Спогади учительки [Уляна Кравченко] (fb2) читать постранично, страница - 37

та огорожі цвинтар. З правого боку хати полева доріжка, корчі тернини, дерева бучини, а там і густіше, і ліс; між тернами та деревинами на горбках декуди ще видні камінні плити, вже порослі мохом, над усім один спільний великий хрест — як звичайно на старих цвинтарях...

Мряки чи тіні блукають? Природа завмерла, як віддих здержала? Вітер не торкає жовтих листків бучини, що не облітають із віток, як смутки з душі не облітають...

У захисті дерев декуди стріну ще ромен, або яскер-козелець, бліду скабіозу. ..

— Квітка, стоптана осіннім вітром, даремне виглядає соняшного проміння та бореться з німим терпінням... Хочу квітку зберегти, забрати, так вона з трепетом ронить ніжні платочки корони...

Ох, що ж варте й життя в цю пору?

Пізною осінню і найгарніші, залюднені місцевості стають сумні...

З пам'яттю дорогої втрати, як тінь марна, беззахистна, блукаю по кладовищі — по безконечному...

Усе кругом біліє... Грудневі бурі-метелиці спираються об тонкі стіни хижі, вітер дзвонить вікном без завісів, скрипить дверми, яких не можна замкнути...

Дівчина, яку громада згодила до школи «води внести та рано затопити в печі», не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини... Та я звикаю вже до тієї самоти, не боюся вже ні умерлих, ні живих... Часто переїжджають-волочаться тудою цигани, дівчина каже, що вони у грабаря не раз ночували. Раз налякана каже: « Нечиперович утік із Сам-бора, окривається тут близько в лісі на «Помєрках»; бігме, люди його виділи. Я боюся вечором до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися». Зразу я не розуміла, про що дівчина говорить. Мусіла ясніше сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив багато осіб, тип давніх опришків, що міг укритися тут у лісах... утік із Самбора — значило тільки, що втік з криміналу.

Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робочих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється-розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю...

Грудневий вихор з протяжним стогоном задержується біля хати, тир-мосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми й цвинтарними хрестами. Коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене... День короткий — здається, без кінця. Багато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Колонии: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих суспільних сфер, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджело. Метою Вікторії — навернення Михайла Ангела до католицької церкви, і Михайло Ангел довів побожність свою до екстаз, забуваючи про красу тіла. Багато хвилин трагічних довелося пережити тій поетесі.

На одній з ілюстрацій бачу її з лірою в руці, чую пісню, лебедину пісню... Очі Вікторії великі, задивлені в таємничу далину, за вікном грізні обличчя розбишак, найнятих князем Орсінім — відтрученим обожателем Вікторії...

Одначе ім'я її— перемога! її «Rime» видано чотири рази за її життя (Parma1538). Щойно з фльоренцького видання 1860 р. переспівала її твори по-німецьки Берта Арндтс.

Сумну долю одиниці, таємно-траґічні переживання відчуваю, як свою долю...

Читаю в чотиротомовій повісті про Савонаролю та його часи, читаю трагедію думки людини — як Джордано Бруно.

Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людськість убиває своїх апостолів. Трагедія думки закованої, яка набирає розгону— в боротьбі... Проблискують постаті Абелярдів, Вікляфів, Гусів, Джорданів... усіх, що звертали очі за зорями та топилися — гинули в керниці. Добачували світання й гинули в полум'ї кострищ. Одні минаються, інші стають. І жаль мені тієї людськости: вона сама винувата, що нещаслива; до щастя-світла люди сотворені. Чим рятувати і тих гноблених, і тих гнобителів? Світла! Світла! Любови — діяльної...

Задивлена в картини, книги, забуваю про себе. Коли замкну очі, стають біля мене осяйні постаті... і чую спів з віддалі, бачу світло...

Западало сонце й кинуло проміння до низької хижі — углиб...

В житті людини, в історії людства, мабуть, нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця.

Поема Альбігензи Лєнау-а кінчиться словами: «Und so weiter...»

Перед творчими одиницями, перед людськістю — дальші і все дальші боротьби. Дійсно, етапами треба йти, і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кров'ю... Людськість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.

Думаю. Забуваю про власне «я». Те, що минуло, і те, що мене жде, — яке воно дрібне: краплина в морі горя загалу... Der ganzen Menschheit Jammer fasst michan. Душа відчуває потрясения цілої людськости — її злети й упадки. Душа лине вперед — та, щоб уперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань...

Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечорі до мене належать. Багато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою... Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. Вмирати