Тістечка з ягодами [Ізабелла Сова] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (77) »
Ізабелла Сова ТІСТЕЧКА З ЯГОДАМИ
Усім Болекам зі «швидкої»
Цей край, немов психоделічний літ Відчуваєш, що нічого тут не зміниш Спробуй від цього щось узяти Адже це і є твоє життя Скоюй помилки і виправляй Торкнешся дна, то відштовхнись Використовуй час Іншого ти вже не матимешМисловіц, «Asidland»
ПЕРЕДОСТАННІЙ ДЕНЬ ЧЕРВНЯ
— Ми мусимо поговорити про купу. Через годину в його кабінеті. — І що буде? — Піду, — знизала я плечима. — Все з’ясую. Якщо вдасться, то повернуся до комп’ютера й завершу звіт. — А якщо не вдасться? — Тоді клацну кілька знімків, кактус під пахву, іграшки до коробки і… — Я це передчувала! — Магда нервово прикусила ніготь, оздоблений діамантиками. — Я від початку казала, аби ми не йшли до тієї клятої ворожки.Клята ворожка
Вона все сплутала в моєму впорядкованому житті одного холодного травневого вечора, зразу після «Новин». За півгодини до того ми закінчили інтеграційні заняття в одному із сонних містечок Підкарпаття. Вимучені дитсадівськими розвагами, які мусили суттєво посилити в нас відчуття групових сув’язей, ми дочовгали до найближчої кнайпи. Офіціантка, сильно похляпана лискучим лаком брюнетка, принесла нам теплувате пиво й пачку гіркавого арахісу. Ми вицмулили по одній гальбі, по другій, по третій. У повній мовчанці, бо про що тут балакати, коли на заняттях ми вибовкали одне одному ледь чи не все, окрім, звісно, розміру зарплати. — Вгадайте, що прийшло мені на «мобілку»! — озвалася нарешті Магда, ворог тиші й майстриня зі складних запитань. — Скажи, ми ж не ясновидці. — До речі, щодо ясновидців, — утрутилась Агата. — За кілька вулиць звідси мешкає фантастична ворожка. Все збувається. Може, сходимо? — Залежить, що саме вона ворожить, бо якщо самі нещастя… — озвався Марек, наш фірмовий скептик. — Вона говорить трохи туманно, але потім усе якось між собою пересновується, що аж дивно. — Я воліла б не йти, — скривилася Магда. — Здається, такі ворожки можуть запрограмувати людині життя, і вже немає виходу — вона мусить реалізувати те, що почула. Наче машина. — А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, — запропонувала вихід Агата. — То як? За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті. — Ви всі на ворожбу? — упевнилася вона. — Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі. Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту. — Слухай, сонечко, — звернулася вона до мене. — Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки. Я підвелася. — Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… — Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. — Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву. — Ви повинні мешкати в палаці, — сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси. — Ми можемо пити з горняток, — запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках. — Ну, от вони, — втішилася ворожка. — То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки. — Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, — шепнула Агата. — Просто я молодо виглядаю, — заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами. — Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, — озвалася ворожка вже з кухні. — І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники. — Як вона це почула? — замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням. — Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати… — Останнього разу ви знайшли їх на пральці, — згадала Агата. — Справді! — Ворожка подріботіла до лазнички. — Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший? Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (77) »
Последние комментарии
3 часов 41 минут назад
14 часов 1 минута назад
1 день 2 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 11 часов назад