Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941-1945 років [Джон Армстронг] (doc) читать постранично, страница - 3

мною**. Отже, можливо, що інші аналітики могли б залучити ширше особисте знайомство з провідними фігурами, щоби доповнити мою типологію. Справді, ще однією метою представлення цього нарису є заохочення нових мемуарів та нових досліджень про дійових осіб Другої світової війни.
II. Героїчні типи (1941 - 1945)
З 1943 по 1950 рік партизанська війна являла собою основну, і часто єдину форму силового опору, який українські націоналісти могли протиставити тоталітарним окупантам. Після формального завершення війни радянська пропаганда (особливо спрямована на молодь) намагалася використовувати сильно відредаговану версію історії централізованих радянських партизанських операцій як контрміф проти українських розповідей про партизанський опір (дуже стримуваних цензурою усіх відкритих виступів). Тому не дивно, що багато героїв національного руху були керівниками підпілля або партизанів і що більшість цих лідерів походить з Галичини, центру найтривалішого опору.
ТАРАС БОРОВЕЦЬ: козацький тип борця. На відміну від греко-католиків-галичан, Боровець був свідомим православним, тобто нічим, крім свого замешкання у 1920-1939 pp. на території, приналежній до Польщі, не відрізнявся від більшості східних українців6. Принаймні він виразно ідентифікував себе ретроспективно із стародавньою козацькою традицією рідного Полісся:
„Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, за словами останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну яйце і молився Богу. Я їздив з ним. Союзники мого діда, – казав він, – царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю[...]”7.
Ведучи боротьбу проти радянських агентів і партизанів, Боровець (спочатку в союзі з німецькими військовими підрозділами, а потім проти обидвох потуг) дотримувався традиційної селянсько-козацької тактики стримування ворожого проникнення, зводячи при цьому до мінімуму ризик помсти на місцевому сільському населенні. Його цілі були скромні, та й сам він був скромною людиною. Управ­ляючий каменоломні за фахом, майже без політичного досвіду, з військовою підготовкою рекрута польської армії, Боровець був одруженим чоловіком, коли почалася Друга світова війна. Спочатку він лояльно підпорядковувався титулярному президентові Української Народної Республіки у вигнанні Андрієві Лівицькому. Пізніше Боровець (здається, зі згоди Лівицького) прийняв військово-політичних радників мельниківської фракції ОУН. Однак Боровець вперто опирався спробам бандерівської фракції розпочати широку партизанську війну проти німців у 1943 р. Можливо, він недооцінив силу відчаю волинських селян, які намагалися уникнути жорстокої депортації до Німеччини як остарбайтерів, настрою, що збирав їх у зграї навколо будь-кого, хто підіймав прапор відкритого опору. А може, Боровець просто не хотів відмовлятися від звичної тактики. Моє особисте враження є таке, що Боровець був людиною, яка викликала повагу в підлеглих і довіру в керівництва, але вагалася, коли потрібно було приймати рішення, що спричиняли різкі зміни.
Навіть перед лицем поразки і трагічної особистої втрати – Боровець до смерті був упевнений, що бандерівці убили його дружину Ганну (дівоче прізвище Опошенська) – він відмовився від особистої помсти. З християнського погляду його опір був зразковим; але опір обмеженого типу складно було вести в умовах тотальної війни. Принаймні для того, щоби досягати успіхів, зберігаючи вірність традиційним підходам, потрібні були кращий військовий вишкіл і вищий рівень політичної майстерності, ніж ті, що їх опанував Боровець.
Спокусливим є порівняти Боровця з Бандерою чи Шухевичем, бандерівським командувачем, котрий перетворив УПА на масову партизанську силу. Через відсутність особистих паперів чи контактів з цими людьми я повинен звернутися для порівняння до двох інших революційних націоналістичних лідерів.
ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО: революційний національний пропагандист. Всі провідники ОУН, з їхнім формальним наголошенням (запозиченим від інших інтегральних націоналістів) пріоритету волі, були повною протилежністю Боровця. Хоча й явно менш пристосований фізично, ніж Боровець, до труднощів підпільного чи партизанського існування, Стецько (якому було лише 29 у 1941 р.) випромінював непохитну рішучість. У 1941 р. Стецько фактично був головною фігурою у Львові у вирішальний останній тиждень червня. Працюючи із прибічниками ОУН у різних німецьких військових підрозділах, Стецько здобув контроль над місцевою радіостанцією. Потім Стецько запустив у дію план негайного проголошення української незалежності по радіо, без дозволу німецької влади. Згідно з планом чи просто за погодженням його