Дух руїни. По сторінках історії [Олег Ольжич] (fb2) читать постранично

Осип Зінкевич Про «Дух руїни» Олега Ольжича

В історії української політичної думки дослідження Олега Ольжича «Дух руїни» є першим ґрунтовним осмисленням причин наших невдач, нашої тисячолітньої бездержавності. Були праці про «Велику Руїну» часів гетьманських міжусобиць після смерті Богдана Хмельницького. Були спорадичні статті на цю тему, які висвітлювали окремі епізоди міжусобиць, але такої статті, як «Дух руїни», у нас ще не було.

І виникає питання: що спонукало молодого 33-річного археолога і поета заглибитись у нетрі нашої історії, вивчити її в деталях і написати невелику, але блискучу статтю «Дух руїни», яка була опублікована у 1940 році у Празі окремою брошурою?

Це був 1940 рік. Рік великих надій і сподівань. Всі відчували, що ось-ось почнеться війна між двома світовими потугами — Німеччиною і Радянським Союзом. За кордоном і на українських землях у той час діяла найпотужніша в нашій історії політично-революційна сила — Організація Українських Націоналістів. Ще багато років до війни у голови Організації Євгена Коновальця було ясне бачення майбутнього — Україна зможе здобути свою незалежність лише внаслідок зудару цих двох світових потуг. Коли вони виснажились би воєнними діями, могутня, об'єднана і добре зорганізована українська сила, якою у той час була ОУН, могла б відіграти вирішальну роль у здобутті Незалежності. Ще за життя Є. Коновальця виникло питання: з ким і з чим у разі війни іти з-за кордону в Україну. Потрібні культурні кадри, кадри державного будівництва для зденаціоналізованої століттями російського панування України, де національно свідому українську інтелігенцію вщент винищила совєтська влада. Тому 1937 року при Проводі Українських Націоналістів було створено Культурну Референтуру, а згодом — Комісію державного планування.

Їх очолив тридцятирічний Олег Ольжич. Навколо нього згуртувалися найкращі українські політичні, культурницькі й освітні сили. Інтелектуальний потенціал цієї людини, його відданість справі, його виваженість у спілкуванні з людьми здобули йому загальне українське визнання.

З оптимізмом можна було дивитись у майбутнє. У разі воєнного протистояння двох сил в Україну буде з ким іти, щоб допомогти у відновленні і побудові її державності, у відродженні її багатогранного життя.

І в час найінтенсивнішої підготовки нових молодих кадрів для майбутнього України оживає і підводить голову наш історичний дух руїни — розкол ОУН на дві ворогуючі частини.

Нині віднайдено багато документів і матеріалів, які для неупередженого дослідника є переконливим доказом, що для розколу ОУН не було жодних вагомих причин. Вся аргументація на виправдання розколу, як і в кожному подібному випадку, ґрунтувалася на підозрах і припущеннях, а не на фактах і доказах. Опубліковані і ще неопубліковані документи свідчать, що жодна зі сторін не намагалася досягти компромісу в розв'язанні штучно створеної конфліктної ситуації.

По різні боки барикади опинилися близькі друзі Олега Ольжича. Чи у справі розколу був задіяний зовнішній чинник? О. Ольжич про це не пише (бо у той час не було переконливих доказів цього, а якщо й були, то, можливо, з різних причин він про них не згадував). І тоді в О. Ольжича народилося дослідження, перше у нашій історії, — «Дух руїни. По сторінках історії». На підставі історичних фактів О. Ольжич доводить, що першопричиною нашої бездержавності є внутрішні міжусобиці. І з цього можна зробити висновок, що і зовнішній чинник, німецький або російський, знаючи про наші традиційні, в генах закладені міжусобиці, відіграв, можливо, і вирішальну роль.

Вибух Німецько-Радянської війни 22 червня 1941 року застав обидва відламки колись потужної ОУН з ідентичними назвами на протилежних сторонах політично-революційної барикади. Використовуючи воєнні події, наражаючись на смерть, не зважаючи на заборони німецьких окупантів, на Схід просувалися Похідні групи обох ворогуючих між собою ОУН. Молодому Олегові Ольжичеві випала роль бути керівником ОУН на українських землях, окупованих німцями. Під час походу на Схід було підступно вбито провідних членів ОУН, яку він очолював. Слідом за ними, 30 серпня 1941 року, в Житомирі загинули два члени ПУН, найближчі співробітники Олега Ольжича — Микола Сціборський і Омелян Сеник-Грибівський, а двома роками пізніше, у 1943 році, — ще два члени ПУН, Ярослав Барановський і полковник Роман Сушко. Водночас жоден член Проводу протилежної сторони вбитий не був. Похідні групи обох ОУН наближалися до Києва. Якби не Олег Ольжич, то на третьому місяці війни українство могло опинитися у братовбивчій війні. І він силою свого авторитету зупинив цю можливість. Він закликав до спокою і посиленої роботи. На його переконання, причиною цих убивств був наш історичний дух руїни. Ольжич вірив, що це жахливе протистояння колись припиниться, і його в жодному разі не слід підсилювати. Так народилася друга стаття з тією самою назвою «Дух руїни»,