Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать постранично, страница - 2

було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.

Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.

— Ну, він не тільки революціонерів знищував… — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав.

Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.

— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.

— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.

— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!

— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.

Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:

— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось! І революції б не було.

— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.

І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.

Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..

Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:

— А мені?!

Довелось і йому дати.

— Один ковток, — суворо сказав я йому.

Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.

— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.

— Більше не получиш, — сказала йому Інна.

І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.

Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.

Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.

Утім, і про це — згодом.

Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:

— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!

— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…

— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!

— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.

— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..

— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..

— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!

— За революцію! За революцію! — підхопили всі сусіди.

— А Раї нічого випити! — сказала мама.

— Не проблема! — вигукнув дядя Саша, який сидів до Раї найближче.

І миттю налив їй чарку самогонки.

У той час Толя ніби відчув мить і попросив мого Юрка:

— Юрчику, зганяй глянь, як там дорослі! Не в службу, а в дружбу.

Якби я його попросив, цей паразіт нізащо б не побіг. А як Толя — то малого ніби вітром здуло. Треба віддати йому належне. Бігає він, як молнія. І вночі все бачить. Боїться темряви, а біжить — бо Толя попросив. Поки він бігав, ми допили вино. Стало весело. Уже за