Вибрані романи [Міґель де Унамуно] (fb2) читать постранично, страница - 2

бути виражене акцентом та інтонацією. І зверни увагу, мій друже Вікторе, як у газетах правого крайнього крила, того руху, який ми називаємо інтегризмом, зверни увагу на те, як там зловживають курсивом, капітеллю, великими літерами, усіма фокусами та ресурсами типографії. Пантоміма, пантоміма, пантоміма! Такою є простота їхніх засобів висловлювання або так вони собі уявляють наївну простакуватість своїх читачів. Треба закінчувати з примітивною наївністю таких методів».

А бувало, я чув, як дон Міґель стверджував, що так званий гумористичний жанр, який має цілковите право так називатися, не прижився в Іспанії, і немає надії, що він коли-небудь тут приживеться. «Ті люди, які називають себе тут гумористами, — каже він, — удаються або до сатири, або до іронії, або до нічим не скаламученої веселої дотепності. Називати гумористом, наприклад, Табоаду^[2], означало би зловжити цим терміном. І немає нічого менш гумористичного, ніж шершава, проте ясна й прозора сатира де Кеведо, яка майже відразу переходить у проповідь. Із гумористів ми маємо лиш одного — Сервантеса, і якби він тепер прокинувся, як би посміявся, — казав мені дон Міґель, — з тих, хто обурюється, коли я визнаю за ним бодай якийсь геній, а насамперед, як би посміявся він із тих простаків, що сприймають на повному серйозі його найвитонченіші жарти! Бо немає найменшого сумніву в тому, що він сміється — сміється дуже серйозно, — що він глузує зі стилю рицарських романів і такі цитати, як, наприклад, „щойно рожевий Феб...“, що їх деякі наївні прихильники Сервантеса оголошують зразком високого літературного стилю, — це лише витончені карикатури на барокову літературу... Як, до речі, й сцена посвячення в рицарі, що нею закінчується третій розділ першої частини „Дон Кіхота“».

Наша публіка, подібно до будь-якої малокультурної публіки, вельми боязка й недовірлива, як і наш народ. Тут ніхто не хоче бути ані обшахрованим, ані пошитим у дурні, ані виставленим на посміх, і тому завжди, коли до нього хтось звертається, він хоче відразу знати, як має повестися і чи до нього забалакують жартома, чи всерйоз. Я сумніваюся, що в будь-якому іншому народі люди так дратуються, коли співрозмовник перемішує серйозні репліки з жартівливими, і хто з нас готовий зі стерпною іронією поставитися до ситуації, в якій він не знає, серйозною чи ні є пропозиція, яку йому щойно зробили. І майже неможливо собі уявити, щоби середньоарифметичний обережний іспанець зрозумів, що він повинен сприйняти сказане йому не тільки всерйоз, а й жартома, як щось правдиве і як щось іронічне й однаково важливе з обох позицій.

Дон Міґель полюбляє трагічний жарт і не раз мені казав, що не хотів би померти, не написавши трагічної комедії або комічної трагедії, але не такої, в якій би смішне або гротескне й трагічне змішувалися чи накладалися одне на одне, а такої, де вони зливалися б у щось одне неподільне й ціле. А коли я зауважив йому, що таке можливо собі уявити лише з погляду найневтримнішого романтизму, то він відповів: «Не заперечую, проте нічого не змінюється, коли ми називаємо речі різними іменами. Попри те, що я понад двадцять років вивчав класиків і навчав їхніх теорій, класицизм, який протистоїть романтизму, не увійшов у мою свідомість. Кажуть, метод стародавніх греків полягає в тому, щоб відрізняти, визначати, ділити; але мій передбачає сприймати речі невизначеними й перемішувати їх».

Таку систему поглядів, безперечно, можна назвати концепцією, а якщо сказати точніше, то це буде відчуття життя, яке я не наважуся назвати песимістичним, бо знаю, що це слово не подобається донові Міґелю. Така його переконаність — чи, радше, нав’язлива ідея, — що якщо його душа не безсмертна й не безсмертні душі інших людей, а також усіх живих створінь на землі, тобто вони не є безсмертними в тому значенні, в якому вважали їх такими наївні католики середніх віків, тоді, якщо так не є, немає нічого цінного й не існує зусилля, варте того, щоб його докласти. І звідси виникає доктрина глибокої нудьги, яка опанувала Леопарді^[3], після того як загинула його висока самоомана, його віра в те, що він вічний. І це пояснює, чому найулюбленішими трьома авторами дона Міґеля є Сенанкур^[4], Кентал^[5] і Леопарді.

Проте цей суворий і жорсткий, безсистемний гумор не тільки завдає удару схильній до обережності вдачі наших людей, які хочуть знати, як їм поводитися, коли хтось звертається до них, він ще й дратує їх неабияк. Вони хочуть сміятися, але тільки для того, щоби поліпшити собі травлення й розвіяти свої турботи, а не для того, щоби повернути те, що вони недозволено проковтнули, а тим більше не для того, щоби перетравити свій клопіт. А дон Міґель уперто наполягає на тому, що коли ми намагаємося розсмішити людей, то робимо це не для того, аби внаслідок скорочення своєї діафрагми вони допомагали своєму травленню, а для того, щоби вони вибльовували те, що поглинули,