Голова в спирту (збірка) [Леонід Кіндратович Чернов] (fb2) читать постранично

Леонід Чернов

Голова в спирту

(Вибрані гуморески та фейлетони 1927 – 1932 р.)

Зміст:

Злочинці

Сонце під веслами

Завзятий юнак

Вітрильник «Товариш»

Навігація

Розтерзаний автомобіль

Підручник їзди на мотоциклі

Спорт у повсякденному житті

Всесвітня історія спорту

Коротка історія студентства

Оповідання про ляльковий театр

Комгоспівський конвейер

Фейлетон про телефон

Зв'язок з сільрадами

Голова в спирту

Смерть людини

«Добриво»

Розмова з японським міністром

Неможлива зустріч

Халтурники

Злочинці

Газети освітлюють життя й побут усіх трудящих: металістів, шевців, вантажників, лікарів, листонош...

Та ніхто ще не віддав заслуженої уваги тим скромним соромливим нічним працівникам, яких мені раз у раз доводилось зустрічати, коли я повертався глупої ночі на околицю міста додому.

Тільки міліція та каррозшук, та й то не так уже часто, прикрашають життя цих непомітних людей.

Про них я й хочу розповісти.

1

Темна вітрова хмарна ніч.

Безтурботно насвистуючи якоїсь сумної пісеньки, я, не кваплячись, ішов додому тихою вимерлою вулицею.

Зненацька за спиною моєю почувся хрипкий рик, і я відчув, що хтось смикає мене за рукав.

Я озирнувся. Підозрілого вигляду парубійко, вилупивши очі й намагаючись вхопити мене за рукав, танцював на місці, супроводжуючи цю нескладну роботу загрозливим ревінням.

– Що це має значити? – суворо запитав я.

– Віддавай пальто, нещасний! – прохрипів довготелесий хлопець.

– Ха, скромне бажання! Так це ти для цього й зупинив мене? А навіщо тобі здалося моє пальто?

Він, очевидячки, сподівався, що я, благаючи його не вбивати мене, радо віддам йому пальто; тим-то моє несподіване запитання збентежило грабіжника. Він закам'янів на місці, забувши навіть закрити рота.

– Перш за все – закрий цю дірку, – педагогічно сказав я, тикнувши пальцем в напрямку його рота, а потім...

– Віддавай пальто, нещасний... – боязко загудів він, стримуючи здивування.

– Не строй дурника, – сердито гаркнув я. – Хай вам буде соромно, юначе. У мене єдине й останнє пальто, а ви лізете з дурницями. Фе! Висякайте носа і топайте своєю дорогою, поки вам не влетіло по шиї.

Жахливий грабіжник стояв переді мною, сльозливо кліпаючи очима, винувато підсмикуючи носом прозору рідину.

– Ну, гаразд, – сказав я привітніше. – Ось маєш полтинника. Бери – і котись чайною ковбасою. – Я намагався говорити з ним рідною йому мовою. – Марш!

– Дякую, дядечку.

– Що? «Дядечку»? Хм! Ось маєш іще полтинника. Бери – і зникай в ту ж мить.

– Спасибі, дядечку.

– Хм! Знову «дядечку». Ну, що ж з тобою вдієш? Маєш іще полтинника. Іди – і ніколи більше не роби цього. Чуєш?

– Чую, дядечку, – пропищав грабіжник, простягаючи руку по новий полтинник. Очевидячки, це був дуже розумний і здатний хлопчисько, бо скоро зрозумів, що це нескладне слово «дядечко» може давати йому хоч і невеликий, але певний прибуток.

– Чую, дядечку, – повторив він, швидко потираючи великий палець об указівний і середній.

– Це дуже тішить мене, що ти не глухий, – безсердечно сказав я, – тепер – топай мені звідси моментально, коли не хочеш піймати такого сторчака, що й своїх не пізнаєш.

– Чую, громадянине, – похмуро буркнув він.

– Ну, то-то. Будь здоров.

– Обривуар.

Це був перший грабіжник, гроза цілого міського району, з яким мені довелось зустрітись.

2

З того часу я почав розуміти, що моє англійське пальто дуже подобається незнайомим мені людям, яких мені доводилось зустрічати вночі по темних завулках.

– Хар-роше пальтишко в цього хрукта, – чув я позаду себе здушений шепіт.

Дивно, але ця коротка й прихильна рецензія на моє пальто ніколи не переповнювала мене ні почуттям тихої радости, ні бурхливим восторгом.

– Ви помиляєтесь, шановний, – хмуро буркотів я. – Моє пальто не таке вже й гарне, як ви волієте гадати. Скрізь латки, дірки. Підкладка подерта. Не пальто, а тридцять три нещастя.

По щирости я мушу сказати, що ганьбив гідність мого пальта я зовсім не з властивої мені скромности.

Згодом я дізнався, що нічні працівники нічого не мають проти того, аби придбати моє пальто в повну приватну довічну власність. Але я був рішуче проти цього і раз у раз відхиляв привабливі пропозиції.

– А глянь-но, Васько, он на того в кепці, – ловив я захоплений шелест. – Як тобі подобається пальто? Подерж-но моє насіння, я йому оселедця в бік встромлю...

– Хар-роше пальто, – погоджувався Васька.

– Пальто – так собі, – казав я голосно,