Украдене щастя [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично

ДРАМА З СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ в 5 діях.

ДIЙОВI ОСОБИ:

Микола За­до­рож­ний, чо­ло­вiк, лiт 45, не­ве­ли­ко­го рос­ту, по­хи­лий, ру­хи по­вiльнi.

Анна, йо­го жiн­ка, мо­ло­ди­ця, лiт 25.

Михайло Гур­ман, Жан­дарм, ви­со­кий, здо­ро­вий муж­чи­на, лiт З0.

Олекса Ба­бич, се­ля­нин, лiт 40, су­сi­да Ми­ко­ли.

Настя, йо­го жiн­ка, лiт 35.

Вiйт, се­ля­нин, лiт 50.

Шльома, орен­дар.

Селяни, се­лян­ки, па­руб­ки i дiв­ча­та, му­зики i т. i.

Дiється ко­ло 1870 ро­ку в пiд­гiрськiм се­лi Нез­ва­ни­чах.

ДIЯ ПЕРША

Нутро сiльської ха­ти. Нiч. Над­во­рi чу­ти шум вiт­ру, снiг б'є об вiк­на. В пе­чi го­рить огонь, при нiм горш­ки. Ан­на i На­с­тя по­ра­ються ко­ло пе­чi. На ла­вi, на ос­ло­нi, на при­пiч­ку i на пе­чi дiв­ча­та i па­руб­ки, од­нi пря­дуть, дру­гi мо­та­ють пря­жу на мо­то­ви­лах; на­се­ред ха­ти при стiльцi один па­ру­бок пле­те ру­ка­ви­цi, дру­гий на ко­ли­во­ро­тi кру­тить шнур.

ЯВА ПЕРША

Парубки, дiв­ча­та, Ан­на i Нас­тя.

Парубки i дiв­ча­та (спi­ва­ють):

Настя (пе­ре­ри­ває, ма­ха­ючи стир­кою). Та тьфу на вас! Що се ви ви­га­да­ли та­кої плак­си­вої! Мов по по­кiй­ни­ку го­ло­сять.

1 па­ру­бок (ре­го­четься). Ага, а у вас му­раш­ки по шкi­рi за­бi­га­ли.

Настя. Тю на те­бе та на твою го­ло­ву! Ти га­даєш, що я тво­го та­та жiн­ка, що не­бiж­ка нi­ко­ли з син­цiв не ви­хо­ди­ла.

1 па­ру­бок. Го-го, мiй та­то не­бiж­чик усе го­во­рив: "Як чо­ло­вiк жiн­ки не б'є, то в нiй ут­ро­ба гниє".

2 па­ру­бок. О, твiй та­то доб­рий ци­ру­лик був. Вiн i хло­пам умiв кров пус­ка­ти.

1 па­ру­бок. I за­дар­мо! То так­же щось вар­то!

Нас­тя. Та по­ви­н­нi-сте сти­да­ти­ся хоть тут, у тiй ха­тi та­ке го­во­ри­ти та спi­ва­ти. Пек, оси­на! То так як­би, не при ха­тi ка­жу­чи, зло­го ду­ха при ма­лiй ди­ти­нi зга­дав. Тут ан­ге­ли бо­жi лi­та­ють, од­на ха­та в цi­лiм се­лi, де свя­тий су­по­кiй, та зго­да, та лад, та лю­бов - а ви якесь та­ке за­ве­ли, що гид­ко i в гу­бу бра­ти.

1 дiв­чи­на. Та не бiй­те­ся, тiт­ко, ми своєю спi­ван­кою свя­тих ан­ге­лiв iз ха­ти не ви­по­ло­ши­мо.

Настя. А ти вiд­ки се знаєш? А мо­же, як­раз ви­по­ло­ши­те? Знаєш, як ста­рi лю­ди ка­жуть: не вик­ли­кай вов­ка з лi­су. А то бу­ває та­ке, що як у злу го­ди­ну ска­жеш ко­му ли­хе сло­во, то во­но за­раз спов­ниться. Мої не­бiж­ка ма­му­ня роз­по­вi­да­ли, що раз один та­кий…

1 па­ру­бок. Та пи­поть вам на язик! Iдiть до пе­чi та гля­дiть, чи швид­ко тi ва­ре­ни­ки бу­дуть, бо да­лi Ми­ко­ла з мiс­та приїде та нас по­на­га­няє до­до­му.

Настя. Ади, який швид­кий! Не бiй­ся, ва­ре­ни­ки бу­дуть. Гля­ди тiлько, щоб ти свою ру­ка­ви­цю доп­лiв. (Iде до пе­чi.)

1 дiв­чи­на. Ну, кiн­чiм, сест­рич­ки, то­ту спi­ван­ку. Во­на ду­же крас­на. А та­ка жа­лiс­на, аж пла­ка­ти хо­четься.

Анна (вiд пе­чi). По­че­кай­те-но, як за­муж по­ви­хо­ди­те та на своїх пле­чах то­го доб­ра заз­наєте, то вам ще й не так пла­ка­ти за­хо­четься.

Дiвчата. От то­бi й на! А ви се вiд­ки знаєте? Хi­ба ви сього заз­на­ли?

Анна. Ну, я не про се­бе го­во­рю. А втiм, що заз­на­ла, то до­сить ме­нi зна­ти та бо­гу.

Дiвчата (хви­лю мов­чать, по­тiм по­чи­на­ють спi­ва­ти):

Настя (тим ча­сом по­вий­ма­ла ва­ре­ни­ки, вiд­цi­ди­ла їх, по­ли­ла їх олiєм, по­со­ли­ла i ста­вить на сто­лi). Ну, го­дi вам спi­ва­ти! Ки­дай­те ро­бо­ту! Ва­ре­ни­ки на сто­лi! (Па­руб­ки i дiв­ча­та по­ки­да­ють ро­бо­ту i з ве­се­лим га­мо­ром сi­да­ють за стiл i їдять. Нас­тя з Ан­ною ко­ло пе­чi; во­на вiд­си­па­ла со­бi та­кож ва­ре­ни­кiв i сi­дає на при­пiч­ку, обер­не­на до сто­лу пле­чи­ма.) Ну, ку­мо, по­ма­гай i ти!

Анна (гля­дить до вiк­на). Гос­по­ди, яка там ша­ру­га! Ко­ли б тiлько на­шi де з до­ро­ги не зби­ли­ся!

Настя. Не бiй­ся, їм не пер­ши­на.

Анна. Не знаю, але ме­нi так чо­гось ляч­но, так чо­гось сум­но, як ко­ли б якесь ве­ли­ке не­щас­тя на­до мною за­вис­ло.

Настя. Та я то, не­бо­го, вид­жу. Цi­лий день як са­ма не своя хо­диш. Та й уже