Мандрівки серця [Ліна Василівна Костенко] (fb2) читать постранично

- Мандрівки серця 553 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Ліна Василівна Костенко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Ліна Костенко Мандрівки серця Поезії 

«Я — жниця поденна...»

— жниця поденна.
Тяжка моя нива.
За ціле життя я не вижну її.
Але запитайте —
чим я щаслива?
Припливом снаги дивовижної.
Хай спека обпалить. І злива оплаче.
І стомлені руки заниють вві сні...
Я — жниця довічна.
Працюю терпляче.
За радість труда.
І за тисячний сніп.
У мене в руках благодатна напруга.
Нап’юся води,
розігнуся на мить —
невижата смуга,
      невижата смуга
достиглим колоссям на вітрі бринить!

«Кобзарю, знаєш...»


Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень — безліч.
Тиші — анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі...
А як же ми,
  співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
  — А ви гартуйте ваші голоси!
  Не пустослів’ям, пишним та
            барвистим,
  не скаргами,
  не белькотом надій,
  не криком,
  не переспівом на місці,
  а заспівом в дорозі нелегкій.
  Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
  відколи сотворив її пан бог,
  ще не було епохи для поетів,
  але були поети для епох!

«Свої і чужі тривоги...»


Свої і чужі тривоги,
незгоди людських взаємин,
як давні дніпровські пороги,
лежать на шляху моєму.
Та серце повік не здорожиться,
і страху не знає недаром.
Мій прадід був запорожцем.
Водив за пороги байдари.

«Мій милий, мандрівнику гордий!..»


Мій милий,
мандрівнику гордий!
В яких ти блукаєш краях?
Вітрами далеких фіордів
листівка пропахла твоя.
Зеленою вогкістю молу,
вугільним пилом портів...
Пройшла зачароване коло
печатей і штемпелів.
На марках — то біла мева,
то в сяйві древніх короп —
якась молода королева,
якийсь допотопний король.
Далекого рейсу прикмети...
Як довго листівка йде!
Я завжди вгадую — де ти.
Ніколи не знаю — де.
Чи в морі,
чи десь у таверні.
що мов скаламучене дно, —
туманний міраж повернень
ти бачиш крізь дим і вино.
А може, вдивляєшся марно
в пітьму штормових примар,
а сонце, мов краб янтарний,
сховалося в брили хмар.
І хвилі — гора за горою,
надходить ніч грозова...
І може, я стану вдовою...
І може, я вже вдова!
Листівка пече мені руки.
Листівка нічого не зна.
Крізь тисячі миль розлуки
до мене ішла вона.
Така безтурботна й легенька!
Страшна в безтурботності цій...
А наша донька маленька
малює квітку на ній.

«Ти співав для мене...»


Ти співав для мене
пісню вечорами:
    «Цо кому до тего,
    же ми так кохами?»
Потім розлучились.
Віддалі між нами...
    «Цо кому до тего,
    же ми так кохами?!»
І минають роки.
Роки за роками...
    «Цо кому до тего,
    же ми так кохами?!»
Іншого цілую.
І бринить сльозами:
    «Цо кому до тего,
    же ми так кохами!»

Рибачка