Перше слідство імператриці [Наталка Сняданко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Наталка Сняданко ПЕРШЕ СЛІДСТВО ІМПЕРАТРИЦІ 2021

Відень, 1856


Карл Ґраф Ґрюне, генерал-ад’ютант цісаря Франца Йозефа, не знаходив собі місця. Він нервово ходив по кімнаті, намагаючись не дивитися на свої пальці. Карл Ґраф Ґрюне мав погану звичку гризти нігті, коли нервувався. Він не раз обіцяв собі позбутися цієї звички, але досі так і не дотримав даного собі слова. Ось і зараз він раз у раз мимоволі поглядав на вже обкусані до крови нігті на правій руці й стримувався з останніх сил.

Уже майже восьма, а цісаря все ще немає на робочому місці. Це дивно. Навіть не так. Це нечувано! Франц Йозеф завжди прокидається дуже рано – о п’ятій тридцять. За багато років генерал-ад’ютантства Ґрюне добре вивчив усі цісареві звички, а про цю знав чи не кожен мешканець імперії. Про те, як рано встає цісар, який він пунктуальний і як багато працює, давно складено легенди.

О шостій цісар снідає. На перший сніданок він завжди їсть дві свіжоспечені білі булочки з маслом і п’є каву з молоком. Потому хвилин двадцять прогулюється в невеличкому парку біля Гофбурґа. Франц Йозеф дуже невибагливий у побуті й по-солдатськи дисципліновано дотримується розпорядку. Будь-які відхилення від звичного режиму викликають у нього напади панічної тривоги. Рівно о сьомій Франц Йозеф уже завжди у своєму кабінеті за роботою. Тим часом зараз майже восьма, а кабінет усе ще порожній. Генерал-ад’ютант усьоме за сьогоднішній ранок підійшов до дверей у стіні між своїм кабінетом і робочою кімнатою цісаря, прочинив їх, зайшов усередину, подивився на стосик паперів, приготований звечора, визирнув у вікно і повернувся до себе.

Якби Карл Ґрюне не знав Франца змалку, він би так не хвилювався. Проспати вранці – таке може трапитися з кожним. З кожним, окрім Франца Йозефа. Такого, щоби цісар запізнився вранці на цілу годину, ще не бувало. А надто сьогодні, коли на нього чекає особливо важлива зустріч.

Сьогодні має вирішитися доля італійських провінцій монархії, в яких ось уже кілька років дуже неспокійно. Ломбардія, Венеція, Тоскана, Модена – всюди відбуваються заворушення. Й аристократи, і простолюд уже не хочуть коритися владі австрійського імператора і намагаються здобути незалежність. А це означало би катастрофу для монархії. Бо йдеться не лише про дуже багаті землі, а і про вихід до моря. А вихід до моря втрачати не можна нізащо! Й ось нарешті, після довгих і виснажливих переговорів, до Відня прибули кілька італійських аристократів. Треба докласти всіх зусиль, аби переконати їх схилитися на бік Австрії, а не підтримувати повстання в Італії. Уже сам той факт, що вони погодилися зустрітися з цісарем у Гофбурзі, а не в себе, в Італії, був дуже хорошим знаком. Це може стати першим кроком для відновлення авторитету цісаря в бунтівних провінціях. Але до зустрічі залишалося менше, ніж година, а цісаря все ще не було. Ґрюне стояв біля вікна, вдивлявся в сірий ранковий туман і згадував яскраве італійське сонце, якого він не бачив ось уже кілька років. З такого стану тривожного заціпеніння його вихопив різкий стук у двері.

– До вас із поліції, – сказав слуга, який, постукавши, зайшов у двері кабінету Ґрюне.

– З поліції? – здивувався Карл. – Нехай заходять.

– Ваша світлосте, – вклонився шеф віденської поліції Ґюнтер Штадлер, – сталося страшне лихо. На цісаря було скоєно замах.

– Коли? – видихнув Ґрюне і подумки сам себе вилаяв: замість дослухати важливу інформацію, перебиває Штадлера, який так поспішав, що ледве дихає.

– Щойно, – важко дихаючи, сказав Штадлер. – Тобто десь хвилин двадцять тому. У парку. Під час прогулянки.

– Ходімо негайно, договорите дорогою, – звелів Ґрюне.

І вони вийшли з кабінету.

Зальцбурґ, 2015


Цієї ночі Доротея Тішлер погано спала. Проте прокинулася, як завжди, за пів години до дзвінка будильника. Узяла до рук смартфон, переглянула нові повідомлення в месенджері, кілька хвилин поскролила стрічку фейсбука, ввімкнула звук для дзвінків, який завжди вимикала на ніч. Підвелась і розсунула штори. До кімнати ввірвалося світло, яке після цілковитої темряви різало очі. Доротея любила дуже щільні штори, у спальні мала навіть подвійні, бо вікна виходили на сонячний бік і вранці в шибки било яскраве світло. Коли вона ночувала не вдома, то завжди брала зі собою пов’язку для очей, без якої їй важко було заснути. Найменший промінчик світла, навіть телефонний екран, який спалахував, коли надходило повідомлення на фейсбук, міг її розбудити. Доротея мала дуже чутливий сон. Їй важко було засинати, зате прокидалася вона дуже легко, від найменшого шереху, а іноді й від незрозумілого почуття тривоги. Тоді їй часто вже не вдавалося задрімати до самого ранку, й цілий день опісля вона мала поганий настрій і не могла зосередитися на роботі.

Як завжди вранці, Доротея на мить затрималася біля вікна. Це помешкання вона винаймала насамперед через те, що з вікна було видно замок і мальовничі