До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
як видно з їхніх доведень, цілковито неспроможна, пуста й заразом химерна, скільки через їхнє пихате та недоумкувате заперечення всіх інших шляхів до Істини, всіх інших засобів її досягнення, крім цих двох безглуздих стежок – одна поповзом, друга навкарачках, – на які вони вийшли, аби накласти пута на Душу; а Душа ж бо нічого так не прагне, як ширяти]
До речі, любий мій друже, як ви гадаєте – чи не завдало б нерозв’язного клопоту тим прадавнім догматикам визначити, яким же з тих двох шляхів було досягнуто найважливішої та найвищої з усіх їхніх істин? Маю на увазі закон гравітації. Ньютон завдячує його Кеплерові. Кеплер визнавав, що його три закони були, власне, вгадані (а саме ці три закони, з шерегу інших, і привели чудового інглітського математика до його головного Правила, основи всіх фізичних законів, за якими для нас починається вже Царство Метафізики). Кеплер здогадувався, тобто користувався уявою. Він був воістину «теоретик» – це слово, нині мало не священне, колись вимовляли як образливе назвисько. Ну, хіба спромоглися б ті старі кроти роз’яснити, яким із двох «шляхів» криптограф розгадує вельми заплутану криптограму або по якому із двох шляхів Шампольйон підвів людство до тих безсмертних і майже незліченних істин, що випливли з розшифрованих ним єгипетських ієрогліфів?
І ще одне слово на цю тему, з якою я вже вам, певно, набридла. Так от, хіба не аж надто дивним є те, що вони, ці упереджені люди, з їхньою вічною балаканиною про шляхи до Істини, не трапили на те, що ми тепер ясно усвідомлюємо як широкий битий шлях, – на принцип Послідовності? Невже не дивовижно, що вони так і не спромоглися зробити з творінь Господа найважливіший висновок: цілковита послідовність повинна бути й абсолютною істиною! Наскільки спростилися шляхи нашого прогресу після запізнілого обнародування цих тверджень! Дослідження було вихоплено з рук земляних кротів і передано – як першорядне завдання – правдивим, єдино правдивим мислителям, людям полум’яної уяви. От ті останні й теоретизують. Подумайте тільки, з яким презирством мої слова сприйняли б наші прабатьки, якби вони зараз могли зазирнути мені через плече? А я наполягаю: саме ті люди й теоретизують; їхні теорії легко виправляти, видозмінювати, систематизувати – очищати потроху від окалини непослідовності, – аж поки врешті проявиться довершена послідовність; а її – саме тому, що вона є цілком послідовна, – навіть найзашкарубліші уми визнають за абсолютну та беззастережну істину.
4 квітня. Новітній газ робить чудеса, особливо у сполученні з удосконаленою гутаперчею. Якими ж то безпечними, зручними, легкими в керуванні й з усіх поглядів вигідними стали наші сучасні повітряні кулі! Он одна, величезна, – наближається до нас із швидкістю щонайменше сто п’ятдесят миль на годину. На ній, здається, повнісінько народу, – може, триста чи чотириста пасажирів, – а бач як ширяє на висоті десь понад милю над рівнем моря, тільки позирає згори на нас, бідолаг, із величною зневагою. А втім, сотня чи навіть дві сотні миль на годину – то, кінець кінцем, не швидкість для справжньої подорожі. Ви, напевно, пам’ятаєте, як ми перестрибнули весь Канадавський континент залізницею? Цілих триста миль на годину – оце швидкість! Щоправда, там годі щось побачити у вікно, годі чимось зайнятися, хіба що фліртом, бенкетуванням та танцями у тих розкішних салонах. Пам’ятаєте, яке дивне відчуття виникало, коли з вагона, що мчав на повний хід, ми ненароком ухоплювали оком якісь предмети назовні? Все зливалось у єдину суцільну масу. Щодо мене, то я віддаю перевагу подорожам повільним поїздом, із швидкістю, скажімо, миль сто. Там є скляні вікна і навіть дозволяється їх відчиняти – окові відкриваються ясні краєвиди… Пандіт каже, що трасу для великої трансканадавської залізниці частково розмічено ще, мабуть, дев’ятсот років тому! Він запевняє навіть, нібито й досі можна знайти залишки дороги – сліди якраз із тих часів, про які він згадував. Тоді дорога, здається, мала тільки дві колії; у нас, як вам відомо, їх аж дванадцять, і ще готуються три чи чотири. Стародавні рейки були дуже тонкі й розташовувались надто близько одна від одної: в наш час така легковажність неминуче призвела б до тяжких аварій. Бо ж сучасна ширина колії – п’ятдесят футів – заледве вважається безпечною. Власне кажучи, я не сумніваюся, що якісь там колії повинні були існувати вже у вельми віддалені часи, – так твердить і Пандіт; для мене цілком ясно, що в певний період, – очевидно, не менше як сім сторіч тому – Північний і Південний Канадавські континенти складали одне ціле; отже, канадавцям просто доконче треба було мати велику трансконтинентальну залізницю.
5 квітня. Мене мало не до смерті замучила ennui. Єдиний, з ким на борту можна спілкуватися, – то Пандіт; а він, бідолашка, нездатний говорити ні про що, лише про старожитності. Якось він цілий день переконував мене, ніби прадавні амриккани самі врядували собою! – чи чув хто коли більшу нісенітницю? – і
Последние комментарии
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 7 часов назад
2 дней 7 часов назад