Гея [Володимир Іванович Самійленко] (fb2) читать постранично, страница - 4

тих дрібних людців.

То все царки, часами енергічні,

Часами мляві, й голови судів,

Не непідкупні, бо не раз кадило

Дешевим коштом вирок їх купило.

XI

А часом бог, охочий до жертов,

І тиміямом не задовольниться;

Йому вже мало простих молитов,

Але вівця потрібна чи телиця.

То до такого бога як прийшов,

То вже й неси, що треба й що годиться.

Бувало, що приносили й людей,

Та вже тепер минає звичай цей.

XII

Про світ безмежний бог їх повітовий

Не більше дбає» як вони сами;

Зате ж на цілу вічність він готовий

В'язатися з тутешніми людьми:

До вчинку кожного та до їх мови

Він, на зразок цікавої куми,

Схиляє божеську свою увагу,

Знаходячи видимо в тім розвагу.

XIII

Часом бува становище трудне

їх богові, як б'ються два народи,

Як брат на брата армію жене,

Щоб наробить йому найбільше шкоди.

І хоч ні один з їх не осягне

Ні щастя більшого, ані вигоди,

То кожний з їх благає перемог,

І кожний об'являє: «З нами бог».

XIV

А бідний бог не знає, що робити,

Котрому з їх у сварці помогти

І дати змогу ворога побити,

Бо ні в однім немає правоти;

Бо й той зажерливий, і той неситий.

Сказав би всім: «Ідіть під три чорти

І не взивайте всує ім'я боже!»

Але богам так мовити негоже.

XV

Христа наука чиста, як кришталь,

І тут знайшли її найвищу точку:

«Хто просить свиту, — май до його жаль

І дай йому свитину, ще й сорочку».

І люде тут високу цю мораль

Засвоїли, ще бувши в сповиточку,

І, вірні тій моралі, залюбки

З братів деруть останні сорочки.

XVI

І все, не маючи ідеї Бога

Правдивої, з людей творять богів.

їм хочеться, щоб бог їх якомога

Подібний був до їх, щоб пив і їв,

Як і вони, і їх думок дорога

Веде до вбоження учителів;

І їм самим запевно честь велика

В легенді їх про Богочоловіка.

XVII

А Богокосмос не відомий їм,

Вони не знають істини тієї,

Що Бога людям не вмістити всім

Усіх планет, тим менш дрібної Геї

Одній людині, і якая в тім

Дурниця, щоб з матерії всієї

Він вибрав тільки точку для житла,

Яка б вона прегарна не була.

XVIII

У нас на Марсі всі питання віри

Й світогляду стоять не так, як тут.

Ми знаєм — світ межі не має й міри,

А в йому Марс не більш як ліліпут.

І ми давно покинули заміри

Загнати бога в наш тісненький кут,

Або, як тут зробили без клопоту,

Його втілити у одну істоту.

XIX

Ми твердо віримо, що Бог один,

І тілвки він субстанція правдива,

Що без межі просторів та годин

Його втілили всі небесні дива

Космічних тіл, що всій природі він

Є дух, котрим вона жива й рухлива;

Той дух, що кожний атом зогріва,

Ми вірим, що матерія жива.

XX

Моральності високої закони

Тут людям залишили вчителі.

Їх школи та церковні всі амвони

Старанно ширять їх по всій землі.

Книжки й газети всякі б'ють у дзвони,

Щоб люди дух свій не топили в злі.

З тих довгих заходів ось звіт короткий:

«Людей більш-менш моральних два відсотки».

XXI

А може, й менше; я ж їх не лічив

І не робив широкої анкети,

Гадаю ж так, бо я тут довго жив

І рідко бачив вищі ті прикмети,

Що відзначили справді тих мужів,

Які були б окрасою планети.

Хоч, правда, й тих, що стягнуть з вас пальто,

Мабуть, не більш, як двадцять п'ять на сто.

ХХІІ

Тутешній світ дізнав би ще обнови

І кращий лад до його ще б прийшов,

Якби гучні, гуманні всі промови

Перетворити в мовчазну любов;

Щоб не штовхали серце постанови,

А серце кликало б до постанов,

Щоб не казали: «Добрим бути мушу»,

А просто люде мали добру душу.

ХХІІІ

Вони б тоді, хоч, може, й без програм,

Життя людське приємнішим зробили,

Бо як братам, а не як ворогам,

Прийшлось би їм свої вживати сили;

Тоді б ніхто не був щасливий там,

Де навкруги руїни та могили;

Старався б кожний щастя в тім знайти,

Щоб менше страждали його брати.

XXIV

Але тут люд живе егоїстичний,

І любить кожний тільки сам себе.

Тут боротьба — закон єдине вічний,

І всяк до себе все добро гребе;

В повазі тут, хто дужий, енергічний,

І кинуто під ноги все слабе,

Не з чесності, але з грубої сили

Тутешні люде ідола створили.

ХХV

Якось я бачив тут представника

Народу, що душив усі народи,

А сам тепер у ролі жебрака

Без прав життя, без хліба й без свободи.

І от той пан не стільки наріка

На всі страшні в його краю пригоди,

Як журиться, що земляків ярма

На шиї в інших більш уже нема.

XXVI

А той народ безправний, напівдикий,

Під батогом шалених ватажків,

Гадає все, що він народ великий,

І преться на народи всіх країв;

Під гук гарматний, під звірячі