Читанка для Мануеля [Хулио Кортасар] (fb2) читать онлайн
- Читанка для Мануеля (пер. Петро Таращук) (и.с. Бібліотека світової літератури) 6.06 Мб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Хулио Кортасар
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Хуліо Кортасар Читанка для Мануеля
ББК 84(7АРГ) К68
Серія «Бібліотека світової літератури» заснована у 2001 році
JULIO CORTÁZAR Libro de Manuel
Перекладено за виданням: Cortázar J. Libro de Manuel. — Madrid: Suma de Letras, S.L., 2004
Переклад з іспанської П. В. Таращука Редколегія серії: Тамара Денисова, Ростислав Доценко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Дмитро Затонський, Дмитро Наливайко (голова), Галина Сиваченко, Андрій Содомора, Віктор Шовкун Художник-ілюстратор І. І. Яхін Художник-оформлювач Б. Л. Бублик
Кортасар X. К68 Читанка для Мануеля: Роман /Пер. з іспан. П. В. Таращука; Худож.-іл. І. І. Яхін; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків: Фоліо, 2009. — 412 с. — (Б-ка світ. літ-ри). ISBN 978-966-03-4896-7.
ББК 84(7АРГ) ISBN 978-966-03-4896-7 © Heirs of Julio Cortazar, 1973 © П. В. Таращук, переклад українською, 2009 © І. І. Яхін, ілюстрації, 2009 © Б. П. Бублик, художнє оформлення, 2009 © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001
* * *
З очевидних причин, які першим мав би помітити я, ця книжка не тільки не видається такою, якою я хотів її бачити, а й дуже часто видається такою, якою я не хотів її бачити, тож захисники реалізму в літературі пересвідчаться, що вона трохи фантастична, натомість прихильники літературної вигадки нарікатимуть на її навмисну пов’язаність з історією наших днів. Немає сумніву: події, які зображено в книжці, не могли відбуватися таким невірогідним чином, а водночас елементи чистої вигадки не раз виявлялися скасованими частими посиланнями на повсякденне й конкретне. Особисто я не шкодую про цю строкатість, яка, на щастя, перестала мені видаватися такою завдяки тривалому процесові конвергенції: якщо довгі роки я писав тексти, пов’язані з латиноамериканськими проблемами, а водночас романи та оповідання, де ці проблеми були відсутні або висвітлені лише побіжно, тут і тепер, у цій книжці, обидва потоки поєдналися, хоча примирити їх було аж ніяк не легко, як, напевне, й свідчить про це плутаний і тяжкий шлях одного з персонажів. Цьому чоловікові приснилося те, що снилося колись і мені, коли я почав писати цю книжку, і, як уже не раз у моєму незбагненному ремеслі письменника, тільки набагато пізніше я збагнув, якою мірою цей сон — теж елемент книжки і містить ключ конвергенції тих видів діяльності, які досі видавалися такими різними. Тому читача й не здивує часте додавання газетних повідомлень, читаних в міру розгортання книжки, бо наявні в них збіги та аналогії стимулювали мене до праці й спонукали від самого початку визнати одне досить просте правило гри: залучити персонажів до щоденного читання латиноамериканських і французьких газет. Я наївно сподівався, що це залучення прямо впливатиме на їхню поведінку, а згодом пересвідчився: оповідь сама по собі не завжди приймає повною мірою ці випадкові втручання, які заслуговують спроби, успішнішої за мою. Хай там як, я не брав матеріалів, не пов’язаних із сюжетом книжки, просто повідомлення за понеділок або четвер, які мали зв’язок із безпосередніми інтересами персонажів даної миті, ставали елементом процесу моєї праці в понеділок або четвер; окремі інформаційні повідомлення я навмисне лишив для останньої частини, і цей виняток зробив моє правило набагато прийнятнішим. Книжки повинні захищатися самі, і ця книжка борониться, мов кіт, що розлягається горічерева, тільки-но з’являється змога; я хочу тільки додати, що її загальний тон, який суперечить певній концепції, як слід розглядати ці теми, дуже далекий і від фривольності, і від пустого гумору. Нині більше, ніж будь-коли давніше, я вірю, що боротьба за соціалізм у Латинській Америці має підходити до жахіть повсякденності на основі єдиної позиції, яка коли-небудь забезпечить їй перемогу: треба ревниво берегти, мов скарб неоціненний, здатність жити так, як нам хотілося б жити в майбутньому, з усією любов’ю, грою і радістю, начебто притаманними йому. Відомий образ дівчини-північноамериканки, що пропонує троянду солдатам із пристебнутими багнетами, свідчить про відстань, яка поділяє нас і наших ворогів; нехай ніхто й ніколи не береться тлумачити цю троянду як платонічний символ ненасильства і простодушної надії, бо є троянди панцерні, якими бачив їх поет, і троянди мідні, художня вигадка Роберто Арльта[1]. Значення має тільки те, про що я намагався розповісти: символ утвердження перед лицем ескалації зневаги і страху, і це утвердження має бути найсонячнішим, найважливішим для людини: її еротичним жаданням і потягом до гри, її звільненням від табу, її вимогою гідності для всіх на землі, вже вільній від повсякденного обрію іклів і доларів. Остання заувага: розуміючи, що права автора, зумовлені тим, що він написав таку книжку, мали б посприяти реалізації цих сподівань, мені б дуже хотілося мати змогу передати їх Оскарові, щоб він уник багатьох заморок: контейнерів із подвійним дном, пінгвінів та інших безглуздих вигадок; на жаль, книжка тоді була ще не написана, але сьогодні, коли вона склалася отак, можна було б знайти краще застосування цих привілеїв, яких я не хочу для себе; коли настане мить, я розповім докладніше, хоча досі я ще ніколи не був публічним реєстратором.Постскриптум (7 вересня 1972 р.). Додаю ці рядки, поки правлю каторжну верстку і слухаю повторювані випуски новин про те, що трапилося на Олімпійських іграх. Почали надходити газети з величезними заголовками, я слухав виступи, в яких володарі землі дозволили собі пролити свої найтеатральніші крокодилячі сльози, оплакуючи «порушення олімпійського миру в ці дні, коли народи забувають про свої конфлікти та відмінності». Забувають? Хто забуває? Цього разу знову вступив до гри масаж у світовому масштабі з боку mass media. Нічого не чую й нічого не бачу, крім Мюнхена і Мюнхена. На своїх каналах, у своїх колонках і повідомленнях вони не мають місця, щоб сказати поміж багатьох інших речей: Трелев[2].
* * *
А втім, створювалося враження, ніби той, ти знаєш, мав намір розповісти про щось, бо тримав у себе силу всіляких картонок і папірців, сподіваючись, як здавалося, що вони зрештою поєднаються без надмірних утрат. Він, мабуть, сподівався на більшу розважливість в усьому побаченому, і тепер уже Андресу припав тягар знати про це розчарування і оплакувати його, але, крім цієї помилки, того, ти знаєш, здається, ще більше стримувало розмаїття перспектив, у яких розгорталися події, вже не кажучи про досить абсурдне і, хай там що, не дуже практичне бажання не втручатися в них надмірно. Ця нейтральність від самого початку спонукала його стати, так би мовити, в профіль, така позиція завжди ризикована у сфері оповіді, вже не кажучи про сферу історії, — власне, тотожну їй, — і надто через те, що той, ти знаєш, не був ані тупий, ані скромний, але щось незбагненне немов вимагало від нього зайняти позицію, перебуваючи на якій, він ніколи не мав схильності розповідати докладно. Натомість, хоч і це завдання нелегке, він прагнув подати на самому початку розмаїті дані, які дали б змогу побачити в різних аспектах коротку, але бурхливу історію Веремії і таких людей, як Маркос, Патрісіо, Людмила і я (той, ти знаєш, не відступивши від правди, називає його Андресом), сподіваючись, можливо, що ця уривчаста інформація висвітлить коли-небудь внутрішню кухню Веремії. Це все, зрозуміло, за умови, що всі карточки й папірці зрештою упорядкуються збагненним чином, хоча насправді таке упорядкування відбулося тільки почасти, і то з причин, залежних певною мірою від самих документів. За доказ наміру безпосередньо ввійти в матеріал (і, можливо, продемонструвати труднощі цього завдання) править inter alia[3] факт, що той, ти знаєш, був присутній і чув, коли Людмила, зводячи і розводячи руки, немов під час досить езотеричної гімнастичної вправи, повільно подивилася на мене в темно-зелений монокль і проказала: — Андресе, я маю інтуїтивне відчуття, ніби все, що відбувається з нами, дуже плутане. — Полячко, слово «плутаний» має відносний характер, — зауважив я, — розуміємо ми чи ні, але те, що ти називаєш плутаністю, не впливає на наше розуміння. Як на мене, розуміння залежить тільки від нас, і тому не досить вимірювати реальність категоріями плутаності або порядку. Для розуміння потрібні інші сили, інші, як кажуть тепер, варіанти вибору, інші, як кажуть і притакують тепер, способи опосередкування. А коли говорять про плутаність, майже завжди йдеться лише про тих, хто заплутався, й інколи досить кохання, постанови чи години за рамками часу, щоб випадок і воля миттю зафіксували кристали калейдоскопа. І таке інше. — Блуп, — почулося від Людмили, вона завжди вимовляла цей склад, щоб вийти подумки на тротуар навпроти, а потім спробуй наздожени її.* * *
Зрозуміло, зауважив той, ти знаєш, незважаючи на цей суб’єктивний обструкціонізм, тема, яка лежить в основі, дуже проста: 1. Реальність існує або не існує, в усякому разі, вона незбагненна у своїй сутності, так само як і сутності незбагненні в реальності, а здатність збагнути — ще одне дзеркало для жайворонків, жайворонок — пташечка, пташечка — зменшена форма від птаха, а слово «птах» односкладове, і цей склад складається з чотирьох літер, тож отак ми й бачимо, що реальність існує (бо ж вона — жайворонок і склад), але вона незбагненна, бо погляньмо й на те, що означає означати: між іншим це ще й стверджувати, що реальність існує. 2. Реальність може бути незбагненна, проте існує або принаймні є тим, що трапляється з нами або може трапитися з кожним, отож яка-небудь радість, найпростіша потреба спонукають нас забути все сказане (в пункті 1) й перейти до пункту 3. Ми зрештою сприймаємо реальність (див. пункт 2), хоч яка вона є, а отже, погоджуємося, що ми вставлені в неї, але водночас ми знаємо, що реальність, абсурдна, фальшива і облудна, — це поразка людини, та аж ніяк не поразка для пташечки, що пурхає, не ставлячи собі запитань, і вмирає, не знаючи про це. Отже, фатальна річ, якщо зрештою визнати сказане в пункті 3, треба перейти до пункту 4. Ця реальність на рівні пункту 3 — шахрайство, тож треба змінити її. Далі йде розгалуження на пункти 5а і 5б.— Ух! — зітхнув Маркос.5а. Змінити реальність лише для самого себе, — пояснював далі той, ти знаєш, — метод простий і здійсненний: майстер Екгарт, майстер Дзен, майстер Веданта. Відкрити, що Я — це ілюзія, обробляти свій сад, бути святим, догнати невловне й таке інше. Ні.
— Добре сказано, — мовив Маркос.5б. Змінити реальність для всіх, — знову озвався той, ти знаєш, — це визнати, що всі є (повинні бути) такими, як я, і якимсь чином заснувати реальність як людство. Це означає припустити, що історія, тобто людська кар’єра, — хибний шлях, реальність, яку досі визнавали за реальну, і ми бачимо, що це нам дає. Висновок: є тільки один обов’язок — ступити на добрий шлях. Метод — революція. Так. — Слухай, хлопчику, — заговорив Маркос, — для тебе існують тільки спрощення й тавтології. — Ось моя червона книжечка на кожен день, — мовив той, ти знаєш, — і тут проголошено: якщо всі люди повірять у ці спрощення, компанії «Shell Мех» було б не так легко вкласти тигра в твій мотор. — Це реклама компанії «Esso», — поправила Людмила, що мала «сітроен» з двома конями, яких, здавалося, паралізував страх перед тим тигром, бо вони зупинялися на кожному розі, і той, ти знаєш, або я, або ще хто-небудь раз по раз були змушені підганяти їх лайкою. Людмила подобалася тому, ти знаєш, своїми безумними поглядами геть на все, і, мабуть, саме через те здавалося, ніби Людмила одразу має право порушувати всю хронологію; хоча правда, що ми могли розмовляти з нею («Андресе, я маю інтуїтивне відчуття…»), той, ти знаєш, певне, навмисне змішав свої папірці, якщо написав, що Людмила говорила в присутності Маркоса, бо Маркос і Лонштайн ще в метро, яке, безперечно, довезе їх до мене, а Людмила тим часом грає свою роль у третьому акті мелодрами в театрі «Vieux Colombier»[4]. Але той, ти знаєш, анітрохи не зважає на це, бо через дві години всі названі особи зібралися в мене; я навіть думаю, що він учинив так навмисне, щоб ніхто — зокрема й ми, а надто можливі адресати наших похвальних зусиль — не плекав ілюзій щодо його способу трактувати час і простір; тому, ти знаєш, дуже подобається вдаватись до одночасності, показати, як Патрісіо і Сусанна купають свого сина, тоді як панамець Ґомес з очевидною радістю закінчує збирати серію бельгійських марок, а такий собі Оскар у Буенос-Айресі зателефонував своїй подружці Ґладіс, щоб повідомити про важливу справу. А Маркос і Лонштайн зрештою вийшли на поверхню в п’ятнадцятому окрузі Парижа й запалили сигарети від одного сірника, Сусанна загорнула сина в блакитний рушник, Патрісіо заварив собі мате, люди читали вечірні газети і так далі.
* * *
Щоб скоротити презентацію, той, ти знаєш, уявив собі, ніби всі персонажі сидять більш-менш в одному ряду перед тим, що, якщо ваша ласка, може бути цегляним муром, тож звідси не важко виснувати, що вистава аж ніяк не цікава. Кожен, хто заплатить за вхід, має право на сцену, де щось відбувається, і цегляний мур, де хіба випадково пробіжить тарган або майне тінь людини, що йде центральним проходом, шукаючи свого місця, а втім, і шукати недовго. Отож припустімо, — відповідальність за це лягає на того, ти знаєш, на Патрісіо, Людмилу чи навіть на мене самого, вже не кажучи про решту, що мало-помалу сідали на місця позаду, немов герої роману, які постають один за одним на перших сторінках, хоча годі дізнатись, які сторінки в романі перші, а які останні, бо читати — це просуватись уперед у книжці, а поставати як герой — відставати відносно героїв, які з’являться згодом, це все формалістичні й несуттєві деталі, — отож припустімо, ніби існує цілковитий абсурд, а ті люди все-таки сидять тут, кожен на своєму стільці, перед цегляним муром, і з різних причин, бо ж ідеться про індивідів, вони так або так намагаються жити всупереч абсурду, бо він видається їм ще більш алогічним, ніж жителям кварталу, що саме цієї миті сидять, зачаровані, в кінотеатрі іншого району на перегляді made in URSS сенсаційної стрічки «Війна і мир» з яскравими барвами, дві серії на широченному екрані, якщо припустити, що ці глядачі можуть подумати, що той, ти знаєш, та інші сидять на своїх місцях перед цегляним муром, і припустімо, що для Сусанни, Патрісіо, Людмили та інших жити всупереч абсурду якраз і означає бути там, де вони є: адже оця своєрідна метафора, до якої всі вони ввійшли усвідомлено й кожен по-своєму, якраз і полягає серед іншого у відмові дивитися «Війну і мир» (щоб не відступити від метафори, бо принаймні двоє серед них уже бачили цей фільм), знаючи дуже добре, в якій вони ситуації, і ще краще знаючи, що вона абсурдна, а передусім знаючи, що абсурд не може подолати їх не тільки тому, що вони дивляться йому у вічі (сідаючи перед цегляним муром, метафора), а й тому, що абсурд іти назустріч абсурду якраз і змусив упасти ієрихонські мури, хоча невідомо, чи ті мури з цегли, а чи зі штампованої бляхи, що, власне, нічого не змінює. Тобто вони живуть усупереч абсурду, бо знають, що він вразливий і його можна перемогти, що, власне, досить крикнути йому в лице (цегляне, якщо дотримуватися метафори), що це тільки передісторія людини, її аморфний проект (тут є незліченні можливості для дескрипцій: теологічних, феноменологічних, онтологічних, соціологічних, діалектико-матеріалістичних, а також поп і хіпі), який уже скінчився, цього разу таки скінчився, ще не відомо як, але даної миті сторіччя щось скінчилося, брате, а отже, треба глянути, що діється, і саме тому цього вечора у тому, що чинять, і в тому, що кажуть, у тому, що скажуть і вчинять усі, хто й далі заходить і сідає перед цегляним муром, немов сподіваючись, що цегляний мур — лише розмальована завіса, яка підніметься вгору, тільки-но згасне світло, і світло, зрозуміло, погасне, і завіса, архізрозуміло, не підніметься, бо-цегляні-мури-не-піднімаються. Абсурд, але не для них, бо вони знають, що це передісторія людини, і вдивляються в мур: адже здогадуються, що може бути з другого боку; такі поети, як Лонштайн, казатимуть про тисячолітнє царство, Патрісіо сміятиметься йому в обличчя, Сусанна непевно думатиме про щастя, яке не треба купувати несправедливістю і слізьми, Людмила пригадає невідь-чому біленького песика, якого їй хотілося мати в десять років і якого їй ніколи не купили. Ну, а Маркос запалить сигарету (це заборонено) й повільно затягуватиметься нею, натомість я зберу до купи силу-силенну різних поглядів і думок, щоб уявити собі можливий вихід людини крізь цегляний мур, і, звичайно, не зможу уявити, бо екстраполяції наукової фантастики, як на мене, страшенно нудні. Кінець кінцем ми всі підемо пити пиво або мате до Патрісіо й Сусанни, нарешті почне відбуватися щось справжнє, яскраво-жовта, зелена гаряча рідина в півлітрових гарбузяних пляшечках, які передають одне одному, чай цмулять крізь тростинові трубочки, а понад усім височіє імпозантна гора сандвічів, приготованих руками Сусанни, Людмили і Моніки, цих безумних менад, що завжди вмирають із голоду, як виходять з кінотеатру.
* * *
— Перекладай, — звелів Патрісіо, — хіба ти не знаєш, що Фернандо тільки-но приїхав, а чилійці не дуже тямлять у галльській мові? — По-вашому, я святий Ієронім, — обурилася Сусанна. — Гаразд. У Клермон-Ферані тимчасова рада факультету засуджує жорстокість дій поліції, застосованих проти викладача-асистента. Повідомлення нашого спеціального кореспондента. — Мені досить і загальних рис, — сказав Фернандо. — Тс. «Клермон-Феран. Тимчасова керівна рада філологічно-гуманітарного факультету Клермон-Феранського університету оприлюднила комюніке, в якому заявила, лапки відкриваються, що з обуренням дізналася про жорстокість поліції, жертвою якої в Парижі недавно став месьє П’єр Пешу, факультетський викладач-асистент історії. Лапки закриваються. Комюніке уточнює, лапки відкриваються, що 28 травня о 22-й годині п'ятдесятип’ятирічний месьє Пешу, що повертався додому після цілого дня праці в бібліотеці, йшов по бульвару Сен-Мішель, і раптом на нього несподівано напала поліція, його побили кийками, повалили на землю й забрали спершу до комісаріату, звідки перевели до слідчого ізолятора в Божоні. Вранці його перевезли до Божонської лікарні, бо з’ясувалося, що він не може ходити, а через тиждень відвезли додому в Клермон-Феран, месьє Пешу страждає від потрійного переламу колінної чашечки і ран, які прирікають його на кілька тижнів нерухомості. Лапки закриваються. Тимчасова керівна рада факультету призначила делегацію, яка проситиме про зустріч із ректором Клермон-Феранського університету, щоб висловити обурення факультету». — Ти ба, у них лікарня поряд зі слідчим ізолятором, — здивувався Фернандо. — У цих французів таки добра організація, в Сантьяго ці установи за кілька кілометрів одна від одної. — Бачиш, яку йому дав користь твій переклад, — зауважив Патрісіо. — Тут і сліпому ясно, — погодилася Сусанна. — А ти, зрештою, вже збагнув, що чекає на тебе в країні «Марсельєзи», надто на бульварі Сен-Мішель. — Саме там і стоїть мій готель, — зітхнув Фернандо. — Щоправда, я не викладач-асистент. Отже, тут уже взялися за викладачів? Як не брати до уваги жорстокості, це вже втішає, бідолашний Пешу. Задзвонив телефон, то я сказав Патрісіо, що зараз прийдуть Лонштайн і Маркос, чи можна з ними й Людмилою забігти і побалакати, вряди-годи треба й брататися, правда? — Слухай, тепер не пора кликати в гості, — відповів Патрісіо, — в мене важливі збори. Ні, кретине, вчувалося в його голосі, в таких випадках віддих завжди трохи уривчастий. — Певне, він сказав тобі якесь паскудство, — мовила Сусанна. — Твоя правда, дівчинко. Що? Я розмовляв із Сусанною, а тут є чилієць, що приїхав десь тиждень тому, і ми розкриваємо йому очі на environment[5], якщо ти розумієш, про що йдеться. Хлопець і досі трохи дикий. — Ідіть ви під три чорти, і ти, і хто розмовляє з тобою! — зробив висновок Фернандо. — Маєш слушність, — схвалила Сусанна. — Поки ці двоє експлуатують винахід Грехема Белла, ходімо заваримо мате, яке Моніка вкрала у крамниці «Fauchon»[6]. — Гаразд, приходьте, — полагіднішав Патрісіо, — мої заперечення мали дисциплінарний характер, не забувай: я прожив у цій країні п’ятнадцять років, і це, мій друже, лишає свій відбиток. Це аргентинці, — пояснив він Фернандо, що вже й так здогадався. — Годиться, щоб зайшли, як кажуть тут, у Франції, бо Маркос має, напевне, свіжі новини з Ґренобля і Марселя, де вчора ввечері сталася сутичка між ґошистами[7] і поліцією. — Гаучистами? — перепитав Фернандо, що мав проблеми зі слухом. — У Марселі є гаучо[8]? — Зрозумій, якщо я перекладу слово «ґошисти» як «ліваки», це не дасть тобі точного уявлення про нього, бо в твоїй країні і в моїй ці слова означають дуже різні речі. — Ти заплутуєш його, — озвалася Сусанна. — Як на мене, я не бачу такої великої різниці, річ у тому, що для тебе слово «лівак» — наче мате, що вичахнув і втратив силу внаслідок твоїх молодечих пригод у Народному домі та інших фортелів, тож бери оцей, ми щойно заварили його. — Твоя правда, — замислився Патрісіо з тростинкою в роті, як і гаучо Мартін Фіерро за схожих обставин. — Слова «лівак», «пероніст»[9] чи хто там іще вже кілька років, як не сповіщають нічого ясного, та оскільки ми заговорили про них, переклади хлопцеві ще одну статтю на цій самій сторінці. — Знову переклад? А хіба ти не чуєш, що Мануель уже прокинувся й вимагає поміняти пелюшки? Почекай, поки прийдуть Андрес і Людмила, під час перекладу вони й самі дізнаються що-небудь про сучасну історію. — Гаразд, піклуйся про сина, хоча, як на мене, дитина просто голодна, принеси її й прихопи по дорозі пляшку грапи[10], вона трохи прибиває мате. Фернандо зі шкури пнувся, силкуючись розшифрувати газетні заголовки, й Патрісіо дивився на нього із знудьгованою симпатією, запитуючи себе, чи не треба вигадати якийсь привід, щоб спровадити його куди-небудь, перше ніж прийдуть Маркос та інші, тієї пори Веремія дедалі тісніше закручувала гайки, а він мав небагато інформації про чилійця. «Але ж прийдуть ще Андрес і, безперечно, Людмила, — подумав він, — і розмовлятимуть про що завгодно, крім Веремії». Патрісіо простяг Фернандо ще один мате без ідеологічного змісту й чекав, поки подзвонять у двері.
* * *
Так, безперечно існує механізм, але як пояснити його і, зрештою, навіщо пояснювати, хто просить пояснити, — ось де питання, які ставить собі той, ти знаєш, щоразу, коли такі люди, як Ґомес або Люсьєн Верней, розглядають його, піднявши повіки, а одного вечора я сам, напевне, сказав йому, що нетерпіння — мати всіх, хто підводиться, йде та стукає в двері або в сторінку, а тим часом той, ти знаєш, потихеньку цмулив вино, дивився на нас якусь мить, а потім зволив сказати, або тільки подумати, що механізм трохи схожий на лампу, яка загорається в саду до того, як люди прийдуть вечеряти й насолодитися свіжістю та пахощами жасмину, ці пахощі були знайомі тому, ти знаєш, ще з містечка поблизу Буенос-Айреса, — як давно це було, — коли бабуся діставала білу скатертину і накривала стіл під плетивом виноградних лоз, коло кущів жасмину, хтось запалював лампу, чувся дзенькіт приборів і тарілок на тацях, із кухні долинали балачки, тітка йшла аж до доріжки з білою хвірткою і гукала дітей, які гралися з приятелями в садку перед домом або на тротуарі, стояли теплі літні ночі, бабуся поливала сад і город до того, як споночіє, й відчувався запах мокрої землі, пожадливого лігуструму[11] й жимолості, повної прозорих крапель, які безліч разів відображували лампу для кожної дитини з очима, створеними бачити такі речі. Це все майже не має спільного з тим, що відбувається сьогодні, — адже збігло стільки років доброго чи лихого життя, — але однаково добре піддатися асоціації, яка пов’язує опис механізму з лампою літнього вечора в саду, де минало дитинство, бо завдяки цьому той, ти знаєш, з особливою втіхою розповідав про лампу і механізм, не почуваючись надміру теоретичним, він просто пригадував минуле, щодня дедалі присутніше внаслідок склерозу, часу, здатного бігти у зворотному напрямі, й водночас міг довести: те, що трапляється з людиною, якій, напевне, уривається терпець, — це лампа в літньому саду, що загорається над столом серед навколишніх рослин. Пройшло двадцять секунд, сорок, може, хвилина, той, ти знаєш, пригадав комарів, богомолів, нетель, скарабеїв; порівняння вибудовувалось швидко: спершу лампа, світло голе й самотнє, потім починають з’являтися різні елементи, окремі деталі, клаптики, зелені Людмилині туфлі, бірюзовий пінгвін, хрущі, богомоли, кучеряве волосся Маркоса, білісінькі трусики Франсини, такий собі Оскар, що несе двох справжніх королівських броненосців, як не брати до уваги пінгвіна, Патрісіо і Сусанна, мурахи, скупчення, і танок, і еліпси, і схрещення, і зіткнення, і раптові укуси над тарілкою смальцю чи кукурудзяної каші, і крики матері, що запитує, чому не закрилися серветкою; слова, мовляв, вони не знали, що вночі повно всякої комашні, видаються брехнею, Андрес іноді називає комашкою і Франсину, але, мабуть, мало-помалу ми вже зрозуміли механізм, і тому немає потреби в тому, щоб нас передчасно забрав із собою ентомологічний вихор; як приємно, як приємно і сумно озирнутися на секунду назад, перше ніж іти звідти, поглянути ще раз на стіл і лампу, на сиві коси бабусі, що подає вечерю, на подвір’ї гавкає собака, бо зійшов місяць і все тремтить між кущами жасмину і лігуструму, тим часом той, ти знаєш, обертається до всього плечима і вказівним пальцем правої руки натискає клавішу, що надрукує непевну, майже несміливу точку наприкінці того, що починається, того, про що годилося б розповісти.* * *
Зі свого боку й своїм способом Андрес теж намагався пояснити те, що не давалося йому під час прослухання «Процесії»[12]: той, ти знаєш, зрештою став насолоджуватися тим туманним схилянням перед наукою, перед еллінською спадщиною, перед зухвалим запитанням «Навіщо?», спрямованим до кожної речі, то було своєрідне повернення до філософії Сократа, страх перед таємничістю, з якою відбуваються і з якою сприймають події, бо так воно є і не треба багато навіщо; він підозрював вплив якоїсь надмогутньої технології, що спирається на більш легітимне бачення світу й використовує допомогу і лівої, і правої філософій, а водночас і захищається ударами богомолів і нещодавно политого жасмину, начебто поступаючись вимозі показати коліщатка і пружинки речей, але пропонуючи пояснення, яке мало кому з людей видасться вірогідним. У моєму випадку проблема — моя проблема сьогоднішнього вечора, до того, як прийдуть Маркос та Лонштайн і зіпсують його, кляті кордовці, — мала не такий вирішальний характер і полягала в намаганні зрозуміти: чому я не можу слухати запису «Процесії», не відволікаючись раз по раз, бо я щоразу знову був змушений зосереджуватися, і минуло чимало часу, поки я збагнув, що вся справа у фортепіано. Тож ось воно, досить ще раз прослухати той або той пасаж на платівці, щоб перевірити; поміж електронних звуків і традиційних, проте змінених унаслідок застосування фільтрів і мікрофонів, до якого вдався Штокгаузен, інколи можна вкрай виразно почути фортепіано, здається, ніби це його справжній звук. Власне, так просто: стара людина і нова людина, поєднані в одній людині, яка сіла в стратегічній точці, щоб замкнути трикутник стереофонії, це розрив припущеної єдності, що його німецький композитор розкриває опівночі в паризькій квартирі. Отак воно, незважаючи на довгі роки електронної або додекафонічної музики, а також free jazz[13] (прощавай, прощавай, мелодіє, прощавайте, давні визначені ритми, замкнені форми, прощавайте, сонати, прощавай, концертна музико, прощавайте, перуки, атмосфера tone poems[14], прощавай, передбачуване, прощавай, найдорожче у звичках), та сама стара людина живе далі й пригадує себе, в найзапаморочливіших внутрішніх пригодах завжди є фотель і Бетховенове тріо «Ерцгерцог», і тоді все одразу стає зрозумілим: звук фортепіано коагулює це вічне, ніколи не подолане життя серед звукового комплексу, в якому все є відкриттям, його колір і тембр проступають, неначе давні фото, з фортепіано може народитися менш піаністична серія нот чи акордів, але цей інструмент і далі можна впізнати, це фортепіано іншої музики, старої людськості, Атлантиди звуку в свіжісінькому новому світі. Й тепер ще простіше зрозуміти, як історія, темпоральна і культурна зумовленість неминуче закінчуються, бо всі пасажі, де домінує фортепіано, нагадують мені щось уже відоме, що зосереджує увагу, пробуджує гострішу чутливість до того, що й досі пов’язане зі мною завдяки цьому інструменту, який становить міст між минулим і майбутнім. Конфронтація, що не має нічого втішного, між старою людиною і новою людиною: музика, література, політика й космобачення, яке охоплює їх. У сучасників клавесина перша поява звуку фортепіано, мабуть, мало-помалу пробудила мутанта, що нині став традиційним перед лицем фільтрів, якими маніпулює цей німець, щоб укласти мені у вуха шиплячі звуки і блоки звукової матерії, ще ніколи не чуті в підмісячному світі аж до цього вечора. Висновок і мораль: отже, все мало б полягати в нівеляції уваги, в нейтралізації шантажу з боку втручань минулого у властивий людині новий спосіб насолоджуватися музикою. Атож, у новий спосіб буття, який намагається все поглинути — збір цукрової тростини на Кубі, любов до тіл, живопис, родину, деколонізацію і одяг. Цілком природно, що я знову запитую себе, як треба перекидати мости, шукати нових контактів — легітимних — понад люб’язним порозумінням різних поколінь і космобачень, між фортепіано і електронним підсилювачем, прагнути дискусій між католиками, буддистами і протестантами, відлиги між політичними блоками, мирного співіснування; оскільки про співіснування не йдеться, стара людина не може вижити як така в новій людині, хоча людина й далі є своєю власною спіраллю, новим поворотом нескінченного балету; вже не можна говорити про толерантність, усе прискорюється аж до нудоти, відстань між поколіннями зростає в геометричній пропорції, немає нічого спільного з двадцятими роками, сороковими, а дуже скоро й вісімдесятими. Першого разу, коли піаніст урвав своє виконання і провів пальцями по струнах, наче по струнах арфи, або тарабанив ними по корпусу, щоб увиразнити ритм або цезуру, на сцену полетіли черевики, а тепер молодь запитує себе, чи обмежується звукове використання фортепіано його клавіатурою. А книжки, ці викопні релікти, які потребують нещадної геронтології, і ліві ідеології, зіперті на мало не монастирський ідеал приватного й публічного життя, і праві ідеології, зашкарублі в своїй зневазі до мільйонів знедолених та відчужених? Нова людина — так: який ти далекий, Карлгайнце Штокгаузене, наймодерніший композиторе, що яскраво забарвлюєш ностальгійне фортепіано електронними веселками; це не докір, я звертаюся до тебе з глибин своєї душі, звертаюсь як твій супутник у дорозі. Ти теж маєш проблему мосту, тобі теж треба дібрати способу говорити збагненною мовою, тоді як, мабуть, твоя техніка і твоя найстабільніша реальність вимагають від тебе спалити фортепіано й замінити його якимсь іншим електронним фільтром (це робоча гіпотеза, бо ж не йдеться про те, щоб нищити задля нищення, фортепіано, напевне, служить Штокгаузенові не гірше, а то й краще за електронні засоби, але, гадаю, ми розуміємо одне одного). Отже, міст, очевидна річ! Як збудувати міст і якою мірою це будівництво служитиме чому-небудь? Інтелектуальна практика (sic)[15] стагнаційних соціалізмів вимагає тотального мосту: я пишу, а читач читає, тобто чув, що я пишу і будую міст на рівні читання. А якщо мене годі прочитати, друже, якщо немає читача, а отже, немає й мосту? Бо міст, дарма що ми прагнемо збудувати його, а кожен твір — це міст до чогось і від чогось, насправді не міст, якщо по ньому не ходять люди. Міст — це людина, що йде по мосту, атож. Один з розв’язків: поставити фортепіано на цей міст, і потім станеться зустріч. Інший розв’язок: збудувати, хай там що, той міст і лишити його: з дівчинки, що лежить на руках у матері і ссе грудь, коли-небудь виросте жінка, що сама перетне той міст, пригортаючи, можливо, до себе іншу дівчинку, що ссатиме грудь. І вже не буде потреби у фортепіано, а буде міст і люди, які ходять по ньому. Але спробуй скажи таке отим усім надміру задоволеним собою інженерам шляхів, мостів і п’ятирічних планів.* * *
— Хто дзвонив? — запитав Фернандо. — Та отой, що менше згадувати його, то краще, — відповів Патрісіо з відчутною ніжністю. — Ти побачиш його хвилин за десять, це Андрес, аргентинець, яких тут так багато і які не знають, чому вони живуть у Парижі, хоча він має свою теорію про обрані місця і, хай там як, здобув право на свій куток. Сусанна знала його ще до мене й може розповісти тобі про нього, можливо, навіть скаже, що спала з ним. — У кутку, бо ж ти сказав, що він здобув право на нього, — озвалася Сусанна. — Фернандо, не звертай на нього уваги, це справжній турок, кожного латиноамериканця, якого мені траплялося бачити до цього монстра, він автоматично заносить до свого списку ревнивих ретроспектив. Добре, що бодай переконаний, що Мануель — його син, бо інакше цей бідолашний хлопець був би увесь укритий прустівськими синцями. — А що робить Андрес? — заманулося знати Фернандо, розповіді про особисте видавалися йому нудними. — Слухає варварську додекафонічну музику, а ще більше читає, путається з жінками і, мабуть, чекає години. — Якої години? — Та це… — Твоя правда, — погодилася Сусанна, — Андрес немов чекає слушної години, але казна-якої, в усякому разі не нашої. — А яка ж ваша година — революція й таке інше? — Що за манера запитувати, він, напевне, з аргентинської розвідки, — зауважив Патрісіо, подаючи Фернандо мате. — Люба, дай мені свого сина: адже ти щойно запевнила, що він не ретроспективний, а сама переклади хлопцеві статтю про Надін, цей чилієць повинен ознайомитися з місцевою політичною культурою, і так у нього складеться точне уявлення, чому коли-небудь у нього розірветься душа, тільки-но він пильніше придивиться до того, що відбувається, а це вже багато. — А хто прийде з Андресом? — Якщо, голодранцю, трохи почекаєш, то й сам побачиш і замовкнеш, бо, якщо вони забіжать, то лише на хвилину. Зрештою, прийдуть Маркос і Лонштайн, теж аргентинці, але, розумієш, із провінції Кордова, можливо, прийде й Людмила, якщо переживе російські заметілі, що лютують у театрі «Vieux Colombier», три акти з самим самоваром і нагайкою, якщо не зважати, що можуть подзвонити вп’яте і до нас заскочить той, ти знаєш, але, на щастя, він ніколи не з’являється без пляшки коньяку або принаймні шоколадки для Мануеля, поглянь, як у малого блищать очі на згадку про цю дрібничку, йдіть зі своїм батьком, ви, мій сину, виправдаєте мене перед історією. — Ще одна річ, якої я не дуже добре зрозумів, — твої слова про мате, яке вкрав невідомо хто й невідомо де. — Матір Божа, — зітхнув заскочений Патрісіо. — Це означає, що ти ніколи не читав про пригоди Робіна Гуда, — мовила Сусанна. — Слухай, Моніка пише працю не про кого, як про Інку Ґарсиласо, і ще вона вся вкрита ластовинням. Отже, з групою маоїстів вона вчинила напад на склад Фошона, це своєрідний Крістіан Діор у сфері харчів. То був символічний акт, спрямований проти буржуазії, що платить десять франків за паршиве авокадо, імпортоване літаком. Ця ідея не нова, бо ж немає нових ідей, здається, в твоїй країні вже пробували здійснити щось таке, тож і тут хотіли набрати дві-три машини харчів і роздати їх жителям бідонвілів[16] на півночі Парижа. Моніка побачила пачку мате й запхала її невідомо куди, щоб принести мені, операція не передбачала цієї досить-таки хибної дії, та коли взяти до уваги події сьогоднішнього вечора, слід сказати, що її вчинок чудовий. — Це добрий вступ до статті, яку ми перекладемо тобі для твоєї освіти, — сказав Патрісіо. — Знаєш, щось не вийшло, й перехожі мало не лінчували хлопців, зауваж, то були просто випадкові перехожі, які, звичайно, ніколи не заходили до крамниці «Fauchon», бо там досить поглянути на вітрини, щоб збагнути: треба гарувати три місяці, щоб купити десяток абрикосів або шматок смаженини, але ж, голодранцю, така тут ситуація, ідею порядку й приватної власності шанують навіть ті, хто не має нічого. Моніка вчасно втекла в одній з машин, але поліція схопила іншу дівчину і, хоча, здається, не могла звинуватити її в крадіжці, бо група поширила листівки, пояснивши свої наміри, суддя засудив її до тринадцяти місяців в’язниці, розумієш, і без… без чого? — Без відстрочки або чогось такого, — додала Сусанна. — Ви, сеньйорито, розумієте: рік і місяць життя взаперті, щоб це стало наукою для тих, хто планує нові зазіхання на чуже добро, хоч якими були причини, що на них покликаються. До речі, в цій газетній статті йдеться про іншу дівчину, яка теж знала Моніку. — Скільки жінок! — захоплено вигукнув Фернандо.
— Слухай: «Напад на мерію Мелана. Мадемуазель Надін Ренґар випустили попередньо на свободу». Це все заголовки. «Мадемуазель Надін Ренґар, заарештовану 17 березня за участь у нападі на відділ робочої сили мерії в Мелані (Івлін), попередньо звільнив з ув’язнення месьє Анжевен, слідчий Суду у справах державної безпеки. Дівчину, студентку факультету соціології в Сорбонні, звинувачують у насильстві щодо поліції, навмисних насильних діях із попереднім наміром, порушенні недоторканності житла і паплюженні публічних монументів». Крапка. — Скільки насильства! — задоволено протягнув Фернандо. — Якщо вірити газеті, ця дівчинка ще дасть фору Каламіті Джейн і отій Агаті Крісті, ні, Агаті Ґаліффі, як кажуть в Аргентині. Поки читав, я думав, що ця стаття — якийсь жарт: просто уявіть собі її в газеті років п’ять тому. З такою помпою пишуть про порушення недоторканності житла, навмисні насильні дії і приписують їх студентці соціології з Сорбонни. Це все і справді скидається на глум. — Нобелівська премія з теології розрубала його дружину на кавалки, — мовив Патрісіо. — А ми й далі сидітимемо тихо, як і тепер, коли вони вже двічі на тиждень сідають на Місяць. Гаразд, що мені до цього. — Не заводь, як моя тітка, — проказала Сусанна, що знай заколисувала Мануеля, який дедалі більше прокидався та усміхався. — Є речі, до яких я ніколи не звикну, і тому я взяла на себе обов’язок перекладати ці повідомлення, щоб відчути ступінь їхньої незвичайності і зрозуміти, що нам робити далі. — Гаразд, саме про це ми й скажемо нашому заандському товаришеві, але це не причина накривати його з порога мокрим рядном. — Яка таємниця, — протяг Фернандо. — І скільки людей у дранті, — зітхнув Патрісіо.
* * *
Певне, для самозахисту, думав Андрес, Лонштайн удається до характерної мови, яку зрештою почали розуміти геть усі, хоч інколи здавалося, ніби йому самому це не дуже подобається. Була пора (взимку шістдесятого або шістдесят першого року ми жили вдвох у дешевій кімнаті на вулиці Томб-Ісуар), коли він висловлювався ясніше й інколи навіть зволив казати: слухай, усю реальність, варту згадки, передають слова, все інше облиш мавпам і герані. Він став циніком і реакціонером, казав: якби про це не написали, то цього й не було б, ця газета — світ, й іншого немає, атож, ця війна існує, бо надходять телеграми, напиши про неї своїй старій, і так ти даси їй трохи життя. Згодом ми бачилися рідко, я познайомився з Людмилою, ганявся тут і там, і ганяли й мене, з’явилася Франсина, одного разу в Женеві я отримав листівку від Лонштайна, він повідомив про свою працю в Інституті судової медицини, підкреслив цю назву й поставив численні знаки оклику й запитання, а в кінці написав одну зі своїх фраз: «Не прапсуй багато, свято; пиши, подай звістку, кістку». Я теж послав йому листівку із зображенням фонтана на березі Женевського озера й вигадав йому послання з допомогою всіх знаків електричної IBM, певне, воно не сподобалося йому, бо минуло чотири роки, але це не має значення, слід лише визнати, що оті слова made in Lonstein ніколи не були грою, хоча ніхто не здогадався б, про що йдеться — захист чи напад, як на мене, вони певною мірою сповіщали правду про Лонштайна, про те, ким був цей дрібний і досить мерзенний кордовський пастух і, як сам признавався, гранд-онаніст і любитель псевдонаукових досліджень, несамовитий єврей і креол, фатально підсліпий, неначе можна бути таким, як Лонштайн, і не бути підсліпим і миршавим, а тепер він знову тут, примісяцився хвилин двадцять тому в моїй квартирі, не попередивши, як і всі південноамериканці, і, звичайно, прийшов із Маркосом, що теж не пасе задніх у сфері візитів без попереджень, курва ж їх породила. Ці чолов’яги приперлися невчасно, заскочили мене в повному розпачі, бо ж після десятої години вечора настає північ (година, звичайно, цілком природна для таких, як Маркос і Лонштайн), я шпортався і чіплявся геть за все, що траплялося мені по дорозі, тобто був не здатний вирішити раз і назавжди, чи якраз зараз слушна мить знову поставити платівку з «Процесією», а чи краще відповісти двома рядками венесуельському поету, що прислав мені книжку, де все наче підкреслене або вже прочитане, слова відшліфовані, мов дверні ручки установ, запатентовані метафори й метонімії, добрі наміри, такі очевидні результати, кепська, нібито революційна поезія, але якщо є тільки це — Штокгаузен і венесуелець, найгіршим є питання про мости, що зупиняє мій час, плутані зв’язки з Франсиною і Людмилою, а надто плутанина через мости, які втомлюють мене на рівні, на якому інші вже посилають їх під три чорти, бажання не поступитися ані п’яддю (навіщо оцей загальник про п’ядь, якщо в нас десяткова метрична система? Пастки, пастки на кожній лінії, рабинчик мавслушність, реальність іде до тебе через слова, отже, моя реальність облудніша за реальність астурійського парафіяльного священика; пиши, подай звістку, кістку), бажання не поступатися навіть сантиметром, ця поправка майже нічого не впорядковує, проте ми дотримуємося метричної системи, й водночас я знаю, що я поділяю, сприяю, компенсую, перетворюю, підтримую, та аж ніяк не становлю, і саме тут починається плутанина, а чому б не казати страх, зі мною ще ніколи не траплялося такого, речі приходили до мене, і я маніпулював ними, повертав їх назад і кидав, мов бумеранг, не покидаючи своєї шкаралущі, аж поки одного дня, саме тоді, коли я глибше забився в шкаралущу, ніж будь-якої іншої пори, бо не тільки плутанина наповнює твою попільничку гіркими недопалками, а все: кохання, сновиддя, смак кави, метро, картини та мітинги — це все починає крутитися, змішуватись, путатися, Людмилин задок і промова П’єра Ґоннара на конференції соціального руху взаємодопомоги «Mutualité», хіба що та промова — цей задок, про який я не хочу тепер згадувати, а на додачу — Лонштайн і Маркос такої пізньої пори, жахіття та й годі. Ситуація трохи скидається на те, як тварина виходить на арену і спокійно стоїть і сапає. Вона нічого не розуміє, стоїть у пітьмі, їй дали пашу, все йшло гаразд завдяки машинам, поштовхам і звичаям, усе тепер стало запахом, далеким звуком, повною відсутністю минулого, і раптом у кінці коридору з криками й піками постає гігантське кільце, повне барв і подвійних кроків, в очі світить призахідне сонце, а потім тупіт копита, що виписує на арені сам символ плутанини. «Паскуда, — думає тварина, бо, звичайно, вона іспанська, японці ще не опанували індустрію тавромахії, як уже опанували виробництво французьких устриць, — яка глупота». Я, скажімо, хотів би запитати про це Лонштайна або Маркоса, бо тепер вони вже зайшли до мене (не кажучи про Людмилу, що буде тут, тільки-но дограє свою роль у «Vieux Colombier»), але що я маю запитувати в них і навіщо, якщо плутанина більша за те, що можна вмістити в одне запитання, бо ж уже очевидно, що хитрощі Штокгаузена, Людмилин задок і венесуельський бард — це тільки фрагменти, лише кілька квадратиків смальти від мозаїки, але, гай-гай, отакої, яким правом ми вживаємо слово «смальта», яке нічого не скаже більшості людей, і якого біса не вживати його, якщо воно сповіщає мені необхідне, крім того, мені допомагає контекст, і тепер уже кожен знає, що таке смальта, але проблема полягає не в цьому, а в усвідомленні, що існує проблема, усвідомленні, якого я ніколи не мав раніше і яке мало-помалу ввійшло в моє життя й мою мову, як Лонштайн і Маркос — у мій дім, пізно й без попередження, трохи наче навскіс, цілком упевнені, що я прапсую багато, свято. І тому на додачу стали тепер теревенити, і це вже інший край проблеми, своєрідне парі проти неможливого, але їх понесло, тож спробуй зупинити їх. Про всяк випадок я зателефоную Патрісіо, якщо стануть надто набридливі, я неквапом спроваджу їх і знову слухатиму «Процесію», здається, я вже зробив свій вибір, програв венесуельський поет, бідолаха. За тему дискусії править морг, як називає простолюд Інститут судової медицини, потопельники, Лонштайн цього вечора дав собі попуску, бо ще ніколи не розповідав про свою роботу, але Маркос за сигаретою повільно хитався на Людмилиному кріслі-гойдалці й уряди-годи куйовдив своє кучеряве волосся, закидав макітру назад і неквапливо випускав дим через ніздрі. Андрес ні про що не запитував Маркоса, немов не було нічого природнішого за опівнічний прихід разом з Лонштайном до нього додому, а Маркосові майже подобалася певна відчуженість Андреса, він чекав ще якусь мить, поки Лонштайн розводився про самогубства і графіки роботи, цілком збитий із пантелику, незважаючи на інструкції, отримані протягом восьми станцій метро і двох чарок грапи в кав’ярні. Сам Андрес, здається, усвідомив: щось не клеїться, слухав Лонштайна, проте дивився на Маркоса, немов запитуючи, якого біса і доки. — Стули пельку, рабине молодший, — звелів Маркос, що, власне, насолоджувався тією сценою, — і притримай свого Едгара По в доступній для народу формі, поки прийдемо до Патрісіо, жінки тобі аж у рота заглядатимуть, ти ж бо знаєш, які вони некрофілки. Я, друже, прагнув скористатися з цього візиту, щоб поговорити про речі, трохи живіші, треба направити тебе і твою полячку на прискорений курс латиноамериканської інформатики, від якої ти, здається, дуже далекий. Ця талмудійна бестія мала створити атмосферу невимушеності, але ти взяв гору над нами від першого удару гонга, а мені страшенно набридають усі довгі та марні підготовчі заходи. — Гаразд, розпускай халяву, — втомлено мовив я. — Що ж, десь оце я й мав на увазі.* * *
Зрештою я зрозумів, що однією з дуже важливих причин візиту Маркоса було прагнення скористатися моїм телефоном, бо своєму тієї пори він уже не довіряв. Я мав би запитати чому, але таке запитання змусило б Маркоса брехати, крім того, мені не дуже хотілося розпитувати його про справи, принаймні поки не прийдемо до Патрісіо, де політика і прямі та опосередковані дії були практично єдиною причиною розтуляти рота. Маркос знав мене і тому не нарікав на мій відсутній вигляд; із Лонштайном і мною він підтримував стосунки, наче з колишніми однокласниками (хоча ми не вчилися в одному класі), і такого контакту нам вистачало. З Людмилою він поводився розкутіше, розповідав про свої пригоди, але ті, про які можна розповідати і в яких брали участь він і Патрісіо; інколи поглядав на мене крізь сигаретний дим, немов прагнув дізнатись, які в мене настрої, чому я не ступлю невеличкого кроку вперед або не посунуся трохи вбік, щоб вийти на орбіту. Отже, поки він телефонував нескінченній низці типів і типуль французькою, іспанською, а інколи жаргонною італійською мовою (його співрозмовник звався Паскале і відповідав із Ґенуї, цього кварталу мої телефонні рахунки будуть довжелезні, не треба відпускати його, поки він не заплатить), ми з Лонштайном балакали, пили біле вино й пригадували, яке вино в пивничках нашого кварталу. Бідолашний Лонштайн, цього тижня йому підвищили платню, і він спохмурнів, думаючи, що все має свої мінуси і тепер він загнеться на роботі, це лихо зробило його напрочуд красномовним, і Маркос був змушений раз по раз зацитькувати його, щоб той дав йому змогу почути кого-небудь, що стояв де-небудь у телефонній будці в Будапешті або Уганді, і тоді рабинчик трохи стишував голос і знову розводився про потопельників, нічні зміни в морзі, про задушених, тих, що викидаються з вікон, про спалених, про зґвалтованих дівчат із попереднім (або одночасним) задушенням, так само й про хлопчиків, про самогубців, що скористалися отрутою, пустили собі кулю в голову, отруїлися побутовим газом, наковталися барбітуратів, перерізали лезом вени, про загиблих унаслідок нещасних випадків (у автомобілях, потягах, під час військових маневрів, пускання салютів, на будівництвах) і, last but yes least[17], про жебраків, що померли від холоду або алкогольної інтоксикації, коли намагались захиститися від холоду з допомогою алкоголю, на яких-небудь ґратах метро, що все-таки були тепліші за тротуари, де походжає, не зупиняючись, заклопотане й чесне дрібнобуржуазне та робітниче населення столиці. Не те що Лонштайн розповів про це все з такою точністю переліку: адже в тому, що стосується його праці, його версії — це передусім мовні екзерсиси, тож важко дізнатися, що належить кесареві, а що моргові, цього вечора Лонштайн перевершив сам себе в красномовності й розповідав своїм кордовським акцентом про такі речі, як голячки і кабапоцьки, і з поданого контексту я виснував, що це мешканці столів судово-медичної експертизи, потім нарікав, що зобов’язаний виконувати чорноздохлу роботу, коли між восьмою і дев’ятою годинами він підходить до свого холодіжчика, на нього вже чекає з півдесятка голячків, щоб він їх дездіорив і дезшанелив, мало-помалу постягував їхні лахи, а потім частина за частиною повбирав їх на горизонтальному мармурі, де п’ятки, сідниці, лопатки й потилиця більш-менш рівною мірою зазнають впливу закону тяжіння, бо вже нічого кращого статися з ними не може. — Pascale, puoi dire a cuelolà que è un fesa[18], — казав Маркос. — Нехай дині пришлють мені просто до Червоної Шапочки. «Ось як треба розшифрувати ці слова, — думав Андрес, — дині — це, певне, брошури або автомати, а Червона Шапочка — безперечно Ґомес, що голиться кожні дві години». — Потім я змухоюшений обмивати, — пояснював далі Лонштайн, — і, якщо бодай трохи пощастить, починаю, скажімо, з дівчиська років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, напудреної і миленької, з луна-парку суботнього вечора, цілісінької, але на рівні дихала — чорно-синій обідок, а на спідниці — географічна карта, поряд з якою блідне томатна паста, далі я починаю знімати з неї покрови мрій, розрізаю резинки і опускаю липкі задні частини, аж поки бачу кожен листочок, кожну жилочку, сліди і травми життя. Інколи мені допомагає кульгавий Тергов, та якщо це гарненька кралечка, я наказую йому працювати за іншим столом, мені подобається обмивати її самому, звична праця самітника, я піклуюсь про неї, наче мати, розумієш, губкою проведу тут, потім тут, і лишаю, як у день першого причастя, натомість Тергов заливає їх відром води і якось відчужено розгладжує коси і ставить чотири кінцівки паралельно, зате я вивертаю їх, якщо вони того варті, не думай, щоб розглядати їх, але, звісно, й для цього, — а що, по-твоєму, робив Леонардо, й дивись, як його шанують, — інколи справді годі повірити, що в них уже не лишилося бажання злягатися, піти звідти з усієї повнотою життя в заду, і ти немов допомагаєш їм, хоча, зрозуміло, потім засмучуєшся, бо вони не йдуть на співпрацю. Скажімо, ота вчорашня, об одинадцятій годині, її привезли тоді, коли я вибіг до Марти ковтнути рому, я повернувся, і годі й казати, що на шостому столі мене знову чекало обмивання, не знаю чому, але на шостий стіл завжди кладуть найкокетливіших, я підняв рожеве і обрізав чорне, задер віскозу, і тут, я навіть повірити не міг, Тергов мав картонку з поліції, побутовий газ, про це можна було здогадатися, тільки-но поглянувши на її ніздрі та нігті, але повір, присягаюся, ще тепла, можливо, через фургон, вони тепер купили їх кілька, наче швейцарські шале, я залізав у них; заледве мала вісімнадцять років, двобарвні коси, а таких гладеньких колін я ще ніколи не бачив; я мав багато роботи, бо ж газ, не знаю, чи ти знаєш, згодом розповім; одне слово, півгодини на внутрішню очистку, загальне обмивання, фаза рукавички навиригіт, прибирання слизу, сподіваюся, ти не думаєш, що я стаю некрофілом. — Ми цього й не кажемо, а от що тобі подобається, так тут і сумніву немає, — мовив Маркос, що слухав його краєм вуха і набирав інший номер, уже сьомий. — Коли вони голі й неохололі, коли ще схожі на sundiales[19], атож, у мені прокидається Флоренс Найтінґейл[20], зрештою, це ще добрий спосіб вперти отій з косою в зад, не дати їй заплутати їх у вірьовках рингу, тож саме тому їх, друже, опоряджують, обмивають і витирають, бо, якщо добре доглянуті, вони всі однакові, байдуже, конають у своєму home[21] чи в лікарнях, де їм ревно допомагають найсвятіша Діва і гіпократики, бо, зрештою, немає причини, чому моїм голячкам, інколи таким молодесеньким, перешкоджають буруни і каміння, розумієш, я хочу сказати лиха недоля, якщо вжити міждисциплінарну термінологію. — Гаразд, хлопчику, — знітився Маркос, звертаючись, чи то до Лонштайна, чи то до свого телефонного співрозмовника. — Лиши його, — вступився я, — вже багато років, як він не розкривався отак, а коли монстра понесло, треба лише чвалувати поряд із ним, будьмо ж християнами. — Ти як мати, — сказав Лонштайн, вочевидь задоволений. — Ситуація, як із тими класичними катами, які зрештою стають невротиками, бо мають лише свою не менш класичну доньку, щоб розповісти їй про подробиці тортуротомій і свинцехрускоту, ти ж розумієш, що в Мартиному бістро я не розпускаю чуток і не ганьблю професії, як кажуть мої приятелі, і це прирікає мене на мовчання; мало того, я неодружений і належу до касти онаністів, тож не маю іншого виходу, крім монологу, а також водяного зошита, куди я вряди-годи дефекладу один чи два лайнописи. Лихо, як я вже казав, полягає в тому, що мені тепер удвічі збільшили обсяг роботи під приводом, що плататимуть учетверо більше, я погодився, мов несосвітенний дурпень, і, крім того, інститут має ще й притулок. Самі індуси, до цього була навала чехів, але сьогодні тільки індуси made in Madras, слово честі. — Які індуси? — запитав Маркос. — Викрадені з вогнища, — додав Лонштайн, — запаковані в герметичні пронумеровані контейнери з написом, де зазначено вік і стать, спробуй дізнайся, як вони дають раду цьому рекетові, але коли-небудь продавці дров для кремації в Бенаресі знімуть такий галас, що чорна калькуттська криниця, яку ми вивчали в ліцеї в Боліварі, провінція Буенос-Айрес, навіть не дорівняється до нього, згадай, чого нас навчав огрядний Кансіо, який був чудовий викладач, о ностальмія, о радісне пияння! — Тобто для розтинів імпортують трупи індусів? — запитав Маркос, перейнявшись темою. — Ото вже вигадав. — Найсвятішаюся всім присяжним! — боронився Лонштайн. — Саме мені й кульгавому Тергову доводиться відкривати контейнери й готувати товар для ночі довгих ножів, тобто в понеділок і четвер. Бачиш, це один з багатьох негоціантальних елементів, що їх кульгавий і я зобов’язані приробляти, бо профезектори прагнуть бачити тільки первинну матерію в стані цілковитої яйцеголості. Він дістав із кишені паперову квітку на залізній дротині й простяг Маркосу, що вискочив із крісла і з лайкою розтоптав її. Я став думати, що їх треба потихеньку спроваджувати до дверей, бо ж не годиться Патрісіо й Сусанну змушувати чекати аж до першої години ночі, тим паче, що вже п’ять хвилин на другу.* * *
Через це все й висновок, що абсурд — не більше, ніж передісторія людини, як вважають той, ти знаєш, і багато інших людей, а також через комашню, що крутилася навколо лампи, це один з численних способів унаочнити абсурд (по суті, homo faber[22] не хоче казати чогось іншого, проте є багато faber, номер один, два і три, гострі або тупі, повні або куці), отож через це все, а також через інші подібні до них речі настане мить, коли той, ти знаєш, подумає, що вже досить жуків, комарів і нетель, які витанцьовують безглузді па, а втім, просто чудові, крутячись навколо лампи, і тому, всякчас дотримуючись метафори, він раптом загасить її, миттю заморозивши всіх комашок у певній позиції в процесі крутіння, тож вони, зненацька позбавлені світла, застигнуть в останньому погляді того, ти знаєш, у мить гасіння світла, і то так, що найбільший жук, який літав далеко вгорі над лампою, лишиться в симетричній позиції відносно червоної нетлі, яка крутилася по еліпсу внизу від лампи, і отак послідовно різні приголомшені літні комашки займуть фіксовані та остаточні позиції в стані, що його додаткова мить світла або його відсутності безкінечно змінила б. Дехто називає це обраністю, серед них і той, ти знаєш, а дехто — випадковістю, зокрема й той, ти знаєш, бо він дуже добре знає, що даної миті погасив лампу і погасив її тому, що вирішив погасити саме цієї миті, а не пізніше чи раніше, але знає й те, що мотив, який спонукав його натиснути вимикач, не зумовлений ніяким математичним розрахунком і ніякою функціональною причиною, а тільки тією, що народилася всередині, але всередині — надто непевне уявлення, як знає кожен, хто суботнього вечора полюбляє грати в покер. — Може, ще поговоримо про те, що чекає на цього заандійця, якщо він не сидітиме якомога тихіше у своєму готелі? — Гаразд, я вже починаю розуміти, — мовив Фернандо.
— Не знаю, я й досі бачу в твоїх очах те, про що пишуть в одному з наших найкращих віршів, тобто в твоїх руках чашка мате, сповнена прикрих ілюзій. Therefore[23], Сусанно, переклади йому цю статтю в дві колонки, яку тобі дала Моніка разом із чаєм. 1 — Якщо ви й далі надокучатимете мені, я братиму з вас за тарифом ЮНЕСКО для перекладів на дому, — буркнула Сусанна. — Вже кілька днів, як я дивлюся на один костюмчик у Доротеї Біс, і якщо ти ні про що не дбатимеш, то куплю собі два, як і припускає стопроцентно прізвище власниці, що, напевне, є виквітом життя. Назва — «Циркові ігри». «Ми отримали наступного листа від месьє Етьєна Метро, молодого двадцятирічного ґренобльця, двокрапка. В суботу 6-го числа пополудні, коли я гуляв по кампусу Сент-Мартен-д’Ерес, щоб побачити студентів і зрозуміти причину їхнього насильства,
Тут дозвольте мені всміхнутись: якщо Етьєн ще досі не зрозумів причини їхнього насильства, це майже виправдовує те, що спіткало цього бідолаху.мене запросили зайти на «бум-барикаду». Ввечері я підійшов до вулиці, що йде вздовж університетського містечка. Саме тоді поряд зі мною зупиняється автомобіль. Виходить група з семи осіб.
Ця зміна часу дієслів в іспанській мові завжди видається грубуватою. — Люба, без коментарів, — наказав Патрісіо.Один з них
А ще, бачите, особи, що мають жіночий рід, перетворюються в одного з них, у чоловіка, і то з кийком. Що за мова, платіть мені вдвічі більше, а то в мене бензин закінчиться.ударив мене кийком, а решта почали гамселити двох хлопців, які були зі мною. Вони замкнули мене в своєму автомобілі й рушили, побиті хлопці лишилися долі на землі. По дорозі мене били батогом і водночас погрожували вбити мене (впорснувши ціанистого калію або втопивши). Після зупинки на подвір’ї одного будинку, де вони знову лупили мене кийками,
Тут я додам, що не дуже добре зрозуміла, чи били тільки Етьєна, а чи на тому подвір’ї були й інші затримані,а потім привели до однієї з крамниць «Record», де вже припинили катувати з огляду на присутність свідків. Потім мене знову везуть до відділу поліції для боротьби з громадськими заворушеннями,
знову змінився час дієслова, ті типи, напевне, читали Мішеля Бютора[24], хоча, зрозуміло, без моральної користі для себе,поліцаї по черзі заходилися лупцювати мене. Потім стали довкола мене й улаштували «різні циркові ігри»: змушували мене бігти, щоб я уникав їхніх стусанів, силували кричати «Нехай живе Мао! Нехай живе Мао!». Згодом закрили мене в машині й півгодини без упину товкли кулаками, ногами, кийками, шоломами, сперечаючись між собою за привілей брати участь у цих розвагах (серед них було двоє офіцерів). Потім мене знову повезли в «закамуфльованому» автомобілі, в якому викрали на початку. Тільки тоді (понад годину після затримання) вони стали допитувати мене, і я мав змогу пояснити, що я не студент і не брав участі ні в яких сутичках із поліцією. Дізнавшись про це, вони викинули мене на тротуарі за 150 метрів від префектури поліції. Тепер я в лікарні з черепно-мозковою травмою (під час цієї лихої пригоди я тричі непритомнів)». Крапка. — Бачиш, чилійчику, — мовив Патрісіо, — і цей страдник — французький громадянин, а уяви собі, якби це був, наприклад, якийсь чужинець з Осорно чи Темуко, — гай-гай, як каже Перес Фрейре. — Хай там як, його не вбили, як у Гватемалі або в Мексиці. — Або в Кордові чи Буенос-Айресі, любий янголе, не відбирай у моєї країни цих невідчужуваних прав. Звісно, правда, їх поки що не вбивають, але не тому, що бракує бажання, просто існує так звана шкала вартостей, і ця шкала ще не кожного довела до спускового гачка, бо ж є важка промисловість, міжнародні відносини і пристойність, яку треба зберегти. Люба, здається, плаче твій син, де ж він отой такий славетний материнський інстинкт, оті казки, що їх вигадали ви, щоб ми принаймні не пхали свого носа в критичну зону колиски. — І то цілком слушно, коханий, бо ти схильний перевертати її щоразу, коли тебе пориває хвиля ніжності. Твій син, — додала Сусанна, показавши Патрісіо язик. — він каже це так, ніби цього вечора був у кіно, а не в моєму ліжку. — А ти певна, що це було в ліжку, а не на килимку у ванні? — запитав Патрісіо, схопивши Сусанну за плечі й піднявши, аж поки вона торкнулася головою стелі. То був вияв кохання, і Фернандо збентежився. На мить вони, здавалося, забули про нього, цілувалися й пестили одне одного, забули, здавалося, й про Мануеля, що збільшував свої хрипкі й засцяні децибели. І тут як на те, і то саме цієї миті, коли, власне, панував розгардіяш, пролунав дзвоник. Фернандо трохи зачекав, та оскільки Патрісіо зник разом із Сусанною й чулось, як вони заспокоюють Мануеля сміхом і настановами, які гучністю анітрохи не поступалися мовним виливам дитини, вирішив піти й самому відчинити двері, це завжди неприємна операція, коли прибувають друзі родини і бачать когось чужого й незнайомого, настає мить вагання, коли всі показують свою вихованість, але кожен запитує себе, що в біса діється, можливо, переплутали квартиру, о другій годині ночі це досить незатишна ситуація, а коли все з’ясовується і фаза цікавості та словесних пояснень поступається потискам рук і самопрезентаціям, завжди лишається немов присмак розладу, недоладного початку церемонії, що з позиції літургії позбавляє її значення, це облатка, що по дорозі натрапляє на напад кашлю і закінчується зливою печива, ці речі відбувалися серійно, як і випуск деяких авто, а на додачу й Лонштайн представив себе, сказавши: «Я незрівнянно розгалужуюсь», слова, що їх Фернандо безперечно сприйняв за французький зворот, але не стійте в дверях, будь ласка, і ми справді зайшли й бачимо, що не помилилися, ми таки в Сусанни й Патрісіо, бо вже коло самих дверей Мануель, і то як.
* * *
Можливо, безкінечна балаканина про заперечення, яке вони називали протестами, подіяла йому трохи на нерви, а можливо, Сарині листи зринули на поверхню свідомості завдяки словесній асоціації або простому бажанню зринути (хіба спогади не можуть мати власних примх, своїх припливів і відпливів, прагнення виявити або приховати що-небудь залежно від настрою і нинішніх чуток?), — хай там як, той, ти знаєш, якусь мить думав про ті листи, тимчасом як Маркос коментував або критикував найсвіжіші форми протестів у периметрі Парижа. Ті листи прибули за доби, коли один Сарин приятель мешкав у домі того, ти знаєш, де прожив цілий місяць, перше ніж повернувся до Аргентини; їдучи, він лишив ті листи, бо певною мірою вони були призначені й тому, ти знаєш, дарма що він уже років десять не бачив Сари, що ніколи не приїздила до Європи; останній її образ, збережений у його пам’яті, був такий: чайна ложечка і Сарина рука, яка повільно крутить ложечку, немов боїться нашкодити цукру або каві, о третій годині пополудні в кав’ярні на вулиці Майпу. Тієї пори, коли Маркос, Патрісіо та інші члени гурту організовували Веремію, той, ти знаєш, здається, вважав, що принаймні Маркос заслуговує ознайомитися з Сариними листами, і одного вечора дав йому прочитати їх, коли вони чекали важливих телефонних повідомлень (чекав, власне, Маркос, а Лонштайн і той, ти знаєш, були такі, як і завжди: рабинчик нерозлучний і далекий, а той, ти знаєш, більш-менш; вони теж розмішували цукор у чашках, але недбало). Я прийшов, коли Маркос читав листи, і побачив, що той, ти знаєш, забирає листи, тільки-но їх прочитано, навіть не вибачаючись, що не втаємничує Лонштайна й мене, хоча якого біса вони мали цікавити нас (вони цікавили, але якого біса ми мали признаватись у цьому?). Авжеж, тут немає нічого нового, коментував Маркос, але ж це як нещасні випадки, вони більше вражають тебе, коли йдеться про твою тітку. Дай поглянути на почерк, мовив Лонштайн, на зміст мені просто начхати. Але той, ти знаєш, уже запхав їх до кишені і обмежився тим, що підтвердив Маркосів коментар. Не те що він не довіряв Лонштайну, але ті листи не мали стати об’єктом графологічних зацікавлень рабинчика, його радіоестетичного маятника і своєрідної досить тривожної психоспелеології, до якої він удавався, починаючи з використання паперу й чорнила, аналізу полів та пропусків і аж до способу наклеювання марок; щодо Андреса: хтозна, чому йому не дають листів, це своєрідна туманно прустівська недовіра, підозра, мовляв, Андрес зацікавиться ними з інших причин, ніж Маркос та Лонштайн, і захоче знати більше, втягнути якимсь чином образ та історію Сари до цієї кав’ярні на вулиці Бусі, що не мала нічого спільного з бістро на вулиці Майпу. Той, ти знаєш, був саме такий, мірою власних повноважень він по-своєму розподіляв гру й виявляв свою прихильність навіть тим, як порядкував листами, цього вечора листи були призначені тільки Маркосові, дарма що в них не було нічого прямо пов’язаного з Веремією. А він сам, хоч і викидав багато листів, Сарині не тільки зберіг, а й інколи перечитував, проте йому ніколи не спадало на думку відповісти на них. А втім, ті листи вимагали не так відповіді, як певної поведінки; крім того, йому хотілося б знову побачити Сару, овал її обличчя, що разом із голосом і чайною ложечкою був його найвиразнішим спогадом, а також її напружений і ясний погляд. 2 жовтня 1969 р. Capa писала з Манагуа: любі, я маю розповісти вам одну довгу бувальщину[25]. Довгу, плутану (можливо, навіть кумедну, хоча мені тепер вона такою не видається), а назвати її можна було б так: «Capa, або Злигодні чесноти в Центральній Америці». Зрозуміло, що спершу я мав би написати першу частину цієї розповіді: «Як Capa потрапила до Центральної Америки через Зону Панамського каналу». Але на саму думку, що треба писати про це все, я відчуваю таку втому, що хочу перейти одразу до фактів. Перший шок я відчула в (…). Пепе, твої друзі, оті X, люди «серйозні». Ти не знаєш, що це означає? Означає не мати ліжка для вас, дорогенький мій, і не тому, що в них його немає або що вони лихі люди. Це просто чудові люди, але з іншого світу, з іншого покоління, мають іншу ментальність, інший спосіб буття, інше геть усе. Пепе, Люсіо, не знаю, чи це правда, але я впевнена в цьому і після всього, що сталося зі мною (в Коста-Риці мене мало не запроторили до в’язниці), я маю дедалі більшу впевненість, що — вибач мою непослідовність, — але в Манагуа ми жили втрьох в одній кімнаті. Тобі це все варто описати. Анхелес — чорна панамоамериканка, я — це я, а Джон — американець. Ми казали, що ми двоюрідні брат і сестри, а оскільки ми балакали ганебним суржиком англійської мови, жаргонів різних країн та іспанської мови й навколо нас витала та невідчутна атмосфера, яку навколишні одразу відчувають і яка становить своєрідну родинну атмосферу, нам повірили. Нас об’єднали інші. І, хоча ви, милі сеньйори, не повірите нам, кожен з нас вирішив сьогодні пополудні, що з нас уже досить. Досить чого? Що люди глузують із нас на вулиці, тицяють у нас пальцями, ображають нас, і це правда, Джона закидали камінням, я вже навчилася роздавати ляпаси, Анхелес відповідає криком, тож ми даємо собі раду, як можемо. Це не трагедія, але інколи ми плачемо, і то лише через те, що вірили, ніби тут усе по-іншому, ніби ми будемо не дуже відрізнятися, а ще й через те, що не розуміємо, чому нас ненавидять. Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа, ні, що йти, ні, нічого. Ми сиділи в кімнаті, вмирали від спеки, інколи падав дощ, а завтра ми всі поїдемо в Сальвадор, де буде так само, як і тут, і я намагалася знайти собі сукню, Джон мав навколо голови величезну пов’язку, яку щоранку ми накладали йому, щоб приховати волосся, Анхелес (що нікуди не їхала) поверталася до Панами, щоб роздобути гроші і спробувати жити в якійсь іншій країні. Я мала ілюзію, ніби в Мексиці все буде по-іншому, проте новини, почуті від людей, які прибували звідти, були страшні. Ох, я й забула, в країнах, де злидні, проституція, хвороби і бруд з’їдають твоє життя, вони заходилися робити велику чистку в ім’я моралі, релігії і закону. Отож смерть хіпі! А також усякій мерзоті, наркоманам, злочинцям. Це в митному і політичному аспекті, а про людей я не знаю. Не розумію. Але мене ненавидять, нас ненавидять, мені довелося сховати всі свої прикраси, я була змушена збирати коси на голові й намагалася поміняти свій рюкзак на щось інше, і це знову довело їх до сказу: побачивши рюкзак, вони одразу стали гамселити по ньому, й він розкрився, вони повитягали з нього геть усе: взуття, брудну білизну, намиста, мате і тростинові трубочки для нього, порозкидали все і якнайретельніше обшукали мене, бо радше, ніж хіпі, я могла бути ґерильєро[26]. Нарешті, діставши купу тумаків в ім’я Розуму, Моралі та всього іншого, що вони повигадували, я сказала собі, що вони, мабуть, мають слушність. Ще ніколи в житті я не почувалася так, як почуваюся сьогодні: це не сама ненависть чи біль, а поєднання їх обох, і водночас до них додавалися (повір мені) й співчуття, і досада, і я нічого не розуміла, ба гірше, не розуміла взагалі.3.10.69 Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США, проте її не пускають? Отак почувалась і я. Йому скасували візу, побили і спровадили назад до Гватемали. Вже двадцять днів, як він крутиться по Центральній Америці, намагаючись знайти кого-небудь, хто позичить йому гроші, щоб він міг перетнути кордон. І це все тільки тому, що він міг бути хіпі. Вони, хоч і знають, що в хіпі небагато грошей, на додачу ще й вигадали спосіб привласнити їх. Треба тільки показати гроші, а якщо вони вкрадуть їх у тебе, коли ти обернешся плечима, це вже інша проблема. Навіть не запитуй, чому нам треба їхати і чому до США (здебільшого ми всі подаємось до Каліфорнії). Не знаю, чому нас ненавидять, думаю, тільки тому, що ми інші й можемо бути щасливі. А вони роблять усе, щоб ми були вкрай нещасливі! В кожній країні я намагалася зблизитися з найбіднішими людьми, але після Колумбії аж досі я натрапляла тільки на глузи, зневагу й ненависть. Що ж, інші люди, інтелектуали і «артисти», інколи допомагають нам, проте бояться, стережуть свій холодильник і одразу запитують: «Але, сподіваюся, ви не такі аморальні та брудні, як ті грінго? Не вплутаєте мене куди-небудь?» Вони по вуха загрузли в істеблішменті й забули, що значення має тільки життя, дух і все, Пепе, про що ми стільки разів говорили, все те, що, я певна, ти, Люсіо, ніколи не забудеш. Тож через це я тепер їду до Сан-Франциско, шукати свою родину, слухати свою музику й малювати, а передусім хочу жити як жива істота, а не як гвинтик серед безлічі інших, хочу снідати шматочком хліба, але поділеним з любов’ю, і докласти всіх зусиль, щоб розкрити життю свій дух, своє тіло й життя. Крапка. Отже, вчора ввечері ми всі ще раз вирішили розлучитися, ще в Коста-Риці ми з’ясували, що так набагато легше перетнути кордон, і тепер я сама їду в Сальвадор, щоб спробувати знову [нерозбірливе слово]. Розповім вам про одну деталь. Джон допоміг мені нести валізи. Мені треба було сісти на автобус о п’ятій годині ранку, тож ми спали з запаленим світлом, бо в пансіоні ніхто не хотів ані розбудити нас, ані позичити будильника: адже вони бачили рюкзаки, а грінго (мало-помалу вже й аргентинців називають грінго) небезпечні. Ми з Анхелес обмотали Джонові голову, перше ніж вийти, але всі були дуже сонні. Ми поділили гроші Анхелес, бо і я, і Джон мали лише по кілька доларів, і вирушили: я — на автобус о п’ятій годині, Анхелес — на свій автобус о шостій до Коста-Рики, а Джон лишився ще на один день, щоб спробувати знайти роботу на кораблі й потрапити таким чином до США. На вокзалі одна жінка прийняла Анхелес за нікарагуанку й запитала її: «А ти не думаєш, що цей хлопець — один з тих хіпі? Мені здається, що в нього з отого боку вилізло довге волосся!» Анхелес розповіла нам про це англійською мовою, і ми вийшли з вокзалу. Джона вже почали ображати. Анхелес один тип став розповідати жахіття, а на мене всі в тому автобусі поглядали з погордою і щоразу, коли хтось проходив повз мене, я чула, як шепочуть слова на кшталт: мерзота, [нерозбірливе слово], паскуда, darling[27] і т. ін. Прибувши до Коста-Рики, ми, поки ще не знали, подорожували разом, не варто й згадувати про те, коли-небудь я розповім вам про ці злигодні. Крім того, я з’ясувала, що в автобусі є ще один аргентинець. Дуже рідко трапляється почути акцент буенос-айреських передмість між Манагуа і Гондурасом. Чоловік був симпатичним і розповідав про Яна Кіпуру[28] і Паліто Ортеґу[29]. Дорога — справжнє болото, і тванюка чвиркала на всі боки. Але краєвиди гарні, над горами пролітали хмари, нарешті зійшло сонце, і я витратила свої останні кордоби на [нерозбірливе слово] з солодощами. Життя — це мішанина і goes on, sometimes too much for me to take. I iove you both[30], справді, великою любов’ю і скучила за вами. Сарита
3.10.69 Сан-Сальвадор. Зараз я сиджу ввечері на ліжку (розкладачці), яку мені дав директор телевізійних новин у Сан-Сальвадорі. Я поїла. Тепер спатиму, тут є навіть ванна. Крім того, цей сеньйор [нерозбірливе слово) розповів мені, що захищав хіпі в одній дискусії, що йому не видається поганим, що я вдягаю штани, і що він любить людей. Goes on, ні? Цілую, цілую, Сарита.
6 жовтня 1969 р. Сан-Сальвадор, Сальвадор …………….а це зовсім не просто з огляду на складну емоційно-фізично-психічно-духовну ситуацію, в якій я опинилася. Я нічого не досягла, нічого не маю, мені не щастить, я так і не можу зрозуміти світ. Тобто це не проблема метафізичної реальності. Це проблема надмірних злиднів і розпаду. Як-небудь я напишу Люсіо, і то тільки для розповіді, що я тепер у таборі сальвадорських утікачів, вигнаних із Гондурасу, я напишу, як приймає їх рідна країна, і про різноманітні хвороби, якими можна заразитися в тих таборах. Я працюю як доброволець у Міжнародному Червоному Хресті, і не тому, що вірю в індивідуальну допомогу, а тому, що, коли ніхто нічого не робить, хтось повинен допомагати робити дублікати перепису, правда? Я мимохідь заприязнилася геть з усіма, і співчуття та страждання, любов і відчай, які я відчуваю, виповнили мене, як тут кажуть, до краю. Це більше, ніж я здатна витримати. Я не розумію, але про це я вже казала в інших листах. Я закінчую виготовляти маскувальний костюм, який допоможе мені подорожувати далі, і хочу використати для нього частину твоїх доларів. Я маю повний список звинувачень, через які мене мало не запроторили до в’язниці в Коста-Риці, і повинна уважно придивитися до них, щоб виправити силу помилок: передусім позбутися рюкзака, викинути книжки, насамперед книжки англійською мовою. Не знаю, чи розповідала я тобі, що мені довелося вдатися до словника «Appleton Guyás», якого я взяла з собою в дорогу, щоб переконати одного капітана, що був добряче напідпитку і чоловік на всі сто, що «Alice in Wonderland»[31] — аж ніяк не комуністична пропаганда, проте ніщо, навіть англо-іспанський словник «Appleton», не могло переконати його, що вона не становить елемента властивого хіпі розпусного життя. Гаразд, відмовитися від штанів, носити спідниці нижче колін, зібрати коси на голові, ніяких прикрас, але навіть отак я завжди буду під підозрою, тільки не знаю чому: або тому, що я схожа на грінго, або тому, що маю звичай стукати в двері, перше ніж заходити. Але отак мене принаймні вже не ображатимуть на вулицях і не кидатимуть навздогін каміння та інші речі. Дехто вважає, ніби я агент компанії «United Fruit»[32], дехто — ніби я емісар Кастро (який жах), а ще дехто — ніби я везу партію марихуани. Хай там як, а твій переказ урятує мені життя, бо я вже майже нічого не маю на продаж і не маю грошей, і тепер чекання, поки я отримаю його, — це солодка надія, яка не має нічого спільного з потребою зібрати досить грошей, щоб перетнути кордон, хоча я наперед знаю, що ні, нічого не вдієш… Господи, я згадую вас усіх, мені здається, ніби я чвалаю по грузькому дну бака з покидьками, поки що минає добре, невдовзі я виберуся, виберуся…
* * *
З огляду на таке той, ти знаєш, аж ніяк не здивувався, що тієї самої пори, коли він дав прочитати Маркосу Сарині листи, найцивілізованіша газета «Monde» опублікувала два повідомлення, які він без коментарів додав до нагромаджуваного загального досьє і які Сусанна… (проте не забігаймо вперед, як казав Дюма-батько в критичні миті).
Тридцять п’ять єпископів Центральної Америки засудили «постійне порушення прав людини в Центральній Америці» в документі, який поширив у Мексиці Національний центр соціальної комунікації (НАЦСОК). Цей документ, що став результатом засідання ради єпископів Центральної Америки, підписали зокрема архієпископи Гватемали, Сальвадору, Нікарагуа і Панами.
ВІДМОВА ВІД «МОРАЛЬНОГО ЗРЕЧЕННЯ». ВІН ЗАПОДІЯВ СОБІ СМЕРТЬ, БО ЙОГО СИЛУВАЛИ ПОСТРИГТИСЯ
Жан-П’єр Сук, дев’ятнадцятирічний юнак, що жив на вулиці Моріс-Берто в Мюро (Івлін), під час своєї недавньої поїздки до Англії перейняв «філософію хіпі». Відпустив собі волосся і вдягав звичайний для хіпі одяг. Він одразу став об’єктом глуму з боку своїх товаришів і дорослих. А проте й далі працював у компанії «Mingory», розмішеній на бульварі Шарон, № 128, в Парижі, де він почав працювати помічником куховара, закінчивши школу готельного господарства. Але минулої середи власник компанії зробив йому зауваження щодо одягу… і в суботу вранці батько повів його до перукаря. Жан-П’єр терпів стрижку без протестів. Але пополудні… вийшов із батьківського дому й купив газойлю. Потім малолюдною дорогою пішов у напрямі ферми поряд із заводом «Рено» у Фленсі. Саме там, на тому путівцеві, й знайшов його мертвого і наполовину обгорілого робітник заводу, що повертався додому. В мішку, в якому юнак ховав бідон із газойлем, знайшли шматок картону, на якому він написав: «Відповідь лежить у поштовій скриньці». В ній знайшли лист, у якому він пояснив, що не може змиритися з цим «моральним зреченням». І зокрема додав: «Ви, дорослі, не розумієте. Ви накидаєте свій досвід і судите своїх ближніх». У своєму довгому листі юнак, крім того, заявив, що хотів наслідувати бонз, які воліли краще заподіяти собі смерть, ніж визнати «диктатуру суспільства».* * *
Що ж, можливо, той, ти знаєш, не дав мені прочитати тих листів, бо прагнув немов подати мені якийсь туманний знак, байдуже, збагнуть його чи ні; я вже віддавна запідозрив його в схильності дорікати мені Франсиною, якимсь чином він був союзник Людмили (бідолашка, вона і сном, і духом не знала про цей союз, а якби знала, то послала б його під три чорти), як і вона, він не хотів розуміти того, чого, зрештою, ніхто не розумів, починаючи з мене самого. Прийти до кав’ярні й бачити, як той, ти знаєш, тримає листи перед собою тією самою рукою, яку недавно потискав рабинчик, — це все становило частину знака; мені знову не лишилося нічого іншого, як стенути плечима і думати, що все гаразд, що Людмила, або Франсина, або той, ти знаєш, мають усю можливу слушність перед лицем ситуації, яка з огляду на певну поведінку, що… і таке інше. Згодом з’явилася й Людмила, ще сповнена російської душі (три акти, насичені степами і відчаєм, кінець кінцем лишили свій відбиток навіть на такій відважній і сповненій життя полячці, як вона), і в її присутності я відчув немов присутність Франсини, так само як удвох із Франсиною я відчував щоразу незаперечну присутність Людмили, той, ти знаєш, не дуже цінував ці моменти, і то слушно, вони, здавалося, безпосередньо походять із російської п’єси театру «Vieux Colombier», хоча, якби кому-небудь заманулося почути мою думку, я б знову сказав (скільки разів я вже казав тобі це, Людмило?), що такого не мало б статися, такого не мало б статися, хай йому біс, усе мало статися не так. Гаразд, а тимчасом як відреагувати на зневажливе ставлення до мене того, ти знаєш: адже він тримав листи в кишені, щоб дати мені відчути, мовляв, мої уявлення про життя — чистий дрібнобуржуазний анахронізм, так само як скривджена доброта Франсини — це ще й властивий їй спосіб не давати мені того, чого я б справді хотів від неї, а притаманна Людмилі бездоганна дружба будувала між нами щоразу вищий сірий бетонний мур. Що мені лишалося, крім музики і книжок, як не довести ситуацію до прикрих і ще й як передбачуваних крайніх наслідків; хіба, може, станеться щось інше, з’явиться якийсь шлях навпрошки, якесь перехрестя, останній вихід, який дасть мені те, що належить мені, не занапастивши того, що належить іншим. Інколи мені здавалося, ніби Маркос простягає мені палець, щоб за нього вчепився папужка, милий Педро, їж кашку, але Маркос був не дуже схильний до доброчинства, він глибоко погруз у Веремії, у світі, що резонував телеграмами, бомбардуваннями, стратами, лейтенантами Келлі і генералами Кі, і все-таки Маркос, атож, інколи Маркос випростував палець, Веремія для Педро, так? Як-от тепер у моєму домі, приперся разом із Лонштайном пізньої аж непристойної години, телефонує в Жужуй або в Реджо-ді-Калабрію, рабинчик сидить зі своїми голячками і закривавленими паперовими квітами, а на сходах уже лунають Людмилині кроки. Яке має значення моя приватна сфера, моє затяте прагнення жити Франсиною, жити Людмилою і «Процесією», врятувати фортепіано від електронного свисту? Сарині листи мають більше значення, і кривавий ореол навколо лейтенанта Келлі, і злива повідомлень, якими Патрісіо (той, ти знаєш, завжди намагався охопити всі обставини, мета трохи безглузда) засипав Фернандо, що нещодавно приїхав зі своєї рідної Тальки, тієї миті, коли Оскар і Ґладіс сідали на літак аргентинської компанії «Aerolíneas», щоб улити у Вереміюмолодої крові в сенат, уже не кажучи про такого собі Ередіа, що в Лондоні сів на літак компанії «ВЕА», а також Ґомеса й Моніку. Але Маркос не належав до тих, які наполягають, тільки-но випростав палець, мине частка секунди, і він переходить до іншого; як і той, ти знаєш, що ховає листи, він заледве подає знак. А рабинчик раптом зітхає й думає про збільшення своєї платні, сходами, зрештою, піднімалася не Людмила, можна ще трохи поговорити. — Продемонструвати тобі крик? — запропонував Маркос. — Сучий син, — сказав я спокійно, але трохи стривожено, — о першій годині ночі? Начувайся, клятий кордовцю, якщо через тебе мене виженуть із цієї білісінької функціональної квартири, результату багаторічного малювання реклам! — Після стількох телефонем утворилася екстрансцендентна фонорама, — мовив Лонштайн, — і тому я не маю сумніву: він запропонував тобі полізойк душі, здушеної міазмами мас-медіа. — Гаразд, — погодився Маркос, — отже, я поясню тобі теоретично крик та інші форми протестів, до яких хлопці вдаються потрохи скрізь, як-от, скажімо, в автобусі. — Оце слово «протести» — приклад неправильно вжитої епіфонеми, — наставляв рабинчик. — Насправді це огидний галліцизм, покруч відповіді і махання руками. — Слухай, — сказав Маркос, що не ображався за такі мовні викрутні. — Просто уявімо собі, ніби ми в кінотеатрі свого кварталу о десятій годині вечора, родина пішла дивитися фільм із Бріжіт Бардо, заборонений дітям до вісімнадцяти років: «ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО», ця родина, й друга родина, і всі родини після святого дня шляхетної праці, шляхетної і святої, так, сеньйоре, праця надає гідності, твій батько працює з п’ятнадцяти років, беріть, ледарі, приклад, твоя мати
і тітка Гіларія, сама відданість, і онучок Віктор зі своїми ніжками, що годує всю родину, розносячи вугілля від ранку до вечора, квартал, ця огидна магма Парижа, суміш сили і морального бруду, що не є народом, а власне, як дізнатися, що таке народ, але нині квартал — це родини в кіно, ті, хто голосував за Помпіду, бо вже не міг голосувати за де Ґолля.
— Хвилиночку, — озвався Андрес, — що це за балачки про народ і родину, або про родину, що не є народом, або квартал, що не є народом, бо ж є родинами, що ти верзеш тут?
— Невже ти не розумієш, — здивувався Маркос, — що я намагаюся реалізувати миттєвий ташизм, або плямізм, атмосфери, скажімо, кінотеатру «Cambronne», або «Saint-Lambert», залів, насичених за півстоліття запахами цибулі й спітнілих тіл, цих храмів, де Бріжіт Бардо спускає свої трусики, щоб зала частку секунди, дозволену статтею 465, бачила те, що дозволяє стаття 467, не розумієш, що всі протести повинні починатися знизу, якщо мають служити певній меті, у травні 1968 р. це було на вулиці, або в Сорбонні, або на заводі «Рено», а тепер товариші зрозуміли, що протестувати треба, як боксер, що змінює свій захист між четвертим і п’ятим раундами, тобто збиває з пантелику свого суперника, як пояснює коментатор. Я згоден, насправді тобі не потрібні мої описи, щоб бачити картину, але це один із способів залучити тебе на порозі переситу, ти, рабинчику, розумієшся на такому словнику, а отже, саме тоді, коли Бріжіт починає перетворювати екран в одну із зоряних митей людства, а радше в дві миті, і то які, еге ж, ми цього аж ніяк не заперечуємо і не спростовуємо, але, на жаль, нам треба скористатися цією миттю захвату або, якщо хочеш, зачарованості, щоб антикульмінація була набагато позитивніша, і саме цієї миті Патрісіо підводиться й видає моторошний зойк, що триває, здається, безкінечно, але що діється, запалюють світло, в залі божевільний, викличте поліцію, це епілептик, він у дванадцятому ряду, це іноземець, мабуть, негр, де він, я думаю, он там, він, певне, знову сів, атож, хіба не бачиш, що в нього кучеряве волосся, це алжирець, скажіть, чому ви закричали?
— Я? — перепитав Патрісіо.
— Так, ви, — відповіла розпорядниця і опустила ліхтар, бо ті, хто сидів далі, вже прикипіли очима до міжреберних проміжків голісінької Бардо і ніхто не переймався тим, що сталося, натомість глядачі, близькі до місця події та її винуватця, боролися з цілком зрозумілим ваганням між бажанням протестувати проти обурливого вчинку хулігана і бажанням не втратити жодного сантиметра шовковистих напіврозтулених стегон у ліжку готелю-люкс у лісі Рамбуйє, куди такий собі Томас привіз її з наміром зробити своєю ще до гастрономічного меню, завжди передбаченого в таких пригодах багатіїв, і тому розпорядниця опустила ліхтарик якомога нижче, й пучок світла вперся в ширіньку Патрісіо, що, здається, сприйняв це все якнайприродніше, і підтвердив:
— Інколи це трапляється зі мною.
— Як трапляється?
ТС! ТС-С-С!— Тобто я не можу стриматися, на мене щось находить, і тоді
(ah ma chérie ma chérie)[33]— І тоді зробіть мені ласку й вийдіть із зали.
ТС-С!— Хай йому біс, — лайнулася розпорядниця, — спершу вони кличуть мене, а потім виявляється, що не дають мені втрутитись, я цього так не залишу, таж ні, та що ви собі думаєте, тільки такої напасті я ще не мала.
(J’аі faim, Thomas)[34]— Чого я маю виходити з кіно? — здивовано запитав Патрісіо тихесеньким голосом, не чутним ні для кого, крім розпорядниці, та й то тільки в геометричній конвульсивній пропорції. — Це наче гикавка, тільки набагато гучніша.
— LA РАІХ! — A POIL![35]— Гикавка? — крикнула розпорядниця, гасячи ліхтар. — Почекай, поки я викличу поліцію, і тоді побачимо, що це за гикавка.
ТС!— Робіть, що хочете, — відповів Патрісіо, йдаліш-ш-шепоч-ч-чуч-ч-чи, — але це не моя провина, я маю довідку від лікаря.
Слова про довідку справили свій ефект, як і завжди у Франції, і пучок світла ковзнув уздовж проходу саме тоді, коли на екрані підійшли до того, що всім кортіло побачити, але як казав один жартівник своєму приятелеві, тільки-но на екрані починають злягатися, ті сучі діти ріжуть кадр, тож ти насилу встигаєш помітити, що там показують ду
мки Лонштайна, що, здається, не дуже дослухався, проте Маркос усміхнувся, немов робив одкровення, сказав: «Aspetta, ragazzo»[36], це ще не все, бо на балконі в третьому ряду сидить Сусанна, що була в перших лавах Сорбонни 1968 р. і має інші пам’ятні відзнаки, і якщо її не вигнали тоді з Парижа, то тільки тому, що вона мала по ведінку бездоганну, за даними поліційної картотеки, але ці пояснення марні, бо саме цієї миті Томас, що був не таким розбещеним, як видавався, вирішив узяти шлюб із Бріжіт, що тепер летить над Акапулько в одному з тих реактивних літаків, які тобі пропонують з блакитним небом навколо і струмочком віскі всередині, а пасажири першого класу завзято поглинають сніданок, доставлений із ресторану «Maxim’s», не знаю, чи ти чув, аж поки Сусанна, і то саме тоді, коли Томас серед ночі прибув до готелю і майже з’явилися іскорки у правому верхньому кутку целулоїдної плівки, які провіщають слово «кінець», хіба, може, це передостання бобіна, бо остання матиме зірочки, якщо кіномеханік уже вдягнув куртку, запалив сигарету «Gauloise» і вже тримає руку на вимикачах, і саме цієї миті — Я знаю, — заговорив Андрес, — ще один крик. — А він кмітливий, — звірився Маркос Лонштайнові. — Цей буеносайресець розуміє все. — Але навіщо, скажи мені, зчиняти бучу за таких, скажімо, обмежених обставин: адже стандартний кінотеатр має чотириста місць, у порівнянні з населенням Франції це дає співвідношення десь один до п’ятдесяти дев’яти мільйонів, так? — Тебе, здається, не цікавить доля Сусанни, — мовив Маркос. — Анітрохи. Я припускаю, якщо наполягаєш, що жіночка має більше духу, ніж її товариш Патрісіо, бо кричати вдруге — більший ризик. — Авжеж, і вона дві години просиділа в комісаріаті, — додав Маркос. — Зрозуміла річ, їй нічого не могли заподіяти, бо люди розійшлися, тільки-но Бріжіт дістала своє, й хіба можна сказати що-небудь про Томаса у прикінцевій infighting[37], коли геть усі рвонули до ліжок, лишилася тільки розпорядниця, тепер уже фурія, згодом у комісаріаті вона обзивала поліцаїв рогоносцями, бо вони не записали одразу її свідчень, а її Фернан, що прокидався о пів на сьому, щоб іти на завод, і, напевне, готував їй каву з молоком, мабуть, не належав до них. — Це жінка з народу, — говорив Андрес. — Поліцаї заслуговують на таку лайку, і Сусанна, до речі, теж. А тепер я хотів би знати, що справді означає ця витівка з криком, бо твоя розповідь не видається
нічим, справді нічим, а ніщо плюс ніщо не дає нічого, хіба що інколи дасть щось незначуще, яку-небудь дрібничку, а вона, як знає кожен, означає не ніщо, а дрібку чого-небудь, і зверніть увагу: якщо добре провести цю операцію, ані поліцай, ані суддя не зможуть присікатись, до другої спроби вдалися в кінотеатрі «Celtic», і то на значно вищому рівні, тобто сам Маркос і такий собі Ґомес, панамець-філателіст, вони кричали, не підводячись зі своїх місць, Маркос серед реклами, якраз поміж «NUTS» і «KUNTZ», а Ґомес тієї миті, коли Бібі Андерсон лягла долілиць на ліжко з чорними простирадлами, а в різних кінцях зали почулося немов здушене гарчання, до цього кінотеатру ходили переважно молоді стипендіати, не підводячись, вони теж загорлали, і що тут удієш, один тип хотів затопити Ґомесові в пику, але одразу ж і вибачився, кажучи, мовляв, хотів припинити нервовий напад одним з тих ляпасів, які всюди рекомендують у книжках із психіатрії, коли справи кепські й психічнохворий напихає собі рот уламками скла, щоб покарати себе й водночас спаскудити репутацію лікаря, їм годі заподіяти щось серйозне, надто Маркосу, що, крикнувши, сидів дуже тихо, крім того, чотири дами з першого ряду спершу зашарілися, а потім майже одразу перейшли до додаткового кольору, що провіщав найгірші бурі, які закінчувалися згодою серед міжродинних перешіптувань, що їх бідолашний хлопець мусив терпіти
а от щодо Ґомеса, — вже ніхто не хотів нічого подарувати йому, і він уже прагнув випаруватись і випорснути на вулицю, проте його захищала пітьма, а також Бібі Андерсон, нарешті гола, а якщо вже виклали вісім франків, щоб побачити це, то не втрачатимуть їх через якогось більш-менш навіженого, хіба що
— А от в Опері було затишно, — розповідав далі Маркос. — Ах, в Опері, — протягло мовив я, вирішивши вже нічому не дивуватися. — Саме тієї миті, коли з’явився лебідь, ти, певне, бачив, — пояснив Маркос. — Це у Вагнера. — Несправедливо, — обурився Лонштайн. — Скрутити в’язи лебедеві, коли в нас і досі є Качур Дональд! Гай-гай, ви плутаєте птахів. І отак, із чималим галасом і численними криками, аж до заборони з тактичних міркувань протягом п’ятнадцяти днів повторювати ту або ту витівку, бо про них зрештою заговорили на вулицях, тож люди йшли в кіно з твердим наміром розбити писок кожному, хто розкриє його, щоб позіхнути: адже це люди, які платять податки, а тут таке неподобство, ні. — Це ж успіх, — усміхнувся Маркос. — Навіщо й далі ходити в храми сьомого мистецтва, якщо є автобуси й кав’ярні. Кав’ярні не дуже вигідні, бо, по-перше, там усі галасують і дуже високий рівень децибелів, крім того, я не знаю, чому люди звертають меншу увагу, коли їм заважають під час споживання пива або чинзано, ніж серед кіносеансу, треба вивчити це питання. Натомість
— Я й досі маю три гіпогейні квітки, — погрожував Лонштайн, — одну з жовтого паперу, а другу з білого, але, признаюся, з такими плямами, що, як сказали бна якомусь маршруті, скажімо, 94-му, який пишається, що в нього найвишуканіша дрібнобуржуазна клієнтура, Люсьєн Верней — справжній фахівець і вже навчив своєї техніки Патрісіо, Сусанну та інших, що протестують більш-менш усюди. Передусім дзвінок перед зупинкою, цілком коректно (вже не кажучи про те, що він ошатно вбраний і має книжку або портфель під пахвою, щоб справити враження інтелектуала), і коли буф-мастодонт гальмує, тручись об тротуар, Люсьєн Верней підступає до водія і простягає йому руку. Водій дивиться холодними очима або (варіант) робить жест, який можна перекласти як
Якого біса Ет Якийсь божевільний чи ідіот Краще запхай свою рукупроте Люсьєн Верней має на обличчі майже пасторальну усмішку, щось на кшталт супу з літер для слухняної дитини, годі опиратися такій невинній усмішці, рука й далі протягнена і сподівається руки чесного водія, що починає (на вибір) червоніти, зеленіти, чорніти, сіріти, а потім
— Я хотів подякувати вам за приємну поїздку, — каже Люсьєн Верней. Не варто клопоту переказувати відповіді, бо навіть Маркос не хоче називати їх. Люсьєн Верней: «Ви ведете машину з таким чуттям відповідальності, яке цієї пори виявляють не всі водії». Або: «Я не можу вийти з автобуса, не засвідчивши вам своєї вдячності». Або: «Я б ніколи не дозволив собі закінчити цю поїздку, не заявивши публічно про насолоду, отриману під час поїздки з вами, і прошу вас передати цю вдячність управлінню громадського транспорту». Варіанти реакції: 1) кінець контакту, покинуте сидіння, катапультування на тротуар; 2) запінені вуста; 3) смертельна блідість і тетанічні корчі тіла й кінцівок. Підваріанти environment (надто літні дами й кавалери ордена Почесного легіону): Викличте поліцію / Уже немає поваги (підваріанти другого ступеня: …релігії) / Така нинішня молодь, побачимо, до чого ми дійдемо / Здається, ми запізнимось у контору (численні інфраваріанти) / Лайки й погрози. Побачивши це все, кондуктор виходить зі скляної кабінки позаду й суне вперед, і то саме тоді, коли Люсьєн Верней — з хронометром в очах — востаннє вкрай шанобливо вітає свого вірного служника і опускається на дві сходинки, де вже починається територія, на яку жоден функціонер з управління громадського транспорту не ступить і не тупотітиме ногами, бо його повноваження, й таке інше.
— Це все дуже добре, — сказав я Маркосу, — але позавчора в Ліллі один хлопець спалив себе живцем, протестуючи проти ситуації у Франції, і це вже другий у цій країні, але треба додати ще й тих, про кого ти знаєш із закордонних телеграм. Тобі не здається, що з огляду на такі речі… — Звісно, здається, — погодився Маркос, — але, як сказано в японському гімні, крапля за краплею творять моря, піщинки зрештою вибудовують скелю, вкриту мохом чи як там, щоб стиль зберегти. Ян Палах був однією з них, але ж є й решта чеських студентів, і вони не сплять, уже не кажучи про чотирьох бонз. Як легко ти знаходиш причину, щоб не звертати уваги. А втім, почекай, я розповім тобі про іншу форму протестів, що вчора не одного змусила заскрипіти зубами в ресторані «Vagenande», наступного тижня цей номер повторять у багатьох інших місцях, якщо вистачить грошей, бо ще треба поглянути, скільки він коштує в таких ресторанах. Ми пішли туди з Ґомесом о першій годині пополудні, це пора панства з пухкими гаманцями, бачили б ви отой дух art nouveau, що панує там, і оту немов поточену міллю атмосферу, яка надає особливого шарму. Ми замовили цибулю-порей із соусом, яловичину з перцем, червоне вино й мінеральну воду, меню, як бачиш, гідне й відповідальне. Тільки-но принесли цибулю, Ґомес підвівся й почав їсти стоячи, стеблина за стеблиною, розмовляючи зі мною, немов нічого не сталося. Статистика поглядів: вісімдесят відсотків розлючених, десять — збентежених, три — втішених, ще три відсотки непроникних зацікавлених і чотири відсотки зацікавлених (невиліковний геморой, спинний параліч, дурна витівка?). Гарсон приніс іншого стільця, Ґомес сказав ні, дякую, я завжди їм отак. Але ж, месьє, стояти незручно. Навпаки, вкрай функціонально, сила тяжіння діє найефективніше, і цибуля опускається в шлунок, мов у криницю, це допомагає дванадцятипалій кишці. Ви глузуєте з мене. Аж ніяк, це ви прийшли набридати мені, не сумніваюся, що з похвальним наміром, але все-таки. Згодом підходить метрдотель, старий, з обличчям, що скидалося на голову несвіжої рибини. Месьє, вибачте мені, але тут. Що тут? Тут ми звикли до. Звісно, але не я. Так, але однаково. Месьє нікому не заважає, — втручаюся я, вичищаючи тарілку хлібним м’якушем, бо ж цибулька була смачненька. Він не тільки нікому не заважає, а їсть із найрафінованішою елегантністю та скромністю, а ви прийшли і пристаєте до нього, та ще й отой гарсон. Що за манери. У відповідь на це все створюється ситуація в дусі Ортеги-і-Ґасета, дами щось шепочуть на вухо іншим дамам, закочують очі, неподобство, сюди приходять посидіти й піти, нехай іде собі їсть у якусь забігайлівку. Потім Ґомес, присягаюся, витираючи собі вуста з витонченою делікатністю, каже: «Якщо я їм стоячи, це тому, що з травня 1968 р. я живу стоячи». Ну, друже, якщо хочеш знати, справжній бордель, хліб розкиданий по підлозі, касирка телефонує до Комісаріату, наша яловичина з перцем сохне на грилі, пляшка вина відкоркована, і це все без оплати, уявляєш собі, якби ми пішли, ті сучі виродки заплатили б за нас у складку, але саме тієї миті Ґомес сідає, мов граф, тримаючи в руці згорнуту серветку, й каже досить високим голосом: «Я зробив це задля свого ближнього і, сподіваюся, мій ближній навчиться жити стоячи». Глибока тиша, крім двох-трьох спалахів сміху, спричинених нечистим сумлінням, сподіваюся, що хоч декому пощастить перетравити той обід. Завтра повторимо цей номер у бістро на площі Бастилії, можливо, нам натовчуть пику, там інша атмосфера, але хіба можна знати наперед.
Enter[38] Людмила зі своїм обличчям з третього акту і ще загримована, вона сіла у свій «сітроен» мало не раніше, як опустилася завіса, вмирає з голоду, і тепер п’є вино, а я смажу їй омлет, а Лонштайн, із ритуальною затятістю намагаючись дати Людмилі найбільшу насолоду, починає бозна-вкотре інший театр: тож ви росіянка? Ні, донька поляків. Але ж, певне, працюєте в театрі «Vieux Colombier»? Так, звичайно, ох, я запитував, бо той театр поганючий, і Людмила в захваті, бо рабинчик завжди вигадував нові варіанти, річ, незвичайна у «Vieux Colombier», а полячка обстоює театральну свободу й таке інше. «З трьох яєць і цибулею?» — запитує Андрес, щоб побачити, чи він уже перевів її трохи на цей бік, авжеж, авжеж, щоб усього було багато, відповідає Людмила, падає у фотель і дозволяє рабинчику запалити їй сигарету «Gitane», він наливає їй повну склянку вина й починає розповідати новий варіант своєї подорожі до Польщі два роки тому, мабуть, вигадка, думає Маркос, що чекає останнього крику на далеку дистанцію і немов на відстані бере участь у плануванні омлету і краківського майдану, ввечері він набуває фіалкової барви / Радше жовтогарячої, каже Людмила, зрозуміло, я тоді була ще мала / Квітникарки й кав’ярня в підземеллі башти, де ми пили або мед, або щось гостре, або щось гаряче з корицею, миром і алое, це добряче б’є в голову / Останнього разу ти казав, що то було якесь давнє пиво, заперечила Людмила, що визнавала варіанти тільки в межах досить потаємної системи / Ми розмовляли на ви, обурився ображений рабинчик, проте Людмилі було так добре, та ще й вино після нескінченного третього акту, запах омлету, що линув з іншої кімнати, як увечері в Кракові, треба зробити Лонштайнові щось приємне, ритуалів треба дотримуватися, зараз побачимо, а ви, месьє, звідки, я тутешній, мадемуазель, і що ви робите в Парижі, я, гаразд, це досить складно поясни-лічити до омлету, якщо хочете, після
— C’est toi,Laurent?[39] —запитав Маркос, ще майже не почувши телефонного дзвінка.— Ані до, ані після, — казав я, телепатично беручи участь у надиманні рум’яного омлету, а водночас накривав на стіл із похвальною швидкістю, розуміючи під столом паперову серветку з фіалковим малюнком і півпляшки червоного вина, крім того, щойно надрізаний буханець хліба, це ніжні й прості операції для тебе, Людлюд, для тебе, ти сидиш у фотелі, втомлена і невисока, таки невисока, а не середня на зріст, метр шістдесят дев’ять, хоч яка в тебе постава, невисока, бо я хочу, щоб ти була такою, коли я думаю про тебе, і навіть коли бачу тебе, цілую і, але це згодом, твої солом’яні коси, зеленаві очі, кирпатий носик, що інколи треться об моє обличчя й виповнює мене зіроньками солі та перцю, два листки латуку, післяобідні залишки, самотні й сумовиті, соус зів’ялив овочі, йди їсти, Людо, мерщій, комедіантко старого голубника, фрагмент східного неба, гарненький задок, тут, у цьому фотелі, а тепер я зроблю каву для evribodi, ristretto, та що там, ristrettissimo[40], мов невеличка картина Шардена, все — субстанція, світло і аромат, каву, що конденсує магію ночі, як оті пісні Леонарда Коена, які подарувала Франсина і які мені дуже подобаються.
«Он як його понесло», — подумав той, ти знаєш.— Чому ти не хочеш, щоб він пояснив мені, що він робить у Парижі? — Після омлету, огидний некрофіле, — сказав я йому. — Це єдина частина психодрами, якої ви не змінюєте ніколи. Хіба ти не бачиш, що Маркос прагне описати мені до найменших подробиць протести new style?[41] — Я хочу, щоб він розповів мені, що він робить у Парижі, — сказала Людмила. — А ти будеш винен мені цілу купу грошей за свої дзвінки. — Au revoir, Laurent, — прощався Маркос, — n’oublie pas de prévenir ton frère[42]. Вже кінець, мій друже, — обернувся він до мене, — а вам, дівчинко, смачного. — Я хочу, щоб він розповів, — наполягала Людмила, та оскільки для Маркоса смерть, звичайно, важила набагато менше за життя, він майже одразу став розповідати про Ролана, що зайшов до крамнички й довго вибирав баклажан — натуральної величини («Гм, гм, пахне цибулею, гм, гм»),
мадам Бакальєр, дивлячись прямо на нього і сподіваючись, що він таки вибере, бачила, як він поклав баклажан, але невдовзі витяг другий, обмацав його, мадам Бакальєр стала хрипко кричати, мовляв, муніципальні постанови, тож Ролан поклав баклажан назад у кошик і дивився на мадам Бакальєр, мов на волохатого, ще не класифікованого скарабея, покупці обурилися через затримку, збіглися цікаві, а Ролан і далі дивився на мадам Бакальєр, аж поки загальне обурення сягнуло краю, і тоді Ролан поволі запхав руку до кишені штанів і дістав мотузочок, потім став неквапливо розмотувати клубок і, давши мотузочку впасти на підлогу, розмотував далі, а тим часом Патрісіо, що чекав на тротуарі, впевнено й рішуче зайшов до крамниці, підступив до мадам Бакальєр, виразно проказав: «ПО-ЛІ-ЦІ-Я» — й махнув зеленою книжечкою, яку одразу й заховав, щоб ніхто не побачив, що це посвідчення члена Спілки музичної молоді Франції; потім схопив кінець мотузочка, уважно придивився до нього і смикнув, Ролан тим часом і далі розмотував клубок у кишені, збіглася сила люду. — Ані слова. Йдіть зі мною! — Таж я прийшов купити баклажанів! — виправдовувався Ролан і щосили смикнув мотузочок, він уже розмотався на чотири метри. Невже ви гадаєте, що можна безкарно перешкоджати роботі підприємства роздрібної торгівлі? Таж я тільки хотів. Жодного слова, тут усе видно як на долоні (пильніше придивляється до шматка мотузочка). А це що таке. Мотузочок, месьє. Ага. Отож негайно йдіть зі мною, бо інакше я заберу вас до поліційної машини. Таж я тільки хотів. — Два кіло картоплі, — попросила жіночка, що прагнула відновити нормальний хід речей, бо ж у неї сама дитина на п’ятому поверсі. — Бачите, — просторікував Патрісіо, потягши за мотузочок. — Неналежне порушення торговельної діяльності, а ви, здається, не усвідомлюєте, що суспільство споживання має, месьє, певний ритм, певну каденцію, месьє. Ці дами не можуть собі дозволити марнувати час, бо, якщо вони змарнують його і почнуть пильніше придивлятися до навколишнього, то що вони побачать? — Не знаю, — відповів Ролан, і далі висотуючи мотузочок. — Побачать, що кіло картоплі подорожчало на десять сантимів, а помідори коштують удвічі більше, ніж торік. — Та вони змовились обидва, — раптом збагнув старигань із торбою порожніх пляшок і рясними слідами бойових ран на обличчі. — Вони збиткуються з нас. — І що їх змушують платити за пластикову упаковку, вартості якої не віднімають, і побачать рекламу нового прального порошку, який щоразу пере не краще за старі, тому ніколи не треба перешкоджати ритмові продажу, треба, щоб люди мали змогу купувати й купувати, не дуже придивляючись до цін та упаковок; повір, що саме такий розвиток суспільства забезпечує насолоду. — І ви влаштували цю комедію, щоб ми дізналися, що всюди страхітлива дорожнеча? — запитала дама з самотньою дитиною. — Ви б могли позбавити себе цього клопоту, ми й так несемо свій хрест, а нас ще й змушують марнувати час, дайте мені, будь ласка, два кіло картоплі середнього розміру. — Вийдіть звідси, бо я викличу поліцію, — проказала мадам Бакальєр, що вже не вірила зеленим книжечкам. — Гаразд, — кивнув Патрісіо, допомагаючи Роланові змотати мотузочок і покласти його до кишені. — Проте ви самі чули, що ця жіночка стала на наш бік. — Аж ніяк, — занепокоїлася дама, — але, якщо ціни ростуть, то таки ростуть. — Як добре, що ви протестуєте, — похвалив Патрісіо. — Я не протестую, — заперечила жіночка, — я просто констатую, бо що тут удієш? Отак минає хвилин десять, а пополудні вже Ґомес і Сусанна в крамниці «GALERIES RÉUNIES» на авеню Терн, тієї пори, коли всі матрони кварталу купують і біле, і кольорове, слинявчики, гігієнічні серветки та колготки, коло підніжжя й коло вершини кожного ескалатора стоять величезні афіші з оголошенням про ліквідацію, слова якого ретельно продумав один з мозочків, яким торговельний дім платить щомісяця по двісті тисяч франків
ВИМІТАННЯ РОКУҐомес сподівається, що на нижньому поверсі збереться якомога більше людей, і тоді начальника відділу в синьому, що скеровує матрон в усіх напрямах: взуття на третьому поверсі; міксери в підвалі, саме тоді його люб’язно запитують, чи справді в «Galeries Réunies» замітають лише раз на рік, люб’язно, але досить гучно, щоб кілька матрон та їхніх чоловіків і дітей почули запитання й повернули голови в бік начальника відділу, що вп’явся в Ґомеса очима верблюда, якого душать конвульсії кашлю; звичайно, ні, месьє, що це ви вигадали. — Я нічого не вигадав, — відповів Ґомес. — Але якщо правда, що ви замітаєте щодня, як вимагає гігієна, я не розумію, як можна показувати плакат, на якому ви цинічно заявляєте, що здійснюєте вимітання року. — Неймовірно! — озвалася й Сусанна, опускаючи пару панчіх у кошичок із черевиками, спеціальна пропозиція, двадцять франків. — Отож саме так цей дім бореться з ризиком поліомієліту? Бідолашні люди! Погляньте на цю дівчинку, що грається блискучими нейлоновими трусиками: таж вона заражається! — Прошу вас, мадемуазель, — промовив начальник відділу, що не був ідіотом. — Якщо ви прийшли сюди влаштувати скандал, мені не лишається нічого іншого, як… — Оце і є скандал, — промовив Ґомес, демагогічно звертаючись до матері дівчинки та інших приголомшених клієнтів. — Вони самі признаються, що замітають лише раз на рік. Ви порахували кількість бактерій, які нагромаджуються за рік? На кожному ліфчику, на кожній губній помаді! А ми заходимо сюди і КУПУЄМО ЇХ! КУПУЄМО! ОХ! — Вийдіть звідси або ж я витурю вас копняками! — загорлав завідувач відділу. — Ось погляньте! — сказала Сусанна, вимахуючи одним з черевиків спеціальної пропозиції за двадцять франків. — Наче не досить заражати нас хворобою, — погляньте на цю бідолашну дівчинку, як вона зблідла, певне, завтра прокинеться вже з симптомами, ох, та й ви теж, що тут казати!
* * *
Той, ти знаєш, Лонштайн і я теж нічого не казали, бо розповіді про оці мікрозаворушення аж ніяк не створювали в нас враження, ніби вони служать чомусь великому, і слід визнати, що й сам Маркос розповідав про них немов для розваги в паузах між окремими телефонними дзвінками, бо після Лорана йшли Люсьєн Верней, Ґомес — усі, для кого опівнічна пора видавалася найкращою для телефонних розмов, надто якщо телефон мій. Великою захисницею криків та інших збурень виявилася Людмила, що з величезною втіхою поглинала омлет і, мабуть, розвеселила й Маркоса, сказавши, що діяльність групи — vox populi[43], а надто коли розповіла про двох додаткових охоронців порядку в кожній театральній залі (помнож на їхню кількість лише в Парижі й додай Марсель, Ліон та решту міст), в усякому разі, на думку Людмили, що належала до акторського цеху, останній крик у театрі «Chatelet» саме тоді, коли романтичний тенор самозабутньо й палко виспівував арію, сповнену нашіптувань і окриленості, спричинився до одного з тих розгардіяшів, які завжди призводять до супровідних явищ, тобто чергового суду, статей у газетах, численних і розмаїтих цивільних і пенітенціарних наслідків. Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в jerk і twist[44] речей, щоб можна було охарактеризувати його як-небудь, хлопець і досі брав участь у танго світу, танго величезної більшості, хоча, парадоксальна річ, саме ця величезна більшість почала казати «досить» і ступила на шлях. Ох-ох, глузував той, ти знаєш, величезна більшість ще не зрозуміла цього прекрасного образу, чи, може, зрозуміла, але не почала втілювати на практиці, на одного Патрісіо чи Маркоса припадають тонни таких, як Андрес, міцно пов’язаних із Парижем і танго своєї доби у своїх симпатіях та естетиках, у своєму приватному лайні, вони й досі плекають літературу, сповнену декоруму, а також національних та муніципальних премій і стипендій Ґугенгейма, музику, що шанує характеристики інструментів та межі їхнього використання, вже не кажучи про закриті структури і ордени, отакої, треба, щоб для них усе було закрите, хоча згодом вони завзято аплодували Умберто Еко, бо він у моді. «Краще почекай мене в крамничці мадам Боньєр», — порадив Маркос одному типові, що, мабуть, погано чув його, бо він повторював уже втретє, але терпець, який виявляв Маркос в розмовах по телефону, був, власне, терпінням святого з ікони, думав Андрес, що дрімав і занурився в отруйні гриби, Лонштайн і Фернандо й далі каталогізували їх для району Тальки, Чильяна і Темуко. Я ніколи й не думав, що твоя країна така багата на гриби, захоплювався рабинчик. Звичайно, я навіть можу показати тобі атласи, запропонував Фернандо. Ти повинен прийти й побачити мого гриба. У тебе є гриб? Так, у моїй квартирі. В твоїй квартирі? Звичайно, і вас усіх я теж запрошую, пора перейти до серйозних справ. Сусанна і Людмила надто вже ревно перейнялися завданням приспати Мануеля, що, здавалося, сподівався нових вистав міма Людлюд і не давався роздягнути, дай мені цю ніжку, витягни це з рота, нарешті голий, але й далі хробачок, що плазує і на череві, й на спині, йому дають намиста і браслети, запихають у рота ложечку заспокійливого, Мануель заснув, а вони й далі сидять коло колиски, курять і чекають, бо знають його хитрощі, діляться враженнями про Фернандо, що видавався добрим типом, трохи наївним, на думку Сусанни, почекай, коли за нього вчепляться твій чоловік, Лонштайн і Маркос, ти побачиш, на що буде схожа його наївність. Справді, погодилася Сусанна, власне, він для цього й прийшов, хтось, безперечно, прислав його, хлопець видається напівпровінціалом, але тут це триває не довго, поглянь на мого сина, яке диво, Мануель зітхнув уві сні, його рука, посмикуючись, опускалася вниз по животу, аж поки намацала членика; хлопчик легенько підтримував його двома пальцями і трохи розтулив стегна. Бач, які обіцянки, розсміялася, аж зігнувшись, Сусанна, проте Людмила дивилася серйозно, Мануелеві, певне, щось снилося, хтозна, що сниться в такому віці, може, це сновиддя, спроектовані в майбутнє, і Мануель спить із якоюсь гондураською мулаткою абощо. Можливо, кивнула Сусанна, але правда тут ось яка: в тебе хвороблива уява, зразу видно, що ти співвітчизниця Шопена, його ноктюрни завуальовують тобі обличчя могильним павутинням, ти, гондураська мулатка, бідолашний Мануельчик. Сміятися мовчки — це смерть, надто для Людмили, бо що ширше вона роззявляла рота, то гучніше її ніс видавав звуки, схожі на звук корнета, тож Патрісіо був змушений прийти, щоб угамувати лави, якого біса, що за сепаратистський і дискримінаційний гінекей, чоловіки потребують самиць, але чого ви так регочете? Ох, точнісінько, як я, слухайте, в дев’ять років моя тітка витягала з мене душу вимогою «поклади обидві руки під подушку», а кат його знає, що вона виробляла своїми руками під претекстом, що старша віком і незаміжня. Ходімо, негритянки, там є отруйні гриби, від яких мені вже сипонуло морозом поза шкірою, Андрес або сумує, або спить, і побачимо, чи ви зварите нам мате, перше ніж ми надаємо вам копняків у зад. — Ну, справжній мачо, — всміхнулася Людмила Сусанні. — Ти, — сказав Патрісіо, — повинна домовитися з нею, і нехай приходить щосуботи або щонеділі й допомагає нам готувати недопалки і надгорілі сірники. — Вона не в курсі, дурисвіте, — мовила Сусанна, побачивши приголомшене обличчя Людмили. — Але не забариться ввійти в нього, бо ми говорили про це в living[45], про мікродосвід Ґомеса і Люсьєна Вернея в ресторані на вулиці Бак, де Ґомес працював мийником посуду. — Ми, латиноамериканці, завжди щось миємо в цьому хтивоповійному місті, — буркнув Лонштайн. — У цьому є якийсь знак, указівка, якої я не годен збагнути, щось герметичне в детергентах. Ти побачиш, що й тобі доведеться щось мити, тільки-но тобі знадобляться гроші, — обернувся він до Фернандо. — Можлайново, машини, який-небудь синій комбінезон чудово пасуватиме тобі, а от мені дістався тяжкий жереб. — Інколи мені важко збагнути, що ти кажеш, але повернімося до гриба витких рослин… — Хвилиночку, — мовив Патрісіо, — ви обидва вже дев’ять місяців розважаєте мене своїми грибами, а Людмилу сьогодні треба навчити мистецтва виготовляти надгорілі сірники, тому погляньмо, як швидко ти впораєшся з мате, й перейдімо до поважних справ, ти, Маркосе, знаєш подробиці, вже не кажучи про пісню, що є втіхою мого життя. — Я саме казав їм, — терпляче пояснив Маркос, — що, оскільки Ґомесові завжди довіряли в тому бістро, а кухня міститься коло самого кутка, де продають сигарети, йому було не важко замінити двадцять пачок сигарет «Gauloises» і двадцять коробок сірників на ті, що їх приготували оці крихітки. Моніка вела перед, купивши коло шинкваса томатного соку, а Люсьєн Верней із телефону на розі подзвонив власникові, щоб відвернути його увагу, річ не така й проста. Потім Моніку заступив Ролан, щоб не дати власникові дедуктивно поєднати телефонний дзвінок + томатний сік + панамський мийник посуду — три речі, однаково неприємні, якщо придивитися бодай трохи.— Мені шкода таке казати, але яка банальність, — озвався Лонштайн, шукаючи якоїсь книжки поміж останніх гекатомб бібліофага Мануеля. — Маєш слушність, це мікрозаворушення, інфрабатрахоміомахія.— Нехай розповідає, — махнув рукою Андрес, — потім скажемо, якої ми думки про це. — Усе почалося майже одразу, один клієнт із тамтешнього кварталу попросив коло шинкваса сигарети і склянку вермуту, він, здається, вряди-годи снідав у бістро і був приятель власника. Уявіть собі мить, коли він відкрив пачку сигарет і побачив, що всі вони неоднакові, він витяг одну, бо таким людям годі так швидко збагнути, що впав усталений лад, і побачив смердючий недопалок. Прибіг власник, Ролан зацікавився дивною пригодою, яка спіткала клієнта, дістали іншу пачку, потім ще одну, і всюди видніли більш або менш скурені недопалки. Слід сказати, що спершу їх приголомшили не так самі недопалки, як незайманий вигляд пачки, здається, щойно з фабрики: Моніка і Сусанна виробили метод, більше я нічого не скажу, і, до речі, лишайте свої недопалки в попільничці, дівчата на днях приготують ще одну партію. — Вони завербували мене, — призналася Людмила Андресові.
— Гротеск, — зауважив Лонштайн, — але не позбавлений певної несказамножної краси. Я забираю назад слово «банальність», та аж ніяк не відчуття огидомантії.— Серед цього всього коло шинкваса почулось якесь ревіння, одна стара прийшла по сірники, бо хотіла запалити сигарету, щоб забити смак тієї гидоти, яку там п’ють і яка складається з суміші пива і лимонаду. Монотонна рекурентність, як сказав би оцей, але досить ефективна, бо на п’ятому надгорілому сірнику стара заревіла й перекинула коробку на шинквасі, з п’ятдесяти сірників лише три були ще не використані, тож бідолашна бабуся закликала у свідки все створіння і зчинила несосвітенний ґвалт, а власник не знав, де взяти рук, щоб виривати собі волосся. Показався Ґомес і, бездоганно вдавши ідіотський вираз, приглядався до того, що відбувається, а Ролан підлив олії до вогню й заговорив, що все в цій країні роблять через зад, і яскраво висвітив війну чотирнадцятого року, колонії, євреїв, поліомієліт і хіпі. Телефонний дзвінок до поставника сигарет і сірників, другий етап скандалу, голос власника в будці не поступався басу Шапяпіна. Тепер, коли ця витівка мала успіх, як кажуть, принаймні в трьох аналогічних випадках, вона вже вийшла на площину журналістики, без чого не мала б реальності, як пояснив Маклюен,
— Не Маклюен, а я, — буркнув ображений Лонштайн.але, на щастя, ми могли розраховувати на інших інфільтрованих у двох бістро в Бельвілі і в парку Монсо, мораль — стаття в газеті «France-Soir», яка всім дала змогу запитати себе, що діється тепер із сигаретами, цими досконалими штучками, які забезпечують упевненість, що ти таки прокинувся, що ти нормальний і маєш уряд, який контролює віжки державної колісниці, а потім з’являється бажання сказати, мовляв, щось не клеїться, не годиться так швидко викладати півтора франка і впевнено виходити з пачкою тоненьких циліндричних сигарет у кишені, бо, діставшись до своєї скромної домівки, ти бачиш, що там повно слимаків або локшини з соусом.
— До речі, про локшину, а надто про слимаків, — утрутився Лонштайн, — я вас усіх запротулюю до свого дому поглянути, як росте гриб.— Це безперечно краще за отакий інфантилізм, — проказав я, зморений сном. — Слухайте, коли-небудь у поліції вже втомляться від вас, і ви побачите, як вас виметуть аж за кордони, тож я отримуватиму листівки з Бельгії і Андорри. — Ти, здається, докладаєш особливих зусиль, щоб не розуміти, — дорікнула Сусанна, подаючи мені ще міцніше мате. — Ніяких зусиль він не докладає, — пояснила Людмила, — це виходить само собою.
Маркос приглядався до нас немов здалеку, натомість Сусанна й Патрісіо прагнули сварки зі мною, і ми засперечалися про те, навіщо жити, якщо не маєш нічого, крім байдужості, / це наче вірш болеро, / принаймні Людмила допоможе нам скласти більше коробок сірників, / о так, о так, / поглянь на Фернандо, він тільки-но прибув і вже краще за тебе розуміє, що відбувається у Франції, / гаразд, мені це ще коштує зусиль, / я гадав, ніби запротулив вас, але ж ви логобіфуркуєтеся з другого боку, / поясніть про гриб, / неможливо, гриб розмножується з другого боку екзегези, / дай йому свіжий мате, / мате вже немає, / і так далі, аж поки ми збагнули, що вже двадцять хвилин на четверту і дехто з нас завтра працює, але, перше ніж ми розійшлися, Патрісіо дістав вирізку й дав її Маркосу, що передав Лонштайнові, а той — Сусанні. Переклади Фернандо,звелів Патрісіо, і в Уругваї група лівих екстремістів викрала документи з посольства Швейцарії. У п’ятницю на посольство Швейцарії в Монтевідео здійснили напад четверо ґерильєро, належних до Збройного Східного Революційного Фронту (FARO), екстремістського крила крайньої лівої організації «Тупамаро». — Журналіст так часто вживає слово «крайній», що не дає змоги побачити поміркованих. — Чотири напасники під’їхали до посольства на краденому авто. Протримавши посла і службовців посольства з піднятими руками, — адже вжиті в статті слова про «шанобливе ставлення» мають означати руки, підняті вгору, — вони покинули приміщення, забравши документи, дві друкарські машинки і один фотокопіювальний пристрій. Це перший такий напад, здійснений на іноземне посольство в Монтевідео, де протягом останніх місяців відбулися численні напади на банки і казарми. Агентства «Франс Прес», «Асошіейтед Прес» і «Ройтер». — Мате змінив би твоє сприйняття, я не можу знати про все. — Молодці тупамарос, — вирік Патрісіо. Під час перекладу Лонштайн показував щось на кшталт проекту вірша Фернандо, що цієї ночі набував усебічної освіти, а я розважався тим, що знову запитував Маркоса, а надто Патрісусанну, в чому полягає сенс цих більш-менш ризикованих витівок, здійснюваних групою французів і латиноамериканців, надто після цього повідомлення з Уругваю, яке просто мініатюризувало їх, уже не кажучи про безліч інших повідомлень, прочитаних цього пополудня; як і завжди, там ішлося про численні тортури, вбивства та ув’язнення в різних латиноамериканських країнах, і Маркос мовчки дивився на мене, немов упирав мені в зад, а тим часом Сусанна підійшла до мене з виделкою в кожній руці, немов переконуючи, що крики в кінотеатрах по-своєму не менш ризиковані, ніж крадіжка друкарських машинок у швейцарського посла, а Патрісіо, здається, очима благав у Маркоса дозволу абощо (хлопці, мабуть, дуже добре організовані ієрархічно, хоча зовні, на щастя, це не впадало у вічі), щоб вилити на мене одну з тих словесних ніагар, які Лонштайн прозвав аргумобразами, і, нарешті, коли Людмила заснула на килимі і я зрозумів, що вже справді потрібно йти, той вірш чи кат його знає що став переходити від рук до рук, і я дізнався, про що він, тільки тоді, коли Патрісіо, трохи заскочений несподіваним змістом, передав його Сусанні, звелівши прочитати вголос. Завдяки цьому ми, перше ніж розійтися, мали Лонштайнів привілей на
УРИВКИ ОДИ БОГАМ СТОРІЧЧЯ
Картки для живлення IBM.На узбіччі шляхів зупиніться, привітайте їх, запропонуйте узливання (traveler's cheque are welcome)[46].
«AZUR» «SHELL MEX» «TOTAL»«ESSO» «BP» «YPF» «ROYAL DUTCH» «SUPERCORTEMAGGIORE»*
* Їхня могутність — це галас, політ, бліцкриг. Їм пропонують кров, оголених жінок, вічні пера, кредитні картонки «Diner's Club», насолоди вікенду, підлітків із синцями під очима, поетів-стипендіатів («Creative writing»)[47], конференційні турне, плани Камелоту; кожен куплений сенатор вартий одного року індульгенції й т. ін.
Знаки на узбіччі шляхів, святилища, snack-bars[48] і громадські вбиральні, їхні в'ялі лінгами[49], що їх жрець у синій уніформі й картузі з козирком піднімає й кладе в рот ВАШОГО АВТО, і ви дивитесь, як платите на додачу за ДВАДЦЯТЬ ЛІТРІВ, НАДУТІ КОЛЕСА, РІДИНУ ДЛЯ ВІТРОВОГО СКЛА venite adoremus hoc signo vinces[50]. СУПЕР: найпевніше.
ВКЛАДИ ТИГРА У СВІЙ МОТОР ВКЛАДИ ЛІНГАМ БОГАЙого храм тхне вогнем
«TOTAL» «AZUR» «BP» «SHELL»Його храм тхне кров'ю
«ELF» «ESSO» «ROYAL DUTCH»**
** Великі боги (ми проминаємо неназваних, малих, асоційованих, подвійних, тимчасових слуг); культ великих богів публічний, смердючий та галасливий і постає як Позитив, Свято, Свобода. Один день без великих богів, і наступає параліч людського роду; один тиждень без богів — смерть людського роду. Великі боги найнедавніші, і ще не відомо, чи вони лишаться зі своїми шанувальниками, а чи покинуть їх. На відміну від Будди чи Христа, вони становлять проблему, непевність; їм слід поклонятися палко, вкладати тигра в мотор, заправлятися максимально, наповнювати баки їхнім холодом і мерзенним оргазмом; споглядати, поки що можна безкоштовно, аж до нового наказу, але хтозна, що чекає далі. Теологи сперечаються: в чому полягає окультний сенс священних текстів? Вклади тигра у свій мотор; Апокаліпсис неминучий? Коли-небудь великі боги нас покинуть? (Пор.: Кавафіс.)ЯКЩО ПОКИНУТЬ, ЗАВЖДИ БУДУТЬ ІНШІ Так, маємо підмогу, нас захищають технологічний храм, запасні частини. БОГ УМЕР, НЕХАЙ ЖИВЕ БОГ Це вже бачили, і світ не перекинувся***
*** Видається очевидним, кажуть теологи, що великі боги не порушують питання про ієрархію; якщо фривольність вірних руйнує прихильність і вівтарі, якщо раптом дрібний бог четвертого порядку (див.: нижче) панує без суперечності між курцями і спортсменами, великі божества, здається, не звертають на це уваги; тим краще, кажуть теологи, які до 1950 р. тремтіли, коли великого бога «Parker'a» і нерозлучного з ним «Waterman'a» заступили божки «Birome», «Віс» і «Fieltro»[51].На узбіччі ліжок зупиніться, привітайте їх, запропонуйте узливання.
«EQUANIL» «BELLERGAL» «OPTALIDON»які муркотливі назви спокій спокій спокій спокій від половини одинадцятої години вечора до шостої ранку амінь. І СТРАШНІ героїчні яких кличуть у мить тривоги загадкові заступники перед окультними матерями, імена яких темні АНДРОТАРДИЛ ТЕСТОВІРОН ПРОГЕСТЕРОЛ ЕРГОТАМІН
і той, із потрійним лезом КОРТИЗОН На узбіччі шляхів зупиніться привітайте їх запропонуйте узливання БОГИ ЧАСУ втілені сини і доньки Бога померлі на хресті (в розбитому літаку) або під деревом Боді (у швейцарській клініці з садом)
«HELENA RUBINSTEIN»моліться за нас грішних
«JACQUES FATH» «CARDIN» «CHANEL» «DOROTHY GRAY»зласкавтеся, пані, над нашим ластовинням, прищами, грудьми і стегнами
«IVES SAINT-LAURENT» «MAX FACTOR» «BALENCIAGA»laudate adoremus[52] На узбіччі життя зупиніться привітайте їх запропонуйте узливання
(Обслуга машини доповнить інформацію).
* * *
Тобто, думав той, ти знаєш, ідучи сходами вниз після свого звичайного прощання, яке полягало в тому, щоб не прощатися ні з ким особисто, тобто в мить складання тексту з ідеологічним, ба навіть політичним значенням рабинчик відмовився від властивого йому усного жаргону і вдався до найшляхетнішого кастильського варіанта іспанської мови. Дивно, вкрай дивно. Що робитиме Маркос, якщо випадковості Веремії піднесуть його коли-небудь до статусу людини, яку на ассирійських табличках називають проводирем людей? Його теперішня мова скидається на його життя, це поєднання іконоборства і творчості, відбиток революційності, притаманної, як розуміють, усім системам, проте ще Володимир Ілліч, уже не кажучи про Льва Давидовича і ближчого до цих країв і часів Фіделя, таки добре бачили, щó веде від слів до діла, від вулиці до керма. І все-таки людина запитує себе, чому відбувається перехід від мови, визначеної життям, як-от від мови Маркоса, до життя, визначеного мовою, як-от урядовими програмами і незаперечним пуританством, притаманним революціям. Запитай коли-небудь Маркоса, чи забуде він, хай йому біс, поцьку твоєї сестри, якщо для нього настане пора керувати; це, звичайно, проста аналогія, йдеться не про брутальні слова, а про те, що спонукає пульсувати зад, про бога тіл, могутню гарячу річку кохання, еротику революції, що коли-небудь повинна буде обрати (не цих, а наступних, тих, хто має прийти, тобто майже всіх) для іншого визначення людини, і тому нова людина поки що має обличчя старої, тільки-но побачить міні-спідницю або фільм Енді Воргола. Ходімо спати, думав той, ти знаєш, усі належні до Веремії вже досить теоретизували, щоб я їм приніс ще й оці чотири занадто очевидні дурниці. Але хотілося б знати, що думає про це Маркос, як йому жилося б, якби настала ота пора.* * *
Ще була глупа ніч, але на малесенькій площі Фальґ’єр нас обвіяв уже немов досвітній вітерець. Людмила майже не розмовляла на вулиці, мабуть, була наполовину сонна, і я вів її, обнявши рукою; зняв курточку й накинув їй на плечі. Якби ж пощастило знайти таксі, казав я для годиться марні слова. Дурненький, таж тут лише десять кварталів, і як гарно пройтися по місту цієї пори. Але ти втомлена, мерзнеш. Пусте, мовила Людмила. Хай там як, причина полягала не в цьому. Хтозна, що там насправді, після такої ночі я вже не здатний думати як слід. Завтра я засну на сцені, треба скористатися миттю, коли старий намагатиметься спокусити мене на дивані, яка погана ця п’єса, п’ять місяців щоденного лайна, і то з оплесками, цей театр скоро засмердиться. Це там годилося б продавати недопалки, Андресе, треба допомогти їм трохи. — Не знаю, — мовив я, спонукаючи її йти швидше, бо вже став хапати дрижаки (якщо то справді холод змусив мене тремтіти). — Я відмовився розуміти їх, але ж ти бачила, які вони зі своїми баклажанами, мотузочками і спаленими сірниками, на ці витівки пішли місяці. — Маркос дотепер не дуже багато говорив про ці речі. — Так. І я запитую себе чому. — Він привів Лонштайна, щоб мати змогу говорити, не показуючи, що в нього є певний намір, спрямований передусім на нас обох. У Патрісіо було так само, я всякчас мала враження, ніби він шукає нас, чекає чогось від нас абощо. В нього очі, як у кота. — Ти мерзнеш, Людлюд. Не знаю, чому ми засиділися до такої пізньої пори, це безглуздо з такою роботою, як у тебе, ти захворієш. — Ет, це ж лише раз. Мені подобалось, я не нарікаю, а Лонштайн просто неймовірний зі своїми закривавленими квітами і віршем. Щоразу він видається мені водночас і складнішим, і простішим, як і Маркос, проте на іншій площині, хоча кат його знає, наскільки вона інша, хтозна, чи справді велика різниця між Леніним і Рембо. Це питання спеціалізації, а надто словника і цілей, але в його основі, основі… Людмила показала рукою на основу — тротуарні плитки. Я пригорнув її до себе, пестив невеличкі груди й відчував, ніби вона кудись відійшла, десь далеко, тим часом стало ще холодніше, і я розсміявся, справді порівнявши Маркоса з Леніним, уже не кажучи про інше порівняння. Але Людмила й далі показувала основу, опустила голову, немов щоб заховати обличчя від холодного вітру, і мовчала, аж раптом засміялася й розповіла про Мануеля, його членика, коли хлопчик спить, про те диво, коли два малесенькі пальчики охопили рожевого стовпчика, не стиснувши його, а тримаючи з безмежною делікатністю, і це все уві сні. Такого ніколи не побачиш у театрі — отих хвилин, коли на нас зіходить милосердя, гучних ляпасів по обличчю (але й вони — своєрідні пестощі), які повертають нам утрачену невинність, дарма що ми по-дорослому дивимося на реальність з другого берега, дивимося зі своїми ідіотськими провинами й жовтими квітами, заплямованими кров’ю індуських трупів. Голі, виснажені, востаннє ковтнувши майже холодного мате, Патрісіо і Сусанна лягли поряд із Мануелем, що скинув простирадло на підлогу і, сопучи, спав долілиць. У нього на потилиці з’явився кучерик, чудувався Патрісіо. Він у нього вже два тижні, образилася Сусанна, такий самий, як твої на отому фото, яке мені дала твоя мати, коли приїздила до Парижа. Бач, стара мене скривдила, віддала фото тобі, покажи мені, щоб я побачив, чи це правда. Не дури мене, мовила Сусанна, я знаю, ти хочеш спалити його, сеньйор прагне стерти всі сліди минувшини, дурню, те фото я добре бережу разом з усіма моїми любовними листами, ти їх ніколи не знайдеш, погаси світло, я більше не можу, що за день, яка ніч, яке життя, ах-ах. Комедіантка. Бовдур. Любовні листи, ага. Звичайно, від балканського графа, що запропонував мені єдиний у світі зелений діамант, я не взяла його, бо, безперечно, був фальшивий або ж він варив його в запареному мате. Не регочи так, бо розбудиш його, йому довелося дати ложечку заспокійливого, воно було надто фосфоресцентним, але тепер хтозна, до якої години він спатиме. Але це все-таки краще, ніж класти його під газовий краник. Монстр. Спи, мій красеню. А ти огидний. Фернандо симпатичний, тобі не здається? Так, але ще не досить гаучист. Хай йому біс, не регочи так, ти розбудиш його. Забери, метиско, руку від мого рота! Спи, моя квіточка. Теж мені — неспалений сірник! Завтра об одинадцятій у Ґомеса, бідолаху вигнали з ресторану, це можна було передбачити. Не думаю, що він переживає, таку роботу знайти неважко, цим метекам майже нічого не платять. Яким тобі видався Андрес цього вечора? Гм. Не знаю, чому Маркос улаштовує йому такі тести. Скільки «т», мотузочко. Спи, моя жабко. Але про фото ми ще поговоримо, невже, по-твоєму, я терпітиму таку іконографію? Можливо, коли-небудь, але поки що я берегтиму його. Мегатерій із косами. Голий хлопчик на шкурі пуми, як грубо! Ти ж хотіла його! Гаразд, жабо, чому той чилієць недочуває? Кралечко, запитай балканського графа. Неможливо, його вбили після партії в покер, у п’ятнадцятому розділі, автор Ерік Амблер. Ти і твої криваві й бібліографічні любові. Облиш свої ретроспективні ревнощі, моїм єдиним нареченим був перукар з Альмагро, аж поки ти з’явився лихої години мені на голову. Всі перукарі педерасти. Але не в Альмагро. Я з іншого кварталу, з якої речі я маю знати, що відбувається десь-інде. Кому це ти кажеш? Спи, моє кохання. Ти теж, і вже наче постав якийсь сірий коридор, зала чекання, Сусанна мріяла fulltime[53] про цю пору, рука Патрісіо в неї на стегнах була тією рожевою сукнею, яка трохи обтягувала її, тож Мануель лишився сам у цьому домі, повному псів і карликів, як вона могла кинути його так, треба поквапитися, монотонний кошмар, якщо треба, ходімо швидше, я міцніше обняв Людмилу за талію й повів її майже бігцем останні квартали, ми знемагали від холоду та сну, йшли по вулиці Просесьйон і повернули на Західну вулицю, home sweet home[54], лишилося тільки п’ять поверхів без ліфта, і на третьому знову Мануель, гарненький Мануель із члеником у пальцях. Я приготував їй нашвидку гарячий чай із ромом та лимоном (афонія, ця театральна примара, що завгодно, тільки аби не втратити голосу) і думав уже втисячне, що, безперечно, ми, зрештою, добре провели час, а я був завеликий егоїст, я приніс чай їй у ліжко і, роздягаючись, сказав про це. — Ні, краще ні, — проказала Людмила. — Я можу говорити про Мануеля, але через це мені аж ніяк не кортить стати матір’ю. Театр і материнство не дуже поєднуються, крім того, вже пізно. — Людо, ще не пізно. Гаразд, дотепер ми цього не хотіли, але не знаю, ти так розповідаєш про Мануеля, та й потім, хай йому біс, завжди можна знайти якийсь розв’язок. Одне тільки певне: ідеального батька з мене не вийде. — Ні, вже пізно, — повторила Людмила, п’ючи чай і не дивлячись на мене. — Андресе, вже ні. Я забрав у неї чашку й ліг, шукаючи тепла, Людмилині ступні ковзнули по моїх — теплі собачки. Франсина, це ж очевидно. Фатальність. Але не тільки це, Людмила заплющила очі й дозволила рукам Андреса повільно пестити її, малюючи її в пітьмі, але згодом Андрес знову запалить світло, вони ніколи не кохалися в пітьмі, треба бачити себе, треба бути тут; відкидати котресь чуття — це немов плювати в обличчя життя, бо ж ідеться не тільки про Франсину, хоч, звісно, й про неї, бо якщо зараз вони підуть за течією і зроблять дитину, то яка різниця, буде її батьком Андрес чи хто інший, дарма що немає нікого іншого, яка різниця, бо Андрес ітиме й повертатиметься, Франсина чи якась інша, яка різниця, по суті, він не був би батьком цієї дитини, зрештою він сказав, що не був би ідеальним батьком, у цій царині неможливо брехати, він пропонує їй те, чого ніколи не зможе виконати. Яка різниця, краще спати, проте я не хотів, щоб вона заснула така втомлена і сумна, три акти щовечора і ранкова вистава щонеділі, й, незважаючи на це, він не міг дати їй отак піти в забуття, хоча, звичайно, була й Франсина, руда проява серед ночі. — Так, ще й через це, через твій спосіб буття і прагнення зберегти мене, — мовила Людмила. — Франсина теж не хотіла б дитини від тебе, якби трапилася нагода для цього, вона надто розумна, майже така, як я. Спімо, Андресе, я знесилена. Ні, будь ласка, я почуваюсь, як оті Ґомесові пачки сигарок. Ох, я пообіцяла Сусанні, що прийду допомагати готувати іншу партію. — Гаразд, тож треба збирати недопалки, — кивнув я, — здається, відтепер це стане нашою улюбленою діяльністю. — Не будь дурнем, не стався до цього так. — Це неминучий висновок, вимагавши стільки від життя, так довго шукавши його сенс, ми з’ясували, що йдемо прямісінько до купи надгорілих сірників, отак воно. Фрази, Людлюд, я знаю, а водночас і правда, бо було б так просто й бажано не казати тобі нічого, ніколи не розповідати тобі про Франсину чи про будь-яку іншу жінку. — Авжеж, бовдуре, навіщо повертатися до цього. Я аж ніяк не стулюю руки в захваті перед твоїм прагненням бути щирим, яке, по суті, є нечистим сумлінням, що шукає за всяку ціну виправдань, бо цю проблему ми вже ремигали аж до блювоти. Андресе, насправді я мала б народити дитину від тебе давніше, коли ми були тільки вдвох, і саме тому ми не хочемо бути втрьох, не хочемо вереску і брудних пелюшок у домі, ти потребував порядку, спокою і Бодлера, а я провадила репетиції перед дзеркалом, усі пахощі Аравії не зітруть і таке інше. Поєднані нарциси, досконалі егоїсти, які уклали пакт, щоб на додачу почуватися меншими егоїстами. І замість страшного третього, що сцить і ссе, з’явилася Франсина, свіжа випускниця університету і haute couture[55] зі своєю червоною машиною, книгарнею і свободою. Я можу зрозуміти її, хоч ані вона, ані я ніколи не визнаємо твоїх Сцилл і Харибд, але я не хочу дитини, вже ні. Того дня, коли мій метаболізм вимагатиме її занадто могутньо, як, здається, сталося цієї ночі, я пересплю з першим-ліпшим, хто мені сподобається, або ж піду до Ксав’єра, щоб він мене запліднив, як корову. Good night, sweet prince[56]. — Людо, а я? Чому ти й далі терпиш мене, якщо не можеш змиритися з моїм способом життя? Радше моїм способом прагнути жити, який зазнає краху на кожному повороті. — Бо дуже кохаю тебе, — відповіла Людмила, а внаслідок одного з підступів мови слово «дуже» забирає майже всю силу в слова «кохаю», і це правда, я дуже кохала його, бо він був добрий, веселий і скидався на кота, був сповнений нездійсненних проектів і платівок додекафонічної музики, а також метафізичного ентузіазму і дрібних знаків уваги, він одягав її дні, запинав барвистими завісами вікна часу, грався з нею і давав гратися з собою, йшов до Франсини й повертався з повним зібранням творів Роберто Арльта, крім того, час робив своє, утвердилася звичка, квартира така гарна, вже немає нічого, чого можна було б навчитися і чим можна було б поділитися, вистачає здоров’я і вміння багато сміятися, ходити по Парижу попід руку, бачитися з друзями, далеким і лаконічним кордовцем Маркосом, що навідується тепер дедалі частіше, розмовляє, приводить Лонштайна, викладає їм агітпроп, розповідає про крики, коробки сірників, немов це все було призначене тільки їй, проте Андрес вважав, що це безпосередньо стосується його, бо з якої речі ця лицемірна полячка вже майже розуміє його, вона й досі немов шкірою відчуває безвиразний протяглий голос Маркоса, що звертався передусім до неї, щоб вона почала розуміти, що відбувається, навряд чи щось важливе, але, полячка, зрештою, це Веремія. Я відчув, як Людмила відсунулась, обернулася до мене плечима, good night, sweet prince, good night, little thing[57], я легенько погладив їй плечі, зграбний зад і лишив її сну або безсонню, як і завжди після такої сили слів, я жадав її, але знав, що цієї ночі натраплю тільки на покірний механізм, що завгодно, тільки не це, go to sleep, sweet prince[58], вони справді навіжені зі своїми сірниками, подумати лишень, що в Біафрі, але ні, потім ти не заснеш, і Лонштайн зі своїми богами шляхів, щось тут не клеїться, друже, я міг би сидіти вдома і слухати «Процесію», навіщо ступати в слід Маркоса, вони божевільні, не лізь своїми косами мені в очі, Людлюд, ох, перепрошую, я вже спала, і мені щось снилося, не будь дурною, я люблю твої коси, спи, забудь, так, Андресе, так.* * *
Скажімо, сьогодні, в кав’ярні коло брами Шанпере, Мануель люто розкидав шматочки цукру і ложечки, сідай на коника, / поїдемо до слоника, / не марнуй зусиль, ця дитина не засне навіть із Пазоліні, вечір серед платанів на площі, лагідне повітря, що того, ти знаєш, хапає рукою спогадів і веде до вечорів у пампі far away and long ago[59], а водночас він уважний і до того, що діється за столом, майже нічого, крім Мануеля, хоча зрештою, думав той, ти знаєш, йому доведеться дійти якогось висновку, бо недаремне Ролан і Маркос скликали збори, не запросивши Лонштайна (і, мовлячи мимохідь, мене, а також Людмилу, проте Людмила не може, because[60] о пів на дев’яту піднімається завіса й накочується слов’янська меланхолія), тобто ми сидимо в кав’ярні, й не деінде, як коло брами Шанпере, хоча, власне, ніде поблизу тієї брами не видно, здається, для дружньої розмови про те, як живе світ, месьє, ви розумієте, мадам, бо аж дотепер найпомітнішим, і це міг підтвердити той, ти знаєш, було брязкальце, яким несамовито калатала Сусанна, щоб відвернути Мануеля від численних напрасованих штанів, які тулилися навколо столу. І отак півгодини, аж поки з 92-го автобуса вийшов Ґомес і, майже не привітавшись, простяг Маркосу дві телеграми, які той прочитав і мовчки повернув, щоб Сусанна переклала їх (отже, з неї інколи глузували) Люсьєнові Вернею, Моніці та Ролану, французам, що, тверді, мов сталь, не докладають найменших зусиль, щоб навчитися мов, бо ж геть неважко зрозуміти слова «РАРІТО MEJOR STOP BESITOS COCA» («Татусю краще не цілуй»; з Буенос-Айреса) і «А BANANA DO BRAZIL NÃO ТЕМ CAROÇO» («Банан із Бразилії не має кісточки»; з Лондона), якісь ідіотські, безглузді тексти для невтаємничених, хоча насправді вони означали, що такий собі Оскар Лемос прибуває літаком в Орлі й везе якісь елементи, що аж ніяк не є традиційним аргентинським молочним варенням, і це, власне, й пояснює, чому не запросили Лонштайна (і мене) на зустріч у кав’ярні коло брами Шанпере, бо ще ніхто не знав добре Лонштайна, хоча Маркос знав, проте не квапився і аж до кінця чинив так, щоб Лонштайн просив показати листи й нарікав, що його використовують, у таких випадках завжди є час і настане мить, коли Лонштайн визначиться, це може статися і з Людмилою (або зі мною, але тут я чекаю тебе), це причини, внаслідок яких у того, ти знаєш, створюється враження,
ніби кав’ярня коло брами Шанпере — щось на кшталт верху двосхилої покрівлі, гострий вододіл, тут має щось відбутися, дарма що зовні все начебто видається однаковим, а Мануель лазить зі стільця на стілець, на превеликий жах Ролана і Люсьєна Вернея, які бояться, що він заслинить їхні бездоганно чисті лацкани, вже не кажучи про те, що обмочить без попередження, незважаючи на гарантію на рожеві гумові штанці. Щодо лондонської телеграми, це, безперечно, Ередіа повертається з цього міста, де, з огляду на його попередні листівки й листи, йому добре велося, тож звідси той, ти знаєш, висновує для себе, що лялечка Веремії от-от обернеться метеликом, дарма що від цього лускокрилого мало чого можна сподіватися в аспекті послідовності, досить поглянути на те, що діється за цим столом (уявний малюнок того, ти знаєш), а втім, хоча з нього навряд чи можна багато з’ясувати, крім хіба того, що експерти ЮНЕСКО називають тертями серед членів групи, і факт полягає в тому, що Люсьєнові Вернею вочевидь не терпиться, бо за цим столом час минає набагато відчутніше для французів, ніж для латиноамериканців (на чиє щастя, запитує себе той, ти знаєш), а ще один факт полягає в тому, що вони ще й досі в радісному настрої, спричиненому словами «BESITOS COCA», і тому Люсьєн Верней дивиться на Ролана, що дивиться на Моніку, це короткі паси національної солідарності, хоча той, ти знаєш, із цікавістю зазначає, що Моніка, проживши з Ґомесом лише півроку й досі допомагаючи йому наклеювати марки в альбомах, уже перейшла на спокійний панамський час, марно поділений навпіл, на думку Фердинана де Лесепса, що не даремно був французом, і не виявляла найменших ознак нетерпіння, якщо не зважати, що не було нікого, такого, як Патрісіо, щоб запропонувати ще одну чашечку кави, яка завжди немов сповільнювала годинник. Навіть у цьому проступає їхня нерозвиненість, бурчав Люсьєн Верней саме тієї миті, коли Маркос майже ніжно вимовив першу фразу повідомлення, яке всі слухали по-різному, це таки справді Веремія, думав той, ти знаєш, тепер це вже серйозно, є телеграми, отже, справа починає набирати форми, проблеми логістики, Оскар прилетить о тринадцятій годині в четвер, тож треба підготувати Венсенську справу, Ередіа приземлиться цього вечора в Бурже, слухай, забери цього хлопця, він ногами товче мені живіт. Це пестощі, заспокоїла Сусанна. Мурахи пронюхають, казав Маркос, щоб уникнути провалу, не можна припускатися бодай найменшої помилки у Венсенській справі. Тому Веремія-метелик має пурхати без надмірних поривів, думав той, ти знаєш,
і відчував те, що видавалося жалем, непевною судомою в глибинах серця: отже, Веремія, тепер уже так, тепер мурахи повилізають нагору з усіма своїми укусами та доларами; мабуть, я востаннє бачу їх за одним столом у кав’ярні, де Мануель лазить поміж чашок і склянок. Світ — це хусточка, казав Ролан Патрісіо, вириваючи клапоть газети «Herald Tribune» і передаючи його по колу, мурахи й там матимуть роботу. Ніхто не просив Сусанну перекласти, стаття, річ ясна, була написана англійською мовою, французи вочевидь освічені люди, а для латиноамериканців, як відомо, англійська мова — це мова майбутнього, і родина змусить тебе вивчити її, незважаючи на твій спротив, бо ж треба, маленький, думати про майбутнє, стипендії й таке інше.
* * *
Той, ти знаєш, інколи помилявся: замість спостерігати ситуацію, тобто здійснювати місію, яку він собі визначив і яку, як йому здавалося, виконував досить добре, він умощувався де-небудь за столом у кав’ярні або в living з мате або грапою і звідти не тільки спостерігав, а й аналізував, бідолашний, судив і оцінював, огидний, порушуючи тонку рівновагу, якої він досі дотримувався у справі компіляції й каталогізації, кесареві — кесареве, а також інших таблиць і регістрів, як-от сьогодні, коли Ґомес уже десять хвилин протестує проти буржуазної музики, зокрема додекафонічної, електронної і стохастичної, і захищає по-панамському мистецтво публічної участі, хоровий спів та інші способи пересадки канарки в аорту народу. Не те що Ґомес був дурний і зітхав за Шостаковичем або Куртом Вайлем[61], просто складність музики, яку Андрес, наприклад, намагався змусити його слухати, видавалася доказом, ніби капіталізм lato sensu[62] знову шукає і шукатиме аж до останньої судоми автоматичного формування еліт на всіх площинах, зокрема й естетичній. Тож саме цієї миті той, ти знаєш, надумав заявити (замість лише записати, що казали Ґомес та інші, сперечаючись у бістро мадам Северін), що такий собі Террі Райлі[63], янкі, що начебто досконало втілював усе, що проклинав із допомогою енергійних гвинтових рухів Ґомес, є автором твору (й багатьох інших), контакт якого з публікою («народом» Ґомеса) найбезпосередніший, найпростіший і найефективніший поміж тих, що спадали кому-небудь на гадку після Перотена[64] й Жиля Біншуа[65]. А загалом (адже той, ти знаєш, не хотів розпитувати про технічні деталі Андреса, що одразу почувався енциклопедистом) ідея Райлі полягає ось у чому: хтось безкінечно повторює на фортепіано одну ноту, і мало-помалу, один за одним, кожен, здатний цигикати на музичному інструменті, починає грати, дотримуючись партитури, доступної навіть бабакові. Коли виконавець, утомившись грати дві або три ноти, перейде до двох-трьох наступних, не менш легких, а за ним уже й інші виконавці починатимуть першу серію, тож таким чином кожен виконавець відповідно до своєї реальної здатності чути та відтворювати повторюватиме послідовність із тридцяти-сорока невеличких мелодійних груп, та оскільки кожен починатиме гру, коли захоче, і змінюватиме тему, коли йому заманеться, в результаті вже за десять хвилин після початку гри багато виконавців просуватимуться вперед на свій страх і ризик, а приблизно через сорок хвилин не лишиться жодного, який не дійшов би до останньої серії нот і зрештою замовк би; фінал — завжди найкраща мить, бо ж абсолютно неможливо передбачити, як скінчиться виконання і на якому інструменті — скрипці, бубоні чи гітарі — прозвучать останні ноти, неодмінно підтримувані фортепіано, що вперто тиснутиме педаль, немов виконуючи роль коагулянта. Гаразд, мовив Ґомес, але це, хлопче, мабуть, буде цілковита гидота, що за паскудство ти пропонуєш мені? Хтозна, відповів той, ти знаєш, але, хай там як, можна завжди зібрати зо три десятки людей, пояснити їм механізм, і вони цілу годину виконуватимуть якусь пекельну музику; якщо екстраполювати, можна поскликати людей із близьких і далеких закутків та послати їх у неділю пополудні до Террі Райлі, роздавши їм флейти, кози та інші сопілки: вони дешеві й на них легко грати; майже кожен здатний читати ноти, але ж є ще й системи цифр, літер та інших спрощень. Безглуздя, та й годі, мовив Ґомес. Може, й безглуздя, погодився той, ти знаєш, але з твого революційного погляду ця музика ближча до народу, ніж будь-яка інша, бо ж він здатний грати її, тут існують загальне спілкування, збудження й веселощі, вже немає ані оркестру, ані публіки, це вже одна громада, і, здається, на концертах Райлі молодь просто шаленіє і аж нетямиться. Це не мистецтво, заперечив Ґомес. Не знаю, погодився той, ти знаєш, але, хай там що, це вияв енергії народу, і, як дуже влучно сказав Мао, зрештою ти побачиш.* * *
Ми прокинулись уже по одинадцятій, листоноша дзвонив уже двічі, ще раз довівши, що природа наслідує мистецтво, але яке мистецтво — жалюгідну листівку, з якою я повернулася до ліжка, бо ще не виспалася вволю, Андрес скористався тією миттю, щоб украсти в мене подушку, й тепер курив сидячи, волосся спадало йому на очі. «London suínguin beri biútiful plenti ricuchas, pripéar matecito, quises, Charles»[66]. Паскуда Ередіа, мовив Андрес, не встиг спакувати валізи, як уже просить мате, до речі, мабуть, ми ще маємо час заварити його. Твоє вживання множини ми вже знаємо, сказала я, згорнувшись клубочком без подушки, бо шукала тепла. Гаразд, я йду приготую, але спершу розповім тобі сон, поки він не розвіявся остаточно. Людо, він дуже дивний. Отож, мій Юнґу, слухай і витлумачуй, казав я, тобі, безперечно, снилися потяги. Але я мав розповісти не про потяг, а про кінотеатр і те, що сталося в ньому, то була майже болісна потреба зафіксувати побачене словами, навіть якщо від нього лишилось, як і завжди, не більше ніж гіпсова маска на чомусь жвавому і живому, антиматерія того, що даленіло запаморочливо швидко й лишало самі клаптики, а може, й неправду, мені, Людо, снилося, що я пішов у кіно з приятелем, не знаю котрим, я ніколи не бачив його обличчя, ми пішли дивитися загадковий фільм Фрица Ланґа[67], кінотеатр був величезною до безглуздя залою, яка інколи снилася мені, здається, я вже розповідав тобі про неї, там були два екрани під прямим кутом, тож можна було сісти в різних секторах зали і обирати той або той екран, бо сектори казна-яким чином перехрещувалися між собою, місця теж чергувалися під прямим кутом, щоб не порушувати стилю — далеко до нього Альвару Аальто[68], а я безкінечно шукав місця, звідки я добре міг би бачити трилер, але або я був надто далеко, або щось поставало перед екраном і моїми очима, тоді я вдруге підвівся і вже не бачив свого приятеля, що в дідька сталося, я вже не годен пригадати. Далі вже почався фільм, дія відбувалася в суді, була якась жінка з негарним обличчям, у стилі Ельзи Ланчестер[69], пригадуєш, що викрикує з лави підсудних або свідків, я сидів надто збоку й намагався знайти інше місце, і тут до мене підійшов офіціант, молодик із традиційними вусами в стилі барів «Хілтон», у білій жилетці, й попросив мене йти за ним. Я сказав, що хочу додивитися фільм (знаю, що згадав його назву, в якій, мабуть, було слово «північ»), і тоді офіціант роздратовано або нетерпляче скривився і владно показав мені на вихід; я зрозумів, що повинен іти. Коли ми проминали низку зал, які теж не раз мені снились і скидалися на приватний клуб, офіціант вибачився за своє грубе поводження: «Я, месьє, був змушений так учинити, тут є один кубинець, що хоче вас бачити», й довів мене аж до входу в салон, де панували сутінки. — Halt![70] — звелів доктор Юнґ. — Кубинець — це дуже просто: крики, протести, все, про що розмовляли вчора, і нечисте сумління, яке маємо в цьому домі, авжеж. — Людо, дай доказати, тут мені аж сльози на очі набігають, це найважче для пояснення місце, треба ввійти в тісні комірчинки клятого словесного вулика. Це щось на кшталт усвідомлення, що я втрачаю нагоду подивитися гостросюжетний фільм, який мені страшенно кортіло побачити, й водночас відчуття, що через це я й сам стаю частиною цього (або іншого) сюжету. Офіціант зупинився й показав мені, — аж не віриться, як виразно я бачив його, — показав мені, Людо, в сутіні салону якусь постать на дивані, я насилу добачив випростані ноги кубинця, що хотів розмовляти зі мною. Я сам увійшов до салону й пішов до нього. А тепер — стривай, стривай, це неймовірна річ, бо я знаю напрочуд добре, що не забув жодного епізоду тієї сцени: я підійшов до чоловіка, що чекав мене, і тут щось випало, наступної миті я вже виходив із салону після розмови з кубинцем. Ти уявляєш собі, який досконалий кіномонтаж. Немає жодного сумніву, що я розмовляв із ним, але цієї сцени не було, і не тому, що я, люба, забув її, сталася купюра, і протягом тієї купюри щось відбулося, вийшовши, я став людиною, яка має виконати певне завдання, але, знаючи про це, а передусім відчуваючи, я знав і те, що не маю найменшого уявлення, в чому полягає те завдання, вибач, я розповідаю, як можу, розумієш, я анітрохи не пригадую тієї розмови, епізод урвався саме тоді, як я підійшов до дивана, а водночас я знав, що маю негайно щось робити, тобто, повернувшись до кінозали, я діяв так, наче водночас і став героєм фільму Фрица Ланґа (чи якогось іншого гостросюжетного фільму), і перебував за кадром, я був одночасно і фільмом, і глядачем цього фільму. Слухай, Людо, це найгарніший елемент (сповнений відчаю для мене, проте гарний як приклад сновиддя), я не мав сумніву, що знаю, що саме сказав мені кубинець, бо ж отримав завдання, яке треба виконати, і водночас бачив, як я з цікавістю й захватом приглядаюся до закручування інтриги трилера, бо вже не знав, що сказав мені кубинець. Я роздвоївся: був тим, хто пішов у кіно, і тим, хто заплутався в суто кінематографічній інтризі. Але цю двоїстість я помітив, тільки прокинувшись, уві сні я не відчував ніякої двоїстості, я завжди був собою, я виразно бачу, що, повернувшись до зали, я відчув як суцільний масив усе, що тепер подрібнюю, щоб мати змогу пояснити бодай почасти. Неначе тільки завдяки тому завданню, яке я мав виконати, я міг дізнатися, що сказав мені кубинець, це була, як бачиш, абсолютно безглузда інверсія причинності. Тут була механіка трилера, а я прагнув водночас і реалізувати її, й тішитися нею, це був поліційний роман, який я писав, і водночас я жив ним. І саме цієї миті мене розбудила клята листівка Ередіа, цього бісового бразильця. — І тобі розвіяли димом твого хана Хубілая, — мовила Людмила, цілуючи мене в шию. — Гаразд, погодься, що розповідь про долю, яка стукається в двері, заслуговує тривалих міркувань. Але ж який сон, від нього і справді аж мороз поза плечі бере. — Не знаю, тепер, коли я думаю, мені вже не здається, ніби дзвінок листоноші занадто зіпсував ситуацію; мабуть, я вже ввійшов у слиняву фазу майже всіх сновидь, коли вони виходять за межі своїх божественних пропорцій; зверни увагу, що я не відчував його як фатальний розрив, апогеєм стала мить, коли я погодився бути людиною, що мала піти на вирішальну зустріч і діяти відповідно до її наслідків, а водночас і далі був типом, що, так би мовити, сидів перед екраном, який зображував його, і мав виконати якесь загадкове завдання, що його пояснили б лише наприкінці. Отже, Ередіа вертається, він, мабуть, фальсифікував коробки сірників і в Лондоні або коїв щось інше в цьому стилі, хоч у листівці пише тільки про жінок? А трошки мате, Людлюд? Полячко, невже ти й досі гніваєшся на мене? — Ні, лиховісний птаху, але годі про це, мені треба вивчити нову роль, а вже майже полудень, не знаю, чи казала тобі, я тепер хвора на груди, яка живе за багато верстов від Москви і збавляє час тим, що кашляє й чекає якогось Корученка, що не приходить ніколи, мені завжди дістаються такі ролі, зате тепер я можу спокійнісінько захворіти і, якщо наполягатиму бодай трохи, ще й зароблю премію за силу своїх конвульсій. Не дивись на мене так, насправді я б хотіла мовчати, нам так добре удвох, у тебе теплі ноги, це ліжко — мов напахчене іглу. — Я дуже кохаю тебе, полячко, єдина річ, якої ти не хочеш розуміти, — що я дуже кохаю тебе, і все-таки. Так, гаразд, коли-небудь іншого дня. Якщо, полячко, буде той інший день. Людмила не відповіла, прикипівши очима до рожевої плями на простирадлі, але, звичайно, таки відповідала, тут у сценах уже не було купюр і прогалин, не було потреби згадувати Франсину, та й навіщо, тиша — як вибух ясності, вже не буде іншого дня, якимсь чином цей день і багато інших стали останнім днем, хоча ми й далі прокидалися разом, грались і цілувалися, церемоніальна репетиція, що зупиняла час, перший поцілунок у коси, пальці на плечах, марне нетривке перемир’я, перший мате.* * *
«ЦІЛУЮ, КОКА», хоча, мабуть, жіночка, що підписалася, звалася не Кокою, так само й Оскар навряд чи звався Оскаром, це було лише його третє ім’я, але, крім цих подробиць, телеграма для втаємничених була напрочуд конкретною, як іронічно констатував той, ти знаєш, і раптом, поміж двох тупотінь Мануеля в кав’ярні на площі Веремія стала майже відчутною, цілую, Кока, і banana do Brasil, люди, які вирушали в усіх напрямах, щоб підготувати врочисті зустрічі. Про це вже в іншому бістро розмовляли той, ти знаєш, і Лонштайн: адже Лонштайн більше знав про Веремію, ніж можна було б уявити собі з огляду на властиві йому іконоборчі, а інколи вочевидь реакційні позиції. Отак, сформулювавши в аргентинській манері те, що рабинчик називав криптовливанням і космоанальним периблуком, той, ти знаєш, зрештою таки визначив параметри слів «ЦІЛУЮ, КОКА», далекий слід зародився ще в пансіоні доньї Ракелі в Сантос-Пересі, провінція Ентре-Ріос, із допомогою буеносайрески Коки (що звалася Ґладіс) і преверемії королівських броненосців і бірюзового пінгвіна. — Екзотика відчиняє всі двері, — пояснював рабинчик. — Якщо, наприклад, ти запропонуєш едельвейс президентові Танзанії, він прийме тебе протягом двадцяти чотирьох годин, так само й ідея про бірюзового пінгвіна видається мені досить антарктихимерною. Додай до цього інші сили, що їх ті типи не відчували, окрім хіба Маркоса, та й то ледь-ледь, бо яке уявлення може мати той самий Оскар про те, що чинить; скажімо, одного разу він послав Маркосові газетну вирізку задля чистої мальовничості, тож у такому разі тільки я повинен усвідомити інтраргентинські латентності й трансфузії. Ти, певне, вже збагнув, що я маю на увазі виправний заклад для неповнолітніх у Ла-Платі, тому абсурдному місті. Той, ти знаєш, не збагнув нічогісінько, але, ні про що не здогадуючись, уже звик погоджуватися, щоб рабинчик і далі викладав кабалістику. — Такі речі, як місяць уповні, — пояснював Лонштайн, — мій гриб, що росте, й неповнолітні дівчата, які тікають із виправного будинку, — ану спробуй пояснити їх таким типам, як Ґомес і Ролан, що й це може бути Веремія: таж вони тобі очі заплюють, і саме тому я боюся завтрашнього дня, коли нас уже не буде, а вони лишаться самі. Поки що є контакт, із ними ще можна розмовляти, але лихо полягає в тому, що саме вони коли-небудь виполють тебе. Так само й Маркос, ось побачиш. Нарешті. — Принаймні поясни мені, що то за бірюзовий пінгвін. — Атож, — злобно скривився рабинчик, — ніхто не запитує мене про гриб, що росте за кілька кварталів звідси, зате всі ексцесоласують і конвулижуться з приводу якогось найпоширенішого виду. Пінгвіни, як на мене, огидні, тож запитай краще Патрісіо, й він пояснить, що робив Оскар під час страйків у Росаріо і кордовського заколоту.
То була добра ідея, бо Патрісіо полюбляв докладно розповідати про такі речі, і хоча роль Оскара в тих подіях була вкрай темна, надто для поліції й аргентинської розвідки, проте не для Маркоса чи Ередіа. Проблема полягала в тому, щоб діяти далі й не спалитися, та коли стало очевидним, що вся діяльність Оскара в Буенос-Айресі звелася до вибухів цілої низки опалювальних казанів, одна відповідальна особа зробила все необхідне, щоб він притьмом перетворився в стипендіата блискучого Аргентинського товариства зоофілії й подався в Ентре-Ріос начебто з метою дослідити сечовивідні шляхи сови та інші не менш поважні теми. Саме тоді він і оселився зі своїми книжками та пінцетами в пансіоні доньї Ракелі, наганяючи страх на численних доньок господині флаконами з формаліном, ущерть напханими різними комахами, і оповідками про вампірів та перевертнів, які він полюбляв розповідати в патіо серед ночі, коли сяяв місяць уповні. Ґладіс тієї пори працювала стюардесою в компанії «Aerolíneas» і вже не мала змоги часто навідуватись до Сантоса-Переса, щоб забезпечувати Оскарові плям-плям нижче пояса, він засмутився і став шукати когось іншого, і шукав не далі Моньї, третьої доньки доньї Ракелі, гладухи, що спершу не хотіла заходити до Оскарової кімнати через сови у формаліні, але вже допомагала йому вкладати їх у слоїки йрозглядати їхні підшлункові залози або хромосоми, бідолашні створіння. Ночі з вовкулаками в патіо пансіону були теплі й напоєні жасмином, дівчата рано закінчували працю на кухні і шиття, телевізор працював лише для дідів-бабусь і кота Порото, пансіонери загадково відкривали переваги деяких крісел, загублених серед рослин і колон, раптом зникали всі дівчата, і тому о пів на одинадцяту донья Ракеля, витерши рушником останню тарілку, виходила, проминувши нескінченні коридори й патіо — провінційну шахівницю осяяних місяцем і затінених клітинок, — аж до брами на вулицю, поміж кущами лігуструму й герані до неї долинало невиразне бурмотіння, і зрештою йшла до ліжка, приголомшена подіями, але спершу казала собі, як виразно чули за кущем жасмину Оскар і Монья: «Курва вас породила, однакові геть в усьому». Але що могла вдіяти донья Ракеля супроти вовкулак і менад, породжених повним місяцем, та й, зрештою, все закінчувалося тим, що доньки виходили заміж за комівояжерів або банківських службовців, які цінували недільні гарячі м’ясні страви і свіжі й дешеві кімнати пансіону. Але повний місяць осявав не тільки патіо Сантоса-Переса, бо тієї самої пори Оскар послав Маркосу одну вирізку, і отримав натомість іншу, радше астрологічного характеру, й послав разом з нею низку запитань про можливе використання талантів старого Колінза, і саме відтоді Лонштайн почав змішувати всі дані в один метаверемійний салат, і той, ти знаєш, мав розкласифікувати їх по-новому, ставлячи з одного боку астрологічну вирізку з газети «Horoscope» і посланця до Оскара, а з другого — проблему старого Колінза і фальшивих доларів. У першій частині містилися вже подана інформація про пансіон доньї Ракелі, а також вирізка, яку Оскар послав Маркосові, вона прибула разом із повідомленням про старого Колінза й першою робочою гіпотезою на основі королівських броненосців і бірюзового пінгвіна; тому, ти знаєш, і рабинчику найцікавішою видалася вирізка про місяць уповні в
— «Несподіване вимкнення струму, — прочитала французькою Сусанна Моніці та Ролану, — призвело до несамовитої сутички між персоналом виправного закладу і неповнолітніми дівчатами, що останнім часом поводилися надто неспокійно. — Оскар казав про місяць уповні, а ти зараз почуєш офіційне пояснення й заодно помилуйся стилем репортера: — Раптова пітьма спровокувала справжній хаос, одна група дівчат одразу стала тікати й метнулася на кухню, щоб спробувати висадити двері й вийти на вулицю. Натомість інші ув’язнені виламали ґрати одного кухонного вікна й вискочили через утворений пролом на пустку, яка тягнеться до 41-ї вулиці. Швидке втручання поліції, — я уявляю собі завзяття поліцаїв, які передбачили певні можливості, — перешкодило масовій утечі, зрештою коштом величезних зусиль пощастило відновити порядок. — Гм. — Тільки-но дізнавшись про події, інспектор Хорхе Шу, начальник регіонального департаменту поліції в Ла-Платі, прибув на місце подій разом із підпорядкованим йому персоналом, а також підкріпленнями з казарми пожежників і комісаріату. — Хлопці як один зголосилися бути добровольцями, додав Патрісіо. Читай далі, Сусанно, ця частина дуже цікава. — Почалася справжня генеральна битва, — а ви знаєте, що таке генеральна битва? — під час якої поліція була змушена докладати мужніх зусиль, щоб відновити порядок, бо дівчата були в украй знервованому стані. — Господи банане, мовив Патрісіо, якого клопоту завдадуть вони через дев’ять місяців черницям у лікарні. Це він про мужні зусилля поліцаїв і пожежників, пояснила Сусанна Моніці й Роланові. — Нарешті, коли начебто відновився спокій, 24 дівчат перевели до осідку жіночої бригади, де їх оглянули лікарі; їх утримували там, аж поки влада вжила належних заходів. — Ніхто ніколи не дізнається, чому репортер ужив прислівник «начебто», але слухайте кінець, це найкраще в цій статті. — Секретар Загальної ради у справах неповнолітніх не надав значення цим подіям, — звісно, дитячі забавки, — зазначивши, що така реакція з боку підлітків, утримуваних у виправному закладі, досить поширена напередодні карнавалу. Натомість начальниця закладу повідомила, що він розрахований на 80 місць, проте насправді в ньому перебуває 196 підлітків, а в найближчі дні чекають ще 56 дівчат. — І, кажу я, паскудство на додачу, або, як каже репортер, — причиною зла стали рекламні оголошення про карнавальні бали, вивішені сусідніми клубами; саме ці оголошення довели утримуваних до нестями. — Дивіться, що таке «третій світ», ви, нащадки Корнеля й Расіна. Ба, мовила Моніка, невже ти думаєш, що в деяких «родинних вогнищах» паризьких передмість ситуація краща, я трохи знаю про це, як мала чотирнадцять років, мої чутливі батько-мати відрядили мене до черниць у невеличкий рай поблизу Страсбурга, бо їм уже набридло заставати мене за читанням Сартра й Камю, ви хоч уявляєте собі аморальність новітніх часів, черниці були бідолашними дурепами, сповненими доброї волі й гидкого смороду, зрештою, як і завжди, вони милися, не скидаючи сорочок, ave Maria, не став незручних запитань, це називають менструацією, але про це не говорять, сестра Ґонорина дасть тобі шмат тканини і скаже, як прикладати його, можливо, це все через повний місяць, як каже Оскар, я пригадую, що було тепло, мене застукали з романом Селіна, закамуфльованим під підручник ботаніка Евільєра й Монтері, мене покарали, як і п’ятьох інших дівчат за не менш поважні провини, на лихо для черниць, ми були дуже популярні серед найменших, але передусім, звичайно, через місяць уповні, бо, як подумати, все сталося так, як у твоїй вирізці, хоча без поліції та пожежників, Мете і Ґертруда зламали замок зали, де нас замкнули, ми вийшли з криками та співами на двір, де росли помаранчі, найменші, що вже мали лежати в ліжках, проскочили повз сестру Марі-Жанну, і от ми всі співаємо, галасуємо і кружляємо поміж помаранчевих дерев, як-от у тому польському кінофільмі, черниці налетіли, мов літаки, що йдуть у піке, хапали нас за коси і одяг, били нас і стали не менш істеричні, ніж ми, малі почали кричати і плакати, проте не хотіли покидати нас, а всі великі раптом спустилися по дереву, що росло коло вікна дортуару на другому поверсі, я ніколи не забуду дерева, обвішаного дівчатами — білими плодами, що падали один за одним і гасали по подвір’ю, першою, зрозуміло, з’явилася з паском сестра Клодина, інші черниці подіставали невідомо звідки мотуззя і батоги й заходилися нас шмагати і припирати до стіни трапезної, бо ми вибігали через двері великої зали, де вони могли замкнути нас, малі розбіглися з криком і плачем, тож під стіною лишилося не більше двох десятків великих дівчат, сім черниць батожили нас, мов одержимі, ми не мали чим захищатися, і раптом я побачила, що Мете вже голісінька, здерла з себе сорочку й накинула її на голову сестрі Ґонорині, Ґертруда вчинила так само, і черниці просто оскаженіли, лупцювали нас, мов на смерть, і тут я раптом почула, як ляснуло щось мокре, і побачила, як червона ганчірка вдарила сестру Фелісію по обличчю, це називають менструацією, четверо чи п’ятеро дівчат шмагали гігієнічними серветками по головах черниць, я роздяглася, як і майже всі великі дівчата, ми билися скрученими сорочками, підбирали з землі огидні розтоптані серветки й намагалися влучити ними просто в пику, на подвір’ї показався з палицею садівник, проте сестра Марі-Жанна крикнула йому не заходити, тут можна аж плакати від сміху, яка дилема для тієї дебілки, нас бачив голими чоловік, а Мете побігла аж до садівника і стала спереду, щоб не дати йому вийти, вона була найвища поміж нас і мала високі повні груди, виставила їх під самий ніс садівника і співала на все горло, черниці позбігалися захищати мораль приголомшеного телепня, почалася остання істерія, ридання, ми одразу відчули втому, стали тікати й повертатися в дортуари, волочачи сорочки по землі, почувалися сумними переможцями під місяцем уповні між помаранч, через тиждень я повернулася додому, і, якщо ваша ласка, Мете сьогодні — одна з найкращих танцівниць у «Лідо», ця дівчина зробила кращу кар’єру, ніж я. — Коли ти скінчиш свою біографію, — озвався Ролан, — ми, можливо, поговоримо про щось корисне, бо я й досі не розумію, чому Оскар прислав ці вирізки та місяці вповні, що так збуджують вас. Бо він поет, подумав той, ти знаєш, проте помилився, Оскар нидів серед абсолютної прози зі старим Колінзом і Товариством зоофілії, вигаданим зі стратегічних міркувань, проблема полягала в ефективному поєднанні старого Колінза з королівськими броненосцями і бірюзовим пінгвіном (і Оскаром, ofcors[71], бо ж Оскар мав супроводити екзотичних тварин аж до Парижа, решта була вже клопотом Маркоса); якщо узагальнити
Це було не дуже важко; Ґладіс забезпечувала контакт зі старим Колінзом після таємного візиту Оскара до нього, бо його часта присутність у Берналі могла пробудити підозри в поліції, і старий погодився поставляти Ґладіс фальшиві долари за суму, яку насилу зібрало Товариство зоофілії, бо складалося лише з чотирьох членів, і то разом з Оскаром і Ґладіс; ідея була ось яка: долари старого Колінза були більш ніж палені на місці, відколи один міняйло в центрі виловив банкноту, не таку зелену, як made in Washington[72], проте хитрощі старого не зазнавали надмірної критики на більш незайманих теренах, тож двадцять тисяч доларів, що вистеляли подвійне дно ізотермічних контейнерів, виготовлених навмисне для членів Товариства зоофілії, могли без ризику опинитися в череві літака «Aerolíneas», компанії, завжди готової дати іноземцеві змогу ознайомитися з найкращими представниками культури і розмаїттям національних продуктів, у даному випадку парою королівських броненосців і одним бірюзовим пінгвіном, що, з огляду на тендітність своєї будови, мали подорожувати в грубих ізотермічних контейнерах під наглядом і постійною опікою ветеринара Хосе-Карлоса Оскара Лемоса, що опікуватиметься, крім того, й делікатними операціями вивантаження, реадаптації до іншого середовища і врочистою передачею під нагляд зоологів Венсенського лісу, які на двох сторінках зі штампом, сфальсифікованим руками Колінза, зі зворушливою вдячністю приймали щедрий дар Товариства, і ця подяка зрештою спонукала трохи заскоченого службовця авіакомпанії «Aerolíneas» заявити, що він дуже радий надати дозвіл — а більшого й не треба — узяти на борт названих тварин, так само як і вченого, що супроводить їх, хоча він, звичайно, повинен заплатити за своє місце готівкою ще на землі. — Оце й усе, — підсумував Патрісіо, задоволений виразністю свого пояснення. Той, ти знаєш, подякував йому, що іншого міг він учинити?
* * *
Між десятою годиною і полуднем була мертва година, тож, мабуть, тому, що вона мертва, Маркосові не спало на гадку ніякої кращої ідеї, як подолати п’ять поверхів мого будинку саме тоді, коли я зосередився (sic) на дев’ятому розділі одного з тих сучасних французьких романів, у яких геть усі вкрай інтелігентні, передусім сам читач, і це причина, чому мені вкрай не сподобалося, коли мене дзвінком відірвали від книжки і, привіт, Андресе, я прийшов запитати, чи можна позичити твою машину, але це не горить, якщо хочеш, можна трохи порозмовляти. Розмова мала не менш глибокий зміст, ніж роман, і тому між грапою і кавою ми балакали, як цей кордовець, якщо година вже мертва, може заявляти, буцім прийшов збавляти час, говорили й про інше в такому дусі й про останню промову генерала Онґанії, що, підсумована й перекладена в газеті «Le Mond», не сповіщала нічогісінько. Я завжди був егоїст, я не терпів, коли хтось відривав мене від музики чи від книжки, а цього ранку я почувався ще гірше, бо французький роман був не чим іншим, як заспокійливою свічкою, щоб трохи стишити мій неспокій, відколи Людмила нещодавно пішла до Патрісіо й Сусанни фабрикувати сірники абощо, я бачив її далеку усмішку між двома порціями мате, а передусім марний спалах ще марнішого діалогу перед тим, як ми заснули цієї ночі. Хтозна, чи розуміє Маркос ці речі, раз чи два я мав бажання розповісти йому свій сон про Фрица Ланґа, але потім усе розсотувалося до діалогу, що якимсь чином мав брати до уваги й відсутність Людмили, її профіль, який, здається, ще виднів на дверях, і червоні туфлі, тож, мабуть, аж ніяк не випадково Маркос заговорив про жінок; заховавшись за хмарку сигаретного диму, він дивився на мене й говорив про жінок, то був справді чудовий спосіб збавляти час. Ось вам уявлення про цю розмову: — Усім їм я робив життя неможливим, — розповідав, наприклад, Маркос. — Мабуть, забагато вимагав від них, можливо, мені не щастило, можливо, я погано вибирав. І все-таки це не проблема вибору, бо в інших сферах мені нема чого нарікати, навпаки. А от щодо ентузіазму, друже, так його немає, ніколи не було. — Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції. — Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо. — Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго. — Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі. Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові. — Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце. — Ніхто не вважає, ніби жінка має перебувати в постійному пароксизмі; невже ти думаєш, що я ніколи не шугав до криниці?.. Це не те, але ж є константи, латентності, називай їх, як хочеш. Як на мене, ентузіазм має бути константою і ніколи не повинен бути винятком або своєрідним святом почуттів. А Лючія і Магдалена саме такі, і це не їхня провина, вони, бідолашки, просто пов’язані з певним різновидом байдужості, але найгірше, друже, не це, — Маркос простиг до мене порожню склянку, — найгірше те, що їм не бракує здатності виявляти себе, яка, по-твоєму, начебто непритаманна їм, проте застосовують її негативно, тобто тоді, коли їм щось не подобається або нічого не клеїться ані в політиці, ані на кухні, й тоді вони здатні на сварку, вияв обурення, красномовство, — куди там до них Стоуклі Кармайклу. Вони мають мотор зі зворотним прискоренням, тобто в гальмуванні вони чемпіони, не знаю, чи розумієш ти мою думку. Завваж, якщо коли-небудь я забіжу до тебе мимохідь і почую, як Людмила шаленіє через зламану застібку-бліц, мені це видасться цілком нормальним, бо ж я пригадаю картоплю-фрі, Людмила має повне право нетямитися з люті, бо раніше повнилася щастям, коли ти запропонував їй поїсти смаженої картоплі й погуляти по вулицях. — З огляду на це все ти, мабуть, закохаєшся в Людмилу, — неприязно вп’явся я в Маркоса очима, бо ж він мав цілковиту слушність, а таке не подобається нікому. — Хтозна, — відповів Маркос. — І то не тільки через ентузіазм, як ти й сам добре знаєш. — Ти, власне, шукаєш жінку, що скидалася б на чоловіка у сфері своїх почуттів, що геть на все реагувала б так само, як і ти. Вчора ти думав про смажену картоплю з не меншим захватом, ніж Людмила, і, звичайно, тебе страшенно зворушило, що вона робить чи каже те саме, що й ти. — Не перебільшуй, — заперечив Маркос. — Ідеться не про пошук однакових реакцій, бо це набридало б; мені здається, я говорив про схильність, латентність, що виявляється слушної миті, і причини не конче мають бути однакові, в жінок інші вподобання й таке інше: адже ти чудово розумієш, що я не пурхатиму, як метелик, через вітрину, заставлену літніми модельками. — Гм, — протяг я. — Що гм? — запитав Маркос. — По-твоєму, мракобіс — це мракобіс, дарма що в якомусь іншому аспекті це може бути пречудова жінка? — Якщо мракобіс, це вже не жінка. — Слухай, дай мені закінчити. Як на мене, те, що ти називаєш манією або ентузіазмом, — річ суто чоловіча, надто в дорослому віці, бо ж архівідомо, що в чоловікові більше від дитини, ніж у жінці. — Нехай, але, хай там що, я завжди шукатиму жінок, які, коли вдатись до образів, що п’ять хвилин вигадують літак або підводний човен, які не можуть бачити ножиць і аркуша паперу, щоб не вирізати кролика, які, готуючи, ллють на сковороду мед замість олії, щоб побачити, що діється з котлетками, а інколи накладають туш на вуста, а вії підмальовують помадою. — Mutatis mutandi[73], ти хочеш, щоб жінки були такі, як ти, як не брати до уваги помади. — Ні, не того, щоб були, як я, а щоб кожної хвилини спонукали мене почуватися собою. — Одне слово, щоб були музами. — Це не через егоїзм і не через те, що я потребую важелів, щоб зворухнути світ. Просто життя з пасивною жінкою мало-помалу розчавить мене, відбере в мене бажання заварювати новий мате і горлати пісень, коли я у ванні; завжди існуватиме немов тихе нагадування про потребу зберігати порядок, класти кожну річ на своє місце, канарка сумна, молоко не збігає на плиту — лиховісні знаки. — Знаю, колись я теж мав отакі відчуття, але, друже, мені здається, що це плата за щось інше. Можливо, тільки найбезладніші любовні походеньки, паузи між минулим коханням і наступним, могутні помахи крил у бік Наді або Аврелїї й можуть дати тобі оте тисячолітнє царство, якого ти прагнеш. Усе інше — це дві кімнати, ванна і кухня, те, що називають життям, те, що триває, і це мені сказала одна жінка, і мала слушність, ти й сам це бачиш. Зрештою, ми з Людмилою жили так, як живемо, тому що, мабуть, наші стосунки не мали бути тривкими, через те ми й дозволяємо собі ентузіазм, якщо скористатися твоїм улюбленим терміном. — Як знаєш, — роздратувався Маркос, так похапцем наливаючи грапу в склянки, що пролив грамів десять на скатертину, на щастя, її можна прати. — А оскільки жінки, як бачу, вкрай мало надихають тебе, я запитую себе, чи не слід тобі спробувати вдатися до так званого гомосексуального досвіду, можливо, з тим, ти знаєш. Згадай Ореста й Пілада, Гармодія і Аристогітона, Тезея і Піріфоя[74], — годі вимагати більшого ентузіазму, якщо зважити на всі сліди, що їх лишили ці хлопці в міфології та історії. — Ти кажеш так, наче радиш купити іншу марку пігулок від печінки абощо. — Ти ніколи не мав такого досвіду? Якщо зважити на твої вимоги до характеру, можна запитати, чи не правлять вони за відповідь. — Ні, ніколи, мене це не бентежить. Це питання не упереджень, а простого лібідо. А ти? — Я — так, ще підлітком, це було прекрасно й сумно і стало мені у великій пригоді, коли я відкрив жінок, бо я перерубав усі швартови і згодом, на відміну від тебе, ніколи й у гадці не мав шукати груші на вербі. Цікава річ, Людмила теж мала гомосексуальні ініціації, які мало не спонукали її в Кракові перерізати собі вени під час, за її словами, великого снігопаду. Та, якщо ти дозволиш мені знову піти da capo al fine[75], увесь цей ентузіазм і манія — добрі речі, якщо спрямовані на щось високе, бо ентузіазм уболівальників, що обожнюють футбольний клуб «Сан-Лоренцо» чи боксера Ніколіно Локче, вже не кажучи про твою смажену картоплю, як на мене, анітрохи не зворушує, і, якщо бути з тобою щирим, ваші, скажімо, славетні кишенькові протести якогось іншого вечора навіяли мені страшенну нудьгу. Коли дізнаєшся, що, за даними однієї поважної організації, на цій хусточці лайна двісті п’ятдесят тисяч політичних в’язнів, твої надгорілі сірники аж ніяк не породжують ентузіазму.
Маркос запалив сигарету ще не вживаним сірником і повільно повів очима на Андреса: — Дай мені машину, щоб я зустрів Оскара, він прилітає о першій годині. — Гаразд, вона стоїть на розі, ліворуч. Чому ти нічого не відповів на мої слова? — Якщо ти не відповіси на них сам, то не варто. — Що ж, не думай, ніби я ніколи не міркував про вашу дріб’язкову діяльність, але мені спало на гадку тільки те, що це, можливо, якась підготовка, скажімо, дрібні, вступні випробування для людей, яких знають не дуже добре або які ще не знають себе. Ще одна можлива відповідь сумна, тож краще вимкнути радіо. — Добре чиниш, бережеш батарейки для додекафонічної музики, — схвалив Маркос. — Дай мені ключі від машини. Бувай. — Привіт! — озвалася Людмила, зайшовши з артишоками, пореєм і мийними засобами. — Я жалюгідна черепаха, поки я насилу спакувала дві пачки, Сусанна мала аж п’ять, уже не кажучи про коробки з сірниками. By the way[76], Мануель з’їв одну з найкращих коробок, довелося перевернути його догори дриґом і дати рицини, бідолашна Сусанна матиме пополудні чимало роботи. Ти поїси з нами аргентинське пучеро[77] з кукурудзою й таке інше? Андрес навчив мене, запитай, чи добре в мене виходить. — Мені треба їхати за бірюзовим пінгвіном, — відмовив Маркос. — Ой, Андресе, їдьмо з ним за пінгвіном! — Їдь, я хочу закінчити книжку, він не дав мені дочитати, заодно пильнуватиму і страву на вогні. — Що це за вигадка з пінгвіном? — Я поясню в машині, — відповів Маркос, — поки ти вестимеш її, завжди добре, коли хтось веде її в цьому клятому місті. Отже, ти не їдеш? — Ні. — Сподіваюсь, я встигну помити порей і покласти все до каструлі, — похопилася Людмила, побігши на кухню. — Порив ентузіазму, — прорік Андрес, — і то не від смаженої картоплі.
* * *
— Знаєш, як годують гусей, щоб вони захворіли на цироз печінки і паштет був набагато смачніший? Нам теж треба отаку лійку, щоб улити суп в оцю дитину. Мануель розважливо знехтував крилаті батькові плани, проте Сусанна видала чотири енергійні слова, що їх славна й мужня аргентинська дитина не повинна чути в ранньому дитинстві. В глибині кімнати, звукоізольованої якомога краще ширмою, ковдрами й платівкою Анібала Тройло[78], або ж Пічуко, муркотів мімеограф. У руках Ґомеса й Моніки він працював удесятеро краще, ніж у решти, тож документи французькою та іспанською мовами були майже готові; той, ти знаєш, пробігав їх очима й дивувався їхній лаконічності та об’єктивності, хоча їх надрукували начебто з метою спровокувати вкрай конвульсивні реакції; в усякому разі, вимоги Веремії були сформульовані навдивовижу ясно, тож агентство «Reuter» та інші вашингтонські агенції мали вжити всю риторичну помаду, щоб викривити їх. На другому краї столу, де Патрісіо й суп скористалися тим, що вони вдвох проти одного, — хоча Мануель не належав до тих, що вмирають мовчки, — прозірлива Сусанна й далі виготовляла читанку, призначену для ще далекої боротьби з неписьменністю в Мануеля, її праця полягала в уклеюванні в зошит газетних повідомлень різними мовами, ті вирізки мимохідь мали сприяти білінгвізації бідолашного створіння. Той, ти знаєш, уважний спостерігач створення читанки, а інколи й учасник цього процесу, надто тішився тим, що Сусанна сприятиме розвиткові майбутніх інтуїтивних і творчих здібностей Мануеля, і серед іншого передав епіграф Едґара Вареза[79] до книжки «Arcana», текст якого, на думку Андреса, походив не від кого, як від самого Парацельса, і то після бозна-якої кількості змін, бо той, ти знаєш, переклав його іспанською мовою з французького тексту, що теж, напевне, був перекладений із латинського або німецького оригіналу і, хай там як, проголошував: «Перша зоря — зірка Апокаліпсису. Друга — зоря сходу. Третя — зоря стихій, їх чотири. Отже, є шість зірок. І є ще одна зоря — зірка Уяви». — Дурниці, — проказав Ґомес, що вийшов з-за ширми, геть заляпаний чорнилом «Gestetner», — ми бачимо тут в усій красі словник ілюмінатів, або алхіміків, або, хай там як, спіритуалістів. Мені такий мотлох не продадуть. — Ти сам верзеш дурниці, — повчав Патрісіо. — Властива системі помилка відносно майбутніх верифікацій із боку науки — це одне, а притаманна системі істина — річ зовсім інша, і ця істина те, що лишається від системи, навіть якщо вона — купа вигадок. Хтозна, що є певного в Платона чи Арістотеля, і все-таки не можна не прочитати цих обох бородатих греків, не збагатившись більше за, скажімо, чоловіка Марії Каллас, і, до речі, іспанською мовою її прізвище не може бути ще суперечливішим, бо означає «мовчи». — Гик! — проказали суп і Мануель у тісному союзі, миттю порушеному нападом кашлю, що розметав їх у протилежних напрямах. Дивлячись на Патрісіо, що витирав собі обличчя в супроводі непристойних вигуків, той, ти знаєш, подумав, слава Богу, що тут немає рабинчика, бо він сперечався б із Ґомесом; він сам мало не став на бік Парацельса й Сусанни, проте волів мовчати і далі провадити інспекцію Мануелевої читанки, непевно пригадуючи фразу Берн-Джонса[80], в якій художник стверджував: що матеріалістичнішою ставатиме наука, то більше янголів він малюватиме. Звичайно, в стимулах для розвитку уяви Мануеля не було нічого ангельського, бо Сусанна передбачила, що в дев’ять років він уже навіть зможе ввійти до сучасної історії, і то отаким шляхом:КОРДОВА: КАТУВАННЯ ЧОТИРЬОХ ЕКСТРЕМІСТІВ Свідчення судового медика КОРДОВА, 9 («АР»). Судовий медик підтвердив, що чотири екстремісти зазнали тортур, тож прокурор має намір подати судовий позов проти поліцаїв, відповідальних за цей учинок. Позивачами є: Карлос Геріберто Астудільйо, Альберто Кан, Маркос Осатінський і Альфредо Кон, звинувачені в участі в нападі, здійсненому 29 грудня на Кордовський банк; за словами прокурора Хосе Намби Кармони, під час цього нападу загинули двоє поліцаїв. У своєму рапорті прокурор, крім того, зазначив, що судовий медик доктор Рауль Суніно «під час медичного огляду виявив сліди нелюдського ставлення і страхітливої жорстокості». «На тілі всіх затриманих, — стверджує він, — після тижня тортур і нелюдського ставлення виявлено величезні садна і сліди від ударів. У Астудільйо пошкоджена вся спина і вкрита пухирями від опіків електричним струмом. Осатінський має внутрішні ушкодження, які, здасться, зачепили й серце, він насилу говорить і пересувається з великими труднощами. Всі потребують негайного медичного втручання».
— Погукай Маркоса, — сказав Ґомес Патрісіо, — пончики вже готові й гарячі. Моніко, дай мені склянку вина, чорнило затопило мені душу. Образи, образи; той, ти знаєш, подумав, що три хвилини тому Ґомес виступав проти Парацельса, а тепер чорнило затопило йому душу; та сама уява, яку він нещодавно зневажав, забезпечила йому оцей спосіб висловити свою втому. Поглянь, наполягала Сусанна, розсміявшись до сліз, коли клеїла ще одну вирізку для майбутнього вихованця, на щастя, в цьому клоачному світі ще досі можна знайти розраду, не покидаючи закутку, де почалося твоє існування, знайти її, власне, в кінотеатрі на вулиці Свіпача, куди я ходила дивитися фільми з Ґрегорі Пеком, — поглянь, як спохмурнів мій чоловік, він ревнує мене навіть до кіноекрана. Краще я прочитаю вам, ця вирізка з тих, які справді доходять до самої суті:
ЗАСУДЖЕНИЙ ЗА ЗНЕВАГУ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ГІМНУ Кримінальна палата федерального суду засудила до двох місяців ув'язнення з відстрочкою двадцятидворічного аргентинця Альберто Діонісіо Лопеса, неодруженого, службовця і студента, що скоїв злочин, який полягає в зневазі до національного гімну й відповідає нещодавно доданій до нашого карного законодавства статті 230 Кримінального кодексу, де за публічну зневагу до національного прапора, герба чи гімну або до символів тієї чи тієї аргентинської провінції передбачено покарання у вигляді ув'язнення терміном від двох місяців до двох років.
— «9 липня під час виконання національного гімну на другому вечірньому сеансі в кінотеатрі на вулиці Свіпача, 378, Лопес не підводився з місця, а коли до нього звернувся розпорядник, відповів, мовляв, не вставав, бо має англійське громадянство, а якби знав, що це злочин, пішов би до вбиральні». Далі йде кілька нудних абзаців про спершу виправдання, а потім перегляд справи, згодом з’явився й прокурор, що між іншим заявив: «Не маю сумніву, що Лопес почув перші акорди національного гімну, але й далі сидів, навмисне і з повним усвідомленням, що він чинить усупереч традиції й давно усталеному звичаю, який утвердився завдяки спонтанному патріотичному вшануванню цього національного символу. Одразу зазначу, що він пускав повз вуха нагадування, що треба підвестися, хоча це дало б йому змогу уникнути звинувачень, натомість вийшов із зали і, спричинивши обурення, заявив, що краще пішов би до вбиральні». — Можливо, він прийшов слухати брязкіт кайданів, які розбиваються (в тексті гімну), — пояснив Патрісіо, — саме отак ми й жартували в четвертому класі, і тому дуже добре, що ти додаєш це повідомлення до лектури Мануеля, а я водночас уникну ядучих докорів того, ти знаєш. (А він сим часом, заглибившись у Парацельса, аж ніяк не нудився).
* * *
Скільки всього чинять задля жарту або того, що вважають за жарт, і потім раптом знизу зринає щось інше, відбувається немов підступне повернення жарту, або гри слів, або марного вчинку, зіперте на те, що вже не є жартом, на цоколь життя, щоб видавати звідти лицемірні накази, змінювати рухи, псувати звичаї, в усякому разі задля жарту Оскар послав Маркосу вирізку про бунт дівчат у Ла-Платі на якийсь час, а потім забув про неї, бо готування контейнерів у квартирі Ґладіс — операція повільна й делікатна, бо Ґладіс раптом припиняла оббивати контейнери, щоб зробити плям-плям Оскарові, що бурхливо повертав їй борг, а потім вони милися в душі, пили, слухали новини і спускалися вниз поїсти, але спогад про бунт знову зринав на поверхню, образи, що виникли після простого прочитання статті, застигали, наче образи сновидь, які відмовлялися зникати, незважаючи на протести здорового глузду. Ґладіс, що теж прочитала вирізку, дотримувалася логічнішого погляду на речі, ніж Оскар це великі друзі, а його алюзії видавалися їй утомою або нервозністю, вона відвертала його від теми легеньким психічним поштовхом, Оскар сміявся й ховав ще одну пачку доларів, made by Old Collins, у подвійні стіни контейнера, заварював шви, ходив пестити бірюзового пінгвіна, що від учорашнього вечора розкошував у їхній ванні, енергійними помахами крил брав участь у їхній вовтузні й пожирав кожного запропонованого мерлана[81]. Королівські броненосці мали прибути цього вечора з Чако, і їх треба було довезти до буенос-айреського аеропорту Есейса на одинадцяту годину ранку, останньої хвилини виникла паніка, бо внаслідок функціональної ревізії використання часу були змінені чергування стюардес і керівник авіаруху зателефонував Ґладіс, що вона має летіти з нічним рейсом до Нью-Йорка, проте Ґладіс, неперевершена в драматично-астрологічній сфері, — адже кожен має свої передчуття, — Отейсо, я не міняю літака, зверніться наразі до Маріалін, я знаю, знаю, може, по-вашому й дурниці, але зробіть мені ласку, я вже не раз казала вам, що без попереднього повідомлення за п’ять днів я не вийду з дому, гаразд, на щастя, Лола безперечно погодиться, їй однаково, вона мені казала, а тим часом Оскар у ванні пестив пінгвіна, щоб той не видав пискливого крику, телефонно тривожного чому місяць повний? для легковажного Отейси, що за п'ять хвилин залагодив справу, щоб не завдати прикрощів Ґладіс. Усі зітхнули, а о дев’ятій прибув Фелісіано з королівськими броненосцями і новинами з півночі, не такими поганими, як звичайно; і ось тепер на місці 234Б, підвішеному десь на висоті десяти тисяч метрів десь над Атлантикою і притуленому в хвості «Боїнга» в тій завжди трохи плутаній зоні, де є кошики, помаранчевий сік, ватерклозети, паперові скляночки, пляшечки віскі, стюардеси, що торгують парфумами та сигаретами, а також більш-менш вільний простір між шафами з тацями і останнім рядом сидінь, і тому контейнери стояли між місцем Оскара і шафою з лівого борту, а Ґладіс підходила щомиті й позирала на територію Оскара, науково захищену авторитарною манерою, в якій він керував операцією завантаження контейнерів і провадив першу інспекцію броненосців і бірюзового пінгвіна. Вже кілька дам скористалися нагодою засвідчити свій захват, побачивши пінгвіна, якого Оскар діставав щопівгодини з контейнера, щоб дати йому раціон з мерлана й підтримати в таку критичну мить його життя; отже, Оскар розважався, пускаючи пінгвіна в салон мур зі скалками розбитих пляшок, щоб він собі прогулявся досхочу, а стюард Телес і аеродівчинка Пепіта забезпечували захисний супровід гігієнічної прогулянки пінгвіна, пасажири вже прозвали амулетом повітряного корабля, який вів капітан Педернера, і це все поміж таць, ковдр та узливань, що перетворювали політ у незабутній досвід, слово честі, для тих, хто розважливо обрав для своїх пересувань національну авіакомпанію. Хай там як, настав час подумати трохи про те, що чекає їх на кінцевому пункті, приготуватися вдавати ветеринара, який усвідомлює важливість чому місяць повний? своєї міси, найважче полягало в тому, щоб не розреготатися в обличчя Маркоса, коли він представить йому працівників Венсенського зоопарку (звісно, що одним з них буде Патрісіо, тож як тут не розреготатися?) й під час передачі броненосців і пінгвіна будуть присутні численні глядачі. Чи дадуть чогось випити, чи будуть якісь промови? Господи милий, думав Оскар, що мені діяти, щоб не впасти на землю, коли я побачу Маркоса і Патрісіо, цілком може бути, що цей паскуда Ередіа вже в Парижі й припреться навмисне, щоб поласувати моїм коштом, клята макака. Ередіа, звичайно, збагнув, що не хоче замислюватися над тим, що буде далі, що це все — лише пролог, продроми, проверемія, потім буде перша розмова з Маркосом, мурахи, справжня Веремія, що має початися десь після передачі броненосців, бо мурахи миттю про все дізнаються, ті мурахи не йолопи, може, вони вже посадили кого-небудь у літак, що стежить за ним, як за Пеле, безпосередньо на місці, яка честь, друже мій, Маркос мав усе синхронізувати, і вже ніхто не спатиме в Парижі, краще подрімати трохи тут між прогулянками пінгвіна, важко уявити собі, що чекає на нього попереду, і, крім того, від цього ще менше бажання думати про те, гул літака і подвійне віскі, місце в третій позиції, де він невимушено вмостився, чому місяць повний, можливо, цієї ночі немає місяця вповні, у вирізці йшлося про карнавал, про музику, бали в розмішених неподалік клубах ну й делікатний репортер, які розтривожили дівчат, але всі ці картини повернулися разом із повним місяцем, що осяяв скалки розбитих пляшок на вершині муру краще підготувати кілька слів, путівець, що губиться по дорозі до міста, білі нічні сорочки, знову втеча, порив до дверей, істеричні крики та сміх, адже годиться сказати що-небудь, передаючи тварин як у патіо доньї Ракелі, коли місяць уповні ставав владним покликом, потягом, що забивав дух, шкіру й повсть голосу, все ставало хапанням і хльосканням, незаперечна одержимість навіщо знову про цю подію в Ла-Платі огортала пояси і животи, в жасминових закутках блищали очі, під муром, через який стрибали дівчата, зваблені рекламою поблизьких клубів, закохані в обіймах, що дбають одна про одну, цілуються в пітьмі, майже оголені, тремтять перед сиренами поліційних автомобілів, що вже наближаються, самотниці, які стоять, стиснувши кулаки, чекаючи першого нападу, щоб боротися аж до непритомності, або біжать серед тіней по вулиці, повній скалок і погроз, може, місяця й не було, краще подумати про промову з істеричними криками невідомо чого, через місяць уповні й карнавал, або бажання без відповіді, аж поки зіткнуться з руками запопадливих сусідів або веселих пожежників, що піднімали їх, мов пір’їнки, аж до перших помахів нігтями, які дряпали їм обличчя, потім міцний чоловічий ляпас, заспокойся, паскудо, тобі бракує доброго гарячого стрижня, ось вони, лейтенанте, ну й бучу зняли ці лошиці. Розплющити очі, й зір простягається аж до глибин кабіни літака, Скажи хлопцям, щоб не дуже тішилися з дівчатками ілюмінатори й потилиці пасажирів, це вкинуло Оскара в простір без реальної опори, досконалий, мініоспідничений і дезодорований силует Ґладіс у проході з пластиковою тацею і двома склянками віскі, усмішка стюардеси, що, зрештою, була її власною, там, перед вильотом, вони чимало випили, це дасть мені змогу довше побути з тобою. Оскарові хотілося б розмовляти про це, про місяць уповні, про біг аж до муру і крики, але це безглуздя, треба думати про прибуття, про Маркоса, що представить його двом службовцям Венсенського зоопарку, звичайно, Ередіа, а потім і Ґладіс перекладатимуть і допомагатимуть перетнути без проблем різні захисні кордони це втома, чистий невроз, навіщо мені ці події в Ла-Платі цивілізованої нації, що боїться заразитися від екзотичних тварин, а згодом блискучі представники зоопарку корчитимуться від сміху в машині, феноменальний успіх, як ся маєш, друже, вся ця абсолютна порожнеча, що чекає в кінці перельоту, вступ у матерію Веремії, Маркос і Ередіа, приховавши радість, ще одна дурниця — прислати вирізку Маркосові що він уже тут, і досі непевна доля бірюзового пінгвіна, коли виконають завдання, вже не кажучи про королівських броненосців, хоча Маркос, напевне, подбав, і згодом хто-не-будь справді передасть їх зоопарку, бідолашні тваринки, невідомі люди лишать кошики під дверима директора, з машинописними інструкціями на шиї пінгвіна, бо ця тварина дуже тендітна, тут уже годі обійтися мороженою тріскою і несвіжими овочами, Антарктида, Лишіть мене, благаю, лишіть хай їй біс, належить Аргентині. Ні, ні, він не міг говорити про це з Ґладіс, краще випити разом віскі, найближчий проміжний аеропорт — Дакар, Ґладіс тулиться головою до його плеча, ще тоді, як я розповідав їй про це напахчена «Guerlain», віскі — абсолютний скоч, в Буенос-Айресі, моя розповідь не вразила її, звичайна поліційна справа дванадцять років дозрівання в дубових бочках, насолода шукати шкіру Ґладіс під кучмою шафранових кіс, чути, як вона тремтить, пригорнувшись до нього, муркотіти їй, що ти кралечка хоч куди, якщо, правда, не потрапиш до закладу, якщо й ти коли-небудь зможеш накивати звідти п’ятами, але як сказати про це, Ґладіс спантеличено дивилася б на нього (який заклад?), крім того, так було б несправедливо, Ґладіс певним чином уже на півдорозі до втечі, сидить на верхівці муру під місяцем уповні, чудова шмаркачка, що ризикувала своїм місцем, узявши на борт тварин і ветеринара, скільки їх поріжуть собі руки скалками розбитих пляшок на мурі якщо мурахи коли-небудь дізнаються, то будуть здатні на все, катувати її або вбити, як Розу в провінції Тукуман або малу італійку з Авельянеди. Тому треба негайно поговорити з Маркосом і Ередіа, мурахи вже можуть бути в літаку, імовірність мала, але, хай там, невдовзі вони пронюхають і почнуть діяти. Ти кралечка хоч куди, казав Оскар, ткнувшись обличчям у коси Ґладіс, ти сама не знаєш, який ти скарб. Анітрохи, щиро здивувалася Ґладіс, але, будь ласка, не псуй мені зачіски, про це є страшна стаття внутрішнього розпорядку. Я дуже кохаю тебе, і ти прекрасна, наполягав Оскар, і як йому кортіло повернути її до місяця вповні, розповісти про те, чого не вмів висловити, бо Ґладіс пильно глянула б на нього, мовляв, обережно, коли стрибатимеш, або: зверху повно битого скла, бачиш, як блищить, він і справді вже наполовину невротик, та подія нав’язливо обсідала його, це дурниця, і то вкрай ризикована, надто думка, що треба стрибнути, видертися на мур, рясно всіяний склом, зіскочити на путівець, лишити позаду виправний заклад, бачити тільки Ґладіс серед знетямлених дівчат, що тікають по двоє, по троє, галасують і заохочують одна одну, підтримують одна одну, щоб вилізти на мур, негритянка зняла сорочку й накрила нею скло, невже це те, про що я казатиму у своїй промові ходіть сюди, я стрибаю перша, дай руку Марті, хіба не бачиш, що вона не може, почекай, спершу вилізу я, несподіване вимкнення струму призвело до несамовитої сутички хтозна, чи цієї ночі місяць уповні, насправді якраз пітьма дала їм шанс утекти, здається, я вже не пригадую, як слід, але чому в такому разі я завжди повертаюся до цієї події, мені, друже, треба підлікуватись. — Цієї ночі я хочу бути з тобою, — сказав Оскар, — сподіваюся, після зворушливої церемонії мені дадуть спокій аж до завтра. Як там у Парижі, ти вже забронювала готель абощо? — Ми, стюардеси, живемо дуже поміркованим життям, — відповіла Ґладіс, умираючи від сміху, тож кабальєро треба самому пошукати собі готель. Вона відчула муркітливий поцілунок за вушком, пестливу руку, яка заповзала під блузу, відчула, як лагідно піднімається рожева пучка на вершині пагорба, навколо якого повільно кружляли пальці Оскара. А втім, казала далі Ґладіс, хоч у принципі нам заборонено надавати панам пасажирам таку приватну інформацію, повідомляю, що ти маєш кімнату з ванною по сусідству з моєю, незмірний подив, я послала телеграму перед вильотом, тут є певна сіра речовина, розумієш. І то не тільки цю телеграму, бо друга, «ЦІЛУЮ, КОКА», вже спонукала котитися по автошляху на південь дві машини, отже, аж три шляхи, один повітряний і два наземні, зійдуться синхронно тієї миті і в тому місці, де рідкіснізразки аргентинської фауни передадуть французьким представникам, теж не дуже поширеним. Оскар заплющив очі й бачив, як відходить Ґладіс, що знову пішла розносити таці, хтозна, що, зрештою, абсурдніше: церемонія на аеродромі чи невідступна присутність чогось ще не знаного й не пережитого, що не повинно мати значення для нього, дві колонки в газеті, несамовитий біг через вимкнення струму (через вимкнення струму?), дівчата, одержимі місяцем і карнавалом, напівголі в потоці світла, що відкинув їх до чогось іншого, до протилежної сторони, початку чогось, що стане невідомо чим, і тоді Веремія, якщо думати забагато бо про це ще не думали, зґвалтування, або розбитий ніс, або шмагання батогом по сідницях, в усякому разі, вже не сто дев’яносто шість дівчат, скупчених у закладі, розрахованому заявила начальниця на вісімдесят, і чекання, поки привезуть ще п’ятдесят шість дівчат — до нового місяця вповні.* * *
Інколи траплялося, що той, ти знаєш, не завжди знав про маневри інших персонажів; скажімо, навіть не здогадувався, чому суворі представники Венсенського зоопарку обрали Лонштайна, щоб вести північноамериканський автомобіль, узятий напрокат у компанії «Hertz», попередньо визначивши його колір і форми, які відповідали б важливості церемонії. Щоб дізнатися про що-небудь на основі тієї версії, яку подавав рабинчик, завжди треба було розшифровувати, але цього разу амплітуда симфонічного лонштайнівського руху вклала того, ти знаєш, у ліжко на кілька днів, хоча він ніколи не нарікав, що стежив за висадкою королівських броненосців і бірюзового пінгвіна очима Лонштайна, що скромно називав своє бачення поліспектральномінливим, тобто, якщо броненосці, ступивши на французьку землю, видавалися наче вирвані з корінням, пінгвін одразу засвідчував майже тривожну жвавість, б’ючись об стіни контейнера, незважаючи на свистки приборкувача Оскара і воду з «екванілом»[82], який приписала йому Ґладіс, тільки-но «Боїнг» став готуватися сісти і капітан Педернера, перекривши голос Пепіти, побажав панам пасажирам щасливого перебування в Парижі. — Одразу всі троє — справжнісінький фурор, — підсумував Лонштайн, — друже, уяви собі ту церемонію в залі прибуття, не було тільки Хайле Селасіє[83] в чорному плащі, що роздавав абіссінські нагороди. Не було й мене, але Людмила пополудні розповіла мені, що Ролан і Люсьєн Верней вийшли з автомобіля з такою гідністю, наче ковтнули кочергу, а обмін привітаннями між аргентинським ветеринаром, що привіз тварин, і представниками зоопарку, які отримували їх, видався цілком нормальним митникам, інспекторам і таємним агентам аеропорту, вже не кажучи про місцевого ветеринара, що мав ретельно придивлятися до цих закордонних штучок і перевіряти їхні медичні карточки, всі розмови елегантно перекладала Ґладіс, що з очевидною втіхою розв’язувала лінгвістичні проблеми присутніх науковців. По дорозі Маркос запевняв Людмилу, що в принципі труднощів не буде, бо операція надто абсурдна, щоб не вдатися; єдине слабке місце полягало в тому, що котрийсь спостережливий митник міг зауважити, що контейнери більше годяться для транспортування леопардів, ніж пінгвінів, але цей аргумент Люсьєн Верней і Ролан були вже готові спростувати науковими міркуваннями, зіпертими на Бюффона і Джуліана Гакслі, вже не кажучи про вплив імпозантного найнятого авто, повна gestalt[84]. Не тільки митники були в захваті від тварин, а й огрядна негритянка, що видавалася їхньою начальницею, закохалася в блакитного пінгвіна й пообіцяла регулярно провідувати його у Венсені, цю обіцянку найповажніше зареєстрували представники зоопарку і з великим патріотичним зворушенням вислухав ветеринар, що передавав тварин. У тобі згинуло щось геніальне, мовила Людмила, Оскар був страшенно аргентинський у своєму сірому в клітинку костюмі, з волоссям, яке зачесав останньої хвилини, з повінню парфумів із борту літака, які я трохи знав, бо вони більше годяться для жінок, і Лонштайн у шкіряній куртці й береті, щоб скидатися на пересічного француза — різновид, якого не знайдеш ніде, але все-таки. — А ти що там робила? — запитав Андрес. — Дзюрила в штани і ніколи не знатиму, чи то від страху, чи то від сміху, мабуть, усе-таки від страху. Зачекай, поки я передягнуся, здається, я маю ще одні.* * *
Усюди тхнуло трохи пореєм, але я не відчував голоду, лунав останній квартет Бартока, були вино і тютюн, від часу до часу я поглядав на пучеро й запитував себе, чи мені чекати Людмилу, а чи піти гуляти по Парижу. Отой пінгвін, про якого розповідав Маркос, перше ніж попросити в мене машину, — мабуть, ще одне їхнє ідіотське мікрозаворушення, насолоджуючись останніми нотами квартету, ще поділяючи порядок, якого і до, і після мені бракуватиме (майбутній час у минулому, але ж так, аякже), я якомога затягнув цю непевну паузу примирення, чисті хитрощі нечистого сумління, я дав собі волю, аж поки якоїсь миті зателефонував Франсині й помчав сходами вниз. Блукати по Парижу — для мене ще одна музика, ніч не дала мені поради, квартет немов потребував додаткового розвитку, Барток ніколи не написав його, проте він існував латентно в певній зоні тієї тривалості, якої не охоплюють дзиґарі, вимога порядку не давала мені спокою, знання без знань, що знову створює ауру, тривогу сновиддя про кінотеатр, ніч Фрица Ланґа; іти, мов навпомацки по вулиці без певної мети — ось де криється відкриття, реальність, що для неї на якомусь розі й певної миті народжується перша фраза тієї музики, яка примирить мене з такою силою невловних і непевних речей, Людмилою, моєю і чужою, Людмилою, яка тікає щоразу далі до пінгвінів і агітаторів, глуха нудота відчуття, що я втрачаю її, нагромаджуючи непримиренність, і водночас відчуття неминучості того, що ми дійшли краю і от-от щось мовчки розірветься, лишивши нас по обидва боки розколини, величезного пролому в теперішності, сповненій марних виявів дружби, сліз і хусточок, голими під чорним вітром. А зараз знову яка-небудь паща метро поведе мене до улюблених кварталів або запропонує завдяки фонетичній і якимсь чином магічній асоціації ще одну, досі невідому станцію, де народжується інша нитка безмежного паризького килима, інша комірчинка таємниці, інші випадковості. А крім того, й трохи похмурий імпульс, який віднедавна спонукає мене розчинитися в місті, мов у музиці, в крутанині між Франсиною і Людмилою (навіщо ця крутанина, навіщо цей розрив, який я відкидаю, який мені страшенно хотілося б ліквідувати і який належить лише їхній точці зору?), яка перетворюється в цікаві відкриття, тихцем узгоджені зі станом душі, що править мені за компас. Учора, перетнувши сумовиту площу Кліші й відчужену та гірку юрбу людей на ній і пішовши по вулиці Коленкур, я вперше побачив під чорнильним небом фасад готелю «Terrass», його шість чи сім поверхів із вікнами й балконами, що виходили на цвинтар Монмартр. Посеред мосту, підвішеного над склепами і могилами, мов сумна шпага останнього суду над дріб’язком, я зіперся на балюстраду й запитав себе, чи правда, чи може бути правдою, що туристи й провінціали, які зупинилися в готелі «Terrass», відкривають щоранку жалюзі над скам’янілим морем плит, а потім ще здатні замовляти сніданок із круасанами, йти на вулицю й починати новий день. Годилося б провести одну ніч у цьому готелі, послухати в пітьмі гамір Монмартру, що поволі поступається тиші, останній автобус на лункому мосту, пауза над смертю, балкон, охоплений іншим, нерухомим і потаємним гамором, який життя заглушує словами, коханням і впертим забуттям. Я йду до тебе, Франсино, щоб дати тобі перший справжній урок патофізики, тендітна француженко, книжна й картезіанська (як і я), а не з тими легковажними літературними вподобаннями, які ти так часто плутаєш, які ми так часто плутаємо з кров’ю життя під шкірою повсякдення. Коли-небудь я поведу тебе й до тієї галереї коло Пале-Роялю, де зібрався порох, немов час відклав свою попільну матерію на вітрини та хідники, порох, що пахне рукавичками, пір’їнами і засушеними фіалками, й ненав’язливо, майже побіжно покажу тобі, що слід чинити з заселеними зонами, вітриною давніх ляльок. Вони тут бозна-колишні, запорошені у своїх плащиках, із шиньйонами, традиційними перуками, чорними або білими туфлями, здивованим сумом усміхнених облич, що їх обтирали крихітні пальчики, які нині теж обернулись у порох, як, можливо, й сонети про кохання десь в альбомі в буржуазному салоні. Крамничка малесенька, і двічі, коли я підходив до вітрини, я не бачив усередині нікого; в глибині начебто починалися сходи, висіли темні завіси й було ще більше пороху. Якусь жалюгідну торгівлю, мабуть, провадили тут в інші години дня, приходили люди, що купували родинні ляльки, найкращі, з фаянсу або порцеляни, натомість інші вибирали ляльки для своїх колекцій, ходили вздовж цього невеличкого твердого борделю голландської вітрини, розглядали стегна, торкалися горла, крутили блакитні очі в орбітах, це все — необхідні ритуали в супроводі вигуків і тривалих мовчанок, коментарі продавниці, яку я уявляю собі старою і сухою, і, можливо, візити в підвал, де громадяться голови і ноги без тулуба, одежинки, які можна міняти, зачіски й туфельки, це підвал Синьої Бороди для сумнівної невинності чаю і печива, подарунка тітці, що колекціонує ляльки, щоб заклинати час. Можливо. — Може, й так, а може, й зовсім інакше, — мовила Франсина, провівши пальцем по вітрині й пішовши геть, наче їй щось не сподобалося. — Чому ти не хочеш розвіяти сумнівів? Можна зайти й подивитися. Ясно, ти віддаєш перевагу таємниці, всяке визначення розчаровує тебе. — А тебе гнітить усяка невизначеність, — сказав я, — бо геть усе видається тобі теоремою, яку можна довести. Я не хочу туди заходити, мені там нема чого робити, мені не потрібне це пізнання, яке дасть тобі змогу міцно спати, поклавши руки під подушку й без сновидь, у яких безумці в білих чепчиках викидатимуться з балконів готелю, вікна якого дивляться на цвинтар. — Ти ніколи не перестанеш бути дурнем і ніколи не хочеш зрозуміти мене. — Бачиш: зрозуміти тебе. А що ми робили, як не розуміли одне одного єдиним можливим способом — шкірою, очима, словами, що були не тільки значеннями? Машинка айбіем, бджілка фотоорієнтована, ніхто не розуміє тебе краще за мене, найрудіша моя. Я не потребую ані твоїх причин, щоб розуміти тебе, ані заходити до цієї крамнички, щоб знати, що це пастка з кривими дзеркалами. — Атож, ілюзії, — кивнула Франсина, горнучись до мене, — щастя віддавати перевагу уяві, а не правді. Добре чиниш, пробач мені. Андресе, ти чиниш дуже добре. Її вологі вуста завжди трохи стривожені й дуже відмінні від того, що кажуть. Ми розреготалися й блукали по кварталу, аж поки втома й бажання спонукали нас піднятися в квартиру Франсини в кварталі Маре, над її книгарнею й канцтоварами; мені подобалося заходити до книгарні, де Франсину тепер заступала мадам Франк, що мала вигляд надійного й відповідального партнера; вона дивилася на молодшу партнерку, що заходила разом із приятелем, мов на клієнтів, мені подобалося гортати нові видання, купити в мадам Франк блокнот або книжку і заплатити, випередивши Франсину, що дуже б хотіла подарувати мені їх. Внутрішніми сходами можна було піднятися до квартири, охайної і впорядкованої, як і сама Франсина, напахченої лавандою, з непрямим освітленням, кіт-муркіт із двома кімнатами і салоном, кіт килимно-блакитний, бібліотечний кіт із книжковими серіями, мабуть, видавництв «Pléiade» і «Littré», Франсина і холодильник, Франсина і кришталь, Франсина і скоч, Франсина, зворушливо вірна душевній чесності, яка звела її з таким лицеміром, як я, негідником вітрин і готелів із балконами над цвинтарем, Франсина у своїй точно визначеній клітці, друга половина мого життя, Людмило, конкретизація давньої туги, потреби у визначеному малюнку поміж днів і подій життя, і водночас майже негайна відмова від сили інтелігентних і розважливих умовностей, симетрична другій, Людмилиній відмові, починаючи від безладдя на кухні, де всюди висять шматки цибулі-порею, транзистор вибльовує «Radio Montecarlo», а огидний кухонний рушник непристойно огортає, мов рукою, єдину цілу чашку від чайного сервізу, кинуту перед тим, як Людмила вибігла їхати по пінгвіна. — Андресе, але ж ти кохаєш її. Я лише твій контрудар, те, що на якийсь час повертає тебе до неї. Це не докір, я кохаю тебе, ти знаєш, я тебе бережу таким, як ти є, в твоєму світі, по другий бік, про який я не знаю нічого і не знаю нікого, жодного з твоїх друзів, життя, яким ти живеш із тими південноамериканцями, що про них я знаю тільки з романів і кіно. — Це не тільки моя провина, — понурився я, — все це плем’я прихильне до Людмили, а ви обидві постановили, що ніколи не можете й не повинні зустрічатися. — Я запитую себе, як ми могли б зустрітися, яку основу могли б мати наші відносини з тим, що навколо нас, з оцим світом. Ти йдеш і повертаєшся, так само як і я могла б іти й повертатись, якби мала іншого приятеля, колись, уже давно, я мала туманні думки, що це можлива річ, але все воно там і лишилося, в тому тумані. Андресе, ти насправді не любиш нас, це єдине можливе пояснення, пробач мені, я знаю, що психологія кохання й таке інше тобі огидні, тобі огидне все, що, власне, не підходить тобі, ще раз пробач мені. — Мені огидне не це, а все, що стоїть позаду, абсурдний опір порепаного світу, що й далі затято боронить свої найзашкарубліші форми. Любити чи не любити — це формули. Я був дуже щасливий із Людмилою, те щастя було бездоганним, а потім я зустрів тебе й побачив, що ти ще одна грань щастя, інший спосіб бути щасливим, не зрікаючись того, що було моїм життям; я одразу сказав тобі про це, і ти дозволила мені ходити сюди без умов, ти погодилася. — Погоджуюсь і тепер, — кивнула Франсина. — Час довгий, тож і кажуть собі, нехай. Можливо. Коли-небудь. Адже це кохання. — Висновок, очевидна річ, той самий: ви обидві справді щиро кохаєте мене, натомість я… і таке інше. Слухай, усе з Людмилою в мене розбилося в друзки, ти знаєш про це, бо вона теж не погодилася, бо бути чесним нічим не зараджує, я знаю, я чесний по-своєму, бути чесним для мене — це щоб і вона, і ти знали, що є ти і вона, оце й усе, але таке не проходить, не пройде ніколи, ми живемо за часів, коли все летить шкереберть, і все-таки ти бачиш, що ці схеми лишаються незмінними навіть у таких людей, як ми, ти ж розумієш, я маю на увазі дрібну буржуазію й робітників, людей сімействених, пошлюблених, хатніх і потомствених — паскудство, яке паскудство! — І ти, — майже втішилася Франсина, — курсуєш, мов У Тан, між Людмилою і мною, ти, примиритель, бджілонька між двох квітів чи як там; я б хотіла побачити, як ти п’єш каву одночасно з нами обома або ведеш нас попід руки в кіно. Ох, ти жили з мене висотуєш. — Якби ж тільки це, моя мила, якби ж! — Ні, У Тане, я кохаю тебе таким, тут, у мене, коли-небудь ти покинеш мене чи я тебе покину, вже не кажучи, що Людмила, як ти розповідав, помчить за пінгвінами, але цього ти ще не пояснив мені. — Тобі не подобається, коли я розповідаю про неї, я це знаю занадто добре. — А Людмила, напевне, аж сичить, коли чує від тебе моє ім’я, це ж очевидна річ. Але оця вовтузня з пінгвіном — признайся, що вона виходить за межі звичайного, тут можна зробити й виняток. — Ти добра, — мовив Андрес, — ти надто добра, дівчинко. — Тепер, коли ти з мене жили висотуєш. Годі вже балачок, що все абсурдне й неоковирне, ти знаєш, що я терплю своє лихо, що я шукала його, я дала тобі ключа від своєї квартири, і тепер усе гаразд, ми приймаємо одне одного такими, як є, на другому краї клубка Людмила чинить так само, я інколи думаю, що це моя сестра, яка стоїть з іншого боку й тримає за другий кінець мотузки. — І вона проказала останню фразу з іронічною й майже жорстокою посмішкою, — кинув я Франсині, поцілувавши в плече, і міцно, аж їй стало боляче, пригорнув до себе. — Авжеж, звичайно, твоя сестра на другому краї має такі самі думки, проте висловлює їх набагато ядучішою мовою, ніж ти. І отак ми йдемо втрьох, ідемо втрьох аж до миті, коли клубок упаде в пазурі космічного кота або Маркосового пінгвіна, пора пояснити тобі його вихід на сцену сьогодні рівно о тринадцятій годині в аеропорті Орлі. Це, можливо, політична таємниця, тож не кажи про неї мадам Франк, що, як ми всі добре знаємо, має реакцію гідри. — У Тан зникає, — зазначила Франсина, — і з’являється усміхнений кат. Ми вже давно утвердили порядок ритуальних діалогів, досконалих психічних розрядок, що з Людмилою були своєрідною словесною маячнею, яка закінчувалася падінням на килим і вибухами несамовитого реготу, а з Франсиною — обміном дуже лагідними стрілами, які влучали щоразу ближче до шийних вен, до зустрічі стегон. — Кат, — сказав я, — пропонує тобі давню досконалу мудрість: Y para más despacio atormentarme / llevóme alguna vez por entre flores, що в перекладі з іспанської означає: задля більшої втіхи мучити мене, вона повела мене одного разу між квіти. — Цього поета ми знаємо віддавна, — додала Франсина ритуальним голосом. — Атож: Франсина Захер-Мазох, Андрес де Сад. Ми могли й далі вести цю гру, розтягувати ритуал, але сум і жадання мало-помалу міняли свої рукавчики й туманності, кохатися з Франсиною означало щось більше, ніж знищувати відмінності, утверджувати хитку територію контакту, бо потім Франсина не тільки позбувалася всього, що поривало її проти мене, а й сама, віддавшись на ласку текучій міді, запливала в зону неймовірних бур і, от як сказати про це по-іншому, гукала мене нестямним голосом, віддавалася, мов потік кімвалів і нігтів. Вона першою простягала руку до вимикача, що гасив час ображених облич та неприязних слів і відкривав нас для іншого світла, в якому словник, складений із нечисленних, найпалючіших слів, створював власну мову-простирадло й жебоніння-подушку, а тюбик крему чи пасмо кіс правили за ключі або знаки, Франсина, заплющивши очі, давала роздягти себе край ліжка, її вогнисті коси майже кучерявились коло мого обличчя, вона здригалася від кожного руху моїх пучок по ґудзиках і застібках одягу, поволі сповзала і зрештою сідала, щоб я міг зняти панчохи і опустити трусики, не дивлячись на мене, вся перетворившись у дотик навіть у миті, коли я полишав її, щоб скинути з себе одяг серед тиші, напнутої, мов линва, між коханцями, що чекають, виконують підготовчі рухи, Франсина й далі сповзала, аж поки лягала горілиць, спираючись ногами на килим, уже стогнучи впереміш зі збудженим, уривчастим муркотом, музика шкіри, її стогони були реакцією на мої вуста, що піднімалися вздовж стегон, на руки, що розводили їх для першого глибокого поцілунку, здушений крик, коли мій язик досяг клітора й народилося смоктання і обмежений, локалізований коїтус, я відчував, як її рука хапає мене за волосся, нещадно шарпає його, тягне мене вище й водночас змушує чекати аж до краю, дати їй насолоду, яка ще не є водночас і моєю, я раб, що стоїть навколішки на килимі, його тримають за волосся і силують не уривати солоне і тепле узливання, мої пальці шукають глибше спадного подвійного пелюстка статі, вказівний сповзає ще нижче, намацує інший, тугий і твердий отвір, знаючи, що Франсина бурмотітиме: «Ні, ні», опираючись подвійним одночасним пестощам, зосереджуючись майже дико лише на фронтальній насолоді, кличучи мене вже обома руками, що вп’ялися у волосся, а коли я підвівся й потяг її за собою, щоб покласти на спину посередині ліжка, вона випросталась і перегнулася наді мною, схопила рукою член і огорнула його своїм сухим і терпким ротом, що мало-помалу наповнився піною і слиною, стискала губи, аж мені ставало боляче, й сапала ревно та безкінечно, тож годилося покласти цьому край, я не хотів, щоб вона мене випила, я мав заволодіти нею глибше, в баговинні її живота, що поглинало й викидало мене, тимчасом як поєднувалися нечисті вуста, а я хапав її за плечі, палив їй груди тиском, якого вона прагнула і який посилювала, знетямившись тепер у здушеному ненастанному крикові, то був заклик, у якому вчувалися майже відмова і водночас бажання бути зґвалтованою, взятою кожним м’язом і кожним жестом, вона ледь розтулила рот, закотила очі й упиралася підборіддям мені в горло, її руки ковзали мені по плечах, упивалися в сідниці, ще дужче пригортали мене, аж поки її почала струшувати конвульсія, або, може, я перший увійшов у неї до краю, коли рідкий вогонь затопив мені стегна, ми здригалися в одночасному стогоні, в хвилину визволення від тієї незнищенної сили, яка знову була потоком, сльозами й риданнями, безкінечно повільним ударом батога тієї миті, що захитала світ і змусила його впасти на подушку, сон, удячне бурмотіння поміж непевних пестощів і гарячкового поту. Шовковиста, спрагла, незгасна музика охопленого жаданням тіла Франсини, як сказати їй коли-небудь, що тільки в коханні вона досягає свободи, породжує або сприймає найзапаморочливіші забаганки бажання без ножиць пильності, якими і до, і після вона обтинає форми теперішнього, щоб пристосувати їх до ідей і надати їм тієї виразності, якої вимагає від неї її невсипущий розум. Як сказати їй, що це ліжко, й біла шкіра рудокосої жінки, і золотавий пушок — та брама, крізь яку справді можна потрапити до крамниці з ляльками, без вимог здорового глузду, що вже мало-помалу прокидається, стає сигареткою і профілем на подушці, вдоволеною і, можливо, гіркою усмішкою, перший уважний погляд в усі закутки кімнати, увечері, коли опадає ніч і треба комусь зателефонувати, душ, дезодорант, кіно рівно о дев’ятій, підбивання разом з мадам Франк підсумків дня в бездоганній конторі книгарні, де ніде немає ані шматків порею на підлозі, ані чашок, обгорнених брудним рушником. Як їй сказати по-іншому, що я кохав її, коли все інше вже знову по цей бік, коли У Тан, звичайно, коли Людмила. Прокинутись, бачити, як вона ще спить, а непевне світло нічника заповзає на руді, майже кучеряві коси, одна рука, білісінька, на грудях; розбудити її пестощами, які спонукають її зіщулитись і бурмотіти непевні, усміхнені протести, ще змішані з пасмами сновидь; знати, що зрештою настане мить, коли її очі дивитимуться на мене, немов здалеку, щоб потім, пронизливі і стражденні, прикипіти до моїх, пробігти по моєму обличчю й голові, немов сумніваючись, чи це справді я. І цілуватися, і знати, що жадання і віскі з льодом, обід і вулиця, знову повернення у відсутність, знову довга прогулянка із зупинками в ресторанах, перед вітринами з припорошеними ляльками і балачки про пінгвіна.* * *
Хай там як, десь півгодини Оскарові довелося потруситися за свою шкуру, і хоча, на щастя, він вимовив лише кілька слів, сказавши, мовляв, Аргентинське товариство зоофілії і таке інше, мить, коли він сів у автомобіль і лишив позаду митників, стала такою великою полегкістю, що її можна було виразити, тільки відкривши портфель і діставши з нього коробку кордовських медових пряників, привезених для Маркоса, але цьому намірові миттю перешкодили Людмила і Ґладіс, що завзято спожили більшу частину коробки, натомість окрадена жертва і Оскар обмінювалися першими враженнями про події в Арамбуру і швидке утвердження на чолі влади генерала Левінґстона. А паскуда Ередіа? — запитав Оскар, що вдихав повітря автостради з такою насолодою, наче воно було чисте, й почувався неймовірно щасливим. Прибуває сьогодні ввечері з Лондона, відповів Маркос. У Польщі є тістечка, схожі на ці пряники, зауважила Людмила, але молочного варення навіть близько немає. Я можу навчити тебе, як його готувати, запропонувала Ґладіс, що теж уже відродилася після протокольної півгодини, за неодмінної умови, що є тростинний цукор, бо буряковий огидний, бачиш, як воно, ти ж полячка? Позаду тяглася низка імен і швидких повідомлень, Оскар звільнявся від новин, наче від мух, найтерміновіші він ліквідував, поки машина ще не доїхала до паризьких брам. Ні, в принципі я не думаю, що на борту були мурахи, хоча про таке не знаєш ніколи. А тут вони аж зі шкури пнуться, казав Маркос, останнє повідомлення від Ередіа препаскудне. Через двісті метрів автомобіль представників Венсенського зоопарку обігнав, за всіма правилами, поліційний автомобіль, і Лонштайн, бездоганно дотримуючись правил дорожнього руху, знову повернув праворуч, а обидва представники зоопарку вчепились одне за одного, щоб не впасти від сміху на широкому задньому сидінні, бо пригадували головні моменти церемонії передачі і прийняття, неспокій запакованих броненосців, коли прибув багаж, і сонна зневага пінгвіна, на якого «екваніл» справив приголомшливий ефект. Висади нас коло Орлеанської брами, попросив Ролан, ти, мабуть, і сам упораєшся з усіма тваринами. Чудово, месьє директор, Маркос уже казав мені: що рідше вас бачать коло мого дому, то краще з погляду мурахології. Лише невідомо, чи зможеш ти сам підняти контейнери, докинув Люсьєн Верней. Моя консьєржка важить сто вісім кілограмів, заявив Лонштайн, і це соматично діє на сходи, дарма що це начебто порушує закон тяжіння, і коли та гладуха розганяється, щоб принести мені телеграму, ракета «Аполлон» — ніщо проти неї. Ну, якщо так, мотнув головою Ролан. Гадаю, Маркос тобі казав не діставати тварин з контейнерів, вважав за потрібне додати Люсьєн Верней. Ти хочеш, амурчику, сказати, що не треба викидати контейнери на сміття, виснував Лонштайн, але не переживай, коли Маркос пояснив мені справу, це стало немов Трійцею, доступною для кафрів[85]. Прощавайте, месьє директори, щасливої вам зустрічі з верблюдом і кентавром. Ох, я й забув, мій гриб виріс на півтора сантиметра, це вже привід прийти й побачити його, коли ми проминемо етап контейнерів та інших дрібних веремій, я тут ні на що не натякаю. Але чому ти так уперто переказуєш мені цей дурнуватий діалог? — нарікав той, ти знаєш. Бо він не дурнуватий, відказав Лонштайн, треба, щоб ці хлопці, тобто месьє представники зоопарку, затямили, що я не гірше від них знаю, про що йдеться, але це їм анітрохи не сподобається, бо вони — технократи революції і вважають, що веселість, гриби і моя консьєржка не входять у діалектику історії. Одне слово, сказав той, ти знаєш, що не був технократом, а просто спішив, занось тварин до своєї халупи і поверни автомобіль. Так, мовив рабинчик, і за цей час гриб виріс іще на три міліметри. На бульварі Распай стало очевидно, що Оскара вже зморив сон. Іди, спочинь трохи, мовив Маркос, поговоримо ввечері, коли прибуде Ередіа, і обережно з телефоном. Я маю для тебе цілу купу новин, протяг Оскар, виходячи з другого позіхання. Маркос подякував йому за медові пряники під акомпанемент непристойного реготу Ґладіс і Людмили, що вже спорожнили коробку, й дав Ґладіс технічні вказівки для вечірньої зустрічі. На тротуарі перед готелем «Лютеція» Оскар зупинився на мить, спостерігаючи рух навколо станції метро Севр-Бабілон, із валізою в одній руці і Ґладіс у другій. — Чому вони рушили так швидко? Ми могли б поїсти разом або піти кудись, я так багато маю розповісти Маркосові. — Цей хлопець знає, що робить, — відповіла Ґладіс. — Коли глянеш на себе в дзеркало, ти зрозумієш, ходи, я зарезервувала тобі номер-люкс, щодо мене, то я, мій коханий, потребую душу, хоча цього разу в нас уже не буде пінгвіна у ванні.— Отже, це Париж, — дивувався Оскар. — Негідниці, вони зробили дірку в огорожі Ми в Центрі? — Тут немає того, що називають центром, або ж центр потрохи є всюди, як-от у визначенні вже не знаю чого, — пояснила Ґладіс. — Я вже не можу, лиши Париж by day[86] й ходімо в номер митися і спати, одразу видно, що ти не подавав трьохсот таць зі сніданком і не доглядав чотирнадцятьох дітей із різними розладами у верхній і нижній половині. — Вибач мені, я трохи сонний, мабуть, мені бракує вологості Ла-Плати. переріжте їм шлях із цього боку, бо інакше вони втечуть через поле Слухай, ти і ота полячка поїли всі пряники, безсоромниці. — Вони дуже смачні, але надто солодкі, — виснувала Людмила, звернувши згодом з бульвару Распай і виїхавши на вулицю Деламбр. — Чому ти не лишився з Оскаром? Мені здається, ніби він трохи розгубився. — Таж він спав на ходу, — озвався Маркос, — а в такому стані годі про щось говорити. Але, якщо хочеш знати правду, є речі, які я хочу краще зрозуміти, і тепер, коли в нас усе вийшло, я можу спокійно подумати якусь мить. Зупинися тут, запрошую тебе ковтнути чого-небудь. Ще раніше, ідучи опівдні в Орлі, Маркос запитував себе, чому Людмила. Йому сподобалося, що вона запропонувала сама вести машину, що вона не намагалася вплинути на Андреса, що навмисне зосередився на патефоні та обернувся до них плечима. Розповісти їй про бірюзового пінгвіна було недовго, і на Людмилу, коли вона дізналася про Ролана й Люсьєна Вернея, а надто про Лонштайна, напав такий шалений сміх, що вона мало не зіткнулася з 94-м автобусом. Та коли вони вже виїхали на автостраду, Маркос відчув, що вона починає відступати, заглибилась у думки, які змінили її манеру керувати машиною, вона враз стала поривна і немов змучена. Він дивився на неї кутиком ока, запалив сигарету і дав їй. — Як життя, — озвалася Людмила, — якийсь жарт або фарс, а позаду вже чекає щось інше. Є дві речі, не думай, ніби я не бачу, дві вкрай зрозумілі речі. По-перше, розповідь про пінгвіна — не жарт, по-друге, ти втаємничив мене. Ти розповів мені, про що йдеться. Тепер я поєдную ці обидві речі, розумієш? І цілком логічно, що я тебе запитую: чому ти розповів мені про це, чому мені? — Тому, що розповів, — відповів Маркос. — У таких речах не завжди існують ясні причини. — Ти казав про це Андресу? — Ні, ми розмовляли більше про жінок. Я тільки згадав про пінгвіна, і це, як ти бачила, не дуже зацікавило його. — Натомість тепер… Чому? Тому, що я запропонувала поїхати з тобою в Орлі? Тебе ніхто не змушував. Уяви собі, що я… хай йому біс, повія, я не можу дібрати слів, до дідька! — Полячко, ти змішуєш однаковими дозами аргентинську іспанську і галісійську. — Бо маю перевагу не дуже добре розуміти, про що йдеться, — пояснила Людмила. — На початку Андрес примушував мене повторювати фрази, щоб пореготати над ними разом із Патрісіо та Сусанною, скажімо, concha peluda у pija colorada[87], цей вираз видавався мені дуже милим. — Справді милий, — погодився Маркос, — тільки інколи люди хибно вживають його і тому занапащають. Я, здається, довіряю тобі, це один з виявів інтуїції. Тут не треба думати про щось незвичайне. — Так, але… Гаразд, я справді хотіла трохи допомогти, сигарети з Сусанною і що там іще, але те, що вже на першому розі ти розповідаєш мені про пінгвіна і двадцять тисяч фальшивих доларів, — річ зовсім інша. — Якщо тебе бентежить, що я розповів про справу, то, знаєш, можна забути. Ніяких проблем, між нами нічого не зміниться. — Ні, навпаки. Навпаки, Маркосе. Це… Хай йому біс, ти розумієш. Маркос поклав руку їй на плече, потім забрав її. — Треба, полячко, висловитись ясно. Ти не повинна вважати, ніби ти безпосередньо причетна до того, що ми робимо. Ти гадаєш, ніби я розповів тобі про це, бо, можливо, ти коли-небудь захочеш працювати з нами, але треба, щоб це прийшло до тебе, як бажання кохатися, або грати, або піти в кіно, це має народитись у тобі зненацька, як напад кашлю або лайка. Передусім не треба квапитись. Якщо тобі не цікаво, ми вже не повернемося до розмови про справу, оце й усе. І не думай, ніби я забув про Андреса. — Він не має нічого спільного з тим, що я можу вирішити, — заперечила Людмила. — Я працювала з Сусанною, а це навіть не зацікавило його, не те що він проти — просто ваша діяльність видається йому інфантильною і дратує його. Спершу і я так думала, але це ще й розважало мене, а тепер починаю бачити по-іншому. Атож, мені треба подумати, — мовила Людмила, вправно обігнавши бельгійський автомобіль, що невпинно перескакував зі смуги на смугу, спонукавши обуритися французьких водіїв. — Ти не звідти, — говорив далі Маркос. — Ніхто не може наполягати, що ти повинна брати участь з огляду на чуття відповідальності, те, що, скажімо, називають патріотизмом. — Як і директори Венсенського зоопарку, — зауважила Людмила. — Звичайно, ні, але це не легко, і годі казати, ніби всі так думають. — Інтернаціональні бригади, еге ж? — Якщо хочеш. Як на мене, не гірші за ті. — За п’ять перша, — кинула Людмила. — Пінгвін, напевне, вже приземляється. Почасти через це, а ще й тому, що то просто Людмила, кав’ярня на Одеській вулиці мала спокійні закутки, зелені лави й тишу, яка вимагала білого вина, сигарет і спогадів. Тепер це була Кордова, дружба з Оскаром у буенос-айреському пансіоні, старий Колінз — увесь той заплутаний клубок, з якого Маркос витягав ниточку для Людмили, відповідаючи на запитання або мовчанки, не дивуючись, що Людмила прагнула дізнатися, чи є інші різновиди медових пряників, чи Лонштайн теж учився разом з ними в університеті, і що тієї миті, коли він пояснював деякі причини, які привели його до Веремії, Людмила зіперлася підборіддям на кулаки й дивилася на нього, мов циганка крізь кришталеву кулю перед доленосним пророцтвом. — Я не дуже добре розумію, — призналася Людмила, — правда, даної миті це не має значення. Я б тільки хотіла, щоб ти сказав мені… — Знаю, — кивнув Маркос. — За годину ти повернешся додому, а там… — Так. Бо я не люблю брехати, якщо можна уникнути брехні, а цієї миті ще більше, ніж будь-коли. Андрес ніколи не брехав мені, хоча переваги цієї системи ще треба перевірити. Отож є пінгвін, старий Колінз і таке інше. А є ще й пучеро, яке ми їстимемо разом цього вечора, і між двома картоплинками нам треба розмовляти. — Як на мене, полячко, можеш розповісти йому все. Андрес не з нами, я завжди сподівався, що він ступить перший крок, але ж бачиш. Можливо, я мав би поговорити з ним відверто, як із тобою, можливо, він би добре зреагував, хтозна. З ним це теж питання інтуїції, якщо я не казав нічого, то не говорив, на цьому й кінець. А ти можеш розповісти йому все. Я знаю, що він ніде не бовкне, байдуже, згоден чи ні. — Чудово, — зраділа Людмила. — Щодо мене, то не знаю чому, а я дуже щаслива. Не дивись на мене отак. Я завжди верзу такі дурниці. — Я дивлюся на тебе не тому, — поправив Маркос. — Я, полячко, просто дивлюся на тебе.
* * *
Авжеж, але хто ти, кого я тримаю в обіймах, хто подається й відсувається, нарікає і вимагає, хто горнеться до мене цієї миті? Скажімо, вона буде згодна з усім (але хто ти, кого я тримаю в обіймах?), та коли я захочу мало-помалу зняти з неї трусики, вона відмовляється, стулює ноги і пручається, хоче зробити це сама, треба, щоб саме її руки бралися за резинку і поволі опускали рожевуваті трусики до середини стегон, потім ноги ледь піднімаються, і труси сповзають до колін, а далі вже працює білий колінно-шатунний механізм, теплий велосипед, що опускає трусики, тимчасом як непотрібні руки лежать уздовж тулуба, трусики скручуються, річ неминуча, я марно хочу допомогти їй, наполягає, що ні, знову докладає своїх рук, стегна трохи піднялися, і ось нарешті кісточки, ступні, останній рух, і трусики, скручені і зморщені, вкладаються, мов рожевий песик, біля ніг жінки, що лежить і відсуває їх убік, і саме тоді чується зітхання, саме тоді неодмінне зітхання, вона змирилася з оголеністю, скоса поглядає на мене й ледь-ледь усміхається. Я не розумію цих повторюваних ритуалів, проте люблю їх, чому ти не даєш мені зняти трусики, а сама вигинаєшся на ліжку, мов дельфін у воді, аж поки мої пальці швидким рухом відкидають маленького рожевого песика чихуахуа, що вмостився коло холодних і стулених ступнів, які я цілую пальчик за пальчиком, ревно вилизую, щоб полоскотати тебе й почути твої «ні», побачити, як ти, сміючись, звиваєшся, називаєш мене фетишистом, відпихаєш мене, аж поки нарешті пригортаєшся до тіла, що шукає твого знизу вгору, вуста біжать по твоїй шкірі, незграбний член упирається тобі в коліна й живіт, зволожує його, прелюдії з вигадливим перебігом при кожному повторенні, на кожному етапі шляху, твій запах під нігтями, подвійний затяжний пошук уже знайденого, незбагненне відкриття вже знаного, твої пальці, що губляться в моєму паху, охоплюють член, повзуть один за одним, гамуючи спрагу шкіри, повної вуст, помноженої руками і зубами, первинна гідра, лагідний головоногий гермафродит, інверсія засобів і цілей, рот — як статевий орган, анус — як рот, твій язик — як фалос, що шукає мене, мої вуста — піхва, в яку ти занурюєшся, музика червоної тиші, соната, що поєднує два голоси, змії кадуцея[88], що піднімаються до остаточного розв’язку, останній акорд, якого не почую, бо цього разу ти відмовила мені в ньому, цього разу, як і безліч інших разів, це немов трусики, які знімаєш тільки ти, я повертаю тебе боком і цілую в шию, повзу вздовж спини, ти лежиш нерухома, впокорена, і раптом, мені досить лише уявити, чого я жадаю, щоб відчути, як знову збирається моя сила і стає вимоглива, ти приймеш усе, розімліла й безпорадна, ткнувшись обличчям у подушку, ти даси себе цілувати, бурмотітимеш «твоя киценька», простерта й розслаблена, я вгадуватиму твої заплющені очі й підняті вгору, якнайдалі від тіла руки, в профіль ти наче плавчиха, що на краю трампліна ритмічно відтворює досконалий стрибок, я спускаюся вздовж спини, ти даєш розкрити й докладно оглянути себе, відчуваєш безкінечний інвентар язика, що проникає якнайглибше, смоктання губ, які прилипли до кільця вогню і моху, відчувають, як воно скорочується й подається, звільняють його від щоденного потаємного рабства, запрошують на церемонію, що пориває з буденщиною тієї неуважної руки, що вряди-годи опускається почистити й помити, цим майже неіснуванням, яке тільки хвороба інколи вивільняє для уважніших пальців, повний рот пігулок, що як веретена, реєстрація температури, ти даєшся лизати, пестити і гладити тебе пальцями аж до миті, коли відсахнешся, відмовишся, запручаєшся, це ні, ти знаєш, що це ні, обернешся до мене з наріканнями, бо я занурив руки між твоїх сідниць, щоб утримати тебе і розкрити, ти відштовхнеш мене ногою, і я побачу твої зціплені вуста, бажання не піддаватися, почую металевий голос, у якому озвуться вікові заборони, знову будуть брама з рогу і брама зі слонової кості, содомські янголи з косами, що майорять на вітрі, ти заповзаєш у захисні простирадла, знову лягаєш горілиць, пропонуючи канонічний живіт, ти визначаєш «так» і «ні», Ахурамазду і Аримана, абсурдна заборона, гримаси «ні», мати, катехізис, свята церква — все збирається в єдиному «ні», нормативна сарна за подобою свого Бога, своєї батьківщини й хатнього вогнища, сміховинний ключ до такої сили речей, дівчинка комільфо, недоторканна моделька, амінь, амінь, хіба що, можливо, коли-небудь…* * *
— Ми марнуємо час на прийняття цих заморських нікчем, — обурювався Патрісіо, застрявши о сьомій годині вечора в автомобільній тисняві Севастопольського бульвару, — і, звичайно, Ередіа має приземлитись у Бурже, це смерть на три дії. — Кому ти розказуєш, колего? — підтримав його Ґомес. — Таж я спокійнісінько упорядковував свою колекцію габонських марок, аж тут телефонує Маркос. А втім, якщо запалиш світло, я прочитаю тобі новини, і тоді в тебе зникне оця напруга, через яку ти скидаєшся на труп.
— Слухай, я не люблю їздити з увімкненим світлом, ми будемо схожі на педерастів, що влаштували собі весілля, надто ти у своєму блакитному жилеті, треба бути панамцем, присягаюся. Гаразд, гаразд, Há тобі, я запалюю світло. — Ви, молодь, — заговорив Ґомес, що мав двадцять три роки, — гадаєте, ніби, ходячи в сорочці та пуловері, ви допомагаєте руйнувати суспільство. Гаразд, що там за новини? — Розповідай, поки я зрізатиму по цій вуличці, тут, здається, менше машин. Слухай, це в Ла-Калері? Ґомес замолов якомога швидше: — «АРГЕНТИНА. ҐЕРИЛЬЄРО ОКУПУВАЛИ МІСТЕЧКО З ДЕСЯТЬМА ТИСЯЧАМИ ЖИТЕЛІВ НЕПОДАЛІК ВІД КОРДОВИ. Кільканадцять ґерильєро, приїхавши на п’ятьох машинах, окупували у вівторок Ла-Калеру, містечко з десятьма тисячами жителів за двадцять п’ять кілометрів від Кордови. Поділившись на групи, які спілкувалися між собою з допомогою портативних радіоприймачів, і діючи, за словами свідків, з великою холоднокровністю, напасники захопили телефонну станцію, пошту і телеграф, муніципалітет і, подолавши опір гвардії, комісаріат». Ого, — мовив Патрісіо, — розумієш, які новини ми перекажемо Ередіа, він у хмарах витатиме від щастя. «Вони вдерлися в банк, украли десять мільйонів песо» (двадцять п’ять тисяч доларів, Боже милий, як тяжко буде старому Колінзу думати, що ці гроші справжні, й зауваж мимохідь, як це збігається з пінгвіном і броненосцями, якщо й далі отак піде, ми станемо мільйонерами), дай я дочитаю, хай йому грець, «щоб фінансувати витрати революції і вгамувати голод робітників на автомобільному заводі в Кордові. Робітники там страйкують від початку червня. Ця смілива операція нагадує напад 8 жовтня минулого року, коли тупамарос зайняли уругвайське містечко Пандо». Не виникало сумніву, що це була головна новина для Ередіа, шкода, що її не можна було переказати одразу, бо, коли вони помітили його на паспортному контролі, він розмовляв із високим худим чолов’ягою, мабуть, ще одним бразильцем. Ередіа привітав їх здалеку, махаючи руками з портфелем і пляшкою віскі, маневр, досить корисний, щоб нишком підморгнути їм, Патрісіо й Ґомес належним чином зареєстрували ту вказівку і найприродніше привітали подорожнього обіймами й вигуками, які не мали означати абсолютно нічого, й потім Ередіа представив їм сеньйора Фортунато, той був його ефемерним сусідом під час перельоту й запевняв, що цілком щасливий. Саме з цієї причини Ґомес став на місце Фортунато, коли вони пішли за багажем, і Ередіа кутиком вуст сповістив Патрісіо, що слухав кожною волосинкою, мовляв, будьте пильні, це мураха, поясню потім. Фортунато припало до вподоби, що друзі вирішили лишити валізи коло пункту видачі й вийшли пропустити чарчину: адже Ередіа мав пробути в Парижі лише кілька годин, цей начебто співвітчизник уже розповів йому про свою давню дружбу з Ґомесом і Патрісіо,
безумства Монмартру, богемне життя, ох, ті студентські роки без грошей були, напевне, найкращі, а Патрісіо розказував мандрівній мурашці, що Ередіа сіяв розкоші й марнотратство вздовж усієї вулиці Бланш, а тим часом гідніший і працьовитіший Ґомес збирав колекцію марок, що породжувала захват і заздрість усієї невеличкої панамської колонії в Парижі. Події в Ла-Калері були відкладені на потім, дарма що мандрівна мурашка нараз зацікавилася новинами й купувала вечірні газети, поки подавали друге віскі, проте його коментарі на маніфестацію вГайдельберзі, де тисяча студентів протестували проти присутності Макнамари, видобули лише ввічливе відлуння в Ґомеса й Патрісіо і суто алкогольний ентузіазм в Ередіа, що вже випив три чарки скочу в Лондоні, дві — перелітаючи Ла-Манш, тож його надто тішило уявляти собі, як студенти трощать вітрини і дзеркала навколо сеньйора, що був головою банку, який опікувався якраз реконструкцією. Коли Фортунато дійшов до подій у Ла-Калері на третій сторінці газети «Monde», було логічним, що він запитав у Патрісіо, чи той знав про це, й Патрісіо підтвердив, так, друже, все в Аргентині, тій бідолашній країні, йде на гірше. Фортунато й далі цікавили аргентинські проблеми, бо він був із прикордоння й колись жив у Ресистенсії та Буенос-Айресі, таж вони бачать, що він досить добре розмовляє іспанською мовою, зрозуміла річ, не так добре, як друзяка Ередіа, що скромно запротестував, бо ніколи не міг позбутися акценту, сповненого глісад та порушень темпу і немов пронизаного африканським ритмом у чистій кастильській просодії[89]; тож якби Патрісіо жив у Парижі, він був би радий інколи зустрічатися з ним, щоб він представив його іншим аргентинцям і вони могли розмовляти про такі речі, звичайно, скажіть, у якому ви готелі, я зателефоную вам, погодився Патрісіо. Під час третього віскі, обмінявшись доречною топографічною і ономастичною інформацією з великою допомогою блокнотів і записників, заговорили про кубок світу з футболу й Пеле, і, уяви собі, про землетрус у Перу, сафру на Кубі, про яку Фортунато мав безпосередню інформацію, тоді як решта троє були, здається, не дуже обізнані, і про нову атмосферу в Лондоні, де Ередіа цілий місяць — якщо йому вірити, а йому таки вірили, — тішився різноманітними оргіями. Фортунато, здається, це не дуже цікавило, хоча симпатія до нового приятеля зобов’язувала його слухати і смакувати; газета була вже складена, мов ганчірка, на колінах мандрівного мурашки, що після двох чи трьох спроб повернути розмову до актуальних тем утомився й далі слухав Ередіа, що розповідав про свої походеньки дорогим колишнім богемним друзям, Фортунато не мав де вставити навіть найменшої згадки про соціально-економічний контекст і зрозумів, що йому найкраще забиратися, але що тут удієш, Ередіа віддався спогадам про район Ерлз-Корт у південно-західній частині Лондона, якщо поїдеш туди коли-небудь, я дам тобі, хлопче, адреси добрих готелів, годі навіть порівнювати з цим пуританським містом, London for ever[90], хай йому грець, ви теж, напевне, добряче гульнули там, га, і Фортунато похитав головою з легенькою усмішкою, повною прихованого змісту, Ґомес ткнув його ліктем у бік, ох, ці хлопці з Жанейро, які гультяї, що ж, я не з Жанейро, це не має значення, ми всі більшою чи меншою мірою з Жанейро, це клімат, і Ередіа заходився докладно, з усіма технічними деталями розповідати, як треба роздягати жінок, коли вони не хочуть, або вдають, ніби не хочуть, а це ще гірше, бо тоді в них ясна голова, а це завжди означає пазурі, ляпаси і аперкоти коліном, надто вже лиховісні, хай там як, у найбільшій пригоді в таких випадках стає гречність, яку підтримує sotto voce[91] сила тяжіння, бо ти не зайдеш далеко, якщо дівчина ще не сидить, а то й, можливо, простерлася на ліжку, і тоді Ередіа лагідно притискає її, а водночас куйовдить коси, цілує і знімає бюстгальтер, бо це загалом у Лондоні, а втім, і будь-де, дозволяють без великого страху, а коли вже під блузою шовковисті груди, треба лише почекати миті, щоб оголити їх і лагідно обмацувати їх, пощипувати, обводити навколо спершу пальцем, а потім усією рукою незабутнім і зворушливим жестом людини, що охоплює келих, і яке має значення, що в даному випадку цей келих стоїть догори денцем, бо вуста однаково прийдуть пити рожеву купинку, яка любить, коли її п’ють, яка прокидається, мов вулкан, дарма що Діана або Дженніфер каже «Ні, ні, ні» і ховає голову в подушку, лише її мідні коси шмагають, немов у бурю, обличчя Ередіа, що нишком уже відкриває ковзну застібку спідниці, і тут настає вирішальна мить, sic, бо Діана стулює стегна, або лягає на бік, або глухо падає долілиць, і тоді треба зосередитися на потилиці й плечах, прокласти вздовж спини старанно вимощений шлях пестощів, які здійснюють акупунктуру і картографію, заспокоїти жертву вустами, які провідують вушко і легенько зволожують його, покусують мочку і бурмочуть, чому ти така дурненька, чому відвертаєшся, не пручайся, не будь такою, і тоді Діана або Дженніфер зітхне і скаже «ні», проте дасть себе мало-помалу розвернути, а ковзна застібка вже опустилася, і це треба вчинити так, як підказує її назва — бліц, оце й усе, проте в цьому моменті полягає увесь стратегічний геній, що забезпечує Аустерліц і Чакабуко, бо, якщо це Ередіа, все буде єдиним комплексом дій, застібка-бліц добіжить аж до низу, а спідниця опуститься до стегон, і тут Ередіа привернув увагу до головної деталі, від якої залежить решта, трусики слід опустити разом зі спідницею, а це інколи важко, бо Діана стулює ноги, пальці часом спромагаються стягнути тільки спідницю, не схопивши водночас резинки трусиків, але, коли трапляється таке лихо, Ередіа весь увіходить у ту саму структуру опускання, як сказали б у журналі «Tel Quel»[92], якби висвітлювали такі питання, а потім відбувається дивовижна річ, метаморфоза, про яку подбали безсмертні й видющі боги, що пильнують коло узголів’я, й диво полягає в тому, що трусики, опущені одним вправним рухом аж до середини стегон, але тільки до середини стегон, не лише опущені, а й скручені тим самим жестом, що опустив їх, і цей результат аж ніяк не є неминучим, його треба вміти досягти, допомагаючи собі долонею, як-от коли розкочують тісто, трусики перетворюються в річ, що видається mutatis mutandis, парою наручників, скручені трусики правлять за подвійний еластичний нейлоновий обруч, що сковує рухи стегон-поршнів, удари задом, який хвицається і брикається, нейтралізує їх, мов кулаки небезпечного злочинця, якого арештували охоронці громадського порядку, перетворює стегна у два веретена марного, млявого, рожевого опору, що вгорі стає скаргою, бо Діана або Дженніфер знає, що вже не може скористатися своїми великими шовковистими ножицями, які ідуть слідами Абеляра в духовній і (або) в матеріальній площинах Ередіа, що перебуває тепер наполовину впритул і наполовину над, повзе довгим поцілунком від вуст аж до животика, де досліджує пупець, що легенько відгонить збіжжям і тальком, і знову повертається до грудей, які ніколи не припиняли чекати його під час цих наступів і відступів, маршів і контрмаршів, а вільною рукою приступає до роздягання власної особи, ще не претендуючи на цій стадії на Адамів стан, бо така претензія в перфекціоністів призводила до поразки в майже виграних битвах, тільки штани до колін і труси, якщо можна і якщо справді потрібно, це важлива мить, бо все обличчя та увагу Діани треба огорнути поцілунками та руками і навіть власним волоссям, яке завжди допомагає, бо провокує той вигин сідниць, що є останнім «ні», в якому вже вчувається «так», відчайдушна спроба визволити стегна від пута, яке на них, а тим часом пальці Ередіа пробігають по електризованому руну і заходять у тісний, потаємний простір, де Діана відчуває, що вже надто пізно і не може розвести стегон, стогне, щоб Ередіа визволив її, вона й далі повторює «ні», бо не може сказати щось інше, проте чекає того, що виконає другий поривний рух, відбувається нове блискавичне опускання трусиків, які повинні проминути Сциллу й Харибду колін, де вони завжди схильні затримуватися, і опуститися ще нижче, бажано до кісточок і стоп як останній застережний захід, майже завжди непотрібний, бо вже важко здіймаються груди й піднялася температура, яка сповіщає все, вигнута дуга опадає до горизонталі, обличчя занурилось профілем у подушку, ридання, в якому зосереджується вся покірливість королівства, і тоді краще остаточно скинути трусики, допомагаючи собі ногою, визволити ув’язнену альбертину, а коли ноги почуються вільними, вже вся вага тіла Ередіа покриває територію, що бурмоче й ворушиться, бо ні, бо я не хочу, бо ти негідник, ти душиш мене, але вже відбувається Дарвінове повернення, м’яка, оксамитова регресія до стадії жабки, мало-помалу розводяться стегна, піднімаються коліна, хоча ніхто про те не просив, неприступний простір пропонує пухнастий ключ, Ередіа, мов Архімед, знає, що йому потрібна тільки точка опори, і вмощує коліна в утворений проміжок, а його пальці піднімаються до вуст, щоб узяти слини, яка цього вечора є перепусткою до печери, шифром секретного коду, Діана, та простерта й зарюмана жабка, стогне, а сиракузець знову знає, що може отак зворухнути світ, що все починає крутитися, підніматися, плисти й занурюватися з усіма своїми фізичними і хімічними властивостями в барвистий потік за заплющеними очима, серед бурмотіння і кіс. Почувши про задовільний результат, Фортунато вирішив, що настала мить прощатися, і підвівся одразу після надмірних welcomes[93] і побажань щастя на французькій землі, не забувши нагадати Патрісіо, що ніщо не було б для нього більшою насолодою за змогу зустрітися з ним і поговорити про південноамериканські проблеми, це бажання Патрісіо сприйняв, як і слід, аякже, тільки цього й бракує. — Ну, що скажеш? — запитав Ґомес. — Ця мандрівна мурашка пристала до тебе в літаку? — Дай мені трохи відітхнути після моєї вистави, — попросив Ередіа, що, до речі, виконав свій номер з очевидною насолодою, не часто йому траплялася нагода пояснювати аж до останнього пункту. — Кінець кінцем вони більші ідіоти, ніж здавалося, таж вони могли передбачити, що я вже не пуцьвірінок і теж маю свою інформацію. Ти пригадуєш Руя Мораеса, що одного разу прилетів до Буенос-Айреса з повною валізою пістолетів? Він був у Лондоні, де виконував якусь роботу для Ламарка, й розповів мені мимохідь про деякі певні дані, які дуже сподобаються Маркосу. Мандрівна мурашка спробувала подати себе на одній дружній вечірці, такі людці, як ти знаєш, тиняються всюди, і Руй показав мені його поміж чаркою джину і задом однієї негритоски, на ту вечірку зібралося так багато людей, що годі було щось роздивитися, але я все-таки помітив отой його гачкуватий єгипетський ніс. Задля більшої безпеки я пішов ще до можливої презентації, але, як бачиш, сьогодні пополудні я натрапляю на нього в літаку, він сідає поряд зі мною і починає, мовляв, вибачте, але мені здається, ніби ви теж бразилець, і таке інше. Мене трохи непокоїла думка, що, можливо, мене прийде зустрічати Маркос, тож, уявляєш собі, я анітрохи не зрадів, побачивши вас обох, але, на щастя, ви не такі бовдурі, як здавалося. — Їдьмо одразу до Маркоса, — мовив Патрісіо. — Ти вже чув про події в Ла-Калері, ми хотіли розповісти тобі, але мандрівна мурашка завжди послужлива й випередила нас, сучий син і сам сука. — Слухай, не забувай про пильність, — застеріг Ередіа. — Хай там як, цей тип пішов, не знаючи, що йому й думати. На кожного Фортунато є свій Монтрезор[94]. Він сказав це передусім для себе, бо ані Ґомес, ані Патрісіо не вирізнялися начитаністю, і за доказ тут правлять їхні очі, вирячені на нього, мов на гліптодонта[95], після чого за валізи і гоп, але попередньо оглянули обрій, уже абсолютно чистий від мурах, ковзнувши очима від крилатих здобутків технічного прогресу до дверей, які відчинялись і зачинялися, тільки-но поблизу опинялися люди.
* * *
— Отже, ти маєш заповнити свою членську картонку, — зазначив я. — Так. Театр лишає мені час для багатьох інших речей, а в ці останні місяці я загалом мала небагато втіхи. — Знаю, полячко, знаю. Я не зважав на тебе, десь тинявся, не водив тебе дивитися ведмедів. — Не думай, ніби ти така велика цяця, — кинула Людмила, загрожуючи моїй литці гострим підбором. — Я й сама вмію гратися, але сьогодні інша річ, це гра, яка, можливо, прислужиться чомусь, про це ніколи не знаєш. — Твоя правда, Людлюд, крім того, ти завжди любила пінгвінів. Людмила погладила мене рукою по обличчю, поцілувала в шию й забрала мої сигарети. Її манери морського коника, запах чистих кіс, веселе безладдя всіх рухів; ми закурили разом і випили склянку вина; я думав, що мені дуже хотілося б послухати «Процесію», отут, протягти тільки руку, а водночас кортіло, щоб Людмила й далі розповідала про експедицію в Орлі поміж вибухами сміху і неймовірних розгалужень та відступів, уперше я мав враження, ніби щось змінилося в перспективі, ураз з’явилися певні сліди, напрями й лінії втечі (можливо, цей останній елемент слід розуміти буквально), виразне відчуття, що Маркос, Патрісіо і решта наблизились до чогось реального, що Маркос — уже не розвіяний або неквапний гість, що заходив до мене сьогодні вранці. Очевидна річ, ані Людмила, ані я не мали виразного уявлення про ту Веремію, хіба що здогадувалися про, за словами Лонштайна, епіфетести і пролегоменки; але цього було досить, щоб у мене з’явилося відчуття, ніби Людмила наближається до Веремії, щоб уся ця абстрактна маячня нараз утілилася в життя, пролунав раптовий наказ «годі розваг», що, відбившись, змінив і мене, поставив мене в іншу ситуацію відносно Маркоса й решти, а надто щодо Людмили, що не забарилася платити за розбиті горщики, влізти зі своєю польською невинністю в незбагненні плутані справи, а своїми маленькими лапками — в уже готовий окріп, до дідька б усіх тих виродків. Він думав про це з ніжністю, майже лагідно, бо любив і Патрісіо, і Маркоса, й Ґомеса, але тепер справді щось сталося, наближався великий цирковий виступ (королівські броненосці й бірюзовий пінгвін, — благаю тебе, полячко), тепер була Веремія, і, хай буде, що буде, це вже зовсім інше, ніж крики в кінотеатрах і надгорілі сірники. Невідомо, що діялося в Андреса в голові на цій стадії його міркувань, бо Людмила стала придивлятися до нього і знову погладила щоку, але цей жест зненацька урвався, бо їй раптом умить знадобилися обидві руки, щоб схопитися за голову: — Репетиція о пів на восьму! Господи, я геть забула про неї! — Не плач, киценько, краще випий ще одну склянку зі своїм рибалкою Андресом, що не розуміє тривог сучасної історії, і розкажи мені трохи більше про мурах, що застряли вам у горлі. — Concha peluda у pija colorada, — вигукнула Людмила, — цього разу вони мене точно вб’ють! — Дівчинко, не варто ламати собі руки, хай там що, ти приїдеш тоді, коли всі вже загинуть або одружаться, краще поїжмо це пучеро — смачнюще, я дотримувався твоїх рекомендацій від овочу до овочу. — Твоя правда, нехай ідуть під три чорти, — погодилася Людмила. — Таж вони могли зателефонувати мені ще раз, як по-твоєму? — Люба моя, вони телефонували тобі о шостій, це перше, про що я сказав тобі, коли ти повернулася після зустрічі пінгвіна. — Отже, мені дадуть прочухана, але завинили тут емоції, долари… Ох, мурахи, я, звичайно, розповім про них, але спершу мені треба заспокоїтися, дай мені склянку чого-небудь. Ну, і як там Франсина? — Усе гаразд, — відповів я з тією самою неминучою зміною інтонації, яка вчувалася в її голосі, це був діагональний спосіб ставити запитання й відповідати на них, повернення до криниці, до марного пінг-понгу. — Я була впевнена, що ти підеш до неї, — сказала Людмила. — Тільки-но ти сказав Маркосу, що не поїдеш в Орлі. — Розкажи мені, як приїхав пінгвін. — Наче тебе цікавить той пінгвін. — Гаразд, тоді поговорімо про Мікеланджело. Ох, Людмило, як може бути, щоВтручання внаслідок форс-мажорних обставин Тому, ти знаєш, уривався терпець, бо він і далі мав клопіт із Франсиною, пучеро, сумною Людмилою та іншою філігранню ліберальної ментальності, що марно розшаровувалась (так-так, думав я, тобі личать прогресивні ідеї, бо ти й далі гірший за решту), і до цього всього домішувалося послідовне пояснення про Цабе, мурах і Веремію, тож саме тому й передусім той, ти знаєш, магілює (радше від слова «малювати», ніж від слова «магія») собі наступне: Той, ти знаєш, уволю скористався своєрідним фотороботом Цабе, якого виготовили Ґомес і Люсьєн Верней і який полягав у наступних рисах: 1. Цабе — південноамериканець (аргентинець? болівієць? Різні варіанти в алфавітному порядку). 2. Цабе: — уповноважений; — перебуває під знаком повного місяця (астральна деталь, яку Лонштайн вважав за не менш важливу, ніж несприятливу); — повновладний (грошва надходить з усього припущеного вище алфавітного порядку через (гіпотеза) ОАД, ЦРУ, МБРР, фонд Нельсона Рокфеллера та інші фонди.
ЦАБЕМУРАШИНА ОРГАНОГРАМА
N.B.: Ця органограма, як, зрештою, і всі, не дуже зрозуміла.
3. Цабе діє в Європі. 4. Цабе охороняє мілітаризована група: мурахи, якими командує Мурахан. Що стосується мурах, серед них є представники майже всіх географічних ареалів (скажімо, Фортунато — бразилець, а про Мурахана гадають, ніби він сальвадорець, дарма що ідентичність його особи вкриває густий туман).
Інтермецо з Пуччіні Номер 498 мав радіо на тумбочці, і Оскар увімкнув його з усіма засторогами, щоб не розбудити Ґладіс, що тримала пальчик у роті в стилі Baby Doll[96] і в цьому самому стилі примостила і свій зграбний зад, проте голісінький. Оскар сів на край ліжка й запалив сигарету, скориставшись траншейним методом війни 1914 року, якого він навчився в тринадцять років у кінотеатрі «Roca» в Альмаґро і який полягав у тому, щоб прикрити сірник рукою і терти його по поверхні, не довшій за п’ять міліметрів, щоб стишити звук до простого хрускоту, який, як можна припустити, не дійде до Ґладіс, що поринула в добре заслужений сон після всіх пластикових таць і плям-плям на додачу. Та от біда, готельне радіо мало всього три програми, і дві з них — суцільне лайно, і то французькою мовою, а третя передавала «Турандот», другий акт, арію принцеси. Обережно маніпулюючи регулятором, як перед тим сірником, Оскар вправно подбав, щоб Турандот могла виспівати своє кепсько приховане сексуальне згнічення на рівні, який не розбудить Ґладіс; зіпершись на подушку, що була на диво м’якою, Оскар розкошував тютюном і музикою, нереальністю цієї години, коли тільки Ґладіс ще пов’язувала його з іншим краєм світу, Аргентиною, що нараз стала неймовірно далекою і втраченою, пансіоном доньї Ракелі, яка невідомо навіщо приперлася аж сюди, і водночас груденятами Моньї серед жасмину під місяцем уповні. Оскар ще не зовсім прокинувся, мелодія Пуччіні, яку він знав і любив ще змалечку, була своєрідними пахощами жасминів Сантоса-Переса і запахом сонної і вдоволеної Ґладіс, запахом, якого ще не встиг змити душ, і свідченням трьох загадок, спогадом про щось прочитане, але невідомо де, Тосканіні диригував у Мілані на генеральній репетиції «Турандот» і зупинив оркестр після сцени самогубства Ліу, щоб сказати з обличчям, на якому рясніли сльози: «Саме тут припинив писати маестро, дійшовши до цього місця, Пуччіні помер», і всі музиканти мовчки попідводились, це нагадало Оскарові, що оперу «Турандот» закінчив, скориставшись вказівками, які лишив Пуччіні, Франко Альфано, і тут годі не запитати себе, скільки творів зазнали такої долі, статуй, якими захоплюються в музеях, не підозрюючи, що хтось третій реконструював їх, наче скелети диплодоків, починаючи з колінної чашечки, який-небудь Амехіно, отака всячина, а також газетні повідомлення, сфабриковані власними зусиллями, інші ув’язнені виламали ґрати одного кухонного вікна й вискочили на пустку, що тягнеться до 41-ї вулиці, але як знати, чи насправді той вилом не зробили раніше, чи справді дівчата втекли через пустку, освітлену місячним сяєвом, бігли несамовито аж до муру, аж до карнавалу по той бік, доведені до відчаю відчуженням і переповненістю, жирними стравами, ляпасами або ще витонченішими тяжкими педагогічними знущаннями. Якого біса я повертаюся до цього, мов муха до падла, сказав собі Оскар, що не мав упереджень у сфері метафор, але це була не метафора, все поверталося по-іншому, як покора якійсь неясній схожості, а Турандот у кінці арії обіцяла кохання або смерть, ця напрочуд проста фраза Андресові, напевне, видалася б нестерпною і банальною після «Процесії», яку він зрештою міг слухати спокійно, бо Людмила, згорнувшись на дивані, стежила за музикою по-своєму, тобто читала вірші Любича-Мілоша, що з ним її пов’язувала рекурентна фіксація.
* * *
Інколи й тому, ти знаєш, цікаво було спостерігати Андреса, що немов сидів на двосхилому дахові, а інколи він міг написати на якійсь картонці про близькість між такими людьми, як Андрес, і, скажімо, Генрі Джеймс, що теж сидів верхи на гребені між світом свого покоління і першими поштовхами у вигляді телефону, автомобіля і Ґульєльмо Марконі. Проте сьогодні його дужче цікавив інший тип межової ситуації в таких людей, як Андрес: на рівні свідомості це сидіння верхи на власному житті провокувало самопожирання, справжні бойні міфічного катоблепаса[97] з головою, що волочиться по землі, майже завжди сміховинні спроби переламу на площині мови, життя стосунків, поточних ідеологій, усього, що зрештою вкрай заплутується, і той, ти знаєш, користався цією миттю, щоб підняти свою лупу й пробурмотіти щось на кшталт, мовляв, почекай, поки тебе схопить Мао, і ти побачиш, чи там Франсина, або сентиментальне визволення, або твоє крісло зі стереофонічними наушниками. Мені це все видалося не менш очевидним, ніж тому, ти знаєш, надто після сновиддя про фільм Фрица Ланґа, що було абсолютно незбагненним, а водночас відмінною і неясною формою глухої вулички з подвійною назвою Людмили і Франсини. В цій непроглядній пітьмі все було найяснішим, бо тієї пори я щодня натикався на вперту необхідність ліквідувати пряму лінію як найменшу відстань між двома точками, яка-небудь неевклідова геометрія видавалася б мені придатнішою для мого ставлення до життя і до світу, але як утовкмачити це Людмилі або Франсині, коли так довго блукати і чекати, неодмінно лишаються нудота й розчарування, докори завжди в межах ортодоксальних ліній, гризоти й гидкий присмак у роті людини, що є рабом свого західного і дрібнобуржуазного походження, відчуття, що треба щось зробити і нічого не зроблено, відчуття невиконаного завдання, відчуття чорної плями між миттю, коли гарсон у кав’ярні повів мене до зали, де мене чекали, і миттю, коли я вийшов звідти, знаючи, що я щось забув, що я мав щось зробити, проте не міг, бо ж не міг пригадати. Отак щодня і, звичайно, пильне над-Я, надбудова буденного утверджувалася, штовхаючись ліктями, вершник на покрівлі, який намагається обняти світ Людмили і світ Франсини (і більше, набагато більше за це, повну розу вітрів, що розриває всяке уявлення про локалізацію обрію), щоб торкнутися коли-небудь рукою крайнього жадання світу Людмили—Франсини, і тому, звичайно, щокроку зіткнення з двоїстістю, непримиренний двоїстий погляд із верху двосхилої покрівлі. — Знаєш, — сказав Андрес, наливаючи Людмилі ще вина по тому, як поставив платівку «Процесії» і взяв люльку, — знаєш, полячко, мене змалку чарувала така ідіотська річ, як їзда верхи, просування вперед, споглядаючи майже одночасно зміну подвійного латерального краєвиду, ранчо ліворуч і низки тополь праворуч, руїн праворуч і жебонливого струмочка ліворуч, а спереду майже нічого, конячі вуха, обрій, що вже здалеку починає зсуватися ліворуч або праворуч, я знаю, якоїсь миті крислате дерево посередині шляху зійде ліворуч, а сова на сухому стовбурі стане совою з правого, правильного боку і спростує цим свою незаслужену репутацію. Людмила згорнула книжку литовських віршів і дивилася на мене очима, ще трохи загубленими у світі образів, який мало що мав спільного зі світом, який вона бачила, з чоловіком, що повернувся від музики Штокгаузена і огидного ремигання, бо, бачиш, Людо, найстрашніше не обирати: адже людина щодня обирає дедалі більше, це неминуче, ти прагнеш зануритись у Веремію, а я став на бік арабських країн, звісно, cum grano sablis[98], і то тільки подумки, і, тут певність ще більша, найважче й найризикованіше — не це, хоч і тут можуть постати різноманітні проблеми; оскільки моя проблема з арабськими країнами надто вже піщана, я, люба дівчинко, відчуваю огиду до всякого поділу вод, тільки простодушні вважають, ніби поділяють ножем, ніби це лишається з одного боку, а це — з другого. Ти, полячко, звичайно, не розумієш жодного слова з того, що я кажу. — Як же ти хочеш, щоб я розуміла, — пробурмотіла, підступивши ближче, Людмила, запустила руки мені у волосся й чухала мене нігтями, мов кота, це завжди було для мене несказанною насолодою, — якщо ти, моторошний птаху, починаєш говорити про світло в кінці тунелю. А втім, дивися, чи я розумна, я вважаю, що розумію тебе і що немає потреби діставати дорожні карти «Michelin». — Людлюд, вибір сам по собі неважкий, але я думаю, що проблема вибору, — яка дедалі більшою мірою є проблемою цього паскудного й дивовижного сторіччя з маестро Сартром або без нього, щоб перетворити її в психічну музику, — полягає в тому, що ми не знаємо, чи наш вибір зроблено чистими руками. Я знаю, обирати — це вже багато, дарма що людина помиляється, тут є ризик, спрацює якийсь випадковий або генетичний чинник, а загалом вибір сам по собі має певну вартість, він визначає й підтверджує. Проблема, на мою думку, мабуть, полягає ось у чому: обираючи те, що я вважаю за визвольну поведінку, розширення своїх можливостей, я, можливо, корюся імпульсам, примусам, табу або упередженням, які походять якраз із того боку, який я хочу покинути. — Блуп, — мовила Людмила, як і завжди, коли хотіла заохотити мене. — Хіба не багато таких, як ми, що хочуть поламати буржуазні шаблони, спираючись на не менш буржуазну ностальгію? Ти бачиш, як революція не бариться запустити машину репресій — психологічних, еротичних, естетичних, — які збігаються майже симетрично з машиною, начебто зруйнованою в політичній і практичній площинах, але й далі думаєш, що треба, мабуть, пильніше придивлятися до більшості наших варіантів вибору. — Гаразд, але це все-таки краще, ніж споглядати пупок, як чиниш ти, годилося б спробувати здійснювати якусь надреволюцію щоразу, коли трапляється нагода, і я згодна, що вона існує щодня. — Людо, звісно, що так, але краще продемонструвати інфільтрацію скасованого в нове, бо сила усталених ідей майже страхітлива. Лонштайн, що, як ти знаєш, удається до своєрідної мастурбації, хоча він, здається, ніколи не казав тобі про це, показав мені один науковий трактат вікторіанської доби з описом симптомів дитини-онаніста, який цілком відповідає картині, яку зображували наші батьки-матері та вчителі в Аргентині в 1930-х роках. Синці під очима, жовте обличчя, нерозбірлива мова, вологі руки, ухильний погляд і т. ін.; ця картина, безперечно, й досі зберігається в уяві багатьох людей, дарма що зміна поколінь не забариться ліквідувати її. Лонштайн сміявся не тільки тому, що ніколи не відповідав цій картині у віці від одинадцяти до п’ятнадцяти років, а ще й тому, що добре пригадував: він вважав себе в цьому аспекті за дивовижний виняток і був задоволений, що його старий тут не може йому нічим дорікнути; тобто, якщо добре придивишся, він зрештою визнав традиційну клінічну картину, яка спонукає його уявляти, ніби він становить привілейований виняток. — Одного разу в одинадцять років я мастурбувала з гребінцем, — призналася Людмила. — Хай йому грець, це мало не скінчилося бідою, я, певне, була дурна! — Не забувай, гребінці існують на те, щоб слухняні дітки вкладали в них шовковий папірець і видобували веселі мелодії. Якщо ми вже говоримо про сексологію, в тій книжці згадано ще й іншу річ, яка завжди вражала мене в ницих розпусних романах де Сада, і це розповідь про начебто еякуляцію в жінок. / Еякуляцію в жінок? / Так, люба, ти наче ніколи не читала «Джульєтти» або її численного потомства. / Атож, «Джульєтти» не читала, бо не могла знайти, а «Жюстину» читала. / Це те саме, обидві досить ниці, але й там жінки еякулюють, і глибокі причини цієї переконаності, яку поділяли всі медичні світила тієї доби, — це ще одна проблема, яка стосується сексуальної дискримінації і примату чоловічого світу, що стає взірцем для наслідування, тож саме отак жінка визнає, а то й вигадує властиву їй еякуляцію, натомість чоловік вважає це за річ звичайну: адже саме він накидає взірець. / Бачу, ти тямиш, що до чого. / Не я, а такий собі Стівен Маркус, що орел у цих питаннях, але йдеться не про це, колись, під час розмови з одним французьким скрипалем, що полюбляє лібідонозні звіряння, він розповів мені, що одна з його коханок, якась загадкова кавказка на ймення Базиліка, кохалася з таким шаленством, що зрештою еякулювала так, що намочувала йому всі стегна. / Блуп. / Збагни, цей хлопець знав про жінок набагато більше, ніж я, а проте, здається, вірив, що Базиліка — просто найвищий вияв феномена, який, на його думку, властивий усім жінкам. Я не вважав за потрібне розкрити йому очі на проблему, але, як бачиш, певні погляди можуть перескочити бар’єр і далі справляти свій вплив на протилежному боці, і то навіть у людини, що знає все. Я запитую себе: можливо, те, що я хотів би змінити в собі, я хочу змінити так, щоб по суті майже нічого не змінювати, можливо, коли я вважаю, ніби вибрав щось нове, мій вибір потай визначений усім, що я хотів би лишити позаду. — Хай там як, ти вибираєш, і то як, — мовила Людмила, і я відчував її як ганчірку, що складається вдвоє, вчетверо, увосьмеро. Я цілував і лоскотав її, міцно пригортав до себе, аж поки вона запручалася, завжди в роздумах, завжди в балачках двоїстий Андрес вийшов за межі свого єства, цілує мене, лоскоче, пригортає, аж поки я запручалася, послухай мене, Людлюд, я знаю, що це все — то Франсина, послухай мене, Людлюд, я йду на пошуки, мені необхідно йти на пошуки, отже, Франсина або та поїздка до Лондона, в яку я тебе відправив, бо мав потребу побути на самоті, проте лишається тільки дізнатися, чи я справді шукаю, чи я справді пішов на пошуки, а чи тільки віддаю перевагу своїй культурній спадщині, своєму буржуазному Заходові, своєму дрібному, гідному зневаги й дивовижному індивідові. — Ох, — зітхнула Людмила, — якщо ти вже заговорив про це, я не думаю, що ти дуже змінився, відколи, як ти кажеш, став виходити. Радше навпаки, тож quod erat demonstrandum[99], ось тобі. — Гм, — протягнув Андрес, шукаючи люльку, це був характерний для нього метод зволікання. — Тоді чому змінилася ти? — Бо ти мене розчаровуєш, бо ти нещирий, бо ти, власне, добре знаєш, що не хочеш нічого змінювати, що ця люлька завжди буде твоєю, і нехай начувається той, хто захоче її забрати, і водночас ти схильний зруйнувати дощенту цей дім, так само як руйнуєш дім Франсини, бо кожен удар тут або там відбивається з другого боку, тож нам немає потреби базікати одна з одною по телефону, щоб знати новини. — Так, — погодився Андрес, — так, Людлюд, але це не один дім, а два, і, якщо дотримуватися твого порівняння, спробуй зрозуміти мене. Два доми — це шістнадцять вікон, а не вісім, це різні вподобання щодо соусів, там вікна виходять на північ, а там на схід, такі-от речі. — Принаймні тобі твоя повсюдність і твої шістнадцять вікон стають у не дуже великій пригоді, ти сам признався в цьому, натомість є й те, що вже ніколи не буде таким, як давніше. — Я хочу, щоб ти розуміла, я сподіваюся на певну мутацію в способі кохати і розуміти одне одного, мені здається, що можна розірвати нашу пару й водночас збагатити її, і нехай нічого не змінюється в наших почуттях. — Нехай нічого не змінюється, — повторила Людмила. — Бачиш, твій вибір нічого не хоче змінювати по суті, це було і є грою, розкошуванням, дослідженням навколо миски з водою, фігурою танцю, і ти знову стаєш на ноги на тому самому місці. Але під час кожного стрибка ти розбиваєш якесь дзеркало, а сьогодні ти мені заявляєш, мовляв, навіть не певен, що розбиваєш їх, щоб змінити що-небудь. Бачу, ти недалеко відійшов від Мануеля. — Полячко, в цій розмові корисне те, що ти притьмом десакралізуєш її, скажімо, заговорила про Мануеля. Таки твоя правда, я марно вигадую проблему, а крім того, навіть у ній сумніваюся. Не жалій мене, знаєш. Людмила нічого не відповіла, а знову погладила мене рукою по обличчю, майже не торкаючись шкіри, і цей жест якраз дуже скидався на жалощі. Зрештою, як дізнатися, котра з них більше жаліє мене, бо й Франсина інколи поглядала на мене так, ніби хотіла втішити, а потім казала собі, що марно, бо навіть немає відчаю, це щось інше, без назви, і я не можу припинити свої пошуки або буття, і так далі, da capo al fine[100]. Розмова нічим не скінчилася, бо ми обоє мали свою правду, нашу правду. Розмова нічим не скінчилася, але нічого, здається, й не почалося; в кінці кожного діалогу чи то з Франсиною, чи то з Людмилою відкривався новий непевний проміжок часу, протягом якого пестощі та усмішки скидалися на скромних і чемних мешканців, що ходять навшпиньки; отже, переконати себе, переконати себе (ні, погодитися з цим неможливо: бути на покрівлі аж до кінця, скрутити собі в’язи, проте й далі сидіти верхи над двома схилами, над двома світами і прагнути зробити з них один або десять тисяч), отже, переконати себе, що ТРИКУТНИК — фігура, сформована трьома лініями, які взаємно перетинаються. Ні. Хоч і перетинаються, хтозна, чи перетинаються вони і до, і після пестощів. Ні. Евклід — ні, хай йому біс.* * *
Майже годі повірити, що стільки іноземців могли зібратися в одній паризькій квартирі, а консьєржка навіть не показувала свого норову, дивлячись, як з’являються різні суб’єкти і запитують переважно мессіє Лонштайна, немов його прізвище не стояло на табличці коло входу, вже не кажучи про те, що такі запитання найчастіше формулювали мовою, яку мало хто з паризьких консьєржок зволив інтерпретувати, але в даному випадку гладуха не тільки не зчинила найменшого скандалу, а й була вдоволена і тиха; скажімо, Оскарові й Ґладіс, що прийшли вперше, вона показала сходи в глибині двору й супроводила їх аж до першого сходового майданчика, кажучи, мовляв, у месьє Лонштайна, мабуть, роковини і добре, коли люди від часу до часу мають роковини, бо так мало нагод для веселощів, коли навколо стільки воєн і повені в суботу в долині Луари, де живе її мати, стільки фруктових дерев, уявіть собі, яке лихо. Оскар, звичайно, не второпав нічого з тих ораторських виливів і полишив Ґладіс клопіт уставляти «так», «звичайно», «авжеж», у супроводі численних merci beaucoup, vous êtes gentille[101] та інших мастил суспільства, де ніхто не розминеться з ким-небудь на сходах, не попросивши вибачення, присягаюсь, це правда, розповідала Ґладіс, тиснучи на дзвоник, дівчинко, ти глузуєш із мене, хоча, мушу сказати, я бував приголомшений кількістю рук, які мені доводилося потискати з найнікчемнішого приводу.
Бідолашна гладуха помилялася щодо роковин рабинчика, але не дуже, бо, зрештою, зустріч перетворилась у своєрідне свято, хоча ніхто не знав причин, які посприяли тій святковості (а ось прийшли Ґомес і Моніка, сходи аж двигтіли від їхніх підборів, вигуків і спалахів цілком безглуздого реготу); хай там як, уже мало не надвечір до рабинчика зазирнули й Маркос та Ередіа, контейнери, як і слід, уже звільнили від начинки, й долари чекали слушного часу десь на іншому краї Парижа, тож якби мурахи надумали прийти з обшуком, то знайшли б в усіх закутках лише пляшки з вином і латиноамериканців; у того, ти знаєш, — він прийшов серед перших, — склалося враження, ніби гладуха вгадала і це таки справжні роковини, можливо, гриба, що й далі був головною темою розмов рабинчика, але трохи згодом для того, ти знаєш, ситуація ускладнилася, бо одночасність — аж ніяк не його сильна сторона, а на зустрічах іспаномовного люду абсолютно не йдеться про потребу слухати, бо важить тільки те, щоб тебе почули, це неминуча іспанська спадщина, і тому єдиний можливий метод — фальшувати, як і завжди, реальність і пристосовувати одночасність до послідовності з передбачуваними втратами і помилками паралаксу. Ось поглянь, похмуро бурчав Лонштайн, їх запросили для важливих справ, а єдине, про що вони здатні говорити, — про Веремію, вже півтори години, як вони дискупсують викрадення Цабе. Хіба тобі не розповіли? — здивувався той, ти знаєш. Та казали, але нехай вирішують це питання в робочі години. Зрештою, якщо я вже дав притулок пінгвінові, то можу потерпіти їх трохи довше, як по-твоєму? До речі, про пінгвінів, подала голос Ґладіс після великої роздачі поцілунків, не знаю, чи бачили ви цю статтю? Природа наслідує мистецтво, оскарвайльдив уже обізнаний Патрісіо, натомість Ґомес і Моніка не знали нічогісінько й, відповідно до давно усталених звичаїв, гепнулися на підлогу, щоб нареготатись уволю, не знала й Людмила, що читала тепер статтю про англо-аргентинську угоду з приводу Фолклендських (Мальвінських) островів і пригадала, що Андрес колись випадково придумав визначення цих островів, яке і її спонукало розсміятися: «Острови лайна, де повно пінгвінів». Треба дати статтю головній зацікавленій особі, промовила Сусанна, хоча її саму тепер цікавили тільки забавки з Ма-нуелем у ванні. В моїй ванні, наголошував рабинчик, де намочують мої рушники і заляпують мої кахлі. Ти уявляєш собі, додав він розлючено, повернувшись до того, ти знаєш, їх запросили помилуватися грибом, а все скінчилося огидною навмахією. Не знаю, чи ви зрозуміли, обізвався Патрісіо, але згідно з цією угодою тамтешні пінгвіни звільнені від військової служби і мають податкові та митні привілеї. Якби ми знали, то уникнули б купи формальностей в Орлі, зітхнув Оскар. А що, як хто-небудь, скажімо, Лонштайн, захоче випити? — запитав Ґомес. Є вино і содова, нелюб’язно буркнув Лонштайн. Тоді той, ти знаєш, подався до свого нейтрального закутка, що десь містився, хоч аж ніяк не був закутком, і звідти дивився на них і слухав, бачив людей, яких знав і любив, своїх земляків, які розмовляли, сміялися і щоразу глибше встрявали у справу, яка от-от лусне і не мала нічого спільного з розвагами, нічого спільного з пінгвінами, телеграмними збігами і вином із содовою. Як і завжди, проблема полягає в тому, щоб зрозуміти без деформаційних спрощень і, можливо, зрозуміло пояснити ще кому-небудь, але цим другим моментом той, ти знаєш, не дуже переймався, обмежуючись тільки зображенням того, що, як йому здавалося, було справжнім і реальним, ба навіть необхідним, проте без обов’язкових мізансцен. Як розповів би про це який-небудь видатний історик? Отже, якщо стати на позиції історії, закрите засідання почалося набагато давніше, спершу в меншості з Маркосом і Ередіа, що розпакували контейнери й відправили Люсьєна Вернея з доларами; потім прибули Патрісіо й Ґомес, а коли добувся Оскар, уже без медових пряників, зате відпочилий, можна було докладно поговорити про те, що замикатиме цю фазу операції в п’ятницю ввечері. Був понеділок, вечір гриба і поганющого вина, добряче розведеного водою, у вівторок не можна ані женитись, ані сідати на корабель, але це добрий день, щоб одночасно поміняти долари у двадцяти банках та обмінних пунктах, це завдання доручили місцевій групі, якою командували Ролан і Люсьєн Верней, бо що менше латиноамериканців підійде до касових віконечок, то краще, мурахи не забаряться помітити смаглявих чолов’яг і працюватимуть у супрязі з французькою поліцією; хоча вона й дивиться крізь пальці, це ускладнить ситуацію в банках. Патрісіо припало завдання пояснити серію маневрів, які треба здійснити в середу і четвер, і він тільки-но дійшов до п’ятничного ранку, як у двері квартири рабинчика знову постукали, вочевидь переляканий, він відчинив їх і відступив убік, пропустивши водночас Людмилу й Сусанну, і Сусанна майже кинула Мануеля на підлогу, щоб повиснути на шиї Ередіа, а сам Ередіа зиркнув на Маркоса і недвозначно показав очима на Людмилу, що вже скінчила спокушати молодого студента в другій сцені останньої дії, завіса й таксі, навіть не змивши сценічного гриму, тож була тепер дивна і спокуслива, Маркос милувався нею, а потім моргнув Ередіа, щоб той далі спокійно пояснював справу Цабе, Патрісіо й Ґомес неохоче змирилися з цим, бо то був Маркос, а можливо, й тому, що то була Людмила. Потім знадобилося п’ять хвилин, щоб заспокоїти Мануеля, дитина страшенно збуджувалася, тільки-но відчувши себе в центрі світу, як, зрештою, більш-менш кожна людина, але з набагато більшою невинністю, тож закрите засідання відновилося немов чарами лише після четвертої інтермедії, присвяченої наповнюванню ванни і влаштуванню вистави з участю Мануеля й бірюзового пінгвіна, вони обоє миттю втратили цікавість до Веремії й безжурно хлюпотілися, жінки розчулено милувалися ними, зрештою засідання тривало далі, й Ґомес пояснив окремі деталі великої Веремії, а саме: 1) Цабе і Цабиня, його законна, виходять з якогось напівофіційного бенкету десь майже опівночі; 2) охоронцями Цабе, про яких подбав Мурахан (elementary, my dear Watson)[102], майже напевне будуть два мурахоники в машині, один як водій, а другий про всяк випадок, і теж озброєний: 3) місце добре, неподалік від парку Монсо; 4) година теж підходяща; 5) маршрут приїзду на місце і виїзду з Парижа тієї пори не становитиме великих труднощів, зумовлених дорожнім рухом; 6) гідні екс-представники Венсенського зоопарку, що знову повернулися до діяльності, яка більше відповідає їхній природі, підготували все, щоб прийняти Цабе в одному приміському селі, що відгукується на галасливе ім’я Вер’єр. — Ходімо дивитися на гриб, — запропонував Лонштайн, що страшенно нудився. — А Цабиня? — запитав Оскар. — Ми відвеземо її назад до Парижа, тільки-но вона пересвідчиться, що наш гість має гідний притулок і ніхто не збирається заподіяти йому те, що він залюбки заподіяв би нам, — пояснив Маркос. — Одним пострілом двох зайців: саме вона розповість газетам, що сталося, почнеться велика Веремія. З тобою і тобою мені треба залагодити ще деякі інші справи, але поки що головне оце. — А що, як завести їх до іншого покою? — звернувся Лонштайн до того, ти знаєш. — Під час антракту, ofcors. Чи не хотіла б і ложа Лаутаро скуштувати вина? — З великою втіхою, — відповів за всіх Ґомес. — Ходімо, панове, до буфету. — Треба витягти його з ванни, — заявила Сусанна, вся в патьоках мильної піни. — Пінгвін надто збуджений, бо Мануель хотів помити йому живіт. — Іди до свого дядька, — сказав Маркос, зловивши в повітрі голого й лискучого Мануеля, малий, проте, прагнув умоститися на колінах у Ґомеса, що переживав за панамські складки на своїх штанах. — Слухай, ця дитина щодня дедалі впертіша. — Тоді я твоя бабуся, — мовила Сусанна, — а це коефори[103], що підтримують Мануеля, а саме: Моніка, Людмила і last but not least[104] Ґладіс. Ти заздриш, ти б хотів мати такі кучерики, / такі очка, / такий носик. / Поглянь на ці милі лапки, / і Мануель, зачарований коником, що поїде до слоника, вчепився в Маркоса, мов приборкувач у дикого звіра, бо скачи, скачи завзято, там завтра буде, а надто в п’ятницю, думав Маркос, даючи шмагати себе приборкувачеві з пампи й позираючи на Людмилу, після співпраці з коефорами вона сіла в улюблений фотель рабинчика, що неприязно поглядав на неї, але все-таки приніс їй склянку вина і щось на кшталт сандвіча з сиром, щоправда, більше схожого на клапоть паперу. З ванни долинуло страхітливе каркання, Ґладіс метнулася відкривати торбинку з рибою, яку принесла як добрий знавець пінгвінів, і збори почали набувати задовільного ритму. Фотель був великий, мов для корови, розм’якнувши серед його валиків і від червоного вина, Людмила слухала останні уривки розмов про Веремію, але й потім, коли заговорили про пінгвіна і вистави Карлоса Монсона, й далі подумки запитувала себе, як Маркос та інші можуть довіряти їй такою мірою: п’ятниця, парк Монсо, мурахоники, Вер’єр — усі елементи. Шаблони, неминуче породжені силою прочитаних шпигунських романів, ураз ожили в її голові, переконуючи, що такого не може бути, що Маркос просто жартує з Патрісіо і Ґомесом, і тільки згодом, лишившись на самоті, вони розмовлятимуть серйозно. Якоїсь миті Маркос підступив до неї, став збоку з двома склянками вина і сигареткою в зубах. — Чому не прийшов Андрес? Маркос запитав приглушеним голосом, щоб чула тільки вона, не причетна до Веремії; ще абсурдніша річ, подумала Людмила. — Не захотів. Ми розмовляли про всяку всячину, і він вийшов з дому. — Але ж ти казала йому, що цього вечора? Ет. Гаразд, якщо не хотів — це його справа. — Не розумію, — тихесенько казала далі Людмила, дарма що гармидер і галас коефор навколо Мануеля (і Ередіа, одразу прийнятого до гурту і вкрай задоволеного, що можна пустувати) ізолював і захищав їх, — нічого не розумію, Маркосе. Отого, що ти розповідав Патрісіо та іншим про п’ятницю. — Це правда, полячко. — Але ти, Маркосе, як може бути, що ти… — Пусте, полячко. Ти не належиш до Веремії, проте бачиш її, є речі, які кожен бачить по-своєму, і цього разу я знаю, що роблю. Не думай, ніби ти чимось зобов’язана, досить не бовкнути чогось зайвого. Якщо так, то вже не кажи про це Андресу. — Зрозуміло. — Шкода, — раптом вихопилось у Маркоса. — Я сподівався, він прийде і я буду впевнений у ньому не менше, ніж у тобі. — Так мало статися, — зітхнула Людмила. — Якоїсь миті ми мали розійтися, і тепер він по один бік, а я по другий Здається, кумедна річ, а ми розмовляли про це аж до вечора, тобто про розлуки й відхід, віддалення. І тепер мені припадає бути з іншого боку. — Шкода, — повторив Маркос. — Але й мені це відомо, моя дружина — секретар міністра в Буенос-Айресі. — Ого! — Не журися, полячко. Якщо забудеш усе почуте й повернешся додому, наче нічого не сталося, це, як на мене, було б просто чудово. А якщо те, що я пояснював сьогодні, і те, що ти чула, має для тебе значення, тим краще. Як бачиш, я завдав собі клопоту назвати обидві можливості. — Маркосе, я лишаюся з вами. — Добре, полячко. Ну, гицлю[105], твій гриб не згниє, якщо ми подивимось на нього на півгодини пізніше чи раніше. — Якраз тепер слушна мить, — наполягав Лонштайн, — бо опівночі починає зменшуватися грибна фосфоресценція. Якщо ви скінчили з логістикою, ходімо до спальні. Спальня була кімнаткою збоку, не менш злиденною, ніж перша. Людмила здійснила автоекстракцію з фотеля, але Маркос ще тупцявся коло неї, немов хотів щось додати, аж поки їх підхопили коефори з напівсонним Мануелем, що, проте, й далі був здатний перекидати склянки і пхати собі у вуха недопалки. Коли всі зайшли до спальні, Ередіа замовк першим, хоч як іронічно, думка про гриб заволоділа ним, як поворот до чогось невідомого, тому перехід із першої кімнати до спальні став чимсь більшим за фізичне пересування поміж сміху і жартів, коефори і Мануель стишили голоси, Оскар поглядав на Ґладіс очима новоприбульця, просячи пояснень, яких вона не могла дати, Патрісіо і Ґомес, найобізнаніші, обмежилися тим, що вклали руки в кишені й споважніли. Ну, а той, ти знаєш, ревно, як ніколи давніше, намагався упорядкувати це все у своїй голові, але завдання було нелегке. Одне слово, скажімо
Лонштайн стоїть край столу
стіл у глибині кімнати
кімната в напівсутіні
немає стільців немає меблів
пучок зеленуватого світла що линув
із голої стелі і освітлював
горщичок що стояв
на тарілочці
у центрі горщичка гриб
вертикальний фіалковий циліндр
велика головка й більш нічого
неминучий поширений фалічний символ
зі слабенькою фосфоресценцією під
зеленавим стимулом світлолюбний
Не підступайте близько, вимагав Лонштайн, вуглекислий газ і сигаретний дим шкодять йому. Гриб, дивувався Ередіа, тут тільки галюциногенів бракувало. Цей гриб не має галюциногенних властивостей, обурився Лонштайн, це lapsus prolapsus igneus, як знає кожен, і досить отруйний. Але що це, якась церемонія? — почулося шепотіння. Навіть не це, відповів Ґомес, а просте марнування часу. Не будь дурним, смикнула його Моніка, можна трохи й розважитись. Щодо розваг, я б краще клеїв марокканські марки або нову серію з Фінляндії, буркнув Ґомес. Оскар і далі нічого не розумів, на його голову за такий короткий час упало стільки нового, а тепер ще й гриб, зрозуміло, що Лонштайнові цілком довіряють і кожен може мати свої миті безумства, та й Маркос, мабуть, такої ж думки, бо на його обличчі, що дивиться на Лонштайна, немов заліг спокій, розслаблення після попередньої розмови, щоправда, в сутіні той, ти знаєш, не міг до ладу роздивитися виразів облич і, можливо, піддався цілком суб’єктивістській проекції. Чудова ніч, захоплювався Лонштайн, завдяки цілому букетові сприятливих астральних збігів гриб росте краще, ніж будь-коли раніше. Я не бачу, щоб він ріс, заперечила Сусанна, і коефори теж, це неможливо, рослини ростуть непомітно й таке інше. Цей гриб — не рослина, зауважив Лонштайн, рослини зелені і звичайні, прості люмпени ботаніки. Якщо ви погасите свої сигарети, можна підійти трохи ближче і подивитися. Тут усюди сама наука, сказав Ередіа, оцінивши, як Лонштайн, посмикуючи, діставав сантиметр із футляра, потім поставив його паралельно грибові й погукав Моніку, як-от на сценах вар’єте, щоб глядачі пересвідчилися, що немає нічого ані в правій руці, ані в лівій. Рівно вісімнадцять сантиметрів і два міліметри, сказала Моніка, запишавшись важливістю своєї ролі. А ти скажи, яка тепер точна година, звернувся Лонштайн до Маркоса. Дванадцята година, п’ятдесят чотири хвилини і десь двадцять секунд, повідомив Маркос. Скажеш нам через п’ять хвилин, на секунди можна не звертати уваги. То була справді немов церемонія, Оскар притулився до Ґладіс, що заснула стоячи, немов коник, запалив сигарету на шанобливій відстані від гриба і сказав собі, що відтепер аж до п’ятниці все посуватиметься швидко і шпарко, принаймні гриб, Лонштайн і дивна поблажливість Маркоса нітрохи не бентежили його, навпаки, між тими такими різними речами, або різними принаймні на думку більшості людей, існував немов незбагненний, але все-таки міцний союз, раптове і тому, можливо, таке неоціненне зближення, скажімо, між Ґомесом, людиною дії, що відчуває, ніби марнує час, та Ередіа, що корчиться від сміху, натомість Оскарові подобається цей абсурд із зеленим світлом і вимірюваннями до міліметра, Лонштайн споглядає гриб і пояснює, що це крайній вияв прискореного розмноження клітин, я бачив, як він народжується на клумбі поблизу річки, де я опоряджую своїх голячків. Своїх кого? — перепитав Ередіа. Небіжчиків, пояснив Лонштайн, гаразд, я спрощу для присутніх тут іноземців, я сидів на лавці й роздивлявся навколо, на світанку робота втомила мене, і я вийшов перепочити, і раптом бачу, як на клумбі ворушиться камінчик, сказав собі: «Ропуха, ропуха!», але в Парижі немає ропух, тож я думав, що то величезний волохатий хробак, астральна левітація, але камінчик раптом розвернувся, і я побачив, як випинається lapsus, мов палець, який штовхає що-небудь, ніякого непомітного зростання, як-от кажуть отут, один поштовх, і він уже назовні, то не могла бути спаржа, поряд із моргом, уяви собі, тоді я пішов шукати якогось старого ящика і ножа, а коли дуже ретельно пересадив його, він уже мав два сантиметри від рівня землі. П’ять хвилин, урвав його Маркос. Міряй, наказав Лонштайн, і Моніка старанно приклала сантиметр, але обережно, щоб не зачепити lapsus’а, неймовірно, крикнула вона, рівно дев’ятнадцять сантиметрів! А що я казав тобі, зроби розрахунки і визнач внутрішню роботу гриба, мовив Лонштайн. Якби ти сказав, ми б і так повірили, урвав свою дрімоту на ногах Патрісіо, візуальне спостереження не таке вже цікаве. Всі ви однакові, обурилися коефори, його справді варто побачити, це незвичайний гриб, справжній науковий феномен, але жодна з них не сказала, що він гарний і росте так, як усі вони думали, і, звичайно, саме Ередіа взяв на себе клопіт зафіксувати аналогію, саме таке і стається зі мною, коли я бачу гарну міні-спідницю, lapsus тоді одразу виростає, нестримний регіт коефор. Скажи їм про pija, і вони одразу розцвітають, сердито буркнув Лонштайн. Pija colorada у concha peluda, проказала Людмила, одразу здобувши повагу Ередіа і приголомшивши Оскара, він куняв, зіпершись на Ґладіс, що вже міцно заснула, а тепер прокинувся і враз розреготався, то була реакція, напівтемна кімната з зеленим світлом дуже пригнічувала, а можливо, сон навівали якісь еманації гриба, тож краще й далі пити вино в сусідній кімнаті, де Мануель заснув на килимку, запхавши до рота аж три пальці. — Треба не спускати з нього ока, — попередив Лонштайн того, ти знаєш, — ти розумієш, про що я. Той, ти знаєш, розумів, щоправда, не дуже багато, проте Лонштайн і далі дивився на нього з іронічною пильністю, тож зрештою і він, і навіть Оскар уже краще розуміли, що відбувається (Маркос теж, але він зрозумів ще на початку, від миті вступу Лонштайна до Веремії, бо інакше рабинчик не мав би доступу до того, що на практиці незмірно перевершувало його), і тому згодом, коли той, ти знаєш, розповідав мені про візит до гриба, я був згоден з ним і думав, що Маркос умів бачити речі не з одного боку, чого бракувало іншим, рішуче зорієнтованим на Веремію. В цій ідіотській комедії існувала немов надія для Маркоса, яка полягала в тому, щоб не піддатися повній спеціалізації, зберегти трохи гри, трохи Мануеля у своїй поведінці. А втім, хтозна. Такі типи, як Маркос і Оскар (про нього я багато чого дізнався від того, ти знаєш), цілком були здатні брати участь у Веремії задля Мануеля, тобто діяли задля нього, задля всіх мануелів у кожному закутку світу, бо прагнули допомогти малому ввійти коли-небудь до іншого циклу й водночас урятувати дещо для нього від загальної кораблетрощі, й від цієї гри Ґомесові уривався терпець, був надлишок певної краси, фосфоресцентних грибів, що сяяли серед ночі, того, що могло надати сенсу кожному проектові майбутнього. Очевидна річ, думав той, ти знаєш, що вважав себе зобов’язаним утрутитися задля останнього синтезу, дуже мало людей, причетних до Веремії, до всіх великих і малих веремій, зрозуміють такі постаті, як Маркос або Оскар, проте завжди буде якийсь Оскар для якогось Маркоса, і навпаки, дуже мало людей здатні відчути, чому треба бути з рабинчиком, коли заходиш до кімнати споглядати гриб.
* * *
Здавалося, ніби після цього всі розійдуться, але вони, річ природна, загаялися ще на добру годину, дехто з коефор заснув, де міг, інші споживали вино та новини Ередіа, тієї пори Лонштайн уже погасив майже всі лампи з причин, що їх решта вважали за талмудичні, а позіхання рабинчика нехтували або просто наслідували, а тим часом — Росаріо, зустріч кирпатого Переса з людьми з ПРОМ у Гондурасі, лондонські чи уругвайські новини, а найкраща з усіх
а тим часом Оскар і Маркос мужньо захищали свої склянки вина від соди, якою Лонштайн намірявся начебто поліпшити смак відповідно до абсолютно безглуздого рецепта своєї матері, Маркос пояснював Ередіа та Оскару дещо з того, що мало статися протягом наступних п’ятдесятивосьми годин, Оскар наполовину лежав, зіпершись на Ґладіс, яка потихеньку сопіла, ткнувшись у дві подушечки, і спираючись ліктем у позі Тримальхіона на стосі старих «Gacetas» (з провінції Тукуман), відгуки про операцію РАН лунали щоразу немов із дальшої відстані, неквапом повертаючи на інший галс — до ігор сну, сутінків і вина, що ставали чимсь іншим у мряці, де високо вгорі світив місяць і чвалували коні путівцем,
чувся неодмінний тупіт копит, переповненість, крики, перший удар батогом, утеча через пустку, нічого спільного з цією кімнатою на іншому краї світу, з грибом, і все-таки все-таки, потрібне зусилля, щоб сприйняти повідомлення, яке Патрісіо читав Ередіа, що раптом аж підскочив,
стривайте, розхвилювався Ередіа, Алісія Кінтерос, я знаю її дуже добре, і Ґомес у своєму кутку, спохмурнівши, подумки розгорнув свій довідник «Хто є хто», він знав геть усіх. Забирайся під три чорти (Ередіа), і Патрісіо весело показав Маркосу, як під пером журналіста кошик на сміття перетворився у відро з помиями, скільки перекинутих урн на вуличках, якими тікали дівчата, і ніхто не чекав їх у машині («це свідчить про високий ступінь організації і підготовки»), чалапали по болоту й ховались у ямах, звідки їх довелося витягати силоміць, ведучи аж до коней за коси або руку, ображаючи під регіт і ляпаси, але однаково, зі своєї спостережної точки, визначеної вином, Оскар відчував, що однаково, це визволення, необхідна втеча, дівчатка з в’язниці або Алісія Кінтерос, люмпени або адвокати, що тікають від брехні, властивої системі, мчать голі або неквапом сідають у машину, що чекає точно, як хронометр, знетямившись від місяця вповні і карнавальної музики, або реагуючи на операцію, що, як читав Патрісіо, засвідчила високий ступінь організації і підготовки цієї терористичної групи. Терористична група, бурчав рабинчик, диви, яка лайнорея. Я абсолютно певен, що знаю її, приказував Ередіа, в неї зелені очі, таке, друже, не забувається.
* * *
— Я спершу вийду й роздивлюся, — застеріг Патрісіо, — не годиться, щоб сталося що-небудь. «Будь обережний», — крутилося в Сусанни в голові, але вона ковтнула ці слова, годі повірити, загальники почуттів поверталися, наче мухи, смішно уявляти собі, як Патрісіо виткне носа на вулицю, мов нічого не сталося, тоді як ідеться якраз про те, щоб не світитися надміру нічної пори, коли, як кажуть, усюди тихо і м’язи спочивають, і тому тебе можуть розтерти на тротуарі, мов слиз, а ніхто й віконниць не відчинить, а як відчинить, то лише крикне: «Хай йому грець, дайте поспати порядним людям!» Мануель крутив головою на всі боки, більш-менш уже прокинувшись, коефори гуртом підняли його з килима й загорнули в широкий шарф, якого дав Лонштайн за умови, що річ повернуть, і вже прийшов Патрісіо, кажучи, все спокійно. Ередіа спустився першим із Монікою та Ґомесом, що мали завезти його до готелю, на вісім сходинок вище Маркос і Оскар із двома кошиками прощалися з Лонштайном, що вочевидь тішився думкою, що в нього заберуть королівських броненосців і бірюзового пінгвіна. Решта коефор і Патрісіо приєдналися до них коло дверей, Мануель рюмсав на руках у батька, Савойська вулиця була безлюдна, Ґомес відчиняв дверцята «сітроена» й раптом обернувся до них і показав рукою за ріг у бік вулиці Сеґ’єр. Сівши в машину, він запустив мотор, проте не рушав. Маркос затримався в дверях, лишивши жінок і Мануеля в затінку вестибулю; кошик із пінгвіном поставили під дверима. Обережно, мовив Маркос, у Ґомеса та Ередіа щось негаразд, не ворушіться. Оскар і Патрісіо притислися до нього, Маркос дістав палицю, два силуети по діагоналі перетинали вулицю Сеґ’єр, ще два, ледве помітні, здається, чекали далі під дверима. Фортунато, здогадався Маркос, він, безперечно, стежив за Ередіа, вони не такі вже дурні. Якщо підійдуть до машини, биймо щосили і розсипаймося. Патрісіо дістав ще одну палицю, озирнувся назад, де Сусанна і Мануель становили одну тінь із Ґладіс та Людмилою. Ходімо, наказав Маркос і побіг до рогу. Оскар — за ним, піднявши комір курточки, то був інстинктивний рух, що давніше в таких ситуаціях ретроспективно тішив його, хай йому біс, навіть цизорика немає, відчував, як позаду біжить Патрісіо, перший мурахоник уже шарпав дверцята, а другий підняв щось, немов щоб розбити скло, проте не наважився, все мало відбуватись якомога тихіше цієї години і в цьому кварталі, будь-якої миті може наскочити поліція, а ті вже не дивляться, де фіванці, а де троянці, гребуть усіх, щоб розвіяти сумніви, а розбираються потім, Маркос кинувся на потилицю хлопця коло дверцят саме тоді, коли Ґомес відчинив їх зсередини, щоб знову вийти на вулицю. Оскар зіткнувся віч у віч з одним з тих, хто вибіг із-за рогу, ховаючись перед тим під дверима й забезпечуючи прикриття, чого вони в біса хочуть, буркнув Оскар, ідіть під три чорти, срав я на суку, що вас породила, гівнюки-мурахоники, він відчув удар палицею по ліктю, який устиг закритися, і щосили і з добрим досвідом гри у футбол дав копняка, дарма що не на спортивній арені. Патрісіо зчепився з типом у білому плащі, і обидва покотилися на землю, Маркос вивільнився від двох, що підійшли до авто, й лупцював їх палицею, обличчя Моніки в задньому вікні, Ередіа вискочив з машини вслід за Ґомесом і встряв у бійку, теж покотився на землю, Оскара вдарило щось у плече й розвернуло, двоє мурахоників чкурнули вулицею Сеґ’єр, Ґомес і перший напасник борюкалися на землі поряд із Патрісіо та ще одним типом, Людмила і Ґладіс від дверей не могли розрізнити постатей, Сусанна пригортала Мануеля і щось шепотіла, Людмила про всяк випадок стала попереду неї, щоб не дати їй вибігти, вони бачили, як двоє напасників пробігли перед дверима, тікаючи в бік набережної Ґран-Огюстен, Оскар тримався за руку на розі вулиці, Ґомес і Патрісіо гналися за напасниками, й далі мовчки, один чи два вигуки, перекинута урна, німий і дуже швидкий фільм, Патрісіо бере Мануеля, ходімо швидше в машину, можуть вернутися з іншими, Людмила і Ґладіс вагалися, аж поки побачили Ґомеса і Ередіа, що стояли на розі вулиці, Ґомес нахилився, Маркос спирався на стіну, заціпенілий і немов за кадром; жінки підбігли до них, Маркос насилу вимовив, треба забрати їх, тут не можна лишатися, Ередіа і Ґомес заскочили в машину, Моніка наполовину висунулася з вікна й дивилася на Маркоса, що з тобою, Маркосе, що сталося, Ґладіс обняла Оскара, що потирав лікоть пальцями здорової руки, а плече — пальцями забитої руки, суча курва, що породила їх, якщо оце і є місто світла, срав я на Ламартіна, Ґомес рушив у забороненому напрямі по вулиці Сеґ’єр до Сени, ходімо швидше до твоєї машини, сказав Маркос Людмилі, вона на Ґран-Огюстен, гаразд, ходімо швидше, але Маркос, тільки-но відступивши від стіни, заточився, тож Оскар і Людмила вчасно підтримали його, Оскар ще раз лайнувся, бо лікоть болів йому аж до вух, усе стало ліктем, наче купою скалок, розсучена курва наплодила тих байстрюків лихої години, приказував Оскар, що знав терапевтичний ефект лайок, потім Маркос випростався, спроквола дихаючи, і першим рушив уперед, його підтримувала Людмила, вона мовчала, в такі миті немає сенсу казати що-небудь, тримала Маркоса за пояс, аж поки він лагідно відсунув її, все гаразд, поквапмося, а потім звернувся до Людмили, біжи вперед і заведи мотор, вони повернуться, я знаю їх. Але на вулиці Ґран-Огюстен не було нікого, крім чорного кота, що ретельно не звертав на них уваги, Оскар уже почувався краще, ти певен, що в тебе не зламана рука, спокійно, стюардесо, мене вдарили по нерву на лікті, але це вже минає, Маркос, і далі трохи зігнутий, сів у машину поряд з Людмилою, що швидко розігріла мотор, машина Патрісіо, яка стояла попереду, вже поїхала, добре, зітхнув Маркос, на цій стадії було б кепсько, якби вони наскочили знову. Але чого вони хотіли? — запитав Оскар. Дай йому трохи відітхнути, мовила Людмила, рушивши швидше за Хуана Фанхіо[106], хіба не бачиш, що він майже не може дихати? Що за ніч, як у танго Аґустіна Барді[107], бурмотів Оскар, потираючи лікоть, наче спрута з кропив’яною лихоманкою, і місяць такий безтямний, скажи мені, що це за сценарій? Слухай, ці мурахоники з Ла-Плати, я знаю їхній стиль. Серед них принаймні один бразилець, сказав Маркос, Ередіа помітив його й дав йому свого знаменитого копняка, але другий, напевне, розтовк йому обличчя, бо Ередіа не знав, куди йти, коли хотів вернутися до машини. А ти, пробурмотіла Людмила, ідучи з усією швидкістю по вулиці Бак. Я нічого, полячко, копняк у живіт, і то такий, що виблюєш своє перше причастя, наслідок — дихальні ускладнення, більш нічого. Ти хочеш знати, чого вони хотіли, я теж, мій друже. Мабуть, гадали, що Ередіа й Ґомес самі з Монікою, вчотирьох було б легко, це називають доброю наукою, ми навчимо їх літати з Лондона і влаштовувати бійку, кляті макаки, ти ж бачиш їхній стиль. Але, звичайно, не тільки це, Фортунато теж прилетів із Лондона і, можливо, привіз інформацію про Ередіа, таку, що зобов’язує вдаватися до поважних заходів, розумієш, п’ять зламаних ребер або нога, і на якийсь час лікарня забезпечена. Гаразд, ідіть спати, ви заслужили. Стривайте, озвалася Людмила, я зупинюся якраз перед «Лютецією», Оскар, здається, потребує подвійного віскі й багато пластиру. Я подбаю про це, мовила Ґладіс, надто про віскі. А пінгвін, згадала Людмила. Боже милий, вигукнула Ґладіс. Нехай його запхають у зад, побажав Оскар. Болітиме, зауважила Ґладіс. Чорний кіт із вулиці Ґран-Огюстен перейшов на Савойську вулицю, проминув крамничку на розі і, підійшовши до дверей, вигнув спину й миттю перебіг на протилежний тротуар, де глухо зафоркав. Із перекинутого кошика виліз пінгвін, він був трохи приголомшений, але ясно усвідомлював, що надворі холодно, а місяць угорі — той самий, що світив йому в антарктичні ночі, й це спонукало його прочалапати Савойською вулицею аж до вулиці Сеґ’єр, де кілька крапель крові містили резус-фактор Ередіа й Патрісіо, і, дослухаючись до свого водного атавізму, дійшов аж до Сени, пішов уздовж набережної, проминув вуличку Жі-ле-Кер і вийшов на ріг площі Сен-Мішель, де один пияк і пара закоханих помітили його і аж роти пороззявляли з подиву, вже не кажучи про лікаря, що їхав у своїй машині допомогти старенькій хворій і різко загальмував перед пінгвіном, тож автомобіль, який їхав позаду, ударив його бампером, подія, що за інших обставин спровокувала б п’ять регламентних хвилин образ, перше ніж дістати карточки страхових компаній, але цього разу, звичайно, на неї ніхто не звернув уваги, навколо пінгвіна вже зібрався гурт вражених нічних перехожих, почувся свисток чергового поліцая, що прибіг почасти через дорожньо-транспортну пригоду, а почасти тому, що не пора втрачати пильність до всіх маоїстів і протестів. Пінгвін у центрі групи тішився своєю миттю слави, махав крильцями і немов розмовляв якоюсь жалісливою мовою, що її навіть Ґладіс не змогла б перекласти поліцаєві, паралізованому повним браком статутних статей, присвячених екзотичним птахам та іншим переступам.* * *
— Висади мене на стоянці таксі та їдь відпочинь, — сказав Маркос. — Ти, полячко, змарніла за сьогодні. — Я довезу тебе додому, — наполягала Людмила. — Здається, це десь коло Пантеону. — Їдь по вулиці Вожирар, а потім я покажу, але ж ти бозна-коли вернешся додому. — Тобі справді вже краще? Може, купити що-небудь в аптеці, га? — Гаразд, — погодився Маркос, — ми купимо льняного борошна, ти накладеш мені припарки на весь живіт і зміряєш пульс. — Дурень. Згодом я дізнався про частину цих подій від Людмили, а надто від того, ти знаєш, починаючи від миті, коли він повернувся назад уздовж набережних аж до Савойської вулиці, не знаючи, власне, чому, може, внаслідок непевного бажання поговорити наодинці з Лонштайном, або збурення перспектив, яке за тієї ситуації спонукало його пригадати з тугою не кого іншого, як Капабланку. Чи правда, що Капабланка колись передбачив усі можливості шахової партії, а одного вечора заявив своєму партнерові під час четвертого ходу, що поставить йому шах і мат на двадцять третьому ходу, і таки поставив, і не тільки поставив, а й потім довів аналітично, що іншої можливості не було? Південноамериканські легенди, думав той, ти знаєш, що, до речі, ледве вмів переставляти фігури і завжди спізнювався на двадцять три ходи, але як було б добре мати змогу передбачити що-небудь у Веремії, бо все щоразу більше заплутувалося. Саме це й пояснює деякі з цих малюнків, або креслень, або мазанин, якими той, ти знаєш, намагався зловити так багато психічних мух, поцілунків Коки та інших варіантів на різних столах у кав’ярнях:
В Оскара — припарки на набряклому лікті, ліжко, віскі, що хлюпотіло в склянці, й голісінька Ґладіс, перетворена в напахчений флакон інцестуозно материнської уваги, — сон, який подолав його, мало чим відрізнявся від того, що сталося на Савойській вулиці, чи на якійсь іншій вулиці зі стінами або мурами, і все завжди так швидко, бити і б’ють тебе, лаяти і лають тебе, насильство в невідомій зоні незнаного міста (він не знав або майже не знав і Ла-Плати), територія, куди його везли і звідки забрали автомобілем, з назвами вулиць і крамниць, які годі запам’ятати, звісно, були й мурахи, але й мурахи становлять частину цієї бахроми без назв, які можна згадати, вони теж були анонімні і втекли, як ґерильєро РАН або кінна поліція, що переслідувала дівчат-доведених-до-нестями-повним-місяцем, та й Ґладіс мало що могла пояснити йому, краще поспати, і нехай усе воно змішується, бо немає способу відокремити, що належить до спогадів, а що до теперішності, бідолашко, як твій лікоть, гм, усе гаразд, почекай, я погашу світло, гм, не ворушися, ой, ні, молодець, добре поводься, ти ж поранений, гм, бо інакше я піду, ляж отут збоку, ти нестерпний, облиш мене, отак ще трошечки, ох, Оскаре, Оскаре, і якоїсь миті місяць просіявся крізь жалюзі разом з непевним гамором світанку на бульварі Распай, далекий дзенькіт, крик пияка чи божевільного, ледве чутний тупіт копит, більшість перескочила через мур, утекли кудись, загубилися в місті, знову пара подруг, білявка і мулатка обіймаються, чвал кінної поліції, хаотична мішанина, стегна Ґладіс, притулені до його, білявка під муром цвинтаря і мулатка, що тримає її за пояс і шукає застібку-бліц, жалюзі, щоразу сіріші, світло в’язниці, завжди подібне до досвітку, сірість суму й поразки, працівницю в’язниці, яка відчинила двері, щоб винести відро помиїв, затримали та ізолювали з метою з’ясувати, Алісія Кінтерос, зеленоока, як каже Ередіа, завжди втеча, завжди стрибки через мур з уламками скла, завжди втеча, як-от тепер сон на світанку, в якому все змішалося, Ла-Плата і Париж, телеграми і те, що вже мало точну назву для Маркоса й Патрісіо, але не для нього, прості слова, парк Монсо, дім у Вер’єрі, готель «Лютеція», ріг Савойської вулиці. Натомість той, ти знаєш, не спав, він досконало знав Париж, тож і підібрав кошик із королівськими броненосцями, що, на відміну від пінгвіна, пережили події з безтурботною байдужістю, і знову заніс їх у квартиру Лонштайна, бо гладуха-консьєржка не була свідком тих подій, показавшись лише о сьомій годині ранку. Лонштайнові тяжко було бачити того, ти знаєш, а надто броненосців, що буркотіли в кошику, поки лунала краю розповідь про події на вулиці.
— Передтрачено, — буркнув Лонштайн. — Патрісіо не дуже вирізнивсь як бойскаут, а я знову маю няньчити цих смердючих тварюк, добре, хоч пінгвін дременув. Повідомляю: гриб досяг двадцяти одного сантиметра, абсолютно стандартний розмір, прийнятний у найкращих колах. Заходь, є гаряча кава.
— Дякую, полячко, — мовив Маркос. Відчинив дверцята і прощально махнув рукою. — Я б хотіла приготувати тобі чай, — мовила Людмила. Маркос нічого не відказав, але почекав її поряд із машиною й допоміг замкнути її, глянувши раз або два в глиб вулиці Хлодвіґа, білої від місяця й вільної від мурах. У тебе є ліфт, неймовірно, здивувалася Людмила. Слухай, таж я сноб, усміхнувся Маркос, але сама його квартирка спростувала це твердження, то був покруч чернечої келії і забігайлівки, всюди стояли брудні тарілки і склянки, на підлозі валялися книжки, а розвішані ковдри прикривали шпари в стінах. Ось він, телефон, і Маркос негайно скористався ним, щоб французькою мовою розповісти новини й дати вказівки Люсьєнові Вернею, сповістити деталі обміну доларів, які по телефону він називав динями, хоча такої ранньої години навряд чи котрийсь мураха міг слухати їх, Людмила на кухні ловила уривки фраз і шукала коробку з чаєм, неначе весь чай має бути в коробках, щоб задовольняти своє функціональне призначення, всяка телефонна розмова має бути зрозумілою, а все, що трапилося цієї ночі, має бути збагненним. Дурепа, дурепа, дурепа, тричі повторила собі Людмила, запхавши голову в якусь шафу, неначе мені було не досить чути його голос, знати, що він довіряє мені, що всі вони розмовляли в моїй присутності (Ґомес, щоправда, трохи менше), тепер я ще й лишилася тут, щоб слухати подробиці викрадення в п’ятницю ввечері. Хай йому біс, тут немає нічого, крім тапіоки і шматків сиру, чай, напевне, стоїть у взуттєвій шафі. Проте побачила чай у пляшці, де колись був м’ясний екстракт, і подумала, що тут знадобилася б систематика, чай — у коробці від чаю, Веремія — в шаблонах Арістотелевої логіки, кожна річ на своєму місці, як-от Андрес, що, напевне, спить із Франсиною або слухає платівки в стереофонічному шоломі, купленому для безсонних ночей. Бідолашка, подумала Людмила, Андрес раптом опинився десь далеко, зубожів, не становив елемента подій п’ятничного вечора, не брав участі в бійці на Савойській вулиці. Чотири роки запаморочливо скоротилися з усіма своїми днями і ночами, подорожами та іграми, подарунками і сценами, плачами і калейдоскопами, це неможливо, неможливо. Неможливо, проказала Людмила вголос і шукала чайничок, дерево не втрачає одразу все листя, тендітність — ось ім’я твоє, жінко. Тендітність чи слабкість? Дискусія для перекладачів, в усякому разі її називають жінкою, цей чай зітерся на порошок, і час теж зітерся на порошок, якщо він дозволить таке скасування, я прокинуся, я безперечно прокинуся, я дам себе підхопити миті й веселощам, надто веселощам, бо Веремія — весела і абсурдна, я нічого не тямлю в ній і саме тому прагну бути в ній, у цьому домі аж п’ять баночок перцю і жодного шматка цукру, ох, чоловіки, чоловіки, я зрештою знайду презерватив у коробці спагеті. Маркос скинув курточку і з розстебнутою сорочкою потирав собі живіт, Людмила побачила величезний зеленуватий синець, червоний по краях і з жовтими та синіми зонами. Людмила вперше помітила, що в Маркоса текла кров із рота, патьок спускався аж до шиї; поклавши чайник на підлогу, вона пішла у ванну по рушник, змочила його і стала обтирати рот і підборіддя Маркоса, що відкинувся у фотелі й повільно дихав, наче йому боліло. Людмила дивилася на пляму, що зникала десь у штанах. Нічого не кажучи, почала обережно розстібати ремінь, що трохи вдавився в тіло, Маркос підняв руку й легенько погладив їй коси, потім рука знову опустилася на бильце.
— Я створюю довиси, — повідомив Лонштайн, розливши грапу в баночки з-під гірчиці. — Я ціную в тобі те, що ти єдиний з усієї зграї не обурюєшся моїми неофонемами, тож я поясню тобі тепер, що таке довис, щоб побачити, чи забуду я бодай на мить про цих огидних броненосців, послухай, як вони буркотять. Найголовніше тут — фортран. — Ох, — зітхнув той, ти знаєш, схильний заслужити добру думку про себе, яку щойно маніпувідомили. — Гаразд, ніхто не вимагає, щоб ти знав, що це. Фортран — термін, який має значення в символічній мові наукових розрахунків, іншими словами, словосполучення формульний транслятор дає фортран, не я його вигадав, але вважаю, що це добрий вислів, і тоді чом би не казати довис замість добрий вислів: адже при цьому відбувається економія фонем, тобто екофон, не знаю, чи встигаєш ти за моїми міркуваннями, хай там як, екофон має правити за одну з основ фортрану. Завдяки цим методам синтезу, тобто месинам, ми швидко просуваємося, і то з великою економією засобів, до логічної організації якоїсь програми, тобто до логорпро. Дивись, ось на цьому аркуші вірш, який усе охоплює і мнемотехнізує, я написав його, щоб запам’ятати ці неофонеми:
Шукай екофон месинами,
щоб ніколи фортран
не зникав, якщо прагнеш
послідовної логорпро.
Довис!
— Скидається на одну з безглуздих лічилок, про які казав дон Альфонсо Реєс[108], — спробував висловити свою думку той, ти знаєш, на превелику досаду Лонштайна. — Ось воно, ти теж відмовляєшся розуміти мою ходу до символічної мови, яку можна застосовувати понад наукою і за її межами, скажімо, створити фортран поезії або еротики, всього того, що є лише манкою гнилих слів у планетарному супермаркеті. Такі речі не вигадують систематично, але, якщо не шкодувати зусиль, якщо кожен інколи натраплятиме на довис, безперечно будуть екофон і алогорпро. — Здається, логорпро, — виправив той, ти знаєш. — Ні, друже, за межами науки це буде алогорпро, тобто алогічна організація якоїсь програми, відчуваєш різницю? Зрештою, я й так тобі багато пояснив, тож, якщо хочеш знову побачити гриб, треба тільки зайти до суміжного покою. Отже, на вулиці вони роз’ятрили собі душу мурахайнями і мурахократами, хіба що то були лише мурахоніми. Ось побачиш, хлопче, вся ця пригода скінчиться лихом, але це однаково добре, Маркос належить до тих, хто шукає, він, звичайно, на боці того, що відбувається на вулиці, а я більше на боці графіті на стінах, але тільки недоумки не усвідомлюють, що геть усе — це вулиця, Маркос розуміє це, тож і довіряє мені, й це дивує мене самого, і дивувало не раз, бо я — зрештою, я, рибалка, що ловить поетичні губки абощо, програміст алогорпронів. — Одне слово, — підсумував той, ти знаєш, — мені, на жаль, бракує цілої купи месинів, фортранів і довисів, щоб розуміти деякі речі, але, хай там що, мене тішить, що ти бачиш у Маркосі щось більше, ніж простого програміста без уяви, якби ж тільки все, що має статися, відповідало коли-небудь твоїм неофонемам або прибуттю блакитного пінгвіна; хоча товариші Ролана й Ґомеса звинувачують мене, як і завжди, у фривольності, однак, незважаючи ні на що, якщо хто й має вакцинацію від таких звинувачень, то саме я. — Вони, безперечно, зітруть нас на порох, — мовив Лонштайн, — мурахи на те й існують і не схиблять. І все-таки ти маєш слушність, треба й далі демонструвати фортран, цей несказанний образ людських прагнень і надій; як, здається, не казав цього Бухарін, двоїсті революції (тобто маніхейські[109], але це слово дряпає мені язик, відколи газета «La Nación» зробила його модним років двадцять тому) приречені ще до своєї перемоги, бо визнають правила гри, гадаючи, ніби вони все руйнують, вони деформуються, ось що я voglio dire[110]. Яке, мій друже, потрібне безумство, безумство розумне і безстрашне, щоб покінчити з мурахами. Ліквідувати уявлення про ефективність суперника, як казав боксер Джин Танні, бо, поки він тисне на нас, він змушує нас визнавати свої семантичні і стратегічні рамки. Треба чинити так, як на малюнку Шаваля[111], де видно арену в мить, коли має вийти бик, але замість бика виходить величезна горила, і тоді, уявляєш собі, відважний тореадор і його команда тікають, узявши ноги на плечі. Оце ж бо й воно, проблема умовних рефлексів, відмова визнавати передбачувані й логічні структури. Так би мовити, мурахи сподіваються бика, а Маркос випускає на них пінгвіна. Зрештою, ходімо погляньмо на гриб і поговорімо про інше.
* * *
Поговорімо про інше, скажімо, газетну вирізку, яку пустив в обіг Ередіа і яку Моніка врятувала в мить майже неминучого лиха від Мануеля, що надумав покласти її в рот з явними жуйними намірами. Ередіа добре знав «Сіда» (він звався Куейрос Бенхамін), ще відколи Архель розповів журналістові з «Africasia» про одну з операцій, якою той
керував y Ріо. Тоді той, ти знаєш, не дуже добре розумів, чому повідомлення про «Сіда» править за своєрідний приклад. Адже, крім притаманного йому самодостатнього значення, воно подавало приклад. Згодом, під час розмови з Лонштайном на світанку, він набагато ясніше побачив те, що іншим видавалося лише одним з численних різновидів партизанської боротьби. «Сід» розповів про операцію проти такого собі Альмейди, депутата від більшості, а на додачу мільйонера, здобич становила сімдесят тисяч доларів плюс тридцять тисяч у формі ювелірних виробів, ну й депутат. «Один з наших прихильників (перекладаючи, бідолашна Сусанна завжди паленіла в таких випадках) повідомив нам, що депутат тримає долари та коштовності в сейфі, а крім того, колекціонує картини видатних художників і дуже чутливий до публічності. Тому ми направили до нього одну з наших товаришок, украй спокусливу (traducção[112] — необхідне зло, буркнув Ередіа, що означає спокуслива, я дуже добре знаю цю дівчину, назвати її спокусливою — це образити її, її матір і всю Бразилію, бо вона — найнеоціненніше диво, яке тільки можна уявити собі, вона не має потреби нікого спокушати, досить побачити її, щоб простертися ниць перед нею, цей журналіст нічого не тямить, одне слово, читай далі), що представилась як репортер «Realidad», популярного бразильського тижневика. Втішений нагодою показати свої скарби світові, зачарований Альмейда погодився прийняти «технічну команду», щоб сфотографувати художні твори. Поки він відповідав на запитання й водночас подавав річки віскі, техніки фотографували картини, а я знайшов сейф. Тоді ми вже дістали зброю. З Альмейдою стався серцевий напад. Проте один з наших товаришів був лікар і швидко поставив його на ноги. На вулиці нас чекав автомобіль. Неоціненні долари стали нам у великій пригоді, щоб придбати нове необхідне спорядження. А наша «жертва» потім навіть не заявила про нас». Добра робота, схвалив Люсьєн Верней. Робота, думав той, ти знаєш, він бачить тут тільки оце — роботу.
* * *
— Як легко заперечувати порядок і логіку, — підсумувала Франсина, дивлячись на мене з глибин свого котячого єства або з вершин галлороманської мудрості + декарт + паскаль + енциклопедія + позитивізм + бергсон + посада викладача філософії. — Лихо, Андресе, полягає в тому, що цього вечора ти прийшов не заперечувати цей порядок, а навпаки, щось зламалося в твоєму порядку, чогось бракує в твоїй логіці, і скривджений бідолаха прийшов поплакати на плечі своєї подруги номер два. Зараз ти скажеш, що ні, потім ми питимемо каву і коньяк, мадам Франк піде додому, ми спустимося вниз, щоб ти погортав нові видання в книгарні, потім зійдемо нагору випити ще коньяку, і тоді тобі стане краще, ти знову почуватимешся маргінальною людиною, визволеною, цілуватимеш мене, і я тебе цілуватиму, ми роздягнемося, ти покладеш нічник на підлогу, бо тобі подобається фіалкова сутінь навколо ліжка, моє тіло вималюється в італійському к’яроскуро[113] (ти казав про це першого разу, таке не забувається), ти обійматимеш мене, я цілуватиму тебе, ми заперечимо час, почавши з повторення, стара система. І отак буде добре, Андресе, але мені таки слід сказати тобі, я не хочу, щоб ти приходив сюди так, ніби я не розумію, щó пригнічує тебе й доводить до безумства. — Теніс, — проказав я. — Сам на сам. Франсина глянула на мене трохи розгублено крізь сигаретний дим і чекала. Так, моя люба, теніс, сам на сам, спершу Людмила, а тепер ти, м’ячик літає туди-сюди між двома оксамитними ракетками, удар, ще удар, над самою сіткою, летить у найважчі місця, але його завжди напрочуд точно ловлять і відбивають, витончене і водночас жорстке сновигання, дві чемпіонки нещадно з’ясовують стосунки. — Гаразд, Франсино, я прийшов не плакати на твоєму плечі, як ти кажеш, а просто розповів, що відбулося, ще раз зрозумів, що це помилка, що треба відокремити і на цьому терені немає нічого спільного. — Нічого, — підтвердила Франсина. — Якби було спільне, ми з Людмилою ходили б разом у кіно та крамнички, лікували б тебе від грипу кожна зі свого боку ліжка, і кохалися б, як у добрих розпусних романах: утрьох, уп’ятьох, а то й усімох. Я знаю, що ти не шукаєш такого товариства, ти лише поділяєш, вирішуєш і повідомляєш; ти не говориш про помилку, але якраз вона і становить саму основу твоєї системи. — Тобто я маю замовкнути, і тут, і там, приходити до тебе, наче все лишилося незмінним, а повернувшись додому, чинити так само, нічого не казати Людмилі, роздвоїтися без найменших поступок, убивати одну в другій, щодня і щоночі. — Це не наша провина, я говорю про Людмилу й про себе. Повторюю, це питання усталеного порядку, ані ти, ані ми не можемо порушити його, він походить із давніх-давен і охоплює надто багато речей; твоя свобода безсила, це малесенька варіація того самого танку. — Тоді коньяк, — мовив я, — я вже втомився від слів. Вважаймо, ніби я тільки-но зайшов і нічого тобі не розказував. Як ти, люба? Багато роботи було сьогодні? — Комедіант, — усміхнулася Франсина, погладивши мене по голові. — Так, я мала дуже багато роботи.* * *
— Ти зрештою теж мені дорікатимеш, мовляв, я на все дивлюся крізь кінець лійки, — обурювався Лонштайн. — Той самий Маркос, що знає мене краще, ніж будь-хто, інколи кпить із мене, каже, ніби я занадто радикальний. Таж як інакше, в жидкові мені завжди подобалося те, що він справді прийшов принести меч, він учепився в Галілею й перевернув її, мов млинець; він не винен, що згодом йому приробили церкву, так само й Леніну годі дорікати за Союз радянських письменників, хіба не так? До лиха завждипризводять епігони, діадохи, називай їх, як хочеш. Поглянь, ну, хіба не краса? Гриб досяг двадцяти одного сантиметра рівно о п’ятій годині ранку і, здається, був схильний займати цю висоту аж до нового наказу. Лонштайн сховав сантиметр і полив основу гриба рідиною, яка тому, ти знаєш, видалася водою, хоча з Лонштайном ніколи не можна бути впевненим. Отже, якщо я правильно зрозумів, Лонштайн хотів сказати, / Поглянь на цю блакитну фосфоресценцію / Ти кажеш мені, що / Це не лампа, якщо я погашу її, він і далі матиме фосфоресценцію, розумієш / Гаразд, якщо не хочеш нічого казати, мені байдуже / Скажімо, мастурбація, я знаю, вони всі підскакують, коли я заявляю, що я онаніст, їм було б до вподоби трохи пристойності, скромності, а ти, безперечно, такий, як і всі / Так, звичайно, тобто після тринадцяти років ця тема вже не видавалася мені привабливою / Жирна помилка, як казав лівак-авангардист Бенедетті[114], але даймо грибу поспати, цієї ночі його вже досить шарпали, і він потребує пітьми; якщо хочеш, заваримо мате, здається, є ще й грапа. Той, ти знаєш, достеменно знав, що, починаючи від цієї хвилини, він матиме право наLONSTEIN ON MASTURBATION[115]
і так воно й було, для того, ти знаєш, уся проблема полягала в тому, щоб запам’ятати, що сказав Лонштайн, і в разі потреби повторити сказане. Досить здивований, він зрозумів, що в разі потреби він зможе повторити, що певною мірою може виявитись необхідним повторити, хоча дехто може відхрещуватися. Йдеться не про пошук причин, яких багато, казав Лонштайн, але є сини Зіґмунда, а оскільки вони не завжди сини Зіґлінди, то завжди на кілька корпусів відстають від Зіґфріда, вибач мені ці ваґнероаналітичні асоціації / Якщо ти хочеш і далі вдавати, ніби я розумію тебе, енергійно озвався той, ти знаєш, припини набридати мені довисами, неофонемами та іншими скороченнями твоїх семантичних сфінктерів / Шкода, мовив Лонштайн, але нарешті. Отже, ми стоїмо ось на тому: йдеться не про те, щоб дізнатися, чому я мастурбую замість злягатися, а про те, щоб схопити річ за ручку, і то без хтивих натяків. Скажімо, пара — універсальне означуване еротизму, тож я, звичайно, й шукав її на авеню Флорида та вулиці Коррієнтес, як і всі, коли був молодий, але зі мною сталося те саме, що й з Тітіною. Я становлю крайній випадок, але тут немає нічого незвичайного, тобто я не зміг інтегрувати пару, навіть п’ять або шість разів помінявши партнерку за кілька років. Я навіть спробував з одним листоношею, що носив мені «Sur», часопис, який я передплачував тієї пори, і той листоноша, авжеж, мав тоді сімнадцять років. Зверни увагу на мою наукову ґрунтовність, на постанову вивчити всі аспекти проблеми. Результат: упевненість, що я ніколи не зможу жити в парі ані з жінкою, ані з чоловіком, а водночас, що мені бракує жінок і для дружби, і в ліжку. Листоноша взірцево вийшов з мого життя, бо експеримент на живих об’єктах довів мені, що мене не цікавлять гомосексуальні стосунки, додам, що я навіть припинив передплачувати «Sur», щоб він уже не ходив. Але від жінки я не міг так просто відмовитись, а отже, як я вже казав, п’ять або шість спроб замолоду, все було дуже добре на початку, бо у сферах страусової політики і великої зачарованості немає вад, які на початку не видавалися б цікавими й характерними рисами, що надають особі своєрідності, немає розбіжності, яка не була б діалектичним стимулом до взаємного збагачення духу, згадай філософа Хуліана Маріаса[116]. Я не жартую, про це добре відомо й розповідають однаковими словами з ротапринта, але не менш відомо, що настає день, коли вада є вадою, і край. У такому випадку статистично звичайним є похилити голову, перейти до шлюбу і користатися добром, що інколи ще гірше за зло. Зі мною ця система не діяла, я тричі спробував утворити пару, третього разу ми навіть народили сина, і на цьому й кінець, тепер він навчається, щоб мати могла пишатися дантистом у родині, таж ти знаєш, що у Вілья-Елісі вода сприяє піореї[117]. Щоб не подавати лише один приклад, другого разу, з Іолантою, шість місяців взаємних перевірок дали такий очевидний результат, що ми вирішили жити кожен своїм життям, проте не розлучатися, то була пора, коли годі було так легко найняти квартиру. Що там казати, друже, таке можна транслювати через супутник, ми йшли з дому й поверталися, наче другого не існувало, і це слід розуміти в буквальному смислі, а не так, коли пара свариться і настають ті незручні години, коли в обох уже минув гнів і вони шкодують майже про все, що казали, і то не тому, що то неправда, а тому, що є словник, прихований зміст, антична історія і отак аж до погрози дати ляпас, отож вони й ходять, наче пси, оброблені порошком від кліщів, тобто засвідчують чемність та люб’язність, що немов небесна мішура, хочеш чашечку чаю, так, але я можу зварити й сам, ні, нехай зроблю я, гаразд, дякую, поп’ємо у вітальні, бо тут жарко, атож, цієї пори в тій кімнаті просто задуха, як, по-твоєму, може, там треба зробити якусь теплоізоляцію, я бачив у «Клавдії» рекламу, авжеж, треба глянути, можливо, це вихід, гаразд, але спершу я зварю чай, гаразд, я тим часом поллю рослини на балконі, і так далі, аж поки після чаю з’являється усмішка, ти огидний, а ти ще огидніша, це ти почав, я почав, бо ти знову заговорила про відпустку, помиляєшся, я згадала, але з іншим наміром, гаразд, так я й повірив, бачиш, який ти лихий, а ти задерикувата курка, це твоя тітка курка, моя бідолашна тітка, та вона справжня повія, і тут уже перша усмішка, потім поцілунки, а далі ліжко, навіть мови нема, і це дуже добре, бо всяка добре закінчена сварка — це прееротичний акт, запитай, чи я знаю. Звари мені мате, я задихаюся. — Отже, з тією Іолантою було по-іншому? — нагадав той, ти знаєш, що був ворогом відступів і тому бентежився, коли інколи доводилось удаватися до них. — Чому ти кажеш «та Іоланта»? — образився Лонштайн. — Ці буеносайресці не мають ніякого слуху, кляті гергекала. Вона звалась Іоланта і мала тоді галантерейну крамницю на вулиці Колехіалес, питання полягало в тому, чи зможемо ми зберегти пару, навіть не кажучи одне одному добрий день, зауваж, що в цій ідеї є зародки антропологічної мутації. Можливо, все могло відродитися спонтанно і внаслідок того, що ми не дивились одне на одного, ми могли б побачити себе такими, якими є насправді, а тим часом наша квартира скидалася на театр маріонеток, де одне заходить, а друге виходить, одне їсть опівдні, а друге о першій годині, окрім випадків, коли інколи нам обом кортіло поїсти о чверть на другу, і тоді ми накривали стіл і готували страви одночасно, інколи траплялися страшливі зіткнення, бо вряди-годи ми хапалися зразу вдвох за сільничку або сковороду, лише частка секунди вирішувала, хто виграє, а другий лишався з рукою в повітрі, а іншого разу, коли я здійснював акт дефекації, Іоланта зайшла, побачила мене й заявила після кількох тижнів мовчання: «Або ти вийдеш, або я нароблю на голову», а я навіть не знав, про чию голову йдеться — її чи мою, тож був змушений зупинити фекальний конвеєр. Зверни увагу, що сексуальне питання ми розв’язали єдиним методом, можливим тієї пори, тобто для кохання потрібні двоє, а це вже становило проблему, яку ми все-таки вирішили: щоразу, коли великий сліпий і чорний Бог стромляв свого списа, хтось один підходив до другого і клав йому руку на плече, той негайно корився. Варіанти, повторення, примхи ми виражали одним жестом, що його партнер розумів і шанував; то було справді страхітливо. — Що ж, добре! — вигукнув той, ти знаєш, бо доти він мав враження, ніби слухає звіряння павука або кролика. — Саме тоді, коли ми розсталися з Іолантою і вона повернулася до своїх батька-матері, я почав мастурбувати цілком організовано, а не так, як тієї пори, коли був підлітком. Я вже мав тоді інший, яскравий досвід, я знав межі насолоди, її варіанти та розгалуження; те, що підлітки вважають, а надто вдають, ніби вважають, за «ерзац» еротизму в парі, я мало-помалу став перетворювати у витвір мистецтва. Я навчився мастурбувати так, як навчаються керувати літаком або добре куховарити, з’ясував, що це справжній еротизм за умови, коли не вдаватися до нього як до звичайного замінника. — Скажи, а тобі не важко розповідати про це? — Важко, — кивнув Лонштайн, — і саме тому я вважаю, що треба говорити. Той, ти знаєш, роздивлявся Лонштайна в профіль, у три чверті. Лонштайн трохи зблід, проте не відвертав очей, його руки діставали, а потім запалили сигарету. Той, ти знаєш, зрозумів, що Лонштайн розповідав не через ексгібіціонізм і не через збоченість. «Саме тому я вважаю, що треба говорити». Чому «тому»? Бо це важко й суперечить усталеному етикетові? Розказуй далі, мовив той, ти знаєш, для мене це аж ніяк не ніч із Клеопатрою, стонадцять чортів тобі, кордовцю, в печінки, але розказуй, аж поки зійде осяйний Феб.* * *
У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес
[119]
подумав, що між тим, ти знаєш, і Людмилою тепер не лишилося жодного розкладу потягів, до якого можна було б звернутись, як давніше, бо на всіх напрямах стрілки змінили колії, тож від вівторка до п’ятниці немов відбувся загальний збій залізничного руху. Для мене ця справа була особиста, і я не мав потреби прояснювати її для третіх осіб, але той, ти знаєш, пішов іншими шляхами, і Веремія, яка на початку видавалася йому безглуздою, а згодом кумедною, проте завжди наївною й навіть примітивною, почала заповзати йому між пальці, мов крохмаль, і тому він поглядав на Лонштайна досить неприязно. І справді, коли той, ти знаєш, переповів мені Лонштайнову промову, я дійшов до розуміння того, що вже зрозуміла Людмила, Маркос розумів від самого початку, Оскар намагався зрозуміти з іншої позиції, а багато інших людей, можливо, зрозуміють коли-небудь, але ще було рано, крім того, був сон про кіно, що повертався й повертався, наче ґедзь, гнітюча порожнеча в дверях салону, де хтось («один кубинець, месьє») чекав мене, щоб розповісти щось; можливо, ще рано й для цього сну, але все-таки Рене Шар мав слушність, не треба боятися називати речі, які годі описати, так само як мав слушність і Лонштайн, коли описав тому, ти знаєш, несказанне. Вже не кажучи про те, що історія йде далі, як можна дуже легко підтвердити за кілька сантимів у кіоску.
[120]
Андрес уже знав, а Людмила могла повернутися й мовчати або не повертатися й зателефонувати від Маркоса, або не повертатися й не телефонувати (поштові, телеграфні варіанти, різні способи посередництва з боку друзів); коли вона ввійшла до квартири на Західній вулиці, було майже опівдні, проте цього разу вона не принесла порею. Андрес спав голий, закинувши одну руку на тумбочку з будильником та іншим дріб’язком; можливо, якесь страшне сновиддя спонукало його відкинути ковдру і простирадла, що театрально сповзли до ніг обік ліжка, і Людмила уявила собі якусь історичну картину. Жеріко або Давід, отруєний Чаттертон, назви на кшталт «Запізно!» та решта передбачуваних варіантів. Подивившись якусь мить на тіло, що лежало горілиць, безсоромне й немов чуже собі самому, вона всміхнулася йому мовчазним привітанням і причинила двері; вона теж спатиме, але на дивані в living, як прибере з нього півдесятка платівок, які валялися повсюди. Зі склянкою молока в руці, завернувшись в Андресів халат, подумала, що їй треба трохи поспати, о третій треба йти до Патрісіо й отримати вказівки.
Людмила легко розстебнула ремінь, бо Маркос полегшив їй завдання, втягнувши живіт, хоч і скривившись від болю, і розстебнула три перші ґудзики, аж поки натрапила на резинку трусів. Хоч би не було внутрішньої кровотечі, промовила вона, побачивши синьо-зелену карту Австралії, що спускалася донизу. Заспокойся, полячко, ти ж бачиш, що я дихаю без труднощів, це лише синець. Знаю, кивнула Людмила, спиртовий компрес — найкращий засіб. Тоді з грапи, погодився Маркос, бо спирт у цьому домі є тільки в такій формі. Коли Маркос легенько поцілував Людмилу у вушко, урвавши медичне обстеження ураженої зони, вона на мить поклала голову йому на груди й не ворушилася. Вони мовчали, чай холонув у повній згоді з законами теплової фізики. — Маркосе, нехай це не стане рутиною, — закликала Людмила. — Я, полячко, теж думав про це. Затримавши віддих, Маркос повільно випростався, щоб зняти черевики. Людмила допомогла йому, змусила ковтнути чаю й пішла шукати грапу, але відмовилася від ідеї компресу, бо грапа справді дуже тхнула грапою, а Маркос, неквапом ступаючи, пішов до спальні, скинув штани та сорочку і в трусах повільно ліг на ліжко, махнув Людмилі рукою, вона погасила світло на кухні та в living і прийшла зі склянками грапи: таж її, хай там як, можна застосувати і внутрішньо. З сигаретою в роті Маркос заговорив про Цабе, Людмила сиділа на підлозі коло ліжка й дивилась, як у світлі нічника блищать Маркосові кучері. Невдовзі мало розсвінути, але їм обом не спалося. Нехай це не стане рутиною, нехай блуза, яку знімала Людмила, поки Маркос пояснював, що станеться в п’ятницю ввечері, не буде простим жестом звичайної церемонії, нехай розстібання сандалів і знімання панчіх матимуть інше значення, а то й не мають ніякого, крім чуття наближення до відпочинку та сну. В кутику Маркосових вуст ще лишилося трохи засохлої крові. У ванні знайшлася губка, дивна розкіш; крізь тютюновий дим Маркос бачив, як проступає силует оголеної Людмили, її плечі, стегна, туге, смагляве тіло, що йшло до ванни в пошуках губки.
* * *
— Посвідчення особи, будь ласка, — мовив касир. Із невеликими відмінностями цю вимогу повторили одночасно в двадцяти трьох банківських установах і обмінних пунктах паризького регіону; група Люсьєна Вернея й Ролана добре впоралася із завданням, і між чотирнадцятою тридцять, годиною, коли відкриваються банки, і чотирнадцятою сорок п’ять, шедевр старого Колінза перейшов в інші руки й перетворився у французькі франки. Був тільки один сигнал тривоги, в агентстві «Cosmique» на площі Італії, де працівниця в блакитній сукні та окулярах для короткозорих заходилася вивчати банкноти з такою старанністю, яка клієнтові видалася надмірною, на що працівниця відповіла, що це її обов’язок, і тоді клієнт пояснив, що він лише службовець туристичного агентства, тож якщо є якісь сумніви, краще одразу зателефонувати месьє Макропулосу, ГОБелен 45–44. На превеликий подив клієнта, що вигадав Макропулоса, просто щоб виграти час і побачити, що діється, в разі, якщо доведеться тікати, касирка одразу поміняла йому гроші, не забувши додати нові міркування про свої професійні обов’язки. Лише о чверть на шосту поліція отримала перший сигнал тривоги з відділення банку «Crédit Lyonnais», а ввечері в префектурі зібрали майже всі фальшиві купюри, а також певну кількість слідів злочинців — тією мірою, якою команда Люсьєна Вернея була сформована з людей, які за своє собаче життя ніколи не заходили до банку, щоб узяти гроші, і тим паче, щоб покласти їх на депозит. Люсьєн і Ролан передбачили проміжок чотири або п’ять днів до першої нерозважливості або завжди можливого доносу; Ґомес і Моніка зі свого боку, а Патрісіо та Ередіа зі свого купували все потрібне.
* * *
Парадоксальна річ, кінець розповіді про Онана став, здається, однією з причин, чому Лонштайн говорив і далі, про Онана як про одного з численних психічних страховиськ, якого ніхто не міг знищити, тлуму глибинних, внутрішніх монстрів, справжніх господарів повсякденної гармонії, яку стільки людей називали мораллю і яка згодом стає коли-небудь індивідуально неврозом і диваном аналітика, а колективно — фашизмом і (або) расизмом. Друже, послухай, бурмотів той, ти знаєш, розчавлений прихованими твердженнями і тенденціями промови рабинчика, проте марно було вставляти різноманітні фрази, щоб він зупинив свій словесний потік, Лонштайн твердо вирішив говорити й далі, цей своєрідний Раскольніков самотніх церемоній вимальовував щось на кшталт гротескної саги, спуску Гільгамеша або Орфея в пекло лібідо, і байдуже, що той, ти знаєш, інколи сміявся йому в обличчя, а інколи відсахувався, майже ображений тим ексгібіціонізмом о четвертій годині ранку і за п’ятою склянкою грапи; мало-помалу він зрозумів, що Лонштайн прагне витягти Онана на поверхню аж ніяк не задля єдиної втіхи надати йому легального статусу абощо, відрив Онана від внутрішнього тлуму означав убивство принаймні одного страховиська, ба навіть більше, його метаморфозу в процесі контакту з буденним і відкритим, щоб він уже не був страховиськом, заміну потаємної безрадісної мастурбації пишнотою і дзвонами, рабинчик одразу став ліричним, наполягав і прагнув викласти все до найменших подробиць, став своєрідним public-relations[121] і виконавцем страховиська, що, зрештою, був володарем, як і багато страховиськ, просто йому годилося допомагати, щоб він перестав бути страховиськом. Той, ти знаєш, почав розуміти, що Лонштайн промовляє як справжній рабин, удавшись до прикладу, обравши одного страховиська поміж багатьох і пропонуючи нові шляхи доступу до тлуму в глибині, щоб мало-помалу знищити й решту страховиськ, планує своєрідну підпільну субверемію, а кінець кінцем збагнув, що його роль цієї ночі, якщо чесно виконувати її, полягає тільки в тому, щоб стимулювати, мучити і гнівити рабинчика, щоб ловля і метаморфоза Онана, можливо, прислужилися чому-небудь, якщо він стане його репортером, Лонштайн, мабуть, і сподівався цього й не помилився, бо той, ти знаєш, не забарився розповісти мені про справу (я прокинувся пізно після лихого сновиддя, Людмила спала на дивані, ніхто не снідав і, здається, навіть не думав про сніданок), і, хоча на початку я нічого не зрозумів і навіть, як і той, ти знаєш, погано думав про Лонштайна, розглядаючи питання з усіх боків, я зрештою помітив той надмірний екзорсизм, бо і я мав жалюгідну думку, ніби я промовляв з балкона й покінчив із кількома страховиськами, проте мій балкон був лише крихітним балкончиком коло вікна з квітами в горщиках і виходив у двір, де видніли вікна лише Людмили і Франсини, це був індивідуальний та егоїстичний екзорсизм, незрілість, мертвий птах, спроба та її результати. А Лонштайн, можливо, мав слушність, і прилучатися до Веремії треба по-різному (якщо припустити, що і він, і я ясно знаємо, про що йдеться), хай там як, рабинчик розповідав тому, про кого я казав, про Онана, не задля чистого задоволення, а в пошуках найкращого можливого способу опосередковано спроектувати на Веремію (фортран, звичайно!) той нестямний ступінь оголеності слів, який висвітлить коли-небудь, що стриптиз, до якого він удався перед тим, ти знаєш, був, по суті, необхідною умовою Вер’єра і п’ятничного вечора, іншої ловлі страховиськ, і, хоча це все схоже на оповідки божевільних, той, ти знаєш, і я стали відчувати, що в майже непомисленній, у майже безсоромній поведінці Лонштайна міститься щось на кшталт збройної сторожі напередодні ночі у Вер’єрі. Те, що сьогодні видається лише безумним поєднанням різнорідного, проясниться, можливо, коли-небудь для інших людей і нових веремій, тож ми, той, ти знаєш, і я, — немов поганенькі сивіли і пророки, що водночас і знають, і не знають, ми поглядаємо один на одного з виглядом людини, яка підозрює, що її співрозмовник випустив гази, полегкість, завжди гідна осуду.
* * *
Сусанна гралася з Мануелем, купаючи і вдягаючи його, і скоса поглядала на Патрісіо, що мав підбите око і пошкоджений зап’ясток. На щастя, одним з його найнеоціненніших буенос-айреських скарбів був шкіряний браслет ще з тих часів, коли він грав у баскську пелоту в баскському центрі Лаурак-Бат у Буенос-Айресі, а сонячні окуляри добре приховували уражене око. Була третя година дня, але після такої бурхливої ночі родина ще лежала в ліжку, зокрема Мануель, що був незвичайно слухняний і не намагався задушитися тальком або бавовною. Сніданок перетворивсь у сновигання з кухні до ліжка і назад, ковбаса, склянки молока і вина, шматки холодного омлету й півдесятка бананів, батько, мати і син почувалися напрочуд добре в процесі цілковитого порушення добрих манер, а коли прийшла Людмила, її приймали в нижній білизні, частували кавою з коньяком, запросилиЕредіа і Ґомес корчилися від реготу, читаючи газети й подивляючись на свої опухлі обличчя, якими піклувалася Моніка з обличчям, де немов виднів червоний хрест, і щедрими дозами ртутної мазі. Незбагненна присутність бірюзового пінгвіна на берегах Сени досвітньої години породила дві теорії, бо поліція не забарилася встановити певний причинний зв’язок, що почався в Орлі, проте згодом слід загубився в усіх напрямах, і тому на Ке д’Орфевр уже запідозрили справжню природу контейнерів, і це спонукало до
Одна газета писала про контрабанду зброї, інша — про контрабанду наркотиків. Маркос уже зателефонував Оскарові, щоб він вибрався з готелю «Лютеція» в разі, якщо мурахи, і Оскар поглинав у ліжку свій останній сніданок-люкс, тимчасом як Ґладіс чекала, щоб пішла покоївка і вона мала змогу зайти зі своєю тацею й пригорнутися до Оскара, щоб снідати й собі, Оскар повідомив, що Маркос чекає їх о чверть на одинадцяту в домі Патрісіо і що всі надії Гладіс, що вона й далі зможе працювати стюардесою, здається, остаточно розбиті причинно-наслідковим зв’язком, про який говорять у
— Бідолашний Педернера, — мовила Ґладіс, — хто йому принесе сьогодні в кабіну грейпфрутового соку. Пепіті доведеться працювати, як ошпареній. — А той Педернера таки накидав на тебе оком, — зауважив Оскар. — Бо ніхто не подає йому склянки так делікатно, як я, йому не треба навіть відривати обличчя від панелі приладів. — Нарешті, ти, дівчинко, здається, таки вискочила на мур, — сказав Оскар, сповзаючи з ліжка й запихаючи водночас у рот останній круасан. Ґладіс вирячила очі, не розуміючи, про який мур ідеться, проте Оскар поцілував її в коси і начебто мав непевне відчуття щастя, можливо, тільки від круасанів, які скидалися на півмісяці, а може, й від місяця вповні, нещадної машини його словесних ігор, що відчиняють двері й показують у пітьмі коридори, Ґладіс анітрохи не засмутилася, дізнавшись про новини, отже, отак воно, отже, вона перескочила мур, як і дівчата під місяцем уповні, вона справді у Веремії, атож, думав Оскар, є мур і відкрита вулиця, дарма що вся паризька поліція і шпигуни Ла-Плати мчать за дівчатками, знетямленими від карнавалу, позаду Алісії Кінтерос, позаду Ґладіс, що от-от кине в обличчя капітанові Педернері добре оплачувану посаду, вже не кажучи про пенсію.
* * *
гаразд, але я не розумію, чому ти так швидко заявив про свою поразку після тієї Іоланти / Слухай, Іоланти / Після Іоланти, і ти перейшов до онанізму, так би мовити, зі зброєю і спорядженням / Як я розумію, в тебе траплялися рецидиви, ти й далі повнився надії / Звісно, що таке кохання, як не рецидив / Проблема, хлопче, не в цьому, десь п’ятдесят ерудитів змарнували життя, запитуючи тінь Гоголя, чому він віддає перевагу мастурбації, а не шлюбові, вже не кажучи про Канта, раз на місяць під деревом, і, звичайно, в кожному випадку є едіпове або хромосоматичне пояснення, а в мене, безперечно, замало або забагато молекул β, але не це мене цікавить, хоча ти, звичайно, хапаєшся за уявлення про нормальність, наче це й досі рятівний жилет / Слухай, навіть якщо ми зводимо її лише до статистики, однак потрібне певне уявлення про нормальність, щоб маневрувати / Чого ж ти хочеш, припустімо, я ненормальний, тож і вважай мене за такого, мені байдужісінько тепер і до твоїх уявлень, і до твоїх суджень, якщо я розмовляю з тобою про це, то тільки тому, що ти і решта нормальних — досконалі лицеміри і хтось завжди і знову повинен грати роль блазня, і то не задля духу жертовності, бо чого б я жертвував собою задля тебе, нормального чоловіка, а задля, навіть не знаю, як сказати, наприклад, задля якогось нового створення / Прошу, не треба метафізики / Ні, хлопче, я кажу не про онтологічне створення, хоч і тут бракує кількох блазнів, щоб перевертати не один омлет, який готує пані Історія, а про інше створення, трохи схоже, якщо твоя ласка, на те, яке мав би запропонувати собі де Сад, це створення постає передусім як руйнування, переворот маріонеток, щоб згодом, коли-небудь прийшли страшні робітники, як казав той з Харара, або ота нова людина, якою так переймаються Маркос і зграя Веремії, і тоді я відчиняю двері й кажу, що ми всі Онан, передусім з очевидних причин дитинства, а крім того, тому, що самотня насолода, хоч яка, по-твоєму, недосконала, однобічна, егоїстична, брудна й таке інше, — аж ніяк не брак чогось і не заперечення чоловічих або жіночих рис, радше навпаки, ох, це спонукає тебе настовбурчити шерсть і поглядати на мене так, ніби ти ніколи не вдавався до мастурбації після чотирнадцяти років, клятий страус / Слухай, хлопче, я навіть рота не розкрив / Гаразд, ніхто не вимагає, щоб ти прилюдно або в церкві признавався про свою сексуальну активність, хоч яка її форма, краще реалізувати, ніж розповідати, але Веремія, щоб дати тобі приклад, який маємо під рукою, постає як захід із ліквідації химер, фальшивих бар’єрів з усім тим марксистським словником, якого мені бракує, але тепер ти сам можеш додати подумки ввесь список помилок, соціальних та індивідуальних вад, які треба ліквідувати, і оскільки, як я розумію, я повинен зробити і свій паралельний внесок, саме тому я й захищаю легітимність онанізму не тільки як вартісного самого по собі, бо сам по собі він мало що важить, а тому, що він допомагає здійснити інші численні виломи, які треба негайно практикувати в схемі антропоса / Гаразд, я згоден, але те саме можна стверджувати і про лесбіянство й багато інших речей, ощадну касу, лотерею, хіба я знаю / Безперечно, але погодься, що табу на гомосексуалізм почасти зазнало удару і тепер не тільки його практика щодня дедалі очевидніша, а й словесна присутність або наявність гомосексуалізму становить поширений і звичайний елемент словників і розмов за обіднім столом, натомість цього ще не сталося у випадку мастурбації, до якої вдаються всі, проте вона входить у мову лише як тема, актуальна наприкінці дитинства / Невже ти справді думаєш, що всі? / Авжеж, байдуже, одружені чи самотні. Тільки-но пара розлучається з якоїсь тимчасової причини, скажімо, через поїздку або агресивний грип, більшість людей мастурбує, а щодо неодружених, то немає потреби в анекдотах казарм, в’язниць і матроських кубриків, щоб знати про це, ти сам можеш удати кишенькового Альфреда Кінсі, запитай у жінок, з якими ти в дружніх стосунках, чи, лишившись самі, вони перед сном не гладять трохи пальчиком, і вони тобі скажуть, що так, бо в них це не так упадає у вічі, як у нас, признання в цьому не занапащає їхнього доброго імені та честі, тимчасом як серед чоловіків признання, що принаймні інколи ми мастурбуємо, означає в моральному і особистому аспектах утрату чоловічих рис, знемужнення того, хто признався або кого заскочили, і саме в цьому полягає ідіотія, в тому, що ми вдаємось до онанізму і признаємось у цьому, а потім практикуємо його під запиналом табу, і тому кожен стає новим Онаном, коли Юда сказав йому, щоб він спав із дружиною свого брата і забезпечив йому фальшиве потомство, а Онан не хотів, бо знав, що синів, яких він народить, не вважатимуть за його дітей, і мастурбував перед тим, як спати зі своєю невісткою, в технічному розумінні насправді то мав бути простий coitus interruptus, і тоді Єгова розгнівався і знищив його; ось де причина, чому Єгова затявся і спалив його блискавкою, відтоді ми несемо на собі це прокляття, coitus interruptus видається нам чудовим, а от мастурбація — табу, Онан, а отже ідея, що це зло, що це сором, що це страхітлива таємниця. З цього всього, додав Лонштайн, дихаючи так, ніби виплив із глибин Мальстрему, я створив визначний художній твір, довис і техніку, якою, мабуть, володіють небагато людей, бо ж мастурбують, згнічені чуттям провини, передусім під впливом миттєвої потреби, як-от інші йдуть злягатися з повіями: без витонченості автономної і задовільної сексуальної активності. Еротизм пари породив літературу, яка подвоює, відображує і збагачує реальність, про яку пише, це чарівлива діалектика процесу кохання і читання про те, як його здійснюють, та оскільки для мене пара вже втратила свою функціональну привабливість, а жінки мені осоружні на всіх площинах, я був змушений створити власну онаністичну діалектику, свої фантазії, ще не записані, але незмірно багатші за еротичну літературу / І це все? / Оце й усе / Зрештою, коли я мастурбував у п’ятнадцять або шістнадцять років, я уявляв собі, ніби тримаю в обіймах Ґрету Ґарбо або Марлен Дітрих, і це, як бачиш, була не дурниця, ось чому я уник особливих заслуг твоїх фантазій / Вони не надто спрямовані в цей бік, хоч і припускають набагато запаморочливіші пригоди, ніж ти уявляв собі зі своїми Ґретами і Марленами, але по-справжньому важить тільки еякуляція, і саме в ній полягає мистецтво. Для тебе все зводиться до вправної руки, ти не знаєш, що першою сходинкою до справжньої вершини фортрану є елімінація всякої ручної допомоги / Та знаю, аксесуари, гумові ляльки, добре оброблені губки, п’ятнадцять способів використання подушок за рецептом Herr Doctor[122] Баренса / Чому таке зверхнє ставлення? Наділені фантазією пари теж використовують аксесуари, подушки і креми. Ередіа показував отой підручник поз, який привіз із Лондона, він справді дуже добрий; якби я мав засоби, а передусім бажання, я б видав підручник методів мастурбації, і ти побачив би всі можливості, вже не кажучи про бестселер, але, хай там як, я можу розповісти тобі про них / Ні, друже, я піду, вже пізно / Іншими словами, не хочеш мене слухати / Бо ти вже набрид мені / Паскудо, обурився Лонштайн, я гадав, ніби спромігся втовкмачити тобі, чому я розповідав про це / Я, друже, стежив, стежив за твоїми думками, але однаково йду / Паскудо, ти боягуз, як і решта; і ти ще хочеш робити революцію і валити ідолів імперіалізму, чи як у біса ви називаєте їх; ви нездатні побачити себе справжніх у дзеркалі, ви швидкі натискати на гашетку, але огидні, мов полуничне морозиво (ненавиджу його), коли йдеться про справжню боротьбу, спелеологію, яка доступна тут кожному добре підвішеному шлункові / Слухай, я й не знав, що в тебе є схильності до кращого майбутнього / Ти навіть не знаєш, якого кольору сорочка на мені, облудний свідку не менш облудної Веремії / Тож, по-твоєму, Веремія облудна / Не зовсім, відповів Лонштайн, трохи заспокоївшись, вона облудна наполовину, бо стане коли-небудь неповною ланкою не менш неповного ланцюга, і найприкріше полягає в тому, що незвичайні хлопці, як-от ті, що ти знаєш їх, повбивають себе або вб’ють інших, ніколи не придивляючись по-справжньому до обличчя, яке щодня поставало перед ними в дзеркалі. Знаю, знаю, я бачив, як ти прийшов, годі вдавати, ніби всі люди спершу дізнаються про Сократа, а вже потім виходять на вулицю давати копняки гнилому суспільству й таке інше. Але ти, претендуючи, ніби ти свідок Веремії, сам відступаєш у мить істини, тобто мастурбації, а я маю на увазі справжню людину, ту, яка є, а не ту, яку бачать інші, починаючи від «Капіталу» й донині / Лонштайне, повагом промовив той, ти знаєш, і мав сказати щось дуже важливе, бо ж почав називати його на ймення, я, можливо, справжнісінький йолоп, але вже півгодини, як я досконало зрозумів твої довиси і твій фортран у тій алегорії, яку ти підсунув мені під ніс у формі онанізму / Добре, байдуже кивнув рабинчик, уже втративши настороженість / Якщо я кажу, що йду, то, по-перше, тому, що мене зморює сон, по-друге, тому, що, пересвідчившись у твоєму акушерському намірові, я не бачу причини, чому я маю цікавитися методами мастурбації / Добре, повторив рабинчик, але є одна річ, про яку я б хотів дізнатися: твоя байдужість до цих методів — знову позиція страуса чи, може, ти просто шукаєш кращого в парі / Друга гіпотеза добра, але, якщо ми вже зайшли так далеко і щоб ти краще пізнав мене й припинив називати страусом і паскудою, повідомляю: я не маю ніяких антионаністичних упереджень і відсутність кого-небудь, хто мав би бути присутній, проте не міг або не хотів, не раз спонукала мене шукати однобічної втіхи, звісно, без такої довершеності, яку мені дали змогу відчути твої міркування / Добре, втретє повторив рабинчик, що вперше заусміхався й розслабився, тоді ти пробачиш мені мої епітети, вочевидь антифортранні й контра-довисні / Не приховую, мене почало гнітити, коли ти кожні десять хвилин називав мене паскудою / Ходімо, заварімо ще одне мате, запропонував Лонштайн, було б більш ніж паскудно, якби після таких балачок ти лишився, немов із жалом, переконаний, що ця тема має значення тільки сама по собі абощо / Вже сходить сонце, глянув на вікно той, ти знаєш, із позіханням, яке більше скидалося на затьмарення щойно згаданої зорі, але однаково почастуй мене мате, наливай аж по вінця, а потім я вже піду / Крім того, можна розмовляти про інші речі, зрадів Лонштайн, його обличчя стало тепер цілком нове, пробуджене й немов умите брудним і попелястим рожевим світлом, що сіялося крізь жалюзі. Ти уявляєш собі, хлопче, можна розмовляти й про інші речі.* * *
Розвиднялося й на вулиці Хлодвіґа, і Людмила, повернувшись із вологою губкою, побачила, як перше тьмяне світло мов розчинило в собі нічник, і заходилася протирати обличчя Маркоса, що заплющив очі й засинав горілиць. Людмила мовчки сіла на підлогу, тримаючи губку в руках, мов лампу в катакомбах; майже не ворухнувшись, спромоглася загасити нічник і дивилась, як у сутіні вимальовується вікно, в густій і теплій тиші кімнати лунали поодинокі неясні звуки світанку. — Я не сплю, полячко, — мовив Маркос, не розплющивши очей, — я думаю, що в п’ятницю ми ступимо на нічийну землю, а ти ще й досі не знаєш навіщо. — Цабе, — відказала Людмила, — але, по щирості, крім цього, я мало що розумію. — У тому, що ми вчинимо, немає нічого оригінального, як не брати до уваги досить дивного географічного становища і своєрідного ефекту помноження. В обмін на Цабе керівники п’яти або шести країн мають звільнити кількох наших товаришів. Це, як бачиш, не новина, хіба що для нас, бо тут здіймуть страшенний галас із причин національного престижу; це щодо безпосереднього майбутнього, а я кажу собі, що ти живеш і працюєш тут. Подумай про це. — Звісно, я живу тут, але тільки задля своєї роботи, тобто моє життя — зміна комедій, сьогодні я трохи слов’янка, а завтра буде драма Піранделло або водевіль із танцями та музикою. Так, безперечно Париж. Буде важко пристосуватися до чогось іншого, але в принципі я вже звикла, знаєш, поміняти роль не дуже важко. — Може, й так, але я однаково мав тобі сказати. Інші передбачили різні можливості: Патрісіо й Сусанна мають друзів у Лувені, Ґомес може жити в будинку батька-матері Моніки в Люксембурзі, Ередіа має криївки майже всюди, Ролан і решта французів ветерани і грають на своїй території. — А ти? — Гаразд, це не проблема, Лонштайн тим паче. Бідолаха, йому доводиться непереливки, бо він не має нічого спільного з цим, хіба що пов’язаний способом, якого ніхто до ладу не розуміє, навіть він. Зрештою, полячко, ти попереджена. — У тебе ще й досі кров на вустах, — промовила Людмила, ставши навколішки поряд із ліжком і витираючи Маркосу рот вологою губкою. Коли він нарешті подивився на неї в непевному світлі простирадл, Людмила всміхалася чомусь, що могло бути чим завгодно, далека і близька від руки, яка обтирала рот, тіла, яке сповзало на Маркоса, коли він обняв її й поцілував між груди, а вона ткнулась обличчям у море кучерявого волосся, легенько покусуючи його й нетямлячись у непевному запаху мила і втоми.* * *
На певному рівні безладдя той, ти знаєш, почав усвідомлювати, що він певною мірою присилуваний до спонтанності, в мить упорядкування документів (годі описати оту величезну скриню або миску, до якої він клав свої так звані карточки, хоча насправді то були будь-які клаптики паперу, що потрапляли йому до рук) сталося так, що деякі папери, які свого часу видавалися йому значущими, огидно змаліли, натомість різні дурниці, скажімо, про те, як їсть Мануель, або що сказала Ґладіс про якусь зачіску, заповнювали його миску й голову так, наче-були-викарбувані-на-бронзі. Той, ти знаєш, примружив очі й припустив, — у цьому аспекті йому годі було дорікнути, ніби він ідіот, — що забуття і пам’ять — теж ендокринні залози, як, скажімо, гіпофіз та щитовидна залоза, і є регуляторами лібідо, які порядкують широкими зонами сутіні і блискучими гранями, щоб повсякденне життя не надто ламало собі карк. Мірою можливого він намагався приколоти своїх комашок у певному порядку, і Лонштайн, єдиний привілейований, що мав відносний доступ до миски або скрині вирізок, зрештою висловив гадку, що разом вони становлять послідовну Веремію, веремійну прелюдію, людію і постлюдію, задовільну причинність, скажімо, пінгвін з’явився на своєму місці й потрібної миті, головна деталь. Лихо ставалося тоді, коли той, ти знаєш, натрапляв на карточки, які годі було ідентифікувати, треба було бачити, як він стискав собі скроні великими пальцями, а потім казав: не знаю, здається, це стосується Ередіа, а може, Ґомеса з Монікою, почекай трохи, і крутив картонку на всі боки, лаючи самоцензуру й південноамериканську сором’язливість, бо завжди або майже завжди опинявся на ковзкому ґрунті; той, ти знаєш, прагнув наслідувати рабинчика й нічого не замовчувати, за доказ править те, що він написав, що тут і саме тому залози починають виділяти забуття, але була й ще одна річ, яку перший помітив Лонштайн: виготовляючи карточку, той, ти знаєш, одразу і фальшував її, факти мали тенденцію одягатись у слова, інколи вже годі було з’ясувати, хто зробив те або те і кому, згодом той, ти знаєш, міг стверджувати, що він спішив або мав доповнити інформацію, проте Лонштайн із жалем поглядав на нього і хотів знати, чому в певному пункті, на певній карточці все або стало сірим, як печальна сова, або іскриться, мов велика ікебана. Зрозумій, тут не так уже й просто, кричав у відчаї той, ти знаєш, зрозумій, хай йому біс, описати естетично, навіть не викривлюючи правди, — це одне, а відокремити еротизм та супровідні йому риси від естетики — річ зовсім інша, бо, якщо лишити естетику на місці, ти не вийдеш за межі літератури, ти полегшиш собі гру, можеш розмовляти або розповідати про найнеймовірніші речі, бо є те, що править тобі за алібі або завісу, факт, що ти добре розповів, що написано гарно, що ти ще раз утвердивсь як освічений вільнодумець або панегірист лівих або правих, хоча ти регочеш, мов не свій, чуючи таку мову. Easy, easy, радив рабинчик, easy does, baby[123]. Тоді подумай трохи, знову бурчав щиро ображений той, ти знаєш, якого біса ти хочеш, щоб я не замовчував імен або не забував, хто кому що зробив: адже я прагнув зберегти саму подію, не допустити ані дистанціювання, ані опосередкування, як кажуть сьогодні, поставити Веремію так, як кубісти ставлять тему картини, все гладеньке на одній площині, без об’ємів, без тіней, без оцінкових або моральних упереджень, без ніяких цензур та неусвідомленого, ти розумієш, що це майже неможливо іспанською мовою, розумієш, що мені перо випадає з рук, бо я не хочу писати про відвагу, визволення та інші дурниці в такому ж дусі, я хочу тільки людини, я, друже, шукаю простоти хліба, я стромляю палець у зад, і треба, щоб ця дія, треба, щоб вона була абсолютно тим самим, що й просити квиток на метро і сякатись на вулиці. І тоді, звичайно, ти забуваєш імена, казав рабинчик, я збагнув і оце, подивись на лице. То я марную час? — обурився той, ти знаєш. Невже я помиляюся від самого початку і це нічому не служить, невже існуватимуть заборонені території, бо саме це означає бути людиною, а не виходити голим на терасу? Але в такому разі я хворий, бо щось отут під ребрами каже мені, що я повинен працювати далі, навіть без імен і з білими прогалинами я повинен працювати далі, нехай страх, сором, а передусім невдача не мають значення, хтось стукає удвері, друже, поглянь на ці карточки, як матимеш охоту, і скажи, чи слід було їх писати чи ні, чи ці моменти Веремії можна елегантно замовчати або описати, як описав би один з чотирьох звільнених аргентинців, приховавши їх тими самими словами, якими хотів висвітлити їх. Ну, мовив Лонштайн, тут ти не схибив, по суті, це завжди буде питання слів, насправді те, на що ти претендуєш, — проста формальна зміна. Ні, друже, таке я зумів би зробити, не створивши собі проблем, ти це знаєш занадто добре. Тут ідеться про інше, це намагання перейти з одного терену на інший, не помітивши цього, і ми ще не здатні на таке; заборонене парадоксально дається нам як привілейоване, що заслуговує особливого ставлення, треба-обережно-вийти-на-цю-сцену, і тоді слова, як і завжди, прорубують тобі шлях, організовують велику втечу. Якщо мені щастить не змінюватися при переході з вулиці в ліжко, якщо не змінюватимусь я сам, тоді я почну відчувати, що геть усе — Веремія і немає особистих епізодів поміж різними моментами Веремії. Ох, мовив рабинчик, прояснівши на обличчі, ти знову виходиш за межі контексту і проектуєш факти Веремії принаймні на всю Аргентину. Набагато більше, ніж це, скромно мовив той, ти знаєш, я проектую їх на саму ідею революції, бо Веремія — один з її численних виявів, і в ці шахи я ніколи не виграю, якщо не буду здатним перебувати одночасно і на вулиці, і в ліжку, і тепер таких типів, як я, п’ятдесят, а то й вісімдесят мільйонів. Гаразд, погодився рабинчик, але твоє лихо полягає в тому, що ти відчуваєш і шукаєш ці речі на письмі, що, як каже Мао, нічому не служить, хіба що. Що хіба що? Ох, його й запитай. Але ж ти помиляєшся, пригнічено мовив той, ти знаєш, письмо для мене має значення тільки як відображення чогось іншого, площини, на якій буде здійсненна справжня революція. Тут ти маєш усіх наших хлопців, ти бачиш, як вони грають своїм життям, а що потім? Якщо вони доможуться свого, і тут я знову екстраполюю, уявляючи собі Грандіозну Остаточну Веремію, потім знову відбудеться те, що й завжди, утвердиться ідеологічна зашкарублість, rigor mortis[124] повсякденного життя, лицемірство, не кажи, товаришу, лихих слів, бюрократія сексу і сексуальність за розкладом бюрократів, це, друже, добре відоме й неминуче, хоча Маркос, Ролан і Сусанна, хоча ці видатні люди, що кохаються, роздягаються й борються, наче, вибач, я не закінчив фрази, саме тут ускакує незавершене, майбутній Маркос не буде Маркосом сьогодення, і чому, мій друже, чому? Чому? — запитав Лонштайн. Адже навіть сьогодні вони ще не готові до наслідків Веремії, Маркос і так багато інших прагнуть революції, щоб досягти чогось, а потім будуть нездатні ані зміцнити, ані навіть визначити його. В ідеології, звісна річ, усе досконале, теорія і певною мірою практика, Веремія за всяку ціну, бо людство сказало досить і почало рухатися, це проголошено, написано й пережито кров’ю; лихо, друже, полягає в тому, що, йдучи вперед, ми несемо смерть на своїх плечах, старісіньку смерть, зотлілу від часу, табу і неповних самовизначень. Ай-ай-ай, вигукнув Лонштайн, таж це вже давно відоме. Згоден, кивнув той, ти знаєш, саме тому я намагаюсь якомога менше розтуляти рота, вже не кажучи про те, що я не досить компетентний, щоб говорити науковою мовою про нашу вбогість, банкрутство і архісамовдоволеність, я навіть не безумний оракул, як Вільгельм Райх[125], і не клятий предтеча, як де Сад або Хосе Марті, вибач за це зближення, яке неминуче видається нешанобливим; я не маю нічого з цього і тому мовчу, але й далі заповнюю картонки, а якщо перо випадає мені з рук, я піднімаю його, мої вкриті заростом щоки червоніють, бо мені таки тяжко говорити про палець у заду, в мене щоразу виникає враження, ніби я вкладаю туди ногу, а не палець, якщо вибачиш мені цю недоречність, бо, по суті, те, що я чиню, — зло, а лібідо, наприклад, не має такого великого значення в нашій долі, й таке інше, але я знову беру перо, здуваю з нього пил і знову пишу, аж поки мене бере огида, я повинен піти в душ і обмитись, я почуваюся, мов слизняк, або так, немов падаю в купу лайна і маю його по самі вуха, мені хотілося б бути кимсь іншим, збирачем податків або продавцем металевого дріб’язку, я несамовито заздрю чистим романістам, марксистським теоретикам і поетам з вибірковою тематикою, ба навіть еротологам, яких схвалив істеблішмент, які мають самостійну позицію, як-от Міллер або Жене, тим, що вже дали свій поштовх і відчинили двері на вулицю, тож ніхто не загородить їм шлях, хоча вони заборонені в цілій купі країн, я почуваюся таким гаучо з пампи, таким волохатим креолом зі своїм мате о четвертій годині й літературою, повного брутальних слів і коханців, які, до речі, вкладаються в ліжко, завжди вище або нижче від остаточного утвердження іншого бачення людини, вже не кажучи про мої попередні слова, страх помилитися, і те, що революція насправді може відбутися без того уявлення, яке я маю про людину. Пхе, скривився рабинчик, ти розчарував мене, я починаю розуміти, що твою славетну картотеку написано з одним оком, спрямованим на карточки, а другим — на майбутніх читачів, і саме це, теперішні або майбутні свідки, судді нинішні або завтрашні, лякають тебе, скажи правду своєму дядечку. Хтозна, може, ти й маєш слушність, стишив голос той, ти знаєш, я прожив життя, не замислюючись ні над чим, крім того, що мені подобалося робити, і робив не тільки для себе, а й для якоїсь невизначеної іншості, без облич, без імен, без суджень, але кат його знає, може, з плином років я розм’як і раптом став боятися того, що скажуть, якщо скористатися усталеним штампом. Проти цього нічого не вдієш, хіба викинути картотеку у вікно, а заодно й викинутися самому, хіба, може, піти в кіно або картинну галерею, але ж, бачиш, я донині бабраюся з карточками, вони не задовольняють мене, в них повно боягузтва, сорому й нечистого сумління, але вони є і ти читав їх, і є інші, які ще формуються, тож мені ще вистачає духу, хоч і почуваюся погано і що п’ять хвилин мені тремтить перо і болить живіт. Добре чиниш, похвалив Лонштайн, простягаючи чашку мате, що скидалося на зелений напій розради, кінець кінцем навіть якщо ти «забув» імена і більше соромишся, ніж дівчина, яка вперше зайшла до гінеколога, я певен: ти маєш повне право працювати й далі, байдуже, помиляєшся ти чи ні, маєш слушність чи ні; хтозна, що відбувалося в голові в Маркса, коли він писав, ідеться про відповідальність, і я розумію її, гра важлива, я думаю, вона варта присвячених їй зусиль, повна перемога або програш самі по собі не мають значення, історія — це неймовірна кількість помахів рукою в усі боки, інколи рука хапається за руків’я, а інколи лишається з пальцями в повітрі, та коли додати це все, інколи ми маємо Французьку революцію або казарми Монкада. Після цього діалогу вони були вкрай задоволені собою, неначе його міг зрозуміти кожен, уже не кажучи про те, що той, ти знаєш, потім цілісіньку ніч розставляв окремі імена там, де раніше видніли пробіли, і з’ясував, що це потребує не дуже великих зусиль.* * *
Спосіб сприйняття дедалі більше наслідує добрий кіномонтаж; думаю, Людмила ще розмовляла зі мною, коли я подумав про готель «Terrass» із балконами над могилами; або ж мені туманно снився той готель, а потім Людмила, розбудивши мене склянкою фруктового соку, стала елементом останніх образів і заговорила, коли ще лишалося щось від готелю й балконів над цвинтарем. Потім метро довезло мене до площі Кліші, наче воно саме по собі ухвалило постанову й організувало потрібні переходи зі станції на станцію. З Людмилою ми багато не розмовляли, було вже пополудні, ми навіть не думали про обід, було тепло, я лежав голий у ліжку, а Людмила, не порушивши своєї поганої звички, загорнулась у мій халат, ми обоє курили, пили фруктовий сік і дивились одне на одного, Маркос, звичайно, Веремія і таке інше. Отак воно. Чудово. Так, Андресе, сказала я, я не хочу, щоб це все лишилося, наче у вимкненому холодильнику, й повільно загнивало. Він дивився на мене пестливо, голий, напівсонний, і дуже здалеку. Ти робиш поступ, Людлюд, це мій метод, і ти дійшла висновку, що він придатний тільки на те, щоб багато чого зіпсувати в житті. Це не метод, а саме життя, заперечила я, я завжди була тобі вдячна, що ти казав правду, хоча було б краще, якби ти не ходив до мене розповідати про Франсину. Людлюд, я можу сказати тобі саме, дай Боже, щоб ти ніколи не ходила до мене з новинами, напахченими Веремією і грейпфрутовим соком, але ж ти бачиш, бачиш. Я, звичайно, теж тобі вдячний. Ми напрочуд добре виховані, це аж очі ріже. Потім я навіть не дійшов до готелю «Terrass», як мене пронизав немов механічний імпульс, що дав мені паузу, потрібну, щоб увійти до нового часу, підтвердити щось припущене, але ще не засвоєне; я знаю, що я вийшов із метро на площі Кліші й пішов по вулицях, пив коньяк в одній або двох кав’ярнях, думав, що Людмила і Маркос учинили напрочуд добре, що немає сенсу ставити проблеми на майбутнє, бо, майже як і завжди, можливо, інші вирішать за нас. Але стрілочник опустив важіль до самого низу, і все на повній швидкості повернуло вбік, неможливо змиритися відразу з новими краєвидами за вікном, засвоїти їх без спротиву. Ніщо, мабуть, не видавалося б мені страшнішим за інтроспекцію на терасі однієї кав’ярні, легкий внутрішній монолог, ремиґання блювотини; просто факти вискакували, наче в покері, можливо, їх треба було упорядкувати, покласти два тузи поряд, послідовність від восьми до десяти, запитати себе, скільки я карт проситиму, чи вже пора блефувати, а чи мені лишиться шанс на фул. Хай там як, коньяк, авжеж, і вчепитися за новий шлях усіма своїми колесами аж до нового повороту стрілок.Людмила ступила під душ, мов на сцену, не було потреби в публіці театру «Vieux Colombier», щоб халат упав на підлогу, мов велике біле крило. Кахляна стіна мала досконалу прозорість, хоча це суперечить природі, властивій кахлям, та її манері дивитися на них, коли по той бік сили тяжіння немов народжуються кристали, що б’ються об блискуче фіалкове небо пляжу, відродження часу, новий фенікс Веремії. Неможливо не всміхнутися перед екзальтацією, в якій не менше дитинності, ніж любовної знемоги, от тільки лихо, що мильна піна зайшла їй до рота, тільки-но вона припинила навмисне стискати губи, а губка тим часом совалась по стегнах і поясу, змиваючи промовисті й тривкі сліди ночі. Змило й Андреса, наче дрібку пилу, яку понесло водою в каналізацію, не кажучи вже нічого по тому, як усе було сказане, що й свідчить про його ясний розум; тиша квартири без Ксенакіса, без Джоні Мітчелл, без Хуана Карлоса Паса, тріумф душу, що нісся далеко за відчинені двері, мало-помалу затьмарив Людмилі зір, під кінець вона милилася вже без насолоди і знову загорнулася в Андресів халат, закурила і походжала по кімнаті з чашкою вже холодної кави в руці; транзистор, механічно ввімкнений по дорозі до вітальні, розповідав про ситуацію на біржі. Це вже край, подумала вона, але не висловила, і крутила цю думку в голові, наче психічний фрукт: край, карай, каракай, коровай і край. Вимкнула транзистор, підійшла до ліжка й розправила простирадло, яке Андрес лишив зіжмаканою купою, на вулиці Хлодвіга вона теж застелила ліжко, перше ніж піти, а Маркос тим часом варив каву й телефонував Ґомесу й Люсьєнові Вернею. Край, одне ліжко на вулиці Хлодвіга і друге на Західній: дрібна історія простирадл, нового часу і запаморочення, яке народилося між цими двома ліжками, єдине можливе слово не хотіло вимовлятися, вона думала про кожнісіньку мить, проте за порогом слів, думала, як тепло, як вітер, що обвівав їй тіло, чом би й ні, чом би й ні, якщо так, я кохаю тебе, тепер я знаю, за що і як палко я кохаю тебе, я кажу про це знову і знову, і це край, бо є ти і є Веремія, і все наповнене стрибками, криками, радістю, сподіваннями і надгорілими сірниками, велике дитя, незціленна шмаркачка, Маркосе, я кохаю тебе, і я теж кохатиму тебе завжди, але здалеку, відтепер ти глядач, дивишся на мене зі свого місця й, можливо, аплодуватимеш, якщо матиму добру роль. Край-коровай, ролі у великій грі розподілені, і вже друга година дня, треба перекусити і йти до Патрісіо, репетиція о пів на восьму. Все начебто те саме, Патрісіо і репетиція, їсти й курити, але сьогодні вона по той бік краю, прозора й бурхлива, наче море, що б’ється об небо кахлів у душі. На дивані якась покинута платівка, Лючіано Беріо[126], Людмила поклала її на програвач, простягла руку, щоб натиснути вимикач, але не закінчила руху, бачила очі Маркоса в пітьмі, до неї долинав його голос, розповідаючи про часи фенікса, про все, що чекає їх у ці дні, про всі дні, які проживуть разом. — Ми майже не зважаємо на себе, — сказав Маркос, пестячи обличчя Людмили, що ткнулася головою йому в плече. — Все особисте мені видається зайвим, аж поки ми вийдемо з цього, якщо вийдемо. — Якщо вийдемо? Гаразд, я знаю, що це небезпечно й важко, але гадаю, що ти, що ви… Добре, має значення тільки Веремія, ти маєш слушність, ми можемо зачекати. — Ні, полячко, — заперечив Маркос, і Людмила відчувала, як він мовчки сміється в пітьмі, його шкіра здригалася, здається, всміхалося все його тіло, і ця усмішка входила в неї і ще дужче вабила до нього, — ми, як бачила, не можемо чекати, і добре, що ми не чекали. Звідки ця манія поділяти речі, мов ковбасу, нарізану кружальцями? Кружальце Веремії, кружальце особистого життя, ти нагадала мені про того, ти знаєш, з його проблемами організації, бідолаха не розуміє і хотів би зрозуміти, це своєрідний Лінней або Амехіно Веремії. Але ж насправді не так, ковбасу теж можна кусати, не нарізаючи кружальцями, і навіть скажу тобі, що отак смачніше, бо присмак металу псує смак віслюка. — Ковбасу роблять із віслюків? — здивувалася Людмила. — Мабуть, інколи, все залежить від пори року. Слухай, полячко, ця ніч і ми вдвох — теж Веремія, і дай Бог, щоб ти вірила в це, як і я, навіть якщо той, ти знаєш, б’ється головою об мур. Головне — не роздимати, треба просто додати наш союз до великої Веремії, не випускаючи з ока решту, треба зайняти позицію в центрі й бачити все, аж поки почнеться зіткнення, а можливо, ще й довго після нього. — Це неважко, — мовила Людмила й повільно повела рукою по грудях Маркоса, зайшла на карту Австралії, щоразу зеленішу та жовтішу, попестила член, що спав, лігши на бік, відчула наелектризованість волосся на стегнах і зупинилася на твердій терасі коліна, — так, це легко, Маркосе, для мене, власне, тут немає нічого нового, думаю, від миті, коли ти ввійшов у мене, коли стис мені руку і, додам мимохідь, мало не розтрощив її. Твоя правда, не говорімо про Андреса, не робімо того, що роблять за звичкою, того, що я, безперечно, робила б цього самого ранку в Андреса, скажімо, прибирала квартиру. Маркосе, розкажи мені про мурах, ця тема справді дуже цікавить мене. І ти, Маркосе, і ти, але для цього, гадаю, ми маємо ще багато часу, еге ж? — Полячко, — пробурмотів Маркос, — ти розмовляєш, як пташка. — Гидкий, ти смієшся з мене. — Сміюся, бо ти, полячко, схожа на жайворонка в полі, можливо, коли-небудь я покажу тобі наші ниви, ти побачиш, що там на них. — Ну, — всміхнулася Людмила, — невже ти гадаєш, що їх немає в Польщі?
— Переклади оце хлопцеві, бо він не дуже тямить у галльській мові, — звелів Патрісіо, — а я тим часом погодую Мануеля. Слухай, цей хлопець закохався водночас у Людмилу і Ґладіс, буде, мабуть, викапаний батько, яка доля чекає нас, старенька? Мануель демонстрував своє кохання ложками тапіоки, яку кидав по черзі на кожну з тих жінок. Стюардеса, дарма що тепер у відставці, Ґладіс зрештою синхронним рухом забрала в Патрісіо тарілку супу, Мануеля й ложку, що врятувало Людмилу від прямого влучання по обличчю. Сівши в найкращий у квартирі фотель, Оскар приглядався до сновигання, ще не вийшовши з того ступору, в якому він перебував після своєї висадки з пінгвіном і броненосцями в Орлі і який не змогли розвіяти нічні й ранкові події, але цей стан йому подобався, він відчував, ніби в нього душа співака танго, що витає поміж реальністю та її оздобами, що геть усі однієї барви, кінець кінцем душа поета, як казали,
вмираючи від сміху, члени вже, мабуть, розпущеного під три чорти Товариства зоофілії. — «Міжнародна комісія юристів опублікувала свою доповідь про тортури», — перекладала Сусанна. — «Женева. Крапка. Ця організація (МКЮ) опублікувала в середу доповідь про рідкісне насильство, — чому, скажіть мені, рідкісне? / Хай йому біс, перекладай без коментарів, наказав Патрісіо. / Сукара лайнока, відповіла Сусанна, що розмовляла волапюком не гірше, ніж п’ятьма іншими мовами, — про рідкісне насильство під тортурами, заподіяне опозиціонерам і дванадцятьом тисячам політичних в’язнів, наявних, за даними цієї організації, в Бразилії». — Дванадцять тисяч? — перепитав Ередіа, заходами з величезним пакунком цукерок для Мануеля, вгамованого завдяки аеронавтичному методові Ґладіс; тепер малий жбурнув величезну кількість тапіоки, збагнувши, що її годі порівнювати з тим, що чекає його за отим рожевим папером із зеленою стрічкою. — Я б сказав двадцять тисяч, але й це вже добре для міжнародної комісії. Читай далі, мала. — «Доповідь, що спирається головно на документи і свідчення, які потай просочилися з в’язниць або потрапили до членів комісії завдяки колишнім в’язням, яким пощастило втекти, стверджує, що тортури перетворили в «політичну зброю» й систематично застосовують, щоб змусити в’язнів говорити, а водночас і як «спосіб переконування». Мати одного студентського лідера повідомила, що керівники табору інтернованих на «острові Квітів» мають звичай заводити до кімнати для побачень скаліченого юнака, «чиї безладні рухи і сліди пережитих страждань мають спонукати батьків-матерів, які провідують дітей, радити їм активно співпрацювати зі слідчими». — Певне, мабуть, добра країна / та Америка, батьку, — продекламував Ередіа. — Ти б хотів поїхати туди? / З великою насолодою. / Тоді хоч казися тут, / ти туди не поїдеш. Ця прикінцева пародія свідчить про попередні дари, мати його сучка, хай простить і не сцить. Читай далі, сестричко. Оскар чув Сусаннин голос, бачив руку Ґладіс, що гралася волоссям Мануеля, зрештою запхавши його тапіокою з нездоланною вправністю, відчував скутість Патрісіо, вже прийшли Моніка й Ґомес, і все звелося до швидких запитань, поглядів, спрямованих на нього і на Ґладіс, великих жертв пінгвіна, дітей місяця вповні, бо, починаючи віднині, все для них буде муром і уламками скла, взявшись за руки, їм треба тікати, виламувати ґрати, жити непевним життям, клятий пінгвін, пригнічено думав Оскар, дивлячись на Ґладіс немов із гордістю та підтвердженням надії. «В оповіді зазначено, що тортури загалом застосовують по-науковому (яка проституція мови в газетах, зухвало думав той, ти знаєш, вони плутають ремесло або техніку з наукою, цьому бідолашному слову дістається все лайно, на яке, по суті, воно заслуговує, коли забуває, що існує, щоб надавати нам гідності, а не перетворювати нас у роботів, і таке інше, ох-ох-ох, як ти добре говориш) і перелічено, — перекладала далі Сусанна, підвищивши голос із явним наміром попередити, мовляв, або вони замовкнуть бодай трохи, або ж вона припинить для них трансляцію кольорового каналу, — перелічено методи, які застосовують найчастіше: покарання водою (голову в’язня раз по раз занурюють у відро з брудною водою або наповнене сечею та екскрементами), покарання електричним струмом (прикладання електродів до статевих органів, вух, ніздрів, грудей або вивернутих повік), тортури морального порядку (скажімо, покарання дитини на очах у матері або чоловіка і жінки в одному приміщенні)». Ви тільки подумайте, якби це все з’явилось як стаття кореспондента газети «Le Monde», хлопці з мого чудового посольства казали б, що це наклеп, озвався Ередіа. Вони вже сказали, поправив Маркос, що зайшов, наче кіт, і сів у фотель коло вікна, ця газета сьогодні заявила, що Міжнародна комісія звернулася до твого посольства в Женеві, щоб воно передало їй ноту, в якій міністр юстиції Бразилії, — смійтеся з цієї посади в світлі всього сказаного, — чеснотливо висловив протест проти цієї доповіді й запевнив, що в Бразилії немає політичних в’язнів. Гаразд, слухай далі. — Чи ви справді схильні дати мені закінчити? — запитала Сусанна. — «З другого боку, Комісія повідомляє, що у військовій в’язниці в Белу-Орізонті є поліційні собаки, — погляньмо, чи не скажуть, скільки їх там, — спеціально навчені нападати на чутливі частини людського тіла. В приміщеннях DOPS (федеральної цивільної поліції) Сан-Паулу до «поширених» методів належать виривання нігтів і здавлювання статевих органів. У Сан-Паулу, Курітібі й Жуїс-ді-Форі деяких в’язнів палили паяльною лампою. Відгородившись від гамору, від криків Мануеля, що поривався до цукерок, інстинктивного жесту Ередіа, що легенько провів рукою по своєму лівому передпліччі, яке рік тому, в Сан-Паулу всіх місць, йому повільно зламали в трьох місцях, той, ти знаєш, спромігся знайти собі місце, щоб самому прочитати кінець доповіді, просту останню фразу, яку треба було б повторювати день і ніч на всіх хвилях, в усіх газетах, усіма перами (хоча цю кляту мову чистих рецидивів уже не вживають)
ЗАВДЯКИ ПОВТОРЮВАНИМ І ТОЧНИМ ВИКРИТТЯМ ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЦИВІЛІЗОВАНИХ КРАЇН МАЄ СЬОГОДНІ РЕАЛЬНИЙ ШАНС ПОКЛАСТИ КРАЙ НЕЛЮДСЬКОМУ СТАВЛЕННЮ, ЯКОГО ЗАЗНАЮТЬ У БРАЗИЛІЇ ТАК БАГАТО ЛЮДЕЙ…
* * *
Мадам Франк піднялася за нею нагору, голос Франсини залунав у жалюгідній кабінці кав’ярні на вулиці Леклюз, чистий і ніби щойно дезодорований, її голос доходив до мене в будці, де тхнуло сусіднім туалетом, звичайно, вона прийде, але чому Монмартр, зрештою так, візьме таксі, невиправна, але ж так, за півгодини. Я вже знав, якими будуть оті півгодини: ще одна особиста інспекція, коси, панчохи, ліфчик і зуби, можливо, зміна спідньої білизни або вагання перед спідницею і блузою, вирішення кількох ділових питань із мадам Франк. Я чекав її з четвертим, уже наполовину випитим коньяком, вечоріло, надворі було тепло, з’являлися люди, групи алжирців простували до площі Піґаль або площі Бланш, вечір у своїй неоновій рутині, картопля-фрі, повії коло кожних дверей і в кожній кав’ярні, пора відчужених у місті, яке у світі найособистіше і найміцніше закорінене в собі. — Я проспіваю тобі танго, — заявив я, коли ми вирішили на користь одного з поганеньких ресторанів на бульварі Кліші. — Поки що я знаю тільки слова, але ти побачиш, що музика прийде разом із вечерею, це питання часу. Початок я запозичив у якоїсь пісні, яку співав Ріберо, ти, звичайно, його не знаєш, він з Буенос-Айреса. Звучить отак: «La encontró en el bulín y en otros brazos», почекай, поки я перекладу: «Я знайшов її в нашій кімнаті, але в чужих обіймах», це просто і ясно, але саме звідси й починається полікаюк, як сказав би Лонштайн, якого ти теж не знаєш. — Це, мабуть, одна з причин, чому ти напився, — зітхнула Франсина, — але ти даремно покликав мене, я не служу в армії спасіння, зрештою, я сама прошу про нього одного бенедиктинця за іншим і, запевняю, інколи це не дуже зручно. — Дякую, — сказав Андрес, цілуючи руку, від якої трохи відгонило синіми або зеленими пульверизаторами. — Яка ти добра, моя давня подружка, ти поряд із тяжкопораненим, готова до переливання крові й нескінченних годин чатування. Не бійся, я тобі дуже не набридатиму, я покликав тебе принаймні на те, щоб ти знала: ви, як і завжди, мали слушність. Ох-ох, не перетворюй ніс у знак запитання, ви — це Людмила і ти, ви — це здоровий глузд у місті, помічна рука, що піднімає парасольку, відсуває швацьку машинку і повільно ставить перо на стіл для розтину. — Я піду, якщо хочеш. — Ні, кохана, навпаки, я проспівав тобі доречний фрагмент танго, а тепер ми зіткнемося з двома десятками устриць, що є самим терпінням, як навчає Льюїс Керол, і, сподіваюся, почуємо, що розмовляємо про приємніші речі. — Мені байдуже, якщо не хочеш говорити. Я теж питиму, як бачу, це найкраще, що можна вчинити. Франсина завжди була така, коли я називав її давньою подругою, ці слова дратували її, дарма що були найлагідніші з тих, якими я міг назвати її, слова «коханка» і «люба» вже не вживають у французькій мові, але були, по суті, тими, які їй хотілося б почути між рядків, коли я розмовляв із нею й називав її, і ми, звичайно, давно були коханцями, але, думаю, я доходив до найкращого в ній (може, в собі? Треба зважати на закамуфльований егоїзм) тільки тоді, коли траплялися такі події, як цього вечора, коли час пронизував мене і я був позбавлений усякої мети, яка не була моєю маленькою повнотою П’єра Буле, Лютославського або японського кіно, і я потребував Франсини як відстрочки реальності, витонченої марихуани, яка давала мені змогу кілька годин ширяти горілиць, далеко від себе самого, але обличчям до неба, якого я не міг зректися, мого прекрасного світу тисяча дев’ятсот сімдесятого року, такого страшного для мільйонів людей, як повідомляли газетні статті. Давня подруга пригорнулася своїм обличчям до мого, знала, що я хворий, будучи здоровим у світі хворих, мабуть, думала, що від молодого Вертера до не такого молодого Андреса Фави дистанція менша, ніж здається, а міфи, табу й причини роздирати собі груди змінюються, вчора індивід натрапляв на перешкоди, нестримно пориваючись до вершин, сьогодні він стоїть між двома світами (між трьома, сказав би Патрісіо, а від сьогоднішнього ранку й Людмила), і пропонувала мені ґречні й сумовиті жалощі, бо нечисте сумління таких людей, як вона, врівноважене розважливою діалектикою, яка допомагає їй жити, любити мене без ілюзій, як-от тепер, au jour le jour[127]. Терпляче минули одна за одною устриці, минула люб’язна хроніка Веремії, минув Маркос, минула непевна операція, що тепер, як я знаю, закінчиться за кілька годин в якомусь домі у Вер’єрі, де мене, звичайно, не буде, натомість Людмила більш-менш близько буде, Франсина слухала і обережно стягувала кожну устрицю з її останньої, абсурдної лінії оборони, пила холодне біле вино, пила знову і знову, давня подруга дотримала слова, ми зрештою нап’ємося. Але, гадаю, Людмила знає, що чинить, зауважила Франсина. Я згоден, дівчинко, але дозволь мені додати, в мене всякчас було враження, що тут є певна розрада: адже Людмила, розповідаючи про Веремію, пояснювала більше мені, ніж собі, неначе то було послання Маркоса, але, як, по-твоєму, я міг сприймати послання з такими новинами? Вони ще чекають тебе, сказала Франсина. Не дочекаються, відповів я. Хтозна, мовила Франсина, погладивши мені рукою обличчя, принаймні ти ще маєш час, я тут тільки на те, щоб заповнювати його словами, а ти й далі сумуєш за нею. Я піду, заквапився я, не хочу, щоб ти почувалася армією спасіння в кварталі розпусти. Я піду з тобою, похопилась і Франсина, й на кожному розі виголошуватиму тобі промови, шкода, що не прийшов оркестр, а я не маю ані брошур, ані капелюшка зі стрічками. Давня подруга, велика дурепа. Отак краще, додала Франсина, ця остання устриця — твоя, не додавай лимона, а в самої на очах уже бриніли сльози.* * *
По-своєму, і то набагато плутаніше, той, ти знаєш, міг би допомогти Маркосу пояснити Людмилі, хто такі мурахи, а ця найуважніша учениця, голісінька, лежала долілиць, була трохи сонна, але з ясною головою, блуп, звісно, так, ловила кожне слово Маркоса, що сигаретою малював папороть на її обличчі та косах, повільно повів рукою по сідницях талії шиї Людмили блуп, і саме цієї хвилини той, ти знаєш, мав би подумати про зустріч Цабе і Мурахана в ресторані на Єлисейських полях (дані Люсьєна Вернея, що став тінню Цабе, дарма що в такому ресторані це йому дорого коштувало), і з усього цього народилося б багатолінзове й чотирибарвне зображення і мурах, і самого Цабе, вже не кажучи про Цабиню та Мурахана, і тут уже властивий тому, ти знаєш, спосіб мислення поєднувався з найточнішими даними Маркоса, які він повідомив Людмилі, скажімо, Мурахана навчали в Панамі янкі, завдяки цій освіті він уже власноруч убив п’ятьох чоловік, брав активну участь у репресіях на основі методів школи і мав таємну штаб-квартиру (з промовистими підморгуваннями в бік префектури французької поліції, вже попередженої не менш промовистими підморгуваннями з Ке д’Орсе) десь у сьомому окрузі Парижа, французької столиці й колиски революції, натхненої, треба визнавати цей факт, революцією в Сполучених Штатах Америки, які так ефективно навчили Мурахана боротися з латиноамериканськими революціями, посмійся з історичної логіки, бурмотів Маркос, але ми, полячко, не робимо філософії, для цього є Тойнбі[128] та кілька інших учених. Річ очевидна, думав той, ти знаєш, готуючи все для сніданку, Цабе — верховний і наднаціональний керівник усіх складових частин, а Мурахан — лише начальник мурах різних категорій, уже названих у цабемурашиній органограмі, де, мабуть, дозволено велику термінологічну свободу, згадано, скажімо, мурахоїв і мурахократів, які, здається, не мають реального існування, а тим часом специфічні функції інших мурах дають змогу кваліфікувати їх як мурахоників, мурахонімів і мурахофонів. Але звідки вони вилізли, як живуть, запитала Людмила. Вилазять зі стількох мурашників, що мені знадобилися б усі прапори континенту Христофора Колумба, щоб позначити їх усіх, припускаю, що вони формуються як своєрідна інтернаціональна бригада, — нехай вибачить мені справжня, — що на зустрічі в Баркісімето, в якій брали участь усі латиноамериканські військові керівники і такий собі Пілкінґтон В. Берлінґтон, посланець Ліндона Джонсона, споряджений повнісіньким портфелем грошви. Ідея полягала у створенні механізму контролю й можливої ліквідації вогнищ агітпропу і голови кожного революціонера в країнах Західної Європи, де, як ти бачила, багато нас живе коштом стипендій, батькових грошей або обмиває мертвих, як Лонштайн. Першим Цабе був такий собі Сомоса, що, незважаючи на своє прізвище, не мав нічого спільного з іншим, але теж сучий син, і мурахи дбали про нього як про матір три роки. Тепер маємо іншого, що вже два роки живе у Франції, в Парижі, і, звичайно — Ох, Бето, як важко тут жити, — нарікала Цабиня, — я не розумію оцих меню, що геть усі написані французькою, вибери мені що-небудь, де не було б холестерину, бо інакше мене потім роздує, як інколи міністра. — Сеньйоро, я порадив би вам ягнячі котлетки, — запропонував Мурахан. — Які? — Свинячі, моя дівчинко, — переклав Цабе, — дослухайся до поради Іхіньо, а я візьму собі, як тут кажуть, рагу по-тулузьки, це досить важка страва, але мені розповіли, що вона дає свій ефект, ви, Іхіньо, зрозуміли мене, погляньте, як зашарілася моя господиня, ну-ну, з Іхіньо в нас немає таємниць. — Ай, Бето, який ти безсоромний, — манірничала Цабиня. — Дон Ґуальберто вміє жити, — мовив Мурахан, — але що стосується котлет, вони, сеньйоро, з баранчика і смачні, аж пальці оближете, повірте мені. А на десерт я б вам порадивТо була проблема, але той, ти знаєш, не сприймав її надто поважно й розважався по-своєму, бо в мить, коли він уявляв собі діалог у ресторані (у «Fouquet’s», звичайно, розкішнішого немає) і те, якою мовою розмовлятимуть Мурахан і Цабе, у яких культурних категоріях (а надто безкультурних), в якому лінгвістичному стані або зоні
слухатиме їх той, ти знаєш, що, зрештою, був родом з Буенос-Айреса і в матерії усної форми перерізав усі гордієві вузли тупим краєм ножа, і тому в секторі друзів того, ти знаєш, скажімо, Ередіа, Ґомеса й Маркоса (інколи навіть Ролана й Моніки), на його картонках усі розмовляли однією мовою, а от Цабе й Мурахан не належали до його друзів, він ніколи не піде витрачати ціле багатство в тому ресторані, щоб дізнатись, як вони розмовляють, уже не кажучи про ризик, що який-небудь мурахоник привітає його кулаком у підборіддя в туалеті такого вишуканого закладу, тож той, ти знаєш, розважався, пишучи те, що спадало йому на думку. Крім того, була ще одна проблема, прикра і тяжка
— Вони чудово знають, що ми плануємо Веремію, — зазначив Маркос, — п’ять місяців тому один з людей Люсьєна Вернея втік до Марокко. Люсьєн мене попередив, але було вже запізно затерти деякі сліди, той тип, здається, продався Мураханові, хоча на тій стадії підготовки він не міг назвати багато імен. — Тож вони такі сильні? — здивувалася Людмила. — Видається неймовірним, що в європейській країні діє банда іноземних горлорізів. — Ну, згадай справу Бен-Барка[129] або корсиканців, що по-своєму теж іноземці й організувалися, мов орли, для експлуатації повій і наркоманів у Парижі. Згадай колишніх поселенців з Алжиру, анклав в анклаві, давні мали слушність. Птолемей, полячко, бачив точно — все концентричне, Коперник, якщо пригадуєш, теж доклав до цього рук. Щодо нас те саме, досі ми могли
прикра і тяжка, і це проблема політичних тем, що їх майже всякчас обговорювали Цабе і Мурахан, уже не кажучи про Ґомеса і Патрісіо, про інше вони й не говорили, бо в такі хвилини той, ти знаєш, категорично відмовлявся реєструвати ці теми, і то з причин досить слушних, хоча, можливо, й досить фривольних; насправді він корився необхідності, водночас і життєво важливій, і естетичній, бо теми, які обговорювали Ґомес і Маркос (і протилежні теми, на яких зосередилися тепер Цабе й Мурахан), — теми публічні й поширені, повідомлення телеграфних агентств, інформаційні бюлетені, соціокультурні питання, доступні першому-ліпшому, тож навіщо зупинятися на них, і той, ти знаєш, думав, наприклад, про численні романи, які, на відміну від більш-менш нудної розповіді, треба напихати розмовами, аргументами й репліками у відповідь про відчуження, «третій світ», збройну або беззбройну боротьбу, роль інтелектуала, імперіалізм і колоніалізм
— З дрібочкою масла, будь ласка, — попросила Цабиня.
це все 1) або невідоме читачеві, а отже, читач — ганчірка і заслуговує таких романів, це провчить його; 2) цілком відоме, а передусім вставлене в рамку повсякденного історичного бачення, і тому романи можуть підказати щось приховане, позначене натяком і просуватися до придатніших сфер, тобто менш дидактичних. Оскільки той, ти знаєш, думав про книжки і романи лише як про просту метафоричну основу для своїх позицій у царині мнемонічного запису, він швидко відкинув цю ганчірку, більше ніж зужиту в Латинській Америці, відколи дійшов висновку, що все відоме набридає, натомість треба бути уважним до подій, бо має щось статися, не знаю, чи бачили ви, доне Ґуальберто, цю статтю, сказав Мурахан, подаючи газету якраз після тарелі з сирами, які, на думку Цабині, зацвіли.
— Краще прочитати іспанською, бо Мадалена не дуже тямить у ференцузькій, — порадив Цабе. — Гаразд, «Газета «Osservatore romano» гостро засуджує викрадення дипломатів». — Яка краса! — зраділа Цабиня, стуливширукидокупи.
— Атож, сеньйоро, Ватикан відреагував, трохи запізно, але нарешті. Далі там говорить падре Мессіноне, не знаю, хто це, «про акти насильства, скоєні в Латинській Америці проти представників Федеративної Німеччини та інших країн. Вони порушують основні права людини, пише святий отець… — Ось воно, — втішалася Цабиня. — …і становлять агресію проти суверенітету держави, яку представляє дипломат… — Були часи, — зітхнув Цабе. — …як ще за дуже давніх часів зрозуміла грецька цивілізація». — Полковники знають, що чинять, — кивнула Цабиня.
— Це типове явище, — підтвердив Патрісіо. — Перекладай далі хлопцеві, а ти, Мануелю, якщо знову розірвеш мені газету, я змушу тебе її з’їсти, почавши з розділу «Нові книжки», його годі перетравити. — Не нападай на мого сина, — застерегла Сусанна. — «Порушують основні права людини і становлять агресію проти суверенітету держави, яку представляє дипломат, як ще за античних часів зрозуміла грецька цивілізація». — Нема мови, — глузував Оскар, — тільки-но доходить до найсвятіших соціальних устроїв, вони одразу дістають безсмертну Елладу, тисячолітню Індію та імперський Рим. Гаразд, дівчинко, не печи мене лазером твоїх свинцевих очей, перекладай далі, ми тебе слухаємо, як у церкві, настала мить сказати про це. — Ідіть ви всі під три чорти, — порадила Сусанна, — вам пощастило, що як перекладачка я свята, я вжила це слово, щоб не вийти з контексту. Гаразд, слухайте: «Ніяка причина, ніяке прагнення протестувати або боротися з соціально-політичними структурами не виправдовують помилок узгодження між словами, їх носить вітер, навіть якщо вважати їх за репресивні або несправедливі, не можуть виправдати морально і юридично, наприклад, викрадення послів і дипломатів…» — Ясно, як ніч, — виснував Маркос. — Звичайно, морально і юридично. Усталений устрій, елегантна манера приховувати свій страх широким помахом крил і генеральним прибиранням. Якби справді існувала воля захищати право як гарантію доброго функціонування суспільства, то нехай, я знав одного адвоката з Санта-Фе, що радів, коли повісили Ейхмана, а водночас позеленів від гніву, бо викрадення цього типа видалося йому юридичним страхіттям. Я б не сказав, що його позиція спонукала мене пройнятися захватом, проте вона логічна й послідовна. Найогидніше в цьому випадку з воронами те, що, власне, вони не захищають право, а трусяться зі страху перед тупамарос та іншими ґерильєро, а щодо моралі, про яку згадує цей погонич, ми вже знаємо, яку мораль вони захищають. Давай далі, Сусанніто, зараз буде найцікавіше. — «Дипломатичний представник…
— …що діє в рамках міжнародного права, — читав Мурахан, — не має ніякої відповідальності перед населенням держави, яка приймає його». — Цього лише бракувало, — промовив Цабе. — «Його роль не полягає у виправленні вад системи».
— Оце чудово, — мовив Ередіа. — Ніхто не просить їх нічого виправляти, хай йому грець, цікаво, чи не хочуть вони, щоб ми перетворили їх в апостолів. — Остання фраза, — крикнула Сусанна. — «Його вбивство або викрадення з політичною метою — особливо тяжкий злочин з огляду на вплив цього злочину на міжнародні відносини». — Тобто міжнародні відносини між Пентагоном, компанією «Siemens», полковниками і грошвою у Швейцарії.
— Авжеж, — погодилася Цабиня. — Куди нам діватись, якщо тепер вони знову почнуть, як із дитиною Ліндберґів, пригадуєш, Бето, ми були ще молоді, але, Свята Діво, яке враження це справило на мене, дай мені води, щоб трохи полегшало.
— Спи, полячко, чуєш, як калатає дзвоник на перерву, годі запитувати вчителя. — Блуп, — тісніше пригорнулася до нього Людмила, — але поясни мені спершу викуп, тобто від кого ви вимагатимете звільнення і що станеться, якщо вони не виконають вимоги. — Завтра я покажу тобі списки, Оскар і Ередіа принесуть прізвища, яких нам бракує, ти знаєш, як це швидко діється. Моніка готує матеріали для газет. — Так, але у випадку, якщо… — До цього випадку, полячко, ще далеко. Спи.
* * *
— Я не хочу зв’язуватися з Проводом, — заперечив Цабе, і Мурахан миттю збагнув, що всі наступні слова — наказ, дарма що загорнений у glace au parfums des îles[130] і каву з марочним коньяком. — Там майже всі переймаються цими викраденнями і знають, що тут є група, яка не покладає рук. — Гидота, — протягнула Цабиня, розглядаючи возик із десертами, хоча, мабуть, мала на увазі не їх. — Мовчи. Спершу вони не вважали, ніби тут щось серйозне, думали, що йдеться про налагодження контактів, збирання коштів і союзи з іншими більшовиками, щоб створити сприятливу атмосферу в європейській пресі, проданій росіянам або китайцям, але тепер мені повідомляють, що ситуація гірша. Яка дурниця, якби не така сміхота, можна було б подумати, ніби Провід боїться висадки, як на Кубі. Що ти на це скажеш? — Доне Ґуальберто, насправді висадки відбуваються, і то всілякого роду, — відповів Мурахан. — Я думаю, Провід тривожиться слушно, і, повірте мені, ми зробимо все можливе, щоб обрізати лапи, нехай сеньйора вибачає, тим виродкам. — Їх, Іхіньйо, найдужче непокоїть південь, надто через оту справу в Монтевідео, а тепер через зграю бразильських злочинців в Алжирі, ви уявляєте собі, вони гадають, ніби коли-небудь утвориться коаліція всієї маси тутешніх лівих, і це надихне наших лівих, які завжди почувалися трохи самотніми. — Сумніваюся, чи переймаються вони тим, що самотні, — сказав Мурахан, — таж ви вже бачили останні телеграми з Уругваю. Але, доне Ґуальберто, я однаково розумію вас, тут треба бути не гидливим і розчавити їх, покладіться в цьому на мене. — Ох, Іхіньйо, не забувайте, що Бето тут зазнає найбільшого ризику, не зменшуйте його захисту, — попросила Цабиня десь із глибин морозива зі смородиною і збитими вершками. — Не заважай нам говорити, чорномаза, Іхіньйо знає, що робить. Завтра я скористаюся тим бенкетом, щоб зміцнити нашу позицію, тож, якщо у ваших хлопців виявиться заважка рука, не переймайтеся. — Доне Ґуальберто, це було б дуже добре. — І ми тоді вип’ємо ще один коньяк, саме для цього ми у Франції. — Бето, не пий багато, потім у тебе всюди виступає екзема. — Наче ти не любиш її чухати, — гигикнув Цабе, штовхнувши ліктем Мурахана і підморгнувши Цабині, що сором’язливо дивилася в глибину порожньої чашки: які ті французи скнари, накладають морозива, як для карликів.* * *
Це все пам’яталося добре: голос Моріса Фанона[131] з платівки, діалог, що вже виснажився, опадав, розпливався й потребував через те нових склянок вина і сигарет, щоб не зникнути остаточно; голос Фанона був наче гірким підсумком: me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps[132], добре співає, зауважила Франсина, таке рідко можна почути в ресторані. — Me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps. Так, дівчинко. — Не сумуй, Андресе, ти забудеш про неї, забудеш про нас, повернешся до своєї музики, власне, ти ніколи не любив жінок, для тебе існує лише цей інтер’єр, не знаю, як назвати його, де ти повільно походжаєш, мов тигр. Але чи справді вона казала ці слова, чи до мене знову промовляли з тієї пісні? Відволіктися, піти звідси на очах у Франсини, що прийшла сюди до мене й допомагала мені в мої сумні ночі (я ніколи не казав їй про це, і вона, хай там як, не зрозуміла б), піти, лишивши її зі спокійним, ба навіть уважним обличчям, налити їй склянку й піти геть далеко, обійти всі будинки, вулицю Хлодвіґа, Декарта, Туена, Естрапад, Клотильди і знову вулицю Хлодвіґа, але навіщо, навіщо, якщо я сам цього хотів. Бідолашна Франсина, ще більше покинута, ніж Людмила, і то цієї миті, коли яналиваю їй ще одну склянку вина, гладжу руку, і ми обоє слухаємо Фанона, me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps, і все було втечею і дистанцією, ґречною системою порожнеч і відсутності, Франсина в ресторані, голос Фанона, я завертаю за ріг вулиці Туена, наливаю ще одну склянку вина і гладжу руку, непевна система потягів на коліях, які схрещуються і розходяться, марні хусточки у вікнах, марна близькість, надто розвіяний, надто п’яний, водночас потяг і хтось загублений у ньому, що шукає когось іншого, слова знову упорядковуються, щоб назвати безладдя, слухай, дівчинко, слухай про ціСПОСОБИ ПОДОРОЖУВАТИ
Запорошений нічний спальний вагон,
що везе нас до станції без назви,
де хтось із нас зійде,
вийде з валізою з тамбура,
тим часом другий
(це 14-те, 8-ме, верхня полиця?
провідник спить, усі сплять)
ходить по коридору, де
у кожних дверях відмовляють і запах,
випіт часу, брудні шкарпетки,
шукаючи знову
те, що вже далеко,
вийшов на площу, дзеркало місяця,
шукаючи знову
таксі і готель аж до часу
потяга, спальний вагон
(9-те, 34-те, 5-те?),
де, можливо, зустрінуться
для останнього етапу,
знову шукають
у коридорах, де
кожні двері,
таксі і готель,
знову
з брудною валізою
в коридорах, де
таксі і готель,
у коридорах, де
шукають знову.
* * *
— Усе, полячко, треба винайти знову, — наставляв Маркос, — і я не бачу причини, чому кохання має бути винятком, люди вірять, що немає нічого нового під неоном, ми звикаємо до рутини, діти криком вимагають черевиків «Carlitos», ти носиш тридцять восьмий, я — сорок третій, є чого реготати. Слухай, щоразу, коли я йду купувати сорочку в крамницю «Monoprix», перше, про що мене запитує продавниця, — обсяг моєї шиї. Не переймайтеся, кажу їй, хочу велику і простору. Тиша, очі, як у сови, зціплені вуста, такого не може бути, видно, як вона думає й казиться, ще краще, ніж якби мала телевізор на лобі. Але ж, месьє, обсяг шиї підказав би вам розмір сорочки / Ні, мадам, я люблю довгі й широкі, а з моїм обсягом шиї ви мені дасте одну з тих облиплих і приталених сорочок, які добре пасують Аленові Делону, а мені як корові сідло / Дива, я вперше таке чую / Мадам, не засмучуйтесь, дайте мені найбільшу, яку маєте / Месьє, вона вам не пасуватиме / Мадам, з цією сорочкою я буду щасливий, мов сита пума / І отак п’ять хвилин, але з ними не треба розслаблятися, це все треба винайти знову, я, на жаль, не побачу його, але тим часом можу винайти тільки для себе, можу винайти тебе, полячко, і хочу, щоб ти мене винаходила щомиті, бо, якщо мені щось і подобається в тобі, крім цього вологого животика, то це те, що ти завжди видираєшся на якесь дерево, а повітряні змії тобі подобаються більше, ніж добре настроєні клавікорди. — Блуп, — вихопилось у Людмили. — Знаєш, мені набагато більше подобаються клавікорди. — Бо ти їх слухаєш так, наче то повітряний змій, вітер, удари хвостом, кольорові бантики, ти не з тих, що вдягаються для музики, вдягаються для театру, вдягаються, щоб злягатися, вдягаються для салату з помідорів. Коли подумаю, що не минуло й двох годин, як ти знімала з мене штани, наче я Мануель і мене треба підмити абощо, а потім хотіла мені покласти спиртовий компрес, я, полячко, до речі, боявся, що ти переведеш мою найкращу грапу, ти ще заплатиш мені за неї. — А ти заходився м’яти мені пипки, — проказала Людмила. — Бачиш, я не такий оригінальний, як ти, але стараюся, — виправдовувався Маркос, здушивши її так, аж вона жалісливо нявкнула, і то не тільки пипки, а й тут, і тут, і навіть між тим і тим. — Ой, — усміхнулася Людмила, не винаходь мене надто швидко, блуп, але це правда, я теж хочу, щоб усе було новим, іншим і, як ти кажеш, повітряним змієм, там, у твоїй провінції, певне, повно повітряних зміїв і козенят, я знаю це завдяки пряникам, які не брешуть, завдяки твоїм рукам, ой, безсоромний. — Полячко, моя провінція міститься в старій і втомленій країні, там, повір, усе треба зробити по-новому, може, тобі це видається вигадкою, але це правда, старій і втомленій унаслідок фальшивих сподівань і ще фальшивіших обіцянок, яким, до речі, ніхто ніколи не вірив, крім пероністів старої гвардії, і це з причин досить різних і добре обґрунтованих, хоча результат зрештою був такий, як і завжди, тобто полковники цілими гронами, починаючи від першого героя, від якого й пішла ця мода. — А чому багато твоїх друзів, оті газетні вирізки й навіть Патрісіо говорять про перонізм як певну силу, надію абощо? — Бо це правда, полячко, бо слова мають страшну силу, бо Realpolitik[133] — єдине, що лишається нам перед лицем усіх пентагонських горил і всіх цабе, тепер ти цього ще не розумієш, але зрозумієш потім, подумай про сік, який вичавили зі слів Ісуса, про образ Ісуса, і ти зрозумієш, що ми потребуємо сьогодні чудодійного слова, і нехай образ, якому відповідає це слово, матиме чесноти, сильніші за кортизон. — Маркосе, але ж ти не віриш у цей образ. — Яке це має значення, якщо він служить нам, щоб повалити щось набагато гірше, мораль наших дідів, полячко, вийшла тепер з обігу, а до того ж наші діди мали подвійну мораль у мить, коли впирали кому завгодно, тут не сумнівайся. Твоя правда, мені абсолютно начхати на старого, який удає, ніби здійснює дистанційне керування чим-небудь, чим він, по суті, був нездатний керувати і в свої найкращі дні, дарма що мав у руках виграшні карти, і тому він тепер поза грою, проте назви та образи тривкіші за те, що називають і зображують, карти в кращих руках тепер можуть дати те, чого не давали свого часу, розумієш, про що я кажу? — Я б хотіла розуміти краще, — сказала Людмила, — хотіла б зрозуміти дуже багато, але твоя країна далеко, я бачу не дуже виразно, коли стільки води посередині. — Там теж бачать не дуже виразно, не хочу надокучати тобі чимсь складнішим за закон квартплати, а тільки скажу, що нам, скажімо, Веремії, підходить усяка ефективна зброя, бо ми знаємо, що правда за нами, що ми приперті до стіни і зсередини, і ззовні, горилами та янкі, а також пасивністю мільйонів, які завжди сподіваються, що хтось інший замість них полізе у вогонь, і навіть те, що вороги перонізму отак ставляться до нас, видається більше ніж легітимним мотивом захищати його й користатися з нього, а коли-небудь, знай, коли-небудь відійти від нього й від багатьох інших речей по єдиній можливій дорозі, ти уявляєш собі, якій. — І тоді ми з тобою поїдемо до Кордови, — розтягувала слова Людмила, що мала свої ідеї-фікс, — і я хочу, щоб там було багато кульок, птахів, козенят і медових пряників. Маркос збагнув, що за цими словами ховається втома, бідолашна полячка, скільки нового нагромадилось у її голові. Він попросив дати йому пити, дививсь, як вона гола походжає по кімнаті, рухається, як актриса, володарка свого тіла, кожного руху, що вимальовував її в сутіні. Колись усе стане таким, як ти, думав Маркос, гукаючи її, все буде оголеним і гарним, ми ліквідуємо купу брудних пальт і загиджених штанів, бо, полячко, з цього всього має щось вийти. Але цей бажаний образ слід любити до нестями, незважаючи на Realpolitik та іншу необхідну зброю, не завжди чисту і гарну, незважаючи на інші неминучі погані варіанти вибору, як-от, скажімо, коли хірург бабрається в лайні та жовчі, щоб вирізати пухлину й повернути підлітка до життя, тільки з цим усім і, зрештою, коли настане пора, всупереч цьому всьому можна покинути ніч. — Мені боляче, не треба туди. — Боляче? Вибач, я не помітив, таке може статися, коли балакаєш про політику. Маркос нахилився над нею, відчуваючи, як вона горить, пригорнувшись до його тіла, ковзнув униз, аж поки його вуста досягли місця зустрічі стегон, і заходився ніжно цілувати її, заповзати язиком у гладенький солоний отвір; Людмила підвелася, бурмочучи і стогнучи, він почув її заклик, але й далі шукав глибин, його руки стиснули їй стегна жестом людини, яка гамує нелюдську спрагу. Знетямившись від насолоди, яку й інші вміли давати їй, Людмила відчула, що це не те саме, що сьогодні все змінилося і все, зрештою, однакове, її поця, рот Маркоса, її стегна, руки Маркоса, а всередині підводилося інше, те, що Маркос прагнув сказати їй, щось на кшталт надії на відмінність у схожості. Запустивши руки у волосся Маркоса, вона кликала його нагору, розкрилася, мов арка, шепочучи його ім’я, в якому починалося щось інше, вже від інших меж, по той бік грані, де все могло бути поетичними альманахами, повітряними зміями, козенятами і театрами, де коли-небудь Веремія зможе мати ці всі назви і всі зірки.* * *
Сторінки для Мануелевої читанки: завдяки своїй любові до сенсацій і сатири Сусанна й далі збирала вирізки й педагогічно наклеювала їх, тобто чергуючи корисне з приємним, і то так, що, коли настане пора, Мануель прочитає альбом з не меншою цікавістю, ніж Патрісіо і вона читали свого часу «Скарбницю юності» й дитячий журнал «Billiken», перехід від читання до гри відбуватиметься в дитини без великого травматизму, але як дізнатися, де лектура, а де вже гра, яким буде світ Мануеля і, хай йому грець, каже Патрісіо, молодець, люба, ти наклеюєш йому нашу теперішність, а також інші речі, тож йому доведеться обирати, дізнаватись, якими були наші катакомби, і, можливо, хлопець почне вже їсти той такий зелений виноград, на який ми поглядаємо з такого низу. Такі міркування не наганяли на них смутку, навпаки, незмірно тішили їх, скажімо, Сусанна вирішила, що Мануелеві — ще в аргентинській початковій школі — годиться знати про речі, про які повідомляють вирізки і без яких спокійнісінько обходяться інші, теж південноамериканські діти; знати про все, що в цілковитій згоді з Песталоцці сприятиме руйнуванню відрубності та провінціалізму тих дітей, і, не замислюючись довше, рясно змастила клеєм цілу сторінку альбому і приклеїла там одну чилійську вивіску, яку подарував Фернандо (а втім, він зник з географічної карти після своєї вірогідної підозри, що дійшло до гарячого і найкраще розважливо ховатись у готельному номері: стипендії — річ делікатна), тож Мануель, почавши долати неписьменність, дізнається, що
* * *
Другий поверх над бульваром, брудним від людей, неонові мухоловки для провінціалів, вузькі, помальовані червоним і золотим сходи, спертий дух колективного існування, гардероб із беззубою старою і стертими засмальцьованими жетонами, треба бути, мабуть, несказанно засмученим, думала Франсина, піднімаючись першою, щоб набратися духу й зайти до такого місця; на сходинках ще можна було відмовитися, попросити Андреса провести її до таксі, а потім самотньою пробути свою нікчемну ніч, але вона піднімалася, біле вино огорнуло її не менш тупою і печальною втомою, ніж задимлений салон нагорі з туманними чоловічими постатями на кількох рядах віденських стільців, помостом, де зелений і синій прожектори ворушили повітря гарячого акваріума, і великою золотою рибкою, що всміхалася геть нікому і щойно зняла бюстгальтера з блискітками, знову, вп’яте за вечір, поклавши його на бильце фотеля, де вже лежали блуза й спідниця і куди невдовзі легенько впадуть червоні трусики, і мадемуазель Антинея постане голісінька за три метри від Андреса і Франсини, що вже почали розрізняти форми і барви в мінливому тумані акваріума. — Нарешті, — проказала Франсина. — Хоча для задоволення твоєї примхи можна було б вибрати щось краще. Я дивився на неї з жалем — занадто вдягнену і відмінну для цього місця, де вона була єдиною жінкою. Як сказати їй, що ми прийшли не задля стриптизу, якщо я знову бачу її патетичну, миттєву, вперту спробу визначити себе перед лицем кожної незвичайної ситуації, мораль, не менш автоматичну, ніж дезодорант під пахвами і досконалість зачіски. Як у біса витягти її й вийти самому за межі усталених шаблонів, кастраційних ритмів нашого повсякденного животіння, і то цієї години, коли все було Людмилою і безоднею, подорожжю в нечистому потязі ревнощів і чимсь на кшталт тамбура, далекими кімвалами, можливо, тахікардією після склянок білого вина, який тамтам за повіками, Фриц Ланґ, своєрідна манера, з якою підійшов до мене гарсон, водночас догідливо і авторитарно, можливо, націлений пістолет у кишені білісінького жакета, і раптом суцільна пітьма, в якій усе було чеканням, бо щось у моїй душі знало про непочуте завдання, воно мені снилось, я, так би мовити, пережив його, і як тепер незмірно тяжко пояснити Франсині, якого біса я затягнув її в це сумовите кишло, де мадемуазель Антинея, хоч як подивись, була єдиним (із Франсиною на іншому полюсі, в іншій реальності, не менш нереальній), що заслуговувало назви гарного, заслуговувало тривати, саме такою була для мене Людмила, непомильні ознаки, завершення фактів протягом ночі, яке все ясне на краю тамтама, що й далі скандував свою відповідь, а тоді сказати Франсині, моя давня кохана подруга, дурненька моя, ти не розумієш, що ми прийшли не для стриптизу, поглянь на цього гладкого араба, що, напевне, витрачає свій тижневий заробіток, поглянь на дідка в напрасованій сорочці, що вмостився в першому ряду, щоб не пропустити жодної деталі, але це видається мені великою помилкою, бо ж кожному відомо, що лупа вбиває Клеопатру, поглянь на цих хлопців, які наче сплять, їхнє уявлення про чоловіка полягає в прикиданні байдужим, примружуються й прикипають очима до мадемуазель Антинеї, що насправді краща, ніж можна було припустити з огляду на такий тариф, як, по-твоєму? — Вони мені огидні, вона і ці всі чоловіки, а надто ми. — Ого. — Це фарс для лицемірів, імпотентів і розчарованих. — Ох. — Навіщо, Андресе, навіщо? Я розумію, зрештою, що сьогодні, але чому оце? — Скажімо, дівчинко, це кишенькова навколосвітня подорож, баланс після цілковитого припинення діяльності, довга ніч Нерваля під ліхтарем. Не дивися на мене так, у мені немає нічого суїцидного, це все метафора. Послухай трохи музику, яку поставили для бідолашної Антинеї, її грали в Акапулько рівно двадцять років тому, замолоду я мав платівку. Ні, ззаду вона нівроку з оцією такою self-contained[134] попкою. Ох, а тепер, а тепер ця її усмішка, дівчинко, лагідна й добра, як і ти. — Нікчема, ти і твої self-contained попки, твій еротизм порнобібліотеки. Проте її рука коло мого стегна, гаряча й судомно стиснута, теж почала, як не раз і давніше, свою навколосвітню подорож, докір веде до ніжності, ніжність — до поцілунку, поцілунок — до кохання, кохання — до прокидання, прокидання — до докору, швидке і сумне роз’єднання капсул, аж поки HACA тіл віддало наказ зблизитися ще раз і здійснити стикування («Reuter»). Поважна, таємнича, пересичена мадемуазель Антинея скінчила свій номер, ступивши крок убік, який увиразнив її груди, синя завіса з зірочками приховала побіжну картину ретельно вискубаної поцьки, на якій мінімальне прикриття, передбачене статтею А-2345 кодексу муніципальної моралі, здається, зникло, щоб з’явився рожевий спалах, а яскраво зелені прожектори збіглися з загальним рухом стільців, кілька ріденьких оплесків і рев, що не провіщав нічого доброго, поглянь, як виходить таїтянка в свої сорок п’ять років, коли вони з екзотичних країн, їм, не знаю чому, прощають і вік, і черевце. — Ти, як бачу, знавець. — Ні, дівчинко, це просто припущення. Але слухай, якщо ти й досі не пристосувалася до обставин, незважаючи на все випите, нічого не лишається, як іти й шукати те таксі, про яке ти казала нещодавно, бо вже написано, що цю ніч я проведу сам. Нічого, тільки щось хрипке в голосі і оця манера роздивлятися сигарету, коли немає нічого кращого, ліпше сказати «тс!», не заважай мадемуазель Дуду, що, до речі, не мала нічого від таїтянки. Пальці Андреса стискалися, аж Франсині заболів лікоть, гримаса серед диму, потім повільна усмішка, яка ти добра, дівчинко. Але ніщо з цього дріб’язку не могло відволікти мадемуазель Дуду, що тепер почала операцію оголення в стані відвертої поляризації з музикою, немов вирішила опиратися кожним рухом малюнка мелодії, тобто щоразу, коли пісня підвищувала тон, мадемуазель Дуду опускала своє чорнюще лискуче тіло, щоб торкнутися пучками своїх черевичків приборкувачки, і щоразу підводилася, коли контрабас ткав своє глибинне павутиння. Гарненька, мовила Франсина голосом освіченої книгарки, в неї дуже витончені стегна. Її проблема — рот, додав Андрес, зараз побачиш. То ти знаєш її? Ні, я тут уперше, але, звичайно, бував у інших таких закладах, їх багато в цьому кварталі, як ти могла б дізнатися з путівників, які ви продаєте американцям. Отже, рот? Почекай, зараз побачиш, ще не кінець. І справді, бо старий у першому ряду похитав головою й пробурмотів довгу незбагненну промову, незмірно насмішивши нею хлопців, які сиділи позаду, і тоді мадемуазель Дуду глянула на старого й підморгнула йому, усмішка затопила їй обличчя як щось без назви, як виверження, потік, тариф закладу, одяг клієнтів, завіса сходів і цивілізація, яка породила це все, поєдналися в її усмішці, і тепер збадьорений старигань наполовину підвівся на стільці, бо Дуду нарешті зняла трусики й запропонувала старому, й далі всміхаючись йому, чорно-червоно-тютюновий букет, збуджуючи його похитуванням стегон, а потім зненацька обернулась і ритмічно трусила стиснутими сідницями, посуваючись до простертих рук старого, що мов збирався обняти їх, потім гола Дуду повернулася до нього обличчям, — це неможливо, таж очевидно, що можливо, дівчинко, сюди й ходять на те, щоб були можливі такі речі, — висмикнула волосинку з лобка й дмухнула на неї в бік старого, немов давши прощальний поцілунок, старий підскочив, схопив у повітрі волосинку, підніс до вуст і проковтнув її, чоловіки від реготу попадали зі стільців, паскудна Дуду піднесла руки до поці й запропонувала її старому, що нараз упав на стілець і здригався, немов під душем, глумливі оплески, синя завіса, ходімо. Андресе, прошу, цієї ж миті, бачиш, дівчинко, слід інколи замислюватися, що це все відбувається неподалік від твого дому, твоїх розважливих каталогів і твоєї передплати на «Les Temps Modemes». Але цьому старому, мабуть, тут платять, такого не може бути. Звичайно, дівчинко, якщо ця версія тебе заспокоює, звичайно, платять, бачити, щоб не вірити, як сказано в моєму приватному збірнику приказок, ходи, ходімо звідси, нам хочеться пити, ясно, що ми, можливо, не побачимо найкращої дівчини. Посади мене в таксі й повертайся. Дівчинко, я б заслужив її, але ні, цю ніч ми проведемо разом, дві досконалі машини, щоб виготовляти словесний послід, що тут удієш, я, здається, нібито маю виконати якесь завдання, і замість цього, бачиш, мадемуазель Антинея, а тепер Дуду, яка скромна. Яке завдання, запитала Франсина. Тс, мовив Андрес, якраз оголошують про перлину Болівії, сеньйориту Лолу, послухай оцю своєрідну індіанську флейту, яку записав на Монпарнасі один польський єврей, я знав цю платівку, досі я вважав, що його прізвище Брінскі, як від тутешнього, годі вимагати чогось більшого, як по-твоєму?* * *
По-своєму флегматично Маркос досить пильно придивлявся до виготовлення Мануелевої читанки. Хоча між Марією Монтессорі[135] і ним існували суттєві відмінності, це не перешкоджало йому стверджувати, мовляв, навіть якщо боксери тішать око, є й інші речі, які тішать не менше, і, на превеликий жах Сусанни, подарував їй одного разу сині аркуші з телексним повідомленням від одного товариша з агентства «Prensa Latina», їх, на думку Маркоса, треба наклеїти, нічого не ріжучи, в альбом, бо друкарські фантазії, помилки, безладдя й загальний вигляд цього зразка писемності сприятимуть вияву в поданій інформації найглибшої істини, тієї, що народжується з усіх непристойностей, вад, затримок і тупості недостатнього розвитку, квіточки поміж бетонів, кошенятка, що грається з електричними дротами, слухай, стримав його Патрісіо, ти, як стаєш романтичним, присоромиш і рабинчика. Курва тебе породила, посуворішав Маркос, приклей повідомлення, щоб дитина коли-небудь скористалася ним, тож налякана Сусанна знову схопилася за клей і осьУВАГА П
ЕЛА ПАРИЖ ' Р' Р' Р' Р' Р' Р'
ПРОШУ ПОВТОРИТИ МАТЕРІАЛ ОРТЕҐИ ВІД МІСЦЯ:
1950 Р. ЛІВАН ІМПОРТУВАВ НАФТУ З САУДІВСЬКОЇ АРАВІЇ НА СУМУ 10 МІЛЬЙОНІВ....... І Т. ІН., І Т. ІН.......
ДЯКУЮ ЕР 'Р'Р'Р'Р'Р'Р'Р'
С. 4
ВІД ЛУЇСА МАРТИРЕНИ
ГАВАНА, 27 БЕР. (С.). — ТУРИСТ, ПРИЇХАВШИ НА КУБУ, НАДТО ЯКЩО ВІН ПРИБУВ ІЗ ТАКОЇ КРАЇНИ, ЯК УРУГВАЙ, ДЕ ЧЛЕНИ УРЯДУ ЖИВУТЬ, ЯК ЗАМУРОВАНІ, НЕ МОЖЕ ВИЙТИ З ДИВА І ПЕРЕЖИВАЄ ЯК УНІКАЛЬНИЙ ДОСВІД
ТЕСССССССССССССССССССССССССССССССС
сссссссссссссссссссссссссссссссссссс
СССССО ХЛИВІСТЬ
СВІД МО
ЛИВІСТЬ БУТИ ПРИСУТНІМ НА ОДНОМУ ЗІ ЗВИЧАЙ
С. 4
ВІД ЛУЇСА МАРТИРЕНИ
ГАВАНА, 27 БЕР. (С.). — ТУРИСТ, ПРИЇХАВШИ НА КУБУ, НАДТО ЯКЩО ВІН ПРИБУВ ІЗЗ У ТАКОЇ КРАЇНИ, ЯК УРУГВАЙ, ДЕ ЧЛЕНИ УРЯДУ ЖИВУТЬ, ЯК ЗАМУРОВАНІ, НЕ МОЖЕ ВИЙТИ З ДИВА І ПЕРЕЖИВАЄ ЯК УНІКАЛЬНИЙ ДОСВІД ЖЛИВІСТЬ БУТИ ПРИСУТНІМ НА ОДНОМУ ЗІ ЗВИЧАЙНИХ ДІАЛОГІВ ФІДЕЛЯ КАСТРО ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ.
ВІДПОВІДНО ДО СВОГО ЗВИЧАЮ, І ТО ДОСИТЬ ЧАСТО, КУБИНСЬКИЙ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР У СЕРЕДУ МАЙЖЕ НЕСПОДІВАНО ПРИБУВ У ГАВАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ДЕ ДОВГО РОЗМОВЛЯВ ЗІ СТУДЕНТАМИ І ВИКЛАДАЧАМИ, ОБГОВОРИВШИ З НИМИ ПРОБЛЕМИ І РЕАЛІЇ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ.
КОЛИ ЗАКІНЧУВАЛАСЯ ВРОЧИСТА ВІТАЛЬНА ЦЕРЕМОНІЯ, ОРГАНІЗОВАНА НА ЧЕСТЬ ГРУПИ КУБИНСЬКОЇ МОЛОДІ, ЩО ПОНАД ОДИН МІСЯЦЬ БРАЛА УЧАСТЬ У ДОБРОВІЛЬНІЙ ПРАЦІ В ЧИЛІ, І ЛЮДИ СТАЛИ РОЗХОДИТИСЯ, ХТОСЬ КРИКНУВ: +ЇДЕ+, ТО БУЛИ ДВА МАЛЕНЬКІ ЄВРОПЕЙСЬКІ АВТОМОБІЛІ, В ЯКИХ ЇХАВ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР І КІЛЬКА ЧЛЕНІВ УРЯДУ.
АВТОМОБІЛІ ЗУПИНИЛИСЯ ПЕРЕД СХОДАМИ РЕКТОРАТУ НА ДРУГОМУ КРАЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ПЛОЩІ УНІВЕРСИТЕТУ, НА ТІЙ САМІЙ ПЛОЩІ, ДЕ ФІДЕЛЬ КАСТРО КОЛИСЬ І САМ ПРОМОВЛЯВ ПЕРЕД СВОЇМИ ТОВАРИШАМИ В СТУДЕНТСЬКІЙ БОРОТЬБІ.
МОЛОДЬ ЗБІГЛАСЯ ЗВІДУСІЛЬ І МИТТЮ ОБСТУПИЛА ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА, ВІН СТОЯВ ПОПЕРЕДУ ОДНІЄЇ МАШИНИ, ДЕХТО, ЩОБ ШВИДШЕ ДОБІГТИ, ОБМИНАВ ТАНКЕТКУ, ВІДІБРАНУ В АРМІЇ БАТИСТИ В ПЕРШІ ГОДИНИ 1959 р., ВОНА ЛИШИЛАСЯ ТУТ ЯК ПАМ'ЯТКА, ЩО НАГАДУВАЛА ПРО ТОДІШНЮ ДОБУ.
ДАЛІ БУДЕ / МП10.25GMT
С. 5
ПЕРШИЙ ДОДАТОК ДО С. 4 (З ФІДЕЛЕМ КАСТРО.
ОДРАЗУ ПОЧАЛАСЯ ЖВАВА І НЕВИМУШЕНА РОЗМОВА. ФІДЕЛЬ КАСТРО ПООДИНЦІ РОЗПИТУВАВ ЧЛЕНІВ ГРУПИ ПРО ЇХНІЙ ЧИЛІЙСЬКИЙ ДОСВІД+. ДЕ ПРАЦЮВАЛИ? ЩО РОБИЛИ+? ХЛОПЦІ Й ДІВЧАТА ВІДПОВІДАЛИ Й КОРОТКО РОЗКАЗУВАЛИ ПРО СВІЙ ДОСВІД, ПОВТОРИЛИ РОЗПОВІДЬ, ЯК ГОСТИННО ПРИЙМАЛИ І ЯК ДОБРЕ СТАВИЛИСЯ ДО НИХ НАРОД І КЕРІВНИКИ ЧИЛІ.
НАВКОЛО КУБИНСЬКОГО КЕРІВНИКА СФОРМУВАЛАСЯ ТІСНО ЗБИТА ЛЮДСЬКА МАСА, ЦІЛКОМ УКРИВШИ СХОДИ ТА ЕСПЛАНАДУ, ДЕ ВІДБУВАЛАСЯ ЗУСТРІЧ. ПІД ЧАС РОЗМОВИ ПОРУШИЛИ Й ІНШІ ТЕМИ, ТІ, ХТО СЛУХАВ АБО СТАВИВ ЗАПИТАННЯ, МАЙЖЕ ЗАВЖДИ БУЛИ ДУЖЕ МОЛОДІ, АЛЕ ВЖЕ ПОЛОВИНУ СВОГО ЖИТТЯ БРАЛИ УЧАСТЬ У РЕВОЛЮЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ, ЇХ ЦІКАВИЛИ ПИТАННЯ, ЯКІ ДУЖЕ ВІДРІЗНЯЛИСЯ ВІД ПРОБЛЕМ, ЩО НЕ ДАВАЛИ СПОКОЮ
СТУДЕНТАМ — СУЧАСНИКАМ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА, ВОНИ ГОВОРИЛИ ПРО ІНТЕГРАЦІЮ МОЛОДІ ДО НОВОГО СУСПІЛЬСТВА, ПРО ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ОТОЧЕНОЇ КРАЇНИ,
ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ, ЯКІ НЕЩОДАВНО ПОЧАЛИ ВИРІШУВАТИ.
ДАЛІ БУДЕ / ТЛМ / МП10.30GMT
С. 6
ДРУГИЙ ДОДАТОК ДО С. 4 (З ФІДЕЛЕМ КАСТРО.
+ЦЬОГО РОКУ МИ РОЗВ'ЯЗУЄМО ПРОБЛЕМУ САФРИ, ВИКОРИСТОВУЮЧИ НА КІЛЬКАДЕСЯТ ТИСЯЧ МЕНШЕ ЗБИРАЧІВ ІЗ МАЧЕТЕ, НІЖ ТОРІК+, ПОЯСНЮВАВ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР КУБИ ПІСЛЯ ОДНОГО ЗАПИТАННЯ, НАСТУПНОГО РОКУ НАМ БУДЕ ПОТРІБНО ДЛЯ ВСІХ ЖНИВ НА СТО ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ МЕНШЕ, НІЖ 1970 Р.+
ПОТІМ ВІН ПЕРЕЙШОВ ДО ІСТОРІЇ ЗБОРУ ЦУКРОВОЇ ТРОСТИНИ НА КУБІ, ЦЕ ЦЕ ЗАВДАННЯ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ВИКОНУЮТЬ ІЗ ДОПОМОГОЮ МАШИН, ЯКІ ЗВІЛЬНЯЮТЬ ЛЮДИНУ ВІД ТЯЖКОГО ГАРУВАННЯ+. ПРОБЛЕМУ ЗБОРУ ЦУКРОВОЇ ТРОСТИНИ ТУТ ВИРІШУАЛИ СПЕРШУ ЗАВДЯКИ РАБСТВУ, ПОТІМ — ІММІГРАЦІЇ, А ЗГОДОМ У САФРІ БРАЛО УЧАСТЬ П'ЯТСОТ ТИСЯЧ БЕЗРОБІТНИХ, ТЕПЕР ТАКОГО ВЖЕ НЕ МОЖЕ БУТИ.
ЛЮДИ ПОВИННІ МАТИ ПОМІРКОВАНИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ І ПОТРЕБУЮТЬ, КРІМ ТОГО, ХАРЧУВАННЯ ТА УВАГИ, ЯКИХ БУЛИ ПОЗБАВЛЕНІ РАНІШЕ+.
ПОЯСНЕННЯ ЗРОЗУМІЛЕ, ДИДАКТИЧНЕ Й РОЗКРИВАЄ ГЛОБАЛЬНЕ БАЧЕННЯ
ПРОБЛЕМ І
ПЕРСПЕКТИВ РЕВОЛЮЦІЇ.
ЧИЛІ ОТРИМУЄ БІЛЬШЕ ВАЛЮТИ, НІЖ МИ, ХОЧА ТАМ ЛИШЕ ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ ЧОЛОВІК ПРАЦЮЮТЬ У МІДНИХ
КОПАЛЬНЯХ, НАТОМІСТЬ НАМ ПОТРІБНІ СОТНІ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ ДЛЯ ЗБОРУ РУКАМИ ЦУКРОВОЇ ТРОСТИНИ, РОЗВ'ЯЗКОМ ЦІЄЇ ПРОБЛЕМИ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ МЕХАНІЗАЦІЯ ЖНИВ+.
ВІДПОВІДАЮЧИ НА ІНШЕ ЗАПИТАННЯ, ФІДЕЛЬ КАСТРО ЗГАДАВ ФРАЗУ МАРКСА, ЩО БУДІВНИЦТВО СОЦІАЛІЗМУ — ЛИШЕ ПЕРЕДІСТОРІЯ ЛЮДСТВА. +ЩЕ ТРЕБА НАПИСАТИ ВСЮ ІСТОРІЮ, І ТОДІ, Б
ЗПЕРЕЧНО,
ТЕЖ БУДУТЬ ПРОБЛЕМИ, АЛЕ ВЖЕ ІНШІ. ХІБА МОЖНА УЯВИТИ СОБІ СУСПІЛЬСТВО БЕЗ ПРОБЛЕМ? ЗАПИТАВ, УСМІХНУВШИСЬ, ФІДЕЛЬ КАСТРО,
ДАЛІ БУДЕ / МТЛМ / МП10.35 GMT
ЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ
С. 7
ТРЕТІЙ ДОДАТОК ДО С. 4 (З ФІДЕЛЕМ КАСТРО.
ОДИН ЮНАК ПОЧАВ ЗАПИТУВАТИ, ЗАГОВОРИВШИ ПРО ЧАС, КОЛИ БУДУТЬ ЗАДОВОЛЕНІ ВСІ МАТЕРІАЛЬНІ ПОТРЕБИ, І ЦЕ СПОНУКАЛО ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА ПЕРЕБИТИ ЙОГО: +ЯК МОЖНА ВИЗНАЧИТИ МЕЖУ МАТЕРІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ? СКІЛЬКИ КОСТЮМІВ, СКІЛЬКИ ЛІТРІВ МОЛОКА, СКІЛЬКИ ЛІКАРЕНЬ, СКІЛЬКИ ЛАБОРАТОРІЙ, СКІЛЬКИ АВТОБУСІВ, СКІЛЬКИ ШКІЛ, СКІЛЬКИ УНІВЕРСИТЕТІВ, СКІЛЬКИ АКАДЕМІЙ НАУК? СКІЛЬКИ МУЗЕЇВ, СКІЛЬКИ ГОТЕЛІВ, СКІЛЬКИ ГОТЕЛІВ, СКІЛЬКИ ХОЛОДИЛЬНИКІВ? І ЦЕ В ТАКОМУ СУСПІЛЬСТВІ, ЯК НАШЕ, ДЕ НЕ СПОНУКАЮТЬ ДО ПОТРЕБ І НЕ ВИГАДУЮТЬ ЇХ, ЩОБ РОЗВ'ЯЗАТИ ПРОБЛЕМИ ВИРОБНИЦТВА.
СКАЖІМО, ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ, ЯК РОЗВ'ЯЗАТИ ЦЮ ПРОБЛЕМУ? +НАРОД УХВАЛИВ ЗАКОН ПРО БОРОТЬБУ З НЕРОБСТВОМ+, ВІДПОВІВ КУБИНСЬКИЙ КЕРІВНИК, ЗАКОН, ЗГІДНО З ЯКИМ ЛЮДИНУ, ЩО НЕ МАЄ ПОСТІЙНОГО ЗВ'ЯЗКУ З ЦЕНТРОМ ЗАЙНЯТОСТІ, ВВАЖАТИМУТЬ ЗА ЗЛОЧИНЦЯ, + ЦЕ ЗАСВІДЧУЄ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОГРЕС НАРОДУ, АЛЕ ЦІ САМІ РОБІТНИКИ, ЩО ТРАКТУЮТЬ ПАРАЗИТИЗМ ЯК ЗЛОЧИН, ЩЕ НЕ ЗРОЗУМІЛИ ВСІЄЇ ВАЖЛИВОСТІ ПРОДУКТИВНОСТІ В ПРАЦІ, ПОВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ВСЬОГО РОБОЧОГО ДНЯ.
ДАЛІ БУДЕ / ТЛМ / МП10.422GMT
С. 8
ЧЕТВЕРТИЙ ДОДАКТОК ДО С. 4 (З ФІДЕЛЕМ КАСТРО.
І РАПТОМ ФІДЕЛЬ КАСТРО ЗАПИТАВ СТУДЕНТІВ, ЩО СТОЯЛИ НАЙБЛИЖЧЕ ДО НЬОГО: +А ВИ? ЯК БАГАТО ЧАСУ ВИ ПРИСВЯЧУЄТЕ НАВЧАННЮ? ЧИ РОЗУМІЄТЕ ВИ, ЩО ВИ ПОВИННІ БРАТИ МАКСИМУМ ВІД СВОГО НАВЧАННЯ, ЩО ЦЕ ЗАВДАННЯ, ЯКЕ ВАМ ДОРУЧИЛА РЕВОЛЮЦІЯ?+
НА ЗАПИТАННЯ ПОЧУЛОСЯ КІЛЬКА СТВЕРДНИХ ВІДПОВІДЕЙ? АЛЕ НЕ ОДРУЖЕНА І ТОМУ МАЄ ІНШІ ПРОБЛЕМИ СТВЕРДНИХ, АЛЕ НЕ ДУЖЕ ВПЕВНЕНИХ, ОДНА ДІВЧИНА ПОПРОСИЛА СЛОВА, ПОЯСНИЛА, ЩО ВОНА ЗАМІЖНЯ І ТОМУ МАЄ ІНШІ ПРОБЛЕМИ, ЯКІ ТРЕБА РОЗВ'ЯЗУВАТИ, А ТАКОЖ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ З НАВЧАННЯМ. +ЧОМУ ТИ НЕ ДОРУЧАЄШ КУХОВАРИТИ СВОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ?+ ВІДПОВІВ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР. +МИ РОЗПОДІЛЯЄМО ОБОВ'ЯЗКИ, КАЗАЛА ДАЛІ ДІВЧИНА, АЛЕ ОДНАКОВО НАМ ВАЖКО МАКСИМАЛЬНО СКОРИСТАТИСЯ З НАВЧАННЯ+.
ПОТІМ ФІДЕЛЬ КАСТРО СТАВ НАПОЛЕГЛИВІШИМ: +А ЯКЩО ВИ ПОРІВНЯЄТЕ СЕБЕ З В'ЄТНАМСЬКИМИ СТУДЕНТАМИ, ЩО НАВЧАЮТЬСЯ НА КУБІ, ЯК ВИ ОХАРАКТЕРИЗУЄТЕ СВОЇ УСПІХИ В НАВЧАННІ? ВИ ВЧИТЕСЯ КРАЩЕ ЧИ ГІРШЕ ЗА В'ЄТНАМЦІВ?+
ПОМІРКУВАВШИ, ЧИСЛЕННА ГРУПА СТУДЕНТІВ ДІЙШЛИ ВИСНОВКУ, ЩО НАСПРАВДІ ВОНИ НАВЧАЮТЬСЯ НЕ ТАК РЕВНО, ЯК В'ЄТНАМЦІ, ЯКІ В ЦЬОМУ ДОРУЧЕНОМУ ЇМ ЗАВДАННІ СТАНОВЛЯТЬ ПРИКЛАД САМОПОЖЕРТВИ І ЗОСЕРЕДЖЕННЯ В ПРАЦІ.
ДАЛІ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР ЗАПИТАВ, ЧИ НЕ БУЛО Б НЕОБХІДНИМ, ЩОБ КУБИНСЬКІ СТУДЕНТИ ВИЗНАЧИЛИ Й ДЛЯ СЕБЕ ЯК ЗАВДАННЯ ПЕРШОРЯДНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВАГИ НАМІР ДОСЯГТИ МАКСИМАЛЬНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ В НАВЧАННІ, ЗА ЯКЕ ПЛАТИТЬ НАРОД І ЯКЕ ВИМАГАЄ ВІД НАСЕЛЕННЯ ЧИСЛЕННИХ ЖЕРТВ.
ДАЛІ БУДЕ / МП10.50GMT
с.
П'ЯТИЙ І ОСТАННІЙ ДОДАТОК ДО С. 4 З ФІДЕЛЕМ КАСТРО.
ПОТІМ ФІДЕЛЬ КАСТРО ОДРАЗУ ПОЯСНИВ, ЯКІ РЕСУРСИ ВКЛАЛА РЕВОЛЮЦІЯ У СФЕРУ ОСВІТИ, ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я І ТУРБОТУ ПРО ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ, +ІНКОЛИ БІЛЬШЕ РЕСУРСІВ, НІЖ ТІ, ЯКІ МИ СПРАВДІ МОГЛИ Б ДОЗВОЛИТИ СОБІ, АЛЕ ЦЕ БУЛО АБСОЛЮТНО НЕОБХІДНИМ, ЦЕ ТЕ, ЧОГО НІХТО НЕ МОЖЕ ЗНЕХТУВАТИ+.
ЗРЕШТОЮ ВІН ЗАКЛИКАВ СТУДЕНТІВ СПРИЯТИ ІДЕОЛОГІЧНОМУ ЗМІЦНЕННЮ УНІВЕРСИТЕТУ, ПОРАДИВ БУТИ ДУЖЕ УВАЖНИМИ ПІД ЧАС ВИБОРІВ ЧЛЕНІВ СПІЛКИ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ СТУДЕНТІВ, А ТАКОЖ ЧЛЕНІВ ОРГАНІЗАЦІЙ МОЛОДІ, СТВОРЕНИХ КОМУНІСТИЧНОЮ ПАРТІЄЮ. +ВИ ПОВИННІ СТЕРЕГТИСЯ КАР'ЄРИСТІВ І ОПОРТУНІСТІВ, ЯКІ ІНКОЛИ ВДАЮТЬ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ, УМІЙТЕ РОЗПІЗНАВАТИ ЇХ, ЗАВЖДИ ОБИРАЙТЕ НАЙКРАЩИХ, ТИХ, ХТО НЕ ПОРЕТЕНДУЄ НА ПОСАДИ, ХТО НЕ ДУМАЄ ПРО СЕБЕ І ГОТОВИЙ ВІДДАТИ ВСЕ ЗАДЛЯ ІНШИХ+.
НЕВДОВЗІ ПО ТОМУ, ПІСЛЯ ТРЬОХ ГОДИН РОЗМОВИ І ДЕСЯТКІВ ЗАПИТАНЬ ФІДЕЛЬ КАСТРО ЗНОВУ СІВ ДО СВОГО МАЛЕНЬКОГО АВТОМОБІЛЯ І ВІД'ЇХАВ НЕ МЕНШ ШВИДКО, НІЖ ПРИЇХАВ, ЗАПРОСИВШИ КІЛЬКОХ СТУДЕНТСЬКИХ КЕРІВНИКІВ І ДАЛІ ДИСКУТУВАТИ З НИМ. +Я НЕ ЗААРЕШТУЮ ЇХ І ПОВЕРНУ ЇХ ДУЖЕ ШВИДКО+, СКАЗАВ НАПРИКІНЦІ ГІСТЬ.
ТЛМ / МП10.55GMT
* * *
— Чому ти принижуєш мене? — запитувала Франсина, коли опівночі ми йшли по бульвару вгору впереміш із непевними гуртами людей, що поверталися додому, купками співрозмовників на кожному розі, алжирськими та іспанськими люмпенами, місцевими сутенерами, пропозиціями в сутіні дверей, cochon[136] кіно, пригодами, запахом картоплі-фрі, посмаженій на прогірклій олії, музикою барів, ох, дівчинко, як пояснити тобі, що тут не це, не так, дарма що ти мала слушність, бо маєш її й тепер, на це не поширюється логіка, і саме тому є дві протилежні причини, які, кажу тобі, не викрешуть іскри, поглянь на цю стару, що збирає недопалки і проказує бозна-колишній проклін злидарів, своєрідний підсумок на краю світу для привілейованих свідків, якими, звичайно, є ти і я, бо ані Ланса дель Васто[137], ані мадам Пучулу Гандара не з’являться тут і не дивитимуться як на найкращий західний підсумок 1960-х років на цю брудну руку, яка збирає недопалки, щоб скрутити собі вранці першу цигарку. — Це все я знаю, — відказала Франсина, — знаю аж занадто добре, немає потреби вдавати заяложеного святого, щоб помітити купу неминучих покидьків. — Ти висловилась, дівчинко, все гаразд у твоїй промові, але наприкінці ти бовкнула слівце, не менш неминуче у твоєму Weltanschauung[138], для твого світу і для мого, такі речі, звичайно, завжди неминучі, але ти помиляєшся, зважай на того негра, він от-от виблює на тротуар, і тому, бачиш, саме тому я й потребую тебе цієї ночі, ми з тобою стоїмо по один бік бар’єра, але ти всупереч власній волі плюєш мені в обличчя і навіть не знаєш про це. Слухай, якщо в мені лишилася бодай дрібка гідності, я повинен піти і лягти отам, щоб той п’яний негр обблював мене, але, коли знаєш напам’ять теми всіх квінтетів Моцарта, ти розумієш, що це річ неможлива, яке паскудство, and yet and yet and yet[139]. — Ти теж… ми теж п’яні, — поправилася Франсина. — Ходімо додому, Андресе. Вже знаю, ти глянеш на мене скрива і скажеш: ну, ясно, запариш мені трави і вкладеш у ліжко. Обіцяю, що цього не робитиму, але ходімо звідси, я більше не можу. То був бар, як і багато інших, віскі зі смаком гасу, повії коло шинкваса і всі люди, яким так добре тут, у цій криївці зі склянок і приглушеного світла, а коли вони вже знову пішли вгору по вулиці Абатис, обійнявшись за пояс, Франсина запитала про завдання, двічі сповільнила крок і запитала: «Яке завдання?» — і я б хотів пояснити їй, одразу зупинитися й пояснити, слухай, ось воно, треба, щоб я, або я повинен, або, почавши від цієї миті чи якоїсь іншої я маю взятися до, але кінець кінцем бар, і ми мовчали, немов чекаючи чогось, хоча не мали чого чекати, годі розповісти їй про те, що було немов клубком колючого дроту серед ночі, муром, що здіймався набагато вище від простертих угору рук, чорним квадратом, путом із дисковими гальмами на чотирьох колесах, та й потім, треба лише докладно розповісти їй про свій сон, кінотеатр з екранами під прямим кутом, разючий абсурд і до, і після, немов щоб краще відмежувати чорне ніщо від середовища, те, що сталося між миттю, коли гарсон покликав мене, і миттю, коли я повернувся до зали, знаючи щось, хоча достеменно не знав нічого, незбагненний абсурд, бачиш, дівчинко, я був у кіно, це точно, але, ясочко, в якому кіно, а тепер затям собі добре: кіно — річ важлива на краю світу, скільки всякого ми починаємо в кіно або в автобусі, їдучи куди-небудь, починаємо те, що сталося і з Данте в монастирі чи на березі Арно, богоявлення відбуваються по-різному, ти їдеш у швидкому потязі до Братислави, і раптом, таки в ньому, тобі западають у голову нові пророчі отвори, оракули juke-box[140], галюцинації на березі телебачення, хтозна, чи кіно, якщо добре зважити, збагни, що втомлений зір робить нас чутливішими, хоч у цьому випадку я просто спав, але хтозна, чи, заснувши, ми не горимо так само, як і тоді, коли сон тікає від нас, почекай, не ворушися, дівчинко, я б сказав, що тобі впала муха у віскі. — Яка дивина — муха отакої пори. — Твоя правда, годі збагнути цей факт, бо й у мух є свій розпорядок, це, мабуть, муха-поет абощо. — Вийми її, — попросила Франсина. — Я краще замовлю тобі ще одне віскі, мій палець не чистіший за муху, дарма що самовіддані вчительки у школі нам вуха протуркали, які брудні ці комахи. А втім, покуштуй, може, в нього покращився смак, геть усе — питання пропорцій; Лонштайн казав мені колись, що в деяких театрах його кварталу публіка поширює такий страхітливий сморід, що існує один-єдиний спосіб очистити навколишнє повітря: треба щосили перднути. — Так, тепер воно краще смакує, — оцінила Франсина. — В мою склянку просто впала мушка, тож не варто витрачати гроші на ще одне віскі, все й так дуже добре. — О ні, не роби цього, дівчинко, не змушуй мене вдатися до терапевтичного ляпаса, щоб змінити полюс істерії. Ага, оце вже краще, всміхаєшся, крізь сльози, мов Андромаха, та от у мені, хай йому біс, немає нічого від Гектора. Тут, цієї миті, саме на цьому місці Людмила сказала б «блуп». Але кожен має свою систему, Франсина опустила голову і швидко витерла пальцями повіки. Андрес поклав муху на край попільнички, муха поповзла, мов балерина-експресіоністка, й видала дзижчання, що передувало або цілковитому сп’янінню, або негайному польотові; вони мовчки приглядалися до неї, аж поки тваринка достатньо розігріла свої турбореактори, щоб полетіти в глибину зали й сісти на потилицю педика-мулата, що цілувався з месьє вельми вченого вигляду. Курячи й знову зазираючи у вічі Франсині, що розважливо скористалася косметичною серветкою зі своєї кишені, Андрес став докладно розповідати свій сон, Фриц Ланґ зі своїм тевтонським черевом зайшов до бару, гарсон, кубинець і якийсь невідомий приятель сіли за їхній стіл, просидівши, мов у кіно, аж до останньої бобіни, правлячи їм за супровід і зблизька, і здалеку, будучи і не будучи елементом усієї картини, ти ж бачиш, я мав слушність, сьогодні богоявлення стаються й серед мух, пиятик і непогашених недопалків, цієї ночі кожному дістанеться своє. Не дивися на мене так, я тобі поясню по-картезіанському, не сподівайся, дівчинко, що твої дипломи стануть тобі бодай у невеликій пригоді.* * *
— Де пляшка з молоком? — по-вранішньому запитала Людмила. — Чого ти хочеш: бутербродів чи яєчню? — Ти що, несповна розуму? — здивовано глянув на неї Маркос. — Сніданок? Пляшка молока? Дівчино, в тебе слухові й молочні галюцинації, знай, сюди ніхто ніколи не приносив пляшки молока. — Якусь мить тому я чула немов дзенькіт пляшки молока об двері, цей звук відмолоджує душу, в Кракові його називають ревіло гнік. Ти ж не наполягатимеш, щоб я снідала гірким мате, цю війну я виграла вже давно, і вона коштувала мені всіх легіонів Вара[141], я не хочу починати її знову. — Тут, полячко, снідають чорнющою кавою, і то чашка за чашкою, а потім сигарети. Якщо хочеш молока, тут є бакалія на розі, в банках воно не гидкіше, ніж свіже. Гаразд, але все-таки треба мати бодай печиво, я піду куплю. Перше сонечко дотяглося до ліжка, поповзло по ногах. Людмила відкинула ковдру і простирадло, — цього ранку було майже холодно, вони поволі вибралися з великого клубка тепла і сновидь, — щоб глянути зблизька на живіт і стегна Маркоса; слід від копняка заслуговував підпису Боннара, все — старе золото, збочені червоні й сині барви папуги. Мабуть, дуже болить тобі, такі речі так просто не минають / Ні, я не вмер цієї ночі, бо я, полячко, безсмертний / Блуп / А ти, оскільки ми вже говоримо про це, поясни, що це за синець отут / Поклади свою руку, ні, не так, вище, а тепер трохи стисни / Ох / Ну, вже бачиш? / Але ж тобі не болить? / Тож у тебе докори сумління, га / Ні, але якщо так буде й далі, Лонштайн, без сумніву, матиме роботу / Навіщо ти зробив обрізання, якщо ти не єврей? / Бо мені боліло, полячко, а дехто навіть вважає, що крайня плоть страшенно зменшує чутливість / Помітив якусь різницю? / Попервах так, але, мабуть, тому, що рана ще не зарубцювалась, я всі зорі побачив / Яка дивна річ — чоловічий орган, я й досі не звикла, коли я бачу, як чоловіки ходять по кімнаті, а те все теліпається, мені здається, що це так важко, так незручно / Ти вмираєш від заздрощів, про це вже писав Фройд, по-друге, полячко, слово «орган» — велика дурниця, можна було б подумати, ніби ти вчила іспанську мову через листування / І справді завдяки листуванню, але дуже особистому / Ага, рот у рот, як для порятунку потопельників, але, прошу, отакі слова, як «орган» і «акт кохання», лиши для чаю з черничками / По-твоєму, це таке важливе питання? / Так, бо такий словник пов’язує нас із Цабе / Не розумію / Скоро зрозумієш, полячко, ти, наче той, ти знаєш, що й досі не відреагував на конференцію з онанізму, яку організував йому Лонштайн / А ти чого кажеш «онанізм», якщо вже дійшло до цього, блуп? / Тук, у самісіньке яблучко, засміявся Маркос, бачиш, як дбає про нас Цабе, важко втекти від нього, але треба, ми нікуди не дійдемо, якщо боятимемося цих речей, а з ними й багатьох інших / Одразу видно, що ти належиш до категорії від тридцяти до сорока, бо молодь сьогодні анітрохи не переймається цим, усе враз опинилося позаду, вони роздивляються свої тіла без такого паралітичного словника і регочуть, мов навіжені, з цих проблем / Це, полячко, ми знаємо, але такі речі, як Веремію, роблять не вони, їх надто поглинають святкування, життя хіпі й карта, як дістатись до Катманду, і саме вони стануть спадкоємцями, якщо такі люди, як ми, зрештою перевернуть млинець, ця проблема фатальна і вічна, тільки такі старі, як ми, сідають на панцерний потяг і йдуть на смерть у болівійській чи бразильській сельві, принаймні в аспекті напряму, зрозумій мене добре, тому ця проблема наша, байдуже, якщо молодь конає від сміху, чуючи, що я кажу тобі, і чим переймаюся, питання полягає в тому, щоб ми визволилися, не зруйнувавши їхнього затишного життя, коли прийде наша черга писати десять заповідей / Concha peluda у pija colorada, проказала Людмила / Ти щоразу повторюєш цю фразу, але не знаю, чи розумієш, що вона дуже груба / Андрес і Патрісіо казали, що вона дуже поширена / Бережи її краще для великих нагод, але, слухай, «кабака» — краще слово, ніж «орган», якщо ми вже на такому рівні знайомства, насправді немає потреби вживати ці слова надто часто, але, якщо трапиться нагода, не м’якни, полячко, зрештою, слово «кабака» гарне, набагато особистіше, ніж, наприклад, «пеніс», що відгонить трактатом з анатомії, або «чоловічий член», що завжди спонукав мене думати про римську історію, мабуть, через тогу / Так, pija добре звучить в аргентинців, це слово мені подобається більше, ніж іспанське polla / Знаєш, це вже питання вподобань, як на мене, галісійська picha та кубинська pinga цілком добрі й не гірші за чилійське pico, й додам мимохідь, що це рідкісний випадок маскулінізації, бо всі аргентинські і латиноамериканські варіанти жіночого роду, називай її pinchila, або poronga, або як завгодно. А тепер затям: якщо я в чомусь і маю слушність, то в тому, що, вживаючи ці слова, тобто, скажімо, я впираю тобі в поцьку, а не в піхву, а копняків ми даємо по зворотному боці, бо мурахи, полячко, є й серед слів, цього мало, якщо ми лише зіб’ємо Цабе гребінь, а самі й далі будемо в’язнями системи, ось ти, наприклад, читаєш в уругвайських, перуанських чи буенос-айреських романах із начебто дуже революційною тематикою, що одна дівчина мала волохаті зовнішні статеві органи; як можна проказати ці слова чи навіть подумки вимовити їх, не визнавши водночас закладеної в них системи, збагни, що той, ти знаєш, зрештою був задоволений розмовою з Лонштайном, він, здається, щось вивів на чисту воду, крім того, не знаю, як сказати тобі, але це все ти повинна зрозуміти, не зосереджуючись водночас на суті / Блуп, мовила Людмила, насправді тільки діти вживають усякчас сексуальні терміни, ми в цьому не маємо потреби / Звісно, що ні, полячко, та, коли треба, ти називаєш їх кульками або яйцями, і на тому й кінець, ці слова не кращі й не гірші від слова «яєчка», так само як і слово concha — найгарніше: адже це мушля, сама суть картини Боттічеллі, якщо пригадуєш, і, якщо хочеш, усіх чуттєвих та естетичних асоціацій, і ми злягаємося, ти і я злягаємося, а коли я читаю інколи, що люди сходяться або поєднуються, я запитую себе, чи це ті самі люди, а чи мають особливі привілеї / Гаразд, я називаю це кохатися, так мені подобається більше, це слово є в багатьох мовах і немов становить загадку, бо насправді ми кохаємося, щоб кинути виклик смерті абощо і сказати їй, що вона смердюча потвора, а тепер годі розмов, бо я хочу кави, навіть якщо немає молока, а ти йди купи мені печива. — У нашій мові, і то не тільки в басейні Ла-Плати, є ще й велика проблема, пов’язана з задом, — міркував Маркос уголос, прикипівши очима до Людмили, що, проте, дивилась у вікно і з великою радістю помітила крамничку металевих виробів на тротуарі навпроти. — Не знаю, полячко, як розбираються у твоїй країні, але в нас це справжнісінькі хащі. Зад — загальна назва, вона утверджується передусім як популярніший і точніший варіант слова «сідниці», від якого завжди відгонить різницьким ремеслом, але проблемою є анус, страшний термін, якщо він справді такий / Одного разу ти назвав його вічком, сказала Людмила, пригадавши конкретну ситуацію й наморщивши ніс / Так, але це не годиться, тут мені щось не подобається, хоча, можливо, багато людей уживають це слово без проблем. Великим дивом англійців і янкі є слово asshole, що, перекладене іспанською мовою, стає похмурим і надто топографічним та дескриптивним, але, гадаю, в них пряме значення поступається зручнішому і тривкішому образові об’єкта. Насправді я не знаю, якназивати його, відхідник — надто фізіологічно, дупло — надто облудно, срака мені подобається більше, але не зовсім, сідало нічого не означає. Можливо, криничка, сьогодні мені бракує лише терміни винаходити, але цей гарний, як по-твоєму? Покажи мені криничку, дай мені криничку, але зрештою я впаду сторч головою в asshole, бо це означає те саме, але набагато поетичніше, слово «криниця» гарніше за «діру», янкі могли б казати asswell, це слово до того ж надається для словесної гри. — Навпроти є крамниця металевого дріб’язку, — повідомила Людмила. — Ти дивуєш мене, — признався Маркос.* * *
Франсина мало що розуміла цієї пори й після такої кількості склянок, утома змушувала її дедалі більше спиратися на мене, коли я переходив міст і розповідав про Фрица Ланґа і мадам Антинею, запитуючи себе, чи дадуть нам кімнату в готелі «Terrass», проблема браку валізи, парочевидності, як казав рабинчик, та коли старий побачив край банкноти в п’ятдесят франків — найкращу кімнату і, звичайно, з ванною, на горішньому поверсі з балконом, а втім, месьє вже знає готель, бо ж і я його знаю і навіть не раз приводив до нього друзів, не переживайте, ми підемо до сніданку й нової зміни, ось вам гроші на додачу до п’ятдесяти, але дайте мені найкращу кімнату й не забудьте про балкон і мінеральну воду, ох, і про мило, французька скнарість у таких випадках не має меж, мило і рушники на двох. — Навіщо, непевно запитала Франсина, краще таксі й ходімо до мене, тож довелося пояснювати, ми пройшли останній проліт мосту, і я дивився на балкони готелю, знаючи, що Франсина не здогадується, що ми йдемо туди, що я поведу її в кімнату з балконом, який височить над отим начебто містом, яке я прагну показати їй, дівчинко, краще тут, уряди-годи номер у готелі — це міні-терапія, невідомі меблі, безвідповідальність і гостре, сліпуче відчуття, коли вранці, перекинувши кімнату догори дриґом, ти просто лишаєш усе за плечима, збагни оту темну метафізику, позаду ти все перевернув, а тобі нічого, ніхто не прийде і не скаже, мовляв, ви не виховані, з порядного дому не виходять, лишивши мило на тумбочці, а рушник на віконній ручці, збагни, коли я ночую в твоїй квартирі, я, миючись під душем, докладаю величезних зусиль, щоб не заляпати дзеркало, вішаю кожну річ на її гачечок і все-таки добре пригадую, як одного ранку ти лагідно дорікала мені, що я взяв твою зубну щітку замість своєї, тобі це, мабуть, видавалося нестерпним. — Ні, я просто вважала, що слід сказати тобі про це, більше нічого, якщо я дала тобі щітку й рушник, то на те, щоб ти користувався ними. Гаразд, ходімо до готелю, сподіваюся, до нього недалеко. — Ось ми перед ним, моя дівчинко, але тепер у нас проблема, як зайти без багажу, бо це готель комільфо, ти не думай собі, власник гарантує цілу купу юдео-християнських цінностей, і тому, бачиш, пускати пари на годину або на ніч voll verboten[142], але зараз побачимо, як оті згадані вартості поступаються іншим, що мають номер на собі й портрет у перуці й таке інше, Вольтера, Людовіка XIV чи Мольєра, ти побачиш наслідки з цього дивана, дівчатка завжди лишаються позаду в таких випадках і схильні дивитися в підлогу. — Принаймні поспимо, — позіхнула Франсина, — такої пізньої пори мені бодай лягти де-небудь. Я посадив її на диван і пішов до старого, що сидів у темній комірчині, пообіцяв йому довгий очисний сон і круасани вранці, і саме завдяки цьому після численних уточнень про рушники й мінеральну воду я залагодив і питання про пляшку коньяку та кубики льоду, дійшовши навіть до сніданку, що належав уже до іншого світу, бо ніч ще не скінчилася й по цей бік були коньяк і балкони, що виходили на цвинтар Монмартру, якого Франсина одразу не побачила, бо перше, що я зробив, — зсунув докупи грубі, похмурі штори, які повісив власник, немов соромлячись картини, що чекала подорожніх під балконом. У нічній тиші немов відчувалася тенденція вести розповідь про війну 1914 року абощо, потім відбулася перевірка запасів харчів і гігієнічних засобів (Франсина двома руками попробувала матрац, старанно та ефективно вгрузаючи і майже відскакуючи, щоб пересвідчитися, чи немає в тому фірмовому виробі грудок), я знову завів її в коридор і зробив жест, автоматичний для багатьох людей, замкнув двері, двічі повернувши ключ, тепер для мене не було нічого автоматичного, тепер був замкнений простір, кімната, обмежена зона і Франсина та я посередині, саме там, де я хотів, щоб ми були цієї ночі після мухи у віскі й чорної плями на тому, що було Фрицом Ланґом (уже не кажучи про пляму Людмилу, холодний камінь у порожньому шлунку). Непогано, похвалила Франсина, принаймні м’яке освітлення й чудове ліжко, лягаймо, хочеш, я вже не можу. Андрес і далі стояв, немов спостерігаючи засув замка і ключ, інколи озираючи кімнату, оббігаючи її очима; почувши мене, зробив непевний жест, усміхаючись, підійшов до мене й сів на край ліжка, став переді мною навколішки, дивлячись так само пильно, як і тоді, коли озирав кімнату, заходився знімати з мене туфлі й пестити мені кісточки. Ти замерзла, дівчинко, тобі ще треба випити, ходімо покуримо в ліжку й поговоримо про те, про що говорять, коли втома випустила своїх тваринок і пропонує відповіді на загадки. — Андресе, Андресе, — все в ньому спонукало мене говорити, немов здалеку, й церемоніально роздягатися, — Андресе, понад усякими санкціями мені лишається тільки просто не бачити тебе, поміняти тебе на скандинавські романи або відпочинок на лижному курорті. — Безперечно, — сказав Андрес, немов здивувавшись, руками вже розстібаючи бюстгальтер, — так, я знав про це, дівчинко, ти запитуєш, чи я знав, що я сам повинен поміняти себе на щось інше, хай там як, аж ніяк не на лижви, а на щось інше, і саме про це нам треба поговорити, тобто маю говорити я з оцим недопитим коньяком у пляшці, щоб розкувати себе й дати великого копняка розумовим затичкам, якщо коньяк здатний виконати цю роль. Чому в тебе такий витончений, укритий пушком животик, ти пестиш мене, але я не хочу, дівчинко, цієї ночі я не хочу ніжності, не знаю, чого мені треба, але в усякому разі не ніжності, я не вимагаю її й не шукаю, і в цьому розумінні добре, що Людмила прогнала мене під три чорти, це з біса добре, бо все не могло тривати так і далі, й завинили тут усі троє, ви обидві, не здатні змінити порядку полиць, і я, що раптом став кретином у пошуках невідомо якої чистоти, намагань стерти чорну пляму, дізнатися, що сказав мені той тип у кіно. — Укрий мене, — попросила я, намагаючись вивільнити свої стегна з-поміж його, і Андрес, і далі навколішки, здивовано поглядав на мене й засміявся, бідолашка, гола, як обчищений кукурудзяний початок із косами, а я наганяю на тебе космічну нудьгу, звісно, я зараз ляжу, дівчинко, я навіть укрию тебе двома ковдрами, щоб вазомоторні механізми, або які вони там, організували свої інформаційні кола й дали термічну реакцію, вже не кажучи про цей келишок, який ми зараз п’ємо, старий приніс не що інше, як «Martell» п’ять зірочок, і, крім того, відкоркував, божевільний, повір мені. До речі, про чорні плями,роздягався, розмовляючи зі мною, дивлячись на мене, повільно розстібав штани, пальці немов засинали на кожному ґудзику, руки ворушилися самі по собі, а тим часом вінможливо, ти знаєш, де містечко Вер’єр. Так, звичайно, на лінії Со, сісти в метро коло Люксембурзького саду, це десь кілометрів за двадцять від Парижа на південь,
повільно витягав поділ сорочки зі штанів, не закінчивши розстібати їх, і став розстібати сорочку,там, Андресе, є досить гарненький ліс. Отже, там. Що там? Те, що розповіла мені вранці Людмила, у присмерку богів. Богів? Аякже, дівчинко, тоді, як Вотан[143], у даному випадку я, допомагав руйнуванню свого королівства, Людмила, така собі безумна Брунгільда, готувалася ввійти в інший світ, який вони, за браком кращої назви, називають Веремією. Здається, ти щось уже розповідав про це, я добре не пригадую. Почекай, дівчинко, ще один крок уперед — і ти побачиш це в газетах, але, of course[144] мовчи, ні пари з вуст, бо знай, запахне смаленим
скинувши черевики і один за одним роздивляючись їх, занапастивши бозна-скільки одночасних планів — розмовляти зі мною, роздягатися, роздивлятися кімнату, вивчати, мов щось незвичайне, черевик і ставити його на підлогу, мало-помалуЗвичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це
знімав сорочку і штани, давши їм упасти на килим, мов сухому листю, геть забувши про них, заклавши великі пальці за резинку трусівНу, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету. — Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі. — Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий blackout[145], що можна тільки посміятися з Юнґа і нашого Пічона Рив’єри. А ці келихи непогані для коньяку, почекай, я покладу лампу на підлогу, і тоді ми зможемо розмовляти в тому особливому затишку, який створює сутінь. — Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш. Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені. — Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці. — Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо. — Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав? — Таж отак, можеш, просто отак дивлячись на мене, допомогти всім, що даси мені цієї ночі, своїми руками і вустами, кожною часточкою свого тіла і свого розуму, які мають значення при підбитті балансу, отак ти допоможеш мені дізнатися, чи переживемо ми Фрица Ланґа, я кажу про себе, але й ти становиш частину світу, хоч і лишаєшся по цей бік бар’єра, ми дізнаємося, чи мені доведеться йти самому, чи я ще маю щось зробити, а чи ми й далі бачитимемо себе, як цієї ночі і протягом багатьох інших ночей, сприйматимемо себе на основі звичаїв і слів, чи вірний пес, якого я бачу щодня, й далі чекатиме мене й крутитиме хвостом, платівки і книжки, моя квартирка з меблями з крамниці «Maple», і аж до першого інфаркту або разючого раку і self-pity[146], звичайно, self-pity. — Ти підеш, Андресе, підеш, — повторювала Франсина, цілуючи мене, заповзаючи з уже гарячим тілом під ковдри. Я дав їй дійти аж до останніх пестощів, а сам, узявши її за коси, вів її, майже змушував опуститися нижче, шепотів їй на вухо перші цифри інвентарю, але хто міг сказати, точні вони чи ні, чи вранці ми прокинемося самотні назавжди, а чи підемо до одних круасанів, до одного таксі, щоб знову почати вабливу гру телефонів і зустрічей, і посмішка розуміння мадам Франк, коли підніматимемось, як не раз і давніше, до квартири. Я не дав їй закінчити, хоча вона стогнала й шукала мене, відвів її обличчя і змусив знову підвестися, випити коньяку, на очі їй знову набігли сльози. Ти підеш, повторювала Франсина, ти підеш, підеш, Андресе. Хтозна, відповів він, якраз оце і є метою церемонії, дізнатися, дівчинко, лице або хрест, я вже не можу шукати розумом, мені треба опуститися разом з тобою сходинками коньяку й побачити, чи є відповідь у підвалі, чи ти допоможеш мені вийти з чорної плями, чи ти виб’єш зі старого Ланґа, гамселячи його ногами по череву, код від сейфа. Ходімо, вже пора, ходімо й подивися, перше ніж опуститися. Я потягнув її, бо вона не розуміла, витяг із ліжка й підвів до вікна; можливо, вона плакала, я відчував, як вона опирається, не розуміє, чому я одним махом відсунув штори й відчинив двері на балкон. Я затис їй рукою рот, щоб вона не крикнула, голі ми вийшли на балкон, я примусив її дійти аж до поренч, щоб унизу під фіалковим небом Монмартру вона побачила хрести і плити, сконцентровану геометрію нагробків. Здається, вона кричала, я знову затис їй рота, відчував, що вона немов розпадається в моїх руках, я тримав її над поренчами, підвішеною над цвинтарем, упивався очима в кожен хрест і кожен фрагмент кутого заліза, в усе безглузде увічнення первинної злиденності. Не знаю, чи саме тоді я зрозумів, навряд чи, мабуть, це сталося згодом, коли я знову вклав її в ліжко, вкрив, змусив випити ще один келих коньяку, розкривши заціплені вуста, дуючи їй в обличчя, навалившись на неї й пестячи всім тілом, щоб знову нагрілися її груди і стегна, тепер інвентар можна складати далі, ніч була довга, і я мав попереду досить часу, щоб бути присутнім при смерті дрібного буржуа або при його утвердженні, щоб знати, чи спуск виведе на інший край чорної плями, а чи огорне її самовдоволенням і тугою. Комедіант, мабуть, сказала якоїсь миті Франсина, ти ніколи не змінишся, завжди гратимеш у свої ігри з могилами і жінками, комедіант. Але, можливо, на балконі, де вона відчувала лише свій страх (згодом, поміж пестощів, призналася: боялася, що я викину її на цвинтар), можливо, коли я змушував її дивитися, пізнати той Париж, який і вона, і я заперечували брехнею, рутиною і сліпим півнем кожного дня, так, можливо, саме тоді чорна пляма стерлася на якусь невловну мить, стерлася і знову скочила мені в обличчя з усім своїм павутинням, але щось у мені бачило й інший бік, то був немов останній рядок інвентарю, підбитий баланс, без дальших слів і дій: швидке завершення, зламане гілля. Тепер нам можна й далі пити коньяк, можна нарешті братися до ритмічних пестощів, забувати балкон.
* * *
Тому, ти знаєш, дуже б хотілося мати змогу розповісти про події, почавши від страху і тремтіння подвійного підборіддя Цабе в машині Ролана, від обличчя Цабині, коли їй пригнули голову на одному з відкритих місць коло Понтуаза, абсурдного місця, якщо треба їхати від парку Монсо до Вер'єра, але Люсьєн Верней, штурман і пістолет, упертий у тремтяче черево Цабе, вважав, що так краще, щоб збити зі сліду поліцію, яка вже кинулась на загальні пошуки, але поки що досить безладні. На жаль, цього не вийшло, коли настала пора зі словами в руці підсумувати події, як і вимагає добра оповідь, розповісти, як ану лізь у машину, інакше куля в живіт, і про яскраву гримасу, яка зсунула ліворуч макіяж від Дороті Ґрей, номер вісім, на обличчі Цабині, що здригалася в конвульсіях через одні з тих кольок, поряд з якими видаються сміховинними мегатони океанських бурунів, про Ролана, що холодножовчно вів машину за кілька міліметрів від червоних вогнів, і вже свисток окреслив їм хребет аж до куприка і навіть, якщо нагнутися, ще й нижче; з цього всього той, ти знаєш, узяв лише загальне враження розгортання за верхніми або нижніми межами абсурду ретельно синхронізованих подій, скандал у радості імпровізації, що його інші назвали б історією, Лонштайн — борделеморфізмом, а Людмила, найобізнаніша з усіх, — блуп. І то так, що шиновискні віражі на швидкості вісімдесят кілометрів за годину, ви не можете заподіяти це мені, Патрісіо зблизька придивлявся до Цабині, немов бачив земноводне, про яке й не здогадувався Лінней, не бійтеся мене, пані, дайте мені вашу сумочку, — це все, на думку того, ти знаєш, мало надавалося для розповіді, не розкидайте всього, та вам піднімуть вашу туш, це тільки щоб покласти оці конверти, які ви безперечно знаєте, як відправити, тільки-но відкриють пошти, ой, Бето, що діється, Господи мій, та інші фрази, типові для обставин, нудьга того, ти знаєш, аж до приїзду на віллу, де висадку здійснили серед пахучих сосон, у сусідньому лісочку співав, здавалося, соловей, це все призначене тільки для Цабе, що прів і сапав, бо Цабиня вже сама-самісінька йшла по вулиці, де не було ані освітлених крамниць, ані інших джерел світла, бігла, скільки давали змогу високі підбори, аж поки з хрипом у грудях натрапила на мундир охоронця порядку, що, бувши логічним, спершу подумав, що то повія, яка тікає від розгніваного сутенера, потім — що то іноземка, не здатна висловити своїх думок єдиною мовою, гідною цієї назви, і нарешті щосили засюрчав і подав автоматичний сигнал тривоги, ще через півгодини префектура, запарившись (той, ти знаєш, уже не зазирав до картотеки, хай йому біс, що буде, то буде), заспокойтеся, мадам, і розкажіть, що сталося, на Бога, покличте перекладача, ця стара, мабуть, із якогось посольства, чистенька кімната на другому поверсі вілли, Маркос дає сигарету Цабе, принесіть йому склянку коньяку, розм’як, як кваша, ви не можете так ставитись до мене, Патрісіо опускає пістолет, довго дивиться на нього, наче в романі Раймонда Чендлера, і каже, сучий ти сину, на щастя для тебе, ми не такі, як ти, тут немає палі, щоб посадити тебе, Маркос нараз урвав психодраму і пояснив двома словами обмін і альтернативи, Цабе ковтав коньяк і думав про Іхіньйо, клятий цап, оце твій захист, мати твоя сучка, але це, на думку того, ти знаєш, почасти було наклепом, бо Мурахан із загоном оперативного реагування вже взявся за роботу, для такого, як Іхіньйо, це тільки питання часу, він створений для небезпечних пригод і всюди має підтримку. — Вони були страхітливі! — скаржилася Цабиня, — потягли нас до своєї машини, аж четверо, Бето не міг нічого вдіяти, а шофер мов заснув, певне, вкололи його стрілою з кураре абощо, я читала про це, зачекайте, дайте поясню, я маю тут одну річ, присягаюся, четверо, охоронець Бето збирався дістати пістолет, аж тут найхудіший із них приставив цівку йому до голови, ви ж не дасте себе вбити за сто тисяч франків на місяць, еге ж, але стривайте, я розповім про одну брутальність, із Бето майже здерли плащ, усередині сиділо ще двоє, коли ми з Бето отямилися, то сиділи в глибині машини, а ті бандити мало не вилізли на нас, присягаюся, а на поворотах упиралися в нас ліктями та коліньми, яке неподобство, скажіть мені, месьє, чи в Парижі, обшукали мою крокодилячу сумку, хтозна, чи не вкрали флакон із парфумами, я майже впевнена, що мала його, коли ми сиділи за столом, і лишили мене отак у кварталі, якого ніхто не знає, уявіть собі, що могло статися з самотньою дамою, як є така наволоч, що тільки й думає про це, якби принаймні мене лишили з Бето, Свята Діво, я йшла і йшла, ви ж бачили мене в тих вечірніх туфлях, а поліцай був такий грубий, що навіть не хотів мені вірити, його треба покарати, стривайте, вони поклали мені до сумки лише оці три конверти, щоб я відіслала їх, проте я вимагаю, щоб — Лише оці три конверти, — обмежився у своєму перекладі перекладач, на превелику втіху комісаріату. Ну, а листи були написані досконалою французькою мовою, і вже на Ке д’Орсе відбулася одна з біганин і нарад, про які краще мовчати, вже не кажучи про те, що відбувалося в трьох або чотирьох центрально- і південноамериканських посольствах, бо це навіть не Данте в п’яти томах.* * *
— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?— Каналь, — сказав Ґомес, що по телефону називав свій псевдонім, наче його ім’я не захищало його не менш надійно. — Кажи. — Вони вбили Ламарку.Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.
— Що сталося? Чому в тебе таке обличчя? — Я не раз мав таке за ці два роки і, мабуть, матиму і в майбутньому. — Скажи мені, — просила Людмила. Так само й Оскар, і Ередіа, що закінчували у Вер’єрі останні готування й дивилися на Сусанну, що зайшла з газетою «Le Monde» в одній руці, мокрій, як і вона сама, засмученою ганчіркою. — Вони вбили Ламарку, — проказала Сусанна, бодай раз схильна перекладати, не нарікаючи, — бразильська влада офіційно заявила про смерть революційного керівника. — Вибач, якщо скажу, що не знаю, хто це, — мовила Людмила, — але я читаю відповідь на твоєму обличчі. Вибач, коханий. — Не може бути, проклятуща курва їхня мати, — аж нетямився Ередіа, вирвавши в Сусанни газету і одразу повернувши її. — Читай далі, не може бути, але читай. — «Він спав під деревом разом зі своїм помічником Жозе Кампосом Барретасом і своєю подругою Ярою Явельберґ, як раптом їх оточили зо два десятки агентів Центру операцій внутрішнього захисту». — Внутрішній захист, — повторив Ередіа, відвернувшись і розглядаючи крізь фіранки сад і кедри. — Ох, — зойкнула Людмила, шукаючи навпомацки пляшку поміж паперів і подушечок. — Вибач мені, Маркосе. — «Згідно з офіційною версією, Жозе Кампос першим відкрив вогонь, але був убитий кулеметною чергою. Одразу після цього вбили Карлоса Ламарку. Знову-таки за повідомленням влади. Яра Явельберґ, побачивши, що немає змоги втекти, наклала на себе руки». — Як ясно, як досконало, — зітхнув Оскар. — І більше нічого, справді. — Як ти хочеш, щоб я знав його, полячко, Бразилія далеко від Кордови. Ередіа й далі, обернувшись плечима, дививсь у садок. Оскар думав, що ніч буде довга. Сусанна вирізала статтю й поклала до портфеля. Але ніч виявилась недовгою, спершу подив Люсьєна Вернея, що побачив, як заходить Людмила, Ґладіс була спантеличена непрощенним браком мате в заміському французькому будинку, такого не повинно бути, Людмила все чекала, щоб Ґомес пояснив Люсьєнові Вернею накази Маркоса, партія в шахи між Оскаром і Ередіа, між Ередіа і Ґомесом, між Ґомесом і Монікою, менади на кухні, поки не споночіло, бо потім погасили світло в усьому домі, не годиться, щоб пенсіонери, мовчазний розподіл завдань і постів, мат Ередіа за вісімнадцять ходів, не пий одним духом, південноамериканські дикуни, моя бабуся подарувала це моїй матері на роковини, цим насолоджуються крапля за краплею, Господи, Ґомес і Моніка нічия. По стежині проїхав автомобіль, усі аж притислися до підлоги, і то абсолютно марно, бо ніхто не міг побачити їх, тієї миті вони запитали себе, чи мурахи не випередили їх, чи не стежить за ними поліція, починаючи від бірюзового пінгвіна і промов в Орлі, Люсьєн Верней пояснив, що це авто одного з пенсіонерів, о восьмій годині перший тур сандвічів із вином, це бургундське п’ять років спало в погребі, в тебе часом не важка рука, бо потім усе двоїтиметься / Все гаразд, заспокойся, тут усе походить із часів Піпіна Короткого, цікаво, чи ця салямі втратила свій смак після страху, якого зазнала під Ватерлоо / Добра салямі завжди має запах парфумів, але треба досягти певного рівня цивілізації, щоб відчути його / Отакої, для пояснень краще глянь у словник / Любий, я не мала б казати тобі цього, але, якщо ти не стежитимеш за цим слоном, тобі смерть / Дивися на свої фігури і дай мені програти самому / Гаразд, а тепер що ти робитимеш? / Хай йому грець! / Сигарети запалюйте далі од вікон, я не довіряю жалюзі, а зрештою, нікому / Він бачив усі фільми про Джеймса Бонда / Ходімо, сказала Сусанна Людмилі, ходімо на кухню. Ґладіс і Моніка мимоволі пішли за Сусанною і Людмилою, що цілком пасувало до поведінки менад, але хтось їм сказав, що краще лишити їх самих. Оскар дививсь, як виходять жінки, потім запалив сигарету, далеко од вікна, але близько від Люсьєна Вернея, щоб показати свою дисципліну, а Ґладіс сіла навпроти нього на килим, узяла протягнену сигарету, вони розмовляли й дивились, як опускається ніч, крізь сто сорок сім просвітів жалюзі; говорили передусім про себе, тобто про наступний день, про приятеля Ґомеса, що переправить їх до Бельгії, якщо станеться яке лихо, потім про Макса, якого вони не знали, але це не мало значення, про ще одну зустріч і якийсь корабель, про постанови Маркоса і французів, російські ляльки, які треба відкривати послідовно, аж поки, можливо, якоїсь миті побачиш вогні Есейси або гавані, потім докладніше, ніж будь-коли, про цілковиту таємність, хіба, може, про щось геть відмінне, але завжди про російські ляльки, втечу, переховування, фальшиві документи, можливо, розлуку і, хай там як, завжди про ризик і пильність, мури, які треба перескакувати, побачивши, що немає змоги втекти, Яра Явельберґ наклала на себе руки, про другий, непередбачуваний бік мурів, руки, порізані скалками розбитих пляшок, Жозе Кампос відкрив вогонь, Ередіа, що добре знав Ламарку, довго сидів відвернувшись, Ередіа, що сьогодні програв Ґомесу на тридцять третьому ходу, Люсьєн навідувався і знову зникав, хатній пухнастопильний кіт, ніч, електрична лампа на підлозі між двох фотелів, маяк на кінці світу, щоб не дуже побити собі голову на всіх тих сходах та об меблі, успадковані від предків, Оскар раптом запитав себе, чому Ґладіс, як зрештою стало можливим, що Ґладіс таки тут із ними, в останній Веремії, він ніколи не думав, чи має він право втягувати її у Веремію, а Ґладіс така впевнена, ніби бере участь у party[148] під кедрами й сидить поміж келихів, Ґладіс тихо і твердо вирішила, хоч і знала, що її виженуть із компанії «Aerolíneas», що все пішло під три чорти, стрибок — і ти вгорі, дарма що руки трохи кривавляться, і Оскар сказав їй, ти незрівнянна, ти велике диво, а вона сміялася, ніби Париж справді був святом із Ґертрудою Стайн та іншими, наче розбиті пляшки не різали ляльок ще до чвалу поліцаїв і перших ударів батога. Він тихесенько розпитував її, цілував їй коси, Ґладіс пригорнулася до нього, і тільки згодом, після чотирьох майстерних ходів Ередіа проти Ґомеса, відповіла, що не знає, що зараз так добре, що боїться, що починає замерзати, що дуже кохає його. Крім того, добре, що не пішла за іншими менадами, бо на кухні говорили про інше, на рівні підлоги і між двома сутінковими кусаннями одного сандвіча на двох, Сусанна, керуючись чистим інстинктом і нічого не запитуючи, розповіла, що Мануеля доглядає Лонштайн, не дай Бог, щоб він дав йому підійти до гриба, та зараза, мабуть, отруйна, найгірше, що може статися, — той, ти знаєш, або Андрес завітають до рабинчика, загальне розпорошення уваги, і Мануель безперечно скористається цим, мов леопард, щоб проковтнути гриб або підпалити шафу, вони ще раз відкусили від уже щербатого сандвіча, і Сусанна, зітхнувши, передала його Людмилі, що доїла той припас швидше, ніж почали вимагати його повернення. Але той, ти знаєш, і в думці не мав допомагати Лонштайнові в baby-sitting[149], а щодо мене, то так, але не з цієї причини, а тому, що Лонштайн був єдиним, хто лишився мені наприкінці дня, тож я будь-якої миті міг заскочити до нього й запитати що-небудь. — Я кохаю його, — розповідала Людмила, підбираючи навпомацки крихту, — все сталося так швидко через отой копняк і компреси з грапи, але не думай, Сусанно, ніби все було трафаретним. — Слухай, я трохи знаю вас обох, — заспокоювала Сусанна, — у вас немає нічого трафаретного, а все інше — просто дурниці. — Думаю, що й він кохає мене, і тому мені страшно, тож нас уже двоє в цьому домі, що бояться, а з Сусанною троє, бо ж Патрісіо чекає за п’ятдесят метрів від місця, де вечеряє Цабе, і Сусанна знала про це й думала про мурах, Мануеля і наступний день, Патрісіо за п’ятдесят метрів від ресторану, а вже чверть на восьму, менше ніж через три години Патрісіо, Маркос і Ролан реалізують план і або повернуться з Цабе, або зазнають невдачі, зіткнувшись із мурахами або поліцаями, і що тоді думати, а страх буде ще більший. Краще й далі розмовляти тепер, коли Людмила розповіла їй, немов ще раз куснувши сандвіч, знаєш, я хотіла піклуватися про нього після того удару, і коли я побачила, що там усе синє й зелене, бідолашка, блуп. Маркос, звичайно, скористався, аж зігнулася від сміху Сусанна. Авжеж, кивнула Людмила, і добре вчинив. Нарешті я тепер зрозуміла, чому ти тут, сказала Сусанна, що насправді зрозуміла від самого початку, ти з тих, що в разі потреби йдуть на ризик задля свого чоловіка.
— Я хочу бути там, де він, крім того, сьогодні вихідний у театрі. — Веремія таки завдала клопоту. А втім, знаєш, це мене тішить. Звісно, якщо скінчиться погано… Гаразд, розкажи мені що-небудь, я маю страшне покликання дізнаватися про чуже життя, і ще є купа часу, поки вони привезуть Цабе, стривай, я заварю «нескафе», й ти розповіси мені. — Блуп, — мовила Людмила, згорнувшись у клубочок. — Сусанно, розкажи мені про Ламарку, мені соромно, цього ранку, коли Маркосу повідомили новину… Мені ще стільки треба дізнатись, я й досі нічого не розумію. Подумати, лишень, усе почалося з надгорілих сірників і пінгвіна, скажи, тобі не видається, що це happening[150]? — Створюється враження, що вони справді вміють переставляти фігури, — сказав Оскар саме тієї миті, коли Ередіа втратив короля і, спохмурнівши, споглядав веллінгтонівську усмішку Ґомеса. Була майже ніч, вони грали у світлі недогарка свічки, прикритого газетою «La Opinión», яку Сусанна принесла від Патрісіо, щоб усі посміялися. — Уяви собі, вони вкрали дев’ять тисяч перук, — промовив Оскар, претендуючи на запровадження історії до гри в шахи. — Розкажіть Люсьєнові, побачимо, чи перестане він тинятись, як сенбернар, треба дати французам точне уявлення про нашу країну, такі речі не часто трапляються в утомлених європейських державах. Як і можна було сподіватися, пригода з перуками видалася цілком незбагненною Люсьєнові, що більше переймався звуками, які долинали ззовні, ніж діяльністю РАН у Буенос-Айресі, такому абстрактному в даному місці й даної миті, проте Ґомес та Ередіа були згодні з Оскаром, що доля дев’яти тисяч перук досить непевна, хіба що ґерильєро, мабуть, уже знайшли якого-небудь японського купця або якогось іншого незгіршого комерсанта, експорт із сумнівною метою через порти, назви яких годі вимовити, в таїландські борделі або єменські сералі. Новий розподіл сандвічів і гарячої кави зібрав їх у кутку кімнати, де свічечка могла горіти, а Люсьєн не гримав; минула дев’ята година, здавалося, немов почався зворотний відлік часу, одна по одній збігали цифри, падаючи, мов краплі на голову, отже, Ніколіно Локче, дев’ять тисяч перук, зустріч Помпіду і Ніксона на Азорських островах, кіно бразильця Ґлаубера Рочі, тінь Люсьєна Вернея, що ходив од вікна до вікна, Людмила вмирала від утоми й засинала під загальне бурмотіння, Сусанна, бліда й напружена, розказувала все, що знала найцікавішого, інколи поглядала на жалюзі, проступила тенденція пар зближуватися, Моніка зіперлася на Ґомеса, Оскар занурив одну руку в коси Ґладіс, останні вечірні птахи на кедрах, далекий собачий гавкіт, повільно курити і просити ще одну каву, цькований сорок один день бразильською службою безпеки, Карлос Ламарка відпочивав під деревом у товаристві. Дев’ять тисяч перук, рука Оскара, що гладила справжні коси Ґладіс, дев’ять тисяч перук, мамо рідненька, Моніка вимагала подробиць, ти собі уявляєш, ваговоз із дев’ятьма тисячами перук, ваговоз — ніщо, сказав Оскар, головне — переправити, щоб ніхто не помітив, ага, треба найняти дев’ять тисяч лисих, які пройдуть вервечкою, в Мар-дель-Платі бурхливі студентські маніфестації в центрі міста, Сусанніто, переклади це сеньйорам, не хочеться, читай, ти ж добра, і так, чорнява, ми дізнаємося,
що ти любиш нас, дві кулі в голову, Сільвія Філлер, пістолет калібру 11,3 мм, вік вісімнадцять років, студентка архітектурного факультету. Весела ця ваша газетка, зауважив Люсьєн Верней, ох, атож, друже, наша країна славиться такими речами, як перуки й кулі у вісімнадцятирічну дівчину. Хай йому біс, тихіше, застеріг Люсьєн Верней, у пенсіонерів надзвукові вуха, я не вірю навіть материній канарці. То через це вона мало не задушилась, обурилася Моніка, тварюко, ти накрив її клітку ковдрою. Сільвія, думав Оскар, і йому хотілося сказати це Ґладіс, але краще не треба, напівсонна, вона муркотіла під його пальцями, що повільно пестили їй волосся, Сільвія, ім’я, яких багато, вісімнадцять років, дві кулі в голову, серед дівчат, знетямлених від місяця вповні й карнавальних танців, теж, мабуть, була якась Сільвія, статистично більш ніж імовірно, серед ста п’ятдесяти дівчат, що перескочили мур, почекай мене, Сільвіє, дай мені руку, Сільвіє, не лишай мене саму, скалки скла, які роздирають кулак, тупіт копит, щоразу ближчий, Сільвіє, Сільвіє, як усе, зрештою, схильне ставати тим самим, стає Веремією, близькою або далекою, у Вер’єрі або в Ла-Платі, Ґладіс або Сільвія, все було Аргентиною для заплющених очей Оскара, пальці, гладячи теплі коси, піднімались і опускалися, поцупили дев’ять тисяч перук, Яра Явельберґ наклала на себе руки, пістолет калібру 11,3 мм, бурхливі маніфестації в центрі міста, Мардельплаталаплатамардельріоделаплата, ет, обурився Оскар, раптом підскочивши, якщо я засну тепер, то можу програти внутрішню битву, слухай, уже половина десятої. Але, перше ніж іти й варити ще одне «нескафе», можна й далі приймати, ба навіть розуміти цю суміш, у якій проступає щоразу більша єдність, Сільвія, Ґладіс і Яра, бунт неповнолітніх дівчат і така далека Веремія, зненацька навіть гриб набув свого сенсу, абсолютний абсурд рабинчика, що вимагає поваги до того, чого Люсьєн Верней не зрозуміє ніколи, але й сам Люсьєн може бути елементом системи, якої ніхто не знає, можливо, навіть він сам, шануючи темну покору тому, що є, на його думку, чистим, практичним і діалектичним розумом, дев’ять тисяч лисих, що повільно йдуть вервечкою й повертаються вже в перуках, ой, ні, отакої, хай йому біс, якщо я справді засну, я нікчема, слухай, оце вже спосіб чекати на Цабе. Струшена такою енергійною постановою, Ґладіс скривджено поглядає на Оскара, ти налякав мене, так нікого не будять, спершу пестять, а вже потім штовхають. Усі вони однакові, втішала її Сусанна, демонстративно підходячи до неї з тарелем сандвічів. Заткніться, наказав Люсьєн Верней. Найкращий спосіб — запхати щось у рот, докинула Сусанна, зараз прийде Людмила з річками «нескафе», такого свята ще ніколи не бачили в цій сумній і суворій країні.
* * *
Жалюгідне безладдя на кількох сторінках читанки для Мануеля, геть усі несли Сусанні вирізки, вона клеїла їх зі старанністю, яку мало цінував методичний той, ти знаєш, і все-таки Ґомес, Маркос і навіть згаданий вище персонаж зрештою визнали, що ця компіляція, зроблена наосліп, досить зрозуміла, якщо Мануель коли-небудь буде здатним послуговуватись як слід своїм зоровим апаратом. Клей статті, як вони надходять, бурчав Ередіа, хлопець зрештою навчиться додавати два плюс два, тож не годиться йому підставляти стільчики, яка дурня. Сусанна на те щосили зчавила тюбик із клеєм, тож і вийшло
* * *
— Не знаю, — відповіла Франсина (ніяк не пригадаю коли, без сумніву, на початку, в її квартирі, першого чи другого разу, або в Мільї-ля-Форе в неділю надвечір із жовтим листям, дарами моря, поцілунками в заїзді з каміном та irish coffeé[151]), Андресе, не тому, це інше, (чи було це, зрештою, на краю могил, знову на краю численних заперечень, сцен, які ми забруднювали словами і безглуздою нездатністю порозумітися?) не через це, коханий, хіба я знаю, не хочу або не можу, але не думай, ніби я вперлася в принцип (і казала, звичайно, правду, правду, що виростала на землі успадкованої брехні, повільного просочування інформації за доби дитинства і статевої зрілості, темних родинних асоціацій, хроніки повсякденних подій, страхітливих відкриттів: п’ятнадцять років, коси, ліцей, шепотіння між лавами, отже, можна і хлопчика, таж бачиш, авжеж, удома тільки й мови про, волоцюга під мостом і таке інше, Люсьєна, сміючись, розповідала про це, тітка Жанні коло вуха матері, та тут гільйотини мало, що за часи, бідолашка, небіж мадам Флеркен, тринадцять років), не через це, Андресе, просто не хочу, бо (оце, мабуть, і є спосіб іти по життю, голосувати, обирати професію, інколи болить голова, вподобання і огида, оце, мабуть, і привело тебе до того, що ти став, яким був) терпіти ще одну годину нетолерантність мені видається неможливим (але я, нетолерантний нетолерантності, яка міра правди і чесності була в прагненні йти далі, відмовлятися визнавати, що безліч разів у домі Франсини, в Мільї-ля-Форе, а тепер на краю могил), не через це, повір мені, не через це (і без ніякої претензії на чесність, без приводу допомогти їй усупереч їй самій, щоб покласти край зоні відчуження, бо інакше ця ніч стане повторенням відмови, не через це, коханий, перед очима постав, мов частина ніщо, Фриц Ланґ, із чорної плями, де щось з’явилося, щоб потім сховатися в забутті брехні, огидна цензура, яку оплачують мігренями, безсонням і чистим сумлінням, через це все раптом цілковитий антагонізм, колючий дріт між можливою реальністю і мною, між можливою реальністю і Франсиною, конкретизація безлічі відмов, Людмила, що пішла з моєї провини, не через це, коханий, тут хтось хоче поговорити з вами, скільки всього іншого протягом літ, маленькі щоденні зради, Веремія, якої я відцурався, відчуття, що я дійшов краю саме тієї миті, коли Франсина знову скрутилась і відмовила, вигиналася дугою, це ні, ти знаєш, що ні, зціплені вуста, воля не поступатися) не через це, Андресе, не через це, алеДва екрани під прямим кутом, два фільми, хтось хоче поговорити з вами, метаморфоза тіла, щоб добутися до справжнього змісту, метаморфоза чого-небудь, неможливо лишатися в тому, що претендує на незмінність, у тому, що зухвало вирішило поставати як те або те, коли хтось передав послання, доручив завдання (і через кілька годин у Вер’єрі, як не думати, що Людмила здійснила власну метаморфозу, веремійну метаморфозу, яка може бути життям на інших площинах, очисний вибух, веремійна вогненна квітка викриває сміховинне і незначуще, зерна, що перестрибують Атлантику, не допомагають або допомагають лише трошечки, тому, що відбулося на наших землях, як знати, чи ми вже стояли на порозі, чи й досі є змога дістатися до мети, передати невідоме послання, коли його квітка розкривається в грудях і кусається зубами слів)я відкинув простирадло і змусив її мало-помалу лягти на бік, цілував їй груди, шукав вуста, що бурмотіли незв’язні слова й сонні стогони, щонайглибше запихав язик, змішуючи слину, в якій відчувався присмак коньяку, запах, яким відгонило і від її кіс, де ховалися мої руки, тягнучи назад руду голову, давши їй відчути мою силу, а коли знерухоміла, немов зрікшись дальшого опору, ковзнув уздовж її тіла і знову опустився вустами вниз, пестив їй білесенькі плечі, тугі, невеличкі сідниці, стулені підколінні ямки, кісточки, огрубілі від розмаїтого взуття, я подорожував плечима і пахвами, повільно досліджуючи їх язикомі губами, тим часом руки огортали їй груди, формували й пробуджували їх, я чув, як вона бурмотіла скаргу, де не відчувалося болю, а знов озивалися тільки сором і страх, бо, мабуть, здогадувалася, що я робитиму далі, мої вуста опустилися вздовж спини, розкрився прохід між подвійною гладесенькою потаємною шкірою, язик посувався до глибин, що відступали і зморщувалися, опираючись моєму жаданню. Ой, ні, ні, так не треба, чув я її примовляння, я так не хочу, будь ласка, прошу, я відчував, як мої ноги охоплюють її стегна, вивільнив руки, щоб розвести сідниці й побачити темні скарби, маленький золотавий затиснутий пуп’янок, руки долають силу непіддатливих м’язів. Її косметичка стояла на краю тумбочки, я намацав тюбик крему для обличчя, вона почула і знову заперечувала, намагалася вивільнити ноги, по-дитячому вигнулася, відчувши тюбик на сідницях, зіщулилася, повторюючи ні-ні, благаю, ні, інфантильне туди ні, не хочу, щоб ти робив мені це, мені болітиме, не хочу, не хочу, а я вільними руками вже знову розкрив їй сідниці, підвівся над нею, відчув водночас і стогін, і тепло її шкіри на моєму члені, повзучий і невпевнений опір отвору, в який уже ніхто не перешкодить мені ввійти, я розвів ноги, щоб краще утримувати її, зіперся руками їй на спину, повільно нахилився над нею, вона стогнала й звивалася, нездатна позбутися моєї ваги, і її власний конвульсивний рух штовхнув мене далі, я подолав її перший опір, перетнув край гарячої шовковистої рукавички, де кожне просування вперед ставало новою мукою, бо тепер удаване поступилося реальному й минущому болеві, що не заслуговував жалощів, концентричні стиски посилювали мій намір не відступати, не зрікатися, реагувати на кожен допоміжний струс (тут, гадаю, вона тямила, що робить) новим поступом, аж поки я відчув, що дійшов краю, як дійшли краю її біль і сором, в її плачі народилося щось нове, відкриття, що тут немає нічого нестерпного, що я не ґвалтував її, хоча вона опиралася і благала, що моя насолода має свою межу саме там, де народжується її, і саме тому вона вперто заперечувала її, нестямно прагнула відірватися від мене і спростувати свої відчуття, провина, мама, яке причастя, яка ортодоксія. Я впав на неї, навалився всією вагою, щоб вона відчула мене найглибше, знову м’яв руками їй груди, кусав за карк, щоб змусити її не ворушитися, хоча її спина і поперек тремтіли й пестили мене всупереч її волі й ворушилися під пекучим болем, що став і повторенням скарги, і вже мовчазним допуском, і, нарешті, коли я почав відсуватися й повертатися знову, трохи відступав і знову занурювався, володів нею дедалі повніше й водночас чув, як вона каже, що їй боляче, що я ґвалтую її, розриваю, вона вже не може, що я повинен вийти, будь ласка, нехай я витягну його, благаю, бодай трошки, лише на мить, що їй страшенно болить, благаю, що їй пече, що це страхітливо, що вона вже не може, я раню її, благаю тебе, коханий, благаю, ну ж бо, зараз, дай мені звикнути, прошу тебе, витягни його, благаю, мені страшенно болить, але ця скарга стала іншою, коли вона відчула, що я розпливаюсь у ній, нестримне народження насолоди, здригання, в якому вся вона, піхва, вуста і ноги, повторювали спазм, яким я пронизував її і настромляв аж до краю, її стиснуті сідниці коло мого паху, я був таким єдиним з нею, що вся її шкіра стала моєю шкірою, спільне падіння в зелений спалах заплющених очей, спутані коси, спутані коси, сплетені ноги і прихід пітьми, що заповзає, як заповзають наші тіла в плутаний клубок пестощів і нарікань, усі слова скасовані в клекоті цієї розв’язки, що визволила нас і повернула до стану індивідів, до нового розуміння, що ця рука — її рука, а мої вуста шукають її вуст, щоб закликати до примирення, до солоного простору жебонливої зустрічі, спільного сонного забуття.
* * *
Ото вже чудасія, після численних кпин із бідолашної Сусанни щоразу, коли бачили, як вона клеїть вирізки в Мануелевій читанці, всі нараз заразилися духом солідарності і влаштовували тепер генеральні битви за єдину пару ножиць і тюбик із клеєм, а Ґомес одного разу так заплутався в клейкій стрічці, що довелося шукати її кінець десь на лівому вусі, уявіть собі, як йому було боляче, коли Люсьєн Верней потягнув за стрічку й вирвав пасмо волосся — добре, що не зняв скальп. Неймовірно, думала Людмила, скрутившись клубочком у закутку коло недогарка, скільки всього можуть мати в портфелях і кишенях ці південноамериканці, тепер, коли Цабе сидить у кімнаті нагорі, де Ередіа недаремно не приховує від нього цівку парабелума, а Маркос, Патрісіо й Ролан відпочивають після завдання, наминають сандвічі й п’ють червоне вино мадам Верней, здавалося, ніби ніч подовшала навмисне для Мануеля, всі раптом загорілися бажанням стати співавторами книжки, і Сусанна, здивована й задоволена, споглядала помічників, що працювали не покладаючи рук, дивилася на Патрісіо, живого й цілого і ще трохи блідого, але вино внутрішньовенно піднесло йому дух аж до усмішки, гідної тієї величної пози, коли він простерся на килимі, і то не випускаючи з рук сандвіча і склянки, бо, коли поряд Ролан, слід пильнувати. Того, ти знаєш, це все спонукало придивитися до личок Людмили і Сусанни тепер, коли їхні хлопці знову стали досяжні для штурханів і поцілунків, хоча ці дії майже не виявлялися, бо Патрісіо поки що віддав перевагу килимові, який відновлює сили, і склянці червоного вина, Маркос мав багато про що розповісти Люсьєнові Вернею та Ередіа, телефон дзвонив що три хвилини, щоправда, дзвінок закутали мокрим рушничком, щоб не пробудити підозр сусідів-пенсіонерів, підтвердження, що Цабиня тепер на Ке д’Орфевр (у «префектурі поліції», сказали Ґладіс та Оскарові), а послання, очевидна річ, у руках приголомшених або запінених послів, Ролан крутив у руках транзистор, що видавав дивне бурчання, аж поки згодом, десь о пів на другу, почали з’являтися перші відгуки, загальний галас, агентства новин заповнювали пробіли гіпотезами, непідтверджені телеграми з Ріо-де-Жанейро, авторитетне джерело заявило в Лімі, що треба чекати офіційного повідомлення аргентинської канцелярії, глибокий подив у Кіто, коли дізналися про подію. Коли до вирішальної миті лишалося ще п’ять або шість годин, Оскар замінив Ередіа на другому поверсі, менади насилу встигали заварювати «нескафе», Люсьєн Верней дозволив собі годину поспати, поки в будинку на сторожі лишився Ролан, навіть важко повірити, як вони обидва не довіряли латиноамериканській серйозності, Маркос поглядав на них із ніжністю та іронією, нехай собі грають так, як звикли на своєму полі, втомлений і зболений, він ліг і шукав подушки під голову, Людмила збоку зіперлася на нього і зрештою згорнулася клубочком, мов досконалий витвір фірми «Knoll» або Альвара Аальто, заслужений відпочинок воїна, руки пестили йому волосся. Я сказала їм, що кохаю тебе, я криком розповіла їм про це, тобто Сусанні на кухні, а вже потім. Ох, зауважив Маркос. Я, правда, не кричала, бо Люсьєн прибив би мене, але однаково, я так боялася, треба було сказати про це. Звичайно, полячко. Блуп, Маркосе, блуп. Патрісіо позіхав наприкінці чотириповерхового сандвіча, дивився на Сусанну, що несамовито переглядала матеріали, спонтанно доставлені протягом останньої півгодини, бо не годиться клеїти бозна-які вигадки в Мануелеву читанку, першу премію за вирізки Маркосу, що напророчив щасливу долю, крім того, й випадок добре подбав про все, і з цим повідомленням пов’язані ще дві статті, які Мануель оцінить коли-небудь, якщо тим часом, за браком чогось кращого, не з’їв уже гриб і тепер, думала Сусанна, наморщивши брови, позеленів і вкриває першою летальною діареєю який-небудь диван рабинчика.* * *
— Він заплатить за всі наслідки, — промовила Сусанна. — Це добра прикмета, а я вірю в такі речі, — і ipso facto[152] схопилася за тюбик клею і махнула ножицями. — Що це в біса таке? — суворо запитав Патрісіо, вважаючи, що він зобов’язаний наглядати за гарячковим вирізанням і наклеюванням, бо Сусанна не встигала давати раду несподіваним внескам Ередіа, Ґомеса і Маркоса, що віддавали останнє, щоб тільки збагатити читанку для Мануеля. — Що саме? — перепитала Сусанна, не звернувши уваги на запитання серед такого достатку небесної манни. — Оце паскудство, — відповів Патрісіо, показавши
— Це я запропонував, — сказав той, ти знаєш, що досі аж ніяк не вирізнявся своїми усними внесками, — і то тільки на те, щоб бачили, які словесні скарби нас змушують ковтати цієї миті кілька громадян однієї держави, ставши на березі нерухомої річки. Далі йшов досить бурхливий діалог, який інколи уривали слова parlez plus bas, nom d’un chien[153], бо Ролан абсолютно не розумів, що там сталося sub aespecie bonaerensis[154], лукава усмішка Маркоса й Патрісіо, що прочитали вирізку й заходилися soto voce[155] обговорювати пушок і каландрований нейлон, уже не кажучи про територію двох площ, що найдужче тішило того, ти знаєш, і тому над питанням про властивий йому розум спалахнув тривожний ореол. Тільки бідолашна Сусанна не розуміла причин такої безсоромної інтерполяції, і то такою мірою, що жбурнула вирізку в обличчя того, ти знаєш, тож він з великим спокоєм був змушений зауважити, що його внесок має суто семантичний характер, щоб Мануель змалку навчився захищатися від рекламного цькування, яке полегшує інші форми цькування з дистанційним керуванням, і т. ін., усі засперечалися, треба клеїти вирізку чи ні, як раптом Патрісіо дістав іншу вирізку й передав її Сусанні, спершу підморгнувши тому, ти знаєш. Ой ні, вихопилось у Сусанни, злочин гомосексуалістів, і ти ще запитуєш, чи можна таке помістити в Мануелеву читанку. Авжеж, люба, відповів Патрісіо, на превелику втіху того, ти знаєш, що прочитав вирізку за діагональною системою Джона Ф. Кеннеді за сорок секунд і три десятих, хай йому грець, але що це ви робите, роздратовано прошепотів Люсьєн Верней, пенсіонери ввижалися йому в кожному вікні, розмовляємо про семантику, відповів той, ти знаєш, розсміявшись до сліз, Сусанна повинна усвідомити, що повідомлень про викуп і звільнення в’язнів не досить, якщо їх не супроводять паралельні й додаткові вирізки, Мануель колись буде дякувати за них, запевняю тебе. — Твоя правда, — погодився Патрісіо, крім того, в цій вирізці, яку, власне, я взяв у Фернандо, бо, відколи запахло смаленим, він попросив нас берегти її, є не тільки лінгвістична інструкція, а й, друже, купа латиноамериканських скорбот, список неподобств, які треба ліквідувати. Наклей її, Сусанно, наклей зі сльозами, ми ще далекі від того дня, коли такі вирізки видаватимуться черепом неандертальця або чимсь у такому дусі, це вино б’є мені в голову. Покірна і слухняна, Сусанна взяла тюбик клею, і ось
— Цікаво, — сказав Патрісіо Маркосу, — ця ніч не така, як я думав, і навіть Цабе ми схопили не так. Усе відбулося просто по-іншому, і, Сусанніто, добре, що в Мануелевій читанці ти клеїш статті, які не мають нічого спільного з тим, що ти уявляла собі, коли купувала цей синій зошит на вулиці Севр. — Ти романтик, — усміхнувся Ередіа, — але і я, як бути щирим, уявляв це собі як яскравий кольоровий фільм про шпигунів і сутички, а тепер, бачиш, кожен вирізає фігурки у світлі свічки, хоча, зрозуміло, фільм ще не скінчився. А тим часом, щоб дати Мануелеві щось серйозне, я дарую тобі оцю статтю і не приховую: якби ти переклав її оцим французам, що всидіти не можуть, ти б найбільше втішив мене цього дня, коли я маю таке враження, ніби мене каменували.
— Але тут є дві колонки з дрібним шрифтом, — поскаржилася Сусанна, — а при такому тьмяному світлі, як тут… Гаразд, ідеться про звільнення бразильського консула, якого викрали тупамарос, трансльовані по радіо й телебаченню прохання його дружини і невтішний хор гуманістичних жаб, обурених, що політичні організації вдаються до викрадень із метою домогтися звільнення політв’язнів, — проказала Сусанна суворим голосом учительки, що дійшла до найскладнішої теореми, —
а ось лист, який отримала дружина бразильського консула перед тим, як тупамарос повернули їй чоловіка, і в ньому сказано: «Сеньйоро Апарасідо Ґоміде, геть усі знають про ваші страждання й вашу тривогу. Усні й друковані засоби масової інформації щодня нагадують про вашу драму: вашого чоловіка, дипломатичного представника за кордоном, викрали й пов’язали таким чином із подіями політичного характеру. Сеньйоро, не ви одна плачете. Але про мої страждання і тривогу не говорить ніхто. Я плачу сама. Я не маю ваших можливостей подбати, щоб мене чули, сказати й собі, що «моє серце розбите», «я б хотіла знову побачити свого чоловіка». Ваш чоловік живий, і до нього добре ставляться. Він повернеться. А мій помер під тортурами, його вбила Перша армія. Він страчений без суду і без вироку. Я просила повернути його тіло. Ніхто мене не слухав, навіть комісія з прав людини. Я не знаю ні що з ним зробили, ні де його викинули. Він звався Маріо Альвес де Суза Вієйра, працював журналістом. Поліція Першої армії заарештувала його 16 січня цього року в Ріо-де-Жанейро. Його привели в казарму військової поліції, де по-звірячому били цілісіньку ніч, посадили на палю, що мала зубці, як пилка, й металевою щіткою здерли йому шкіру з усього тіла, бо він відмовлявся виказати інформацію, якої вимагали кати з Першої армії і Департаменту політичного й соціального порядку. В’язні, яких водили до камери тортур прибирати підлогу, вкриту кров’ю та екскрементами, бачили, як умирав мій чоловік, як йому текла кров ротом і носом, він лежав голий на підлозі, задихався і просив пити. Регочучи, військові кати не дозволили надати йому бодай найменшу допомогу». — Уже розуміємо, — кивнув Ролан, — ça va comme ça[156]. — Ще ні, я зараз закінчу, — роздратовано зауважила Сусанна. — «Я знаю, сеньйоро, що ви не здатні зрозуміти моїх страждань, крім того, біль кожної людини завжди тяжчий від болю решти людей. Але, сподіваюся, ви розумієте, що умови, які призвели до викрадення вашого чоловіка і катування до смерті мого чоловіка, завжди однакові: дуже важливо усвідомити, що насильство-голод, насильство-злидні, насильство-утиски, насильство-недостатній розвиток, насильство-тортури призводять до насильства-викрадення, до насильства-тероризму, насильства-ґерильї, і дуже важливо розуміти, хто утверджує насильство на практиці: ті, хто провокує злидні, чи ті, хто бореться проти них. Ваш відчай і ваші страждання доводять, що ваш чоловік був добрим головою родини, що ви оплакуєте його відсутність і що його життя дуже важливе. Так само й Маріо Альвес був добрим головою родини і я теж сумую за ним. Він мав доньку, яку дуже любив, був розумний, освічений, добрий, ніколи нікого особисто не скривдив. Він загинув за любов до пригноблених, до жертв несправедливості, до тих, хто не має голосу й не має надії. Він боровся за те, щоб величезні матеріальні й людські ресурси нашої країни використовували для загального добра. Я палко прагну розв’язку, щасливого для вас, сеньйоро, і для тупамарос». Підпис: Дільма Борхес Вієйра. — Уже розвидняється, — мовив Ередіа. — Бери, красуне, клей, а я піду зварю вам перше світанкове «нескафе», це найкраща кава, надто коли її заварює бразилець. Його голос лунав незвично, то був не голос Ередіа, і навіть не його хода, коли він, обернувшись плечима, майже побіг, щоб сховатися на кухні.
* * *
А тепер треба перейти міст, це неважко, кілька метрів від дверей готелю, місто підступно, як і завжди, давало ранковий ляпас, опустилося сіре, дощове небо, тхнуло викидними газами, афіші ґвалтували очі, цирк змінював щотижня свою програму електричних кухонь та меблів у кредит, «Renault», «Philips», агентства нерухомості, поточені часом вивіски, давні оголошення: «ВИРОБНИЦТВО ХІРУРГІЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ІЗ КАУЧУКУ І ПЛАСТИКУ», плакат готелю «Terrass», міст, що веде до площі Кліші, там, на другому краї; але перехід через міст — річ нескладна, є тротуари з парапетами, тож перехожі захищені від смерті під колесами муніципальними указами, штрафами і покараннями; треба перейти, дивлячись на червоний і зелений вогні; у певному розумінні я почуваюся так, ніби найгірше лишилося позаду, підсумоване в цьому готельному плакаті та чайових, лишених на краю брудної стійки; насправді було б перебільшенням стверджувати, що перехід мосту, щоб повернутися, становить проблему. Ми прокинулися о пів на десяту, штори захищали нас від світанку й від шуму, голова не боліла ані Франсині, ані мені, дарма що спорожнена пляшка коньяку валялася на килимі догори пузом з п’ятьма зірочками; втомлена, Франсина гладила руками мені шию, пригорталася й казала, що хоче їсти і пити, телефон і таріль, довге миття в душі, все однакове, все починається з нового звичайного й передбачуваного дня життя. Я маю замінити мадам Франк аж до першої години, біжімо, сподіваюся, десь поряд є таксі. Звичайно, дівчинко, встигнеш, у темпоральності торгівлі у книгарні нічого не змінилось, я тебе лишу, мов квіточку, під дверима, ти продаси багато романів, нагороджених літературними преміями, і два або три словники, ось побачиш. Я шукав її очі, вона лежала гола й чиста коло узніжжя ліжка, знову була досконалою доброю подругою, бездоганна дистанція між ніччю і ранком, я шукав її очі, бо саме там, можливо, щось могло підказати мені курс, хоч і затьмарений принагідними бурями та відступами, можливе алібі, якщо коли-небудь стане необхідним пояснити, чому я не перейшов мосту, чому я не передав послання Ґарсії. А ти, Андресе? — запитала я його, бо мала запитати про це, бо в тому пошукові моїх очей містилося щось на кшталт прихованої відповіді. Гаразд, я не продаю книжок, відповів, підводячись на ліжку, щоб знайти сигарети, але все-таки маю зробити підсумок цих останніх годин, якими я зобов’язаний тобі, які допомагають — не знаю, чи зрозуміти щось, але, хай там як, рушити вперед, а решта з’явиться мало-помалу, як і вимагає божественна пропорція. Не хочу, щоб ти йшов отак, сказала вона мені, ти вже досить розповів про себе, щоб я боялася, що ти можеш утнути якусь дурницю. Але я, дівчинко, не знаю, що робитиму, і, мабуть, саме в цьому й полягає дурниця. Незважаючи на це все, є одна річ, яку я знаю, і ось вона. Франсина спершу не зрозуміла, сиділа гола на краю ліжка, ми, як не брати до уваги ліжка, були Адамом і Євою, вигнаними з раю, мить, повна сутіні й минулого, ми закрили обличчя руками, щоб не бачити дня внизу над могилами. — Дівчинко, я не прошу пробачення за те, що відбулося, хоча це таки спосіб просити його, і не кажи мені «ні» всією своєю рудою головою, бо ти лоскочеш мене косами, і я от-от розсміюся, навряд чи це буде гідний учинок за таких обставин. Учора ти запитувала, чому я хочу принизити тебе, і, можливо, й сьогодні, після цієї пляшки, твого подразненого ануса та інших речей, які ти пригадуєш, ти почуваєшся, мов ганчірка на краю біде. Дозволь мені сказати тобі, що ніхто ніколи не зробив так багато для мене, і то в розумінні, яке я сам насилу можу збагнути і яке, мабуть, видається тобі невиліковним безумством. Найгірше, що я не знаю, чи є якийсь еквівалент, не знаю, що я міг дати тобі, відколи ми зустрілися вчора ввечері в кав’ярні, після мадам Антинеї, пригадуєш, усе, що я сказав тобі, все, що я, дівчинко, ніколи нікому не казав, як-от тобі, бо, крім того, було й інше, твоя шкіра і слина, дозволь мені, дівчинко, сказати тільки це, я не принижував тебе, коли силував пити коньяк і ґвалтував тебе, я не принижував, усе змилося під душем, звісно, дівчинко, правда, що я ґвалтував тебе, правда й те, що ти плакала, а проспавши годину, прокинулася й називала негідником і садистом, а тим часом скручувалася, мов гусінь, тож годилося починати знову, і все було геть по-іншому, ніж першого разу, адже ти знаєш, що було по-іншому, а потім ми заснули сном праведників і нам не снилися ніякі кошмари, і ти вже бачиш, атож, бачиш, що з’явилося в твоїх очах, поглянь лиш у дзеркало й розкажи мені, дівчинко. — Ні, ти не принижував мене, — майже безгучно мовила Франсина. — Але й ти, Андресе, і ти. — Гаразд, я вже казав тобі, що нічого не розумію, ця чорна пляма завжди отут, як ці штори, але, збагни, ми їх відсунемо, тільки-но ти сховаєш свої груденята, бо не годиться втрачати панорамну перспективу такого мальовничого цвинтаря, як по-твоєму, і, може, коли-небудь і пляма відсунеться вбік, як ці штори, а позаду буде щось інше, ніж цвинтар, буде, хай йому грець, невідомо що, але щось таки буде, і саме цим я зобов’язаний тобі й мадам Антинеї, атож, не думай, ніби ти єдина спасителька. — Дурнику, дурнику, чого ти регочеш, якщо насправді ти… Ні, Андресе, я, коханий, не казатиму цього, не ображайся, лиши мені тільки мою хусточку, отак. Потім ми вже багато не розмовляли, я дививсь, як вона одягається, я теж одягався, думаючи про Ґарделя і його пісню, мовляв, справжній мачо і таке інше. Франсина була не проти вийти на балкон, ми розглядали тупі могили, ганебне увічнення великого неподобства. Мені треба йти, майже одразу сказала Франсина, мадам Франк чекатиме мене. Для неї, зрозуміло, не йшлося про вибір лице або хрест, а почався ще один робочий день. Робочий, кивнув я, цілуючи її так, як ніколи не цілував раніше, що за слова, дівчинко. Я не міг зрозуміти її зі своєю іспанською мовою, для неї існували дуже сильне чуття логіки, дуже книжна книгарня і мадам Франк. Немає робочих днів у Парижі, немає лиця або хреста для сумної й мовчазної Франсини, вона зайшла в ліфт так, ніби він віз її звідси по вертикалі просто на цвинтар перед вікнами. Я знаю, ти будеш пригнічена, ти плакатимеш, казав я їй, гладячи коси, ти не відступиш ані від себе, ані від мене, починається новий робочий день, ти й далі будеш геть уся в оцій шкірі, мов молоко, в отому смутку, коли немає нічого, крім нього, ти не захочеш зрозуміти сутності того, що сталося цієї ночі, амінь. — А ти, а ти? — Мабуть, так само, на другому краї мосту і ти, і я будемо такі, як і завжди, мені лишається досить чесності, щоб думати, що комедіант просто вигадує смерть дрібного буржуа, уявляє собі, ніби входить отам за мостом на іншу територію. — Ти йдеш? — Послухай, по-перше, я лишу тебе вдома, бо мадам Франк, бачиш, я не забув, потім побіжу до Лонштайна дізнатися новини, вже не кажучи про газету, яку ми зараз купимо в цьому кіоску, там уже мають бути перші здригання. — А потім? — Потім не знаю, дівчинко, можливо, зателефоную тобі й запрошу піти в кіно, хай там як, поки що я не думаю повертатися до свого дому, він, мабуть, овдовів і забруднився, всюди валяється порей і Людмилин одяг на підлозі, я, дівчинко, естет, дрібний буржуа вдається до зусиль, щоб умерти, але бач, на другому краї мосту не видно великої різниці. Отже, рано чи пізно я погукаю тебе, якщо ти, звісно, не вирішиш іти грати в теніс абощо. — Ти не дзвонитимеш мені, я не піду грати в теніс, але ти не подзвониш. Він дивився на мене так, ніби раптом уже не впізнавав; я побачила, як він підійшов до газетного кіоску й повернувся із сигаретою в роті й газетою, відкритою на другій сторінці; показав мені статтю й гукнув таксі. Тільки тоді я подумала, що, власне, завжди відмовлялася вірити, а це таки правда, назви бігли по зморщеній сторінці, наче муха на столі в кав’ярні. Він навіть не вийшов із таксі, щоб попрощатися зі мною, я відчувала, як він гладить мені коси, але до вуст і далі була приклеєна сигаретка. А коли він забрав її, як і завжди, останньої миті, відірвалася й шкіра, потекла кров, почулася лайка.* * *
— Вулиця Камброн на розі вулиці Мадемуазель, — сказав Андрес, кинувши газету на підлогу таксі. Їхати до Лонштайна могло бути помилкою, але Андрес не бачив, що іншого він міг би робити, крім курити і пити. Вийшов на розі й пішов далі пішки, потім повернув, щоб збити зі сліду тих, хто, можливо, стежить за візитами до рабинчика, зайшов до бару на вулиці Комерс, і то саме тоді, коли відвідувачі слухали повідомлення про несподіване викрадення уповноваженого з координації латиноамериканських справ у Європі, як охарактеризував його диктор на тлі цілковитої байдужості слухачів, що чекали важливих новин: про погоду та півфінал чемпіонату. Я запитував себе, чи Людмила тепер удома, мені нічого не коштувало б зателефонувати, але Людмила не лишилася вдома, там є порей, платівка Ксенакіса і платівка Джоні Мітчелл[157], яку я не мав часу послухати, кава, Ксенакіс, Джоні Мітчелл і ліжко, спокуса, отут, недалеко, за кілька кварталів, а може, й Людмила, бо Маркос не такий уже бовдур, щоб вплутати її у справу, якій газета «Fígaro» присвятила всю другу сторінку, проте Людмила не лишилася вдома, ці речі не залежать від Маркоса, хай там як, краще піднятися до рабинчика й почути новини, але після цієї думки я, звичайно, не ворушився, ще одна кава, п’ять зірочок коньяку «Martell» таки ще давалися взнаки в підшлунковій, можливо, я навіть задрімав на хвилину в тому закутку, де були тільки пес і два пенсіонери, день був довгий і робочий, уряди, яким направили ультиматум викрадачів, оголосять про свою постанову в перші години пополудня за французьким часом; отже, лице або хрест для Веремії, і тепер лице, ба більше, ніж лице, неймовірно, думав Андрес, потягуючись і шукаючи сигарети, раптом ти усвідомлюєш, що викрадення — не така вже рідкісна річ, ба навіть у моді, трапляються в будь-якій країні, вже не кажучи про повітряних піратів, не розумію, як такі дії й далі можуть бути ефективні, ясно, що координатор латиноамериканських справ — це вже не жарт, але припустімо, що вони не погодяться на обмін, припустімо, що настане пора і тоді. Людмила мала лишитися вдома, таж не могла вона. Отже, Маркос та Ередіа, це їхня робота, або ж Роланова. Так, але згодом і в цій країні, Людо. Ти безперечно спиш удома, я повинен. Таж я, звісно, знаю її, телефон дзвонить у пустому домі, похмурий безкінечний дзвінок, справжня судома. А що, як поїхати у Вер’єр, але ж це безглуздо, я здатний накликати на них ще більшу біду, а Людмила цієї миті або вдома, або в Лонштайна і грається з Мануелем, єдина розважлива дія — піти до рабинчика, цікаво, мені здається, ніби я не ставав під душ, це, безперечно, липкість робочого дня, але треба бути недоумком, щоб думати, ніби я міг складати інвентар, ніби щодня обирав лице або хрест, нічого не змінюється, друже, чорна пляма тут, незважаючи на бідолашну дівчину, бідолашна дівчина дивилася на цвинтар, який ти сучий син, Андресе Фаво, скільки разів кидати жереб лице або хрест, а потім знову пройти попідруч із нею через міст, і ми йдемо, це робочий день для нас обох, навіть якщо ти не хочеш, навіщо стільки заяложеності і стільки ліжка, де заповіт ночі, дешева рибка, котяча лапка, де лице або хрест, чому клейстер чорної плями приклеїв тебе до цієї протертої лави, до ще однієї кави з коньяком, яку ти негайно замовиш. — Каву і коньяк, — негайно замовив Андрес.* * *
У Мануелевій читанці ця стаття фігурує під досить загадковою назвою «Пригоди невеличкого наказу», авторське право на яку знову належить Маркосові:
Можна було передбачити, що Лонштайн раз по раз забуватиме про Мануеля, тож хлопчик меланхолійно ссав бахрому на віконних шторах, ніколи не праних людською рукою після 1897 р., коли мадам Лавуазьє, власниця квартири, повісила цей гідний похвали допоміжний пристрій для захисту очей від сонця, що його, на думку рабинчика, годі побачити коли-небудь під час осоружного життя в цьому вавилоні, недоречно прозваному містом світла. Ще не доторкнувшись до дзвоника, Андрес почув регіт Лонштайна, що привітав його лівою рукою, бо до правої в нього причепилася вирізка, безперечно призначена Мануелеві, щоб він прочитав її коли-небудь, якщо настоянки бахроми на слині дадуть йому змогу дійти до ліквідації неписьменності.
— Глянь, яка краса, — прохрипів рабинчик, — глянь, друже, на цей супердовис, список ювілеїв, і зверни увагу, що пише один з наших співвітчизників, думаю, він ще ніколи не відступав так далеко від мистецтва нічого не казати. — Найвидатніша річ, мабуть, отой кружечок, який ти намалював йому кульковою ручкою, — сказав Андрес, умостившись у фотелі й одразу помітивши, що ноги Мануеля невідривно заплуталися в шторі, а сам він екстатично ссе брудну тканину. Виявивши неабияку терплячість і смирення, він зрештою виплутав дитину з виру торочок і китичок, і то не без нещадної боротьби, бо Мануель затято опирався, сповнений твердого наміру обсмоктати ще тридцять сантиметрів бахроми, а коли нарешті опинився в нього на колінах, видав якісь звуки на кшталт іфктугпі, фенуде та інші варіанти відрижок і гикавок, тож Андрес запитав Лонштайна, чи в будинку є бодай трохи молока та інших безглуздих речей, якими запихають дітей. — Не дуже багато, — признався збентежений рабинчик. — Хоча Сусанна й лишила мені понад три літри молока, але, розумієш, унаслідок радіорепортажів і патріотичного ентузіазму, який спровокувала в мені ця звістка, мені, по-перше, було не до молочних режимів, уже не кажучи про те, що мій гриб похилився вправо, і це мені видалося лихою прикметою. І, нарешті, як подумаю, чого коштує шматок м’яса моїй старенькій матусі в її хатинці в Ріо-Кварто, і про те, як ці йолопи викинули на літаки сорок дев’ять мільйонів доларів із єдиною метою залякати бразильців.
— Ходи сюди, мій маленький, — сказав Андрес, і Мануель почав усвідомлювати, що ситуація навколо нього вже поліпшується, — ходи, поки оцей нелюд перекаже мені новини. — Фіата, фіка, фіфа, фіго, — завзято озвався Мануель. — Дивовижна пам’ять, — здивувався Лонштайн, — учора ввечері він чув, як я проказую абревіатури міжнародних організацій зі списку, який передав мені Расмусен, хлопець, що працює друкодонтом у ЮНЕСКО; до речі, як на мене, У Тан утратив єдину в своєму житті нагоду розв’язати міжнародні проблеми, поглянь на список і скажи свою думку. — Новини, — повторив Андрес. — Ет, дрібниці, слухай, завжди та сама платівка, ультиматум спливає опівдні, уряди тремтять від обурення, французька поліція винюшує сліди, отаке. Тебе бачили, як ти заходив? — Думаю, ні. — Зрештою, хай там як, тебе доконають разом зі мною, ти собі уявити не годен, скільки разів, відколи ввечері мені принесли цю дитину, вона просилася пісі або їсти. — Це тому, що він умирає від голоду, — виснував Андрес під час процесу енергійного переливання молока з пляшки в Мануеля, — подивись, як він, бідолашка, одразу заснув, і тобі не соромно, я викрию тебе у ФАО та ЮНІСЕФ, якщо вже йдеться про абревіатури. Далі Андрес і Лонштайн з найбільшою обережністю, якої можна було сподіватися від них, уклали Мануеля в ліжко й мимохідь зварили окріп для «нескафе», рабинчик подав каву разом з абревіатурами, і, п’ючи другу склянку грапи, Андрес таки поглянув на них («…чекають повідомлень про разюче викрадення… тим часом Мірей Матьє заспіває для вас дуже популярну…») і трохи уїдливо запитав, що в біса означає цей список за такого розвитку подій, бо Лонштайн і далі вперто уникав розмов про Веремію, дарма що не вимикав радіо, незважаючи на діарею босанови і Мірей Матьє, потім знову повернувся до міжнародного синкретизму й абревіатур, бо все, здається, виливалося в цю низку волохатих монстрів на ротапринтному аркуші, яким рабинчик зневажливо махав перед моїм обличчям. — Я маю свої причини, — мовив Лонштайн, — і, до речі, мені хотілося б знати, чому ти такий блідий. — Погано спав і таке інше, до того ж хочу одразу піти туди, скажи точно, як туди добиратися. — Ох, друже, це… — Кажи, — повторив Андрес. — Невже тобі не цікаво дізнатися, що означає CNUURC або SACLANT? A UMOSEA та AEJI тобі нічого не сповіщають? — Друже, будь ласка. — Ох, фінал завжди однаковий: будь ласка, будь ласка. По-перше, сповіщаю тобі, що ці фонеми відповідають Комісії ООН з об’єднання та відновлення Кореї, Головному командуванню союзних військ в Атлантиці, Світовому об’єднанню організацій захисту дитинства і, запам’ятай добре, Асоціації європейських виробників джуту. — Тобто ти не хочеш мені казати? — Не зовсім так. Ти ставиш запитання, я відповідаю sidestep[158], оце й усе. — Я піду туди, Лонштайне. — Ах, сеньйор піде туди. Це декларація намірів, але, як на мене, розумієш. — Це важко пояснити, Лонштайне, так важко, що я й сам не розумію або розумію невідомо що. Є одне давнє питання, те, що приснилася мені, і є Людмила, Веремія і певна втома. — Що ж, ти справді розгублений і прибитий, але, повторюю, всі ці причини… Дуже легко, хлопче, стати до лав, коли вже бамкнув дзвін, в усякому разі, з тієї сили слів, яку ти вжив, правдиво звучить тільки Людмила, або знову-таки дейтолдблекмеджиколдлав, як співала illo tempere[159] Джуді Ґарленд. — Але, звичайно, є й інші причини, Людмила недаремне пішла з Маркосом, хоч і ризикує, що її там уб’ють. — Як і можна було передбачити, вам усім властиве двоїсте функціонування, навіть Павлов заснув би, побачивши ваші вагання між Веремією і сексом, ви не маєте права, а мені завжди припадає роль гладити кота проти шерсті, ви принаймні мали б дати мені змогу трохи порозважатися, але ж ні, коли я показав вам гриб, ви стали невблаганні, а коли тому, ти знаєш, я розповів свою істину, гаразд, слід чесно визнати, що він поставився не так уже й суворо, надто якщо взяти до уваги, що питання тернисте.
Андрес не розумів ані слова з того, що так палко виголошував рабинчик. Випив ще одну склянку грапи, події тягнулися страшенно повільно, вікно було вже не там, де Мануель ссав бахрому, все потихеньку відходило від шлунка і поверталося в шлунок, якби тістечко мало свідомість, думав я, то написало б свої мемуари. Можливо, Лонштайн зрештою дасть мені точні вказівки, поки що він розгніваний і сповнений гіркоти, краще почекати й поглянути на цей славетний мімеографічний аркуш, заохотити його висловити все, що накипіло йому на серці, й дати ще трохи грапи, заплющити очі, слухати, рабинчик, зрештою, має цілковиту слушність, лише Людмила в тій нудоті Вер’єра, необхідність іти туди, побачити її, бути там, Веремія, і тому ще й Фриц Ланґ, несправедливо казати собі, що тільки Людмила, і все-таки, це ж очевидна річ, ще й як очевидна цієї миті, коли я слухаю виступ рабинчика, яку ти, Франсино, мала слушність, якою мірою один трикутник, коли вдатися до давнього вислову, може відрізнятися від другого, де зазнала краху моя зручна, дешева мінімачистська й дуже аргентинська теорія трикутника, де я правлю за вершину, а вони обидві становлять основу, коли тепер Людмила і Маркос, майбутнє вимальовує трикутник з двома чоловіками і однією жінкою, гіпотеза, яку я не раз визнавав теоретично, а тепер, тепер. Тепер, Людлюд, тепер.
— Мій метод напрочуд раціональний, — пояснював Лонштайн, не спускаючи з мене ока. — Справжня координація цих організацій та користь, яку можна видобути з них, мають походити від їхніх абревіатур із причин чистої семантики, ти помітиш, що в кожному з цих слів міститься пророцтво щодо найважливішого, хоча кретин У Тан там нічого не тямить.
— Дуже добре, Лонштайне, вибач, що хотів заскочити тебе зненацька, але я на грані, не знаю чого, але на грані, отак-то. — Ви ніколи не думали, що справжній фортран полягає в тих комбінаціях, що їх, власне, дають тобі довиси абревіатур, і перше, що треба вчинити, — забути про такі абсурдні речі, як Особливий рахунок для знищення малярії, подумай, лишень, або Туристична асоціація Тихоокеанської зони. — Атож, друже, звичайно. — Скажімо, якщо ти звернеш увагу, що абревіатурою того рахунку є MESA, що означає стіл, а асоціації — PATA, тобто нога, отже, тобі треба лише почати від ніжки стола, і відтоді цей фортран мало-помалу постає, мов диплодоки з малесенької кісточки, яка зрештою дасть цілий скелет. — Лонштайне, я не хочу тебе образити, але мені треба було б так багато пояснити тобі, той балкон і кат його зна, що далі. — Лишається тільки досягти каталітичних поєднань і дати впасти своїм очам і таланту на Расмусенів паштет, і тоді враз з’являться послання, мов зелені орли, довис! довис! Нині я припускаю, що я досить скутий, але я не втрачаю надії висловити прилюдно кредоснову і протоплазмувати нову структуру, яку ми пов’яжемо одразу з ЮНЕСКО, хоча, може, й розсміємося до сліз, коли Расмусена виставлять за двері. — Коли знову передаватимуть новини? — Ще є час. За десять перша. Слухай, поглянь сюди і скажи, чи тобі не здається, що ЕМА, AIDA, LIDIA і LILA призначені для нового танцю тієї миті, коли народжується Венера, тож треба об’єднати їх, нехай навіть члени їхніх виконавчих рад повикидаються з терас, що їх завжди мають такі організації. Зауваж, у цьому танку справжньої згоди та співпраці вони можуть покладатися на такі вишукані штучки, як ARPA, ECO, PICA і FIGO. Щоправда, якщо придивишся, чому відповідають такі мелодійні назви, — пробурмотів трохи збентежений рабинчик, — ти збагнеш, що дистанції тут — цілі галактики. Та якщо уважно придивитися, — не беручи до уваги Ліги античної книжки, бо я не дуже розумію сенс цієї організації, бідолашна LILA, — все інше має певний зв’язок, передусім гроші Валютної угоди, що крутить сонцем і зірками, потім паливом, харчем і питвом, а остання з названих організацій зумовлює певні нездорові наслідки, бо піди здогадайся, що таке пародонтопатії. Ох, це просто диво, — вигукнув рабинчик, знову підбадьорений надією, — я бачу тепер кульмінацію та гейзер поєднань, і як може бути інакше, коли починаємо з таких красунь, як AIDA, LILA та інші, що не зводяться до гінекології й акушерства. Тут є прийдешність, великий шедевр на марші, Яйце, Яйце! — Здається, зараз передаватимуть новини. Вибач, друже. — Що мені до твоїх вибачень перед лицем майже надприродного факту, що FEA — абревіатура не чого іншого, як Міжнародної федерації художньої освіти, a WCC означає Всесвітню раду церков, отак я дійду до одкровень, поряд з якими змаліє Вітґенштайн[160]. — Послухай, — мовив Андрес, посиливши звук радіо, — три уряди погодилися звільнити в’язнів, яких вимагає Веремія. — Це ж очевидно, — не вгавав рабинчик, його годі було так просто збити з пантелику, — їм нічого не лишається, як пройти через ARO і організувати своє CORSO, а я й далі буду все розшифровувати й розкодовувати аж до останніх наслідків, і, повір мені, це буде ТАО, даосизм. А от ти, чого ти не хочеш сидіти спокійно тут? Ти досконалий baby-sitter, Мануель тепер цілковито нехтує мене. — Лонштайне, скажи, як їхати. Я не знаю, як переконати тебе, але мені треба йти і край. Скажи мені, друже. — Насправді я не повинен, — бурчав рабинчик. — По-перше, я й сам не знаю, по-друге, ти ніколи не мав нічого спільного з Веремією. Я знаю, Людмила і таке інше, але ж ти навіть не знаєш, чи пішла вона з Маркосом. — Та знаю! — схопився руками за обличчя Андрес. — Навіть нема потреби телефонувати додому, вона мала так учинити, вона все поставила на переможця. — Така причина не видається мені достатньою, краще почекай, поки повернуться, а вже потім удавай собі Достоєвського замість іти й сідати тепер на нудну електричку. — Бачиш, — промовив я, намагаючись, щоб слова ще мали якийсь сенс у тому тумані, в який Лонштайн опускав свої клінмари, орки, умосеї та ін., — ти, зрештою, не так уже й відрізняєшся від них, ти вимагаєш від мене послідовності та несуперечливості, цього самого вимагали б від мене і Ролан та Ґомес, якби були тут. Ти миттю перекинувся до них, на бік логіки і слушних причин, для тебе не має значення ніч, яка минула, неймовірна кількість дурниць, які я скоїв, намагаючись дізнатися, лице або хрест, — і цього всього я тобі не розповім, бо відвертість для мене — річ нелегка, тож поглянь на мене й вирішуй. Якщо треба поглянути — Лонштайн глянув. — Якщо не зважати на пролегомени та інші химери… — заговорив він. І тут Мануель, що приліз накарачки, схопився за ліву холошу Андреса, потім за праву і, напружившись, рішуче підвівся, видаючи слова на кшталт бееп, іфктугпі, іго, афіа і аехі. — Дитина засцялася з голови до ніг, — відзначив Андрес, — тож я тепер бачу, яка з тебе нянька. — Сусанна лишила мені кучугури вати і пелюшок у спальні, а також креми, тальк та інші дурниці, але, розумієш, із тим грибом і випусками новин… до речі, ти помітив, яке дивовижне чуття наслідування в цієї дитини, вона досконало вимовляє афіа і іфктугпі, а це не так уже й легко. — І після цього ти кажеш не звертати уваги на пролегомени. Ходи, зробімо бодай що-небудь, щоб потім нас не викинули з вікна. Рабинчик, здається, зрозумів і пішов за Андресом аж до ліжка, де вони вдвох роздягли Мануеля, що мав різноманітні карти, намальовані нижче від пояса, й запах, дуже далекий від аромату «Шанель». Несміливі й незграбні, переконані, що, притримавши дитину за ноги, вони поламають їх, а прокладання вати в зонах найбільшого ураження може призвести до найтяжчих катастроф, вони вже не чули повідомлення, що останній із південноамериканських урядів, до яких зверталися викрадачі, зрештою погодився вислати літаком п’ятьох ґерильєро, що їх вимагала Веремія. Операція миття рук, а в Лонштайна ще й лівої щоки та ліктя забрала не менше часу, ніж переодягання Мануеля, але зрештою всі троє повернулися до салону з великим чуттям братерськості та чистого сумління. Той, ти знаєш, згодом зазначить, що цей копрологічний та уринальний епізод таки мав своє значення, бо Лонштайн запропонував Андресу склянку грапи і поважно, майже врочисто запитав, на кий біс йому потрібно знати, як їхати у Вер’єр, якщо, по-перше, є дружба, а по-друге, певне чуття, далеке, але реальне, обов’язку. Якого обов’язку, запитав Андрес. Навіть уявити собі не годен, відповів Лонштайн, але ж недаремно мені лишили дитину й подалися готувати напад, що може нам усім обійтися дуже дорого, курва їх породила. — Іфктугпі, — мовив Мануель, узявшись ссати ту частину бахроми, до якої він ще не дійшов. — Я, друже, теж не маю точного уявлення чому. Людмила переспала з Маркосом, і за це ніхто, починаючи з мене самого, не може йому дорікнути. Лихо полягає в тому, що завжди настає мить, коли ти підводишся і хочеш одягтися і раптом опиняєшся за півсотні метрів над цвинтарем або в приміському будинку, де один сучий син, викраденийВеремією, готується вдатися до нової низки франко-південноамериканських репресій, ось що я кажу тобі. — Ох, тоді Людмила пішла з ними, — проказав рабинчик, анітрохи не здивувавшись. — Не думай, ніби я впаду з ліжка, минув уже час, коли твоє найгірше чекало тебе на краю прокидання в Буенос-Айресі. Але, друже, одна річ — вона, й зовсім інша — ти. — Ох, я. Звичайно. — Я ще можу зрозуміти, що ти прийшов сюди із затамованим гнівом дрібненького гаучо, бо всі ми маємо серце, яка гидота, але звідси до того, щоб дати тобі те, чого просиш, кілька верст. — Гаразд, — кивнув Андрес, випивши свою склянку одним духом і не менш проворно наповнивши її, — але лихо ще й у тому, що ти теж — гаучо-єврей і, коли треба зрозуміти що-небудь, ти спершу кидаєш ласо, а вже потім берешся за Талмуд. Нещастя, чому ти не дивишся на мене по-справжньому і не прагнеш зрозуміти мене? — Фенуде! — вискнув Мануель, натрапивши на надто вже брудний шматок бахроми і ревно ссучи його. — Ти уявляєш собі, — зрадів рабинчик, — ідеться не про що інше, як Спеціальний фонд економічного розвитку ООН! — Хай йому біс, — мовив Андрес, — можна запитати, навіщо ми всі завдаємо собі клопоту й готуємо альбом для майбутнього, коли в малого вже такий Weltanshauung. — Гаразд, хай там як, вибач мені за цей ex abrupto[161], — перепросив Лонштайн, подаючи сигарети, — але ж чого ти хочеш, між нами все відбувається, наче в танго, це лише питання рогів і яєць, отак і живемо. Мудрість мого народу підказує мені, що тут є і щось інше, але було б найкраще, якби розповів ти сам про цього дурнуватого Фрица Ланґа та інші головоломки, на які ти натякнув мені, це все переконливо свідчить, що ти належиш до олігархії, яка агонізує. — Усе дуже просто, — сказав Андрес, уперше всміхнувшись за весь день, — я хочу бути з Людмилою на лихо і на добро, — не знаю, чи це бажання видається тобі олігархічним, — і в даному випадку я боюся, що це на лихо, бо добро вона вже знайшла вчора ввечері, і не я сперечатимуся за це, бо ти знаєш, що ми, офранцужені аргентинці, втратили всякі чоловічі почуття, тож аргентинська громадська думка вважає нас за збіговисько педерастів. Це, я думаю, зрозуміло. — Нарешті, — зітхнув Лонштайн, — висвітливши цей мужній аспект проблеми, я дозволю собі зауважити, що лишається ще один не менш тернистий аспект, тобто я не дуже розумію, чому ти прагнеш устряти так спонтанно в пригоду, яка, запевняю, скінчиться бідою. Я знаю, на лихо, я вже чув. Але збагни: Веремія — не тільки Людмила, є мільйони людей, які беруть участь у цьому jerk[162]. Що ти даси мені за інформацію, якої просиш? — Нічого, — відказав Андрес. — Як співає Каетано Белосо на платівці, яку нам ставив Ередіа, я не маю нічого, я не тутешній. Я не можу навіть дати тобі Ірен, як співають у тій пісні. — Сеньйор хоче багато, але не зрікається нічого. — Ні, друже, не зрікаюся. — Навіть чогось найменшого, скажімо, вишуканого автора або японського поета, якого знає тільки він? — Ні, навіть цього. — Свого Ксенакіса, своєї додекафонічної музики, своїх free jazz[163], Джоні Мітчелл, абстрактних літографій? — Ні, друже. Нічого. Я все беру з собою, хоч куди я подамся. — Що ж, ми такі, якими хочемо бути, — підсумував Лонштайн. — Приндимось, еге ж. — Так, сеньйоре, — погодився Андрес, — бо зі мною нічого не сталося, мене ніщо не зачепило глибоко, ти говориш про буенос-айреське прокидання Людмили, і, можливо, Людмила вже не має нічого спільного з жінкою, яку я знав, і все-таки, друже, єдине, що сталося зі мною, — це наче натяк, ба навіть майже бажання, щоб зі мною сталося що-небудь, а щоб ти зрозумів, мені треба говорити про Фрица Ланґа, а коли-небудь і про муху та чорну пляму, це, як бачиш, речі мало відчутні. — Можливо, я нічого не тямлю, — мовив рабинчик, — але те, що муха і плями прибили тебе — річ безперечна, і це я тобі кажу, я, я щоночі малюю їм портрет кількома мазками однієї масті. Але це погане порівняння. — Ну, а я провів кілька годин, намагаючись відчинити цілу низку дверей і, можливо, зачинити ще одну низку, пильно придивитися до плями і до мухи, і зрештою нічого не змінилося, хіба, може, десь у кварталі Маре плаче дівчина, отак воно. Знаєш, треба розбити вулики, мільйони історичних стільників, нагромаджених після Ура, Лагаша, Агригента, Карфагена, після кожної вішки історії, шестикутні хромосоми в кожному з нас, треба розбити це, Лонштайне, самогубство — ніщо поряд із таким самознищенням, ти думаєш про нього й гадаєш, ніби відчуваєш його, а надто уявляєш собі, ніби матимеш змогу пережити його, ти кладеш руку на перший шестикутник, який, до речі, з функціональних причин я назву трикутником, і тут одразу контрудар від себе самого, автонокаут, що змушує тебе давитися своєю сміливістю одним з тих ударів, які присоромили б і Джека Демпсі[164], запитай аргентинців, що дізналися про них через посередника, скажімо, нашого Фірпо[165], цього дикого бугая з пампи. — Слухай, хлопче, — щиро здивувався рабинчик, — я не знав за тобою оцих популістських порівнянь, за тобою з твоїм Ксенакісом і твоєю культуркою дивана й лампи ліворуч. По суті, ти трохи такий, як той, ти знаєш, і як я, зрозуміло, усім трьом нам кінець, тільки-но взятися до історичних екстраполяцій, запитай про це Чжоу Еньлая. — Це все не має значення, — твердо промовив я, — скажи мені, як туди добутися, і я піду. — Усякий фортран і бажаний, і необхідний, — говорив далі Лонштайн, — можливо, твій трикутник із пампи значно ширший за Людмилу, Маркоса і тебе, важить тільки те, щоб дізнатися, чи коли-небудь ти або ми будемо здатні на фортран. Принаймні вже добре, що ти збагнув, що психічний світ аргентинців — це ще не весь світ, по-друге, весь світ — не привілей чоловіків, геометрію може спроектувати хто завгодно, ти гадав, ніби твоя схема прийнятна, а тепер з’ясував, що жінки теж можуть розповісти про свій маленький трикутник. Гаразд, сідай у метро коло Люксембурзького саду, я намалюю тобі план, Маркос уб’є мене, тут годі сумніватися, хіба що його вб’ють першим, бо ж мурахи, тут ти уявляєш собі, а ще ж є місцеві поліцаї. — Я прийду вночі й буду обережний, — запевнив Андрес. — Якщо дійдеш, — кинув услід Лонштайн.
* * *
Папірці змішались, як і саме життя, як і тоді, коли ти зайшов на базар двох світів, якщо він і досі існує, а потім купив викрутки, дезодорант і різні цвяхи для праці в суботу та неділю, і тієї миті, коли пішов платити, касирка бездоганно перебрала пальцями клавіші електронної машинки, і зрештою вилізла досить довга смужка паперу, на якій унизу виразно видніла цифра 389,45 песо, побачивши її, ти став схожий на черепаху, яку несподівано дістали з панцера, і заявляєш, що це неможливо, бо дві викрутки і сім цвяхів, не кажіть, що це може коштувати так багато. Загалом касирки схильні стверджувати, мовляв, цифра точна, машинки не брешуть, але після мануального і зорового аналізу з боку контролера, завжди присутнього в таких випадках, доходимо висновку, що помиляються навіть ракети, які летять на місяць, а вони ж коштують добру торбу доларів, повірте мені, завдяки цим словам він рятує професійну честь, а касирка вдруге береться грати на піаніно й видає тобі рахунок на 38,94 песо, який ти оплачуєш без проблем поміж кількома «вибачте, месьє», такі речі трапляються з кожним, зрозуміло, мадам, прошу вас. Як і сьогодні, коли той, ти знаєш, не міг назвати точної години, коли Іхіньйо розмовляв із Цабинею, коли комісар Пілоден дав інструкції бригаді 56-С, розмішеній у Бур-ла-Рені, коли Цабиня прокидалася з хрипким криком від нічних спогадів, уже не кажучи про досить очевидний факт, що людська пам’ять має межі й ніхто не зобов’язаний пам’ятати, хто такий той Іхіньйо, крім Цабині, що висіла на телефоні, а тим часом служниця носила їй горщик до спальні, бо спалахи нічного пильнування виявлялися у формі діареї, здатної присоромити саму Ніагару, тож по цьому той, ти знаєш, віддався незбагненній утомі, а потім переглянув, насупивши брови, зібраний матеріал і мішма віджбурнув його, нехай той, хто прийде після нього, й упорядковує. Так, але що тоді сталося: пропустивши місце й поставивши знак запитання, той, ти знаєш, стенув плечима і зневірено дивився на сукупність, клав один папірець тут, а другий тут, з одного боку, Люсьєн Верней повідомляв Маркоса, що мети досягнено (радіо «Монте-Карло», випуск новин о 17.30, уряди прийняли ультиматум, тепер чекають підтвердження про посадку на літак), в окремому уступі Ролан і Патрісіо розповіли, що зоряна ніч досі не дала найменшого приводу тривожитись і що з огляду на ці вочевидь сприятливі обставини настала мить, коли менади можуть приготувати спеціальну перекуску з подвійним раціоном ковбаси або шинки в сандвічах, що дотепер були досить спартанські, і маргінально, але з виразною тенденцією наблизитися до осередку подій Андрес Фава вийшов із приміської станції метро й полинув примхливими орбітами, що було не дуже реалістичним, бо мурахи з Іхіньйо на чолі опікувалися ним від самого початку, а комісар Пілоден уже дав необхідні інструкції бригаді 56-С, що не мала ніякої причини квапитися, навпаки: адже елементарний принцип у даній сфері полягає в тому, що найкраще дати ворогам побитися між собою, а вже потім утрутитися в ім’я свободи, рівності й братерства. Ох, зітхнув той, ти знаєш, оточений непевністю, маршрутами і альтернативами, це несерйозно, друже, хто тобі повірить коли-небудь, якщо настане це коли-небудь, бо саме цієї нічної пори Бобі Фішер пішов фатальним слоном і поставив гіркий мат, і як це відповідає аргентинцям з їхньою любов’ю до мате; яка, звичайно, вигадлива метафора або метонімія (він, йолоп, ніколи не розумів різниці між ними), то був прямий результат long-distancecall[166] Іхіньйо, коли гугнявий голос із Лос-Анджелеса (міста ангелів of all names[167]) схвалив заходи Мурахана й запевнив, що все О. К. завдяки Цьому Розвідувальному Устрою, або ж, якщо висловитися простіше, відповідальному за зв’язки з французькими поліцаями, отож, buddy[168], вперед зі своїми фінтами, але не зчиняй більшого галасу, ніж треба, бо після справи Бен-Барка things[169] вже не таке, як було, й після цього той, ти знаєш, уже цілком міг дозволити собі сміливий синкретизм шахів і чорного мате, як ти гадаєш? — Гаразд, — мовив Оскар, умираючи від голоду та нудьги, — це добре, що ти часто цілуєш мене й таке інше, але ми вже просиділи тут цілісінький день і ні разу не поїли як слід. — Ми справжні нащадки Педро де Мендоси, — проказала ображена Ґладіс, — і марнуємо цілі години, щоб вишукано й небачено скомбінувати чотири бляшанки консервів, які є на кухні, нехай лише святий Мартін виявляє набагато більшу вдячність за жіночу допомогу. Поглянь, що Сусанна знайшла в газеті, Моніка і Людмила вдалися до героїчних зусиль, щоб утілити ці рекомендації на практиці, але ж ви, завжди зі своєю брутальністю.
— Досі ми не бачили нічого видатного в царині сандвічів, — буркнув Ередіа. — Бо немає ані м’яса, ані птиці, — розсердилася Сусанна, — і скажи мені, що в біса можна смажити в такій ситуації? Тут винен Люсьєн, а надто його мати, мабуть, ще більша скнара, ніж він, бо в холодильнику є тільки півпляшки молока і гнила ковбаса. — Я певен, що Цабе вони дають подвійну пайку, щоб він не патякав потім про моральні тортури, — нарікав Оскар, — думаєш, я не бачив, як ви піднімалися до нього з тарілочками, тут, чуєте, є сини і пасинки. Маркос, повернувшись від телефону, кивнув Патрісіо та Оскару, і смажені сандвічі зникли в тумані обставин: з якогось місця в Латинському кварталі надійшла передбачувана звістка, що Іхіньйо власною персоною, а комісар Пілоден теж аж ніяк не чужою вже вийшли на слід. — Звичайно, вони знають, — кивнув Патрісіо. — Можуть, друже, наскочити будь-якої миті. — А що робитимуть французи? — запитав Оскар, що не мав причин знати про це. — Вони приїдуть першими, — відповів Ередіа, що й досі не позбувся франкофільства. — Одне з двох, — виснував Маркос. — Або вони дадуть мурахам поратися самим, а потім прийдуть рахувати втрати, або ж перестрінуть їх по дорозі й представлять це як тріумф порядку над дикістю нерозвинених племен, які прагнуть перетворити французьку землю в край, де ламають карк і скручують в’язи. — Перше, — озвався Ролан. — Звичайно, — підтвердив Люсьєн Верней. — Мені теж так здається, — погодився Маркос, — і в такому разі пильнуйте за вікнами. Отакі справи, тепер, друже, треба стерегти Цабе, мов наречену, це мені не дуже подобається. Зателефонуй Рене, тут уже має бути машина, щоб забрати його. — О чверть на дев’яту, — сказав Ролан, дивлячись на годинник, — зараз тільки п’ять хвилин. — Наречену вже попередили, — додав Люсьєн Верней, — і, здається, її страшенно втішила ця новина. Вдягла куртку і сказала, мовляв, незважаючи ні на що, не може нарікати, якщо лише останньої хвилини їй не зітнуть голову. — Йому важко відступити від своїх звичок, — зауважив Маркос, — але головне полягає в тому, щоб Рене доїхав аж сюди, після сполоху, на який ударили Мурахан і Пілоден, мурахи, певне, розлізлися майже всюди. — Але ж не доведено, що Мурахан знає, де ми. — Молодість, молодість, — пробурмотів Ередіа, дивлячись на Оскара з ніжністю й жалем. То була одна з тих досить непотрібних точок, якими завжди користався той, ти знаєш, щоб роздвоїти оповідь, дарма що неохоче й зі смутком, бо йому теж подобалося бути присутнім під час ідіотських діалогів, але що тут удієш, поміж інших обставин і подій був, наприклад, я, щойно після незатишної поїздки поміж урядовців, напханих у метро і символічно репрезентованих стариганем, який від самого Люксембурзького саду вгородив мені поміж ребра свою парасольку, і як тут протестувати в оцій людськіймасівгодинупік, нарешті я був еякульований, і то без найменшої насолоди, на станції Антоні разом з кількома сотнями інших сперматозоїдів, що заквапилися запліднити щоденне яйце вихідного тунелю, і вийшов у невідомому районі Великого Парижа, втомлений і добряче напідпитку, а в голові крутився своєрідний вірш, на авторство якого міг би претендувати й вагонний ритм, і тепер я почувався несосвітенним йолопом, наближаючись до того, що могло стати або з’ясуванням, або новою чорною плямою, а може, навіть непрощенною провиною, якщо мій прихід у той дім не буде саме тим, що підходить Веремії. Отже, більш-менш оце: надія почуватися краще, ще навіть ідучи сходами вниз від Лонштайна, передчуття немов неминучої зустрічі й водночас знову Франсина, я уявляв собі, як вона у своїй квартирі розглядає себе в дзеркалі у спальні, гола або в самих трусиках, розглядає без певної причини й запитує себе, чи Андрес зателефонує їй, чи він справді вирішив іти у Вер’єр, транзистор на тумбочці, поп-музика і час від часу інформація про викрадення координатора латиноамериканських справ і прийняття ультиматуму. Він піде, звісно, що піде, якщо розповідав мені про місце, якщо грається отак із вогнем, то піде, бо кохає її й не погодиться втратити її, навіть якщо думає, що йде туди задля інших, нечисте сумління не сильніше за ревнощі, піде, бо знову хоче бачити її й почувається, мов далека й самотня ганчірка, тимчасом як Людмила зазнає небезпеки, і, хай йому біс, я таки справді пішов туди задля цього, але, дівчинко, не тільки через це, ти щоразу більше забуваєш про Фрица Ланґа, мов про тернисту грудку в грудях, тут хтось хоче поговорити з вами, хтось у цій кімнаті, і то не тільки через тебе, полячко, є Фриц Ланґ і дрібний буржуа з корчами в шлунку, є той, хто глузував із протестів у кінотеатрах і кав’ярнях, з надгорілих сірників, і раптом усе стало Людмилою і водночас чимсь набагато більшим, немов чорна пляма, розумієш, просто ніколи не буде нічого, що відірвало б мене від того, яким я є, від того, хто слухає free jazz і йде спати з Франсиною, щоб закінчити церемонії, яких не схвалили б молоді маоїсти, кохання за ритуалом, насолода внаслідок тиску кров’яної дуги, егоїзм кожної досконалої статуї, малюнок, обмежений краєм свого останнього вигину, дрібний буржуа проти Ґомеса і Люсьєна Вернея, які прагнуть зробити революцію, щоб урятувати пролетаріат, селянство, колонізованих і відчужених від того, що так слушно називають імперіалізмом, але потім, потім, бо ж є країни, де вже живуть у тому «потім», звідки літають на Місяць, Марс і Венеру of all places[170], вони працювали, мов шалені, щоб зробити і зміцнити революцію і тепер перебувають у «потім», вони в ньому вже п’ятдесят років, і все-таки сьогодні пополудні рабинчик поглядав на мене з іронією, яка походила в нього від П’ятикнижжя, діаспори і чотирьохсот погромів, поглядав на мене, а тим часом ЗАКІНЧЕННЯ СУДУ НАД БУКОВСЬКИМ. СІМ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ ЗА ПОШИРЕННЯ НАКЛЕПНИЦЬКОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО СОВЄТСЬКИЙ РЕЖИМ,
і Солженіцин над могилою Тарновського бурмоче фрази, що вкривають сльозами щоки мумії Леніна, хіба що СОВЄТСЬКА МУМІЯ НЕ ПЛАЧЕ НІКОЛИ (бо, зрозуміло, совєтська), потім Маркос, цей загайний кордовець, дивиться на мене, наче здалеку, і каже, звичайно, друже, саме тому треба почати спочатку, історія не повторюється або, хай там як, ми не дамо їй повторитися, Патрісіо схвалює, Ґомес переконаний, але, звичайно, без сумніву, якщо не власне Ґомес, то Ґомес, Ролан і Люсьєн Верней належать до тих, хто повторить історію, ти бачиш їх здалеку, вони важать своїм життям задля революції, вони віддадуть їй усе, та, коли настане «потім», повторять ті самі помилки, які призвели до семи років ув’язнення для Буковського, що коли-небудь там зватиметься Санчесом або Перейрою, вони заперечуватимуть найглибшу свободу, яку я по-буржуазному називаю індивідуальною, звичайно, mea culpa[171], але, по суті, це те саме — право слухати free jazz, якщо я хочу цього і нікому не чиню зла, свобода спати з Франсиною з аналогічних причин, і мені страшно, мене лякають Ґомес і Люсьєн Верней, що є мурахами з доброго боку, фашистами революції (еге, слухай, тебе вже заносить, мабуть, у Лонштайновій грапі був пентотал абощо), це, мабуть, вулиця, яка веде у Вер’єр, якщо малюнок рабинчика не надто фантазійний, мені заборонено розпитувати кого-небудь, щоб не пробудити нездорової цікавості, й він мав слушність, потім повертаємо праворуч, можливо, на котрійсь із цих вулиць, бо, хоча тепер ніч, як казав отой, ми, можливо, дійдемо до потрібних дверей, лихо в тому, що тут відходять дві вулиці, а рабинчик намалював тільки одну, Едіпове перехрестя, велика постанова, праворуч чи ліворуч, звичайно, ліворуч, бо природа наслідує мистецтво, і я безперечно дійду до лиховісного ліска, де змовники ховають жертву, тут є щось спільного з подорожжю під час ініціацій, тобі, Зіґфріде, лишається тільки вибрати, в тобі дорога життя або смерті, Людмила або дракон, і це все, скажіть що-небудь, і однаково, все задля Людмили, а також задля Маркоса, хоча на думку про нього мені болить усе нижче пояса, все задля цього безумця й тієї безумної, загублених у сновидді, з яким і порівнятися не може сон про фільм Фрица Ланґа, сон наяву, що скінчиться важким свинцем; друже, але, може, й цієї миті йдуть кадри із фільму Фрица Ланґа, бо оцей кретин сів на метро і преться в гості саме туди, де ніхто не кликав його, а за це платять дорого; хай там як, не задля Ґомесів, Роланів чи Люсьєнів Вернеїв, а тільки тому, що заповіт уже написано та підписано і в своїй, як сказав би рабинчик, боягузасраній та діареєформній манері дрібний буржуа шукає виходу, що для нього є входом, і це все без ніяких поступок Ґомесам, бідолашний панамець, проклін йому, якщо він гадає, ніби я ототожнюю його з тими, кого найдужче ненавиджу, з тими, хто дзвонить у двері посеред квінтету Моцарта, тими, хто не дає мені спокійно дочитати щоденник Анаїс Нін[172] або послухати Джоні Мітчелл, бідолашний Ґомес, такий добрий, але яким буде Ґомес Робесп’єр завтра, якщо Веремія утвердиться на всьому просторі, якщо вони зроблять необхідну й негайну революцію, зрештою, повернімо ліворуч, дарма що ніч, моя улюблена Хуана де ла Крус[173], мила поетеса моїх милих годин на дивані, ходімо, та й усе, дарма що ніч, а мурахи готують револьвери, давнє танго мого дитинства, бідолахи з передмістя, блиснули револьвери, й бідолаха впав, кат його зна, чи пригадує хто-небудь це танго, від якого я плакав, хлопчик, притулений до грамофонної труби зеленого латунного ящика, ох, життя, широке і сповнене краси і скорботи, життя аргентинця, приреченого розуміти, розуміти все, крім чорної плями, бо це ані мадам Антинея, ані муха у віскі, ані плач Франсини, хай йому грець, чому ти не даєш мені збагнути причини цієї ідіотії, чолов’яги, що, лаючись і тремтячи, шукає дороги, щоб бути тим, ким він повинен бути, крім, звісно, бути щасливим, цього немає, тут годі сперечатись, я стану ще одним трупом, або прийду запізно, або мене одурять, або Маркос гляне на мене, немов запитуючи, якого біса ти припхався гидити туди, куди ніхто тебе не кликав, що завгодно, тільки не щастя, яке лишилося на Західній вулиці у фотелі з пляшкою віскі напохваті, з платівкою Ксенакіса, щоб слухати, і книжками, щоб читати, що завгодно для мене й через мене, крім щастя, буде Веремія з усіма своїми передбачуваними наслідками, але не щастя Ередіа, Людмили і Моніки, тих, що йтимуть до кінця й дивитимуться вперед, дітей Че Ґевари, як казав невідомо хто, будуть купи лайна або букети квітів, але не щастя дрібного буржуа, який не хоче, не хоче зректися того, що загородить шлях усім Мао і Ґомесам, і який усупереч цьому і невідомо, якого біса, внаслідок якого безумства, через яку чорну пляму найповажповійнішої матері, що породила його, й далі ступає по дорозі, яка веде до ліска, мало-помалу наближається до нової чорної плями, і головне тепер — зрозуміти Лонштайнів малюнок, спершу поворот, потім перехрестя, бери праворуч і зайдеш під дерева, вілла, загублена між кедрів, без сумніву, ідилічна, напахчена ніччю, Людмилою, безглуздою красою. Як хочеться простягтися в кюветі, переспати хміль аж до ранку, написати те, що народжувалося, коли в метро парасолька старого впиралася мені в ребра
Коли гуляють равлики
й лишають слід на латуку,
що вимальовує його смак
і міняють свого слизу розкоші
на пахощі місяця вповні
я той хто слухає в Парижі
як співає Джоні Мітчелл
Моя бабуся навчала мене в садку Банфілд,
сонному передмісті Буенос-Айреса,
Равлику, равлику, де твої ніжки,
Равлику, равлику, покажи нам ріжки.
Чи саме тому цієї ночі в передмісті
є равлики, Джоні Мітчелл, дівчина-американка,
що співає між склянками,
(я не маю часу і начхав на моду,
і Штокгаузеном,
слава Агнцю Божому).
Як дивно
бути аргентинцем цієї ночі,
знати, що я йду на зустріч
із ніким, з жінкою, яка належить іншому,
з кимсь, хто розмовляв зі мною в сутіні,
от-от я вже дійду
навіщо
Як дивно
бути аргентинцем цієї ночі,
голос Джоні Мітчелл
між Фалу і Педро Маффією,
келишок спогадів, рідкісне поєднання Мюзетти і Мімі,
привіт, Дельфіно, подружко дитинства,
бути аргентинцем у передмісті Парижа,
Равлику, равлику, де твої ніжки,
Равлику, равлику, покажи нам ріжки.
Баян Пічуко, Джоні Мітчелл,
Моріс Фанон, дівчинко, me souvenir de toi,
de ta loi sur mon corps,
бути аргентинцем, іти
на зустріч із ким і навіщо,
як дивно,
не зрікшись Джоні Мітчелл,
бути аргентинцем у цій чорній плямі,
Фрице Ланґу, я Андрес, обізвися,
Дім у затінку дерев,
безперечно отут, кедри й тиша,
все збігається, але потім
усе знову починає бути нічим,
знати, що я йду на зустріч
із жінкою, яка належить іншому,
як дивно
(«Хтось хоче поговорити з вами», гарсон
у білій курточці, показуючи жестом
кімнату в сутіні) —
Я йду, мій друже,
зачекай, поки скінчиться Джоні Мітчелл,
поки замовкне Атауальпа[179], я йду,
відчиняй, Людмило, нехай мене зачекають
у темній кімнаті,
тут є кубинець, каже гарсон, він має
сказати вам дещо.
Річ ясна, це все мені приснилося, і раптом пригадав,
тільки-но прибувши сюди, чорна пляма розкрилась,
* * *
Авжеж, роздратовано думав той, ти знаєш, крім твого «прокинься», ти й так додавав мені роботи до тієї мороки, яку завдавали інші, і єдине, чого тепер бракує, — лише твоєї внутрішньої драми та її розгалужень і наслідків, я справді не знаю, що зроблю у фіналі. Саме про це й запитував Лонштайн за часів, коли той, ти знаєш, почав по-новому групувати картонки, а Сусанна прийшла з альбомом. Та у вас обох тями немає, прорікав рабинчик, вона, хай там як, мати, і це можна зрозуміти, але ти. — Не маю найменшого уявлення, — смиренно признався той, ти знаєш. — Це немов кривошия, щось незбагненне, яке, проте, трапляється, яке має статися, я був тут з ними, приглядався, як вони живуть, і мало-помалу завів їх у письмо, як кажуть тепер освічені молодики, аж раптом, подумай про це. — Те, що ти показав, аж ніяк не видається мені дуже харизматичним, — виснував Лонштайн. — Для мене Веремія насправді не має ніякого значення, але вона принаймні має свій пафос, натомість твоя писанина — радше патетика. Той, ти знаєш, уже був схильний погодитися з цим міркуванням, і саме цієї миті став очевидцем появи Андреса, що його напівбрутально, напівлагідно катапультував Маркос, двері одразу зачинилися, Люсьєн Верней миттю взяв їх одразу на всі засуви, лінійне розпалося на шматки перед лицем одночасності, яка нагнала страшенну нудьгу на того, ти знаєш, проте не таку велику на решту присутніх, що похапцем заходилися розшифровувати незбагненну появу, і тут: — Прокинься. — Ти, — звинувачував Патрісіо, — махровий мерзотник, ти порушив мій сон саме тоді, коли я спромігся заснути на п’ять хвилин на цьому паршивому килимі. — Тс! — прошепотів Оскар, — швидше заходь. Патрісіо, хоч як швидко йшов, ледве встиг на кінець маневрів, які полягали в тому, що двері зачинилися, Люсьєн Верней одним махом узяв їх на всі засуви, а Маркос тим часом штовхнув трохи розгубленого Андреса в темну домівку, провів його до салону, де сиділи приголомшені менади, тим паче, що цієї самої миті Ролан навпочіпки спустився сходами, сповістив про тіні позаду будинку, з боку штабелю дров, і направив пістолет на Андреса, ледве видного завдяки недогарку свічки, Маркос жестом звелів Ролану припинити гратися вогнепальною зброєю, і кому ми зобов’язані честю твоєї присутності. Друже, хіба я знаю, мені просто здалося, що я повинен прийти. Ясно, з мурахами на хвості, паскудо, — мовив Патрісіо, і досі розгніваний, що його розбудили, Оскар і Ередіа повідомили, що тіні зникли за деревами, то був своєрідний антракт, під час якого Людмила довела Андреса до дивана й дала йому навпомацки склянку вина, Маркос ніби чекав чогось, і Андрес, не знаю, вибач, що я дав хука, не думав, що за мною стежитимуть, це я дав хука, втрутився Маркос, із такими, як Лонштайн і ти, можна не сумніватися, що ви зіпсуєте фінал, Моніка знову запалила погаслий недогарок, Ролан зі сходів повідомив, що тіні сховалися за деревами й чекають чогось, їх вісім або дев’ять, Патрісіо з пістолетом на колінах, сили більш-менш однакові, але що робити з Цабе, якщо Рене не зможе приїхати. Ми пообіцяли йому, нагадав Ередіа, нехай станеться що завгодно, треба передати його в доброму стані, якщо Рене не приїде, я доведу його аж до дверей, і нехай іде сам до своїх мурах або поліцаїв, він одягнений, умитий і нагодований, ніхто не може закинути, що ми не виконали обіцяного. Атож, кивнув Маркос, але як тепер знати, що їх більше цікавить: отримати товар неушкодженим, а чи заявити, що він підгнив. Еге ж, кивнув Ередіа, я про це й не подумав. Хай йому біс, про нього справді треба дбати, як про наречену, лайнувся Оскар. Маркос має слушність, проказав Ередіа, це, друже, зовнішній образ, і вони безперечно спробують сфальшувати його, Ролан підштовхнув Цабе, що спустився на нижній поверх і підняв руки, наче на нього хтось націлився, Патрісіо наказав Цабе сісти на килим, навколо нього немов сформувалося коло червоношкірих у миготливому світлі недогарка, Люсьєн Верней пояснював, що це мурахи, поліція б уже напала, але в такому разі, зауважив Маркос, зрозуміло: якщо вони прийшли першими, ми знаємо навіщо: прагнуть виконати роботу, розпустити брехню і скинути все на нас. Найкраще було б повідомити по телефону поліцію, запропонував Оскар. Сеньйори, сеньйори, промовив Цабе з підлоги, я й справді хотів сказати, але, помітивши Роланів пістолет, знову підняв руки, наче молився в мечеті. Заведи його у water[181], це найбезпечніше місце, сказав Маркос Роланові, а ви пильнуйте вікна, ти, полячко, йди чатувати нагору й повідомляй мені. Лиши мене тут, мовила Людмила і ще не доказала цих слів, як уже підвелася й бігцем подалася нагору, недоумок, дурепа, такої миті ти ще обговорюєш накази Маркоса, піднявшись, зробила панорамний огляд напасників, які розпорошилися; Ролан підштовхнув Цабе, Ередіа і Патрісіо підійшли до вікон салону, Люсьєн Верней пильнував двері. Притулилася до вікна, пригнулася і з’ясувала, що сидячи краще й добре видно все, що можна побачити в кедровому гаї, знизу до неї долинав гамір готувань, стукіт туалетних дверей, уявила собі Цабе, що сидить на єдиному предметі, здатному гідно приймати його, не мала часу подумати про Андреса, його прихід не здивував її, тільки з’явилося відчуття чогось марного й заздалегідь приреченого, запізнілої впертості, за яку тепер доведеться дорого заплатити їм усім, а водночас немов і радість, що Андрес прийшов, і багато іншого. Блуп, паскуди, ховаються за стовбурами, треба не відволікатися ні на секунду, але вона однаково думала, ніби й далі сидить унизу в салоні, Маркос виходить і заходить, Людмила вже не бачила Андреса, не думала про Андреса, дала йому склянку вина, а далі був тільки Маркос, полячка на чатах, що стереже Маркоса, від Андреса лишився тільки жест у сутіні, коли він узяв склянку вина і, несміливо всміхаючись, глянув на неї, з того берега річки, через яку годі переправитися, наче прагнув їй пояснити, чому він прийшов, а все інше було Маркосом і чеканням, страхом у грудях, пальцями, що судомно скорчились у туфлях, тишею кедрів у ліску і Маркосом. Зі свого боку й той, ти знаєш, марно намагаючись упорядкувати щось і в собі, і, можливо, і в інших, вирішив, що найкраще — сісти поряд з Андресом і мати напохваті Моніку та Ґладіс, то було лицарське прагнення захистити, що в даній ситуації вже не могло стати в пригоді, та якби ще й Сусанна на додачу дала Патрісіо спокій і прийшла до них, можна було б чекати, розмовляючи про щось інше, вже не кажучи про те, що не було нічого певного і ті, хто належав до Веремії, стали, можливо, жертвами оптичних ілюзій. Коли пролунав перший постріл, здалося, ніби увесь будинок перенісся метрів на два назад або вперед, Роланів пістолет був, мабуть, справжньою гарматою, Людмилин голос на сходах, Маркосе, йдуть, вісім чи дев’ять, ще один постріл з боку Патрісіо, надворі крик, страшний удар у двері, Люсьєн Верней повільно відступив на півметра і прицілився десь на висоті грудей ще не видного напасника. Гаразд, самі напросилися, сказав Маркос із пістолетом у руці, зателефонуй у комісаріат поліції у Вер’єрі, подобається їм це чи ні, а ми його, живого і цілого, передамо французам. Ти зрозумів мене, напучував Іхіньйо, якщо зможеш, використай один з їхніх пістолетів. Ясно, командире, сказав мурахоник, покладіться на свого слугу, тільки-но трапиться шанс, то й мови немає, а тим часом зауважу: що ревніше ви товчете мені, то легше мені буде з цим вашим приятелем. Рушаймо, наказав Мурахан, усі як один. І тоді, згадує той, ти знаєш, мов незліченні крилаті зграї журавлів, гусей і довгошиїх лебедів, що летять зі степів Азії до самого Каїстру[182], аж повітря здригнулося від їхнього крику, помчали незліченні племена мурахоників, мурахоїв, мурахудів і мурахократів, мов потік на рівнині, омитій Скамандром[183], і двигтіла земля страхітливо, як ступали вони. І постав серед них великий Мурахан, очима і обличчям подібний до Зевса, що шле свої блискавки, статурою до Ареса, а широкими грудьми до Рональда Рейгана. За диван, звелів Андрес, схопив Моніку за шию й потяг без дальших пояснень у назване вище місце. Сюди (повторення цієї процедури з Ґладіс і Сусанною), не ворушіться, а ти, войовнице, скажи мені, де є пістолет, бо я, хоч і п’яний, пройшов свого часу всі етапи у Федеральному тирі, авжеж. Спитай Маркоса, підказала Сусанна, що не виходила за межі своєї компетенції. Тримай, крикнув Маркос, що почув невідомо як, і в руці Андреса холодна й мила штучка, яку приємно стиснути і яка мало-помалу нагрівається. Здалеку лунає сирена, не варто було завдавати собі клопоту й телефонувати, коли почалася така стрілянина, комісар Пілоден не був Бетховеном, а три тюремні автомобілі та інше поважне знаряддя стояли за двісті метрів від вілли ще тоді, коли найзвитяжніші мурахофони, родом з Евбеї, Халкідікі, Еритреї, багатої на виноград Істіеї, морського Коринфа і високої цитаделі Діона, палали бажанням проткнути своїми ясеновими списами ворожі обладунки. Разом з ними сунули орди мурахотлустів і мурахонімів, а ще й мурахофілів, жителів Аспледону та Оркомену в Мінії, під проводом шульги Малерби і брата його, вправного на обидві руки, синів Немесіо Яньєса, що заскочив одного разу діву невинну Астойку Асейду, яка й привела їх на світ у домі Актора, і хтозна, що там ще далі. Треба зачекати, стримував Пілоден, три постріли — поки що небагато, потрібна добре зварена юшка, наказ згори. Отож Люсьєн Верней тієї миті, коли розчахлися двері, просто в груди, і поліг мурахократ на землю, ставши килимком для двох мурахоїв, які розтоптали його, і це було останньою подією і в його, і в їхньому житті, бо Люсьєн Верней бах-бах, другий мурахой, падаючи, бах, Люсьєн Верней поволі згинався, тим часом Маркос та Ередіа майже водночас бах, Ередіа і Маркос зачинили двері й дивилися на Люсьєна Вернея на підлозі, кляті двері, бурчав Люсьєн Верней, поставте спереду шафу, Моніка шукала чогось, пусте, дбай про інших, кров текла поміж пальців Моніки, Андрес і Сусанна допомагали їй підняти Люсьєна й покласти на диван, Ґладіс із непотрібною хусточкою, гикання, два постріли поспіль у північне вікно, Ередіа пригнувся, бах-бах-бах-бах, і тієї самої миті з-поза кедрів усі, хто жив в околицях Егіона, і великого Еліке, і в усьому тамтешньому краї, на чолі з Мураханом в обладунку з пишної бронзи і славетним своїми звитягами ринули тлумом єдиним до вікон, Патрісіо поклав на землю першого, голомозого мурахонудиста, нездоланний порив до дверей, зіткнулися груди в груди Маркос і himself[184] Мурахан, надто inflghting[185], щоб пустити свинець, а Ґомес із пустою обоймою шукав простору, щоб бити руків’ям, Андрес кинувся поміж Маркосом і Мураханом і дістав від другого з названих вище удар у самісіньку пику, що вернув його до джерел походження видів, сирена в саду і свистки, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, кажучи Маркосу: віддай його або я тебе вб’ю, і Маркос бачить свій пістолет у руках мурахократа, що приклеївся до Іхіньйо, Маркос збагнув одразу, застиг і зів’яв, немов уві сні, перед дверима, куди пхалися мурахи, повільно поклав руки в кишені, сказав: ідіть і шукайте, якщо стане вам духу, бачив, як пістолет Іхіньйо піднімається йому до очей, думав, чи Людмила просидить нагорі досить довго, поки прибуде поліція, а чи, як і завжди безумна, полячка збіжить униз у самому розпалі подій, пауза, немов технічний збій під час демонстрації фільму, не стріляйте, доне Іхіньйо, вас побачать, постріл, фари в саду, і сльозогінна граната, вже геть непотрібна, розривається коло ніг Патрісіо, всім руки вгору. Неможливо й далі дотримуватися класичних описів, думав той, ти знаєш, посередині сходів, це неправда, цього не сталося, хай там що, а не сталося, а якщо й сталося, то не так, надто легко спиратися на класиків і стверджувати, мовляв, ти розповідаєш про те, що попри всю невірогідність таки сталося, розповідати про неможливе, яке ще відбувається, неможливе, про яке годі не думати, що це затримка фільму, і в залі от-от засвистять, ця пауза трьох армій перед фіналом може бути і його власною паузою на сходах, його сумнозвісною нездатністю до одночасності, ба навіть послідовності, коли події розгортаються занадто швидко, скажімо, вузол Маркос — Мурахан — Ґомес — Андрес, у якому застигли і до, і тепер, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, каже Маркосу: віддай його негайно або вб’ю тебе, і водночас Сусанна, діагональна тінь Сусанни ковзнула аж до Патрісіо, закутаного димом від гранати, схопила його за плечі, таж треба таки наважитись на що-небудь, задля Люсьєна Вернея, простертого на дивані, Моніка перев’язує йому плече (але як серед пострілів і за зникущий проміжок часу могла з’явитися пов’язка, що насправді була рушником, але однаково?) Ой, ні, нехай йому грець, думав той, ти знаєш, посередині сходів, цього не могло статися отак і отут, цього вечора і в цій країні з цими людьми, оце й усе. А Оскар, де зникли Оскар і Ґладіс? Високий і енергійний, майже усміхнений, комісар французької поліції постав у дверях: адже можна безтурботно всміхатися під захистом двох кулеметів, ніхто не ворушись, для Андреса то була неоціненна нагода шугнути в залишки пітьми, звідусіль уже рясно світили прожектори, а потім метнутися в бік того, ти знаєш, що й далі перебував на сходах, чи то сідаючи, чи то падаючи, Андрес мало не пробіг йому по голові й притьмом дістався майданчика, звідки Людмила, виконавши своє завдання, летіла вниз, він зловив її вже в повітрі й підвів до вікна, не ворушися, Людлюд, це вже нічого не дасть, ось побачиш, вони й самі прийдуть нас шукати. Маркос,
проказала Людмила. Він там, відповів Андрес, але я точно не знаю, де саме і в якому стані. Дай мені зійти, я хочу бачити Маркоса. Людо, зачекай. Дай мені зійти, дай мені зійти, але краще поки що не пускати її вниз, тримати в обіймах, дарма що пручається й кричить, я сам не знав, що могла б побачити Людмила коло підніжжя сходів серед того розгардіяшу, сліпучих ліхтарів і поліції, яка вже зайняла перший поверх і піднімалася нагору, перечепившись посередині сходів об того, ти знаєш, бачиш, Людо, вони позбавили тебе цього клопоту, вони дуже люб’язні, а тепер так, моя люба, тепер так, слід спускатися.
* * *
Коли-небудь Андрес, мабуть, знову дійде висновку: все, що відбулося до і після нападу мурах на віллу, — суцільна мішанина, і то не так через плутанину, властиву таким ситуаціям, як через те, що він, спостерігач, мало придатний для такого завдання, бо саме йому дістався тепер ще й обов’язок упорядковувати матеріали того, ти знаєш, оте, що він називав картонками, хоча насправді там було казна-що, починаючи від надгорілих сірників і закінчуючи плагіатом «Іліади» й безладними сутичками у світлі паршивого недогарка, тож спробуй знайти кінець у цьому клубкові. Скажімо, такі люди, як Ґомес та Ередіа, рішуче просунулися в глиб цієї землі, про що й свідчить те, як вони вдоволено й гордо поглядали одне на одного там, де опинилися, хоч Андрес і Лонштайн не мали про це найменшого уявлення, автім, не дуже й переймалися; отже, поглядали, й Ередіа дав свою сигаретку Ґомесу, що з насолодою затягнувся й повернув її, обидва лежали на голій цементній долівці й ділилися єдиною сигаретою під брудним вікном, крізь яке сіявся світанок і виднів увесь заснований павутинням залізний хрест із двох штаб, зрештою, ми таки пустили з них юшку, вимовив Ґомес між двома затяжками, а Ередіа трохи зігнувся, наче йому щось боліло, Ґомес пальцями погладив йому плече, звісно, пустили, друже, це була велика Веремія. Лишень, подумай: вони хотіли вбити його самі, дивувався Ґомес, отам, тоді нам було б непереливки. Створення зовнішнього образу, пояснив Ередіа, спробуй доведи потім у Гватемалі або Аргентині, що то не ми, що ми дотримали свого слова. І, мабуть, ще де-небудь є люди, які пригадують обличчя Цабе, що вийшов з туалету й кинувся в обійми Мурахана, спасибі, брате, спасибі, а тим часом комісар Пілоден поглядав на них із прихованим глумом, пусте, доне Ґуальберто, якщо ми не починали нападу раніше, то тільки тому, що боялися за вашу безпеку, уявіть собі, ці нелюди могли незворушно стратити вас, потиски рук, обійми, Мурахан ще й глянув через плече Цабе, щоб пересвідчитися, що мурахоник уже кинув пістолет Маркоса, не годиться, щоб у Цабе прокинулися підозри, але ж куди йому, він був такий зворушений, а Пілоден тим часом підібрав пістолет, а з ним і можливі відбитки пальців, іронічна посмішка Пілодена, все залагодилось якнайкраще і, хай там як, думав Мурахан, що був реалістом, ми не змогли виконати наказу, але вони однаково будуть задоволені, бо ми, як кажуть, схопили негідників у їхньому кишлі, доне Ґуальберто, вони вже тут ніде не напаскудять. Ґомес та Ередіа знали і про це, але й далі мовчки курили, дивились, як підводиться день, уявляли собі статті в латиноамериканських газетах, друже, була велика Веремія, і тільки це має значення, єдине, що має значення, аж до наступної. Звичайно, погодився Ередіа, Маркос вважав би так само, як ти гадаєш.* * *
Мабуть, треба думати, що бірюзовий пінгвін приніс їм щастя, бо ані Ґладіс, ані Оскар не змогли б пояснити, чому вони так багато думали про нього і майже ніколи не згадували про королівських броненосців, бо, зрештою, як дізнатися, котрий із них правив за амулет, вони всякчас пригадували пінгвіна й любили його здалеку, на висоті шести тисяч метрів між Дакаром і Ріо-де-Жанейро, згадували й любили його, запитували себе, що сталося з ним, покладали свої надії на належний догляд у зоопарках, доброзичливих дам із басейнами й достатком мерланів, на якийсь міжнародний цирк, що братиме чималі гроші за квиток і змогу помилуватися пінгвіном, і це все мимохідь, щоб не думати надто багато про схожого на китайця типа, що сидів збоку від них і був напрочуд люб’язний, завжди першим угадував бажання Ґладіс або простягав Оскарові пачку сигарет, щоб той узяв собі одну й розігнав нудьгу перельоту. Ти ще побачиш, люба, тільки-но сядемо на рідну землю, вони одразу змінять свої норови. Стривай, мовила Ґладіс, я маю сестру, що вийшла заміж за суддю. Судді одружуються? — здивувався Оскар. Це може стати в пригоді, як по-твоєму? Звісно, погодився Оскар, треба тільки, щоб твоя сестра переконала його у вигоді експорту пінгвінів до Європи. Зрештою, треба говорити про що-небудь, сказала Ґладіс, я вже так давно не працювала, що заздрю цим дівчатам із тацями, мені вони так подобаються. Мені теж, кивнув Оскар, надто ота руденька, що якраз годиться для того, про що казав Сехас. А що казав Сехас? Цензурована відповідь. До Ріо-де-Жанейро ще дві години, а до Буенос-Айреса — чотири, нумо попросімо ще по одному віскі, знову озвався китаюватий співвітчизник, а скоро тут покажуть кольоровий фільм. Сподіваюся, бойовик, докинув Оскар. Атож, підтвердив співвітчизник, marines[186] убивають комуністів абощо, невмирущий Джон Вейн.* * *
— Не розповідає про них і, звичайно, серед іншого ще й тому, що не має уявлення, де вони, — горлав рабинчик, дивлячись на мене так, ніби я сам завинив у тому розгардіяші. — Велика попередня підготовка, тобі забивають баки псевдонімами, кодами, зустрічами о третій годині ночі, і раптом це все розсипається. — Ти балакаєш, щоб балакати, — дорікнув Андрес, кладучи один папірець попереду другого, потім подивився на обидва, розмістив у зворотному порядку, подивився на обидва, поклав у куток, дістав інші папірці, розклав їх послідовно, поглянув на них, стенув плечима, визнав у душі, що Лонштайн має слушність і що ніяка послідовність не править за провідну нитку, — балакаєш, щоб балакати, бо ти західна людина, яка потребує вказівних стрілочок. — Ти і справді надаєш послідовності завеликого значення, — бурчав рабинчик, — таж будь-який порядок має однакове значення, ти до скону мордуватимеш мене своїм новонабутим фанатизмом. — Ні, друже, — заперечив Андрес, вибравши низку картонок і папірців, що видавалася йому не такою плутаною, як решта, — тільки бачиш, гра вирішує так: їм дістається одне, а мені зовсім інше, що не має з ним нічого спільного, скажімо, муха, але дивись, наприкінці відбувається своєрідна конвергенція, треба дати назву, але, на думку багатьох людей, саме я приніс заразу. — Дурниці, — заспокоював його Лонштайн, — Патрісіо згодом дізнався, що мурахоники стояли там ще за чотири години до того, як ти прийшов, просто, побачивши тебе, подумали, що марно чекати далі, їх безперечно приголомшило, що ти навідався так спокійнісінько, наче прийшов на чай із тістечками. — Яке це все має значення, — відмахнувся я, — яке це все незначуще проти того, що сталося. — А я думаю, що це має для тебе надміру велике значення. Не знаю, звідки в тебе раптом з’явилося таке компіляторське завзяття. — Як на мене, друже, через Мануеля. — І що в біса має робити Мануель з цим усім? — Усе, мій друже. Здавалося б, ніби ми марнуємо час на це папіряччя, але щось мені підказує, що його треба берегти для Мануеля. Ти сердишся, коли бачиш, як я роблю що-небудь, що тобі прикре внаслідок пропуску, бо ти не стежив зблизька за розвитком подій, і зауваж: я не звинувачую тебе, я й сам більш-менш у такій ситуації, а тут іще кляте відчуття, ніби щось живе та реальне розкришилось і випало поміж пальці. Я теж усе-таки хочу закінчити цю роботу, нехай навіть тільки тому, щоб піти до Сусанни і дати їй те, чого ще бракує в альбомі. — Ох, невже ти гадаєш, що й оце ввійде до того альбому, змішавшись із півсотнею сторінок вирізок і колажів? — Так, друже. Ось, наприклад, поглянь, що мав той, ти знаєш, у кишені курточки, загалом ми не маємо ніякої інформації про, скажімо, Ролана або Ґомеса, щоб лишити її Мануелеві. Зрештою, коли виросте, він не згадає про них, натомість матиме це все, що, власне, виконуватиме по-іншому ту саму роль, тож слід і це покласти в читанку для Мануеля.На прес-конференції Форуму з прав людини Свідчення політичних в'язнів, у яких викрито застосування тортур Розповіді У свідченнях зачитаних на прес-конференції, а також у свідченнях,
Засвоєна наука і завзяття, породжене нею, — це все стало предметом заяв американських ветеранів війни у В'єтнамі, що розмовляли з американським адвокатом Марком Лейном. У Швеції, де багато ветеранів знайшли собі притулок після
поданих у письмовій формі, в'язні розповіли з перших вуст про тортури, яких вони зазнавали. Практично в кожній розповіді катовані викривали застосування електричних розрядів, биття кулаками і тупими предметами, психологічний тиск і т. ін. Далі ми подаємо добірку виголошених свідчень. Норма Еліза Ґарельї: заарештована 15 вересня 1971 р. в Росаріо. Подала своє свідчення в письмовій формі, на прес-конференції його зачитав один член її родини. Слід зазначити: незважаючи на недавню заяву міністра внутрішніх справ доктора Мора Ройґа про її звільнення, сеньйора Ґарельї і далі перебуває у в'язниці. За свідченням Ґарельї, її арештували вдома разом з чоловіком троє або четверо поліцаїв у цивільному, які від першої миті почали вдаватися до насильства. Поліція, здається, пов'язала її з утечею ґерильєро з в'язниці в Тукумані. Від самого початку її грубо лапали й ображали словами. Згодом перевели в місце, якого вона не може точно назвати. За словами Ґарельї, її роздягли й почали застосовувати електричні удари до всього тіла, надто до грудей, піхви, зубів і вуст. Водночас її били по обличчю. В одному уступі своєї розповіді сеньйора Ґарельї повідомляє, що один з її катів — його називали «Здоровило» — змінив своє ставлення до неї й казав, мовляв, «закохався в неї». Ув'язнена розповідає, що в неї були зав'язані очі, тож вона не могла бачи-
свого дезертирства, а також у США, де вони живуть сьогодні як почесні громадяни, тридцять два колишні американські солдати дали свідчення, розповівши про нелюдські вчинки, в яких вони брали участь у В'єтнамі. Лейн, що є автором дивовижного дослідження про помилки, скоєні під час розслідування вбивства президента Джона Фіцджеральда Кеннеді, опублікував свої «Розмови з американцями», вони вийшли недавно у видавництві «Simon et Schuster», ось кілька уступів із книжки. Чак Онан, штат Небраска ЛЕЙН. Чи давали вам коли-небудь вказівки, як допитувати полонених ворогів? ОНАН. Так. •Де? — На всіх військових базах. Але протягом місяця до відправки у В'єтнам навчання стало інтенсивнішим. У Бофорті на базі морської піхоти (в Південній Кароліні) нас готували до виживання в джунг-
ти обличчя свого ката, проте доторкнулася до нього й пересвідчилася, що він плаче. За її свідченням, цей поліцай був досить обізнаний із медициною і сказав сеньйорі Ґарельї, що йому треба скласти іспити ще з чотирьох предметів, щоб стати адвокатом. Норма Морельйо: заарештована 30 листопада військовим персоналом у місцевості Гойя, згодом її перевели до командування 2-го армійського корпусу в Росаріо. Родичі змогли провідати її лише через місяць. І її адвокат доктор Бельйомо, і її брат Рубен Мотельйо стверджували, що її піддавали тортурам на військових об'єктах. Натомість, коли ії передали поліції, до неї ставилися добре. Мірта Міґуенс де Моліна: заарештована 11 грудня. Її свідчення зачитала на прес-конференції її адвокат доктор Мануела Сантучо. Її арештували двадцять чоловік у цивільному. Згідно з текстом свідчення, її роздягли й піддавали багатьом сеансам електричних ударів. Троє чоловіків зґвалтували її, а одного разу ввели їй в анус ручку для письма. Її піддавали й психологічним тортурам. У сусідній кімнаті катували її чоловіка й не раз заявляли їй про його смерть. Крім того, казала, що бачила свого чоловіка в страшному стані, яєчка і вуста йому попекли кислотою. Мірта Кортесе де Аль: заарештована 19 липня в Росаріо. У своєму
лях. І пояснювали, як катувати полонених. • Хто давав вам ці вказівки? — Здебільшого сержанти, а також деякі офіцери, лейтенанти, інколи й капітан. • Що вони пояснювали вам? — Як катувати полонених… • Наприклад? — Зняти з людини взуття й бити її по підошвах. У порівнянні з іншими методами, цей ще досить лагідний. • Які інші методи пояснювали вам? Ви можете назвати приклад? — Нам казали, що слід використовувати радіопередавачі. Треба прикріпити електроди до статевих органів. • Вам показували на практиці застосування цих методів чи тільки говорили про них? — Там були малюнки на таблицях, які докладно показували, як зафіксувати електроди на яєчках чоловіка або на тілі жінки… • Ці малюнки робив хтось із офіцерів?
письмовому свідченні розповідає, як її заарештували й помістили до камери регіонального відділу федеральної поліції. Її катували електричними ударами в найчутливіші зони тіла. Її ображали й погрожували їй смертю, а один з поліцаїв казав, що йому «дуже тяжко бачити мене в такому стані». Далі у своєму свідченні вона стверджує: «Вдавалися й до інших, ще нечуваних методів. Клали на очі, прикриті папером, електричний дріт, а навколо голови — інші дроти, й пов'язали їх дуже тісно. Ці дроти пекли мене, я відчувала гострий біль. Моє тіло мало дедалі меншу опірність, було вкрите синцями від ударів і електричних розрядів». Далі вона повідомляє, що, коли непритомніла, «кати вдавалися до наркотиків, які містилися в сигаретах, ампулах, ватних тампонах і пастилках, вони оживляли мене, щоб я далі могла витримувати такий допит. Вони водили мені по шкірі невеличким коліщатком, яке випромінювало тепло, а в окремих місцях спричинило опіки». Під час інших допитів мене піддавали інфрачервоному опроміненню, яке «призвело до тяжких опіків у районі сідниць». Далі вона зазначала, що через тиждень після арешту «моє тіло перетворилось у безформну синю масу, шкіра почала відпадати, мною всякчас тіпало. Мої руки і ноги були паралізовані. Мені казали, ніби я в Уругваї і що всіх тортур мені завдавала одна екстремістська організація». Згодом її перевели до відділу федеральної поліції в Мерседесі, де її вже не катували. Потім до аргентинської політичної поліції (DIPA) в Ла-Платі,
— Ні, то були надруковані зображення, приклеєні до таблиць. • А що вам ще пояснювали? — Як виривати нігті. • Який інструмент радили вам для цього? — Плоскогубці, що їх використовують радіотехніки. • Хто вам пояснював ці методи? — Один сержант. • Яких інших методів вас навчали? — Різних речей, які можна робити з бамбуковими паличками. • Наприклад? — Забивати їх під нігті або у вуха. • Вам коли-небудь демонстрували ці методи? — Так. Одного разу били одного чоловіка по підошвах. Йому наказали лягти на землю й били прикладом гвинтівки. • Вам давали особливі вказівки, як треба допитувати жінок? — Так. • Що вам казали?
звідти її привели до судді. «Їм довелося нести мене, — розповідала вона, — бо мої ноги й далі не ворушилися. Мене показали одному з членів моєї родини, що не впізнав мене. Були там і судові лікарі. Суддя вимагав відправити мене до психоневрологічної лікарні, де я пробула десять днів». Ґуїльєрмо Оскар Ґарамона: заарештований 21 листопада разом з Адріаною Монікою Аріас і Нестором Потом у Росаріо. Згідно зі свідченням, їх привезли до комендатури поліції, де їх били різні поліцаї. Застосовували до них і удари електричним струмом. Ґарамону катували протягом 24 годин — з невеличкими інтервалами, — і він стверджує, що «на тій стадії я був увесь попалений електричними розрядами і потовчений ударами». Далі він розповідав: «Вони накинулися на мене, наче люті звірі. Коли в мене потекла кров із носа, вони ще дужче розлютилися і били ще нещадніше. Мені показали нове знаряддя тортур, сказали, що його виготовляють «янкі» і що його дали їм для ліквідації тих, хто с… на службу безпеки. Воно складалося з пластмасової кулі з пружиною і пластинкою, її клали до рота, а кулю відтягували сантиметрів на 15–20, і вона поверталася зі страхітливою силою». Потім, як подано у свідченні, вони привели одну жінку, «роздягли її й поклали зверху на мене. Нас обох катували електричним струмом, їй сказали, що скалічать їй піхву, щоб вона ніколи не могла мати дітей… А мені сказали, що, коли я помру, мене викинуть із
— Вказівки були досить садистські. Я не хотів би розповідати про це. Що це дасть, якщо говорити про них. Я хотів би забути, звільнитися від цього. • Я хочу забезпечити вашим словам якомога ширшу аудиторію. Ви, певне, чули, як Ніксон казав, мовляв, Мі-Лай — це окремий випадок, американські солдати великодушні й гуманні. Тож якщо морських піхотинців навчали катувати у В'єтнамі, чи не здається вам, що люди повинні знати про це? — Звісно, що нас учили катувати, але люди не хочуть ані чути про це, ані вірити цьому. Проте, якщо існує бодай найменша можливість, що це стане в пригоді, я розповім, як усе діялось. • Чого ви навчилися, щоб катувати полонених жінок? — Ми мали роздягати їх, розводити їм ноги і вставляти в піхву загострені палиці або багнети. Крім того, нам казали, що ми можемо ґвалтувати жінок, коли тільки захочемо. • А що ще? — Нам пояснили, як відкрити фосфорну бомбу, щоб вона
третього поверху і скажуть, мовляв, я наклав на себе руки… Уже було несила терпіти, я просив, щоб вони вбили мене, а мені відповіли, що так вони мене теж убивають, але повільно». Уґо Маркос Дукка: заарештований 7 вересня 1971 р. в Тукумані, тепер перебуває в будинку № 37 по вулиці Вілья-Дебото. За його словами, потім його перевели в центральний департамент поліції, де й побили. Згодом, каже він, його перевели на територію управління зв'язку, «де офіцер Кінтерос і два кати раз по раз били мене по обличчю, заганяли мені голки під нігті, топталися мені по пальцях ніг… Мені постійно брехали про мою жінку і дітей». Тірсо Янєс: заарештований у Тукумані, того самого дня, що й Дукка, і теж у зв'язку з утечею ґерильєро РАН. Його теж били різноманітними способами. «Мені пропонували врятувати життя, якщо я викажу своїх товаришів, і сказали, що Сантільяна й Мартінеса вже розстріляли». Роберто Сантучо: заарештований у Кордові 2 вересня. Його перевели до комендатури поліції й піддавали тортурам, які «полягали в ударах чимсь твердим, можливо, довбнею, по підошвах, неперервних, різноманітних і під різним кутом ударах у живіт, по голові й по вухах, по руках і електричних розрядах, застосованих до всього тіла, надто до статевих органів». Його багато разів піддавали таким сеансам тортур, катування, за його
не вибухнула, а потім прикладати фосфор до частин тіла, де справді болітиме. • Які місця вам радили? — Очі… а також піхву. • А радили використовувати інші хімікати? — Так, цезій. • А як його використовували? Як порошок? — Він у вигляді порошку, поки не вибухне. Нас навчили відкривати контейнери й використовувати цезій як отруту. Полонені мали тільки спожити його. • А вас учили, як використовувати гелікоптери? — Так. Розповідали як веселу бувальщину, що одного разу у В'єтнамі ноги і руки одного полоненого прив'язали до різних гелікоптерів. Потім вони піднялися в повітря й четвертували його. • Хто вам розповів оце? — Один з наших інструкторів, сержант. • Він був присутній особисто? — Казав, що робив це. • А вас навчали докладно, як використовувати гелікоптери?
свідченням, припинили тільки тоді, коли в газетах опублікували повідомлення про його арешт. Убальдо Ґонсалес: заарештований 13 жовтня 1970 р. у Мендосі, арешт здійснив персонал провінційної поліції. Його катували, як він каже, в департаменті поліції цього міста. «Я не можу точно назвати час, але, припинивши катувати мене електричним струмом, вони посадили мене на стілець, обв'язали голову ременем чи вірьовкою і якимсь предметом, мабуть, палицею, стали робити ґароту, що почала стискати мені голову… Коли я вже впав на підлогу, мене посадили, і я відчув, як мені повільно топчуться по яєчках, регочуть і пророкують, що я буду безплідний… Зняли з мене наручники і вірьовками чи ременнями зв'язали мені руки і ноги, потім кілька чоловік піднімали мене, а коли я був у повітрі, пропускали мені електричний струм через анус і яєчка». Розповідав, що знепритомнів, а коли очуняв, «хтось робив мені масаж серця, а до грудей прикладали апарат, що, гадаю, був стетоскопом. Чув, що вони говорять про зупинку серця, а хтось, кого вони називали доктором, відповів, що «небезпеки немає, він оклигує». Потім я чув, мовляв, так не піде, вкиньте його до карцеру, з потім заберемо його звідти». Хорхе Аґрест: заарештований у Мендосі 13 жовтня 1970 р. Згідно з його свідченням, його катувала спершу провінційна поліція, а потім допитували у відділі федеральної поліції.
— Про гелікоптери нам розповідало багато фахівців. Вони пояснили цілу низку методів катувань із допомогою цих машин. Скажімо, гелікоптери мають зовні линву, яку можна автоматично опускати й піднімати. З її допомогою, наприклад, витягають людей із води. Вона для цього й призначена. Проте нас учили чіпляти полонених на цю линву й пов'язувати їм на шию тоншу вірьовку, призначену для порятунку. Коли жертву опускали, вона відчувала, що вірьовка дедалі більше затискає їй шию, аж поки наставала смерть. Це одна з можливостей використовувати гелікоптер для тортур. Крім того, можна прив'язувати полонених під кабіною гелікоптера, а потім літати, торкаючись верхівок дерев. Тоді і справді мало що лишається. • Як довго вас навчали методам допитів і тортур? — Понад півроку, в середньому п'ять годин на тиждень. • Це навчання інтенсивніше, ніж в університеті, коли протягом семестру вивчають якийсь основний предмет. На юридичному факультеті, де я вчився, на
Розповідає, що його катували електричним струмом, а «коли я мав намір кричати, мені пальцем придавили трахею, аж поки я вже не міг дихати». Еміліо Бріґанте: заарештований того самого дня і теж у Мендосі. Йому погрожували смертю, а потім, каже він, «змушували мене бігати навколо кімнати і всякчас били мене електричним струмом». Розповідає у своєму свідченні, що його кати, «як судити з їхніх розмов та способу биття, створювали враження, що це люди, призвичаєні до такого нелюдського ставлення до ув'язнених. Наступний допит почався в іншій кімнаті, мене роздягли, прив'язали руки та ноги і пропускали електричний струм через різні частини тіла, здебільшого через яєчка. Електричні удари кати супроводили погрозами, кажучи, що моє життя залежить від них, вони передадуть мене судді, коли вважатимуть за потрібне, і не зроблять цього, якщо позбавлять мене життя, і що я вже ніколи не зможу мати статевого зв'язку з жінкою. Потім мене піддали новій низці тортур, — сказано далі у свідченні цього заарештованого, — й по-звірячому били доти, доки я простерся на підлозі, а між найтяжчими образами ввели мені в анус олівець… Усі ночі я спав, прив'язаний до стільця, і вони щомиті приходили й будили мене, кажучи, що тортури починаються знову, й били, щоб я не міг заснути». Альваре Центуріон: теж заарештований у Мендосі того самого дня.
тиждень було всього дві години кримінального права — мого найголовнішого предмета, тобто протягом п'яти місяців ми мали лише по дві години на тиждень. — Атож, нас ґрунтовно готували до катувань. І це лише офіційна частина. Насправді було більше. Сержанти, наші інструктори, жили з нами, ми разом їли і спали в одному приміщенні й завжди розмовляли про їхній досвід у В'єтнамі. • Про що саме? — Про вбивства і тортури полонених, про ґвалтування дівчат. Вони мали й фото найстрашніших речей, які коїли. • Якою була реакція новобранців на таке навчання? — Позитивною. Їм подобалося. Морські піхотинці — це здебільшого добровольці. Вони тільки й мріяли потрапити до В'єтнаму й застосовувати там свої нові вміння. Річард Доу, штат Айдахо ЛЕЙН. Ви брали участь у якій-небудь операції, коли вбивали невинних осіб?
У своєму свідченні повідомив: «Вони всякчас насолоджувалися своїми нелюдськими вигадками. Пекли мені пальці запаленими сигаретами й погрожували смертю, кажучи, що скинуть мене зі скелі і зроблять так, щоб мене було годі впізнати». Карлос Ґвідо Стеканелья: заарештований під час тієї самої операції, його катувала провінційна поліція, потім, за його свідченням, йому завдавали тортур службовці місцевого відділу федеральної поліції. За його словами, федерали роздягли його і прив'язали до кушетки. «Потім обгорнули мені зап'ястки та кісточки пуховими прокладками, щоб не лишати слідів, і почали допит, запитавши, чи били мене мендоські поліцаї. Коли я відповів, що так, розреготалися і сказали, що «то були тварюки, ми працюємо краще, бо вдаємося до науки». Далі він писав: «Електричні удари застосовували до яєчок, під пахвами, до пипок, а також в анусі, кажучи, мовляв, ми вилікуємо тебе від геморою… Щоб не чулося криків, запускали токарний верстат, щосили затискали мені руками рот і навіть душили ніс, я був у такому відчаї, що розірвав свої пута… Протягом цього періоду тортур, що тривав п'ять днів, я нічого не їв». Роберто Лей: заарештований 4 листопада 1970 р., розповідає, що його «почали допитувати з погрозами і образами, потім прив'язали мені руки і ноги, кожну кінцівку окремо. Допит почався з нарікань на негативну роль судової влади і з твердження,
— Так. Це було в селі на північ від наших позицій. Ми отримали інформацію, що в тій зоні є в'єтконгівці, тож треба було йти в село й розпитати селян. Ми прийшли і стали розпитувати старосту. Той чоловік симпатизував в'єтконгівцям і звелів нам покинути село. Ми пішли, проте вернулися з підкріпленнями і буквально зруйнували село дощенту. •Як? — Напалмом, мінометами, гарматами, штурмом, панцерниками… Масштабною атакою на жалюгідне село. • Скільки людей жило там до нападу? — Десь чотириста чоловік. • Скільки пережило напад? — Один. • Кого ви вбивали? — Усіх. Жінок, дітей, буйволів, курей, кіз. Усіх. • Це була незвична операція? — Ні. Ми вже брали участь у схожих операціях, коли нам наказували палити дощенту все село, проте не вбивати всіх. Були й інші випадки, коли ми вбивали людей.
що моя доля перебуває в їхніх руках». Потім його катували електричними ударами. Мануель Альберто Ґонсалес: заарештований 6 вересня 1971 р. після втечі з в'язниці у Вілья-Уркісі в провінції Тукуман. Ґонсалеса передали управлінню провінційної поліції, де його змусили пройти між двох рядів поліцаїв, що сильно били його. Його не раз піддавали побиттю й позбавляли їжі. Стверджує, що «тільки тоді, коли минув досить тривалий час, з мене зняли наручники та пута й почали давати харчі й мате. Одного разу я збагнув, що солдати додавали до мате сечу». Атос Маріані: розповідає, що його роздягли і прив'язали до ліжка. «Вдягли мені кільце на великий палець ноги і водили по всьому тілу чимсь подібним до борони або металевої щітки, передусім по животу, тазу і вустах; потім по статевих органах і грудях. Були миті, коли я думав, що задихнуся. Потім мені почали давати білі драже, які виймали з коричневої квадратної пляшечки заввишки п'ять сантиметрів. Мабуть, з метою уникнути електролізу, який під час подальших аналізів міг би свідчити про електричні удари». Карлос Делья Набе: заарештований 16 березня 1970 р., звинувачений в участі у викраденні парагвайського консула Вальдемара Санчеса. Негайно по тому, як його заарештували восьмеро чоловік, знайшовши його в одному бараці в Лухані, на нього вдягли
• Як називалося село? — Бау-Трі. • Де це, чи, радше, де це було? — Десь за двісті сорок кілометрів на північний схід від Сайґона. • Ви отримували коли-небудь наказ не брати полонених? — Так. • Від кого? — Від лейтенанта, командира підрозділу. • І що тоді було? — Ми нікого не брали в полон. • Що це означає? — Ми вбивали всіх, кого захопили. • І поранених? — Авжеж, і поранених. • Ви вбивали поранених? — Так. • Як ви вбивали їх? — Пістолетами, гвинтівками, кулеметами, багнетами. • Навіть поранених, що лежали на землі? — Так, які вже не могли захищатися. Вони вже нічим не могли зашкодити.
наручники й почали завдавати йому електричних ударів, використавши автомобільний акумулятор. У цій самій машині його змусили лягти на підлогу разом з іншим чоловіком, то був Франсиско Паес, муляр, що виконував у бараці ремонтні роботи. «Після поїздки, що тривала десь годину, — пише Набе у своєму свідченні, — ми приїхали до досить великого будинку з дуже маленькими камерами. Через кілька хвилин мене завели до яскраво освітленої кімнати, де роздягли і прив'язали до кушетки. Там мені знову завдавали ударів електричним струмом, а один чоловік тихим голосом переконував, що буде краще, якщо я говоритиму, бо кінець кінцем усі починають говорити. Думаю, ці тортури тривали десь годину. Потім мене завели до карцеру, де я почав відчувати, що ліва рука в мене паралізована. Я став кричати, просячи, щоб коло мене був хто-небудь. Ніхто не відповідав, але згодом двері відчинили і мене знову прив'язали до кушетки. Коли я сказав їм, що не можу ворухнути рукою, — писав далі у своєму свідченні Делья Набе, — вони катували мене апаратом, що давав менший струм, тобто я бився в корчах тільки тоді, коли його вмикали на повну потужність». Після того, як Делью Набе разом з Паесом перевезли машиною на інше місце, їх помістили в камеру, підлогу якої встеляли уламки деревини. Він розповідає, що «невдовзі після приїзду мене підняли й поклали на стіл, прив'язавши руки та ноги, потім змочили мене водою й запустили машину,
• Ви були свідком таких подій? — Я брав участь у них. • Чому? — За якийсь час людина перетворюється в тварину… Ми робили це інстинктивно, вже нічого не усвідомлювали. • Скількох полонених або поранених ви вбили? Ви можете підрахувати? — Я б сказав… можливо, 250. • Ви особисто? — Так. • А при якій кількості таких убивств ви були присутні більш-менш безпосередньо? — Можливо, двох тисячах або трьох. • Ви добивали поранених? — Звичайно, поранених, цивільних і тих, кого вбивали без ніякого мотиву. Чоловіків, дітей, жінок, усіх. • Ви були очевидцем допитів? — Так, інколи полонених, яких я сам полонив або привів. Я був свідком двадцяти п'яти або тридцяти допитів. • Ви можете описати їх?
що видавала звук, подібний до циркулярної пилки. Коли я відмовився відповідати на запитання, мене били по вухах і застосували набагато потужніші електричні розряди, ніж ті, які я витримував доти. Як скінчилися ці катування, мене стягли на підлогу, обдали тіло водою й лишили мене в спокої на 15 хвилин. Потім знову прив'язали до столу, повторили ту саму операцію, аж поки на кілька годин лишили мене самого — і прив'язаного. Потім заходили кожні п'ятнадцять або двадцять хвилин і ставили мені запитання». Розповівши про численні переїзди й «сеанси» катувань, Делья Набе стверджує, що його привезли в якусь занедбану місцевість, де наче на якомусь мисі стояв дерев'яний барак. «За якусь мить, — розповідає він далі, — мені наказали роздягтися й вивели з бараку, зв'язали руки і ноги й допитували далі. Коли я відмовився відповідати, знову почали катувати мене електричним струмом. Але цього разу вже науковим методом, бо я відчував, що якийсь чоловік уряди-годи прикладав стетоскоп до лівої половини грудей і наказував катувати далі або припиняти тортури. Якоїсь миті я попросив склянку води, бо вже три дні, як не пив ніякої рідини. Мені подали склянку теплої рідини. Випивши її одним духом, я збагнув, що то була сеча, змішана з мате. Вночі вони прийшли й били мене по вухах долонями, всякчас поливали холодною водою й закидали питаннями. Вранці (я помітив світло, що проходило крізь пов'язку, якої вони не знімали
— Гаразд, я взяв у полон хлопця, років, мабуть, сімнадцяти. Я поцілив йому в ногу. Він упав на землю. Був озброєний. Я відібрав у нього зброю, надав першу допомогу, викликав гелікоптер і привіз його на командний пункт нашого підрозділу. Йому надали медичну допомогу, а потім стали допитувати. • Ви були присутні на допиті? — Так, почасти. До роботи взявся в'єтнамський фахівець із допитів. Хлопець був поранений у стегно, йому дали кілька уколів і зробили переливання крові. Під час допиту я бачив, як в'єтнамець здер з нього пов'язку і став бити по рані прикладом гвинтівки, знову потекла кров. Хлопець утратив страшенно багато крові. Йому сказали, що знову накладуть пов'язку, якщо він заговорить. Хлопець і далі мовчав. Потім в'єтнамець дістав багнет і розширив рану. Проте марно, хлопця допитували, аж поки вбили його. •Як? — Катуванням. • Як його катували?
з мене) мене вивели з бараку й підвісили до балки, яка, напевне, виступала з покрівлі. Згодом мене прив'язали до дерева й інсценували розстріл. Я почув, як пролунало кілька пострілів. Потім мене відв'язали й лишили відпочити. Увечері повернулися і знову піддавали електричним ударам, я насилу міг дихати й відчував, що непритомнію. Коли я отямився, збагнув, що в мене на носі й на вустах маска, мабуть, киснева». Розповідь Дельї Набе скінчилася тим, що його перевезли до департаменту федеральної поліції в Сан-Мартіні. «Мене кинули там, простертим на тротуарі, через кілька хвилин мене підібрали службовці цього департаменту». Омар Вальдеррама: заарештований 19 травня 1971 р., стверджує, що о 19.30 його передали департаментові федеральної поліції в Сан-Мартіні. Астматик, він просив ліки, які мав із собою, коли його заарештували, і які в нього забрали. Йому відмовили і не дали ніякого аналогічного препарату. Його посадили до камери, куди крізь вікно і шпари потрапляла вода. Незважаючи на лютий холод, йому не дали ані плаща, ані ковдри. О третій годині ранку другого дня його спонукали визнати як свої цілу низку предметів і паперів. Зазначає, що вчинив так, «щоб мене не мучили й виграти час, щоб хто-небудь мав змогу заявити про мій арешт». Цього самого дня його перевели до центральної споруди Федеральної служби координації (тепер Федераль-
— Йому обтинали пальці, фаланга за фалангою. Завдавали йому ножем таких глибоких ран, що кров аж цебеніла. • Як довго це тривало? — Приблизно три години. Зрештою хлопець знепритомнів. Його вже не могли повернути до тями. В'єтнамець витяг пістолет і вистрелив йому в голову. Коли хлопець був мертвий, йому відрізали статеві органи — кастрували його — й запхали їх йому в рот. Потім поклали труп серед села з написом, мовляв, того, хто доторкнеться до нього, спіткає така сама доля. До тіла ніхто не доторкнувся. З жінками чинили так само. • Може, ще колись були присутні при якомусь випадку? — Так, ми пішли до одного бару в Сайґоні. Один з наших хлопців піднявся на верхній поверх із повією. Ми почули, як він кричить. Дівчина напала на нього з бритвою. Ми пішли шукати військову поліцію, щоб його забрали до шпиталю. Дівчину повели до найближчої військової частини. Її прив'язали
ної служби безпеки). О 18.10 (після свого арешту він ще нічого не їв і не пив) молодик років 25–30 завів його на дев'ятий поверх. У кабінеті «Адміністрація відділів, дисциплінарні справи», куди його завели, перебувало ще троє чоловіків. Один з них, «шеф», сміючись, приглядався, як решта б'ють його. Його роздягли («щоб не пошкодити одягу», зазначає він) і знову били. Коли припинили, «шеф» «став допитувати мене, погрожуючи «машиною». Оскільки заарештований не відповідав, «шеф» заходився бити його по статевих органах пружиною, вкладеною у шланг. Він мовчав і далі, тож «шеф» бив його по животу. Потім, згідно з розповіддю, заарештованого вивели на свіже повітря із зав'язаними очима, штовхаючи ззаду. Згодом знову завели до кабінету, де «шеф» заявив, що його чекає «машина», бо ж він не говорив. О 19.15 заарештованого знову помістили до камери. Через двадцять хвилин повели на третій поверх і завели в кабінет, «розміром десь шість метрів на чотири, він містився в глибині коридору, що вів до ліфта, і був праворуч від нього. Коло стіни навпроти дверей стояли шафи, так само і вздовж лівої стіни, крім того, шкіряні фотелі, стільці і стіл розміром два метри на один коло правої стіни, якщо дивитися від вхідних дверей. У кабінеті були люди. Разом із «шефом» і моїм проводирем їх загалом було четверо. Стіл мав чотири ручки, один з чоловіків застелив стіл покривалом. Поряд зі столом стояв дерев'яний ящик сантиметрів 50 на
й розрізали від піхви до горла. Вона одразу померла. • Ви бачили? — Так. • Ви були присутні при інших випадках нелюдського ставлення до жінок? — Я бачив одну молоду в'єтнамську полонену. Казали, що вона симпатизує В'єтконгові. Її полонили корейці. Під час допиту вона відмовилася говорити. Її роздягли і прив'язали. Потім її зґвалтували всі солдати підрозділу. Зрештою сказала, що вже не може і говоритиме. Тоді їй зашили піхву звичайним дротом, проткнули голову латунним стрижнем і повісили. Лейтенант, командир підрозділу, зітнув їй голову довгою шаблею. Крім того, я бачив, як одну жінку катували розпеченим багнетом, вводячи його в піхву. • Хто це робив? — Ми. • Американські солдати? — Так. • Скільки американських солдат брали участь? — Семеро.
30, в ньому лежали різні циліндричні предмети заввишки 15 см і 7 см у діаметрі — електроди для катувань». Вальдеррама стверджує, що його роздягли, поклали горілиць на стіл і прив'язали. На очі йому поклали вату, приклеївши її пластиром. «Шеф» поміж образ розпитував його, хтось інший пензлем мочив йому різні частини тіла. Коли допит припиняли, до змочених ділянок тіла і до вуст йому прикладали щось на кшталт електризованої щітки. «Було таке відчуття, — повідомляє Вальдеррама, — ніби від мене відривають шматки плоті, а коли забрали щітку, я збагнув, що дуже скорчився, бо мої руки і ноги почали повільно випростуватися». Допит скінчився о 20.30, і його завели до камери на четвертому поверсі. Там він чув, як із камер виводили інших затриманих, а десь за 10 хвилин із третього поверху вже долинали крики і тупіт. Третього дня, в неділю, він, за його розповіддю, став жертвою нового «сеансу» тортур. Досі він ще нічого не їв і не пив. Четвертого дня, в понеділок, його привели на дев'ятий поверх, «шеф» показав йому предмети, які він мав назвати своїми, щоб припинили тортури. На третьому поверсі він підписав «добровільне зізнання». Потім його знову перевели до Сан-Мартіна, і тільки нещодавно, на сімнадцятий день, з його тіла зникли сліди ударів і електричних розрядів. Вальдеррама зазначив, що серед предметів, які він назвав своїми, лише декілька були його власними.
• Ким була та дівчина? — Донькою старости одного в'єтнамського села… вона симпатизувала В'єтконгові. Ми її роздягли, прив'язали, нагріли до червоного багнет і водили їй по грудях, а потім устромили в піхву. • Померла? — Не одразу. Серед нас був чоловік, що витяг зі свого черевика шнурок. Він намочив його і зав'язав дівчині навколо шиї, її підвісили на сонці. Шкіра висохла і збіглася. Дівчина повільно задушилася. • Ви отримали якусь відзнаку чи нагороду за свої дії у В'єтнамі? — «Бронзову зірку»… стрічку воєнної слави, медаль «За звитягу» — це вже від в'єтнамського уряду, — подяку від президента всьому моєму підрозділові, різні в'єтнамські нагороди, бойові відзнаки і пару «Пурпурових серць».
* * *
Слухаючи Патрісіо та Сусанну, можна було б подумати, ніби сталося щось зовсім інше, і Лонштайн через те аж шаленів від люті, натомість Андрес вважав, що їхня поведінка, власне, й пояснює, що ні на кого не падає провина, просто кожен натягував ковдру на себе. Згода, кивнув рабинчик, але скажи мені, який сенс у тому, що Сусанна з’явилася свіжа, мов помідорчик із грядки, об одинадцятій годині ранку, саме тоді, коли я слухав новини, і знаєш, чого мені коштували втрата гриба, що зів’яв і зморщився, і Мануель, що рачкував по підлозі тільки на те, щоб лишити прохання у формі бустрофедону, якщо ти, звісно, здогадуєшся, що я маю на увазі. Здогадуюсь, скромно признався я, але, бувши тобою, я б зрадів із багатьох причин, бодай тільки тому, що її прихід мав звільнити тебе від Мануеля. Слухай, я не заперечуватиму свого задоволення перед лицем цього факту самого по собі, але спершу Сусанна, а за півгодини Патрісіо, не менш свіжий, попросили кави й полягали на килимі з Мануелем, я, зрештою, хотів дізнатися про що-небудь, бо я, друже, попрацював baby-sitter'ом і не мав своєї винагороди, а вони обоє, кажу тобі, вхопилися за свого сина, зібрали пелюшки і пляшечки для годування, а потім задерли носа й сказали, що про це краще не говорити, але спасибі за nursery[187]. Не мали бажання розмовляти, скривився Андрес, я теж був у такому стані, але ж, бачиш, нам треба подбати про те, чого бракує, хоча кат його знає, які там можуть бути прогалини. Те, чого бракує, проказав Лонштайн, заплющивши очі, атож, те, чого бракує, зрозуміло, що тепер є факти, яких бракує, але, мій друже, не мені ти мав би казати про це.
— Є якісь новини? — запитала Сусанна. — Немає, — відповіла Моніка. — Я знаю цю систему, — озвався Патрісіо, — Франція не хоче галасу з приводу іноземців, ми вже бачили це. Їх довезуть до якогось кордону, а потім ти отримаєш коли-небудь поштову листівку, треба буде, дівчинко, лише сісти на поїзд. — Теоретично так, — погодилася Моніка. — Ідіть у кіно, я посиджу з Мануелем. — Я теж, — докинула Людмила. — А ти йди з нами, — запросила Сусанна. — Трохи пройдемося, зараз тепло. — Ні, — відмовилася Людмила, — дайте мені побути з Мануелем.
* * *
— Бідолашний хлопець, — бідкався Лонштайн, — якщо, по-твоєму, це спосіб готувати його до майбутнього, в тринадцять років він уже стане повним невротиком. — Це залежить від обставин, — промовив Андрес, передавши ножиці Сусанні, що з украй науковим виглядом клеїла вирізки, — якщо ти зазирнеш в альбом, то побачиш, що не все тут таке, я, наприклад, скориставшись миттю, коли ця навіжена ловила ґави, вставив туди з десяток кумедних малюнків і геть несерйозних статей, і то задля узгодження моноблоків, якщо ти розумієш, що я кажу. — Стривай, — стривожився Патрісіо, — невже ти хочеш перетворити читанку в пригоди Тома і Джері абощо? — Ні, друже, читанка й далі така, як ми знаємо, зокрема і фрагмент, що зачепив нас за живе. — Це вже краще, — заспокоївся Патрісіо, — бо з твоїми рафінованими додатками її зрештою не зрозуміє ніхто, кому вона потрапить до рук. — Мануель зрозуміє, — заперечив я, — Мануель коли-небудь зрозуміє. А тепер я піду, бо вже пізно, треба йти за платівкою Джоні Мітчелл, яку пообіцяли мені, і слід далі впорядковувати те, що лишив той, ти знаєш. — І то саме в такому порядку? — запитав Патрісіо, зазираючи йому у вічі. — Спершу твоя Джоні, як її там, а потім усе інше? — Не знаю, — мовив Андрес, — буде отак чи, може, навпаки, але завжди буде і те, і те. Хай там як, перше ніж іти, можу лишити тобі дещо, щоб доповнити Мануелеву читанку, там починається з глечика води.* * *
Лонштайн повільно набрав води в глечик і поставив його на один з порожніх столів, він був сам у третійзалі, кульгавий Тергов прийде допомагати лише об одинадцятій годині вечора. З недопалком сигарети в зубах підійшов до мерця на п’ятому столі й підняв простирадло. Лонштайн так звик роздягати мерців, що йому було зовсім не важко зняти прилиплу курточку, стягнути штани, а потім губкою й мильним розчином обмивати тіло, аж поки стане білим і чистим, поки будуть стерті всі сліди його історії, прибрана кожна чорнувата пляма, увесь застиглий слиз. Яка іронія, мерцеві було немов цікаво дивитись, як працює рабинчик, два промінчики світла просіялись крізь повіки, голова на гумовій подушці немов трохи піднялася, щоб краще бачити і спроквола глузувати з рабинчика. Непоправний, думав Лонштайн, ніщо тебе, братику, не змінило. Хай там як, не я закрию тобі повіки, не я кластиму тебе до труни. Заспокойся, є час. Бач, де нам довелося зустрітися, ніхто не повірить у це, ніхто не повірить усій цій розповіді. Таке, безперечно, мало статися з нами, ти тут, а я з губкою, мабуть, твоя правда, всі подумають, що це вигадка.Париж, Сеньйон, 1969–1972 рр.
Інформація видавця
Літературно-художнє виданняКОРТАСАР Хуліо ЧИТАНКА ДЛЯ МАНУЕЛЯ Роман
Переклад з іспанської
Головний редактор Н. Є. Фоміна Відповідальний за випуск А. Ю. Хорошевський Художній редактор Б. П. Бублик Технічний редактор Г. С. Таран Комп’ютерна верстка: О. М. Правдюк Коректор Р. Є. Панченко
Підписано до друку 27.07.09. Формат 84x108 1/32. Папір офсетний. Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 21,84. Умов. фарбовідб. 22,68. Облік.-вид. арк. 19,15. Тираж 2500 прим. (1-й завод 1-1500 прим.) Замовлення № 2588/355
ТОВ «Видавництво Фоліо» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3194 від 22.05.2008 р. 61002, Харків, вул. Чубаря, 11 Електронна адреса: www.folio.com.ua E-mail: realization@folio.com.ua Інтернет магазин www.bookpost.com.ua Надруковано з готових позитивів у ТОВ «Видавництво Фоліо» 61002, Харків, вул. Чубаря, 11 Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3194 від 22.05.2008 р.
Последние комментарии
22 часов 7 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад