Секрети Лос-Анджелеса [Джеймс Еллрой] (fb2) читать онлайн

Відгуки про Джеймса Еллроя

Майстерний творець особистих мов, він у жодному разі не є звичайним романістом-істориком… його твори надають відчуття повного занурення в саме серце найогидніших життєвих мрій.

Guardian

Його стиль є унікальним і переконливим, а його теорії про те, що лежить в основі великих нерозв’язаних таємниць американського злочинного світу, є абсолютно правдоподібними… Він однозначно є одним із найоригінальніших і зухвалих нині живих авторів. Він є свого роду хрещеним батьком — у мафіозному сенсі — американської літератури. Ніби янгол — темний, задумливий і обізнаний, — він спостерігає за цим світом із дахів будинків.

Independent on Sunday

Чоловік, який сам себе називає «демонічним псом американського детективу», і надалі пише неперевершені книги.

Daily Mail

Джеймс Еллрой — найкращий автор детективного жанру у світі.

Стюарт Невілл, Irish Times

Джеймс Еллрой — видатний автор детективного жанру свого покоління.

Independent

Еллрой є автором кількох найпотужніших детективних романів поміж колись написаних.

New York Times

Без нього та його детективів не було би ані Девіда Піса, ані «Клану Сопрано», ані Іена Ранкіна, ані «Дротів», ані робіт незліченної кількості письменників і кінематографістів, натхненних свого часу романами Еллроя.

GQ

Джеймс Еллрой — просто геній. Найкращий американський детективний автор від часів Реймонда Чандлера та один із найчитабельніших авторів-експериментаторів у світі.

Times Literary Supplement

Найоригінальніший автор кримінального жанру сьогодення.

Майкл Карсон, Spectator

Найвиразніший автор детективів свого покоління.

Джон Вільямс, Sunday Times

Унікальний голос американського детективного жанру.

Sunday Telegraph

Джеймс Еллрой Секрети Лос-Анджелеса

Мері Догерті Еллрой

Слава, яка коштує всього й не означає нічого.

Стів Еріксон

Пролог

21 лютого 1950 року

Покинутий мотель на пагорбах Сан-Берду; Базз Мікс з’явився тут із дев’яноста чотирма тисячами доларів, вісьмома кілограмами високоякісного героїну, дробовиком, револьвером 38-го калібру, автоматичним пістолетом 45-го та викидухою, купленою на кордоні в пачуко. Неподалік було припарковано ще один автомобіль, який належав поліції Лос-Анджелеса, але в ньому сиділи бики Міккі Коена. Що ж, тіхуанські копи зможуть забрати собі частину його здобичі, а труп самого Мікса просто скинуть у річку Сан-Ісідро.

Він був у бігах вже тиждень і на те, щоб залишитися в живих, просадив п’ятдесят шість штук: машини, ночівлі вартістю по чотири-п’ять тисяч за ніч — з надбавкою за ризик — господарі знали, що за ним по п’ятах несуться Міккі Коен та лос-анджелеські лягаві. Міккі Коен — тому що Базз Мікс кинув його на наркоту і увів жінку, поліція Лос-Анджелеса — тому що Базз Мікс убив одного з їхніх людей. Уже майже укладена угода зірвалася, щойно стало відомо, що за нею стоїть Коен, і тепер ніхто б не наважився продавати це лайно, побоюючись його помсти. Найкраще тепер було віддати товар синам Дока Енґлеклінґа — Док все влаштує, він усе розфасує, продасть, коли ситуація вирівняється, і віддасть Міксові його відсоток. Док працював було із Коеном і чудово розумів, що з цим відморозком жарти кепські; за п’ятнадцять штук брати влаштували йому місце у мотелі «Ель Серрано» та організували втечу. Сьогодні ввечері двоє хлопців, що проводять через кордон нелегалів, відвезуть його на підпільний аеродром і посадять на літак, який перенесе його до Ґватемали. А близько десяти кіло чистого герича залишаться в Штатах, і з часом Базз незле на ньому навариться. Якщо, звичайно, вірити хлопцям Дока і якщо їх і собі не кинуть ці переправники нелегалів.

Мікс зупинив машину в сосновому лісочку, виволік свою валізу, оцінив ситуацію: мотель на дюжину номерів було побудовано у формі підкови, ззаду впритул підступали скелясті урвища — тихцем не підберешся.

Порожнє подвір’я було всіяно гілками, уривками паперу, порожніми пляшками — дерево та скло голосно захрустять як під колесами, так і під ногами.

Залишалася лише одна дорога — та, якою приїхав він сам, — і переслідувачам, щоб обрати зручну для стрільби позицію, доведеться продиратися через густі зарості.

Або, можливо, непрохані гості вже чекають на нього всередині?

Мікс, тримаючи напоготові дробовика, почав ударами ноги відчиняти двері, одну за одною. Перша, друга, третя, четверта — клоччя павутини, щури, суміщені санвузли, запліснявілі недоїдки, журнали іспанською — мабуть, переправники влаштували тут перевалочний пункт для нелегалів, яких потім відправляють на ферми в окрузі Керн. П’ята, шоста, сьома — бінго! Ось і сім’я мексиканців на матрацах, туляться одне до одного, побачивши білого чоловіка із рушницею напереваги.

— Тихо тихо, — заспокійливо пробурмотів він.

Решта номерів була порожня. Мікс втягнув свою валізу у № 12, голосно опустив її на підлогу: добре видно як задній двір, так і усе подвір’я, ліжко з облізлим пуховим матрацом — не так вже й погано, як для останнього пристанку на американській території.

На стіні — календар з дівчатами; Мікс перегорнув на квітень і знайшов свій день народження. Четвер — у моделі були погані зуби, але загалом баба нічогенька, він аж згадав колишню стриптизерку та колишню дівчину Мікса Одрі. Це через неї Базз пришив копа, заради неї кинув Коена на порошок і зірвав його угоду з Джеком Драґною. Потім перегорнув назад на грудень, міркуючи, чи доживе він до кінця року, і раптом зрозумів, що йому страшно: у животі бурчить, на лобі виразно пульсує жила, він весь спітнів.

А потім його почало ковбасити по-справжньому. Мікс розіклав на підвіконні свій арсенал, набив кишені боєприпасами: патрони для револьвера, запасні обойми для пістолета. Сунув за пояс ножа. Заднє вікно заткнув матрацом. Переднє вікно відчинив, впускаючи в кімнату свіже повітря. Свіжий вітерець охолодив розпалену шкіру; він дивився, як темношкіра дітлашня грала у бейсбол.

Він застряг тут. У дворі юрмилися мексиканці: вказуючи на сонце, ніби визначаючи по ньому час, їм вже нетерпеливилося сісти у вантажівку та їхати далі, гарувати за копійку і койку. Сонце хилилося до заходу, мексиканці заґелґотіли щось по-своєму. Мікс побачив, як двоє білих чоловіків — один гладкий, інший кістлявий — входять на подвір’я мотелю. Привітно машуть мексиканцям, ті машуть у відповідь. Вони не схожі на копів або биків Коена. Мікс вийшов за поріг, ховаючи за спиною дробовика.

Чоловіки помахали і йому: посмішка від вуха до вуха, мовляв, ніяких поганих намірів. Мікс глянув на дорогу — упоперек неї було припарковано зелений седан, а за ним виблискувало щось блакитне, занадто блискуче, щоб бути просто клаптиком неба між соснами. Коли на блакитному металі блиснуло сонце, Мікс подумав: «Бейкерсфілд». Це саме ті хлопці, які говорили, що для того, аби дістати гроші, потрібен час. Той самий автомобіль кольору дроздячого яйця, який уже за хвилину спробував притиснути його до узбіччя.

Мікс також посміхнувся — широко й невинно. Палець ліг на спусковий гачок; він впізнав того кістлявого — це був Мел Лансфорд, лягавий з відділку «Голлівуд», він вічно треться у автокафе «Скрівенер», клеїться до офіціанток та випинає груди, демонструючи медалі за влучну стрільбу.

— Літак уже готовий, — оголосив товстун, підходячи.

Мікс вихопив з-за спини дробовика й натиснув на гачок. Гладкий дістав заряд і відлетів назад, збивши з ніг Лансфорда. Мексиканці кинулися навсібіч; Мікс вбіг до кімнати, почув дзвін скла у задньому вікні, смикнув матрац убік. Мішені — легше не буває: двоє чоловіків, три-чотири постріли з близької відстані.

Двоє звалилися; ще трьох, що обережно кралися уздовж стіни, забризкало кров’ю та уламками скла. Мікс вистрибнув, упав на землю і почав стріляти по трьох парах ніг; вільною рукою він намацав у вбитого на поясі револьвер.

Знадвору чулися крики і шорохкий тупіт ніг, що біжали гравієм. Мікс кинув непотрібний уже пістолет, прихилився до стіни. Уже почувши присмак крові, він наблизився до щойно завалених ним на землю чоловіків і добив їх пострілами в голову.

З кімнати долинули глухі удари; на відстані простягнутої руки від нього були дві рушниці.

— Ми його взяли! — гукнув Мікс.

Почувши крики у відповідь, він почекав, поки у віконному отворі не з’являться руки і ноги, і, схопивши найближчу до нього рушницю, відкрив вогонь: по людях, по брудно-білій штукатурці, по сухому дереву віконної рами, яким тут же побігли язички полум’я.

Переступивши через тіла, він повернувся до кімнати. Передні двері було відчинено, його арсенал так і лежав на підвіконні. Почувся дивний стукіт; обернувшись, Мікс побачив, як зі свого сховку за ліжком підводиться чоловік із револьвером у руці.

Мікс упав на підлогу, спробував було дістати нападника ногою, але не вийшло. Чоловік вистрілив, але куля пройшла за лічені міліметри від Базза. Мікс вихопив викидуху, підстрибнув, неначе підкинутий пружиною, вдарив — раз, другий, у шию, в обличчя. Незнайомець закричав, безладно натискаючи на гачок — кулі рикошетили по всій кімнаті. Мікс перерізав йому горлянку, перекотився через тіло, зачинив ногою двері, схопив свої пістолети — і тільки після цього видихнув спокійно.

Вогонь розгорівся миттєво: він уже пожирав мертві тіла й соснові дошки; залишився єдиний вихід — через передні двері. Скільки їх там ще — тримають двері на прицілі і чекають?

Постріли.

Знадвору: шквал куль виривав шматки стіни. Одна влучила Міксові у ногу, ще одна заділа спину. Мікс упав. Постріли не припинялися. Винесло двері — тепер він опинився під перехресним вогнем.

Постріли вщухли.

Базз ліг на живіт, поклав обидва револьвери й розкинувся у мертвій позі. Секунди тягнулися несамовито повільно; у дверях з’явилися четверо чоловіків із рушницями напоготові. Почувся обережний шепіт:

— Дохлий.

— Обережно.

— От же оклахомський уйобок.

Четверо переступили через поріг й увійшли всередину: Мела Лансфорда серед них не було. Кілька ударів йому в бік. Важке дихання, пересмішки. Хтось підсунув під нього ступню:

— Жирний, тварюка!

Мікс вхопився за ногу й щосили рвонув. Чоловік завалився навзнак. Базз перекинувся на спину, розстріляв обойму — стріляв він упритул, жодної кулі не пройшло повз. Усі четверо лягли. Закинувши голову, Мікс встиг кинути погляд на подвір’я й побачити, як дає драла Мел Лансфорд.

А потім за спиною у нього пролунало:

— Ну, здоров був, приятелю.

Із вогню вийшов Дадлі Сміт, убраний у сіру куртку пожежника. Мікс кинув погляд на свою валізу, — майже сто штук баксів, не враховуючи героїну, — яка валялася на матраці.

— Дад? Бачу, ти добре підготувався.

— Та я ж як бойскаути — завжди готовий. А ось ти написав заповіт, приятелю?

Найнадійніший спосіб накласти на себе руки — зірвати угоду, за виконання якої відповідав Дадлі Сміт. Мікс схопився за пістолети; Дадлі вистрілив першим. Мікс помер, і останнє, про що він встиг подумати, — що цей мотель «Ель Серрано» схожий зараз на місце битви за Аламо.^[1]

Частина перша Криваве Різдво

Розділ 1

Бад Вайт сидить у патрульній машині без розпізнавальних знаків навпроти муніципалітету й не відводить погляду від різдвяної ялинки, на якій блимають цифри «1951». На задньому сидінні автомобіля — алкоголь для сьогоднішньої гулянки у відділку; він цілий день збирав данину з торговців спиртним, наплювавши на накази Паркера. На Святвечір усі одружені офіцери мали вихідний, і в патруль вийшли тільки холостяки, а перед бригадою з Центрального відділку було поставлене завдання позабирати з вулиць усіх бомжів: начальник хотів, аби їх трохи потримали під наглядом, щоби хтось із них випадково не вломився на благодійну ранкову святкову імпрезу в саду у мера Боурона і не пожер усі тістечка. Минулого Різдва якийсь божевільний ніґґер підійшов до святкового столу, розштовхав дітлахів, дістав зі штанів свій шланг і насіяв у глечик з лимонадом, призначений для сиріток, а на господиню будинку, яка тут же підбігла, аби припинити це неподобство, гаркнув:

— Ану стули писок, лярво!

Так що Вільямові Г. Паркеру, який тільки-но очолив поліцію Лос-Анджелеса, у перше ж своє Різдво довелося вести місіс Баурон, з якою стався припадок, у лікарню, і тепер він уже, як битий вовк, грає на випередження.

Від напханих на заднє сидіння коробок з бухлом, які впиралися йому у спину, Бадів хребет зовсім онімів. Ед Екслі, помічник начальника — дуже правильний засранець, він може і зіпсувати вечірку у кімнаті для інструктажу. Та й Джонні Стомпанато запізнюється вже на двадцять хвилин.

Бад увімкнув рацію. Крізь перешкоди долітали уривки повідомлень: крадіжки в крамницях, напад на алкомаркет в китайському кварталі. Відчинилися пасажирські дверцята, у машину ковзнув Джонні Стомпанато.

Бад увімкнув світло на приладовій панелі.

— Зі святом! А де Стенсленд? Я тут маю для вас подаруночки.

Бад зміряв його поглядом. Охоронець Мікі Коена вже місяць як сидів без роботи: його начальника відправили до в’язниці за несплату податків. Від трьох до семи за федеральним кодексом у в’язниці «МакНіл Айленд».Тепер Джонні Стомпу довелося повернутися до домашнього манікюру та випрасуваних власноруч штанів.

— Сержант Стенсленд ганяє бомжів і торгашів.

— Дуже шкода. Мені подобається Діків стиль спілкування. Ну, ти розумієш, Венделле.

Гарнюня Джонні: південна краса, густі й пишні кучері. Бад чув, що в нього пеніс, як у коня, і Джонні цим шалено пишається.

— Нумо викладай вже, що там у тебе.

— Та-а-ак, із Діком справді спілкуватися набагато приємніше, офіцере Вайт.

— У тебе що, встає на мене? Чи просто потриндіти хочеш?

— Встає в мене на Лану Тернер, а в тебе — на хлопців, що лупцюють своїх дружин. Я чув, що ти не пропустиш ані спіднички, харчами, прямо скажемо, не перебираєш.

Бад хруснув пальцями.

— Що ж, а ти живеш з того, що стучиш на своїх же. А Міккі твій — наркодилер і сутенер, і таким залишиться, хай скільки б він віддавав на благодійність. Так що чия би корова мичала, а твоя — мовчала. Capisce,^[2] засранцю?

Стомпанато нервово посміхнувся; Бад визирнув у вікно. Збирач благодійної допомоги з Армії порятунку в костюмі Санта-Клауса, дістаючи на ходу монетки зі своєї торби для пожертв, попрямував до алкогольної крамниці.

— Слухай, тобі потрібна інформація, а мені — гроші, — сказав Стомп. — Мікі і Деві Ґолдман на нарах. Поки їх немає, усіма справами заправляє Мо Яґєлка. Він — ще той жаднюга, роботи в нього не допросишся. Джек Вейлен мене не візьме за красиві очі, а від Мікі — ані долару немає.

— Мікі затримує зарплатню? Дивно, коли його посадили, то він був людиною при баблі. Я чув, правда, його обікрали, але він знайшов злодія і все повернув.

— Чув дзвін, та не зна, де він, — похитав головою Джонні. — Того козла він знайшов, це правда, а ось товар — як крізь землю провалився, чувак десь скинув і наркоту, сто п’ятдесят штук баксів. Такі ось справи, офіцере Вайт, мені потрібні гроші. Словом, якщо у вас ще досі платять за корисну інформацію, то мені є що вам запропонувати.

— Говори вже прямо, Джонні. Що ти викручуєшся, як вуж.

Джонні силувано захихотів.

— За двадцятку здам кишенькового злодія. За тридцятку — чувака, що скоїв напад на крамницю і до того ж полюбляє відгамселити свою жінку. Тільки не затягуй, я п’ять хвилин тому бачив цього хлопця за роботою в «Орбасі».

Бад простягнув йому двадцять доларів, а потім іще десятку. Стомпанато схопив банкноти.

— Ральфі Кіннард. Гладкий білявчик, близько сорока років. Замшевий піджак, сірі фланелеві штани. Кажуть, б’є дружину до напівсмерті і змушує працювати на панелі, щоби він міг віддавати свої карткові борги.

Бад записав почуте.

— Зі святом, Венделле! — посміхнувся Стомпанато.

Бад схопив його за краватку й різко смикнув вперед; Стомп приклався головою до приладової панелі.

— З Новим роком, макароннику.

***

В «Орбасі» людей було під зав’язку — і біля прилавків, і біля стелажів із тканиною. Розпихаючи покупців ліктями, Бад помчав на третій поверх, до відділу ювелірних виробів та дорогого алкоголю — улюбленого місця магазинних крадіїв.

Ряди годинників на прилавках, черги по тридцять осіб біля касових апаратів. Бад заледве прорвався крізь галасливий натовп домогосподарок із діточками, нишпорячи очима в пошуках блондинів. І раптом побачив у дверях чоловічого туалету біляву потилицю та замшеву спину.

Бад розвернувся й попрямував у його бік. Біля пісуарів — двоє старих пердунів; з-під дверей кабінки видно спущені штани із сірої фланелі. Бад зігнувся, зазирнув у шпарину — бінго, мужик перебирає і розпихає по кишенях коштовності. Двоє старих застебнулися й вийшли. Бад забарабанив у дверцята:

— Хо-хо-хо, відкривай, до тебе прийшов святий Миколай.

Двері відчинилися; у щілину в нього зацідів кулак. Удар вийшов влучним, Бад відлетів на раковину. Кіннард жбурнув йому в обличчя жменьку запонок і кинувся бігти. Бад рвонув за ним.

Бігти йому заважають покупці; Кіннард, спритно петляючи межи людьми, вискакує через чорний хід. Бад злетів униз пожежною драбиною. На стоянці чисто: ані Кіннарда, ані машин, які би поспішно залишали парковку. Бад побіг до патрульного автомобіля, увімкнув рацію:

— 4А31 викликає диспетчера.

Тріск на радіохвилях, потім — відповідь:

— Слухаю вас, 4А31.

— Остання відома адреса. Білий чоловік, ім’я — Ральф, прізвище Кіннард. Імовірно, пишеться із двома «н».

Диспетчер підтверджує запит і відмикається. Очікуючи на відповідь, Бад завдає уявному противникові серію коротких ударів: бам-бам-бам-бам-бам… Знову оживає радіо:

— 4А31, маємо відповідь на ваш запит.

— 4А31, слухаю.

— Відповідь позитивна. Кіннард, Ральф Томас, чоловік, білий, дата народження…

— Дідько, я ж просив лише адресу.

Диспетчер зітхнув:

— Вважайте це різдвяним подарунком, засранцю. Адреса: Еверґрін, № 1486. Сподіваюся, ви…

Бад вимкнув рацію і рвонув на схід, до тераси. За швидкості у понад 130 кілометрів на годину та увімкненої сирени він може бути на місці вже за 5 хвилин. Він швидко пролетів номери — 1200-ті, 1300-ті; 1400-ті — це було житло, яке давали ветеранам.

Він припаркувався на хіднику поруч із № 1486 — товстий шар штукатурки, на даху — променистий неоновий Санта на санях із оленем. Усередині горить світло; біля ґанку — довоєнний «форд». У вікні видно, як Ральф Кіннард лупцює жінку в банному халаті.

Жінці на вигляд було років зо тридцять п’ять, обличчя вона мала червоне, розпухле. Вона відсахнулася від Кіннарда; халат розхристався. Груди в синцях, ребра у саднах.

Бад повернувся до машини за кайданками, але тут знову оживає рація.

— 4А31 слухає.

— 4А31, термінове повідомлення. Напад на поліцейських за адресою Ріверсайд, № 1990, біля кафе. Підозрюваних шестеро, затримати поки не вдалося. Ідентифіковано за номерним знаком автомобіля. Оповіщені всі поліцейські загони міста.

Спиною в Бада мороз пішов.

— Наші в біді?

— Так точно. 4А31, вирушайте за адресою 53-тя авеню, № 5314, 53-тя авеню, Лінкольн-Гайтс. Затримайте Санчеса Дінардо, Д-і-н-а-р-д-о. Чоловік, мексиканець, двадцять один рік.

— Зрозумів. Відправте патрульну машину на Еверґрін, № 1486. Підозрюваний — білий чоловік. Мене тут не буде, але хлопці його побачать. Нехай візьмуть його — затримання я сам потім оформлю.

— Затримання реєструвати у відділкові «Голленбек»?

Бад відповідає ствердно, хапає наручники. Він знову повернувся до будинку й поліз до електричного щитка на ґанку — перемикає рубильники, і дім занурюється в темряву, світяться тепер тільки сани Санти; Бад хапає дріт, що веде на дах, і щосили смикає. Конструкція впала на землю, олень вибухнув іскрами.

Коли Кіннард вилетів надвір, то перечепився об розбитого оленя і впав. Бад приклав його мордякою до асфальту і заклацнув кайданки. Поки Ральф виривався і вгризався у землю зубами, Бад зачитував йому давно знайомий текст, який він зачитував усім негідникам, що лупцювали своїх дружин:

— Вийдеш року за півтора, і я про це знатиму. Я з’ясую, хто буде твоїм інспектором з УДЗ, і поговорю з ним по душах. І навідуватимуся до тебе час від часу. Ще раз пальцем її торкнешся — знову сядеш, і тепер уже за статтею за зґвалтування неповнолітньої. А знаєш, що у «Квентіні» роблять з тими, хто дітей ґвалтує? Га? Пускають по колу, красунчику!

Спалахнуло світло — це дружина Кіннарда клацнула рубильником.

— Можна я поїду до мами? — питає вона.

Бад витягнув вміст кишень Ральфа — ключі, скручені трубочкою долари.

— Беріть машину і ні про що не переймайтеся.

Кіннард виплюнув кілька зубів. Місіс Ральфі бере ключі, витягує зі згортку десятибаксову банкноту.

— Веселого Різдва, еге ж?

Місіс Ральфі послала йому поцілунок рукою і заднім ходом виїхала з подвір’я, ще раз переїхавши Санту з оленем.

53-я авеню. Другий код — без сирени. Чорно-біла патрульна машина прибула трохи раніше. Звідти вилізли Дік Стенсленд і двоє патрульних в уніформі.

Бад посигналив, і Стенс підійшов до його машини.

— Що трапилося, напарнику?

Стенсленд показав пальцем на халупу.

— Там сховався один із тих чуваків, що відкрили стрілянину, може, і більше. Там було шестеро мексиканок, і двоє білих, а наших — усього лиш двоє. Браунелл та Геленовскі. У Браунелла черепна травма, а Геленовскі, мабуть, втратив око.

— Ні хріна собі, «мабуть»!

Стенс дихнув на нього: суміш джину і лосьйону для ополіскування ротової порожнини.

— Будеш до слів чіплятися?

Бад вийшов з машини.

— Не буду. Скількох уже взяли?

— Нуль. Наш буде перший.

— То перекажи патрульним, хай не висовуються.

Стенс похитав головою.

— Це — приятелі Браунелла. Хочуть взяти участь.

— Ні хріна, він наш! Здамо, підпишемо всі папери — і можна гуляти! Я маю в машині три ящики — «Волкер Блек», «Джим Бім» та «Кетті».

— А Екслі? Та він кров з носа, але не дасть нам пити на чергуванні.

— Ага, тільки головний — Фрілінґ, а він завжди радий закласти за комір, як і ти. Так що не переймайся щодо Екслі. Так, мені сьогодні ще один звіт писали, тож ходімо, швидко з ним розберемося.

Стенс розреготався.

— Так, я вже чув. Напад на жінку за обтяжувальних обставин. Стаття шістсот двадцять третя, пункт перший каліфорнійського Карного кодексу, еге ж? Весела компанія у нас вийшла: один — довбаний п’яниця, інший — дамський улесник.

— Точно, все сходиться. Ну що, рушаймо?

Стенс підморгнув; Бад із револьвером напереваги наблизився до ґанку. Вікна халупи були наглухо завішані шторами; Бад краєчком вуха почув радіо рекламу «шевроле» «Кот Фелікс». Дік з ноги відчинив двері.

Пролунав крик, і двоє мексиканців — хлопець і дівчина — кинулися навтьоки. Стенс прицілився, але Бад не дав йому вистрілити. Вони кинулися навздогін, пихкаючи та налітаючи на меблі, — Бад попереду, Дік — слідом за ним. Наздогнали вони парочку в кухні, біля вікна. Тікати далі не було куди.

Мексиканці розвернулися, підняли руки: він — звичайний пацан-пачуко, вона — симпатична дівчина приблизно на шостому місяці вагітності.

Хлопця втулили обличчям в стіну, руки завели голову. Бад обшукав його: посвідчення особи на ім’я Санчеса Дінардо, трохи дрібних грошей. Дівча зарюмсало; десь далеко почулися сирени. Бад розвернув Санчеса і врізав йому по яйцях.

— Це тобі за наших, Санчо. Вважай, що легко відбувся.

Стенс схопив дівчину.

— Може, йшла б ти звідси, дорогенька, — сказав їй Бад, — поки мій приятель не вирішив перевірити, чи маєш ти ґрінкарту.

Після згадки про «ґрінкарту» дівчина зовсім перелякалася:

— Madre mia! Madre mia!^[3]

Стенс підштовхнув її до дверей; Санчес стогнав від болю. У вікні було видно молодих патрульних.

— Агов, гаразд, віддамо мексиканця приятелям Браунелла.

— Точно, хай хлопці побавляться, — погодився Стенс, і помахав патрульним.

Коли увійшло двоє новачків, Бад сказав їм:

— Одягніть на цього наручники й оформлюйте затримання. Напад на поліцейського, опір під час затримання.

Патрульні потягнули Санчеса до виходу.

— Ти — захисник жінок, — сказав Стенс. — Що далі? Песики і діти?

Бад пригадав місіс Ральфі — вся розмальована синцями та саднами до Різдва.

— Подивимося. Гаразд, ходімо нарешті, випивка чекає. Будеш хорошим хлопчиком — тобі дістанеться цілісінька пляшка.

Розділ 2

Престон Екслі зірвав тканину. Гості заахали та заохали; представник муніципалітету заплескав у долоні, проливши свій еґґ-ноґ на одну зі світських левиць.

Еду Екслі в цей момент подумалося, що це не дуже схоже на типовий Святвечір для копа.

Він кинув погляд на годинник: 20:46 — до опівночі треба було повернутися у відділок. Престон Екслі жестом вказав на макет.

Макет цей займав півкімнати: парк розваг, у якому було повно гір з пап’є-маше, картонних ракет, ковбойських містечок Дикого Заходу. Біля воріт — мультяшні герої: Мучі-Маус, білченя Скутер, каченя Денні — усі, кого привів на цей світ Реймонд Дітерлінґ, незмінні герої «Години фантазій» та безлічі мультиплікаційних фільмів.

— Леді та джентльмени, представляю вам Дрімленд! Цей парк розваг побудує у Помоне, Каліфорнія, фірма «Екслі Констракшн» — відкриття заплановано на квітень 1953 року. Це буде найбільш винахідливий парк розваг в історії, самодостатній Всесвіт, де діти будь-якого віку зможуть розважатися й познайомитися зі своїми улюбленими героями, створеними Реймондом Дітерлінґом, батьком сучасної анімації.

Ед поглянув на батька: п’ятдесят сім років, причому на вигляд йому сорок п’ять, гідний представник династії копів, господар маєтку у Генкок-Парк, якому варто лише пальцями клацнути — і всі місцеві політики прибіжать до нього на Святвечір. Гості зааплодували; Престон вказав на високу, покриту сніжною шапкою гору:

— «Світ Пола», леді та джентльмени. Точна копія гори у Сьєрра-Невада. Зі «Світом Пола» на вас чекає захопливе катання на санях та лижах, а також вистави для всієї родини за участю Мучі, Скутера та Денні. Ви спитаєте, що це за Пол і чому «Світ Пола»? Пол — це син Реймонда Дітерлінґа, хлопчик, який трагічно загинув у1936 році, потрапивши під лавину під час туристичного походу в гори. Це сталося на тій самій горі, копію якої ви зараз бачите. Але досить про сумне. Додам іще, леді та джентльмени, що десять центів з кожного долара, витраченого відвідувачами у «Світі Пола», піде до Фонду допомоги дітям, хворим на поліомієліт.

Бурхливі оплески. Престон кивнув Тіммі Валберну — акторові, який грав Мучі Мауса у «Годині фантазій» — він, як завжди, пожовував сир великими зубами. Валберн легенько підштовхнув чоловіка, що стояв поруч із ним; той пхнув його у відповідь.

Ед раптом вихопив поглядом з натовпу Арта де Спейн; Валберн пищав і кривлявся, зображуючи Мучі. Ед вказав йому жестом на коридор:

— Чорт забирай, оце так сюрприз!

— Дітерлінґ анонсував цю подію у «Годині фантазій». Батько тобі не сказав?

— Ні. Я навіть не знав, що вони з Дітерлінґом знайомі. Цікаво, чи це вони знюхалися не під час діла Атертона? Той хлопчина, Віллі Веннерголм, — він же, здається, у Дітерлінґа знімався?

Де Спейн посміхнувся.

— Я тоді був одним із помічників твого батька. Не думаю, що шляхи цих двох великих людей взагалі колись перетиналися. Просто Престон вміє заводити потрібні знайомства. До речі, бачив його Мучі Мауса та його приятеля?

Ед кивнув.

— А хто це?

З кімнати долинав регіт. Де Спейн потягнув Еда в кабінет.

— Біллі Дітерлінг, син Рея. Він оператор «Жетонів Честі» — серіалу, який щотижня прославляє на всю країну нашу доблесну поліцію. Цікаво, Тіммі дістає з рота сир, коли йому смокче?

— Оце ти втнув! — розсміявся Ед.

Де Спейн вільно розкинувся в кріслі.

— Едді, скажу тобі як колишній коп копу нинішньому: ти навіть слово «втнув» кажеш так, ніби викладаєш в університеті. Ніякий ти не Едді, ти — справжній Едмунд.

Ед поправив окуляри.

— О-о-о, відчуваю, зараз почую щиру пораду. Щось на кшталт «не йди з патруля, тому що Паркер так досидівся до начальника». Ото якраз мій шлях кар’єрною драбиною, бо ж задатків командира у мене немає.

— Та й почуття гумору також. Тобі не набридли ці окуляри? Викинь ти їх, ну? У Бюро ж, окрім Тада Ґріна, окулярників немає.

— Нічогенько ти сумуєш за поліцією. Здається, якби ти міг, то кинув би «Екслі Констракшн» і п’ятдесят штук на рік, які там заробляєш, і аж бігом пішов би до нас.

Де Спейн підпалив сигару.

— Тільки разом із твоїм батьком.

— Навіть так?

— Тільки так. При інспекторі Престоні я був лейтенантом. І зараз я також при ньому. Хотілося б і надалі з ним працювати.

— Ну, якби ти не знався на будівельних матеріалах, то й ніякої «Екслі Констракшн» не існувало би.

— Дякую. І справді — позбався ти окулярів.

Ед взяв зі столу фотографію в рамці: його брат Томас в уніформі — за день до загибелі.

— Був би ти копом, я б тобі виписав догану. За недотримання субординації.

— Еге ж, ти б виписав. Яке ти там місце посів на лейтенантському іспиті?

— Перше місце із двадцяти трьох кандидатів. До того ж я був молодший за решту мінімум на вісім років, менше за всіх пропрацював сержантом, та й узагалі — мав найменший досвід роботи в поліції.

— І хочеш до Відділу детективів?

Ед поставив фотографію на місце.

— Так.

— Ну що ж. Для початку тобі доведеться мінімум рік почекати, поки відкриється вакансія, потім виявиться, що вакансія ця радше за все — у патрулі, а потім виявиться, що для того, щоб перевестися у Відділ детективів, треба багато років цілувати в дупу начальство. Тобі зараз двадцять дев’ять, чи не так?

— Саме так.

— Значить, станеш лейтенантом у тридцять чи тридцять один. Через твою молодість тебе не сприйматимуть всерйоз. Жарти вбік, Еде. Це не для тебе, розумієш? Ти не з тих крутих. Звичайно, Паркер проклав патрульним дорогу до детективів, але йти туди не обов’язково. Подумай про це.

— Арте, — сказав Ед, — я хочу розслідувати злочини. Я маю зв’язки, я нагороджений хрестом «За видатні заслуги», а для багатьох — це круто. І я потраплю до Відділу детективів.

Де Спейн змахнув із одягу попіл.

— Поговорімо начистоту, Сонячний Джиммі?

Знову це ненависне дитяче прізвисько.

— Звичайно.

— Що ж… коп із тебе непоганий, і з часом ти, можливо, станеш по-справжньому класним копом. І у твоєму інстинкті вбивці в мене немає ані найменших сумнівів. Але твій батько вмів підлаштовуватися, вмів робити так, щоб його і ненавиділи, і обожнювали. А ти — не такий.

Ед стиснув кулаки.

— То яка твоя порада, дядечку Артуре? Порада копа, який покинув службу заради грошей копові, який ніколи цього не зробить?

Де Спейн зморщився.

— Яка моя порада? Підлещуйся до потрібних людей. Лижи дупу Вільяму Г. Паркеру, і моли Бога, щб опинитися в потрібний час в потрібному місці.

— Як ти і мій батько?

— Саме так, Сонячний Джиммі.

Ед подивився на свою форму: звичайний костюм висів на вішаку. Гострі стрілки на брюках, сержантські смужки, одинока нашивка на рукаві.

— Бажаю тобі золотих смужок, Едді, — промовив Де Спейн. — І тасьми на кашкеті. Я би не морочив тобі голову, якби ти не був мені дорогий.

— Знаю.

— Ти ж у нас, чорт забирай, герой війни.

— Завтра Різдво, — змінив тему Ед, — ти думаєш про Томаса.

Де Спейн кивнув.

— Я все думаю про те, що міг би якось його попередити. Адже він навіть не встигнув розстебнути кобуру.

— Вуличний кишеньковий злодій з пістолетом? Звідки йому було знати?

Де Спейн погасив сигару.

— Томас був природжений коп, кого завгодно міг навчити. Мабуть, тому я й сам намагаюся тебе постійно повчати.

— Його вже дванадцять років немає, і я поховаю його як поліцейського.

— Вважай, я забув, що ти це сказав.

— Ні, не забувай. Згадай про це, коли я почну працювати у Відділі детективів. І коли батько підійматиме тости за Томаса й мати, навіть не думай каятися. Він потім кілька днів отямитися не може.

Де Спейн схопився на рівні ноги; у дверях з’явився Престон Екслі із пляшкою та склянками.

— З Різдвом, тату, — сказав Ед. — І мої вітання.

Престон розливав по склянках віскі.

— Дякую. Отже, «Екслі Констракшн» чудово впоралася зі зведенням королівства мультяшних гризунів, а особисто я — обжерся сиром до кінця життя. Тост, джентльмени. За упокій душі мого сина Томаса і моєї дружини Марґарет і за нас трьох.

Чоловіки випили; де Спейн знову наповнив склянки. Тоді Ед промовив улюблений батьків тост:

— За розкриття злочинів, що потребують правосуддя!

Налили втретє.

— Батько, я і не знав, що ти знайомий із Реймондом Дітерлінґом, — сказав Ед.

Престон посміхнувся.

— Ми вже багато років знайомі по бізнесу. На прохання Реймонда ми з Артом тримали контракт у таємниці — він хотів оголосити про нього у своїй дитячій телепередачі особисто.

— Ви познайомилися під час розслідування справи Атертона?

— Ні, і, звичайно, тоді мене ще в будівельному бізнесі не було. Артуре, запропонуй тост?

Де Спейн розливав по склянках залишок віскі.

— За блискучу кар’єру нашого майбутнього лейтенанта у Відділі детективів!

Усі засміялися.

— До речі, Едмунде, — сказав Престон, — тут Джоан Морроу цікавилася, чи є у тебе хтось. Здається, вона до тебе небайдужа.

— Думаєш, зі світської левиці вийде хороша дружина для копа?

— Навряд чи, але для копа-начальника — цілком.

— Наприклад, для шефа Відділу детективів?

— Швидше для командира патрульної служби.

— Тату, ти мріяв, що патрульну службу очолю я, а Відділ детективів — Томас. Але Томас загинув. Не відбирай в мене цієї можливості! Не змушуй мене жити своїми старими мріями.

Престон уважно поглянув на сина.

— Я зрозумів, добре, що ти мені сказав це прямо. Це правда, колись я про це мріяв. Але не в цьому справа, ти не відчуваєш людської слабкості, а без цього хорошим детективом не стати.

Брат Ед мав математичний склад розуму й упадав за гарненькими дівчатами.

— А Томас відчував?

— Так.

— Батьку, та я пристрелив би цього щипача, ледве він поліз би до кишені!

— Та чорта з два, — сказав було де Спейн, але Престон жестом змусив його замовкнути.

— Усе гаразд. Едмунде, лише кілька питань, перш ніж я повернуся до гостей. Питання перше: чи зможеш ти сфабрикувати доказ, щоби відправити винного за ґрати?

— Якщо б…

— Так чи ні?

— Я… ні.

— Зможеш вистрілити озброєним бандитам у спину, знаючи, що на суді їх можуть відмазати і вони вийдуть на волю?

— Я…

— Так чи ні, Едмунде.

— Ні.

— Зможеш вибити з обвинуваченого зізнання, якщо знаєш, що він винен?

— Ні.

— Зможеш підігнати докази на місці злочину під версію прокурора?

— Ні.

Престон зітхнув.

— Що ж, тоді, заради Всевишнього, не ломися на посаду, де тобі доведеться все це робити. Бог обдарував тебе хорошими мізками, користайся ними.

Ед глянув на свою форму.

— То я і хочу скористатися для розслідування злочинів.

— Вийде з тебе детектив чи ні, — усміхнувся Престон, — але завзятості, якої так бракувало Томасу, тобі не позичати. Не просто так ти став героєм війни.

Задзвонив телефон; де Спейн взяв слухавку. Еду пригадали заміновані японські окопи — і він не зміг подивитися Престону в очі.

— Лейтенант Фрілінґ з відділку, — промовив де Спейн, — каже, що в’язниця вже під зав’язку. А раніше ввечері підстрелили двох патрульних. Двоє підозрюваних заарештовані, четверо ще на свободі. Просив тебе приїхати раніше.

Ед обернувся до батька, але Престон вже був у коридорі, жартував з мером Боуроном, у якого на голові красувався різдвяний капелюх із вухами, як у Мучі Мауса.

Розділ 3

До дошки на стіні було прикріплено газетні вирізки: «У перестрілці поранено борця з наркоторгівцями», «Під час антинаркотичного рейду в актора Мітчема знайшли марихуану». На столі в рамочках стояли статті з «Цілком таємно»: «Коли до справи береться Відділ боротьби із наркотиками, ділерам непереливки»; «Актори стверджують: своєю достовірністю серіал «Жетон честі» зобов’язаний технічному консультантові». Статтю про «Жетон честі» супроводжувала фотографія: Джек Вінсеннс з головним героєм — Бреттом Чейзом. Але під фото ані слівця про брудні подробиці особистого життя Чейза, які є в досьє редактора, — він педофіл, якого тричі судили за розбещення хлопчиків, але щоразу справу припиняли.

Джек Вінсеннс роззирнувся довкола. Відділ для боротьби з наркотиками спорожнів, затих — світло горіло тільки в його кімнатці. За десять хвилин до опівночі; він обіцяв Дадлі Сміту набрати за нього звіт про організовану злочинність для Аналітичного відділу, а Фрілінґові організувати випивку для вечірки у відділку. Сід Хадженс із «Цілком таємно» мав привезти ром, але щось не зателефонував. З Дадлі вони домовилися по-товариськи: Джек друкує зі швидкістю сто знаків на хвилину, так що йому нескладно виручити товариша; а Дадлі, зі свого боку, організує йому завтра обід у «Тихому океані» з Еллісом Лоу. Зайва копійчина Джеку зараз не завадить, як і зв’язки в офісі окружного прокурора. Він закурив і почав читати.

Але рапорт виявився не такий простий — на одинадцяти сторінках, зі словесними вивертами, цілком у дусі Дадлі. Головна тема: настрої у бандитських колах Лос-Анджелеса після того, як за ґратами опинився Мікі Коен. Джек трохи відредагував звіт і почав його набирати.

Коен перебував у федеральній в’язниці на острові Мак-Ніл. Ухилення від сплати податків — від трьох до семи. Дейві Ґолдман, його підскарбій — там же, також від трьох до семи, звинувачення за шістьма пунктами в податковому шахрайстві. Сміт пророкував можливі розборки між улюбленцями Коена — Морісом Яґєлкою та Джеком «Вишибалою» Вейленом. Враховуючи те, що ватажка місцевої мафії Джека Драґну депортовано, саме комусь із цих двох належало перехопити контроль над лихварством, проституцією, букмекерством та рекетом. Сміт стверджував, що за Яґєлкою особливого нагляду не треба, мовляв, організатор із нього нікудишніий; а Джон Стомпанато та Ейб Тайтелбаум, ключові «бики» Коена, встали на чесний шлях. А Лі Вакс, кілер, який працював на Коена, взяявся за релігійне шахраювання — торгує якимись патентованими пігулками, які нібито гарантують якісь містичні переживання.

Джек продовжував набирати. Щодо Джонні Стомпа та Кікі Тайтелбаума він налажав: цих хлопців ніщо вже не виправить. Він заправив свіжий аркуш.

Наступна тема: зірвана угода Коена і Драґни у лютому 1950-го — вкрали більше одинадцяти кілограмів героїну і, ймовірно, сто п’ятдесят штук баксів вкрадено. До Джека дійшли чутки: колишній коп на ім’я Базз Мікс викрав товар і чкурнув; його застрелили неподалік Сан-Бернардіно за завданням Мікі лос-анджелеські копи та «бики» Коена. Той чувак «кинув» Коена на гору наркоти, купу грошей і до того ж виграв його подружку. Але крадене так і не знайшли. Версія Дадлі була такою: товар і гроші Базз десь зарив, а сам загинув від руки «невідомої особи або осіб». Джек посміхнувся: якщо це були особи із жетонами, то Дадлі їх нізащо не засвітить, навіть у внутрішньому рапорті.

І нарешті, висновок: відколи Мікі К. за ґратами, банди в сум’ятті, однак поліції слід бути напоготові, бо ж знайдеться чимало охочих перехопити контроль над цим ласим шматочком. Особливо — над проституцією — із дозволу шерифа. Джек підписав останню сторінку: «З повагою, лейтенант Д. Л. Сміт».

Пролунав телефон.

— Відділ наркотиків, Вінсеннс.

— Це я. Їсти хочеш?

Але Гадженсові було зараз не так вже й легко роздратувати Джека.

— Ти спізнився, Сіде. Гулянка вже в розпалі.

— У мене тут дещо краще за випивку. Кеш!

— Розповідай.

— Ну, таке: Теммі Рейнолдс — та, що знімалася у «Врожаї надії,» — завтра її починають показувати по всіх кінотеатрах міста. Один знайомий хлопчина тільки-но загнав їй порцію трави, потягне на статтю. Кайфує вона за адресою Голлівуд-Гіллс, Маравілья, № 2245. Ти її пов’яжеш, а я про це напишу. А з нагоди Різдва поділюся інформацією з Морті Бендішем із «Міррор», так що твоє ім’я потрапить і в щоденні газети. Плюс п’ятдесят готівкою і рома на додачу. Ну хіба ж я не Санта?

— Будете робити фотки?

— На всю шпальту! Одягни синій піджак, він пасує тобі до кольору очей.

— Сотня, Сіде. До того ж — двійко патрульних, по двадцятці кожному, і десятка командиру бригади з відділку «Голлівуд». І все це влаштовуєш ти.

— Джеку! Різдво ж!

— Ні, це затримання у зв’язку із незаконним обігом марихуани.

— Лайно! Дай мені півгодинки?

— Двадцять п’ять хвилин.

— Але ж ти здирник, Джеку!

Джек повісив слухавку і перекреслив хрестиком денькалендаря. Ще один день без випивки і без наркоти — чотири роки і два місяці поспіль.

Усе було готово, як до виступу на сцені, — Маравілью перегородили, біля «паккарда» Сіда Гадженса крутилося двоє патрульних, їхній чорно-білий автомобіль був припаркований посеред тротуару. Вулиця була темна й тиха; Сід уже встановив прожектор. Звідси відкривався чудовий вид на Бульвар — просто на китайський театр «Ґраумана» — кращих декорацій для знимку годі й придумати. Джек припаркувався, вийшов.

Сід, привітавшись, сунув йому в долоню гроші.

— Сидить у темряві, кайфує під різдвяною ялинкою. Двері на вигляд хлипкі.

Джек витягнув револьвер.

— Скажи своїм хлопцям, нехай вантажать випивку до мене в машину. Хочеш сфоткати на тлі «Ґраумана»?

— Чудова ідея! Джеку, ти найкращий!

Джек мовчки поглянув на нього: худезний, як палиця, на вигляд — від тридцяти п’яти до п’ятдесяти, заробляє на брудній білизні інших. Цікаво, чи знає він про те, що сталося 24 жовтня 1947 року? Якщо знає, то їхня із Джеком угода — назавжди.

— Сіде, коли я витягну її на ґанок, то не хочу, аби мені просто в очі лупасило світло від прожектора. Передай це своєму фотографу.

— Вважай, уже зроблено.

— Чудово. А тепер — рахуй до двадцяти.

Гадженс почав рахувати. Джек ступив на ґанок і виніс двері ударом. Спалахнув прожектор, яскраво освітивши кімнату: різдвяна ялинка, а під нею притулилися одне до одного двоє молодих людей у спідній білизні.

— Поліція! — гаркнув Джек, і голубки остовпіли.

Промінь світла вихопив на канапі торбу, напхану травою.

Дівчина почала верещати, мов різана; хлопець потягнувся за штанами. Джек наступив ногою йому на груди.

— Руки! Повільно.

Хлопець склав зап’ястя; Джек однією рукою заклацнув кайданки. Увірвалися патрульні і взялися збирати докази. Придивившись до хлопчини, Джек його впізнав — Рок Роквелл, молода кінозірочка. Дівча кинулося бігти; Джек схопив її і потягнув обох на ґанок, у світло прожектора.

— Обернися до «Ґраумана», Джеку! — закричав Гадженс. — Ми не встигли вимкнути світло!

Джек притиснув до себе двох впійманих злочинців у спідній білизні. Спалахи освітили їхні перелякані личка.

— Знято! — скомандував Гадженс. — Забирайте!

Патрульні потягли їх до машини; Роквел та його подружка не припиняли волати. У сусідніх будинках загорілося світло у вікнах, почали ляскати двері. Джек повернувся до будинку.

Там зберігався запах марихуани — минуло вже чотири роки, але йому й досі подобався запах трави. Гадженс порпався в шухлядах, витягаючи ділдо та собачі нашийники з шипами. Джек знайшов телефон, погортав записну книжку: а раптом знайдеться телефон наркодилера? Із блокнота випала візитівка: «Флер-де-Ліс». Цілодобово — будь-яке ваше бажання».

Сід щось пробурмотів. Джек сунув картку назад.

— Що ж, — сказав, відкашлявшись, Гадженс, — перевірмо, як це звучить. «Тихий різдвяний ранок у Місті Ангелів. І поки добропорядні громадяни сплять сном праведників, наркомани нишпорять містом у пошуках марихуани, проклятої трави, що росте у Пеклі. Молоді кінозірки Теммі Рейнолдс та Рок Роквелл, що загрузли в гріхах, придбали дозу й тепер віддаються розпусті в розкішному особняку Теммі на Голлівуд-Гіллс. Вони ще не знають, що грають із дуже небезпечним вогнем; не знають, що по їхньому сліду вже йде той, що здатний роздмухати цей вогонь: гроза наркодилерів і хранитель спокою доброчесних громадян — знаменитий детектив Джек Вінсеннс! Діставши відомості з анонімного джерела, сержант Вінсеннс бла-бла-бла…» Ну і так далі. Як тобі, Джекі?

— Вправно написано.

— Точняк! Якби не такі матеріали, то не бачити мені накладів у дев’ятсот тисяч, як власних вух, а продажі все ростуть і ростуть! Думаю, я ще додам до матеріалу, що ти два рази розлучався, бо твої жінки не могли витримати твоєї священної війни з наркотиками, і що своє ім’я ти дістав у сиротинці міста Вінсеннс, штат Індіана. Ми тобі зробимо гучне ім’я!

Отакої. А у Відділі боротьби з наркотиками він має погонялово «Сміттє-Джек», яке дістав відтоді, коли, упіймавши Чарлі Паркера на прізвисько «Новобранець», сунув його головою у сміттєвий бак біля клубу «Замбоанга».

— Краще про «Жетон честі» напиши. Про те, що я приятелюю із Міллером Стентоном і що це я вчив Бретта Чейза грати копа. Що я — ключовий технічний консультант, щось таке.

Гадженс пирснув сміхом.

— А що там, Бретта досі малолітки заводять?

— А чорні досі не вміють танцювати?

— Лише на південь від бульвару Джефферсона. Дякую за статтю, Джеку.

— Немає за що.

— Я серйозно. Радий був тебе побачити.

Ах ти тарган паршивий! Граєшся зі мною, бо чудово знаєш — варто тобі слівце шепнути цьому довбаному моралісту Вільяму Г. Паркеру — і мені гаплик. Ти добре знаєш, що сталося в сорок сьомому році, мабуть, і документи всі при тобі, і легше легкого підсунути їх кому слід, і мене просто розіпнуть.

Гадженс підморгнув.

«Цікаво, — подумав Джек, — чи справді в нього є всі-всі документи?»

Розділ 4

Вечірка в самому розпалі, у кімнаті для інструктажу не проштовхнутися.

Халявний бар: скотч, бурбон, ром, принесений Джеком Вінсеннсом від Сміттє-Джека. Дік Стенсленд замутив у кулері свій знаменитий яєчний коктейль під назвою «Старий Крук». На програвачі хтось увімкнув платівку із непристойними різдвяними пісеньками: Санта із його оленем в них і злягаються й перекидаються. У відділку людей напхано під зав’язку, приходять і приходять з нічної зміни патрульні, забембані виловом волоцюг і спраглі до випивки.

Бад оглянув натовп. Фред Тарентайн кидав дротики у світлини злочинців, що перебувають у розшуку; Майк Краґмен та Волт Дюкширер грають у «Вгадай чорного» — поставивши на кін чверть бакса, намагаються вгадати імена чорношкірих із поліцейської картотеки. Джек Вінсеннс потягує содову, лейтенант Фрілінґ впав мордякою на стіл. Ед Екслі намагався втихомирити своїх колег, а коли зрозумів, що всі його намагання марні — зник у себе в кабінетику: реєструє заарештованих, сортує рапорти про затримання.

Майже всі впилися в драбадан, а хто ні — активно над цим працював.

Майже всі говорили про Браунелла та Геленовскі — двох патрульних, які сьогодні потрапили до реанімації, про затриманих нападників і про тих двох, яких впіймати досі не вдалося.

Бад стояв біля вікна. Кімнатою літали шмаття чуток, обростаючи дедалі барвистішими подробицями: Браунеллу розірвали губу до носа, Геленовскі один із нападників відкусив вухо. Дік Стенсленд взяв зброю й пішов полювати на мексикашок. У це Бад готовий був повірити: він на власні очі бачив, як Стенс іде на парковку із помповою рушницею напереваги.

Галас ставав дедалі гучнішим — Бад вийшов надвір, сперся на патрульну машину.

За вікном була мряка. Біля дверей тюремного відсіку зчинилася якась колотнеча — це Дік заштовхував двох молодиків усередину. Почулися крики. «У Стенсленда скоро двадцять років вислуги, — думає Бад, — з ним хоч грошей заробиш, а без нього отримуватимеш вдвічі менше». З кімнати для інструктажу чути, як Френк Догерті заводить жалісливим тенором пісеньку «Срібні дзвіночки».

Бад відійшов подалі від музики — вона нагадувала йому про матір. Але, запалюючи сигарету, він все рівно думав про неї.

Він бачив на власні очі, як її убивали: йому було всього лише шістнадцять, і він не зміг її захистити. Коли старий прийшов додому, Бад без усіляких жартів його попередив: торкнешся матері — я тебе вб’ю. А потім ліг спати і, коли прокинувся, був по руках і ногах притягнутий кайданками до ліжка. У нього на очах старий забив матір до смерті монтувальним ломиком. Він кричав на всю горлянку, а потім цілий тиждень божеволів, прикутий до ліжка, без води, дивлячись, як розкладається його мертва мати. Його знайшов шкільний інспектор, що розшукував прогульників, а старого знайшли люди шерифа Лос-Анджелеса. Відбувся суд, на ньому — зміна кваліфікації із убивства першого ступеня на другий. Довічне. Через дванадцять років старий вийшов на поруки. Тоді син — Венделл Вайт із поліцейського управління Лос-Анджелеса — вирішив його вбити.

Але старого було не знайти.

Він втік від прикріпленого від нього інспектора і більше не з’явився ані разу у жодному зі звичних місць. Бад продовжував шукати, продовжував йти на жіночий крик. Він увесь час поспішав на допомогу, хоча нерідко це була фальшива тривога. Одного разу він виламав двері до будинку, де господиня просто обпекла руку біля плити. Іншого разу вдерся до хати, де кохалася сімейна пара.

Старого було не знайти.

Бад пробився до Відділу детективів, став напарником Діка Стенса. Дік навчив його поліцейських трюків, вислухав його історію й порадив не залишати цього діла. Мовляв, татка він, може, і не знайде, але якщо він прищучить кількох вилупків, що лупцюють своїх дружин, то це може допомогти йому заспокоїти нерви й позбавитися жахіть. А невдовзі й нагода трапилася: до рук Баду потрапив домашній тиран, який вже тричі відмотав термін. Дорогою до відділка Бад запропонував задираці для розмаїття помахатися із чоловіком: без наручників, голіруч, один на один, якщо переможе — він вільний. Той чувак погодився: Бад зламав йому носа, щелепу та розірвав ударом ноги селезінку. Дік не помилився: жахіття припинилися, йому стало спокійніше.

У поліції Лос-Анджелеса в нього з’явилася репутація жорсткого хлопця, яку він постійно підтримував. Він не забував про тих, кого впіймав: дзвонив їм додому з попередженнями або приходив у гості додому, якщо раптом їх випускали достроково. Не одна жінка прагнула віддячити йому в ліжку, але він ніколи на це не піддавався. У нього був список судів і дат виходу на поруки. Він надсилав цим вилупкам листівки до в’язниці і стійко терпів дисциплінарні покарання через скарги на надмірне насильство під час затримання. Дік Стенс зробив із Бада чудового детектива; тепер уже Бад доглядав за своїм вчителем, як нянька: стежив, щоб той не напивався до свинячого виску на чергуванні, стримував, якщо раптом Стенсові заманеться зчинити стрілянину без серйозних підстав. Він навчився бути постійно напоготові; Стенс тепер пустився берега: вимагав у власників барів безкоштовно його поїти, відпускав грабіжників за хабарі…

Музика всередині раптом почала фальшивити — і тут же він зрозумів, що ніяка це не музика. Бад почув хрипкі крики із в’язниці.

Крики посилювалися. Почалася справжня штовханина — уся вечірка перемістилася із кімнати для інструктажу до в’язничного блоку. Перша ж думка: у п’яного Стенса знесло дах, і решта, що теж добряче упилася, зараз охоче до нього приєднається. Бад рвонув до приміщення і швидко розчахнув двері.

Прохід між камерами був набитий людьми вщент, клітки відчинили, заарештовані вишиковувалися уздовж стін. Десь у натовпі, намагаючись навести лад, кричав Ед Екслі, але його ніхто не слухав. Бад знайшов під ногами список затриманих; навпроти імен шістьох із них стояли позначки: «Санчес, Дінардо»; «Карбігаль, Хуан»; «Ґарсія, Езекіль»; «Часкі, Рейєс»; «Райс, Денніс»; «Велапейк, Клінтон». Це ті, що напали на патрульних.

Алкаші зі своєї камери під’юджували копів.

Стенс увірвався до камери № 4, на його руці блищав кастет.

Віллі Трістано притиснув Екслі до стіни; Крам Крамлі забрав у нього ключі.

Копи переходили із камери в камеру. Елмер Ленц — в одязі, заляпаному кров’ю — широко посміхався. Джек Вінсеннс чергував біля кабінету начальника — лейтенант Фрілінґ міцно спав, розкинувшись на столі.

Бад рвонувся вперед.

Працювати ліктями не довелося; колеги бачили, хто йде, і давали дорогу. Стенс пішов уже в камеру № 3 — Бад за ним. Дік лупцював якогось худого хлопця по голові, хлопчина завалився на коліна й тримався за щелепу. Бад схопив Діка за комір, відтягнув; мексиканець сплюнув кров’ю.

— О-о, містере Вайт! Я тебе знаю, курво ти гойдана! Ти мало не вбив мого другана Кальдо за те, що той вирішив провчити свою хвойду-дружину! Ця тварюка ходила наліво, а ти чого поліз, мудило? Воно тебе гребло?

Бад відпустив Стенса, мексиканець показав йому середній палець. Бад вдарив його ногою, і хлопець повалився на підлогу, схопившись за шию. Ах ти ж герой! Бад підняв латиноса й ударив головою в стелю. Почувся голос мажорчика Еда Екслі:

— Офіцере Вайт, припиніть! Це наказ!

Мексиканець уперіщив Бадові по яйцях — добряче так приклався. Бад відсахнувся до ґрат — і латинос кинувся навтьоки, але налетів на Вінсеннса. Той, не собі тямлячи себе після розправи над мексиканцями, тримав у руках кошик для сміття, а дорогий кашеміровий піджак його був у крові. Вінсеннс двома ударами поклав втікача на підлогу. Екслі рвонувся геть із в’язничного блоку.

Крики, зойки, рев лунали голосніше від тисячі тривожних сирен.

Стенс дістав із кишені пляшку джину. Бад обвів поглядом приміщення і побачив, що всі були п’яні в дим. Лише Ед Екслі був тверезий, як скельце, — він завантажував у комору залишки спиртного.

Почулися голоси:

— Ну ти, Баде, й молодчина!

А обличчя у цих голосів — спотворені, страшні. Екслі все ще вовтузився в коморі, раптом що — він буде головним свідком! Бад кинувся коридором до комори й зачинив двері.

Розділ 5

Його замкнули в кімнатці розміром два з половиною на два з половиною метри. Ані вікон, ані телефона, ані селекторного зв’язку. На полицях — щітки, ганчірки, відра, у засміченій раковині — горілка з ромом. Двері — сталеві; від запаху алкоголю ось-ось виверне шлунок. Через вентиляційний отвір долинали крики та глухі удари.

Ед забарабанив у двері — жодної реакції. Покричав у вентиляційну шахту — його обличчя обпекло гаряче повітря. Він зрозумів, що потрапив у пастку, замкнений, зв’язаний по руках і ногах. Хлопці з Відділу вирішили, що лише так він ні на кого не настукає. Цікаво, що б у такій ситуації робив його батько?

Час тягнувся повільно; крики із в’язничного блоку то стихали, то знову здіймалися, знову стихали і знов оживали. Ед ще раз забарабанив кулаками у двері — дарма. У коморі ставало дедалі більш задушливо; сморід спиртного отруював повітря. Як на Ґвадалканалі, коли він ховався від японців під трупами. Форма була наскрізь мокра; якщо він спробує винести замок пострілом, куля може зрикошетити і вбити його.

Навряд чи таку справу вдалося б зам’яти: внутрішнє розслідування, цивільні позови, велике журі. Поліцейські, які б’ють беззахисних підозрюваних; скільки сьогодні спустили цією забавою в унітаз свої кар’єри! А винний у всьому сержант Едмунд Дж. Екслі, який не зумів забезпечити порядок у відділкові. І Ед прийняв рішення: скористатися із власних мізків.

Він почав писати на звороті бланку. Версія перша: правда.

Розійшлися чутки, що Джон Геленовскі втратив око. Чутки ці поширював сержант Річард Стенсленд, який заарештував Денніса Райса та Клінтона Велапейка. Запалало вмить; лейтенант Фрілінґ, їхній командир, спав безпробудним сном, оскільки, порушивши внутрішнє розпорядження № 4319, напився на робочому місці. Сержант Е. Дж. Екслі, який раптом став за старшого, виявив зникнення ключів від камер. Натовп поліцейських, які святкували Різдво у кімнаті для інструктажу, рвонув у гості до затриманих. Камери, у яких утримували шістьох підозрюваних у нападі, відчинили ключами — тими самими, яких не знайшов сержант Екслі. Сержант намагався знову замкнути камери, але було вже пізно. Сержант Вілліс Трістано тримав сержанта Екслі за руки, а сержант Волтер Крамлі тим часом забрав у нього решту ключів.

Ані вмовляннями, ані силою сержант Екслі повернути ключі не зміг.

Детальніше.

Стенсленду взагалі клепку зірвало, але й решта поліцейських била беззахисних затриманих. Бад Вайт схопив одного із заарештованих за шию і підняв, вдаривши головою об стелю. Сержант Екслі наказав офіцерові Вайту припинити, але офіцер Вайт наказ проігнорував. Сержант Екслі не став повторювати наказ, оскільки заарештований звільнився, тож необхідність у подальшій конфронтації зникла.

Ед закліпав і продовжив писати. Поставив дату — 25 грудня 1951 року, рапорт про побиття затриманих у в’язниці Центрального відділку. Велике журі, імовірно, винесе обвинувальний акт, у департаменті почнуться внутрішні чистки — і від репутації шефа Паркера нічого не залишиться. Ед взяв чистий аркуш. Почнуть опитувати свідків — і тут з’ясується, що всі офіцери у відділку були п’яні, як чіп. Свідки з них були поганенькі; а ось він не пив, до того ж намагався навести порядок — свідок з нього ідеальний. Йому потрібно зняти із себе відповідальність, начальству — зберегти обличчя. У департаменті всі будуть вдячні людині, яка допоможе їм вийти сухими з води й не допустити розгромних статей у пресі, але для цього потрібен план. А план треба складати заздалегідь.

І Ед почав записувати другу версію.

На відміну від першої версії, тут для початку треба було покласти провину на конкретних офіцерів: Стенсленда, Джонні Браунелла, Бада Вайта і ще кількох осіб, які вже дослужилися або майже дослужилися до пенсії: Краґмен, Такер, Гайнекен, Гафф, Дісброу, Догерті. Якщо прокуратура забажає справжніх чисток, то кинути їм старої рибки. Далі — чому б не спитати алконавтів із клітки? — вони підтвердять, що підозрювані в нападі намагалися втекти й звільнити інших ув’язнених. Кілька фінтів — і ситуацію можна викрутити в такому світлі, що жоден свідок нічого не зможе спростувати. Ед підписав другу версію і приклав вухо до вентиляційної труби — дізнатися, чи не народилася третя.

Третя версія народжувалася повільно. За стіною Стенса закликали «прокинутися та поглянути, що він накоїв»; Вайт вийшов із в’язничного блоку, бурмочучи щось незадоволено. Краґмен і Такер кричали на мексиканців; ті відповідали стогонами та схлипуванням. Ані Вайта, ані Джонні Браунелла більше не чути. Ленц, Гафф, Догерті також пішли. Чути тільки надривний плач та знову й знову повторюване madre mia.

6:14.

Ед почав третю версію. У ній не згадувалося ані про стогони, ані про madre mia. Заарештовані за напад лютували й підбурювали до заколоту інших ув’язнених. Цікаво, що б сказав його батько, він же вічно товкмачить про правосуддя: цих шістьох побили за те, що вони скалічили двох поліцейських. Це хіба не правосуддя?

Шум вщухнув — і тепер остаточно. Ед спробував заснути, але так і не зміг. У замку повернувся ключ.

Лейтенант Фрілінґ був блідий і увесь тремтів. Ед, відштовхнувши його, рушив коридором.

Двері шести камер розчинені навстіж — стіни у крові. Хуан Карбігаль лежав на ліжку, у нього під головою була складена сорочка — кілька годин тому біла, тепер — темно-червона. Клінтон Велапейк змивав кров з обличчя унітарною водою. Рейєс Часкі перетворився на суцільне місиво; Денніс Райс розправляв розпухлі зламані пальці. Санчес Дінардо і Езекіль Ґарсіа притулилися одне до одного на брудній підлозі.

Ед набрав номер швидкої допомоги. Коли він казав «Центральний відділок», то ледве не виблював. 

Розділ 6

— Щось ти не їси, приятелю, — сказав Дадлі Сміт. — Апетиту немає після вчорашньої вечірки?

Джек поглянув на свою тарілку. М’ясо на кісточці, варена картопля, спаржа.

— Я завжди замовляю стільки, що мені не подужати потім, якщо за все платить офіс окружного прокурора. Ми ж вечеряємо за рахунок Лоу? Добре було б, щоб він поглянув на свою покупку.

Сміт засміявся; Джек глянув на його костюм — мішкуватий піджак, у якому легко сховати і револьвер 45-го калібру, і кастет. Справжня тобі карикатура на ірландця.

— А що в голові у того Лоу?

Дадлі подивився на годинник.

— Що ж, будемо вважати, що ці півгодини ми витратили на святкування Різдва Спасителя нашого. Тепер можна і до справи. Приятелю, Лоу хоче стати прокурором нашого казкового міста, а потім — і губернатором Каліфорнії. Він уже вісім років як заступник окружного прокурора, у сорок восьмому балотувався і програв, а на наступних виборах, у березні п’ятдесят третього, сподівається виграти, принаймні Елліс вважає, що він на це здатен. Він — заклятий ворог злочинцям, добрий друг для поліції, і, попри єврейське походження, він мені подобається. Думаю, з нього вийде непоганий прокурор. А ти, приятелю, можеш стати йому в пригоді у передвиборчій кампанії. І стати для нього дуже цінним другом.

Джек вчора вирубив одного мексиканця, а ця справа може набути широкого розголосу.

— Що ж, можливо, невдовзі мені стануть у пригоді зв’язки із такою людиною.

— І він охоче тебе підтримає, синку.

— І чого йому від мене треба? Шукає хлопчика на побігеньках?

— Ну, це занадто грубо, друже. Я б це назвав «взаємовигідною дружбою», особливо якщо брати до уваги твої зв’язки у світі творчих людей. Однак його інтерес справді вкорінений у гроші, і я не буду тобі брехати й стверджувати протилежне.

Джек відсунув тарілку.

— Він хоче, аби я прижучив хлопців із «Жетона честі». Змусив їх вкластися у його губернаторську кампанію.

— Так, а ще для того, аби до нього і на кілометр не підходили нишпорки із журналу «Цілком таємно». А оскільки наш пароль — «взаємність», то не сумнівайся, що у відповідь він буде багато на що готовий.

— Наприклад, на що?

Сміт підпалив сигарету.

— У Макса Пелтца, продюсера серіалу, уже багато років проблеми із податками, а Лоу допоможе аудиторам забути до нього дорогу. Бретт Чейз, який завдяки твоїм порадам так натурально грає поліцейського, — збоченець і педофіл, але Лоу не потягне його до суду. Сценарист серіалу отримає у своє розпорядження реальні документи із прокурорського архіву, та й ти, приятелю, з порожніми руками не залишишся: сержант Боб Ґаллодет зі слідчого відділу прокуратури вступає зараз до юридичної академії. Якщо добре її закінчить, стане прокурором, а ти дістанеш лейтенантське звання та посядеш його місце. Ну, як тобі така пропозиція, приятелю?

Джек потягнув сигаретку із пачки Дадлі.

— Босе, ти чудово знаєш, що з Відділу наркотиків я не піду і що відповім «так». До того ж я уже зрозумів, що тільки-но я скажу «так», моментально з’явиться Елліс Лоу, подякує мені і звалить, не залишившись навіть на десерт. Отже: так.

Дадлі підмигнув, і тієї ж миті до кабінету прослизнув Елліс Лоу.

— Джентльмени, дуже перепрошую за запізнення!

— Я згоден, — сказав Джек.

— Навіть так? Лейтенант Сміт вже пояснив вам ситуацію?

— Деяким хлопцям і пояснювати довго не треба, — зауважив Дадлі.

Лоу погладив свій ланцюжок, що засвідчував його належність до університетського товариства «Фі-Бета».

— Що ж, дякую вам, сержанте. Якщо я зможу бути чимось для вас корисний — ну, ви розумієте, чимось корисний, — то не соромтеся, дзвоніть в будь-який час.

— Не соромитимуся. Залишитеся на десерт?

— Та я б і радий залишитися, але маю стільки справ… Ми з вами обов’язково маємо якось разом повечеряти!

— Завжди до ваших послуг, містере Лоу.

Лоу кинув на стіл двадцятидоларову банкноту.

— Ще раз дякую вам, лейтенанте, сподіваюся незабаром знову з вами побачитися. З Різдвом вас, джентльмени!

Джек кивнув на прощання, Лоу вийшов. Дадлі сказав:

— Є ще дещо, приятелю.

— Ще робота?

— Щось того схоже на те. Це ж ти забезпечуєш охорону на різдвяній вечірці у Велтон Морроу?

Щорічний обов’язок Джека — за нього йому платять сотню баксів.

— Так, це сьогодні. А що, Лоу теж хоче бути запрошений?

— Ні, не зовсім. Здається, ти одного разу зробив для містера Морроу велику послугу?

— У жовтні 1947-го. Так, дуже велику послугу.

— Саме так.

— І ти досі в близьких стосунках із родиною Морроу?

— Ну, наскільки можна назвати близькими стосунки між охоронцем та багатіями. А в чому взагалі справа?

Дадлі розреготався.

— Справа в тому, приятелю, що Елліс Лоу шукає дружину. Бажано не єврейку, з хорошої сім’ї. Він кілька разів бачився на різних заходах із Джоан Морроу, і вона йому сподобалася. Чи не хотів би ти зіграти роль Купідона і з’ясувати, чи до вподоби їй ця ідея?

— Даде, ти хочеш, аби я влаштовував особисте життя майбутнього окружного прокурора?

— Точно. Як на твою думку, міс Морроу зацікавить така пропозиція?

— Спробувати варто. Вона цінує статус у суспільстві й завжди прагнула вдало вийти заміж. Не знаю тільки, як у неї із євреями.

— У тому-то й справа, приятелю, у тому-то й справа. Але ти з нею поговориш?

— Звісно.

— Значить, домовились. І між іншим: вчорашнє побоїще у відділкові — наскільки там усе серйозно?

Ось він і дійшов до головного.

— Усе дуже погано.

— Думаєш, зам’яти не вдасться?

— Не знаю. А що там з Браунелл і Геленовскі? Як вони?

— Легкі поранення, приятелю. Хлопці нашкодили на копійку, а вигребли — на мільйон. Ти в цьому брав участь?

— Мене вдарили, я вдарив у відповідь і пішов. Лоу боїться розслідувати справу?

— Боїться посваритися з друзями.

— Сьогодні в нього стало на одного друга більше. Перекажи йому, хай не париться.

Джек приїхав додому, ліг на канапу і заснув. Прокинувся вже по обіді, коли на ґанку почувся шелест — принесли новий випуск «Міррор». На четвертій сторінці була стаття: «Різдвяний сюрприз для зірок “Урожаю надії”».

Фоток немає, але про Джека Морті Бендіш розписав, як треба: «Діставши відомості від одного зі своїх численних інформаторів…» Здавалося, ніби вулицями Лос-Анджелеса нишпорить ціла армія посіпак Вінсеннса, яким він платить зі своєї кишені. Нехай всі знають, що на боротьбу зі злом Джек Вінсеннс грошей не шкодує! Джек вирізав статтю, погортав газету в пошуках заміток про Браунелла та Геленовскі, про вчорашню розправу у відділку.

Нічого.

Передбачувано: двоє поранених поліцейських — така собі новина, а побиті мексикашки ще не встигли зв’язатися із якимось охочим до скандалів адвокатом. Джек витягнув записну книжку.

Сторінки було поділено на три колонки: дата, номер чека, сума. Суми — від сотні до двох тисяч. Усі чеки виписані на ім’я Дональда і Марші Скоґґінс, Седар-Репідс, штат Айова. Унизу третьої колонки підбито підсумок: $32 350. Джек дістав чекову книжку, швидко підбив баланс і вирішив, що цього разу зможе послати п’ятсот. П’ять сотень — непоганий різдвяний подарунок дітлахам від дядечка Джека, але ніколи цього не буде достатньо.

Він проходить через це кожного Різдва — почалося все зі знайомства із сімейством Морроу. Він був сиротою, і зробив сиротами дітей Скоґґінсів, а Різдво для сиріт — особливо важкий час. Він знову змусив себе зануритися в ту історію.

Кінець вересня 1947 року.

Йому зателефонував колишній шеф поліції Вортон. Сказав, що Карен — дочку Велтона Морроу — взяли зі шкільною компанією на наркоті. Купували у саксофоніста на ім’я Лес Вайскопф. Морроу був адвокатом, у нього грошей — мов бруду, і він ніколи не забував у міру можливостей допомогти поліції. Він хотів, аби Вайскопф отримав своє, але без зайвого галасу.

Джек знав Вайскопфа: той приторговував ділаудідом, носив піжонську зачіску і любив молоденьких. За роботу Вортон пообіцяв Джеку сержантські нашивки.

Він легко знайшов Вайскопфа — той якраз розважався в ліжку із п’ятнадцятирічною рудою дівчиною. Дівча втекло; Вайскопфа Джек поклав ударом руків’ям револьвера по голові, перетрусив його сумку, знайшов там повний мішок «колес» та «косяків». Наркоту він забрав собі, аби штовхнути її Мікі Коену. Велтон Морроу запропонував йому постійну роботу охоронця — Джек погодився; Карен Морроу запроторили в заокеанський інтернат, від гріха подалі. Джек, як і було обіцяно, дістав звання сержанта; Мікі К. наркоту не взяв — його цікавив виключно героїн. Так що Джек залишив відібране собі — часом ковтав таблетку-другу, щоб бути у формі на нічному чергуванні. А потім Лінда, його друга дружина, пішла з одним із його стукачів — тромбоністом, який банчив травою наліво. І тоді Джек підсів на наркоту по-справжньому: курив, жер бензедрин, мішав із алкоголем, спростовуючи чи не половину імен, якими його називали у пресі — «безстрашний борець з наркотиками», «ворог богеми № 1». А потім настало двадцять четверте жовтня.

Тієї ночі він, скулившись у машині, стежив за парковкою біля «Малібу Рандеву»: двоє торговців героїном сиділи в «пакарді». Справа йшла до півночі: він потягував скотч, дорогою сюди викурив косяк, ковтнув пару таблеток. І ось, о чверть на першу — до «пакарда» наблизився височезний кістлявий чорний.

Потім все пішло наперекосяк. Ледве згорток перейшов з рук в руки, Джек почав вилазити, але зашпортався, чорний кинувся бігти; дилери повитягали свої пістолети. Джек також витягнув свій; чорний обернувся й вистрілив. Поруч з’явилися дві темних постаті. Джек вирішив, що це його дружбани і висадив на них всю обойму. Постаті впали, дилери відкрили стрілянину по ньому та втікачеві, і той впав біля «студебекера» випуску 1946 року.

Джек від болю гриз цемент, проклинав усе на світі. Одна куля влучила йому в плече; інша заділа ноги. Він заповз під машину; виск гальм, чиїсь крики. З’явилася швидка; помічниця шерифа витягнула його й поклала на ноші. Сирени, лікарняне ліжко, помічниця шерифа із лікарем перешіптуються щодо наркотиків, виявлених у крові Джека. Операція, тривалий важкий сон під наркозом. Коли отямився — на ковдрі побачив газету: «Троє трупів після перестрілки біля «Малібу» — герой-поліцейський вижив».

Торговці наркотою накивали п’ятами, і всі вбивства повісили на них.

Негра-покупця знайшли на стоянці мертвим.

А ті дві тіні в темряві виявилися ніякими не дружбанами його, а містером і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс — туристами із Седар-Репідс, штат Айова, щасливими батьками сімнадцятирічного Дональда й шістнадцятирічної Марші.

Лікарі якось дивно на нього дивилися. Та жінка від шерифа виявилася Дот Ротштейн, кузиною Кікі Тайтелбаума, славетного компаньйона легендарного Дадлі Сміта.

Звичайнісінький розтин тіла неминуче би продемонстрував, що кулі, які перервали життя містера і місіс Скоґґінс, було випущено з револьвера Джека Вінсеннса.

Врятували його діти.

Весь тиждень в лікарні він помирав від страху. Його навідували Тад Ґрін та шеф Вортон; заходили і хлопці з Відділу наркотиків. Дадлі Сміт також пропонував своє покровительство; йому цікаво було, наскільки багато він знає. Сід Гадженс, головний редактор «Цілком таємно», також прийшов із цікавою пропозицією: журналісти будуть присутні під час арешту знаменитостей в обмін на пристойні суми. Джек погодився й запитав себе, чи багато відомо Гадженсу.

Діти заборонили проводити розтин. Виявилося, що вони — адвентисти сьомого дня, для них розтин — наруга над мертвими. Окружний судмедексперт чудово знав, хто насправді зробив ті фатальні постріли, так що містер і місіс Скоґґінс просто вирушили для кремації назад до Айови.

Ім’я сержанта Джека Вінсеннса смакували в усіх газетах.

Рани його потихеньку загоїлися.

Він кинув пити. Зав’язав із наркотою. Викинув свою заначку. Перекреслював у календарі дні, прожиті без спиртного та наркоти, співпрацював із Сідом Гадженсом, потроху вибудовуючи собі реноме місцевої знаменитості. Допомагав іноді Дадлі Сміту. А ночами до нього приходили містер і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс; і він розумів, що покласти цьому край легко можна, знову занурившись у випивку та наркоту. Але й самого Джека це також би доконало. Сід влаштував його консультантом у «Жетон честі» — тоді ще тільки шоу на радіо. Гроші полилися рікою; шмоття й жінки не приносили такого задоволення, якого сподівався Джек. Його вабили до себе бари й «точки» наркоторговців. Він завзято ганяв наркобариг, це трохи допомагало — але лише трохи. І тоді Джек вирішив виплатити дітлахам борг.

Перший чек був на дві сотні; до нього він доклав записку: «Анонімний друг». Через тиждень подзвонив в банк: гроші по чеку було отримано. Відтоді Джек регулярно пересилав їм гроші; поки Сід Гадженс тримав язика за зубами, він був у безпеці.

Джек відчинив гардероб, витягнув свій парадний одяг. Піджак з «Лондон Шоп» — він купив його на гонорар від Сіда за арешт Боба Мітчема. Мокасини з пензликами й сірі фланелеві штани, куплені за гроші від публікації матеріалу про зв’язок джазменів із комуністичним таємним товариством, — цю історію Джек витрусив з одного басиста, спійманого на гарячому. Він одягнувся, побризкався парфумами «Щасливий тигр» і рушив у Беверлі-Гіллз.

Гулянка була в самому розпалі: задній двір площею в цілий акр заставлено навісами. Дітлахи з коледжу паркували свої автомобілі, на величезних тарілках — яловича вирізка, шинка, індичка. Офіціанти обносили гостей закусками, посеред двору височіла величезна різдвяна ялинка, сіяв дрібний дощик. Гості їли з паперових тарілок; галявину освітлювали газові ліхтарі. Джек приїхав вчасно й тепер пробирався крізь натовп.

Велтон Морроу підвів його до перших слухачів — групи юристів з окружного суду. Джек почав шпарити казочки: про те, як Чарлі Паркер намагався купити його мовчання, підклавши під нього повію-мулатку; як він розколов Шапіро — педика з команди Мікі Коена, який штовхав амілнітрит стриптизерам-трансвеститам у гей-барі, але Джек Вінсеннс з усім розібрався, він туди прийшов і самотужки заарештував цілу армію здорованів, що з’явилися на конкурс двійників Ріти Гейворт. Лунають оплески, Джек кланяється. Біля ялинки він бачить Джоан Морроу: вона одна, і їй, здається, нудно.

Він підійшов до неї.

— З Різдвом тебе, Джеку, — привіталася вона.

Висока, струнка, тридцять один рік, може, тридцять два. Ані чоловіка, ані роботи. Більшу частину свого часу вона просто нудьгувала.

— Здрастуй, Джоан.

— Привіт. Я читала сьогодні про тебе в газетах. Ти когось там заарештував.

— А, дрібниці.

— Який ти скромний! — засміялася Джоан. — І що з ними тепер буде? З цим Роком якось-там-його-прізвище і з дівчиною?

— Дівчинці — дев’яносто днів, Роквелл може сісти на рік. Нехай наймуть твого тата, він їх витягне.

— А тобі їх не шкода?

— Я сподіваюся, вони визнають свою провину і заощадять мені цілий робочий день, аби не довелося туди їхати. І ще сподіваюся, цей випадок змусить їх задуматися.

— Я одного разу курила марихуану, у коледжі. Потім страшно закортіло їсти, і я зжерла цілу коробку печива, а потім мене знудило. Скажи, ти б мене за це не заарештував?

— Ти що, таку красуню — нізащо!

— А між тим, мені настільки нудно, що я би, може, спробувала ще раз.

Він вирішив закинути вудку.

— Джоан, а як у тебе із особистим життям?

— Ніяк. До речі, знаєш поліцейського на ім’я Едмунд Екслі? Високий, у таких симпатичних окулярах. Син Престона Екслі.

Аякже! Правильний Едді, герой війни із шилом у задниці.

— Я знаю, хто він такий, але ми не надто близько знайомі.

— Він дуже милий, чи не так? Я з ним познайомилася вчора на вечорі у його батька.

— Хлопчики-мажори — це не мій профіль. Але знаю я одного дуже пристойного чоловіка, якому ти подобаєшся.

— Навіть так? І хто ж це?

— Його звати Елліс Лоу, він заступник окружного прокурора.

Джоан посміхнулася, потім раптом нахмурилася.

— Я чула, він член Ротарі-клубу. До того ж, єврей?

— Так, але є й плюси. Він республіканець, у нього великі плани на майбутнє.

— А він гарний?

— Звичайно, він ще той гарнюня.

Джоан зачепила гілку ялини, пластівці штучного снігу посипалися на землю.

— Гаразд. Перекажи йому, хай подзвонить. Скажи, що в мене на найближчі дні все розписано, а далі вже можна щось думати.

— Дякую, Джоані.

— Це тобі дякую, зводнику. Ой, здається, тато махає мені рукою. Бувай, Джекі!

Джоан втекла; Джек дивився їй услід — її манера поведінки нагадувала Боба Мітчема, ну, можливо, трохи делікатніша. Раптом ззаду почувся ніжний голос:

— Привіт, містере Вінсеннс.

Джек обернувся. Перед ним стояла Карен Морроу — у зеленій коктейльній сукні, на плечах тремтіли краплинки дощу. Останньої їхньої зустрічі вона — довга, непропорційно складена дівчисько-підліток — витиснула із себе «дякую» поліцейському, що врятував її з великої халепи. Карен і через чотири роки залишалася високою, натомість назвати її непропорційною ніхто б уже не наважився.

— Карен! Я вас ледве впізнав!

Карен посміхнулася.

— Тут я мав би сказати, що ви стали справжньою красунею, — не зупинявся Джек, — тільки ви це, напевно, вже чули.

— Але не від вас.

Джек засміявся.

— Як там у коледжі?

— Історія цікавезна, але довга, а я зараз дуже змерзла. Казала ж батькам, щоб робили вечірку в будинку, — в Англії я так і не звикла до холодів. Я приготувала для вас промову із подякою. Хочете піти зі мною погодувати сусідських котів?

— Я тут на роботі.

— Чудова робота — із моєю сестрою розмовляти.

— Вона подобається моєму знайомому, просив поговорити.

— Бідненький хлопець. Точніше, бідненька Джоані. Чорт забирай, щось розмова йде не так, як я…

— Чорт забирай, ходімо вже годувати тих ваших котів.

Карен посміхнулася й рушила з місця, погойдуючись на високих підборах. Раптом небо розрізала блискавка, вдарив грім, і з неба полилося по-справжньому. Карен скинула взуття й побігла босоніж. Джек наздогнав її тільки біля ґанку — він вимок до нитки, але майже сміявся.

Карен потягла на себе двері. У передпокої горіло світло; Джек поглянув на неї — дівчина вся зіщулилася, шкіра вкрилася сиротами. Карен потрусила головою, розбризкуючи краплі води довкола себе.

— Коти вгорі.

Джек зняв піджак.

— Ні, я спочатку хотів би послухати промову.

— Усе, що я можу сказати, ви знаєте. Впевнена, вам дякувало багато людей.

— Але не ви.

Карен затремтіла.

— Вибачте, усе йде не так, як я собі планувала.

Джек накинув їй на плечі свій піджак.

— Ви в Англії отримували газети з Лос-Анджелеса?

— Так.

— І читали про мене?

— Так. Ви…

— Карен, газети часто перебільшують. Дуже сильно перебільшують.

— Хочете сказати, що всі ці історії, які я читала, — це брехня?

— Та ні, не всі… Тобто… Ні, все правда.

Карен відвернулася.

— Ось і добре, я знала, що це правда. А тепер — промова, тільки не дивіться на мене, бо я страшенно ніяковію. По-перше, ви витягнули мене із великої халепи. По-друге, порадили батькові відправити мене за кордон, де я здобула прекрасну освіту й познайомилася з цілою купою чудових людей. По-третє, заарештували того мерзотника, який продав мені таблетки.

Джек торкнувся її плеча; вона відсахнулася.

— Ні, дайте мені договорити! По-четверте, — тоді я про це нікому не казала — але Лес Вайскопф давав дівчатам таблетки на шару, а вони за це із ним спали. Тато мені давав не надто багато кишенькових грошей, тому рано чи пізно я б до цього дійшла. Так що ви, Джеку, врятували мою кляту честь.

— І став вашим клятим героєм? — засміявся Джек.

— Саме так, і мені вже двадцять два, я не якась там малолітка, яка западає на першого перехожого.

— Це добре. Тому що я збирався якось запросити вас на вечерю.

Карен відвернулася. Макіяж потік; з покусаних губ стерлася майже вся помада.

— Згодна. Правда, в тата з мамою буде напад. Але — так.

— Значить, — тихо промовив Джек, — я вперше за багато-багато років утну дурницю.

Розділ 7

Хріновий місяць видався.

Бад вирвав із календаря жмут січневих аркушів 1952 року й підрахував арешти. З першого по одинадцяте — нуль: він охороняв знімальний майданчик, відганяв мисливців за автографами. Чотирнадцяте січня: з тих шістьох, що напали на поліцейських, знято обвинувачення. Адвокат мексиканців повернув справу так, ніби Браунелл та Геленовскі самі почали бійку. Тепер їм загрожують цивільні позови; на календарному аркуші було накарябано: «Найняти адвоката?»

Шістнадцяте, дев’ятнадцяте та двадцять друге січня: достроково звільнені троє любителів бити жінок, Бад зробив їм привітальні візити. З двадцять третього по двадцять п’яте січня: разом зі Стенсом за підказкою Джонні Стомпа, який у кримінальному світі почувається як риба у воді, вистежували зграю грабіжників. Хоча останнім часом організована злочинність якось принишкла, принаймні Джонні скаржиться на безробіття; судячи з усього, Мо Яґєлка, що наглядає за справами Мікі К., за відсутності боса побоюється показувати м’язи. У цілому сім арештів — непогано, але всю картину псує передріздвяне побоїще у відділкові, яке газетярі вже встигли охрестити «Кривавим Різдвом». Поповзли чутки, що на Паркера вийшли круті хлопці з прокуратури, і що всіх, хто був того Святвечора у відділкові, будуть допитувати у департаменті внутрішніх розслідувань, і що Велике Журі вже налаштувалося організувати рознос. Ще записки на аркушах календаря: «Поговорити з Діком», «Адвокат», «Адвокат — коли???»

Останній тиждень місяця більше нагадував курортний відпочинок. Дік взяв відпустку і просихав у санаторії «Двадцять дев’ять пальм»; начальник бригади був щиро переконаний, що він поїхав до Небраски на похорон батька — хлопці навіть скинулися, аби надіслати вінок на фальшиві похорони. Двадцять дев’ятого січня — два арешти: хлопці порушили правила умовно-дострокового звільнення, і Бад пов’язав їх за наводкою однієї із нишпорок Джонні Стомпа. Щоправда, довелося вибити з них усе лайно й привезти з району до міста, щоби не бухтіли хлопці шерифа. Тридцять перше: довелося потягатися із Чіком Нейделом, барменом із бару «Місячне сяйво», який за сумісництвом підробляв скуповуванням краденого. Під час рейду у нього знайшли цілий склад крадених рацій та приймачів; чувак, який на нього настукав, сховався в якійсь дірі у Сан-Дієґо, і поліція Лос-Анджелеса ним би не опікувалася. А ось Бадові довелося взятися за цього баригу: купівля крадених речей, зберігання їх і плюс до того — судимість за тією ж статтею в минулому. Десять арештів за місяць — майже вдвічі більше, ніж треба.

І лютий, схоже, буде врожайним.

Перших шість лютневих днів Бад надягав форму і патрулював вулиці; ця геніальна ідея належала шефу Паркеру. Кожен працівникВідділу детективів повинен був тиждень на рік відпрацювати в патрулі. За алфавітом його прізвище було в самому кінці списку. Що ж, для пізньої пташки нема ні комашки — шість днів поспіль лив дощ.

На роботі — справжній потоп, з жінками — справжнісінька посуха.

Бад неуважно гортав свій записник. Лорін зі «Срібної зірки», Джейн із «Зімби», Ненсі з бару «Орбіта Лаунж» — його невідкладні номери. Усі ці дівулі були схожі між собою: далеко за тридцять, вдячні молодому хлопцю, який по-людськи до них ставився й допомагав пригадати, що не кожен чоловік — остання сволота. Лорін — то дамочка грубенька, пружини ліжка під нею завжди прогиналися аж до підлоги. Джейн вічно ставила для відповідного настрою оперні записи — Бадові вони на звук нагадували котячий концерт. Ну а Ненсі — просто п’яничка, з якою можна повисіти в барі. Жінки, які уже всякого бачили в житті і які в разі чого зникали з обрію ще швидше за нього самого.

— Вайте, а поглянь-но!

Бад звів очі. Елмер Ленц подавав йому відкритий на першій сторінці номер «Геральд».

Заголовок: «Поліцейські вибивають із затриманих зізнання».

Підзаголовок: «Велике журі готове заслухати свідків», «Паркер обіцяє повне співробітництво поліції».

— Нам задниця, — сказав Ленц.

— Не сци, Шерлоку, — відповів Бад.

Розділ 8

Престон Екслі завершив читати.

— Едмунде, усі три версії просто чудові, але ти повинен був одразу ж рушити до Паркера. Тепер, коли про цю справу знає кожен пес, твоє бажання оприлюднити правду може навести на думку, що це спричинено панікою. Ти готовий давати свідчення?

Ед поправив свої окуляри.

— Готовий.

— І готовий до того, що у відділі тебе всі вважатимуть за стукача-ізгоя, якого всі ненавидять?

— Так. А ще готовий до подяки від Паркера, хоч би в якій формі вона була.

Престон знову продивився сторінки.

— Цікаво. Перекласти більшу частину провини на хлопців, які вже дослужилися до пенсії, — це доволі хитро, а цей офіцер Вайт у твоєму звіті постає дуже небезпечною людиною.

Едові раптом зробилося зимно.

— Він такий і є. Завтра у мене допит у Відділі внутрішніх розслідувань, тож, чесно кажучи, мало мені радості розповідати, як він бив мексиканця головою об стелю.

— Боїшся помсти?

— Не зовсім.

— Не ігноруй свого страху, Едмунде. Страх — це слабкість, яку ти мусиш подолати. Вайт разом із його приятелем Стенслендом продемонстрували кричущу неповагу до статуту поліції Лос-Анджелеса, схоже, це справжнісінькі головорізи. Ти готовий до завтрашнього допиту?

— Так.

— Це буде жорстко.

— Я знаю, батьку.

— Будуть тиснути на те, що ти не впорався із ситуацією. Що не чинив опору й віддав ключі.

— Там казна-що коїлося! — почервонів Ед. — Якби я почав чинити опір, вийшло б тільки гірше!

— Не підвищуй голосу й не виправдовуйся. Ні зі мною, ні на допиті. У тебе зараз такий вигляд…

— Не треба, тату, — озвався Ед. — Не кажи «слабака». Досить порівнювати мене з Томасом. Я все розрулю!

Престон зняв телефонну трубку.

— Я в тобі впевнений, ти не облажаєшся. Але чи зумієш ти заслужити вдячність Білла Паркера, перш ніж він сам схоче подякувати?

— Тату, ти сказав якось, що Томас успадкував від тебе силу, а я — вміння не згаяти жодної можливості. То чому ж тепер ти в цьому сумніваєшся?

Престон посміхнувся, набираючи номер.

— Білле? Привіт, це Престон Екслі… Так, прекрасно, спасибі… Ні, заради такого я би не став дзвонити на особистий номер… Ні, Білле, це щодо мого сина, Едмунда. У різдвяну ніч він був на чергуванні у Центральному відділкові. Здається, у нього є для тебе важлива інформація… Сьогодні ввечері? Звичайно, зможе… Так, і передавай привіт Гелен… Бувай, Білле.

Ед відчув, як серце ломиться зсередини йому в ребра.

— Усе добре, — сказав Престон. — Сьогодні о восьмій зустрічаєшся з Паркером в «Тихому океані». Він замовить окремий кабінет, зможете спокійно поговорити.

— І яку версію мені йому викласти?

Престон повернув йому списані аркуші.

— Така можливість трапляється не щодня. У мене була справа Атертона, у тебе — Ґвадалканал. Погортай сімейний альбом і пригадай.

— Так, але яку версію?..

— Вирішуй сам. Добряче поїж у ресторані. Запрошення на вечерю — хороший знак, і Білл любить, коли його люди їдять з апетитом.

Ед повернувся до себе в помешкання, почитав, пригадав. В альбомі в хронологічному порядку було вклеєно газетні вирізки; а те, чого не було в газетах, навіки було викарбувано в його пам’яті.

1934 рік — справа Атертона.

Дітей: мексиканців, чорних та азіатів — трьох хлопчиків, двох дівчат — знаходили розчленованими у стічних канавах Лос-Анджелеса. У когось не вистачало рук, у когось — ніг, у інших були вирізані внутрішні органи. Газети охрестили вбивцю «доктором Франкенштайном». Розслідування було доручено інспектору Престону Екслі.

Екслі вирішив, що прізвисько, яке дали маніякові журналісти, якнайкраще йому пасує: на всіх п’яти місцях злочину було знайдено струни від тенісних ракеток, в однієї жертви під пахвою були сліди від кравецької голки. Екслі зробив висновок, що вбивця намагається наново створити нещасних дітлахів, перерізаючи та перешиваючи їх. Він взявся перевіряти збоченців, душевнохворих, пацієнтів психіатричних клінік, яких нещодавно випустили. Він питав самого себе, чиє обличчя вдягне вбивця, — і вже за тиждень дістав відповідь.

Зі школи при кіностудії було викрадено Віллі Веннерголма, хлопця — зірку компанії Реймонда Дітерлінґа. Наступного дня його безголове тіло було знайдене на залізничній колії поблизу Ґлендейла.

Але раптом у ході розслідування стався прорив: до поліції звернулася адміністрація державної психіатричної лікарні Ґлен-Гейвен. Два місяці тому було достроково випущено Лорена Атертона, чоловіка, якого судили за розбещення малолітніх і який мав манію на вампірів. Але після звільнення до інспектора він так і не з’явився.

Атертона видали його схильності. Екслі швидко його знайшов: той працював у банку крові, промивав ампули. Встановлене за ним стеження показало, що він краде кров і п’є її, перемішуючи із дешевим вином. Люди Екслі заарештували Атертона в кіно — він у цей час мастурбував на фільм жахів. А Екслі вирушив до нього в помешкання і знайшов там низку ключів, серед яких один був від покинутого складу. Він пішов туди — і потрапив у справжнісіньке пекло.

Там, обкладений сухим льодом, лежав макет дитини: хлопчачі чорні ручки, хлопчачі ніжки мексиканця, тулуб хлопчика-китайця, до якого було пришито жіночі геніталії, і голова Віллі Веннерголма. До спини цього створіння було прикріплено крила, відрізані у якогось птаха. Довкола валялося багато всякої всячини — плівки з фільмами жахів, тенісні ракетки без струн, анатомічні креслення. Фотографії дітей на різних стадіях розчленування; темна кімната з усім необхідним для проявлення фото.

Справжнє пекло.

Атертон зізнався в убивствах; його судили, винесли вирок і повісили у в’язниці «Сан-Квентін». Престон Екслі зберігав копії тих фото й показував їх синам, коли хотів пояснити, що це таке — злочин, який неодмінно потребує правосуддя.

Ед гортав сторінки: залишив позаду вже й некролог матері, і смерть Томаса. Окрім згадок про поліцейські тріумфи. Було таке враження, що його батько береться до цих записів лише коли хтось помирає. Ед натрапив на вирізку з «Екзамінера»: стаття про синів великих людей, які воюють на фронтах світової війни. Серед інших — історія Еда. Як і стосовно «Кривавого Різдва», тут була далеко не одна версія.

Версія «Екзамінера», яка принесла йому нагороду, була такою: капрал Едмунд Екслі, єдиний, хто вижив в усьому загоні у кровопролитному рукопашному бою, самотужки прорвався через три траншеї, набиті японською піхотою, знищивши двадцять дев’ять осіб. Якби в цього героїчного вчинку виявився бодай один свідок, Ед міг би претендувати на Медаль Пошани від Конгресу. Версія номер два була така: під час битви, коли капрал Едмунд Екслі побачив, що рукопашна неминуча, він зголосився піти в розвідку. Кілька годин Екслі вештався без діла в найближчому гаю, а повернувшись, побачив, що від його взводу нічого не залишилося. Цієї миті до траншей наблизився японський патруль, і Ед сховався під трупами сержанта Пітерса та рядового Васніцкі. Коли японці пустили чергу по трупах, Ед вчепився зубами в руку Васніцкі із такою силою, що зірвав у нього із зап’ястка годинник на шкіряному ремінці. Зтиснутий зусібіч тілами своїх товаришів, він задихався від ридань, судомно ковтав повітря й чекав сутінків. Ледве стемніло, Ед вибрався з-під мерців і вже пустився бігти в штаб, але зупинився як укопаний, побачивши нову криваву сцену.

Маленька синтоїстська хижка в лісі була прикрита сіткою камуфляжу. Біля дверей на солом’яних килимках лежали рядами мертві японці, зеленувато-жовті, із вивернутими нутрощами. У кожного з них живіт розпорото до грудини; біля тіл акуратно складено мечі з різьбленням на держаках, вкриті запеченою кров’ю. Масове самогубство — ці солдати були занадто горді, щоб померти від малярії або ризикувати потрапити до полону.

Позаду храму вирито три окопи. Під тропічним дощем іржавіли гвинтівки та пістолети, але дбайливо закутаний у брезент вогнемет здавався робочим.

Ед взяв його, думаючи про одне: він не виживе на Ґвадалканалі. Його зарахують в інший взвод; у розвідку перед боєм його не пускатимуть. І переводу в штаб він попросити не може — батько вважатиме його боягузом. А колеги з поліції Лос-Анджелеса — усі в ранах та медалях — просто його зневажатимуть.

«Медалі» означали «гастролі», а ті, зі свого боку, означали дослідження місця злочину. Такий шанс трапляється нечасто.

Ед схопив японський кулемет. Затягнув мертвих японців у траншеї, вклав їм до рук непотрібну уже зброю. Випустив у них три черги — усе, що лишалося у патронній стрічці. Потім вогнеметом спотворив до невпізнанності і людей і храм і, діставшись свого штабу, розповів свою історію.

Розвідгрупа, оглянувши місце, історію підтвердила: справді, капрал Екслі захопив зброю противника й підсмажив двадцять дев’ять японських виродків.

Хрест «За видатні заслуги» — друга за значенням державна нагорода. Поїздка країною, усюди голосні зустрічі й почесне повернення до поліції Лос-Анджелеса.

А також — обережна повага Престона Екслі.

«Погортай сімейний альбом. Згадай усе, що було».

Ед відклав альбом; він ще не вирішив, під яким соусом він подасть Паркерові «Криваве Різдво», але добре знає, про що казав йому батько.

Можливості дістати легко — важко потім за них розплатитися.

Тату, я знаю це відтоді, як взяв до рук того вогнемета.

Розділ 9

— Якщо справа дійде до Великого Журі, то ти не викрутишся. Але ми з прокурором постараємося, аби до цього не дійшло.

Джек подумки порахував, наскільки сильно він прислужився Еллісові Лоу. На його кампанію за допомогою Міллера Стентона та команди «Жетону Честі» вдалося збити понад шістнадцять штук баксів. Він особисто прищучив Бретта Чейза, пригрозивши оприлюднити документи про його збочені схильності. Макс Пелтц також не поскупився — за вказівкою Лоу з нього було знято всі питання стосовно податків. Та й Купідон із Джека вийшов незлецький — сьогодні у Лоу побачення із перебірливою Джоан Морроу.

— Еллісе, моя б воля — я б хотів взагалі не давати свідчень. Але завтра мене допитують у Відділі внутрішніх розслідувань, і схоже на те, що без суду таки не обійдеться. Тому зроби що-небудь, будь ласка.

Лоу задумливо крутив пальцями свій університетський ланцюжок:

— Джеку, затриманий напав на тебе, ти адекватно захищався. Які до тебе питання? Але ти в той же час — особа доволі публічна, і, за попередніми показаннями, отриманими від адвокатів позивачів, четверо з постраждалих тебе впізнали. Тому тобі таки доведеться виступити перед судом. Цього тобі не уникнути.

— Я просто хотів все це з тобою обговорити! Але якщо ти думаєш, що я буду стучати на своїх хлопців із відділка — повір, у мене раптово станеться напад амнезії. Comprende,^[4] пане прокуроре?

Лоу перехилився до нього через стіл.

— Не треба сваритися — ми чудово спрацювалися. Турбуватися треба офіцерам Венделлові Вайту та Діку Стенсленду, але не тобі. До речі, до мене дійшли чутки, що в тебе з’явилася нова подружка?

— Не зрозумів. Це розповіла Джоан Морроу?

— Так, і вона, чесно кажучи, цього не схвалює, як і її батьки. Ти на п’ятнадцять років старший за Карен, та й минуле у тебе нечисте.

Кедді, лижний інструктор, який виріс у сиротинці, навчився, як вгодити багатіям.

— І Джоан не розповіла більше ніяких подробиць?

— Тільки те, що дівчинка втріскалася у тебе по самі вуха і свято вірить у все, що читала в газетних вирізках. Я запевнив Джоан, що газети не можуть брехати. Карен розповідала сестрі, що поки що ти поводишся як справжній джентльмен, — і мені в це, чесно кажучи, повірити дуже важко.

— Сподіваюся, сьогодні ввечері все буде інакше. Сьогодні після нашого скромного подвійного побачення ми поїдемо із Карен на вечірку «Жетона честі», а потім нарешті десь усамітнимося.

Лоу покрутив у пальцях ланцюжок.

— Джеку, а скажи-но, Джоан тільки розігрує з себе нечіпаху чи за нею справді впадають орди чоловіків?

Джек задумливо повертів у пальцях ножа.

— Скажімо так: вона користується популярністю, але всі ці історії про кінозірок — плітки. Так що не вішай носа. — Про кінозірок?

— Брехня, Еллісе. Красиві історії, але цілком вигадані.

— Гаразд, Джеку. Дякую, що погодився зустрітися сьогодні. Упевнений, що ви з Карен допоможете нам із Джоан проламати цей лід у стосунках.

— Що ж, не гаймо часу.

Жінки чекали в окремому кабінеті в ресторані «Дон Бічкомбер».

— Елліс Лоу, Карен Морроу та Джоан Морроу, — відрекомендував їх одне одному Джек. — Елліс та Джоан — прекрасна пара, чи не так, Карен?

— Привіт, — сказала Карен, навіть не подаючи руки.

Це вже шосте їх побачення, однак усе, що вона дозволила, — поцілунок у щічку на прощання.

Лоу сів поруч із Джоан; Джоан взялася уважно його розглядати, шукаючи в обличчі ознаки єврейства.

— Ми з Елісом вже стали друзями по телефону. Чи не так?

— Точно, — промовив Лоу своїм відпрацьованим у судах баритоном.

Джоан допила свій келих.

— А звідки ви з Еллісом одне одного знаєте? Хіба ж прокуратура і поліція співпрацюють настільки тісно?

Джек ледве притлумив у собі смішок і фразу: «Я просто в єврейчика на побігеньках».

— Ми разом розслідуємо злочини. Я знаходжу докази, а Елліс висуває звинувачення.

З’явився офіціант. Джоан замовила пунш «Островитянин», Джек попросив кави, Лоу забажав мартіні «Біфітер». Карен мовчки накрила свій келих долонею.

— А мені здавалося, що після «Кривавого Різдва» між прокуратурою та копами непрості стосунки. Ні?

— Звичайно, ні, — швидко відповів Лоу. — Співробітники поліції охоче співпрацюють із нами, бо так само хочуть, аби зловмисників було покарано належним чином. Правда, Джеку?

— Звичайно. Те, що сталося — справжня ганьба для поліції Лос-Анджелеса.

Офіціант приніс напої — і Джоан влила в себе пунш за три великих ковтки.

— Ти ж там був, Джеку, правда? Тато каже, що відтоді, як від тебе пішла друга дружина, ти не пропускаєш гулянок на Святвечір у відділку.

— Джоані! — перебила її Карен.

— Так, я там був, — відповів Джек.

— І звісно ж, завдав пару справедливих ударів?

— А більше мені робити нема чого, як у таке лайно лізти. Вони того не варті.

— У тому сенсі, що після цього про тебе навряд чи написали б героїчну статтю в газеті?

— Джоані, заспокойся. Ти напилася.

Лоу нервово схопився за краватку; Карен взяла в руки попільничку. Джоан голосно досьорбала свій пунш.

— Ай, ці тверезюки завжди такі нудні й правильні. А що, сержанте, на гульки у відділок ти почав ходити після того, як тебе покинула твоя перша дружина?

— Ах ти ж сучко! — стиснула Карен попільничку, аж побіліли пальці.

Джоан розреготалася.

— Якщо ти шукаєш собі копа-героя, то рекомендую тобі хлопця на ім’я Екслі. Він принаймні ризикував своїм життям за цю державу. Звичайно, Джек — красунчик і лапочка, але хіба ж ти не бачиш, який він насправді?

Карен жбурнула в сестру попільничку. Та, зрикошетивши об стіну, впала на коліна Еллісу Лоу. Елліс із головою поринув у меню; сучка Джоан зловісно примружилася. Джек схопив Карен за руку й потягнув геть із кабінету.

Дорогою до «Верайєті Інтернешнл Пікчерз» Карен безупину сварилася на Джоан. Джек припаркувався біля знімального майданчика «Жетона честі»; зсередини гучно лунала музика у стилі кантрі.

— Батьки звикнуть, — зітхнула Карен.

Джек увімкнув світло в машині. У дівчини темне хвилясте волосся, бліде обличчя всипане ластовинням, трошки неправильний прикус.

— До чого звикнуть?

— З тим… що ми разом.

— Поки що все розвивається занадто повільно, як для «разом».

— Це частково моя провина. Розумієш, ти розповідаєш такі дивовижні історії про свою роботу, а потім раптом замовкаєш. І мене потім мучить питання: у чому справа? Є щось таке, про що ти не можеш розповісти? У мене тоді виникає враження, що я занадто молода для тебе, і я засмучуюся?

Джек відчинив дверцята.

— Якщо все знатимеш про мене — швидко постарієш. Може, ти мені своїх історій порозповідаєш? Бо від моїх мене уже просто нудить.

— Домовилися. Сьогодні після вечірки я розповідаю?

— Домовилися. До речі, що скажеш про свою сестру та Елліса Лоу?

— Вона за нього вийде, — не змигнувши оком відповіла Карен. — Батьки змиряться із тим, що він єврей, бо чоловік він із амбіцією, до того ж республіканець. Він терпітиме вибрики Джоан на людях, а потай від чужих очей лупитиме безжально. Бідні їхні діти!

Джек засміявся.

— Ходімо танцювати! І не витріщайся мені на зірок, бо вважатимуть за селючку.

Вони увійшли усередину під ручку. Очі в Карен просто полізли з орбіт, і Джек зрозумів, що зараз у нього на руках усі козирі.

На сцені якраз стояв Спейд Кулі зі своїми хлопцями. Сам Спейд — біля мікрофона, поруч сидів за ударними Берт Артур Перкінс на прізвисько «Собачник». Прізвисько своє він дістав за те, що відмотав два роки на виправних роботах за протиприродний статевий акт із собакою. Спейд курив опіум, Собачник волів героїн — для «Цілком таємно» це був просто подарунок. Макс Пелтц щось завзято розповідав знімальній групі. Поруч із ним Бретт Чейз теревенив із Біллі Дітерлінґом, головним оператором серіалу. Біллі не спускав очей зі свого коханця Тіммі Волберна, який грав Мучі Мауса у дитячій програмі «Година фантазій». Біля дальньої стіни стояли заставлені пляшками з алкоголем та тарілками із закускою столи. Там же Джек помітив Кікі Тайтелбаума — мабуть, організовуючи вечірку, Пелтц скористався послугами його ресторану. Поруч із Тайтелбаумом стовбичив Джонні Стомпанато і ще кілька хлопців із колишньої банди Мікі Коена. У залі зібралися усі, хто бодай якоюсь мірою був пов’язаний із «Жетоном честі» — актори, костюмери, асистенти, невеликий студійний персонал і просто завсідники богемних тусовок. Публіка їла, випивала й танцювала.

Джек виволік Карен на середину залу: крутив її під ритмічні попурі та міцно притискав до себе, коли Спейд виконував повільні балади. Карен у танці заплющувала очі; Джек же тримав їїх розплющеними, дедалі глибше занурюючись у мелодію. Раптом він відчув чиюсь долоню в себе на плечі.

Це був Міллер Стентон. Карен розплющила очі й розахалася: чи могла вона уявити, що з нею хотіла потанцювати телезірка?

Джек вклонився.

— Карен Морроу, Міллер Стентон, — познайомив їх Джек.

— Привіт! — захоплено заволала Карен, перекрикуючи музику. — Я бачила всі старі фільми Реймонда Дітерлінґа з вами — це було щось неймовірне!

Міллер взяв руки Карен і розвів їх, приготувавшись танцювати кадриль.

— Та ну, я там зіграв просто жахливо! Джеку, підійди до Макса, він хоче з тобою поговорити.

Джек пішов у глиб знімального майданчика — тут було спокійно, музику ледве чути. Макс Пелтц вручив йому два конверти.

— Твоя премія і бонус від Елліса Лоу. А це — від Спейда Кулі.

Пухкенька ж пачка йому дісталася від Лоу.

— А що треба Кулі?

— Я б сказав, що він хоче підстрахуватися і знати, що ти не звертатимеш уваги на його погані звички.

Джек закурив.

— Спейд мене не цікавить.

— Що, недостатньо знаменитий для тебе?

— Не заривайся, Максе.

Пелтц нахилився до нього і прошепотів:

— Краще б ти, Джеку, не заривався. Знаєш, твоя репутація в наших колах стрімко погіршується. Подейкують вже, що ти поплутав береги і граєш не за правилами. Ти притиснув Бретта і зробив послугу містеру Лоу — добре, він сраний педофіл, тож катюзі по заслузі. Але не треба кусати руку, яка тебе годує. Ти в курсі, що половина людей у «Індастрі» час від часу любить побалуватися травкою? Чого ти пристав — ганяй собі чорних джазменів, там поле незоране роботи.

Джек роздивився приміщення. Бретт Чейз балакав із парочкою гоміків — Біллі Дітерлінґом і Тіммі Волберном. Кікі Т. і Джонні Стомп також чесали про щось язиками. Та й Собачник Перкінс і Лі Вакс не пасуть задніх… Кругом самі любителі дунути.

— Серйозно, Джеку, — сказав Пелтц. — Грай за правилами.

— Максе, та все моє життя — це гра, — сказав Джек, вказуючи на головорізів біля столу із закусками. — Бачиш цих хлопців?

— Звичайно, бачу. І що?

— Максе, у нас у Відділі такі збіговиська прийнято називати «злочинними угрупованнями». Перкінс — кримінальник-рецидивіст, який трахає собак. Ейб Тайтелбаум звільнений умовно-достроково. Той високий, вусатий мужик — Лі Вакс, на ньому щонайменше з десяток мокрух для Мікі Коена. Красунчик-макаронник — це Джонні Стомпанато. Гадаю, йому ще й тридцятки немає, але список його геройств ти втомишся читати. Розумієш, поліція Лос-Анджелеса наділила мене владою та обов’язком гвинтити цих покидьків, якщо вони тільки підозріло чхнуть. А я не виконую свого боргу і цього не роблю. Тому що я граю за правилами.

— То так і продовжуй, — відповів Пелтц, помахуючи сигарою. — Але, може, не треба вдавати із себе аж настільки крутого хлопця. Ого, нічого собі — поглянь-но тільки, як Міллер Стентон взявся до твоєї подружки. Господи, та ж вона зовсім малолітка.

Джек згадав чутки, що якось Макса зловили зі школяркою.

— Для тебе вона вже старувата.

— Ха! Йди вже, кобелю! Твоя дівуля вже шукає тебе!

Карен розглядала плакат на стіні: Бретт Чейз у ролі лейтенанта Венса Вінсента. Коли підійшов Джек, дівчина просто променилася щастям.

— Боже мій, та це просто неймовірно! Розкажи мені, хто тут хто!

Музика гриміла на повну — Кулі взяв найвищу ноту, яку міг, Собачник Перкінс лупив по барабанах. Джек у танці потягнув Карен у дальній кут, забитий дуговими лампами. Чудове місце — тут і і тихо, і видно всіх гостей як на долоні.

Джек називає присутніх, по черзі вказуючи на кожного:

— Бретта Чейза ти знаєш. Він гей, тому не танцює. Старий із сигарою — Макс Пелтц. Продюсер фільму та режисер майже всіх серій. З Міллером ти вже знайома. Двоє хлопців без піджаків — Оґі Люґер та Генк Крафт, помічники. Дівчина із планшетом — Пенні Фулвейдер, вона не може припинити працювати навіть на хвилинку, вона — помічниця режисера. Знаєш, хто забезпечує серіалові такі реалістичні декорації? Ось той білявчик біля сцени — Девід Мертенс, художник-постановник. У нього завжди такий вигляд, ніби трохи заклав за комір, але це не так — просто в нього рідкісна форма епілепсії, і він живе на таблетках. Я чув, він потрапив у автокатастрофу і вдарився головою. У нього на шиї страшенні шрами, так що цілком може бути. Поруч із ним — Філ Шенкель, помічник режисера, а поруч із Філом — Джеррі Марсалас, медбрат, що доглядає за Мертенсом. Террі Ріґерт, який грає капітана Джефріса, танцює із високою рудою дівчиною. Біля кулера тусуються Біллі Дітерлінґ, Чак Максвелл та Дік Гарвелл зі знімальної команди, а решта — просто гості.

Карен подивилася йому просто в очі.

— Це — твій світ, і ти його любиш. Усі ці люди для тебе щось значать.

— Так, я їх люблю, а Міллер — мій добрий друг.

— Джеку, ти мене не надуриш.

— Карен, ми в Голлівуді, а Голлівуд на 90 відсотків утворений із ілюзій.

— Не треба, Джеку. Сьогодні я хочу бути легковажною, так що не треба мене повертати в реальність.

А це вже виклик.

Джек схилив голову, Карен притулилася до нього й поцілувала. Вони торкнулися одне одного вустами, але тієї ж миті відсахнулися — Джек похитав головою, проганяючи солодкий туман з очей.

Руки Карен завмерли на плечах Джека.

— Сусіди й досі у відпустці. Ми могли би піти погодувати котів.

— Гаразд…

— Може, пригостиш мене бренді, поки ми не пішли?

Джек попрямував до столу із випивкою.

— Нічогеньку дівку склеїв, Вінсеннсе, — кинув йому Собачник Перкінс. — У нас із тобою смаки збігаються.

Кістлявий хлопець близько двох метрів зростом із величезними руками, що стирчать з рукавів чорної ковбойської сорочки з рожевим кантом.

— Перкінсе, ті, хто у твоєму смакові, хіба що пожежний гідрант можуть обісцяти.

— Спейду може не сподобатися те, як ти зі мною розмовляєш. Особливо враховуючи його конвертик у тебе в кишені.

Лі Вакс та Ейб Тайтелбаум втупилися на них.

— Стули-но пельку, Перкінсе.

Собачник витягнув із рота погризену зубочистку.

— А твоя баба знає, звідки в тебе бабло?

— Ноги розставити, рукави закатати! — вказав Джек на стіну.

Перкінс виплюнув зубочистку.

— Дядьку, ти з глузду з’їхав?

Джонні Стомп, Вакс, Тайтелбаум — усі вони уважно спостерігали за ситуацією.

— До стіни, засранцю.

Перкінс нахилився над столом, упершись долонями в стіну. Джек закотив йому рукави — було видно свіжі сліди від уколів. Вивернувши кишені, знайшов шприца. Коли довкола почали збиратися люди, Джек увімкнув актора:

— Уколи і шприц — це путівка до федеральної тюряги років зо три. Кажи, в кого береш наркоту, — і котися під три чорти.

Собачник мовчки обливався потом.

— Хутчіш, — сказав Джек, — здай мені свого чувака на очах у друзів — і до тебе не лишиться жодних питань.

Перкінс облизав губи.

— Барні Стінсон. Санітар зі шпиталю «Королеви Ангелів».

Точним ударом Джек вибив убік одну з його ніг. Перкінс завалився мордою у закуски. Стіл перевернувся, і все, що було на ньому, із гуркотом повалилося на підлогу. Приміщенням розляглися зойки.

Джек мовчки вийшов, гості розступалися перед ним. Карен чекала його біля машини, вона все ніяк не могла заспокоїтися.

— Це було обов’язково?

Тільки тепер Джек відчув, що сорочка його наскрізь мокра від поту.

— Так.

— Я б воліла цього не бачити.

— Мені також хотілося б, аби ти цього не бачила.

— Читати про такі речі — це одне, але бачити на власні очі… А ти тепер…

Джек обійняв її і притягнув до себе.

— А тепер я постараюся, аби таке при тобі ніколи більше не повторювалося.

— І більше не будеш мені розповідати своїх історій?

— Чому ж, звісно, буду.

— Ах, якби ця ніч могла тривати вічно…

— Так і буде. Слухай, може, повечеряємо?

— Не хочу. А ти досі хочеш піти погодувати котів?..

Котів виявилося троє — ласкаві звірючки, які так і хотіли застрибнути в ліжко, де кохалися Джек із Карен. Сірого кота Карен називала Асфальтом, смугастого — Тигром, а найхудішого — Еллісом Лоу. Джек охоче підіграв їй, йому подобалося, коли це дівча сміялося, а особливо тепер, коли кожна її посмішка віддаляла їх двох від випадку із Собачником Перкінсом. Вони кохалися, базікали, грали з котами. Карен вперше в житті спробувала закурити й ледве не виплюнула легені. Потім взялася випрошувати чергових розповідей; Джек поділився із нею історіями про офіцера Венделла Уайта, а на закуску розповів і трохи делікатніших історій про себе — без мордобою, побільше милоти й доброго татуся Джека, який рятує малоліток від підступних збоченців зі шприцами в руках. Спочатку брехня давалася йому важко, але Карен слухала з таким захопленням, настільки вірила кожному його слову, що невдовзі він уже не міг зупинитися. Вона заснула перед світанком; він же не міг заснути — заважала котяча метушня. Він хотів, аби вона вже прокинулася й можна було знову розповідати їй свої безкінечні історії. Щоправда, йому трохи муляло розуміння того, що потім він уже не зможе згадати всього, що наплів Карен, і що, коли доведеться повторювати розповідь, він тут же прогорить, і вона легко зловить його на брехні. Тіло Карен ставало уві сні дедалі теплішим; Джек притиснув її до себе сильніше. Невдовзі заснув і він, і уві снах його історії не здавалися такою відвертою брехнею.

Розділ 10

Коридор завдовжки у дванадцять метрів, з обох боків заставлений лавками — подряпаними, запилюженими, ніби тільки-но витягнутими з якогось покинутого складу. На лавках повно людей і в цивільному, і у формі. Більшість із них читає — у газетах якраз смакують подробиці «Кривавого Різдва». Бад подумав про те, як їх зі Стенсом поливали брудом на перших шпальтах, який вереск зчинили мексиканці та їхні адвокати. Його викликали на допит на четверту ранку — звичайна для Відділу внутрішніх розслідувань тактика залякування. Навпроти на лаві сидів Дік — йому довелося перервати свою відпустку в санаторії. Допитали нібито уже шістьох, але ніхто не розколовся. На лавках сидить увесь Центральний відділок, за винятком Еда Екслі.

Час тягнувся, мов гума, присутні розважалися переповіданням чуток. Елмер Ленц приносить вибухову новину: по радіо оголосили, що на завтра призначене судове дізнання, і всі поліцейські, які були присутні у відділку 25 грудня 1951 року, вишикуються в рядок, а постраждалі ідентифікують серед них нападників. Прочинилися двері кабінету Паркера; з’явився Тад Ґрін.

— Офіцере Вайт, будь ласка.

Бад підійшов; Ґрін жестом запросив його всередину. Кімнатка маленька: стіл Паркера, навпроти — кілька стільців. На голих стінах лише мутне дзеркало — напевно, одностороннє дзеркальне скло. Шеф за столом — у формі, на його плечах чотири золотих зірки. На середньому стільці — Дадлі Сміт, поруч із Паркером — Ґрін. Бад зайняв «гарячий стілець» — місце, звідки його буде добре видно усім трьом присутнім.

— Офіцере, — сказав Паркер, — ви знайомі із моїм заступником Ґріном, лейтенанта Сміта ви, звичайно, також знаєте. Лейтенанта я запросив як радника, щоб розібратися з нашою проблемою.

Ґрін закурив.

— Офіцере, вам дають останній шанс піти на співпрацю. З вами не раз проводили бесіди у Відділі внутрішніх розслідувань, і ви не раз відмовлялися співпрацювати. По совісті, вас давно вже мали б відсторонити від служби. Але ви — добрий детектив, тому шеф Паркер і я переконані, що ваші дії тієї ночі були відносно невинними. Вас спровокували, офіцере. На відміну від більшості затриманих у цій справі, ви не вдалися до безпідставного насильства.

Бад тільки-но відкрив рота, але Сміт його тут же перебив.

— Приятелю, дозволь я тобі поясню все відверто. Дуже прикро, що цих шістьох виродків, які напали на наших товаришів, не пристрелили на місці, і те, що з ними сталося потім, я вважаю занадто м’яким покаранням. Але, приятелю, справа в тому, що в поліції нема чого робити копові, який не здатен тримати себе в руках, а ці срані газетні писаки тільки й чекають на шанс виставити поліцію Лос-Анджелеса на посміховисько! І терпіти цього ніяк не можна. Нам потрібні чесні поліцейські, які надали б чесні свідчення, і в такий спосіб ми зможемо компенсувати шкоду, завдану репутації поліції Лос-Анджелеса, яка під проводом шефа Паркера стала багато в чому кращою. Ми маємо вже одного такого поліцейського. Заступник окружного прокурора Елліс Лоу обіцяв зробити все можливе, щоби співробітників поліції Лос-Анджелеса не тягли до суду. Нам потрібні свідчення бодай іще однієї людини. Приятелю, розповідай нам, як усе було. Розкажи заради нашої поліції, а не для того, аби когось покарати.

Бад кинув погляд на дзеркало — точно прозоре з іншого боку — напевно, там сидять хлопці з Департаменту поліції і все записують.

— Ні, сер. Мені немає що вам розповісти.

Паркер продивився папери.

— Офіцере, ви підняли одного із затриманих за шию і ледве не вибили йому мізки. Це все має поганий вигляд, і, навіть якщо вас спровокували вербально, цей акт насильства виділяється навіть на загальному тлі. Це говорить проти вас. Однак нам відомо, що, йдучи з місця подій, ви пробурмотіли собі під носа: «Ну і позорисько!» — і це свідчить на вашу користь. Якщо ви погодитеся стати нашим свідком, ми зможемо заплющити очі на… незаконне застосування сили.

Бада простромила здогадка: це Екслі, якого зачинили в коморі.

— Сер, я не дам свідчень.

Паркер почав повільно багровіти.

— Приятелю, будемо говорити відверто, — сказав Сміт. — Я поважаю твоє небажання зраджувати товаришів офіцерів, і розумію, що це багато говорить про твою відданість. Так ось, шеф Паркер уповноважив мене запропонувати тобі угоду. Якщо ти даси свідчення на Діка Стенсленда і суд винесе йому обвинувальний вирок, Стенсленд жодного дня не проведе у в’язниці. Елліс Лоу пообіцяв. Правда, з поліції його доведеться звільнити, і без пенсії. Але пенсію ми будемо йому платити неофіційно, через Фонд допомоги вдовам і сиротам. Ну що, приятелю, будеш свідчити?

Бад втупився у дзеркало.

— Сер, я не буду давати свідчень.

Тад Ґрін вказав йому на двері.

— Завтра о 9:00 з’явитися до сорок третього відділення суду. Готуйтеся до очної ставки, а потім вас приведуть до присяги. Якщо ви й тоді відмовитеся давати свідчення, то будете відсторонені від служби аж до рішення суду. А тепер вимітайтеся, Вайте.

Дадлі Сміт легенько посміхнувся. На порозі Бад обернувся й показав дзеркалу середній палець.

Розділ 11

Каламутне, поплямоване скло затуманює та спотворює обличчя. Тада Ґріна так легко не прочитати; із шефом Паркером все просто — он як змінився на виду! Дадлі Сміт — балакучий і доброзичливий, його теж чорта з два вирахуєш. А ось із Бадом Вайтом все занадто просто; у нього просто на обличчі написано: «Стукач — Ед Екслі». Середній палець, показаний дзеркалу, був уже просто формальністю.

Ед постукав пальцем по динаміку, почувся тріск. У кімнатці було спекотно, але не порівняти із задухою в коморі Центрального відділка. Коморі, яка не йде в нього із голови уже протягом двох останніх тижнів.

Паркерові він усе виклав як на духу, видав усі три версії й погодився стати головним свідком. На думку Паркера, його оцінка подій була просто блискучою, а самого Еда він назвав зразковим офіцером. Версію, котра могла завдати найменше шкоди, він підсунув Еллісу Лоу і його улюбленцеві — Бобу Ґаллодету, молодому слідчому з прокуратури. Усю провину цілком заслужено звалили на Річарда Стенсленда та Бада Вайта, але зачепило ще й трьох старих служак, яким все рівно була забезпечена пенсія. А свідкові мали віддячити переведенням до Відділу детективів. Склавши лейтенантські іспити, він уже за рік стане детективом лейтенантом Едмундом Дж. Екслі.

Ґрін вийшов; Елліс Лоу та Ґаллодет увійшли. Лоу і Паркер про щось упівголоса перемовлялися; Ґаллодет відчинив двері і покликав:

— Сержанте Вінсеннс, будь ласка!

Сміттє-Джек, весь прилизаний, у костюмі в тонку білу смужку. Він не дуже церемониться — кинувши погляд на годинник, упевнено сідає на стілець в центрі кабінету. Перекинувся поглядами із Лоу. Паркер пожирав нову жертву очима, і те, що в нього на думці, прочитати було доволі легко — презирство і нічого більше. Ґаллодет став біля дверей і закурив.

— Сержанте, — почав Лоу, —не будемо розтягувати задоволення. Ви від самого початку охоче співпрацювали з Відділом внутрішніх розслідувань, і це говорить на вашу користь. Однак дев’ятеро свідків бачили, як ви б’єте Хуана Карбігаля. А ще четверо із затриманих бачили, як ви вносите у відділок ящик рому. Як бачите, ваша слава грає вам не на руку. Газетні рубрики зі скандалами читають навіть алкоголіки.

До нього схилився Дадлі Сміт.

— Приятелю, нам дуже потрібна твоя слава. Потрібен зірковий свідок, який скаже привселюдно Великому журі: так, я вдарив затриманого — але тільки у відповідь! І оскільки швидше за все так воно і є, все, що в подальшому скажуть про тебе свідки із затриманих, буде тобі тільки на руку. Але нам потрібно, щоб ти зізнався, що це ти притягнув до відділка бухло. Зізнайся в дрібному порушенні внутрішнього розпорядку — і уникнеш суду. Містер Лоу гарантує, що звинувачення тобі не висунуть.

Сміттє-Джек замислився. Ед намагається вгадати хід його думок: більшу частину випивки приніс Бад Вайт, але Джек боїться на нього доносити.

— В Управлінні поліції, — сказав Паркер, — незабаром почнуться великі розборки. Полетить чимало голів. Дай свідчення — і я обіцяю, що тебе зачепить лише трохи. Не звільнення, не відсторонення від служби — тільки на рік або близько того відправимо тебе у заслання до Відділу моралі.

— Еллісе, — звернувся раптом Джек до Лоу, — може, для мене знайдеться інше місце заслання? Ти ж знаєш, що для мене означає Відділ наркотиків.

Лоу нахмурився.

— Ні, і досить про це, — втрутився Паркер. — Завтра ви підете на очну ставку, а потім я хочу, аби ви дали свідчення проти офіцера Краґмена, сержанта Такера й офіцера Пратта. Усі троє пенсію собі вже заробили. Про решту не переймайтеся — наш головний свідок дасть вичерпні свідчення, а якщо будуть питати про інших — сміливо відморожуйтесь, мовляв, нічого не бачив і нічого не чув. Ми повинні втамувати спрагу крові з боку суспільства, і, сподіваюся, три голови її задовольнять.

— Приятелю, ти досі був дуже обережний і не припускався помилок, — сказав Дадлі Сміт. — Так що просто продовжуй поводитися так, як поводишся завжди.

— Я дам свідчення, — видихнув Сміттє-Джек.

На обличчях присутніх засяяли усмішки.

— Ми з вами пропрацюємо ваші свідчення, сержанте — підтримав його Ґаллодет. — У «Тихому Океані» за рахунок містера Лоу.

Вінсеннс підвівся, Лоу проводив його до дверей.

— …а Кулі я пообіцяв, що більше такого не повториться… — долинув шепіт із динаміків.

— Добре, бос.

Паркер кивнув у бік дзеркала.

Увійшов Ед, сів на «гарячий стілець».

— Ну що, приятелю, — привітав його Дадлі Сміт, — настала твоя хвилина слави?

— Еде, — посміхнувся Паркер, — я дозволив тобі вислухати свідчення інших, тому що ти повинен якомога повніше й точніше розуміти ситуацію. Щось хочеш сказати до того, як почнемо?

— Сер, чи правильно я розумію, що, навіть якщо Велике журі висуне якісь звинувачення, містер Лоу знайде спосіб відмазати хлопців?

Лоу скривився. Ед поцілив у яблучко — усе, як і казав його батько.

— Я не помиляюся, сер?

— Сержанте, у вас є юридична освіта? — зверхньо промовив Лоу.

— Ні, сер.

— Значить, вам підказав таке ваш високоповажний батько.

— Ні, сер, — намагаючись говорити спокійним голосом, сказав Ед.

— Припустімо, що ти маєш рацію, приятелю, — промовив Сміт. — Припустімо, ми справді хочемо того ж, чого й усі порядні поліцейські: не віддавати наших братів-офіцерів під суд. Припустімо, що це так. І що б ти нам тоді порадив?

Відповідь на це питання Ед вивчив уже назубок.

— Публіка вимагатиме більшого, ніж просто правосуддя. Внутрішні розслідування, відсторонення від служби, кадрові перестановки — усього цього недостатньо. Ви самі сказали офіцерові Вайту, що повинні полетіти голови. Я з цим згоден — заради збереження престижу поліції Лос-Анджелеса та її начальника нам потрібен публічний суд, потрібні кримінальні звинувачення й реальні вироки.

— Приятелю, мене шокує легкість, із якою ти це говориш.

Ед звернувся до Паркера:

— Сер, ви повернули віру в поліцію Лос-Анджелеса після Горралла та Вортона. Ваша репутація — бездоганна, і при вас справи в Управлінні пішли вгору. Для вас справа честі — не опустити планку.

— Викладайте, Екслі, — сказав Лоу. — Цікаво, що молодший офіцер порадить начальнику поліції.

Ед не відводив очей від Паркера.

— Не спускайте усіх собак на тих, хто уже відслужив свою двадцятку. Влаштуйте публічний перетрус, якомога більше людей понизьте на посадах та усуньте від виконання службових повноважень. Висуньте звинувачення Джонні Браунеллу, скажіть йому, щоб просив суду без присяжних і нехай суддя винесе йому умовний вирок — його брат був одним із тих, хто постраждав від нападників. А ще — висуньте звинувачення, заслухайте в суді та посадіть Діка Стенсленда і Бада Вайта. Їх треба вигнати із поліції. Стенсленд — алкаш і головоріз, Вайт ледве не вбив людину, а випивки приніс набагато більше за Вінсеннса. Згодуйте їх натовпові. Захистіть себе і Управління.

Запала довга, напружена мовчанка, яку перервав Сміт.

— Джентльмени, порада нашого юного друга видається мені необачною та занадто суворою. У Стенсленда, звісно, є свої загони, але Венделл Вайт — цінний співробітник.

— Сер, наступним вчинком Вайта може якраз стати вбивство.

Сміт хотів заперечити, але Паркер його зупинив.

— Думаю, над порадами Еда варто поміркувати. Скажи це все перед Великим журі, друже. Вдягнися завтра якомога пристойніше і влаштуй їм.

— Слухаю, сер, — відповів Ед.

Він ледве стримував бажання закричати й підстрибнути до стелі. 

Розділ 12

Яскраве світло, вимірюють зріст: Джек Вінсеннс — метр вісімдесят; Френк Догерті, Дік Стенс, Джонні Браунелл — нижчі, Вілберт Гафф та Бад Вайті — за метр вісімдесят. За склом — колишні в’язні Центрального відділка, які сидять поруч із копами з офісу окружного прокурора, вказують на винних.

—Лівий профіль! — хрипить динамік.

Шестеро чоловіків слухняно повертаються.

— Правий профіль! Обличчям до стіни! Обличчям до дзеркала! Усе, джентльмени.

Після короткої паузи лунає вирок:

— Чотирнадцятеро людей окремо впізнали Догерті, Стенсленда, Вінсеннса, Вайта і Браунелла, ще четверо — Гаффа. Чорт, мікрофони увімкнені!

Стенс має геть очманілий вигляд.

— Пішов ти, засранцю, — сказав Френк Догерті динаміку.

Вайт стояв із кам’яним обличчям — так, ніби він уже був у в’язниці й захищав Стенса від ніґґерів.

— Сержанта Вінсеннса запрошуємо у кімнату № 114, — почулося з динаміка. — Офіцере Вайт — до кабінету шефа Ґріна. Решта — розійтися.

№ 114 — там дають свідчення перед Великим журі.

Джек рушив до дверей кабінету № 114. Усередині було велелюдно: позивачі з адвокатами, Ед Екслі у новенькому піджаку, з рукавів якого ще стирчали нитки. Побиті на Різдво хлопці шкірилися. Джек підійшов до Еда.

— То це ти — головний свідок?

— Так.

— Я мусив здогадатися, що це ти. Що там, Паркер жбурнув тобі кістку?

— Кістку?

— Саме так, Екслі. Кістку. Ви уклали угоду, він тобі щось пообіцяв. Думаєш, я даю свідчення безкоштовно?

— Я просто виконую свій обов’язок, — відповів Ед, старанно протираючи свої окуляри.

— Божечки, ти такий янгол! — засміявся Джек. — Ти щось за це отримаєш, я в житті не повірю, що ти став би задарма псувати стосунки із колегами; тебе ж тепер будуть ненавидіти, як усіх стукачів. Може, Паркер обіцяв тобі перехід у Відділ детективів? Ну, то будь і там обережний. Ця історія зачепить і Відділ детективів, а тобі доведеться працювати із друзями тих, кого ти підставив.

Ед здригнувся, Джек знову розсміявся.

— Що ж, чудова угода, нічим дорікнути.

— Ну, ти ж у нас експерт по таких кісточках. Повірю на слово.

— Ой, та це ж невдовзі ти будеш старшим за званням, треба поводитися із тобою ввічливіше. До речі, ти в курсі, що нова подружка Елліса Лоу поклала на тебе око?

Двері відчинилися, з’явився клерк:

— Едмунде Дж. Екслі, пройдіть до зали.

— Іди, іди, — підморгнув йому Джек. — Тільки нитки з рукава обірви, бо вигляд, як у селюка.

Екслі попрямував до кімнати № 114, на ходу квапливо обриваючи нитки з рукава піджака.

Щоб убити час, Джек почав думати про Карен. Від тієї вечірки минуло вже десять днів; загалом усе було в порядку. Щоправда, довелося вибачитися перед Спейдом Кулі; Велтону Морроу його шашні із Карен були не до вподоби, але те, що Елліс Лоу зійшовся із Лоу і їхні стосунки повільно і впевнено розвивалися, його, здається, трохи заспокоїло. Вони бачилися поквапливо, здебільшого у готелях — Карен жила вдома, а Джек — у дешевій дірі, куди не варто приводити пристойну дівчину. Він навіть пропустив регулярний платіж для дітей Скоґґінсів, аби зняти для зустрічей номер у готелі «Амбасадор». Карен насолоджувалася цією забороненою любов’ю, а йому було добре від того, що добре їй. Але Сід Гадженс не телефонував, а на ринку героїну був повний штиль — залишалося тільки трусити дрібних ділерів. А попереду був іще рік у Відділі моралі, який Джекові видавався чимось страшнішим за газову камеру.

Він відчув, що знову готовий до бою. Побиті мексиканці не спускали з нього очей; у того, кому він врізав на Святвечір, на носі наліплений пластир — напевно, фальшивий, але єврей-адвокат знав, що так можна більше зворушити суд.

Двері до № 114 було відчинено; Джек підійшов і зазирнув усередину.

Шестеро членів журі сиділи за столом, обличчя до місця для свідків. Допит провадив Елліс Лоу, у свідчив Ед Екслі.

Тільки тепер він не смикав окулярів, не гугнявив і не відводив погляду. Голос його звучав твердо — на октаву нижче від звичайного.

Худий, не схожий на копа, він мав переконливий вигляд, а виступ його був чудово прорахований і відпрацьований. Лоу ставив доволі несподівані питання; Екслі із ними, звичайно, був знайомий заздалегідь, але вдавав, ніби чує все уперше. Чорт його зна, хто це його так натаскав брехати.

Джек прислухався і зрозумів, що насправді за фрукт — цей Екслі — і як він заробив військову нагороду. Ед не нагадував тепер маминого мазунчика. Лоу засипав його питаннями, і відповіді Еда били просто в ціль: так, у нього відібрали ключі, його замкнули в коморі — ну, так сталося. Це була людина, що знає ціну собі й позірному героїзму.

Екслі розповів, що робили Браунелл, Гафф, Догерті, але це все були дрібниці, бо ж основну провину він поклав на Діка Стенсленда, який, за його словами, виходив справжнісіньким монстром і, не змигнувши оком, видав заразом і Бада Вайта. Коли Джек зрозумів усю красу комбінації, він усміхнувся: Краґмена, Такера, Пратта, яких могли покарати хіба що виходом на пенсію — віддали Джекові. А цапів-відбувайлів — Стенсленда і Вайта — назвав Ед Екслі. Оце так вистава!

Лоу поставив підсумкове питання. Екслі почав втирати щось про верховенство правосуддя. Лоу оголосив, що питань до свідка в нього більше немає; журі ледве не ревіло. Ед, накульгуючи, попрямував до дверей — мабуть, ногу відсидів. У коридорі його зустрів Джек.

— Оце ти молодець. Паркеру сподобається.

— Думаєш, він прочитає стенограму? — запитав Ед, розтираючи затерплі ноги.

— Усі документи будуть у нього вже за десять хвилин. А Бад тепер не заспокоїться і мститиметься тобі до кінця життя. Його викликали до Тада Ґріна просто з очної ставки і, можеш не сумніватися, висунули звинувачення. Моли Бога, аби Бадові пощастило викрутитися й залишитися у поліції — такі, як він, знявши форму стають набагато небезпечнішими.

— Це тому ти не сказав Лоу, що основну частину випивки приніс Вайт?

— Джеку Вінсеннсе, приготуватися! — крикнув клерк.

— Я настучав на трьох наших, — знервовано відповів Джек. — Тільки я здав трьох старих, які просто вирушать наступного тижня в Ореґон на рибалку. Так що, порівняно з тобою, я чистий. Бо вчинив розумно.

— Ми обидва робимо те, що повинні були зробити. Тільки ти себе за це ненавидиш, а це — анітрохи не розумно.

Джек побачив, як коридором ідуть Елліс Лоу та Карен.

— Я випадково сказав Джоан, що сьогодні ти даєш свідчення, — промовив Лоу, — а вона розповіла Карен. Вибач, я сказав Джоан по секрету. Справді, вибач, Джеку. Я сказав Карен, що до зали засідань її не пустять, але вона сказала, що послухає з репродуктора в моєму кабінеті. Вибач, Джеку.

— Ох, єврейчику, ти знаєш, як гарантувати собі свідка. 

Розділ 13

Бад ковтнув зі склянки.

Над вухом гулів музичний автомат; йому дісталося найгірше місце в барі — спиною до таксофонів. Нили старі футбольні шрами — як і його ненависть до Еда Екслі. Жетон відібрали, зброю також, попереду суд, а цю ніч він проведе, мабуть, із рудою сорокарічною бабищею, яка після всього випитого здається Баду неперевершеною красунею. Він підняв склянку.

Вона посміхнулася у відповідь. Фарбована, звичайно, але обличчя у неї добре. Бад також посміхнувся.

— Це буде не занадто старомодно, якщо я пригощу вас випивкою?

— Ні, що ви. Мене звати Енджела.

— А я — Бад.

— Хіба ж є таке ім’я?

— Ну, коли тебе охрестили Венделлом, доводиться використовувати прізвисько.

Енджела засміялася.

— То що робиш, Баде?

— Ну, зараз я ніби як безробітний.

— Так? А що ж це ти такого утнув?

ВІД РОБОТИ МЕНЕ ВІДСТОРОНИЛИ! АХ ТИ, ШМАРО, ЩЕ Й ВИПИТУВАТИ БУДЕШ? ДАРЕНОМУ КОНЮ В ЗУБИ НЕ ЗАЗИРАЮТЬ!

— Не захотів босові сраку лизати. Енджело, а що, як…

— У вас був правовий конфлікт? Я перебуваю в Об’єднанні вчителів, а мій колишній чоловік — голова профспілки далекобійників. Можливо, я могла би допомогти…

Хтось поклав руку йому на плече.

— Приятелю, можна з тобою перемовитися парою слів?

Дадлі Сміт. ВПАВ ЙОМУ НА ХВІСТ.

— Що, аж настільки невідкладно, лейтенанте?

— Абсолютно невідкладно. Побажай своїй новій подружці доброї ночі і ходи до мене в кінець зали. Я попросив бармена зробити музику тихіше, так що зможемо нормально поговорити.

Музика і справді грала вже не так голосно; Сміт відійшов. Біля Енджели вже крутився якийсь морячок. Бад піднявся й пішов слідом за лейтенантом.

Біля задньої стінки в одному із затишних кабінетиків він знайшов Сміта, два стільці і стіл, накритий газетою, а під газетою — якийсь горбок.

— Що, Відділ внутрішніх розслідувань стежить за мною? — сів Бад на один зі стільців.

— Стежить, як і за іншими, проти кого висунуто звинувачення. Ідея твого дружка Екслі. Паркер тепер йому довіряє, тож Ед йому і вклав у голову, що ви зі Стенслендом можете злетіти із котушок і наробити дурниць. Чув би ти, приятелю, як цей Екслі, коли давав свідчення, поливав тебе та інших хлопців! Я читав стенограму. Його виступ — це справжнісінька ганьба для усіх гідних поліцейських.

Стенс, мабуть, уже в запої.

— А що в газетах пишуть? Нам уже висунуто звинувачення?

— Не поспішай, приятелю. Мені Паркер також достатньо довіряє, аби прикомандирувати до тебе, не думай, що довкола самі вороги — я на твоєму боці.

— Лейтенанте, що вам треба?

— Називай мене Дадлі, — відповів Сміт.

— Дадлі, що тобі треба?

— Хо-хо-хо! — тенором засміявся лейтенант. — Ти, приятелю, мене вразив. Тим, що відмовився зрадити товаришів, що залишився вірним напарникові. Я захоплююся тобою як поліцейським, мені подобається, що ти не боїшся застосувати силу там, де без нього, на жаль, у нашій роботі не обійтися, а найбільше мені подобається твоя боротьба з мерзотниками, які б’ють жінок. Ти їх ненавидиш, правда, приятелю?

Гучні слова — у нього в скронях загупала кров.

— Так, ненавиджу.

— І ти маєш на це усі підстави, якщо те, що я чув про тебе — цілковита правда. Чи ти ненавидиш щось іще так само сильно?

Бад до болю в пальцях стиснув свої кулаки.

— Екслі. Грьобаного Екслі. І Сміттє-Джека також. Дік Стенс тепер зіп’ється нахрін, бо ці двоє нас продали!

Сміт похитав головою.

— Вінсеннса не вини, приятелю. Так треба було, Управління поліції його потребувало, бо все рівно мали полетіти чиїсь голови. Він назвав лише тих, хто уже відпахав свою двадцятку і заслужив пенсію. До того ж він взяв на себе провину за ту випивку, що ти приніс до відділку. Ні, приятелю, Джек не заслужив твоєї ненависті.

Бад перехилився до нього через стіл.

— Дадлі, що тобі треба?

— Мені треба, аби ти уникнув вироку й повернувся на службу. І я знаю, як це провернути.

— Як? — кинув погляд на газету Бад.

— Працюй на мене.

— І що я повинен робити?

— По-перше, не ставити мені більше питань. Скажи, приятелю, чи усвідомлюєш ти необхідність стримувати злочинність в належних межах, на південь від Бульвару Джефферсона?

— Звичайно.

— А як по-твоєму, чи заслуговують на існування певні організовані злочинні співтовариства, які діють у певних межах і цивільним шкоди не завдають?

— Звичайно, так завжди і роблять. Але яке це має…

Сміт зірвав зі столу газету — жетон і револьвер. Спиною в Бада пробіглися сироти.

— Я знав, що в тебе є зв’язки. Домовився з Ґріном?

— Ага, домовився — тільки з Паркером. Із тією його частиною, якій Екслі ще не встиг заморочити голову. Він сказав, що, якщо велике журі не висуне проти тебе звинувачення, тебе не покарають за відмову свідчити. А тепер забирай свої цацки, поки власник закладу не зателефонував у поліцію.

Щасливий Бад взявся розпихувати по кишенях своє добро.

— Значить, обвинувачення не буде?

Знову соковите «хо-хо-хо», але цього разу насмішливе.

— Шеф знав, що ми йдемо на великий ризик, а я радий, що ти ще не читав свіжий «Геральд».

— Що таке? — сказав Бад?

— Не зараз, приятелю.

— А з Діком що?

— Дік зник, синку. І не сперечайся — нічого тут не поробиш. Йому висунули звинувачення, його визнають винним, і він дістане термін. Сам Паркер наказав зробити його цапом-відбувайлом. Це Екслі переконав його не шкодувати Діка. Буде і стаття і в’язниця.

Раптом Вайтові зробилося нестерпно гаряче. Він послабив вузол краватки, заплющив очі.

— Приятелю, ми влаштуємо Дікові непогану відсидку. Є у мене приятелька в системі виправних закладів — вона за ним наглядатиме. А коли вийде, я забезпечу йому шанс поквитатися із Екслі.

Бад розплющив очі; Сміт тримав розгорнуту передовицю «Геральд»: «Поліцейським, які брали участь у «Кривавому Різдві», висунуто звинувачення». Далі — колонка, обведена олівцем. Сержантові Річарду Стенсленду висунуто звинувачення за чотирма статтями Кримінального кодексу. Крім нього в списку троє пенсіонерів: Ленц, Браунелл та Гафф, по дві статті на кожного. Підкреслено: «Офіцерові Венделлу Вайту, 33 роки, звинувачень не висунуто, хоча, за попередніми даними, отриманими з джерел в окружній прокуратурі, йому мали висунути звинувачення в нападі першого ступеня. Голова журі заявив, що чотири жертви нападу змінили свої первинні свідчення, згідно з якими офіцер Вайт душив Хуана Карбігаля, 19 років. Нові свідчення позивачів прямо суперечать твердженням офіцера поліції сержанта Едмунда Дж. Екслі, який заявив під присягою, що Вайт намагався завдати Карбігалю тяжких тілесних ушкоджень. Однак свідчення сержанта Екслі, судячи із усього, не піддають сумніву, бо їх використовують в обвинувачувальних актах проти інших семи офіцерів; тим не менш, хоча члени журі й сумніваються в щирості нових свідчень позивачів, такі зміни в справі вони визнали достатньою причиною, щоби відкликати звинувачення, спершу висунуті проти офіцера Вайта. Заступник окружного прокурора Елліс Лоу заявив репортерам: «Сталося щось підозріле, але я не розумію, що саме вселяє підозру. Чотири свідчення, безсумнівно, переважують одне — нехай це навіть і свідчення героя війни Едмунда Екслі, якому ми безмежно довіряємо».

Газетні рядки затанцювали в Бада перед очима.

— Чому? Навіщо ти це зробив? І як? — спитав він.

Сміт склав газету.

— Ти мені потрібен, приятелю. Треба виконати кілька завдань від Паркера. При Відділі вбивств створюють спеціальний підрозділ, який виконуватиме свого роду функцію стримування. Називатися буде «Підрозділ нагляду». Звучить досить розпливчасто, вірно еге ж? Насправді ж ідеться про роботу, для якої придатні далеко не всі, але ти, приятелю, ніби народився для неї. Доведеться і битися, і стріляти, і не ставити зайвих питань. Розумієш, про що я, приятелю?

— Аякже.

— Коли в Центральному відділкові почнуться розборки, тобі доведеться звідти піти. Працюватимеш на мене?

— Я ж не божевільний, щоби від такого відмовитися. Але навіщо, Дадлі?

— Що навіщо, приятелю?

— Це ти умовив Елліса Лоу мене витягнути. І всі знають, що ви з ним кореші. Навіщо?

— Припустімо, мені подобається твій стиль роботи. Така відповідь тебе влаштовує?

— Здається, іншої я все одно не дочекаюся. Тоді наступне питання: як?

— Що як, приятелю?

— Як ти змусив мексиканців змінити свідчення?

Сміт мовчки виклав на мідного кольору стіл металевий, увесь у засохлій крові, кастет.

КАЛЕНДАР

1952

УРИВОК: «Лос-Анджелес Міррор Ньюс», 19 березня

СКАНДАЛ ІЗ ПОБИТТЯМ У ВІДДІЛКУ ПОЛІЦІЇ:

КОПИ ПРИБИРАЮТЬ ЗАЙВЕ СМІТТЯ, ПРОКУРАТУРА ГОТУЄТЬСЯ ДО СУДУ

Шеф поліції Лос-Анджелеса Вільям г. Паркер урочисто пообіцяв домогтися правди — «хай куди б привели мене пошуки» — у скандальній та заплутаній історії, що дістала широкий розголос і стала відома під назвою «Криваве Різдво».

Семи офіцерам поліції висунуто кримінальні звинувачення у зв’язку з їхніми вчинками в Центральному відділку поліції у Святвечір минулого року.

Ось їхні імена:

• сержант Ворд Такер — звинувачений у нападі другого ступеня,

• офіцер Майкл Краґмен — звинувачений у нападі другого ступеня й завданні побоїв,

• офіцер Генрі Пратт — звинувачений у нападі другого ступеня,

• сержант Елмер Ленц — звинувачений у нападі першого ступеня й завданні побоїв,

• сержант Вілберт Гафф — звинувачений у нападі першого ступеня й завданні побоїв,

• офіцер Джон Браунелл — звинувачений у нападі першого ступеня за обтяжувальних обставин,

• сержант Річард Стенсленд — звинувачений у нападі першого ступеня за обтяжувальних обставин, завданні побоїв першого ступеня й завданні каліцтв.

Паркер не став зупинятися ні на суті звинувачень, висунутих офіцерам, ні на цивільних позовах, які жертви насильства — Санчес Дінардо, Хуан Карбігаль, Денніс Райс, Езекіль Ґарсія, Клінтон Велапейк та Рейєс Часкі — висунули на адресу як окремих поліцейських, так і поліції Лос-Анджелеса загалом. Він заявив лише, що поліція провела власне внутрішнє розслідування і що, крім перерахованих, винними в серйозних дисциплінарних проступках і суворо покараними будуть кілька офіцерів.

Поміж них: сержант Волтер Крамлі, сержант Волтер Дюкширер, сержант Френсіс Догерті, офіцер Чарльз Гайнц, офіцер Джозеф Ернандес, сержант Вілліс Трістано, офіцер Фредерік Тарентін, лейтенант Джеймс Фрілінґ, офіцер Венделл Вайт, офіцер Джон Гайнекен, сержант Джон Вінсеннс.

На довершення прес-конференції Паркер схвально відгукнувся про сержанта Едмунда Дж. Екслі, офіцера Центрального відділку, який став ключовим свідком для Великого журі.

— Те, що зробив Ед Екслі, вимагає великої мужності, — заявив шеф поліції. — Я щиро захоплююся цим чоловіком.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Екзамінер», 11 квітня

П’ЯТЕРО ЗВИНУВАЧЕНИХ У СПРАВІ «КРИВАВОГО РІЗДВА» ВИПРАВДАНО; ПАРКЕР РОЗПОВІВ ПРО ДИСЦИПЛІНАРНІ ЗАХОДИ В ПОЛІЦІЇ

Сьогодні окружна прокуратура оголосила, що п’ятеро обвинувачених у скандально відомій справі «Кривавого Різдва» не постануть перед судом. Офіцер Майкл Краґмен, офіцер Генрі Пратт і сержант Ворд Такер, які мусили подати у відставку внаслідок того, що опинилися під судом, виправдані через брак доказів. Заступник окружного прокурора Елліс Лоу, який веде цю справу, заявив:

— Багатьох другорядних свідків — затриманих, які перебували тієї ночі у в’язниці Центрального відділка, — тепер просто неможливо відшукати.

Зі свого боку, голова поліції Лос-Анджелеса Вільям Г. Паркер ознайомив громадськість із результатами «великої чистки» в його відомстві. Було покарано наступних офіцерів — як обвинувачених, так і не обвинувачених у кримінальних злочинах:

• сержант Волтер Крамлі: шість місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Ґолленбек»;

• сержант Волтер Дюкширер: шість місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Ньютон-стріт»;

• сержант Френсіс Догерті: чотири місяці відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Уїлшир»;

• офіцер Чарльз Гайнц: шість місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення у Відділ боротьби із волоцюгами;

• офіцер Джозеф Ернандес: чотири місяці відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «77 Стріт»;

• сержант Вілберт Гафф: дев’ять місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Вілшир»;

• сержант Вілліс Трістано: три місяці відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Ньютон-стріт»;

• офіцер Фредерік Тарентін: три місяці відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Іст-Веллі»;

• лейтенант Джеймс Фрілінґ: шість місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення в Управління поліцейської академії;

• офіцер Джон Гайнекен: чотири місяці відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Веніс»;

• сержант Елмер Ленц: дев’ять місяців відсторонення від служби без збереження платні, переведення у відділок «Голлівуд»;

• офіцер Венделл Вайт: без відсторонення від служби переведено до Підрозділу нагляду при Відділі вбивств;

• сержант Джон Вінсеннс: без відсторонення від служби переведено до Відділу моралі.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Таймс» 3 травня

ПЕРШИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ У СПРАВІ «КРИВАВОГО РІЗДВА» ДІСТАВ УМОВНИЙ ТЕРМІН

Офіцер поліції Джон Браунелл, 38 років, перший із поліцейських, що проходять через суд у справі торішнього «Кривавого Різдва», сьогодні визнав себе винним за статтею, зазначеною в обвинувачувальному акті — напад першого ступеня за обтяжувальних обставин — і попросив суддю Артура Дж. Фицью негайно винести йому вирок.

Браунелл — старший брат Френка Д. Браунелла, одного з двох патрульних поліцейських, поранених у Святвечір минулого року в бійці з шістьма молодими людьми. Суддя Фіцью, взявши до уваги, що Браунелл перебував під психологічним пресом внаслідок поранення брата і що він уже звільнений з поліції без пенсії, дослухався до рапорта Відділу випробувальних термінів, де рекомендовано було не засуджувати Браунелла до тюремного ув’язнення, а покарати умовно. Він засудив Браунелла до року ув’язнення у тюрмі округу умовно й відпустив його з-під варти, зобов’язавши з’явитися за подальшими розпорядженнями до окружного інспектора Рендалла Мілтіра.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Екзамінер», 29 травня

ВИРОК СТЕНСЛЕНДУ — ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ВИРУШАЄ ЗА ҐРАТИ

…журі присяжних у складі восьми чоловіків та чотирьох жінок визнало Стенсленда винним за такими пунктами обвинувачення: напад першого ступеня за обтяжувальних обставин, завдання побоїв першого ступеня, завдання каліцтв. Усі звинувачення пов’язані з активною участю поліцейського в скандально відомому побитті затриманих в Центральному відділку поліції Лос-Анджелеса, так званому «Кривавому Різдві». У своїх свідченнях сержант поліції Лос-Анджелеса Едмунд Дж. Екслі докладно описав «звірства Стенсленда щодо беззахисних людей». Адвокат Стенсленда Джейкоб Келлерман піддав сумніву свідчення свідка, заявивши, що більшу частину ночі, коли відбувалися ці події, Екслі просидів замкнений у коморі. Однак присяжні повірили сержанту Екслі, і у своїй заключній промові Келлерман, пославшись на рішення суду у справі Джона Браунелла (ще одного учасника різдвяного погрому, якому винесли умовний вирок), просив суддю Артура Фіцью проявити милосердя до його клієнта. Однак суддя не почув прохання адвоката. Він засудив Стенсленда, колишнього офіцера поліції Лос-Анджелеса, до року ув’язнення в одній із в’язниць округу й передав його офіцерам шерифської служби, аби ті доправили його до «Вейсайда». Коли Стенсленда виводили із зали, він проклинав та викрикував погрози на адресу сержанта Екслі, у якого коментарів із цього приводу взяти, на жаль, не вдалося.

НАРИС: недільний додаток «Лос-Анджелес Міррор», 3 липня

ДВА ПОКОЛІННЯ ЕКСЛІ НА СЛУЖБІ ПІВДНЯ

Перше, що вражає в Престоні Екслі та його синові Едмунді, — вони зовсім не схожі на поліцейських, хоча Престон прослужив у поліції Лос-Анджелеса чотирнадцять років, а його син Ед вступив до лав поліції у 1943 році, незадовго до того, як пішов у регулярну армію і в битвах на Тихоокеанському театрі військових дій заслужив бойову нагороду. Насправді ж, іще до того як клан Екслі емігрував до Америки, чимало його представників служили детективами у Скотленд-Ярді. Отже, повага до закону й правосуддя у сім’ї Екслі у крові, так само як і відданість справі.

Врізка: Престон Екслі здобув інженерну освіту в Університеті Південної Каліфорнії. Учився він вночі, тоді як вдень відловлював небезпечних злочинців.

Врізка: Покійний Томас Екслі, старший син Престона, здобув освіту у Поліцейській академії Лос-Анджелеса і був визнаний кращим курсантом за всю її історію. І сьогодні на стіні адміністративного корпусу Академії можна побачити пам’ятну табличку, встановлену в його честь. Через трагічний збіг обставин Томаса вбили на чергуванні незабаром після випуску.

Ще одна врізка: у 1941 році, коли йому було всього дев’ятнадцять років, Ед Екслі отримав срібну медаль і диплом з відзнакою Лос-Анджелеського університету! Ознайомившись із поколіннями родини Екслі, ми розуміємо, що вони просто не можуть бути типовими поліцейськими.

І батька і сина останнім часом часто згадували в новинах. 58-річний Престон Екслі спільно зі всесвітньо відомим аніматором, кінорежисером та ведучим дитячих телепередач Реймондом Дітерлінґом будують «Дрімленд» — дивовижний парк розваг, перший камінь у фундамент якого було закладено шість місяців тому, а закінчення будівництва намічено на квітень майбутнього року. Екслі-старший почав кар’єру в будівельному бізнесі в 1936 році, коли звільнився з поліції разом зі своїм другом та надійним помічником, лейтенантом Артуром Де Спейном.

У своєму розкішному особняку в Генкок-Парку Престон поспілкувався із репортером «Міррор», Діком Сен-Жерменом.

— Я мав диплом інженера, а Арт чудово знався на будматеріалах, — розповів він. — Ми об’єднали свої заощадження і взяли позику у незалежних інвесторів, які по праву оцінили нашу сміливість і підприємливість. Так і виникла компанія «Екслі Констракшн». Спочатку ми будували дешеві будинки, але поступово почали підвищувати свій рівень, перейшли до офісних будівель. Важливою віхою для нас стало шосе Арройо Секо. Я й мріяти не міг про такий успіх. А «Дрімленд» — вісімдесят гектарів землі, де здійсняться найзаповітніші бажання мільйонів людей — стане гідною вершиною нашої кар’єри.

Екслі посміхається.

— Рей Дітерлінґ — мрійник, — говорить він.— «Дрімленд» подарує багатьом людям відвідати світи, які він створив силою своєї уяви. Гора, якій він дав ім’я «Світ Пола», приголомшить будь-кого. Він назвав її на честь Пола Дітерлінґ, сина Рея, який трагічно загинув у горах під час сходження лавини в середині тридцятих років. Гора «Світ Пола» стане пам’ятником юнакові і в той же час буде дарувати людям радість, а певний відсоток доходів від її комерційного використання відраховуватимуть до дитячих добродійних організації. Тепер ви розумієте, що я не перебільшую, коли кажу, що «Дрімленд» — вершина моєї кар’єри.

Але, можливо, йому хочеться перевершити самого себе?

Екслі знову посміхається.

— Наступного тижня, — каже він, — я збираюся звернутися до Окружної ради з реконструкції та розвитку, а також до Лос-Анджелеського парламенту. Йтиметься про вартість масових перевезень в Південній Каліфорнії і про необхідність зв’язати південні міста штату новими шосе. Чесно кажучи, я хочу отримати замовлення на будівництво мережі шосейних доріг і збираюся запропонувати уряду штату вигідну угоду.

А далі?

Екслі посміхається й зітхає.

— Знайомі постійно дістають мене проханнями піти в політику. Мовляв, з мене вийде чудовий мер, губернатор, сенатор та Бог знає хто ще. Але я завжди кажу, що Флетчер Боурон, Дік Ніксон та Ерл Воррен — мої друзі.

Та чи означає це, що він виключає для себе можливість політичної кар’єри?

— Я нічого не виключаю, — відповідає на це Престон Екслі. — Не в моїх правилах встановлювати собі обмеження.

І, як з’ясували репортери, його син Едмунд, віднедавна сержант Відділу детективів поліції Лос-Анджелеса (відділок «Голлівуд»), дотримується такого ж життєвого кредо. У недавньому поліцейському скандалі, відомому, як «Криваве Різдво», Ед Екслі на суді продемонстрував справжній героїзм, і тепер перед ним відкрилися широкі можливості, хоча він і твердо націлений на кар’єру поліцейського. В інтерв’ю нашому кореспонденту в літньому котеджі сім’ї на озері Ерроугед Екслі-молодший сказав:

— Я прагну лише приносити користь, стати хорошим детективом й успішно розслідувати злочини. Мого батька прославила справа Лорена Атертона — маніяка, страченого у 1934 році за вбивство шести малюків, зокрема хлопчика-кінозірки Віллі Веннерголма, — і мені хотілося б розкривати справи такого ж масштабу. Для цього дуже важливо опинятися в потрібний час в потрібному місці, але, крім цього, необхідний якийсь внутрішній потяг до розгадування таємниць та наведення порядку у хаосі. Думаю, це необхідно, щоб стати добрим детективом.

Екслі, безсумнівно, опинився в потрібний час у потрібному місці восени 1943 року, коли він, єдиний, хто вижив у запеклій сутичці з противником, самотужки прорвався через три окопи, сповнені японських піхотинців. Він опинився в потрібний час в потрібному місці, коли його смілива заява розбила кригу мовчання про той ганебний інцидент, що відбувся в Центральному відділку поліції у Святвечір. Але хай про ці переломні моменти його життя розповість сам Ед Екслі.

— Це в минулому, я зараз повністю зосереджений на майбутньому. Працюючи у Відділі детективів, я набираюся безцінного досвіду, але від батька і його старого друга Арта Де Спейна я вчуся ще більше. Вечорами ми зчаста відшліфовуємо мистецтво допиту — для мене це чудове тренування, для батька та Арта — прекрасна розвага. Ми з батьком схожі, але все-таки дуже різні. Моєму батькові потрібен увесь світ, а мені — тільки те, що може запропонувати служба в поліції.

Престон Екслі та Ед Екслі пережили Томаса, а Марґаріт Екслі (уроджена Тіббетс) померла від раку шість років тому. Чи вплинули ці особисті втрати на їх життя?

— Бог мені свідок, що так, — відповідає Престон. — Ніхто їх обох мені не замінить.

Едмундові з приводу цього також є що сказати.

— Томас — це Томас, — каже він. — Мені було всього лише сімнадцять, коли він загинув, думаю, я навіть і не знав його по-справжньому. Інша річ — мама. Її я знав добре, вона була чудова, відважна та сильна, хоча й із невимовно сумними очима. Мені дуже її не вистачає, і, сподіваюся, моя майбутня дружина буде схожа на неї, хіба що трохи життєрадіснішою.

Отже, у сьогоднішній нашій рубриці «Профіль» ви познайомилися із представниками двох поколінь Екслі, що віддано служать на благо рідного краю.

ЗАГОЛОВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 9 липня

ЛОУ БАЛОТУЄТЬСЯ НА ПОСАДУ ОКРУЖНОГО ПРОКУРОРА

ЗАГОЛОВОК: Світська хроніка,

«Лос-Анджелес Геральд-Експрес», 12 вересня

ШЛЮБ ЛОУ ТА МОРРОУ СВЯТКУВАВ УВЕСЬ ГОЛЛІВУД

УРИВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 7 листопада

НАВЕСНІ У ВИБОРАХ НА ПОСАДУ ОКРУЖНОГО ПРОКУРОРА ЗІЙДУТЬСЯ МАКФЕРСОН ТА ЛОУ

Вільяму Макферсону, що має намір вчетверте балотуватися на пост окружного прокурора Лос-Анджелеса, доведеться поборотися із власним заступником Еллісом Лоу на виборах, що відбудуться в березні. Ці двоє достойників із великим відривом лідирують у списку з восьми кандидатів.

За 56-річного Макферсона готові проголосувати 38 % виборців, за 41-річного Лоу — 36 %. Їхнім найближчим суперником є Дональд Чепмен, колишній голова управління міських парків, із усього лише 14%. Решта 12% приблизно порівну розподілені між п’ятьма кандидатами — очевидно, що шанси будь-кого з них на перемогу дуже примарні.

На своїй прес-конференції Макферсон припустив, що боротьба буде нелегкою, і підкреслив, що він перш за все вірний слуга суспільства, а вже потім — політик. Із Лоу ми поспілкувалися у нього вдома, у товаристві його дружини Джоан, і він говорив приблизно у тому ж ключі, зауваживши, що сподівається на перемогу, і подякувавши усім потенційним виборцям, а особливо — правоохоронцям за те, що підтримали його в передвиборчій боротьбі.

1953

Щорічний рапорт про службову відповідність Управління поліції Лос-Анджелеса

«Конфіденційно»

3 січня 1953 року

Склав: лейтенант Дадлі Сміт

Копії: до Відділу кадрів та Адміністративного відділу

2/1/1953

ЩОРІЧНИЙ РАПОРТ

Про службову відповідність

ЗА ПЕРІОД: 4/4/1952—31/12/1952

СПІВРОБІТНИК: офіцер Вайт, Венделл А.,

НОМЕР ЖЕТОНА: № 916

ПОСАДА: офіцер поліції, детектив (Держ. службовець 4 розряду)

МІСЦЕ СЛУЖБИ: Відділ детективів (Підрозділ нагляду при Відділі вбивств)

НАЧАЛЬНИК: Лейтенант Дадлі Л. Сміт, жетон № 410

Джентльмени!

Цей меморандум є як звітом про профпридатність офіцера Вайта, так і звітом про перші дев’ять місяців існування підрозділу нагляду. Із шістнадцяти осіб, які працюють під моїм керівництвом, я вважаю Вайта найкращим. Це сумлінний, відданий роботі офіцер, який вище за все ставить службовий обов’язок. Має один із кращих показників у відділі по годинах праці: іноді йому траплялося два тижні поспіль працювати по вісімнадцять годин на добу. Як ви пам’ятаєте, під час переходу Вайта до мого підрозділу, на ньому лежала тінь злощасного різдвяного скандалу минулого року, і, зокрема, помічник начальника поліції Ґрін, посилаючись на висунуті проти нього звинувачення у невиправданому та надмірному застосуванні сили, висловлював сумніви в доцільності цього переведення (він вважав, що схильність Вайта до насильства в поєднанні зі специфічністю завдань, які виконує наш підрозділ, — це вибухонебезпечна суміш). Проте час довів, що він помилявся, і я без вагань виставляю офіцеру Вайту найвищий бал за всіма параметрами службової відповідності. Вайт не раз демонстрував неймовірну мужність. Наведу кілька прикладів того, як офіцер Вайт діяв в екстремальних ситуаціях, аби довести, що заради покарання злочинців він готовий виходити за межі того, що вимагає від нього службовий устав.

1. Восьме травня 1952 року. Під час спроби пограбування винного магазину, офіцер Вайт (він страждає від старих футбольних травм) майже кілометр гнався за озброєним підозрюваним. Підозрюваний кілька разів стріляв у офіцера Вайта; той не відкривав вогонь у відповідь, побоюючись наразити на небезпеку випадкових перехожих. Підозрюваний схопив жінку і приставив до її голови револьвер. Побачивши, що злочинець взяв заручницю, офіцери, які прибули на допомогу Вайту, розпочали з підозрюваним переговори. Тим часом Вайт непомітно зник з поля зору, обійшов злочинця та підкрався до нього ззаду. Коли злочинець відмовився відпустити жінку і здатися, Вайт вистрілив йому в потилицю і вбив на місці. Жінка не постраждала.

2. Численні випадки. Одне з ключових завдань Підрозділу нагляду — зустрічати в Лос-Анджелесі злочинців, що звільнилися умовно-достроково, і переконувати їх у нерозумності вчиняти тяжкі злочини в нашому місті. Ця робота вимагає неабиякої фізичної сили й сміливості, і, кажучи відверто, офіцер Вайт з цієї точки зору став незамінним працівником, бо може залякати навіть найзапекліших злочинців, змусивши їх дотримувати правил умовно-дострокового звільнення. Також він із власної ініціативи витрачає на нагляд за такими персонажами — особливо за тими з них, хто сів на нари за важкі злочини, — чимало ще й особистого часу. Так, саме він заарештував Джона (Великого Пса) Кассезе, двічі судимого за зґвалтування та озброєний грабіж. 20 липня 1952 року Вайт, спостерігаючи за Кассезе в барі, почув, як той намагається схилити неповнолітню до занять проституцією. Кассезе намагався опиратися арештові, але офіцер Вайт застосував фізичну силу і просто його заламав. Пізніше Вайт і ще двоє співробітників нашого підрозділу (сержант Майкл Брюнінґ та офіцер Р. Дж. Карлайл) провели інтенсивний допит Кассезе щодо його діяльності після звільнення. Кассезе зізнався у зґвалтуванні та вбивстві трьох жінок. (Див. звіт Відділу вбивств 168-А від 22/7/52.) Кассезе судили, призначивши йому найвищу міру покарання, і стратили у «Сан-Квентіні».

3. Вісімнадцяте жовтня 1952 року. Офіцер Вайт, ведучи нагляд за достроково звільненим Персі Гаскінсом, помітив його у товаристві двох знаних бандюків — Роберта Мекі та Карла Картера Гоффа. Усі троє були не раз судимі за збройні пограбування, і офіцер Вайт, зрозумівши, що вони можуть готувати наступний злочин, почав діяти. Він пішов слідом за Гаскінсом, Мекі та Гофом в овочеву лавку за адресою: С.Берендо, № 1683. Троє підозрюваних пограбували крамницю і спробували втекти. Коли вони вийшли на вулицю, офіцер Вайт, який все бачив через вікно, наказав їм кинути зброю і здатися. Грабіжники відмовилися. Вайт почав стріляти, вбив Гоффа і важко поранив Мекі. Гаскінс здався. Мекі пізніше помер від отриманих поранень, а Гаскінса судили за озброєне пограбування. Він зізнався ще в кількох злочинах і як рецидивіст був засуджений на довічне ув’язнення.

На завершення хочу підкреслити, що значною мірою завдяки офіцерові Вайту, Підрозділ нагляду у перший же рік свого існування досягнув настільки добрих результатів. 15 березня 1953 року я знову беруся до обов’язків співробітника Відділу вбивств і хотів би, щоб офіцер Вайт перейшов туди разом зі мною. На мою думку, він володіє всіма якостями, необхідними для справжнього детектива.

З повагою

Дадлі Л. Сміт,

Жетон № 410 Лейтенант,

Відділ з розслідування вбивств

Управління поліції Лос-Анджелеса

Щорічний рапорт про службову відповідність

«Конфіденційно»

6 січня 1953 року

Склав: капітан Расселл Міллард

Копії: до Відділу кадрів та Адміністративного відділу

6 січня 1953 року

ЩОРІЧНИЙ РАПОРТ

Про службову відповідність

ЗА ПЕРІОД: 13/4/1952—31/12/1952

СПІВРОБІТНИК: Вінсеннс, Джон,

НОМЕР ЖЕТОНА: № 2302

ПОСАДА: сержант поліції, детектив (Держ.службовець 5 розряду)

МІСЦЕ СЛУЖБИ: Відділ детективів (Відділ моралі)

НАЧАЛЬНИК: Капітан Рассел А. Міллард,

Жетон № 5009

Джентльмени!

Оцінивши роботу сержанта Вінсеннса на «четвірку з мінусом», вважаю за необхідне супроводити її такими коментарями:

А. Відколи він покинув пити, від нього стало набагато більше користі в операціях, пов’язаних із припиненням незаконної торгівлі алкоголем.

Б. Вінсеннс схильний перевищувати межі своїх службових обов’язків, коли йдеться про наркотики. Так, не раз траплялося, що, виявивши на місці злочину наркотики, він наполягав провести арешт за зберігання наркотичних речовин.

В. Мої побоювання з приводу того, що Вінсеннс не впорається зі своїми основними обов’язками у Відділі моралі, допомагаючи в роботі своєму наставнику Дадлі Л. Сміту з Відділу вбивств, не виправдалися. Це, безумовно, свідчить на користь сержанта Вінсеннса.

Г. Показання Вінсеннса з приводу торішнього різдвяного побоїща, не викликали до нього неприязні з боку товаришів, оскільки він теж виявився «постраждалим» (втратив роботу у Відділі боротьби з наркотиками, яка, очевидно, для нього є дуже важливою), а також тому, що жоден з офіцерів, проти яких він дав свідчення, ще не потрапив до в’язниці.

Ґ. Вінсеннс постійно просить мене перевести його назад до Відділу боротьби із наркотиками. Однак я не збираюся його відпускати, поки він не розкриє якусь велику справу — так вже у нас у Відділі повелося. Вінсеннс намагався натиснути на мене, використовуючи свої зв’язки із заступником окружного прокурора Елісом Лоу, але я, так само як і Лоу, відмовив. І буду відмовляти й надалі, навіть якщо він стане прокурором.

Д. У Відділі ходять чутки, що Вінсеннс є інформатором жовтого журналу «Цілком таємно». Я його попередив: якщо бодай щось із наших внутрішніх справ вийде за межі Відділу, йому місця буде мало.

Е. На завершення хочу відзначити, що загалом Вінсеннс як офіцер цілком відповідає Відділові моралі. Він багато працює, його звіти завжди написані чітко й грамотно (хоча, мабуть, не без фантазій). Особливо добре він розв’язує справи, пов’язані з букмекерством та проституцією. Зазначу також, що Вінсеннс не нехтує своїми обов’язками технічного консультанта в телесеріалі «Жетон честі», що також свідчить на його користь. Останнім часом наш Відділ помітив незвичний наплив порнографічних видань, з цього приводу ведеться розслідування. Можливо, для Вінсеннса це розслідування стане шансом проявити свої здібності детектива й повернутися до Відділу боротьби із наркотиками. Отже, ще раз, загальна оцінка його діяльності — чотири з мінусом.

З повагою,

Расселл А. Міллард,

Жетон № 5009

Начальник Відділу моралі

Управління поліції Лос-Анджелеса

Щорічний звіт про службову відповідність

«Конфіденційно»

11 січня 1953 року

Склав: лейтенант Арнольд Реддін,

начальник Відділу детективів відділка «Голлівуд»

Копії: до Відділу кадрів та Адміністративного відділу

11 січня 1953 року

ЩОРІЧНИЙ РАПОРТ Про службову відповідність

ЗА ПЕРІОД: 1/3/1952—31/12/1952

СПІВРОБІТНИК: Екслі, Едмунд Дж.,

НОМЕР ЖЕТОНА № 1104

ПОСАДА: сержант поліції, детектив (Держ.службовець 5 розряду)

МІСЦЕ СЛУЖБИ: Відділ детективів відділка «Голлівуд»

НАЧАЛЬНИК: лейтенант Арнольд Д. Реддін,

Жетон № 556

Джентльмени!

Щодо сержанта Екслі.

У цієї людини безумовний талант до детективної роботи. Він розумний, проникливий, працездатний і, здається, не має особистого життя, бо готовий повністю присвячувати себе роботі. Йому всього тридцять років, з них він усього дев’ять місяців на посаді детектива, але за цей час він встиг провести вже безліч арештів, з яких 95 відсотків (переважно — дрібні злочини проти власності) були доведені до суду та завершилися винесеними вироками.

Звіти Екслі завжди грамотні, точні й неодмінно вирізняються глибоким розумінням ситуації.

Екслі погано працює з напарниками і набагато краще — сам, тому я дозволив йому проводити допити самому. Допити він вибудовує чудово, і протягом цих дев’яти місяців отримав чимало, на мій погляд, справді дивовижних зізнань (і все це — без застосування фізичної сили!). Одним словом, за всіма параметрами службової відповідності я ставлю йому тверду «п’ятірку».

Однак після того, як він свідчив у суді в справі щодо погрому минулого Різдва, усі колеги його ненавидять, а за те, що він завдяки цьому ще й просунувся по службі, його ще й відкрито зневажають. (Про те, що Екслі дістав посаду детектива завдяки своїм свідченням, знають абсолютно всі, та й сам він цього не приховує.) Також більшість моїх підопічних вважає Екслі боягузом, оскільки на допитах він не вдається до фізичної сили.

Екслі з відзнакою склав іспит на лейтенантські звання, і дорога нагору йому тепер відкрита. Однак я вважаю, що для лейтенанта у Відділі детективів він, по-перше, надто молодий і недосвідчений, а по-друге, таке просування неминуче зумовить щебільшу ненависть до нього з боку товаришів по службі. А коли він стане начальником, його ненавидитімуть геть усі.

З повагою,

Лейтенант Арнольд Д. Реддін,

Жетон № 556

УРИВОК: «Лос-Анджелес Дейлі Ньюс», 9 лютого

ОФІЦІЙНО: БУДІВЕЛЬНИЙ МАГНАТ ЕКСЛІ ДІСТАЄ ДОЗВІЛ НА БУДІВНИЦТВО МЕРЕЖІ ШОСЕ У ПІВДЕННІЙ КАЛІФОРНІЇ

Сьогодні в комісії дорожнього будівництва округу Лос- Анджелеса оголошено, що підряд на будівництво мережі сучасних шосейних доріг, які з’єднають центральний Лос-Анджелес, Голлівуд, Сан-Педро, Помону, Сан-Бернардіно, Південну затоку і долину Сан-Фернандо, отримує Престон Екслі, власник «Екслі Констракшн» і колишній співробітник поліції Лос-Анджелеса, який розпочинав свою кар’єру в Сан-Франциско розносником газет.

«Про деталі ви незабаром дізнаєтеся, — сказав Екслі по телефону нашому кореспондентові. — На завтра у мене запланована телевізійна прес-конференція. Крім мене, там будуть люди з комісії дорожнього будівництва та місцевого парламенту».

Журнал «Цілком таємно», лютий 1953 року

ОКРУЖНИЙ ПРОКУРОР ЛОС-АНДЖЕЛЕСУ ВІДПОЧИВАЄ ВІД КАМПАНІЇ ІЗ ЧОРНИМИ КРАСУНЯМИ!!!

Сідней Гадженс

Білл Макферсон, окружний прокурор Лос-Анджелесу, полюбляє молоденьких, довгоногих, грудастих, окатих і — чорних. Від гарлемського Шуґар-Гілл до негритянських кварталів Лос-Анджелеса наш 57-річний сім’янин, батько трьох дочок-підлітків, відомий більше як любитель солоденького, завжди готовий смітити зеленими папірцями в тих таємних куточках, де гримить джаз, стоїть густий дим із запахом трави і під надривні ридання саксофона вибухають пристрасні чорно-білі романи.

А втім — що тут такого? Макферсон, у якого у самому розпалі передвиборча кампанія, мусить тягатися із молодим та вправним Еллісом Лоу. Не дивно, що його тягне розслабитися. Самі подумайте. Може, він ходить поплавати в басейні клубу «Джонатан»? Ні. Може, він воліє сходити із родиною на вечерю до Майка Лімана або в «Тихий океан»? Ні. То куди ж він іде? Прямісінько в негритянські бари.

На південь від бульвару Джефферсона розміщено зовсім інший світ. Вкладайте волосся, одягайте червоний шкіряний піджак і відправляйтеся на пошуки пригод. Білл Макферсон ходить сюди щочетверга.

Але повернімося до фактів. Меріон Макферсон, багатостраждальна дружина нашого ласунчика Білла, думає, що по четвергах її чоловік ходить на бокс — дивитися, як молоді легковаговики-мексиканці щосили лупцюють один одного. Але вона помиляється — увечері у четвер Поганий Біллі кохатиметься, а не насолодждуватиметься битвами.

Факт номер один: Білл Макферсон — регулярний клієнт «Салону Мінні Робертс», відомого кольорового борделю на півдні Лос-Анджелеса. Можете вважати це чутками — хоча на порожньому місці такі чутки не з’являються, — але подейкують, що наш Біллі обожнює приймати ванну у молоці вартістю у $-- разом із двома пухкими дівчатами з Конго.

Факт номер два: Макферсона бачили в закладі Томмі Такера — наш герой із задоволенням слухав Чарлі «Птаху» Паркера (еге ж, ще того торчка) і попивав фірмові коктейлі в місцевому барі. Його остання пасія — Лінетт Браун, 18-річна чорношкіра дівчинка, яку вже двічі притягували за зберігання марихуани, — погодилася дати інтерв’ю нашому кореспонденту.

— Біллі любить чорних, — розповіла вона. — Він каже: «Хто раз спробував чорненьку, той уже білу не полюбить». Він любить джаз і любить позависати. Він справді одружений? Він насправді окружний прокурор?

Так, насправді, солоденька. Поки що принаймні. До виборів ще так багато четвергів, а чи зможе наш Грайливий Біллі так довго стримувати свої темні бажання?

І пам’ятайте, дорогі читачі, що про все це ви вперше почули від нас — без протоколу, конфіденційно і цілком таємно.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Геральд-Експрес», 1 березня

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙОГО, ЩО БИВ ЗАТРИМАНИХ У СВЯТВЕЧІР, ЗВІЛЬНЯЮТЬ

2 квітня Річард Алекс Стенсленд залишає виправний заклад «Вейсайд». Засуджений минулого року за чотирма кримінальними статтями (усі звинувачення пов’язані із його поведінкою під час відомого скандалу під назвою «Криваве Різдво»), він виходить на свободу — колишній поліцейський із туманним майбутнім.

Колишній напарник Стенсленда офіцер Венделл Вайт погодився дати інтерв’ю нашому кореспондентові:

— Діку просто не пощастило, — зазначив він. — Я теж був там тієї ночі і міг опинитися на його місці. Дік зробив з мене хорошого поліцейського. Усім, що в мене є, я зобов’язаний йому і не можу примиритися з тим, що з ним сталося. Як і раніше, я вважаю його своїм другом і, думаю, крім мене, у нього залишилося в поліції чимало друзів.

І мабуть, не тільки в поліції. Стенсленд розповів нашому кореспонденту, що після звільнення збирається працювати на Ейбрагама Тайтелбаума, власника «Кошерного Ейба» — відомого ресторану в Західному Лос-Анджелесі. Ми запитали Стенсленда, чи тримає він образу на тих, через кого він опинився у в’язниці.

— Тільки на одного, — відповів він. — Але я занадто законослухняний для того, аби йому мститися.

«Лос-Анджелес Дейлі Ньюс», 6 березня

ЗАВДЯКИ СКАНДАЛОВІ ПОСАДУ ОКРУЖНОГО ПРОКУРОРА ВЗЯТО БЕЗ БОЮ

Як і очікувалося, передвиборча боротьба між нинішнім окружним прокурором Вільямом Макферсоном та його молодим і честолюбним заступником Еллісом Лоу буде нелегкою, бо ж на кону стоїть посада головного захисника правосуддя в Південній Каліфорнії на наступні чотири роки. Обидва кандидати запропонували виборцям свої програми: як ефективніше боротися зі злочинністю та оптимально використовувати державний бюджет. Обидва, як і слід було очікувати, клянуться захищати закон і порядок щосили. У поліції та серед юристів Лос-Анджелеса Макферсон має репутацією занадто ліберального добряка, тому загалом вони більше схиляються до Лоу. Однак колишнього прокурора підтримувала федеральна влада. До того ж Макферсон провадив свою кампанію більш уміло та спокійно, тоді як Лоу своїми різкими заявами радше відштовхував виборців, аніж приваблював їх. До певного моменту кампанія велася хоч і досить жорстко, але джентльменськими методами, поки не вийшов лютневий випуск журналу «Цілком таємно».

Більшість людей не надто довіряє «Цілком таємно» та іншим подібним виданням, проте в період передвиборної кампанії кожне слово, сказане про кандидатів, набирає особливої ваги. У статті стверджувалося, що окружний прокурор Макферсон, щасливо одружений вже двадцять шість років, віддається розпусті з юними негритянками. Сам прокурор проігнорував статтю, яку супроводжувало фото, де він перебуває в товаристві чорношкірої дівчини в одному з нічних клубів південного Лос-Анджелеса. Місіс Макферсон, однак, статтю не проігнорувала — вона негайно подала на розлучення. Утім, Елліс Лоу у своїй передвиборчій кампанії цю статтю не згадував, і становище Макферсона залишалося досить міцним. Але за три дні до виборів до служби шерифа надійшла анонімна інформація про те, що в одному з номерів мотелю «Бузок» на Сансет-Стріп відбувається незаконне любовне побачення. Під час рейду працівники служби шерифа затримали прокурора Макферсона, а також його подругу — 14-річну повію-негритянку Марвелл Вілкінс, що вже має два приводи до Відділу у справах неповнолітніх. Макферсона було затримано за звинуваченням у розбещенні неповнолітньої.

Марвелл Вілкінс розповіла, що Макферсон посадив її до себе в машину на Південно-Західній авеню, запропонував двадцять доларів за годину її часу і привіз до мотелю «Бузок». Макферсон впав на дурника: за його словами, він випив «кілька мартіні» на діловій вечері з виборцями в «Тихому океані», потім сів у машину… і далі нічого не пам’ятає. Решта — уже історія: слідом за службою шерифа до мотелю «Бузок» набилися репортери й фотокореспонденти, ім’я Макферсона опинилося на перших шпальтах усіх газет, і наступного вівторка Лоу майже без боротьби посів місце окружного прокурора.

Однак є у цій історії щось неправильне. Ми в «Дейлі Ньюс» (незважаючи на те, що під час виборчої кампанії підтримували Макферсона) не піддаємо сумніву право «Цілком таємно» і подібних йому бульварних видань публікувати будь-який бруд. Нам не вдалося розшукати Марвелл Вілкінс, оскільки дівча після звільнення з-під варти як крізь землю провалилося. Аби не розкидатися голослівними звинуваченнями, ми, тим не менш, просимо новообраного окружного прокурора Елліса Лоу провести ретельне розслідування цієї справи хоча б для того, щоби початок його каденції не був затьмарений підозрілими справами.

Частина друга Бійня в «Нічній Сові»

Розділ 14

Уся кімната для інструктажу була в його розпорядженні.

Внизу тривала вечірка на честь виходу на пенсію його колеги — його не запросили. Треба ж комусь вичитати тижневий звіт, скласти рапорт і прикріпити його до дошки оголошень. І всім відомо, що ніхто не зробить цього краще за нього. У газетах тільки й мови про відкриття Дрімленду, а інші копи вже просто задовбали його іграшками-дуділками у вигляді Мучі-Мауса. На вечірці смалить Спейс Кулі; коридорами блукає збоченець «Собачник» Перкінс. Справа йде до півночі, але сну в жодному оці — Ед читає і друкує.

9/4/53: грабіжник-трансвестит обчистив чотири крамниці на Бульварі Голлівуд, поклавши двох продавців, що застигли його на гарячому, прийомами дзюдо. 10/4/53: двоє білих чоловіків посадили на ножі швейцара із китайського ресторану «Ґраумана» після того, як він попросив їх не палити у приміщенні. Підозрюваних досі шукали; лейтенант Реддін заявив, що він занадто недосвідчений для розслідування такого вбивства, і самоусунувся від справи. 11/4/53: ціла гора злочинів — протягом двох останніх тижнів надійшло кілька повідомлень про молодих негрів, що стріляли в повітря з дробовиків у Гріффіт-парку. Особистості не встановлені, їздять містом на фіолетовому «меркурії» 1948—50-хх років випуску. 11/4/53—13/4/53: п’ять грабунків посеред білого дня, у приватних будинках на північ від Бульвару вкрадено коштовності. Розслідування ще нікому не доручили; Ед поставив галочку: взятися за цю справу, поки ніхто на неї не наклав свою лапу. Сьогодні було чотирнадцяте — може, і перепаде щось.

Ед закінчив друкувати. У порожній кімнаті йому було затишно, як ніде — поруч не було нікого, хто б його ненавидів, лише столи та повні папок шафи. Порожні бланки на стінах — їх треба було заповнювати під час затримання злодіїв та допиту підозрюваних. Змусити зізнатися — це півсправи. А ось якщо правильно повести допит — якщо полюбиш та зненавидиш підозрюваного належною мірою, — тоді він викладе тобі подробиці, які відкриють очі на справжній стан справ і підкажуть, як поводитися і на що налягати під час допиту наступного підозрюваного. Цього його навчили Арт Де Спейн і батько. У них були цілі коробки зі стенограмами допитів: зізнання кіднеперів, ґвалтівників та іншого сміття. Арт міг би набити морду кожному із них, але частіше погрожував, ніж виконував свої погрози. Престон Екслі руку підіймав зрідка і завжди згадував ці випадки як приклад своїх особистих поразок у ролі поліцейського. Вони зачитували йому ухильні відповіді і змушували вгадувати питання; ділилися із ним обов’язковим для сищика досвідом — спеціальний лексикон слідчого, який розв’яже язика будь-якому співрозмовникові. Вони вчили його, що в кожної людини є кілька рівнів слабкості — одні дошкульні місця злочинець легко розкриває, варто лише на нього трохи натиснути, інших же він соромиться і здасть їх хіба що вправному детективові. Вони плекали в Едові це відчуття уразливих місць. І він його вигострив у собі настільки, що іноді навіть не міг дивитися на своє відображення у дзеркалі.

Вони засиджувалися допізна — двоє вдівців та молодий холостяк. Арт мав бзік щодо серійних убивць — він раз у раз просив його тата знову оживити в пам’яті справу Лорена Атертона: жахливі докази, показання свідків. Престон неохоче ділився спогадами — він волів, аби його слава не потьмяніла із часом від постійних згадувань цього випадку. Але також розглядали і старі справи Арта — Едові було чого повчитися і тут: майже миттєві зізнання, статистика розкриття злочинів на рівні 95 відсотків. Його талант до розкриття злочинів був безсумнівним.

Засинаючи на ходу, Ед спустився на парковку.

— Кря-кря! — почулося раптом позаду, і чиїсь руки розвернули його.

Перед ним був чоловік у дитячій масці — каченяти Денні. Двійка лівою та правою збила з нього окуляри; удар по нирках — і він завалився на підлогу. Наступні удари були по ребрах — після них Ед зіщулився.

Удар в обличчя, перед очима понеслися спалахи; зробивши свою справу, двоє чоловіків пішли геть — один крякав, другий сміявся. Впізнати їх було дуже легко: різкий голос Діка Стенсленда, хода професійного футболіста Бада Вайта.

Ед сплюнув кров і вилаявся їм услід.

Розділ 15

Расс Міллард інструктував четвертий загін Відділу моралі щодо порнографії.

— Порнографічні фотожурнали, джентльмени. Останнім часом нерідко їх знаходять на місцях скоєння злочину, особливо якщо йдеться про справи, пов’язані із наркотиками, букмекерством та проституцією. Зазвичай такі штуки виробляють у Мексиці, тому це перебуває поза нашою юрисдикцією. Але в той же час порнографія зазвичай — це добре організований бізнес, тому що на виробництво матеріалу потрібні великі бабки, а на його розповсюдження — ще й великі зв’язки. Але Джек Драґна — депортований, Мікі Коен — у в’язниці, та й узагалі, він занадто пуританин для таких речей, а Мо Яґєлці і без того є чим опікуватися. Брудні картинки не у стилі й Джека Вейла — той лише трусить букмекерів і потім просаджує всі гроші у казино в Лас-Веґасі. До того ж не схоже, аби все це друкувалося тут — занадто висока якість, як для типографій Лос-Анджелесу. Хлопці з дільниці на Ньютон-стрит перевірили — у місцевих друкарень просто немає технічної можливості друкувати такі журнали. Однак декорації знімків вказують на те, що робили їх десь у Лос-Анджелесі: у вікнах іноді видно пейзажі, які нагадують Голлівуд-Гіллс, та й узагалі — меблювання на фото притаманне типовим дешевим лос-анджелеським помешканням Отже, наше завдання: знайти джерело цього бруду й заарештувати всіх, хто це виробляє, позує для цього та розповсюджує, та й меблювання типове для дешевих лос-анджелеських квартирок.

Джек застогнав. Господи, мисливці на порноділків у 1953-му. Але іншим, здавалося, кортіло погортати картинки або, може, навіть і показати дружинам.

Міллард ковтнув таблетку від серця:

— Хлопці з Ньютон-стрит опитали всіх, хто міг бути пов’язаний із цим, і всі вони заперечують, що мають таке. У типографіях ніхто не знає, де могли виготовити журнали. Журнали показали працівникам Бюро та нашим загонам у відділках по всьому місту, але моделей ніхто не впізнав. Так що, джентльмени, вся надія на вас.

Гендерсон і Кіфка підняли руки; у Стейтіса хіба аж слина потекла. Міллард роздав журнали.

— Вінсеннсе, невже б ти хотів зараз бути десь в іншому місці?

— Так, капітане. У Відділі боротьби з наркотиками.

— Серйозно? А ще?

— Ну, хіба що у другому загоні — вони з повіями працюють.

— Розкрий велику справу, сержанте, і мотай звідси. Я охоче тебе позбудуся.

Приміщенням пронеслися охи, ахи, смішки та улюлюкання; троє чоловіків заперечно похитали головами, вочевидь, не впізнавши нікого. Журнали передали Джекові,

Сім примірників, високоясний глянцевий папір, прості чорні обкладинки. По шістнадцять сторінок із фотографіями у кожному журналі: кольорові та чорно-білі. Два номери розірвані навпіл; фотографії були дуже відверті: чоловіки з жінками, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Проникнення великим планом: натурали, гомики, лесбійки із ділдо. А за вікнами — голлівудський пейзаж; знімки злягань у дешевих квартирах: щось на кшталт ліпнини на стелі, стандартний набір чи не всіх лос-анджелеських кімнат-кавалерок. Для порнографічних фото обстановка цілком звичайна — тільки моделями були не наркомани зі скляними очима, а здорові гарні молоді люди, голі або костюмах: єлизаветинська епоха, японські кімоно. Джек склав розірваний навпіл випуск і зрозумів, що йому усміхнулася удача: на фото був Боббі Індж, — хлопець-повія, що одного разу взяли на «траві», — який смоктав хлопцеві у костюмі із китового вуса.

— Упізнав когось, Вінсеннсе? — спитав Міллард.

Дідька тобі лисого.

— Ні, капітане. А звідки оці розірвані?

— Знайдено в сміттєбаці за багатоквартирним будинком у Беверлі-Гіллс. Управбуд їх знайшла, стара жінка на ім’я Лоретта Дауні, та й зателефонувала до місцевого відділка поліції. А хлопці з Беверлі-Гіллс уже передали це нам.

— А є адреса будинку?

Міллард пошукав у папірцях.

— Шарлевіль, № 9849. А навіщо тобі?

— Та просто подумав, що цю частину розслідування я можу взяти на себе. У мене в Беверлі-Гіллз є добрі зв’язки.

— Гаразд. Не просто так тебе «Сміттє-Джеком» кличуть. Негайно в Беверлі-Гіллс. Хендерсон, ви з Кіфкою беріться за затриманих і спробуйте з’ясувати, де вони взяли цю гидоту, — зараз я вам принесу копії протоколів. Натякніть, що, якщо вони підуть на співпрацю зі слідством, ніяких додаткових обвинувачень висунуто не буде. Стейтіс, бери журнали та рушай до пунктів прокату костюмів, можливо, там впізнають або свій реквізит, або тих, хто його позичав, або самих акторів. Спершу спробуймо піти цим шляхом. Якщо ми візьмемося шукати всіх цих людей у картотеках, то втратимо щонайменше тиждень часу. Розійтися. Агов, Вінсеннсе, ворушися. І май на увазі — це Відділ моралі, а не боротьби з наркотиками. Крок убік від інструкцій — і ти в халепі.

Джек заворушився. Спершу в архів, за папкою Боббі Інджа, потім до старої у Беверлі-Гіллс, вислухати її свідчення, які лише підтвердять уже готову гіпотезу: Боббі Індж є членом злочинного угруповання, що створює та поширює непристойні матеріали, — звинувачення, яке тягне на кримінальну відповідальність. Боббі моментально здасть і фотографів, і моделей, і свою зіркову братію — інакше з ними не можна.

День був холодний, вітряний; Джек попрямував на захід, до «Олімпіка». Дорогою він слухав радіо; диктор згадав ім’я Елліса Лоу: розповідали про скорочення бюджету прокуратури. Елліс щось відповідав; згадавши про Білла Макферсона, Джек переключився на іншу станцію. Там грала якась весела бродвейська пісенька, але думки про Макферсона з голови не йшли.

Операція із «Цілком таємно» — це була його ідея: Макферсон любив кольорових дівчат, Сід Гадженс любив публікувати пікантні історії. Елліс Лоу про все це знав, план схвалив і був вдячний за таку послугу. Дружина Макферсона подала на розлучення, а Лоу нічого більше й не треба було — його рейтинг стрімко рвонув угору. Але Дадлі Сміт вирішив, що цього замало, і зробив усе напевно й легко.

У Дот Ротштейн була одна кольорова дівчина, з якою вони познайомилися в колонії для неповнолітніх і з якою час від часу розважалися. Дот домовилася із подружкою, Дадлі Сміт і його вірний посіпака Майк Брюнинг приготували заздалегідь номер у мотелі «Бузок» — знаменитому траходромі на Сансет-Стріп, за містом, де навіть окружний прокурор — просто іще один мужик, впійманий у самих трусах на гарячому. Макферсона запросили на вечерю до «Тихого океану». Дадлі та Марвелл Вілкінс — чорна чотирнадцятирічна красуня — чекали зовні. Брюнінґ завчасно сказав кому треба, і шериф Західного Голлівуду попередив пресу, а Джек Вінсеннс долив Макферсону в останній келих мартіні хлоралгідрату. З ресторану окружний прокурор вийшов уже на ватяних ногах, проїхав на своєму «каділаку» кілька кілометрів, на розі Вілшир та Альворада звернув на тротуар і вимкнувся. Брюнінґ із наживкою — Марвелл у коктейльній сукні — слідував за ним. Він сів за кермо автомобіля Макферсона, привіз Білла й дівчину на умовлене місце, а те, щоби це вплинуло на політику, було вже справою техніки.

Еллісу Лоу нічого не сказали — він вважає, що йому просто пощастило. Дот відправила Марвелл до Тіхуани, усі витрати оплатили — з бюджету жіночої виправної системи. Макферсон залишився без дружини та без роботи, але мав би подякувати, що не вирушив за ґрати за розбещення неповнолітньої, бо Марвелл так і не знайшли. Але дещо муляло Вінсеннсові — він знову змушений був зробити брудну послугу. Тому що Дот Ротштейн була в лікарні в жовтні сорок сьомого, тож, якщо вона знає, цілком можливо, знає і Дадлі. А якщо знають вони, то треба піти на все, аби більше ніхто не дізнався — передовсім Карен.

Ось уже цілий рік він був для неї справжнім героєм; іноді він і сам починав у це вірити. Він перестав посилати гроші дітлахам Скоґґінсів, закривши рахунок на сорока тисячах — стосунки з Карен вимагали грошей, а кожна ніч з нею вела його все далі від «Малібу Рандеву». Джоан Морроу Лоу залишалася такою ж стервою; Велтон і матуся, хай і знехотя, але змирилися з ним, а Карен любила Джека так, що часом йому ставало соромно. І робота у Відділі моралі була страшенно нудною — щоразу, коли траплялася справа, пов’язана із наркотиками, він хапався за неї із таким завзяттям, ніби це останній день його життя. Сід Гадженс його тепер майже не чіпав — Джек із наркотою вже не мав справи. Утім, після випадку із Макферсоном він цьому радів — невідомо, як би йому вдалося владнати все наступного разу.

Карен же виконувала свою брехливу роль, і це якоюсь мірою виправдовувало Джека. Багата спадкоємиця, випускниця престижної школи із будинком на узбережжі, за який заплатив татко. Цілком рутинна штука: йому тридцять вісім, їй двадцять три, з часом вона все зрозуміє. Вона хотіла за нього заміж — він опирався; маючи за свояка Елліса Доу, він до гробової дошки буде виконувати його доручення. Він знав, чому його роль героя потрапила у яблучко: Карен була тією, кого йому постійно хотілося вражати й дивувати. Він інстинктивно відчував, що саме з його роботи вона здатна сприйняти, а чого не може; її любов так вигострила його вміння оповідача, що тепер йому за великим рахунком навіть брехати не доводилося — достатньо було тільки замовчувати певні речі.

На дорозі виник затор; Джек звернув на північ, на Догені, потім — на захід, на Шарлевіль. Будинок № 9849 — двоповерхова будівля у стилі Тюдорів — перебував у кварталі від Вілшир. Джек припаркувався, перевірив поштові скриньки.

Усього їх було шість: одна — Лоретти Дауні, на п’яти інших значилися інші імена, три сімейних пари, один чоловік, одна жінка. Джек переписав усе, пішки дійшов до Вілшир та знайшов таксофон. Зателефонував до архіву та автоінспекції. На мешканців не було нічого — ані попередніх судимостей, ані взагалі кримінального минулого. Серед усіх виділялася хіба що самотня Крістін Берджерон, яку чотири рази притягували до адміністративки за недбале керування транспортним засобом, але без позбавлення прав. Поспілкувавшись із клерком, Джек отримав від нього ще трохи інформації: жінці було тридцять сім років, за родом занять — актриса/офіціантка, станом на липень 1952-го працювала у «Стен Драйв» у Голлівуді.

Чуття підказало Джекові: зазвичай офіціантки в Беверлі-Гіллс не живуть; очевидно, Крістін десь підробляла ліваком, інакше жити тут їй було б не по кишені. Джек повернувся до будинку № 9849, постукав у двері з табличкою «Керівниця».

Відчинила стара жінка.

— Слухаю вас, молодий чоловіче?

Джек швидко показав свій жетон.

— Поліція Лос-Анджелеса, мем. Я з приводу тих журналів, що ви знайшли.

Стара примружилася через окуляри із товстими, як від пляшки з-під коли, скельцями.

— Мій покійний чоловік взявся б за це і нікому б спуску не дав, містер Гарольд Дауні такої гидоти у своєму будинку би не потерпів.

— Мем, ви самі знайшли ці журнали?

— Ні, молодий чоловіче, їх знайшла моя прибиральниця. Вона їх розірвала і викинула у відро для сміття, а вже там їх знайшла я. Подзвонила у поліцію Беверлі-Гіллс, а потім розпитала Еолу.

— А де їх знайшла Еола?

— Ем-м-м… Я… не знаю, чи повинна я…

Джек різко змінив тему:

— Розкажіть про Крістін Берджерон.

— Вона мені в печінках уже сидить, — гаркнула хазяйка, — і синуля їхній також. Навіть не знаю, хто паскудніший!

— Проблемна мешканка, мем?

— Тільки й робить, що хахалів до себе водить! І катається по будинку на цих своїх ковзанах роликових — ну, як оце офіціантки катаються. А син її, негідник, навіть до школи ніколи не ходив! Хлопцю сімнадцять років, а він валандається із неробами!

Джек витягнув із кишені фотку Боббі Інджа; стара піднесла її до очей.

— Так, це один із приятелів-негідників Деріла. Він сюди разів десять приходив, не менше. А хто він такий?

— Мем, Еола знайшла журнали у квартирі Берджеронів?

— Ем-м-м…

— Мем, Крістін Берджерон або її син зараз вдома?

— Ні, я чула, як вони пішли кілька годин тому. Слух у мене гострий, не те, що зір.

— Мем, якщо ви проведете мене до їхнього помешкання і я там знайду подібні журнали, на вас чекатиме винагорода.

— Ем-м-м…

— У вас є ключі, мем?

— Звісно, я маю ключі, я ж управителька. Що ж, я вас впущу, якщо пообіцяєте нічого там не чіпати й не обкладати вашу винагороду податком.

Джек запхав фотокартку назад до кишені.

— Як забажаєте, мем.

Жінка пішла вгору, до квартир на другому поверсі. Джек слідував за нею; стара відчинила треті двері.

— У вас п’ять хвилин, молодий чоловіче. І будь ласка, обережніше із меблями — цей будинок належить моєму шваґрові.

Джек увійшов. Чистенька кімната, щоправда, підлога подряпана — напевно, ковзанами, про які згадувала стара жінка. Меблі якісні, хоча і старі та занедбані. Стіни — голі, телевізора — немає, на столі в рамках дві фотографії.

Джек взяв світлини; Лоретта Дауні підійшла до нього ближче. В однакових рамках — двоє гарних людей.

Світловолоса жінка із зачіскою «під пажа», дешевий блиск у погляді. І схожий на неї хлопчина — абсолютний білявчик із великими й дурними очиськами.

— Це Крістін із сином?

— Егеж, гарна пара, треба визнати. Молодий чоловіче, а про якого розміру винагороду йшлося?

Джек проігнорував її питання й попрямував до спальні: швидко передивився полиці та шухляди в шафі, зазирнув під матрац. Ані порнухи, ані наркоти, нічого особливого — можливо, окрім мереживної жіночої білизни.

— Молодий чоловіче, п’ять хвилин минуло. І я хочу, аби ви в письмовому вигляді підтвердили, що виплатите мені винагороду.

Джек обернувся до неї, посміхаючись:

— Я вам надішлю її поштою. І дайте мені ще хвилину, я перевірю їхню телефонну записну книжку.

— Ні! Ні! Вони можуть повернутися будь-якої миті! Вийдіть зараз же!

— Лише одна хвилинка, мем.

— Ні, ні, ні! Йдіть негайно!

Джек попрямував до дверей.

— Ви дуже нагадуєте мені того поліцейського із популярного телешоу, — сказала йому стара.

— Я навчив того актора всього, що знаю сам, — обернувшись, відповів Джек.

Отже, щось уже починало вимальовуватися.

Боббі Індж швидко здасть торговців порнографією, погодиться дати свідчення, на нього та на Деріла Берджерона можна повісити аморалку: щоправда, хлопець іще неповнолітній, але за Боббі уже тягнеться довжелезний хвіст звинувачень у проституції та гомосексуалізмі. Взятися за них добряче — і швидко будуть і зізнання, і арешти, і купа паперової роботи для Мілларда. А згодом — молодчина Джек розкидає руками величезну купу гною і героєм повертається до Відділу боротьби із наркотиками.

Дорогою до Голлівуду Джек зробив гак та заїхав до «Стен Драйву». Там, вправно їздячи на роликах, розвозила таці Крістін Берджерон. Пухкі губки, провокативна поведінка — таку легко уявити і повією, і порномоделлю із членом у роті.

Джек припаркувався, погортав папку Боббі Інджа. Два ордери на арешт: несплата штрафної квитанції та неявка до відповідального інспектора. Остання відома адреса: Норт-Гемел, № 1824, Західний Голлівуд — у самому серці Лавандової Ущелини. Там розташовувалися три гей-бари: «Прихисток Лео», «Лицар в обладунках» та «Гральна кімнатка Бі-Джея» — усі поруч, на бульварі Санта-Моніка. Джек приготував наручники і попрямував на Гемел-Драйв.

Подвір’я бунгало на Стріп викладено торфом, на одній із поштових скриньок напис: «Індж — № 6». Джек знайшов потрібні двері, постукав. У відповідь — тиша.

— Боббі, солоденький! — покликав він фальцетом.

Але знову без відповіді. Двері замкнено, фіранки спущені — у помешканні панувала гробова тиша. Джек повернувся до машини й попрямував на південь.

Він вирішив прочесати всі гей-бари в районі, благо, розташовані вони всього лише у двох кварталах. «Прихисток Лео» було зачинено до четвертої; у «Лицарі в обладунках» жодної душі. Бармен пробурмотів у відповідь на його питання «Який ще Боббі?», ніби й справді не знав. Джек рушив у «Гральну кімнатку Бі-Джея».

Усередині все було оббито шкірозамінником — стіни, стеля, кабінки і навіть невеличка сцена для музикантів. Гоміки тусувалися біля барної стійки; бармен моментально розпізнав у Джекові лягавого. Тому той без довгих прелюдій підійшов і виклав на поверхню стійки фотографії.

Бармен їх узяв, щоб роздивитися.

— Його Боббі-якось-там звати. Він тут ду-у-уже часто буває.

— Наскільки часто?

— Ну, кілька разів на тиждень — залізно.

— Удень чи ввечері?

— І так, і так.

— А коли був востаннє?

— Учора. Власне, якраз приблизно о цій порі і був. А ви…

— А я сяду в одну із кабінок і почекаю на нього. Якщо прийде — тихенько сповісти мене. Зрозуміло?

— Так. Але слухайте, ви мені і так всіх відвідувачів розлякали.

— Пригадай це, коли рахуватимеш податки. Збитки тобі з податків віднімуть.

Бармен захихотів; Джек попрямував до кабінки біля сцени. Звідси найкраще стежити — передні двері, задні двері, барна стійка як на долоні. А його самого ховає темрява. Він спостерігав за тим, що відбувалося довкола.

Гейські ритуали залицяння: обмінюються поглядами, недовго розмовляють і зникають за дверима. Над барною стійкою — дзеркало: так відвідувачам легше роздивлятися одне одного, зустрічатися поглядами й ціпеніти в захваті. Минуло дві години, немає вже півпачки сигарет, а Боббі Інджем і не пахне.

У нього в животі вже буркотіло від голоду, у горлянці пересохло, пляшки за стінкою звабливо йому посміхалися. Господи, як же нудно. Джек вирішив, що дочекається четвертої і рушить до «Прихистку Лео».

Але о 3:53 з’явився Боббі Індж.

Сів на вільний стілець, бармен налив йому. Джек підійшов.

У переляканого бармена раптом затремтіли руки та забігали очі. Боббі різко обернувся.

— Поліція. Руки за голову, — сказав Джек.

Індж плеснув склянку з напоєм йому в обличчя. Смак скотчу на язиці; від алкоголю запекло в очах. Він закліпав, перечепився, безпомічно розтягнувся на підлозі. Поки Джек відкашлявся і, протерши очі, роздивився довкола, Боббі вже втік.

Джек вибіг на вулицю: Боббі ніде нема, зате від троуару якраз від’їжджав автомобіль. А Джек залишив свою машину за два квартали звідси.

Як же хріново від цього алкоголю!

Джек перебіг вулицю й залетів до туалету бензозаправки. Зірвав із себе піджак, від якого смерділо скотчем, викинув його у відро для сміття. Вимив обличчя, відтер із милом плями на сорочці. Хотів проблюватися, аби тільки позбутися цього огидного смаку, але не зміг. У раковині залишилася мильна вода — він набрав її в долоні, зробив кілька ковтків і його, нарешті, вивернуло.

Потроху він почав отямлюватися: заспокоювалося серце, ноги ставали твердішими. Джек зняв кобуру, обернув її паперовим рушником та повернувся до машини. Побачивши таксофон, він автоматично набрав вивчений напам’ять номер.

Трубку підняв Сід Гадженс.

— «Цілком таємно», цілком конфіденційно.

— Сіде, це Вінсеннс.

— Джекі, ти знову у Відділі наркотиків? Щось маєш?

— Ні, я маю для тебе дещо з Відділу моралі.

— Щось смачненьке? Якась зірка вляпалася?

— Не знаю, наскільки смачненьке, але ти в нас ще той кухар — із чого завгодно зліпиш десерт.

— А що це ти такий захеканий? Біг кудись?

Джек закашлявся, видуваючи ротом мильні бульбашки.

— Сіде, я зараз розслідую справу про порнографію. Непристойні фото. Сцени злягання, але люди на світлинах не схожі на якихось наркотів чи ханиг, вони вбрані у дорогі театральні костюми. Це дуже якісна, професійна робота. Я подумав, може, ти що-небудь про це знаєш?

— Ні. Нічого такого не чув.

Занадто швидко відповів, навіть на мить не замислився.

— А про хлопця-повію Боббі Інджа нічого не чув? Або жінку на ім’я Крістін Берджерон? Працює офіціанткою, можливо, підробляє повією.

— Уперше чую, Джекі.

— Лайно. Сіде, а як взагалі стосовно незалежних торгівців порнухою? Про це ти щось знаєш?

— Джеку, я лише знаю, що то все — дуже секретна штука, ото і все. Із секретами така річ, приятелю — секрети є в усіх. І в тебе також, Джеку. Поговоримо пізніше. Зателефонуй, як будеш на роботі.

І поклав слухавку.

СЕКРЕТИ Є В УСІХ — І У ТЕБЕ ТАКОЖ, ДЖЕКУ.

Сід був сам на себе не схожий, а його останні слова звучали як попередження.

НЕВЖЕ ВІН ЩОСЬ ЗНАЄ?

Стурбований Джек понісся до «Стен Драйв», відчинивши всі вікна в машині, аби вивітрився запах мила. Крістін Берджерон ніде не було видно. Він поїхав назад на Шарлевіль, № 9849. Постукав у двері — марно. Побачивши між дверима та косяком широку шпарину, Джек навалився плечем, і вони піддалися.

На підлозі вітальні лежав розкиданий одяг. Фотографії в рамках зникли.

Переляканий, він увійшов до спальні — на жаль, пістолет він примудрився забути в машині.

Порожні полиці та шухляди, голе ліжко. Джек побіг до ванної кімнати.

У душовій кабінці — розсипані тампони та тюбик зубної пасти. У раковині — скалки розбитих скляних поличок.

Словом, видно, що збиралися не більше п’ятнадцяти хвилин.

Джек полетів назад у Західний Голлівуд. Двері квартири Боббі піддалися іще легше; Джек увійшов, тримаючи напоготові пістолет.

І цей встиг утекти, хоча збирався він набагато охайніше.

Чиста вітальня, у ванній — повний порядок, прочинена шафа довірливо запрошувала порожніми полицями. У холодильнику — банка сардин. Відро для сміття на кухні — порожнє, а в ньому — свіжий паперовий пакет.

Джек влаштував у помешканні справжній розгром: у вітальні, спальні, ванній, кухні; перевернув полиці, поперекидав килими, розніс туалет. І раптом йому на думку спало: повні сміттєві баки обабіч вулиці — пан або пропав.

Від його зустрічі із Інджем минуло менше півтори години: це стерво навряд чи побігло просто додому. Він же, мабуть, повертався якимись околицями та бічними вуличками, плутаючи сліди, і не ризикнув сісти в машину, припарковану неподалік. Звичайно, він розумів, за що його намагалися заарештувати — за його старі грішки чи за порнуху. Він також розумів, що не можна допустити, аби його взяли із журналами на руках. Возити це все добро у машині — страшенний ризик, бо ж легко нарватися на обшук. Тому залишалися тільки сміттєві баки перед будинком.

Джек вибіг на тротуар і кинувся до баків — у спину йому лунав дитячий сміх. Один бак, другий, третій, четвертий, п’ятий, і ще два — за рогом. На останньому не було кришки; з нього визирав край чорного глянцевого аркуша.

Джек чимдуж побіг у той бік.

Просто нагорі лежали цілих три журнали. Джек схопив їх і прожогом повернувся до машини, увімкнувши склоочисники — дітлахи намалювали йому щось на лобовому склі. Ті самі голлівудські пейзажі у тлі, Боббі Індж із хлопцями та дівчатами, відверті сцени із невідомими красунями. До середини третього журналу фотографії зробилися вже зовсім непристойними: оргії, ланцюжки із тіл, десятки людей на вкритій покривалом підлозі. Відділені від тіл кінцівки: червоні потоки з відрубаних рук і ніг. Джек напружив очі й розгледів, що кров намальована червоним чорнилом, а самі знімки редаговані — очевидно, кінцівки штучні, та й кров лягає на підлогу занадто витонченими завитками.

Побачене збило його з пантелику — уся ця чорнильна кров і решта. Джек намагався бодай когось упізнати, але аж до останньої сторінки не зустрів жодного знайомого обличчя. Там він побачив, як Крістін Берджерон злягається із власним сином, стоячи на роликових ковзанах на подряпаній дощатій підлозі.

Розділ 16

До його поштової скриньки вкинули фотографію, на якій було зображено переляканого та закривавленого сержанта Еда Екслі. Підпису на звороті не виявилося, але в ньому не було й потреби: негатив залишився у Стенсленда та Вайта як страховка на випадок, якщо Ед надумає їх здати.

Шоста ранку. Ед сам у кімнаті для інструктажу. Садна на підборідді свербіли; через те, що зуби хитаються після удару, він не може нормально поїсти. Уже більше тридцяти годин пройшло, а руки в нього й досі тремтять.

Ось і розплата.

Він нічого не сказав батькові; не можна було допустити, аби чутки докотилися до Паркера з Відділу внутрішніх розслідувань. Бо тоді Бад Вайт почне мститися по-справжньому: він — людина Дадлі Сміта, той забрав його до себе у Відділ убивств і, очевидно, планує зробити з нього свого головного помічника. А ось Стенсленд набагато вразливіший: на випробувальному терміні, працює на Ейба Тайтелбаума, раніше був одним із биків Мікі Коена. Алкаш, який коли-небудь обов’язково повернеться до тюрми.

Що ж, Ед також зможе дати здачі.

За гроші з материних запасів він найняв двох хлопців з офісу шерифа. Ці двоє мали сісти йому на хвоста — і нехай тільки він спробує бодай трошки порушити правила умовного звільнення.

О-о-о, тоді він дізнається, де раки зимують.

Ед взявся за папери. Шлунок йому крутило: він давно не їв, кобура із паском тягнула вниз завеликі штани. Раптом динамік вибухнув страшним голосом:

— Увага! Бар «Нічна сова», один-вісім-два-чотири по Черокі! Масове вбивство! Код три!

Ед схопився на рівні ноги, відштовхнувши убік стілець. На місці нікого із детективів більше не було — цей випадок його.

На розі Голлівуд і Черокі було повно патрульних автомобілів; копи відгороджували стрічками місце злочину. Нікого з хлопців у цивільному не було — схоже, він і справді прибув найпершим.

Ед вимкнув сирену і вийшов з машини. До нього тут же підбіг патрульний.

— Завалили купу людей. Можливо, серед жертв є й кілька жінок. Це я їх знайшов, заїхав кави випити, а на дверях табличка «Зачинено у зв’язку із хворобою». Чуваче, «Нічна сова» взагалі ніколи не зачиняється. Усередині було темно, і я вже тоді почав підозрювати, що сталося щось недобре. Екслі, це, взагалі-то, не твоя ділянка, тут мають хлопці з центру бути, тому…

Екслі мовчки відштовхнув його й попрямував до дверей. На них і справді була табличка: «Зачинено завдяки хворобі». Ед увійшов і спробував одразу закарбувати в пам’яті усе побачене.

Довге прямокутне приміщення. Праворуч — ряд столиків із чотирма стільцями при кожному. На стінах — фотошпалери з малюнком із совами на ньому. На підлозі — лінолеум у шахову клітинку. Ліворуч — барна стійка і з десяток високих стільців біля неї. За стійкою — службовий прохід та кухня, на стінах якої висіли пательні й лопатки, тут же стояв столик для брудного посуду. Ліворуч від стійки — каса.

Відкрита, порожня. Лише трохи дрібних монет на килимку на підлозі.

На трьох столиках бардак: їжа розкидана, тарілки побиті й перевернуті, на підлозі біля столів — скалки. У кухню вели брудні сліди. Один зі стільців перевернуто догори ніжками, а поруч із ним — черевичок-човник на високому підборі.

Ед увійшов до кухні. Недосмажена їжа, битий посуд, підлогою розкидані пательні. Сейф, що був під обробним столом, — розчахнуто. Він порожній, лише поруч валяється трохи монет. Брудні сліди тут перетинаються і плутаються з іншими слідами. Масні й чіткі смуги від підборів тягнулися до комори-холодильника для продуктів.

Живлення вимкнене, холодне повітря до приміщення не надходить. Ед розчахнув двері.

Тіла лежали зразу під дверима гіркою, у калюжах крові. На стінах — бризки крові й мізків, сліди від пострілів. У стоці — півметрове завглибшки озеро крові. У ньому плавали стріляні гільзи.

ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ ДВОХ ТИЖНІВ НАДІЙШЛО КІЛЬКА ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО МОЛОДИХ НЕГРІВ, ЩО СТРІЛЯЛИ У ПОВІТРЯ З ДРОБОВИКІВ У ҐРІФФІТ-ПАРКУ. ОСОБИСТОСТІ НЕ ВСТАНОВЛЕНІ, ЇЗДЯТЬ МІСТОМ НА ФІОЛЕТОВОМУ «МЕРКУРІЇ» 1948—50-Х РОКІВ ВИПУСКУ…

Ед затулив долонею рота, спробував підрахувати тіла.

Облич не розібрати. Здається, п’ятеро. П’ятеро людей віддали життя за касу і сейф з декількома сотнями доларів, плюс гроші, які були при них.

— Срань господня.

Ще один новачок — блідий, аж зелений.

— Як багато людей ззовні? — спитав Ед.

— Я… я не знаю. Багато.

— Тримай себе в руках. Збери усіх, хай починають прочісувати місцевість і опитувати людей. Нам потрібно знати, які машини сюди сьогодні приїздили.

— Сер, вас хоче бачити чоловік з Відділу детективів.

Ед вийшов на вулицю. Уже зародилося на світ, і ранкове сонце освітило натовп глядачів. Патрульні відтісняли від місця злочину репортерів, позаду крутилися зіваки. Гули сирени, мотоцикли розчищали дорогу для швидких. Ед роззирнувся довкола, шукаючи когось із начальства; на нього накинулися репортери, викрикуючи питання.

Його зіштовхнули з тротуару, притисли до патрульної машини. Клац-клац-клац — заблимали спалахи фотоапаратів, і Ед повернув обличчя так, щоби не було видно його подряпин та синців. Раптом його плече стиснула сильна рука:

— Їдь-но додому, приятелю. Тепер за це беруся я.

Розділ 17

Відбулося перше в історії загальне зібрання детективів Управління поліції Лос-Анджелеса — були присутні всі детективи міста. Кабінет шефа був набитий дощенту.

Біля мікрофона стояли Тад Ґрін та Дадлі Сміт; детективи сиділи навпроти них, їм вже кортіло піти. Бад пошукав поглядом Еда Екслі — чудова нагода роздивитися його синці. Але Екслі не було, хоча подейкували, що в «Нічній сові» він з’явився першим.

Слово взяв Сміт:

— Панове, всі ви в курсі, навіщо вас тут зібрали. «Бійня в “Нічній сові”». Звісно, репортери з назвою передали куті меду, але зрозуміло, що це — жахливий злочин, який потребує рішучого розслідування та якомога швидшого розкриття. Цього від нас вимагають і преса, і публіка, а оскільки докази у нас на руках — то ми це зробимо.

У коморі-холодильнику закладу було знайдено шість трупів — три чоловічих і три жіночих. Я поспілкувався із власником «Нічної сови», і він розповів, що троє з убитих, то швидше за все Петті Чезімард і Донна Де Лука, білі жінки, офіціантка та касирка з нічної зміни, а також Жильберт Ескобар — мексиканець, кухар та посудомийник. Три інших жертви — жінка та двоє чоловіків — скоріше за все, відвідувачі. Каса та сейф порожні, кишені та сумочки жертв також, і це дає нам підстави вважати найбільш імовірним мотивом пограбування з метою наживи. Криміналісти зараз вивчають місце злочину, але поки що вони не виявили нічого, окрім слідів пальців у гумових рукавичках на касі та на дверях комори-холодильника. Час смерті жертв ми поки не визначили, але оскільки відвідувачів було небагато, можна припустити, що бійня відбулася глибоко вночі, в районі третьої години. На підлозі знайдено сорок п’ять гільз від «ремінґтона» дванадцятого калібру. Отже, імовірно, напад здійснили троє осіб із п’ятизарядними дробовиками, які вони перезаряджали двічі. Нема сенсу казати, що майже сорок пострілів було зроблено вже без потреби. Отже, панове, ми маємо справу із жорстокими та безжальними тварюками.

Бад роззирнувся. Екслі так і нема, сотня чоловіків записує щось у нотатниках. Джек Вінсеннс — у куточку, із порожніми руками.

До мікрофона став Тад Ґрін.

— Сліди крові на вулицю не ведуть. Ми дуже сподівалися на те, що знайдемо відбитки ніг. На жаль, нічого. До того ж Рей Лінкер з Відділу криміналістики сказав, що перші результати експертиз зможе надати лише через сорок вісім годин. Патологоанатом каже, що ідентифікувати особистості вбитих буде надзвичайно важко через жахливий стан тіл. Але один гарячий слід ми вже маємо.

До відділка «Голлівуд» надійшло вже чотири заявки, так що слухайте уважно. Справа в тому, що упродовж останніх двох тижнів були регулярні скарги на те, що в районі Ґріффіт-парку тусується повна машина молодих негрів, які стріляли в повітря з дробовиків. Цих шибайголів так і не знайшли, але свідки стверджують, що вони їздять на «меркурії» 1948—1950-х років випуску фіолетового кольору. А годину тому один з хлопців лейтенанта Сміта, опитуючи людей, знайшов свідка: торговець газетами заявив, що бачив фіолетовий «меркурій» 1948—1950-х років сьогодні вночі на парковці біля «Нічної сови», близько третьої години ночі.

Присутні в кімнаті пожвавилися, стало гамірно.

— Панове, слухайте далі. У списках розшуку такий автомобіль не значиться, тому дуже сумнівно, аби злочинці скористалися із викраденої машини. Від автоінспекції ми отримали повний перелік власників «меркуріїв» випуску 1948—1950-х років по всьому штату. Для цієї моделі фіолетовий був оригінальним кольором, до того ж вона була особливо популярна серед чорношкірої молоді. На весь штат Каліфорнія зареєстровано більше 1600 таких автомобілів, і в Південній Каліфорнії на білих зареєстровано лише кілька таких автомобілів. У самому ж Лос-Анджелесі таких машин, що належать афроамериканцям, 156 штук. Вас тут сидить трохи більше сотні. Ми склали список: домашні та робочі адреси. Хлопці з відділка «Голлівуд» зараз вивчають досьє на предмет колишніх приводів до суду. Я хочу, щоб ви розділилися на п’ятдесят команд по двоє осіб і кожна команда допитала трьох осіб. У відділкові «Голлівуд» встановлять спеціальний телефонний апарат, тому, якщо знадобиться раптом інформація за старими адресами або зв’язками, телефонуйте туди. Знайдете підозрюваних — також тягніть їх туди. Ми підготуємо кілька кімнат для допитів і з головним слідчим також визначимося. Зараз лейтенант Сміт роздасть вам завдання, а потім ще кілька слів скаже начальник Паркер. Питання?

— Сер, хто буде вести розслідування? — закричав хтось.

— Сержант Ед Екслі, відділок «Голлівуд», — відповів Ґрін.

Почулися обурені вигуки та незадоволений свист. До мікрофона вийшов Паркер.

— Досить балачок. Джентльмени, ідіть і впіймайте їх. За необхідності — застосовуйте силу.

Бад посміхнувся. Усе зрозуміло: негрів можна мочити безкарно. 

Розділ 18

Список Джека:

Джордж Єлбертон, чоловік, чорний, Саут-Біч, № 9781; Леонард Тімоті Бідвелл, чоловік, чорний, Саут-Дюкенс № 10062; Дейл Вільям Прітчфорд, чоловік, чорний, Саут-Норманді № 8211.

Тимчасовим напарником Джека став сержант Кел Дентон, колишній наглядач у в’язниці штату Техас.

До негритянських районів вони попрямували машиною Дентона, по радіо вже крутили якийсь джазець про «Бійню у “Нічній сові”». Дентон не замовкав — усе триндів про цього Леонарда Бідвелла, який, виявляється, виступав у другій напівсередній вазі, і Дентон бачив, як він всі десять раундів протримався проти Кіда Ґелівана, а це вам не іграшки! Джек не міг припинити думати про втрачену нагоду повернутися до Відділу боротьби з наркотиками: Боббі Індж та Крістін Берджерон накивали п’ятами, в інших хлопців із команди теж ніяких зачіпок не з’явилося. Фото оргій — вони були по-своєму прекрасні. Але йому зіпсували все розслідування якісь вилупки, які грохнули шістьох осіб заради пари сотень баксів. Він досі відчував на язику смак скотчу, а в голові відлунювали слова Сіда Гадженса: «Секрети є в усіх…»

Спершу вони вийшли на своїх нишпорок — і на Дентонових, і на його власних. Стійки для чищення взуття і більярдні, перукарні, церкви — усюди є свої люди, яким можна сунути в долоню банкноту і яких можна залякати або просто поговорити.

Вони промоталися негритянським кварталом чотири години, але ніякої конкретики так і не отримали: якісь пацани на фіолетовому «меркурії» їздили, квасили дешеве бухло, потроху розбишачили, але імен ніхто так і не назвав. Отже, довелося повертатися до списку.

Саут-Біч № 9781 — хижка, вкрита рубероїдом, перед будинком стояв фіолетовий «меркурій». Без коліс, іржавий міст втонув у траві. Дентон припаркувався.

— Може, вони так собі хочуть алібі забезпечити? Роззули автівку після нальоту на «Нічну сову», аби ми подумали, що вони нікуди нею не могли поїхати.

Джек похитав головою.

— Дивись, трава обплела гальмівні накладки. Ні, ця колимага минулої ночі до Голлівуду точно не їздила.

— Думаєш?

— Зуб даю.

— Ти впевнений?

— Упевнений.

Дентон попрямував на Саут-Дюкенс — там виявилася іще одна вкрита рубероїдом халупа. Біля будинку стояв фіолетовий «меркурій» — блискучі довгасті опуклості продовжували крила, стояли нові бризковики, на капоті красувалася табличка із написом «Фіолетові язичники». Вони піднялися на ґанок і натрапили на величезну боксерську грушу.

— А ось і твій боксер, — сказав Джек.

Дентон посміхнувся; Джек підійшов ближче й натиснув кнопку дзвінка. Ізсередини загавкав пес — судячи з голосу, то був справжнісінький монстр. Дентон стояв трохи осторонь, одночасно стежачи за подвір’ям і за тротуаром.

Двері відчинилися: на порозі жилавий чорношкірий хлопець тримав за нашийник величезного мастіфа. Собака гарчав.

— Це ви сюди через невиплату аліментів приїхали? — сказав чоловік. — Цілий наряд прислали?

— Ви — Леонард Тімоті Бідвелл?

— Саме так.

— Це ваш автомобіль стоїть перед будинком?

— Усе правильно. Хлопці, якщо ліваком за банк впрягаєтеся, то не там шукаєте. Я за свою крихітку заплатив усе до останнього цента, готівкою, після бою із Джонні Секстоном.

Джек вказав на пса:

— Забери його й зачини двері, потім вийди сюди й поклади руки на стіну.

Бідвелл рухався дуже повільно; Джек обшукав його, розвернув до себе обличчям. Підійшов Дентон.

— Хлопче, а як у тебе із дробовиками дванадцятого калібру?

— Га? — похитав здивовано головою Бідвелл.

— Де ти був сьогодні вночі близько третьої? — нахрапом спитав його Джек.

— Тут я був, у ліжку.

— Сам? Якщо був із якоюсь дівкою, вважай, у сорочці народився. Ну, скажи, що ти везунчик, поки мій напарник не розізлився.

— Цього тижня моя черга забирати до себе дітей. Уночі я був із ними.

— Де вони зараз?

— Тут. Сплять.

Дентон втупився дулом пістолета Бідвеллові в ребра.

— Хлопче, ти в курсі, що сталося минулої ночі? Щось ду-у-уже погане. То як щодо дробовика, хлопче?

— Чуваче, та нема в мене того сраного дробовика.

Дентон притиснув дуло пістолета сильніше.

— Хлопче, ти б при мені не лаявся. А ну, колися, кому ти давав свою тачку сьогодні вночі, поки ми твоїх чортенят сюди не витягли за шкибарки.

— Чуваче, я свою машину нікому не давав.

— Тоді викладай, кому ти позичив дробовика дванадцятого калібру? Нумо, хлопче, воруши мізками.

— Та я вже казав — нема в мене ніякого дробовика!

— А що за «Фіолетові язичники»? — втрутився Джек. — Це банда хлопців, які полюбляють фіолетові тачки?

— Чуваче, це просто назва нашого клубу. У мене — фіолетова тачка, так само як і у кількох інших чуваків. Ну, ми і влаштували клуб. До чого ви взагалі ведете?

Джек дістав список власників усіх фіолетових «меркуріїв» у місті.

— Леонарде, ти що, не читав газет вранці?

— Ні. Що…

— Чш-ш-ш. Радіо, може, слухав чи телевізор дивився?

— У мене ні телика, ні радіо нема. Якого біса…

— Чш-ш-ш. Леонарде, ми шукаємо трьох чорних хлопців, які полюбляють стріляти із дробовиків і їздять на «меркурії», дуже схожому на твій, 48-го, 49-го або 50-го року випуску. Я знаю, ти нікому не чинив зла. Я бачив твій бій із Ґевіланом і вважаю, що в тебе велике майбутнє. Ми шукаємо поганих хлопців. Поганців на схожій на твою машині, які можуть належати до твого клубу.

— А якого біса я мушу вам допомагати? — знизав плечима Бідвелл.

— Бо якщо не допомагатимеш, матимеш проблеми.

— Стукача з мене вирішили зробити?

— Та якого стукача. Тобі навіть казати нічого не треба. Просто прочитай список і покажи пальцем. Гаразд, погнали.

— Нє, вони й справді покидьки, — похитав головою Бідвелл, — тому я вам просто скажу, без цих витребеньок. Рей Коутс, на прізвисько «Солодкий», має «меркурій» 1949-го року — чудова машина. У нього є два приятелі — Лерой і Тайрон. Рей любить постріляти. Я чув, він полюбляє полювати на собак. Він хотів було вступити до нашого клубу, але дістав відкоша, бо він реально кінчений.

Джек зазирнув у список, і справді знайшов там: «Коутс, Реймонд, САут-Централ № 9611, кімната № 114. Дентон також розгорнув свою копію.

— Дві хвилини звідси. Оце так удача, треба швидко бігти туди!

— Швидше, погнали! — відповів колишній герой заголовків газет.

Готель «Тевір» розташовувався у будівлі у формі літери «L», на другому поверсі над пральнею. Дентон в’їхав на парковку; Джек побачив сходи на поверх із номерами та розчахнуті двері.

Вони рушили вгору — короткий коридор, хлипкі на вигляд двері. Джек дістав свій револьвер; Дентон тримав по пістолетові в кожній руці. Рахуючи номери, вони дійшли до № 114. Дентон із Джеком відступили на крок назад і одночасно шугонули ногами. Двері злетіли з петель, і вони побачили чорного хлопця, який, угледівши їх, схопився з ліжка.

Чорношкірий підняв руки. Дентон посміхнувся й прицілився. Джек штовхнув напарника плечем, і два постріли влучили у стелю. Джек вбіг до кімнати; хлопець спробував втекти, але Джек приклав його руків’ям револьвера по голові. Після такого хлопець уже не опирався — Дентон заклацнув йому наручники за спиною. Джек одягнув кастет і стиснув кулаки.

— Де Лерой із Тайроном? — спитав він.

Молодик проговорив крізь розкришені зуби закривавленим ротом: «Один-два-один». Дентон підняв його за волосся.

— Ти ж тільки не вбий його, — кинув Джек.

Дентон плюнув хлопцеві в обличчя; у коридорі почулися крики. Джек вибіг у коридор, завернув за ріг і зупинився навпроти № 121.

Зачинено. Галас ставав дедалі сильніший — нема коли слухати. Джек ударив ногою, і двері відчинилися. У номері було двоє чорних — один спав на розкладачці, інший хропів на матраці.

Джек увійшов. Десь неподалік розривалися сирени. Хлопець на матраці ворухнувся, і Джек вирубив його ударом кийка, а потім одразу ж приклав і другого, поки той не прокинувся. Сирени за вікном стихли. Джек помітив на тумбочці коробку.

Це була коробка від патронів: «ремінґтон» дванадцятого калібру. Коробка на п’ятдесят штук, а залишилося їх там зовсім трохи. 

Розділ 19

Ед продивився рапорт Джека Вінсеннса. Тад Ґрін спостерігав за ним, ігноруючи телефон, що дзвонив у нього за спиною.

Коротко, чітко — писати звіти Сміттє-Джек уміє.

Затримано трьох негрів: Реймонда «Солодкого» Коутса, Лероя Фонтейна, Тайрона Джонса. Під час арешту чинили опір й дістали незначні тілесні ушкодження; знайшли їх за підказкою іншого чорношкірого, що описав Коутса, як відбитого на голову дог-хантера. Коутс значився у переліку власників «меркуріїв», наданому автоінспекцією, а інформатор повідомив, що він тусується із двома корешами — Лероєм і Тайроном — у готелі «Тевір». Усіх трьох взяли в самих трусах; сержант Вінсеннс передав затриманих офіцерам патрульної служби, які прилетіли до готелю, почувши стрілянину, а сам обшукав номери молодиків на предмет доказів. Було знайдено коробку для патронів до «ремінґтону» дванадцятого калібру на п’ятдесят штук, у якій бракувало понад сорок патронів, але ані самих дробовиків, ані гумових рукавичок, ані плям крові, ані великих сум грошей або чогось іншого, що вказувало би на причетність підозрюваних до злочину, не виявили. З одягу в кімнатах підозрюваних виявилися тільки брудні футболки, боксерські труси й акуратно складені в пакет речі із пральні. Вінсеннс перевірив ємність для спалювання сміття на задвірках готелю; там щось горіло — адміністратор повідомив, що близько сьомої ранку Солодкий Коутс кинув туди багато одягу. Далі Вінсеннс зазначив, що Фонтейн і Джонс, очевидно, перебували під впливом наркотиків або алкоголю, бо не прокинулися ані від стрілянини, ані від галасу під час арешту Коутса. Патрульним, які прибули на місце арешту пізніше, Вінсеннс наказав пошукати автомобіль Коутса — на парковці перед готелем його не було, як і в трьох сусідніх кварталах. Було розіслано орієнтування; також Вінсеннс зазначав, що проведення парафінового тесту було неможливе — від рук усіх трьох затриманих буквально несло парфумами.

Ед поклав рапорт на стіл Ґріна.

— Я здивований, що він їх одразу не пришив.

Знову лунає телефонний дзвінок, але Ґрін продовжує його ігнорувати.

— Так більше галасу у пресі, хай краще про це пишуть, ніж про те, що він крутить романи із своячкою Елліса Лоу. І за те, що ті чорні свої лапи вимочили у парфумах, нам треба також подякувати Джекові — це він навчив цього трюку сценаристів «Жетону честі». Ну що, Еде, готовий?

Екслі скрутило живота.

— Так, сер, готовий.

— Шеф хотів, аби ви попрацювали разом із Дадлі Смітом, але я його відмовив. Сміт — чудовий коп, але має упередження проти кольорових.

— Сер, я розумію, наскільки важливою є ця справа.

Ґрін підкурив сигарету.

— Еде, я хочу, аби вони зізналися. П’ятнадцять патронів зі знайдених в «Нічний сові» мають своєрідну позначку, отже, якщо ми знайдемо зброю — справу зроблено. Я хочу знати, де дробовики, де машина, і зізнання потрібне до того, як ми офіційно висунемо їм звинувачення. Перш ніж вони постануть перед суддею, у нас є сімдесят одна година. І до цього моменту я хочу знати все. Але зробити все треба чисто.

Спершу потрібні подробиці.

— Судимості в наших діточок є?

— Усіх трьох судили за викрадення автомобілів та пограбування, — сказав Ґрін. — Коутса та Фонтейна ловили за підгляданням. Та й вони вже не «діточки» — Коутсу двадцять два, іншим — по двадцять. Їм світить газова камера.

— А що зі стріляниною у Ґріффіт-парку? Є якийсь зв’язок? Потрібно порівняти гільзи, знайти свідків, які би вказали, що це саме вони хуліганили.

— Зразки гільз — чудовий доказ на випадок, якщо ми їх знайдемо, а хлопці не зізнаються. Сторож з парку, який подавав скарги на них, уже прямує сюди на розпізнання. Еде, Арні Реддін казав мені, що ти майстерно ведеш допити, але такої справи в тебе ще не було…

Ед підвівся.

— Мені це по зубах.

— Синку, якщо ти з цим впораєшся, то одного дня займеш моє крісло.

Ед посміхнувся — розхитані зуби заболіли.

— Що у тебе з обличчям? — спитав Ґрін.

— Впав, переслідуючи грабіжника із крамниці. Сер, із підозрюваними уже хтось говорив?

— Лише лікар, який надавав їм допомогу. Дадлі хотів, аби спершу із ними поспілкувався по душах Бад Вайт, але…

— Сер, думаю, що…

— Не перебивай мене, я якраз хотів сказати, що абсолютно з тобою згоден. Мені потрібні добровільні зізнання, так що Вайт відпадає. Першим із усіма трьома поговориш ти. Ми будемо спостерігати за тобою через дзеркальне скло, і, якщо тобі знадобиться напарник для гри у доброго та поганого копа, поправ собі краватку. Ми все слухатимемо й записуватимемо на плівку. Вони всі в окремих кімнатах, але якщо захочеш, аби вони одне одного чули, — ти знаєш, що робити.

— Я їх розколю, — запевнив Ед.

Отже, його вихід — коридор Відділу вбивств. Три облаштованих за всіма законами жанру невеликі кімнатки — дзеркальні вікна, приховані мікрофони та перемикачі, за допомогою яких підозрювані в різних камерах могли чути, як спільники здають їх лягавим. Кімнатки були розміром менше від чотирьох квадратних метрів, і в них нічого не було, окрім приварених до підлоги столів та пригвинчених стільців. У кімнатках під номерами 1, 2, 3 сиділи відповідно «Солодкий» Рей Коутс, Лерой Фонтейн, Тайрон Джонс. На стіні перед входом було вивішено копії протоколів колишніх судимостей — Ед уважно ознайомився із датами, місцями, іменами спільників. Він глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати мандраж, — і зайшов у двері кімнати № 1.

«Солодкий» Рей Коутс сидів прикутий наручниками до стільця, на ньому були мішкуваті джинси. Високий, світлуватий — ближче до мулата. Одне око запливло, губи розбиті й набряклі. Приплюснутий ніс, ніздрі — зашиті.

— Схоже, нас обох недавно добряче відлупцювали, — сказав Ед.

Коутс примружився на нього — страшно, однооко. Ед розстібнув його кайданки, кинув на стіл сигарети й пачку сірників. Коутс взявся розтирати зап’ястя.

— Тебе називають Солодким Реєм на честь Рея Робінсона? — спитав Ед.

У відповідь — мовчання.

Ед взяв стільця і прилаштувався навпроти.

— Подейкують, Рей Робінсон може за секунду завдати чотири удари. Але я в це не вірю.

Коутс підвів свої ватяні руки — вони тремтіли. Ед відкрив пачку сигарет.

— Так, знаю, ці штуки заважають нормальній циркуляції крові. Тобі двадцять два роки, чи не так, Рею?

— Ну і що? — відповів хрипкий голос.

Ед глянув на його шию і побачив синці, сліди від чиїхось пальців.

— Хтось із офіцерів трохи тебе придушив?

У відповідь — тиша.

— Сержант Вінсеннс? — запитав Ед. — Вдягнений, як піжон?

У відповідь — тиша.

— Не він? Дентон? Такий жиробас із техаським акцентом, як у Спейда Кулі з телевізора?

Коутс кліпнув здоровим оком.

— Що ж, співчуваю, — зітхнув Ед. — Той Дентон — ще та тварюка. Бачиш, на що схоже моє обличчя? Це ми з ним пару раундів пободалися.

Анічогісіньки.

— Та хрін з тим Дентоном. Солодкий Рею, ми з тобою схожі на Рея Робінсона та Ла Мотта після їхнього останнього бою.

Знов нічого.

— Значить, тобі двадцять два?

— Чуваче, навіщо ти це питаєш?!

Ед знизав плечима.

— Просто уточнюю. Лерою і Тайрону — по двадцять, вища міра їм не загрожує. Рею, треба було тобі щось таке ушкварити пару років тому. Отримав би довічне, відсидів кілька років у колонії і до в’язниці «Фолсом» перейшов би уже справжнім авторитетом. Завів би собі там «сестричку» і жив не тужив…

Із «сестричкою» він вгадав: Коутс заворушився. Взяв сигарету, затягнувся, закашлявся.

— Ти мене за гомика маєш? Я ніколи з пацанами…

— Знаю, синку, — посміхнувся Ед.

— Який я тобі «синку», ти, мудило? Сам ти «сестричка»!

Ед розсміявся.

— Ну, я не заперечуватиму, ти вже сидів, знаєш, як там все відбувається. Знаєш, я добрий поліцейський, який намагається із тобою просто поговорити. Цей довбаний Тайрон — я ж майже йому повірив. Мабуть, Дентон мені по казанку-таки добряче настукав. Як я тільки міг повестися на таку чухню?

— Га? На що повестися?

— Гаразд, проїхали. Давай-но про інше поговоримо, Рею. Навіщо тобі дробовики?

Коутс тремтливими руками потер шию.

— Які ще дробовики?

Ед нахилився до нього ближче.

— Дробовики, з яких ти зі своїми корешами стріляв у Гріффіт-парку.

— Уперше чую про якісь там дробовики.

— Уперше чуєш? А звідки у Лероя і Тайрона в кімнаті взялася коробка з-під патронів?

— А мені по фіг, це їхні справи.

Ед хитає головою.

— Ох і падлюка цей Тайрон. Ти сидів із ним у колонії для неповнолітніх «Казістас», так?

— Ну, і що з того? — стенув плечима Коутс.

— Нічого, Рею. Просто думаю вголос.

— А чого ти все про нього згадуєш? Тайронові справи — то справи Тайрона.

Ед непомітно намацав під столом кнопку зв’язку із третьою кімнатою.

— Солодкий, Тайрон розповів мені, що якраз у «Казітасі» з тебе зробили «сестричку». Ну, ти сам себе захистити не зміг, тому знайшов собі великого білого татка, який взяв тебе під крилечко. Він сказав, що тебе і «Солодким» прозвали за те, що надто вже вправно ти смокчеш.

Коутс вдарив кулаком по столу. Ед натиснув кнопку.

— А що, не так було, Рею?

— Це я давав, а Тайрон приймав! У нашій камері паханом був я! А Тайрон був «сестричкою». Підставлявся за цукерки! Причому це з доброї волі!

Ед вимкнув зв’язок із сусідньою кімнатою.

— Гаразд, Рею. Змінімо тему. Як по-твоєму, за що вас заарештували?

Коутс покрутив у пальцях сигаретну пачку.

— Дупля не ріжу. Може, за те, що стріляли в межах міста або ще щось таке. Що Тайрон каже про це?

— Рею, Тайрон мені багато чого наговорив, але пропоную уже до справи перейти. Де ти був о третій годині минулої ночі?

Коутс закурив.

— Я був удома. Спав.

— Під кайфом був? Бо Тайрон і Лерой, судячи з усього, були під кайфом, вони навіть проспали, як тебе заарештовували. Нічогенькі такі друзі: Тайрон тебе гомиком обзиває ні за що ні про що, а поки тебе якийсь лягавий лупцює, обидва сплять, мов ховрахи. Я думав, що ви, кольорові, одне за одного горою. То що, був під кайфом, Рею? Ти не міг винести того, що наробив, тому прийняв дозу…

— Що я наробив? Ти про що? Яка доза! Це Тайрон з Лероєм на колесах сидять, а не я!

Ед натиснув кнопки зв’язку із кімнатами № 2 та 3.

— Рею, у «Казітасі» ти захищав Тайрона і Лероя, чи не так?

Коутс закашлявся, випустивши велику хмару диму.

— А що робити було? Тайрон під всіх лягав, як остання давалка, а Лероя затравили так, що він ледве з даху не кинувся і без кінця глушив самопальне бухло, від якого осліпнути — як з горбка скотитися. А взагалі, користі від цих сраних негрів, як від довбаних псів.

Ед знову натиснув на кнопки, вимкнувши зв’язок.

— Я чув, тобі подобається стріляти по собаках.

— Від них користі жодної, — знизав плечима Коутс.

— Навіть так? А про людей ти такої самої думки?

— Що ти маєш на увазі?

Знову увімкнув зв’язок.

— Ну, про Лероя і Тайрона ти щойно якраз у такому ключі висловився.

— Ні, ну ці двоє — точно занадто тупі для того, аби жити.

Вимкнув.

— Рей, а де ті дробовики, з яких ви стріляли у Ґріффіт-парку?

— Вони… Чорт забирай, та немає в мене ніяких дробовиків!

— А де «меркурій» сорок дев’ятого року випуску?

— Він… він у надійному місці.

— Агов, Рею. Кажи, де тачка? З такої лялі очей не можна спускати.

— Я ж сказав — у надійному місці!

Ед гучно вдарив по поверхні столу двома долонями.

— Продав? Кинув десь? Рею, ця машина проходить по орієнтуваннях у кримінальній справі. Рею, ти ж не думаєш…

— Яка ще кримінальна справа?!

— Розкажи — а я заплачу. Де машина?

— Не скажу!

— Де дробовики?

— У мене ніяких… Я не знаю!

— Де машина?

— Не скажу!

Ед бахнув кулаком по столу.

— Чому, Рею? Тому що там в багажнику зброя і гумові рукавички? Тому що там сумочки та гаманці, а всі сидіння заляпані кров’ю? Послухай-но, впертий скурвий сине, я тебе від газової камери намагаюся врятувати. Твоїм корешам нічого не загрожує, вони неповнолітні, а ось у тебе інша ситуація. За те, що ви наробили, когось неодмінно покарають.

— Я не розумію, про що ти!

Рей зітхнув.

— Гаразд, змінімо тему.

Коутс знову закурив.

— Не подобаються мені твої теми.

— Рею, навіщо ти сьогодні о сьомій ранку спалював одяг?

— Що? — здригнувся Коутс.

— Що чув. Тебе, Лероя і Тайрона заарештували сьогодні вранці. І одягу, у якому ви ходили вчора, не знайшли. Є свідок, який бачив, як близько сьомої ранку ти палив багато одягу. Додай сюди ще той факт, що машину, на якій ви їздили із Лероєм і Тайроном минулої ночі, ти кудись сховав. Рею, все дуже погано, але якщо ти мені розповіси щось цікаве, що можна було б передати окружному прокурору, то в потрібний момент я обов’язково заступлюся за тебе: «Солодкий Рей — не покидьок, як його півники-другани». Рею, просто розкажи мені щось.

— Та що я можу розповісти? Я невинний, а ти мені справу шиєш.

Ед увімкнув зв’язок із кімнатами № 2 та 3.

— Дивись, друже, ти вже наговорив про Лероя і Тайрона дуже багато поганих речей. Зокрема, те, що вони — наркомани. Може, знаєш, де вони купують наркотики?

Коутс втупився в підлогу.

— Окружний прокурор, — сказав Ед, — торговців наркотою ненавидить. А із Джеком Вінсеннсом ти вже й сам познайомився.

— Довбаний псих.

Ед засміявся.

— Еге ж, Джекові трохи клямку зриває. Особисто я вважаю, що в нас вільна країна, і, якщо хтось хоче зруйнувати своє життя наркотиками — прапор їм у руки і попутного вітру. Але Джек із новим окружним прокурором добрі приятелі, і обидва вони ненавидять пушерів. Рею, вистачить одного імені. Усього лише одного імені, яке я передам прокурору.

Коутс жестом показав йому нахилитися ближче; Ед вимкнув динаміки і подався вперед.

— Роланд Наваретт, — прошепотів Солодкий Рей, — мешкає на Банкер-Гілл. Тримає нічліжку для тих, хто втік із в’язниці, і барижить доксорубіцином — ці таблетки ще називають «червоні дияволи». І це не заради подачки від прокурора, це для того, аби Тайрон хлібало своє завалив.

Ед увімкнув зв’язок.

— Гаразд, Рею. Ти розповів, що барбітурати Лерою і Тайрону продає Роланд Наваретт — ну, хоча б якийсь прогрес. Але я бачу, що ти переляканий до смерті, бо знаєш, що тобі пряма дорога — до газової камери, і навіть не спитав, за що. Рею, та в тебе просто на шиї висить табличка із написом «ВИНЕН».

Коутс похрустів пальцями; його погляд неспокійно забігав кімнатою. Ед вимкнув динамік.

— Змінімо тему, Рею.

— Ок, як щодо бейсболу, мудило?

— Ні, краще про дівок. Ти трахнув когось минулої ночі або просто вилив на себе море парфумів, щоб уникнути парафінового тесту?

Коутса кинуло в дріж. Ломка.

— Де ти був вчора о третій годині ночі? — спитав Ед.

У відповідь — мовчання, тремтіння посилилося.

— Солодкий Рею, чого ти так нервуєшся? Парфуми чи баба, га? Навіть у такого шматка лайна, як ти, мають бути жінки, яких він любить. Мама в тебе є? Сестри?

— Чуваче, маму мою не чіпай!

— Рею, якби я не знав, що ти за фрукт, то подумав би, що ти так палко захищаєш честь якоїсь красуні, яка б підтвердила твоє алібі і сказала, що ви були разом. Але від Тайрона і Лероя смердить тими самими парфумами, і я схильний вірити більше в те, що ви втрьох влаштували груповушку. Я думаю, що ви в колонії дізналися, що таке парафіновий тест і як його уникнути. А ще я вірю, що у тебе залишилося бодай трохи совісті, аби відчувати провину за вбивство трьох невинних жінок.

— Я НІКОГО НЕ ВБИВАВ!

Ед дістав ранковий «Геральд».

— Петті Чезімард, Донна Де Лука і ще одна, поки не ідентифікована. Почитай, а я поки перепочину. Коли повернуся, у тебе буде шанс все мені розповісти й укласти угоду, яка може врятувати тобі життя.

Коутс жахливо затремтів, одяг просочився потом. Ед жбурнув газету йому в обличчя і вийшов.

У коридорі на нього чекав Тад Ґрін; Дадлі Сміт і Бад Вайт залишилися слухати.

— Сторож з парку їх упізнав, — сказав Ґрін, — це ті самі хлопці з Ґріффіт-парку. Ти працював просто чудово.

Ед відчув запах власного поту.

— Сер, коли ми почали говорити про жінок, Коутс почав поводитися дивно. Я це відчув.

— Я теж. Продовжуй його розкручувати.

— Тачку або зброю вже знайшли?

— Ні, але хлопці з відділку на 77-й зараз перетрушують їхніх дружбанів та рідню. Знайдемо.

— Гадаю, наступним варто допитати Джонса. Можна про щось попросити?

— Ну.

— Підготуйте Фонтейна. Зніміть з нього наручники й видайте ранкову газету.

Ґрін вказав пальцем на вікно кімнати № 3.

— Цей швидко зламається. Смердючий виродок.

Тайрон Джонс сидів, схлипуючи, на підлозі у калюжі власної сечі. Ед відвернувся.

— Сер, чи не міг би лейтенант Сміт чітко і повільно прочитати в динамік статтю із ранкової газети? І зробити акцент на тому місці, де йдеться про машину, яку бачили біля «Нічної сови». Я хочу, аби цей хлопець сам дозрів до зізнання.

— Без проблем, — відповів Ґрін.

Ед знову поглянув на Тайрона — чорношкірий, пухкий, обличчя рябе. Він ридав, прикутий наручниками до стільця.

Сигнал. Дадлі Сміт говорить в мікрофон, але Ед бачить лише його вуста, що ворушилися беззвучно. Ед не зводив погляду із Джонса.

Хлопець тремтів і смикався, ніби людина, яку страчують на електричному стільці у відео, що їм показували в Академії: через несправності в апараті злочинець, перш ніж підсмажитися, дістав з десяток розрядів. Коли Сміт закінчив читати, Джонс зовсім сповз зі свого стільця і сидів тепер, розвівши ноги й опустивши підборіддя.

Ед увійшов.

— Тайроне, Рей Коутс тебе здав. Він сказав, що наліт на «Нічну сову» — то була твоя ідея, він сказав, що ти придумав це, коли ви стріляли в Ґріффіт-парку. Тайроне, розкажи мені правду. Бо мені здається, що він бреше і насправді це була його ідея. Думаю, він тебе змусив. Розкажи, де машина і зброя, і тоді я зможу врятувати тобі життя.

У відповідь — ані звуку.

— Тайроне, за таке тебе відправлять у газову камеру. Якщо не заговориш, то проживеш не більше шести місяців.

У відповідь — ані звуку, Джонс навіть не підняв голови.

— Синку, усе, що від тебе треба, — розповісти, де зброя і де Солодкий сховав машину.

У відповідь — мовчання.

— Синку, усе це може скінчитися в одну мить. Ти все мені розповіси, і тебе переведуть у Відділ захисту свідків. Солодкий тебе не знайде, Лерой тебе теж не знайде. Окружний прокурор забезпечить тобі охорону з боку держави. І ти не підеш до газової камери.

У відповідь — ані звуку.

— Синку, вбили шестеро людей. Хтось повинен за це відповісти. І схоже на те, що це будеш або ти, або Рей.

У відповідь — ані звуку.

— Тайроне, він тебе обізвав півнем. Сказав, що ти — гомик і «сестричка», сказав, що ти всім даєш…

— Я НІКОГО НЕ ВБИВАВ!

У Тайрона виявився напрочуд сильний голос — Ед ледь не відстрибнув назад.

— Синку, у нас є свідки. Є докази. Коутс просто зараз уже підписує зізнання. Він валить усе на тебе, каже, що це ти все придумав і організував. Синку, ти можеш себе врятувати. Скажи, де зброя і машина?

— Я нікого не вбивав!

— Спокійно, Тайроне. Знаєш, що сказав про тебе Рей Коутс?

— Він бреше, — відповів Джонс, піднявши голову.

— Я також думаю, що він бреше. Навряд чи ти — гомик. Скоріше він, ось як він жінок ненавидить. Мабуть, йому сподобалося вбивати тих жінок. А ось тобі — навряд чи.

— Ми не вбивали ніяких жінок!

— Тайроне, де ти був вчора о третій годині ночі?

У відповідь — мовчання.

— Тайроне, чому Солодкий Рей сховав машину?

У відповідь — мовчання.

— Тайроне, навіщо ви сховали дробовики, із яких стріляли у Ґріффіт-парку? У нас є свідок, він вас упізнав.

Ані слова. Джонс із заплющеними очима хитав головою, обличчям текли сльози.

— Синку, навіщо Рей спалив одяг, який був на вас минулої ночі?

Джонс заридав уголос, виючи, як тварина.

— Бо на ній була кров, чи не так? Звісно, була, ви ж угрохали шістьох чоловік. Рей усе підчистив, сховав кінці, це він сховав зброю і машину, він був за головного, це він віддавав тобі накази, відтоді як ти підставляв задницю у «Казітасі». Кажи вже, дідько тебе забирай!

— МИ НІКОГО НЕ ВБИВАЛИ! І Я НІЯКИЙ НЕ ГОМИК!

Ед швидко обійшов круг стола, при цьому повільно промовляючи:

— Я думаю, що все було так. Головний у вашій компанії, звісно, Солодкий Рей, Лерой в нього — хлопчик на побігеньках, а ти — просто гладкий лошара, посміховисько. Ви разом були в колонії, обидва туди загриміли за піддивляння: Рею подобалося підглядати за дівчатами, а тобі — за хлопцями. Ну, і обом вам подобалося підглядати за білими, бо білий для чорного — заборонений плід. Ну, ви взяли свої дробовики, свій «меркурій» 49-го року, нагребли «червоних дияволів» у Роланда Наваретта. І потім поїхали у Голлівуд, до білих. Солодкий тебе все стібав, що ти гомік, а ти відмовлявся, мовляв, що це просто дівчат у тюрязі не було. А Солодкий не відставав, усе талдичив: «Доведи, доведи, доведи», і ви почали зазирати у вікна до людей. Вас накривало наркотою, але пора була вже пізня, усі білі красені та красуні позакривали фіранки, так що ловити було нічого. Тому ви поїхали до «Нічної сови», а там всередині стільки білих — і ти не витримав. Бідний жирний гомик Тайрон — тобі просто клямку зірвало. Ти повів хлопців всередину. Там виявилося шестеро осіб — і троє з них жінки. Ви замкнули їх усіх у коморі, зламали касу і змусили кухаря відчинити сейф. Позабирали сумочки й гаманці, витрусили все звідти й облили руки парфумами. І раптом Солодкий каже: «Ану, Тайроне, трахни дівку, доведи, що ти не гомик». Але ти цього зробити не міг, тому почав стріляти, а за тобою почали стріляти вже всі інші, і тобі це сподобалося, тому що ти нарешті перестав тієї миті бути бідним, маленьким, жирним, чорним гомиком…

— НІ! НІ НІ НІ НІ НІ НІ!

— Так! Де дробовики? Зізнавайся і розповідай усе, або підеш просто до газової камери!

— Ні! Я нікого не вбивав!

Ед гримнув по столу.

— Чому тоді ви сховали машину?

Джонс замотиляв головою, розбризкуючи піт.

— Навіщо спалили одяг?

У відповідь — мовчання.

— Де ви взяли стільки парфумів?

У відповідь — ані слова.

— Рей та Лерой спершу зґвалтували тих жінок?

— Ні!

— Он як! Маєш на увазі, ви зробили це утрьох?

— Ми нікого не вбивали! Нас там навіть не було!

— А де ви були?

У відповідь — ані звуку.

— Тайроне, де ти був минулої ночі?

Джонс зайшовся в риданнях. Ед схопив його за плечі.

— Синку, ти чудово знаєш, що буде, якщо ти не заговориш. Тому заради Бога — зізнайся.

— Не вбивали! Ніхто з нас не вбивав! Нас там навіть не було.

— Були, синку.

— Ні!

— Були, синку, просто зізнайся.

— Нас там не було!

— Гаразд. Заспокойся. Зберися з думками і все мені розкажи — чітко й повільно.

Джонс забурмотів щось. Ед присів на коліна перед його стільцем і прислухався.

— Господи, будь ласка, мені просто набридло незайманим бути… Ми ненавмисне, нас же за це не стратять?.. Якщо вона не помре, нас не покарають?.. Може, якщо вона не помре, то і я не помру, бо я не гомік… — почув він.

Ед відчув, ніби ньому через нього проходить розряд, ніби він сидів на електричному стільці. ЦЕ НЕ ВОНИ.

Тим часом Джонс взявся повторювати безкінечні мантри про Ісуса та Отця Небесного. Ед полетів до кімнати № 2.

Там царював сморід поту й сигаретного диму. Лерой Фонтейн — великий, м’язистий, із модною зачіскою — сидів, закинувши ноги на стіл.

— Може, хоч ти виявишся розумнішим за твоїх друзів. Навіть якщо ви вбили її — це не те саме, що завалити шістьох.

Фонтейн торкнувся розбитого носу — половина його обличчя була обмотана бинтами.

— У газетах таке лайно пишуть…

Ед перелякано зачинив за собою двері.

— Лерою, твоє щастя, якщо на момент її смерті ти був з нею.

У відповідь — мовчання.

— Хто вона така? Повія?

У відповідь — мовчання.

— Ви її вбили?

Мовчання.

— Хотіли Тайрону допомогти із дівчиною переспати, а потім все вийшло з-під контролю. Так?

Фонтейн не відповідав.

— Лерою, навіть якщо ви її вбили і вона кольорова, ти можеш сподіватися на помилування. Навіть якщо вона біла, у тебе ще залишається шанс. Нагадую — ми можемо повісити на вас «Нічну сову», а можемо дотримуватися цієї версії. Поки ти не доведеш, що гадив у цей час десь в іншому місці, можеш сподіаватися, що на тебе звалять те, про що пишуть в газетах.

Фонтейн мовчав, колупаючись нігтями у коробці із сірниками.

— Якщо ви її викрали, але вона ще жива — то застосування закону Ліндберґа вам не світить. Це не настільки серйозне звинувачення, — збрехав він.

У відповідь — ані звуку.

— Лерою, де зброя та машина?

Фонтейн затято мовчав.

— Лерою, вона ще жива?

Фонтейн усміхнувся, і Ед відчув, як від цієї посмішки його морозом сипонуло поза спиною.

— Якщо вона ще жива — то це твоє алібі. Я тобі не брехатиму, це все серйозно: викрадення, зґвалтування, напад. Але якщо ти зумієш довести, що не маєш стосунку до «Нічної сови», то заощадиш нам купу часу і окружний прокурор тобі цього не забуде. Розказуй, Лерою, зроби послугу самому собі.

У відповідь — ані звуку.

— Лерою, дивись, я розповім, як усе було. Ви викрали жінку, погрожуючи їй зброєю. Вона заляпала кров’ю машину, тому тачку довелося сховати. Одяг ваш також був у її крові, так що і його довелося позбутися. До «Нічної сови» ви не заїжджали, але не зовсім розумію, навіщо сховали свої дробовики, — мабуть, боялися, що вона може впізнати зброю. Синку, якщо вона жива — це твоя остання рятівна соломинка.

— Думаю, жива, — озвався Фонтейн.

— Думаєш? — присів Ед.

— Так, думаю.

— Хто вона? І де вона?

Мовчання.

— Чорна?

— Мексиканка.

— Як її звати?

— Гадки не маю. На вигляд — якась сучка з коледжу.

— Де ви її викрали?

— Не знаю. Десь в Істсайді

— І куди ви її відвезли?

— Не знаю… Не знаю, до старого будинку десь на Дюнкерк-авеню.

— Де зброя і тачка?

— Не знаю, Солодкий сказав, що подбає про них.

— Навіщо Коутсові ховати зброю, якщо ви її не вбили?

У відповідь — ані слова.

— Навіщо, Лерою?

Фонтейн мовчав.

— Навіщо, синку? Скажи.

Тиша.

Ед влупив по столу кулаком.

— Чорт забирай, кажи вже!

Фонтейн вдарив по столу іще сильніше:

— Це все Солодкий! Це він їй у дірку стволи вставляв. Боявся, що вони можуть бути доказом.

Ед заплющив очі.

— Де вона зараз?

Відповіді не пролунало.

— Ви залишили її в тому будинку?

Тиша.

Ед розплющив очі.

— Відвезли кудись в інше місце?

У відповідь — мовчання.

Раптова здогадка: коли їх взяли, ні в кого із трьох не виявилося при собі готівки, яка могла б їх видати, — схоже, заникали десь гроші, поки Солодкий палив одяг.

— Лерою, ви її продали комусь? Там, на Дюнкерк-авеню?

— Ми… ми відвезли її…

— Куди? До твоїх друзяк?

— Так.

— У Голлівуді?

— Ми не вбивали тих людей!

— Доведи, Лерою. Де ви були о третій годині ночі?

— Чоловіче, я не можу тобі сказати!

Ед ляснув по столу відкритою долонею.

— Ну, тоді отримаєш вишак за «Нічну сову»!

— Ми цього не робили!

— Кому ви продали дівчину?

Відповіді не було.

— Де вона зараз?

Мовчання.

— Ти помсти боїшся? Десь же ви її залишили, так? Лерою, де ви її залишили, з ким ви її залишили, вилупку, кажи, це твій останній шанс залишитися в живих!

— Бляха, та Рей мене закопає, якщо я розповім!

— Лерою, де вона?

Мовчання.

— Лерою, якщо ти зізнаєшся, то потрапиш у державну програму захисту свідків і вийдеш на волю набагато раніше за Солодкого і Тайрона.

Тиша.

— Лерою, я забезпечу тобі окрему камеру, де до тебе ніхто не добереться.

У відповідь — мовчання.

— Синку, ти повинен мені розповісти. Я — твій єдиний друг.

Мовчання.

— Лерою, ти боїшся того, з ким ти залишив дівчину?

Фонтейн не відповідав.

— Послухай, синку, навряд чи він гірший за газову камеру. Скажи мені, де дівчина.

І раптом цієї миті з гуркотом відчинилися двері. До кімнати влетів Бад Вайт і, схопивши Фонтейна, притиснув його до стіни. Ед закляк.

Вайт вихопив револьвер, відхилив барабан і висипав на підлогу патрони. Фонтейн затремтів від маківки до п’ят; Ед не міг змусити себе поворухнутися. Вайт повернув барабан на місце й уставив дуло револьвера Фонтейну в рот.

— Залишилася одна куля із шести. Де дівчина?

Фонтейн тремтів і мовчав. Бад двічі натиснув на гачок, але пострілу не послідувало. Фонтейн почав сповзати по стіні; Бад витягнув з його рота револьвер і схопив хлопця за волосся.

— Де дівчина?

Ед спостерігав за цим всім нерухомо. Бад знову натиснув гачок — і знову намарно. Фонтейн, вирячивши очі, видушив із себе:

— С-С-Сільвестр Ф-Фітч, на розі 109-ї та Авалон, сірий будинок, будь ласка, не вбивайте мене, не…

Вайт прожогом кинувся геть.

Фонтейн впав на підлогу.

З коридору почувся галас — Ед спробував було піднятися, але ногийого не слухалися.

Розділ 20

Вони пролетіли містом колоною із чотирьох автомобілів: дві чорно-білі, дві — без розпізнавальних знаків. Сирени чути за кілометр; сірий будинок на розі — угору по вулиці.

За кермом у передньому автомобілі сидів Дадлі Сміт, поруч із ним перезаряджав дробовик Бад. Перед будинком вони розділилися: чорно-білі звернули на алею, а ті, у яких кермували Майк Брюнінґ та Дік Карлайсл, зупинилися просто навпроти виходу із будинку, націливши зброю на двері.

— Босе, я його візьму, — сказав Бад.

— Чудово, приятелю, — підморгнув йому Дадлі.

Бад зайшов ззаду — через алею, перестрибнув паркан. На задньому ґанку — прозорі двері, замкнені на гачок. Він підняв гачок складаним ножем і нечутно увійшов всередину.

У темряви можна було розрізнити лише нечіткі контури: пральна машина, двері-жалюзі, крізь шпарини яких пробивалися смужки світла.

Бад натиснув на двері — вони були незамкнені — і відчинив їх. Там він побачив коридор, з обох боків якого із прочинених кімнат лилося світло. По килиму можна було підійти непоміченим; музика забезпечувала йому додаткове прикриття Навшпиньки він наблизився до перших дверей та обережно зазирнув всередину.

На ліжку розкинулась гола жінка — вона була прив’язана краватками за руки і ноги, ще одна краватка кляпом запхана в рот. Другі двері Бад розчахнув навмисно гучно.

Там виявився голий жирний мулат, який перед телевізором наминав рисові пластівці. Він опустив ложку й підняв угору руки:

— Сер, мені не потрібні неприємності.

Бад вистрілив йому в обличчя, а потім дістав запасний пістолет — і зробив кілька пострілів із того місця, де стояв чоловік. Той, розкинувши руки, завалився на підлогу, заливаючи все довкола кров’ю. Бад вклав у руку мерцю свій запасний пістолет; було чути, як у вхідні двері вже ломляться копи. Тоді він висипав на тіло вбитого коробку пластівців і набрав номер швидкої.

Розділ 21

Джек дивився, як спить Карен після чергового скандалу.

А скандал почався через фото у газеті: на ньому Великий Джек і Кел Дентон тягнули землею за шкибарки трьох чорних хуліганів, підозрюваних у тому, що в Лос-Анджелесі вже назвали «Злочином століття». Дентон однією із рук тягнув Фонтейна за ніздрі; Джек — двох інших волочив за шию. На думку Карен, усе це дуже нагадувало історію із хлопцями зі Скоттсборо; Джек розповів дівчині, що він врятував їм життя, але тепер, після того, як він дізнався, що вони викрали й пустили по колу молоду мексиканку, шкодував, що не дозволив Дентонові угрохати цих покидьків на місці. Після цього вони й посварилися.

Карен, скрутившись калачиком, спала до нього спиною, ніби підсвідомо чекаючи, що її він також може побити. Одягаючись, Джек не спускав з неї очей; доста, ці два останні дні — це вже було занадто.

Досить вже цієї «Нічної сови», час повертатися до Відділу моралі. Після допиту, влаштованого Едом Екслі, з’ясувалося, що до цієї конкретної справи трійка тих чорних засранців навряд чи причетні — хіба що могла розповісти щось нове викрадена ними дівчина. Бад Вайт і його «російська рулетка» справили на трьох виродків величезне враження — усі вони миттю зізналися. Звичайно, не можна забувати про імовірність того, що вони могли викрасти дівчину, залишити її на якийсь час, поїхати до «Нічної сови», потім повернутися і вже потім усі разом зґвалтувати нещасну мексиканку. А може, Коутс і Фонтейн залишили дівчину на Джонса, а самі влаштували бійню в «Нічний сові» зі своїми іншими співучасниками? Що ж, дробовиків і сліду нема; фіолетовий «меркурій» Коутса досі в розшуку. Грошей і ресторанного добра у їх кімнатах в готелі не знайшли; те, що залишилося від їхнього одягу, перебуває в такому стані, що ніякі експертизи із ними провести неможливо. Парфуми, якими вони рясно полили свої руки, не дають змоги провести парафіновий тест. А громадськість тиснула на поліцію, вимагаючи розкрити справу якомога швидше.

Коронер досі перебував на стадії встановлення особистостей убитих, перевіряв їхні зубні зліпки та досліджував фізичний стан, порівнюючи зі списками осіб, зниклих без вісті. Із кухарем, касиркою та офіціанткою все вирішили швидко; із відвідувачами — зовсім нічого, розтин показав, що сексуального насилля до жінок застосовано не було. Можливо, Коутс, Джонс та Фонтейн і справді були тут ні до чого; за справу взявся Дадлі Сміт. Його хлопці перевіряли усіх, кого вже судили за збройні пограбування, усіх, кого випустили на поруки із божевілень, намагалися не пропустити жодного небезпечного виродка, який бодай колись проходив по звітах місцевої поліції. Допитали продавця газет, який заявляв, буцімто бачив на стоянці біля «Нічної сови» фіолетовий «меркурій», і тепер виявилося, що це міг бути також «форд» або «шевроле». Взялися також і за автомобілі цих марок; потім сторож із Ґріффіт-парку, який ідентифікував злочинців, був уже не так впевнений у своїх свідченнях. Ед Екслі заявив Ґріну та Паркеру, що фіолетову машину могли залишити біля «Нічної сови» навмисне, аби підставити чорних; але Дадлі із його гіпотези лише посміявся, на його думку, це був просто збіг. Струнка й красива картина того, що відбулося, тепер була заплутаною до неможливості.

Пресі взагалі дах зірвало — дзвонив і Сід Гадженс, але ані словом не обмовився про порнуху і оце його «всі ми маємо свої таємниці». Ні, Сід розмістив на першій шпальті свого видання героїчну версію облави на трьох негідників.

«Нічна сова» забрала в нього цілий день розслідування його основної справи. Джек переглянув рапорти; жодного нового сліду, взагалі голяк, якщо вірити його колегам. Але, з іншого боку, і сам він накидав звіт «на відмахайся» — нічого про Боббі Інджа або Крістін Берджерон, ні слова про нові знайдені журнали. Ані слова про його брудні мрії, у яких його мила Карен бере участь в оргіях.

Джек поцілував Карен у шию, сподіваючись, що вона прокинеться й посміхнеться.

Але не сьогодні.

Спершу треба було проїхатися відомими йому адресами.

Попитав людей на Шарлвілль-Драйв — безрезультатно: нікому із мешканців не відомо, куди переїхали Крістін Берджерон із сином; про чоловіків, з якими вона розважалася, ніхто нічого також не зміг розповісти. Походив по сусідніх будинках — так само голяк. Потім Джек зателефонував до школи Беверлі-Гіллс, де йому розповіли, що Деріл Берджерон — хронічний прогульник, який може тижнями не приходити на заняття; заступник директора сказав, що хлопець покинутий фактично сам на себе, але проблем нікому не створює — він просто не буває в школі, аби створювати там проблеми. Джек не став розповідати заступнику директора, що Деріл просто занадто втомлений, аби створювати проблеми; еге ж, трахатися із власною матір’ю на роликових ковзанах — справа не з легких.

Далі він заїхав у «Стен-Драйв». Там менеджер розповів, що Кріс Берджерон раптово накивала п’ятами після того, як хтось зателефонував їй на роботу. Він ані гадки не має, хто це дзвонив; так, він неодмінно доповість сержантові Вінсеннсу, якщо вона з’явиться; ні, з клієнтами Кріс не фліртувала, і серед клієнтів її приятелів також немає.

Тепер настав час змотатися в Західний Голлівуд.

Джек поспілкувався із сусідами Бобі Інджа. За їхніми словами, він вчасно платив за помешкання, поводився пристойно, і ніхто не бачив, як він виїжджав. За словами якогось фраєра із сусідньої квартири, Боббі волів стосунки на одну ніч і постійних приятелів у нього не було. Джек спробував було вивідати щось про порножурнали, Кріс Берджерон або Деріла, але безрезультатно.

Взагалі, ідея шукати його в Західному Голлівуді була доволі безглуздою, бо після зіткнення у «Гральній кімнатці Бі-Джея» Боббі сюди не потикатиметься. Взявши собі гамбургер, Джек знову взявся перечитувати досьє Боббі, але нічого нового там не знайшов. Знову переглянув свою особисту колекцію порнухи, суперечливість якої не давала йому спокою.

Привабливі моделі та тлі убогих декорацій. Чудові костюми, що змушують тебе двічі дивитися на огидні гомосексуальні сцени. Мистецьки обставлені сцени оргій: чорнильна кров, переплетені на картатих ковдрах тіла — світлини, на яких треба придивитися, щоби побачити жіночі форми — статеві органи, які змушують тебе бажати бачити просту жіночу оголеність. Звичайно, усе це було знято заради грошей, але до процесу створення однозначно було залучено справжнього майстра.

Усе це вимагало ретельного міркування.

Джек припаркувався біля крамниці, що торгувала усяким дріб’язком, купив ножиці, липкої стрічки та записник. Він працював у машині: вирізав обличчя із журналу і клеїв їх у блокнот — окремо чоловіків та жінок, повторювані обличчя на одну сторінку, аби легше було впізнати. Потім поїхав до офісу, де переглянув конфісковані останнім часом порножурнали з білими моделями. Після чотирьох годин за порножурналами в нього вже очі на лоба лізли, а результату — нуль. У відділку «Голлівуд», який мав власну підбірку журналів, він також нічого не знайшов; в офісі шерифа Західного Голлівуду — та сама історія. Якщо не брати до уваги Боббі Інджа, то ніхто з моделей із поліцією справ досі не мав.

О 16:30 фантазія Джека була вже вичерпана. Раптом йому спало на думку, чи не перевірити Боббі Інджа іще й у архівах автоінспекції; та й Кріс Берджерон заодно — прочесати всі її документи.

Він продзвонив усе із таксофона. У автоінспекції на Боббі Інджа нічого не було — ані штрафів, ані викликів до суду. По Берджерон він ще раз прослухав дати дорожньо-транспортних порушень, імена поручителів. Раптом у досьє він помітив один факт, який пов’язував Боббі Інджа із Берджерон, — рік тому Інджа було заарештовано за проституцію.

Отже, заарештували його за проституцію, а на поруки його взяла Шерон Костенца, що мешкає за адресою Західний Голлівуд, Норт-Гевенгерст, № 1649. І — о, що за збіг! — та сама жінка внесла штраф за Крістін Берджерон, яку було заарештовано за недбале керування транспортним засобом.

Джек знову зателефонував до архіву стосовно Шерон Костенца — у поліції штату Калфорнія на неї нічого не виявилося. Він попросив клерка на тому боці розмови перевірити інформацію по всіх штатах; це тривало повних десять хвилин.

— Звиняйте, сержанте. На це ім’я нічого немає.

Джек знову зателефонував до автоінспекції; і тут його спіткала несподіванка: особа на ім’я Шерон Костенца ніколи не отримувала водійського посвідчення у Каліфорнії. Джек помчав на Норт-Гевенсгерт, і виявилося, що будинку № 1649 не існує.

У голові Джека склався нарешті ланцюжок: Боббі вдавався до проституції, Костенца внесла за нього заставу, повії використовують фальшиві імена, повії знімаються у порножурналах. Залишилося з’ясувати, що тут — на Норт-Гевенгерст — із борделями?

Він вирішив пройтися по квартирах.

Провівши із десяток коротких розмов, він з’ясував адреси кількох місцевих борделів. Два з них були розташовані якраз на Гевенгерст: № 1611 та 1654.

18:10.

У № 1611 кипіла робота; хазяйка, почувши імена Шерон Костенца, Боббі Інджа та Кріс Берджерон, зробила покер-фейс. Він показав обличчя моделей, вклеєні у блокнот дівчатам, що працювали в борделі, — той самий нульовий результат. Хазяйка притону в будинку № 1654 виявила повну готовність співпрацювати, але і вона, і її дівчата жодного із облич не впізнали.

Джек проковтнув іще один бургер і полетів знову у Західний Голлівуд. Знову прочесав картотеку в архіві, але це був іще один глухий кут.

19:20 — усі імена перевірено. Джек попрямував на Норт-Гемел і припаркувався неподалік дверей до помешкання Боббі Інджа.

Він не спускав погляду із подвір’я. Перехожих не було, машини також майже не їздили — на Стріп галасливо стає вночі. Він просто чекав: курив і прокручував в голові порнокадри із журналу.

О 20:46 повз нього проїхав автомобіль із білим розкладним верхом — повільно, притискаючись до хідників. Через двадцять хвилин автомобіль з’явився знову. Джек спробував було розгледіти номери, але де там, темно було, хоч око вибий. Можливо, він чекав, поки у чиїхось вікнах загориться світло, і, якщо він чекав на сигнал саме з помешкання Боббі, — що ж, Джекові це було тільки на руку.

Він пройшов подвір’ям, покрутив головою у пошуках свідків — нікого. Зубчастим кінцем наручників підтягнув двері: дешеве дерево легко піддалося. Він намацав вимикач на стіні й увімкнув світло.

Та сама охайна кімната, те саме неприбране ліжко. Джек сів біля дверей і почав чекати.

Час тягнувся, як клей, — п’ятнадцять хвилин, тридцять хвилин, година. Нарешті, у вікно, що виходило на вулицю, хтось постукав.

Джек пригнувся й відповів навмисно тонким, як у гея, голосом:

— Відчинено!

У кімнату прослизнув красивий хлопець.

— От лайно! — не стримався Джек.

Перед ним стояв Тіммі Валберн, відомий також як Мучі-Маус — коханець Біллі Дітерлінґа.

— Тіммі, якого хріна ти тут робиш?

Валберн у відповідь відкинувся на стіну, грайливо виставивши стегно, — було видно, що він абсолютно не наляканий.

— Та ось, до друга завітав. Він наркотиків не вживає, якщо ти тут для цього. І, до речі, хіба цей район у твоїй юрисдикції?

Джек зачинив двері.

— Крістін Берджерон, Деріл Берджерон, Шерон Костенца. Вони також твої друзі?

— Уперше чую такі імена. Джеку, що сталося?

— Це ти мені скажи. Кружляв тут годинами, перш ніж постукати. Для початку: де Боббі?

— Не знаю. Думаєш, я би прийшов сюди, якби знав, що Боббі немає?

— Ти крутиш із Боббі? У вас роман?

— Він просто мій друг.

— А Біллі про вас знає?

— Джеку, а це вже просто невихованість. Ми з Боббі — просто друзі. Не думаю, що Біллі знає про нашу дружбу, але це просто дружба — не більше.

Джек дістав записник.

— Упевнений, у вас чимало спільних знайомих.

— Ні. Боббі мене не знайомив зі своїми друзями.

— Гаразд. Тоді розкажи, де ви з ним познайомилися.

— У барі.

— Як називається?

— «Прихисток Лео».

— А як Біллі ставиться до того, що ти яйця катаєш по гей-барах?

— Джеку, який ти грубий. Я не якийсь там злодюга, яких ти зазвичай товчеш по морді, я — законослухняний громадянин, який може подати на тебе в суд за незаконне проникнення до цього помешкання.

— А як щодо порно? — змінив тему Джек. — Глянцеві журнали із фотками. І натурали є, і гомосексуалісти. Любиш таке, Тіммі?

У Валберна трохи смикнулося око.

— Подобається, еге ж? Ви з Біллі берете такі журнали із собою в ліжко?

Але на обличчі Тіммі уже кам’яна маска.

— Не будь такий грубий, Джеку. Це не у твоєму стилі, але спробуй поводитися вихованіше. Згадай, що я означаю для Біллі, і згадай, що значить Біллі для серіалу, завдяки якому ти став знаменитим. Згадай, які зв’язки є у Біллі.

Замість відповіді Джек дуже повільно розклав на стільці журнали й вирізані обличчя, повернувши на них світло лампи.

— Поглянь на ці фотографії. Якщо когось впізнаєш — просто скажи. Це все, що мені від тебе потрібно.

Валберн закотив очі, але подивився. Спершу він із цікавістю вивчив поглядом вирізані обличчя. Потім — не без вогника в очах і не без знання справи дослідив фотографії, де моделі були в костюмах. Джек стояв навпроти і стежив за його очима.

Останнім був журнал із оргіями. Тіммі зауважив на фото чорнильну кров, але продовжив дивитися; Джек помітив раптом, як на його шиї набухла і швидко запульсувала жилка.

— Вибач, нікого не знаю, — знизав плечима Валберн.

Обличчя його було непорушне, як і належить доброму акторові.

— Нікого не впізнав?

— Нікого.

— Але ж Боббі ти впізнав?

— Звичайно, я ж його знаю.

— І більше нікого?

— Джеку, більше — нікого.

— Жодного знайомого? Нікого з них ти не бачив у барах, де вештаються люди типу тебе?

— Типу мене? Джеку, ти в індустрії крутишся не перший рік, тож час уже називати геїв просто «геями».

Проїхали.

— Тіммі, ти щось приховуєш від мене. Мабуть, ти досі ніяк не вийдеш із ролі Мучі Мауса.

— Чого ти хочеш, Джеку? Я просто актор, я не можу вгадати.

— Мене здивували твої реакції. Чуваче, ти побачив таке, чого я за п’ятнадцять років у поліції не бачив, — і оком не змигнув. Бляха, десяток чоловік трахається і смокчеться, а з них струмує кров! У тебе таке щодня трапляється?

Тіммі у відповідь елегантно знизав плечима.

— Джеку, я з Голлівуду. Я одягаюся в костюм гризуна, аби розважати дітлашню. У цьому місті мене ніщо вже не здивує.

— Думаєш, я куплюся на таку відмазку?

— Я кажу правду. Я ніколи раніше не бачив людей, зображених на цих фотографіях, і журналів цих також не бачив.

— Знаєш, у хлопців типу тебе дуже багато знайомих. Ти знаєш Боббі Інджа, а він є на цих фотках. Дай-но мені подивитися твою записну книжку.

— Ні, — відповів Тіммі.

— Так, — відповів Джек, — інакше я натякну «Цілком таємно» на вашу міцну дружбу із Біллі Дітерлінґом. «Жетон честі», «Година фантазій» — і гомики. Як тобі таке?

— Макс Пелтц тебе викине за таке, — посміхнувся Тіммі. — Він хоче, аби ти поводився пристойно. Тож поводься пристойно, друже.

— То ти носиш свій записничок із собою?

— Ні, не ношу. Джеку, згадай, ким є батько Біллі. Подумай про всі ті гроші, які падатимуть тобі в руки завдяки індустрії, коли ти вийдеш на пенсію.

Джек уже весь побагровів, ледве стримувався.

— Дай мені свій гаманець. Поки я не розмастив тебе по стіні.

Знизавши плечима, Валберн дістав гаманець. Джек швидко знайшов у ньому те, що хотів: візитки, імена і телефони, надряпані на клаптиках паперу.

— Бажано, аби ти все мені повернув.

— Звісно, Тіммі, — простягнув йому гаманця Джек.

— Знаєш, одного дня ти встрягнеш по-великому.

— Уже встряг. І заробив на тому бабла. Пам’ятай про це, якщо надумаєш закласти мене Максові.

Тіммі елегантною ходою виплив із приміщення.

Джек знову взявся прочісувати «блакитні» бари: імена без прізвищ, номери телефонів. Одна візитівка була знайомою: «Флер-де-Ліс. Цілодобово — будь-яке ваше бажання. ГО — 01239». На звороті нічого не написано — хоч як Джек напружував свій мозок, але згадати нічого не зміг.

Тоді він вирішив вдатися до нового плану: обдзвонити всі наявні номери, відрекомендуватися Боббі Інджем, закинути пару слів про журнали із порно — і поглянути, хто клюне. Тоді — засісти у помешканні Боббі й чекати. Це могло затягнутися надовго.

Джек набрав «Тед, ДУ-6831» — зайнято. «Джефф, КР-9640» — тут йому просто не відповіли на шепеляве «Привіт, це Боббі Індж». «Бінг, АКС-6005» — не відповів. Знову набрав Теда: «Який Боббі? Вибачте, думаю, ми незнайомі». Джим, Нат, Отто — не відповіли. Джек все ніяк не міг згадати, де він бачив ту візитівку. Нарешті, він зателефонував на лінію для поліцейських компанії «Пасіфік Коуст Белл».

Дзинь-дзинь.

— Міс Сазерленд слухає.

— Це сержант Вінсеннс, поліція Лос-Анджелеса. Мені потрібно дізнатися ім’я та адресу за телефонним номером.

— А хіба у вас немає довідника, сержанте?

— Я дзвоню з телефонної будки. Будь ласка, перевірте для мене номер ГО-01239.

— Гаразд. Залишайтесь на лінії.

Джек чекав, поки у телефоні знову не почувся жіночий голос.

— Такого номеру не зареєстровано. Ми лише недавно почали переходити на п’ятизначні номери, і цей ще ні за ким не закріплено. Чесно кажучи, можливо, ніколи і не буде — зміна номерів відбувається дуже повільно.

— Ви впевнені?

— Звичайно, я впевнена.

Джек повісив слухавку. Найперше він подумав, що це був нелегальний номер. Це звична річ серед букмекерів — дають хабаря працівникам телефонної компанії і отримують номер, який за документами просто не існує. Абонентську платню не платиш, прослуховування з боку поліції можна не боятися, лівих вхідних дзвінків не буває.

Він вирішив іще раз подзвонити до автоінспекції.

— Так? Хто робить запит?

— Сержант Вінсеннс, поліція Лос-Анджелеса. Запит на адресу Тімоті Валберна, В-А-Л-Б-Е-Р-Н, чоловік, білий, 25—30 років. Здається, мешкає десь в районі Вілшира.

— Роблю запит. Залишайтеся на лінії.

І знову Джек чекав, поки слухавка не заговорила знову:

— Точно, Вілшир. Саут-Люцерн, № 432. Скажіть, а цей Валберн — це не той гомік, що грає мишу в шоу Дітерлінґа?

— Так точно.

— Ого… і за що ви його розшукуєте?

— За контрабанду сиру.

Будинок актора виявився старовинним особняком у французькому провінційному стилі, щоправда, із помітними слідами недавно вкладених грошей: ліхтарі на ґанку, красиво підстрижені кущі — якраз у таких місцях тусовка Дітерлінґа і збиралася. Під будинком стояло дві машини: зі світлим відкидним верхом, яку Джек бачив на Норт-Гемел, та «Пакард-Каріббеан» Біллі, що нерідко з’являвся в серіалі «Жетон честі».

Джек дістав записник і замислився: геї своїх точно не здадуть, його розслідування у справі порнухи зайшло у глухий кут, навіть візитівка із закликом «Будь-яке ваше бажання» мало чим могла зарадити. Можна було спробувати поговорити із Тіммі та Біллі по душах, прищучити їх і натиснути на когось із їхніх знайомих: а раптом знайдеться якась сьома вода на киселі, хто знає Боббі Інджа і знає, хто виробляє це лайно. У машині тихенько грало радіо; любовні пісні допомагали йому налаштуватися на потрібну хвилю.

Він несамовито хотів розкрити цю справу, тому що одній його частині не давало спокою єдине питання: як щось може бути настільки огидним і настільки прекрасним водночас, а іншу частину його це відверто збуджувало.

Він раптом зніяковів, набридла бездіяльність. Хрипке сопрано буквально виштовхнуло його із автівки.

Він пішов тротуаром до будинку, оминаючи ліхтарі. Вікно було зачинено, але не завішано фіранками. Він зазирнув усередину.

У кімнатах у будинку Мучі Мауса панував цілковитий несмак, а самих Тіммі і Біллі ніде не було видно. Побачив він їх, лише зазирнувши до останнього вікна: голубки воркотіли у своєму гніздечку.

Джек приклав до скла вухо, але нічого не почув, окрім нерозбірливого мурмотіння. Раптом почулося, як грюкнули дверцята автомобіля і пролунав дзвінок у двері, — відчиняти пішов Біллі.

Джек продовжував уважно спостерігати. Тіммі прогулювався кімнатою, поклавши руки на стегна; повернувся Біллі із якимось м’язистим хлопцем. Той вивалив на стіл усе своє добро: флакони з пігулками та пакет трави. Джек кинувся на вулицю.

Біля тротуару був припаркований седан «б’юїк». Номерні знаки як спереду, так і ззаду — заляпані брудом. Двері замкнені — або вибити вікно, або піти з порожніми руками.

Джек виніс скло ногою з боку водійського сидіння. Осколки засипали пухкий згорток у коричневого кольору паперовій торбі, що лежав на ньому.

Джек схопив згорток і чимдуж полетів до своєї машини.

Краєм вуха він почув, як відчинилися двері будинку Валберна.

Джек влетів у машину, дав по газах — і на схід по П’ятій, зиґзаґами вниз по Західній — аж до сліпучого знака парковки. Зупинившись, розірвав коричневу обгортку.

Абсент — на шийці ярличок із написом 190, в’язка зелена рідина.

Гашиш.

Чорно-білі глянцеві сторінки: жінки в оперних масках смокчуть кінські члени.

«Будь-яке ваше бажання».

Розділ 22

— Чудова робота, Ед, — сказав Паркер. — Втручання офіцера Вайта я не схвалюю, але на результати годі жалітися. Мені потрібні розумні працівники типу тебе і… прямі хлопці типу Бада. І мені б хотілося, аби ви вдвох взялися за справу «Нічної сови».

— Сер, боюся, ми з Вайтом не спрацюємося.

— Тобі не доведеться з ним працювати. Розслідування очолить Дадлі Сміт, Бад звітуватиме безпосередньо перед ним. З Вайтом працюватиме іще двоє хлопців Дадлі — Майк Брюнінґ та Дік Карлайсл, це забаганка Дадлі. Хлопці з відділка «Голлівуд», які ведуть цю справу, передаватимуть всю інформацію лейтенанту Реддіну, а той передаватиме усе Дадлі. Ми долучимо до роботи ще й інші відділи, а також усіх інформаторів. Шеф Ґрін сказав, що на час розслідування до нас ще приєднається Расс Міллард, так що шанси на розкриття є. Ще б пак — двадцять чотири офіцери на одну справу.

— А що маю робити конкретно я?

Паркер жестом вказав на дошку, куди записували усі важливі для справи деталі.

— По-перше, ми так і не знайшли ані дробовиків, ані тачку Коутса. І поки нещасна, над якою ці троє тварин знущалися, не дала свідчень, вони залишаються головними підозрюваними. Після вибрику Вайта вони відмовляються говорити, тому поки що їм висунуто звинувачення тільки у викраденні та зґвалтуванні. Думаю…

— Сер, я би хотів провести ще один допит.

— Дай мені закінчити. По-друге, особи решти трьох жертв досі не встановлені. Док Лейман працює цілодобово, ми щоденно приймаємо до чотирьох сотень дзвінків від родичів зниклих безвісти. До того ж залишається шанс — нехай і абсолютно теоретичний, — що це могло бути більше, ніж просто пограбування, і якщо це справді виявиться так, то я хочу, аби за це взявся саме ти. Ти, як зв’язна ланка, будеш отримувати всі звіти у цій справі від криміналістів, офісу окружного прокурора і наших відділів. Я хочу, щоби ти щодня читав їх і ділився зі мною своїми міркуваннями. Мені потрібні щоденні письмові звіти, із копією для шефа Ґріна.

Ед намагався не посміхатися — шви на підборідді допомагали йому в цьому.

— Сер, дозволите висловити пару міркувань, перш ніж ми продовжимо?

— Звісно, — Паркер захилився на спинку стільця.

— По-перше, — почав загинати пальці Ед, — чому б нам не пошукати стріляні гільзи у Ґріффіт-Парку? По- друге, якщо дівчина у своїх свідченнях вкаже на те, що хлопці у час нальоту на «Нічну сову» були з нею, то що це тоді за фіолетовий автомобіль був біля ресторану? По-третє, наскільки ймовірно, що ми знайдемо і зброю, і тачку? По-четверте, підозрювані стверджують, що відвезли дівчину до занедбаної будівлі на Дюнкерк-авеню. Там щось знайшли?

— Хороші питання. Але, по-перше, пошукати гільзи можна, але ймовірність їх знайти незначна. Гільзи могли падати назад, у машину, з якої ці виродки стріляли, а відомості про конкретне місце їхніх геройств — дуже розпливчасті, тоді як ландшафт Гріффіт-парку — це суцільні пагорби і спуски. Останні два тижні стоїть дощова погода, і тепер там непролазна багнюка, та й до того ж тепер наш свідок — сторож із парку — не дуже впевнений, що бачив саме підозрюваних. По-друге, продавець газет, який бачив машину біля «Нічної сови», тепер заявляє, що то міг бути й «форд» або «шевроле», і тепер пошуки цієї машини перетворилися на справжнє жахіття. Якщо ти думаєш, що машину там могли залишити спеціально, аби підставити цих чорномазих, то я думаю, що це — нісенітниця, навіщо так ускладнювати? По-третє, хлопці з відділка на 77-й зараз перетрушують усі південні райони у пошуках машини і дробовиків. І по-четверте, у тому покинутому будинку на Дюнкерк-авеню знайшли матрац, весь аж просочений кров’ю і спермою.

— Словом, все сходиться на дівчині, — зітхнув Ед.

Паркер взяв зі столу аркуш зі звітом.

— Інес Сото, двадцять один рік. Студентка коледжу. Зараз вона перебуває у шпиталі «Королева янголів», і вона лише сьогодні вранці відійшла від дії заспокійливих.

— З нею вже хтось розмовляв?

— До лікарні її відвозив Бад Вайт. Виходить, протягом останніх тридцяти шести годин ніхто з нею не розмовляв, і я тобі, між нами кажучи, не заздрю.

— Сер, можна я поспілкуюся із нею наодинці?

— Ні. Елліс Лоу хоче пред’явити нашим підозрюваним звинувачення у викраденні і зґвалтуванні. Він хоче відправити їх до газової камери за цю Інес, або за «Нічну сову», або за все разом. Також він просив, аби під час розмови із потерпілою була присутня жінка-офіцер та слідчий із офісу окружного прокурора. Ти зустрінешся із Бобом Ґаллодетом та наглядачкою від шерифа у «Королеві янголів» за годину. Впевнений, немає потреби нагадувати тобі, що від свідчень міс Сото залежатиме хід усього розслідування.

Ед підвівся.

— Як думаєш, якщо між нами, — спитав Паркер, — це тих чорномазих рук справа?

— Не впевнений, сер.

— Ти, і сам того не бажаючи, тимчасово вивів їх з-під обвинувачень. Думаєш, я на тебе за це гніваюся?

— Сер, єдине, чого ми обидва прагнемо, — абсолютної справедливості. Але ви про мене занадто високої думки.

Паркер посміхнувся.

— Едмунде, не переймайся через вибрик Вайта. Ти вартий десятьох таких, як він. Він, звичайно, завалив трьох бандюків на чергуванні, але це все дрібниці порівняно з тим, що ти зробив під час війни. Пам’ятай про це.

Ґаллодет чекав на нього під дверима палати, у якій лежала дівчина. У коридорі все пахло дезінфекційними засобами — знайомий аромат, поверхом нижче померла його мати.

— Привіт, сержанте.

— Називай мене Боб. Елліс Лоу передавав тобі вітання й подяки. Він боявся, що підозрюваних заб’ють до смерті і не буде кого садити на лаву підсудних.

— Зате виявилося, що в «Нічній сові» були не вони, — засміявся Ед.

— Мене це не обходить, а Лоу — і поготів. Викрадення і зґвалтування тягне на вишак. Лоу спить і бачить, як закопати їх, і я теж — сам цього захочеш, коли поспілкуєшся із дівчиною. А тепер питання на мільйон баксів: як думаєш, це вони?

Ед похитав головою.

— Зважаючи на їхні реакції — навряд чи. Але Фонтейн сказав, що вони кудись возили дівчину. Власне, він поплив після того, як я натякнув йому, що вони «продали її». Це міг бути Солодкий Коутс та інша невелика банда, можливо, двоє з тих, кому вони її продали. Під час арешту грошей при них не виявилося, але так чи інакше — чи то після «Нічної сови», чи то після групового зґвалтування — їх заникали, бо вони були заляпані кров’ю, в той час як одяг, у якому було скоєно злочин, спалили.

— Значить, нам треба дізнатися від дівчини приблизний час, коли все відбувалося, — присвиснув Ґаллодет, — і встановити особи іще двох нападників.

— Егеж. А наші підозрювані мовчать, ніби води в рота набрали, а Вайт угрохав єдиного свідка, який міг нам допомогти.

— О, цей Вайт — справжній псих? Не переймайся, те, що ти його побоюєшся — ознака психічного здоров’я. Гаразд, ходімо поговоримо із юною леді.

Вони увійшли до палати. Підходи до ліжка заблокувала шерифова наглядачка — висока, гладка, із зализаним назад коротким волоссям.

— Ед Екслі, Дот Ротштейн, — промовив Ґаллодет.

Дот кивнула й відійшла убік.

Інес Сото.

Чорні очиська, обличчя набрякле, у саднах. Волосся зголене під корінь, видно операційні шви. У руках — крапельниця, трубочки тікають під ковдру. Розбиті кісточки пальців, зламані нігті — вона опиралася. Ед згадав свою маму: облисілу, страшенно схудлу, підключену до апарата штучного дихання.

— Міс Сото, це — сержант Екслі, сказав Ґаллодет.

Ед підійшов ближче, сперся на поручні ліжка.

— Вибачте, що не змогли дати вам більше часу на відновлення, я спробую зробити все якомога швидше.

Інес Сото поглянула на нього — чорні очі, залиті кров’ю.

— Я не дивитимуся більше ні на які фотографії, — прохрипіла вона.

— Міс Сото упізнала на фотографіях Коутса, Джонса і Фонтейна, — втрутився Ґаллодет. — Я попередив, що їй, можливо, доведеться подивитися знімки ще кількох підозрюваних.

Ед похитав головою.

— Це може трохи зачекати. А зараз мені потрібно, аби ви, міс Сото, пригадали хронологію подій, що сталися із вами дві ночі тому. Ми будемо робити це дуже повільно, і зараз нас цікавлять не деталі, а просто перебіг подій. Подробиці можуть зачекати, коли ви добре відпочинете. Будь ласка, не поспішайте, розкажіть нам усе — почніть із тієї хвилини, коли ці троє чоловіків вас викрали.

— Вони не чоловіки! — спробувала підвестися у ліжку Інес.

Ед стиснув рукою поручень ліжка.

— Я знаю. Повірте, вони не уникнуть покарання за те, що вони зробили з вами. Але спершу нам необхідно підтвердити або заперечити їхню причетність до іншого злочину.

— Я хочу, аби вони здохли! Чула по радіо, що їх можуть стратити! Я хочу, аби вони здохли за те, що зробили!

— Ми не можемо цього зробити, бо тоді уникнуть покарання інші негідники. Ми повинні зробити все правильно.

— Правильно — це по-вашому означає, — прошепотіла вона, — що шестеро білих набагато важливіші за мексикашку із Бойлі-Гайтс! Ці звірі мене ґвалтували, трахали в рот. Вони в мене пхали свою зброю. А родина моя думатиме, що я сама в усьому винна, бо, коли мені було шістнадцять, не вийшла заміж за тупого cholo!^[5] Ні хріна я вам не скажу, cabron!^[6]

— Міс Сото, — сказав Ґаллодет, — сержант Екслі врятував вам життя.

— Він мені зіпсував життя! Офіцер Вайт сказав, що цей Екслі довів, буцімто ті нігери не причетні до вбивства! А офіцер Вайт — справжній герой — він убив того урода, що трахав мене в задницю!

Інес зайшлася у риданнях. Ґаллодет зробив знак — на вихід. Ед спустився на перший поверх, у крамницю з подарунками — знайоме місце, тут він частенько бував після чергувань біля материного ліжка. Квіти в палату № 875 — здоровенний, яскравий букет. Щодня.

Розділ 23

Уранці, прийшовши на чергування, Бад знайшов на столі записку.

«19/04/53

Приятелю,

знаю, що робота з документами — це не твоє, але мені потрібно, аби ти перевірив для мене жертв (двох). (Лейман ідентифікував усіх трьох.) Дотримуй стандартної процедури, як я тебе вчив. Спочатку перевір бюлетень № 11 на дошці в кімнаті для інструктажу у відділку: там лежать всі оновлення по справі. Так ти уникнеш зайвої та непотрібної роботи.

1. Сьюзен Ненсі Леффертс, біла, жінка, дата народження 29/1/22, судимостей немає. Уродженка Сан-Бернардіно, у Лос-Анджелес переїхала недавно. Працювала продавчинею в магазині «Баллок» у Вілширі (за її перевірку візьметься сержант Екслі).

2. Делберт Мелвін Кеткарт, на прізвисько «Дюк», білий, чоловік, дата народження 14/11/14. Дві судимості за розбещення неповнолітніх, три роки відсидів у «Сан-Квентіні». Три арешти за сутенерство, звинувачення не висунуто. (З його ідентифікацією було чимало мороки: допомогли мітки на білизні і медична карта з в’язниці). Де працював — невідомо, остання відома адреса — Вендом, № 9819, район Сілверлейк.

3. Малкольм Роберт Лансфорд, на прізвисько «Мел», білий, чоловік, дата народження 2/6/12. Остання адреса — невідома, працював охоронцем в агенції «Силач», розташованій за адресою, Норт-Кагуенґа, № 1680. Колишній офіцер поліції Лос-Анджелеса (патрульний), пропрацював у відділку «Голлівуд» одинадцять років. Звільнений за некомпетентність у червні 1950-го. Відомо, що був одним із завсідників «Нічної сови». Я перевірив його особову справу, і з неї зрозуміло, що Лансфорд був негодящим офіцером (тверда трійка у щорічних рапортах про службову відповідність). Перевір, що на нього є в «Голлівуді» (тобі допоможуть із цим Брюнінґ та Карлайсл).

Отже, думаю, чорномазі — якраз ті, кого ми шукаємо, але кримінальне минуле Кеткарта і поліцейське минуле Лансфорда вимагають від нас відповідальної та ретельної перевірки кожного факту. Хочу, аби ти в цій справі став моїм помічником, це може бути свого роду бойове хрещення на посаді детектива у Відділі вбивств. Зустрінемося сьогодні увечері (21:30) в «Тихому океані». Обговоримо справу і все, що з нею пов’язане.

Д. С.»

Бад перевірив новини на дошці оголошень. Тут було все, присвячене справі «Нічної сови», — звіти, протоколи розтинів. Він знайшов бюлетень № 11 і проглянув його.

Шестеро клерків з архіву скерували на перевірку реєстрації автомобілів та відомостей про судимості; команда з відділку на 77-й прочісує південні райони у пошуках дробовиків та «меркурія» Коутса. Брюнінґ та Карлайсл перетрушували всіх, хто був якось пов’язаний зі збройними пограбуваннями; місцину довкола «Нічної сови» дев’ять разів прочісували в пошуках нових свідків. Підозрювані відмовилися говорити із усіма — і з поліцією, і зі слідчими з прокуратури, і з самим Еллісом Лоу. Відмовилася давати показання, які могли би пролити світло на хронологію подій тієї ночі і Інес Сото; Ед Екслі поки вирішив на неї не тиснути, наполягаючи, що в цій справі потрібна делікатність.

Нижче на дошці було прикріплено особисту справу Мела Лансфорда. Коп із нього був хріновенький — некомпетентний хапач. Заарештовував людей для квоти; тричі карався за нехтування службовими обов’язками під час чергування. Далі йшли відгуки про Лансфорда від чотирьох колег-офіцерів, яким довелося із ним попрацювати. Хабарник та клоун, він виходив на чергування п’яним, пресував повій, змушуючи до орального сексу, спробував кришувати дрібних торговців у Голлівуді в позаробочий час і вимагав від них місця для нічлігу, коли його виставили з квартири за несплату оренди. Одна зі скарг, що надійшла на нього у червні 1950-го, стала останньою краплею; усі четверо офіцерів висловили припущення, що він ймовірно був випадковою жертвою бійні у «Нічній сові», бо, ще працюючи поліцейським, користувався службовим положенням і часто харчувався в різних нічних закладах на халяву. У «Нічній сові» о такій порі він цілком міг опинитися тому, що там можна було провести ніч у теплі і затишку, а не спати в кущах.

Дорогою до відділка «Голлівуд» Бад не припиняв думати про Інес Сото, а разом із нею — про Дадлі та Діка Стенса. Згадуючи, як вона намагалася зістрибнути з каталки, коли її провозили повз труп Сильвестра Фітча, як вона кричала і проклинала його, у Бада похололо в животі. Він привіз її до лікарні, поселив, украв шприц із морфієм і, поки ніхто не бачив, зробив укол. Здавалося, найгріше для неї позаду, але насправді усе лише починалося.

Її допитуватиме Екслі, випитуватиме подробиці, показуватиме фотографії ґвалтівників, поки вона не зламається. Елліс Лоу хотів влаштувати показове судилище, а це означало і очні ставки, і свідоцтво в суді. Інес Сото є найголовнішим свідком для найамбітнішого окружного прокурора в історії, і все, що він міг зробити, поки вона була в лікарні, просто прийти і привітатися, аби якось прихилити до себе. А дівка — молодець, дала відкоша Еду Екслі.

Після Інес він задумався про Стенса.

То була красива помста — ці маски Каченяти Денні, Екслі, що, схлипуючи, повзає по землі. І фотка, яку вони зробили, буде їм доброю страховкою; Діка ця історія добряче підбадьорила, йому тепер здалося, що він знову у формі. Хоча це далеко від істини — він перебуває на випробувальному терміні, а працює на знаного хабарника Кікі Т. Стенс спить у його машині, тусується із мутними типами, бухає і грає без кінця — тюряга його геть зіпсувала.

Бад звернув на північ, у напрямку Вайн-Стріт; від сонця його обличчя у дзеркалі заднього виду зробилося золотавим. На краватці — герб поліції Лос-Анджелеса та цифра «2». Двійка — число злочинців, убитих ним під час затримання; треба замовити нові краватки — із трійкою, треба ж рахувати Фітча. Це була ідея Дадлі: мовляв, треба дотримуватися esprit de corps.^[7] Підрозділу нагляду. Модна штучка — баби від такого просто мліють. Дадлі знався на таких речах.

Власне, перед Дадлі Бад був у більшому навіть боргу, аніж перед Діком Стенсом, — це він його захистив від покарання за «Криваве Різдво», взяв його у відділ до себе у Підрозділ нагляду, а потім — у Відділ убивств. Але той, кому допоміг Дадлі Сміт, належить йому — він дуже розумний чоловік, і не так-то просто втямити, чого він від тебе хоче або як саме він тебе використовує, — ну дуже вже хитро він уміє говорити. Це не те, щоби аж на поверхні лежало, але доволі відчутно — варто лише подивитися на Майка Брюнінґа та Діка Карлайсла, які вже продали йому свої душі. Дадлі ошукає тебе, як забажає, і зліпить із тебе — немовби з глини — усе, що завгодно. Проте завжди гостро відчуватимеш одне: він знає тебе краще, ніж ти сам себе знаєш.

Біля відділку не було де припаркуватися. Бад залишив машину у трьох кварталах, дійшов пішки, увійшов до кімнати для інструктажу. Екслі на місці не було, усі столи зайняті: всі говорили по телефону, роблячи нотатки. На дошці висів величезний бюлетень щодо «Нічної сови» — сантиметрів із п’ятнадцять завтовшки. За окремим столиком сиділи дві жінки, за ними стояв комутатор, біля ніг стояла табличка: «Запити в архів та автоінспекцію». Бад підійшов до них, перекрикуючи телефонний гамір.

— Я перевіряю Кеткарта, і мені потрібна вся інформація, яка у вас є, — усі відомі зв’язки, місця роботи. Цей клоун двічі сидів за розбещення неповнолітніх. Мені потрібні усі подробиці злочинів, плюс актуальні адреси потерпілих. Його три рази притягували за сутенерство, але обійшлося без звинувачень, я хочу, аби ви перевірили всі міські ділянки на предмет його особистих справ. Якщо щось знайдеться — мені потрібні імена дівчат, яких він кришував. Якщо знайдете імена — з’ясуйте дати народження та пошукайте їх у слідчому архіві, архіві автоінспекції, системи поруки ти жіночих виправних закладів. Мені потрібні усі деталі. Зрозуміло?

Жінки взялися до комутатора, а Бад попрямував до дошки оголошень, щоби ще раз почитати папірець про «потерпілого Лансфорда». З’явилося дещо нове: офіцер з відділка «Голлівуд» поговорив із начальником Лансфорда у «Силачі». Факти такі: Лансфорд заходив до «Нічної сови» майже кожної ночі — він прямував туди після закінчення своєї зміни о 2:00 у книжковому магазині «Піквік»; за його словами, Лансфорд був типовим охоронцем нижчого розряду, у якого вічно були проблеми з алкоголем, — йому навіть зброю не довіряли; нічого не було відомо про ворогів Лансфорда, як і про друзів чи подружок; з колегами по «Силачу» він також не дуже товаришував, спав у наметі в Голлівудській долині. Намет вже знайшли і обшукали: спальний мішок, чотири комплекти уніформи «Силача», шість пляшок мускату «Старий Монтеррей».

Адіос, засранцю, — ти просто опинився не в тому місці не в той час. Бад переглянув звіти про арешти, проведені Лансфордом: дев’ятнадцять арештів за незначні правопорушення за цілих одинадцять років служби в поліції, навряд чи тут можна намацати якийсь мотив ненависті з боку когось із заарештованих, який би його угрохав його, та ще й п’ятьох за компанію. Ані Екслі, ані Карлайсла з Брюнінґом досі небуло. Бад згадав раптом, що Дадлі просив подивитися написані Лансфордом звіти.

Що ж, звіти в архівах розташовані в алфавітному порядку, за прізвищами офіцерів. Бад увійшов у приміщення, але в шафі із літерою «Л» «Лансфорда, Малкольма» він не знайшов. Наступну годину Бад витратив на перевірку усіх папок — від А до Я, — але, як не дивно, нічого не знайшов. Можливо, алкоголік Мел нічого ніколи не писав?

Настала пора обіду, час би щось пожувати — Бад дістав сендвіч і зателефонував Діку. Тим часом з’явилися нарешті Карлайсл та Брюнінґ із кавою. Бад знайшов вільний апарат і почав продзвонювати своїх інформаторів.

Снейк Такер — нічого не чув; Фетс Райс та Джонні Стомп — так само. Джеррі Катценбах розповів, що це все справа рук подружжя Розенберґів, мовляв, вони це влаштували просто з камери смертників і звідти ж знову підсадили Джеррі на голку. Потім підійшла дівчина з архіву.

Вона простягла йому аркуш паперу.

— Не так вже й багато інформації. Про знайомих Кеткарта — нічого, про його судимості — майже нічого такого, що нема в офіційних протоколах. Хіба те, що на час скоєння злочину потерпілим було по чотирнадцять років, обидві — білявки і під час війни працювали у компанії «Локгід». Закладаюся, що вони не звідси родом. У шерифа є справа на Кеткарта, у якій зазначено імена дев’ятьох проституток, які нібито під ним ходили. Я всіх їх перевірила. Двоє померли від сифілісу, троє були неповнолітні — їх депортували зі штату за місцем реєстрації на умовне, ще про двох я нічого знайти не змогла. Інформація про двох останніх — на цьому аркуші. Цього вистачить?

— Цілком. Дякую, — відповів Бад, помахавши Брюнінґу та Карлайслу.

Жінка пішла; Бад продивився принесений нею аркуш, два імені зі списку було обведено олівцем: Джейн (Пір’їнка) Ройко та Сінтія (Грішна Сінді) Бенавідес. Останні відомі адреси та точки зйому: помешкання на Пойнсеттії та Юцці, коктейль-бари неподалік.

Підійшли помічники від Дадлі.

— Маємо два імені, — сказав Бад. — Перевірите?

— Усе це прочісування випадкових контактів — такий безперспективняк, — зітхнув Карлайсл. — Я стопудово впевнений, що це ті нігери.

— Дадлі каже зробити — ми робимо, — нагадав йому Брюнінґ, беручи папірець.

Бад кинув погляд на їхні краватки — п’ятеро жмурів на двох. Гладкий Брюнінґ та дохляк Карлайсл у якийсь дивний спосіб примудрялися бути схожими, як близнюки.

— Ну, то робіть.

Біля «Кошерного Ейба» місця для парковки не виявилося, Бадові довелося об’їхати будівлю з іншого боку. Там стояв «шевроле» Діка із заваленими порожніми пляшками сидіннями: ось і перше порушення правил умовного звільнення. Бад знайшов вільне місце, підійшов до закладу й зазирнув у вікно: Стенс потягував кошерне винце «Манішевітц» і базікав із трьома колишніми головорізами: Лі Ваксом, Собачником Перкінсом та Джонні Стомпом. За стійкою, запихаючись, щось швидко жував схожий на лягавого мужик: вкусить, а очима стріляє то на компанію затятих бандюганів, то на годинник. Розізлившись на себе за те, що досі не годен перестати панькатися зі Стенсом, Бад повернувся назад, у відділок «Голлівуд».

Там на нього вже чекали Брюнінґ та дві схожі на проституток бабеги, що реготали з чогось у кімнаті для затриманих. Бад постукав у скло і Брюнінґ вийшов до нього.

— Хто є хто? — спитав Бад.

— Білявка — Пір’їнка Ройко. Слухай, а ти чув той прикол про слона з великим членом?

— Що ти їм сказав?

— Сказав, що це просте перевіряння інформації про Дюка Кеткарта. Вони вже прочитали про його загибель в газетах, тому не дуже здивувалися. Баде, послухай мене, це точно ті чорномазі. Їм все рівно кранти за ту мексикашку-сучку, але Дадлі влаштував цю тяганину, тому що на нього тисне Паркер, якому потрібна показова справа, а ще й цей вилупок Екслі їм у вуха заливає…

Бад ткнув твердими пальцями йому в грудну клітку.

— Інес Сото — не сучка, і не зрозуміло до кінця, чи в «Нічній сові» бійню влаштували ці чорномазі. Так що, будь такий ласкавий, бери Карлайсла і виконуйте свою роботу.

Брюнінґ вклонився — і зник геть з очей, поправляючи на ходу сорочку. Бад увійшов до кімнати. Вигляд у шльондр був хріновий: пергідрольна білявка і фарбована хною руда, на вже немолодих пиках — занадто яскравий макіяж.

— Отже, ранкові газети ви читали? — спитав Бад

— Ага, — відповіла Пір’їнка Ройко. — Бідний Дюк.

— Щось не схоже, аби вас це по-справжньому засмутило.

— Дюкі — він і є Дюкі. Платив копійку ламану, але принаймні не бив. Він обожнював бургери із чилі, а в «Нічній сові» їх готують просто шикарно. Ото, вважай, чилібургерів і обжерся. Земля пухом Дюкові.

— То значить, дівчата, ви вірите, що це було пограбування, як у газетах написали?

Сінді Бенавідес закивала.

— Звичайно, — відповіла Пір’їнка. — А що ж, як не пограбування. Тобто ви гадаєте, тут щось інше?

— Можливо. А як щодо ворогів? Були вороги у Дюкі?

— Ні, Дюкі був такий Дюкі…

— Скількох дівчат він тримав?

— Лише ми під ним ходили. Залишки, так би мовити, колишньої розкоші.

— Я чув, колись в нього було цілих дев’ять. Що сталося? Конкуренти свиню підклали?

— Містере, Дюкі був слабак і мрійник. Сам любив молоденьких, ну і кришувати також хотів молоденьких. А молодим швидко стає нудно, і вони тікають далі вдачі шукати, якщо повідок послабити. Так от, Дюкі з мужиками міг жорстко, а з дівчатами — ні. То всі й розбіглися. Земля йому пухом.

— Тоді Дюкі мусив іще щось робити. На двох дівчатах багато капусти не накосиш.

Пір’їнка взялася колупати лак на нігтях.

— Дюкі шизанувся на якійсь новій бізнес-ідеї. Але то справа така, у нього в голові постійно були якісь схеми. Кажу ж, мрійник був. Але ті схеми робили його щасливим, тому й ті копійки, які приносили йому ми із Сінді, не видавалися йому надто жалюгідними.

— Конкретніше він вам розповідав?

— Ні.

Сінді дістала помаду й підправила макіяж.

— Сінді, а тобі він щось розповідав?

— Ні, — дещо пискляво відповіла вона.

— І про ворогів — нічого?

— Ні.

— А як щодо подружок? Може, в Дюка останнім часом була якась дівчина?

— Ні, — відповіла Сінді, діставши серветку, аби промокнути помаду.

— Пір’їнко, а по-твоєму як?

— Думаю, Дюкі нікому про таке не став би розповідати. Можна ми вже підемо? Тобто…

— Ідіть. Там нижче по вулиці є стоянка таксі.

Дівчата миттєво зникли; Бад дав їм вийти, а потім помчав до своєї машини. Проїхавши далі по Сансет, він зупинився навпроти стоянки таксі. Почекавши дві хвилини, він побачив, як до неї наближаються Пір’їнка та Сінді.

Вони сіли до різних машин і поїхали у різних напрямках. Сінді поїхала на північ, у напрямку Вілкокс, мабуть, додому — Юкка, № 5814. Бад зрізав дорогу і приїхав на місце за кілька хвилин до таксі. Там Сінді пересіла у зелений «Де Сото» й попрямувала на захід. Бад порахував до десяти й вирушив слідом за нею.

Угору по Гайленд, по Кагуенґа-Пас до Долини й далі — на захід до бульвару Вентура. Бад тримався до неї майже впритул; Сінді летіла швидко, центральною смугою. Раптом вона звернула до мотелю, побудованого півколом навколо басейну з мутною водою,

Бад загальмував, розвернувся і став чекати. Сінді пішла до номерів ліворуч, постукала у двері однієї із кімнат. Її впустила всередину дівчинка-білявка, на вигляд років п’ятнадцяти. Молоденька — якраз такі й подобалися Дюку, якщо вірити протоколам затримань.

Бад не спускав очей із дверей до номеру.

Сінді залишила кімнату через десять хвилин, розвернулася й рушила в бік Голлівуду. Бад постукав у двері дівчини.

Відчинила вона ж — в очах бриніли сльози. Десь позаду розривалося радіо: «Бійня в “Нічний сові”!», «Злочин століття!»

— Ви з поліції? — примружилася дівчина.

Бад кивнув.

— Мила, скільки тобі років?

Її очі знову сповнилися сльозами.

— Як тебе звати, серденько?

— Кеті Джейнвей. Не Кейті, а Кеті.

Бад зачинив двері.

— Скільки тобі років, мила?

— Чотирнадцять. Чому чоловіки завжди про це питають?

Степовий акцент.

— Звідки ти?

— З Північної Дакоти. Але якщо ви мене додому відправите — я все рівно втечу.

— Чому?

— Вам з усіма подробицями розповісти, так? Дюк казав, багато мужиків від такого просто клепку втрачають.

— Давай-но трохи делікатніше, пташко, гаразд? Я на твоєму боці.

— Насмішив!

Джек пробігся поглядом по кімнаті. Іграшкові панди, кіножурнали, шкільна форма у шафі. На заняття проституцією ніщо не натякало, слідів якихось препаратів чи наркотичних речовин також не видно.

— Дюк поводився з тобою добре?

— Він не змушував мене робити це із чоловіками, якщо ви про це.

— Маєш на увазі, ти робила це тільки з ним?

— Ні, я маю на увазі, що спершу це робив зі мною мій тато, потім був ще один, який змушував мене робити це з чоловіками за гроші, але Дюк мене в нього викупив.

Ох уже ці сутенерські таємниці…

— Як його звали?

— Ні! Не скажу! Ви мене не змусите, і взагалі — я вже давно забула його ім’я!

— Чиє саме, серденько?

— Я не скажу!

— Чш-ш-ш. Отже, Дюк із тобою поводився добре?

— Не треба на мене шикати. Та Дюк був просто іграшковим ведмедиком, усе, що йому було потрібно, — просто спати зі мною в одному ліжку та грати в карти. Невже це так погано?

— Серденько…

— Мій тато був куди гірший за Дюка! А мій дядя Артур був набагато гірший!

— Ну-ну, тихенько.

— Ви не змусите мене…

Бад взяв її за руки.

— Що хотіла Сінді?

— Розповіла, що Дюка вбили, — відсахнулася від нього Кеті, — мовляв, зараз по всіх радіоканалах тільки про це й говорять. Вона сказала, що Дюк попросив його, якщо раптом щось із ним станеться, аби вона про мене подбала. А ще дала мені десять доларів. Сказала, що її вже викликали у поліцію. А я сказала, що десять доларів — це не дуже-то й багато, а вона образилася й почала гримати на мене. А звідки ви знаєте, що Сінді була тут?

— Неважливо.

— Тут сама лише оренда коштує дев’ять доларів на тиждень, а я…

— Я позичу тобі трохи грошей, якщо ти…

— Дюк ніколи не шкодував для мене грошей!

— Кеті, спробуй заспокоїтися. Мені потрібно поставити тобі кілька питань, і, можливо, завдяки тобі ми зможемо знайти тих, хто убив Дюка. Гаразд? Добре?

Дівчина у відповідь зітхнула.

— Добре. Питайте

— Сінді сказала, що Дюк попросив її подбати про тебе, якщо щось трапиться, — вкрадливо сказав Бад. — Як по-твоєму, він очікував, що з ним щось може статися?

— Не знаю. Можливо.

— Чому — можливо?

— «Можливо» — тому що останнім часом він став якийсь смиканий.

— І чому він став смиканий?

— Не знаю.

— А ти його про це не питала?

— Питала. Він сказав, що просто справ купа.

Пір’їнка згадувала, що Кеткарт занурився у якісь «нові бізнес-схеми».

— Кеті, а ти не в курсі, може, Дюк починав якусь нову справу?

— Не знаю, Дюк казав, що з дівчатами грошові справи нема чого обговорювати. Але я знаю, що він залишив мені більше, ніж якісь нещасні десять доларів.

Бад простягнув їй робочу візитівку.

— Дивись, тут мій робочий номер. Подзвони мені, гаразд? Тут мій робочий телефон. Подзвони мені, добре?

Кеті зопалу скинула з ліжка іграшкову панду.

— Дюк був такий лантух і нечупара, але мені було байдуже. У нього була така мила посмішка, і такий милий шрам на грудях, і він ніколи на мене не кричав. Мій тато і дядько Артур завжди верещали на мене, а Дюк — ніколи. Він дуже добре до мене ставився!

Бад у відповідь просто потиснув їй долоньку. Уже з вулиці він почув, як із її номеру долинає ридання.

Повернувшись до машини, Бад спробував зібрати усе, що йому відомо про Кеткарта. Копати у напрямку його нових муток^[8] та сутенерських конфліктів — марна справа; майже на сто відсотків можна стверджувати, що смертний вирок він сам собі підписав своєю любов’ю до чилібургерів, які готують у «Нічній сові». Звичайно, це дуже дивно, що за одним столом в одній забігайлівці о третій ночі на Голлівудському бульварі опинилися сутенер із судимостями та невдаха-поліцейський, але в цьому місті всяке трапляється. Що ж, тут уже може бути щось цікаве для Дадлі — можливо, Сінді із цією справою пов’язують не тільки гроші, які вона мала передати Кеті. Бад ще прищучить її, витрусить гроші малої і трохи інформації про сутенерів, закінчить із Кеткартом і попросить Дадлі знову відкомандирувати його в негритянські квартали. Здавалося б, завдання просте, але Сінді гайнула невідь-куди, а Кеті була в становищі, у якому доволі легко могла змусити танцювати Бада під свою сопілку — у становищі невинної жертви, якій немає куди податися. Раптом він зрозумів, що в бюлетені розслідування, який висів на дошці оголошень у відділку, дечого бракувало: ніхто не навідався на квартиру до Кеткарта. З великою вірогідністю можна було припустити, що там знайдеться записник Дюка, а він міг вивести й на сутенера, у якого він викупив Кеті, і на його нову справу. Бад вирішив з’їздити — у найгіршому випадку просто відпружиться.

Він помчав по Кагуенґа. Дорогою помітив за собою червоний седан, йому здалося, що він бачив цей автомобіль біля мотелю. Він додав швидкості, проїхав повз будинок Сінді, помітивши, що зеленого «Де Сото» перед ним нема. Після цього зник і червоний седан. Він попрямував до Сілверлейк, подивляючись у дзеркало заднього виду. Але машини у себе на хвості він не побачив — отже, просто здалося.

№ 9819 по вулиці Вендон вражав своєю незайманістю — це була просто квартира, облаштована у гаражі поруч із невеликим, непоказним будиночком. Ані репортерів, ані огороджувальних стрічок, ані цікавих сусідів під вікнами. Бад штовхнув двері рукою та увійшов.

Типове холостяцьке помешкання: одна кімната правила і за спальню й за вітальню, ванна кімната й маленька охайна кухня. Бад увімкнув світло й швидко обшукав будинок — так, як вчив його Дадлі.

Розкладене ліжко. Дешеві морські пейзажі на стінах. Шафа й гардероб. Дверей до ванної та кухні немає, всюди чисто. І взагалі, усе помешкання було дивовижно охайним — всупереч тому, що казала про Дюка Кеті — «лантух і нечупара».

Увага до деталей — це теж один із уроків Дадлі. На столі — телефон та олівці. Ані записника, ані зошита з інформацією про його повій. Лише стос довідників: округ Лос-Анджелес, округ Ріверсайд, округ Сан-Бернардіно, округ Вентура. Але, здається, постійно користувалися тільки довідником Сан- Бернардіно — загнуті сторінки, переламаний корінець. Бад швидко пробігся по загнутих сторінках: найбільше їх було у розділі «Друкарні». З’явилася зачіпка, яка, втім, могла привести в глухий кут — Сьюзен Леффертс, одна із жертв, була родом із Сан-Бернардіно.

Бад продовжив досліджувати помешкання. Ванна й кухня — цнотливо чисті; у шафі стос свіжих, акуратно складених сорочок. Килим — також чистий, хіба що трошки пилюки в кутках. І нарешті, вишенька на торті: свіжа й чиста постіль, бездоганно заправлена рукою професіонала.

Він пішов до гардеробної: піджаки й брюки висіли на вішачках абияк. У Кеткарта був доволі вишуканий гардероб, але хтось, порпаючись у його шмотках (чи, може, це був справжній Дюк — той нечупара, про якого розповідала Кеті), навіть не взявся витрачати час на те, аби розвішати все акуратно.

Бад обшукав усі кишені, зазирнув у кожен шов: ниточки, трохи дрібних монет, нічого вартого уваги. Раптом йому спало на думку, що не завадило б зняти відбитки пальців того, хто тут залишив після себе бардак. Він спустився до машини, взяв валізку із обладнанням, посипав порошком — у такому місці, як гардеробна, мусили лишитися бодай якісь відбитки. Але — нічого. Виходить, працював професіонал, усі відбитки ретельно витерли.

Бад зібрав речі, вийшов і ще почав розмірковувати, що до чого. Виникла і тут же розбилася в друзки версія із сутенерськими розбірками: Дюк мав у стайні двох конячок і не мав яєць послати на панель свою чотирнадцятирічну подружку-німфетку — іншим сутенерам він був не конкурент. Він спробував придумати якийсь зв’язок між квартирою Кеткарта і «Нічною совою», але не зміг, а значить, була велика імовірність, що ту бійню влаштували затримані чорномазі. Але якщо хтось обшукав його помешкання, то це могло бути тільки через його «нову бізнес-схему», як висловилася Пір’їнка Ройко, причому, схоже, що вона і справді чиста, а ось Грішна Сінді щось приховує. Отже — до Сінді, тим більше, що вона винна грошей малій Кеті.

Смеркалось. Під’їхавши до будинку Сінді, Бад побачив припаркований перед ним зелений «Де Сото». З-за тріснутої шибки доносилися стогони, і Бад, натиснувши плечем на двері, легко опинився всередині.

У коридорі було темно, через двері було чутно скрипіння ліжка. Бад наблизився до них, зазирнув всередину. Сінді лежала під якимось жиробасом у сорочці в ромбик, і ліжко, здавалося, ось-ось розвалиться. Штани жирного висіли на дверній ручці — Бад швидко їх обчистив і голосно свиснув.

Сінді заверещала; гладкий не зупинявся.

— АХ ТИ ЗАСРАНЦЮ, ТИ ЩО ТУТ РОБИШ З МОЄЮ ЖІНКОЮ!!! — крикнув Бад.

І раптом почалося: жиробас побіг геть, притримуючи рукою пеніс; Сінді з головою сховалася під ковдру. Бад помітив її сумочку, вивернув її, забрав гроші. Сінді заверещала на все горло.

— Викладай імена ворогів Дюка, — Бад вдарив ногою ліжко. — Бігом кажи, інакше поїдеш на тюрячку за проституцію.

— Я нічого не знаю, — пробелькотіла Сінді, випірнувши з-під ковдри.

— Бреши більше, шаболдо. Гаразд, спробуймо інакше: хтось вломився у квартиру Дюка і щось шукав. Кажи, хто це міг бути?

— Не знаю…

— Зараз буде останній шанс. У відділку ти збрехала. Пір’їнка поїхала до себе, а ти — у мотель до Кеті Джейнвей і дала їй нещасних десять баксів. Що ще ти приховуєш?

— Слухай…

— Кажи.

— Що казати?

— Що за нова схема була у Дюка і що в нього були за вороги? Як звали того вилупка, у якого він викупив Кеті?

— Я не знаю цього!

— Тоді на два інших запитання відповідай.

Сінді витерла обличчя — помада розмазалася, макіяж потік.

— Я тільки знаю, що той хлопець тусувався в коктейль-барах і з дівчатами теревенив, дуже схожий на Дюка. Справді — жартики, як у нього, ті самі фішки. Я чула, що він намагався переманити дівчат працювати на себе — за викликом. Зі мною або Пір’їнкою він не говорив, і це вже доволі давня історія — тижні зо два минуло.

«Той хлопець» — можливо, той, хто влаштував обшук у помешканні Дюка, «той хлопець», який приміряв на себе одяг Кеткарта.

— Продовжуй.

— Це все, що я чула. Більше нічого не знаю.

— Який у нього вигляд?

— Гадки не маю.

— Хто тобі про нього розповів?

— Навіть не пригадаю, просто дівки тринділи в барі за сусіднім столиком.

— Окей, уже легше. А тепер розкажи про нову справу Дюка.

— Містере, це була просто чергова його порожня мрія.

— А чому ти одразу мені про це не розповіла?

— Знаєте приказку: «Про небіжчиків або добре, або нічого»?

— Аякже. А ти в курсі, які умови в жіночій в’язниці?

— Мрія Дюка номер шість тисяч, — зітхнула Сінді, — заробляти розповсюдженням порнографії. Як вам таке? За його словами, він збирався продавати якусь взагалі збочену порнуху. Це все, що я знаю. Ми говорили на цю тему рівно дві секунди, і це все, що сказав Дюк. Я про це не сказала, тому що я знала Дюка — у нього таких мрій та задумів по десять на тиждень бувало. А тепер, може, ви нарешті вшиєтеся звідси?

Бад пригадав, що на роботі щось говорили про порнографію: над цим працює Відділ моралі.

— А про якого саме виду порнуху йдеться?

— Містере, кажу ж вам: я не знаю. Це просто балачки були — секунду потринділи й забули.

— Ти віддаси Кеті гроші, які залишив для неї Дюк?

— Звісно, добрий ви наш самаритянине! Десяточка по десяточці — усе й віддам. Якби я одразу все їй дала, вона би миттю все просадила на кіножурнали.

— Можливо, я зайду до тебе ще раз.

— Дочекатися не можу.

Джек поїхав на пошту й надіслав усю готівку спеціальної посилкою за адресою «Мотель «Орхідея», Кеті Джейнвей», разом з набором марок і запискою. Більше чотирьох сотень — для дівчини то цілий статок.

19:00 — до зустрічі із Дадлі ще море часу. Найкраще його провести на роботі, зазирнути у Відділ моралі та поглянути, чи нема чогось нового на дошці оголошень.

За порнуху взялася команда № 4: Кіфка, Гендерсон, Вінсеннс, Стейтіс. Усі вони відстежують маршрути порноальбомів, але нічого поки що не нарили. Нікого з них на місці не виявилося, і він вирішив відкласти розмову до ранку —швидше за все це глухий кут. Він пішов до Відділу вбивств і набрав номер «Кошерного Ейба».

— Ви подзвонили до «Кошерного Ейба», — почув він у слухавці голос Стенса.

— Діку, це я.

— Хм… Перевіряєш мене, офіцере?

— Діку, припини.

— Ні, Баде, це ти припини. Тепер ти працюєш на Дадлі. Може, йому не подобається, з ким я тепер тусуюся? Може, Дадлі хоче із мене навушника зробити, аби я тобі все зливав? Чуваче, та що з тобою говорити — ти вже сам собі не господар.

— Напарнику, ти знову під газом?

— Кошерного випив. Так Екслі й перекажи. Перекажи йому: Каченя Денні хоче станцювати з ним. Перекажи, що я читав у газетах про його старого та цей його старний Дрімленд. А ще перекажи, що я збираюся прийти на відкриття і що Каченя Денні запрошує смоктунця сержанта Еда Екслі на ще один танець.

— Діку, що ти верзеш?

— Сам ти верзеш. Усього один танець — Каченя Денні розіб’є йому окуляри й перегризе горлянку…

— Чорт забирай, Діку…

— Пішов ти! Я читав газети, я бачив список тих, хто працює над справою «Нічної сови». Ти, Дадлі Сміт, Екслі і решта посіпак Дадлі. Ви з цим смоктунцем тепер срані напарники, із тим гівноїдом, через якого мене звідти викинули, ти з ним працюєш над однією справою, так що…

Бад викинув телефонний апарат у вікно й рушив на парковку, розкидаючи ногами усе, що траплялося йому на шляху, а тоді раптом, як грім серед ясного неба, його простромила думка.

За «Криваве Різдво» його повинні були також вигнати із поліції копняками.

Дадлі врятував його.

А тепер Дадлі ліпив із Екслі героя справи про бійню в «Нічній сові» — саме його він посилав допитувати Інес Сото, і цим самим змушує її знову й знову проходити через пекло жахливих спогадів.

Щось із цим Кеткартом не так, і, хоча розслідування могло тривати ще довго, залишалася імовірність, що ця бійня — не просто справа рук відбитої на всю голову банди грабіжників. Він сам міг розкрити цю справу, відсунути Екслі і (чим дідько не жартує?) допомогти Стенсу. А це означало:

Не розповідати хлопцям з Відділу моралі про зачіпки у справі порножурналів.

Ховати від Дадлі знайдені докази.

СТАТИ СПРАВЖНІМ ДЕТЕКТИВОМ, А НЕ ГОЛОВОРІЗОМ І ПРАЦЮВАТИ САМОСТІЙНО.

І в нього аж обертом пішла голова від важкої думки:

«Більше він сам собі не господар.

Більше він сам собі не господар.

Більше він сам собі не господар».

Йому було страшно.

Він був перед Дадлі в боргу.

Але тепер вирішив перейти дорогу єдиному у світі чоловіку, якого варто було боятися більше за нього самого.

Розділ 24

Рей Пінкер вів Еда приміщенням «Нічної сови», реконструюючи перебіг подій:

— Отже, я думаю, що все відбувалося так. По-перше, троє злочинців увірвалися й показали свою зброю. Один із бандитів взяв під приціл касирку, кухаря та офіціантку. Спершу він вдарив прикладом дробовика в голову Донну Де Лука — вона стояла неподалік каси, і саме тут ми знайшли шматочок її шкіри з голови. Вона віддала йому гроші з каси та зі своєї сумочки, він заштовхнув її та Петті Чезімард до комори й дорогою на кухню потягнув із собою Жильберта Ескобара. Жильберт пручався — сліди того, як його тягнули, на підлозі пательні й каструлі. Потім його вдарили в голову — бабах! — ось вона, ця калюжка крові обведена крейдою. Сейф схований під стійкою, його відкрила одна із жертв — зверни увагу на монети на підлозі. Жильберт продовжує пручатися, знову дістає прикладом — ось коло на підлозі, тут ми знайшли три золотих зуби, які піддали експертизі, і всі вони, виявилося, належали Жильберту Луїсу Ескобару. Звідси знову починаються сліди, які вказують на те, що тіло тягли, ще удари, і підозрюваний № 1 заштовхує старого Жильберта у комору до двох інших жертв.

Вони повернулися до приміщення ресторану — минуло три дні після бійні, а воно й досі було опечатане. Під вікнами стовбичили витріщаки; Пінкер продовжував розповідати:

— Тим часом злочинці № 2 та 3 взялися за жертв № 4, 5 та 6. Звідси до комори також тягнуться характерні сліди, та й битий посуд на підлозі говорить сам за себе. Ти, може, не бачиш цього, бо лінолеум дуже темний, але під першими двома столами є калюжі крові: Кеткарт і Лансфорд, сидячи за окремими столиками, теж дістали прикладами по голові. Ми з’ясували, хто де сидів, завдяки аналізу групи крові. Отже, Кеткарт був за столом № 2, а Лансфорд — за столом № 1. Далі…

— Ви знімали відбитки пальців з посуду? Може, там ще щось цікаве, — перебив Ед.

— Витерто і змазано, — кивнув Пінкер, — лише під столом Лансфорда знайшлася тарілка, на якій видно два чітких відбитки. У принципі, так його й ідентифікували — збігся із його відбитком з особової справи у поліції Лос-Анджелеса. Кеткарт і Сьюзен Леффертс пальчиків не залишили, у цьому сенсі тут глухо, на їхніх тарілках все також було розмазане. Кеткарта ідентифікували частково по зубах, а частково за тюремною медичною картою; Леффертс — тільки по зубах. А тепер — бачиш туфлю на підлозі?

— Так.

— Що ж, схоже на те, що Леффертс кинулася до Кеткарта, хоча вони й сиділи за різними столиками. Просто запанікувала, очевидно, вони не були знайомі. Вона почала кричати, і один із нападників запхав їй у рота серветки з цієї коробки. Док Лейман під час розтину знайшов у неї в горлянці клубочок тканини. За його словами, на той момент, поки почалася стрілянина, вона, швидше за все, вже задихнулася. Потім Кеткарта і Леффертс також потягнули до комори, а Лансфорд йшов туди добровільно — нещасний виродок, мабуть, ще сподівався викараскатися із цієї халепи. У коморі в них повідбирали сумочки і гаманці — ми знайшли в калюжі крові під дверима обривок водійського посвідчення Жильберта Ескобара, а також шість використаних вушних затичок. Нападникам вистачило клепки подбати про свої вуха.

Цей останній факт геть не узгоджувався із загальною картиною: зазвичай чорномазі дуже імпульсивні.

— Тобі не здається, що трьох чоловік для такої роботи би не вистачило?

— Чому ж? — знизав плечима Пінкер. — Чи ти натякаєш на те, що одна чи більше жертв знала одного чи більше нападників?

— Я знаю, це малоімовірно…

— Хочеш оглянути комору? Якщо так — то ходімо зараз, бо я обіцяв власнику усе звільнити.

— Я вже подивився тоді вночі.

— А я бачив лише фотографії. Господи Ісусе, навіть не скажеш, що це були люди. Ти зараз перевіряєш інформацію по Леффертс, чи не так?

Ед кинув погляд у бік вікна; йому помахала молода, красива дівчина. Темноволоса латиноамериканка — вона була дуже схожа на Інес Сото.

— Так.

— І як воно?

— Та як… Цілий день пробігав по Сан-Бернардіно і нічого не нарив. Вона жила з матір’ю, яка зараз сидить на заспокійливих і яку зараз не можна допитувати. Поспілкувався із її знайомими, і вони розповіли, що Сью Леффертс страждала на хронічне безсоння й ночами безперервно слухала радіо. Бойфрендів її ніхто пригадати не зміг, ворогів у неї також не було. Я перевірив її квартиру в Лос-Анджелесі й можу сказати, що це типове помешканння тридцятиоднорічної продавчині. Один із її знайомих сказав, що вона була слабка на передок, а інший розповів, що пару разів вона станцювала у грецькому ресторані танець живота — нічого підозрілого.

— Що ж, повертаємося, значить, до версії з неграми.

— Ага.

— А машину чи зброю знайшли?

— Ні, а хлопці з відділку на 77-й почали уже обшукувати сміттєві баки та стічні труби на предмет сумочок і гаманців. Але я знаю метод, який би дозволив заощадити слідству купу часу.

— Пошукати використані гільзи у Гріффіт-парку? — посміхнувся Пінкер.

Ед обернувся до вікна — дівчина, схожа на Інес, зникла.

— Якщо знайдемо їх, то стане зрозуміло, чи стріляли затримані чорні, чи інші.

— Сержанте, там роботи — незоране поле.

— Знаю. Але я вам допоможу.

Пінкер глянув на годинник.

— Зараз 10:30. Я подивлюся звіти про стрілянину, спробую збагнути, де саме вони розбишачили; візьму команду саперів і чекатиму тебе на світанку на парковці Обсерваторії.

— Чудово, я буду.

— Отримати розпорядження у лейтенанта Сміта?

— Скажи, це моє розпорядження. Я доповім напряму Паркеру.

— Значить, у парку на світанку. І одягни щось, чого не шкода, — це буде дуже брудна робота.

Вечеряв Ед у китайській забігайлівці на Альварадо. Він знав, навіщо поїхав у цей бік: «Королева янголів» — поруч, Інес Сото, можливо, не спить. Сьогодні він зателефонував до лікарні: Інес швидко одужує, її родина її не провідувала, лише телефонувала сестра й передала, що у цьому жахітті батьки звинувачують саму Інес: мовляв, провокативний одяг, вільна поведінка. Їй дуже бракувало її м’яких іграшок; він зайшов до крамниці й накупив їй різних іграшкових звіряток, аби заглушити голос свого сумління, а також тому, що хотів улестити її, бо він дуже потребував її як основного свідка в його першій серйозній справі. А ще він хотів сподобатися їй. Хотів, аби вона зреклася тих чотирьох слів: «Офіцер Вайт — справжній герой!»

Він, не поспішаючи, випив останню чашку чаю. Рани загоювалися, над зубами добряче попрацював стоматолог — Ед помалу приходив до тями. Образи його матері та Інес у його уяві зливалися в один. Сьогодні до нього дійшла інформація: Дік Стенс зависає із бандюками, які відсиділи за озброєний грабіж, ставить на кінських перегонах у букмекерів, отримує зарплатню готівкою й частенько буває в будинках розпусти. Якщо його застукати на гарячому і подзвонити куди слід — пряму дорогу до тюряги йому гарантовано.

Але все це було дрібницею порівняно із тим фактом, що Інес вважала героєм Бада Вайта, а на самого Еда дивилася із ненавистю в очах.

Ед розплатився й поїхав до «Королеви янголів».

Там, біля ліфту, він налетів на Бада Вайта.

— Слухай, дай їй трошки поспати, досить вислужуватися, — першим заговорив Вайт.

— Що ти тут робиш?

— Ну вже точно не намагаюся ні з кого витиснути свідчення. Залиш її в спокої, у тебе буде ще не одна нагода її розпитати.

— Я просто заїхав її провідати.

— Екслі, вона тебе наскрізь бачить. Плюшевими ведмедиками її не купити.

— Ти що, не хочеш, аби справу розкрили? Чи просто так засмутився, що більше нема кого пристрелити?

— Ох, ти диви, як заговорив головний дуполиз у відділку.

— Чи ти сюди потрахатися прийшов?

— За інших обставин я б тобі за таке шию скрутив.

— Рано чи пізно я вас зі Стенслендом прищучу.

— Віддачі не боїшся? Герой війни, теж мені. Ті япошки, певно, самі попадали.

Ед здригнувся.

Бад йому підморгнув йому.

Поки Екслі дійшов до палати Інес, він не міг заспокоїтися — його аж трусило. Ед зазирнув усередину і лише потім обережно постукав.

Дівчина не спала — читала журнал. Подаровані звірятка лежали, розкидані, на підлозі, на ліжку, а замість підставки для ніг було прилаштовано іграшку Білченяти Скутера.

— Ні, — сказала Інес, побачивши Еда.

Її синці сходили, набряки теж.

— Що — «ні», міс Сото?

— Ні, я не стану з вами говорити.

— Навіть кілька запитань?

— Ні.

— Здається, вас не дуже дивує мій пізній візит, — сказав Ед, діставши стілець.

— Аніскілечки, вас навряд чи можна віднести до делікатного типу людей. Це вам окружний прокурор виділив на це грошей? — спитала вона, показуючи жестом на розкидані підлогою іграшки.

— Ні, це за мої кровні. До вас заходив Елліс Лоу?

— Так, і йому я теж сказала «ні». Я сказала йому, що ці троє negrito puto^[9] пустили мене по колу, взяли гроші в інших putas і залишили мене з тим puto, якого пристрелив офіцер Вайт. А ще я сказала йому, що я не можу згадати, не буду згадувати і навіть не хочу згадувати ніяких подробиць. Усе, більше він від мене нічого не почує. Absolutamente.^[10]

— Міс Сото, я просто зайшов вас провідати, — сказав він.

— Хочете, розповім, що було потім? — розсміялася вона йому в обличчя. — Через годину подзвонив мені мій брат Хуан і заявив, що я можу не повертатися додому, бо я, мовляв, зганьбила нашу родину. Потім прийшов цей puto містер Лоу і пообіцяв, що, якщо я дам свідчення, він мене поселить у готелі, а потім прибігає дівча з крамниці і приносить мені цих сраних іграшкових звірів і каже, що це подарунок від такого милого поліцейського в окулярах. Я взагалі-то в коледжі навчаюся, pendejo.^[11] Думаєте, я не можу це все в один логічний ланцюжок укласти?

— Але цю іграшку ви не викинули, — показав Ед на Білченя Скутера.

— Він — це інша справа.

— Любите героїв мультфільмів Дітерлінґа?

— А що тут такого?

— Та я просто питаю. Скажіть, а яке місце у вашому логічному ланцюжкові посідає Бад Вайт?

— Він вбив заради мене того виродка, — відповіла Інес, збиваючи подушку.

— Ні, він це зробив для власного задоволення.

— Яка різниця? Той puto здох — та й годі! Офіцер Вайт мене просто провідує. І попередив мене стосовно вас і містера Лоу. Він сказав, що мені все-таки доведеться свідчити, але не тиснув на мене. А ще, я вам скажу, він вас ненавидить!

— А ви розумна дівчина, Інес.

— Ну, договорюйте вже. «Розумна, як для мексиканки», так?

— Ні, чому ж. Просто — розумна. А ще — вам зараз дуже самотньо, інакше ви давно б уже виставили мене за двері.

— Ну, і що, якщо так? — відповіла вона, жбурнувши на підлогу журнал

Ед підняв його. На сторінках, де писали про будівництво Дрімленду, було загнуто куточки.

— Я попрошу, аби вас не чіпали, поки ви не отямитеся, а ще — порекомендую, щоби, коли справа дійде до суду, вам дозволили свідчити письмово. Якщо нам вдасться дістати достатньо інформації у справі «Нічної сови» з інших джерел, то вам, можливо, і взагалі не доведеться свідчити. І ще: якщо ви не хочете мене бачити, я не повернуся.

Інес уп’ялася в нього поглядом.

— Мені немає куди йти.

— Ви читали статтю в журналі про відкриття Дрімленду?

— Так.

— Бачили там ім’я Престона Екслі?

— Так.

— Це мій батько.

— І що з того? Я вже зрозуміла, що ви мажор, який може собі довзолити викинути стільки грошей на м’які іграшки. І що з того? Куди мені податися?

Ед сперся на поручні лікарняної койки.

— У мене є будиночок на озері Ерроугед. Можете пожити там. Я вас не чіпатиму і візьму на відкриття Дрімленду.

— З такою зачіскою? — торкнулася Інес своєї голови.

— Я куплю вам гарний капелюшок.

Інес, притискаючи до себе Білченя Скутера, зайшлася у риданнях.

Ед зустрівся із саперами на світанку, виснажений після снів, що він бачив тієї ночі: про Інес та інших жінок. Рей Пінкер привіз ліхтарі, лопати, металошукачі. На його прохання Відділ зв’язків із громадськістю поширив публічний запит до свідків стрілянини у Гріффіт-парку, яких закликали допомогти ідентифікувати підозрюваних у хуліганстві. Уся місцевість для зручності була поділена на квадрати. І ось крутими й брудними схилами пагорбів пішли люди. Вони сканували землю металошукачами, а щойно прибори починали цокати, копали й видобували з-під землі усякий мотлох: монети, металеві баночки, навіть револьвер тридцять другого калібру. Минали години, почало припікати сонце. Ед працював завзято, відкашлюючи пил і ризикуючи дістати сонячний удар. Він знову почав згадувати свої сни, і поступово його думки повернулися до Інес.

Енн з балу у школі Марльборо — вони займалися цим у «доджі» 38-го року випуску, і він постійно стукався ногами об дверцята автомобіля. Пенні із лекцій по біології у Каліфорнійському університеті: ромовий пунш у його гуртожитку і швидкий перепихон на задньому дворі. Череда давалок-патріоток під час війни, одна ніч зі старшою жінкою — диспетчеркою Центрального відділка. Їхні обличчя вже стерлися з пам’яті; він все намагався згадати, але бачив перед собою обличчя Інес — Інес без синців, не в лікарняному одязі. Від цих думок і від спеки в нього паморочилося в голові, але загалом він почувався добре. Потім минуло ще кілька годин, і він не міг уже думати ані про жінок, ані про щось інше. А потім почув здалеку радісні вигуки, і хтось поклав руку йому на плече.

Рей Пінкер тримав у руках дві стріляні гільзи та фотографію гільзи з місця злочину. Це був абсолютний збіг: не треба було бути експертом, аби побачити, що сліди від бойка ударника на гільзах були абсолютно ідентичні.

Розділ 25

Уже два дні він йшов по сліду «Флер-де-Ліс», але не можна сказати, що досягнув якихось помітних успіхів.

За ці два дні з’явився лише один підозрюваний: Ламар Гінтон, двадцять шість років, заарештований за збройний напад, засуджений — відсидів два роки у Чіно — і випущений достроково у березні 1951-го. Поточне місце роботи: установник телефонних апаратів у «Пасифік Коуст Беллс»; його інспектор з нагляду мав підозри, що Гінтон заробляє ще й тим, що встановлює прослуховування на телефонах підпільних букмекерів. Гінтон був тим самим м’язистим хлопцем, що приїздив до Тіммі Валберна, — його впізнали по фотографії.

Минуло цілих два дні, а він майже не просунувся: розкриття цієї справи може стати для нього квитком назад до Відділу наркотиків, але розкриття цієї справи означало й витягнути на світ Божий історію Тіммі Валберна та Біллі Дітерлінґа — двох гоміків із серйозними зв’язками, які можуть всю його кар’єру в Голлівуді пустити псу під хвіст.

Два дні він порпався в паперах — шукав і так і сяк. Переглядав звіти про інші недавні арешти, спілкувався із затриманими — нічого, окрім заперечень, ніхто так і не зізнався, що купував порнографію. Один день минув; нічого не нарили й хлопці із Відділу моралі: Стейтісу, Гендерсенові та Кіфці не було що повідомити, а Расс Міллард все намагався стати біля керма розслідування бійні в «Нічній сові» — йому було не до порнографії.

Отже, уже два дні: на слід м’язистого хлопця він набрів лише в половині другого дня.

І ще цей телефон «Флер-де-Ліс» — Джек напружував мозок щосили, намагаючись пригадати, де ж іще він бачив цю візитівку.

І раптом — як грім його ударив.

Святвечір 51-го, просто перед «Кривавим Різдвом». Сід Гадженс дав насилання на двох малолітніх планокурів, і Джек якраз у них у квартирі і бачив цю візитівку, хоча тоді вона ніяких підозр не викликала.

Він пригадав залякування Сіда: «У нас у всіх є таємниці, Джеку».

Але Джека вже несло вперед, немовби течією: він хотів дізнатися, хто випускає цю порнуху й навіщо. Він заїхав до «Пасіфік Коуст Беллс», перевірив списки працівників, порівнюючи із картотекою поліції, поки не натрапив на Ламара Гінтона.

Джек озирнувся довкола — усі тільки й тринділи, що про «Нічну сову», а він — Джек Вінсеннс — шукав порножурнали.

В його уяві знову спливли ті фотографії оргій.

Запаморочилося в голові.

Джек вирушив на пошуки.

Маршрут Гінтона був таким: з Ґовер до Ла Бреа, з Франклін до Голлівудського Резервуару. Телефони він встановлював на Крестон Драйв та Норт-Айвар. Джек знайшов Крестон на автомобільній мапі: Голлівуд-Гіллс, звивиста вуличка, що тягнулася вгору.

Він поїхав туди й побачив фургончик компанії, припаркований біля будинку у псевдофранцузькому стилі. Ламар Гінтон — здоровенний мужик — був на стовпі через вулицю, і було щось жахливе у цьому видовищі.

Джек припаркувався, перевірив фургон — двері було відчинено. Інструменти, телефонні довідники, альбоми Спейда Кулі — ніяких підозрілих пакунків у коричневому папері. Ламар подивився у його бік; Джек продемонстрував йому поліцейський жетон.

Гінтон зісковзнув униз; зростом під два метри, світловолосий, м’язистий.

— Ви з Відділу дострокового звільнення?

— Поліція Лос-Анджелеса.

— Отже, ви не від інспектора?

— Ні, я прийшов запропонувати тобі співпрацювати й уникнути повернення до в’язниці

— Що ви…

— Твій інспектор не дуже задоволений місцем, де ти працюєш, Ламаре. На його думку, ти міг вдаватися тут до незаконного прослуховування.

Гінтон розім’яв м’язи: шию, руки, груди.

— «Флер-де-Ліс», — сказав Джек.— «Будь-яке ваше бажання». Якщо не хочеш проблем, то все розповіси. Якщо не заговориш — можеш збирати манатки до Чіно.

— Ви влізли в мою машину, — відповів Ламар, знову потягнувшись.

— Та ти просто Ейнштейн. Ну що, вистачить тобі клепки усе розповісти?

Гінтон смикнувся; Джек поклав долоню на руків’я револьвера.

— «Флер-де-Ліс». Хто власник, як все влаштовано, що ти продаєш? Про Дітерлінґа й Валберна не забудь розповісти. Усе розповіси — і я за п’ять хвилин назавжди зникну із твого життя.

Гінтон замислився: під футболкою зарухалися гори м’язів. Джек витягнув порножурнал і показав йому розгортку із оргією.

— Участь у розповсюдженні порнографічних матеріалів, а також збереження та продаж наркотичних речовин. У мене є на тебе достатньо, аби ти повернувся у Чіно рокі на двадцять. А ну, розколюйся: ти цю хрінь возив до «Флер-де-Ліс»?

— Т-т-так, — кивнув Гінтон.

— Розумничку. Йдемо далі: хто їх робить?

— Н-н-не знаю. Правда, чесно, н-н-не знаю.

— Хто позує для цих журналів?

— Н-н-не знаю, я лише д-д-доправляв.

— Що цікавого розповіси про Біллі Дітерлінґа та Тіммі Валберна?

— П-п-просто к-к-клієнти. Педики, ну, знаєте… Вони люблять всю цю блакитну муть.

— Ти справжній молодець! А тепер — справді важливе питання: хто…

— Офіцере,будь ласка, не треба.

Джек дістав револьвер і звів курок.

— Хочеш наступним потягом вирушити в Чіно?

— Н-н-ні.

— Тоді відповідай.

Гінтон розвернувся і схопився за стовп.

— П-п-пірс Петчетт. Він має якийсь бізнес. Ніби легальний.

— Опис зовнішності, номер телефона, адреса.

— Ну, йому, мабуть, трохи за п’ятдесят. Живе, здається, десь у Б-б-брентвуді, а номера його я не знаю — він платить мені поштовими переказами.

— Давай ще щось про Петчетта. Не гальмуй.

— В-в-він шукає дівчат, які косять під кінозірок. Він багатий. Я бачив його лише одного разу.

— Хто вас познайомив?

— Чувак на ім’я Честер, ми тусувалися разом на Маскл-Біч.

— А яке в Честера прізвище?

— Я не знаю.

Гінтон занервувався, і Джек зрозумів, що зараз він зможе викласти усе, що треба.

— Що іще пхає Петчетт?

— К-к-купу х-х-хлопців та дівчат.

— А що пропонує «Флер-де-Ліс»?

— У-у-усе, що з-з-забажаєте.

— На чорта мені твоя реклама? Конкретику давай.

— Хлопці, дівчата, бухло, наркота, порножурнали, всяка садо-мазо фігня, — раптом більше розгнівано, аніж перелякано випалив Ламар.

— Но-но, спокійно. Хто ще працює в них кур’єрами?

— Я і Честер. Він працює вдень. Мені не…

— Де живе Честер?

— Я не знаю!

— Спокійно, кажу. Послугами «Флер-де-Ліс» користується багато чудових людей із копійчиною в кишені, чи не так?

— Так.

Платівки в машині.

— Спейд Кулі? Він — ваш клієнт?

— Н-н-ні, мені подарував платівки Барт Перкінс — ми кілька разів тусувалися разом.

— Закладаюся, ти непогано його знаєш. Гаразд, назви імена інших клієнтів?

Гінтон знову занурився у дроти на стовпі. Джек зрозумів, що він ось-ось зірветься з гачка і навіть шість револьверів йому тут не допоможуть.

— Сьогодні ввечері ти працюєш?

— Т-т-так.

— Кажи адресу.

— Не треба… будь ласка.

Джек швидко його обшукав: гаманець, дрібні монети, якийсь ключ; Гінтон раптом вдарив себе кілька разів головою об стовп — бам, бам, на стовпі з’явилися сліди крові.

— Кажи адресу — і я піду.

Бам, бам — кров на голові здорованя.

— Черамоя, № 5261-Б.

Джек кинув на землю все, що дістав із його кишень.

— Щоби сьогодні ввечері там і духу твого не було. Подзвониш своєму інспекторові з нагляду і скажеш, що ти мені допоміг; він тебе, швидше за все, забере за порушення умов дострокового звільнення, але це було би непогано, якби він тебе кудись забрав зараз. У цій справі ти чистий, питань нема, і коли я доберуся до Петчетта, то все буже схоже на те, ніби його здав хтось із моделей. Якщо спробуєш мене намахати — до кінця своїх днів просидиш у Чіно.

— Але ви пообіцяли мені…

Джек помчав до машини й зірвався з місця. Гінтон голими руками молотив по стовпу.

Пірс Петчетт, за п’ятдесят, «типу легальний бізнес».

Джек знайшов таксофон, зателефонував у архів та автоінспекцію. Невдовзі отримав інформацію: Пірс Моргаус Петчетт, дата народження — 30/6/1902, Ґросс-Пойнт, Мічіган. Приводів немає, Ґретна-Ґрін, № 1184, Брентвуд. З 1931 року — усього лише три штрафи за дрібні порушення правил дорожнього руху.

Малувато. Потім Джек набрав Сіда Гадженса — треба було розговорити його щодо цієї порнухи. Зайнято. Тоді він набрав Морті Бендіша із «Міррор».

— Міська хроніка, Бендіш.

— Морті, це Джек Вінсеннс.

— О, Джеку-Переможцю! Джеку, коли ти повернешся до Відділу боротьби з наркотиками? Мені бракує історій про наркоманів.

Морті прагнув чогось гаряченького.

— Як тільки наш дуже правильний Расс Мілард мене відпустить, а зробить він це тоді, коли я розкрию для нього важку справу. І ти можеш мені в цьому допомогти.

— Кажи, я уважно слухаю.

— Ти чув щось про Пірса Петчетта?

— А в чому справа? — присвиснув Бендіш.

— Поки не можу сказати. Але якщо підозри справдяться, матимеш ексклюзив.

— Раніше, ніж Сід?

— Саме так. А тепер я уважно слухаю.

По той бік розмови знову присвиснув Морті.

— Інформації небагато, але маємо те, що маємо. Петчетт — здоровенний і красивий мужик, років п’ятдесяти, хоча на вигляд йому тридцять вісім. У Лос-Анджелесі живе, можливо, років двадцять п’ять. Він фахівець із дзюдо чи джіу-джитсу, щось у цьому роді, а ще — нібито хімік за освітою і шарить у фармацевтиці. У нього добіса бабла, і він позичає бізнесменам під тридцять відсотків та гарантію акцій у справі, зокрема втиху профінансував чимало фільмів. Цікаво, егеж? А як тобі таке: подейкують, що він нюхає героїн і час від часу відлежується у клініці Террі Лакса. Словом, здається, цей Петчетт — справжній сірий кардинал,

Террі Лакс — пластичний хірург, до якого бігають усі знаменитості. Але підпільно його клініка надає багато послуг: лікування від алкогольної та наркотичної залежності, аборти. Копи ж на це все дивляться крізь пальці, бо Террі на халяву лікує лос-анджелеських політиків.

— Морті, це все, що ти знаєш?

— А тобі цього мало? Слухай, те, чого не знаю я, точно знає Сід. Зателефонуй йому, але пам’ятай: ми домовилися, що ексклюзив отримаю я.

Джек поклав слухавку і знову набрав номер Сіда Гадженса.

— «Цілком таємно», цілком конфіденційно.

— Це Вінсеннс.

— Джекі! Невже ти маєш для старого-доброго Сіда щось свіженьке щодо «Нічної сови»?

— Ні, але дослухаюся до кожного слівця.

— Тоді, можливо, щось про наркотики? Давно хочу зробити випуск про наркоманів — чорні джазмени, кінозірки, може, прив’язати це до комуняк, сам знаєш, після справи Розенберґів у публіки від згадки про них дупи палають. Як тобі ідея?

— Цікаво. Сіде, ти щось чув про чоловіка на ім’я Пірс Петчетт?

І тиша — на кілька секунд довша, ніж треба було. І раптом Сід заговорив надміру жваво:

— Джекі, я знаю про цього чоловіка тільки те, що він дуже багатий. Він із тих, кого я називаю мутними: не блакитний, не червоний, не пов’язаний бодай із кимось, хто може забезпечити мені випуск, який розлетиться, як гарячі пиріжки. А хто тобі про нього розповів?

Джек відчув, що той бреше.

— Від чувака, який продавав порнуху.

У слухавці якийсь час було чути лише важке дихання й потріскування.

— Джеку, порнуха — це для голодних, для всяких убогих, яким ніхто не дає. Забий ти на це й повідом, як буде щось вартісне, gabishe?^[12]

Він кинув слухавку і — ба-бах! — зачинилися двері, як відрізали його від усього світу, а на дверях цих напис «МАЛІБУ РАНДЕВУ».

Джек поїхав назад у відділок.

У Відділі моралі було порожньо, лише в гардеробі перемовлялися впівголоса Расс Міллард і Тад Ґрін. Джек перевірив дошку оголошень — нічого нового — і пішов до комори. Кімнатка була відчинена, начальство говорило про бійню в «Нічній сові».

— Рассе, я знаю, що ти хочеш взяти цю справу. Але Паркер хоче, аби нею опікувався Дадлі.

— Він занадто нестримано поводиться із чорними, шеф. І ми обидва це знаємо.

— Ти мене називаєш «шефом» лише тоді, як тобі від мене щось треба, капітане.

Міллард засміявся.

— Тад, сапери знайшли у Гріффіт-парку стріляні гільзи, які ідентичні тим, що були в «Нічній сові», а ще я чув, що хлопці з 77-ї знайшли нарешті сумочки й гаманці. Це правда?

— Так, годину тому, у каналізації. Залиті запеченою кров’ю, відбитки пальців стерто. Експертиза визначила, що це кров жертв. Рассе, це точно зробили чорномазі. Я впевнений.

— Не думаю, що ті чорні, яких ми затримали. Як ти собі уявляєш ту їх ніч? Вони мусили викрасти в південній частині міста дівчину, зґвалтувати її, потім продати якимось іншим виродкам, а після цього попертися через увесь Голлівуд, аби влаштувати бійню в «Нічній сові», причому двоє з них накачалися барбітуратами.

— Визнаю, таке уявити нелегко. Нам треба з’ясувати, можливо, дівчину зґвалтували не вони. А для цього треба розговорити Інес Сото, адже поки що вона розмовляти не бажає. Але над цим працює Ед Екслі, а він своє діло знає.

— Таде, я не дозволю моєму его заважати розслідуванню. Але я капітан, а Дадлі — лейтенант. Ми повинні працювати над цією справою разом.

— Мене турбує твоє серце.

— Серцевий напад п’ятирічної давнини не може заважати мені працювати зараз.

— Я поговорю із Паркером, — засміявся Ґрін. — Господи Ісусе, ти і Дадлі. Ну і пара!

Поки вони розмовляли, Джек знайшов те, що шукав: магнітофон для запису з телефону і навушники. Не бажаючи, аби його хтось бачив, він вислизнув через бічні двері.

Він під’їхав на Черамоя-авеню, коли вже сутеніло. У Голлівуді, у кварталі від Франклін, будинок № 5261 виявився двоповерховим будинком у тюдорівському стилі на чотири квартири. Світло не горіло — напевно, занадто пізно шукати Честера, який працював у денну зміну. Джек натиснув кнопку дзвінка квартири «Б», але відповіді не було. Приклав до дверей вухо — зсередини не долинало ані звуку. Тоді він увійшов за допомогою ключа.

Джекпот: з першого ж погляду зрозуміло, що Гінтон не збрехав — шафи від підлоги до стелі були забиті різним «крамом».

Марихуана: листя й «шишки». Таблетки — бензедрин, амфетаміни, «червоні дияволи», «жовті піджаки», «сині небеса». Легальні препарати: лауданум, кодеїн, чіпкі назви: «Дорога до мрії», «Голлівудський світанок», «Марсіанське сяйво». Абсент, чистий спирт у найрізноманітнішій тарі. Ефір, гормональні таблетки, пакунки із кокаїном та героїном. Котушки з фільмами з недвозначними назвами: «Містер Великий Член», «Анальна любов», «Групповуха», «Ґвалтівник у жіночій школі», «Клуб ґвалтівників», «Незаймана смокталка», «Гаряча негритянська любов», «Трахни мене сьогодні», «Одержима дупа Сьюзі», «Закохані хлопці», «Пристрасть у роздягальні», «Висмокчи до останньої краплі», «Ісус трахає Папу», «Райський мінет», «Хлопці на гарячих шампурах», «Хтивий ротвейлер Рекс». Ще там були старі-добрі порножурнали: дівчата смокчуть члени, хлопці смокчуть члені, спраглі плотських утіх отвори, зняті великим планом. Ці випуски вже припали пилюкою — їх час уже минув; але є і порожні місця, може, тут лежала гаряча порнуха, та, яку він шукає: може, Ламар-таки щось виніс? Але в чому сенс? Того, що є тут, вистачить, аби запроторити людину у тюрму до 2000-го року. Ще там були фотки: відверто зняті голі справжні кінозірки. Лупе Велес, Ґері Купер, Джонні Вайсмюллер, Керол Лендіс, Кларк Ґейбл, Таллула Банкгед, трупи, укладені у позу «69» на столах у морзі. Кольорове фото: Джоан Кроуфорд трахається із самоанцем, що уславився завдяки розмірам свого члена, на прізвисько «Окей Фредді». Фалоімітатори, собачі нашийники, ланцюги, батоги, панчохи, кільця на член, катетери, клізми, високі чоботи з чорної шкіри із двадцятисантиметровими підборами та гумова жінка-лялька — із пластиковими губами, справжнім волоссям приклеєним на пластиковий лобок і діркою, зробленою із садового шлангу.

Джек пішов у туалет. У дзеркалі побачив своє обличчя: постаріле, чуже. Потім взявся за роботу — встановив магнітофон і переглянув порнографію у пошуках знайомих облич.

Журнали були низькоякісні, напевно, зроблені в Мексиці: на картинках були в основному розпатлані моделі-наркомани. У Джека запаморочилося в голові, ніби від наркотиків. Його вабили до себе таблетки на полицях; на місці порномоделей йому уявилася Карен. Він походив кімнатою, дослухаючись до власних кроків, потім підняв килим. Інтуїція не підвела — у підлозі було влаштовано сховок. Під кришкою виявився підвал, у темряву якого вели сходи.

Раптом задзвонив телефон.

Джек увімкнув магнітофон і підняв слухавку.

— Алло. Будь-яке ваше бажання, — сказав він, намагаючись говорити, як Ламар.

Клацання, короткі гудки. Отже, гасло говорити — помилка. Минуло півгодини — зателефонували ще раз.

— Алло, це Ламар.

І знову те саме.

Джек курив сигарету за сигаретою — аж горло заболіло.

Знову дзвінок.

— Т-т-так, — спробував він навмання.

— Привіт, це Сет із Бел-Ейр. Що там, привезеш мені сьогодні щось?

— Звісно.

— Давай пляшку абсенту. Якщо поквапишся — дам добрячі чайові.

— Ем-м-м… ти б не міг мені ще разок адресу сказати?

— Як можна забути діру, у якій я живу. Роскомер, № 941. Гайнуй швидше.

Джек поклав слухавку. Але майже одразу пролунав новий дзвінок.

— Т-т-так.

— Ламаре, передай Пірсу, що мені треба… Ламаре, це ти?

СІД ГАДЖЕНС.

— Т-т-так, це я, — відповів Джек, справді, затинаючись, як Ламар. — Хто це?

По той бік дроту поклали слухавку.

Джек прослухав розмову іще раз. Це однозначно був Гадженс.

СІД ЗНАЄ ПЕТЧЕТТА. СІД ЗНАЄ ЛАМАРА. СІД В КУРСІ СПРАВ «ФЛЕР-ДЕ-ЛІС».

Знову пролунав телефонний дзвінок, але Джек його уже проігнорував. Похапцем відімкнувся, схопив магнітофон, протер телефонний апарат, протер усі журнали, яких він торкався. Вилетів за двері, відчуваючи, як свіже нічне повітря лоскоче йому нерви.

Десь заревів автомобіль.

Лобове скло винесло пострілом, ще дві кулі влучили у двері.

Джек пригнувся й вистрілив у відповідь, але автомобіль із вимкненими фарами вже їхав геть.

Не поцілив: дві кулі потрапили в дерево, урізнобіч розлетілися тріски. Ще три постріли — також усе в молоко, машину занесло, вона звернула за ріг і зникла. У дверях будинків на вулиці почали з’являтися люди — повна вулиця свідків.

Джек прожогом кинувся до своєї машини і, петляючи та не вмикаючи фар, помчав у бік Франклін-стрит, вклинившись там у потік машин. Сенсу шукати машину нападників немає: було темно, Джек нічого не розгледів, та й усі машини довкола були однаково чорними й моторошними. Аби заспокоїтися, Джек закурив і поїхав у напрямку Бел-Ейр.

Роскомер-Роуд виявилася звивистою вуличкою, що зміїлася вгору на пагорб і обабіч якої розташовувалися будинки в оточенні пальм. Джек під’їхав до будинку № 941.

Це була напівкругла, одноповерхова будівля з черепичним дахом у псевдоіспанському стилі, біля дверей якої вишикувався цілий ряд автомобілів: «ягуар», «пакард», два «каділаки», «ролс-ройс». Джек вийшов — назустріч йому ніхто не кинувся. Він пригнувся й записав номери автомобілів.

Отже, п’ять машин: усі шикарні, пакунків від «Флер-де-Ліс» в салоні жодної з них не було. У будинку за шовковими фіранками яскраво горіло світло. Джек підійшов і зазирнув всередину.

І одразу зрозумів, що ніколи в житті не зуміє забути жінок, яких побачив там.

Одна була точнісінько як Ріта Гейворт у «Ґільді». Інша — у смарагдово-зеленому платті — як дві краплі води була схожа на Еву Ґарднер. Поруч стояла викапана Бетті Ґрейбл у купальнику в блискітку та сітчастих панчішках. Обриси чоловіків у смокінгах, що крутилися довкола них, були розпливчасті, як декорації. Він не міг відвести погляду від жінок.

Приголомшливо й неймовірно. Гінтон казав про Петчетта, що той «шукає дівчат, які косять під кінозірок». Але ці дівчата не «косили», ні. Їх вибирав, створював та обробляв професіонал. Це було насправді приголомшливо.

На світло вийшла іще одна — Вероніка Лейк. Її обличчя не так сильно було схоже на оригінал, а ось плавна котяча грація рухів — абсолютно. Чоловіки потягнулися до неї.

Джек притиснувся до скла. Голова йшла обертом від цієї порнографії, від цих реальних жінок. Від Сіда, від дверей у минуле життя, які зачинилися назавжди. Він поїхав додому, у голові страшенно паморочилося. Діставшись додому, він побачив у дверях візитівку «Цілком таємно», на якій було написано «МАЛІБУ РАНДЕВУ».

Він уже уявляв собі скандальні заголовки завтрашніх газет:

БОРЕЦЬ З НАРКОТИКАМИ ПІД КАЙФОМ РОЗСТРІЛЮВАВ НЕВИННИХ ГРОМАДЯН

КОПА-ЗНАМЕНИТІСТЬ ЗВИНУВАЧУЮТЬ У ВБИВСТВІ!

НА ДЖЕКА-ПЕРЕМОЖЦЯ ЧЕКАЄ СТРАТА! КОХАНКА-МАЖОРКА ПОПРОЩАЛАСЯ ІЗ НИМ У КАМЕРІ СМЕРТНИКІВ.

Розділ 26

Вони прийшли разом, під ручку — Інес одягла свою найкращу сукню та капелюшок з вуаллю, що приховувала синці. Ед показав жетон — і вони спокійно пройшли через запасний вхід, оминувши пресу. Працівники вишиковували гостей рядочками — Дрімленд ось-ось мав відкритися.

Інес не приховувала збентеження: вуаль її капелюшка здіймалася від частого дихання. Ед роздивлявся навсібіч, і все, що траплялося йому на очі, нагадувало про батька.

Центральна алея була облаштована у стилі 1920-х у США — фонтанчики із содовою, діафільми, персонажі в танці: коп на обході, хлопчинка-газетяр, що жонглює яблуками, дівчатка, що танцюють чарльстон. З одного боку — Амазонка: механічні крокодили, екскурсії джунглями на човнах. З іншого — вкриті снігом гори; продавці солодощів у шапочках із мишачими вухами. Монорейкова дорога Мучі Мауса, тропічні острови — словом, безкінечні гектари див і магії.

Спершу вони покаталися на монорейці: перший вагон, перший рейс, шалена швидкість, угору-вниз — на віражах Інес несамовито верещала. Потім покаталися на санях у «Світі Пола»; пообідали хот-догами, морозивом та фірмовими сирними кульками від Мучі Мауса.

Потім завітали на «Пустельну Ідилію», у «Будиночок розваг Денні», зайшли на виставку, присвячену міжпланетним подорожам. Інес втомилася: захват теж буває виснажливим. Та й сам Ед раз по раз позіхав після безсонної ночі.

Вечір на роботі видався пекельний: стрілянина на Черамоя, усі підозрювані мов під землю провалилися. На місце злочину довелося їхати йому: кількаквартирний будинок, хтось стріляв по першому поверху. А далі почалися дива: знайшли револьвери тридцять восьмого та сорок п’ятого калібру, сама квартира була обладнана під щось типу складу. Вона виявилася абсолютно порожньою, якщо не брати до уваги деяких атрибутів садо-мазо, телефона там теж не було. Власність орендаря з’ясувати не вдалося; управитель сказав, що отримував орендну платню поштою, щомісячними чеками на суму сто доларів у конвертах, його все влаштовувало і зайвих питань він не ставив — не міг назвати навіть імені мешканця. Судячи зі стану помешкання, вичищали її поспіхом, але при цьому ніхто нічого не бачив. На рапорт довелося витратити чотири години — чотири години, вкрадених у «Нічної сови».

Виставка була відверто нудною; Інес пішла до дамської кімнати, Ед вийшов на вулицю.

Повз нього пройшла група віп-гостей — Тіммі Валберн і ще якісь «багаті гаманці». Почитавши першу шпальту «Геральд», виникло враження, що не було зараз нічого важливішого за відкриття Дрімленду та справу «Нічної сови».

Він спробував був повторно допитати Коутса, Джонса і Фонтейна, але не зміг вичавити з них ані слова. Свідки стрілянини у Ґріффіт-парку на впізнанні почали раптом сумніватися і про трійцю затриманих казали: «Схожі на тих, але не впевнений». Оскільки список розшукуваних автомобілів поповнився ще й «фордами» та «шевроле» 1948—1950-х років, то нічого дивного, що тачку так і не знайшли. За керівництво розслідуванням точилася закулісна боротьба: шеф Паркер підтримував Дадлі Сміта, Тад Ґрін проштовхував Расса Мілларда. Зброю не знайшли, від «меркурія» Солодкого Рея — ані сліду. Гаманці та сумочки жертв було знайдено в каналізації за кілька кварталів від готелю «Тевір» — якщо об’єднати цей факт із тим, що було знайдено стріляні гільзи у Ґріффіт-парку, то ставало зрозуміло, навіщо Елліс Лоу не злазить із Паркера, аби той зі свого боку не злазив із Еда.

— Це все — непрямі докази, давай, скажи своєму цьому Екслі, хай розкручує ту мексиканку, здається, вони знюхалися. Хай вмовить її пройти допит під сироваткою правди, нам потрібні соковиті подробиці, як у справі Ліндберґа, нам потрібні деталі, лише тоді ми зможемо розкрити справу «Нічної сови».

Повернулася Інес, сіла з ним поруч.

Перед ними відкривався чудовий краєвид: Амазонка, гіпсові гори.

— Як ти почуваєшся? — спитав Ед. — Додому не хочеш?

— От від чого би я не відмовилася — так це від сигарети, хоч я взагалі не курю.

— І не починай. Інес…

— Так, я згодна переїхати у той твій будиночок

— І чому ти передумала? — посміхнувся Ед.

Інес заправила вуаль під поля капелюшка.

— Я бачила в туалеті газету, там Елліс Лоу розводив про мої нещастя. Схоже на те, що він від цього кайф ловить, так що я вирішила, що краще мені триматися від нього подалі. Знаєш, а я навіть не подякувала тобі за цей капелюшок.

— Ти не повинна дякувати.

— Повинна, бо я не дуже-то довіряю білим, які добре до мене ставляться.

— Якщо ти думаєш, що я зараз щось тебе маю попросити — твої сподівання марні.

— Не марні, Екслі. Ще раз, для протоколу: я нічого не скажу, я не буду дивитися на фотографії, я не даватиму свідчень.

— Інес, я подав рекомендацію, аби тобі поки що дали відпочити.

— Оце от «поки що» — якраз те, про що я говорю, а другий метод — що ти за мною хвостиком крутишся, хоча й не можу сказати, що мені це не подобається, бо жоден мексиканець не захоче мексиканку, яку кілька чорномазих пустили по колу, хоча не те щоби мені взагалі подобалися мексиканці. А знаєш, що найстрашніше, Екслі?

— Я ж просив називати мене Едом.

Інес закотила очі.

— У мене брата звати Едуардо, він дуже стрьомний чувак, так що я тебе називатиму Екслі. То знаєш, що найстрашніше? Найстрашніше — те, що сьогодні мені дуже добре, тому що це місце — немовби якийсь прекрасний сон, але скоро мені стане набагато гірше, тому що все, що сталося зі мною, у сотні разів реальніше за це місце. Розумієш?

— Розумію. Але тобі поки варто довіритися мені.

— Я не вірю тобі, Екслі. Ані «поки що», ані ніколи потім.

— Я єдиний, кому ти можеш довіряти.

Інес опустила вуаль.

— Я не можу довіряти тобі, тому що ти не ненавидиш їх за те, що вони зі мною зробили. Можливо, тобі здається, що ненавидиш, але в той же час ти дбаєш про свою кар’єру. А ось офіцер Вайт — він їх по-справжньому ненавидить. Він убив того, хто мене образив. Він не настільки хитрий, як ти, так що йому, можливо, я можу довіряти.

Ед простягнув до неї руку, але вона відсахнулася.

— Я хочу, аби вони здохли. Absolutamento muerte. Comprende?^[13]

— Я comprende. А ти comprende, що твій любий офіцер Вайт — просто головоріз?

— Тільки якщо ти comprende, що ти до нього ревнуєш… О Боже, поглянь!

Рей Дітерлінґ та його батько. Ед підвівся; Інес також встала — очі в неї стали круглі, як монети.

— Реймонд Дітерлінґ, мій син Едмунд, — сказав Престон. — Едмунде, відрекомендуєш нам юну леді?

— Сер, це таке щастя — познайомитися з вами! — раптом випалила Інес Дітерлінґу. — Я величезна ваша шанувальниця.

— Дякую, дорога моя, — взяв її руку Дітерлінґ. — Як вас звати?

— Інес Сото. Я бачила… я — ваша найбільша фанатка.

Дітерлінґ сумно посміхнувся — звісно, він впізнав ім’я дівчини, воно було на перших шпальтах усіх газет.

— Сержанте, дуже приємно, — обернувся він до Еда.

— Сер, велика честь для мене. І — мої вітання.

Вони міцно потиснули один одному руки.

— Дякую, але, думаю, ці вітання мені варто розділити із вашим батьком. Престоне, ваш син прийшов зі справжньою красунею, правда ж?

— Міс Сото, — засміявся у відповідь Престон, — мушу зауважити, що мій син рідко виявляє такий прекрасний смак.

Він подав Едові якийсь папірець.

— Дзвонив офіцер від шерифа, шукав тебе. Я прийняв повідомлення.

Ед взяв папірець; Інес під вуаллю зашарілася.

— Міс Сото, як вам Дрімленд? — посміхнувся Дітерлінґ.

— Так, звичайно!

— Я дуже радий, якщо побажаєте, можу запропонувати вам тут добру роботу. Лише скажіть.

— Дякую, дякую, сер, — залопотіла Інес.

Підтримуючи її під лікоть, Ед розгорнув записку і прочитав: «Стенсленд зависає у барі «Іншим разом», Вест-Ґейдж, № 3871 у товаристві злочинців; порушення умов дострокового звільнення. Я напоготові. Чекаю, Кіфер».

Дітерлінґ із його батьком вклонилися й пішли далі; Інес помахала їм рукою услід.

— Я відвезу тебе, — сказав Ед, — тільки дорогою зазирнемо в одне місце.

Вони поїхали назад до Лос-Анджелеса, Інес барабанила пальчиками по приладові панелі у ритм пісні з радіо. Ед прокручував у голові солодкі картини: Стенсленд, ім’я якого вивалюють у багнюці усі газети. До «Іншим разом» вони добралися за годину, Ед припаркувався біля машини шерифської служби без розпізнавальних знаків.

— Я відійду на кілька хвилин. Посидь тут, гаразд?

Інес кивнула. З бару вийшов Пет Кіфер, Ед, свиснувши, вийшов йому на зустріч.

Кіфер підійшов; Ед відвів його подалі від Інес:

— Досі на місці?

— Так, ужертий у нуль. Я вже не міг тебе дочекатися.

За баром була темна алея.

— Де інспектор?

— Він сказав, аби я взяв його сам, це юрисдикція округу. Стенсові кореші вшилися, так що він там один сидить.

Ед вказав на алею.

— Вдягай йому браслетики і виводь туди.

Кіфер повернувся до бару; Ед залишився чекати його біля виходу на алею. З бару почулися крики й глухі звуки ударів, потім з’явився і Стенсленд — смердючий та розтріпаний. Кіфер за волосся потягнув його голову назад; Ед почав його бити і не зупинявся, поки не втомилися руки. Стенс завалився на землю й почав блювати, Ед додав йому ще з ноги в обличчя і, хитаючись, пішов до машини.

Інес стояла на тротуарі. В очах її застигло німе запитання: «То це офіцер Вайт — головоріз?»

Розділ 27

Бад приготував жінці кави, аби швидше тільки випхати її за двері та поїхати до Стенса в ізолятор.

Її звали Керолін, в «Орбіта Лаунж» вона мала непоганий вигляд, але ранкове світло накинуло їй із десяток років. Він поклеїв її випадково: просто дізнався новину про Діка й відчув, що якщо зараз не знайде собі бабу, то знайде Екслі і вб’є його. У ліжку вона була непогана, але, аби підтримувати в собі ентузіазм, він змушував себе думати про Інес і почувався від цього повним виродком. Шанси, що Інес колись схоче добровільно піти з ним до ліжка, звичайно, були, але жалюгідні. Бад перестав думати про неї, і решту ночі вони пили бренді й розмовляли про всілякі дурниці.

— Думаю, мені час іти, — сказала Керолін.

— Я тобі зателефоную.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Бад підійшов і відкрив відчинив двері. На порозі стояли Дадлі Сміт і Джо Ді Ченцо із відділку «Вест-Веллі».

Дадлі посміхнувся; Ді Ченцо кивнув. Керолін прослизнула й пішла геть, зрозумівши, що її присутність тут уже необов’язкова. Бад обернувся на своє помешкання: неприбране ліжко, пляшка на столі, дві склянки.

— Маємо алібі, — промовив Ді Ченцо, показуючи на постіль. — Зрештою, я все рівно не думав, що це він зробив.

Бад зачинив двері.

— Що зробив? Босе, що сталося?

Дадлі зітхнув.

— Приятелю, боюся, я із поганими новинами. Минулої ночі юну дівчину на ім’я Кеті Джейнвей було знайдено у її номері в мотелі — її зґвалтували й забили до смерті. У її сумочці знайшли твою візитку. Справу взяв сержант Ді Ченцо; знаючи, що ти із моїх хлопців, він зателефонував мені. Я побував на місці злочину, знайшов там конверт, адресований міс Джейнвей, моментально упізнав твій незграбний почерк. Будь ласка, приятелю, поясни коротко сержантові Ді Ченцо, що до чого, — він веде слідство і хоче виключити тебе зі списку підозрюваних.

Оце так удар під дих.

— Я перевіряв зв’язки Кеткарта, і одна з тих повій, що працювали на нього, розповіла, що ця дівчинка — Джейнвей — була його подружкою, — завчено почав брехати Бад. — Я поговорив із нею, але нічого вартого уваги вона не розповіла. За її словами, повія забрала собі гроші, які залишив їй Кеткарт. Так що я витрусив з неї бабло й поштою надіслав його малій.

Ді Ченцо похитав головою.

— Ти, мабуть, частенько трусиш повій?

— У Бада є своя ахіллесова п’ята — він має слабкість до жінок, які потрапили у скрутне становище, — зітхнувши, втрутився Дадлі. — Не бачу підстав не вірити його словам. Як звати ту повію, що ти згадав, приятелю?

— Сінтія Бенавідес, «Грішна Сінді».

— Приятелю, я щось не бачив цього імені в жодному із написаних тобою звітів. Це, мушу я тобі сказати, недобре.

Та у звітах багато про що не написано: про те, що Кеткарт збирався взятися за порнографію, про чувака, який продав Кеті Дюку, про обшук Дюкової квартири.

— Я не думав, що це важливо.

— Приятелю, вона — другорядний свідок у справі «Нічної сови». Хіба ж я не вчив тебе ретельно все описувати в рапортах?

Здуріти можна — Кеті лежатиме на столі в морзі.

— Так, вчив.

— Тоді, будь такий ласкавий, розкажи мені, чим ти робив від часу нашої зустрічі в «Тихому океані» за вечерею, коли повинен був повідомити мені і про міс Джейнвей, і про міс Бенавідес?

— Досі перевіряю зв’язки Лансфорда і Кеткарта.

— Приятелю, невже тобі досі не зрозуміло, що зв’язки Лансфорда ніякої користі розслідуванню не принесуть? А на Кеткарта ти знайшов щось нове?

— Ні.

— Ну що, приятелю, задоволений? — промовив Дадлі, обернувшись до Ді Ченцо.

— Задоволений, — відповів Ді Ченцо, діставши сигару. — Зокрема й тому, що бачу: він не з розумних. Вайте, а як по-твоєму, хто ухайдокав малу?

Людина в червоному седані, який він бачив біля мотелю та на Кагуенґа.

— Не знаю.

— Авжеж. Джо, залиш нас на пару хвилин, ми поспілкуємося наодинці, гаразд? — сказав Сміт.

Ді Ченцо пішов надвір, закурюючи на ходу; Дадлі сперся на двері.

— Приятелю, ти не маєш права пресувати проституток, аби вибити грошей для чиєїсь неповнолітньої коханки. Я розумію твоє сентиментальне ставлення до жіноцтва і знаю, що це невід’ємна складова твого образу поліцейського, але те, що ти зробив, неприпустимо. Тому зараз я тобі наказую покинути перевірку Кеткарта з Лансфордом і знову взятися за чорні квартали. Ми з шефом Паркером тепер уже абсолютно впевнені, що в «Нічній сові» влаштувала це пекло саме та трійця, яку ми тримаємо в ізоляторі, або на крайняк інша чорна банда. Але знаряддя вбивства ми досі не знайшли, як і машину Коутса, а Елліс Лоу хоче мати на руках якомога більше переконливих доказів для суду присяжних. Наша дорога міс Сото говорити нічого не хоче, і, боюся, нам доведеться піддати її допитові під сироваткою правди. Отже, твоє завдання — перевірити й допитати чорношкірих, яких раніше було засуджено за злочини сексуального характеру. Необхідно знайти людей, яким наша грішна трійця продала міс Сото, і, на мою думку, ти з цією роботою впораєшся. Зробиш це для мене?

Кожне його слово здавалося Бадові ударом під дих.

— Звичайно, Даде.

— Добре, приятелю. Відмічайся у відділку на 77-й і постарайся писати звіти якомога докладніше.

— Звичайно, босе.

Сміт відчинив двері.

— Приятелю, я тобі цю прочуханку влаштував з найкращих міркувань. Ти це розумієш?

— Так.

— Ось і добре. Я багато про тебе думаю, приятелю. Шеф Паркер дав мені добро на кілька підвищень по службі, і я вже назвав імена Діка Карлайсла та Майка Брюнінґа. Як розберемося із бійнею в «Нічній сові», до них можеш приєднатися й ти.

— Звучить цікаво, босе.

— Чудово. І ще, приятелю: впевнений, ти вже чув, що заарештували Діка Стенсленда, і не без участі Еда Екслі. Навіть не думай про помсту. Зрозумів?

Можливо, людина в червоному седані і справді мала до цього стосунок.

Хтось вдерся до помешкання Кеткарта і нишпорив у його одязі.

За словами Грішної Сінді, Дюк збирався почати торгувати порнухою.

За словами Пір’їнки Ройко: «В нього з’явилася якась нова шалена бізнес-схема».

Якийсь мужик, схожий на Дюка, намагався заманити дівчат на роботу за викликом. У Відділі моралі розслідування справи про порнуху загрузло наглухо. Сміттє-Джек, якому немає рівних у написанні звітів, попросився, аби його кинули на справу «Нічної сови» — на його думку, це був грабунок з метою наживи. Та й із останнього звіту Расса Мілларда було зрозуміло, що він вважає цю справу глухарем.

Бад набрехав Дадлі — і йому байдуже.

А якби він повідомив про Кеті службі у справах неповнолітніх, вона б зараз десь читала собі кіножурнали.

ПРО СУТЕНЕРА, ЯКИЙ ПРОДАВ ЇЇ ДЮКУ, ВОНА СКАЗАЛА, ЩО «ВІН ЗМУШУВАВ РОБИТИ ЦЕ ІЗ ІНШИМИ ЧОЛОВІКАМИ».

ЕКСЛІ ЕКСЛІ ЕКСЛІ ЕКСЛІ ЕКСЛІ ЕКСЛІ ЕКСЛІ…

В особистій справі Грішної Сінді було зазначено чотири бари, де постійно крутяться проститутки. Спершу він помчав до неї додому, але Сінді там не було. «Гніздечко Хела», «Місячний туман», «Світлячок», «Цинобар» на Рузвельт-стрит — теж ані сліду Сінді. Колись він чув, як хлопці з Відділу моралі розповідали, буцімто повії тусуються ще в закладі під назвою «Хлопчик з пальчик» — там їх забезпечують клієнтами офіціанти. Під’їхавши туди, Бад побачив зелений «Де Сото» Сінді, з вікна якого стирчали контейнери з їжею.

Бад припаркувався поруч. Побачивши його, Сінді викинула рознос і зачинила вікно. «Де Сото» різко здав назад. Бад вилетів із машини, підняв капот і висмикнув — автомобіль тут же завмер на місці.

— Ти в мене гроші вкрав, — опустивши вікно, закричала Сінді, — а тепер ще й обід зіпсував!

— Я пригощаю, — відповів Бад, поклавши долоню їй на коліно.

— Ого, який щедрий фраєр!

— Кеті Джейнвей зґвалтували й забили до смерті. Називай імена її сутенера і клієнтів.

Сінді опустила голову на кермо. Пролунав гудок; вона підняла сполотніле — але без сліз — обличчя.

— Двайт Жілетт. У його родині точно були чорні. Про її клієнтів мені нічого не відомо.

— У Жілетта червоний автомобіль?

— Не знаю.

— Адресу знаєш?

— Чула, що він живе десь в Іґл-Рок. Там самі лише білі мешкають, так що він під них косить. Але я впевнена, що це не він її убив.

— Чому ти так думаєш?

— Він гомік. І дуже дбає про свої руки, ніколи дівчат не б’є.

— Щось іще?

— Носить із собою ножа. Дівчата дали йому прізвисько «Блакитна Бритва» — ну, бо в нього прізвище Жілетт.

— Схоже, тебе не дивує, що Кеті закінчила життя саме так.

Сінді торкнулася сухих повік.

— Їй це на роду було написано. Та ще й Дюк її розбещував, так що чоловіків вона не дуже боялася. Ще б трохи підросла — і все зрозуміла. Дідько, треба було поставитися до неї краще…

— Ага, мені теж.

Бад зателефонував до архіву, і з’ясував, що Двайт Жілетт, він же «Бритва», він же «Блакитна Бритва», і справді мешкає у Іґл-Рок, Гібіскус № 3245, житловий комплекс «Орлине гніздо». Шість арештів, жодного вироку, у картотеці описаний як білий, а отже, якщо і є в ньому щось негритянське, то він намагається це приховати. Бад знайшов потрібну вулицю — обабіч неї стояли охайні будиночки й відкривався чудовий краєвид на вкутаний смогом Лос-Анджелес.

Будинок № 3245 був ніжно-персикового кольору, на галявинці перед ним стояли металеві фламінго, біля входу був припаркований блакитний седан. Бад підійшов до дверей, подзвонив і почув з помешкання мелодійні трелі.

Відчинив йому хлопець із жовтуватою шкірою. Близько тридцяти на вигляд, низький, пухкий, у брюках та шовковій сорочці із широким комірцем.

— Я почув новини по радіо, тому одразу подумав, що ви до мене навідаєтеся. По радіо казали, що все сталося опівночі, а в мене на цей час є алібі. Цей хлопець живе у кварталі звідси, і він може підтвердити, що ми провели час разом. Кеті була дуже мила дівчинка, і я гадки не маю, хто міг таке з нею зробити. Слухайте, я думав, ви завжди ходите парами.

— Усе сказав?

— Ні. Хлопець, який може підтвердити моє алібі, водночас і мій адвокат, і він обіймає високу посаду в Американському союзі захисту громадянських свобод.

Відтиснувши Жілетта плечем, Бад увійшов всередину будинку й присвиснув.

Справжнісінький тобі гомо-рай: товсті килими. На стінах — зображення оголених чоловіків, написані на оксамитовому полотні.

— Дуже мило, — сказав Бад.

— Йдіть негайно, інакше я подзвоню своєму адвокатові, — промовив Жілетт, вказуючи на телефон.

Спритний тип.

— Дюк Кеткарт. Це йому ти продав Кеті?

— Кеті була дуже круторогою, і Дюк, можна сказати, зробив мені послугу. Я чув, що Дюка вбили у тій жахливій м’ясорубці в «Нічній сові». Тільки не кажіть, що ви думаєте, буцімто я в це замішаний.

Ні, тут він точно ні до чого.

— Я чув, Дюк штовхав порнуху. Тобі щось відомо?

— Порнографія — для убогих, так що я нічого не знаю.

Знову в молоко.

— А про Дюкові справи що-небудь знаєш?

Жілетт притулився спиною до стінки, зігнувши в коліні одну ногу.

— Я чув, недавно якийсь чувак по барах розпитувався про Дюка — дуже на нього схожий. Може, думав його конячок переманити, хоча від нього і так всі порозбігалися ніби. А тепер, може, залишите мене у спокої? Інакше мені доведеться зателефонувати своєму другові.

Пролунав телефонний дзвінок — Жілетт пішов до кухні і взяв другу слухавку. Бад тихцем прослідував за ним. Шикарна кухня: величезний холодильник, на електричній плитці варилися яйця, закипала вода у каструлі, готувалася печеня.

Почулися звуки цьомиків, потім Жілетт поклав слухавку.

— Ви досі тут?

— Непогана квартира в тебе, Двайте. Мабуть, справи йдуть добре.

— Чудово йдуть, дуже дякую.

— Гаразд. Мені потрібен список старих клієнтів Кеті, ти ж ведеш облік?

Жілетт натиснув кнопку на стіні над раковиною. Почувся гуркіт мотору — запрацював подрібнювач сміття. Бад підійшов і вимкнув його.

— Дай мені свій записник.

— Ні-ко-ли.

Раптом Бад вдарив його у живіт. Жілетт викрутився, вихопив ножа і замахнувся. Бад ухилився й засадив йому по яйцях. Жілетт зігнувся навпіл; Бад знову увімкнув подрібнювач. Коли апарат розкрутився на повну, Бад схопив руку, у якій педик тримав ножа, і запхав її у жолоб.

СКРЕГІТ — і з отвору полетіли бризки крові та уламки кістки. Бад висмикнув його руку вже без кількох пальців, мотор заревів у мільйон разів голосніше. Обрубками пальців він приклав руку Жілетта до розпеченої плитки, а потім запхав у морозилку.

— ДЕ ТВІЙ СРАНИЙ ЗАПИСНИК? — кричав Бад, перекрикуючи ревіння мотору.

— У шухляді… під телевізором… — ледве вичавив із себе Жілетт, закотивши очі. — Швидку…

Бад кинувся у вітальню. Шухляди під телевізором виявилися порожні. Він побіг назад — там Жілетт намагався жувати аркуш паперу.

Бад схопив його за горлянку і змусив виплюнути пожовану сторінку. Бад схопив папірець і вибіг геть, ледве не блюючи на ходу від смороду горілої плоті. Розгорнувши аркуш, стало зрозуміло, що жодного імені не можна прочитати, окрім двох: Лінн Брекен та Пірс Петчетт. 

Розділ 28

Джек сидів за столом, рахуючи, скільки разів він брехав останнім часом.

На роботі: ланцюжок лівих звітів; але тут він викрутився. У хлопців із відділку теж нічого не було, і Міллард, який був тільки радий позбутися цього гнилого й безнадійного діла про порнуху, просто махнув на це рукою. По-друге, він забив на чергування, цілими днями звіряв імена й машини в Бел-Ейр. Збіглося чотири імені. Нічого не знайшлося і в модельній агенції, що спеціалізується на двійниках кінозірок, але їхні дівчата і поруч не стояли із тими красунями, яких він бачив. Якщо не брати до уваги тих імен — вважай, що день пішов коту під хвіст. А він просто хотів ще раз побачити тих жінок, і це ще одна його брехня, брехня Карен.

Вони бачилися сьогодні вранці на приватному пляжі її родини. Карен хотіла кохатися; Джек незграбно відмазувався: мовляв, йому зараз не до того, думки тільки про «Нічну сову» — не дарма ж він попросив перекинути його на це розслідування. Вона спробувала було його роздягнути; він відповів, що потягнув спину; він не сказав, що йому це нецікаво, бо тепер він хотів від неї лише одного — мати можливість використовувати її, змушувати спати з іншими жінками, відтворювати усі божевільні сцени, які він бачив у порножурналах. А найбільша його брехня полягала в тому, що він не розповів їй про халепу, у яку він втрапив і з якої йому тепер не вибратися, і що, цілком можливо, догрався до газової камери. Отже, Відділу наркотиків йому тепер не бачити як власних вух, а любові їхній — гаплик, тому що в неї вистачить клепки скласти два і два й додати до його брехні те, що він замовчував свої злочини в минулому. І образ Джека-Переможця, про який він так дбав, тепер розсиплеться на порох.

Про те, що він страшенно боїться, він також не сказав. А вона нічого не підозрювала — він вмів здаватися незворушним.

До того ж те, що поки що не посипалося усе його життя, було просто щасливим збігом обставин.

Сід не дзвонив, черговий номер «Цілком таємно» вийшов за графіком, і про нього там не було ані слова — лише натяки на любов Макса Пелтца до неповнолітніх, але загалом нічого страшного. Він подивився рапорт про стрілянину біля «Флер-де-Ліс», але розумник Ед Екслі теж не написав нічого особливого. Екслі зайшов у глухий кут: не вдалося з’ясувати, хто знімав приміщення, полиці були порожні — лише якийсь атрибут для секс-утіх забули, — і все добро, що там було, кудись переховали. Ламар Хінтон, поганець, попередив господарів. Піти б пристрелити того стукача Ламара, але це могло зачекати — на Джека-Переможця чекало тепер інше завдання.

Сід Гадженс знав Пірса Петчетта, йому було відомо про «Флер-де-Ліс»; Сід Гадженс в курсі про «Малібу Рандеву». Десь був схований Сідів архів із компроматом. Отже, завдання перед Джеком було таке: знайти досьє на себе і знищити його.

Джек переглянув інформацію, надіслану від автоінспекції, звірив вирахувані ним імена із фотографіями.

Сет Девід Круґляк, власник особняка в Бел-Ейр, жирний юрист, що опікувався справами кіношників. Пірс Моргаус Петчетт — господар «Флер-де-Ліс», просто красунчик. Чарльз Вокер Чемплейн — інвестбанкір, поголений під нуль, із козлячою борідкою. Лінн Марґарет Брекен, двадцять дев’ять років — Вероніка Лейн. Перед законом усі чисті.

— Здоров, приятелю.

Джек різко обернувся.

— Даде, здоров. Якими вітрами занесло до Відділу моралі?

— Треба переговорити із Рассом Міллардом — ми тепер разом розслідуємо бійню в «Нічній сові». До речі, я чув, ти хочеш до нас?

— Усе так, хочу. Можеш це влаштувати?

Сміт простягнув йому якийсь аркуш.

— Уже влаштував, приятелю. Приєднуйся до пошуків машини Коутса. Перевір усі гаражі в районі,позначеному олівцем, незалежно від того, чи погоджуватимуться на це власники. Починай негайно.

Джек розгорнув аркуш і побачив, що це — копія мапи південної частини Лос-Анджелеса.

— Приятелю, хочу попросити тебе про особисту послугу.

— Так?

— Слухай, я б хотів, аби ти придивився за Бадом Вайтом. Він дуже близько до серця взяв вбивство неповнолітньої проститутки, і я переживаю, аби він зопалу не накоїв чогось. Постежиш за ним у позаробочий час, гаразд? У цьому ти справжній професіонал.

От вже цей лихий Бад — лицар-захисник.

— Звісно, Даде. Де він зараз працює?

— У відділку на 77-й. Я його відрядив перевіряти негрів, яких судили за сексуальні злочини. Він заступає на чергування вдень, і ти теж відмічатимешся там, так що приглядай за ним одним оком.

— Ти мені просто життя рятуєш.

— Може, докладніше розповіси?

— Ні.

Розділ 29

У службовій записці значилося:

«Від начальника Паркера, заступнику начальника Ґріну, капітану Р. Мілларду, лейтенанту Д. Сміту, сержанту Е. Екслі. З’явитися на нараду в кабінеті Паркера о 16:00 24 квітня 1953 року. Тема: допит свідка Інес Сото».

У записці від батька було написано ось що:

«Вона чудова і справила величезне враження на Рея Дітерлінґа. Але вона — свідок у кримінальній справі, та ще й мексиканка, і я тобі рекомендую дуже до неї не прихилятися. Ну, і за жодних обставин не спи із нею. Завести собі співмешканку — значить, піти на серйозне порушення статуту, а стосунки із мексиканкою в якнайгірший спосіб позначаться на твоїй кар’єрі».

Паркер одразу взявся до справи.

— Еде, коло підозрюваних у справі «Нічної сови» звузилося або до нашої трійці затриманих, або до якоїсь іншої банди чорних. Подейкують, що ти близько зійшовся із цією дівчиною — Сото. Лейтенант Сміт і я вважаємо за необхідне піддати її допиту, щоби з’ясувати алібі трьох затриманих і остаточно встановити особи тих, хто на неї напав. На нашу думку, найкраще це зробити під дією сироватки правди, а вона, як тобі відомо, найкраще діє тоді, коли людина розслаблена і йде на це добровільно. Ми хочемо, аби ти переконав міс Сото до співпраці. Можливо, вона довіряє тобі, тому кращої кандидатури для цього не знайти.

Після історії зі Стенслендом між ним та Інес немовби кам’яна стіна, вона дуже наполягала, аби вже переправити її на Ерроугед.

— Сер, на мою думку всі наші докази станом на сьогодні є дуже розпливчастими. Думаю, перш ніж приступити до міс Сото, нас слід зміцнити свої позиції, тому я хотів би повторно допитати Коутса, Джонса та Фонтейна.

— Приятелю, вони вже дали зрозуміти, — засміявся Сміт, — що говорити більше не збираються, а тепер в них ще й з’явився дохріна розумний адвокат-комуняка, який радить тримати їм рота на замку. Елліс Лоу хоче влаштувати показовий процес — провести паралелі між «Нічною совою» та справою Ліндберґа — і ти можеш йому допомогти. Пряники на нашу дорогеньку міс Сото ніяк не вплинули. Я не закликаю до батога, але, можливо, досить з нею панькатися?

— Лейтенанте, а я згодний із сержантом Екслі, — втрутився Расс Міллард. — Якщо продовжимо прочісувати південні квартали, то, можливо, зможемо знайти і свідків, і тачку Коутса, і знаряддя вбивства. Інтуїція підказує мені, що спогади дівчини про ту ніч навряд чи стануть нам у пригоді, а якщо ми змусимо її згадувати це все жахіття силоміць, то це може зруйнувати її життя ще сильніше, ніж воно зруйноване тепер.

— Капітане, то це для того ви так завзято пхалися до керування слідством, аби зображувати із себе сестру милосердя? — розсміявся просто в обличчя йому Дадлі Сміт. — Нагадаю вам, що ми маємо справу із жорстоким масовим вбивством, яке вимагає швидкого та жорсткого розв’язання, а не шмарклявих теревенів. А Елліс Лоу — блискучий юрист із великим серцем. Я впевнений, що він поставиться до міс Сото із усією можливою делікатністю.

Міллард проковтнув таблетку, запив її водою.

— Елліс Лоу — дуболом та кар’єрист, а не поліцейський, якому просто не можна давати впливати на перебіг розслідування.

— Шановний капітане, ваш коментар здається мені дуже провокативним, і він…

— Досить, джентльмени, — перебив їх Паркер, піднявши руку. — Таде, зроби милість, спустися вниз разом із капітаном Міллардом і лейтенантом Смітом та пригости їх кавою, а я поки тут поспілкуюся із сержантом.

Ґрін випхав тих двох із кабінету.

— Ед, — сказав Паркер, — Дадлі має рацію.

Ед мовчав. Паркер вказав на стос газет.

— Преса і публіка вимагають справедливості. Якщо ми швидко не розкриємо цієї справи, наша репутація дуже сильно постраждає.

— Знаю, сер.

— Тобі подобається ця дівчина?

— Так.

— Ти розумієш, що рано чи пізно їй доведеться давати свідчення?

— Не треба її недооцінювати. У неї сталевий стрижень.

— Що ж, настав час перевірити, наскільки він сталевий у тебе, — посміхнувся Паркер. — Переконай її співпрацювати з нами. Якщо ми матимемо достатньо інформації, Елліс Лоу отримає своє показове судилище, а ти підеш на підвищення і негайно станеш лейтенантом-детективом.

— І підлеглі в мене будуть?

— Наступного місяця виходить на пенсію Арні Реддін. Керуватимеш детективами відділку «Голлівуд».

Ед відчув, як мороз поза шкірою пішов.

— Еде, тобі тридцять один рік. Твій батько став лейтенантом лише в тридцять три.

— Я зроблю це.

Розділ 30

Перевірка сексуальних злочинців дала такі результати:

Клеотіс Джонсон, якого притягували за злочини сексуального характеру, пастор сіоністської методистської єпископальної церкви «Новий Бетель», на ту ніч, коли викрали Інес Сото, мав залізне алібі: він був у витверезнику на 77-й вулиці. Алібі Девіса Волтера Буша, якого притягували за злочини сексуального характеру, підтвердило із півдесятка свідків, із якими він всю ніч різався в азартні ігри в кімнаті відпочинку при сіоністській методистській єпископальній церкві «Новий Бетель». Флемінґ Пітер Генлі, якого притягували за злочини сексуального характеру, провів цю ніч у лікарні — якийсь трансвестит у розпалі пристрасті покусав йому пеніс; лікарі врятували йому орган, аби він знову міг загриміти до тюряги за содомію й завдання каліцтв.

Окрім цього, Бад подзвонив до шпиталю у Іґл-Рок: там відлежувався Двайт Жіллет. Яке полегшення — хоча б цей не скопитився після спілкування із ним.

Алібі мали й четверо інших сексуальних злочинців; покінчивши з ними, зазирнув до ізолятора, де тримали Стенса. Той був не при собі після самогонки — наглядач приніс. Дік плів відверту маячню: щось про Еда Екслі та Каченятка Денні, що трахає Елліса Лоу.

Звідти він попрямував додому, прийняв душ, зробив запити на Пірса Петчетта й Лінна Брекена в автоінспекції, потім поговорив зі знайомим, що працював у Відділі внутрішніх розслідувань Вест-Веллі. Результати його задовольнили: заяви від Двайта Жілетта не було, вбивством Кеті опікувалися троє слідчих.

Він знову пішов у душ — здавалося, він досі відчуває сморід цього тривалого дня.

Бад вирушив у Брентвуд — перевірити Пірса Моргауса Петчетта. Відсутність проблем із законом викликала підозри — доволі незвично, як для людини, чиє ім’я знайшли в записнику сутенера. За адресою Ґретна-Ґрін, № 1184 була розташована будівля в іспанському стилі рожевого кольору й під черепичним дахом.

Бад припаркувався, підійшов до входу. На ґанку увімкнулося світло, і з темряви м’яко випірнув чоловік у кріслі. Вайт подивився на досьє, отримане від автоінспекції, — Петчетт у житті був іще молодшим, ніж на їх фотографії.

— Ви — офіцер поліції?

Здогадався по кайданках на поясі.

— Так. А ви — Пірс Петчетт?

— Так, це я. Збираєте благодійні внески на потреби поліції? Минулого разу ваші телефонували мені в офіс.

Зіниці його нагадували маленькі крапочки — здається, він був під кайфом. Під обтислою сорочкою напиналися великі м’язи. Голос його звучав розслаблено, і взагалі скидалося на те, що для нього це звична справа — сидіти в темряві й чекати приходу копа.

— Я — детектив з Відділу вбивств.

— Навіть так? І кого ж було вбито і чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Дівчину на ім’я Кеті Джейнвей.

— Це ж тільки половина відповіді, містере…

— Офіцер Вайт.

— Містере Вайт. Повторю питання: чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Ви знали Кеті Джейнвей? — спитав Бад, підсуваючи до себе порожнє крісло.

— Ні, не знав. А вона стверджувала, буцімто знайома зі мною?

— Ні. Де ви були вчора опівночі?

— Я був тут, приймав гостей. Якщо дійде до якихось серйозних претензій, хоча я сподіваюся, що не дійде, я надам вам список гостей. Але чому ви…

— Делберт Кеткарт, також відомий під прізвиськом «Дюк», — перебив його Бад

— Його я також не знаю, — відповів, зітхнувши, Кеткарт. — Містере Вайт…

— Двайт Жілетт. Лінн Брекен.

Широка посмішка.

— Цих, ясна річ, я знаю.

— Так? Продовжуйте.

— Дозвольте, тепер я вас переб’ю. Ви дізналися моє ім’я від когось із них?

— Я забрав у Жілетта його записничок. Сторінку, на якій у нього записано ваше ім’я та цієї Брекен, він спробував з’їсти. Петчетте, звідки у якогось дрібного сутенера ваш номер телефону?

Петчетт нахилився до нього:

— Факти, які прямо не стосуються вбивства Джейнвей, вас не цікавлять?

— Ні.

— Це значить, що ви не зобов’язані про них повідомляти?

От же колоритний засранець.

— Саме так.

— Ну, тоді слухайте уважно, бо повторювати я не збираюся, а якщо ви це озвучите десь, я все заперечуватиму. Я маю контору, що продає послуги дівчат за викликом. Лінн Брекен — одна з них. Я викупив її у Жілетта кілька років тому, і якщо він намагався зжерти папірець із моїм іменем, то виключно тому, що знає, як я боюся поліцію, як я ненавиджу її, а також розуміє — цілком небезпідставно, — що, якщо через нього поліція вийде на мене, я його розчавлю, як таргана. Далі: я ставлюся до своїх дівчат дуже добре. В мене самого є дорослі дочки, а одну я втратив, коли вона була ще немовлятком. Мені не подобається, коли ображають жінок, а на мої забаганки грошей мені вистачає. Цю Кеті Джейнвей вбили якось із особливою жорстокістю?

— Забили до смерті. Сперма у всіх можливих отворах — у роті, анусі, у піхві.Страшенно жорстоко її вбили.

— То знайдіть її вбивцю, містере Вайт. Знайдіть — і отримаєте від мене добру винагороду. Якщо взяти в мене гроші вам не дозволять ваші принципи, я перерахую їх на рахунок благодійного поліцейського фонду.

— Дякую, але не варто.

— Це суперечить вашим правилам?

— У мене немає правил. Розкажіть про Лінн Брекен. Вона працює на вулиці?

— Ні, за викликом. Жілетт її клав під кого трапиться і ледве не загубив. А я, знаєте, дуже ретельно підбираю своїм дівчатам клієнтів.

— Отже, ви її викупили у Жілетта.

— Авжеж.

— Навіщо?

— Лінн дуже схожа на актрису Вероніку Лейк, — із посмішкою відповів Петчетт. — Вона була мені потрібна для колекції у моїй невеликій студії.

— Що за «невелика студія»?

Петчетт похитав головою.

— Ні. Мені подобається ваш агресивний стиль, і я дуже ціную те, що ви стримуєтеся, аби справити якнайкраще враження, але більше нічого сказати я вам не можу. Здається, я достатньо розповів, а якщо ви будете наполягати, я познайомлю вас зі своїм адвокатом. Ви, напевно, схочете дізнатися адресу Лінн Брекен? Сумніваюся, що їй щось відомо про покійну міс Джейнвей, але якщо бажаєте, я зателефоную їй і попрошу розповісти усе, що їй відомо.

— Я маю її адресу, — відповів Бад, показуючи жестом на будинок. — А хатинку ви заробили на дівчатах за викликом?

— Я фінансист, містере Вайт. Маю вчений ступінь у галузі хімії, кілька років пропрацював фармацевтом і мудро вкладав свої гроші. Найкраще мені пасує визначення «підприємець», я думаю. І будь ласка, містере Вайт, не треба в розмові зі мною вдаватися до кримінального жаргону. Не змушуйте мене шкодувати, що я говорив із вами як із рівним собі.

Бад окинув його поглядом. Ні про яку рівність не йшлося, він ставився до поліцейських, як до тарганів, з якими іноді доводилося мати справу.

— Гаразд, підіб’ємо підсумки.

— Починайте.

Бад витягнув свій нотатник.

— Отже, ви стверджуєте, що Двайт Жілетт був сутенером Лінн Брекен?

— Я не люблю слово «сутенер», але — так.

— Гаразд. А інші ваші дівчата — чи ті, що з вулиці, чи ті, що за викликом, — колись працювали на сутенерів?

— Ні, інші мої дівчата — моделі або просто дівчата, яких я врятував від краху надій, який так часто чекає на людей у Голлівуді.

— Ви не надто уважно читаєте газети, правда ж? — змінив тему Вайт.

— Точно. Намагаюся уникати поганих новин.

— Але про бійню в «Нічний сові» ви чули.

— Звичайно, я ж не в печері живу.

— Цей Дюк Кеткарт, про якого я питав раніше, був однією із жертв. Він був сутенером, і нам стало відомо, що останнім часом про нього розпитував якийсь чоловік, що намагався переманити дівчат з вулиці на роботу за викликом. Жілетт був сутенером Кеті Джейнвей, і ви його знаєте. Можливо, ви по роботі зустрічалися і з іншими людьми, які могли б мені щось розповісти про того Дюка?

Петчетт витягнув і схрестив ноги.

— Ви вважаєте, що Кеті Джейнвей міг убити «той Дюк»?

— Не думаю.

— Або вважаєте, що бійня у «Нічній сові» — його рук справа. Я думав, убивці — якісь молоді чорномазі. Який ви злочин розслідуєте, містере Вайт?

Бад вхопився за поручні крісла — аж затріщала матерія.

— Відповідь на ваше питання — ні, — сказав Петчетт, розвівши руками. — Двайт Жіллет — мій єдиний знайомий у цій, так би мовити, професії. Дешеві проститутки не перебувають у колі моїх інтересів.

— А як щодо вторгнення зі зломом?

— Перепрошую?

— Вторгнення зі зломом. Хтось вломився до помешкання Кеткарта й повитирав потім усі відбитки.

Петчетт знизав плечима.

— Містере Вайт, у мене зараз враження, що ви санскритом говорите. Я просто не можу зрозуміти, про що вам ідеться.

— Так? А як щодо порнухи? Ви знаєте Жілетта. Жілетт продав вам Лінн Брекен, Жіллет продав Кеті Джейнвей Кеткарту. А Кеткарт, подейкують, збирався відкривати новий бізнес — продавати порнографію.

Коли Бад згадав про порнографію, в очах Петчетта блимнула іскра.

— Збігається? — спитав Бад.

Петчетт підняв склянку і помішав кубики льоду.

— Ні, до того ж ваші питання стають дедалі дивнішими. Ваша манера розмовляти — щось нове для мене, тому я вас терпів стільки часу. Але терпіння моє вже на волосинці, і я починаю думати, що ви й самі не знаєте, чим керуєтеся.

Бад підвівся, не тямлячи себе від злості, — такого голими руками не візьмеш, вислизне.

— Хтось із причетних до справи близький вам, чи не так? — спитав Петчетт.

— Так.

— Якщо це та дівчина, Джейнвей, майте на увазі, що моя пропозиція залишається в силі. Можливо, я і залучаю жінок до нелегальної діяльності, але добряче їм це компенсую, добре до них ставлюся і стежу, аби чоловіки, з якими їм доводиться мати справу, ставилися до дівчат із належною повагою. Доброї ночі, містере Вайте.

Дорогою Бада не полишали думки: як це Петчеттові вдалося так швидко його розкусити і чи підозрює вже Дадлі, що Вайт приховує докази? Але поки що Сміт підозріло позирає на нього, бо остерігається, що той може зірватися на Екслі. Лінн Брекен мешкала в Ноттінгемі, неподалік від Лос-Феліс; будинок він знайшов дуже легко — це була сучасна споруда із трьох частин. З вікон струменіли різнобарвні промені світла — він зазирнув туди, перш ніж подзвонити у двері.

Людей охоплювали червоні, жовті, блакитні спалахи. Бад почувався так, ніби спеціально для нього розігрують порновиставу.

Оголена жінка, як дві краплі води схожа на Вероніку Лейк, стояла навшпиньки: струнка, повногруда. Світле волосся було підстрижене «під пажа». У неї ритмічно входив ззаду чоловік.

Бад не міг відірвати очей від цього видовища; вуличний галас до нього уже не долинав. Він не помічав чоловіка, але тіло жінки уважно вивчав поглядом, кожен міліметр її тіла, освітлений вогнями. Додому він дістався, нічого навколо не помічаючи.Припинити думати про неї йому було несила.

На порозі на нього чекала Інес Сото.

Бад підійшов ближче.

— Я була в будиночку Екслі на озері Ерроугед, — промовила вона. — Він обіцяв, що не буде мене діставати, але раптом приперся й ну мене вмовляти пройти той допит під наркотиками. Я відмовилася. Ти в курсі, що ти — єдиний чоловік на ім’я Венделл Вайт у Центральному районі?

Бад поправив їй капелюшок, заправив шматок вуалі, що вибився з-під крис.

— Як ти сюди дісталася?

— На таксі. Екслі дав мені сотню баксів — хоч якась від нього користь. Офіцере Вайт, я не хочу про це згадувати.

— Мила, ти вже згадуєш. Ходімо, я тебе десь влаштую на нічліг.

— Я хочу залишитись з тобою.

— У мене є лише одне розкладне ліжко.

— Мені вистачить. Я уявлятиму, ніби у мене знову перший раз.

— Тобі треба отямитися. Знайдеш собі хлопця з коледжу…

Інес підвелася раптом.

— А я вже почала було йому довіряти.

Бад відчинив двері. Перше, що він побачив, — неприбране ліжко й сліди минулонічної Керол на ньому. Інес впала на ліжко і вже за кілька секунд вимкнулася. Бад укрив її ковдрою, а сам влігся у передпокої, підклавши замість подушки під голову піджак. Засинав він дуже повільно, без кінця прокручуючи в голові події сьогоднішнього тривалого дня. Заснув він, уявляючи Лінн Брекен; прокинувшись на світанку, він виявив, що Інес, згорнувшись клубочком, спить поруч із ним.

Не стане ж він її проганяти.

Розділ 31

Він розумів, що спить, але нічого не міг вдіяти. Усе здригався і здригався без кінця.

Він знову і знову бачив Інес, яка повторювала ті самі прикрі слова: «Боягуз», «Пристосуванець», «Ти використовуєш мене заради своєї кар’єри, а він помстився за мене, хай навіть і вдвічі тупіший за тебе і без багатого татка за спиною». Він спершу дав їй піти й лише потім кинувся навздогін: полетів у Лос-Анджелес, до будинку родини Сото. Троє братів-пачуко Інес явно не були раді його бачити, а батько взагалі видав: «Дочки в мене більше немає».

Раптом задзвонив телефон. Ед підстрибнув у ліжку і схопив слухавку:

— Екслі слухає.

— Це Боб Ґаллодет. Можеш мене привітати.

— З чим? — остаточно прокидаючись, відповів Ед.

— Склав іспити, які мене зробили одночасно повноцінним юристом і слідчим під командуванням окружного прокурора. Як тобі?

— Ну вітаю. І ти мені заради цього зателефонував о восьмій ранку?

— Саме так, слухай уважно. Минулого вечора один юрист на ім’я Джейк Келлерман зателефонував Еллісу Лоу. Він представляє двох свідків, братів, які заявили, що можуть довести зв’язок між Кеткартом і Мікі Коеном. На їхню думку, це може допомогти розв’язанню справи «Нічної сови». На них висить обвинувачення за торгівлю бензедрином, але Елліс обіцяв у разі плідної співпраці відмазати їх від цього, а також пом’якшити можливі звинувачення, що можуть з’явитися у процесі розслідування їх зв’язків із «Нічною совою». Ми зустрічаємося за годину у готелі «Мірімар» — брати, Келлерман, ти, я, Лоу та Расс Міллард. Дадлі Сміта не буде. Це наказ Тада Ґріна — на його думку, для такої роботи краще підходить Міллард.

Ед вистрибнув з ліжка.

— Хто такі ці брати?

— Пітер та Бакстер Енґлеклінґи. Чув про них?

— Ні. Це буде допит?

— А тобі лиш би допит, — засміявся Ґаллодет. — Ні, Келлерман зачитає підготовлену заяву, і ми з Лоу вирішимо, чи варто залучати хлопців до судового процесу. Я зустріну й швиденько уведу у курс справи. На парковці готелю «Мірімар» за сорок п’ять хвилин, домовилися?

— Буду.

Рівно за сорок п’ять хвилин Ґаллодет зустрів його у вестибюлі готелю — ніяких рукостискань і балачок, він перейшов просто до справи.

— Хочеш знати, що нам уже відомо?

— Валяй.

— Усі зібралися, чекають тільки нас, — на ходу розповідав Боб, — навіть стенографістка приїхала. Піт і Бакс Енґлеклінґи, тридцяти шести і тридцяти двох років, мешкають у Сан- Бернардіно, такі собі бандитики, думаю, якщо напружиш пам’ять, то пригадаєш їх. Обидва ще на початку сорокових відсиділи в колонії для неповнолітніх за торгівлю марихуаною й відтоді більше не світилися, якщо не брати до уваги арештів за продаж таблеток. Мають вони й легальний бізнес, друкарню у Сан- Бернардіно. Хлопці кмітливі, але порівняно зі своїм покійним батьком — просто дітки. На того досьє було що треба: той працював у коледжі викладачем хімії, був фармацевтом-винахідником засобів для лікування психозів. Вражає, нє? І ось, їхній татко, який скопитився влітку 1950-го, вигадував нові наркотики і продавав своє добро старим мафіозі, а той же Мікі Коен, коли працював тілоохоронцем, не раз прикривав йому спину.

— Ого, нудно не буде. Але як ти Коена прив’яжеш до «Нічної сови»? Він же в тюрмі сидить.

— Екслі, я збираюся прив’язувати до цієї справи виключно наших чорних із відділка. Гангстери ніколи не вбивають невинних громадян. Просто, якщо чесно, Лоу сподобалася ідея увести до цієї справи натяк на мафію. Гаразд, ідемо, вони чекають.

Зустріч відбувалася в маленькій вітальні номера 309. За довгим столом сиділи Лоу та Міллард, навпроти них — троє чоловіків: немолодий адвокат і двоє братів у спецовках, дуже схожих між собою — вже полисілі, гнилозубі та з мутними поглядами. Біля дверей до спальні розташувалася стенографістка зі своєю машинкою, готова уже стати до роботи.

Ґаллодет висунув два стільці. Ед кивнув усім, привітавшись, усівся поруч із Міллардом. Адвокат погортав папери, брати закурили.

— Для протоколу, панове, — сказав Лоу, — зараз 8:53 ранку, 24 квітня 1953 року. Присутні: я, Елліс Лоу, окружний прокурор міста Лос-Анджелес, сержант Боб Ґаллодет з Бюро окружного прокурора, капітан Расс Міллард і сержант Ед Екслі з Управління поліції Лос-Анджелеса. Інтереси Пітера Енґлеклінґа та Бакстера Енґлеклінґа — потенційних свідків у справі про масове вбивство в закладі «Нічна сова», скоєне 14 квітня цього року, — представляє Джейкоб Келлерман. Містер Келлерман зачитає заяву, підготовлену його клієнтами, потім вони підпишуть стенограму. В обмін на це прокуратура зніме обвинувачення проти Пітера та Бакстера Енґлеклінґів під № 16114, датоване 8 червня 1951 року. У тому разі, якщо наша співпраця призведе до затримання злочинців, які вчинили вищезгадане масове вбивство, Пітеру та Бакстеру Енґлеклінґам гарантують судовий імунітет у всіх питаннях, що стосуються зазначеної заяви, включаючи звинувачення в скоєнні кримінальних злочинів, співучасті в кримінальних злочинах, в організації злочинних співтовариств і в будь-яких інших порушеннях чинного законодавства. Містере Келлерман, чи ваші клієнти розуміють вищесказане?

— Так, містере Лоу, розуміють.

— Чи розуміють вони, що після того, як буде зачитано заяву, нам, цілком можливо, доведеться поставити їм певні питання?

— Розуміють.

— Зачитайте заяву.

Келлерман одягнув окуляри.

— Я дозволив собі виключити із заяви найбільш яскраві формулювання, а також підчистити стилістику і синтаксис моїх клієнтів, майте це на увазі.

— Думаю, якось ми дамо із цим раду, — відповів Лоу, зминаючи жилет. — Продовжуйте, будь ласка.

— Ми, Пітер Енґлеклінґ та Бакстер Енґлеклінґ, клянемося, що все сказане у цій заяві є абсолютною правдою, — почав читати Келлерман. — Наприкінці березня нинішнього року, приблизно за три тижні до вбивств у «Нічний сові», до нашої зареєстрованої друкарні «Спіді Кінґ», розташованої в Сан-Бернардіно, звернувся клієнт. Він назвався Делбертом «Дюком» Кеткартом, і заявив, що дізнався про нас від нашого певного знайомого — містера Х — по колонії для неповнолітніх. Містер X розповів Кеткарту, що ми володіємо друкарнею, устаткованою швидкісним та високоякісним друкарським верстатом нашого власного винаходу, що є правдою. Крім цього, містер X сказав Кеткарту, що ми завжди не проти — цитата — «швидко зрубити бабла». Це також правда.

Хтось тихенько захихотів. «Убита Сьюзен Леффертс — із Сан-Бернардіно. Збіг?» — записав на папірці Ед.

— Продовжуйте, містере Келлерман, — сказав Лоу. — Ми можемо сміятися й слухати одночасно.

— Кеткарт продемонстрував нам фотознімки людей у химерних костюмах, — продовжив Келлерман, — що вчиняли різного характеру сексуальні дії, зокрема гомосексуального характеру. Деякі з фотографій — цитата — «з претензією на мистецтво». А саме: на деяких світлинах моделі були у вигадливих костюмах, на деяких була домальована кров. Кеткарт сказав, що чув, нібито ми можемо дуже швидко друкувати високоякісні брошури журнального типу. Ми сказали, що це правда. Кеткарт заявив також, що ознайомився детальніше зі справою вироблення журналів із непристойними фотографіями і назвав нам середню вартість роботи. Ми відповіли, що могли би працювати за одну восьму цієї ціни.

Ед передав Мілларду записку: «Хіба цією порнографією не опікуються хлопці із Відділу моралі?» Брати посміхалися; Лоу із Ґаллодетом перешіптувалися між собою. Міллард написав у відповідь: «Так, команда із чотирьох чоловіків не змогла нарити зовсім нічого. І ніякого зв’язку Кеткарта із порнографією. Ми вважали цю справу безнадійною і майже закинули, але «химерні костюми»… Це може бути те, що треба».

Келлерман відпив води.

— Потім Кеткарт заявив, буцімто чув, що наш покійний батько, Франц (Док) Енґлеклінґ, дружив із Меєром Гаррісом Коеном, він же — Мікі Коен, лос-анджелеським гангстером, що тепер сидить у в’язниці на острові Мак-Ніл. Ми це підтвердили. Тоді Кеткарт нарешті зробив пропозицію. Він сказав, що розповсюдження порнографічних матеріалів повинно відбуватися — цитата — «дуже обережно», оскільки ті — цитата — «диваки», що створюють ці фотографії та потім їх обробляють, справляють враження людей, яким є що приховувати. Детальніше він про це не розповідав. Потім він сказав, що має доступ до списку — цитата — «багатих збоченців», які згодні платити за подібну продукцію грубі гроші, та запропонував нам взятися за виробництво — цитата — «всіх цих потрахульок» у великих обсягах. Кеткарт заявив також, що має доступ до — цитата — «списку збоченців», «наркоманів та повій», які готові відпрацювати моделями для цих фотосесій, але також і до — цитата — «першосортних дівчат», яких, можливо, теж вдасться вламати на зйомки, якщо отримати попередній дозвіл від їхніх — цитата — «татусів». Знову ж таки, детальніше про це Кеткарт не розповів, імен не назвав і ніякої іншої інформації, що дала б можливість встановити особи, не подав.

Келлерман перегорнув сторінки.

— За словами Кеткарта, він готовий взяти на себе роль організатора підприємства, вербувальника та посередника. Ми повинні були тільки випускати журнали. Крім того, він запропонував нам відвідати Мікі Коена на острові Мак-Ніл і попросити у нього грошей у борг на початок роботи. Крім того, ми повинні були попросити у нього порад щодо поширення товару. В обмін на все вищевказане Коену пропонували — цитата — «чумові» відсотки.

Ед знову підсунув Міллардові записку: «Не дають ніяких імен, дуже зручно».

— «Нічна сова» — це не Мікі, — прошепотів у відповідь Расс Міллард, — не його стиль.

Бакс Енґлеклінґ тихенько засміявся, Піт Енґлеклінґ почав колупатися у вусі олівцем.

— Ми навідалися до Мікі Коена у в’язниці Мак-Ніл, — продовжив читати Келлерман, — приблизно за два тижні до вбивств у «Нічний сові». Виклали йому цю ідею. Але він відмовлявся нам допомагати, а коли дізнався, що ідея належить Кеткартові, то страшенно розгнівався, бо, на його думку, той був — цитата — «галімим педофілом». На завершення ми заявляємо: на нашу думку, бійня у «Нічний сові» була вчинена головорізами Мікі Коена, які вбили усіх шістьох осіб, що на той час були в приміщенні — як самого Дюка Кеткарта, якого Коен ненавидів особисто, так і п’ятьох випадкових та небажаних свідків. Утім, можливий й інший варіант: Коен міг злити план Кеткарта комусь із в’язнів, і чутки про це дійшли до потенційного конкурента Дюка — Джека Вейлена (погонялово «Вишибала»), якому вбити можливого бізнес-конкурента, а з ним — і п’ятьох знову-таки випадкових та небажаних свідків — як дурному з горбка збігти. Ми вважаємо, що, якщо вбивства і справді пов’язані із бізнес-ідеєю Кеткарта стосовно розповсюдження порнографії, наступними жертвами можемо стати ми. Ми клянемося, що все викладене вище — абсолютна правда і що ця заява була зроблена нами вільно, без будь-якого фізичного або психічного тиску.

Брати заплескали в долоні.

— Мої клієнти готові відповісти на питання.

— Як тільки я переговорю зі своїми колегами, — вказав жестом на спальню Елліс Лоу.

Вони увійшли до кімнати; Лоу причинив двері.

— Що скажете? Бобе, ти перший.

Ґаллодет закурив.

— Мікі Коен, попри усі свої недоліки, не вбиває людей зопалу, а Джейка Вейлена нічого, окрім кришування грального бізнесу, не цікавить. Я в їхню історію вірю, але все, що нам відомо про Кеткарта, характеризує його як лузера, що не здатний на якусь серйозну справу. Я вважаю, що порнографія тут і надалі залишається другорядним чинником, і, як і раніше, переконаний, що бійню влаштували наші чорномазі.

— Згоден. Капітане?

— Мені здається ймовірним один сценарій, — сказав Міллард, — але з величезною натяжкою. Можливо, Мікі Коен справді розповів комусь у в’язниці, інформація могла вийти назовні й потрапити до потрібних людей. Але — якби вбивство Кеткарта було пов’язано з порнухою, братів Енґлеклінґів теж давно прибрали б або принаймні відвідали та залякали. Ми у Відділі моралі довбемося над цією справою про порнуху уже зо два тижні і досі так нічого суттєвого і не накопали, без кінця заходимо у глухий кут. Думаю, Еду та Бобу слід поспілкуватися із Вейленом, а потім зганяти у Мак-Ніл і поговорити із Мікі. А я допитаю цих убогих, що сидять у сусідній кімнаті, а потім поговорю із хлопцями зі свого відділу. Я читав усі звіти, що стосуються справи «Нічної сови», і там жодним словом не згадано про порнографію. Тому я згоден із Бобом. Безпосереднього стосунку до бійні це не має.

— Згоден. Бобе, ви з Екслі поспілкуйтеся із Вейленом та Коеном. Капітане, хто у вас розслідує справу про порнуху? Тямущі?

— Троє тямущих і на додачу Сміттє-Джек, Джек Вінсеннс, — посміхнувся Міллард. — Без образ, Еллісе. Я знаю, ви тепер ніби як рідня.

Лоу почервонів.

— Екслі, хочете щось додати?

— Взагалі-то усе, що я хотів сказати, уже сказали Бобі й капітан, але мушу підкреслити ще два моменти. По-перше, Сьюзен Леффертс — також із Сан-Бернардіно. А по-друге, якщо бійню вчинили не наші затримані або інша чорна банда, значить, машину біля кафе залишили навмисне, щоб заплутати слідство й кинути підозру на негрів, а отже, ми маємо справу із добре продуманим планом.

— Думаю, ми вже затримали вбивць. До речі, як там справи із міс Сото?

— Я над цим працюю.

— Працюйте активніше, будь ласка. Старання важливі для школярів, від дорослих людей вимагають результату. Ходімо, джентельмени.

Ед заїхав додому, щоб перевдягнутися й рушити в Мак-Ніл.

У дверях стирчала записка:

«Екслі!

Я не відмовляюся від жодного слова, яке тобі сказала, але я телефонувала додому, і сестра мені розповіла, що ти заїжджав до них і, здається, був справді занепокоєний, і це мене трохи навіть зворушило. Ти добре до мене ставився (коли не використовував мене для своєї кар’єри або не бив морду людям), і я подумала, що я, може, і сама пристосуванка, бо ж так само тебе використовую, знайшовши у тебе прихисток, у якому можна прийти до тями, і завдяки тобі маю пропозицію від містера Дітерлінґа, яка в подальшому може допомогти мені влаштувати своє життя, і що я живу у скляному будинку, так що не варто кидатися в ньому камінням. Це достатньо схоже на вибачення, думаю, тобі вистачить. А співпрацювати з поліцією я й надалі не збираюся. Зрозумів? Як думаєш, містер Дітерлінґ серйозно казав про ту роботу у Дрімленді? Сьогодні я збираюся пройтися по магазинах і спустити решту грошей, які ти мені дав. Бодай якесь заняття, аби тільки не згадувати про те, що зі мною сталося. Я повернуся ввечері. Не вимикай світло.

Інес».

Ед перевдягнувся і приклеїв скотчем до дверей запасний ключ. Світло залишив увімкненим.

Розділ 32

Джек сидів у своїй машині, чекаючи на Бада Вайта, за яким повинен стежити. Руки побиті, одяг подертий — не така вже й проста справа відчиняти двері гаражів. Перелякані негри влаштовували на пошукові групи засідки і втікали манівцями. А «меркурія» Коутса як не було, так і нема; до того ж він досі не міг прийти до тями після почутого від Мілларда, добре, що той зв’язався з ним телефоном, — інакше Джек би зі страху обісрався.

— Вінсеннсе, із Еллісом Лоу зв’язалися двоє свідків. Заявили, що їм відомо про плани Дюка Кеткарт налагодити схему із виробництва та продажу тієї самої порнухи, яку ми розслідуємо. Не думаю, що це пов’язано із бійнею у «Нічній сові», але, можливо, у тебе є щось нове?

— Ні, — сказав Джек. — А інші хлопці нічого не нарили? — тут же спитав він і собі.

— Нічого, — відповів Міллард.

Він не знав, що останні рапорти Джека — туфта. Також йому не було відомо, що Джеку по барабану вже і порнуха, і «Нічна сова». Він не знав, що Джек не заспокоїться, поки в його руках не опиниться досьє Сіда Гадженса на нього, а негри — байдуже, винні чи ні, — не вирушать до газової камери.

Він не спускав очей із дверей ізолятора: копи якраз затягували туди шістьох чоловіків, засуджених раніше за злочини сексуального характеру. Усередині на них чекав Бад Вайт — він обробляв їх шматком гумового шлангу, щоб не залишалося слідів на тілі. Учора Джек упустив Вайта — і Дадлі був сам не свій. Сьогодні Джек не облажається, а коли закінчить із цим — навідається до Сіда Гадженса.

Вийшов Вайт. У світлі вуличних ліхтарів Джек чітко розгледів плями крові на його сорочці.

Він увімкнув двигун і взявся чекати. 

Розділ 33

Тепер ніяких барвистих вогнів не було — за фіранками горіло рівне біле світло. Бад натиснув ґудзик дзвінка.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Лінн Брекен.

— Слухаю? Ви — той поліцейський, про якого попереджав мене Пірс?

— Так, це я. Петчетт пояснив, у чому справа?

— Він сказав, що ви й самі не дуже знаєте, — не зачиняючи дверей, промовила Лінн. — Але попросив, аби я максимально чесно відповіла на ваші питання.

— Ви завжди його слухаєтеся?

— Так.

Бад увійшов у будинок.

— Так, картини на стінах — оригінали, — сказала Лінн, — і я працюю проституткою. Я ніколи не чула про ту Кеті-як-її-там, а Двайт Жілетт ніколи б не зґвалтував жінку. Якби йому спало на думку когось убити — закладаюся, що він би використав для цього ніж. Я чула про Дюка Кеткарта. Судячи з усього, він був невдахою, якому для роботи сутенером не вистачало яєць. Ось і все, що я можу вам повідомити.

— Ви закінчили?

— Ні. Я нічого не знаю про інших дівчат Двайта, а про бійню в «Нічній сові» мені відомо тільки те, що я прочитала в газетах. Ви задоволені?

Бад ледве не розреготався.

— Бачу, ви з Петчеттом трохи поговорили. Він вам вчора телефонував?

— Ні, сьогодні вранці. А що?

— Просто цікаво.

— Ви — офіцер Вайт, чи не так?

— Можна називати мене Бадом.

— Баде, — засміялася Лінн, — ви вірите тому, що сказали ми із Пірсом?

— Так, вірю.

— І розумієте, чому ми вам потураємо?

— Ви б не кидалися такими словами, я можу й розізлитися.

— Гаразд. Але — розумієте?

— Звісно, розумію. Петчетт — сутенер, значить, на нього можна накопати ще щось. І нікому із вас не хочеться, аби на це звернула увагу поліція.

— Саме так. Ми співпрацюємо виключно з егоїстичних міркувань.

— Хочете пораду, міс Брекен?

— Просто Лінн.

— Міс Брекен, ось вам моя порада: продовжуйте співпрацювати і навіть, чорт забирай, не намагайтеся мене підкупити або налякати, бо тоді ви з Петчеттом опинитися по самі вуха в лайні.

Лінн посміхнулася. І Бад моментально впізнав посмішку Вероніки Лейк, яку він бачив в одному із фільмів за її участі, тому, де Алан Ледд повернувся з війни і дізнався, що його хвойда-дружина бігала наліво.

— Хочете випити, Баде?

— Залюбки — чистий скотч.

Лінн пішла на кухню й повернулася із двома склянками.

— Чи просунулося слідство у справі вбивства тієї дівчинки?

Бад зіперся спиною на стінку.

— Розслідування ведуть троє офіцерів. Злочин скоєно на сексуальному ґрунті, тому поки що вони перевіряють всіх відомих нам ґвалтівників. Пару тижнів побігають, а потім заб’ють.

— Але ж ви не заб’єте?

— Можливо. А може, ні.

— Чим вас так сильно діткнуло це?

— Стара історія.

— Стара особиста історія?

— Ага.

Лінн зробила ковток.

— Не зважайте, я просто спитала. А що з розслідуванням справи «Нічної сови»?

— Усе йде до того, що винними визнають тих ніг… тобто чорних. А взагалі — там сраний бардак з тим розслідуванням.

— Ви забагато лаєтеся, Баде.

— А ви — трахаєтеся за гроші.

— У вас на сорочці кров. Це невід’ємна частина вашої роботи?

— Так.

— І ви дістаєте від цього задоволення?

— Лише коли вони на це заслуговують.

— Маєте на увазі чоловіків, які кривдять жінок?

— А ви розумна людина.

— А ті, що були сьогодні, — заслужили?

— Ні.

— Але ви все одно це зробили…

— Так, зробив. Ви теж сьогодні з півдесятка кобелів обслужили.

— Насправді — лише двох, — посміхнулася Лінн. — Між нами, не для протоколу: це ви побили Двайта Жілетта?

— Між нами: я запхав його руку у подрібнювач сміття.

Лінн ані зітхнула, ані здригнулася.

— І вам сподобалося це робити?

— Ем-м-м. Ні.

— Ой, де ж мої манери, — закашлялася раптом Лінн. — Сідайте, будь ласка.

Бад сів на канапу; Лінн присіла поруч, на відстані витягнутої руки.

— Видно, детективи з Відділу вбивств різні бувають. Ви — перший чоловік за останніх п’ять років, який у першу ж хвилину знайомства не порівняв мене із Веронікою Лейк.

— Ви красивіша за неї.

— Дякую, — відповіла Лінн, закуривши сигарету, — обіцяю, що збережу це в таємниці від вашої подружки.

— З чого ви взяли, що у мене є подружка?

— У вас піджак зібганий і пахне парфумами.

— Помиляєтеся. Просто дівка на одну ніч.

— Який ви…

— Ні, в мене рідко таке буває. Гаразд, повернімося до справи, міс Брекен. Розкажіть-но мені про Пірса Петчетта і його бізнес.

— Це між нами?

— Так, між нами.

Лінн затягнулася, випустила хмару диму, зробила ковток зі склянки.

— Що ж, навіть якщо не брати до уваги того, що Пірс зробив для мене особисто, — він неймовірна людина, якій більше би пасувала епоха Відродження. Має вчений ступінь із хімії, знається на дзюдо і дуже дбає про своє тіло. Любить оточувати себе красивими жінками. Його шлюб розвалився, одна з дочок померла зовсім маленькою. Зі своїми дівчатами він завжди чесний, прекрасно до нас ставиться і допускає до нас лише заможних та пристойних чоловіків. Так званий комплекс рятівника. Пірс любить вродливих жінок. Йому подобається нас використовувати й робити на нас гроші, але тут не тільки це — більшою мірою це й щирі почуття. У день нашого знайомства я розповіла Пірсу, що мою молодшу сестричку збив насмерть п’яний водій. І він тоді заплакав, по-справжньому заплакав. Що стосується бізнесу — він дуже жорстокий, і так — він сутенер. Але разом із цим — він добра людина.

Схоже, вона казала правду.

— Що ви іще знайте про бізнес-інтереси Петчетта?

— Нічого незаконного. Фінансує фільми, консультує своїх колишніх співробітниць.

— А як щодо порно?

— О Боже, лише не Пірс. Йому подобається кохатися, але не дивитися.

— А продавати?

— І продавати також.

А тут Бад насторожився — занадто все гладенько складалося. А між тим оченята у Петчетта заблищали, коли він почув про порнографію.

— Знаєте, мені починає здаватися, що ви мені навішуєте локшину на вуха. Щось тут не клеїться. Припустімо, я повірю у гарне ставлення сутенера до своїх проституток, але ви зображуєте його просто-таки довбаним Ісусом. А ну, розкажіть-но, що там у Петчетта за «студія»?

— А якщо я не хочу про це говорити? — відповіла Лінн, погасивши сигарету.

— А якщо я вас із Петчеттом здам на хрін у Відділ моралі?

— На думку Пірса, ви в цій справі розбираєтеся із якимись особистими демонами, — похитала головою жінка, — так що у ваших інтересах викреслити його зі списку підозрюваних, а про інші його справи — ані пари з вуст. Він вважає, що якщо ви його здасте — це буде несамовита дурниця.

— «Дурниця» — це моє друге ім’я. А що ще вважає Петчетт?

— Чекає, коли ви заговорите про гроші.

— Здирництво — не мій стиль.

— Чому тоді…

— Чорт забирай, а може, мені просто цікаво?

— Гаразд. Вам відоме ім’я Террі Лакса?

— Звичайно, має в Малібу санаторій, де відлежуються всякі наркомани та алкаші. Гнилий наскрізь.

— І те й інше абсолютно справедливо. А ще — він пластичний хірург.

— Він зробив Петчеттові пластичну операцію, так? Неможливо ж у його віці мати такий молодий вигляд.

— Про це мені нічого не відомо. Але точно знаю, що це Террі Лакс створює дівчат для студії Пірса. У нас є Ева і Кейт, Ріта і Бетті. Тобто Ґарднер, Гепберн, Гейворт та Ґрейбл. Пірс підбирає дівчат, схожих на кінозірок, а Террі за допомогою пластичної хірургії робить їх ідеально схожими на них. Можете вважати їх наложницями Пірса. Вони сплять із ним та з обраними клієнтами — його бізнес-партнерами. Збочення? Можливо. Але Пірс дбає про кошти своїх дівчат, допомагає їм вигідно інвестувати. Вони працюють на нього дотридцяти років — без винятків. Він не дозволяє дівчатам вживати наркотики і ніколи їх не ображає, а особисто я перед ним у неоплатному боргу. Ну як, ваш поліцейський розум може уявити такі суперечливості?

— Ви й справді мені описали Ісуса, матері його ковінька, Христа! — вигукнув Бад.

— Ні, містере Вайт. Просто Пірс Моргаус Петчетт.

— Це Лакс зробив вас такою схожою на Вероніку Лейк?

— Ні, я відмовилася, — відповіла Лінн, поправивши зачіску. — Пірс поважає мене за це. Мій справжній колір волосся — брюнетка, але все інше — від природи.

— Скільки вам років?

— Наступного місяця стукне тридцять, я збираюся відкрити магазин одягу. Бачите, що робить час із людьми? Якби ми познайомилися через місяць, я би уже була не повією. Я була би просто жінкою, якій ніхто не казав би без кінця, що вона дуже схожа на Вероніку Лейк.

— Господи Ісусе.

— Та ні, просто — Лінн Марґарет Брекен.

— Слухайте, я хочу побачитися з вами іще раз, — несподівано навіть для себе випалив Бад.

— Ви запрошуєте мене на побачення?

— Так, бо я Петчеттових цін не потягну.

— Тоді зачекайте місяць.

— Ні, не можу.

— Гаразд, але щоби ніяких розмов про роботу. Не хочу, аби ти дивився на мене, як на підозрювану.

Бад жестом намалював у повітрі хрест, перекреслюючи цим свої підозри щодо причетності Петчетта до вбивства Кеті та бійні в «Нічній сові».

— Домовилися.

Розділ 34

Камера Мікі Коена.

Ґаллодета її убранство насмішило: вкрите оксамитовим покривалом ліжко, оббитий оксамитом стілець, оздоблені оксамитом полиці. З вентиляційного отвору у стіні линуло гаряче повітря — у штаті Вашингтон квітень ще доволі холодний. Ед був втомлений: вони сьогодні довго бесідували із Джеком Вейленом на прізвисько «Вишибала», переконалися, що питань до нього бути більше не може, пролетіли кілька тисяч кілометрів. І ось тепер о першій годині ночі двоє копів сиділи й чекали, поки психопат-розбійник награється в карти. Ґаллодет погладжував улюбленця Коена: бульдога на прізвисько Мікі Коен-молодший — гладкого пса в оксамитовій жилетці. Ед переглядав записи, зроблені ним під час розмови з Вейленом.

Суцільна балаканина — вони вже не знали, як заткнути його фонтан красномовства. Вейлен просто висміяв теорію Енґлеклінґів, а потім почав жалітися на занепад організованої злочинності в Лос-Анджелесі.

Відтоді як Мікі опинився у в’язниці, у місті стало незвично спокійно. На його думку, ізсередини ситуація була такою: Мікі вже не мав такої влади, гроші зі швейцарських банків приховані у надійному місці і знову чекають часу, коли їх можна буде пустити на справу. Цими питаннями було доручено опікуватися заступникові Коена Моррісові Яґєлці, але він вкладав гроші невміло, у результаті спустив всю готівку, і людям стало нічим платити. Утім, зазначив Вейлен, у нього самого справи йшли непогано, і запропонував свою теорію щодо Коена.

На його думку, Мікі свої заощадження дрібними частинами вклав у надійні справи — букмекерство, позики, наркотики, проституцію; вийшовши із тюрми, він мав отримати гроші з відсотками й розвернутися із новим розмахом. На такі думки Вейлена наштовхнуло кілька підказок: наприклад, Лі Вакс, кілер, який раніше працював на Коена, тепер начебто перейшов на легальне становище; те саме раптом сталося і з двома відморозками — Ейбом Тайтлбаумом та Джонні Стомпанато, які не здатні прожити чесно жодного дня. Усі троє, як і раніше, ведуть старий бізнес і, цілком можливо, охороняють інтереси Міккі. А шеф Паркер, який боїться, що таке затишшя в Лос-Анджелесі може обернутися появою в місті італійської мафії, провертає операцію: Дадлі Сміт зі своїми хлопцями влаштовує на чужинців засідку в мотелі неподалік від Ґардени, приїжджим дають прочухана, забирають усе, що знаходять при них, і передають у благодійний поліцейський фонд, а їх самих садять на автобус, на поїзд, на літак — на чому вони там з’явилися — і відправляють геть.

Отже, Вейлен робив висновок, що йому самому дозволяють діяти тільки тому, що ігровим бізнесом хтось повинен опікуватися, інакше якщо пустити це все самопливом, у Лос-Анджелесі швидко почнеться бардак. Якщо висловлюватися мовою Дадлі Сміта, він був «стримувачем», він грав за правилами. Таким чином, навіть думка про те, щоб він або Мікі замочили шістьох людей через якісь дрочильні журнали, здавалася йому безглуздою. Однак його насторожувало затишшя в місті — таке буває лише перед великою бурею.

Мікі Коен-молодший радісно дзявкнув; Ед звів очі. До камери увійшов Мікі Коен-старший із коробкою собачого печива.

— Я ніколи не убив людини, — сказав він, — яка не заслуговувала би на смерть згідно з нашим розумінням життя. Я ніколи не доклав руки до торгівлі журналами для дрочіння, а Піта і Бакса Енґлеклінґів я прийняв тоді тільки з поваги до їхнього покійного батька, упокій Господь його душу, хоча він і був сраний фриц. Я взагалі не вбиваю невинних людей: це гріх, а я суворо дотримуюся Десяти заповідей, якщо це тільки не йде всупереч моїм бізнес-інтересам. Наглядач Гопкінс розповів мені, чого ви сюди приперлися, і я навмисне змусив вас тут чекати, тому що тільки такі кретини, як ви, могли подумати, що я можу мати стосунок до цього безглуздо жорстокого розбійницького нападу на ту забігайлівку, хоча це, очевидно, справа рук тих чорномазих. Але оскільки ви сподобалися Мікі-молодшому, я приділю вам п’ять хвилин свого часу. А ну, ходи до татка, bubeleh!^[14]

Ґаллодет зітхнув. Коен опустився на коліна, взяв зубами собаче печиво. Пес підбіг до нього, махаючи хвостиком, взяв печиво, поцілував Мікі. Коен обійняв тварину, і Мікі-молодший завищав від радості. У вікно камери Ед помітив людську фігуру в подвір’ї: це був Дейві Ґолдман, бухгалтер Мікі, який і сам загримів за ґрати через махінації з податками.

Ґолдман пройшов повз.

— Мікі, — промовив Ґаллодет, — за словами братів Енґлеклінґів, ви страшенно розлютилися, дізнавшись, що автором їхньої ідеї насправді був Дюк Кеткарт.

— Знаєте вислів «випустити пару»? — відповів Коен, відплюнувши крихти собачого печива.

— Знаємо, — сказав Ед, — а як щодо інших імен? Чи не згадували Енґлеклінґи іще когось, окрім Кеткарта?

— Ні. Та я й і із Кеткартом особисто не був знайомий — чув лише, що той сидів за розбещення неповнолітніх, з цього і суджу. Знаєте, Біблія каже: «Не судіть, і не судимі будете», але я іноді хочу, аби мене судили, тому й собі не відмовляю: «Суди собі, Мікстере».

— Чи не давали ви братам порад зі створення мережі розповсюдження?

— Ні! Клянуся Богом та Мікі-молодшим, ні!

— Міку, а тепер головне питання, — сказав Ґаллодет. — Ви комусь розповідали про це все?

— Я нікому не казав! Ці дрочильні журнали — то страшний гріх. Я навіть Дейві відправив погуляти, коли до мене приперлися двоє цих meshugeneh!^[15] А Дейві — це мої вуха. Словом, вам має бути зрозуміло, наскільки я шаную вміння зберігати секрети!

— Еде, поки ти говорив з охоронцем, — сказав Ґаллодет, — я зателефонував Рассу Мілларду. Він сказав, що розпитав своїх хлопців з приводу тієї справи з порножурналами, і там повний глухар. Ані натяків на зв’язок із Кеткартом, ніяких слідів — геть нічого. Расс переглянув всі звіти по «Нічний сові», але нічого, що було б хоч якось пов’язано з порнографією, також не знайшов. Бад Вайт перевірив зв’язки Кеткарта — і теж голяк. Еде, те, що Сьюзі Леффертс родом із Сан-Бернардіно, — це просто збіг. Кеткарт не зміг би провернути нічого, навіть якби дуже постарався. Енґлеклінґи просто купилися на його балачки.

— О, тут є про що поговорити, — сказав Мікі Коен-старший, гладячи Мікі Коена-молодшого. — Батьки і діти — не тема, а просто свято. Погляньте хоча б на мене і на мого собачого синочка, а старий Франц і ці його беззубі ідіоти-синки — то взагалі. Франц був геніальним хіміком, він допоміг не одному психові. Коли кілька років тому в мене сперли велику партію героїну, я подумав про нього і уявив, що замість мого поетичного генію я був би обдарований здатністю самому виробляти собі порошок на продаж. Ех… Повертайтеся додому, хлопці. Порножурнали на вбивць вас не виведуть. Це ті чорномазі, ті срані чорномазі завалили шістьох людей.

Розділ 35

Пляшки: віскі, джин, бренді. Миготіли вивіски: «Шлітц», «Блю Ріббон». Моряки попивають холодне пиво, щасливі люди занурюються в забуття. Помешкання Гадженса у кварталі звідси — Джек вирішив бахнути для хоробрості. Він знав це іще до того, як сів на хвіст Баду Вайту, а тепер переконаний в цьому на сто відсотків.

— Скоро зачиняємося! — крикнув бармен.

Джек ковтком допив, приклав холодну склянку до шиї. Перед очима знову пронеслися події сьогоднішнього дня.

Міллард сказав, що Дюк Кеткарт перед смертю намагався продавати його порнуху.

Бад Вайт заїхав до Лінн Брекен — однієї із тих схожих на кінозірок повій. Перебував усередині зо дві години; потім повія проводила його до дверей. Він провисів у Вайта на хвості до самого будинку, прокручуючи в голові відомі факти: Вайт знає Брекен, Брекен знає Пірса Петчетта, той, зі свого боку, знайомий із Гадженсом. Сід знає про «Малібу Рандеву», не виключено, що знає і Дадлі Сміт. Невже Дадлі влаштував стеження за Вайтом лише через те, що Бад засмутився через убивство тієї малої повії?

Пульсували на вулицях неонові монстри — вивіски пивних барів. Джек приміряв у машині кастет — о, познайомившись із ним, Сід би заговорив і віддав досьє…

Джек прожогом помчав на місце: будинок Гадженса, темні вікна, неподалік припаркований знайомий «пакард». Джек постукав у двері.

Минуло тридцять секунд — і нічого. Джек спробував відчинити двері —ті не піддавалися, а тоді навалився на них плечем. Відчинилися.

Який же там стояв сморід…

Повільними рухами Джек дістав носову хустку, револьвер, ліктем намацав вимикач, аби не залишати відбитків. Натиснув на кнопку, увімкнув світло.

Сід Гадженс лежав, розкинувшись, на підлозі — килим під ним був аж чорний від крові, підлога — страшенно слизька.

Руки та ноги, відділені від тулуба, були під дивним кутом приставлені до тіла.

Тіло від паха до горлянки розпороте навпіл, у червоному місиві біліли кістки.

Позаду нього — кілька випатраних шаф, теки з них було звалено купою на підлозі, чистій від крові.

Аби не закричати, Джек вкусив себе за руку.

Кривавих слідів на підлозі не видно, можливо, вбивця вийшов через задні двері. Гадженс голий, весь червоно-чорний. Відірвані кінцівки, кров, що запеклася, візерунки — усе, як у тих порножурналах…

Джек побіг геть.

Оббіг будинок і кинувся до задніх дверей. Їх було відчинено навстіж, горіло світло. Усередині волого блищала недавно помита підлога — кров та відбитки стерли. Джек увійшов, знайшов під раковиною в кухні кілька паперових пакетів. Хиткими кроками попрямував до вітальні. Знайшовши шафу із компроматом, він почав нагрібати папки: один, два, три, чотири, п’ять пакетів — дві ходки до машини і назад.

Тиха лос-анджелеська вулиця, майже о пів на третю ночі. Джек бурмотів собі під носа щось заспокійливе.

Мотиви зробити це були у мільйонів людей. Ніхто не знає, що ті журнали у нього. І каліцтва ці, швидше за все, нічого не значать — просто вибрики психопата.

Усе, що було треба, Джеку, — знайти теку із досьє на самого себе.

Джек вимкнув світло, подряпав вхідні двері своїми наручниками — хай думають, що тут побував грабіжник. Потім зірвався з місця й помчав геть — у нікуди, аби не стояти на місці.

Не стояти на місці виявилося доволі нудною справою. Натрапивши на дешевий мотель під назвою «Ліжечко Оскара», він заплатив за тиждень наперед, заніс у номер свої пакунки, пішов у душ, а потім знову надягнув просяклий потом одяг. Номер нагадував більше палац для тарганів: вони були повсюди, над ліжком — величезна масна пляма. Він принюхався до себе й відчув, що страшенно смердить. Він зачинив двері й занурився у привезений компромат.

Старі випуски «Цілком таємно», вирізки, отримані з поліції документи. У досьє знайшлися певні цікавинки: Монтґомері Кліфт — найменший член у Голлівуді, Еррол Флінн — нацистський агент. Свіжачок: гомосексуальний роман Еррола Флінна і якогось письменника на ім’я Трумен Капоте. Комуняки, подробиці інтимних життів знаменитостей — від Джоан Кроуфорд до колишнього окружного прокурора Білла Макферсона. Галерея наркоманів: компромат на Чарлі Паркера, Аніту О’Дей, Арта Пеппера, Тома Нілу, Барбару Пейтон, Ґейла Рассела. Статті для майбутніх номерів: «Мафія пов’язана із Ватиканом!!!», «Лавандова літургія: чи справді «Крутий» Гадсон настільки крутий?», «Зважайте на наркоманів: небезпечний чай у Голлівуді». І ще повно всякого, занадто банального для того, аби бути Гадженсовим компроматом, — комуністи, геї, лесбійки, наркомани, педофіли, німфоманки, жінконенависники, політики на службі злочинців.

І нічого — про сержанта Джека Вінсеннса.

І нічого також про «Жетони честі», хоча Гадженса дуже цікавив цей серіал, і вже точно він мав папку на Бретта Чейза.

Дивно.

І ще більш дивно те, що «Цілком таємно» регулярно поливав брудом Макса Пелтца, а тут на нього нічого не виявилося.

Нічого про Пірса Петчетта, про Лінн Брекен, про Ламара Гінтона, про «Флер-де-Ліс».

Джек уявив, скільки папок із брудом опинилося в нього в руках. Здається, багато, і якщо вбивця щось і забрав, то небагато, бо вся ця купа і так, мабуть, ледве би влізла до Гадженса в шафу.

АЛІБІ.

Джек склав папки у шафу, повісив на дверях табличку «Не турбувати» і, вийшовши через задні двері, помчав додому.

5:10.

Під молоточком у дверях — записки: «Джеку, ти не забув про наше побачення в четвер?» «Джеку, милий, ти що — у сплячку впав? К.».

Він увійшов, взяв телефонну слухавку, набрав 888.

— Поліція.

— Чуваче, — змінивши голос, заговорив Джек, — я хочу повідомити про вбивство.

— Сер, ви серйозно?

— Ще б пак, най мене грім поб’є, якщо я брешу.

— Назвіть вашу адресу, сер.

— Моя адреса не має ніякого значення. Я хотів обчистити цю хату, але знайшов там мертве тіло.

— Сер…

— Саут-Александрія, № 421. Второпав?

— Сер, де ви …

Джек повісив слухавку, роздягнувся, ліг у постіль. Припустімо, двадцять хвилин піде на приїзд патрульних, десять — на те, аби ідентифікувати Гадженса. Патрульні покумекають трохи, зрозуміють, що це не заштатний випадок, зателефонують у Відділ убивств. Черговий витягне з ліжка начальство. Тад Ґрін, Расс Міллард, Дадлі Сміт — усі вони моментально згадають про Джека. І вже за годину його телефон буде розриватися від дзвінків.

Джек лежав, відчуваючи, як просочуються його потом свіжі простирадла. Телефон озвався о 6:58.

— Алло? — позіхнув він у слухавку.

— Вінсеннсе, це Расс Міллард.

— Слухаю, капітане. А котра година? Що…

— Неважливо. Знаєш, де живе Сід Гадженс?

— Ага, десь у районі Чепмен-Парку. Капітане, що за…

— Саут-Александрія, № 421. Негайно, Вінсеннсе.

Він поголився, зганяв у душ, змінив одяг. Сорок хвилин дороги — і він уже опинився перед будинком Сіда Гадженса, де було повно поліцейських машин. Хлопці з моргу бігали із пластиковими пакетами: кров, частини тіл.

Джек припаркувався. Помічник вивіз із будинку каталку: вкрите простирадлом криваве місиво. Біля дверей стояв Расс Міллард, двоє новачків — Дон Клекнер та Двейн Фіск — трохи подалі. Патрульні відганяли витріщак; на хідниках юрмилися репортери. Джек підійшов до Мілларда.

— Гадженс? — спитав він не надто здивованим, професійним тоном.

— Так, твій приятель. Боюся тільки, трохи його понівечили. Повідомив грабіжник: вдерся в будинок і побачив тіло. На одвірку є сліди злому, так що я вірю. Якщо ти встиг поїсти, то краще не дивися.

Джек подивився. Засохла кров, білі лінії на підлозі — місця, де лежали частини тіла.

— Хтось по-справжньому його ненавидів, — сказав Міллард. Бачиш ті шафи? Думаю, Гадженс поплатився життям за свої папки. Клекнер за моїм наказом зателефонував видавцеві «Цілком таємно». Хай відкриють офіс і дадуть нам копії матеріалів, над якими останнім часом працював Гадженс.

Расс чекав на якісь коментарі. Джек раптом несподівано для себе самого перехрестився — вперше відтоді, коли він залишив сиротинець.

— Вінсеннсе, ви ж ніби друзями були. Що думаєш?

— Думаю, що він був справжнісіньким непотребом! Його всі ненавиділи! Можеш брати за підозрюваного будь-яку людину, що мешкає у Лос-Анджелесі!

— Спокійно, Вінсеннс, спокійно. Я прекрасно знаю, що ти зливав йому інформацію і кожен із вас на тому наварювався. Якщо ми за кілька днів не розкриємо справу, я вимагатиму від тебе заяви.

Двейн Фіск щось розповідав Морті Бендішу — мабуть, гарячі подробиці для «Міррор».

— Та легко, — відповів Джек. — Чим я можу допомогти слідству?

— Що ж, твоє відчуття службового обов’язку вражає. Поговорімо про Гадженса. По-перше, він був по хлопцях чи по дівчатах?

Джек закурив.

— Його цікавив тільки бруд. Він був справжнім дегенератом. Може, він кінчав, перечитуючи власні статті, не знаю.

Підійшов Дон Клекнер, тримаючи в руках свіжий примірник «Цілком таємно» із заголовком на всю шпальту: «Телевізійний магнат любить дивитися і не тільки. І на кого? На дівчат-підлітків!»

— Капітане, я це купив у магазині на розі. Видавець розповів, що Гадженс був просто поведений на «Жетоні честі».

— Чудово, Доне, починай опитувати свідків. Вінсеннсе, ходи сюди.

Вийшовши на газлон, Міллард заявив:

— Без твоїх знайомих тут не обійшлося.

— Я — коп і працюю в Голлівуді. Я знаю багато людей, також мені відомо, що Макс Пелтц небайдужий до молоденьких. І що з того? Йому шістдесят років, і він не вбивця.

— Про це поговоримо після обіду. Ти працюєш над справою «Нічної сови», чи не так? Розшукуєш автомобіль Коутса?

— Так точно.

— Тоді повертайся до роботи, а о 14:00 з’явишся в Бюро. Я запрошу декількох ключових осіб із «Жетону честі» прийти й відповісти на кілька питань. А ти мені допоможеш із ними поспілкуватися.

Біллі Дітерлінґ, Тіммі Валберн — «його знайомі».

— Звичайно, я буду.

Підбіг Морті Бендіш:

— Джекі, невже ж тепер всі твої ексклюзиви перепадатимуть мені?

Він знову виламував двері гаражів і слухав верески чорних, що розбігалися навсібіч, але справжня робота чекала на нього в мотелі. Дорогою із негритянських кварталів Джека накрило — уперше за п’ять років.

Він повернув на схід, припаркувався біля «Роял флеш». «Б’юїк» Клода Дайніна стояв неподалік, а сам він, певно, штовхає наркоту в чоловічому туалеті.

Джек увійшов. Усі завмерли: зустріч із Джеком нікому нічого хорошого не обіцяла. Бармен налив подвійний «Олд Форрестер»; Джек бахнув вміст склянки одним ковтком — і п’ятирічне утримання пішло коту під хвіст. Від алкоголю йому зробилося тепло. Він підійшов до чоловічого туалету й висадив двері ногою.

Клод Дайнін був на місці,

Джек завалив його на підлогу, вирвав шприца із його руки. Клод не чинив опору — він був уже під кайфом. Ось, бензедрин в обгортці з фольги. Він, не запиваючи, проковтнув таблетку, змив шприц в унітаз і промовив:

— Я повернувся.

До мотелю він повернувся уже накачаний, готовий до повторного занурення у болото компромату.

Але нічого нового не знайшов, лише інстинктивно відчував, що Гадженс не міг тримати справді «секретні» досьє вдома. Якби вбивця шукав якусь конкретну теку, то для початку катував би Сіда, щоб вивідати, де той її сховав. Вбивця багато не забрав, у шафу навряд чи влізе набагато більше, ніж Джек привіз до мотелю. Папка із компроматом на Вінсеннса могла або залишитися у вбивці, або він міг викинути її.

І знову в його голові закрутилися думки: Гадженс пов’язаний із Петчеттом порнографією та рекетом. Про зв’язок Кеткарта із «Нічної сови» поки можна забути — Міллард із Екслі запевнили, що, на думку Вейлена та Мікі К., Кеткарт ніколи в житті не провернув би такої справи. Зі звіту Мілларда стає зрозуміло, що братам Енґлеклінґам не відомо, хто робив фотографії; очевидно, Кеткарт випадково натрапив на порножурнали і трохи замріявся. Отже, відкидаємо його, і ось яка картина перед нами постає: Боббі Індж, Крістін та Деріл Берджерон зникли. Ламар Гінтон, який, цілком імовірно, стріляв у нього на складі «Флер-де-Ліс», також зник. Тіммі Валберн, клієнт «Флер-де-Ліс», на якого наїхав Джек і який спить із оператором «Жетона честі», сьогодні перетнеться із ним на допиті у Расса Мілларда — спокійно… Припустімо, Тіммі розповів Біллі, як Джек його пресував; Біллі здогадався, хто обшукав машину Гінтона, — спокійно — цим педикам є що втрачати, так що свого зв’язку із «Флер-де-Ліс», про який Міллард взагалі не здогадується, вони нізащо не визнають.

Він знову думав і думав, прикурюючи сигарети одну за одною.

Каліцтва Гадженса страшенно нагадували світлини у журналах, які він знайшов неподалік помешкання Боббі Інджа. Цих журналів більше не бачив ніхто із копів. Той самий Міллард вважає, що, окрім садизму, нічого за ампутованими кінцівками не ховається.

Гадженс попереджав його, аби він тримався подалі від «Флер-де-Ліс». Лінн Брекен — повія Петчетта. Можливо, вона була знайома із Сідом?

А ось і джокер: Дадлі Сміт попросив його приглянути за Бадом Вайтом. Причина: мовляв, Бад дуже близько до серця взяв вбивство повії. Брекен — також повія, Петчетт — сутенер. Але: Дадлі не згадував про зв’язок із «Нічною совою» або з порнографією — можливо, він ні сном, ні духом про Петчетта/Брекен/порнуху/«Флер-де-Ліс»)? Про братів Енґлеклінґів та Кеткарта можна забути. І весь цей ланцюжок навряд чи згадано в горах звітів, написаних поліцією Лос-Анджелеса у зв’ язку із вбивствами в «Нічний сові».

Чудова робота: бензедрин, помножений на поліцейську чуйку. На годиннику — лише 11:20, треба вбити час до зустрічі. Отже, дві вартих уваги ниточки: Пірс Петчетт і Лінн Брекен.

Брекен живе ближче.

Джек приїхав до її будинку, припаркувався біля її машини. Вирішив почекати з годинку, якщо не з’явиться — тоді вже імпровізувати.

Дія бензедрину помалу слабшала; двері Брекен залишалися зачиненими. О 12:33 хлопчина, що розносив газети, жбурнув на ґанок свіжий випуск. Якщо Морті Бендіш встиг подати цю історію і якщо це «Міррор»…

Двері відчинилися; Лінн Брекен підняла газету, позіхнула й повернулася всередину. Газетяр проїхав повз Джека, і той устиг розгледіти, що розносив він саме «Лос-Анджелес Міррор». Ну, Морті, на тебе надія.

Ба-бах! Брекен гучно розчахнула двері й побігла до свого автомобіля. Заревів мотор, машина зірвалася з місця і помчала на захід, у бік Лос-Феліс. Джек почекав кілька секунд і поїхав за нею.

Вона прямувала на південний захід: Лос-Феліс на Вестерн, звідти — на Сансет, і все з перевищенням швидкості на двадцять км/год. Тут все було зрозуміло: сама не своя від страху, вона мчала до Петчетта, не наважившись зателефонувати.

Джек повернув на південь, зрізавши дорогу, і на Ґретна-Ґрін № 1184 встиг приїхати раніше за неї. Величезний іспанський будинок, простора галявина перед ним — Лінн Брекен ще не було.

Серце його шалено стукотіло: він вже й забув, як штирить на відхідняках від бензедрину. Джек припаркувався й перевірив перед будинком. Нікого. Пригнувшись, він обійшов будівлю й підкрався до якихось вікон.

Усе зачинено. На задньому дворі працював садівник — пройти непоміченим не вдасться. Почувся грюкіт автомобільних дверцят; Джек кинувся до найближчого вікна — воно було завішано фіранками, але у шпаринки між тканиною можна було щось побачити.

Пролунав дзвінок у двері; Джек не відривався від шпарини. До дверей підійшов Петчетт, відчинив. Лінн Брекен жбурнула в нього свіжу газету, а далі Джек спостерігав мімічну виставу: беззвучні рухи губ, круглі від страху очі. Він притулився вухом до скла, але почув лише стукіт власного серця. Але в підслуховуванні не було потреби, все і так зрозуміло: вони не знали про те, що Сіда було вбито, і новина страшенно їх перелякала, а отже, грохнули його не вони.

Вони пішли до сусідньої кімнати зі щільно завішеним вікном — навіть намагатися щось почути або побачити не було сенсу. Джек швидко побіг до свого автомобіля.

До Бюро він спізнився на десять хвилин. Приміщення, де розташовувався Відділ убивств був забитий донесхочу командою, що працювала над серіалом «Жетон честі». Бретт Чейз, Міллер Стентон, декоратор Девід Мертенс та його нянька Джеррі Марсалас сиділи тісненько на одній довгій лаві. Стояли: Біллі Дітерлінґ, оператори та чоловік п’ять із портфелями, очевидно, адвокати. Усе це юрмище було добряче знервованим; між ними ходили із планшетками Двейн Фіск та Дон Клекнер. Ані Макса Пелтца, ані Расса Мілларда в кімнаті видно не було.

Біллі Дітерлінґ непривітно зиркнув на нього, решта ж присутніх помахали руками. Джек помахав їм у відповідь.

— Вас хоче бачити Елліс Лоу, — повідомив Клекнер. — Шоста кімната.

Прийшовши туди, Джек побачив Лоу, який уп’явся поглядом у дзеркальне скло, по той бік якого стояв детектор брехні. Міллард допитував Пелтца, а Рей Пінкер стежив за показаннями машини.

— Краще б Максу не треба було через це проходити, — промовив Елліс, помітивши Джека. — Ти можеш щось із цим зробити?

Не дивно — хотів захистити свого спонсора.

— Еллісе, у нас із Рассом складні стосунки. Якщо Макс порадив йому пройти детектор, значить, йому краще зробити це.

— А Дадлі?

— Дадлі з ним теж не дуже дружить, Міллард із тих святенників, з якими взагалі важко мати справи. І поки ти не спитав мене, я відповів сам: поняття зеленого не маю, хто вбив Сіда, і мені, якщо чесно, байдуже. У Макса є алібі?

— Є, але таке алібі, що про нього краще не згадувати.

— І скільки їй років?

— Мало. А…

— Ага, Расс заведе на нього за це справу.

— Господи, скільки клопоту через цього покидька Гадженса.

— Що ж, якби він не був таким покидьком, — засміявся Джек, — може, вас би і окружним прокурором не обрали.

— Ну, політику роблять не в білих рукавичках, але сумніваюся, що хтось за ним дуже сумуватиме. Поки у нас нічого немає. Я поспілкувався із адвокатами, і, за їхніми словами, всі їхні клієнти мають залізні алібі. Вони їх озвучать, і ми викреслимо їх зі списків підозрюваних, після чого у пошуках вбивці нам доведеться всього лиш перетрусити увесь Голлівуд.

— Еллісе, хочете пораду? — вкрадливо промовив Джек.

— Аякже, мені дуже бракує твого цинічного погляду на речі.

— Пускайте справу самоплином. Візьміться краще за «Нічну сову», публіку вона цікавить набагато більше. Гадженс був лайном, розслідування виверне просто купи лайна, а вбивцю навряд чи вийде знайти. Хай собі буде, як буде.

Відчинилися двері, і на порозі з’явився незадоволений Двейн Фіск.

— Голяк, містере Лоу. У них у всіх — залізні алібі. Патологоанатом оцінив час смерті Гадженса між дванадцятою та першою годиною ночі, і всі ці люди в цей час були в місцях, де їх бачили. Звичайно, ми перевіримо їх свідчення, але, на мою думку, лише згаємо час.

Лоу кивнув; Фіск вийшов із кімнати.

— Забийте, — сказав Джек.

— А яке в тебе алібі? — посміхнувся раптом Лоу. — Спав із моєю своячкою?

— Ні, я спав сам.

— Не дивно — Карен каже, що ти останнім часом став дратівливим і засмученим. У тебе доволі знервований вигляд, Джеку. Боїшся, що стане відомо про твою угоду із Гадженсом?

— Міллард вимагає свідчень — і він їх отримає. Ви думаєте, я зливав Сіду інформацію просто так?

— Звичайно, Джеку. Ми ж усі друзі. Дадлі Сміт, я і всі інші також. Щодо Гадженса, Джеку, ти не помиляєшся. Запропоную Біллу Паркеру так і зробити.

Джек позіхнув — після бензедрину поверталася втома.

— Гнила справа, і краще її не розслідувати.

— Егеж, тим більше, що жертва причетна до моєї перемоги на виборах, і він міг комусь розповісти, що саме ти злив йому інформацію про любов Макферсона до чорних дівчат. Джеку…

— Так, я триматиму все на контролі. Якщо десь з’явиться ваше ім’я — документ буде негайно знищено.

— Чудово. А якщо я…

— Я теж маю прохання. Стежте за рапортами про розслідування: Сід мав десь сховок із компроматом, і якщо деінде ваше ім’я згадано, то ці папери там. Як тільки я дізнаюся, де він їх сховав, спалю там все до бісової мами.

— Гаразд, — пополотнів Лоу, — сьогодні поговорю про це із Паркером.

З того боку у скло постукав Рей Пінкер, притискаючи до нього результати перевірки: дві тонкі й рівні лінії, ніяких відхилень.

— Невинний, але алібі не каже, — промовив він у мікрофон. — Ще помаринувати?

Лоу посміхнувся. У динаміку розлігся голос Расса Мілларда:

— Вінсеннсе, до роботи. Ти прочісуєш місцину довкола «Нічної сови», якщо раптом забув. Від твоїх знайомих з телебачення жодної користі, а я чекаю від тебе заяви про твої стосунки із Гадженсом. Завтра до 8:00 щоби була.

Джек знову попрямував у негритянські квартали.

На південь від 77-ї. Джек закинув іще одну пігулку й розгорнув мапу; черговий у відділку попередив його, що чорномазих тепер просто так голими руками не взяти, якісь червоні агітатори заморочили їм мізки, і тому вони навіть намагаються опиратися, відбиваючись сміттєвими урнами. Тож на обшуки гаражів тепер вирушали команди із трьох осіб: детектив і двоє патрульних. Команди рухалися паралельно обабіч вулиці. Джек мав приєднатися до команди на розі 116-ї та Віллс.

Бензедрин вштирив його добряче — Джекові стало легше на душі. Він приїхав на ріг 116-ї та Віллс: халупи зі шлакоблоків, вікна, прикриті аркушами картону. Брудні вулиці, банди на велосипедах: чорні пацанята вантажили в коробку фрукти. Попереду ліворуч рухалися двоє патрульних, праворуч — копи в цивільному. У руках тримали ножиці по металу та рушниці. Джек припаркувався й приєднався до хлопців, що йшли ліворуч.

Ох і гнила робота.

Постукати у двері, отримати дозвіл на обшук гаража. Три чверті місцевих клеять дурня; потім — знову в гараж і відчиняєш двері, перерізавши замок. Команда, що йде правим боком вулиці, навіть не питає: зрізають замки, тримаючи на мушці хлопців на велосипедах. Пацани з лівої сторони сміливіші; хтось із них кидає в поліцейських помідором. Копи починають стріляти у відповідь і зносять голуб’ятню разом із верхівкою пальми. Запилюжені гаражі ідуть один за одним, і ніде ані сліду «меркурія» 1949 року із номером DG114.

Уже сутеніло, коли вони увійшли до кварталу покинутих будинків — розбиті вікна, зарослі галявини. Джекові стало зле: заболіли зуби, почало колоти в грудях. Раптом з того боку вулиці почулися розгнівані вигуки; слідом за ними команда, що йшла правим боком, зчинила стрілянину. Джек перезирнувся із напарниками — і вся ватага помчала на звук пострілів.

У засраному щурами гаражі стояв їхній Святий Ґрааль: фіолетовий «меркурій» сорок дев’ятого року. Номер DG114, зареєстрований у Каліфорнії на ім’я Реймонда «Солодкого Рея» Коутса.

Патрульні із криками відкорковували пляшки.

Пара чорних дітлахів розповіла, що машину фарбував хтось із місцевих.

Патрульні пустилися в танець.

Джек зазирнув у віконце машини. Між сидіннями лежали три дробовики великого калібру, судячи з усього, дванадцятизарядні.

Поряд із ним оглушливо кричали й радісно плескали один одного по спинах. Дітлахи також заверещали; патрульні дали їм відпити зі своїх пляшок. Джек також зробив великий ковток і розрядив обойму у вуличний ліхтар, рознісши його останнім пострілом. Знову крики — Джек дав потримати свій пістолет негритятам. Думки про Сіда Гадженса розчинилися у повітрі — і він зробив іще один великий ковток. 

Розділ 36

Окремий кабінет у «Тихому океані». Дадлі Сміт, Елліс Лоу, навпроти них за столом — Бад Вайт. Руки в пухирях після трьох днів роботи нон-стоп: його голова ледве не лускала від інформації про сексуальних злочинців.

— Приятелю, — промовив Дадлі, — годину тому ми знайшли машину і дробовики. Відбитків пальців немає, але експерти встановили, що бойок на одному із них стовідсотково збігається зі слідом на гільзах, знайдених у «Нічний сові». Сумочки та гаманці жертв ми знайшли в каналізації неподалік готелю «Тевір», а це означає, що ми впритул наблизилися до розкриття справи. Але нам із містером Лоу потрібен повний набір. Ми хочемо зізнань.

Бад відсунув тарілку. Виходить, все-таки винні ті троє чорномазих, а це ламає всі його плани стосовно Екслі.

— То, значить, знову пустите до нігерів нашого вундеркінда?

— Ні, Екслі не годиться, — похитав головою Лоу, — він занадто делікатний. Я хочу, аби ви з Дадлі допитали їх просто у в’язниці завтра вранці. Рей Коутс лежав у лікарні з вушною інфекцією, але сьогодні повернувся до камери. Я хочу, аби ви з Дадлі приїхали із самого ранку, скажімо, о сьомій.

— А як щодо Карлайсла та Брюнінґа?

— Приятелю, твоя присутність, — засміявся Дадлі, — налякає їх просто до усрачки. Ця робота просто створена для Венделла Вайта, як і інше завдання, яке я планую дати тобі трохи пізніше. Воно тебе зацікавить.

— Офіцере, — додав Лоу, — до сих пір цією справою опікувався Ед Екслі, але тепер ви можете урвати собі шматочок слави. А я на знак подяки за це теж зроблю вам послугу.

— І яку саме?

— Діка Стенсленда звинувачено в порушенні правил умовного звільнення за шістьма пунктами. Дайте нам зізнання — і я зніму чотири з них, і до того ж знайду не дуже суворого суддю. Скажімо, більше дев’яноста днів йому не дадуть.

Бад підвівся.

— По руках, містере Лоу. Дякую за вечерю.

— Завтра о 7:00, — усміхнувся Дадлі. — А чого ти так швидко йдеш? На побачення?

— Так, з Веронікою Лейк.

Вона відчинила йому двері — і справді, як дві краплі води схожа на Вероніку Лейк: довга сукня в блискітках, світлі пасма закривали одне око.

— Якби ти попередив, що прийдеш, я б убезпечила тебе від цього безглуздого вигляду.

Вона була виснаженою, волосся біля коренів уже було натурального, темного кольору.

— Важкий виїзд?

— Інвестиційний банкір, з яким Пірс намагається налагодити стосунки.

— І ти удавала, ніби тобі добре?

— Його ніщо не цікавило, крім нього самого, так що й удавати нічого не довелося.

Бад засміявся.

— Ось виповниться тобі тридцять — і будеш це робити тільки для власного задоволення.

Лінн нервово засміялася, подумавши, що, може, треба торкнутися його аби хоча б кудись подіти свої руки.

— Якщо чоловік не вдаватиме із себе Алана Ледда, то отримає.

— І що, варто її дочекатися?

— Ти й сам знаєш, що варто, а ще тобі цікаво, чи Пірс не велів мені, бува, поводитися із тобою делікатніше.

Бад не знав, що на це відповісти.

— Мені подобається, що ти й про це подумав, — взяла його руку Лінн, — і ти мені подобаєшся. Якщо зачекаєш на мене трохи у спальні, змию із себе і Вероніку Лейк, і того банкіра.

Вона повернулася до нього голою, волосся її було вологе. Бад змусив себе не поспішати, цілував її довго й повільно, ніби ця самотня жінка була його останньою любов’ю. Лінн підігрувала йому своїми пестощами та поцілунками. Бадові здавалося спершу, що вона і зараз виконує роль.

Але Лінн тихенько застогнала, поклала його долоні собі на груди, задавши ритм рухам його пальців. Бад слухався її, відчуваючи, як вона дедалі частіше дихає, бо зрозумів, що ось вона, справжня. Настільки справжня, що навіть перестала усвідомлювати себе саму.

— Увійди, — почув він тихе благання, — увійди в мене.

Він перекинув її на ліжко й увійшов, не перестаючи пестити її груди так, як вона його навчила. Лінн обхопила його ногами, рухаючись йому назустріч стегнами, вони переплелися в обіймах, і він, зробивши кілька пронизливих рухів, занурився обличчям у її темне й вологе волосся.

Потім вони відпочивали й розмовляли. Лінн переповідала йому своє життя, починаючи від шкільних років у містечку Бісбі, в Арізоні. Бад розповідав про «Нічну сову» і про те, що частенько доводиться працювати кулаками: мовляв, його це все уже вкрай дістало.

— То на хрін таку роботу, — відповіла Лінн.

Він не знав, що відповісти, тому просто розповідав далі — про Дадлі Сміта, про малолітню повію, яка в нього втріскалася, про те, як він мріяв розкрити справу «Нічної сови», аби обставити хлопця, якого він ненавидів. Лінн відповідала йому ніжними дотиками; Бад сказав, що вирішив покинути розслідування убивства Кеті, бо після нього йому почало зовсім клямку зривати — як у випадку із Двайтом Жілеттом. Лінн намагалася вивідати в нього щось про родину, але він у відповідь на всі її намагання казав лише: «Немає у мене родини». Бад розповів їй усе, що приховав на роботі: про Кеткарта, про обшук в його помешканні, про його плани продавати порнуху, про телефонний довідник Сан-Бернардіно із закладкою на розділі «Друкарні», про братів Енґлеклінґів, із появою яких з’явилася надія, і про те, як потім вона розтанула, коли стало зрозуміло, що бійню в «Нічній сові» влаштували швидше за все ті чорномазі. Він знав, що Лінн розуміє, у чому тут справа. Розуміє, що насправді він тупенький, що насправді — ніякий він не детектив із Відділу убивств, а великий бик, якого взяли, аби залякувати підозрюваних. Згодом говорити вже не стало про що й Бадові зробилося неспокійно: тепер він злився сам на себе, що розпатякав стільки всього зайвого. Здавалося, Лінн вловила цей його настрій: вона схилилася до нього й почала пестити ротом. Бад гладив її волосся, ще трохи вологе після душу, щасливий з того, що з ним їй не треба нічого вдавати. 

Розділ 37

Докази — особисті речі жертв, знайдені неподалік готелю «Тевір», «меркурій» Коутса і зброя в ньому плюс результати експертизи, які підтвердили, що постріли в «Нічній сові» було зроблено саме з неї. Та ніяке у світі журі присяжних не посміє не відправити цих трьох чорномазих у газову камеру. Справу «Нічної сови» розкрито.

Ед сидів за кухонним столом і писав звіт — останній звіт для Паркера. Інес була у спальні — тепер її спальні, — але йому так і не вистачило духу просто сказати їй: «Просто дозволь мені спати з тобою, подивимося, як буде далі, може, когось дочекаєшся кращого». Останнім часом вона перебувала в похмурому настрої — читала усе, що змогла дістати про Реймонда Дітерлінґа, і набиралася хоробрості попроситися до нього на роботу. Навіть новина про знайдену зброю її не розрадила, хоча це й означало, що потреби у її свідченнях у суді вже не було. Її рани на тілі загоювалися, волосся відростало, синці сходили, фізичний біль більше не дошкуляв. Але забути того, що сталося, вона не могла.

Задзвонив телефон; Ед підняв слухавку. Почулося характерне клацання — це Інес підійшла до паралельного телефона в спальні.

— Алло?

— Ед, це Расс Міллард.

— Слухаю, капітане.

— Синку, для сержантів я вище — я просто Расс.

— Рассе, чув про тачку і дробовики? Здається, з «Нічною совою» розібралися.

— Не зовсім, я саме тому й телефоную. Я щойно говорив зі знайомим лейтенантом зі служби шерифа, він працює в Управлінні в’язниць. Передав мені чутки. Мовляв, Дадлі Сміт із Бадом Вайтом збираються вибити зізнання із наших хлопців. Завтра рано вранці. Я розпорядився перевести їх в інший корпус, аби Сміт із Вайтом до них не дісталися.

— Господи Боже.

— Спаситель наш. Синку, є в мене план. Ми з’явимося до них іще раніше, покажемо їм нові докази і спробуємо дістати зізнання в законний спосіб. Ти будеш поганим копом, а я зіграю доброго.

— О котрій? — відповів Ед, поправляючи окуляри.

— Скажімо, о сьомій.

— Гаразд.

— Синку, май на увазі, що після цього матимеш нового ворога — Дадлі.

Знову клацання у слухавці. Інес від’єдналася.

— Значить, хай так і буде. До завтра, Рассе.

— Добре поспи. Треба, щоб ти був у формі.

Ед поклав слухавку. У дверях стояла Інес, на ній був його халат — завеликий для неї.

— Ти не зробиш цього зі мною.

— Підслуховувати негарно.

— Я чекала на дзвінок від сестри. Екслі, ти не можеш так зі мною вчинити.

— Ти хотіла, аби вони пішли до газової камери, — вони туди вирушать. Ти не хотіла свідчити у суді — тепер я сумніваюся, що тобі доведеться свідчити.

— Я хочу, аби їм було боляче. Я хочу, щоби вони страждали.

— Ні. Це неправильно. Цей випадок вимагає абсолютної справедливості.

— Тобі справедливість пасує, — засміялася вона, — як мені — твій халат, pendejo.

— Ти отримала те, що хотіла, Інес. Розплата вже близько, а тобі слід почати опікуватися власним життям.

— Яким життям? З тобою? Ти ніколи на мені не одружишся, а ставишся до мене із такою повагою, що я ледве не пищу від захвату. А потім, коли я вже майже переконуюся, що ти щирий і добрий, щось таке як учвариш, що я сиджу і думаю: «Madre mia,^[16] як я могла бути такою дурною?» А тепер відмовляєш мені навіть в цьому? У такій дрібниці?

— Над цією справою, — відповів Ед, підіймаючи звіт, — пахали кілька десятків людей. Ці тварюки здохнуть іще до Різдва. Todos,^[17] Інес. Absolutomende.^[18] Хіба ж цього не досить?

— Ні, — засміялася вона страшним сміхом. — Десять секунд — і вони просто заснуть? Вони мене шість годин били, трахали і пхали в мене різні предмети. О ні, не досить.

Ед підвівся.

— Отже, ти дозволиш Баду Вайту розвалити справу. Інес, я переконаний, що все це підлаштував Елліс Лоу. Він думає лише про те, як влаштувати шоу, показове судилище, і здатен пустити котові під хвіст заради цього все, чого ми досягли. Ти ж розумна, подумай.

— Сам подумай, зрозумій, у чому річ. Ці чорні помруть — так має скінчитися. А я — свідок, до якого більше нікому немає діла, так що завтра офіцер Вайт трохи за мене помститься. Заради справедливості.

— Вайт — це ганьба поліції, — стиснув кулаки Ед, — огидний бабій.

— Ні, це просто хлопець, який називає речі своїми іменами і не сциться у штани, думаючи, як це позначиться на його майбутньому.

— Він —лайно. Mierda!^[19]2

— Значить, хай краще буде лайно. Екслі, я тебе наскрізь бачу. Тобі начхати на справедливість, ти думаєш тільки про себе. І завтра ти збираєшся зробити це лише для того, аби втерти носа офіцерові Вайту, і робиш це лише тому, що розумієш: він знає, що ти насправді за фрукт. Ти поводишся так, ніби хочеш кохати мене, але не даєш мені нічого, окрім грошей та зв’язків, яких у тебе і так хоч дупою жуй, так що тобі це нічого не варте. Ти нічим не ризикуєш заради мене, а офіцер Вайт ризикує заради мене своїм estupido^[20] життям і не думає про наслідки, ти ж просто чекаєш, коли я одужаю, щоби мене трахнути й прилаштувати кудись, де б ніхто мене з тобою не бачив, а мені це так огидно. І я люблю цього дурного офіцера Вайта хоча б за те, що він давно знає, чого ти вартий.

— І чого ж я, по-твоєму, вартий, — спитав Ед, підійшовши до неї впритул.

— Гівна ти вартий. Просто боягуз.

Ед підняв кулак — і відсахнувся, коли відсахнулася вона. Інес скинула халат. Ед роззирнувся — на стіні висіли його армійські медалі в рамці. Він замахнувся — і нагороди розлетілися кімнатою. Треба ще. Він замахнувся на вікно, але в останній момент пригамував удар, і кулак заплутався у м’яких шторах.

Розділ 38

Джек прокинувся від того, що йому снився порнографічний сон.

Карен в оргії із Веронікою Лейк. Кров, зроблені патологоанатомом фотографії, на яких злягаються мерці, чарівні жінки, що стікають багряним. Прокинувся він на світанку і найперше побачив автомобіль Бада, припаркований біля будинку Лінн.

Губи потріскалися, усе тіло ломить. Він закинувся останніми таблетками, і перед тим, як його накриє, знову занурився у думки.

У досьє нічого не було, єдині його ниточки до Гадженса — Петчетт і Брекен. У Петчетта в будинку мешкали слуги. Брекен жила сама, і він прищучить її, як тільки Бад вилізе з її ліжка.

Джек міркував над своїм звітом про стеження за Бадом, аби запудрити мізки Дадлі Сміту. Пострілом грюкнули вхідні двері. Бад Вайт вийшов і попрямував до свого автомобіля.

Джек пригнувся. Машина від’їхала, за кілька секунд знову пострілом ляснули вхідні двері. Він покрадьки визирнув — із будинку виходила перефарбована у брюнетку Лінн Брекен.

Сіла до машини і рвонула на схід, у бік Лос-Феліс. Джек помчав за нею, по правій смузі, на значній відстані. Уранці дороги майже порожні, але жінка, схоже, була занадто пойнята думками, тож не помічала, що їй сіли на хвіст.

На схід, у Ґлендейл. На північ — по Бренд, припаркувалася на хіднику біля банку. Джек заїхав за ріг, звідки зручно було спостерігати з-за порожніх коробок, складених перед дверима бакалії на розі.

Він пригнувся за купою коробок, не спускаючи очей із тротуару. Лінн Брекен розмовляла із якимось явно знервованим низьким чуваком. Він відчинив двері банку і заштовхав її всередину; нижче по вулиці було припарковано «форд» і «додж», але розгледіти номери було неможливо. Раптом із банку вийшов, тримаючи у своїх величезних руках об’ємну коробку, Ламар Гінтон.

Це могли бути лише папки із досьє.

Потім з’явилися, також несучи в руках коробки, Брекен і той низькорослий — вони швидкою ходою попрямували до «доджа» та «пакарда» Лінн. Коротун замкнув двері банку, сів у «форд» і, різко розвернувшись, рвонув на південь; Гінтон і Брекен, прилаштувавшись одне за одним, попрямували на північ.

Джек порахував до десяти й кинувся навздогін.

Він наздогнав їх через пару кілометрів, у центрі Ґлендейлу — Гінтон із Брекен прямували на північ, до підніжжя пагорбів. Трафік ставав дедалі млявішим; Джек знайшов місце, звідки добре видно дорогу, що зміїлася на пагорб. Він припаркувався і спостерігав, як машини повзуть вгору і зникають за поворотом.

Джек вирушив за ними слідом, і дорога вивела його просто на табір, обладнаний для проведення пікніків. Обидві машини стояли припарковані за соснами; Брекен та Гінтон вивантажували з багажника коробки — одним із пальців хлопець тримав каністру з бензином.

Джек покинув машину й підкрався ближче, ховаючись за соснами. Брекен та Гінтон складали коробки у найбільшу яму. Джек обережно підібрався до них з-за спини.

Вони повернулися до машин і набрали нову партію коробок: Брекен взяла менше, а Гінтон — навантажився, мовби той віл. Перед ними раптом немов з-під землі з’явився Джек і врізав Ламарові по яйцях та в обличчя — лівою, правою, лівою. Гінтон завалився на підлогу, розсипаючи папери; Джек точними ударами зламав йому руки — лікті та зап’ястя.

Гінтон миттєво сполотнів від больового шоку.

Брекен тримала в руках каністру із бензином та запальничку.

Джек миттю опинився біля ями, вихопив револьвер.

Стоп-кадр.

Лінн продовжувала тримати каністру, з якої тоненькою цівкою лився на папери бензин. Клац — з’явився вогник запальнички. Джек наставив їй пістолета просто в обличчя.

Стоп-кадр.

Гінтон намагався підповзти ближче. Револьвер у руці Джека почав тремтіти.

— Сід Гадженс, Петчетт, «Флер-де-Ліс». Або я, або Бад Вайт, але мене можна купити.

Лінн вимкнула запальничку, поставила на землю каністру.

— А як щодо Ламара?

Гінтон повз до них багнюкою, спльовуючи кров’ю. Джек опустив револьвер.

— Він буде жити. Він стріляв у мене, так що ми розрахувалися.

— Він у вас не стріляв. Пірс… словом, я знаю, що це не він.

— Хто ж тоді?

— Не знаю. Чесно. І ми з Пірсом також не знаємо, хто вбив Гадженса. Ми дізналися про це вчора, із газет.

Яма була забита коробками.

— Гадженсів компромат, так?

— Так.

— Продовжуйте, я слухаю.

— Ні, спершу обговорімо ціну. Ламар розповів про вас Пірсу, а Пірс зрозумів, що ви — той самий поліцейський, ім’я якого постійно з’являється в жовтій пресі. Як ви самі натякнули, вас можна купити. Скільки?

— Те, що мені треба, — у цих папках.

— І що ви…

— Я знаю, що ви та інші дівчата працюєте на Петчетта-сутенера. Я знаю і про «Флер-де-Ліс», і про все те лайно, яким торгує Петчетт, і про порнуху я теж знаю.

На обличчі Лінн Брекен не здригнувся жоден м’яз, ніби одягла кам’яну маску.

— У кількох журналах є зображення, домальовані чорнилами. Червоними, немовби кров. Я бачив фотографії тіла Гадженса. Частини його тіла були викладені, як на тих фотографіях.

Кам’яна маска.

— Отже, ви хочете мене розпитати про Пірса та Гадженса?

— Так. І про те, хто домальовував кров на фотографіях.

— Я не знаю, хто їх робить, — похитала головою Лінн. — І Пірс також не знає. Він купує їх партіями у якогось багатого мексиканця.

— Вибачте, але щось мені не віриться.

— Та мені байдуже. А окрім цього, гроші вам потрібні?

— Ні. І закладаюся, що Гадженса убив той, хто робить ці фотографії.

— А може, його вбив той, хто збуджується, коли бачить такі фото. Зрештою, яка вам різниця? Не сумніваюся, що вас це так гребе лише тому, що у Гадженса було щось і на вас.

— Ви — розумна жінка. А я не сумніваюся, що Петчетт і Гадженс познайомилися не за партією в гольф або…

— Пірс і Сід збиралися працювати разом, — перебила його Лінн. — Більше я вам не скажу.

Шантаж — і анічогісіньки більше.

— І ці папки призначалися для цього?

— Без коментарів. Я туди не заглядала й не збираюся цього робити, і єдине, чого я хочу, щоб вони нікому не зашкодили.

— Тоді поясніть, що сталося в банку.

Лінн поглянула на Гінтона, який все не полишав спроб підповзти до них.

— Пірсу було відомо, що Сід зберігав секретні свої документи у сейфі банку. Коли ми прочитали, що Сіда вбили, Пірс зрозумів, що поліція добереться до цих папок. Як самі розумієте, у Сіда було щось і на Пірса — про діяльність Петчетта, яка поліції би дуже не сподобалася. Пірс дав на лапу менеджерові банку, аби той пустив нас всередину і дав забрати документи. Ну, ось, власне, і все.

Джек відчув із ями запах паперу та перегорілого дерева.

— А як щодо Бада Вайта?

Лінн стиснула руки в кулаки і притиснула до боків.

— Він цього аж ніяк не стосується.

— І все-таки розкажіть.

— Навіщо?

— Бо я нізащо у світі не повірю, що оце в 1953 році вас двох підстрелив Купідон.

Лінн посміхнулася раптом — і Джек ледве не посміхнувся у відповідь.

— Укладімо угоду? — сказала Лінн. — Перемир’я?

— Авжеж. Пакт про ненапад.

— Поясню тоді. Бад вийшов на Пірса, розслідуючи вбивство молодої дівчини на ім’я Кеті Джейнвей. Він отримав ім’я Пірса та моє від людини, яка знала її. Ясна річ, ми її не вбивали, а Пірсу не хотілося, аби біля нього крутився поліцейський. Він попросив мене поводитися із Бадом ласкавіше… а тепер він і насправді починає мені подобатися. І я би дуже хотіла, аби ви нічого йому про це не розповідали. Будь ласка.

У неї виходило навіть благати із гідністю.

— Домовилися, і можете передати Петчетту, що окружний прокурор збирається забити на справу Гадженса. Що ж, дайте-но я пошукаю в цих коробках, знайду те, що мені треба, і ми забудемо про все, що сталося сьогодні.

Лінн посміхнулася йому, і він посміхнувся у відповідь.

— Подивіться, що там із Гінтоном.

Вона пішла до покаліченого товариша. Джек застрибнув у яму і, покопирсавшись у коробках та папка, знайшов і свою — «Вінсеннс, Джон».

Свідчення очевидців: якісь правильні хлопці, які зависали тієї ночі на пляжі. Хлопці, які бачили, як він застрелив містера і місіс Гарольд Дж. Скоґґінсів; хлопці, які сказали, що це було зроблено навмисне, заради грошей; хлопці, які не повідомили прямо в поліцію, побоюючись «в це влазити». Результати аналізу крові, які Сід отримав, перекупивши їх у якогось лікаря: у Переможця Джека у крові виявилося повно маріхуани, бензедрину та алкоголю. Запис його балаканини під наркотою в лікарні: того, що він там наговорив, вистачило б на десятки років ув’язнення. І висновок: Джек В. застрелив біля готелю «Малібу Рандеву» двох ні в чому не винних громадян.

— Я допомогла Ламарові залізти до машини. Відвезу його в лікарню.

Джек обернувся.

— Щось дуже легко ви все віддали. У Петчетта є копії, чи не так?

Знову ця посмішка…

— Звичайно — це частина його угоди із Гадженсом. Сід надав йому копії всіх документів, окрім компромату на самого Петчетта. Пірс тримав ці копії для перестраховування. Думаю, він не довіряв Гадженсу, і оскільки все його досьє тут, то і папки на Пірса — також.

— Ага, тобто копія моєї справи у вас також є

— Саме так, містере Вінсеннс.

Джек спробував змавпувати її посмішку.

— Усе, що я знаю про вас, Петчетта, його темні справи й Сіда Гадженса, також опиниться у сейфах банку. У багатьох копіях, у багатьох сейфах. Якщо зі мною або з кимось із моїх близьких щось трапиться, це все потрапить до Управління поліції Лос-Анджелеса, до офісу окружного прокурора та в «Лос-Анджелес Міррор».

— Що ж, ситуація глухий кут. Хочете спалити це все власноруч?

Джек кивнув. Лінн облила папери, Джек підпалив. Документи миттєво зайнялися — і Джек дивився на них, поки не засльозилися очі.

— Ходіть додому і виспіться, сержанте. У вас жахливий вигляд.

Але він поїхав до Карен.

Він вирішив навідатися до неї раптово. Просто відчув, що настала пора розібратися із усім лайном, що навалилося на нього, і почати із чистого аркуша. Раптовий порив, такий само, що змусив його вчора наїхати на Клода Дайніна. Він і гадки не мав, що скаже, не вигадував довгих промов. Просто увімкнув радіо, аби не відвертали думки.

На радіо лунав суворий голос диктора:

— Весь південь Лос-Анджелеса стоїть на вухах. Повторюємо: півтори години тому, на світанку, Реймонд Коутс, Тайрон Джонс та Лерой Фонтейн, обвинувачені в масовому вбивстві у забігайлівці «Нічна сова», втекли із в’язниці у центрі Лос-Анджелеса. Усі троє були переведені напередодні для допиту в інший корпус тюрми, який охороняли не настільки суворо. Утечу було здійснено за допомогою зв’язаних вервечкою простирадел. Пропонуємо вам записаний одразу після їх утечі коментар капітана поліції Лос-Анджелеса Рассела Мілларда, одного з керівників розслідування.

— Я… повністю беру на себе відповідальність за цей інцидент. Це за моїм наказом підозрюваних перевели у інший корпус. Я… буде вжито усіх заходів для якнайшвидшого їх затримання. Я…

Джек вимкнув радіо. Усе. Кар’єрі святоші Мілларда гаплик. Клацнув тумблером. Мабуть, зараз усю поліцію міста підняли на пошуки. Решту дороги додому до Карен він без кінця позіхав.

— Милий, де ти був? — сплеснула руками Карен, відчинивши йому двері.

— Вийдеш за мене заміж? — спитав Джек, гладячи її кучері.

— Так, — промовила Карен.

Розділ 39

Ед сидів у машині на розі Першої і Олів. Поруч лежав батьківський обріз, і Екслі раз за разом прокручував у голові слова Рея Коутса: «Роланд Наваретт, мешкає на Банкер-Гілл. Тримає нічліжку для тих, хто втік із в’язниці».

Це було сказано пошепки — мікрофони цього не вловили, та й сам Рей навряд чи пам’ятає, що сказав це. Він надибав у архіві досьє Наваретта — фото, адреса. Мешкав він на Олів-стрит, за кілометр від в’язниці. Накивали п’ятами вони на світанку — навряд чи цим хлопцям вдалося би пройти містом непоміченими, тож напевне засіли в нього.

Цілком імовірно, що всі четверо озброєні.

Йому було страшно, як на Ґвадалканалі у 1943-му.

Він порушив статут — приперся сюди, нікому нічого не сказавши.

Ед під’їхав за потрібною адресою. Будинок у вікторіанському стилі: чотири поверхи, оббита фарба. Він вибіг сходами на ґанок, перевірив прізвища на поштових скриньках: Р. Наваретт, 408.

Він увійшов у будівлю, сховавши обріз під плащем. Довгий коридор, скляні двері ліфта, сходи. Він, не відчуваючи ніг, понісся вгору. На четвертому поверсі нікого не було. Підкрався до 408 кімнати, зняв плаща. У голові у нього знову залунали крики Інес — і він ударом ноги вибив двері.

Усі четверо сиділи в кімнаті, жуючи канапки.

Джонс і Наваретт — за столом. Фонтейн сидів на підлозі. Солодкий Коутс був біля вікна, колупався у зубах.

Зброї видно не було. Побачивши Еда, усі вони заклякли.

— Ви заарештовані! — видушив із себе Ед Екслі.

Джонс підняв руки вгору. Наваретт — слідом за ним. Фонтейн заклав руки за голову.

— А що це в тебе з голосом, сестричко? — озвався раптом Солодкий Рей.

Ед натиснув на гачок: постріл, другий — і Коутса збиває з ніг. Віддачею Еда відкинуло до дверей. Фонтейн та Наваретт із криками зірвалися з місця; Ед знову натиснув на гачок і поклав обох одним пострілом. Його знову відкинуло віддачею, і тілом він зніс половину стіни в кімнаті.

Кров била із підстрілених фонтаном, Ед отететріло протер очі й побачив, як Джонс біжить у бік ліфта.

Він кинувся за ним, послизаючись на підлозі й хитаючись. Джонс застряг у ліфті — щосили тиснув на всі кнопки і голосно молився. Скляні двері почали зачинятися, але Ед, навіть не цілячись, втретє натиснув на гачок і зніс Джонсові голову.

Після цього він твердим кроком пішов геть; за спиною в нього верещали якісь цивільні.

Ед збіг униз, де зібрався цілий натовп: патрульні у формі, детективи в цивільному. Хтось плескав його по спині, хтось вигукував його ім’я.

— Міллард помер, — пролунав раптом чийсь голос у нього просто над вухом. — Серцевий напад. У кабінеті.

Розділ 40

Під час похорону падав дощ. Прощальне слово Дадлі Сміта, останні слова священика.

За наказом Тада Ґріна на поховальну церемонію зібралося усе Бюро. Паркер запросив і пресу — після того, як Мілларда засиплють землею, мали відбутися невеликі поминки. Бад помітив, що біля вдови Расса крутився Ед Екслі, своїм елегантним профілем підставившись під камери.

Цілий тиждень у газетах Лос-Анджелеса тільки й говорили про Еда Екслі — «найбільшого героя Лос-Анджелеса», героя війни і мирного часу, який самотужки розібрався із негідниками, що влаштували бійню в «Нічній сові». Елліс Лоу заявив пресі, що всі троє перед утечею встигли зізнатися, однак ніхто не згадав, що нігери були беззбройні. Ед Екслі домігся, чого хотів.

Священик закінчив свою промову. Вдова почала ридати, Екслі обійняв її за плечі. Бад пішов геть.

Вдарила блискавка, дощ уперіщив сильніше — Бад сховався від нього у капличці. Паркер уже підготував тут усе до поминок: аналой, стільці, стіл із закусками. Знову блискавка, Бад визирнув у віконце й побачив, як труну опускають у розкисле багно. Прах до праху — Стенс отримав півроку, Екслі отримав Інес — за те, що він зробив із тими чотирма чорномазими, вона була готова йти з ним на край світу.

Присутні на похороні потягнулися до каплиці, Елліс Лоу послизнувся і впав на задницю. Бад змусив думати себе про щось приємне: про Лінн, про те, що колись він знайде убивцю Кеті. Поки що не час для поганих думок.

Люди увійшли до каплиці, розставили парасольки, розвісили плащі й повсідали на стільці. Паркер та Екслі стали за аналой, Бад сів у дальньому кінці столу.

Репортери, блокноти. На чолі столу: Лоу, вдова Мілларда, Престон Екслі.

— Зібралися ми тут із сумної нагоди, — сказав у мікрофон Паркер. — Сьогодні ми проводили в останню путь доброго та чудового чоловіка, відданого поліцейського. Нас усіх засмутила його передчасна смерть. Смерть капітана Рассела А. Мілларда стала величезною втратою не тільки для місіс Міллард, не тільки для сім’ї Мілларда, але й для всіх нас. Важко це перенести, але мусимо. Я пригадую одну цитату, яку я взяв у когось із класиків: «Якщо Бога немає, як можу я бути капітаном?» Бог є, він бачить нашу жалобу і відчуває нашу втрату. Капітан Міллард був капітаном від Бога.

Паркер дістав із кишені коробочку, обтягнуту оксамитом.

— Утім, жалоба жалобою, а життя триває. Втрата одного блискучого поліцейського збіглася зі сходженням зірки іншого. Едмунд Дж. Екслі, сержант-детектив, що бездоганно служить у поліції Лос-Анджелеса протягом уже десяти років, з яких три роки відслужив у армії Сполучених Штатів. За мужність, продемонстровану у боях на Тихоокеанському театрі воєнних дій, сержант Екслі нагороджений хрестом «За видатні заслуги», а минулого тижня він знову проявив неймовірну відвагу, і цього разу — як поліцейський. Для мене величезна честь вручити йому найвищу нагороду Управління поліції — «Медаль за відвагу».

Екслі зробив крок уперед. Паркер відкрив коробочку та одягнув йому на шию позолочену медаль на блакитній стрічці. Вони потиснули один одному ріки — у Екслі очі були на мокрому місці. Спалахи, шарудіння ручок репортерів, мертва тиша замість оплесків.

Паркер постукав у мікрофон пальцем.

— «Медаль за відвагу» — це висока моральна оцінка, але практичного сенсу від неї малувато. Тому я хочу скористатися нагодою та своїм правом начальника, коли ми вже покінчили зі справами ритуальними, і оголосити про підвищення Еда Екслі по службі. Я підвищую його на два ранги, себто до капітана, і призначаю на посаду командира відділу Управління поліції Лос-Анджелеса, який за потреби братиме на себе командування різних відділів, тобто на ту посаду, яку раніше обіймав наш дорогий колега Расс Міллард.

Престон Екслі піднявся. Цивільні підвелися; піднялися й копи, але тільки після жесту Тада Ґріна. Пролунали мляві, недоброзичливі оплески. Ед Екслі стояв рівненько; Бад сидів розвалившись. Він дістав свій револьвер, поцілував його і зробив вигляд, ніби здуває із дула димок.

Розділ 41

Вінчання влаштували на галявинці перед будинком, здійснив його пресвітеріанський священик — старий Морроу, який розіслав запрошення і оплатив банкет. 19 червня 1953 року — день, коли захомутали Джека Вінсеннса.

Дружкою був Міллер Стентон, подружкою нареченої — Джоані Морроу, яка ще до початку церемонії примудрилася надудлитися шампанського. Дадлі Сміт розважав публіку кумедними історіями та ірландськими піснями. На прохання Елліса Лоу прийшли Паркер та Ґрін; молодий капітан-вундеркінд Ед Екслі також приперся. У списку запрошених опинилися усі знайомі Морроу, і на величезній галявині його будинку не було де яблуку впасти.

Пошлюбившись, Джек у своєму роді просто перегорнув сторінку. Старі справи якось вляглися: можна було починати заново, копії його «поліцейської страховки» було розміщено у чотирнадцяти різних банках. На олтарі він наговорив такого, що й сам у це повірив.

Паркер на вбивство Гадженса забив. Брекен та Петчетт мовчатимуть, як риби. Дадлі зняв стеження за Вайтом і схавав його брехливі звіти, у яких ані слова не було про Лінн і про те, як Вайт водив козу нічними барами. Джек іще кілька днів про всяк випадок постежив за будинком Лінн, але нічого, окрім того, що у них із Бадом — той завжди був ще тим шмаркляком — нібито й справді почався роман.

Та й сам Джек був таким же шмаркляком, щиро кажучи.

Священик щось там казав; вони щось казали у відповідь; Джек поцілував наречену. Обійми, поплескування по спині — і молодят відірвали одне від одного доброзичливці. Вигляд у Паркера був кращий, ніж зазвичай; довкола Еда Екслі, який прийшов сам, без своєї мексиканки, зібрався цілий натовп. Тільки й чутно було нові прізвиська: «Ед-Дробовик», «Стрілець Едді», «найбільший герой Лос-Анджелеса».

Залишивши гостей, Джек зайшов у кімнатку на другому поверсі, звідки можна було спостерігати за гулянням. Усі гості розділилися на дві групи: одна — біля Карен, інша — біля Екслі. Але він на це заслужив: скористався з можливості, допоміг Управлінню поліції вийти з цієї халепи із гідністю. А йому б на це яєць не вистачило.

Екслі. Вайт. Він сам.

Скільки секретів у них у всіх? Джек порахував власні: порнографія, мертвий торговець плітками, трошки й «Нічна сова».

Раптом почав молитися — і це була щира молитва закоханого чоловіка, який не знає жалю.

КАЛЕНДАР

1954

УРИВОК: «Лос-Анджелес Геральд Експрес», 16 червня

КОЛИШНЬОГО ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ЗАТРИМАЛИ ЗА ПОГРАБУВАННЯ ТА ВБИВСТВА

Річард Алекс Стенсленд, 40 років, колишній детектив поліції Лос-Анджелеса, звільнений після скандалу, відомого під назвою «Криваве Різдво» у 1951, був заарештований сьогодні вранці і звинувачений у шести збройних пограбуваннях і двох вбивствах першого ступеня. Разом із ним у його помешканні в Пакойме було затримано також і Денніса Бернса, на прізвисько «Тхір», 43 років та Лестера Джона Міцяка 37 років. Цих двох вищезгаданих звинувачено в чотирьох збройних пограбуваннях та двох вбивствах першого ступеня.

Арешт було здійснено під командуванням Едмунда Дж. Екслі, командира поліції Лос-Анджелеса, що зараз виконує обов’язки керівника Відділу пограбувань, а також сержантами Двейном Фіском та Дональдом Клекнером. Екслі, чиї свідчення у справі «Кривавого Різдва» в 1952 році і стали підставою для звільнення та ув’язнення Стенсленда, заявив журналістам: «Свідки впізнали усіх трьох підозрюваних по фото. У нас на руках достатньо доказів того, що саме ці люди несуть відповідальність за пограбування шести алкогольних крамниць у центрі Лос-Анджелеса, зокрема і пограбування “Крамниці Сола” у районі Сілверлейк 9 червня. Під час цього пограбування нападники застрелили господаря магазину та його сина, і свідки підтверджують, що бачили Стенсленда і Бернса на місці злочину. Ми сподіваємося, що інтенсивні допити підозрюваних дозволять пролити світло на чимало аналогічних пограбувань».

Стенсленд, Бернс та Міцяк під час арешту опору не чинили. Їх відвезли до будівлі в’язниці, де Стенсленд спробував напасти на капітана Екслі, але нападові запобігли охоронці.

ЗАГОЛОВОК: «Лос-Анджелес Міррор Ньюс», 21  червня

СТЕНСЛЕНД ЗІЗНАВСЯ У ПОГРАБУВАННЯХ ТА ВБИВСТВАХ

ЗАГОЛОВОК: «Лос-Анджелес Геральд Експрес», 23 вересня

ВИНЕСЕНО ВИРОК ГРАБІЖНИКАМ, ЩО ВЧИНИЛИ ВБИВСТВО В АЛКОГОЛЬНІЙ КРАМНИЦІ: КОЛИШНЬОГО ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ЗАСУДЖЕНО ДО СТРАТИ

УРИВОК: Лос-Анджелес Таймс», 11 листопада

КОЛИШНІЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ СТЕНСЛЕНД РУШИВ ДО ГАЗОВОЇ КАМЕРИ

Учора у в’язниці «Сан-Квентін» о 10:03 було виконано смертний вирок 41-річному Річарду Стенсленду, засудженому за вбивство Соломона та Давида Абрамовітців 9 червня. Вбивства було вчинено під час пограбування алкогольної крамниці. Вирок було винесено 22 вересня, і апеляцію засуджений подавати відмовився.

Виконання вироку пройшло без ексцесів, хоча Стенсленд, здавалося, перебував у нетверезому стані. Серед представників преси та чиновників в’язниці, були присутні двоє детективів з Управління поліції Лос-Анджелеса: капітан Едмунд Дж. Екслі, який заарештував Стенсленда, та офіцер Венделл Вайт, колишній напарник засудженого. Офіцер Вайт відвідав Стенсленда у камері смертників напередодні страти і провів із ним всю ніч. Помічник начальника в’язниці Б. Д. Тервілліджер заперечує як те, що офіцер Вайт проніс засудженому алкоголь, так і те, що під час виконання вироку і сам Вайт був п’яний. Стенсленд словесно образив тюремного капелана, присутнього під час виконання вироку, а останніми його словами була непристойна лайка на адресу капітана Екслі.

1955

Журнал «Цілком таємно», випуск від травня 1955 року

ХТО ВБИВ СІДА ГАДЖЕНСА?

Стан правосуддя у місті Грішних Ангелів нагадав нам рядок із відомої опери «Порґі та Бесс». Ну, того, де говориться, що «людина — річ хитка». Ну, наприклад: якщо ви на короткій нозі із цим демоном, що тимчасово носить маску окружного прокурора Елліса Лоу, і вас убили, — стережися, злочинцю!!! — начальник поліції Лос-Анджелеса Вільям Г. Паркер все місто переверне догори дриґом, але знайде того, хто це зробив. Але якщо ви — журналіст-правдоруб, що пише для цього журналу, і вас порубають на частини, немовби свиню на бійні у вашій власній вітальні, — радій, злочинцю!!! — начальник Паркер та його посіпаки-моралісти навіть дупи не відірвуть від крісел, насвистуючи під носа: «Правосуддя — річ хитка» й навіть не намагаючись розшукати убивцю.

Два роки минуло з тієї ночі, коли Сіда Гадженса вбили страшною смертю у його власній вітальні в Чепмен-парку. У той час руки лос-анджелеської поліції (брудні, продажні руки) були вхопилися за розкриття гучної справи «Нічної сови», яка в підсумку завершилася, як ви пам’ятаєте, тим, що один із поліцейських вирішив вершити правосуддя власноруч (честолюбними та меркантильними руками) і перестріляв убивць, як скажених псів. А справу Сіда Гадженса поручили двом зовсім зеленим детективам, які на той момент не розкрили жодного вбивства. Звичайно, вони так і не знайшли убивцю або убивць, цілоденно просиджуючи в нашому офісі та гортаючи старі випуски «Цілком таємно», поглинаючи пундики та каву і не зводячи масних поглядів із наших симпатичних працівниць.

Ми тут, у журналі «Цілком таємно», завжди тримаємо руку на пульсі життя міста Грішних Ангелів і провели власне розслідування вбивства Сідстера. Утім, наші пошуки також зайшли в глухий кут, тому ми хочемо поставити Управлінню поліції Лос-Анджелеса такі питання:

Помешкання Сіда обчистили. Що трапилося із надсекретними матеріалами, які зберігалися вдома у Сіда і які навіть ми вважали надто скандальними для публікації?

Чому окружний прокурор Елліс Лоу, зобов’язаний своєю перемогою на виборах окружного прокурора статті в «Цілком таємно», що викривала розпусні пристрасті його суперника, навіть не намагався віддячити й використати своє становище для того, аби вплинути на поліцію Лос-Анджелесу і змусити її співробітників працювати як слід?

Відомий коп Джек Вінсеннс, знаменитий борець із наркоманами, був близьким другом Сіда і свого часу передав йому чимало інформації про світ наркоманів у Лос-Анджелесі. Чому ж Джек, тісно пов’язаний з Еллісом Лоу, —прошу, зауважте: ми не вживаємо виразу «Еллісів хлопчик на побігеньках», хоча ніщо не заважає нам його таким вважати, — так ось, чому ж Джек не провів власного розслідування жахливого вбивства свого приятеля Сідстера?

Ці питання й надалі залишаються без відповіді. Чекайте на продовження теми в наступних випусках і пам’ятайте, шановні читачі, що все це ви дізналися першими. Цілком таємно та цілком конфіденційно.

Журнал «Цілком таємно», випуск від грудня 1955 року

ВИМАГАЄМО ПРАВОСУДДЯ ВІД ЛОУ ТА ВІНСЕННСА

Ми, шановний читачу, уже зачекалися. У нашому травневому випуску ми відзначили дворічну річницю звірячого вбивства нашого провідного автора Сіда Гадженса. Ми з гіркотою писали про той факт, що вбивство так і залишилося нерозкритим, делікатно натякнули Управлінню поліції Лос-Анджелеса, окружному прокурору Еллісу Лоу та його свояку сержанту поліції Джеку Вінсеннсу, що непогано було би щось із цим зробити, поставили кілька очевидних питань, але відповіді так і не дістали. Ми чекали на правосуддя сім місяців, але так і не дочекалися, а отже, нам нічого не залишається, як поставити нові незручні питання.

Де тепер перебувають надсекретні матеріали Сіда Гадженса, настільки скандальні, що він не наважувався публікувати їх навіть у «Цілком таємно»?

Чи правда те, що окружний прокурор Лоу просто пустив розслідування вбивства самоплином, оскільки в останньому номері «Цілком таємно» наш правдоруб Сідстер опублікував інформацію про пристрасть продюсера і режисера серіалу «Жетон честі» Макса Пелтца до неповнолітніх дівчаток? Так-так, того самого Пелтца, який був одним зі спонсорів виборчої кампанії Лоу.

Чи не тому Лоу ігнорує наші благання про справедливість, що надто сильно опікується підготовкою до наступних виборів, які мають відбутися навесні 1957 року? Чи насправді Джек (ми ж не будемо казати «хлопчик на побігеньках», егеж?) Вінсеннс пресує голлівудських знаменитостей, вимагаючи від них вкласти гроші у кампанію свого родича Елліса, і тому в нього просто не вистачає часу на розслідування вбивства нашого Сіда?

До речі, ще трохи про нашого Переможця Джека.

Подейкують, що нашого борця із нарколигами без кінця пиляє дружина — дитя багатих батьків, та ще й набагато молодша за нього, — за те, що він перейшов із Відділу наркотиків до Підрозділу нагляду, хоча вона сама його до цього фактично і змусила.

Є тут над чим поміркувати, шановний читачу, але ми і досі не перестаємо сподіватися на торжество справедливості. Боротьба за правосуддя для Сіда Гадженса триває. Пам’ятайте, дорогі читачі: про це все ви дізналися першими, цілком таємно й цілком конфіденційно.

1956

Журнал «Цілком таємно», розділ «Кримінальна хроніка», випуск від жовтня 1956 року

НЕВДОВЗІ ВИЙДЕ ІЗ В’ЯЗНИЦІ КОЕН. ЧИ ВІДБУДЕТЬСЯ СПЛЕСК ЗЛОЧИННОСТІ ПІСЛЯ ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ?

Ви, дорогий читачу, радше за все є законослухняним громадянином, ознайомленим із темним боком життя нашого міста виключно з випусків «Цілком таємно». Так, наші матеріали бувають цинічні та скандальні, але також вони щирі у своєму прагнені інформувати вас про небезпеку, яку несе в собі світ організованої, та й будь-якої іншої злочинності. Саме тому ми й створили рубрику під назвою «Кримінальна хроніка». Цього місяця у ній ми познайомимо вас із 43-річним Меєром Гаррісом Коеном, відомим також, як Мікстер-Мізантроп та Мікі К.

Мік сидів у федеральній в’язниці на острові Мак-Ніл з листопада 1951 року, і подейкують, що його можуть достроково випустити уже наступного року, тобто до кінця 1957 року. Репутація Мікі відома — це жевжикуватий хлопак, що рулив лос-анджелеським рекетом з 45-го по 51-й рік, поки Дядя Сем не закрив його за несплату податків. Про нього охоче писали газети, це був справжній татко лос-анджелеського злочинного світу, ба більше — він був справжнісіньким його лицарем. Але все-таки його запроторили до камери в Мак-Нілі, де він міг спокійно гратися зі своїм коханим бульдожиком Мікі Коеном-молодшим й теревенити зі своїм бухгалтером Дейві Ґолдманом, який теж гріє шконку у Мак-Нілі за податкові махінації. І — о диво! — відколи Мікі опинився за ґратами, злочинна активність у місті майже стихла, це підтверджують усі наші інсайдерські джерела. І ми, дорогий читачу, маємо теорію, чому так сталося. Слухайте уважно, дорогі читачі: ви дізнаєтеся про це першими. Цілком таємно та цілком конфіденційно.

Отже, листопад 1951-го: бувай, Мікі, не забудь зубну щітку, не забувай писати. Але перш ніж вирушити до Мак-Нілу, Мікі передає повноваження керівника Королівства Коена, кошти якого Мікі вклав у різного роду легальний бізнес, що належить людям, яким він довіряє, своєму заступникові Моррісу Яґєлці. Словом, на момент виходу його із в’язниці мали набігти непогані відсотки, а отже, і непоганий капітал для нового старту. Бачите, Мікі, можливо і жорстокий тип, але місіс Коен виховала його із головою на плечах.

Ну що, вражає, дорогий читачу? Чудово. А тепер слухайте іще уважніше.

Поки Міккі живе і не париться за ґратами, від власників його вкладів крапають відсотки, і гроші тут же переводять на рахунок у швейцарському банку. Тож, як тільки він вийде на волю, він отримає назад своє Королівство Коена. Ось тоді він розкрутить свою імперію зла на повну, і настануть для нього щасливі дні.

Бачите, якою міцною є влада Коена — за роки його відсутності жоден гангстер навіть не рипнувся перехопити керування його Королівством. Навіть Джек «Вишибала» Вейлен — ще той шибайголова — не намагається влізти сюди, бо нічого йому не світить. Вейлен не атакує Королівства Коена — він просто розвивається як конкурент, але в дуже вузькому сегменті — азартних іграх, а тому може не дуже боятися помсти.

До речі, знаєте, як склалася доля найближчого оточення Мікстера? Ну, Мо Яґєлка намагається жити життям добропорядного громадянина і грає на біржі; Дейві Ґолдман разом із босом опинився в тюрмі, вигулює Мікі Коена-молодшого. Ейб Тайтелбаум, один із чільних бойовиків Коена, відкрив ресторанчик, де подають величезні сендвічі, названі на честь голлівудських акторів, а інший бойовик — Лі Вакс — офіційно торгує фармацевтикою. Що ж до нашого улюбленця з оточення Мікі, Джонні Стомпанато (його також називають «Оскаром» за його визначних, за чутками, розмірів член), впадає за Ланою Тернер і повернувся до своєї колишньої професії, опанованої ще до знайомства з Коеном — шантажу та дрібного рекету. Отже, враховуючи, що за весь період відсиджування Коена Вейлен навіть не зазіхав на його територію, виходить, що між гангстерами встановилася тепла й дружня атмосфера взаємопорозуміння, чи не так?

Хоча може бути, що й не так.

Тому що в серпні 1954 року Джона Фішера Дісканта, який імовірно був одним із тих, в кого вклався Коен, був застрелений біля мотелю у Калвер-Сіті. Ані підозрюваних, ані заарештованих, тож справа зависла в місцевому поліцейському управлінні.

Тому що у травні 1955 року двоє осіб, які, імовірно, курували сутенерський напрямок діяльності Коена — Натан Янклов та Джордж Палєвскі, — були застрелені біля мотелю «Сентиментальна мелодія» у Ріверсайді. Ані підозрюваних, ані заарештованих, через відсутність доказів поліцейське управління в Ріверсайді справу закрило.

Тому що в липні 1956 року Волкера Теда Тароу, відомого торговця наркотиками, який не раз уголос заявляв про своє бажання «осідлати осиротілого коника», було застрелено у власному будинку в Сан-Педро. Ну, а далі ви чудово знаєте: ані зачіпок, ані підозрюваних, ані заарештованих. І хоча зараз справа перебуває у відділку «Гарбор» поліцейського управління Лос-Анджелеса, але на те, що хтось когось знайде, ми вже й не сподіваємося.

А тепер, дітки, поворушіть мізками: усіх чотирьох осіб, що були пов’язані із бандитами, вбила команда кілерів із трьох осіб. За розслідування кожного з випадків ніхто, по суті, так і не брався, тому що наші шановні правоохоронці вирішили, що жодна із жертв не заслуговує на правосуддя. Нам би дуже хотілося заявити, що балістична експертиза встановила, мовляв, у всіх трьох випадках людей було застрелено із тієї самої зброї, але у нас немає на це підстав, хоча відомо, що калібр зброї в кожному із убивств був той самий. А ще нам у «Цілком таємно» абсолютно очевидно, що поліцейські не зробили навіть спроби поєднати всі ці злочини в єдиний ланцюжок. По суті, ми перші це зробили. Отже? Ми знаємо, що у Джека Вейлена та його посіпак на всі три вбивства є залізобетонне алібі, а Міккі К. та Дейві Ґ. сидять у в’язниці і гадки не мають, що за поганці це зробили. Інтригує, чи не так, дорогий читачу? Отже, нехай не вводить вас в оману штиль, у Королівстві Коена закінчується сієста, недарма ж переляканий Морріс Яґєлка, як нам стало відомо із власних джерел, зібрав манатки й утік до Флориди…

Невдовзі повернеться Мікстер. І чого нам тоді чекати?

Пам’ятайте, дорогий читачу, про все це ви дізналися першими. Цілком таємно та цілком конфіденційно.

1957

Рапорт Управління поліції Лос-Анджелеса

«Конфіденційно»

Відділ внутрішніх розслідувань

10 лютого 1957 року

СКЛАВ: сержант Д. В. Фіск

НОМЕР ЖЕТОНА 6129

НА ЗАПИТ: заступника начальника поліції Лос-Анджелеса, шефа-детектива Тада Ґріна

ТЕМА: Вайт, Венделл А., Відділ вбивств

Сер:

Коли ви доручали мені провести це розслідування, то відзначали, що чудові результати офіцера Вайта на іспитах на звання сержанта після двох невдалих спроб і дев’яти років служби вас здивували, особливо у світлі недавнього підвищення до звання капітана лейтенанта Дадлі Сміта. Ретельно розслідувавши справу офіцера Вайта, я встановив кілька неоднозначних фактів, які неодмінно вас зацікавлять. Оскільки ви маєте доступ до справи офіцера Вайта і до записів про проведені ним арешти, то я дозволю собі зосередитися тільки на цих фактах.

1. Вайт, у якого немає дружини та близької рідні, уже кілька років підтримує інтимні стосунки з такою собі Лінн Марґарет Брекен, 33 років. Подейкують, що ця жінка, яка є власницею магазину одягу «Вероніка» в Санта-Моніці, у минулому була проституткою.

2. Вайт, якого було переведено до Відділу вбивств у 1952-му році лейтенантом Смітом, проявив свої професійні якості, на які сподівався (тепер уже) капітан Сміт, далеко не одразу. Відомий, наприклад, випадок, який стався іще у 1952—1953 роках, коли Вайт, працюючи під керівництвом Сміта у Підрозділі нагляду, на чергуванні застрелив двох осіб. Продовжував він працювати у такому ж ключі і після того, як убив (у квітні 1953 року) під час розслідування справи «Нічної сови» підозрюваного Сільвестра Фітча. Одначе, як не дивно, після цього на нього перестали надходити скарги, пов’язані із застосуванням фізичного насильства (удвічі дивнішим це видається, якщо ознайомитися із його особистою справою за період 1948—1951 років). Зокрема, відомо, що аж до весни 1953 року Вайт регулярно відвідував громадян, засуджених за застосування насильства до жінок, які звільнилися достроково, і чинив на них фізичний та вербальний тиск. Однак всі факти вказують на те, що уже упродовж чотирьох років він цю незаконну практику не застосовує. Вайт поводиться так само імпульсивно (як ви пам’ятаєте, дізнавшись, що його колишнього напарника Стенсленда засудили до страти, він вибив у приміщенні Відділу вбивств кілька вікон, за що дістав сувору догану), однак відомо також, що він кілька разів відмовлявся від спільної роботи з лейтенантом/капітаном Смітом у Відділі організованої злочинності, попри те, що це могло суттєво ускладнити його стосунки зі Смітом, фактичним куратором Вайта. Мені розповідали, що Вайт відмовлявся від завдань, пов’язаних із застосуванням насильства, бо — цитую — «уже духу не вистачить на таке». Це дуже цікаво, зважаючи на його досвід і репутацію.

3. Навесні 1956 року Вайт взяв усю відпустку за минулі роки — якраз тоді, коли виконавчим обов’язки начальника Відділу вбивств став капітан Е. Дж. Екслі. (Усім відомо, що Вайт і капітан Екслі ворогують від часів розслідування сумнозвісного «Кривавого Різдва» у 1951 році). Під час відпустки Вайт, чиї бали в Академії вказували на середній рівень інтелекту, відвідував заняття із криміналістики та судової медицини, а також пройшов (за власний рахунок) курс ФБР «Теорія кримінального розслідування» у Квантіко, штат Вірджинія. До відвідування цих занять Вайт двічі намагався скласти іспит на звання сержанта і обидва рази провалювався; з третьої спроби він склав іспит, набравши 89 балів, і тепер мусив отримати звання сержанта до кінця 1957 календарного року.

4. У листопаді 1954 року Р. А. Стенсленда було страчено у тюрмі Сан-Квентін. Вайт попросив дозволу бути присутнім і дістав його. Ніч перед стратою він провів у камері зі Стенслендом, вони по-чорному пили. (Помічник начальника в’язниці сказав, що дивився на таке порушення правил крізь пальці через повагу до поліцейського минулого Стенсленда). Капітан Екслі також був присутній під час страти, але невідомо, чи вони із Вайтом перед або після неї перекинулися бодай словом.

5. Найцікавіше — на десерт. Інтерес цей факт викликає насамперед з огляду на стійку (можливо, навіть дедалі більшу) увагу Вайта до справ, пов’язаних із побиттям та (тепер уже) вбивствами жінок. Зокрема, Вайт проявив неабиякий інтерес до кількох однотипних вбивств проституток, на його думку, пов’язаних між собою: вбивства відбулися протягом останніх кількох років у кількох місцях на заході Сполучених Штатів. Імена жертв, дати і місця вбивств такі:

• Джейн Мілдред Гемшер, 8 березня 1951, Сан-Дієґо

• Кеті Джейнвей, 19 квітня 1953, Лос-Анджелес

• Шерон Сьюзен Пелвік, 29 серпня 1953, Бейкерсфілд, Каліфорнія

• Саллі Де Вейн, 2 листопада 55, Нідлс, Арізона

• Кріссі Вірджинія Ренфро, 16 липня 1956, Сан-Франциско

Вайт не раз стверджував у розмовах із офіцерами Відділу вбивств, що, на його думку, однотипність речових доказів — свідчення того, що ці убивства скоїла одна й та сама людина. Він навіть відвідував (за власний рахунок) міста, де відбувалися злочини. Детективи, з якими розмовляв Вайт, звісно, вважають, що він пхає носа куди не слід, і інформацією з ним ділилися дуже неохоче; чи досяг він якогось прогресу у розслідуванні цих справ — невідомо. Лейтенант Дж. С. Ді Ченцо, начальник відділку «Вест-Веллі», вважає, що інтерес Вайта до вбивств повій бере початок у період розслідування бійні в «Нічній сові», коли було вбито Кеті Джейнвей, до якої Вайт несподівано швидко й міцно прихилився.

6. Отже, заввдяки розслідуваннювдалося накопати чимало цікавого. Особисто я захоплююся завзятістю й наполегливістю, з якими Вайт працює на звання сержанта, а також долає труднощі, які постають перед ним у справі росзлідування вбивств вищезагаданих проституток. Список своїх інформаторів додаю на окремому аркуші.

З повагою,

сержант Д. У. Фіск,

жетон № 6129,

ВВР

Рапорт Управління поліції Лос-Анджелеса

«Конфіденційно»

Відділ внутрішніх розслідувань

3 листопада 1957 року

СКЛАВ: сержант Дональд Клекнер

НОМЕР ЖЕТОНА 688

НА ЗАПИТ: начальника поліції Лос-Анджелеса, Вільяма Г. Паркера

ТЕМА: Вінсеннс, Джон, сержант, Підрозділ нагляду

Сер:

Ви доручили мені провести перевірку службової діяльності сержданта Вінсеннса у зв’язку із суттєвим погіршенням якості його роботи й розглянути питання про вихід його на пенсію ще до того, як він допрацює свої двадцять років у травні 1958 року. Особисто я вважаю подібну пропозицію недоцільною. Звичайно, Вінсеннс демонструє всі ознаки алкоголізму; справедливо й те, що алкоголізм коштував йому роботи в «Жетоні честі», що, зі свого боку, добряче попсувало репутацію лос-анджелеській поліції. Знову-таки очевидним є і те, що у свої 42 роки він уже просто застарий для настільки інтенсивної та напруженої роботи, яку повинні виконувати працівники Підрозділу нагляду. А щодо погіршення якості служби, про яке ви говорили, то погіршенням це можна назвати виключно порівняно із його ж таки рівнем у Відділі наркотиків, де він мав імідж відважного та завзятого працівника. Під час розслідування я дійшов висновку, що в робочий час алкоголю він не вживає, а вищеозначене погіршення рівня працездатності найкраще описали б слова «млявість» та «загальмованість». Крім того, за умови, якщо Вінсеннс відмовиться виходити на пенсію раніше, думаю, пенсійний фонд його підтримає.

Сер, мені відомо, що ви вважаєте Вінсеннса ганьбою для професії поліцейського. У цьому я з вами погоджуюся, але таки раджу зважати на його тісний зв’язок із окружним прокурором Лоу. Ваш новий заступник начальника капітан Сміт підтвердить вам, що для Управління краще не псувати стосунків із Лоу. Вінсеннс, як і раніше, опікується збиранням внесків на кампанію Лоу й виконує для нього різноманітні доручення, і якщо Лоу, як очікують, наступного тижня переоберуть, то він зробить усе, аби не дати вам звільнити Вінсеннса з поліції. Тому я б рекомендував ось що: залишити Вінсеннса в підрозділі нагляду до березня 1958 року, коли за розкладом командування підрозділом прийме новий керівник зі своїми офіцерами, а потім скерувати його до якоїсь бригади патрульних до того моменту, коли його офіційно можна буде відправити на пенсію 15 травня 1958 року. Тоді Вінсеннс, який навряд чи витримає пониження в статусі до простого патрульного, подасть заяву за власним бажанням.

З повагою,

Дональд Дж. Клекнер,

ВВР

ЗАГОЛОВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 15 березня

ЛОУ ПЕРЕОБРАНО НА ДРУГИЙ ТЕРМІН. ДАЛІ — У МІСЦЕВИЙ ПАРЛАМЕНТ?

УРИВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 8 липня

МІКІ КОЕНА ПОРАНЕНО ПІД ЧАС НАПАДУ У В’ЯЗНИЦІ

Керівництво федеральної в’язниці Мак-Ніл заявило, що вчора в результаті зухвалого нападу були поранені відомі гангстери Меєр Гарріс Коен на прізвисько «Мікі» та Девід «Дейві» Ґолдман.

Коен та Ґолдман, що сподіваються на дострокове звільнення у вересні цього року, спостерігали на тюремному подвір’ї за грою у софтбол, коли їх атакували троє нападників у саморобних масках, озброєні трубами та саморобними ножами. Ґолдмана двічі ударили лезом у плече й добряче приклали трубою по голові; Коен, можна сказати, відбувся подряпинами. Тюремні лікарі стверджують, що травма Ґолдмана дуже серйозна і може призвести до незворотного пошкодження мозку. Нападники втекли, і зараз ведеться ретельне розслідування із метою встановлення їх особистостей. Начальник в’язниці Мак-Ніл Р. Дж. Вулф сказав: «Ми вважаємо, що це було так зване замовне вбивство, замовлення на яке хтось із в’язнів отримав з волі. Ми докладаємо усіх зусиль, аби допастися до істини».

Журнал «Цілком таємно», випуск від жовтня 1957 року

МІКІ КОЕН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЛОС-АНДЖЕЛЕСА? НЕВЖЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ РАЙСЬКІ ЧАСИ ДЛЯ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ???

Він був найколоритнішим гангстером, якого тільки бачило колись наше місто Грішних Ангелів, і ще тим шанувальником солодкого життя. На те, як він гульбанить у «Мокамбо» або «Троці», можна було дивитися із таким самим захватом, із яким ви би спостерігали, як татко Страдіварі випилює свою скрипку із колоди. Він травив жарти, вигадані його незамінним помічником Дейвом Ґолдманом, давав своїм хлопцям на побігеньках із кур’єрської служби пухкі конверти з баблом і тягався по куточках з Одрі Андерс та іншими дівчатами, що жили за його рахунок. Від столика, за яким він сидів, не відводили очей відвідувачі ресторану, але жінки все-таки витріщалися більше на його красеня-охоронця Джонні Стомпанато, і всіх їх цікавило лише одне: «Чи насправді у нього настільки великий?» Мисколизи, посіпаки, дрібні чиновники, хулігани та різного роду роздовбаї завжди юрмилися біля його столика, сподіваючись почути від нього який дотеп, мріючи отримати від нього дружнє поплескування по плечу або навіть потиснути Мікі руку. Міку завжди шкода було хворих дітей та бездомних псів, він віддавав чимало грошей в Армію порятунку та Єврейське зібрання. Але також Мікі кришував букмекерство, лихварство, азартні ігри, проституцію й торгівлю наркотиками і вбивав у середньому до десятка людей на рік. Ніхто з нас не ідеальний, правда ж? Ви ось можете залишати обрізані нігті на підлозі ванної кімнати, а Мікі регулярно відправляв людей на той світ.

Але знаєте що, друзі? Мікі теж намагалися вбити!!! Уявляєте? Такого праведника! Неможливо у це повірити! Ой, лишенько, куди ж-но цей котиться світ… Однак у Міккі виявилося більше життів, ніж у кішки із прислів’я: йому начхати на кулі, бомби динаміт, і шість років у тюрмі Мак-Ніл він пережив успішно, навіть після нападу невідомих із трубами та заточками, відбувшись легенькими пораненнями. І ось — він повертається! «Сай Девора», закуповуйтеся тканиною — Мікі знадобиться з десяток новеньких костюмів; офіціантки із «Мокамбо» і «Троки», готуйтеся до стобаксових чайових. Незабаром Мікі зі своїм почтом знову гулятиме на Сансет-Стріп, і — але це, друзі, насправді цілком таємно — так, у Джонні Стомпанато настільки великий, але його жодна жінка, окрім Лани Тернер, не цікавить, і подейкують, що це у них взаємно.

Однак повернімося до Міккі К. Уважні читачі «Цілком таємно» пам’ятають, звісно, нашу статтю від жовтня 1956-го року із рубрики «Кримінальна хроніка», де ми розмірковували про затишшя у злочинному світі нашого міста, що встановилося, відколи Мікі опинився за ґратами? Що ж, кілька вбивств відомих гангстерів так і залишилися нерозкритими, на Мікі напали у тюрмі, і, хоча Мікі не дуже постраждав, його помічник Дейві Ґолдман назавжди може залишитися овочем. Здається, хлопців у масках, які намагалися відправити їх на той світ, так і не знайдуть…

Що ж, дітки, будьмо уважні: невдовзі великий і славетний Мікі повернеться. На розправу він легкий, випадкові свідки зовсім йому не потрібні. Мікі повертається, і, можливо, його стара банда збереться знову. Тому, дорогі читачі, якщо надумаєте потусуватися десь на Сансет-Стріп або посидіти там у ресторанчику, а поруч побачите Мікі Коена — краще вдягайте бронежилет.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Геральд Експрес», 10 листопада

ГАНГСТЕР КОЕН ВИЖИВ ПІСЛЯ СПРОБИ ЙОГО ПІДІРВАТИ

Сьогодні вранці в будинку відомого гангстера Мікі Коена, що недавно вийшов із в’язниці Мак-Ніл, стався вибух. Сам Коен та його дружина Лавонн не постраждали, але бомба рознесла в друзки гардеробну, у якій зберігалося більш трьох сотень пошитих на замовлення костюмів Коена. Крім того, домашньому улюбленцеві Коена — бульдогу — злегка поранило хвоста, і йому надали допомогу у ветеринарній клініці Вестсайд. Коментарів від Коена дістати не вдалося.

Конфіденційний лист, вкладений до теки з результатами перевірок усіх офіцерів, які готуються обійняти посаду начальника Відділу внутрішніх розслідувань поліції Лос-Анджелеса.

29 листопада 1957 року

Дорогий Білле!

Господи, там ми ще разом служили сержантами! Здається, це було мільйон років тому, але ти мав рацію: як тільки мені трапилася нагода ненадовго згадати минуле і знову пограти у детектива, я не міг упустити такого шансу. Мені було ніяково розпитувати офіцерів за спиною у Еда і Престона, але, знову ж таки, ти не помилявся: по-перше, у тому, щоби взяти на посаду начальника Відділу внутрішніх розслідувань когось з-поза відділу, а по-друге — у тому, аби обрати колишнього поліцейського на кшталт Еда, який без сумнівів зміг вивідати інформацію у своїх колег. Чорт забирай, Білле, ми обидва любимо Еда. І мене шалено тішить те, що за результатами перевірки я можу повідомити лише добрі новини.

Я розмовляв із багатьма детективами та офіцерами. Є в їхніх відгуках одна спільна річ: усі вони дуже поважають Еда Екслі. Деякі офіцери вважають розстріл, який він влаштував підозрюваним у бійні в «Нічній сові», неприйнятним, але погоджуються, що це був сміливий вчинок. Узагалі, виникає враження, що цим Ед абсолютно знищив свій імідж стукача й поганця, який прилип до нього після того, як він погодився давати свідчення проти своїх колег у справі «Кривавого Різдва». Багатьох обурило його стрімке підвищення у званні, але своєю завзятою працею він довів, що гідний цього підвищення: за п’ять років хлопцеві довелося покерувати сімома відділами, встановити безліч корисних контактів і заслужити повну й безумовну повагу усіх без винятку своїх підлеглих. Твоє головне побоювання, що він не зможе стати для офіцерів «своїм хлопцем», радше не справдилося. Ходять чутки, що на початку 1958 року Ед повинен посісти місце керівника Відділу внутрішніх розслідувань, і загальна думка така, що це призначення пасує йому якнайкраще. На мою думку, Едова репутація суворого, але справедливого керівника може вгамувати працівників із навіть найнеспокійнішими характерами.

Відомо також, що Ед склав іспит на звання інспектора і тепер перший у черзі на підвищення. Але тут треба трохи розібратися. Враховуючи, що Тад Ґрін протягом найближчих кількох років має намір піти у відставку, Ед міг би претендувати на його посаду. Але більшість офіцерів, з якими я спілкувався стосовно цього, вважає, що Дадлі — старший та досвідченіший — має набагато потужніші лідерські якості і тому більше гідний цієї посади.

Ось іще кілька особистих спостережень. (1) Ед уже протягом кількох років перебуває в інтимних стосунках із Інес Сото, однак я впевнений, що він ніколи і нізащо не порушить статут і жити з нею не збирається. Інес — чудова дівчина, між іншим. Вона дуже потоваришувала із Престоном, з Реєм Дітерлінґом і зі мною також. Працює вона у Відділі зв’язків із громадськістю й виконує свою роботу просто блискуче. Яка, взагалі, різниця, чи вона мексиканка? (2) Я спілкувався щодо Еда із сержантами Фіском та Клекнером із Відділу внутрішніх розслідувань — обидва вони працювали під його керівництвом у Відділі пограбувань, вважають його своїм героєм та в захваті від того, що він знову може стати їх начальником. (3) Як той, хто знає Еда Екслі з його дитинства та як колишній поліцейський, відповідально заявляю: він настільки ж розумний та меткий, як і його батько, і якщо ти даси йому розкритися, то він розв’яже більше справ, ніж будь-який інший детектив за всю історію лос-анджелеської поліції. Крім того, я закладаюся, що він давно нас уже розкусив і про твою перевірку йому чудово відомо: у всіх хороших копів всюди є свої люди.

На закінчення хочу попросити тебе про одну послугу. Я подумую написати мемуари про свою службу в поліції. Чи не міг би ти позичити мені на деякий час матеріали у справі Лорена Атертона? Тільки, будь ласка, не кажи про це Престону та Едові — не хочу, аби вони думали, що я, ставши старим пердуном, раптом зазнався.

Сподіваюся, інформація, яку мені вдалося дістати, стане тобі в пригоді. Передавай мої Хелен мої найкращі побажання, і спасибі за те, що дав мені знову відчути себе поліцейським.

Щиро твій,

Арт Де Спейн

БЮЛЕТЕНЬ СЛУЖБОВИХ ПЕРЕМІЩЕНЬ УПРАВЛІННЯ ПОЛІЦІЇ ЛОС-АНДЖЕЛЕСА

1. Офіцер Венделл А. Уайт — із Відділу вбивств до Відділу детективів відділку «Голлівуд» (після отримання звання сержанта). Набуває чинності 2/1/58.

2. Сержант Джек Вінсеннс — із Підрозділу нагляду до патрульного загону відділку «Вілшир». Набуває чинності після звільнення відповідної вакансії, але не пізніше 15/3/58.

3. Капітан Едмунд Дж. Екслі — на постійну посаду керівника Відділу внутрішніх розслідувань. Набуває чинності 2/1/58.

Частина третя Відділ внутрішніх розслідувань

Розділ 42

У «Тихому океані» царювала новорічна метушня: звідусюди звисав серпантин, під стелею прикріпили величезний знак «1958», з якого осипалися блискітки. Ед розташувався у своїй улюбленій кабінці: з видом на зал, напроти дзеркала, у якому можна було побачити своє відображення. Він позирнув на годинник — 15:24, 2 січня 1958 року. І наплювати, що Боб Ґаллодет запізнюється — такий приємний момент не гріх і затягнути.

Через годину мала розпочатися церемонія: капітан Е. Дж. Екслі дістане нарешті постійну посаду — керівника Відділу внутрішніх розслідувань. Ґаллодет розповів уже про результати незалежної перевірки: у окружного прокурора дослівно під лупою розглянули його особисте життя і нічого не знайшли. Але іншого результату і бути не могло — він мав кришталево чисту репутацію, а те, як він відправив у пекло тих бандитів, які напали на «Нічну сову», переважило зрештою сумнівний, з точки зору багатьох в Управлінні, вчинок — свідчення проти колег у справі «Кривавого Різдва».

Ед посьорбував каву, не відводячи погляду від дзеркала. З нього на Еда дивився чоловік, якому за місяць мало виповнитися тридцять шість, але на вигляд йому можна було дати всі сорок п’ять. Світле волосся взялося сивиною, чоло прорізали глибокі зморшки. Інес каже, що його очі стали меншими й холоднішими, а через окуляри у металевій оправи його обличчя мало жорстокий вигляд. На це він відповів, що, мовляв, хай краще він видається жорстоким, ніж занадто слабким, — це молодому капітанові поліції радше на руку. Вона ж на це розсміялася — це було кілька років тому, коли вони ще сміялися.

Він почав пригадувати, коли ж була та розмова. Наприкінці 1954-го. Інес тоді ще сказала замислено: «Але ж ти монстр — не зміг пропустити страти того Стенсленда?» Це було через півтора року після бійні в «Нічній сові»; сьогодні вже минуло чотири роки і дев’ять місяців. Він знову подивився у дзеркало пригадуючи ці роки і все, що вони з Інес пережили.

Вбивши тих покидьків, він виграв у Бада Вайта битву за Інес: просто чотири трупи переважили один. І ті перші місяці вона віддавалася йому без залишку — Ед Екслі довів, що гідний її. Він купив їй будинок за квартал від свого; їй подобався їхній ніжний секс; вона прийняла пропозицію Рея Дітерлінґа працювати на нього. Дітерлінґ взагалі прив’язався до неї і з неймовірною делікатністю поставився до її історії: чарівній жертві жорстокого зґвалтування, від якої відмовилася родина, простягнув руку той, хто й сам знає, що таке трагедії не з чуток. Одне розлучення, одна дружина померла, син Пол загинув під час нещасного випадку, другий син Біллі виявився гомосексуалістом. Рей та Інес стали не тільки колегами й близькими друзями — їхні стосунки більше нагадували стосунки батька і дочки. Престон Екслі та Арт Де Спейн цілком поділяли Дітерлінґову прихильність до дівчини — завдяки їй це товариство суворих і побитих життям чоловіків іноді згадувало, що таке ніжність.

Інес також потоваришувала і з багатьма у королівстві фантазій: як зі звичайними робітниками, так і з молодими зірками — Біллі Дітерлінґом і Тіммі Валберном. Ці троє обожнювали перемивати кістки голлівудським мешканцям і потішатися над чоловічими дошкульними місцями. Саме тільки слово «чоловік» викликало у всіх трьох напади реготу. Вони безкінечно сміялися і з поліцейських та грали в шаради в будинку, який купив для неї капітан Ед Екслі.

Словом, всі думки вели його до Інес.

Після того як він угрохав тих негідників, його переслідували нічні жахіття: а що, як вони насправді були невинні? На гачок його пальцями натиснула безсила лють; і ця драматична розв’язка настільки піднесла репутацію Управління поліції, що ніхто навіть не насмілювався говорити вголос слова «беззбройні» та «безпечні», аби не пустити всю справу коту під хвіст. Інес заспокоїла його страхи, зробивши заяву: близько півночі насильники привезли її до будинку Сільвестра Фітча й залишили там, тобто часу на те, аби влаштувати масове вбивство у «Нічній сові», у них було досить. Свідчення поліції вона так давати й не забажала, тому що не хотіла відроджувати в пам’яті всі ті огидні речі, які виробляв з нею Фітч. Ед зітхнув із полегшенням: у своїй люті він обрушив молот правосуддя на тих, хто й справді був винен.

Інес.

Минав час, туман розсіявся — з’ясувалося, що ані її біль, ані його героїзм не можуть тримати їх разом. Інес знала, що Ед ніколи на ній не одружиться: коп із високим званням, що побрався з мексиканкою, — це просто кар’єрне самогубство. Його ж почуття трималися на тонких ниточках; з часом Інес віддалялася від Еда, перетворившись на жінку, з якою він іноді спав. По суті, разом їх тримали спогади про вбивства у «Нічній сові» та Бад Вайт.

О-о-о, це треба було бачити обличчя Вайта у зеленій кімнаті: у його погляді, коли Дік Стенсленд ковтав газ, не було нічого, окрім чистої ненависті. А коли Еда призначили начальником Відділу убивств, Бад просто пішов у відпустку майже на рік, так що попрацювати їм так і не вдалося. Але загалом все було чудово: Ед у свої роки вже перевершив свого брата й мав усі шанси перевершити й батька. Кількість розкритих ним великих справ приголомшувала; у травні він мав стати інспектором, а вже за кілька років зможе потягатися за місце шефа детективів із Дадлі Смітом. Сміт завжди ставився до нього із обережною повагою й тримався від Екслі подалі, а Сміта у лос-анджелеській поліції не боявся хіба що дурний. Цікаво, чи було йому відомо, що єдине, чого боявся його суперник, — це відплати з боку копа-головоріза, якому б навіть клепки не вистачило на якусь вигадливу помсту?

Бар поступово наповнювався: люди прокурора, кілька жінок. Останній раз із Інес був просто жахливий — вона просто обслуговувала чоловіка, який оплачує їй житло. Ед посміхнувся високій жінці — вона відвернулася.

— Вітаю, кеп. Ти в нас майже святий, бойскауте.

Поруч із ним сів напружений і знервований Ґаллодет.

— Чого ти тоді такий похмурий? Кажи, напарнику.

— Ти ж у нас святий, але ми два тижні спостерігали за Інес. Звичайнісіньке питання, Еде… дідько, вона спить із Бадом Вайтом.

І потім уся церемонія була для нього немовби в тумані.

Виступив із промовою Паркер: поліцейські, мовляв, схильні до тих же спокус, що й цивільні, однак зобов’язані набагато суворіше стежити за власними базовими інстинктами, бо повинні служити моральним прикладом суспільству, особливо враховуючи, що суспільство дедалі глибше грузне в комунізмі, злочинності, лібералізмі та загальній моральній розбещеності. На чолі відділу, котрий має виступати гарантією моральності поліцейських, належало стати взірцеві моральної чистоти, і ніхто не підходив на цю роль краще, ніж капітан Едмунд Дж. Екслі — герой війни та людина, що розплутала справу «Нічної сови».

Ед виступив також, ще глибше занурившись у питання моралі. Його підійшли привітати Двейн Фіск та Дон Клекнер; їхні наміри він прочитав навіть крізь густий туман перед своїми очима — вони, очевидно, мітили на посади його помічників. Дадлі Сміт підморгнув йому, і зрозуміти сенс цього жесту було також доволі легко: «Ось побачиш, приятелю, нашим наступним шефом детективів буду я, а не ти». А потім він без кінця вибачався за те, що їде так рано, і помчав до неї додому. Дорогою в голові в нього помалу вияснилося.

18:00 — Інес зазвичай поверталася з роботи близько 19:00. Ед увійшов і, не запалюючи світла, почав чекати.

Час тягнувся, мов клей; Ед позирав на свій наручний годинник. 18:50 — у замку провернувся ключ.

— Екслі, можеш не ховатися. Я бачила твою машину на вулиці.

— Не вмикай світло. Не хочу бачити твого обличчя.

Інес у відповідь задзвеніла ключами, із глухим звуком впала на підлогу сумка.

— І всієї цієї тупої муті з Дрімленду, яку порозвішала на стінах, я також не хочу бачити.

— Ти хотів сказати, на стінах будинку, за який ти заплатив?

— Ти це сказала — не я.

За звуком він зрозумів, що Інес притулилася до дверей.

— Хто тобі сказав?

— Це не має значення.

— Збираєшся йому помститися?

— Йому? Ні, навряд чи я зможу йому помститися так, аби після цього не видаватися ще більшим дурнем, ніж зараз. До речі, можеш називати його ім’я.

У відповідь — мовчання.

— Це ти допомогла йому скласти іспит на сержанта? Самотужки він би на це не спромігся.

У відповідь — мовчання.

— І довго вже? Довго ви трахалися в мене за спиною?

У відповідь — мовчання.

— Як давно ви трахаєтеся, puta^[21]?

— Можливо, років із чотири, — зітхнувши, відповіла Інес. — Іноді. Коли ми були потрібні одне одному.

— Маєш на увазі, коли я тобі був не потрібен?

— Коли я втомлювалася бути в чужих очах просто жертвою зґвалтування. І коли мені ставало страшно від розуміння того, на що ти ще здатен, аби справити на мене враження.

— Я витягнув тебе із Бойлі-Гайтс і дав нове життя.

— Екслі, ти почав лякати мене, — сказала Інес. — Я просто хотіла бути дівчиною, яка зустрічається із хлопцем, і Бад мені це дав.

— Не смій вимовляти його імені в цьому будинку!

— Маєш на увазі, у твоєму будинку?

— Я забезпечив тобі гідне життя! Що б ти робила зараз, якби не я? Місила би в якійсь халупі тісто на тортилью?

— Querido^[22], ти так легко перетворюєшся на чудовисько!

— Скільки ще ти мені брехала, Інес? Скільки ще брехні було між нами?

— Екслі, може, досить?

— А це вже ні, викладай усе.

У відповідь — мовчання.

— Скільки ще у тебе було чоловіків? Зізнавайся, у чому ще ти мене обманювала?

У відповідь — мовчання.

— Після всього, що я зробив для тебе? Шльондра. Відповідай!

У відповідь — мовчання.

— Я тебе познайомив зі своїм батьком. Ти завдяки мені дружиш із Престоном Екслі. Скільки ще кобелів ти ублажала у мене за спиною? Якою іще брехнею відплатила за те, що я для тебе зробив?

— Краще тобі цього не знати, — тихим голосом відповіла Інес.

— Це вже я сам розберуся, курво ти гойдана.

Інес відірвалася від дверей і ступила вперед.

— По-справжньому я збрехала лише одного разу, та й то — заради тебе. Навіть мій дорогий Бад цього не знає, так що, сподіваюся, ти будеш задоволений.

— Я не боюся брехні, — відповів Ед, зірвавшись на рівні ноги.

— Ти боїшся всього, — засміялася Інес.

І він не знайшов, що відповісти.

— Ти чорні, які мене зґвалтували, — відповіла Інес, — не могли вбити людей у «Нічній сові», бо вони були зі мною протягом всієї ночі. Вони ані на хвилину мене не залишили. Я збрехала, бо знала, як тебе мучитиме те, що ти вбив заради мене чотирьох чоловік. Хочеш, скажу, що таке справжня брехня? Ти і твоя дорогоцінна абсолютна справедливість.

Ед кинувся до дверей, затуливши вуха долонями, аби вгамувати гамір думок у голові. Надворі було темно і холодно, аж раптом йому здалося, що він бачить перед собою підвішеного за ноги мертвого Діка Стенса.

Розділ 43

Бад знову торкнувся новенького жетона із написом «Сержант» на місці такого звичного жетона «Поліцейський». Закинувши ноги на письмовий стіл, сьогодні він прощався із Відділом убивств.

У його кабінеті й сам чорт би ногу зламав. П’ять років паперової роботи — це вам не жарти. Дадлі сказав, що перехід у відділок «Голлівуд» тимчасовий, мовляв, те, що він склав на сержанта, заскочило керівництво зненацька, та і Тад Ґрін вирішив трохи його провчити за те розбите вікно, яке Вайт виніс двома хуками після того, як дізнався, що Діка Стенса приговорили до страти. Що ж, це було справедливо, бо сищика, який розкриває серйозні справи, з нього так і не вийшло. У цьому переході його лише засмучувало те, що після того, як він залишить Відділ убивств, він уже не матиме легкого доступу до рапортів про мертві тіла, а значить, розслідувати справу покидька, що убив Кеті Джейнвекй та інших повій, стане набагато важче.

Забирав він із собою небагато: іменну новеньку табличку «Сержант Венделл Вайт», фотографію Лінн, коли вона була вже брюнеткою, не схожою на Вероніку Лейк, старе фото з Дадом у мотелі «Вікторія», коли він працював у Відділі організованої злочинності. Причандалля, яким він вибивав із гангстерів інформацію — кастет і кийок з набалдашником, — Бад забирати не хотів. Речі із шухляди столу: дипломи з криміналістики від ФБР; спадщина Діка Стенсленда — шість штук зелених, які він підняв на пограбуваннях алкогольних крамниць. Останній лист Діка, який передав Бадові охоронець.

«Напарнику,

зараз я шкодую про все, що зробив. А особливо я шкодую про те, як жорстоко поводився із людьми, віддавшись образові поліцейського, яким він, на мою думку, мав бути, шкодую про тих хлопців, яких ми побили під Різдво, про тих двох, яких я застрелив в алкогольній крамниці. На жаль, нічого вже не змінити. Так що я можу лише вибачатися, але і вибачення мої нікому не цікаві. Я постараюся прийняти своє покарання із гідністю. Я думаю про те, що ти міг би легко опинитися на моєму місці й чинити те саме, що і я, але тобі просто пощастило. Переконаний, іноді такі думки відвідують і тебе. Як би мені хотілося, аби люди зважали на покаяння таких хлопців, як ти і я. Я розплачуся за все, що я зробив, і я заслужив на це, але, на мою думку, остаточно штовхнув мене на слизьку доріжку Екслі, який просто хотів вислужитися. І якщо і є в мене останнє бажання, то я бажаю, аби ти помстився йому за мене, тільки я тебе благаю: не гарячкуй і не нароби дурниць, як я. Використай свою голову і ті гроші, які я тобі залишив сам знаєш де, і дай просратися цьому виродкові — прощальний привіт Діка Стенса. Удачі, напарнику. Я й досі не можу повірити, що коли ти це читатимеш, я вже буду мертвий.

Дік».

Із завжди замкненої на подвійний замок шухляди внизу стола він дістав дві теки із матеріалами, записаними так, ніби це заповнював їх запопадливий школяр, на убивства Кеті Джейнвей та інших повій, а також у справі «Нічної сови». Дві папки, які доводили, що він був справжнім детективом. Ось вона — помста Діка Стенсленда Еду Екслі. Він витягнув папки і знову їх перечитав.

Справа Джейнвей.

Коли їх із Лінн пристрасть трошки охолола, він занудьгував. З іншими жінками він не зустрічався, якщо не зважати на випадкові й нечасті побачення із Інес. Він двічі завалив іспит на сержанта, на гроші Діка оплатив участь у семінарі з криміналістики, у вільний час підробляв у Дада у Відділі організованої злочинності: зустрічав в аеропортах та на вокзалах хлопців, які хотіли підім’яти під себе злочинність в Лос-Анджелесі, завозив їх до мотелю «Вікторія», вибивав з них усе лайно і відправляв назад в аеропорт, на вокзал чи автостанцію. Дад називав ці операції «стримуванням»; після таких випадків Бад не міг змусити себе подивитися на власне відображення у дзеркалі. У Відділі вбивств ніколи нічого цікавого йому не перепадало: Тад Ґрін футболив його, доручаючи розслідування іншим хлопцям. На курсах Бад дізнався чимало цікавого про психологію злочинців і методи розслідування й вирішив застосувати здобуті знання на старій справі, яка й досі не давала йому спокійно спати — на вбивстві Кеті Джейнвей.

Він перечитав матеріали справи, зібрані Джо Ді Ченцо: жодних доказів, жодних підозрюваних, усе списано на випадковий злочин на сексуальному ґрунті. Перечитав також протокол розтину: Кеті Джейнвей забили до смерті, обличчя там просто не залишилося, у вбивці на обох руках були персні. У роті, анусі та піхві сперма групи В+; три окремі еякуляції — цей виродок розважався, як міг. На курсах, коли вони розбирали подібні випадки, їх учили, що так діяти може лише сексуальний маніяк, тож він на одному злочині не зупиниться й убиватиме знову і знову.

І тоді він взявся знову до роботи, яку ненавидів усім серцем, — порпатися в документах.

У поліції Лос-Анджелеса та департаменті шерифа подібних справ — розкритих або нерозкритих — він не виявив, хоча це забрало в нього вісім місяців часу. Тоді він почав шукати в сусідніх поліцейських управліннях — у цьому Бадові добряче допомагали гроші, отримані від Стенса. В окрузі Орандж та окрузі Сан-Бернардіно нічого знайти не вдалося, аж ось — після іще чотирьох місяців пошуків — дещо вдалося знайти у Сан-Дієґо: Джейн Мілдред Гемшер, 19 років, повія, дата смерті — 8 березня 1951, той же почерк і манера зґвалтування. І так само ані доказів, ані підозрюваних, справу закрито.

Але матеріали поліції Лос-Анджелеса та Сан-Дієґо завели його в глухий кут; йому пригадалося, як Дадлі Сміт просив його забити на вбивство Кеті Джейнвей, побоюючись, що Бадові на цій справі може конкретно зірвати дах. Але він копав далі й невдовзі знайшов іще один такий випадок: Шерон Сьюзен Пелвік, 20 років, повія, дата смерті — 29 серпня 1953 року, Бейкерсфілд, Каліфорнія. Усе ідентично — підозрюваних нема, доказів немає, справу закрито. Дад із ним ніколи про це розслідування не говорив — ніби не знав, що Вайт його веде.

Він зганяв у Сан-Дієґо та Бейкерсфілд — ознайомився із матеріалами справ, докопався до копів, які вели ці випадки. Їм ці висяки свого часу добряче набридли, тому вони на запитання Бада відповідали дуже неохоче. Він спробував реконструювати картину часу й місця: хто був в тому чи іншому місті у момент скоєння вбивств. Перевірив архіви залізниці, автовокзалів та авіакомпаній, шукаючи збіги імен, але нічого так і не знайшов. Єдине, чого йому вдалося досягти, — домогтися обіцянки повідомити, якщо будуть схожі випадки. І ось із роками з’явилися ще три жертви: Саллі Де Вейн, 17 років, повія, Нідлс, Арізона, дата смерті — 2 листопада 1955 року; Кріссі Вірджинія Ренфро, 21 рік, повія, Сан-Франциско, 14 липня 1956 року; Марія Волдо, 20 років, повія, Сіеттл, 28 листопада 1957 року — усього два місяці тому. І тут все знайоме: повний голяк. Бад крутив ці справи в різні боки, застосовував різні прийоми, про які дізнався під час навчання, —нічого. Кеті Джейнвей та п’ятьох інших повій зґвалтували й забили до смерті, але нікого, окрім нього самого, це не цікавило.

І тепер сто шістнадцять сторінок його розслідувань, які поки що нікуди, окрім глухого кута, не вели, відправляються із ним у відділок «Голлівуд».

Так само як і інша важлива для нього справа, яку він без кінця перечитував та перевіряв. Стенс був би задоволений, бо кожна сторінка в цій теці — то цвях у труну Еда Екслі. Бадовою спиною й досі ганяли сироти, коли він промовляв ці слова.

«Нічна сова».

Він повернувся до розслідування «Нічної сови», не припиняючи цікавитися убивством Кеті Джейнвей. Кеткарт, ниточка порнографії, докази, які приховували, — усе це уже могло попсувати репутацію Екслі. Час зіграв тоді проти нього — Бад був недостатньо меткий, аби швидко все розв’язати, чорномазі втекли, і Екслі їх просто розстріляв. Справу «Нічної сови» закрили, проігнорувавши купу дивних і незрозумілих фактів. Минуло кілька років, він знову взявся за убивство Кеті Джейнвей і дещо накопав. Маленька Кеті змушувала його безкінечно думати про бійню в «Нічній сові».

Довелося попрацювати головою.

Тоді, у 1953-му, двоє знайомих Кеті Джейнвей — Двайт Жілетт і Сінді Бенавідес — розповіли йому, що незадовго до смерті Кеткарта у барах з’явився якийсь хлопець, схожий на Дюка, який нібито хотів «перебити йому бізнес». Але що там було перебивати — на Дюка працювало дві заїжджених кобили. Але, можливо, йшлося про ті грандіозні плани Дюка Кеткарта, пов’язані із розповсюдженням порнографії? Це лише спершу його балачки здавалися маячнею завзятого базіки, але Енґлеклінґи стверджують, що він підійшов до справи відповідально й приніс детально опрацьований план: вони друкують журнали, він їх продає, вони просять Мікі Коена про стартовий капітал.

Отже, факти.

Він навідався до Дюка додому після бійні в «Нічній сові». У квартирі було прибрано, усі відбитки пальців знищено, але хтось порпався у шафі Дюка. У помешканні знайшовся телефонний довідник Сан-Бернардіно зі сторінками, загнутими на розділі із номерами друкарень. Піт і Бакс Енґлеклінґи володіли друкарнею в Сан-Бернардіно; з цього ж міста походила й одна із жертв «Нічної сови» — Сьюзен Ненсі Леффертс.

Гаразд, тепер — до висновків патологоанатома.

Тіло Кеткарта ідентифікували за двома пунктами: шляхом порівняння фрагментів зубного протезу із тим, що було у тюремній медичній карті Кенткарта, і завдяки спортивній куртці із монограмою «Д.К.». Протези були стандартні — на такі у в’язниці може розраховувати кожен в’язень у Каліфорнії.

У Бада з’явилися сумніви. А потім він згадав те, що було відомо лише йому.

Кеті Джейнвей розповіла про «милий» шрам на грудях Дюка. У протоколі розтину, складеному доком Лейманом, про шрам немає ані слова, а в груди Кеткартові не стріляли. І останнє: зріст Кеткарта, згідно з тюремною картою,— 172 сантиметри, а вбитий у «Нічній сові» мав зріст 176 сантиметрів.

Висновок: у «Нічний сові» вбили двійника Кеткарта, а не його самого.

Причина?

Через порнуху.

Сінді Бенавідес і Дюк Кеткарт були вже готові продавати її; розслідуванням цих порножурналів опікувалися тоді хлопці із Відділу моралі — він ознайомився зі звітами усіх чотирьох, які вели цю справу, і всі вони не знайшли нічого, вартого уваги. А потім раптово помер Расс Міллард, і про ці журнали взагалі забули. А брати ж Енґлеклінґи розповіли, як до них звернувся Дюк Кеткарт, як вони навідалися у в’язниці до Мікі Коена, як він відмовився дати їм грошей. На їхню думку, Мікі Коен міг замовити вбивства в «Нічній сові» нібито з моральних переконань. Що за дурня! А якщо Мікі й справді стоїть за «Нічною совою», але з іншої причини? Екслі в одному зі звітів зазначав, що вони із Бобом Ґаллодетом почали розробляти цю версію, але потім чорні втекли із в’язниці і ту бійню повісили на них.

А в нього склалася власна теорія.

Може, Коен проговорився про наміри Кеткарта/Енґлеклінґів комусь із в’язнів, або це міг зробити, скажімо, Дейві Ґолдман? А раптом цей в’язень, звільнившись, під виглядом конкурента-сутенера зібрав про Дюка достатньо інформації? Може, він убив Дюка, вкрав його одяг, почав видавати себе за нього, але випадково загинув у «Нічний сові», бо Кеткарт полюбляв там бувати. Або, що здається набагато імовірнішим, приїхав туди на зустріч зловмисників, щось пішло не так, вбивці поїхали, а потім повернулися з дробовиками і пристрелили того, хто видавав себе за Кеткарта, а заодно з ним ще й п’ятьох ні в чому не винних людей, щоби замаскувати вбивство під пограбування?

Він почав працювати над своєю версією.

Спершу перевірив списки звільнених з в’язниці Мак-Ніл: у період між зустріччю Енґлеклінґів із Коеном та стріляниною в «Нічний сові» з тюрми вийшли лише чорні або білі, які були за комплекцією занадто великі або занадто маленькі, аби вдавати із себе Кеткарта. Але ж Коен міг тріпатися про плани Кеткарта, і про них міг дізнатися через четверті-п’яті руки хтось, хто й не перебував у в’язниці.

Теорії в його голові виникали одна за одною, йому шалено хотілося довести, що з нього може вийти справжній детектив:

Припустімо, вбивства в «Нічний сові» пов’язані із тими порножурналами. Виходить тоді, що ті чорнозаді і справді невинні, а справжні вбивці підкинули дробовики в машину Рея Коутса. А це означає, що фіолетовий «меркурій», який бачили біля «Нічної сови», був просто збігом — вбивці не могли знати, що першими підозрюваними стануть троє чорних, які заради розваги влаштували стрілянину у Ґріффіт-парку. Отже, вбивцям якось вдалося знайти автомобіль Коутса раніше за поліцейських і підкинути туди дробовики, позбувшись відбитків пальців. Існує купа способів, як вони могли це зробити.

1. Коутс, уже сидячи у в’язниці, міг розповісти про те, де сховав машину, своєму адвокату; вбивці або їхня людина могли вийти на адвоката й дістати потрібну інформацію або взагалі, домовитися із ним заздалегідь, щоб він вивідав у Коутса те, що їм треба.

2. Бандити могли проговоритися комусь із сусідів по камері, можливо підсадному від убивць.

3. І його улюблена версія, яка була в той же час найпростішою: вбивці виявилися розумнішими за поліцейських, почали власні пошуки і передовсім взялися за гаражі біля закинутих будинків, поки копи просто прочісували райони.

Або ж чорні проговорилися комусь у камері, людина вийшла й розповіла справжнім вбивцям, або ж — малоймовірно, але все-таки — якийсь недоброчесний коп міг підштовхнути пошуки вбивць у правильному напрямкові. Утім, перевірити все це неможливо: архіви в’язниці за 1935—1955 роки було знищено із метою очистити місце для нових справ.

Або в бійні в «Нічній сові» і справді могли бути винними чорномазі.

Можливо, це була інша банда, яка спершу каталася містом, потім стріляла у Ґріффіт-парку, а потім завалила шістьох осіб у забігайлівці. І їхній фіолетовий «форд»/«шевроле»/«меркурій» 1948—1950 року випуску так і не знайшли, тому що пофарбований він був власноруч, а за документами автоінспекції проходив під іншим кольором.

Бад, який ніколи особливо не користувався в роботі головою, тепер без кінця думав…

Брати Енґлеклінґи продали свою друкарню в середині 1954-го й розчинилися у повітрі. Він спробував їх розшукати два роки тому, але знайти не вдалося, як і натяків на те, де може бути тіло справжнього Кеткарта. Аж ось — півроку тому — з’явилася зачіпка в Сан-Бернардіно.

За словами одного з мешканців містечка, він бачив Сьюзен Ненсі Леффертс в компанії людини, яка за описом дуже нагадувала Дюка Кеткарта, і трапилося це за два тижні до бійні в «Нічній сові». Бад показав йому знімки Дюка; чоловік відповів, що «схожий, але не він». У звітах по «Нічний сові» зазначено, що Сьюзен Ненсі, коли почалася стрілянина, кинулася до чоловіка, що сидів за сусіднім столом, двійника Дюка, нібито їй не знайомого. Чому ж вони сіли за різними столиками? Бад спробував було з’ясувати щось у матері Сью Леффертс і через неї вийти на її хлопця. Але мати покійної говорити з ним не забажала.

Чому?

Бад зібрав сумку: усе своє барахло і майже п’ять кілограмів паперів. Справа знову застрягла — жодної ниточки, відколи він підібрався до Мікі Коена. Він пішов до ліфта — прощавай, Відділе вбивств.

Назустріч йому йшов, дивлячись просто в очі, Ед Екслі.

З його вигляду було зрозуміло, що йому все відомо про Бада з Інес.

Розділ 44

Засідка біля крамниці «Ранчо Генка» на розі 52-ї та Централ. Над дверима табличка: «Переведення в готівку чеків соціального забезпечення». Третє січня, день видання допомоги, тож на хідниках зібралися спраглі готівки. У П’ятої бригади Підрозділу нагляду з’явилася інформація, що якийсь хлопчина зі своїм приятелем збираються обчистити крамницю. Якась дівчина розізлилася на свого хлопця за те, що той переспав з її сестрою, і настучала на нього копам. Джек зі своєї машини стежив за входом до магазину. Спостережний пост на 52-й зайняв сержант Джон Петєвіч, причому сидів він там із такою мордякою, ніби був завзятим головорізом, а не поліцейським.

Пообідав Джек чіпсами із горілкою. Він позіхнув і потягнувся; судова справа — Араґон проти Піментеля, усе, як і хотів Лоу. Він мав зустрітися з ним сьогодні ввечері на якісь тусовці для політиканів. Горілка обпікала йому шлунок, шалено хотілося відлити.

Раптом — автомобільний гудок. Петєвіч жестом показав на тротуар. До крамниці зайшли двоє білих молодиків.

Джек прожогом кинувся через вулицю. Петєвіч також наблизився до входу. Вони разом зазирнули всередину через прозорі двері. Грабіжники стояли біля каси, спиною до входу — дістали пістолети, у руках повно грошей.

Господаря ніде не було видно, як і клієнтів. Джек кинув погляд у дальній кінець прилавка — стіни були забризкані кров’ю і розмазаними мізками. СТРІЛЯЛИ ЧЕРЕЗ ГЛУШНИК. ЩЕ ОДИН СПІЛЬНИК БІЛЯ ЗАДНІХ ДВЕРЕЙ. Джек вистрілив виродкам у спину.

Петєвіч закричав; біля чорного виходу почулися кроки. Джек вистрілив ще раз — навмання — і кинувся навздогін. Над його головою розбилися в друзки пляшки; нападник стріляв також навмання і таки через глушник — замість пострілів чулися тільки приглушені звуки. Джек побіг у кінець прилавка, де лежали двоє мертвих грабіжників, але задні двері зачинено. Петєвіч, не довго думаючи, виніс їх пострілами з пістолета, і вони побачили третього зловмисника, що тікав алеєю. Джек вистріляв йому услід всю свою обойму; втікач перестрибнув через паркан. З вулиці почулися крики вітрищак. Перезарядившись, Джек також перемахнув через паркан і опинився на чиємусь подвір’ї. І тут на нього накинувся доберман. Пес несамовито гарчав та намагався вкусити його за обличчя — Джек вистрілив. Пес, стікаючи кров’ю, завалився на землю; Джек знову почув постріли — паркан від них розлітався на щепи.

На подвір’я влетіли двоє патрульних. Джек кинув свій пістолет на землю, але патрульні стріляли, мов дурні, навсібіч, розносячи на друзки нещасний паркан.

— Офіцер поліції! Офіцер поліції! Агов, поліція! — крикнув Джек, піднявши руки вгору.

Вони повільно наблизилися та обшукали його — зовсім ще молоді. Вищий з них дістав його жетон.

— Опа… Вінсеннс? Колись ти був найкрутішим копом Лос-Анджелеса, так?

Замість відповіді Джек врізав йому коліном по яйцях. Високий завалився на землю; його напарник дивився на них, роззявивши рота.

Джек розвернувся й пішов геть звідти у пошуках місця, де можна було б випити.

Він знайшов забігайлівку й почав замовляти склянку за склянкою. Після двох перших перестали тремтіти руки, ще після двох в нього прокинувся потяг до красномовства.

— Ті, кого я тільки-но вбив: звиняйте, хлопці, я насправді краще стріляю у беззбройних цивільних. Мене змушують піти на пенсію, так що я думав, що до того, як виповниться двадцять років, відколи я працюю у поліції, я встигну відправити за ґрати ще кілька негідників.

Моя дружино: ти вважала, що береш шлюб із героєм, але потім подорослішала і зрозуміла, що помилялася. Тепер хочеш закінчити юридичний факультет і стати правником, як татко та Елліс. Про гроші паритися тобі не доведеться — тато купив тобі будинок, організував весілля, і за освіту татко також заплатить. Коли ти прочитаєш в газетах, що твій чоловік на чергуванні застрелив двох озброєних грабіжників, ти вирішиш, що це перші зарубки на стовбурі його пістолета. Але де там — у сорок сьомому році борець із наркоманами Джек пристрелив двох ні в чому не винних людей. Це, дитинко, із тих секретів, які йому іноді дуже хочеться тобі розповісти, аби бодай трохи оживити ваше шлюбне життя.

Джек всадив іще три склянки. Після цього подумки повернувся туди, куди завжди повертався, добряче напившись: у п’ятдесят третій рік, до тієї справи з порнухою.

Шантажу він не боявся: застрахований він був від цього залізно, на вбивство Гадженса поклали з прибором — репортери із «Цілком таємно» намагалися замутити своє розслідування, але теж нічого не знайшли. Петчетт і Брекен його не чіпали — вони мали копію Сідового досьє на Джека, але чесно дотримували угоди. Він чув, що Лінн досі була з Бадом Вайтом, але для нього ця далеко не дурна повія та її сутенер давно уже перетворилися на не зовсім приємні спогади тієї далекої кривавої весни. А от порнуха йому так і не давала спокою.

Він тримав її в сейфі в банку. Він знав, що журнали там, знав, що вони його збуджують, а також знав, що якщо забагато про них думатиме, то це зруйнує його шлюб. Він занурився з головою у сімейне життя, зводячи в їхньому будинкові любові міцні стіни, через які не долинуло би ані поголоску про ту весну. І, як не дивно, одруження й тверезий спосіб житті дали свої результати. Але, по суті, це просто відтермінувало катастрофу — з часом Карен зрозуміла, хто він такий насправді.

Вона бачила, як він лупцює собачника Перкінса; він вживав слово «нігер» перед її батьками. Вона допетрала, що його геройства, про які розповідали у пресі, — брехня. Вона бачила його п’яним та розгніваним. Він ненавидів її друзів, а його — Міллер Стентон — зник з його життя, як тільки Джека викинули із «Жетона честі». Він знудився життям із Карен, спробував розвіятися за допомогою тієї порнухи — і пропав.

Він знову наважився було ідентифікувати моделей — і нічого. Поїхав до Тіхуани, накупив іще порножурналів — і нічого. Спробував шукати Крістін Берджерон, навіть через телетайп шукав, однак ані крихти інформації нарити не вдалося. Ніяких реальних доказів і слідів він так і не дістав і тоді вирішив створити фальшивку.

Він почав купувати вуличних повій та дівчат за викликом. Він розкладав їх у позах, у яких були дівчата з журналів. По три, по чотири — вибудовував з них ланцюжки на килимі. Він наряджав їх у театральні костюми, змушував повторювати рухи, які бачив на знімках. Він мавпував побачені фотографії і створював власні; іноді він навіть замислювався про кров та каліцтва, але потім лякався своїх думок.

Реальні жінки ніколи не збуджували його настільки сильно, як ці зображення; і лише страх утримував його від того, аби піти напряму до «Флер-де-Ліс» — джерела усіх його бажань. А ще він не розумів, чого боїться Карен і чому досі не пішла від нього.

Після останньої склянки всі погані думки зникли.

Джек розплатився й рушив до своєї машини. З машини хтось познімав ковпаки та двірники. На місці злочину неподалік «Ранчо Генка» — огороджувальна стрічка, дві поліцейських машини. Навіть штрафної квитанції за неправильне паркування на вітровому склі не було — мабуть, вандали вкрали і її.

Він заявився на вечірку у самому її розпалі — був тут і Елліс Лоу і якісь товсті гаманці із Республіканської партії. Жінки в коктейльних сукнях, чоловіки — у темних костюмах. І тут Джек — у штанах, спортивній футболці, заляпаній собачою кров’ю.

Джек помахав офіціантові, взяв собі мартіні. Зупинився поглядом на фотографіях у рамках, що висіли на стіні.

Там можна було дослідити усі віхи політичної кар’єри Елліса Лоу: ось стаття про вибори окружного прокурора у 1953-му в «Гарвард Лоу Рев’ю», а ось на іншій фотографії Елліс Лоу розповідає пресі, що нігери встигли зізнатися у бійні в «Нічній сові», перед тим, як накивали п’ятами із в’язниці й були застрелені. Джек засміявся, хльоснув мартіні й ледве не вдавився оливкою.

— Раніше ти одягався набагато краще, — почулося в нього за спиною.

— Ну, — обернувся Джек, — раніше я взагалі був крутим перцем.

— Цікаво, як ти виправдаєш свою появу у настільки невідповідному вигляді?

— Ну, я сьогодні вбив двох чуваків.

— Зрозуміло. Ще щось?

— Ага, я їх обох убив пострілами в спину, а ще я застрелив чужого пса і втік, поки не з’явилося якесь начальство. А, ну, і якщо ти не помітив, після цього я нажерся. Еллісе, давай уже до справи, гаразд? Кого там сьогодні треба потрусити?

— Джеку, тихіше.

— Куди ти там далі, бос? Сенат чи Білий дім?

— Джеку, тут не час і не місце для таких розмов.

— Ой, та годі тобі. Кажи вже. Куди балотуватимешся у 1960-му?

— Гаразд, до Сенату, — прошипів Лоу. — Я хотів попросити тебе про послугу, але не тоді, коли ти в такому стані. Проспишся, прийдеш в себе — тоді й поговоримо.

До їхньої розмови прислухалися тепер усі присутні.

— Та чого ти ламаєшся, ну? Я ж весь до твоїх послуг! Кажи вже, кого ми сьогодні потрусимо?

— Сержанте, тихіше, — підвищив голос Лоу.

— Ах ти ж, мудило! — відповів Джек. — Гівна би ти без мене пробився. Це я для тебе Макферсона підставив, це я йому підсипав снодійного й підклав йому ту чорну дівку, так що це я заслуговую на те, аби знати, кого ти збираєшся потрусити наступним.

— Тобі кінець, — хрипким шепотом видушив із себе Лоу.

— О-о-о, сподіваюся на це! — відповів Джек, плеснувши йому в обличчя свій мартіні.

Розділ 45

— … і ми повинні бути не просто прикладом високої моральності, як зазначив у своїй вчорашній промові начальник поліції Паркер. Ми — вододіл між старою та новою поліцією, між старою системою, в основі якої лежали кумівство та насильство із залякуванням, і новою системою, народження якої ми зараз спостерігаємо на власні очі: елітних поліцейських частин, які слугуватимуть втіленням суворої та непорушної справедливості та усвідомлюватимуть, що міцність усієї системи правопорядку залежатиме від міцності найслабших її ланок. Ну і нарешті, на нас покладено тяжке завдання створити імідж поліції Лос-Анджелесу в очах громадськості. Пам’ятайте про це, коли читатимете скарги на своїх колег, і вмійте поставитися до них із розумінням. Також не забувайте про це, коли я доручу вам розслідувати справи людей, з якими ви працювали раніше і які вам, можливо, подобалися. Пам’ятайте, що головне наше завдання — вершити абсолютне правосуддя за всяку ціну.

Ед зупинився і поглянув на своїх підлеглих: двадцять два сержанти, двоє лейтенантів.

— А тепер, джентльмени, перейдімо до технічних подробиць. За часів мого попередника лейтенант Філліпс і лейтенант Стінсон працювали в різних частинах розслідування незалежно одне від одного. Відтепер безпосереднє командування Відділом буду здійснювати я, а лейтенант Філліпс і лейтенант Стінсон виконуватимуть роль моїх заступників на альтернативній основі. Сержанта Клекнера та сержанта Фіска я призначаю своїми особистими помічниками: з ними ми будемо зустрічатися щоранку о 7:30. Лейтенанте Стінсоне та лейтенанте Філліпсе, прошу вас за годину зайти до мене в кабінет, поговоримо про нагальні справи. Усе, джентльмени, вільно.

Учасники зібрання почали мовчки розходитися; кімната для інструктажу швидко спорожніла. Ед прокрутив у голові власну промову, розуміючи, що ключові слова «абсолютне правосуддя» звучать у його голові голосом Інес Сото.

Ед взявся витрушувати попільнички, розставляти стільці, очистив дошку для оголошень. Обтрусив від пилу прапорці на кафедрі. Знову зазвучали в його голові слова щойно сказаної промови, але тепер уже голосом батька: «Міцність усієї системи правопорядку залежатиме від міцності найслабших її ланок». Ще два дні тому Ед виголошував би цю промову щиро. Але зізнання Інес Сото перетворило її на паскудну брехню.

Прапорці із золотою облямівкою. Брехня, яка обсипала його золотом: він убив тих чотирьох, заходячись від безсилої люті. Але це ті покидьки, що влаштували бійню в «Нічній сові», наділили лють такою силою, тож можна вважати, що правосуддя просто дістало винних. А тепер він по-іншому ставився до того захоплення, з яким говорила про нього лос-анджелеська публіка: мовляв, що він — герой, що він крутіший за всіх. Над ним нависла загроза помсти з боку Бада Вайта, настільки дурного, що він би навіть не зрозумів, що помстився: проста зрада і кілька сказаних жінкою слів змушували його тремтіти від думки, що його слава ось-ось розлетиться на друзки.

Ед увійшов до свого кабінету: там було чистенько та охайно. На столі — скарги. Він сів і взявся за роботу.

Схоже, Джек Вінсеннс опинився у величезній халепі.

3 січня 1958 року: під час засідки Підрозділу нагляду Джек Вінсеннс застрелив двох озброєних грабіжників, які перед цим вбили трьох осіб у крамничці на півдні міста. Вінсеннс погнався за третім грабіжником, загубив його й натрапив на двох молодих патрульних, які не знали, що він офіцер поліції. Патрульні відкрили по ньому вогонь, прийнявши Вінсеннса за одного з бандитів; Вінсеннс кинув зброю та дозволив себе обшукати, а потім напав на одного із патрульних і залишив місце злочину до приїзду коронера і хлопців із Відділу вбивств. Словом, третьому нападникові вдалося втекти; а потім Вінсеннс вирушив на вечірку на честь власного свояка окружного прокурора Елліса Лоу. Заявившись туди п’яним в дим, він словесно образив Лоу та плеснув йому в обличчя зі свого келиха — і все це на очах у гостей.

Ед переглянув особисту справу Вінсеннса. У травні 1958-го його мали відправити на пенсію, і тоді — прощавай, Сміттє-Джеку, можна про тебе забути. Стоси його звітів з того періоду, коли він служив у Відділі боротьби з наркотиками: чіткі, детальні. А між рядками легко читалося: особливо завзято він полював на дрібних порушників, тих, хто вживав, — на джазменів та відомих осіб із Голлівуду, що підтверджувало старі чутки, буцімто він зливав інформацію до журналу «Цілком таємно». До відділу моралі Вінсеннса перевели після розборок із «Кривавим Різдвом». І ще один стос рапортів: букмекерство, незаконна торгівля спиртним. Ці звіти були так само чіткі й детальні, але видно було, що до такої роботи душа в нього не лежала. А ось звіти з весни 1953-го: Расс Міллард, що на той момент керував відділом, починає розслідування справи про порножурнали, яке велося паралельно із розслідуванням обставин бійні у «Нічній сові». І — ти диви: Джек, якому доручили розслідувати справу про порнуху, без кінця повторює, що ніяких зачіпок знайти не вдалося, без кінця згадує, що інші офіцери, які ведуть цю справу, також нічого не нарили і навіть двічі пропонує закрити справу.

А це вже геть не схоже на звичайну поведінку Джека Вінсеннса.

І відбувалося це тоді ж, коли розслідували убивства у «Нічній сові».

Ед знову замислився.

Брати Енґлеклінґи, Дюк Кеткарт, Мікі Коен. Було вирішено, що ці порножурнали не мають нічого спільного із «Нічною совою» — особливо після того, як тих трьох чорних покидьків застрелили і справу закрили.

Ед знову перечитав досьє. Роки ідеальних звітів — і один випадок, який вибивається із загальної логіки. Вінсеннс повернувся до Відділу наркотиків у липні 1953-го, а далі все пішло по-старому, аж допоки його не перевели до Підрозділу нагляду.

Дідько, а це й справді цікаво.

Який збіг — час саме тоді, коли розслідували бійню в «Нічній сові»,

А ще навесні 1953-го було вбито Сіда Гадженса, і вбивство його теж лишилося нерозкритим. Ед натиснув кнопку зв’язку із секретаркою.

— Так, капітане?

— Сьюзен, з’ясуйте, хто, окрім сержанта Джона Вінсеннса, працював у четвертій бригаді Відділу моралі в квітні 1953 року. Коли з’ясуєте — дізнайтеся, де вони всі зараз.

Результати він мав на руках за півгодини. Сержант Джон Гендерсон та офіцер Томас Кіфка пішли у відставку; сержант Льюїс Стейтіс служить у Банко. Ед викликав його до себе; через десять хвилин Стейтіс увійшов до нього в кабінет.

То був величезний мужик — високий та сутулий. Він помітно нервувався, хоча й не дивно. Зазвичай мало приємного, коли ні з того, ні з сього тебе викликають до Відділу внутрішніх розслідувань. Ед жестом вказав йому на стілець.

— Сер, — сказав Стейтіс, — якщо це через…

— Сержанте, особисто вас це жодною мірою не стосується. Йдеться про офіцера, з яким ви працювали у Відділі моралі.

— Капітане, та я служив там сто років тому.

— Я знаю. З кінця 1951-го до літа 1953-го. Вас перевели звідти в той самий час, коли я здобув звання капітана. Сержанте, наскільки добре ви були знайомі із Джеком Вінсеннсом?

Стейтіс посміхнувся.

— Що смішного? — спитав Ед.

— Ну, я читав у газетах, що Вінсеннс грохнув тих двох виродків, і хлопці балакають, що він змотався з місця злочину до приходу керівництва. Це великий проступок, я згоден, а посміхнувся я тому, що зрозумів, про кого саме з Відділу моралі ви питаєте.

— Зрозуміло. І наскільки добре ви були знайомі?

— Джек із тих людей, — похитав головою Стейтіс, — які не прагнуть товариства інших. Одинак, знаєте. Іноді ми разом вели одну справу, але нічого більше.

— Навесні 1953 року ваш відділ розслідував справу про розповсюдження порножурналів, пригадуєте?

— Звісно, стільки часу пішло псу під хвіст. Брудна порнуха, тільки час даремно витратили.

— У ваших звітах значиться, що ніяких зачіпок ви не виявили.

— Так само, як і Сміттє-Джек та інші хлопці. А потім Расса Мілларда перевели на справу «Нічної сови», і на ту порнуху просто забили.

— Ви не пригадуєте, чи не помічали ви в той період, що Вінсеннс якось дивно поводився?

— Нічого такого. Хіба що в офісі він з’являвся дуже рідко, і вони з Рассом один одного дуже недолюблювали. Як я вже казав, Вінсеннс був одинак за натурою. Він з хлопцями із відділу не дуже товаришував.

— Пригадайте, Міллард часом не давав вашій команді не зовсім звичні завдання, коли з’явилася інформація про двох власників друкарні, яким пропонували видавати цю порнуху?

Стейтіс кивнув.

— Так, нібито вважалося якийсь час, що це стосується бійні в «Нічній сові». Ми тоді всі Рассу прямо сказали, що відстежити, хто це лайно робить, — шансів просто нуль.

Отже, одна версія пролетіла.

— Сержанте, пам’ятаєте, яка тоді була срака-морока через цю «Нічну сову» в Управлінні. Пригадайте, будь ласка, як реагував на це все Вінсеннс. Можливо, було щось незвичне?

— Можна я відверто говоритиму? — спитав раптом Стейтіс.

— Звичайно.

— Тоді скажу я вам, мені завжди здавалося, що у Відділі моралі Вінсеннс був, як у воза п’яте колесо. Під час розслідування тієї порнухи він був особливо роздратованим. А від «Нічної сови» йому було відверто нудно. Він був одним із тих, хто заарештував тих трьох чорних, він був присутній тоді, коли знайшли їхню тачку і зброю, — і йому все одно ця справа була не цікава.

І знову — ніяких фактів, самі лише здогадки та інтуїція.

— Подумайте ще, сержанте. Мене цікавить усе незвичне, пов’язане із поведінкою Вінсеннса у той період. Подумайте.

— Ну, можливо лише одна річ, — знизав плечима Стейтіс, — але я не знаю, чи це стосується…

— Усе одно, кажіть.

— Ну, робоче місце Вінсеннса було поруч з моїм, і я іноді добре чув його розмови. Одного разу я сидів у себе за столом і чув уривок його розмови із Дадлі Смітом.

— І?

— І… Сміт просив Вінсеннса постежити за Бадом Вайтом. Він сказав, що Бад дуже близько до серця прийняв убивство якоїсь повії, і Дадлі боявся, що він через це може накоїти дурниць.

Ед відчув, як спиною в нього пробіглися мурашки.

— Що ще ви чули?

— Я чув, що Вінсеннс погодився, а решту розмови не розчув.

— Це було під час розслідування бійні в «Нічній сові»?

— Так, сер. У самий його розпал.

— Сержанте, ви пам’ятаєте убивство Сіда Гадженса, журналіста-скандаліста, яке сталося приблизно в той же час?

— Так, справу цю не розкрили.

— Не пригадуєте, Вінсеннс нічого про неї не казав?

— Нічого, але ходили чутки, що вони із Гадженсом приятелювали.

— Дякую вам, сержанте, — усміхнувся Ед. — Ми розмовляли без протоколу, однак я би попросив вас нікому не розповідати про цю нашу розмову. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів, підіймаючись, Стейтіс, — але от за Вінсеннса мені неспокійно. Я чув, за пару місяців буде двадцять років, як він працює у відділку, він однією ногою вже на пенсії. Може, у нього нерви не витримали, коли він тих двох грабіжників грохнув, тому й утік?

— На все добре, сержанте, — відповів йому Ед.

Щось тут було дуже не так.

Ед сидів на стільці, не замкнувши двері до кабінету, і крутив у голові ситуацію на всі боки.

Вінсеннс міг мати компромат на Бада Вайта.

Чуйка підказувала Едові, що навесні 1953-го Сміттє-Джек чогось страшенно боявся.

Зв’язок порножурналів із бійнею у «Нічній сові».

Він повірив обвинуваченню Інес Сото і вбив трьох невинних.

А тепер Вінсеннс на прицілі його власного розслідування…

Ед натиснув кнопку зв’язку із секретаркою:

— Сьюзен, з’єднайте мене із окружним прокурором Лоу.

Розділ 46

— Ой, ви вже повірте, — сказав Мікі Коен, — мені є про що турбуватися і окрім тієї farshtunkener^[23] «Нічної сови» та farshtunkener порножурналів, які я не читаю так само, як не читаю і Біблію. Мені ця чухня набридла ще п’ять років тому, а тепер вона мені тим більше не цікава. У мене тут своїх проблем повно, наприклад, треба піклуватися про мого бідного малюка.

Бад подивився у бік каміну, де сопів старий товстий бульдог із забинтованим хвостиком.

— Це — Мікі Коен-молодший, мій спадкоємець, — сказав Мікі, — але недовго йому залишилося в цьому собачому світі. Він пережив замах на мене у листопаді, на відміну від моїх костюмів, пошитих у «Сай Деворі». Але після того випадку у нього постійна інфекція у хвості, і зовсім немає апетиту. Думаю, балачки із копами про давно закриту справу на користь його здоров’ю не підуть.

— Містере Коен…

— Мені подобаються ті, хто звертається до мене із належною повагою. Нагадайте, будь ласка, як вас звати.

— Сержант Вайт.

— Отже, сержанте Вайт, у мене дуже сумне життя, скажу я вам. Я, немов ваш Ісус, рятівник усіх гоїв, тягну на своїх плечах увесь цей світ. Спочатку в тюрмі на мене і мого помічника Дейві Ґолдмана напали ці смердючі головорізи, після чого бідоласі Дейву щось там попсувалося в голові, і, коли його випустили, він почав ходити і всім показувати свій шланг; він у нього таки пристойних розмірів, і я не засуджую Дейва за бажання прорекламувати свій орган, але копи дільниці «Беверлі Гіллс» не настільки толерантні, як я, і запроторили його на три місяці до божевільні Камарільйо. І, ніби мені мало цієї біди, коли ваш Ісус вийшов із в’язниці, він дізнався, що кількох його близьких друзів, яких він залишив приглянути за справами, вбили якісь невідомі поци. А інші мої старі й перевірені хлопці мене просто кинули. Господи, та коли б я знав, що Кікі Т., Лі Вакс та Джонні Стомпанато такі…

— Я знайомий із Джонні Стомпом, — перебив його Бад.

— О-о-о! — загримів Мікі. — Його друге ім’я має бути «Юда», у цього сраного Джонні. А Лана Тернер — то його Єзавель, а не Марія Маґдалена, його член доведе його до біди. Звичайно, природа йому дала ще більший орган, ніж Дейву, але, Господь мені свідок, я витягнув його із лайна і зробив цього убогого здирника своїм охоронцем. А тепер він, бачте, не хоче повертатися до мене і воліє запихатися масними сендвічами в їдальні того Кікі й тусуватися із Собачником Перкінсом — брудним типом, який, як я чув від дуже поважних людей, мастак трахати псів. Ви сказали, вас звати Вайт?

— Усе правильно, містере Коен.

— Венделл Вайт? Бад Вайт?

— Так, це я.

— Хлопчику мій, а чого ж ви одразу мені не сказали?

Коен-молодший почав сцяти у камін.

— Не думав, що ви про мене чули, — відповів Бад.

— Ой, та годі вам. Подейкують, що ви — приятель Дадлі Сміта. Ходять навіть чутки, що ви із Дадстером і ще кількома крутими хлопцями охороняли демократію в нашому місті у часи так званого затишшя криміналу. Мотель у Ґардені, кілька ударів по нирках — і оп-ля. Завдяки вам, якщо мені вдасться відірвати моїх старих працівників від пожирання сендвічів та зависання із трахальниками псів, я знову підніму свій бізнес. Я маю бути дуже вдячний вам із Дадлі. Отже, що ви хотіли спитати про «Нічну сову»?

Тепер черга за ним.

— Я чув, брати Енґлеклінґи навідали вас у Мак-Ніл та розповіли про плани Дюка Кеткарта. Я думаю, або ви, або Дейві Ґолдман могли проговоритися комусь у в’язниці, і чутки про це вийшли за тюремні стіни.

— Ні, — відповів Мікі Коен, — я нікому про це не розповідав, навіть Дейві. Це правда, що я з ним міг обговорювати все на світі, але про це не розповів жодній людині на цій планеті. І те саме я сказав тому хлопчикові Екслі, коли він мене допитував. А ось тобі, приятелю, у подарунок версія від Мікстера. Як на мене, завалити п’ятьох випадкових невинних людей заради якихось порножурналів вартує вичинки тільки тоді, якщо вони приносять надприбуток, а це можливо, зі свого боку, тоді, коли сформовано нормальний ринок. Забий, «Нічну сову» рознесли ті чорні, яких потім завалив наш вундеркінд.

— Я не думаю, що Дюка Кеткарта, — відповів Бад, — убили в «Нічній сові». Я вважаю, там опинився чоловік, який видавав себе за нього. Я вважаю, що він убив Кеткарта, забрав його одяг і прийшов до «Нічної сови». І все-таки я думаю, що все це так чи інакше почалося з Мак-Ніл.

— Я тут ні до чого, хлопче, — закотив очі Коен. — Я нікому нічого не говорив. І не можу уявити, аби Піт і Бакс комусь іще про це розповіли. А де цей клоун Кеткарт мешкав?

— Сілверлейк.

— Ну, покопайтеся в пагорбах на районі. Може, і рештки його знайдете.

Цієї миті Вайту раптом пригадалося Сан-Бернардіно і уважний, недовірливий погляд темних очей матері Сью Леффертс через ланцюжок на дверях.

— Дякую вам, містере Коен.

— Забудьте про ту довбану «Нічну сову», — порадив Коен.

Коен-молодший не спускав погляду із паху Бада.

Сан-Бернардіно, Гільда Леффертс. Минулого разу вона швидко його відшила; цього разу він вирішив розпитати її про хлопця її дочки: Сьюзен бачили із чоловіком, що за описом був схожий на Дюка Кеткарта. Якщо знадобиться, Бад був готовий її і залякати.

На дорогу туди пішло дві години. Невдовзі мали відкрити нове шосе, і до Сан-Бернардіно можна буде доїхати удвічі швидше. І тут знову не обійшлося без Екслі — цього разу старшого. А той боягуз малий точно знає про них із Інес, це було написано в нього на обличчі, коли вони несподівано зустрілися біля ліфта. Вони обидва тепер чекали слушної нагоди, аби завдати вирішального удару. Але Бад знав, що перевага на його боці — Екслі ніколи не визнає, що Бадові вистачить мізків на хитрий і прорахований удар.

Гільда Леффертс мешкала в халупі із дощатою прибудовою. Бад підійшов до будинку, перевірив поштову скриньку. Там знайшлися чудові інструменти для залякування в разі чого — чеки з пенсійного фонду «Локгід», чек соціального страхування та чеки Окружної благодійної служби. Бад натиснув на кнопку дзвінка.

Двері зі скрипом відчинилися, і за ланцюжком з’явилося обличчя Гільди Леффертс:

— Я вам казала це раніше і повторю ще раз. Меня не обходять ваші питання, просто дайте спокій моїй нещасній дочці!

Бад показав їй чеки.

— Окружна благодійна служба дала дозвіл притримати ці чеки в мене, поки ви не погодитеся співпрацювати. Поки не заговорите — бабла вам не бачити, як власних вух.

Гільда пронизливо зойкнула; Бад штовхнув двері, зірвавши ланцюжок, і увійшов всередину.

— Будь ласка, — задкувала Гільда, — мені дуже потрібні ці гроші.

З усіх чотирьох стін кімнати посміхалася Сьюзен Ненсі: жінка-вамп із нічного клубу.

— Ну, тоді будьте розумницею, гаразд? — відповів Бад. — Пам’ятаєте, про що я вас питав минулого разу? Перед самим переїздом до Лос-Анджелеса, у Сьюзен з’явився хлопець. Ви страшенно перелякалися чомусь, коли я вам це сказав минулого разу, та й зараз ви ніби налякані. Розповідайте. П’ять хвилин — і ви забудете про моє існування. І ніхто про це не дізнається.

Гільда, вирячившись на чеки і стіни кімнати, перепитала:

— Ніхто?

Бад простягнув їй чек «Локгіда».

— Ніхто. Починайте. Інші два віддам тоді, коли ви закінчите.

Гільда розвернулася обличчям до фотографії дочки, що висіла над дверима:

— Сьюзі, ти мені сказала, що познайомилася з цим чоловіком у коктейль-барі, і я тобі одразу заявила, що мені це не подобається. Ти запевняла, що він хороший, що свій борг перед суспільством він уже виплатив, але так і не сказала його імені. Одного разу я бачила тебе з ним, і ти називала його чи то Дон, чи то Дін, чи то Дік, чи то Ді, а він сказав: «Ні. Я — Дюк. Звикай до цього імені». А ще одного разу мене не було вдома, а наша сусідка — стара місіс Дженсен — розповіла, що ти приходила із цим чоловіком до нас додому, і їй здалося, буцімто вона чула якийсь шум.

«Борг перед суспільством уже виплатив» — це значить, відкинувся із тюряги.

— І ви так і не дізналися, як його звати?

— Ні, не дізналася. Я …

— Чи не була Сьюзен знайома із двома братами на прізвище Енґлеклінґ? Вони мешкали тут, у Сан-Бернардіно.

Гільда зайшлася в риданнях, не спускаючи очей із фотографії:

— Ох, Сьюзі. Ні, здається, я ніколи не чула такого прізвища.

— А цей хлопець Сьюзен не згадував імені Дюка Каткарта або, може, розповідав щось про торгівлю порнографією?

— Ні! Кеткарт — то було прізвище одного із тих, кого вбили разом Сьюзен у тій забігайлівці. А сама Сьюзі була дуже пристойною дівчиною, вона б ніколи не влізла у такий бруд!

Бад віддав їй чек Окружної благодійної організації.

— Ну-ну, заспокойтеся. А тепер розкажіть-но мені про той шум.

— Наступного дня, повернувшись додому, — сказала Гільда з очима, повними сліз, — я знайшла у нашій прибудові плями, які нагадували засохлу кров. Бо ж прибудова зовсім нова, ми її тоді звели за рахунок страховки мого покійного чоловіка. Невдовзі після цього прийшла Сьюзен із тим чоловіком, і обидва вони дуже нервувалися. Той чоловік заліз до пивниці, зателефонував на якийсь лос-анджелеський номер, і вони із Сьюзен Ненсі поїхали. А через тиждень її вбили, і я … ну, знаєте … я тоді вирішила, що вона так дивно поводилася, бо вже тоді боялася смерті… Я теж перелякалася і дуже боялася помсти. І тоді, коли до мене прийшов той милий молодий поліцейський, який потім героїчно застрелив трьох покидьків, я нічого йому не сказала.

Бад відчув, як спиною в нього пробіг холод: хлопцем Сьюзі був той чоловік, що видавав себе за Кеткарта. «Шум» — можливо, тут він і замочив Кеткарта, у Сан-Бернардіно, аби не гаяти часу і одразу піти домовлятися із Енґлеклінґами. Сьюзі у «Нічній сові» потай спостерігала за перемовинами її хлопця, який вдавав із себе Кеткарта, із убивцями, а це означає, що зі справжнім Кеткартом убивці ніколи до того не бачилися.

ЧОЛОВІК ЗАЛІЗ ДО ПИВНИЦІ.

Бад прожогом кинувся до телефона й набрав номер «Пасіфік Коуст Беллс» для поліцейських.

— Хто робить запит? — спитали по той бік розмови.

— Сержант В. Вайт, поліція Лос-Анджелеса. Я в Сан- Бернардіно, на Ранч-Вью, № 04617. Потрібен список всіх дзвінків в Лос-Анджелес з цього номера в період з 20 березня по 12 квітня 1953 року. Записали?

— Уже працюємо. Три дзвінки, сержанте, — озвався голос у слухавці через дві хвилини.— 2 та 8 квітня — на один і той же номер. НО-21118. Це — таксофон на розі Сансет і Лас-Пальмас.

Бад поклав слухавку. Цей таксофон розташовано за кілометр від «Нічної сови». Той, хто телефонував, був дуже обережний — він боявся зірвати зустріч або угоду.

Гільда бгала в пальцях паперову серветку. Бад помітив на столі ліхтарик. Схопив його та побіг на вулицю.

У фундаменті прибудови — вузький вхід до пивниці. Він поліз униз.

Бруд, купи гнилих дощок, довгий мішок з рядна просто посеред пивниці. Смерділо нафталіном та гниллю. Він ударив мішок ліктем — і сморід став сильнішим. Штовхнув мішок сильніше — і з нього навсібіч кинулися щурі.

Довкола були тільки засліплені світлом ліхтарика гризуни.

Бад розірвав мішок. Там, у світлі ліхтарика, він побачив погризений щурами череп. Він кинув ліхтар на землю і взявся рвати мішок двома руками, просто в лице йому лізли щурі й нудотний сморід. Ще один рух — Бад розгледів у черепі отвір від кулі й кістки, що стирчали із фланелевого рукава з написом «Д. К.».

Він виповз назовні, пожадливо хапаючи ротом повітря. Гільда Леффертс підбігла до нього.

«Господи, ні, тільки не це», — промовляли її очі.

Чисте повітря; Бад майже осліп від яскравого денного світла. Світло наштовхнуло його на одну думку — це поховає Екслі.

У нього є зв’язки у жовтій пресі. Чувак із журналу «Сказане тихцем» винен йому — вони усцикалися за комуняками й ненавиділи копів.

— Ви… Ви там знайшли щось? — спитала Гільда, не ладна перестати тремтіти.

— Нічого, окрім пацюків. Однак я попрошу вас нікуди не їхати. Можливо, я привезу вам кілька світлин на упізнання.

— Може, віддасте мені останній чек?

Він простягнув їй конверт, вимащений щурячим лайном.

— Ось. З найкращими побажаннями від капітана Екслі.

Розділ 47

У кімнаті для допитів було навіть непогано — ні пригвинчених до підлоги стільців, ані смороду сечі.

Джек подивився на Еда Екслі.

— Я знав, що я в лайні, але не думав, що все аж настільки серйозно.

— Здивований, що тебе досі не усунули від виконання службових обов’язків? — поцікавився Екслі.

Джек потягнувся. Уніформа була йому затісна — він не вдягав її з 1945 року. Ед Екслі мав моторошний вигляд — схудлий, посивілий, в окулярах у металевій оправі, через які прозирала жорстокість.

— Я теж здивований. Можливо, Елліс передумав? Побоявся розголосу, наприклад.

Екслі похитав головою.

— Лоу вважає тебе тягарем для його кар’єри та шлюбу. Не говорячи про те, що самих фактів втечі з місця злочину та нападу на патрульного достатньо для того, аби тебе не тільки усунути, а й звільнити.

— Так? І чому мене не усунули?

— Тому що я в потрібний момент заступився за тебе перед Лоу і Паркером. Є ще питання?

— Так. Де ти сховав магнітофон і стенографістку?

— Не думаю, що їм тут місце.

Джек підсунув стілець.

— Чого ти хочеш, капітане?

— У мене до тебе таке саме питання. Ти вирішив спустити свою кар’єру в унітаз чи спокійно дослужити кілька місяців і звалити на пенсію?

Джек згадав обличчя Карен, коли він усе їй розповів.

— Гаразд, погнали. Що тобі потрібно?

— Навесні 1953-го, — нахилився ближче до нього Екслі, — було убито твого хорошого приятеля і ділового партнера Сіда Гадженса, і двоє детективів, які розслідували це вбивство під керівництвом Расса Мілларда, розповіли мені, що того ранку, коли виявили тіло Гадженса, ти називав його «покидьком» та був незвично знервований. Приблизно в той же час Дадлі Сміт попросив тебе встановити стеження за Бадом Вайтом, і ти погодився. Орієнтовно тоді ж було в розпалі розслідування бійні в «Нічній сові», а ти у Відділі моралі працював над справою про порножурнали й регулярно подавав короткі та беззмістовні звіти, хоча зазвичай твої рапорти детальні та максимально повні, навіть якщо немає що повідомити по суті справи. Тоді ж двоє чоловіків — Пітер та Бакстер Енґлеклінґи — виступили із заявою, у якій розповіли про імовірний зв’язок цих порнографічних журналів зі справою «Нічної сови». Расс Міллард тебе про це спитав, але ти завів свою звичайну шарманку, мовляв, ніяких слідів. Під час розслідування справи про порнуху ти не раз наполягав на її закритті через безперспективність усіх заходів. Ті ж два детективи, сержанти Фіск і Клекнер, чули, як ти переконував Елліса Лоу забити на розслідування вбивства Гадженса, а один із офіцерів, що служили разом з тобою у Відділі моралі, згадав, що в період розслідування справи про порножурнали ти явно нервувався й незвично рідко з’являвся у офісі. Як ти це все поясниш, Джеку?

Винен, винен, винен — Джек розумів, що він бекає-мекає, кліпає очима і совається на стільці, але не міг опанувати себе.

— Як… дідько, як ти…

— Неважливо. Мені хотілося би почути твою версію.

Джек глибоко зітхнув.

— Гаразд. Що ж, я справді стежив за Бадом Вайтом. Дад побоювався, що він наробить дурниць, бо дуже переймався через вбивство якоїсь повії — це ж Бадове дошкульне місце, коли баби в біді. Що ж, я постежив за ним і нічого особливого не помітив. Ви з Бадом ненавидите один одного — це всі знають. Ти розумієш, що одного дня він спробує помститися тобі за Діка Стенсленда, і ти вирішив мене вигородити перед Лоу та Паркером в обмін на компромат на Вайта. Цього ти хочеш, так?

— Скажімо так — це лише п’ята частина того, що мені від тебе потрібно. Отже, що ти там нарив на Вайта?

— Наприклад?

— Наприклад, про його стосунки із жінками.

— Вайт любить жінок, але це кожен пес у Лос-Анджелесі знає.

— Відділ внутрішніх розслідувань здійснив персональну перевірку Вайта після того, як він склав іспит на сержанта. У звіті зазначено, що він зустрічається із жінкою на ім’я Лінн Брекен. Чи були вони знайомі у 1953-му?

— Не знаю, — відповів Джек, знизавши плечима, — ніколи не чув цього імені.

— Вінсеннсе, на твоєму обличчі просто написано, що ти брешеш. Але чорт з нею, вона мене не цікавить. Чи зустрічався Вайт із Інес Сото тоді, коли ти стежив за ним?

— Ні, коли я за ним стежив — ні, — ледве не розреготався Джек. — То ось куди ти хилиш? Думаєш, Вайт і твоя…

Екслі підняв руку:

— Я не питаю, чи це ти вбив Гадженса, і не прошу прояснити мені картину подій тієї весни. Поки що не питаю, але, можливо, не спитаю ніколи. Просто хочу знати твою думку про дещо. У той час ти брав участь одночасно в розслідуванні справи про розповсюдження порнографії та бійні в «Нічній сові». Як, на твою думку, ті троє негрів і справді були винні?

Джек захилився у стільці назад, підсвідомо намагаючись сховатися від гострого погляду капітана.

— Як на мене, там були питання. Можливо, це були не саме ті троє, яких ти застрелив, можливо, це була інша чорна банда, якій було відомо, де Коутс сховав машину, і які підкинули туди зброю. Можливо, це й пов’язано з порнухою. Але тобі яка різниця? Ті чорномазі зґвалтували твою жінку, так що ти вчинив правильно. Навіщо все це, капітане?

Екслі усміхнувся. Джек злякався цієї його усмішки людини, що стоїть на краю прірви.

— Капітане, це…

— Мої мотиви — це мої мотиви. Ось моя перша версія: Гадженс був якимось чином пов’язаний із тими журналами, а ще він мав на тебе якийсь компромат. Тому ти й був такий смиканий тієї весни.

Земля пішла Джекові з-під ніг.

— Так, одного разу я зробив щось дуже погане… Знаєш… чорт, іноді я навіть думаю… іноді мені вже наплювати, чи дізнається хтось про це чи ні.

— Я проігнорував скарги на тебе, — піднявся Екслі. — Не буде ні розбору справи, ні покарань. Це частина моєї домовленості із шефом Паркером, що ти за власним бажанням вийдеш на пенсію у травні. Я сказав йому, що ти погодишся, і переконав, що ти гідний повної пенсії. Він не взявся копатися в моїх мотивах, сподіваюся, ти цього робити не будеш тим більше.

— І чого це мені коштуватиме? — спитав Джек, також підіймаючись.

— Якщо справа «Нічної сови» коли-небудь знову спливе — знай, що ти належиш мені і мусиш розповісти мені абсолютно все, що знаєш.

— Господи Ісусе, але ж на якого холоднокровного виродка ти перетворився! — простягнув йому руку Джек.

КАЛЕНДАР

ЛЮТИЙ — БЕРЕЗЕНЬ 1958

Журнал «Сказане тихцем», випуск за лютий 1958 року:

У БІЙНІ В «НІЧНІЙ СОВІ» ВБИЛИ НЕ ТОГО, КОГО ДУМАЛИ? ПАВУТИНА ТАЄМНИЦЬ НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ…

Ви ж пам’ятаєте веремію в «Нічній сові», чи не так? 14 квітня 1953 року троє грабіжників із дробовиками навпереваги влетіли до цілодобової забігайлівки «Нічна сова» неподалік від Голлівудського бульвару в сонячному Лос-Анджелесі, пограбувавши та розстрілявши трьох співробітників закладу і трьох клієнтів, і втекли із приблизно трьома сотнями доларів? Відтак стає зрозуміло, що життя кожної людини виродки оцінили приблизно у п’ятдесят баксів. Поліція Лос-Анджелеса занурилася в розслідування з особливим завзяттям та заарештувала трьох молодих чорношкірих чоловіків, яким потім докинули також і звинувачення у викраденні та зґвалтуванні молодої мексиканки. В Управлінні поліції Лос-Анджелеса не були на всі сто відсотків переконані, що саме ці троє негрів — Реймонд Коутс, відомий також під прізвиськом «Солодкий», Тайрон Джонс та Лерой Фонтейн — винні у вбивствах, але сумнівів у тому, що саме вони жорстоко зґвалтували двадцятиоднорічну студентку коледжу Інес Сото, не було. Розслідування бійні в «Нічній сові» тривало: преса та громадськість вимагали від поліції швидкого розкриття «Злочину століття».

Поліція ж безрезультатно марудила цю справу цілих два тижні, поки нарешті не було виявлено автомобіль Рея Коутса, схований у покинутому гаражі на півдні Лос-Анджелеса, у якому лежала зброя вбивства. І майже негайно після цього Коутс, Джон і Фонтейн втекли із в’язниці.

І тут до гри долучився молодий детектив поліції: сержант Едмунд Дж. Екслі, герой Другої світової війни, випускник Каліфорнійського університету, який став відомий публіці, виступивши зі свідченнями на процесі проти своїх колег-копів після сумнозвісного «Кривавого Різдва» у 1951 році, і син магната Престона Екслі, будівельника Дрімленду — дітища Реймонда Дітерлінґа — і мережі сучасних шосе у Південній Каліфорнії. А тепер оцініть, наскільки закрутився сюжет.

Сержант Ед Екслі закохався у жертву групового зґвалтування Інес Сото.

Сержант Ед Екслі вистежив і вбив Реймонда Коутса, Тайрона Джонса і Лероя Фонтейна — і тут знайшлося місце для символічної справедливості — із дробовика.

Сержанта Еда Екслі підвищили (перестрибнувши цілих два звання) до капітана уже через тиждень в нагороду за таке швидке й рішуче розв’язання справи «Нічної сови», розкриття якої поліція Лос-Анджелеса конче потребувала для збереження власної доброї (можливо, трохи роздутої?) репутації.

Капітан Ед Екслі (син багатих батьків, який до того ж має і власний капітал — довірчий фонд покійної матері) невдовзі зійшовся із Інес Сото і купив їй будинок всього за квартал від своєї квартири.

Нашому журналу «Сказане тихцем» відомо із абсолютно достовірного джерела, що Реймонд Коутс, Тайрон Джонс та Лерой Фонтейн, а також особа, яка прихистила їх після втечі із в’язниці — Роланд Наваретт — у той момент, коли наш герой Ед Екслі розмазав їх по стінках зі свого дробовика, були беззбройні… і ось, через п’ять років у справі «Нічної сови» з’явилися нові факти.

«Сказане тихцем» не вважає себе чільним виданням того жанру, який дехто звик називати «скандальною журналістикою». Нам дуже далеко до потужних «Цілком таємно». Наш головний офіс розташовано в Новому Йорку, і в основному ми працюємо на Східне узбережжя. Однак ми маємо у Лос-Анджелесі свої джерела, серед яких є одна людина, що побажала залишитися анонімом, але яка не спроможна більше приховувати правди. Справа в тому, що ця особа проводила власне розслідування бійні у «Нічній сові» і дійшла приголомшливих висновків. Ця людина, яку ми для зручності називатимемо просто «Ікс», вийшла на журналістів «Сказане тихцем» і розповіла ось що.

По-перше, під час розслідування справи «Нічної сови» до представників правоохоронних органів звернулися брати Пітер та Бакстер Енґлеклінґи, власники друкарні в Сан-Бернардіно, і розповіли, що незадовго до бійні у забігайлівці одна з майбутніх жертв на ім’я Делберт «Дюк» Кеткарт зверталася до них із пропозицією видавати порнографічні матеріали. Таким чином, припустили брати, бійня в «Нічній сові» була результатом боротьби за ринок порнопродукції. Але поліція, якій нетерпеливилося повісити злочин на негрів, цю версію висміяла, а самі Енґлеклінґи після цього як крізь землю провалилися…

По-друге, місіс Гільда Леффертс, мати мешканки Сан- Бернардіно Сьюзен Ненсі Леффертс, яка стала іще однією жертвою бійні в «Нічній сові», розповіла нашому джерелу, що незадовго до вбивства Сьюзен Ненсі познайомилася із якимось загадковим чоловіком, дуже схожим зовні на Дюка Кеткарта, який одного разу сказав Сьюзен Ненсі: «Називай мене Дюком. Звикай до цього!!!» Однак впізнати людину на фотографіях, які показав їй «Ікс», місіс Леффертс не змогла.

Отже, теорія «Ікс» така: загадковий бойфренд Сьюзен Леффертс убив Дюка Кеткарта, намагаючись перехопити його ідею розгорнути бізнес із розповсюдження порнографії, почав себе за нього видавати і прийшов до «Нічної сови» на ділову зустріч із трьома особами, які потім і влаштували там бійню. Сьюзен Ненсі сиділа за столиком поруч, спостерігаючи за перемовинами.

Як доказ «Ікс» навів той факт, що, за словами місіс Леффертс, приятель її дочки був дуже схожий на Дюка Кеткарта.

Тіло, яке ідентифікували як тіло Кеткарта, було понівечене настільки, що нормально його розпізнати було дуже важко. Висновок патологоанатома ґрунтувався на частковому збігові зубного протезу убитого із данимитюремної медичної карти Кеткарта, проте в тій же карті було записано, що зріст Кеткарта становить 172 сантиметри, тоді як убитий у «Нічній сові» мав усі 176. Додавши два і два, ми отримаємо незаперечний доказ, що в «Нічній сові» загинув не Дюк Кеткарт, а той, хто себе за нього видавав…

Неймовірні висновки, які, на нашу думку, можуть призвести до цікавих наслідків та добряче розізлити Управління поліції Лос-Анджелеса і, можливо, посмертно реабілітувати трьох чорношкірих, на яких помилково повісили бійню в «Нічній сові». Журнал «Сказане тихцем» закликає окружного прокурора Лос-Анджелеса Елліса Лоу провести ексгумацію та повторне дослідження тіл жертв «Нічної сови». Ми звинувачуємо капітана Еда Екслі в холоднокровному вбивстві чотирьох жертв соціальної нерівності та вимагаємо від поліції Лос-Анджелесу визнати і виправити свою помилку в ім’я справедливості! Перегляньте справу «Нічної сови»!!!

УРИВОК: «Сан-Франциско Кронікл», 27 лютого

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО В ҐЕЙТСВІЛЛІ СПАНТЕЛИЧИЛО МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ

27 лютого 1958 року, Ґейтсвілл, Каліфорнія — жорстоке подвійне вбивство сколихнуло спокій мешканців Ґейтсвілла, маленького містечка за сто двадцять кілометрів на північ від Сан-Франциско, і завело в глухий кут службу шерифа округу Марін.

Два дні тому було виявлено тіла Пітера та Бакстера Енґлеклінґів, 41 та 37 років. Братів знайшли у їхньому помешканні, розташованому поруч із друкарнею, де вони працювали складачами. За словами лейтенанта Юджина Гетчера зі служби шерифа округу Марін, брати були «людьми із сумнівною репутацією та кримінальними зв’язками». Репортерові «Кронікл» Джорджу Вудсу лейтенант розповів таке:

— Обидва Енґлеклінґи мали судимості за торгівлю наркотиками, — сказав лейтенант Гетчер. — Звичайно, уже багато років, як вони зав’язали, але репутація їх кращою від цього не стала. Наприклад, у друкарні вони працювали під вигаданими іменами. Ключів до розкриття справи у нас поки немає, проте, судячи з усього, перед тим, як убити, їх катували, щоб отримати якусь інформацію.

Брати Енґлеклінґи працювали у друкарні «Швидкий Боб» на Іст-Вердуґо-Роуд в Ґейтсвіллі і знімали квартиру поруч із місцем праці. Їхній роботодавець, Роберт Данквіст, 53 роки, знав їх як Піта і Бакса Жирардів, і саме він знайшов їхні тіла у вівторок вранці.

— Піт і Бакс працювали на мене вже рік і вирізнялися пунктуальністю. Тому, коли у вівторок вони запізнилися на роботу, я одразу запідозрив, що щось сталося. Крім того, тієї ночі хтось вдерся до друкарні, і я хотів, аби вони допомогли мені знайти негідників.

Брати Енґлеклінґи, чиї справжні імена було встановлено завдяки розісланим телетайпом відбиткам пальців, були застрелені, на переконання лейтенанта Гетчера, з револьвера 38-го калібру із глушником.

— Наші експерти-криміналісти виявили шматочки металу у тканинах тіл жертв. Це вказує на використання глушника і пояснює, чому ніхто із сусідів не чув пострілів.

Лейтенант Гетчер не захотів детальніше розповідати про перебіг, але заявив, що буде застосовано усі стандартні слідчі процедури. Також він заявив, що перед тим, як їх застрелили, жертв катували, проте не став, знову ж таки, повідомляти подробиці.

— Такі речі краще не озвучувати, — сказав він. — Іноді трапляється, що різні ненормальні, яким бракує уваги, начитаються новин і потім біжать зізнаватися в тому, чого не робили, тільки заплутуючи слідство. Нерозголошення подробиць зменшує шанси на те, що на лаві підсудних опиниться невинний.

Про рідних Пітера та Бакстера Енґлеклінґів, нічого не відомо, і наразі їхні тіла зберігають у міському морзі Ґейтсвілла. Лейтенант Гетчер закликає усіх, хто володіє якоюсь інформацією про це вбивство, звертатися до служби шерифа округу Марін.

УРИВОК: «Сан-Франциско Ікземінер», 1 березня

ЖЕРТВИ ВБИВСТВА ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ВІДОМИМ ЗЛОЧИНОМ У ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ

Пітер і Бакстер Енґлеклінґи, жертви подвійного вбивства, що сталося 25 лютого у Ґейтсвіллі, Каліфорнія, були свідками у знаменитій справі про бійню в «Нічній сові», що сталася у квітні 1953-го року. Про це сьогодні заявив лейтенант служби шерифа округу Марін Юджин Гетчер.

— Учора нам повідомили про це із анонімного джерела, — розповів нам лейтенант Гетчер. — Якийсь чоловік просто зателефонував до нас, сказав це і повісив слухавку. Ми підтвердили цю інформацію в офісі окружного прокурора в Лос-Анджелесі. На мою думку, це навряд чи якось пов’язано із тією старою справою, проте на всяк випадок я подзвонив у поліцію Лос-Анджелеса й передав їм інформацію. Утім, вони мене відшили, але, скажу я вам, розберемося і без них.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Дейлі Ньюс», 6 березня

І ЗНОВУ «НІЧНА СОВА» — ВИЯВЛЕНО ПРИГОЛОМШЛИВІ ФАКТИ, ЯКІ ВКАЗУЮТЬ НА ТЕ, ЩО БУЛО ВБИТО НЕВИННИХ

Яка ж це гнила історія!.. Але «Дейлі Ньюс», єдине видання на цілий Лос-Анджелес, яке не гребує копатися у будь-якій гнилі, не соромиться публікувати такі історії. Ця стаття розповість вам про те, що героїчний образ людини, яку багато хто вважає безперечним зразком служителя закону — фальшивка, і, коли трапляється так, що герой забруднив своє ім’я, ми в «Дейлі Ньюс» вважаємо за свій обов’язок провести перед суспільством детальний аналіз його вчинків. Звинувачення до героя настільки ж серйозні, наскільки серйозним є злочин, з яким він облажався, і ми розуміємо, яка почнеться зараз веремія, коли ми тицьнемо всенародного героя в його ж лайно. Але хай вже буде буча. Отже, знамените масове вбивство в кафе «Нічна сова» — нагадаємо: шестеро осіб було пограбовано і вбито в Голлівуді у квітні 1953-го року — було розкрито неправильно, і справедливості в цьому випадку ми так і не дочекалися. Ми вимагаємо перегляду справи.

Реймонд Коутс, Лерой Фонтейн і Тайрон Джонс — пригадуєте ці імена? Це ті троє молодих негрів — злочинців та ґвалтівників, — яких затримала поліція Лос-Анджелеса. Їх заарештували невдовзі після бійні в «Нічній сові», і підозрювані надали пекельне алібі: мовляв, вони не винні у вбивствах у забігайлівці, бо саме в цей час викрали і ґвалтували молоду жінку на ім’я Інес Сото. Вони знущалися із неї в покинутому будинку на півдні Лос-Анджелеса, а потім «продали» для сексуальних утіх своїм друзям. А ті залишили міс Сото із чоловіком на ім’я Сильвестр Фітч, якого під час арешту застрелив офіцер поліції.

Міс Сото відмовилася співпрацювати з поліцією, яка на той час зосередилася на тому, аби встановити, де були Коутс, Джонс та Фонтейн на момент вбивств у «Нічній сові». Чи були вони з нею та іншими ґвалтівниками (з них, утім, ідентифіковано було тільки Фітча)? Чи все-таки вони мали час приїхати з Південного Лос-Анджелеса в Голлівуд, вбити шість осіб у «Нічній сові», а потім повернутися до своєї жертви й продовжити її ґвалтувати? Чи була Інес Сото взагалі притомною упродовж тієї жахливої ночі?

Відповідей на ці питання не маємо досі.

Розслідування тоді пішло двома шляхами: по-перше, поліцейські шукали факти, які б підтвердили, що вбивцями були таки Джонс, Коутс та Фонтейн; по-друге, тривала звичайна поліцейська робота зі збирання доказів того, що троє молодиків були винні у викраденні та груповому зґвалтуванні, але не в убивствах. Але обидві лінії розслідування обірвалися після того, коли Коутс, Джонс і Фонтейн втекли із в’язниці та їх застрелив вищезгаданий наш герой — сержант поліції Лос-Анджелеса Едмунд Екслі.

Випускник університету, герой Другої світової війни, син уславленого Престона Екслі, Ед Екслі скористався справою «Нічної сови» як трампліном для своїх кар’єрних амбіцій. Його було підвищено до капітана у 31 рік, а на момент виходу цієї статті, коли йому 36, готується стати інспектором, наймолодшим інспектором в історії поліції Лос-Анджелеса. За чутками, він уже частенько заходить до офісу республіканців — майже так само часто, як і його магнат-батько. Однак поповзли чутки, що вбиті ним люди були беззбройні, що окружний прокурор Елліс Лоу сфабрикував їхні зізнання у вбивстві, вчиненому нібито перед самою втечею із в’язниці. Також мало хто знає, що Ед Екслі закохався в Інес Сото та заплющував очі на її небажання співпрацювати з поліцією під час слідства, а пізніше купив їй будинок, і взагалі, уже майже п’ять років перебуває із нею в близьких стосунках.

І ось кілька днів тому сталися дві події, які спонукали поглянути на справу «Нічної сови» по-новому.

У 1953 двоє осіб — брати Пітер та Бакстер Енґлеклінґи — звернулися до влади із заявою, що безпосередньо стосувалася бійні в «Нічний сові». Брати стверджували, що справжній мотив масового вбивства у забігайлівці був пов’язаний із планами щодо розповсюдження порнографічних журналів, розробленими однією із жертв — раніше засудженим Делбертом Кеткартом на прізвисько «Дюк». Поліція Лос-Анджелеса вирішила проігнорувати цю інформацію. І ось майже через п’ять років Пітера та Бакстера Енґлеклінґів жорстоко вбили в невеликому містечку Ґейтсвілл. Це вбивство, вчинене 25 лютого цього року, досі не розкрите через абсолютну відсутність доказів і слідів. Але, здається, нарешті з’явилися відповіді на поставлені ще п’ять років тому питання.

Темношкірий в’язень тюрми Сан-Квентін на ім’я Отіс Джон Шортелл прочитав у газеті статтю про вбивство братів Енґлеклінґів, у якій згадувалося про їхній тісний зв’язок зі справою «Нічної сови». Ця стаття змусила Отіса Джона Шортелла замислитися. Він попросив зустрічі із помічником начальника в’язниці і зробив приголомшливе зізнання.

Отіс Джон Шортелл, посаджений до в’язниці за численні викрадення автомобілів, чесно заявив, що він сподівається на скорочення терміну ув’язнення в обмін на співпрацю, і повідомив, що він був одним із тих, кому Коутс, Джонс та Фонтейн «продали» Інес Сото. У період від 2:30 і до 5:00, тобто якраз у той час, коли було влаштовано бійню в «Нічній сові», він був разом із міс Сото й тими трьома молодиками. Він розповів також, що спершу мовчав про це, побоюючись отримати ще один термін за зґвалтування. Крім того, за його словами, Коутс тримав в автомобілі величезну кількість наркотиків і саме тому не хотів повідомляти поліцейським про її місцезнаходження. Шортелл пояснив своє бажання зізнатися тим, що він, мовляв, у в’язниці увірував у Бога, утім, тюремна влада у це не повірила. Шортелл також подав прохання про допит на детекторі брехні і пройшов загалом чотири перевірки на поліграфі, щоб довести, що він каже правду. Усі чотири перевірки дали позитивний результат. Адвокат Шортелла Морріс Вексман вислав нотаріально завірені копії допитів у «Дейлі Ньюс» та до поліції Лос-Анджелеса. Ми опублікували цю статтю. А що зробить поліція Лос-Анджелеса?

Ми засуджуємо спроби вершити правосуддя за допомогою дробовика. Ми засуджуємо мотиви «Стрільця Едді». Ми відкрито закликаємо Управління поліції Лос-Анджелеса переглянути справу про бійню в «Нічній сові».

УРИВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 11 березня

ЗНОВУ СКАНДАЛ ДОВКОЛА СПРАВИ «НІЧНОЇ СОВИ»

Серія не пов’язаних між собою подій та череда публікацій у «Лос-Анджелес Дейлі Ньюс» вимагають від поліції Лос-Анджелеса перегляду справи про бійню в «Нічній сові».

Шеф поліції Лос-Анджелеса Вільям Г. Паркер назвав усю цю метушню «спробою скрутити з павутиння мотуз».

— Забагато галасу на рівному місці. Свідчення злочинця-дегенерата і вбивство, яке аж ніяк не стосується цієї справи, — це недостатня причина для повторного розслідування справи, успішно розкритої ще п’ять років тому. Я цілком схвалював дії капітана Екслі у 1953 році, схвалюю їх і зараз, — заявив він.

Сказане шефом Паркером стосується вбивства Пітера та Бакстера Енґлеклінґів — свідків у справі «Нічної сови», яке сталося 25 лютого цього року, а також недавніх свідчень ув’язненого із Сан-Квентін на ім’я Отіс Джон Шортелл, який заявив, що під час бійні в «Нічний сові» він перебував із трьома молодими людьми, на яких повісили провину за ту бійню, і може підтвердити їхнє алібі. Розповідаючи про результати перевірки Шортелла на детекторі брехні, його адвокат Морріс Вексман зазначив, що «поліграф не збреше», і додав: «Отіс — релігійна людина, що несе на своїй совісті тягар провини за те, що п’ять років тому не сказав правди і не зняв наклепницьке звинувачення із невинних людей, а тепер він хоче, аби тріумфувало правосуддя. Він за допомогою детектора підтвердив алібі трьох жертв і хоче, щоб покарали нарешті справжніх убивць. І я не відступлю, поки поліція Лос-Анджелеса не усвідомить свій борг перед суспільством і не почне перегляд справи».

З ним погоджується і Річард Танстелл, редактор «Лос-Анджелес Дейлі Ньюс»: «Ми виявили справді важливі факти. І тепер просто так цього не залишимо».

ЗАГОЛОВКИ

«Лос-Анджелес Дейлі Ньюс», 14 березня

ПОЛІЦІЮ ЛОС-АНДЖЕЛЕСА ЗВИНУВАЧУЮТЬ У ФАЛЬСИФІКАЦІЇ СПРАВИ ПРО БІЙНЮ В «НІЧНІЙ СОВІ»

«Лос-Анджелес Дейлі Ньюс», 15 березня

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО «СТРІЛЬЦЯ ЕДДІ»

«Лос-Анджелес Таймс», 16 березня

АДВОКАТ УВ’ЯЗНЕНОГО ПРОСИТЬ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ШТАТУ ІНІЦІЮВАТИ ПЕРЕГЛЯД СПРАВИ ПРО БІЙНЮ В «НІЧНІЙ СОВІ»

«Лос-Анджелес Геральд Експрес», 17 березня

«СПРАВУ «НІЧНОЇ СОВИ» ЗАКРИТО. КРАПКА». ЗАЯВА ПАРКЕРА ЖУРНАЛІСТАМ

«Лос-Анджелес Дейлі Ньюс». 19 березня

ГРОМАДЯНИ ВИМАГАЮТЬ ПРАВОСУДДЯ — БІЛЯ БУДІВЛІ УПРАВЛІННЯ ПОЛІЦІЇ ЛОС-АНДЖЕЛЕСА ВІДБУЛИСЯ ПІКЕТИ

«Лос-Анджелес Геральд Експрес 20 березня

ПАРКЕРА ТА ЛОУ ВИКЛИКАЛИ ДО ГУБЕРНАТОРА НАЙТ. «НІЧНА СОВА» — ДІЖКА З ПОРОХОМ ПІД МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ?

«Лос-Анджелес Міррор Ньюс» 20 березня

ЦІНА СМЕРТІ — ЕКСКЛЮЗИВНІ ФОТО ЛЮБОВНОГО ГНІЗДЕЧКА ЕКСЛІ ТА СОТО

«Лос-Анджелес Ікземінер» 20 березня

ГРОМАДЯНИ ЗАВАЛИЛИ ПОЛІЦІЮ СВОЇМИ ДУМКАМИ ЩОДО СПРАВИ ПРО БІЙНЮ В «НІЧНІЙ СОВІ»

«Лос-Анджелес Таймс» 20 березня

ПАРКЕР ЗАХИЩАЄ ЕКСЛІ І НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ПОСТУПАТИСЯ: «СПРАВУ «НІЧНОЇ СОВИ» ПЕРЕГЛЯНУТО НЕ БУДЕ»

«Лос-Анджелес Дейлі Ньюс» 20 березня

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ПОВИННА ВЗЯТИ ГОРУ!

ВИМАГАЄМО ВИЗНАННЯ ПОЛІЦІЄЮ СВОЄЇ ПОМИЛКИ!

ПЕРЕГЛЯНЬТЕ СПРАВУ ПРО БІЙНЮ В «НІЧНІЙ СОВІ»!

Частина четверта Пункт призначення: морг

Розділ 48

Задзвонив телефон, шанси, що це журналісти, — двадцять до одного. Але Ед зняв слухавку.

— Слухаю.

— Еде, це Білл Паркер.

— О, як ваші справи, сер? Дякую за ваш коментар у «Таймс».

— Нема за що, синку. Думаю, якщо ми упремося і будемо триматися свого, то все владнається. Гадаю, за кілька місяців усі про це забудуть. Як там Інес почувається? Я стосовно усього цього галасу в газетах…

— Батько каже, що вона живе у Рея Дітерлінґа в Лаґуні. Ми розійшлися кілька місяців тому.

— Ох, як шкода. Ну, Інес — смілива дівчина. Порівняно з тим, що їй довелося пережити, це дурниці.

— Я не впевнений, сер, що все владнається, — потер очі Ед.

— А я думаю, що таки заспокоїться. Поліція Ґейтсвілла не зможе нічого витиснути із убивства Енґлеклінґів, а свідчення того чорномазого із Сан-Квентін нічого не варті. Так, поліграф підтвердив правдивість його слів, але його адвокат, який переймається виключно тим, як дістати свого клієнта із в’язниці, неодмінно завалить йому всю справу.

— Сер, я не це маю на увазі, здається, ті троє, яких я вбив, справді не стосувалися «Нічної сови» і …

— Не перебивай мене і не кажи, що ти настільки наївний і не розумієш, що такий самовбивчий вчинок, як перегляд справи «Нічної сови», бодай комусь зробить добре. Ні, я чекатиму, поки усе вщухне, і генеральний прокурор у Сакраменто так само чекатиме, поки все заспокоїться. Галас у газетах, вимоги правосуддя і все в такому роді завжди стихають самі собою.

— А якщо ні?

— Якщо генеральний прокурор, — зітхнув Паркер, — ініціює розслідування, ми в судовому порядку заборонимо йому пхати носа до наших справ і почнемо власне розслідування, щоби його випередити. Я говорив з Еллісом Лоу, він повністю схвалює таку стратегію. Але це минеться само собою.

— Не впевнений, що я цього хочу, — промовив Ед.

Розділ 49

Загін Відділу організованої злочинності був на виїзді: кімната № 6 у мотелі «Вікторія», номер 6. Бад, Майк Брюнінґ та хлопчина із Сан-Франциско на ім’я Джо Сіфакіс, прикутий наручниками до стільця, — три судимості за фінансові справі, знятий з потяга на Юніон-Стейшн. Брюнінґ обробляв його шматком шланга; Бад просто дивився.

На комоді лежало чотирнадцять сотень — їх віддадуть до поліцейського благодійного фонду. Перемовини щодо того, аби сучий син із Сан-Франциско залишив їхнє місто, були якраз у самому розпалі — кілька зубів уже вибито. Бад поглянув на годинник. 16:20 — Дадлі запізнювався. Сіфакіс знову закричав.

Бад пішов до ванної. Там усі стіни розписано непристойними частівками та пам’ятними записами. Баду здавалося, ніби надворі знову 1953-й — він без кінця міркує про справу «Нічної сови». Там відкрилися нові важливі подробиці, і тепер Дадлі дуже сильно хоче з ним поговорити. Бад відкрутив кран з водою, аби заглушити крики. Він знову й знову перевіряв свою версію, і вона зусібіч видається йому цілісною та міцною.

Ніхто не знає, що це саме він злив інформацію у «Сказане тихцем». Якби це стало комусь відомо, то Бад би про це уже дізнався б, а рештки Кеткарта так і лежали б у підвалі будинку Гільди Леффертс. Ніхто не знає, що це він зателефонував ґейтсвіллському шерифу й натякнув на зв’язок Енґлеклінґів зі справою «Нічної сови». Але все-таки поки що це звичайне везіння: вбивство братів, зізнання того чорного із Квентіна. Про те, що Бад приховав докази у 1953-му, також нікому не відомо, але якби Дадлі про це і дізнався, то звалив би це на те, що Бадові тоді зривало дах через убивство Кеті. Дад тоді керував розслідуванням бійні в «Нічній сові», і, звичайно, йому дуже хочеться, аби цей гамір довкола неї вщухнув — перегляд справи виставить його повним дурнем, таким же, як і цей фальшивий герой Ед Екслі. Паркер докладав усіх зусиль, аби зам’яти справу, і шанси його на це були п’ять до одного — п’ять до одного, що Екслі відбудеться простим переляком…

Сіфаксі знову закричав — аж двері задрижали.

Бад підставив долоні під струмінь води і вмив лице. На дзеркалі хтось видряпав: «Меґ Ґрюнвіц — у ліжку вогонь. АХ-74022». На стінах — повно інших імен; минулого тижня сталося вбивство іще однієї повії, яке він додав до свого списку: Лінетт Еллен Кендрік, 21 рік, дата смерті: 17 березня 1958 року. Забита до смерті, на тілі сліди від перснів, зґвалтована в усі отвори — і копи з місцевого відділку не дали йому…

Сіфакіс перейшов від криків до нерозбірливого бурмотіння. У ванній зробилося занадто задушливо й спекотно.

Бад вийшов.

— …і я багато чого знаю, багато чув, — Сіфакіс зламався і почав зливати своїх по-чорному. — Наприклад, що тут коїлося, як тільки Міка запроторили до тюряги. Коли його посадили, якісь троє почали відстрілювати його людей, тих, кого він залишив наглядати за своїми справами, потім пришили чуваків, у справи яких він вклав гроші. Дада Сміта всі вважають миротворцем, але на це йому було просто наплювати. Може, вам ще про повій розповісти? Га? А може, потрібна інформація про…

Видно було, що Брюнінґові він уже набриднув. Бад вийшов у двір: волога від роси трава, паркан, обплетений колючим дротом. Чотирнадцять порожніх номерів — поліція Лос- Анджелеса купила цей мотель дуже дешево.

— Що там, приятелю?

На хіднику стояв Дадлі. Бад закурив і підійшов.

— Звиняй за запізнення, приятелю.

— Забий. Ти казав, у тебе щось серйозне?

— Та як завжди. Як тобі відділок «Голлівуд», приятелю? Подобається?

— У Відділі вбивств подобалося більше.

— Чудово. Думаю, невдовзі ти до нього повернешся. Бачив, який спектакль наша четверта влада влаштувала твоєму дружбану Екслі?

Бад закашлявся димом.

— Звичайно. Шкода, не можна справді переглянути справу — оце би він покрутився, немовби той вуж на пательні. Хоча мені би не хотілося, аби тебе теж зачепило.

— О, внутрішній конфлікт, — розсміявся Дадлі. — Знаєш, я теж стосовно цього всього маю суперечливі відчуття, особливо відтоді, як маленька пташка із Сакраменто нацвірінькала мені, що на генерального прокурора дуже тиснуть і він зрештою дасть добро на перегляд справи. Елліс Лоу, щоправда, уже підготував на цей випадок якісь свої юридичні хитрощі, однак, гадаю, краще нам бути готовими до того, що ця срака-морока із «Нічною совою» почнеться знову. Політичні інтриги — вони такі, приятелю. Цю мульку про невинно вбитих та оббріханих жертв соціальної несправедливості розкручують комуняки-демократи, і вони не відчепляться від цієї історії аж до виборів, а генеральний прокурор — член Республіканської партії — змушений буде контратакувати. До речі, приятелю, може, тобі відомо щось по справі «Нічної сови», чого не знаю я?

— Ні, — видав Бад автоматичну і давно готову відповідь.

— Ага, ну добре. Гаразд, до справи. Маю для тебе сьогодні роботу — тут же, у «Вікторії». Треба розговорити одного величезного кабана, і, чесно кажучи, сумніваюся, що Майк та Дік матимуть на нього належне враження. До речі, приятелю, світ тісний — можливо, цей бик був знайомий із тим нашим Дюком Кеткартом у 1953-му. Можливо, він навіть зможе розповісти тобі щось про Кеті Джейнвей. Ти ж не забув про неї, приятелю, чи не так?

У Бада пересохло в горлі.

— Добре, приятелю, вибачай за таке питання. Нав’язливі ідеї — як проститутки, їх можна гарно вдягти, але вони завжди залишаються проститутками. Гаразд, сьогодні ввечері о десятій, приятелю. І тримай хвоста пістолетом. Скоро я матиму для тебе одне особливе завдання, яке відродить твої грізні звички.

Бад лише кліпав очима у відповідь.

Дадлі, усміхнувшись, попрямував до кімнатки № 6.

Проститутки? Це про Лінн? Чи він знає щось і про Джейнвей?

Джо Сіфакіс знову закричав, і чути його було далеко за стінами кімнатки, аж на краю подвір’я мотелю. 

Розділ 50

Боб Ґаллодет приголомшив його новинами: генеральний прокурор ось-ось збирається наполягати на перегляді справи на гроші штату і під його контролем. Елліс Лоу мав намір перехопити ініціативу й розпочати розслідування на рівні Управління поліції. Що ж, настав час усіх зібрати.

Ед сидів у кафе на Ла Брея. Мав підійти Вінсеннс, на столі лежали матеріали стосовно бійні в «Нічній сові» та нотатки у справі Гадженса.

Питання: чи каже той чоловік із Сан-Квентіна правду? Скидається на те, що так — незалежно від його мотивації.

Ще питання: чи пов’язане вбивство братів Енґлеклінґів із бійнею в «Нічній сові»? Тут нічого сказати неможливо, поки не буде детальнішої інформації із округу Марін.

І ще одне питання: що за фіолетова машина була біля «Нічної сови»? Тоді версія така: машина тут ні до чого, але справжні вбивці стежили за пресою, знайшли машину Рея Коутса раніше за поліцію та підкинули туди дробовики. А це було малоймовірно, з огляду на те, що тоді вони повинні були й підкинути стріляні гільзи у Ґріффіт-парку. Архіви в’язниці за 1935— 1955 роки знищено — якщо троє чорних комусь про щось і проговорилися за ґратами, то з’ясувати це тепер було неможливо.

Ед зробив собі позначку доручити Клекнеру та Фіску ретельно дослідити кожну логічну версію, пов’язану із машиною та підкинутою зброєю.

І останнє питання: жертва на ім’я Малкольм Лансфорд, колишній поліцейський, який збухався і працював охоронцем. Чи не міг він бути якось пов’язаний із якимись незаконними справами, наслідками яких стала бійня в «Нічній сові»? Відповідь: малоймовірно — Лансфорд був постійним клієнтом «Нічної сови», який приходив туди ледве не щоночі.

Ед посьорбував каву, міркуючи про значення влади і про те, де межа її зловживання. Відділ внутрішніх розслідувань був абсолютно автономною структурою як всередині, так і поза Управлінням. Фіск та Клекнер уже готувалися до перегляду справи «Нічної сови» — за ініціативою Управління поліції Лос- Анджелесу чи його власною. Вінсеннс визнав, що стежив за Бадом Вайтом, але збрехав про жінку, з якою він часто зустрічався навесні 1953-го — Лінн Брекен. Ед доручив перевірити Лінн Брекен; Фіск щойно приніс звіт.

Подейкували, буцімто ця жінка раніше була проституткою; тепер же вона була співвласницею крамниці одягу у Санта-Моніці. Діловий партнер: Пірс Моргаус Петчетт, 56 років. Клекнер перевірив його фінанси: Петчетт піднявся на вдалих інвестиціях і був відомий тим, що зводить своїх дівчат за викликом із бізнес-партнерами. Цікава деталь: Петчетт був власником багатоквартирного будинку в Голлівуді. У самий розпал розслідування бійні в «Нічній сові» біля цього будинку сталася незрозуміла перестрілка. На місце події тоді прибув якраз Ед Екслі: підозрюваних так і не виявили, а в порожній квартирі на першому поверсі знайшли нашийник із шипами для садо-мазо. За словами управителя будинком, він і гадки не мав, хто знімав це помешкання, бо отримував орендну платню чеками і поштою. Він знав лише ім’я мешканця — «Ламар», «бугай-білявчик». У стрілянині управитель звинуватив Ламара. При цьому, як випливало зі звіту відділка «Голлівуд», після стрілянини Ламар у поле зору поліції не потрапляв. Справу закрито.

Сміттє-Джек запізнювався, і Ед вирішив освіжити в пам’яті матеріали, що стосувалися вбивства Гадженса.

Тіло було страшенно понівечене, очевидних підозрюваних немає, бо Гадженса ненавиділи абсолютно всі. Мляве розслідування зосередилося спочатку на Максові Пелтці та команді серіалу «Жетон честі» — в останньому номері «Цілком таємно» Гадженс добряче пройшовся по Максу та його пристрасті до маленьких дівчат. Пелтц пройшов перевірку на детекторі брехні; решта мала міцне алібі. Між рядків — Паркер вважав убитого покидьком, тому швиденько закрив справу.

Джека досі не було. Ед взявся перечитувати алібі підозрюваних.

Макс Пелтц заявив, що на момент скоєння вбивства був із неповнолітньою, але, мабуть, добряче постарався, щоб не було висунуто обвинувачення. Сценаристка Пенні Фулвейдер перебувала вдома із чоловіком; алібі Біллі Дітерлінґа підтвердив Тіммі Валберн; відповідальний за декорації Девід Мертенс, який страждав на епілепсію, був зі своїм медбратом Джеррі Марсаласом, який ніколи не відступає від нього ні на крок. Зірка серіалу Бретт Чейз — на вечірці; Міллер Стентон — ще одна зірка серіалу — перебував там же. Словом, голяк і глухар, але вбивство Гадженса все ж добряче позначилося на поведінці Вінсеннса навесні 1953-го.

Нарешті з’явився Сміттє-Джек, і, сівши за стіл, без прелюдій спитав:

— Ну що, знову починається?

— Я завтра маю зустріч із Паркером. Упевнений, що він оголосить про початок перегляду справи. — А ти чого такий похмурий? — засміявся Вінсеннс. — Здається, ти цього дуже хотів — так тепер бодай зроби вигляд, що ти щасливий.

Ед виклав на стіл шість відстріляних гільз.

— Три з цих гільз — із твоїх останніх тренувальних стрільб. Інші три — зі сховища речових доказів у відділку «Голлівуд». Усі вони — ідентичні. Квітень 1953 року. Пам’ятаєш перестрілку на Черамоя?

Сміттє-Джек схопився долонями за край столу.

— Продовжуй.

— Той будинок на Черамоя належить Пірсу Петчетту, але докопатися до цього нелегко. Там було знайдено штуки для садо-мазо, а Петчетт знайомий із Лінн Брекен, подружкою Бада Вайта, про яку ти сказав, що нібито її не знаєш. Ти тоді вів розслідування справи про розповсюдження порнографії, а порнуха і садо-мазо іграшки — це з однієї опери. Коли ми спілкувалися востаннє, ти зізнався, що Гадженс мав на тебе компромат, і це пояснює те, чому ти був тоді такий смиканий і роздратований. Отже, ось тобі моя версія, а ти виправ мене, якщо я помиляюся. Брекен і Петчетт були знайомі із Гадженсом, чи не так?

— Але ж ти, мудила, розумний, — відповів Вінсеннс, утискуючи нігті у поверхню столу. — І що далі?

— Чи знав Гадженса Бад Вайт?

— Ні, не думаю…

— Що Вайт має на Брекен та Петчетта?

— Не знаю. Екслі, послухай…

— Ні, це ти послухай. І відповідай. Ти забрав папочку, яка була на тебе у Гадженса?

— Так, — відповів Джек, якого моментально кинуло в піт.

— У кого ти її забрав?

— У тієї баби. Лінн Брекен.

— Як?

— Шантаж. Я виклав на папері все, що знаю про неї, про Петчетта, усе, що я на них знайшов. Зробив кілька копій і сховав у сейфах кількох банків.

— І ти…

— Так, вони досі в мене. А у них — копія компромату на мене.

Отже, Есклі вгадав.

— Ту порнуху, яку ти розслідував, — Петчеттова справа?

— Так. Екслі, послухай…

— Ні, Вінсеннсе, це ти послухай. Маєш досі ті порножурнали?

— Так, все у банку. Вони тобі потрібні, і ти їх отримаєш, але не висуватимеш мені звинувачення у приховуванні доказів. А вершки з «Нічної сови» знімаємо удвох.

— Утрьох. Без Вайта нам не впоратися. 

Розділ 51

Кімната № 6 у мотелі «Вікторія». Дадлі не спускав погляду зі здоровенного мужика, прикутого до крісла наручниками. Дот Ротштейн гортала випуск «Плейбоя». Бад дивився на велетенський чизкейк перед нею, хоча й сама вона справляла неабияке враження — величезна бабега, схожа на лесбійку, у комбінезоні «Г’юз Ейркрафт».

Дадлі переглядав досьє.

— Отже, Ламар Гінтон, тридцять один рік. Одне звинувачення у збройному нападі, колишній працівник телефонної компанії, підозрювався в установленні «чорних» телефонних ліній для Джека Вейлена на прізвисько «Вишибала». За словами інспектора із достроково-умовного звільнення, зник із міста у квітні 1953 року. Що ж, приятелю, думаю, не помилюся, сказавши, що ти певною мірою стосуєшся організованої злочинності, і мій обов’язок як поліцейського — влаштувати тобі сеанс прискореного перевиховання.

Гінтон облизав губи.

— Ти прийшов сюди з нами добровільно, — посміхнувся Дадлі, — і це викликає довіру. Ти не став співати нам пісні про свої громадянські права, яких у тебе все одно немає, і це доводить, що ти далеко не дурень. Дивися, приятелю, моя робота полягає у стеженні за організованою злочинністю в нашому місті й утриманні її у певних межах, і мій досвід дозволяє мені стверджувати, що найефективнішими засобом перевиховання є застосування фізичної сили. Дивися, приятелю, усе буде просто. Я ставитиму питання — ти на них відповідатимеш. Якщо твої відповіді мене влаштують, то сержант Венделл Вайт навіть не встане зі свого крісла. Агов, погнали. Чому ти втік у квітні 1953 року?

Гінтон почав заїкатися. Бад підійшов і відважив йому кілька ударів тильним боком долоні — дивлячись у стіну, аби не бачити. Ляп-ляп-ляп. Дот подала знак, мовляв, поки що досить.

Відбій.

— Це тобі попередження, — промовив Дадлі, — аби ти зрозумів, приятелю, на що здатен сержант Вайт. Не бійся, я врахую, що ти заїка. Отже, повторю питання: чому ти втік із міста у квітні 1953 року?

Гінтон, заплющивши очі, спробував щось сказати, але нічого не виходило.

— Приятелю, не змушуй нас чекати.

— Я п-п-повинен був ут-т-текти.

— Он як! А чому?

— П-п-проблеми з п-п-подружкою.

— Приятелю, я не вірю тобі.

— Ц-ц-це п-п-правда.

Дадлі кивнув Баду. Той замахнувся, ніби збирається вдарити від душі, але перед самим обличчям Гінтона стримав руку.

— Цей хлопчина може зробити тобі дуже боляче, — промовила Дот. — Давай, солоденький, я допоможу тобі? Квітень 1953-го. Чому ти звалив із міста?

Бад почув голоси за дверима — це перемовлялися Брюнінґ і Карлайсл. Бад зрозумів раптом: квітень 1953-го, бійня в «Нічній сові».

— Приятелю, здається, я переоцінив здібності твоєї пам’яті. Давай-но допоможу? Пірс Петчетт. Ти ж тоді був із ним знайомий?

Бадові раптом мороз пробігся поза шкірою: він же приховав це, Дадлі взагалі не повинен знати про існування Петчетта.

Гінтон почав соватися й вириватися.

— Чудово, здається, ми намацали дошкульне місце.

— Господи, які м’язи, — зітхнула Дот. — От би мені такі.

Дадлі на це розреготався.

Бад спробував заспокоїтися: ось-ось почнеться перегляд справи «Нічної сови», можливо, Гінтон піде на співпрацю. Якби Дадлі було відомо, що Бад приховав докази, то Вайта би тут не було.

Дот вдарила Гінтона кийком: по руках, по колінах. М’язи сталеві — той ані зойкнув на це.

— Приятелю, та в тебе дуже високий больовий поріг, — розсміявся Дадлі. — Прокоментуй, будь ласка, ось що: Пірс Петчетт, Дюк Кеткарт і порнографія. Не забувай, що сержант Вайт охоче перевірить на міцність твої м’язи й кістки.

— Пішов ти, сране ірландське мудило, — відповів раптом Гінтон, абсолютно не заїкаючись.

— Приятелю, — зареготав Дадлі Сміт, — та ти справжній гуморист. Венделле, а ну, продемонструй, будь ласка, нашому шановному представникові організованої злочинності, що ти думаєш про його гумористичні потуги.

— Що саме потрібно, босе? — спитав Бад, беручи кийок Дот.

— Абсолютна й добровільна співпраця.

— Стосовно «Нічної сови», я так розумію? Ти згадав Дюка Кеткарта.

— Мені потрібна абсолютна й добровільна співпраця за всіма темами, які я забажаю обговорити. А що, маєш заперечення?

— Вайте, досить триндіти, — озвалася Дот, — просто виконуй накази. Господи, оце б мені такі м’язи!

— Залиште мене з ним наодинці, — сказав Бад, підійшовши до них. — Думаю, вистачить кількох хвилин.

— О, повертаєшся до старих-добрих методів, приятелю? Давно ти такого ентузіазму не виявляв.

— Я дам йому повірити, що він може мене намахати, — прошепотів Бад, — а потім вже дам просратися. Почекайте із Дот за дверима, гаразд?

Дадлі кивнув, і вони з Дот вийшли. Бад увімкнув радіоприймач: транслювали рекламу уживаних автомобілів в Їкел-Олдс.

— Пішов ти, козел, і той ірландський мудак хай в дупу йде, і ваша срана лесбуха також! — заверещав Гінтон, брязкаючи кайданами.

— Мені це все також не подобається, — підсунув до нього стілець Бад, — тому краще не пручайся — відповіси на кілька питань, і я скажу їм, аби вони тебе відпустили. І на те, що ти порушив умови дострокового звільнення, ми заплющимо очі.

— Пішов у сраку!

— Гінтоне, я думаю, ти знаєш Пірса Петчетта і, можливо, знав Дюка Кеткарта. Якби ти мені дещо про них розповів, то я би…

— Та я би краще твою мамку трахнув!

Бад різким рухом жбурнув Гінтона разом із його кріслом через усю кімнату. Крісло завалилося на підлогу, навсібіч полетіли тріски. Полиці також завалилися від удару, десь хрипіло поламане радіо.

Бад однією рукою підняв крісло. Гінтон обісцявся від страху. Бад знову заговорив, не впізнаючи свого спотвореного акцентом голосу:

— Агов, розкажи мені щось про сутенерів, приятелю. Про Кеткарта, про такого собі педика на ім’я Двайт Жілетт. Та мала, Кеті Джейнвей, працювала на них обох. Її вбили, а мені це дуже не подобається. Знаєш про це щось, приятелю?

Вони дивилися один одному просто в очі. Заїкатися він перестав взагалі — вочевидь, не бажав будити в Бадові звіра.

— Сер, я працював у Петчетта простим водієм, я і ще один чувак, його звати Честер Йоркін. Усе, що ми робили, — це розвозили… ну, ті незаконні штуки… а про цього Кеткарта я взагалі нічого не знаю. Про Жілетта колись чув — це гомік, який постачав дівчат на вечірки Спейда Кулі. Хочете, про Спейда розповім? Він міцно сидить на опіумі, закінчений нарколига. Зараз виступає в «Ель-Ранчо», ви його там і пов’яжете. Але про ту Кеті Джейнвей я вперше чую, і хто її убив — також не знаю.

Бад потрусив стілець — і Гінтон знову взявся розповідати.

— Сер, Петчетт — сутенер, у нього дівчата за викликом. Такі штучки, я вам скажу, фішка в тому, що всі вони — як дві краплі води схожі на кінозірок. Його улюбленицею була шикарна хвойда на ім’я Лінн, вона була викапана…

Бад кинувся душити Ламара Гінтона. Його обличчя почервоніло, чоловік зіщулився у своєму кріслі, намагаючись вирватися із залізних рук Бада Вайта. Але раптом стеля завалилася, і в голові в нього затанцювали вихри.

Крізь темряву й туман він чув питання та відповіді, крики та схлипування. Порножурнали, Кеткарт, Пірс Петчетт — цілої картини ніяк не зібрати. Він не прийшов повністю до тями, навіть коли почув ім’я Лінн Брекен. Міккі Коен, 1953 рік. Чому ти накивав п’ятами, почувши це ім’я? Бад не бажав повертатися з мороку. Ламар знову кричав, і Бад від цих звуків занурився у нестяму, у якій йому привиділася Лінн.

Лінн повія — із білявим волоссям, та справжня — брюнетка. Лінн, яка дізналася про його зустрічі із Інес, на це сказала лише: «Стався до неї добре і все мені розповідай». Лінн, яка веде щоденник, від читання якого він себе відриває буквально силою, — він знає, що вона щось замовчує. Лінн, яка завжди випереджає його на два кроки і дозволяє йому входити у своє життя і виходити з нього, коли йому заманеться. Із темного туману чути питання та відповіді. Здалеку лунають питання й відповіді. Потім настає абсолютно чорна темрява, а потім уже в голові у Бада починає вияснюватися.

Мотель «Вікторія», кімната № 7, де заготовлено ліжка для копів. Двері до кімнати № 6 розчахнуті навстіж.

Бад скотився із ліжка й піднявся. Голова розколювалася, щелепа жахливо боліла, він у нестямі розірвав подушку. У кімнаті № 6 нікого: пусте крісло, на стінах — кров. Ані Гінтона, ані Дот, ні Дадлі із хлопцями. На годиннику — 1:10 ночі. Бад спробував згадати питання й відповіді, які він чув крізь туман зомління, — але не зміг.

Додому він їхав на автоматі, занадто виснажений, аби про щось думати. Позіхаючи, відчинив двері — у нього над головою увімкнулося світло, і хтось/щось накинулося на нього.

Він відчув, як на його зап’ястях клацнули кайданки. Перед ним стояли Ед Екслі та Джек Вінсеннс. Обабіч: Фіск та Клекнер — засранці із Відділу внутрішніх розслідувань, які тримали його за руки.

Ед дав йому ляпаса. Фіск обхопив його шию й натиснув пальцем на сонну артерію.

— Коли ти став сержантом, — заявив Екслі, кинувши йому в обличчя папку, — Відділ внутрішніх розслідувань узяв тебе на замітку, так що ми вже знаємо про Лінн Брекен. Вінсеннс стежив за тобою у 1953-му, і в цій папці — усе, що він накопав на тебе, Брекен і Петчетта. Ти допитував Петчетта у справі вбивства Кеті Джейнвей і страшенно заважав розслідуванню бійні в «Нічній сові». Я хочу знати усе, що знаєш ти, а якщо ти не станеш співпрацювати — я негайно почну внутрішнє розслідування у справі приховування тобою доказів. Департаменту потрібен цап-відбувайло за «Нічну сову», я ж для поліції занадто цінний працівник, аби пустити мене під ніж. Тому, якщо ти не станеш допомагати, я докладу усіх зусиль, аби від тебе мокрого сліду не залишилося.

Хват ззаду трохи ослабнув — і Вайт спробував вирватися. Фіск із Клекнером вчепилися в нього знову.

— Ах ти лайно! Я тебе вб’ю!

— Не думаю, — засміявся Екслі, — а от якщо ти підеш мені назустріч, тобі буде пробачено приховування доказів, отримаєш свою дещицю слави, а на додачу — поділюся з тобою інформацією, яка допоможе в розслідуванні тієї малолітньої повії, яка тобі вже стільки років не дає спокою.

— А Лінн? — спитав Бад, відчуваючи, як у нього знову тьмяніє в очах.

— Її ми допитаємо першою — під сироваткою правди. Якщо вона чиста, до неї претензій не буде.

Він нічого не знає про «Сказане тихцем», і про той скелет у підвалі в Сан-Бернардіно також.

— Але це не означає, що ми — квити. 

Розділ 52

Заснути він так і не зміг — думки про зізнання Вінсеннса, сховані у банках, не давали йому спокою. О шостій ранку до нього зателефонував перший журналіст. Ед увімкнув радіоприймач, а там уже крутили новини про перегляд справи та про його батька — навіть тут син і батько Екслі йшли пліч-о-пліч, поруч із репортажами про завершення будівництва швидкісних шосе, розповідали про Екслі-молодшого, який на очах у всіх із героя стрімко перетворювався на негідника. Біля будівлі поліції відбувалися пікети — ліваки вимагали справедливості.

Сьогодні вранці мало відбутися найважливіше зібрання у його кар’єрі.

Конференц-зал шефа Паркера було вже готове — на столі було викладено блокноти. Ед написав у своєму: «Петчетт», «Брекен», «Чи була угода Печетта з Гадженсом шантажем?»; підкреслив: «Каліцтва Гадженса збігаються із зображенням із порножурналів — змусити Вінсеннса принести журнали до офісу». Внесок Уайта: «Петчетт щось знав про розповсюдження порнографії у 1953-му», «зв’язок Петчетта із батьком братів Енґлеклінґів, який свого часу опікувався фармацевтикою», «обшук у помешканні Дюка Кеткарта і телефонний довідник із номерами друкарні в Сан-Бернардіно». Вайт щось досі приховував — Ед відчував це.

Висновок допиту: «Петчетт був причетний (через «Флер-де-Ліс») до розповсюдження порнографії, яке розслідував Відділ моралі в 53-му, схему розповсюдження порнографії розробив Кеткарт, каліцтва Гадженса пов’язані із цією порнографією».

Висновок: маємо справу із серією злочинних змов, що спричинила щонайменше чотири, а цілком імовірно — понад десяток серйозних злочинів протягом останніх п’яти років.

Увійшли інші — Паркер, Дадлі Сміт, Елліс Лоу. Покивали одне одному, вітаючись, поквапливо повсідалися.

— Словом, — сказав Паркер, — ми починаємо перегляд справи. — Цю справу хоче перебрати під себе генеральний прокурор, але Елліс подав на них скаргу, тож, поки її розглядатимуть, у нас є пара тижнів. Отже, у нас є два тижні часу на те, аби розкрити справу й відновити свою репутацію. У нас є два тижні до того, коли сюди приїдуть хлопці із Сакраменто і зроблять із нас посміховисько. Я хочу, щоби цю справу було розкрито у законний та ненасильницький спосіб і передано в руки великого журі присяжних протягом дванадцяти днів. Зрозуміло, джентльмени?

Усі мовчки закивали у відповідь.

— Я опинився в дуже делікатному становищі, — заявив Лоу, — оскільки безпосередньо перед втечею Коутс, Джонс і Фонтейн зізналися мені в усьому. Звичайно, якщо подумати, то можна припустити, що це були дурні й наївні хлопці, які не витримали психологічного тиску і…

— Еллісе, — перебив його Сміт, — про це можна забути. Ми просто пов’язали не тихчорномазих, не тих, хто перед цим влаштував стрілянину із дробовиків у Ґріффіт-парку. Справжні вбивці — якісь дуже хитрі виродки із негритянських кварталів, яким було відомо, де Коутс сховав машину, і які підкинули туди зброю. Це були ті, хто добре знає місцевість і допався до тачки раніше за нас. А той фіолетовий автомобіль, який нібито бачили біля «Нічної сови», — це просто збіг, що зіграв на руку вбивцям. Я вважаю, що автомобіль із Ґріффіт-парку було вкрадено або навіть зареєстровано не в нашому штаті, і, чесно кажучи, нам нічого не залишається, як почати заново перетрушувати чорні квартали.

Ед посміхнувся — сказане Смітом цілком узгоджувалося з його планом.

— Загалом, я згоден, і вже наказав одному зі своїх людей перевірити старі реєстрації. Але, може, нам варто робити все по порядку? Отже, спершу визначмо, хто керуватиме розслідуванням.

— Ед, хай які були у тебе мотиви, я вважаю, — закашлявся Елліс Лоу, — ти зробив правильно, коли застрелив цих покидьків. Однак, на мою думку, якщо ми призначимо керівником тебе, то преса і громадськість нас просто з’їсть. Думаю, краще тобі залишатися у цьому розслідуванні на других ролях.

— Я втомився бути негідником, — вибухнув раптом гнівом Екслі, — якого обливають брудом уже в новинах о шостій ранку, і мені набридло те, що моє особисте життя обсмоктують у газетах. Це вже не кажучи про те, що я найкращий детектив у…

— Так, ти найкращий наш детектив, — перебив його Паркер, — і я чудово розумію, як тобі кортить відігратися за ці приниження. Але Елліс має рацію — для тебе це занадто особиста справа. Я призначаю керівником розслідування Дадлі. Він набере собі команду із Відділу вбивств та інших відділів і почне працювати.

— А я? Що робити мені?

— Дозволяю тобі обрати все, що забажаєш, — тільки ж берегів не плутай, — відповів Паркер.

— Я хочу вести власне незалежне розслідування, — твердо промовив Екслі. — З допомогою своїх помічників із Відділу внутрішніх розслідувань та ще двох офіцерів на мій вибір.

— Я не проти. Дадлі, що скажеш?

— Думаю, це по-чесному. І кого ж ти собі хочеш взяти в помічники, приятелю?

— Джека Вінсеннса та Бада Вайта.

У Сміта щелепа ледве не відпала.

— Дивних напарників ти обрав, — сказав Паркер, — але хай буде — справа теж не зі звичайних. Дванадцять днів, джентльмени. І ні хвилиною більше. 

Розділ 53

Прокинувшись на канапі, Джек написав Карен записку:

«Мила, я згоден — покарання має бути чесним, і я повністю винен у тому, що оскандалив Елліса. Але ночувати два місяці на цій проклятій канапі — це вже занадто; якщо вже Управління поліції мене пробачило, то, може, і тобі варто? Я вже шість тижнів ані краплі не випив, можеш пересвідчитися в цьому, поглянувши на календар, прикріплений до дверцят шафи. Ні, я не очікую, що ти про все забудеш і робитимеш вигляд, ніби між нами все добре, але бодай дозволь мені усе виправити. Я хочу виправити усе: хочеш вчитися на юриста — чудово, але я можу голову дати на відсіч, що ти зненавидиш цю професію. У травні я виходжу на пенсію; можливо, мені вдасться влаштуватися шефом поліції якогось невеликого містечка неподалік пристойного юридичного коледжу. Дай мені шанс все виправити, скажи хоча б щось, бо від твого крижаного мовчання мені вже зриває дах, а зараз мені не можна божеволіти, бо мені доручили вести дуже важливу для мене справу. Наступний тиждень або близько того я, швидше за все, працюватиму до пізньої ночі, але я дзвонитиму й навідуватимуся.

Дж.»

Він одягнувся і став чекати на телефонний дзвінок. На столі в кухні знайшов каву і записку від Карен:

«Дж.

Я останнім часом поводжуся, як сука. Пробач мене; думаю, нам вже час поговорити чесно й помиритися. Коли я повернулася додому, ти вже спав, інакше я обов’язково затягнула би тебе до спальні.

Цілую, К.

P. S.: Одна дівчина на роботі показала мені цей журнал, і я подумала, що тобі буде цікаво подивитися. Я знаю, що ти знаєш Екслі, про якого зараз усі говорять».

На столі лежав випуск журналу «Сказане тихцем» — «Найбрудніші подробиці в наших статтях». Джек посміхнувся й погортав його, знайшовши розгорт про «Нічну сову».

Стаття була просто-таки істерична — «Ікс», «двійник Дюка Кеткарта», спекуляції на тему порнографії. Еда там поливали відбірним лайном. І раптом несподівано Джекові у голову скочила думка: це Бад Вайт грає втиху проти Екслі — сам випуск лютневий, готувався він у січні, незадовго до того, як замочили братів Енґлеклінґів та несподіваного зізнання в’язня Сан- Квентіну. Журнал продають здебільшого на Східному узбережжі, у Лос-Анджелесі, мабуть, його і не знайти, і ані Екслі, ані хтось інший його не бачили — інакше Джек би про це знав.

Задзвонив телефон, і Джек миттєво схопив слухавку.

— Екслі?

— Так. Тебе офіційно скеровано на розслідування справи. Вайт поговорив із Лінн Брекен. Вона погодилася дати свідчення під пентоналом, і я хочу, аби ти її привіз. Вона чекатиме на тебе за годину в китайській забігайлівці через дорогу від Бюро. Зустрінь її там і приведи до мене у Відділ. Якщо з нею буде адвокат, позбудься його

— Слухай, я тут дещо накопав, думаю, ти зацікавишся.

— Приведи мені жінку — потім поговоримо.

І ось він побачив її вперше через п’ять років після того багаття із папок з компроматом — Лінн Брекен пила чай у забігайлівці Ела Вонґа. Джек дивився на неї крізь вікно.

Вона й досі була у формі. Тридцятип’ятирічна красуня, від якої не відвести погляду. Вона побачила його. Джек раптом затремтів: його досьє.

Вона вийшла до нього на вулицю.

— Мені прикро, що так сталося, — сказав Джек.

— Але це ви дозволили цьому статися. Чи не боїтеся того, що мені про вас відомо?

Щось тут було не так: вона була занадто спокійною, як для людини, на яку за п’ять хвилин чекає допит.

— Я тепер під крилечком у того страшного капітана Екслі. Якщо раптом щось випливе — закладаюся, він мене прикриє.

— Я б на вашому місці не робила таких ризикованих ставок. Я пішла на це виключно тому, що Бад сказав, мовляв, якщо я не стану свідчити — він потрапить у дуже скрутне становище.

— А що ще сказав вам Бад?

— Розповів трохи недобрих речей про вас і того вашого капітана. Може, ходімо вже? Хочу швидше з цим покінчити.

Вони перейшли вулицю, піднялися до Відділу внутрішніх розслідувань чорним ходом. Біля дверей відділу їх зустрів сержант Фіск, провів до кабінету Екслі. Там на них уже чекали капітан Ед, Рей Пінкер, а також робочий стіл, заставлений моторошним медичним приладдям — шприци, пробірки. Тут же стояв поліграф — на той випадок, якщо сироватка правди не подіє.

Пінкер набрав шприц. Екслі жестом показав Лінн на стілець.

— Прошу, міс Брекен.

Лінн сіла. Пінкер закотив їй лівий рукав, перетягнув джгутом.

— Не знаю, що сказав вам Бад Вайт, — промовив Ед діловим тоном, — але фактично ми розслідуємо кілька пов’язаних між собою злочинів. Якщо ми дістанемо від вас якусь корисну інформацію, то будемо готові надати вам імунітет перед будь-якими потенційними кримінальними звинуваченнями проти вас.

— Я дуже погано брешу, — відповіла Лінн, стиснувши кулак. — Починаймо вже.

Пінкер взяв її руку і зробив укол. Екслі натиснув на магнітофоні кнопку запису. Очі у Лінн взялися туманною плівкою — зазвичай пентонал діє не так.

— Свідок Лінн Брекен, — заговорив Ед у мікрофон, — дата народження: 22 березня 1958 року. Міс Брекен, будь ласка, порахуйте від ста у зворотному порядку.

Вона майже одразу почала говорити нерозбірливо:

— Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім, дев’яносто сім, дев’яносто шість…

Пінкер перевірив її очі, кивнув. Джек схопився за стілець. Вона була занадто спокійна — він відчував якусь підступність.

— Отже, народилася 22 березня 1958 року, — продовжив, відкашлявшись, Екслі. — Під час допиту свідка присутні я сам, сержант Двейн Фіск, сержант Джон Вінсеннс і судовий медексперт Рей Пінкер. Двейне, ви відповідаєте за стенограму.

Фіск взяв у руки нотатник.

— Міс Брекен, — спитав Екслі, — скільки вам років?

— Тридцять чотири, — трохи нерозбірливо відповіла вона.

— Ким ви працюєте?

— Я — бізнесменка.

— Це ви — власниця магазину одягу «Вероніка» в Санта-Моніці?

— Так.

— Чому ви обрали назву «Вероніка»?

— Це мій особистий жарт.

— Будьте ласкаві, поясніть?

— Це ім’я з мого минулого життя.

— І що це означає?

— Я працювала повією, — відповіла Лінн із замріяною усмішкою, — яка вдавала із себе Вероніку Лейк.

— Хто переконав вас робити це?

— Пірс Петчетт.

— Зрозуміло. Скажіть, це Пірс Петчетт вбив чоловіка на ім’я Сід Гадженс у квітні 1953 року?

— Ні. Тобто я не знаю. А навіщо йому було його вбивати?

— Ви знаєте, ким був Сід Гадженс?

— Так. Журналіст бульварної преси.

— Чи був Петчетт знайомий із Гадженсом?

— Ні. Тобто якби вони були знайомі, то він би обов’язково сказав мені, похвалився би знайомством зі знаменитістю.

Брехня. Сироватка не подіяла. Вона ж знає, що він розуміє — вона бреше, але сподівається, що він не здасть, аби захистити самого себе.

— Міс Брекен, — продовжував Екслі, — чи відомо вам, хто навесні 1953 року вбив дівчину на ім’я Кеті Джейнвей?

— Ні.

— Чи знаєте ви людину на ім’я Ламар Гінтон?

— Так.

— Детальніше, будь ласка.

— Він працював на Пірса.

— Ким?

— Водієм.

— І коли саме це було?

— Кілька років тому.

— Ви знаєте, де зараз Гінтон?

— Ні.

— Дайте, будь ласка, розгорнуту відповідь.

— Ні, він кудись поїхав, і я не знаю, куди саме. — Це Гінтон намагався вбити сержанта Джека Вінсеннса у квітні 1953 року?

— Ні.

Тоді вона теж сказала, що це не він.

— Хто намагався його вбити?

— Я не знаю.

— Хто ще працював або працює водієм у Петчетта?

— Честер Йоркін.

— Детальніше, будь ласка.

— Чет, Честер Йоркін, він мешкає десь у Лонґ-Біч.

— Чи шукає Пірс Петчетт жінок для занять проституцією?

— Так.

— Хто вбив шістьох людей у забігайлівці «Нічна сова» у квітні 1953 року?

— Не знаю.

— Чи правда, що Пірс Петчетт розповсюджує незаконні товари через фірму під назвою «Флер-де-Ліс»?

— Не знаю.

А оце — точно брехня. Це навіть на обличчі її видно — он як пульсує вена на скроні.

— Чи робить доктор Террі Лакс пластикові операції повіям Петчетта, — продовжував Екслі, — аби посилити й підкреслити їхню схожість на кінозірок?

Вена заспокоїлася.

— Так.

— Чи правда те, що Петчетт уже упродовж тривалого періоду є сутенером дорогих дівчат за викликом?

— Так.

— Чи правда те, що навесні 1953 року Петчетт розповсюджував дорогі та високоякісні порнографічні матеріали?

— Не знаю.

Під час відповіді в неї побілішали кісточки пальців на руках. Джек схопив нотатник і швидко накарябав: «Петчетт — чародій фармацевтики. Л.Б бреше, думаю, вона прийняла препарат, який послаблює дію пентоналу. Візьміть кров на аналіз».

— Міс Брекен, чи…

Джек передав записку Екслі, той прочитав її і передав Пінкеру. Пінкер приготував голку.

— Міс Брекен, чи правда, що вкрадені у Сіда Гадженса досьє зберігаються у Пірса Петчетта?

— Я не зн…

Пінкер схопив Лінн за руку і встромив голку. Брекен зірвалася зі стільця, але Екслі схопив її. Пінкер висмикнув голку, Екслі притиснув її до столу. Вона виривалася й намагалася вдарити когось — Фіск зайшов ззаду й надягнув наручники. Вона плюнула Екслі в обличчя. Фіск потягнув її геть із кабінету.

Екслі витер своє обличчя, що від злості вкрилося червоними плямами.

— Я теж підозрював, що тут щось не так. Але думав, може, вона розгубилася.

— Я краще за тебе знаю, що вона повинна була відповідати, — сказав Джек, подавши Екслі примірник «Сказане тихцем». — Ти тільки поглянь на це, капітане.

Читаючи цю статтю, Екслі мав по-справжньому страшний вигляд: червоне лице, жорстокий погляд. Дочитавши, він розірвав журнал навпіл.

— Це Вайт, не інакше! Давай-но вирушай в Сан-Бернардіно, поспілкуйся із матір’ю Сью Леффертс. А я розколю цю хвойду.

Джек помчав до Сан-Бернардіно. Екслі, який розколює повію — цікавезне, напевно, видовище. «Гільда Леффертс» у телефонному довіднику, мапа, сам будинок: халупа, вкрита рубероїдом, дерев’яна прибудова.

Галявину поливала старенька жінка — на вигляд просто тобі божа кульбабка. Джек припаркувався і, захопивши із собою розірваний навпіл журнал, пішов до неї. Стара побачила його і прожогом кинулася до вхідних дверей.

— Дайте вже спокій моїй бідній Сьюзі! — заволала вона, коли Джек наздогнав її на ґанку.

Джек тицьнув їй просто в обличчя примірник «Сказане тихцем».

— До вас приїздив поліцейський із Лос-Анджелеса, так? Здоровенний кабан, років сорока на вигляд? Ви йому розповіли, що незадовго до бійні у «Нічній сові» у вашої дочки з’явився кавалер, дуже схожий на Дюка Кеткарта? І що ви чули, як він казав їй: «Звикай називати мене Дюком». Поліцейський показав вам фотографії, але ви цієї людини не впізнали, так? Прочитайте це і скажіть.

Вона швидко прочитала статтю, мружачись від сонця.

— Але він сказав, що він саме поліцейський, а не приватний детектив. І фотографії, які він мені показував, були з поліції, і я не винна, що не змогла на них впізнати приятеля Сьюзі. І ще — я хочу, аби це внесли в протокол: Сьюзі померла цнотливою.

— Мем, я не сумніваюся, що вона…

— А ще запишіть у протокол, що цей поліцейський, чи детектив, чи хто він там такий, лазив до мене у пивницю під будинком і нічого там не знайшов. Молодий чоловіче, ви ж поліцейський, чи не так?

Джек похитав головою, не зрозумівши її:

— Що ви маєте на увазі, леді?

— Я маю на увазі, що той чоловік, який приходив сюди до мене близько двох місяців тому, лазив до пивниці під моїм будинком. Я розповіла йому, що кавалер Сьюзен Ненсі спускався до пивниці після того, як він тут посварився із якимось іншим хлопцем, навіть сусіди чули галас, це було буквально перед самою бійнею в «Нічній сові», через яку ваші люди мені жити спокійно не дають, — хай Сьюзі та інші жертви спочивають спокійно. Усе, що він там знайшов, — це щури. Нічого підозрілого, зрозуміло?

Зрозуміло.

Стара вказала жестом на вузький лаз під землю — мовляв, туди.

Дідько, та цього просто не може бути. Баду Вайту просто мізків не вистачило би приховати такого козиря…

Джек схопив ліхтарик і поліз під землю — Гільда Леффертс стояла над ним і дивилася. Пил, гнилизна й нафталін — він посвітив на гору бруду і побачив, як світло ліхтаря відбивається у щурячих очах. Вони пирснули навсібіч, і він побачив подертий мішок, кістки із огризками хрящів, і череп із діркою в чолі, який шкірився йому голими зубами. 

Розділ 54

Ед спостерігав за Лінн Брекен через скло.

Її допитував Клекнер, добрий від природи хлопчина, який зараз сам на себе взяв роль «поганого копа». Їй вкотили ще одну дозу пентоналу; Рей Пінкер взяв у неї кров на аналіз. Три години в камері її не зламали — вона й надалі вміло брехала.

Ед увімкнув динамік.

— Я не кажу, що не вірю вам, — почувся голос Клекнера, — я просто кажу, що мій досвід поліцейського підказує мені, що сутенери зазвичай ненавидять жінок, тому мені важкувато повірити в те, що з Петчетта аж такий філантроп.

— Якби ви зазирнули в його справу, то знайшли б там інформацію про те, як він втратив ще зовсім маленьку дочку. Так що, думаю, ваш поліцейський досвід мав би вам підказати, який це може мати ефект на психіку людини, навіть якщо ви в це не вірите.

— Що ж, поспілкуймося про його минуле. Ви описали його як бізнесмена, який уже більше тридцяти років мешкає в Лос-Анджелесі. Ви сказали, що він заробляє організацією певного роду угод. Розкажіть-но детальніше — що за угоди?

Лінн манерно зітхнула.

— Фінансування кінопроектів, угоди з нерухомістю, посередництво під час укладання контрактів. Завдяки йому з’явилося чимало улюблених публікою фільмів. А ще він мені якось казав, що фінансував навіть ранні короткометражки Реймонда Дітерлінґа.

Цікаво: сутенер подружки Бада Вайта був знайомий із найкращим приятелем Престона Екслі. Клекнер поміняв стрічку в магнітофоні. Ед вивчав повію поглядом.

Вона була прекрасна. Це стало ще відчутніше, коли він зрозумів, що вона не досконала. Мала дуже гострий ніс; чоло уже прорізали зморшки. Широкі плечі та великі руки — чудової форми, вони були красиві навіть попри розміри. У цих блакитних очах мабуть танцювали бісики, коли чоловік знаходив для неї правильні слова; мабуть, на Бада Вайта вона дивилася, як на якогось неандертальця, але поважала його за те, що він не намагався вразити її талантами, яких не мав. Вона вдягалася вишукано, цілком усвідомлюючи, що так справить сильніше враження на тих, кого вона хоче вразити; чоловіків вона, вочевидь, вважала слабкими істотами і завжди покладалася в усіх життєвих колотнечах виключно на свій розум. Усе разом це вказувало на те, що якщо її розумі підсилити дією певного препарату, то на виході отримаємо невразливого для пентоналу свідка, який зможе вигадливо брехати вам просто в очі.

— Капітане, вас до телефону. Це Вінсеннс.

Фіск простягнув йому слухавку через стіл.

— Вінсеннс?

— Так, це я. Слухай уважно. Здогадки щодо того журналу підтвердилися, але це ще не все.

— Вайт?

— Так, це Вайт був тим «Іксом», і близько двох місяців тому він допитував стару Леффертс. Вона розповіла йому цю історію — про хлопця Сьюзі, схожого на Дюка Кеткарта. І ще дещо розповіла.

— Що?

— Слухай. За пару тижнів до бійні в «Нічній сові» сусідка Леффертсів бачила, як Сьюзі та її кавалер були самі в будинку, а потім до них прийшов ще якийсь хлопець, і вони посварилися. Пізніше того ж дня хлопець Сьюзі чомусь опускався до пивниці будинку. Далі, допитавши стару, Вайт дзвонив до «Пасіфік Коуст Белл» та перевірив записи про всі дзвінки в Лос-Анджелес з цього номера від середини березня до середини квітня 1953 року. Я зробив те саме і отримав три дзвінки, усі три — на таксофон у Голлівуді, неподалік від «Нічної сови». Але якщо ти думаєш, що це — найцікавіше, то притримай-но своїх коней…

— Чорт забирай…

— Капітане, ти тільки послухай. Вайт так само заліз до підвалу і сказав бабці, що нічого там немає. Я спустився туди й знайшов скелет, засипаний нафталіном, щоби перебити сморід, і з величезною діркою в голові. Я викликав до Сан- Бернардіно дока Леймана. Він привіз із собою тюремну медичну карту Дюка Кеткарта і звіт патологоанатома. Усе зійшлося. Ми неправильно ідентифікували убитого, поклавшись лише на зубні протези, — усе, як і написано у статті. Дідько, я повірити не можу, що Вайт це все розкопав самотужки і просто залишив скелет тут. Капітане, ти тут?

Ед схопив за руку Фіска.

— Де Бад Вайт?

— Ніби поїхав на північ із Дадлі Смітом, — переляканим голосом відповів Фіск. Шериф округу Марін вирішив поділитися інформацією щодо вбивства Енґлеклінґів.

— У статті сказано, — знову заговорив до Сміттє-Джека Екслі, — що жінці показували фотографії.

— Так, Вайт показав їй кілька фотографій на місці, напевно, не хотів світити її в поліції й вести в архів. Так чи інакше, кавалера Сьюзі вона не впізнала, але якщо він був однією із жертв бійні, то ми його знайдемо. Це ж Норт Лейман діставав у 1953-му уламки зубних протезів із його голови. Привезти її? Показати наші фотоальбоми?

— Так.

Ед віддав слухавку Фіску. Підійшов Рей Пінкер із результатами аналізу крові.

— Престілфіозин, капітане. Дуже рідкісний експериментальний антипсихотичний засіб, який використовують для заспокоєння бунтовливих божевільних. Нашій пташці його ввів справжній професіонал, тому що тільки професіонал знає, яку дозу треба дати, аби не подіяв пентонал. Капітане, ти би може присів, бо на себе не схожий.

Чародій фармацевтики Петчетт, батько братів Енґлеклінґів, який розробляв антипсихотичні препарати. За склом — Бадова хвойда, сама, запис увімкнено.

Ед увійшов до кімнати.

— Знову ви? — сказала Лінн.

— Саме так.

— А ви хіба не повинні або висунути мені звинувачення, або відпустити?

— На це у нас іще шістдесят вісім годин.

— А хіба ви не порушуєте моїх конституційних прав?

— Можна заплющити очі на конституційні права заради такого.

— Такого?

— Годі вже клеїти дурочку. Я маю увазі ось що: Пірс Петчетт поширює порнографічні матеріали, серед яких є й такі, які абсолютно збігаються із каліцтвами, завданими його покійному «партнерові» Сіду Гадженсу. До того ж один із убитих в «Нічній сові» найімовірніше брав участь у змові з метою поширення цієї порнографії, а ваш приятель Бад Вайт приховав важливі докази, які завадили нам з’ясувати справжню особистість жертви. Далі — Бад попросив вас дати свідчення, і ви прийшли до нас, попередньо уживши засіб, що блокує дію пентоталу. Це свідчить явно не на вашу користь, але якщо ви погодитеся з нами співпрацювати по-справжньому, то врятуєте і себе і Вайта від величезних проблем.

— Бад якось вже сам про себе подбає. А вигляд у вас жахливий — лице геть червоне.

Ед вимкнув магнітофон і сів.

— Ви ж навіть не відчуваєте дії пентоналу, чи не так?

— Я почуваюся так, немовби випила чотири мартіні. А після чотирьох мартіні мізки в мене працюють лише краще.

— Я знаю, що Петчетт прислав вас сюди без адвоката, аби виграти час. Він знає, що ви повинні дати свідчення під час перегляду справи «Нічної сови», тому розуміє, що рано чи пізно його також допитають. Особисто я не думаю, що він убивця. Але також мені відомо про купу Петчеттових махінацій і справ, тому ви можете його вберегти від цілого моря неприємностей, якщо все розповісте чесно.

— А Бад казав, що ви дуже розумний, — посміхнулася Лінн.

— А що він ще говорив?

— Що ви — слабка і зла людина, яка прагне перевершити свого батька.

Хай буде так.

— Гаразд, повернімося до того, який я розумний. Петчетт — фармацевт. Ми перевіримо ще цей зв’язок, але я голову даю на відсіч, що його наставником був Франц Енґлеклінґ, фармаколог, який розробляв антипсихотичні засоби на кшталт того, який увів вам Петчетт, аби на вас не подіяв пентонал. У Енґлеклінґа було двоє синів, яких убили у Північній Каліфорнії минулого місяця. Під час розслідування «Нічної сови» ці двоє зробили заяву, у якій було згадано якогось «татуся», що мав доступ до «першосортних дівчат». Очевидно, що це Петчетт, і зв’язку Петчетта із Дюком Кеткартом, який хотів розповсюджувати порнуху і нібито був убитий у «Нічній сові», не побачить тільки сліпий. Очевидно, Петчетт замішаний у цьому і зараз на волосинці від дуже великої халепи, а ви можете допомогти йому викрутитися.

— Так, ви справді дуже розумний, — прикурила Лінн.

— Так, а ще — я дуже хороший детектив, який може розібратися і у фактах п’ятирічної давнини. Мені відомо, що ви спалили картотеку Гадженса, відомо й те, що Петчетт із Гадженсом планували вдатися до шантажу. Я читав, що Вінсеннс сховав у сейфах кількох банків, і все знаю про справи Петчетта, зокрема і про «Флер-де-Ліс».

— Значить, ви усвідомлюєте, що у Пірса на руках є дуже небезпечна для Вінсеннса інформація?

— Так, інформація, яку ми із окружним прокурором готові приховати в інтересах захисту репутації поліції Лос-Анджелеса.

Жінка помітно занервувалася: впустила сигарету, почала крутити в пальцях запальничку.

— Вам із Петчеттом нас не переграти, — сказав Ед. — У мене є дванадцять днів, щоби розібратися у цій справі. Якщо мені це не вдасться, доведеться надолужувати згаяне на побічних звинуваченнях. А лише на Петчетта їх можна повісити з десяток. Повірте, якщо я не розкрию цю справу, то зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати свою репутацію.

Лінн уп’ялася в нього очима. Ед відповів їй уважним поглядом.

— Ви — витвір Петчетта, правда ж? Ви були просто маленькою хвойдочкою з арізонського задуп’я. Він навчив вас одягатися, говорити, думати, і результати його праці, скажу чесно, вражають. Але у мене всього лише дванадцять днів на те, аби витягти своє життя з лайна, і, якщо мені це не вдасться, я вас із Петчеттом просто знищу.

Лінн натиснула на магнітофоні кнопку запису.

— Свідчення повії Пірса Петчетта. Я не боюся вас, але Бада Вайта я ніколи не любила сильніше, ніж зараз. Я щаслива, що він зумів приховати докази й обставити вас, я рада, що ви його недооцінили і він пошив вас у дурні. Спершу я ревнувала його до Інес Сото, але тепер рада, що цій нещасній дівчині вистачило розуму піти від такого боягуза, як ви!

Ед натиснув по черзі кнопки «Стерти», «Стоп», «Старт».

— На нормальний запис у нас іще шістдесят сім годин, і наступного разу я не буду з вами говорити щиро.

Увійшов Клекнер, показуючи папку.

— Капітане, Вінсеннс привіз стару Леффертс. Вони передивляються фотографії зараз. Вінсеннс ще передав це, сказав, ви хотіли поглянути.

Ед вийшов у коридор. У товстій теці лежали глянцеві порножурнали.

У верхніх випусках: красиві хлопці, вишукана розпуста, барвисті костюми. У деяких моделей голови були вирізані, а потім вклеєні на місце — це Джек намагався ідентифікувати людей на фото і думав, що це йому допоможе. Чарівні й водночас огидні знімки — як і казав Смітє-Джек.

Нижні журнали були із одноманітними чорними обкладинками — таку гниль міг відкопати лише Джек Вінсеннс. Ретушовані фотографії — чорнильна кров, що струмує із відрізаних кінцівок, моделі вкладені ланцюжком отвір до отвору. А ось і фото, яке нагадує сцену вбивства Гадженса: розпростертий на килимі хлопець з відірваними руками й ногами.

Зрозуміло було, як білий день, що Гадженса вбив той, хто робив ці фотографії.

Ед розгорнув останній випуск — і застиг на місці. Голий гарненький хлопець із вирваними руками — із ран на тулубі струмує чорнильна кров. Знайоме видовище, занадто знайоме, але не зі справи Гадженса. Ед квапливо погортав журнал і знайшов вкладку, на якій було зображено хлопців та дівчат із відірваними кінцівками, об’єднаними струмочками чорнильної крові.

ВІН ЗНАВ, ЗВІДКИ ЦЕ.

Ед прожогом кинувся до архіву Відділу вбивств, знайшов записи за 1934 рік, витягнув шухляду з написом «Атертон, Лорен, численні судимості за статтею № 187». Три товстих теки і знімки, зроблені особисто доктором Франкенштейном.

Діти одразу після розчленування.

Їхні руки й ноги, відділені від тулубів.

Білий вощений папір під понівеченими трупами.

Довкола їхніх кінцівок — криваві візерунки, червоне на білому — усе, як у тих порножурналах, усе, як у Гадженса.

Зачиняючи шухляду, Ед прибив собі пальці. Увімкнувши сирену на автомобілі, він помчав у Генкок-парк.

У маєтку Престона Екслі якраз відбувалася вечірка: щільно запарковані машини, з трояндового саду долинали звуки музики. Ед увійшов у вітальню і застиг як укопаний — кудись зникла бібліотека його матері.

Її місце заступив величезний макет шосе, які бігли через зроблені із пап’є-маше містечка. По периметру стояли вказівники шосейних напрямків.

Цей макет і справді вражав — Ед навіть забув на мить про той бруд, який він бачив у глянцевих журналах. Кораблі в гавані Сан-Бернардіно, гори Сан-Ґабріель, крихітні автомобілі на асфальті. Матеріальне втілення тріумфу Престона Екслі.

Ед взяв машинку й повів її від океану до пагорбів.

— Я думав, ти сьогодні у Південному Централі, — почувся в нього за спиною голос батька.

— Що? — відповів Ед, обернувшись.

— Я думав, ти опікуєшся відмиванням свого іміджу, — посміхнувся Престон Екслі.

Ед відчув, як його збило із мрійливої хвилі, і знову перед очима постали знімки Атертона.

— Батьку, вибач, але я не розумію, про що ти.

— Ми так нечасто бачимося останнім часом, — засміявся Престон, — що забуваємо про ввічливість.

— Тату, сталося дещо…

— Вибач, я мав на увазі сьогоднішнє інтерв’ю Дадлі Сміта в «Геральд». Він казав, що нове розслідування зосередиться на негритянських кварталах на півдні міста, мовляв, ви збираєтеся шукати іншу чорну банду.

— Це не зовсім так.

Престон поклав руку йому на плече.

— Ти здаєшся наляканим, Едмунде. Ти не схожий на поліцейського у високому званні, який прийшов сюди привітати мене із завершенням будівництва.

Ед відчув тепло батьківської долоні.

— Батьку, хто, окрім поліцейських, бачив фотографії жертв Атертона?

— Тепер моя черга питати: «Що?» Ти маєш на увазі ті знімки у справі? Які я багато років тому показував тобі й Томасу?

— Так.

— Ти що, синку, це закриті докази зі скандальної справи, їх ніколи не показували ані громадськості, ані пресі. А тепер скажи…

— Тату, виявилося, що бійня в «Нічній сові» пов’язана зі ще кількома серйозними злочинами і негри тут ні до чого. Один із цих злочинів…

— Тоді пояснюй докази так, як я тебе вчив. У мене були такі справі, коли…

— Ні в кого таких справ ще не було, ти вже повір. Я кращий за тебе детектив, але й у мене ніколи ще не було такої справи!

Престон опустив йому на плечі обидві руки, і Ед миттєво відчув, як його плечі німіють.

— Вибач мене, але це правда, і я виявив, що одне жахливе вбивство п’ятирічної давнини, безпосередньо пов’язане зі справою «Нічної сови». Убитого було знівечено ідентично до того, як нівечив своїх жертв Лорен Атертон, а ще ідентичні каліцтва, тільки несправжні, домальовані червоним чорнилом, виявлено в порножурналах, які також дотичні до справи «Нічної сови». І це може означати одне: або те, що хтось бачив фотографії Атертона і тепер працює, так би мовити, за його лекалами, або у 1934 році схопили не того.

— Лорен Атертон був визнаний безсумнівно винним, — не змигнувши оком відповів батько Еда. — Він у всьому зізнався, свідки його впізнали. Фотографії ті бачили тільки ви з Томасом — більше ніхто. Не думаю, що вони взагалі коли-небудь залишали архів Відділу вбивств. Якщо припустити імовірність того, що вбивцею може бути поліцейський, — а це мені здається повним абсурдом — залишається лише єдине пояснення: Атертон показував комусь фотографії до арешту. Ти уславився, убивши невинних, але не я. І думай, перш ніж наступного разу підвищувати голос на батька.

Ед позадкував, зачепив ногою модель — і частина конструкції завалилася на підлогу.

— Вибач, тату. Мені слід було спитати в тебе поради, а не змагатися із тобою. Чи є щось таке, чого я не знаю про справу Атертона?

— Вибачення приймаю, і відповідь — ні, немає. Ти, Арт і я стільки разів опрацьовували цю справу, коли вчили тебе професії детектива, що, думаю, ти вивчив його не гірше за мене.

— Чи були в Атертона якісь друзі?

— Однозначно ні, — похитав головою Престон, — це був взірцевий психопат-одинак.

— Мені треба поговорити з Реєм Дітерлінґом, — глибоко зітхнув Ед.

— Навіщо? Тому що Атертон убив хлопчика, який знімався у його фільмах?

— Ні. Тому що один зі свідків у справі «Нічний сови» сказав, що Дітерлінґ знайомий із певним злочинцем, імовірно причетним до бійні у «Нічній сові».

— Коли це було?

— Років зо тридцять тому.

— Як звати того злочинця?

— Пірс Петчетт.

— Ніколи про нього не чув, — знизав плечима Престон. — І мені б не хотілося, аби ти діставав Реймонда питаннями. Я категорично проти цього, знайомство тридцятирічної давності — це не причина турбувати людину такого рангу, як Рей Дітерлінґ. Хочеш, я сам його спитаю і передам тобі відповідь. Цього вистачить?

Ед не спускав очей з макету. Гіпнотичне видовище: величезний Лос-Анджелес, обплетений конструкціями Престона. Батько знову поклав руки йому на плечі — тепер ніжно.

— Синку, ти багато чого домігся й давно заслужив мою абсолютну повагу. Зараз у тебе нелегкі часи — через Інес і тих застрелених тобою хлопців, але ти тримаєшся гідно. Однак я хочу, аби ти зрозумів те, що саме справа «Нічної сови» дала тобі змогу піднятися туди, де ти зараз перебуваєш, і швидке й результативне повторне розслідування допоможе тобі втриматися. Але ці другорядні злочини, хай якими б заплутаними вони були, можуть відвернути тебе від твого головного завдання і знищити твою кар’єру. Будь ласка, пам’ятай про це.

Ед стиснув батькові руки своїми долонями.

— Головне — абсолютна справедливість. Пам’ятаєш? 

Розділ 55

Обидва місця злочину були опечатані — і друкарня, і помешкання поруч із нею. Шерифом округу Марін був гладкий тип на ім’я Гетчер. Місцевий судмедексперт виявився напрочуд балакучим.

Місце злочину № 1: комора друкарні «Швидкий Боб». Бад все не міг відвести погляду від Дадлі, знову і знову пригадуючи його вибачення: «Ми думали, ти уб’єш його, тому довелося тебе вирубати. Вибач, що били по ззаду, але до тебе було не підступитися. Гінтон, як виявилося, пов’язаний із дуже серйозними людьми — я тобі розповім при нагоді».

Бад не став наполягати — Дад міг щось про нього знати.

Лінн у відділку.

Екслі дав йому ляпаса.

Медексперт вказав жестом на перекинуті полиці:

— …ви бачили, що в головній кімнаті все нормально, там зловмисник шарудіти не став. Ми знайшли тут недопалки від сигарет двох марок, можливо, брати Енґлеклінґи того вечора працювали допізна. Припустімо, злочинець відімкнув відмичкою вхідні двері, тихцем підкрався сюди й заскочив Енґлеклінґів зненацька. На ручці дверей знайшли відбитки пальців у гумових рукавицях, так що поки все збігається. Отже, він увійшов, змусив братів повідкривати шафи, які я вам показував, але не знайшов бажаного. Він страшенно гнівається, перекидає полиці на підлогу, за відбитками пальців в рукавицях на четвертій полиці ми можемо визначити, що вбивця — правша середнього зросту. Брати відсунули усі шухляди, які вимагав відчинити нападник: змазані відбитки пальців вказують на те, що Піт і Бакс добряче панікували. Словом, злочинець не знайшов того, що йому було потрібно, і змусив братів провести його до них у квартиру через дорогу. Джентльмени, ходімо за мною.

Вони вийшли, перетнули вулицю. Судмедексперт тримав ліхтарик; Бад плентався позаду всіх.

Лінн поводилася дуже самовпевнено, переконувала його, що її мізки зможуть обдурити навіть пентонал.

У Дада, мабуть, з’явилася якась інформація зі своїх джерел, але він вперто долдонив про те, що винна якась негритянська банда.

— Зверніть увагу на цю земляну доріжку перед будинком, — сказав експерт. — Того ранку, коли знайшли тіла убитих, наші хлопці знайшли і зробили фотографії трьох ланцюжків слідів, хоча і занадто змазаних, аби зробити з них зліпки. Двоє людей рухалися попереду, один — йшов за ними слідом, можливо, це вказує на те, що він вів їх під дулом пістолета.

Вони підійшли до подвір’я бунгало. Дадлі мовчав мов риба — і в літаку майже ні слова не сказав.

Цікаво, чи трюк із «Сказане тихцем» пройшов?

Цікаво, як краще розіграти цей скелет у підвалі Гільди Леффертс.

На дверях була жовта стрічка — Гетчер різким рухом її зірвав. Судмедексперт відчинив запасним ключем. Усередині горіло світло — Бад прослизнув всередину першим.

Усередині царював розгардіяш, який ретельно задокументували судмедексперти.

На килимі від стіни до стіни — плями крові, позначені стрічкою. Скляні пляшечки, недбало розкидані підлогою, обведені крейдою та упаковані в прозорі пакетики для речових доказів. Розкидані залишки фотонегативів — потрісканих і понівечених. Стільці перевернуті, шафа вивернута, оббивка канапи розірвана, з якої стирчав порожній пластиковий пакет із ярликом «Героїн».

— У пляшечках — хімікати, — продовжував розповідати судмедексперт, — які ми визначили як антипсихотичні препарати. Негативи в основному попсовані, і розгледіти там нічого не можна, проте нам вдалося встановити, що принаймні більшість з них — порнографічні знімки. Їх знищували за допомогою хімікатів із холодильника на кухні: наші хлопці тримали у себе цілий набір хімічних розчинників. Моя гіпотеза така: нам відомо, що перед тим, як їх застрелити, вбивця мордував Пітера і Бакстера Енґлеклінґів. Я думаю, вбивця показував їм кожен негатив окремо, ставив питання, а потім обливав кислотою — і їх і картинки. Що він шукав? Не знаю, можливо, намагався ідентифікувати моделей на фото. Під канапою ми знайшли збільшувальне скло, так що мені ця теорія здається найбільш імовірною. Також зверніть увагу на пакет з написом «Героїн», вміст його, звісно, ми закрили в надійному місці. Там було чотири таких пакети. Вбивця не став брати їх — попри те, що це шалені гроші.

У кухні царював іще страшніший бардак — відкритий холодильник, розкидані по підлозі пляшечки із хімічними символами. У раковині було навалено гіркою щось на зразок друкованих форм.

— Є ще одна гіпотеза, джентльмени, — сказав судмедексперт, показуючи на розгардіяш. — У моєму звіті про стан місця злочину я перерахував не менше двадцяти шести хімічних препаратів, знайдених у приміщенні. Злочинець катував Піта і Бакса Енґлеклінґів хімікатами, при цьому він знав, які саме препарати пошкодять плоть. Такий спосіб катування — доволі незвичний, тому я б ризикнув припустити, що зловмисник має інженерну, медичну або хімічну освіту. А тепер ходімо-но до спальні.

«ПЕТЧЕТТ!» — майнуло в голові у Бада.

Вони пішли до спальні, слідуючи зі краплями крові на підлозі. Невелика кімнатка розмірами три з половиною на три з половиною метри, перетворилася на справжню бойню.

Контури двох тіл — одне в ліжку, інше — на підлозі, плями засохлої крові. Мотузок для білизни, обв’язаний довкола стовпчиків ліжка; ще мотузка на підлозі; кілька обведених крейдою місць на простирадлах, підлозі та тумбочці біля ліжка. У стіні — дірка від кулі; ще кілька зіпсованих негативів на столі.

— З відбитків — тільки ті пальчики в рукавичках, — сказав судмедексперт, — і відбитки братів Енґлеклінґів — ми перевірили кожен негатив, а потім поклали все на місця. Ті, що лежать на столі, ми знайшли у спальні, де і відбувалися тортури, а потім — і вбивство. Ось ці маленькі кола на підлозі і на ліжку позначають місця, де лежали частинки шкіри та м’язової тканини Енґлеклінґів, що відокремилися від тіл, рук та ніг унаслідок дії хімікатів, а якщо придивитеся до підлоги, то помітите плями — також сліди хімікатів. У кожного із братів двічі вистрілили з револьвера тридцять восьмого калібру з глушником. Про використання глушника свідчать як сліди на гільзах, так і те, що сусіди не чули пострілів. Отвір від кулі на стіні — це наш єдиний нормальний слід, і те, що сталося, дуже легко відтворити. Бакс Енґлеклінґ зумів вивільнити руки, схопив зброю і вистрілив у вбивцю, поранивши його перед тим, як він його вбив пострілом у відповідь. На кулі, яку ми дістали зі стіни, ми виявили частинки білої шкіри та сивого волосся з руки, і кров першої групи. В обох Енґлеклінґів кров була четвертої групи, так що очевидним стає, що вбивцю було поранено. Краплі крові, що ведуть до вітальні, а також те, що він спромігся знищити або попсувати негативи, свідчить, що поранення було несерйозне. Підлеглі лейтенанта Гетчера знайшли в каналізації нижче по вулиці рушник, вимащений кров’ю першої групи, — він його використовував замість джгута. І остання моя гіпотеза: цьому виродкові потрібні були саме негативи, він прийшов за ними.

— А загалом у нас нічого немає, — заговорив раптом Гетчер. — Ми разів зо двадцять прочесали усе, що могли, не знайшли жодних свідків, і до того ж у цих проклятих братів не було тут ніяких знайомих, яких можна було би потрусити. Ми задовбали вже всі лікарні, відділення реанімації, залізничні вокзали, аеропорти та автобусні станції у пошуках пораненого чоловіка — анічогісіньки. Якщо у братів і була записна книжка — вбивця її забрав. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Як справедливо зазначив наш друг-експерт, нападника насправді цікавили негативи, і, можливо, — підкреслюю: можливо — наші вбивства пов’язані зі справою «Нічної сови», яку ви розслідували кілька років тому. У вас же була теорія про зв’язок із ринком розповсюдження порнографії, чи не так?

— Справді, була така версія, — відповів Дадлі, — але не підтвердилася.

— Зараз у лос-анджелеських газетах пишуть, що ви почали перегляд справи.

— Так і є.

— Капітане, мені дуже прикро, що ми не поділилися із вами інформацією раніше, але не ображайтеся. Скажіть, чи є у вас щось, що могло б допомогти нам у розслідуванні?

— Шеф Паркер доручив мені отримати для вивчення копію ваших матеріалів, — посміхнувся Дадлі. — Він пообіцяв також, що якщо ми знайдемо зв’язок із нашими вбивствами, то передамо вам стенограму свідчень братів Енґлеклінґів у квітні 1953-го.

— Ви казали, їх свідчення стосувалися порнографії, значить, це позв’язано із нашими вбивствами.

— Може бути пов’язано і з героїном, — відповів Дадлі, прикурюючи сигарету.

— Капітане, — фиркнув Гетчер, — якби наш розумник замочив цих двох через героїн, навряд чи він залишив би той пакунок у канапі.

— Так, а можливо, вбивця був справжнісіньким психопатом, якому з незрозумілих причин зірвало дах, коли він побачив негативи. Якщо чесно, мене зацікавила ця ниточка з героїном. Чи є у вас натяки на те, що брати Енґлеклінґи його виробляли або торгували ним?

— Жодних, — похитав головою Гетчер. — Так чи інакше, думаю, нашої справи це не стосується. А у вас не намалювалося нічого нового поверсії з порнографією під час перегляду справи?

— Ні, поки немає. Я вам подзвоню після того, як вивчу ваші матеріали.

— Капітане, — ледве стримувався Гетчер, — ви приїхали до нас, отримали купу важливої інформації і нічого не дасте взамін?

— Я приїхав сюди за наказом шефа Паркера, який пообіцяв, що ваша готовність співпрацювати з нами дуже допоможе вам у розкритті вашої справи.

— Ну так, триндіти — не мішки ворочати!

Напруження між ними зростало — Дадлі широко посміхнувся. Бад вийшов з будинку і став біля орендованого автомобіля.

Менш за все йому хотілося зараз устрягнути в якусь заварушку.

Вийшов Дадлі; Гетчер із медекспертом зачинили двері помешкання.

— Щось я тебе останнім часом не розумію, босе, — тихо промовив Бад.

— Це відколи, приятелю?

— Від учорашньої зустрічі із Гінтоном.

— Та ти мені вчора був як бальзам до рани, — засміявся Дадлі, — старий-добрий Бад. Це мене настільки втішило, що я ще раз переконався: нікого кращого для того особливого завдання, про яке я тобі казав, мені не знайти.

— Що за завдання?

— На все свій час.

— А що з Гінтоном?

— Сержант Венделл Вайт його настільки перелякав, що він поклявся поводитися добре, і ми його відпустили.

— Ага. А про що ви його питали?

— Приятелю, ти маєш свої таємниці поза роботою, ну, а я маю свої. Невдовзі я тобі все поясню.

Бада обсипало морозом.

— Ні, я хочу знати зараз, що кожен із нас переслідує у справі «Нічної сови». Зараз.

— Едмунд Екслі. Ми обоє хочемо його прищучити, чи не так, приятелю?

— Що?! — перелякався почутого Вайт.

— Едмунд Дженнінґс Екслі. Ти мрієш про помсту ще від «Кривавого Різдва», і заради цього дещо від мене приховуєш. Я люблю тебе й поважаю твої вибрики. Але і ти дозволь мені дещо приховати ще якихось дванадцять днів — отоді побачиш, як він конатиме під уламками власної кар’єри.

— Що ти… — пискнув Бад голосом маленького хлопчика.

— Ти завжди його недооцінював, так що послухай мене. Як людина Екслі гівна вартий, але як детектив він перевершив навіть мене. І Господь мені свідок, адже я змушений хвалити людину, яку зневажаю усім серцем. Домовилися? Тримаймо поки що при собі свої таємниці.

Йому знову зробилося спокійно.

— Ні. Просто поясни мені, що я повинен робити. Просто поясни.

— Поки що нічого, — засміявся Дадлі, — але слухай уважно. Я дізнався, що у травні цього року Тад Ґрін має намір вийти у відставку й перейти на службу в прикордонний патруль. Новим керівником детективів стане або Едмунд Екслі, або я. На боці Екслі невелика перевага, бо він ось-ось стане інспектором, до того ж Паркер краще до нього ставиться. Я збираюся використати деякі наші з тобою таємниці для того, щоби розкрити справу «Нічної сови» і вирватися вперед у цих перегонах, а заодно й знищити Екслі. Приятелю, потерпи ще трохи, і я тобі обіцяю: помста буде неминучою. Що вибрати?

Бад міг стати або на бік Екслі, або на бік Дадлі проти того ж таки Екслі.

Тут і думати нема чого.

Зовсім уже заспокоївшись, Вайт подумав, що Екслі в обмін на корисну інформацію все-таки обіцяв йому допомогти вийти на вбивцю повій.

— Босе, а бонус якийсь буде за участь?

— Тобі недостатньо знищення Едмунда Екслі?

— Так.

— Але ж ти розумієш: я вимагатиму повної відвертості. Мені потрібно не тільки те, що ти розповів Екслі, але й те, що накопав, але нікому не здав.

Господи Ісусе, та він все знає.

— Домовилися.

— Торгаш із тебе ще той, — розреготався Дадлі, — що ж, давай так: ставши шефом детективів я ініціюю масштабне розслідування за фактом численних і подібних вбивств.

— Згода, — подав йому руку Бад.

— Тримайся поки що подалі від Екслі, — сказав Дадлі, — і готуйся невдовзі знову навідатися до «Вікторії». Думаю, через день.

— Візьми машину, у мене ще є справи в Сан-Франциско.

Заплативши сорок баксів за таксі, Бад, не тямлячи себе від радості, помчав до мосту Золоті ворота. Оце так вдача: паршива угода, яка зберегла йому життя, і потім — чудова угода, яка дозволить йому перемогти. Його сповнювала радість: угода з Екслі дозволила йому вижити, угода з Дадом допоможе перемогти! У Екслі є інформація і пошарпаний життям Сміттє-Джек, а у Дадлі — неймовірної сили інтуїція. Оце так поворот сюжету: він збрехав свого часу Дадлі, сподіваючись знищити Екслі; через п’ять років той сам звертається до нього по допомогу у тій же справі: брехню пробачено, двоє копів — одна мета. Здалеку сяяв вогнями Сан-Франциско, в голові в нього лунав голос Дадлі Сміта: «Едмунд Дженнінґс Екслі». Від того, як він вимовляв ім’я їхнього спільного ворога, у Бада спиною сироти пробігли.

Проїхавши міст, він вийшов біля таксофона. Міжміський: номер Лінн, десять гудків, не відповідає. Дивно, вже 21:10, вона давно повинна була повернутися додому після допиту.

Він поїхав через усе місто до Відділу детективів Управління поліції Сан-Франциско. Начепив свій жетон, увійшов всередину.

Зі стрілок-вказівників на стінах стало зрозуміло, що Відділ вбивств на третьому поверсі. Скрипучі сходи, просторе приміщення. Двоє копів з нічної зміни потягували каву за столом.

Вони піднялися, підійшли, і молодший з них, побачивши жетон, сказав:

— О, Лос-Анджелес? Чимось можемо допомогти?

— Мене цікавить одне старе вбивство, — сказав Бад, — у нас сталося дуже схоже, і шериф попросив мене переглянути ваші матеріали.

— Капітана зараз немає, може, вранці зайдеш?

Старший із копів подивився його посвідчення.

— О, та ти ж той хлопець, що шукає убивцю проституток? Капітан нам якось казав про тебе, ти, мовляв, ще та скалка в дупі. То що, іще одну повію грохнули?

— Так, Лінетт Еллен Кендрік, вбивство сталося минулого тижня в окрузі Лос-Анджелес. Хлопці, дайте я прогляну справу. Десять хвилин — і ви мене в житті більше не побачите.

— Довбанувся? — сказав молодший. — Якби капітан хотів, аби ти читав наші матеріали, він би тобі запрошення надіслав.

— Хоча, — втрутився старший, — капітан наш ще той козел. Як звати вашу жертву і назвіть дату смерті?

— Кріссі Вірджинія Ренфро, 16 липня 1956 року.

— Гаразд, слухай сюди. Іди в архів за рогом на цьому поверсі, там знайдеш шафу із написом «1956 рік. Нерозкриті», а далі шукаєш на літеру «Р». Нічого із собою не забираєш і звалюєш дуже швидко, поки в малого від тебе голова не почала боліти. Гаразд?

— Окей.

Фотографії розтину: рвані рани, фотографії обличчя крупним планом — суцільне місиво, там, власне, і обличчя не залишилося, на вилицях — сліди від ударів перснями. Фото всього тіла: труп знайшли у квартирі Кріссі, через дорогу від готелю «Сент-Френсіс».

Стандартні звіти про перевірку звичайних підозрюваних — опитали місцевих збоченців та відпустили через відсутність доказів. Фут-фетишисти, садисти — голяк, сутенер Кріссі — теж у молоко, адже, коли її вбили, він був у міській в’язниці. Нюхачі панчіх, ґвалтівники, постійні клієнти — усі вони мали алібі, і жодного знайомого з інших справ імені.

Ще звіти: допити місцевих мужланів, шість сторінок інформаційного сміття, і раптом…

16 липня 1956 року: коридорний із «Сент-Френсіс» заявив детективам, що він був на концерті Спейда Кулі в ресторані готелю і, виходячи звідти, бачив Кріссі Вірджинію Ренфро, яка нетвердим кроком, «ніби під кайфом», заходила до себе додому.

Бад замислився.

Минулого тижня в окрузі Лос-Анджелеса було вбито Лінетт Еллен Кендрік. Вайт згадав раптом слова Ламара Гінтона, які той казав зовсім з іншого приводу, мовляв, Двайт Жілетт, колишній сутенер Кеті Джейнвей, постачає дівчат на вечірки Спейда Кулі. Спейд — «міцно сидить на опіумі і закінчений наркот». Під час останнього вбивства Спейд був у Лос- Анджелесі, грав у клубі «Ель-Ранчо» на Стріп — усього за кілька кілометрів від помешкання Лінетт Кендрік.

Але тут проблема: арештів у нього нема, значить, відомостей про групу крові в архівах не знайти. Він — член добровільної дружини шерифа Біскейлуза, туди із судимістю не беруть, хоча це все, звичайно, піар.

Бад знову взявся перечитувати звіт патологоанатома, знайшов відомості про вміст речовин у траві та вміст шлунка: «Неперетравлені залишки їжі, сперма, велика кількість прийнятого перорально опіуму, що підтверджує наявність залишків на зубах опіумної солі».

Бад сплеснув руками — від радості він був готовий стрибати під дахи й вити на місяць. Але він швидко повернувся на землю — така робота не для одного. Від Екслі він зараз ховався, Дадлі на це наплювати. Раптом він зачепився поглядом за телефонний апарат і в голові йому блискавкою спалахнула ідея.

Елліс Лоу. Злочини на сексуальному ґрунті — його улюблений коник.

Він схопив слухавку. 

Розділ 56

Гільда Леффертс постукала пальцем по фотографії:

— Оце кавалер Сьюзен Ненсі. А тепер ви мене відвезете додому?

Бінго — невисокий, жилавий мужик, справді схожий на Дюка Кеткарта. Дін Ван Ґелдер, білий чоловік, дата народження: 4 березня 1921 року, зріст: 176 сантиметрів, вага: 81 кілограм, очі блакитні, волосся каштанове. Одна судимість за збройне пограбування у червні 1942-го, від десяти до двадцяти, вийшов із Фолсома у червні 1952-го, повністю відсидів мінімальний термін, без умовно-дострокового звільнення. Більше арештів не було — підпадає під теорію Бада Вайта. Це Ван Ґелдер був у «Нічній сові».

— Точно, Дін, — сказала Гільда, — Сьюзен Ненсі назвала його «Дін», але він сказав: «Ні, звикай називати мене Дюком».

— Ви впевнені? — спитав Джек.

— Так, я впевнена. Я уже шість годин дивлюся на ці огидні морди, і ви питаєте мене, чи я впевнена? Якби я хотіла збрехати, то давно би вже когось обрала. Прошу вас, офіцере. Спершу ви знаходите у мене під будинком тіло, потім мучите цими фотографіями. Може, нарешті, ви відвезете мене додому?

Джек мовчки похитав головою. Як же ув’язати в один ланцюжок цього Ван Ґелдера, Кеткарта, «Нічну сову»? Варто було б перевірити ниточку, яка вела від братів Енґлеклінґів до Кеткарта і Мікі Коена. Він взяв телефонну слухавку і набрав оператора.

— Оператор.

— Операторе, це поліція, терміново. Мені необхідно поговорити із кимось з адміністрації федеральної в’язниці Мак-Ніл, П’юджет-Саунд, Вашингтон.

— Зрозуміло. Ваше ім’я?

— Сержант Вінсеннс, поліція Лос-Анджелеса. Передайте, що йдеться про розслідування вбивства.

— Зрозуміло. Знаєте, зараз дуже важко зв’язатися зі штатом Вашингтон…

— Чорт. Мій номер — МА 60042. Ви…

— Я спробую зв’язати вас, сер.

Джек поклав слухавку і втупився у настінний годинник. Через сорок секунд — дзвінок.

— Вінсеннс слухає.

— Кейгілл, заступник начальника в’язниці Мак-Ніл. Кажете, це щось пов’язане із убивством?

Гільда Леффертс зробила ображене лице — Джек відвернувся.

— Так. Мені потрібна відповідь лише на одне питання. Маєте олівець під рукою?

— Звичайно.

— Гаразд. Мені потрібно дізнатися, чи білий чоловік на ім’я Дін Ван Ґелдер — прізвище пишуть двома словами — не навідував когось у в’язниці Мак-Ніл у період приблизно із лбтого по квітень 1953 року. Так або ні, і якщо так — то імена тих, кого він відвідував.

— Гаразд, — почулося зітхання, — побудьте на лінії, на це піде трохи часу.

Джек висів на лінії, рахуючи хвилини. За дванадцять хвилин з половиною Кейгілл повернувся.

Так, відвідував. Дін Ван Ґелдер, дата народження 4 березня1921 року, тричі відвідував в’язня на ім’я Девід Ґолдман: 27 березня, 1 квітня та 3 квітня 1953 року. Ґолдман опинився у в’язниці за звинуваченням у махінаціях із податками. Можливо, ви чули…

— Дейві Ґ. — помічник Мікі Коена. Востаннє Ван Ґелдер приходив до нього за два тижні до «Нічної сови», саме тоді, коли брати Енґлеклінґи навідувалися до Мікі й розповіли про план торгівлі порнографією. Заступник начальника в’язниці щось казав далі, але Джек поклав слухавку. Отже, справа «Нічної сови» почала вияснятися. 

Розділ 57

Ед повіз Лінн Брекен додому, вирішивши зробити останню спробу вивідати щось для арешту. Вона спершу протестувала, але потім підкорилася: цілий день допитів під сироваткою правди та під дією препарату, який мав би заблокувати дію пентоналу, тож вигляд у неї був геть виснажений. Але розуму й сили волі їй було не позичати; нічого нового і небезпечного про Петчетта вона так і не розповіла. Ні, вона не збиралася його відмивати; знову виклала казочку про дівчат за викликом, до яких він ставиться як батько, і про те, що адвокати тільки й чекають нагоди рознести в порох звинувачення, які може висунути поліція. День, коли почали перегляд «Нічної сови», видався абсолютно божевільним: Дадлі Сміт вирушив у Ґейтсвілл, його хлопці перетрушували негритянські квартали; Вінсеннс відшукав у підвалі тіло, яке ідентифікували як Діна Ван Ґелдера — чоловіка, який перед смертю навідувався до Дейві Ґолдмана та Мікі Коена у в’язниці. Бад Вайт вирушив із Дадлі. З’ясувалося, що злив інформації у «Сказане тихцем» — це його рук справа, і яким же ідіотом треба було бути, аби повірити йому хоча би на секунду. Але добре, якось він із цим впорається: зрештою, він детектив, це його робота — структурувати хаос.

Але справа Атертона і дивна поведінка батька не давали йому спокою — щось тут було не так. Він підозрював десь у глибині душі, на суто інтуїтивному рівні: історія «Нічної сови» ховає в собі щось іще страшніше, ніж те, що лежало на поверхні. І від того, чи наважиться він оприлюднити нові факти або ж ні, чи зможе він спланувати перебіг розслідування або, навпаки, пустить усе самопливом, залежало набагато важливіше: чи стане сил дістати увесь цей бруд і цю гниль?

Тепер у нього в планах було розколоти Брекен та Петчетта.

Лінн курила, випускаючи у вікно кільця диму.

— Два квартали вниз по вулиці і ліворуч. Там зупинитеся, а я живу за рогом.

— Останнє запитання, — поїхав повільніше Ед. — У Бюро ви сказали, що знали про те, що Петчетт і Сід Гадженс планували разом вдаватися до шантажу.

— Не пригадую, аби я таке казала.

— Але ви не заперечували.

— Тому що була втомлена і мені було нудно.

— Ви це визнали непрямо. У записах Джека Вінсеннса ця інформація також є.

— Можливо, він бреше. Він звик бути в центрі уваги і перегравати. Вам не здається, що він дуже схильний до драматизації?

— Здається, — визнав Ед.

— Як по-вашому, чи варто йому довіряти?

— Не знаю, — вдав Екслі, що питання його глибоко засмутило. — Він — це моє уразливе місце.

— Вас можна зрозуміти. Містере Екслі, ви збираєтеся мене заарештувати?

— Мені починає здаватися, що жодного сенсу це не матиме. Що сказав вам Вайт, коли просив пройти допит?

— Просто сказав, аби я розповіла все, що знаю. Ви показували йому записи Вінсеннса?

— Ні, — сказав він правду, аби Лінні відчула вдячність.

— Чудово, бо я впевнена, що там повно брехні. А чому ви йому не показали?

— Бо він дуже посередній детектив, і що менше він знає, то краще. До того ж він — протеже мого суперника, з яким ми наввипередки працюємо над розкриттям справи, і я б не хотів, щоб інформація дійшла до нього.

— Це ви про Дадлі Сміта?

— Так. Ви знайомі?

— Ні, але Бад багато про нього розповідав. Думаю, він його навіть боїться, а це означає, що Дадлі Сміт — насправді небезпечний тип.

— Він дуже хитрий і водночас дуже жорстокий, але я все рівно кращий детектив, ніж він. Слухайте, вже пізно.

— Зайдете до мене випити?

— Що? Ви мені сьогодні в обличчя плюнули, пам’ятаєте?

— Не дивно, якщо зважити на обставини.

Ед легко посміхнувся у відповідь на її посмішку.

— Ну, якщо зважити на обставини — хіба що одну скляночку.

Лінн вийшла з машини. Ед не спускав з неї погляду: високі підбори, жахливий день, але йшла вона легко, ніби пливла над землею. Вона впустила його всередину, відчинила нижню частину дверей, увімкнула світло.

Ед увійшов. Вони опинилися у добре обставленій кімнаті. Лінн роззулася і розлила бренді; Ед присів на обтягнуту оксамитом канапу.

Лінн присіла поруч. Ед зробив ковток. Лінн просто тримала свою склянку в долонях.

— Знаєте, чому я запросила вас зайти?

— Ви занадто розумна жінка, аби спробувати відкупитися від арешту ліжком. Думаю, вам просто цікаво, що я за один.

— Бад ненавидить вас сильніше, аніж любить мене. І я починаю розуміти чому.

— Мені не хочеться знати вашу думку.

— Я збиралася зробити вам комплімент.

— Як щодо іншим разом, добре?

— Гаразд, змінімо тему. Як Інес Сото переживає цей скандал у пресі? Її ім’я зараз тягають по всіх газетах.

— Вона важко це переживає, а взагалі, не хочу про неї говорити.

— Вам неспокійно від того, що я стільки про вас знаю. Ви стільки інформації про мене не маєте.

Клин клином вибивають.

— У мене є свідчення Вінсеннса.

— У їхню правдивість, я підозрюю, ви не дуже вірите.

— Ви обмовилися, — несподівано вирішив змінити тему, — що Петчетт фінансував ранні фільми Реймонда Дітерлінґа. Чи не могли би ви розповісти про це детальніше?

— Навіщо? Тому що Дітерлінґ — близький товариш вашого батька? Бачите, у тому, аби бути сином знаменитості, є й свої мінуси.

Влучно — ніби ножем ударила в спину.

— Звичайне питання, як для поліцейського.

— Пірс просто сказав це колись, — знизала плечима Лінн, — кілька років тому.

Задзвонив телефон — Лінн проігнорувала його.

— Схоже на те, що ви не надто хочете говорити про Джека Вінсеннса.

— Схоже на те, що ви дуже хочете про нього поговорити.

— Ну, газети про нього останнім часом не пишуть.

— Тому що він все просрав. «Жетон честі», дружба із Міллером Стентоном та усе інше. Навіть вбивство Сіда Гадженса не дуже йому допомогло, тому що як мінімум половиною своєї популярності він був зобов’язаний брудові, який зливав у «Цілком таємно».

— Ви не любите Джека, — сказала Лінн, відпивши ковток бренді.

— Так, не люблю. Але є в його свідченнях дещо, чому я абсолютно вірю. У Петчетта на руках є копії усього найцікавішого компромату Сіда Гадженса, зокрема компромат на самого Вінсеннса. Ви зробите собі величезну послугу, якщо визнаєте це.

Якщо вона й почне щось розповідати, то зараз.

— Я не можу цього визнати, і наступного разу ми будемо розмовляти у присутності мого адвоката. Але можу поділитися із вами своїми міркуваннями стосовно того, що може бути в тому досьє.

Перша тріщина пішла.

— І?..

— Думаю, там щось про історію, яка сталася у 1947 році. Вінсеннс потрапив у перестрілку на пляжі. Перебуваючи під дією наркотиків, він застрелив насмерть двох невинних цивільних — чоловіка і дружину. У мого джерела є підтвердження: свідчення санітара лікарні, куди привезли пораненого Вінсеннса, та свідчення лікаря, який обробляв його рани. Моє джерело має доступ до результатів аналізу крові, який вказує на наявність наркотиків у крові та зізнання свідків злочину, які не заявили про нього в поліцію. Скажіть, ви готові приховати такого роду інформацію, аби захистити колегу-поліцейського?

«Малібу Рандеву»: знаменитий подвиг Сміттє-Джека. Знову задзвонив телефон — Лінн знову проігнорувала його.

— Господи… — прошепотів Ед, навіть не думаючи прикидатися.

— Так. Знаєте, коли я читала про славетні подвиги Вінсеннса, мені завжди здавалося, що полювати на наркоманів його змушує якась темна історія, так що я абсолютно не здивувалася, коли дізналася про це. І знаєте що, капітане? Якщо Петчетт і мав копії, він їх однозначно знищив.

А ось це вже смерділо відвертою брехнею.

— Я знав, що Джек небайдужий до наркотиків, про це в Управлінні уже багато років ходили чутки. Я знаю, що ви брешете про досьє, а також знаю, що Вінсеннс готовий на все, аби отримати цю папку. Ви з Петчеттом його недооцінюєте.

— Так само, як ви недооцінюєте Бада Вайта?

Вона посміхнулася так, що він ледве втримався, аби не вдарити її. Але вона розсміялася; він раптом нахилився до неї і поцілував. Спершу Лінн відсторонилася, але потім відповіла на поцілунок; вони скотилися на підлогу, зриваючи одне з одного одяг. Знову задзвонив телефон — і Ед скинув слухавку на стіл. Лінн впустила його в себе; вони каталися по килиму, рухаючись у ритм і наштовхуючись на меблі. Скінчилося все так само несподівано, як і почалося, — він відчув, як Лінн кінчає, і майже одразу після цього кінчив і сам. Вони розчепилися й лежали на підлозі, віддихуючись. Поміж вдихами і видихами Ед розповів їй свою історію, немовби позбавляючись важкого тягаря.

Крутій Джек Вінсеннс, який сидить на наркотиках і якого занадто важко приструнити. Готовий на все, аби отримати компромат на себе. Капітан Е.Дж. Екслі мав вивідати в нього все, що той знав, але Віннсенс, накачаний наркотиками і алкоголем, ставав абсолютно некерованим… 

Розділ 58

Бад повернувся до Лос-Анджелеса на світанку, нічним автобусом із Сан-Франциско. Місто здалося йому новим, незнайомим — як і все інше в його житті.

Він взяв таксі і задрімав на задньому сидінні, лише зрідка прокидаючись від слів Елліса Лоу, що відлунювали в його голові: «Звучить дуже цікаво, але численні вбивства — штука непроста, а Спейд Кулі — дуже відома постать. Я доручу розслідування своїх хлопцям, а ви поки тримайтеся від цієї справи подалі». Думки його перекинулися на Лінн: він дзвонив до неї, спершу вона просто не брала слухавку, а потім взагалі її зняла з апарата. Дивно, але загалом схоже на неї: якщо вже вона хотіла виспатися, то все інше її не обходило.

Він просто не міг повірити, що все іде настільки добре.

Вийшовши із таксі, він побачив у дверях записку від Двейна Фіска:

«Сержанте Вайт!

Капітан Екслі хоче негайно вас побачити (щось пов’язане із журналом «Сказане тихцем» та знайденим у підвалі трупом). З’явіться до Відділу внутрішніх розслідувань негайно після повернення до Лос-Анджелеса».

Бад засміявся і спакував торбу з речами: одяг, стоси матеріалів про вбивць повій та «Нічну сову» — показати Дадлі. Записку він кинув в унітаз і обісцяв.

Він поїхав до Ґардени, зазирнув до «Вікторії»: у кімнаті були чисті простирадла, плитка для приготування їжі, ніякої крові на стінах. До біса сон — Бад заварив собі кави й сів працювати.

Усе, що він знав про Спейда Кулі, вмістилося на половині сторінки.

Кулі був скрипалем та співаком із Оклахоми, жилавий чоловік віком близько п’ятдесяти років. Він написав кілька хітів, упродовж тривалого часу частенько з’являвся у телевізійних передачах. Його басист Барт Артур Перкінс, на прізвисько Собачник, якого притягували за зоофілію, за чутками, якшався ледве не з усіма представниками місцевої мафії.

Під час розслідування вдалося з’ясувати ось що.

Ламар Гінтон заявив, що Спейд міцно сидить на опіумі; Спейд грав концерт у ресторані готелю через вулицю від місця вбивства Кріссі Ренфро, того ж вечора. У тілі Кріссі знайдено опіум; здебільшого Спейд грав у клубі «Ель-Ранчо» в Лос-Анджелесі, неподалік від помешкання Лінетт Еллен Кендрік. Ламар Гінтон сказав, що Двайт Жілетт — колишній сутенер Кеті Джейнвей — постачав повій на вечірки Кулі.

Докази непрямі, але переконливі.

До стіни був прикріплений телефонний апарат — Бад зняв слухавку і набрав номер окружного коронера.

— Дженсен, Відділ судмедекспертизи.

— Говорить сержант Вайт, покличте до телефона доктора Гарріса. Я знаю, що він зайнятий, але в мене одне питання.

— Зачекайте, будь ласка. — Клац, клац, клац.

— Що там знову, сержанте?

— Хочу уточнити одну річ стосовно вашого звіту про розтин.

— Ви не належите до округу.

— Уміст шлунка і крові Лінетт Кендрік. Вам що, важко?

— Ні, не важко, Кендрік стала у нас переможцем у номінації «Шлунок тижня». Готові? Франкфуртські сосиски із квашеною капустою, картопля фрі, кока-кола, опіум, сперма. Господи, оце так остання вечеря.

Бад поклав слухавку. Елліс Лоу застерігав його, аби він тримався подалі від цієї справи. Але Кеті Джейнвей казала: «Дій!»

Дорогою до Стріп він спробував навести лад у своїх думках.

Спершу Бад зазирнув до клубу «Ель-Ранчо». Там було зачинено, на дверях висіла афіша: «Щоночі в нашому клубі — Спейд Кулі та його ковбойські ритми». Біля дверей стояв також величезний рекламний плакат: Спейд, Собачник Перкінс і ще троє типів, на вигляд справжні бандити. Ніяких перснів на пальцях; внизу плаката було відтиснено: «За сприяння Союзу Ната Пенцлера, Норт-Ла-Сьєнеґа, № 653, Лос-Анджелес».

Через вулицю була кафешка із хот-догами, у меню якої пропонували сосиски із квашеною капустою та картоплю фрі. Трохи нижче вулицею було Кресцент-Гайтс: знане місце, де знімали проституток. За два кілометри на південь звідси, на розі Мелроуз та Світцер розташовувалося помешкання Лінетт Еллен Кендрік.

Отже, картина вимальовувалася дуже чітка: Спейд зняв її після концерту — пізно вночі, без свідків. Пригостив її у забігайлівці, запропонував опіум, зняв її на всю ніч, і вони поїхали до неї додому. Будучи під кайфом, він накинувся на неї — забив до смерті, а потім тричі зґвалтував труп.

Бад попрямував на південь, на Ла-Сьєнеґа, № 653. Це була будівля з червоного дерева, на поштовій скриньці біля входу був напис: «Союз Ната Пенцлера». Двері були прочинені; усередині варила каву якась дівчина. Бад увійшов.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала вона

— Бос на місці?

— Містер Пенцлер говорить по телефону. Чим я можу вам допомогти?

У приміщенні, окрім вхідних, були тільки одні двері — із мідною табличкою, з вигравіруваними на ній ініціалами: «Н. П.».

Бад штовхнув їх, двері відчинилися.

— Агов, я тут по телефону розмовляю! — закричав стариган, що сидів за столом. — Ви колектор? Ґейл! Дай цьому клоуну почитати наш журнал!

Бад показав жетон. Старий поклав слухавку й підвівся з-за столу.

— Ви — Нат Пенцлер? — спитав Бад.

— Називайте мене Натскі. Шукаєте роботу? Можу влаштувати вас у кіно на роль якогось головоріза. Такий неандертальський типаж якраз у моді.

Бад пропустив це повз вуха.

— Ви — агент Спейда Кулі, чи не так?

— Так. Хочете приєднатися до його групи? Спейд бабло гребе лопатою, хоча, чесно кажучи, моя чорномаза прибиральниця співає краще за нього, а взагалі, можу вам запропонувати попрацювати вишибайлом в «Ель-Ранчо». Ви б бачили, молодий чоловіче, скільки там дівок крутиться. Підстрижемо тебе, поголимо, вдягнемо пристойно.

— Усе, татку?

— Містер Натскі, — побагровів зі злості Пенцлер, — особливо для такої печерної людини.

Бад зачинив двері.

— Мені потрібні відомості про концерти Кулі з 1951-го року і до сьогодні. Віддасте добровільно, чи?..

Пенцлер затулив собою шафи з документами.

— Гаразд, Ґодзило, погралися — і досить. Я ніколи не видаю інформацію про своїх клієнтів, навіть якщо через це мене викличуть до суду. Так що на все добре і заходьте якось пообідати, скажімо, о дванадцятій або краще ніколи.

Бад вирвав зі стіни телефонний дріт.

— Добре-добре, — відповів Пенцлер, відчинивши верхню шухляду, — тільки без рук, неандертальцю. Моя робота залежить від стану мого обличчя.

Бад покопирсався у теках і витягнув одну, підписану: «Кулі, Доннелл Клайд». Згори на паперах лежав знімок, і Бад відчув, як по спині в нього пробіглися сироти: на двох руках у Спейда було загалом чотири персні. Рожеві аркуші, білі аркуші, потім сині аркуші — записи про виступи, розсортовані за роками.

Пенцлер стояв у нього за спиною, щось бурмочучи. Бад звірив дати.

Джейн Мілдред Гемшер, 8 березня 1951 року, Сан-Дієґо — Спейд виступав там в «Ель-Кортес Скайрум». Квітень 1953 року, Кеті Джейнвей — гурт «Ковбойські ритми» виступав у «Бідо-Лито», на півдні Лос-Анджелеса. Шерон, Саллі, Кріссі Вірджинія, Марія та Лінетт: Бейкерсфілд, Нідлс, Сан- Франциско, Сіетл і знову Лос-Анджелес. Бад подивився по квитках, хто їздив із ним: майже завжди його супроводжував басист Собачник Перкінс, ударники та саксофоністи часто мінялися, і завжди зіркою програми був Спейд Кулі — в усіх містах, де було вбито цих нещасних жінок.

Папери в нього в руках намокли від поту.

— Де живе група?

— Готель «Білтмор», але ви про це дізналися від кого завгодно, окрім Натскі.

— Гаразд. Майте на увазі, ідеться про жорстокі вбивства, і ви мене тут не бачили.

— Я мовчатиму, як сфінкс, клянуся. Господи, хто би міг подумати, що Кулі і його банда — такі виродки. Ви знаєте, скільки він заробив минулого року?

Вийшовши, він зателефонував Еллісу Лоу, але той розрепетувався:

— Я ж наказав вам триматися подалі від цієї справи! Я доручив вести розслідування трьом пристойним людям, я передав їм усе, що ви знайшли, а ви — облиште цю справу у спокої й візьміться за «Нічну сову», ви зрозуміли мене?

Усе він зрозумів — Кеті Джейнвей не замовкала, закликала його: «Йди!»

Він поїхав до готелю «Білтмор».

Він змусив себе під’їхати до готелю повільно, припаркувався біля чорного входу, увічливо спитав хлопця на рецепції, де знайти групу містера Кулі.

— Президентський номер, дев’ятий поверх, — сказав той.

— Дякую, — спокійно відповів Бад.

Цієї миті йому здалося, що світ довкола завмер, і виникло враження, ніби він не йде, а пливе.

Так, по сходах він злетів стрімко, ніби спускався вниз за течією — його підганяв голос маленької Кеті, яка все не вгавала: «УБИЙ ЙОГО!» Потрібний номер: подвійні двері, позолочені орли та американські прапори із золотою обшивкою. Він натиснув ручку, і двері відчинилися.

Просто перед входом валялося троє закінчених наркоманів. Порожні пляшки, забиті попільнички, Спейда серед них не було.

За одними із сусідніх дверей чути було якийсь галас — Бад вибив двері до кімнати ногою.

У ліжку лежав Собачник Перкінс, який дивився мультфільми.

— Де Кулі? — спитав Бад, діставши револьвер.

— На гулянці, — відповів Перкінс, колупаючись у зубах зубочисткою, — я туди якраз збираюся. Якщо хочеш його побачити, приходь сьогодні до «Ель-Ранчо», можливо, він теж там буде.

— Знущаєшся? Без нього гурт не гратиме, він — головний.

— Так і є. Але останнім часом Спейд влаштовує такі кордебалети, що мені доводиться його підміняти. Співаю я не гірше, а вигляд кращий, так що ніхто не скаржиться. А тепер, може, звалиш звідси й даси спокійно відпочити?

— Де він зависає?

— Сховай пістолета, хлопче. Найсерйозніше, що в тебе може на нього бути, — це несплата аліментів, які Спейд рано чи пізно все рівно виплачує.

— Та ні, в мене до нього серйозніше звинувачення. Убивство, уяви? До того ж — уживання опіуму.

— Що ти сказав? — виплюнув зубочистку Перкінс.

— Убивства повій. Спейд любить молоденьких, егеж?

— Але він не вбивати їх любить, а на своїй трубі крутити, так само, як ти або я.

— Де він?

— Чуваче, я не стукач.

Бад вломив йому в щелепу руків’ям револьвера — Перкінс скрикнув і виплюнув кілька зубів. Телевізор заволав раптом — запустили рекламу кукурудзяних пластівців. Бад пострілом з револьвера розніс екран в друзки.

— Пробіжися по Чайна-тауну, по точках із опіумом. І дай мені спокій! — тихо промовив Перкінс.

«УБИЙ ЙОГО!» — знову пролунав голос Кеті у нього в голові. Бад вперше за багато років подумав про свою матір. 

Розділ 59

— Я вже казав це капітану Екслі, — сказав лікар, — допитувати містера Ґолдмана немає сенсу — більшу частину часу його розум абсолютно затьмарений. Але якщо він так вже наполягає, я ще раз його допитаю.

Джек роззирнувся довкола. У психлікарні Камарільйо було непереливки: повно психів довкола, на стінах — малюнки цих психів.

— Ви допитаєте його, так? Капітан хоче отримати від нього заяву.

— Що ж, вважайте, якщо з нього вдасться витиснути щось притомне, вам страшенно пощастило. У липні минулого року на містера Ґолдмана та його друга Мікі Коена напали з ножами та металевими трубами у в’язниці Мак-Ніл. Нападників так і не ідентифікували, Коен відбувся переляком, але ось містер Ґолдман дістав серйозне пошкодження мозку. У кінці минулого року обидвох їх було звільнено достроково, але на волі містер Ґолдман почав чудити. Наприклад, наприкінці грудня його заарештували в Беверлі-Гіллс за публічне сечовипускання і приговорили до трьох місяців психлікарні. Він тут сидить у нас від Різдва, його дев’яносто днів уже скінчилися, але ми оформили документи на наступні три місяці. Чесно кажучи, ми нічого з ним не зможемо зробити, і єдине, що сталося з ним цікавого за цей час, — це те, що до нього навідався містер Коен і висловив бажання перевести його до приватної лікарні за його рахунок. Але містер Ґолдман відмовився, причому поводився так, ніби страшенно його боявся. Дивно, чи не так?

— Можливо, і ні. Де він?

— За цими дверима. Тільки, будь ласка, обережніше з ним. Це колись давно він був гангстером, а тепер він просто нещасне людське створіння.

Джек відчинив двері й побачив невелику, оббиту м’яким кімнату; Дейві Ґолдман сидів на довгій, також оббитій м’якою тканиною лаві. Він був неголений, від нього за кілометр несло дезінфікційним засобом. Із роззявленим ротом Дейві Ґолдман вивчав журнал «Нейшнл Джеоґрефік»

Джек сів поруч — Ґолдман відсунувся.

— Що за срана діра, — промовив Джек. — Краще б Мікі вас звідси забрав.

Ґолдман поколупався в носі і з’їв шмарклю.

— Дейві, ви посварилися із Мікі?

Ґолдман дав йому в руки журнал — там голі негри махали списами.

— Цікаво. Якби вони друкували там білих бабів, я б теж оформив собі передплату. Дейві, ви пам’ятаєте мене? Джек Вінсеннс? Я служив у Відділі боротьби з наркотиками в поліції Лос-Анджелеса, ми частенько перетиналися свого часу.

Ґолдман почухав яйця. Посміхнувся безглуздо — схоже, йому взагалі відбило мізки.

— У чому справа? Га, Дейві? Повернулися би до Мікі, він би про вас подбав.

— Ми більше не товаришуємо, — відповів Ґолдман, пристукнувши невидимого жука.

Це був голос справжнього божевільного — таке ніхто не зуміє зіграти.

— Скажіть-но, Дейві, що сталося із Діном Ван Ґелдером? Ви повинні його пам’ятати, він навідувався до вас у в’язниці Мак-Ніл.

Ґолдман знову поколупався в носі, витер руку об штанину.

— Дін Ван Ґелдер. Він приїздив до вас у Мак-Ніл у 1953-му, приблизно в той же час, коли до Мікі навідувалися ті двоє братів — Піт і Бакс Енґлеклінґи. Тепер ви боїтеся Міккі, а той Ван Ґелдер замочив чувака на ім’я Дюк Кеткарт, а потім його самого замочили у відомій тепер на весь світ бійні у довбаній «Нічній сові». А ну, чи залишилося у вас бодай трохи клепки в голові? Пригадуєте?

Але у відповідь — нерухомі вуста й порожній погляд.

— Агов, Дейві! Розкажіть мені, не тримайте в собі. Розкажіть все дядечкові Джеку.

— Голландець! Довбаний голландець! Мікі дізнається і приріже мене. Hub rachmones^[24], Меєр, hub rachmones, Меєр Нарріс Коен te absolvo хаб рашмонес Мейер Харріс Коен te absolvo^[25] мої гріхи…

Його вуста продовжували белькотіти, але загалом це був мертв’як. Джек уважно слухав: голландець Ван Ґелдер, їдиш, латина, каявся у зраді.

— Не зупиняйся, покайся отцю Джеку, і я все виправлю.

Ґолдман знову поколупався в носі, Джек штовхнув його ліктем:

— Давай!

— Голландець облажався.

??? — можливо, про план із двійником Кеткарта дізнався хтось на волі?

— Як облажався, кажи?

— Троє вбивць угрохали партнерів Мікі, — забубонів Дейві, — бах-бах-бах. Мікі думав, що все в шоколаді, а там — лайно, думав, що вийде з в’язниці і рибку матиме, але ірландський чеширський усе стягнув у нього, і Мікі лишилися самі кісточки. Hub rachmones, Меєр, я можу повірити тобі, але не їм. Усе буде чудово, але не у нас te absolvo я їм повірив, а тобі не повірив te absolvo…

— Про кого ви кажете, Дейві?

Ґолдман почав фальшиво мугикати якусь знайому мелодію. Дослухавшись, Джек упізнав композицію Дюка Еллінґтона: «Сідай на потяг “А”».

— Дейві, поговори зі мною!

— Бам-бам-бам, — мугикав Дейві, — барам-бам-бам, мій потяг, мій милий потяг.

????? — стало ще гірше, ніби від його мізків взагалі нічого не залишилося.

— Дейві, скажи бодай щось.

— Бззз, бззз, — сказав псих, — говорить жучок. Жучок Бетті, жучок Бенні, слухайте жучка Барні. Hub rachmones, Меєр, мій дорогий друже.

?????? — здається, щось вияснилося.

Енґлеклінґи бачилися із Коеном у його камері й розповіли йому ідею Кеткарта про плани щодо порнографії. Мікі поклявся, що не розповідав про це жодній живій душі. Але Ґолдман про це дізнався й вирішив перехопити схему, від якої відмовився Мікі, і послав Діна Ван Ґелдера пристукнути Кеткарта або спробувати перекупити в нього ідею.

Але як він дізнався???

НЕВЖЕ ВІН ВСТАНОВИВ У КАМЕРІ КОЕНА ЖУЧОК?

— Дейві, розкажи мені про жучка!

Ґолдман почав мугикати іншу пісню.

До палати увійшов лікар:

— Досить, офіцере. Ви його дуже виснажили.

Він зателефонував Екслі, і той дав добро: Джек рвонув у Мак-Ніл на пошуки жучка в колишній камері Мікі Коена. Аеропорт Вентура був за кілька кілометрів від психлікарні — літаком він дістанеться до П’юджет-Саунд, звідти — на таксі до в’язниці. Боб Ґаллодет уже подзвонив до свого приятеля в Управлінні в’язницями. Адміністрація Мак-Нілу влаштувала Мікі Коену комфортну відсидку, яку той щедро оплатив їм із власної кишені, так що без копняка навряд чи стала би співпрацювати. Екслі теорія із жучком здалася дуже сміливою та малоймовірною; Вайт, швидше за все, накивав п’ятами — Фіск із Клекнером зараз розшукували його. Мабуть, він втік, побоюючись справедливої розплати і за статтю у «Сказане тихцем», і за те, що приховав знайдені під будинком у Сан-Бернардіно рештки, — Фіск написав йому про ці відкриття в записці, яку залишив у його дверях. Паркер сказав, що Дадлі Сміт зараз вивчає матеріали за справою Енґлеклінґів і невдовзі напише звіт; Лінн Брекен розколоти так і не вдалося.

— Ну, і що робитимемо далі? — спитав Джек.

— Приходь опівночі до «Тихого океану», — відповів Екслі, — там все і обговоримо.

Вигляд при цьому в нього був дуже зловісний.

Джек вирушив до аеропорту Вентура, сів у літак — квиток йому заздалегідь замовив капітан Екслі. Стюардеса запропонувала газети; він схопив «Таймс» і «Дейлі Ньюс» і почав читати, що там пишуть про «Нічну сову».

Хлопці Дадлі перевернули догори дриґом негритянські квартали й поперетрусили усіх відомих чорних злочинців-рецидивістів, шукаючи тих, хто насправді стріляв з дробовиків у Ґріффіт-парку. Але марно: хай хто б підкинув зброю в тачку Рея Коутса, він міг підкинути й гільзи в парку, з’ясувавши за газетними репортажами, де вони мають бути. Але ж на таке мізків та яєць вистачило б тільки справжнім професіоналам. Керівництво відділком на 77-1 перейняли Майк Брюнінґ та Дік Карлайсл — під їхнім командуванням цю справу розслідували всі місцеві поліцейські і ще плюс два десятки працівників із Відділу вбивств. І все вказувало на те, що ті чорні відморозки тут ні до чого — здавалося, що знову повернувся 1953 рік. У «Дейлі Ньюс» друкували фотографії: натовп із плакатами на Сентрал-авеню, будинок, який Екслі купив Інес Сото. У «Таймс» опублікували знімок Інес біля будинку Рея Дітерлінґа в Лагуні — на ньому вона прикривала очі від спалахів долонею.

Джек продовжував читати далі.

Бюро генерального прокурора штату зробило заяву: мовляв, Елліс Лоу їх переграв, подавши скаргу, але ця справа їх і надалі цікавить, і вони мають намір почати розслідування, щойно спливе законний термін розгляду скарги, якщо тільки за цей час поліція Лос-Анджелеса не зможе розібратися в справі самостійно й не винесе його на розсуд суду присяжних. Поліція Лос-Анджелеса випустила прес-реліз — детальну і зворушливу історію про зґвалтування Інес Сото у 1953-го, доповнену безкінечно сентиментальною оповіддю про те, як капітан Ед Екслі допоміг бідній дівчині почати нове життя. Було в газетах і про старшого Екслі — якраз завершили спорудження системи шосейних доріг у Південній Каліфорнії, і вже ходили чутки, що на найближчих виборах Великий Престон збирається балотуватися в губернатори від республіканців. До республіканських праймериз залишалося якихось два з половиною місяці, і запуск нових шосе був хитрим трюком, який дозволив би йому капіталізувати в рейтинги його репутацію. Але чи не вплине на його шанси скандал, пов’язаний із іменем сина?

Джек уявив свої власні шанси. З Карен вони помирилися — вона не могла не оцінити його старань; тепер залишалося тільки дотриматися до пенсії й піти у відставку. Але наступних два місяці йому, здається, доведеться перевершити себе самого: перегляд справи, компромат, який мають на нього Брекен і Петчетт. А залишалося ще стільки неврахованих факторів — для таких перегонів він почувався уже занадто старим. Екслі щось замислив — нічні зустрічі в ресторанах зовсім не в його стилі. Брекен і Петчетт могли все розповісти; Паркер-то, звісно, прикриє його, аби не ганьбити поліцію. Але якщо дізнається Карен — усе, що залишилося від їхнього шлюбу, швидко зникне — вона і так ледве змирилася з тим, що вийшла за алкоголіка та хлопчика на побігеньках у Елліса Лоу. Убивця — то буде вже занадто.

Три години в повітрі; три години на те, аби розкласти по поличках свої думки. Літак приземлився у П’юджет-Саунд, Джек взяв таксі й поїхав до в’язниці Мак-Ніл.

Вона була потворною: сірий моноліт на сірих скелях острова. Сірі стіни, сірий туман, колючий дріт над сірою водою. Джек зупинився біля воріт; охоронець перевірив його посвідчення, кивнув. Сталеві ворота роз’їхалися, занурюючись у сірий камінь.

Джек увійшов на територію в’язниці. За воротами його зустрів невисокий, жилавий чоловік.

— Сержант Вінсеннс? Я — агент Ґоддард, із Управління в’язницями.

Вони міцно потиснули одне одному руки.

— Екслі пояснив вам, у чому справа?

— Боб Ґаллодет пояснив. Ви розслідуєте справу «Нічної сови» і кілька пов’язаних з цим злочинів, і вважаєте, що в камері, де сидів Мікі Коен, встановлено прослушку. Ми пошукаємо підтвердження вашій теорії. Як на мене, це цілком можливо.

— Чому?

В обличчя їм, коли вони йшли, бив вітер — Ґоддард майже кричав, аби його було чути.

— До Коена тут ставилися по-королівськи, як і до Ґолдмана. Усі привілеї, скільки забажаєш відвідувачів і жодного перевіряння передач із волі, так що цілком можна було пронести і встановити навіть жучка. Ви вважаєте, Ґолдман хотів покласти справу на якісь справи Мікі?

— Щось типутого.

— Що ж, можливо. Їхні камери були через дві одна від одної, Мікі сам обрав ярус. На тому ярусі половина камер були зруйновані і непридатні для життя — побачите. Коли вони вийшли, я просто звільнив і закрив цілий ярус.

Перевірка, замки і ґрати — шість ярусів, сполучених місточками. Далі по коридору — вісім порожніх камер.

— Пентхаус, — сказав Ґоддард. — Тихий, безлюдний, із затишною кімнатою для відпочинку, де можна донесхочу різатися в карти. Один із наших інформаторів заявив, що Коен особисто давав добро на розміщення тут ув’язнених. Уявляєте собі?

— Нічого собі у вас тут зв’язок налагоджено, — сказав Джек.

— Екслі та Ґаллодет мають тут певний авторитет, але місцева адміністрація не встигла б усе зробити сама. Погляньте-но, що я знайшов.

На столі у кімнаті відпочинку було розкладено ломи, зубила, молотки, там же лежала довга жердина із гаком на кінці. На розстеленій ковдрі стояв магнітофон, від якого тягнулася купа дротів.

— Почнімо з цього ярусу, — сказав Ґоддард. — Розумію, що шансів мало, але я приніс магнітофон на випадок, якщо ми знайдемо запис.

— Думаю, це цілком можливо. Ґолдман і Коен вийшли на свободу минулої осені, але напали на них у липні, тоді, коли Дейві відбили мізки. Думаю, якщо він справді встановив жучка, то коли його звідси відпускали, йому вже було не до того, аби його забрати.

— Годі балачок — ходімо.

Вони почали шукати.

Ґоддард помітив ділянку каналу теплотраси від камери Коена до камери Ґолдмана через дві інших, взяв молоток із зубилом й обережно почав довбати стіну. Джек відламав захисну пластину з теплопроводу в камері Мікі й почав навпомацки шурувати палицею з гаком. Нічого, окрім бляшаних стінок. От невдача, хоча було б логічно встановити жучок саме тут. З теплопроводу з шумом рвонуло гаряче повітря; Джек зрозумів, що помилявся: у штаті Вашингтон холодно, обігрівають камери тут більшу частину року, і такий шум позаглушив би всі розмови. Він уважно оглянув стіни і стелю, шукаючи інші можливі канали, — нічого — а потім зупинився поглядом на вентиляційній витяжці. Ділянка поруч із ним була недбало зашпакльована, із малесенькими дірочками. Джек вдарив молотком, і з розваленої ударами стіни вивалився заляпаний мікрофон, дроти якого зникали глибоко в стіні. Через п’ять секунд з’явився Ґоддард — він тримав у руках магнітофон у пластиковому чохлі.

— Рівно на півдорозі між камерами, у сховку біля вентиляційного каналу. Що ж, послухаємо?

Вони повернулися до кімнати, Ґоддард запустив свою машину, поставив плівку і натиснув на кнопку.

Тріск, собачий вереск.

— Тримай, тримай, малюче, — пролунав голос Мікі Коена.

— Вони дозволили йому тримати в камері пса. — сказав Ґоддард, — Таке можливо тільки в Америці, нє?

— Досить вилизувати свій шніцель, — знову заговорив Коен, — моє золотко.

Знову скиглення пса, потім довге мовчання, потім — клацання.

— Я засік час. Активується на звук голосу, — зазначив Ґоддард, — а через п’ять хвилин тиші вимикається.

— А як Ґолдман міняв плівку? — спитав Джек, обтрушуючи пилюку з рукава.

— Мабуть, у нього була якась така хріновина із гаком, на зразок тієї, що я приніс. Отвір його вентиляційної шахти замикався нещільно, так що він чудово міг чути, що в камері у Мікі почалася розмова. Господи, скільки ж тут пролежала ця штука? І Ґолдман би сам із таким не впорався. О, знову увімкнулося.

Магнітофон знову клацнув, і прозвучав незнайомий голос:

— На скільки? Я знаю надійне місце, там можна поставити.

— Тисячу на Базіліо, він там усіх розкидає, — це говорив Коен, — і зазирни, будь ласка, до лікарні, провідай Дейві — ці виродки перетворили його на овоч. Клянуся, я не заспокоюся, поки й сам не побачу, як із них зробили овочеве пюре.

Приглушені голоси, бурмотіння, верещання пса й туркотіння Мікі.

Джек спробував зорієнтуватися в часі: ця розмова відбулася після того, як на Ґолдамана і Коена напали; Коен зробив ранню ставку, а сам бій Базіліо—Робінсон відбувся наприкінці вересня, коли Мікі мав уже бути на волі.

Клац, клац. Запис вимкнувся, потім увімкнувся знову, сорок шість хвилин гри у карти між Мікі і ще як мінімум двома чоловіками, чути також бурмотіння і звук зливного бачка в унітазі. Плівка вже майже скінчилася: клац, клац, знову скиглення цього довбаного пса.

— І оце я шість років і десять місяців провіві тут, і перед самим виходом втратив безцінні мізки Дейві. Нічогенький поворот, егеж? Мікі-молодший, а ну, досить вже вилизувати свій putz^[26], ти, faigelehе^[27].

— Дай йому суку, і він про це діло забуде, — промовив незнайомий голос.

— Та він і сам зі своїм шлангом доволі вправно грається, — відповів Коен, — не гірше, ніж Хейфец зі своєю скрипкою, та й оснащений не гірше за Джонні Стомпанато. До речі, про Стомпанато — я тільки-но прочитав, що він із Гедден Гоппен, аж ось його вже бачили із Ланою Тернер, мабуть, дірка в неї шиншиловим хутром оздоблена — чого б інакше наш бабій на неї повівся?

Людина із незнайомим голосом розреготалася.

— Чого ти ржеш, дуполиз, прибережи трохи енергії для Джека Бенні. От кого мені зараз не вистачає — так це Джонні, а Джонні тепер не до мене — він собі потрахує кінозірок. Хтось вбиває моїх хлопців, і Джонні б швидко розібрався, що за мерзота мені вирішила дорогу перейти, але він зараз, бачте, зайнятий дуже — трахає баб направо й наліво. Я хочу, аби тих уродів хтось замочив! І ти засранці, що знівечили Дейві, вирушили до праотців!

Міккі закашлявся.

— А як щодо Лі Вакса або Ейба Тайтелбайма? Хай би вони побігали.

— Господи, оцей shmendrik^[28] — то моя права рука тепер? Ну, принаймні ти добре граєш в карти. Ні, Ейб зробився занадто м’яким, аби він міг вибити із когось лайно, занадто розжирів, постійно жеручи у своєму ресторані, а Лі занадто любить вбивати, аби розбиратися, що до чого. Чорт забирай, яка ж, мабуть, дірка в тієї Лани, що вона так прив’язала до себе Стомпа.

Кінець плівки.

— Оратор з Мікі — що треба, звісно, але як це все стосується справи «Нічної сови»?

— А наскільки роззброїть атмосферу, якщо я скажу: «ніяк»?

Розділ 60

Одна зі стін його кабінету перетворилася на величезну діаграму: особи, пов’язані зі справою «Нічної сови», були з’єднані горизонтальними лініями, вертикальні лінії з’єднували їх із таблицею, розділеною на окремі секції, у яких було записано факти, отримані із зізнань Вінсеннса. Свої думки й коментарі Ед записував на берегах; у голові в нього досі гупали слова, сказані батьком у телефонній розмові:

— Едмунде, я збираюся балотуватися на посаду губернатора. Галас довкола твого імені може мені зашкодити, але забудьмо про це. Я не хочу, аби у пресі згадували справу Атертона, та ще й у зв’язку із твоїм розслідуванням, і не хочу, аби ти набридав Рею Дітерлінґу. А якщо виникнуть якісь питання — питай мене, і ми це тихенько з’ясуємо.

Ед погодився, хоча його це й роздратувало. Він почувався після цього хлопчиком — так само, як після сексу із Лінн Брекен почувався хвойдуватим. А тим часом, у його діаграмі прізвище Дітерлінґа спливало дуже часто.

Ед креслив лінії.

Сід Гадженс був пов’язаний із порножурналами, які знайшов Вінсеннс у 1953-му; від порнухи лінія вела до Пірса Петчетта. Ще одна лінія — до Крістін Берджерон, її сина Деріла та Боббі Інджа — моделей, що брали участь у порнозйомках і які зникли майже зразу після бійні в «Нічній сові». Треба доручити Фіску і Клекнеру, аби вони спробували знову їх пошукати і ще раз ідентифікувати інших натурників. Ще одна лінія зв’язувала лінію порнухи/Гадженса та справу Атертона, але поки що треба було її забути — у колишнього інспектора Престона Екслі буде важкувато щось вивідати.

Теоретично імовірна лінія — від Пірс Петчетта до Дюка Кеткарта. Лінн Брекен її заперечувала — очевидна брехня, у записах Вінсеннса чітко зазначено, що Петчетт торгував порнографією, тоді як Кеткарт планував її розповсюджувати. Але хто її виготовляв? Від Хадженса тяглася лінія до Петчетта і Брекен. Скандального журналіста страшенно налякав той факт, що Вінсеннс копає під «Флер-де-Ліс». Лінн сказала Джеку, що Хадженс і Петчетт планували спільну справу, а тепер це заперечувала — і знову брехня. Діаграма розрослася так, що місця на стіні вже не вистачало.

Ще лінії:

Дейві Ґолдман-Дін Ван Ґелдер-Дюк Кеткарт-Сьюзен Ненсі Леффертс, — але тут нічого не розібрати, поки не буде рапорта Вінсеннса із в’язниці Мак-Ніл і не знайдуть Бада Вайта, який приховав докази і втік. Можливі зв’язки — Петчетт, брати Енґлеклінґи та їхній батько, хімік за освітою; героїнщик Петчетт був пов’язаний із пластичним хірургом Террі Лаксом, власником алко-, наркоклініки. У звіті Дадлі Сміта для Паркера зазначалося, що Піта і Бакса Енґлеклінґів перед смертю катували хімікатами — детальніше він не описав. Висновок: майже всі лінії ведуть до Петчетта із його повіями та порнографією, саме Петчетт — той, через кого можна вийти на людину, яка робить знімки з чорнильною кров’ю, яка вбила Гадженса і яка пов’язана із давньою знаменитою справою з 1934 року, що уславила його батька.

Забагато зв’язків, яких не можна ігнорувати.

Петчетт фінансував ранні стрічки Дітерлінґа. Син Дітерлінґа Біллі та його приятель Тіммі Валберн — радо користувалися послугами «Флер-де-Ліс»; Валберн був знайомий із Боббі Інджем. Біллі працював у «Жетоні честі», тож саме за команду цього серіалу взялися в першу чергу, розслідуючи вбивство Гадженса. Зірка «Жетона честі» Міллер Стентон ще дитиною знімався у Дітерлінґа — якраз в той самий час, коли було вбито Віллі Веннерголма (нібито це зробив Лорен Атертон). Пунктирні лінії: Атертон — порнуха — Гадженс; а це вже могло завдати непоправного удару його батькові, який через сімнадцять років після справи Атертона почав будувати свій Дрімленд.

Губернатор Екслі. Шеф детективів Екслі.

Ед подумав про Лінн, згадав смак її вуст і здригнувся. Потім подумки кинувся до Інес — ще одного зв’язку, із яким потрібно було розібратися.

Він поїхав у Лаґуна-Біч.

Біля будинку було повно преси: журналісти усе заставили машинами й грали в карти на галявинці Рея Дітерлінґа. Ед залишив машину за квартал від них і побіг до будинку.

Журналісти побачили його і кинулися наздоганяти. Він добіг до дверей і постукав. Двері йому відчинила Інес.

Вона впустила його всередину і швидко зачинилася. Ед пройшов у вітальню — усе в ній нагадувало про Дрімленд.

Всіляка мішура, порцелянові фігурки: Мучі, Денні, Скутер. Фотографії на стінах: Дітерлінґ та діти-інваліди. Чеки в пластикових рамках — шестизначні цифри, які він перераховував на боротьбу із дитячими хворобами.

— Як бачиш, я тут не сама.

— Дякую, що впустила мене, — обернувся до неї Ед.

— Тобі зараз дістається більше, ніж мені, так що я тобі, можна сказати, винна.

Вона була страшенно бліда.

— Дякую. Але все це мине. Питання часу.

— Можливо. Екслі, у тебе паршивий вигляд.

— Мені про це всі кажуть.

— Можливо, тому що так і є. Слухай, якщо ти хочеш залишитися і поговорити — без проблем, тільки не про Бада і не про все це лайно, що діється навколо.

— З розмовами в нас якось не клеїлося завжди.

Вона підійшла до нього. Ед обійняв її, вона відсунулася.

— Я бачив, у тебе сивина, — спробував посміхнутися Ед, — доживеш до моїх років — станеш зовсім сива, як я. Як тобі така тема для розмови?

— Така собі, я можу запропонувати краще. Престон збирається балотуватися у губернатори — якщо не завадить скандал довкола його сина. А я буду координатором його кампанії.

— Тато-губернатор. Це він сказав, що я можу завадити йому виграти вибори?

— Ні, він ніколи про тебе кривим словом не обмовився. Просто постарайся не нашкодити йому.

Знадвору почувся сміх журналістів.

— Мені абсолютно не хочеться завдати татові шкоди. І ти можеш мені в цьому допомогти.

— Як?

— Зроби мені одну послугу. Тільки між нами — більше ніхто не повинен знати.

— Що треба зробити? Поясни.

— Це дуже складна справа, і стосується вона Рея Дітерлінґа. Тобі знайоме ім’я Пірса Петчетта?

Інес похитала головою.

— Ні, а хто це?

— Щось типу інвестора, поки нічого більше не можу сказати. І мені потрібно, аби ти скористалася своїм службовим становищем у Дрімленді і розвідала для мене про фінансові зв’язки між Петчеттом та Дітерлінґом з кінця 1920-хх. Але дуже й дуже тихенько. Зробиш це для мене?

— Екслі, схоже на те, що це робота для поліцейського. А до чого тут твій батько?

Як же паршиво — сумніватися у людині, яка його виховала…

— У батька можуть бути неприємності з податками. Треба, щоби ти перевірила записи Дітерлінґа й дізналася, чи немає там про нього згадок.

— Серйозні неприємності?

— Так.

— Перевірити від початку 1950-х, коли вони почали будувати Дрімленд?

— Ні, приблизно із 1932-го. Я знаю, що в тебе є доступ до бухгалтерії «Дітерлінґ Продакшнс», і я знаю, що ти можеш це зробити.

— А ти потім поясниш, у чому справа?

Він відчув ще більшу огиду до себе.

— Після виборів. Давай, Інес. Ти любиш його майже так само сильно, як я.

— Гаразд. Заради твого батька.

— І все?

— Ну добре — і за те, що ти для мене зробив, і за друзів, з якими я завдяки тобі познайомилася. Така сувора правда, вибач.

Годинник із Мучі-Маусом на циферблаті пробив десяту.

— Мені час їхати, — сказав Ед. — Маю зустріч у Лос-Анджелесі.

— Іди через чорний хід, бо ж ті стерв’ятники не дадуть нормально вийти.

Дорогою назад відчуття огиди поступово вляглося.

Стандартна процедура — усунення підозрюваних зі списку.

Якщо його батько справді був знайомий із Дітерлінґом під час розслідування справи Атертона, то в нього є вагома причина це приховувати, можливо, йому було непереливки від того, що його діловим партнером стала людина, з якою він мав справи, розслідуючи жорстоке вбивство. Престон Екслі був переконаний, що дружба поліцейських із впливовими цивільними заважає здійсненню абсолютного правосуддя, тож, якщо він свого часу й відступався від своїх моральних принципів, зрозуміло, що він не хотів, аби про це хтось дізнався.

Він дуже любив і поважав свого батька.

Ед приїхав до «Тихого океану» занадто рано, але метрдотель повідомив, що його гість уже чекає. Він зайшов до своєї улюбленої кабінки — за стінкою. Вінсеннс був там; на столі перед ним лежала котушка з магнітофонною плівкою.

— Плівка з жучка? — спитав Ед, сідаючи за стіл.

— Так, плівка, — відповів Вінсеннс, — на якій записано балаканину Мікі, яка жодною мірою не стосується «Нічної сови». Це погана новина. А хороша в тому, що він стовідсотково був зрадником і підслухав пропозицію Енґлеклінґів до Мікі від Кеткарта. Йому ця ідея сподобалася, і він відправив до Дюка Діна Ван Ґелдера, щоб вирішити проблему з Дюком. Ось поки і все, що нам відомо.

— Чудова робота, Джеку, — поглянув йому в очі Ед. — Без жартів.

— Дякую, давно мене не хвалили. Давненько ти не звертався до мене по імені.

Ед прикрився меню і дістав щось зі своїх кишень.

— Уже дванадцята ночі, так що давай без передмов?

— Без проблем. Щось вдалося витиснути із Брекен?

— Нічого, окрім брехні. І ти не помиляєшся, сержанте. Ниточку до в’язниці Мак-Ніл ми розмотали.

— І що тепер?

— Завтра ми серйозно візьмемося за Петчетта. Перекриваємо доступ до Відділу внутрішніх розслідувань Дадлі та його хлопцям і починаємо допитувати Террі Лакса, Честера Йоркіна та всіх шісток Петчетта, яких зможуть знайти Фіск із Клекнером.

— А що з Брекен і Петчеттом?

Ед згадав голу Лінн.

— Брекен намагалася впарити мені, що твої записи в сейфах — брехня. Вона розповіла мені про твої вибрики в «Малібу», і я вирішив цим скористатися, аби покласти її на лопатки.

Сміттє-Джек опустив голову на стиснуті кулаки.

— Я сказав їй, що ти на все підеш, аби заволодіти текою із компроматом на себе. Що ти досі сидиш на наркотиках і закладаєш речі в ломбард. Що тобі загрожує службовий розгляд і ти готовий розірвати Петчетта.

Вінсеннс підвів голову — знекровлене обличчя, вм’ятини від кісточок пальців.

— Показуй, що там у тебе.

Ед підняв меню. Під ним були: героїн, бензедрин, ніж-викидачка, пістолет 9-го калібру.

— Я хочу, аби ти добряче потрусив Петчетта. Він сидить на героїні, так що запропонуй йому нюхнути. Якщо тобі теж треба щось, аби набути форми, ти це отримаєш. Ти підеш до нього, забереш свою папку і з’ясуєш, хто виготовляв порнуху і хто вбив Гадженса. Сценарій я зараз доопрацьовую, завтра ввечері ти про все дізнаєшся. Я хочу, щоб ти його перелякав до усрачки і в будь-який спосіб дістав потрібну нам інформацію. Я знаю, що ти зможеш це зробити, так що не змушуй мене вдаватися до погроз.

Вінсеннс посміхнувся. Він знову почувався тим самим Джеком Вінсеннсом, героєм старих-добрих часів.

— А якщо, припустімо, щось піде не так?

— Тоді убий його.

Розділ 61

У голову йому вдарили випари опіуму; від цвірінькання китайців ставало лише гірше: «Спейда тут немає, у мене є дозвіл від поліції, я плачу, я плачу!» Дядечко Ейс Кван послав його до Гладкого Дьюї Сіна, а той, зі свого боку, вказав йому на цілу вервечку притонів на Аламеда. Спейд був, та Спейд пішов, «я плачу, я плачу!», зайдіть до дядечка Міна, дядечка Чіна, дядечка Чена. Він прочесав увесь Чайна-таун, годинами ходив від ворога до ворога. Дядечко Тао наставив на нього рушницю; Бад вирвав у нього зброю й прикладом дав йому по зубах, але так нічого і не домігся. Спейд був, та Спейд пішов — Бадові здавалося, що, якщо він бодай один раз ще вдихне цей опіум, він або здохне тут же, на місці, або розстріляє тут всіх до бісової мами. Оце так прикол: шукати в китайському районі чувака на прізвище Кулі^[29].

Але де там — у Чайна-тауні його знайти не вдалося.

Бад зателефонував до офісу окружного прокурора й розповів черговому, що вдалося дізнатися про Перкінса та Кулі; чоловік по той бік телефонного апарату позіхав і записував без жодного інтересу. Потім Бад рушив на Стріп. «Ковбойські ритми» вже виступали, але на сцені Спейда не було, його вже кілька днів ніхто не бачив. Клуби, нічні бари, наливайки — Доннела Клайда Кулі ніхто не бачив. Перша година ночі — Вайтові тепер не було куди податися, окрім як до Лінн. Спитати, де вона була, — і завалитися в ліжко.

Почалася злива. Аби не заснути, Бад рахував стоп-сигнали машин перед ним, але ці червоні вогники гіпнотизували його. До Ноттінгем-Драйв він доїхав майже зомлілий— в очах усе розпливалося, він не відчував кінцівок.

Лінн стояла на ґанку, дивилася на дощ. Він кинувся до неї; вона простягнула назустріч йому руки. Він обійняв її, відчуваючи, як набирається від неї сили.

Жінка відступила на крок назад.

— Я так непокоївся, — сказав Бад, — дзвонив тобі всю ніч, поки не почалася повна жесть.

— Яка жесть?

— Уранці розповім, довга історія. Як все…

— Розповіла трохи про Пірса, — торкнулася вона його губ, — нічого такого, чого не знаєш ти, а тепер ось дощ мене заворожив, і я думаю: а може, слід було розповісти їм більше?

— Що саме?

— Думаю, Пірсові все-таки гаплик. Уранці, любий, залишмо наші історії до сніданку.

Бад сперся на перила ґанку. Раптом вулицю освітила блискавка, і він побачив на обличчі Лінн сліди від висохлих сліз.

— Що трапилося, люба? Екслі? Цей виродок тебе образив?

— Так, це через Екслі, але не те, що ти подумав. Я зрозуміла, чому ти так сильно його ненавидиш.

— Що ти маєш на увазі?

— Він — цілковита протилежність всьому хорошому, що є в тобі. Цим він більше схожий на мене.

— Не зрозумів.

— Ну, можливо він саме на це і сподівався… Я ненавиділа його тому, що ти його ненавидів, але він допоміг мені багато чого зрозуміти про Пірса, про те, хто він такий. Він сказав мені такі речі, яких не мусив казати, і моя реакція на це мене здивувала.

Знову блискавка — вона освітила невимовний сум на обличчі Лінн.

— І що ж він тобі сказав? — спитав Бад.

— Сказав, що Джеку Вінсеннсу зірвало дах і він готовий влаштувати вендетту Пірсові. І знаєш — мене це майже не збентежило.

— Як ти так подружилася із Екслі?

— In vino veritas^[30], — розсміялася Лінн. — Знаєш, милий, тобі вже тридцять дев’ять, а я все чекаю, коли ж ти втомишся бути тим, хто ти є.

— Сьогодні я дуже втомився.

— Я не це мала на увазі.

— Ти мені розкажеш, що там у вас із Екслі сталося, чи ні? — сказав Бад, увімкнувши світло на ґанку.

— Ми просто говорили.

Її макіяж розмазався від сліз, і вперше вона здалася йому некрасивою.

— Ну, то й мені розкажи.

— Уранці.

— Ні, зараз!

— Любий, я втомилася так само, як і ти.

Вона злегка посміхнулася — і він усе зрозумів.

— Ти переспала з ним.

Лінн відвела погляд. Бад ударив її — раз, другий, третій. Лінн навіть не намагалася прикрити обличчя. Бад зупинився, зрозумівши, що вона перемогла.

Розділ 62

У Відділі внутрішніх розслідувань яблуку ніде було впасти.

Честер Йоркін — один із кур’єрів «Флер-де-Ліс» — перебував у камері № 1; у № 2 та 3 сиділи Пола Браун та Лоррейн Мелвезі — Петчеттові повії, що грали Еву Ґарднер і Ріту Гейворт. Ламара Гінтона, Боббі Інджа та Кріс Берджерон із сином знайти так і не вдалося; те саме — із порномоделями, хоча Клекнер із Фіском перелопатили усі поліцейські фотоархіви. У камері № 4 перебувала Шерон Костенца, справжнє ім’я Мері Еліс Мертц, про яку згадував у своїх записах Вінсеннс — жінка, яка свого часу витягла із тюрми Боббі Інджа і внесла штраф за Крістін Берджерон. У камері № 5 — доктор Террі Лакс і його адвокат, знаменитий Джеррі Ґейслер.

Рей Пінкер перевірив усіх на наркоту — здається, кожен із новоприбулих був чистий.

Вхід до відділу охороняли двоє офіцерів — однією із умов для проведення допитів була цілковита незалежність розслідування.

Клекнер і Фіск, озброївшись копіями зізнань Вінсеннса, порножурналами та матеріалами справи, тиснули на Мертц та псевдо-Еву. Йоркин, Лакс та фальшива Ріта поки прохолоджувалися у своїх камерах.

Ед працював у себе в кабінеті; він розробляв три різних сценарії для Вінсеннса. Йому не давала спокою думка: якби Лінн Брекен усе розповіла Петчетту, він би сховав своїх людей, перш ніж до них допалася поліція, як він сховав Інджа та Берджерон із сином, що зникли перед самою бійнею в «Нічній сові». Цьому було два пояснення: або Лінн вела свою гру, або ж дуже заплуталася й не зрозуміла, яка небезпека ними загрожує їм. І Ед схилявся до першого варіанта — в останню чергу він повірив би, що ця жінка заплуталася.

Він досі відчував її смак.

Ед креслив на папері лінії. Інес мала перевірити зв’язки Дітерлінґа із Петчеттом та його батьком — від цієї думки йому і досі було зле. Двоє хлопців з Відділу внутрішніх розслідувань розшукують Бада Вайта — неодмінно потрібно затримати й зламати цього виродка. Також треба було делікатно допитати Біллі Дітерлінґа і Тіммі Валберна — ці двоє були знаменитостями. Лінія між вбивством Гадженса і планами Петчетта/Гадженса взятися за шантаж: із записів Вінсеннса випливало, що компромат Гадженса на всю команду «Жетона честі» на момент його смерті зник, що було дуже дивно, бо Гадженс на тому серіалі був помішаний. У всієї команди «Жетона честі» було залізне алібі, але ніщо не заважало продовжувати розкручувати цю ниточку далі.

Приблизно половина виходів із цього лабіринта вели до шантажу.

Лінія за межі лабіринта — Дадлі Сміт усе сподівався знайти вбивць у негритянських кварталах. З’явилися чутки, що у травні Тад Ґрін звільняє своє місце й вирушає у прикордонну службу. Теоретично Паркер мав обрати нового шефа детективів, виходячи із того, хто зуміє розкрити справу «Нічної сови», — або він, або Сміт. Дадлі міг підіслати Вайта, аби той розвідав, що відомо Екслі; нізащо не можна було допустити його до здобутої інформації.

— Сер, Мертц не бажає говорити, — сказав Клекнер, заходячи до кабінету. — Підтвердила лише, що справді живе під ім’ям Шерон Костенца і платить штрафи та завдатки за людей Петчетта, якщо їх заарештовують за стороннім звинуваченнями. Те, що нікого із них не затримали під час виконання завдань, пов’язаних безпосередньо із Петчеттом, ми і так знаємо. Каже, що нікого із людей на фото вона не впізнає і про плани шантажу також нічого не чула. Стверджує, що нічого не знає і про «Нічну сову», і я їй вірю.

— Відпусти її, нехай летить до Петчетта і накрутить його, може, дядя запанікує? Що вдалося вивідати у нашої Еви Ґарднер Двейну?

Клекнер простягнув йому аркуш паперу.

— Багато чого. Ось основні пункти, а весь допит записаний на плівку.

— Добре. Тепер підготуй мені Йоркіна. Пригости його пивом та заспокой.

Клекнер посміхнувся та вийшов. Ед взявся читати записку Фіска.

Свідок Пола Браун, 25 березня 1958 року.

1. Свідок повідомила чимало імен жінок та чоловіків, які працювали на П.П. повіями за викликом (список надам окремим документом, також у вигляді запису).

2. Моделей на фото не впізнала (здається, говорить правду).

3. Про шантаж розповіла ось що:

а) П.П. доплачував своїм повіям, якщо їм вдавалося вивідати у клієнтів деталі їхнього особистого життя.

б) П.П. змушував своїх повій виходити зі справи у 30 років.

в) Якщо повію викликали додому до клієнта, П.П. волів, аби вони залишали відчиненими двері/вікна, щоби спеціально найняті люди з фотоапаратами мали можливість зробити компрометуючі знімки. Крім того, повіям доручалося зробити воскові зліпки замків у будинках деяких багатих клієнтів.

г) На замовлення П.П. пластичний хірург (Террі Лакс, очевидно) робив повій схожими на кінозірок, що підвищувало їхню ціну.

ґ) Повії-чоловіки шантажували одружених клієнтів-гомосексуалістів, частину грошей віддаючи П.П.

д) Питання про «Нічну сову» залишили її байдужою (судячи з усього, нічого не знає).

Приголомшливо нахабний бізнес.

Ед перевірив через однобічні дзеркала, що там коїться в кімнатах для допитів. Фіск і фальшива Ева розмовляли; Клекнер із Йоркіном потягували пиво. Террі Лакс читав журнал, Джеррі Ґейслер щось наспівував. Лоррейн Мелвесі сиділа в камері сама, у клубах диму. Приголомшливо — жінка й справді як дві краплі води нагадувала Ріту Гейворт, навіть мала таку саму зачіску, що була в акторки у «Ґільді»!

Він вічинив двері камери. Ріта/Лоррейн підвелася, але одразу ж сіла і дістала нову сигарету. Ед показав їй записку Фіска.

— Будь ласка, ознайомтеся, міс Мелвесі.

— І що? — відповіла вона, пожовуючи губи, прочитавши написане.

— Ви це підтверджуєте чи ні?

— Говоритиму лише у присутності адвоката.

— У найближчі сімдесят дві години це вам не світить.

— Ви не маєте права так довго мене тут тримати!

З акценту можна було зрозуміти, що походить вона не з найблагополучніших районів Нового Йорку.

— Ну, не тут, але ми можемо перевести вас до жіночої в’язниці.

Лоррейн вкусила аж до крові ніготь.

— Ви не маєте права.

— Звичайно, маю. Шерон Костенца сидить у сусідній камері, так що завдаток за вас вона внести не зможе. Пірс Петчетт — під слідством, а ваша подруга Ева розповіла те, що тут написано. Вона заговорила першою, і все, що нам від вас потрібно, — аби ви пояснили нам деякі подробиці.

— Я не можу, — схлипнула вона.

— Чому?

— Пірс був такий добрий зі мною…

— З Пірсом покінчено, — перебив її Ед. — Лінн Брекен подала на нього заяву. Вона зараз перебуває в захищеній камері, і мені куди легше було б дістати ці відповіді від неї, але я не хочу заморочуватися, тому питаю вас.

— Але я не можу…

— Можете й будете.

— Не можу.

— Краще розповідайте, бо тільки на підставі свідчень Поли Браун вам можна висунути причетність до одинадцяти злочинів. Як вам перспектива опинитися серед лесбійок у в’язниці?

Вона у відповідь промовчала.

— Егеж, зрозуміло, що така перспектива вам не подобається, але наглядачки — ще гірше. Величезні тупі корови із кийками. Знаєте, що вони роблять із тими…

— Добре, добре, добре! Добре, я все розповім!

Ед дістав нотатник, написав: «Хронологія».

— Пірс тут ні до чого, — сказала Лоррейн. — Це той хлопець його змусив.

— Який хлопець?

— Я не знаю. Чесне слово, не знаю.

Ед підкреслив слово «хронологія»!

— Коли ви почали працювати на Петчетта?

— Коли мені виповнилося двадцять один.

— Рік?

— 1951-й.

— І на його замовлення Террі Лакс зробив вам пластичну операцію?

— Так, щоби я стала іще красивішою!

— Заспокойтеся, будь ласка. Ви тому за мить до цього згадали про якогось хлопця…

— Я не знаю, що то був за хлопець! Я ж не можу сказати вам те, чого не знаю!

— Тихіше, будь ласка. Отже, ви підтверджуєте свідчення Поли Браун і стверджуєте, що до здирництва Пірса Петчетта змусив якийсь «хлопець», про якого ви нічого не знаєте. Так?

Лоррейн загасила сигарету і тут же підкурила наступну.

— Так. Здирництво — це ж шантаж? Так, все правильно.

— Коли, Лоррейн? Вам відомо, коли цей хлопець почав діставати Петчетта?

Вона порахувала на пальцях.

— П’ять років тому, у травні.

Він ще сильніше підкреслив слово «хронологія».

— У травні 1953 року?

— Так. Я запам’ятала тому, що в мене батько того місяця помер. Пірс зібрав тоді всіх своїх хлопців та дівчат і сказав, що ми мусимо це робити. Йому це не подобалося, але той хлопець взяв його сам знаєте за що. Але імені того хлопця він не назвав, і я не думаю, що хтось із наших його взагалі знає.

Отже, через місяць після бійні в «Нічній сові».

— Напружте-но пам’ять, Лоррейн. Бійня в «Нічній сові». Пригадуєте?

— Га? Це там, де якихось людей розстріляли?

— Проїхали. Що ще тоді сказав Петчетт?

— Нічого.

— Більше ви нічого не можете повідомити про Петчетта і шантаж? Майте на увазі, мене не цікавить, чи ви самі це робили. Я питаю не для того, аби потім висунути вам звинувачення.

— Ну, можливо, місяці за три до цього я випадково чула розмову Пірса із Веронікою, тобто Лінн. Мовляв, він домовився із тим скандальним журналістом, якого потім вбили, що Пірс передаватиме йому інформацію про різні таємні пристрасті наших клієнтів… ну, знаєте, фетиш і все таке, а той журналіст погрожуватиме їм опублікувати це в «Цілком таємно». Ну, ви зрозуміли: або платиш копійчину, або про тебе розповідають у жовтій пресі.

Теорія шантажу підтвердилася. Ед зрозумів, що Лінн чомусь вирішила грати по-чесному й нічого не розповіла Петчеттові — чорта з два він би тоді дозволив всім цим людям опинитися на допиті в поліції.

— Лоррейн, сержант Клекнер показував вам порнознімки?

— Я вже йому казала, але і вам скажу, — відповіла жінка, кивнувши. — Я там нікого не знаю, та й узагалі від тих фотографій мені страшно.

Ед вийшов. У коридорі на нього чекав Двейн Фіск.

— Чудова робота, сер. Коли вона заговорила про «того хлопця», я зганяв до Еви і розпитався її також. Вона це підтвердила, і також підтвердила, що не знає імені.

— Скажи їй, що Ріту і Йоркіна затримано, — кивнув Ед, — а її відпусти. Подивимося, чи вона побіжить до Петчетта. Що там у Клекнера із Йоркіном?

— О, з цим доведеться погратися, — похитав головою Фіск. — Дону буквально доводиться змушувати його говорити. От де той Бад Вайт, коли він так потрібен? Він би цього фраєра миттю розговорив.

— Дотепно, але якось без нього впораємося. Гаразд, зараз я хочу, аби ти відвів Лакса і Ґейслера пообідати. Лакс тут добровільно, так що поводься пристойно. Скажи Ґейслеру, що це справа про численні вбивства і що ми готові гарантувати Лаксу повний імунітет і письмове зобов’язання не допитувати його в суді. Скажи, що всі потрібні папери для цього вже готові, а якщо він схоче перевірити, хай зателефонує до Елліса Лоу.

Фіск кивнув і зайшов до камери № 5. Ед тим часом зазирнув до № 1.

Честер Йоркін стояв перед дзеркалом: кривлявся, складав із пальців пташку. Кістлявий хлопець із масним чубом над уважними очима. На руках у нього були шрами — можливо, сліди старих уколів.

Ед відчинив двері.

— О, а я тебе знаю, читав про тебе! — сказав Йоркін.

На руках у нього і справді були шрами від уколів.

— Так, про мене розповідали в новинах.

Честер нахабно посміхнувся.

— Та ні, — зареготів Честер Йоркін, — я маю на увазі, давно вже читав, kemo sabe^[31]. Пам’ятаєш: «Я ніколи не б’ю підозрюваних, тому що саме це зводить поліцейських на один рівень зі злочинцями». А знаєш, що я на це тобі відповім? Я ніколи не здаю своїх, бо всі копи — рідкісні мудаки, які аж кінчають, коли розколюють людей.

— Виговорився? — Ед увімкнув «режим Бада Вайта».

— Ні. Як воно — коли твого батька Мучі-Маус в дупу довбить?

Йому було страшно, але він це зробив — ліктем вдарив Йоркіна в кадик. Той почав задихатися; Ед миттю зайшов йому за спину, заклацнув кайданки і вклав пикою в підлогу.

Йому було страшно, але ніякого тремтіння в руках: дивися, тату, я не боюся.

Йоркін спробував відповзти в куток камери.

Едові було страшно, але він вдався до іще одного фірмового прийомчика Бада Вайта: схопив стілець, крутонув його і кинув у стіну над головою підозрюваного. Йоркін досі намагався відповзти; Ед копняками погнав його у куток. А тепер можна й перепочити: тільки б голос не затремтів, тільки б в очах за сцельцями окулярів не промайнула добра іскра.

— Розповідай усе. Про порнуху і про все, що ви продаєте через «Флер-де-Ліс». Усе. Почни з доріжок у тебе на руках, і з того, чому настільки розумна людина, як Петчетт, довіряє такому нарколизі, як ти. І нагадую ще раз — Петчеттові гаплик, і єдиний, від кого залежить твоя подальша доля, — це я. Зрозумів мене?

Йоркі слухняно закивав головою.

— Я був його піддослідним кроликом. Він перевіряв на мені препарати. Піддослідний кролик!

Ед розстібнув його наручники.

— Ще раз?

— Він на мені досліди ставив, — відповів Йоркін, потираючи шию.

— Що?

— Він на мені порошок перевіряв. Не так щоби часто — іноді.

— Давай від самого початку. Не поспішай.

— У Пірса опинився той героїн, — закашляв Йоркін, — який вкрали багато років тому у Драґни з Коеном. Той хлопець, який його поцупив — Базз Мікс, — залишив трохи Піту і Баксу Енґлеклінґам — небагато, лише зразок, а ті показали героїн своєму батькові — хіміку від Бога. Їхній батя викладав у Петчетта в коледжі, і ось він залишив героїн у Петчетта й несподівано помер — ніби від серцевого нападу. А Мікса замочив якийсь чувак, можеш не питати його імені — я не знаю, і решта порошку дісталася йому. Там було героїну більше восьми кілограмів. То він і приніс йому порошок на аналіз, аби той почав його продукувати. А Пірс багато років ламав голову над тим, як розробити героїн дешевший, безпечніший та якісніший. А я… на мені він його просто випробовував.

Нічого собі.

— П’ять років тому ти працював кур’єром у «Флер-де-Ліс», правильно?

— Усе так.

— Разом з Ламаром Гінтоном.

— Я Ламара вже років п’ять не бачив, не треба на мене вішати його справи!

Ед узяв перекинутий стілець і поставив його рівно.

— Навіть не збирався. Дай мені відповідь на одне питання — від того, як ти відповіси, залежить, чи зможу я тобі довіряти. Це експеримент, а ти піддослідний хом’ячок, так що повинен впоратися. Хто стріляв у Джека Вінсеннса біля складу в Голлівуді у 1953-му?

— Я, — зіщулився Йоркін. — Пірс наказав мені його пришити. Тільки не слід було біля складу в нього стріляти. Я облажався, і Пірс тоді шалено розізлився.

Усе, Петчетту точно кранти — замах на вбивство поліцейського.

— І що він із тобою за це зробив?

— Почав випробовувати на мені всяку срань. Колов компоненти, які хотів прибрати зі складу препарату. Я ледь копита не відкинув.

— І ти його за це ненавидиш?

— Чуваче, Пірс — незвичайний екземпляр. Так, я його ненавиджу, але і люблю.

— Пам’ятаєш стрілянину в «Нічній сові»? — сказав Ед, відсовуючи стілець.

— Звісно, але це давно ж було. А до чого тут…

— Окей, забий. Тепер я поставлю тобі дуже важливе запитання. Якщо ти мені на нього відповіси, то я дам тобі письмову гарантію імунітету й захищену камеру до того моменту, поки ми не посадимо Петчетта. Порнуха, Честере. Пам’ятаєш ті журнали із оргіями, які ти возив для «Флер-де-Ліс» п’ять років тому?

Йоркін слухняно закивав головою.

— Фото із підмальованою чорнилами кров’ю — пам’ятаєш?

Йоркін посміхнувся, готовий викласти усе, що знав.

— Я чудово знаю всю історію. Пірса реально посадять?

За його сценарієм — його візьмуть за десять годин.

— Можливо, він опиниться за ґратами вже сьогодні ввечері.

— Що ж, настав час поквитатися за все лайно, яке він мені колов.

— Честере, не поспішай, розкажи по порядку.

Честер підвівся, щоб розім’яти кінцівки.

— Ти б тільки знав, що за сука цей Петчетт. Він мені все це розповідав тоді, коли я був під кайфом, ну, ніби я не міг йому потім ніяк зашкодити, бо все рівно нічого з почутого не запам’ятаю.

— Спробуй розповісти по порядку, — промовив Ед, діставши записник.

Йоркін розтер шию, відкашлявся.

— Гаразд. Значить, так: у Пірса було повно так званих «випускниць» — дівчат, які на нього відпрацювали і яких він відпустив. Одного разу якийсь хлопець, не знаю, як його звали, умовив пару дівчаток і їхніх клієнтів знятися для порножурналу. Зробив кілька таких журналів, приніс їх Пірсу і запропонував виробляти й розповсюджувати такі штуки. Звісно ж, Пірс мав отримувати за це свою частку. Пірсу ідея сподобалася, але він не хотів, аби на його дівчат та клієнтів витріщалися ліві люди. Він викупив у цього хлопця журнали й почав сам продавати їх через «Флер-де-Ліс», так би мовити, для закритого кола однодумців. «Пробна партія» — так він це називав. Він також розумів, що в такий спосіб зможе відстежувати, коли й до кого потрапили журнали.

Що ж, не таке вже й закрите коло, якщо потім копії роздали всьому Відділові моралі.

— Продовжуй, Честере.

— Ну цей хлопець, який робив журнали, дізнався про Енґлеклінґів від Пірса. Ну, що в них є власна друкарня і що вони завжди не проти заробити грошей. Він знайшов посередника, цей посередник прийшов до Енґлеклінґів. Словом, запропонував їм друкувати журнали великими партіями й продавати їх.

Посередник: Дюк Каткарт. Зиґзаґообразні лінії вели від Коена — до братів, від братів — до Петчетта, друга гілка вишикувалася ланцюжком Мікі в тюрмі Мак-Ніл — Ґолдман — Ван Ґелдер. А тепер ще одна ниточка об’єднала порнуху із героїном.

— Честере, а навіщо він тобі все це розповідав?

— Бо я був під кайфом, — засміявся Честер, — і мав бути безпечний. Сам старий — ще той наркот, хіба що не по вені засуває, а нюхає. Він мене сприймав просто як якогось песика, якому можна розповідати всяке лайно.

— Отже, Петчетт із порнухою тепер зав’язав, так? І опікується героїном?

— Нє. Пам’ятаєш, я казав про того типа, у якого зрештою Пірс узяв вісім кіло героїну? То він добряче знається на порнусі. У нього є список всіх цих багатеньких збоченців і купа зв’язків у Південній Америці. Вони спершу роками знімали подібні картинки, потім невідомо звідки приперли нові журнали. Усе це лайно вони тримають на якомусь складі, я не знаю, де саме, і тільки чекають сигналу, аби все запустити в обіг. Думаю, Пірс просто хоче дочекатися, аби все вляглося.

Нічого нового, ніяких підтверджень версій. В Еда у голові крутилася єдина думка: прибуткова справа. Сама по собі торгівля порнухою — це ризик; а ось стільки кілограмів чистого героїну — це означало мільйонні прибутки.

— Я тобі ще дещо скажу, — промовив Йоркін. — У Пірса поруч із будинком є замінований сейф. Ось там він тримає і гроші, і наркотики, і все інше.

«ГРОШІ», — подумав Ед.

— Агов! — скрикнув Йоркін. — Ти живий? Адреса нового складу потрібна? Лінден, Лонґ-Біч, № 8819. Екслі, та скажи вже щось!

— Сідай у камеру, Честере. Тебе охоронятимуть — ти заслужив.

Отже, з’явилися нові ниточки — Ед ознайомився зі звітами Фіска і Клекнера, долучив до них зізнання Мелвесі та Йоркіна.

Між героїном та порнографією — очевидний і міцний зв’язок. Той «хлопець», який виготовляв порнографію, — це і був убивця Сіда Гадженса; його посередника Дюка Кеткарта убив Дін Ван Ґелдер за наказом Дейві Ґолдмана, який дізнався про вигідну справу, підслухавши розмову братів Енґлеклінґів із Мікі Коеном через жучок у камері останнього. І знову Коен — украдений у нього героїн був сполучною ланкою між братами Енґлеклінґами та «хлопцем», який забрав героїн і передав його Петчетту для аналізу — усі вісім кілограмів. Той же «хлопець» знався на порнографії й переконав Петчетта випускати нові журнали за зразками 1953-го року. Інстинктивно Ед Екслі розумів, що в центрі цієї павутини вісім років сидів саме Мікі Коен, який керував усім і з в’язниці, і на волі, але завжди загрібав жар чужими руками. Висновок: вбивці з «Нічної сови» були принаймні напівпрофесіоналами, які намагалися віджати у Петчетта порнографічний і, можливо, героїновий бізнес. Їхньою мішенню тоді був Дюк Кеткарт, який намагався розгорнути мережу розповсюдження порнографії. Чи то він переоцінив свою важливість і розбовкав не тим людям про свої плани? А може, вбивці знали, що Кеткарта вже немає, а його місце посів Ван Ґелдер, і прийшли саме за ним? Усі ниточки вели до організованої злочинності, принаймні на когось, хто хоче нею бути. Тільки ось зараз усі ватажки банд або мертві, або відійшли від справ: Франц Енґлеклінґ із синами — мертві, Дейві Ґолдман перетворився на овоч, Міккі Коен заліг на дно, стурбований метушнею довкола. Іще одне питання: хто замочив Піта і Бакса Енґлеклінґів? І щеодне страшне питання: як цього всього стосується справа Лорена Атертона з 1934 року. Як таке може бути?

У двері постукав Фіск.

— Сер, я привіз Лакса і Ґейслера назад.

— І?

— Ґейслер висунув заздалегідь підготовлену заяву.

— Прочитай.

Фіск дістав аркуш паперу.

— «Щодо моїх стосунків із Пірсом Моргаусом Петчеттом я, Теренс Лакс, доктор медицини, роблю таку нотаріально завірену заяву. Прошу засвідчити: мої відносини із Пірсом Петчеттом мають суто професійний характер, а саме: на його прохання я виконував складні пластичні операції його знайомим як чоловічої, так і жіночої статі задля посилення уже наявної подібності цих людей із відомими акторами і акторками. Ходять чутки про те, що ці молоді люди і дівчата займаються проституцією під керівництвом Петчетта, але особисто я не маю переконливих доказів цього. Присягаюся…» ну і так далі.

— Цього недостатньо, — сказав Ед. — Двейне, візьмися за Йоркіна та Ріту Гейворт. Пособництво і підбурювання — дату затримання поки не став. Дозволь їм зробити по одному дзвінку, а потім рушай за адресою Лонґ-Біч, Лінден, № 8819 і наклади арешт на будинок. Це склад «Флер-де-Ліс». Я впевнений, що Петчетт звідти уже все вивіз, але все одно зроби. Якщо в цьому місці нічого нема — розбий все, що можна, і залиш двері відчиненими.

— Що, сер? — сковтнув слину Фіск. — Розбити й не ставити дату арешту наших підозрюваних?

— Рознеси там все. Склади протоколи. І не забувай, що мої накази не обговорюють.

— Слухаюсь, сер, — відповів Фіск.

Ед зачинив двері і натиснув кнопку селектора.

— Доне, давай мені сюди Лакса і Ґейслера.

— Так, сер, — голосно відповів Клекнер. — Капітане, вони обидва злі до чортиків, — додав він пошепки, — просто попереджую.

Ед відчинив двері. Ґейслер і Лакс рішучою ходою увійшли до кабінету.

Ніяких рукостискань.

— Чесно кажучи, той обід, яким нас почастували, навіть сотої частки суми, яку доведеться викласти доктору Лаксу за мою присутність, не покриє. Я вважаю обурливим той факт, що він, прийшовши сюди з доброї волі, змушений чекати так довго.

— Вибачте мене, — посміхнувся Ед. — Я отримав підготовлену вами заяву і фактично не маю питань до містера Лакса. Хочу вас лише попросити про одну послугу й гарантую, що зможу за неї гідно віддячити. А щодо вашого рахунка містеру Лаксу — надішліть його мені, містере Ґейслер. Ви знаєте, я можу собі це дозволити.

— Ваш батько — точно може. Продовжуйте, будь ласка. Ви нас заінтригували.

— Докторе, ви чудово знаєте про мої зв’язки, — сказав Ед Лаксу, — а мені добре відомо про ваші. Так само мені відомо, що до вашої практики в закону питань немає. Допоможіть мені, і я обіцяю вам свою дружбу.

— «Дейлі Ньюс» запевняє, що вам кінець, — відповів Лакс, чистячи нігті скальпелем.

— Вони помиляються. Петчетт і героїн, докторе. Мені вистачить чуток, ваші джерела мене не цікавлять.

Ґейслер із Лаксом відступили до дверей і почали перешіптуватися.

— Я чув, що Петчетт пов’язаний з дуже серйозними людьми, — нарешті сказав Лакс, — які хочуть встановити контроль над ринком героїну в Лос-Анджелесі. Як ви знаєте, він чудовий хімік і вже багато років працює над новим наркотиком. Гормональні, антипсихотичні засоби — суміш буде що треба. Я чув, що героїн із його витвором і поруч не валявся, а також я чув, що він нарешті готовий його виробляти й продавати. Я своє сказав, капітане. Джеррі, зловіть його на слові, а потім надішліть йому мій рахунок за сьогодні.

Неважливо, професіонали це зробили чи напівпрофесіонали, — усі нові ниточки вели тепер до героїну. Ед зателефонував Бобу Ґаллодету, залишив повідомлення його секретарці: «Здається, у нас прорив у справі «Нічної сови». Подзвони мені». Ед зачепився поглядом за фотографію на столі: Інес із його батьком в Ерроугед. Він набрав Лінн Брекен.

— Алло?

— Лінн, це Екслі.

— Боже, привіт.

— Ти не пішла до Петчетта, так?

— А мала піти? Ти на це сподівався?

— Лінн, я хочу, щоби ти поїхала з Лос-Анджелеса, — відповів Ед, перевернувши знімок догори ногами, — на тиждень або близько того. У мене є будиночок на озері Ерроугед, поживеш там. Їдь сьогодні ж.

— Пірс…

— Я поясню тобі все пізніше

— Ти приїдеш туди?

Ед переглядає свій сценарій, написаний для Вінсеннса.

— Як тільки закінчу тут з однією штукою. Ти бачила Вайта?

— Він приїхав, потім поїхав, і я не знаю, де він зараз. З ним все гаразд?

— Так… Ні, чорт, я не знаю. Зустрінемося у «Фернандо» на озері. Це поруч із моїм будиночком. Скажімо, о шостій?

— Чекатиму.

— Мені здавалося, тебе буде важче переконати.

— Я вже сама себе багато в чому переконала. Якщо я поїду — все стане набагато простіше.

— Чому, Лінн?

— Бо казочці кінець. Як по-твоєму, чи можна іноді мовчання розцінювати як героїчний вчинок?

Розділ 63

Бад прокинувся у «Вікторії». За вікном заходило сонце — він проспав півночі і цілий день. Протер очі, проганяючи із думок обличчя Спейда Кулі. Раптом відчув запах сигаретного диму й побачив Дадлі, що сидів біля вхідних дверей.

— Жахіття мучать, приятелю? Ти кидався уві сні.

Так, жахіття: йому снилося, як Інес буквально розривають на частини журналісти — через те, що він зробив, аби помститися Екслі.

— Знаєш, приятелю, ти коли спиш, то дуже нагадуєш моїх дочок. Ти ж знаєш, я люблю тебе не менше за них.

Бад відчув, що його простирадла наскрізь просочені потом.

— Є робота? Що далі робити?

— Спершу послухай. Я із кількома колегами вже впродовж тривалого часу утримую всіляких бандюків у межах пристойності, і одного дня ми зможемо скористатися з результатів своєї праці, адже цей день невдовзі настане. І ти, як один із наших колег, не будеш забутий. У наших руках, приятелю, опиниться величезна влада. Уяви лишень, що ми зможемо присадити, а то й узагалі вигнати до бісової мами з міста всю цю чорнодупу потолоч. Однак у цій справі також брав участь один впертий макаронник, з яким ти вже знайомий, і я думаю, нам явно не завадить, якщо ти долучишся до нашої з ним розмови.

Бад потягнувся, хруснув пальцями.

— Я мав на увазі перегляд справи «Нічної сови». Кажи вже як є, гаразд?

— Та що там казати… Основна мішень для мене — Едмунд Дженнінґс Екслі. Зараз він намагається накопати бруду на Лінн, приятелю. І з її допомогою насипати солі на твої старі рани.

Бад здригнувся, ніби через нього пустили електричний струм.

— Ти знав про нас. Треба було здогадатися.

— Я мало про що не знаю, але нема нічого такого, що я б не зробив для тебе. Цей боягуз Екслі вирішив відбити у тебе обох жінок, яких ти любив у своєму житті. Так що він має отримати сповна. 

Розділ 64

Вони відразу ж почали кохатися. Ед розумів, що якщо вони цього не зроблять, то їм доведеться розмовляти, Лінн, здавалося, відчувала те саме. Відколи звідси поїхала Інес, у будиночку не прибирали, постіль була брудна. Ед не став вимикати світло: що більше бачиш, то менше думаєш. Це допомогло йому в процесі: рахуючи веснянки Лінн, він віддаляв свій оргазм. Вони кохалися повільно, ніби намагаючись виправити поспішний секс минулого разу. У Лінн були синці; Ед зрозумів, що це — привіт від Бада Вайта. Вони кохалися ніжно, і, коли кінчили, довго не розмикали обіймів, нібито намагаючись цим компенсувати свою брехню. А потім, почавши говорити, уже не могли зупинитися. Ось тільки Ед потім так і не зміг згадати, хто з них першим згадав Бада Вайта.

А насправді першою згадала його Лінн. Це заради Бада вона збрехала Петчетту: мовляв, розслідування не несе небезпеки, нічого серйозного вони не знайдуть. Бад був у курсі деяких справ Петчетта, і вона боялася, що якщо Пірс почне боротися за себе по-справжньому, то Бадові буде непереливки. Петчетт міг спробувати купити його дружбу — він із тих, хто впевнений, що можна купити усе на світі, але він не знав, що її Венделл не продається. Бад змусив її замислитися; і що більше вона думала, то більш боляче їй було. І тієї єдиної миті, коли певний капітан поліції поцілував певну колишню повію саме тоді, коли це взагалі могло статися, у її голові раптом все стало по місцях. Це Пірс зробив її людиною, але він пробудив лише найгірше, і якщо вона від нього відірветься, то, можливо, зможе відродити в собі те добре, що він свого часу у ній вбив. Ед слухав її сповідь знехотя, відчуваючи, що й він повинен бути відвертим у відповідь — розказати про Джека Вінсеннса, про те, що він, відпускаючи її, сподівався, ніби вона побіжить до Петчетта, про Фіска, який розніс їхній склад пожежною сокирою. Він мовчав, і тоді знову говорила Лінн — ніби переповідала свій щоденник. І смішно і грішно — вона ледве не реготала, розповідаючи про свої давні походеньки, а сам Ед мало не розсміявся, слухаючи її монолог про суворі будні повій. Вона розповідала і про Інес із Бадом Вайтом — мовляв, він зустрічався з нею час від часу, але її гнів на цей світ був сильніший, ніж його, це виснажувало його, і він довго з нею не витримував. І ніяких ревнощів у голосі. Натомість сам Ед відчував, як у нього від ревнощів вистрибує серце, і він, аби змусити її замовкнути, ледве не почав просто в ліжку закидувати її питаннями: героїн, шантаж, посібництво — що ти про все це знаєш? Але його стримувала її ніжність; м’які руки, що гладили йому груди, вимагали не допиту або брехні — просто відвертості.

І він почав розповідати про свою родину — від минулого до сьогодення. Про маминого хлопчика Едді, татового улюбленця Томаса, про те, як він радів тим шістьом кулям, які перервали життя його брата. Розповідав про те, як воно — бути вихідцем із поліцейської династії, яка почалася іще у Скотленд-Ярді. Про Інес, про те, як від власного безсилля застрелив чотирьох осіб; про те, як завзято Дадлі Сміт шукає цапа-відбувайла і що знайдена ним кольорова банда цілком Елліса Лоу та шефа Паркера. І нарешті, дістався й великого Престона Екслі, його сліпучої слави і того, як журнали з чорнильною кров’ю пов’язані із убивством скандального журналіста, розчленованими дітьми та справою, яка двадцять чотири роки тому пов’язала його батька та Рея Дітерлінґа. Він не замовкав, поки не виговорився, а потім Лінн поцілувала його в губи і він заснув, торкаючись її синців. 

Розділ 65

Крутий коп Джек. Треба віддати належне Еду: виконавця він підібрав що треба. Перш ніж заявитися до Петчетта, Вінсеннс зателефонував йому. «Добре, — сказав Пірс, — я поговорю з вами. Сьогодні об одинадцятій вечора, приходьте сам».

Джек одягнув куленепробивний жилет і закріпив під нього мікрофон.

Із собою він взяв пакунок із героїном, викидний ніж, револьвер 9-го калібру. Бензедрин, який дав йому Екслі, він викинув в унітаз — його ковбасило і без того.

Він підійшов до вхідних дверей і натиснув на кнопку дзвінка, відчуваючи мандраж, як актор на сцені.

Петчетт відкрив, його зіниці були вузькі, як вістря голочки. Екслі не помилявся — дядя точно нюхав героїн.

— Привіт, Пірсе! — сказав Джек зневажливо, слідуючи сценарію.

Петчетт зачинив двері. Джек кинув пакунок з наркотою йому в обличчя.

— Це презент на честь примирення. Звичайно, йому далеко до того лайна, яке ти випробовував на Йоркіні. До речі, ти в курсі, що мій свояк — окружний прокурор? Якщо ми з тобою домовимося, він у боргу не залишиться.

— Де ви це взяли? — спитав Петчетт.

На вигляд він був спокійним, не було схоже, що він чогось боїться.

Джек дістав ножа й подряпав собі шию лезом. Торкнувся пальцем свіжої подряпини, злизав кров із пальця — чистісінький тобі псих, за ним Оскар плакав.

— Потрусив трохи нігерів. Ти ж знаєш. Про мене частенько писали у «Цілком таємно». Ви ж із Сідом Гадженсом товаришували, так що ти точно знаєш про мої методи.

— П’ять років тому, — спокійно відповів Петчетт, — ви мені завдали чимало клопоту. Прошу не забувати, що в мене зберігається копія компромату на вас, і, мені здається, ви порушили свою частину угоди. Підозрюю, що ви навіть показали свої зізнання начальству.

Джек картинно грав ножем: устромив вістря в долоню, натиснув. Знову з’явилася кров, і він видав наступний рядок, ретельно працьований Екслі:

— У мене на тебе набагато більше інформації. Мені відомо про героїн Коена/Драґни, який опинився у тебе на руках, і про те, що ти з ним зробив. Мені відомо про порнуху, якою ти торгував у 1953-му, і мені відомо, як ти використовував для шантажу своїх повій. Словом, усе, що мені треба, — тека на мене і ще деяка інформація. Як тільки я отримаю те, що хочу, — капітан Екслі від тебе відстане.

— Яка інформація вам потрібна?

Просто за сценарієм іде.

— У нас із Гадженсом була угода. Суть її полягала в тому, що він знищує теку із компроматом на мене і платить мені десять штук в обмін на компромат на начальство Управління поліції. Я знав, що Сід із тобою співпрацює, тому я не став дуже активно копати під «Флер-де-Ліс», це ти в курсі. Сіда грохнули, гроші і досьє я так і не отримав — думаю, їх забрав убивця. Мені ці гроші зараз дуже потрібні, бо мене збираються викинути з поліції до того, як я вийду на пенсію, і я дуже хочу знайти того виродка, який підклав мені таку свиню. Я знаю, що ти не виготовляв порнознімки у 1953-му, а той, хто вбив Сіда, пограбував і мене. Просто дай мені ім’я — і ми друзі.

Петчетт посміхнувся. Джек також посміхнувся — за сценарієм до удару руків’ям пістолету залишалося одне питання.

— Пірсе, бійня в «Нічній сові» сталася через твою порнуху із героїном. Хочеш потанцювати за це в камері смертників?

Петчетт замість відповіді вихопив пістолет і вистрілив три рази. Почулися глухі удари — влучив у прикріплений до бронежилета мікрофон.

Ще три постріли — два в жилет, один — повз.

Джек завалився на стіл і схопився на ноги із пістолетом напоготові. Осічка. Петчетт навалився на нього, ще дві осічки. Джек вивернувся, вихопив ножа і навмання вдарив Петчетта — той закричав, поранений.

Ліва рука Петчетта була прибита до столу, він кричав. Але права його рука описала дугу — у ній Петчетт тримав шприц. Голка увійшла в плоть Джека, і в того перед очима попливли плями. Майже знепритомнівши, він ще почув постріли і крики: «Ні, Ейб, ні, Лі, ні!» Вогонь, дим, і Джек раптом подумав, як добре знову бути під кайфом, і, можливо, навіть устиг побачити, як корчиться на столі чоловік із прибитою до столу долонею. 

Розділ 66

Його внутрішній годинник збився — він не був певен, четвер сьогодні чи ще середа. Пояснення того, що йому було відомо про «Нічну сову», забрало цілий вечір, але Дадлі це все давно знав, тому навіть нічого не записував. Він поїхав від нього опівночі, говорив без упину, але про майбутнє завдання так нічого і не сказав. Поїхав він на зустріч із Едом Екслі: Сміт хотів розібратися із ділом «Нічної сови» і знищити його кар’єру, не дарма він сказав Бадові: «Подумай про те, як із ним найкраще поквитатися». Але Бад Вайт міг думати лише про те, як пришити цього покидька — за Лінн, тож убивство капітана поліції могло стати тим останнім, що зовсім виведе з ладу годинник в його голові. Він заснув, але рано-вранці йому наснилася Кеті Джейнвейн — якою він її запам’ятав. А після неї наснився той, хто її вбив.

Спейд Кулі.

Прокинувшись, він попрямував до готелю «Білтмор» і знову взявся розпитувати учасників гурту «Ковбойські ритми» — Спейда досі так і не було, Собачник Перкінс кудись звалив у справах. Нічний черговий в Бюро окружного прокурора послав його куди подалі, мовляв, вони цією справою не опікуються. Він знову пробігся Чайна-тауном, проїхав поруч зі своїм помешканням — неподалік будинку стояла припаркована машина із двома хлопцями з Відділу внутрішніх розслідувань в ній. Перекусивши бургером і поглянувши на стоси свіжих випусків «Геральд» у кіосках, він зрозумів, що сьогодні — п’ятниця. Заголовки газет розповідали про перебіг повторного розслідування «Нічної сови»: мовляв, чорномазі скаржаться на брутальність поліції, шеф Паркер обіцяв здійснення правосуддя.

У якусь мить він відчув страшенну втому, але вже наступної секунди був накручений до межі. Спробував було навести свій годинник за радіосигналом, але руки не слухалися, і він викинув годинник за сто доларів у вікно. У хвилини втоми він думав про Кеті; коли ж відчував приплив сил — про Екслі та Лінн. Розібравшись із думками, він поїхав на Ноттінгем-Драйв, перевірити, чи на місці машини.

Білого «пакарда» не було, а Лінн завжди залишає автомобіль на одному і тому ж місці.

Бад обійшов довкола будинку, однак і слідів синього «плімута» Екслі він так само не знайшов. Сусідка забирала з ґанку ранкове молоко.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Ви приятель міс Брекен, чи не так?

Стара нишпорка — Лінн розповідала, що вона підглядає до сусідів у вікна.

— Саме так.

— Що ж, як бачите, її немає вдома.

— Бачу. А ви не знаєте, де вона?

— Ну…

— Що — «ну»? Ви бачили її з чоловіком? Високим, в окулярах?

— Ні, не бачила. І тихіше розмовляйте, молодий чоловіче.

— Що — «ну», леді? — сказав Бад, показавши їй поліцейський жетон. — Ви, здається, збиралися щось мені розповісти.

— Поки ви не почали поводитися так нечемно, я збиралася розповісти вам, куди поїхала міс Брекен. Я чула, як ввечері вона розмовляла із управителем. Питалася в нього дорогу.

— Дорогу куди?

— На озеро Ерроугед. І я і так збиралася вам це розповісти, поки ви не вирішили поводитися, як не знаю що…

Будиночок Екслі, про який йому розповідала Інес, — мовляв, на ньому три прапори висять: американський, штату і лос-анджелеської поліції. Бад поїхав на Ерроугед, покружляв довкола озера і невдовзі знайшов те, що шукав: прапори майоріли на вітру, «плімута» не було. А «пакард» Лінн — припарковано під будинком.

Він влетів на ґанок, збіг сходами. Заліз у вікно, відчинив ізсередини двері, зачинені на засув. На галас ніхто не вийшов — звичайна вітальня провінційного будинку, запилюжена й тиха.

Він увійшов до спальні. Там пахло потом, на простирадлах — сліди губної помади. Бад схопив подушки і кілька разів по них вдарив, здіймаючи в повітря куряву і пір’я, перевернув матрац і знайшов під ним книжечку в шкіряній обкладинці. Це, очевидно, був той самий щоденник Лінн, про який він так багато чув.

Бад схопив його, збираючись роздерти на шматки — як він у молоді роки рвав на спір старі телефонні довідники. Але запахи, які царювали в кімнаті, зупинили його: не прочитати цей щоденник означало бути боягузом.

Він розгорнув його на останній сторінці. Почерк Лінн, чорне чорнило — вона писала золотою ручкою, яку він їй подарував.

«26 березня 1958 року

Ще трохи про Е. Е. Він тільки-но поїхав і, здається, уже шкодує про те, що вчора стільки всього мені розповів. У ранковому світлі, коли він тинявся по ванній, він здавався дуже молодим та безпомічним. Мені шкода, що Пірсові так сильно не пощастило натрапити на цю страшну та невблаганну людину. Кохається Е. Е. зовсім як мій Венделл, немовби хоче, щоби це ніколи не закінчувалося, бо, коли це закінчується, їм доводиться повертатися до справжнього світу. Напевно, це єдиний чоловік у моєму житті, який так схожий на мене — розумом, обережністю, обачністю, я завжди можу зрозуміти, що ним рухає, і можу говорити із ним навіть у темряві, знаючи, що зрозумію його навіть з напівтонів голосу. Поруч із ним В. В. здається справжнім дитям, набагато меншим героєм, ніж він є насправді. І, враховуючи ту ділему, що стоїть зараз переді мною, моя зрада Петчеттової дружби — це щось настільки несерйозне, що й говорити не варто. Цей чоловік настільки прив’язаний до свого батька, що, по суті, він впливає на кожен його крок, і тим більше мене дивує те, що кожним своїм кроком він уміє вразити мене. Е. Е. не дуже вдавався в подробиці, але суть справи така, що на деяких порнографічних знімках, які продавав Пірс п’ять років тому, є намальовані від руки червоним чорнилом рани та каліцтва, і ці малюнки повністю збігаються з каліцтвами на тілі Сіда Гадженс, а також із ранами жертв вбивці-маніяка на ім’я Лорен Атертон, якого заарештували у 1930-х роках. Престон Екслі. П. Е. збирається балотуватися в губернатори, а Е. Е. вважає, що його батько неправильно розслідував справу Атертона і, крім того, підозрює, що саме тоді П. Е. й почав ділові стосунки із Реймондом Дітерлінґом (однією із жертв Атертона став хлопчик, який знімався у стрічках Дітерлінґа). Ще одна дивна річ: мій дорогий Е. Е., такий розумний прагматик, вважає свого батька взірцем моральності, і тому його страшенно лякає навіть думка про те, що П. Е. може поводитися як звичайна людина — проявляти некомпетентність або жертвувати чимось на догоду своїм бізнес-зв’язкам. Він боїться, що розслідування «пов’язаних із «Нічною совою» справ» розкриє помилку П. Е. і перешкодить його обранню в губернатори. Хоча, судячи з усього, ще більше боїться, що його батько виявиться звичайним смертним, яким Е. Е. його ніколи не вважав. Але все-таки він твердо вирішив копати, поки не докопається до самої суті. Хай би як я любила свого Венделла, треба сказати, що він, якби потрапив у таку ситуацію, просто перестріляв би на хрін усіх причетних, а потім почекав, поки прийде хтось розумніший, хтось розбере трупи і все вирішить. От, наприклад, той поштивий ірландець Дадлі Сміт, про якого він без кінця говорить. Детальніше напишу після прогулянки, сніданку і трьох чашок міцної кави».

А ось тепер він розірвав щоденник — уздовж корінця, навпіл, а потім — на дрібні шматочки розірвавши шкіру і папір.

Він підійшов до телефона, набрав номер Відділу внутрішніх розслідувань. Гудок. Гудок.

— Відділ внутрішніх розслідувань, Клекнер.

— Це Вайт. Дай мені Екслі.

— Вайте, тобі гапл… — у слухавці почувся новий голос… — Це Екслі. Де ти, Вайте?

— В Ерроугед. Я щойно прочитав щоденник Лінн і тепер знаю все про твого старого, Атертона і Дітерлінґа. Абсолютно все. Зараз я розберуся із одним підозрюваним, а потім — слухай вечірні новини, там буде багато цікавого.

— Спробуймо домовитися. Послухай-но…

— Ніколи.

Він повернувся до Лос-Анджелеса і знову розпочав пошуки Спейда: Чайна-таун, Стріп, «Білтмор» — уже по третьому колу. Обличчя китайців і хлопців із «Ковбойських ритмів» тепер були йому геть однакові. Він уже тричі побував у кожній довбаній дірі цього міста, де міг сховатися Спейд, — хіба що до його агента зазирав лише одного разу.

Бад поїхав до «Союзу Ната Пенцлера». Двері до кабінету було відчинено — містер Натскі якраз вирішив перекусити сендвічем.

— От лайно, — не втримався він, побачивши на порозі Бада.

— Спейд вчора не прийшов на власний концерт. Його вибрики, мабуть, коштують вам чимало грошей.

— Ой, містере неандертальцю, — відповів Пенцлер, потягнувшись рукою під стіл, — знали б ви, скільки мені клопоту приносять мої клієнти.

— Але щось ви не дуже цим переймаєтеся.

— За клопоти завжди віддають сторицею.

— Ви знаєте, де він зараз?

— Десь на Плутоні, я думаю, зі своїм дружбаном Джеком Деніелсом, — відповів Натсі, рухаючи рукою під столом.

— Що це ви там робите рукою?

— Яйця чухаю. То що, хочеш на мене попрацювати? П’ять сотень на тиждень, але десять відсотків віддаватимеш своєму агенту.

— Де він?

— Десь вештається, звідки мені знати? Зазирніть до мене наступного тижня — можливо, щось надумаєте.

— Отак, значить?

— Слухайте, невже ви думаєте, що я би став щось приховувати від такого головоріза?

Бад ударом ноги вибив його зі стільця. Пенцлер полетів на підлогу; Бад поліз під стіл і дістав товстий згорток, загорнений в коричневий папір і перев’язаний мотузкою. Поставив на нього ногу і розв’язав вузол — всередині виявилася пачка новеньких чорних ковбойських сорочок.

— Лінкольн-Гайтс, — сказав Пенцлер, підводячись. — Підвал у закладі Семмі Ліня. Але дізналися ви про це де завгодно, тільки не від Натскі.

Китайська забігайлівка Ліня розташовувалася вгору по Бродвею від Чайна-тауна. Парковка — позаду ресторану, там же був чорний вхід на кухню. Зовні ніяких ходів у підвал не було, з вентиляційної труби струмував пар. Бад об’їхав довкола закладу і припаркувався. З вентиляції долинали голоси, вхід до підвалу міг бути тільки на кухні.

Бад знайшов у подвір’ї здоровенного дрючка й увійшов. Усередині двоє вузькооких нарізали м’ясо, а ще один старий патрав качку. Бад одразу зрозумів, що вхід до пивниці під килимком біля пічки.

Помітивши його, двоє молодших щось залопотіли по- своєму; Тато-сан жестом наказав їм замовкнути. Бад дістав свій жетон.

— Я плачу! Я плачу! Я плачу! — з характерним жестом пальцями заторохкотів старий. — Ви піти!

— Спейд Кулі, татку. Спустися вниз і передай, що Натскі прислав свіжу білизну. Давай, давай.

— Спейд платити! Ви піти! Я плачу! Я плачу!

Молодші оточили його з двох сторін.

— Ви піти! Я плачу! Я плачу! — не вгавав старий, помахуючи своїм різницьким ножом.

Бад подумки відзначив на підлозі лінію і, як тільки старий її переступив, завдав йому удар палицею. Тато завалився тілом на пічку, обличчям просто у вогонь — і його волосся моментально зайнялося. Молодші також кинулися на Бада, але він одним ударом дрючка збив їх з ніг. Вони завалилися на підлогу, Бад зверху додав їм по ребрах. Старий запхав свою голову до раковини, обличчя в нього зробилося обпалене до чорноти.

Удар під коліна — і татко завалився на підлогу, щоправда, не випускаючи із рук ножа. Бад наступив йому на руку, розчавлюючи пальці — старий заволав від болю. Бад підтягнув його до пічки, відкинув килимок. Відчинив люк і потягнув китайця вниз по сходах.

У підвалі було задушливо, страшенно смерділо опіумом. Бад стусаном наказав старому, аби той замовк. У підвалі на матрацах лежали наркомани.

Бад взявся їх розштовхувати ударами ніг. Самі лише китайці — вони щось бурмотіли незадоволено, а потім знову поринали у своє забуття, у свій особистий Дрімленд. У приміщенні було так накурено, що дим моментально наповнив його легені, ліз у ніс, торкався, здавалося його обличчя.

Але раптом крізь випари почувся й інший запах: у кінці підвалу було влаштовано парилку.

Бад вибив двері ударом ноги. Крізь туман він побачив голого Спейд Кулі у компанії трьох голих дівчат. П’яний сміх, переплетені кінцівки — оргія на слизькій лаві. Спейд так переплівся із жінками, що просто пристрілити його, здавалося, неможливо — неодмінно пораниш когось із них.

Бад увімкнув світло в кімнаті. Туман помалу почав розсіюватися. Спейд підняв голову. Бад взяв його на приціл.

УБИЙ ЙОГО!

Кулі зорієнтувався першим: міцно притиснув до себе двох дівчат, прикрившись ними, немовби щитом. Бад підійшов ближче — дівчата не здавалися, звивалися, смикали ногами та руками, намагалися кігтями подряпати йому обличчя. Вислизнувши із його обіймів, вони кулею вилетіли за двері.

— Ісусе, Марія, Іосиф, — прошепотів Спейд.

Дим відносив Бада у його особистий Дрімленд. Він промовив, бажаючи відтягнути солодку мить помсти:

— Кеті Джейнвей, Джейн Мілдред Гемшер, Лінетт Еллен Кендрік, Шерон…

— ЦЕ ПЕРКІНС, ЩОБ ТЕБЕ ГРІМ ПОБИВ! ЦЕ ВІН! — закричав Кулі.

Бад раптом закляк, майже натиснувши спусковий гачок. Довкола нього попливли кольорові хмари; Кулі торохтів, як кулемент.

— Я бачив Собачника із тією останньою дівкою, із Кендрік. Я знав, що він любить мутузити повій, і, коли по телевізору розказували про те, що її знайшли мертвою, я спитав його, чи це не він. Собачник мене тоді перелякав до чортів, і я аж тут від нього сховався. Містере, повірте мені, це правда.

У кольорових спалахах Бад побачив огидну морду Собачника Перкінса. Крізь видиво пробився блиск персня на руці Спейда.

— Звідки у тебе ці персні?

— Це Собачник зробив, — відповів Кулі, обмотуючись рушником, — хобі в нього таке, повсюди тягає із собою інструменти і робить ці персні. Ще й постійно жартує, типу, ці персні захищають його руки, коли він робить одну делікатну роботу. Я тепер зрозумів, про що він.

— Опіум. Він знає, де його дістати?

— Цей засранець його в мене тирить! Містере, повірте мені!

Він справді почав йому вірити.

— Дати і місця вбивств повністю збігаються із датами і місцями твоїх виступів. Твоїх. Судячи із бухгалтерії, з усієї групи лише ти один постійно їздиш. Отже, яким чином…

— Собачник був моїм менеджером із 1949-го року, він завжди зі мною їздить. Містере, я кажу правду!

— Де він?

— Не знаю!

— Подружки, приятелі, інші збоченці? Викладай.

— У цього урода немає друзів, хіба що той засранець-макаронник Джонні Стомпанато його може витерпіти. Містере, повірте мені…

— Я тобі вірю. А ти — ти віриш мені, що я тобі просто мізки по стіні розмажу, якщо йому настучиш і він зникне?

— Вірю! Богом клянуся!

Бад зник у диму підвалу. Китайці так і кайфували, лежачи на брудних матрацах, тато-китаєць ледве дихав.

З поліцейського досьє на Перкінса Бад дізнався ось що.

У Каліфорнії його не заарештовували. Після того як відсидив в Алабамі за зоофілію у 1944—1946 роках, у поле зору поліції не потрапляв. Музикант-гастролер, постійної адреси немає. Підтверджене знайомство із Джонні Стомпанато — можливо, знайомий і з Лі Ваксом та Ейбом Тайтелбаумом — знаними відморозками. Бад поклав слухавку і згадав давню історію про те, як Джек Вінсеннс начистив морду Собачнику на вечірці «Жетона честі» — Джонні, Тайтелбаум і Вакс тоді були з ним.

Треба обережно й делікатно розпитати Джонні — він колись був Бадовим інформатором, хоча водночас боявся і ненавидів Бада Вайта.

Бад з’ясував номер Стомпа, зателефонував йому додому, але ніхто не взяв слухавку. Тоді він зробив ще два дзвінки — у номер у готелі «Білтмор», де жила група «Ковбойські ритми», і до клубу «Ель-Ранчо», але в обох випадках дзвінки залишилися без відповіді. Потім він вирішив заскочити до «Кошерного Ейба» — Тайтелбаум із Джонні були близькими друзями.

Бад помчав до Піко, відчуваючи, як у його голові розсіюється опіумний дурман. План дій у нього був абсолютно простий: залишитися віч-на-віч із Перкінсом і вбити його. А потім — Екслі.

Він припаркувався і зазирнув у вікно. Ліниве пообіддя, і оп-ля — за столом сиділи Тайтелбаум із Джонні Стомпом.

Бад увійшов. Вони, помітивши його, пошепки перекинулися парою слів. Вайт не бачив їх обох уже давно — Ейб помітно погладшав, а Стомп залишався все тим же красунчиком.

Ейб помахав йому. Бад взяв стілець і підсів до них.

— Ну нічого собі, — сказав Стомп, — Венделл Вайт. Як справи, paesano^[32]?

— Йдуть собі потихеньку. А як у тебе з Ланою Тернер?

— Дякувати Богу. Хто це тобі розповів?

— Міккі Коен. — А він тобі не казав, — розреготався Тайтелбаум, — що в неї дірка розміром із тунель на Третій? Вона із Джонні сьогодні летить до Акапулько, а мені тільки й лишається, що мої п’ять пальців на правій. Вайте, що тобі тут потрібно? Я тебе не бачив з тих пір, як на мене працював Дік Стенс.

— Я шукаю Собачника Перкінса.

— То спитай у Спейда Кулі, — відповів Джонні, тарабанячи пальцями по столу.

— Спейд не знає, де він.

— То чого ти мене тоді питаєш? Це тобі Мікі наплів, що ми із Собачником дружимо?

Бада насторожило те, що не пролунало класичне питання: «а навіщо він тобі»? До того ж, гладкий Тайтелбаум щось мовчить.

— Спейд сказав, що ти з ним знайомий.

— Ось це правильно підмічено — знайомий. Але мушу розчарувати тебе, paesano, я із Собачником уже багато років не перетинався.

— Я тобі не земляк, сраний ти макаронник, — вирішив підлити бензину в розмову Бад.

Джонні усміхнувся, можливо, згадав старі добрі часи, коли він зливав Бадові інформацію. Вайт поглянув на Ейба. Той, схоже, добряче перелякався.

— Ейбе, а ти ж дружиш із Перкінсом, правда?

— Нє. Собачник для мене занадто довбанутий. Він із тих чуваків, з якими якщо й привітаюся, то лише раз на сто років.

Брехня. У досьє на Перкінса написано зовсім інше.

— Я, мабуть, переплутав щось, так? Я знаю, що ви, хлопці, добрі приятелі Лі Вакса, а він, як я чув, дуже близько дружить із Собачником.

Тайтелбаум розсміявся — вимушено, нещиро.

— Оце ти нас попустив! Джонні, здається, Вендел насправді заплутався.

— З нас такі друзі, як вогонь із водою. Близько дружимо? Оце так ржака.

Баду подумалося, що вони відмовляли його від розмови із Ваксом.

— Ржака в тому, хлопці, що ви палитеся. Я думав, ви хоча би спитаєте, що вже наробив той Собачник.

— А може, нам просто на це начхати? — спитав Тайтелбаум, відставляючи тарілку.

— Ага, звісно, тільки ж ви, хлопці, обожнюєте чутки обговорювати.

— Ну, і що там за чутки?

До речі, про чутки: подейкують, що Тайтелбаум якогось хлопця забив до смерті голими руками за те, що той назвав його жидом.

— Та чешуть люди язиками, що сьогодні такий чудовий день, що мені більше не хрін робити, як триндіти зі сраним макаронником та жидом-жиробасом.

— Хо-хо-хо, — добродушно засміявся Ейб, злегка вдаривши Бада по руці. — Оце ти гівнюк. То що тобі треба від Собачника?

— Не твоя справа, жидяро, — відрізав Бад. — А ти що робиш, поки Мікі не у справі? — обернувся він до Джонні.

Джонні ритмічно постукав кільцем на пальці по горлечку пляшки.

— Нічим таким, що могло би тебе зацікавити. Я тримаюся, так що не турбуйся. А що ти робиш?

— Заново розслідуємо «Нічну сову».

Джонні знову забарабанив кільцем по пляшці — іще сильніше, ледве не перевернув її.

— Ти ж не думаєш, що це Собачник Перкінс… — промовив Тайтелбаум, пополотнівши.

— Не сміши, Ейбе, — перебив його Стомпанато. — Собачник і «Нічна сова»? Що за гониво!

— Відійду посцяти, — сказав Бад і пішов в туалет.

Присунувши двері, він порахував до десяти, а потім трохи прочинив, залишивши вузьку шпаринку. Засранці, енергійно жестикулюючи, про щось перемовлялися пошепки — Ейб витирав своє обличчя серветкою. Що ж, треба вже доскладати цей пазл. Ейб витирає жирну пику хусткою. Усе збігається.

Чи стосується якось Перкінс бійні в «Нічній сові»?

Джек Вінсеннс засік Вакса, Стомпа, Кікі та Перкінса на вечірці — десь за рік до «Нічної сови».

За словами Джо Сіфакіса, партнерів і приятелів Мікі Коена відстрілювала банда із трьох осіб. Чомусь згадався йому і мотель «Вікторія».

Бадові не давало спокою іще щось, але ця думка все вислизала від нього, і він ніяк не міг зосередитися на ній.

«Тримаюся в рамках», — сказав Стомпанато.

Та це ж коронне слівце Дадлі — «утримання».

Як він там казав під час останньої розмови у мотелі: «утримання організованої злочинності в належних рамках», «зможемо скористатися із результатів своєї праці», «впертий макаронник, із яким ти вже знайомий»? Джонні Стомп раніше був інформатором Бада й люто його ненавидів. Ось чому Дадлі наполягав на «абсолютній відвертості»; ось чому Ламара Гінтона допитували нібито у справі «Нічної сови», ось чому там була Дот Ротштейн, кузина Тайтелбаума.

Бад плеснув на обличчя водою, заспокоївся і вийшов.

— Усе добре? — спитав Стоп.

— Так, цілком. Знаєте, ви маєте рацію. Я Собачника шукаю ще за старі справи, а «Нічна сова» — це вже перебір…

— Так? — спокійно спитав Джонні.

— Там, я чув, якісь інші чорні попрацювали? — спитав Тайтелбаум. — У газетах писали.

— Можливо, — відповів Бад. — Але якщо це були не якісь інші чорні, тоді, виходить, фіолетова тачка біля «Нічної сови» — підстава. Гаразд, успіху, хлопці. Якщо побачите Собачника — перекажіть, хай подзвонить до мене на роботу.

Джонні спокійно тарабанив кільцем по пляшці.

Тайтелбаум діловито відкашлявся і витер піт.

Бад теж був спокійний, хоча й не настільки: він сів до автомобіля й поїхав до першого ж таксофона за рогом. Набрав номер «Пасіфік Коуст Беллс» — йому здавалося, що трубку не брали цілу вічність.

— Альоу, від кого запит?

— Сержант Вайт, поліція Лос-Анджелеса. Потрібно простежити дзвінки.

— За який період, сержанте?

— Зараз. Найвищий пріоритет, ідеться про вбивство: усі приватні номери і таксофони біля одного ресторану. Це терміново.

— Секундочку, будь ласка.

Звук переключення ліній — і він почув новий жіночий голос.

— Сержанте, де саме вам треба відстежити дзвінки?

— Ресторан «Кошерний Ейб» на розі Піко і Ветеран, — відповів Бад, геть рознервувавшись. — Треба відстежити всі дзвінки з усіх телефонів за найближчі п’ятнадцять хвилин. Леді, і не драйтуйте мене.

— Ми не маємо права прослуховувати поточні дзвінки, офіцере.

— Чорт забирай, мені просто треба знати, куди саме дзвонять!

— Ну що ж, якщо йдеться про вбивство. На якому ви номері зараз?

— GR 48112, — відповів Бад, прочитавши номер телефона-автомата.

— Гаразд. Передзвоню через п’ятнадцять хвилин. І наступного разу спробуйте попередити.

Бад поклав слухавку і став чекати на дзвінок, без кінця повторюючи: «Дадлі, Дадлі, Дадлі, Дадлі», — поки його камлання не перервав дзвінок. Він схопив слухавку, впустив її, впіймав на льоту.

— Так?

— Два дзвінки. Один — DU 32758, за цим номером зареєстрована міс Дот Ротштейн. Другий — AX 46811, домашній номер містера Дадлі Л.Сміта.

Він випустив із рук слухавку. Десь далеко — із затишного і спокійного світу, якого йому тепер ніколи не побачити, бурмотіла жінка із телефонної компанії. Тепер у його світі нічого не значила Лінн, нічого не значив поліцейський жетон.

А «Нічна сова» — справа рук капітана Дадлі Ліама Сміта.

Розділ 67

Джек Вінсеннс у гарячці відкрив усі свої таємниці.

Зізнався в тому, що колись від нього залетіла дівчина з притулку Святого Анатоля, а також у вбивстві містера і місіс Гарольд Скоґґінсів. У тому, що обпоїв Білла Макферсона і підклав йому чорну лялечку в ліжко, у тому, що підкинув наркоту Чарлі Паркеру, що трусив планокурів і зливав інформацію в «Цілком таємно». Він намагався піднятися з ліжка і розводити руки в сторони, як на розп’ятті. Бурмотів щось про hub rachmones, Меєра та пісеньку про поїзд. Він зізнався в тому, що лупцював наркоманів і був хлопцем на побігеньках у Елліса Лоу. Він благав свою дружину пробачити йому за те, що він дивився на тих потаскух у порножурналах. Зізнавався, що любив наркотики набагато більше, ніж любив Ісуса.

Карен Вінсеннс без кінця схлипувала: вона не могла цього слухати, але мусила. Ед намагався її забрати, але вона не послухалася. Він подзвонив в Бюро з Ерроугед; Фіск розповів йому, що Пірса Петчетта було застрелено минулої ночі, його будинок вигорів до останньої дошки. Пожежник знайшов Вінсеннса на задньому дворі — він наковтався диму, на бронежилеті його були сліди від куль. Його миттю доправили до реанімації, де лікар взяв у нього кров на аналіз. Результат: Сміттє-Джек був під кайфом, у його крові знайшли препарат, який являв собою героїн з домішками антипсихотичних компонентів. Прогноз лікарів: жити буде і скоро одужає — щойно вивітриться дія наркотків.

Медсестра витерла обличчя Вінсеннсу; Карен витерла собі сльози паперовими серветками. Ед ще раз перечитав записку Фіска: «Дзвонила Інес Сото. Ніякої інформації про $ справах Р. Д. Р. Д. підозрює, що під ньогго копають??? — говорила вона дуже коротко — Д. В.».

Ед зім’яв записку і сховав. Вінсеннс ледве не провалив завдання — поки він сам трахався із Лінн. Хтось убив Петчетта і залишив їх двох у вогні.

Так само як будуть горіти Екслі — батько і син, — як тільки Бад Вайт ткне у цю гору сміття смолоскипом.

Він не міг дивитися на Карен.

— Капітане, у мене дещо є, — покликав із коридору Фіск.

Ед вийшов і відвів Фіска від дверей палати.

— Що там?

— Норт Лейман закінчив розтин. Причина смерті Петчетта — п’ять куль 30-го калібру, випущених із двох різних рушниць. Рей Пінкер провів балістичну експертизу і виявив, що кулі ідентичні з тими, якими було здійснено одне старе вбивство в окрузі Ріверсайд. Той злочин, що стався у травні 1955-го, так і не розкрили. Тоді двох чоловіків застрелили на виході з ресторану. Було схоже на гангстерські розбірки.

Усі ниточки вели до героїну.

— І це все?

— Ні. Бад Вайт розніс опіумний притон в Чайна-тауні і до напівсмерті відметелив трьох китайців. Він прийшов, почав розпитувати їх, а потім злетів з котушок. Один із них упізнав його по фото. Тад Ґрін хоче почати внутрішнє розслідування — це нагода прищучити його. Виписати ордер на затримання, сер? Я знаю, ви хочете, аби він сів, і шеф Ґрін сказав, що це ваша справа.

Ед ледве не розсміявся.

— Ні, не треба ордера.

— Сер?

— Я сказав — «ні». Досить. А ось вам із Клекнером є робота — зробіть дещо для мене. Зв’яжіться із Міллером Стентоном, Максом Пелтцом, Тіммі Валберном та Біллі Дітерлінґом. Запросіть їх усіх сьогодні на 20:00 у мій кабінет — відповісти на кілька питань. Скажіть їм, що це я веду розслідування справи, і якщо вони не хочуть розголошення, то нехай приходять без адвокатів. І знайдіть мені у Відділі вбивств матеріали справи Лорена Атертона. Тільки обов’язково перевірте, щоби на ній була печатка. Не хочу, аби ти це бачив.

— Сер…

Ед обернувся. У дверях стояла Карен; від сліз її не лишилося й сліду.

— Як по-вашому, Джек справді все це робив?

— Так.

— Він не повинен знати, що я про це знаю. Пообіцяйте не розповідати йому.

Ед кивнув, не відводячи погляду від кімнати. Там Джек Вінсеннс молив про відпущення гріхів.

Розділ 68

Шафи в архіві автоінспекції, набиті теками, були заввишки до плеча. Він шукав підтверджень своїй здогадці про Джонні та Ейба. Він відчував цієї миті таке натхнення, що навіть міг одночасно обдумувати свою версію і шукати інформацію.

«Нічна сова» — справа рук Стомпа, Тайтелбаума та Лі Вакса; вони ж були тією бандою, що вбивали людей Коена та інших гангстерів. Собачник Перкінс був частиною їхньої банди, але інші не знали, що він вбиває повій — таких аматорів вони би терпіти не стали.Дадлі Сміт був їхнім ватажком — іншої ролі він виконувати не міг. Усі його розмови про «особливе завдання» — це спроби завербувати Бада. Допит Ламара Гінтона — це була спроба з’ясувати, що йому відомо про Петчетта, і сховати кінці у воду; Дадлі співпрацював із Петчеттом і вбив Гінтона, Брюнінґ із Карлайслом — теж частина банди. «Утримувати в рамках», «утримання в рамках», «скористатися із результатів праці». Словом, це Дадлі намагався взяти під контроль організовану злочинність у Лос-Анджелесі, і бійня в «Нічній сові» — лише один з епізодів його діяльності, до того ж не найважливіший.

Бад копався у коробках, переглядаючи реєстрації автомобілів за квітень 1953 року. Його версії були стрункі й чіткі, як у школяра-відмінника: автомобіль біля «Нічної сови» був підставним; дробовики у тачці Коутса, гільзи у Ґріффіт-парку — підкинули; вбивці стежили за справою, їм пощастило із «меркурієм», і трапилася нагода повісити бійню на якихось чорномазих. Але тут помилочка — ті, хто стояв за вбивствами у «Нічній сові», працювали в поліції, читали всі звіти й підлаштували все так, аби в підсумку підозрюваних було вбито і справу із легкою душею закрито.

Значить, вони повинні були роздобути машину, яка б відповідала описам зі звітів. Залишити її біля «Нічної сови» у потрібний час. Викрадати машину вони би не стали — занадто великий ризик для копів. Та й купувати фіолетову не доцільно — вони купили машину іншого кольору й перефарбували її.

Бад продовжував працювати. Логіки у його пошуках не було — він шерстив то «меркурії», то «шевроле», то «каділаки», то пішов по містах — Лос-Анджелес, Сакраменто, Сан-Франциско. На прізвище шукати сенсу не було — машину, звісно, купували на чуже ім’я. В одному пощастило: на картках, пришпилених до документів, вказані раси, дати народження та прикмети автовласників. Бад, згадавши своє навчання, спробував відкинути зайві факти, і отримав такий опис: «Меркурій» 1948—1950 років випуску, власник із Південної Каліфорнії, прикмети збгаються з описом Дадлі, Стомпа, Вакса, Тайтелбаума, Карлайсла та Брюнінґа. Кілька годин покопавшись у теках, Бад знайшов одну дивну.

«Меркурій» купе 1948 року, сірого кольору, куплений 10 квітня 1953 року. Зареєстрований на Марґарет Луїзу Марч, білу жінку, дата народження: 23 липня 1918, волосся темне, очі карі, зріст 176 сантиметрів, вага 98 кілограмів. Адреса: Іст-Оксфорд, Лос-Анджелес, № 1804. Номер телефону — NO 32758.

Оце так — це ж опис Дот Ротштейн. Вулиця Оксфорд іде з півночі на південь, а не із заходу на схід. З «Кошерного Ейба» їй дзвонили на номер DU 32758 — тупа лесбуха залишила номер, помінявши район.

А потім купила фіолетову фарбу.

Бад від повноти переживань скрикнув, кілька разі рубанув повітря кулаками і вдарив по коробках. Він розкрив дві справи в один день, але чорта з два хтось йому повірить. На Дадлі — лише непрямі докази. Позиції Дадлі — занадто міцні, і навряд чи хтось зголоситься на те, аби замахнутися на нього.

Хіба що Екслі.

Розділ 69

Він припаркувався перед будинком, де пройшло все його дитинство. Але духу, аби зайти всередину й відверто спитати батька про те, що його цікавило, Еду не вистачало; попросити допомоги також не міг. Не міг зізнатися, що розтриндів його таємниці жінці, тим самим давши своєму лютому ворогові усі можливості для того, аби він знищив його батька. Із собою він привіз справу Атертона — там не було нічого такого, про що Ед би не знав. Людина, яка робила порнуху й замочила Сіда Гадженса, однозначно мала стосунок до вбивств Атертона, можливо, це і був справжній вбивця дітей. Якщо це так, то старий Екслі за крок від гробової дошки сорому не обереться. Ед не міг змусити себе увійти; не міг змусити себе не думати. Натомість віддався спогадам.

Батько купив цей будинок для матері; його купівля стала для родини символічним прощанням із середнім класом. Вони ніколи не ставили перед будинком прикрашену вогнями різдвяну ялинку — Престон Екслі вважав це несмаком. Томас якось випав з балкону, але навіть не заплакав, бо чоловікам не личить плакати. Коли Ед повернувся з війни, батько влаштував йому закриту вечірку, куди запросив тільки мера, членів міської ради та поліцейських чиновників, від яких залежало просування Еда по службі.

З будинку вийшов Арт Де Спейн — змарнілий, із перев’язаною рукою. Ед проводив його автомобіль поглядом — друг батька, дядечко Еда. Пригадав раптом, як Арт казав колись, мовляв, робота детектива — не для нього.

Будинок здавався Едові великим і холодним; він так і не зміг змусити себе увійти — і поїхав назад, до лікарні.

Сміттє-Джек уже очуняв і давав свідчення Фіску. Ед зупинився в дверях.

— …я діяв за сценарієм Екслі. Не пам’ятаю точно, що саме я сказав, але Петчетт вихопив пістолет і почав в мене стріляти. Револьвер, який мені дав Екслі, заїдало раз за разом — і Петчеттові вдалося вколоти мене шприцем. Потім я почув крики: «Ейб, Лі, не треба!» Ось і все, що мені відомо.

— Ейб Тайтелбаум, Джонні Стомпанато, Лі Вакс, — пролунав гучний голос із коридору.— «Нічна сова» — їхніх рук справа. Собачник Перкінс також у їхній банді, і ще дехто — зараз розповім, то всеретеся.

Ед відчув запах його поту, його подих. Вайт заштовхнув його в палату — рішуче, але не грубо.

— Забудь поки що про всі наші розборки. Ти чув, що я сказав?

Отже, імена є, ось вона, та банда, ниточка від якої веде до героїну. Вайт був схожий на божевільного — скуйовджене волосся, очі шаленого фанатика.

— Сер, — промовив Фіск, — може, мені краще…

Ед ворухнув плечима — Бад прибрав руки.

— Дві хвилини, капітане.

Раптом Ед Екслі зрозумів, як це страшно — бути капітаном.

— Двейне, сходи-но випий кави. А ти, Вайте — сподіваюся, ти зумієш мене зацікавити раніше, ніж я тебе рознесу за тих китайців.

Фіск вийшов.

— А ти, Джеку, залишся, — сказав Ед. — Розповідай, Вайте.

Вайт зачинив двері. Вигляд він мав убогий: брудний і несвіжий костюм, руки в чорнильних розводах.

— Джеку, чув по радіо, де тебе знайшли. Не знав, що ти туди підеш, інакше спробував би все зробити сам.

— Що зробити? — тривожно спитав Вінсеннс. — Ейб, Лі… Хочеш сказати, що Петчетта грохнули Тайтелбаум із Ваксом?

— Вайте, давай від самого початку. Розповідай усе по порядку.

Вайт посміхнувся йому у відповідь божевільною посмішкою камікадзе.

— Я вже кілька років шукаю хлопця, який вбиває повій. Почалося все із тієї дівчини на ім’я Кеті Джейнвей. Її забили до смерті у 1953-му році, як раз в розпал розслідування «Нічної сови». Вона була подружкою Дюка Кеткарта.

— Це я знаю, — кивнув Ед. — Наш відділ проводив по тобі перевірку, коли ти склав іспит на сержанта.

— Навіть так? Але все рівно — ти не знаєш, що після кількох років безплідного розслідування я нарешті розплутав справу. Спершу вирішив, що вбивця — Спейд Кулі, бо виступи його групи збігалися із датами та місцями смерті повій. Але я помилився. Спейд здав мені справжнього вбивцю — Барта Артура Перкінса.

— Я цілком вірю, — озвався Вінсеннс, — що Собачник — вбивця жінок. Він узагалі наглухо відбитий.

— Не сумніваюся, що ти в курсі, — відповів Вайт, — бо Кулі мені розповів, що Перкінс — дружбан Джонні Стомпанато, і мені згадалося, як ти ще в 1952-му розповідав, що бачив, як він зависає із Джонні Стомпом, Ейбом Тайтелбаумом та Лі Ваксом. Але Кулі підкреслив, що Собачник дружить саме з Джонні — ну, то я і пішов його шукати.

— Ага, ну, пішов ти до Стомпанато, — сказав Ед.

— Нє, — запалив сигарету Бад. — Слухай, що розповім іще: уже протягом кількох років я час від часу виконую на прохання Дадлі Сміта певну брудну роботку для Відділу боротьби із організованою злочинністю. Знаєш, як він це називає? «Утримання злочинців в належних рамках» — це одна з його коронних фраз. Утримати те, утримати се. Останнім часом він все натякав, що невдовзі доручить мені особливе завдання, а минулої ночі прямо сказав, що треба попрацювати із певним «упертим макаронником італійця», який мене боїться. Із моїх знайомих підходив лише Джонні Стомп — колись він стучав для мене, і я частенько його лупцював. А знаєш, що насправді Дадлі робить, коли нібито рятує місто мафії? Так ось: минулої ночі в мотелі «Вікторія» він разом із Карлайслом та Брюнінґом допитували такого собі Ламара Гінтона на предмет інформації нібито для Відділу боротьби із організованою злочинністю. Але це все лайно собаче — Дадлі розпитував про «Нічну сову», про порнуху та про Пірса Петчетта.

Ед витріщився на нього, не вірячи почутому.

— І ти, шукаючи Перкінса, пішов до Стомпанато.

— Так. Я пішов до «Кошерного Ейба» і застав там Тайтелбаума із Джонні. Запитав Джонні про Собачника — і він закрутився, як вуж на пательні. А Ейб ще більше рознервувався. Вони обидва збрехали мені, заявили, що ледве-ледве знайомі із Перкінсом. А ще, за їхніми словами, Перкінс не надто близький друг Лі Вакса, хоча я точно знаю, що це не так. А потім Джонні раптом бовкнув, що він, мовляв, «тримається в рамках» — погодься, не надто типовий для Джонні вислів. Я запідозрив щось, а потім закинув вудку — мовляв, зараз працюю над повторним розслідуванням «Нічної сови», а ті перелякалися і давай з мене ржати, мовляв, геть здурів — на Собачника «Нічну сову» повісити хочеш. Я вийшов звідти, погнав до таксофона, зв’язався із «Пасіфік Коуст Беллс» і попросив простежити всі дзвінки з ресторану у найближчі чверть години. Словом, дзвонили звідти двічі — до Дот Ротштейн, подружки Дадлі та кузини Тайтелбаума, та власне додому до Дадлі.

— Срань господня! — промовив Вінсеннс.

Ед потягнувся до пістолета, але відсмикнув ріку.

— Докази маєш?

Вайт видихнув у вікно дим.

— Якщо це зробили не ті чорномазі, значить, машина на стоянці біля «Нічної сови» — це підстава. Я пішов до архіву і перевірив реєстрації автомобілів за квітень 1953-го, тільки тепер дивився білих, а не чорних. 10 квітня 1953-го Дот Ротштейн купила сірий «меркурій». Ім’я фальшиве, адреса фальшива, але ця тупа сучка дала свій справжній номер телефона.

Вінсеннс отетеріло дивився на Бада. Ед ледве стримувався, аби не заволати на все горло: ДАДЛІ.

— Перед самою «Нічний совою» я якось затримався допізна у відділку «Голлівуд». Внизу була вечірка, когось проводжали на пенсію і запросили грати Спейда Кулі із групою. До речі, Барта Перкінса я там теж бачив. Ось ще теорія: був же в нас такий Мел Лансфорд, колишній поліцейський, забута жертва «Нічної сови», який більшу частину своєї поліцейської кар’єри пропрацював у відділку «Голлівуд». Можливо, хтось із убивць мав зуб на Лансфорда. Чи міг того вечора Перкінс забрати із картотеки записи про Лансфорда? Чи могли змовники дізнатися в них, що Лансфорд регулярно зависає у «Нічній сові», і спеціально призначити Кеткартові або його двійнику зустріч саме там, щоб одним пострілом убити, так би мовити, двох зайців.

— Коли ми вперше розслідували «Нічну сову», Дадлі доручив мені перевірку Лансфорда — мабуть, думав, що я лох, який нічого не знайде. І знаєш що? В архівах його справи не було. Так що мені ця теорія видається імовірною.

Ед знову ледве не закричав, але стримався.

— Фіск розповів мені про те, як у Петчетта опинився вкрадений у Коена/Драґни героїн, і про те, як він із іще якимось невідомим чуваком — тепер-то можна припустити, що це був Дадлі — штовхав цей героїн. Я точно знаю, що свого часу Дадлі наглядав за угодою Коена із Драґною, і вже багато років ходять чутки, що того типа, який вкрав товар, пришили за наказом Дадлі. Фіск мені розповів, що більша частина героїну опинилася врешті у Петчетта — дещо від братів Енґлеклінґів та їхнього батька, дещо — від цього невідомого, очевидно, Дадлі. Окей, розібралися, але мене тепер цікавить ось що: чи працював на Дадлі Мел Лансфорд? Чи це було тоді, коли Дадлі прибрав до рук той героїн?

Вайт похитав головою — таке йому на думку не спадало.

— А ну, розкажи мені детальніше, може я тоді зрозумію… Дадлі вічно триндів про утримання злочинності в рамках і про те, що заспокоїти всіх чорномазих — це цілком могло бути про боротьбу за ринок збуту героїну.

— Гаразд, із цим ніби розібралися, — підсумував Ед. — Джек, а ну, спробуй пов’язати із тим, що зараз почув, те, що вдалося розкопати про Ґолдмана/Ван Ґелдера.

Сміттє-Джек піднявся, тримаючись за поручні ліжка.

— Окей, припустімо, Дейві Ґ. змовився із Дадлі, Стомпанато, Кікі, Ваксом та Дот. Я не можу зрозуміти, як хтось із них міг довіритися такому придурку, як Собачник Перкінс, але чорт із ним. Так чи інакше, усі вони змовилися проти Мікі Коена. Вайте, ти цього не знаєш, але Ґолдман встановив прослушку в камері Мікі в Мак-Нілі. Закладаюся, що Дадлі із друзями від самого початку були із Дейві, але гаразд — до біса їх. Хай там як, Дейві підслухав розмову Мікі з братами Енґлеклінґами про план продажу порнографії Дюка Кеткарта.

— Честер Йоркін повідомив, що той, хто передав Петчетту героїн, — підняв руку Ед, — припустімо, це був Дадлі, — знався на порнографії і мав «список багатих збоченців та зв’язки у Південній Америці». Мені завжди було цікаво, наскільки реально підняти великі гроші на порнографії, хоча, враховуючи зв’язки Дадлі, це цілком імовірно.

— Продовжую, — сказав Джек, — після війни Дадлі кілька років працював в Управлінні стратегічних служб у Парагваї, а у 1939-му чи близько того працював у Відділі моралі, так що і зв’язки в Південній Америці, і контакти всяких збоченців у нього були. Отже, Ґолдман розповів Сміту і Стомпанато про порнуху. Усім, особливо Даду, ця ідея сподобалася, і вони вирішують віджати справу. У той же час Дейві Ґолдман — не знаю, чи з власної ініціативи, — відправляє Ван Ґелдера, який навідувався до нього у в’язниці, поговорити із Кеткартом. Ван Ґелдер вирішує віджати у Кеткарта і сутенерський бізнес, і порнуху. Дейві знає його в обличчя, але ті, що на волі, ніколи його не бачили. Він розуміє, що дуже схожий на Кеткарта, і може видати себе за нього та укласти угоду сам. Він сподівається, що, коли з’ясують, що він видав себе за Кеткарта, Ван Ґелдер буде вже далеко, і Дейві його не дістане. Тому Ван Ґелдер переїхав у Сан-Бернардіно, поближче до братів Енґлеклінґів. Там він починає зустрічатися із Сью Леффертс і вбиває Дюка. Йому відомо ім’я принаймні одного з цієї компанії — саме цій людині він зателефонував на таксофон із помешкання Гільди Леффертс і домовився про зустріч. Він запропонував цій людині зустрітися в публічному місці, Сью мала сісти за сусідній столик — це, на його думку, мусило гарантувати йому безпеку. Той хлопець із банди згадав раптом, що Лансфорд вічно зависає у «Нічній сові» і запропонував побачитися там. Перед самою бійнею Дад або хтось із його людей радять Петчетту сховати кінці. Петчетт не знає, що саме має відбутися, але організовує втечу з міста Кріс Берджерон із сином та Боббі Інджу якраз тоді, коли я беруся за розслідування джерел походження тієї порнухи.

Хоча в кімнаті працював кондиціонер, Ед спітнів.

— Отже, відновімо всю хронологію подій з того моменту, коли Ван Ґелдер під виглядом Кеткарта виходить на людей Сміта. Нам відомо, що Дадлі придивлявся до ринку порнографії і від моменту невдалої угоди Коена-Драґни сидів на мішку з героїном. Припустімо, він міг вдертися до помешкання Кеткарта і знайти щось, що вказувало на його зв’язок із Петчеттом, на його хімічну освіту та знайомство зі старим Енґлеклінґом. Він пішов до Петчетта, і вони уклали угоду стосовно виробництва героїну та продажу порнухи. Дадлі вразив той факт, що думки Петчетта рухаються у тих же напрямках, що і його власні, і що в нього вже є трохи порошка від старого Енґлеклінґа. І тоді Дадлі вирішує, що Кеткарта треба вбити, а Мела Лансфорда — невідомо з якої причини — змусити замовкнути, а заодно і залякати Петчетта. Він — поліцейський, він, звісно ж, читав звіти про чорних, котрі розважалися стріляниною у Ґріффіт-парку. Кандидатів краще на те, щоб повісити на них злочин, не знайти. Він домовився про зустріч у «Нічній сові», знаючи, що Лансфорд має бути там, і натяками справді намагається залякати Петчетта, водночас радячи йому сховати кінці. Однак слідство йде зовсім не так, як сподівався Дадлі, — негрів не вбили під час арешту, вони не зізналися, тому почали справжнє розслідування. Він доручає перевірку Кеткарта Вайтові, не знаючи, очевидно, про те, що Перкінс убив ту дівчину, Джейнвей, але хотів утримати Бада подалі від будь-якої важливої інформації, зокрема від виявлення зв’язку між Кеткартом та «Нічною совою».

Погляди всіх присутніх зупинилися на Баді Вайті.

— Отже, — сказав він, — Дадлі послав перевіряти Кеткарта саме мене, бо був впевнений, що я нічого не знайду. Але побував у нього в помешканні і зрозумів, що там стерто всі відбитки пальців, а в його речах хтось порпався. Це хлопці Дадлі — відбитки вони повитирали, але телефонні довідники не чіпали, тому можна було впевнено сказати, що, наприклад, у довіднику Сан- Бернардіно регулярно користувалися розділом «Друкарні». Отже, я думаю, було так: перевіряючи Кеткарта, я познайомився із Кеті Джейнвей у тому мотелі. А через два дні її зґвалтували і вбили. Коли я їхав з її мотелю, мені здалося, що хтось сів мені на хвіст, але потім я про це забув. Думаю, це був Собачник Перкінс. Гадаю, Дадлі взагалі приставив до знайомих Кеткарта своїх хлопців, аби завжди тримати руку на пульсі розслідування, і це чудово пояснює, як він міг знати те, про що я нікому не розповідав. Отже, Собачник — довбанутий на всю голову збоченець — вирішив просто розважитися з Кеті. Можливо, Дадлі знав, що він її убив, а може, і ні — так чи так, розплати йому не уникнути.

Вінсеннс прикурив сигарету, закашлявся.

— Прямих доказів у нас так і немає, але можу додати ще дещо. По-перше, док Лейман витягнув із Петчетта п’ять куль тридцятого калібру, і кулі ідентичні тим, якими було вчинено нерозкрите вбивство у Ріверсайді кілька років тому. По-друге, Дейві Ґолдман в Камарильйо белькотів щось про банду із трьох осіб. Він ще щось казав, але я поки не можу зрозуміти, що воно означає. Екслі, ти прослухав плівку, яку я знайшов в Мак-Нілі?

— Ти маєш рацію, — кивнув Ед. — Нічого вартого уваги — лише випадкові згадки про якісь вбивства.

— Була ціла череда таких вбивств, — сказав Вайт, — і всі вони залишилися нерозкритими. Я це чув від одного із підозрюваних, яких ми пресували нашою командою по організованій злочинності. Постійно йшлося про якихось трьох бандитів, які відстрілювали одного за іншим людей, що вели справи Коена, і тих, хто тільки збирався про себе заявити. Тепер можна впевнено сказати, що це Стомп, Вакс і Тайтелбаум вирішили не сидіти без роботи, поки Мікі сидів у в’язниці, а коли вийде — дивитися за ситуацією: або його використати у своїх цілях, або теж замочити. Думаю, більше йшлося про другий варіант. Це вони влаштували замах на Коена та Ґолдмана у в’язниці, після якого Дейві перетворився на овоч. Потім був вибух вдома у Мікі. Хлопці налаштовані рішуче, і Мікі, судячи з усього, залишилося недовго. Тож, коли вони здолають настільки авторитетного гангстера, керівник Відділу боротьби з організованою злочинністю Дадлі Сміт отримає від Паркера мандат на боротьбу із зайдами в місті і таким чином контролюватиме все, що забажає. Ну як вам?

— Чудово, приятелю, чудово! — засміявся Джек. — Усі ці хлопці заважали Дадлі спокійно торгувати Петчеттовим героїном. А коли нас фактично змусили заново розслідувати справу, Дадлі взяв на себе керівництво розслідуванням і почав шукати нових цапів-відбувайлів. Порнуху він сховав, а Петчетта про поновлення розслідування не попередив, бо все одно планував його прибрати. А Лінн Брекен він не став чіпати, вважаючи, що Петчетт нічого їй не розповідав про свої брудні справи. Він дозволив їй пройти допит, сподіваючись, що вона зіб’є Екслі з пантелику своїми свідченнями.

Лінн Брекен.

Ед зіщулився та відступив до дверей.

— Але ми, як і раніше, не знаємо, хто виробляв цю порнуху і хто вбив Гадженса. Або братів Енґлеклінґів — не схоже, аби там працював професіонал. Вайте, ти ж їздив до Ґейтсвілла разом із Дадлі, він написав якийсь нечіткий звіт…

— Думаю, їх замочив якийсь псих. Вони зберігали у квартирі героїн, але вбивця його не забрав. Він катував братів хімікатами і спалив чимало негативів порнознімків, які потім ще й облив кислотою. На думку місцевого медексперта, убивця намагався отримати від них імена моделей на фотографіях. Весь цей хімічний антураж спершу наштовхнув мене на думки про Петчетта, але потім я зрозумів, що він їх усіх і так мав знати. Не думаю, що той героїн якось пов’язаний із нашим героїном. Брати продавали наркотики упродовж багатьох років. Хіміки і торгаші — якби Петчеттові потрібен був їхній героїн, він би неодмінно його забрав. Як на мене, братів замочив якийсь лівий чувак, не з нашої історії.

— Але доказів у нас немає, — зітхнув Сміттє-Джек. — Петчетт, як і все сімейство Енґлеклінґів, мертві, Ламара Гінтона Дадлі теж швидше за все замочив. На «Флер-де-Ліс» у тебе ні хріна немає, а після того, як Вайт заявився у «Кошерному Ейбі», Дадлі напевно попередили, і швидше за все він зараз підчищає свої кінці. Ось і все — на такій інформації далеко не поїдеш.

— Честер Йоркін казав мені, — подумавши, сказав Ед, — що у Петчетта десь поруч із будинком є замінований сейф. Зараз будинок під охороною, там чергує команда із західного Лос-Анджелеса. Через день спробую зняти звідти охорону. Там у сейфі може бути щось, що допоможе нам прищучити Дадлі.

— А зараз що будемо робити? — сказав Вайт. — Доказів немає, Стомпанато сьогодні летить із Ланою Тернер до Акапулько. Що робити?

Ед визирнув у коридор — там сидів Фіск із чашкою кави.

— Двейне, зв’яжися ще раз із Валберном, Стентоном, Біллі Дітерлінґом та Пелтцем. Перенеси зустріч в готель «Стетлер», час залишається без змін — 20:00. Подзвони в готель, замов три номери і подзвони Бобу Ґаллодету, аби він мене набрав. Скажи, це терміново.

Фіск пішов дзвонити.

— Думаєш почати копати зі вбивства Гадженса? — спитав Вінсеннс

— Сам поміркуй, — відповів Ед, відвернушись від Вайта. — Нам потрібні докази, і сьогодні ввечері ми можемо їх отримати.

— Я візьмуся за Стентона. Ми колись із ним дружили.

Стентон знав Рея Дітерлінґа ще дитиною. Престон Екслі…

— Ні… я маю на увазі — ти готовий до цього?

— Капітане, я також веду цю справу. Я вже так далеко зайшов — за твоїм наказом пішов до Петчетта, де мене ледве не вбили.

— Гаразд. Стентон твій, — відповів Ед, зваживши ризики.

Сміттє-Джек потер обличчя — бліде, неголене.

— А я… коли Карен… я маю на увазі, коли я був непритомний, я не…

— Карен не знає нічого такого, чого б ти не хотів, аби вона знала. Іди додому, а мені треба перемовитися із Вайтом.

Вінсеннс, який за один день постарішав на десять років, вийшов із палати.

— Немає сенсу братися за Гадженса, — сказав Вайт. — Треба дотискати Дадлі.

— Ні. Для початку нам потрібно виграти час.

— Татка захищаєш? Боже, а я думав, це я тупий.

— Просто подумай. Згадай, хто такий Дадлі і чого варто його скинути. Подумай — і укладімо угоду.

— Я тобі вже казав — ніколи ніяких угод між нами не буде.

— Ну, але ця тобі сподобається. Ти — мовчатимеш про мого батька, а взамін отримаєш Дадлі і Перкінса.

— Дозволиш мені їх заарештувати? — засміявся Вайт. — Вони і так мої.

— Ні. Я дам тобі їх вбити. 

Розділ 70

Екслі наказав розмовляти із Біллі і Тіммі по-доброму: вони обоє були занадто тендітні для того, щоб вибивати із них інформацію. Гру в доброго та поганого копів залишили для мотелю «Вікторія» і зустрічі із Дадлі Смітом. Боб Ґаллодет взявся за Макса Пелтца; Сміттє-Джек розкручував Міллера Стентона. Екслі коротко увів Ґаллодета в курс справи — розказав йому усе, окрім того, яким боком до цього Атертон. Він думав, що той може почати захищати Дадлі, і не розповів про їх із Бадом угоду стосовно подальшої долі Дадлі та Собачника Перкінса. Довбаний Екслі не відпускає його з поля зору ні на секунду — опрацьовує з ним кожну деталь у справі, ніби вони й справді напарники, які заслужили довіру один одного. Справа виходила просто карколомною, ніби створеною спеціально для неймовірних мізків Екслі. Але чого варті ті нейсмовірні мізки, якщо Ед так і не допетрав, що слідом за Дадлі та Перкінсом розплата чекатиме на Престона Екслі? Саме так вчинив би Дік Стенс.

Бад спостерігав за допитом із ванної кімнати крізь вузеньку шпаринку.

Педики сиділи плечем до плеча; Ед Екслі зображував із себе найдобрішого хлопця на всій планеті і хіба що ноги їм не цілував. Так, вони купували наркотичні речовини через «Флер-де-Ліс»; так, вони знали Пірса Петчетта — крутилися в одних колах. Так, Пірс нюхав героїн, ходили навіть чутки, що він продавав порнографічні журнали, але їх це нібито не цікавило. Ці довбограї подумали, що їх притягли до цих розкішних готельних номерів для того, аби вивідати щось про вбивство Петчетта. Капітан Екслі вистилався як міг — Престон Екслі збирався балотуватися в губернатори, і фінансову підтримку йому забезпечував Рей Дітерлінґ.

— Джентельмени, — голосно сказав Екслі, — є ще одне старе вбивство, яке може бути пов’язане із убивством Петчетта.

Бад увійшов до кімнати.

— Це — сержант Вайт, — відрекомендував його Екслі. — Зараз він поставить вам кілька запитань, і тоді, думаю, ви зможете піти.

— Що ж, я не здивований, — зітхнув Тіммі Валберн. — У коридорі я бачив Міллера Стентона і Макса Пелтца, а востаннє поліція збирала нас усіх на допит після того, як убили того огидного Сіда Гадженса. Так що особисто я взагалі не здивований.

— Чому ви назвали його «огидним»? — спитав Бад, підсуваючи стілець. — Це ви його вбили?

— Сержанте, серйозно? По-вашому, я схожий на вбивцю?

— Ще й як. Чувак, який заробляє на життя, граючи мишу, здатен на що завгодно.

— Сержанте, серйозно?

— Крім того, особисто вас із приводу Гадженса не чіпали. Це Біллі вас розповів деталі? У ліжечку, так?

— Капітане, — звернувся до Екслі Біллі Дітерлінґ, — мені дуже не подобається тон цього чоловіка.

— Сержанте, не перегинайте палицю, — сказав Екслі.

— Хвалила зозуля півня… Ай, до біса це все, — розсміявся Бад. — Хлопці, ви підтвердили алібі один одного п’ять років тому, коли ми розслідували вбивство Гадженса, і зараз теж вигороджуєте один одного. Це наштовхує мене на певні міркування. Судячи з того, що я знаю про гоміків, вони партнерів міняють ледве не кожні п’ять хвилин, мовчу вже про стосунки тривалістю п’ять років.

— Ну ти й тварюка, — промовив Валберн.

Бад дістав важку папку.

— Тут — алібі по справі Гадженса. Ви з Біллі — разом у ліжку, Макс Пелтц зависав з якоюсь малолітньою давалкою. Міллер Стентон був на якійсь вечірці, де був ще один ваш голубий дружбан — Бретт Чейз. Оце така вона — знаменита на всю Америку команда «Жетона честі?» Декоратор Девід Мертенс — був удома зі своїм мужиком-нянькою, може, він теж із ваших. Я хочу…

— Сержанте, стежте за язиком і, будь ласка, ближче до справи, — перебив його Ед.

Валберн почервонів від злості; Біллі Дітерлінґ щосили удавав, буцімто йому страшенно нудно. Але щось в останніх фразах його таки діткнуло — очиська його бігали від «доброго» копа до «поганого».

— Що ж, до справи… Суть у тому, що Сіда незадовго до смерті дуже зацікавив ваш «Жетон честі». Петчетта грохнули через п’ять років, а вони із Гадженсом були напарниками. Ці два педики, які тут сидять, пов’язані із «Жетоном честі», і, можливо, знають щось цікаве про Петчеттів бізнес. Капітане, якщо щось схоже на качку, плаває, як качка, і крякає, як качка, то це точно качка, а ніяка не миша.

— Кря-кря, ідіоте! — не стримався Валберн. — Капітане, поясніть-но цьому чоловікові, з ким він має справу.

— Сержанте, — суворо промовив Екслі, — ці люди не підозрювані. Вони прийшли сюди з доброї волі.

— А яка в біса різниця, сер?

— Джентельмени, — роздратовано сказав Екслі, — покінчімо із цим раз і назавжди, дайте відповідь на його питання. Чи знали ви двоє Сіда Гадженса особисто?

Двоє захитали головами, мовляв, ні. Тоді Бад видав цілу поему, написану для нього Екслі:

— Якщо щось пищить як миша — то це миша, а якщо воно на додачу до всього ще й дупою вихиляє — це миша-гомик. Капітане, самі подумайте. Ці хлопці купували наркоту через «Флер-де-Ліс», знали, що Петчетт нюхає порошок і торгує порнухою. Знали про те, що Петчетт почав шантажувати клієнтів, але стверджують, буцімто нічого не чули про те, що Петчетт і Гадженс були партнерами? Думаю, нам треба прогнати їх через усе, пов’язане із Пірсом Петчеттом, і з’ясувати, що їм відомо насправді.

Екслі вдавано безпомічно розвів руками:

— Що ж, джентельмени, доведеться поставити ще кілька запитань. Повторюю, жодне ваше слово не буде використане проти вас і все сказане залишиться між нами чотирма. Зрозуміло, сержанте?

Блискуча комбінація — як вони делікатно підвели їх до того, хто виробляв ту порнографію. Джек казав, що він показував картинки Тіммі у 1953-му і той добряче їх злякався. Треба віддати Екслі належне — він мужик зі сталевими яйцями: що ближче вони добиралися до того, хто створював порнуху, то ближче вони підбиралися до його старого і справи Атертона.

— Зрозуміло, сер.

Тіммі і Біллі обмінялися поглядами: білоручки в полоні вандалів.

— Сержанте, — миттєво зреагував на їхні погляди Екслі, — питати буду я.

— Так точно, сер. А ви, хлопці, краще кажіть правду. Я брехню на раз відчую.

— Що ж, усього кілька запитань, — зітхнув Екслі. — По-перше: чи знали ви, що Петчетт постачає своїм бізнес-партнерам дівчат за викликом?

Обидва ствердно кивнули.

— Хлопців також, — втрутився Бад. — А вам, любі друзі, траплялося скористатися його послугами?

— Ще одне слово, — сказав Екслі, — і вийдете геть, сержанте.

— Такі запитання не достойні відповіді, — сказав Тіммі, сівши ближче до Біллі.

Бад підморгнув йому:

— А ти милий. Якби мені довелося колись сісти до в’язниці, я б хотів, аби ти сидів зі мною в одній камері.

Біллі зробив вигляд, ніби плює на підлогу. Екслі закотив очі, мовляв, Господи, навіщо ти звів мене із цим дикуном?

— Добре, погнали далі. Чи було вам відомо, що Петчетт організовував для своїх повій пластичні операції, аби зробити їх ще більше схожими на кінозірок?

— Так, — відповіли в один голос Тіммі із Біллі.

— Чи було вам відомо, — посміхнувся Екслі, — що Петчетт залучав своїх повій, як жіночої, так і чоловічої статі, до інших своїх незаконних справ?

Бад здивувався обережності, із якою Екслі підвів їх до шантажу — спільного бізнесу Петчетта і Гадженса. Він уже знав цю історію від Екслі: Лоррейн/Ріта розповіла про те, як якийсь «хлопець» примусив Петчетта шантажувати його клієнтів, якраз тоді, коли Петчетт збирався почати спільну справу з Гадженсом — одразу після бійні в «Нічній сові». З’явилося відчуття, що ця ниточка може привести до Дадлі.

— Відповідайте капітану, засранці. — Еде, — сказав Біллі, — нехай цей чоловік замовкне. Реально, це вже занадто.

— Ед? — розреготався Бад. — Упс, бос, а я ж забув, що твій тато корешиться із його татом.

Це розлютило Еда по справжньому — аж весь почервонів.

— Вайте, стули свою пельку.

Гомики зустріли цей вибух люті посмішкою.

— Джентльмени, відповідайте на запитання, — промовив Екслі.

— Уточніть, про що ви? — знизав плечима Тіммі. — Що за «інші незаконні справи»?

— Конкретно — про шантаж.

Їхні коліна, що до цієї миті торкалися одне одного, тепер різко відсахнулися, але Бад помітив цей рух. Екслі поправив краватку: це сигнал — НАСІДАЙ!

Бад замислився: можливо, тим «хлопцем» був Джонні Стомп? Джонні Стомп на таких справах собаку з’їв, а чим він заробляє останнім часом — незрозуміло. Лоррейн Мелвесі заявила, що шантаж почався у травні 1953-го, на цей час банда Дадлі уже на всю співпрацювала із Петчеттом.

— Так, про шантаж. Така штука, якої страшенно бояться і одружені добропорядні громадяни, і різні збоченці, — ніхто не застрахований. Це, так би мовити премія за шкідливість професії для повій. Хлопці, вас ніхто ніколи не намагався прищучити?

— Ми не знаємося із проститутками, — закотив очі Біллі, — ані з мужиками, ані з бабами.

— Сонечко моє, — підсунув Бад стілець ближче до них, — а ми ось знаємо, що ти був знайомий із хлопцем-повією на ім’я Боббі Індж. Якщо щось крякає як качка — то це качка. Так що агов, хлопці, не встидайтеся, покрякайте нам, хто вам намагався викручувати яйця?

— Джентльмени, — суворо сказав Екслі, — чи знаєте ви імена когось із повій, які працювали на Петчетта?

— Що це за громило? — обурився Біллі. — Ми не зобов’язані відповідати на його питання.

— Хрін там! Тиняєтеся по каналізації — не дивуйтеся, що натрапляєте на щурів. Чули колись про маленького милого Деріла Берджерона? А на баб вас не тягне? На мамку його не стоїть? У Деріла стояв — Сміттє-Джек мав журнальчик, то там він її трахав на роликових ковзанах. А ви, гомики срані, думаєте, що коли влипли в лайно, то з нього родзинки повиколупуєте і буде вам кайф?

— Еде, хай він завалить писок, — сказав Валберн.

— Досить, сержанте, — наказав Екслі.

У Бада паморочилося в голові, всередині прокинувся голос, який підказував йому потрібні слова:

— Іди в пекло, капітане. Ці виродки замішані в усіх Петчеттових схемах. Один — телезірка, в іншого татко — казково багатий чортяка. Два педики на купі грошей — та таких навіть я би пошантажував. Тобі це не здається логічним, нє?

Екслі пальцем торкнувся коміра: сигнал — ЗАСПОКОЙСЯ.

— У висновках сержанта Вайта, звичайно, є раціональне зерно, хоча мені й не подобається манера, у якій він ці висновки викладає. Джентльмени, щоб прояснити ситуацію: чи знав хтось із вас про схеми шантажу, до яких були залучені Пірс Петчетт та/або його повії?

— Ні, — відповів Тіммі Валберн.

— Ні, — повторив за ним Біллі Дітерлінґ.

Бад приготувався поставити ключове запитання.

— Чи намагалися когось із вас колись шантажувати? — нахилився до них Екслі.

Обидва замотали головами, мовляв, ні — але чому тоді цих двох гомиків пробило по`том у приємно прохолодній кімнаті?

— Джонні Стомпанато, — прошепотів Бад.

Біллі з Тіммі застигли на місці.

— Компромат на «Жетон честі», — сказав Бад. — Цього він хотів?

Валберн почав було відповідати, але Біллі його зупинив.

«ОБЕРЕЖНО!» — промовляв вираз обличчя Еда. «АГОВ!» — вимагав внутрішній голос.

— Він мав щось на твого батька, так? На великого, бляха-муха, Рея Дітерлінґа?

Екслі відчайдушно жестикулював йому, мовляв, досить, але цієї миті в його уяві з’явилося обличчя того, кому належав цей другий голос — Діка Стенса, що ковтає газ.

— Компромат. Віллі Веннерголм, Лорен Атертон, вбивства дітей. На твого батька.

— На його батька, — показав пальцем на Екслі Біллі, не ладний вгамувати дріж..

Усі четверо мовчки переглянулися, Валберн затрусився у риданнях. Біллі обійняв його, бажаючи заспокоїти.

— Вимітайтеся. Зараз же. Я вас відпускаю.

У його очах було більше суму, аніж страху.

Біллі повів Тіммі до виходу. Бад підійшов до вікна. Екслі взяв в руку мікрофон:

— Двейне, виходять Валберн і Дітерлінґ. Впадіть із Доном їм на хвіст.

Бад вивчав його поглядом — Екслі був вищий, але не такий здоровенний.

— Даремно я це зробив, — вирвалося в нього.

— Незабаром усе це скінчиться, — відповів Екслі, дивлячись у вікно. — Усе скінчиться.

Бад поглянув униз. Фіск із Клекнером стояли під дверима; гомики раптом зірвалися й побігли вулицею вниз. Поліцейські погналися за ними, але дорогу їм перетнув автобус. Коли він проїхав, Біллі й Тіммі вже не було видно. Фіск і Клекнер, мов дурні, так і застигли посеред вулиці.

Екслі, дивлячись на них, розреготався.

Чомусь засміявся і Бад.

Розділ 71

Вони пригадали старі-добрі часи; Стентон замовив у номер шампанське. Джек розповів усе, що знав: про Петчетта й Гадженса, про порнуху, героїн та «Нічну сову». Відчувалося, що Міллер щось знає; відчувалося, що йому кортить це розповісти.

Вони пригадали, як він вчив Міллера основ поліцейського ремесла, пригадали, як тягав його на Централ-авеню до повій, а потім він раптом заарештував Арта Пеппера. У номер зазирнув Ґаллодет, сказав, що Пелтц чистий. Після цього Джек із Міллером ще годину поперемивали кістки Максу Пелтцу. Потім Міллер раптом посумнішав — у 1958-му виходить останній сезон серіалу. Крім того, він пошкодував, що вони перестали спілкуватися, але Джек, мовляв, взагалі з котушок злетів, перетворившись на парію у світі індустрії. Із сусідньої кімнати чутно було, як сперечаються Вайт із Екслі.

— Міллере, — взявся за справу Джек, втомившись грати в кішки-мишки, — це мені здається, чи ти насправді аж вмираєш, коли хочеш мені щось розповісти?

— Навіть не знаю, Джеку. Це стара історія…

— Ну, то й ця заварушка давно почалася. Ви з Петчеттом були знайомі, так?

— Звідки ти знаєш?

— Просто здогадався. Ну, і ще у справі Петчетта є відомості про те, що він фінансував деякі зі старих фільмів Дітерлінґа.

— Що ж, я справді знав Петчетта, — подивившись на порожній келих, сказав Стентон. — Була в нас із них одна історія, тільки я не розумію, яким чином це стосується справи.

Із сусіднього номера почувся звук, ніби щось відшкрябували від килима.

— Одне я знаю точно: відколи ти почув прізвище Петчетта, ти вмираєш від бажання щось мені розповісти.

— Чорт забирай, у такі моменти мені здається, що я бачу перед собою не поліцейського, а старого гладкого актора-невдаху.

Джек відвів погляд убік.

— Як тобі відомо, — сказав Стентон, — я ще дитиною знімався у дитячих серіалах Дітерлінга. Найбільшою зіркою серед нас був тоді Віллі Веннерголм, Крихітка Віллі. Я час від часу бачив Петчетта в акторській школі, і знав, що він щось типу бізнес-партнера Дітерлінґа, тому що наша класуха була в нього закохана по вуха і часто нам про нього розповідала.

— І?

— А потім Віллі викрав і порізав на шматки той Доктор Франкенштейн. Ти точно чув про цю історію — гриміла вона тоді на весь світ. Поліція заарештувала чувака на ім’я Лорен Атертон. Вони заявили, що це він убив Віллі та інших дітлахів. Важка історія, Джеку.

— То розповідай її швидше — менше мучитимешся.

— Містер Дітерлінґа та Петчетт прийшли до мене, — затараторив Стентон, — вони дали мені заспокійливе і сказали, що я ще з одним старшим хлопцем мушу піти в поліцію. Мені було чотирнадцять, а тому хлопцеві — ну, десь сімнадцять. Петчетт і містер Дітерлінг навчили мене, що казати, і ми пішли у відділок. Говорили ми із Престоном Екслі, який тоді був детективом. Ми розповіли йому все так, як навчили містер Дітерлінґ та Петчетт: ми бачили, мовляв, як Атертон тинявся довкола нашої акторської школи. Ми впізнали Атертона, і Екслі нам повірив.

— Далі, чорт забирай? — випалив Джек після театральної паузи.

— Того старшого хлопця, — заговорив Міллер Стентон повільніше, — я ніколи більше не бачив, навіть не пам’ятаю, як його звали. Атертону було висунуто звинувачення, і його засудили до страти, а за мене попросили, аби я не давав свідчень у суді. Це було у 1939-му. Минуло кілька років, я досі знімався у Дітерлінґа, але тепер грав наївняків та романтиків. Коли відбувалася церемонія відкриття шосе Арройо Секо, містер Дітерлінґ приїхав туди із кількома акторами, які це все діло мали рекламувати. Шосе побудував Престон Екслі — на той момент він уже був вдалим бізнесменом. І тоді я випадково підслухав розмову між містером Дітерлінґом, Петчеттом і Террі Лаксом — думаю, ти його знаєш.

— Міллере, не зупиняйся, кажи.

— Їхньої розмови я ніколи в житті не забуду, Джеку. Петчетт сказав Лаксу: «Завдяки моїм препаратам він нікому більше не зашкодить, а завдяки твоєму скальпелю його ніхто ніколи не впізнає». «А я приставлю до нього охоронця», — сказав Лакс. Ніколи не забуду голосу містера Дітерлінґа, коли він це казав. «Престон Екслі зрозумів, що, окрім Лорена Атертона, був ще один вбивця, але я підсунув йому цапа-відбувайла, і він заспокоївся, — сказав тоді Дітерлінґ. — Мені здається, він занадто багато чим мені зобов’язаний, аби створювати мені проблеми».

Джек ущипнув себе: чи не спить він, бува, чи досі дихає? Позаду нього почулося часте й важке дихання. Він обернувся і побачив у дверях Екслі та Вайта, що застигли на місці, немовби два кам’яних боввани.

Розділ 72

Тепер все лінії на його схемі були кольоровими.

Каліцтва, домальовані червоним чорнилом. Струмочки чорнильної крові із ран. Мультяшні герої із Реймондом Дітерлінґом, Престон Екслі, зірково-злочинний акторський склад. Червоний колір — кров, зелений колір — здирництво і хабарі. Чорний колір — колір поховальний, чимало акторів другого плану вже вмерли. Вайт із Вінсеннсом усе знали, скоріше за все розкажуть Ґаллодету. Він же, розуміючи це, ледве не копняками вигнав їх із готелю. Ед розумів, що не було вже різниці — встигне він попередити батька чи ні. Він міг ще смикатися й викручувати, а міг просто сидіти в номері та чекати — так чи інакше, все закінчиться так само: його життя рознесуть по шматочках у прямому ефірі.

Минуло кілька довгих годин — він так і не наважився зняти телефонну трубку. Увімкнув телевізор — і побачив свого батька на церемонії відкриття чергового шосе і, коли той знову почав сипати перед журналістами банальностями, вставив собі у рот дуло пістолета. Натиснув гачок до половини — і тато поступився місцем рекламному блоку. Ед дістав чотири патрони, крутнув барабан, приставив дуло до голови. Двічі натиснув курок — і нічого, він навіть не повірив, що він це зробив. Він викинув револьвер у вікно, там його підібрав якийсь алкаш і вистрілив у небо. Ед засміявся, потім заплакав і кілька разів ударив кулаком по меблях.

Ще кілька годин він просидів, нічого не роблячи.

Раптом задзвонив телефон, і Ед наосліп намацав слухавку.

— Так… Слухаю?

— Капітане, це ти? Це Вінсеннс.

— Я. Що там?

— Ми з Вайтом в Бюро. Тільки що прийняли виклик.Норт-Нью-Гемпшир, № 2206, Норт-Нью-Хемпшир, будинок Біллі Дітерлінґа. Біллі Дітерлінґа знайдено у нього вдома із невідомим чоловіком — обидва мертві. Фіск уже виїхав туди. Капітане, ти чуєш?

Ні, ні, ні — так.

— Слухаю. Уже виїжджаю.

— Чудово. І, між іншим, ми з Вайтом нічого не сказали Ґаллодету про те, що розповів Стентон. Думав, тобі варто це знати.

— Дякую, сержанте.

— Подякуєш Вайту. Це про нього тобі слід непокоїтися.

На місці злочину на нього уже чекав Фіск — будинок у тюдорівському стилі був освітлений мигалками, на галявині перед будинком уже припаркувалися чорно-білі поліцейські автомобілі та пересувні лабораторії судової експертизи.

Ед підбіг до входу; Фіск коротко розповів, що сталося.

— Сусідка почула крики, почекала півгодини і зателефонувала до поліції. Вона бачила, як із будинку вибіг чоловік, сів у машину Біллі Дітерлінґа і поїхав. Через квартал звідси він влетів у дерево, вискочив з машини і втік. Я вже допитав її: чоловік, білий, на вигляд сорок із хвостиком, звичайної статури. Сер, приготуйтеся побачити щось жахливе.

Ізсередини чутно було тріск фотоспалахів.

— Усе перекрити й опечатати, — сказав Ед. — Ніякого Відділу вбивств, ніяких місцевих копів, пресу женіть звідси на хрін, зробіть усе, щоби старий Дітерлінґ про це поки що не знав. Скажи Клекнеру, щоб опечатав машину, і привези мені сюди Тіммі Валберна. Знайди його. Негайно.

— Сер, їм вдалося відірватися від нас. Мені дуже прикро.

— Зараз це не має ніякого значення, просто зроби, як я наказав.

Фіск побіг до машини; Ед увійшов до будинку.

Біллі Дітерлінґ лежав на колись білій канапі — тепер вона була вся червона від крові. У горлі його стирчав ніж, іще два — стирчали із живота. На підлозі лежав знятий із нього скальп, припнутий до килима колуном для льоду. У метрі від нього лежав другий убитий: білий чоловік років сорока — випатраний, як риба, із нутрощами на підлозі, у щоках — два ножі, в очах — кухонні виделки. На підлозі в калюжах крові плавали якісь пігулки.

І жодних натяків на мистецтво — цього разу вбивця вирішив обійтися без естетики.

Ед увійшов в кухню. Петчетт сказав Лаксу в 1939-му: «Завдяки моїм препаратам він нікому більше не зашкодить, а завдяки твоєму скальпелю його ніхто ніколи не впізнає». Кухонна шафа була вивернута; ложки й виделки валялися на підлозі. Рей Дітерлінґ сказав у 1939-му: «Я підсунув йому цапа-відбувайла, і він заспокоївся». Криваві відбитки ніг — вбивця кілька разів повертався на кухню за прикрасами для трупів. Лакс: «Я приставлю до нього охоронця». У раковині — шматок скальпа з волоссям. «Престон Екслі, на той момент уже вдалий бізнесмен». Кривавий відбиток долоні на шпалерах, ази криміналістики.

Ед придивився до відбитка — чіткі лінії та завитки візерунків. Усі ознаки класичного психопата — залишив усі сліди, які тільки міг залишити.

Він повернувся до вітальні. Туди вже заявився Сміттє-Джек в оточенні півдесятка медекспертів. Спалахи фотоапаратів сліпили очі — Бада Вайта не було видно.

— Друга жертва — Джеррі Марсалас, — сказав Вінсеннс, — медбрат, нянька і щось на зразок охоронця Девіда Мертенса, декоратора «Жетона честі». Він — дуже тихий хлопець, здається, епілептик.

— Має шрами від пластичних операцій?

— Так, уся шия і спина в шрамах. Я якось бачив його без сорочки.

Команда експертів стала до роботи, і Ед вивів Вінсеннса на ґанок. Там було прохолодно, мигалки сліпили очі.

— За віком Мертенс цілком може бути тим старшим хлопцем, про якого розповідав Стентон. Лакс його добряче порізав, і Міллер його не впізнав. У нього там стільки шрамів — напевно, не одну операцію робили. Господи, Екслі, ти б себе зараз бачив. Тобі не здається, що ти це приймаєш занадто близько до серця?

— Не знаю. Мені потрібен іще всього лише один день, аби загнати Дадлі в глухий кут.

— Тоді від Вайта залежить, чи збирається він тебе здати. Знаєш, він міг би уже розповісти все Ґаллодету, але він цього не зробив.

— Він хоче прищучити Дадлі навіть більше за мене.

— Ну, не знаю, — засміявся Джек. — Бос, якщо ви з Ґаллодетом хочете довести справу до суду, то Вайта краще десь закрити. Він рішуче налаштований пришити Дадлі та Перкінса — і він це зробить.

— Це я йому дозволив, — засміявся у відповідь Ед.

— Ти дозволиш йому…

— Джеку, візьмися поки за цю справу, — обірвав його Екслі. Заїдь додому до Мертенса, подивися що там, і, якщо можеш, знайди Вайта…

— Він влаштував полювання на Перкінса. Як мені…

— Просто спробуй його знайти. І — знайдеш ти його чи ні — завтра о дев’ятій ранку зустрічаємося в будинку Мікі Коена. Спробуємо вивідати в нього щось про Дадлі.

— Щось я не бачу тут нікого з Відділу вбивств, — промовив Джек, роздивляючись навколо.

— Виклик прийняли ви з Фіском, так що у Відділі вбивств про це нічого не знають. Ще добу я зможу утримувати інформацію всередині свого відділу.

— Патрулям уже передали опис Мертенса?

— Цим вже опікується половина Відділу внутрішніх розслідувань. Слухай — він просто тупий псих. Ми скоро його знайдемо.

— Припустімо, його знайду я. Ти ж не хочеш, аби він почав розповідати про старі-добри часи і про те, що стосується твого батька…

— Взяти живцем. Я хочу з ним поговорити.

— Ох, — відповів Вінсеннс, — навіть Бад не такий божевільний, як ти.

Ед опечатав будинок.

Потім він зателефонував шефу Паркеру, розповів йому, що скоєно подвійне вбивство, пов’язане із внутрішнім розслідуванням, яке проводять зараз, і імена вбитих необхідно зберегти в таємниці. Розбудив п’ятьох хлопців зі свого Відділу і відправив їх на пошуки Девіда Мертенса. Умовив сусідку, яка викликала поліцію, прийняти заспокійливе, вклав її в ліжко та змусив поклястися, що ім’я Біллі Дітерлінґа не потрапить в газети. Коли з’явилися репортери, він переконав їх, що особи вбитих поки що не встановлено. Потім пройшовся до кінця кварталу, оглянув машину, яку пильно чатував Клекнер. Це був «пакард-каріббеан», який передніми колесами стояв на тротуарі, впираючись бампером у дерево. Водійське сидіння, приладова панель, важіль перемикання передач — усе в крові; на вітровому склі — чіткі криваві відбитки пальців. Клекнер зняв з автомобіля номерні знаки; Ед наказав йому відігнати машину назад до будинку, поставити в гараж і приєднатися до пошуків Мертенса. Після цього Екслі зробив кілька дзвінків з таксофона: старшому черговому у відділок «Ремперт» і до чергового патологоанатома в міський морг. Обом він збрехав, мовляв, за наказом Паркера вбивство повинно залишитися в таємниці протягом найближчих двадцяти чотирьох годин — ніяких розмов із пресою, ніяких звітів про розтин. 3:40 ночі, ніхто з Відділу вбивств на місці злочину так і не з’явився — Паркер дав йому карт-бланш.

Усе було опечатано.

Ед повернувся до будинку. Там було тихо — ані журналістів, ані роззяв. Огороджувальні стрічки та наведені крейдою контури тіл — тіла вже забрали. Криміналісти знімали відбитки пальців та упаковували речові докази. У дверях кухні показався знервований Фіск.

— Сер, я привіз Валберна. З ним Інес Сото. Я помчав шукати його в Лаґуну — ви колись казали, що вони дружать із міс Сото.

— Що тобі розповів Валберн?

— Нічого. Сказав, що буде говорити тільки з вами. Я пояснив йому, що сталося. Усю дорогу він проплакав. Каже, що готовий зробити заяву.

Увійшла Інес. На обличчі — скорботний вираз, нігті обкусані до м’яса.

— Це ти винен. Це через тебе убили Біллі.

— Мені дуже прикро, але я не розумію, про що ти.

— Спершу ти змусив мене шпигувати за Реймондом. А тепер ти зробив оце.

Він зробив крок їй назустріч, але Інес відважила йому ляпас:

— Дай нам спокій!

Фіск схопив її і вивів із приміщення. Делікатно — м’якою хваткою, заспокоюючи голосом. Ед вийшов в коридор, зазираючи до кімнат.

Валберн був у спальні, знімав зі стін фотографії. Очі в нього блищали, голос звучав занадто дзвінко.

— Мені треба щось робити. Якщо я щось робитиму, то все буде в порядку.

Знімаючи якусь групову фотографію, він впустив її на підлогу.

— Мені потрібно від тебе все, що ти знаєш.

— О, ти це отримаєш!

— Це Мертенс убив Гадженса, Біллі і Марсаласа. А ще — Віллі Веннерголма та інших дітей. Мені потрібно знати чому. Тіммі, подивися на мене.

— Ми були разом з 1949 року, — відповів Тіммі, знімаючи наступну фотографію. — Звичайно, не без дрібних сварок та непорозумінь, але ми завжди залишалися разом і любили один одного. Тільки не треба мені тут розповідати, Ед, що ти обов’язково впіймаєш убивцю. Я цього просто не винесу. Я розповім тобі все, що ти хочеш знати, але давай без цього.

— Тіммі…

Валберн жбурнув фотографію об стіну.

— Будь же ти проклятий, Девіде Мертенс!

Кімнатою розлетілися уламки скла. Фотографія впала зображенням вгору: на ній Реймонд Дітерлінґ тримав у руках чорнильницю.

— Почни з порнографії. Джек Вінсеннс питав тебе про це п’ять років тому, і зараз він впевнений, що ти щось приховав.

— Це вже допит?

— Не починай…

Тіммі обернувся до нього, тримаючи в руках стос фотографій у рамках.

— Це Джеррі Марсалас змушував Девіда робити цю гниль… Джеррі був дуже поганою людиною. Він доглядав за Девідом багато років і давав йому ліки, завдяки яким він поводився… відносно нормально. Іноді він збільшував або зменшував дозу і змушував Девіда робити знімки для продажу, щоб заробити. За те, що він доглядав за Девідом, йому платив Реймонд. Він же влаштував Девіда у «Жетон честі», аби Біллі теж міг за ним придивлятися. Відколи почали транслювати серіал, Біллі керував операторами.

— Не біжи поперед батька в пекло, — сказав Ед. — Де Мертенс і Марсалас знаходили моделей?

Тіммі притиснув до себе фотографії:

— У «Флер-де-Ліс». Марсалас багато років користувався послугами цієї контори. Коли був при грошах — купував собі дівчат. Він знав багато Пірсових «випускниць» і багато… сексуально розкутих людей, про яких розповідали йому дівчата. Потім виявилося, що багато хто з клієнтів «Флер-де-Ліс» полюбляє особливо порнографію, і він умовив кількох дівчат, що раніше працювали на Пірса, пустити його на їхні секс-вечірки. Зйомку вели і Джеррі, і Девід, а потім він міняв дозування препаратів Мертенсу і змушував обробляти вже готові фотографії. Чорнильна кров — це Девідова ідея. Потім Джеррі знайшов людину із видавничої галузі, яка допомогла це все оформити у журнали, а потім він взяв ці журнали і поніс до Пірса. Стежиш за фактами? Я ж гадки не маю, що тобі відомо, а що — ні.

— Міллер Стентон поділився із нами деякими фактами, яких ми не знали, — відповів Ед, дістаючи блокнот. — Зокрема, що Петчетт із Дітерлінґом були бізнес-партнерами тоді, коли відбулися вбивства Атертона, у яких, як тобі відомо, я підозрюю тепер і Мертенса. Продовжуй. Якщо мені щось буде незрозуміло — я перепитаю.

— Гаразд, — відповів Тіммі. — Якщо ти цього ще не знаєш, домальовані чорнилами каліцтва були ідентичними тим, які заподіяв своїм жертвам Атертон. Але Петчетт не міг про це знати, думаю, фотографії тіл тих жертв взагалі бачили тільки поліцейські. Так само він не знав, що Девід Мертенс — справжній вбивця Веннерголма, однак, коли Марсалас придумав свій план торгівлі порнографією і прийшов до Петчетта просити на це гроші, Пірс вирішив, що подібні знімки можуть скомпрометувати його повій і клієнтів. Тому він відкинув пропозицію Марсаласа, хоча й купив у нього частину журналів для розповсюдження у закритій мережі клієнтів «Флер-де-Ліс». Тоді Марсалас пішов до того Дюка Кеткарта і послав його до братів Енґлеклінґів. Еде, цей твій містер Фіск натякав, що вся ця історія якимось чином стосується бійні в «Нічній сові», але я не…

— Я тобі потім усе поясню. Ти розповідав про початок 1953 року. Продовжуй, будь ласка.

— Ну, а потім Петчетт пішов до Сіда Гадженса, — промовив Тіммі. — Вони ніби збиралися вдатися до якогось шантажу, але про це я нічого не знаю. Так от, Пірс розповів Гадженсові про Марсаласа та його порнуху. Він порозпитав про нього і з’ясував, що Марсалас регулярно буває на знімальному майданчику «Жетона честі», який завжди дуже цікавив Гадженса, бо той давно хотів опублікувати серію матеріалів про людей, причетних до серіалу, у «Цілком таємно». Пірс дав Гадженсові кілька журналів, які він купив для «Флер-де-Ліс», і Гадженс зв’язався із Марсаласом. Він вимагав у Джеррі інформацію на зірок серіалу, погрожуючи викриттям його темних справ із порнухою, якщо той нічого не розповість. Джеррі розповів йому якісь безпечні факти про Макса Пелтца, і трохи пізніше це було опубліковано. А потім Гадженса було вбито. Звичайно, за вбивством стояв Джеррі, який змусив це зробити Девіда. Він знизив дозування його ліків настільки, що Девід знову став несповна розуму. Девід став таким же, як раніше… коли убивав дітей. Марсалас вчинив так тому, що дуже боявся, що Гадженс переслідуватиме його все життя. Словом, вони з Девідом заявилися до Гадженса, вбили його й забрали увесь компромат, який Сід мав на «Жетон честі», зокрема й незакінчену папку, яку Гадженс завів на нього та на Девіда. Думаю, він навряд чи здогадувався, що у Петчетта зберігалися копії усіх найважливіших документів, які вони з Гадженсом планували використовувати з метою шантажу, так само як і Пірс навряд чи знав, де саме Гадженс тримає оригінали.

Едові залишалося поставити три ключових питання. Але спершу треба було перевірити, чи готовий він говорити правду.

— Тіммі, коли Вінсеннс допитував тебе п’ять років тому, ти поводився підозріло. Ти вже знав тоді, що порножурнали — справа рук Мертенса?

— Так. Але тоді ще не знав, хто такий Девід. Я тільки знав, що за ним приглядає Біллі, тому нічого Джекові і не сказав.

Питання номер один.

— Звідки ти все це знаєш? Те, що мені розповів.

— Дізнався сьогодні ввечері, — відповів Тіммі, і на очах його з’явилися сльози. — Після готелю Біллі зажадав пояснень щодо натяків того огидного копа з приводу Джонні Стомпанато. Більшу частину історії Біллі уже давно знав, але хотів з’ясувати все до кінця. Ми поїхали додому до Реймонда, у Лаґуну. Реймонд знав цю історію від самого початку — від Пірса — от він нам усе і розповів. А я просто слухав.

— Інес теж була там?

— Так, вона теж все чула. Вона в усьому звинувачує тебе, дорогий. Каже, ти відкрив скриньку Пандори і так далі.

Вона все знала. Можливо, його батько також усе знав. Що краще — абсолютна відвертість чи розголос у пресі?

— Отже, Петчетт весь цей час постачав Мертенса ліками, які тримали його у відносно нормальному стані?

— Так, він насправді психічно хворий. Іноді в нього трапляються загострення — тоді він стає реально небезпечним.

— А Дітерлінґ влаштував його у «Жетон честі», щоб він був поруч із Біллі.

— Так. Після вбивства Гадженса Реймонд прочитав у газетах про каліцтва на тілі покійного і зрозумів, що вони дуже схожі на ті, що мали ті нещасні убиті діти. Він зв’язався із Петчеттом, із яким, як він знав, товаришував Гадженс. Реймонд розповів йому, ким насправді є Девід, і Пірса це перелякало до усрачки. Реймонд боявся забирати у Девіда Джеррі і платив йому казкові гроші, аби той тримав Девіда на таблетках.

Питання номер два.

— Цілком передбачуване питання, Тіммі: чому Рей Дітерлінґ так опікувався Девідом?

Тіммі перевернув одну з фотографій — на ній був Біллі Дітерлінґ із якимось чоловіком з тупим обличчям.

— Девід — позашлюбний син Реймонда. Він зведений брат Біллі. Поглянь на нього уважно і зрозумієш. Тільки ось він стільки разів лягав під ніж Террі Лакса, що перетворився на справжнього урода порівняно із моїм милим Біллі.

Його голос ледве не зірвався у плач, але Ед встиг перебити його:

— Що сталося сьогодні ввечері?

— Сьогодні Реймонд розповів нам усе, починаючи із Сіда Гадженса, — про це не знав Біллі. Потім Біллі попросив мене залишитися із Інес у Лаґуні. Він сказав мені, що хоче відібрати Девіда у Джеррі і цього терпіти не можна, що він хоче забрати брата у Джеррі і помаленьку зняти його з наркотиків. Напевно, йому це вдалося, але потім Марсалас заявився додому до Біллі і спробував відібрати у нього брата. Я бачив таблетки на підлозі… Господи, напевно у Девіда від переживань взагалі зірвало клямку. Він не міг зрозуміти, хто з них добрий, а хто злий і просто…

Питання номер три.

— У готелі ви, почувши ім’я Джонні Стомпанато, помітно занервували. Чому?

— Стомпанато протягом багатьох років шантажував клієнтів Пірса. Він застав мене з іншим чоловіком і змусив розповісти про Мертенса. Зовсім небагато — тільки те, що Реймонд платить Марсаласові, аби той за ним наглядав. Я… я тоді ще не знав так багато. Стомпанато тоді почав збирати досьє на Реймонда, аби добряче його видоїти. Він надсилав Біллі записки з погрозами, хоча навряд чи йому було відомо, ким насправді є Девід. Біллі намагався переконати батька прибрати Стомпанато.

Кімнату цієї миті освітили сонячні промені — очі Тіммі були мокрі від сліз. Він тримав фотографію Біллі, закривши рукою обличчя Девіда.

Розділ 73

О 7:00 його змінив якийсь засранець із Відділу внутрішніх розслідувань — розтриндівся, приймаючи зміну, що Джек дрихнув із дверима навстіж, поклавши поруч із собою револьвер. У будинку все було тихо — психопат-убивця так і не повернувся. Мертенс досі був на волі; також той бик передав наказ від капітана Екслі: о дев’ятій ранку прибути додому до Коена, там же буде сам Ед Екслі та Бад Вайт. Джек доїхав до таксофона й почав дзвонити, перевіряючи свої здогадки.

Зателефонував в Бюро — Дадлі Сміт пішов у відгул через «невідкладні сімейні обставини». Брюнінґ із Карлайслом перебували «за межами штату» — головним у розслідуванні справи «Нічної сови» залишився якийсь лейтенант із відділка на 77-й. Потім він подзвонив до головної жіночої в’язниці: заступник начальника Дот Ротштейн теж була відсутня через «невідкладні сімейні обставини». Нічого, окрім здогадок і теорій у них не було, а Дадлі ховав кінці у воду.

Джек поїхав додому, дорогою поринаючи в напівсон, де Ґолдман із відбитими мізками знову і знову бурмотів йому щось про «голландця» та «ірландського чеширського кота». Усе зрозуміло — Дін Ван Ґелдер та Дадлі Сміта; троє бандитів, які пришили хлопців Мікі Коена. Судячи з усього, це Стомпанато, Вакс і Тайтелбаум. Але він ще там щось співав про потяг — чорт забирай, — Петчеттів наркотик все ніяк не відпускав його до кінця.

Машини Карен не було. Джек увійшов до будинку і побачив на кавовому столику квитки на літак і записку.

«Дж.!

Як щодо Гаваїв? Поглянь на дату. 15 травня, день, коли ти вийдеш на пенсію. Як щодо того, щоб улаштувати другий медовий місяць — десять днів та десять ночей? А сьогодні ввечері ходім до ресторану. Я замовила столик у «Періно», але якщо ти досі на роботі — дай знати, я скасую.

Цілую, К.

P. S. Знаю, що ти все рівно про це думаєш, тому хочу тебе заспокоїти. У лікарні ти марив і говорив уві сні. Джеку, я знаю тепер, можливо, найгірші речі, які можна знати про тебе, — і мені наплювати. Ми забудемо про це і не будемо ніколи згадувати. Капітан Екслі теж усе чув, але йому тим більше наплювати. (До речі, не такий вже він і гівнюк, як ти розповідав.)

Цілую багато-багато разів, К.»

Джек відчув, що ось-ось розплачеться, але сльози так і не потекли. Він поголився, прийняв душ, одягнув штани і найкращий свій спортивний піджак — поверх гавайської сорочки. Рухаючись у бік Брентвуда, він не міг позбутися думки, що все навколо здається якимось новим.

Екслі стояв на тротуарі, тримаючи в руках магнітофон. Бад Вайт стояв на ґанку. Усі зібралися.

Вайт підійшов ближче.

— Я тільки що розмовляв з Ґаллодетом, — сказав Екслі. — Він сказав, що без очевидних доказів до Лоу нема чого й потикатися. Мертенс і Перкінс все ще на волі, а Стомпанато із Ланою Тернер — у Мексиці. Якщо Мікі не розповість нам нічого цінного, то я піду просто на Дадлі.

— Ви заходите чи ні? — почулося з-за дверей. — Якщо вже принесли хрінові новини, то краще викладіть їх всередині.

На порозі з’явився Мікі Коен у халаті та єврейській ярмулці.

— Хлопці, останнє запрошення. Ідете?

Вони увійшли всередину. Коен зачинив двер і показав жестом на маленьку позолочену труну.

— Мій покійний спадкоємець Мікі Коен-молодший. Ну що, спробуйте перебити моє горе вашими хріновими новинами, довбані гої. Похорон відбудеться сьогодні на кладовищі «Маунт Сінай». Я заплатив рабинові, аби він поховав мого друга по-людськи. А тим цвинтарним йолопам скажемо, що ховаємо карлика. Гаразд, розповідайте, якими вітрами вас до мене занесло.

— Ми прийшли розповісти вам, хто замочив хлопців, яким ви залишили свої справи на час відсидки, — сказав Екслі.

— Яких ще хлопців? Продовжуйте в тому ж дусі — і я змушений буду скористатися П’ятою поправкою. До речі, що це за хрінь із плівкою ви тримаєте в руках?

— Джонні Стомпанато, Лі Вакс та Ейб Тайтелбаум. Вони — частина більшої банди, і це в них опинився героїн, який сперли у 1950-му, коли зірвалася ваша угода із Джеком Драґною. Це вони вбивали ваших хлопців на волі, а вас самих із Дейві Ґолдманом намагалися вбити у Мак-Нілі. Також вони підклали вам бомбу в будинок, і, хоча поки що вам щастить, рано чи пізно вони до вас доберуться.

— Егеж, я цих старих дурнів, — розреготався Коен, — думаю навіть кликати назад. Але не вірю, ніби їм вистачило мізків, щоб обіграти Мікстера.

— Дейві Ґолдман був із ними у змові, — сказав Вайт. — Але в Мак-Нілі вони вирішили прибрати вас одним махом.

— Ні! — розгнівано крикнув Мікі Коен. — Та Дейві ніколи в житті би так мене не підставив! Ніколи! Та це ж такий само гріх, як бути комуністом!

— У нас є докази, — сказав Джек. — Дейві підклав до вас у камеру жучок. Ось як стало відомо на волі про вашу розмову із братами Енґлеклінґами.

— Брехня! Та навіть спільно з Дейві Ґолдманом їм мене не переграти!

Екслі натиснув кнопку — і плівка закрутилася.

— «…він і сам своїм шлангом доволі вправно грається, не гірше, ніж Хейфец зі своєю скрипкою…»

— Ні, ні! — закричав Коен, аж підстрибнувши від несподіванки. — Жодна людина у світі не могла би так мене обдурити!

Екслі натиснув якусь кнопку.

— «…дірка в неї, мабуть, шиншиловим хутром оздоблена…»

Стоп, знову старт. Гра в карти, шум води в бачку.

— Гаразд! — закричав Коен, вдаривши ногою труну. — Вірю!

— Тепер розумієте, чому Дейві не дозволив вам забрати себе у кращу лікарню?

Коен витер чоло своєю ярмулкою.

— На таке навіть Гітлер би не пішов. Але хто це в них такий розумний і жорстокий за головного?

— Дадлі Сміт, — відповів Бад Вайт.

— О Господи Ісусе! От у це я можу повірити. Ні… скажіть мені, заклинаю вас труною мого любого Мікі-молодшого… скажіть, що ви просто пожартували.

— Про капітана поліції Лос-Анджелеса? Мік, це правда.

— Ні, не вірю. Доведіть мені, дайте докази.

— Мікі, — сказав Екслі, — це ви нам зараз дасте докази.

Мікі опустився на труну.

— Думаю, я знаю, хто намагався замочити нас із Дейві у тюрмі. Коулмен Стейн, Джордж Маґдалено та Сел Бонвентре. Вони зараз якраз прямують до Сан-Квентіну. Коли приїдуть — спитайте їх, хто мене і Дейві замовив. Я збирався сам із ними розібратися, але не знайшов, хто би взявся за таке діло.

— Дякуємо, — відповів Екслі, прибираючи магнітофон, — коли вони приїдуть — ми з ними поговоримо й повернемося сюди.

Коен у відповідь лише засмучено застогнав.

— Клекнер залишив мені записку, — промовив Вайт. — Сьогодні вранці Ейб нібито має зустрітися із Лі Ваксом у своїй забігайлівці. Візьмімо їх нарешті.

— Гаразд, — відповів Ед. 

Розділ 74

У «Кошерному Ейбі» не було жодного вільного столика, Тайтелбаум був за касою. Вайт притиснувся до вікна обличчям.

— Лі Вакс сидить за столиком праворуч.

Ед потягнувся до кобури, але зрозумів, що вона порожня. Без зброї заходити туди — чистісіньке самогубство. Сміттє-Джек відчинив двері.

Усередині стояв звичайний ранковий гамір. Тайтелбаум, помітивши, хто зайшов, потягнувся під касовий апарат. Ед помітив краєм ока, що Вакс якось дивно жестикулює — то обмахується, ніби йому спекотно, а то гладить себе рукою по стегнах, ніби розгладжуючи стрілки на штанах. На поясі у нього блиснуло щось металеве.

Люди за столиками їли та розмовляли. Туди-сюди бігали офіціантки. Джек пішов до каси; Вайт не зводив очей із Вакса. Знову металевий блиск — той приготувався стріляти з-під столу.

Ед штовхнув Вайта і повалив його на підлогу.

Тайтелбаум із Вінсеннсом пригнулися й відкрили вогонь.

Пролунало шість пострілів — розбилося вікно, Тайтелбайм влучив у купу консервних банок. Народ почав верещати і в паніці кинувся до виходу, Вакс, не цілячись, стріляв у бік дверей. Якийсь старий впав на підлогу, відкашлюючи кров’ю; Вайт піднявся, перетворившись на живу мішень, і теж відкрив вогонь. Вакс стріляв у відповідь, зиґзаґами відходячи у бік кухні. Ед вихопив другий револьвер Вайта, що висів у нього на поясі.

Тепер по Ваксу стріляло двоє. Ед прицілився, натиснув гачок — і Вакс, крутнувшись на місці, схопився за плече. Почав стріляти Вайт, але все повз. Вакс поповзом дістався стійки, піднявся і сховався за офіціанткою, приставивши пістолет до її скроні.

Вайт пішов просто на нього. Вінсеннс почав обходити з лівого боку; Ед — з правого. Вакс вистрілив просто в голову бідній жінці.

Вайт — вистрілив. Вінсеннс — вистрілив. Ед — вистрілив. І все марно — кулі влучали у мертве жіноче тіло. Вакс почав поволі задкувати. Вайт рвучко побіг до нього. Вакс витер мізки зі свого обличчя — і цієї миті Вайт випустив йому в голову всю обойму. Усі постріли влучили в голову.

Люди почали кричати іще сильніше, біля дверей почалася тиснява, якийсь мужик попер через вікно, порізавшись об уламки скла. Ед кинувся до каси й закрив її.

Тайтелбаум лежав на підлозі, із рани в його грудях струмила кров. Ед нахилився і зазирнув йому просто в очі.

— Кажи про Дадлі. Дадлі і «Нічну сову».

Десь голосно заволали сирени. Ед нахилився ще нижче й наставив вухо.

— Чудово. Begorra^[33], приятелю.

Ще нижче.

— Хто влаштував бійню у «Нічній сові»?

— Я. Лі. Джонні Стомп, — прохрипів Ейб. — Собачник був за шофера.

— Ейбе, мене цікавить Дадлі!

— Чудово, приятелю.

Сирени заволали ще ближче. Почулися крики і тупіт ніг.

— «Нічна Сова». Навіщо?

— Наркота, — відкашляв кров’ю Тайтелбаум. — Порножурнали. Кеткарта треба було прибрати. Лансфорд знав, кому дістався героїн, і вічно зависав у «Нічній сові». Стомп під підозрою, Собачник спер. Наказали залякати Петчетта. Двох зайців одним пострілом — Дюка і Мела. Мел хотів грошей, бо він знав, кому дістався героїн.

— Скажи про Дадлі. Скажи, ви з Дадлі Смітом працювали разом?

Поруч сів навпочіпки Вінсеннс. Ресторан вибухнув мільйоном голосів. Біля касового апарата — калюжі крові, які нагадали Еду про Девіда Мертенса. У голові промайнула думка — акторська школа Дітерлінґа розташована за пару кілометрів від будинку Біллі.

— Ейбе, тепер тобі нема чого боятися.

Тайтелбаум замість відповіді почав захлинатися кров’ю.

— Ейбе…

— Може, боятися його, може зробити…

Він почав відходити, і Джек вдарив його в груди:

— Кажи вже щось, мудило!

Тайтелбаум забурмотів щось і потягнувся до зірки Давида у себе на шиї.

— Та кажи ж, сволото!

Рука Пархача безсило чіпляється за золоту зірку Давида на шиї.

— Mitzvah^[34]. Джонні хоче влаштувати хлопцям втечу. Потяг до Сан-Квентіна. Дот передала зброю.

— Потяг, а не автобус, — з божевільними очима закричав Джек, — вони збираються втекти. Дейві знав про це, він щось там бурмотів, коли я з ним спілкувався. Екслі, Мікі ж казав нам, що тих трьох зараз перевозять до Сан-Квентіна.

— Бігом дзвони, — наказав йому Ед.

Сміттє-Джек вибіг на вулицю у пошуках телефона. Ед стояв і дихав повітрям, насиченим хаосом: копи, бите скло, швидка біля вікна приймала в себе тіла. Бад Вайт викрикує якісь накази, маленька дівчинка у платті, залитому кров’ю, їла пундик.

Сміттє-Джек повернувся — погляд у нього зробився іще божевільніший.

— Потяг вирушив із Лос-Анджелеса десять хвилин тому. Тридцять двоє осіб у вагоні, іхній телефон не відповідає. Я подзвонив Клекнеру й наказав йому знайти Дот Ротштейн. Це була підстава, капітане. Клекнер не писав записку Вайтові — це зробив Дадлі.

Ед заплющив очі.

— Екслі…

— Гаразд. Ви з Вайтом — за поїздом. А я зателефоную шерифу і в дорожній патруль, можливо, нам вдасться запобігти диверсії.

Вайт пройшов повз нього, підморгнувши.

— Дякую, що штовхнув, — сказав він, став ногою на обличчя Тайтелбаума і не сходив, поки той не перестав дихати.

Розділ 75

На перехресті до них приєднався мотоциклетний ескорт, і вони помчали на шосе Помона. Половину дороги був підйом: можна було побачити колії Центрального вокзалу Каліфорнії і далі — самотній поїзд, який мчав на північ, товарняк, який у третьому вагоні, оздобленому ґратами на вікнах і важкими сталевими дверима, перевозив ув’язнених. На околиці Фонтани, на пагорбах, що височіли уздовж колій, на поїзд чекала маленька армія.

Дев’ять поліцейських машин, шістнадцятеро осіб у протигазах і з короткоствольними помповиками. У пагорбах засіли снайпери, двоє автоматників, троє гранатометників з димовими гранатами. У місці, де рейки різко повертали, на колію викинули труп величезного оленя.

Їм видали зброю і протигази.

— Ваш приятель Клекнер дзвонив на командний пост і передав, що цю жінку на прізвище Ротштейн знайшли мертвою у власній квартирі. Або сама повісилася, або хтось їй допоміг. Так чи інакше, вона могла встигнути пронести у вагон зброю. У потязі також перебуває шестеро осіб залізничників та четверо охоронців. Ми влаштуємо тут димову завісу і запитаємо пароль — у кожного тюремного потяга є свій пароль. Якщо назвуть — попередимо їх і будемо чекати. Якщо не назвуть — ідемо на штурм.

Почувся гудок потяга.

— Приготуватися! — закричав хтось.

Снайпери залягли. Гранатометники також сховалися неподалік. Стрільці побігли займати вигідні позиції за найближчими соснами — Бад також сховався за одним із дерев. Позаду нього став Сміттє-Джек.

Поїзд пішов на поворот і раптом почувся різкий скрегіт гальм, з-під колес посипалися іскри. Двигун затих — і потяг зупинився просто перед оленем на колії.

— Служба шерифа, — заговорив мегафон. — Назвіть пароль!

Мовчання — а потім фальшивий пташиний свист.

Гранатометники дали залп по вікнах — гранати вибили скло, прослизнули між ґратів. Автоматники підбігли до потрібного вагона й розстріляли двері.

Дим, крики.

— Давай! — крикнув хтось.

Із дверей повалив дим, з нього вибігли люди у формі кольору хакі; снайпер миттєво зняв одного із них.

— Ні, це наші! — знову пролунав крик

Копи розбіглися по вагону — у протигазах, зі зброєю напоготові.

— Вони в іншому вагоні! — крикнув Джек, схопивши Бада за плече.

Бад застрибнув у сусідній вагон. Відчинив двері і побачив на порозі мертвого охоронця — зеки кинулися навсібіч.

Він вистріляв усю обойму, перезарядився, знову вистріляв. Завалив трьох, іще один взяв його на мушку. Бад перезарядився, вистрілив, не влучив, але ящик позаду в’язня розлетівся в друзки. На підніжку, поспішаючи на допомогу застрибнув Джек — просто під кулю ув’язненого. Той вистрілив — і Джек, отримавши кулю в обличчя, крутнувся в повітрі й завалився на рейки.

В’язень кинувся тікати. Бад натиснув на гачок, але магазин був порожній. Він кинув помповик, дістав свій револьвер — один, два, три, чотири, п’ять, шість пострілів у спину втікачеві, кілька з них увійшли вже у тіло мерця. Зовні почувся галас — зеки метушилися біля тіла Сміттє-Джека на колії. Люди шерифа розстріляли їх майже впритул — повітря від крові стало на мить червоним.

Вибухнула димова граната — і Бад побіг до наступного вагона. Там було справжнє пекло: білі хлопці в джинсових костюмах розстрілювали чорних хлопців у джинсових костюмах, а охоронці в хакі стріляють по тих і інших. Він зістрибнув з потяга й побіг під захист дерев.

Уся колія була завалена тілами.

Снайпери легко знімали в’язнів, мов качок на полюванні.

Бад рвонув у сосни, до своєї машини, і виїхав на колію, шкребучись об рейки мостом. Потім викрутив кермо, і з’їхав під укіс, ковзаючи колесами по гравію. Спустившись, він побачив іще одну машину, біля якої стояв високий чоловік. Бад впізнав його — і дав по газах, аби тільки розчавити цю тварюку.

Чоловік кинувся навтьоки. Бад в’їхав у бік чужого автомобіля, і автомобіль від удару зупинився. Бад виліз — у голові в нього паморочилося, обличчям текла кров. Собачник Перкінс наближався до нього, стріляючи на ходу.

Одна куля влучила Бадові в ногу, інша — у бік. Дві пройшли повз, ще одна влучила у плече, потім він знову схибив і кинув револьвер на землю, вихопивши ножа. Бад помітив на його пальцях важкі персні.

Собачник вдарив його ножем. Бад відчував, як лезо входить у груди, намагався стиснути кулаки, але руки його не слухалися. Собачник нахилився до нього, гидко усміхнувся — і Бад, зібравшись із силами, завалив йому коліном по яйцях і відкусив носа. Перкінс заволав від болю; Бад вчепився йому зубами в руку, навалившись на виродка усією своєю вагою.

Вони зчепилися; Перкінс верещав, як тварина. Бад бив його головою об землю, відчуваючи, як із кожним ударом все більше виходить із суглоба його рука.

Собачник впустив ножа. Бад підібрав його, але раптом його осліпив блиск перснів, якими виродок убивав беззахисних жінок. Він кинув ножа і забив Перкінса до смерті своїми голими, зраненими руками. 

Розділ 76

Маєток Петчетта лежав у руїнах — майже гектар сміття і попелу. Шматки черепиці на газоні, у басейні — понівечена вогнем пальма. Сам будинок перетворився на купу каміння, заваленого попелом. І ось тут, посеред усіх цих розвалин, було сховано замінований сейф.

Ед почав продиратися крізь руїни. Девід Мертенс десь зник. але ж він повинен був зазирнути сюди, інакше й бути не могло.

Підлога провалилася на фундамент — треба було вигрібати звідти все це дерево. Гори трісок, купи мокрого ганчір’я — ані сліду металевого блиску. Роботи тут було — на тиждень для десятьох, і ще не обійтися без спеціаліста з розмінування. Ед обійшов будинок з іншого боку.

На задньому цементованому ґанку валялися залишки обгорілих меблів. У бетоні не було ані тріщин, ані вибоїн, ані найменшого сліду дірки під сейф. Будиночок при басейні також перетворився на гору сміття.

Деревина лежала тут метровим шаром — Мертенс не став би шукати тут, він би з такими завалами не впорався. Він підійшов до басейну — обвуглені пляжні крісла, плавуча платформа. Раптом він побачив у воді чеку від ручної гранати.

Ед штовхнув стовбур пальми, що плавав у воді. Між листям застрягли шматочки порцеляни, стовбур пальми був посічений шрапнеллю. Ед прихилився до води й поглянув уважніше: у воді плавали капсули, чорні квадратики, схожі на капсюль-детонатори. У неглибокому кінці басейну на сходинках відвалився шматок штукатурки — там було видно оголені металеві ґрати і ще більше пігулок. Ед уважніше придивився до галявини — від басейну до будинку бігла доріжка начисто випаленої трави

Підходи до сейфа. Гранати й динаміт, що забезпечували безпеку схованці. Напевно, гігантська пожежа знешкодила увесь боєприпас, хоча, можливо, й ні.

Ед стрибнув у воду, відламав шматок штукатурки — на поверхню спливли ще пігулки й піднялися бульбашки повітря. Він взявся віддирати штукатурку двома руками — гіпс, вода, бульбашки, а ось і покручені металеві дверцята. Пігулки тепер спливали, ніби їх викидало на поверхню виверженням вулкана, всередині сейфа виявилися запаяні у пластик папки, стоси грошей та пакунки з білим порошком. Ед діставав це добро із сейфа, поки той не перетворився просто на глибоку і чорну нору. Потім, стікаючи водою, почав тягати пакунки до машини — сонце палило нещадно, і коли він закінчив, то вже майже висохнув. Він востаннє підійшов до сейфа — помацав іще і прощальним рухом вигріб залишки таблеток.

У прогрітій сонцем машині Ед швидко зігрівся. Він під’їхав до акторської школи Дітерлінґа, перестрибнув через паркан.

Там царювала тиш — субота, занять не було. Типовий гральний майданчик — баскетбольні кільця, розмітка під софтбол. Де тільки можливо, намальований Мучі Маус.

Ед пішов до південного боку огорожі — найближчого до будинку Біллі Дітерлінґа. Подряпавши руки об металеву сітку, переліз. На асфальті були темні плями — кров, слід дуже легко відстежити.

Краплі крові вели через майданчик, сходами вниз до бойлерної. На дверній ручці було видно криваві сліди, усередині горіло світло. Він дістав револьвер Бада Вайта і увійшов.

Девід Мертенс був тут — зіщулився у кутку. У кімнатці панувала задуха — смерділо потом і кров’ю, якими був просякнутий одяг Мертенса. Він вишкірився й затремтів. Ед жбурнув йому жменю пігулок.

Той схопив їх і проковтнув у мить ока. Ед прицілився йому у відкритий рот, але так і не зміг вистрілити. Мертенс уп’явся в нього поглядом. Час ніби застигнув — нікого, окрім них двох, у всьому Всесвіті не лишилося. Раптом Мертенс заснув, закопиливши губи і показуючи ясна. Ед поглянув на нього, намагаючись викликати у собі лють до нього. Але де там.

Ед знову почав відчувати час, але тепер він полетів набагато швидше, ніж мав би. Судові засідання, психіатрична експертиза, Престон Екслі, якого усі шпиняють за те, що випустив цього монстра. Палець його закам’янів на спусковому гачку — він все одно не міг цього зробити.

Ед підняв психа й потягнув до машини.

***

Санаторій «Тихий океан» у каньйоні Малібу. Ед попросив охоронця викликати йому доктора Лакса — мовляв, капітан Екслі хоче віддячити йому за послугу.

Охоронець показав йому місце, вільне для парковки. Поставивши машину, Ед розірвав сорочку на Мертенсі. Жорстко — цей чоловік, здавалося, увесь вкритий шрамами.

У машину зазирнула голова Лакса. Ед дістав два пакети порошку, дві пачки тисячедоларових банкнот і опустив заднє скло.

Лакс підійшов і зазирнув на заднє сидіння.

— Упізнаю роботу. Дуґлас Дітерлінґ.

— І все?

Лакс тарабанив пальцями по пакету з порошком.

— А це — від покійного Пірса Петчетта? Не треба гніватися. Я чув, що і ви далеко не бойскаут. Чого ви хочете?

— Аби про цього чоловіка дбали й надійно охороняли до кінця його життя.

— Що ж, прийнятне прохання. Але що це — співчуття чи страх за репутацію майбутнього губернатора?

— Не знаю.

— Нечасто почуєш таку відповідь від капітана Екслі. Ходіть прогуляйтеся трошки по території — мої хлопці все зроблять.

Ед вийшов на терасу, звідки відкривався чудовий вид на океан. Сонце, хвилі, а в глибині, можливо, когось пожирають акули. Хтось позаду нього увімкнув радіо:

— …нові відомості про невдалу спробу втечі з тюремного поїзда. Речник дорожнього патруля повідомив пресі, що на сьогодні число жертв — двадцять вісім ув’язнених, семеро охоронців та членів бригади залізничників. Також було поранено чотирьох співробітників служби шерифа й застрелено сержанта Джона Вінсеннса, знаменитого лос-анджелеського поліцейського, колишнього консультанта серіалу «Жетон честі». Напарник сержанта Вінсеннса, сержант поліції Лос-Анджелеса Венделл Вайт, у критичному стані перебуває в центральному шпиталі округу Фонтана. Вайт наздогнав і убив людину, чиїм завданням було підібрати втікачів — Барта Артура Перкінса на прізвисько «Собачник», музиканта зі зв’язками в кримінальному світі. Лікарі зараз борються за життя відважного поліцейського, хоча шансів на те, що він виживе, — обмаль. Капітан Джордж Рейчліс із дорожнього патруля Каліфорнії назвав цю трагедію…»

Через сльози в очах Ед не бачив океану.

— Дякую, що штовхнув, — сказав Вайт, підморгнувши йому.

Ед обернувся.

Монстр, наркотики, гроші — усе зникло.

Розділ 77

У басейні було сховано: 9,5 кг героїну, $871 400 готівкою, копії компромату Сіда Гадженса. Були там і фотографії, і докладні відомості про злочинну діяльність Пірса Петчетта. Ім’я «Дадлі Сміт» у матеріалах не з’являлося — так само як імена Джона Стомпанато, Барта Артура Перкінса, Ейба Тайтелбаума, Лі Вакса, Дот Ротштейн, сержанта Майка Брюнінґа, офіцера Діка Карлайсла. Коулмен Стейн, Сел Бонвентре та Джордж Маґдалено були вбиті під час втечі. Дейві Ґолдмана намагалися ще раз допитати у клініці Камарільйо, але нічого притомного від нього не дістали. Окружний патологоанатом Лос- Анджелеса заявив, що смерть Дот Ротштейн настала в результаті самогубства. Девід Мертенс перебував під надійною охороною в санаторії «Тихий океан». Родичі трьох невинних жертв стрілянини у «Кошерному Ейбі» подали в суд на поліцію Лос-Анджелеса за недбальство. Невдала спроба втечі на певний час стала головною новиною країни, діставши від журналістів назву «Джинсова бійня». Ті в’язні, яким пощастило вибратися живими із цієї м’ясорубки, розповіли детективам зі служби шерифа, що в результаті сварки між озброєними в’язнями «зброя опинилася в інших руках» і ті звільнили всіх ув’язнених. Тоді почалися розборки на расовому підґрунті, що прирекло втечу на провал ще навіть до втручання представників влади.

Джек Вінсеннс посмертно отримав медаль «За доблесть». На похорон нікого із Управління поліції не запросили, а вдова відмовилася зустрітися з капітаном Едом Екслі.

Бад Вайт щосили боровся за життя. Він залишався у відділенні інтенсивної терапії центрального шпиталю округу Фонтана. Він пережив шок, значні неврологічні пошкодження, втратив майже половину крові. З нимневідступно була Лінн Брекен. Він не міг говорити, але відповідав на питання рухами голови. Шеф Паркер теж заявився до нього в лікарню і вручив медаль «За доблесть», але Бад вивільнив руку із бандажа на плечі і жбурнув медаль йому в обличчя.

Минуло десять днів.

Склад у Сан-Педро згорів дощенту: на згарищі знайшли залишки порнографічних журналів. Детективи визначили, що там діяв палій-професіонал, але ніяких слідів виявити не вдалося. Будівля належала Пірсу Петчетту. Повторно допитали Честера Йоркіна та Лоррейн Мелвесі, але нічого вартого уваги вони не сказали, і їх відпустили на волю.

Ед Екслі спалив героїн, а гроші й документи сховав. У його підсумкових звітах про розслідування справи «Нічної сови» ім’я Дадлі Сміта не згадувалося, як і той факт, що Девід Мертенс, визнаний убивцею Сіда Гадженса, Біллі Дітерлінґа та Джеррі Марсаласа, причетний і до страшної смерті Віллі Веннерголма і п’ятьох інших дітей у 1934-му році. Також ніде у зв’язку з цими подіями не згадувалося ім’я Престона Екслі.

Шеф Паркер скликав прес-конференцію. На ній він оголосив, що справу «Нічної сови» розкрито — цього разу по-справжньому. Бійню в забігайлівці влаштували Барт Артур «Собачник» Перкінс, Лі Вакс та Ейбрагам Тайтелбаум. Мотив — бажання вбити Діна Ван Ґелдера, колишнього зека, який видавав себе за Делберта «Дюка» Кеткарта, за якого його і прийняли під час першого розслідування. Стрілянина була задумана як акт залякування Пірса Моргауса Петчетта (він і сам нещодавно став жертвою вбивства), щоб віджати в нього його бізнес із виробництва та поширення порнографії, наркотиків та надання послуг проституток. Генеральний прокурор штату, вивчивши 114-сторінковий рапорт Еда Екслі, заявив, що в нього претензій і питань немає, — і закрив справу. Розв’язавши загадку «Нічної сови», Ед Екслі знову заслужив повагу й довіру, церемонію присвоєння йому звання інспектора транслювали по телебаченню.

Наступного дня Престон Екслі оголосив про свій намір балотуватися в губернатори від Республіканської партії.

Джонні Стомпанато, повернувшись із Акапулько, переїхав до Лани Тернер у Беверлі-Гіллс. За ним стежили сержанти Двейн Фіск та Дон Клекнер, але він сидів вдома і нікуди особливо не вибирався.

Шеф Паркер і Ед Екслі вважали його чудовим «бонусом» — це був останній із живих нападників на «Нічну сову», якого в разі чого можна буде кинути в пащу ненаситній публіці, тимчасово заспокоєній убивством справжніх злочинців. Звичайно, як тільки Стомпанато залишить Беверлі Гіллс і з’явиться у Лос-Анджелесі, його належало тут же заарештувати. Паркер хотів, щоб затримання відбулося за всіма правилами, і був готовий задля цього почекати.

Справа «Нічної сови», так само як і вбивства Біллі Дітерлінґа та Джеррі Марсаласа, не сходила із перших шпальт газет. Але нікому навіть на думку не спало, що ці злочини пов’язані між собою. Тіммі Валберн від коментарів відмовився. Реймонд Дітерлінґ опублікував прес-реліз, у якому висловив жаль за сином, який пішов так рано. Після цього він на знак жалоби на місяць закрив Дрімленд. Він жив відлюдником у своєму будинку в Лаґуна-Біч, лише в компанії його подруги та помічниці Інес Сото.

Сержант Майк Брюнінґ та офіцер Дік Карлайсл нібито так і перебували у відрядженні за межами штату.

Капітан Дадлі Сміт став однією із центральних фігур прес-конференцій, присвячених справі «Нічний сови». На прощальній вечірці на честь Тада Ґріна Сміт виголосив тост на честь свіжоспеченого інспектора поліції Лос-Анджелеса — Еда Екслі. Здавалося, його абсолютно не турбувало те, що Стомпанато залишався на волі, що за ним встановили цілодобове стеження — отже, просто прибрати його не вийде. Так само його не турбував той факт, що в найближчому майбутньому Стомпанато міг опинитися за ґратами.

Ані Престон Екслі, ані Реймонд Дітерлінґ, ані Інес Сото не привітали Еда Екслі із просуванням по службі та відновленням репутації.

Ед розумів, що їм усе відомо. Він припускав, що Дадлі також усе відомо. Вінсеннс — мертвий, Вайт ледве-ледве живий. Залишався тільки Боб Ґаллодет, але Ґаллодет нічого не знає про деталі зв’язку Престона Екслі зі справою Атертона.

Ед відчував, що готовий вбити Дадлі Сміта на місці.

Ґаллодет на це резонно заперечував, що так він поховає самого себе.

Вони вирішили зачекати і все підготувати.

Але Бад Вайт — чекати, знаючи, що він також усе знає, було просто неможливо.

Він мав катетери на обох руках, шини на пальцях. На грудях — три сотні швів. Кулі розтрощили кістки, розірвали артерії. У черепі він мав сталеву пластину. Доглядала за ним Лінн Брекен. Коли заходив навідатися Ед, вона ховала від нього погляд. Бад не говорив, та й узагалі були сумніви, що він зможе заговорити в майбутньому. Але в очах його чітко видно було питання: Що з Дадлі? Що з твоїм батьком? Що ти збираєшся із цим всім робити? Він все намагався показати пальцями латинську літеру V — знак перемоги. Лише під час третього свого візиту Ед нарешті зрозумів: це означало мотель «Вікторія», де опрацьовували злочинців хлопці із Відділу організованої злочинності.

Він поїхав туди. Там знайшов детальні матеріали до розслідування вбивств повій, яке вів Бад Вайт. Це було приголомшливо — записи обмеженого мужлана, який перевершив і самого себе і всіх розумників. Там було стільки незгасного гніву у тому його розслідуванні, і зрештою — абсолютне правосуддя, не заради підвищення по службі чи слави. Лише з одного рядочку про братів Енґлеклінґів у записах Бада Вайта Ед зрозумів, що їхній вбивця досі гуляє на волі. Кімната № 11 у мотелі «Вікторія» — там Ед зрозумів, що насправді за людина цей Бад Вайт.

Ед зрозумів, навіщо Бад послав його сюди.

Перевірка у телефонній компанії, одна розмова — і все зійшлося. Він отримав підтвердження і був готовий вершити Абсолютне Правосуддя.

У новинах казали, що Рей Дітерлінґ щодня гуляє по Дрімленду — сподіваючись розрадити своє убите горем серце в спорожнілому казковому королівстві.

Що ж, він влаштує торжество правосуддя — для Бада.

Страсна п’ятниця, 1958 рік. У ранкових новинах — сюжет про те, як Престон Екслі йде на службу до єпископальної церкви Св. Джеймса. Ед Екслі приїхав до мерії і зайшов до офісу Елліса Лоу.

Ще дуже рано — секретарки допоки не було. Лоу сидів за столом і читав газету. Ед постукав у двері.

— Сідайте, інспекторе Ед, — відповів Елліс, підвівши голову.

— Я постою.

— Ось як? Діловий візит?

— Щось схоже на те. Минулого місяця Бад Вайт телефонував вам із Сан-Франциско і повідомив, що підозрює Спейда Кулі в злочинах на сексуальному ґрунті. Ви пообіцяли йому, що кинете на це найкращих слідчих із прокуратури, але так цього і не зробили. Напевно, тому, що Кулі загалом заплатив п’ятнадцять тисяч до вашого потаємного фонду. Ви подзвонили з дому в Ньюпорті до готелю «Білтмор» і поговорили з кимось із членів гурту Кулі. Ви попросили переказати Спейду та іншим, що його розшукує один божевільний коп і добром це може не закінчитися. Вайт зловив Собачника Перкінса — справжнього вбивцю. Але Перкінс звалив провину на Спейда і послав Бада його шукати, напевно, він сподівався, що наш друг Вайт грохне Спейда під час арешту і все обійдеться. А сам Перкінс, якого ви попередили, сховався. До тих пір, поки раптом не з’явився і перетворив Вайта фактично на овоч.

— Нічого з цього ви довести не зможете, — спокійно відповів Лоу. — І з яких це пір вас так турбує доля Вайта?

Ед виклав на стіл папку.

— Сід Гадженс склав на вас ціле досьє. Цікаве чтиво, скажу я вам: здирництво, припинення кримінальних переслідувань за хабарі. Історія із підставою Білла Макферсона — також тут, а в Пірса Петчетта взагалі знайшлася фотографія, на якій ви робите мінет хлопцю-повії. Або вимітаєтеся з цієї посади, або це потрапить у газети.

— Я затягну тебе на дно із собою! — скрикнув Лоу, побілівши, немовби простирадло.

— Гаразд, уперед. Охоче подивлюся.

Він побачив їх іще з шосе: космічний корабель із Дрімленду і снігову шапку «Світу Пола». Парковка перед парком розваг була порожня, він під’їхав до входу, показав охоронцеві жетон. Той кивнув і відчинив ворота.

На центральній алеї було дві фігури. Ед зупинив машину і пішов у їх бік. У суцільній тиші, у яку був занурений парк, кроки відлунювали гучно й моторошно.

Інес помітила його — розвернулася і поклала руку на плече Дітерлінґа. Вони пошепки перекинулися кількома словами; Інес кудись відійшла.

— Інспектор? — промовив Дітерлінґ, обернувшись.

— Доброго дня, містере Дітерлінґ.

— Просто Рей. Чесно кажучи, я здивований, що довелося чекати на вас так довго.

— Ви знали, що я прийду?

— Так. Це ваш батько думав, що ви будете мовчати, і тому продовжує реалізовувати свої плани, але я був впевнений, що ви прийдете. І як добре, що фінальний акорд ми почуємо саме тут.

Через дорогу від них виблискувала штучним снігом фальшива гора.

— Ваш батько, я, Пірс, — сказав Дітерлінґ, — ми всі були мрійниками. У Пірса мрії були збочені, у мене — добрі. Мрії вашого батька завжди були безжальними — підозрюю, як і ваші власні. Пам’ятайте це, молодий чоловіче, виносячи мені вирок.

Ед зіперся на огорожу. Дітерлінґ почав розповідати, дивлячись на штучну гору перед ним.

***

Рік 1920.

Його перша дружина Марґарет, яка народила сина Пола, загинула в автокатастрофі. У 1924-му він одружився вдруге, на жінці на ім’я Дженіс, і вона народила йому Біллі. Ще під час шлюбу із Марґарет Дітерлінг завів роман із не зовсім здоровою психічно жінкою на ім’я Фей Боршар. У 1917 році вона народила йому сина Дуґласа. Дітерлінг платив їй, щоби ніхто не дізнався про існування хлопчика. Він був молодим успішним кінорежисером, не хотів ускладнювати собі життя і був готовий за це платити. Про те, хто батько Дуґласа, знали тільки він та Фей. Сам Дуґлас вважав Рея Дітерлінга добрим другом сім’ї.

Дуґласа виховувала матір; Дітерлінґ частенько до них навідувався, живучи фактично на дві родини: Марґарет померла, Біллі і Пол скандалили з Дженіс настільки сильно, що нещасна жінка одного разу попросила розлучення.

Фей Боршар вживала опіумну настоянку. Показувала Дуґласу порномультфильми, які малював Дітерлінґ, — це була частина схеми Пірса Петчетта, яка допомагала отримувати гроші для фінансування легальних проектів. Мультфільми були відверті й повні жахливих деталей: у них літаючі чудовиська ґвалтували і вбивали людей. Концепцію вигадав Петчетт — він просто викладав на папері свої наркотичні марення, а Рей Дітерлінґ втілював їх у малюнках. Ось так Дуґлас зробився одержимий польотами та сексуальними фантазіями.

Дітерлінґ дуже любив свого сина Дуґласа — попри дивну поведінку та спалахи люті. І зневажав Пола — примхливого, тупого скандаліста. При цьому зовні хлопці були дуже схожі між собою.

Рей Дітерлінґ ставав знаменитим; Дуґлас Боршар помалу божеволів. Він мешкав із Фей та без кінця дивився втілення нічних жахіть свого батька про те, як величезні птахи викрадають зі шкільних подвір’їв неслухняних дітлахів. Ставши підлітком, він почав красти гроші, мучити тварин та потай бігати на стриптиз. В одному із таких місць він і познайомився із Лореном Атертоном — двоє психів знайшли одне одного.

Атертон був одержимий розчленуваннями, Дуґлас — польотами. Обох їх цікавило мистецтво фотографії і збуджували діти. І ось одного разу вони додумалися зібрати собі дитину за власними вподобаннями «із запчастин».

Вони почали вбивати, а розчленувавши дитину, збирали її потім, як пазл, при цьому усе фіксуючи на фотокамеру. Дуґлас вбивав птахів і підбирав своїй дитині крила. Коли їм знадобилося гарненьке обличчя, Дуґлас запропонував взяти Віллі Веннерголма — такий собі жест поваги доброму «дядечкові Рею», ранні роботи якого він так любив. Вони викрали Віллі і вбили жахливою смертю.

Газети називали вбивцю дітей «Доктором Франкенштейном» — вважалося, що це справа рук одного маніяка. Розслідування очолив інспектор поліції Престон Екслі. Доволі швидко він вийшов на Лорена Атертона, який уже відсидів за розбещення дітей.

Він заарештував Атертона, виявив у нього в гаражі сховище із колекцією фотографій. Атертон зізнався, сказав, що робив це сам, аби не ділити ні з ким свою славу Короля Смерті. Преса буквально носила Престона Екслі на руках й оприлюднила його заяву, у якій він закликав усіх громадян, які знають щось про Атертона, дати свідчення.

Рей Дітерлінґ продовжував навідуватися до Дуґласа. Одного разу, залишившись у його кімнаті сам, він знайшов ящик, повний пташиних трупів і обкладених льодом відрізаних дитячих пальчиків. Він миттєво все зрозумів.

І відчув провину — це його мультики створили чудовисько. Він розпитав Дуґласа, і з’ясувалося, що той вештався неподалік шкільного подвір’я того дня, коли викрали Віллі Веннерголма.

Тоді він почав діяти, аби захистити свого сина.

Підкуплений психіатр дав слово мовчати про діагноз Дуґласа: роздвоєння особистості внаслідок хімічного дисбалансу в мозку. Лікування: повністю вилікуватися було неможливо, але можна було приймати пігулки, щоб жити відносно нормальним життям. Рей Дітерлінґ дружив із Пірсом Петчеттом, хіміком за освітою, який дуже добре розбирався у всякого роду препаратах. Отже, Пірс подбав про рівновагу внутрішнього світу Дуґласа, а друг Пірчса Террі Лакс — про безпеку тіла.

Лакс створив Дуґласові нове обличчя. Але адвокат Атертона загальмував перебіг судового процесу і будь-що намагався докопатися до істини. Престон Екслі на очах у всього міста шукав свідків. Тоді Рей Дітерлінґ запанікував і розробив відчайдушний план.

Він нагодував Дуґласа та юного Міллера Стентона заспокійливими пігулками. Навчив їх, що казати поліції. Мовляв, вони бачили, як Лорен Атертон вештався біля акторської школи — сам — і бачили, як він викрав Віллі Веннерголма, але вони боялися, що Доктор Франкенштейн вкраде і їх, і тому мовчали. Хлопці виклали свою історію Престону Екслі; він повірив їм, та й убивцю вони впізнали. Атертон свого товариша, який тільки-но вийшов з-під ножа пластичного хірурга, не впізнав.

Минуло два роки. Лорена Атертона судили, винесли смертельний вирок і стратили. Террі Лакс зробив Дуґласу ще одну операцію, щоб знищити його схожість із хлопчиком-свідком. Тримали Дуґласа у приватній лікарні, під дією Петчеттових препаратів та надійною охороною чоловіків-наглядачів. Рей Дітерлінґ щоразу досягав дедалі більшого успіху. А потім одного разу до нього прийшов Престон Екслі.

Він розповів, що до них в поліцію завітала дівчина, яка заявила, що у той день, коли було викрадено Віллі Веннерголма, вона бачила біля акторської школи разом із Лореном Атертоном сина Дітерлінґа — Пола.

Дітерлінґ-то знав, що це був Дуґлас — вони із Полом були дуже схожі. За мовчання він запропонував Екслі велику суму грошей. Престон спершу взяв їх, але потім спробував повернути їх зі словами: «Справедливість. Я повинен заарештувати хлопця».

І тоді Дітерлінґ зрозумів, що під ударом опинилася вся його імперія. І тоді довелося обирати, ким пожертвувати, — вередливим скандалістом Полом чи Дуґласом, якого затягнуло в темні глибини зла з його провини. Дітерлінґ наполіг, аби Екслі залишив гроші у себе, і той цього разу вже не опирався. А потім спитав, чи можна цю справу вирішити без широкого розголосу.

Престон поцікавився, чи насправді винен Пол.

— Так, — відповів Реймонд Дітерлінґ.

— Його треба стратити, — сказав Престон Екслі.

І Реймонд Дітерлінґ погодився.

Він взяв Пола із собою в похід у гори Сьєрра-Невада. Престон Екслі вже чекав їх там. Вони підсипали хлопцеві в їжу снодійне; Екслі застрелив його уві сні і закопав. Потім вони заявили, що Пол загинув під час сходження лавини, і світ повірив у цю брехню. Дітерлінґ думав, що після цього зненавидить Екслі. Але на його обличчі він прочитав ціну справедливості і зрозумів, що насправді ця людина — також жертва. Тепер вони були пов’язані кров’ю. Престон Екслі пішов з поліції й почав розвивати будівельний бізнес, стартувавши на отримані від Дітерлінґа гроші. Коли вбили Томаса Екслі, Рей Дітерлінґ був першим, кому він подзвонив. Із трясовиння смертей і страшних таємниць вони вибиралися разом.

— Словом, такий собі гепі-енд, — закінчив розповідати Дітерлінґ.

Еду цієї миті здавалося, що весь світ регоче із його тупості — навіть фальшиві гори, річки та ракети.

— Отже, про Дуґласа батько не знає? Він вважає, що вбивцею був Пол?

— Так. Ти пробачиш мене? Заради твого батька.

Пальці Еда намацали застібку. Золотий дубовий листочок — інспекторський значок Престона Екслі. До Еда він перейшов від Томаса.

— Ні. Збираюся надіслати у журі присяжних округу рапорт із проханням видати ордер на ваш арешт у зв’язку зі звинуваченням у вбивстві вашого сина.

— Даси мені тиждень, щоб упорядкувати справи? Навряд чи людині, настільки знаменитій, як я, вдасться кудись утекти.

— Добре, — відповів Ед і пішов до машини.

Макет шосе зник, на його місце тепер були гори рекламних плакатів. Арт Де Спейн розпаковував брошури — бандаж з руки зняли, а на руці було чітко видно шрам від кулі.

— Привіт, Едді.

— Де батько?

— Скоро повернеться. До речі, вітаю із підвищенням до інспектора. Я мав подзвонити тобі, але мене тут зовсім засмикали — і я забув…

— Батько мені теж не подзвонив. Усі ви вдаєте, ніби все в порядку.

— Едді…

На стегні у Арта видно горбик — він так і не відмовився від звички ходити зі зброєю.

— Я щойно розмовляв із Реєм Дітерлінґом.

— Ми не думали, що ти на це підеш.

— Арте, віддай мені свій пістолет.

Де Спейн, тримаючи зброю за дуло, передав йому револьвер. «Сміт-і-Вессон», тридцять восьмого калібру, із нарізкою для глушника.

— Чому?

— Едді…

Ед витрусив патрони із барабана.

— Дітерлінґ усе мені розповів. А ти вже тоді був його помічником.

— Ти ж мене знаєш, Сонячний Джиме, — із гордістю відповів Де Спейн, — я зробив це заради Престона. Я завжди був відданим помічником.

— І про Пола Дітерлінґа ти також знав?

Арт забрав у Еда свій револьвер.

— Так, мені вже давно відомо, що справжнім вбивцею був не він. Я це розумів цілком випадково, ще в році десь так 1948-му. Виявилося, що на момент викрадення Віллі Веннерголма хлопчина був в іншому місці. Не знаю, чи було про це відомо Рею, але я не міг розбити серце Престону й розповісти йому, що він убив невинного хлопця. Я не мав права зруйнувати його дружбу з Реєм — це б також його доконало. Ти ж знаєш, мене завжди цікавила справа Лорена Атертона. Мені завжди хотілося зрозуміти, хто ж таки насправді убив тих дітей.

— Але так і не дізнався.

— Ні, — похитав головою Де Спейн.

— Розкажи мені про братів Енґлеклінґів, — сказвв Ед.

Арт підняв верхній плакат і показав його: там був зображений Престон в оточенні бетонних блоків.

— Якось я зайшов у Бюро. У 1953-му, якраз коли це все почалося. І побачив на дошці оголошень у Відділі моралі ці знімки. Гарні моделі, ланцюжок із тіл і все таке. Ці фотки одразу змусили мене згадати про Атертона, але справа в тому, що ті знімки бачили всього кілька осіб — ми із Престоном та ще кілька офіцерів. Я спробував було простежмти, звідки взялися ці фотографії, але зайшов у глухий кут. Пізніше я дізнався, що брати Енґлеклінґи дали показання стосовно бійні в «Нічній сові» і за їхньою версією в тій справі не останню роль відігравала якраз ця порнуха, але тобі ця версія здалася несерйозною, і ти на неї забив. Однак я відчув, що вони можуть мати рацію, взявся їх шукати, але не зміг знайти. І тільки минулого року мені стало відомо, що вони працюють в друкарні неподалік від Сан-Франциско. Я поїхав туди поговорити із ними. Усе, що мені було потрібно, — з’ясувати, хто робив знімки.

У своїх звітах Бад Вайт зазначав, що на тілах Енґлеклінґів були сліди жорстоких катувань.

— Просто поговорити? Мені відомо, як ти з ними поговорив.

— Вони подумали, що я шантажист, — з гордим виглядом відповів Де Спейн. — І взагалі, усе пішло не так, як я планував. У них були негативи порнознімків, і я спробував вивідати в них імена моделей. Ще в них був героїн та психотропні препарати. Вони сказали, що знають одного багатого татка, який збирається підкорити світ сумішшю героїну із якоюсь забійною фармацевтикою, але вони можуть зробити краще. Вони сміялися з мене, називали «дідом». Упевнений, вони знали, хто робив порнофотки. Словом… Не знаю, як це сталося, але в якийсь момент мені конкретно зірвало дах. Думаю, мені здалося, що це вони вбивали тих дітей. Можливо, мені здалося, що вони якось можуть зашкодити Престону. Едді, вони просто знущалися з мене. Срані пушери, які порівняно із Престоном — комашки. Ну, словом, цей «дід» їх обох і угрохав.

Руки в нього затремтіли так, що він випадково розірвав плакат.

— Ти двох чоловік замочив нізащо.

— А чорта з два — було за що. Заради Престона. Благаю тебе, не кажи йому про це.

«Також жертва». Чи може жертва справедливості закрити очі на несправедливість?

— Едді, благаю тебе, йому не можна знати. І він не повинен дізнатися, що Пол Дітерлінґ був просто невинним хлопчиком. Едді, благаю.

Ед відштовхнув його і увійшов в будинок. Гобелени на стіні в кімнаті матері змусили його згадати про Лінн. У своїй старій кімнаті він подумав про Бада і Джека. Будинок був куплений і оздоблений за брудні гроші, і тепер цей бруд було відчутно всюди. Він спустився вниз і побачив у дверях батька.

— Едмунде!

— Я заарештую тебе за вбивство Пола Дітерлінґа. Повернуся через кілька днів. Готуйся.

— Пол Дітерлінґ був психопатом-убивцею, і він точно заслуговував на те, що я з ним зробив, — відповів Престон, не змигнувши й оком.

— Він був невинний. Це — умисне вбивство за обтяжувальних обставин.

Ані м’яз не поворухнувся на його обличчі. Твердий, мовчазний, непохитний взірець моральності.

— Едмунде, здається, в тебе нерви розігралися,

— Будь ти проклятий за все, що ти зі мною зробив! — крикнув Ед і вийшов із будинку, минаючи батька.

Він поїхав у центр, до «Тихого океану»: чудове місце, де вічно повно приємних людей. Ґаллодет був біля барної стійки, потягував мартіні.

— Погані новини про Дадлі. Тобі це не сподобається.

— Не знаю, чи можуть бути новини гірші за ті, що я вже почув сьогодні,

— Справді? Дадлі вийшов сухим із води — щойно дочка Лани Тернер прирізала Джонні Стомпанато. Фіск чергував через вулицю й бачив, як туди набігло копів із відділка «Беверлі-Гіллс», а труп Джонні забрала машина з моргу. Свідків, які могли би розповісти про Дадлі — нуль, доказів на Дадлі — нуль. Чудово, приятелю.

Ед схопив келих мартіні і махом проковтнув його.

— Та хрін із ним — з тим Дадлі. Я приховав у надійному місці купу Петчеттових грошей, і я знищу цього ірландського виродка, хай скільки б часу в мене це зайняло і чого б воно мені коштувало, приятелю.

— Можна поділитися із вами спостереженням, інспекторе? — розреготався Ґаллодет.

— Звісно.

— Ти з дня у день дедалі більше нагадуєш Бада Вайта.

КАЛЕНДАР

Квітень 1958

УРИВОК: «Лос-Анджелес Таймс», 12 квітня

ВЕЛИКЕ ЖУРІ ПРИСЯЖНИХ РОЗГЛЯНУЛО ДОКАЗИ ПО «НІЧНІЙ СОВІ»; СПРАВУ ОГОЛОШЕНО ЗАКРИТОЮ

Минуло майже п’ять років відтоді, коли було вчинено цей зухвалий злочин і місто та округ Лос-Анджелес офіційно попрощалися з «каліфорнійським злочином століття» — сумновідомою справою про бійню в «Нічній сові».

16 квітня 1953 року троє озброєних головорізів увірвалися до цілодобового кафе «Нічна сова» на бульварі Голлівуд і розстріляли трьох працівників закладу, а також трьох клієнтів. На думку поліції, мотивом злочину стало пограбування, і невдовзі підозра впала на трьох молодих негрів, яких тут же заарештували. Ці троє: Реймонд Коутс, Тайрон Джонс та Лерой Фонтейн — пізніше втекли із в’язниці й були застрелені під час повторного арешту. За словами окружного прокурора Елліс Лоу, перед самою втечею вони зізналися у скоєному, а отже, справу закрили.

Але через чотири роки і десять місяців в’язень тюрми Сан-Квентін на ім’я Отіс Джон Шортелл зробив заяву, завдяки якій громадськість повірила в те, що до бійні в «Нічній сові» трійця молодих негрів не мала жодного стосунку. Шортел заявив, що в той час, коли невідомі напали на кафе, і Коутс, і Джонс і Фонтейн були з ним — усі вони брали участь у груповому зґвалтуванні молодої жінки. Зізнання Шортелла, підтверджені за допомогою детектора брехні, спричинили публічний скандал і, врешті-решт, змусили поліцію провести нове розслідування.

Ще більше проблем поліції додало вбивство братів Пітера та Бакстера Енґлеклінґів, що сталося 25 лютого. Брати, яких свого часу підозрювали в торгівлі наркотиками, під час першого розслідування бійні в «Нічній сові» зробили заяву, у якій висували гіпотезу, що справжньою причиною вбивств у кафе була боротьба за ринок розповсюдження порнографії. Убивство Енґлеклінґів не розкрили. За словами шерифа округу Марін, лейтенанта Юджина Гетчер: «Жодних слідів. Але ми зробимо все, що в наших силах».

Отже, почався перегляд справи про бійню в «Нічній сові», але цього разу взяли до уваги й ниточку порнобізнесу. 27 березня було застрелено у власному маєтку в Брентвуді багатого бізнесмена Пірса Моргауса Петчетта, а ще через два дні офіцери поліції застрелили Ейбрагама Тайтелбаума, 49 років, і Лі Пітера Вакса, 44 років — його імовірних убивць. Пізніше того ж дня відбулася сумнозвісна «Джинсова бійня». У числі злочинців було вбито і Барта Артура Перкінса на прізвисько «Собачник», музиканта, який мав дуже багато зв’язків серед криміналітету. За даними розслідування, бандитами, які у 1953-му році напали на «Нічну сову» і вбили там шістьох осіб, були Тайтелбаум, Вакс та Перкінс. Наводимо слова капітана поліції Лос- Анджелеса Дадлі Сміта: «Вбивства в «Нічний сові» — це результат грандіозної схеми, пов’язаної із боротьбою за ринок огидної порнографії, яка знищує людські душі. Тайтелбаум, Вакс і Перкінс хотіли вбити торговця порнографією Делберта Кеткарта на прізвисько «Дюк» і відібрати його бізнес. Утім, насправді їхньою жертвою став Дін Ван Ґелдер — злочинець, який видавав себе за Кеткарта і який, зі свого боку, намагався віджати бізнес у Кеткарта. Справа «Нічної сови» назавжди залишиться прикладом того, як на розслідування можуть впливати жорстокі повороти примхливої долі, і я радий, що ми нарешті з чистим серцем можемо закрити цю справу».

А інспектор Едмунд Екслі, який тоді був капітаном і очолив повторне розслідування, заявив, що справу розкрито остаточно, попри те, ходять чутки, буцімто був і четвертий убивця, який несподівано загинув якраз перед тим, як поліція мала його заарештувати.

«Це просто нісенітниця, — заявив Екслі. — Я надав великому журі присяжних надзвичайно вичерпний звіт про справу, та ще й сам дав дуже детальні свідчення. Мої висновки прийняли. Усе, справу закрито».

Але ж якою ціною! Шеф детективів поліції Лос-Анджелеса Тад Ґрін, який невдовзі має піти у відставку та перейти на службу в прикордонний патруль, зазначив: «За витратами та кількістю задіяних людино-годин, справі «Нічної сови» немає рівних. Такі випадки трапляються раз на все життя, і ми заплатили дуже-дуже високу ціну за те, аби розкрити цей злочин».

УРИВОК: «Лос-Анджелес Міррор Ньюс», 15 квітня

ВІДСТАВКА ЛОУ ШОКУЄ СЕРЕДОВИЩЕ ЮРИСТІВ

Як грім серед ясного неба пролунала в середовищі юристів звістка: 49-річний окружний прокурор Елліс Лоу раптово подав у відставку, обірвавши свою блискучу політичну кар’єру? Лоу оголосив про свою відставку на регулярній щотижневій прес-конференції, пославшись на нервове виснаження і бажання повернутися до приватної адвокатської практики. Джерела в прокуратурі повідомляють, що такий вчинок зовсім не в дусі Елліса Лоу. Його підлеглі приголомшені: Лоу має щасливий, бадьорий і здоровий вигляд.

Головний слідчий прокуратури Боб Ґаллодет сказав нашому журналісту:

— Якщо чесно, я просто в шоці, а мене шокувати складно. Які були мотиви Елліса? Гадки не маю, спитайте краще у нього. Сподіваюся тільки, що, коли муніципалітет обиратиме виконавчого обов’язків окружного прокурора, це буду я.

Після того як минувся шок, спричинений звісткою про відставку Елліса Лоу, на його адресу посипалися схвальні відгуки. Шеф поліції Лос-Анджелеса Вільям Г. Паркер назвав Лоу «рішучим та чесним ворогом злочинності», а помічник Паркера капітан Дадлі Сміт зазначив: «Нам бракуватиме Елліса. Він був відданий справі встановлення справедливості». Губернатор Найт і мер Норріс Поулсон відправили Лоу телеграми, у яких просили його переглянути своє рішення. Сам же Лоу від будь-яких коментарів ухиляється.

УРИВОК: «Лос-Анджелес Геральд Експрес», 19 квітня

САМОГУБСТВА У ДРІМЛЕНДІ: СКОРБОТА І ШОК

Їх усіх знайшли разом у Дрімленді, тимчасово закритому на знак жалоби за трагічно загиблим сином великої людини. 64-річний Престон Екслі, колишній офіцер поліції Лос- Анджелеса, будівельний магнат і політик-початківець; 28-річна Інес Сото, директорка зв’язків із громадськістю найбільш знаменитого у світі парку розваг та ключовий свідок у жахливій справі «Нічної сови», і 66-річний Реймонд Дітерлінґ, батько сучасної анімації, геній світу мультиплікації, людина, яка побудувала Дрімленд як данину пам’яті передчасно загиблому синові. Увесь світ і особливо Лос-Анджелес — у жалобі та шоці.

Їх знайшли разом на Центральній алеї Дрімленду минулого тижня. Передсмертних записок ніхто із них не залишив, проте окружний патологоанатом Фредерік Ньюбарр рішуче відкинув припущення про вбивство і заявив, що всі три смерті настали внаслідок самогубства. Як це сталося? Усі вони прийняли смертельні дози рідкого антипсихотичного препарату. Усі випуски новин вмить сповнилися словами співчуття, які рідним та близьким покійних виразили також президент Айзенгавер, губернатор Найт та сенатор Вільям Ноуленд. Екслі і Дітерлінґ залишили заповіти: будівельний магнат заповів свою імперію давньому другу та помічнику Артуру Де Спейну, а статок у розмірі $17 мільйонів — сину Едмунду, офіцерові поліції Лос-Анджелеса. Дітерлінґ залишив своє величезне багатство трасту, розпорядившись, щоб нинішні його гроші і майбутні прибутки Дрімленду було розподілено між декількома добродійними організаціями, які допомагають дітям. Після того як було виконано всі формальності і хвилі скорботи і шоку трохи вщухли, громадськість зацікавилася мотивами потрійного самогубства.

Міс Сото перебувала в романтичних стосунках із сином Престона Екслі — Едмундом — і останнім часом почувалася пригніченою через спекуляції в пресі, спричинені початком перегляду справи «Нічної сови». Реймонд Дітерлінґ був у жалобі за нещодавно убитим сином Вільямом. Однак Престон Екслі перебував у зеніті успіху, закінчивши будівництво в Південній Каліфорнії мережі шосе й висунувши свою кандидатуру на виборах губернатора. Соціологічне опитування, проведене незадовго до його самогубства, продемонструвало, що Екслі впевнено випереджає будь-якого претендента із Республіканської партії. Отже, здається, логічних мотивів зводити рахунки з життям у нього не було. Найближчі люди Престона Екслі — Артур Де Спейн та син Едмунд — коментувати ситуацію відмовилися.

Листи зі співчуттями і жалобні вінки заповнили Дрімленд і будинок Престона Екслі у Генкок-парку. По всьому штату Каліфорнія приспущено прапори. Голлівуд оплакує смерть колоса кінематографу. Усіх цікавить одне-єдине питання: чому?

Престон Екслі і Рей Дітерлінґ були гігантами. Інес Сото була простою дівчиною із важкою долею, що зуміла стати їхньою помічницею та довіреною особою. Перед смертю всі троє доповнили свої заповіти, попросивши піддати кремації їхні тіла й розвіяти прах над океаном. Церемонія відбулася вчора, без відвідувачів та якихось релігійних обрядів. Начальник служби безпеки Дрімленду, відповідальний за церемонію, відмовився вказати точне місце, де упокоївся прах загиблих. Із мільйонів вуст досі не сходить питання: чому?

Не знає на нього відповіді й мер Норріс Поулсон. Але його прощальні слова запам’ятаються нам надовго: «Простіше кажучи, ці двоє чоловіків були символами двох різних подоб Лос-Анджелеса — міста, яке зачаровує, та міста, яке пропонує високі стандарти повсякденного життя. Реймонд Дітерлінґ та Престон Екслі більше, ніж будь-хто інший, символізують велич і силу думки, що і зробили це місто таким, яким воно є». 

Частина п’ята Коли тебе не стане

Розділ 78

Ед стояв у синій уніформі.

Паркер, не ховаючи усмішки, приколов до його плечей золоті зірочки.

— Заступник шефа Едмунд Екслі. Шеф детективів Управління поліції Лос-Анджелеса.

Оплески, блискавки спалахів. Ед потиснув Паркеру руку і оглянув натовп. Там стояли різні політикани, Тад Ґрін, Дадлі Сміт. У кінці зали він помітив Лінн.

Оплески посилилися, він потиснув руки меру Поулсону, Ґаллодету, Дадлі.

— Чудово попрацював, приятелю. З нетерпінням чекаю можливості попрацювати під твоїм керівництвом.

— Дякую, капітане. Не сумніваюся, на нас чекають великі справи.

Дадлі підморгнув йому.

Актова зала муніципалітету була сповнена людьми; Паркер повів натовп до столу з наїдками. Лінн так і залишилася стояти у дверях.

Ед підійшов до неї.

— Повірити не можу, — сказала вона. — Проміняла красунчика із сімнадцятьма мільйонами на інваліда-пенсіонера. Вирушаємо з ним до Арізони. Там повітря корисне для пенсіонерів, та й до того ж я там усе й усіх знаю.

За минулий місяць вона помітно постарішала і стала із неймовірно красивої просто красивою.

— Коли вирушаєте?

— Просто зараз, як тільки я звідси вийду.

— Відкрий сумку.

— Що?

— Просто відкрий.

Лінн слухняно відкрила — Ед вкинув всередину неї обмотаний поліетиленом пакунок.

— Це брудні гроші, так що просадіть їх швидше.

— Скільки там?

— Достатньо, аби скупити всю Арізону. Де Вайт?

— Чекає в машині.

— Я тебе проведу.

Вони непомітно залишили вечірку й вийшли чорним ходом. Біля входу стояв «пакард» Лінн з фіранками на вікнах. Ед підняв їх і зазирнув на заднє сидіння.

Бад Вайт. Гіпс на ногах, поголена і вкрита швами голова. Руки не ушкоджені — такі ж сильні, як колись. Через дротяні фіксатори щелепи Бад мав трохи придуркуватий вигляд.

Лінн стала за кілька метрів від них. Вайт спробував посміхнутися, але вийшла якась страшна гримаса.

— Присягаюся, я прищучу Дадлі, — сказав Ед. — Клянуся тобі.

Вайт схопив його руки і стиснув їх із такою силою, що вони обидва скривилися.

— Дякую, що штовхнув, — сказав Ед.

І Бад посміхнувся, навіть коротко засміявся, попри дроти на щелепі. Ед торкнувся його обличчя.

— Ви стали моєю спокутою, — сказав він.

Угорі гриміла гулянка, чувся регіт Дадлі Сміта.

— Нам час їхати, — сказала Лінн.

— У мене хоча б були шанси?

— Одні отримують цілий світ, а інші — колишню повію й подорож до Арізони. Ти — серед перших, але, Боже мій, я не заздрю тому, що доведеться витримати твоїй совісті.

Ед поцілував її в щоку. Лінн сіла в машину і запнула вікна. Бад притиснув руку до скла.

Ед зі свого боку притиснув майже вдвічі меншу долоню. Машина рушила, а Ед пішов за нею, не відриваючи руки від скла. Потім автомобіль виїхав на дорогу та погудів на прощання.

Золоті зірки.

Ну, ось він і залишився сам-на-сам зі своїми мертвими.

Про автора

Джеймс Еллрой народився в Лос-Анджелесі у 1948 році. З-під його пера вийшов славетний «лос-анджелеський квартет»: «Чорна Жоржина», «Місто гріха», «Секрети Лос-Анджелеса» та «Джаз для білих». Його останній роман «Кров-волоцюга» завершує майстерну «трилогію американського кримінального світу», перші два романи якої — «Американський таблоїд» та «Шість холодних тисяч» — стали бестселерами Sunday Times.

Примітки

1

Битва за Аламо — найвідоміша битва Техаської революції. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)

(обратно)

2

Зрозумів? (Італ.)

(обратно)

3

Матінко! (Ісп.)

(обратно)

4

Зрозуміло? (Ісп.)

(обратно)

5

Виродок, дитя змішаного шлюбу (ісп.).

(обратно)

6

Козел (ісп.). 

(обратно)

7

Корпоративний дух (фр.).

(обратно)

8

Мутки — незаконні схеми; від «каламутити воду» і «ловити рибу в каламутній воді». (Прим. ред.) 

(обратно)

9

Чорні мудаки (ісп.).

(обратно)

10

Абсолютно (ісп.).

(обратно)

11

Придурок (ісп.). 

(обратно)

12

Зрозуміло, видозмінене capisco (іт.).

(обратно)

13

Абсолютно мертві. Зрозуміло? (Ісп.) 

(обратно)

14

Маленький, солоденький (їдиш).

(обратно)

15

Божевільний (їдиш). 

(обратно)

16

Матінко моя! (Ісп.)

(обратно)

17

Усі (ісп.).

(обратно)

18

Абсолютно (ісп.).

(обратно)

19

Лайно (ісп.).

(обратно)

20

Дурний (ісп.).

(обратно)

21

 Шльондра (ісп.).

(обратно)

22

Милий, дорогий (ісп.).

(обратно)

23

Смердючий (їдиш).

(обратно)

24

Hub rachmones — змилуйтеся (їдиш).

(обратно)

25

Te absolve — відпусти (лат.).

(обратно)

26

Пісюн (їдиш).

(обратно)

27

Гомосексуаліст (їдиш).

(обратно)

28

Дурень (їдиш).

(обратно)

29

Зневажливе прізвисько заробітчан із Південно-Східної Азії у XVIII — на поч. ХХ ст.ст.

(обратно)

30

Істина у вині (лат.). 

(обратно)

31

Любий друже. 

(обратно)

32

Paesano — приятель, земляк (іт.). 

(обратно)

33

Звісно (ірл.).

(обратно)

34

Добрий вчинок (івр.). 

(обратно)

Оглавление

Відгуки про Джеймса Еллроя

Джеймс Еллрой Секрети Лос-Анджелеса

  Пролог

  Частина перша Криваве Різдво

    Розділ 1

    Розділ 2

    Розділ 3

    Розділ 4

    Розділ 5

    Розділ 6

    Розділ 7

    Розділ 8

    Розділ 9

    Розділ 10

    Розділ 11

    Розділ 12

    Розділ 13

  Частина друга Бійня в «Нічній Сові»

    Розділ 14

    Розділ 15

    Розділ 16

    Розділ 17

    Розділ 18

    Розділ 19

    Розділ 20

    Розділ 21

    Розділ 22

    Розділ 23

    Розділ 24

    Розділ 25

    Розділ 26

    Розділ 27

    Розділ 28

    Розділ 29

    Розділ 30

    Розділ 31

    Розділ 32

    Розділ 33

    Розділ 34

    Розділ 35

    Розділ 36

    Розділ 37

    Розділ 38

    Розділ 39

    Розділ 40

    Розділ 41

  Частина третя Відділ внутрішніх розслідувань

    Розділ 42

    Розділ 43

    Розділ 44

    Розділ 45

    Розділ 46

    Розділ 47

  Частина четверта Пункт призначення: морг

    Розділ 48

    Розділ 49

    Розділ 50

    Розділ 51

    Розділ 52

    Розділ 53

    Розділ 54

    Розділ 55

    Розділ 56

    Розділ 57

    Розділ 58

    Розділ 59

    Розділ 60

    Розділ 61

    Розділ 62

    Розділ 63

    Розділ 64

    Розділ 65

    Розділ 66

    Розділ 67

    Розділ 68

    Розділ 69

    Розділ 70

    Розділ 71

    Розділ 72

    Розділ 73

    Розділ 74

    Розділ 75

    Розділ 76

    Розділ 77

  Частина п’ята Коли тебе не стане

    Розділ 78

    Про автора

*** Примечания ***