Нариси бурси. Оповідання [Антон Санченко] (pdf) читать постранично, страница - 2

учбової частини на прізвисько Чіба-робот. Він —
людина без почуття гумору, й іноді здається, що взагалі без почуттів,
як Залізний Дроворуб з Країни Оз. Навіть честь він віддає якось меха­
нічно, неначе його руку рухають не м’язи, а якісь соленоїди й сервомотори. У своїй промові він зосередився на відвідуванні «сампо» — так
училищною мовою зветься самопідготовка в класах увечері. Він сипле
сухими цифрами відвідуваності й погрожує оргвисновками та дисциплінарною радою усім прогульникам. Дисциплінарна рада курсант-

ською мовою зветься «дискотека». Потрапити на неї вважається пога­
ною прикметою, що віщує виключення з училища.
Але ось училище нарешті отримало свою вранішню порцію прочуханок та промов і готове строєм рушати шляхом до знань. По кабінетах, лабораторіях та майстернях
— Урочистим маршем… поротно… перша рота прямо, інші налі…
во! Кроком… руш!
І усі дві тисячі душ одночасно цокають підборами, повертаючи наліво, і лише потім вступає оркестр. Роти йдуть повз начальника училища та його замів, печатаючи крок у такт ударів великого барабана
й труб, що видувають «Наверх, товариство, усі по місцях!», наче роти
проводжають не на ще один навчальний день, а одразу в останній бій.
За п’ятірки та четвірки в заліковках чи хоча б трійки, які училищною
мовою звуться «госоцінки».
Тобто нашу державу влаштовують і трійки. Але лише нашу. Кампучійців, наприклад, наші держоцінки не влаштовують. Щосуботи їхній
староста звітує за оцінки всіх земляків телеграмою особисто генсекові
у Пномпень. Ось вони йдуть: дрібненькі кампучійці й кучерявий абориген Сейшельських островів, що прибився до них за ознакою зросту;
хитрі вгодовані ангольці, які вдають, що так і не навчилися марширувати на прусський манер і викроковують по-англійськи, згинаючи ноги в колінах і відмахуючи прямою рукою; смагляві кубинці; худосочні
мозамбікці, які вдягли вушанки задом наперед, не розібравшись в незнайомому фасоні; й показні єменські араби, які цьогоріч взимку можуть докладно роздивитися, як саме виглядає холодне магометанське
пекло, — повний інтернаціонал.
Роти йдуть маршем одна за одною, з командирами на чолі. Інші
потихеньку зсуваються на лівий фланг, щоб у свою чергу за командою
свого командира дати лиха закаблукам під звуки Єгерського маршу чи
«Прощання слов’янки». І переливи оркестрових труб тонуть у потужному «гррум, гррум, гррум» тисяч підкованих черевиків, що крокують
у ногу.
Серед поетів, особливо франківських, гарним тоном вважається усю цю шагістику лаяти. Вони мляво крокують у своєму ротному
строю і рефлексують:
— Ну чому саме з лівої? Що за догми? Чому геть усі мають рушати
саме з лівої ноги? А якщо я хочу з правої?
— І чому вас вчили в тих літінститутах? — бурчать у відповідь прозаїки з Києва. — Рушати з лівої — дуже давня традиція, ще з часів давніх
греків, коли саме ліва нога, виставлена вперед разом зі щитом на лівій
руці, була «мідновзутою», тож уся фаланга робила перший крок саме
з неї. Гомера та Ксенофонта читайте, маестро. Чи хоча б Маяковського.
Саме так, крокуючи з лівої, дисциплінована грецька фаланга під
Марафоном дала прочуханки втроє більшому натовпу персів, які крокували як поети, з якої заманеться. А стрій одної лише третьої роти

Пружина

7

Антон Санченко

8

надер чуба в колгоспі «Городній велетень» цілій орді майбутніх корабелів з судномеханічного технікуму у битві під танцмайданчиком. Стрій
завжди переможе натовп. Не хочеш бути битим — шикуйся.
Отож, кроком руш! Лівою, лівою! Рівняння на… ліво!
Рота змикає стрій пліч-о-пліч, і це не фігура мови, а справжнє відчуття плечей однокашників, що підпирають тебе зліва та справа й не
дають збочити, чеканячи крок на ще одному буденному марші.
І нехай ці щоденні переходи плацом від їдальні до учбового корпусу іноді справді нагадують хлопцям Будейовіцький анабазис Йо­же­фа
Швейка, але мета в кінці — дійсно варта будь-якої муштри. За училищем на них чекає воля. Справжня. Кейптаун, Ліверпуль та Бомбей.
Терпи, курсанте, моряком станеш.
Звичайно, якщо не завалиш сьогодні радіотехніку.

Кварцевий
генератор

Розділ 2

§2

О

дин викладач радіотехніки оголосив війну шпаргалкам. Але чомусь назвав ту війну «джентельменською угодою». Так і казав:
— Джентльменська угода. Хто на іспиті зі шпорою попадеться —
двійка в заліковку і перескладання влітку замість відпустки.
Хто з ним ту угоду уклав, було невідомо. Бо угода передбачає принаймні дві високі сторони, що домовляються. Він же домовлятися волів не з живими курсантами, а з якимись вигаданими джентльменами
і згоди при цьому ні в кого не питав. А справжнього, не вигаданого курсанта куди не цілуй — скрізь задниця. Особливо 21-у групу. В тій групі
з першого курсу існувала ціла шпаргалочна індустрія. І заради того, що
якийсь препод назве тебе джентльменом, від того відмовлятися?
Метод був простий. Будь-яку галузь знань —