cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
та огорожі цвинтар. З правого боку хати полева доріжка, корчі тернини, дерева бучини, а там і густіше, і ліс; між тернами та деревинами на горбках декуди ще видні камінні плити, вже порослі мохом, над усім один спільний великий хрест — як звичайно на старих цвинтарях...Мряки чи тіні блукають? Природа завмерла, як віддих здержала? Вітер не торкає жовтих листків бучини, що не облітають із віток, як смутки з душі не облітають...У захисті дерев декуди стріну ще ромен, або яскер-козелець, бліду скабіозу. ..— Квітка, стоптана осіннім вітром, даремне виглядає соняшного проміння та бореться з німим терпінням... Хочу квітку зберегти, забрати, так вона з трепетом ронить ніжні платочки корони...Ох, що ж варте й життя в цю пору?Пізною осінню і найгарніші, залюднені місцевості стають сумні...З пам'яттю дорогої втрати, як тінь марна, беззахистна, блукаю по кладовищі — по безконечному...Усе кругом біліє... Грудневі бурі-метелиці спираються об тонкі стіни хижі, вітер дзвонить вікном без завісів, скрипить дверми, яких не можна замкнути...Дівчина, яку громада згодила до школи «води внести та рано затопити в печі», не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини... Та я звикаю вже до тієї самоти, не боюся вже ні умерлих, ні живих... Часто переїжджають-волочаться тудою цигани, дівчина каже, що вони у грабаря не раз ночували. Раз налякана каже: « Нечиперович утік із Сам-бора, окривається тут близько в лісі на «Помєрках»; бігме, люди його виділи. Я боюся вечором до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися». Зразу я не розуміла, про що дівчина говорить. Мусіла ясніше сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив багато осіб, тип давніх опришків, що міг укритися тут у лісах... утік із Самбора — значило тільки, що втік з криміналу.Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робочих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється-розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю...Грудневий вихор з протяжним стогоном задержується біля хати, тир-мосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми й цвинтарними хрестами. Коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене... День короткий — здається, без кінця. Багато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Колонии: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих суспільних сфер, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджело. Метою Вікторії — навернення Михайла Ангела до католицької церкви, і Михайло Ангел довів побожність свою до екстаз, забуваючи про красу тіла. Багато хвилин трагічних довелося пережити тій поетесі.На одній з ілюстрацій бачу її з лірою в руці, чую пісню, лебедину пісню... Очі Вікторії великі, задивлені в таємничу далину, за вікном грізні обличчя розбишак, найнятих князем Орсінім — відтрученим обожателем Вікторії...Одначе ім'я її— перемога! її «Rime» видано чотири рази за її життя (Parma1538). Щойно з фльоренцького видання 1860 р. переспівала її твори по-німецьки Берта Арндтс.Сумну долю одиниці, таємно-траґічні переживання відчуваю, як свою долю...Читаю в чотиротомовій повісті про Савонаролю та його часи, читаю трагедію думки людини — як Джордано Бруно.Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людськість убиває своїх апостолів. Трагедія думки закованої, яка набирає розгону— в боротьбі... Проблискують постаті Абелярдів, Вікляфів, Гусів, Джорданів... усіх, що звертали очі за зорями та топилися — гинули в керниці. Добачували світання й гинули в полум'ї кострищ. Одні минаються, інші стають. І жаль мені тієї людськости: вона сама винувата, що нещаслива; до щастя-світла люди сотворені. Чим рятувати і тих гноблених, і тих гнобителів? Світла! Світла! Любови — діяльної...Задивлена в картини, книги, забуваю про себе. Коли замкну очі, стають біля мене осяйні постаті... і чую спів з віддалі, бачу світло...Западало сонце й кинуло проміння до низької хижі — углиб...В житті людини, в історії людства, мабуть, нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця.Поема Альбігензи Лєнау-а кінчиться словами: «Und so weiter...»Перед творчими одиницями, перед людськістю — дальші і все дальші боротьби. Дійсно, етапами треба йти, і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кров'ю... Людськість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.Думаю. Забуваю про власне «я». Те, що минуло, і те, що мене жде, — яке воно дрібне: краплина в морі горя загалу... Der ganzen Menschheit Jammer fasst michan. Душа відчуває потрясения цілої людськости — її злети й упадки. Душа лине вперед — та, щоб уперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань...Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечорі до мене належать. Багато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою... Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. Вмирати
Последние комментарии
5 часов 34 минут назад
7 часов 7 минут назад
11 часов 24 секунд назад
11 часов 4 минут назад
16 часов 25 минут назад
2 дней 4 часов назад