Mellonta Tauta [Едґар Аллан По] (fb2) читать постранично, страница - 3

поділити царство Істини з пізнішим суперником. Нині savans схильні вважати, що арістотеліанський та беконіанський шляхи – то єдино можлива дорога до пізнання. «Беконіанський», як ви, певно, знаєте, – це слово, вигадане як рівноцінне «ягн-іанському» (чи «бик-оніан-ському»), але більш милозвучне та піднесене.

А тепер, мій любий друже, з усією переконаністю засвідчую, що я висвітлюю це питання справедливо, спираючись на найміцніші підстави; і ви легко можете зрозуміти, як воно сталося, що ідея, безглузда вже на перший погляд, могла затримати прогрес у всіх галузях істинного Знання, – а це означає, що їхній поступ майже повсюдно відбуватиметься інтуїтивними стрибками. Та стародавня ідея змусила науку розвиватись наче поповзом; і, зокрема, захоплення тим Биком стало на довгі сотні років настільки широким, що все гідне зватися мисленням, власне кажучи, припинилось. Ніхто не насмілювався мовити слово правди так, щоб воно вирвалось як порух людського духу. І не мало значення, була чи не була та правда навіть доказовою правдою, тому що твердолобих тогочасних savans цікавив тільки шлях, який привів до неї. На результати ж вони й глянути не хотіли. «Покажіть нам засоби, – волали вони, – засоби!» Якщо, вивчивши ці засоби, мудреці виявляли, що ті не підходять ні під категорію Овна (інакше кажучи, й Барана), ні під категорію Ягняти (Бика), то в цьому разі savans не могли посуватися далі; вони оголошували, що «теоретик» є дурень, і не бажали вже більше мати справу ні з ним, ні з його одкровеннями.

Тож ніхто мене не переконає, ніби безліч корисних істин, відкритих людством протягом довгої низки віків, з’явилися завдяки отій повзучій системі, тому що стримування уяви – таке зло, якого не могла компенсувати й чимала достовірність давніх способів дослідження. Помилка всіх тих юрманців, тих вріцузів, тих інглітців і тих амрикканів (ці останні, до речі, – то наші ж таки найближчі предки) була дуже схожа на помилку, якої припускається розумник, що гадає, ніби обов’язково краще бачитиме якийсь предмет, коли підсуне його якомога ближче до носа. Ці народи самі себе засліпили подробицями. Коли вони чинили, як заповідав Бик, їхні «факти» принаймні залишалися фактами; це не мало б великого значення, якби вони не вдавали глибокодумно, ніби факти справді, є фактами (і повинні бути такими) лише тому, що здаються фактами. Коли ж вони ступали на стежку Овна, їхня хода була ледь не така крива, як баранячий ріг, тому що вони ніколи не мали аксіоми, яка була б істинною аксіомою. Вони, певно, були зовсім сліпі, якщо цього не бачили, – навіть у ті часи: адже навіть у ті часи чимало міцно «вкорінених» аксіом рішуче відкидалося. Ось, наприклад: «Ex nihilo, nihil fit»^[17] – «предмет не може діяти там, де його нема»; «протилежності не можуть існувати»; «пітьма не може породитися світлом» – всі ці й іще з десяток інших подібних тверджень, які попервах приймалися без вагань як аксіоми, згодом, у той період, про який я кажу, вже визнавалися за неспроможні. А тому геть абсурдне те завзяття, з яким народи покладались на «аксіоми» як на непохитну підвалину Істини! Та навіть і вустами самих тих розважливих мислителів легко підтверджується марність та облудність їхніх аксіом узагалі. Хто був найрозважливіший серед тих логіків? Дайте подумати! Зараз, піду спитаю в Пандіта, повернуся за хвилину… От! Он воно що! Тут є книжка, написана близько тисячі років тому, а згодом перекладена з інглітської мови – аз неї, між іншим, здається, пішла й мова амрикканів. Пандіт каже, що серед стародавніх праць на цю тему, тему логіки, ця – безперечно – одна з найрозумніших. Автором (ім’я його було свого часу у всіх на устах) був якийсь Мельнер чи, може, Млинн^[18]; про нього відомий, зокрема, той немаловажний факт, що він мав на своєму млині робочого коня, званого Бентам. Але давайте заглянемо до цього трактату!..

Ага! «Здатність чи нездатність осягати, – дуже слушно зазначає містер Млинн, – ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини». Якому, здоровому глуздом, нашому сучасникові хоча б на думку спаде заперечувати такий трюїзм? Єдине, що нас може щиро здивувати, – чому Млинн визнав за необхідне бодай натякати на речі аж настільки очевидні. Ну, ну… Та перегорнімо сторінку. А що тут? «Два суперечні явища не можуть обидва бути істинні, себто не можуть співіснувати в природі». Тут містер Млинн хоче сказати, що, наприклад, дерево повинно бути або деревом або не деревом, – тобто воно не може бути водночас деревом і не деревом. Чудово; але я запитую його: чому? А відповідь така (і вона більше ні на що не претендує): «Тому що неможливо осягнути, щоб два суперечні явища обидва могли бути істинні». Проте це, за його ж таки схемою доведень, ніяка не відповідь; хіба ж не він сам щойно визначив як очевидну річ, що «здатність чи нездатність осягати ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини»?

Тож я й нарікаю на ті прадавні народи не стільки через те, що їхня логіка,