Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941-1945 років [Джон Армстронг] (doc) читать постранично, страница - 2

складала боротьбу незрівняної складності, оскільки супротивниками були дві найбільш скрайні політичні системи XX ст. – нацистський режим Гітлера та радянський тоталітаризм Сталіна. Я не маю наміру в цій роботі повторювати чи навіть підсумовувати своє обширие дослідження, в трьох виданнях Ukrainian Nationalism, тих двозначностей, до яких потрапляли всі українські лідери протягом цієї жорстокої боротьби. Такі двозначності були особливо характерні для намагань обрати „менше зло”, а саме уклавши тимчасовий союз із німецькими силами. Та все ж я вважаю за можливе, навіть коли ці люди припускалися серйозних помилок, віддати їм належне як рольовим зразкам, намагаючись одночасно зрозуміти їхні недоліки. В моїй власній сімейній історії американська громадянська війна була, в часи мого дитинства, майже так само близькою хронологічно, як Друга світова війна для сьогоденної української молоді. Я був вихований в дусі пошани до предків-конфедератів, незважаючи на те, що моя сім'я згодом визнала необхідність збереження Американського Союзу і знесення рабства. Ключовою фігурою в моїй особистій галереї був поважаний предок Джеймс Армстронг, про якого зберігся такий опублікований спогад:
Генерал Лі швидко вийшов назустріч, промовляючи: „Капітане Армстронг, я радий вас бачити”, – і витягнувши вперед обидві руки, потім поклавши одну руку на плече молодої людини, він поглянув на нас і сказав: „Найвідважніший чоловік, леді, який колись бився в армії Північної Віргінії”. Матильда Міддлтон повернулася до мене і сказала: „Генерал Лі відзначив його своєю похвалою. Тепер він лицар назавжди”3.
Зрозуміння українських національних героїв 1941-1945 pp. y всій їхній людській складності важливе ще й у зв'язку із спотвореним зображенням „героїзму” в комуністичній та у нацистській пропаганді. До встановлення сталінської диктатури Комуністичний Інтернаціонал (як і його офіційний гімн „Інтернаціонал”) формально відкидав культ „богів і героїв”. Але починаючи з 30-х років Сталін систематично культивував роль індивідуальної особливості як одну з тем індоктринації: „перемогу було здобуто, і здобуто її було завдяки тому, що на чолі озброєного народу, який здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію, стояли досвідчені вожді – Ленін і Сталін... [Сталін] бачить більш глибоко, більш ясно, ніж будь-хто” інший на землі, не лише події, що розгортаються сьогодні, але й напрям, в якому вони розгортатимуться в майбутньому”4. Я щиро сподіваюся, що Иосиф Сталін – де б він зараз не був – бачить події, які розгортаються у Львові, над котрим він сподівався панувати завжди. Як би там не було, заздрісне прагнення Сталіна монополізувати заслуги за всі радянські досягнення (з дикою жорстокістю водночас караючи інших за свої ж власні невдачі) зробило практично неможливою появу багатовимірних радянських героїв під час Другої світової війни. Спадкоємці Сталіна зберегли, хоча й у менш відвертій формі, його підозріле ставлення до справжніх героїв, одночасно підносячи на щит другорядні фігури як рольові зразки для комсомольців5. Відданий більшовик Михайло Олексійович Бурмистренко, найвищий партійний діяч, що загинув у бою (захищаючи Київ від німецьких загарбників), майже не згадувався у повоєнних публікаціях*. Українські національні лідери, хоча й часто згадувані, були гуртом затавровані як „фашистські буржуазно-націоналістичні бандити”. Нацистська пропаганда також намагалася прославляти лубочних героїв на зразок сутенера „на півставки” Горста Весселя. Окрім того, нацисти від початку сповідували вождівський принцип (Führerprinzip), приписуючи Гітлеру, своєму верховному провідникові, якості, що за звичай резервуються для Бога. На жаль, протягом певного часу наприкінці 30-х років Fuhrerprinzip, хоча й не був домінуючим на практиці, користувався певною популярністю в деяких колах національного руху. Опинившися віч-на-віч з цими обидвома типами тоталітарної пропаганди під час Другої світової війни, деякі українці не в стані були відрізнити справжніх героїв від фальшованих.
Мій намір полягає в тому, щоби показати, як суворе протиборство в Другій світовій війні висунуло дуже людяних героїв різних типів. Обираючи п'ятьох людей, котрі уособлюють типи героїзму, я намагався показати (користуючись як власними спогадами, так і документами), як їхні особистості служать одночасно прикладом і надзвичайної сміливості, і серйозних недоліків. П'ять обраних осіб займали ключові позиції у різних сферах українського національного руху. Інші люди, не меншої чи навіть більшої величини, не були доступні для мене. Митрополит Андрей Шептицький, безумовно найвпливовіший і найшляхетніший персонаж на націоналістичній сцені протягом Другої світової війни, як і в попередні десятиліття, помер в 1945-му. Головний командувач УПА Роман Шухевич був убитий в бою у 1950-му. В 1952-му Степан Бандера ухилився – зрозуміло, враховуючи величезний ризик замаху, якого він постійно зазнавав, коли з'являвся на публіці, – від зустрічі зі