотинця, закоханого, безперечно, у літературу і з не меншою пристрастю в бренді й печиво, що чекають на нього після робочого дня; цього добросердого пересічного хлопця, який, проте, навряд чи зможе за призначений йому земний час уславити одну з пересічних справ пересічного світу. На жаль, правда й не на боці Леонарда, неповторного й невтомного Леонарда, що не відрізняє невдач від катастроф, над усе ставить творчі звершення й тиранить інших, бо щиро вірить, ніби йому до снаги зліквідувати та викорінити людську безвідповідальність і посередність. — Я впевнена, — каже Вірджинія, — що можна надати книжці більш-менш пристойного вигляду вчасно й таки зустріти Різдво. Ралф усміхається до неї з таким неприхованим полегшенням, що їй раптом хочеться дати йому ляпаса. Він переоцінює її симпатію: вона сказала це не заради нього, а заради Леонарда — точнісінько як її мати, що дивилася крізь пальці на помилки слуг за вечерею й переконувала чоловіка та решту присутніх, буцім розбита супниця не віщує нічого лихого, бо їхнє коло любові й терпіння непорушне та всі вони в цілковитій безпеці.Місіс Браун
Життя, Лондон, оцей червневий день.
Лора заходиться просіювати борошно в блакитну миску. За вікном — вузенька смужка трави, що відмежовує їхній будинок від будинку сусідів; на сліпучо-білому тиньку сусідського гаража мигтить пташина тінь. Лору раптом огортає глибока радість від цієї тіні, від мерехтіння яскраво-білих та зелених пасом. Миска, що стоїть перед нею, забарвлена в невиразну, бліду, злегка побляклу блакить і прикрашена тоненьким обідком із білих листочків. Усі листочки однаковісінькі, стилізовані й трохи карикатурні, скошені під чудернацькими кутами; маленький трикутний значок на одному з них, без сумніву, додає мисці особливої довершеності. У неї густим білим дощем падає борошно. — Ну ось і все, — каже Лора синові. — Хочеш поглянути? — Еге ж, — відповідає він. Вона вклякає, щоб показати Річі просіяне борошно. — А тепер нам треба набрати чотири кухлі. Ой, а ти знаєш, скільки це? Хлопчик здіймає вгору чотири пальці. — Добре, — хвалить Лора сина. — Дуже добре. Вона, здається, так і проковтнула б його цієї миті — не жадібно, а ніжно, умліваючи від захоплення, як колись, до заміжжя й переходу в іншу віру (мати ніколи їй цього не пробачить, ніколи), брала в рот облатку. Її переповнює любов — така сильна, щира й неприхована, що скидається на апетит. — Який же ти славний, кмітливий хлопчик! — вигукує Лора. Річі всміхається. Він поїдає матір очима, а вона дивиться на нього. Завмерши, вони споглядають одне одного, і на якусь хвилину Лора стає саме тим, чим видається збоку, — вагітною жінкою навколішках перед своїм трирічним сином, що вміє рахувати до чотирьох. Вона та її ідеальний образ несподівано збігаються. Вона наміряється спекти торт, звичайний святковий торт, але в її думках він не менш блискучий та розкішний, ніж на журнальній фотографії, а може, навіть кращий. Лора уявляє, як із найпростіших інгредієнтів приготує торт, що матиме досконалі пропорції та велич замку чи мавзолею. Її торт даруватиме приємність і захват — подібно до того, як добротний будинок дарує затишок та безпеку. Отак, на Лорину гадку, почуваються художники й архітектори (порівняння, звісно, недоречне і, можливо, безглузде, та все ж), стоячи перед полотном, каменем, фарбою чи цементним розчином. Навіть така книжка, як «Місіс Делловей», колись була тільки стосом чистих аркушів та чорнильницею! «Це ж лише торт», — нагадує собі Лора. Дарма. Торт до торта не приходиться. Тримаючи в руках миску з просіяним борошном, у чепурному будинку під каліфорнійським небом, Лора раптом віддається насолоді й передчуттю дива, ніби письменник, коли кладе на папір перше речення майбутньої книжки, чи будівельник, що береться креслити план нового будинку. — Гаразденько, ти перший, — звертається вона до Річі й простягає сяйливий алюмінієвий мірний кухоль. Уперше в житті йому доручили таке відповідальне завдання. Лора ставить перед сином на підлогу іншу миску — порожню. Він тримає кухоль обома руками. — Ну ж бо, — підбадьорює вона. Спрямовуючи руки Річі, жінка допомагає йому занурити кухоль у борошно. Кухоль заходить легко; крізь його тонкі стінки хлопчик відчуває шовковисту дрібнозернистість просіяного борошна. Над мискою тут-таки спливає хмарка борошняного пилу. Мати із сином піднімають кухоль, з верхом наповнений борошном. По сріблястих стінках воно каскадом спадає вниз. Лора просить сина тримати кухоль міцніше, хоч йому це вдається на превелику силу, а тоді одним швидким рухом збиває з кухля зернисту шапку — тепер борошно лежить гладеньким білим шаром урівень із вінцями. Річі й далі стискає кухоль обома руками. — Добре, — мовить Лора. — А тепер треба висипати це в іншу миску. Ти впораєшся самотужки, як гадаєш? — Так, — відповідає Річі не зовсім упевнено. Йому думається, що цей кухоль із борошном єдиний і незамінний; як розсиплеш його — то всьому кінець! Одна річ, коли тебе просять перенести через вулицю капустину, і зовсім інша, якщо це тільки-но віднайдена голова Рількового Аполлона[25]. — Тоді спробуй, — каже мати. Він обережно підносить кухоль із борошном до порожньої миски й заціпеніло завмирає над її блискавою заглибиною (ця миска блідо-зелена й трохи менша, але прикрашена вздовж берегів тим самим візерунком із листочків, що й блакитна, бо вони з одного набору). Річі знає, чого від нього чекають: йому треба висипати борошно в миску. А що як він неправильно зрозумів і все зіпсує? Що як, перехиливши кухоль, спричинить грандіозну катастрофу та порушить і без того хитку рівновагу? Йому кортить глянути на матір, проте він боїться відірвати очі від кухля. — Перекидай, — підохочує Лора. І хлопчик перевертає кухоль одним квапливим, зляканим рухом. Якусь частку секунди борошно неначе вагається, а тоді раптом вивалюється гіркою, що приблизно повторює форму мірного кухля. Угору знімається ще більша хмара і, майже сягнувши обличчя Річі, тане в повітрі. Він дивиться на те, що в нього вийшло, — на білий, злегка крупчастий, помережаний крихітними тінями пагорб між глянсових кремово-білих стінок миски. — Ой, — несподівано вигукує Лора. Річі зводить на неї нажахані очі, які швидко наповнюються слізьми. Лора зітхає. Ну чому він такий чутливий і схильний до безпричинного каяття? Чому з ним треба поводитися так обережно? На мить — лише на мить — образ Річі змінюється. Стає чіткішим, яскравішим. Його голова більшає. Здається, хлопчика огортає мертвотно-бліде сяйво. І їй хочеться зникнути — не заподіяти йому шкоди (цього вона б ніколи собі не дозволила), а просто зникнути, щоб відчути себе вільною, ні в чому не винною й безтурботною. — Ні, ні, — мовить Лора. — Усе гаразд. Справді. Ти чудово впорався. Річі всміхається крізь сльози. На його обличчі відбивається раптове самовдоволення й шалене полегшення. От і чудово, лише кілька підбадьорливих слів — і хлопчик заспокоївся. Лора знову зітхає й ласкаво торкається синового волосся. — Ну, що ж, — каже вона, — насиплеш іще один? Він киває з таким простодушним і нестримним запалом, що Лорі аж дух перехоплює від нападу ніжності. Зненацька їй думається, що спекти торт і виростити дитину зовсім неважко. Лора любить сина так щиро, як і годиться матері. Вона не сердиться на нього, ні. Не хоче його кидати. Вона кохає чоловіка й тішиться своїм шлюбом. Видається можливим (не видається неможливим), що вона таки перетнула невидиму грань — грань між нею й тією жінкою, якою б їй хотілося бути, хотілося почуватись. Не видається неможливим, що тут, у цій кухні, у цей найзвичайнісінький момент із нею сталося ледь помітне зовні, але напрочуд глибоке перетворення: вона віднайшла себе. Лора так довго й важко до цього йшла, так свято в це вірила, і ось нарешті їй випав шанс жити щасливо, бути собою, як дитині, що вчиться тримати рівновагу на двоколісному велосипеді. Тепер із нею все буде гаразд. Вона не розчаровуватиметься. Не тужитиме за втраченими можливостями, за нереалізованими талантами (та й чи є вони в неї насправді?). Залишиться відданою чоловікові, синові, домівці, усім своїм обов’язкам і дарам. Вона хотітиме другу дитину.
Місіс Вулф
Вона йде вздовж Маунт-Арарат-роуд і обмірковує самогубство Кларисси Делловей. Кларисса закохається — у жінку. Ні, краще в дівчину; авжеж, у дівчину, з якою вона познайомиться ще жовторотою юнкою; це буде одна з тих пристрастей, що спалахують замолоду, коли щиро здається, ніби любов і всякі ідеї — твоє особисте відкриття, щось таке, чого до тебе саме так ніхто зроду не переживав і не усвідомлював; за того короткого юнацтва, коли вільно робити й говорити майже все: приголомшувати, кидатися з кулаками, відмовлятися від запропонованого майбутнього заради іншого, грандіознішого та дивовижнішого, виплеканого у твоїх мріях і належного тільки тобі, а не якійсь там тітці Гелені, що сидить вечорами в кріслі й розважає вголос, чи варто молодим жінкам читати Платона та Морріса. Отже, юна Кларисса Делловей кохатиме іншу дівчину й віритиме у своє успішне, сповнене пригод майбутнє, але врешті, як більшість молодих жінок, схаменеться (що на неї вплине — поки важко сказати) й одружиться з путнім чоловіком. Так-так, схаменеться й одружиться. Проте до старості вона не доживе. Укоротить собі віку — мабуть, через якусь дрібницю (треба тільки, щоб вийшло переконливо — трагічно, а не комічно). Певна річ, це станеться нескоро. Вірджинія сподівається, що, поки вона добереться до того епізоду, багато чого виясниться. А наразі, гуляючи Річмондом, вона намагається зосередитися на першому Клариссиному коханні. На тій дівчині. Зухвалій і привабливій. Вона шокуватиме тіточок, ставлячи у великі вази з водою жоржини та мальви із зітнутими головами. Так завжди робила сестра Вірджинії — Ванесса. Вірджинія проминає огрядну жінку — завсідницю тутешніх крамничок, дебелу підозріливу літню пані, з величезною тканою сумкою та двома мопсами на повідках коньякового кольору, яка демонстративно ігнорує її. Очевидно, Вірджинія знову мимоволі говорила вголос. О, тепер вона й сама немовби чує промимрений уривок фрази шокуватиме тіточок, що тягнеться за нею шлейфом. Ну, і що з того? Віддалившись, Вірджинія різко обертається, щоб перехопити крадькуватий жінчин погляд, але зустрічається тільки з вологими очима одного з мопсів, який, важко сопучи, дивиться на неї з-за свого брунатного плеча. Вона доходить до Квінз-роуд і повертає назад додому, згадуючи Ванессу та безголові квіти у вазах. Річмонд, звісно ж, не найгірше місце на світі, однак це лише звичайнісіньке передмістя з усіма характерними ознаками: тут і віконні горщики з квітами, і живоплоти, і домогосподарки з мопсами на повідках, і дзиґарі, що лунко відбивають години в порожніх кімнатах. Вірджинія думає про кохання дівчини. Як же їй обридла ця річмондська атмосфера! Вона так скучила за Лондоном. Часом їй навіть сняться центри великих міст. Хоч у Річмонді, де її тримають останні вісім років тільки тому, що тут немає ні дивниць, ні чудес, вона майже звільнилася від головного болю, голосів і нападів люті. Та все ж її єдине бажання — повернутися до небезпек, які таїть у собі великоміське життя. На сходинках до Хоґарт-хаус Вірджинія зупиняється, щоб пригадати, хто вона така. Багаторічний досвід навчив її, що від жінки при здоровому розумі обставини вимагають певного перевтілення — не так заради свого чоловіка та слуг, як насамперед для міцності власних переконань. Вона — письменниця, а Леонард, Неллі, Ралф та інші — читачі. Героїня її нового роману — спокійна мудра чутлива жінка, яка тяжко хворіла, а тепер готується повернутися в Лондон, де вона вітатиме в себе гостей і відвідуватиме вечірки, писатиме вранці та читатиме пополудні, обідатиме з друзями й матиме бездоганний вигляд. Є в цьому всьому справжнє мистецтво — і в порядкуванні бенкетами, і в додержанні підбадьорливої правильності. Чоловіки, звісно, можуть пишатися своїми щирими, пристрасними оповідями про долі людства й уважати за теми, варті великої літератури, лише війну та пошук Бога, однак Вірджинія певна, що, якби чоловічу репутацію похитнув хибний вибір капелюха, англійська література разюче змінилася б. Кларисса Делловей, на її думку, заподіє собі смерть через щось таке, що іншим видаватиметься дурницею. Можливо, вечірка зійде нанівець або чоловік знову не помітить її зусиль, докладених до самовдосконалення й облагодження їхньої оселі. От тільки треба передати всю глибину й реальність Клариссиного розпачу попри уявну незначущість причини, переконати читача, що домашні поразки для Кларисси не менш гіркі, ніж програні битви для якого-небудь генерала. Вірджинія заходить до будинку. Вона цілком контролює персонажа на ім’я Вірджинія Вулф і, як личить цьому персонажеві, знімає й вішає пальто, а тоді спускається в кухню, щоб обговорити з Неллі меню ланчу. У кухні Неллі розкачує тісто. Неллі така, як завжди, — огрядна та розчервоніла, велична й невдоволена, буцім славній епосі доброзвичайності та блаженства, у якій минуло все її життя, настав кінець — остаточний — хвилин за десять до вашої появи. Вірджинія не надивиться на неї. Як їй удається щодня, щогодини триматися однаковісінько? — Добрий день, Неллі, — вітається Вірджинія. — Добрий, пані. Уся увага Неллі прикута до тіста, наче під качалкою проступають ледь помітні, проте розбірливі письмена. — Це пиріг на ланч? — Так, пані. Я вирішила приготувати м’ясний пиріг. У нас була баранина. А з вами порадитися мені не вдалося, бо ви працювали від самого ранку. — Пиріг із бараниною — це чудово, — озивається Вірджинія, дарма що їй ледве вдається залишатися в образі. «Їжа не гріх, — нагадує вона собі. — Головне — не думати про тлінь та фекалії. І про своє відбиття в дзеркалі». — Спочатку суп із хрінниці, — каже Неллі, — потім пиріг, а на десерт ці, як їх… жовті груші, коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого. Ось тобі й маєш, виклик кинуто. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого. Так підкорена амазонка, стоячи на березі річки в шкурах власноруч убитих та оббілованих тварин, жбурляє грушу до золотих черевичків королеви зі словами: «Ось, беріть. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого». — Груші то й груші, — мовить Вірджинія, однак подумки протестує проти груш, бо вони, звичайно, зовсім не те, що треба, принаймні сьогодні. Якби Вірджинія по-хазяйському прийшла в кухню ще зранку, щоб замовити ланч, Неллі могла б подати на десерт будь-що — хоч бланманже, хоч суфле, а хоч і ті самі груші. Вірджинія ж легко могла спуститися в кухню о восьмій ранку й заявити: «Не клопочімося сьогодні. Нехай на десерт будуть груші». Натомість вона навшпиньки прокралася до свого кабінету, боячись, що її письменницьке натхнення (оцей крихкий імпульс, оце яйце, ризиковано вдержуване на ложці) від поганого настрою Неллі може розвіятися. Неллі, певна річ, відчуває все і, пропонуючи груші, натякає Вірджинії на свою могутність, на те, що знає її таємниці і що королевам, які дбають про розгадування загадок у своїх покоях більше, ніж про добробут підданців, нема чого вередувати — хай удовольняються з датків. Вірджинія злегка піднімає брижик розкачаного тіста й береться розминати пальцями. — Ти не забула, що о четвертій приїде Ванесса з дітьми? — питає вона. — Я пам’ятаю, пані. Неллі майстерно підхоплює тісто, кладе на деко й починає бгати з нього пиріг. Ці спокійні, вправні рухи нагадують Вірджинії сповивання дитини, і на мить вона відчуває себе малим дівчам, яке з трепетом і благоговінням спостерігає за впевненими материними руками. — До речі, гадаю, треба ще купити китайський чай та імбирні цукати. — Китайський чай, пані? Імбирні цукати? — Ванесса востаннє гостювала в нас понад два тижні тому. Я б воліла подати їй до чаю щось краще за вчорашні недоїдки. — Але ж китайський чай та цукати можна купити лише в Лондоні, тут такого не продають. — Поїзди ходять щопівгодини, автобуси — щогодини. Тобі ж усе одно, мабуть, треба по щось їхати до Лондона. — Та воно то так. От тільки… уже пів на дванадцяту, а обід зовсім не готовий. Місіс Белл приїде о четвертій. Ви ж сказали — о четвертій? — Авжеж, о четвертій. І до четвертої ще майже п’ять годин, бо тепер рівно вісім хвилин на дванадцяту. Поїзд, що відходить із Річмонда о пів на першу, привезе тебе в Лондон на початку другої. Ти швиденько купиш чай та цукати, виїдеш поїздом з Лондона о пів на третю й уже на самісінькому початку четвертої здорова-здоровісінька повернешся сюди. Чи я помиляюся? — Ні, не помиляєтеся, — відповідає Неллі. Вона бере з миски ріпу та спритним ударом ножа відтинає хвостик. «Отак, — думає Вірджинія, — вона хотіла б перерізати й мою горлянку. Одним махом, ніби заколоти мене — це черговий хатній клопіт, що його треба впорати до спання». Ось як Неллі б убивала, упевнено й уміло, немов просто б куховарила, механічно додержуючись рецептів, вивчених хтозна-коли. Атож, вона б радо черконула Вірджинію по горлянці, як оце ріпу, бо Вірджинія знехтувала свої обов’язки, і тепер її, Неллі Бокселл, дорослу жінку, карають за те, що вона насмілилася запропонувати груші. Невже так важко знайти спільну мову з прислугою? Мати Вірджинії чудово давала собі з цим раду. І Ванесса. Чому ж у Вірджинії не виходить бути водночас твердою й доброю до Неллі, щоб викликати до себе повагу та любов? Вірджинія знає, з яким виглядом і поставою їй слід з’являтися в кухні. Знає, що її тон має бути навчальним, але не зверхнім, наче в гувернантки, що звертається до улюбленого вихованця. «Чому б нам не вигадати щось краще за груші, Неллі? Містер Вулф сьогодні не в гуморі, і боюся, що самими грушами його настрою не підсолодиш». Це ж так просто! Клариссу Делловей вона наділить здатністю ладнати з прислугою, особливим умінням поєднувати чуйність та силу. Слуги обожнюватимуть її та завжди робитимуть більше, ніж вона попросить.Місіс Делловей
Ступивши з квітами в коридор, Кларисса перестріває Саллі. На якийсь короткий момент їй видається, ніби вони із Саллі не знайомі. Перед нею бліда, сивоволоса, нетерпляча жінка із суворим обличчям, кілограмів на п’ять легша, ніж мала б бути. Вигляд цієї «незнайомки» викликає в Кларисси приплив ніжності й невиразного безстороннього осуду. «Яка ж вона схвильована та мила! — думається Клариссі. — От тільки їй не слід убиратися в жовте, навіть у таке темно-гірчичне, як оце тепер». — Привіт, — каже Саллі. — Чудові квіти. Кларисса й Саллі похапцем цілуються в губи. Вони завжди щедрі на поцілунки. — Ти куди? — питає Кларисса. — У місто. Обідаю сьогодні з Олівером Сент-Івом. Хіба я тобі не казала? Не можу пригадати. — Не казала. — Вибач. Сподіваюся, ти не проти? — Звісно, ні. Завжди приємно пообідати з кінозіркою. — Я так усе вишарувала, аж самій страшно. — А туалетний папір є? — Хоч греблю гати. Я повернуся за кілька годин. — Бувай. — Квіти справді чудові, — повторює Саллі. — Чому ж я так нервуюся? — Ну, мабуть, тому, що обідаєш із кінозіркою. — Це ж просто Олівер. Мені соромно, що я тебе кидаю. — Дурниці! Усе гаразд. — Ти впевнена? — Іди собі. На все добре! — Бувай. Вони знову цілуються. При нагоді Кларисса таки спробує переконати Саллі вивести з ужитку цю гірчичну куртку. Ідучи далі, Кларисса пригадує ту хвилю радості (до речі, що її викликало?), яка накотилася на неї трохи більш ніж годину тому. Цієї миті, о пів на дванадцяту теплого червневого дня, коридор у їхньому будинку скидається на вхід до царства мертвих. У ніші німує величезна ваза, а в лискучих плитках брунатної підлоги каламутно відбивається тьмяно-вохристе світло поодиноких бра. Ні, не до царства мертвих, далебі: у смерті є бодай перспектива визволення та спочину. А тут лише клубливий пил, тягучі дні, безгомінний коридор, буре світло й слабкий, злегка хімічний запах сирості, що його зможе перебити тільки дух невблаганної старості, втрат та несправджених сподівань. Річард, її вірний товариш і колишній коханець, глибше й глибше поринає у вир недуги та божевілля. Шкода, але Річарда не буде поряд на схилі літ. Кларисса заходить у квартиру, і їй — о, диво! — відразу ж стає краще. Трохи краще. А там і про вечірку час думати. Щонайменше. Це її помешкання, її й Саллі, і хоч вони живуть тут уже майже п’ятнадцять років, вона досі дивується його красі та їхньому неймовірному щастю. Два поверхи й садок у Вест-Вілліджі! Звісно, вони багаті, непристойно багаті за будь-якими мірками, крім, можливо, нью-йоркських. Вони мали заощадження, і тоді їм нагодився цей скарб із сосновим паркетом та стулчастими вікнами, що дивляться на вимощене цеглою внутрішнє подвір’я зі смарагдовим мохом у невисоких кам’яних жолобах та круглим фонтанчиком, схожим на таріль чистої води, яка жебонить, тільки-но натиснеш на вимикач. Кларисса несе квіти в кухню й натрапляє на записку Саллі: «Обідаю з Олівером — я тобі казала? Повернуся не пізніш як о третій. ХХХХХ[26]». Раптом Кларисса перестає розуміти, де вона. Це ж не її кухня, а кухня когось зі знайомців, досить симпатична, але не в Клариссиному стилі, повна сторонніх запахів. Вона мешкає деінде — у будинку з вікном, по якому обережно стукає гілочка — так, ніби хтось торкається голкою вінілової платівки. А тут, у цій кухні, за скляними дверцятами буфета, неначе священні реліквії, стоять незайманим стосом білі тарілки. На гранітній стільниці вишикувалися старенькі теракотові горщики, поглазуровані всіма відтінками яскраво-жовтого. Кларисса впізнає ці речі, проте вони їй чужі. Вона відчуває присутність власного привиду — її незнищенної й водночас майже непомітної частини, яка нічим не володіє і, немов турист у музеї, з байдужою цікавістю розглядає рядок полив’яних горщиків, стільницю з однією-однісінькою хлібною крихтою та хромований кран із тремтливою краплею, що, поважчавши, падає в раковину. Оце все вони купували разом із Саллі — Кларисса пам’ятає кожний їхній похід по магазинах, — але тепер і кран, і стіл, і горщики, і навіть білі тарілки видаються їй якимись необов’язковими. Справді, то просто результат довільного вибору: одне, друге, так чи ні; і вона чітко усвідомлює, що може легко піти з життя, покинувши оці пусті й випадкові зручності. Вислизнути з нього й повернутися до іншої оселі, де немає ні Саллі, ні Річарда, а є тільки єство Кларисси — дівчини, що обернулася на жінку, досі сповнену сили та надій. Виявляється, весь її смуток і самотність разом із їхніми скрипливими підпорами —ціна, яку вона платить за те, що вдає, ніби живе в оцій квартирі, поміж оцих предметів, з доброю, але дратівливою Саллі. Тож, утікши звідси, вона знайде своє щастя чи щось більше від щастя й стане собою. На якусь мить Клариссу огортає почуття прекрасної самотності та безмежних можливостей. А тоді воно полишає її. Не слабне й не розвіюється, а просто полишає її, наче поїзд, що зупиняється на маленькій заміській станції та за кілька хвилин рушає знову, поволі зникаючи з очей. Кларисса витягає квіти з паперової обгортки й кладе їх у раковину. Надходить розчарування та неймовірне полегшення. Як не крути, а перед нею її квартира, її колекція череп’яних горщиків, її родина, її життя. Іншого їй не треба. У своєму звичайному настрої, не відчуваючи ні ейфорії, ні депресії, вона — успішна жінка на ім’я Кларисса Вон, професіоналка своєї справи, упорядниця вечірки на честь славетного й смертельно хворого митця — повертається до вітальні прослухати повідомлення на автовідповідачі. Бенкет мине добре чи зле. Хоч там як, а вони із Саллі потім повечеряють. І вкладуться спати. На плівці незнайомий голос працівника бенкетної служби (у нього такий дивний акцент — ану ж він новачок?) підтверджує доставку о третій годині. Одна із запрошених простить дозволу привести із собою свого гостя, а другий повідомляє, що вранці має терміново поїхати з міста до друга дитинства, у якого через СНІД несподівано розвинулася лейкемія. Клацнувши, автовідповідач вимикається. Кларисса натискає на кнопку, щоб перекрутити плівку на початок. На ланч покликано саму Саллі — цим, либонь, і пояснюється її забудькуватість. Клариссу Олівер Сент-Ів, скандальна особа й герой, не запросив. Свого часу на сторінках журналу «Веніті фейр»[27] Олівер яскраво заявив про свою належність до сексуальної меншини, і його позбавили головної ролі в дорогому трилері, але він ніколи не зажив би такої шаленої популярності, коли б не став гей-активістом, а й далі зображав гетеросексуалів у фільмах категорії «Б»[28]. Саллі познайомилася з Олівером на дуже серйозному ток-шоу для інтелектуалів, де вона була одним із продюсерів і куди Олівера нізащо б не покликали, якби він просто грав ролі другого плану в низькопробних бойовиках. Тож Саллі стала тією, кого він запрошує на обіди, хоча Кларисса також бачилася з ним кілька разів і на одному з доброчинних вечорів вони — як їй пригадується — навіть вели тривалу й напрочуд інтимну розмову. До того ж вона героїня роману — хіба це не цікаво? (А втім, книжка, звісно ж, провалилася, та й Олівер навряд чи любить читати.) У кожному разі, Олівер не сказав Саллі: «Неодмінно візьми із собою ту цікаву жінку, що з нею ти живеш». Мабуть, він дійшов висновку, що Кларисса — тільки дружина, звичайнісінька дружина. Кларисса повертається в кухню. Ні, вона не заздрить Саллі (заздрощі нижчі від її гідності), але не може позбутися відчуття, що неувага Олівера Сент-Іва — своєрідний показник загального збайдужіння до її персони, і, сором признатися, це зачіпає її навіть тепер, коли вона ладнає вечірку на честь чоловіка, що міг би стати визначним митцем, однак не доживе, певно, і до кінця року. «Яка ж я примітивна, украй примітивна!» — думає Кларисса. Та все ж. Оліверове незапрошення видається їй такою собі міні-демонстрацією здатності суспільства обходитися без неї. Те, що Олівер Сент-Ів знехтував її товариство (хай навіть несвідомо чи просто через непам’ятливість), чимось скидається на смерть, точнісінько як дитяча діорама історичної події в коробці з-під взуття — на саму подію. Так, то лише крихітна кольорова недоладна саморобка — самісінька повсть і клей. Одначе… «Ні, це не провал, — заспокоює себе Кларисса. — І немає нічого ганебного в тому, щоб бути собою та стояти в цьому помешканні, підтинаючи стебла квітів». Це не провал, хоч тепер доводиться докладати більше зусиль, щоб просто існувати, щоб почуватися вдячною та щасливою (яке жахливе слово!). На тебе більше не дивляться на вулицях, а коли й дивляться, то без ніякого сексуального інтересу. Тебе не запрошує на ланч Олівер Сент-Ів. За вузеньким кухонним вікном пропливає й гуде велике місто. Коханці сваряться, касири вибивають чеки, жінки ходять по магазинах і наглядають новий одяг, літня пані під аркою на Вашингтон-сквер виспівує своє і-і-і-і-і-і-і, а ти підрізуєш троянду й ставиш її у вазу з гарячою водою. Ти чесно намагаєшся бути цієї миті саме тут, у цій кухні з квітами; намагаєшся обживати й любити ці кімнати тільки тому, що вони твої і що за ними — коридор із брунатною підлогою та вічно засвіченими підсліпуватими бурими лампами. Бо навіть якби дверцята трейлера розчинилися, жінка всередині — хоч Меріл Стріп, хоч Ванесса Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — була б лише жінкою в трейлері, і ти все одно не наважилася б зробити те, що хотіла. Не кинулася б до неї просто на вулиці, не обняла б її й не заплакала б із нею. А як чудово було б поридати в обіймах безсмертної та воднораз стомленої, переляканої жінки з трейлера! Ну, та дарма! Головне, що ти, жива-живісінька, клопочешся тут, у своїй кухні — так само, як Меріл Стріп і Ванесса Редґрейв клопочуться деінде, коли із Шостої авеню долинає гуркіт машин, а срібляні леза ножиць вганяються в темно-зелене стебло. Того літа, як їй було вісімнадцять, здавалося, що можливо все. Уявлялося цілком природним поцілуватися на березі ставка зі своїм похмуро-суворим найкращим другом, а потім спати разом, дивовижно поєднуючи хтивість із цнотливістю і мало журячись тим, що це, зрештою, означає. «Річ, звісно, у будинку», — міркується Клариссі. Якби не той будинок, вони б і далі були просто трьома студентами, що полюбляли курити марихуану та сперечатися десь у гуртожитку Колумбійського університету. Усьому виною будинок. А почалася ця історія з фатального зіткнення автівки стареньких тітки й дядька з продуктовою вантажівкою на околиці Плімута, і Луїсові батьки запропонували синові та його друзям провести літо в раптово спустілому будинку з іще свіжим салатом у холодильнику та приблудним котом, який чимраз нетерпеливіше чекав недоїдків біля кухонних дверей. Саме будинок і погода, їхня екстатична нереальність, обернули Річардові приятельські почуття на доволі страдницьку форму кохання, а згодом привели Клариссу сюди, у нью-йоркську кухню, викладену італійськими кахлями (насправді плитки виявилися холодними та мазкими), де вона цієї миті підтинає квіти й силкується — майже безуспішно — не думати про те, що Олівер Сент-Ів, активіст і кінозірка-невдаха, не запросив її на ланч. Кларисса намагалася себе переконати, що це було не зрадою, а лише розширенням меж можливого. Вона не вимагала від Річарда вірності — Боже збав! — і зовсім не претендувала на те, що належало Луїсові. І Луїс начебто не мав щодо цього ніяких сумнівів (чи принаймні відганяв їх), хоч нескінченні рани, яких він завдавав собі того літа всяким інструментом та кухонними ножами, і два візити до місцевого лікаря для накладання швів не могли, звісно ж, бути випадковістю. Минав 1965 рік; гадалося: що більше любові витрачаєш, то більше її прибуває. Цілком закономірно. А чому б тоді не любитися з усіма-усіма, поки хочеш ти й хочуть тебе? Отож Річард, не припинивши стосунків із Луїсом, поринув у роман із Клариссою, і в цьому, здавалося, не було нічого поганого та неподобного. І не те щоб секс і кохання не таїли в собі ніяких проблем. Наприклад, з Луїсом у Кларисси нічого не вийшло. Вона не приваблювала його, а її не поривало до нього — попри всю його славетну вроду. Вони обоє кохали Річарда, обоє хотіли Річарда — власне, тільки це їх і об’єднувало. Не всі люди можуть бути коханцями, і Кларисса з Луїсом не були такі наївні, щоб випробовувати долю й перти на рожен після фіаско, якого вони, обкурившись, зазнали в Луїсовому ліжку, що його аж до кінця літа господар ділив тільки з Річардом, коли той, певна річ, не ночував із Клариссою. Скільки разів із того часу вона питала себе, що сталося б, якби вона не пішла від Річарда, якби відповіла на його поцілунок на розі Блікер-стрит та Макдуґал-стрит, якби вони удвох поїхали куди-небудь (куди?) і вона не купила ні пакетика ладану, ні альпакової куртки з ґудзиками у формі трояндочок? Чи досягли б вони разом чогось… більшого та неймовірнішого, ніж мають сьогодні? Важко було розлучатися з мріями, що те відринуте майбутнє, сповнене зрад та нещадних баталій, могло б привести їх до садків і просторих сонячних кімнат десь в Італії чи Франції, що їхня така палка та глибока дружба переросла б у велике й міцне кохання, яке супроводжувало б їх аж до могили, а може, і далі. Вони потрапили б, либонь, у зовсім інший світ. Її життя зробилося б таким захопливим та небезпечним, як сама література. «Або й ні, — каже собі Кларисса. — Тоді ж я була геть інша. Тепер я шанована жінка з пристойною квартирою та стабільним ніжним шлюбом, організаторка вечірки. Зайди в коханні надто далеко — і відразу втратиш громадянство тієї країни, яку сам для себе створив. А потім тільки плавай від пристані до пристані, от і все». Однак відчуття втрачених можливостей остаточно її не полишає. Та й що може зрівнятися зі спогадами про спільну юність! Мабуть, річ таки в цьому. Річард був тим, кого Кларисса покохала в найперспективніший момент свого життя. Річард у підрізаних джинсах і гумових капцях стояв поруч із нею присмерком біля ставка. Річард назвав її місіс Делловей, і вони поцілувалися. Річардові губи притислися до її розтулених губ, а язик (збудливий і такий рідний, просто незабутній) сором’язливо пробирався далі й далі, аж поки вона зустріла його своїм. Вони поцілувалися й гуляли коло ставка. А за якусь годину повечеряли й добряче хильнули вина. Клариссин примірник «Золотого щоденника»[29] лежав на пощербленому білому нічному столику в мансарді, де вона, як і раніше, спала сама, бо Річард тоді ще не проводив кожну другу ніч у неї. Клариссі здавалося, що це початок щастя. Її часом і досі — через тридцять із чимось років — проймає думка, що так воно й було, що отой поцілунок і прогулянка, оте передчуття вечері та книжки — її єдиний досвід щастя. Вечеря задавнилася, Лессінґ затьмарили інші письменники та письменниці, ба навіть секс, коли вони досягли з Річардом цієї стадії, вийшов палким, але незграбним і недостатнім для задоволення, більше ніжним, як пристрасним. Єдине, що не зблякло в Клариссиній пам’яті й за три з гаком десятиліття, — поцілунок на клаптику всохлої трави й прогулянка коло ставка під комарине бриніння в сутінковому повітрі. У цих двох подіях досі вбачається якась виняткова довершеність — частково, либонь, тому, що вони заповідалися на щось більше. Тепер Кларисса знає напевне: та мить якраз і була щастям. Більше воно ніколи не стукало в її двері.Місіс Браун
Її торт не такий приголомшливий, як марилося. Однак вона намагається не журитися тим. «Зрештою, це ж лише торт, — заспокоює себе жінка. — Просто торт». Вони з Річі поглазурували його, а потім, з легким почуттям провини вигадавши синові інше діло, вона взялася прикрашати краї видавленими з кондитерського мішка жовтими трояндочками й виводити білою цукровою поливою напис «З днем народження, Дене!». Їй хотілося уникнути того безладу, що неодмінно б з’явився тут, якби син примостився їй допомагати. І все ж таки в її уяві торт був інакший, зовсім не схожий на цей. Начебто й нічого страшного, але їй малювалося щось величніше й грандіозніше. Вона сподівалася (нема де правди діти), що торт вийде розкішніший і красивіший, дивовижніший. А він якийсь занадто скромний — і не лише розмірами, а взагалі всім. Одне слово, дилетантський, навіть примітивний. «Він славний, — намагається вона підбадьорювати себе. — Ще й який! Він усім припаде до вподоби. А його недоладності (крихти в глазурі, завузька літера “е” в кінці слова “Дене”, що вперлася в трояндочку) тільки додають йому принадності». Вона миє посуд. І думає про інші справи. Треба застелити ліжка, пропилососити килими. Тоді гарно завинути придбані для чоловіка подарунки: краватку й нову сорочку, дорожчі та елегантніші від тих, які він сам собі купує, зубну щітку зі свинячої щетини й маленький кутастий шкіряний несесер із манікюрними ножицями, пилкою, пінцетом та щипчиками, такий незамінний у відрядженнях, куди йому іноді доводиться їздити в справах агентства. Зі святковими пакунками він почуватиметься щасливим аж до неба чи вдаватиме із себе щасливого, а побачивши дорогу сорочку та краватку, присвисне й вигукне: «Гляньте лишень на це!» Ден захоплено цілуватиме її за кожний подарунок, примовляючи, що вона дуже турботлива, але їй не слід тратитися, бо він не заслуговує на такі чудові подарунки. Чому — дивується вона — складається враження, ніби йому можна подарувати будь-що, навіть якусь дрібничку, а реакція буде приблизно однаковою? Чому він щиро не бажає чогось більшого, ніж йому дають? Він такий постійний у своїх прагненнях і захопленнях, у своїй любові до роботи та сім’ї. І це, звичайно ж, чеснота. Частина його чарівності (вона ніколи не вимовляє цього слова при ньому, хоч уважає, що її чоловік дуже привабливий, бо спостерігала за ним у найінтимніші моменти, коли він скиглив у сні чи сидів у ванні зі скорботно невинним, розм’яклим, зіщуленим до розмірів якогось коротенького утинка пенісом). Як хороше, як чарівно, — нагадує вона собі, — що щастя її чоловіка залежить не від чогось скороминущого, а пов’язане тільки з нею, з її присутністю в цьому домі, з її думками про нього. Так, торт у Лори не вдався, проте її однаково люблять і цінують. Майже з тих самих причин, що й подарунки: бо їх дали з добрими намірами, бо вони вже є, бо вони — частина світу, де кожен удовольняється тим, що має. То чого ж їй треба? Щоб її подарунками гребували, а з торта глузували? Звісно, ні. Вона хоче бути коханою. Хоче бути славною матір’ю і спокійно читати книжки своїй дитині; хоче бути зугарною дружиною, бездоганно накривати на стіл. Їй зовсім не бажається бути дивачкою, нікчемою, сповненою примх та злоби, замкнутою занудою, яку сяк-так терплять, але не люблять. Вірджинія Вулф поклала камінь у кишеню пальта, зайшла в річку та втопилася. Лора не дозволить собі збожеволіти. Вона застелить ліжка, пропилососить килими й приготує святкову вечерю. Вона не зважатиме на дрібниці. Хтось стукає з чорного ходу. Лора, миючи останню тарілку, помічає крізь димчасто-білу фіранку невиразний силует Кітті. Ось розпливчастий ореол її русявого волосся і змазана рожева пляма обличчя. Лора судомно намагається перебороти хвилювання — навіть не хвилювання, а справжню паніку. До неї завітала Кітті. А вона незачесана й у халаті. Ну чисто тобі жалюгідна домогосподарка. З одного боку, їй хочеться кинутися до дверей, а з другого — затаїтися біля раковини і, не рухаючись, стояти там, аж поки Кітті здасться й піде собі. Мабуть, вона б так і вчинила — застигла на місці, затамувавши віддих (цікаво, чи бачить її Кітті знадвору?), коли б не Річі — усюдисущий свідок, який із червоною пластмасовою вантажівкою саме вбіг у кухню й радісно-тривожним криком повідомив, що хтось прийшов. Лора витирає руки кухонним рушником із червоними півнями й іде відмикати двері, заспокоюючи себе тим, що це просто Кітті — її єдина подруга, яка живе за два будинки звідси. Нічого особливого. Люди ж час від часу заглядають одне до одного в гості. І дарма, чи ти зачесана, чи на тобі халат і чи вдався твій торт. — Привіт, Кітті, — мовить Лора. — Я невчасно? — питає Кітті. — Що ти, звісно ні. Заходь. Кітті ступає всередину, випромінюючи ауру чистоти й хатньої мудрості, озброєна неповторним набором квапливих, поривчастих рухів. Кітті — приваблива, міцна, повнява, великоголова жінка, на кілька років молодша від Лори (віднедавна, здається, усі навколо чомусь хоч трохи та молодші за неї). Маленькі очі й делікатний носик Кітті містилися в самісінькому центрі обличчя. У школі вона була однією з авторитетних, загонистих, не вельми гарних, але чудово забезпечених та фізично дужих дівчат, які завжди стояли на своєму й намагалися змінити місцеве уявлення про привабливість так, щоб теж відповідати йому. Саме Кітті та її подружки — тверді, незворушні, з вольовими рисами обличчя, зарозумілі, здатні до глибокої вірності й страшної жорстокості — були королевами всяких свят, лідерками груп підтримки, зірками шкільних вистав… — Мені потрібна твоя допомога, — починає Кітті. — Авжеж, — відповідає Лора. — Сядеш на хвилинку? — Ем-м… Кітті сідає за кухонний стіл, привітавши Річі товариським, злегка гордовитим тоном. Хлопчик із відносно безпечної позиції біля плити блимає на неї підозріливо, навіть сердито (навіщо прийшла?). Кітті, у якої немає своїх дітей (уже ширяться всякі плітки), навіть не поривається зачаровувати чужих. Вона, звичайно ж, не проти того, щоб діти тяглися до неї, але сама не ступить і кроку назустріч. — У нас лишилося трохи кави, — каже Лора. — Хочеш чашечку? — Дякую. Лора наливає каву Кітті й собі. Вона знервовано позирає на торт, жалкуючи, що не встигла його заховати. У глазурі — крихти, а остання літера «е» у слові «Дене» набігла на трояндочку. — Ого, — вигукує Кітті, перехопивши Лорин погляд, — ти спекла торт! — У Дена сьогодні вродини. Кітті встає й підступає до Лори. На ній біла блузка з короткими рукавами, картаті зелені шорти та солом’яні капці, що стиха хрускають під час ходьби. — Ох, дивись лишень! — чудується вона. — Це одна з моїх перших спроб, — відповідає Лора, сподіваючись, що зуміла прибрати безтурботного, веселого, чарівливо-байдужого вигляду. — Не думай, до речі, що писати по глазурі надто легко. І надало ж їй розпочати з трояндочок, коли навіть заплішений дурень здогадався б вивести спершу напис! Лора бере цигарку. Вона з тих жінок, що курять і п’ють каву щоранку, піклуються про свою сім’ю, приятелюють із такими, як Кітті, і не журяться недосконалістю своїх тортів. Вона закурює. — Симпатичний, — відзначає Кітті, руйнуючи вщент її крихкий образ жінки з цигаркою. Авжеж, симпатичний — як дитячий малюнок, що тішить та зворушує своєю щемливою розбіжністю між задумом і фактичним умінням. Лора розуміє, що є тільки два варіанти — бути або здібною, або безклопітною. Можна або власноруч спекти першокласний торт, або сісти, закурити, заявити, що такі подвиги не для тебе, налити собі ще одну чашечку кави й замовити торт у пекарні. Лора почувається наче майстриня, яка зробила все, що могла, проте однаково зазнала відвертої поразки. Її витвір вийшов симпатичним, а мав бути (незручно казати, але вона сподівалася саме цього) пречудовим. — А коли в Рея день народження? — питає Лора, щоб не мовчати. — У вересні. Кітті повертається до кухонного столу. Торт обговорено. Лора з чашками йде за нею. Кітті потребує подруг (серйозність та повсякчасна легка збентеженість її чоловіка не викликають у великому світі надто бурхливого захвату, не кажучи вже про їхню тривалу бездітність) і тому раз по раз заглядає до Лори, просячи її про всякі дрібні послуги. А втім, вони обидві розуміють, як безжально Кітті знущалася б із Лори в школі, коли б вони були однолітками. В іншому житті, не дуже відмінному, до речі, від цього, вони б, без сумніву, ворогували, але в цьому, сповненому сюрпризів та примх часу, Лора взяла шлюб із героєм війни, легендарним хлопцем, що навчався разом із Кітті у випускному класі, і вибилася в аристократки, наче ота непоказна й не вельми молода німецька принцеса, яка неждано-негадано опинилася на престолі поруч з англійським королем[30]. Однак Лору найбільше дивує, а іноді й лякає те, що вона аж упивається дружбою з Кітті. Кітті велична такою ж мірою, якою Лорин чоловік чарівний. Величчю Кітті дорівнюється кінозірці: те саме золоте мовчання й відчуття урочистості моменту, коли вона заходить до кімнати. З кінозіркою її зближує ще одна особливість: вона має своєрідну, не зовсім правильну красу й видається водночас пересічною та фантастично яскравою, як Олівія де Гевілленд[31] чи Барбара Стенвік[32]. Кітті неймовірно, просто приголомшливо популярна. — Як Рей? — питає Лора, ставлячи перед Кітті чашку з кавою. — Я вже давненько його не бачила. Чоловік Кітті — Лорин шанс скоротити відстань між ними й виявити подрузі своє спочуття. Звісно, таку партію, як Рей, не можна назвати розчаруванням чи, точніше, цілковитим провалом, проте він ніби Лорин торт очима Кітті, самісіньке перебільшення. Він був хлопцем Кітті в старших класах. Яскраво грав у шкільній баскетбольній команді, а згодом, хоч уже й не так ефектно, як раніше, — у команді Південнокаліфорнійського університету. Провів сім місяців у полоні на Філіппінах. Тепер він якийсь загадковий функціонер у департаменті водних ресурсів та енергетики й у свої тридцять років наочно демонструє, як браві хлопці помалу й без видимих причин обертаються на підтоптаних дядьків. Рей коротко стрижений, надійний, близькозорий, повний усяких рідин. Він рясно пітніє. Коли говорить, у кутиках рота завжди дмуться бульбашки слини. Лора уявляє (просто неможливо не уявити), що під час сексу він, мабуть, вивергає цілі річки, на відміну від скромних викидів її чоловіка. Чому ж тоді досі не має дітей? — З ним усе гаразд, — відповідає Кітті. — Це ж Рей. Він не змінюється. — Як і Ден, — з підкресленою люб’язністю каже Лора. — Наші хлопці дивовижні, хіба ні? У думці їй зринають подарунки, куплені чоловікові, — подарунки, які він цінуватиме, навіть дбайливо берегтиме, хоч вони йому зовсім не потрібні. Чому вона одружилася з ним? З любові. З почуття провини. Зі страху самотності. З патріотичних міркувань. Просто він був такий милий, добрий, щирий і так приємно пахнув, що йому годі було відмовити. До того ж на його долю випало багато випробувань. І він хотів її. Вона кладе руку на живіт. — Це правда, — озивається Кітті. — А ти не замислювалася, звідки в них стільки енергії? От Ден, приміром, наче бульдозер. Здається, його ніщо не зіб’є зі шляху. Кітті театрально знизує плечима й закочує очі. Цієї миті вони з Лорою скидаються на найкращих подружок-старшокласниць, що скаржаться на своїх хлопців, підшукуючи їм заміну. Лорі страшенно хочеться поставити Кітті одне запитання, але вона ніяк не може його сформулювати. Ідеться про маневри і, якоюсь мірою, про обдарованість. їй цікаво, чи почувається Кітті незвичайною, могутньою та неврівноваженою, подібною до митців, переповнених образами, гнівом і покликаними творити. Що? Оце. Оцю кухню, оцей святковий торт, оцю розмову. Оцей відроджений світ. — Нам слід зібратися разом, — каже Лора, — справді. Ми не бачилися цілу вічність! — Така смачна кава, — зауважує Кітті, відпивши ковток. — Яку марку ти купуєш? — Не знаю. Ні, що я таке кажу. Звісно, знаю. «Фолджерс». А ти? — «Максвелл-Хаус». Ця теж непогана. — Ем-м… — Проте мені хочеться перейти на щось новеньке. Сама не знаю чому. — Ну… Ось «Фолджерс». — Еге ж, смачна кава. Кітті з удаваною дурнуватою зосередженістю розглядає вміст чашки. Тепер вона схожа на звичайну жінку, що сидить за кухонним столом. Уся її чудесність розвіюється; можна легко уявити собі, якою вона буде в п’ятдесят років: товстою, мужоподібною, грубошкірою, схильною насміхатися й глузувати зі свого шлюбу, однією з тих жінок, що про них зазвичай кажуть: «Знаєте, колись вона була гарненькою». Світ уже потроху забуває її. Лора гасить цигарку, хоче закурити ще одну, але передумує. Вона може завиграшки зварити чудову каву, добре дбає про свого чоловіка та сина; у їхньому домі ніхто не знає нужди, не грузне в боргах і не страждає. Вона носить під серцем другу дитину. То й що з того, як вона не красуня й не зразкова господиня? — Ну, що ж, — звертається вона до Кітті, сама дивуючись владності свого голосу, який забринів сталевими нотками. — Власне… — Що сталося? Усе гаразд? Якийсь час Кітті сидить нерухомо, з відсутнім поглядом. Вона поринула в себе. Так сидять серед випадкових попутників у поїзді. — Мушу лягти в лікарню на кілька днів, — нарешті каже вона. — Що з тобою? — Достеменно невідомо. Якийсь новотвір. — О Господи! — У мене всередині, розумієш? — Не зовсім. — У матці. Вони хочуть глянути, що це. — Коли? — Сьогодні по обіді. Доктор Річ сказав: що раніше, то краще. Погодуєш собаку? — Звісно. А що саме сказав лікар? — Тільки те, що там щось є й треба все з’ясувати. Мабуть, через це я й не могла завагітніти. — Ну, якщо то пухлина, то вони, певно, просто видалять її, — мовить Лора. — Лікар каже, що мене слід обстежити. Причин турбуватися нема, але перевірити треба. Лора дивиться на Кітті — застиглу, мовчазну й безслізну. — Усе буде гаразд, — каже Лора. — Так. Можливо. Я не хвилююся. Що мені з того? Лору переповнює жаль і ніжність. Перед нею — могутня Кітті, колишня королева травня, хвора та налякана. Ось її симпатичний золотий годинник, ось її нитка життя. Лора, як і більшість інших, уважала, що річ у Реї з його таємничою роботою в муніципальному управлінні, з його бульбашками слини, з його краваткою-метеликом та бурбоном. Досі Кітті видавалася яскравою й трагічною постаттю — опорою свого чоловіка. Чоловіки з роками частенько змінюються на гірше (хоч ніхто й не хоче цього визнавати), і жінки смиренно терплять їхні вибрики та похмуре мовчання, напади депресії, пияцтво. Кітті уявлялася справжньою героїнею. З’ясувалося, одначе, що проблема таки в самій Кітті. Лора знає, ні, вона впевнена: причини хвилюватися є. Вона бачить, що на Кітті та Рея з їхнім ошатним маленьким будиночком накочується хвиля нещастя, яка вже майже накрила їх із головою. Може, Кітті й не доведеться стати тією міцною грубошкірою п’ятдесятирічною пані. — Ходи сюди, — каже Лора так, як могла б сказати своєму синові, і, наче Кітті й справді її дитина, не чекаючи, коли та послухається, підходить першою. Вона бере Кітті за плечі й, подолавши раптове зніяковіння, схиляється до неї, мало не стаючи навколішки. Яка ж вона довготелеса та висока проти Кітті! Лора обіймає подругу. Кітті вагається, але, зрештою, дозволяє себе обійняти. Вона поступається. Ні, вона не плаче. Лора відчуває, як Кітті відмовляється від опору й віддається їй. «Отак, мабуть, — думається Лорі, — почувається й чоловік, коли обіймає жінку». Кітті обгортає подружину талію. Лору аж затоплюють емоції. Ось, просто в Лориних руках, страх і мужність Кітті, її хвороба. Її груди. Її велике, потужне, тріпотливе серце, її рясне внутрішнє сяйво — вогненно-рожеве, червоно-золотаве, хистке, миготливе сяйво, яке то густішає, то знову розсівається; її глибінь, центр її центру, недосяжна суть, про яку чоловіки (насамперед Рей) можуть тільки мріяти, те, чого вони прагнуть і так відчайдушно шукають ночами. І це все тут, у розпалі дня, у Лориних обіймах. Рвучко, несподівано для самої себе Лора пристрасно припадає губами до подружиного чола. Вона вдихає аромат парфумів Кітті та хрускотливо-свіжий запах її русявого волосся. — Усе нормально, — шепоче Кітті. — Справді. — Я знаю, — відповідає Лора. — Як на те пішло, то я більше потерпаю за Рея. Йому й так нелегко, а тут іще це. — Забудь про Рея хоч на хвилину, — каже Лора. — Просто забудь. Тулячись до Лориних грудей, Кітті киває. Здається, на німе питання дано німу відповідь. Вони обидві стражденні й благословенні, сповнені спільних таємниць та невпинної боротьби за життя. І тій, і цій доводиться грати чужу роль. В обох на плечах нескінченні турботи й утома: стільки всього вони на себе взяли! Кітті зводить голову, і їхні губи стикаються. Обидві усвідомлюють, що відбувається. Вони просто притискаються одна до одної губами, не цілуючись. Кітті відхиляється першою. — Ти дуже мила, — мовить вона. Лора випускає подругу з обіймів і відступає на крок. Вона зайшла надто далеко. Ні, вони обидві зайшли надто далеко, проте першою відсторонилася все ж Кітті, чию дивну та нерозважливу поведінку можна пояснити страхом. А справжня темноока хижачка — вона, Лора. Непрогнозована, зрадлива чужинка. Лора й Кітті мовчки погоджуються з тим, що це правда. Лора переводить погляд на Річі. Він досі стоїть у кухні з червоною вантажівкою в руках і невідривно спостерігає за ними. — Не хвилюйся, прошу тебе, — благально звертається Лора до подруги. — Усе буде гаразд. Кітті тримається граційно та помірковано. — Ти ж знаєш, що робити, правда? Просто дай йому ввечері півбляшанки консерви й час від часу перевіряй, чи є в нього вода. Уранці його годуватиме Рей. — Рей відвезе тебе до лікарні? — Еге ж… — Не хвилюйся, я про все подбаю. — Дякую. Кітті швидко роззирається по кімнаті з виразом нудного схвалення на обличчі, ніби намислила все-таки купити цей будинок, а вже потім якось довести його до пуття. — Бувай, — каже вона. — Я потелефоную тобі завтра в лікарню. — Добре. Силувано всміхнувшись, Кітті обертається й іде собі. Лора залишається зі своїм хлопчиком, що дивиться на неї з тривогою, недовірою та обожнюванням. Вона страшенно виснажена; над усе їй хочеться повернутися в ліжко, до книжки. Світ, оцей навколишній світ, раптом видається їй якимось приглушеним, збляклим і далеким. Є оця спека, що впала на вулиці та будинки; є рядочок магазинів, який тут уважають за середмістя. Є супермаркет, і аптека, і хімчистка; є салон краси, крамничка канцелярського приладдя та магазин дрібних товарів «Усе за п’ять і за десять»; є одноповерхова свіжопотинькована бібліотека з газетами на дерев’яних стендах та полицями сонних книжок.…життя, Лондон, оцей червневий день.
Лора відводить сина назад у вітальню й приставляє до пірамідки з кольорових дерев’яних кубиків. Потім повертається в кухню, бере торт і, не вагаючись, скидає його з матового скляного тареля в смітницю. Він навдивовижу звучно опускається на дно; жовта трояндочка розмазується по внутрішній стінці. Лора відчуває неймовірне полегшення, наче хто послабив сталеві пута, що стискали їй груди. Можна спробувати ще раз. Стінний годинник показує лише пів на одинадцяту. У неї задосить часу, щоб спекти новий торт. Без крихт у глазурі. Напис вона спочатку накреслить зубочисткою, точнісінько посередині, а трояндочки залишить наостанок.
Місіс Вулф
Вірджинія читає коректу разом із Леонардом та Ралфом, аж тут Лотті повідомляє, що приїхала місіс Белл із дітьми. — Не може бути, — вигукує Вірджинія. — Ще ж тільки пів на третю. Вони мають приїхати о четвертій. — Вони тут, пані, — наполягає Лотті злегка дерев’яним голосом. — Місіс Белл пішла у вітальню. Марджорі відриває очі від стосу книжок, який вона саме перетягала шпагатом (на відміну від Ралфа вона покірно обв’язує пакунки та складає літери, викликаючи у кого захват, у кого роздратування). — Уже пів на третю? Я сподівалася до цього часу закінчити все. Вірджинія трохи не здригається від голосу Марджорі. — Я не можу кинути роботу, — відрубує Леонард. — Я з’явлюся рівно о четвертій, як умовлено, і коли Ванесса до того часу ще не поїде, ми побачимося. — Не хвилюйся, я її розважу, — мовить Вірджинія, встаючи й намагаючись не думати про свій розхристаний халат та розкуйовджене волосся. «Це просто моя сестра», — нагадує вона собі, однак навіть по стількох роках, після всього, що сталося, їй хочеться справити на Ванессу захопливе враження. Їй хочеться, щоб сестра подумала: «А кізонька таки чудова на вигляд, хіба ні?» Насправді ж на вигляд Вірджинія не така й чудова і вже мало що може із цим удіяти, але на четверту годину вона принаймні встигла б опорядити волосся та перевдягтися. Ідучи нагору слідом за Лотті, вона відчуває страшенну спокусу подивитися в овальне дзеркало, що висить у передпокої. Проте стримується. Розпроставши плечі, Вірджинія заходить до вітальні. За дзеркало їй, як завжди, буде Ванесса — її корабель і зелена смуга берега, де поміж виноградників гудуть бджоли. Вона скромно цілує Ванессу в губи. — Люба, — озивається Вірджинія, обіймаючи сестру за плечі, — я така рада бачити тебе вже тепер, та уяви собі, як би я втішилася, коли б ти приїхала впору. Ванесса сміється. У неї вольове обличчя й лиснюча запалено-рум’яна шкіра. Вона на три роки старша за Вірджинію, хоч видається молодшою, і обидві про це знають. Якщо у вроді Вірджинії є щось від сухувато-аскетичних фресок Джотто[33], то Ванесса більше скидається на майстерну статую з рожевого мармуру роботи досвідченого, але не дуже визначного митця епохи пізнього бароко. Ванесса — суто земна, навіть декоративна постать, самі опуклини та закрути; її обличчя й тіло витворені в ніжній, трохи сентиментальній манері, яка так щедро демонструє людську розкіш, що та межує з ефемерністю. — Пробач, — каже Ванесса, — ми владнали всі лондонські справи значно швидше, ніж я сподівалася, тож нам лишалося або до четвертої кружляти навколо Річмонда, або відразу їхати до тебе. — А куди ти поділа дітей? — питає Вірджинія. — Вони в садку. Квентін знайшов на дорозі напівмертву пташку, і вони, по-моєму, вирішили, що її треба віднести в садок. — Звісно, тут старенька тітка Вірджинія не конкурент. Ходімо до них. Ледве переступивши поріг оселі, Ванесса бере Вірджинію за руку, немовби то котресь із її дітей. Є щось і дратівливе, і приємне у власницьких інстинктах Ванесси, в оцій її переконаності, що можна приїхати на півтори години раніше, ніж тебе запросили. І ось вона тут; ось її рука. Ех, якби Вірджинія встигла бодай причепурити волосся! — Я відрядила Неллі до Лондона по імбирні цукати до чаю. Тож приблизно за годину ми матимемо цукати й добрячу порцію Неллиної жовчі. — Неллі переживе, — кидає Ванесса. «Так, — думає Вірджинія, — ось правильний тон — незворушний і воднораз покаянно-милосердний; ось як годиться розмовляти зі слугами та сестрами. До цього треба мати хист, як, зрештою, і до всього». Їй слід було б багато чого перейняти в сестри, зокрема оці легкі, невимушені жести. Можна приїхати раніше чи спізнитися, весело заявивши, що так вийшло. Можна взяти когось за руку з материнською впевненістю. Можна сказати, що Неллі переживе, виявивши цим поблажливість і до прислуги, і до господині. У садку Ванессині діти вмостилися кружкома на траві біля трояндових кущів. Які ж вони неймовірні — ці три ошатно вбрані створіння, вичарувані з нічого. Здається, ще недавно дві юні сестри тулилися й губами тяглися одна до одної, а тоді раптом обернулися на двох заміжніх немолодих жінок, що оце стоять на невеличкому газоні, спостерігаючи за зграйкою дітей (звісно ж, Ванессиних, усі — Ванессині; у Вірджинії дітей нема й уже не буде). Ось розважливий красень Джуліан; ось рум’янощокий Квентін із пташкою (здається, це дрізд) у червоних руках; ось маленька Анжеліка, яка присіла навпочіпки трохи віддалік від братів, перелякана й заворожена майже безживною купкою сірого пір’я. Багато років тому, коли Джуліан був іще немовлям, а Ванесса з Вірджинією вигадували імена дітям та героям романів, Вірджинія порадила сестрі назвати майбутню дочку Клариссою. — Привіт, шибеники, — озивається Вірджинія. — Ми знайшли пташку, — повідомляє Анжеліка. — Вона хвора. — Це я вже зрозуміла, — відповідає тітка. — Вона ще жива, — заявляє Квентін поважним тоном науковця. — Гадаю, нам удасться її врятувати. Ванесса стискає сестрину руку. «Це ж треба, — думає Вірджинія, — смерть просто перед чаюванням!» Що годиться казати дітям чи кому іншому в таких випадках? — Ми можемо полегшити її страждання, — мовить Ванесса, — та якщо пташці прийшла година вмирати, уже нічого не вдієш. Отак швачка зазвичай відрізує нитку. Ось, діти, маєте — не менше, але й не більше. Ванесса не засмучуватиме марно своїх дітей, однак і не дуритиме їх, навіть із жалощів. — Треба приготувати для неї коробку, — каже Квентін, — і занести в дім. — Не варто, — відтинає Ванесса. — Це ж дика істота, їй хочеться померти на лоні природи. — Ми влаштуємо похорон, — із запалом вигукує Анжеліка. — Я співатиму. — Вона ще не вмерла, — різко уриває її Квентін. «Нехай тебе благословить Господь, Квентіне, — гадається Вірджинії. — Хтозна, може, коли настане мій час, тільки ти й триматимеш мене за руку аж до самісінького мого скону, поки інші потайки вправлятимуться у виголошуванні надгробних промов?» — Зробімо їй трав’яне ліжко, — озивається Джуліан. — Енджі, нарвеш трави? — Авжеж, Джуліане, — відповідає Анжеліка й береться слухняно рвати жмутки зілля. О Джуліан, Джуліан! Чи є переконливіші докази того, що принцип нерівності лежить в основі самої природи, ніж Ванессин найстарший п’ятнадцятирічний син Джуліан? Джуліан шорсткувато-добросердий, дужий, величний; його граційно-мускуляста жереб’яча краса така натуральна, що аж промовляє сама за себе, ніби вона — фундаментальний людський стан, а не відхил від норми. Квентін (благослови його, Боже!) уже в тринадцять років попри весь свій розум та іронічність скидався на розпашілого огрядного полковника королівської кавалерії, а ідеально складена п’ятирічна Анжеліка, найімовірніше, втратить свою дитячу ніжну привабливість іще замолоду. Первісток Джуліан — такий незаперечний кумир, таке очевидне втілення всіх найпотаємніших сподівань родини, що Ванессу важко звинуватити в надмірній любові до нього. — Може, зірвемо ще кілька троянд? — пропонує Вірджинія Анжеліці. — Ага, — відповідає дівчинка, усе ще пораючись коло трави. — Тільки жовтих. Вірджинія зрушує з місця не відразу. Якусь хвилину вона стоїть, залишаючи свою руку у Ванессиній руці, і обводить поглядом дітей, наче то ставок, куди можна пірнути, а можна й не пірнати. «Ось, — думається Вірджинії, — справжнє досягнення; ось що дійсно зостанеться після того, як химерні прозові проби запакують і сховають разом зі старими фотокартками, маскарадними костюмами та порцеляновими тарілками, розмальованими журними й вигадливими бабусиними пейзажами». Вона вивільняє руку, іде в садок, опускається навколішки біля племінниці й допомагає їй ладнати для пташки смертну постелю. Квентін із Джуліаном стоять неподалік, проте з усього видно, що саме Анжеліка — головна організаторка похорону, на чиї ідеї щодо оздоблення та ритуалу доведеться зважати. У певному розумінні їй випала роль невтішної вдови. — Ну от, — мовить Вірджинія, коли вони з Анжелікою закінчують споруджувати маленький трав’яний горбок. — Гадаю, їй тут буде дуже зручно. — А це вона? — питає Анжеліка. — Еге ж. Самички більші й трохи тьмяніші за самчиків. — Ану ж вона сиділа на яйцях? Вірджинія вагається. — Не думаю, — нарешті каже вона. — Та й хіба довідаєшся тепер? — Коли вона помре, я пошукаю їх. — Як знаєш. Гніздо може бути десь під дахом. — Я обов’язково знайду яйця, — запевняє Анжеліка, — і виведу пташенят. Квентін регоче. — Ти що, сама їх висиджуватимеш? — глузує він. — Ні, дурнику, я просто виведу пташенят. — А-а, — тягне Квентін. Навіть не озираючись, Вірджинія розуміє, що Квентін та Джуліан подумки кепкують з Анжеліки, а може, і з неї. Ще й тепер, у двадцятому столітті, смерть — в умілих руках чоловіків, які поблажливо сміються з жінок, коли ті лагодять смертні постелі та розмірковують про чудодійне чи викликане самою силою волі відродження частинок ледь помітного життя, покинутого серед цього пейзажу. — Ну, що ж, — каже Вірджинія, — здається, усе готове. — Ні, — заперечує Анжеліка, — ще троянди. — Справді, — погоджується Вірджинія, дарма що всім своїм нутром мало не протестує й не вимагає, щоб спочатку поклали пташку, а вже потім навколо неї троянди. Хто інший учинив би саме так. І вона б посперечалася з п’ятирічною дівчинкою про такі речі. Неодмінно, якби не присутність Ванесси та хлопчаків. Анжеліка бере одну зі щойно зірваних троянд і акуратно кладе її покрай трав’яного горбка. Потім ще одну і ще, аж поки окреслюється неоковирне коло з пуп’янків, колючих пагонів та листя. — Гарно, — мовить вона і — о диво! — таки має рацію. Вірджинія з несподіваним захватом розглядає цей скромний вінок із квітів та колючок, це незвичайне смертне ложе. Вона й сама хотіла б лягти на нього. — Може, ми тепер покладемо її? — м’яко пропонує вона Анжеліці. Вірджинія схиляється до дівчинки, немовби між ними є якась таємниця. їх ріднить незбагненна сила: вони спільники, а їхні взаємини хоч і не стали ані дочірньо-материнськими, ані чуттєвими, та все ж поєднують у собі риси і першого, і другого. Вірджинію пов’язує з Анжелікою розуміння. Воно таке велике, що не потребує слів. Вірджинія ловить його шкірою, як подих вітру, одначе, придивившись уважніше до обличчя Анжеліки, читає у відсутньому погляді її живих оченят, що малій ця забава вже набридає. Анжеліка виклала ліжечко з трави і троянд; тепер їй хочеться якнайшвидше покінчити з пташкою та вирушити на пошуки гнізда. — Так, — погоджується Анжеліка. У свої п’ять років вона вже навчилася вдавати щирий ентузіазм до поставленого перед нею завдання, тоді як насправді їй хочеться, щоб її похвалили й відпустили на всі чотири. Квентін стає навколішки й обережно, неймовірно обережно кладе пташку на траву. О, якби всі чоловіки були тварюками, а жінки — янголами, якби все було так просто! Вірджинія думає про Леонарда, що супить брови над коректою, намагаючись не тільки виявити помилки складання, а й розправитися з бездарністю взагалі. Вона думає про Джуліана, згадуючи, як він минулого літа із закачаними по лікті рукавами веслував через Уз[34] і як їй здалося, що саме того дня, тієї миті її племінник із підлітка обернувся на чоловіка. Квентін віднімає руки, і Вірджинія бачить, що пташка лежить невеличким віхтиком, щільно притиснувши крила до боків. Вірджинія усвідомлює, що дроздиця померла ще в Квентінових долонях. Таке враження, що їй хотілося зіщулитись якнайдужче. Її очко, подібне до ідеальної чорної намистинки, досі розплющене, а сірі лапки, більші, ніж можна було сподіватися, підібгані до тільця. Ванесса підступає до сестри. — А тепер даймо їй спокій, — каже вона. — Ми зробили все, що могли. Квентіна й Анжеліку двічі просити не доводиться. Анжеліка радо кружляє навколо будинку, роззираючись по піддашшю. Квентін витирає руки об светр і йде всередину, щоб ретельно їх вимити. (Невже він уважає, що пташка залишила на його долонях відбиток смерті? Невже вірить, що старе добре англійське мило та рушник тітки Вірджинії допоможуть позбутися цього відбитка?) Тільки Джуліан і далі стоїть у почесній варті над маленькоюпокійницею разом із Ванессою та Вірджинією. — Енджі так захопилася ідеєю гнізда, — каже він, — аж забула проспівати своєї поминальної молитви. — То що, — озивається Ванесса, — як ми приїхали раніше, чаю нам узагалі не дадуть? — Дадуть, — відповідає Вірджинія. — Я маю все, що треба, і обійдуся без допомоги Неллі. — От і добре, — мовить Ванесса, розвертається й разом із Джуліаном, який бере її попід руку, прямує до будинку. Вірджинія ще на мить затримується біля мертвої пташки, що лежить в ореолі троянд. Схоже на капелюшок. Така собі сполучна ланка між жіночим капелюшком і смертю. Вона сама хотіла б опинитися на місці цієї пташки. Без сумніву, хотіла б. Ванесса з Джуліаном можуть робити свої справи, чаювати, подорожувати, а вона, Вірджинія, зменшившись до розмірів пташки, дозволила б собі обернутися з кощавої примхливої жінки в прикрасу на капелюшку, у нікчемну дрібничку. «Кларисса, — думається їй, — не наречена смерті. Кларисса — смертне ложе, на якому наречена знайде свій спочинок».Місіс Делловей
Кларисса ставить у вазу букет жовтих троянд. Тоді несе її до вітальні на журнальний столик, відступає крок назад і посуває на кілька сантиметрів ліворуч. Вона влаштує для Річарда найкращу вечірку, на яку тільки спроможна. Вона спробує створити щось земне, навіть банальне, але по-своєму бездоганне. Вона простежить за тим, щоб Річарда оточували лише ті люди, які щиро ним захоплюються й поважають його творчість (і навіщо вона запросила того Волтера Гарді, як вона могла виявити таку слабкість?). Вона подбає про те, щоб Річард не перевтомився. Це її данина, її дарунок. Хіба вона може запропонувати йому щось більше? Сигнал домофона перехоплює Клариссу на півдорозі в кухню. Хто б це міг бути? Певно, доправили замовлення, про яке вона геть забула, або ж працівник бенкетної служби надумав завезти щось перед вечіркою. Кларисса натискає на кнопку й питає: — Хто тут? — Це я, Луїс. — Луїс? Справді? Вона впускає його в під’їзд. Звісно, це Луїс. Ніхто інший, принаймні жоден житель Нью-Йорка не дозволив би собі отак просто подзвонити в двері, не попередивши телефоном про свій візит. Кларисса відчиняє квартиру й виходить у коридор із великим, майже запаморочливим почуттям, таким сильним і специфічним, несхожим на решту емоцій, що їй якось навіть майнула думка назвати його на честь Луїса. У цьому дивному почутті переплелися відданість, провина, потяг, щось подібне до хвилювання перед виходом на сцену та світла, незгасна надія, що Луїс нарешті принесе таку неймовірну новину, яка перевершить усі інші не тільки масштабом, а й змістом. І от з-за рогу вигулькує Луїс — власною персоною. Минуло, здається, п’ять років, а він зовсім не змінився. Та сама наелектризована щетина сивого волосся, та сама скрадлива чудернацька хода, та сама манера недбало вбиратися, яка, хай там що, йому до лиця. Його молодеча привабливість, його могутня лев’яча постава зникли з дивовижною раптовістю майже двадцять років тому, а Луїс теперішній — сивочолий, жилавий, сповнений потаємних, притлумлених емоцій — скидався більше на непоказного коротуна, який стрибнув із башти танка оголосити, що саме він, а не оцей залізний велет, зрівняв ваше селище із землею. Аж виявляється, Луїс, колишній об’єкт палкого бажання, завжди був таким — безневинним скромним учителем драми. — Ну ось, — озивається він. Вони обіймаються. Відступивши вбік, Кларисса помічає, що в короткозорих очах Луїса стоять сльози. Він завжди був такий плаксій. Набагато вразливіша й емоційніша Кларисса взагалі ніколи не плаче, дарма що їй часто хочеться. — Коли ти приїхав до міста? — питає вона. — Позавчора. Вийшов на прогулянку й раптом усвідомив, що йду твоєю вулицею. — Рада тебе бачити. — І я тебе, — відповідає Луїс, а в його очах знову бринять сльози. — Ти як ніколи вчасно. Сьогодні в нас вечірка на честь Річарда. — Справді? З якої нагоди? — Йому дали Карруцерівську премію. Хіба ти не знаєш? — Що? — Це премія для поетів. Надзвичайно престижна, між іншим. Дивно, що ти раніше про неї не чув. — Що ж, мої вітання Річардові! — Сподіваюся, ти прийдеш. Він неймовірно зрадіє. — Невже? — Звісно. А втім, чого ми стоїмо тут, у коридорі? Заходь. «Вона постарішала», — думає Луїс, ідучи за Клариссою до дверей її квартири (вісім кроків, поворот, ще три кроки). «Вона постарішала, — чудується Луїс. — Це все-таки сталося». Дивовижна штука — оці викрутаси генетики: тіло живе, бореться багато-багато років, майже не змінюючись, і раптом за якийсь рік чи два капітулює перед старістю. Луїсові невтямки, чому його так засмутила й розчарувала порівняно швидка втеча неприродно довгої Клариссиної молодості. Адже він сам не раз про це мріяв! У тому був його єдиний шанс на перемогу. Він стільки літ провів поруч із Річардом, так любив його, так старався, а той бере й присвячує останні роки життя книжці про жінку з квартирою на Західній Десятій вулиці. Річард пише роман, у якому центральне місце віддано цій жінці (хто б подумав, у розділі на п’ятдесят із гаком сторінок змальовано, як вона обирає собі лак для нігтів і, зрештою, не купує!), а старого Луїса В. запхано в хор. Йому відведено лише один коротенький епізод, де він нарікає на брак любові у світі. Ось і все, ось і вся нагорода після майже тринадцятирічного спільного життя в шести різних квартирах, після того, як він обіймався й любився з Річардом до нестями, після тисячі обідів удвох, після подорожі до Італії й тієї години під деревом. І от після цього всього він, Луїс В., запам’ятається читачам як похмурий нудьгар, що скаржиться на дефіцит любові. — Де ти зупинився? — питає Кдарисса. — У Джеймса, у тарганячому мотелі. — Невже він досі там? — І деякі його харчі досі там. Мені впала в око пачка макаронів, яку я купував йому ще п’ять років тому. Джеймс запевняє, що то не вона, але я чудово пам’ятаю ту коробку з удавленим ріжком. Луїс торкається носа кінчиком пальця (спочатку з одного боку, потім з другого). Вона повертає до нього обличчя. «Тільки-но глянь на себе», — каже Кларисса, і вони знову обіймаються. Майже хвилину не можуть відірватися одне від одного (він припадає губами до її лівого плеча, а тоді відхиляє голову й хоче припасти до правого). Першою відступає Кларисса. — Хочеш випити чогось? — питає вона. — Ні. Так. Можна води? Кларисса йде в кухню. Яка ж вона досі неприступна й до болю стримана! «Отут, — думається Луїсові, — Кларисса й прожила весь останній час. У цих кімнатах, разом зі своєю подругою (чи партнеркою, чи як там вони себе називають). Ішла звідси на роботу та знову сюди поверталась. І так день за днем, а ще театри, вечірки… У світі так мало любові». Луїс ступає чотири кроки й заходить до вітальні. Він знову тут, у цій великій прохолодній кімнаті з садком, глибоким диваном та ошатними килимами. У тому, який вигляд має квартира, він винуватить Саллі. Тут відчувається її вплив, її смак. Саллі з Клариссою мешкають у взірцево-показових апартаментах еліти Вест-Вілліджу; так і уявляєш собі особистого помічника, що тиняється квартирою із записником у руках: французькі шкіряні крісла — є, столик марки «Стіклі» — є, стіни лляного кольору, прикрашені ботанічними репродукціями, — є, книжкові полиці, ущерть заповнені сувенірами з різних куточків світу, — є. Навіть ексцентричності — дзеркало в рамі, обклеєній морськими мушлями, з товкучки, подерта стара південноамериканська скриня, розмальована хтивими русалками, — видаються невипадковими, ніби якийсь декоратор, оглянувши все, вигукнув: «Ні, ще непереконливо, потрібні інші речі, які б справді розповіли нам про господарів». Кларисса повертається з двома склянками води (газованої, з льодом та лимоном), і Луїсові раптом спадають на пам’ять пахощі сосон, трави й злегка солонуватої води, що розливалися у веллфлітському повітрі тридцять років тому. Його серце б’ється частіше. Так, вона постарішала, але — і це годі заперечити — її стримана чарівність, її дещо сувора аристократична сексуальність досі при ній. Вона струнка. Їй навіть удалося якось зберегти довкола себе атмосферу невигаслої романтики, і, дивлячись на неї, понадп’ятдесятилітню, у цій тьмяній, пишно вмебльованій кімнаті, Луїс пригадує фотографії молодих солдатів із виразними обличчями — безтурботних, в одностроях, хлопців, що не дожили до двадцяти й обернулися на уособлення несправджених надій у фотоальбомах чи рамках на нічних столиках. Вони вродливі, упевнені в собі, не обтяжені роздумами про свою загибельну долю, а тим часом живі тягаються на роботу, потопають у буденних справах і розчаровуються відпустками. Луїсові здається, що цієї миті Кларисса схожа на такого солдата. Вона неначе дивиться на скороминущий світ звідкись із минулого, така ж засмучена, невинна й непереможна, як оті загиблі на фотографіях. Кларисса подає Луїсові склянку води. — Маєш гарний вигляд, — каже вона. На обличчі Луїса-юнака завжди прозирали риси літнього чоловіка: гачкуватий ніс, бліді здивовані очі, дротяні брови, шия з набряклими венами під широким кістлявим підборіддям. Йому б пасувало бути фермером — міцним і живучим, немов бур’ян, пошарпаний негодами; якби він орав і сіяв, то, либонь, зробився б таким, як тепер, не за п’ятдесят років, а вдвічі швидше. — Дякую. — Відчувається, що ти був далеко-далеко. — Саме так. Приємно нарешті повернутися. — П’ять років, — мовить Кларисса, — навіть не віриться, що за весь цей час ти жодного разу не навідувався до Нью-Йорка. Луїс відпиває три ковтки. Власне, за ці п’ять років він кілька разів приїжджав до Нью-Йорка, але не телефонував. Не тому, що принципово не хотів бачитися з Клариссою та Річардом. Просто не наважувався взяти в руки телефон. Так було простіше. — Я маю намір повернутися назовсім, — каже Луїс. — Ці всі вчительські штуки вже в’їлися мені в печінки. Я занадто старий і виснажений. І занадто бідний. Мені хочеться влаштуватися на якусь пристойну, чесну роботу. — Справді? — Ох, не знаю. Не турбуйся, учитися на менеджера чи ще на кого я не збираюся. — Мені здавалося, що ти закохався в Сан-Франциско. Гадала, ми тебе більше не побачимо. — Чомусь усі думають, що в Сан-Франциско є щось особливе. Знаєш, це страшенно пригнічує. — Луїсе, Річард дуже змінився. — Усе аж так погано? — Ну, я просто хочу тебе попередити. — Ти ж була коло нього ці всі роки, — каже Луїс. — Так. Була. У Луїсовій голові блискає думка, що Кларисса — звичайна гарна жінка. Ні більше, ні менше. Вона сідає на диван. Повагавшись із хвилину, Луїс ступає п’ять кроків і вмощується поруч. — Звісно, я читав його книжку, — озивається він. — Справді? Чудово. — Хіба вона не химерна? — Мабуть, так. — Він навіть не силкувався змінити твоє ім’я. — То не я, — мовить Кларисса. — То Річардова вигадка, яку він наділив деякими моїми рисами. — Це збіса дивна книжка! — Усі, здається, так думають. — Таке відчуття, ніби там десять тисяч сторінок. І нічого не відбувається. А тоді — бац! І вона вкорочує собі віку. — Це про його матір. — Знаю. Та все одно якось несподівано. — Ти наче змовився з літературними критиками. Вони так довго чекали, і що? Понад дев’ятсот сторінок флірту з раптовою смертю наприкінці. А втім, багато хто визнає, що написано досконало. Луїс відводить погляд убік. — Досконалі оці троянди, — зауважує він. Кларисса нахиляється вперед і посуває вазу трохи ліворуч. «Господи, — думає Луїс, — та вона стала завзятою домогосподаркою. Яка ж вона схожа на свою матір!» — Ти тільки глянь на мене, — сміючись, каже Кларисса. — Старенька пані клопочеться коло троянд. Вона завжди отак приголомшує, бо знає більше, ніж ви гадаєте. Цікаво, чи вона зумисне розігрує їх — оці сценки нечуваної проникливості, якими пересипана й остання хитра комедія з дбайливою господинею. Часом здається, що Кларисса читає чужі думки. Вона майстерно роззброює вас, немовби кажучи: «Авжеж, я знаю, про що видумаєте, і ви маєте рацію — я справді недотепа, я зовсім не та, ким могла б стати, мені страшенно хочеться, щоб усе було інакше, та я вже нічого із собою не вдію». Отак, майже проти вашої волі, роздратування змінюється бажанням її втішити, допомогти їй повернутися в образ, зробити так, щоб вона знову відчула комфорт, а ви — роздратування. — Отже, Річард дуже хворий, — озивається Луїс. — Еге ж. Його тіло ще сяк-так опирається хворобі, однак розум потьмарився. Боюся, усе зайшло надто далеко й блокатори протеази йому не допомагають так, як іншим. — Мабуть, це жахливо. — Але він досі залишається самим собою. Тобто ті риси характеру, без яких Річард не був би Річардом, нікуди не зникли й анітрохи не змінилися. — Це добре. Принаймні вже щось. — А пам’ятаєш ту велику дюну у Веллфліті? — питає Кларисса. — Ще б пак. — Знаєш, я оце думала недавно… Мені б хотілося, щоб по смерті мій прах розвіяли саме там. — Що за моторошні думки! — вигукує Луїс. — Ну, іноді замислюєшся над такими речами. Хіба ні? Клариссі здавалося тоді й здається досі, що дюна у Веллфліті, у певному розумінні, залишиться з нею назавжди. Хай там як, а цього їй ніхто не відбере. Вона весь час стоїть на тій височенній дюні в розпалі літа, вічно юна, незламно здорова й трохи хмільна. На ній — Річардів бавовняний светр, сам Річард, як звичайно, обіймає її за шию, а Луїс — трохи осторонь — спостерігає хвилі. — Я тоді страшенно на тебе сердився, — каже Луїс. — Часом навіть не міг на тебе дивитися. — Знаю. — Я намагався поводитися пристойно. Хотів бути щирим та відвертим. — Ми всі намагалися. Але є, певно, фізичні межі. — Якось я туди навідувався, — мовить Луїс. — До того будинку. Я тобі казав? — Ні. — Перед самісіньким від’їздом до Каліфорнії. Я саме був у Бостоні на ідіотській конференції про майбутнє театру. Зібрався цілий гурт старих динозаврів, яких наче навмисно звезли, щоб студентам було з кого поглузувати, і коли все скінчилось, я почувався таким пригніченим, що найняв автівку й подався до Веллфліта. Уявляєш, знайшов те місце майже відразу. — Ой, краще не розповідай. — Чому? Будинок досі стоїть і за ці роки майже не змінився. Його трохи причепурили. Ну, знаєш, підфарбували та засіяли газон, який посеред лісу видається недоладним, наче килим від стіни до стіни. Та все ж будинок на місці. — Хто б подумав! — замислено озивається Кларисса. Якийсь час вони сидять мовчки. Було б, либонь, краще, якби будинок знесли. Було б краще, якби сонце, темрява і знову сонце не засягали щодня в ті кімнати, а дощ не стукотів по даху. Якби туди ніхто вже не зміг навідатися. — Мені теж треба якось з’їздити до Веллфліта, — каже Кларисса. — Хочу знову постояти на тій дюні. — Якщо ти й справді хочеш, щоб твій прах розвіяли там, поїдь, подивись. — Ні, ти маєш рацію, про таке навіть думати моторошно. Це літо на мене впливає. Я й гадки не маю, де б мені хотілося бути після смерті. Клариссу раптово охоплює шалене бажання розповісти Луїсові про своє життя. Їй хочеться розсипати по підлозі, коло його ніг, усі яскраві й тьмяні моменти, які годі скласти в одну історію. Їй хочеться сісти з Луїсом і перебирати їх. — Ну, добре, — мовить вона, — розкажи мені про Сан-Франциско. — Миле містечко з чудовими ресторанами. Там нічого не відбувається. Більшість моїх студентів — справжнісінькі імбецили. Ні, справді, я збираюсь повернутися в Нью-Йорк при першій-ліпшій нагоді. — Було б непогано. Кларисса торкається Луїсового плеча. Здається, що вони от-от устануть і, не змовляючись, підуть нагору в спальню. Роздягнуться. Не як коханці, а як уцілілі в бою гладіатори, закривавлені, поранені, але дивом живі, коли всі інші вже померли. Вони з трепетом стягнуть із себе нагрудники й наголінники. Глянуть одне на одного з ніжністю й благоговінням, а тоді лагідно обіймуться, поки за вікном гуркотітиме Нью-Йорк, поки Річард сидітиме в кріслі, слухаючи голоси, а Саллі обідатиме в середмісті з Олівером Сент-Івом. Луїс ставить склянку на стіл, бере її знову й повертає на місце. Тричі нервово стукає ногою по килиму. — Усе не так просто, — каже він. — Розумієш, я закохався. — Справді? — Його звуть Гантер. Гантер Крейдон. — Гантер Крейдон. Гаразд. — Торік він був моїм студентом, — пояснює Луїс. Кларисса відкидається назад і роздратовано зітхає. Це вже четвертий, принаймні про кого вона знає. Їй кортить узяти Луїса за барки й закричати: «Ти маєш старішати красивіше. Я не можу мовчки дивитися на те, як ти дбаєш і дбаєш собі, а тоді віддаєш усе якомусь хлопчиську, бо той молодий і гарненький». — Мабуть, він найобдарованіший з усіх, кого мені доводилося навчати, — провадить Луїс. — Його моновистави про білого гея в Південній Африці просто приголомшливі. Неймовірно потужні. — Що ж, — каже вона, не знаючи, що додати. Кларисса відчуває жаль, а ще досаду до Луїса. А втім вона розуміє: Луїс справді закохався. У молодого хлопця. Самому Луїсові вже п’ятдесят три, а попереду в нього ще і секс, і безглузді суперечки, і муки кохання. — Він дивовижний, — мовить Луїс і раптом, несподівано для самого себе, заходиться плачем. Його починають душити сльози, гарячі-гарячі, аж в очах рябіє. Такі емоційні вибухи трапляються з ним повсякчас. Їх може спричинити пісня чи навіть старенький пес на дорозі. Рано чи пізно вони минають. Він дає собі раду з ними. Однак цього разу сльози навертаються на очі раніше, ніж він усвідомлює, що так станеться, і вмить ота частка його єства (що лічить кроки, ковтки та сплески руками) відзначає: «Він таки плаче, неймовірно!» Луїс нахиляється вперед, ховає обличчя в долонях і схлипує. А правда така: він не кохає Гантера, а той не кохає його. У них роман, просто роман. Часом він може не згадувати про Гантера годинами. Гантер має цілісіньку зграю схожих на себе юнаків і омріяне майбутнє, тож, коли він рушить далі, Луїс не надто сумуватиме за його пронизливим сміхом, щербатим переднім зубом і дратівливим мовчанням. У світі так мало любові. Кларисса проводить долонею по Луїсовій спині. Як там казала Саллі? «Ми ніколи не сваримося»? Вони тоді десь вечеряли, рік тому чи більше. Там були ситні рибні медальйони в сліпучо-жовтому соусі (усе довкола, здається, потопало в тій яскравій підливі). «Ми ніколи не сваримося». І це таки правда. Звісно, часом вони сперечаються, сердяться, проте ніколи не вибухають, не кричать, не плачуть і не б’ють посуд. Очевидно, вони просто не сваряться, не мають у цьому аніякісінького досвіду. Перед ними ще простягається незвідана просторінь, яку вони тільки-но стали досліджувати, провівши перші переговори й відчувши себе разом досить упевнено, щоб отак узяти й усе зруйнувати. Хто б подумав! Незабаром вони із Саллі відсвяткують свою вісімнадцяту річницю. Вони — пара, що ніколи не свариться. Гладячи Луїса по спині, Кларисса думає: «Забери мене із собою. Я теж хочу нещасливого кохання. Хочу блукати нічними вулицями у вітер і дощ. Хочу, щоб усім було до мене байдуже». — Вибач, — каже Луїс. — Усе гаразд. Господи, глянь лишень, скільки всього сталося. — Я почуваюся заплішеним дурнем. Він устає й підступає до скляних дверей (сім кроків). Крізь сльози він помічає мох у невисоких кам’яних жолобах і бронзовий таріль із прозорою водою, поверх якої плаває самотня біла пір’їна. Луїс і сам не знає, чому розридався. Він приїхав до Нью-Йорка. Може, він плаче через оцей дивний садок, через Річардову хворобу (чому ж вона оминула його?), через оцю кімнату з Клариссою, через усе разом. А може, через Гантера, що тільки видається справжнім. Адже в того, справжнього, є могутня й трагічна велич, глибокий розум та скромна вдача. Саме за таким Гантером Луїс і ридає. Кларисса підходить до нього. — Усе гаразд, — заспокоює вона. — Дурень, — бурмоче Луїс, — який же я дурень! У замку повертається ключ. — Це Джулія, — каже Кларисса. — Прокляття! — Не хвилюйся. Їй доводилося бачити чоловічі сльози. Це її гаспидська дочка! Луїс розпростує плечі й відступає вбік. Він знову вдивляється в садок, силкуючись опанувати себе. Він думає про мох. Про фонтани. Його раптом страшенно зацікавили мох і фонтани. «Дивно, — промовляє голос усередині нього, — чому він думає про такі речі?» — Вітаю! — чує Луїс позаду себе голос Джулії. Не «привіт». Вона завжди була серйозною дівчинкою, кмітливою й неповторною, трохи кругленькою, сповненою ущипливості та дивацтв. — Привіт, люба, — відповідає Кларисса. — Пам’ятаєш Луїса? Луїс повертається до Джулії. Гаразд, нехай побачить його сльози. До біса все! — Звісно, — каже вона, а тоді підходить і простягає Луїсові руку. Їй вісімнадцять. Може, дев’ятнадцять. Вона так несподівано погарніла, так змінилася, що Луїс насилу стримується, щоб не розридатися знову. Востаннє вони бачилися, коли їй, здається, було тринадцять. Вона була товста й незграбно горбилася, соромлячись своєї зовнішності. Так, Джулія й тепер не красуня. І ніколи не стане нею. Проте вона перейняла від матері манеру триматися — оту золоту самоповагу. Вона приваблива й упевнена в собі, наче юна спортсменка. У неї рожева шкіра й коротка стрижка, мало не наголо. — Джуліє! — мовить Луїс. — Яка приємність тебе бачити! Вона міцно потискає його руку. У її носі він помічає тонку срібну каблучечку. Дівчина жвава й міцна, від неї аж пашить здоров’ям, наче від юної ірландської селянки, яка щойно прийшла з поля. Мабуть, вона в батька (думаючи про нього, Луїс завжди уявляв собі кремезного молодого блондина, нужденного актора чи, може, художника, ловеласа, злочинця та відчайдуха, який спустився до продажу власних рідин: крові — у банк крові та сперми — у банк сперми). Луїсова фантазія малює батька Джулії справжнім велетом, воскреслим героєм кельтських міфів. А все тому, що навіть цієї миті Джулія, убрана в коротеньку майку, шорти та чорні військові черевики, має такий вигляд, ніби під однією рукою в неї сніп ячменю, а під другою — новонароджене ягня. — Вітаю, Луїсе, — каже вона. Джулія досі тримає його за руку, але вже не трусить. Вона, звісно ж, знає, що він плакав. І це, здається, її не дивує. Цікаво, що їй про нього розповідали? — Ну, мені пора, — мовить Луїс. Дівчина киває й запитує: — Чи надовго сюди? — Лише на кілька днів. Та скоро я переїду назовсім. Радий, що зустрівся з тобою. Бувай, Клариссо. — О п’ятій годині, — каже Кларисса. — Що? — Вечірка о п’ятій. Приходь, будь ласка. — Неодмінно. — Прощавайте, Луїсе, — озивається Джулія. Вона — приваблива дев’ятнадцятирічна дівчина, що каже не «привіт» і «бувай», а «вітаю» і «прощавайте». А ще в неї напрочуд дрібні й надзвичайно білі зубки. — Прощавай. — Ти ж прийдеш, правда? — мовить Кларисса. — Пообіцяй мені, що прийдеш. — Обіцяю. До побачення. Луїс виходить із квартири, зарюмсаний, сердитий на Клариссу й почасти — яка нісенітниця! — закоханий у Джулію (а його ж ніколи не приваблювали жінки, ніколи!). Він досі здригається на саму згадку про ту жахливу, відчайдушну спробу, яку він зробив із Клариссою, щоб просто ствердити своє право на Річарда. Луїс уявляє собі, як вони з Джулією вислизають з оцієї гидкої, надміру вишуканої квартири, тікаючи від оцих стін лляного кольору й ботанічних репродукцій, від Кларисси та її газованої води зі скибочками лимона. Він спускається напівтемним коридором (двадцять три сходинки) у вестибюль і з парадних дверей виходить на Західну Десяту вулицю. Сонце, наче прожектор, б’є йому в обличчя. Він радо долучається до інших обивателів — до тхоруватого чоловіка, що вигулює двох такс, до спітнілого товстуна в темно-синьому костюмі й лисої жінки (це вплив моди чи хіміотерапії?) зі схожим на свіжий синець обличчям, яка притулилася до Клариссиного будинку й смокче цигарку. Він обов’язково повернеться сюди, у це місто. Оселиться у Вест-Вілліджі й коротатиме вечори в «Данте»[35] з чашкою кави та цигаркою. Він не старий, ні. Позаминулої ночі він зупинив автівку посеред аризонської пустелі, виліз і стояв під зорями, аж поки відчув присутність власної душі чи, точніше кажучи, отієї незмінної частки свого єства, яка ще мить тому була дитиною, а тепер стояла в пустельній тиші, милуючись зоряним небом. З бентежною теплотою він думає про себе, юного Луїса Вотерса, про те, як усі свої молоді роки силкувався вжитися з Річардом, зазнаючи впереміж приємності й гніву від Річардового невпинного захоплення його руками та сідницями, про те, як, зрештою, назавжди покинув Річарда після сварки на залізничному вокзалі в Римі (чи то через Клариссин лист до Річарда, чи то просто через небажання бути більш щасливим і менш яскравим спілчанином). Той Луїс мав тільки двадцять вісім років, однак видавався собі набагато старшим і жалкував за втраченими можливостями. Той Луїс відвернувся від Річарда й сів у перший-ліпший поїзд, що, як з’ясувалося, прямував до Мадрида. Це, гадалося тоді, був рішучий, але не остаточний крок, і поки поїзд мчав уперед, а провідник роздратовано повідомляв, куди саме вони їдуть, Луїс відчував дивну, майже неприродну насолоду. Він був вільний. Згодом безтурботні мадридські дні сливе забулися; нині він не може навіть пригадати обличчя юного італійця (здається, той звався Франко), який переконав його начхати на довгий приречений роман із Річардом і пошукати простіших утіх. Одне він пам’ятає дуже чітко — оту мандрівку поїздом до Мадрида, оте особливе щастя, знайоме, на його думку, душам, що, покинувши земні оболонки, зберегли своє внутрішнє «я». Луїс простує на схід, до університету. Ступивши сімдесят сім кроків, він зупиняється на розі й чекає, коли можна буде перейти дорогу.Місіс Браун
Вона їде у своєму «шевроле» Пасаденською автомагістраллю між пагорбів, обсмалених де-не-де торішньою пожежею, відчуваючи, ніби їй це сниться, чи, точніше кажучи, снилося колись, а тепер пригадується. Усе довкола неначе пришпилено до цього дня, як приспаних ефіром метеликів — до картону. Ось чорні косогори, усіяні пастельними тинькованими будиночками, що їх не зачепив вогонь. Ось повите легеньким серпанком блакитно-біле небо. Лора веде автівку розважливо, не надто швидко й не дуже повільно, раз по раз позираючи в дзеркало заднього огляду. Вона — жінка за кермом, яка снить про те, що сидить за кермом. Лора припоручила сина місіс Летч, яка живе на їхній вулиці. Сказала, що має термінову справу, пов’язану з чоловіковими вродинами. Її охопив панічний страх. Так, інакше як «панічним страхом» це не назвеш. Вона пробувала задрімати, поки син спав по обіді; пробувала читати, проте не могла зосередитися. Вона лежала з книжкою в руках, спустошена й виснажена дитиною, тортом, поцілунком. Чомусь саме ці три речі не давали їй спокою, тож, лежачи на двоспальному ліжку в заштореній кімнаті з засвіченим нічником і силкуючись читати, вона раптом замислилася: «То люди отак божеволіють?..» Раніше Лорі бачилося це інакше: коли вона уявляла собі людину (жінку, схожу на неї), яка втрачає розум, їй верзлися галюцинації, стогін та лемент; з’ясувалося, одначе, що все може бути куди тихіше — так черство й безнадійно, що перша-ліпша емоція, навіть смуток, стала б полегшенням. І от вона втекла на кілька годин. Виконавши всі обов’язки. Подбавши, щоб за сином наглянули. Спікши новий торт, розморозивши стейки й обрізавши стручки квасолі. Одне слово, переробивши все. Вона повернеться вчасно, щоб приготувати вечерю й погодувати собаку Кітті. Але цієї миті вона прямує хтозна-куди, щоб побути на самоті, звільнитися від сина, дому й тієї невеличкої святкової вечірки, яку має сьогодні влаштувати. При ній лише сумочка та примірник «Місіс Делловей». Лора в панчохах, блузці й спідниці. На вухах — улюблені сережки (звичайні мідні диски). Її огортає якесь невиразне, безглузде задоволення своїм одягом і чистотою автівки. Маленька темно-синя смітничка, порожня-порожнісінька, міцно облягає виступ днища над тяговим мостом, точнісінько як сідло — коня. Вона розуміє, що це смішно, та все одно шукає розради в тому бездоганному порядку. Охайна й гарно вбрана, вона їде все далі й далі. Удома, під алюмінієвою накривкою з дерев’яною ручкою у формі жолудя, чекає на неї новий торт. Помітно кращий від першого. Лора глазурувала його двічі, тож тепер на ньому немає ніяких крихт (зазирнувши до іншої кулінарної книги, вона дізналася, що кондитери називають перший шар глазурі «покришеним», а тому торт завжди поливають глазур’ю двічі). Напис елегантними білими літерами «З днем народження, Дене!» вже не набігає на жовті трояндочки. Це прекрасний торт, майже ідеальний, проте Лора все одно розчарована. Він видається їй якимось дилетантським, недосконалим, примітивним. Навіть літера «м» у слові «днем» не така, як вона сподівалася, а дві трояндочки зовсім кривобокі. Лора торкається губ, де якийсь час іще жив поцілунок Кітті. Їй дарма, що саме означав той поцілунок і чи означав щось узагалі, але він посилив до Кітті її почуття. Кохання — річ глибока й загадкова, тож кому спаде на думку розбирати його на піщинки? Лору тягне до Кітті, до її жвавого, енергійного відчаю, до її миготливого золотисто-рожевого внутрішнього сяйва та духмяної прошампуненої глибини її волосся. Звісно, до Дена Лору теж тягне, хоч це бажання не таке яскраве й сильне: у ньому більше витонченої жорстокості та сорому. Однак воно теж гостре, наче уламок кістки. Лора може цілувати в кухні Кітті й заразом кохати свого чоловіка. Смакувати наперед млосну насолоду від його губ та пальців (чи означає це, що їй жадане його жадання?) і мріяти про нові поцілунки з Кітті в кухні, чи на пляжі під вереск дітей, які хлюпатимуться у хвилях прибою, чи в коридорі, коли вони, усміхнені, збуджені, відчайдушні та безнадійно залюблені як не одна в одну, то у власне шаленство, з оберемками складених рушників, ледь чутно прошепочуть «ш-ш-ш», розбіжаться й повернуться до звичних справ. Єдине, за чим Лора жалкує й побивається, — це торт. Він завдає їй пекучого сорому, і вона нічого не може вдіяти. Це ж лише борошно, цукор і яйця; саме неминучі вади й зробили торт привабливим. Вона це розуміє, чудово розуміє. Та все ж попри гладеньку поверхню й відцентрований акуратний напис Лора сподівалася на щось красивіше й солідніше за те, що в неї вийшло. Вона хотіла (нема де правди діти) спекти такий торт, який фактично став би втіленням мрії про бездоганний торт. Який подарував би беззаперечне й глибоке відчуття затишку та щедрості. Розвіяв би сум бодай на коротку мить. Вона хотіла створити щось таке дивовижне, що вразило б навіть тих, хто до неї був зовсім байдужий. Проте Лору спіткала невдача. І це її мучить. «Щось зі мною негаразд», — думає вона. Вона виїжджає на ліву смугу й тисне на газ. У цю хвилину вона може уявити себе будь-ким і майнути світ за очі. У неї повний бак бензину й туго натоптаний гаманець. Годину чи дві вона може присвятити собі й тільки собі. Потім зніметься тривога. Близько п’ятої місіс Летч стане хвилюватися, а щонайпізніше о шостій кинеться до телефона. Якщо Лора спізниться, то муситиме виправдовуватися, однак принаймні дві години в її розпорядженні ще є. Вона жінка в автівці, просто жінка в автівці. Коли машина викотилася з улоговини Чавес і замаячили обриси шпилів середмістя, настав час вирішувати. Останні півгодини можна було безтурботно прямувати до Лос-Анджелеса, а тепер — ось він: міцні присадкуваті старі будинки, каркаси нових висоток — усе потопає в білому рівному світлі дня, яке, здавалось, ллється не з неба, а із самого повітря, оповитого легким туманом і густо-густо наповненого фосфоресцентними частинками. Треба або залишатися на лівій смузі й заїжджати в місто, або звернути на праву й обминати його. Якщо Лора просто рухатиметься вперед, то опиниться на широкій рівнині, посеред фабрик і низьких багатоквартирних будинків, розкиданих на сто шістдесят кілометрів довкола Лос-Анджелеса. Звісно, можна взяти праворуч і кінець кінцем добратися до Беверлі-Гіллз або до пляжів Санта-Моніки, але їй не хочеться ходити по крамницях і вона не прихопила із собою пляжних речей. Перед нею — неосяжний яскравий закурений пейзаж, а їхати, хай як дивно, майже нема куди, і того, чого їй справді бажається, — затишного кутка, де можна почитати й подумати, — ніде, мабуть, не знайдеш. Якщо вона зайде до крамниці чи ресторану, то муситиме під когось підроблятися, вдавати, ніби їй треба те, що насправді її нітрохи не цікавить. Їй доведеться чинити так, як заведено в тих місцях, — розглядати товар й ухилятися від допомоги продавця або сідати за столик, замовляти щось, споживати це й виходити. Якщо вона просто зупиниться на узбіччі й самотньо сидітиме в машині, то обернеться на легку здобич злочинців чи тих, хто нібито пориватиметься її оборонити від них. Вона видаватиметься занадто дивною та беззахисною. У бібліотеці теж людно, а в парку й поготів. Лора веде автівку по лівій смузі й заїжджає до міста. Усе стається механічно, наче цей намір просто чекав на неї й був такий очевидний, як Фіґеруа-стрит із її вітринами та затіненими тротуарами. Вона влаштується в готелі. Скаже, звичайно ж, буцім планує переночувати зі своїм чоловіком, який от-от має приєднатися до неї. Що з того, що вона заплатить за добу, а сама перебуде там лише кілька годин? А втім, цей крок такий екстравагантний, такий безоглядний, що Лора аж запаморочується й нервується, мов дівчисько. Авжеж, це марнотратство — платити за ніч, коли збираєшся просидіти в номері за книжкою близько двох годин, але на гроші в неї не тонко й господарює вона більш-менш ощадливо. Та й скільки коштує той номер? Навряд чи дорого. Звісно, доцільніше було б поїхати в дешевше місце — наприклад, у мотель десь на околиці міста, однак їй забракне сміливості. Це відгонитиме чимось забороненим і ницим. Тамтешній адміністратор може навіть сприйняти її за представницю певної професії й засипати незручними запитаннями. Крім того, вона ще ніколи не селилася в таких закладах. Ану ж там і правила поведінки особливі, зовсім їй незнайомі? Недовго думаючи, Лора прямує до «Норманді» — розлогого готелю лише за кілька кварталів від неї. «Норманді» — велика, чиста й непоказна будівля клинчастої форми; її побляклі десятиповерхові крила-двійнята облямовують типовий міський сад із фонтаном. Тут панує атмосфера стерильної респектабельності; це заклад для туристів та підприємців — людей, у чиїй присутності нема й тіні таємничості. Лора зупиняється під хромованим козирком, на якому виблискують високі кутасті хромовані літери готельної назви. І хоч надворі досить сонячно, повітря під козирком має переднічний колорит, наче в ньому розливається місячне сяйво, бліде й розмите, як біле на білому. Кущі алое в горщиках обабіч входу немовби чудуються тому, як вони тут опинилися. Лора припоручає автівку доглядачеві, отримує спеціальний талон і, відчинивши важкі затемнені скляні двері готелю, ступає всередину. Вестибюль зустрічає її крижаною тишею. Звідкись здалеку долинає чистий розмірений передзвін. Лора раптом перестає хвилюватися й заспокоюється. По темно-синьому килиму вона простує до столика адміністратора. Цей готель, цей вестибюль — якраз те, чого вона прагне: тут пусто, прохолодно й зовсім нічим не пахне. Тихо, непримітно заїхав — і так само виїхав. Лора почувається в цих стінах мов риба у воді. Легко та безтурботно. А проте її привели сюди сумнівні, ба навіть непоясненні обставини: вона, хоч як це дико чути, ховається тут від торта. Лора збирається сказати адміністраторові, що її чоловік затримується й прибуде з багажем приблизно за годину. Їй зроду не доводилося так брехати, особливо тим, кого вона не знає й не любить. Реєстрація триває на диво легко. Адміністратор, чоловік її віку з приємним тонким голосом і нездоровою шкірою, не тільки не виявляє підозріливості, а й думки не припускає про якийсь обман. На Лорине запитання, чи є в готелі вільні номери, він відповідає не вагаючись: — Так, є. Вам на одну особу чи на дві? — На дві, — мовить Лора. — Я зі своїм подружжям. Наші речі в нього. Адміністратор скидає оком за Лорину спину, визираючи чоловіка, що волочить валізи. Лора паленіє, але не поступається: — Власне, він приїде за годину-дві. Йому довелося затриматись, і він послав мене дізнатися, чи є у вас вільні номери. Лора спирається на чорну гранітну стільницю, щоб устояти на ногах. Здається, її історія зовсім неймовірна. Вони ж подорожують разом — нащо їм аж дві автівки? І чому було б не забронювати номер телефоном? Однак адміністратор навіть оком не змигує. — На жаль, вільні номери лишилися тільки на нижніх поверхах. Ви не проти? — Аж ніяк. Це ж на одну ніч. — Гаразд. Гляньмо, що в нас є. Номер дев’ятнадцять. Лора підписує реєстраційний бланк своїм справжнім ім’ям (вигадане було б занадто дивним та огидним), кладе гроші («Можливо, ми виїжджатимемо рано-вранці й страшенно поспішатимемо, тож краще я розплачуся тепер») й одержує ключ. Їй аж не віриться, що в неї все вийшло. Через аркаду, з ключем у руці, вона прямує в дальній кінець вестибюля до обкутих бронзою ліфтових дверей. Над кожним ліфтом — вузька горизонтальна панель із яскравими червоними цифрами. Лора проминає зали з порожніми диванами та кріслами, горщики з мініатюрними пальмами, які мирно дрімають у холодку, і засклений грот (таке собі поєднання аптеки з кав’ярнею), де кілька самотніх чоловіків у костюмах, сидячи за стійкою, читають газети, а літня пані в блідо-рожевому одязі офіціантки й рудій перуці, ні до кого конкретно не звертаючись, розповідає, здається, щось смішне; де на постаменті під прозорим пластиковим ковпаком височіє нереально великий лимонно-меренговий пиріг без двох шматків. Лора викликає ліфт, заходить і натискає кнопку свого поверху. На стінці ліфта під склом — рекламне фото яєць бенедиктин, що їх можна замовити в готельному ресторані до другої години дня. Дивлячись на нього, вона шкодує, що прибула запізно й уже не зможе поласувати ними. Сум’яття держало її в лабетах дуже довго, щоб ураз розвіятися, проте його природа несподівано змінилася. Хвилювання, злість і невдоволення собою нікуди не зникли, але тепер вони живуть ніби окремо. Намір улаштуватися в цьому готелі й піднятися ліфтом урятував її так, як, либонь, рятує морфій хворого на рак — не усуваючи біль, а тільки притлумлюючи його. Лора почувається так, наче її супроводжує невидима сестра, схильна до примх, нападів люті та докорів сумління, і саме ця жінка, бідолашна родичка, потребує розради й спокою. А Лорі судилося стати медсестрою, чий обов’язок — допомагати іншим мученикам. Висівши з ліфта, Лора тихо ступає коридором до номера дев’ятнадцять і встромляє ключ у замок. Ось її кімната — бірюзова, з бірюзовим покривалом на двоспальному ліжку й картиною («Париж навесні») у світлій дерев’яній рамі. Одне слово, нічого незвичайного. У кімнаті розпливається важкий дух алкоголю, соснової смоли, вибілювача та ароматизованого мила — не те щоб затхлий і спертий, а просто несвіжий. Запах утоми, як схарактеризувала його Лора. Запах місця, де весь час хтось перебуває. Лора підходить до вікна, розсуває прозорі білі фіранки й підіймає жалюзі. Унизу — клинчастий сквер із фонтаном, ріденькими кущами троянд та порожніми кам’яними лавками. Їй знову здається, що то лише сон — сон, у якому вона споглядає оцей дивний безлюдний сад, поки годинник відлічує хвилини після другої. Вона відвертається од вікна. Знімає черевики, кладе «Місіс Делловей» на скляний нічний столик і лягає на ліжко. У номері панує особлива готельна тиша, неприродна й нависла над скрипами, бульканням та шурхотом коліщат по килиму. Нарешті вона втекла від свого життя. Це було напрочуд просто. Здається, вона покинула власний світ і опинилася в царстві книжки. Звісно, нема нічого контрастнішого супроти Лондона місіс Делловей, аніж оцей бірюзовий покій, і все ж Лорі чомусь уявляється, ніби сама Вірджинія Вулф, жінка-геній і потопельниця, після смерті могла потрапити у вельми схоже місце. Лора тихо, безгучно сміється. «Господи, — подумки благає вона, — нехай рай буде кращим за номер у “Норманді”». Так, рай, певно, розкішніше вмебльований, яскравіший та величніший, однак і йому, очевидно, властиві приглушена метушня й відірваність від навколишнього світу. У Лориному усамітненні в цьому покої є щось манірне й водночас розпусне. Вона в безпеці. Тут їй можна робити все, що заманеться. Геть усе. Вона немов та молода, яка лежить у спальні й чекає… ні, не свого подружжя й узагалі не чоловіка. Когось іншого. Чогось іншого. Лора тягнеться по книжку, з якої виглядає срібна закладка («Моїй книголюбці з любов’ю») — чоловіків подарунок на котрийсь день народження. З відчуттям глибокого й багатонадійного полегшення Лора береться читати.Вона пригадувала, як одного разу вкинула шестипенсову монету в Серпентайн[36]. Звісно, у кожного були свої спогади, та цієї миті її більше захоплювало те, що відбувалося тут і тепер, просто перед нею. Наприклад, ця повненька пані, яка саме сідала в таксі. Прямуючи до Бонд-стрит, вона вкотре запитувала себе: хіба комусь є діло до того, що і її колись не стане, що життя й далі плинутиме своєю чергою вже без неї? Чи шкодувала вона про це? Чи їй просто хотілося вірити, що зі смертю настає абсолютний кінець? Однак якимось дивом серед цього невпинного хаосу вона досі жила, і Пітер досі був поруч. Вони й далі розчинятимуться одне в одному, бо ж вона була частинкою дерев біля дому, частинкою їхнього непоказного будинку, який ось-ось розпадеться на порох і шматочки, частинкою людей, яких вона ніколи не бачила. Вона стелилася, наче туман, поміж добрих знайомих, а вони піднімали її вгору на своїх гілках, як на її очах справжні дерева тримали на своїх гілках туман, а її життя, та й вона сама, простягалися тим часом далеко-далеко. Утім, чого це вона розмріялася перед вітриною «Гетчердс»[37]? Що саме вона намагається пригадати? І який білосніжний світанок постає в її уяві, коли вона читає такі рядки:[38]Вже не бійся влітку спеки,Ані взимку хуртовини.[39]
Можна взяти й умерти. Лора раптом розуміє, що і вона, і будь-хто інший має цей вибір. Безглузда, запаморочлива думка, трохи фантастична, озивається в її голові — ледь чутно, але виразно, наче тріскучий голос далекої радіостанції. Лора може відійти у вічність. У цьому химерному, примарному пориві нема нічого патологічного. І готельний номер — одне з місць, де людипрощаються з життям, чи не так? Імовірно, навіть дуже ймовірно, що хтось уже вчинив це якраз тут, у цій кімнаті, ось на цьому ліжку, сказавши собі: «З мене годі!» А тоді востаннє скинув оком на ці вицвілі стіни, на гладеньку збляклу стелю. Потрапляючи в готель, немовби вислизаєш зі свого звичного життя й опиняєшся на нейтральній території, у блідій-блідісінькій кімнаті, де конання вже не видається чимось екстраординарним. Це, як думається Лорі, ніби поринути в глибокий спокій і здобути свободу. Просто взяти й рушити в останню путь, сказавши: «Я більше не можу; ви й гадки не маєте, що зі мною; мені несила жити так далі». Є, либонь, у цьому своєрідний жахливий чар, як у світанковій пустелі чи крижаному полі. Вона теж може переселитися в інший пейзаж, покинувши в цьому понівеченому світі, що ніколи вже не буде цілим і абсолютно чистим, сина, чоловіка, Кітті, батьків — узагалі всіх, хто потім, відповідаючи на запитання й перемовляючись, розгублено бурмотітиме: «Ми гадали, що з нею все гаразд; ми сподівалися, що її смуток минеться. Ми й у голові не покладали, що станеться саме так». Лора гладить себе по животі. «Я нізащо цього не зроблю, — промовляє вона вголос у тихій, чистій кімнаті. — Нізащо». Вона любить життя, безнадійно любить, принаймні в певні моменти; до того ж це приголомшить її сина. І чоловіка, і другу дитину, яка ще тільки формується в ній. Хіба оговтаються вони опісля? Ні помилки, ні напади гніву чи депресії, ні інші вибрики живої дружини й матері, хай навіть найстрашніші, не зможуть із цим зрівнятися. Це звичайнісіньке зло. Воно проб’є величезну діру в її атмосфері, куди засмокче все, що вона створила: розмірені будні, освітлені вікна, стіл, накритий до вечері… Усе. Однак їй утішно усвідомлювати (якесь раптове осяяння), що піти з життя таки можна. Думаючи про цілий спектр варіантів і безстрашно вибираючи найімовірніші з них, Лора відчуває дивну насолоду. Уява малює Вірджинію Вулф, невинну, виведену з рівноваги, розчавлену нестерпним тягарем життя й мистецтва; вона заходить у воду з каменем у кишені. Не перестаючи себе пестити, Лора доходить висновку: це не складніше, ніж зареєструватися в готелі. Анітрохи не складніше.
Місіс Вулф
Вірджинія з Ванессою п’ють у кухні чай. — У «Герродсі»[40] було чудове пальтечко на Анжеліку, — каже Ванесса. — А от на хлопчиків, на жаль, нічого. Мабуть, я все ж подарую їй пальтечко на день народження, хоч, звісно, вона розсердиться. На її думку, такі речі їй і так повинні купувати, а не дарувати на свята. Вірджинія киває. Цієї миті вона, здається, не годна вичавити із себе й слова. У світі так багато всього: пальта в «Герродсі»; діти, які завжди будуть незадоволені й розчаровані, хоч що ви для них робитимете; пухкенька Ванессина рука, що тримає чашку, і дроздиця в садку, така прекрасна на своєму смертному ложі, як жіночий капелюшок. Оця година в кухні. Ні, Кларисса не помре, не вкоротить собі віку. Хіба вона зможе залишити все й піти в небуття? Вірджинія готується виректи щось мудре про виховання дітей. Їй ще достеменно невідомо, що саме, та вона не мовчатиме. Насправді їй хочеться сказати: «Годі! Чашки чаю, пташка в садку, проблема з дитячими пальтами… З мене годі!» Помре хтось інший. Глибший і розумніший за Клариссу. Той, чий смуток і талант зможуть протистояти спокусам цього світу з його чашками чаю та пальтами. — Можливо, Анжеліка… — починає Вірджинія, але тут її своїм несподіваним поверненням із Лондона рятує розлючена й сповнена тріумфу Неллі. Служниця так розмахує пакетом із китайським чаєм та імбирними цукатами, ніби збирається пожбурити його. — Добрий день, місіс Белл, — озивається вона підкреслено холодним голосом ката. Ось Неллі з чаєм і цукатами, а ось Вірджинія, загадково щаслива, аж до неба, жива, у кухні з Ванессою цього звичайного весняного дня. Неллі, цій упокореній королеві амазонок, цій вічно обуреній гордівниці, доводиться викладати на стіл усе, що їй загадали купити. Коли Неллі відвертається, Вірджинія нахиляється і — всупереч заведеному звичаєві — цілує Ванессу в губи. Невинно, зовсім невинно, однак тут, у кухні, за спиною Неллі, у тому відчувається щось заборонене й неймовірно чарівне. Ванесса повертає поцілунок.Місіс Делловей
— Бідолашний Луїс. Джулія зітхає якось по-старечому, скрушно й роздратовано, уособлюючи споконвічне материнське ремствування — оту багатовікову традицію жінок скрушно й роздратовано зітхати через дивні, незрозумілі їм чоловічі захоплення. Раптом Кларисса уявляє дочку в п’ятдесят років. Вона, безперечно, належатиме до тих жінок, яких називають самодостатніми, сильними духом і тілом, напрочуд талановитими, рішучими та яскравими. А ще — ранніми птахами. У цю хвилину Клариссі хочеться бути Луїсом — не бути з ним (ідучи тернистою, важкою стежкою), а саме бути ним — нещасним зрадливим безпринципним диваком, який давно загубив себе на вулицях великого міста. — Так, — погоджується вона з дочкою, — бідолашний Луїс. А чи не зіпсує Луїс Річардові вечірку? І навіщо вона покликала того Волтера Гарді? — Він такий дивакуватий, — каже Джулія. — Ти не проти, якщо я тебе обійму? Джулія сміється і знову обертається на дев’ятнадцятирічне дівча. Вона неймовірно вродлива. Вона ходить на фільми, про які Кларисса ніколи не чула, а ще на неї нападає то нудьга, то ейфорія. Її ліву руку прикрашають аж шість перснів, проте серед них, на жаль, немає того, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиріччя. У Джуліїному носі красується срібна каблучечка. — Звісно, ні, — мовить Джулія. Кларисса міцно обіймає дочку й швидко відпускає. — Як ти? — питає вона і зараз-таки похоплюється. Вона побоюється, що дочка сприйме це запитання за нав’язування, за одну з тих невинних батьківських звичок, які будять у підлітках думки про самогубство. Її власна мати інстинктивно прокашлювалася, а кожне своє заперечення починала зі слів: «Не хочу видатися занудою, але…» Кларисса досі це пам’ятає й час від часу шаліє, натомість від спогадів про материну добрість, стриманість та милосердя не лишилося й сліду. Вона завжди звертається до Джулії із цим «як ти?». Почасти через свою тривожність (чи ж може вона після всього, що сталося, відчувати себе з дочкою спокійно й розслаблено?), а почасти через щире бажання почути відповідь. Їй здається, що вечірка зійде на пшик. Річардові буде марудно та незатишно. І не без причин. Ну й дріб’язкова ж вона: так турбуватися через абищиці! Джулія, певно, жартує із цього в компанії друзів. А втім, хіба можна мати таких подруг, як Мері Кралл? — Зі мною все гаразд, — відповідає Джулія. — Маєш розкішний вигляд, — зауважує Кларисса з бадьорим розпачем у голосі. Принаймні вона ніколи не шкодує компліментів, бо належить до тих матерів, що хвалять своїх дітей, дають їм упевненість, а не скаржаться безперестанку на власні негаразди. — Дякую, — озивається Джулія. — Слухай, я часом не залишила тут учора рюкзака? — Залишила. На вішаку біля дверей. — Добре. Ми з Мері підемо по крамницях. — Де ви зустрічаєтеся? — Власне, вона вже тут. Чекає надворі. — О… — Вона курить. — Ну, може, коли докурить, усе ж зайде привітатися? Джулія хмурніє. На її обличчі відбивається каяття і щось іще — чи, бува, не колишня притлумлена злість? А може, це звичайнісіньке усвідомлення провини? Западає тиша, у якій дедалі дужче відчувається вияв сили умовності, такої ж неослабної, як гравітація. Навіть якщо ти раз по раз кидала життю виклик, навіть якщо виховувала дочку без чоловіка так гідно, як тільки могла (Джуліїн батько — лише занумерована пробірка; вибач, доню, але відшукати його не вийде), однаково настане момент, коли ти, сповнена материнського осуду та гніву, стоячи на перському килимі, дивитимешся в очі дівчині, яка тебе зневажає (попри твою турботу) за те, що в неї ніколи не було батька. Може, коли докурить, усе ж зайде привітатися? З якого це дива Мері Кралл нехтує правила пристойності? Негоже стояти й чекати надворі, хай навіть ти нетямишся з люті чи зі слави. Треба зайти й привітатися. Переборовши себе. — Я зараз покличу її, — каже Джулія. — Не треба, усе гаразд. — Ні, справді. Вона просто курить. Ти ж знаєш її. Цигарки в неї завжди на першому місці. — Не варто тягти її сюди силоміць. Повір. Іди собі, я більше тебе не затримую. — Ні. Я хочу, щоб ви краще пізнали одна одну. — Ми й так уже чудово пізнали одна одну. — Не бійся, мамо. Мері — дуже мила дівчина. І зовсім-зовсім не страшна. — Я й не боюся її. Таке скажеш! Джулія хитро посміхається, хитає головою й виходить із кімнати. Кларисса схиляється над журнальним столиком і посуває вазу з квітами на кілька сантиметрів ліворуч. Її так і пориває сховати троянди. Якби ж то був хтось інший, а не Мері Кралл! Якби ж то був хтось інший! Джулія повертається, ведучи за собою Мері. Ось вона знову тут, ця Мері — Мері-сувора, Мері-невблаганна, Мері-праведна, з поголеною головою, на якій проступає темна щетина, у слаксах[41] щурячого кольору, з обвислими грудьми (їй, мабуть, уже перескочило за сорок) під потертою, збляклою майкою. Ось її важка хода, ось її пронизливий, недовірливий погляд. Позираючи на Джулію й Мері, Кларисса уявляє собі маленьку дівчинку, яка тягне додому вуличного собаку — самі ребра та жовті зуби — жалюгідне й украй небезпечне створіння, з примхи долі позбавлене доброго догляду, але таке зголодніле, що його вже не розчулиш ані любов’ю, ані щедрістю. Цей собака тільки їстиме і їстиме, безперестанку. Він ніколи не насититься й не звикне до рук. — Вітаю, Мері, — озивається Кларисса. — Здоровенькі були, Клариссо. Мері перетинає кімнату й потискає Клариссі руку. Долонька в Мері маленька, сильна й несподівано ніжна. — Як ви? — питає Мері. — Непогано, дякую. А ви? Мері знизує плечима. «А як, на вашу думку, я маю почуватися, як узагалі можна почуватися в цьому світі?!» Кларисса спіткнулася на каверзному запитанні. Вона думає про троянди. Цікаво, хто їх зрізує? Може, примушують дітей? А може, цілі родини виходять на поля ще перед світанком і працюють не розгинаючись день у день — спини ниють, пальці кривавляться? — Ідете по крамницях? — питає Кларисса з підкресленим презирством у голосі. — По нові чоботи, — мовить Джулія. — А то ці з Мері вже скоро спадуть. — Ненавиджу ходити по крамницях, — озивається Мері, і по її обличчю перебігає тінь винуватої посмішки. — Це таке марнування часу. — Слухай, ми йдемо по чоботи сьогодні, — уриває її Джулія. — І край! Клариссина дочка — дивовижна, розумна дівчина — скидається цієї миті на бадьору дружину, що допомагає чоловікові розібратися зі щоденними справами. Кілька незначних змін — і її можна було б сприйняти за дівчину з п’ятдесятих. — Сама я не зможу дати собі з цим ради, — каже Мері до Кларисси. — Поліціянтів зі сльозогінним газом я не боюся, а от від продавців волію триматися якнайдалі. Приголомшена Кларисса усвідомлює, що Мері намагається з нею поладнати. Силкується по-своєму їй сподобатися. — Ох, не такі вже вони й страшні, — заспокоює її Кларисса. — Спочатку оті всі крамниці, отой весь непотріб, лайно — ой, вибачте, ота продукція, оті всі товари — укупі з рекламою, яка атакує тебе зусібіч: «Купи-купи-купи-купи-купи…» А. тоді до тебе підходить довговолоса розмальована дівка й питає: «Чи можу я вам допомогти?» У ті хвилини так і хочеться вигукнути: «Суко, та ти й собі допомогти не можеш!» — Ем-м… — мимрить Кларисса, — це вже серйозно. — Нумо, Мері, — мовить Джулія. — Подбай про неї, — звертається Кларисса до Джулії. «Дурепа! — думає Мері Кралл. — Самовдоволена, зарозуміла відьма!» «Ні, — виправляється вона, — Кларисса Вон не ворог. Кларисса Вон просто затуманена, не більше й не менше. Вона вірить, що, додержуючись певних правил, житиме не гірше від чоловіків. Вона купила собі цей квиток. Тут нема її провини». І все ж Мері кортить узяти Клариссу за барки й прокричати: «Невже ти справді гадаєш, що під час облави на невгодних тебе обминуть? Тоді ти неприторенна дурепа!» — Бувай, мамо, — каже Джулія. — Не забудь рюкзак, — нагадує Кларисса. — О, дякую, — усміхається Джулія, знімаючи з вішака яскраво-помаранчевий брезентовий рюкзак — одну з тих речей, які, здавалося б, їй зовсім не личать. Цікаво, чим їй не до душі перстень? Джулія відвертається, і на якусь мить погляди Кларисси й Мері схрещуються. «Дурепа, — знову доходить висновку Мері, щосили намагаючись залишатися люб’язною чи принаймні спокійною. — Та ні, до біса цю люб’язність! Нема нічого огиднішого за цих підстаркуватих, одягнених за останнім писком моди, буржуазних аж до нутра кісток педерастів і лесбіянок, які щосили вдають із себе справжні подружжя. Краще бути відвертим, щирим кретином, таким собі Джоном — хай йому трясця! — Вейном[42], аніж розчепуреною лесбіянкою з престижною роботою». «Шахрайка, — думає Кларисса. — Ти змогла задурити голову моїй дочці, але мене ти не обкрутиш. Я відразу бачу пройдисвітів. Знаю їх як облуплених. Звісно, коли дуже довго горлати, то помалу збереться цілий натовп — глянути, чому знявся галас. Такими вже зробила людей природа. Та якщо тобі не вдасться їх зацікавити, вони розійдуться. Ти нічим не краща від багатьох чоловіків — така ж агресивна й чванькувата. Рано чи пізно час твоєї слави спливе». — Гаразд, — каже Джулія, — ходімо. — Не забудь про вечірку, — нагадує Кларисса. — О п’ятій. — Авжеж, — відповідає Джулія й закидає на плече свій яскраво-помаранчевий рюкзак, викликаючи в Кларисси й Мері однакове болісно-гостре почуття обожнювання й захоплення її бадьорою та добротливою впевненістю у своїй силі, у тому, що попереду ще ціле життя. — До зустрічі, — каже Кларисса. Яка ж вона все-таки примітивна! Стільки уваги приділяє тим вечіркам! Чи зможе коли-небудь Джулія їй пробачити?.. — Бувайте, — мовить Мері й виходить із кімнати слідом за Джулією. Ну чому з усіх людей на світі вона обрала саме Мері Кралл? Навіщо дівчині-гетеросексуалці ця роль прислужниці? Невже їй досі так бракує батька? Мері дозволяє собі відстати. Вона обміряє поглядом широку граційну спину Джулії та пружні півмісяці сідниць. Мері охоплює бажання, що переростає у витонченіше почуття, сповнене якогось елегантного болю. У ній прокидається еротичний патріотизм, неначе Джулія — це далека країна, де вона, Мері, колись народилася, і звідки її вигнали. — Ходімо, — весело гукає Джулія через плече, на якому висить помаранчевий рюкзак. Проте Мері не поспішає й далі тішить своє око. Їй здається, що вона ніколи не бачила нічого прекраснішого. «Якби ти мене покохала, — думає вона, — то я б зробила для тебе будь-що. Розумієш? Будь-що». — Ходімо, — повторює Джулія, і Мері в розпачі та емоційному збудженні (Джулія страшенно ненавидить його й ніколи не вподобає) кидається навздогінці — купувати нові чоботи.Місіс Вулф
Ванесса з дітьми поїхала назад до Чарлстона. Неллі внизу, у кухні, загадково-весела, готує вечерю. Невже вона так зловтішається з того безглуздого доручення господині та смакує жорстоку несправедливість, що її душа аж поривається співати? Леонард пише у своєму кабінеті, а дроздиця лежить у садку на ложі з трави й троянд. Вірджинія стоїть коло вікна вітальні й мовчки споглядає, як Річмонд поринає в темряву. Звичайний кінець звичайного дня. На письмовому столі в неосвітленій кімнаті — сторінки її нового роману. Вона покладає на нього величезні сподівання й водночас хвилюється (ні, вона майже певна), що він вийде нудним і нецікавим, позбавленим щирих почуттів, безживним. Минуло лише кілька годин, але емоції, які вона пережила в кухні разом із Ванессою, — оте могутнє задоволення й благоговіння, — розвіялися так швидко, наче їх не було. Тепер вона відчуває тільки нудотний запах вареної телятини, над якою чаклує Неллі (і їй, Вірджинії, доведеться їсти те м’ясо під пильним Леонардовим оком). От-от усі годинники в їхньому будинку виб’ють іще одні півгодини. Обличчя Вірджинії дедалі чіткіше проступає у вікні; вуличні ліхтарі, блідо-лимонні проти чорнильно-синього неба, поволі заливають Річмонд своїм сяйвом. «Мені досить», — намагається переконати вона саму себе. Їй так хочеться вірити в це. Досить того, що є дім, який не зачепила війна, — дім, де на неї чекає книжка, потім сон, а зранку робота. Досить того, що на деревах тремтять жовті відблиски ліхтарів. Зненацька Вірджинії здається, що їй от-от заболить голова. Вона завмирає від жаху. Ні, це тільки спогад про головний біль, страх перед ним, але обидва відчуття такі яскраві, що на якусь мить і справді відлунюють новим нападом. Вірджинія напружено чекає, що буде далі. Усе гаразд. Усе гаразд. Стіни в кімнаті не двигтять, з-за них ніхто не бурмоче. Вона досі та сама Вірджинія, у своїй оселі, разом із чоловіком, слугами, килимами, подушками й лампами. Вона лишилася собою. Не встигла й зміркувати, як уже знає, що зараз піде на прогулянку. Вона прогуляється, просто прогуляється. Півгодини, не довше. Вірджинія накидає на себе пальто, надіває капелюх, шарф. Вона скрадається до задніх дверей, виходить із дому й обережно зачиняє їх за собою. Їй зовсім не хочеться пояснювати, куди вона йде й коли повернеться. У садку, коло живоплоту, темніє маленький горбок — останнє пристановище дроздиці. Зі сходу дмухнув сильний вітер, і Вірджинія мимохіть зіщулюється. Їй здається, що із затишного будинку, де парує телятина й горять лампи, вона потрапила в мертве царство пташки. Вона думає про небіжчиків, що залишаються лежати в могилах після того, як присутні на похороні, прочитавши молитви й поклавши вінки, повернулися назад до села. Після того, як колеса прокотили протряхлою дорогою, після того, як живі повечеряли й постелили ліжка. Після того всього лишається тільки могила й квіти, що тихо тріпочуть на вітрі. Так, у цьому могильному відчутті є щось страхітливе, але не огидне. Воно справжнє, воно аж занадто справжнє. І якоюсь мірою стерпніше та шляхетніше за телятину й засвічені лампи. Вона спускається сходами та ступає на траву. Тільце дроздиці досі на місці (дивно, що тутешні коти та собаки ним не зацікавилися), надзвичайно крихітне, навіть як на пташку, і зовсім безживне в темряві, схоже на загублену рукавичку, — жменька смертного праху. Вірджинія стоїть над ним. Тепер це просто бруд. Дроздиця втратила свою вранішню красу, як Вірджинія — своє захоплення чаюванням, чашками й пальтами, а день — своє тепло. Уранці Леонард візьме лопату й викине пташку разом із травою й трояндами на смітник. Вірджинії спадає на думку, що жива істота потребує куди більше простору, ніж мертва. Якими ж ілюзорно великими постаємо ми, коли жестикулюємо, рухаємося й дихаємо! Тільки смерть виявляє наші справжні розміри, і вони, правду кажучи, мізерні. Хіба Вірджинії не здавалося, що її матір по смерті ніби підмінили якоюсь зменшеною копією з темного заліза? Хіба вона сама не відчувала лише маленьку порожнечу замість бурхливої хвилі емоцій? Ось він — світ (будинок, небо, перша несмілива зірка), а ось його протилежність — маленьке темне тільце серед троянд. Лише купка сміття, не більше. Краса й витонченість були самими ілюзіями, створеними в дитячій уяві й підживленими заради дітей. Вірджинія обертається й рушає далі. На якусь мить їй уявляється, що десь є місце, не пов’язане ані з вареною телятиною, ані з цим трояндовим вінком. Вона проминає садові ворота й прямує до міста. Перетнувши Прінсес-стрит, вона йде по Ватерлоо-плейс (куди?). Назустріч їй трапляються статечний товстун із саквояжем і дві жінки — мабуть, служниці, які повертаються до своїх обов’язків після короткого пообіднього відпочинку й весело про щось щебечуть. З-під тоненьких пальт виглядають стрункі ніжки, на руці однієї з них полискує дешевий браслет. Вірджинія відкочує комір пальта, хоч надворі й не холодно. Просто темно й вітряно. Так, вона переконана: їй треба до міста. А втім, що там робити? У крамничках о цій порі вже, мабуть, підмітають, готуючись зачинитися. Вона обминає пару — чоловіка й жінку, трохи молодших за неї. Пригорнувшись одне до одного, вони повільно прогулюються під м’яким лимонним сяйвом вуличних ліхтарів і розмовляють поміж собою (Вірджинія чує, як чоловік каже: «він говорив мені… балу-балу… у цій справі… балу-балу… гм, справді»); на обох — стильні капелюхи, тьмяно-жовтий шарф із торочками (цікаво, чий?) має на вітрі, неначе прапор. Зіщулюючись і притримуючи капелюхи, вони сходять на пагорб, завзято й неквапливо (певно, повертаються з Лондона додому). До Вірджинії долинають його слова: «Що ж, настав час тебе запитати…» Відтак він стишує голос, і Вірджинія більше не може розібрати ані слова. Жінка радісно скрикує, зблиснувши білосніжними зубами, і чоловік теж сміється, укарбовуючи в бруківку спочатку один, а потім другий бездоганно начищений черевик. Пара зникає за пагорбом, а Вірджинія прямує далі. «Яка ж я самотня!» — думається їй. Звісно ж, не у звичайному розумінні цього слова. Однак тепер, ідучи проти вітру до вогнів «Квадранту», вона відчуває близькість диявола (а як інакше це назвати?) і розуміє, що буде на самоті, коли він з’явиться знову. Диявол — це головний біль, голоси за стіною, диявол — це плавець, що розтинає темні хвилі. Диявол — це маленьке щебетливе ніщо, яке колись було життям дроздиці. Диявол висмоктав зі світу всю красу, всю надію, обернувши його на царство живих мерців — безрадісних, задиханих. Вірджинії видається, що в тому є якась трагічна велич, бо диявол різний, але тільки не дріб’язковий, не сентиментальний; у ньому вирує смертельна непереборна правда. Простуючи оце вулицею, вільна від головного болю та голосів, вона, звісно ж, може зіткнутися з дияволом, але їй треба рухатися далі, назад дороги нема. Добравшись нарешті до «Квадранту», де м’ясник і зеленяр уже згорнули свої ятки, Вірджинія звертає до залізничної станції. Аж тут їй блискає думка: вона з’їздить до Лондона, вона просто з’їздить до Лондона у справі, як Неллі, тільки справою Вірджинії буде сама подорож. Півгодини потягом до Паддінґтона, потім прогулянка вниз і вниз однією вуличкою, другою, третьою… Яка забава — немовби занурюєшся глибше й глибше! Вірджинії чомусь здається, ніби вона зможе вижити й розквітнути, тільки коли опиниться в Лондоні, коли хоч на мить порине в його безмір під мирним небом, такий зухвалий і безцеремонний, з незаштореними вікнами (ось похмурий жіночий профіль, он спинка різьбленого стільця), зі жвавими вулицями, з парами, що безтурботно прогулюються у вечірніх убраннях, з пахощами воску, бензину та парфумів, з музикою (в одному з білих колонних будинків на широкому проспекті хтось грає на піаніно), з гудінням клаксонів і гавканням собак, з шумними яскравими атракціонами, які крутяться й крутяться без упину, з Біґ-Беном, що відбиває години, пускаючи їх олив’яними колами понад голови завсідників вечірок та автобуси, понад кам’яну королеву Вікторію, яка сидить перед палацом на приступках, порослих геранями, і понад парки, що потопають у тінистій урочистості за чорними металевими огорожами… Вірджинія спускається сходами до Річмондського вокзалу. Він її відправний пункт і місце призначення. Ця склепінчаста будівля з колонами, де завжди трохи пахне горілим, видається безлюдною навіть тоді, коли тут багато народу (як оце тепер). Її жовті дерев’яні лавки вкрай непривітні. Вірджинія позирає на годинник — поїзд щойно відійшов, а до наступного — майже двадцять п’ять хвилин. Вона нерішуче завмирає. Їй чомусь здавалося (яка дурниця!), що вона відразу вскочить у вагон або почекає щонайбільше хвилин п’ять-десять. Якусь мить Вірджинія нетерпеливиться перед годинником, а тоді починає неквапом походжати платформою. Якщо вона таки наважиться й сяде в потяг через — скільки там іще? — двадцять три хвилини, якщо поїде до Лондона, трохи поблукає його вуличками й повернеться в Річмонд останнім потягом у десять хвилин на дванадцяту, то Леонард збожеволіє від тривоги. А якщо Вірджинія зателефонує йому просто зараз (ось і громадський телефон, нещодавно встановлений на станції), він страшенно розлютиться й вимагатиме, щоб вона негайно повернулася додому, побоюючись (напрямки він, звісно, ніколи цього не скаже), що виснаження та перенапруження можуть спровокувати рецидив і в тому буде тільки її вина. А найсмішніше те, що він має незаперечну рацію й водночас тяжко помиляється. Так, здавалося б, їй краще та безпечніше перебувати в Річмонді, менше говорити, менше писати, менше хвилюватися, не зриватися з місця й не мчати до Лондона, не блукати його вуличками. А втім, без цього вона помирає, тихо помирає на трояндовому ложі. Справді, краще зустріти плавець у воді, аніж невилазно сидіти в криївці, ніби війна ще не скінчилася (дивно, але перше, що після всього спадає на пам’ять, — безнастанне переховування в підвалі, коли всі домочадці збивалися докупи і їй, Вірджинії, доводилося годинами слухати теревені Неллі та Лотті). Життя спливає (їй уже сорок з лишком), крапля по краплі, а екіпаж, що забрав Ванессу й усе її галасливе товариство, її бурхливе, барвисте життя, дітей та коханців, її ошатний будиночок, де назавжди оселився гамір, розчиняється в нічному мороці, залишаючи в повітрі тільки відлуння кимвала й акордеона, яке стихає разом зі стукотом коліс. Ні, вона не телефонуватиме зі станції, вона потелефонує з Лондона, коли вже нічого не можна буде вдіяти. Вона готова прийняти кару. Вірджинія купує квиток у червоновидого касира в заґратованому віконечку, а тоді йде та сідає на дерев’яну лавку, тримаючи спину рівно. Чекати ще вісімнадцять хвилин. Вона сидить, дивлячись просто поперед себе (ет, якби було що почитати!), і раптом усвідомлює, що більше не втерпить (лишається п’ятнадцять хвилин). Устає й виходить із вокзалу. Якщо пройде один квартал по К’ю-роуд — туди й назад, то повернеться якраз вчасно. Вона проминає м’ясну крамницю, мимохіть ловлячи власне відбиття в золотих літерах на склі вітрини (під вивіскою — туша ягняти зі жмутком сіруватої вовни на гомілці), і враз помічає Леонарда, що спішить до неї. Їй блискає думка розвернутися й побігти назад на станцію: тільки так вона зможе уникнути непоправної катастрофи. Та ба! Вірджинія йде далі, назустріч Леонардові, який, з усього видно, страшенно квапився, коли виходив надвір: на ньому досі хатні шкіряні капці. У жилетці й вельветовому піджаку, з відкритою шиєю, він видається напрочуд худим та виснаженим. І навіть попри те, що Леонард прийшов по неї, мов констебль чи наглядач, мов повчальник, вона не може не завважити, який він маленький у своїх капцях посеред К’ю-роуд, який підтоптаний та непоказний. Вона позирає на нього, наче на незнайомця, і бачить звичайного чоловіка; довкола таких чимало. Через це Вірджинії стає дуже сумно. Приголомшена, вона видавлює із себе іронічну посмішку. — Містере Вулф, — першою озивається Вірджинія, — яка приємна несподіванка! — Не хочеш мені пояснити, що ти замислила? — питає він. — Я просто вийшла прогулятися. Тебе це дивує? — Так, бо ти зникла перед самісінькою вечерею, не сказавши й слова. — Мені не хотілося тебе турбувати, я знала, що ти працюєш. — Я й справді працював. — Ну от. — Не роби так більше. Мені це не до вподоби. — Леонарде, ти поводишся дуже незвично. — Я? — Він сердито дивиться на неї. — Я лише хочу зрозуміти, у чому річ. Я всюди тебе шукав, а ти кудись пропала. Мабуть, щось трапилося, думаю. Вірджинія відразу уявляє собі, як він шукає її в будинку, потім у садку. Тоді мчить повз мертву дроздицю до воріт і збігає з пагорба. Вірджинію раптом огортає невимовний жаль до нього. Їй годилося б розповісти Леонардові все: і що передчуття його не зрадило, і що вона дійсно задумала своєрідну втечу й хотіла зникнути, хай навіть на кілька годин. — Нічого не трапилося, — натомість мовить вона. — Я лише хотіла подихати свіжим повітрям. Такий чудовий вечір! — Я так хвилювався, — каже він. — Сам не знаю чому. Якийсь час вони стоять незвично мовчазні й позирають на вітрину м’ясної лавки, фрагментарно відбиваючись у золотих літерах. — Неллі все приготувала, — озивається Леонард. — Якщо за п’ятнадцять хвилин нас не буде вдома, вона стривожиться і з люті спалить будинок. Вірджинія вагається. А як же Лондон? Їй, як і раніше, хочеться сісти в поїзд. — Мабуть, ти зголоднів, — каже вона. — Трохи. Та й тобі слід поїсти. «Які ж ці чоловіки слабкі, — думається їй, — які полохливі!» Вона пригадує, як Квентін кинувся до будинку змивати з долонь смерть маленької дроздиці. Вірджинії здається, що вона стоїть на невидимій межі. По цей бік — суворий і схвильований Леонард, низка зачинених крамничок і темний узвіз, що веде до Хогарт-хаус, де Неллі нетерпеливо чекає на них, смакуючи новий привід для образ і невдоволення. По той бік — поїзд, Лондон і все пов’язане з ним: свобода, поцілунки, мистецькі можливості й підступний тьмяний блиск божевілля. На думку Вірджинії, місіс Делловей і є оцей будинок на пагорбі, де от-от розпочнеться вечірка, а смерть — це місто внизу, яке місіс Делловей обожнює і якого боїться, куди їй хочеться зануритися так глибоко, щоб більше ніколи звідти не вибратися. — Здається, нам час повернутися до Лондона, — каже Вірджинія. — Як гадаєш? — Не певен, — відповідає Леонард. — Мені вже давно стало краще. Ми ж не можемо вічно переховуватися в передмісті! — Обговорімо це краще за вечерею, добре? — Що ж, гаразд. — Тобі справді так кортить жити в Лондоні? — питає Леонард. — Авжеж, — мовить Вірджинія. — Я й сама б хотіла, щоб усе було інакше. Щоб я могла тішитися спокійним життям. — І я б цього хотів. — Ходімо, — каже вона. Квиток досі в її сумці. Вірджинія й словом не прохопиться, що планувала втекти, хай навіть на кілька годин. З почуттям, що це не їй, а йому потрібні турбота й затишок, вона бере його попід руку й ніжно потискає за лікоть. Вони пліч-о-пліч сходять пагорбом до Хоґарт-хаус, як звичайне немолоде подружжя, що повертається додому.Місіс Делловей
— Ще кави? — пропонує Олівер. — Дякую, — Саллі простягає чашку помічникові Олівера, напрочуд нечепурному юнакові з білявим волоссям та запалими щоками. Олівер відрекомендував його як свого асистента, хоч, здається, той завідує тільки кавою. Саллі сподівалася побачити бездоганного молодого жеребця з важкою щелепою й натренованими біцепсами. А цей кволий, охочий виконувати накази хлопець більше скидається на продавця парфумерного відділу крамниці. — То що скажете? — питає Олівер. Щоб не дивитися на Олівера, Саллі спостерігає, як асистент наливає їй каву. Потім, коли чашку ставлять на столі, Саллі переводить очі на Волтера Гарді, що незворушно сидить собі, не промовивши й слова. Це особливий талант: Волтерів погляд завжди всім видається уважним і водночас цілком порожнім, наче в ящірки, яка вилізла на камінь, щоб погрітися на осонні. — Цікаво, — відповідає Саллі. — Еге ж, — озивається Олівер. Саллі замислено киває й відпиває ковток кави. — От тільки чи вийде щось із цього? — Гадаю, вийде, — відповідає Олівер. — Люди, здається, уже готові. — Ви справді так уважаєте? Саллі подумки звертається до Волтера з надією, що той утрутиться в розмову: «Та скажи ти вже що-небудь, недоумку!» Проте розімлілий Волтер у відповідь лише мовчки киває й кліпає очима, напружений у передчутті небезпеки й водночас загіпнотизований теплом, що його випромінює Олівер Сент-Ів — гарно вбраний і розкуйовджений чоловік років сорока п’яти з проникливими очима за скельцями окулярів у скромній золотій оправі, якого (щоправда, у кіно) уже стільки разів намагалися вбити, обдурити, зганьбити, позбавити сім’ї і який завжди любився з богинями так пристрасно-сором’язливо, ніби не йняв віри власному щастю. — Авжеж, — відповідає Олівер. Нотки нетерпіння в його голосі стають дедалі виразнішими. — Що ж, так, це… цікаво, — мовить Саллі, ледь стримуючи сміх. — Волтер упорається, — запевняє Олівер. — Він докладе всіх можливих зусиль, я певен. Почувши своє ім’я, Волтер здригається, моргає ще частіше й подається вперед, мало не червоніючи по самісінькі вуха. — Я не проти спробувати, — урешті озивається він і розквітає надзвичайною усмішкою. Саллі часом досі дивується, що в житті Олівер неабияк скидається на себе екранного. Хіба кінозіркам не годиться бути опецькуватими, непримітними й лихими на вдачу? Хіба не в цьому їхній обов’язок перед нами? А от Олівер Сент-Ів, певно, й у дитинстві був схожий на кінозірку. Він блискучий, наче Пол Баньян[43]. Високий, під метр дев’яносто, з великим плескатим обличчям, з досконалими руками, укритими світлими волосками, з долонями, що легко можуть умістити голови багатьох чоловіків. І хоч він не такий гарний, як у кіно, проте в ньому все одно є щось дивовижне та неповторне, якась безперечна унікальність душі й тіла, тому решта американських чоловіків, м’язистих, завзятих та рішучих, видаються лише його копіями, майстерними чи посередніми. — Спробуйте, — каже Олівер Волтерові. — Я вірю у ваші здібності. Це ж ви однією маленькою історією зруйнували мою кар’єру. Волтер силкується вичавити із себе спочутливу усмішку, а виходить злісна зарозуміла міна, сповнена ненависті. Саллі раптом чітко уявляє собі, яким він був у десять років. Товстий, надміру запопадливий хлопчик, здатний із найвищою точністю визначити популярність своїх однолітків і кожної миті готовий на найпідступнішу зраду. — Я тут ні до чого, — вишкіряючись, озивається Волтер. — Навпаки, я намагався вас застерегти. Згадайте, скільки разів я телефонував вам! — О, не турбуйтеся, друже. Я ж просто пожартував, — мовить Олівер. — Насправді я ні за чим не жалкую. То як, візьметеся до сценарію? — Я ще ніколи не писав трилерів, — вагається Волтер. — Тут нема нічого складного. Це найлегша річ у світі. Візьміть напрокат із півдесятка прибуткових фільмів, і вам усе відразу стане зрозуміло. — Але ж цей фільм має бути трохи інакшим, — зауважує Саллі. — Аж ніяк, — усміхнено відповідає Олівер, стримуючи роздратування. — Він нічим не відрізнятиметься від інших фільмів. Хіба що головний герой — гомосексуаліст, от і все. Але за це його ніхто не картатиме. І на СНІД він не хворітиме. Він буде звичайним голубим, який просто робитиме те, що йому належить. Рятуватиме світ усіма можливими способами. — М-м-м… — замислено озивається Волтер, — гадаю, я із цим упораюся. Мені хотілося б спробувати. — Гаразд. Чудово. Саллі мовчки попиває каву, розриваючись між бажанням піти і бажанням залишитися, між жагою стати об’єктом захоплення Олівера Сент-Іва і жагою опиратися цьому пориву. Їй відразу блискає думка, що у світі немає нічого могутнішого за славу. Силкуючись зберегти внутрішню рівновагу, Саллі роззирається по Оліверовій квартирі, що прикрасила була обкладинку журналу «Аркітекчерел дайджест» за рік перед тим, як її власник публічно оголосив про свою сексуальну орієнтацію. Ця оселя, певно, більше ніколи не з’явиться в журналі, бо сексуальні вподобання господаря свідчать і про його смак. Парадокс, як здається Саллі, у тому, що Оліверове житло мерзенне своєю надмірною розкішшю, якої так прагнуть усі мачо: журнальними столиками з прозорими пластиковими стільницями, коричневими лакованими стінами, нішами з підсвіченими азійськими й африканськими реліквіями (Олівер, безперечно, убачає в них «драматичний акцент»), більше схожими — попри догляд і показне обожнювання — не на експонати справжнього колекціонера, а на награбовані трофеї. Саллі приходить сюди вже втретє, і щоразу їй кортить конфіскувати та повернути законним власникам усі ці скарби. Вона вдає, ніби уважно слухає Олівера, а сама уявляє, як під радісні вигуки заходить у віддалене гірське село, несучи потемнілу від часу маску антилопи чи блідо-зелену порцелянову миску з ледь помітним полиском, у якій уже десять сторіч поспіль плавають двоє мальованих коропів. — Бачу, Сал, ви вагаєтеся, — каже Олівер. — Гм?.. — Здається, ми вас не переконали. — Ну, переконали чи не переконали — річ не в тому. Просто це не моя парафія. Що я знаю про Голлівуд? — Та ви розумніша за більшість голлівудців. Ви одна з небагатьох причетних до цієї справи, кого я шаную й поважаю. — Я анітрохи не «причетна до цієї справи». Ви ж знаєте, що я роблю… — Ми таки вас не переконали. — Гаразд, ви справді мене не переконали, — погоджується Саллі. — Хіба це щось важить? Олівер зітхає й насуває окуляри на ніс — жест, добре відомий Саллі по одній зі стрічок, де він грав тихого бухгалтера (а може, адвоката чи телепродюсера), що, рятуючи викрадену дочку, обернувся на брутального супермена й сам-один розправився з бандою наркодилерів. — Визнаю, нам слід бути дуже обережними, — повільно промовляє Олівер. — Я не маю ніяких ілюзій щодо успіху. — А коханець у нього буде? — Скоріше, приятель. Відданий товариш. Як Робін у Бетмена. — А секс між ними? — У трилерах не місце сексові. Це занадто сповільнює розвиток подій, та й дітям такого не покажеш. Щонайбільше один поцілунок наприкінці фільму. — То вони таки поцілуються? — Ну, це вже запитання до Волтера. — Волтере? Волтер знову судомно кліпає очима. — Стривайте, — озивається він, — я лише три хвилини тому погодився взятися до справи. Не тисніть на мене, добре? — Нам не варто покладати на це великих сподівань. Скільки разів за моєї пам’яті сценаристи бралися до успішних, здавалося б, проектів, і завжди все сходило нінащо. Наче хто наврочив. — Гадаєте, фільм буде цікавий публіці? — питає Саллі. — Маю на увазі — широкій публіці? Олівер знову зітхає, і цього разу в його тоні вчуваються зовсім інші нотки. Це смиренне, фінальне зітхання, трохи гугняве й зовсім позбавлене драматизму. Воно наче перше байдуже зітхання одного з коханців у телефонній розмові, яке сигналізує про початок кінця. Може, Олівер зітхав так у котромусь зі своїх фільмів? Чи Саллі чула колись таке зітхання від когось іншого? — Що ж, — каже Олівер, опускаючи долоні на скатертину. — Волтере, чому б нам не зустрітися за кілька днів, коли ви ретельніше все обмізкуєте? — Звісно, — погоджується Волтер, — гаразд. Саллі випиває останній ковток кави. Це, звичайно, чоловічі забавки, чоловічі ілюзії. Насправді вона їм не потрібна. Відвідавши її шоу, Олівер чомусь вирішив (а він, правду кажучи, далеко не Айнштайн), що вона — його муза й навчителька, така собі Сапфо, яке виголошує проникливі премудрощі зі свого острова. Краще покласти цьому край відразу. А втім, Саллі ніяк не може перебороти в собі бажання подобатися Оліверові Сент-Іву. Їй досі страшно лишитися за бортом. — Дякую, що завітали, — мовить Олівер, і Саллі ледь стримується, щоб не задріботіти, перехилившись через стіл із рештками ланчу: «Знаєте, я тут трохи подумала й дійшла висновку, що трилер із головним героєм-гомосексуалістом — таки непогана ідея». Що ж, тоді до зустрічі. Час розходитися.Саллі з Волтером стоять на розі Медісон-авеню і Сімнадцятої вулиці. Не згадують про Олівера Сент-Іва. Їхні погляди на ситуацію плутаються: то Волтер виграв, а Саллі зазнала поразки, то навпаки. Не дійшовши згоди в цім питанні, вони знаходять нову тему для розмови. — Гадаю, ми сьогодні ще побачимося, — озивається Волтер. — Ем-м… — мурмоче Саллі. Хто ж його запросив? — То як там Річард? — питає Волтер і шанобливо й незграбно схиляє голову, тицяючи дашком своєї кепки в бік недокурків, сірих плям від жувальних гумок та зіжмаканої обгортки від чвертьфунтового гамбургера. Саллі миттю спадає на думку, що вона ніколи цього гамбургера не куштувала. На світлофорі спалахує зелене світло, і Саллі з Волтером переходять дорогу. — Непогано, — озивається Саллі. — Хоч, кажучи правду, він дуже хворий. — Ох, ну й часи настали, — бідкається Волтер. — Господи, ну й часи… По цих словах Саллі охоплює хвиля обурення, яка повільно здіймається звідкись з-під живота й застеляє гарячим туманом очі. Від Волтерової пихи їй уривається терпець. Відчувається, що, навіть промовляючи чемні, ввічливі слова і — цілком можливо — не лукавлячи, Волтер усе одно думає тільки про те, як добре бути напіввідомим романістом Волтером Гарді, приятелем кінозірок та поетів, здоровим і м’язистим у свої сорок із лишком. Якби він не мав у суспільстві такої ваги, то був би справжнісіньким посміховиськом. — От і все, — мовить Саллі, коли вони доходять до рогу вулиці, але перш ніж вона встигає попрощатися, Волтер квапливо підступає до вітрин однієї з крамниць і завмирає за кілька сантиметрів від скла. — Глянь лишень, — вигукує він, — яка краса! У вітрині — три шовкові сорочки, вдягнені на гіпсові копії старогрецьких статуй. Одна — блідо-абрикосова, друга — смарагдова, а третя — сапфірова. На кожній із них уздовж коміра й спереду — особливий павутинчастий візерунок, тонко вишитий срібною ниткою. Усі три міняться й виграють на струнких торсах; з комірців стирчать безтурботні білі голови з повними губами, прямим носом та порожніми білими очима. — Гм-м… — мимрить Саллі. — Еге ж, гарні. — Може, купити одну для Евана? Вона б йому сьогодні стала в пригоді. Що скажеш? Якусь мить Саллі вагається, а потім неохоче заходить слідом за Волтером до крамниці, охоплена зненацька поривом каяття. Так, Волтер — недотепа, але, попри зневагу, Саллі відчуває невідворотну гостру ніжність до цього нещасного дурня, який останніми роками тільки й чекав, що його гарненький безмозкий партнер, його трофей, от-от помре, а тепер раптом з’явилася перспектива, що той одужає (чи не мучить його через це роздвоєне почуття?). Смерть і воскресіння, на думку Саллі, завжди зачаровують, і не важливо, хто причинець події — герой, лиходій чи блазень. Уся крамниця — лакований клен і чорний граніт. Злегка — хтозна, як це зробили — пахне евкаліптом. Сорочки лежать на лискучих чорних прилавках. — Гадаю, візьмемо синю, — каже Волтер, коли вони опиняються всередині. — Еванові личить синій колір. Поки Волтер розмовляє з молодим привабливим продавцем із зачесаним назад волоссям, Саллі мрійливо розгулює крамницею серед сорочок і врешті зупиняється біля кремової з перламутровими ґудзиками. На ціннику — чотириста доларів. «Цікаво, — думається їй, — купувати своєму коханцеві, що одужує (гіпотетично) від важкої хвороби, розкішну й неймовірно дорогусорочку — жалюгідність чи геройство? А може, те і те разом?» Сама Саллі так і не навчилася вибирати подарунки Клариссі. Навіть після стількох років, прожитих під одним дахом, вона не знає напевне, сподобається Клариссі її вибір чи ні. Іноді їй щастило вгадати — кашміровий шарф шоколадного кольору на минуле Різдво, старовинна лакована скринька, де Кларисса зберігає листи. Та найчастіше Саллі давала маху. Узяти хоча б чудернацький годинник від «Тіффані» (здається, вельми офіційний), або жовтий светр (не такий колір чи викот?), або чорну шкіряну сумочку (вона просто недоладна, от і все). Однак Кларисса ніколи й знаку не подає, що подарунок їй не до душі, хай там як Саллі випитує. Коли вірити Клариссі, кожна подарована річ — саме те, про що вона мріяла, тож бідолашному дарувальникові доводиться лише чекати й спостерігати, що буде далі. Годинник, приміром, Кларисса назвала занадто гарним, щоб тягати його щодня, а светр одягла тільки раз на якусь непримітну вечірку — і більше його ніхто ніколи не бачив. Саллі починає сердитися на Клариссу, Волтера Гарді та Олівера Сент-Іва, на всіх оптимістичних негідників, але, глянувши на Волтера, захопленого купівлею яскравої синьої сорочки для свого коханця, несподівано збуджується. Кларисса, мабуть, уже вдома. Саллі раптом хочеться якнайскоріше дістатися додому. — Мені треба йти, — каже вона Волтерові. — Я не думала, що вже так пізно. — Я зараз, — мовить Волтер. — Я мушу бігти. Побачимося ввечері. — Скажи, тобі подобається ця сорочка? Саллі проводить пальцями по тканині — на дотик вона м’яка й зерниста, ніби справжня шкіра. — Дуже, — відповідає Саллі. — Чудова сорочка. Продавець вдячно й сором’язливо всміхається, наче краса сорочки — його заслуга. Він не виявляє ані байдужості, ані зверхності, властивих гарненьким юнакам, що працюють у таких місцях. Звідки взагалі беруться за прилавками ці бездоганні красунчики? На що вони сподіваються? — Авжеж, — погоджується Волтер. — Знаменита сорочка, чи не так? — Ну все, бувай. — Побачимося. Саллі швидко виходить із крамниці й поспішає до метро на Шістдесят Восьмій. Їй хочеться купити Клариссі подарунок, але який? Хочеться сказати Клариссі щось надзвичайно важливе, та вона не може дібрати потрібних слів. «Я люблю тебе» занадто легковажне. «Я люблю тебе» обернулося на щось буденне: тепер так кажуть не тільки в день народження чи з нагоди якихось роковин, а й просто знічев’я — у ліжку, біля кухонної раковини чи навіть у таксі, при водіях-іноземцях, які вважають, що жінці годиться триматися на три кроки позаду від свого чоловіка. Вони обидві, правду кажучи, ніколи не скупляться на пестощі, і це, певна річ, добре, однак сьогодні Саллі воліє прийти додому й сказати щось особливе, щось більше не лише за звичайну привітність та люб’язність, а й за саму пристрасть. Те, що їй хочеться висловити, якось пов’язане з усіма, хто вже пішов на той світ, з її відчуттям неймовірного щастя й неминучої, спустошливої втрати. Якщо з Клариссою щось станеться, вона, Саллі, звісно, житиме далі, та чи зможе витримати таке життя? У неї вже буде все не так. Те, що вона хоче сказати Клариссі, пов’язане не тільки з радістю, а й із її одвічним супутником — гострим невідчепним страхом. З власною смертю вона ще якось може змиритися, але не з Клариссиною. Їхнє кохання з його заворожливим домашнім затишком, з його невимушеною тишею і сталістю зробило Саллі залежною від самого механізму смертності. Є втрата, що її й уявити годі. Є тонка крайка, по якій Саллі може йти із цієї миті, прямуючи до метро на Верхньому Іст-Сайді, крізь завтра, позавтра, крізь усі подальші дні аж до кінця свого й Клариссиного життя. Саллі їде метрополітеном до центру міста, виходить і зупиняється біля кіоску з квітами, притуленого до корейського ринку на розі вулиці. Тут звичайний асортимент — гвоздики та хризантеми, кілька миршавих лілій, фрезії, стокротки, білі, жовті й червоні тепличні тюльпани зі шкірястими на кінчиках пелюстками. «Квіти-зомбі», — думається Саллі. Просто всі товари — наче вигодувані на заріз курчата, чиї лапки ніколи не торкаються землі. Саллі похмуро стоїть перед квітами, розміщеними на багатоярусних дерев’яних підставках, дивлячись на своє відбиття в дзеркальних плитках задньої стінки рефрижератора (ось вона, сива, бліда, із загостреними рисами обличчя — невже вона так постаріла? — їй справді не завадило б частіше бувати на сонці). Вона усвідомлює, що нічого не хоче купувати ні собі, ні Клариссі — ані сорочку за чотириста доларів, ані ці жалюгідні квіти. Анічогісінько. Саллі вже збирається піти ні з чим, коли це помічає в кутку букет жовтих троянд у коричневому гумовому відрі. Вони заледве стали розпукуватися. Біля основи пелюстки забарвлені в густіший, майже помаранчевий, мангово-багряний колір, який тягнеться вгору тоненькими, як волоски, жилками. Ці квіти такі схожі на справжні, дбайливо вирощені в садку, що здається, ніби потрапили в рефрижератор зовсім випадково. Саллі квапливо, мало не крадькома купує їх, наче боїться, що продавчиня-кореянка завважить уявну плутанину й суворим голосом сповістить, що цей букет не на продаж. Тріумфуючи, Саллі простує Десятою вулицею з трояндами в руці й заходить у квартиру, відчуваючи легке збудження. До речі, коли вони востаннє любилися? — Агов, — гукає вона, — ти вдома? — Я тут, — озивається Кларисса, і з її голосу Саллі розуміє: щось не так. Чи не вскочить вона зараз в одну з маленьких пасток Клариссиного настрою, які час від часу приперчують їхнє спільне життя? Чи не стане разом зі своїм букетом і спа-лахнулим бажанням мимовільною учасницею сімейної сварки? Ану ж світ навколо потьмяніє й обридне, бо вона, вкотре розписавшись у своєму егоїзмі, щось не доробила, не домила чи забула про якийсь важливий дзвінок? Її радість тане, хіть розвіюється. З трояндами в руці вона ступає у вітальню. — Щось трапилося? — питає Саллі. Кларисса садить на дивані. Просто сидить собі, наче в приймальні лікаря. Вона дивиться на Саллі якось по-особливому — більше розгублено, аніж зачудовано, наче не розуміє, хто перед нею. У цьому погляді Саллі вловлює хвилинний натяк на початок кінця. Якщо вони житимуть ще доволі довго й не розлучаться (а хіба вони зможуть розлучитися після всього, що було?), то кожній із них доведеться спостерігати, як в’яне інша. — Нічого не трапилося, — відповідає Кларисса. — Усе гаразд? — Гм? А, так. Не знаю. Луїс у місті. Він повернувся. — Ну, це мало коли-небудь статися. — Він приходив сюди. Без попередження. Просто подзвонив у двері. Ми трохи погомоніли, а тоді він розплакався. — Справді? — Так. Ні з того ні з сього. А потім з’явилася Джулія, і він утік. — Луїс, кажеш? І як він? — У нього нова пасія. Якийсь студент. — Це ж треба. Чудово. — А потім Джулія привела Мері… — Господи… Весь цирк тут побував! — О, Саллі! Ти принесла троянди! — Що? А, так. Принесла. Саллі демонстративно розмахує букетом і враз помічає вазу з квітами на столі. Вони обидві вибухають сміхом. — Наче списано з О’Генрі, чи не так? — мовить Саллі. — Троянд забагато не буває, — відповідає Кларисса. Саллі простягає квіти, і в цю хвилину їх обох переповнює звичайнісіньке щастя. Вони разом, тут і тепер. І їм, хай там що, вдалося за вісімнадцять років не розлюбити одна одну. Цього досить. Наразі їм цього досить.
Місіс Браун
Вона повернулася пізніше, ніж планувала, проте не так пізно, щоб вигадувати якесь виправдання. На годиннику майже шоста. Лора прочитала вже мало не половину книжки. Дорогою до будинку місіс Летч вона поринає в щойно прочитане: ось Кларисса й божевільний Септімус, ось квіти та вечірка. У її уяві одна за одною спливають картини: людина в машині, літак, що виписує літери в повітрі… Вона опиняється на межі фантасмагорії та реальності, у світі, де чудово поєднуються Лондон двадцятих років, бірюзовий готельний номер і її автівка, що їде оце знайомою вулицею. Лора неначе обертається на іншу людину й водночас залишається собою. Ось вона — лондонська аристократка, білолиця, чарівна й злегка фальшива. Вона — Вірджинія Вулф і воднораз невиразна подоба себе, жінка, мати, водій, згусток живої енергії, подібний до Чумацького Шляху, подруга Кітті (яку вона поцілувала і яка, мабуть, незабаром помре); її руки з кораловими нігтями (один із них надщерблений) і діамантовою весільною обручкою стискають кермо «шевроле», коли блідо-блакитний «Плімут» попереду світить гальмівними вогнями, коли надвечірнє літнє сонце наливається золотавим сяйвом, а білка з попелястим хвостом, схожим на знак питання, перестрибує через телефонні дроти. Лора зупиняє автівку навпроти будинку місіс Летч, де на фронтоні над гаражем красуються дві мальовані гіпсові білки, виходить із машини й завмирає з ключами в руці, розглядаючи білок. З автівки долинає якийсь дивний цокіт (уже кілька днів, таки доведеться показати її механікові). Зненацька Лору огортає дивне відчуття, ніби її вже нема на цьому світі. Інакше не скажеш. Тут, обіч цокотливої машини, перед гаражем місіс Летч (гіпсові білки відкидають довгі тіні), вона ніхто і ніщо. Здається, поїхавши до готелю, Лора на якийсь час вислизнула зі свого життя, і тепер не впізнає ані цієї під’їзної доріжки, ані цього гаража. Вона досі десь далеко звідси. Ніжно, навіть пристрасно, думає про смерть. Саме тут, на під’їзній доріжці до будинку місіс Летч, вона пристрасно думає про смерть. До готелю вона їхала потай, наче на любовне побачення. Затиснувши в руках ключі й сумку, Лора дивиться на гараж місіс Летч. Віконце із зеленими віконницями, прорізане у фарбованих білих дверях, надає гаражеві схожості з маленьким будиночком, приставленим до більшого будинку. Лорі раптом перехоплює дух. У голові паморочиться: здається, ще мить — і вона впаде на гладеньку бетонну доріжку. У її голові блискає думка сісти в машину й майнути звідси, однак вона силує себе йти вперед. Треба забрати сина, відвезти його додому й допорати святкову вечерю (у її чоловіка ж день народження). Вона мусить зробити це. Важко зітхнувши, Лора прямує до вузького переднього ґанку місіс Летч. Їй здається, що чудність її вчинку в тому, що вона діяла тайкома, та хіба від цього комусь гірше? Вона ж не зустрічалася з коханцем, наче якась одружена героїня дешевого роману. Вона просто поїхала з дому на кілька годин, почитала книжку й повернулася. А таємницею це залишиться тільки тому, що вона не зможе до ладу пояснити жодної з животрепетних для неї подій, серед яких, зокрема, поцілунок, торт, напад паніки, коли її автівка подолала улоговину Чавес, і, звісно ж, дві з половиною години, проведені за читанням, у готельному номері. Лора знову зітхає й натискає на кнопку прямокутного ілюмінованого дзвінка, що виграє помаранчевим блиском у променях надвечірнього сонця. Місіс Летч відчиняє майже відразу, наче весь цей час стояла за дверима й чекала. Перед Лорою постає червонощока жінка з пишними стегнами в шортах — уособлена добрість. Її оселя завжди сповнена особливого густого запаху (можливо, аромату запеченого м’яса), який тут-таки напливає на Лору з прочинених дверей. — Що ж, вітаю, — каже місіс Летч. — Привіт, — відповідає Лора, — пробачте, що спізнилася. — Усе гаразд. Ми чудово бавимо час. Заходьте. З вітальні вибігає Річі, стривожений і зраділий. Він мало не сяє з любові й неймовірного полегшення. Лорі здається, що вона застукала сина й місіс Летч за чимось недозволеним, тож їм довелось відірватися й похапцем ховати від неї докази. Утім, це вона сьогодні почувається винною, а Річі, певно, просто розгубився, бо останні кілька годин перебував поза межами свого звичного світу. Опинившись в оселі місіс Летч, хай навіть ненадовго, Річі, либонь, почав утрачати відчуття реальності. Може, йому навіть стало здаватися, — звісно ж, радості від того замало, — що він завжди жив тут, серед цих масивних жовтих меблів і стін, обшитих матерією з волокна китайської кропиви. Річі кидається до матері, заливаючись слізьми. — Ну, годі вже, — мовить Лора, підхоплюючи сина на руки. Вона вдихає його запах — якийсь глибокий дух незайманої чистоти і ще чогось незрозумілого. Отак, тримаючи сина й удихаючи його цноту, Лора нарешті опановує себе. — Він страшенно радий вас бачити, — каже місіс Летч із підкресленим ентузіазмом, проте в її голосі однаково вчуваються гіркі нотки. Чи вона, бува, не нафантазувала собі, що її товариство для хлопчика — сама втіха й насолода, а її будинок — казковий палац? Певно, нафантазувала. Чи сердиться тепер на нього, що він — матусин синок? Мабуть, так. — Привіт, моя комашко, — мовить Лора, нахилившись до рожевого синового вушка. Вона пишається своєю материнською витримкою і впливом на хлопчика. Їй соромно за його сльози. Ану ж усі вважатимуть, що вона занадто опікує сина? Чому він так часто плаче? — Ви встигли владнати свої справи? — питає місіс Летч. — Так. Майже. Дякую, що наглянули за ним. — О, ми чудово поспілкувалися, — щиро, проте трохи ображено озивається місіс Летч. — Можете привозити його до мене будь-коли. — Було весело? — звертається Лора до сина. — Угу, — відказує Річі, стримуючи сльози. На його обличчі змагаються між собою надія, смуток і розгубленість. — Ти добре поводився? Річі киває. — Ти за мною сумував? — Так! — вигукує він. — Розумієш, я мала дуже багато справ, — пояснює Лора. — Нам треба влаштувати таткові справжнє свято, пам’ятаєш? Річі киває, позираючи на неї своїми заплаканими очима з недовірою, ніби Лора тільки вдає із себе його матір. Лора розплачується з місіс Летч і приймає в подарунок стреліцію з клумби господині. Місіс Летч завжди щось вручає Лорі — квітку чи печиво, наче та платить не за догляд сина, а саме за ці речі. Лора ще раз вибачається за спізнення і, покликаючись на те, що скоро повернеться чоловік, уриває традиційну п’ятнадцятихвилинну розмову, вмощує в машині Річі й рушає, махаючи на прощання з трохи надмірною щирістю. На її руці стукотять три браслети зі слонової кістки. Від’їхавши від будинку місіс Летч, Лора каже синові: — Господи, але ж і вскочили ми в халепу! Доведеться мчати швидко-швидко, щоб устигнути все приготувати. Ми мали бути вдома ще годину тому. Річі поважно киває. Тяготи життя знову даються взнаки. Відчуття втраченої реальності зникає. Ця мить посеред кварталу, коли вони наближаються до знака «стоп», несподівано стає велично-тихою та безтурботною; Лора поринає в неї, немовби з гамірної вулиці в храм. Обабіч дороги над газонами з розприскувачів виривається блискавий конус туману. Пізнє сонце золотить алюмінієву покрівлю автостоянки. Усе довкола несказанно реальне. Вона дружина й мати з другою дитиною під серцем. Вона їде додому між серпанків води, що злітають у повітря. Річі мовчки дивиться на неї. Лора пригальмовує машину перед знаком «Стоп» і промовляє: — Добре, що татко працює допізна. Як гадаєш, устигнемо все приготувати? Вона повертається до Річі, зустрічається з його поглядом і помічає те, чого зроду ще не бачила. Його очі, усе його обличчя, здається, сяють зсередини: мабуть, уперше він переживає якесь незрозуміле для неї почуття. — Солоденький, що з тобою? — питає вона. — Мамусю, я тебе люблю, — озивається він незвичайно гучно. У його тоні Лора вчуває щось дивне, навіть моторошне. Вона ніколи раніше не чула таких ноток у синовому голосі. Відчайдушних і чужих. Це голос утікача, що знає лише кілька англійських слів і безуспішно намагається висловити свою думку. — Я теж люблю тебе, синку, — відповідає вона. І хоч Лора вже тисячу разів говорила ці слова, їй насилу вдається проковтнути ватяний клубок, що з хвилювання підступив до горла, і вимовити їх природно. Вона рушає через перехрестя, ведучи автівку дуже обережно й тримаючи кермо обома руками. Здається, Річі от-от знову розплачеться невідь-чому, як це вже було не раз, проте його очі залишаються ясними й сухими. Він навіть не кліпає ними. — Щось трапилося? — перепитує Лора. Річі не зводить із неї застиглого погляду. Він здогадується. Він, безперечно, про все здогадується. Цей маленький хлопчик знає, що вона щось приховує. Відчуває, що вона бреше. Він же безнастанно спостерігає за нею й увесь час, коли не спить, перебуває поряд. Він бачив її з Кітті. Бачив, що вона спекла другий торт, а перший викинула в смітницю й завалила іншим сміттям. Він цілком захоплений спостереженням за нею та розгадуванням її намірів, бо без неї світу для нього просто немає. Хіба його можна обдурити? — Не хвилюйся, любий, — каже вона. — Сьогодні ввечері ми влаштуємо для татка чудову вечірку. Знаєш, як він зрадіє? Ми ж купили йому стільки всяких подарунків! Спекли неймовірний торт! Річі киває, не змигнувши й оком. Він злегка похитується туди-сюди. Тихо-тихо, наче бажаючи, щоб його не почули, а підслухали, Річі шепоче: — Еге ж, ми спекли для нього неймовірний торт. У його голосі, несподівано дорослому, бринять нещирість і фальш. Він ніколи не зводитиме з неї очей. Завжди відчуватиме, коли щось не так. Завжди знатиме, що і якою мірою їй не вдалося. — Я люблю тебе, синку, — озивається Лора. — Мій найрідніший хлопчику… На якусь мить Річі міниться й неначе починає випромінювати мертвотно-бліде сяйво. Однак Лора не сердиться. Ба навіть усміхається, стискаючи кермо обома руками.Місіс Делловей
Вона прийшла, щоб допомогти Річардові підготуватися до вечірки, проте на її стукіт ніхто не відповідає. Вона стукає знову, цього разу дужче, а потім поспішно й нервово відмикає двері. Помешкання потопає у світлі. Клариссі аж дух забиває на порозі. Штори задерто, вікна розчинено навстіж. І хоч це звичайне сонячне світло, яке погожого надвечір’я виповнює у висотці всі квартири, але в Річардовій оселі воно чомусь скидається на беззвучний вибух. Ось Річардові картонні коробки, ось ванна (ще брудніша, ніж Кларисса собі уявляла), запилюжене дзеркало й дорога кавоварка — усе у своїй мізерності й жалюгідності. Одне слово, помешкання божевільного. — Річарде! — гукає Кларисса. — Місіс Делловей. О, місіс Делловей, це ти? Вона кидається в кімнату — Річард у халаті верхи сидить на підвіконні: одна худа нога — у квартирі, а друга, невидима для Кларисси, — у повітрі на висоті п’ятого поверху. — Річарде, — суворо каже вона, — злазь звідти! — Надворі так гарно! — мовить він. — Яка чудова днина! Вигляд у нього безтямний і збуджений. Річард водночас видається і старцем, і малим дитям. Вершник-опудало, паркова статуя Джакометті[44]. Котрісь пасма волосся поприлипали до голови, котрісь стирчать урізнобіч. Та нога, що в кімнаті, оголена до середини стегна, зробилася синювато-білою і, здається, зовсім зсохлася, хоч напрочуд пружна литка завбільшки з кулачок досі міцно тримається на кістці. — Ти мене лякаєш, — каже Кларисса. — Ану, облиш ці дурощі! Негайно! Вона наближається до Річарда, а він тим часом відриває від підлоги ногу й ставить її на підвіконня. Тепер вищербленого дерева торкається тільки п’ятка, рука й безм’яза сідниця. З червонохвостих ракет на Річардовому халаті вириваються помаранчеві язики полум’я, достоту схожі на соснові шишки. Безликі астронавти в шоломах з темними заборолами, повнощокі й білосніжні, наче чоловічки на рекламних щитах корпорації «Юніроял», привітально махають затерплими руками в білих рукавичках. Річард каже: — Я випив ксанакс[45] і риталін[46]. Разом вони творять чудеса. Почуваюся дивовижно. Задер усі штори — і все одно світла й повітря замало. До речі, мушу сказати тобі, що видряпатися сюди було зовсім непросто. — Любий, будь ласка, спусти ногу на підлогу. Заради мене. — Гадаю, я не зможу піти на цю вечірку, — каже Річард. — Пробач. — І не треба. Хто тебе примушує? — Яка днина! Яка чудова-чудова днина! Кларисса зводить дух. Вона навдивовижу спокійна, бо вміє добре триматися навіть у важких ситуаціях, і водночас віддалена від себе самої та цієї кімнати, наче невидимий свідок того, що вже відбулося. Ніби це вже її спогад. Щось подібне до голосу, але не голос, а швидше внутрішнє знання, дуже близьке до серцевого ритму, нетерпляче промовляє в ній: «Якось я прийшла до Річарда, коли він сидів на самісінькому краєчку підвіконня, за п’ять поверхів від землі…» — Злізь, будь ласка, — просить вона. Річард супить чоло, немовби Кларисса поставила йому складне запитання. Його порожнє, залите сонячним сяйвом крісло, де з розлізлих швів стирчить набивка, а на продавленому сидінні лежить тонкий жовтий рушник із плямами іржі, — утілення безглуздості й неймовірної огидності смертельної хвороби. — Злізь звідти, — повторює Кларисса голосно й повільно, неначе звертається до іноземця. Річард киває, а сам ні з місця. Його розкудлана голова, опромінена сонцем, скидається на перекопану землю. Шкіра ряба й поорана глибокими рівчаками, як каміння в пустелі. — Я більше не можу, — мовить він. — Знаєш, спочатку вечірка, потім церемонія, потім година опісля, а тоді ще одна… — Можеш не йти на вечірку. І церемонію можеш пропустити. Ти взагалі можеш нікуди не ходити. — Звісно, але ж години все одно спливатимуть далі, чи не так? Одна за одною. Щойно ти сяк-так перебудеш першу, як на тебе — о Господи! — чекає друга. Я такий хворий… — У тебе бувають і добрі дні. Хіба ні? — Загалом, ні. Мені приємно, що ти це все кажеш, та останнім часом я почуваюся так, ніби наді мною стуляються щелепи велетенської квітки. Чудернацьке порівняння, правда ж? Проте кращого я не зміг дібрати. Є в цьому всьому якась рослинна неминучість. Пам’ятаєш венерину мухоловку? Чи пуерарію[47], яка обплітає дерева в лісі. Це щось таке соковите, зелене, квітуче. Але, знаєш, там добре. Там панує зелена тиша. Чи ж не кумедно, що навіть тепер мені важко вимовити слово «смерть»? — Вони тут, Річарде? — Хто? А, голоси… Вони завжди тут. — Я хотіла спитати, чи ти їх виразно чуєш? — Ні. Тепер я виразно чую тільки тебе. Мені завжди любо тебе слухати, місіс Д. Ти не проти, що я тебе так називаю? — Анітрохи. Повернися всередину. Негайно. — Ти її пам’ятаєш? Ту, іншу себе? Хай там що сталося. — Так, вона досі тут. Я — це вона. Я хочу, щоб ти зліз із підвіконня. Зроби це, будь ласка. — Але ж тут так гарно! Я почуваюся таким вільним. Чи не хочеш ти зателефонувати моїй матері? Ти ж знаєш, як їй самотньо. — Річарде… — Розкажи мені щось… Якусь історію. — Що саме? — Ну, щось про свій день. Про те, що ти сьогодні робила. Про щось найзвичайнісіньке. Так, це навіть краще. Розкажи про щось найзвичайнісіньке. — Річарде… — Про якусь дрібничку. Будь про що. — Ну, сьогодні вранці, перш ніж прийти сюди, я ходила купувати квіти для вечірки. — Справді? — Так. Ранок був просто чудовий. — Чудовий? — Авжеж. Прекрасний. Він видався таким… свіжим. Я купила квіти, принесла їх додому й поставила у воду. Ось і все. Кінець історії. А тепер злізай. — Свіжий, наче навмисно створений для діточок на пляжі, — промовляє Річард. — Можна й так сказати. — Наче ті ранки, коли ми з тобою були молоді. — Так. Усе, як тоді. — Наче той ранок, коли ти вийшла зі старого будинку? Тобі було вісімнадцять, а мені, здається, заледве минуло дев’ятнадцять… Я був дев’ятнадцятирічним юнаком, закоханим і в Луїса, і в тебе. І коли ти, сонна, у самому тільки спідньому, прочинила на світанку двері й вийшла надвір, мені подумалося, що я ніколи ще не бачив нічого прекраснішого. Дивно, чи не так? — Так, — відповідає Кларисса, — це дивно. — Я зазнав поразки. — Припини, це неправда. — Правда! Я не шукаю розради. Аж ніяк. Просто мені дуже сумно. Те, чого я прагнув, видавалося напрочуд досяжним. Мені хотілося створити щось живе й приголомшливе — таке важливе для когось, як оцей ранок. Найзвичайнісінький ранок. Уяви собі. Я вірив, що зможу. Яка дурниця! — Зовсім не дурниця. — Боюсь, я не зможу прийти на вечірку. — Будь ласка, прошу тебе, не турбуйся про вечірку. Забудь про неї. Дай мені руку. — Ти була така добра до мене, місіс Делловей. — Річарде… — Я люблю тебе. Банально, чи не так? — Не банально. Річард усміхається і, хитаючи головою, каже: — Не думаю, що були люди, щасливіші за нас. Він посувається вперед, повільно з’їжджає з підвіконня й падає. З Клариссиних грудей вихоплюється крик: — Ні! Він тримався так виважено й спокійно, що якусь мить Клариссі здається, ніби нічого не сталося. Вона кидається до вікна і ще встигає побачити, як Річард летить униз, як має на вітрі його халат, та й тоді їй віриться, що це лише невеличка прикрість, яку можна буде виправити. Вона бачить, як він досягає землі: спочатку немовби стає на коліна, а потім б’ється головою об бетон; вона чує звуки, які це все супроводжують, однак припускає, принаймні на якусь хвилину, поки дивиться вниз, перехилившись через підвіконня, що Річард зведеться на ноги, хай навіть поточуючись і задихаючись, проте залишаючись самим собою, більш-менш цілий і спроможний говорити. Кларисса вигукує його ім’я. Лише раз. Крик більше скидається на запитання: її голос звучить значно тихіше, ніж їй би хотілося. Річард лежить ницьма там, де впав, халат задерся на голову, голі ноги біліють на темному бетоні. Вона вибігає з помешкання, залишаючи двері прочиненими. Мчить сходами. На думку їй відразу спадає покликати когось на допомогу, але вона цього не робить. Навіть повітря, здається, стало іншим, злегка роздвоїлося, от ніби атмосфера складається з речовини та її цілковитої протилежності. Кларисса поспішає вниз, мимохіть змірковуючи (потім їй за це буде соромно), що біжить по сходах жива й здорова. У вестибюлі вона на мить ніяковіє, а тоді через силу рушає до вентиляційної шахти, де лежить Річард. Її поймає швидкоплинне відчуття, неначе вона в пеклі. Пекло — це затхле жовте приміщення, схоже на коробку, з тінистим штучним деревом і кількома пошкрябаними металевими дверима (на одних перебивна картинка з емблемою гурту «Grateful Dead»[48] — череп у трояндовому вінку). За найвужчими дверима, затіненими сходами, — вищерблені бетонні приступки, які ведуть надвір — туди, де Річард. Ще спускаючись ними, Кларисса усвідомлює, що він мертвий. Річардової голови під халатом не видно, але довкола того місця, де вона мала б бути, розпливається калюжа темної, майже чорної крові. Річард лежить зовсім нерухомо, одна рука неприродно вивернута долонею догори, а ноги голі й білі, мов сама смерть. На ньому досі сірі фетрові капці, які колись Кларисса ж йому й купила. Жінка долає останні приступки, помічає бите скло й лише по хвилі здогадується, що то просто скалки від розтовченої пивної пляшки, які вже були тут до Річардового падіння. Клариссі хочеться негайно ж забрати його зі скляного дріб’язку. Вона вклякає біля Річарда й кладе руку на безживне плече. Обережно, з неймовірною ніжністю, наче боячись розбудити, стягає халат із його голови. Усе, що їй вдається розгледіти в блискавому червоно-багряно-білому місиві, — це розтулені губи та одне розплющене око. Вона мимоволі скрикує з несподіванки й болю, а відтак знову накриває його голову халатом. Кларисса стоїть навколішки біля Річарда, не розуміючи, що робити далі. Потім знову торкається його плеча. Не гладить, а просто кладе долоню. Вона каже собі, що треба викликати поліцію, проте не хоче залишати Річарда на самоті. Вона чекає, що хтось крикне їй зверху. Кларисса зводить очі на висхідні ряди вікон, на білизну, яка сохне на мотузках, на ідеальний квадрат неба, розітнутий навпіл блакитно-білим лезом хмари… і розуміє, що ніхто ще нічого не знає. Ніхто не бачив і не чув, як Річард упав. Кларисса завмирає. Поглядом вона знаходить вікно старенької пані з трьома керамічними фігурками на підвіконні (невидимими з такої відстані). Та пані мусить бути вдома, бо майже ніколи не виходить із помешкання. Кларисса так і поривається гукнути стареньку, наче вона — член їхньої родини і її теж годиться сповістити. Кларисса зволікає ще хвилину чи дві й ніяк не може зважитися на подальший неминучий крок. Вона досі тримає руку на Річардовому плечі й зачудовано відзначає, що ця пригода викликає в неї тільки легке збентеження. Їй дивно, що вона не плаче. Кларисса чує свій віддих. Вона ще раз фіксує очима капці на Річардових ногах і зауважує, як у щораз більшій калюжі крові відбивається небо. То ось як усе закінчується — на бетоні, під мотузками з випраною білизною, посеред битого скла. Вона повільно проводить рукою вздовж тендітного вигину Річардової спини. Потім винувато, ніби робить щось заборонене, нахиляється й торкається чолом Річардового хребта, допоки він, у певному розумінні, досі належить її Річардові, допоки Річард, у певному розумінні, ще не перестав бути собою — Річардом Вортінґтоном Брауном. Вона відчуває несвіжий запах його халата, гострий винний дух його немитого тіла. Кларисса так жадає поговорити з ним, але не може. Вона просто стоїть на колінах, злегка уткнувшись головою йому в спину. Якби могла, вона б сказала, — хоч точних слів тепер годі дібрати, — що він знаходив у собі мужність творити і, головне, любити так віддано, як ніхто інший, протягом багатьох-багатьох років, наперекір усьому. Вона б сказала, що теж любила його, кохала над усе на світі, але таки покинула тоді, більш як тридцять років тому, на розі вулиці (а що вона, зрештою, мала зробити?). Вона б призналася, що мріяла про більш-менш нормальне життя (про яке мріє більшість людей), що дуже хотіла, щоб він прийшов на її вечірку й продемонстрував свою відданість перед усіма запрошеними. А ще вона б неодмінно вибачилася за свою відмову поцілувати його в губи — того ж таки дня, що виявився для нього останнім, — і звернула це на турботу про його здоров’я.Місіс Браун
Свічки запалено. Привітальну пісню проспівано. Ден задмухує свічки — і кілька крапель прозорої слини лягають на гладеньку поверхню глазурі. Лора плескає в долоні, Річі радо підхоплює. — З днем народження, коханий, — промовляє Лора. Раптом у її грудях скипає лють і терпким клубком підступає до горла. Який же він грубий, огидний і тупий! Як він посмів забризкати слиною її торт! Їй уже ніколи не вирятуватися із цієї пастки, де щомиті доводиться вдавати із себе турботливу дружину. Вона якось має пережити цей вечір, і завтрашній ранок, і ще один вечір тут, у цій оселі, навіть не думаючи про втечу. Їй треба з усім змиритись і терпіти. Це, мабуть, скидається на прогулянку по сліпучо-кришталевому засніженому полю — так само страшно й водночас прекрасно. Ми думали, що їй покращає, ми й гадки не мали, що відбувається. Напад гніву минає. «Усе гаразд, — заспокоює себе Лора. — Опануй себе, Бога ради!» Ден обіймає її за стегна. Лора відчуває його сильну плоть, його напарфумлену мужність. Її одразу охоплюють докори сумління. Цієї миті вона більше, ніж будь-коли, упевнюється в його доброті. Він вигукує: — Чудово! Усе просто чудово! Лора проводить рукою по його голові. Денове волосся, сяйливе від «Вайтелісу»[49], на дотик виявляється жорстким, наче видряче хутро. Його защетинене обличчя виблискує в ту мить крапельками поту, а над бровами самотньо тремтить масне пасомце завширшки з травинку. Ден зняв краватку й розстебнув комір сорочки. Від нього віє потом, дезодорантом «Олд Спайс», шкіряними черевиками й невиразним, до болю знайомим Лорі запахом його плоті, яка відгонить залізом, білилом і ледь уловним ароматом кухні, наче всередині нього смажилося щось жирне й соковите. Лора звертається до Річі: — А ти встиг загадати бажання разом із татком? Хлопчик киває, хоч йому це й на думку не спало. Здається, він і без того щодня, щомиті загадує бажання і мріє, як тато, лише про одне — щоб усе лишалося без змін. Як і татові, Річі найдужче хочеться примножити те, що є сьогодні (звісно, якщо ви напрямки спитаєте його про бажання, то він відтарабанить вам довгий перелік усіх можливих і неможливих іграшок). Як і тато, Річі відчуває, що теперішні статки їм, може, уже й не примножити. — Допоможеш розрізати торт? — питає Ден сина. — Авжеж, — відповідає Річі. Лора приносить із кухні десертні тарілки та виделки. Ось вона, у непоказній родинній їдальні, разом із чоловіком і сином, а Кітті лежить у лікарні й чекає на результати огляду. А вони тут, звичайна сім’я у своїй звичайній оселі. У будинках на їхній вулиці й на всіх інших вулицях містечка світяться вікна. Тут і там на стіл подають вечерю й переповідають свої здобутки та невдачі за минулий день. Лора викладає на стіл тарілки та виделки — вони м’яко дзеленчать, торкаючись накрохмаленої білої скатертини. Останньої хвилини їй здається, що в неї все вийшло на славу — так художник кладе на картину фінальний мазок, рятуючи її від провалу, або письменник пише вдалий рядок, що зненацька висвітлює приховані символи й надає всьому творові гармонії. Це пов’язане з розміщенням тарілок та виделок на білій скатертині. Усе так бездоганно, як і несподівано. Ден дозволяє Річі витягти задуті свічки й допомагає йому розрізати торт. Лора мовчки за ними спостерігає. Цієї миті їхня їдальня із зелено-жовтими лискучими стінами й буфетом із темного клену, де зберігається срібний посуд (подарунок на весілля), видається Лорі найдосконалішою їдальнею у світі. Кімната аж повниться життями її чоловіка й сина, сподіваннями на добре майбутнє. Вона раптом набрала ваги й засяяла. Багато чого у світі знищено, цілі країни стерто з лиця землі, а все ж перемогла дивовижна сила, що зветься добром. Навіть Кітті зможуть вилікувати завдяки досягненням сучасної науки. Вона одужає. А якщо й ні, Лора з Деном, їхній син та ще не народжене дитя однаково житимуть далі, збиратимуться в цій кімнаті, де маленьке хлопча зосереджено витягає з торта свічки, а його тато підносить одну до рота, заохочуючи своїм прикладом злизувати з них глазур. Лора ловить момент, що от-от промине. «Ось і все», — думається їй. Одна історія добігає кінця, настає час перегорнути сторінку. Вона спокійно й трохи стримано всміхається синові. Річі всміхається у відповідь. Хлопчик злизує зі свічки глазур. Ще мить — і він загадає нове бажання.Місіс Вулф
Вірджинія намагається зосередитися на книжці, що лежить перед нею. Вони з Леонардом незабаром покинуть Хоґарт-хаус і повернуться до Лондона. Усе вирішено, вона перемогла. Вірджинія знову береться до книжки. Телячі недоїдки — на смітті, посуд вимито, а крихти зі столу давно витерто. Вона ходитиме в театри й концертні зали, відвідуватиме вечірки. Вона довго блукатиме міськими вулицями, споглядаючи життя й хапаючи нові ідеї для своїх творів. Це життя, цей Лондон… Вона писатиме й писатиме безперестанку. Викінчить цю книжку й одразу візьметься до нової. Залишатиметься при здоровому глузді й житиме так, як належить жити, — насиченим і яскравим життям серед людей, рідних душею. А ще вона більше ніколи не втрачатиме контролю над своїм даром. Раптом їй пригадується поцілунок із Ванессою. То був невинний, досить пристойний поцілунок, але Вірджинія вбачала в ньому те, чого й сподівалася від Лондона та життя взагалі; у тому взаємному дотику губ була любов, складна й ненаситна, задавнена та незбагненна. Той обідній поцілунок утілив найбільшу таємницю, її мінливе сяйво заливає сни й відразу зникає — досить розплющити очі. Однак ми все одно не втрачаємо надії віднайти те сяйво — хтозна, можливо, це станеться сьогодні, бо кожний новий день може принести нові несподіванки. Вона, Вірджинія, поцілувала свою сестру (не так уже й невинно, правду кажучи) за широкою похмурою спиною Неллі, а тепер от сидить у своїй кімнаті з книжкою на колінах. А ще вона скоро переїде до Лондона. Кларисса Делловей кохатиме жінку. Саме так, вона закохається в жінку ще замолоду. Одного разу вони поцілуються, і той поцілунок скидатиметься на магічний, казковий дотик губ. Кларисса все життя пам’ятатиме його й розбурхане в душі відчуття невагомої надії. Вона так ніколи й не знайде кохання, яке віщував той єдиний поцілунок. Вірджинія силкується стримати збудження, але кінець кінцем підхоплюється й кладе книжку на стіл. Леонард, що сидить поруч у кріслі, зводить на неї очі й питає: — Ти йдеш спати? — Ні, ще зарано, чи не так? Леонард відразу супиться й переводить погляд на годинник. — Майже пів на одинадцяту, — каже він. — Я не хочу спати. Я ще не втомилась. — Я б хотів, щоб ти лягала спати об одинадцятій, — не поступається Леонард. Вірджинія киває у відповідь. Тепер, коли про переїзд до Лондона домовлено, їй доведеться бути слухняною. Вона покидає вітальню і, проминувши фойє, заходить у темну їдальню. Смуги місячного сяйва та відсвіти вуличних ліхтарів раз по раз лягають на стільницю, але їх знову й знову змітають звідти тіні гілок, розгойдуваних вітром. Вірджинія стоїть у дверях і мовчки споглядає цю мінливу картину, наче перед нею не їхня їдальня, а хвилі, що б’ються об берег. Так, Кларисса кохатиме жінку. Вона поцілує її. Лише раз. І втратить усе, однак житиме. Вона надто любитиме життя й Лондон. Уява Вірджинії малює ще одного героя — дужого тілом, але хворого душею; на ньому — печать генія й поета; його роздавлено колесами світу, війни, влади та лікарів; формально кажучи, він божевільний, бо в усьому бачить сенс: на його думку, дерева — розумні істоти, а горобці співають грецькою мовою. Еге ж, отакий він. З Клариссою нічого не станеться: вона, звичайна життєрадісна земна жінка, і далі любитиме Лондон, упиватиметься своїм життям та його маленькими радощами, а тому юродивому поетові-мрійнику судитиметься померти.Місіс Браун
Вона закінчує чистити зуби. Усі тарілки вимито та сховано в буфет, Річі — у ліжку, а чоловік чекає на неї в спальні. Лора споліскує зубну щітку під краном, набирає в рот води і спльовує її в умивальник. Тим часом Ден лежить на своїй половині ліжка, заклавши за голову руки й утупивши погляд у стелю. Коли Лора зайде в спальню, він зверне на неї свої здивовані очі, мовби неймовірно радіючи з того, що саме вона, а не хто інший, зараз зніме халат, перекине його через спинку стільця й залізе до нього під ковдру. Така вже в нього вдача: він уміє по-дитячому тішитися й випромінювати розчулено-милий захват, у якому стримана цнота переплітається з хтивістю, стиснутою всередині, неначе пружина. Іноді Лора не може відігнати від себе думку, що Ден скидається на одну з тих бляшанок з-під арахісу, які продають у сувенірних магазинах: відкрий її — і звідти вигулькне паперовий змій. Ні, сьогодні почитати в неї не вийде. Лора засуває зубну щітку в отвір порцелянової підставки. Вона дивиться в дзеркало домашньої аптечки й на мить їй здається, що за спиною хтось стоїть. Певна річ, там нікого немає — звичайна гра світла й тіні. Та Лорі на якусь частку секунди уявляється, ніби позаду — її власний примарний двійник, який уважно спостерігає за всім, що вона робить. Безглуздя! Лора відчиняє дверцята аптечки й кладе на місце зубну пасту. Усередині на скляних полицях — різноманітні лосьйони, спреї, бинти та мазі, а ще безліч ліків. Ось пластикова пляшечка зі снодійним, що його вона колись купила за рецептом лікаря. Майже повна, бо вживати ці пігулки під час вагітності, звісно ж, не можна. Лора бере пляшечку в руки й розглядає її проти світла. У ній — пігулок із тридцять, не менше. Вона кладе снодійне назад на полицю. Це було б так само просто, як найняти номер у готелі. Навіть іще простіше! А як чудово було б назавжди зникнути! Тоді вона б ні про що вже не хвилювалася, не боролася, не обпікалася. Ану ж цього скороминущого відчуття внутрішньої гармонії та досконалості, яке з’явилося під час вечері, насправді досить? Хтозна, може, і не варто хотіти більшого? Лора зачиняє дверцята аптечки — лунає чіткий металевий стукіт. Вона досі уявляє собі всі предмети, що стоять на скляних полицях у цілковитій темряві. Лора заходить до спальні й знімає із себе халат. — Ну, привіт, — мовить Ден спокійним, ніжним голосом зі своєї половини ліжка. — Як тобі день народження? — питає Лора. — Я в захваті! Ден відкидає ковдру з її боку, проте Лора, вдягнена в напівпрозору блакитну нічну сорочку, на мить завмирає. Їй здається, що вона не відчуває свого тіла, хоч воно нікуди й не зникало. — Чудово, — каже Лора, — я рада, що тобі все сподобалося. — Ти лягаєш? — питає Ден. — Так, — відповідає Лора, не рухаючись. Вона почувається так, ніби її не існує, ніби від неї лишилася сама свідомість — примарна й ефемерна. Не мозок, здатний до роздумів, а тільки сприйняття того, що відбувається, хоч і воно невловне, наче привид. «Мабуть, так і почуваються привиди», — думається Лорі. Близькі відчуття охоплюють кожного, хто, читаючи книжки, знайомиться з людьми, подіями, місцями й не може впливати на них, а лише відіграє роль добровільного спостерігача. — То що, — за якусь мить перепитує Ден, — ти йдеш у ліжко? — Так, — відповідає Лора. Вона чує, як десь удалині гавкає собака.Місіс Делловей
Кларисса кладе долоню на плече старенької жінки, наче намагається підготувати її до нового струсу. Саллі, що йшла поперед них, прочиняє двері. — Ось ми й на місці, — мовить Кларисса. — Авжеж, — озивається Лора. Коли вони заходять до помешкання, Кларисса з полегкістю зауважує, що Джулія встигла прибрати зі столу закуски. Квіти, звісно ж, лишилися, сяйливі й водночас невинні, схожі на пишні й хаотичні феєрверки. Кларисса не любить надмірного порядку. Їй подобається, коли квіти ніби щойно зірвали в полі й оберемками принесли додому. На дивані біля вази з квітами спить Джулія. На її колінах лежить розгорнута книжка. Навіть уві сні вона має напрочуд величний, навіть владний вигляд. Плечі Джулії розслаблені, ступні торкаються підлоги, а голова нахилена вперед, мов у молитві. Цієї миті вона скидається на юну богиню, яка прибула втішити й зігріти турботою смертних, прошепотівши їм неземним голосом: «Усе гаразд, нема чого боятися. Вам треба просто померти, от і все». — Ми вдома, — вигукує Саллі. Джулія просинається, здивовано кліпає очима та встає з дивана. Чари розвіюються, і вона знову обертається на звичайне дівчисько. Саллі заходить до кімнати, скидаючи дорогою куртку, а Кларисса й Лора зупиняються на порозі. Якусь хвильку здається, ніби вони, затримавшись у вестибюлі, знімають рукавички. Однак ні вестибюля, ні рукавичок немає. Кларисса звертаєтьсядо дочки: — Джуліє, познайомся, це Лора Браун. Джулія підступає до жінок і шанобливо завмирає на пристойній віддалі. «Як їй удається зберігати спокій і рівновагу в таких ситуаціях? — дивується Кларисса. — Вона ж лише дівчисько». — Прийміть мої співчуття, — озивається Джулія. — Спасибі, — відповідає Лора дзвінкіше й твердіше, ніж сподівалася Кларисса. Лора — висока сутулувата жінка вісімдесяти з гаком років. Її сиве волосся переливається мідним блиском, а шкіра, напівпрозора, немов пергамент, аж рябіє пігментними плямами завбільшки з макові зернятка. На ній — темна сукня з рослинним орнаментом і старомодні черевики на зручній каучуковій платформі. Кларисса запрошує Лору пройти всередину. У кімнаті відразу западає тиша, і в цьому безгомінні чомусь видається, ніби Кларисса, Саллі й навіть Лора — знервовані й перелякані через своє недоладне вбрання — прийшли до Джулії на вечірку. — Дякую, Джуліє, за те, що ти прибрала тут, поки нас не було, — каже Саллі. — Я обдзвонила майже всіх, — мовить Джулія. — Але кілька людей таки прийшли. Луїс Вотерс, наприклад. — Господи, я ж надсилала йому повідомлення. — А ще були дві жінки… не пам’ятаю їхніх імен. І темношкірий чоловік — Джеррі… забула, як далі. — Джеррі Джермен, — підхоплює Кларисса. — Важко тобі, мабуть, довелося? — Джеррі ще непогано тримався, а от Луїс геть розкис. Він пробув тут майже годину, ми з ним довго розмовляли. Здається, мені вдалося трохи привести його до тями. Сподіваюся. — Пробач, Джуліє. Мені шкода, що це все впало на тебе. — Усе гаразд, не хвилюйтеся за мене. Кларисса киває у відповідь, а тоді звертається до Лори: — Ви, мабуть, стомилися з дороги? — Важко й зрозуміти, як я почуваюся, — відповідає Лора. — Сідайте, будь ласка, — просить Кларисса. — Може, ви хоч трохи попоїсте? — Ні, дякую. Кларисса підводить Лору до дивана. Лора сідає з удячним і водночас обережним виглядом, наче вона насправді дуже втомилася, проте не впевнена, що диван її витримає. Джулія підходить, нахиляється й шепоче Лорі на вухо: — Я приготую вам чай. Або чашку кави. А ще є бренді. — Від чаю не відмовлюся, дякую. — Вам слід хоч трохи поїсти, справді, — провадить Джулія. — Ви ж, мабуть, ще від ранку нічого не їли? — Ну… — Я піду погляну, що там у нас є, — мовить Джулія. — Дуже мило з твого боку, люба, — відказує Лора. Джулія обертається до Кларисси: — Мамо, побудь тут із місіс Браун, а ми із Саллі щось приготуємо в кухні. — Гаразд, — відповідає Кларисса і вмощується біля Лори на дивані. Їй напрочуд приємно робити те, що просить дочка. Мабуть, так і слід зустрічати початок кінця — довіритися турботі власної дочки й розчинитися в затишку свого помешкання. Ось вона, така неминуча старість. Маленькі радощі, настільна лампа, книжка. Світ, яким — добре чи погано — керують інші люди. Вони проходять повз тебе на вулиці так, ніби вас уже нема. Саллі питає Клариссу: — Гадаєш, буде зовсім дико, якщо ми візьмемо їжу для бенкету? Її все одно вже привезли. — Не думаю, — відповідає Кларисса, — Річардові б це навіть сподобалось. Вона нервово дивиться на Лору. Лора всміхається, обхопивши лікті й утупившись у носки своїх черевиків. — Справді, — озивається Лора, — Річард схвалив би це. — Гаразд, — каже Саллі й повертається разом із Джулією в кухню. Годинник показує десять хвилин на першу ночі. Лорина постава напружена, а вираз обличчя незмінно стриманий, її губи міцно стиснуті, а очі напівзаплющені. Клариссі здається, що Лора просто чекає, коли вже нарешті ця година добіжить кінця. Вона хоче залишитися на самоті й лягти в ліжко. — Якщо хочете, лягайте просто зараз, Лоро, — мовить Кларисса. — Кімната для гостей — у кінці коридору. — Спасибі, — відказує Лора. — Я ще трохи посиджу. Знову западає тиша — не зовсім природна, але й не силувана. «Ось і вона, — думається Клариссі, — головна героїня Річардових віршів. Утрачена мати, самогубця-невдаха, жінка, яка пішла із сім’ї». Клариссу шокує й водночас заспокоює те, що така складна особистість виявилася звичайною старенькою жінкою, яка сидить тепер поруч із нею на дивані, поклавши долоні на коліна. — Річард був чудовою людиною, — озивається Кларисса. І відразу ж їй стає ніяково. Ось і пішли неминучі панегірики, у яких небіжчика беруться переоцінювати, обертаючи на шанованого громадянина, доброчинця й чудового товариша. Навіщо вона взагалі це сказала? Мабуть, хотіла втішити стареньку та здобути її прихильність. А ще, безперечно, намагалася підкреслити своє право на померлого. Її слова немовби означали: «Так, я найкраще знала його, і тільки я можу його оцінити як належить». Цієї миті Клариссі страшенно хочеться відіслати Лору Браун у її кімнату, зачинити за нею двері й наказати не виходити звідти аж до ранку. — Справді, — відповідає Лора. — А ще він був чудовим письменником, ви так не вважаєте? — Ви читали його вірші? — Читала. І його роман також. Отже, вона все знає. Їй відомо все: і про Клариссу, і про те, що вона сама, Лора Браун, відіграла роль примари та богині в Річардовій збірці особистих міфів, які стали надбанням публіки (коли можна назвати «публікою» невеличку групу завзятих шанувальників поезії). Виходить, Лорі відомо, що її боготворили й водночас ненавиділи; вона знає про свій безмежний вплив на людину, яку й справді одного дня можуть визнати великим письменником. І от вона тут, перед нею, сидить у квітчастій сукні, укрита ластовинням, і спокійно каже, що її син був чудовим письменником. — Так, — безпорадно погоджується Кларисса, — Річард був чудовим письменником. А що їй іще казати? — Вам, здається, не доводилося редагувати його творів? — Ні. Ми з ним були надто близькі, а це завжди ускладнює роботу. — Розумію. — Редактор мусить завжди бути об’єктивним. — Безперечно. Клариссі стає важко дихати. Чому ж усе так непросто? Чому вона не може спокійно поговорити з Лорою Браун і поставити їй найважливіші запитання? А втім, які запитання найважливіші? — Я робила для нього все, що могла, — мовить Кларисса. Лора киває у відповідь: — О, як я хотіла б зробити для нього більше… — Я можу сказати те саме. Лора бере Клариссу за руку. Під м’якою, в’ялою шкірою Лориної долоні Кларисса відчуває вигини кісток і натягнуті струни вен. — Ми зробили все, що було нам під силу, люба моя, — каже Лора. — Ніхто інший не зміг би нічим зарадити, правда ж? — Так, — відповідає Кларисса. Однак Лора Браун — жінка, що безуспішно намагалася вкоротити собі віку й покинула сім’ю — досі жива, хоч усі її рідні, які так боролися за життя, відійшли на той світ. Чоловік помер від раку печінки, дочку збив на смерть п’яний водій, а Лора живе далі. От вона пережила й Річарда, що вистрибнув із вікна на ложе зі скляних друзок. Кларисса тримає стареньку за руку. А як інакше? — Мабуть, Джулія забула про ваш чай, — каже вона. — Гадаю, ні. Кларисса скидає оком на скляні двері, що ведуть до невеличкого садка, і помічає свій та Лорин відбитки, злегка спотворені в темному склі. Клариссі уявляється, як останньої миті Річард опускає руки і сповзає з підвіконня — не стрибає, а саме спорскує, наче зі скелі у воду. Цікаво, що він відчував тоді, коли зважився назавжди вийти зі своєї похмурої оселі й опинився просто неба? Про що він думав, коли побачив унизу вулицю із синьо-бурими сміттєвими баками й бурштинове мерехтіння битого скла? Чи пізнав він насолоду (якщо тієї хвилини взагалі міг бодай щось пізнати), коли його тіло вдарилося об землю, а череп розколовся надвоє й усі його бажання та пориви розсіялися в порожнечі? Клариссі здається, що болю майже не було. Він міг лише подумати про нього й відчути шок, а тоді… хтозна, що настає тоді. — Піду гляну, — каже Кларисса, — я миттю. — Гаразд, — відповідає Лора. Кларисса встає з дивана, мало не падаючи, і невпевнено прямує в кухню. Саллі з Джулією вже витягли з холодильника страви й розставили їх на столі. Довкола миски з арахісовим соусом — насаджені на дерев’яні шпички спіральки зі смаженої курячої грудки із золотавою скоринкою, поцяткованою чорними спеціями. Поряд — маленькі тартинки із цибулею, парові креветки і яскраво-червоні шматочки сирого тунця зі смужками васабі. А ось темні трикутники смажених баклажанів та круглі сандвічі з житнього хліба. І листя салатного цикорію, змащене на кінцях козячим сиром з подрібненими волоськими горіхами. І тарілки зі свіжою городиною. А там, у череп’яній мисці, — крабовий рулет, який Кларисса сама приготувала для Річарда, бо то була його улюблена страва. — Господи! — вигукує Кларисса. — Ви тільки гляньте на це! — Ми запросили п’ятдесят душ, — мовить Саллі. На якийсь час вони завмирають перед тарілками, заповненими їжею. Страви видаються їм старовинними й недоторканними, наче якісь реліквії. Раптом Клариссу охоплює думка, що їжа, найбільш тлінна річ з усіх можливих, залишиться навіть тоді, коли вони всі помруть, навіть Джулія. Кларисса уявляє собі, як ці всі страви буятимуть свіжістю, а самі вони одна за одною назавжди покидатимуть цю оселю. Саллі обхоплює Клариссину голову долонями, а тоді спритно й рішуче цілує її в чоло — так зазвичай ліплять марки на конверти. — Ось що, нам треба всіх швиденько нагодувати й іти спати, — м’яко шепоче вона на вухо Клариссі. — Настав час розпрощатися із цим днем. Кларисса потискає плече Саллі, ніби промовляючи: «Я люблю тебе». Саллі знає це й у відповідь тисне Клариссине передпліччя. — Так, — погоджується Кларисса. — Саме час. Їй видається, що цієї миті Річард починає по-справжньому відходити в інший світ. Кларисса майже фізично відчуває, як його обережно, проте остаточно витягають звідси, наче травинку із землі. Скоро Кларисса спокійно засне у своєму ліжку, як і решта тих, хто знав Річарда, а завтра вранці вони всі прокинуться й зрозуміють, що Річард поринув у царство мертвих. Цікаво, чи не стане завтрашній день кінцем не лише його земної путі, а й початком кінця його поезії? Зрештою, у світі так багато книжок! Є й кілька добрих, однак лише деякі з них доживуть до нащадків. Хтозна, може, люди з майбутнього, ще не народжені, коли-небудь захочуть прочитати Річардові елегії, його прекрасні, тужливі вірші, його невблаганні й черстві образи кохання та люті… Хоч, мабуть, його книжки таки підуть у небуття разом із багатьма іншими. А Кларисса, героїня його роману, навіки зникне, точнісінько як свого часу Лора Браун — утрачена мати, мучениця й дияволиця. «Так, цьому дню пора вже скінчитися», — думається Клариссі. Ми влаштовуємо вечірки, кидаємо свої родини, тікаємо до Канади, пишемо книжки, неспроможні змінити цей світ попри всі наші приховані здібності, невтомні зусилля й найсміливіші надії. Ми проживаємо життя, робимо те, що робимо, а потім спимо — нічого складного, справді. Хтось стрибає з вікна, топиться в річці або обпивається пігулками; трохи більше тих, хто гине від нещасних випадків; і вже мало не всіх нас повільно пожирають хвороби, а найудачливіших — сам час. Нам доводиться втішатися годиною там, годиною тут, коли життя, усупереч негараздам та перешкодам, розцвітає й дарує омріяне, але кожний, крім, мабуть, маленьких дітей (а може, і вони теж), знає, що за цими годинами настануть інші, похмуріші й важчі. А проте ми все одно обожнюємо це місто, цей ранок. Ми повсякчас сподіваємося на краще. Лише Всевишньому відомо, чому воно так. Ось, приміром, накритий для вечірки стіл; ось досі ще свіжі квіти; усе готове для гостей, хоч їх зібралося тільки четверо. Прости нам, Річарде. Як не крути, вечірка відбулася. Вечірка для тих-хто-ще-не-вмер, для порівняно нескалічених, для тих, кому якимось дивом пофортунило вижити. Справді, це велика, неймовірна фортуна. — Як гадаєте, віднести що-небудь Річардовій матері? — питає Джулія. — Ні, — відповідає Кларисса. — Я покличу її сюди. Вона повертається у вітальню до Лори Браун. Лора зустрічає її тьмяною усмішкою — хто може знати, які думки й почуття її тепер переповнюють? Ось вона — жінка нестримного смутку й чуттєвої, сліпучої краси; жінка, залюблена в смерть; примарна мучениця й мучителька з Річардових творів. Ось вона, у цій вітальні, — улюблениця і зрадниця. Ось вона — старенька пані, колишня бібліотекарка з Торонто в старомодних черевиках. А ось і вона сама — Кларисса, а не місіс Делловей. Більше нема кому так її називати. Ось вона… і ще одна година попереду. — Ходімо, місіс Браун, — мовить Кларисса. — Усе готове.Подяка
Редагувати й коректувати цю книжку мені допомагали Джилл Саймент, Джуді Клейн, Джоел Конерро, Стейсі Д’Еразмо, Бонні Фрідмен, Марі Гові та Адам Мосс. Провели величезну дослідницьку роботу, консультували з технічних питань і підтримували мене в усьому іншому Денніс Дермоді, Пол Елі, Кармен Ґомезплата, Білл Гемілтон, Ледд Шпігель, Джон Вотерс та Венді Велкер. Мушу сказати, що мій агент Ґейл Гохмен і редактор Джонатан Ґалассі — просто земні янголи. Неймовірно надихнули мене Трейсі О’Дваєр і Патрік Джилз, бо ніхто не читає так широко, уважно й пристрасно, як вони. Мої батьки й сестра — теж чудові читачі, хоч цього й замало, щоб схарактеризувати їхній неоціненний внесок у мою працю. А Донна Лі та Крістіна Торсон стали для мене такими важливими, що їхні заслуги навіть перелічити годі. Що ж до книгарні «Трі лівз енд компані», яка належить найкращим керівникам Джилл Данбар та Дженні Федер, то вона зробилася для мене святилищем і справжнім осередком цивілізованого всесвіту. На якийсь час вона обернулася на найнадійніший притулок, куди я будь-коли міг прийти, щоб пересвідчитися в тому, що написав свої романи не марно. Також я мав честь одержати гранти від «Енґелгард фундейшн» і «Джайлз Вайтін фундейшн», які мали для мене величезне значення. Глибоко вдячний усім, хто мені допомагав.Джерела
Попри те, що Вірджинії та Леонардові Вулфам, Ванессі Белл, Неллі Бокселл та іншим персонам судилося стати героями мого роману, я доклав усіх зусиль, щоб якнайточніше відтворити обставини їхнього життя й зобразити їх такими, якими вони могли б бути далекого 1923 року — того дня, з якого я розпочав оповідь. Пишучи роман, я покладався на низку джерел, зокрема на майстерні й проникливі біографії — «Вірджинія Вулф: біографія» Квентіна Белла та «Вірджинія Вулф» Герміони Лі. Принагідно слід назвати й такі праці, як «Вірджинія Вулф: вплив сексуального насильства в дитинстві на подальше життя і творчість письменниці» Луїзи Де Сальво, «Вірджинія Вулф» Джеймса Кінґа, «Вибрані листи Ванесси Белл» за редакцією Регіни Марлер, «Володарка літер: життя Вірджинії Вулф» Філліс Роуз, «Шлюб істинних умів: таємний портрет Леонарда і Вірджинії Вулфів» Джорджа Спетера та Аяна Парсонса, а також «Розпочати заново: автобіографія 1911–1918 років» і «Дорога в небуття: автобіографія 1919–1939 років» Леонарда Вулфа. Чимало фактів для мене вияснив розділ «Місіс Делловей» у книжці Джозефа Буна «Розвиток лібідо: сексуальність та формування модернізму». Не менш вагомим внеском у моє розуміння життя письменниці стала стаття «Оселя для одного» Джанет Малколм, яка вийшла друком у «Нью-Йоркері» 1995 року. Багато чого я довідався з романів Морін Говард (видавництво «Гаркорт Брейс і Ко»), Ілейн Шоволтер (видавництво «Пенґвін») і Клер Томалін (видавництво «Оксфорд»), об’єднаних спільною назвою — «Місіс Делловей». Я без міри вдячний Енн Олів’є Белл за зібрані й зредаговані щоденники Вірджинії Вулф, Ендрю Мак-Нейллі, що допомагав їй в усьому, а також Найджелові Ніко-сону та Джоанн Тротменн за зібрані й зредаговані листи письменниці. Під час відвідин Монкс-хаус в Родмеллі я познайомився з Джоан Джоунс, яка люб’язно поділилася зі мною цікавою інформацією. Спасибі всім цим людям!Інформація видавця
Літературно-художнє виданняКАННІНГЕМ Майкл Години
Головний редактор О. С. Кандиба Провідний редактор І. Г. Веремій Редактор Д. В. Щербина Коректор І. А. Коломієць Технічний редактор І. В. Бойко Дизайнер і верстальник В. О. Верхолаз
Підписано до друку 19.05.2017. Формат 84x108/32 Гарнітура Literatumaya. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,6 Наклад 3100 прим. Зам. № 5000
Термін придатності необмежений
ТОВ «Видавництво “Віват”» Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013
Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vival-book.com.ua Замовити книжку можна листом Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua
З питань оптових поставок звертатися: тел. (057) 714-91-73 Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua
Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк» 61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел. +38(057)717-53-55
Майкл Каннінгем, — відомий американський письменник, лауреат Пулітцерівської премії і літературної нагороди ПЕН/Фолкнер 1999 року за роман «Години». Сценарист, автор романів «Плоть і кров», «Вибрані дні», «Будинок на краю світу». У доробку Каннінгема є документальний твір «Кінець світу: прогулянка провінційним містечком». Викладає в Єльському університеті.
Последние комментарии
19 часов 20 минут назад
1 день 23 минут назад
1 день 8 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 10 часов назад
2 дней 22 часов назад