Ставка більша за життя. Частина 1 [Анджей Збих] (fb2) читать постранично

Анджей Збих СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ Частина 1

Друге народження

1

Він домовився з П’єром, що, вертаючись назад у табір, вони обидва заляжуть на картоплищі. Це був неабиякий шанс. Наглядачі в цю пору вже стомлені, юрба примусових робітників, яка повинна марширувати в штрафних трійках, після дванадцятигодинної каторжної праці плентається немов осовіла; кожний думає тільки про те, як би якнайшвидше бути дома, якщо можна назвати домівкою обгороджений колючим дротом чотирикутник бараків, куди загнано кількасот чужоземних робітників, що працюють на ремонтній верфі морського флоту в Крулевці. Можна отож сподіватися, що ніхто з в’язнів не помітить втечі, а коли й помітить, то, напевне, подумає, що ті двоє зовсім збожеволіли, бо ж усі втечі закінчуються, як правило, однаково за день—два, найбільше за тиждень, до табору знову приводять кожного, кому, як говорить у такому випадку начальник табору, лагерфюрер Артц, набридло спокійне життя в цьому тихому, приємному місці й забажалося скуштувати справжнього німецького концтабору…

Бо й справді: цей малий табір, збудований на пустирі під Крулевцем (з даху найвищого барака видно кінцеву трамвайну зупинку), не є справжнім німецьким табором. Стах сподівався па гірше, коли його заарештували в рідній Косьцєжині. Тоді вже діяв Штутгофський концентраційний табір, що був пострахом для всіх поморських поляків. Однак Хлопець мав щастя. Запломбований вагон для перевезення худоби минув Гданськ, з яким єднало Стаха стільки гарних та неприємних спогадів, і попрямував на схід. Так ото й опинився юнак у цьому невеличкому таборі, де, звісно, не церемоняться з в’язнями, кави з молочком у ліжко не подають, але супом з брюкви, що в ньому де-не-де плавають і шматочки жирного м’яса, годують майже досита та й хліба виділяють чимало, півкілограма щоденно. Річ у тім (Стах швидко зметикував це), що в табір загнано виключно молодих і здорових людей, дібраних за технічним фахом. Можливо, зізнання Стаха на допиті в косьцєжииському гестапо про те, що він чотири семестри вивчав кораблебудування в Гданському політехнічному інституті, зізнання, додаймо, викладене добірною німецькою мовою, вирішило його долю.

Серед товаришів по нещастю переважали люди, звиклі до заводської праці. Стах заприятелював із Фельком, який був майстром у варшавського Герляха; а чоловік, по сусідству з яким дали йому місце на нарах, той П’єр, з котрим він оце тепер домовився про втечу, працював напередодні війни в Пангарда як різальник-інструментальник. Велетенській машині тотальної війни, об’явленої фюрером тисячолітнього райху, потрібні були фахівці, бо чимало місць біля металообробних, фрезерних та шліфувальних верстатів залишилися пустими: людей, які працювали на тих місцях, відіслано на фронт. А хтось мусив-таки виготовляти запчастини для подзьобаних англійськими снарядами суден; отож і створено цей табір, про який самі його шефи говорили, що він належить до найкомфортабельніших місць Третього райху. Биття не входило тут до ритуалу. Щоправда, в’язні не раз діставали прикладом по спині, особливо в час, коли постовий мав якусь муху в носі; але це було, мабуть, більше схоже на штурхани, аніж на удари, сторожовий персонал табору, либонь, одержав інструкцію: мешканців цих чотирьох бараків, обгороджених колючим дротом, по змозі щадити. Ці люди були потрібні принаймні до кінця війни. Райх вирішив витискувати з них все можливе, аж поки винесе ухвалу про їх знищення. Власне, у цьому таборі можна було б діждатися й кінця війни, бо щадили їх навіть англійські бомби, що через нерівномірні інтервали часу падали на Крулевець. Лагерфюрер Артц, товстун без правої руки, яку вже встиг втратити десь у французькій кампанії, намагався навіть жартувати, що йому, зрештою, легко вдавалося.

— Бачите, — казав він, — як вас оберігаємо. Англійці бомбардують німецьке місто, а вас ми поселили за містом, щоб, боронь боже, не зазнали кривди…

Очевидно, нічого не дається задарма. Порівняно людські умови життя в’язні оплачували дванадцятигодинною каторгою. До цього додається ще й майже ціла година, яку витрачають в’язні на дорогу до табору (вранці їх відвозять на верф вантажними автомашинами).

Багато хто з усім цим примирився. Деякі навіть вважали, що їм випала, як по лотереї, щаслива доля, скажімо, ті, що з Вартегау або з Помор’я. Хто звідти родом, мають право частину зароблених марок переказати залишеним дома сім’ям. їх перебування тут в якійсь мірі оберігає, принаймні так собі думають, їхніх найближчих від виселення. Такі навіть підхвалюють табір, вважаючи його найменшим злом, що могло їм зустрітись.

Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм