Спогади учительки [Уляна Кравченко] (fb2) читать постранично

СПОГАДИ УЧИТЕЛЬКИ

І

Покінчила я учительську семинарію. Одержала свідоцтво зрілости. Та нема — на жаль — вільного місця на учительку в школі мого родинного містечка Миколаєва. Тут прийняли б мене щиро і родичі, і дітвора. Треба далі шукати непевної долі між чужими людьми та в чужій сторононьці... Годі!

Я вислала подання аж у три округи. Не зазначую місцевости, в котрій рада б учителькою бути; на це практикантки не мають права. Із львівсько-заміської округи дістала я декрет із датою 18-го серпня 1881 року— на посаду провізоричної учительки при мішаній школі в повітовому місті Бібрці. Воліла б село, але, здається, визначного свідоцтва ради, удостоїлась я місця учительки в повітовому місті.

Недалеко: з-над «Чорного Потока» доводиться нам переселитися над «Білий Потік» — а все ж відмінне щось, мабуть... Чи краще те, що лишаю? Чи вернусь ще сюди? Щось каже: Ні! Годі!

Чи не краса в тому, що щось тільки існує, — і не вертається більш ніколи...

Наші «копачі», як їх — майже всіх — по ремеслу посторонні люди називають, кажуть, що Бібрка між лісами, дебрами та озерами положена, болотнисте й негарне місто, де хіба вовкам — не людям — судилося жити. Але то, мабуть, говорить лише гордість «копачів»; вони вважають своє життя лише за найкраще у світі місто, бо справді лежить на чистих, золотих пісках у давньому руслі Чорного Потока, близько Дністра, затишне, соняшне, привітне...

Мені — мов пташці — не перелинути одинокій. Порадили нас міщани, що кіньми можна дістатися з Миколаєва до Бібрки вигідніше й дешевше. Залізниця від нас іде побіч і стація доволі далеко.

Справді небагато з речей забираємо на нове місце. П'яніно таки дальше лишаю в пані Марковської без розпорядження, до кого воно вкінці має належати. Деякі речі лишаю в домі Анни Шиманської, нашому останньому мешканні в Миколаєві.

Нове життя, нові обов'язки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє: і горе, і наші сердечні, дорогі втрати...

Лишаю вибір речей, які конче треба забрати, матусі; для себе хочу забрати тільки бібліотеку — цілу, крім наших старих книг, клясиків світової літератури, і нові книги до природничих наук.

Ще й в'язанку цвітів з тутешніх нив і лісів, зірваних на останньому самітному, прощальному проході, жмуток тих чабриків та диких гвоздиків остро-запашних, що тут цвітуть-виростають межами між ланами гречки...

Після цілоденної подорожі, вечером, останнього серпня були ми в місті Бібрці.

День був неначе останнім гарячим днем літа. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло. Необачна, зняла я намітку й капелюх: купалася в його золотім промінні...

Повільна подорож кіньми — це розкіш. їдемо. Довкола тихенько, лише дубовий ліс часом зашумить, луг м'ягкою зеленню зазеленіє, на овиді часом зарисується село...

Щасливо й незамітно переїхали ми через село Тростянець-Бродки. Було зарано, щоб нас наші знайомі запримітили.

При самій дорозі стояв великий дім з написом на таблиці: ц. к. уряд поштовий. Наша своячка, пані Ленчевська, була б не пропустила нас, а таки задержала б на гостину. Пан Теофіль Н, цей Вертер, означений у мойому діярчику числом 1, був би певно всі квіти з городів двора позривав — для мене — на нову дорогу...

Нехай же процвітають троянди... Свято їхнього другого розцвіту близьке. Нехай цвітуть; не хочу, щоб задля мене знищено їх... Тихо, без трагікоміч¬них сцен переїхали ми через гарне село.

Хочу стати сильною на дорозі нових обов'язків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найранішої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш...

Хочу похоронити решту cнів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій...

Бібрка, місто на полудневому сході від Львова. Саме місто в долині над Білим Потоком, але кругом— узгір'я та великі ліси... Узгір'я ті неначе переорані глибокими ярами потоків, що прямують на полуднє до Дністра. Любуюся, тішуся сонцем і гарним видом, дійсно наче швайцарським... і так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми з'їхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором. Тіні і мряка окривали місто.

Так і добре, що не побачила я перший раз міста в освітленні, та ще після такого гарного, сонячного дня, повного вражінь на лоні природи...

Наскільки околиця чудова, настільки місто погане. На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені — не має ніякої принади.

Я просила листом управителя школи, щоб найшов мені хату. На жаль, він вибрав її якраз у ринку, в першій, крайній камениці Бавмвальда, де, крім склепу з одягами та інших склепів, нічого не було, ніхто не мешкав. Каменbwz справді дуже близько школи. Два наймлені покої просторі, але через гамір ринковий і склеповий мешкання для мене зовсім невідповідне. Треба буде скоро самій оглянутися за