Бджолиний мед [Борис Панасович Комар] (fb2) читать постранично, страница - 37

поліз у погріб і виніс на великому цинковому листі цілу піраміду стільників бджолиного меду і бутель настояного на підсмаженому ячмені й сушених грушах-дичках холодного березового квасу.

Усі посідали довкола «столу», охоче смакували наїдки, пили квас і вели жваву балачку.

Дорослі розмовляли про родинні справи, про урожай, про погоду, яка цього літа така вдатна і для праці, і для відпочинку. Ми ж говорили про своє: згадували кумедні пригоди, які траплялися з нами, цікаві й смішні історії, вичитані з книжок або побачені в кіно чи в телевізійних передачах, і ще всяку всячину.

Розповів і я про те, як Оксана рахувала в буфеті банки з варенням і стояла в дощовику під душем. Хлопці реготали, аж за животи хапалися. І Оксана, до речі, теж.

Коли вволю насміялися, Петро, смикнувши мене за рукав, шепнув:

— І чого то він?..

— Ти про що? — не зрозумів я.

— Оно, поглянь! — кивнув Петро у бік воріт. — Руслан чогось снує попід двором.

— Мабуть, теж хоче попрощатися з тобою, Романе, та не наважується зайти, — сказав Тарас, учувши нашу розмову. — Піди поклич його.

Я подався до Руслана.

— Чому не заходиш? Бабуся з мамою напекли пиріжків — таких смачних! Дідусь з погреба стільників і квасу виніс. Ходімо до нас!

— Я не того прийшов, — відповів знічено Руслан. — Хочу тобі свій секрет про щук відкрити. Обіцяв же…

— Невже?.. От спасибі!.. — зрадів я.

— Та не спіши дякувати, — зовсім зніяковів Руслан. — Якщо направду, так я вас усіх обманював тоді, бо ніяких щук не ловив.

— Як не ловив?.. Ти ж нам показував…

— Показував, — згодився Руслан. — Але ви як слід не роздивилися?

— Так роздивлялися, і не один раз! — заперечив я і знизав плечима — Нічого не розумію… Розкажи все толком!

І Руслан розповів.

Пішов він уранці, як завжди, на той бік річки по траву для кролів. Уже нарвав півмішка, коли вчув — щось бовтається під берегом. Підбіг, поглянув — і остовпів: на мілині лежала здоровенна щука. Як вона там опинилася — незрозуміло. Може, гналася за карасем чи якоюсь іншою рибиною і вискочила ненароком з глибини, а може, й прихворіла, бо риба теж хворіє, як і люди та тварини, і її винесло хвилею до берега.

Опам'ятавшись, Руслан ухопив дрюка, хряснув ним щуку по голові, вона й перевернулася білим черевом догори. Він витрусив з мішка траву, запхнув туди щуку і гайда додому, щоб мати до роботи встигла дати якусь їй раду.

Як переходив міст, побачив мене, Петра й Тараса з вудками, наші порожні садки, і йому захотілося покепкувати над нами, вдавши з себе неабиякого рибалку, а вже потім признатися, як було насправді. Та коли ми повірили його побрехеньці про якийсь особливий спосіб ловлі щук, він передумав признаватися й вирішив і далі дурити всіх, кого зустріне.

Матері вже не застав удома. Щоб щука до вечора не зіпсувалася, Руслан хотів упхнути її в холодильник, але вона туди не влізала. Тоді одрубав сокирою їй голову й хвоста і таки запхнув.

Повернувшись з роботи, мати також подивувалася синовому уловові. Почистила, випотрошила, зафарширувала щучине тулубище, а голову й хвіст звеліла віддати поросяті, бо який же з них наїдок. Руслан уже було й хлівця відчинив, щоб кинути їх кабанцеві, як раптом у нього зринула захоплююча думка, після чого він повернувся в хату і знову поклав щучі голову й хвіст у холодильник.

Наступного дня прокинувся рано-вранці. Затесав з обох кінців палицю, взяв у комірчині довгу мотузку, дістав з холодильника щучі голову й хвіст, укинув їх у мішок і подався на річку. Там, заховавшись у кущах, настромив на один кінець палиці щучу голову, а на другий хвоста. Потім старанно обмотав палицю мішком, але так, щоб з нього визирали голова і хвіст, і перев'язав все це мотузкою. Вийшло неначе й справді в мішок загорнута ціла щука. Насамкінець просунув під мотузку кілочок, за який можна було б зручно тримати «важку» ношу, і поважно рушив до села, щоб іще подурити односельців.

Так Руслан дурив усіх чотири дні підряд, аж поки щуча голова і хвіст почали псуватися…

— Ну скажи, Руслане, навіщо тобі всі ці витівки? — запитав я, коли він закінчив розповідь. — Вужа футболістам підкинув, снайпера з себе вдавав, несправжньою щукою нам голову морочив…

— Як «навіщо»? — здивувався він. — Це ж дуже цікаво!

— Цікаво?..

— Ага. І весело.

— Може, скажеш, і тоді було весело, як дядькові Віктору шибку у вікні розбив? — уколов я.

— Так то ж ненавмисне. А він, жмикрут, велосипеда забрав, мамі поскаржився… Якщо б усі були такі, то від нудьги і злості повмирали б. Хіба не правду кажу?

Я нічого йому не відповів, бо не знав, та й зараз ще не знаю, має він рацію чи не має. Однак для себе вирішив: нехай про Руслана говорять що завгодно, але коли я приїду в Калинівку наступного літа, то неодмінно дружитиму з ним!

Хоч як запрошував Руслана до нашого гурту, він не пішов. Сказав, що йому треба годувати кролів. На прощання міцно потиснув мені руку й побіг додому.

У той час, коли я розмовляв з Русланом, між Тарасом, Юрком,