Спогади учительки [Уляна Кравченко] (fb2) читать постранично, страница - 3

писав би до наших часописів? І гонорару не платять, і аванс запиняється.

Я помішую свої твори в краківських часописах— таких як Djabeł, Chochlik, також у Szczutky. Цілі зірки, дидикую — інспекторові. Хто би дійшов до ладу з руськими редакторами, ученими авторитетами і змінчивим, вічно не усталеним руським правописом. Я, щоправда, пробував писати зразу по-руськи, але коли редакції не містили моїх творів, перейшов до польського табору.

Балакаючи зі мною про літературу, він пильно прислухувався, що говорить панна Маня, та уважав за відповідне в цій хвилині звернутися до неї зі словами:

— І я чув про те, що пані секретарева тримає своєю пресою всю тутешню молодь у своїй неволі, але сподіюся, що тепер ви, пані, відберете її королівство.

Бачу, що розмова починається, як у сальоні, про перші вражіння з Біб-рки, про товариство, а також про проекти забав; прошу управителя впровадити мене до моєї кляси.

Отже, вкінці таки я найшлася з моїми ученицями та учнями (школа тоді була мішана), стрінулася зі щирозолотими поглядами чорних то синіх діточих очей.

Розглядаюся. Познайомлююся. Розпитую.

ІІІ

Минає перший тиждень мого учителювання.

О, скільки мрій, плянів, приготовання, надій, незнаних вражінь, хоча, правду кажучи, тиждень дармування, бо години сходять тільки на познайомлений) з дітворою.

Праці буде багато. Діти дуже слабо читають... Довідуюся, що ця кляса лишилася по моїм хворім попереднику, в моїй відсутности розділена на два відділи, з яких сильніших вибрав собі пан Гордієнко... Ось і протекція!

Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ - та святий спокою, гаразд з тобою! - не хочу колотнечі; пару місяців труду - і діти знатимуть, що повинні знати.

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувати, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у призванні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніше бачу свій недосвід, але це тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою. О, це вже не лекція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; це глибока наука - навчання других, і до того малих дітей; наука, разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.

Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ.

За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніші над усі інші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле, але щире віддання праці в школі й над собою проганяє тугу за ясними днями. Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям - і самій поступати вперед дорогою добра та світла...

В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах «перерви»-відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не існувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обов'язків, усміхом милим і поглядом щирозолотим принаджують мене діти до себе. «Діти, діти, велика Божа благодать»! Чарують мене ваші ясні головки, личка рум'яяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала б промовляти найніжнішими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу — трохи мені зразу й невигідно...

Хвилини мого внутрішнього спокою — вдоволення і майже розкоші— затемнювали лише відвідини пана Гордієнка. Зразу прибігав мій протектор частенько з якоюсь орудкою до моєї кляси; але коли побачив, що я в клясі щиро зайнята, говорити з ним не маю охоти, перестав приходити, залишився там, де інші товариші, де й управитель: при гарній білявці, панні Мані.

Я все закутана у свою історичну хустину, знайшла побіч костела доріжку — стежку попри самі господарські будинки латинського приходства. Доріжка довша, але не ходжу вже попід вікна аптики, староства та всяких домів тутешньої аристократії; на цій доріжці не стрічаю нікого, тільки в переході через коридори шкільного будинку чую часто веселі голоси молодих людей, бачу ясні блискучі очі та здорові зуби моєї товаришки. Вона у повному розвою жіночої краси та сили, справжня львиця-цариця, вона і тут — як і всюди — окружена трьома-чотирма, а то й більше львами міста Бібрки. Але чи мені в голові робити про неї свої помічення? Справді, нераз добре було б мені в деяких методичних ділах порадитися з нею, що має вже вісім літ практики, але я її боялася, з нею й говорити не вміла... Коли раз підчас конференції я спитала її, чи з успіхом учить віднимання через додавання, чи воно не баламутить дітей, вона здвигнула гордо плечима, без відповіді й повернулася знову з багатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла,