Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців [Клод С. Фішер] (fb2) читать онлайн

Клод С. Фішер Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

Присвячую Аві й Леа, які допомагатимуть розбудовувати майбутнє Америки

Передмова й подяки

Левову частку останніх двадцяти років я присвятив заглибленню в соціальну історію Америки, тож вивчав чимало детальних і водночас виразних досліджень повсякденного життя пересічних людей у часи, що давно минули. Почасти я був просто зачарований оповідями, коли дізнавався про рутинні практики, проблеми і світогляд вирощувачів тютюну, які в XVII столітті боролися з хворобами в Чесапікському регіоні; дівчат із сільських ферм, які їхали працювати на фабриках у штаті Массачусеттс до Громадянської війни у США; підприємців, які докладали всіх зусиль, щоб досягти успіху в нових містах середнього заходу; молодих жінок, які нещодавно вийшли заміж і силкувались облаштувати родинну оселю на безплідних землях західного фронтиру; та сили-силенної інших дійових осіб на сцені американської історії. Занурення в цю літературу дарувало мені не лише навчання, а й насолоду.

Також я прагнув скористатися цими глибокими знаннями, щоб порушити традиційне питання «модерності». Що означало модерне життя (поява промисловості, техніки, великих міст, достатку) для досвіду й особистості пересічних людей? Чи існували суто модерні індивіди, і якщо так, то якими були культура й характер цих індивідів? Соціологія, цебто моя професія, постала як реакція на ці запитання, якими досі захоплюються соціологи.

Ця книжка застосовує те, що я дізнався від соціальних істориків (а також від інших учених), до окремих аспектів питання модерності, точніше, до американської версії модерності. Книжка починається з розгляду основ, які зумовлюють культуру й людський характер: життя, здоров’я, безпека й майно. Модерні американці дістали з усього цього чималу користь. Ця користь спричинила більшу впевненість чи, може, більшу жадобу речей? Після цього книжка звертається до особистих стосунків американців і розповідає про зростання кількості невеликих груп, суспільних діяльностей і варіантів соціального вибору в модерному житті. Дивовижно, але добровільність, що була характерною рисою культури колоніальної Америки (де індивідуалізм поєднувався зі спільнотою), з часом начебто посилювалася й поширювалася. Модерне життя дало змогу багатьом американцям перетворитися на типовіших «американців», стати незалежними людьми в добровільних спільнотах. Врешті, книжка звертається до людського характеру й з’ясовує, чи сучасні американці думають або відчувають інакше, ніж їхні предки. Чи стали, приміром, сучасні американці скептичнішими або тривожнішими? Значно менше, ніж ви можете собі уявити, – ось у чому, хоч це й дивно, полягає відповідь. А втім, американці набули когнітивних навичок і розвинули емоційні звички, які допомогли їм повноцінніше брати участь у культурі добровільності, що характеризує Америку.

*

Передусім маю подякувати соціальним історикам, на чиїх здобутках ґрунтується ця книжка. Їхні зусилля, спрямовані на те, щоб розкрити прожите минуле, – це тривала й важка праця. Самотужки здійснивши окреме історичне дослідження (книжка «Телефонує Америка: соціальна історія телефону до 1940 року»), можу засвідчити, що робота в архівах вимагає серйозної дисципліни. Сподіваюся, я точно відтворював знання соціальних істориків.

Фінансова підтримка створення цієї книжки була хоч і незначною, проте постійною: я отримував невеликі щорічні ґранти від комітету з досліджень у Каліфорнійському університеті в Берклі. Упродовж майже двадцяти років цей комітет фінансував працю багатьох студентів, що допомагали мені опрацювати величезний обсяг літератури. Ось їхні імена: Джон Чань, Крістіна Сьєло, Крістін Ґетц, Ґрем Гілл, Стівен Керр, Бенджамін Муді, Майкл Пелтон, Джон Пеннінґтон, Том Пессах, Емі Шалет, Ліса Стампніцкі, Чарльз Стівенз, Дженніфер Ютрата, Енн Вуд і Річард Вуд. Аві Фішер і Леа Фішер також трішки допомогли.

Коли цей проєкт перетворився на книжку, я дістав користь із того, що частини книжки прочитали Майкл Гаут, Джон Леві Мартін, Пітер Стромберґ, Вівіана Зелізер і Шерон Зукін, а також редактори з соціології Карл Бейкмен і Тім Саллівен. Джеймз Т. Сперроу прочитав і прокоментував усю книжку, як і Пол Дімаджо, який здійснив це з такою енергією й скрупульозністю, що міг би вимагати співавторства.

Для мене було насолодою знов працювати з командою видавництва «University of Chicago Press», яку очолювали легендарний і енергійний редактор Даґ Мітчелл та його асистент Тім Макґаверн. Мері Ґел ретельно відредагувала складний рукопис. Метт Ейвері заслуговує дяки за дизайн книжки, а Леві Стал – за маркетингову кампанію (і назву книжки).

Врешті-решт, я надзвичайно вдячний своїй сім’ї. Мої діти, Аві й Леа, з перших років життя й до дорослого віку терпляче спостерігали за тим, як я ховаюсь у свій кабінет, щоб працювати над цим проєктом. Енн Свідлер відігравала подвійну роль. Чимало соціологів збагнуть, що я використав і запозичив окремі її ідеї, не віддавши їй належного. Пробувши понад третину століття в шлюбі, ви можете чогось навчитися. Вона безмежно й захоплено співчувала моїм починанням та підтримувала їх усі, великі й малі: від вболівання за команду з американського футболу «Нью-Йорк Джаєнтс» і до цього тривалого проєкту. Жінка чеснотна, «довіряє їй серце її чоловіка, і йому не забракне прибутку»^[1].

1. Оповіді, які ми розказуємо

Колишній погонич Джордж К. Даффілд, чиї спогади про перегін худоби стали за основу телесеріалу «Сирицевий батіг»^[2] (Rawhide), пригадує, як жила його мати у фронтирі штату Айова в 1820-х і 1830-х. Вона доглядала за малими дітьми, мила підлогу, застилала постіль, піклувалася про сад, розчиняла тушки індиків, засолювала м’ясо, виготовляла свічки, консервувала фрукти, пряла й в’язала, щоб пошити одяг, стригла дітей, навчала їх розмовляти й писати, а також «виконувала для нас тисячу справ, що їх лише матері й було до снаги». Бейсболіст Кел Ріпкен-молодший на прізвисько «Залізний чоловік», що увійшов до бейсбольної зали слави та своєю кар’єрою надихнув тисячі дітлахів, які грали в дитячій бейсбольній лізі, пригадує життя своєї матері впродовж 1960-х і 1970-х. Позаяк Келів батько також був бейсболістом, мати виконувала обов’язки обох батьків. Вона записувала рахунки Келових матчів, тренувала його удари биткою й підбадьорювала його, коли він програвав. Коли Келів батько перебував удома, мати долучалася до сімейних баскетбольних ігор (вона володіла «справді чудовим кидком обома руками без стрибка»). Під час переїздів вона запаковувала й розпаковувала речі, виконувала хатню роботу, прала, керувала сімейним бюджетом і вгамовувала сварки між дітьми. На відміну від Даффілда, Ріпкен не згадує про те, що його мати дбала про їжу, одяг, стрижку й навчання: поза сумнівом, вона опікувалася й цим. Натомість Ріпкен звертає увагу на те, що його мати надавала емоційну підтримку й створювала компанійську атмосферу¹.

Ці різні спогади демонструють, наскільки сильно змінилося повсякденне життя американців за півтора століття і у звичайних деталях, і за своєю суттю. Ця книжка намагається з’ясувати, як розвивалися культура й характер американців упродовж історії. Довга відповідь на це запитання складна, часткова й у чомусь несподівана. Коротка відповідь полягає в тому, що століття матеріального й соціального зростання дали змогу більшій кількості людей набути типових «американських» рис: це означає, зокрема, що вони завзято незалежні, проте також соціабельні, цілеспрямовані й сентиментальні. Щоб відповісти на це запитання, потрібна історія, зосереджена не на президентах і політиці, а на пересічних людях, що живуть звичайним життям, – соціальна історія. Згадане запитання спонукає до багатьох ретельних розвідок у наступних розділах книжки. Як довша тривалість життя вплинула на відчуття контролю американців над своїм буттям? Як більший достаток позначився на любові американців до розкоші? Зростання кількості міського населення і швидші комунікації поліпшили чи погіршили соціальні зв’язки між індивідами? Американці ставали дедалі задоволенішими чи невдоволенішими?

Збагнувши культурний і психологічний шлях, що його обрали американці, ми не лише вгамуємо свою допитливість, а й зможемо поміркувати про шлях, який американцям варто обирати. Історики, приміром, активно обговорювали тип мислення, властивий фермерам колоніальної доби. Силкувалися вони спритно примножити багатство своїх сімей чи просто дотримувалися традиційних місцевих практик? За цим запитанням криється ширше: були американські фермери індивідуалістами від перших днів колонізації чи стали такими лише в XIX столітті? Цю дискусію пожвавлює така думка: якщо американці колоніальної доби підпорядкували свої індивідуальні прагнення прагненням спільноти, тоді в Америці «знов» може запанувати колективніший лад. Однак якщо американці колоніальної доби осмислено прагнули задовольнити свої особисті прагнення, тоді це може означати (мабуть, хибно), що американці за натурою егоїстичні та що комунітаристські реформи не мають сенсу. З того, що історики виявляють, приміром, у бухгалтерських книгах фермерів XVIII століття, логічно не випливає необхідність обрати одну політичну позицію на противагу іншій. Однак історія – це психологічний, риторичний засіб переконання. Ось чому політичні суперники демонструють власні версії історії й використовують їх як артилерію в битвах за громадську думку. Що ж до згаданого прикладу, то історичні документи свідчать, що ступінь егоїстичності американців майже не змінювався впродовж століть. Проте в інших аспектах характер американців справді зазнавав змін: зокрема, вони ставали сентиментальнішими.

Різкий контраст між американцями колоніальної доби й нинішніми американцями в умовах життя, у матеріальних і соціальних умовах, що впливають на культуру й людський характер, можна пояснити за допомогою слова «більше». Сучасні американці майже все мають у більшій кількості: більше часу на Землі, більше багатства, більше речей, більше інформації, більше влади, більше знайомих і набагато більше варіантів вибору. Не абсолютно всього більше (наприклад, у американців XXI століття менше рідних братів і сестер, а також менше двоюрідних), але загалом більше американців здобули доступ до більшої кількості всього матеріального, соціального й особистого. Американці починали як «люди надлишку» (people of plenty), кажучи словами історика Девіда Поттера, однак згодом стали такими ще більшою мірою. Зі зміною поколінь чимало з тих, хто перебував за межами кола, де панував надлишок, і за межами культури незалежності, що її підтримував згаданий надлишок (про цю культуру я невдовзі розповім), долучилися до цього кола. У цьому сенсі більше американців стали американськішими.

Перш ніж детально пояснити ці ідеї, мушу звернутися до усталених хибних тлумачень соціальної історії Америки й обговорити кілька специфічних міфів про американське минуле, а також кілька мисленнєвих звичок, які нині затуманюють наше бачення американського минулого.

Міфи про соціальну історію Америки

Чимало з того, що ми «знаємо» (до цього «ми» я зараховую багатьох соціологів, зокрема й себе), – міфічне. Деякі міфи – це лише народні казки, які легко й часто розвінчують, як-от оповідь про пілігримів, що висадилися на Плімутській скелі. Інші міфи менш помітні. Наприклад, звичне нарікання на те, що сім’ї вже не вечеряють разом, припускає, що типові американці до недавнього часу вечеряли разом. А втім, ця начебто споконвічна традиція виникла тільки наприкінці XIX століття в середовищі середнього класу. Так само люди часто шкодують, що релігійні свята вже не сакральні. Однак такі свята здебільшого з’явилися чи були відновлені нещодавно. Приміром, понад двісті років тому американське Різдво було радше карнавалом надлишку, ніж релігійним досвідом. Родинно-церковне Різдво, що його сучасні американці вважають традиційним, виникло приблизно лише наприкінці XIX століття почасти завдяки повісті Дікенза «Різдвяна пісня» та віршу анонімного автора «Ніч проти Різдва» (’Twas the Night Before Christmas)².

Важливішими за ці приклади хибних тлумачень є глибоко вкорінені, усталені думки про американську історію, що ними постійно послуговуються викладачі університетів, політики, журналісти й письменники різного штибу. В останні десятиліття невтомні історики розкопали в архівах золоту жилу, розкривши нам очі на те, як насправді жили американці в минулому, і продемонструвавши, як багато тих усталених припущень є міфами чи напівправдою. Ось п’ять прикладів цього:

● Міф: зі зміною поколінь американці дедалі частіше переселялися. Віра в те, що житлова мобільність зростала, – один із моїх улюблених міфів, бо він повсюдний, суперечить фактам і водночас опирається виправленню. Чимало освічених есеїстів говорять про «наше дедалі мобільніше суспільство» та про дезорієнтацію, що її буцімто спричиняє це сучасне переселення. Наприклад, 2001 року редакційна сторінка часопису New York Times пояснила, що недавні зміни в житті американської сім’ї почасти зумовлені «дедалі більшою мобільністю американців». 2008 року знаменитий психіатр пояснив різке зростання кількості самогубств тим, що американці «дедалі частіше оселяються далеко від друзів і родичів». Насправді американці дедалі рідше змінювали місце проживання і в ті роки, і в останні десятиліття. Крім цього, сучасні американці змінюють домівку й житловий район рідше, ніж це робили американці в середині ХХ століття, і рідше за американців початку XIX століття, коли Джордж Даффілд був дитиною³.

● Міф: американці відвернулися від релігії. Великомудрі коментатори часом журяться через занепад релігії та піднесення екзистенційних сумнівів, а часом прославляють це. Насправді у ХХ столітті більша частка американців належала до різних конфесій, ніж у попередні століття. Показники належності до конфесій дещо знизилися після 1950-х, проте участь у церковному житті все ще була більшою за попередні епохи. Складно визначити, були віряни ХХ століття все ще побожними чи вони перетворилися на скептиків, однак дані свідчать, що американці загалом зберегли релігійну віру⁴.

● Міф: американці стали частіше вдаватися до насильства. Сучасних американців непокоїть примара насильницького злочину, тому вони зазвичай вірять, що колись життя було безпечнішим. Таке сприйняття загалом хибне. Рівень кримінального насильства різко коливався впродовж короткого періоду: у 1950-х він був небачено низьким, від 1960-х і до 1980-х стрімко зростав, а до 2000 року знизився майже до показників 1950-х. У довшій історичній перспективі американцям початку ХХІ століття загрожує значно нижчий ризик нападу на них чи їхнього вбивства, ніж американцям XIX століття й раніше. Загальна культура насильства (зокрема бійки в барах, групові напади, насильство над дружиною, дитиною і твариною, бійки, у яких суперники видавлювали один одному очі, тощо) зникла⁵.

● Міф: американці дедалі більше відчужувалися від своєї праці. Чимало коментаторів припускають, що модерна промисловість змушувала робітників, що були незалежними ремісниками, до спеціалізованої, монотонної, підлеглої та гнітючої праці, коли, приміром, безробітний майстер, що виготовляв карети кустарним способом, повинен був працювати на конвеєрі, де збирали автомобілі. Поза сумнівом, це сталося з багатьма індивідами. Та якщо ми поглянемо на американських робітників загалом, то виявимо, що дедалі більша частка їх та їхніх дітей охоче відмовлялися від каторжної землеробської праці чи праці вантажника й обирали цікавіше заняття, як-от працю на промислових підприємствах чи роботу клерка, хоча там теж були свої вади. Праця американців почала викликати менше відчуження⁶.

● Міф: американці збайдужіли до бідняків. «Колись ми піклувались одне про одного», – так кажуть одні, щоб звинуватити сучасний егоїзм, а інші – щоб покласти провину на сучасну «державу-няньку» (nanny state). Насправді попередні покоління тільки за сприятливих обставин виконували другорядну роботу, присвячену піклуванню про бідняків. У XVIII і ХІХ століттях американці трохи допомагали своїм давнім сусідам, що овдовіли, осиротіли чи стали інвалідами не з власної вини. Однак злидарям, які були чужинцями, новоприбульцями або тими, кого підозрювали в аморальності, давали вказівку покинути містечко. У ХХ столітті зростання достатку й розмаїття урядових програм фактично усунули голод і радикально зменшили рівень бідності. Ці та інші ознаки свідчать не про послаблення, а про посилення співчуття в нових поколінь⁷.

Такі міфічні, хибні тлумачення соціальної та культурної історії Америки існують досі. Іноді вони навіть визначають державну політику щодо, приміром, злочинності або бідності. Почасти такі міфи є наслідком того, що ми, вчені та пересічні громадяни, систематично думаємо про історію, цебто про те, як ми розказуємо оповіді (stories).

Звичні оповіді

Ностальгія сприяє міфологізації минулого. Як індивіди, ми покладаємося на нечіткі спогади про наше власне дитинство; як культура, ми поділяємо журбу за втраченим Едемським садом, яка існує тисячоліттями. У вчених, навіть нерелігійних, немає імунітету до цього. Учасникам дискусій на боці правих і лівих притаманна туга за міфічним минулим. Європейські вчені XIX століття, що оплакували втрату Gemeinschaft (невеликої і дружної спільноти людей, яку поки що не зіпсувала модерність), засвоїли ідеалізовані образи сільського життя з художньої літератури й живопису тогочасної доби. Туга за «світом, який ми втратили» спонукає реакціонерів закликати до повернення в минуле, а радикалів – закликати до революції проти теперішнього⁸.

Також ми маємо звичку вважати нашу специфічну мить в історії епохальним поворотним пунктом. Юдео-християнська традиція приписує історичним подіям глибокий зміст: кожна подія наближає нас до кінця світу. Нерелігійним мислителям теж притаманна ця схильність. Наприклад, Геґель і Маркс «були переконані, що новації будь-якої окремої епохи втілюють здійснення певної прихованої мети, імпліцитно наявної в попередньому історичному розвитку». Таке мислення змушує нас перебільшувати зміни, тлумачити наш час як найліпший з усіх часів або найгірший, ба навіть як найліпший і найгірший водночас (саме так Дікенз охарактеризував як добу французької революції, так і свою власну епоху, що існувала приблизно за 70 років після тієї революції). Однак ця мисленнєва звичка вводить нас в оману. Більшість поколінь, по суті, живуть у звичайну епоху. Чому ж не ми?⁹

Ще одна звичка полягає в тому, щоб вважати минуле нормальним, природним і незмінним, а теперішнє витлумачувати як ненормальне, неприродне й мінливе. Чимало традицій, як-от сімейне Різдво чи духовна роль матері в сім’ї, здаються «споконвічними» лише тому, що люди не пам’ятають, коли ці практики почали діяти. Чимало начебто прадавніх народних звичаїв є недавніми винаходами, зокрема замбійська система викупу за наречену, міфи про створення світу в маорі, святкування днів народження, відтворення звичаїв «Старого світу» в американців¹⁰.

Ми складаємо оповіді, створюючи минуле, мабуть, тією ж мірою, що й пам’ятаємо про нього. Наприклад, доколоніальна Нова Англія була «незайманим лісом» лише в романтичних оповідях авторів XIX століття. (Корінні мешканці там уже інтенсивно оброб­ляли землю.) Усі свята, статуї й телевізійні докудрами пов’язані з конструюванням того, що історики називають колективною пам’яттю. Спалахують гострі дискусії щодо того, як такі колективні спогади краще конструювати. Упродовж кількох років після 1968-го прибічники сперечалися стосовно того, як американці пам’ятатимуть Мартіна Лютера Кінґа-молодшого ‒ як визволителя, баламута, чи вони його взагалі не пам’ятатимуть. Запровадження національного свята вгамувало цю суперечку. Не дивно, що галасливі сварки вибухають щодо шкільних підручників з історії: наприклад, щодо того, як найліпше розповідати про життя жінок чи умови рабів у минулому¹¹.

Також не дивує, що американці різного походження пам’ятають історію своєї країни по-різному. В опитуванні, яке проводили в 1990-х, майже всі білі респонденти, яких просили розповісти про «минуле Америки», говорили переважно про історію своєї сім’ї. А чорні респонденти зазвичай розповідали про минуле як про колективне минуле, расове. Дивним чином, хоча чорні респонденти часто згадували про рабство й гноблення, проте більшість із них стверджувала, що країна прогресує. Однак переважна більшість білих респондентів відповідала, що їхні сім’ї живуть добре, проте країна занепадає¹².

Зазвичай ми переказуємо історію та розуміємо її як набір оповідей (чи «наративів», як кажуть учені), а не просто як одну подію, що настає після іншої. Оповіді забезпечують зв’язність, сюжет і драматичну напругу. Вони повідомляють нам, чому сталися такі події та яка в цьому мораль. Наприклад, Громадянська війна у США, за словами майстерного оповідача Абрагама Лінкольна, випробувала твердження про те, «що всіх людей створено рівними», і забезпечила «нове народження свободи». Одна велика оповідь про Америку тріумфальна й романтична: американці збудували «сяйливе місто на пагорбі» завдяки піонерству, кмітливості, демократії, привітному ставленню до іммігрантів тощо. Розчаровані історики 1960-х робили оповідь про Америку гіркою і трагічною: надії американців зруйнували тим, що героїв розвінчували, індіанців убивали, африканців поневолювали, робітників пригнічували, іммігрантів позбавляли їхнього коріння, довкілля забруднювали й таке інше. На початку 1990-х автори в спеціалізованих журналах запекло сперечалися щодо набору «стандартів національної історії», що його винайшов гурт науковців для викладання історії в 5–12 класах школи. Консервативні критики тлумачили запропонований зміст як занадто трагічний, занадто критичний. Один із них написав: «Нація, що стає цинічною щодо своєї історії, невдовзі взагалі припинить бути нацією»¹³.

Романтична й трагічна версії американської історії почасти походять від великих епосів про історію Заходу. Один епос утопічний: модерне суспільство – це кульмінація Прогресу (чи принаймні окремий пункт на шляху до нього). Другий епос антиутопічний: модерне суспільство – це пастка, до якої ми потрапили. Інші варіанти саги не мають сенсу для західних людей, зокрема бачення історії як нескінченного циклу повторення одного й того ж. Більшість американців потайки вірять у обидві оповіді – оптимістичну і песимістичну. (Пересічні люди ідеологічно непослідовні, та й чому їм варто бути послідовними?) Залежно від подій в окремий день ми бачимо то прогрес, то занепад. В останні кілька десятиліть американці начебто дедалі частіше бачили занепад¹⁴.

Оповідь про модернізацію

Чимало вчених тривалий час дотримувались окремої оповіді, що її називають «теорією модернізації»: колись західні суспільства були «традиційними» – невеликими, простими й дружними, а потім десь між XVI століттям і серединою ХХ століття матеріальні умови, соціальний порядок і культурні ідеї радикально змінилися, породивши «модерне» суспільство – велике, комплексне й безлике. Усі різні варіанти цієї оповіді вважають, що відбулася соціальна революція (зокрема зростання промисловості чи розвиток науки), яка спричинила дедалі відчутніші наслідки. Суспільства настільки щільно переплелися, що зміни в одній царині поширювалися й на інші, а це врешті змінювало те, як люди думають і відчувають. Результатом цього, стверджує згадана теорія, став перехід від традиції до «модерності» (modernity)¹⁵.

Критика теорії модернізації часто зустрічається на сторінках наукових журналів. Приміром, критики нападають на припущення цієї теорії про те, що суспільства міцно пов’язані, або на її тлумачення попередніх спільнот людей як простих і впорядкованих. Особливо нас цікавить звинувачення, що теорія модернізації загалом зображає Америку ХХ століття як найзразковіше модерне суспільство. Проте Америка не вповні узгоджується з цією теорією. Зазвичай теза теорії модернізації полягає в тому, що люди мали феодальне минуле, були селянами й мали спільний спадок (поміркуйте про глухе село в Альпах). Однак усього цього не існувало в Америці колоніальної доби. Критики нерідко уявляють, що вони вже поховали теорію модернізації, а тоді невдовзі знов бачать її примару, що блукає залами університетів. Вона воскресає, бо пропонує сильну, всеохопну оповідь, що узгоджується з популярними тлумаченнями й здатна поєднати чимало ниток історії¹⁶.

Історики справді нарікають на всі зайві нитки, що є частиною дослідження соціальної історії Америки. Учені, особливо від 1960-х, віднайшли скарб детальної інформації про минуле: про моделі сім’ї, житлові райони, роботу, дозвілля, іммігрантів, рабів, фермерів, домогосподарок, новий середній клас – і все це в конкретних населених пунктах і по роках. А втім, ця удача виявилася тягарем. Один історик писав 1992 року: «Нас завалила – і досі завалює – снігова лавина інформації, більша частина якої не вбудовується у зв’язний національний наратив». Тож історики запитують: «як нам створити всеохопніші системи значення, що допомогли б нам осягнути… тривалі історичні зміни й неперервність?» Теорія модернізації залишається, головно за звичкою, найтиповішою такою системою¹⁷.

Можливо, історикам узагалі не варто керуватися жодною великою оповіддю і просто розповідати, що сталося, подія за подією. Однак насправді це неможливо. Розум кожного з нас не розфокусований об’єктив: усі ми зациклюємося на певних питаннях, зосереджуємо увагу на одних темах й ігноруємо інші. Так само, хоч би як ми намагалися не віднаходити в історії певну зв’язність, сюжет чи мораль, проте, врешті-решт, мусимо зробити висновки й силкуємося пояснити, що сталося. У наступних двох підрозділах вступу я окреслю теми в соціальній історії Америки, що їх обрав для дослідження, а також викладу стислу оповідь, яку створив.

Теми і теза

Моя мета – продемонструвати, як змінювалися (чи не змінювалися) культура й характер американців упродовж історії країни від колоніальної доби й до початку ХХІ століття. Звісно, це надміру широка й абсурдно амбітна мета. Отже, я вимушено зосереджуся лише на жменьці тем і тільки дещицю часу присвячу багатьом іншим цікавим темам, як-от трудовому життю американців та їхньому ставленню до раси. Мене вражає, що в основі більшості соціальних тенденцій криється значне зростання (від років незадовго до дитинства Джорджа Даффілда й до років дитинства Кела Ріпкена-молодшого), зумовлене тим, що набагато більше американців виросли матеріально, соціально й культурно. Як здобуття всього в більшій кількості в багатьох царинах (більше одягу, більше комфорту, більше клубів, більше релігій, більше знайомих тощо) змінило те, як американці думали, відчували й поводилися?¹⁸ Окремі теми дослідження такі:

● Безпека. До середини ХХ століття американці звільнилися від фізичних і економічних загроз більше, ніж будь-коли раніше. Це поліпшення стосувалося не всіх: приміром, молоді американці наприкінці ХХ – на початку ХХІ стикнулися зі зростанням економічної вразливості. Та все ж після тривалого періоду американської історії пересічні громадяни досягли такого рівня матеріальної забезпеченості, якого не могли мати в попередні епохи навіть заможні особи. Чи спричинила така реальність відчуття безпеки – не вповні зрозуміло.

● Речі. Від самого початку американці були «людьми надлишку»: їхня колекція речей лише зростала. Дослідники давно зауважували, що все це придбання речей і володіння ними зіпсувало характер американців і, мабуть, перетворило їх на націю компульсивних споживачів. Однак дані свідчать, що в цьому аспекті характер американців не змінився. Нинішні американці зачаровані сяйвом споживання, проте в попередні століття вони також були ним зачаровані. Вельми важливо, що завдяки масовому виробництву товарів, масовому їхньому поширенню й масовому кредитуванню більша кількість американців могла отримати речі, що були частиною комфортного життя. Безпека й речі разом породили основу для експансії американської культури середнього класу.

● Групи. Америка починала як надміру індивідуалістичне суспільство, а точніше, добровільне суспільство, як я поясню пізніше, і з часом ще помітніше ставала такою. Більше американців брали участь у більшій кількості груп різних типів, зокрема в таких відносно нових різновидах груп, як клуби, робочі групи й вільні дружні стосунки. Американці не лише скористалися перевагами цих соціальних можливостей, щоб формувати нові типи зв’язків між людьми, а й використали їх, щоб зберегти свою незалежність і свій голос усередині кожної групи. Найтиповіший приклад – це те, як жінки здобули більшу владу в американських домогосподарствах.

● Публічні простори. Американська культура надає особливого значення невеликій добровільній групі, і віддаленість американських поселень колоніальної доби заохочувала приватне життя. Однак приблизно впродовж XIX століття більше американців відкрили для себе бурхливе громадське життя й долучилися до нього на міських вулицях, в універмагах, у парках розваг і кінотеатрах. А тоді з плином ХХ століття американці повернулися назад у свої приватні домівки й парохіальні соціальні групи. Участь американців у політиці змінювалася за такою ж дугою: спершу участь у публічному просторі була більшою, а відтак зменшилася.

● Ментальність. Представники середнього класу Америки століттями працювали над своїм «я», своїм характером. Чинили так і землевласники колоніальної доби, що наслідували британських джентрі, і релігійні фанатики, що готували свої душі до спасіння. Що більше Америка багатшала матеріально й соціально, то більше людей долучалося до цього вдосконалення свого «я». Американці не стали кмітливішими чи розумнішими за своїх предків, проте вони набули когнітивних і практичних навичок, щоб діяти у світі, і ці навички забезпечили їм більший контроль над своїм життям і собою. Американці навчилися стримувати свої руйнівні емоції та культивувати емоції соціально корисні, як-от співчуття й сентиментальність. Наслідком цього, ймовірно, стали дещо ліпше психічне здоров’я і трішки більше щастя.

Усі ці, на перший погляд, розбіжні теми об’єднує такий аргумент: наявність і зростання матеріальної забезпеченості й комфорту допомогли початковим американським соціальним патернам і американській культурі поширитися й зміцнитися, а також виявити американський національний характер і утвердити його. Завдяки економічному зростанню більше людей повніше змогли долучитися до цієї особливої культури та стати «американськішими».

Це твердження виглядає дещо незвично серед ґранд-наративів про американців. Зазвичай автори тлумачать модерну американську культуру й характер американців як розрив із минулим, ба навіть як його цілковиту зміну, яка сталася на гірше. Чимало авторів, особливо в середині ХХ століття, зображали модерних американців такими, що втратили індивідуальність їхніх предків, перетворилися на овець у масовому суспільстві. Інші автори, зазвичай наприкінці ХХ століття, вважали модерних американців зацикленими на собі, навіть егоїстичними індивідами, які зруйнували згуртовані спільноти своїх предків. Мене не переконують твердження про революційні зміни в будь-якому аспекті й більше приваблює неперервність упродовж століть. (Ось чому класична праця Токвіля 1835–1840 років «Про демократію в Америці», мабуть, досі має для нас сенс.) Американці почали жити, думати й відчувати більшою мірою так, як було характерно для мейнстримової американської культури середнього класу: вони стали «американськішими».

Але що я маю на увазі під мейнстримовою американською культурою й мейнстримовим характером американців? Культуру я тлумачу як сукупність спільних, неміцно пов’язаних, усталених правил, символів і переконань, притаманних людям. Культуру проголошують, підтримують і нав’язують інститути, якщо вжити термін соціологів: цебто сім’я, право, мистецтво й релігія. Національний характер я розумію як способи мислення, емоційного переживання й поведінки, що їх індивіди зазвичай поділяють з іншими представниками своєї нації. Головна риса культури й характеру американців – добровільність (voluntarism).

Добровільність

Перша ключова складова добровільності – це переконання й поведінка, немов кожна людина є суверенним індивідом: унікальним, незалежним, таким, що покладається на себе, керує собою та, врешті, відповідальним за себе. Вільні люди в Америці колоніальної доби наголошували на важливості здобуття того, що вони називали «достатком» (competency), або «чеснотою»: незалежності, яка з’являлася завдяки кількості майна, достатній, щоб самостійно утримувати домашнє господарство. Друга складова добровільності – це переконання й поведінка, немов індивіди досягають успіху завдяки братерству: не шляхом егоїстичного відокремлення, а внаслідок участі в добровільних спільнотах, які підтримують. Детальніше про американську добровільність я розповім у четвертому розділі, а тут лише зазначу кілька її засновків та розгляну окремі заперечення¹⁹.

У культурі добровільності люди вважають, що контролюють власну долю й відповідальні за себе. Порівняйте цю думку з тим, у що вірила більшість культур раніше: індивіди – це лише частина соціального цілого, вони виконують ролі, призначені їм Богом чи долею, а також людьми, вищими за них у соціальній ієрархії (пригадайте, приміром, середньовічного кріпака). Культура добровільності заохочує людей аналізувати й удосконалювати себе, бо вони можуть це робити, бо їхня індивідуальність – головна умова їхнього щастя. Культура добровільності ґрунтується на процесуальній рівності: кожна людина принципово вільна приєднатися до групи чи покинути її і ніхто не може примушувати інших. Саме тому, що успіх тлумачать як процвітання в добровільних групах, культура добровільності також заохочує індивідів боротися за статус. Отже, чимало рис, що їх зовнішні спостерігачі впродовж різних поколінь тлумачили як суто американські (як-от зацикленість на собі, самовпевнене «я можу це зробити» (can-do), егалітаризм, конформізм і прагнення статусу), зумовлені культурою добровільності²⁰.

Звісно, дослідники згадували й інші характеристики, притаманні лише американцям: приміром, їхню глибоку релігійну віру, схильність до моралізування, насильство й життєрадісність. Ці особливі риси, мабуть, зумовлені не добровільністю, а іншими чинниками, і тому можуть певним чином суперечити добровільності. Наприклад, може бути складно узгодити віру в Бога, який має план для кожної людини, з переконанням, що кожен індивід відповідальний за свою долю, проте люди це поєднують. Культури, як і окремі індивіди, не повинні бути логічно несуперечливими й не є такими. Я доводжу, що головна особливість американської культури – це добровільність.

Навіть у XVIII столітті більше американців, ніж європейців, були залучені до культури добровільності. Європейські джентрі, що відвідували Америку, часто особливо нарікали на різноманітну рівність, яку вони там бачили. А втім, більшість американців тієї доби ще не були вповні частиною культури добровільності. Вони не почувались автономними творцями самих себе, а також не вважали себе вільними приєднуватися до соціальних груп чи залишати їх. Вони сприймали світ подібно до членів підлеглих класів у феодальній Європі. Це були утриманці без достатку: слуги, раби й нащадки рабів, підкорені корінні мешканці, дружини, діти, злидарі, хворі, неграмотні та новоприбульці. Однак із плином століть рабство й боргова неволя майже зникли, і більше американців зі згаданих категорій стали частиною тепер уже панівної, середньокласової, чи буржуазної, культури добровільності^[3].

Добровільність забезпечує рамки для з’єднання багатьох ниток в оповідь про американські соціальні зміни, проте зайві нитки все ж лишаються. Були й інші чинники, що формували американську культуру й характер американців, починаючи зі створення расово-кастової системи й завершуючи зростанням кількості телевізорів. Поширення добровільності – головна оповідь, яку я розказую, проте вона не єдина, яку треба викласти.

Заперечення й відповідь на них

Після 1960-х чимало американських учених завдяки рухам за громадянські права зосередилися на розмаїтті та виступили проти досліджень національного характеру. Один історик писав 1988 року: «Історичний плюралізм останніх двох десятиліть розтрощив концепт “національний характер”; як і Хитуна-Бовтуна, цей концепт не врятувати». Американці занадто різні, щоб мати якийсь національний характер чи якусь спільну історію. Як можна, запитали вчені, змішати в одну купу досвід чоловіків і жінок, чорних, білих і латиносів, робітників і фермерів тощо? Це правда: більшість суспільств комплексні, плюралістичні й часто конфліктні, й Америка колоніальної доби була такою ж. А втім, із цього розмаїття виник домінантний соціальний характер, що його я тлумачу як орієнтований на добровільність. Він з’явився серед протестантів на північному сході, а з плином часу поширився й запанував. Дедалі більше жінок, молоді, етнічних меншин і представників робітничого класу засвоювали культуру добровільності, хоча й після подолання певного спротиву. (Приміром, католицькі організації XIX століття намагалися захистити своїх членів, що були іммігрантами, від притаманної американській культурі вимоги вільнодумства.) Хоча чимало вчених акцентували на збереженні етнічного розмаїття у ХХІ столітті, але з перспективи соціології вражає те, як американська мейнстримова культура поглинула й усунула його, лишивши хіба що розмаїття їжі та усвідомлене прославляння мультикультуралізму²¹.

Учені, скептично налаштовані щодо національного характеру, можуть вказати, наприклад, на той факт, що рівень убивств у штаті Луїзіана приблизно вдев’ятеро вищий, ніж у штаті Північна Дакота, а це така ж велика відмінність, як та, що існує між рівнем убивств в Україні та Ісландії^[4]. Також вони можуть вказати на чимало спільного в різних країнах: приміром, на політичні схожості в англомовних суспільствах. Обидва аргументи (що всередині США панує розмаїття та що США певним чином схожі на інші країни) – це обґрунтовані закиди ідеї національної культури. А втім, між різними країнами справді існують важливі розбіжності. Рівень убивств у всіх американських штатах, за винятком кількох невеликих, вищий, ніж у інших західних країнах, тому ми можемо стверджувати, що у Сполучених Штатах насильства явно більше порівняно з багатими західними суспільствами. І явка виборців у США набагато нижча, ніж явка виборців у схожих англомовних суспільствах. Отже, ми можемо стверджувати, що американці в цьому аспекті теж відрізняються. Обговорення особливого національного характеру справді має сенс²².

Інший закид моєму поясненню американського національного характеру звертає увагу на те, що добровільність навряд чи стосується вкрай недобровільного досвіду рабів та їхніх нинішніх нащадків. Хіба це не заперечує твердження про якийсь особливий національний характер? Ні. Усі національні культури комплексні й суперечливі. Саме внаслідок головної ролі в американському житті цієї окремої суперечності расово-кастова система у США заслужила ярлик «американська дилема». А втім, у конфлікті між північно-східною культурою добровільності та південною культурою ієрархії зрозуміло, яка сторона мала історію (і війська, і багатство, й ідеологічну силу), а яка здавна претендувала на домінування в країні. Жертви знищеної системи, яку, врешті-решт, ліквідували лише приблизно покоління тому, тепер користають із цього, хоч і надто повільно.

Скептицизм щодо національного характеру підштовхує багатьох учених також відкинути поширену характеристику Америки як «виняткового» суспільства. Понад сто років чимало істориків під впливом Фредеріка Джексона Тернера намагалися віднайти в американській історії особливі риси, як-от відкритий фронтир. Соціологи цікавилися, чому Сполучені Штати, на відміну від Європи, уникнули соціалізму, та вважали, що багатство чи етнічне розмаїття США пояснює їхню відмінність від інших країн. Однак поняття винятковості нині «має погану репутацію», за словами одного історика, що писав про це 1995 року. Ця погана репутація почасти ґрунтується на плутанині значень. «Exceptional» може означати «вельми хороший» або в окремих випадках – такий, на якого не впливають загальні закони історії. Обидва значення дратують багатьох учених. Однак типове значення слова «exceptional» – просто «незвичний». У багатьох аспектах Америка фактично є вельми незвичною серед великих західних країн. Наприклад, американці порівняно з громадянами інших західних країн найбільше схвалюють економічну нерівність, найрелігійніші, найпатріотичніші й найбільше сповідують добровільність. Звісно, всі суспільства в чомусь виняткові: вони не ліпші, не гірші, а по-своєму відрізняються від інших. Протягом більшої частини американської історії самобутність Америки зростала й зміцнювалася²³.

Стверджуючи, що соціальна історія Америки рухалася в напрямі посилення її національної культури, ми ризикуємо вказати на певну неминучість, проголосити, що історія розгорталася наперед визначеним способом. Правду кажучи, у соціальній історії Америки були і починання, і зупинки, і рух назад, як-от економічні депресії та масові заворушення. Деякі події блокували поширення американської мейнстримової культури (приміром, посилення расової дискримінації афроамериканців), а інші події прискорювали це поширення (як-от економічний бум після Другої світової війни). Крім цього, американці сварилися між собою щодо культурних патернів: на апокаліптичний манір це відбувалося в битвах біля Ентітема й Ґеттісберґа^[5], а звичнішими способами вони сперечалися стосовно таких проблем, як навчання в державних школах, алкоголь і права жінок. Неминучості не було. Та все ж загальна тенденція до більшої безпеки,до зростання багатства та збільшення кількості соціальних груп означала, що з плином часу американська добровільність поширювалася.

Докази, роз’яснення й читачі

Звідки ми знаємо, як культура й характер американців змінювалися впродовж століть? Досить часто людина бере книжку, присвячену цій темі, і дізнається, що автор ретельно розповідає про зміни в тому, як інтелектуали говорили про культуру й характер американців. Ідеї справді важливі, проте зазвичай бродіння інтелектуальних ідей не перешкоджає глибинним течіям соціальних трансформацій. (Наприклад, чи можемо ми серйозно поставитися до твердження одного автора, що квантова теорія розладнала відчуття безпеки в американців, зважаючи на те, що більшість їх не вірить у еволюцію, так само як і в невидимі кванти?) Хоча це й непросто, та ми мусимо шукати прямих доказів того, як пересічні американці думали, відчували й діяли²⁴.

Існують так звані надійні докази (hard evidence): переписи населення, опитування й адміністративні дані, що вимірюють поведінку американців і часом також їхні думки й почуття. Але що глибше ми занурюємось у минуле, до Другої світової війни та, звісно, до 1900 року, то більше маємо покладатися на так звані ненадійні докази (soft evidence), як-от особисті щоденники, листи, спогади й повідомлення про новини в газетах. Також ми повинні висновувати думки, почуття й поведінку людей із матеріальних аспектів їхнього життя. Наприклад, історики припускають, що американці колоніальної доби рідко запрошували гостей у свої домівки, адже там не завжди були стільці. Інші вчені на підставі крихітного надгробного каменя, на якому викарбувано лишень одне слово «Дитя» (Baby), висновують, що американські батьки в колоніальну добу дотримувались емоційної дистанції щодо своїх немовлят. Хай би чим послуговувалися дослідники (результатами опитування 2005 року, щоденником юної дівчини 1835 року чи кухонним начинням 1685 року), вони мусять скептично ставитися до будь-яких доказів, шукати підтвердження, порівнювати його з іншими фактами й розміщувати його всередині ширшого набору даних. Завдяки такому підходу історики чимало дізналися про життя звичайних людей (і навіть про їхні думки й почуття) у далекому минулому. Я створив цю книжку головним чином на підставі багатьох вельми детальних праць, написаних істориками²⁵.

Увесь обсяг того, що відкрили вчені, породжує ще одну складність. Значний масштаб цієї книжки вимагає глибоких компромісів. Кожній темі присвячено майже безмежну кількість літератури, якій я не можу віддати належного. Щоб послатися на всі джерела, потрібно написати енциклопедію. Не бажаю оскаржувати звинувачення в тому, що я проґавив важливі наукові праці. Однак плекаю надію, що література, яку я вказав вибірково, чесно репрезентує те, що історикам відомо про ці теми²⁶.

Такі обмеження також почасти пояснюють, чому я зосередився на американській «мейнстримовій» культурі. Саме тому, що намагаюся розповісти про зміни в житті пересічних американців, я присвячую менше уваги тим американцям, чий досвід відрізняється від пересічних. Робітничий і середній класи, протестанти, мешканці півночі, народжені у США, білі більше привертають мою увагу, ніж еліта й злидарі, католики та євреї, мешканці півдня, іммігранти, небілі. Це неминуче означає, що читачі можуть поставити під сумнів окремі мої висновки, які недостатньо враховують класові, регіональні, релігійні, расові чи етнічні відмінності.

Утім, зосередження на мейнстримовій культурі – не просто практичний спосіб досягнення мети, бо на це також є вагомі причини. По-перше, американський середній клас живе особливим і домінантним ладом суспільства, а також пропагує його. Щоб побачити зміни в країні, нам треба поглянути на цих людей. По-друге, більша частина оповіді, про яку йдеться в цій книжці, – це саме про поширення мейнстримової культури, про те, як більша кількість американців приєдналася до центру, що дедалі розширювався. Наприклад, лише незначна кількість дорослих американців на початку ХІХ століття мала право голосу на виборах і право власності, але врешті-решт більшість їх здобула ці права. Ще один приклад. У ХХ столітті набагато більше американців, ніж будь-коли раніше, дотримувалися звичайного життєвого шляху: відвідували школу до пізнього підліткового віку, починали працювати на повну ставку, одружувалися, ростили дітей, дивились, як діти залишають домівку, мешкали вдвох у порожньому родинному гнізді, а потім ішли на пенсію. Різні категорії американців істотно відрізнялися тим, скільки їх долучалося до мейнстримової культури та коли вони це робили. Передусім набагато менше афроамериканців, ніж євроамериканців, поділяли цей стиль життя. А втім, поза сумнівом, дедалі більше й більше американців приєднувалися до мейнстримової культури²⁷.

Ці теми мають моральний і політичний підтекст. Досить часто ґранд-наративи, присвячені американській історії, слугують політичним поглядам. Іноді навіть дрібні деталі (приміром, про те, як одягалися колоністи або наскільки високими були військовослужбовці в період Громадянської війни у США) сигналізують про позицію автора щодо політики ХХІ століття. Один дослідник зазначив: «уся американська історія нині – це рівнина, на якій супротивники відкрито воюють за душу Сполучених Штатів». Суперечка зазвичай стосується не наявних фактів, а того, який ярлик на них повісити або під яким кутом їх презентувати. Приміром, жінки із середнього класу на початку ХХ століття мали більший сексуальний досвід у молодому віці, ніж їхні матері в минулому. Це сексуальне «звільнення» чи сексуальна «розпуста»? Це надавало жінкам владу чи шкодило їм? Врешті, історія не розгортається згідно з якоюсь політичною чи моральною логікою, що організує всі зміни в чіткі моральні шеренги. Сподіваюся, що цей історичний опис не має політичного підтексту. У своїх попередніх книжках я не вагався, коли зосереджувався на класових і кастових нерівностях у модерній Америці. Хоча ці теми також постають у цій книжці, але її увагу спрямовано на інше: на розширення кола американської культури й характеру американців. Таки існує центр американської культури, і його сила поглинання могутня, а сам він – особливий, чи «винятковий». Про це свідчать історичні документи²⁸.

До кого звертається ця книжка? До кількох типів читачів. Маю надію, що вона повідомить неісторикам, як-от моїм колегам-соціологам, про чудовий дослідницький скарб, що його розкопали американські соціальні історики. Ми можемо дістати користь з історичної перспективи. Також я сподіваюся, що історикам стане у пригоді сторонній погляд на їхні дослідження та застосування матеріалу з інших соціальних наук. Найбільше плекаю надію на те, що ця книжка стисло розповість широкому колу читачів про еволюцію американської культури та характеру американців, а також про значення цієї еволюції. Велике коло читачів важливе, тому я написав книжку для людей, що вже мають базові знання з американської історії та відчувають допитливість стосовно порушених тут питань, однак їм бракує часу чи терпіння длубатися в складних наукових суперечках або в насичених деталями документах. (Ті ж читачі, хто, як і я, полюб­ляє суперечки й деталі, можуть звернутися до приміток наприкінці книжки.)

Оскільки в центрі уваги перебуває ментальність і стилі життя, ми маємо почати з базових матеріальних умов життя. Наприклад, місіс Ріпкен, хоч і не покладала рук, але все ж могла виступати для своїх дітей бейсбольною тренеркою, партнеркою для гри в баскетбол і керувати їхніми емоціями, а місіс Даффілд не могла так діяти, бо була завантажена елементарним приготуванням їжі й шиттям одягу для своїх дітей. Наступний розділ книжки присвячено фундаментальному питанню: як упродовж історії змінювалися виживання й безпека американців.

2. Безпека

На початку 1865 року Абрагам Лінкольн був найвпливовішою людиною в Західній півкулі. Його діда вбили індіанці. На його очах у віці немовляти помер молодший брат. Коли йому виповнилося десять – померла його мати, а коли дев’ятнадцять – старша сестра. І він тужив, коли Енн Ратледж (може, його кохана, а може, просто подруга) згасла від тифу. Двох із чотирьох своїх синів він поховав іще до того, як їм виповнилося дванадцять, а третього сина – коли тому виповнилося вісімнадцять. Він мав дружину, якій була притаманна емоційна нестабільність, а сам потерпав від депресії і міг сконати передчасно й насильницькою смертю. Цей довгий перелік, наче з біблійної Книги Йова, навіть у ХІХ столітті, мабуть, виглядав жорстоко, проте Лінкольнові сучасники теж стикалися з чимось подібним. Приміром, більшість батьків тієї епохи поховали щонайменше одну дитину, а через сто років, на щастя, такий досвід переживала лише невелика кількість американських батьків. Життя в ХІХ столітті було сповненим небезпек¹.

Із плином століть життя американців ставало значно безпечнішим. Загроза випадкових і непередбачуваних бід, як-от хвороби, поранення чи економічної невдачі, знизилася. Маючи змогу день у день покладатися на їжу, дах над головою та безпеку, більша кількість американців набувала впевненості у своїх силах і відчуття опертя на себе (self-reliance). Більше американців щось планували: свою кар’єру, вагітність і пологи, освіту для дітей, вихід на пенсію. Вища фізична й економічна безпека, ймовірно, послабила їхнє відчуття тривоги. У міфах минуле виглядає начебто безпроблемним, однак перспектива, наприклад, хвороби рослин, яка знищить увесь урожай, мабуть, колись лякала американців більше, ніж нині їх страхає загроза звільнення з роботи.

Безпека зростала ні рівномірно, ні неперервно. В окремі періоди, приміром під час внутрішніх воєн, зростання безпеки припинялось або вона навіть знижувалася. Саме таким часом, мабуть, є початок ХХІ століття. «Нова небезпека проникла в кожен розум незалежно від багатства чи статусу», – промовив генеральний секретар ООН Кофі Аннан у грудні 2001 року. Звісно, він натякав на терористичні атаки 11 вересня, що позбавили життя майже трьох тисяч людей. Іноземні загрози знов оприявнилися. Але, мабуть, глибші повсякденніші наслідки мало зростання економічної вразливості, що її пересічні американці відчували від 1970-х і до фінансової кризи наприкінці 2000-х².

Зростання безпеки в історії відбувалося не однаково для всіх. В окремі епохи, скажімо, коли медицина почала істотно вдосконалюватися, багатші американці виграли значно більше, ніж бідні. В інші епохи, приміром, коли подіяли медико-санітарні заходи, бідніші американці мали з цього більшу користь, бо умови їхнього життя досі були вельми кепськими. Тримаючи в голові ці застереження, ми все ж можемо сказати, що сучасні американці живуть в умовах набагато більшої безпеки й передбачуваності, ніж їхні предки й навіть їхні президенти. Чи відчуття безпеки в американців теж зростало – це складніше запитання.

У безпеці від смерті й хвороб

Кілька сухих цифр пояснюють контекст нещасть Абрагама Лінкольна. 1850 року, коли народився його син Віллі, типове біле немовля чоловічої статі мало лише 75 відсотків шансів зустріти свою першу річницю дня народження й могло сподіватися прожити лише до 38 років. (Віллі помер в одинадцять років.) Через 150 років біле немовля чоловічої статі мало понад 99 відсотків шансів пережити свій перший рік, а середня очікувана тривалість його життя становила 75 років. Середня очікувана тривалість життя для чорних немовлят нині значно менша, хоча все ж більша, ніж будь-коли раніше. У ХІХ столітті навіть молодим чоловікам, що пережили вік немовляти й дитинство, загрожував значний ризик. Приблизно кожен четвертий чоловік, якому 1880 року виповнилося двадцять, не доживав до сорока п’яти. Через 100 років лише кожен чотирнадцятий помирав так рано. Американці перших поколінь регулярно стикалися зі смертю та страшилися її. Пересічна жінка періоду Американської революції^[6], ще не досягши середнього віку, вже могла поховати обох своїх батьків і чотирьох дітей. Щоденники й листи американських матерів свідчать, що «випадки смерті немовлят утворювали постійне тло… [їхнього] досвіду й емоцій». Лише після Першої світової війни типова мати могла побачити, як дорослішають усі її діти. А позаяк кількість постійних травм і хвороб зменшилася, то вона могла сподіватися побачити, що її діти дорослішають здоровими. Утім, це поліпшення не дотримувалося рівномірного зростання. Покоління нещасливих синів Лінкольна мало чи не найкоротшу тривалість життя в американській історії. І хоча американці колись були вельми здоровими, проте до 2000 року вони втратили цю особливість³.

Мабуть, це рай

Перші покоління європейських колоністів виявили в Америці чимало диких тварин, густі ліси, наповнені рибою річки й безмежні поля родючої землі. Такий надлишок означав, що після перших важких десятиліть новоприбульці могли сподіватися на відносно добре життя. До середини XVIII століття вони з’ясували, які сільськогосподарські культури найефективніші для нових земель, і завдяки налагодженню торгівлі весь рік мали різноманітний раціон. Колоністи на початку XVIII століття споживали стільки м’яса, скільки європейці лише через 200 років, тому колоністи уникли періодичного голоду, від якого потерпала Європа, і, мабуть, менше трудилися задля ліпшої їжі, ніж тогочасні європейці. Американці, сильно розпорошені сільською місцевістю, також уникли багатьох епідемій, що винищували європейців, які зазвичай юрмилися в селах і містах. Мешканці Нової Англії тішилися найліпшим здоров’ям у колоніях, завдячуючи цим, зокрема, вкрай холодним зимам, що знищували чимало патогенних мікроорганізмів. (Тому пуритани були здоровими й фертильними, і хоча початково їхня кількість була відносно невеликою, їхні нащадки домінували на півночі США через 200 років.) На інших територіях, особливо на вологому півдні, смерть спіткала багатьох дорослих, лишивши позад себе чимало юних сиріт. А втім, колоністи загалом вважали свої землі обраними Божественним провидінням. Білі американці народжувалися в більшій кількості й завше виростали вищими, здоровішими й жили довше за їхніх двоюрідних братів і сестер на батьківщині. Можна збагнути, чому європейські очевидці мали схильність характеризувати Америку колоніальної доби як аркадський сад надлишку та як землю вискочнів і хвальків⁴.

Проте життя інших у Новому світі погіршувалося. Хвороби Старого світу прибували з Європи нерідко в жилах малих дітей, фактично винищивши на початку XVII століття чимало індіанських племен. Один з колоністів згадує у своєму щоденнику епідемію, яка «вигубила більшість мешканців уздовж усього морського узбережжя, а в окремих місцях цілком знищила чоловіків, жінок і дітей, унаслідок чого не лишилося жодної людини, що заявила б право на землю, якою вони володіли». Інфекційні хвороби, переселення, війни та психічний неспокій, притлумивши в північно-східних індіанців прагнення народжувати дітей, скоротили кількість їхнього населення за одне століття, мабуть, на 80 відсотків. Раби з Африки також поплатилися за відкриття Нового світу. Ті з них, хто пережив «середній рейс»^[7], стикнулися з новими хворобами, виснажливою працею й часто брутальним ставленням. На початку XVIII століття чверть завезених рабів у Чесапікському регіоні померли впродовж їхнього першого року. У середньому раби жили лише п’ять років після прибуття. (Та все ж їхні умови були ліпші, ніж у Вест-Індії!) Лише наприкінці XVIII століття африканці у Північній Америці зажили досить добре, почавши народжувати дітей і збільшувати свою чисельність. Чимало європейців, що прибували як слуги, стикнулися зі схожими суворими умовами. На початку XVII століття приблизно 80 відсотків білих сервентів^[8] померли від хвороб або неправильного лікування⁵.

Хоча вільні колоністи, що мали достаток, були здоровіші за європейців, індіанців і слуг, їхнє життям зазвичай було коротким і сповненим небезпек. Вони боролися з нещасними випадками, нападами індіанців, антисанітарією в домівках, дефіцитом поживних речовин, ризиками пологів і періодичними епідеміями. У багатьох населених пунктах заможні сім’ї залишали низини й переселялися на височини в пору літніх місяців, коли ширились епідемії. А втім, хронічний біль і виснаження тоді були повсюдними. Історик Роберт Дарнтон, розмірковуючи над зруйнованими зубами Джорджа Вашинґтона, писав: «Це здається недоречним, але, прочитавши тисячі листів із XVIII століття, я часто думаю про страх перед гнилими зубами, жах перед мандрівним зубодером, гострий зубний біль у людей будь-де на початку модерного світу». Автори особистих щоденників тієї доби розповідають про місяці невпинних страждань. Бенджамін Франклін намагався віднайти якусь компенсаційну позитивну рису в хронічному болю. Він дійшов висновку, що такий біль стимулює людей: «Спершу нами рухає біль, і весь подальший шлях наших життів є лише однією тривалою серією вчинків із метою звільнитися від нього». Вночі чутливість і відчай зазвичай посилювалися ще більше. Один добре знаний пастор Нової Англії накладав «суміш коров’ячого кізяка й свинячого жиру на своє обличчя вночі», щоб хоч якось полегшити біль. Алкоголь надавав тимчасового полегшення, однак чимало з тих, кого переповнював біль (та їхні сім’ї), нерідко віднаходили тривале полегшення лише в смерті. Люди, що жили в такому світі хронічного фізичного болю, мабуть, терпіли свої муки стоїчніше, ніж сучасні американці з їхніми шафками у ванній, де зберігаються знеболювальні, а втім, страждання тогочасних людей, поза сумнівом, посилювало їхні виснаження, депресію і дратівливість⁶.

Психічний біль, особливо спричинений агонією чи смертю найближчих родичів, також наповнював тогочасне повсякденне життя. Американці колоніальної доби реагували на це релігійними сподіваннями, однак часто відчували лише фаталізм і покірність. Чимало з них уникали скорботи шляхом ухилення від емоційної прив’язаності до інших. Батьки зазвичай стримували любов до своїх новонароджених малят. Жінка, що втратила вісьмох із дванадцяти немовлят, занотувала коротке життя однієї зі своїх доньок так:

5 вересня, 1767. Я розродилася дівчинкою приблизно о другій годині ночі.

6 вересня. Дитину охрестили й нарекли Мері.

7 вересня. Маля дуже добре почувалося до десятої години вечора, а тоді в нього почалися судоми.

8 вересня. Маля хворіло весь день.

9 вересня. Воно померло приблизно о восьмій годині ранку.

10 вересня. Його поховали.

Ще одна жінка у XVIII столітті народила сина в липні й згадала про нього знов у своєму щоденнику лише через два місяці, а по імені назвала його аж через шість місяців, коли мала більшу певність, що він житиме. Щоденник Якоба Гільтцгаймера, успішного німецького іммігранта, що прибув до Філадельфії незадовго до Американської революції, схожим чином свідчить про спроби (не завжди успішні) угамувати скорботу. 6 липня 1766 року він писав: «Моя дружина спородила сина о третій годині цього ранку». Гільтцгаймер не називає синового імені й надалі не згадує про сина до кінця року. Він констатує смерті онуків мимохідь, зрідка називаючи їхні імена. Ось його запис 1 жовтня 1794 року: «Минулої ночі, повертаючись додому від Томаса Фішера, який дозволив поховати дитину мого сина Томаса в землі квакерів, я так кепсько підвернув щиколотку. <…> О четвертій дитину мого сина поховали». Однак Гільтцгаймер також повідомляє про споглядання смерті дорослих: про перебування біля смертного ложа своєї 49-річної дружини 1790 року, про те, як обіймав свого 31-річного сина, що помирав 1793 року, і пригадує «лагідну усмішку» на вустах своєї 21-річної доньки після її смерті 1794 року. В Америці колоніальної доби подібний психічний біль був звичним явищем, як і «робота над емоціями» – захисна холодність, пошук розради в релігії, щоб притупити той біль⁷.

Американці колоніальної доби розуміли крихкість життя. Пуританські пастори наголошували на примхах смерті й на необхідності релігійної готовності до смерті. Чимало повторювали ось цю приказку, зокрема й преподобний Коттон Мезер^[9]: «Якщо в старигана смерть перед самим носом, то в парубка смерть за плечима; Смертельний Удар може бути поруч із людиною, як і будь-який інший удар». Схожим чином, напис на могильній плиті 1776 року в містечку Скенектеді, нині штат Нью-Йорк, проголошує: «Підготовленій душі не потрібне відстрочення, / Виклик до суду з’являється – праведник підкоряється». У XVIII столітті американці відчували свою скорботу безпосередніше. Уцілілі дедалі частіше розташовували на могилах плити з епітафією, зокрема й на могилах жінок і дітей, і в тих епітафіях писали про своє горе. Тут є ознаки того, що виникає менш покірне (і більш сентиментальне) ставлення до смерті, однак навіть 1800 року американці жили просто в затінку смерті, а не споглядаючи її хмару на обрії⁸.

Попри те що життя було коротким і жорстоким, навіть для таких привілейованих індивідів, як Гільтцгаймер, земля була досить щедрою, що навіювало дедалі більшій кількості американців відчуття оптимізму й навіть самовпевненості. Але знадобилося століття чи й більше, щоб помітно розширити коло впевнених у собі людей, бо настали важкі часи.

Немає Едемського саду

У XIX столітті сталося значне економічне зростання: фермерські господарства захопили ліси й луги, канали з’єднали річки й озера, заводи отримували електроенергію з водних шляхів, а міста збільшувалися. А втім, у міру того, як економіка процвітала, здоров’я пересічних американців погіршувалося. Біоісторики з’ясували, що зріст дорослих – це надійний показник фізичного стану людей, особливо того, наскільки якісно вони харчуються та наскільки здоровими вони були в дитинстві. Американські чоловіки, народжені після 1830 року, в середньому мали нижчий зріст порівняно з чоловіками, народженими раніше. Середня очікувана тривалість життя також скоротилася. 20-літній чоловік 1800 року міг сподіватися прожити до 47 років, а 20-літній чоловік 1850 року – лише до 41⁹.

Цю «довоєнну головоломку» (економіка зростала, проте американцям гіршало) можна пояснити по-різному. Одні вчені наголошують на хворобах: з-за кордону прибувало більше іммігрантів, усередині країни більше людей пересувалося, у містах зростало скупчення людей, більше американців працювали на заводах і фабриках, більше дітей відвідували школу – і всі вони поширювали інфекції далі й швидше. Токсичні побічні продукти індустріалізації, як-от дим від спаленого вугілля, також робили свій внесок. Хвороби уповільнюють зріст людей і, звісно, підвищують рівень смертності. (Європейські країни, що пережили індустріалізацію до появи сучасної системи охорони здоров’я, здається, також потерпали від високої смертності.) Інші вчені, розмірковуючи над «довоєнною головоломкою», наголошують на харчуванні: стрімке зростання кількості населення, особливо в містах, перевантажило постачання продуктів харчування та підняло на них ціну. Покупці замінили дорогі й поживні харчі на дешевші й такі, що просто насичували. У раціоні американців молоко й сир заступили хліб і цукор, це, імовірно, тому, що худобу в містах стало утримувати важче. Навіть на фермах діти, що народжувалися в середині ХІХ століття, виростали нижчими на зріст. Це було зумовлено, мабуть, тим, що їхні батьки більшу частину своєї землі використовували для вирощування сільськогосподарських культур на продаж. Як прибічники пояснення на підставі хвороб, так і прибічники пояснення на підставі харчування також вказують на поширення економічної нерівності в Америці до початку Громадянської війни. Середній дохід збільшився, однак водночас поширилися відмінності в рівні багатства, як і відмінності в зрості й тривалості життя. Внаслідок індустріалізації кількість бідних дітей зростала, вони гірше харчувалися й були вразливішими до хвороб. А діти еліти, як-от студенти Гарварду, не потерпали від зниження зросту або ж стикалися лише з незначним його зниженням. Парадоксальним чином зріст рабів чоловічої статі також не змінився або лише трішки знизився, оскільки рабовласники захищали свої фінансові інвестиції. Становище пересічних американців погіршилося¹⁰.

Мешканці міст страшилися примари чуми (першого вершника Апокаліпсису), яка навідувалася регулярно. 1832 року до жителів містечка Скенектеді дійшли чутки про холеру в Англії, а згодом вони помітили її поширення на півночі штату Нью-Йорк. Громадські діячі мобілізували мешканців містечка, щоб вони очищали вулиці, експериментували з дезінфекційними засобами, що містили хлор чи оцет, змінили свої особисті звички й долучилися до молитви. Врешті-решт, того літа їм довелося стикнутися з понад 40 смертями в містечку, де мешкало п’ять тисяч осіб. Місто Нью-Йорк, розташоване далі на південь, постраждало набагато сильніше. Десятки тисяч заможних людей утекли з Мангеттена. «Дороги в усіх напрямках були забиті переповненими диліжансами, екіпажами, взятими напрокат, приватними екіпажами та вершниками на конях, усіх розпинала паніка, і вони тікали з міста», оселяючись у будинках фермерів на багато кілометрів навколо. Померло понад три з половиною тисячі ньюйоркців, які не втекли чи не змогли втекти, переважно злидарів, іммігрантів і чорних. В окремих кварталах смерть наставала так раптово, що трупи лежали навіть у стічних канавах. У фронтирі штату Ілліной федеральні війська занесли холеру в населені пункти, що вже потерпали від сезонних епідемій. Холера тривала там до 1834 року, і смерть заскочувала людей так зненацька, що іноді два тіла клали на покривало в одну труну¹¹.

Начебто випадковий шлях хвороби спричиняв болісні парадокси. Хоча діти щойно виниклого середнього класу виростали вищими й міцнішими за дітей бідняків, вони все ж за цієї доби незнання наук були майже так само вразливими до бактерій у воді та заразних інфекцій. Батьки й у добре облаштованих будинках, і в халупах переживали смерть дітей так само, як і Лінкольн, коли помер його син Віллі: «Мій бідолашний хлопчик. Він був занадто хорошим для цього світу. Бог покликав його до Свого дому. Я знаю, що йому набагато ліпше там, високо на небесах, але ж раніше ми так його любили. Як же тяжко, тяжко від того, що він помер!»¹²

Лінкольнів плач, як і плач багатьох інших батьків – представників нового середнього класу, що лунав до Громадянської війни, згадував про приховані мотиви Бога як певну форму пояснення, а також виражав дедалі більшу глибину втрати. Зменшення кількості дітей, яких народжували жінки, перетворювало кожну дитину на вельми особливу, що, певно, посилювало муки батьків. Така пристрасна реакція, можливо, також віддзеркалювала новоявлену ідею про те, що немовлята народжуються подібними до янголят, а не засудженими на вічні муки. Як ми з’ясуємо в шостому розділі, американці з середнього класу глибоко поринали в досвід скорботи й не відмовлялися від нього. У роки до Громадянської війни розквітла романтична чутливість і смерть часто слугувала приводом для її вираження, особливо на нових цвинтарях, схожих на парки та створених так, щоб посилювати гіркоту втрати. Отже, бачимо помітну розбіжність між повідомленням про смерть дівчинки Мері 1767 року, що складалося з переліку сухих фактів, і тим, що 1801 року писала мати, яка щойно втратила сина: «Вночі замість мого милого хлопчика, мого чарівного малятка… замість мого веселого херувимчика, який чекає, що його приголубить ніжна мати, я виявила бездиханний труп, що лежав у білих шатах невинності та смерті». Сара Коннелл Еєр, мешканка Нової Англії із середнього класу, чий підлітковий щоденник я ще цитуватиму пізніше, 1815 року знов почала вести щоденник, написавши таке: «Відтоді як я завершила свій останній щоденник, я стала матір’ю чотирьох дітей, які тепер лежать поруч на цвинтарі. <…> останнє дитя було милим, цікавим хлопчиком, який прожив шість місяців. Він був чарівною квіткою, і я вірю, що тепер його пересадили в райський сад. Хоча смерть цього дитяти виявилася для мене великим випробуванням, та все ж я сподіваюся, що покірно скорилася волі мого Небесного Отця»¹³.

Навіть оминувши смерть, американці в ХІХ столітті потерпали від хронічного нездужання й потворності, спричинених такими хворобами, як віспа, а також від інвалідності після нещасних випадків. Американців у західних штатах особливо мордувала малярія. Ті, хто вижив, зазнавали періодичних нападів лихоманки, відчували хронічну втому й були вразливими до інших хвороб. Чимало способів лікування, як-от кровопускання та опіум, часто тільки погіршували стан людей. Нещасні випадки, особливо у фермерських господарствах, ставалися повсюдно. (Самого Лінкольна у віці дев’яти років кобила, вихнувши задньою ногою, так сильно вдарила в голову, що сусіди вирішили, ніби він на смертнім одрі, й покликали його батька.) Робітники у промислових цехах зазнавали опіків, їхні пальці застрягали в обладнанні, періодично там лунали вибухи. Навіть пізніше в ХІХ столітті ризик смерті лишався високим. Історик Пітер Найтс дослідив документи понад двох тисяч чоловіків, що народились у Бостоні між 1860-м і 1870-м роком, і виявив, що чимало з них падали з риштувань, їм защемляло кінцівки в механізмах або ж вони помирали від інших нещасних випадків. Життя робітників-іммігрантів, що працювали на великих заводах, було особливо небезпечним. На металургійних заводах у Піттсбурзі «розплавлений метал бризкав на робітників. Усюди лежали нестійкі купи залізних брусків. Гаряча підлога обпікала ступні крізь дерев’яні підошви. Мульди й печі вибухали. <…> Унаслідок шуму робітники на металургійних заводах глухнули або ж у них погіршувався слух». Поява потягів і трамваїв у другій половині ХІХ століття призвела до збільшення кількості нещасних випадків серед пішоходів, пасажирів і навіть кондукторів. Один кондуктор зізнався, що коли він збирає плату за проїзд біля крайніх місць у трамваї, то щоразу «ризикує зіштовхнутися з купою цегли або з піччю для обпалювання». А втім, життя фермерів, що мали справу з дратівливими тваринами й кустарними механізмами, було ще небезпечнішим¹⁴.

Попри всі загрози й виснаження, фізична безпека істотно поліпшилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Завдяки новому розумінню виникнення хвороб місцеві органи влади започаткували низку санітарних заходів. Вони будували або розширювали системи водопостачання, каналізаційні мережі й очисні споруди, очищували питну воду, осушували застійні водойми, а також звільняли вулиці від сміття й бруду. Як і завше, дехто дістав із цього користь раніше за інших. Навіть на початку ХХ століття мешканці робітничих кварталів брали воду зі струмків і річок, забруднених переповненими помийними ямами. Однак урешті-решт проєкти органів влади істотно зменшили кількість бактерій, що передаються водою й відходами, для майже всіх містян. Завдяки таким катастрофам, як Велика чиказька пожежа^[10], міста збільшили свої протипожежні засоби. Нові будівельні норми й правила поліпшили безпеку, обмеживши кількість людей і вимагаючи застосування бодай мінімальної вентиляції. Регулювання ринку харчів, особливо судове переслідування постачальників молочної продукції, які розбавляли молоко водою, також скоротило кількість хвороб. Лише протягом 1890-х у місті Нью-Йорк рівень смертності знизився приблизно на чверть, почасти це сталося завдяки понад наявним там трьомстам санітарним інспекторам. У Бостоні рівень смертності зменшився приблизно на одну сьому, почасти завдяки дослідженню тисяч проб молока на рік¹⁵.

Прості американці посилили особисту гігієну. На початку ХІХ століття більшість американців, за твердженням реформаторки Кетрін Бічер, регулярно мили лише свої обличчя, шиї, долоні та ступні. Деякі люди вірили, що бруд корисний для здоров’я, а часте миття тіла небезпечне. Через нестачу водопровідної води більшість американців однаково не мали змоги митися регулярно. Проте до середини ХІХ століття дедалі більше американців, що належали до середнього класу, мали водопровідну воду, а також повірили в нову ідею, що купання здатне поліпшувати здоров’я та красу. Всередині своїх домівок вони встановлювали унітази й ванни, а також прищеплювали своїм дітям звичку до охайності. Дехто проповідував охайність іммігрантам і робітничому класу, фінансував громадські лазні й навчав гігієни в благодійних центрах (settlement houses)¹⁶.

Ці громадські та приватні ініціативи значно зменшили кількість жертв епідемій. 1892 року до міста Нью-Йорка дісталася ще одна епідемія холери, яка вже винищила багато тисяч людей у Європі й чимало пасажирів на кораб­лях, що прибували. Органи охорони здоров’я в місті хутко діагностували хворобу, ізолювали хворих, дезінфікували домівки й очистили вулиці. Врешті, померло лише дев’ять мешканців Нью-Йорка. Епідемії не зникли (пандемія грипу 1918–1919 років позбавила життя приблизно п’ятисот людей лише в одному містечку Скенектеді), однак рівень смертності, особливо серед дітей, істотно знизився. Загалом стан здоров’я американців помітно поліпшився, а їхній середній зріст збільшився. Як і завше, ці поліпшення спершу поширились у середовищі представників середніх класів суспільства, тому наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття заможні американці були значно здоровішими й вищими на зріст за бідних. Мусило з’явитися ще одне покоління, а то й два, щоб решта американців наздогнала заможних за цими показниками¹⁷.

Збільшення тривалості життя

Хтось може засумніватися в тому, що наше здоров’я набагато ліпше за здоров’я наших предків, звернувши увагу на сучасний потік моторошних повідомлень про харчові добавки, нестачу фізичної активності, сонячні опіки й таке інше. Парадоксально, але всі ці нав’язливі ідеї виникли тому, що тепер набагато більше людей живуть достатньо довго й стикаються з хворобами похилого віку (приміром, хворобою Альцгаймера), споживання надмірної їжі призводить до хвороб, спричинених ожирінням, а чимало американців сподіваються довше лишатися бадьорими (яскравий приклад: популярність препаратів для підвищення лібідо).

Упродовж ХХ століття середня очікувана тривалість життя щойно народженого американця зросла приблизно на 30 років: якщо білі жінки помирали раніше приблизно в 50, то тепер – приблизно у 80. Найразючіші зміни відбулися з народженими в бідних батьків немовлятами, які за попередніх поколінь були приречені на коротке життя. Причини смерті теж змінилися. У ХІХ столітті американці помирали переважно від інфекційних хвороб, а наприкінці ХХ століття вони гинули від хвороб похилого віку, як-от серцево-судинних захворювань, а також унаслідок соціальних причин, приміром автокатастроф. Безліч смертоносних недуг (віспа, холера, туберкульоз, тиф і рахіт) зникли або кількість їхніх випадків істотно скоротилася. Навіть жахлива епідемія СНІДу наприкінці ХХ століття, як на історичні мірки, вбила небагатьох. 1900 року приблизно один із п’ятисот американців помер від туберкульозу, а наприкінці ХХ століття приблизно одному з шести тисяч американців іще тільки діагностували СНІД. Кількість нещасних випадків, особливо зумовлених небезпеками фермерського життя, скоротилася. Після 1930 року коефіцієнти серйозних травм на виробництві знизилися більш ніж наполовину. Загальне відчуття благополуччя поліпшилося. Американці фізично дозрівали в ранішому віці, виростали вищими й рідше потерпали від інвалідності. На це поліпшення частково вплинули тривалі зміни в наявних паразитах і людському імунітеті, зростання багатства у ХХ столітті вплинуло ще більше, однак найбільше його спричинило соціальне втручання¹⁸.

Ініціативи в царині охорони здоров’я, що їх державні органи влади започаткували наприкінці ХІХ – на початку ХХ, як-от очищення води, розширилися завдяки таким програмам: правила техніки безпеки, харчові добавки, вакцинація та знищення шкідників. Органи влади в більшості великих міст започаткували ретельне прибирання вулиць і регулярне вивезення сміття. Мешканці міст звикли розраховувати на державні санітарні заходи, за які колись відповідали особисто. 1920 року кілька мешканців позивалися до суду на місто Скенектеді через те, що члени їхніх сімей підхопили тиф із зараженої води. Водночас поради вікторіанської доби щодо особистої гігієни й прибирання домівки посуворішали, до чого спонукали фахівці з домоведення, лікарі та вчителі, а також бізнесмени, які прагнули продати такі товари, як дезінфекційні засоби. Пізніші державні ініціативи зумовили появу програми Medicare^[11], правил техніки безпеки на робочому місці, вимог до споживчих товарів, спонсорованих медичних досліджень, контролю за харчовими продуктами тощо. Коефіцієнти смертності знизилися надзвичайно, бо інфекційні хвороби опинилися під контролем. Американцям у містах уже не загрожував вищий ризик смерті порівняно з американцями в сільській місцевості¹⁹.

У ХХ столітті американці також харчувалися ліпше за своїх предків: вони споживали більше поживних, а не порожніх калорій. Завдяки технологічним удосконаленням у царинах урожайності сільськогосподарської продукції, її обробки, консервування, транспортування й заморожування американці всюди отримували відносно свіжі фрукти, овочі, м’ясо й молочні продукти. І споживали дешевшу їжу: 1919 року задля 12 яєць пересічний працівник мав трудитися 80 хвилин, а 1997 року – лише п’ять. 1901 року «білі комірці» в містах віддавали на їжу 46 відсотків своїх загальних витрат, а 1986 року – лише 19. Технології і врожайність, а також забезпечення вітамінами й державні програми зі збагачення харчових продуктів, навчання здорового харчування й субсидії на харчування для бідняків неабияк поліпшили раціон американців. Це стало очевидним упродовж 1930–1940-х: попри тяжкі наслідки Великої депресії та дефіцит, зумовлений Другою світовою війною, американці не голодували, а їхнє здоров’я загалом невпинно поліпшувалося²⁰.

Якщо більшу частину поліпшення на початку ХХ століття зумовили заходи, спрямовані на харчування й охорону здоров’я, то пізніше нові ліки, як-от пеніцилін і антибіотики, а також медична допомога (приміром, неонатологія для немовлят і лікування серцевого нападу в людей похилого віку) додали американцям чимало років життя. Зміна у витратах свідчить про разючу переміну: 1900 року американці витрачали приблизно вдвічі більше на похорони, ніж на ліки, а 1990 року вони витрачали приблизно вдесятеро більше на ліки, ніж на похорони²¹.

Менш привілейовані американці (представники меншин, люди похилого віку, мешканці південних штатів і злидарі) дістали найбільше користі з удосконалень ХХ століття і долучилися до мейнстримової культури. Лауреат Нобелівської премії, економіст Роберт Фоґел так прокоментував це: якщо «щось відрізняє [двадцяте] століття від минувшини, то це значне зростання тривалості життя нижчих класів». Це вирівнювання життєвих шансів відбувалося головно у першій половині ХХ століття. Після цього тривалість життя й далі продовжувала зростати для всіх американців загалом, однак розбіжності вже не зменшувалися. Між соціальними класами, і найбільше між білими й чорними американцями, збереглися важливі відмінності в смертності немовлят і загальному коефіцієнті смертності. На початку третього тисячоліття загальний коефіцієнт смертності для афроамериканців був на 60 відсотків вищим, ніж для білих американців. (Однак іспаномовні мешканці США насправді мали ліпші перспективи здорового життя, ніж неіспаномовні білі.) А втім, упродовж усього ХХ століття навіть відмінності між білими і чорними помітно зменшилися²².

Та все ж з’явилася нова й бентежлива розбіжність як у зрості, так і в середній очікуваній тривалості життя. Упродовж багатьох поколінь американці виростали вищими й жили довше за європейців, однак до 1900 року європейці майже наздогнали американців. А до початку ХХІ століття, коли здоров’я поліпшилося в людей по обидва боки Атлантичного океану, європейці, що жили в схожих умовах, виростали вищими й жили довше за американців. Причини цього незрозумілі, але їх можна віднайти в більшій економічній нерівності, що панує в Америці, а також (попри всі програми у ХХ столітті) у її менш ефективних державних програмах охорони здоров’я²³.

Водночас те, що завдяки рогу достатку в ХХ столітті тривалість життя і зріст американців збільшилися (хоча й не так сильно, як у європейців), спонукало мешканців США до нових способів нашкодити собі: передусім це керування автомобілем, паління сигарет, переїдання та брак фізичної активності. Наприклад, між 1919-м і 1926 роком завдяки розбудові сільських доріг у Північній Дакоті щорічна кількість смертей у ДТП зросла у цьому штаті з 11 до 77. Загальний національний коефіцієнт смертності в ДТП був найвищим 1937 року: 31 смерть на 100 тисяч населення. А на початку ХХІ століття він усе ще становив приблизно 15 смертей на 100 тисяч населення. Коефіцієнт смертності від раку впродовж цього ж періоду підстрибнув із 64 смертей до майже 200 на 100 тисяч населення. В останні десятиліття ХХ століття медичні експерти стривожено вказували на зростання ваги й такі наслідки цього для здоров’я, як астма й діабет. Американці усвідомили надлишкову вагу як свою особисту проблему, адже під час опитування розповіли, що хотіли би зменшити свою вагу: у 1950-х таке сказав кожен третій респондент, проте на початку 2000-х – абсолютна більшість американців. Хвороби, спричинені нестачею, заступили хвороби, спричинені надлишком²⁴.

Наслідки

Значне зростання тривалості життя й поліпшення здоров’я мали далекосяжні наслідки. Ще 1870-го вік лише кожного 33-го американця становив 65 років і більше, а на початку 2000-х – приблизно кожного восьмого американця. 2050 року до таких, імовірно, належатиме кожен п’ятий. Частка американців цього віку збільшилася переважно тому, що батьки з плином поколінь мали набагато менше дітей (обговорюватиму це в четвертому розділі). Одна з причин, чому американці мали менше дітей, полягала в тому, що так багато їхніх нащадків виживало. Поєднання довшої тривалості життя й меншої кількості дітей означало, що на долю більшості сучасних американців випадала така стадія в житті, яка колись була притаманна меншості, – «порожнє гніздо» (подружжя мешкає окремо від своїх дорослих дітей). 1900 року лише 15 відсотків американців похилого віку мешкали в «порожньому гнізді», абільшість інших літніх американців жили зі своїми дітьми як удови чи вдівці на утриманні. На відміну від цього 2000 року приблизно половина людей похилого віку жили як подружжя окремо, а решта мешкали переважно як одинаки й одиначки. Усередині сім’ї люди похилого віку дедалі частіше фінансово підтримували своїх дорослих дітей, а не навпаки. Поза сім’єю завдяки зростанню чисельності, ліпшому здоров’ю й кращій фінансовій забезпеченості люди літнього віку здобували дедалі вагоміший соціальний, економічний, політичний і культурний вплив. Їхні зацікавлення й смаки щодалі більше формували зацікавлення й смаки решти американців²⁵.

Американці рідше стикалися зі смертю та тяжкою інвалідністю. Вони почали менш фаталістично сприймати хворобу або передчасну смерть близької людини, рідше вбачати в них невдачу чи Божу волю й частіше тлумачили їх як події, яких можна уникнути чи принаймні їх контролювати. Історики Ненсі Дай і Денієл Блейк Сміт простежили ці зміни світогляду в листах і щоденниках матерів із середнього класу, чиї немовлята померли. У XVIII столітті панував фаталізм, у XIX столітті він поступився відчуттю особистої відповідальності, а тоді у ХХ столітті на зміну тому відчуттю прийшло переконання, що суспільство загалом також винне, бо, приміром, здійснювався недостатній контроль за якістю харчів. Нині індивідуальна чи колективна людська дія може відтермінувати появу янгола смерті. Наприклад, 1910 року керівник Комісії з молока в місті Нью-Йорк стверджував: «Урешті-решт, смертності немовлят треба покласти край не завдяки філантропії чи інституціям… а завдяки розумному материнству». Це відчуття відповідальності й контро­лю, спільно з наявністю здоровіших дітей, спонукало американців, як переконливо доводять деякі вчені, обмежити розмір своїх сімей: вони сподівалися, що їхні діти житимуть. Так само що більше смерть перетворювалася на досвід лише літніх людей, то більше вона виглядала звичайною й рутинною. Люди та їхні живі спадкоємці мали змогу планувати смерть. Отже, завдяки запобіганню смерті та її плануванню більше американців здобули контроль і відчуття спроможності, які є складовими добровільності²⁶.

Водночас менший страх перед смертю і перед її начебто примхливістю, як вважають деякі дослідники, послабив потребу американців шукати розради в релігії. Релігійна віра повинна була згаснути, проте цього не сталося (про це йтиметься в шостому розділі). Однак, мабуть, змінилася природа релігійної віри американців: від схвалення таємничих наказів вередливого Бога вони перейшли до прославляння непохитного милосердя Бога люб­лячого²⁷.

Зменшення кількості передчасних смертей також могло спонукати американців інтенсивніше присвятити себе життю найближчих людей. Коли виживання немовлят і дітей ставало дедалі безсумнівнішим, то батьки дозволили собі більшу емоційну прив’язаність до своїх немовлят і дітей. Так само американці почали більше цінувати життя. Поміркуйте про дедалі вищі очікування громадян щодо дій державних органів влади, юридичних гарантій, страхування й компенсаційних виплат (приміром, про сповнених скорботи мешканців Скенектеді, які 1920 року позивалися проти міста в суді стосовно смертей від тифу). Життя перестало бути таким знеціненим, як раніше²⁸.

Врешті, ми можемо припустити, що рідші зустрічі з передчасними смертями та з виснажливими хворобами чи травмами послабили психічний біль, від якого регулярно потерпали американці. А може, і не послабили. За колоніальної доби американці мусили миритися з тим, що один історик назвав «цілковитою нормальністю смерті». Цілком імовірно, що в сучасному контексті нечастий досвід смерті чи немочі найближчих людей став значно лякливішим і болючішим тому, що він спостерігається значно рідше²⁹.

У безпеці одне від одного

Серед судових справ, за які брався молодий адвокат Абрагам Лінкольн, щоб профінансувати свої політичні амбіції, були банальні вбивства, типові для ХІХ століття: наслідок надмірного пияцтва, сімейних чвар або гнітючих образ. Під час одного відомого судового процесу Лінкольн домігся виправдання для чоловіка, що зізнався в убивстві. Лінкольн доводив: його клієнт удався до самозахисту, бо його попередили, що жертва має намір напасти на нього. Випадкове насильство часто спалахувало як у Лінкольновому фронтирі, так і в схожих на фронтир кварталах великих міст, де панувало беззаконня і юрмилися молоді волоцюги. Американці також часто вдавалися до насильства для того, щоб контролювати насильство, або навіть для того, щоби просто забезпечити дотримання місцевих норм. У своєму першому великому публічному виступі 1838 року Лінкольн відгукнувся на «повідомлення про грубі порушення закону, вчинені натовпом, [з яких] складалися щоденні новини того часу. Ті повідомлення поширилися всією країною від Нової Англії до Луїзіани». У переліку він вказав на лінчування в штаті Міссісіпі азартних гравців, рабів, яких підозрювали в підготовці заколоту, імовірних аболіціоністів і простих чужинців. Він згадав, як натовп спалив чорного чоловіка в місті Сент-Луїс, і йому не потрібно було нагадувати публіці в Спрінґфілді про те, як минулої осені лінчували видавця-аболіціоніста в містечку Олтон, у цьому ж штаті Ілліной. Із плином поколінь ця культура насильства слабнула, проте навіть наприкінці ХХ століття американців непокоїла загроза нападу на них. 1995 року респонденти під час опитування тлумачили злочинність як таку царину життя, в якій країна «зазнала найбільшого занепаду», що є черговим прикладом систематичних помилкових спогадів. Хоча віктимізація впродовж американської історії то зростала, то спадала, однак Лінкольнова доба була більше сповнена насильства, ніж сучасна доба³⁰.

До 1800 року впродовж століть і європейцям, і американцям загрожував набагато вищий ризик стати жертвою будь-яких типів насильства, ніж загрожує нині. І для європейців, мабуть, такий ризик був навіть більшим, ніж для американських колоністів. Люди планували свої повсякденні справи так, щоб уникнути грабіжників, міських хуліганів, п’яниць, розгніваних сусідів і розлючених чоловіків чи дружин. Люди часто залагоджували свої сварки насильницьким шляхом. Кривава різанина наприкінці Шекспірових трагедій відлунювала в досвіді глядачів у домодерну добу. На початку ХІХ століття рівень повсякденного насильства в західних країнах істотно знизився. Однак у Сполучених Штатах він не пішов на спад надто помітно чи швидко. У ХХ столітті Америка вирізнялася серед багатих західних країн особливим насильством. (Американці не були особливо кримінальними: коефіцієнти злочинності у США, приміром, крадіжок, поєднаних із проникненням у приміщення, крадіжок гаманців чи сумочок, були приблизно середніми серед західних країн.) 1999-го і 2000-го, попри те що коефіцієнт убивств у Сполучених Штатах сягнув майже 40-річного мінімуму і становив приб­лизно 5,6 убивства на 100 тисяч мешканців, він усе ж лишався втричі, ба й більше, вищим за відповідні коефіцієнти в Європейському Союзі, Канаді й Австралії. Цей сумнівний знак розрізнення американців, здається, відображав надзвичайно високий рівень насильства в окремих групах людей, а також культуру, яка вимагала від чоловіків до смерті боронити свою «честь» від, приміром, суперника в коханні або насупленого незнайомця³¹.

Насильство у спадок

Насильству та страху в Північній Америці колоніальної доби були притаманні специфічні риси. Століттями сутички між колоністами й корінними мешканцями періодично завершувалися масовим убивством представників обох сторін. Денієл Дрейк, що став відомим професором медицини, пригадував рутинні дії у своєму дитинстві в Кентакі 1780-х: у сім’ї вони тримали сокири й коси «під ліжком як зброю для захисту, якщо індіанці нападуть. Уранці щонайперше потрібно було вилізти драбиною, що завжди стояла притуленою до дверей, на горище, де крізь шпарини видивлятись індіанців, чи не ховаються вони біля дверей, щоб увірватися, щойно знімуть поперечний засув». Періодично війни з індіанцями й війни між Англією та Францією примушували фермерів-йоменів вступати в міліцію (ополчення), здійснювати тривалі походи й брати участь у битвах. Під час Семирічної війни понад п’ять тисяч колоністів-ополченців померло або зазнало поранень. (Певна річ, Американська революція спровокувала криваві зіткнення між сусідами в різних куточках нової держави.) Насильство було звичним явищем серед господарів, рабів, сервентів, висланих з Англії злочинців та індивідів, що позбулися рабства чи боргової неволі. Те, що вважалося системою кримінального правосуддя, спиралося на цивільних осіб, які були водночас і вартовими, і суддями. Жертви злочину мусили самостійно відшукувати й карати нападників. Судді, особливо в Новій Англії, більше зосереджувалися на злочинах проти суспільної моралі, ніж на злочинах проти особи: у XVII столітті вони ухвалювали смертний вирок за адюльтер і содомію. Зазвичай чиновники органів влади відхиляли напади на жінок як непослідовні, ігнорували вбивства немовлят і тримались осторонь, коли люди залагоджували свої сварки насильством. Завдяки своїй розпорошеності, мобільності й економічній незалежності американці колоніальної доби могли уникати різних типів міжобщинних воєн (зокрема кровної помсти), які мордували більшу частину Європи. А втім, індивідуальне, міжособистісне насильство ніколи не полишало американців³².

У ХІХ столітті насильство стало, мабуть, ще звичнішим. Більша частина країни була слабко контрольованим фронтирним суспільством, у якому жили люди, що постійно переселялися. Історик Елліот Ґорн розповідає, як у різних куточках сільської Америки чоловіки регулярно брали участь у «бійках за честь», невід’ємною частиною яких було видавлювання очей і відривання вух. Забіякуватість не панувала лише на заході США. Ґорн також розказує, як чоловіки в салунах міста Нью-Йорк жорстоко гамселили один одного, захищаючи свою особисту гідність або честь своєї етнічної групи. Молодь у містах створювала банди, які боролися за контроль над вулицями. Чимало насильства в ХІХ столітті принесли ріки міцних алкогольних напоїв, які наповнювали життя чоловіків. Один історик фронтиру в штаті Ілліной зазначив: «Звісно, не всі чоловіки напивалися до нестями чи бились як собаки, проте загалом культура чоловіків визнавала таку поведінку звичним явищем громадського життя». Чоловіче насильство також спрямовувалося й на інших. Мешканець Сент-Луїса писав: «Єдиною нічною вартою в місті були грабіжники, які цупили все, що бачили, ба більше, тероризували жінок і дітей». Жінки неабияк ризикували, виходячи на вулиці без супроводу. Сексуальні напади, особливо на незаміжніх жінок, замовчували й часто ігнорували. Також жінки наражалися на небезпеку вдома. У горішній частині штату Нью-Йорк стався випадок, коли господар знехтував наріканням своєї служниці на те, що гість чіпляється до неї, і покинув її на зґвалтування. Як і щодо вуличних нападів, ми знаємо лише про ті випадки домашнього насильства, які розглядалися в суді. Сусіди, що роками чули, як чоловіки лупцюють своїх дружин, повідомляли про такі інциденти лише тоді, коли нападників арештовували за вбивство. «Звичайний» рівень лупцювання дружини вважався прийнятним. Перед Громадянською війною у США кількість зґвалтувань і випадків домашнього насильства, мабуть, зросла. Жінки також чинили насильство, принаймні вбиваючи немовлят. Міжособистісне насильство, за словами одного історика, було «частиною щоденної організації сімейного життя», частиною виховання дітей, навчання в школі, розваг на дозвіллі й, звісно, способом залагодити сварку³³.

Кримінальне судочинство в епоху до Громадянської війни там, де воно діяло, було апатичним. Вартові й констеблі часто були неефективними, судді – пасивними, а присяжні поблажливо ставилися до нападників і вбивць, коли чули якесь поважне виправдання вчиненого насильства (як та Лінкольнова промова в суді). Образа з боку товариша по чарці, надокучливе базікання дружини або непослух раба могли вважатися достатніми для того, щоби звільнити від відповідальності за напад. 1858 року в містечку Честерфілд, штат Массачусеттс, Чарльз Ґібсон умисно й брутально вбив свою дружину Ізабеллу, що її він часто лупцював раніше. Присяжні визнали його винним лише в убивстві з необережності, врахувавши те, що дружина пиячила й не слухалася чоловіка. Історик Ерік Монкконен на підставі ретельного дослідження протоколів судових засідань і газетних статей підрахував, що в ХІХ столітті в місті Нью-Йорк від половини до трьох четвертей убивць цілком уникли будь-якого покарання, а багатьом іншим присуджено лише символічні штрафи³⁴.

У ХІХ столітті зростало також колективне насильство. Іммігранти з Європи, особливо ірландці, та місцеві білі часто билися в таких міських кварталах, як Файв-Пойнтс у Нью-Йорку. Білі нападали на звільнених із рабства чорних у містах на півночі США, нейтивісти нападали на католиків, а члени політичних клубів гамселили один одного в день виборів. У багатьох містах молоді хлопці об’єднувалися в робітничі братства чи добровільні пожежні бригади й, добряче зарядившись алкогольними напоями, духопелили один одного через роботу, водяні рукави чи просто, щоб потім похизуватися. Віджиланти нападали на борделі, аболіціоністів і всіх, хто порушував правила пристойності (пригадайте Лінкольнову промову 1838 року). Війна з індіанцями тепер, коли їх відтіснили значно далі на захід, непокоїла відносно невелику кількість білих американців, однак жорстокість цієї війни, напевно, лише посилилася. 1855 року колонка в газеті New-York Daily Times, яка мала заголовок «Індіанці: вій­на на знищення», повідомляла, що всюди на далекому заході племена індіанців повстають, «убиваючи й оскальповуючи [білих] чоловіка, жінку й дитину». Автор колонки із сумом і майже співчуттям зазначав, що корінні мешканці «лише борються за свою Батьківщину, свої домівки та свої права» і що «горді й пристрасні дикуни влаштовуватимуть засідки й убиватимуть, як вони це завжди чинили, а мстиві колоністи будуть… убивати “індіанських дияволів”, наче тих собак». Наприкінці автор написав, що історична доля корінних мешканців – загинути до наступу «англо-саксонської раси». Найпоширенішими й найфатальнішими були хронічне насильство, яке рабовласники застосовували щодо рабів, а також епізодичні напади рабів на білих у південних штатах. Раби потерпали від постійного знущання у вигляді копняків, шмагання й погрози канчуком, а білих непокоїла помста («Ми тримаємо вовка за вуха», – застерігав Джефферсон). Насильство, вкорінене в рабстві, а також культура чоловічої честі спричинили хронічне насильство на півдні країни, і ця традиція була притаманна півдню впродовж багатьох поколінь³⁵.

Ефективний контроль державних органів влади над індивідуальним і колективним насильством зароджувався повільно. У середині ХІХ століття великі міста почали створювати професійні департаменти поліції головно для того, щоб стримати бунтівні групи людей. Штати також зробили судову систему професійною: приміром, державні аторнеї, окружні аторнеї керували обвинуваченням у суді. Органи влади повільно почали приборкувати як щоденне міжособистісне насильство, так і насильство колективне. Нове судочинство, що вперше з’явилось у великих містах, допомогло зробити міста безпечнішими за сільські регіони впродовж кількох наступних поколінь³⁶.

Повніший контроль над насильством довелося відкласти, бо відбувалися великі й криваві сутички через рабство, вихід південних штатів зі складу США й расові суперечності до початку, під час і після Громадянської війни. «Сині» й «сірі»^[12] разом мобілізували на військову службу більшу частку населення, ніж під час будь-якої іншої війни в історії Заходу, а на Громадянській війні було вбито більше солдатів, ніж на всіх війнах США разом. Кожен восьмий білий чоловік призивного віку загинув під час цієї війни, а в південних штатах – кожен четвертий. Це на ціле покоління змінило демографічну ситуацію у США й кинуло тінь смерті на всіх американців. Через війну багато чоловіків змінили місце проживання, війна зробила їх жорстокішими, навчила вбивати й озброїла. Усе це спричинило вищий рівень насильства на тривалий час після битви під Аппоматтоксом³⁷.

Під час Реконструкції Півдня білі погрожували смертю й убивали (зокрема шляхом горезвісного лінчування), щоб примусити звільнених із рабства чорних працювати, притлумити їхні вимоги рівності й знову здобути політичну владу. 1873 року на Великдень у містечку Колфекс, штат Луїзіана, білі чоловіки, протестуючи проти призначення республіканців на посади чиновників, убили понад сотню чорних і покинули їхні тіла з перерізаними горлянками лежати на відкритій місцевості. В інших випадках бунтівники проти Реконструкції також убивали білих республіканців. На заході країни існувало як організоване насильство (у війнах з індіанцями, що іноді мали характер геноциду), так і неорганізоване, що панувало серед поселенців у таких місцях, як табори шахтарів і рудокопів та містечка, де продавали худобу. Власник салуну в місті Тусон, штат Аризона, розповідає у своєму щоденнику про 1870-ті: як одного чоловіка повісили за те, що він украв мула, а іншому заплатили, щоб він покинув місто після того, як убив чорного. (Також у щоденнику того власника згадується чимало самогубств, спричинених отрутою, ліками й вогнепальною зброєю.) У містах на півночі також були свої небезпечні зони: квартали, де мешкали малозабезпечені, часто іммігранти або чорні, які й надалі схвалювали притаманне довоєнній добі міжособистісне насильство на вулицях і в салунах. 1883 року присяжні в Чикаґо виправдали Джеррі Данна за вбивство професійного боксера Джеймза Елліотта. Обвинувачений вистежив боксера в ресторані й застрелив його. Як і у випадку з клієнтом Абрагама Лінкольна за кілька десятиліть до цього, присяжні вирішили, що вчинена дія була самозахистом, позаяк Данн чув, що Елліотт погрожував йому. Редактор журналу The Nation засудив цей вердикт, бо він «явно рівнозначний повідомленню всьому небезпечному й брутальному класу міських мешканців про те, що закон не втручатиметься в їхні сварки, тому вони можуть битися, використовуючи смертоносну зброю, і безкарно вбивати один одного». Редактор нарікав, що в багатьох куточках країни громадяни внаслідок байдужості органів влади змушені озброюватися з метою захисту³⁸.

Попри все це кровопролиття, міжособистісне насильство у другій половині ХІХ століття загалом зменшилося. Войовничий робітничий рух справді породжував страйки, бойкоти, напади на штрайкбрехерів, що завершувалися жорстокими переслідуваннями, вчиненими державною та приватною поліцією. Одурманені алкоголем, або маскулінною гордістю, або тим і тим водночас, чоловіки все ще скоювали левову частку насильства, проте кілька соціальних змін почали стримувати їх. Державні органи влади, як зазначалося раніше, перейшли від безсистемних охорони правопорядку й управління до професійних. Буржуазні ідеали в сім’ях таврували брутальність і заохочували домашні звички, як-от ігнорування салуну дорогою додому після роботи. На роботі командна праця у промисловості, а також нормований робочий день і нагляд нав’язували чоловікам із робітничого класу дисципліну. А культура середнього класу, що поширювалася (зокрема, її прищеплювали дітям представників робітничого класу в школах, де вони мусили перебувати дедалі більше часу), надавала самоконтролю більшого значення³⁹.

Цикли у ХХ столітті

Насильство – особливо лінчування й бунти – тривало й далі, однак упродовж першої половини ХХ століття воно повільно вщухало. Коефіцієнт убивств, найнадійніший показник насильства загалом, знизився в 1950-х до свого, мабуть, історичного мінімуму й становив приблизно 4,5 убивства на 100 тисяч людей. Напади, що не завершувалися смертю, реєстрували не так ретельно, однак рівень такого насильства знизився, мабуть, ще помітніше. Наприкінці 1950-х американці жили, найімовірніше, в епоху найбільшої безпеки від насильства⁴⁰.

Учені наводять кілька причин зменшення рівня кримінального насильства. Курс на заспокоєння, що почався наприкінці ХІХ століття, тривав і у ХХ: зростала кількість дітей, що відвідували школу, збільшувався обсяг роботи на заводах, салуни занепадали, судова система вдосконалювалася, життя почало вважатися священним, а кількість неодружених чоловіків, що мешкали окремо, скорочувалася. (Частка чоловіків 25–44 років, що жили поза сім’єю, знизилася з максимальних 22 відсотків у 1920 році до 10 – у 1950-му.) Міжособистісне насильство загалом зменшувалося майже впродовж 100 років. А втім, в Америці насильство спадало менше порівняно з Європою, і його скорочення не було постійним⁴¹.

А потім настали 1960-ті. 1960 року вбивство позбавляло життя приблизно п’ятьох американців із кожних ста тисяч. 1980 року й потім 1991-го вбивали одинадцятьох американців із кожних ста тисяч – коефіцієнт, що наближався до коефіцієнта ХІХ століття. Поліція також зареєструвала зростання в багато разів кількості інших злочинів, зокрема нападів і пограбувань. Ще 1968 року менш ніж третина американців під час опитування, проведеного Організацією Ґеллапа, відповіла, що в радіусі приблизно милі від їхньої домівки вони бояться ходити вночі самі, а вже 1981 року майже половина зізналася, що вони цього бояться⁴².

Чимало кримінологів безуспішно намагалися пояснити вибух кримінального насильства після 1960 року. Почасти цей вибух був зумовлений тим, що немовлята, народжені під час бейбібуму, виросли й перетворилися на неймовірно велику когорту тінейджерів, а хлопці-тінейджери особливо схильні скоювати злочини. Що ще спричинило сплеск насильства – це предмет інтенсивних дискусій. Одні кажуть, що внаслідок зменшення роботи для «синіх комірців» у великих містах чимало чорних чоловіків стало безробітними. Інші стверджують, що зростання кількості матерів-одиначок і матерів, що працюють, призвело до того, що вдень підлітки опинялися без нагляду, а домівки – без охорони. Ще інші вважають, що то міжрасова напруга спричинила насильство, яке зазвичай зосереджувалося в ґетто для чорних. Ще інші покладають провину на культурні зміни: то війна у В’єтнамі сформувала атмосферу насильства, а згідно з альтернативним тлумаченням, то протести проти війни та інші бунти ослабили владу, а може, то було телебачення, адже з’явилося перше покоління, яке виросло перед екраном телевізора. Будь-яке пояснення, крім вказівки на бум тінейджерів, непереконливе⁴³.

На початку 1980-х коефіцієнт убивств знизився, а відтак за декілька років знову підвищився. Ця остання хвиля чітко збіглася з війнами між бандами за торгівлю кокаїном («креком»). А тоді офіційний коефіцієнт убивств упав – раптово, несподівано й швидко. Убивства скоротилися від приблизно 10 на 100 тисяч населення 1991 року до приблизно 5,5 на початку 2000-х. Це різке зниження відбулося почасти тому, що вживання креку занепало, а разом із цим припинилися й перестрілки між наркодилерами. А втім, раптовий спад рівня вбивств виявив триваліше, загальніше зменшення кількості злочинів і проявів насильства. Коефіцієнт убивств для американців від 25 років і старших знижувався із середини 1970-х, а тому менше американців відповідали інтерв’юерам під час опитувань, що вони були жертвами злочину. За одним підрахунком, зменшення кількості вбивств додало два роки до середньої очікуваної тривалості життя чорних чоловіків. (Падіння рівня вбивств у 1990-х може свідчити про те, що історичне «заспокоєння» врешті-решт досягло найнебезпечніших житлових районів США.) Кримінологи вважали, що «великий спад злочинності» став наслідком старіння бейбібумерів, зміцнення правоохоронних органів, безжального ув’язнення, зростання кількості робочих місць у 1990-х і, мабуть, культурних змін^[13]. А втім, будь-яке пояснення зниження насильства в 1990-х є таким само нечітким, як і пояснення його зростання в 1960-х⁴⁴.

1990 року журнал Time із помірним перебільшенням стверджував: ньюйоркці (і ширше – американці загалом) дедалі більше вірять, «що смертоносне насильство, яке колись панувало головно у кримінальних кварталах-ґетто… нині випадково спрямовується на будь-кого, будь-якої миті й навіть у таких місцях, що колись вважалися відносно безпечними». Сатиричне телевізійне шоу «Saturday Night Live» починалось із заяви, що його транслюють «з найнебезпечнішого міста в Америці». Однак до 2000 року спокій повернувся і громадяни стали почуватися в більшій безпеці. Відсоток респондентів у опитуваннях, які казали, що вони бояться ходити вночі самі в їхньому житловому районі, скоротився до найнижчого рівня з 1960-х. Місто Нью-Йорк перетворилося на одне з найбезпечніших великих міст у країні. І вперше в цьому поколінні частка американців, які заявили, що злочинність у їхньому районі знижується, виявилася більшою за частку тих, які відповідали, що злочинність зростає. Та все ж на початку 2000-х приблизно одна шоста американців стверджувала, що їх непокоїть, принаймні іноді, загроза вбивства, і приблизно одна четверта зізналася, що їх непокоїть загроза пограбування, а приблизно одна п’ята відповіла, що мають вогнепальну зброю для захисту. Ми не можемо сказати, як ці показники співвідносяться з показниками попередніх десятиліть, але все виглядає так, наче американці наприкінці ХХ століття не повернули собі спокою 1950-х і не припускали, що благотворна тенденція триватиме й надалі⁴⁵.

*

Через хвилі насильства в американській історії складно здійснити будь-яке просте порівняння між «до» й «після». Звісно, на початку ХХІ століття американцям усе ще загрожували високі ризики: значний відсоток їх або вже став жертвою насильницького злочину, або іноді ставатиме такою жертвою у своєму майбутньому житті. Приміром, чверть чи більше жінок, мабуть, зазнаватимуть сексуального нападу в майбутньому. А втім, міжособистісне насильство (і насильство, що його державні чиновники реєстрували, і звичайне насильство, що його вони не реєстрували, як-от бійки, напади із сексуальною метою, побиття дружини, лупцювання дитини, шмагання, пограбування на вулиці) таки зменшилося. І трапилося це внаслідок кількох взаємопов’язаних причин. Одна з них, поза сумнівом, полягала в тому, що державна влада посилилася: державні органи набули більшої ефективності в контро­люванні насильства в багатьох куточках країни. Періодичні «грубі порушення закону, вчинені натовпом», на які нарікав Лінкольн 1838 року, ставалися нечасто. Державні органи влади також запровадили масове навчання в школі, яке тримало хлопчиків подалі від вулиць і нав’язувало їм дисципліну. Сучасна економіка забезпечила громадян постійною й регламентованою роботою, а також комфортним рівнем життя, від яких погодилася відмовитися лише обмежена кількість людей. А ще зміни, викликані цивілізуванням, – зростання співчуття до ближніх, посилення відрази до крові й ран, формування самодисципліни (ці питання аналізуватиму в шостому розділі) – також, мабуть, угамували схильність багатьох американців вдаватися до насильства. Звісно, мешканці багатьох американських житлових районів у ХХІ столітті відчували, що їм зусібіч загрожує насильство. Приміром, у 2000 році для чорних підлітків імовірність стати жертвою насильницького злочину була вдесятеро вищою, ніж для білих жінок середнього віку. А втім, у довгостроковій перспективі американці загалом здобули більшу безпеку від нападів⁴⁶.

Відчуття безпеки – це ще одне питання. Розбій на дорогах і групові напади з плином століть, мабуть, зменшувалися, здоров’я поліпшувалося, відчуття контролю за своїм життям в американців посилювалося, однак, імовірно, це відбувалося не пропорційно. Людей лякають повідомлення в новинах про драматичні злочини, особливо повідомлення, оприлюднені в місцевих ЗМІ, а ще люди страшаться злочинів, коли бачать навколо етнічно несхожих «інших». Позаяк сучасні американці жили в етнічно різнорідніших спільнотах і дізнавалися про більшу кількість випадків насильства, ніж їхні предки, то вони боялися нападу більше, ніж він їм насправді загрожував. Відчуття небезпеки може перевершувати реальність⁴⁷.

У безпеці від злиднів

В Америці колоніальної доби постійну небезпеку також становила бідність. Лейтем Кларк народився 1700 року в містечку Ньюпорт, острів Род-Айленд, у заможних батьків. У двадцять із лишком років він як коваль із середніми доходами пожив у кількох різних населених пунктах і переселився аж у провінцію Нью-Джерзі. У п’ятдесят із лишком років він продав свою землю й повернувся назад у Гопкінтон, одне з містечок у колонії Род-Айленд, де колись мешкав. Там він оселився разом із сім’єю свого сина Стівена. Через кілька років гроші від продажу землі скінчилися. Він знов силкувався працювати ковалем, однак у нього вже не було дорогих інструментів, потрібних для цієї роботи, тому він урешті звернувся по фінансову допомогу до чиновників у Гопкінтоні. Вони відмовили Кларку та спрямували його до місця народження – Ньюпорта. (Кларків син Стівен урешті-решт також зубожів, коли його дружина захворіла віспою. Невдовзі після того помер і сам Стівен.) Чиновники в Ньюпорті оскаржили в суді Кларкову вимогу щодо матеріальної допомоги, однак програли, тому запроторили його, бідного старигана за шістдесят, до містечкового робітного дому⁴⁸.

Історія Лейтема Кларка та його сина Стівена була хоч і не типовою, проте достатньо поширеною, тож вона ілюструє ризики, на які наражалися люди тієї доби. Через приблизно 250 років після того економічне зростання й державна політика забезпечили базовим матеріальним добробутом (їжею, дахом над головою, одягом і всім іншим) більшу кількість американців. Проте не всіх. Поступ відбувався непостійно, після періодів збагачення наставали такі періоди зубожіння, що мільйони людей блукали дорогами в пошуках роботи. Навіть достаток ХХІ століття не усунув спадів у економіці, які породжували бурчання в животі.

Народжені з перевагою над іншими

До початку Американської революції білі американці, ймовірно, були найзаможнішими людьми на планеті, хоча у світі, де панували злидні, це було й не дивно. Порівняно з європейцями, що часто голодували й тікали від голоду, американці колоніальної доби почувалися спокійно й упевнено. Землю в Америці мали можливість оброб­ляти ті вільні люди, що розчистили її. Вона була такою родючою, що фермери могли поводитися неекономно, багаторазово висіваючи одні й ті самі сільськогосподарські культури на все тій же земельній площі, доки ґрунт не виснажувався, а тоді переходили на новий ґрунт. Регіональні відмінності затьмарюють цю оптимістичну картину. Північний схід найліпше узгоджується з моделлю доглянутих і (майже) самодостатніх фермерських господарств. Гессенські найманці, що воювали за британців упродовж Американської революції, складали пісні про заможних колоністів, де були такі рядки: «Усе, що шукає людина у світі, / Усе, що вона шукає, / Є в Америці». Земля на півдні була розділена між великими плантаціями та дрібними, занедбаними ділянками. Як багатії, так і злидарі неабияк залежали від вирощування вельми ризикованих експортних культур, як-от тютюну й рису. Один очевидець розповідав про будинки дрібних фермерів на півдні, які були «більш ніж удвічі гірші за ті будинки, що їх розсудливі плантатори надають своїм рабам… виготовлені з одних лишень палиць або невеликих обтесаних стовпів, покритих і заліплених багном, змішаним із листям». Фермерські господарства в західному фронтирі були невеликими, їх оточував ліс, і вони були майже не життєздатними. А втім, така сільська економіка разом із міською торгівлею та першими «мануфактурами» зростала за колоніальної доби найшвидшими у світі темпами⁴⁹.

Як і будь-де у світі, деякі люди пожинали плоди праці інших. У XVII столітті таку працю зазвичай виконували білі сервенти. 1668 року в окрузі Міддлсекс, колонія Вірджинія, сервенти становили майже половину всього населення. Продаж себе чи своїх дітей у боргову неволю задля того, щоб заплатити за подорож до Америки, тривав до ХІХ століття. Однак сервенти були ненадійним джерелом праці: американські працедавці залежали від скрутних періодів у Англії або Німеччині, яким потрібна була допомога, а сервенти зазвичай відпрацьовували свої борги впродовж кількох років. Деякі колоністи натомість намагалися поневолити індіанців, однак корінні мешканці виявилися не придатними для такої праці. Раби-африканці працювали ефективніше і за рабів-індіанців, і за білих сервентів. На утримання африканських рабів потрібно було менше коштів, ніж на утримання білих сервентів, і це передусім тому, що власники годували рабів менше. Африканці рідко вимагали таких прав, які мали англійці, і лише горстка африканців отримувала свободу й змагалася з білими за робочі місця. Високі коефіцієнти смертності африканців, схоже, важили мало, бо завдяки постійному прибуттю кораблів работоргівців раби коштували дешево. До 1700 року у Чесапікському регіоні кількість африканських рабів значно перевершила кількість білих сервентів. Для зручності білі переконали себе, що деяку роботу можуть виконати лише африканці. Відвідувач колонії Джорджія 1735 року писав: «Праця тут надто важка, спека вельми інтенсивна, і білі через вологість у цю пору року не можуть працювати так, як негри, що очищають рис від лушпиння». У XVIII – на початку ХІХ століття землевласники розширили плантаційну систему, щоб задовольнити світовий попит на тютюн, рис і особливо на бавовну. Це радикально змінило життя рабів. Перші африканські невільники були майстрами на все, універсальними помічниками, що працювали поруч зі своїми господарями. Чимало їх мешкало в містах, і деякі викупили свою свободу. Однак згодом африканські раби дедалі частіше почали надривати жили у великих бригадах працівників, що виконували одноманітну, виснажливу роботу на просторих плантаціях. Імовірність здобути свободу в них була мала, а ймовірність продажу, травми та смерті – велика. До початку Американської революції кількість африканських рабів перевершила кількість усіх білих на крайньому півдні. Сільське господарство, що ґрунтувалося на праці рабів, почало визначати економіку півдня, і це тривалий час шкодило і білим, і чорним у цьому регіоні⁵⁰.

Навіть вільні колоністи, попри те що їхні умови були ліпшими за умови в центральній частині Англії, на шотландських пагорбах чи в тісних містах, які вони покинули, стикнулися з серйозною економічною вразливістю (засухами й морозами, примхами міжнародної торгівлі), а ті колоністи, що мешкали у фронтирі, – з періодичними війнами. Дрібні фермери на півдні, виснаживши ґрунт вирощуванням тютюну та програвши конкуренцію плантаторам, що володіли рабами, посунули в горбисті віддалені райони. На північному сході через дедалі більші сім’ї чимало спадкоємців були змушені чекати довше, щоб отримати спадщину й успадкувати назавжди подрібнені фермерські господарства. Фермерське господарство зі 100 акрами для першого покоління сім’ї могло перетворитися на господарство із 25 акрами для третього покоління, і тих 25 акрів часто не вистачало для «достатку» (competency), як тоді казали. Чимало молодших фермерських синів (як-от Томас, батько Абрагама Лінкольна) були змушені вирушати на захід або в місто після смерті свого батька⁵¹.

Тому в XVIII столітті поширювалася нерівність. Одні династії процвітали (завдяки своїм умінням, контролю за народжуваністю чи просто удачі), а інші – бідували, успішні викуповували землю й майно в невдах. На території фронтиру почало оселятися дедалі більше людей, тому бідним і позбавленим спадщини стало важче переселятися трохи далі на захід (принаймні доти, доки нова держава дозволила колоністам захоплювати землі індіанців на захід від гір Аппалачі). Фермери, що втратили землю, орендували її у своїх багатших сусідів або ж ставали чорноробами в містах, які розросталися. Частину колоністів спостигло крайнє зубожіння, зазвичай це ставалося тому, що голова сім’ї захворів, травмувався, занадто постарів, почав неабияк пиячити або ж помер, а у випадку жінок це відбувалося тому, що вони вагітніли, будучи незаміжніми. Кожного могло спіткати зубожіння просто через брак фортуни, як-от через рецесію в економіці⁵².

Ці невдахи навряд чи могли сподіватися на державну допомогу. Міська влада спершу вимагала, щоб родичі допомагали злидарям, а якщо родичі відсутні, надавала невелике пожертвування людям, яких визнавали такими, що «заслуговують» на нього, як-от сім’ям, що лише тимчасово потрапили у скрутне становище, або вдовам із дітьми. У Філадельфії навіть сім’ї ремісників, що працювали, часто опинялися на межі голоду й виселення. Упродовж зими 1783–1784 років приватний благодійний фонд допоміг приблизно 1600 сім’ям, тобто десь кожному сьомому філадельфійцю. Однак отримати допомогу було складно, як ми вже бачили на прикладі Лейтема Кларка в колонії Род-Айленд. Міста часто вводили в місцеві домогосподарства зубожілих дорослих чи їхніх дітей у ролі сервентів, які відпрацьовували контракт. Притулок для сиріт у місті Чарльстон, Південна Кароліна, наприкінці XVIII століття, приміром, влаштовував учнями до майстрів своїх підопічних, переважно дітей бідних матерів-одиначок чи татусів-одинаків, щойно вони досягали підліткового віку. Для стриманих у використанні фінансів державних чиновників найефективніша стратегія полягала в тому, щоб посилати звільнених сервентів і рабів, самотніх вагітних жінок, алкоголіків і людей похилого віку без нагляду туди, звідки вони походять. Міста «наказували триматися подалі» тисячам «порочних» (vicious), як їх тоді називали, проголошуючи, згідно із законодавством колоніальної доби, що вони не відповідають за цих людей. 1785 року сліпого чоловіка 24 рази переміщували з одного міста в інше, коли чиновники в Істчестері, штат Нью-Йорк, посилали його назад у офіційну домівку в місті Провіденс, штат Род-Айленд. Упродовж XVIII століття кількість злидарів і їхня житлова мобільність зросли, як почастішали й розпорядження триматися їм подалі. У першій половині 1760-х населені пункти в окрузі Ессекс, провінція Массачусеттської затоки, наказали триматися подалі приблизно 900 сім’ям. 1770 року місто Чарльстон заборонило таким людям отримувати допомогу: іммігрантам із Франції, Ірландії, Німеччини або сусідніх колоній, переселенцям з інших міст Південної Кароліни, які не хотіли повертатися додому, а також сім’ям чоловіків, які служили в армії. Крім цього, неприязнь до бідних, схоже, загалом зростала, позаяк американці дедалі частіше покладали провину злиднів на самих бідняків, а не на брак фортуни або таємничу Божу волю, а ще тому, що бідні почали частіше відкрито висловлювати свою думку. У невеликих населених пунктах багаті й бідні сварилися через такі питання, як сплачування податку на зарплату для протестантських пасторів і закони, що регулюють комерційну діяльність. Бідні мешканці у великих містах виходили на вулиці й вимагали грошових виплат, а також закликали органи влади контролювати ціни на їжу. Напруга між класами посилювалася, підживлюючи національну революцію та стимулюючи прийдешні соціальні революції⁵³.

Сум’яття, спричинене індустріалізацією

Значне економічне зростання в ХІХ столітті піднесло середній клас і його буржуазну культуру. Це врешті-решт забезпечило більш комфортні умови життя багатьом американцям. Але водночас це також зумовило інтенсивну вразливість у багатьох людей, нерідко тих самих, чий побут неабияк поліпшився. 1800 року четверо з п’яти дорослих американців працювало в сільському господарстві: вони діставали вигоду з нових земель, товарів і ринків. Органи влади підтримували економічне піднесення: будували дороги, фінансували створення каналів, продавали державну землю, переселяли індіанців, забезпечували поштовий зв’язок, поглиблювали гавані, поширювали готівку, допомагали отримати позику, а також надавали правовий захист інвесторам. Чимало сімей просто захоплювали нічийну землю, а платили за неї лише згодом. Томас Лінкольн самочинно оселився на земельній ділянці в штаті Індіана й користувався нею майже рік, аж поки зміг заплатити бодай за її половину. 1817 року Закарая й Ненсі Пітер, а також їхні п’ятеро дітей оселилися в порожній хатині біля річки Шуґар-Крік, штат Ілліной. Коли через рік повернулися власники хатини, то сім’я Пітерів виїхала й збудувала дім за декілька миль звідти. 1828 року в штаті Ілліной дві третини фермерів були сквотерами. Чимало з них зазнали невдачі й переселилися в інше місце. Решта, зокрема Закарая Пітер, процвітали. Закарая згодом зі сквотера перетворився на мирового суддю⁵⁴.

Більшість фермерів розбагатіли, коли завдяки новим транспортним технологіям вартість перевезення вантажів знизилася з доларів до п’яти й десяти центів, унаслідок чого фермери на заході США, що вирощували пшеницю, змогли задовольнити попит на пшеницю в Європі, спричинений наполеонівськими війнами. На півдні США власники плантацій перейшли від вирощування рису й тютюну до вирощування бавовни, яка тепер стала надзвичайно прибутковою завдяки бавовноочищувальній машині Ілая Вітні. Лише між 1800-м і 1820 роком виробництво бавовни зросло вдесятеро. До 1830 року бавовна становила більш ніж половину вартості всього американського експорту. Рабство, яке у XVIII столітті дедалі більше здавалося неприбутковим, знов ожило й розквітло. Нові індустріальні форми виробництва зменшили ціну на товари тривалого користування, а також харчі⁵⁵.

А втім, захопивши національний і міжнародний ринки, фермери дедалі більше залежали від вдалих і невдалих періодів, і не всі змогли це витримати. Паніка 1819 року й подальша депресія шокували американців, які тепер збагнули, що їхня доля може залежати від рішень, які ухвалюють у Вашинґтоні та в країнах за океаном. Фермери у східних штатах силкувалися якомога більше витиснути з часто надто виснажених земель і водночас стикнулися з дедалі вищою конкуренцією з боку сільськогосподарської продукції, вирощеної у західних штатах. На півночі штату Нью-Йорк конкуренція примусила багатьох фермерів відмовитися від вирощування пшениці й узятися за вівчарство, виробництво молочних продуктів і заготівлю деревини, з якої виготовляли клепки для бочок. Об’єднання фермерських господарств і зростання кількості населення спонукало ще більше фермерських синів статиорендарями або чорноробами. На півдні США розширення виробництва бавовни сприяло розвитку плантацій і, отже, рабовласникам (які становили приблизно чверть усіх вільних людей), а не вбогим дрібним фермерам, які мусили ще важче працювати, ставати орендарями або переселятися в інше місце. Американці на півночі, півдні та заході країни миттєво переселялися, щойно дізнавалися про можливості, які вабили їх удалині. Ще більше їх переселялося, коли наставав економічний спад. Лінкольнового батька спіткала довга вервечка невдач, коли він жив у штатах Кентакі, Індіана й Ілліной. Четверо з кожних п’яти сімей, що мешкали 1840 року в окрузі Сенґемон, штат Ілліной (місце проживання як Томаса Лінкольна, так і Закараї Пітера), виїхали звідти до 1850 року⁵⁶.

Зростання торгівлі підштовхнуло дружин і доньок фермерів працювати вдома за відсоток від продажу («надомна праця»): вони, наприклад, виготовляли капелюхи й мітли, здійснювали кінцеву обробку взуття. Чимало доньок недовго працювали на нових текстильних фабриках, збудованих на берегах річок Нової Англії. Четверо з п’яти доньок нью-гемпширського фермера Семюела Фаулера частину своїх підліткових років упродовж 1830-х – на початку 1840-х присвятили роботі на текстильних фабриках у місті Ловелл, штат Массачусеттс. Дві доньки з чотирьох урешті-решт повернулися додому заміжніми жінками, і лише п’ята, яка лишилася вдома, стала дружиною фермера. Робота на текстильних фабриках була звичним етапом у житті багатьох жінок Нової Англії, проте впродовж кількох десятиліть іммігранти, переважно з Ірландії та франкомовної частини Канади, витіснили дівчат-янкі. Новоприбульці забезпечували працедавців стабільнішою та слухнянішою робочою силою⁵⁷.

До Громадянської війни міста жили за рахунок зростання національної та міжнародної торгівлі, а також будівництва заводів і фабрик. Земельні спекулянти планували нові міста на середньому заході США. Чимало з тих міст ніколи не перейшли з малюнків у реальність, однак деякі плани міст таки перетворилися на реальні оази на рівнинах. Висококваліфіковані ремісники (майстри), послуговуючись своїм досвідом і контактами, заснували дрібні підприємства з виробництва меблів, знарядь і одягу. Вони проміняли токарний верстат чи шило на бухгалтерську книгу, взяли на роботу найманих працівників для виконання рутинних завдань і переселили свої сім’ї з майстерень, де вони перебували під одним дахом з учнями. Наприклад, Ейса Бреґґ із міста Провіденс, штат Род-Айленд, використав дохід від підробітку, щоб викупити свій контракт сервента у швеця, а тоді почав продавати своє взуття і врешті назбирав достатньо грошей, щоб найняти багатьох чоботарів, які виготовляли дешеве взуття для рабів із південних штатів. Мікейджа Претт, квакер з міста Лінн, штат Массачусеттс, прямував до успіху, мабуть, звичнішим шляхом. Як син заможного продавця взуття, Претт постачав міцне взуття колоністам із західних штатів, а згодом збудував величезну фабрику на паровій тязі й наймав на роботу по 500 людей водночас⁵⁸.

Такі підприємці, як Бреґґ і Претт, приєдналися до дедалі більшого, заможнішого й усе чіткіше окресленого класу в містечках і містах. Ці люди в соціальній ієрархії розташовувалися нижче багатих землевласників і торгівців, проте вище робітників ручної праці: вони утворили «середній» клас. Економічне зростання породило, принаймні на півночі США, багато тисяч нових занять для робітників нефізичної праці: у бізнесі це були власники, менеджери, офісні працівники та продавці, а серед інших професій – учителі, лікарі й адвокати. Абрагам Лінкольн, адвокат із невеликого містечка, чиїми клієнтами були залізничні компанії, а дружиною – амбітна жінка, є прикладом тієї честолюбної буржуазії. Члени нового середнього класу створили свою самобутню культуру. Вони оселялися в особливих житлових районах і відвідували власні клуби й храми. Вони присвятили себе релігійній вірі, тверезості, стриманості й прагнули аристократичних манер. Вони прищеплювали ці погляди й дисципліну своїм дітям. Цей новий буржуазний триб життя став зразком для сучасної Америки⁵⁹.

Завдяки масовому виробництву ціни на товари для споживачів знизилися, а тому рівень життя американців підвищився. Але масове виробництво також витіснило ремісників. «Сільський кравець» написав у одну з нью-йоркських газет: «Усі підприємства з виробництва одягу… нав’язують свої вироби в села, послуговуючись річками, каналами й залізницею, поглинаючи бізнес у сільській місцевості й таким чином позбавляючи багатьох чесних і працелюбних людей роботи або переманюючи їх до вашого міста, перенісши роботу туди». Сільські ремісники, що залишили свої домівки, позбавлені землі сини фермерів, а також ірландські й німецькі іммігранти утворили дедалі більший окремий клас вільних найманих працівників. На відміну від селян, рабів, слуг і учнів майстра ці наймані працівники могли продавати свою працю тому, хто запропонує найвищу ціну. Як незаможні й позбавлені влади, вони кепсько узгоджувалися з образом нової країни вільних людей, а їхній достаток у найліпшому разі був малим. Войовничо налаштовані члени цього класу, зазвичай кваліфікованіші підмайстри й ремісники, озброївшись трудовою теорією вартості (ідеєю, що вартість товару залежить лише від затраченої на нього праці), звинуватили своїх роботодавців у експлуатації та «зарплатному рабстві» (wage slavery), об’єднали працівників у своїх колективах і рушили страйкувати. Однак, урешті-решт, відносно нечисленні активісти серед найманих працівників не змогли відмовитися від індустріального капіталізму⁶⁰.

Наймані працівники позбулися контролю авторитарних батьків і майстрів, проте також утратили безпеку, яку надавали останні. Ці працівники стикнулися з конкуренцією з боку спраглих іммігрантів і звільнених рабів. Коли в економічному циклі спостерігався спад, як це було під час паніки 1819-го й 1837 року, то працівники в містах переживали періоди безробіття, низької зарплатні й ніде не могли знайти підтримки: вони не мали навіть земельної ділянки біля будинку, щоб вирощувати фрукти й овочі. Мусили позичати гроші в родичів або в братствах, позбавляти дітей школи, брати до себе квартирантів, жебракувати або, як це ставалося зазвичай, переселятися. У Філадельфії до Громадянської війни більш ніж три чверті сімей виїхали з міста або зі своїх кварталів упродовж десяти років. Як і сільську, міську Америку спіткав дедалі більший розрив між переможцями і невдахами нової економіки⁶¹.

Окремі типи працівників (працівники фермерських господарств, моряки, докери, будівничі, робітники на заводах і фабриках) стикалися з довгими періодами байдикування, особливо взимку. Інші потерпали від депривації, позаяк, постарівши, не могли працювати, не мали заощаджень або підтримки з боку своїх дітей. Щоб уберегтися від жахливої старості, чимало ще спроможних працювати фермерів переписали свої господарства синам в обмін на домовлені гарантії довічного утримання для себе і своїх дружин. За доби, коли все ще панувала передчасна смерть, вдови й сироти становили левову частку невиправних злидарів. Годинниковий майстер Чонсі Джером пригадує смерть свого батька, коваля, у штаті Коннектикут 1804 року:

День його смерті видався для мене сумним, бо я знав, що втрачу свій щасливий дім і буду змушений [в 11-річному віці] залишити його, щоб шукати роботу, яка мене забезпечувала б. <…> бідні хлопчики були змушені найматися до фермерів, і було вкрай складно відшукати таке місце для життя, де до бідного хлопчика ставилися би як до людини. <…> я знав, що решта сім’ї незабаром виїде, і я, мабуть, більше ніколи всіх їх не побачу знов.

Джерома влаштували учнем до фермера, а потім до теслі, де він і працював, аж поки йому не виповнився 21 рік. Роберт Персіфулл, заможний вірджинець, помер 1817 року, заборгувавши сусідові 200 доларів. Після того як усю його власність продали, щоб повернути борги, його сім’я зубожіла, а його двоє дітей отримували допомогу від округу впродовж кількох років. Як і за колоніальної доби, «гідним» злидарям трохи співчували у спільноті, тож вони отримували незначну допомогу. У містах почали будувати притулки для зубожілих (almshouses) як одну з альтернатив «наказу триматися подалі» для бідних. Чимало з таких притулків згодом перетворилися на будинки для людей похилого віку. Державні чиновники прилаштовували працездатних осіб, як-от Чонсі Джерома, робітниками в прийми до місцевих родин. А «негідні» (приміром, чужинці, іноземці або раби похилого віку, яких звільнили їхні власники) часто кочували з місця на місце⁶².

Жоден вільний американець, працевлаштований чи волоцюга, не стикався з такою екзистенційною вразливістю, від якої потерпали раби, що їх могли продати або вбити з будь-якої примхи. А втім, з кожною дниною умови помітно змінювалися. Більшість рабів хоча й важко працювала, проте мала, як стверджували апологети рабства з південних штатів, гарантії зайнятості, харчування й житла доти, доки були живі їхні господарі, а маєтки лишалися цілісними. У менших фермерських господарствах раб і рабовласник могли працювати пліч-о-пліч, завдяки чому господар починав відчувати батьківську відповідальність за свого невільника. У рабів, яким не так пощастило, були жорстокі наглядачі, а також власники, що майже не відчували докорів сумління, коли продавали своїх рабів. У подружньої пари похилого віку, яку в 1930-х розпитали про період їхнього рабства, спогади відрізнялися. У дитинстві Джек Меддокс мусив спати разом зі своїми «братами й сестрами… на підлозі хатини, де ми в холодну пору притискались один до одного, щоб не замерзнути на смерть. Наше життя було суцільною мукою. Я ненавиджу білих людей щоразу, коли міркую про те, що ми були просто тваринами». Меддокс також пам’ятає голод, лупцювання й сексуальну експлуатацію. Однак Роза, його дружина, пригадує дитинство в «приємних невеликих хатинах. <…> І ми мали бавовняні матраци й ковдри. Також у нас було достатньо їжі… сироп, подрібнене зерно, борошно й м’ясо, картопля й чимало молока». Про свого господаря Роза мовила таке: «Ніколи не чула, щоб він чіплявся до жінок». Третій учасник інтерв’ю, Чарлі Мозес, пригадує умови, які були звичними передусім для польових робітників на великих плантаціях: «Господар лупцював, бив кулаками, ногами, вбивав. Він чинив усе, що заманеться, хіба що не їв нас. Ми працювали до смерті. <…> Я знаю, що неправильно плекати ненависть у серці, але – Боже всемогутній – так важко пробачити, коли я думаю про старого Ренкіна. <…> Голод, голод – ми відчували такий голод!» Раби потерпали від жорстокого ставлення й недоїдання, проте жили й не вмирали від голоду. Рабовласники зазвичай піклувалися про свою власність, тому, приміром, надавали рабам ліпшу медичну допомогу порівняно з тією, яку отримували бідні білі. Продовольчі пайки були невеликими, проте регулярними, і часто їх доповнювало садівництво, городництво й полювання. Попри заперечення прибічників рабства, жодна з цих мінімальних безпек не могла усунути первинну вразливість людини, яка є чиєюсь особистою власністю⁶³.

Члени середнього класу в епоху перед Громадянською війною також стикнулися з економічними потрясіннями. Чонсі Джером (сирота, якого віддали в учні до фермера 1804 року) створив велике підприємство з виробництва годинників, однак спершу пожежа знищила більшу частину його підприємства, а пізніше воно цілком збанкрутувало. Геррієт Кук наприкінці життя була вдовою шкільного вчителя в Новій Англії в 1830-х, однак до того поважного статусу вона подолала страдницький шлях. Геррієт осиротіла в 10-річному віці, коли її батько помер у морі, а 1813 року вона «відносно» зубожіла, коли її чоловік-торгівець не зміг заплатити за борговою розпискою, яку він підписав зі своїм братом, і потрапив до в’язниці для боржників. А потім вона овдовіла в штаті Джорджія, де її чоловік намагався відновити свою справу, проте помер від «лихоманки». Після тижнів нервового виснаження, пригадує Кук, «постало запитання: що мені робити? За яку справу взятися, щоб забезпечити себе та своїх дітей? <…> Я вирішила відкрити пансіон і… зі своїми грошовими ресурсами, що становили дев’ять доларів… почала моє нове життя, сповнене вдівства й відповідальності». В Америці постав (усе ще нестійкий) середній клас⁶⁴.

Відновлення

Громадянська війна забрала чимало людських життів (однак відносно невелику кількість представників середнього класу з північних штатів, які могли відкупитися від військової служби), проте вона радикально не змінила стан американської економіки. Економічний розвиток на півночі США помітно вповільнився під час війни, але відновився після неї⁶⁵.

Водночас війна спустошила й фактично довела до банкрутства більшу частину півдня. У тисяч рабовласників конфіскували левову частку їхньої «власності» (вартість якої сягала приблизно 60 мільярдів у доларах 2008 року) й передали її ексрабам у вигляді їхніх тіл. Спроби федерального уряду прикріпити звільнених із рабства до землі здебільшого зазнали невдачі, проте до 1890 року п’ята частина чорних фермерів володіла власними земельними ділянками. Чимало звільнених рабів рушили шляхом інших вільних робітників і обрали автономію, а не угоди, що обмежували, як-от трудовий договір із визначеною зар­платнею. Один плантатор зі штату Джорджія нарікав на цю любов до свободи, стверджуючи, що звільнені з рабства «радше голодуватимуть і ходитимуть голяка, ніж працюватимуть на білу людину». Джек Меддокс утік від своїх власників у останні дні Громадянської війни та працював візником у Сан-Антоніо й плотогоном для лісопильні в штаті Арканзас, зазвичай спонукуваний «свербінням у п’ятах». Він одружився й узявся за фермерство в 1870-му, однак через кілька років дізнався, що в нього немає права власності на землю. Меддокс і його дружина Роза, як і чимало звільнених із рабства, врешті стали фермерами-орендарями під закаблуком у землевласників. Сім’я Чарлі Мозеса також переїжджала, коли він виконував різноманітну випадкову роботу в регіоні нижньої Міссісіпі. 1870 року він став мандрівним проповідником і, врешті, осів 1873 року. Його слова, промовлені в 1930-х, свідчать про те, що економічна безпека не була для нього тією цінністю, якої він прагнув: «Я нічого не очікував від свободи, окрім спокою й щастя, а також права простувати своїм шляхом, як я й хотів. Я молюся Господу, щоб ми завжди були вільні». А втім, орендне землеробство перетворилося на головну форму зайнятості афроамериканців, і воно діяло точнісінько як робота сервентів за контрактом, адже надавало як обмежену свободу, так і обмежену безпеку⁶⁶.

За межами переможеного півдня роки після Громадянської війни були позначені швидким, довготривалим економічним зростанням (швидшим, ніж у Європі), що призупинялося внаслідок частих періодів економічної депресії і рецесії. Міська промисловість хутко розросталася завдяки багатьом технічним інноваціям, рішучим заходам уряду, а також судовим постановам, які звільнили підприємців від пут. (Наприклад, законодавці й судді спростили закони про реєстрацію компанії, зменшили перепони для торгівлі між штатами та скасували тогочасні закони про охорону праці.) Відчинені двері в Америку дали змогу мільйонам іммігрантів працювати на заводах, фабриках і в будівельних загонах у містах, що розросталися. 1860 року кількість фермерів і працівників у фермерських господарствах перевершувала кількість промислових робітників у чотири рази, однак 1900 року – лише приблизно вдвічі. Виникало міське, індустріальне суспільство, проте 1900 року Америка продовжувала бути насамперед сільською країною, тож сільське господарство в останні десятиліття ХІХ століття розвивалося дуже активно⁶⁷.

Залізниця й передача урядом землі у власність допомогли сотням тисяч поселенців отримати гомстеди^[14] на заході країни. Фермери дістали користь із легшого доступу до дедалі більшого національного та світового ринків, удосконалених методів виробництва і розвитку сільських населених пунктів. Водночас унаслідок зростання виробництва сільськогосподарської продукції та посилення конкуренції ціни на цю продукцію знизилися й фермери опинилися на фінансових «американських гірках». Як і завше у фермерстві, природа підкосила багатьох. Тривала засуха впродовж 1890-х змусила половину фермерів виїхати з округу Гескелл, штат Канзас. Урешті-решт дві третини гомстедерів на заході зазнали невдачі, фермери-орендарі в південних штатах боролися з виснаженим ґрунтом і нещадними комахами-шкідниками, а молодь усюди покидала земельні ділянки⁶⁸.

Робітники в містах зазнали схожих злетів і падінь наприкінці ХІХ століття. Приміром, коли настала Паніка 1893 року, то приблизно половина робітників у Сан-Франциско втратили роботу. Вільна імміграція та урядова підтримка працедавців обернули нанівець спроби профспілок пом’якшити економічні удари. Періоди безробіття виникали як результат економічних циклів, проте вони також збігались із сезонними призупинками виробництва й мінливою долею окремих галузей промисловості. На металургійних заводах у Піттсбурзі третина чоловіків, що належали до робітничого класу, могли не працювати певний час посеред року. (Іноді працедавці тимчасово зачиняли заводи й фабрики, щоб перешкодити створенню профспілки.) У взуттєвій промисловості кількість робітників могла зменшитися вдвічі посеред літа або зими. Щороку між 1885-м і 1895-м, за одним підрахунком, приблизно третина робітників у штаті Массачусеттс перебувала без роботи в середньому по три або чотири місяці, а люди старшого віку навіть довше. Менш ніж половина робітників найбільшої в Америці текстильної фабрики «Амоскіґ», розташованої у Манчестері, штат Нью-Гемпшир, мали роботу цілий рік. Чимало галузей промисловості покладалися на армію «блукачів» (floaters) – тимчасових робітників, що приходили в сезон максимального обсягу виробництва, а потім дрейфували далі. Ще 1910 року приблизно 3,5 мільйона некваліфікованих робітників (із 10,4 мільйона таких робітників загалом) блукали від роботи до роботи. Відсутність державної допомоги для таких працездатних людей, навіть для тих, хто мав відносно стабільну роботу, примушувала їх використовувати свої грошові заощадження або дохід членів своєї сім’ї, коли це було можливим, а коли неможливим – то виїжджати з міста. Робітники фабрики «Амоскіґ», наприклад, часто поверталися на фермерські господарства своїх батьків у Квебеку в періоди нестачі роботи. За цієї доби, на відміну від доби перед Громадянською війною, значно менше промислових робітників мали якісь інші джерела доходу, як-от уміння вирощувати сільськогосподарські культури чи ремісничі навички: вони цілком залежали від зарплатні й мусили мандрувати в пошуках роботи. Керівники в населених пунктах зазвичай недолюблювали сезонних робітників, тому доручали поліції наглядати за ними й за потреби позбуватись їх. Як промовив один історик, ці «бродяги були звичайними трударями в Сполучених Штатах, що мандрували між роботами й місцями проживання»⁶⁹.

Американці долали нестабільність економіки у різні способи. На думку історика безробіття Александера Кейссара, життя робітничого класу наприкінці ХІХ століття можна тлумачити як приклад того, як упоратися з економічною вразливістю:

То не сама лише бідність, а й вразливість… підштовхувала робітників перетворювати своїх дітей на робочу силу, брати до себе квартирантів, переселятися з одного місця в інше, накопичувати свої дрібні заощадження, живучи в неналежних умовах. То не сам лише настрій, а й потреба у взаємній підтримці підштовхувала трударів підтримувати близькі стосунки зі своїми родичами й об’єднуватися в етнічні спільноти. Структури життя в робітничому класі сформувалися під впливом періодичного завдання пристосовуватися до безробіття… [і] готовності пристосовуватися до безробіття⁷⁰.

Деякі сім’ї долали вразливість, посилаючи матерів працювати (найчастіше покоївкою, служницею або прачкою), навіть попри вікторіанський ідеал, що жінкам варто лишатися вдома. Однак більшість сімей покладалися на незаміжніх доньок, які отримували зарплатню, часто працюючи в тій же царині. Робота служницею вважалася однією з найменш бажаних. Одна жінка пригадує: коли вона розповіла своїй матері, що в неї нема ради, окрім як працювати покоївкою, то мати «відвернулася від мене, притулилася до стіни й вигукнула: “Хіба я прибула до Америки для того, щоб мої діти мусили стати слугами?”». Жінки навіть обирали важку роботу на заводах і фабриках, щоб не мати справи з приниженням і несвободою, що притаманні роботі служницею. А втім, приблизно половина жінок, які працювали в 1870-му, були служницями (1900 року їхня кількість зменшилася до приблизно третини). Оселити в себе мешканців і квартирантів – це була головна альтернатива для дружини. У 1880 році приблизно половина сімей із робітничого класу в Піттсбурзі мали квартирантів, що зазвичай забезпечували орієнтовно чверть доходів сім’ї. Іммігранти й американці з лав робітничого класу здебільшого цінували безпеку більше, ніж підприємництво, тому вони, наприклад, купували будинок, а не інвестували кошти в бізнес чи освіту дитини. Будинок, на відміну від диплома, впродовж багатьох років забезпечував прихисток, дохід від квартирантів і часом ділянку землі для городу⁷¹.

Коли згадані стратегії зазнавали невдачі, коли наставали важкі часи або інвалідність перешкоджала роботі, то американці наприкінці ХІХ століття все ж отримували незначну формальну допомогу. Якщо підтримки родичів або позик від етнічних асоціацій вже було недостатньо, то сім’ї спіткало страшне зубожіння й чоловіки вирушали в путь. Ще на початку ХХ століття приблизно половину американських сімей можна було класифікувати як бідні і вони часто переселялися. Приміром, лише чверть мешканців Піттсбурґа 1900 року все ще перебували там 1905 року. То була доба, коли популярний дарвінізм об’єднався з політикою невтручання держави в економіку для того, щоб визнати бідняків фізично й морально непридатними, а на працездатних чоловіків без доходу навісити ярлик «нероби» (shirkers). Політичну верхівку, як і завше, передусім непокоїло заощадження грошей, але також її дедалі більше непокоїло зростання ледарства. У частини бідняків були можливості: ветерани армії Союзу та їхні сім’ї удостоювались ярлика «гідні бідняки» (deserving poor) й отримували від держави пенсію; фермери в багатьох місцях, зокрема в штаті Ілліной наприкінці ХІХ – на початку ХХ, брали до себе на роботу сиріт; а в містах притулки для сиріт часто доглядали за дітьми бідних батьків^[15]. Однак більшість злидарів мусили долати труднощі самостійно, чи використовувати ресурси своїх родичів, чи отримувати особисту пожертву від сусідів, а інакше вони доживали віку в притулку поруч із людьми похилого віку, немічними та психічно хворими. Один історик сільської місцевості штату Нью-Йорк писав: «Люди, які не мали родичів або чиї родичі жили на великій відстані, були особливо вразливими». Вони врешті-решт ставали безхатьками або опинялись у спеціальних закладах. Страх перед притулком для зубожілих, старих і немічних був звичним явищем. 1871 року журнал Harper’s Weekly опублікував на обкладинці такий вірш: «Позаяк я старий, безпорадний і кволий, / А дні моєї молодості минули, / То схилом до притулку / Плетусь я сам, щоб там померти»⁷².

Попри всі хитання й нестабільність, темпи економічного розвитку дедалі прискорювались і доходи пересічних американців зростали. До кінця ХІХ століття діти знову виростали вищими за своїх батьків. Лави представників середнього класу неухильно збільшувалися. 1850 року приблизно півмільйона чоловіків становили армію «білих комірців», а 1900 року – майже чотири мільйони, тобто від 10 до 17 відсотків усіх чоловіків, які працювали. Дедалі більший середній клас справді змінив ландшафт, розташувавши приміські будинки там, де раніше були землі фермерів, ліси й рівнини неподалік від міста, а в окремих випадках – у селах робітничого класу. Село Віннéтка (штат Ілліной), містечко Пало-Альто (штат Каліфорнія) та інші анклави багатіїв виникли поруч із залізницею для приміських потягів або пристані для поромів. Крім цього, середній клас зміцнив свою позицію політично й культурно: він усе ще не становив більшості, проте був центром, що продовжував розростатися⁷³.

Америка ХІХ століття всюди пропонувала неабиякі економічні можливості – від незайнятих земель у преріях Великих рівнин і до будівельних робіт у місті Нью-Йорк. Вона притягала десятки мільйонів іммігрантів (зваблених листами від їхніх родичів, що ризикнули всім іще до них), які нашкрябали свої ліри, карбованці чи крони, щоб заплатити за подорож на кораблі. Чимало цих іммігрантів, або частіше їхніх дітей, долучилися до нефізичної праці та американського середнього класу. Водночас чимало з них зазнали невдачі як у фермерських господарствах, так і в містах, тому вони, не відчуваючи базової безпеки, переселялися в іншу сільську місцевість чи в інше місто, ба навіть поверталися додому через Атлантичний океан⁷⁴.

Чи знайшли безпечну гавань?

Упродовж ХХ століття пересічні американці повсюдно досягли – попри сильну бурю Великої депресії – достатку й економічної безпеки. Більше їх почало працювати на безпечніших роботах за вищу платню. Пересічний працівник, що трудився повний робочий день, наприкінці ХХ століття отримував зарплатню, реальна купівельна спроможність якої була приблизно вчетверо більшою за купівельну спроможність тієї зарплатні, яку він чи вона отримували 1900 року. Орієнтовно на початку ХХ століття фунт хліба^[16] коштував приблизно півгодини роботи на фабриці або заводі, а наприкінці століття фунт поживнішого й свіжішого хліба коштував приблизно п’ять хвилин роботи. 1900 року ймовірність збідніти для подружжя становила один шанс із двох, однак 2000 року – приблизно один шанс із двадцяти, і навіть якщо подружжю так не щастило, то воно зазвичай мало водопровідну воду, центральне опалення й телевізор. Більшість американських робітників знайшли нефізичну працю: 2000 року половина працевлаштованих чоловіків і три п’ятих працевлаштованих жінок трудились як «білі комірці», менеджери й фахівці. У середині ХХ століття навіть ті чоловіки, що виконували фізичну працю, особливо у великих компаніях, як-от General Motors, де діяла профспілка, отримували дохід, який дав їм змогу подарувати своїм сім’ям рівень життя середнього класу. Показовими прикладами були молоді подружжя, що переселялися в нові приміські райони з однотипними будинками, зведеними компанією Levitt & Sons близько 1950 року. Він – ветеран війни, що має пільги за законом G.I. Bill^[17] і працює в промисловості, вона – амбітна домогосподарка. Вони залишають тісну квартиру для робітничого класу, яку винаймали в місті, і переселяються в будинок, що належить їм, розташований у чомусь схожому на «сільську місцевість». Вельми важливо, що американці післявоєнної доби стикалися зі значно спокійнішими хвилями економічних бумів і спадів, тому менше потерпали від періодів спаду, хоча в останні десятиліття ХХ століття й у перше десятиліття 2000-х у морі економіки виникали набагато більші погойдування⁷⁵.

Індустріальна економіка, що зростала, була одним зі стовпів нової безпеки. Більша продуктивність, нові технології, вдосконалені навички й продаж товарів масового виробництва подарували безпрецедентний достаток безпрецедентній кількості американців. Економіка демократизувала «комфортне життя», коли покращився рівень життя іммігрантів, жінок, чорних, людей похилого віку, мешканців південних штатів, сільських мешканців і всіх інших, хто перебував у ар’єргарді. Більше сімейне багатство, що постало завдяки більшій продуктивності в економіці, зменшило економічний шок для багатьох американців у ХХ столітті. (Рідко хто вже брав до себе квартирантів.) Також завдяки коротшому робочому тижню й достатнім заощадженням більша кількість працівників могла піти на пенсію дедалі раніше. Величезний ринок товарів і послуг дав змогу більшості американців інвестувати свій чимраз вищий дохід у власну економічну безпеку: наприклад, у житло, пайові інвестиційні фонди, страхування здоров’я та приватні пенсійні програми. Ще одним великим стовпом нової безпеки, як ми побачимо, стало державне регулювання економіки та страхування громадян від великих збитків. А втім, ця індустріальна машина, що рухалася вперед, іноді хиталася на своєму шляху й уповільнилася в останній чверті ХХ століття⁷⁶.

Для американців у сільській місцевості ХХ століття почалось як золота доба. Фермери надбали з дедалі вищих цін на сільськогосподарську продукцію готівку, якою вони платили за товари, замовлені з каталогів Sears або Montgomery Ward, а також за автомобіль «Model T» Генрі Форда. Однак навіть у ці найліпші часи, попри інтенсивне вмовляння та зроблені на замовлення уряду дослідження «проблеми сільської місцевості», молодь досі тікала з фермерських господарств і шукала ліпшого життя в містах. На окремих територіях сільськогосподарські угіддя знову перетворилися на ліси. А тоді із завершенням Першої світової війни ціни на врожай знизилися, почалися депресія в сільському господарстві, Велика депресія, засуха, через це багато американців опинились у «пиловій чаші»^[18]. Часто врожай, що виростав, не годився для збирання й просто гнив на полях. Ціна на землю фермерів у Південній Дакоті знизилася наполовину в 1920-х і потім знов наполовину до 1935 року. Сусідні містечка так само потерпали від цього. Чимало фермерів у горішній частині Великих рівнин залишили свої землі, зреагувавши так на високі ціни, хоча щойно почали оброб­ляти ґрунт. Бурі рознесли сипкий ґрунт всією країною (шість його тонн осіло в Чикаґо однієї ночі 1934 року) та знищили більшу частину фермерських земель (зашкодивши також здоров’ю фермерів) у нижній частині Великих рівнин. Близько 1930 року в сільській частині штату Айова втрачені фермерські господарства, втрачена робота й гідність спровокували хвилю моторошних пограбувань, убивств і самогубств. Знедолені фермери в романі «Грона гніву» Джона Стайнбека були геть нетиповими, проте їхня історія, як і знамениті світлини робітників, що мігрували, зазнімковані Доротеєю Ленґ і Вокером Евензом, демонстрували неабияку вразливість багатьох сільських мешканців⁷⁷.

«Новий курс» федерального уряду відповів на це значною підтримкою, зокрема прямою допомогою, громадськими роботами й програмами зменшення площі посівів. До середини ХХ століття ті фермери, що лишилися на землі, залежали від федерального уряду, який підтримував ціни й рівень життя (а також відновлював ґрунт). Фермерство як спосіб життя почало залежати від техніки, особливо від тракторів і комбайнів, що породили індустріальне фермерство й позбавили більшість фермерів роботи. До кінця ХХ століття сім’ї американських фермерів, які тепер становили менш ніж два відсотки населення, отримували від землі лише невелику частину своїх доходів. Вони жили, як на історичні мірки, в достатку й безпеці, однак більшість нащадків сільської Америки перейшли в міську економіку⁷⁸.

Коротка оповідь про міську економіку – це оповідь про більшу кількість робіт, про кращі й безпечніші роботи. А втім, Велика депресія є важливою частиною тієї оповіді, і не лише через її тривалість і жорстокість, а й тому, що вона разом із Другою світовою війною знаменувала новий етап в економічній безпеці американців. У березні 1933 року понад чверть робітників уважались офіційно безробітними, а ще більше їх працювало неповний робочий день чи тиждень. Ті, хто не втратив роботи, бачили, що їхня зарплатня знижується швидше, ніж роздрібні ціни. 1933 року платежі за половиною іпотечних житлових кредитів у Америці були прострочені (це перевершило житлову кризу наприкінці першого десятиліття 2000-х). У деяких куточках країни справи були навіть гіршими. Приміром, Ford Motor Company до 1931 року звільнила з роботи 70 відсотків своїх працівників, а 1932 року майже дві третини будівельників у місті Нью-Йорк були безробітними. Звідусіль долинали звістки про відчай. (Не дивно, отже, що рівень самогубств близько 1931 року сягнув максимуму.) В Оклагома-Сіті «тисячі людей жили в халупах, зроблених із ящиків для апельсинів, або в запліснявілих, заржавілих корпусах автівок, викинутих на металобрухт». 65 відсотків чорних дітей у Гарлемі недоїдали. Поширилося бродяжництво, жінки й діти теж мандрували. Важливо, що Велика депресія, на відміну від кількох попередніх економічних криз, які також змусили багато тисяч людей волочитися країною, від’єднала багатьох від представників нового середнього класу, що до цього мали стабільну, добре оплачувану роботу. Частина сімей зреагували на це тим, що послали синів і матерів шукати роботу. Звичні джерела допомоги для «гідних» бідних (родичі, братства, благодійні установи, міська влада) паралізувало. Багатьом людям із середнього класу було важко допомагати іншим, бо вони самі бідували⁷⁹.

Федеральний уряд утручався і в економіку промисловості, і в економіку сільського господарства: пряма допомога, субсидії на продукти харчування, субсидії на оплату житла, правове регулювання цінних паперів, пенсії за віком, законодавство про мінімальну зарплатню, страхування на випадок утрати працездатності, профспілковий захист, страхування депозитів і контрциклічна політика державних витрат. Наприкінці 1930-х республіканці поклали край окремим програмам, однак згодом зробили чимало з них (особливо зберігаючи робочі місця й зарплатню завдяки керуванню економікою) постійними в період президентства Айзенгауера в 1950-х. Як наполягає історик Девід Кеннеді, головною проблемою, яка спонукала до ініціатив «Нового курсу» й захищала чимало з них тривалий час після президентства Рузвельта, була безпека. Американці прагнули, писав Кеннеді, «свободи від страху». В усіх царинах внутрішньої політики «спільною метою була стабільність». Рузвельт хотів, щоб федеральний уряд «підтримував рівновагу, справедливість і впорядкованість у всьому американському суспільстві», забезпечивши передбачуваність життя пересічних американців. Ці ініціативи ще не поклали край економічній вразливості до початку Другої світової війни. 1939 року безробіття досі становило 17 відсотків. А втім, економічний бум, що почався разом із війною, а також нові заходи значною мірою успішно забезпечили передбачуваність, якої прагнув Рузвельт⁸⁰.

Нові макроекономічні важелі дали змогу федеральному урядові, а надто керівництву Федеральної резервної системи впливати на економічні цикли, продовжувати періоди економічного зростання й маневрувати задля «м’якого приземлення» під час економічних криз. Для індивідів працевлаштованість стала надійною: рівень щорічного безробіття, що перевищував 10 відсотків у 15 років із 55 до завершення Другої світової війни, ніколи не сягав 10 відсотків упродовж 63 років після війни. Більше працівників могли сподіватися на те, щоб зберегти своє робоче місце на ще кілька років, на відміну від одного чи двох попередніх поколінь, коли стрибки з одного робочого місця на інше були звичним явищем. Нова стабільність працевлаштованості зумовила появу в 1950-х стереотипу «людина організації» (organization man^[19]). Робота пересічних американців стала безпечною, добре оплачуваною й поєднаною з додатковими пільгами, як-от пакетами медичних послуг і пенсійними виплатами, завдяки чому вони могли дозволити собі працювати меншу кількість годин (мабуть, на 30 відсотків менше годин на рік для робітників на повний робочий день у 1970 році порівняно з 1900-м) і припиняти працювати задовго до того, як непрацездатність у похилому віці змусить їх залишити роботу⁸¹.

«Новий курс» також забезпечив більшу кількість американців надійнішою безпекою завдяки профспілкам і законам про захист від звільнення з роботи. 1930 року лише 7 відсотків американських працівників перебували у лавах профспілок, однак до 1950-х ця частка зросла до 25 відсотків (35 відсотків, якщо не враховувати сільського господарства). Профспілки надавали роботу й гарантований дохід завдяки довгостроковим контрактам, правилам зважання на трудовий стаж, виплатам на лікування, пенсіям, політиці звільнення з роботи тощо. Профспілки також допомагали людям, які не були їхніми членами, бо встановили як неформальні, так і правові стандарти, внаслідок чого – навіть попри те, що кількість членів профспілок знизилася до 14 відсотків наприкінці століття, – головні здобутки в економічній безпеці збереглися. Чи нову безпеку зумовили головним чином профспілки або продуктивна економіка – це дискусійне питання, однак об’єднання робітників у профспілки таки зробило свій внесок. А втім, діяльність профспілок водночас також допомогла розділити американських робітників на два табори: більшість, члени якої мали відносно безпечну роботу, захищену угодою з профспілкою або її бюрократичним еквівалентом, і меншість, члени якої не мали таких гарантій і часто змінювали роботу на «вторинному ринку праці»⁸².

Американці могли ще більше вбезпечити свої сім’ї, придбавши страховий поліс. 1900 року страхові компанії виписували лише один поліс страхування життя на п’ять американців, а його середня вартість становила приблизно 3 тисячі доларів (у доларах 2008 року). Чимало американців у питанні страхування натомість покладалися на клуби з хитким фінансовим становищем і братства. 2000 року страхові компанії виписували понад один поліс на кожного американця, і середня вартість одного поліса становила приблизно 75 тисяч доларів (у доларах 2008 року). Крім цього, 70 відсотків американців отримували послуги приватного медичного страхування – переважно за місцем своєї роботи. Додайте до цього страхування автомобіля, страхування домовласника, страхування відповідальності й таке інше, і ви зможете узріти американців із середнього класу, прилаштованих у затишному гнізді, зітканому з гарантій⁸³.

Та все ж як для середнього класу, так і для тих, кому не так поталанило, найважливішою новацією стало державне страхування. Наприкінці ХІХ століття представники влади штату й місцевої влади докладали незначних зусиль, щоб упоратися зі зростанням безробіття: приміром, вони спонсорували агенції з працевлаштування та збільшували кількість громадських робіт. На початку ХХ століття, попри нові ідеї щодо структурних джерел безробіття, політична верхівка й громадська думка все ще були проти «подачок». Підозри посилилися, коли найбільшу систему виплат допомоги, якою керував федеральний уряд – пенсії ветеранів Громадянської війни, – почали вважати корумпованим патронажем. Навіть під час Великої депресії чимало місцевих чиновників вірили, що програми підтримки, які з’явилися завдяки «Новому курсу», просто субсидують ледарів, тому чиновники саботували виконання цих програм. Геррі Гопкінз, Рузвельтова права рука у цій царині, писав, що такі чиновники ставилися до кожного отримувача як до «певним чином морально зіпсутого. Його треба примусити відчути свій пауперизм. <…> щоб посилити його відчуття сорому». Навіть успішні програми часто дискримінували окремі верстви, особливо працівників фермерських господарств і слуг, цебто ті групи, що складалися переважно з афроамериканців. Землевласники в південних штатах ретельно стежили за тим, щоб виплати малозабезпеченим, як-от завдяки участі в громадських роботах, не позбавили їх дешевої робочої сили. Губернатор штату Джорджія Юджин Телмедж так писав президентові Рузвельту: «Я не буду орати чиїмсь мулом за 50 центів на день, коли можу отримувати долар і 30 центів за те, що вдаватиму, ніби працюю в КАНАВІ». Фермери хоча й неабияк залежали від програм «Нового курсу», проте різко критикували їх. До 1938 року третину доходів фермерів становили державні виплати, однак чимало американців у сільській місцевості вважали, що допомога «Нового курсу» руйнує особисту відповідальність і породжує постійну залежність. Для них і для багатьох інших американців державна допомога була хоч і необхідним, але, як вони сподівалися, тимчасовим винятком із добровільності⁸⁴.

Урешті-решт, чимало програм державного страхування вижили й розширилися. Програми Social Security та Medicare, разом зі зростанням достатку і приватними пенсійними системами, докорінно змінили досвід людей похилого віку, а також їхніх дітей. Завдяки допомозі цих програм притулки для бідних, старих і немічних зачинили, і це до останньої чверті ХХ століття перетворило людей похилого віку на вікову групу, якій найменше загрожувало зубожіння. Люди похилого віку ніколи не були тими злидарями, якими їх часто уявляли: чимало їх володіло значним майном і коштами, а також могло звернутися до своїх дітей по допомогу. Однак пенсії за програмою Social Security особливо допомогли тим, хто зубожів, і, що важливо, вони скинули з плечей дорослих дітей, зокрема й тих, хто належав до середнього класу, великий фінансовий тягар. Більше літніх людей могло мешкати окремо. 1900 року на п’ятеро вдів похилого віку, що проживали зі своїми дітьми, припадала одна, яка жила окремо. 1950 року пропорція становила дві до однієї, а до кінця століття кількість вдів похилого віку, які мешкали самі, більш ніж утричі перевищувала кількість таких, що мешкали зі своїми дорослими дітьми. Відсоток чоловіків похилого віку, що жили окремо, зростав не так різко, але схожим чином. Програма Social Security дала змогу літнім людям сприймати вихід на пенсію як нормальний етап їхнього життя. 1900 року троє з п’яти чоловіків віком понад 65 років працювали, а 1980 року – менш ніж один із п’яти⁸⁵.

П’ятдесяті роки ХХ століття, коли більшість американців могла вочевидь вважати себе представниками середнього класу, були «старими добрими часами» з високими коефіцієнтами шлюбності, великими сім’ями, дедалі вищою зарплатнею, добрим здоров’ям і пенсійними виплатами, новими приміськими будинками, низьким рівнем злочинності, активною участю спільнот і державою, економіка якої осідлала світ. Зворотний бік цієї оптимістичної картини виявили наприкінці десятиліття: райони злиднів у таких місцях, як Аппалачський регіон і Гарлем, расові утиски, неспокій у середовищі приміської молоді й навіть у приміських матерів. А втім, економічний підмурок американців середнього класу лишався міцним і впродовж буремних 1960-х.

Важча доба

А тоді в підмурку виникли тріщини. Від 1970-х років дедалі вищий рівеньжиття, що його американці звикли сприймати як належне, раптово припинив підвищуватися. Хоча кілька відсотків американців на горішніх щаб­лях соціальної ієрархії були феноменально успішними, проте зарплатня пересічних людей потроху відставала від вартості життя, а зарплатня малоосвічених робітників – скорочувалася. Сім’ї представників середнього класу підтримували притаманний їм стиль життя завдяки тому, що матері працювали більшу кількість годин, члени сім’ї витрачали свої заощадження, а на власне житло позичали гроші. Сім’ї стикнулися з більшою вразливістю, коли працедавці послабили гарантії збереження робочого місця й урізали додаткові пільги, а державна допомога зменшилася. Наприклад, менша частка американців страхувала своє здоров’я або оформлювала страхування на випадок безробіття. Дедалі більша кількість сімей із середнього класу втратила роботу або серйозно занепала ще до фінансової кризи. Зростання кількості безхатьків свідчило про кризу в середовищі бідніших американців. Найбільш вразливими опинилися робітники, які почали свою кар’єру на ринку праці після 1970-х, де панувала низька початкова зарплатня, працевлаштування за певних умов і менше додаткових пільг⁸⁶.

Піднесення середнього класу в ХХ столітті щонайменше загальмувалося. Воно не зупинилося так раптово, як це було в період Великої депресії, однак і дослідники, і більшість американців збагнули, що підтримувати рівень життя середнього класу наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття стало важче, ніж це було після завершення Великої депресії. Більше американців почали характеризувати свою країну як «розділену на “заможних” (haves) і “незаможних” (have-nots)», а себе особисто – як «незаможних». Пересічні американці почали відставати від європейців: приміром, як я вже зауважував, тривалість життя американців скорочувалась і скорочувалась, проте тепер вони працювали більшу кількість годин і мали менше шансів на економічне зростання. Частка американців, які вважали себе середнім класом, неухильно зростала після Другої світової війни, проте ця тенденція призупинилася на початку 1970-х. Американські працівники відчували дедалі більшу негарантованість робочого місця й дедалі частіше висловлювали це під час опитувань. У 2008–2009 роках, коли ціни на житло впали, а безробіття зросло, найменший відсоток американців із середніми доходами за майже півстоліття відповів інтерв’юерам, що вони «багатшають». А дані, що надійшли з кількох місць, засвідчили, що частина американців почала шукати квартирантів⁸⁷.

Аналіз тенденцій за весь період

З огляду на тривалий історичний розвиток, ХХ століття подарувало значні здобутки в царині економічної безпеки, якщо не зважати на біди дітей, народжених за доби бейбібуму. Навіть кризового 2008 року майже дві третини дорослих американців розповіли під час опитування, що їхній рівень життя вищий за рівень життя їхніх батьків у такому ж віці. Поза сумнівом, на це передусім вплинув американський бізнес, цей двигун зі створення багатства. Також це зумовили дії федерального уряду, спрямовані на підтримку економіки й виправлення неминучих провалів ринку та супутньої шкоди: керування грошовим обігом, кредитами й економічними циклами, допомога людям, які опинилися без засобів для існування, тощо. (1929 року на державний перерозподіл припадав 1 відсоток валового національного продукту, а 1970-го – 8.) А втім, чи американці наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття почувалися більш економічно захищеними, ніж їхні предки, – це вже інше запитання⁸⁸.

Економічна вразливість посилила економічну тривогу, яка спричинила стрес, розлади поведінки та проблеми в сім’ї. Ми не можемо прямо порівняти неспокій попередніх американців із неспокоєм сучасних, проте непрямі ознаки свідчать, що він зменшився, якщо не брати до уваги біди наприкінці першого десятиліття 2000-х. Одна ознака, про яку я вже згадував, – це майже цілковите зникнення квартирантів, друга – це чи не остаточне зникнення дитячої праці. 1910 року приблизно половина 15-річних хлопців працювали, 1930 року працювала одна шоста, а 2000 року уряд навіть не підраховував зайнятість 15-річних, тому ми можемо припустити, що її більша частина припадала на часткову зайнятість задля кишенькових грошей. (Сім’ї відмовлялися від праці своїх дітей, бо кількість прибуткових робочих місць, які пасували дітям, зменшилася, навчання в школі забирало більше часу, прогулювання школи вважалося серйозним порушенням, і сім’ї дедалі частіше відчували, що вони можуть дозволити собі відмовитися від дитячої праці.) Ще одна ознака – неухильне зменшення житлової мобільності від ХІХ до кінця ХХ століття. Попри чимало нових стимулів до переїздів (дешеві подорожі, навчання в коледжі чи університеті, швидкий транспорт, послуги з переїзду тощо), американці в середині першого десятиліття 2000-х, мабуть, були наймалорухливішим поколінням за всі століття. До переїздів, особливо на велику відстань і багаторазових, підштовхує економічна вразливість, як-от утрата роботи, невдачі у веденні фермерського господарства та інші негаразди, які тепер ставалися значно рідше⁸⁹.

Із плином часу більше американців досягли економічної безпеки, притаманної життю представників середнього класу. І хоча вони, мабуть, потерпали від певних тривог (виплата іпотечного кредиту, кошти на навчання в коледжі чи університеті, кошти на нове авто), проте ті тривоги були не такі інтенсивні, як ті, що були властиві робочому класу попередньої доби (плата за оренду житла, годування сім’ї, плата трунарю). Фінансове нездужання було справді реальним, як оте стрімке падіння цін на житло в 2008–2009 роках, проте американці загалом досягли тієї економічної передбачуваності, якої прагнув Франклін Рузвельт⁹⁰.

Відчуття безпеки

Попри окремі періоди регресу, сучасні американці жили довшим, безпечнішим, здоровішим і заможнішим життям, ніж їхні предки. Ми можемо припустити, що американці, отже, стали впевненішими й позитивно налаштованішими. Наприклад, набуваючи дедалі більшої впевненості в тому, що їхні діти досягнуть дорослого віку, а їхня власна старість буде безпечною, подружні пари зменшили кількість дітей. Навіть намагання контролювати народження дітей вимагало впевненості в тому, що індивіди можуть панувати над природою. Так само більше американців могли дотримуватися «стандартного» життєвого шляху, що складався з етапів «школа – робота – шлюб – діти – порожнє гніздо – пенсія»; позаяк вони рідше стикалися з такими руйнівними травмами, як смерть батьків або раптове зубожіння, то планування набуло сенсу. Окремі вчені доводять, що сучасні американці почали жити в «постматеріалістичну» добу. Їхнє тіло перебуває в безпеці, тому вони тепер зосередилися на душі: на якійсь вищій особистій меті, як-от самовдосконалення, та на якійсь вищій соціальній меті, як-от порятунок довкілля⁹¹.

Інші вчені можуть угамувати будь-яке прославляння безпеки за сучасної доби. Імовірно, американці набули такої значної впевненості, що піддалися «моральному ризику» й узялися ризикувати надмірно. Один консервативний критик пояснив державні гарантії проти вразливості як «колосальну принаду, яка підштовхує громадян до необачної поведінки»: американці почали почуватися в такій цілковитій безпеці, що діяли ризиковано, приміром, коли брали позику. Ще одна проблема в тому, що коли американці дістали вигоду з державних гарантій, то їхня залежність від своїх спільнот і асоціацій зменшилася, тому ці групи послабилися й американці стали соціально ізольованішими. Четвертий розділ присвячено долі цих груп, і загалом його висновок полягає в тому, що загроза дещо перебільшена⁹².

А втім, існує песимістичніший погляд на відчуття безпеки в сучасних американців. Вираз «доба тривоги» (age of anxiety) набув популярності після Другої світової війни. «Західна людина середини ХХ століття напружена, перебуває в сумнівах, пливе за течією. Ми дивимося на нашу епоху як на лиху годину, добу тривоги», – писав історик Артур Шлесінджер-молодший 1948 року, і це твердження не втратило актуальності навіть за кілька десятиліть^[20]. У заголовках принаймні трьох підручників з історії, що висвітлюють другу половину ХХ століття, сполучено достаток і тривогу. Можливо, внаслідок зменшення повсякденних ризиків у житті ті, що залишилися, або ті, що виникали, стали страхітливішими. Чи обвалиться фондовий ринок? Чи зазнає літак катастрофи? Чи розтануть льодовики? Мас-медіа посилюють тривоги. Викрадення дитини будь-де в країні або повідомлення про канцерогенні домішки здатні налякати мільйони людей і спонукати їх негайно забрати своїх дітей із вулиць або викинути їжу зі своїх холодильників. Дехто звинувачує сучасну рекламу в тому, що вона породжує неспокій, примушує людей хвилюватися за своє здоров’я, запах із рота чи оцінки своїх дітей у школі, щоб продати більше мила, більше ополіскувачів для ротової порожнини й більше занять із репетиторами. Позаяк молодих людей помирало менше, а літні люди вмирали заховані в лікарнях, то американці, мабуть, ще більше непокоїлися щодо смерті, особливо смерті в медичному закладі. Хоч як це парадоксально, але матеріальна забезпеченість могла спричинити добу тривоги⁹³.

Також, можливо, повсякденна безпека посилила екзистенційну тривогу, знецінивши обіцянки традиційної релігійної віри. Заклики до вічного життя за сучасної доби можуть звучати непереконливо, і якщо це так, тоді люди висять над величезною прірвою без страхування. Як писав історик Генрі Стіл Коммеджер 1950 року, наука навчила американців того, що життя й мораль не абсолютні, а це, своєю чергою, зумовило «перехід від впевненості до невпевненості, від віри до сумніву, від безпеки до небезпеки». Це міркування хоч і логічне, проте видається помилковим, принаймні у випадку Америки (дивіться про це в шостому розділі). У 2006–2008 роках 74 відсотки респондентів національного репрезентативного опитування розповіли інтерв’юерам, що вони вірять у життя після смерті, і цей показник був вищим за показник 1970-х⁹⁴.

Урешті-решт, які надійні ознаки того, що сучасні американці почувалися в більшій або меншій безпеці, ніж їхні предки? У шостому розділі ми розглянемо деякі ознаки тривоги, як-от вживання алкоголю та психічні розлади, однак є й певні поведінкові ознаки. Я вже згадував кілька таких: зменшення народження дітей і дитячої праці, рідші переселення. Загалом американці дедалі частіше ставили на майбутнє, інвестуючи у нього більше свого часу, грошей і емоцій: вони надалі здобували освіту, позичали гроші, щоб придбати житло, інтенсивно виховували дітей, планували вихід на пенсію та вдавалися до інших інвестицій і витрат, які мали сенс лише тоді, коли прийдешнє безпечне. Натомість в умовах нестабільності доречно або накопичувати ресурси, готуючись до ймовірної катастрофи, або розважатися, доки можна. Поміркуйте про ту впевненість у майбутньому, яку мають відчувати батьки із середнього класу, витрачаючи так багато часу, енергії і грошей на те, щоб спрямувати своїх дітей до професійної кар’єри, що дасть плоди лише через десятиліття. Наприклад, американці охоче платили набагато більше, щоб придбати житло в тих шкільних округах, де панують високі результати тесту, який оцінює розуміння письмових текстів, а нещодавно 2007 року американці відкрили понад 10 мільйонів банківських рахунків, на кожному з яких у середньому зберігалося понад 12 тисяч доларів, призначених для майбутньої плати за навчання їхніх дітей у коледжі чи університеті. (Американці попередніх епох також бралися за великі починання, як-от міграція на захід, однак їхні рішення здебільшого були зумовлені необхідністю – приміром, боргом, засухою і втратою спадщини, – а не довгостроковими планами.) Підстави для таких інвестицій захиталися на самому початку ХХІ століття, проте у тривалій перспективі в американців виникло відчуття більшої матеріальної забезпеченості⁹⁵.

Більша безпека, впевненість і контроль значно посилили в американців опертя на себе (self-reliance) як складову американської добровільності. Коли гроші можна отримати в банку на розі вашої вулиці, супермаркет, що працює цілодобово, по вінця заповнено товарами, а поліцейські приїдуть, щойно ви зателефонуєте, то нескладно відчувати контроль над своїм життям, навіть якщо тут задіяно певний самообман. Наприклад, як засвідчило недавнє дослідження, мешканці штатів Північна Дакота й Південна Дакота, які применшували федеральну допомогу, начебто забули про те, що сільськогосподарські програми федерального уряду в 1930-х урятували десятки тисяч людей від цілковитого зубожіння. Чимало американців не помічають тих способів, за допомогою яких федеральний уряд надає їм безпеку, як-от правоохоронні органи, будівництво доріг, проєкти водопостачання, медичні дослідження, пенсії, прогнози погоди, контроль за якістю харчових продуктів, страхування депозитів тощо. У першому десятилітті 2000-х (за винятком періоду одразу після подій 11 вересня) більшість респондентів опитування Організації Ґеллапа погодилася з тим, що «уряд намагається зробити забагато справ, які варто передати приватним компаніям і окремим індивідам», і що вони вважають добровільні групи найліпшим способом допомоги людям у скруті. Хоч як це дивно, але більша безпека, що її забезпечив федеральний уряд, могла посилити в американців особисту впевненість і відчуття незалежності⁹⁶.

А втім, ми маємо пригадати, що шлях до тієї безпеки був звивистим і нерідко завузьким. У середині ХІХ століття знижений рівень життя буквально зменшив кількість американців. У 1920-х і 1930-х роках спершу сільськогосподарська, а відтак і загальна депресія знівелювали роки економічного зростання. Після 1960-х дедалі вищий рівень вуличної злочинності налякав багатьох американців, спонукавши їх лишатися вдома. Від середини 1970-х нерівномірне економічне зростання примусило більшість американців важче працювати лише для того, щоб підтримувати той притаманний середньому класу стиль життя, на який вони сподівалися. Наприкінці першого десятиліття 2000-х мільйони нових власників житла втратили свої домівки. Упродовж усієї історії чимало американців зійшли зі шляху до безпеки внаслідок хвороби, бідності та інших ризиків. Багато хто, особливо найменш освічені, жили від однієї часткової виплати зарплатні до іншої, повсякчас відчуваючи загрозу того, що одна травма або одна рецесія в економіці здатні відібрати в них більшість можливостей, обіцяних суспільством достатку. Загалом американці ХХІ століття перебувають у більшій фізичній та економічній безпеці, ніж попередні покоління, проте й далі відчувають певну тривогу щодо майбутнього.

3. Речі

У 1990-х авіакомпанія Northwest Airlines рекламувала «Shop ’til You Drop» («шопінгуй до знемоги»). Таку назву мав пакет, який охоплював вартість авіаквитка й винаймання житла та був призначений для відвідин найбільшого торгового центру в Сполучених Штатах – Mall of America, розташованого в місті Блумінґтон, штат Міннесота. Поки дорослі втілювали на практиці назву цього туру, діти насолоджувалися парком розваг прямо всередині торгового центру. Туризм задля шопінгу не був новинкою. Навіть під час Великої депресії універмаг Filene’s у Бостоні приваблював відвідувачів з усієї країни. І за кілька десятиліть до цього щойно винайдені «універмаги» (department stores) пропонували чимало різних розваг і послуг, притаманних місцям, куди стікалися люди. Кожне сезонне відкриття універмагу притягувало юрби покупців і туристів, що витріщалися на новомодні речі, особливо в «головній насолоді шопінгу за день» – відділі капелюхів. Та й століттям раніше сільські крамниці у Вірджинії колоніальної доби наповнювали відвідувачі, які прибували звідусіль, долаючи милі, коли ширилася чутка про те, що в крамницю щойно надійшла нова партія товарів. Американці завше захоплювалися новими товарами, проте з плином поколінь вони накопичили в себе набагато більше речей. У ХІХ столітті переселенці перетинали гори Аппалачі з небагатьма власними речами, що висіли в них на спині або ж були складені на невеликих візках. Близько 2000 року сім’ї долали кордони штатів за допомогою компанії Mayflower, яка впихала в середньому понад три тонни майна у фури з вісімнадцятьма колесами¹.

У попередньому розділі ми розглянули питання, чи змінила більша безпека культуру й характер американців і як це відбулося. Цей розділ розширює дослідження: чи більша кількість майна змінила культуру й характер американців та як це відбулося. Як і поліпшення безпеки, вищий матеріальний добробут дав змогу більшій кількості американців повноцінніше брати участь у добровільному суспільстві. Однак володіння більшою кількістю речей також породжує низку запитань, зокрема, чи спричинив ріг достатку, як нарікає чимало хто, споживацьке суспільство, людей як компульсивних споживачів і споживацький національний менталітет? Чи перетворилися, як дехто побоюється, «поклоніння грошам і демонстративне споживання… на панівну американську релігію ХХІ століття»? Історичні документи свідчать: ні. Повсюдний достаток дав змогу більшій кількості американців прагнути більшої кількості речей і отримувати їх: достаток демократизував розкіш. Сучасні американці, ймовірно, вже не одержимі майном так, як їхні предки, однак більше американців прагне більшої кількості речей і має їх².

У цьому розділі тема тлумачиться з двох перспектив. По-перше, я розповідаю про величезне зростання матеріальної культури американців: як набагато більше американців почало володіти такою значною кількістю речей. По-друге, звертаюся до питань культури й людського характеру: як це – бути компульсивним споживачем? Чи стали пересічні американці компульсивними споживачами? Як володіння більшою кількістю речей вплинуло на характер американців? Однак перш ніж перейти до обговорення цих питань, висловлю кілька зауваг щодо контексту.

Споживання здавна викликало сильні амбівалентні почуття й навіть зневагу. Багатьох відомих дослідників непокоїло те, що разом із володінням більшою кількістю речей виникає і одержимість речами. У 1850-х Генрі Девід Торо так писав у книжці, яка згодом опинилася в тисячах переліків книжок, призначених для учнів старших класів школи: «Я знаю юнаків із містечка, яким випало нещастя успадкувати ферму, дім, хлів, худобу й реманент <…> Най би вони краще народилися посеред голого поля, най би їх вигодувала вовчиця <…> Не лише більшість розкошів, а й значна частина так званих вигод <…> перешкоджає розвитку людства». У 1990-х майже всі американці під час опитування погодилися з тим, що молодь «нині прагне забагато матеріальних речей». А втім, окремі постмодерні теоретики обирають іронічний кут зору й прославляють шопінг. Вони доводять: люди купують речі для того, щоб виразити свою ідентичність, налагодити зв’язок з однодумцями й опиратись аномії масового суспільства. Однак інші вчені, зазвичай економісти, просто припускають: те, що купують люди, насправді повинно дарувати їм достатню «корисність» (utility), і тому все це копирсання в собі не має сенсу. Ці протилежні погляди на споживання узгоджуються з більшою, тривалішою дискусією щодо самого капіталізму: він збагатив людей чи поневолив їх? Такі запитання, ясна річ, зринали задовго до виникнення капіталізму. Приміром, Екклезіаст повчав, що всі розкоші життя, врешті-решт, – лише «марнота»³.

Левова частка книжок і статей про споживання сповнені моральних суджень і снобізму, а іноді й зворотного снобізму^[21]. На думку одного провідного антрополога, наукове дослідження споживання «значною мірою перетворилося на простір, де вчені можуть продемонструвати своє ставлення до світу». Західні інтелектуали критикують слоноподібні американські автівки, фастфуд, голлівудські блокбастери й подорожі до Діснейленду, проте не критикують дорогих європейських автівок, витриманих упродовж тривалого часу вин, виставок авангардних полотен і подорожей до Тоскани. Ви можете поділяти смаки критиків (здебільшого я їх поділяю) і не таврувати смаки інших людей як споживацькі, а їхній вибір – як аморальний. Так само й протилежне пихате вихваляння «автентичності» й «революційного потенціалу» фруктових желе бренду Jell-O, бандан або змагань тракторів не є вельми чесним чи корисним⁴.

Соціологиня Вівіана Зелізер нагадує нам, що ми помиляємося, коли применшуємо значення матеріальних аспектів життя, вважаючи, що вони псують піднесені думки й почуття людей (мабуть, ми успадкували цю ідею від несамовито аскетичних пуритан). Речі можуть мати велике значення. Люди налагоджують зв’язок зі спогадами батьків за допомогою їжі та меблів зі свого дитинства, віряни налагоджують зв’язок із Богом за допомогою вітражних вікон і ритуальних об’єктів, а закохані налаштовують зв’язок між собою за допомогою подарунків і спільної подорожі. («У нас завжди буде Париж», – промовив Гамфрі до Інґрід у стрічці «Касабланка». Ви можете замовити її перегляд в інтернеті за 12 доларів і 99 центів.) Річ, яку ви придбали, може бути лише товаром, що ним ви покористуєтеся й викинете геть, вона може відволікати вас від глибшого життя, проте річ також може бути міцно зрощеною із життям. А тому більша кількість речей іноді може свідчити про багатшу історію людини та спільноти загалом⁵.

Більша кількість речей

Марнотратство колоніальної доби

Упродовж кількох десятиліть перед політичною революцією 1776 року очевидці в колоніях звернули увагу на те, що нинішні історики називають «споживацькою революцією»: більша кількість людей купувала значно більше товарів, виготовлених на мануфактурах і здебільшого імпортованих. Більшість колоністів виросли наприкінці XVII століття в домівках, де не було столів, світильників чи нічних горщиків: вони спали на підлозі, сиділи на табуретках і їли, послуговуючись пальцями. Однак із початком XVIII століття зростання виробництва й дешевше транспортування дали змогу незаможним домовласникам придбавати ліжка й постільну білизну, стільці, кухонне начиння й навіть тринькати гроші на дзеркало, годинник для полиці над каміном, репродукцію картини або спеціальний горщичок для заварювання нового предмета розкоші – чаю. В окрузі Йорк, колонія Вірджинія, 1680 року фактично жоден мешканець не мав кишенькового годинника або годинника для полиці, виделки, чайного сервізу чи красивого керамічного посуду. Через століття приблизно чверть сімей у Йорку мали годинник і ­приблизно половина – кожну з перелічених речей. Об’єкти, що колись були предметами розкоші для заможних, з’являлися в дедалі більшій кількості домівок простих людей. Такі нові товари, як стільці й заварники для чаю, не лише допомагали власникам продемонструвати свій успіх, а й також робили домашній побут комфортнішим, а частування гостей – легшим. Поширення нових товарів, зокрема предметів розкоші, було культурною легітимацією «комфорту»: ідеї, що пересічні люди заслуговують на дрібні фізичні насолоди, як-от чашку гарячого чаю, і на захист від життєвих подразників, як-от парасольку, що не дає намокнути⁶.

Хоча американські фермери самі створювали чимало речей (приміром, базові продукти харчування, грубий одяг і прості меблі для себе або для обміну із сусідами), проте вони також здійснювали бартерний обмін або розраховувалися готівкою за чимало інших речей, зокрема тканини, інструменти, кухонне начиння, свічники, столовий посуд, вогнепальну зброю, вишукані меблі для дому й цукор. Коли поселення та їхнє багатство зростали, то всі типи торгівців, від заокеанських купців до мандрівних крамарів із глушини, відвідували їх, пропонуючи товари на продаж. Ці торгівці не лише заступили таких місцевих комерсантів, як ремісники та власники плантацій, що мимохіть продавали запасні речі, а й принесли нові товари – декоративні годинники для полиці, картини й імпортні товари з Англії – для спраглих сільських покупців, а надто жінок із фермерських господарств⁷.

Кожна нова партія товару спонукала влаштовувати громадські заходи. Торгівці розташовували рекламні оголошення в місцевих друкованих виданнях, вихваляючи широкий вибір і нову моду. («Вдалий асортимент індійського порцелянового посуду… За значно нижчу ціну, ніж його зазвичай продають», – стверджувалося в одному рекламному оголошенні.) Як я вже писав раніше, фермери відвідували місто для того, щоб угледіти, як відкривають коробки з товарами й зачаруватися демонстрацією товарів. 1772 року, «коли… селяни-вірджинці входили в тьмяне світло» крамниці Джона Гука, що в окрузі Бедфорд, то «виявляли там також світ кольорів, моди та знання: мереживні гофровані манжети й комірці, стрічки, білі лайкові рукавички й дзеркала, щоб милуватися собою». І вони купували: «Жінка… могла придбати собі корсет та інші засоби модних пут для фігури. Вона могла вийти з крамниці з віялоподібними капелюшками або бобровими шапками, сукнею з чорного атласу або пофарбованого шовку… оксамитовими капорами або оксамитовими чепчиками… ланцюжками з великою сургучною печаткою». Позаяк економічне зростання зумовило більшу конкуренцію, то міські торгівці активніше вдавалися до реклами, повідомляючи про розмаїття своїх товарів (в одному рекламному оголошенні у Філадельфії 1773 року йшлося про 199 категорій товарів) і вигідні кредитні плани. В Америці колоніальної доби рутинні покупки в крамницях здійснювали чоловіки, проте жінки почали шопінгувати, перетворившись на головну мішень для мандрівних торгівців новими розкошами. Чоловіки й собі тішилися, купуючи, приміром, «пера для письма, чорнило, сургуч або сургучні печатки, чорнильниці та складані ножики», щоб писати листи. Історик Річард Бушмен характеризує XVIII століття як добу, коли прості покупки перетворилися на досвід «шопінгу»⁸.

Майже від початку чоловіки з високим соціальним статусом спостерігали за всім цим шопінгом із тривогою. У середині XVII століття пуританський пастор Еліейзер Мезер нещадно ганив свою публіку за відмову від непорочності попередніх поколінь і зречення тих часів, коли було «менше торгівлі, купівлі, продажу, зате більше молитов». Через сто років один коментатор писав: «Увесь світ [утягнено] в оргію зароб­ляння і витрачання». Жінки особливо зазнали критики за своє «жіноче марнотратство». Багатії картали бідних за те, що ті тринькають гроші на чайні сервізи, чай і цукор. Людей із вищим соціальним статусом непокоїло те, що представники нижчих прошарків можуть скопіювати їхній одяг і спробувати видати себе за джентрі. Наприклад, чоловіки з кола спілкування Бенджаміна Франкліна у Філадельфії неабияк стежили за одягом і зовнішнім виглядом, вважаючи їх знаками характеру й соціального класу. Щоб продемонструвати, хто є хто, окремі міста ухвалили сумптуарні закони, які диктували, хто міг носити одяг з певних типів тканин⁹.

Напередодні революції поспіх американців у придбанні того, що критики називали «британськими цяцьками» (baubles of Britain), став частиною політичної боротьби. З одного боку, патріоти^[22] згуртували колоністів, нещадно критикуючи податки, накладені на них британською короною, а також інші її перешкоди свободі колоністів купувати. З другого боку, патріоти ганили придбання розкошів за те, що воно підриває мораль, ощадливість і простоту. Бойкоти споживачів стали інструментом бунту, проголошенням незалежності споживачів. Так, наприкінці 1760-х випускники Гарварду і Єлю протестували проти британців, з’явившись на вручення дипломів у одязі, пошитому вдома¹⁰.

Поки декотрі мешканці колоній обирали, носити їм розкішний одяг чи відкрито демонструвати свій патріотизм, ще більше колоністів (поселенці у фронтирі, раби, сервенти й міські робітники) досі тяжко працювали задля речей першої необхідності. Приміром, у 1780-х найбідніші робітники у Філадельфії «харчувалися, наче в’язні, вдягалися в однаковому стилі, наче мешканці притулку для зубожілих, старих і немічних, і тулилися в тісних кімнатах». Живучи в одній кімнаті з мінімумом меблів, сексуальні партнери іноді ділили кімнату або навіть ліжко з іншими. А втім, така жахлива бідність була давньою і звичною. А ось що було новим у Новому світі XVIII століття й непокоїло еліту, то це те, що забагато простих американців мали так багато всього порівняно з колоністами XVII століття, а також простими англійцями. За словами одного юриста з провінції Массачусеттської затоки, еліта критикувала «значне марнотратство, яке люди… вчиняли не по своїй кишені у своїх придбаннях, будівлях, витратах, одязі й загалом у всьому способі життя»¹¹.

Нова республіка покупок

На початку ХІХ століття підприємці організували робітників у спеціалізовані, оснащені механізмами й дисципліновані групи на заводах і фабриках, що могли за допомогою таких нових технологій, як дюймова лінійка, масово виготовляти дешевші варіанти товарів, що їх американці імпортували з Англії або купували як кустарні вироби в місцевих ремісників. Підприємці також сформували групи продавців, що поширювали ці товари в містах і селах біля щойно збудованих або поліпшених доріг і водних шляхів Америки. Ціни й на товари першої необхідності, і на предмети розкоші швидко знизилися. 1820 року навіть сім’ї «середнього» достатку зазвичай мали дзеркала, а якщо мешкали неподалік виробника, то мали ще й металеві грубки та годинники для полиці. Стілець можна було придбати менш ніж за 50 центів, а це приблизно пів дня праці для тогочасного робітника. Це дало змогу набагато більшій кількості фермерських і робітничих сімей не лише їсти за столом, а й запрошувати інших людей до себе в дім, а домівки дедалі частіше хизувалися килимами на підлозі й дешевими репродукціями картин на стінах. Завдяки новим технологіям будинки можна було зводити більшими й за меншу ціну. Сім’ї із середнього класу тепер могли мати окрему спальню для батьків. Індустріалізація революціонізувала одяг американців. До 1850-х одяг масового виробництва значною мірою витіснив одяг, пошитий удома. Більшість американців залюбки відмовилися від шорстких довгих жіночих суконь без талії та чоловічих штанів, що їх шили матері (приміром, мати Джорджа Даффілда – див. початок першого розділу), на користь красивіших, дешевших, яскравіших сорочок і штанів, які продавалися в крамницях. Носіння одягу, пошитого вдома, дедалі більше перетворювалося на ознаку «селюків», а носіння одягу масового виробництва – на ознаку належного до середнього класу громадянина нової республіки, де панувала рівність в одязі¹².

Увесь цей надлишок дивував туристів та іммігрантів з Європи. 1842 року нещодавно прибулий німецький фермер так описував у листі додому марнотратство своїх сусідів у штаті Індіана: «Вони готують чи випікають удвічі більше їжі, ніж споживають, а коли споживання їжі завершено, то свиням, собакам і котам перепадають усі недоїдки – шинка, хлібобулочні вироби тощо». Едвард Бок, юний іммігрант у Брукліні, який пізніше стане редактором головного посібника зі споживання в ХІХ столітті – журналу Ladies’ Home Journal, пригадував: «Де голландець заощаджує, там американець розтрачує. <…> Коли моя мати вперше побачила відро для сміття в родини майже такої ж бідної, як наша… вона не йняла віри своїм очам. У відрі лежало пів каструлі мамалиґи поруч із третиною хлібини»¹³.

Водночас чимало американців, особливо в бідних міських кварталах і фронтирі, усе ще обходилися без усього цього. 1820 року щонайменше одна п’ята частина мешканців міста Вашинґтон (округ Коламбія) їла без столового приладдя. Коли Сара Джонстон 1819 року стала мачухою Абрагама Лінкольна, вона принесла в його сільське житло деякі прості домашні речі (постільні речі, стіл, стільці й кухонне начиння), і це виглядало так незвично, що «Лінкольновим дітям здавалося, ніби вони долучаються до світу неймовірної розкоші». Джордж Даффілд пригадував, що в 1830-х роках, коли він був дитиною, «трьох чи чотирьох наймолодших із нас зазвичай посилали в ліс, коли наближалися чужинці, бо на нашому тілі бракувало предметів одягу. Місяцями одна стара шапка з ондатри слугувала наймолодшим трьом хлопчакам. Хто прокидався найраніше – той і носив її, а інші ходили з непокритою головою»¹⁴.

В останні десятиліття ХІХ століття й перші десятиліття ХХ значні інновації у виробництві й збуті ще сильніше прискорили поширення товарів. Торгівці в містах експериментували з новими способами презентації своїх товарів. Вони об’єднали дрібні спеціалізовані крамниці у величезні «універмаги». Ці торгові центри впорядкували великий і мінливий запас товарів згідно з різними рівнями якості й ціни, повісили на товари ярлики з цінами, щодо яких не торгуються, і запропонували покупцям розважальні заходи. Завдяки привабливій демонстрації товарів, уважним продавцям, численним послугам (жіночі туалети, буфети, дитячі кімнати, музика, безкоштовна доставка, кредитні плани і, врешті, кредитні картки) універмаги Filene’s, Macy’s, Gimbels, Marshall Field’s та їхні конкуренти перетворили шопінг на розвагу для міських жінок. У відповідь на це крамниці в невеликих містах (зазвичай це були місця, куди чоловіки сходилися, щоб випити й порозважатися) влаштовували схожі на карнавал розпродажі та ярмарки, щоб перешкодити жінкам-покупчиням відвідувати універмаги у великих містах. Нові форми збуту прийшли також і до сільських покупців. До цього сім’ї фермерів обирали, що їм придбати, з невеликого асортименту дорогих наявних товарів на полицях сільських крамниць, часто оплачуючи це своєю продукцією, а ще частіше – купуючи в кредит. Удосконалені залізничні шляхи, поява безкоштовної доставки пошти в сільській місцевості 1898 року (придбані речі надходили прямо в домівку, а не до найближчого поштового відділення) та послуги надсилання посилок 1913 року зумовили виникнення системи замовлення товарів поштою. На лихо сільським торгівцям американці в селах могли обирати з величезного асортименту товарів, що мали помірні ціни й перелічувалися в каталогах Sears, Roebuck and Co або Montgomery Ward. Для багатьох сільських мешканців ці грубі видання, особливо каталоги Sears із їхніми звабливими світлинами, стали вельми цінною розвагою та зв’язком із зовнішнім світом. Господарі в сільській місцевості дивували своїх гостей запакованими продуктами харчування, що їх вони отримували поштою. А тоді в 1910-х роках з’явився дешевий автомобіль Генрі Форда «Model T». Фермери поспішили придбати його й потім їздили у великі міста за ліпшими угодами. Як у містах, так і в сільській місцевості споживачі стикнулися зі ще однією новацією у збуті: національними «брендами». Замість того щоб купувати в торгівців немарочні товари з ящиків, банок і відкритих полиць, американці тепер віддавали перевагу розфасованим товарам, що мали добре розрекламовані імена. Брендинг поширився на чимало товарів, починаючи зі столового приладдя й завершуючи ваннами, однак найвідомішим тоді було печиво Uneeda Biscuit. Його запечатані й прикрашені упаковки витіснили традиційну «банку з печивом»¹⁵.

Реклама набула сучасного вигляду приблизно 1900 року. Як національні виробники, так і місцеві торгівці істотно збільшили витрати на рекламу. Виникли професія – автор рекламних текстів і рекламна індустрія. У газетах рекламні оголошення з великими зображеннями прийшли на зміну рекламним оголошенням, набраним дрібним шрифтом. Урешті, з’явилися нові типи презентації товарів. Рекламні оголошення вже дедалі частіше не просто підкреслювали окремі переваги товару, а зверталися до глибинних тривог споживачів. Наприклад, замість того, щоб вихваляти очисну здатність певного мила, нові рекламні оголошення наголошували на ніяковінні перед оточенням через запах поту або на сексапільності чистої шкіри. Деякі вчені стверджують, що нові рекламні стратегії насправді створювали різні бажання: реклама зубної пасти навчила американців прагнути білих зубів, а реклама миючих засобів присоромила домогосподарок, що посилали своїх дітей до школи в недостатньо чистому одязі. Таке твердження дискусійне: приміром, сільські крамниці продавали зубні щітки ще 1820 року. Та все ж реклама в газетах і журналах, на білбордах і трамваях, а згодом на радіо стала у ХХ столітті частиною навколишнього середовища, як і самі товари¹⁶.

Завдяки поєднанню масового виробництва, продажу товарів такого виробництва й кредитів для народних мас (придбання товарів із пізнішою виплатою або за допомогою виданої крамницею «кредитної картки», а не за готівку чи в неформальний кредит) іще більша кількість американців отримувала ще більшу кількість товарів. Майже кожна сім’я тепер мала справжні ліжка для всіх членів (навіть якщо діти спали в одному), столи, стільці, набори кухонного начиння, консервовані продукти, модельне взуття, одяг на різні випадки, штучне освітлення ввечері й уночі, запаковані товари широкого вжитку (від кави до прального порошку), речі для втіхи, як-от дешеві журнали й тютюн, а також такі платні розваги, як бейсбол і водевіль. Американські сім’ї, що належали до середнього класу, мали ще більше всього у своїх зазвичай надміру заповнених речами, надміру прикрашених житлах. Витончений смак тоді означав шпалери з ворсистим малюнком, на стінах – чимало картин у рамці, а крісла й дивани такі м’які, що поглинали людину, яка сідала. До початку Першої світової війни надмір споживчих товарів і послуг, як писав історик Томас Шлерет, перетворив «приємне життя» (good life) на «життя, наповнене товарами» (goods life)¹⁷.

Як і раніше, чимало американців (хоча тепер їхня частка зменшилася) перебували за межами цього життя й спостерігали за ним іззовні. Приміром, сім’ї на півдні США, що практикували орендне землеробство, все ще жили в однокімнатних халупах із брудною підлогою та без водопровідної води. Новоприбулі росіяни й сицилійці тулилися в темних орендованих кімнатах, а їхні злидні демонструвало нове мистецтво викривальної фотографії. Утім, демократизація товарів набирала обертів. Навіть нужденні робітники-іммігранти в місті Нью-Йорк купували модні блузки, газові плити, невеликі піаніно й подорожі в «сільську місцевість» на вікенд. Соціальні працівники, що розраховували мізерний бюджет для своїх бідних клієнтів, виокремлювали кошти на роздільні спальні, освітлення, туалети всередині будинку, тютюн, членство в клубі й газети, цебто на все те, що лише кілька десятиліть тому становило предмети розкоші¹⁸.

«Позолочена доба»^[23], звісно, прославилася демонстрацією багатства, що своєю чергою спонукало до осуду «демонстративного споживання». Один американець, що повернувся з Європи, так писав 1897 року в газеті New York Times: «Ми не поспішаємо споруджувати собори, та хоч ми й не готові будувати храми, що сягають небес, ми охоче схиляємося перед сучасними богами комфорту й розкоші!» Упродовж того періоду притаманна жінкам, мабуть, неконтрольована пристрасть до речей усюди породжувала неспокій. Одна звична драма, яку часто й усебічно висвітлювали в тогочасній пресі, розгорталася в залі судових засідань: жінка з високим соціальним статусом відповідає перед судом за крадіжку в універмазі й заявляє про свою невинність на тій підставі, що вона відчувала нездоланне бажання. Це товари винні в тому, що надто сильно її спокусили¹⁹.

Купівельний бум ХХ століття

Лише приблизно на початку ХХ століття ми можемо визначити надійні цифри щодо накопичення речей американцями. Значно більше американців почало витрачати значно більше грошей на речі, які не можна вважати речами першої необхідності. До останньої чверті ХІХ століття міські мешканці витрачали приблизно половину своїх грошей на саму їжу й, мабуть, 90 відсотків – на їжу, житло й одяг разом. Згодом вони витрачали дедалі меншу частку своїх доходів на згадані речі, особливо на їжу, що стало наслідком різкого зростання продуктивності сільського господарства. Як я вже зазначав у попередньому розділі, працівники у 2000 році за п’ять хвилин роботи могли придбати те, на що 1919 року їм довелося б потратити 80 хвилин. Завдяки зменшенню витрат на харчування з приблизно половини всіх витрат до приблизно однієї сьомої, а також завдяки зростанню доходів у американців з’явилося значно більше грошей, щоб купувати значно більше речей²⁰.

Користуючись тими грошима, американці ХХ століття купували головно товари й послуги, яких раніше не існувало або які до цього вважалися предметами розкоші: автомобілі, страхування життя, будинки, а також предмети для сучасного житла, як-от нові меблі, телефон і електропостачання. Американці ХХ століття жертвували гроші на церкву та благодійність. Утім, значно більше грошей вони витрачали на розваги, спортивні товари, іграшки, радіоприймачі, телевізори, а надто після 1960 року – на інше аудіовізуальне обладнання. Попри те що заможні витрачали свої гроші в інший спосіб, порівняно з незаможними, їхні споживацькі звички змінювалися паралельно: витрати на автомобілі, страхування, відпочинок і подарунки помітно зросли для обох категорій²¹.

Серед багатьох нових товарів, що їх купували американці, найчільніше місце посідали автомобіль і будинок. 1900 року фактично ніхто не володів автівкою, 1918 року менш ніж третина американців – представників середнього класу мала одну автівку, однак 1930 року її мала більш ніж половина всіх американських сімей. На придбання автомобілів припадало понад дві третини нових витрат споживачів, які стосувалися дорогих речей. Соціологів і дослідників споживачів Роберта й Гелен Лінд здивував рівень витрат на автомобілі в «Міддлтауні»^[24] (Мансі, штат Індіана) в 1920-х роках: у половини сімей із робітничого класу була автівка, і на неї вони віддавали приблизно 9 відсотків свого бюджету. Подружжя Ліндів непокоїло те, що автомобілі «порушили звичку ретельного заощадження». У науковому дослідженні життя викладачів Каліфорнійського університету в Берклі, опублікованому 1927 року, професори університету повідомили, що деякі з них придбали автівки: «відносно новий тип витрат, традиція яких швидко входить до класу речей першої необхідності, хоча безтурботні ретрогради все ще песимістично вважають її розкішшю». 2005 року пересічне американське домогосподарство віддавало 17 відсотків своїх витрат на придбання, заправку паливом чи догляд за транспортними засобами, і це більше, ніж на їжу, хоча й на другому місці після витрат на житло, які становили 33 відсотки²².

Упродовж ХХ століття частка витрат на житлотакож зростала. Перевага віддавалася великим будинкам, ліпше облаштованим і таким, що були приватною власністю. 1890 року приблизно третина нефермерських домогосподарств у Америці володіла житлом, у якому мешкали їхні члени. Наприкінці ХХ століття понад дві третини американських домогосподарств володіли своїм житлом, і значно більша частка володіла житлом у певний період свого життя. Значні зміни відбулися впродовж 1940-х і 1950-х років, коли економічне зростання, доступніші іпотечні кредити й програми «Нового курсу» спонукали до придбання власного житла. Смаки, чи принаймні інвестиційні стратегії, також змінилися. У ХІХ столітті сім’ї з робітничого класу вважали будинки джерелом безпеки й іноді прибутку, що його давали квартиранти, тому ці сім’ї частіше володіли своїм житлом, ніж сім’ї представників середнього класу. Упродовж ХХ століття американці із середнього класу відмовилися від оренди на користь володіння житлом. Можливо, тому, що володіння житлом перетворилося на розумну інвестицію, а може, внаслідок зростання зацікавлення домашнім життям (див. про це також у четвертому розділі)²³.

Щоб віднайти кошти на автівки й житло, більша кількість американців більше позичала. У 1920-х роках чимало американців почало ставитися до кредитів як до стилю життя, а не як до періодичної необхідності, тому вони позичали гроші не лише для того, щоб придбати посівне зерно або дитяче взуття, а й щоб купити споживчі товари тривалого користування, як-от дивани й холодильники. Навіть позичальники з робітничого класу тепер виявили, що установи надаватимуть їм позику, цим самим замінивши лихварів і нелегальних кредиторів, до яких вони раніше зверталися. Упродовж 1920-х років кількість людей, що купували на виплат, приблизно подвоїлася: з орієнтовно однієї п’ятої до двох п’ятих американських домогосподарств, попри те що умови були обтяжливими порівняно з пізнішими стандартами – великі початкові внески та високий ризик утратити майно, що слугувало заставою. 1920 року пересічне домогосподарство заборгувало легальним кредиторам приблизно 3700 доларів, а 1929 року ця сума зросла більш ніж учетверо, сягнувши приблизно 19 тисяч доларів (обидві суми в доларах 2008 року)²⁴.

Застереження щодо позичання грошей і витрачання лунали дедалі голосніше. 1912 року федеральний статистик критикував «зайві» витрати в робітничих сім’ях, «які неймовірно зросли за останнього покоління», особливо на автомобілі, телефонний зв’язок, розваги й «вечірки, де грали в карти на призи». 1924 року відомий журналіст Семюел Страусс публічно засудив піднесення «консумпціонізму»^[25] – філософії, яка перетворила «розкіш, безпеку й комфорт» на осердя життя²⁵.

Велика депресія призупинила бум витрачання грошей, однак адміністрація Рузвельта намагалася його відновити. Деякі програми «Нового курсу» дали гроші в руки споживачам, а інші заохочували споживачів витрачати їх. Наприклад, завдяки страхуванню іпотеки зросли кредити на придбання житла, а програми електрифікації сіл змусили фермерів купувати побутові електроприлади. «Новий курс» зобов’язав федеральний уряд робити більше, ніж гарантування американцям «звільнення від бідності». Ось як пояснив це впливовий, прогресивний редактор журналу Герберт Кролі: «Чого потребує найманий працівник і те, що він має отримати в інтересах демократичної держави, – це постійне зростання рівня життя». Як свідчить одна вельми поширена плітка, Рузвельт буцімто промовив, що якби він міг вручити російському комуністові одну книжку, то це був би каталог Sears, Roebuck and Co. Ці зусилля, поєднані з визнанням кейнсіанства, офіційно узаконили бажання споживачів і через це, схоже, порвали з пуританськими вигуками несхвалення в колоніальній Америці. Підтримка здатності американців споживати (стимулювання економіки і стимулювання задля неї самої) перетворилася на ще нагальніше завдання федерального уряду²⁶.

У другій половині ХХ століття в Америці помітно поширилася демократизація товарів. Навіть некваліфіковані робітники тепер витрачали найбільшу частку свого доходу не на основні продукти харчування, житло й одяг, а на щось інше. Подальші вдосконалення у виробництві й дистрибуції товарів, а також збільшення імпорту з країн із низьким рівнем зарплатні зменшили реальну вартість речей першої необхідності, як-от одягу, і тих речей, що колись були розкішшю, як-от пральних машин. Зарплатня американців – представників середнього й робітничого класів стрімко зростала (до 1970-х років). Споживачі із середнього класу набули фінансової сили, щоб визначати стилі. Претензійний стиль Баугаус вийшов із моди, натомість стали модними побутові електроприлади в пастельних тонах, які налякали дизайнерів, що звикли до витонченіших клієнтів із розвиненим смаком. Володіння житлом поширилося на нижчий середній клас, і навіть у домівках представників робітничого класу з’явилися мікрохвильові печі, кольорові телевізори та стереосистеми. І хоча деяким найбіднішим американцям досі бракувало безпечного житла й базових продуктів харчування, більшість американських сімей мали все необхідне²⁷.

Поділ на класи, звісно, не зник. На початку ХХ століття заможні американці мали водопровідну воду, телефонний зв’язок і під час відпустки подорожували автомобілем, щоб відпочити на природі. Такого в незаможних американців не було. В останні десятиліття ХХ століття заможні мали закриті душові кабіни, широкосмуговий доступ до інтернету й подорожували літаком, щоб покататися на лижах під час відпустки. Такого в незаможних американців не було. Багаті й пересічні американці також усе ще відрізнялися кількістю речей, їхнім розмаїттям і тим, наскільки вони стильні. Заможні зазвичай купували предмети побуту в більшій кількості й інакші: антикваріат, а не речі в стилі шведського модерну, твори абстрактного, а не фігуративного мистецтва. Ось так продовжували існувати відмінності між класами. А тоді, як я вже зазначав у попередньому розділі, після 1970 року конвергенція різних рівнів життя, як і тенденція до рівності доходів, зупинилася (я повернуся до цього питання згодом у цьому розділі). Утім, на початку 2000-х, порівняно з 1950 роком, 1900-м або 1800-м, набагато більша частка американців поділяла стиль життя, орієнтований на придбання товарів²⁸.

Цей стиль життя приголомшував іноземних туристів, і вони, як і попередні очевидці, цікавилися ментальністю власників. 1934 року один китайський учений, наслідуючи Токвіля століття тому, зазначив, що американські сім’ї мають удома «всі типи речей. Більша частина американців досі не опанувала мистецтва цінувати невелику кількість гарних речей. Вони тягнуть додому різні речі ad libitum [коли забажають], і їх ніщо не задовольняє». 1963 року один ізраїльський журналіст так згадував випадок, коли його сім’я вперше непомірно тринькала гроші в американському супермаркеті: «Ми усвідомили, що нас також уразила велика американська чума. Ми шопінгували. Не тому, що чогось потребували, а тому… що ми шопінгували». Вітчизняних інтелектуалів непокоїли «перегони пацюків» (rat race) – гонитва за більшим будинком, зеленішим газоном і більшим автомобілем. «Давня етика ощадливості вже не має того впливу, що раніше. Бо американський рівень життя почав означати звичку насолоджуватися речами ще до того, як за них заплачено», – писав 1973 року знаний історик Денієл Бурстін. І як засвідчило опитування, згадане на початку цього розділу, чимало американців у 1990-х роках погодилися з цим. Тепер, коли давні обмеження, накладені нестатками й ощадливістю, послабилися, коли перед американцями постали незліченні варіанти вибору, вони, на думку багатьох, утратили контроль над своїми імпульсами до придбання²⁹.

Де ми це все розмістимо?

Якщо ми тлумачимо споживацьке суспільство як таке, в якому багато людей володіє придбаними товарами й сподівається володіти ними, тоді Сполучені Штати на початку ХХІ століття, поза сумнівом, – це довершене споживацьке суспільство. Дивовижним прикладом цього є одне опитування, яке виявило, що 1999 року 77 відсотків американських шестикласників мають телевізор у своїй спальні. (77 відсотків можуть вразити нас, а те, що у «своїй спальні», могло б ошелешити наших предків.) Цікавіше визначення споживацького суспільства стверджує, що це суспільство, в якому пересічні люди прагнуть того й отримують те, що колись призначалося небагатьом. Історики запропонували кілька періодів на роль переломної миті, коли Сполучені Штати саме в цьому специфічному сенсі (звичайні люди купували те, що раніше було предметами розкоші) перетворилися на споживацьке суспільство: середина XVIII століття, коли нові товари й фасони одягу прибули до Америки та з’явилися в домівках пересічних людей (пригадайте твердження про те, що це сталося тоді, коли виник досвід «шопінгу»); початок XIX століття, коли такі товари поширились у віддалених сільських районах; кінець ХІХ століття, коли завдяки масовому виробництву чимало товарів, які раніше вважалися розкішшю, як-от піаніно, тепер стали доступні багатьом; початок ХХ століття, коли настала пора розквіту універмагів, реклами й платних розваг (пригадайте твердження про те, що це сталося тоді, коли Америка засвоїла «життя наповнене товарами»); 1920-ті й 1930-ті роки, коли повсюдно поширились автомобілі й побутові електроприлади; 1950-ті й 1960-ті роки, коли дедалі вища зарплатня спричинила масову субурбанізацію, а телевізор з’явився в майже кожній оселі; 1980-ті – десятиліття кредитів на пільгових умовах, жадібності й «ажіотажу навколо предметів розкоші». Один історик зауважив, що його колеги постійно відкривають нові споживацькі революції, сягаючи в давнину аж до принаймні 1650 року. Тоді, може, жодна епоха не була переломною. Попри рідкісні періоди регресу, приміром, депресії та війни (їх лише кілька), американська історія – це історія постійного збільшення надлишку. Однак питання національного характеру пов’язане не з часом виникнення споживацького суспільства, а з соціальними та психологічними значеннями входження в таке суспільство, яке щойно виникло. Море товарів дало більшій кількості американців більше особистої впевненості та свободи чи воно навіяло їм компульсивне «споживацтво»?³⁰

Споживацтво?

Вільям Ліч, історик універмагів, характеризує сучасне американське суспільство як «культуру бажання, яка плутає щасливе життя з товарами». Ліч та інші вчені доводять, що американці зациклилися на товарах, речі їх визначають, гонитва за речами виснажує, а через свою жадобу вони опиняються в пастці. Письменник-романіст Теодор Драйзер 1900 року наділив таким відчуттям «сестру Керрі», сільську дівчину, що геть зіпсувалась у великому місті. Коли головна героїня роману простувала універмагом, то виявила, що «кожен окремий прилавок був дивовижею, яка нестримно цікавила й приваблювала. Вона не могла уникнути відчуття, що кожна дрібничка й коштовність особисто звертаються до неї з вимогою… Усе, що там було, вона змогла б використати, усе – ось що вона жадала мати». (Пригадайте, як у залі судових засідань захищалася крадійка речей в універмазі: поклик товарів був нестримний.) Проблема ось у чому, каже соціолог Джордж Рітцер: «Чому так багато людей почало хотіти набагато більше всього?»³¹.

Навіщо хотіти так багато?

Справді, навіщо? Може, американці піддалися невтамованим бажанням, а може, у світі просто було більше того, чого можна хотіти. У цьому підрозділі я стисло розповім про ту психологію, що експліцитно чи імпліцитно міститься в основі ідей про споживання. У наступному підрозділі я повернуся до історичного питання про те, чи перетворилися американці на компульсивних споживачів. Більшість інтерпретаторів цієї теми стверджують, що споживацьке суспільство має особливу культуру та створює особливий національний характер: індивіди зачаровані товарами, вони купують речі, як твердить один соціальний історик, які їм «явно не потрібні», і починають сприймати більшу частину життя, зокрема свої особисті стосунки з іншими людьми, як товари на ринку. Як пояснює більшість досліджень, люди купують забагато внаслідок однієї причини чи поєднання трьох причин: щоб наслідувати інших, щоб задовольнити неконтрольовані бажання або щоб проголосити, ким вони є³².

Емуляція – це бажання наслідувати людей із вищим соціальним статусом, справити на них враження або долучитися до них. Понад століття тому економіст Торстін Веблен зробив популярним термін «демонстративне споживання» (conspicuous consumption). Невдовзі один карикатурист винайшов знамениту фразу «не відставай від Джонзів» (keeping up with the Joneses). А втім, як свідчить історія, яку я раніше підсумував, чимало критиків висловлювало схожу думку задовго до цього. Автор Boston Gazette так писав 1765 року: «Біднішим… треба поступитися багатим. Хто ще, як не багаті, має зазвичай купувати найдорожче й найліпше з того, що є? <…> нам варто прагнути жити бідно, як призначив нам Бог, і… цим задовольнятися». Приблизно 1900 року молода жінка-іммігрантка могла безсоромно промовити: «Я майже як американка, бо в мене є валик^[26] для волосся». Десь 2000 року заміжні жінки середнього віку в Беверлі-Гіллз казали продавцям автомобілів, що їм кортить придбати величезний позашляховик Hummer, бо вони бачили чимало таких позашляховиків, припаркованих на дорозі біля сусідських домівок. Діти канючать у своїх батьків одяг та іграшки, які в їхньому класі має «кожен». Як доводять теоретики емуляції, реклама стимулює емуляцію, розповідаючи американцям, що їх оцінюють на підставі білосніжності зубів або того, наскільки зелений їхній газон, а тоді пропонує їм зубну пасту або добриво, завдяки чому їм усі заздритимуть³³.

Пояснення, які апелюють до неконтрольованого бажання, припускають, що надмірне придбання речей (overbuying) є наслідком непоборного прагнення володіти та чуттєвої, хоч і швидкоплинної, насолоди, яка виникає завдяки втамуванню того прагнення, як у Драйзеровому романі «Сестра Керрі». Один есеїст так писав 1895 року: «Річ не в тім, що ми хочемо набагато більшого… а в тім, що ми не здатні опиратися нестримній спокусі придбати щось, яка переповнює нас на кожному кроці. <…> Ми шукаємо певну стрічку, квітку чи шифон, і ми опиняємося в раю стрічок, квітів і шифонів, без яких наше життя стає неможливим». Дехто нарікає, що більшість речей, які ми купуємо, «тепер перетворилися на адиктивні звички, а не на необхідні речі». Рітцер характеризує досвід шопінгу як транс, у якому перебуває зомбі. Згідно з такими аргументами, якщо колись американська культура прищеплювала людям сувору самодисципліну (і навіть пуританську етику), то згодом вона заохочувала гедонізм і вивільнила споживацтво. Придбання речей уже не було засобом для досягнення практичної мети й перетворилося на чуттєву мету, яка слугує самій собі³⁴.

Один із варіантів цього психологічного аналізу вважає витрачання грошей «компенсацією». Купуючи й демонструючи товари, американці отримують компенсацію за сучасні тривоги й фрустрації, за нудьгу на роботі, неприємні стосунки або відчуття безпорадності. Дизайнерські джинси чи телевізор із діагоналлю екрана 50 дюймів надають ерзаци – замінники (зрештою, незадовільні) «реальних» винагород у житті. Історики часто послуговувалися поняттям компенсації, щоб пояснити популярність розваг наприкінці ХІХ століття. Приміром, спостереження за змаганнями професійних спортсменів давало змогу «масам людей випускати пару відносно безпечним способом». Інші вчені використовували поняття компенсації, щоб пояснити, як діє реклама: вона спершу примушує людей непокоїтися щодо можливих вад (ти маєш неохайний вигляд?), а тоді пропонує їм товари для компенсації (ця фарба для волосся викличе у вас спалах упевненості в собі)³⁵.

Самовираження вийшло на перший план останніми десятиліттями, коли вчені виявили: попередні теорії споживання незадовільні й неприйнятні головно тому, що ці пояснення зображають людей «культурними ідіотами», ірраціональними істотами, якими легко маніпулювати. Натомість учені, що пишуть у постмодерному стилі, тлумачать придбання речей як умисне й осмислене «означування». «Споживання – це система значень, схожа на мову…»; цебто товари передають повідомлення. Чи це ефектна перука в чепуруна XVIII століття, чи це Біблія в шкіряній палітурці в родини ХІХ століття, чи це охайний газон у мешканця передмістя ХХ століття – ці речі повідомляють іншим людям і нам самим, ким ми є як індивіди: елегантними, побожними або працелюбними, і до яких соціальних груп належимо: передових митців, вірян або поважного середнього класу. (Пригадайте тривогу джентльменів колоніальної доби щодо вискочнів, які одягались як представники вищих класів.) Зокрема сучасні американці, стверджує цей аргумент, не силкуються емулювати інших, а намагаються за допомогою товарів визначити себе, вдавшись до «самостворення». Чоловіки, які вимагали, щоб торгівці автівками продавали їм перші позашляховики Hummer на стоянці, використовували ці автомобілі для того, щоб проголосити свою чоловічу ідентичність. Афроамериканці купують певні дорогі товари частіше за білих зі схожими доходами; маркетологи пояснюють, що чорні використовують ці товари для того, щоб заявити про свою цінність усупереч расовій стигмі та щоб повідомити інших чорних про свою групову ідентифікацію. Навіть ті американці, що зневажають споживацтво, повідомляють про свою належність до спільноти захисників довкілля саме за допомогою того, що вони купують: наприклад, за допомогою екологічно чистих продуктів харчування, кави, що відповідає стандартам чесної торгівлі, та одягу ручної роботи³⁶.

Усі ці дослідження стверджують, що люди витрачають гроші й більше, і менше певного економічно раціонального чи практичного рівня тому, що придбання речей пов’язане зі статусом, емоційною розрядкою або ідентичністю. Отож, збільшуючи надмірне витрачання грошей, споживачі виявляються учасниками конкурентної гонитви за вищим статусом, за гострішими відчуттями або за постійним оновленням своєї ідентичності.

Чому б не хотіти так багато?

Спростовуючи ці ідеї, інші вчені, переважно економісти, доводять, що нам варто просто сприймати людські покупки за щиру правду: люди купують те, що дарує їм насолоду як функціонально (автомобіль класу «люкс» забезпечує перевезення), так і психічно (автомобіль класу «люкс» посилює відчуття гордості). Жодна стороння особа не зможе відокремити раціональне бажання від ірраціонального, а ті, хто намагається це зробити, просто демонструють свої особисті смаки. Справді, чимало економістів висміюють саме поняття споживацтва. Історик економіки Ян де Фріс дає ляпасу соціальному історику, якого я цитував раніше: «Хто він такий, щоб казати про те, що людям “явно не потрібно”?»³⁷.

Соціальні мислителі впродовж багатьох поколінь мучилися зі спробами відокремити «реальні потреби» від «хибних потреб». Найпростіший спосіб розплутати цей гордіїв вузол, доводили економісти, полягає в тому, щоб забути про «потреби» й просто говорити про смаки чи вподобання, тоді вся проблема надмірного придбання речей сходить нанівець. «Властива економісту ідея споживача передбачає, що слово “потреба” непотрібне», – пише економістка Дірдре Макклоскі, позаяк єдина реальна «потрібна річ» – це та, за яку люди заплатять будь-яку ціну, як-от кисень. А придбання решти речей залежить від їхньої ціни. З цієї перспективи не має сенсу заява про те, що споживацьке суспільство – це суспільство, «у якому задоволення бажань прийшло на зміну задоволенню потреб», оскільки проголошувач цієї заяви свавільно відокремлює бажання від потреб. Більшість економістів також глузують з ідеї, що люди завжди не хотіли володіти предметами розкоші. Домодерні люди здавна прагнули мати особисті предмети розкоші, нехай навіть мушлі й пір’їни, й охоче брали західні товари, які їм траплялися. Тож коли понад дві третини американців, опитаних 2006 року, заявили, що вони «значною мірою» вважають свої сушильні машини для одягу, побутові кондиціонери й мікрохвильові печі «річчю першої необхідності», то культурний критик міг би покепкувати з цього, однак годі видобути з економіки таку логіку, яка дала б змогу відокремити ці товари від фактично будь-яких інших, що їх купують люди³⁸.

А втім, економісти не можуть легко відкинути поняття надмірного придбання речей чи уникнути його, бо люди справді розрізняють потрібну річ і розкіш, а також діють на підставі цього. Суспільство може визначати потреби, та, попри це, наслідки потреб реальні. Упродовж багатьох років благодійні установи та установи соціального забезпечення переносили чимало речей, як-от гарячу воду й телефонний зв’язок, із категорії «предмети розкоші» до переліку речей першої необхідності, якими вони забезпечували бідні сім’ї (про це йшлось у другому розділі). Матрац, може, і був розкішшю в ХІХ столітті, однак у ХХ столітті він став потрібною річчю. І Адам Сміт, і Карл Маркс зараховували до речей першої необхідності не лише головні продукти харчування, одяг і житло (речі, попит на які найменше залежить від ціни), а й речі, поширені серед бідних людей; нині до речей першої необхідності належать і матраци. Схожим чином соціальні психологи давно зауважили, що люди відчувають «відносну депривацію»: вони вирішують, що їм чогось бракує, коли бачать, що інші люди, схожі на них, мають це³⁹.

Люди також усвідомлюють можливість надмірного придбання речей. 2006 року четверо з п’яти респондентів під час опитування зазначили, що було дещо таке, на що вони або їхні шлюбні партнери витрачали забагато грошей. Ось чому люди силкуються дисциплінувати себе, приміром, відкладаючи кошти для здійснення певної мети, як-от придбання подарунків на Різдво. Деякі люди вважають себе компульсивними марнотратами; для таких існують програми з 12 етапів, щоб позбутися цієї звички^[27]. Чимало менш одержимих споживачів шопінгують задля розваги. Тож розрізнення придбання речей із необхідності та іншого придбання – поширена практика. І відмінність між ними відносна. Коли дослідники під час опитування запитують американців, скільки грошей потрібно для сім’ї, щоб лише «протриматися» в їхньому місті, то респонденти зазвичай називають не якийсь елементарний бюджет для виживання, а суму в доларах, яка приблизно дорівнює половині медіанного доходу сім’ї в їхньому населеному пункті. Коли медіанний дохід зростає, то зростає й кількість грошей, що її люди вважають потрібною для того, щоб «протриматися». Отже, сучасні американці потребують (у соціальному, живому сенсі) «додаткових» речей і послуг, як-от привабливого одягу, теплого житла, транспортного засобу, освіти й розваг. Водночас американці також усвідомлюють, що вони та інші люди часто вдаються до надмірного придбання речей, виходячи за межі отих соціально визначених потреб⁴⁰.

Відмова від поняття «надмірне придбання речей» передбачає, що люди – це ощадливі й розважливі споживачі, які максимізують свої вподобання. Однак нещодавно чимало психологів та економістів спростували це припущення. Вони продемонстрували, як покупці часто роб­лять вибір, що у тривалій перспективі не узгоджується з їхніми явними вподобаннями. Споживачі нерідко реагують на непомітні сигнали й обставини, яких вони не усвідомлюють, і нереалістично гадають, що річ тішитиме їх завтра так само, як і сьогодні, а тоді звикають до придбаної речі й виявляють, що вона з часом дарує меншу насолоду. (Завдяки освітленню в крамниці черевики виглядали ліпше; мені справді бракує нагоди взувати їх; у кожному разі вони почали виглядати буденно.) Поміркувавши, люди з певністю можуть збагнути, що вони витрачали грошей більше, ніж їм було потрібно⁴¹.

Історичне питання, що розділяє теоретиків споживацтва та скептичних економістів, полягає в тому, як пояснити витрачання грошей сучасними американцями. Надмірне придбання речей (цебто придбання, що виходить за межі потреб, визначених культурою) – це соціальний факт, тому постає запитання: чи вдається більше сучасних американців до надмірнішого придбання речей, і якщо так, то чому? На це запитання є кілька можливих відповідей. Перша відповідь: надмірне придбання речей надто не зросло, і сучасні американці не вдаються до надмірного придбання більше, ніж їхні предки. Друга відповідь: надмірне придбання речей зросло, і сталося це тому, що американці в певний період перетворилися на компульсивних споживачів, спонукуваних чи емуляцією, чи бажанням, чи означуванням. Третя відповідь: надмірне придбання речей зросло не тому, що виникла нова споживацька психологія, а тому, що вже наявне споживацтво посилилося. Інакше кажучи, в американців завжди була одержимість шопінгом, однак вищий дохід, більше нових товарів, маркетингових схем і кредитів за пільговими умовами посилили потяг до шопінгу. Четверта відповідь: надмірне придбання речей зросло не тому, що психологія американців якось помітно змінилася, а тому, що в американців з’явилося набагато більше можливостей для придбання речей. Просте поєднання більшої кількості товарів у світі (у вітринах крамниць, у рекламних листах у вашому імейлі, на різних сайтах) із більшою кількістю грошей і кредитними картками в кишенях людей означає, що зростання придбань, зокрема спонтанних придбань, відбувається навіть без змін у психіці. У бабусі було те саме бажання шопінгувати, проте лише онука вміла це робити. (Якщо ви можете дозволити собі це, то чому б не відвідати Діснейленд, чому б не придбати авто зі шкіряною оббивкою салону?) Останнє пояснення, мабуть, найближче до істини: надмірне придбання речей зросло в довгостроковій перспективі головно тому, що в більшої кількості американців було більше грошей (а отже, більше американців могло претендувати на більше всього), щоб купувати більше речей. Американці, чиї предки перебували на марґінесах, тепер приєдналися до економічного й культурного мейнстриму. Вони вважали себе легітимними претендентами на стиль життя середнього класу. Прискіпливіший аналіз історичних документів міг би винести вирок у справі різних відповідей на запитання Джорджа Рітцера: «Чому так багато людей почало хотіти набагато більше всього?»

Більше споживацтво?

Відповідь на запитання, чи стали американці компульсивними споживачами, потрібно вишукувати з-поміж даних. У цьому підрозділі я розгляну, що ми можемо дізнатися з історії маркетингу, витрачання грошей, боргу та праці.

Сучасний маркетинг. Ніхто так не потребує проникливішого розуміння американських покупців, як американські продавці, адже від цього залежать їхні засоби до існування. Поглянувши на споживання очима продавців, ми можемо щось дізнатися, та позаяк продавці часто хибно тлумачать покупців, то їхні думки не варто сприймати за щиру правду.

Маркетинг перетворився на велику індустрію в останній третині ХІХ століття: бренди, замовлення товарів поштою, універмаги, реклама, спрямована на психологічний вплив, а згодом – радіо, телебачення, величезні торгові центри й інтернет. Постійне зростання масштабів маркетингу свідчить про появу дедалі інтенсивнішого гіпнотизування публіки й маніпулювання нею. Наприклад, розвиток мистецтва оформлення вітрин в універмагах сприяв, як стверджує Вільям Ліч, виникненню «нового могутнього світу зваблення споживачів». Кмітливі автори рекламних повідомлень підкладали дров до багаття соціальних тривог читачів. Приміром, реклама ополіскувача для порожнини рота Listerine у журналах для фермерів застерігала, що через неприємний запах із рота їхні доньки будуть приречені залишитися старими дівками. Творці реклами у ХХ столітті читали праці з психології, переосмислили свою аудиторію й на цій підставі змінили рекламні тексти. Раніше маркетологи зазвичай вважали споживача ощадливим і скептичним рахівником, якого потрібно переконувати вагомими доказами. Сучасні маркетологи вважають споживача марнотратним, довірливим та імпульсивним покупцем, яким можна маніпулювати завдяки емоціям. Між 1905-м і 1975 роком теми реклами в журналах змінилися з практичності («це пальто довговічне») на насолоду («завдяки цьому пальто ви почуватиметеся привабливою»)⁴².

Про що свідчать ці новації в маркетингу? Може, американські споживачі змінилися й перетворилися на «легку жертву» впродовж ХХ століття, а індустрія маркетингу зреагувала на це відповідним чином. Або, може, то рекламодавці у ХХ столітті перетворили американських споживачів на легку жертву. Чи, може, американські споживачі завжди були легкою жертвою, а маркетологам знадобилися десятиліття, щоби збагнути це. (Завдяки успіху продавців чудодійного зілля в ХІХ столітті можна поставити під сумнів буцімто притаманний тій епосі образ проникливого покупця.) Хай там що, та левова частка маркетингу ХХ століття ґрунтувалася на думці, що пересічного споживача, точнісінько як сестру Керрі, можна піймати на гачок, вразивши його⁴³.

А втім, будь-які висновки на підставі історії маркетингу передчасні. Історики відшукали маркетингові кампанії, репродукції рекламних оголошень і непомірні хвастощі працівників рекламних агенцій, проте вони знайшли обмаль свідчень про те, як публіка насправді реагувала на ті маркетингові кампанії. Нам не варто сприймати за щиру правду твердження продавців вітрин, що скляні вітрини приваблюють покупців, або заяви копірайтерів, що їхні слогани створюють нові бажання. Наукові дослідження демонструють, що реклама стимулює попит на нові товари, схиляє покупців до одного бренду на противагу іншому й підкорює дітей. Утім, чи реклама значною мірою створює бажання в дорослих (чи радше точно віддзеркалює їхні бажання) – це й надалі відкрите питання⁴⁴.

Нам корисніше дізнатися, чи більше реагували американці на маркетинг із плином часу. Чи люди дедалі частіше купували «шкварчання», а не сам «стейк»^[28], цебто купували презентацію товару, а не реальну річ? Даних тут небагато. Проаналізуймо витрати на маркетинг. Витрати на рекламу (починаючи з навісу над входом до крамниці й завершуючи джинґлами на радіо) у ХХ столітті істотно зросли: з менш ніж 200 доларів на одного американця 1900 року до приблизно однієї тисячі доларів 2005 року (обидві суми в доларах 2008 року). Проте частка економіки, виражена в робочій силі та грошах, що припадала на роздрібну торгівлю й рекламу, зменшилася. На початку ХХ століття на рекламу припадало приблизно 3 відсотки валового національного продукту, а на межі ХХ і ХХІ століть – приблизно 2 відсотки. «Стейк» збільшився помітніше, ніж «шкварчання». Але невідомо, чи американці у ХХІ столітті спокусилися на «шкварчання» більше за своїх попередників. У минулі епохи маркетинг пережив миті тріумфу. Пригадайте, приміром, вірджинців колоніальної доби, які збиралися юрбою, щоб узріти нові капори і браслети, а також міських мешканців ХІХ століття, що юрмилися під час сезонного відкриття універмагу. Може, як припускає чимало культурних критиків, поширення маркетингу й реклами зробило американців значно беззахиснішими перед маркетингом, перетворивши їх на легку жертву, що споживає надмірно. Або, може, поширення маркетингу й реклами віддзеркалювало дедалі відчайдушніше прагнення продавців того, щоб їх почули ліпше за голоси їхніх конкурентів і щоб їм вдалося переконати дедалі освіченіших і досвідченіших дорослих, які не довіряли маркетингу й опиралися йому⁴⁵.

Розкіш і речі для насолоди. Ліпший спосіб збагнути, чи стали американці в психологічному сенсі компульсивними споживачами, можливо, полягає в тому, щоб прямо поглянути на те, що вони купували. Якою мірою американці різних епох купували не «потрібні» їм товари? (Про придбання товарів, на які американцям бракувало коштів, я розповім пізніше.) Поза сумнівом, сучасні американці купували речі на загальну суму, яка сягала мільярдів доларів, і ті речі не задовольняли чиєсь відчуття «потреби», як переконливо демонструє огляд звичайної дитячої кімнати або каталогу для замовлення товарів поштою. Економіст Роберт Френк поставив економічним хворобам 1980-х і 1990-х років діагноз «ажіотаж навколо предметів розкоші» (luxury fever): пересічні американці жадали іграшок багатіїв. Та якщо не брати до уваги очевидні приклади, то розрізнити предмет розкоші й річ першої необхідності буде складно. 1815 року федеральний уряд обклав податком як предмети розкоші обідні столи й чайники для заварювання чаю. 2006 року, як я вже зазначав раніше, більшість американців вважали мікрохвильові печі й сушильні машини для одягу речами першої необхідності. І навіть ці речі з плином років змінювали свій статус: наприклад, 1973 року лише приблизно чверть американців зараховували кондиціонер до переліку речей першої необхідності, 2006 року – так вважали 70 відсотків, а тоді 2009 року – лише приблизно 50 відсотків. Частка респондентів, які під час опитування називали сушильні машини для одягу й мікрохвильові печі речами першої необхідності, також різко зменшилася 2009 року, коли глибока рецесія в економіці примусила американців переосмислити свої бажання. Оцінка потрібних речей залежить від часу й місця⁴⁶.

Якщо ми скористаємося відносним визначенням потрібних речей (за яким до таких у ХІХ столітті належали вікна й виделки, а у ХХІ столітті – телевізори й відпустки), тоді відмінність між витрачанням грошей на розкоші колись і тепер буде не такою разючою. А втім, ця відмінність існує. Із плином часу пересічні американці купували більше «додаткових» речей і послуг: другий і третій телевізор, відпустка на Гаваях, а не в горах Поконо, що в штаті Пеннсільванія. Це один із наслідків переходу від суспільства, в якому більшість людей жили бідно чи майже бідно, до суспільства, в якому більшість людей жили в достатку. Головна загадка споживацтва полягає ось у чому: придбання більшої кількості додаткових речей і послуг було результатом більшої спроможності купувати товари чи результатом глибоких змін людської психології, цебто ажіотажу навколо предметів розкоші. Найпереконливішою відповіддю видається перша – більша спроможність купувати⁴⁷.

Одна з підстав для такого висновку криється в тому, що діагноз «ажіотаж навколо предметів розкоші» повсюдно діяв до кінця ХХ століття. Я наводив кілька прикладів у першій частині цього розділу, та їх більше. На початку ХХ століття мільйони заможних американців купували дорогі автомобілі для відпочинку й доглядали за ними; більшість сімей, що належали до робітничого класу (принаймні у штаті Массачусеттс), мали піаніно чи виплачували борг за його придбання; мільйони іммігрантів купували одяг і меблі для вітальні, щоб продемонструвати: вони перетворилися на «янкі»; а фермери по всій країні поступалися благанням своїх дружин придбати такі додаткові речі й послуги, як водопровідна вода й електричне освітлення. Чимало молодих жінок, почавши працювати на новій фабриці чи в офісі, витрачали свою зарплатню на модний одяг і «появу на публіці». Шовкові панчохи, одяг багатих жінок на межі ХІХ і ХХ століть, за кілька десятиліть стали головним товаром навіть для сільських жінок. Старші жінки із середнього класу активно брали участь у культурних і мистецьких заходах, організованих клубами, і кожен із тих заходів вимагав витрат на «предмети розкоші». 1920 року жінки, які подавали на розлучення в Лос-Анджелесі, значно частіше за жінок 1880-х нарікали на те, що їхні чоловіки не підтримували для них належний – дедалі ліпший – стиль життя. Чоловіки також тринькали силу грошей на свої розваги: зокрема братства, ставки в іграх і змаганнях, спорт і особливо алкогольні напої. На початку ХХ століття сім’ї з робітничого класу більше коштів зі свого доходу витрачали на алкоголь порівняно з американцями наприкінці того століття. Отже, очевидці на початку ХХ століття помітили надмірне придбання речей як серед заможних американців, так і серед представників робітничого класу⁴⁸.

Те саме можна сказати й про початок ХІХ століття. Один англієць 1807 року стверджував: «гордість за багатство в цій країні така ж демонстративна, якою завжди була гордість за народження в інших країнах». Американці висловлювали схожі зауваження, як-от Торо, що зневажав успадковування майна у своїх сусідів. Лідія Марія Чайлд, фахівчиня з домоведення, 1832 року заявила, що «найпоширеніша біда сьогодення – це марнотратство. <…> Цілком зрозуміло, що наша нинішня звичка витрачати гроші спричиняє значне сімейне нещастя». Очевидці у Вірджинії скаржилися, що молоді джентрі так тринькали гроші, що розорялися. У місті Нью-Йорк відомий преподобний Генрі Беллоуз 1845 року розповів про «надмірну тривогу, закарбовану на обличчях американців. <…> Це зосередження здібностей на об’єкті, який за своєю суттю недосяжний – невпинне поліпшення зовнішніх умов»⁴⁹.

Доба Американської революції, цебто попереднє покоління, схоже, зібрала найбільше коментарів стосовно розкошів. Може, це тому, що тоді нові демократичні прагнення порушили питання про те, хто заслуговує володіти чимось. Люди тієї доби занотували свої спостереження, а сучасні історики дослідили давні документи про майно, які продемонстрували масштаби накопичення додаткових речей американцями. Чоловік або жінка колоніальної доби, що належали до джентрі й жили орієнтовно 1750 року, писав історик Кеннет Локрідж, були «компульсивною, орієнтованою на демонстрацію, конформістською особистістю, яка споживала й невпинно змагалася з іншими». Однак багатії нарікали на решту людей: наприклад, Семюел Адамз 1785 року писав Джону Адамзу про «фантастичне марнотратство», до якого вдавалися бідняки. Журналіста у фронтирі Кентакі непокоїли імпортовані товари, як-от мереживо й вишуканий порцеляновий посуд: «Годі знайти більшого лиха, яке може спіткати будь-яких людей, ніж коли розкіш з’являється серед них… кожен індивід певною мірою змушений жити не за своїми статками». Мандрівник з Англії зробив нотатки про те, що був неабияк шокований: жінки в сільській місцевості Північної Кароліни купували дороге імпортне мило, а не виготовляли власне. Навіть крамниці у віддалених сільських районах мали у своєму асортименті розкоші (пригадайте віялоподібні капелюшки й атлас у Вірджинії). Американці середнього достатку купували незвичайні частування (як-от цукор і каву), декоративні речі (як-от картини й годинники на полицю), засоби гігієни (зокрема туалетні столики), а також начиння для пригощання гостей (приміром, керамічні вироби). 1774 року принаймні 42 відсотки бідних домовласників серед свого майна мали чайні сервізи. Як уїдливо зазначив один історик: «Задля насолоди від чаювання у вітальні чимало сімей погоджувалося, як і раніше, дзюрити в сараї». 1815 року федеральний податок на предмети розкоші поширився на такі речі, як обідні столи, канделябри, піанофорте й чайники. Цей податок обклав більшість американських сімей сумою щонайменше 200 доларів за ці речі (що на підставі робочих годин приблизно відповідає сумі понад 37 тисяч доларів у 2008 році). З цього дехто може виснувати, що американці завжди захоплювалися предметами розкоші, коли були спроможні придбати їх⁵⁰.

Один дивовижний факт щодо витрат сучасних американців на додаткові речі й послуги – це те, як багато таких витрат відбувалося в період різдвяних свят. «Сила-силенна грошей витрачається… на придбання речей, які нікому не потрібні та якими ніхто не цікавитиметься після придбання», – писала 1850 року одна жінка, якій здавалося, що вона заручниця різдвяної манії придбання речей, і звали ту жінку Геррієт Бічер-Стоу. Нинішнє Різдво перетворюється на «час для бартерного обміну, для показного демонстрування, для жаги до придбання», – нарікала газета New York Tribune 1895 року. Через сто років із цим погодилася більшість дорослих американців. У 1990-х чотири з п’яти респондентів під час опитування скаржилися, що Різдво занадто комерціалізоване; більшість респондентів сказали, що їх не тішить різдвяний шопінг; і приблизно третина зізналася, що вони хотіли б відсвяткувати Різдво, не обмінюючись подарунками. Та все ж американці дотримувалися цієї традиції, причому дотримувалися поколіннями. Придбання подарунків перед різдвяними святами й під час них, разом із Санта Клаусом та мазаними хлопчиками й дівчатками, сягає витоками початку ХІХ століття так само, як і організований рух за «повернення Христа до Різдва». Профанне Різдво з народним карнавалом, пиятикою й бенкетуванням передувало релігійному американському Різдву, яке святкували вдома. Упродовж ХІХ століття дедалі більший середній клас сакралізував і одо­машнив це свято, перетворивши його на нудну подію в родинному колі (те саме середній клас учинив із Днем подяки та Днем незалежності), якій було притаманне велике вручення подарунків. Батьки із середнього класу спершу давали подарунки лише своїм дітям: початково в день Нового року, а згодом, у наступних поколіннях, – на Різдво. У середині ХХ століття вже всі вручали подарунки всім. Торгівці запропонували ще більше нагод для вручення подарунків, найуспішнішими з яких виявилися День матері й День батька, і американці погодилися на це. Справді, більша частина грошей, що їх сучасні американці витрачають на так звані предмети розкоші (мабуть, більшість придбаних іграшок, наручних годинників і навіть тостерів, наприклад), витрачається задля інших людей. Наприкінці ХХ століття приблизно 3 відсотки всіх доларів споживачів (це значно більший відсоток, ніж раніше, що дорівнює приблизно одній п’ятій витрат на їжу) пішло на подарунки для людей за межами домогосподарства. Чимало американців вважають придбання подарунків геть не таким, що здійснюється на власний розсуд (чи наважиться хтось не вручити подарунка тітці Мері або хлопцеві-кур’єру на Різдво?), проте для зовнішніх спостерігачів ці подарунки – додаткові речі. Витрачання грошей на цей тип додаткових речей і послуг повідомляє дещо про самих людей, які витрачають гроші, і це повідомлення стосується не їхніх емуляції, бажання чи самовираження, а їхніх зв’язків з іншими людьми⁵¹.

Поза сумнівом, американці здавна прагнули того, що в їхню добу вважалося «предметами розкоші». Коли тисячі товарів урешті-решт переходили з категорії екзотичних розкошів до категорії звичайних речей, то з’являлися все нові й нові розкоші. Більша кількість американців отримала кошти на придбання нових розкошів, і більша кількість американців почала впевнено прагнути тих нових розкошів, коли привілейпоступився місцем демократизації матеріального життя.

Борг. Історія боргу пропонує нам ще одну відповідь на запитання, чи почали американці витрачати гроші надмірно, і якщо так, то коли саме? Поширення кредитів, сказала би більшість учених, було значним стимулом для підвищення рівня життя американців. Кредит дає змогу людям, яким бракує багатства, інвестувати в майбутнє багатство (приміром, узявши кредит для плати за навчання в коледжі чи університеті), а також насолоджуватися речами й послугами (як-от житлом чи автівкою) ще до того, як вони стануть достатньо багатими, щоб одразу придбати ті речі й послуги. Однак люди можуть позичати забагато, і надмірне позичання грошей може свідчити, що позичальник, мабуть, є «компульсивним споживачем». Соціолог Денієл Белл так писав 1976 року: «Єдиним найбільшим інструментом руйнування протестантської етики [самодисципліни] був винахід придбання товарів на виплат. <…> Завдяки кредитним карткам люди могли потішитися миттєвою насолодою». Такі нарікання походять від «міфу про втрачену економічну доброчесність», як називає історик споживчих кредитів Лендол Колдер вигадку про те, що колись американці не мали боргів. Це міф, позаяк «річка червоного чорнила тече крізь американську історію». І так само тече річка чорного чорнила, яке критикує оте червоне чорнило⁵².

Борги фінансували заселення Америки – у буквальному сенсі. До Американської революції більшість європейців, що прибували до Америки, залазили в борги за морську подорож, а тоді роками працювали як сервенти, щоб розплатитися за позику. Фермери постійно позичали в багатих землевласників, торгівців, сусідів, а пізніше – у банків, щоб придбати потрібні їм землю, худобу, зерно й знаряддя праці. І бідні фермери, і багаті ретельно стежили за тим, хто, кому й скільки заборгував товарами чи фермерською працею. Вантажі з товарами, серед яких були й оті горезвісні чайні сервізи, підпливали до берегів колоніальної Америки на хвилі кредитів. Чимало представників еліти, зокрема плантаторів на півдні, як-от Томас Джефферсон, жили в розкоші завдяки поблажливості кредиторів, бо відтерміновували виплату своїх боргів. Чимало плантаторів у Вірджинії дали драла в Кентакі після Американської революції, щоб їхні англійські кредитори не прийшли й не перевірили бухгалтерські книги. Один із батьків-засновників і «фінансист Американської революції» Роберт Морріс наприкінці життя три роки провів у в’язниці для боржників. Власники крамниць в епоху до Громадянської війни розташовували рекламні оголошення в газетах, щоб публічно нагадати покупцям про необхідність сплачувати борги, хоча зазвичай продовжували термін боргу, переписуючи дані про заборгованість з однієї бухгалтерської книги до іншої. Самі плантатори, торгівці й власники крамниць позичали, щоб профінансувати свою діяльність, і ланцюжок їхніх боргів тягнувся аж до Лондона. У містах ХІХ століття американці, які належали до робітничого й середнього класу, дедалі частіше зверталися до лихварів, що позичали гроші під заставу, щоб мати готівку, яка дала б їм змогу прожити в період між днями отримання зарплатні або впродовж тимчасового безробіття. У 1890 році борги пересічного американського домогосподарства сягали щонайменше 880 доларів: це приблизно вдвічі більше того, що пересічний робітник зароб­ляв за рік⁵³.

У ХХ столітті фінансисти винайшли нові форми кредиту, як-от придбання товарів на виплат, кредитні картки й доступні іпотечні кредити на придбання житла. 1920 року непогашена заборгованість за споживчими кредитами в американців (це гроші, які вони позичали на автівки й інші придбання на виплат) становила приблизно 1250 доларів (у доларах 2008 року) на домогосподарство, а 2008 року заборгованість за споживчими кредитами досягла приблизно 22 тисяч доларів на домогосподарство. Американці купували в кредит більше автівок, побутових електроприладів, подорожей, більше всього. Й особливо збільшилися позики на придбання житла. Борг за іпотечним кредитом зріс із приблизно 7300 доларів (у доларах 2008 року) на нефермерське домогосподарство в 1920 році до приблизно 89 тисяч доларів у 2008 році. Американці не змогли б жити так добре й так багато всього накопичити, якби в них не було способу отримати речі в руки ще до того, як вони законно почнуть ними володіти⁵⁴.

Як уже зазначалося, в американців у ХХ столітті були величезні борги за житло. Коли федеральний уряд лібералізував іпотечні кредити, полегшив умови погашення боргу й тримав низькі відсоткові ставки за іпотечними кредитами, то більша кількість американців стала власниками житла з чималими боргами за іпотечними кредитами. А втім, упродовж більшої частини ХХ століття дохід і багатство американців зростали швидше за їхні борги. 1890 року борг пересічного домогосподарства, зокрема борг за іпотечним кредитом і борги за споживчими кредитами, був орієнтовно вдвічі більшим за дохід пересічного домогосподарства. 2007 року, попри те що отримати кредит було набагато легше, середній борг став порівняно нижчим: приблизно в 1,75 раза більшим за середній дохід. З 1980 року й до 2000-х тягар співвідношення боргу до доходу став важчим, і це майже цілком зумовлено більшою кількістю іпотечних кредитів на придбання житла, що мали більший розмір і діяли в епоху стрімкого злету цін на житло. А співвідношення загального боргу за споживчими кредитами до доходу лишилося приблизно тим самим. Ці цифри свідчать, що борг американців упродовж майже всього ХХ століття став їм більше по кишені. Якщо це так, тоді чому така значна частка американців у останні роки ХХ століття оголошувала себе банкрутами порівняно з попередніми десятиліттями? Кількість банкрутств стрімко зросла почасти завдяки змінам у законодавстві, завдяки тому, що банки дедалі частіше позичали гроші американцям із низьким рівнем доходу, а також унаслідок того, що доходи більшості робітників не змінювались або скорочувались. Однак численні банкрутства, як і зростання боргів приблизно 2000 року, були пов’язані не так із компульсивнішим прагненням купувати, як радше з фінансовим станом, доступністю кредиту і вразливістю ринку праці^{55 [29]}.

Протилежність боргу – це заощадження, і дослідники на межі ХХ і ХХІ століть висловили неабияку стурбованість тим, що марнотратні американці обмаль заощаджували. Офіційний рівень особистих заощаджень, що зростав після Другої світової війни, з 9 відсотків у 1980 році впав нижче нуля у 2005-му: американці витрачали більше грошей, ніж заощаджували. Проте стан заощаджень насправді не розповість нам аж надто багато про надмірне придбання речей – як статистично, так і по суті. Деякі випадки витрачання грошей самі по собі є формою інвестиції, як-от ремонт будинку, плата за навчання в коледжі чи університеті або придбання автівки для поїздок на роботу. Зниження офіційного рівня заощаджень почасти свідчило про те, що заможні американці забирали гроші з інертних ощадних рахунків і вкладали їх у ринок цінних паперів, де панували великі спекулянти, а також це зниження свідчило, що пересічні американці інвестують у ринок нерухомості, який переживав бум (згодом це виявилося мильною бульбашкою). Сім’ї представників середнього класу дедалі більше позичали й витрачали, впевнені в тому, що їхні портфелі цінних паперів і їхні дедалі дорожчі домівки покриють їхні борги. Економісти назвали це «ефектом багатства» (wealth effect). Певна річ, американці досі, мабуть, заощаджували менше, ніж того вимагало ретельне планування. Однак тенденції в заощадженні коштів наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, схоже, значною мірою були зумовлені структурними змінами в ринках, а не індивідуально-психологічними змінами, як-от зростанням неконтрольованих бажань. Стрімке зниження споживчих витрат і пов’язане з ним зростання заощаджень у домогосподарстві, які почалися після колапсу на ринку житла 2008–2009 років, засвідчили, що ефект багатства став догори дриґом і що американці контролюють свій потяг до придбання речей⁵⁶.

У ХХ столітті поширився доступ до надійних і доступних кредитів. Пригадайте, що розвиток кредитування був частиною спроб «Нового курсу» дати потужний поштовх економіці й поширити достаток: кредити допомогли американцям придбати житло й модернізувати його, особливо після Другої світової війни. Хоча американці у ХХ столітті обросли новими боргами, ці борги як частка їхніх фінансових активів не перевищували ті типи боргів, які мали їхні предки. Нинішній ризик несплати боргу, враховуючи страховий захист і захист від кредиторів у випадку банкрутства, не такий великий, як той, що існував за часів, коли фермери часто втрачали свою землю, торгівці – свій бізнес, а власники плантацій у Вірджинії давали драпака в Кентакі. Отже, історія боргу не свідчить про зростання надмірного споживацтва⁵⁷.

Працювати чи не працювати? Ще один підхід до розуміння того, що економісти могли б назвати «смаком» до товарів, досліджує баланс між товарами й роботою. Якщо люди вирішують працювати більшу кількість годин (а все решта, як-от зарплатня, сімейний стан і вартість життя, лишається таким самим), це мусить бути зумовлено зміною їхніх уподобань, тим, що в них прокинувся смак до речей, які можна придбати за гроші, а не смак до вільного часу. (Звісно, вони також могли би працювати не задля грошей, а задля радості від роботи, як стверджують, наприклад, професійні спортсмени, що грають із м’ячем, чи професори.) Теза про те, що американці дедалі частіше відмовлялися від дозвілля, щоби гнатися за «всемогутнім доларом», лишень звична складова критики споживацтва⁵⁸.

Американці, як відомо, працюють довше за інших людей у заможних країнах, а це свідчить про те, що їхній «смак» до грошей перевершує відповідний «смак» інших людей. А втім, сучасні американці працюють набагато менше годин на день, тижнів на рік і років за життя порівняно з їхніми предками. Із плином десятиліть особливо зменшилася кількість робочих годин для працівників із низьким рівнем зарплатні. Ці тенденції чітко оприявнились у ХХ столітті. Тенденції ХІХ століття оцінити значно важче, почасти тому, що більшість американських чоловіків працювали у фермерських господарствах (а робочі години фермера полічити складніше), а також тому, що більша частина праці жінок поєднувала хатню складову й комерційну (наприклад, приготування страв для сім’ї і для працівників фермерського господарства). Крім цього, зі зникненням рабства робочі години чорних працівників істотно скоротилися, проте складно сказати наскільки. А втім, ми можемо з певністю стверджувати, що американці у 2000-х роках загалом працювали набагато меншу кількість годин, ніж їхні предки. І навіть якщо ми зарахуємо до «робочих» години, витрачені на неоплачувану хатню роботу, як-от приготування їжі, прибирання й ремонт, то побачимо, що американці обох статей однаково дедалі більше часу присвячували дозвіллю. Це означає, що в них з’явився слабший «смак» до грошей і того, що можна за них придбати⁵⁹.

У трьох окремих дискусіях щодо робочих годин у ХХ столітті порушується питання балансу між товарами й роботою. Про що домовилися профспілки в період між Першою і Другою світовою війною? Чи працювали американці більше в останні кілька десятиліть? Чому заміжні жінки почали працювати? По-перше, деякі вчені доводять, що відносно більша кількість робочих годин у сучасних американців сягає витоками «угоди з дияволом», що її уклали в 1920-х і 1930-х роках профспілки з правлінням. Члени профспілок відмовилися від контролю за умовами праці, зокрема й за графіками роботи, в обмін на гарантовану високу платню. Як наслідок, профспілки проміняли дозвілля на товари. Хоча це пояснення правдоподібне, однак воно не враховує того, що профспілки також домоглися триваліших відпусток і ранішого виходу на пенсію. Хай там як, але твердження про те, що ці угоди спричинили нове споживацтво, непереконливе⁶⁰.

По-друге, деякі вчені вважають, що жадоба споживчих товарів змусила американців працювати більшу кількість годин, починаючи з 1970–1980-х років. Заголовки двох книжок, які утворюють дилогію, авторства Джульєт Шор, економістки, що стала соціологинею, передають цей аргумент: «Перевантажений роботою американець» (The Overworked American) і «Американець, що надмірно витрачає» (The Overspent American). Підрахунок і пояснення робочих годин – складна річ, але чесний висновок цього дослідження такий: в останні кілька десятиліть неодружені американські робітники не працювали більшу кількість годин, однак подружжя американців – працювали. Внаслідок того, що більше людей приєднувалося до когорти професіоналів і менеджерів, що конкурують між собою, і більше заміжніх жінок починаючи з 1970-х бралося за таку кар’єру, подружні пари із середнього класу спільно працювали більшу кількість годин, ніж подружні пари із того-таки середнього класу до цього (і вони також більше нарікали на цейтнот). Водночас жінки – представниці робітничого класу працювали більшу кількість годин, щоб компенсувати зниження зарплатні та скорочення робочих годин в їхніх чоловіків. Отже, зміни в тривалості робочого часу були значно міцніше пов’язані зі змінами гендерних ролей і економічною вразливістю тієї доби, а не з бажаннями споживачів⁶¹.

По-третє, деякі вчені стверджують, що перетворення заміжніх жінок на робочу силу в ХХ столітті було наслідком зростання споживацтва, тому й свідчить про це зростання. Заміжнім жінкам кортіло нових, привабливих речей і послуг, що з’явились у ХХ столітті: холодильників, автомобілів, відпусток тощо. Більше американських дружин почало працювати у ХХ столітті, однак із різних причин, серед яких були й зміни в характері різних робіт і хатній роботі, падіння коефіцієнта народжуваності, а згодом – зниження зарплатні в чоловіків. Поза сумнівом, перспектива придбання нового побутового електроприладу або автомобіля була одним із чинників, однак лише незначним. Із плином часу американці відмовлялися від робочих годин на користь годин дозвілля, що найпомітніше виявилося в ранішому виході на пенсію. Історія праці – як і історія боргу, розкошів та маркетингу – не підкріплює твердження, що американці дедалі частіше діяли під впливом споживацьких бажань⁶².

Країна шопінгу

Головна довгострокова зміна у витратах американців, як я вже зазначав раніше, полягала в тому, що вони почали менше грошей витрачати на їжу й більше – на інші товари й послуги. Стрімке зниження цін на продукти харчування, мабуть, достатньою мірою пояснює цю зміну. Нам не варто вважати, що «смак» до споживання їжі в американців згасав. Історикиня економіки Керол Шаммас ретельно дослідила ширші тенденції у співвідношенні між економічними показниками, або в еластичності попиту. Вона дійшла висновку, що на цій підставі не було помітної відмінності між кінцем ХХ століття і XVIII століттям: «співвідношення між доходом і споживчими витратами» в сучасних споживачів досить точно відповідає аналогічному співвідношенню в споживачів, які жили двісті років тому. У цьому сенсі економічна психологія американців не змінилася⁶³.

Хоча часто лунають твердження, що американці остаточно перетворилися на компульсивних споживачів упродовж останнього століття чи десь так, ми сподівалися, що в історичних документах є чіткі свідчення або про певні зміни в людській психології чи культурі, або про стійку тенденцію до легкого витрачання грошей, необережного їхнього позичання чи перевантаженості роботою. Ми не бачимо таких свідчень. Найліпшою відповіддю на запитання Джорджа Рітцера «Чому так багато людей почало хотіти набагато більше всього?» могла б бути просто така: тому що набагато більше людей могло придбати набагато більше всього.

Однак, може, я занадто зосередився на придбанні речей, а суть проблеми – у володінні ними.

Більший матеріалізм?

Споживацтво можна тлумачити як частину більшого психологічного синдрому – матеріалізму: людина вважає «все своє майно центром» власного життя. Бути матеріалістом означає більше, ніж просто схибитися на шопінгу, бо складовими матеріалізму є накопичення, жадоба володіння, а також оцінка інших людей на підставі їхнього багатства. (Дікензів Скрудж не був великим любителем шопінгу, однак він був матеріалістом.) Звинувачення американців у тому, що вони неабиякі матеріалісти, існувало здавна. Токвіль писав у 1830-х: «…Пристрасне бажання набувати земні блага є серед американців панівним. <…> Мешканець Сполучених Штатів настільки відданий справі здобування благ цього світу, ніби має впевненість у своєму безсмерті». Через сто років після цього єгипетський державний службовець відчув огиду від того, що побачив під час візиту в Сполучені Штати: «Американці оцінюють чоловіка за його доходом, на підставі суми грошей на його банківському рахунку, і ця хвиля ідолопоклонства поширюється з Америки на решту світу». (Саїд Кутб згодом став головним інтелектуальним джерелом ісламської войовничості та Аль-Каїди.) Сучасні американці також висловили стривоженість: в опитуванні, проведеному в 1990-х роках, дев’ять із десяти респондентів погодилися, що «наше суспільство занадто матеріалістичне». А втім, подейкують, що Рональд Рейґан якось сказав про потяг американців до багатства: «це не матеріалізм, це американізм»⁶⁴.

Матеріалізм може бути пов’язаний, як пропонував Рейґан, із зосередженістю американців на особистому успіху, адже речі як забезпечують індивідуальну насолоду, так і є знаками досягнень. Нагальне питання полягає в тому, чи посилювався матеріалізм американців. Більшість, мабуть, гадає, що матеріалізм посилювався, і такої думки дотримується навіть редакція журналу Fortune. 1987 року в ньому опублікували статтю під заголовком «Суспільство грошей: гроші, здається, це єдина річ, яку нині цінують»^[30]. Проте інші доводять, що достаток приніс американцям не матеріалізм, а постматеріалізм: достатня безпека й упевненість дали змогу американцям зосередитися на вищих справах, як-от саморозвитку, дружбі й духовності (див. обговорення цього в попередньому розділі, підрозділ «Відчуття безпеки»)⁶⁵.

Як і очікувалося, картина історії нечітка. У першій частині цього розділу ми показали, що фактично в кожну епоху тогочасні очевидці нарікали на матеріалізм американців. Однак ми також бачимо, що робочі години американців скоротилися, тож що сталося з їхньою пристрастю до товарів? Два додаткових типи даних можуть проінформувати нас про історичні зміни в матеріалізмі. Перший тип даних – це культурні артефакти, починаючи з високого мистецтва й завершуючи грубими розвагами, які учені «прочитують» так, що вони повідомляють про цінності певної епохи. Що такі артефакти повідомляють про матеріалізм? Другий тип даних – це дослідження, що намагаються визначити матеріалізм на підставі відповідей респондентів, висловлених під час масових опитувань. Однак ці дослідження здатні занурити нас у минуле лише приблизно до 1960-х років.

Образи речей

Кожна людина ХХІ століття має вірити, що американців як ніколи поглинула матеріалістична культура. Погляньте на рекламу в ілюстрованих журналах, показне демонстрування стилю життя на телебаченні й логотипи на одязі, який носять люди. Із плином століть американці почали стикатися з набагато більшою кількістю ЗМІ й, отже, з набагато більшою кількістю різних образів. Повідомлення кожної епохи містять як матеріалістичні теми, так і нематеріалістичні або антиматеріалістичні. На початку ХІХ століття Торо й романтики-утопісти проголосили чесноту простоти, за «позолоченої доби» критики засуджували демонстративне споживання, а прибічники «простого життя» принесли антиспоживацьке кредо у ХХІ століття. Одна подружня пара 2008 року сказала в інтерв’ю газеті New York Times, що вони сподіваються позбутися всього свого майна за винятком «однієї особистої картонної коробки для кожного члена сім’ї, а також постільних речей і кухонного начиння». Який із двох типів повідомлень – «хизуйся!» чи «прагни простоти!» – характеризує кожну епоху? Теми в культурі важко простежити, підрахувати й оцінити, а ще важче проінтерпретувати їх і приписати пересічним людям⁶⁶.

Звернемося до живопису. Історик мистецтва Саймон Шама стверджує, що жодне західне мистецтво не було так одержиме речами, як голландські натюрморти XVII століття. Портрети американців колоніальної доби приблизно того ж періоду також демонструють багатство й речі в такий спосіб, який може здатися сучасним американцям безсоромним. Натурщики зодягнуті в пишне вбрання, позують поруч із парчевими тканинами та вказують на речі, що символізують їхній успіх. На початку 1770-х преподобний Ебенізер Дівоушен із містечка Віндем, колонія Коннектикут, замовив портрети членів сім’ї. Сам він позує навпроти бібліотеки дорогих книжок, здебільшого імпортованих з Англії. На портреті його дружини бачимо, як місіс Дівоушен сидить на дорогому стільці й самовпевнено демонструє глядачеві книжку. Їхній син, торгівець Ебенізер Дівоушен-молодший, стоїть поруч з елегантним письмовим столом, що має похилену поверхню, і тримає перо над своєю бухгалтерською книгою. Невістка Дівоушенів сидить на стільці без билець у стилі «чіпендейл», на ній формальна сукня, смугастий чепчик і чорні рукавички. Речі свідчили про характер людей, зображених на таких портретах. Історик мистецтва Вейн Крейвен писав: «Розглядаючи типові зразки американського портретного живопису середини XVIII століття, складно не відчути в них впливу матеріалізму – і як культурного символу, і в мистецькому стилі». На противагу цьому портрети ХХ століття применшують багатство зображених людей і акцентують інші знаки людського характеру. Справді, значна частина мистецтва ХХ століття, мабуть, зневажає речі: є невелика кількість зображень у теплих тонах великих маєтків, елегантних ваз чи плутократів, проте чимало саркастичних колажів, що демонструють споживчі товари як сміття. Сучасні портретні фотографи (що їх певною мірою можна порівняти з портретистами XVIII століття, які малювали олійними фарбами на полотні) акцентують неформальність, близькість, щастя людей і лише зрідка – їхнє багатство, а дрес-код для таких світлин – це зазвичай джинси. Напевне, огляд творів мистецтва міг би засвідчити, що матеріалізм насправді зменшився⁶⁷.

Або погляньмо на літературні твори, зокрема романи. Наприкінці ХІХ століття редактор Вільям Дін Гауеллз якось писав: «романісти… нині справді відповідають за мислення людей». Чимало романів його епохи, якщо не більшість, розповідали про проблеми з грошима й часто зображали людей, які прагнули й досягали багатства, а відтак воно їх розбещувало (це демонструє і власний роман Гауеллза «Піднесення Сайлеса Лепема»). Чи означає це, що читачі з середнього класу за «позолоченої доби» були неабиякими матеріалістами? Чи навпаки – що їх лякала жадібність? Тлумачити красні мистецтва, щоб виміряти громадську думку, ризиковано, бо наші тлумачення припускають, що митці точно відтворюють клопоти населення і що повага чи зневага митців до тих клопотів також відображає цінності населення⁶⁸.

Може, популярне мистецтво житлового інтер’єру ліпше виявляє поширені цінності. Жінки із середнього класу за вікторіанської доби переповнювали свої житла декоративними стільцями й диванами, великою кількістю картин і скульптур, а також шафами, наповненими виробами зі скла, сувенірами й іншими дрібничками. Усі ці речі почасти створено для того, щоб повідомляти про смак мешканців. Вікторіанці схожим чином оздоблювали фасади своїх будинків декоративними ліпними прикрасами й деталями. А втім, це було дещо більше, ніж просто показне демонстрування. Цей стиль оформлення, вважає історикиня Лорі Меріш, прославляв «“цивілізувальний вплив” розкоші й вишуканого середо­вища». Доречні об’єкти могли поліпшити чутливість мешканців і, отже, вдосконалити їхній характер. Однак до перших десятиліть ХХ століття ця мода минула. Простота, природність і стриманість стали панівними темами в дедалі популярніших бунгало, де стояли прості меблі ручної роботи, і в скромних будинках у стилі ранчо, відкритих до довкілля. Звісно, обидва стилі давали змогу середньому класу продемонструвати свої цінності. У ХХ столітті провідні законодавці стилю заявили: що менше хизування, то ліпше, і так вони зробили крок уперед порівняно з амбітними представниками робітничого класу, які часто копіювали старомодний, перевантажений речами інтер’єр ХІХ століття⁶⁹.

Теми культури також можуть виявлятися в масовій пресі. Наприклад, історик Денієл Коен датував «народження споживацької культури» 1845 роком, коли ЗМІ збожеволіли через випадок утриманки Марії Бікфорд, яку жорстоко вбили в Бостоні. Ті, хто вважав, що вбивство вчинив її коханець, наголошували на Маріїних чеснотах, указуючи на елегантний одяг і вишукані речі в її кімнаті. Висока якість її речей, мабуть, свідчила про великі чесноти її характеру. Ті, хто стверджував, що коханець невинний або принаймні морально непорочний, вказували на Маріїн екстравагантний гардероб і її розваги. Несмак речей і непристойність розваг жінки, мабуть, свідчили про ницість її характеру. (Врешті-решт, обвинуваченого коханця виправдали, що було звичним для багатих молодих чоловіків.) Схожим чином тиражовані популярними ЗМІ історії про скандали у вищих прошарках суспільства часто вказують на матеріалізм людей із цього середовища. Приміром, новини про крадіжки в крамницях, учинені знаменитостями, наповнюють сторінки таблоїдів наприкінці ХХ століття так само, як наприкінці ХІХ століття їх наповнювали повідомлення про крадіжки в крамницях, здійснені представницями тогочасної еліти. Найпостійнішою темою тут, схоже, є та, що гроші – корінь зла⁷⁰.

Також ми можемо пошукати теми матеріалізму в книжках із порадами. Після Американської революції автори книжок про гарні манери радили своїм читачам презентувати себе з республіканською простотою. Популярні автори книжок із порадами для жінок у ХІХ столітті зображали домівку як духовний сховок від зіпсутого світу, фахівці з домоведення навчали ощадливості, а бойскаутський рух, рух за парки в містах і сучасний рух «зелених» вихваляли «природне» життя. Приблизно через сто років державні органи й захисники прав споживачів часто висловлювали скептичне ставлення до продукції на продаж. 1937 року Союз споживачів опублікував свій перший щорічний «Надійний посібник із придбання», який, наприклад, повідомляв читачам, що борошно для оладків бренду Aunt Jemima, що належав компанії Quaker Oats, «неприйнятне»⁷¹.

А втім, поради щодо виховання дітей пішли іншим шляхом. У ХІХ столітті книжки з порадами й книжки для дітей наголошували на стримуванні бажань, спрямованих на матеріальне: дітям варто притлумлювати заздрість і змирятися з тим, що в них є. Однак у 1920-х роках ці книжки почали заохочувати дітей прагнути гарних речей у житті й радили батькам винагороджувати дітей і тішити їх іграшками. Наприкінці ХХ століття завдяки поєднанню достатку, маркетингу й батьківської сентиментальності придбання іграшок перетворилося на діяльність, що триває весь рік. Фактично всі американці відчували, що «діти нині (хоча зазвичай не їхні власні діти) хочуть мати забагато матеріальних речей»⁷².

Ми можемо уважніше дослідити ці аспекти американської культури. Приміром, у 2000-х роках один напрям популярної музики вихваляв накопичення багатства, дійшовши майже до пародії. Виконавці хіп-хопу хизувалися «шкарпетками за п’ятдесят доларів, черевиками за сто тисяч доларів», заявляли про свої ланцюжки: «у мене на шиї і зап’ястку ціна маєтку» та співали «It’s all about the Benjamins!»^[31]. Приблизно в той же період протестантські пастори, які проповідували «теологію процвітання» (prosperity theology), виявили: віряни прагнуть чути, що релігійна віра – це шлях до великих автомобілів і дорогого одягу. (Варто зауважити, що обидва прояви матеріалізму виникли в бідних спільнотах, а не в привілейованих.) Однак вказування на ці приклади вибіркове, бо воно зосереджується тільки на драматичному й сучасному. Лише проінтерпретувавши всі факти культури, зокрема страву «устриці Рокфеллера» за «позолоченої доби» й горді портрети колоніальної доби, ми отримаємо комплексну картину американського матеріалізму⁷³.

Коли, наприклад, пуританські пастори у своїх проповідях засуджували мамону, то це вони віддзеркалювали зневагу своїх вірян до речей цього світу чи розповідали про постійну напругу у своїх спільнотах стосовно матеріальних питань? Коли письменники-романтики вікторіанської доби зображали світ бізнесу як зіпсутий, то це вони відтворювали зустрічі своїх читачів із несамовитим матеріалізмом чи долучалися до дедалі більшого культурного руху, який зневажав матеріалізм? Як і завше, такі дискусії забарвлено класовою зверхністю. (Чи гордість від придбання дисків для коліс вашої автівки матеріалістичніша, ніж гордість за придбання репродукції рідкісної картини?) Крім того, нові тенденції в культурі – особливо поширення сентиментальності та шлюбу з любові (див. про це в четвертому й шостому розділах) – свідчили про послаблення матеріалізму. Поза сумнівом, природа матеріалізму змінювалася. Одна річ, коли дружина фермера в епоху до Громадянської війни – приміром, мати Джорджа Даффілда – піклувалася про їжу, одяг і житло для своїх дітей (може, ще й тринькала гроші на стрічку для себе), і геть інша річ, коли освічена жінка у ХХІ столітті обирає, яку ігрову приставку їй краще купити своїй дитині на Різдво. Ми можемо припустити, що рівень стурбованості в другому випадку навряд чи досягав інтенсивності стурбованості в першому випадку, хоча в другому випадку стурбованість була більше пов’язана з потуранням, ніж у першому. Коли достаток поширювався, то більше американців могли менше зациклюватися на матеріальному виживанні й більше – на додаткових матеріальних речах: точнісінько так само, як сім’я Дівоушенів зациклювалася на своїх чудових книжках і стільцях. Найліпший висновок із фактів культури, хоч він і сумнівний, полягає ось у чому: більше американців насолоджувалося більшою кількістю власних речей, проте в тривалій перспективі вони не зробили «все своє майно [більшим] центром» власного емоційного життя⁷⁴.

Дослідження матеріалізму з 1960-х

Психометричний підхід до цього питання, що відрізняється від аналізу культури, полягає в тому, щоб запитати в частини американців про їхні бажання й дізнатися, як відповіді змінювались упродовж років. Загалом, коли інтерв’юери цікавилися в американців, що для них означає успіх чи що могло б зробити їх особисто щасливими, то респонденти називали сім’ю, друзів, близькість і релігійну віру значно частіше, ніж багатство або речі. Також респонденти повідомляли, що інші американці керуються матеріалізмом. Хай там що, але ми маємо зосередитися на змінах у цих відповідях. Від приблизно 1970 року й до 1990-х американці дедалі частіше давали відповіді, що виражали матеріалізм⁷⁵.

Приміром, в одному дослідженні старшокласників по всій країні щороку запитували, наскільки для них важливі чотирнадцять різних типів життєвої мети. Від 1976-го й до 1990 року старшокласники дедалі вище ранжували зароб­ляння «великих грошей», а тоді почали ранжувати його нижче. У схожому опитуванні першокурсники коледжу після 1990 року приблизно вдвічі частіше високо ранжували «значне фінансове забезпечення», ніж на початку 1970-х. (Вибір студентами спеціалізації змінювався приблизно так само, бо з 1970 року до 1990-го популярність економічних спеціальностей серед студентів зростала.) Від 1975 року Центр Ропера запитував дорослих американців, що саме з переліку приблизно двадцяти пунктів вони хотіли б мати для «щасливого життя». Упродовж двох наступних десятиліть, приблизно до 1990 року, респонденти дедалі частіше обирали такі відповіді, як висока зарплатня, купа грошей, плавальний басейн і заміський будинок, а від середини 1990-х і до 2003 року вибір цих відповідей перебував на одному рівні або ж трішки знизився⁷⁶.

Слушними можна вважати три пояснення зростання наприкінці ХХ століття частки відповідей, що виражали матеріалізм. Згідно з першим, ця тенденція є частиною тривалого піднесення матеріалізму, проте таке пояснення, схоже, суперечить довшій історії. Згідно з другим поясненням, ця тенденція відображає дещо притаманне 1970-м і 1980-м: імовірно, боротьбу з незмінним рівнем реальної зарплатні, особливо серед молодих чоловіків. Цю думку підкріплюють окремі факти, передусім перебування частки відповідей, що виражали матеріалізм, на одному рівні та зменшення цієї частки після початку 1990-х, коли зайнятість зросла. Згідно з третім поясненням, згадана тенденція свідчить про унікальність 1960-х, коли молоді американці були надмірними ідеалістами. Деякі факти теж підтверджують таке пояснення, передусім свідчення про те, що частка відповідей, які виражали матеріалізм, впродовж 1960-х років була невеликою. А втім, через малу кількість опитувань до 1970 року складно віддати перевагу одному з цих альтернативних пояснень⁷⁷.

Матеріалізм, що його ми можемо найліпше оцінити на підставі таких доказів, як картини, святкування Різдва, предмети інтер’єру й опитування, був так само притаманний американцям століттями, як і нарікання на нього. (До речі, пригадаймо, що прокидання до світанку задля каторжної сільськогосподарської праці та штопання дірок у шкарпетках, сидячи ввечері в кепсько освітленій хатині, – це духов­ний досвід лише для тих, у кого є право цього не робити, а для тих, хто змушений так чинити, – це явно заклопотаність матеріальним.) Матеріалізм справді то посилювався, то слабнув, мабуть, реагуючи на економічну вразливість або зміни в культурі. Кінець ХХ століття був одним періодом зростання матеріалізму, «позолочена доба» й роки, що передували Американській революції, – ще одні такі періоди, а під час кожної епохи Великого пробудження^[32] та впродовж 1960-х, наприклад, матеріалізм послаблювався. Поза сумнівом, із часом з’являлося набагато більше матеріальних благ, повсюдно істотно зростала й кількість тих, хто ними володів. Звільнившись від пекельної фізичної праці, що панувала в попередні епохи, і здобувши більше часу й багатства, більша кількість американців прикрасила своє життя численнішими, більшими за розміром і ліпшими речами. Соціологиня Вівіана Зелізер, підсумовуючи огляд «наших найретельніших досліджень… у соціології й за її межами», стверджує, що вони «ставлять під сумнів ідею про те, що споживачі загалом дедалі частіше живуть бідно через зростання споживання»⁷⁸. До такого ж висновку ми можемо дійти й стосовно зростання матеріалізму.

Може, після 1970-х американці під час опитувань частіше обирали відповіді, що виражали матеріалізм, бо в публічних розмовах дедалі більше панувала мова ринку. Соціолог Роберт Вутноу та інші вважають, що лідери американської громадської думки почали обговорювати соціальні проблеми (приміром, освіту або охорону здоров’я) у термінах витрат і прибутків, норми прибутку, а також рентабельності. Такі твердження можуть видавати американців за більших матеріалістів, ніж вони є насправді. (Пригадайте, що респонденти під час опитування зазвичай приписують собі духовні цінності, а іншим – матеріалізм.) Парадоксальним чином ці твердження також можуть схиляти багатьох американців мислити матеріалістичніше⁷⁹.

Інші способи, за допомогою яких речі «володіють» нами

Я звертався головно до психологічного виміру запитання: чи стали американці одержимими своїми речами? Але є приземленіші способи, за допомогою яких речі можуть контролювати нас. Один із них суто практичний: речі, якими ми володіємо, – це «незворотні витрати», що потребують захисту й підтримки. Автомобілі потрібно ремонтувати, одяг – чистити, будинки – фарбувати, а на меб­лях – стирати пил. Парадоксальним чином дешеві й одноразові товари, хоча й поганої якості та забруднюють довкілля, звільняють нас від частини цього тягаря: ми викидаємо у сміття шкарпетки з дірками й позбуваємося зламаних тостерів. Однак левова частка багажу, що його американці тягають за собою (це три тонни речей, які пересічна сім’я перевозить з однієї домівки в іншу), із плином десятиліть ставала значно важчою⁸⁰.

Ще один схожий практичний спосіб полягає в тому, що людей може примушувати купувати колективна логіка товарів: це коли у вас немає чогось такого, що є у «всіх» інших. Я маю на увазі не психічний імпульс емулювати чи отримати бонусні бали за покупку, а практичні проблеми. Коли майже в усіх є телефон, тоді кожен, хто хоче бути на зв’язку з іншими, мусить придбати телефон чи навіть мобільний телефон. Коли майже всі їздять на автомобілі, тоді громадський транспорт скорочується і людині, що шукає роботу, або покупцю харчових продуктів потрібна автівка. І коли майже всі біля кулера для води обговорюють популярне телешоу, яке демонстрували вчора ввечері, тоді кожен працівник, що цінує товариство колег, відчуває необхідність купити телевізор. Повноцінна участь у суспільстві вимагає певної версії «стандартного набору» речей. (Пригадайте: те, що американці вважають базовим доходом, зростає тоді, коли зростає середній дохід. Також пригадайте, як установи соціального забезпечення збільшили суму прожиткового мінімуму, щоб до неї входили й витрати на гарячу воду й телефон. Нині комп’ютери й інтернет-зв’язок становлять частину стандартного набору.) Може, це і є головний спосіб, за допомогою якого речі, якими ми володіємо, «володіють» нами: вони панують над нами за допомогою їхньої ролі у звичних практиках. А втім, це ж саме так усі соціальні норми панують над нами, як-от сімейні обов’язки чи вручення подарунків на Різдво. Як доводив соціолог Лі Рейнвотер, володіння стандартним набором речей – це одна з рис повноцінного члена суспільства. Ідучи не в лад із суспільством, ви ризикуєте не лише зазнати втрат на практиці, приміром, утратити можливість підтримувати зв’язки зі своїми колегами-фахівцями в інтернеті, а й викликати в інших людей збентеження, ба навіть стати тим, кого уникають^[33]. Отже, коли суспільство багатшає, то окремі його члени можуть стати не тільки достатньо заможними, щоб купувати більше речей, а й змушеними – не обов’язково внаслідок емуляції чи неконтрольованого бажання, а внаслідок практичних аспектів – купувати більше речей⁸¹.

Висновок

Пересічні американці нині насолоджуються значною кількістю пречудових речей, що могли би здивувати навіть найбагатших американців два століття тому. Чимало з цих речей, поза сумнівом, не потрібні. Кореспондента колоніальної доби здивували бідняки, що одягали капелюхи джентльменів, а мандрівника в ХІХ столітті шокували жінки у віддалених районах, які купували модне мило. Так само й нас шокують речі, які здаються нині зайвими: кросівки, що коштують половину зарплатні за тиждень, мобільні телефони, які викидають, щоб купити найновішу ­модель, коробки з одягом торішньої моди, яких потрібно позбутися, тощо. Твердження Токвіля, що «пристрасне бажання набувати земні блага є серед американців панівним», виглядало як істинним, так і хибним що у 2000-х роках, що в 1830-х. Нинішні споживацькі бажання американців і їхній матеріалізм не здаються сильнішими ніж ті, що панували за попередньої доби. Що головно змінилося відтоді, то це значне збільшення масштабу – демократизація предметів розкоші. З’явилося більше товарів, і більша кількість американців могла бажати їх і купувати.

Завдяки більшому достатку стандарти товарів, очікування стосовно них і навіть вимоги законодавства до них зросли. Нині лише жменька американців погодилися б жити в хатинах із земляною підлогою, що їх американці колоніальної доби називали житлом, і користуватися солом’яними циновками, що слугували ліжком. Так само жменька вважала б, що іншим американцям треба жити таким робом. Ті люди, над якими раніше глузувала еліта (а також романтики, як-от Торо) за те, що вони тремтять над своїм майном, тепер можуть без осуду прагнути багатьох життєвих благ. Сучасне законодавство – зокрема мінімальна зарплатня, житлове і трудове законодавство й соціальні виплати – навіть кодифікувало право американців на комфортне життя. Володіння речами, які колись вважалися розкошами, стало частиною нормального життя, а в багатьох випадках це стало соціально необхідним. Саме в цьому соціальному сенсі сучасні американці намагалися «не відставати від Джонзів», а не внаслідок своєї споживацької психології, неконтро­льованої заздрості чи невгамованого бажання матеріальних речей.

Збільшення кількості товарів і речей, як і зростання безпеки, посприяло поширенню культури американської добровільності. Більше американців могли повноцінніше діяти як американці: на початку ХІХ століття це означало, що вони мали змогу придбати сорочки масового виробництва, а на початку ХХ століття – що вони могли поїхати автівкою, щоб відпочити на природі. Також це означало, що більше американців могли виразити свою ідентичність мовою речей, а ще – за допомогою вибору стилю одягу або вибору хобі. Більше американців могли брати участь у соціальних групах: у XVIII столітті це означало, що в них є стільці, на яких можуть сидіти гості, а в ХХІ столітті – що вони можуть із друзями піти перекусити й поспостерігати за спортивним матчем. Також це означало, що більше американців могли використовувати речі, щоб змагатися за статус у своїх соціальних групах. Більша кількість товарів і речей – це більше можливостей, навіть якщо це також передбачало більшу вагу майна, яке потрібно тягати: три тонни скарбу у вантажівці для перевезення.

4. Групи

1905 року місіс Альма Роджерз із міста Портленд, штат Ореґон, з гордістю підсумувала історію жіночих клубів у Америці: «Жінка врешті-решт зробила вирішальне відкриття: вона індивідуум, а не помічниця. Тому її захоплює ідея організації. І погляньте! Виникає жіночий клуб». Радісно проголошуючи одночасне виникнення індивідуалізму й сестринства, місіс Роджерз виражає суто американське прагнення до особистих здобутків за допомогою добровільної асоціації з іншими людьми – це і є добровільність. Як я стисло пояснював у першому розділі, американський спосіб розв’язання напруги між індивідом і групою полягає в тому, що людина найефективніше досягає якоїсь своєї особистої мети, об’єднуючись зіншими в добровільні товариства¹.

За кілька століть до місіс Роджерз колоністи в Новій Англії боролися з цією напругою. 1630 року Джон Вінтроп виступив із промовою перед своїми пуританськими прибічниками (згодом вона стала класичним американським документом), коли вони пливли до Нової Англії, і закликав кожного з них підкоритися групі: «Ми повинні бути неподільними в цій справі, як одна людина… ми маємо тішитись одне одним, вважати обставини інших своїми, радіти разом, тужити разом, працювати й страждати разом, постійно маючи перед очима… нашу спільноту, члени якої утворюють одне тіло». Вінтроп мусив умовляти своїх товаришів на кораблі об’єднатися, позаяк вони насправді не були згуртованими, не були органами одного тіла. Вони були членами відокремлених сімей, які ризикнули вирушити в подорож на кораблі задля справи, яка для більшості з них мала як комерційний, так і релігійний характер. Вінтроп і його пуритани боролися проти крайнього індивідуалізму й егоїзму. Через два століття Ральф Волдо Емерсон, нащадок протестантських пасторів Нової Англії, підтримав індивідуалізм, проти якого застерігав Вінтроп. В есеї «Опертя на себе» (Self-Reliance) Емерсон писав: «Я не згоден із вашими звичаями. Я мушу бути собою. Я вже не можу ламати себе задля вас, і ви теж. <…> я рішуче робитиму… тільки те, що тішитиме мене і що моє серце схвалить». Емерсон відкинув будь-які твердження про те, що індивід мусить «вважати обставини інших своїми» або підкорятись якійсь групі².

Напруга між об’єднанням і відокремленням триває й дотепер. Наприклад, у 1970-х роках Верховний суд США заявив у стилі Емерсона, що подружня пара – «це не самостійна одиниця зі своїм власним розумом і серцем, а асоціація двох індивідів, кожен із яких має свої інтелектуальні й емоційні особливості». А втім, американці з цим не погодились. У те саме десятиліття понад 70 відсотків одружених респондентів відповіли під час опитування, що вони вважають свій шлюб «парою, про одну людину в якій украй складно щось розповісти, не згадавши про другу», а не «двома окремими людьми, які живуть разом». Американці впоралися з напругою між їхнім прагненням до якоїсь особистої мети і їхньою відданістю спільноті, створивши ідею і практики добровільності як ковенанту, чи контракту, між людиною і групою³.

У цьому розділі йдеться про еволюцію стосунків між американцями в таких групах, як сім’я, сусіди й віряни. Перші поселення в Новому світі, попри заклик губернатора Вінтропа, створювалися в умовах, що заохочували надмірний індивідуалізм. Однак згодом, упродовж колоніальної доби, сформувалися соціальні групи й дещо приборкали цей індивідуалізм, досягнувши більшого контролю над своїми членами. Починаючи приблизно від середини XVIII століття й відтоді впродовж багатьох наступних поколінь, завдяки безпеці, достатку й новим ідеям незалежність індивідів від груп зросла, однак через це зріс і вплив індивідів у групах. Більша кількість американців, особливо утриманців (жінок, дітей, слуг, бідняків), долучилася до добровільних асоціацій, у яких поєднувались індивідуальне опертя на себе й належність до групи.

Деякі коментатори підсумовують соціальну історію Америки як «занепад спільноти», доводячи, що американці колись жили в згуртованих спільнотах, але потім відокремились одне від одного й перетворилися на «самотній натовп». Влучніше формулювання – це «розгортання спільноти». За колоніальної доби американці були схильні жити в кількох групах, розташованих одна всередині іншої: якесь домогосподарство серед вірян певної церкви в межах певного села. Згодом американці брали участь у таких різних відокремлених групах, як сім’я, робочий колектив, віряни, сусіди й клуб. Це дало індивідам більше свободи всередині кожної групи. Вони могли, як проголосила місіс Роджерз, одночасно виявити свою індивідуальність і «захопитись ідеєю організації».

У цьому розділі я спершу детально розтлумачу ідею американської добровільності, про яку вже починав розмову в першому розділі. У наступних трьох підрозділах ітиметься про колоніальну добу, ХІХ і ХХ століття. Щодо кожного періоду я розгляну те, що ми знаємо про стосунки окремих американців із їхніми групами – з сім’єю, вірянами, сусідами й іншими групами, що виникали з плином часу. В останньому підрозділі стисло проаналізую наслідки того, що більша кількість американців долучилася до більшої добровільності.

Добровільність: контракт про незалежність

Чимало американців, що присвячують свій час і сили благодійництву як помічники в госпісах або вихователі в школах, приміром, дивно пояснюють, чому вони це роб­лять. Меншість розповідає дослідникам, що вони працюють, щоб виконати релігійні чи моральні обов’язки. Жменька просто вважає себе щедрими. А оті добрі самаритяни, що вдаються до благодійництва, схильні стверджувати, що така робота дарує їм особисту насолоду. Навіть жертвуючи собою задля інших, вони вважають, що просто тішать себе. Звісно, вони не індивідуалісти, хоча й говорять мовою індивідуалізму: вони прибічники американської добровільності⁴.

Упродовж століть іноземні й місцеві очевидці характеризували американців як надзвичайних індивідуалістів, маючи на увазі, що американці більшою мірою, ніж інші люди, є одинаками, егоїстами, спритними торгівцями, людьми, схильними до самовираження, захисниками свободи, бунтарями або всім цим водночас, а також (і якраз про це йтиметься в цьому розділі), що вони відокремлені від сім’ї, сусідів та інших соціальних груп. Зазвичай у таких випадках цитують Алексіса де Токвіля, однак спостереження англійця Саймона Ферролла, який подорожував Америкою приблизно в той же час, що й французький аристократ, теж стануть у пригоді.

Мабуть, найпомітнішою в характері американців є та байдужість, з якою вони відмовляються від своїх давніх місць проживання, приятелів і стосунків. Кожного індивіда навчають покладатися здебільшого на свої зусилля, тому він рідко очікує чи вимагає надмірної допомоги від будь-якої іншої людини. Прихильність тут рідко переступає межі звичайних знайомств: їх можна легко віднайти всюди, куди вирушиш⁵.

У більшості людських суспільств до індивідів ставились як до компонентів групи, «члени якої утворюють одне тіло», кажучи словами Джона Вінтропа. Таке тлумачення людей як «організму» виглядає дивним для сучасних американців. Воно спонукає до поведінки, яка також виглядає дивною для сучасних американців, як-от одруження дітей, дотримання кровної помсти й виконання самогубних місій. Історичне порівняння свідчить, що американська культура – вкрай індивідуалістична: вона зображає суспільство таким, що складається у своїй основі з індивідів, кожен з яких унікальний, відокремлений від інших і автономний. А втім, тлумачити американців як соціально роз’єднаних індивідів, як це робив Ферролл, – помилка. Американці щонайменше так само соціально активні, як і решта західних народів: вони так само належать до багатьох груп, ба навіть ще більшої їхньої кількості, і так само беруть у них активну участь, ба навіть ще активнішу. Також американці заявляють про більшу відданість сім’ї, церкві й країні, ніж інші західні люди. У різних аспектах американці, згідно із західними стандартами, відносно орієнтовані на групу⁶.

Ще влучніше за індивідуалізм американську культуру характеризує добровільність. Згідно з давнішою чи незахідною моделлю групи як організму, групи конституюють людей. Індивіди народжуються в племенах, родах, кастах, вікових групах, релігіях, селах і домогосподарствах. Ці групи визначають людей, і люди назавжди віддані їм. Кровна спорідненість, традиція, вразливість, а часом закон і фізична сила тримали людей у своїх успадкованих групах, породжуючи вельми згуртовані спільноти. Бути аристократом, селянином або членом якогось племені – це значною мірою визначає, ким є людина. Репресивність таких міцних спільнот може викликати амбівалентність^[34], і їхні члени – всупереч тому, що вони так залежать одне від одного, або, може, саме завдяки цьому – часто відчувають підозрілість одне до одного, байдужість і владність⁷.

На противагу цьому американці загалом вважають «спільноту» явною і простою чеснотою: політики, ліві й праві, вихваляють спільноту. Американці єдині у своїй прихильності до спільноти тому, принаймні почасти, що вони зазвичай обирають свої спільноти, а не успадковують їх. Американський різновид індивідуалізму, пропонує соціологиня Енн Свідлер, можна тлумачити як свободу обирати свою спільноту. У американців є надзвичайна свобода вибору груп, церков, житлових районів, клубів і навіть сімей. (Помітним винятком є належність до расової групи. Америка зарахувала рабів, індіанців та їхніх нащадків до нижчої касти. Лише жменька американців поки що можуть обрати, бути їм чорними чи білими.) Загалом американець приєднується до груп і бере в них участь, проте у принципі його туди не можуть залучити примусово і він не зобов’язаний залишатися в них. Що найприкметніше в Америці, то це не радикальний індивідуалізм, цебто принцип самостійної дії, а добровільність – принцип, за яким індивіди обирають, із ким їм діяти разом⁸.

Певна річ, в Америці існує традиція лібертаріанського індивідуалізму, що його висловив, наприклад, Емерсон: «Для мене жоден закон не може бути священним, окрім закону моєї природи». І ще: «Чому нам варто брати на себе [відповідальність за] проступки нашого приятеля, чи дружини, чи батька, чи дитини тому, що вони сидять біля нашого хатнього вогнища або, як то кажуть, мають таку саму кров?» До цієї традиції належить і Торо, що так писав, глузуючи з чоловіка, який міг потурбуватися про допомогу вдовам і сиротам: «Це не обов’язок чоловіка… присвячувати себе викоріненню будь-якої несправедливості, навіть найбільшої», бо його обов’язок – просто «умити руки». Однак такі думки – це радше винятки⁹.

Мейнстримова американська культура прославляє групи і спільноту: вони є засобом для досягнення індивідуального щастя. Протестанти-євангелісти^[35] – зразковий приклад. Їхня теологія вважає індивіда унікальним і самостійним, наполягаючи, що жоден священник, святий чи предок не може бути посередником між людиною і Богом. («Ти мусиш брести тією безлюдною долиною, / Ти мусиш іти нею сам, / Ніхто тут не піде нею за тебе, / Ти мусиш іти нею сам».) А втім, украй важливо, що вірянин знаходить спасіння не в житлі самітника, пустелі чи безлюдній долині, а в храмі разом з іншими вірянами, засвідчуючи своє нове народження. Така теологія і такий тип віросповідання, як вправно доводить політолог Джеймз Блок, сформували американську культуру: «новий стиль релігії», що поєднує індивідуалізм зі спільнотою, яку обирають, перетворюється на американський характер. Сучасний приземлений відповідник цього – закритий житловий комплекс. Фактично будь-хто з грошима може приєднатися до такого житлового комплексу чи покинути його, однак мешканці повинні приймати суворі обмеження щодо того, у який колір фарбувати свої оселі, де паркувати свої автівки й таке інше, щоб насолоджуватися перевагами асоціації. Третій приклад складніший – це сучасний шлюб. Нині укласти його й розірвати легше, ніж за попередніх поколінь, але шлюб для майже всіх американців досі є головним способом самореалізації. Хоч американці іноді й здаються послідовниками Емерсона, але вони долучаються до вірян, сусідів і шлюбу, проте тільки за умови, що обирають ці групи самостійно й не прикуті до них. Індивідуалізм зберігається тут у вимозі вільного входу й вільного виходу¹⁰.

«Контрактуалізм», чи «ковенанталізм», є осердям американської добровільності. Приєднуючись до групи, індивіди укладають імпліцитний контракт: я вільний залишитись або піти, однак, належачи до групи, я дотримуюся відданості їй. Це також можна назвати правилом «люби або облиш». Сучасний американський шлюб має саме такий характер: американці вірять, що людина вільна обирати, брати їй шлюб чи ні, і так само вільна обирати – розірвати нещасливий шлюб чи ні, проте чоловік і дружина повинні бути вірними, доки шлюб триває. (Американці не надто схильні до обережного адюльтеру на кшталт французького.) Також чимало американців змінюють релігію або конфесію, і ті, хто вдається до цього, зазвичай так само віддані своєму щойно обраному віросповіданню, як і ті, хто продовжує дотримуватися віросповідання своїх батьків. Також саме у такий спосіб місцеві активісти в районі міста Сан-Дієґо тлумачать свою відданість місту, як пояснив соціолог Річард Медсен:

Бути членом спільноти – означає реалізовувати соціальні виміри своєї людяності за допомогою взаємодії з іншими людьми. Належність до спільноти, втім, не вимагає жертвувати собою для добра групи. <…> індивід повинен опиратися подвійній спокусі розчинитися в групі та відмовитися від своїх обов’язків перед групою.

Ці активісти, наприклад, не почувалися зобов’язаними назавжди залишатися в Сан-Дієґо, що означало б пожертвувати собою, та коли вони переселялися, то вважали за потрібне стати активістами у своїх нових містах. Цей імпліцитний контракт допомагає пояснити той конформізм, що його чимало очевидців у минулому приписували американцям: конформізм тут є одним з елементів. Це також допомагає пояснити, чому американці не є ні анархістами, ні вільними коханцями (переконання, яких можна очікувати від справжніх лібертаріанців) і чому вони частіше за інших західних людей підкоряються групам і лідерам груп¹¹.

Добровільність пов’язана з рівністю. У минулому спільноти як організм були жорстко ієрархічними: патріархи керували домогосподарствами, сюзерени – васалами, майстри – учнями, священники – мирянами. Як умови в Америці колоніальної доби, так і нові ідеї, що поширювалися там, дали багатьом підпорядкованим колоністам (жінкам, дітям, слугам, учням у майстрів, дрібним фермерам, мирянам) бажання, дозвіл і силу, щоб вимагати більшої рівності. Покоління за доби Американської революції зробило егалітаризм частиною заклику до незалежності. Люди цього покоління поставили під сумнів твердження про божественну чи природну ієрархію. За словами Токвіля, американська демократія «розбиває ретязь», що тягнеться від короля, який править на підставі божественного права, до найнижчого селянина, «і кладе окремо кожну його ланку». Вкрай сильні заяви про рівність схвилювали багатьох представників еліти, що засновували США. Вони відкинули «несправедливу» нерівність, яка ґрунтувалася на народженні або заступництві короля, проте підтримали «справедливу» нерівність, яка ґрунтувалася на таланті. Підпорядкування однієї людини іншій визнали неправильним, «окрім такого підпорядкування, яке зумовлене розбіжністю у здібностях, людському характері й чеснотах» (і, звісно, в расі). Вони засудили радикальне «урівнювання». В американському контексті рівність – це не рівність результату, а рівність можливостей, ставлення і свободи. А втім, це тлумачення рівності все ж дало пересічним білим чоловікам підставу заявити, що вони насправді рівні у «здібностях, людському характері й чеснотах», а також у правах. Від колоніальної доби й пізніше мандрівників із Європи шокували нахабні претензії простолюду на рівне становище з представниками вищих прошарків. Наприклад, прості візники сідали за обідній стіл поруч із джентльменами й леді. Неотесані чоловіки навіть наважувалися називати один одного джентльменами і звертатися до джентльменів на ім’я. Прибулі спостерігачі вважали рівність найбільшою «єрессю» Америки¹².

Ця єресь розквітла на американському ґрунті. Широчінь земельного фонду й нестача робітників для її культивування спонукали пересічних американців вимагати рівності. Фермер, що бачив нові землі на горизонті, міг пирхнути у відповідь на претензії місцевих джентрі. Підмайстер, у якого було кілька пропозицій щодо роботи, міг сперечатися зі своїм майстром. Свобода приєднання й відокремлення дає індивідам ефективніший спосіб отримати ліпший «контракт», унаслідок чого, врешті-решт, групи працюють на користь членів, а не члени – на користь груп. У протилежному разі люди залишають групи. Хай це спільнота сусідів, община вірян, клуб або ще більшою мірою – шлюб, та якщо група «не працює на вас», тоді ви шукаєте таку групу, яка працюватиме.

Дотримуючись міркувань однієї когорти істориків, я доводжу, що культурні й матеріальні умови в Америці колоніальної доби сприяли добровільності, ось цьому поєднанню індивідуалізму, орієнтації на групу, контракту й егалітаризму. Також я стверджую, що ця добровільність поширювалася й посилювалася з плином століть. Більше американців здобули більший доступ до більшої кількості соціальних груп завдяки більшій добровільності, і чимало їх, особливо жінки й молодь, вправно скористалися з цього, щоб здобути більшу незалежність. Звісно, ніхто по-справжньому не живе окремо від групи: навіть самітник є витвором суспільства і навіть прагнення свободи переймають у групи. Однак характер зв’язку індивіда й групи змінився. Та зміна полягала в тому, що влада перейшла від групи, якою керував її лідер, до пересічних членів групи, і ця зміна утворює центральну сюжетну лінію цього розділу¹³.

Добровільність має свої проблеми, переваги й недоліки. Соціолог Роберт Вутноу, спираючись на своє виконане в 1990-х роках дослідження невеликих груп підтримки, як-от занять із вивчення Біблії, підкреслив одну проблему: «Соціальний контракт, що з’єднує членів разом, проголошує лише найслабші зобов’язання. Приходь, якщо маєш час. Розмовляй, якщо тобі це до вподоби. Поважай думку кожного. Ніколи не критикуй. Іди звідти мовчки, якщо в тебе виникло невдоволення. Сім’ї ніколи не змогли б функціонувати, дотримуючись цих норм функціонування». А втім, у суспільстві, де панує добровільність, сім’ї справді певною мірою функціонують на підставі цих норм. І чоловік, і дружина можуть розірвати шлюб, що «не працює», а діти у 18 років можуть виїхати. У такої незалежності, як міг би зазначити Вутноу, є свої переваги і недоліки. Кожного, хто може покинути, можуть покинути інші люди: друзі, колеги чи шлюбний партнер. Це може бути вразливий соціальний світ. Крім того, що більше з’являється варіантів вибору, то важчим стає тягар індивіда, який щодня намагається обрати вдало й по-новому (див. про це в шостому розділі). Тож не дивно, що деякі люди прагнуть «утекти від свободи» й перебувати в таких групах, як, приміром, секти фундаменталістів, що споруджують стіну для захисту від зовнішнього світу, цебто групах, які докладають усіх зусиль, щоб усунути добровільність зі своїх добровільних асоціацій¹⁴.

Ліберали від народження? Колоніальна доба

Слово «ліберальний» позначає переконання (нове для модерного світу), згідно з яким індивіди повинні бути політично, економічно й соціально незалежними від правителів, традицій і спільнот. Знак запитання в назві цього підрозділу вказує дискусію, що точиться серед істориків щодо того, чи американське суспільство колоніальної доби вже дотримувалося ліберальних принципів особистої незалежності, чи Америка стала ліберальною лише за пізніших поколінь. Для багатьох учасників цієї дискусії відповідь на це запитання буцімто має наслідки для політики ХХІ століття. Якщо Америка завжди була ліберальною, тоді індивідуалізм є незмінним елементом її культури й інститутів. Та якщо Америка стала ліберальною лише згодом, тоді ймовірність появи колективніших інститутів (більше схожих на інститути в Північно-Західній Європі) видається вищою.

Історики, які вважають, що Америка завжди була ліберальною, стверджують: колоністи принесли із собою ідеї індивідуальної свободи, які тоді зароджувалися в Британії. Поєднайте ту культуру з низкою характеристик колоніальної Америки (розкольницький протестантизм, фактична відсутність феодалізму, соціальна різнорідність колоністів, потреба в робітниках і висока зарплатня для них, йоменрі, що могли існувати, мабуть, завдяки невичерпній землі, розташування домогосподарств на великій відстані одне від одного на тій землі) – і миттю сформується суспільство, де панує добровільність. (Це слушніше радше щодо півночі країни, а не півдня.) Історики, що дотримуються протилежної думки в цій дискусії, натомість стверджують: колоністи принесли із собою общинні цінності з європейських сіл, часто оселялися згуртованими групами фермерів, які мали натуральні господарства, і разом докладали зусиль, щоб вижити у фронтирі. Вони не були індивідуалістами, а лібералізм з’явився лише пізніше, коли розширилися комерційні ринки. Факти частіше свідчать на користь істориків, які вважають, що Америка завжди була ліберальною¹⁵.

Класичні спільноти, схожі на організм, як-от давні європейські села, рідко зустрічалися навіть серед найперших поселень у Північній Америці. (Пуритани можуть вважатися винятком, і я невдовзі до них звернуся.) Минуле слабко впливало на індивідів. Фрідріх Енґельс писав 1887 року, що Америка була там, «де жодні середньовічні руїни не загороджують шлях, де історія починається з елементів буржуазного суспільства». І все тогочасне перешкоджало міцним спільнотам. Більшість іммігрантів прибували як окремі індивіди: за перших поколінь три чверті всіх білих колоністів від 15 до 60 років прибували до Америки поодинці. Більшість прийшлих були сервентами, що мусили відпрацювати контракт, або депортованими злочинцями. Вони прибували без майна й роду, без села й церкви, до яких належали від народження, а за кілька років пізніше сервенти здобували свободу від своїх господарів у Новому світі. Більшість інших іммігрантів відреагувала на розголос у Європі, який стверджував, буцімто Америка надає білим чоловікам можливість стати по-справжньому незалежними: позбутися лендлордів із їхніми мисливськими угіддями й високою платою за оренду землі, позбутись аристократів, кредиторів, єпископів і сільських старост. Розрахувавшись за свій борг за подорож до Америки, колоністи зазвичай переселялися з одного місця до іншого, здебільшого до віддалених сільських поселень, настільки далеко розташованих одне від одного, що навіть побачити там інших людей було складно. Якщо вони переселялися до міст, то зазвичай осідали серед людей різних національностей, релігій і професій. Чимало людей жило в селах або містах, де панували такі інтенсивні плинність мешканців, безлад і війна, що спільноти навряд чи могли здійснювати той тип соціального контролю, який існував у класичному селі. Важливо, що вони мешкали в набагато однаковіших умовах порівняно з європейцями. 1774 року понад 70 відсотків білих чоловіків у Америці володіли землею. Історик Джек Р. Поул писав: «Більша частина досвіду життя і праці на американському континенті була спрямована на те, щоб утвердити примат індивіда»¹⁶.

А втім, значна частина того досвіду також нав’язувала співпрацю. Життя у фронтирі, зазначає історик Дерретт Ратмен, неодмінно породжувало «мережу взаємних зобов’язань і обов’язків». Коли подорожі й комунікація обмежені, то «як ще мав бути організований світ, як не на підставі невеликого, безпосереднього, особистого? <…> У співпраці криються засоби існування індивіда». Наприклад, у сільській місцевості Нової Англії дружини фермерів купували одна в одної, продавали одна одній, обмінювались одна з одною, допомагали одна одній, доглядали за дітьми одна одної і радилися разом. «Жінки в Гелловеллі [нині це штат Мейн] обмінювалися доньками так само, як обмінювалися казанами й саньми», а дівчата ходили «від дому до дому, від власного – і до дому родичів, сусідів, виконуючи те, що було потрібно (пряли, прали тощо) і коли потрібно». Коли відомий фермер у провінції Нью-Гемпшир Меттью Петтен реєстрував свій час, то виявив, що він більше часу витрачав на громадські справи, ніж на працю на своїй землі. Колоністам були потрібні їхні сусіди, щоб здійснити бартер, обмінятися робочою силою, керувати общинною землею, зібрати міліцію (ополчення), надати невідкладну медичну допомогу й задовольнити інші матеріальні потреби. Однак така співпраця не перетворила сусідів колоніальної доби на класичні спільноти, схожі на цілісний організм; взаємодопомога спричинила значно прагматичніші контрактні стосунки. Приміром, матері в Гелловеллі ретельно обліковували обмін своїми доньками. Документи фермерів у долині річки Гадсон, датовані приблизно початком ХІХ століття, свідчать про обмін працею:

Джордж Голком молотив у Вільяма Даґласа в березні 1814 року й занотував собі: «Зі мною був Вм. Діксон, і за це Даґлас заборгував мені чотири дні праці, а я винен один день праці Діксону за те, що він допоміг мені сьогодні». Менш ніж за два тижні Голком «рубав дрова у Вм. Діксона за те, що той молотив зі мною у Вм. Даґласа кілька днів тому».

Співпраця ґрунтувалася на ретельному підрахунку послуг. Це не була (чи то була не лише) справа соціального обов’язку, морального обов’язку або добросусідських почуттів¹⁷.

Усередині сім’ї люди також нерідко провадили бухгалтерський облік. Гостра потреба виживання згуртовувала дружин, дітей, сервентів, учнів майстра та інших під керівництвом голови домогосподарства, тому сентименти відходили на другий план. В Ендовері, провінція Массачусеттської затоки, батько й син зазвичай підписували контракт, який передбачав, що батько подарує синові землю в обмін на визначену щорічну плату після свого відходу від справ. Джон Лавджой заповів будинок своєму наймолодшому синові на ім’я Ебенізер за умови, що той забезпечуватиме свою овдовілу матір «дванадцятьма бушелями “доброго й придатного для торгівлі зерна”, яке складатиметься з “шести бушелів кукурудзи, трьох пшениці та трьох жита”, 120 фунтами свинини, двома барелями сидру» й такого іншого¹⁸.

Як ідеології, так і умови Нового світу також перешкоджали утворенню спільнот, схожих на цілісні організми. Акцентування опертя на себе (self-reliance) було звичним явищем задовго до того, як Токвіль у 1830-х писав, що американці «ні від кого не залежать. Ці люди нікому нічого не винні і, сказати б, нічого ні від кого не чекають». Релігійна думка, головно кальвінізм на початку та євангельський протестантизм згодом, наголошувала на прямому зв’язку Бога з індивідом. Під час релігійної мобілізації впродовж XVIII століття проповідники закликали своїх слухачів шукати Бога не в англіканській церкві й не в теології, а у своїх серцях (і в нових конфесіях протестантських пасторів). Публіцисти колоніальної доби торочили про опертя на себе, вважаючи його неодмінною умовою підтримання свободи й демократії. Рабство надавало чіткі приклади, що чекає на тих, кому бракує достатку, цебто незалежності. Більшість колоністів, навіть якщо вони співпрацювали, щоб захистити свої поселення або подолати хворобу, не були членами «одного тіла» й не вважали себе такими. І в обставинах, і у свідомості людей нове американське суспільство було значно «ліберальнішим», чи добровільнішим, порівняно зі спільнотою Старого світу. І це не завадило американському суспільству стати таким ще більшою мірою¹⁹.

Пуританська аномалія

То що ж із тими пуританськими общинами? За словами одного історика, пуритани Нової Англії XVII століття здобули «монополію на висвітлення» Америки колоніальної доби, тому навіть історики, за словами одного з них, «знають про пуритан більше, ніж будь-яка людина при своєму розумі захотіла б знати». Хоча пуритани досі репрезентують колоніальну добу в уяві багатьох людей (День подяки й таке інше), а їхні нащадки сформували американську літературу (Емерсон, Готорн, Лонґфелло, Адамз, Дікінсон, Фрост та інші), проте спільноти пуритан були нетиповими навіть у межах Нової Англії²⁰.

Лідери пуритан, поза сумнівом, намагались «об’єднати» всіх індивідів у одне тіло, кажучи словами Вінтропа. У середині XVII століття, коли їхня культура досягла вершини розквіту, селяни-пуритани спільно володіли землею, належали до окремої й міцної конфесії, опиралися появі сторонніх осіб і уважно наглядали за поведінкою одне одного. Головний пуританський пастор Коттон Мезер проголошував: «Якщо сусід обраного праведника [члена конфесії] грішить, тоді й сам праведник теж грішить», а тому «робити зауваження одне одному» – це обов’язок. Тож пуритани так і чинили, енергійно пліткуючи, вивішуючи дискредитаційні й часто грубі оголошення, подаючи позови до суду. Місцеві магістрати^[36] жорстко нав’язували моральні коди. Наприклад, один магістрат 1642 року в Плімуті наказав стратити Томаса Ґронджера за скотолозтво. У містечку Віндзор, колонія Коннектикут, 20 відсотків дорослих упродовж кожного десятиліття звинувачувались у тих чи тих проступках, зазвичай у порушенні моральних норм. Магістрати також підтримували церкву тим, що примушували вірян відвідувати храм у неділю, платили пасторам грошовий податок, а також придушували інші релігійні течії такою мірою, що наказували страчувати й калічити квакерів-інакодумців. Місіс Мері Даєр дратувала чиновників у Бостоні, бо вперто поверталася з вигнання з острова Род-Айленд, щоб проповіду­вати своє релігійне інакодумство. Врешті-решт її повісили 1660 року в центральному парку Бостона «Коммон»²¹.

Чиновники посилили владу патріархів домогосподарств: приміром, вони примушували жити в шлюбі чоловіка й дружину, які ворогували, за що дружинам іноді доводилося дорого розплачуватися. Навіть у відносно ліберальному Спрінґфілді, колонія Массачусеттської затоки, місцевий суд наказав відшмагати жінку за те, що вона називала свого чоловіка дурнем. У 1640-х роках легіслатури в Новій Англії ухвалили закони, які приписували смертний вирок (ніколи, щоправда, не втілений) дорослим дітям, які повстали супроти своїх батьків. Історик Джек Ґрін так пояснив соціальні завдання пуритан після прибуття до Америки:

Пуритани сподівалися замінити той світ, у якому вони жили, на світ, який використовував підозру і взаємний нагляд, щоб встановити суворий соціальний режим і притлумити девіацію та гріх окремих індивідів; щоб здійснювати жорсткий контроль за нестримними силами ринку; щоб послабити жагу до накопичення, а також пожадливість або легковажне потурання своїм бажанням, що їх породжувала жага до накопичення; щоб знайти для кожної людини доречне покликання; щоб спонукати індивідів до старанності й обачного використання часу; щоб розчинити нестримне самоствердження в турботі про потойбічний, а не про цей світ, і щоб досягти такого рівня єдності общини, якого фактично не знали люди в мінливому світі ранньомодерної Англії.

Пуританізм у Новій Англії, писав історик Майкл Зукермен, був «тоталітаризмом істинно побожних». А втім, численні спроби притлумити гріх, що ним залякували пастори, а також часті судові позови, свідчили про значний розрив між тотальним суспільством, до якого прагнули магістрати, і повсякденною реальністю пуританських сіл²².

Ті пуританські села насправді не могли бути такими ж спільнотами, якими були європейські села, і ще менше нагадували початкові спільноти дітей Ізраїлевих – ієрархічних груп, схожих на цілісний організм, у яких народжувалися чимало поколінь людей, пов’язаних між собою. На противагу цьому пуританські села були «ідейними спільнотами» (intentional communities), сформованими завдяки контрактам між представниками самопроголошеної еліти. Крім цього, як пояснює історик Перрі Міллер, значна частина пуританської теології ґрунтувалася на ідеї ковенантів – угод між Богом і людиною, а також між людиною і суспільством. Осердям тих ковенантів була свобода вибору: «Індивід добровільно обіцяв підкорятися як цивільному, так і біблійному праву, оскільки пуритани XVII століття вірили, що справжня покора може виникнути лише з добровільної згоди й ніколи – з примусу». Намагання Вінтропа та інших пуританських лідерів з’єднати їхніх послідовників у одне тіло певною мірою суперечило притаманній пуританізму добровільності. Навіть народження в пуританському селі не гарантувало повноправного членства, бо його гарантував вибір. У перші десятиліття церкви вимагали від людей здійснити конверсію й розповісти про цей досвід, перш ніж вони зможуть приєднатися. Місцеві мешканці, які відмовилися від церкви або від яких сама церква відмовилася, були не частиною спільноти, а радше підвладними їй. Насправді пуританські магістрати хоча й стежили за більшою частиною соціального життя, проте не контролювали інші царини діяльності людей (приміром, зернові культури, що їх люди вирощували, і їхні ремесла), як це робили домодерні спільноти. Поза сумнівом, пуританські священники схвалювали прагнення до індивідуального багатства, хоча це й посилювало нерівність. Врешті-решт, пуританська модель відрізнялася від сільських спільнот тим, що вона проіснувала лише кілька поколінь²³.

Класична праця «Містечко Нової Англії» історика Кеннета Локріджа, присвячена містечку Дедем, Массачусеттс, розповідає про оптимальний випадок пуританського поселення. Особи, що підписали дедемський ковенант 1636 року, створили, за словами Локріджа, «Християнську, Утопічну, Закриту, Корпоративну Спільноту». Упродовж перших 50 років більшість із кількох сотень мешканців Дедема належала до церкви, а тому користувалася правами громадян у містечку. Їх «майже герметично ізолювали від решти світу», і лише горстка людей приїздила, щоб оселитися, або виїжджала. Мешканці оброб­ляли відносно рівні частини сільськогосподарських угідь і спільно володіли поки що необ­робленими земельними ділянками. Вони слухалися церковних лідерів і, на відміну від деяких сусідських містечок, жили «взагалі без… тривалих сварок». Однак у наступні 50 років Дедем стикнувся з нестачею землі та її поділом, посиленням нерівності, напливом чужинців, зростанням кількості віддалених хуторів і постійними конфліктами. Спільнота стала демократичнішою, але також і подрібненішою географічно, економічно, теологічно й політично²⁴.

Менш ізольовані пуританські містечка так само дедалі більше розділялися. Судові процеси й наклепи були звичним явищем, досягши апогею в звинуваченнях у чаклунстві та стратах, що стались у містечку Сейлем у 1690-х. Прикладом із XVIII століття є містечко Конкорд, провінція Массачусеттської затоки, домівка знаменитих мінітменів. Тут різні фракції постійно боролись одна з одною до Американської революції і під час неї. 1776 року 60 чоловіків із конкордської церкви зійшлися, щоб спонукати до єдності в день «посту, приниження й молитви», і пообіцяли відмовитися від усього наклепництва, «пихи, хвастощів і марнославства». Однак через рік після цього боротьба фракцій поновилася. Упродовж століття після початку існування їхніх спільнот мешканці багатьох пуританських поселень почали торгувати й узялися за комерційне фермерство, зверталися з клопотанням про розлучення, послабили стандарти для членства в церкві, визнали більше релігійне розмаїття, сперечалися щодо багатьох різних питань, дедалі частіше ухилялися від покарання з боку спільноти за свої гріхи й залишали свої містечка. Наприкінці XVIII століття в Новій Англії «общини вірян наближалися до перетворення на… центри богослужіння, які могли підтримувати певну миролюбність тільки тому, що невдоволені мали змогу вийти з них і приєднатися до іншої групи [церкви] чи сформувати її, коли б забажали». Релігійна добровільність виникала дедалі чіткіше, а разом із нею й доктрини індивідуальної віри та індивідуального спасіння душі. Справді, нащадки пуритан, як найліпше свідчить приклад Емерсона, наголошували на релігійній добровільності, особистій експресивності й опертю на себе. Витоки такого мислення сягають початкової теології пуритан і їхнього контрактуалізму, а не тих авторитарних методів, за допомогою яких вони насправді керували своїми спільнотами²⁵.

Врешті-решт, пуритани з характерною для них поведінкою були дивиною. Нова Англія була найменш комерціалізованим регіоном, із найменшою територіальною мобільністю, найбільше опиралась іммігрантам і була найгустонаселенішою серед усіх колоній: вона вельми нагадувала сільську Англію. Колоніальні органи влади в Новій Англії XVII століття, що діяли в інтересах церкви, контролювали приватне життя більше й довше, ніж деінде, і, може, навіть більше, ніж органи влади в самій Англії. Американці за межами Нової Англії мешкали у віддалених одна від одної садибах, а не в компактних селах, а це означало, що вони менше взаємодіяли зі своїми сусідами порівняно з пуританами. Також американці за межами Нової Англії частіше вирощували сільськогосподарські культури на експорт, тому були більш пов’язані із зовнішнім світом. Їхні містечка були не такими ізольованими, різноманітнішими й толерантнішими порівняно з пуританськими містечками, а ще в американських спільнотах за межами Нової Англії було більше рабів, сервентів і орендарів, через те вони вже початково були менш егалітарними, ніж спільноти в Новій Англії. Із цих причин більшість учених, мабуть, погодиться з істориком Джоном Л. Бруком, який стверджував: «Історики вже давно облишили будь-яку інтерпретацію, що вважає пуританізм основою американської нації». Спроби пуритан утворити спільноти, схожі на цілісний організм, не можуть репрезентувати Америку колоніальної доби й не можуть спростувати тезу про «лібералів від народження». А втім, хоча це й парадоксально, саме ідеологія контрактуалізму в пуритан, а не їхні практики вплинула на американську культуру й допомогла розвитку американської добровільності²⁶.

Зміни за колоніальної доби

Якщо оповідь про пуританські спільноти можна спрощено пояснити як «відступ» від суворого соціального контролю та звернення до більшої добровільності, то більшу оповідь про Америку колоніальної доби можна спрощено пояснити як майже протилежну – формування соціального контролю з невпорядкованого індивідуалізму, а згодом послаблення соціального контролю й посилення добровільності. Лише невелика кількість населених пунктів, приміром, поселення квакерів і менонітів у провінції Пеннсільванія, були так само міцно згуртовані, як перші пуританські села. Одним із таких населених пунктів було містечко Сейлем у провінції Північна Кароліна: воно належало моравським братам, і священники цієї протестантської церкви керували справами місцевих мешканців. Проте в багатьох інших місцях значна віддаленість садиб одна від одної послабила вплив спільноти на домогосподарства, завдяки нестачі жінок створити сім’ю було важко, і більшість мешканців не користувалися послугами жодної церкви. Наприклад, у Чесапікському регіоні через нестачу жінок і високий рівень смертності чимало чоловіків зосталися старими парубками, а чимало дітей – сиротами. На півдні замінником шлюбу часто слугували неформальні любовні стосунки. На узбережжі в провінціях Джорджія, Південна Кароліна й Північна Кароліна спільнота зазвичай означала плантацію з рабами й невеликою кількістю білих наглядачів. Навіть 1724 року лише приблизно третина білого дорослого населення на узбережжі в колонії Вірджинія належала до якоїсь церкви. І коли вірджинці таки створили общини вірян, то в притаманній їм добровільності сумнівів не було: «Сама релігія, як ніколи раніше, стала справою вибору. <…> жодне окреме віросповідання вже просто не “приходить разом із територією”, як це було раніше в Європі». Отже, життю групи потрібен був певний час, щоб сформуватися²⁷.

А втім, колоністи в сільській місцевості – у той час там мешкало 95 відсотків американців – потребували один одного. Внаслідок нестачі доріг чимало невеликих населених пунктів було покинуто напризволяще. (Лондон перебував за океаном, а столиці колоній здавалися такими неважливими, що деякі села навіть не спромагалися послати представників у легіслатуру.) Коли сусіди мешкали неподалік, то вони обмінювалися працею під час будівництва, жнив і у разі нагальної потреби, продавали один одному сільськогосподарську продукцію, обмінювалися кустарними виробами, винаймали один в одного тварин і синів, гуртувалися під час воєн та індіанських набігів, надавали один одному медичну допомогу й відпочивали разом. Із плином часу в багатьох регіонах сформувалися локальні спільноти. Вони будували дороги, що сполучали фермерські господарства, і там, де дороги перетиналися, виникали села й містечка. Прибувала більша кількість жінок, що створювали з чоловіками сім’ї. Виросло друге й третє покоління, пастори заснували общини вірян, а чиновники (деяких присилали з Лондона) запровадили закони й суди. Сформувалися групи, і вплив груп на індивідів посилився. Ізоляція у фронтирі й сильний індивідуалізм послабилися²⁸.

У багатьох нещодавно створених селах чи містечках колоніальної доби сусіди й містечкові керівники приходили, щоб стежити за трибом життя мешканців, їхніми діями та словами: у такий спосіб вони «нав’язували мораль і примушували до комуналізму». В ізольованих спільнотах місцева репутація людини таки мала значення. Чиновники докладали значних зусиль, щоб покарати тих мешканців, які оббрехали своїх сусідів, а надто тих, які оббрехали самих чиновників. Матеріали судових засідань з усіх колоній переповнені скаргами, поданими ображеними людьми проти тих, хто назвав їх шахраями, рогоносцями, шльондрами або відьмами. Покарання могли бути суворими. 1624 року одному вірджинцю, що гостро розкритикував губернатора, присудили зламати руки й проколоти язика. У багатьох населених пунктах місцеві чиновники вирішували, які ціни могли призначати торгівці та яку зар­платню могли отримувати робітники. Сумптуарні закони були спробою регламентувати одяг мешканців, щоб звичайні люди не виглядали як джентльмени й леді. Чиновники намагалися контролювати вживання алкогольних напоїв, секс і сімейне життя, порушували судові справи проти марнотратників і волоцюг та іноді виганяли їх, наглядали за здійсненням повноважень чоловіків у сім’ях, стежили за самотніми матерями та прилаштовували сиріт працювати учнями в місцевих домогосподарствах. На півдні легіслатури посилили контроль за рабами, поклавши край неконтрольованому змішуванню вільних і невільних людей. Виникла соціальна організація, чиновники дістали більшу владу, а свобода індивідів зменшилася²⁹.

Храмів було мало, і вони розташовувалися на значній відстані один від одного. Більшість колоністів не належала до жодної конфесії. Навіть у великих поселеннях унаслідок розмаїття релігій і байдужості до релігії чимало людей не мали зв’язків одне з одним.Наприклад, наприкінці XVII століття лише приблизно кожна сьома дитина, народжена в Чарльз-Періш, колонія Вірджинія, була хрещеною. Після 1680 року офіційні церкви, особливо англіканська у Вірджинії та конгрегаціоналістська в Новій Англії, розширилися й почали претендувати на більший вплив. З’явилися нові євангельські секти, передусім у фронтирі. Общини вірян усюди, де вони продовжували існувати, стали важливими, позаяк було обмаль інших осередків соціального життя. Кількість вірян почала зростати, і згодом, у середині XVIII століття, це переросло в окремих місцях у релігійне шаленство³⁰.

Вплив домогосподарства також посилювався. Завдяки законам і звичаям чиновники вимагали від кожної людини жити в домогосподарстві, яким керував вільний дорослий чоловік. Звісно, контроль чоловіків над своїми домогосподарствами був різним. Іноді вольова жінка могла домінувати над слабким чи питущим чоловіком або сусіди могли втрутитися, щоб зупинити насильство чоловіка над дружиною. У Новій Англії чиновники періодично наказували патріарху домогосподарства більше контролювати неслухняну дитину, слугу чи служницю. Водночас сім’ї квакерів у долині річки Делавер були нетипово егалітарними. Здебільшого чоловіки впевнено керували домогосподарствами. Вони контролювали особистість і власність своїх дружин лише з незначними поступками, а також суворо керували своїми дітьми, пасинками й пасербицями, примушуючи їх працювати вже в ранньому віці або віддаючи їх працювати у фермерських господарствах сусідів. Контроль над землею і посагом дав змогу чоловікам, що мали дітей, обмежити, якщо не визначити, вибір шлюбного партнера у їхніх синів і доньок. (Це одна з причин, чому американці колоніальної доби були схильні брати шлюб досить пізно, як на історичні мірки, – у двадцять із лишком років.) Чоловіки навіть могли керувати своїми дружинами й дітьми з могили за допомогою детального заповіту. Різні слуги – іммігранти, що працювали сервентами за контрактом, сільськогосподарські працівники, покоївки та учні чоловічої й жіночої статі, білі й чорні, дорослі й діти – мешкали під одним дахом зі своїми господарями та їли разом із ними. Слуги були частиною домогосподарства, і ними керував патріарх³¹.

Історія служниці Росіни Схаффер, хоча вона й жила наприкінці XVIII століття, демонструє тогочасну владу патріархів. Якоб Гільтцгаймер, німецький іммігрант, щоденник якого я цитував у другому розділі, став помітною особою у Філадельфії. Він зробив ці нотатки 1786 року:

22 травня. Наша покоївка Росіна була зухвалою зі своєю господинею.

8 липня. Мою покоївку Росіну Схаффер забрали до Льюїса Вайсса, есквайра [судді із суду загальногромадянських позовів], через її зухвалу поведінку стосовно моєї дружини й мене. Містер Вайсс наказав помістити її до робітного дому.

9 серпня. До Льюїса Вайсса, есквайра, привезли мою покоївку з робітного дому, і він запитав її, чи вона поводитиметься як годиться, повернувшись до свого господаря. Вона відповіла «ні», після чого він наказав повернути її до робітного дому ще на 30 днів.

24 серпня. Відвідав робітний дім разом із містером Франком, який там розмовляв із моєю покоївкою Росіною (він її земляк [мабуть, голландець]). Вона пообіцяла поводитися краще, після чого я забрав її додому, заплативши 1 фунт, 19 шилінгів і 6 пенні за її проживання й харчування впродовж 48 днів.

25 вересня. Продав мою покоївку Росіну Схаффер Оґесту Віллу за 20 фунтів, і передав йому власність на неї у присутності судді Фармера.

Сварлива Росіна після цього, мабуть, зникає зі сцени³².

Американці колоніальної доби, більшість з яких мешкала в садибах, розташованих на значній відстані одна від одної, на периферії містечок чи на плантаціях, загалом спілкувалися з відносно невеликою кількістю залежних один від одного й пов’язаних між собою сусідів. За винятком пуритан, найперші покоління американців відчували, мабуть, хаотичні прояви індивідуалізму. Врешті, сформувались і зміцніли групи – домогосподарства, общини вірян, села. Більшості людей бракувало достатку та справжнього опертя на себе: вони жили в злиднях і покладалися на тих, хто був заможнішим від них. «Чоловікам і жінкам у домодерному світі було важко уявити рівність, – писала історикиня Лорел Тетчер Улрік. – В ієрархічній структурі, яка підтримувала соціальний порядок, одна людина майже завжди була змушена підпорядковуватись іншій». Керівники в кожній групі (населеному пункті, общині вірян, домогосподарстві) зміцнювали владу один одного. Навіть за таких умов контроль за індивідом був не таким цілковитим чи інтенсивним, як контроль у класичній європейській спільноті, бо Америка тоді все ще була відносно «ліберальною». А згодом, наприкінці XVIII століття, лібералізм, що посилювався, і добровільність, що розвивалася, позбулись обмежень³³.

Більша революція

Коли частина еліти в колоніях учиняла бунт проти Британської імперії, пересічні американці дедалі частіше виходили з послуху керівників у своїх невеликих спільнотах. Джон Адамз якось непокоївся: «Нам казали, що наша боротьба всюди послабила зв’язки уряду; що діти й учні майстрів не слухаються; що школи й коледжі стали неспокійними; що індіанці зневажають їхніх захисників, а негри почали зухвало ставитися до своїх господарів». Може, це занадто грандіозна заява про Американську революцію, бо повідомлення про чванливу поведінку десятиліттями нагромаджувалися ще до битви біля Конкорда. Приміром, ось як скаржився один очевидець: «Найбідніший поденний робітник на берегах річки Делавер вважає, що має право висловити свою думку як і щодо релігійних, і щодо політичних питань, до того ж так само вільно, як і джентльмен». Деякі неджентльмени навіть просили, щоб до них зверталися «містер». Наскільки сильно американський націоналізм спонукав до суспільного невдоволення, і наскільки сильно соціальне невдоволення спонукало до націоналізму – не зрозуміло, тому історики досі про це сперечаються, однак паралелі між ними очевидні. У другій половині XVIII століття американці дедалі частіше вимагали переглянути імпліцитні контракти між людиною і групою³⁴.

Наприклад, більша кількість дружин опиралася пануванню своїх чоловіків. Кількість позовів про розлучення (хоча й була незначною, як на нинішні мірки) швидко зростала. Позаяк пуритани ставилися до шлюбу не як до таїнства, а радше як до цивільної угоди (знову контрактуалізм!), то магістрати в Новій Англії від самого початку були поблажливішими за британських суддів і давали дозвіл на тимчасове розлучення. Однак дружини подавали більше позовів про розлучення і в цих позовах часто послуговувалися політичною риторикою. Вони звинувачували чоловіків у домашній тиранії і стверджували, що жінки теж мають право шукати щастя, сподіватися на кохання. Томас Пейн, памфлетист періоду Американської революції, підтримав їхні вимоги й доводив, що люди мають право знайти свого одного чоловіка чи свою одну дружину від Бога, вступивши до шлюбу понад один раз, якщо потрібно³⁵.

Правові реформи після Американської революції надали жінкам додаткові права (приміром, більший контроль за власністю, якою вони володіли, вступаючи до шлюбу) і ліпші способи для обстоювання тих прав. Реформи також розширили перелік підстав для розлучення, серед яких з’явилися словесна образа, пияцтво та інші типи поганого поводження з боку чоловіків. А втім, переважна більшість жінок прагнула не розірвати шлюб, а збільшити свою владу в ньому. Вони зароб­ляли свої гроші тим, що колотили масло або ткали, започатковували жіночі товариства взаємодопомоги й тягли своїх чоловіків до церкви. Ідеологія революції сприяла більшій жіночій упевненості в собі, бо вихваляла республіканську дружину й матір як виховательку громадян і охоронницю моралі. Ця ідеологія поціновувала внесок жінки в державу майже так само, як і внесок її чоловіка. З’явилися перші струмки, що пізніше утворять потік феміністських думок ХІХ століття: ідея романтичного кохання, ідея шлюбу як обопільної дружби та ідея духовнішої сексуальності. Нові норми, доходить висновку історик Карл Деґлер, стверджували, що «в жінок, як і в чоловіків, є зацікавлення й життя, що окремі від зацікавлень і життя інших членів сім’ї та відрізняються від них». Закони та громадська думка почали відмовлятися від розуміння шлюбу як поглинання однієї людини другою (чи навіть як стосунків між господарем і служницею) і тлумачити його як стосунки з любові між двома різними й рівними індивідами. Поза сумнівом, до 1800 року спостерігався лише проблиск таких змін, та й то тільки у середовищі нечисленного середнього класу на східному узбережжі, проте пора цих змін настане в найближчому майбутньому³⁶.

Діти міських багатіїв пожинали більшу повагу, увагу й любов (чи домагалися їх). Звичні жести покори, як-от уклін батькам або стійка «струнко», поки батьки їдять, вийшли з моди. Молодь вимагала більшої сексуальної свободи й більшої кількості варіантів вибору шлюбного партнера. (У Філадельфії одного пастора в 1790-х ошелешило те, що парі, яка брала шлюб, здалося «дуже дивним», що він вимагає дозволу їхніх батьків.) Вважати кохання підставою для одруження, як дедалі частіше чинили молоді американці, зауважує Деґлер, «було найчистішою формою індивідуалізму, бо це підпорядковувало всі сімейні, соціальні чи групові чинники особистому вподобанню». Деякі молоді люди вимагали навіть більшого. Келвін Гітон із Норт-Гейвена, штат Коннектикут, 1788 року намагався арештувати батькове фермерське господарство через тисячу фунтів, наполягаючи, що цю суму йому заборгували як винагороду за фермерську працю, яку він виконував відтоді, як досяг свого повноліття. (Через 18 років після цього Келвін став найбагатшою людиною в Норт-Гейвені.) Студенти коледжів, яким коледж був за «батька», дедалі більше перетворювалися на хуліганів, і цей безлад досяг апогею, коли було вбито професора Вірджинського університету. Деякі підмайстри й учні покидали домогосподарства своїх господарів, щоб стати «вільними робітниками», які живуть самостійно й вимагають, щоб їм платили готівкою на підставі погодинної або відрядної оплати праці. (І нам не варто забувати про непокірну Росіну.) Раби на тютюнових і рисових плантаціях дедалі частіше працювали окремо від своїх господарів у групах, за якими спостерігали наглядачі й чорні погоничі, і, попри важке життя, раби посилювали свою солідарність і збільшували дистанцію між ними і власниками. Безліччю ось таких способів домогосподарства повільно послаблювали владу над своїми членами³⁷.

Релігійні американці, левову частку яких становили жінки, створювали нові общини вірян і розділяли старі. Кількість конфесій зросла, і вони демократизувались, особливо під час Першого великого пробудження в середині XVIII століття (і згодом знову через приблизно 50 років після цього). Хоча більшість американців досі не належала до церкви, проте чимало з них приєдналися до однієї з конфесій серед широкого розмаїття нових євангельських рухів, як-от до баптистів і методистів. Лідери вірян і мандрівні проповідники, що належали до євангелістів, заперечували такі мейнстримові деномінації, як англіканська церква, конгрегаціоналістська церква й голландська реформатська церква. Нові секти зверталися до віри простих людей у душу й до дедалі сильніших демократичних почуттів у такі способи, якими не послуговувалися пастори офіційних церков. Один такий пастор розповів із неабиякою відразою про те, що він побачив під час баптистської служби в каролінській глибинці в 1760-х: «Дивацтва – один стоїть на колінах у молитовній позі – інші співають – дехто виє – ці голосно промовляють – ті волають – інші танцюють, стрибають, сміються й радіють. Ось двоє чи троє жінок упали горілиць, дриґають ногами, демонструють свою наготу всім очевидцям». Пастори нових конфесій повчали, що індивіди мають покладатися на «“самоаналіз” і свої особисті судження незалежно від того, що “ваші сусіди бурчать на вас і дорікають вам”». Ці пастори відкинули право офіційних церков тлумачити Бога й лестили своїм парафіянам, кажучи, що в простих людей більший зв’язок із Богом, ніж в еліти. Євангелісти проповідували спасіння для всіх, а не для жменьки обраних, але передусім вони твердили про «первинність індивідуальної совісті». Струмки політичного інакодумства й релігійного злилися. До початку Американської революції словники «республіканської та євангельської традиції… стали майже взаємозамінними»³⁸.

Ганна Гітон, дружина фермера з Норт-Гейвена, колонія Коннектикут, і мати Келвіна, про якого я згадував вище, потрапила під вплив євангелістів. Вона ніколи не була аж надто релігійною, однак 1741 року, у двадцятирічному віці, почула проповідь відомого ревайваліста Джорджа Вайтфілда. Ганна прагнула глибшої релігійної віри, однак її фрустрація лише зростала, аж доки однієї миті вона почула голос і узріла видіння, після чого віднайшла «нову душу й нове тіло». Упродовж багатьох років вона занотовувала в щоденник свідчення про свою боротьбу з нападами диявола на її релігійну віру, але також про свої враження від Божого напучування. Попри свої обов’язки дружини й матері, Ганна занурилася в домашнє богослужіння, тлумачення сновидінь і читання релігійних книжок. Вона відмовилася відвідувати обов’язкові служби в офіційній конгрегаціоналістській церкві в Норт-Гейвені, оскільки вважала, що пастор там має помилкову думку, а 1758 року її оштрафували за те, що вона не дотримувалася неділі. Ганна продовжувала опиратися конформізму й 1778 року приєдналася до євангельської церкви. Її завзяття відштовхувало не надто релігійного чоловіка, і багато знайомих із нею людей відсторонилися від неї, проте вона все ж присвятила своє життя пошуку особистої релігійної віри та її вираженню. Схожим чином місіс Люсі Мек Сміт зі штату Нью-Гемпшир вирішила так само, як інші, що дотримуватиметься свого тлумачення Біблії, а не церковного. Вона переконала пастора охрестити її як, по суті, християнку, що належить до своєї особистої деномінації. Її син Джозеф пізніше заснував секту мормонів. Вплив офіційних церков – навіть у Новій Англії – вочевидь слабнув³⁹.

Провідні пастори зреагували на це тим, що пом’якшили свій кальвінізм. Вони притлумили ідею про те, що лише нечисленні обрані можуть здобути вічне спасіння, і натомість визнали, що й найниціші індивіди (навіть злочинці, засуджені до страти) можуть переконати Бога врятувати їхні безсмертні душі. Американці створювали більше різноманітних конфесій, сект і релігійних груп як «добровільних товариств для власної ідентифікації і спасіння душі». Нові общини вірян формували індивідів з однаковими поглядами, задовольняли їхні особисті потреби й захоплення, слугували спасінню душі. Пізніше ми побачимо, як усе це прискорилося впродовж кількох наступних поколінь⁴⁰.

Контроль локальних спільнот також послабився: мабуть, найсильніше на території біля Массачусеттської затоки, де цю тенденцію тлумачили як утрату Божої благодаті. Однією з ознак цього послаблення було зростання злочинності й сексуальної розбещеності впродовж XVIII століття. Напередодні Американської революції третина наречених у деяких містечках Нової Англії вже були вагітними. Чимало мешканців Нової Англії вдавалися до практики «зв’язування» (bundling), яка давала змогу двом закоханим спати в одному ліжку, хоча між ними й містилася перегородка. На півдні й у західному фронтирі, де локальні спільноти були плинними і слабко організованими від самого початку, зміни відбувалися не так інтенсивно. І хоча наприкінці XVII – на початку XVIII століття соціальні групи зміцніли й закрилися, проте наприкінці XVIII століття вони ослабли й відкрилися. До участі в місцевій політиці долучалося дедалі більше пересічних людей, відбувалося більше галасливих виборів і натовп частіше нападав на чиновників⁴¹.

Демографічні й економічні зміни допомогли послабити владу домогосподарства, церкви й спільноти над індивідами. Унаслідок того що кількість населення збільшувалася, землі ставало менше, молодші сини виїжджали, одні – на захід у пошуках нової землі, інші – в міста, що розросталися. Частка тих, у кого не було власності, також збільшувалася. Водночас пишномовна риторика рівності й свободи надала білим чоловікам усюди мову, за допомогою якої вони могли проголосити свою незалежність від патріархів, пасторів, джентрі й магістратів. А тоді Американська революція зруйнувала греблю. «Тисячами різних способів, – писав історик Ґордон Вуд, – зв’язки, що з’єднували людей упродовж століть, деформувались і розірвались, і безпрецедентна кількість людей звільнилася. Революція зруйнувала традиційні структури панування, і пересічні люди дедалі більше розуміли, що їм уже не треба визнавати давніх відмінностей». Навіть сам генерал Вашинґтон стикнувся з таким запереченням давніх відмінностей. Як член вірджинських джентрі, він вважав, що «дух вирівнювання», притаманний уродженцям півночі й фермерам із віддалених районів у його армії, загрожує безладом, однак усі спроби нав’язати солдатам ієрархію лише породили розмови про бунт. Хоча Америка колоніальної доби вже була, як на мірки Старого світу, суспільством, де панувала добровільність, та до кінця XVIII століття вона ще більше стала такою. І то була ще не межа⁴².

У пошуках незалежності й близькості: ХІХ століття

Завдяки зростанню кількості населення, урбанізації, швидшим подорожам, невпинним переїздам, новим типам роботи й накопиченню багатства більше американців у ХІХ столітті могли приєднатися до більшої кількості соціальних груп і здобути більшу незалежність усере­дині кожної з цих груп. Ці зміни поширили й посилили добровільність. Виникли два відносно нових типи груп: колеги й асоціації⁴³.

Поява рівноваги в сім’ї

«Небагато тем так сильно захоплювали істориків колоніальної Америки, – писав один учений 2006 року, – як постреволюційна кончина патріархального панування. <…> чимало досліджень продемонстрували, як пом’якшилися жорстко структуровані соціальні зв’язки в Америці колоніальної доби. <…> Наслідком цього занепаду офіційного патерналізму стало повсюдне буржуазне прийняття любові й доброзичливості». Фахівці, торгівці, мануфактурники й навіть деякі заможні фермери мовчки змінили свою думку про сімейне життя. Для прогресивних американців сім’я вже була не справою стосунків чоловіка, що керує, і жінки, що підкоряється, а любовним партнерством. У цьому партнерстві він зароб­ляв гроші, вона піклувалася про затишок домівки, а діти зосереджувалися на вивченні того, як стати дорослими, що зможуть відтворити цей світ. Один автор порад для сім’ї так писав 1833 року: «У той час як… батько занурений у неспокійні справи активного життя, мати за допомогою майже непохитного впливу формує майбутні особистості». Нове нуклеарне домогосподарство чоловіків із достатком складалося з меншої кількості людей: часто це були лише батьки й діти, іноді – овдовіла бабуся, тітка, яка зосталася старою дівкою, або служниця, проте в цьому домогосподарстві вже не було сільськогосподарських працівників, сервентів, учнів, квартирантів, сусідських дітей, яких найняли працювати, чи осиротілих родичів. Також нова сім’я мала меншу кількість дітей, проте їхня «якість» була вищою. Упродовж ХІХ століття чимало сімей із середнього класу поступово засвоїли цю модель, що її вчені по-різному іменують буржуазною, домашньою, моделлю окремих сфер, моделлю годувальника чи вікторіанською моделлю. Більшість фермерів, робітників, іммігрантів і нащадків рабів (цебто більшість американців) почали емулювати цю модель лише через декілька поколінь. (Зазвичай більшість із них чи то були утриманцями у великих домогосподарствах, чи то були занадто бідними, тому могли очолити лише невелике домогосподарство.) Та все ж розуміння появи середнього класу й нуклеарної сім’ї в ХІХ столітті вкрай важливе, адже допомагає збагнути, де формувалися культура й характер американців⁴⁴.

1870 року один автор у газеті New York Times так пояснив нову модель сім’ї в колонці, що мала заголовок «Домашня сфера»:

У певних аспектах жінка перевершує чоловіка. <…> вона прекрасніша, ніжніша, спостережливіша у сприйнятті, тонше відчуває, скрупульозніша майже в усьому. <…> Нині чоловік здебільшого отримує від світу – й отримує як годиться – левову частку негативних наслідків, ляпасів і синців. <…> Справедливі стосунки двох статей такі, що коли головне завдання чоловіка на день виконано, тоді настає час найважливішого обов’язку жінки. Це справа жінки – створити щасливий і радісний дім. Хоча сучасні реформатори докладають неабияких зусиль, щоб навчити її ухилятися від цього, та це її головний обов’язок.

Навіть жінки, що начебто ставили під сумнів отой «її головний обов’язок», схвалювали цей ідеал. Рода Е. Вайт, донька ірландських іммігрантів, стала дружиною судді Верховного суду міста Нью-Йорк, впливовою активісткою і, врешті, близькою приятелькою Мері Тодд Лінкольн. 1860 року Рода написала листа щойно обраному президентові Лінкольну, в якому згадала про свій політичний досвід, проте стверджувала: «Я мушу заборонити вам уявляти мене великою чоловікоподібною жінкою-політиком, яка належить до класу (ненавиджу його) “права жінки”». Далі в листі Рода характеризує себе як тендітну матір восьми дітей, яка «не викликає благоговіння», і детально розповідає, як вона особисто навчала своїх дітей, «водночас виконуючи щоденні домашні обов’язки». Вона вочевидь активно протестує⁴⁵.

Реакція іммігрантів на нову модель сім’ї свідчить про її новизну. Побожних фермерів із Північної Європи, що переїхали на верхній середній захід США, шокувало, як стверджує історик Джон Джерд, сімейне життя янкі. Патріархи в сім’ях цих іммігрантів вимагали від усіх жертвувати собою задля побудови сімейного маєтку й передачі його у спадок. Вони вважали, що їхні сусіди, народжені у США, дозволяють своїм дружинам «сидіти вдома» весь день замість того, щоб працювати, розпещують своїх дітей, посилаючи їх до школи, а потім дозволяючи їм поїхати геть, і, врешті-решт, відмовляються від сімейного фермерського господарства, щоб на схилі віку оселитися в місті⁴⁶.

Складно знайти одне пояснення появи буржуазної сім’ї, зважаючи на тісний взаємозв’язок економічних, соціальних та ідеологічних змін тієї доби, та й у цьому немає потреби. Звісно, занепад фермерства змінив роль багатьох чоловіків: вони з голови невеликого сімейного бізнесу перетворилися на пасажира, що їздить на роботу й привозить додому чек для отримання зарплатні. (1820 року 72 відсотки американських робітників працювали в сільському господарстві, а 1900 року – лише 37.) Зростання доходу до кінця XIX століття звільнило багатьох дружин від ткання, продажу сколоченого вдома масла, приготування їжі для квартирантів та інших схожих хатніх робіт. Як я вже зазначав вище, подружжя дедалі частіше мали меншу кількість дітей, родичів і неродичів, що сприяло появі не таких великих, але, мабуть, дружніших домогосподарств. Книжки з порадами, романи і проповіді пасторів погоджувалися з думкою, що американцям – точніше, чоловікам – треба більше часу перебувати вдома, долучаючись до любові, виховання дітей і релігійної практики. Архітектори створювали проєкти будинків, що мали бути місцем поклоніння християнським цінностям і слугувати для сім’ї цитаделлю. Приміром, вони радили, щоб діти мали свої кімнати, і це відволікло б їх від вулиць. Буржуазна сім’я не належала до «світу», зосередженого на матеріальному: вона існувала, якщо підсумувати думки двох дослідників історії сім’ї, «задля емоційного благополуччя й розвитку кожного [члена]»⁴⁷.

Цей новий неписаний закон сімейного життя вимагав нових типів чоловіків. Досі більшістю американських домогосподарств керували суворі, часом навіть жорстокі чоловіки. Джордж К. Даффілд пригадує: «“мир, що перевершує розуміння”^[37] жив у нашій матері. Батько, що був менш сповнений благодаті, з незмінною точністю нав’язував правила доброчесності в сім’ї та людям за межами дому. <…> І в хатині мого батька керували так само, як і в хатині будь-якого іншого колоніста». Проте в новій, щойно виниклій сім’ї батько мусив бути не лише розсудливим і відповідальним годувальником, вершителем суворого правосуддя, а й чоловіком, що любить свою дружину, і татом, що обожнює своїх дітей. Чарльз Камінґз був саме таким чоловіком. Цей бізнесмен перевіз свою сім’ю до передмістя Бостона 1877 року. Згодом він уніс чимало детальних нотаток до щоденника дружини про розвиток своїх дітей і керування домогосподарством. Хоча Камінґз і випередив більшість чоловіків, він став провісником моделі чоловіка із середнього класу, яка поширилася на початку ХХ століття, згідно з якою чоловік цікавиться домашніми обов’язками й виконує їх разом із дружиною, хоча й під її наглядом, бо вона й надалі володарює в домівці⁴⁸.

Вікторіанська сім’я, попри всю жорстку критику, що її вона зазнала згодом, надала жінкам певної влади. Не маючи роботи за межами сім’ї і часто звільнившись від хатньої рутинної праці завдяки служниці, мати із середнього класу завідувала домівкою, керувала соціальним життям сім’ї, перебрала на себе колись суто батьків обов’язок морального повчання й презентувала сім’ю світові. (Якщо сім’я потерпала від економічних труднощів, тоді вона зазвичай допомагала такими способами, які зберігали її «природну» роль: приміром, готувала їжу для квартирантів, а не йшла на роботу.) Припустити, що ці жінки почувалися пригнобленими, означає передати наші почуття назад у минуле. Порівняно зі статусом бабусь цих жінок чи їхніх прабабусь, які нагадували рабинь, статус королеви домівки був великим удосконаленням. Також дружини з буржуазних сімей дедалі частіше могли виходити з дому й обстоювати свої цінності на суспільній арені за допомогою жіночих клубів і рухів. Досвідчені гості з Європи – не лише норвезькі фермери, що нарікали на своїх сусідів янкі, – згадували високий статус американських дружин⁴⁹.

Ми бачимо дедалі більший вплив жінок у питаннях сексу й розлучення. Вікторіанська модель тлумачила жінок як занадто морально досконалих, щоб думати про секс, а мати сексуальні бажання вони не могли й поготів (ця модель цілком змінила притаманний XVIII століттю образ жінок як хтивих). Поза сумнівом, таке стримування обмежувало жінок. А втім, воно також дало їм змогу контролювати сексуальні потреби чоловіків. Завдяки цьому, а також завдяки грубим, але задовільним методам контрацепції дружини дедалі більше скорочували кількість вагітностей і у такий спосіб захищали своє здоров’я та заощаджували час⁵⁰.

Усе ще невелика, але дедалі більша кількість дружин скористалася з переваг ліберальнішого законодавства про розірвання шлюбу. На початку ХІХ століття отримати законне розірвання шлюбу було складно: воно зазвичай вимагало схвалення з боку легіслатури штату або судді суду високої інстанції. Жінки звертались із запитом про законне розірвання шлюбу тоді, коли просто піти від чоловіка було недостатньо: приміром, коли вони хотіли зберегти майно, яке мали на час вступу до шлюбу. У 1840-х роках юридична фірма Абрагама Лінкольна опрацьовувала лише приблизно пів дюжини розлучень на рік. Зазвичай то були розлучення для жінок, які звинувачували своїх чоловіків, що тривалий час не поверталися додому, у невиконанні обов’язків, жорстокості, подружній зраді або пияцтві. А потім органи влади в різних штатах зробили розірвання шлюбу легшим і дешевшим. Вони розширили перелік скарг, із якими жінки могли звертатися, додавши до нього, зрештою, психічні страждання і психічну жорстокість. Після цього відбувся стрімкий злет коефіцієнта розлучуваності у США, який став одним із найвищих у світі й набув статусу «соціальної проблеми». Консерватори засуджували розлучення як непокору Богові, загрозу суспільству і прояв крайнього індивідуалізму. (Посилюючи обурення, судді дедалі частіше давали жінкам право опіки над дітьми, яке початково належало винятково батькові.) Адвокати жінок здебільшого характеризували розлучення не як причину соціального безладу, а як рішення для шлюбів без любові. Наприкінці ХІХ століття чоловіки все ще законно керували своїми дружинами та їхнім майном, однак вони потерпали від значного руйнування їхньої влади. Легше розірвання шлюбу та інші зміни в законодавстві разом із дедалі активнішими феміністськими рухами спонукали Сьюзен Б. Ентоні та Айду Г. Гарпер проголосити 1900 року «цілковиту революцію в законах упродовж останнього пів століття» щодо прав заміжніх жінок⁵¹.

Одним із таких прав, що їх вимагали дружини – представниці середнього класу, було кохання. Жінки, які подавали на розлучення до суду, дедалі частіше звинувачували своїх чоловіків у тому, що вони холодні й неуважні (а не просто жорстокі), засвідчуючи цим самим нові очікування щодо шлюбу. Дружини плекали вищі очікування почасти тому, що їхні матеріальні потреби задовольнялися дедалі ліпше. Розпалити їхні сподівання могла притаманна ХІХ століттю хвиля романтизму й сентиментальності, перебільшених у емоційних романах про галантне кохання. (Про загальне обговорення притаманної вікторіанській добі сентиментальності див. шостий розділ.) Один священник іще 1809 року нарікав на літературні романи, які наголошують на «всемогутності кохання над іншими обов’язками». Весілля представників середнього класу зі скромних церемоній, що відбувалися вдома, розрослися до масштабних церковних ритуалів із нареченою в білій сукні, гостями й медовим місяцем – кульмінацією романтичного кохання. Певна річ, у нас немає статистичних даних, однак найімовірніше більша кількість шлюбних партнерів частіше виражала своє кохання одне одному. Ті фермери-янкі із середнього заходу, яких іммігранти з Європи зневажали за те, що вони потурають своїм дружинам, своєю чергою критикували тих іммігрантів за те, що в них шлюб без любові⁵².

Звісно, у ХІХ столітті більшість дружин іще не опинилися на п’єдесталі. Більшість сільських жінок, жінок із робітничого класу, іммігранток і чорних жінок (цебто справді більшість жінок) навіть не керували якоюсь окремою сферою. Вони й надалі працювали на полях і фабриках, служницями, надомницями у своїй оселі. 1874 року сільська жінка так писала про себе у вірші: «Моє важке життя, неблагословенне, / “З рання до смеркання, – мовила я роздратовано, – / Це лише невпинна й невдячна каторжна праця”». Об’єднанням бідних жінок часто бракувало стабільності, що її забезпечували законний дозвіл і таїнство. Навіть деякі жінки із середнього класу працювали за гроші поза домівкою, приміром, навчали в школі, і чимало жінок досі виконували рутинну хатню роботу разом із родичами, слугами й сусідами. А втім, нова вікторіанська модель невеликої домашньої сфери жінки породила ідеал, якого прагнула більшість жінок, навіть якщо вони все ще не мали змоги втілити його. Історикиня Сьюзен Ґленн описує почуття жінок, які іммігрували з єврейських сіл у Східній Європі до міста Нью-Йорк приблизно наприкінці ХІХ століття. Ці жінки походили з культурного середовища, у якому зразкова дружина утримувала сім’ю, тоді як зразковий чоловік присвячував себе вивченню релігії. Однак молоді новоприбульці натомість почали орієнтуватися на американський ідеал годувальника: чоловік має працювати в зовнішньому світі, а дружина – піклуватися про дім. Лише доньки чи онуки багатьох жінок досягли цього ідеалу⁵³.

Діти представників середнього класу цієї доби стикнулися з певним парадоксом: вони набували тісніших зв’язків із сім’єю і водночас ставали привілейованішими в сім’ї. У минулому батьки посилали працювати навіть малих дітей або зазвичай використовували їх удома як чорноробів. Батьки ставилися до дітей як до мініатюрних дорослих, за якими треба наглядати, а не як до ластів’ят, про яких треба піклуватися. Історикиня Джойс Епплбі розповідає, як молоді хлопці на початку ХІХ століття часто мусили бунтувати супроти своїх батьків, щоб піти до школи або ще якось просунутися в зовнішньому світі. Але для дітей із дедалі більшого середнього класу обставини змінилися: у кожній сім’ї було менше дітей; нові ідеології тлумачили дітей як аморфну глину, що її краще формувати любов’ю, а не як грішних створінь, що їх потрібно упокорювати дисципліною; сім’ї дедалі частіше мешкали в суто житлових мікрорайонах; а завдяки новим типам роботи освіта набула особливого значення. Унаслідок цих новацій кожна дитина почала відчувати більше уваги, їй частіше потурали, і вона мала більше вільного часу. На думку багатьох іноземців, дітей розпестили. Один гість із Франції прокоментував це так: «Якщо діти дратували мене, то батьки доводили до сказу. Їхнє ставлення можна описати лише як капітуляцію». Одна жінка з Нової Англії, пригадуючи своє дитинство за роки перед Громадянською війною, писала: «Нас пильнували й оберігали вдень і вночі, тішили всім, що [мати] могли якось дістати для нас: за нами плакали, за нас молилися, проте нами ніколи не командували». На противагу цьому діти з робітничого класу й далі продовжували працювати на свої сім’ї: рідше як сільськогосподарські працівники, а частіше як робітники на фабриках і заводах, вуличні продавці або тимчасові працівники. Їхнє дитинство, за словами історика Стівена Мінца, було «корисним дитинством», а не «захищеним дитинством» дітей із середнього класу⁵⁴.

Водночас батьки з буржуазних кіл силкувалися навчити своїх синів покладатися на себе, позаяк хлопці мусили врешті піти власним шляхом, дістаючи від світу «ляпаси й синці». Матері в цій справі віднаходили допомогу в книжках із порадами, кількість яких зростала. Один есеїст 1816 року підказував батькам, як упоратися з «вибриками й помилками» їхніх дітей: за допомогою морального повчання; за допомогою прикладу… за допомогою беззаперечного й переконливого звернення до розуму та люб­лячого звернення до серця; і трохи за допомогою тілесного покарання, хоча, звісно, не лише за допомогою його. <…> Найважливіша мета домашнього керування полягає ось у чому: виховати дітей так, щоб вони належним чином керували собою, коли стануть дорослими чоловіками й жінками.

Мішель Шевальє, гість із Франції, писав: «Щойно янкі виростають (а дух янкі нині панує у Сполучених Штатах), то залишають своїх батьків і ніколи до них не повертаються, учиняючи так само природно й майже без емоцій, як і молоді птахи, що назавжди покидають свої рідні гнізда». Дівчатам із середнього класу також судилося виїжджати назавжди, іноді завдяки нетривалій пристойній роботі, однак відносно швидко вони переселялися до власних домівок. Їх виховували, прищеплюючи їм домашні чесноти: сентиментальність, турботливість і дисципліну⁵⁵.

Цим дітям, щоб нарешті досягти достатку успішного дорослого, потрібно було, хоч це й парадоксально, залишатися вдома довше, вони потребували більшого нагляду з боку батьків і менше витівок – їм потрібне було «захищене дитинство». Упродовж першої половини ХІХ століття рівень дошлюбної вагітності, що слугує спрощеним показником самостійності молодих людей, істотно знизився. Одне тлумачення цього стверджує, що прямий контроль із боку батьків зростав, коли більше підлітків і молодих дорослих довше залишалися вдома, особливо, щоб відвідувати школу. Друге тлумачення цього наполягає, що батьки насправді менше наглядали за своїми дітьми, однак ті молоді люди навчалися «належним чином керувати собою». Водночас разом із посиленням імміграції до міст, що розросталися, недисципліновані діти з робітничого класу, мабуть, створювали дедалі більше явних проблем. Деякі американські філантропи відповіли на це ініціативами з «порятунку дітей», до яких належали, приміром, недільні школи, притулки для сиріт, Християнські асоціації молодих чоловіків (YMCAs), благодійні центри й обов’язкова освіта. У такий спосіб філантропи прагнули й цих дітей навчити керувати собою⁵⁶.

Попри зростання влади у дружин і дітей із середнього класу, потреби сім’ї, як їх визначав голова домогосподарства, досі були важливішими за зацікавлення дружин і дітей. Наприклад, обидві статі очікували від жінок, що вони поступляться своїми особистими прагненнями задля турботи про інших. Сара Ґіллеспі була розумною молодою жінкою зі штату Айова, яка в 1880-х неодноразово призупиняла свою кар’єру шкільної вчительки, щоб повернутися додому й доглядати за матір’ю, яка часто хворіла. Поза сумнівом, це була звична для тієї доби історія, і Сара Ґіллеспі пожертвувала значною частиною свого життя задля виконання сімейного обов’язку. До того ж жінки, хоча й опинялися на дедалі вищому п’єдесталі та здобували більший вплив, ніж раніше, однак виявили, що очікування щодо їхнього виконання роботи також зросли. Їхні чоловіки, сім’я та спільнота (та й вони самі) сподівалися, що жінки перетворять дім на «прихисток у безжальному світі» та з любов’ю виліплять із дітей пречудових дорослих. Отже, нова вікторіанська модель сім’ї вимагала від усіх її членів інтенсивної емоційної відданості⁵⁷.

Від чоловіків же все це вимагало надзвичайних поступок. Загальне послаблення контролю чоловіків за дружинами й дітьми, а також звільнення рабів і відмова від хатніх слуг також свідчили, як писала історикиня Керол Шаммас, про «руйнування влади голови домогосподарства». Нове законодавство послабило владу чоловіків над дружинами та їхнім майном. А коли фермерство заступила наймана праця, то менша кількість чоловіків могла використати обіцянку успадкування землі як повідець для своїх синів. Кампанії з проведення реформ ще більше підважували владу чоловіків. Активісти намагалися зачинити салуни, кубла азартних ігор і борделі, а також стримати сексуальні потреби чоловіків щодо їхніх дружин: по суті, активісти намагалися цивілізувати чоловіків. Чимало штатів ухвалили закони, що наказували власникам салунів зважати на вимогу будь-якої дружини припинити подавати її чоловікові алкогольні напої. І чоловіки теж стикнулися зі зростанням очікувань щодо себе. Тепер вони заборгували своїм дружинам і дітям увагу й любов так само, як і матеріальне забезпечення. Знадобилися роки, щоб поведінка чоловіків помітно змінилася, проте в 1870-х роках реформатори вже хвалили чоловіків, які поверталися додому після роботи, щоб побути разом зі своєю дружиною й дітьми. Цей примус до одомашнення роздратував багатьох чоловіків і спричинив у них негативну реакцію, зокрема спалах насильства стосовно дружин. А втім, наприкінці ХІХ століття американські чоловіки (головно вихідці із середнього класу, але й дедалі частіше з робітничого класу) мали значно меншу владу в домогосподарстві порівняно з їхніми дідусями. «Контракт» чоловіків із сім’єю, на відміну від «контракту» жінок і дітей, погіршився. У меншій кількості домівок грубий батько керував, кажучи словами Джорджа Даффілда, з «незмінною точністю»⁵⁸.

Відкриті спільноти

Пароплави, канали, вдосконалені дороги, ліпше сконструйовані криті вози і згодом залізниця були складовими революції транспорту, яка в першій половині ХІХ століття відкрила доступ до більшості спільнот в Америці. Завдяки швидшим і дешевшим подорожам спілкуватись і влаштовувати особисті зустрічі стало значно легше, а це, серед іншого, розширило можливості для шлюбу. Спираючись на місцеві офіційні записи про реєстрацію шлюбу, що здійснювалися століттями, історик Денієл Скотт Сміт на підставі документів довів, що мешканці Гінема, штат Массачусеттс, невеликого містечка за 24 кілометри на південь від Бостона, із плином часу частіше знаходили своїх шлюбних партнерів за межами цього містечка. У XVIII столітті у приблизно 35 відсотків пар, що одружувалися, наречена або наречений були не з Гінема, а 1950 року – у приблизно 75 відсотків пар, і більша частина цієї зміни відбулась у ХІХ столітті. Унаслідок революції в транспорті й у сфері комунікації більше американських спільнот налагодили тісніший зв’язок із зовнішнім світом. У другому розділі книжки ця оповідь викладалася з огляду на те, як розширення ринку вплинуло на економічну безпеку. Тут мене цікавить, які наслідки це розширення мало для згуртованості локальних спільнот⁵⁹.

Упродовж багатьох поколінь більшість американських фермерів, принаймні час від часу, виходили на колоніальний ринок і ринок по той бік Атлантичного океану, проте на початку ХІХ століття набагато більше фермерів виростили більше експортних сільськогосподарських культур для ще віддаленіших покупців. Крім цього, дружини фермерів долучалися до такої роботи, як ткацтво і плетіння капелюхів із пальмового листя, а їхні доньки до заміжжя обслуговували обладнання на заводах і фабриках, і всі купували більше товарів, доставлених із багатьох нових джерел. Ці новації знову привертають нашу увагу до питання «ліберали від народження», що його ми раніше обговорювали в цьому розділі: сповідували американці добровільність від самого початку чи почали це робити лише згодом? Чимало істориків особливо вказують на період до початку Громадянської війни як на ту добу, коли американці змінилися фундаментально, і змінились у двох аспектах. По-перше, твердять історики, змінилася психологія американців: вони стали раціональними, схильними до розрахунку, корисливими мисливцями за прибутком (звернусь до цього припущення в шостому розділі). По-друге, доводять історики, американці змінилися в соціальному аспекті, бо гонитва за прибутком прийшла на зміну локальній співдружності й підірвала «моральну економіку». (Моральна економіка пов’язана з культурою, де цінності спільноти важливіші за матеріальні прагнення окремих індивідів.) Чимало американців у епоху до Громадянської війни, особливо ті, кому здавалося, що нові тенденції їм нашкодили, характеризували зміни навколо буквально такими виразами, як колапс моралі⁶⁰.

У містечку Сейлем, штат Північна Кароліна, торгівці й ремісники в 1830-х і 1840-х роках стикнулися зі зростанням конкуренції з-поза межа­ми спільноти, однак також у них з’явилося більше можливостей. Як страх, так і амбіції спонукали їх заперечити обмеження, які накладала церква на те, що вони мали змогу створювати, продавати та кого вони могли наймати на роботу (зокрема й церковну заборону використовувати рабів). Урешті-решт церковні лідери поступилися, послабили обмеження й 1856 року нарешті припинили впливати на бізнес. Генрі Лайнбак, місцевий чоботар, церковний старійшина й один із тих, хто програв у ційборотьбі, так висловився під час дискусій у 1830-х: «Це лихі часи. Здається, що між нами вже майже немає любові. <…> Час скрутний, і чимало людей не чинять того, чого вони хотіли б, щоб інші чинили їм». Своєю чергою один із переможців у цьому перетворенні промовляв іншою мовою, емерсонівською: «Я покладався на самого себе, я розраховував на себе, я сам про себе дбав». Це була мова дедалі впливовішої ідеології невтручання в економіку й бізнес⁶¹.

Чимало ремісників виявили, що віддалені конкуренти перевершують їх у продуктивності та продають вироби за нижчими цінами. Мешканка Сейлема в 1830-х роках зазначила, що вона воліє замовляти черевики для себе з Філадельфії, бо вони «носяться й сидять на нозі ліпше за будь-які черевики, що колись були в мене». Може, вона була однією з тих, кого мав на увазі чоботар Генрі Лайнбак, коли казав про сусідів, у яких «майже немає любові». Торгівці мусили конкурувати з комівояжерами й нетутешніми закупниками зерна, тому вони укладали складні фінансові угоди з кредиторами з інших міст. Фермери також стикнулися з новими викликами й можливостями. Хлібороби зі сходу країни виявили, що зерно із середнього заходу продається дешевше й тепер прибуває кораб­лями, що пливуть каналами. Інші фермери знайшли для своїх сільськогосподарських культур нові ринки в Європі, передусім для бавовни, яку вирощували й збирали раби. Зростання економіки та її реструктуризація, зокрема усунення багатьох законодавчих обмежень для бізнесменів, породили нових переможців і нових переможених. Як я розповідав у другому розділі, чимало фермерів із північних штатів продавали свою землю успішнішим сусідам, і тому сини багатьох фермерів мусили або їхати на захід у пошуках нової землі, або ставати найманими працівниками. У містах сільські хлопці разом з іммігрантами формували дедалі більший робітничий клас, що каторжно працював на пристанях і товарних складах. На півдні країни фермери з невеликими земельними ділянками й фермери, що орендували землю, ще більше відстали від джентрі, які володіли плантаціями. На самих плантаціях унаслідок масового виробництва бавовни умови рабів погіршилися. Поширювалася нерівність, і це поширення може пояснити спад у фізичному стані американців тієї епохи⁶².

Економіка часто цього вимагала, і нові типи транспорту тепер заохочували більшу кількість американців частіше подорожувати на далекі відстані. Мільйони людей вирушили на захід, мільйони – на схід. Завдяки переселенцям із сільської місцевості й іммігрантам із Європи населення американських міст зросло всемеро між 1830-м і 1860 роком, сягнувши позначки у понад 3,5 мільйона людей – це 12 відсотків усього населення країни. ХІХ століття вирізнялося житловою мобільністю. 1861 року Абрагам Лінкольн попрощався з мешканцями міста Спрінґфілд, штат Ілліной, коли залишав його, щоб обійняти пост президента у Вашинґтоні. Він так звернувся до них: «Мої друзі… чиїй доброті… я завдячую всім». Однак більшість мешканців Спрінґфілда лише нещодавно прибули сюди, а тих, хто мешкав тут понад чверть століття, тож міг виявити бодай якісь добрі почуття до молодого Лінкольна, було обмаль. І в інших населених пунктах по всій країні спостерігався такий само високий рівень плинності мешканців, що прибували і вибували. Англійка, яка відвідувала місто Нью-Йорк, так писала 1842 року про 1 травня – день, коли традиційно завершувався термін усіх договорів про оренду: «Із рання до смеркання можна побачити вози, що їдуть із дивовижною швидкістю, навантажені різноманітними меб­лями, снують містом сюди-туди, наче його мешканці тікають від епідемії». Іноземні очевидці до цієї епохи й після неї характеризували американців як таких людей, що постійно переїжджають («майже кочові» – за словами англійця Джеймза Брайса), однак житлова мобільність, мабуть, досягла свого апогею в середині ХІХ століття⁶³.

Міграція принесла до американських містечок і сіл розмаїття та проблеми. Зазвичай еліта, до якої належали торгівці, адвокати, лікарі, фабриканти, фінансисти, а в сільській місцевості – фермери з великою ділянкою землі, формувала керівну верхівку в американських спільнотах. Такі чоловіки, як Лінкольн у Спрінґфілді, обіймали як формальні, так і неформальні керівні посади, а також репрезентували містечко зовнішньому світу. Їхнє відносно осіле життя, як і їхні величні маєтки, чимало з яких існують і дотепер, значною мірою визначають наші уявлення про ХІХ століття. Проте ті уявлення приховують від нас життя більшості американців у сільській місцевості й невеликих містах, які часто мігрували (їхні неміцні помешкання вже давно обвалилися)⁶⁴.

У великих містах новоявлені «білі комірці», як-от бухгалтери, секретарі, касири й клерки різного штибу (майже всі вони за тих часів були чоловіками), сформували нижчий середній клас. Ремісники утворили ядро стійкого класу робітників фізичної праці, проте окремі з них почали наймати інших і перетворилися на промисловців-початківців. Водночас істотно зросла кількість моряків, візників, поденних робітників, заводських і фабричних робітників та інших найманих працівників. Окремі міські квартали, що їх визначали професія мешканців, вік, етнічна належність і дохід, утворилися з того, що раніше було вулицями багатофункціонального призначення, де мешкала різна людність. Наприклад, у місті Кінґстон, штат Нью-Йорк, ірландці, які прибули сюди в 1820-х роках працювати на каналах, оселилися поруч із річкою й утворили «Новий Дублін» – квартал, що невдовзі набув недоброї слави. У Детройті в середині ХІХ століття «неодружені чоловіки, що мігрували та юрмилися в пансіонах й інших схожих місцях у центральній частині міста – молоді адвокати, мандрівні бізнесмени, дрібні клерки, офіціанти в готелях і всілякі робітники фізичної праці, – допомогли утворити “субкультуру старих парубків”», саме задля них працювали «салуни, більярдні зали й борделі». Таким само був і квартал «Баурі» в місті Нью-Йорк, тільки тут усе це виявлялося ще чіткіше. Чимало заможних чоловіків із середнього класу, відчувши огиду до цих подій у місті, забрали свої сім’ї із середмістя, часом оселивши їх аж там, куди ходив новий приміський транспорт, пором чи транспорт на далеку відстань, у такий спосіб також зміцнюючи буржуазну сім’ю. Коли ці житлові анклави розвинулися, то почали вимагати законного відокремлення від великого міста⁶⁵.

Поява окремих житлових районів разом зі зростанням розмаїття, плинності мешканців і нерівності руйнували консенсус у спільнотах. Ще в 1820-х роках, на думку одного історика, «традиційна спільнота, в якій кожен аспект суспільства – географічний, соціальний, політичний і економічний – частково збігався один з одним, поступово зникала». У спільнотах, які досі виглядали спокійними і згуртованими, не спостерігалося бодай якогось розвитку, як-от у глухих селах Нової Англії та містечках на середньому заході, де потяги ніколи не зупинялися. До таких населених пунктів прибувало обмаль нових мешканців, чимало молодих людей покидали їх, а ті, хто лишилися, поодружувались одне з одним, і в них панувала, як можна припустити, така ж добра обізнаність мешканців одне про одного, як у п’єсі «Наше містечко»^[38]. Однак в інших населених пунктах розвиток був звичним явищем, і там тривала фрагментація. У містечку Андергілл, штат Вермонт, швидкий наплив новоприбульців і поява євангельських пасторів між 1800-м і 1840 роком спричинили численні дискусії про те, де варто розташувати конгрегаціоналістську й міську молитовню на території містечка, що розросталося. Ці дискусії спершу довели принаймні кількох пасторів до сказу, а тоді примусили їх покинути цей населений пункт. Культурне розмаїття часто породжувало міжгрупову напругу. У сільській місцевості штату Огайо іммігранти з різних регіонів Німеччини від дискусії перейшли до спалення церкви. 1844 року після масових сутичок між протестантами й ірландськими католиками у Філадельфії 30 чи більше людей вбито на вулицях, і це лишень одна з кількох катастрофічних вуличних битв серед сотень менш драматичних кривавих бійок в епоху до Громадянської війни. Звісно, конфлікти у спільнотах відбувалися здавна, як ми бачили на прикладі навіть перших пуританських містечок. Однак масштаб і складність конфліктів, як і відчуження від місцевої спільноти, зросли⁶⁶.

Поширення контактів із зовнішнім світом, міграція, розвиток і розмаїття змінили стосунки між сусідами. Як і раніше, сусіди залежали одне від одного у практичних повсякденних справах, допомагали одне одному за потреби й разом брали участь у певних подіях соціального життя. Вони також обмінювалися працею під час збирання врожаю, разом гасили пожежі, допомагали доглядати за хворими й відвідували збори вірян. Джордж К. Даффілд розповідав, як колоніст у штаті Айова, вбивши оленя, міг запросити до себе сусідів, щоб разом поласувати олениною. Такі зв’язки між людьми можуть спричиняти емоційну відданість, але можуть і не спричиняти її. Німець, що іммігрував до сільської місцевості штату Ілліной, 1851 року писав: «Американці, що живуть поруч із нами, – цілком добрі сусіди, які готові й хочуть допомогти». Проте також він зазначав, що «у справах бізнесу в них геть немає совісті». Американці цієї доби, як і в попередньому столітті, вбачали в стосунках із сусідами суміш практичного й соціального. За винятком рідкісних утопічних поселень, американці в ХІХ столітті засновували населені пункти як економічні підприємства. Чимало з них були фактично спекуляціями з нерухомістю, що здійснювалися залежно від примх погоди й залізничних компаній. Як і раніше, сусіди в ХІХ столітті стежили за боргами, що виникали внаслідок обміну між ними, перевіряли ці борги та примушували їх відпрацьовувати. Випадки невідпрацьованого вповні боргу спричиняли запеклі судові процеси. Проте одна важлива новація засвідчила, що американці почали розривати нитки, з яких складалися їхні зв’язки з сусідами. Наприклад, прості фермери взялися наймати для збирання врожаю сторонніх помічників, а не своїх сусідів, а сім’ї почали користуватися послугами професійних співробітників похоронного бюро, а не сусідів, щоб підготувати померлих родичів до поховання. Нам не варто перебільшувати масштаб цих новацій: приміром, фермери продовжували обмінюватися працею зі своїми сусідами, і це тривало й у ХХ столітті. Більшості американців знадобилася низка поколінь для того, щоб почати сприймати своїх сусідів як «просто сусідів», цебто як людей, що випадково мешкають поруч, але неважливі як у практичному, так і у соціальному сенсі. А втім, ця тенденція розпочалася⁶⁷.

Унаслідок цього послаблення зв’язків між сусідами і зростання зв’язків із зовнішнім світом локальні спільноти частково втратили владу над своїми членами. Як і в містечку Сейлем, штат Північна Кароліна, у багатьох населених пунктах міські й церковні керівники втратили право визначати ціни й зарплатню. У багатьох містечках лідери втратили конт­роль за голосуванням. Колись вибори в Америці зазвичай відбувалися на зборах мешканців містечка або шляхом усного голосування, а в окремих випадках в офіційних документах записували, хто за кого проголосував. Така система примушувала виборців підкорятися бажанням місцевої еліти. Згодом, коли виборці почали кидати кольорові «квитки» певної партії в скриньку, їхній вибір усе ще залишався публічним. Затвердження бюлетенів для таємного голосування наприкінці ХІХ століття поклало край здатності місцевої еліти стежити за голосами виборців (і позбавило виборців можливості продавати свої голоси). Різні зовнішні зв’язки й можливості забезпечили мешканцям більшу незалежність від своїх сусідів. Вони могли шукати в різних крамницях ліпші черевики, милішого чоловіка чи дружину для шлюбу, могли захищати свої права в суді штату та спакуватися й виїхати. Саме так здебільшого й чинили американці тієї епохи⁶⁸.

А втім, послаблення локальних зв’язків між людьми не свідчило про те, як дехто це тлумачить, що американці стали ізольованими або втратили інші форми спільноти. Історик Роберт Віб доводив, що налагодження зв’язку між «ізольованими спільнотами» (island communities) в Америці та зовнішнім світом спричинило втрату локального контролю, зростання відчуження й негативну реакцію на модерність, яка виявилася, приміром, у нейтивізмі. Може, це так, проте американці в ХІХ столітті з ентузіазмом об’єднувалися з іншими людьми в усі типи груп: етнічні ложі, соціальні клуби, лекторії, братства, сестринства й особливо – протестантські общини, які були прототипом добровільної асоціації⁶⁹.

Спасіння душі завдяки солідарності

1800 року більшість американців, хоч якими були їхні переконання, усе ще не належали до жодної церкви. Однак релігійна активність, що почалася наприкінці XVIII століття, до 1830-х років перетворилася на торнадо, увійшовши в життя багатьох найбідніших і найвіддаленіших американців. Молоді, енергійні й щирі проповідники таких нових протестантських деномінацій, як Методистська єпископальна церква, Учні Христа й інакодумні баптисти, збирали захоплену публіку. Раби відкрили Христа навіть попри те, що господарі силкувалися приховати його від них, а вільні чорні створювали свої общини вірян. Завдяки релігійним зібранням і релігійним таборам^[39] тисячі американців злились у молитві. Містичні секти створювали свої експериментальні комуни. Американці заснували нові релігії, іммігранти принесли ще й інші. А релігійно забарвлені соціальні рухи, особливо аболіціонізм і рух за тверезість, мобілізували мільйони людей.

Релігійне розмаїття й релігійна конкуренція підживлювали одне одного. Коли на початку ХІХ століття штати скасували офіційні церкви, то цим самим вони вивільнили ще завзятіше суперництво між різними релігіями. Як писав історик релігії Мартін Марті, то був «хрестоматійний приклад вільного підприємництва на ринку релігії, змагання, в якому виживали найпристосованіші» й під час якого пастори з глибинки виявили, що їхній «головний ворог не диявол і не жінка, а баптист». Католицька церква – церква родом з Європи й для життя в Європі – в Америці мусила давати відсіч суперникам, що прагнули відбити в неї вірян. Один католицький священник, якого послали в штат Меріленд, скаржився 1821 року: «По всій країні юрби облудних учителів [методистів-проповідників], вони в кожній школі, в кожному приватному будинку: ви тільки й чуєте про нічні релігійні зібрання, зібрання класу методистів, вечері любові й таке інше, й таке інше». Серед протестантських церков давніші кальвіністські деномінації потерпали від відступництва, до якого особливо вдавалися незаможні люди, що відкидали елітарну доктрину про предестинацію. Церкви навертали до себе вірян за допомогою місіонерської діяльності, релігійних таборів, допомоги духовно спустошеним і здебільшого матеріально незабезпеченим. Євангельські пастори загалом зневажали, як їм здавалося, занадто освічених, розгодованих і надміру нудних священників традиційних протестантських деномінацій, а ті священники зневажали, як їм здавалося, неосвічених, неохайних і недисциплінованих проповідників із глибинки. Наприкінці ХІХ століття навіть атеїсти створили формальну асоціацію. Внаслідок цієї жорстокої конкуренції на належність до певної церкви впливало не місце народження людей, не історія сім’ї і навіть не власне минуле людей, а їхній вибір, який вони по-новому здійснювали щодня. Дедалі більше американців приєдналося до організованої релігії, проте все ще не більшість. Один очевидець підрахував, що 1867 року в усіх церквах Бостона могла б розташуватися тільки чверть мешканців міста. Лише приблизно 1900 року більшість американців почала фактично належати до якоїсь церкви⁷⁰.

Пастори, що репрезентували нові релігійні рухи, зазвичай проповідували оптимістичну теологію індивідуальної совісті й демократію. Давніші ідеї про предестинацію мали на увазі, що ієрархія цього світу поширюється й на потойбічний світ, а це своєю чергою примушувало пересічних вірян страшитися вічних мук. Євангелісти поширювали значно щасливішу доктрину. Два їхніх гімни передають нове повідомлення:

І другий гімн:

Один пастор традиційної деномінації у штаті Массачусеттс скаржився, що миряни почали «думати й діяти самостійно». Однак важливо, що євангельські протестанти культивували не відлюдницьку чи соліпсистську релігію, а добровільне об’єднання вірян у релігійні зібрання, релігійні табори й нові церкви: об’єднання не в особисту церкву Люсі Мек Сміт, а в міцну спільноту її сина – церкву мормонів⁷¹.

Нові общини вірян також забезпечували соціабельність для мільйонів американців, чиї попередники обходилися без неї. Люди відвідували церкву, особливо в сільській місцевості, щоб подивитися на інших і щоб інші подивилися на них, щоб розважитися, зустрітися з особами протилежної статі, почути новини, вирішити питання, які непокоїли й інших людей, а також реалізувати свою релігійну віру. Майже те саме відбувалося й у дедалі більших іммігрантських кварталах великих міст. Ірландці й італійці мали окремі етнічні общини вірян, євреї створювали синагоги з одновірцями, що походили з тих же регіонів Європи. Чорні церкви надали афроамериканцям украй важливий простір, вільний від нагляду білих, а церкви, розташовані в різних регіонах, часто надавали підтримку мігрантам: приміром, у конгрегаціоналістській і пресвітеріанській церквах допомагали «янкі», а в баптистській церкві й фундаменталістських сектах – мешканцям півдня. Деякі церкви навіть надавали своїм членам такі нецерковні послуги, як поховання і страхування життя⁷².

Збагнути соціальну роль церкви у фронтирі можна зі щоденника Кіттури Белнеп. Вона народилася 1820 року в штаті Огайо, однак у 19-річному віці разом зі своїм чоловіком переїхала до штату Айова, а потім через 10 років – до штату Ореґон. Кіттура зазнала важке життя жінки у фронтирі: поєднувала працю в приміщенні, як-от прядіння льону для виготовлення полотна на продаж, із періодичним збиранням урожаю під пекучим сонцем. Народила дев’ятьох дітей, п’ятеро з яких померло немовлятами чи в дитячому віці. У червні 1841 року в штаті Айова на той час 21-річна Кіттура так писала у своєму щоденнику про прийдешній релігійний табір і його соціальний аспект:

Тепер, коли зерно зібрано, Джордж і я маємо намір відпочити й подолати десятимильний шлях до релігійного табору. З нами вирушають четверо молодих чоловіків і дві дівчини, але я примусила їх пообіцяти, що в таборі не буде залицяння й що всі вони перебуватимуть на своїх місцях під час богослужіння (бо вони члени церкви). Якщо вони не покажуть доброго прикладу всьому світу й не продемонструють, на чиєму вони боці, тоді не зможуть супроводжувати мене, бо не поводилися так, як ми домовлялися.

Цинічна розповідь британського мандрівника Саймона Ферролла про релігійний табір у 1820-х роках може пояснити, чому хвилювалася Кіттура Белнеп:

Дівчата, вбрані в одяг усіх кольорів веселки, сходилися, щоб показати себе та своє вбрання; молоді чоловіки приходили, щоб побачитись із дівчатами, і вважали це певними «пустощами». <…> молоді заміжні й незаміжні жінки походжали навколо шатер, і їхні усміхнені личка разюче контрастували із серйозними мінами досвідченіших сестер, які відповідно до свого віку чи темпераменту обговорювали ці погані вчинки або засуджували гріховність такої поведінки.

Узимку сім’я Кіттури Белнеп приймала мандрівних проповідників, які проводили богослужіння в неї вдома. Так було й у січні 1844 року:

Релігійне зібрання завершено, дім прибрано. Ми добре бавили час, і дім щовечора наповнювали люди. Приємно їхати саньми, і всі, здається, виявляли цікавість. <…> Зібрання тривали десять днів. Відбулося понад двадцять конверсій, і я гадаю, що то був чи не найліпший час за все моє життя. Я готувала їжу біля вогнища, і наша єдина кімната слугувала як церква, кухня, їдальня, спальня й кабінет для проповідника. Іноді у нас було водночас три або чотири проповідники, коли вони прибували із сусідніх районів, щоб допомогти нам у роботі.

У багатьох населених пунктах такі неформальні зібрання перетворилися на фізичні, постійні церкви⁷³.

А втім, заснування протестантських общин також могло спричинити конфлікт. На початку ХІХ століття біля кордону штатів Вермонт і Нью-Гемпшир мандрівний і необдарований пастор Вільям Сміт Бебкок, що належав до баптистів вільної волі, неодноразово зазнавав невдачі в заснуванні общини вірян. Урешті він заснував таку общину після того, як жінка, з якою він нещодавно одружився, розповіла мешканцям містечка, що до неї навідався янгол із вказівками для них. Невдовзі після цього інші жінки в містечку повідомили, що до них також навідувалися янголи й дали їм протилежні вказівки. Хворобливе змагання між свідками спонукало преподобного Бебкока виїхати з містечка. У центральній частині штату Міннесота наприкінці ХІХ століття очевидець стверджував, що лютерани «в салунах доводять предестинацію своїми словами… а в провулку утверджують [її] своїми кулаками». Інший очевидець пригадував: «сусід не розмовляв із сусідом. <…> Брати й сестри були кожен сам по собі». У невеликих чи застійних містечках, де існувала лишень одна або кілька деномінацій, церква зміцнювала зв’язки між місцевими мешканцями, проте в інших населених пунктах належність до церкви могла відвернути мешканців від спільноти, пробудивши в них відданість секті. Протестантські церкви та їхні благодійні товариства також мобілізували своїх членів задля вирішення питань державного значення. Наприклад, деякі деномінації влаштовували мітинги проти рабства, за Союз північних штатів і за Лінкольна під час його переобрання 1864 року⁷⁴.

Общини вірян стежили за моральною поведінкою своїх членів так само, як і церкви в попередньому столітті, проте не так суворо. Церковні лідери переконували вірян у необхідності самодисципліни, наполягали на дотриманні норм і за нагоди збирали відомості про недисциплінованих членів, судили їх і відлучали від церкви. В окрузі Онайда, розташованому на півночі штату Нью-Йорк, на початку ХІХ століття пресвітеріанські, методистські й баптистські пастори збирали відомості про сімейне життя вірян, а також осуджували адюльтери, чоловіків, які били своїх дружин, і тих, чия побожність удома вважалася недостатньою. До Громадянської війни Перша пресвітеріанська церква у Філадельфії тимчасово виключала членів, яких застали за грою в карти, лайкою чи вживанням алкоголю. У 1870-х церква в південній частині штату Ілліной відлучила фабриканта, якого підозрювали в обмані покупців. Віряни, що виїжджали, нерідко везли із собою рекомендаційні листи від пасторів зі свого рідного міста для церков у своїх нових містах. Пастори й диякони продовжували панувати над членами своїх церков, однак їхня влада над усіма місцевими мешканцями була значно менша, ніж у XVIII столітті⁷⁵.

Пастори наразилися на опір, коли намагалися поширити свої накази за межі общини вірян. Одна з таких спроб у 1820-х роках полягала в запровадженні «пуританської неділі», на час якої заборонялася будь-яка комерційна діяльність і, що найпалкіше обговорювалося, припинялася недільна доставка пошти. За межами Нової Англії американці після (чи замість) відвідин служби в церкві ще довго провадили комерційну діяльність або розважалися. Крім цього, чимало іммігрантів привезли із собою «європейську неділю», присвячену насолоді, як-от свято пива в шинку. Під час періодів релігійного відродження головні протестантські пастори домоглися жорстких заборон у неділю. Наприклад, у 1840-х роках деякі священники в містечках щонеділі вішали ланцюги поперек вулиць, щоб перешкодити проїзду транспорту. Однак кампанія за припинення недільної доставки пошти, якою керували пресвітеріанці, зазнала невдачі внаслідок опору не лише бізнесменів, а й євангельських пасторів і вірян, які вважали, що у такий спосіб одна церква з вищим статусом узурпує владу. Згодом Конгрес справді призупинив недільну доставку пошти, а «сині закони» (blue laws) в різних штатах і місцевостях припинили чимало комерційної діяльності в неділю. Проте цей успіх був зумовлений тим, що церкви об’єднали зусилля з профспілками. У більшості населених пунктів Америки неділя перетворилася не на пуританську, а на європейську: в неділю, врешті, навіть грали в бейсбол, що викликало обурення. Церковні лідери схожим чином стикнулися з опором релігійним вказівкам у державних школах. Багатьом кортіло перетворити практику використання Біблії у вправах для читання на явне навчання. Цей рух досяг незначного успіху, однак урешті-решт зійшов нанівець унаслідок тиску громадськості, яка наполягала, що школи мають бути позаконфесійними. 1896 року в більшості шкільних округів Америки не вимагали читати Біблію в школі. Загалом, хоча кількість і розмір конфесій стрімко зростали, вони дедалі частіше стикалися з етосом релігійної демократії й добровільності. Церкви могли радо прийняти людей до себе, проте не могли наказати їм приходити; могли покладатися на ентузіазм своїх членів, проте не могли залякати людей, що не належали до церкви. Попри зростання кількості членів церков, більшість американців у ХІХ столітті все ще не належали до жодної церкви. Абрагам Лінкольн був одним із них. Молодим чоловіком він був скептично налаштований, але Громадянська війна підштовхнула його повірити в руку Провидіння й шукати знаки Божої волі. Однак навіть після цього Лінкольн, що проголошував «упевненість у правоті, оскільки Бог дає нам змогу збагнути правоту», офіційно й надалі не належав до церкви⁷⁶.

Священники й самі усвідомили ту суперечність, з якою вони стикнулися: з одного боку, вони були втіленням абсолютної Влади, а з другого – в суспільстві, де дедалі більше панувала добровільність, вони керували на підставі примх своїх вірян. Пасторам, що забували, хто платить їм зарплатню, невдовзі про це нагадували. Вони доглядали за отарами, які дедалі енергійніше керували своїми вівчарями⁷⁷.

Клуби

Місцеві протестантські общини вірян відрізнялися від офіційних, ієрархічних церков, що походили зі Старого світу: ці общини вельми нагадували клуби. А впродовж ХІХ століття кількість соціальних клубів усіх типів зросла: лекторії і дискусійні клуби, приватні бібліотеки, хори, рухи за здійснення реформ, гільдії фахівців окремих спеціальностей, спортивні команди, ліги з поліпшення життя громадян, масони та інші братства й сестринства з таємними рукостисканнями, клуби тверезості, пожежні бригади добровольців, кооперативи фермерів, політичні партії, мистецтвознавчі товариства, уроки самоосвіти, філіали аболіціоністів, ліги з поліпшення життя громадян, створені представницями середнього класу, клуби із самовдосконалення для дівчат, що працюють, товариства чорних жінок, ґрейнджери^[40], конференції бізнесменів, озброєні загони добровольців (міліція), товариства іммігрантів, товариства нейтивістів. Усі ці й чимало інших формальних асоціацій вносили дані про себе до адресних книг свого міста, а про свої збори повідомляли в пресі. Чимало клубів належало до федерацій окремих штатів і національних федерацій, які об’єднували їхніх членів із співвітчизниками по всій країні. Значно більше американців натомість (чи також) належало до таких локальних, нерідко нетривалих, неформальних асоціацій, як жіночі швацькі гуртки, молодіжні банди й у великій кількості – до груп чоловіків, що зустрічались у пабах, салунах, більярдних і на бейсбольних полях. Клубне життя було помітним уже за колоніальної доби, тому левову частку Американської революції спланували в тавернах торгівців (див. про це у п’ятому розділі), однак у ХІХ столітті воно розквітло набагато пишніше. Навіть у сільській місцевості представники середнього класу «юрбами відвідували школи співу, уроки танців і силу-силенну всіляких літературних асоціацій». В останні десятиліття ХІХ століття існувало так багато братств і сестринств (приміром, Червоношкірі, Диваки^[41], Піфійські сестри), що «кожен, здавалося, приєднувався до якогось храму, клану, прихистку, закритих зборів, рою людей або ложі»⁷⁸.

Молодий чоловік на ім’я Генрі Пірс був яскравим прикладом цього. У 1840-х роках він працював продавцем у торгівця капелюхами в Бостоні й також був його квартирантом. Більшість своїх вечорів Пірс перебував у тій чи тій асоціації: Товаристві Генделя і Гайдна, клубі акапельного співу й рідше – у Клубі старих парубків чи ложі Диваків. Часом він неформально розважався разом з іншими продавцями зі своєї крамниці. На відміну від багатьох енергійних «білих комірців», Пірс облишив більшу частину свого членства в асоціаціях, коли став партнером у крамниці й одружився. Чимало інших продовжували бути активними членами достатньо довго й перетворилися на лідерів великих клубів і лож. «Сині комірці» й робітники нерідко приєднувалися до пожежних команд добровольців – клубів, що зазвичай присвячували більше часу пиятиці, ніж гасінню пожеж. Вільям Меґіер Твід із міста Нью-Йорк не належав до лав робітничого класу: він працював у меблевому бізнесі своєї родини, а у вільний час приєднувався до Диваків і масонів. Однак Твід також спілкувався з молодими чоловіками з робітничого класу й злочинного світу. Він допоміг організувати клуб нейтивістів, а потім пожежну команду добровольців. До обох цих організацій залучили багатьох членів горезвісної нью-йоркської банди «Баурі бегойз» (Bowery B’hoys). Твід виявився вправним керівником і жорстоким забіякою. Його пожежна команда «Big 6», емблемою якої був тигр, сприяла його сходженню до влади й перетворенню на «Боса» Твіда в політичній машині Теммені-хол⁷⁹.

До асоціацій було як легко приєднатися, так і легко облишити їх. А втім, поки люди належали до них як члени, вони підкорялися груповому контролю. Саме завдяки клубам, а також церквам у містечку Джексонвілл, штат Ілліной, у середині ХІХ століття чимало новоприбульців укоренилися серед місцевого люду, вивчили місцеві норми, знайшли тут розваги, платили внески за страхування життя і страхування витрат на похорони, налагоджували професійні контакти, отримували рекомендаційні листи й часом стикалися з осудом, коли відхилялися від моральних норм. Наприклад, братство Лицарі Колумба відлучало чоловіків, які пиячили, і це було частиною його кампанії з виховання в іммігрантів-католиків «респектабельності середнього класу». Навіть нереспектабельні асоціації покладали неабиякі сподівання на своїх членів. Один мешканець штату Пеннсільванія пригадував, як в епоху до Громадянської війни пожежні команди добровольців билися з іншими такими ж командами, бо будь-який ризик тілесних травм «був значною частиною обов’язків пожежників». Ці клуби мали парадоксальні стосунки зі своїми членами, які нагадували стосунки церков з вірянами: не здатні примусити до участі й покладаючись на людську свободу вибору приєднання й подальшого членства, клуби, втім, висували значні вимоги до тих, хто до них належав. Відданість була частиною угоди між ними⁸⁰.

Як і інші очевидці, Токвіль схвалював американські асоціації. Він доводив, що структура добровільних груп так об’єднує громадян, що вони можуть виконувати роботу спільноти. Ця тема через багато поколінь знову виринула в дискусії про громадянське суспільство (див. про це в п’ятому розділі). Проте інших очевидців непокоїло, що добровільні асоціації запроваджують фракційність. Вашинґтон і Медісон, приміром, засуджували клуби, що могли втручатись у політику. Історики підхопили цю дискусію. Ставши на бік Токвіля, Дон Дойл детально розповів про цінність асоціацій у містечку Джексонвілл, штат Ілліной, у ХІХ столітті: вони об’єднували мешканців, що їх в інших аспектах розділяли релігія, регіон чи політика; інтегрували молодих людей і новоприбульців до спільноти мешканців; дисциплінували непокірних членів; забезпечували соціабельність; продавали страхові поліси; навчали людей демократії тим, що проводили вибори й улаштовували збори для дискусій. Також асоціації поліпшували містечко: надавали йому красивого вигляду, бралися за розв’язання таких важливих для громадськості проблем, як сироти й салуни, і залучали нових мешканців і новий бізнес. Асоціації багатьма способами створювали локальну спільноту. А втім, скептично налаштовані вчені вважають, що добровільні асоціації натомість посилювали поділ спільноти мешканців. Один клуб був для янкі, а другий – для мігрантів із півдня, ще інший – для жінок-пресвітеріанок, ще інший – для бізнесменів тощо. Історик Роберт Гайн так писав про невеликі містечка на середньому заході: «Хаотична маса добровільних асоціацій відштовхувала відданість індивіда й… лише поверхово підтримувала дух єдиної спільноти». Один спосіб, яким асоціації розділяли, полягав у тому, що більшість їх були схильні приймати до себе представників вищого й середнього класів та не приймати менш заможних членів локальної спільноти. До того ж асоціації часто конфліктували одна з одною. Наприклад, товариства моральних реформ просували тверезість, а німецькі клуби натомість захищали свої недільні посиденьки в пивних шинках. Участь у таких національних організаціях, як церкви, пробуджувала космополітичні зацікавлення, а не місцеві. Попри те що клуби об’єднали частину міських мешканців, особливо тих, які належали до середнього класу, і таким чином здійснювали інтеграцію, вони в загальному підсумку посилили зростання сегментації в більшості американських населених пунктів⁸¹.

Один окремий тип неформальної «групи» варто розглянути ретельніше: це дружба. Дружні стосунки, як ми їх розуміємо сьогодні, імовірно, поширилися лише в останні кілька століть (якщо не брати до уваги Давида і Йонатана, Дамона і Піфіаса^[42]). Зокрема, в ХІХ столітті американські представники середнього класу дедалі частіше мали вельми емоційні дружні стосунки між особами однієї статі. У листах і щоденниках культурні чоловіки й жінки виявляють те, що, згідно з нинішніми нормами, виглядає як вельми романтичні почуття й фізичні бажання. Молодий чоловік на ім’я Денієл Вебстер зазвичай називав свого найближчого друга «наймиліший» і «мій єдиний сердечний друг, учасник моєї радості, скорботи й почуттів». Почасти завдяки значному зниженню поштових тарифів приблизно 1850 року й почасти через поширення сентиментальної й навіть плаксивої культури (я обговорюватиму це в шостому розділі) чимало менш розвинутих американців, ніж Вебстер, і особливо чимало жінок, послуговувалися такими виразами у своїх особистих листах і щоденниках. Ці документи свідчать про поширення самостійних дружніх стосунків: самостійних у тому сенсі, що ці стосунки існували незалежно від таких груп, як сім’я або сусіди. Дружні стосунки за своєю природою особливі (пригадайте дружбу між рупором руху за скасування рабства Чарльзом Самнером і романтичним поетом Генрі Водсвортом Лонґфелло, яка тривала десятиліттями), і, ставши незалежними, вони були явно добровільними⁸².

Місце роботи

Кількість соціальних можливостей у багатьох американців також зросла, позаяк вони почали працювати далеко від своїх домівок. Більшість американців колоніальної доби працювали у фермерських господарствах, у ремісничих майстернях або за кухонним столом, працювали самі чи зі своїми дітьми, іноді зі своїми учнями, квартирантами та зрідка – із сусідами. Гість, що в 1780-х відвідував містечко Лінн, Массачусеттс, розповідав про квартали ремісників: поруч із багатьма будинками в Лінні стояли невеликі дерев’яні будівлі, які називали «десятифутовими»^[43] (ten-footers). У тісному просторі цих будівель кілька підмайстрів-чоботарів постійно працювали біля свого майстра, у чиєму сусідньому будинку вони й мешкали під його наглядом. Як я розповідав у другому розділі, майстри-ремісники створювали промислові «мануфактури», крамниці роздрібної торгівлі й офіси. Вони наймали більше робітників і продавців, однак у ХІХ столітті робітники вже не мешкали в домівках своїх роботодавців: вони мешкали окремо. Господарям було дешевше наймати і звільняти людей тоді, коли цього вимагала кон’юнктура ринку, а не дбати й далі про житло й харчування робітників. Та й самі робітники часто воліли отримувати вищу платню на новій роботі, а не бути прив’язаними до господаря та його домогосподарства. Виникли особливі місця роботи, відокремлені від домогосподарств чи житлових районів, і це зумовило появу відносно нового типу соціальної групи – колеги⁸³.

Зв’язки, що формувалися між людьми в місцях роботи, зазвичай тривали й за їхніми межами, коли чоловіки (і набагато рідше жінки) відпочивали разом із колегами в салунах і закладах для азартних ігор. Дехто створював галасливі банди, які вешталися містом увечері. Найгорезвіснішими з них були «грубі хлопці» (rude b’hoys) з нью-йоркського кварталу Баурі, виряджені в крикливий одяг, що голосно лаялися й завжди були готові до раунду бійки навкулачки. Молоді жінки на текстильних фабриках часто працювали поруч зі своїми родичками, проте знайомилися там із новими людьми й знаходили подруг. Зв’язки між колегами сприяли виникненню профспілок. Страйки й інші акції робітників хоча й то частішали, то рідшали залежно від зміни економічних умов, однак упродовж ХІХ століття темп і сила цих акцій загалом зросли. Те, що чимало робітників відмовлялися від зарплатні й навіть наважувалися на насильство, щоб продемонструвати свою солідарність, беззаперечно свідчило про важливість цих стосунків між колегами⁸⁴.

У ХІХ столітті робоче середовище лише починало формуватися. 1900 року в більшості американців іще не було окремого місця роботи. У майже третини чоловіків, що працювали як фермери, його не було, як і в більшості жінок, і лише частина міських робітників мала таке місце. Наприклад, 1880 року у Філадельфії майже всі палітурники працювали за пів милі чи більше від своєї домівки, тоді як більшість кондитерів і столярів-червонодеревників усе ще працювали в себе вдома. А втім, місце роботи поступово перетворювалося на самостійне джерело членства в соціальних групах⁸⁵.

Кількість і якість

Соціальні можливості американців примножувалися. Завдяки економічному розвитку, легшій мобільності й новим ідеям ставали відкритими домогосподарства й локальні спільноти мешканців, з’являлися церкви, виникали робочі місця й асоціації. Щоденники жінок у сільській місцевості Нової Англії, що в 1840-х і 1850-х роках здіймалися вгору щаб­лями соціальної ієрархії, пише історикиня Кетрін Келлі, свідчать про «постійне зростання темпу соціабельності». У цих щоденниках розповіді про танці, обіди й інші події, де люди спілкувалися, витіснили попередні повідомлення про недільні відвідини церкви й пасторські проповіді. Якість як змінених стосунків, так і нових (їхню тривалість, надійність, близькість) важче оцінити. Дедалі частіше ці стосунки були добровільними. Чоловіки-батьки вже не могли бути такими патріархальними, сусіди – такими схильними до осуду, пастори – такими вимогливими, а роботодавці – такими свавільними, як у попередні епохи. Проте індивіди також мусили ухвалювати більше рішень, поєднувати відданість багатьом різним групам і намагатися збагнути, хто їхні «справжні друзі». (Стосунки з поганими друзями зумовили появу багатьох повчальних романів ХІХ століття.) Членство в численних різних групах, згідно з однією теорією fin-de-siècle, могло спричинити виникнення справжньої «індивідуальності», оскільки люди дедалі частіше мали особливий набір соціальних зв’язків: вони могли, принаймні теоретично, бути різними людьми в різних ситуаціях. Більша соціальна складність також порушила питання про щирість знайомих і рівень довіри до незнайомців. Якщо нові соціальні можливості зумовили появу нових «сердечних друзів», вельми особистих стосунків, тоді вони спричинили й нові тривоги. Хто міг бути друзями? І хто міг ними лишитися? Із цими змінами, а також проблемами, що їх спричинили ці зміни, в ХІХ столітті стикнулися переважно представники середнього класу, що дедалі міцнішав, а у ХХ столітті ці зміни й проблеми поширилися й за межі середнього класу⁸⁶.

Більше груп, більше членів груп, більше добровільності: ХХ століття

У середині ХХ століття американська молодь почула, що вони – покоління конформістів. Девід Рісмен, чия книжка «Самотній натовп» стала у ХХ столітті соціологічним бестселером і посприяла тому, що його портрет потрапив на обкладинку журналу Time, доводив, що в ХІХ столітті батьки оснащували своїх дітей моральним «гіроскопом», який підтримував їхню самостійність, зате у ХХ столітті батьки оснащували своїх дітей соціальним «радаром», щоб вони стежили за іншими людьми й ліпше пристосовувалися. Рісмен і його співавтори, як добре відомо, стверджували, що американці були «орієнтовані на себе» (inner-directed), а тоді стали «орієнтованими на інших» (other-directed). У знаменитих книжках «Втеча від свободи» Фромма й «Людина організації» Вайта наводяться схожі аргументи, як і у романах (тривога Голдена Колфілда в романі «Ловець у житі») та кінофільмах (відмова дядька Меррея дорослішати у стрічці «Тисяча клоунів»). Президент Єльського університету скаржився на репутацію випускників 1954 року, назвавши їх «мовчазним поколінням». Невдовзі після цих нарікань на конформізм соціальні радари в американської молоді, поза сумнівом, вийшли з ладу. Горстка молоді потратила кінець 1960-х на штурм барикад або на «налаштування й вихід із системи»^[44], чимало інших молодих людей це схвалювало. Починалися глибші зміни. Бетті Фріден у книжці «Жіноча таємничість» 1963 року проголосила трансформацію гендерних ролей. «Я чую це знов і знов, – мовила місіс Фріден за рік після цього. – Жінкам так приємно знати, що немає нічого поганого в тому, що їм набридає нудна хатня праця й вони хочуть бути самостійноюлюдиною, а не придатком своїх дітей і чоловіків». Коли Рісмен через 20 років писав нову передмову до ювілейного видання «Самотнього натовпу», то змінив свою думку про те, чи молоді американці насправді йдуть нога в ногу: він вказав на «більше зацікавлення автономією та відмову від пристосування як аморальний компроміс»⁸⁷.

У ХХ столітті більшість американців почали відчувати більшу кількість соціальних можливостей і слабший примус із боку груп, із чим уже стикнулись американці, які належали до середнього класу в ХІХ столітті. Зокрема, жінки енергійно й у значній кількості виходили з-під захисту домівки й чоловіка. Хвиля соціальних змін сягнула піку наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, однак зростання соціальних можливостей почалося до цих кількох років і тривало й після них. Можливості належності до різних соціальних груп зросли, і вплив груп на індивідів послабився. До кінця ХХ століття хвиля змін ущухла. Зокрема, нестача часу в представників середнього класу й фінансові обмеження в робітничого класу загальмували зростання соціальних можливостей, за винятком, мабуть, спілкування в інтернеті.

Після вікторіанської сім’ї

Іноді ми можемо помітити, як соціальні зміни відбуваються впродовж життя однієї людини. Еліс народилася 1928 року в місті Берклі, штат Каліфорнія, її мати була іммігранткою з Ірландії. Еліс стала однією з когорти тих, кого дослідники з університету вивчали все життя. У підлітковому віці Еліс зосередилася на друзях і побаченнях, а її єдина ясна мета полягала в тому, щоб вийти заміж. «З 15 до 19 років [1943–1947] я була просто несповна розуму. Я страшенно впадала за хлопцями, і не було такої миті, щоб я не залицялася до якогось хлопця й не намагалася сподобатися йому». У 19 років вона вийшла заміж за ветерана війни на ім’я Джордж Ніл. 1959 року, цебто понад 10 років після цього, Еліс перетворилася на соціабельну 30-річну домогосподарку, яка виховувала трьох дітей і не мала клопотів у шлюбі. 1961 року її життя змінилося. Попри Джорджову незгоду, Еліс влаштувалася в крамницю на неповний робочий день, щоб допомагати платити за їхній новий будинок. Вона працювала так добре, що власник призначив її директоркою крамниці. 1971 року, коли Еліс було 43, вона розповіла дослідникам з університету, що робота дарує їй насолоду, проте вона має проблеми зі старшою донькою, яка живе, поринувши в сум’яття епохи, зокрема, вживає наркотики й облишила навчання в коледжі. Еліс також повідомила, що Джордж не зароб­ляє багато грошей і поводиться незріло. 1982 року, коли їй сповнилося 54, Еліс надавала стабільності своєму часом хаотичному домогосподарству, в якому мешкали три покоління сім’ї, і боролася з перервами в роботі й алкоголізмом. Джордж, за її словами, пиячив ще більше, почав від неї залежати й був кепським коханцем. Розмірковуючи про своє минуле, Еліс, тепер уже жінка середнього віку, характеризувала своє рішення піти на роботу як вирішальну мить свого життя, а роботу вважала головною насолодою. Підлітком вона була вертихвісткою, що мріяла лише про чоловіка й дітей, а тепер перетворилася на бізнесвумен і наріжний камінь своєї сім’ї. У кожної історії життя свої особливості, проте історія життя Еліс Ніл демонструє певну загальну рису того, що сталося з жінками й сім’ями впродовж ХХ століття⁸⁸.

1892 року суфражистка Елізабет Кейді Стентон проголосила: «Обговорюючи права жінки, ми передусім повинні розглянути, що належить їй як індивіду… [як] вершительці власної долі». До цього жінки певним чином спиралися на твердження пуританина Джона Вінтропа, який 1645 року мовив: «Справжня дружина вважає власну покору своєю честю і свободою». Заява Стентон, утім, усе ще випереджала свою епоху й породила запеклі суперечки. 1899 року соціолог, преподобний доктор С. Дж. Сміт з Університету штату Міннесота стверджував: «Чи не найбільше лихо сучасної цивілізації… це жінка як наймана працівниця. Природа приписує чоловікові бути виробником, а жінці – споживачкою». Його висловлювання своєю чергою спричинились до влучних відповідей. Один розлючений читач назвав його «недбалим соціологом» і писав: «Якщо чоловік не може вистояти у змаганні з жінками, тоді він нікчема й не заслуговує на співчуття». Захисники Стентон наголошували на потребі жінок у доході та стимулюванні інтелекту. А втім, навіть перші феміністки частково виправдовувалися, визнаючи, що головна роль жінки справді полягає в тому, щоб бути помічницею. Знадобилася значна частина ХХ століття, щоб твердження Елізабет Кейді Стентон про те, що жінкам треба бути вершительками власної долі, справдилось у такий спосіб, який вона навряд чи могла передбачити⁸⁹.

За винятком періоду бейбібуму (від кінця 1940-х до початку 1960-х років – епоха «нудної хатньої праці», за словами Бетті Фріден), коефіцієнти народжуваності продовжували знижуватися, аж поки близько 1980 року стабілізувалися на рівні приблизно дві дитини на одну жінку. Хоча на початку ХХ століття пересічна американська жінка присвячувала більшу частину свого дорослого життя догляду за дітьми, однак зниження народжуваності та зростання тривалості життя призвело до того, що наприкінці ХХ століття пересічна жінка присвячувала більшу частину свого дорослого життя іншим, новим справам. Однією з таких справ було здобуття вищої освіти: врешті-решт, більше жінок, ніж чоловіків, вступали до коледжів. Ще однією такою справою була робота за межами дому, навіть коли жінка перебувала в шлюбі й навіть коли виховувала малих дітей. Приблизно 1900 року бідні дружини, особливо чорні й іммігрантки, працювали за межами своєї домівки, зазвичай як служниці. Інші дружини або працювали вдома, шиючи комірці, продаючи яйця, перучи іншим білизну тощо, або взагалі не працювали за плату. Упродовж ХХ століття частка дружин, які офіційно вважалися робочою силою, неухильно зростала, і це тривало навіть протягом 1950-х, влучно втілених у телесеріалі «Оззі й Геррієт»: у 1900 році вона становила 5 відсотків, а в 2000-му – 50. Якщо приблизно 1900 року майже всі заміжні матері з малими дітьми не працювали, то 1960 року приблизно одна жінка з п’яти працювала, а 2007 року – понад три з п’яти⁹⁰.

Економіка – матеріальні потреби та мрії про матеріальне – підштовхувала більшість дружин до роботи за межами дому, однак нові ідеї про природу жінок також дедалі більше спонукали їх працювати, підтримували це й обґрунтовували. За словами історикині економіки Клодії Ґолдін, на зміну дружинам, які працювали, «бо вони та їхні сім’ї “потребують грошей”, прийшли дружини, які працюють, принаймні частково, бо професія й робота визначають базову ідентичність людини та її соціальну цінність». Американці, що колись вважали роботу для жінок сумною необхідністю, як це чинили захисники Елізабет Кейді Стентон 1899 року, почали тлумачити її як самореалізацію. У 1930-х роках три чверті американців не схвалювали дружину, яка працює, якщо чоловік міг утримувати її, і більшість шкіл звільняли вчительок із роботи, щойно вони брали шлюб. У 1950-х дружини, що працюють, уже не були дивиною, однак усе ще вважалися нетиповими. (Їх висміювали засобом уїдливої сатири, і це було досить новим: знаменитий епізод телесеріалу «Я кохаю Люсі», у якому Люсі й Етель намагаються працювати за конвеєром на шоколадній фабриці, вперше показали на телебаченні 1952 року.) У 1980-х роках три чверті американців схвалювали дружину, яка працює, навіть якщо чоловік міг утримувати її, а федеральний уряд захистив її право на роботу. На противагу цьому хатня праця втратила престиж. 1977 року старшокласники з «Міддлтауна»^[45], особливо дівчата, виснували таке: «бути вправною куховаркою й домогосподаркою» не надто важливі навички для матері, тоді як старшокласники згаданого містечка за 50 років до цього дотримувались зовсім іншої думки. Коли американські жінки дедалі більше засвоювали роль годувальниці сім’ї, то американські чоловіки засвоювали (повільно й поступово, звісна річ) певну частину ролі домогосподаря⁹¹.

Сім’я, в якій чоловік і дружина працюють, стала нормою для американських жінок, хоча й не була ідеалом для них усіх. Уже в середині першого десятиліття 2000-х приблизно третина жінок погодилася з твердженням, що «Набагато ліпше для всіх причетних, якщо чоловік успішний за межами дому, а жінка піклується про дім і сім’ю». (У попередньому поколінні з цим твердженням погодилося дві третини.) Половина жінок сказала інтерв’юерам, що якби в них була можливість, то вони залишилися б удома й виховували дітей. Тенденція дружин улаштовуватися на роботу фактично стабілізувалася приблизно наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Жінки з вищою освітою, які досягли повноліття приблизно 2000 року, були дещо схильніші залишатися вдома й народжувати дітей раніше, ніж такі само жінки приблизно за 10 років до цього. Величезна хвиля жінок-кар’єристок, що здійнялася в 1960-х, мабуть, ущухла. А втім, тривале зростання кількості дружин, що бралися за оплачувану роботу й прагнули довготривалої кар’єри, – це одна з головних соціальних змін у ХХ столітті⁹².

Ще однією значною зміною була дедалі частіша здатність і готовність дружин розривати шлюб. У минулому шлюби зазвичай припинялися, коли чоловік кидав дружину, однак із плином десятиліть дедалі більша кількість жінок зверталася до суду, щоб почати офіційний шлюборозлучний процес. У ХХ столітті вони подали приблизно дві третини всіх позовів про розірвання шлюбу. А коли такі позови подавали чоловіки, то часто це було реакцією на самоствердження їхніх дружин. Протоколи судових засідань дають змогу дослідникам підгледіти за шлюбом інших людей, принаймні за шлюбом нещасливим. У ХІХ столітті пари, що розлучалися, нарікали на шлюбних партнерів, які не відповідали базовим стандартам «відокремлених сфер»: на чоловіків, які не приносили додому достатньо грошей, не були тверезими або не стримувалися, і на жінок, які не доглядали добре за домівкою, не задовольняли достатньою мірою потребу чоловіка в сексі або не берегли свою репутацію. Продовжуючи тенденції, що почалися в ХІХ столітті, пари у ХХ столітті дедалі частіше скаржилися на «жорстокість», нудьгу (сексуальну й іншу) й нестачу кохання. Дружини дедалі частіше звинувачували своїх чоловіків у тому, що вони не люб­лять їх, не спілкуються з ними по-дружньому й перешкоджають їхній особистій свободі. Як підсумовують учені, більша кількість американців розлучалася не тому, що втратила віру в шлюб, а значною мірою тому, що «ставилася до шлюбу з занадто високими очікуваннями»⁹³.

Коефіцієнти розлучуваності зростали в геометричній прогресії: близько 1900 року було чотири розлучення на тисячу одружених пар, а близько 1980 року – 23 на тисячу шлюбів, після цього коефіцієнти розлучуваності стабілізувалися. Вчені пояснюють це зростання дедалі більшим опертям на себе у дружин, бо воно давало їм змогу розривати шлюб, що не відповідав їхнім дедалі вищим очікуванням. Жінки стали більш незалежними завдяки тому, що більше зароб­ляли, а їхні законні права розширилися. Розривати шлюб ставало легше, і це досягло апогею в розлученні «без провини» сторін («no-fault» divorce) у 1970-х. Нещасливим шлюбним партнерам уже не потрібно було звинувачувати одне одного в гірких зрадах (раніше багатьом доводилося вдавати адюльтер, щоб відповідати вимогам законодавства) або переїздити до іншого штату, де було легше розірвати шлюб. Тепер пари могли просто погодитись, що вони «несумісні». 2005 року Верховний суд США висловив думку, нині вже не дивовижну (але таку, від якої юристи колись побліднули б), що «штат може не давати чоловікові такої влади над своєю дружиною, яку батьки мають над своїми дітьми». (Згодом ми розглянемо цю владу над дітьми.) І що більше жінки здобували юридичну рівність, то більше законодавство припускало, що вони вже здобули економічну рівність, тому хоча й залишало багатьом розлученим матерям їхніх дітей, проте надавало їм недостатню фінансову допомогу⁹⁴.

Коли коефіцієнти розлучуваності зросли до безпрецедентних максимумів, то коефіцієнти шлюбності не знизилися до безпрецедентних мінімумів. Коефіцієнти шлюбності помітно зростали впродовж ХХ століття, а тоді знизилися. Між 1900-м і 1960-м роком частка дорослих американців, які були одруженими, зросла з менш ніж 60 до понад 70 відсотків, а відтак до 2000 року ця частка зменшувалася й сягнула приблизно того рівня, який був 100 років тому. (Однак коефіцієнти шлюбності в афроамериканців почали знижуватися ще за кілька десятиліть до 1960 року^[46].) Приблизно в першій половині ХХ століття американці одружувалися в дедалі молодшому віці, і це тому, мабуть, що економічні можливості для чоловіків загалом поліпшилися. Упродовж 1950-х років половина американських жінок брали шлюб – точнісінько як Еліс Ніл – у підлітковому віці. Після цього все цілком змінилося: молоді американці дедалі частіше відкладали вступ до шлюбу на потім, тож на початку 2000-х жінки виходили заміж у середньому в 25 років⁹⁵.

Наприкінці ХХ століття американці з середнього класу відтерміновували вступ до шлюбу головно тому, що здобували вищу й післядипломну освіту. Американці з робітничого класу відкладали вступ до шлюбу здебільшого тому, що чекали на роботу, яка могла б забезпечити сім’ю. Доки вони чекали, більша кількість пар неформально жили разом. 2000 року приблизно половина всіх молодят мешкали разом до того, як узаконили свій союз. Чимало з них жили з іншим партнером чи партнеркою до тих стосунків. Також більше жінок, часто без стабільних стосунків, народжували дітей, поки відкладали вступ до шлюбу на безрік. У 1990-х роках четверо з десяти первістків з’являлися на світ у незаміжніх жінок, а в 1930-х – один із десяти. За винятком окремих випадків знаменитих жінок, незаміжніми матерями зазвичай ставали саме менш освічені жінки. Нерідко їх кидали чоловіки, що були татусями немовлят, а в інших випадках жінки воліли народити дитину, поки чекали на чоловіка своєї мрії, який прийде до них із чеком на отримання зарплатні належного розміру. Отже, серед американських жінок поширилися дві різні тенденції: жінки з вищою освітою виходили заміж, хоча й пізніше за своїх матерів, і виховували дітей разом зі своїм шлюбним партнером, а малоосвічені жінки часто рано народжували дітей, лишались незаміжніми й виховували дітей самі. Така розбіжність свідчить про зупинку чи зворотний рух довготривалого процесу дедалі більшого приєднання багатьох американців до буржуазного стилю життя⁹⁶.

Американці й надалі позитивно оцінювали шлюб, проте вони, особливо жінки, дедалі частіше наполягали, що шлюб має бути фінансово стійким, егалітарним і слугувати задоволенню особистих потреб. Провідний дослідник сім’ї підсумував це так: «Шлюб дедалі рідше ставав обіцянкою постійного обов’язку й дедалі частіше – умовним обов’язком залишатися разом доти, доки обидві сторони хочуть і можуть». До таких шлюбів нині також ставляться з дедалі вищими емоційними і психологічними очікуваннями, і до цього питання я невдовзі повернуся⁹⁷.

Те, як американці й надалі позитивно оцінюють шлюб, ми можемо побачити на прикладі ще однієї важливої новації – збільшення тривалості стадії «порожнього гнізда». Внаслідок того що американці жили довше й мали менше дітей, вони почали триваліший час жити як бездітні пари. 1900 року приблизно один із десяти американців похилого віку жив лише зі своїм шлюбним партнером чи партнеркою, а 2000 року – приблизно п’ять із десяти. Більша кількість американців жили значно більше років лише зі своїм шлюбним партнером чи партнеркою, тією людиною, яка щодня сиділа поруч за столом під час сніданку. І дослідження стверджує, що це загалом щаслива стадія життя, особливо якщо діти не забувають зателефонувати⁹⁸.

Більша незалежність жінок підштовхнула окремі групи звинуватити жінок у тому, що вони стали егоїстичними, що «нова жінка» пожертвувала своїм шлюбом і дітьми задля особистих прагнень. (Ми вже бачили, що схожі звинувачення лунали й у ХІХ столітті.) Інших сучасників непокоїло, що більша незалежність перетворилася на пастку для жінок, позаяк подарувала чоловікам легкий доступ до сексу та дала їм змогу позбутися своїх обов’язків, переклавши на жінок піклування про будь-яку дитину, народжену внаслідок випадкової вагітності. Жінки, мабуть, справді переживали амбівалентні почуття. Під час опитування 2007 року більшість респонденток відповіла, що американські матері тепер виконують гіршу батьківську роботу порівняно з їхніми матерями в попередньому поколінні. Лише одна з п’яти працевлаштованих матерів, які мали дітей удома, сказала, що робота на повний робочий день – це її ідеал, і така само частка матерів відповіла, що їхній ідеал – перебування вдома. У 2000-х роках більшість американських жінок, схоже, віддавали перевагу неотрадиційному порядку: він працює повний робочий день, а вона – неповний. А втім, попри невизначеність, більша рівність, мабуть, поліпшила думку американців (найбільш очевидно – дружин) щодо свого шлюбу та їх самих. На початку ХХІ століття американські жінки, особливо освічені й працевлаштовані, вперше повідомили під час опитувань, що вони почуваються так само добре, як і чоловіки⁹⁹.

Діти також здобули більший вплив у сім’ї. У ХХ столітті судові органи дедалі частіше виступали на боці дітей у справах проти їхніх батьків. Нові закони, приміром, заборонили дитячу працю, вимагали загальної освіти й вакцинації, призначили покарання за насильство над дітьми й дозволили державним чиновникам забирати дітей, із якими жорстоко поводилися. Втручання держави в життя сім’ї, схоже, відтворювало той контроль, що його здійснювали магістрати в Новій Англії колоніальної доби, але тепер відтворювало вже наверле, бо підтримувало дитину, а не батька чи матір. У сім’ї батьки більше потурали дітям, менше вимагали від них працювати чи виконувати хатню роботу, давали їм, не скуплячись, кишенькові гроші та збільшили їхню суму, дарували дітям більше іграшок і одягу, а також надавали їм більше свободи. Починаючи з 1920-х років під час опитувань в американців цікавилися, які цінності потрібно передусім прищеплювати дітям. На початку ХХ століття американці наголошували на слухняності й гарних манерах, а згодом – на незалежності й самостійному мисленні. Батьки почали цінувати автономію у своїх дітях, навіть якщо це означало певне потурання неслухняності. Батьки, особливо представники середнього класу, інтенсивніше виховували своїх дітей, силкуючись виростити з них досконалих і впевнених у собі дорослих, задля чого вони витрачали більше грошей і зусиль на підтримку міцного здоров’я своїх дітей, на їхні успіхи в навчанні й соціальному житті, ніж могли витратити чи витрачали батьки в ХІХ столітті¹⁰⁰.

Зростання коефіцієнтів розлучуваності й частки незаміжніх матерів означало, поза сумнівом, що після 1950-х більшій кількості дітей бракувало будь-якого батьківства (parenting) з боку тата. Це мало негативний вплив: дітям, що мешкали в домівках без батька, загрожував вищий ризик зазнати невдач у шкільному навчанні й емоційних розладів. Однак білі діти із середнього класу відносно рідко мешкали в таких домівках, бо це була хронічна проблема бідних дітей. (Тут знову ми спостерігаємо поширення нерівності в сімейному житті впродовж останніх кількох десятиліть.) Більшість батьків загалом не зменшували, а навіть збільшували кількість годин, присвячених своїм дітям, попри те що продовжували працювати й витрачали на поїздки на роботу та з роботи більше часу. Вони відмовилися від дозвілля й іншої особистої діяльності задля «якісного часу» віч-на-віч. Близько 2000 року, до прикладу, більшість американських дітей, навіть більшість підлітків, вечеряли щонайменше шість разів на тиждень удома з обома батьками чи з кимось одним із них. Буржуазне батьківство – шляхетне, поблажливе, хоча й інтенсивне – виникло у середовищі передових представників середнього класу в ХІХ столітті й залишалося типовим до кінця ХХ століття. Мабуть, деяких дітей пригнічувало таке ретельне батьківство, і в молодших дітей (а надто в тих, вік яких не дозволяв отримати водійські права), ймовірно, було менше свободи просто вештатися й потрапляти у халепи, ніж колись у їхніх дідусів і бабусь. (Деяких коментаторів старшого віку сповнила ностальгія щодо їхнього власного дитинства, коли не було аж надто пильного нагляду.) Зацікавлення дітей набули більшої ваги, і для багатьох американських сімей (можливо, їх більшості) ці зацікавлення опинились у центрі домогосподарства, що є разючою зміною того сімейного життя, яке було століття чи два тому¹⁰¹.

Зростання влади дітей, а надто підлітків, також дратувало батьків. Обкладинка журналу Newsweek проголошувала: «Погляньмо правді у вічі: наші тінейджери вийшли з-під контролю». Це сталося 1956 року. Однією з проблем, яка непокоїла батьків, був, звісно, секс. У ХХ столітті виникла практика «побачень» (dating) – нова форма залицяння без стороннього нагляду, яка давала змогу молодим людям дослідити багатьох партнерів чи партнерок у пошуках справжнього кохання. Після Другої світової війни ці практики змінилися: пари утворювались у старших класах школи (дівчата приколювали на светр чи блузку значок братства свого хлопця^[47], щоб повідомити про зв’язок) і рано одружувалися. А тоді культурні норми знову стали такими, як раніше, і полягали в дослідженні багатьох варіантів. (У хіті Смокі Робінсона 1960 року мати радить синові: «Перш ніж попросиш руки в якоїсь дівчини, / Бережи свою свободу так довго, як зможеш. / Моя мама казала мені: “Ти маєш порівняти товари”^[48]».) Хоча щодо часових меж сексуальної революції і сперечались, але очевидно, що молодь, особливо молоді жінки, експериментувала із сексом у дедалі молодшому віці, почавши ці експерименти найвірогідніше в 1920-х роках і відтоді невпинно пришвидшуючи їхній початок. В одному дослідженні вчені підрахували, що в 1950-х роках приблизно третина дівчат підліткового віку мали дошлюбний секс, у 1960-х – половина, а в 1970-х – майже дві третини. Ставлення дорослих пристосовувалося до цих змін: від 1960-х років, коли вперше під час опитувань їх запитали про це, і до 1980-х американці дедалі частіше казали, що вони схвалюють дошлюбний секс (хоча дедалі частіше не схвалювали позашлюбних стосунків). Ця тенденція лібералізації зупинилася в 1980-х, однак американська молодь, переважно представники середнього класу, вимагала значно більшої сексуальної незалежності наприкінці ХХ століття, ніж на його початку (див. також обговорення проблем сексу в шостому розділі)¹⁰².

Діти також прагнули незалежності, бо дедалі частіше жили самостійно. У ХІХ столітті чимало підлітків залишало свій дім, але це було задля того, щоб працювати в інших домогосподарствах як шлюбний партнер чи партнерка, слуга чи служниця, учень майстра. Ті, кому кортіло здобути освіту, лишалися зі своїми батьками. Упродовж ХХ століття, а надто коли добігли кінця 1950-ті, молоді американці із середнього класу дедалі частіше залишали домівку, щоб жити самостійно або зі співмешканцями. Вони могли так поводитися почасти тому, що їхні сім’ї стали багатшими, а відокремлені домогосподарства були їм по кишені. (На противагу цьому в економічно важких 1970–1980-х роках дещо більша частка молодих людей лишалася вдома або поверталася додому.) Покидання домівки, здобуття освіти триваліший час і пізніший вступ до шлюбу поєдналися й утворили нову стадію життя: люди не жили з батьками, але все ще не були повною мірою самостійними дорослими, адже, приміром, покладалися на фінансову допомогу батьків. Іще один спосіб, за допомогою якого молоді американці демонстрували свою нову автономію, полягав у тому, що вони утворювали пари з людьми, яких їхні батьки могли не схвалювати. Непослух батькам не був новим (пригадайте новизну шлюбів із любові наприкінці ХVIII століття), проте у ХХ столітті молоді люди дедалі частіше ходили на побачення й одружувалися з представниками інших етносів, релігій і рас, і частка таких молодих людей стрімко зростала. Дехто навіть утворював союзи з партнерами тієї ж статі, і більшість молоді, принаймні певний час, просто «жила разом». Американські батьки значною мірою схвально поставилися до цих змін, бо, врешті-решт, вони самі виплекали у своїх дітях керування собою й самовираження¹⁰³.

Хоча американська культура ХХ століття радила чоловікам і дружинам не жертвувати собою задля шлюбу, проте батькам вона радила, що їм треба жертвувати собою задля дітей. Цей удаваний парадокс має сенс у культурі добровільності. Обоє дорослих вільно вступають у шлюб і мусять виконувати свої обов’язки, однак, урешті, кожен із подружжя зберігає моральне право вийти з цієї добровільної асоціації. На противагу цьому діти з’являються в сім’ях, не маючи вибору. Отже, непорушний обов’язок відповідальних батьків ґрунтується на тому, що вони не можуть законним шляхом вийти з батьківства. Водночас те, що діти, зі свого боку, винні батькам, спирається на любов, а не на контракт¹⁰⁴.

Які наслідки мало все це ослаблення сім’ї, що виявлялося як пізніший шлюб або безшлюбність, почастішання дошлюбного сексу, більша кількість розлучень, менша кількість народжених дітей, більша кількість жінок, що працюють, зростання гендерної рівності, спільне проживання неодружених чоловіка й жінки, надання влади дітям тощо? Декого лякало, що ці зміни руйнували емоційний і духовний аспект сім’ї. Історик Крістофер Леш у своїй книжці 1977 року «Прихисток у безжальному світі» (Haven in a Heartless World), в якій оплакується вікторіанська сім’я, стверджував: «Сімейне життя стає таким неприємним, шлюб – таким крихким, стосунки між батьками й дітьми – такими сповненими ворожості». Респонденти під час опитувань у США підтвердили цю похмуру думку про сім’ї (інших) американців. Однак важливо, що американці наполягали на тому, що їхні власні сім’ї чудові й стають іще чудовішими. Справді, респонденти під час опитувань повідомляли про значне й тривале задоволення своїм сімейним життям упродовж буремних останніх десятиліть ХХ століття. Це відбувалося навіть попри все ще високі очікування. Наприклад, шлюбні консультанти дедалі частіше казали чоловікам і дружинам, що вони мають прагнути стати найліпшими друзями й вічними, спраглими і вправними коханцями. Схожим чином, еліта підвищила вимоги до того, наскільки сильно батьки мусять піклуватися про своїх дітей, виховувати їх і навіть приятелювати з ними. Пересічні американці, мабуть, поділяли ці дедалі вищі стандарти для сім’ї¹⁰⁵.

Водночас американці також схвалювали дедалі вищі стандарти для індивідуальної самореалізації, що скерувало їх у інший, якщо не протилежний, напрям. Такі очікування могли схилити американців уникати шлюбу, проте, схоже, натомість підштовхнули їх довше на нього чекати, випробовувати стосунки в спільному проживанні, виходити з поганих стосунків і надавати кожному членові сім’ї «більше простору». 1924 року Роберт і Гелен Лінд характеризували шлюби в «Міддлтауні» як гнітючі, однак 1977 року дослідники цього містечка дійшли такого висновку: «якість шлюбу, здається, істотно поліпшилася» в проміжні 50 років. Дані опитувань щодо оцінки власного шлюбу в американців неоднозначні, однак свідчать, що якість шлюбу, мабуть, поліпшилася, принаймні в пар із ліпшою освітою. Схожим чином, емоційний вимір стосунків батьків і дітей (попри інтенсивне батьківство чи, може, внаслідок нього) також, мабуть, поліпшувався впродовж століття. Помітним наслідком зростання добровільності в сім’ї у ХХ столітті стало не те, що це породжувало напругу й розпад (поза сумнівом, таки породжувало), а те, що це частіше підтримувало близькість або навіть збільшувало її¹⁰⁶.

Випадок відсутньої бабусі демонструє цей парадокс поєднання більшої незалежності з більшою прихильністю. У ХІХ столітті люди похилого віку, особливо вдови, жили зі своїми дорослими дітьми. На початку ХХІ століття люди похилого віку, навіть вдови, зазвичай жили самі по собі. Одне пояснення стверджує, що люди похилого віку (чи їхні діти, чи обидві ці вікові категорії разом) завжди воліли жити окремо, проте лише жменька могла так учинити, аж поки достаток, пенсії і програма «Соціальне забезпечення» (Social Security) у ХХ столітті уможливили окремі домогосподарства. Інше пояснення стверджує, що вподобання американців змінилися: вони почали прагнути радше бути незалежними, ніж із сім’єю. Парадокс, на який я вказую, полягає ось у чому: від 1960-х років молоді дорослі дедалі частіше казали інтерв’юерам під час опитувань, що дідусі й бабусі, які живуть разом зі своїми нащадками, – це чудова ідея, тоді як люди похилого віку відповідали інтерв’юерам, що їм загалом ця ідея не подобається. Більша частка дорослих, схоже, виражала захоплення, принаймні на словах, щодо життя зі своїми батьками. Небажання батьків, мабуть, віддзеркалювало їхнє прагнення до власної незалежності, але також і намагання не обтяжувати своїх дітей. (Люди похилого віку впродовж цієї епохи нерідко допомагали своїм дітям фінансово.) Інакше кажучи, хоча батьки й дорослі діти переважно мешкали в окремих домівках, проте вони висловлювали постійну, ймовірно, дедалі сильнішу турботу одне про одного¹⁰⁷.

Випадок відсутньої бабусі також свідчить про ще одну важливу новацію в сімейному житті: посилення зручності перебування на зв’язку. Американські жінки, які облишили фермерське господарство й переїхали до міста на початку ХХ століття, казали, що вони могли дізнатися щось про своїх стареньких матерів, зателефонувавши їм раз на день за допомогою місцевого телефонного комутатора. Приблизно через сто років після цього люди в Нью-Йоркській агломерації впродовж одного дня здійснювали триста тисяч телефонних дзвінків до Домініканської Республіки за допомогою лишень однієї служби телефонного зв’язку із сотень подібних. Більшість цих дзвінків, можемо припустити, були до родичів. Один із тих, хто телефонував, розповів кореспондентці, що він облишив писати листи додому: «Моя мама чекає на дзвінок щонайменше раз, а насправді кілька разів на тиждень, – сказав він. – Вона знає, що це дешево коштує, і знає, що це зручно, тож плаче, якщо я не телефоную регулярно». А, приміром, іммігранти з китайської провінції Фуцзянь можуть розмовляти зі своєю сім’єю в Китаї майже годину лише за один долар. Завдяки дешевим авіаквиткам чимало іммігрантів регулярно відвідують свої сім’ї в Індії, Ґані чи Ґватемалі: вони живуть життям, яке соціологи називають «транснаціональним». Й американці за межами США чинять так само, найщемливіше – солдати, які служать в Іраку й використовують телефони, електронну пошту й навіть зв’язок через вебкамеру, щоб жити «віртуальним» сімейним життям, щодня розмовляючи зі своїми дружинами й дітьми екран до екрана¹⁰⁸.

Більшість американців у ХХ столітті засвоїли цінності передової буржуазної сім’ї ХІХ століття: вони дедалі частіше прагнули компанійськості, гендерної рівності, інтенсивного батьківства й глибших почуттів. А втім, багатьом американцям усе ще було вельми складно досягти такого сімейного життя. Економічні умови для менш освічених людей, особливо по закінченні 1970-х, змушували більшу кількість матерів працювати більше, ніж вони хотіли, і спричинили додаткову напругу в сімейних стосунках. Фінансові труднощі, зростання очікувань і зміцнення незалежності (як-от розширення законних прав матерів-одиначок) підштовхнули найбідніших американців відкласти укладання шлюбу на безрік, аж доки вони зможуть дозволити собі створити справжню буржуазну сім’ю, про яку мріяли¹⁰⁹.

Близько 2000 року, коли більшість американців докладали неабияких зусиль, аби зберегти буржуазну сім’ю, американці з вищою освітою винайшли й засвоїли вже новішу модель сім’ї, у якій зникло старе розмежування домашньої сфери і сфери зовнішнього світу: як чоловіки, так і дружини вибудовували кар’єру й виховували дітей. Кожен член сім’ї міг досягти більшої незалежності, приміром, маючи свої окремі зацікавлення й власних друзів, однак усі члени сім’ї досі очікували інтенсивного емоційного зв’язку зі своєю родиною. (Притаманні Еліс Ніл прагнення могли б добре згодитися для цього типу сім’ї.) У найновішій сім’ї, що складається з представників середнього класу, панувала ще більша добровільність. Як ніколи раніше, американець або американка могли залишити батьківський дім чи зостатися в ньому, взяти шлюб чи не брати, розлучитися й одружитися вдруге чи не робити цього, виховувати дітей чи ні. Але коли новий американський чоловік або дружина вступали в шлюб чи ставали батьками, від них чекали, що вони будуть цілком відданими шлюбу й кожній дитині. Отже, хоч як це парадоксально, емоційний зв’язок із сімейним життям у представників середнього класу Америки ще ніколи не був сильнішим.

Соціолог Ендрю Черлін доводив, що ця нова сім’я – не так живий інститут, як радше символ індивідуального успіху. (Вступити в шлюб означає «я досяг успіху».) Однак я вважаю, що коли нова модель діє, то вона уможливлює як індивідуальний, так і спільний успіх, як практичний, так і емоційний. Хоча більша частка американців здобула більше можливостей для особистих досягнень за межами сім’ї, але для цілковитої більшості щасливе сімейне життя стало ще важливішим. (Для численних подружніх пар щасливий шлюб – це і є успіх, а не символ успіху.) Перехід до цієї моделі сім’ї складний, відбувається з перервами й для декого все ще недосяжний. А втім, історикиня Стефані Кунц, мабуть, висловлює слушну думку: «та сама особиста свобода, що дає змогу людям більше очікувати від свого життя в шлюбі, водночас дає їм змогу дістати більшу вигоду зі статусу неодруженого чи незаміжньої, а також пропонує їм ширший вибір, ніж будь-коли в історії». «Шлюб, як ніколи до цього, неухильно стає справедливішим, дарує більшу насолоду й ефективніше сприяє суб’єктивному благополуччю як дорослих, так і дітей. <…> Також він стає необов’язковішим і крихкішим, проте й важливішим. Історичні дані свідчать, що ці дві буцімто суперечливі тенденції нерозривно переплетені»¹¹⁰.

Послаблення зв’язків із сусідами

Соціолог Морріс Дженовіц якось назвав житлові райони в Чикаґо середини ХХ століття «спільнотами з обмеженою відповідальністю». Мешканці хоч і належали до таких спільнот, однак вважали, що мають право забрати назад свої «інвестиції», якщо перебування в спільноті вже не узгоджується з їхніми потребами: це інший спосіб сказати «добровільна спільнота». Кільком типам американських груп справді притаманна «обмежена відповідальність», однак цей термін вельми влучно пасує локальним спільнотам ХХ століття. Американці облаштовувались у своїх житлових районах на довший час, ніж будь-коли раніше, однак перебували в них меншу частину свого життя, ніж будь-коли раніше¹¹¹.

Американські житлові райони дедалі частіше ставали приміськими. 1900 року приблизно сім із десяти американців мешкали в сільських містечках чи в сільській місцевості. 2000 року там мешкали лише двоє з десяти, а половина – в передмістях. 1993 року Бюро перепису повідомило, що воно надалі не публікуватиме окремих статистичних даних щодо американців, які мешкають у фермерських господарствах, оскільки таких американців залишилося дуже мало. Для міст найвагомішою новацією став приплив мільйонів бідних афроамериканців із сільського півдня. У багатьох місцях чорне населення зросло з незначної частки до більшості, що своєю чергою викликало в білих страх і опір. З’явилася сувора расова сегрегація, і лише після 1970 року вона почала спадати. Расова політика визначала значну частину життя у великих містах Америки. Більше за будь-яку іншу ознаку, навіть соціальний клас, расова належність відрізняла один міський житловий район від іншого. У міських агломераціях відбулася поляризація на чорний центр і біле коло кругом нього, позаяк білі американці із середнього й робітничого класів прагнули відокремитися від чорних і шукали – навіть ще відкритіше – дешевших будинків і зелених передмість¹¹².

Водночас – і всупереч міфу про сучасне постійне переселення (див. про це в першому розділі) – американці осіли. Властива ХІХ століттю модель тимчасових квартирантів і винаймачів житла, мандрівних робітників «гобо» (hobo) та сімей представників робітничого класу, які щороку переселялися, тепер фактично зникла. 1948 року, коли Бюро перепису почало збирати точні числові дані, 20 відсотків американців оселились у своєму нинішньому житлі впродовж попереднього року. За винятком раптового стрибка в середині 1980-х років, ця частка неухильно зменшувалася (впродовж періодів бейбібуму і потім спаду народжуваності) й сягнула приблизно 13 відсотків наприкінці першого десятиліття 2000-х. Американці осіли тому, що робота стала постійнішою; страхування на випадок безробіття забезпечувало доходом у періоди тимчасового безробіття; люди могли добиратися на роботу, розташовану на більшій відстані, що давало змогу сім’ям залишатися на одному місці навіть тоді, коли годувальники сім’ї змінювали роботу; більша кількість сімей стала власниками своїх домівок. Укоріненіші американці могли інвестувати себе у свої містечка й житлові райони, однак це була невелика інвестиція з «обмеженою відповідальністю». Вони мали право вільно переселитися в інше місце й могли вільніше, ніж досі, брати участь у соціальних групах за межами свого житлового району¹¹³.

Ізоляція від локальної спільноти на початку ХХ століття була соціальною проблемою для американців у сільській місцевості. Експерти дослідили те, що назвали проблемою «сільського життя»: її найнаочніше засвідчувала молодь із фермерських господарств, яка тікала до «яскравих вогнів, великих міст». Учені дійшли висновку, що фермери потерпали від «надмірного індивідуалізму», нездатності співпрацювати й відокремлення від усього суспільства. Захисники життя на фермі засуджували зневагу реформаторів до сільських мешканців, проте чимало американців у сільській місцевості справді почувались ізольованими. Переважна більшість із майже ста тисяч людей, які мешкали на фермах і взяли участь в опитуванні 1908 року, яке проводила Рузвельтова Комісія з сільського життя, розповіли, що вони невдоволені своєю нездатністю «зустрічатися задля спільного вдосконалення, розваг і спілкування між людьми». Опитування десяти тисяч фермерських домогосподарств 1919 року виявило, що «жінка на фермі [відчуває] свою ізоляцію від сусідів» і прагне більших контактів з іншими жінками. Ще 1940 року антропологи, які вивчали село Лендефф, штат Нью-Гемпшир, згадували про самотність жінок у локальній спільноті: «візити в гості відбуваються надзвичайно рідко». Щоб подолати самотність, сільські жінки почали використовувати нові технології, як-от радіо й телефон. (Телефонні дзвінки, повідомляли антропологи, були «частими, докладними й майже нескінченними».) Урешті, завдяки автомобілям і поліпшенням доріг чимало фермерських сімей наблизилися до міста, його розваг і клубів. Але водночас автівки й автомагістралі також помітно відвернули сім’ї від своїх сусідів у сільській місцевості. Коли інші антропологи через 40 років, цебто 1980 року, відвідали Лендефф, то вони також повідомили, що мешканці села мають відносно малу соціальну взаємодію одне з одним. Однак тепер антропологи пояснили ізоляцію не фізичною дистанцією, а тим, що нині мешканці знаходили для себе роботу й розваги за межами Лендеффа¹¹⁴.

Технологічні зміни у фермерстві також послабили солідарність у сільській місцевості. Механізація спершу заохочувала до співпраці, бо фермери позичали один в одного нещодавно винайдені комбайни, тюкувальні машини та іншу техніку, а також допомагали з нею. Але коли техніка подешевшала, то кожен фермер купував власну або ж платив комерційним постачальникам послуг. «Раніше ми допомагали одне одному, – розповідав фермер зі штату Канзас 1940 року. – Тепер кожен сам по собі». Завдяки автомобілям і вантажівкам царина соціального життя розширилася, а продаж і придбання полегшилися. Сільські торгівці, лікарі й пастори бачили, як покупці, пацієнти й віряни їдуть у сусідні містечка чи навіть далі. Географічний ареал сільських американців розширився¹¹⁵.

Показовим прикладом є село Плейнвілл у передгір’ї плато Озарк. Навіть 1940 року, коли антрополог Карл Візерз досліджував 65 сімей у цьому селі, мешканці вже відчували, що їхня попередня ізоляція зменшилась і що сусіди зосереджуються на зовнішньому світі. 1955 року, коли інший антрополог на ім’я Арт Ґеллегер-молодший повторно досліджував Плейнвілл, нещодавно збудована автомагістраль між штатами посприяла тому, що в село приїжджали жити нові люди, а мешканці села легше покидали його. Мешканці села й фермери, які жили неподалік від нього, розповідали, що співпраця, візити в гості й неформальна діяльність між найближчими сусідами занепали. До таких розповідей варто ставитися з певним скептицизмом (остерігайтеся ностальгії!), однак дослідження, подібні до того, у ході якого вивчали село Плейнвілл, підтверджують, що американці в сільській місцевості поширювали своє соціальне життя все далі й далі від локальної спільноти. Ще 1949 року один соціолог підсумував: «Локальні [сільські] спільноти нині демонструють, що вони не придатні для задоволення потреб сільських сімей. <…> Розширюючи контакти між людьми, ці спільноти формують нові стосунки, що зосереджуються навколо великих і малих міст». Зростання контактів між людьми, певна річ, залежало від здатності придбати оті нові технології соціабельності. Більшість мешканців одного містечка в штаті Джорджія сказали дослідникам 1943 року, що автомобіль, радіо й телефон зменшили їхнє відчуття ізоляції, однак більшість фермерів-орендарів неподалік містечка, переважно афроамериканці, розповіли, що «світ, у якому вони діють, значною мірою зводиться до їхнього населеного пункту й округу». Для налагодження їхнього зв’язку із зовнішнім світом потрібно було більше часу¹¹⁶.

Збагнути, що ж сталося з локальною спільнотою у великих містах, значно складніше. Чимало вчених на початку ХХ століття очікували, що локальні соціальні зв’язки ослабнуть під впливом модерності. У міжвоєнні роки дослідники в Чикаґо вважали, що клекотливі житлові райони цього міста, особливо райони іммігрантів, приречені влитись у примітивне масове суспільство. Однак антропологи й соціологи, які продовжували вивчати житлові райони в містах, передусім райони, що їх називали «нетрі» (slums), зазвичай стверджували, що вони процвітатимуть. Мешканці нетрів наймали нароботу своїх сусідів, поділяли особливу локальну культуру й захищали свою територію. Книжка Вільяма Вайта «Суспільство на розі вулиці» (Street Corner Society) є класичним прикладом. Вайт розповідає про «нетрі» італійського району Норт-Енд у Бостоні напередодні Другої світової війни й характеризує його мешканців як міцно згуртовану спільноту, хоча й часом конфліктну. Вони добре знали одне одного, поділяли локальні цінності й утворювали особливу спільноту всередині американської культури. Із цих розповідей складно зрозуміти, наскільки типовими були такі місця, як Норт-Енд, і чи справді їхня своєрідність згасала¹¹⁷.

Чимало новацій, які змінювали сільські спільноти, також змінили й спільноти міські. Швидший транспорт і кращі дороги дали змогу людям легше добиратися до роботи, крамниць і церков за межами свого житлового району. Наприклад, у перші роки ХХ століття американські робітники слов’янського походження на автомобільних заводах у Дет­ройті та сталеливарних заводах у Чикаґо юрмилися в житлових районах, розташованих зовсім поруч із їхнім місцем роботи. Їхні сини пішли на цю ж роботу, проте переселилися у комфортніші домівки, розташовані у приємніших житлових районах, утім, подалі від заводів. Оскільки завдяки трамваям і автомагістралям відстань до роботи й сім’ї стала менше важити, то білі робітники могли обирати житловий район на підставі якості житла, місцевих шкіл і привабливіших цін. Інші соціальні зміни, як-от менша кількість дітей у сім’ї, дружини, що працюють, телебачення й нові стилі житла (передня тераса будинку здебільшого зникла, натомість ділянка за будинком збільшилася), також послабили причетність до спільноти сусідів. Разом із тим супротивні новації, особливо зростання кількості власників будинків, зменшення житлової мобільності та збільшення гомогенності житлових районів, зміцнили локальну солідарність. Сусіди дедалі частіше об’єднували зусилля, щоб упоратися з такими спільними проблемами, як зростання податків, наплив нових етнічних груп і проєкти розвитку. Місцевий активізм досяг кульмінації в рухах за «владу спільноти» в 1960-х і під час пізніших кампаній NIMBY («not in my back yard»^[49]), покликаних перешкодити наступу бізнесу, появі будинків для осіб із низьким рівнем доходів або шкідливих міських споруд. Проте таке об’єднання зусиль відбувалось епізодично. Загалом соціальні зміни в підсумку шкодили сусідській солідарності¹¹⁸.

Отже, невипадково, що до кінця ХХ століття американці зазвичай приязно ставилися до своїх сусідів, проте не надто з ними спілкувалися. Люди у великих містах розповідали соціологам так само, як і мешканці Плейнвілла – антропологам, що раніше в них було більше місцевих дружніх стосунків. У 1920-х про це говорили мешканці і «Міддлтауна», і центрального Лос-Анджелеса. Деякі надійні докази свідчать, що впродовж ХХ століття американці більше поглядали за межі своїх житлових районів. Один різновид таких доказів, що його я раніше вже демонстрував, – це записи про укладання шлюбу. Вони свідчать про помірне зростання географічної відстані між нареченою і нареченим у містах упродовж ХХ століття, цим самим натякаючи на те, що спілкування із сусідами слабнуло, хоча швидкість цієї зміни була більшою у ХІХ столітті¹¹⁹.

Загалом упродовж ХХ століття американці більше вкоренились у свої локальні спільноти та прикріпилися до них, проте їхній зв’язок із цими спільнотами послабшав. Зацікавлення, діяльність і зв’язки мешканців за межами локальної спільноти зростали значно швидше, ніж усередині цієї спільноти. Головним винятком були бідні чорні американці. Житлова дискримінація й расова сегрегація, що посилювалися до останніх кількох десятиліть ХХ століття, замкнули бідних чорних американців у вузьких просторах, фізично ізолювали їх від хорошої роботи, домівки й крамниць, а також культурно відчужили їх від усього суспільства. Однак для більшості американців було дедалі легше як інвестувати у свої локальні спільноти, так і виходити з них, коли цього вимагали їхні потреби. Зважаючи на велике стиснення простору, заслуговує на увагу те, що американці у ХХ столітті підтримували причетність до спільноти сусідів у асоціаціях домовласників, дружніх стосунках і нерегулярній політичній діяльності¹²⁰.

Соціальний світ праці

Місце роботи витіснило в більшості дорослих житловий район як головне середовище для життя групи за межами сім’ї. Унаслідок зникнення сімейних фермерських господарств, працевлаштування більшості дружин і довших поїздок на роботу й назад значна частка американців почала витрачати більше часу в товаристві своїх колег. (Часто обговорюваного повернення до роботи вдома за допомогою інтернету до сере­дини першого десятиліття 2000-х років не існувало.) Крім цього, менша кількість американців працювала разом зі своїми родичами й сусідами, а колись це було звичним явищем. Колеги дедалі частіше утворювали цілком окрему групу¹²¹.

Американці перетворили місце роботи на осередок соціального й економічного життя. У 1920-х роках 16-річна Ора Пеллетіер почала працювати на текстильній фабриці «Амоскіґ» у штаті Нью-Гемпшир. Через кілька десятиліть вона пригадувала миті соціабельності, які вона й інші підлітки виокремлювали посеред робочого дня: «На фабриці люди залишались у своєму колі, щоб обговорити все, що вони мусили. Одружені були привітними, достатньо привітними, щоб підійти й посидіти з нами іноді під час перерви в полудень. Іншим разом вони лишались у своєму кутку й розмовляли про свої сім’ї та інші подібні справи. А ми, діти… [сиділи] у своєму куточку й разом обідали». У цю ж епоху тисячі молодих жінок почали працювати продавчинями в універмагах. Історикиня Сьюзен Портер Бенсон виявила, що «солідарність [у кожному відділі] виникала з інтенсивної соціальної взаємодії, в якій брали участь співробітниці. Скупчування (huddling), цебто гуртування, задля того, щоб порозмовляти, було найповсюдніше визнаною ознакою культури праці продавчинь». Бенсон цитує помічника закупника в універмазі Filene’s, розташованого в Бостоні: «Зауваження [наказ продавчиням припинити базікання] тут не діють. Вони вгамовуються на день, однак це, здається, лише дає змогу щелепній кістці перепочити, поліпшуючи її швидкість і витривалість. Наступного дня вони знову базікають»¹²².

Соціабельність на роботі часто породжувала соціальні зв’язки поза роботою. Дослідження методом опитування, здійснене в останні десятиліття ХХ століття, виявило, що приблизно половина американців, що працюють, знайшли принаймні одного «близького друга» серед своїх колег, а приблизно п’ята частина знайшли там більшість своїх близьких друзів. Культурне розмаїття робочих груп свідчить про те, наскільки вони особливі. Американці наприкінці ХХ століття розповіли, що на роботі вони познайомилися й заприятелювали з більшою кількістю людей інакших рас, статей і навіть політичних переконань, ніж в інших середовищах. Місце роботи, поза сумнівом, не було мультикультурним Едемом. Трудова дискримінація, особливо проти афроамериканців, існувала впродовж усього ХХ століття, а міжрасова й міжетнічна дружба не часто поширювалася за межі офісу чи конвеєра. Вільям Корнблум так розповідає про сталеварів Чикаґо 1960-х років: «Білі робітники… можуть усю свою професійну кар’єру працювати з чорними чоловіками й усе ж не пускати чорних до свого житлового району. Мексиканці… добре знають своїх сербських колег, що мешкають у тому ж житловому районі, однак після роботи ці дві групи п’ють у різних тавернах». А втім, дедалі більше розмаїття колег свідчить про те, як місце роботи перетворилося на головне джерело особистих зв’язків. Напруга між роботою і домівкою перетворилася на суспільну проблему наприкінці ХХ століття, коли більша кількість жінок почала вибудовувати свою кар’єру. Цей конфлікт зазвичай зображають як зіткнення економічних інтересів індивідів із їхніми особистими інтересами, проте робота – це не тільки про гроші. Багатьох людей також приваблювали друзі на роботі¹²³.

Релігійні спільноти

1907 року делегація пасторів із Федерації церков міста Нью-Йорк відвідала президента США Теодора Рузвельта, щоб попросити його допомогти зупинити тривожний спад у церковному «впливі на людей». Рузвельт пообіцяв занепокоєним відвідувачам «допомогти справі всіма можливими способами». На початку ХХ століття пастори часто били на сполох подібним чином. Вони звинувачували вчених, що ті навчали такої єресі, як еволюція; вони звинувачували вірян, що ті недільного ранку їздили на своїх автомобілях «Форд»; і вони звинувачували популярну культуру в тому, що вона розбещує чутливі уми. «Сучасний роман… відповідає за наші порожні церковні лави. <…> [Він] замінив проповідників», – скаржився один священник, і це було ще до появи кіно, радіо й телебачення. Пастори, щоб проілюструвати свої зауваження, могли вказати на порожні будівлі храмів, які гнили по всіх сільських регіонах Америки. Історики також дійшли висновку, що перші десятиліття ХХ століття були роками «релігійної депресії». Однак із плином часу історія церков у ХХ столітті виявилася дещо іншою¹²⁴.

Близько 1900 року, мабуть, половина дорослих американців належала до якоїсь церкви, а в 1950-х роках набагато більша частка – приблизно три чверті – відповіла, що належить до церкви. Одна з причин такого швидкого зростання полягала в тому, що американці в середині ХХ століття раніше брали шлюб і раніше народжували дітей, що зазвичай підштовхувало їх звернутися до церкви, проте їх також спонукав релігійний ентузіазм. Згодом, до 2000 року, належність до церкви в дорослих знизилася до приблизно двох третин. Однією з причин такого часткового відступу стало те, що американці тепер значно пізніше ставали до шлюбу й довше чекали на народження дітей. Соціолог Роберт Вутноу переповідає коментар одного пастора: «Раніше хлопці й дівчата конфірмувалися в 13 років, і ви не бачили їх, аж поки їм не сповнювалося 18, коли вони поверталися, щоб одружитися. <…> Нині ви не бачите їх, аж поки їм не сповниться 30, коли вони повертаються, щоб побратися». Ще однією причиною зменшення членства в церквах було розчарування організованою релігією, пасторами, а дехто розчарувався в релігійних правих. Чимало тих, хто покинув великі протестантські деномінації, приєдналися до неконфесійних церков, нових сект або невеликих релігійних груп¹²⁵.

Відвідування богослужінь дотримувалося схожої траєкторії: істотне зростання приблизно до 1960 року, а тоді незначний спад. Протестанти і євреї, як свідчать фрагментарні опитування, у перші десятиліття ХХ століття, відвідували богослужіння досить нечасто, а католики – значно регулярніше. Однак у середині століття приблизно п’ять із десяти американців стверджували, що відвідують церкву принаймні раз на тиждень. На противагу скаргам, що їх пастори висловлювали Рузвельтові 1907 року, Методистська рада єпископів проголосила 1954 року: «Наші віряни відвідують публічне богослужіння в більшій кількості, ніж ми коли-небудь бачили. <…> Новий дух зійшов на наших людей». Наприкінці ХХ століття приблизно четверо з десяти американців розповіли інтерв’юерам під час опитування, що вони відвідують богослужіння щонайменше раз на тиждень¹²⁶.

За більшу частину спаду (може, і за весь спад) у релігійній належності й відвідуванні богослужінь після 1950-х років відповідають католики. За одним поясненням, чимало католиків відвернулися від своєї церкви, бо не схвалювали лібералізацію, що настала після Другого Ватиканського собору на початку 1960-х. За іншим – чимало вірян відвернулися від католицької церкви, бо їх розчарувала несміливість лібералізації, запровадженої на Другому Ватиканському соборі. Католицизм був єдиною великою релігією, прибічники якої дедалі частіше покидали лоно церкви, і приблизно половина з тих, хто попрощався з католицизмом, стали протестантами¹²⁷.

Хоча належність до церков і відвідування богослужінь більшу частину ХХ століття зростали, проте суспільний вплив церков продовжував знижуватися. Пастори 1957 року (що вже казати про 2007-й) могли ще менше, ніж ті, що відвідували Рузвельта 1907 року, впливати на шкільну програму, політичні рішення, сімейне законодавство чи популярну культуру. І їхній контроль за вірянами своєї церкви слабнув. Відносно мало церков у Америці ХХІ століття могли вчинити так, як Перша пресвітеріанська церква у Філадельфії на початку ХІХ століття, яка тимчасово виключала членів, що пиячили або грали в азартні ігри¹²⁸.

Добровільність дедалі більше характеризувала зв’язок американців зі своїми церквами. Релігійні можливості розширювалися разом зі зростанням розмаїття релігій. 1900 року чотири п’ятих американців заявляли про свою належність до протестантизму, однак через 100 років про це сказала лише половина. Зростала й толерантність до релігійної віри інших людей. 1924 року майже всі старшокласники в Міддлтауні погодились із тим, що «християнство – це єдина істинна релігія, і всім людям варто навернутися в неї», а 1977 року із цим погодилася менш ніж половина молоді в Міддлтауні. Американці почали схвалювати розмаїття релігій також завдяки багатьом іншим чинникам (як-от міжконфесійні ради, об’єднані богослужіння та зменшення антикатолицизму й антисемітизму). Крім того, вони схвалювали дедалі сильнішу тенденцію людей ставати до шлюбу з представниками інших релігій і деномінацій, а після одруження часто не змінювати своєї релігійної віри. 2007 року приблизно 40 відсотків подружніх пар жили в такому шлюбі, баптист Білл Клінтон і методистка Гілларі Родем Клінтон – яскравий приклад цього. В опитуванні 2006 року переважна більшість респондентів, що змінили релігію або взагалі облишили її, пояснили свій учинок незгодою зі вченням своєї початкової релігії, або тим, що нова релігія «більше задовольняє», або обома причинами разом, і лише жменька вказала на шлюб. Навіть більшість вірян, які постійно відвідують церкву, погодилася з тим, що «людині варто дійти своїх релігійних переконань, які не залежать від церкви чи синагоги». Більшість американців, зокрема й тих, хто називає себе «знову народженим»^[50] (born again), під час опитування наприкінці ХХ століття сказали, що відвідини церкви – це «те, що ви робите, коли відчуваєте, що воно відповідає вашим потребам», а не «обов’язок чи зобов’язання». Так само й понад три чверті американських католиків розповіли інтерв’юерам під час опитування 2005 року, що «стосовно складних моральних питань» вони, найімовірніше, прислýхаються своєї совісті, а не вчення Папи Римського Бенедикта XVI. Такі практики й твердження свідчать про те, що американці дедалі частіше вірили: люди повинні долучатися до будь-якої церкви, проте робити це вільно й лише доти, доки це відповідатиме їхньому особистому духовному пошуку¹²⁹.

Якщо одна церква не задовольняла потреб чи бажань людини, тоді неподалік була інша церква. 1998 року приблизно четверо з десяти американців сказали, що вони принаймні один раз «ходили й вибирали церкву чи синагогу». В опитуванні 2008 року приблизно половина респондентів зізналася, що змінювала релігію чи деномінацію щонайменше раз у своєму дорослому житті. 2008 року один редактор газети писав, що його самого та його двох рідних братів і сестру виховували як типових протестантів, однак «нині моя сестра та мій середній брат є знову народженими християнами, а мій молодший брат – католик. Я? Я – юдей». У спільноті євреїв існував влучний вираз, що демонстрував ці новації. Упродовж десятиліть вираз «юдей із власної волі» (Jew by Choice) позначав новонаверненого, а юдеї від народження, мабуть, не мали вибору в цьому. Однак те, що впродовж тисячоліть було долею, тепер перетворилося – в суспільстві, де дедалі більше панувала добровільність, – на рішення, яке ухвалюють щодня. Усі американські юдеї, стверджувала нова приказка, тепер юдеї з власної волі¹³⁰.

У XVIII столітті, коли більшість американців не належала до жодної церкви, церкви були, нарівні з тавернами, одним із кількох центрів соціабельності, а може, і єдиним. На початку 2000-х, коли більшість американців належали до якоїсь церкви, церкви були лише одним із низки центрів соціабельності. А втім, приблизно шість із десяти дорослих сказали, що вони належать до якоїсь церкви, приблизно четверо з десяти – що вони регулярно відвідують богослужіння, і троє з десяти – що вони беруть активну участь у діяльності церкви або пов’язаних із нею груп. Імовірно, чверть дорослих американців належала до групи підтримки або групи з вивчення чогось, організованих якоюсь церквою. Церква забезпечувала багатьох соціальним життям і більшою частиною друзів. 1979 року соціологиня Ненсі Еммермен досліджувала фундаменталістську церкву в передмісті в Новій Англії:

Чимало хто майже кожну вільну хвилину присвячує діяльності, яка стосується церкви. Церква – це і є їхня діяльність на дозвіллі. <…> Для більшості членів їхні найліпші друзі – це інші члени або ж принаймні інші люди, що відвідують схожу церкву. Вони разом їдять, разом вирушають в екскурсії й роб­лять усе те, що завжди роб­лять друзі. <…> Упродовж усього тижня вони підтримують зв’язок телефоном, відвідують кандидатів [на членство в церкві] та їдять удома одне в одного. Їхні стосунки – це звичайнісінька дружба, проте центр усіх їхніх життів – церква.

Приблизно один із семи американців у ХХІ столітті саме таким чином укорінювався у своїй церкві¹³¹.

Добровільність і релігійна толерантність не зруйнували притаманної американцям відданості церкві. Хоча очевидцям колись здавалося, що свобода вибору послаблювала релігійну відданість, однак соціологи тепер вважають, що «саме завдяки цій здатності обирати релігійні організації так сильно процвітали в цій країні». Американці, які усвідомлювали, що вони обрали свою церкву, були їй відданіші, а ті, хто змінив релігію, зазвичай були щонайменше так само віддані своїй новій релігії, як і ті, хто належав до неї від народження. Американці дедалі частіше вважали належність до церкви й відвідування богослужінь проявом вільного вибору, а не обов’язку. Мешканці Міддлтауна в 1977 році не лише відвідували церкву частіше за мешканців цього містечка в 1924 році, а й частіше називали позитивні причини для відвідування, як-от насолоду й духовність, а не просто звичку. Завдяки більшим можливостям для приєднання і від’єднання більша частка американців упродовж ХХ століття долучалася до релігійних груп¹³².

Зменшення участі в клубах

Не всі середовища для соціального життя розквітали. Як і житлові райони, формальні клуби стали менш важливими джерелами належності до соціальної групи. Братства, які користувалися такою значною популярністю наприкінці ХІХ століття, в першій половині ХХ століття занепали. Перспективні молоді чоловіки почали вважати братства Лосі, Червоношкірі та їм подібні декласованими, тож приєднувалися натомість до таких клубів послуг, як Ротарі й Ківаніс. Однак ці клуби за кілька десятиліть також виснажилися. Жіночі організації, чимало з яких були відверто феміністськими під час суфражистського руху перед Першою світовою війною, скоротились або зосередили свою увагу на догляді за хатнім господарством після того, як жінки здобули право голосу. Чимало формальних асоціацій надавали важливі послуги своїм членам (наприклад, страхування здоров’я, життя й витрат на поховання), однак роботодавці, страхові компанії й уряд почали пропонувати більшу кількість таких виплат на ліпших умовах. Ложі, сестринства й інші товариства також надавали своїм членам розваги, як-от спиртні напої й більярд для чоловіків та покази моди й ігри в карти для жінок, проте американці дедалі частіше віднаходили розваги в театрах для водевілів, кінопалацах, танцювальних залах і, врешті-решт, на телебаченні (див. про це в п’ятому розділі). Унаслідок того, що шлюби ставали компанійськішими, більше чоловіків поверталися додому після роботи, а не йшли до клубу (чи бару). До останньої третини ХХ століття класичні чоловічі клуби з поважною репутацією перетворилися на свою бліду тінь. Масони, приміром, утратили приблизно 40 відсотків своїх членів після 1960 року¹³³.

Спостерігаючи за занепадом клубів, деякі дослідники доводили, що сучасні американці вже не є активними членами організацій і клубів (joiners), якими їх раніше вважали, і що ця втрата підкошує американську демократію. Інші вчені заперечували це пояснення: вони стверджували, що американці впродовж ХХ століття насправді приєднувалися до більшої кількості асоціацій, а не меншої, але вони приєднувалися до нових типів асоціацій і багатьох неформальних асоціацій. Клуби зі статутом, посадовцями і внесками (що вже казати про кумедні капелюхи й ритуальні рукостискання) становили дедалі менший сегмент життя асоціацій. Ще 1933 року двоє соціологів повідомляли: «Однією з помітних тенденцій у сільському соціальному житті [упродовж 1920-х]… було зростання неформального відпочинку. У низці місць казали, що характер соціального життя визначають неформальні групи, а не організації, як раніше». Може, дідусь колись і належав до Лосів, проте онук раз на тиждень ходив грати в баскетбол із друзями. Може, бабуся колись і обіймала посаду в місцевому мистецькому товаристві, проте онука зустрічалась із подругами, щоб робити гончарні вироби¹³⁴.

Учені запекло дискутували про те, що ж сталося з членством у клубах після 1960 року. Одні, як-от політолог Роберт Патнем у книжці «Боулінг на самоті» (Bowling Alone), стверджували, що участь у клубах скоротилася, що бейбібумерам та їхнім дітям бракувало громадянської свідомості. Критики Патнема заперечували, що в діяльності клубів чи схожих на клуб об’єднань насправді відбувся істотний спад. Коли після палкої суперечки пристрасті вгамувалися, то оприявнився, мабуть, такий висновок: у другій половині ХХ століття американці приєднувалися приблизно до такої ж кількості формальних асоціацій, що й раніше, однак уже не так активно брали в них участь. У середині ХХ століття в містах існувало чимало формальних клубів для всіх людей, починаючи з найвищого соціального прошарку (приміром, заміські клуби й громадські асоціації), і завершуючи майже найнижчим соціальним класом (ложі й етнічні соціальні клуби). Чимало чоловіків після роботи відвідували чоловічий клуб, збори профспілки або «клуб злидарів», цебто бар. Чимало домогосподарок із середнього класу присвячували частину свого дня жіночим клубам або таким громадським організаціям, як Асоціація батьків і вчителів^[51]. Цей тип соціального життя захирів після 1950-х років. 68-річний член Лицарів Колумба в Лос-Анджелесі так сказав репортеру в 1996 році: «Тепер просто є набагато більше того, що можна робити. <…> За життя мого тата, Лицарі й Лосі були вагомою частиною соціального життя чоловіків, бо не було нічого іншого». Перегляд телебачення, а згодом серфінг в інтернеті надали оте «набагато більше того, що можна робити». Це ж саме надали хатня праця й догляд за дітьми, бо чоловіки взялися частково надолужувати ті години, які їхні дружини тепер витрачали на роботу та поїздки на роботу й назад. Попри чинники, що відволікали, чимало американців, утім, створювали нові типи формальних і неформальних асоціацій – від книжкових клубів, хорів, туристичних груп, груп взаємопідтримки й до таких активістських організацій, як Habitat for Humanity^[52]. Багато хто викроював час – хоч і небагато й нерегулярно – для участі в цих асоціаціях. Урешті-решт, американці не могли присвятити їм таку кількість годин, яку їхні батьки присвячували попереднім типам організацій. Клубне життя хиріло від середини ХХ століття та, звісно, від кінця ХІХ століття, коли «кожен, здавалося, приєднувався до якогось храму, клану, прихистку, закритих зборів, рою людей або ложі»¹³⁵.

Коли змагання за їхній час посилилося, то американці змінили свою участь у клубах звичним чином, посиливши добровільність. Класична ложа чи клуб утримували своїх членів за допомогою внесків, виборних посад, програм страхування, правил відвідування зборів і громадського осуду за негідний учинок. А групи взаємопідтримки, заняття з вивчення Біблії, гра у футбол суботнього ранку й незаплановані неформальні зустрічі не мають такої влади над індивідами. Може, учасники цих менш структурованих і менш вимогливих груп емоційніше до них залучені, ніж їхні батьки були залучені до Ківаніс і Асоціацій батьків і вчителів, адже чимало цих груп зосереджені на духовності й особистих проблемах. Хай там як, але в нових типах груп, поза сумнівом, панувала більша добровільність. У них діяли, за словами соціолога Роберта Вутноу, «слабкі зв’язки» (loose connections), чи, інакше кажучи, вони були асоціаціями з особливо обмеженою відповідальністю¹³⁶.

Просто друзі

Вираз «слабкі зв’язки» також пояснює той тип дружніх стосунків, що найпомітніше виник у середовищі середнього класу в ХІХ столітті й потім поширився у ХХ столітті: близькі зв’язки за межами будь-якої окремої групи. Шкільні друзі, товариші на військовій службі чи колеги, які тривалий час підтримували близькі стосунки після закінчення школи, служби в армії та зміни роботи, а також люди, що заприятелювали після того, як їх познайомили спільні друзі, чи після того, як вони випадково зустрілись, – ці стосунки можна назвати «просто друзі». Вони зустрічалися тоді, коли хотіли, і лише тому, що приязно ставились одне до одного. Ми можемо слушно припустити, хоча й немає досліджень, які тестують це твердження, що впродовж ХХ століття більша частка американців мала більше таких друзів. Наприкінці ХХ століття приблизно одна п’ята особистих стосунків у американців припадала на стосунки «просто друзі». У ХІХ столітті дедалі більша доступність пошти дала змогу друзям підтримувати приятельські стосунки навіть на віддалі. Так само у ХХ і ХХІ століттях телефони, автомобілі, літаки й нині інтернет також полегшили підтримання дружніх стосунків. Однак десь наприкінці ХХ століття виявилося, що американці зустрічаються з різноманітними друзями рідше, ніж вони зустрічались у середині століття. Докази цього нечіткі, однак більша кількість робочих годин в одружених пар, триваліші поїздки на роботу й назад, а також довше перебування вдома ввечері (зокрема перегляд телебачення; див. про це в п’ятому розділі), ймовірно, скоротили той час, що його американці присвячували перебуванню у компанії друзів – «просто друзів» чи будь-яких друзів¹³⁷.

Поширення добровільності

Соціальне життя у ХХ столітті – попри всі його буцімто раптові відхилення від курсу й особливо помітне шарпання від конформізму 1950-х, висвітленого в книжці «Самотній натовп», до бунтарства 1960-х, – розвивалось у звичному напрямі. Культурний і матеріальний розвиток дав змогу більшій кількості американців брати участь у більшій кількості добровільних груп. Соціолог Беррі Веллмен послуговувався термінами «особисті спільноти» й «мережевий індивідуалізм», щоб охарактеризувати соціальні зв’язки, які «забезпечували підтримку, соціабельність, інформацію й відчуття належності окремо для кожного індивіда. Саме індивід, а не домогосподарство чи група, є первинним елементом зв’язності». Більшість американців усе ще не брала активної участі в таких специфічних соціальних мережах, проте ці мережі утворювали загальний напрям для змін¹³⁸.

У ХХІ столітті так звані онлайн-спільноти є прикладом здатності людини сформувати соціальну групу навколо своїх особистих зацікавлень. Стрімке поширення інтернету спричинило лавину досліджень таких спільнот (почасти, гадаю, це було зумовлено тим, що вчені могли здійснювати значну частину своїх «польових досліджень», зручно вмостившись на своєму офісному стільці). Наприклад, одне дослідження вивчало онлайнове й офлайнове соціальне життя фанів телесеріалу «Баффі – винищувачка вампірів» (1997–2003). Позаяк ці групи могли виглядати одномірними, то учасники часто залучали до них своїх друзів, і в таких групах могли виникати дружні стосунки. Крім цього, загальні дослідження соціальних наслідків інтернету свідчать (починаючи зі згаданого дослідження), що його використання частіше породжує й підтримує, ніж руйнує життя групи. Що може бути добровільнішим за «спільноту», до якої людина приєднується, вказавши адресу своєї електронної пошти, і від’єднується, надіславши повідомлення «відписатися»?¹³⁹

Зростання чисельності населення, урбанізація, техніка й достаток розширили соціальні можливості індивідів у ХХ столітті. Більша частка американців, особливо жінок, могла обирати серед більшої кількості варіантів роботи, житлових районів, шкіл, церков та інших середовищ, кожне з яких надавало можливості для належності до добровільних спільнот. Більша безпека дала змогу більшій кількості американців досліджувати соціальні зв’язки за межами своєї сім’ї й населеного пункту, а також розширити пошук таких соціальних зв’язків за межі сім’ї та населеного пункту. Вдова, що переїздить до житлового комплексу для пенсіонерів, – це тільки один приклад.

Хоча цей стислий виклад поширюється на більшу частину ХХ століття, однак його останні кілька десятиліть, схоже, розповідають складнішу історію. Зростання економічної напруги, схоже, зумовило збільшення кількості спільних робочих годин в одружених пар із середнього класу, а також ще більші труднощі в людей бідних і менш освічених. Ми бачили, що сімейні труднощі приблизно з 1960 року зосереджувалися в середовищі менш освічених людей, існують ще й інші ознаки того, що індивіди, які були відносно маргінальними щодо мейнстримового американського суспільства, ще більше маргіналізувалися в цю епоху¹⁴⁰.

Зміни в культурі ХХ століття також поширили добровільність серед більшості американців. Конгрес і суди під тиском соціальних рухів і громадської думки розширили (дехто каже «винайшли») права, як-от право на приватність. Індивіди могли використовувати закони проти всіх типів груп, починаючи зі своєї сім’ї і завершуючи державою, а також послуговуватися законом для того, щоб стримувати керівників і державні органи: приміром, роботодавців, поліцію й навіть демократичну більшість. У ХХ столітті американське законодавство, що раніше підтримувало владу груп і їхніх лідерів (владу чоловіків над жінками, босів над робітниками й так далі), тепер надавало індивідам дедалі більшої влади протистояти групі. Ідеології звільнення – для жінок, дітей, етнічних і сексуальних меншин, людей з інвалідністю та інших – поширили в суспільстві вимогу автономії. Ці довгострокові тенденції надали багатьом американцям більшу свободу утворювати соціальні зв’язки з тими людьми, з якими вони хотіли, і на ліпших умовах. Добровільність у ХХІ столітті вже не належала лише білим чоловікам, що володіли майном, як це було тоді, коли Емерсон проголосив чеснотою робити «тільки те, що тішитиме мене», – вона належала більшості американців.

А втім, чимало очевидців ставилися до новацій ХХ століття не з емерсонівським прославлянням, а з тривогою. «Культурні війни» 1990-х років, роздмухані політиками й пресою, порушили серйозні питання щодо масштабу й наслідків добровільності. 2005 року Папа Римський Бенедикт XVI озвучив ці тривоги, коли прямо перед обранням на папський престол засудив «диктатуру релятивізму, який не визнає нічого остаточного і своєю найвищою цінністю вважає власне еґо та власні бажання людини». Критика егоїзму, принаймні в американському контексті, вимагає уточнення: це був не крайній індивідуалізм, а добровільність, яка поширювалася. Американці продовжували приєднуватися до груп (вступати в шлюб, повторно вступати в шлюб і виховувати дітей; приєднуватися до церков чи менших релігійних груп; інвестувати у свій житловий район, тусуватися з колегами та підтримувати зв’язок із давніми приятелями й приятельками) і були віддані їм. Однак американці також дедалі частіше наполягали на укладенні контракту членства в групі й контракту стосунків на вигідних умовах і збереженні можливості виходу. А втім, пом’якшення звинувачення в егоїзмі не звільняє від тривог культурних консерваторів. Якої миті наявність для більшої кількості людей ширших можливостей виходу з більшої кількості груп породжує суспільство, в якому занадто мало надійного, вкрай обмаль того, на що можна спертися, і де зв’язки між людьми вкрай часто розриваються – іноді шляхом надсилання електронного листа «відписатися»¹⁴¹?

Висновки

Отже, місіс Альма Роджерз, прославляючи жіночі клуби 1905 року, не була непослідовною, як це могло здатися, коли казала, що жінки відкрили свою індивідуальність тоді, коли створили власні клуби. Культура добровільності спонукала американців виявляти свою індивідуальність і вдосконалювати її в «контрактах» щодо членства в групах. Ця культура поширювалася й посилювалася з плином часу, особливо змінивши досвід жінок. Більше американців здобуло більше можливостей для належності до більшої кількості груп, і американці перетворили ці можливості на ліпші умови в «контрактах» зі своїми групами. Ця траєкторія не була очевидною десь у XVII столітті в багатьох частинах колоній – місцях, де суспільство все ще виникало з поселень у фронтирі. Однак до початку Американської революції цей напрям визначився. Зокрема, жінки із середнього класу неухильно завойовували незалежність і вплив у сім’ї: спершу у вікторіанській моделі сім’ї, яка наділила їх владою вдома, а згодом – на початку ХХ століття – у моделі партнерів, яка вимагала від чоловіків у шлюбі продовжувати упадати за своїми дружинами, і нещодавно в моделі сім’ї ХХІ століття, яка наділяє чоловіка й дружину рівними правами на особисте щастя. Жінки здобули вплив, бо вони дедалі частіше мали змогу (завдяки зростанню безпеки й достатку, новому законодавству та новим ідеологіям) уникати недоцільного шлюбу або ж розривати його. Жінки здебільшого використовували той вплив, щоб поліпшити своє сімейне життя, а не щоб позбутися його. Жінки з робітничого класу впродовж одного чи двох поколінь перебували поза цією тенденцією, однак більшість їх долучилася до неї. Те саме сталося з молоддю. У XVIII столітті діти служили своїм батькам чи іншим дорослим, яким батьки доручили їх, а ось у ХХ столітті батьки тряслися над дітьми. Інші індивіди, як-от слуги й учні майстра, що раніше мешкали в домогосподарствах, які перебували під п’ятою в патріарха, створили свої окремі сім’ї. У своїх церквах, житлових районах, місцях роботи й клубах американці виявляли більше варіантів вибору, більше «спільнот з обмеженою відповідальністю», більше незалежності й, отже, більше можливостей задовольнити свої особисті потреби.

Обсяг книжки не дозволяє мені вичерпно проаналізувати, чому добровільність поширилася й посилилася, однак серед причин цього можна назвати вплив американських ідеалів, які стосувались індивідуальних прав і виникли за колоніальної доби, нещодавнє намагання зміцнити в законодавстві ці індивідуальні права на противагу прагненням групи (пригадайте заяву Верховного суду США про те, що шлюб – це асоціація незалежних індивідів), зростання безпеки й достатку, що дало змогу цим ідеалам утілитися в реальності, і збільшення кількості соціальних груп (родичів, житлових районів, місць роботи, церков, клубів і вільних дружніх стосунків) у індустріалізованому, міському суспільстві.

Ця оповідь про належність американців до соціальних груп не є ще одним поясненням того, як характер американців зіпсувало посилення індивідуалізму, егоїзму чи себелюбства. Вони не перетворилися на вільних коханців, вільнодумців, блукачів, бунтарів чи анархістів: за західними стандартами вони зосталися напрочуд відданими сім’ї, церкві, населеному пункту, роботі й державі, цебто досить буржуазними. Американці впоралися з напругою між індивідуальною свободою і суспільством за допомогою імпліцитного ковенанту між членом і групою, який дозволяв вільно вийти з групи кожному, хто почувався незадоволеним нею, проте вимагав від кожного, хто лишався, відданості групі. Упродовж трьох століть більша частка американців позбулася виключення (пригадайте сільських жінок, які розповідали дослідникам із Комісії з сільського життя про свою ізоляцію) або вимушеної інклюзії (пригадайте дітей, яких віддавали в учні до майстра) і почала вимагати добровільної інклюзії. Добровільність пояснює, як американці могли одночасно поєднувати незалежність і прив’язаність: приміром, житлову мобільність з активізмом у своєму житловому районі, зміну релігії з релігійним фанатизмом, легке розривання сімейних уз із міцними «сімейними цінностями». Пригадайте, що 1976 року, коли коефіцієнти розлучуваності сягнули максимуму, 70 відсотків одружених американців воліли характеризувати свій шлюб як «пару, яку не можна розділити», а не як «двоє окремих людей» (див. про це на початку цього розділу). Американці все ще дотримувались ідеалу шлюбної єдності, однак лише доти, доки шлюб «працював» для кожного партнера. А втім, в останні кілька десятиліть цієї історії зростання соціальної інклюзії, схоже, зупинилося. Соціальні можливості для пересічних американців скоротились, а маргіналізовані американці стали ще маргіналізованішими. Історія – це не постійний поступ, тож ця зупинка може бути перехідною ерою. А може й не бути¹⁴².

Урешті-решт, хоча добровільність посідає провідне місце в американській культурі, однак поширення добровільності могло спричинити – а може, й спричинило – вельми проблемні наслідки. Якщо сім’ї, общини вірян, спільноти сусідів, асоціації і дружні стосунки дедалі частіше ґрунтуються на задоволенні примх кожного індивіда (цебто якщо вхід до групи – це обертові двері), тоді групи можуть не функціонувати надійним чином. Як добре, наприклад, сім’я може підтримувати як дорослих, так і дітей, якщо вона здається тимчасовою, діє «доки клопоти не розлучать нас», а не «доки смерть не розлучить нас»? Як добре певна церква може утворювати спільноту й надавати екзистенційний сенс, якщо її теологія, правила й авторитет є постійним предметом дискусій? Журналіст Алан Еренголт звернувся до цієї проблеми у 2000 році, коли стверджував: «Якщо правильним буде сказати про Америку 1950-х, що це був світ обмеженого вибору, тоді також слушно назвати її світом тривалих стосунків». 1950-ті роки, про які писав Еренголт, були епохою справді обмеженого вибору, яка вже давно минула. А ось у 2000-х було незрозуміло (справді, про це палко дискутували), чи американська добровільність уже проминула свою оптимальну мить¹⁴³.

5. Публічні простори

18 травня 1895 року, хмарного дня, о шостій вечора в суботу, компанія A. M. Rothschild & Co. відчинила лише на дві години двері свого нового універмагу, розташованого в Чикаґо на вулицях Стейт і Ван Б’юрен, але не для того, щоб продавати товари, а для того, щоб дозволити публіці побачити те, що газета Chicago Tribune назвала новим «закладом величезних розмірів». Компанія A. M. Rothschild & Co. також підготувала відвідувачам 31 тисячу сувенірів. За лічені хвилини натовп цілком заповнив універмаг і тротуари на Стейт-стріт. Приблизно 150 поліцейських стежили за цим і наказали зачинити універмаг. Натовп перед універмагом, що складався переважно з жінок, не розходився, аж доки не почалася злива, яка розігнала зівак. Репортер писав, що хоча в кількох жінок у тисняві зім’яли речі (капелюх, коробку з яйцями), проте нікого серйозно не травмували. За кілька років інша подія в Бостоні о шостій ранку також привабила величезний натовп: відкривали першу підземну ділянку трамвайної лінії. Тисячі людей, переважно чоловіків, прийшли, сподіваючись проїхатися на одному з перших трамваїв під землею. Коли перший трамвай наближався до отвору підземного тунелю, то «перед входом до великого тунелю юрмився потік людей. Пасажири трамвая напхались усередину, наче сардини, а чорна маса люду верещала, немов дикі тварини в джунглях, коли трамвай стрімко знижувався схилом униз до підземного шляху, що прямував до Парк-стріт». Пасажири жартували про лікті, якими тицяли в спини, і про ступні, які наступали на пальці ніг. Висипавши з трамвая у ще більші юрби людей на Парк-стріт, пасажири в піднесеному настрої кричали «ура!», «а натовп смаглявих італійців волав: “Браво, браво, бравісимо!”»¹.

Такий тип досвіду, що дедалі більше поширювався у великих містах ХІХ століття, різко контрастував із повсякденним життям американців, які за кілька поколінь до цього мешкали зазвичай в ізольованих фермерських господарствах і невеликих містечках. Тепер більша частка американців частіше зустрічалась із більшою кількістю людей у публічних просторах. Важливо, що вони стрічались із незнайомцями, яких не знали і які помітно вирізнялися, зокрема і своєю культурою, як-от «смагляві італійці». Ці зустрічі не завжди були вдалими, про що яскраво свідчать випадки заворушень у містах ХІХ століття й насильства, вчиненого натовпом. Однак прикметно, що більшість контактів між незнайомцями, незрідка насичених контактів у трамваях чи на стадіонах, дедалі частіше минали вдало, про що свідчать вуличне життя, яке вирувало, і масові видовища на початку ХХ століття. Контакти й координація між незнайомцями – характерна ознака міського життя, особливо сучасного міського життя. Своєю чергою, спілкування з незнайомцями – це ознака політичного життя, особливо сучасного політичного життя. У цьому розділі ми поговоримо про те, як американці вчилися перебувати в публічних просторах: як у буквальних публічних просторах, так і в метафоричних публічних просторах політики. А втім, ще один важливий аспект цієї історії – її остання стадія, коли американці частково відступили від публічних просторів і повернулися до своїх приватних і парохіальних просторів. Наприкінці ХХ століття американці почасти проміняли галасливу метушню вулиць на добровільні групи сім’ї, друзів, колег і вірян однієї церкви².

Ми часто протиставляємо перебування в публічному просторі й перебування в приватному просторі, проте загалом люди рухаються в трьох типах простору. Простір усередині домівки – це приватний простір, у якому мешкають або близькі люди, або люди, яких запросили близькі люди. На противагу цьому такі місця, як центральні вулиці, площі й території загального користування – це, принаймні у великих населених пунктах, поза сумнівом, публічні місця, де зазвичай зустрічаються незнайомці. Невизначений, проте важливий простір міжприватним і публічним – це парохіальний простір. Він хоча й номінально публічний і відкритий для незнайомців, однак функціонує так, немов призначений для знайомих і друзів. Бар у житловому районі – класичний приклад парохіального простору, бо це простір, де «всі знають твоє ім’я», і де люди, чиїх імен не знають і які не виглядають щонайменше такими, що вписуються, небажані^[53]. Лава в парку, вподобана гуртом чоловіків похилого віку, невелика церква, баскетбольний майданчик для гри з друзями, глухий кут у передмісті та жіночі клуби, про які писала місіс Роджерз (див. про це на початку четвертого розділу), – це парохіальні простори. У найменших населених пунктах увесь простір, що не є приватним, може бути парохіальним, тому навіть на головній вулиці в селах чи містечках місцеві мешканці витріщаються на незнайомців. Люди у великих населених пунктах легше відокремлюють парохіальний простір від публічного³.

Межі приватного, парохіального й публічного можуть бути нечіткими й мають властивість змінюватися, однак вони все ще важливі. Чимало суперечок щодо конституції, наприклад, суперечки щодо Четвертої поправки до Конституції США, стосуються саме того, де пролягають межі приватного простору. Сусіди іноді сваряться через те, що не можуть визначитися, чи кілька квадратних метрів тротуару або під’їзної дороги є приватними, парохіальними або публічними. Попередній розділ фактично звертався до історії приватної й парохіальної сфер, як-от домівки й клубу. Цей розділ присвячено історії участі американців у публічних просторах.

Ця історія також наявна в дискусії щодо громадянської участі американців. Питання полягає в тому, чи насправді сучасні американці беруть меншу участь в обговоренні своєї демократії, ніж попередні покоління. Одні вчені стверджують, що американці від кінця ХІХ століття капітулювали перед масовим суспільством (великим бізнесом, великим урядом, великими мас-медіа), бо не брали участі у виборах, не організовувалися, не звертали уваги на політику. Інші вчені доводять, що американці відмовилися від участі в публічній царині значною мірою лише нещодавно, і це було щось на кшталт колективної депресії, яка настала після 1960-х. А втім, окремі вчені заперечують, що сучасні американці цілком відмовилися від громадянської участі; просто люди змінили те, як вони беруть участь: мабуть, рідше голосують на виборах, проте частіше лобіюють і частіше виходять на демонстрації. Парадоксально, але у попередні епохи мудреців часто непокоїла надмірна громадянська участь не тих людей або ж неправильна участь: наприклад, іммігранти голосували на виборах чи юрби прихильників тверезості спалювали пивні шинки. Участь у політичному публічному просторі – тема другої частини цього розділу, в якій ітиметься про історичну дугу, що відображає зміни участі народу в політиці. А перша частина розділу охоплює історію участі американців у фізичних публічних просторах, як-от Стейт-стріт перед універмагом A. M. Rothschild & Co. в Чикаґо або транспорт MBTA^[54] в Бостоні. У цій частині розділу також розповідатиметься про певну історичну дугу⁴.

Входи і виходи: американці в публічних просторах

Вважалося, що Париж і Токіо здавна мають клекотливі публічні простори, бо їхні житлові квартали вельми тісні. Щоб зустрітися з кимось або просто відпочити, люди мають відвідати кафе чи ресторан. Дотримуючись цієї логіки, ми можемо припустити, що американці, які здавна насолоджувалися безмежною широчінню і дедалі частіше оселялися в просторих приміських будинках, мусили перетворитися на суто домашніх людей, прив’язаних до власної домівки. У цьому припущенні є дрібка правди. Однак насправді ситуація, певна річ, складніша: вона пов’язана зі зростанням великих міст, технічними винаходами, літературою, економічним розвитком, напругою між групами і ще багато чим. Публічні простори стали привабливішими й привернули до себе мільйони людей, проте житло американців також стало ліпше оснащеним, спонукавши багатьох американців запитати: «Чому б нам просто не залишитись удома?»⁵.

Ізольовані: американці за колоніальної доби

Американці в XVII і XVIII століттях рідко відвідували публічні простори, цебто місця, де перебували незнайомці. Понад дев’ять із десяти американців мешкали за межами великих міст аж до ХІХ століття, і коли в сільській місцевості й селах відбувалися зустрічі, то проходили вони в парохіальних просторах. Від 1785 року Мері Беллерд, яка мешкала в Новій Англії і чий щоденник я цитував у попередньому розділі, занотовувала в нього про свої часті розмови з сусідами. А що була вона повитухою, то знала багатьох людей, хоча й місцевих, а незнайомців зустрічала рідко. Американські населені пункти були надто далеко розташовані один від одного (за межами Нової Англії навіть ще далі), щоб підтримувати справжні публічні простори. Общини вірян, де вони існували, охоче приймали всіх, хто прагнув спільної молитви, однак на практиці такі общини виникали в невеликих парохіальних групах і обслуговували їх. Більшість чоловіків тієї доби лише зрідка бачили публічний світ: мабуть, на базарах просто неба й частіше – у місцевій таверні, чи «пабі» (слово, що походить від виразу «публічний будинок», цебто місце, відкрите для всіх). Історія таверн свідчить, наскільки обмеженою була публічна царина в Америці колоніальної доби⁶.

Таверни колоніальної доби існували, як стверджує підзаголовок одного дослідження, «задля розваги приятелів і незнайомців». Сільські заїжджі двори, розташовані на дорожніх заставах або на перетині шляхів, приваблювали як мандрівників, так і місцевих. Зазвичай чиновники дозволяли тавернам забезпечувати подорожніх їжею, ліжком (часто його ділили з іншими гостями) і нерідко легальним алкоголем, а коней, якщо вони були, – стійлом і сіном. У багатьох населених пунктах таверна була єдиним місцем для зібрань, тому судді використовували її для судових процесів, чиновники – для проведення зборів мешканців містечка, а торгівці – щоб обговорити комерційні угоди. Однак таверни пропонували значно більше всього, особливо місцевим чоловікам. У глибинці Північної Кароліни, наприклад, «постійні відвідувачі, звісно ж, пиячили, але вони також їли, спали, співали, танцювали, курили, злягалися, грали в різні ігри (у яких часто робили ставки), билися, влаштовували збори клубу, роздивлялися пересувні виставки, надсилали й отримували листи, дискутували на політичні теми, влаштовували святкування, а також укладали комерційні угоди зі своїми сусідами, мандрівними торгівцями й мандрівними ремісниками». Таверни можна було побачити всюди, і їхня кількість перевершувала кількість храмів. Таверни були «найважливішими центрами чоловічої соціабельності в американців». А ось респектабельні жінки зазвичай їх уникали. У більших містечках таверни обслуговували різних клієнтів: ця – матросів, а та – клерків. Політика й таверни підживлювали одне одного. Чоловіки в таверні чули останні новини, обговорювали їх і згуртовувалися, реагуючи на них. (Джон Адамз нарікав на необхідність заприятелювати з «юрбою в таверні».) Таверни нерідко мали свою політичну орієнтацію, а власники таверн сходили соціальними щаб­лями й ставали посадовцями в колоніальних легіслатурах і легіслатурах штатів. Завдяки ось таким незчисленним чинникам американська таверна від середини XVII століття й до ХІХ століття включно була передусім парохіальним простором, позаяк залежала від своїх місцевих постійних відвідувачів. Однак таверна також слугувала входом до публічної царини і брамою для гостей із тієї царини. Місцеві чоловіки зустрічалися в таверні з незнайомцями. Александер Гамільтон якось розповідав, що він «обідав у таверні у вкрай різнорідному товаристві людей, що належали до різних націй і релігій. Там були шотландці, англійці, голландці, німці, ірландці; римо-католики, англіканці, пресвітеріанці, квакери, євангелісти, методисти, адвентисти сьомого дня, моравські брати та один юдей». Під час таких зустрічей місцеві долучалися до розмов про зовнішній світ⁷.

Суди над звинуваченими в чаклунстві із села Сейлем, що відбулися на початку 1690-х, дають нам змогу зрозуміти роль таверни як входу до публічної царини. Головний розкол у селі, як його пояснюють історики Пол Боєр і Стівен Ніссенбаум, полягав у протистоянні між сім’ями, які практикували переважно натуральне сільське господарство й мешкали далеко від містечка Сейлем, що зростало, та сім’ями, які були торгівцями й мешкали поруч із містечком. Чотири таверни села Сейлем розташовувалися на дорозі до містечка Сейлем. Консервативно налаштовані люди вже давно вважали спілкування місцевих мешканців із незнайомцями в тавернах загрозою соціальній стабільності. За попереднього покоління чиновник із сільської адміністрації схвалив дозвіл для однієї таверни лише за умови, що власник продаватиме спиртні напої тільки мандрівним незнайомцям, а заїжджий двір буде «місцем зустрічі для чужинців – і лише для чужинців». 1692 року двох із чотирьох власників таверн повісили на шибениці як «відьму» й «відьмака», наголошуючи на тривалому й підозрілому зв’язку таверн із публічним світом⁸.

Класична американська таверна доби колонізації занепала перед початком Громадянської війни у США, коли подорожі потягом, поштова служба та інші сучасні новації надали альтернативні послуги. Спадкоємці таверни – бари й салуни середини ХІХ століття – нерідко ставали ще парохіальнішими просторами. Деякі з них продовжували налагоджувати зв’язок своїх клієнтів (особливо мігрантів та іммігрантів) із зовнішнім світом і виконували, наприклад, роль місця для приймання і надсилання пошти, проте вони рідко слугували місцем для публічних зборів незнайомців. Справді, зустрічі незнайомців, особливо незнайомців різного походження, часто спричиняли в барах насильство⁹.

Американські чоловіки у XVIII – на початку ХІХ століття хоча б зрідка зустрічали незнайомців, а ось американські жінки жили відлюдкуватіше. Гості з Європи, як-от Токвіль і англійська письменниця Френсіс Троллоп, звертали увагу на відсутність у публічних місцях жінок із середнього чи вищого класу. В епоху перед Громадянською війною такі жінки почали частіше виходити з дому, однак зазвичай вони перебували в таких парохіальних просторах, як збори церковного сестринства чи лекторій, а не на вулицях чи площах. Більшість жінок, що регулярно наважувалася відвідувати публічний простір, належала до міської бідноти. Вони використовували вулиці міста, щоб продавати товари або дістатися до місця своєї роботи, приміром, роботи прачкою. На вулицях ці жінки проходили повз нероб, вуличних торгівців і бандитів, цебто чоловіків, які вважали, що жінок без супроводу можна брати насильно. У горезвісній судовій справі 1793 року 17-річна дівчина із середовища робітничого класу в місті Нью-Йорк стверджувала, що її заманив із вулиці в бордель і зґвалтував нащадок заможної сім’ї. Адвокат обвинуваченого доводив, що секс був за обопільною згодою і що гадана жертва, поза сумнівом, – повія, про що свідчить той відомий факт, що жодна невинна жінка не ходитиме вулицями без супроводу. (Майже миттєвий виправдувальний вердикт суду присяжних для обвинуваченого спричинив масові заворушення, які тривали три дні.) Коли обставини вимагали від «респектабельних» жінок з’явитись у публічних просторах, то чиновники докладали енергійних зусиль, щоб захистити їх від незнайомців. Наприклад, до поштових відділень часто навідувались кишенькові злодії та інші нероби, тому керівники великих поштових відділень влаштовували окремі віконця й черги для тих жінок, які хотіли особисто здавати й отримувати свої листи. Тривога щодо жінок у публічних просторах серед іншого спонукала поштову систему встановити поштові скриньки в житлових районах і налагодити 1863 року безкоштовну доставку додому. До 1880-х років жінкам у 500 містах уже не потрібно було відвідувати міське поштове відділення, бо вони справді могли спілкуватися з родичами й друзями зі своїх приватних і парохіальних просторів¹⁰.

Релігійні зібрання надавали жінкам і дітям окрему можливість (і в місті, і в сільській місцевості) змішатися з юрбами незнайомців. Знамениті євангелісти пробуджували емоції в сотень людей у переповнених міських залах, однак до сільських релігійних таборів приєднувались американці, значною мірою незнайомі з публічними просторами. Тижневе релігійне зібрання після жнив надавало як сусідам, так і чужинцям унікальну можливість молитися разом, співати, побачити все на власні очі й розважатися. (Пригадайте, як Кіттура Белнеп організувала відпочинок після жнив у релігійному таборі 1841 року, про що я розповідав у четвертому розділі.) Люди нерідко долали милі звідусіль і влаштовували тимчасове «місто», що складалось із тисяч вірян, які прийшли засвідчити свою релігійну віру. Менш релігійні учасники, переважно чоловіки, чаїлися на задвірках табору, де шукали розваг і жартували, здійснювали агітацію чи продавали їжу й гріх. Сільські американці вважали релігійні табори вельми особливими, позаяк ці табори були незвичними публічними подіями для людей, що зазвичай жили ізольовано¹¹.

Американці дедалі частіше входили в публічну царину «віртуально», особливо за допомогою газет і літературних романів. Нові технології і нова політика федерального уряду значно збільшили обсяг отримуваних повідомлень. Замість того, щоб вислуховувати заяложені історії від мандрівників або читати фрагментарні свідчення в нечастих листах, більше людей, головно чоловіків, почали читати газети. 1800 року нова держава мала 92 газети, 1860-го – 3725, що було прямим наслідком субсидії, яку федеральний уряд надав поштовій доставці газет, та агресивного поширення поштових відділень, яке впроваджував той-таки федеральний уряд. 1800 року державу обслуговували 903 поштових відділення, а 1860-го – понад 28 тисяч. Гості з Європи дивувалися з того, що американці перетворилися на «звірів, які читають газети». Відомі за старими гравюрами любителі виступати в поштовому відділенні, пабі чи крамниці збиралися до гурту, щойно один із них починав уголос читати новини з газети. У деяких населених пунктах поштове відділення було єдиним місцем, відчиненим у неділю, як і церква, і чоловіки нерідко мчали на поштове відділення, щойно туди прибувала пошта, і залишалися там, щоб випити спиртного й пограти в карти із сусідами (це тривало принаймні доти, доки «недільні сині закони» заборонили недільну доставку пошти; див. про це в четвертому розділі). Пошта й газети повідомляли навіть колоністів у віддалених куточках про питання, які публічно обговорювали у великих містах і в Європі, і робили це дедалі швидше. 1799 року мешканцям Бостона знадобилося приблизно 12 днів, щоб дізнатися про смерть Джорджа Вашинґтона в Александрії, штат Вірджинія, проте 1830 року їм знадобилося менш ніж два дні, щоб дізнатися про звернення президента Ендрю Джексона «Про становище країни». Жінки із середнього класу, особливо після 1830 року, зосередилися на книжках із порадами, проповідях, жіночих журналах, а головно – на сентиментальних романах, що відчиняли вікно у світ, де панували повчальні історії, пронизані любовним тремтінням. Одна молода жінка, що мешкала в місті Нью-Йорк, розповідала на початку ХІХ століття: все, що вона знала про новини, то були невеликі повідомлення в газеті, на які вказував їй чоловік, однак після прочитання роману, зізнавалася вона, «я лягала спочивати, а з моїх очей лилися сльози»¹².

У ХІХ столітті жінки з середнього класу, що дедалі зростав, ще більше усамітнились удома зі своїми літературними романами. Як мовилось у попередньому розділі, цим жінкам, на відміну від їхніх матерів і бабусь, уже не потрібно було продавати яйця чи масло: вони облишили будь-яку тимчасову роботу, яку мали на фабриках чи в сільських школах, і разом зі своїми сім’ями переїхали подалі від метушні й шкоди середмістя, оселившись на тихіших вулицях, розташованих на околицях міста, ба навіть у ще віддаленіших передмістях. Водночас американські домівки стали привабливішими місцями, же можна було усамітнитися. Заможні сім’ї в епоху перед Громадянською війною примножували кількість життєвих благ, як-от важких меблів, кухонного начиння, предметів інтер’єру, а іноді – додавали нові кімнати. Догляд за домівкою вимагав від жінок зусиль і свідчив про їхні навички, а служниці допомагали їм контактувати з публічним світом. Нова ідеологія «домашньої сфери» (про це йшлося в четвертому розділі) характеризувала оселю представників середнього класу перед Громадянською війною як приватний прихисток від жорстокої публічної царини. Для дедалі більшої частки жінок перебування вдома було чимось більшим за втечу від публічних просторів: це була позитивна чеснота¹³.

Інші жінки все ще не могли уникнути публічних просторів. Частина фермерських доньок, які залишили домівку, щоб працювати на фабриках, зостались у місті й часто трудилися на тимчасовій роботі. Деякі з них знайшли роботу в торгівлі: наприклад, 1845 року жінки становили майже половину палітурників у місті Чарльстон. Ще більша частка жінок працювала служницями чи прачками. Більшість жінок, що працювали за гроші (ткали, виготовляли капелюхи або частини взуття), трудились удома, проте навіть вони мусили стикатися з публічним світом міських вулиць, щоб сходити до крамниці, відвідати родичів чи виконати хатню працю. На вулицях їх нерідко ображали й кривдили. Книжки з етикету в епоху перед Громадянською війною стверджували, що жінки на публіці мають очікувати, що на них витріщатимуться, їх обговорюватимуть і до них чіплятимуться, якщо не ще щось гірше. Міські чоловіки з робітничого класу, певна річ, були значною мірою витвором вулиць. Саме на вулицях вони залагоджували свої звичні справи, купували й продавали, а також шукали розваг¹⁴.

Отже, за перших поколінь цілковита більшість американців (сільських чоловіків, а також майже повсюдно жінок) або не мали змоги брати участь у публічних просторах, або мали достатні причини, щоб уникати їх. Через різні обставини чимало чоловіків і бідних жінок у містах вешталися вулицями, щоб виконати певну роботу, знайти її чи втекти з напівтемних приміщень, однак Америка досі була насамперед сільською країною. Менша частка американців вочевидь насолоджувалася публічним життям: постійні відвідувачі таверн, нероби на розі вулиці, учні майстрів, що приїздили до міста розважатись у нічних закладах, або рідкісні міські естети, як-от Волт Вітмен. В оді «Переправа бруклінським поромом» (1856) Вітмен розповідає про свої враження: «Юрби чоловіків і жінок, убрані у звичний одяг, якими ж дивними ви здаєтеся мені! / Сотні й сотні людей що переправляються поромами, повертаючись додому, ще дивнішими здаються мені, ніж ви гадаєте». Лише горстка пересічних американців бачила ці сцени, а більшість оминула їх.

Занурення в галасливе сум’яття публічних просторів: роки після Громадянської війни

Громадянська війна вирвала мільйони молодих чоловіків із їхніх житлових районів і втягла у ширший світ. Хлопці з фермерських господарств у сільських районах Нової Англії та з фронтиру в штаті Міннесота не лише пережили жахи на полях битв, а й набули досвіду перебування в наметах у таборі разом із незнайомцями: приміром, ірландськими новобранцями з Нью-Йорка, німецькими іммігрантами й навіть солдатами-афроамериканцями. Частина рекрутів неприховано тужила за домівкою, а виживання інших почасти залежало від перебування поруч із товаришами з їхніх рідних міст. А втім, чимало солдатів, а може, й більшість, одного разу вздрівши зовнішній світ, публічні простори, зреагували на це так само, як і чимало звільнених рабів: вони вже не могли знову повернутися додому чи лишитися вдома¹⁵.

В останні десятиліття ХІХ століття й перші десятиліття ХХ набагато більше американців, ніж раніше (передусім жінок із середнього класу), почали брати участь у публічному житті. Цьому сприяло інтенсивне зростання великих міст, поява нової техніки, як-от трамваїв, нові ініціативи, такі як театр для простих людей, а ще жвавий розвиток економіки. Між 1860-м і 1920 роком частка американців, які мешкали в містах із населенням понад 50 тисяч людей, потроїлась і зросла з приблизно одного американця з десяти до десь трьох із десяти. Завдяки вищій продуктивності американські робітники мали більше вільного часу й більше грошей, щоб випробувати різні заклади для розваг. Залізниці, трамваї та, врешті, автомобілі везли сільських і приміських мешканців до міст, а міських мешканців перевозили містом. Бізнесмени створили нові громадські місця для шопінгу й відпочинку: приміром, універмаги, бейсбольні стадіони, музеї, танцювальні зали, вар’єте й парки розваг. Очільники міст забезпечили мешканців іншими публічними просторами, головно великими природними парками: Центральний парк у місті Нью-Йорк – найвідоміший із них. Чимало з цих привабливих громадських місць відвідувала така значна кількість людей, що імпресаріо почали надавати їм спеціалізації на підставі стилю й класу, відокремивши «інтелектуальні» (highbrow) театри, концерти й виставки від «неінтелектуальних» (lowbrow). Стрімке зростання відвідуваності часто спричиняло таку штовханину, як ота тиснява серед любителів повитріщатися на товари, що заповнили чиказький універмаг A. M. Rothschild & Co. 1895 року. На цьому тлі періодично тривали суперечки щодо того, як потрібно використовувати ці простори. Наприклад, іммігранти влаштовували галасливі пікніки та грали в спортивні ігри в нових міських парках, а місцеві представники середнього класу агітували за те, щоб зберегти парки для спокійного споглядання. Іммігранти торгували на базарах дрібних торгівців і скуповувалися на них, а представники середнього класу скаржилися на тисняву, бруд і нечемність на тих базарах¹⁶.

Чоловіки все ще домінували в публічних просторах. Бейсбол виник як розвага для джентльменів і набув популярності впродовж Громадянської війни, а в 1860–1870-х роках він у масштабах усієї країни став організованим, професійним і комерційним. Марк Твейн назвав цей спорт «самим символом… і наполегливості, і настирливості, і гонитви, і боротьби, властивих бурхливому, шаленому, квітучому ХІХ століттю». Величезна популярність бейсболу спонукала до будівництва дедалі більших бейсбольних стадіонів. Один такий стадіон, що його збудували 1896 року у Філадельфії, вміщував безпрецедентні 16 тисяч сидячих місць і мав простір для ще п’яти тисяч глядачів, які стояли (на багатьох бейсбольних стадіонах уболівальники могли стояти вздовж ліній фолу). Лише через 13 років після цього на новий стадіон Шайб-парк у Філадельфії напхалося вже 35 тисяч глядачів. За винятком нечастих заходів на честь Дня леді, бейсбольні стадіони, іподроми, боксерські ринги й інші схожі місця були суто чоловічими й часом мали недобру славу. Власники бейсбольних клубів енергійно силкувались ушляхетнити цей вид спорту, проте ставки, пиятика, лайка й бійки навкулачки все ж супроводжували тодішні бейсбольні матчі¹⁷.

Чоловіки також бавили час у салунах, більярдних, борделях і перших театрах бурлеску. Салуни надавали парохіальні простори – особливо іммігрантам і простим робітникам – для дружніх розмов, азартних ігор, звісток із рідного краю, організаційних засідань, грошових позик, безкоштовних закусок^[55] (free lunches) і сексуальних розваг. Деякі салуни досі зберігали публічний характер старих таверн. Зокрема, чимало власників салунів облаштовували свої заклади там, де перетиналися трамвайні лінії, тож могли принаджувати пасажирів, які пересідали з однієї трамвайної лінії на іншу. Наприкінці ХІХ століття салуни спричинили значні культурні битви. Реформатори із середнього класу, що сповідували протестантизм, вказували на пияцтво, насильство й занехаяні сім’ї, що їх плодили салуни, тому вони намагалися зачинити їх або суворо регулювати їхню діяльність. Іммігранти, представники робітничого класу й, певна річ, любителі алкоголю давали відсіч отим реформаторам із середнього класу. Це тривало кілька десятиліть, однак противники салунів урешті-решт тріумфували¹⁸.

Попри неабияке накопичення тестостерону в повітрі, жінки дедалі частіше виходили на вулиці міст. Почасти це було зумовлено тим, що міські вулиці стали менш небезпечними, а почасти – бо жінки почали претендувати на них. Історикиня Мері Раєн охарактеризувала «надання жінкам публічного простору [як] головний міський проєкт упродовж другої половини ХІХ століття». Жінки домінували в тому великому новому публічному просторі, про який ішлося в третьому розділі й на початку цього розділу: в універмазі. Дивовижні універмаги, як-от Macy’s, що відкрились у 1880-х роках, забезпечили жінок простором, де можна було зустрітись із друзями, щоб пошопінгувати й попоїсти, але також це було місце, де можна приєднатися до сотень незнайомців, які розглядають товари на торгових прилавках або слухають гру піаніста. Двері універмагів були відчиненими для всіх, хто мав час, щоб сюди навідатися (навіть для дівчат, які працювали на фабриках) і щось придбати чи просто подивитися. Універмаг Filene’s у Бостоні відкрив 1909 року свій знаменитий відділ «Automatic Bargain Basement»^[56]: він був таким успішним, що підтримував компанію впродовж Великої депресії. Італійський турист так розповідав про свої зусилля, спрямовані на те, щоб пробитися крізь юрби жінок, які прямували до універмагів і крамниць на Вашинґтон-стріт у Бостоні: «Публіка тут – це загальна назва жіночого роду». 1866 року посібник з етикету застерігав жінок, щоб вони не затримувалися перед вітринами крамниць через ризик того, що до них чіплятимуться, однак посібник 1891 року вже заохочував жінок насолоджуватися розгляданням товарів на вітринах і не згадував про небезпеку. Приблизно в наступному поколінні жінки із середнього класу виходили з дому пізно ввечері й разом із чоловіками тішилися порочними розвагами в кабаре, танцювальних залах та інших закладах нічного життя¹⁹.

Наприкінці ХІХ століття цілі сім’ї почали насолоджуватися ще й іншими публічними місцями. Нові «музеї» нагадували радше шоу потвор Ф.Т. Барнума, а не ті поважні заклади, які ми маємо нині, проте обидва ці типи музеїв приваблювали відвідувачів. Театри бурлеску перетворилися на дещо пристойніші вар’єте. Очільники міст створювали ігрові майданчики й парки, що годилися для сімей. У тих парках молоді жінки в 1890-х навіть наважувалися їздити на велосипедах, одягнені у свої шаровари (bloomers). Чимало власників трамваїв і поромів будували парки розваг просто неба наприкінці своїх транспортних маршрутів, щоб підтримувати власний бізнес у вихідні дні. Маршрут трамвая із центру Сан-Франциско й на захід до океану принаджував любителів розваг до величезної громадської водойми, яка годилася для людей будь-якого віку й статі, до поїздок берегом океану, тирів і яток із товарами. У місті Нью-Йорк по суботах улітку, коли діяв скорочений робочий день, сім’ї представників робітничого класу за 25 центів купували квиток до Брайтон-Біч і назад, щоб зануритись у воду, побачити карнавальні видовища, скуштувати новий «гот-доґ», проїхатись узбережжям на схожому на потяг транспорті й помилуватись освітленими електрикою доріжками, коли насувається ніч. Від початку ХХ століття парки розваг на півострові Коні-Айленд щоліта спокушали мільйони людей майже всіх типів: сім’ї та одинаків; робітників, клерків і бізнесменів; італійців, євреїв і янкі. Однак важливо зазначити, що афроамериканцям або взагалі забороняли вхід до парків розваг та інших закладів для розваг, або спрямовували їх до спеціально відокремлених секцій. Американці, яким дозволяли вхід до парків розваг, долучалися до святкового «перепочинку» від вікторіанських обмежень, носили неформальний одяг, каталися на екстремальних атракціонах, розкуто витрачали гроші й віддавалися контрольованому сексуальному збудженню²⁰.

У сільських регіонах поліпшене залізничне сполучення, а після початку ХХ століття ще й дешеві автомобілі спонукали набагато більшу кількість сімей відвідувати міста, окружні ярмарки й навіть подорожувати країною. Залізничні компанії організовували поїздки до узбережжя чи в гори у вихідні та святкові дні. Пересівши з міських трамвайних ліній на міжміські, мешканці міст вирушали на день у сільську місцевість, а мешканці сіл їздили у місто. 1899 року фермерська сім’я, що мешкала біля села Рокпорт, штат Ілліной, могла спеціальним екскурсійним потягом податися на День квашеної капусти у Форрестоні або на релігійне зібрання євангелістів у Флеґґ-Сентер, на якому проповідував Біллі Сандей. Один із перших членів руху за сільську церкву, що був водночас пастором і соціологом, непокоївся 1912 року:

У тих штатах, де систему трамвайних ліній поширили на сільську місцевість… неділя для сільських мешканців перетворюється на день відвідування міста, і вони у великій кількості скупчуються на міжміських станціях. Щонеділі велике місто й містечко наповнюють безтурботні, поквапливі групи туристів, екскурсантів і гостей, які не мають стійкого зацікавлення, подібного до того, що виявляється у відвідуванні церкви або у важливих соціальних процесах.

Автомобіль «Model T» Генрі Форда в 1910–1920-х роках буквально привіз сільських американців у публічні простори. Фермери значно частіше їздили до міста й тепер брали із собою своїх дружин і дітей, перетворивши те, що раніше було втомливими подорожами для продажу продукції, на дні й ночі розваг. Сільські мешканки особливо охоче бралися кермувати автомобілем і вихваляли його за те, що він давав їм змогу втекти з дому. Знаменита спеціалістка з домоведення Крістін Фредрік 1912 року проголосила таке: «Автомобіль спричинив мою емансипацію, мою свободу. Я вже не прив’язана до сільської місцевості дружина фермера. <…> Авто… дає мені змогу часто поринати в розваги й життя моїх сусідніх невеликих містечок, де можна насолодитися товарами за зниженими цінами, бібліотекою й содовою водою». Сільські американці долучилися до загальноамериканського захоплення поїздками автівкою, щоб побачити дива природи на заході країни та знаменитий Голлівуд. Майданчики автокемпінгів, як зазвичай і публічні простори, приваблювали людей різних типів і «небажаних» осіб, як-от «гобо»^[57]. Мотельний бізнес, започаткований Говардом Джонсоном, швидко поширився, полегшивши мандрівникам труднощі завдяки зручному, безпечному й не надто публічному тимчасовому житлу²¹.

Помітно збільшили участь американців у публічних просторах кінотеатри. Сім’ї з житлових районів робітничого класу юрбами стікалися до переобладнаних крамниць, щоб побачити нові повнометражні фільми, частина з яких навіть мала сюжет. Чверть усіх ньюйоркців, за даними одного підрахунку, 1910 року бачила кінострічку щотижня. Невеликі кінотеатри, що брали п’ять центів за вхід, набули репутації безпечних просторів для жінок, які становили, мабуть, 40 відсотків типових глядачів, проте публіка в житлових районах робітничого класу все ще виглядала грубуватою: вона, приміром, вигукувала й свистіла акторам на екрані. Антрепренери збудували спокійніші й контрольованіші середовища для перегляду кінострічок, серед яких були навіть «кінопалаци», призначені для сімей із середнього класу. 1918 року приблизно три чверті білих сімей у містах ходили в кіно, а до 1930 року їхнє щотижневе відвідування кінотеатрів зросло більш ніж удвічі. У сільській місцевості кінотеатри в невеликих містечках приваблювали сім’ї фермерів, які спершу щотижня приїздили возом, запряженим кіньми, а згодом – переважно автівкою. Кінофільми користувалися такою популярністю, що відвідування кінотеатрів скоротило відвідування фактично всіх конкурентів кінематографа разом (театрів, вар’єте, музеїв та інших закладів), клієнтів утратили навіть салуни²².

Більшість інших закладів, як-от універмаги, примножувалися й надалі. У 1920-х роках американці з ентузіазмом заповнювали танцювальні зали, бістро та спортивні стадіони. У 1910–1920-х роках відвіду­вання матчів MLB^[58] підскочило більше, ніж у будь-яке інше десятиліття ХХ століття. Розворушені реґтаймом у 1910-х, молоді люди в 1920-х долучилися до масового захоплення танцями в клубах і кампусах. На той час нічне життя приваблювало вже не лише денді та злодіїв, а й представників середнього класу. Центром свінґу, що панував у нічних клубах, був нью-йоркський район Гарлем у добу свого ренесансу, де розташовувалися такі знамениті місця для виконання музики, як Cotton Club. Гірка іронія в тому, що чимало з цих популярних розваг спиралися на афроамериканські традиції й афроамериканських виконавців, однак водночас ці клуби точнісінько так само, як і парки розваг, сегрегували афроамериканських клієнтів або взагалі забороняли їм вхід²³.

Ось так американці (спершу чоловіки, а тоді дедалі частіше жінки й діти) наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття почали перебувати в публічних просторах більше, ніж будь-коли раніше. Вони не тільки виходили з дому, а й долали межі свого житлового району. Американці спілкувалися з людьми, схожими на них, і, що ще важливіше, з людьми, не схожими на них, що іноді породжувало проблеми разом із зацікавленням. Влада в містах запровадила охорону правопорядку й правила (зокрема правила, що забороняли пікніки в парках), щоб упоратися з порушеннями громадського порядку, дрібними злочинами й міжгруповою напругою в публічних просторах. Це не завжди досягало мети. 1919 року в Чикаґо спалахнули расові заворушення, коли чорна молодь, плаваючи, перетнула непозначену лінію, яка відокремлювала білу й «кольорову» частини пляжу. Життя в публічних просторах поєднувало пригоди та тривогу для багатьох мешканців міста і дедалі частіше – для сільських мешканців²⁴.

В американських містах на початку ХХ століття публічне життя пульсувало почасти тому, як стверджує теорія міського життя в Парижі й Токіо (про це йшлося на початку цього розділу), що переповнені помешкання в містах випихали людей на вулиці. Між Громадянською війною і Першою світовою мільйони іммігрантських сімей із-за кордону й самотніх мігрантів із сільських регіонів Америки оселились у великих містах. Заможніші винаймали кімнату у вдів чи подружніх пар, які бідували. Бідніші тулились у невеликих кімнатках, іноді разом з іншими сім’ями, і часом спали почергово на розкладачці або на поверхні столу. За таких обставин простір поза домівкою (ґанки, вулиці й парки) давав змогу трохи розпрямитися²⁵.

А втім, можна виявити й протилежну тенденцію. Коли міські американці з робітничого класу почали частіше бувати в різноманітніших типах публічних просторів, то більше американців із середнього класу переселялися в будинки, які надавали їм відпочинок від публічних просторів. Ціна на будівництво житла помітно знизилась, іпотечні кредити стали доступними, а трамвайні лінії простяглися до сільської місцевості, що дало змогу навіть сім’ям із середнім доходом (на чолі яких перебували клерки, кваліфіковані майстри, вчителі та інші) купувати будинки, розташовані на віддалі від метушні міського центру. Нові будинки мали більшу кількість кімнат, водопровідну воду, ліпше освітлення, а також дедалі частіше – туалет усередині будинку й центральне опалення. Недорогі масового виробництва меблі, килими, шпалери й репродукції картин уможливили отой затишний, із насолодою заповнений речами інтер’єр у вікторіанському стилі. Завдяки розташуванню й архітектурному дизайну нові будинки забезпечили більшу окремішність від чужинців. Тож американці з середнього класу, та навіть із нижчого середнього класу, могли вдаватися до обох дій: як виходити в публічний світ, користуючись для цього трамваями, так і знаходити прихисток у приватному світі. Цей досвід, мабуть, посилив відмінність між публічними і приватними просторами (а також відповідну поведінку й мораль для кожного з цих двох просторів) більше, ніж будь-коли раніше²⁶.

Опублікована 1884 року книжка моральних приписів, яка мала назву «Добре і погане, їхнє протиставлення» (Right and Wrong, Contrasted), порівнювала малюнки міста й приміської вулиці. Перший малюнок демонструє старий будинок, матір із кількома дітьми, що гасають поруч, чоловіка, що палицею гамселить іншого, і засмучену дівчину, яка волочить свого п’яного батька за рукав. Другий малюнок зображає величні будинки, декоративні галявини перед входом, високі дерева, карету з двома кіньми, а також елегантно вбрану подружню пару, яка неквапливо прогулюється пішохідною доріжкою. Супроводжує ці малюнки таке повідомлення:

Наведений тут житловий район [міста] – це зображення й правдивий зразок сотень районів. <…> Ця сцена розповідає свою історію: історію жорстокої пристрасті, бідності, ницих бажань і злочину. Яка ж значна відмінність [у передмісті]! Інтелект, вишуканий смак і добробут. <…> будь-яка мораль, здоровий глузд і культура здатні поліпшити людей, і щастя треба шукати саме в таких будинках.

Як зазначалось у попередньому розділі, хороші чоловіки вікторіанської доби поверталися після роботи до таких домівок у передмісті, а хороші дружини вікторіанської доби взагалі не працювали. Буржуазні й амбітні сім’ї винайшли домашні ритуали, що їх наступні покоління почали вважати споконвічними й священними, як-от сімейна вечеря й Різдво в родинному колі. Що американці з середнього класу могли проґавити впродовж ХХ століття, коли розвивали свою публічну і приватну діяльність, то це свою участь у парохіальних просторах. Чоловіки менше часу витрачали в барах і братствах, жінки рідше бували в соціальних клубах, а сім’ї – у сусідів (див. про це в четвертому розділі). Сім’ї представників середнього класу дедалі частіше організовували приватні похорони й святкували четверте липня з родичами й друзями, а не влаштовували відкриті заходи для мешканців свого житлового району. За цієї ж доби в містах бідні мешканці й «сині комірці», поза сумнівом, і надалі жили в тісних квартирах, змушені терпіти шум, тисняву й небезпеку вулиць. Вони намагались імітувати стиль приватного життя представників середнього класу, однак змогли досягти успіху в цьому лише через кілька десятиліть²⁷.

Повернення додому

1962 року саксофоніст Кеннонболл Еддерлі скаржився на занепад джазових клубів у Америці – наслідок того, стверджував він, що так багато провідних музикантів почали працювати на телебаченні й отримувати там вищу зарплатню, а залишилися тільки «пересічні люди, які виконують дорожні роботи». То був лише один спосіб, за допомогою якого телебачення ослаблювало популярність інших традиційних публічних місць та заходів переважно через те, що схиляло любителів розваг залишатись удома. А втім, повернення додому почалося задовго до 1962 року. Хоча на початку ХХ століття американці насолоджувалися виходами за межі домівки, проте в 1920-х чимало їх почало залишатись удома. Люди, що стежили за модою, відкрили такі нові розваги, як ігри в карти з гостями та слухання цілком нової забавки – радіо. (Американцям у ХХІ столітті варто пам’ятати, що радіоприймачі раніше були громіздкими предметами інтер’єру, важкими для перенесення.) Редактор газети в місті Олбені, штат Нью-Йорк, 1928 року розповідав таке:

Якось минулого тижня ми… насолоджувалися спокійним вечором із друзями. Упродовж трьох годин ми майже не розмовляли, всі уважно слухали, силкуючись ухопити кожне слово й ноту, які лунали з гучномовця радіоприймача. Нам казали, що в кіноіндустрії шириться паніка, бо люди залишаються вдома й слухають навушники та гучномовці замість того, щоб іти до кінотеатру. Може, я і встромляю голову в петлю, але гадаю, що цей новий засіб розваг чудовий і він існуватиме впродовж тривалого часу.

1920 року фактично в жодній американській домівці не було радіо­приймача, а через 15 років він був приблизно у двох третин домівок. Зокрема, американці в сільській місцевості купували радіоприймачі навіть під час Великої депресії. Вони слухали радіопередачі, створені спеціально для них, як-от «Grand Ole Opry», а також призначені для міських мешканців, як-от «Amos ‘n’ Andy». Одна мати зі штату Вісконсін розповідала інтерв’юерам, що її донька «виконувала свою роботу, а тоді заходила, падала від утоми на підлогу й слухала передачу “Amanda of Honeymoon Hills”». Інша жінка з фермерського господарства 1925 року вихваляла радіо за те, що завдяки йому діти щасливі й перебувають удома. Радіо передавало звуки публічних просторів (приміром, гру джазових оркестрів у нью-йоркських нічних клубах) у спокійні, ізольовані домівки американців всією глибинкою країни²⁸.

Велика депресія примусила ще більше американців проводити багато часу вдома, оскільки позбавила багатьох людей грошей, а також, мабуть, прагнення полишати власну домівку. Початок тривалого спаду у відвідуванні кінотеатрів припав на 1930-ті й відбувався попри наплив типових для тієї доби стрічок про «щасливу пору». Відвідування бейс­больних матчів теж зменшувалося, а нічні клуби зачиняли. Американці витрачали значну частку решти своїх доходів на автомобілі для робочих поїздок, відряджень, для поїздок на роботу й назад та для періодичних подорожей, однак значною мірою повернулися додому. Роберт і Гелен Лінд, які досліджували «Міддлтаун» у середині 1920-х, через кілька років повернулися до цього містечка, щоб подивитися, як місцеві мешканці пристосувалися до життя за умов Великої депресії. Подружжя Ліндів виявило, що деякі нові види публічної діяльності підштовхували людей виходити з дому. Наприклад, завдяки громадським роботам «Нового курсу» з’явилися місця для відпочинку, як-от плавальний басейн. Однак люди в Міддлтауні значною мірою усамітнилися вдома: вони навіть читали більше бібліотечних книжок, ніж раніше. Кілька урядових ініціатив, спрямованих на пожвавлення економіки, також надали життю вдома більшої привабливості. Фінансова політика (а після Другої світової війни закон G.I. Bill) знизила вартість придбання житла, а володіння власним будинком своєю чергою заохочувало багатьох людей не переїздити й залишатися вдома. До цього ж підштовхували також електрифікація в сільській місцевості, телефонний зв’язок і фахівці з поширення сільськогосподарських знань, які спонукали людей купувати товари для дому (див. про це в третьому розділі, підрозділ «Купівельний бум у ХХ столітті»). А згодом вихід із дому ще зменшився через початок війни наприкінці 1941 року²⁹.

У День перемоги в Європі^{name=r59>[59]} й День перемоги над Японією^[60] американці святкували завершення війни публічними гульбищами, закарбованими в таких знаменитих світлинах, як та, що демонструє матроса, який цілує перехожу жінку на площі Таймз-сквер у Нью-Йорку. А втім, вечірки на вулицях 1945 року свідчили не про відродження публічного життя, а про прямо протилежне. Коли економічні умови поліпшилися, то навіть представники робітничого класу Америки мали змогу придбати просторіше й затишніше житло. 1910 року у звичайному американському будинку чи квартирі було більше людей, ніж кімнат, а 1970 року звичайна домівка мала приблизно дві кімнати на одну людину. 1920 року десь третина американських домівок мала електропостачання, а п’ята частина – туалет. 1970 року фактично всі домівки мали те й те. Кондиціонер – ще одна звичайна річ, що, як і віконна сітка від комах, мала значні соціальні наслідки, – став повсюдним до кінця ХХ століття. Штучне охолодження повітря не лише відкрило «сонячний пояс»^[61] для великої міграції, а й дало змогу більшій кількості американців залишатися вдома. У 1950-х роках одна жінка у журналі House Beautiful висловила таку думку: «телевізор і кондиціонер знов об’єднують сім’ї». Пересічні американці тепер могли насолоджуватися буржуазною домівкою і притаманним їй стилем домашнього життя³⁰.

Повоєнний бейбібум іще більше прив’язав людей до своїх домівок. Американці, що одружувались у 20, а не в 25, і народили трьох, а не двох дітей, мали менше часу, грошей і цікавості до публічної діяльності. Сімейні обов’язки схиляли багатьох батьків, а надто матерів, опікуватися шкільними проблемами своїх дітей чи брати участь у церковній діяльності, однак перешкоджали іншим публічним діяльностям. Коли бейбібум урешті-решт зійшов нанівець, то бум на домашнє життя – ні. Поза сумнівом, молодь у 1960–1970-х (цебто самі бейбібумери) відкладала шлюб й народження дітей на певний термін, а тому могла забезпечити «демографічний сегмент», як це називають маркетологи, для публічних діяльностей. Молодь подорожувала, відвідувала концерти й харчувалася не вдома. Однак інші тенденції переважили роль демографічного сегмента й перешкоджали публічному життю³¹.

Однією з таких тенденцій була масова субурбанізація – повоєнне переселення мільйонів людей у передмістя, зокрема віддалені. Американці виселялися з центру міст упродовж низки поколінь, однак після Другої світової війни їхня кількість істотно зросла. Компанія Levitt & Sons та інші забудовники послуговувалися притаманними заводам методами виробництва, щоб будувати «миттєві» містечка там, де раніше була фермерська земля. Хоча ці проєкти часом і забезпечували такими істотними для житлових районів закладами, як школи, проте зазвичай вони передбачали, що мешканці цих районів долатимуть кілометри автівкою, щоб дістатися до більшості послуг і розваг. Урешті, приміські торгові центри задовольнили частину потреб мешканців у шопінгу, відпочинку та спілкуванні з іншими людьми в публічних місцях, однак ці торгові центри були кволою імітацією міських універмагів, публічних місць і вулиць. Культурні критики звинувачували передмістя в тому, що воно породжує чимало проблем. Вони заявляли, що передмістя послаблює сімейне життя або ж, мабуть, надмірно активізує його, ізолює індивідів або ж, мабуть, нав’язує їм соціабельність. Ці побоювання виявилися занадто перебільшеними, проте забудова з низькою щільністю справді мала певні наслідки. Така забудова приваблювала людей, що віддавали перевагу життю, центром якого була домівка, і заохочувала інших цікавитися таким життям: приміром, поліпшувати свої будинки й сади. Триваліші поїздки на роботу й назад (особливо тоді, коли більше дружин почали працювати) забирали час у публічних – і парохіальних – діяльностей. 1985 року історик Кеннет Джексон так підсумував перехід від забудови міського простору до забудови передмість: «Житлові райони перетворилися на безліч дрібних приватних острівців, де задній двір функціонує як благотворне, орієнтоване на сім’ю та усамітнене місце»³².

Американці переселялися до передмість переважно для того, щоб отримати окремі домівки, розрахованих на одну сім’ю, за прийнятну ціну. Вони дедалі частіше мали достатньо грошей для цього, а федеральний уряд підготував ґрунт для переїзду, проклавши нові автомагістралі й запровадивши політику розбудови приміських районів. Також американці переселялися до передмість почасти тому, щоб утекти від змін у расовому складі населення, від міжрасової напруги й злочинності. Мільйони бідних афроамериканців у пошуках роботи перебиралися до великих міст на півночі країни. Наприклад, частка чорних у Нью-Йорку й Чикаґо зросла з менш ніж 10 відсотків перед Другою світовою війною до 40 відсотків у 1980 році. Білі тікали від чорних сусідів навіть швидше, ніж місцеві мешканці від ірландців у ХІХ столітті. Наслідком цього стало зосередження бідноти в центральній частині міст, і разом зі скороченням робочих місць у міській промисловості це призвело до стрімкого поширення вуличної злочинності й періодичних расових заворушень у 1960-х, а також до яскравого показу на телебаченні й тієї злочинності, і тих заворушень. Після цього ще більше білих почали покидати великі міста, а інші білі великих міст просто уникали. Заворушення й від’їзди підживлювали одне одного. Безлюдні вулиці й порожні крамниці спонукали виїжджати й інших, ще інтенсивніше підточуючи публічні простори у великих містах. Навіть бари, що тривалий час дратували реформаторів із середнього класу, почали зникати, бо американці дедалі частіше воліли вживати алкогольні напої вдома. Наприклад, у Чикаґо в другій половині ХХ століття припинили роботу 60 відсотків барів. Апарати для содової води в місцевих аптеках також зникали. Такі публічні місця, як бейсбольні стадіони в середмісті, утрачали клієнтів³³.

Орієнтовно 1990 року в деяких американських містах це замкнене коло розірвалось, і навіть усе обернулося навспак. Злочинність пішла на спад, надходило більше інвестиційних доларів, стрімко зростали будівництво та ремонт житла, тому заможні люди – особливо молоді, неодружені й бездітні – приходили порозважатись у центральну частину міст і навіть оселялися там. Ньюйоркці неабияк здивувалися, побачивши, як швидко з’являються нові будинки в колись «розбомбленому» Південному Бронксі, а мешканці півдня Каліфорнії чудувалися, коли виявили, що центральна частина Лос-Анджелеса, яка впродовж років виглядала як похмурий, неосвітлений пейзаж покинутих офісних будівель, перетворилася на розкішний житловий район. Один історик міст охарактеризував відродження центральної частини Денвера як «повернення до його витоків галасливого, часом клекотливого, багатолюдного селища міського типу». Деяким ученим-урбаністам це значне поліпшення видалося настільки дивовижним, що вони пояснили його як «туристифікацію» міст. А втім, цей ренесанс поширився лише на деякі міські агломерації: на ті, що були міцніше пов’язані з глобальною інформаційною економікою й найбільше приваблювали своєю культурою, як-от Нью-Йорк, Сан-Франциско й Бостон, а не на такі міста, як Сент-Луїс, Детройт і Баффало. Навіть у тих міських агломераціях, яким пощастило, ревіталізація деяких житлових районів у центральній частині міста тільки підкреслювала все ще значну тенденцію забудови передмість, а також стиль життя, прив’язаного до домівки, до якого ця забудова спонукала³⁴.

Найбільша шкода публічному життю (і причина журби Кеннонболла Еддерлі) збіглася з початком масової субурбанізації: тієї шкоди завдало телебачення. Хоча радіо вже втримувало частину людей удома певний час, проте телебачення виявилося справді революційним. 1950 року лише одне американське домогосподарство з десяти мало телевізор, тому обмаль американців дивилися телебачення. Однак тогочасні газети вже повідомляли про значне виснаження публічних діяльностей, принаймні у великих містах. У квітні 1950 року команда «Сан-Франциско Сілз» із нижчої бейсбольної ліги скаржилася, що вболівальники залишаються вдома, щоб подивитися їхні ігри по телевізору. У липні 1950 року соціолог з Університету Південної Каліфорнії повідомив про дослідження, яке продемонструвало, що телебачення тримає сім’ї вдома. Він провів опитування й порівняв 94 домогосподарства, що мали телевізор, з 94 сусідськими домогосподарствами без телевізора. Більшість респондентів, які мали телевізор, відповіли, що вони почали рідше виходити з дому (такою ж була відповідь лише у жменьки тих, що не мали телевізора). «Вмикаємо його о третій дня й дивимося до десятої вечора. Ми ніколи ніде не буваємо», – нарікав один власник. А втім, власники телевізорів натомість повідомили, що приймають більше гостей, ніж раніше. «Іноді мене втомлює будинок, яким послуговуються як мінікінотеатром, – промовив опитуваний. – Я мало не вимикав телевізор, коли певні люди навідувалися до нас у гості». Тож не дивно, що три чверті респондентів, які володіли телевізорами, сказали, що вони рідше відвідують кінотеатри. Професор Едвард Макдона зауважив, що помітив позитивний побічний результат: «сім’я перебуває вдома разом, а не в кінотеатрі серед незнайомців». Пізніше в це ж десятиліття транспортні чиновники в місті Нью-Йорк і в місті Лайма, штат Огайо, повідомили про значне зменшення пасажиропотоку ввечері, коли, як вони припускали, люди залишаються вдома, щоб подивитися телевізор. 1958 року дослідження, яке виконали в Університеті Каліфорнії, що в місті Лос-Анджелес, виснувало таке: кіноіндустрія перебуває в значному й перманентному занепаді. Кіностудії, доходить висновку автор дослідження, можуть очікувати на якесь короткочасне поліпшення, зумовлене головно прийдешнім стрімким зростанням кількості підлітків, народжених у період бейбібуму, проте «натовп публіки в кінотеатрах зник» значною мірою внаслідок телебачення. Чому б йому не зникнути? Дивитися телевізор було легше й дешевше³⁵.

1960 року майже дев’ять із десяти домогосподарств мали телевізор, і майже кожен дивився його щодня. 1990 року пересічне домогосподарство володіло більш ніж двома телевізорами й американці витрачали на перегляд телебачення більше часу, ніж на будь-що інше, окрім роботи та сну. Залежно від способу підрахунку американці близько 2000 року в середньому присвячували перегляду телебачення від двох із половиною до чотирьох із половиною годин щодня. Упродовж багатьох років під час опитування Організації Ґеллапа людей періодично просили перелічити їхні улюблені способи бавити час увечері. 1938 року серед названих варіантів телебачення не було. 1960 року 28 відсотків опитаних назвали телебачення своїм улюбленим заняттям, і це було більше за будь-яку іншу діяльність увечері. 1974 року вже 46 відсотків обирали телебачення. Чимало американців – від третини до половини – зізнавались інтерв’юерам, що вони дуже багато дивляться телевізор³⁶.

Перегляд телебачення, ймовірно, сприяв тому, що в американців погіршилася грамотність, збільшилася вага, крім того, було викривлено їхній світогляд, вони менше часу почали витрачати на волонтерство. У їхніх дітях телебачення розпалило агресію, а його перегляд, можливо, перетворився на адиктивну поведінку. Хоча варто зазначити, що ці вис­новки дослідження дискусійні. Хай там як, але такий тривалий перегляд телебачення, поза сумнівом, змусив американців зменшити свою участь у публічному житті. Вони витрачали менше часу на такі домашні справи, як сон і читання книжок, а також на діяльність за межа­ми домівки, як-от відвідування кінотеатрів, участь у спортивних іграх, зборах тощо. Як і прогнозувало дослідження Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі, проведене 1958 року, відвідування кінотеатрів знизилося приблизно на 80 відсотків і вже ніколи відтоді не поліпшувалося. Відвідування кінних перегонів на початку 1970-х зросло, а тоді стрімко впало. Відвідування матчів MLB трималося на тому ж рівні внаслідок того, що кількість команд приблизно подвоїлася, а ось відвідування матчів нижчої бейсбольної ліги взагалі занепало. Телебачення сприяло тому, що американці сиділи вдома³⁷.

Від 1980 року увагою американців заволоділа ще одна технологія, якою можна було послуговуватись удома: комп’ютери. 2003 року в трьох із п’яти американських домівок був комп’ютер і більшість домівок мала доступ до інтернету. Як і очікувалося, комп’ютер та інтернет значно частіше зустрічалися в домівках високоосвічених людей. 2009 року приблизно третина американців відповіла інтерв’юерам під час опитування, що інтернет-з’єднання належить до їхніх речей першої необхідності. А втім, на відміну від телебачення, використання комп’ютера не революціонізувало того, як американці витрачали свій час. Вони зменшили перегляд телебачення й, можливо, тривалість сну, щоб писати електрон­ні листи й серфінгувати в інтернеті, проте вже не скорочували істотно часу, присвяченого різним видам публічної діяльності. Крім цього, хоча електронні комунікації пов’язували американців із зовнішнім світом – з новинами, відео й чатами (а також із багатьма інтернет-магазинами, ба навіть порнографією) фактично з усього світу, – однак американці здебільшого використовували технологію інтернету для того, щоб спілкуватися з сім’єю і друзями, а не входити у світ незнайомців. Інтернет для них був такою ж мірою парохіальним простором, як і публічним³⁸.

Технології масової комунікації у ХХ столітті (радіо, телебачення, інтернет) порушують дивовижний парадокс і низку запитань. Мас-медіа приносять великий зовнішній світ у домівку. Мільйони американців «віртуально» відвідали посадку літака Чарльза Ліндберґа у Франції, переможний гоумран Боббі Томсона на нью-йоркському стадіоні Polo Grounds, який засвідчив здобуття чемпіонства, убивство Лі Гарві Освальда, вчинене Джеком Рубі в Далласі, висадку людей на Місяць і руйнування веж-близнюків Всесвітнього торгового центру у Мангеттені. Учені десятиліттями розмірковували над наслідками віртуальної участі на відстані. Чи буде простір усунуто, і чи втратить сенс місце розташування тепер, коли люди можуть «перебувати» будь-де й будь-якої миті чи повсякчас? Відповіддю, мабуть, буде «ні», бо відстань досі важить. Чи нові медіа залучатимуть людей до зовнішнього світу й чи спонукатимуть їх до активнішої участі в публічній царині? На початку ХХІ століття відповідь на це запитання була комплексною. Усередині певної країни люди носять однаковий одяг, слухають однакові пісні, впізнають тих самих знаменитостей і регочуть над однаковими жартами значною мірою завдяки радіо, телебаченню й інтернету. Проте американці – попри незначні винятки, як-от телефонний дзвінок на радіостанцію задля участі в розмові або публікація коментаря на сайті, – радше спостерігали за цим віртуальним «світом незнайомців», ніж брали в ньому участь чи демонстрували себе в ньому. Тривога щодо зустрічі з незнайомцями у віртуальному просторі фактично поширилася так само швидко, як і саме інтернет-з’єднання. Наприклад, один член Асамблеї штату Каліфорнія^[62] попереджав батьків 2008 року: «На наших дітей в інтернеті чатує чимало прихованих небезпек. <…> Давнє застереження “не розмовляй із незнайомцями” стосується також інтернету»³⁹.

Простіше кажучи, за кількісними показниками американці на початку ХХІ століття перебували в публічних місцях більше, ніж будь-коли раніше, чому сприяло зростання території міст, робочих місць у промисловості й офісах, студентів у коледжах та університетах, а також кількості жінок, що їздили на роботу до міста. А втім, значна частина тієї фізичної появи в публічних просторах мала такі ж ознаки, як і поява у просторі віртуальному. 2005 року приблизно дев’ять із десяти американських робітників добиралися на роботу автівкою, і з них приблизно восьмеро їхали на самоті у своєму авто. (Це один з аспектів, яким місто Нью-Йорк помітно відрізняється від інших міст: більшість ньюйоркців послуговуються громадським транспортом.) Вони зазвичай перебували в парохіальних місцях роботи, де зустрічали обмаль незнайомців. Навіть коли вони шопінгували в торговому центрі, то роздрібні торгівці намагалися створити для них таке середовище, яке бодай виглядало парохіальним. Наприклад, 1992 року один торговий центр повідомив, що навчає своїх охоронців викликати в людей оте «відчуття тепла й безпеки». До того ж американці дедалі частіше купували будинки в невеликих закритих житлових комплексах, щоб триматися подалі від публічного світу. Попри те що епізодична поява американців у публічному просторі зростала, вони у свій вільний час поверталися до парохіального простору, а надто до приватного. На зміну виходу з приватної домівки в публічні простори (виставки, універмаги, зоопарки, кінотеатри, бейсбольні стадіони), що панував у останні десятиліття ХІХ століття, в останні десятиліття ХХ століття прийшло повернення до комфортної, теплої, безпечної домівки, наповненої електронними розвагами й товарами, доставленими поштою. 1987 року тренд-аналітикиня Фейт Попкорн заявила, що настала пора «коконінгу» (cocooning), цебто перебування вдома, а не виходу з дому задля дозвілля. Одна журналістка визначила коконінг як «прагнення затишного, досконалого середовища, позбавленого впливу божевільного світу». Через 15 років аналітики проголосили цілковиту зміну, що є типовою для них заявою: «кінець гніздування». А втім, на зламі ХХ і ХХІ століть, як і в кілька попередніх десятиліть, усе ж панувало перебування вдома⁴⁰.

Не частина натовпу

Упродовж століть американці з’являлись у публічних місцях, навчаючись взаємодіяти там із натовпом незнайомців. Починаючи з рідкісних днів, коли ізольовані фермери дізнавалися про зовнішній світ із розповідей мандрівників у місцевій таверні (а дружини фермерів чекали вдома, щоб почути переказ), і завершуючи багатьма вечорами, коли подружні пари й пари закоханих переглядали кінофільм у місцевому кінотеатрі з кількома залами й сиділи серед сотень незнайомців, досвід американців у публічній царині надзвичайно примножився. Культурні й психологічні наслідки цієї трансформації повсякденного життя не вповні зрозумілі. Упродовж періоду найбільшого зростання досвіду перебування в публічних просторах коментатори припускали, що такий досвід породжує будь-що – від постійної тривоги й до відчуття братерства всіх людей. (У науковій літературі на цю тему стверджується, що всі наслідки цього були значно менш драматичними.) Едґар Аллан По в оповіданні 1840 року «Людина натовпу» розповідає про події, що відбуваються в Лондоні, однак могли статись і в Нью-Йорку, що й дивує. Оповідач сидить у кав’ярні біля вікна, спостерігає за юрбами людей, що проходять повз, і на підставі їхнього одягу, постави й виразу обличчя визначає одну категорію людей за іншою: молодші клерки й старші клерки, джентрі, азартні гравці й так далі. Його увагу особливо привертає обличчя одного чоловіка. Оповідач миттю виходить із кав’ярні й годинами йде за цим чоловіком, виявивши, що той починає хвилюватись і страждати, коли залишається на самоті: йому потрібно змішатися з юрбою, щоб віднайти спокій. Цей чоловік – новий тип людини, «людина натовпу». А втім, занурення американців у натовп не посилювалося нескінченно. Упродовж ХХ століття для дедалі більшої кількості американців привабливість приватних просторів (комфорту й зручностей домівки, можливості замовляти потрібні речі із зовнішнього світу в інтернеті та з доставкою додому, можливості відсторонитися від того, що непотрібне) і привабливість парохіальних просторів (закритих житлових комплексів, закритих спортивно-оздоровчих клубів, церков на вибір) переважила, врешті-решт, нове захоплення публічними просторами й нові принади цих просторів. Якщо в ХІХ столітті тісні житлові квартали виштовхували парижан, токійців і ньюйоркців із дому на вулиці, то у ХХ столітті просторі житлові квартали спонукали багатьох американців повернутися назад до своїх домівок. Американці дедалі частіше перебували вдома, подалі від публічних просторів⁴¹.

Звісно, історію не можна відмотати назад. У ХХІ столітті навіть американці в селах чи передмістях регулярно стикаються з публічним світом незнайомців не лише у віртуальних просторах завдяки електрон­ним медіа, а й у таких реальних просторах, як великі аутлети, національні парки й стадіони. Та все ж більшій кількості американців стало легше досягати тієї переваги, яку американці віддавали приватному й парохіальному, цебто невеликій добровільній спільноті.

Політична публіка

Наприкінці ХХ століття американці, схоже, також відвернулися від політичної арени. Питанням, чи справді це сталося й чому, неабияк переймалося чимало політологів, яких непокоїло «зникнення виборця» та «дивне зникнення громадянської Америки». Комісії з представників двох партій вивчали явну політичну апатію американців. Політтехнологи відхиляли звинувачення на свою адресу. «Консультантів, – як зазначив доповідач на конференції фахівців 1990 року, – особливо роздратувала теорія про те, що це їхня негативна реклама віднадила виборців». «У нас спад в участі почався від часу виборів Джона Кеннеді, – промовив консультант республіканців Том Едмондз. – Людям просто байдуже». Помітне уникання політики в американців від 1960 року й далі разюче відрізнялося від піднесення політичного ентузіазму, притаманного XVIII і ХІХ століттям⁴².

Політика, що ґрунтувалася на шанобливому ставленні виборців до джентльменів

Хоча американці дедалі частіше облаштовували своє життя за ме­жами локальних меж (див. про це в четвертому розділі), однак локалізм залишається дивовижною ознакою американської політики. Фактично кожен адміністративний округ, кількість мешканців якого становить понад кілька тисяч, має своїх виборних чиновників, поліцію, шкільну систему, податки, а також закони, що регулюють будівництво, землекористування, транспорт і чимало іншого. Майже всі американські фракції вихваляють демократію на місцевому рівні (grassroots democracy) й локальний контроль. Ми навіть могли б назвати це парохіальною політикою. Витоки цього локалізму сягають колоніальної доби в Америці. Чимало перших колоністів емігрували з Англії почасти тому, що їх обурили спроби нової британської династії посилити свій контроль над сільським життям. Значна частина енергії Американської революції походила від опору, що його американці чинили представникам короля, які керували колоніальними урядами. І чимало труднощів, із якими стикнувся Джордж Вашинґтон, керуючи Війною за незалежність, були зумовлені намаганням примусити оцих орієнтованих на свою місцевість американців об’єднатися проти британців. До Американської революції колоністи розуміли, що Британія, розташована на відстані тисяч миль і кількох місяців подорожі, визначає, врешті-решт, правовий статус американців, їхні економічні умови й ризик початку війни. Однак із плином часу американці почали здебільшого ігнорувати владу в Лондоні та в колоніальних столицях. Чиновники в містечках і селах, як я зазначав у попередньому розділі, й надто на півночі, регулювали більшу частину ринку, як-от ціни на певні продукти харчування й зарплатню; допомагали нужденним (якщо тільки вони належали до гідних місцевих мешканців) і намагалися регулювати приватне життя мешканців. «Більшість американців пишалися тим, що вони жили в таких [ізольованих] спільнотах і що норми їхньої спільноти часто були парохіальними й особливими, – писав один історик. – Часто їхнє головне спільне прагнення полягало в тому, щоб їх залишили у спокої в їхніх ізольованих селах і дали можливість формувати своє життя так, як вони гуртом вважають за доцільне»⁴³.

У XVII – на початку XVIII століття колективна думка про те, що є доцільним, зазвичай належала вельми невеликій групі в кожній місцевості. Певна річ, лише білі чоловіки, що володіли власністю (і зазвичай були протестантами), могли голосувати, але лише жменька з них спромагалася на це. Кількість учасників голосування була значно менше половини тих, хто мав право голосувати. Коли збори мешканців містечка вирішували справи, то учасники зазвичай шанобливо зважали на думку місцевої еліти. Американська культура колоніальної доби була набагато егалітарнішою за європейську, однак вона все ж покладала обов’язок керування на горстку ймовірно доброчесних, безпристрасних, дисциплінованих «управителів» спільноти. Під час кризи виборці могли з галасом висипати з приміщення, щоб проголосувати, або якось по-іншому демонстрували свою лють, приміром, проганяли геть збирача податків чи зачиняли чиновника в коптильні. А втім, американці колоніальної доби зазвичай шанобливо зважали на думку «джентльменів». Своєю чергою, джентльмени обіцяли їм належний порядок, некорисливі громадянські цінності й періодичні розваги. Наприклад, молодий Джордж Вашинґтон 1755 року програв свої перші вибори в Палату бюргерів Вірджинії. На наступних виборах він доклав зусиль і заручився підтримкою своєї кандидатури в частини місцевих джентрі, завчасно об’єднався з ними й публічно повідомив, що вони голосуватимуть за нього. Також Вашинґтон «витратив 239 фунтів і 6 шилінгів із власної кишені» на спиртні напої, загальною кількістю «160 галонів спиртного, призначених для 391 виборця округу»⁴⁴.

Однак події упродовж кількох десятиліть перед Американською революцією похитнули систему, що ґрунтувалася на шанобливому ставленні виборців до джентльменів. Представники колоніальної еліти, конфліктуючи з британською короною та один з одним, дедалі частіше залучали виборців (і віджилантів) до своєї боротьби, хоча виборцям це було неприємно. Джентльмени звинувачували один одного в розпалюванні «пристрастей» у масах. 1764 року в Філадельфії це розпалювання полягало в поширенні памфлетів німецькою мовою та в тому, що німецьких іммігрантів привели на виборчі дільниці, а це стривожило багатьох лідерів, що мали англійське коріння, зокрема Бенджаміна Франкліна. Вирвавшись на волю, популістські пристрасті вже не піддавались ані стримуванню, ані керуванню ними: вони об’єднались із загальним піднесенням соціального егалітаризму, про яке йшлося в попередньому розділі. Ідеології шанобливого ставлення до джентльменів поступилися місцем ідеології, яка стверджувала, що всі білі чоловіки, а не лише «природні» лідери мають право голосу на політичній арені. Саме цю ідеологію обстоював Томас Пейн у памфлеті «Здоровий глузд», що його Джон Адамз критикував за «абсурдні демократичні ідеї»⁴⁵.

Демократичні ідеї спонукали до Американської революції, яка, подібно до багатьох інших революцій, ще активніше посилювала демократичні вимоги. Нестримний егалітаризм, на який звертали увагу гості з Європи, лише зростав під час Американської революції та джексонівської ери, якій була притаманна «пристрасть до рівності», що про неї розповів Токвіль. Групи на місцевому рівні заявляли про свою незалежність від центральної влади й доходили до насильства, як це було під час повстання Шейса. Право голосу, яке вже було повсюдним за англійськими нормами, ще більше поширилося, коли легіслатури штатів ліквідували перевірку релігійної належності та скасували вимоги до багатства (або ж дозволили інфляцію, яка позбавила сенсу ті вимоги). Місцева влада частіше проводила вибори для більшої кількості посад. Завдяки революції в транспорті політичні новини поширювалися на більшу відстань і дешевшали. Це також полегшило як проведення передвиборних кампаній, так і голосування на виборах. Принцип, згідно з яким люди повинні шанобливо зважати на думку управителів, які мають високий престиж, пішов на дно внаслідок хвилі популістської демократії та конкуренції між фракціями. Нові типи чоловіків, що не належали до джентрі, висували свої кандидатури на виборах. Політики мусили відмовитися від класичної риторики задля «середньої» риторики (не надто піднесеної, але й не надто вульгарної), щоб сподобатися дедалі впливовішим представникам середнього класу⁴⁶.

Американські чоловіки після здобуття країною незалежності обговорювали суспільні справи та брали участь у передвиборній політичній боротьбі. З’явились організовані партії, що підтримували кандидатів, скаржилися урядові й сперечалися щодо політичних питань. Багатії досі здійснювали контроль і ухвалювали чимало рішень за зачиненими дверима, однак тепер вони мусили презентувати, захищати свої рішення та йти на компроміс, виступаючи в залах для зборів, ущерть заповнених вимогливими громадянами. Американці також вчилися подавати петиції й тиснути на Конгрес, особливо під час суперечок щодо недільної доставки пошти (про це згадувалось у четвертому розділі). Аболіціоністи запозичили ці методи лобіювання. На виборах загострилася боротьба між кандидатами, виникало більше сварок, вибори стали жорстокішими порівняно з виборами колоніальної доби. Редактор головної газети партії вігів, наприклад, висував таке звинувачення: «Мати генерала [Ендрю] Джексона була ЗВИЧАЙНОЮ ПОВІЄЮ, яку привезли до цієї країни британські солдати! Згодом вона вийшла заміж за МУЛАТА», для якого й народила майбутнього президента. Справді, для американської еліти Джексон уособлював вторгнення в політику простолюддя і притаманних йому пристрастей. Філадельфійський адвокат Сідні Джордж Фішер 4 березня 1837 року так оцінив прихід Мартіна ван Б’юрена на посаду президента у своєму щоденнику: ця зміна поклала край «адміністрації [Джексона], для якої були притаманні необізнаність, глупота, пристрасність і корупція… [а також] упродовж кар’єри достатнє спростування абсурдної ідеї… що люди здатні до самоврядування». Дні виборів у добу перед Громадянською війною підтвердили цю зневажливу думку, адже голосування часто відбувалося серед бурхливих карнавалів, які перевершували навіть пиятику з бочками спиртного, організовану Джорджем Вашинґтоном 1755 року. Одне свідчення 1830 року повідомляло, що «вибори в Кентакі тривають три дні, і впродовж цього періоду віскі та яблучний пунш течуть нашими містами й селами, наче Євфрат стародавнім Вавилоном». 1842 року німецький іммігрант і фермер Якоб Шрамм у листі додому так описав вибори в штаті Індіана: «Я не ходжу на вибори. Усе це викликає в мене відразу, бо я бачу лише мерзенні, корисливі способи спраглих до грошей і ницих людей, які змагаються за офіційні посади». А втім, цифри свідчать, що він належав до меншості: у 1840-х роках приблизно 80 відсотків осіб у штаті Індіана, які мали право голосу, брали участь у президентських виборах⁴⁷.

Статистичні дані явки на виборах у перші роки Американської республіки фрагментарні, але вони загалом свідчать, що зазвичай участь у виборах брало значно менше половини осіб, які мали право голосувати. А згодом, приблизно від 1820 року, можливо, внаслідок Паніки 1819 року^[63], показники явки виборців стрімко зросли і врешті-решт приблизно в 1890 році сягнули максимуму. Це зростання трапилося почасти внаслідок змін у законодавстві, особливо завдяки тому, що в штатах знизили вимоги до власності для отримання права голосу, а також збільшили кількість виборчих дільниць. А ще іноді ці показники зростали внаслідок політичних змін, передусім – появи суперництва між двома політичними партіями. Також, можливо, американські чоловіки почали більше цікавитися перебігом передвиборних кампаній⁴⁸.

Тогочасні очевидці, як-от згаданий Фішер, характеризували пересічних американців у добу перед Громадянською війною як людей, сповнених політичного ентузіазму, сп’янілих від перспективи здобути владу. Наскільки активно люди тоді брали участь у політичному житті – невідомо. Єдине, що було безсумнівним, – це те, що більшість американців перебувала поза політикою: не могли голосувати на виборах жінки, раби й навіть вільні чорні, а в окремих регіонах чоловіки, що не володіли власністю, католики та євреї все ще або не мали права голосу, або не могли обіймати посади. А втім, чимало білих чоловіків (а часом і їхні дружини) завзято бралися за підтримку певної політичної партії, долучаючись до галасливих мітингів, ходи зі смолоскипами й пиятики в пивних. Історики Ґленн Альтшулер і Стюарт Блумін доводили, що цей демократичний ентузіазм був епізодичним і слабким, обмеженим головно днем виборів. В інші дні, зокрема ті, коли обирали кандидатів від партії на виборах, політика в добу перед Громадянською війною залишалася таємною грою судових адвокатів і мисливців за контрактами з урядом. Більшість респектабельних людей, як-от Якоб Шрамм, трималися здебільшого подалі від політики. Проте інші вчені стверджують, що справжнє зацікавлення політикою таки було повсюдним. Вони вказують на те, що газети тієї доби активно підтримували якусь одну партію, а в містечках вибори відбувалися кілька разів на рік. Та хоч скільки американців до початку Громадянської війни захоплювалися політикою, ми можемо засумніватися, чи завжди це було справою відповідальної громадянської позиції, громадянської свідомості. У ХІХ столітті американських чоловіків на політичну арену залучили розваги, активна конкуренція між різними групами, гульбища, звичайний підкуп, а також особливі економічні й етнічні інтереси⁴⁹.

Апогей народної політики

Ніщо так не мобілізувало американців до участі в політичному житті, як загострення боротьби щодо поширення рабства. Це розділяло сім’ї і друзів, чого в політиці не було від часів Американської революції. Активність прибічників призводила до насильства в таких відомих випадках, як напад Джона Брауна на містечко Гарперз-Феррі та нині призабуті вуличні бійки між аболіціоністами й симпатиками південних штатів. Упродовж Громадянської війни бунти проти призову в армію, що відбувались у місті Нью-Йорк, забрали життя десятків чорних чоловіків і багатьох бунтівників переважно ірландського походження. Війна глибоко позначилася навіть на віддалених селах. Місцеві органи влади мусили набирати призовників, а тоді розв’язувати проблему нестачі молодих чоловіків і появи багатьох молодих вдів. Водночас діяльна адміністрація Лінкольна запровадила податок на прибутки, дарувала гомстеди, збудувала трансконтинентальну залізницю та бралася за інші ініціативи з розбудови держави, всі вони теж залучили американців до національної політики⁵⁰.

Після битви під Аппоматтоксом витрати органів влади в штатах, а надто на місцях перевершили витрати з федерального бюджету. Міста реагували на стрімке зростання населення, інвестуючи кошти в поліцейські відділки, брукування вулиць, очищення води та іншу інфраструктуру. Мешканці міст сперечалися щодо цих питань, голосували за них на виборах, а також конфліктували стосовно таких насущних тем, як алкогольна політика й обов’язкове навчання в школі. Федеральна політика після Громадянської війни теж важила дедалі більше, особливо коли регіональні економіки об’єднались у національну економіку (за винятком півдня країни). У політичному казані разом варилися такі питання, як металеві гроші проти паперових, високі тарифи проти низьких, робітники проти капіталістів. Явка на виборах стрімко зросла внаслідок цих дискусій, політичних машин, які приводили на виборчі дільниці нових іммігрантів, а також таких звичних спокус, як гульбища, спиртні напої, робота й гроші. У 1880–1890-х роках понад три чверті осіб, що мали право голосу на виборах і мешкали поза південними штатами, брали участь у виборах до Конгресу в роки, коли не проводилися президентські вибори. (Південні штати у політичному сенсі були іншою країною, де перешкоджали голосуванню не лише чорних, а й бідних білих.) Один учений так писав про це: «Усі, хто мали право голосу [і могли фізично прийти]… приходили на виборчі дільниці. І вони чинили так майже на кожних виборах». Одні історики вважають останні десятиліття ХІХ століття розквітом народної демократії (але не в південних штатах), інші ж скептично ставляться до цієї думки⁵¹.

Якою мірою висока явка на виборах та ажіотаж навколо виборів наприкінці ХІХ століття свідчать про те, що американці мали розвинену громадянську свідомість? Відповідь на це запитання могла б допомогти відповісти на інше вагоме запитання щодо цієї епохи: чому явка на виборах і ажіотаж стрімко впали після завершення ХІХ століття? Явка на виборах до Конгресу за межами південних штатів у 1920-х роках знизилася з понад 75 відсотків до приблизно 50 і трималась (із незначними коливаннями) на рівні дещо понад 50 відсотків аж до ХХІ століття. Деякі історики стверджують, що активна участь у виборах у 1880–1890-х роках зумовлена простою корисливістю. Політичні партії мали організацію, протекцію та гроші, щоб привести чоловіків на дільниці в день виборів завдяки вмовлянню, розвагам, пригощанню й платі за голосування (можливо, навіть неодноразовій платі). У часто цитованому звіті 1892 року професор Трініті-коледжу Дж. Дж. Маккук «дійшов приголомшливого висновку, що 16 відсотків виборців у штаті Коннектикут підкупили за ціною від двох до двадцяти доларів. Крім цього, він виявив, що три п’ятих… [цих виборців] були не інертними винаймачами житла або неосвіченими іммігрантами, а нащадками доброчесних йоменів-янкі». Скептики доводять, що навіть коли ентузіазм чоловіків у день виборів був справжнім, то він походив не від безкорисливої громадянської позиції, а від бажання урвати для себе, своїх родичів і своїх етнічних груп шматок роботи, контрактів і статусу, що їх пропонувала політика⁵².

Від кінця 1890-х народний ентузіазм щодо політики, зокрема й голосування на виборах, раптом занепав. Такому спаду активності сприяли, мабуть, чотири типи змін: складніші процедури виборів, менше принад, перебудова в політичних партіях і, здається, глибші соціальні тенденції. По-перше, нові правила відбили у бідняків і меншин бажання голосувати на виборах. У південних штатах на зміну насильницькому перешкоджанню виборцям значною мірою прийшла формальна дискримінація у вигляді податку за голосування на виборах і шахрайської перевірки грамотності. Упродовж одного покоління явка афроамериканців на виборах знизилася від понад половини дорослих чоловіків до майже нуля, а явка білих американців – на третину. За межами південних штатів реформатори, що виступали за належне державне управління (переважно освічені й заможні прогресисти, яких непокоїв згубний вплив неосвічених і бідних виборців), запровадили жорсткіші умови для голосування на виборах, як-от довший термін проживання, складніші виборчі бюлетені та процедура голосування лише англійською мовою. Завдяки іншим прогресивним змінам, зокрема виборам членів міської ради, які репрезентували все населення міста, та професіоналізації адміністрації міст, місцеві органи влади дистанціювалися від пересічних виборців. Чимало реформ ускладнили голосування на виборах і розуміння варіантів вибору для менш досвідчених людей. Більшість штатів заборонила такі символи у виборчих бюлетенях, як віслюк і слон^[64], що могли допомогти неписьменним, і чимало міст вимагали, щоб усіх кандидатів перелічували без вказівки на їхню партійну належність⁵³.

По-друге, щодо винагород, то таємне голосування, яке стало повсюдним близько 1890 року, ослабило продаж голосів на виборах^[65]. Політичні партії припинили прямо купувати голоси, і частина виборців припинила голосувати. Реформа державної служби звела нанівець непрямі винагороди за голосування на виборах завдяки тому, що забрала з рук партійних лідерів тисячі посад у державних органах. Своєю чергою, це зменшило хабарі, що їх як дяку платили політичним партіям ті, хто дістав від них посади, а це далі означало, що політичні партії мали менше коштів на процесії, бочки з пивом і збурення ажіотажу. (Експеримент у ХХІ столітті засвідчив, що навіть нині вечірка на вулиці для мешканців кварталу здатна залучити виборців.) Також реформатори поклали край шаленості передвиборної агітації, а також смертоносному насильству, яке часто її супроводжувало. Для багатьох американських чоловіків ці зміни перетворили вибори із захопливих, веселих і часом прибуткових прогулянок на добропорядне й нудне здійснення громадянської чесноти⁵⁴.

По-третє, перебудова політичних партій почалася з важкої депресії 1893 року, яка припала на час демократичної адміністрації. Республіканці до своїх основних виборців, соціально консервативних євангелістів, приєднали нових виборців, яких привабила ідея відновлення добробуту. Республіканці були здатні домінувати в багатьох північних штатах, прирікаючи південні штати на фактично однопартійне управління демократів. А тоді впродовж більшої частини початку ХХ століття конкуренція між цими двома партіями в більшості штатів згасла, тож вони вже не відчували такої потреби приводити виборців на дільниці, а також мали менше засобів для цього⁵⁵.

По-четверте, ширші соціальні зміни на початку ХХ століття також, мабуть, зменшили участь у виборах і передвиборну агітацію. Нові захопливі публічні розваги – бейсбол, вар’єте, кіно тощо – відволікли увагу молодих людей від старомодних політичних промов і процесій. Жорсткий етнічний поділ, що раніше спонукав багатьох американців голосувати на виборах, а надто суперечки щодо алкоголю й навчання в школі між народженими в інших країнах католиками й народженими у США протестантами, мірою того як іммігранти асимілювалися, поступово зникали. Деякі вчені доводять, що виникнення масштабних національних організацій (державних, мас-медійних, промислових і торгових) позбавило пересічних американців відчуття того, що вони можуть контролювати події у своїх локальних спільнотах. Багатьом американцям здавалося, що органи влади вирішують справи десь далеко. Національні тенденції послабили те, що Роберт Віб назвав «ізольованими спільнотами» (island communities). Явка на виборах знизилася, вважають учені, бо американці почали відчувати, що в них немає влади і впливу. Ці твердження дискусійні, проте існує цілком достатньо інших пояснень (від змін у процедурах виборів до перемін у дусі епохи), які доводять дедалі відчутнішу відмову багатьох американців від участі в політичному житті⁵⁶.

Відхід від політики

Ця відмова привернула увагу й породила неспокій. 2 серпня 1924 року передовиця газети Los Angeles Times нарікала на низьку явку на виборах:

З яким серцем Вашинґтон і його сміливці трималися б тієї жахливої зими у Веллі-Фордж, якби знали… що50 відсотків шостого чи сьомого покоління американців, яких вони звільняли від… політичного рабства, добровільно повернуться до нього? <…> [Однак Америка] постане, відродиться й засяє. Її народ набереться відваги. І немає ліпшого часу для відваги, ніж четверте листопада наступного місяця [день виборів], і ліпшого стимулу, ніж необхідність утримати на посаді президента такого вмілого вождя, як Келвін Кулідж.

Кулідж зберіг посаду президента, проте явка на виборах залишилася занизькою. Фредерік Дж. Гескін, журналіст і автор багаторазово перевиданої книжки про американський уряд, розповідав, що попередні результати виборів, які засвідчили явку виборців на рівні менше половини осіб, що мали право голосувати, шокували лідерів Ліги жінок-виборців і Американського легіону. Раніше вони організували національну кампанію, покликану забезпечити високу явку виборців, тож тепер «не могли збагнути, чому так багато громадян є ледарями щодо фундаментального обов’язку громадянина». Через півтора року Гескін повідомив про відновлення національної кампанії, покликаної забезпечити високу явку виборців: тепер цією кампанією рухала тривога, що уряд перебуває «значною мірою в руках егоїстичних меншин і організованих клік, а діяльне населення хоче, щоб хтось інший взявся за її політику». Врешті-решт, 1926 року у виборах взяла участь лише третина осіб, які мали право голосувати. Попри те що істотне зниження явки на виборах від 1880-х років спричинила головно відсутність представників робітничого класу, іммігрантів і чорних (а також почасти нерішучість частини жінок у справі реалізації щойно здобутого права голосу), учасники кампанії за високу явку виборців зосередилися на невеликому зниженні явки на виборах серед білих представників середнього класу. Реформаторів непокоїло, що неучасть представників середнього класу в політиці передасть владу неосвіченим і продажним виборцям. Цей неспокій, певна річ, відлунював хронічну тривогу щодо американської політики⁵⁷.

Мешканці Міддлтауна також помітили спад політичної активності в їхньому середовищі. У 1920-х, писали Роберт і Гелен Лінд, «вибори вже не є тими жвавими центрами, що привертають увагу громадськості, якими вони були в дев’яностих роках. <…> Нині хода зі смолоскипами й сурми вже не вражають виборців і не провіщають про щойно обраних чиновників». Далі подружжя Ліндів цитує місцевого бізнесмена, що вирішив слухати радіо, а не відвідувати політичну промову, про яку він міг прочитати в завтрашній газеті. Також подружжя Ліндів пояснило політичну пасивність мешканців Міддлтауна їхнім цинізмом щодо корумпованих політиків, хоча навряд чи слушно вважати, що зневага до політиків була новою і справила вирішальний вплив⁵⁸.

Після спаду, що спостерігався в 1920-х роках, участь у політичному житті відродилася, хоча й не серед тих, кому віддавали перевагу борці за належне державне управління. Нещастя, спричинені Великою депресією, і піднесення, породжене «Новим курсом», спонукали голосувати на виборах робітників, іммігрантів і їхніх дітей. А потім Друга світова війна й повоєнний бум зміцнили в більшої частини тогочасного покоління відданість партії Франкліна Рузвельта. («Містер Рузвельт, – промовив знамениті слова один робітник, – це єдиний чоловік, який будь-коли перебував на посаді в Білому домі й міг зрозуміти, що мій бос – сучий син».) Явка на виборах уже ніколи не повернулася на той рівень, якого вона сягнула в ХІХ столітті, однак від 1930-х до 1970 року на виборах голосувала понад половина осіб за межами південних штатів, що мали право голосу, і так відбувалося навіть на непрезидентських виборах. Адміністрація «Нового курсу» також мобілізовувала виборців, розподіляючи значну частину своєї допомоги й робочих місць засобом місцевих політичних машин демократичної партії, а згодом – залучаючи ветеранів завдяки закону G.I. Bill. На ширшій суспільній сцені мільйони робітників приєдналися до профспілок і керованих страйків, а між членами профспілок і силами безпеки, що виступали на боці роботодавців, спалахнуло смертоносне насильство⁵⁹.

Покоління, яке виросло за доби Великої депресії, воювало в Другій світовій війні, а згодом насолоджувалося безпрецедентним економічним бумом (пізніше його нарекли «найвеличнішим поколінням») і, досягнувши середнього віку, підтримувало участь у політичному житті. У середині 1960-х відомий політолог Роберт Е. Лейн проголосив виникнення «політики консенсусу за доби достатку». Зростання багатства, рівності й стабільності дало змогу американцям замінити ідеологічну політику поділу суспільства на управління на підставі згоди й компетентності. А тоді все розладналося. За наступного покоління Лейн опублікував значно песимістичнішу статтю, його непокоїло «дедалі більше нездужання» американської демократії. По закінченні 1960-х численні бейбібумери та їхні діти не брали такої активної участі в політиці, як їхні батьки. Вони виявляли менше цікавості, менше знали, менше долучалися до кампаній і менше голосували на виборах. Рівень явки на виборах серед осіб, що мали право голосувати, знизився приблизно на десять пунктів від початку 1960-х до початку 1970-х років і після цього залишався на відносно низькому рівні^[66]. Політологи десятиліттями докладали зусиль, аби збагнути ось цю другу в ХХ столітті хвилю зниження участі в політичному житті⁶⁰.

На відміну від виборчих реформ початку ХХ століття, зміна правил голосування після 1960-х, як-от простіше реєстрування, заочне голосування й інструкції різними мовами, повинна була помітно піднести рівень явки на виборах, проте вона лише трішки його підвищила. Надання в 1971 році права голосу молодим людям 18–20 років знизило рівень явки виборців, бо на виборах голосувала відносно невелика їхня частка, а втім, цим не можна пояснити масштаб спаду після 1960-х. Відбувалося ще щось⁶¹.

Цікавість до політики також, здається, згасала. Між 1966-м і 2000 роком частка першокурсників коледжу, які погодилися з тим, що вкрай важливо чи необхідно бути «в курсі політичних питань», знизилася більш ніж удвоє і сягнула приблизно 25 відсотків. (Проте близько 2000 року цікавість до політики, схоже, зростала.) Наприкінці ХХ століття американці, особливо молоді, знали про суспільні справи менше за своїх попередників або ж знали не більше за попередні покоління, попри те що здобували тривалішу освіту. Наприклад, порівняно з підлітками, яких опитували 1977 року, значно менша частка підлітків, опитаних 2000 року, знала, що Черчилль був англійцем⁶².

Старі принади для участі в політичному житті й голосуванні на виборах, як-от хабарі, алкоголь і робочі місця, пішли в небуття, а інші принади (приміром, розваги) могли приваблювати менше. Як і все решта, політика не могла конкурувати з домашнім екраном: поширення телебачення, певно, послабило цікавість до політики і явку на виборах. Деякі вчені доводять, що американці брали меншу участь у виборах, оскільки вони дедалі частіше послуговувались іншими тактиками для впливу на уряд: то була «політика за допомогою інших способів». Демонстрації, бойкоти, виписування банківських чеків, організоване лобіювання й особливо судові процеси обіцяли очевидніші, швидші результати, ніж голосування на виборах знов і знов. (Пригадайте справу «Браун проти Ради з питань освіти», яка поклала край расовій сегрегації, справу «Роу проти Вейда», яка дозволила аборти, та нещодавні судові рішення, що обмежили афірмативні дії^[67].) Деякі американці також дедалі частіше воліли виконувати свій громадянський обов’язок у таких невеликих парохіальних групах, як церковні комітети з організації громадських заходів. Як зазначали деякі вчені, активна участь у таких групах може не лише відвернути людей від суспільної арени, а й навіть створити бар’єри між групами⁶³.

А втім, більша відмова молодих американців від участі в політиці після середини 1960-х (значний спад відбувався переважно серед молодих дорослих) потребує дещо детальнішого пояснення, ніж політична історія тих років. Громадські заворушення в містах, убивства Мартіна Лютера Кінґа-молодшого й Роберта Кеннеді, ще більші громадські заворушення в містах, марна війна, на яку витратили чимало коштів, вуличні демонстрації проти війни, зростання рівня злочинності, а тоді скандал із президентом, який уплутався в незаконні дії та був змушений подати у відставку, – все це сталося між 1965-м і 1974 роком. Додайте до цього стагнацію в економіці після 1970-го та поляризацію політичних партій, і тоді можна запитати: а чому б американцям було не плюнути на політику? А втім, також можна сформулювати й інше запитання: чому фрустрація не спонукала американців «позбутися нікчем при владі»? Однак теза про те, що політичні потрясіння Америки достатньою мірою пояснюють неучасть у політиці, стикається з проблемою: схожий спад у явці на виборах відбувався також в інших західних країнах. Інша теза полягає в тому, що політичні партії, насамперед демократична, «демобілізували» виборців, зосередившись на телерекламі й пошуку багатих спонсорів, а не на організації локальних осередків. Успіх релігійних правих на початку 2000-х років і президентської кампанії Обами у 2008 році, які використовували поквартирну агітацію, – це окремі приклади, що підтверджують таке пояснення⁶⁴.

Врешті й загалом відмова американців від виборів, можливо, слугувала симптомом глибшого відчуження від політики після середини 1960-х. Може, дух «ми здатні це зробити» й «організуймося», що його очевидці приписували американцям від доби Токвіля, зник. Упродовж приблизно того ж періоду американці під час опитувань відповідали значно песимістичніше, коли до них звертались ось із такими запитаннями: «Скільки часу, на вашу думку, ви можете дати урядові у Вашинґтоні, щоб він виконав те, що потрібно?». До середини 1960-х десь три з чотирьох американців відповідали «майже весь час» або «більшу частину часу». У 1980–1990-х роках так відповідав приблизно один американець із чотирьох, а у 2000-х ця частка зросла до майже двох із чотирьох. Один із доказів скептицизму американців – це їхня думка щодо вбивства Джона Ф. Кеннеді. 1966 року приблизно половина відповіла інтерв’юерам, що то була змова. Від 1976-го й далі так відповідали приблизно три чверті. Дослідники пояснили зменшення довіри до федерального уряду конкретними політичними подіями: війна у В’єтнамі, зростання економічної нерівності й етнічного розмаїття, посилення зневаги до офіційних інституцій у всіх західних суспільствах і навіть вищі очікування в людей щодо того, що урядові треба чинити⁶⁵.

Що мали на увазі американці цими своїми недовірливими відпові­дями – не зрозуміло, особливо коли ми з’ясуємо, що довіра американців до місцевих органів влади не знизилася, що їхня довіра до федерального уряду стрімко злетіла після однієї з найгірших його невдач – терористичних атак 11 вересня та що люди, які висловлюють недовіру, беруть участь у політичному житті не менше за тих, які довіряють. Може, ці відповіді передають лише емоції американців щодо національної сцени: скільки поваги, відрази чи патріотизму вони відчували певної миті⁶⁶.

Підсумовуючи, зазначу, що приблизно від 1970 року принаймні кілька подій і тенденцій спонукали молодих американців відмовитися від участі в політиці. Врахувавши, що частина з них так чи інак повернулася до політики в 1990–2000-х роках, найліпше пояснення, мабуть, буде таким: поєднання надзвичайно сприятливих умов для участі в політичному житті до середини 1960-х (політична мобілізація під час «Нового курсу», відносно популярна війна, створення сімей, потужний економічний розвиток) із надзвичайно несприятливими одразу після середини 1960-х (політичні потрясіння, непопулярна війна, стагнація в економіці, телебачення) спричинило тенденцію до зниження участі американців у політичному житті. А втім, до 2000-х років американці повернулися до свого «звичайного» рівня участі в політичному житті, який спостерігався на початку ХХ століття, хоча він і був усе ж значно нижчим, ніж наприкінці ХІХ століття, ба навіть нижчим за той, що спостерігався в інших західних країнах.

Попри всю сучасну тривогу й суперечки щодо участі в політичному житті, нам не варто випускати з уваги загальної картини: лише до кінця ХХ століття завдяки праву голосу в жінок і законам про громадянські права більшість дорослих американців могли претендувати на повноцінну участь у політиці. Дилема брати участь чи не брати перетворилася значною мірою на справу вибору й особистого ентузіазму, а не примусового усунення від участі. Дуга ентузіазму американців щодо політики приблизно відтворює дугу їхньої загальної участі в публічних просторах: максимум спостерігався десь у ХІХ столітті. Чимало деталей притаманні лише політиці, як-от зміни у правилах виборів приблизно в 1900 році, що перешкоджали голосуванню бідніших виборців, а також коливання в конкуренції між політичними партіями, які впливали на явку на виборах. І розподіл у часі обох дуг не зовсім однаковий. Проте ми бачимо приблизну схожість: упродовж ХІХ століття розширення публічної царини (більше подорожей, засобів зв’язку, подій, цікавих місць для відвідування, а також демократичніша політика) позбавило багатьох американців їхньої попередньої ізоляції. А тоді у ХХ столітті з різних причин, одні з яких були специфічними, а інші – загальними (як-от телебачення), американці відмовились і від гомінливих публічних просторів, і від незрозумілої політики, повернувшись до своїх затишних, незагрозливих приватних і парохіальних просторів.

Кому ви довіряєте?

У популярних кінофільмах і на телебаченні після 1960 року поширилася начебто нова тема: таємна організація, яку контролюють люди при владі або навіть сам президент. Пригадайте, приміром, «Чайнатаун» Романа Поланського, п’ять фільмів про Джейсона Борна, фільми режисера Олівера Стоуна, серіал «Цілком таємно» (X-Files) зі своєю знаменитою фразою «Нікому не довіряй». Чи був то стимул, чи симптом, але мас-медіа брали участь у бурхливому зростанні недовіри американців до федерального уряду. Також мас-медіа посприяли жвавому зростанню недовіри до інших американців після 1960-х. Друкована преса й репортажі на телебаченні й радіо передавали приховані й часом явні повідомлення про те, що людям не можна довіряти: про серйозні й дрібні злочини, про порушення службового обов’язку, як-от скандали з розбещенням, учиненим католицькими священниками. Ось один яскравий приклад: напередодні Різдва 2001 року молода мати на автовокзалі в Чикаґо дала якійсь жінці на мить потримати своє немовля, доки мордувалася з валізами й старшою дитиною. Гадана добра самаритянка втекла з немовлям, яке за кілька днів знайшли у штаті Західна Вірджинія. «Мабуть, я мала відмовитися, – журилася мати, – бо знаю, що нікому не можна довіряти»⁶⁷.

Від середини ХХ століття дослідники систематично вивчали довіру й недовіру в людей щодо інших людей. Зокрема під час багатьох опитувань респондентам по всьому світу ставили таке запитання: «Загалом, на вашу думку, більшості людей можна довіряти чи вам треба бути обережними, спілкуючись з іншими людьми?» Клінічні психологи послуговувалися варіантами цього запитання, щоб ідентифікувати мізантропічну особистість, проте соціологи використовували його, щоб визначити світогляд людей. Частка американців, які відповідали (на стислу версію цього запитання), що більшості людей можна довіряти, зросла з приблизно двох третин у 1940–1950-х роках до приблизно трьох чвертей близько 1960 року. А тоді ця частка почала зменшуватися. В останніх опитуваннях (під час яких використовували повну версію запитання) частка респондентів, які казали про довіру, зменшилася з понад 50 відсотків у 1960-х до приблизно 40 відсотків у 1990-х роках, після чого, мабуть, трішки збільшилася на початку 2000-х. Дедалі менша кількість американців казали про довіру не тому, що окремі індивіди зневірились у «більшості людей», а тому, що кожного десятиліття дедалі менша кількість юних американців, які ставали дорослими, вважали, що більшості людей можна довіряти, порівняно з юними американцями, народженими раніше. І люди були схильні дотримуватися цього світогляду часів своєї молодості всю решту життя. Ця зміна поколінь у Сполучених Штатах відрізняється від тієї, що відбувається в інших великих розвинених західних країнах⁶⁸.

Про що свідчить заміна тих американців, які довіряли, на молодших, які не довіряють? Що характер американців змінився? Що люди, з якими вони зустрічалися, почали менше заслуговувати на довіру? Або що американська культура стала цинічнішою? Запитання в опитуванні працює, як це й задумано, як такий собі тест для визначення особистості. Хоча логічно людина може погодитися з обома частинами запитання (і з тією, що більшості людей можна довіряти, і з тією, що вам треба бути обережними), однак саме запитання примушує людину обрати. Респонденти, які обирають відповідь про довіру, зазвичай позитивніші, оптимістичніші, щедріші й чесніші, ніж ті, хто відповідає «вам треба бути обережними». А втім, навряд чи довірливі особистості так швидко вимерли і їх миттєво заступили суцільні циніки (бо це суперечить іншим фактам). Найімовірніше, молоді американці давали на це запитання таку відповідь, яка віддзеркалювала, як для них виглядав світ приблизно в той період, коли вони перетворювалися на дорослих⁶⁹.

Можливо, зросла кількість людей, з якими потрібно бути «обережними». Роберт Патнем вважає, що американці стали менш чесними й менше заслуговують на довіру, бо, наприклад, вони значно частіше проїжджають на червоний сигнал світлофора. Інші вчені доводять, що американці стали матеріалістичнішими, а їхня жадібність пробуджувала в них дедалі більшу підозрілість. Або, можливо, молодих американців розчарували певні соціальні й політичні події. Замість ейфорії від виграної «хорошої війни» й економічного успіху, яку відчували їхні батьки, дідусі й бабусі, молодь навчалась обережності, бо її знайомство з дорослим життям збіглось у часі з війною у В’єтнамі, хвилею злочинності, Вотерґейтським скандалом, міжрасовою напругою та зростанням нерівності. Або, врешті-решт, можливо, вчені надали завеликого значення зниженню приблизно на 14 пунктів у позитивних відповідях на одне запитання⁷⁰.

Хоча американці, що досягали повноліття після 1960-х, здавалися дедалі підозріливішими, однак навряд чи то була нова тенденція в американській історії: це могло бути повернення до минулого. Чимало поколінь непокоїло, що незнайомці, які траплялися на їхньому шляху, могли виявитися шахраями або нападниками, а юрба незнайомців – бандою. У ХІХ столітті часто виникала нейтивістська реакція на різноманітних іммігрантів, зокрема ірландців, італійців, китайців та інших. У наступному розділі я розповім, як американські буржуа у XVIII і ХІХ століттях підозрювали, що незнайомці, яких вони зустрічали, були не тими, за кого себе видавали. Чоловік із низьким соціальним статусом міг намагатись удати з себе джентльмена і при цьому навіть виявитися шахраєм. Наприклад, читачі газети New-York Daily Times 1852 року дізналися про такого собі сеньйора Де Кастро, відомого за прізвиськом Валенсія, що зачарував «вищі кола на півдні» та в Нью-Йорку вигадливими розповідями про свої військові пригоди. Він підкорював жінок (за потреби навіть імітував туберкульозний кашель, щоб викликати в них співчуття) і жив у розкошах за рахунок кредитів, що їх отримував від своїх нових приятелів, і все це попри те, що він свого часу відбув термін у нью-йоркській в’язниці Tombs. До запитання «кому нині можна довіряти?» неодмінно зверталося чимало читачів газети New-York Daily Times. Може, недовіра – це як наслідок відходу з публічних просторів, так і одна з причин цього відходу⁷¹.

Висновок

Як можна оцінити ту параболу, про яку йшлося в цьому розділі? Від колоніальної доби й до початку ХХ століття американці вривалися в публічні простори, а тоді дедалі частіше відсторонювалися від них і поверталися до своїх приватних і парохіальних просторів. Майже всі коментатори засуджують відмову громадян від участі в суспільному житті, яка панувала у ХХ столітті. Дехто публічно погоджується з філадельфійцем Сідні Джорджем Фішером, який 1837 року відкинув «ідею… що люди здатні до самоврядування», а дехто міг би погодитися з прогресистами, які близько 1910 року стверджували, що право голосу на виборах повинні мати лише добре обізнані. Відмова від участі в передвиборчих кампаніях і виборах після 1960-х (унаслідок фрустрації, чи недовіри, чи самовдоволення, чи відрази) під таким кутом зору постає як соціальна проблема. Також більшість коментаторів убачає соціальну проблему в тому, що сучасні американці уникають публічних просторів. Ці коментатори вірять, що життєздатна демократія й жива культура вимагають змішування різних людей і взаємообміну між ними. Політолог Роберт Лейн доводить, що хоча міцні соціальні зв’язки важливі для соціального порядку, однак «демократія мусить охоплювати і сторонніх, і незнайомців, і несхожих». Приватизм і парохіалізм, що непокоїть багатьох, породжують підозріливість і нетолерантність, які й собі підточують ліберальну демократію й перешкоджають розв’язанню багатьох проблем. Під цим кутом зору той факт, що великі домівки та швидкі автівки дали змогу американцям із передмість дедалі охочіше повертатися додому, геть від своїх співгромадян, може становити, як вважає історик Кеннет Джексон, певну проблему. Щоправда, хоч як це парадоксально, але роки найвищого піднесення американського вуличного життя були водночас і роками вуличних битв між американцями різного походження, а відхід із вулиць у ХХ столітті збігається з більшою міжгруповою толерантністю, інтеграцією, частішими шлюбами між представниками різних релігій, рас і етносів, інтенсивнішим мультикультуралізмом⁷².

Звісно, американці ХХІ століття перебувають у публічному «світі незнайомців» значно більше часу, ніж могли уявити їхні предки у XVIII столітті, що відвідували таверну й релігійні зібрання лише зрідка. А втім, нещодавній відхід від публічних просторів справді відповідає схильності американців до груп однодумців, які вони вільно обирають і з яких можна легко вийти, – до невеликих добровільних спільнот, якими є сім’я та друзі.

6. Ментальність

Якось у 1850-х роках Абрагам Лінкольн подарував своїй дружині примірник популярної тоді книжки з порадами, яку він уважно вивчав, – «Елементи характеру» Мері Ґ. Чендлер. На початку цієї книжки Мері Тодд Лінкольн могла прочитати таке: «Хоча ми можемо бути слабкими й безпорадними в життєвих справах, проте є одна річ, яку ми цілком контролюємо… лише одна річ, на яку не може вплинути лихо, яку Бог завжди намагається допомогти нам вибудувати й над якою Він дає нам абсолютний контроль: це Характер. За нього й лише за нього ми цілком відповідаємо». Формування характеру, конструювання свого ліпшого «я», за яке людина «цілком відповідає», упродовж століть було справжнім американським проєктом. Пізніші покоління рідше послуговувалися терміном «характер», частіше використовували певний психологічний жаргон, однак проєкт конструювання «я» лишався майже тим самим. Наприклад, 2007 року підприємливі представники «позитивної психології» пропонували навчити людей «розуміти, як наші думки керують нашими почуттями й нашими діями… використовувати конкретний набір навичок, щоб мислити правильніше… [і] застосовувати ці навички… щоб стати стійкішими, продуктивнішими й успішнішими». Мері Ґ. Чендлер це схвалила б¹.

Із плином поколінь більше американців брали участь в активнішому самосвідомому вдосконаленню себе. Повільно позбуваючись древнього фаталізму, вони виявляли більше можливостей для контролю над світом і над собою. Планування й розрахунок могли ставати дедалі ефективнішими завдяки новим знанням, новим технологіям і більшим можливостям. Украй важливо, що складовою конструювання свого «я» був аналіз власних емоцій і їхнє формування. Американці – представники середнього класу самі навчались і навчали своїх дітей стримувати агресію та плекати співчуття й прихильність. Більший самоконтроль, більше самовизначення й більша зацикленість на собі (а також «цілковита відповідальність» за власний характер) могли мати негативні психічні наслідки у вигляді тривоги й жалю. Лінкольни, поза сумнівом, були розтерзаними душами.

Цей розділ присвячено розгляду історичних змін у ментальності американців. У першій частині розповідається про те, як більша кількість американців долучилася до глибшого самоаналізу та вдосконалення характеру. У другій частині порушується питання про те, чи сучасні американці мислили інакше за своїх предків, і якщо так, то в чому це виявлялося. Зокрема, чи стали американці скептичнішими, раціональнішими, розумнішими? У третій частині наведено результати досліджень того, як розвивався емоційний досвід американців, і, зокрема, простежено зміни в емоціях упродовж їхньої історії. Наприклад, чи потерпали американці від більшої кількості психічних розладів? Стали вони щасливішими чи менш щасливими? У всіх цих різних темах ми вбачаємо поширення американської добровільності, яка виявлялась як у розвитку особистої незалежності, так і в культивуванні співчуття. До того як звернутися до історії, розгляньмо твердження, що історичні зміни в ментальності таки могли відбутися.

Історія і ментальність

Частота і вправність, з якою сучасні американці аналізують свою психологію та психологію інших, – захоплива історична новація. Люди послуговуються молодою наукою про психіку, яка пропонує нові способи розуміння власного «я». Так, близько 1900 року Зиґмунд Фройд уперше дав визначення «сублімації» (переспрямування огидного імпульсу в прийнятний канал) – концепту, що його освічені американці нині застосовують до поведінки одне одного, а історики – до людей, які жили задовго до Фройда. А втім, можна засумніватися, чи існувала сублімація до 1900 року: її відкрили чи винайшли? Із плином часу деякі психічні стани (чи принаймні дискусії щодо них) виникали, а тоді зникали. У ХІХ столітті лікарі зазвичай ставили діагноз «неврастенія» тривожним представницям середнього класу, а у ХХ столітті про таких жінок казали, що вони потерпають від «нервових зривів». Кожен із цих синдромів мав часовий проміжок: спершу привертав до себе увагу, а відтак поступово зникав, принаймні у Сполучених Штатах. Так само в Америці перед Громадянською війною з’явилася «меланхолійна» особистість, а тоді через кілька десятиліть вона, здається, щезла. Американці вивчали психологію в навчальних закладах (лише в 1990-х мільйони студентів відвідували курс психології в коледжах), а також дізнавалися про неї з мас-медіа, наприклад, із таких телепрограм, як «Доктор Джойс Бразерз» і «Доктор Філ». Тож не дивно, що американці стежили за клінічними ознаками в собі та в інших людях. (Один персонаж, якого грає Вуді Аллен, так дорікав своїй дівчині: «Чому ти завжди пояснюєш мої тваринні потяги за допомогою психоаналітичних категорій?») Цей надлишок психологічних ідей і дискусій як серед професіоналів, так і серед дилетантів свідчить про те, що історія обговорення ментальності, поза сумнівом, існує².

Упродовж американської історії популярні теорії ментальності змінювалися. Пуритани характеризували людську природу як уперту й зіпсуту від народження, романтики – як добру за своєю суттю, а соціальні реформатори – як чисту дошку для письма (blank slate). Осмислення людської психіки як гідравлічної системи, чого навчав Фройд на початку ХХ століття, спричинило розмови про вивільнення гніву й сублімацію сексуального потягу. Осмислення людини як машини, яка навчається, що пропагував Б.Ф. Скіннер через кілька десятиліть, спричинило обговорення схем покарання й винагороди. А осмислення людини як генетично запрограмованої породило розмови про еволюцію та інгібітори синтезу білків. Однак наше завдання тут полягає в тому, щоб обійти розмови про ментальність, якщо це можливо, і з’ясувати, чи змінилася справжня ментальність, а якщо так, то яким чином³.

Ми можемо припустити, що ментальність змінювалася впродовж історії. Психологи й антропологи запевняють нас, що людська психіка піддається впливу, що люди в різних культурах схильні думати, відчувати й навіть сприймати світ по-іншому. Приміром, антрополог Кліффорд Ґірц доводив, що «західна концепція людини як обмеженої, унікальної, більш-менш цілісної мотиваційної й когнітивної сукупності, динамічного центру свідомості, емоцій, суджень і дій, об’єднаних у особливе ціле», – це «досить незвична ідея в контексті культур світу». Вчені також заявляють про зміни в психіці впродовж історії. Британський соціолог Ентоні Ґідденз є одним із багатьох дослідників, які характеризують кінець ХХ століття по обидва боки Атлантичного океану як нову епоху повсюдного неспокою і тривоги. Інших учених цікавить, чи раціональність або невротизм виникли в американській історії лише нещодавно. Ось такі питання вони обговорюють⁴.

Чіткі дані про психіку людей, які жили в минулому, вислизають від нас. Ми можемо звернутися до опитувань та інших соціально-психологічних досліджень, щоб пояснити думки й почуття американців від середини ХХ століття, проте в нас немає нічого подібного щодо попередніх поколінь. Листи, щоденники й спогади пропонують часткове розуміння того, як мислили деякі люди, однак зазвичай лише грамотні й самосвідомі, і навіть у таких випадках ми мусимо нерідко читати між рядками, щоб збагнути психічні стани авторів. Художня література яскраво демонструє те, як думала й відчувала жменька американців (зазвичай самі автори й люди з їхніх кіл), одначе лише тьмяно свідчить про те, що думали й відчували пересічні люди^[68]. Чимало істориків звертається до старих книжок із порадами, в яких містяться чіткі настанови щодо того, як люди повинні думати й відчувати (а також поводитися), і це дає змогу цим історикам зрозуміти людей попередніх епох. Я теж звертаюся до таких книжок. А втім, те, що рекомендували автори книжок із порадами, часто відрізнялося від того, що практикували люди, і навіть ті практики, про які розповідали автори, необов’язково були типовими. Знаменита книжка «Листи лорда Честерфілда» впродовж десятиліть була зразком для інших авторів книжок із порадами. Ці настанови загалом непримітного аристократа своєму позашлюбному синові відомі своїм цинізмом і лестощами. 1779 року письменниця Мерсі Отіс Воррен звернулася до Честерфілдових порад щодо жінок: «Ніколи не чули про успіх у жодній із його любовних інтрижок, однак саме вони й породили містера Стенгоупа [сина] на світ». Такі обмеження й труднощі підштовхнули деяких учених зменшити свої прагнення: вони погодилися розповідати історію психічних норм, викладених у книжках із настановами, проповідях та інших носіях інформації. Однак, якщо ми прагнемо зрозуміти історію людських характерів, а не історію дискусій щодо цих характерів, ми повинні якнайліпше використати наявні дані. Врешті-решт, навіть історики, які зреклися дослідження реальних ментальностей, насправді завершують тим, що принаймні імпліцитно стверджують, ніби знають, як змінювалася психіка, тож вони й мають так чинити, позаяк це захоплива тема⁵.

Самостійне створення власного «я»

1978 року психіатр зі штату Коннектикут М. Скотт Пек опублікував книжку «Менш уторований шлях: нова психологія любові, традиційних цінностей і духовного розвитку». Упродовж наступних тридцяти років продано 10 мільйонів примірників цієї книжки з порадами, протягом восьми років вона з’являлася в переліку бестселерів газети New York Times. Пекові настанови поєднують психотерапію, спіритуалізм руху «нью-ейдж» («наше несвідоме – це Бог») і потужну дозу самодисципліни. 2002 року Рік Воррен, пастор незалежної євангельської церкви в окрузі Ориндж, штат Каліфорнія, опублікував книжку «Цілеспрямоване життя: задля чого я на Землі?». Лише за три роки продали 25 мільйонів примірників Ворренової книжки з порадами, вона перебувала на перших рядках в переліку бестселерів New York Times і спричинила появу сайту, який пропонує власний набір послуг, матеріалів і практик (https://www.purposedriven.com/). Згодом Воррен промовляв молитву на інавгурації президента Обами 2009 року. Відкинувши Пеків терапевтичний підхід, Воррен натомість наголосив на покорі й служінню Богові як шляху до щасливого життя. «Річ не в тобі, – стверджує на початку книжки автор, а згодом додає: – Оскільки догоджати Богові – це головна мета твого життя». Хоча Ворренів релігійний порадник і Пеків порадник світський, звісно, відрізняються (на Пека навіть нападали фундаменталісти), але обидві книжки радять читачам, щоб вони старанно працювали над удосконаленням свого характеру. Пек писав про те, що досягнення розвитку означає «життя, наповнене постійним і невпинним суворим самоаналізом», а Воррен закликав читачів вести щоденники, складати переліки й записувати мету діяльності, щоб планувати й стежити за своїм прогресом у досягненні «головної Божої мети вашого життя… розвитку характеру»⁶.

Пекові й Ворренові поради дотримуються давньої традиції в західній культурі. Мабуть, найвідомішим американським самовдосконалювачем був Бенджамін Франклін. Він походив із родини пуританських прибічників самоаналізу, які аналізували свою поведінку, а також поведінку своїх дітей і сусідів, шукаючи в ній знаки спасіння душі або засудження на вічні муки. У своїй автобіографії Франклін, як відомо, розповів про те, як він «задумав сміливий і важкий проєкт досягнення моральної досконалості», склав перелік із тринадцяти чеснот і занотовував свій прогрес у книзі обліку. (Така чеснота, як сексуальна стриманість [chastity], що її він визначав як здійснення статевого акту лише «задля здоров’я й нащадків», слугувала головним викликом.) За допомогою таких видань, як «Альманах бідного Річарда», Франклін навернув інших людей до самоаналізу й самовдосконалення. Я запозичую цей термін у Франкліна й розповідаю в цьому підрозділі про зусилля американців, спрямовані на «самовдосконалення»: це завдання полягає в тому, що чиєсь «я», характер чи особистість виводять на світло денне як об’єкт, що його потрібно шліфувати. Воно ґрунтується на тому ж припущенні, що й західна культура, й надто американська добровільність: у середині кожної людини криється унікальне «я». Також це завдання передбачає, що кожна людина володіє достатнім контролем за своєю психікою й обставинами, щоб удосконалювати оте «я». Навіть в Америці колоніальної доби чимало людей (хай і не на такому віртуозному рівні, як Франклін) практикували самовдосконалення. Із плином поколінь дедалі більше американців брали участь у свідомому вдосконаленні себе⁷.

Робота над щирістю

Хоча лише жменька з них була такою ж компульсивною, як Франклін, проте чимало американців колоніальної доби таки вивчали свій характер. Записи в щоденнику допомагали їм стежити за своїм прогресом, а ще ці записи забезпечили пізніших істориків частковим розумінням психіки тогочасних американців. Попри те що більшість людей, які вели щоденник, просто робили нотатки про пережиту погоду, виконані завдання й накопичені борги, чимало авторів щоденників дедалі частіше писали про своє прагнення до трансформації. Джордж Вашинґтон у підлітковому віці переписував максими з посібника, що містив поради, до зошита, який згодом дістав назву «Правила ввічливості». Настанови в тому зошиті починались із «Не пий і не розмовляй, коли в тебе повен рот їжі» й завершувалися «Чоловік не повинен пишатися своїми досягненнями або рідкісними властивостями розуму, що вже казати про перевагу своїх багатств або про родичів». Елайза Лукас Пінкні була успішною управителькою плантації до того, як у 22 роки вийшла заміж. Через рік після цього, у 1745-му, вона писала: «Я рішуче налаштована… керувати моїми пристрастями, постійно намагатися подолати кожну ваду й удосконалити кожну чесноту, і задля цього я не піддамся жодним анінайменшим думкам про гордість, пихатість, марнославство, хвастощі або зневагу до інших людей… і натомість прагнутиму, врешті-решт, усіх протилежних чеснот: скромності, милосердя тощо». Євангельські рухи часто вимагали від новонавернених писати або ж диктувати свідчення про своє нове народження (народитися знов – це один зі шляхів до самовдосконалення), і в цих свідченнях пересічні американці розповідали про свої зусилля, спрямовані на те, щоб змінити себе⁸.

У поколіннях, що жили після Американської революції, більше американців відкритіше й глибше працювали над своїми особистостями (і над особистостями своїх дітей). Такі самовдосконалювачі, як Елайза Пінкні, писали про те, що всередині них відбувається війна між добрими і злими пристрастями. Мері Чендлер у книжці, яку придбав Лінкольн, пояснювала: «Щоб вибудувати Характер, потрібен план так само, як і для спорудження будинку». Студент Кеньйон-коледжу й майбутній президент США Разерфорд Б. Гейз, як і решта молодих американців із середнього класу, робив нотатки в обов’язковому щоденнику й писав 1841 року: «Ведучи щоденник… я сподіваюся підтримати стабільність характеру». Чимало людей звернулося до книжок, які ґрунтувалися на англійських аристократичних моделях (зокрема до книжки лорда Честерфілда), однак американські посібники надали своїм порадам демократичнішого забарвлення. Наприклад, вони радили читачам і не покладатися надмірно на тих, хто перебуває на вищих соціальних щаб­лях, і не надто опікуватися тими, хто перебуває на нижчих соціальних щаб­лях, хоча таким чином визнавали, що справді існує соціальне розшарування. Посібники навчали читачів, як можна успішно презентувати себе в доброму товаристві. Не підлабузнюйтеся, не горбіться, не гнівайтеся, не кривляйтеся, не регочіть голосно, не чухайтеся, не длубайтесь у носі, поводьтеся «легко й люб’язно», невимушено. І, звісно, контролюйте свої пристрасті. Інші книжки в епоху перед Громадянською війною більше наголошували на характері людини, ніж на манерах, силкуючись прищепити читачам дотримання таких франклінівських чеснот, як чесність, тверезість, побожність і самодисципліна. Одна книжка 1838 року так підбадьорювала читача: «ти можеш бути будь-ким, ким ти вирішиш бути». Однак інші книжки з порадами, які ґрунтувалися на дедалі популярнішій ідеї про те, що досвід формує характер людини з раннього дитинства, навчали батьків, як сформувати у своїх дітей «моральні звички», що ефективно зумовили б їхній дорослий характер. Відома авторка Лідія Чайлд 1831 року радила матерям покладатися не на правила й покарання, а на «почуття, які надихають» (inspiring sentiments) дитину: «Якщо ви викличете в ній правильні почуття, то вони керуватимуть її вчинками». Інакше кажучи, формуйте психіку дітей так, щоб вони хотіли вчиняти правильно або принаймні відчували провину, коли вчинили неправильно⁹.

Саме такі самосвідомі американці, передусім молоді чоловіки в містах, що шукали свій шлях у бізнесі, брали участь у всіх типах діяльності з самовдосконалення (лекціях, дискусійних товариствах, мистецьких курсах, відвідуванні бібліотек, концертів тощо), а тоді аналізували своє вдосконалення й відтак занотовували в щоденниках і листах. Євангельські рухи, особливо впродовж Другого великого пробудження (приблизно від 1790-го до 1840 року), запропонували геть інше поліпшення значно ширшій аудиторії. Проповідники пояснювали, що вчинки й особисте переродження (тверезість, стриманість, віра, милосердя, увага до домашніх обов’язків) забезпечать не лише спасіння душі в потойбічному світі, а й ліпше життя в цьому світі. Поверхового конформізму, однак, було недостатньо: потрібне цілком нове народження власного «я». Чимало людей, здебільшого молодих жінок, прислухалося до закликів проповідників. Як матері, вони дедалі частіше клали на свої плечі тягар морального вдосконалення своїх дітей. Наприклад, у містечку Браттлборо, штат Вермонт, жіночі товариства виникали з церков, які зосереджувалися не на місіонерстві, а на ліпшому вихованні дітей у християнських традиціях. Самоаналіз і поліпшення власного «я», а також пізнання своїх дітей і їхнє поліпшення, заволоділи увагою амбітної буржуазії, яка зростала¹⁰.

У роки, що передували Громадянській війні, автори книжок із порадами для середнього класу цінували особистість, яка була привітною, чутливою, обізнаною й релігійною, а надто самодисциплінованою, цебто таку, яка відповідала умовам ринкової економіки, що виникала. Дратівливий, неосвічений чоловік, що регулярно пиячив, усе ще міг процвітати як фермер, проте був приречений на невдачу як клерк чи торгівець. Такі риси, як привітність, наголошували книжки з порадами, важливі для економічного успіху. Книжка, яку я цитував у четвертому розділі, закликала батьків «так виховувати дітей, щоб вони могли належним чином керувати собою». Удосконалення характеру також допомагало місцевим представникам середнього класу захищати свій соціальний статус. Коли інші (люди, що дедалі частіше впадали в око, – іммігранти, бідняки, чорні й також багатії-нероби) не мали гарних манер, поводились імпульсивно й жадали насолод, то «ми» поводилися ліпше. Деякі книжки з порадами відкрито вдавалися до таких порівнянь. Урешті-решт, риси буржуазного характеру перетворилися на чесноти, що не залежали від будь-якої практичної користі, яку вони надавали. Американці, які належали до середнього класу, почали вважати, що криклива, безбожна й безрозсудна людина вже на підставі тільки цього факту огидна й аморальна. Так само в пізнішу епоху відразливою й аморальною вважали брудну людину, від якої смерділо¹¹.

До 1820-х років відбулася демократизація цих норм людського характеру, кількість книжок із порадами збільшилась, і вони досягли ширшої аудиторії читачів. У 1830-х мешканець Бостона Вільям Еллері Ченнінґ, один із лідерів унітаріанства, доводив, що «самовдосконалення» (self-culture) доступне навіть найзлиденнішому робітникові. Ченнінґ закликав широкий загал усвідомити, що всі люди мають здатність «впливати на себе, визначати й формувати себе». І далі він стверджував: «Вас не створили… як нижчих тварин. Якщо забажаєте, то можете підвестися. <…> Прокиньтеся! Серйозно вирішуйте самовдосконалюватися». До самовдосконалення долучилися – добровільно чи під тиском – навіть чимало іммігрантів і представників робітничого класу. Реформатористворювали організації для зміцнення людського характеру: недільні школи при церкві, Християнські асоціації молодих чоловіків (YMCAs), благодійні центри, бойскаути й герлскаути. Державні безкоштовні школи, створені почасти для того, щоб зібрати дітей, які тинялися вулицями, намагалися прищепити їм дисципліну для спокійного сидіння й зосередженості, покору відповідним керівникам, опертя на себе й цінності, що пасували сучасній християнській нації. Таке висунення на порядок денний цінностей спричинило культурний конфлікт, особливо між чиновниками-протестантами й батьками-католиками, однак проєкт «американізації» насаджували й надалі¹².

Що більше американців створювали (чи принаймні презентували) ліпше «я», то частіше вони сумнівались у щирості самопрезентацій інших людей. Позаяк тепер поширилися книжки про гарні манери, позаяк демократична культура джексонівської епохи заохочувала сходження вгору соціальними щаб­лями, а зростання великих міст означало зустрічі з більшою кількістю незнайомців, то представників середнього класу Америки більше непокоїло те, що їх можуть ошукати негідники. Знаменита порада лорда Честерфілда шліфувати свій зовнішній вигляд акцентувала небезпеку обману. Скандали, передусім ті, в яких брали участь чоловіки в одязі священника чи пастора, яскраво свідчили про людей, які були не тими, за кого себе видавали. (Пригадайте також випадок 1852 року із сеньйором Де Кастро – позером, що впадав за жінками, про нього йшлося наприкінці п’ятого розділу.) Наголошуючи на цій проблемі, моралісти й автори книжок із порадами твердили про важливість демонстрування щирості у власному одязі, розмові й листах. І люди намагалися демонструвати її. Тінейджерка Сара Коннелл, яка вела свій щоденник на початку ХІХ століття, відкинула поради в стилі Честерфілда, що їх можна було знайти в книжках про гарні манери. Вона засуджувала людину, яка «вчиняє невідповідно до своєї природи», і благала: «Нехай я коли-небудь узрію своє серце, сповнене щирістю». У любовних листах тієї доби закохані детально писали про необхідність позбутися фальшивої зовнішності й відкривати одне одному лише свої справжні, щирі емоції. Отже, чимало представників середнього класу працювали над демонструванням щирості й хвилювалися через те, що інші люди лише вдають щирість¹³.

Вправляння в щирості, поза сумнівом, виглядає як лицемірство. Легко висміювати наших предків із ХІХ століття за їхнє лицемірство, за їхню підозрілість до самопрезентації інших людей, тоді як вони самі працювали над власною самопрезентацією. Однак американські буржуа тієї доби, намагаючись поліпшити свій характер, прагнули дотримуватися моральних принципів, серйозності в намірах і поведінці, побожності, належної формальності в товаристві інших людей, хоча водночас, як я розповім пізніше, вони працювали над переживанням і вираженням тепліших почуттів у себе вдома. Прийняття суперечностей майже не було властиве вікторіанцям, хоча, мабуть, суперечності їх неабияк хвилювали.

Пошук (чи створення) справжнього «я»

Хоч якими зацикленими на собі були вікторіанці, але у ХХ столітті захоплення самоаналізом лише посилилося. Поширення нових ідей (передусім Фройдових ідей про те, що психіка комплексна й що керувати нею важко; експансія вищої освіти, де було чимало таких курсів, як «Вступ до психології»; дедалі більша лавина книжок «як стати ліпшим», а згодом – токшоу «яким же я був поганцем») спонукало багатьох американців удосконалювати себе й дало їм необхідні засоби для цього. У середині ХХ століття есеїст Альфред Кейзін зауважив щодо фройдизму: «Немає іншої системи мислення в сучасну добу, за винятком великих релігій, яку б так багато людей засвоїло як систематичну інтерпретацію індивідуальної поведінки». Американці опанували знання з психології: вони вивчили психоаналітичний жаргон про інстинкти, потяги, комплекси й синдроми. Опитування 1988 року виявило, що аж половина дорослих американців бодай одного разу купували книжку із самодопомоги. Звісно, професіонали виявляли готовність допомагати. 2007 року в Сполучених Штатах було 180 тисяч психологів, психіатрів, асистентів і санітарів у психіатричних клініках. Справді, як доводили різні вчені, американці від середини ХХ століття й до його кінця вилежувались у теплій ванні психотерапії. Певна річ, чимало сеансів квазіпсихотерапії відбувалося в центральних офісах корпорацій, на заводах і фабриках, у школах, церквах, клубах, групах із самодопомоги, а також на кушетках у кабінетах психоаналітиків. Для представників середнього класу й дедалі частіше для решти американців до життєвих завдань людини належало й удосконалення власного «я»¹⁴.

Деякі люди бралися за пошук свого справжнього «я» – трюк, що створює нове «я». Книжки з порадами й особисті щоденники свідчать про посилення пошуку такого «я», яке, за словами Денієла Белла, має «унікальний, незвідний характер, позбавлений хитрощів і конвенцій, масок і лицемірства, спотворень, зумовлених суспільством», про збільшення зусиль, спрямованих на виявлення такого істинного «я», на його повне вираження. Як журналісти, так і студенти коледжів наприкінці ХХ століття здебільшого характеризували себе крізь призму глибокого й стійкого характеру, а не свого соціального статусу: наприклад, вони частіше казали «я турботлива людина», ніж «я член Молодіжної палати США»^{[69] 15}.

Моральні авторитети, дотримуючись принципу автентичності, наприкінці ХХ століття применшували значення пристойності та стриманості й водночас закликали до відкритості та стадності. Фахівці дедалі частіше діагностували сором’язливість, вважаючи її не виразом доброчесної скромності, а проблемою, яку необхідно подолати. Люди, звісно, засвоїли обидва ці стилі: і як бути «природним» і «автентичним», і як бути нещирим і поводитися виховано. І люди стежили за тим, чи добре вони пристосовуються в кожному окремому випадку. Справді, намагання бути належним чином «відкритим» і «природним», мабуть, вимагає інтенсивнішого керування собою (self-management), ніж просте дотримання правил. Наприклад, коли жінки дедалі частіше на рівних засадах приєднувалися до чоловіків у навчальних закладах і на робочих місцях, то кожна людина почала відповідальніше ставитися до контролю над будь-яким сексуальним підтекстом своїх учинків, слів чи мови тіла. Цей акцент на неформальній автентичності не спинив потоку книжок з етикету й порад для читачів у газетах і журналах. Зате поради професіоналів ринули ще більшими потоками, і часом вони стосувалися приголомшливих тем, приміром, як поліпшити секс. Навіть Бенджамін Спок, експерт із догляду за дітьми, якого зазвичай висміювали за надмірну поблажливість, пропонував методи, як навчити дітей керувати собою. Навіть автентичне, буцімто природне «я» вимагало культивування¹⁶.

Автентичне «я» презентує світові в принципі одну стійку та чесну особистість. Задовго до цього лорд Честерфілд анітрохи не переймався сумлінням, коли радив своєму синові вдавати ту особистість, яка пасувала обставинам, незважаючи на лицемірство. Молодий Джордж Вашинґтон ретельно переписував таку пораду: «Якщо у вас є причина [гніватися]… то не показуйте її і зображайте радісний вираз обличчя». Однак, як казала юна Сара Коннелл, справжня автентичність, певно, вимагає постійності, зобов’язує ніколи не вчиняти «невідповідно» до своєї природи. Деякі теоретики стверджують, що сучасне життя руйнує цю постійність. Індивіди грають різні ролі, кожну роль для інакшої публіки, а отже, кожна роль демонструє іншу персону: можливо, людина сором’язлива на роботі, весела в товаристві друзів, авторитарна вдома^[70]. Домодерний індивід упродовж усього дня, очевидно, демонстрував одну й ту само особистість усе тій же невеликій групі близьких друзів. Крім цього, як доводять деякі вчені, сучасний жонглер особистостями потерпає від психічної дезорієнтації і стресу, які є наслідком усієї цієї зміни масок. (На противагу цьому жменька вчених стверджує, що перемикання між різними ролями породжує ментальну й соціальну кмітливість.) Хоча теорія множинних персон і захоплива, проте надто обмаль даних свідчать про те, що американці психічно потерпали від збільшення кількості соціальних груп. А втім, незалежно від того, тиснули на них численні ролі чи ні, сучасні американці почали цінувати автентичність. Не бути «дволиким» дедалі частіше перетворювалося на одне із завдань самовдосконалення¹⁷.

Сама по собі робота над самовдосконаленням може вимагати психічних затрат: спричиняти напругу й пробуджувати в людині зацикленість на собі. Соціолог Річард Сеннетт якось писав: «“Я” кожної людини перетворилося на її головний тягар… ця справа, як виявилось, є пасткою, а не звільненням», і до тієї пастки належить нарцисизм. Відомий випадок «Шейли» – жінки, у якої брали інтерв’ю для дослідження 1985 року «Звички серця» (Habits of the Heart) і яка сповідувала релігію «шейлаїзм». Утім, така надмірно роздута пихатість зустрічалася нечасто: більшість американців брали участь у значно скромнішому самовдосконаленні¹⁸.

Упродовж американської історії дедалі більше американців брали участь в інтенсивнішому формуванні власного «я», використовуючи усе більшу кількість способів. Після закінчення 1960-х років розширення періоду раннього дорослого віку (більше років між залишенням батьків і початком кар’єри та створенням сім’ї) надало більшій кількості американців іще більше часу для самоаналізу й роботи над собою. Масове навчання в коледжах і університетах, із притаманною йому ідеологією «to thine own self be true»^[71], посприяло цьому проєкту. Формування власного «я», як і чимало всього іншого, зазнало демократизації, але також професіоналізації, ретельнішого аналізу й медикалізації. Чимало людей взялося за такі напружені дисципліни, як йога, біг на довгу дистанцію чи психоаналіз, щоб навчитися розслаб­лятися, бути спонтанним або щирим (не зважайте на мою іронію). Ці намагання поруч із простішими спробами, спрямованими на самовдосконалення, як-от дотримання дієти, а також релігійними спробами, як-от пошук «цілеспрямованого життя», були частиною інтенсивнішого самовдосконалення, що його практикувала дедалі більша кількість американців. Ментальність американців, яка досліджується у цьому розділі, усе частіше ставала результатом самосвідомості й цілеспрямованої зміни. Бенджамін Франклін цим пишався б¹⁹.

Мислення

Люди в різних культурах мислять дещо по-різному. Наприклад, коли американці пояснюють, чому люди вчиняють так, а не інак, то вони схильні казати, що це внаслідок характеру людини або її вподобань, а коли це пояснюють мешканці Саудівської Аравії, то вони найчастіше вказують на обставини, з якими стикається людина. Коли американці натрапляють на логічні суперечності, то вони зазвичай намагаються визначити, який із варіантів істинний, а азійці найчастіше намагаються примирити альтернативні варіанти. Крім цього, можна припустити, що люди в різні історичні епохи також могли мислити по-різному. У цьому підрозділі я досліджую, чи змінювались упродовж століть способи мислення американців, а якщо так, то як само²⁰.

Раціональне мислення

Європейські вчені наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зазвичай протиставляли розум «домодерних» людей (якими вважали як представників племен у далеких краях, так і селян у своїх суспільствах) і розум модерних, освічених західних людей, до яких належали вони й самі. Домодерні індивіди, стверджували дослідники, мислили просто, керувалися традицією й забобонами, а модерні індивіди мислили складно, критично й стратегічно. (Цей образ «примітивних» людей хибний. Тубільці були і є значно прагматичнішими, новаторськими й кмітливішими, ніж уявляли собі західні люди.) Деякі вчені перенесли це порівняння на Америку, хоча в цій країні ніколи не було значного прошарку селян. Вони пояснюють еволюцію нової американської культури, «наголошуючи на раціональності, спеціалізації, ефективності, космополітизмі й зацікавленості в майбутньому». Американці, як наполягають ці вчені, почали передбачати, планувати наперед і зважувати варіанти вибору: вони почали мислити як науковці, що вимагають логіки й доказів²¹.

Коли відбулося (чи не відбулося) піднесення раціональності? Один період, що його ретельно досліджували історики, – це епоха «ринкової революції» перед Громадянською війною, яку я обговорював у кількох попередніх розділах. Деякі вчені стверджують, що збільшення торгівлі перетворило американців (передусім фермерів, але також і буржуазію, яка зростала) на тих, кого один мандрівний англієць назвав «людьми, які припускають, підраховують, очікують і калькулюють», – на дрібних капіталістів. Інші історики скептично ставляться до того, що психологія американців змінилася так радикально, однак вважають, що поведінка змінилась, а ментальність – ні: відкриття ринків дозволило американцям (які вже були людьми, що підраховують) більше торгувати й отримувати більший прибуток²².

Під час цих дискусій історики мусили висновувати людську психологію здебільшого з поведінки. Американські фермери до 1820-х, чи приблизно так, значну частину своєї землі не оброб­ляли, значну частину своєї сільськогосподарської продукції не продавали й значну частину свого дня присвячували дозвіллю: усі ці звички можна тлумачити як ознаки економічної «ірраціональності». Коли згодом чимало фермерів почали продавати більше сільськогосподарської продукції на відкритому ринку, то вони, схоже, стали раціональнішими, частіше вдавалися до калькуляції. Утім, ці практики фермерського господарювання слугують неоднозначним доказом: попередні фермери у XVIII столітті ігнорували комерційні можливості тому, що їм бракувало «калькуляційного егоїзму», чи тому, що їм просто не вистачало комерційних можливостей? Саме тому дослідники шукали інших доказів раціональності. Вони вивчали бухгалтерські книги фермерів. У цих книгах фермери-янкі детально обліковували доходи й витрати навіть до поширення комерційного сільського господарства, нагадуючи цим передчасних капіталістів. А втім, тут також міститься певна неоднозначність. Бухгалтерські книги фермерів і торгівців XVIII століття свідчать про тверезі методи бізнесу, як-от облік найменших боргів і вимагання у спадкоємців сплати боргу. Упродовж Війни за незалежність фермери в районі міста Філадельфія сперечалися з офіцерами Континентальної армії щодо плати за оренду критих возів і коней, а також ризикували життям, щоб продати свою продукцію британським солдатам за вищу ціну й твердішу валюту. Однак бухгалтерські книги фермерів і торгівців також начебто свідчать про ірраціональність, як-от борги, що тривали роками й на які не нараховували відсотків²³.

Одне дослідження порівняло бухгалтерські книги 1799-го й 1820 року, що належали торгівцям із Кінґстона, штат Нью-Йорк, невеликого містечка, розташованого на річці Гадсон. 1799 року більшість фермерів обмінювали свою сільськогосподарську продукцію на готові вироби в місцевій крамниці й здійснювали цей обмін у «діловій манері, яка наголошувала на раціональній калькуляції» і миттєвому розрахунку за товар. Зате 1820 року власники великих фермерських господарств продавали за готівку більшу частину своєї сільськогосподарської продукції немісцевим покупцям, а дрібні фермери, чимало з яких через конкуренцію з вирощувачами зерна на середньому заході були змушені перейти до виробництва і продажу молочних продуктів та до заготівлі деревини, усе ще продавали місцевим торгівцям. Урешті-решт, випадок Кінґстона свідчить про нові зв’язки з більшими ринками та про використання цих ринків тими, хто мав багатство. Очевидно, цей випадок не свідчить про те, що фермери й торгівці перетворювалися на мисливців за прибутком, які постійно калькулюють. Інше дослідження цього ж регіону на початку ХІХ століття звертає увагу на те, що бухгалтерські книги місцевих торговців, які мали бути найспритнішими обчислювачами у своїх населених пунктах, вельми нагадували бухгалтерські книги фермерів: вони були недбалі, неохайні й не містили правильної організації бухгалтерського обліку. Схожим чином як торгівці, так і фермери часто відмовлялися від своїх найліпших бізнесових рішень задля тієї чи тієї соціальної мети: приміром, наймали на роботу своїх недолугих родичів. Ні порівняння фермерів ХVIII століття з фермерами ХІХ століття, ні порівняння фермерів із торгівцями не свідчить про те, що ринкова революція спричинила революцію раціональності. Від самого початку англійські колоністи на півночі й на півдні жили з думкою про фермерство як для себе, так і для ринку реальних товарів. Проблема полягала в тому, щоб зробити фермерство рентабельним і водночас дотримуватися принципу «безпека понад усе», як пояснив історик Ґері Едвардз: виокремити достатньо землі для головних і найходовіших культур і водночас зробити ставку на вибагливі товарні культури, висіявши їх лише на додатковій землі. Як свідчать бухгалтерські книги, колоністи спершу обліковували недбало. Згодом нові інструменти надали всім американцям, особливо задіяним у торгівлі, але також і фермерам, ліпші способи бухгалтерського обліку. До цих інструментів належали як прості посібники з арифметики, так і, врешті, комп’ютерне програмне забезпечення для управління фермерським господарством. Історики й далі сперечатимуться щодо типу мислення американських фермерів колоніальної доби, проте факти свідчать, що розширення ринків не зумовило революції в раціональній калькуляції: воно забезпечило більше підстав для калькуляції й більше інструментів, за допомогою яких можна було калькулювати²⁴.

Ще один камінь спотикання в дебатах щодо раціональності – це питання про те, чи релігійна віра поступилася місцем раціональності. Скептики регулярно різко критикували релігійні погляди американців як ірраціональні: чи то журналіст Г.Л. Менкен, що глузував із політика-євангеліста Вільяма Дженнінґза Браєна в 1920-х роках, чи то вчені, що розвінчували християнський фундаменталізм на початку ХХІ століття. Критики часто прогнозували «кінець релігійної віри» – і марно. Поширена думка стверджує, що з плином поколінь американці перетворилися на дітей Просвітництва, які сумнівалися, спиралися на емпіричний досвід і логічно міркували: їм уже не потрібно було (чи вони вже не могли) вірити в духовний вимір і в Бога, що керує світом. Томас Джефферсон, взірець Просвітництва в Америці, створив версію Нового Заповіту, з якої він буквально вирізав усі надприродні події, як-от незаймане зачаття, воскресіння та всі дива, що відбулись у проміжку між ними. Та все ж американці не відмовилися від релігійної віри. (Згадавши про президентів, варто зауважити, що перші президенти США в ліпшому разі були деїстами або унітаріанцями, тоді як кілька останніх – євангельськими християнами.) Побожність не була аж надто поширеним явищем в Америці колоніальної доби й не стала рідкісним явищем у сучасній Америці, як гадає чимало людей²⁵.

У четвертому розділі я звертав увагу на те, як багато американців за колоніальної доби не належали до жодної церкви. Навіть багато тих, хто ходив до церкви (як і чимало вірян нині), вчиняли так переважно за компанію на відміну від побожних відвідувачів. Наприклад, у Вірджинії в XVII столітті білі щонеділі приходили до місцевої англіканської церкви, долаючи кілометри звідусіль, однак причащалася лише жменька, переважно люди похилого віку. Чимало американців колоніальної доби, якщо не більшість, змішували різні версії християнських догматів з єретичними забобонами й окультними практиками. Іноді стрімке піднесення (так звані пробудження) християнського ентузіазму перемагало байдужість. Як мовилося раніше, такі сплески бурхливого ентузіазму стали повсюднішими на межі XVIII і ХІХ століть. Автори щоденників у епоху перед Громадянською війною писали з релігійним натхненням. Геррієт Ньюелл, місіонерка, яка померла за океаном у 1812-му, коли їй було 19 років, писала: «Я повинна бути готовою пережити будь-що для Бога, готовою, щоб мене називали будь-яким ім’ям… і готовою зазнати будь-яких страждань, якщо тільки це зробить мене смиренною й буде задля Його слави». Сара Ґрімкі, цілком інакша жінка – аболіціоністка й феміністка з півдня країни, писала про те, що вона «ніколи [не відчувала] такого страхітливого почуття, як утрата надії на спасіння душі… я почувалася так, наче мою долю безповоротно визначили, і я була приречена на полум’я, якого ніколи не загасити». Менш освічені американці в ХІХ столітті сходилися великими юрбами, щоб перейняти релігійну лихоманку від євангельських проповідників. Християнська віра, як і належність до церков, загалом зростала в поколіннях після Американської революції, хоча й відбувалися то піднесення, то спади²⁶.

У ХХ столітті нерелігійні інтелектуали висловлювали подив, що їхні співвітчизники не відмовилися від релігійної віри. 1922 року Менкен визначив релігійну віру «як алогічне переконання в поширеності неймовірного». А втім, на початку ХХІ століття від 80 до 90 відсотків американців відповіли інтерв’юерам під час опитування, що вони вірять у Бога й моляться Йому; майже така ж велика частка заявила, що вони ніколи не сумнівалися в існуванні Бога (хоча більшість сумнівалась у еволюції); більшість погодилася, що Бог продовжує творити дива, а четверо з п’яти – що Він оцінить їх у Судний день. Скептики, але також і віряни, вказували на те, що сучасні американці мають поверхове розуміння християнства. Може, це й так, а може, воно не поверховіше за розуміння попередніх поколінь. Наприклад, як 1950 року, так і 1990-го лише приблизно половина дорослих американців могла назвати одне з чотирьох Євангелій. Одна помітна релігійна новація полягала в тому, що американці впродовж ХХ століття почали менше дотримуватися теологічних догматів: набагато менше їх наполягало на тому, що їхня деномінація – це єдиний шлях до спасіння душі. В опитуванні 2008 року дві третини респондентів погодилося, що «багато релігій можуть вести до вічного життя»; більшість навіть визнавала можливість безсмертя для тих, у кого взагалі немає релігійної віри. Та попри це, американці й надалі сповідували свої конфесії (і зберігали підозрілість до тих, хто стояв на позиції атеїзму). 1999 року приблизно така ж значна кількість американців, як і 50 років тому, відповіла, що вони моляться щодня; більше американців сказали, що вірять у життя після смерті; в опитуванні 2004 року приблизно половина американців підтвердила, що в них був духовний досвід, який змінив їхнє життя, зокрема, третина повідомила про досвід «нового народження». Продаж релігійних книжок і книжок релігійної тематики, як-от таких, що написані Ріком Ворреном і ще більшою мірою – Тімом Лагеєм (станом на 2008 рік кількість проданих примірників його серії романів «Покинуті», у яких ішлося про кінець світу, сягнула 65 мільйонів), залишався стабільно високим. Один редактор таких книжок пригадував: «У [19]60-х усі казали, що релігія поступово зникає. Пригадую, як я сидів на занятті з соціології і професор спокійно пояснював, що релігія й надалі відіграватиме дедалі меншу роль у житті людей. То була хибна думка»²⁷.

Філософи, що розмірковували над сучасним станом, давно аналізували екзистенційну кризу, в якій перебувала раціональна людина Просвітництва, схожа на Джефферсона, що стикнулася зі світом, у якому немає ні вічного спасіння душі, ні наявної мети. Однак більшість американців, схоже, не відчуває цієї кризи так само, як не відчували її їхні предки. Вони продовжують заявляти про свою віру в життя після смерті або в якусь невизначену релігійну версію цієї ідеї, а позаяк кількість тих, хто вірить у рай, переважає над тими, хто вірить у пекло, то приблизно кожен восьмий налаштований цілком оптимістично²⁸.

Може, ліпше історичне порівняння для відстеження (ір)раціональності – це не рівень християнської віри американців, а їхня віра в нехристиянські надприродні явища. На початку колоніальної доби окультні практики кидали виклик церкві. Альманахи, що їх усі жадали мати завдяки астрологічній інформації, яка в них публікувалася, продавалися ліпше за Біблію, і чимало людей (не лише обвинувачені відьми й відьмаки із Сейлему) постраждало внаслідок звинувачення в практикуванні чорної магії й покарання за це. У XVIII столітті зацікавлення окультними практиками вочевидь послабилося під тиском шкільних учителів і євангельського християнства. Однак магічне мислення в різних формах (приміром, у сектах, що сповідували утопічні ідеї) продовжувало існувати в ХІХ–ХХ століттях. Близько 2000 року від 30 до 40 відсотків американців зізнавалися, що вірять у привидів, приблизно 20 відсотків – що вірять у відьом, а більшість (зокрема М. Скотт Пек) заявила, що вірить у якісь паранормальні явища, як-от екстрасенсорне сприйняття або астрологію. Дивовижним чином частка американців, які дотримувались окультних поглядів, зростала, й особливо серед молодих людей²⁹.

Те, що більшість американців продовжувала дотримуватись авра­амічних релігій, а решта – того чи того спіритуалізму руху «нью-ейдж», спростовує припущення, що сучасне життя зробило людей «раціональними» в тому ж сенсі, що й наука раціональна. Це дотримання особливо дивує (а багатьох учених навіть засмучує), якщо врахувати, що впродовж багатьох поколінь заклади освіти навчили більшу кількість американців мислити науковіше. Або, може, це дотримання спростовує висловлене Менкеном припущення, що раціональне мислення й релігійна віра не поєднуються. Хай там як, та, попри те що церква як інститут змінилася, передавши іншим інститутам соціальну владу й навіть зазіхання на час індивідів (пригадайте, як пастори на початку ХХ століття нарікали на вірян, що не відвідували церковної служби щонеділі, – про це йшлося в четвертому розділі), сучасні американці вельми нагадують своїх предків у релігійній вірі³⁰.

Я обговорював раціональність під кутом зору практики бізнесу й релігійної віри. А втім, ще один кут зору полягає в тому, щоб запитати, чи стали американці розумнішими на підставі IQ. На перший погляд, це, поза сумнівом, так і є. Так звані тести на інтелект, передусім ті, що оцінюють, наскільки добре особа розв’язує абстрактні й невербальні завдання, засвідчують «величезне зростання» в результатах учасників тестування впродовж ХХ століття. Середній результат американця чи американки у 2000 році був би підставою визнати його чи її генієм, якби цей результат був отриманий на кілька поколінь раніше. Чи це означає, що сучасні американці значно розумніші порівняно зі своїми прадідусями й прабабусями? Мабуть, ні. Це радше свідчить про те, що більшу кількість американців навчали переважно тим особливим когнітивним навичкам, що їх вимірюють тести на інтелект, як-от читання текстів і декодування візуальних абстракцій. Поміркуйте над тим, як сучасних дітей на уроках малювання навчають зображати лінійну перспективу, яка кілька століть тому була таємницею для живописців; як ці діти оперують числами на такому рівні складності, який був недосяжний освіченим людям попередніх поколінь; як ці діти читають набагато більшу кількість текстів (починаючи з підручників і завершуючи білбордами) порівняно з їхніми предками; і як ці діти можуть розшифровувати набагато більше візуальних патернів: приміром, сигнали світлофора, логотипи на товарах і настільні ігри. Навіть телебачення, попри його шкідливий вплив, навчає дітей помічати різні кути зору завдяки швидкій зміні монтажних кадрів у епізоді³¹.

Зважаючи на пластичність людського мозку, поліпшення харчування, збільшення кількості символів у навколишньому середовищі й поширення грамотності, сучасні американці повинні ліпше розв’язувати абстрактні завдання й отримувати вищі результати в тестах на IQ, ніж їхні предки. Ці навички, однак, не обов’язково втілюються в більшій здатності розв’язувати проблеми реального життя (приміром, у спроможності впоратися з проблемними стосунками) або вдало підбирати засоби для досягнення мети (приміром, домагатися підвищення на роботі). Американці не стали розумнішими чи раціональнішими, радше здобули нові інструменти для ухвалення ліпше продуманих, систематичніших рішень. Найважливішим джерелом таких інструментів була школа. До ХХ століття більшість дітей відвідували школу нерегулярно й нетривалий час, однак до 2000 року майже всі діти віком від чотирнадцяти до сімнадцяти ходили до школи, а також відвідували її упродовж багатьох років за винятком літа. Формальна шкільна освіта забезпечує такі навички, як читання, написання текстів і арифметика, що їх попередні покоління дітей, які працювали сільськогосподарськими робітниками, слугами або чорноробами, мали нечасто. Крім цього, школи прищеплюють дітям такі приховані буржуазні риси, як пунктуальність, самодисципліна, планування, командна гра й красномовність (завдяки отим незграбним декламуванням віршів напам’ять і виступам із доповіддю). Навіть якщо частина молоді, яку примушували відвідувати уроки в школі, опанувала лише деякі з цих умінь, то набір когнітивних навичок американців однаково поліпшився. Американці загалом не стали корисливішими, спостережливішими чи стратегічнішими за своїх предків, проте так само, як фермери й торгівці перед Громадянською війною, що врешті-решт освоїли сучасний бухгалтерський облік, вони стали ліпше оснащеними для того, щоб упоратись із завданнями. Ці навички також посилили відчуття контролю³².

Під контролем

У 2002–2003 роках Дослідницький центр П’ю опитав респондентів у 44 країнах, які утворюють репрезентативну вибірку населення своїх країн, звернувшись до них зокрема із запитаннями, покликаними видобути їхні головні погляди на життя. Завдяки результату дві третини американців виявилися найсхильнішими (неподалік від них розташувалися канадійці, а європейці неабияк відстали) відкидати твердження, що «на успіх у житті значною мірою впливають сили, які ми не контролюємо». Американці вірили більше за інших, що, принаймні теоретично, людина відповідає за свою долю. Певною мірою віра в цю ідею може утілити її в реальність. Люди, які вважають, що вони контролюють своє життя, зазвичай діють відповідно, а потім, як наслідок цього, схильні досягати ліпших результатів, підтверджуючи свою самовпевненість. Наприклад, хворі люди, які вважають, що вони можуть пришвидшити своє одужання, схильні наполегливіше дотримуватися лікування й мають вищу ймовірність одужати порівняно з тими хто налаштований фаталістично. Навіть люди, які помилково гадають, що ситуація в них під контролем, діють цілеспрямовано й часто успішно. Переконання «я можу це зробити», мабуть, відрізняло американців колоніальної доби від європейців, а також воно добре узгоджується з добровільністю. Історія свідчить, що відчуття контролю в людей, певно, зростало разом із поширенням засобів для справжнього контролю: засобів поза людиною (як-от багатство, експертні послуги, газети й калькулятори), а також засобів усередині людини (як-от грамотність, математична грамотність, усвідомлення часу й самодисципліна)³³.

Фермери-йомени колоніальної доби, імовірно, відчували контроль над своїм життям, коли усвідомлювали контраст між своєю ситуацією й ситуацією європейських селян чи рабів у Америці. Чимало тих фермерів, поза сумнівом, образилися на те, що матінка-Англія ставилася до них як до утриманців. Відданість цій ідеї індивідуальної відповідальності зростала. У XVIII столітті американці дедалі частіше сприймали бідність інших як таку, що її люди заподіяли самі собі, а не як результат долі чи Божого промислу (див. про це в другому розділі). Релігійні новації в Америці колоніальної доби догоджали ідеї (і ще більше стимулювали її), що пересічні люди можуть визначати як своє земне, так і своє вічне життя. Євангельські секти, що поширювалися дедалі активніше, заперечували ортодоксальну доктрину, згідно з якою вічна доля людини визначена наперед або чекає на незбагненну милість Божу. Кожна людина, казали представники цих сект, може забезпечити спасіння своєї душі завдяки вірі, релігії «нового народження» й таким проявам релігійної віри, як добрі вчинки. (Для офіційних протестантських церков доктрини, які допомагали вірянам у спасінні їхньої душі, втілювали єресь, згідно з якою пересічні люди можуть змусити Бога змінити рішення, а для нових протестантських деномінацій та єресь була неабиякою рекламою товару.) Рух за тверезість, що ґрунтувався на релігії, схожим чином наголошував на самовизначенні. Преподобний Лаймен Бічер так повчав 1826 року: «Якщо ви не маєте наміру невдовзі назавжди відмовитися від своєї свободи й потрапити під вплив деспотизму найжорстокішої й найнепохитнішої риси характеру, тоді вам потрібно облишити ранкову настоянку, полуденний алкогольний напій, що стимулює, і вечірню чашу». В унісон із такими твердженнями творці автобіографій у ХІХ столітті дедалі частіше пояснювали власні моральні здобутки як результат своєї тяжкої праці, а не Божої милості³⁴.

Зростання безпеки й багатства, певна річ, слугувало основою для посилення відчуття контролю. Без передбачуваності ідеологія, яка стверджувала, що успіх у житті залежить від самої людини, виглядає пустопорожньою. Разом зі зростанням передбачуваності більша кількість американців почала виявляти ініціативу. Один показовий приклад цього полягав у тому, що вони налагодили контроль за дітонародженням і в ХІХ столітті коефіцієнти народжуваності стрімко знизились. Економічне пояснення цього спаду (що дітей почали менше цінувати як сільськогосподарських робітників) хоча й правильне, проте неповне: воно значною мірою не враховує часових меж і географічного поширення цього спаду. Американці, переважно жінки, почали вважати, що поява дітей була не лише Божою волею або природним перебігом подій, а й також їхнім рішенням. Отже, дітонародження зменшувалося зазвичай в тих регіонах країни, де поширювалась освіта, панували ліберальні протестантські деномінації, зростали великі міста й зосереджувалися громадяни, народжені у США. Книжки й статті про контроль за дітонародженням, що їх читали жінки, і коментарі, які вони писали у своїх щоденниках, також свідчать, що жінки дедалі частіше відчували: вони можуть контролювати дітонародження і мають так чинити. Жінка з сім’ї Шіппенів, яка належала до еліти й мешкала у штаті Пеннсільванія, так писала своїй сестрі наприкінці XVIII століття: «Мені вкрай приємно дізнатися про твоє розсудливе рішення не збільшувати свою сім’ю. <…> Я вирішила дотримуватися цього ж плану; і коли наші Сестри матимуть п’ятеро чи шестеро дітей, то ми також радитимемо їм це ж саме». Сестри Шіппен належали до авангарду, і чимало жінок наслідували їх. Сумним наслідком відчуття більшого контролю за народженням дітей стало відчуття більшого контролю за їхньою смертю. Американці, які належали до середнього класу, почали вважати, що смерть немовлят і дітей не є випадковою чи зумовленою незбагненною Божою волею: турботливість батьків може запобігти таким трагедіям (див. про це в другому розділі, підрозділ «Наслідки»). Народження меншої кількості дітей, які, втім, жили довше, як оприявнило, так і посилило (спершу серед буржуазії, а згодом серед решти американців) дедалі інтенсивніше відчуття того, що життя загалом перебуває під контролем. «Забажай чогось – і воно твоє, – рекомендувала книжка з порадами 1856 року. – Вже не скоряйся, наче десниця долі загрожує тобі»³⁵.

По завершенні тривалого періоду більше американців також могли передбачати інші етапи життя й керувати ними. Як я зазначав у другому розділі, вступ до школи й випуск із неї, перша робота, шлюб, вихід на пенсію, смерть, а також батьківство стали стандартизованішими, передбачуванішими і звичнішими. Несподівані потрясіння, як-от рання смерть когось із батьків або крах фермерського господарства, почали траплятися рідше, що дало змогу американцям виношувати плани й реалізовувати їх. Історик Джон Моделл писав, що молодь дістала більший контроль над своїм життям і почала «більше цінувати вираження особистої свободи». Дивно, хоча під соціологічним кутом зору це зрозуміло, що коли індивіди здобули більший контроль над своїм життям і позбулися залежності від випадкових подій, то вони обирали дедалі схожіші шляхи в житті. Приблизно після 1970 року життєві етапи в американців знову стали дещо нестандартними, на що значною мірою вплинули економічні труднощі, які відтерміновували кар’єру та взяття шлюбу (а почасти вплинули культурні зміни, як-от схвалення спільного проживання неодружених чоловіка й жінки). Зменшення передбачуваності життєвого шляху, якщо мій аргумент правильний, могло уповільнити в американців зростання відчуття контролю³⁶.

Масова шкільна освіта також допомогла посилити відчуття контро­лю. Певна річ, діти, яких чиновники примушували відвідувати уроки на початку ХХ століття, навряд чи відчували контроль над своїм життям. Критики тоді стверджували (і досі на цьому наполягають), що школи лише прищеплюють покору. Однак у довгостроковій перспективі ті, хто здобуває тривалішу освіту, досягає сильнішого відчуття ефективності, яке вони згодом демонструють, контролюючи справи в різних царинах – від планування сім’ї і до участі в політиці³⁷.

Удома батьки дедалі частіше вимагали від своїх дітей, щоб ті були самостійними. Ця тема зокрема висвітлюється в художній літературі для дітей. На початку ХІХ століття дитячі книжки наголошували на таких чеснотах, як обов’язок і виконання сімейних ролей. Згодом головні персонажі стали незалежнішими (Гаклберрі Фінна можна вважати їхнім провісником), тож до кінця ХХ століття герої в дитячих книжках зазвичай були тямущими дітьми, за вчинками яких не наглядали батьки. Упродовж ХХ століття менше американців казали інтерв’юерам під час опитувань, що дітей треба навчати покори й вихованості, зате більше американців називали незалежність і особисту відповідальність як ті важливі чесноти, що їх потрібно прищеплювати дітям³⁸.

Завдяки розвитку психологічного тестування ми від кінця 1950-х років і далі маємо дані щодо того, скільки американців уважало, що вони контролюють своє життя або що такий контроль загалом можливий. Під час багатьох досліджень до американців зверталися з такими запитаннями: «Коли ви… будуєте плани на майбутнє, то ви зазвичай беретеся виконувати все так, як і задумували, чи нерідко виникають обставини, що примушують вас змінити свої плани?», «Ви згодні чи не згодні з такою думкою: здобуття успіху – це результат важкої праці, а удача майже не має або взагалі не має до цього стосунку?» Опитування свідчать, що відчуття особистої ефективності в американців зростало й досягло максимуму приблизно в 1960 році, а тоді дещо знизилося, після чого стабілізувалося. Особливо відчуття політичної ефективності в американців (що вони мають вплив у політиці) вочевидь зменшилось у 1960–1970-х роках. Звісно, то були роки політичних убивств, заворушень у містах, В’єтнамської війни та інших потрясінь, тож можна збагнути, чому відчуття політичної влади в американців також ослабло (див. про це в п’ятому розділі). Збіг цих двох тенденцій, політичної й особистої ефективності, свідчить про те, що соціальне сум’яття тих років могло також послабити й відчуття особистого контролю в американців, того, наскільки вони керують своїм життям³⁹.

Упродовж кількох поколінь більше американців, можливо, виплекали в собі сильніше відчуття контролю. Вони ухвалили значно більше рішень, які свідчили про їхню впевненість: народження меншої кількості дітей (бо кожна дитина могла жити й процвітати), позичання грошей та інвестування їх у освіту й домівку, планування виходу на пенсію. Окремі дослідники гадають, що така самовпевненість була ілюзією, позаяк американці у ХХ столітті насправді втратили кон­троль над своїм життям, передавши той контроль левіафанам держави, бізнесу й мас-медіа. Складно оцінити, наскільки більшу владу здобули індивіди (унаслідок ширших прав, більшого багатства й ліпшої освіти, наприклад) і наскільки, можливо, їхня влада зменшилася (завдяки, мабуть, посиленню бюрократії та всеохопнішому стеженню), однак перше, ймовірно, переважило друге. Тенденція до сильнішого відчуття «я можу це зробити», мабуть, вимагала і реальнішої безпеки, і поширення нових буржуазних ідей. Як і у разі інших тенденцій, посилення відчуття ефективності не було непорушним: у 1960–1970-х роках воно, здається, призупинилося⁴⁰.

Яка ціна вибору?

Сучасні американці мають значно більше варіантів вибору порівняно з будь-якими людьми, що жили до них. Жінки, що мешкали в Бостоні й Чарльстоні до Громадянської війни, наприклад, мали обмаль варіантів вибору, як розповідають Джейн і Вільям Піз у книжці «Леді, жінки й дівчата». Майже всі вони або були заміжні, або мешкали як квартирантки в домівках своїх родичів, або мали сумнівну репутацію. Зате сучасні жінки можуть обирати серед набагато більшої кількості варіантів у житті. Утім, постає запитання: чи можуть сучасні американські жінки (і чоловіки теж) впоратися з великою кількістю варіантів вибору, що стоять перед ними, і зробити оптимальний вибір, чи вони натомість потерпають від надлишку варіантів вибору, від «тиранії вибору», якої не відали їхні предки? Справді, деякі вчені стверджують, що більша кількість варіантів вибору породжує менш раціональний вибір⁴¹.

Американці здобули більше варіантів вибору, коли їхня безпека, багатство й соціальні групи зросли. Чимало нових варіантів вибору були буденними: споживчі товари, подорожі, розваги, харчі. Лише між 1976-м і 2005 роком пересічний супермаркет більш ніж учетверо збільшив асортимент товарів, що сягнув сорока тисяч найменувань. Проте чимало нових варіантів вибору були ґрунтовнішими: вибір місця проживання, конфесії, професії, подружньої пари й навіть вибір того типу «я», який потрібно культивувати. На думку одного дослідника, «бути “сучасним” – означає бути здатним обирати», а на думку іншого, це означає бути змушеним обирати. Більшість американців сприймає вибір як свободу, і це все на краще. Так само вважає й більшість економістів, які стверджують, що економіка пов’язана з тим, «як люди обирають», щоб «поліпшити своє благополуччя». Справді, економісти особливі, каже один знаменитий економіст, бо вони схвалюють принцип, згідно з яким «добро – це сукупність оцінок власногоблагополуччя, які належать багатьом індивідам», тому «найвища мораль поважає [індивідуальний] вибір»⁴².

Однак з’явилися психологи, а також деякі економісти (що я обговорював у третьому розділі), які зацікавилися, наскільки вдало люди насправді обирають і наскільки задовільним насправді є їхній вибір. Нові дослідження заперечують припущення, що збільшення кількості варіантів вибору неодмінно обернулося більшим добром для найбільшої кількості людей. Лауреат Нобелівської премії Данієль Канеман, його співавтор Амос Тверскі та інші вчені довели, що люди часто обирають, здається, алогічно. Наприклад, люди нерідко обирають, спираючись на те, якими словами охарактеризовано вибір. (Придбання акцій називають «інвестицією» чи «азартною грою»? А може, це лотерейний квиток?) Обираючи, люди часто керуються якоюсь неістотною ознакою, послуговуються випробуваними на досвіді правилами, покладаються на звички й ухвалюють мінімально задовільне, а не оптимальне рішення. Успішному вибору перешкоджають обмежені часові межі, обмежені ресурси, обмежені навички, обмежене знання й особливості людської психіки. Справді, індивіди можуть не знати, що насправді добре для них, тож повага до їхнього вибору може не бути проявом найвищої моралі. (Наскільки морально давати дітям право обирати собі їжу? Або давати малоосвіченим робітникам право обирати свій пенсійний план?) Деякі психологи ще більше розвинули критику раціонального вибору й перевернули догори дриґом фундаментальні засновки економістів, стверджуючи, що просте володіння більшою кількістю варіантів вибору насправді зменшує остаточне задоволення людей⁴³.

Експериментатори виявили, що коли піддослідним надати більше варіантів вибору, то це збільшить імовірність того, що вони здійснять невдалий вибір, вибір, про який згодом пошкодують, або взагалі не оберуть жодного варіанта, йдеться про придбання джему чи про заощадження коштів для пенсії. Сама необхідність обирати може втомлювати людей. У ситуаціях, коли існує багато варіантів вибору, люди відмовляються від труднощів ухвалення рішення й зациклюються на необраних варіантах. (Визнання такої поведінки змусило експертів із додаткових виплат радити системи неучасті [opt-out], які призначали працівникам плани медичного страхування й пенсійні плани, замість систем участі [opt-in], які вимагали від працівників активного ухвалення рішень.) Ті, хто скептично ставиться до тези про те, що вибір виснажує, зазначають, що ця теза спирається на дослідження, які вивчають чи то тривіальні рішення, як-от придбання джему, чи то рішення, зрозумілі лише небагатьом, як-от вибір пенсійного плану. Однак коли люди стикаються із серйозним вибором, щодо якого в них є інформація (приміром, де придбати домівку, з ким побратися), то володіння більшою кількістю альтернатив, найімовірніше, може зумовлювати вдаліший і задовільніший вибір. Може, це й так. Інше дослідження виявило, що студенти на останньому курсі навчання в коледжі чи університеті, які максимально активізували свій пошук роботи, присвячуючи цьому більше часу й накопичуючи більше інформації, справді отримували роботу з вищою зарплатнею, проте також робота їх більше розчарувала порівняно з тими старшокурсниками, які просто ухвалили мінімально задовільне рішення. Деякі вчені на підставі таких досліджень виснували, що сучасні американці потерпають від надмірної кількості варіантів вибору. Психолог Беррі Шворц писав, що «коли самовизначення доходить до крайнощів, то воно спричиняє не свободу вибору, а тиранію вибору»⁴⁴.

Шворц та інші вчені, отже, повторюють думку, висловлену тими теоретиками одне чи два покоління тому, які застерігали, що люди не можуть упоратися з надлишком варіантів вибору, які пропонує модерність, особливо коли ніхто не керує їхнім вибором. Психолог Кеннет Кеністон 1965 року писав: «Чимало американців почали сприймати цю свободу [зростання варіантів вибору] в ліпшому разі як палицю на два кінці, а в гіршому – як пекучу проблему; вимога, щоб людина обирала й брала зобов’язання за умов величезного розмаїття соціально наявних варіантів вибору, дедалі більше відчувається як важка вимога». І тому люди намагаються втекти від свободи, як пояснює це психоаналітичний філософ Еріх Фромм у книжці «Втеча від свободи». Навіть іще раніше класик соціології Еміль Дюркгайм доводив, що модерність звільнила від обмежень, накладених на людські прагнення, і ті прагнення, почавши вільно ширяти, занурили людей у стан аномії – безмежного бажання й максимальної фрустрації. На противагу цьому домодерні люди, не маючи вибору, певно, відчували задоволення від своєї невинності. Отже, більша кількість варіантів вибору могла зробити сучасних американців не задоволенішими, а невпевненішими, сповненими страждань і каяття⁴⁵.

Задля доведення цього висновку Шворц та інші вчені вказують на дані опитувань, які свідчать, що американці з наближенням кінця ХХ століття почувалися нещаснішими. Результати цих опитувань ми ретельно проаналізуємо в наступному підрозділі, присвяченому емоціям. А втім, індивіди, що мають більше варіантів вибору (освічені й заможні), а також громадяни тих країн, де надають більше варіантів вибору (багатші країни), кажуть, що вони почуваються ліпше (а не гірше) за людей, які мають менше варіантів вибору. Ці факти надають підставу для захопливої можливості: може, нам варто розмежувати наявну психологію людини, яка здійснює вибір, і психологію людини, яка живе в суспільстві, де існує багато варіантів вибору. Коли людина стикається з надміром варіантів вибору (навіть купуючи авто чи обираючи будинок), то наявність багатьох варіантів вибору може обтяжувати й зумовлювати сумніви, особливо коли людина, що обирає, наполягає (ірраціонально!) на пошуку єдиного найліпшого варіанта вибору. Однак життя у світі, де існує багато варіантів вибору (багато способів подорожувати, багато житлових районів, де можна оселитися, тощо), у довгостроковій перспективі, ймовірно, зумовлює низку задовільніших результатів⁴⁶.

Огляд сказаного

Мислення сучасних американців, напевно, не надто відрізняється від мислення попередніх поколінь: вони, мабуть, не стали більш чи менш корисливими, розумними або раціональними. Однак сучасні американці отримали доступ до ширшого спектра ментальних інструментів (як-от грамотності й методів самоконтролю) і технічних інструментів (приміром, бухгалтерського обліку й мас-медіа), які разом із варіантами вибору, що сипалися з рогу достатку, полегшили досягнення поставленої мети. Одним із наслідків таких змін стало те, що більше американців почали вважати себе людьми, що контролюють власне життя. Це своєю чергою могло змусити їх вимагати більше варіантів вибору. Певна річ, сучасні американці справді вимагали таких варіантів вибору, яких їхні предки навіть не уявляли: жінки – працювати на будь-якій роботі, релігійні меншини – висловлювати свої переконання, люди з неприйнятною сексуальною ідентичністю – здійснювати камінґаут, молодь – більше свобод. Усе це породило те, що вчений-юрист Лоренс Фрідмен назвав «республікою вибору».

Таке мислення і процес вибору досі відбувались у межах людського розуму, «обмеженої раціональності» й супроводжувалися помилками й хибним розумінням. Однак завдяки більшим знанням, когнітивному навчанню, зростанню багатства й технічним засобам межі тієї раціональності розширилися. Тривале зростання варіантів вибору й когнітивних навичок вибору в індивідів, можливо, також викликало в американців сильніше відчуття відповідальності за себе. Американці, як ми вже бачили раніше, особливо схильні вважати, що люди керують своєю долею. Таке відчуття відповідальності, припускають деякі вчені, могло пробудити в американців іще більшу тривогу, що підводить нас до теми емоцій.

Почуття

1782 року Александер Гамільтон так писав приятелеві про свого семимісячного сина: «Усі одностайно погоджуються з тим, що він вродливий; у нього гарні риси. <…> Його поставу під час сидіння знавці оцінюють як граційну. <…> Якщо в нього є якась вада в манерах, то це те, що він забагато сміється». Мав Гамільтон намір пожартувати чи ні, але його останнє зауваження відповідає епосі, коли люди зі статусом могли вважати немовлят занадто щасливими й змушувати дітей стримувати свій сміх, що геть не схоже на нашу епоху, коли здається, що не буває дитини, яка сміється забагато⁴⁷.

Усі люди розпізнають спільний набір фізіологічних і візуальних знаків, пов’язаних з емоціями: наприклад, «смайл» –  – означає щастя. Однак люди в різних культурах відрізняються тим, коли і як вони виражають або не виражають свої почуття. Вони відчувають по-різному забарвлені емоції в дещо різних контекстах і з різною інтенсивністю. Розгляньмо прості приклади: більшість американців збентежилися б від спільного перебування у звичайній громадській лазні, яке практикують японці, а більшість японців, мабуть, збентежилися б від дружніх міцних обіймів американця. Зрозуміло, отже, що існують також історичні відмінності, які можна порівнювати. Наприклад, в епоху, коли смерть дитини розуміли як волю незбагненного Бога, така смерть породжувала смуток і смирення; в іншу епоху, коли смерть дитини тлумачили як наслідок поганого догляду, така смерть викликала глибоку печаль і відчуття провини; а в епоху, коли смерть дитини вважають результатом рішень інших людей (приміром, забрудненої водопровідної води), така смерть пробуджувала скорботу й гнів. А ось іще один приклад пластичності емоцій: суспільні кампанії наприкінці ХІХ століття, покликані розвинути такі звички охайності, як щоденне вмивання, досягли успіху тоді, коли американці почали відчувати несвідому відразу до бруду, огиду від вигляду замурзаного обличчя. В емоцій (які саме емоції, як часто вони виникають і як люди їх виражають) є своя історія⁴⁸.

Щоб розповісти історію емоцій, як і історію мислення, дослідник повинен дійти висновку про те, що міститься всередині людей, на підставі зовнішніх знаків, цебто того, що люди кажуть і вчиняють. Деякі вчені відкидають будь-які спроби відстежити справжні почуття людей і стверджують, що вони можуть лише написати історію таких правил емоцій, як припис не гніватися на дитину. Ці вчені зазвичай знаходять правила емоцій у тих же книжках із порадами, які навчали американців манер і самопрезентації. Ми теж хочемо використати ці посібники, але також розгледіти за їхньою допомогою справжні емоції американців. Здається, американці дедалі частіше відчували приязність і ніжність, дедалі рідше виражали агресію й загалом навчилися зменшувати інтенсивність своїх негативних емоцій. Контроль за емоціями й формування емоцій – головні аспекти вдосконалення власного «я»⁴⁹.

Еліта у XVIII–ХІХ століттях ретельно піклувалася про свої емоції. Пригадайте «Правила ввічливості» Джорджа Вашинґтона, в яких містилися такі настанови, як «Не демонструй радості, коли інша людина зазнала невдачі» та «Не демонструй надмірної насолоди від своєї їжі». Вашинґтон намагався регулювати те, як він виражає свої емоції. (На думку одного історика, «Вашинґтон був чоловіком сильних пристрастей, які він силкувався контролювати. Для нього найгіршим рабством були залежність від неприборканої пристрасті й не “цілковите володіння собою”».) Дедалі частіше люди з високим соціальним статусом також намагалися самостійно регулювати почуття. У XVIII столітті філадельфійці із середнього класу вважали емоційність звичкою нижчого класу (її треба було уникати, щоб не втратити свого соціального статусу), а ще такою звичкою, яка могла спричинити тілесну або психічну хворобу. «Найважливішою ознакою життя середнього класу в XVIII столітті була цікавість до збереження здоров’я за допомогою самообмеження, де наголос припадав на контроль над власними емоціями. <…> Люди прагнули позбутися почуття гніву, зменшити такі емоції, як страх і скорбота». Книжки з порадами застерігали від занадто палких проявів емоцій: наприклад, від голосного сміху в шляхетному товаристві. Особливо молоді дівчата мусили виявляти стриманість. Культура емоцій наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття почала по-новому визначати жінок (принаймні представниць середнього класу) як «безпристрасних» (passionless). На противагу вульгарним жінкам у колишній Англії або отим чуттєвим чорним жінкам і жінкам-іммігранткам, американські представниці середнього класу мусили бути скромними й не мати «плотської мотивації». Наприкінці ХІХ століття, саме напередодні фройдівської революції, експерти стверджували: «бездоганне стримування – це знак бездоганного психічного здоров’я»⁵⁰.

Учитися, як стримувати свої почуття і прояви певних емоцій (таких, як «надмірна насолода від своєї їжі» й стогони в годину скорботи), не було, втім, єдиним типом «роботи над емоціями», що її виконували американці в ХІХ столітті. Вони також культивували досвід і вираження бажаних почуттів.

Співчуття й сентиментальність

Від кінця XVIII століття й усе активніше впродовж ХІХ століття американці із середнього класу дедалі частіше дотримувалися правил сентиментальних почуттів. Вважалося, що усі порядні люди (головно жінки) мали «чутливість»: вони відчували емоції інших людей, особливо їхній біль, і тоді виявляли – стримано – емоційний резонанс, сповнений співчуття. Лист молодої жінки до свого нареченого демонструє цю респонсивність, як у камертона: «Я відчуваю, інтенсивно відчуваю, і це годі передати словами, кожен радісний трепет, що лунає з твого серця, і кожне сумне зітхання, що зринає з твоїх грудей». Провідні речники Американської революції й нової республіки відтворювали схожі емоційні акорди, коли засуджували Англію за її позбавлену співчуття жорстокість до колоністів і вихваляли притаманне патріотам егалітарне співчуття до пригноблених⁵¹.

Звісно, кохання надавало безліч можливостей для прояву сентиментальних почуттів, і чимало жінок із середнього класу в ХІХ столітті поринали в романтичну сентиментальність літературних романів про кохання. (Пригадайте, як у четвертому розділі йшлося про пастора, який 1809 року скаржився на романи, які наголошували на «всемогутності кохання», а у п’ятому – про жінку, яка після читання романів лягала спати, а з її очей «лилися сльози».) Кохання дедалі частіше не належало тільки закоханим парам, яким перешкоджали бути разом, і воно не було тим, що, як сподівалися, могло виникнути під час шлюбу: кохання перетворилося на необхідну передумову шлюбу. Справді, здатність любити (іншу людину чи якусь цінність) стала основою справжнього характеру. Лінкольн позначив ось цей пасаж із книжки Мері Чендлер «Елементи характеру»: «Рушійна сила в людині – це Любов. Те, що людина любить, вона й бажає, а те, чого бажає, вона й здійснює. Наш Характер – це сукупність усього, що ми любимо». Посібники з поведінки закликали до повсякчасної ніжності між чоловіком і дружиною; листи й щоденники одружених і закоханих пар дедалі частіше виражали пристрасть; і, як я розповідав у четвертому розділі, звинувачення під час судових процесів про розірвання шлюбу містили більше нарікань на нестачу любові. Мешканка міста Філадельфія Еллен Койл Ґрейвз надала промовистий приклад таких нарікань у 1844 році. Місіс Ґрейвз писала в суд у відповідь на заяву її чоловіка про розірвання шлюбу, що хоча він уявляв, ніби двоє врешті-решт покохають одне одного, проте вона не могла чекати й жити без любові: «Я не одна з тих теплокровних створінь, які можуть дарувати свою любов усім однаково. <…> Я не можу змусити себе любити. <…> Я вчинила неправильно, дуже неправильно, коли вийшла за тебе заміж без почуття щирої прихильності, проте я вірила, що ти здатен прихилити мене до себе завдяки доброзичливому й люб­лячому ставленню». На жаль, його доброта не розпалила її пристрасті⁵².

Почуття батьків до своїх дітей також посилилися: вони вбачали в них непорочність і диво (як відносно нещодавно вчиняв Гамільтон), унаслідок чого смерть дитини для них стала ще нестерпнішою. Тоді як раніше матері занотовували фаталістичні, сухі повідомлення про смерть своїх дітей, за часів, що передували Громадянській війні, вони частіше писали сповнені страждань, детальні розповіді про цей гіркий досвід (див. про це в другому розділі, підрозділ «Немає Едемського саду»). Дружину Генрі Водсворта Лонґфелло, травмовану смертю своєї доньки-немовляти й одержиму цим, «переслідували думки про те, чого можна було б уникнути, найбезжальніші з усіх думок». Частково полегшуючи страждання, священники в ХІХ столітті вже не характеризували душі померлих немовлят як приречені, бо в них не було можливості розкаятися в первородному гріху, тож тепер священники називали їх янгольськими посланцями, яких покликали назад до Божого престолу. Громадянська війна розбудила емоційні зв’язки між батьками й молодими синами, яких вони виряджали в бій. Хлопці-солдати розповідали про сильну, майже хворобливу тугу за домівкою. А батьки, чиї сини загинули, охоче схвалювали ті розповіді, які запевняли, що їхні сини померли «гідною смертю» зі спокоєм у душі й примиренням з їхнім Спасителем⁵³.

Сентиментальність в епоху перед Громадянською війною значною мірою зосереджувалася на смерті. Американці з середнього класу вшановували смерть за допомогою інтенсивних проявів скорботи (приміром, за допомогою детально продуманого одягу людини в жалобі) й романтичної меланхолії. Навіть смерть юних голодранців, що продавали газети у великих містах, спричиняла ретельно підготовлені похорони й плаксиве висвітлення в пресі. Виникла нова форма поховання. Лісистий цвинтар давав змогу людям у жалобі зануритися в такі глибини почуття, яких, мабуть, годі досягти на простих церковних цвинтарях або в холодних мавзолеях. У цих парках природу, що її романтизувала нова міська культура, можна було підкорити й культивувати, щоб вона викликала досвід піднесеного. Поет-трансценденталіст Вільям Еллері Ченнінґ створив цей зв’язок 1855 року на відкритті цвинтаря Сліпі-Голлоу в містечку Конкорд, штат Массачусеттс:

Згодом лісисті готичні цвинтарі поступилися місцем цвинтарям, що нагадували парки⁵⁴.

Загалом роздуми про смерть викликали меланхолію – болісну емоцію, що її чимало вікторіанців прагнули відчути, міркували над нею і плекали її. На початку ХІХ століття донька-підліток одного массачусеттського бізнесмена розповідала у своєму щоденнику, як вона сиділа біля вікна в сутінках: «приємна меланхолія охопила моє серце. У пам’яті ожила тисяча ніжних сцен; упала тиха сльоза, зумовлена емоцією, яку було неможливо контролювати». Ця меланхолійна сентиментальність надала матеріал для пародій Марка Твейна, зокрема для його героїні Еммелін Ґрейнджерфорд. Гаклберрі Фінн відкриває для себе сповнені печалі малюнки й вірші цієї дівчини-підлітка, яка нещодавно померла. Еммелінині малюнки, що зображають зарюмсаних людей у журбі, мають такі назви, як-от «Чи ти пішов від мене? Так, ти пішов, біда та й годі», її альбом із газетними вирізками містив повідомлення про смерті й страждання, а її єлейні вірші складалися з рядків про будь-що, «тільки б воно було сумним». Урешті-решт, Гак підсумовує: «Я міркував, що з таким характером їй ліпше бавити час на цвинтарі». Літературознавці зазначали, що в реальному світі існувало досить багато прототипів персонажа на ім’я Еммелін. Та хай якими претензійними були Еммеліни в Америці перед Громадянською війною, вони віддзеркалювали нове буржуазне захоплення інтенсивною сентиментальністю⁵⁵.

Американські буржуа також наповнили сентиментальністю світ за межами сім’ї. У четвертому розділі я згадував про те, як коло близьких людей розширилося й охопило друзів. Вікторіанці розповідали про свої почуття до друзів однакової з ними статі такими емоційними виразами, сповненими любові й бажання, що для сучасних людей вони звучать як гомосексуальні. Денієл Вебстер звертається до свого друга як до «співучасника моєї радості, журби й любові», а молодий аторней у штаті Вірджинія Вільям Вірт передавав вітання від двох своїх приятелів третьому словами «надсилаю їхню дуже палку любов». Представниці середнього класу висловлювали такі запевнення в любові ще охочіше, повідомляючи, що думка про зустріч із подругою «викликає в мене жар і лихоманку» й що вони жадають притиснутись одна до одної в ліжку. Як свідчать історики сексуальності, лише згодом американська культура чітко почала відокремлювати почуття, викликані любов’ю, і почуття, викликані сексуальним потягом. Та хоча ці емоційні вирази були щирими (ми можемо припустити, що в приватних щоденниках і листах зазвичай висловлювалися щиро), вони також були й конвенційними для тієї епохи. Люди, що писали листи, могли звернутися до посібників для написання листів за шаблонними емоційними фразами. У частині цих посібників навіть містилися готові тексти, що запевняли в щирості думок і почуттів автора⁵⁶.

Сентиментальність поширилася й на суспільне життя. Такі великі рухи за реформи в ХІХ столітті, як аболіціонізм, рух за тверезість, рух за захист дітей і перша хвиля фемінізму, спричинили в мешканців північних штатів, що належали до середнього класу, відгук на біль і страждання інших людей. Батьки заводили домашніх тварин, щоб виховувати у своїх дітей співчуття, що своєю чергою зумовило появу руху проти жорстокості щодо тварин. Демонстрація фізичного насильства, особливо в театральних постановках роману «Хатина дядька Тома», пробуджувала співчуття. Слова, малюнки й картини зображали пригноблених: рабів, дітей, військовополонених, «зв’язаних чи в кайданах, оголених до пояса, яких шмагали доти, доки не цебеніла кров і не починали відлітати шматки плоті, і жертв, скоцюрблених від болю». Один історик називає це «порнографією болю», бо вона демонструвала хоч і огидні, але водночас приголомшливі страждання. Муки глядача, який дивився на це, свідчили про те, що він чи вона – вразлива й чутлива душа, а це було ще однією ознакою того, що глядач кращий за брутальну, позбавлену співчуття людність. А втім, дедалі більше американців щиро відчували огиду до того, що в минулому було банальною жорстокістю. Долучившись до процесу, що його німецький соціолог Норберт Еліас назвав «процесом цивілізування», вони вчилися відчувати відразу до того, що колись було звичною справою, як-от свиняче споживання їжі, публічне сечовипускання або садистичні бійки⁵⁷.

Цей процес розвивався й поширювався повільно, і звичні в ХІХ столітті цькування ведмедя^[72], лінчування, видавлювання очей і побиття дружини й далі відбувалися в сільських населених пунктах і в середовищі робітничого класу. Притаманна барам культура прославляла (а присяжні пробачали) спалахи праведного гніву й смертоносне насильство (про це йшлося в другому розділі). Попри зусилля реформаторів і урядів, емоційна відраза до таких сцен у соціальному світі робітничого класу виникла згодом, аж на початку ХХ століття⁵⁸.

Молодим освіченим американцям у ХХ столітті криклива сентиментальність, поширена в епоху їхніх дідусів і бабусь, могла здаватися надмірною і часом навіть кумедною. А втім, базовий код співчуття й чутливості таки поширився. Торкання душевних струн – наприклад, на картинах Нормана Роквелла^[73] або в емоційних репортажах у теленовинах – діяло. Сентиментальність поширилася почасти тому, що більша кількість американців приєдналася до середнього класу, а також тому, що культура середнього класу приписувала сентиментальність у більшій кількості контекстів. Нові стандарти диктували, що сучасні батьки мають завжди обожнювати своїх дітей, що вони повинні керувати дітьми за допомогою принаджування й компанійськості, а не залякування, і що татусі мають піклуватися, а не просто дисциплінувати. Бенджамін Спок, відомий консультант батьків у середині ХХ століття, писав: «Чоловік може бути лагідним батьком і справжнім чоловіком водночас». Поза сумнівом, чимало чоловіків зазнали труднощів у дотриманні цих нових стандартів, проте вони все ще мусили зважати на дедалі вищі емоційні очікування з боку інших людей. Підлітки в «Міддлтауні» 1977 року набагато більше хотіли, щоб батьки поважали їхні переконання й бавили час разом із ними, ніж підлітки з цього містечка в 1924 році. Ідеологія шлюбу схожим чином підвищила очікування в одружених пар від простої любові й партнерства до вищих стандартів, як-от компанійськість, повага й незгасне кохання. Узвичаєння практики вручення подарунків, яка охопила друзів, колег, а також членів сім’ї (і до якої заохочували, звісно ж, торгівці), теж розширило царину сентиментальності. У суспільному житті соціальні рухи у ХХ столітті примножили об’єкти для співчуття, додавши до сиріт і покинутих домашніх тварин фактично кожну жертву, яка викликала співчуття, – від голодних дітей в іншій частині світу до білих ведмедів і коралових рифів. Сучасна сентиментальність, можливо, й утратила свої вікторіанські ознаки, проте вона все ще зростає. Зверніть увагу, що цей сентиментальний код узгоджувався з кодом емоційної стриманості. Доброзичливий американець із середнього класу відчував біль, скажімо, покинутих домашніх тварин, однак він не ридав через це й не проголошував тирад, натомість глибоко співчував і брав участь у продуманих реформах. Ті, хто гнівався, хто відкрито демонстрував свої емоції, хто втрачав контроль, навіть маючи для цього підставу, не могли сподіватися на співчуття⁵⁹.

Зберігайте стриманість і приязність водночас

Більше американців засвоїли буржуазну культуру емоцій: одні – з власної волі, коли приєдналися до лав середнього класу, а інші – під тиском учителів, викладачів, керівників і поліції. Спогади й літературні романи іммігрантів у першому поколінні зазвичай розповідають про сутички між батьками й дітьми щодо того, що є ганебнішим – правила ввічливості Нового світу чи пристрасність Старого світу. Наприклад, одного молодого американця сицилійського походження лякали сімейні пікніки в парку: він почувався збентеженим через те, що його рідні їли спагеті «з язичницькою нестриманістю», тоді як «американські сім’ї жували вправно нарізані сендвічі». У довгостроковій перспективі в цій боротьбі перемогли діти й американізація. Ще один яскравий приклад – це День незалежності США четвертого липня. Чимало іммігрантів демонстрували свій патріотизм цього дня за допомогою заворушень, алкоголю та стрілянини, проте державні чиновники врешті зуміли приборкати їхній ентузіазм, заснувавши «безпечне й нормальне» святкування цієї дати. Схожим чином діти єврейських іммігрантів зі Східної Європи змінили галасливе й неорганізоване богослужіння своїх батьків так, щоб воно імітувало шанобливість і спокійне благоговіння протестантських високих церков. Попри певний опір, буржуазна культура сентиментальності, позбавленої надмірної демонстрації емоцій, надбала більше прихильників⁶⁰.

ХХ століття, особливо після закінчення Першої світової війни, принесло певне послаблення емоційної стриманості, більшу свободу індивідуального вираження емоцій. Наприклад, експертка з етикету Емілі Пост упродовж 1920-х років знизила вимоги, почасти зреагувавши на скарги читачів. Американці з середнього класу, очевидно, відчули достатню впевненість у своєму соціальному становищі, що спонукало їх вдаватися до грайливої демонстрації культурного стилю робітничого класу, ба навіть культурного стилю чорних: поміркуйте, приміром, про молодих чепурунів, які танцювали чарльстон у 1920-х. А втім, самодисципліна в царині емоцій і надалі залишалася складовою модерного «я»⁶¹.

Пітер Стернз, провідний історик емоцій, назвав ХХ століття (принаймні до 1960-х років) ерою «американської стриманості» (American cool). Він стверджує, що нові правила емоцій диктували менш інтенсивне вираження почуттів і навіть, можливо, менш інтенсивний досвід почуттів порівняно з вікторіанською добою. Стернз виявляє докази на користь цього твердження в книжках із порадами, опублікованими у ХХ столітті. Автори цих книжок просили батьків притлумлювати такі негативні емоції, як страх, заздрість і гнів як у своїх дітях, так і в собі, коли поруч перебували діти. Експерти з поведінки на роботі радили працедавцям, як угамувати гнів серед працівників. Лікарі рекомендували контроль за тілесними потягами, особливо за переїданням. Стернз доводить, що експерти також застерігали від появи надмірно інтенсивних позитивних емоцій, зокрема, матерям вони радили не обдаровувати своїх дітей надмірною любов’ю⁶².

Певна річ, моральні авторитети тисли на американців, щоб вони стримували свій гнів і спалахи негативних емоцій у своїх дітей. «Стеж за своїми словами!» – вчилися повторювати дітям батьки. Фізична агресія зменшувалась, американці рідше билися. Однак існують сумніви в тому, що консультанти підштовхували американців притлумлювати такі позитивні емоції, як любов, гордість і співчуття, і вважати дитину, що сміється, занадто грубою, як, мабуть, чинив Гамільтон. Справді, деякі авторитетні фахівці заохочували до відкритішого вираження емоцій. Татусів вони спонукали приятелювати зі своїми дітьми, молодим парам радили бути близькими друзями й пристрасними коханцями, для працівників винаходили вправи зі згуртування колективу, у дітей розвивали самоповагу й проповідували «лагідного Ісуса». Американці у ХХ столітті дедалі частіше схвалювали прищеплення дітям таких цінностей, як толерантність, співчуття й допомога. Наприклад, лише одна п’ята опитаних респондентів, народжених до 1920 року, проте одна третина народжених у 1940–1950-х роках обрали «уважний до інших» однією з трьох головних цінностей, яку вони виховують у дітях. Більшість американців почала схвалювати релігійне, расове й моральне розмаїття, принаймні в теорії, і навіть досягала політичної коректності, вартої висміювання. В одному дослідженні представників середнього класу Америки наприкінці ХХ століття характеризували як «надмірно толерантних»: майже єдиними людьми, яких критикували, були ті, хто критикував інших. Певна річ, толерантність – це спокійніша емоція порівняно, скажімо, з ненавистю чи любов’ю, однак вона зазвичай спирається на співчуття чи навіть емпатію, на готовність сприймати світ під кутом зору іншої людини. Виховання толерантності й прославляння розмаїття вочевидь відповідає американській традиції сентиментальності. Поза сумнівом, надмірне вираження навіть позитивної емоції (приміром, групові обійми під час корпоративної вечірки) може змусити частину американців почуватися ніяково, тож його зазвичай не схвалюють, але це тому, що приємні, емпатійні люди не змушують інших почуватися ніяково. «Американська стриманість» у ХХ столітті, схоже, стосувалася притлумлення неприязних або негативних емоцій, але водночас вона стосувалася й помірного культивування приязних емоцій, а надто співчуття й чутливості⁶³.

Як Стернзова теза про «стриманість» у ХХ столітті, так і мій варіант цієї тези наштовхуються на принаймні одне потенційно вагоме заперечення: американці ставали дедалі імпульсивнішими, вульгарнішими й ще більше потурали своїм бажанням, особливо коли йшлося про секс. 1976 року Денієл Белл писав, що американська культура перебуває «у стані війни» з буржуазними звичаями: тепер вона заохочує нестриманість і гедонізм. (І «ніщо не втілює гедонізм Сполучених Штатів ліпше, – писав Белл із Кембриджа, штат Массачусеттс, – ніж штат Каліфорнія».) Стернз усуває цю видиму суперечність, стверджуючи, що крикливі секс, насильство й вульгарність значною мірою панують лише в царині мас-медіа. Наприклад, у телевізійних ситкомах колеги постійно ображають одне одного, хоча в реальності вони рідко так учиняють. Як вважає Стернз, емоційність мас-медіа дає змогу американцям за допомогою субститутів «компенсувати» притлумлення емоцій у своєму реальному житті. Цей аргумент непереконливий. Так, це правда, що обсяги сексу, насильства й словесних образ у мас-медіа в десятки разів більші, ніж в американській реальності. Наприклад, у 1990-х пересічна дитина була «свідком» тисяч убивств, показаних на телебаченні. Однак твердження про те, що розпусна популярна культура просто зменшує напругу, зумовлену стриманим життям, недооцінює соціальні зміни у ХХ столітті. Звернімось до сексу⁶⁴.

Секс

На початку ХХІ століття американці, поза сумнівом, значно частіше стикалися з відвертішим вираженням сексуального потягу, ніж попередні покоління. (Чи могли наші предки уявити, що дивитимуться на журнали, виставлені на рівні зросту дитини біля кас у супермаркеті, обкладинка яких обіцяє розкрити секрет потужніших оргазмів? Що вже казати про кінофільми, телебачення й порнографію в інтернеті.) А втім, попередні покоління навряд чи були геть зовсім непорочними. Навіть американці із середнього класу в попередні епохи стикалися з публічною демонстрацією хтивості. Якщо в одних містечках колоніальної доби проти перелюбників порушували судові процеси, то в інших відкрито дозволяли борделі. Ранні літературні романи зосереджувалися на небезпеці спокуси й зради, а популярні альманахи публікували сороміцькі жарти й вірші. Журналісти за доби нової республіки змагалися в розповідях (чи вигадках) про сексуальні витівки політиків і в переказуванні деталей сенсаційних судових процесів, у центрі яких перебували секс і насильство. Друкарі в ХІХ столітті публікували цілі томи порнографії і ледь замасковану порнографію в дешевих журналах. Проституція була тоді законним і поширеним явищем. Квартали червоних ліхтарів процвітали у великих містах, і поважні люди часто зустрічали повій на вулицях або в театрах. Навіть у власній домівці, де містилось обмаль кімнат і ліжок, дорослим американцям було складно приховати сексуальну активність від дітей і квартирантів. Здається, епохи невинності ніколи й не існувало. Одначе публічна й приватна сексуальність в американців таки змінювалася⁶⁵.

Пуритани часто стикалися з випадками народження позашлюбної дитини, імпотенції, адюльтеру, скотолозтва й жваво обговорювали їх. Далі на південь і захід у колоніях непристойність була звичним явищем, а невільні слуги й раби часто потерпали як сексуальні партнери не зі своєї волі. Вільям Берд ІІ, член політичної й інтелектуальної еліти Вірджинії на початку XVIII століття, писав про витівки у своєму «секретному щоденнику». Його нотатки свідчать про те, що він і його приятелі злягалися (чи намагалися злягтися) з майже кожною жінкою, яку вони зустрічали. У культурних уявленнях епохи перед Американською революцією жінки поставали такими ж хтивими, як і чоловіки, якщо не хтивішими. Відомості про дошлюбні вагітності вказують на те, що дошлюбний секс у колоніях стрімко ширився. Наприкінці XVIII століття приблизно третину всіх первістків зачали до шлюбу, хоча здебільшого таке зачаття слугувало прелюдією до нього (однак не завжди: Ненсі Генкс, мати Абрагама Лінкольна, ймовірно, була позашлюбною дитиною вірджинського плантатора й Люсі Генкс.) Відкрите вираження сексуальності посилювалося за часів Американської революції і, мабуть, віддзеркалювало загальне послаблення групового контролю. Наприклад, у Філадельфії поважні чоловіки визнавали своїх позашлюбних дітей, а вуличні повії практикували своє ремесло майже без перешкод⁶⁶.

Дошлюбний секс, позашлюбний і секс у громадських місцях у ХІХ столітті ставалися рідше, хоча й не настільки, як стверджував стереотип «порядних вікторіанців». У представників буржуазії гарні манери на публіці часто приховували інтенсивне сексуальне приватне життя, а романтична чутливість тієї доби заохочувала до сексу так само, як і до близькості, любові й шлюбу. Водночас вельми поширена проституція відкрито свідчила про подвійні стандарти, які дозволяли чоловікам, ба навіть заохочували їх, щонайменше почати своє сексуальне життя за межами шлюбу. (У путівнику 1859 року описувалися борделі міста Нью-Йорк: приміром, у будинку міс Томпсон на Мерсер-стріт, 75 «мешкає чимало імпозантних жінок-квартиранток, приємних і майстерних».) У середовищі робітничого класу й надалі панувала розпусна поведінка, яка постачала читачам із середнього класу повчальні (й пікантні) історії. Релігійні табори у фронтирі, як я вже зазначав раніше, мали сексуальне підґрунтя. Певна річ, у вікторіанцях було щось вікторіанське. Коефіцієнти дошлюбної вагітності за цієї доби істотно знизилися. Молоді жінки, що належали до середнього класу, не відмовляли собі в любовній пристрасті до шлюбу, але тільки без статевого акту, адже той акт призначався для шлюбу. Лікарі й феміністки радили заміжнім жінкам не вступати в статевий зв’язок занадто часто. Упродовж ХІХ століття обмеження (зовнішні, як-от зріла жінка, що супроводжувала молоду дівчину, і внутрішні, як-от релігійна провина), мабуть, посилилися⁶⁷.

Відвертіша сексуальність відродилась, особливо в середовищі представниць середнього класу, коли ХІХ століття добігло кінця і на зміну йому прийшло століття ХХ. Нові книжки з порадами для одружених наголошували на розумінні сексу й насолоді від нього. Одна така книжка застерігала: «Не слухайте тих, хто каже вам, що “секс налагодиться сам по собі”. Статевий акт не такий простий чи інстинктивний». У 1920-х роках одружені пари, ймовірно, вступали в статевий зв’язок частіше й на рівноправніших умовах, ніж будь-коли раніше. Неодружені американці, передусім «нові жінки» із середнього класу, які навчались у коледжах або працювали в офісах, брали участь у новій культурі побачень у громадських місцях і експериментах із сексом. Молоді жінки з робітничого класу, які працювали за межами домівки й насолоджувалися публічними розвагами, також брали участь у культурі побачень, хоча їхня відносна бідність підштовхувала багатьох із них до відверто корисливої згоди на секс у відповідь на запрошення й оплачену вечерю, виставу, кіносеанс та інші розваги. Відкрите обговорення проблем сексу, яке часто підносили як «статеву гігієну», відбувалось у книжках, спектаклях, кінофільмах і державних школах. У середині ХХ століття з’явилися знамениті дослідження сексуальності, здійснені Альфредом Кінзі зі співавторами: вони спричинили шок, цікавість і повсюдні розмови про секс. Ті, хто поширював обговорення сексу, виправдовували свою працю частково тим, що пропагували фройдівську ідею, згідно з якою секс – це «настирлива сила, яка потребує вираження», і заявляли, що для належного вираження цієї сили потрібні настанови експертів. Тим часом державні чиновники заборонили проституцію як загрозу для здоров’я, моралі й інтимного життя сім’ї. Сексу було більше – і хорошого, і поганого⁶⁸.

У другій половині ХХ століття дошлюбний секс помітно зростав. Приблизно 30 відсотків жінок, народжених близько 1940 року, мали дошлюбний статевий акт до того, як їм виповнилося 20, і приблизно 60 відсотків жінок, народжених близько 1960 року, мали такий акт у тому ж віці. Пригадайте, що десь третина дівчат підліткового віку в 1950-х мали дошлюбний секс, а в 1970-х його мали вже майже дві третини (про це йшлося в четвертому розділі). Дошлюбна вагітність досі становить вельми чіткий показник дошлюбного сексу, таким же показником вона була й у Новій Англії колоніальної доби. Кожна друга мати, яка народила первістка в 1990-х роках, зачала своє дитя до шлюбу, а в 1940-х – лише кожна сьома. А втім, на відміну від дошлюбної вагітності колоніальної доби, сучасна дошлюбна вагітність зазвичай не зумовлювала взяття шлюбу й натомість спричиняла появу самотніх матерів. Спільне проживання неодружених чоловіка й жінки стало звичним явищем, хоча колись воно було незаконним. 2000 року молоді пари зазвичай мешкали разом до того, як одружитися – одне з одним чи з кимось іншим. Змінювалася не лише сексуальна поведінка, а й громадська думка: схвалення дошлюбного сексу в американців стрімко зросло в 1960–1970-х роках. 1968 року гурт The Supremes записав пісню «Дитя любові» (Love Child), яка стала хітом. У тієї пісні були такі слова: «Мій батько пішов, він ніколи так і не одружився з мамою. / Я поділяла провину, про яку знала мама, / Тож боялася, що інші знають про те, що в мене немає імені». Лише через сім років після цього перша леді Бетті Форд охарактеризувала як «цілком нормальну» можливість того, що її донька матиме дошлюбний любовний зв’язок. Рівень дошлюбного сексу після 1960-х зростав, а в 1980-х він стабілізувався. У 1990–2000-х роках рівень статевих актів серед підлітків насправді знизився. Так само стабілізувалася в громадській думці й ліберальна тенденція до схвалення дошлюбного сексу. А втім, ні громадська думка, ні практика в середині першого десятиліття 2000-х навіть приблизно не повернулися до заборони дошлюбного сексу, яка панувала до 1960-х⁶⁹.

Публічна демонстрація сексуальності не стабілізувалася, а продовжувала зростати: ілюстровані журнали для чоловіків, кабельне телебачення для дорослих, непристойні кінокомедії й телешоу, хітові пісні з непристойними словами, напівголі моделі в рекламі, порнографічні сайти тощо. Не зрозуміло, чи зростала гомосексуальна поведінка, але присутність у публічній царині (і суспільне схвалення) гомосексуалістів вочевидь продовжувала наростати й у 2000-х⁷⁰.

Повернімося до проблеми, яка спонукала до огляду цієї стислої історії сексу в Америці: якщо американці дедалі частіше приборкували свої емоції, ставали стриманими, то як нам пояснити сексуальну відвертість наприкінці ХХ століття? Одна відповідь полягає в тому, що публічна демонстрація вульгарності в попередні епохи насправді була такою ж значною (пригадаймо тогочасні бульварні газети, балкони в театрах, відкриту проституцію і таке інше). Однак припустімо, що сексуальна відвертість справді зростала. Стернз каже, що гедоністична популярна культура була випускним клапаном для витіснених імпульсів у американців. Проте історія сексуальності не свідчить, що сучасні американці шукали компенсаційної розрядки для витісненої сексуальності, позаяк насправді вони виражали свою сексуальність іще більше. Американці після 1960-х, особливо жінки, більше схвалювали секс, аналізувалийого, керували ним і ймовірно мали більше сексу з більшою кількістю партнерів, ніж їхні предки щонайменше від початку XVIII століття⁷¹.

Так само й свідчення щодо сексуальності у ХХ столітті не вказують на вивільнення первинних потягів, якщо не враховувати критиків, які з цього приводу скреготіли зубами. Американці все ще не схвалювали секс серед неповнолітніх і, починаючи з 1970-х і до середини першого десятиліття 2000-х, дедалі частіше засуджували позашлюбний секс. Вони заборонили на рівні законодавства сексуальне домагання, намагались урівняти сексуальну свободу чоловіків і жінок, поширили сексуальну освіту в школах і за допомогою інших способів конструювали самосвідому, нюансовану й – ризикну сказати – «сентиментальну» сексуальність. Дослідивши історію молоді із середнього класу в гучні двадцяті, історикиня Пола Фасс підсумовує, що групи однолітків контро­лювали сексуальні експерименти індивідів і диктували, що статевий акт мусить ґрунтуватися на любові, бо «молоді люди були справжніми романтиками»^[74]. Отже, обидві тенденції (збільшення зусиль, спрямованих на посилення позитивних емоцій і усунення негативних, а також збільшення сексуальності, як приватної, так і публічної) не суперечили одна одній. Зате культивування відкритої, керованої і співчутливої сексуальності було причетне до конструювання сенситивного й сентиментального «я»⁷².

Щодо потоку сексуальної вульгарності в популярній культурі: як і у випадку всього іншого на вкрай розширеному ринку в ХХ столітті (приміром, смаженої їжі й гучної музики), більше торгівців продавали більше сексу більшій кількості людей, і дедалі молодших людей. Цей обсяг зріс у ХХ столітті, проте навряд чи грубість і пошук гострих відчуттів у американців були інтенсивнішими, ніж тоді, коли вірджинські плантатори злягалися з рабинями, молодими служницями й вдовами, або коли вуличні газети майже щогодини повідомляли сороміцькі подробиці скандальних судових процесів, або коли жінку на міських вулицях могла зґвалтувати банда хуліганів. Як і сентиментальність та гнів, сексуальність стала частиною дедалі більшого керування емоціями, свідомого самовдосконалення, а не неконтрольованою розрядкою фройдівського «ід» (навіть у Каліфорнії)⁷³.

Пояснення

Американці у ХХ столітті рідше відчували (або принаймні рідше виражали) неприязнь і ворожість – емоції, звичні для повсякденного життя в попередніх століттях. Звісно, агресії існувало чимало: тієї, яку висловлювали в діалогах на телебаченні, чи тієї, яку вихлюпували фізично в дитячих бійках. Стрімке зростання смертоносного насильства в 1970–1980-х роках почасти демонструвало те, що може статися, коли молоді неодружені чоловіки, які не могли розв’язати своїх фінансових проблем або контролювати відчуття зіпсованої репутації, носять вогнепальну зброю. Те ж саме було з насильством у барах у ХІХ столітті. Однак загалом негативні емоції повільно вгамовувалися. Водночас американці у ХХ столітті засвоїли сентиментальність і співчуття до інших – емоції, що їх почали вважати доречними і які стали нерідко інституціалізованими: починаючи з благодійних кампаній та інвайронменталізму й завершуючи усміхненими малюками в рекламі⁷⁴.

Що ж могло спричинити такі історичні зміни в стандартах і досвіді емоцій? Більшість пояснень ґрунтується на економіці. Спрощена версія пояснення стверджує, що капіталісти в ХІХ–ХХ століттях викликали, стримували й спрямовували людські емоції так, щоб створити американців, які, з одного боку, були би працелюбними, стриманими робітниками, а з другого – гедоністичними, експресивними споживачами. Щоб знайти підтримку в жорстокому економічному світі, представники середнього класу створювали «прихистки» жіночої любові вдома. Інші вчені вважають, що поява сучасних типів роботи, передусім у сфері послуг і роботи для фахівців, які вимагали командної праці й догоджання клієнтам, змусила людей, що прагнули долучитися до лав середнього класу, культивувати в собі й у своїх дітях такі «особисті якості», як контроль над власними емоціями і співчуття, потрібні для того, щоб досягти успіху в умовах такої економіки. Дослідження справді свідчать про зв’язок між роботою і ментальністю. Наприклад, батьки – представники робітничого класу схильні прищеплювати своїм дітям покору, бо вона корисна в роботі, де панує фізична праця, і в роботі у сфері послуг, а батьки із середнього класу тиснуть на своїх дітей, щоб вони були впевненими в собі й проявляли ініціативу. Схоже на те, що так чи інак, коли трудове життя американців змінилося з плином часу, то і їхнє виховання дітей теж зазнало змін, а тоді змінилася й американська особистість. Історик Томас Гаскелл винайшов інший тип економічного аргументу. На його думку, успіх у торгівлі вимагав розвинених міжособистісних навичок, стриманості, надійності, відчуття відповідальності й здатності прораховувати віддалені наслідки. Ці психічні звички своєю чергою стимулювали інтенсивніше гуманне співчуття й відчуття обов’язку. Інше, простіше, економічне пояснення полягає в тому, що зростання багатства й безпеки дало змогу американцям спрямувати свою увагу й зусилля на такі «розкоші», як любовні стосунки й доброзичливість. У світі, що став менш грубим, огидним і брутальним, більше американців могло прагнути нової мети, зокрема (як оті дівчата, що жадали «тисячу ніжних сцен») працювати над удосконаленням ліпшого, сенситивнішого «я»⁷⁵.

«Процес цивілізування» Норберта Еліаса, про який я згадував раніше, демонструє інше, неекономічне, пояснення. Наполягання на манерах і стриманості походило від європейських королівських дворів. Правителям доби Середньовіччя потрібно було приборкати вибуховий і нестриманий темперамент придворних. Для цього знадобилося не одне століття, і цей процес поширився на більше прошарків суспільства. На долю американців випали останні стадії тієї еволюції західної культури. На думку Еліаса, рушійною силою виступала потреба новоутворених держав-націй забезпечити стабільність і безпеку для своїх громадян. Я не можу й не повинен ухвалювати рішення на користь одного з цих пояснень. Я лише вказую на деякі історичні дані, які свідчать, що зміни в культурі (у тому, як люди думають і відчувають) передували змінам у економіці⁷⁶.

Від імовірних причин ми переходимо до ймовірних наслідків модерної емоційності. Принаймні на перший погляд здається, що більше керування емоціями породило ввічливіше й сентиментальніше суспільство. Однак дехто може сказати, що це лише спрямувало темні потяги й імпульси іншими каналами. Або, може, контроль над власними емоціями спричиняв стрес. Наприклад, одне джерело стверджує, що гнів, який стримували вікторіанські жінки, згодом виявлявся у формі психосоматичних хвороб. Керування емоціями могло викликати психічну хворобу, що підводить нас до проблеми розладів⁷⁷.

Емоційні розлади

Абрагам Лінкольн, як відомо, був меланхоліком: втому й заклопотаність можна вгледіти на худорлявому обличчі його статуї в Меморіалі Лінкольна. А втім, Лінкольнова журба зумовлювалася не лише війною і смертю його синів. Навіть коли він був молодим чоловіком, то час від часу лякав своїх приятелів нападами депресії (себе він називав «найнещаснішим чоловіком серед живих») і натяками на самогубство. Лихо постійно чатувало побіля нього. У Лінкольнового батька також траплялися напади хандри (blues), гостре божевілля 19-річного сусіда спонукало Лінкольна написати вірш про «божевільного, який волав», а овдовіла Мері Тодд Лінкольн намагалася вчинити самогубство. Випадок Лінкольна ілюструє тезу історика Пейджа Сміта про те, що «тривога й відчай, як і впевненість та оптимізм, від початку характеризували нашу історію». Питання в тому, наскільки поширеними серед американців у різні епохи було те, що психологи називають «розладами настрою» (mood disorders)⁷⁸.

Чимало коментаторів наполягають, що американці стали частіше потерпати від багатьох синдромів: приміром, від тривоги, нарцисизму й неврозів^[75]. Еріх Фромм у книжці «Здорове суспільство» писав, що люди в сучасному світі відчувають більше відчуження й, отже, вельми вразливі до психічних хвороб. Масова споживацька культура притуплює біль, твердить Фромм, однак цього недостатньо. Частина людей вдається до крайньої патологічної поведінки, але більшість просто потерпає від тривоги, провини й журби. А втім, докази для таких тверджень майже завжди непрямі, адже їх запозичують із теорії, особистого досвіду, популярних книжок, заяв сучасних дослідників або просто зі вражень самого автора, а все це ненадійні докази⁷⁹.

Хтось міг би спробувати знайти докази, приміром, у показниках госпіталізацій до психіатричних закладів. Однак зміни в тих показниках не віддзеркалюють змін у показниках психічних хвороб: вони радше віддзеркалюють зміну політики щодо психічних хвороб. Між 1903-м і 1940 роком кількість американців у державних психіатричних лікарнях зросла приблизно втроє. Так відбулося головно тому, що чиновники почали використовувати ці заклади, щоб оселити в них престарілих бідняків або інших докучливих людей. Згодом серед людей похилого віку помітно поменшало бідних, і навіть ті мали де жити. У 1960-х роках влада в багатьох штатах під впливом борців за громадянські права й свободи, а також прихильників зменшення податків випустила пацієнтів із психіатричних лікарень у межах новішої реформи, покликаної звільнити хворих від примусового позбавлення волі. Психічні хвороби істотно не скоротилися, і чимало людей із психічними розладами просто опинилися на вулиці. Схожим чином зміни в тому, як лікарі діагностують і лікують людей, впливають на підрахунок кількості психічно хворих. На початку цього розділу я згадував про те, як у ХІХ столітті відбулися піднесення й спад «неврастенії». У 1810-х роках лікарі у Філадельфії замінили чимало діагнозів психічних хвороб на «алкогольний делірій» (delirium tremens), бо цей ярлик ліпше пасував чоловікам із середнього класу. У 1970-х Американська психіатрична асоціація вирішила, що гомосексуальність уже не класифікуватимуть як розлад: мільйони людей миттю «одужали». А ось кількість людей із діагнозом «біполярний розлад» за одне десятиліття зросла на 4000 відсотків. Значні труднощі у з’ясуванні того, скільки людей і яких саме насправді потерпало від психічних розладів у минулому, пояснюють, чому історики психічних хвороб зазвичай досліджують розвиток психіатричних закладів, теорій, стандартів і професій, а не кількість випадків самих психічних хвороб. Утім, я спробую дізнатися, на які докази спирається історія психічних розладів, зосередивши увагу на депресії – найтиповішому розладі настрою, цебто такому, що його вчені найчастіше приписують добі модерності. Я скористаюся фрагментарними повідомленнями, щоб розповісти про стан справ у ранні епохи, і такими статистичними показниками, як рівень самогубств, алкоголізм і опитування, щоб виявити тенденції у ХХ столітті⁸⁰.

Психічні хвороби були добре відомі в Америці колоніальної доби й ХІХ століття. Пейдж Сміт вказує на «космічну самотність» життя в дикій місцевості, на тривогу щодо спасіння душі, на часті повідомлення про розлад шлунка й на високий рівень алкоголізму в американців колоніальної доби. Хронічний біль, від якого страждали чимало американців (див. про це в другому розділі, підрозділ «Мабуть, це рай»), спричиняв депресію й, імовірно, самогубства. В офіційних документах зафіксовано імена багатьох людей, яких вважали «душевнохворими», «несамовитими» або в кого були «напади», оскільки місцеві органи влади мусили подбати про частину цих хворих і розпоряджатися їхньою власністю. Часто людей із психічними розладами просто терпіли: шкільний учитель у Вотертауні, провінція Массачусеттської затоки, у 1740-х роках час від часу ходив містечком голий, а іноді його спроваджували зі зборів, бо він спричиняв безлад; чоловік із глибинки Кароліни, що втік до Джорджії близько 1800 року через те, що вбив одного зі своїх рабів, жив у порожнині колоди, пащекував про відьом і вирвав у себе 14 зубів, бо гадав, що його родичі ховаються у них усередині. Щоб людей офіційно визнали божевільними, як цих чоловіків, вони мали поводитися дивно або часто наражати на небезпеку людське життя. У таких випадках родичі й сусіди свідчили, що людина галюцинує, бешкетує і що вона – це, мабуть, найважливіше – не здатна виконувати своїх звичних справ. Наприклад, у 1840-х роках чимало жінок у штаті Коннектикут, які потерпали від післяпологової депресії й не могли осилити жіночої хатньої праці, опинялись у Гартфордському притулку для психічно хворих. Саме неспроможність працювати слугувала підставою для госпіталізації⁸¹.

У документах немає згадок про багатьох інших американців (тому їх не можна порахувати), розлади яких були не настільки сильними (вони могли хандрити, як Лінкольнів батько, ба навіть помишляти про самогубство, як сам Лінкольн), або ж тих американців, які хоча й були цілком хворі, однак про них дбали родичі. В одних сім’ях про психічно хворих піклувалися й потурали їм, а в інших їх просто терпіли. Сім’я Джона Веллза, фермера в штаті Південна Кароліна, тримала його на ланцюгу та з кайданами на руках упродовж десяти років, а тоді 1859 року запроторила до божевільні. Звісно, такі випадки не дають змогу зрозуміти, наскільки часто траплялися психічні розлади. А втім, біографії, побіжні свідчення й згадки в літературі переконують, що серйозні психічні хвороби, можливо, були більш поширеними у XVIII–ХІХ століттях, ніж у ХХ. Важливішими за згадані випадки є повідомлення про те, що жінки у фермерських господарствах, переважно на рідконаселеному заході країни, неабияк страждали від психічних розладів: їхня депресія перетворилася на одну з головних проблем сільського життя, що її досліджували впродовж президентства Теодора Рузвельта⁸².

Водночас у вибухових містах ХІХ століття місцеві переселенці й іммігранти-іноземці зробили значний внесок у державний підрахунок кількості психічно хворих. Ми бачимо їхній внесок у зростанні рівня самогубств. Соціологи здавна використовували рівень самогубств як показник, серед іншого, рівня депресії. Офіційні коефіцієнти самогубств коливаються, реагуючи не лише на депресію, а й на чимало інших обставин: релігійні доктрини, доступ до зброї, наявність процедур із порятунку людського життя й бюрократичні правила класифікації смертей. Однак коефіцієнти самогубств справді віддзеркалюють, хоч і приблизно, зміни в кількості випадків депресії. Європейські вчені наприкінці ХІХ століття тлумачили сучасне зростання рівня самогубств як свідчення того, що модернізація породжує психічну травму. Задокументовані показники самогубств у Сполучених Штатах під кінець ХІХ століття також зростали, на що значною мірою вплинули самогубства іммігрантів із Центральної Європи⁸³.

Чимало з тих іммігрантів вважали, що «надихатися газу» – це відносно легкий спосіб покласти край своєму болю. Тоді як частина новоприбульців досягла успіху в Новому світі, багатьох інших спіткала невдача. Прибувши до Нью-Йорка в 1890 році, Чарльз^[76] Фішер, добре освічений клерк із німецького Штуттґарта, зазнав невдачі в торгівлі нерухомістю, салунному бізнесі й, урешті, у розписі порцелянових тарілок. Поки він тяжко трудився, його дружина зраджувала його, а після розлучення він утратив зв’язок зі своєю єдиною дитиною. 1896 року о десятій годині вечора в суботу він увійшов до своєї невеликої орендованої кімнати на третій Іст-стріт, закупорив усі щілини, написав кілька листів і ввімкнув газ. У своєму листі до матері він писав: «Я вже не можу цього терпіти. Якщо я не знайду роботи впродовж двох тижнів, то буду змушений піти на вулицю і працювати чорноробом». Місіс Іда Блом, 40-річна кравчиня, також іммігрувала з Німеччини. Вона була вдовою і залишила свого молодого сина в Старому світі. Наприкінці 1895 року вона почала працювати на новій роботі – кухаркою в готелі Cooper Union, проте покинула її після сварки з іншим працівником. Вона винайняла кімнату на горішньому поверсі в пансіоні й незабаром після цього приєднала один кінець гумового шланга до пальника газової люстри, а другий кінець поклала до свого рота. Її тіло знайшли за кілька тижнів⁸⁴.

Упродовж ХХ століття статистичні дані щодо самогубств ставали дедалі докладнішими, точнішими й надійнішими. Вони фактично не демонструють змін у показниках упродовж 100 років: 1900 року, 1950-го й 2005-го показник становив приблизно 10 чи 11 самогубств на 100 тисяч американців. Офіційні коефіцієнти самогубств могли зрости просто з технічних причин, тому що інші причини смерті зменшились і тому що дедалі професійніший облік класифікував більше смертей як самогубства. Обидва ці міркування наводять на думку, що базова схильність американців скоювати самогубство, ймовірно, зменшилась, а ось їхню базову схильність до спроб самогубства оцінити набагато важче. А втім, за цією загальною постійністю крилися дві значні зміни. По-перше, від середини ХХ століття й до його кінця рівень самогубств серед людей похилого віку знизився. По-друге, приблизно в цей же період рівень самогубств серед молодих чоловіків (особливо хлопців підліткового віку) зріс, хоча після початку 1990-х він знизився. (Ці дві тенденції наявні й у інших західних країнах.) Спад рівня самогубств серед людей похилого віку приблизно вдвоє, мабуть, легко зрозуміти. Протягом цих років їхнє життя вочевидь поліпшилося: вони стали здоровішими, багатшими й незалежнішими, а їхні другі половинки жили довше. Від середини 1980-х антидепресанти могли ще відчутніше скоротити кількість самогубств. Однак пояснити, чому від 1950-го до 1994 року коефіцієнти самогубств серед хлопців і молодих чоловіків зросли приблизно втричі, значно складніше. Можливо, як стверджують окремі дослідження, це тому, що хлопці психічно страждали від зростання кількості розлучень, а також кількості самотніх батьків і матерів. Або, може, це тому, що бейбібум у 1960–1970-х роках настільки перевантажив сім’ї, школи й ринок праці, що це викликало відчай у частини молодих чоловіків. Спад після 1994 року може свідчити почасти про послаблення такого стресу, а почасти – про ефективність лікування за допомогою певних лікарських препаратів. Із усього вищесказаного випливає висновок, що в ХІХ столітті загальний коефіцієнт самогубств у американських містах зростав (про сільську Америку ми знаємо набагато менше), а тоді впродовж ХХ століття він майже не змінювався в масштабах усієї країни⁸⁵.

Зловживання наркотиками, а надто алкоголізм також може свідчити про емоційні розлади. Коефіцієнти споживання алкоголю віддзеркалюють не лише відчай, а й чимало інших речей: стилі соціабельності, коливання цін, легкий доступ до алкогольних напоїв і навіть якість води (часто дітям було безпечніше пити пиво, ніж місцеву воду). У XVIII – на початку ХІХ століття працедавці нерідко розплачувалися з робітниками алкоголем, фермери пригощали сусідів алкогольними напоями, віддячуючи їм за допомогу в побудові комори, лікарі приписували алкоголь для знеболення, а лідери партії винагороджували виборців безкоштовною випивкою. Стиль життя чоловіків із робітничого класу зазвичай передбачав пиятику. А втім, алкоголізм пов’язаний, принаймні в сучасних людей, із тривогою й депресією, а деякі люди пиячать задля самолікування. Як свідчать приблизні дані, алкоголізм у ХІХ–ХХ століттях зменшувався. Рівень смертності від цирозу печінки загалом знизився, за винятком раптового стрибка в 1960–1970-х, і досяг найнижчої точки в середині першого десятиліття 2000-х років. Рівень загального споживання алкоголю дотримувався такої ж траєкторії. Як і у випадку молодих чоловіків і самогубства, 1960-ті здаються особливими: сплеск адикції в ці роки був винятком за добу тривалого зменшення алкоголізму⁸⁶.

Певна річ, люди зловживають також іншими речовинами, зокрема багатьма препаратами з дедалі ширшої фармакопеї, що їх американці вживають для фізичного чи психічного полегшення або ж просто задля розваги. Упродовж ХІХ століття чимало американців, передусім представниці середнього класу, почали використовувати морфін, опіум, настоянку опію й кокаїн, набуваючи залежність від них. Вживання цих наркотиків сягнуло максимуму в 1890-х. У ХІХ столітті чимало людей з адикцією, якщо не більшість, імовірно, стали залежними після того, як лікарі приписали їм один із цих препаратів для лікування різноманітних фізичних і психічних симптомів. У поранених під час Громадянської війни солдатів часто виникала адикція до морфіну; чорнороби, що тяжко працювали, приміром докери й шахтарі, вважали кокаїн придатним стимулятором; інші американці вживали медичні препарати задля переживання позитивних емоцій. Ще 1830 року один лікар у містечку Ноксвілл, штат Теннессі, написав вірш про диво опіуму: «Він очищає непрозоре джерело від ряботиння тривоги / І полегшує відчай у серці!» Один торгівець опіумом 1877 року зазначив таке: «Від кінця [Громадянської] війни чоловіки [з південних штатів], що раніше були заможними, однак зубожіли внаслідок бунту, почали їсти й пити опіум, щоб утопити свої біди». 1897 року рекламне оголошення в католозі Sears, Roebuck and Co стверджувало: «Якщо ви… маєте стикнутися з незвичним обсягом труднощів, тоді завжди тримайте під рукою пляшку нашого перуанського кокаїнового вина» (10 доларів за дюжину пляшок). Деякі жінки використовували опіум і морфін як жіночі «замінники алкоголю». Медична практика змінювалася, нові закони обмежили продаж і застосування деяких наркотиків, тому врешті-решт наркотична адикція у ХХ столітті, принаймні серед представників середнього класу, зменшилася. Наркотики перетворилися радше на проблему молоді з нижчого класу, змінилися й улюблені наркотики: замість опіуму й морфіну ними стали героїн і кокаїн⁸⁷.

Через те що чимало людей використовують наркотики для відпочинку, а не для приглушування емоцій, їхнє вживання не обов’язково свідчить про психічний розлад. Та все ж у ХХ столітті виникли цікаві тенденції. Значний і лиховісний стрибок у незаконному вживанні наркотиків відбувся у 1960–1970-х роках, цебто тоді, коли виросли бейбібумери. Більше підлітків і молодих дорослих пробували наркотики, особливо марихуану, причому в більш ранньому віці, ніж попередні покоління, і активніше, ніж наступні покоління. За одним із підрахунків, лише два відсотки американців, бувши підлітками до 1960-го, коли-небудь пробували марихуану, а в 1970-х – на початку 1980-х років – таких була приблизно половина підлітків. Вживання інших наркотиків впродовж цього періоду також зросло, хоча й не так істотно. Частка американців, які експериментували з наркотиками, і частка тих, які регулярно вживали їх, сягнули максимуму, мабуть, близько 1980 року, а тоді скоротилися. Бейбібумери здебільшого відмовилися від наркотиків, і менше їхніх дітей вживали наркотики порівняно зі своїми батьками. Під час показового загальнодержавного опитування, здійсненого 1997 року, батьків підлітків (більшість із яких самі були підлітками в 1960-х – на початку 1970-х) запитали, чи вони будь-коли пробували марихуану: 55 відсотків відповіли ствердно. Коли їх запитали, чи в них будь-коли «були проблеми через марихуану або якісь інші незаконні наркотики», то приблизно 20 відсотків відповіли «так». А коли їх запитали, чи вони «курять [марихуану] час від часу нині», то лише 5 відсотків відповіли ствердно. Відносно небагато людей, що експериментували з наркотиками в 1960–1970-х роках, ніколи не зупинялися, однак незаконне вживання наркотиків скоротилося наприкінці ХХ століття⁸⁸.

Точніший спосіб визначити рівень розладів настрою – це поставити людям діагноз безпосередньо. Вкласти національно репрезентативну вибірку американців на кушетку до психоаналітиків на практиці неможливо, тому дослідники скористалися масовими опитуваннями, що містили стислі запитання для визначення симптомів. Вони зверталися до респондентів із такими запитаннями: «Чи був коли-небудь у вас період тривалістю два тижні або довше, коли майже щоночі ви мали труднощі з тим, щоб заснути?», «Чи був коли-небудь у вас період тривалістю два тижні або довше, коли ви втрачали здатність насолоджуватися приємними подіями у вашому житті, як-от перемогою, похвалою чи компліментом?» Дослідники припускали, що певні типи відповідей вказують на наявність у респондента психічного розладу. Результати одного опитування свідчать: приблизно половина дорослих американців, що жили в 2002 році, раніше у своєму житті іноді відчувала психічний розлад, який можна діагностувати, одна шоста потерпала від великого депресивного розладу, і більшість цих американців пережили щонайменше один період якогось розладу ще до того, як їм виповнилося 20 років. На жаль, такі опитування почали проводити лише наприкінці 1950-х років. Силкуючись зазирнути далі в минуле, деякі дослідники порівняли відповіді старших респондентів із відповідями молодших і на підставі цього порівняння дійшли висновку, що впродовж ХХ століття мало відбутися значне зростання симптомів психічних розладів. Мала настати, на їхню думку, «епідемія депресії». А втім, нещодавні наукові праці демонструють, що це досить поширене твердження є вкрай сумнівним унаслідок технічних проблем. Крім цього, порівняння опитувань, проведених у середині ХХ століття, з опитуваннями, проведеними пізніше, не виявляє зростання частки відповідей, які свідчать про депресію. Епідемії депресії не трапилося⁸⁹.

Наступне запитання може бути таким: чому американці не почали менше депресувати від 1950-х? Загалом американці, попри певний економічний спад, після 1950-х здобули більше всього: вони стали здоровішими, довше жили, мали ліпшу освіту й таке інше. Можливо, якісь інші зміни, особливо впродовж 1960-х і після них, урівноважили ті матеріальні здобутки. Економічна вразливість, зниження коефіцієнтів шлюбності, напруга, зумовлена тим, що дружини почали працювати, сум’яття в культурі (пригадайте історію Еліс Ніл із четвертого розділу), триваліший перегляд телебачення, ба навіть глибший самоаналіз могли звести нанівець згадані поліпшення. Кожна з цих тез має своїх прихильників і певні докази. Погляньмо, приміром, на проблему сну. Внаслідок зростання зайнятості жінок, цілодобової торгівлі, триваліших поїздок на роботу й із роботи додому, а також нових можливостей для розваг уночі (передусім телебачення) американці наприкінці ХХ століття спали менше годин порівняно зі своїми батьками чи дідусями й бабусями. Ця тенденція узгоджується зі зростанням у останні десятиліття скарг в американців на відчуття, що їм бракує часу. Безсоння може породжувати психічні розлади. З урахуванням сказаного найліпша оцінка полягає в тому, що показники депресії впродовж ХХ століття залишалися приблизно однаковими⁹⁰.

Усі разом ці різні нитки доказів свідчать, що американці близько 2000 року рідше страждали від божевілля чи серйозних психічних розладів, ніж їхні предки близько 1800 року. Вразливість до таких слабших психічних розладів, як хандра в Томаса Лінкольна, ймовірно, то зростала, то спадала, мабуть, відповідно до економічних циклів. Психічні розлади, схоже, поширилися в останні десятиліття ХІХ століття, коли стрімко збільшилась імміграція, а індустріалізація прискорилася, а тоді ці розлади стабілізувались або, можливо, зменшувалися більшу частину ХХ століття. Прикметним винятком до цього висновку є те, що молоді люди, а надто молоді чоловіки, мабуть, зазнали зростання психічних розладів упродовж 1960–1970-х років. (Їхні молодші брати й сестри, а також діти були не такими психічно вразливими.) Чимало американців пригадують шістдесяті роки як епоху, «яка позбавила їх надії»: вони вказують на злочинність, розхитування влади, розпад сім’ї, брехливий уряд і таке інше. Справді, протягом тих років значні соціальні зміни випробовували американців, починаючи від рухів за громадянські права й феміністських рухів і завершуючи стрімким поширенням коледжів і зростанням відтермінування взяття шлюбу. Можливо, шістдесяті роки були особливими тому, що кілька соціальних тенденцій сягнули максимуму одночасно. Або, може, як стверджують деякі соціологи, самі ці тенденції виникли з глибшої демографічної зміни – бейбібуму в 1950-х і його довготривалих наслідків⁹¹.

Щастя

Визначальний чинник усіх цих тенденцій у людських емоціях – це, мабуть, щастя: стали американці щасливішими чи менш щасливими? На початку ХХІ століття до цього запитання зверталося чимало вчених, і навіть економісти зациклилися на щасті. Хоча про щастя розмірковували ще античні мислителі, а дослідники, що проводили опитування, вивчали феномен щастя впродовж десятиліть, однак сучасні економісти рідко зверталися до нього. Може, це тому, що вивчення щастя здавалося дещо сльозливим і краще було лишити його занадто емоційним соціологам і психологам, які з незворушним обличчям могли запитувати людей під час інтерв’ю: «Загалом, на вашу думку, який стан справ нині: ви дуже щасливі, досить щасливі чи не надто щасливі?» А тоді економісти дізналися, що методи, якими вони послуговувалися для обчислення корисності в «ютилях», цілком хибні. Їхнє припущення, що люди мають упорядкований набір уподобань, аналізують наявні варіанти вибору, а тоді обирають один варіант, що пропонує найбільшу винагороду, дедалі більше здавалося наївним. Люди вельми часто ухвалюють нелогічні рішення, рішення, які їм шкодять, або ті, щодо яких вони невдовзі шкодують (див. раніший підрозділ «Яка ціна вибору?»). Економісти вже не могли визнати вибір покупця «виявленим уподобанням»^[77]. Чимало економістів почали вважати щастя максимальною корисністю й звернулися до запитань про щастя як до найліпшого способу виміряти ту корисність, стверджуючи, що відповіді респондентів – це надійні свідчення того, скільки насолоди їм дарують, приміром, їхня робота, репутація або діти⁹².

Чимало нових дослідників щастя зосередилися, зокрема, на явному парадоксі, що його вперше продемонстрував економіст Річард ­Істерлін: упродовж кількох останніх десятиліть ХХ століття Америка стала багатшою, проте щастя пересічних американців, виходячи з результатів опитувань, у яких містилося запитання про щастя, залишилося на тому самому рівні. Чому зростання національного багатства не зумовило появу більшого національного щастя? Ця загадка має безпосередній стосунок до головної мети цієї книжки, позаяк зростання багатства – центральна сила в американській історії, а те, як багатство впливає на людські почуття, залежить від того, як ми розуміємо історію емоцій американців. З’явилися два різних пояснення згаданого позірного парадокса. Перше пояснення базується на психології щастя. Чимало вчених вважали, що кількість грошей вище базового рівня не робить людей щасливішими, бо люди звикають до володіння грошима (і через те вже не відчувають колишнього хвилювання), бо багатство лише пробуджує прагнення до більшого, бо відчуття щастя залежить від того, що ви зароб­ляєте більше грошей за сусідів і знайомих, бо в людей є біологічно визначений рівень щастя. Друге пояснення звертається до сил, що врівноважують одна одну. Багатство породжує щастя, проте інші історичні тенденції наприкінці ХХ століття, як-от зростання коефіцієнтів розлучуваності, нестача часу й соціальне сум’яття, зводять нанівець утіху від достатку. Попри всі ці дискусії, парадоксу, мабуть, зовсім немає: в останні кілька десятиліть ХХ століття пересічні американці, на відміну від попередніх поколінь, насправді не стали значно багатшими. Національне багатство зросло, однак прибутки осіли переважно в кишенях жменьки найбагатших. То чому ми маємо вважати, що пересічні американці стали значно щасливішими? Висновок: якщо не враховувати горезвісних знаменитостей, то загалом що більшим багатством володіють люди, то щасливішими вони схильні бути. Дослідження, що так чи інак стосувалися позірного парадокса Істерліна, розширили наше розуміння щастя, проте так і лишили нас із запитанням: чи почувались американці більш або менш щасливими впродовж своєї історії⁹³?

Хоча масові опитування як спосіб вимірювання національного щастя можуть бути сумнівними, однак тлумачення щастя американців до 1950-х років ґрунтуються на ще непереконливіших доказах. Як і у випадку інших емоцій, історикам значно легше відстежити сподівання щастя, а не реальне відчуття щастя. Ці сподівання щастя, ймовірно, зростали впродовж американської історії. Вони почали зростати, наприклад, коли Томас Джефферсон, створюючи проєкт Декларації незалежності, склав звичний перелік невідчужуваних прав («життя, свобода й власність»), що їх сповідували активісти в колоніях, а тоді замінив «власність» на «прагнення щастя». Упродовж ХІХ століття жінки, що подавали документи на розлучення, дедалі частіше обстоювали своє право на особисте щастя і звинувачували своїх чоловіків у тому, що вони ухиляються від свого обов’язку дбати про те щастя. А дедалі могутніша комерційна культура обіцяла більше насолоди від більшої кількості товарів⁹⁴.

Як і інші мислителі, Алексіс де Токвіль стверджував, що таке прагнення щастя спричинило характерне американське нещастя. У 1830-х роках Токвіль писав, що американська рівність, обіцяючи успіх для всіх, примножує печаль: «В Америці ж я бачив найосвіченіших у світі людей, наділених найширшою свободою і найбільшими у світі життєвими благами; проте мені здавалося, що їхні обличчя немов затьмарені якоюсь легкою тінню; складалося враження, що вони поважні й мало не смутні навіть посеред своїх розваг». Бідняки в ієрархічних суспільствах не мали великих сподівань і задовольнялися ще меншим, проте американці-егалітаристи «безперервно мислять про блага, яких самі не мають. <…> Незалежно від кількості вже набутих ним благ, він [американець] щомиті уявляє безліч інших, а саме тих, що ними він не встигне скористатися, якщо не поквапиться перед лицем неминучої смерті. Ця думка сповнює його тривогою, острахом і жалем». Приблизно через 10 років нью-йоркський пастор Генрі Беллоуз висловив схоже зауваження: «Всі чужинці, які з’являються серед нас, звертають увагу на надмірну тривогу, що проступає на обличчях американців». Ось як Беллоуз пояснює американську тривогу, випереджаючи поняття «аномія» французького соціолога Еміля Дюркгайма: «У нас немає меж для невгамовного бажання стати багатшими; і це прагнення всіх класів суспільства. <…> Діти в інших країнах, якщо можуть зберігати суспільне становище й насолоджуватися статками свого батька, нехай і незначними, щасливі. Але в нас не так». Сенс, отже, тут у тому, що егалітарна американська культура, в якій панують великі сподівання й підхід «я можу це зробити», породжує прагнення, яке годі задовільнити і яке лише свідчить про хронічне нещастя⁹⁵.

Фрагменти історії занадто розпорошені, щоб ми впевнено реконструювали історію американського щастя. Однак сучасні відмінності між різними країнами можуть за аналогією пояснити, що відбулося. Дослідження країн по всьому світу демонструють: люди схильні казати, що вони щасливі (незважаючи на відмінності між окремими темпераментами), коли вони економічно забезпечені, здорові й активні, релігійні, часто спілкуються з друзями й групами людей, а ще одружені (однак наявність дітей удома дещо пригнічує). Люди також схильні вважати себе щасливими, коли вони живуть у багатій країні, коли мають демократичний, ефективний і економічно активний уряд, коли мають індивідуалістичну культуру й коли громадяни в країні почуваються вільними й довіряють одне одному^[78]. Зважаючи на більшість перелічених пунктів, соціальні зміни в Америці від початку ХІХ століття й до середини ХХ повинні були підвищити рівень національного щастя в американців. Унаслідок особливостей соціальної психології емоцій (люди звикають до поліпшень, оцінюють своє матеріальне й фінансове становище, порівнюючи його зі становищем інших людей, і таке інше) зростання рівня щастя не відповідало масштабам соціальних змін, проте все ж таки було помітним. До кінця ХХ століття деякі тенденції, які раніше начебто зростали, призупинились або ж почали спадати. Більшість американців відчувала, що їхні доходи не зростають, вони пізніше брали шлюб, й американська держава загального добробуту почала економити. Тож можна зрозуміти, чому рівень щастя в американців у опитуваннях після 1970 року стабілізувався⁹⁶.

Звісно, така аналогія – тлумачення історичних відмінностей як відмінностей між країнами – це в ліпшому разі приблизна оцінка. Фрагментарні дані опитувань, що їх почали проводити від кінця 1940-х, дають нам змогу простежити за змінами рівня щастя впродовж понад 60 років. Частка позитивних відповідей щодо щастя зростала від кінця Другої світової війни й орієнтовно до 1960 року, тоді впродовж 1970–1980-х дещо зменшилась, а після цього приблизно стабілізувалася. Деякі дослідники вважають, що ми досягнемо ліпших результатів, коли порівнюватимемо покоління, а не десятиліття. Під таким кутом зору бейбібумери, цебто ті, чий підлітковий вік припав на період між 1960-м і 1980 роком, були явно песимістично налаштованими й такими зосталися. Загалом найліпший висновок полягає в тому, що рівень щастя пересічних американців, імовірно, істотно зростав – хоча й зі злетами й падіннями – упродовж більшої частини історії країни, серед бейбібумерів він упав, а орієнтовно від 1970 року лишався приблизно незмінним⁹⁷.

А втім, читач може запитати: чи справді щастя – визначальний чинник, максимальна «корисність»? Чи варто нам вважати телячу радість (утіху, спричинену набитим шлунком, хімічною реакцією або переглядом телебачення) вищою за хоч і змістовне, проте напружене життя? Чи маємо ми ігнорувати трагедії, позаяк люди після них зазвичай відновлюють свій психічний стан? Чи дозволимо ми не зважати на зміни в історії дитячої смертності, фізичного виснаження, дискримінації й такого іншого, бо все це зумовлює лише помірне зростання щастя? Більшість читачів, припускаю, відповість «ні». Така відповідь означає, що ми хотіли б здійснити якийсь іще глибший облік даних.

Роздуми

Певним чином облік даних – це те, чому присвячено цей розділ: перелік змін у психіці американців, шикування цих змін у ланцюжок і внесення їх до таблиці. Облік даних також значною мірою характеризує те, як американці почали поводитися зі своєю психікою. Складений Бенджаміном Франкліном перелік чеснот міг би бути спрощеним символом цього обліку, проте проєкт систематичного самоаналізу й самовдосконалення дедалі більше поширювався і ставав звичним. Облік своєї психіки в щоденниках і листах, як і конвенційні способи бухгалтерського обліку, посилили здатність американців до калькуляції. Дедалі впливовіша культура добровільності як породжувала в американців відчуття контролю над своїм життям, так і прищеплювала їм набір емоційних звичок, що пасували життю в групі: приміром, самодисципліну, співчуття й сентиментальність. Уся ця робота над своїм «я», що на ній наполягали лідери культури від Мері Чендлер у 1854 році й до Опри Вінфрі у 2004-му (самоаналіз, керування своїми емоціями, переконання, що людина може бути такою, якою вона хоче бути), як звільнила американців, так і обтяжила їх. Схожим чином примноження варіантів вибору, починаючи з повсякденних (приміром, їжі) і завершуючи важливими (приміром, варіантами подружньої пари), і наситило сучасних американців, і виснажило їх. Тож постає запитання: чи заплатили американці якусь психічну або емоційну ціну за всю цю свободу, можливості й «цілковиту відповідальність» за свій Характер (кажучи словами Мері Чендлер)? Дані свідчать, що загалом «ні». Були покоління, особливо покоління бейбібумерів, яким сум’яття соціальних змін, схоже, завдало певної шкоди. Однак у довгостроковій перспективі якщо не зважати на тривогу, яка супроводжує свободу бути тим, ким ти хочеш бути, то обліковці щастя могли б виявити зростання радості в американців⁹⁸.

7. Кінцеві висновки

Більша частина суперечок щодо рішень Верховного суду США в останні десятиліття стосувалася принципу «оригіналізму». Чи повинен Верховний суд тлумачити Конституцію так, щоб виявити в ній те експліцитне значення, яке слова мали для авторів Конституції в 1789 році, і застосовувати ті первинні значення слів у теперішній час? Чи натомість Верховний суд повинен тлумачити Конституцію так, щоб виявити в ній імпліцитні принципи і, як заявляють прибічники «живої конституції», пристосувати цей документ до сучасного життя? Смертна кара – одна з проблем, яку обговорюють. Конституція США експліцитно припускає використання смертної кари, і смертні вироки широко застосовувались у епоху, коли батьки-засновники створювали головний статут держави. А втім, голоси в сучасному Верховному суді США доводили, що американська культура розвивається й вимагає пристосування Конституції. 1972 року суддя Верховного суду Вільям Дж. Бреннен писав: «Сьогодні смерть – це винятково й надзвичайно суворе покарання. <…> [Її] засуджують як фатальну образу людської гідності». Інакше кажучи, як порушення Еліасового «процесу цивілізування». Важливо, що обидві сторони цієї дискусії вбачають достатню неперервність у культурі й характері американців для того, щоб довести, як найліпше нині застосовувати або експліцитні значення слів, або імпліцитні принципи чоловіків, що померли ще два століття тому¹.

Ця неперервність – дивовижна ознака американської культури. Поза сумнівом, у ній траплялися важливі зміни, раптові стрибки, рухи вбік і відступи назад, однак соціальні особливості Америки XVIII століття, схоже, зберігаються й у ХХІ столітті. Головною зміною було розширення й посилення тієї особливої культури, а також приєднання до неї більшої кількості американців, які раніше – внаслідок статі, раси, віку, рабства, бідності й ізоляції – не належали до повноправних учасників.

Більше американців активніше долучилися до американської добровільності, яка визнавала індивіда незалежним, автономним і самостійним. Із плином поколінь більше людей домоглися достатку, що його американці колоніальної доби вважали необхідним для того, щоб бути таким індивідом. Більша безпека, більше багатство й зростання кількості груп уможливили автономію для більшої частини американців. Більше їх також опанувало когнітивні навички для поводження з достатком, особливо відчуття того, що вониконтролюють свою долю й навіть можуть формувати свій характер. Набуття влади індивідами зумовило ще більшу їхню незалежність від влади інших людей. Однак украй важливо, що американський індивідуалізм як колись, так і тепер з’єднаний із міцним, добровільним товариством – належністю до групи на підставі добровільного контракту, чи ковенанту. Більше американців розвинули особисті навички (зокрема самодисципліну) й емоційні реакції (як-от співчуття), потрібні для повноправної й вільної участі в шлюбі, общині вірян, спільноті сусідів, групі колег, клубі й вільних дружніх стосунках. Отже, соціальна еволюція американців містила балансування між, з одного боку, підтриманням незалежності, свободою виходу з груп і, з другого боку, достатньою відданістю групам, щоб вони з цього дістали користь. (Типовий приклад – подружні пари, які «працюють» над своїм шлюбом.) Для дедалі більшої частки американців добровільність ставала досяжною, бажаною і можливою.

Крім добровільності, ми бачимо й інші приклади дивовижної неперервності в культурі й характері американців. Наприклад, вони й надалі були жадібними накопичувачами речей, і головна історична зміна полягала не в більшому бажанні, а в лавині товарів, які можна бажати, і в більшій кількості способів, за допомогою яких ці товари можна дістати. Також американці впродовж багатьох поколінь лишалися побожними, мабуть, навіть ставали теологічно підкутішими побожними. Робота над своїм «я», намагання вдосконалити свій характер були справою, яку впродовж століть практикувала лише жменька американців, однак тепер – широкі маси.

Як могла існувати така значна неперервність культури й людського характеру, коли впродовж століть відбувалися величезні соціальні зміни? Між 1800-м і 2000 роком індустріалізація змінила сільськогосподарське суспільство, до країни прибули десятки мільйонів людей із несхожих культур, сільські мешканці стали мешканцями міст, а згодом – передмість, діти освоїли нові навички, сучасні технології змінили специфіку людського спілкування, а люди, в яких усього було мало, почали мати багато всього. Чимало розумних дослідників доводили, що все це мало спричинити радикальні зміни в культурі й характері американців: наприклад, люди, які раніше орієнтувалися на виробника, почали орієнтуватися на споживача, колишні аскети перетворилися на гедоністів, «орієнтовані на себе» стали «орієнтованими на інших», «орієнтовані на спільноту» – індивідуалістами, індивідуалісти – конформістами, ті, що мислили просто, почали мислити складно, побожні стали скептиками, компанійські – самотніми, щедрі – егоїстичними й таке інше. Ці твердження значною мірою лишаються недоведеними. Насправді змінилося значно менше всього. Мабуть, така неперервність свідчить про гнучкість національних культур, про те, що люди можуть створювати нові обставини для підтримання давніх практик. (Японці теж модернізувалися, хоча й зберегли своєрідність.) Погляньмо для прикладу на одну важку обставину – імміграцію: Америка була здатна інкорпорувати людей із геть різних середовищ, змінити їх і прищепити їм свою культуру, цебто американізувати їх^[79]. Американці заволоділи, зокрема, більшим багатством, технікою й освітою, щоб підживлювати вже наявні патерни (як-от добровільність) і досягати вже наявної мети (як-от предметів розкоші)².

Попри всю неперервність, характер американців таки справді частково змінився. Значне зростання фізичної й економічної безпеки, більша стабільність і передбачуваність, а також надлишок їжі, товарів і послуг надали більшій кількості індивідів більшу свободу й упевненість, щоб вони планували своє майбутнє, вимагали автономії та збільшували рівність. Надлишок, як наголошував історик Девід Поттер, уможливив для широких мас свободу й рівність, а ще – демократію: «В інших суспільствах свобода (принцип, який дозволяє індивідові відрізнятися від інших людей) могла не поєднуватися з рівністю (принципом, що вимагає від індивіда бути схожим на інших людей); проте в Америці “свобода”, яка означає “здатність скористатися можливістю”, і “рівність”, яка також означає “здатність скористатися можливістю”, стали майже синонімами. <…> [Це] політика надлишку, а не політика індивідуалізму». У XVIII столітті учнів майстра дратували його правила; у ХХ столітті афроамериканці вимагали участі в політичному житті. Економічне зростання, індустріалізація й сучасні засоби комунікації послабили владу груп і керівників груп (патріархів домогосподарств, протестантських пасторів, місцевої еліти) над індивідами. З погляду психології американці не стали «розумнішими», однак більша їхня кількість засвоїла різноманітні навички й отримала різноманітні інструменти, завдяки яким американці почали діяти ефективніше й інтенсивніше відчувати свою ефективність. Їхні емоційні навички також, мабуть, посилилися, коли вони навчилися ліпше аналізувати свої емоції, долати ті емоції, які могли нашкодити стосункам, і плекати ті, що стосунки підживлювали. Більше американців почали більше практикувати все це й водночас підтримували (і навіть удосконалювали) своє самовладання і гарний настрій³.

Недавнє минуле й близьке майбутнє

Я вдався до поспішних узагальнень, які охоплюють значні часові відтинки. Тепер нам варто зосередити погляд на недавньому минулому, бо воно важливе, у ньому відбувалися дивовижні зміни. 1950-ті були епохою надзвичайного – мабуть, максимального – домування, спокою, безпеки й утіхи. Утім, ми не можемо ігнорувати зворотний бік 1950-х: расово-кастову систему на півдні США, притлумлення прагнень багатьох жінок і райони страшної бідності. Проте американці з середнього класу відчували (досить обґрунтовано), що це була гарна пора. А тоді настали подовжені 1960-ті: приблизно від 1963-го і до 1973 року. То був час невпинного розквіту, проте водночас і безладу, особливо для молоді, цебто бейбібумерів. Деякі важливі зміни впродовж тих років надзвичайно вплинули (і впливали тривалий час) на покоління американців, які тоді були підліткового й раннього дорослого віку: відтермінування взяття шлюбу, більша кількість розлучень, зменшення явки на виборах, вихід із релігійних конфесій, стрибок у вживанні наркотиків і алкоголю, зростання рівня самогубств серед молодих чоловіків, раніший сексуальний досвід, лібералізація соціальних атитюдів і зниження рівня щастя в результатах опитувань. Частину того, що сталося в середині 1970-х – у 1980-х роках, можна тлумачити як негативні наслідки подовжених 1960-х, як реакцію на них або зцілення від них. На запитання, чому 1960-ті справді видалися такими руйнівними (це переконання існувало не лише в громадській думці), відповідали по-різному. Демографи наголошують на цифрах: бейбібумери пережили роки конкуренції – зі своїми рідними братами й сестрами за увагу батьків, з однокласниками в переповнених школах і з колегами на нижчих щаб­лях кар’єрної драбини. Ця конкуренція завдала бейбібумерам значної шкоди. Культурні критики стверджують, що бейбібумери були першим поколінням, яке виросло зацикленим на телебаченні чи, схоже, було виховане ним. Політичні аналітики вказують на травматичні події тієї доби, передусім на В’єтнамську війну та призов до армії. Культурне зіткнення надруйнівних 1960-х із наддомашніми 1950-ми відлунювало десятиліттями. Бейбібумери залишились особливою когортою американців: наприклад, вони були менш щасливими й більш схильними до самогубства порівняно з їхніми батьками й дітьми⁴.

Хоча в цій книжці я намагався підсумувати, спростити значний обсяг досвіду американців від колоніальної доби й до початку ХХІ століття, випадок бейбібумерів нагадує нам, що в цій історії відбувалося чимало коливань, злетів і падінь. Ми бачили збільшення, зменшення й знову збільшення зросту американців, коливання в належності до церков, піднесення й занепад публічного життя в американських містах, зростання й спад кримінального насильства впродовж століть і таке інше.

На роки після 1973-го припав ще один спад. Після періоду інтенсивного економічного зростання економічний добробут пересічних американців увійшов у стагнацію, а тоді стрімко впав наприкінці першого десятиліття 2000-х. У минулому американці досягли більшого матеріального успіху, ніж західні європейці, однак до початку ХХІ століття економічна безпека пересічних американців була не ліпша за економічну безпеку пересічних західних європейців, а в окремих аспектах навіть гірша. (Багаті американці лишилися на вершині.) Економічна нерівність істотно зросла. Чимало вчених детально розповідали про причини й наслідки цього зростання економічної нерівності. Тут я зверну увагу лише на те, що посилення нерівності у здобутті освіти, а також у багатстві зупинило приєднання американців до мейнстримової культури чи навіть обернулося від’єднанням. Розрив у безпеці, багатстві й стилі життя між середнім класом (що його нині приблизно визначають як людей із вищою освітою) і маргінальним класом збільшився. Виявлявся цей розрив багато в чому. Погляньмо, наприклад, на сім’ю. Від 1960 року діти жінок із вищою освітою зазвичай мешкали з двома батьками, а діти малоосвічених жінок дедалі частіше мешкали лише з однією матір’ю чи одним батьком. Є значна перспектива того, що історія дедалі більшого приєднання американців до мейнстримової культури перетвориться на історію від’єднання⁵.

Прогнози, чим обернуться для американців ці нещодавні тенденції, нерозумні й потенційно ганебні. (Запитайте про це в репортера, який у 1985 році опублікував газетну статтю із заголовком «Домашні комп’ютери: чому на це масове захоплення чекає невдача».) Демографи можуть передбачати не катастрофи, а те, скільки 70-літніх людей у певній країні буде через 50 років, ґрунтуючись на тому, скільки 20-літніх там живе тепер. Однак прогнозувати зміни в тих культурних і психологічних темах, які обговорює ця книжка, – то геть інша річ. Учені в 1950-х цілком проґавили те, що стало «шістдесятими», а автори «шістдесятих» навряд чи очікували на культуру рейґанівських 80-х. Через 35 років після 1815-го ціна транспортування товарів Сполученими Штатами зменшилася щонайменше на 95 відсотків. Через 35 років після 2015-го ціни на енергоносії також можуть стрімко впасти (чи то стрімко злетіти) й економічні умови американського суспільства докорінно зміняться. Навряд чи такі зміни могли б переінакшити засадничу культуру й людський характер у цьому суспільстві, проте вони, поза сумнівом, вплинули б на кількість повноправних учасників тієї засадничої культури⁶.

Немає гарантії, що той напрям соціальних змін в Америці, який тривав століттями (більше безпеки, речей, товарів, соціального життя, контролю, добровільності), триватиме й надалі. Будь-яка значна історична зміна у фортуні американців (як-от катастрофи, спричинені глобальним потеплінням, світовою війною або глобальною конкуренцією) може обернути тенденції на свою протилежність: більша частка американців зубожіє або маргіналізується, права людей обмежать, люди припинять спілкуватися з іншими людьми або покладатимуться лише на своїх родичів, добровільність зменшиться. А втім, дух американської добровільності змушує нас вірити, що ми контролюємо більшу частину того майбутнього.

Кода

Урешті-решт, є запитання, яке завжди криється в таких книжках, як ця: зміни відбувалися на ліпше чи на гірше? На нього непросто відповісти, та й самі американці амбівалентні. Наприклад, під час національного опитування 1939 року респондентів запитували, чи, на їхню думку, «американці були щасливішими й задоволенішими… за давніших часів порівняно з теперішнім», і 62 відсотки відповіло «так». Однак коли їх запитали, чи вони «хотіли б жити за старих часів», то 69 відсотків відповіло «ні». Це складно довести, хоча Генрі Девід Торо, мабуть, зміг би переконати, що здобуття довшого, здоровішого, менш наповненого болем і комфортнішого життя – це геть недобре. І майже всі американці нині погодились би, хоча Джон Адамз не погодився б, що перетворення американського суспільства на інклюзивніше, надання влади більшій кількості громадян, а також поширення рівності відбулися на ліпше. Повсюд­не схвалення обрання Барака Обами на посаду президента, навіть багатьма тими, хто не голосував за нього, почасти відбувалося тому, що американці вітали самих себе з розширенням кола⁷.

Звісно, все ще можна сперечатися щодо аспектів культури й людського характеру за доби модерності. Складно оцінити головні наслідки переходу від суспільства, яке складалося з невеликих, ієрархічних груп, де достаток належав жменьці людей, а решта знала своє місце; де життя, смерть і своя роль упродовж небагатьох років між ними були визначеними; де більшість людей фаталістично сприймали те, як вони живуть і ким вони є, до суспільства, у якому існує набагато більше варіантів вибору; де індивідам надано значно більшої влади й де вони, схоже, створюють власні соціальні зв’язки, контролюють своє життя й постійно вдосконалюють себе. Від того, хто оцінює, залежить, відбулися ці зміни на ліпше чи на гірше. З огляду на одні лише привілеї і владу, білі чоловіки, які володіють власністю, чимало втратили впродовж останніх трьох століть, а американці, що не належали до білих чоловіків, які володіють власністю, чимало здобули. Однак оцінка також залежить від того, що людина цінує. Наприклад, чимало білих чоловіків, які володіють власністю, навчилися цінувати шлюб рівних партнерів, незалежних дітей і політичну рівність. Із перспективи будь-якої людини зміни, поза сумнівом, породжували труднощі, але водночас і варіанти вибору (ту свободу, від якої, як доводив Еріх Фромм, люди намагаються втекти), й оцінка цієї альтернативи – індивідуальна справа кожного в нашому добровільному суспільстві.

Примітки

Розділ 1

1. Duffield, “An Iowa Settler’s Homestead” («тисяча справ», абзац 7) і “Frontier Church Going”. Даффілд не згадує про соціальну чи емоційну роль своєї матері. Ripken and Bryan, The Only Way I Know, 17–18, a також Ripken, My Story, 7–8 («кидок без стрибка», 7).

2. Популярні розвінчування: K. Davis, Don’t Know Much About History (Плімут, 21); Loewen, Lies My Teacher Told Me. Щодо сімейних трапез історик Джон Ґілліс пише: «На початку ХІХ століття люди в буржуазних домогосподарствах усюди все ще їли похапцем і лише зрідка в сімейних групах. Для сімейного обіду чи вечері не було ні часу, ні місця: кімнату для споживання їжі, якою ми її знаємо, ще не винайшли, а головна трапеза все ще припадала приблизно на полудень» (“Making Time for Family”, 8); див. також J. Gillis, A World of Their Own Making: «Усе, що ми нині називаємо “якісним часом” (quality times), що ним є вельми ритуалізований неробочий час, витоки якого ми віднаходимо за вікторіанської доби… насправді поширилося впродовж останнього півтора століття» (5). Різдво: J. Gillis, A World of Their Own Making, 100ff; Nissenbaum, The Battle for Christmas; L. Schmidt, Consumer Rites.

3. “The Changing American Family”, New York Times (далі – NYT), May 18, 2001; Patricia Cohen, “Midlife Suicide Rises, Puzzling Researchers”, NYT, Feb. 19, 2008. У 2000-х роках приблизно 14 відсотків американців змінювали домівку щороку, а на початку 1950-х – приблизно 20 відсотків (http://www.census.gov/population/socdemo/migration/tab-a-1.xls). Див. також Cohn and Morin, “American Mobility”. Більше про це: C. Fischer, “Ever-More Rooted Americans”; див. також розділ 4.

4. Про релігію йтиметься в окремих частинах четвертого й шостого розділу книжки. Огляд цього питання: Finke and Stark, The Churching of America, а також Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8.

5. Страх насильства: під час опитування 1996 року респондентів попросили обрати одну з 18 царин, у якій Америка найбільше занепала. 19 відсотків обрали «злочинність і безпека», 14 – «сімейне життя» і 12 – «моральні й етичні норми» (Hunter and Bowman, “The State of Disunion”, vol. 2, table 5). Про коефіцієнти насильства див. розділ 2.

6. Braverman, Labor and Monopoly Capital – це головне джерело щодо «декваліфікації». Закім у третьому розділі Ready-Made Democracy розповідає про кравців за доби перед Громадянською війною, які втратили свою незалежність, коли нові технології і спеціалізація дали змогу фабрикантам виготовляти дешевший одяг. Однак загалом американці не потерпали від декваліфікації (див., наприклад: Spenner, “Temporal Change”; Oestreicher, “The Counted and the Uncounted”; Lebergott, The Americans, 371–372; Prude, “Capitalism, Industrialization, and the Factory”, 93; Attewell, “The Clerk Deskilled”, a також Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 5). Чимало залежить від того, як характеризувати фермерство ХІХ століття. Фермери номінально були незалежними, однак більшість із них були настільки вразливими до погоди, боргу й коливання цін, що почувалися залежними й тікали з фермерських господарств.

7. Ширше обговорення цього міститься в розділі 2.

8. Про ідеалізацію минулого: Eibach et al., “When Change in the Self”; Hagerty, “Was Life Better?”; у Rosenzweig and Thelen, The Presence of the Past. Кроу в “Good Fences” і “Community Size” розповідає, як австрійські селяни перебільшували соціабельність життя своїх батьків і свою самотність. Кунц у “The Challenge” зазначала, що громадськість відмовляється вислуховувати нові факти про 1950-ті, які суперечать їхнім спогадам. Історик Юджин Вебер у книжці Peasants into Frenchman звертав увагу на те, що чимало представників французької еліти близько 1914 року «тужили через смерть нещодавнього минулого» і лише «жменьку серед тих, хто тужив, становили селяни. <…> [Їхнє] минуле було періодом лиха й варварства» (478). Про Gemeinschaft і вчених: Lears, Fables of Abundance, 103. Див. також B. Turner, “A Note on Nostalgia”; C. Fischer, “Finding the ‘Lost’ Community”.

9. Toulmin and Goodfield, The Discovery of Time, 233. П. Стернз у “The Idea of Postindustrial Society” також вказує на тенденції перебільшувати розбіжності. Дікенз: «Це був найліпший з усіх часів, це був найгірший з усіх часів… коротше кажучи, той період… схожий на нинішній період».

10. Замбія: Ault, “Making ‘Modern’ Marriage”; маорі: J. N. Wilford, “Anthropology Seen as Father of Maori Lore”, NYT, Feb. 20, 1990. Дні народження: Chudacoff, How Old Are You? Несправжні звичаї: Bodnar, The Transplanted, 46–48. Нині є значна кількість літератури на тему The Invention of Tradition (книжка за редакції Гобзбома й Рейнджера).

11. «Колективна пам’ять»: Hobsbawm and Ranger, The Invention of Tradition; Kammen, Mystic Chords of Memory; а також J. Gillis, Commemorations. Ліси Нової Англії: Bowden, “The Invention”.

12. Американці мексиканського походження, як і білі, сприймали минуле здебільшого як минуле або своїх сімей, або всього народу, проте так само, як і чорні, бачили прогрес (Rosenzweig and Thelen, The Presence of the Past).

13. Наративи: «Пояснення криється в досягнутому відчутті драматичної неминучості… [тож] сюжет як ціле, побачений тепер, заднім числом, виглядає правдиво» (P. Abrams, “History, Sociology”, 10). Див. H. White, “The Value of Narrativity”, Content of the Form і Metahistory; див. також Berkhoffer, Beyond the Great Story; McCloskey, If You’re So Smart, ch. 2; Hexter, Doing History. Лінкольн: Wills, Lincoln at Gettysburg. Хвилі в мисленні істориків: див., наприклад, Kessler-Harris, “Social History”; Novick, That Noble Dream, part IV; Wiener, “Radical Historians” (і подальші коментарі в цьому ж випуску); Hughes, “Contemporary Historiography”; J. Block, A Nation of Agents, ch. 1. Стандарти національної історії: див., наприклад, Wiener, “History Lesson”; McDougall, “Whose History?” (цитата про цинізм); і спеціальний випуск “Social History and the American Political Climate” у Journal of Social History (vol. 29, 1995).

14. Прогрес: Manuel and Manuel, Utopian Thought; Nisbet, History of the Idea of Progress; Iggers, “The Idea of Progress”; P. Wagner, “Modernity”. Іґґерс доводить, що «ідея прогресу розвивалась у соціальній думці й історіографії, однак не цілком» (64). Марті в “The Idea of Progress” розповідає про недавній зсув до песимізму в теології. Як зазначалося раніше, більшість респондентів під час опитування в середині 1990-х повідомили про відчуття занепаду (Rosenzweig and Thelen, The Presence of the Past, 132–137). Щодо похмурості соціологів див. Best, “Social Progress”.

15. Теорії модернізації присвячено величезну кількість літератури. Вправний стислий огляд – Nolte, “Modernization and Modernity”; див. також Adelman, “Modernization Theory and Its Critics”; Appleby, “Modernization Theory”; Grew, “More on Modernization”; P. Stearns, “Modernization and Social History”; P. Wagner, “Modernity”; Haferkamp and Smelser, Social Change and Modernity. До головних істориків, які послуговуються теорією модернізації, належать R. Brown, Modernization; і Wiebe, The Search for Order. Канонічні автори ХІХ і ХХ століть – Карл Маркс, Фердинанд Тенніс, Еміль Дюркгайм, Макс Вебер і Телкотт Парсонз. Книжка Реймонда Вільямза The City and the Country, а також книжка Ліо Маркса The Machine in the Garden досліджують культурні джерела цих ідей.

Варіанти теорії модернізації. (1) В економічній версії цієї теорії нові технології, системи виробництва, засоби дистрибуції або їхнє поєднання породжують – хоч і з певним «запізненням у культурі» (Ogburn, “How Technology Causes Social Change”) – новий соціальний порядок, як-от менші сім’ї, і нові форми свідомості, як-от споживацтво. Мейнстримова економічна наука наголошує на таких технічних інноваціях, як парова енергія (див., наприклад, N. Rosenberg, How the West Grew Rich; Boorstin, The Americans). Класичний марксизм акцентує на тому, як капіталісти організовують найманих працівників у нові системи виробництва. Деякі неомарксисти доводять, що розширення ринків змінило працю і споживання (наприклад, Sellers, The Market Revolution; див. також обговорення цього питання в розділах 3 і 4 цієї книжки).

(2) Соціологічніший варіант цієї теорії стверджує, що зростання масштабів зумовило появу «масового суспільства». Наприклад, консолідація держав-націй поширила засоби зв’язку й торгівлю. Великі північно-американські інститути захопили те, що раніше було «ізольованими спільнотами» (island communities), кажучи словами історика Роберта Віба (The Search for Order), і перетворили досвід американців із невеликого, локального й неформального на великий, національний і формальний. Люди стали відчуженими членами «самотнього натовпу». (Про «організаційний синтез» істориків див., наприклад, Brinkley, “Prosperity, Depression, and War”; Galambos, “Technology, Political Economy, and Professionalization”; Adelman, “Modernization Theory and Its Critics”.) У ХХ столітті теорію масового суспільства репрезентували такі мислителі, як Еріх Фромм, Ч. Райт Міллз, Роберт Нізбет і Девід Рісмен (завдяки славі книжки Lonely Crowd). До недавніших її представників належать Giddens, The Consequences of Modernity; і C. Calhoun, “The Infrastructure of Modernity”. Теорія масового суспільства зазнала чимало критики: див. Coser, In Defense of Modernity; Bender, Community and Social Change in America. Інший близький варіант зосереджується на «структурній диференціації». Економічне зростання спричиняє спеціалізацію в праці, проте також спеціалізацію в інших царинах. Колись сім’я виготовляла товари, навчала молодь, піклувалася про хворих і таке інше, а тепер ці функції виконують бізнес, школи й лікарні. Люди стикаються з фрагментованим і бентежливим соціальним світом, чимало людей лишаються без допомоги. (Класичним описом цього є Дюркгаймові книжки «Поділ праці в суспільстві» й «Самогубство». Див. також праці структурних функціоналістів середини ХХ століття на чолі з Телкоттом Парсонзом.) Хоча її часто критикували, однак теза про структурну диференціацію досі – принаймні імпліцитно – залишається впливовою. (Див. Tilly, Big Structures, Large Processes, and Huge Comparisons; Tiryakian, “Dialectics of Modernity”.)

(3) Культурологічний варіант теорії модернізації вдається до інверсії каузального порядку: зміни в культурі й свідомості передують матеріальним змінам. Теза Макса Вебера про те, що «протестантська етика» створила капіталізм, добре відома, проте його аргумент, що «раціоналізація» характеризує модерний світ, також важлива. Інші вчені вказували на спад релігійної віри чи фаталізму, на посилення індивідуалізму чи наукового мислення, на інші зміни в ментальності як на ту трансформацію, яка започаткувала модерність. (Див. Zuckerman, “Dreams”; Henretta, “Social History”; R. Brown, Modernization, esp. ch. 1 [і рецензію – Henretta, “ ‘Modernization’ ”]; R. Wells, “Family History”; D. Bell, “The Return of the Sacred”; Tiryakian, “Dialectics of Modernity”; Swidler, “The Concept of Rationality”.) Деякі вчені, як-от Інкелес і Сміт у книжці Becoming Modern, дотримувалися чіткої психологічної позиції, вважаючи, що певні когнітивні навички уможливили модернізацію. Європейські вчені після 1960-х наголошували на змінах у «дискурсі», цебто способах розуміння світу (P. Wagner, A Sociology of Modernity, розділ 1 як приклад і огляд). Нольте у “Modernization and Modernity” зазначає, що зневага до оптимістичних теорій модернізації підштовхнула багатьох дослідників віддати перевагу слову «модерність» чи навіть «постмодерність», хоча насправді вони дотримувалися того ж аргументу.

16. Теорії модернізації ґрунтуються на притаманних ХІХ століттю теологічних ідеях щодо еволюції, яких позбулася сучасна біологія (Bock, Human Nature and History; R. Collins, “Upheavals”). Проблеми, пов’язані з органічною зв’язністю: наприклад, M. S. Archer, “The Myth of Cultural Integration”. Складність і невпорядкованість «традиційних» суспільств: Tilly, Big Structures, Large Processes, and Huge Comparisons; Bendix, “Tradition and Modernity Reconsidered”; Boudon, “Why Theories of Social Change Fail”; D. Smith, “ ‘Modernization’ ”; Appleby, “Values and Society”; Tipps, “Modernization Theory,” особливо 213; Gusfield, “Tradition and Modernity”; Nolte, “Modernization and Modernity”. Інші вчені критикують теорію модернізації за те, що вона етноцентрична, консервативна або детерміністична. Джат у “A Clown in Regal Purple” стверджує, що ця теорія слугує «багатьом ідеологічним [здебільшого антимарксистським] цілям» (69). Фокс-Дженовезе і Дженовезе в “The Political Crisis” пишуть, що соціальна історія «як ціле занурюється в неоантикварну трясовину, в якій панують ліберальні ідеології, суть політичного аргументу яких (усупереч вдаванню, ніби в них немає політичного аргументу) полягає в ухиленні від класової конфронтації» (214). Adelman, “Modernization Theory and Its Critics” – це огляд такої критики. Деяких теоретиків ця критика змусила говорити про «модерність». (Не)придатність застосування теорії модернізації до Сполучених Штатів: Nugent, Structures of American Social History, ch. 1; P. Wagner, “The Resistance”; K. Wilkinson, “Rural Community Change”. Inglehart and Wenzel, Modernization, Cultural Change, and Democracy: «суспільства, що зазнають індустріалізації, загалом не набувають схожості зі Сполученими Штатами, як припускала популярна версія теорії модернізації» (47). Всеохопність: див., наприклад, Zunz, “The Synthesis of Social Change”. До захисників ідей модернізації належать P. Stearns, “Modernization and Social History”; Grew, “More on Modernization”; Adelman, “Modernization Theory and Its Critics”.

Альтернативи теорії модернізації. Марксисти наполягають на важливості класового конфлікту, проте, як я вже зазначав раніше, марксистська теорія історії – це версія теорії модернізації. Школа культурних досліджень або критичної теорії різко критикує стандартну модель теорії модернізації, однак насправді просто змінює оповідь із романтичної на трагічну, наполягаючи, приміром, на тому, що економічне зростання поневолює людей. Деякі вчені навідріз відмовляються розповідати якийсь ґранд-наратив, воліючи викладати малі оповіді – «мікроісторію» (Magnússon, “The Singularization of History”). А втім, навіть у невеликих оповідях є сюжет і закоріненість у теорію, а розповідання зазвичай утілює пояснення (див., наприклад, Berkhoffer, Beyond the Great Story, 37). Типова мораль малих оповідей – це локальний опір великим масштабам модернізації. «Культурний поворот»: Bonnell and Hunt, Beyond the Cultural Turn. Кліффорд Ґірц явно уникає пояснення, проте навіть його «інтерпретації» закорінені в каузальне пояснення (Swidler, “Geertz’s Ambiguous Legacy”; Sewell, “Whatever Happened”). Щодо загального обговорення цих тем див. Appleby et al., Telling the Truth about History.

17. Лавина інформації: Appleby, “Recovering America’s Historic Diversity”. Ґрін і Поул у “Reconstructing” винайшли інакшу метафору: «важкий випадок інтелектуального нетравлення» (7). Всеохопніші системи значення: Hays, “On the Meaning”. Пітер Стернз, редактор Journal of Social History, писав: «Для деяких учених соціальна історія – це не так галузь чи підхід, як радше сукупність окремих тем, пов’язаних лише їхньою новизною» (“The New Social History”, 14). Див. також Henretta, “Social History”; Zunz, “The Synthesis of Social Change”; Bender, “Wholes and Parts”; Kessler-Harris, “Social History”; Berkhoffer, Beyond the Great Story; P. Stearns, “The Old Social History and the New”. Проте Андерсона й Кейтона (“The Problem of Fragmentation”) це не бентежить: «Якщо соціальні історики воліють наголошувати на полівалентності, специфічності й плетиві, то який сенс запитувати, чи їхні знахідки можна об’єднати в ширше ціле? <…> Чи варто узагалі розказувати оповіді, якщо для цього нам потрібно редукувати… [цю складність] до лінійної хронологічної форми?» (300). Як я пояснював раніше, на це запитання немає відповіді. Tipps, “Modernization Theory” – це критик, що похмуро налаштований, бо, здається, немає альтернативи теорії модернізації.

18. Hays, “On the Meaning”; Bender, “Wholes and Parts”; P. Stearns, “The Old Social History and the New” розглядають невелику кількість думок щодо центральних питань американської соціальної історії. Приклади альтернативних тлумачень: Nugent, Structures of American Social History; Berthoff, An Unsettled People; R. Brown, Modernization.

19. Достаток: Vickers, “Competency and Competition”; Bushman, “Markets and Composite Farms”. Чеснота: «Сімейне фермерське господарство надавало ключ до “доброчесного” життя (a life of ‘virtue’): тоді це слово зазвичай означало корисну, плідну, сповнену патріотизму незалежність» (D. Howe, What Hath God Wrought, 44).

20. Ключове джерело щодо добровільності – D. Fischer, Albion’s Seed. Див. також C. Fischer, “Paradoxes of American Individualism” і широке обговорення в розділі 4 цієї книжки.

21. Хитун-Бовтун: R. M. Collins, “In Retrospect”, 328. Огляд досліджень національного характеру: R. Wilkinson, “On American Social Character”. Асиміляція притлумлює мультикультуралізм в Америці: див., наприклад, Lieberson et al., “The Course of Mother-Tongue Diversity”; E. Morawska, “In Defense of the Assimilation Model”; Alba, “Assimilation’s Quite Tide”; Kazal, “Revisiting Assimilation”; Portes and Hao, “Bilingualism and Language Loss”; Fischer and Hout, Century of Difference, 41–56.

22. Убивства: United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2008, table 301; рівень убивств у різних країнах – https://www.nationmaster.com/country-info/stats/Crime/Murders/Per-capita (accessed May 26, 2022). Книжка Д. Фішера Albion’s Seed твердо обстоює стійкі відмінності між регіонами (які пов’язані з відмінностями між регіонами Британії). Недавні історичні дослідження «атлантичних» суспільств свідчать про спільні риси попри кордони. Однак кроскультурна психологія наголошує на національних відмінностях (Triandis, “Cross-Cultural Studies”; McCrae and Terracciano, “National Character”; Inglehart and Welzell, Modernization, Cultural Change, and Democracy).

23. Чужинці часто вважали Америку винятковою: Tocqueville, Demo­cracy in America; Woodward, The Old World’s New World; Lawson-Peebles, “America as Interpreted”. До критиків винятковості належать Fredrickson, “From Exceptionalism to Variability” («погана репутація», 588); Rodgers, “Exceptionalism”; Tyrell, “American Exceptionalism”; Appleby, “Values and Society”; а сповнений найбільшої зневаги – Zuckerman, “The Dodo”. Огляд цього питання: Kammen, “The Problem of American Exceptionalism”; Woodward, “The Comparability of American History”; D. Bell, “ ‘American Exceptionalism’ Revisited”; D. Ross, “The New and Newer Histories”; R. Wilkinson, The Pursuit of American Character; збірка статей за редакції Шейфера Is America Different?; і збірка статей за редакції Каррі й Ґудгарта, American Chameleon.

Соціологи доводили, що деякі ознаки Сполучених Штатів – індивідуалізм, достаток, рання демократизація, етнічне розмаїття тощо – зробили американських робітників аполітичними й консервативними (див., наприклад, Lipset, American Exceptionalism; Lipset and Marks, It Didn’t Happen Here). Критики на це відповідають, що американські робітники не були такими пасивними, вказуючи, наприклад, на насильство, до якого вони вдавалися наприкінці ХІХ століття. А примус із боку працедавців і державні репресії свідчать про слабкість профспілок в Америці (див., наприклад, Voss, The Making of American Exceptionalism). Gerber, “Shifting Perspectives” – це нещодавній огляд цього питання. Критика, що стверджує, ніби для прибічників винятковості Сполучені Штати не підпадають під загальні соціальні закони (приміром, під марксистську теорію) або що вони заявляють про американську вищість, є неправильним тлумаченням. Про нерівність: T. Smith, “Social Inequality”; Shapiro and Young, “Public Opinion”. Релігійність: Greeley, “American Exceptionalism”. Патріотизм: Rose, “National Pride”. Добровільність: C. Fischer, “Just How Is It”.

24. Квантова теорія: Rosenthal, The Era of Choice.

25. Тут я вочевидь зазнав впливу школи «Анналів». Книжка Марка Блока «Апологія історії, або Ремесло історика» досі залишається чудовим посібником.

26. Навіть цінна Encyclopedia of American Social History (edited by Cayton et al.) неминуче обмежена (C. Fischer, “In Search of the Plot”).

27. Це твердження може викликати миттєву незгоду: хіба кінець ХХ століття не був позначений дезінтеграцією культури, постмодернізмом, мультикультуралізмом, «гібридністю» тощо? Не зовсім так. Культурне розмаїття в межах Сполучених Штатів можна пояснити як незначні варіації всередині більшої спільної культури. Наприклад, студенти коледжів азійського походження можуть наполягати на своїх етнічних ідентичностях, проте вони не вимагають шлюбів за домовленості батьків або бинтування ніг.

28. «Супротивники»: Fowler, The Dance with Community, 121. (Більше про спільноту див. C. Fischer, “Finding the ‘Lost’ Community” – коментарі щодо Wiener, “Radical Historians”.) Деякі вчені вважають, що соціологія не може бути «вільною від оцінних суджень» (value-free) або це не бажано. Однак труднощі з усунення оцінок і цінностей не повинні слугувати виправданням для облишення цих спроб так само, як випадкове зараження під час медичних експериментів не повинне змушувати лікарів зняти рукавички. Раніша праця: C. Fischer et al., Inequality by Design; у ній засвідчено зростання нерівності в доходах і нездоланну прірву між расами в Америці.

Розділ 2

1. Ще 1900 року 62 відсотки сімей мали дитину, яка померла до того, як їй виповнилося 16, а до 1976 року кількість таких сімей зменшилася до 4 відсотків (Uhlenberg, “Death and the Family”). Енн Ратледж: Gannett, “ ‘Overwhelming Evidence’ ”.

2. Кофі Аннан: “ ‘Humanity is Indivisible’ ”, NYT, Dec. 11, 2001. Терористичні атаки 11 вересня справили напрочуд нетривалий психічний вплив. Низка опитувань, що було проведено осінню 2001 року, засвідчила зростання почуття тривоги. У жовтні 2001 року 27 відсотків опитаних респондентів відповіли: вони змінюють своє особисте життя, щоб зменшити ризик стати жертвою терористів (Saad, “Americans’ Mood”). Однак невдовзі американці здебільшого повернулися до тих особистих звичок і клопотів, які вони мали до 11 вересня 2001 року. Наприклад, 2002 року рівень зайнятості у Мангеттені знизився, проте наступного року він відновив своє стійке зростання вгору (“County Business Patterns [1998–2005]: Number of Employees”, http://censtats.census.gov/cgi-bin/cbpnaic/cbpsect.pl). Див. нижче про економічну вразливість після 1970-х. Дослідження Джонсон-Генкс в Африці (зокрема “When the Future Decides”) демонструють, як значна непевність змушує людей відмовлятися від планування й удаватися натомість до «розсудливого опортунізму» – щоденного хапання за те, що з’являється. Врешті, деякі читачі можуть згадати праці, присвячені «суспільству ризику»; я звертаюся до нього в примітці 93 цього розділу.

3. 1900 року очікувана тривалість життя чорного хлопчика була на 16 років коротшою за очікувану тривалість життя білого хлопчика, а 2000 року розрив між ними скоротився до шести років. 1850 рік: Preston and Haines, Fatal Years, table 2.2. Статистичні дані у ХХ столітті: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 56. Нещодавні статистичні дані: idem, Statistical Abstract, 2000, tables 116–120. Дітонародження: R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives, 222. 20-річні чоловіки: Modell, “Changing Risks”. Див. також Vinovskis, “Death”; Klein, A Population History of the United States. Пересічні жінки: Watkins et al., “Demographic Foundations”. Щоденники й листи: Dye and Smith, “Mother Love”, 329–330. Після Першої світової війни: H. Green, The Light of the Home, 166. Здоров’я: зріст – надійний показник здоров’я, і середній зріст зростав упродовж тривалого терміну, хоча й не без спадів (див. обговорення доби перед Громадянською війною нижче у цьому ж розділі) – Komlos, The Biological Standard of Living in Europe and America; Costa and Steckel, “Long-Term Trends”; Steckel, “Heights and Health”. Європейці перевершують американців: Steckel, “Stature and the Standard of Living”; Komlos and Lauderdale, “Underperformance in Affluence”.

4. Див. Steckel, “Nutritional Status”; Costa, “Height, Wealth, and Diseases”; Fogel, “Nutrition and the Decline in Mortality” (м’ясо, 466); S. McMahon, “A Comfortable Subsistence”; R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives; Nugent, Structures of American Social History; Klein, A Population History of the United States; а також посилання на літературу про здоров’я в попередній примітці. Нова Англія й південь: Vinovskis, “Death”. Нащадки пуритан: Fogel, The Fourth Great Awakening & The Future of Egalitarianism, 19. Враження про американців: Lawson-Peebles, “America as Interpreted”; J. Evans, America; Woodward, The Old World’s New World.

5. Індіанці: S. Cook, “The Significance of Disease” (цитата, 497); Snow and Lanphear, “European Contact” (діти, 26–27); S. Cook, “Interracial Warfare”. Раби: Berlin, Many Thousands Gone (рівень смертності, 122); Butler, Becoming America (п’ять років, ch. 1). Сервенти: R. Lane, Murder in America, 42.

6. Переселення на височини: див., наприклад, S. Wolf, Urban Village. Зуби: Darnton, “The Pursuit of Happiness”. Біль: Crane, “ ‘I Have Suffer’d’ ” (Франклін, 375). Свинячий жир: Ekrich, At Day’s Close, 289. Алкоголь від болю через сто років згодом: Larkin, Reshaping Everyday Life, 91–92. Психічні наслідки: сучасні люди з хронічним болем потерпають від високого рівня психічних проблем, серед яких зазвичай є і депресія. Психічні проблеми можуть посилювати відчуття болю, однак здебільшого каузальний вектор спрямовано від болю до депресії, особливо у разі болю, поширеного в попередні епохи, як-от рана, яку не лікували. Див., наприклад, Gatchel, “Comorbidity of Chronic Pain”.

7. Щоденник: Dye and Smith, “Mother Love”, 334–335. Див. також R. Wells, Facing the “King of Terrors”. Hiltzheimer, Extracts from the Diary of Jacob Hiltzheimer of Philadelphia. «Робота над емоціями»: «намагання змінити рівень або якість емоції чи почуття. <…> “керувати” емоцією або вдаватися до “глибокої акторської гри”» (Hochschild, “Emotion Work”, 561).

8. Сміт і Гакер у “Cultural Demography” доводять, що мешканці Нової Англії перебільшували ризик смерті (Коттон Мезер, 379). Епітафії: Vovelle, “A Century and One-Half”, особливо 540. Див. також R. Wells, Facing the “King of Terrors”. Див. розділ 6 цієї книжки про сентиментальність, пов’язану зі скорботою.

9. Costa and Steckel, “Long-Term Trends”. Див. також Fogel, The Fourth Great Awakening & The Future of Egalitarianism, 58–59; idem, “Nutrition and the Decline in Mortality”; Steckel, “Heights and Health”; idem, “Stature and the Standard of Living”; idem, “Heights and Human Welfare”; Steckel and Floud, висновки наприкінці збірки статей Health and Welfare During Industrialization; Komlos, The Biological Standard of Living in Europe and America; idem, “The Height and Weight”; idem, “Shrinking.”; Haines et al., “The Short and the Dead”; Maloney and Carson, “Living Standards”; Chanda et al., “Convergence”. Хоча відкриття зменшення зросту й тривалості життя в епоху перед Громадянською війною ставили під сумнів (див., наприклад, Soltow, “Inequalities”, 149), проте, здається, його загалом вважають справжнім.

10. Стекел і його колеги наголошують на хворобах (Costa and Steckel, “Long-Term Trends”; Steckel, “Heights and Health”). Комлош обстоює теорію харчування (Komlos, The Biological Standard of Living in Europe and America; idem, “The Height and Weight”; idem, “Shrinking”; Sunder, “The Height of Tennessee Convicts”). Чанда та інші в “Convergence” звинувачують видобуток вугілля. Гейнз та інші в “The Short and the Dead” винуватять головно передавання хвороб. Шаммас у The Pre-Industrial Consumer (146ff) вказує на відмову від молока й сиру.

11. Скенектеді: Wells, Facing the “King of Terrors”, 41–44. Нью-Йорк: Burrows and Wallace, Gotham, 589–591. Цитата з New York Evening Post: John Noble Wilford, “How Epidemics Helped Shape the Modern Metropolis”, NYT, Apr. 15, 2008. Фронтир: Faragher, Sugar Creek, 88–89.

12. Клас і зріст: Komlos, The Biological Standard of Living in Europe and America, 103; Fogel, “Nutrition and the Decline in Mortality”. Клас і дитяча смертність: Davin, “The Era”; Costa and Steckel, “Long-Term Trends”. Лінкольн: 1868 memoir by Elizabeth Keckley, Behind the Scenes, https://docsouth.unc.edu/neh/keckley/keckley.html (accessed May 26, 2022).

13. Почуття, навіяні смертю: див., наприклад, Wells, Facing the “King of Terrors”; Douglas, “Heaven Our Home”; S. Scott, “ ‘Earth Has No Sorrow’ ”; Dye and Smith, “Mother Love” (дівчинка Мері, 337); Hoffert, “ ‘A Very Peculiar Sorrow’ ”. Сара Коннелл Еєр: Blauvelt, “The Work”, 583. У розділі 6 я обговорюю піднесення сентиментальності загалом і рух за цвинтарі-парки зокрема.

14. Малярія: Faragher, Sugar Creek, 90–91. Лінкольн: Donald, Lincoln, 26. Небезпека на заводах і фабриках: див., наприклад, Wallace, Rockdale, 148–150; Knights, Yankee Destinies, ch. 4; Kleinberg, The Shadow of the Mills, 27. Нещасні випадки в містах: R. Lane, Violent Death in the City. Кондуктор у трамваї: Anonymous, “Experience”, 17. Фермерство: навіть 2005 року рівень смертності в «сільському господарстві, лісництві, рибальстві й полюванні» був вищим середнього, і коефіцієнт смертності від нещасних випадків тут був набагато вищим, ніж у будь-якій іншій галузі (National Center for Health Statistics, Health, United States, 2007, tables 49 and 50).

15. Охорона здоров’я: див., наприклад, Meeker, “The Improving Health”; Tarr, “Water and Wastes”; Ferrie and Troesken, “Water”; Cutler and Miller, “The Role of Public Health Improvements”; Dowling, Fighting Infection, ch. 2; Preston and Haines, Fatal Years, ch. 1; R. Wells, “The Mortality Transition”; Klein, A Population History of the United States, ch. 3, а також книжки із загальної міської історії, як-от Chudacoff and Smith, The Evolution of American Urban Society. Вода для робітничого класу: Kleinberg, The Shadow of the Mills, 90–99. Нью-Йорк і Бостон: Teaford, The Unheralded Triumph, 247–250.

16. Hoy, Chasing Dirt (Кетрін Бічер, 22); R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives, 129ff; Cowan et al., “Clean Homes”; Cowan, More Work for Mother; Wilkie, “Submerged Sensuality”.

17. Нью-Йорк: Burrows and Wallace, Gotham, 1197. Скенектеді: Wells, Facing the “King of Terrors”, 186–188. Зниження коефіцієнтів смертності: див. попередню примітку. Нерівність і здоров’я: D. Smith, “Differential Mortality”; Costa and Steckel, “Long-Term Trends”.

18. Найважливіше, що смертність немовлят зменшилась із понад 10 від­сотків до менш ніж одного. Див. United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 56–57; idem, Statistical Abstract, 2007, tables 98 and 106; Klein, A Population History of the United States, ch. 4–6. Хвороби: Dowling, Fighting Infection, esp. ch. 13; C. Rosenberg, “What It Was Like”; R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives. Туберкульоз: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 58; idem, Statistical Abstract, 2000, table 126. СНІД: idem, Statistical Abstract, 2000, table 215. СНІД проти туберкульозу: Cohen and Elder, “Major Cities”. Нещасні випадки: Holinger, Violent Deaths in the United States; Zopf, Mortality Patterns and Trends in the United States, 191; Lebergott, The Americans, 519; Tarr and Tebeau, “Managing Danger”. Зрілість: між 1850-м і 1990-м початок менструації в дівчат і вік статевої зрілості у хлопців зменшився приблизно на три роки (Mintz, “Life Stages”, 2012). Інвалідність серед людей похилого віку: Costa, “Understanding the Twentieth-Century Decline”.

19. R. Wells, “The Mortality Transition”; Tarr and Konvitz, “Patterns”; Tarr, “Infrastructure”; H. Green, The Uncertainty of Everyday Life, 177–181; Isaacs and Schroeder, “Where the Public Good Prevailed”. Катлер і Міллер у “The Role of Public Health Improvements” підрахували, що одні лише системи постачання чистої води вдвічі зменшили загальний коефіцієнт смертності у великих містах. Скенектеді: R. Wells, Facing the “King of Terrors”, 181. Особиста гігієна: Hoy, Chasing Dirt; Cowan et al., “Clean Homes”; Cowan, More Work for Mother; H. Green, The Uncertainty of Everyday Life, 181–186; P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 8.

20. Levenstein, Revolution at the Table; P. Williams, “Foodways”; Lebergott, The American Economy; Фоґел у The Escape from Hunger and Premature Death пояснює більшу частину поліпшення здоров’я змінами в харчуванні. Витрати на їжу: Cox and Alm, “Time Well Spent”; Jacobs and Shipp, “How Family Spending”; C. Brown, American Standards of Living; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 6. Крейґ та інші в “The Effect of Mechanical Refrigeration” підрахували, що одне лише заморожування більш ніж на 5 відсотків підвищило зріст американців. Велика депресія: Levenstein, Revolution at the Table, ch. 17; Wu, “How Severe”. Друга світова війна: C. Brown, American Standards of Living, 195. Однак Комлош і Лодердейл у “Underperformance in Affluence” виявили, що білі чоловіки, які народилися під час Великої депресії і Другої світової війни, виростали дещо нижчими за попередні й пізніші когорти.

21. Зростання важливості медичної техніки: Cutler and Meara, “Changes in the Age Distribution”. Похорони проти ліків: Lebergott, Pursuing Happiness, 123.

22. Fogel, The Fourth Great Awakening & The Future of Egalitarianism, 143. Поліпшення здоров’я і зростання тривалості життя: Costa, “Unequal at Birth”; Daniel Scott Smith, “Differential Mortality”; Davin, “The Era”; Costa and Steckel, “Long-Term Trends”; Komlos, The Biological Standard of Living in Europe and America, 103ff; Fogel, The Escape from Hunger and Premature Death, ch. 2; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4; Soltow, “Wealth”; Keppel et al., “Trends in Racial and Ethnic-Specific Rates”. У деяких дослідженнях стверджується, що після приблизно 1980 року багаті поліпшували своє здоров’я значно швидше за бідних (Krieger et al., “The Fall and Rise”; Ezzati et al., “The Reversal”; Warren and Hernandez, “DidSocioeconomic Inequalities”).

23. Зріст: Komlos and Lauderdale, “Underperformance in Affluence”. Тривалість життя: Kinsella, “Changes in Life Expectancy”, table 1. Ще 1960 року очікувана тривалість життя американців при народженні була приблизно на один рік довшою за середній показник для країн з Організації економічного співробітництва й розвитку (OECD), а 2003 року цей показник в американців був на пів року нижчим за середній і приблизно на 1–3 чи більше років нижчим за показники таких подібних до США країн, як Франція і Швеція (OECD Fact Book 2007, https://www.oecd-ilibrary.org/economics/oecd-factbook-2007_factbook-2007-en; accessed May 26, 2022). Жахлива ситуація чорних американців не пояснює цієї розбіжності, позаяк народжені у США білі американці відстали від європейців будь-якого расового походження.

24. Північна Дакота: Dickson, “Prosperity Rides”. Коефіцієнти смертності: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 58, and table 16. Ожиріння: від приблизно 1978-го й до приблизно 1991 року частка американців з ожирінням, яких оцінили за шкалою, зросла від 14 до 22 відсотків (Flegal et al., “Overweight”), а між 1991-м і 1998 роком частка тих, кого класифікували як людей з ожирінням на підставі їхніх свідчень про свою вагу і зріст, зросла від 12 до 18 відсотків (Mokdad et al., “The Spread”). Страусс і Поллек у “Epidemic Increase” демонструють значне зростання ожиріння після 1986 року, особливо серед чорних і американців латиноамериканського походження. Катлер та інші у “Why Have Americans” вказують на зниження істинної вартості калорій (див. також Bill Marsh, “The Overflowing American Dinner Plate”, NYT, Aug. 3, 2008). Опитування: Panagopoulus, “The Polls – Obesity”. Люди з інвалідністю: Lakdawalla et al., “Are the Young?”. Деякі вчені рішуче не визнають існування «епідемії ожиріння» (див., наприклад, Campos et al., “The Epidemiology”), однак серед учених, здається, панує консенсус щодо реальності цієї епідемії (див., наприклад, коментар, що супроводжує цю статтю в International Journal of Epidemiology).

25. Люди старші 65 років: Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Aa185; United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2008, tables 7 and 10. Див. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4; Katz and Stern, One Nation Divisible, ch. 3; Hareven, “Historical Changes in the Life Course”; Watkins et al., “Demographic Foundations”. Фінансова допомога: Schoeni and Ross, “Material Assistance”.

26. Dye and Smith, “Mother Love”. Див. також J. Burnham, “Why Did Infants”; T. Kelly and Kelly, “Our Lady”; R. Wells, Facing the “King of Terrors”. Керівник Комісії з молока: “It is Mothers’ Problem”, NYT, Nov. 11, 1910. Рівень народжуваності: див. розділ 4 цієї книжки; R. Wells, Revolution in Americans’ Lives; Smith and Hacker, “Cultural Demography”. Однак інші чинники теж мусили відігравати важливу роль, позаяк рівень народжуваності знижувався ще до рівня смертності, і знижувався швидше за нього.

27. Доведення секуляризації: див., наприклад, Norris and Inglehart, Sacred and Secular; Inglehart, “Globalization and Postmodern Values”. Див. обговорення «лагідного Ісуса» і схожих змін у розділі 6 цієї книжки.

28. Коста й Кан у “The Rising Price” на підставі даних щодо зарплатні підрахували, що грошова вартість життя американців упродовж ХХ століття зросла приблизно в тридцятеро. Див. також Zelizer, Pricing the Priceless Child та Morals and Markets.

29. Нормальність смерті: Newman, “Dead Bodies”, 55.

30. Лінкольнова адвокатська практика: Donald, Lincoln, 150. Lincoln, “Address Before the Young Men’s Lyceum”, http://hdl.handle.net/2027/spo.2629860.0006.103 (accessed May 26, 2022). Редактори додали примітку про лінчування в Олтоні. Страх американців: 2007 року майже 40 відсотків респондентів відповіли, що поруч із їхньою домівкою є певна територія, де вони бояться ходити вночі (Gallup, “Crime Issues”). Найбільший занепад: Hunter and Bowman, “The State of Disunion”, vol. 2, table 5.

31. Gurr, “Historical Trends”; Eisner, “Long-Term”; Österberg, “Criminality”; Feldberg “Urbanization”; A. Gillis, “Crime and State Surveillance”; Parrella, “Industrialization and Murder”; R. Lane, “On the Social Meaning of Homicide”; idem, Murder in America; Monkkonen, Murder in New York City; idem, “Homicide”; Eckberg, “Estimates ”; Zahn, “Homicide”; Spierenburg, “Violence and Culture”. Про страх перед нічними нападами за ранньомодерної доби: Ekrich, At Day’s Close. Антропологиня Елізабет Колсон (Tradition and Contract) зазначала, що навіть у невеликих, традиційних, незахідних суспільствах конфлікт і насильство були повсюдними. Сучасне порівняння різних країн: Gartner, “Victims”; Shelly, “The Development”; Gallup poll, “A World-wide Look at Crime”, San Francisco Chronicle, Nov. 15, 1984, 6. Коефіцієнти: Bureau of Justice Statistics, “Homicide Trends in the United States, 1980–2008”, https://bjs.ojp.gov/library/publications/homicide-trends-united-states-1980-2008 (accessed May 26, 2022); Barclay and Tavares, “International Comparisons”. Хоча деякі вчені пояснюють відмінності, вказуючи на раси, проте навіть серед одних лише білих американські коефіцієнти надзвичайно високі. Американське насильство зосереджене в окремих групах (див. Grandin and Lupri, “Intimate Violence”; Ouimet, “Crime in Canada”), і деякі вчені пояснюють цей патерн «культурою честі», яка, зокрема, панує в південних штатах (див., наприклад, Cohen and Nisbett, “Field Experiments”; Dixon and Lizotte, “Gun Ownership” і наступні коментарі в American Journal of Sociology, Jul. 1989; Ellison, “An Eye for an Eye?”), що також може розтлумачити відмінності між Америкою і Європою.

32. Денієл Дрейк: Appleby, Recollections of the Early Republic, 44–45. Війни: Butler, Becoming America, 118–119. Загальне насильство: на додаток до посилань у попередній примітці див. R. Lane, Murder in America, ch. 2; Friedman, Crime and Punishment, ch. 1, 2; S. Wolf, As Various as Their Land, 252–254; S. Block, “Bringing Rapes to Court”; Roth, “Child Murder”.

33. Фронтир: Wade, The Urban Frontier (Сент-Луїс, 289); Gorn, “ ‘Gouge and Bite’ ”; idem, “ ‘Good-Bye Boys’ ”; див. також Way, “Evil Humors”. Банди: Wade, Urban Frontier; Laurie, Working People of Philadelphia. Алкоголь: Lender and Martin, Drinking in America; Kaplan, “New York City Taverns”. Як собаки: Faragher, Sugar Creek, 153. Небезпека для жінок: Moore, “ ‘Justifiable Homicide’ ”; Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches, ch. 7; M. Smith, Breaking the Bonds. Убивства немовлят: Roth, “Child Murder”. Кількість убивств немовлят зросла тому, мабуть, що завдяки транспорту й збільшенню міст стало легше приховати жертву, або тому, може, що діти стали економічно невигідними. «Щоденна організація»: Larkin, Everyday Shaping, 287.

34. Насильство, за яке не покарали: Steinberg, “The Spirit of Litigation”; Monkkonen, “The American State”; R. Lane, Murder in America, ch. 4. Судова справа у Честерфілді: Moore, “Justifiable Provocation”.

35. Банди: див., наприклад, Laurie, Working People; Gilfoyle, “Strumpets and Misogynists”; Schneider, Detroit and the Problem of Order; Way, “Evil Humors”; Ryan, Civic Wars. Індіанці: “The Indians – A War of Extermination”, New-York Daily Times, Dec. 26, 1855. Щодо південних штатів, рабства й насильства див. особливо R. Lane, Murder in America (Джефферсон, 88). Коефіцієнти вбивств у південних штатах постійно найвищі в усій країні (див. попередню примітку 31).

36. Freidman, Crime and Punishment, 69ff; Monkkonen, America Becomes Urban, 229ff. Міста й села: див., наприклад, Monkkonen, Murder, ch. 1; Eckberg, “Stalking”; C. Fischer, The Urban Experience, ch. 8.

37. Visnovskis, “Death”; J. D. Hacker, “The Human Cost”. Набір на військову службу: Stewart, “Civil War,” 132. Кемп у “Community and War” обговорює вплив на локальні спільноти.

38. Луїзіана: Vandal, Rethinking Southern Violence, 84. Тусон: Hand, Whiskey, Six-Guns, 153, 224, 189ff. Данн–Елліотт: “The Week”, The Nation, May 17, 1883, 415, a також “The Week”, The Nation, May 24, 1883, 436. Дж. Адлер у “It Is His First” обговорює існування байдужості присяжних до вбивств у Чикаґо аж до початку ХХ століття. Насильство за тієї доби: R. Lane, Violent Death in the City та Murder in America, ch. 5; Gurr, “Historical Trends”; Monkkonen, Murder in New York City; а також кілька статей у збірці Graham and Gurr, Violence in America. Насильство в салунах після Громадянської війни: див., наприклад, E. Parsons, “Risky Business”; J. Adler, “ ‘My Mother-in-Law’ ”.

39. Див. вказані в попередній примітці дослідження Лейна, Ґерра й Монкконена, які наголошують на впливі «цивілізування». Див. також Rugh, “Civilizing the Countryside”; Marsh, “Suburban Men”.

40. Навіть статистичні дані щодо вбивств у перші десятиліття ХХ сторіччя вельми проблематичні. Наприклад, у перші роки смерті, спричинені дорожньо-транспортними пригодами, реєстрували як убивства, і чимало штатів не повідомляли числових даних про них. Екберґ у “Estimates” пропонує виправлення (див. також Eckberg, “Stalking”; Zahn, “Homicide”). Коефіцієнти вбивств дещо зросли з 1900-го до 1920 року з кількох різних причин, зокрема внаслідок ліпшої реєстрації вбивств немовлят і завдяки великим хвилям імміграції (див. J. Adler, “ ‘Halting the Slaughter’ ”). Коефіцієнти вбивств знову злетіли за доби «сухого закону», проте згодом стрімко знизилися до найнижчого рівня напередодні 1960-го (Fox and Zawitz, “Homicide Trends” і нові дані демографічної статистики на сайті – http://www.cdc.gov/nchs/products/vsus.htm; accessed May 26, 2022). Несмертельне насильство: дедалі частіше використання вогнепальної зброї, мабуть, означало, що напади, які раніше не перетворювалися на вбивство, пізніше призводили до смерті.

41. R. Lane, Murder in America; Monkkonen, Murder in New York; Gurr, “Historical Trends”; P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 6; Kasson, Rudeness and Civility. Патерни життя чоловіків: Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4. Скорочення культури лише для чоловіків також утілилося в зменшенні кількості салунів, більярдних і нічліжок (Duis, “The Saloon”; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will, ch. 7, 8; Schneider, “Skid Row”).

42. Страх: Saad, “Fear”; Hood, “Changing Perceptions”. Дані поліції, що їх щорічно збирало ФБР (http://www.fbi.gov/ucr/ucr.htm), демонструють зростання коефіцієнтів насильницьких і майнових злочинів упродовж 1970-х років. Однак щорічні віктимологічні опитування на підставі відповідей респондентів свідчать про зменшення коефіцієнтів насильницьких, а надто майнових злочинів від середини 1970-х і далі (Bureau of Justice Statistics, “National Crime Victimization Survey”, https://bjs.ojp.gov/data-collection/ncvs; accessed May 26, 2022).

43. Приклади з численної літератури щодо цього питання: Cohen and Land, “Age Structure”; O’Brien et al., “The Enduring Effects”; Gartner and Parker, “Cross-National Evidence”; Steffensmeier et al., “Relative Cohort Size”; Miethe et al., “Social Change”; Baumer, “Poverty”. Телебачення: див., наприклад, Centerwall, “Television” проти Jensen, “The Invention of Television”.

44. Blumstein and Wallman, The Crime Drop in America; Rosenfeld, “The Crime Drop”; Jencks, “Is Violent Crime Increasing?”; Fox and Zawitz, “Homicide Trends”. Зімрінґ у The Great American Crime Decline виявив, що чимало пояснень слабкі, й наголосив на необхідності порівняння США з Канадою. Зімрінґ і Розенфелд вважають, що на зменшення кількості злочинів вплинули культурні зміни, які складно обчислити. Віктимологічні опитування: Bureau of Justice Statistics, “National Crime Victimization Survey”, https://bjs.ojp.gov/data-collection/ncvs; accessed May 26, 2022. (Головний лікар США Девід Сетчер у “Youth Violence: A Report” 2000 року продемонстрував, що серед молодих людей і надалі тримається високий рівень насильства, про яке вони розповіли під час опитувань.) Очікувана тривалість життя чорних: Beltrán-Sánchez et al., “An Integrated Approach”, 8.

45. “The Decline of New York”, Time, Sept. 17, 1990, 36. Опитування Організації Ґеллапа: “Crime”, https://news.gallup.com/poll/1603/crime.aspx (accessed May 26, 2022), за винятком результатів опитування 1965 року щодо того, чи зростає злочинність у населеному пункті, які я знайшов у базі даних Lexis-Nexis, а також даних щодо безпеки дітей з опитування “Children and Violence”, http://www.gallup.com/poll/topics/child_violence.asp (accessed Aug. 13, 2002). На жаль, немає результатів опитувань, які могли б допомогти нам оцінити суспільний страх до початку зростання злочинності в 1960-х.

46. Ризик і напади із сексуальною метою: Kilpatrick et al., “Criminal Victimization”; Resnick et al., “Prevalence of Civilian Trauma”. Щодо порівняння різних коефіцієнтів див. Bureau of Justice Statistics, “Victim Characteristics”, http://www.ojp.usdoj.gov/bjs/cvict_v.htm (accessed Aug. 11, 2002). Пояснення: див. примітки 38 і 39, а також Zimring, The Great American Crime Decline. Кілька вчених, як-от Роджер Лейн, застосовують теорію Норберта Еліаса (The Civilizing Process), за якою перехід від феодальної до модерної Європи спричинив зростання самоконтролю над тілесними функціями і гнівом, а також посилення відрази до насильства.

47. Це складне дослідження, проте загалом що більше американці чули про злочини в новинах, особливо на місцевому телебаченні, то сильніше деякі з них відчували небезпеку й боялися її (Heath and Gilbert, “Mass Media”; Chiricos et al., “Fear, TV News”; Weitzer and Kubrin, “Breaking News”; Liska and Baccaglini, “Feeling Safe”). Важче визначити, чи в минулому американці дедалі частіше чули повідомлення про злочини; пригадайте «жовту пресу» й скандальні плакати в попередні століття. Однак телебачення, ймовірно, збільшило презентацію злочинів. Етнічне розмаїття породжує страх: Covington and Taylor, “Fear of Crime”; Quillian and Pager, “Black Neighbors”; Sampson and Raudenbush, “Seeing Disorder”. Складно визначити, чи впродовж десятиліть американці стикалися зі зростанням розмаїття у своїх житлових районах; почасти це зумовлено тим, що «розмаїття» можна тлумачити по-різному. Але схоже на те, що етнічне розмаїття в житлових кварталах загалом зростало, особливо після 1870 року, а згодом після 1950-го (див., наприклад, Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 7).

48. Herndon, Unwelcome Americans, 162–164. Герндон у “ ‘Who Died’ ” розповідає чимало деталей про програми матеріальної допомоги бідним у колоніальному Род-Айленді.

49. Bruchey, Enterprise; Lebergott, The Americans; Henretta, “Wealth and Social Structure”; Temin, “Free Land”; D. Smith, “Female Householding”; Larkin, “Rural Life”; Main and Main, “The Red Queen”. Гессенські найманці: D. Fischer, Washington’s Crossing, 63. Загальний опис: Hawke, Everyday Life; S. Wolf, As Various as Their Land. Виснаження ґрунту: Gross, Minutemen, 87. Будинки на півдні: Charles Ball, in Appleby, Recollections of the Early Republic, 114.

50. Вірджинія: Rutman and Rutman, A Place in Time. П’ять років: Butler, Becoming America, ch. 1. Їжа й рис: S. Wolf, As Various as Their Land, 166, 168. Сервенти: Bailyn, Voyagers to the West, 166–189; Fogleman, “From Slaves”; Grubb, “Babes in Bondage?”. Раби проти сервентів: Danbom, Born in the Country, 48–49. Огляд: Berlin, Many Thousands Gone; Earle, “Rural Life”.

51. Війни: Butler, Becoming America, 118–119. Виснаження ґрунту в Новій Англії й житлова мобільність: Greven, Four Generations; Gross, Minutemen; Lockridge, A New England Town; Henretta, “Families and Farms”, 9; Main and Main, “The Red Queen?”. Див. також Lemon, The Best Poor Man’s Country; Rutman and Rutman, A Place in Time; Danbom, Born in the Country, ch. 2, 3. Лінкольн: Donald, Lincoln, 21.

52. Історики сперечаються щодо часових меж поширення нерівності. Дехто вважає, що воно відбувалося впродовж «ринкової революції» перед Громадянською війною (див., наприклад, Henretta, “Wealth and Social Structure”). Докази поширення нерівності за доби перед Американською революцією, здається, вагоміші: Butler, Becoming America, ch. 2; Danbom, Born in the Country, ch. 3; Rutman, “Assessing”; Shammas, “A New Look”; Greven, Four Generations; Innes, Labor in A New Land; S. Wolf, Urban Village; S. Warner, Private City; Nash, “Poverty and Politics”; idem, The Urban Crucible; Oestreicher, “The Counted and the Uncounted”; Main and Main, “The Red Queen?”, а також Sarson, “Yeoman Farmers”.

53. Див. попередню примітку й Herndon, Unwelcome Americans (сліпий чоловік, 8); Murray, “Bound by Charity” (притулок для сиріт); Jones, “The Strolling Poor”; B. G. Smith, “The Material Lives”; Trattner, From Poor Law to Welfare Law, ch. 2; S. Wolf, As Various as Their Land, 166ff; Haber and Gratton, Old Age and the Search for Security (Чарльстон у 1770 році, 214n8); Gross, Minutemen, 90–91; J. Alexander, “Poverty” (Філадельфія, 16); Burrows and Wallace, Gotham, 146–147, 192–193. Щодо змін див. також Nash, “The Social Evolution”; Rutman, Winthrop’s Boston. Ідеологія: Olivas, “ ‘God Helps Those’ ”. Конфлікти: класична праця – це Boyer and Nissenbaum, Salem Possessed; див. також Nash, Urban Crucible.

54. Економічне зростання: див., наприклад, вступ Ґоллмена й Волліса у збірці статей American Economic Growth (edited by Gallman and Wallis); Costa and Steckel, “Long-Term Trends”; Bruchey, Enterprise; Taylor, The Transportation Revolution; D. Howe, What Hath God Wrought. Томас Лінкольн: http://gi.grolier.com/presidents/ea/bios/16plinc.html (accessed Feb. 25, 2002). Сім’я Пітерів і штат Ілліной: Faragher, Sugar Creek, 55, 59.

55. Див. Danbom, Born in the Country (статистичні дані щодо бавовни, 74–75); J. Larson, “Business Culture”; і такі конкретні дослідження, як Nobles, “Breaking into the Backcountry”; Faragher, Sugar Creek; Wermuth, “New York Farmers”. Транспортування: G. Taylor, The Transportation Revolution; Sellers, The Market Revolution; D. Howe, What Hath God Wrought.

56. D. Howe, What Hath God Wrought (Паніка 1819 року, 42–47); Sellers, The Market Revolution; Rothenberg, From Market-Places to Market Economy; Bruchey, Enterprise (частка рабовласників, 238); Larkin, “Rural Life”; Earle, “Rural Life”. Штат Нью-Йорк: Wermuth, “New York Farmers”. Округ Сенґемон: Faragher, Sugar Creek, 144–145. Плантатори проти дрібних фермерів: Edwards, “Men of Subsistence”. Житлова мобільність: див. також Winkle, The Politics of Community, ch. 5; Johnson, Shopkeepers’ Millennium, ch. 2. Як стверджує Воллес у книжці Rockdale, «імовірність того, що робітнича сім’я залишиться в районі Рокдейла на більш ніж 10 років, становила приблизно 10 відсотків» (64).

57. Dawley, Class and Community; Dublin, Transforming Women’s Work (доньки Семюела Фаулера, 85–88); Wallace, Rockdale.

58. Licht, Industrializing America; Bruchey, Enterprise; Gallman and Wallis, American Economic Growth; Gilje, Wages of Independence; Wilentz, Chants Democratic; P. Johnson, Shopkeepers’ Millennium. Ейса Бреґґ: Appleby, Inheriting the Revolution, 77–78. Мікейджа Претт: Dawley, Class and Community, 27–28.

59. Blumin, The Emergence of the Middle Class; Ryan, The Cradle of the Middle Class; P. Johnson, Shopkeepers’ Millennium; K. Jackson, Crabgrass Frontier; Bushman, The Refinement of America; Gilekson, Middle-Class Providence, 1820–1940; Sellers, The Market Revolution; Carnes, “The Rise”; C. Kelly, “ ‘Well Bred Country People’ ”. Лінкольн: див., наприклад, Guelzo, Abraham Lincoln, 56–63.

60. Сільські ремісники: Stott, “Artisans” (сільський кравець, 104). Робітничий рух: див., наприклад, Wilentz, Chants Democratic; Laurie, Working People of Philadelphia, 1800–1850, ch. 4; Oestreicher, “Urban Working-Class Political Behavior”; idem, “Labor”; Foner, The Story of American Freedom, ch. 3; Sellers, The Market Revolution; Huston, Securing the Fruits of Labor. Активістів було відносно небагато, і «декваліфікація» (як дослідив Брейвермен у Labor and Monopoly Capital) ставалася нечасто. Див., наприклад, Stott, “Artisans”; Lebergott, The Americans, 371–372; Attewell, “The Clerk Deskilled”; Spenner, “Temporal Change”; P. Adler, “Marx”; Prude, “Capitalism, Industrialization, and the Factory”, 93.

61. Laurie, Working People of Philadelphia; Sellers, Market Revolution; Wilentz, Chants Democratic; P. Johnson, Shopkeepers’ Millennium; Nash, “Social Evolution”; Bushman, “Family Security”; Oestreicher, “Labor”. Міська житлова мобільність: Blumin, “Residential Mobility” (Філадельфія); P. Johnson, Shopkeepers, ch. 2; Doyle, The Social Order of a Frontier Community, 92; Wallace, Rockdale, 64; Alcorn, “Leadership and Stability”; Parkerson, “How Mobile”. Нерівність: хоча Солтоу в “Inequalities” не згоден, однак більшість істориків вважає ХІХ століття періодом поширення нерівності, особливо в містах. Див. Steckel and Moehling, “Wealth Inequality”; Lindert, “Three Centuries”; Costa and Steckel, “Long-Term Trends”; Shammas, “A New Look”; Margo, “History of Wage Inequality”; J. Main, “Note”.

62. Lebergott, “Changes in Unemployment”; Trattner, From Poor Law to Welfare State; Kiesling and Margo, “Explaining”; Hannon, “The Generosity”; див. також Faragher, Sugar Creek, 138–139; Winkle, The Politics of Community, ch. 3; Lyons, Sex Among the Rabble, ch. 8 (про матерів-одиначок). Воткінсон у “ ‘Fit Objects’ ” розповідає про спільноту з добрішим ставленням (тут же йдеться про випадок Роберта Персіфулла). Чонсі Джером: Appleby, Recollections of the Early Republic, 162.

63. Kolchin, American Slavery, ch. 4; Blassingame, The Slave Community. Спогади рабів: Mellon, Bullwhip Days, 116, 118, 122, 180 (я змінив Меллонів запис діалекту на літературну англійську).

64. Чонсі Джером і Геррієт Кук: Appleby, Recollections of the Early Republic (Кук, 234). М. Арчер у “Small Capitalism” виявила, що половина підприємців у Детройті наприкінці ХІХ століття, достатньо заможних, щоби про них згадували в офіційних документах, збанкрутували впродовж чотирьох років.

65. Foner, Reconstruction, 125ff; Goldin, “War”; Fredrickson, “Nineteenth-Century American History”; Bruchey, Enterprise, 254–259.

66. Foner, Reconstruction (плантатор зі штату Джорджія, 104); Kolchin, American Slavery, ch. 7 (п’ята частина, 218). Джек Меддокс і Чарлі Мозес: Mellon, Bullwhip Days, 126, 181, 182 (діалект змінено на літературну англійську). Вартість власності розраховано на підставі Goldin, “War”, 952.

67. Licht, Industrializing America; Bruchey, Enterprise; Danbom, Born in the Country. Пропорції розраховано на підставі United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 139.

68. Danbom, Born in the Country; Barron, Those Left Behind. Канзас: E. Bell, “Culture of a Contemporary Rural Community”. Дві третини: Hurt, “Rural Life”, 1238. Маєровіц у “Women and Migration” розповідає про переселення сільських жінок до Чикаґо.

69. Licht, Getting Work. Сан-Франциско: Kleppner, Continuity and Change, 97. Піттсбурґ: Kleinberg, The Shadow of the Mills, 20–21. Массачусеттс: Keyssar, Out of Work, ch. 2. Фабрика «Амоскіґ»: Hareven, Family Time and Industrial Time. 3,5 мільйона: Sautter, Three Cheers, 36. Взуттєва промисловість і «блукачі»: Dawley, Class and Community, 139–142. Бродяги: Monkkonen, Tramping, 5; див. також Schneider, “Homeless Men”; Altschuler and Salztgaber, “The Limits”; DePastino, Citizen Hobo. Картер і Севока в “Labor Mobility” заперечують стандартне твердження про часту зміну роботи, однак, за їхньою оцінкою, робітники в ХІХ столітті в середньому працювали на певному робочому місці 8–13 років, а наприкінці ХХ століття така норма становила 18 років.

70. Keyssar, Out of Work, 166.

71. R. Robinson, “Economic Necessity”; Folbre, “Women’s Informal”; Goldin, “Household”; S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Peel, “On the Margins”; Chudacoff, “Success and Security”; Modell and Hareven, “Urbanization and the Malleable Household”. Про життя людини, яка пережила рецесію 1870 року, див. Shumsky, “Frank Roney”. Служниці: Katzman, Seven Days a Week (матір, 12; статистичні дані, 284). Піттсбурґ: Kleinberg, The Shadow of the Mills, 81–82. Будинки: див., наприклад, Luria, “Wealth”.

72. Родичі: див., наприклад, Hareven and Lagenbach, Amoskeag; Hareven, Family Time and Industrial Time. Етнічні асоціації: Conzen, Immigrant Milwaukee; J. Smith, Family Connections; Bodnar et al., Lives of Their Own; Barton, Peasants and Strangers. Штат Нью-Йорк: Osterud, Bonds of Community, 61ff. Сироти: Adams, The Transformation of Rural Life, 103–104. Житлова мобільність: Hall and Ruggles, “ ‘Restless’ ”; Monkkonen, Walking to Work; Kleinberg, The Shadow of the Mills, 121. Тернстром у висновках 1973 року (The Other Bostonians, table 9.1) демонструє лише незначне зростання у стабільності проживання мешканців до ХХ століття, проте він зазначає, що ті, хто переселявся, із «синіх комірців» перетворювалися на «білих», і тому, можливо, це було не вимушене переселення, а добровільне, до якого належали й чимало тих, хто переселявся до передмість (див. також C. Fischer, “Ever-More Rooted Americans”). Леберґотт у The Americans підрахував, що в 1900 році 56 відсотків сімей, що складалися з чоловіка й дружини, були бідними (508); Кейссар у “Poverty” повідомляє, що того року бідними були 40–45 відсотків американців. Огляд: M. Katz, In the Shadow of the Poorhouse; Trattner, From Poor Law to Welfare State; Levine, Poverty and Society. Локальні дослідження: Altschuler and Saltzgaber, “The Limits”; Osterud, Bonds of Community, 61ff. Приватні спроби рятувати бідних: Boyer, Urban Masses and Moral Order. Хоча пенсії ветеранів Громадянської війни і вдів становили понад 40 відсотків федерального бюджету в 1893 році, проте вони охоплювали лише приблизно 10 відсотків усіх вдів (Holmes, “ ‘Such is the Price’ ”). Вірш: Haber and Gratton, Old Age, 129. Джером Голцмен: Bruce Weber, “Jerome Holtzman, 82, ‘Dean’ of Sportswriters, Dies”, NYT, Jul. 22, 2008. Денієл Белл: “Daniel Bell”, Encyclopedia of World Biography, https://www.encyclopedia.com/people/social-sciences-and-law/sociology-biographies/daniel-bell#3404700545; accessed May 26, 2022.

73. Навіть у некваліфікованих робітників зросла зарплатня, хоча в 1870-х вона стрімко знизилася (David and Solar, “A Bicentenary Contribution”, table B1). Зайнятість: Carter et al., Historical Statistics of the United States, “Occupations”, Series Ba1033–4213. Див. також Lebergott, The Americans; Licht, Industrializing America, ch. 5. Середній клас у передмістях: Jackson, Crabgrass Frontier; Warner, Streetcar Suburbs; Binford, The First Suburbs.

74. Як свідчить один підрахунок, більше половини людей, які прибули до Америки близько 1900 року, повернулися додому (Gould, “European”, 70, 86).

75. Між 1900-м і 2000 роком частка американців старших за 60, які належали до робочої сили, зросла з приблизно 50 відсотків до приблизно 67, попри те що люди похилого віку дедалі частіше йшли на пенсію, а молоді дорослі дедалі частіше продовжували свою освіту. Поза сумнівом, на душу населення почало припадати більше офіційних робочих місць (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 131–132). Зарплатня: 1999 року звичайний працівник на повний робочий день отримував приблизно 32 тисячі доларів на рік (медіанна зарплатня без додаткових виплат; United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2001, tables 620, 621); а 1900 року він чи вона отримували 418 доларів (середня зарплатня; idem, Historical Statistics, 164). Цей дохід 1900 року дорівнював приблизно 10 тисячам у доларах 2008 року (розраховано на підставі Historical Statistics, 164, a також Statistical Abstract, 2000, table 692). Хліб: робочий час у 1900 році для промислових робітників – Historical Statistics, 170, 210, a також 213; розрахунок для 1999 року ґрунтується на середній зарплатні 32 тисячі доларів, 40-годинному робочому тижні, 52 робочих тижнях і ціні 1,36 долара за фунт хліба (Statistical Abstract, 2001, table 706). Бідність у 1900 році: Lebergott, The Americans, 508. Бідність у 2000 році: 4,7 відсотка сімей, які складалися з одруженої пари, перебували на рівні бідності (серед усіх сімей таких було 9 відсотків), http://www.census.gov/hhes/poverty/histpov/hstpov4.html (accessed Mar. 28, 2002). Підвищення межі бідності: G. Fisher, “Is There?”. Важливий показник зростання безпеки – це те, що американці витрачали менше своїх грошей на речі першої необхідності (їжу) і більше на додаткові речі й послуги, як-от відпочинок (Costa, “American Living Standards”; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 6; див. подальше обговорення цього в розділі 3 цієї книжки). Робота представників середнього класу: Fronczek and Johnson, “Occupations: 2000”, а також Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 5. Левіттаун: див. особисті свідчення людей у документальній стрічці режисера Стюарта Берда Building the American Dream: Levittown, NY (New York: Cinema Guild, 1994); Gans, The Levittowners.

76. Про зменшення економічних відмінностей див. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 6. Ґолдін у “Labor Markets” вважає, що в поліпшенні становища робітників більшу роль відіграли зміни в кон’юнктурі ринку, а не в політиці федерального уряду. Наприклад, чоловіки почали раніше виходити на пенсію ще за кілька десятиліть до ухвалення Закону про соціальне забезпечення, хоча поява пенсій для людей похилого віку прискорила цей процес (див. також Gratton and Rotondo, “Industrialization”; S. Carter and Sutch, “Myth”). Квартиранти: Lebergott, The American Economy, 93–94; Peel, “On the Margins”; Harris, “The Flexible House”.

77. Огляд: Danbom, Born in the Country; Adams, The Transformation of Rural Life; Baron, Mixed Harvest. «Проблема сільської місцевості»: United States Senate, Report of the Country Life Commission; Ward, “The Farm Woman’s Problem”. Ліс: Larkin, “Rural Life”. «Пилова чаша»: Egan, The Worst Hard Time (Чикаґо, 150–151). Мешканці Дакоти: Main Street in Crisis, ch. 1. Штат Айова: Ossian, “Bandits”.

78. Щодо фермерських сімей, які отримували від землі лише частину свого доходу, див. попередню примітку, а також Lobao and Meyer, “The Great Agricultural Transition”. Хоча вища продуктивність – це стисле пояснення, однак повне пояснення охоплює також інші чинники, зокрема політику «Нового курсу»: див. Fligstein, “The Transformation”.

79. Огляд: D. Kennedy, Freedom from Fear. Див. також Bruchey, Enterprise (компанія «Форд», 452); H. Green, The Uncertainty of Everyday Life, 73ff. Рівень самогубств серед білих чоловіків: Pierce, “The Economic Cycle”, table 2. Оклагома-Сіті: Egan, The Worst Hard Time, 128. Сини й матері: Bolin, “The Economics”. Неплатоспроможність: Chambers, Seedtime of Reform, 191ff.

80. Республіканці: Lebergott, The Americans, 472–473; Bruchey, Enterprise. Тема безпеки: D. Kennedy, Freedom from Fear, 247.

81. Цикли: Romer, “Changes”. Хоча Ромер і применшує економічну волатильність до Першої світової війни, однак демонструє, що рецесії після 1945 року відбувались значно рідше й були менш важкими порівняно з рецесіями до 1920 року. Міжвоєнні роки були найволатильнішими. Безробіття: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 135, з виправленнями для 1890–1930 років на підставі Romer, “Spurious Volatility”, table 9; Bureau of Labor Statistics Web site: “Employment status”, ftp://ftp.bls.gov/pub/special.requests/lf/aat1.txt (accessed Mar. 31, 2002). Ґолдін у “Labor Markets” підсумовує: хоча частота безробіття зменшилась, однак безробітні довше лишалися непрацевлаштованими. Утім, вони отримували більшу фінансову допомогу, завдяки якій, поза сумнівом, могли відтермінувати своє повернення до роботи. Стабільність працевлаштованості: Jacoby and Sharma, “Employment Duration”; Carter, “The Changing Importance”; Carter and Savoca, “Labor Mobility”. Менша кількість робочих годин: Moore and Hedges, “Trends”; Whaples, “Hours”; Owen, Working Lives; Costa, “The Wage and Length”. Я розрахував зменшення робочих годин на 30 відсотків на підставі того, що 1900 року робочий тиждень тривав приблизно 50–60 годин і таких тижнів було 52, а 1970-го робочий тиждень тривав 40 годин і таких тижнів було 50 (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 168–169).

82. United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 178, 139; United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, http://stats.bls.gov/news.release/union2.t01.htm (accessed Apr. 1, 2002). Див. Keyssar, Out of Work, ch. 7; R. Jensen, “The Causes and Cures”; і чимало авторитетних джерел з історії праці. Див. Goldin, “Labor Markets” щодо того, чи було об’єднання у профспілки другорядним чинником.

83. United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 344, 1056; idem, Statistical Abstract, 2000, tables 851, 177. Страхування: Zelizer, Morals and Markets; Kaufman, For the Common Good; Beito, From Mutual Aid to the Welfare State. Щодо витрат на страхування див. також C. Brown, American Standards of Living.

84. Огляд ролі федерального уряду: Moss, When All Else Fails; Sautter, Three Cheers for the Unemployed; Keyssar, Out of Work; Brock, Welfare, Democracy, and the New Deal; M. Katz, In the Shadow of the Poorhouse. Пенсії: McClintock, “Civil War Pensions”. Геррі Гопкінз: D. Kennedy, Freedom from Fear, 173. Проблеми чиновницького управління: Richards, Closing the Door to Destitution; Quadagno, The Color of Welfare; Lieberman, “Race, Institutions”; Kirby, Rural World Lost, ch. 2 (висловлювання Телмеджа, 59). Третина доходів фермерів: Danbom, Born in the Country, 212. Недовіра людей у сільській місцевості: Moe and Taylor, “Culture”; Wynne, “Culture”. Адамз у The Transformation of Rural Life повідомляє, що навіть у 1960-х роках мешканці сільськогосподарських районів на півдні Ілліною все ще отримували понад третину свого доходу від федерального уряду й лише 5 відсотків – від самої землі (213), а також цитує одного місцевого автора, який критикує бідних за те, що вони вимагають допомоги як «громадянського права» (148).

85. Наслідки програми Social Security: Haber and Gratton, Old Age and the Search for Security; Aichenbaum, Old Age in the New Land; Duncan and Smith, “The Rising Affluence”. Детальніше про потреби людей похилого віку див. також Gratton, “The Poverty”; Carter and Sutch, “Myth”. Щодо людей похилого віку, які мешкають окремо, то Макґеррі й Шоні в “Social Security” (пропорції взято з таблиці 1) оновили такі попередні дослідження, як Kramarow, “The Elderly”; Costa, “A House of Her Own”; Hareven and Uhlenberg, “Transition to Widowhood”, які також демонстрували роль програми Social Security. (Див. також Jason Fields and Casper, “America’s Families”, table 6.) Вихід на пенсію: Owen, Working Lives, ch. 4; United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 132; idem, Statistical Abstract, 2000, table 644. Чоловіки й пенсія: Costa, “Displacing the Family”.

86. Зміни середини 1990-х років обговорюють у Fischer et al., Inequality by Design. Зарплатня зросла у другій половині 1990-х, проте після 2000 року стагнація відновилася (David Cay Johnston, “Average Incomes Fell for Most in 2000–5”, NYT, Aug. 21, 2007), а тоді в 2007–2009 роках настала рецесія. Див. Levy, The New Dollars and Dreams; Danziger and Gottschalk, America Unequal; Jacob Hacker, The Great Risk Shift; Piketty and Saez, “The Evolution”; Browne, “The Baby Boom”; Sawhill and Morton, “Is the American Dream?”. Робітники повідомляли про більшу кількість робочих годин і більший страх утратити свою роботу в 1997 році порівняно з 1977-м (Families and Work Institute, The 1997 National Study of the Changing Workforce; Hout and Hanley, “Working Hours”). Найліпша оцінка полягає в тому, що від середини 1970-х і до середини 1990-х вимушена зміна роботи почастішала, тож тривога щодо гарантії зайнятості зросла, особливо в людей, які не перебували на вищих щаб­лях соціальної ієрархії (Fligstein and Shin, “The Shareholder”). Цифри могли бути гіршими, якби у 2005 році понад два мільйони американців не перебували у в’язниці (Solomon Moore, “Justice Dept. Numbers Show Prison Trends”, NYT, Dec. 6, 2007; Western and Beckett, “How Unregulated?”). Деякі дані свідчать, що мінливість доходу домогосподарства після 1970-х з року в рік зростала, хоча ці результати непевні (A. Stevens, “Changes”; Gottshalk and Moffitt, “Changes”; Valetta, “Recent Research”; Jacob Hacker, Great Risk Shift; Yellin, “Economic Inequality”; порівняйте Congressional Budget Office, “Trends” проти Dynan et al., “The Evolution”, а також Jacob Hacker, “Trends”). Частка американців віком до 65 років, які не мали медичного страхування, між 1984-м і 2007 роком зросла з 14,5 до 16,4 відсотка, і ще помітніше ця частка збільшилася серед тих, хто перебував на межі бідності (National Center for Health Statistics, Health, United States, 2006, table 133; щодо 2006 року: idem, “Health Insurance Coverage”, http://www.cdc.gov/nchs/fastats/hinsure.htm). Страхування на випадок безробіття: Greenstein and Stone, “Addressing”; Moira Herbst, “Layoffs Flood a Weakened Unemployment System”, BusinessWeek, Dec. 7, 2008; McMurrer and Chasanov, “Trends”. Борги: див. Sullivan et al., The Fragile Middle Class, а також обговорення в наступному розділі. Приватні пенсійні плани змінилися: плани з фіксованими виплатами поступилися місцем планам із фіксованими внесками, за якими працівники мусили класти на рахунок більше грошей. 1975 року кількість активних учасників планів із фіксованими виплатами перевершувала кількість учасників планів із фіксованими внесками в пропорції понад два до одного, а до 1997 року ця пропорція змінилася на протилежну (Edward Wyatt, “Pension Change Puts the Burden on the Worker”, NYT, Apr. 5, 2002; Jacob Hacker, Great Risk Shift, ch. 5).

87. Після 1970 року сімейні доходи справді зросли, але це тільки тому, що сімейні пари працювали більшу кількість годин. Деякі вчені доводили, що технічний прогрес підвищив рівень життя, проте їх зачарувала електроніка. Ключові, головні елементи стилю життя американського середнього класу – житло, медичні послуги й вища освіта – не узгоджувалися з витратами (Fischer et al., Inequality by Design, 115, 257n28; Weller, “The Middle Class”; Tamar Lewin, “College May Become Unaffordable”, NYT, Dec. 4, 2008). Результати опитувань свідчили про зростання тривоги, принаймні серед незаможних. 1988 року 26 відсотків респондентів-американців охарактеризували Америку як розділену на «заможних» (haves) і «незаможних» (have-nots), проте 2007 року таких респондентів виявилося 48 відсотків; 1988 року «незаможними» назвали себе 17 відсотків, однак 2007 року – 34 (Allen and Dimock, “A Nation”). Ідентифікація себе як представника середнього класу: зростання цієї ідентифікації, а тоді зупинка чи навіть спад стають особливо помітними, якщо зважати на освіту – такого висновку я дійшов, проаналізувавши результати American National Election Survey і GSS, а Майкл Гаут – результати GSS; див. також Hout, “How Class Works”, table 1A.2. Негарантованість робочого місця: Fullerton and Wallace, “Traversing”; Kalleberg, “Precarious Work”. 1964 року на запитання «Чи ви зараз багатші, ніж п’ять років тому?» 49 відсотків відповіли «так», а 16 – «ні», 1996 року 57 відсотків відповіли «так», а 16 – «ні», проте 2008 року вже 41 відсоток відповіли «так», а 31 – «ні» (P. Taylor et al., “Inside”, 7; Hout, “Money and Morale”; Families and Work Institute, The 1997 National Study of the Changing Workforce; Jacob Hacker, The Great Risk Shift, passim). Відставання від європейців: див. попередні примітки 3 і 23 щодо зросту й тривалості життя; щодо робочих годин див. Huberman and Minns, “The Times”, esp. table 3; і щодо мобільності див. Sawhill and Morton, “Is the American Dream?”. Відповідь на запитання «У кого вищий рівень життя – в американців чи європейців?» частково залежить від того, як оцінювати особистий дохід і товари індивідуального споживання порівняно з такими особистими благами, як період відпустки й гарантоване медичне обслуговування, і порівняно з такими суспільними благами, як низькі коефіцієнти насильства й доступний громадський транспорт. Квартиранти: John Leland, “Homes at Risk, More Owners Consider Taking in Boarders”, NYT, Jul. 16, 2008.

88. Людей із недостатньою професійною підготовкою або тих, що стикалися з соціальними чи особистими перепонами, часто кидали напризволяще; економічне зростання в 1990-х роках супроводжувала більша нестабільність працевлаштованості, криза системи охорони здоров’я й безпритульність серед малозабезпечених (Valletta, “Recent Research”). Ліпше за своїх батьків: P. Taylor et al., “Inside the Middle Class”, 11. Частка валового національного продукту: Plotnick et al., “The Twentieth-Century Record”, 279–280. Федеральний уряд: Moss, When All Else Fails.

89. Вплив на психіку: див., наприклад, Liker and Elder, “Economic Hardship”; Elder et al., “Families”; Conger et al., “Couple Resilience”; Hobfoll et al., “Resource Loss”. Майте на увазі, що люди відрізняються: ті, хто має більше соціальних і психічних ресурсів, ліпше долають той самий економічний шок. Дитяча праця: Licht, Getting Work, ch. 2; Mintz, “Life Stages”, 2018; Goldin, “Labor Markets”; Waters and Briggs, “The Family Economy”; Moehling, “State”. Житлова мобільність: C. Fischer, “Ever-More Rooted Americans”; Long, Migration and Residential Mobility.

90. С. Шміт у “Long-Run Trends” демонструє, що в 1980–1990-х роках відчувалася більша тривога щодо гарантованості робочого місця, ніж у 1970-х (що приблизно збігається зі змінами економічного циклу). Результати General Social Survey (GSS) свідчать, що, за винятком випускників коледжів і університетів, американці віком 25–62 років на початку 2000-х були схильними песимістичніше оцінювати фінанси своєї сім’ї порівняно з американцями в 1970-х (мій аналіз; див. також Hout, “Money and Morale”).

91. Щодо впевненості див. R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives, а також Uncle Sam’s Family; Modell, “Changing Risks”; idem, Into One’s Own; Smith and Hacker, “Cultural Demography”. Стандартизація життєвого шляху: щойно вказані праці Моделла; Uhlenberg, “Changing Configurations”; Chudacoff, How Old Are You?; Hareven, “Historical Changes in the Life Course”; D. Stevens, “New Evidence”; Stanger-Ross et al., “Falling Far”; Fischer and Hout, Century of Difference, 86–87. «Постматеріалізм»: Inglehart, “Globalization and Postmodern Values”; idem, Modernization and Postmodernization; Inglehart and Welzel, Modernization, Cultural Change, and Democracy. Витоки цієї ідеї сягають теорії Абрагама Маслоу про ієрархію потреб і узгоджуються з твердженням Денієла Белла в The Cultural Contradictions of Capitalism, що на зміну прагненню матеріальної вигоди, яке панувало в ХІХ столітті, прийшло притаманне ХХ століттю прагнення насолоди.

92. Потреба американців у суспільстві, позбавленому ризиків: див., наприклад, Friedman, Total Justice; Burnham, “Why Did Infants?”. «Колосальна принада»: висловлювання Девіда Фрама цитовано за George F. Will, “Up From Geniality”, Newsweek, Sept. 5, 1994, 75–76. Література щодо державної підтримки, яка витісняє підтримку громадянського суспільства, свідчить про реальні, хоч і помірні наслідки, які аж ніяк не усувають користі (див., наприклад, Gruber and Hungerman, “Faith-Based”).

93. Шлесінджер: Sam Tanenhaus, “History, Written in the Present Tense”, NYT, Mar. 4, 2007. 2005 року побачила світ книжка Джудіт Ворнер Perfect Madness: Motherhood in the Age of Anxiety. Підручники з історії: Carl Degler, Affluence and Anxiety, 1945 to the Present; Gary Donaldson, Abundance and Anxiety, America 1945–1960; Ernest May, Anxiety and Affluence, 1945–60. А тоді 2004 року з’явилася книжка Горовіца The Anxieties of Affluence. (Цікаво, що Гарві Ґрін характеризував роки до цього періоду як епоху «непевності» в The Uncertainty of Everyday Life, 1915–1945.) Звісно, ХХ століття породило нові реальні загрози. Від 1950-х і до 1980-х років включно від третини до половини американців відповідали інтерв’юерам під час опитувань, що вони очікують на ядерну війну або ж вона їх серйозно непокоїть (T. Smith, “A Report: Nuclear Anxiety”). А загальніше твердження полягає в тому, що зростання безпеки спричинило відчуття небезпеки. Пітер Стернз (Stearns and Haggerty, “The Role of Fear”; P. Stearns, “Fear and Contemporary History”) доводить, що сучасні американці почали боятися самого страху, тому намагаються уникнути його або стримують його задля своїх дітей замість того, щоб поглянути йому у вічі. Мас-медіа нагнітають страх: Glassner, The Culture of Fear; Best, Damned Lies and Statistics. Реклама: Marchand, Advertising the American Dream; Hoy, Chasing Dirt; Strasser, Satisfaction Guaranteed. До критиків таких тверджень належить Дж. Мартін (“The Myth”); див. також розділ 3 цієї книжки. Теоретики «суспільства ризику» вважають, що тривога стала повсюдною, позаяк з’явилися нові небезпеки, які можуть бути катастрофічними й на яких пересічні люди зациклюються, а традиція не дає інструкцій щодо цих небезпек (Beck, “From Industrial Society”; Giddens, Modernity and Self-Identity, ch. 5). Вивчення праць цих теоретиків не переконало мене. Важко повірити в образ домодерних людей, яких не турбували небезпеки, з якими вони стикалися, – хвороби, вороги чи природні катастрофи («Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви»^[80]).

94. Commager, The American Mind, 407; див. також Norris and Inglehart, Sacred and Secular. Теорія керування страхом у соціальній психології наголошує на ролі релігійної віри в зменшенні екзистенційного страху. Див. обговорення теорії секуляризації в розділі 6. Життя після смерті: мій аналіз опитування GSS, у якому використано запитання «postlife» (інтерв’ю англійською мовою задля порівнюваності). 1998 року GSS сформулювало дещо інше запитання («afterlife»), на яке 59 відсотків респондентів відповіли, що вони «безсумнівно» вірять у життя після смерті. Див. Greeley and Hout, “Americans’ Increasing Belief”.

95. Ціни на житло: Downes and Zabel, “The Impact”; Figlio and Lu­cas, “What’s in a Grade?” Заощадження для навчання в коледжі чи університеті: “529 Plan Data”, College Savings Plan Network, http://www.collegesavings.org/529PlanData.aspx (accessed May 20, 2008). Планування: Санчес-Дженковскі в Cracks in the Pavement виокремлює дві загальні стратегії, якими найбідніші верстви населення зазвичай послуговуються щодо грошей – накопичення й розтринькування. Див. також Johnson-Hanks, “When the Future Decides”.

96. Мешканці штатів Північна Дакота й Південна Дакота: Stock, Main Street in Crisis, 40; Adams, The Transformation of Rural Life – про ставлення до федерального уряду. Опитування: Gallup, https://news.gallup.com/poll/27286/Government.aspx (accessed May 26, 2022). 2000 року понад дві третини американців відповіли, що благодійні організації можуть допомагати нужденним ліпше за уряд (Kaiser Family Foundation, “Attitudes toward Government”, questions 27, 34, 44a, 45). Див. також idem, “Why Don’t Americans?”; Frieden, “Public Needs”).

Розділ 3

1. “Shopping: Super Deals”, Money Magazine, Jul. 27, 1998, 88–90; Bernice Kanner, “Mall Madness: Big, Bigger, Biggest”, New York Magazine, Mar. 29, 1993, 18–19. Універмаг Filene’s: Benson, Counter Cultures, 83; Leach, Land of Desire. Відкриття універмагів: “Crowds at Macy’s Fall Opening”, NYT, Sept. 18, 1894 («головна насолода»). Вірджинія: Martin, “Common People”. Три тонни: Mayflower, “America on the Move”, http://www.mayflower.com/moving/mayflower-newsroom/press-releases/2008/interesting-moving-facts-2008.htm (accessed Dec. 16, 2008).

2. Див., наприклад, Lasch, “The Culture of Consumption”, де йдеться про «цілу культуру, наповнену ідеалом споживання» (1381). «Поклоніння грошам»: Solomon et al., “Lethal Consumption”, 129.

3. Торо Г.Д. Волден, або Життя в лісах / Пер. з англ. Я. Стріхи. – Київ : Темпора, 2020. – С. 55, 67. Упродовж поколінь «коментаторів непокоїло, що надлишок, марнотратство, матеріалізм і достаток загрожують американському суспільству» (Horowitz, The Morality of Spending, xviii; idem, The Anxieties of Affluence). Опитування: Wuthnow, Poor Richard’s Almanac, 249. В опитуванні 2002 року приблизно половина американців обрали варіант відповіді «Споживацтво й комерціалізація загрожують нашій культурі», а не варіант «не загрожують». Утім, ця частка менша за ту, яка обрала цей варіант серед інших західних народів (Mead, “The Community’s Pulse”). Див. також Shi, The Simple Life; Woodward, The Old World’s New World; Wuthnow, Poor Richard’s Almanac; Schudson, Advertising, ch. 5; a також idem, “Delectable Materialism”. До наукової критики споживацтва належать Fox and Lears, The Culture of Consumption; Collier, The Rise of Selfishness in America; Gottdiener, “Approaches to Consumption”; Schor, The Overspent American; Ritzer, Enchanting a Disenchanted World; Borgmann, Technology and the Character of Contemporary Life. Щодо огляду думок учених див. Steigerwald, “All Hail” і наступні коментарі в цьому ж випуску; Zukin and Maguire, “Consumers and Consumption”; Zelizer, “Culture and Consumption”; Fourcade and Healy, “Moral Views”.

4. Антрополог: D. Miller, “The Poverty”, 226.

5. Zelizer, “Culture and Consumption”; idem, The Purchase of Intimacy; idem, The Social Meaning of Money. Див. також Douglas and Isherwood, A World of Goods; Csikszentmihalyi and Rochberg-Halton, The Meaning of Things.

6. Carson et al., Of Consuming Interest; Greene and Pole, Colonial British America; Shammas, The Pre-Industrial Consumer; Breen, “The Meaning”; idem, “ ‘Baubles’ ”; Main, “The Standard of Living”; Carr and Walsh, “The Standard of Living”; Perkins, “The Consumer Frontier”; Rothenberg, From Market-Places to a Market Economy. Округ Йорк: Carr and Walsh, “The Standard of Living”, tables 11 and 4. Придбання того, що раніше вважалося предметами розкоші: S. Wolf, As Various as Their Land, 50. Речі уможливили домашнє життя: Shammas, “The Domestic Environment”. Комфорт: Crowley, “The Sensibility”; idem, Invention of Comfort; Bushman, Refinement of America, 267ff.

7. Perkins, “The Consumer Frontier”; Breen, “ ‘Baubles’ ”; Jaffee, “Peddlers”; Bruegel, “ ‘Time’ ”; Innes, “Fulfilling”; Ulrich, Good Wives, ch. 1; Walsh, “Urban Amenities”; S. Wolf, As Various as Their Land, 189ff; Sellers, The Market Revolution, 155–157.

8. Реклама й «досвід шопінгу»: Bushman, “Shopping and Advertising” (порцеляновий посуд, 249). Вірджинія: A. Martin, “Common People”, 47, 46. Філадельфія: Doerflinger, “Farmers”. Стать: Perkins, “The Consumer Frontier”, 496; Dierks, “Letter Writing”, 474. Див. також статті Бріна й Джаффі, вказані в попередній примітці.

9. Еліейзер Мезер: Staloff, “Where Religion”, 8. “Оргія”: S. Wolf, As Various as Their Land, 189; Вулф також пише про дедалі «частіші гіркі згадки про жіноче марнотратство як причину будь-чого, починаючи з домашнього дискомфорту й завершуючи фінансовим крахом і порочністю» (79). Чай: Shammas, “The Domestic Environment”, 14. Нарікання представників еліти й сумптуарні закони: Shammas, The Pre-Industrial Consumer, 218–219; Calvert, “The Function”; Thompson, Rum Punch & Revolution (Філадельфія: 117–118).

10. Критика за доби Американської революції: Huston, Securing the Fruits, 55; Breen, “Narrative”; idem, “ ‘Baubles’ ” (випускники Гарварду і Єлю); Zakim, “Sartorial Ideologies”. Епплбі в “Consumption in Early Modern Thought” не згодна з цим і стверджує, що споживання в ту епоху не викликало значної тривоги.

11. B. G. Smith, “The Material Lives”, 202. Житло: див., наприклад, Crowley, Invention of Comfort, ch. 3. Марнотратство: Пола Дадлі процитовано за Greene, The Intellectual Construction of America, 105. Ліжка: M. Smith, Breaking the Bonds.

12. Огляд: Larkin, The Reshaping of Everyday Life, ch. 3 (одяг, 187–189); D. Howe, What Hath God Wrought; Blumin, The Emergence of the Middle Class, ch. 5. Виробництво й дистрибуція: Taylor, The Transportation Revolution; Dawley, Class and Community, 90ff; Zakim, “Sartorial Ideologies”; idem., Ready-Made Democracy (дюймова лінійка; одяг); Scranton, “Manufacturing Diversity”. Ціна наземного транспортування від 1815-го до 1850 року знизилася на 95 відсотків, а вантажопідйомність річкових суден зросла в сотні разів (Gienapp, “The Antebellum Era”, 106). Див. також Perkins, “The Consumer Frontier”; Rainer, “The Sharper Image”; Jaffee, “Peddlers of Progress”; Walsh, “Consumer Behavior”; Clemens, “The Consumer Culture” (дзеркала, металеві грубки й годинники); Garvan, “Effects of Technology”. Робочий час, який треба було потратити, щоб купити стілець: United StatesBureau of the Census, Historical Statistics, table D716.

13. Quackenbush and Sylvester, “Letter of Jacob Schramm”. Bok, “The Americanization”, 78.

14. Вашинґтон: Walsh, “Consumer Behavior”, 227. Donald, Lincoln, 27–28. Duffield, “Frontier Church Going”. Гау у What Hath God Wrought (32) зазначає, що звичайні сільські мешканці майже весь час ходили босоніж і не мали вбиральні надворі.

15. Збут: Tedlow, New and Improved; Strasser, Satisfaction Guaranteed; Schlereth, Victorian America, ch. 4; Scranton, “Manufacturing Diversity”; Boorstin, The Americans, 89ff; Moskowitz, Standard of Living (столове приладдя, ванни). Універмаги: Leach, “Transformations”; idem, Land of Desire; Benson, Counter Cultures; D. Cook, “The Mother as Consumer”. Ґленні в «Consumption» не згоден і доводить, що універмаг насправді не був великою новацією у збуті. Сільська Америка: Schlereth, “Country Stores”; Baron, Mixed Harvest, ch. 5; Ownby, American Dreams in Mississippi; Fuller, The American Mail; idem, RFD; Blanke, Sowing the Americans Dream, esp. 214–215; Dickson, “Prosperity Rides”; Kolb and Polson, “Trends”; Bureau of Business Research, “The Automobile”; Atwood, “Routes”.

16. Marchand, Advertising and the American Dream; Schudson, Advertising; Pope, The Making of Modern Advertising. Юен у Captains of Consciousness найдужче наполягає на тезі про створення потреб. Шадсон найскептичніше ставиться до таких тез. Зубні щітки: Larkin, Reshaping, 92. Див. також Olney, Buy Now, Pay Later, ch. 5. Подальше обговорення цього питання наведено нижче, у примітці 44. Дослідження рекламних оголошень міститься в Pollay, “The Subsiding Sizzle”; Belk and Pollay, “Images”.

17. Кредити: Calder, Financing the American Dream. Розваги: див., наприклад, Barth, City People; Cullen, The Art of Democracy; Nasaw, Going Out. Вікторіанський стиль: Green, The Light of the Home; Garvan, “Effects of Technology”. «Життя наповнене товарами»: Schlereth, Victorian America, 141.

18. C. Brown, American Standards of Living; Lebergott, The Americans; idem, Pursuing Happiness. Іммігранти: Barton, Peasants and Strangers; Bodnar et al., Lives of Their Own; Heinze, Adapting to Abundance; Glenn, Daughters of the Shtetl. Соціальні працівники й бюджет: Horowitz, The Morality of Spending, 124–125; Rainwater, What Money Buys, 44–49; C. Brown, American Standards of Living, 79–82.

19. Собори: Charles DeKay, “Surface Impressions of New York”, NYT, Jan. 13, 1897. Крадіжки в універмагах і крамницях: Leach, Land of Desire; Abelson, When Ladies Go A-Thieving.

20. Витрачання грошей: Shammas, The Pre-Industrial Consumer, 132; C. Brown, American Standards of Living; Horowitz, The Morality of Spending, appendix A; Lebergott, Consumer Expenditures; Jacobs and Shipp, “How Family Spending”; а також нещодавні звіти Bureau of Labor Statistics щодо споживчих витрат на сайті http://www.bls.gov/cex/. Робочий час: Cox and Alm, “Time Well Spent”, 5. Зміни в харчуванні: Levenstein, Revolution at the Table; P. Williams, “Foodways”; Lebergott, The American Economy, 104–105.

21. 1918 року некваліфіковані робітники витрачали 71 відсоток свого бюджету на їжу, одяг і житло, а менеджери й фахівці – 66 відсотків, цебто на 5 відсотків менше. 1988 року некваліфіковані робітники витрачали лише 38 відсотків на ці базові речі, тоді як менеджери й фахівці – 33, знов на 5 відсотків менше. К. Браун у American Standards of Living пропонує ось такий класовий аналіз. Див. попередню примітку щодо інших досліджень витрачання грошей.

22. 1918 рік: розраховано на підставі United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, “The Cost of Living”, 455. На придбання автомобіля припадало понад дві третини нових великих витрат на товари тривалого користування: Olney, Buy Now, Pay Later, 9–22. Міддлтаун: Lynd and Lynd, Middletown, 255; a також Jensen, “The Lynds Revisited”, де є виправлені дані щодо витрат на автомобілі. 2005 рік: United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, Consumer expenditure survey. Берклі: Peixotto, Getting and Spending, 196. Автомобіль: див., наприклад, Flink, The Automobile Age; Rae, The American Automobile; Fischer and Carroll, “Telephone and Automobile Diffusion”; C. Fischer, America Calling, appendix D.

23. Володіння житлом: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, table N243; idem, Statistical Abstract, 2007, table 956. (Володіння житлом зросло між 1995-м і 2005 роком почасти внаслідок послаблення кредитних обмежень, що згодом, у 2007–2009 роках, обернулося кризою субстандартного іпотечного кредитування.) Тенденції у витратах: див. джерела, згадані в примітках 20 і 21. Історія володіння житлом: Myers and Shammas, “Housing Standards”; Chevan, “The Growth”; Luria, “Wealth”; Harris, “Working-Class”; idem, “The Flexible House”; Tobey et al., “Moving Out”; Peel, “On the Margins”; Land, “Be a Patriot”. Смаки: див., наприклад, Marsh, “From Separation to Togetherness”.

24. Олні в Buy Now, Pay Later зосереджує увагу на придбанні автомобілів; див. також Olney, “Avoiding Default”, де йдеться про частку й умови; Calder, Financing the American Dream; Leach, Land of Desire; Mandell, The Credit Card Industry. Дані щодо придбання товарів на виплат: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, series X552, з урахуванням індексу споживчих цін (CPI).

25. Висловлювання статистика цитовано за Literary Digest, “Fallacies as to the High Cost of Living”, Feb. 24, 1912, 400. Страусс: Leach, Land of Desire, 266. Див. також Lynd, “The People as Consumers”. Щодо огляду критики див. Horowitz, вступ у The Anxieties of Affluence.

26. Kline, Consumers in the Country; Tobey, Technology as Freedom; L. Cohen, A Consumer’s Republic; M. Jacobs, “ ‘Democracy’s Third Estate’ ” (Кролі, 28); Olney, “Avoiding Default”; R. M. Collins, “In Retrospect”. Рузвельт і каталог Sears: Potter, People of Plenty, 60.

27. Тривале урівнювання і його скасування після 1973 року: C. Brown, American Standards of Living; Soltow, “Wealth”; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 6; Slesnick, Consumption and Social Welfare; Cutler and Katz, “Rising Inequality?”. Дешевий імпорт: Zukin, Point of Purchase, ch. 3; Basker, “Selling”. Наприклад, десь напередодні Різдва 2005 року більшість американців із низькими доходами мали DVD-плеєри й кабельне телебачення (Carroll, “Americans Inventory”). Дизайнерська естетика: Nickles, “More is Better”.

28. Звісно, нерівність стосується не лише таких споживчих товарів, як телевізори, а й таких «товарів», як медичне обслуговування, де нерівність залишилась або ще побільшала. Відмінності між класами на підставі товарів – відома тема наукових досліджень, починаючи щонайменше з Веблена (Bourdieu, Distinction; McCracken, Culture and Consumption; Lunt, “Psychological Approaches”; Felson, “Invidious Distinctions”), і я звернуся до неї згодом у цьому розділі.

29. Китайський учений: N. Park, “Cultural Strains”, 153; ізраїльський журналіст: Bartov, “Measures”, 299. До американських критиків належать Riesman, The Lonely Crowd; Whyte, Organization Man; Boorstin: The Americans, 427. Огляд критики див. у Donaldson, The Suburban Myth.

30. 1970 року лише 6 відсотків шестикласників мали телевізор у своїй спальні (Rideout et al., Kids & Media @ the New Millennium, 21; див. також Tara Parker-Pope, “A One-Eyed Invader in the Bedroom”, NYT, Mar. 4, 2008). Різні періоди початку споживацького суспільства: P. Stearns, Consumerism in World History, p. x, пропонує 1700 рік; Seller, The Market Revolution, 155–157, обирає 1820-ті; Zukin, Point of Purchase, 257ff, a також Leach, Land of Desire, обирають 1870-ті; Baritz, The Good Life, Lynd, “Consumers”, Sussman, “Culture and Civilization”, а також McGovern, “Consumption” і “Consumption and Citizenship” обирають 1920-ті; Schor, The Over-Spent American і Do Americans Shop Too Much?, а також Strasser, Satisfaction Guaranteed, обирають кінець ХХ століття. Один історик: Девіда Левіна цитовано за Shammas, “Explaining Past Changes”, 62. Клунес у “Modernity” датує цей перехід аж добою антич­ної Греції. Див. також Glennie, “Consumption”; McCracken, Culture and Consumption, ch. 1; A. Martin, “Makers”; Cross, An All-Consuming Century; Ritzer, Enchanting a Disenchanted World; Brewer and Porter, Consumption and the World of Goods; Miller, Acknowledging Consumption.

31. Споживацьку культуру визначають по-різному. Дон Слейтер вважає її тотожною ринковій культурі й модерності (Consumer Culture and Modernity, ch. 1), проте це визначення занадто широке: ринки супроводжували нас тисячоліттями, а споживацтво – це специфічніше, психологічніше явище. Цитати: Leach, Land of Desire, xiii; Dreiser, Sister Carrie, 19; Ritzer, Enchanting a Disenchanted World, 28.

32. «Явно не потрібні»: P. Stearns, Consumerism in World History, p. ix, де він також обговорює різні моделі споживацтва. Див. Zelizer, “Culture and Consumption”; Agnew, “Coming Up for Air”; A. Martin, “Makers, Buyers, and Users”; McCracken, Culture and Consumption; D. Miller, Material Culture and Mass Consumption; Belk, “The Human Consequences”. Щодо огляду такої галузі, як психологія споживачів, див. Cohen and Chakravarti, “Consumer Psychology”. Шерон Зукін зазначала, що споживацьке суспільство можна по-іншому визначити на підставі певних об’єктивніших критеріїв, як-от витрат на маркетинг або кількості часу, потраченого на придбання (особиста розмова, 26 травня 2004 року). Однак таке формулювання уникає питання про те, чи споживацьке суспільство змінює людський характер, – питання, що його сама Зукін виразно досліджувала: «Кумулятивний ефект [інтенсифікації шопінгу]… полягає в тому, що ця інтенсифікація… схиляє нас сприймати весь світ як досвід шопінгу. Врешті-решт, нова культура залежить не лише від виробництва споживчих товарів, а й від виробництва споживачів» (Point of Purchase, 257).

33. «Не відставай від Джонзів» – так називався комікс, що з’явився 1913 року: у ньому йшлося про сім’ю, яка заздрить своїм сусідам (https://www.wordorigins.org/big-list-entries/joneses-keeping-up-with-the?rq=keep up with the joneses; accessed May 26, 2022; Matt, Keeping Up with the Joneses, 42). Boston Gazette: Breen, “The Meaning of Things”, 255. Жінка-іммігрантка: Glenn, Daughters of the Shtetl, 160–161; див. також Heinz, Adapting to Abundance; L. Cohen, “Embellishing a Life of Labor”. Позашляховик Hummer: Schulz, “Vehicle of the Self”, 77–78. Діти: П’ю в Longing and Belonging розповідає, як батьки з низьким доходом відчувають необхідність задовольняти прохання своїх дітей. Споживання як маркування соціального статусу відіграє центральну роль в аналізі, що його здійснює Бурдьє у книжці «Дистинкція». Вчені згадують про емуляцію, коли кажуть, що в певну важливу мить американці перейшли від оцінювання одне одного на підставі того, як вони зароб­ляють свої гроші («виробнича етика»), до оцінювання на підставі того, як вони витрачають свої гроші («споживча етика»). Див., наприклад, Fox and Lears, вступ у The Culture of Consumption (див. Lears, “Beyond Veblen”, де згодом висловлено інакші думки); Bauman, “The Self”. Рісмен у The Lonely Crowd (ch. 3) стверджує, що прагнення споживати змінилося з притаманного ХІХ століттю бажання вирізнятися на притаманне ХХ століттю бажання бути схожим на інших. Існує чимало літератури, присвяченої тому, як реклама апелює до соціального статусу, зокрема Ewen, Captains of Consciousness, а також Fox, The Mirror Makers.

34. Крадіжки в універмагах і крамницях: Abelson, When Ladies Go A-Thieving (висловлювання 1895 року, 55). «Хотіння і жадання… криються в самій суті… сучасного споживацтва» (Campbell, “I Shop Therefore”, 28). Адиктивні звички: Csikszentmihalyi and Rochberg-Halton, The Meaning of Things, 229. Див. також Bauman, “Consuming Life”, 25; R. Frank, Luxury Fever, ch. 12. Зомбі: Ritzer, Enchanting a Disenchanted World, 89. Експліцитні заяви про гедонізм: Collier, The Rise of Selfishness; D. Bell, The Cultural Contradictions of Capitalism; Sussman, “Culture and Civilization”. Дослідники реклами засвоїли концепт «гедоністичне споживання», що «позначає ті аспекти поведінки споживачів, які пов’язані з мультисенсорними, уявними й емоційними компонентами людського сприйняття товарів» (Hirschman and Holbrook, “Hedonic Consumption”). Вже не засіб, а мета: «Що відрізняє членів споживацького суспільства від своїх предків, то це звільнення споживання від його колишньої інструментальності, яка раніше його обмежувала. <…> споживання стає метою для самого себе, і тому воно саморушне» (Bauman, “Consuming Life”, 12–13).

35. П. Стернз у Consumerism in World History найвиразніше просуває цю тезу. Див. також Zukin, Point of Purchase: «Ми купуємо, бо жадаємо цінності… що її вже не отримуємо від релігії, роботи або політики» (8). Gottdeiner, “Approaches”; Cross, The All-Consuming Century; Lears, “From Salvation to Self-Realization”; Lasch, “Culture of Consumption”; Lynd, “The People as Consumers”; Dumenil, The Modern Temper, ch. 2. Розваги: Somers, “The Leisure Revolution” («пара», 138); Barth, City People. Реклама: див. особливо Marchand, Advertising and the American Dream. Щодо критики пояснення, яке апелює до компенсації, див. C. Fischer, “Comment on ‘Anxiety’ ”. Щодо рідкісної демонстрації компенсаційної схильності витрачати гроші див. Rucker and Galinsky, “Desire to Acquire”.

36. Відмова від попередніх теорій: Еґнью в “Coming Up for Air” пише, що «ми нині визнали свої помилки. <…> історики… відкинули веберівські дихотомії між пуританізмом і романтизмом та, відповідно, між заощадженням і витрачанням, а в окремих випадках вони також відмовилися від класичної марксистської відмінності між споживчою вартістю й міновою. Врешті-решт, вони знов оцінили політичні й моральні виміри фантазії, фетишизму, мрії й бажання. <…> Як наслідок, інтерпретацію споживацької культури на підставі виробництва, попиту й гегемонії ослабили, якщо не відкинули» (5–6). Лірз у 1989 році відмовився від «ідеї переходу від протестантської “культури виробників” до секулярної “комерційної культури” (“Beyond Veblen”, 77n8; див. також його Fables of Abundance).

Самовираження: соціологи визнають вплив книжки Бурдьє «Дистинкція». У дослідженнях споживання значний вплив мала стаття Белка “Possessions”. Див. Arnould and Thompson, “Consumer Culture Theory”, де наголошується на «проєктах ідентичності споживачів». Головні праці щодо товарів як символів починаються з Douglas and Isherwood, A World of Goods. Див. також Baudrillard, “Consumer Society” («система значення», 48); Featherstone, Consumer Culture and Postmodernism; D. Miller, Acknowledging Consumption; McCracken, Culture and Consumption; Applbaum, “The Sweetness of Salvation”; Schudson, “Delectable Materialism”. «Самостворення» за допомогою товарів: Holt, “Postmodern Markets” у книжці Schorr, Do Americans Shop Too Much? (67). Страссер у “Making Consumption Conspicuous” шкодує щодо цього ревізіонізму, як і Стайґерволд у “All Hail”.

Позашляховики Hummer: Schulz, “Vehicle of the Self”. Афроамериканці: Lamont and Molnár, “How Blacks Use Consumption”; K. Charles et al., “Conspicuous Consumption”.

37. De Vries, “Review of Consumerism in World History”. Пошук у базах даних свідчить, що термін «споживацтво» (consumerism) рідко з’являвся в економічній літературі впродовж останніх 15 років ХХ століття (цебто саме тоді, коли історики й соціологи знову відкрили цю тему) і його майже ніколи не вживали в такому значенні, як він вживається тут. Так само мейнстримові економісти ігнорували книжку Шор Overspent American, в якій сформульована теза про споживацтво. Звісно, жменька економістів вірить, що купівля може бути ірраціональною. Наприклад, Кейнз вважав, що споживачами рухає «насолода, недалекоглядність, щедрість, неправильний розрахунок, хвастощі й марнотратство» (Lebergott, Consumer Expenditures, 45).

38. McCloskey, “The Economics of Choice”, 150. «Задоволення бажань»: Campbell, “I Shop Therefore”, 34. Більшість економістів припускають, що існують особисті, заздалегідь визначені вподобання і такі зовнішні сили, як маркетинг, не можуть їх змінити (див. Rhoads, The Economist’s View of the World, ch. 9). За словами Джона Кеннета Ґелбрейта, в економістів таке гасло: «Споживач прагне більшого. [Наша справа полягає] не в тому, щоб розмірковувати чому, а в тому, щоб задовольняти» (цитовано за Rhoades, The Economist’s View of the World, 62). Домодерні люди: американські індіанці охоче приймали західні товари (C. Miller and Hamell, “A New Perspective”; Butler, Becoming America, 142). «Карго-культи» в мешканців тихоокеанських островів – ще один приклад. Речі першої необхідності у 2006 році: Morin and Taylor, “Luxury or Necessity?”. В опитуванні Центру Ропера людей запитали про те, «без чого вони не змогли б обійтися» (P. Liberatore, “Home Computers – Why the Craze is Fizzling Out”, San Francisco Chronicle, Jul. 5, 1985).

39. Бюджети прожиткового мінімуму: Rainwater, What Money Buys; Horowitz, The Morality of Spending; G. Fisher, “Is There?”. Сміт і Маркс: Schudson, Advertising, ch. 4. «Відносна депривація» – це схильність людей оцінювати себе на підставі своїх «референтних груп»: Runciman, Relative Deprivation and Social Justice; Merton, Social Structure and Social Theory, ch. 10, 11 (більше про це згодом – у розділі 6).

40. В опитуванні 2006 року цікавилися: «На що, на вашу думку, якщо таке є, ви або ваша дружина чи чоловік витрачаєте забагато грошей?». Лише 21 відсоток респондентів відповів, що ні на що (опитування Організації Ґеллапа, база даних iPoll, http://www.ropercenter.uconn.edu/ipoll.html; accessed Aug. 1, 2007). Схожі результати отримали й у 1978 році, див. про це в Rhoades, The Economist’s View, 165; а 1997 року таке опитування проводила компанія EDK Associates (Center for a New American Dream, особиста розмова, 13 листопада 1997 року). Відкладання коштів: Zelizer, Social Meaning of Money. Програми з дванадцяти етапів: Debtors Anonymous (http://www.debtorsanonymous.org/) – перший крок до одужання, а також Spenders Anonymous (http://www.spenders.org/home.html) – симптоми. Шопінг як розвага: Zukin, Point of Purchase. «Протриматися»: Rainwater, What Money Buys; G. Fisher, “Is There?”.

41. Деякі праці, присвячені цій темі (інші праці буде згадано в обговоренні вибору в розділі 6): Cohen and Chakravarti, “Consumer Psychology”; McFadden, “Economic Choices”; idem, “Free Markets”; Henrich et al., “In Search”; Bargh, “Losing Consciousness”; Vohs and Faber, “Spent Resources”; Lowenstein et al., “Projection Bias”; Kahneman and Thaler, “Anomalies”.

42. Праць з історії реклами дуже багато. Див. Ewen, Captains of Consciousness; S. Fox, The Mirror Makers; Laird, Advertising Progress; Lears, Fables of Abundance; idem, “From Salvation to Self-Realization”; Marchand, Advertising the American Dream; Packard, The Hidden Persuaders; Pope, The Making of Modern Advertising; Schudson, Advertising. Щодо психологічних моделей, які використовували фахівці з реклами, див. передусім Curti, “The Changing Concept”; Marchand, Advertising the American Dream; Laird, Advertising Progress. Щодо інших аспектів маркетингу див. Leach, Land of Desire; Strasser, Satisfaction Guaranteed; Tedlow, New and Improved; Zukin, Point of Purchase. Доньки фермерів: Barron, Mixed Harvest, ch. 6. Дослідження рекламних повідомлень: Belk and Pollay, “Images of Ourselves”; idem., “Materialism and Magazine Advertising”, хоча їхні докази двозначні, і тому їх ніхто не повторював.

43. «Легкі жертви» (suckers): цей вираз вживали перші фахівці з реклами (Curti, “The Changing Concept”, 340–341).

44. Деякі автори намагаються уникнути питання про ефективність, стверджуючи, що вони лише досліджують маркетологів (див., наприклад, Leach, Land of Desire, xiv; R. Fox and Lears, вступ у The Culture of Compensation, x). Однак зазвичай ці автори так чи інак удаються до висновків щодо споживачів. Хвастощі рекламістів (як-от щодо продажу супу й зубної пасти [Strasser, Satisfaction Guaranteed, 95]) містять певну інформацію, але необов’язково, позаяк цим хвастощам повинні вірити. Рекламісти переконані: реклама примушує людей хотіти речей, що їх вони інакше не хотіли б (а це інше, ніж повідомляти споживачів про нові товари), проте чимало вчених скептично ставляться до цього (див., наприклад, Schudson, Advertising; Olney, Buy Now, Pay Later, ch. 5; Stewart, “Speculations”). Лерд доводить, що «рекламні повідомлення… ліпше репрезентують їхніх творців, а не їхню публіку» (Advertising Progress, 93). У своїй книжці America Calling (ch. 3) я дійшов висновку, що продавці й рекламісти телефонів часто кепсько сприймали, передавали або створювали клопоти своєї публіки. Поллей у “The Subsiding Sizzle” демонструє, що в рекламі впродовж ХХ століття змінювалися періоди, і вважає, що ці зміни радше залежали від моди в рекламній індустрії, ніж від реакції споживачів. Скептики також вказують на випадки невдалих кампаній. Наприклад, Говард у “A ‘Real Man’s Ring’ ” розповідає, як у 1920-х роках зазнали невдачі спроби рекламувати чоловічі обручки, а з плином років американські чоловіки почали купувати ці обручки як побічний продукт патріотизму під час Другої світової війни. Леш гадає, що роль реклами полягає не в промоції певних товарів, а в промоції «образів приємного життя, у якому щастя залежить від споживання» (“The Culture of Consumption”, 1387). Діти: Wilcox et al., “A Report”.

45. Зайнятість у роздрібній торгівлі: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 840; idem, Statistical Abstract, 2007, table 606. Частка торгівлі в національному доході становила 11 відсотків у 1929 році, а у 2000-х – 8: idem., Historical Statistics, 839, 224; idem., Statistical Abstract, 2007, tables 649, 654. Кількість доларів, потрачених на рекламу, коливалася приблизно від 150 до 300 на душу населення (в доларах 2008 року) до повоєнних років, а після них стрімко зросла. Однак витрати на рекламу як частка валового внутрішнього продукту коливались у межах 2,1–3,4 відсотка до Другої світової війни (максимум припав на 1910 рік), а після неї – у межах 2,0–2,5 відсотка (2005 року було 2,2 відсотка) (Historical Statistics, 855; Statistical Abstract, 2007, table 1261). Отже, частка реклами в економіці країни скоротилася саме впродовж тієї історичної доби, коли споживацтво, схоже, запанувало. Зростання недовіри до реклами та її неефективність: Banwari, “Public Assessment”, 35; Zanot, “Public Attitudes”.

46. R. Frank, Luxury Fever. Податок 1815 року: Carson, “The Consumer Revolution”. Предмети розкоші й речі першої необхідності: Morin and Taylor, “Luxury or Necessity?” (Якби це запитання пропонувало варіант відповіді «корисна річ, але не необхідна», то набагато менше респондентів, мабуть, обрало б відповідь «річ першої необхідності».) Під час національного опитування 1997 року пересічний американець підрахував, що йому чи їй «насправді не потрібні» приблизно 15 відсотків придбаних речей (EDK Associates, результати повідомлено в Center for a New American Dream, особиста розмова, 13 листопада 1997 року).

47. Див. обговорення «потреби» на початку підрозділу «Чому б не хотіти так багато?», а також такі джерела, як Shammas, The Pre-Industrial Consumer, 132; C. Brown, American Standards of Living.

48. Тривога щодо витрачання грошей найвиразніше виявилася в Lynd and Lynd, Middletown. Піаніно: Shammas, “The Domestic Environment”; Calder, Financing the American Dream, ch. 4. Іммігранти: Heinze, Adapting to Abundance; E. Morawska, For Bread with Butter, ch. 6; Joselit, The Wonders of America. Фермери: United States Senate, Report of the Country Life Commission; Ward, “The Farm Woman’s Problem”. Молоді жінки: Peiss, Cheap Amusements; Meyerowitz, “Women and Migration”; idem, Women Adrift. Панчохи: Matt, “Frocks”. Жіночі клуби: Breckinridge, Women in the Twentieth Century; Wilson, American Women in Transition. Розлучення: E. May, “The Pressure”. У книжці Great Expectations Ілейн Мей розповідає про те, як у жінок зростали також очікування щодо близькості. Чоловіки: Swiencicki, “Consuming Brotherhood”; Duis, “The Saloon”; Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will. Алкоголь: 1905 року витрати на алкоголь найманих працівників у місті Нью-Йорк становили понад 2 відсотки (More, Wage-Earners’ Budgets, 96, 102); 1909 року мешканці Чикаґо віддали на алкоголь 4,4 відсотка (Kennedy, Wages and Family Budgets, 72) – обидва показники, мабуть, занижені, оскільки вони насправді не охоплювали вживання алкогольних напоїв у салунах або сімей із чоловіками-алкоголіками. 2000 року приблизно 1 відсоток витрат американців із середніми доходами й 3 відсотки витрат бідних американців ішло на алкоголь (розраховано на підставі опитування 2000 року Consumer Expenditure Survey, https://www.bls.gov/data/). Див. також Swiencicki, “Consuming Brotherhood”.

49. Гордість: Carson, “Consumer Revolution”, 660. Лідія Марія Чайлд: M. Barton, “The Victorian Jeremiad”, 61. Вірджинія: Greene, “Society, Ideology, and Politics”, 69–75. Генрі Беллоуз: Bellows, “The Influence of the Trading Spirit”, 111–112.

50. Огляд споживання у XVIII – на початку ХІХ століття: Glennie, “Consumption”; P. Stearns, “Stages of Consumerism”; A. Martin, “Makers, Buyers, and Users”; De Vries, “Between Purchasing Power”. Дискусії щодо розкоші: Crowley, “The Sensibility.” Брінові статті “Narrative”, “The Meaning of Things” і “ ‘Baubles of Britain’ ” (згадка про мило, 451) – це важливі дослідження. Еліта за колоніальної доби: Lockridge, “Colonial Self-Fashioning”, 282. Семюел Адамз: Carson, “The Consumer Revolution”, 521. Кентакі: Perkins, “The Consumer Frontier”, 507–508. Вірджинія: A. Martin, “Common People”; a також S. Wolf, As Various as Their Land, 64–66. Специфічні типи витрат: Shammas, “Changes in English and Anglo-American Consumption”; idem, The Pre-Industrial Consumer; idem, “The Domestic Environment” (42 відсотки мали чайні сервізи, 13); Bruegel, “Time”; Jaffee, “Peddlers”; Calvert, “The Function of Fashion”; Carson, “The Consumer Revolution” («дзюрити в сараї», 505); Chappell, “Housing a Nation”; Walsh, “Urban Amenities”; Main, “The Standard of Living”; Perkins, “The Consumer Frontier”. Щодо податку: Carson, “The Consumer Revolution”, 661–662. 200 тогочасних доларів можна перерахувати в долари 2008 року за допомогою індексу споживчих цін, завдяки чому постане сума 2900 доларів, проте вона відображає майже два століття зниження цін на продукти харчування й зниження виробничої собівартості. Ліпший спосіб перерахунку – використати кількість годин некваліфікованої праці, потрібної для того, щоб купити ці речі в 1815 році й 2008 році: так ми отримаємо точнішу, виправлену суму, яка становитиме 37 тисяч доларів. Хай там як, але 1815 року існувало чимало «предметів розкоші». (Здійснення перерахунку: https://www.measuringworth.com/calculators/uscompare/; accessed May 27, 2022.)

51. Огляд: Nissenbaum, The Battle for Christmas, ch. 6 (Геррієт Бічер-Стоу, 134); L. Schmidt, Consumer Rites; idem, “The Commercialization of the Calendar”. Раєн у Women in Public зазначає, що газети до Громадянської війни в грудні волали: «ІГРАШКИ, ІГРАШКИ, ІГРАШКИ», а також «ЛЯЛЬКИ, ЛЯЛЬКИ, ЛЯЛЬКИ» (39). Щодо ставлення сучасних американців до Різдва див. M. Gillespie, “Merry Christmas”. Під час опитування Організації Ґеллапа 2000 року 84 відсотки респондентів відповіли, що «нині забагато… наголошується на різдвяних подарунках і презентах», а під час опитування 2006 року 85 відсотків відповіли, що Різдво «занадто комерціалізоване» (Центр Ропера з дослідження громадської думки, http://www.ropercenter.uconn.edu/ipoll.html; accessed Jul. 31, 2007). Щодо вручення подарунків і соціальних зв’язків: Caplow, “Rule Enforcement”; idem, “Christmas Gifts”; Zelizer, The Social Meaning of Money, ch. 3. День подяки: Pleck, “The Making”. День незалежності: Applebaum, The Glorious Fourth; Kamen, Mystic Chords. Гайнц у Adapting to Abundance розповідає, як єврейські іммігранти пристосували Хануку так, щоб це свято наслідувало різдвяне вручення подарунків (72–78; цитата з газети New York Tribune, 73). Поширення вручення подарунків: див., наприклад, Owen, American Dreams in Mississippi, 93–94. Моє твердження про те, що значна частина придбань призначена для подарунків, екстрапольоване з британського опитування (Schudson, Advertising, 142). Шор у The Overspent American (88–89) повідомляє, що 25 відсотків проданих товарів припадає на період різдвяних свят. Дані про 3 відсотки всіх доларів споживачів ґрунтуються на Consumer Expenditure Surveys, які проводилися 1990-го й 2000 року (http://www.bls.gov/cex/csxstnd.htm). Опитування щодо бюджету домогосподарства свідчать про зростання витрат на подарунки від 2–3 відсотків на початку ХХ століття до приблизно 7 відсотків усіх витрат наприкінці цього століття (C. Brown, American Standards of Living, table 1.3). Різні визначення «подарунка» пояснюють існування різних відсотків: Браун зараховує до «подарунків» благодійність, але стверджує, що це переважно особисті подарунки й що частка подарунків у неготівковій формі також зросла. Економістів спантеличувала видима ірраціональність подарунків, особливо подарунків у неготівковій формі, бо вони руйнують принцип, за яким індивіди найліпше оцінюють свою корисність (Waldfogel, “Gifts”; List and Shrogen, “The Deadweight Loss”, а також відповіді після цієї статті).

52. D. Bell, The Cultural Contradictions of Capitalism, 21. Calder, Financing the American Dream, 23, 26. Чорне чорнило: див., наприклад, Jackson Lears, “The American Way of Debt”, NYT Sunday Magazine, Jun. 11: «Золотої доби ощадливості ніколи не існувало. Борг завжди відігравав важливу роль у житті американців» (13).

53. Сервенти: Fogleman, “From Slaves”, table 1, 44; Klein, A Population History of the United States, 47; в окрузі Міддлсекс, колонія Вірджинія, 1688 року майже половина населення належала до працівників, що перебували в борговій неволі (Rudman and Rudman, A Place in Time). Фермери: Kulikoff, From British Peasants to Colonial American Farmers, 217ff. Як фермери стежили за боргами: див., наприклад, Osterud, Bonds of Community, 216–222, a також Pruitt, “Self-Sufficiency”. Джефферсон залишив своїм «спадкоємцям убивчі борги, які вимагали розформування маєтку Монтічелло й розпродажу всіх рабів, що лишилися» (Ellis, “Money”, 588). Mann, Republic of Debtors (ch. 3) – про плантаторів, що тікали, і Роберта Морріса. Див. також Perkins, “The Consumer Frontier” (рекламні оголошення власників крамниць, бухгалтерські книги); S. Wolf, As Various as Their Land, 192–193; Shammas, The Pre-Industrial Consumer, ch. 9; Ownby, American Dreams in Mississippi, 9, 19; Calder, Financing the American Dream (880 доларів, 40; дані про зарплатню взято з United States Bureau of the Census, Historical Statistics, table D475). Лихварі: Woloson, “In Hock”.

54. Calder, Financing the American Dream; Olney, Buy Now, Pay Later; Mandell, The Credit Card Industry; Tobey, Technology as Freedom. Розмір боргів розраховано на підставі United States Bureau of the Census, Historical Statistics, tables D405–406 і A351; a також Board of Governors, “Flow of Funds”, table D.3, а заборгованість розділено на кількість домогосподарств.

55. Огляд боргів орієнтовно у 2000 році: Weller and Douglas, “One Nation”; Kish, “Perspectives”; Lansing, “Spendthrift Nation”. Підрахунок боргів для 1890 року: Calder, Financing the American Dream, 40. 2007 року середній дохід домогосподарства становив приблизно 67 600 доларів, а всі борги дорівнювали приблизно 118 600 доларів на домогосподарство. (Медіани були б доречнішими, однак Колдер повідомляє про середні арифметичні значення для 1890 року. Щодо даних про борги для 2007 року див. Board of Governors, “Flow of Funds”, table D.3, а щодо даних про доходи для 2007 року див. Bureau of Census, “HINC-01”.) Зростання кількості власників житла й більші домівки: Chevan, “The Growth”; C. Brown, American Standards of Living; Cox and Alm, “Time Well Spent”; a також Statistical Abstract, 2000 і Statistical Abstract, 2002, table 922. Зростання у використанні позичених грошей: Tobey et al., “Moving Out”. У 1940-х роках залишок боргу власників житла становив приблизно 15 відсотків вартості житлової нерухомості, а до 2000-х той залишок сягав понад 50 відсотків (Board of Governors, “Flow of Funds”, table B.100; Louise Story, “Home Equity Frenzy Was a Bank Ad Come True”, NYT, Aug. 15, 2008; Maki, “The Growth of Consumer Credit”; а також щойно зазначений аналіз). Борг за іпотечним кредитом обґрунтовано зростає, коли відсоткова ставка зменшується, як це було наприкінці ХХ століття та у 2000-х роках.

Сучасний борг за споживчим кредитом зазвичай перебільшують, адже американці почали використовувати кредитні картки для придбання таких товарів, як продукти харчування, і як джерело тимчасових дрібних кредитів (так званих floats). Водночас частина боргів за іпотечним кредитом – це кредити під заставу житлової нерухомості, які використовували для придбання споживчих товарів (див. Garner, “Can Measures?”; Kennickell et al., “Family Finances”; Virginia Postrel, “The Case for Debt”, The Atlantic, Nov. 2008, https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2008/11/the-case-for-debt/307039/; accessed May 27, 2022).

Кількість банкрутств зросла, мабуть, унаслідок змін у законодавстві й культурі, зокрема поширення кредитів на пільгових умовах для економічно маргінальних верств, а не внаслідок якогось істотного зростання боргів (Garner, “Can Measures?”; Sullivan et al., The Fragile Middle Class; Garrett, “The Rise”; American Bankers Association, “Consumer Credit Delinquency Historical Fact Sheet”, http://www.aba.com/default.htm; accessed May 28, 2008), принаймні так було до початку кризи іпотечного кредитування у 2008–2009 роках.

56. Рівень особистих заощаджень визначають як різницю між національним доходом після сплати податків і національними витратами. ХХ століття: Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Ce1–126; Bureau of Economic Analysis, National Income and Product Accounts tables, 2003, http://www.bea.doc.gov/bea; Lansing, “Spendthrift Nation”, 1. Щодо того, чи рівень заощаджень (обернено пропорційно) свідчить про надмірне придбання речей, Дж. Мартін у “The Myth” виявив, що рівень заощаджень в першій половині ХХ століття не зменшувався, хоча масове споживання тоді зростало. Із 1947-го до 1982 року, цебто в період ще одного споживацького буму, рівень національних заощаджень фактично зріс із 5 до 11 відсотків доходів. Безпосередні опитування щодо бюджету окремих споживачів продемонстрували спад у заощадженнях від 1973-го до 1988 року, однак рівень заощаджень у 1988 році все ще був вищим, ніж у 1950-му чи 1935-му (C. Brown, American Standards of Living, 13–15). Щодо об’єднання витрачання грошей та їхнього інвестування див. M. Rogers, “Measuring”; Vurley and Villani, “The Personal Savings Rate”; Olney, Buy Now, Pay Later. Більшість джерел пояснює зміни в притаманних американцям стратегіях витрачання грошей після 1970-х дією «ефекту багатства» (особливо Maki and Palumbo, “Disentangling”), стагнацією доходів, нерівністю (див., наприклад, Krueger and Perri, “Does Income Inequality?”), а також більшою доступністю кредитів. (Щодо скептичного зауваження див. Christopher Flavelle, “Debunking the ‘Wealth Effect’ ”, Slate Magazine, June 10, 2008, https://slate.com/news-and-politics/2008/06/debunking-the-wealth-effect.html; accessed May 27, 2022.) Утім, нижчий рівень заощаджень також може відбивати зміни в психіці: очікування більших майбутніх доходів у людей, які виросли в період економічного буму (Parker, “Spendthrift in America?”). Однак американці збагнули необхідність заощаджень (Morin, “Feeling Guilty”). Про спад у витрачанні грошей у 2008–2009 роках: Catherine Rampell, “Shift From Spending to Saving May Be Slump’s Lasting Impact”, NYT, May 10, 2009.

57. Програми «Нового курсу»: Tobey, Technology as Freedom. Calder, Financing the American Dream – чудовий огляд.

58. Одна проблема полягає в тому, що вища зарплатня підвищує «альтернативну вартість» (opportunity cost) години дозвілля, а друга – у тому, що деякі споживчі товари вимагають періоду дозвілля: як-от втіха від подорожі в будинку на колесах (Пол Дімаджо, особиста розмова, 13 листопада 2008 року).

59. Американці працювали більшу кількість годин: Steven Greenhouse, “Americans’ International Lead in Hours Worked Grew in 90’s, Report Shows”, NYT, Sept. 1, 2001. Щодо тенденцій в історії див., наприклад, Whaples, “Hours of Work”; Moore and Hedges, “Trends in Labor”; Costa, “The Wage and the Length” (заувага щодо відмінностей між класами – table 5); Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 5; Fogel, The Escape from Hunger and Premature Death, ch. 4.

60. McGovern, “Consumption”; Cross, Time and Money; Schor, Overworked American; P. Stearns, Consumerism in World History. Ліндзі в Age of Abundance цитує Денієла Белла, що писав про Детройтську угоду, укладену після Другої світової війни: General Motors «могла заплатити мільярд за мир [на роботі]. Це перетворилося на комерційну угоду», оскільки вона поклала край класовому конфлікту (69).

61. Hochschild, The Time Bind; Schor, Overworked American; Peter T. Kilborn, “Tales from the Digital Treadmill”, NYT, Jun. 3, 1990; Hamilton, “Work and Leisure”; Kacapyr, “Are We Having Fun Yet?”; Robinson and Godbey, “Busyness as Usual”. Дані й аналіз: United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2007, table 587; Jerry Jacobs, “Measuring Time at Work”; Jacobs and Gerson, “Who Are the Overworked Americans?”; idem, “Overworked Individuals”; Aguiar and Hurst, “Measuring Trends”; Hout and Hanley, “The Overworked”.

62. Matthaei, An Economic History of Women in America, ch. 10; Leach, “Transformations”; Gordon and MacArthur, “American Women”. Цей аргумент міг мати на увазі, що споживацький імпульс підкорив лише жінок, адже чоловіки скоротили кількість своїх робочих годин у тиждень і виходили на пенсію раніше, а діти здебільшого припинили працювати. Також існує проблема датування початку перетворення заміжніх жінок на робочу силу: зазвичай початком переходу називають 1920-ті, проте якщо ми вважатимемо дружин фермерів і власників крамниць такими, що «справді» працюють за платню, тоді коефіцієнт участі жінок у робочій силі не зростав до 1940-х (Fischer and Hout, Century of Difference, 101–105). До чинників, які змушували дружин ставати найманою робочою силою, належали наявність вищої зарплатні, нові типи робіт, особливо в офісах, менша кількість дітей, про яких потрібно було піклуватися, послаблення вимог до хатньої праці, зростання культурної прийнятності й законні права для жінок, що працюють, а після 1970-х – намагання компенсувати спад у доходах їхніх чоловіків. Див. Goldin, “The Quiet Revolution”; idem, “Labor Markets”; Chafe, The American Woman; Degler, At Odds; Leibowitz and Clurman, “Explaining Changes”. Інше пояснення на підставі статі полягає в тому, що шопінг перетворився на головний обов’язок сучасних дружин із середнього класу, а більше шопінгу вимагало більшого доходу і в чоловіка, і в дружини. Розповіді про домогосподарок в універмагах у ХІХ столітті узгоджуються з цим поясненням, проте існує мало доказів на його підтвердження.

63. Shammas, “Changes in English and Anglo-American Consumption”, 197. Див. також Shammas, “Explaining Past Changes”; Martin, “The Myth”. Марта Олні в Buy Now, Pay Later виявила, що впродовж 1920-х відбувалися зміни у витратах американців на головні споживчі товари тривалого користування. Більша частина тих нових витрат припадала на автівки, які в те десятиліття можна було придбати в кредит на пільгових умовах і які перетворилися на практичний технічний засіб для пересічних міських американців (а не на річ для відпочинку, призначену для багатіїв), – то була інвестиція, але й споживчі витрати, хоча експерти це не схвалювали (67).

64. Письмовий тест для визначення матеріалізму, розроблений Расселлом Белком, містить оцінювання почуття власності, скупості й заздрості (Belk, “Materialism” [дефініція, 265]; idem, “The Human Consequences”; Ger and Belk, “Cross-Cultural Differences”). Див. також Kassner and Kanner, Psychology and Consumer Culture. Токвіль А. де. Про демократію в Америці / Пер. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка. – Київ : Всесвіт, 1999. – С. 435, 436. Саїд Кутб: Qutb, “Fundamentalism”. Про сприйняття американців іншими народами див. також Woodward, The Old World’s New World; Lipset, First New Nation, 114. Опитування: Wuthnow, Poor Richard’s Almanac, 246. Рейґан: Wuthnow, “A Good Life”, 15.

65. Наукові твердження про піднесення матеріалізму: Sussman, “Culture and Civilization”; P. Stearns, American Cool, ch. 7; Leach, Land of Desire; Carson, “The Consumer Revolution”, а також (принаймні імпліцитно) більша частина критики споживацького суспільства. Постматеріалізм: див. посилання на джерела в примітці 91 другого розділу. Деякі психологи поставили тезу про постматеріалізм догори дриґом, стверджуючи, що матеріальна забезпеченість зруйнувала релігійну віру в життя після смерті, що своєю чергою посилило екзистенційну тривогу, яка підштовхнула людей шукати розради в матеріалізмі (див., наприклад, Solomon et al., “Lethal Consumption”).

66. Більша кількість повідомлень: лише між 1900-м і 2000 роком кількість нових книжкових видань на душу населення зросла вшестеро (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 808; idem, Statistical Abstract, 2001). Додайте до цього сучасні електронні медіа, завдяки яким інформація та образи помітно зросли (навіть якщо газети занепали). Тема «простоти» в американській культурі: Shi, The Simple Life. Бартон у “The Victorian Jeremiad” пропонує огляд критики в «позолочену добу». Сучасні приклади простого життя: див., наприклад, Ralph Blumenthal and Rachel Mosteller, “Chasing Utopia, Family Imagines No Possessions”, NYT, May 17, 2008 (одна картонна коробка); a також сайти, покликані допомогти жити просто, як-от http://www.simpleliving.org/ та http://www.newdream.org.

67. Schama, “Perishable Commodities”. Портрети американців: Jaffee, “The Ebenezers Devotion”; Lovell, “Copley”; Smithsonian Portrait Gallery, “Eye Contact: Modern American Portraits”, http://www.npg.si.edu/cexh/eye/index.html (accessed Feb. 6, 2004). Craven, “The Development”, 259–261. Я виконав мінідослідження сучасної портретної фотографії. Послуговуючись пошуковою системою ґуґл, я обрав по одному найрейтинговішому фотографу з десяти різних міських агломерацій і проаналізував їхні портфоліо, розташовані на його чи її сайті. Іноді сім’я стоїть перед мармуровими сходинками або на яхті, проте здебільшого люди перебувають на природі або перед декорацією у фотостудії. Вони вдягнені в повсякденний одяг і усміхаються або сміються. У цих фотографій таке повідомлення: ми люб­ляча сім’я, якій до вподоби розваги. Геллі в “The Family Photograph” дійшов схожих висновків.

68. Вільям Дін Гауеллз: Bronner, “Reading Consumption”, 14–15. Гроші в художній літературі: W. Griswold, “American Character”, 756.

69. Див., наприклад, Bushman, The Refinement of America; Clifford, The American Family Home; Handlin, The American Home; Volz, “The Modern Look”; Grier, “The Decline”. Лорі Меріш: Merish, “ ‘The Hand’ ” («цивілізувальний вплив», 489); idem, “Sentimental Consumption”. Інтер’єри амбітних іммігрантів: Heinze, Adapting to Abundance, ch. 6.

70. Д. Коен у “The Murder of Maria Bickford” каже, що до цього періоду в газетних повідомленнях про вбивства нечасто обговорювали майно. У тогочасну епоху справи про вбивства на побутовому ґрунті зосереджувалися на відносних чеснотах чоловіка і покійної дружини. Одна жінка-свідок сумнівалася в чоловікові, стверджуючи в суді, що його дружина «мала дві сорочки й одну сукню. Я не дала б і 50 центів за весь її одяг» (S. Moore, “ ‘Justifiable Provocation’ ”).

71. Поради колоніальної доби, що їх я обговорюватиму в розділі 6, здебільшого спонукали читачів виглядати елітнішими, ніж вони були насправді. Жінки, що писали книжки з порадами: M. Kelley, “The Sentimentalists”; хоча див. Merish, “Sentimental Consumption”. Противники споживання: Shi, The Simple Life. Рухи представників середнього класу: L. Cohen, A Consumer’s Republic; McGovern, “Consumption and Citizenship”. Утім, Клайн у Consumers in the Country розповідає, як уряд заохочував купувати побутові електроприлади. Союз споживачів: Consumers Union, CU Buying Guide 1937, 24.

72. Діти: P. Stearns, “Consumerism and Childhood”; idem, American Cool, ch. 7; idem, Anxious Parents; Matt, “Children’s Envy”; Cross, Kids’ Stuff, ch. 8; Pugh, Longing and Belonging. Кросс у The Cute and the Cool пише: «реклама казала дорослим те, що вони хотіли почути: якщо діти зі своїми “природними” потребами хочуть чогось, тоді дорослі мають право потурати їм» (80). Діти хочуть забагато: 90 відсотків погодилося з цим (Wuthnow, “A Good Life”, 5; Mellissa Walker, “Narrative Themes”). Необов’язково їхні власні діти: 60 відсотків батьків, які мали дітей від 10 років і старше, 2002 року відповіли, що їхня дитина ніколи «не витрачає забагато грошей на покупки» (база даних iPoll, Центр Ропера з дослідження громадської думки, http://www.ropercenter.uconn.edu/ipoll.html; accessed Aug. 1, 2007).

73. Rehn and Sköld, “ ‘I Love The Dough’ ”; S. Lee, “Prosperity Theo­logy”.

74. Боєр і Ніссенбаум у Salem Possessed тлумачать проповіді пастора, в яких засуджувалися гроші, інакшим способом: ці проповіді виявляли тривогу щодо його зарплатні. Конфлікти в пуританських селах: див. про це в розділі 4.

75. Роберт Вутноу вважає нарікання на матеріалізм інших людей способом сказати, що в Америці щось пішло не так: «Це символізує неминуче псування наших цінностей… надмірні роздуми про нашу корисливість» (Poor Richard’s Almanac, 275). Дослідження матеріалізму як психологічного конструкту: Mannion and Brannick, “Materialism”; Ger and Belk, “Cross-Cultural Differences”; Richins, “The Material Values Scale”; Kasser and Kanner, Psychology and Consumer Culture. В одному опитуванні в людей від 1975-го до 1990 року цікавилися: «Що саме найбільшою мірою виражає вашу особисту ідею успіху?» 1990 року 13 відсотків відповіли «бути багатим» (а 1975-го лише 6 відсотків), тоді як близько 40 відсотків давали такі відповіді, як бути добрим чоловіком чи батьком, бути відданим Богові й бути самим собою (Ladd and Bauman, Attitudes Toward Economic Inequality, 51; опитування 2008 року: Morin, “Who Wants to Be Rich?”). В опитуванні, проведеному в 1990-х, людей попросили ранжувати те, що «могло би збільшити їхнє задоволення від свого життя». Половина чи більше респондентів високо ранжували такі варіанти відповіді, як «проводити більше часу зі своєю сім’єю і друзями» та «більше робити, щоб змінити ситуацію у своєму населеному пункті», тоді як приблизно одна п’ята чи менше обрала такі варіанти відповіді, як «ліпша автівка, більший будинок або більше приємних речей» (“Thinking about Values”, The Public Perspective, Feb.–Mar. 1997, 13).

76. Старшокласники: Ovadia, “Suggestions”; Rahn and Transude, “Social Trust”; Easterlin and Crimmins, “Changes”. Тшешневський і Доннеллен у “Rethinking ‘Generation Me’ ” вбачають слабшу, амбівалентнішу тенденцію. (Зверніть увагу, що старшокласники також дедалі частіше наголошували на прагненні жити неподалік від своєї сім’ї та на потребі бути лідером у своїй спільноті.) Опитування першокурсників коледжу проводив Higher Education Research Institute при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі: див. Hurtado and Pryor, “Looking at the Past”. На початку 1970-х років 37 відсотків високо ранжували значну фінансову забезпеченість, а від початку 1990-х і до 2006 року – приблизно 73 відсотки. 1971 року 50 відсотків відповіли: вони навчаються в коледжі, «щоб мати змогу зароб­ляти більше грошей»; 1991 року так відповіли 75, а 2006 року – 69 відсотків (Astin, “The Changing”; Hurtado and Prior, “Looking at the Past”; Dey et al., The American Freshman). Вибір студентами економічних спеціальностей зріс із менш ніж 15 відсотків у 1960-х до майже 25 відсотків у 1990 році, а тоді дещо знизився до 22 відсотків у 2005 році. (Дані щодо 1960-х: Charlene Hoffman, National Center for Educational Statistics, Jul. 15, 1998; дані щодо 1970-х: National Center for Educational Statistics, “The Condition of Education 2000–2002”, table 36–2, http://nces.ed.gov, accessed Jul. 17, 2003; дані щодо 1980–2005 років: idem, Digest of Education Statistics, 2007, table 28–1, http://nces.ed.gov/, accessed Jul. 30, 2007.) Пол Дімаджо вважає, що почастішання вибору студентами економічних спеціальностей могло бути артефактом, результатом змін у наборі студентів до державних і дворічних коледжів у ту епоху (особиста розмова, 13 листопада 2008 року). Опитування щодо щасливого життя: Roper Reports 03–1, courtesy of Paul Abbate and Jon Stiles, Sept. 13, 2004. Див. також про тенденцію у відповідях на запитання «Що саме найбільшою мірою виражає вашу особисту ідею успіху?», згадану в попередній примітці.

77. Економічна вразливість: як свідчить більшість даних, максимум у відповідях фінансового характеру припав приблизно на початок 1990-х. Леві в Dollars and Dreams на підставі документів доводить існування в ті роки економічних труднощів на шляху до дорослого життя. Див. також Easterlin and Crimmins, “American Youth” і наступні коментарі від Рональда Інґлгарта та відповіді на них. Ран і Трензью в “Social Trust” не погоджуються з цією інтерпретацією. (Див. також Conrad, “Where Have All”.) Тлумачення на підставі економічної вразливості не може легко пояснити зростання частки тих американців, які обирали заміський будинок і плавальний басейн як частину «щасливого життя». Особливі 1960-ті: дані щодо студентів-першокурсників свідчать про незначне зниження впродовж 1960-х частки відповідей про фінансовий успіх і зростання вибору гуманітарних спеціальностей упродовж 1960-х. Див. також дослідження, яке демонструє, що студенти Дартмутського коледжу й Мічиґанського університету менше наголошували на кар’єрі й більше – на дозвіллі й релігії від 1950-х до 1960-х (Hoge and Hoge, “The Return of the Fifties?”, table 1).

78. Zelizer, “Culture and Consumption”, 349.

79. Wuthnow, Poor Richard’s Almanac. Політичне домінування ідеології ринку, яке почалося в 1980-х роках, є одним із чинників. Впливовий рух «право й економіка», праці Ґері Бекера про шлюб, а також книжка-бестселер Freakonomics, співавтором якої був економіст Стівен Левітт,демонструють, як учені почали дивитися крізь лінзи економіки на чимало тем, які початково перебували за межами царини економіки, як-от сімейне життя, злочинність і дружба. Одним із проявів цього може бути ймовірність того, що вивчення студентами економіки прищеплює їм більшу корисливість (див. дискусію про це в Journal of Economic Perspectives, 1996, vol. 1).

80. Терміни економістів «неприйняття втрат» (loss aversion) і «ефект володіння» (endowment effect) свідчать, що люди можуть перебільшувати цінність того, що в них є (порівняно з тим, що вони могли б мати). Три тонни: див. примітку 1 для цього розділу.

81. Rainwater, What Money Buys.

Розділ 4

1. Rogers, “The Women’s Club Movement”, 348.

2. Winthrop, A Modell of Christian Charity, 47–48 (правопис осучаснено); Emerson, “Self-Reliance”, 31. Див. також Cayton, Emerson’s Emergence, ch. 9.

3. Верховний суд США: Glendon, Rights Talk, 163. Опитування: Veroff et al., Inner American (результати, 169; запитання, 566).

4. Wolfe, One Nation, After All, ch. 7; Wuthnow, American Mythos; Madsen, “Contentless Consensus”. Bellah et al., Habits of the Heart – класичне дослідження того, як американці пояснюють самих себе.

5. Ferrall, A Ramble of Six Thousand Miles, ch. 4.

6. Індивідуалізм: 2004 року в Бібліотеці Конгресу налічувалося понад 850 англомовних книжок із ключовим словом «індивідуалізм». Від 1960 року приблизно чотири тисячі соціологічних і політологічних статей присвячено «індивідуалізму» (згідно з пошуком у базі даних JSTOR, http://www.jstor.org). Антропологічні дослідження загалом погоджувалися з тим, що існує «суто американський індивідуалізм», схожий на той, що його я пояснюю (Moffatt, “Ethnographic Writing”, 215; див. також Spindler and Spindler, “Anthropologists View”). Кроскультурні дослідження психологів доходять – хоча й із багатьма труднощами й уточненнями – такого ж висновку (Oyserman et al., “Rethinking Individualism”; Shweder and Bourne, “Does the Concept?”). Приклади праць, що вивчають американський індивідуалізм: Abercrombie et al., Sovereign Individuals of Capitalism; Arieli, Individualism and Nationalism in American Ideology; Bellah et al., Habits of the Heart; Bellah, “Is There a Common?”; J. Block, A Nation of Agents; Curry and Goodheart, “Individualism”; Gans, Middle-Class Individualism; Hoover, American Individualism; Lukes, “The Meanings”; Pole, American Individualism and the Promise of Progress; Shalhope, “Individualism”; Swart, “ ‘Individualism’ ”; Swidler, “Cultural Constructions”; Thomson, In Conflict No Longer; Tocqueville, Democracy in America; Wolfson, “Individualism”. Водночас різні виміри індивідуалізму необов’язково об’єднуються в єдине ціле: див. Halman, “Individualism?”, а також C. Fischer, “Just How Is It?”. Мій підхід викладено в C. Fischer, “Paradoxes of American Individualism”.

Участь американців у групах: див., наприклад, Curtis et al., “Voluntary Association Membership”; idem, “Affiliating”. Геллінґер і Галлер у “Kinship” заявляють, що американці порівняно з європейцями дещо слабше прив’язані до родичів, проте дещо сильніше – до друзів (порівняйте Bruckner and Knaup, “Networks”; Farkas and Hogan, “The Demography”). Відданість: такі опитування, як World Values Survey, а також International Social Survey Programme свідчать, що американці так само, як і мешканці інших західних країн, або ще більше, схильні схвалювати сімейні обов’язки (наприклад, вони відмовляються від розлучення), релігійні переконання (наприклад, вони ходять до церкви), відданість роботодавцю й патріотизм (C. Fischer, “Paradoxes of American Individualism”; idem, “Just How Is It?”).

7. Див. Blum, “The European Village”; M. Bloch, French Rural History; Heberle, “The Normative Element”; M. Walker, German Home Towns; Fleming, Villagers and Strangers; S. Freeman, Neighbors. Щодо підозрілості див. також Wylie, Village in the Vaucluse; Foster, “Interpersonal Relations”; O. Lewis, “Further Observations”; Banfield, Moral Basis of a Backward Society. Спільнота як організм, або «корпоративна» спільнота, проти общинних зв’язків: Fischer et al., Networks and Places, 7–12. Німці: Joas, “Communitarianism”. Південно-Східна Азія: The Coalition Against [Indian] Communalism, http://cac.ektaonline.org/ (accessed Jan. 5, 2005).

8. Swidler, “Cultural Constructions”. Д.Г. Фішер вважає «принцип добровільної дії» характерною ознакою американської культури й зараховує до цього принципу індивідуалізм, демократію, плюралізм, капіталізм і лібертаріанство (Albion’s Seed, 3). Див. також Breen, “Persistent Localism”; Varenne, Americans Together; D. Howe, Making the American Self; Perry, “The American Cast”. Ойзерман та інші в “Rethinking Individualism” підсумовують психологічні праці: «американці справді відчувають обов’язок перед сім’єю, і часто так само сильно, як і інші люди, хоча вони сприймають цей обов’язок як добровільний. <…> Емпіричні праці… виявили, що американці взаємодіяли з більшою кількістю груп, відчували, що вони можуть вільно обирати свої групи, і невимушеніше почувалися в компанії незнайомців порівняно з іншими людьми»; «американці – індивідуалісти, як засвідчили їхні відповіді [під час психологічного оцінювання]… але так само очевидно, що американці реляційні й відчувають близькість із членами групи, звертаючись до них за порадою» (40, 45).

9. Emerson, “Self-Reliance”. Thoreau, “Civil Disobedience”, part 1, paragraph 13.

10. Протестантизм: Макса Вебера теж вразив вплив протестантських сект на американське суспільство (Kalberg, “Max Weber’s Analysis”). “Lonesome Valley” – народна пісня. J. Block, A Nation of Agents, 277. Закриті житлові райони: Blakely and Snyder, Fortress America; Barton and Silverman, Common Interest Communities. Шлюб: близько 2000 року 93 відсотки підлітків відповіли, що вони хочуть одружитися, і 91 відсоток тих, що так відповіли, сказали, що вони хотіли б мати дітей (опитування Організації Ґеллапа – Lyons, “Kids and Divorce”). Шлюб як «праця»: щодо поширення шлюбу рівних партнерів (companionate marriages) див. Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, a також інтерв’ю у Swidler, Talk of Love. Свій загальний аргумент я почасти запозичив у Swidler, “Cultural Constructions”; Zuckerman, “The Fabrication of Identity”; J. Block, A Nation of Agents.

11. Антрополог Ерве Варенн у “Is Dedham American?” теж посилається на принцип «люби або облиш» (235). Ставлення до шлюбу: Thornton, “Changing Attitudes”; C. Fischer, “Just How Is It?”; Swidler, Talk of Love. Зміна релігії: Roof and McKinney, American Mainline Religion, 177–181; Hoge et al., “Types”. Місцеві активісти: Madsen, “Contentless Consensus”, 450–451. Конформізм: Ліпсет у First New Nation (107ff) стверджує, що чимало іноземців у ХІХ–ХХ століттях, які тлумачили Сполучені Штати, характеризували американців як вельми стурбованих «думкою колективу». Конформізм, доводить Ліпсет, – це частина американського егалітаризму. Теми ковенанту й контракту пронизують більшу частину американської історії: розкольницькі секти, як-от пуритани Вінтропа, укладали між собою добровільні угоди, а з Богом – ковенант. Чимало інших європейських поселенців прибули як сервенти, що підписали контракт. Колоністи-бунтарі організовували комітети й проголошували угоди. Зокрема соціолог Роберт Белла в The Broken Covenant (ch. 1) звернув увагу на існування нестійкої напруги між американським ковенантом як таким, що ґрунтується на «громадянській чесноті» (загальне добро), і американським ковенантом як таким, що ґрунтується на утилітарних цінностях (найбільший індивідуальний прибуток для найбільшої кількості людей). Більше за ідеологічну напругу вражає те, як обставини спонукали до угод – практичних контрактів, а в деяких випадках – до піднесеніших ковенантів.

12. Токвіль А. де. Про демократію в Америці / Пер. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка. – Київ : Всесвіт, 1999. – С. 410. Єресь: Woodward, The Old World’s New World, 107. Кеміл у Democratic Eloquence (56–57, 69) простежує, як демократизувалась американська мова, зокрема форми звертання. Гьюстон у Securing the Fruits of Labor виявляє індивідуалізм і егалітаризм у роботі та в популярній трудовій теорії вартості. Однак ідеологія егалітаризму поширюється на набагато більше всього: на релігійне й політичне становище людей у суспільстві, а також на «повагу». Ґ. Вуд у The Creation of the American Republic досліджує напругу між рівністю можливостей і рівністю результатів і цитує Томаса Шіппена, Джефферсонового знайомого, про «здібності, людський характер» (курсив додано, 72; див. також 70–75). Також див. Pole, “Equality”; Hemphill, “The Middle Class Rising”; Swart, “ ‘Individualism’ ”; G. Wood, The American Revolution, 50ff; Foner, The Story of Freedom.

13. Томсон у In Conflict No Longer доводила, що від 1920-х і до 1950-х років американські автори розповідали про зусилля індивідів, спрямовані на захист свого унікального «я» від суспільства, а після 1950-х вони розповідали про індивідів, які розвивають свою унікальність за допомогою спільнот. Томсон, мабуть, вважала б цей розділ моєї книжки відображенням другої тенденції, проте ця добровільність має глибоке історичне коріння.

14. Wuthnow, Sharing the Journey, 6. «Втеча від свободи»: це заголовок книжки Еріха Фромма Escape from Freedom. Нові групи: Davidman, Tradition in a Rootless World; Kaufman, Rachel’s Daughters; Ault, Spirit and Flesh. Ще крайніші групи, що їх часто називають «культами», намагаються розірвати всі зв’язки своїх членів із зовнішнім світом і унеможливити їх імовірний вихід із групи.

15. Огляд дискусії: Appleby, “The Vexed Story of Capitalism”; G. Wood, “The Enemy is Us”; Feller, “The Market Revolution”; а в масовій пресі – G. Wood, “Inventing American Capitalism”; Jill Lepore, “Vast Designs”, New Yorker, Oct. 29, 2007, 88–92. Важливий приклад цієї дискусії: Henretta, “Families and Farms”; idem, “Reply”; Lemon, “Comment”. Хоча ці праці, поза сумнівом, занадто спрощені, проте вони формують дискусію. Вчені, які вважають, що в Америці колоніальної доби панував лібералізм: Innes, Labor in a New Land; Greene, Pursuits of Happiness; idem, The Intellectual Construction of America; Rothenberg, From Market-Places to Market Economy; D. Fischer, Albion’s Seed; Lemon, “Spatial Order”; idem, The Best Poor Man’s Country; S. Wolf, Urban Village; idem, As Various as Their Land; Blumin, The Urban Threshold; Bushman, “Markets and Composite Farms”; Greenstone, “Political Culture”. Вчені, які вважають, що лібералізм в Америці з’явився пізніше: Sellers, The Market Revolution; Shain, The Myth of American Individualism; Henretta, “The Slow Triumph”; idem, The Origins of American Capitalism; Wilentz, “Society, Politics”; Lockridge, A New England Town (порівняйте з післямовою у виданні 1985 року); Wall, Fierce Communion; Bushman, From Puritan to Yankee; Shalhope, “Individualism”; Countryman, “American Liberalism”.

16. Енґельс: P. Wagner, “The Resistance”, 38. Про людей, що прибували до Америки: Fogleman, “From Slaves”, 44, table 1; Bailyn, Voyagers to the West, 166–189, table 5.6; Kulikoff, From British Peasants to Colonial American Farmers, 194ff (70 відсотків, 127). Ґрін у The Intellectual Construction of America обговорює спокуси, що підштовхували людей іммігрувати. Плинність мешканців: J. Potter, “Demographic Development”. Дослідження, які демонструють, що американські поселення колоніальної доби не були згуртованими, корпоративними спільнотами: Zuckerman, Friends and Neighbors; S. Wolf, Urban Village; idem, As Various as Their Land; Innes, Labor in a New Land; Hine, Community on the American Frontier; Lemon, The Best Poor Man’s Country; Rutman and Rutman, A Place in Time; Blumin, The Urban Threshold; L. Becker, “Diversity”.

17. Rutman, “Community”, 294, 301. Нова Англія: Ulrich, A Midwife’s Tale, 81, 87; див. також Ulrich, Good Wives, esp. ch. 2–3. Нью-Гемпшир: Thompson, “The Life Course”. Долина річки Гадсон: Bruegel, “The Social Relations” (Джордж Голком, 543). Див. також Lamoreaux, “Rethinking the Transition”, а ще праці, зазначені в попередній примітці. Щодо того, як виглядав «обов’язок» навіть у постфеодальному суспільстві, див. Collier, From Duty to Desire.

18. Ендовер: Greven, Four Generations, 91ff (Лавджой, 95). Також зверніть увагу, що тоді існувала загальна практика брати на роботу слугами чужих дітей.

19. Токвіль А. де. Про демократію в Америці / Пер. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка. – Київ : Всесвіт, 1999. – С. 410; див. також Pole, American Individualism, 9. Цей стислий висновок об’єднує понад 150 років бурхливої історії. Та все ж наукові праці свідчать, що, хоча ліберальна культура від XVII до кінця XVIII століття стала визначенішою, вона все ж існувала від самого початку: Foner, “The Meaning of Freedom”, а також The Story of American Freedom; Wiebe, Self-Rule; Furstenberg, “Beyond Freedom”; Huston, Securing the Fruits of Labor; Arieli, Individualism and Nationalism in American Ideology; Curry and Valois, “The Emergence of an Individualistic Ethos”; Shalhope, “Individualism”; Henretta, “The Slow Triumph”; R. Welter, The Mind of America. Щодо зв’язку протестантизму з індивідуалізмом особливо див. J. Block, A Nation of Agents. Див. також Bellah, “The Protestant Structure”; Seligman, Modernity’s Wager, ch. 4; Witten, All is Forgiven; Marty, Pilgrims in Their Own Land; MacCulloch, The Reformation. Політична думка колоніальної доби: Greene, Pursuits of Happiness, ch. 8; idem, The Intellectual Construction of America, ch. 3; Foner, Story of American Freedom, ch. 2; Furstenberg, “Beyond Freedom”; Kulikoff, From British Peasants to Colonial American Farmers, 125–127; D. Fischer, Albion’s Seed, 410–418.

Шейн у The Myth of Individualism доводить протилежне: «американці були здатні втілити традиційні європейські общинні ідеали у своїх локально автономних, консенсуальних і надзвичайно демократичних сільських поселеннях» (63). Однак це, врешті-решт, непереконливо, особливо коли використовується слово «peasantlike» (притаманний селянам). Думка соціолога Кеннета Вілкінсона, дослідника сільського життя, висловлена ним у “Rural Community Change”, видається правильнішою: «Зберігшись у ізольованих… анклавах… європейська традиція Gemeinschaft ніколи не пасувала американським спільнотам. Від початку заселення було замало часу й структурні умови були занадто неповні, щоб підтримувати… розвиток непорушної основи солідарності, яка, схоже, потрібна для Gemeinschaft» (118–119).

20. «Монополія»: Bowden, “The Invention” (також Lears, “Intellectuals”, 2452). «Людина при своєму розумі»: вислів Едмунда Морґена запозичено в Butler, Awash in a Sea of Faith, 317. Про нетиповість пуритан: Greene, Pursuits of Happiness; Zuckerman, Friends and Neighbors; Kammen, Mystic Chords of Memory. Деякі дослідження містечок Нової Англії за колоніальної доби: Bissel, “Family, Friends, and Neighbors”; Boyer and Nissenbaum, Salem Possessed; Bushman, From Puritan to Yankee; Demos, A Little Commonwealth; Greven, Four Generations; Gross, The Minutemen and Their World; Innes, Labor in a New Land; Lockridge, A New England Town; Melvoin, “Communalism”; Rutman, Winthrop’s Boston; Zuckerman, Peaceable Kingdoms.

21. Коттон Мезер: R. Thompson, “ ‘Holy Watchfulness’ ”, 521. Підтримка чиновників: див., наприклад, Holifield, “Peace”; Melvoin, “Communalism”. Містечко Віндзор: Bissel, “Family”, ch. 7. Страта: Marty, Pilgrims in Their Own Land, 61, 86. Соціальний контроль: Kamensky, Governing the Tongue; Ulrich, Good Wives, ch. 3 (про плітки); D. Fischer, Albion’s Seed, 199–205 (про «керовану свободу»). У Массачусеттсі колоніальні чиновники в пізніші роки виявляли більшу релігійну толерантність (Breen and Foster, “The Puritans’ Greatest Achievement”).

22. Шлюби: див., наприклад, Wall, Fierce Communion. Жінка називала чоловіка дурнем: Innes, Labor in a New Land, 123. Діти: Kamensky, Governing the Tongue, 102ff; також Demos, Little Commonwealth. Соціальні завдання пуритан: Greene, Pursuits of Happiness, 37. «Тоталітаризм»: Zuckerman, Peaceable Kingdoms, 6. Ґодбір у Sexual Revolution in Early America розглядає окремі розбіжності між принципом і практикою. До позитивніших інтерпретацій пуританських спільнот належить Shain, The Myth of American Individualism, a також R. Brown, Modernization.

23. Спільноти пуритан проти спільнот селян: Lemon, “Spatial Order”, 95, a також Бендер, який у Community and Social Change in America стверджує, що спільноти пуритан «соціально конструювалися й не були продуктом традиції… були результатом рішення, а не селянської інертності» (64). Випадки, що найбільше узгоджувалися з селянською моделлю, – це плантації на півдні й земельні володіння в долині річки Гадсон, на яких працювали фермери-орендарі (Bruegel, “Unrest”). Теологія: П. Міллер у The New England Mind (ch. 13, 14) пояснює, що пуритани Нової Англії позбулись однієї кальвіністської проблеми (предестинація не дає людям підстави бути добрими), стверджуючи, що Бог погодився «запрягти Себе» в ковенант із людиною і тому в справі спасіння душі існує quid pro quo^[81]. Відповідна соціальна філософія – це соціальний контракт^[82] між підлеглим і правителем. Міллер зауважує, що цей контрактуалізм суперечив Вінтроповому заклику до цілісного організму; ці дві теми співіснували, конфліктуючи. Свобода волі: Брін і Фостер у “The Puritans’ Greatest Achievement” зазначають: «массачусеттські пуритани організовували церкви, містечка й фактично все населення на підставі моделі контракту» (12). Щодо економічної нерівності в пуритан див., наприклад, Staloff, “ ‘Where Religion and Profit’ ”.

Локрідж обстоює ярлик «селяни» в книжці A New England Town, яка досліджує Дедем у Массачусеттсі (про це поселення йтиметься в наступному абзаці). Див. також Shain, The Myth of American Individualism, де використана аналогія з селянами. Якщо скористатися найпростішою дефініцією селянства – «дрібні сільськогосподарські виробники, що працюють здебільшого задля власного споживання» (S. Frank, “Peasantry”, 555), – то Дедем та інші поселення відповідають цій дефініції, проте незалежні фермери-йомени, що мешкали в ізольованих садибах посеред американських рівнин, теж їй відповідають. Специфічніша дефініція селянства, зокрема та, що передбачає «панування над ними владних сторонніх осіб» і тлумачить селян як «експлуатованих підлеглих» (ibid.), не поширюється на Дедем і схожі на нього містечка. Культурні ознаки, що їх зазвичай приписують типовому селянству, як-от відданість традиціям і служіння васалами, складно застосувати до пуритан. Ярлик «селяни» здається радше метафорою, а не науковою класифікацією. У післямові до видання своєї книжки 1985 року Локрідж не згадує про селянство й натомість пише про «локалізм».

24. Lockridge, A New England Town (цитати, 64, 15).

25. Наклепи й судові процеси: див., наприклад, R. Thompson, “ ‘Holy Watchfulness’ ”. Боєр і Ніссенбаум у Salem Possessed розповідають про розмежу­вання між колами обвинувачів і обвинувачених, що приблизно відповідало розмежуванню між прихильниками початкового натурального господарства й тими, хто брав участь у торгівлі, – між старими пуританами й новими лібералами (див. також Latner, “The Long and Short”; і спеціальний випуск журналу William and Mary Quarterly, July 2008, присвячений книжці Salem Possessed, де міститься вступ Kamensky, “Salem Obsessed”). Конкорд: Gross, Minutemen. Цю історію з дедалі більшим розмежуванням зазвичай називають «занепадом» (declension) пуританізму Нової Англії, і її переповідають Lockridge, A New England Town (хоча пізніше Локрідж заперечував, що його розповідь присвячена занепаду); Greven, Four Generations; Bushman, From Puritan to Yankee; Zuckerman, Peaceable Kingdoms; Conroy, In Public Houses; Drink and Lacey, “Gender”. Див. також Breen and Foster, “The Puritans’ ”; D. Smith, “Parental Power”; idem, “ ‘All in Some Degree’ ”; Cott, “Divorce”; Innes, Labor in a New Land; Pruitt, “Self-Sufficiency”; дискусію у William and Mary Quarterly, Oct. 1985, 553–563. Стандарти для членства в церкві: позаяк молодші покоління не мали досвіду конверсії, массачусеттські церкви 1662 року погодилися на «неповний ковенант», що присуджував часткове членство молодим людям, яких охрестили. Толерантність: Kamensky, Governing the Tongue, 184ff. «Общини вірян наближалися до»: Holifield, “Peace”, 569. Мешканці Нової Англії як індивідуалісти: див., наприклад, Lemon, “Spatial Order”; Innes, Labor in a New Land. Справді, решта американців була схильна вважати янкі спритними самохвальцями (Pedersen, Between Memory and Reality, ch. 2; Sellers, Market Revolution, ch. 12).

26. Нетиповість пуритан: D. Fischer, Albion’s Seed, 184–186. Історики також характеризували Нову Англію як економічно відсталу, проте це заперечують G. Main and Main, “The Red Queen?”; Brooke, Review of Innerworldly Individualism, 556. Майкл Зукермен у Friends and Neighbors зазначає, що Нова Англія є «нашим видатним – майже нашим єдиним – звітом про західну модернізацію. <…> [однак] серед усіх колоніальних регіонів лише Нова Англія почала з певною мірою середньовічної общини, кількість втеч із якої можна полічити» (7). Ґрін і Поул у “Reconstructing” стверджують: «стало вельми очевидним, що [занепад моделі спільноти] істотно викривив досвід усіх колоній за межами Нової Англії» (11). Див. також, наприклад, Innes, Labor in a New Land, особливо епілог; Conzen, “Community Studies”, 128; S. Wolf, Urban Village, 155–159; idem, As Various as Their Land, ch. 7; Hawke, Everyday Life, 20ff; Nash, “Social Development”; P. Williams, “New England”; і обмін думками між Джеймзом Лемоном і Бетті Пруїтт у “Communications”, William and Mary Quarterly, 3rd Ser., 42 (Oct., 1985), 553–563. Локрідж у післямові до A New England Town згодом писав, що спільноти, утворені на підставі ковенанту, не були поширеними навіть у самій Новій Англії. Крім того, розпорошені поселення були більш поширеними в Новій Англії, ніж компактні пуританські села (J. Wood, “Village and Community”).

27. Дослідження поселень на південь від Нової Англії: Greene, Pursuits of Happiness (який експліцитно протиставляє перехід до порядку в цих регіонах з ослабленням порядку в пуританських поселеннях); Rutman and Rutman, A Place in Time (належність до церков у Вірджинії, 125); Lemon, The Best Poor Man’s Country; idem, “Spatial Order”; Nash, “Social Development”; S. Wolf, Urban Village; idem, As Various as Their Land; Zuckerman, Friends and Neighbors; D. Fischer, Albion’s Seed; Greene and Pole, Colonial British America. Моравські брати: Shirley, “The Market”. Шлюб на півдні: Godbeer, Sexual Revolution, ch. 4; Carr and Walsh, “The Planter’s Wife”. «Як ніколи раніше»: Marty, Pilgrims in Their Own Land, 108.

28. Ізольовані колоністи: Noble, “Backcountry”; Melvoin, “Communalism”; Breen, “Persistent Localism”. Формування локальних спільнот: Greene, Pursuits of Happiness; Rutman and Rutman, A Place in Time; Lemon, “Spatial Order”; Nash, “Social Development”; Shammas, A History of Household Governance.

29. «Нав’язували мораль»: Shain, Myth of Individualism, 73. Вірджинія: Hawke, Everyday Life, 99. Щодо балачок див. також Kamensky, Governing the Tongue; Wall, Fierce Communion. Сумптуарні закони: див., наприклад, Shammas, The Pre-Industrial Consumer, 218–219. Приклад вигнання: Herndon, “Women”. Рабство: Berlin, Many Thousands Gone; Fredrickson, White Supremacy.

30. Церкви за межами Нової Англії: див. праці Джона Батлера Awash in a Sea of Faith; “Magic”; Becoming American, ch. 5; “Religion” (кожна сьома дитина була хрещеною, 66). Див. також Marty, Pilgrims in Their Own Land; C. Cohen, “The Post-Puritan Paradigm”; Lemon, The Best Poor Man’s Country; Rutman and Rutman, A Place in Time. Приблизно половина домогосподарств у містечку Джерментаун, Пеннсільванія, ще в 1770–1800 роках не належали до церкви (S. Wolf, Urban Village, 215–216).

31. Shammas, A History of Household Governance; Kulikoff, From British Peasants, 231ff; Mintz, Huck’s Raft, ch. 1–2; Wall, Fierce Communion, ch. 3; D. Fischer, Albion’s Seed, 677–680; G. Main, Peoples of Spacious Land, 74–94. Greven, Four Generations, ch. 4 (вік вступу в шлюб, 37). Квакери: Levy, “The Birth”; D. Fischer, Albion’s Seed, 481–485. Виховання дітей: Hessinger, “Problems”; Lystad, At Home in America; Lewis, “Mother Love”. Віддавання дітей в оренду: див., наприклад, Demos, Little Commonwealth, 113.

32. Hiltzheimer, Extracts from the Diary of Jacob Hiltzheimer of Philadelphia, 88–99. (Парсонз, Гільтцгаймерів нащадок і видавець, що жив у ХІХ столітті, не додав Росіну до покажчика в щоденнику, хоча справді додав до нього «Роджер, призовий віл».)

33. Ulrich, A Midwife’s Tale, 8.

34. Джон Адамз: Foner, The Story of American Freedom, 16. Делавер: Zuckerman, “Tocqueville, Turner, and Turds” (див. також коментарі після цієї статті, опублікованої в Journal of American History, June 1998). «Містер»: G. Wood, The American Revolution, 120. Див. також McDonnell, “Popular Mobilization”; Appleby, Inheriting the Revolution, ch. 5; Shalhope, “Individualism”; Hemphill, “The Middle Class Rising”.

35. Norton, “The Evolution”; Cott, “Divorce”; Riley, Divorce; Basch, Framing American Divorce (Томас Пейн, ch. 1); M. Smith, Breaking the Bonds; Rothman, “Sex and Self-Control”; Sievens, “ ‘The Wicked Agency’ ”; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 3; S. Wolf, As Various as Their Land.

36. Див. попередню примітку, а також Degler, At Odds (цитата, 189); R. Bloch, “Changing Conceptions” («одухотворення», 44); Klepp, “Revolutionary Bodies”; Eustace, Passion is the Gale; Lewis, “The Republican Wife”. Шаммас у A History of Household Governance (ch. 3) не погоджується з цим і сумнівається, що які-небудь серйозні зміни в сімейному житті відбулися так рано.

37. Відмова від жестів покори: Mintz, Huck’s Raft, ch. 3 (уклін батькам, 59). Секс і шлюб: див., наприклад, D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; D. Smith, “Parental Power”; Smith and Hindus, “Premarital Pregnancy”; Rothman, “Sex”; Godbeer, Sexual Revolution, ch. 7, 9; S. Wolf, As Various as Their Land (Філадельфія, 74); Degler, At Odds (кохання, 14); Lantz et al., “Pre-Industrial Patterns”; Demos, Past, Present, and Personal (вбивство професора, 102); Graff, Conflicting Paths; Greven, Four Generations; Wall, Fierce Communion; Zuckerman, “Tocqueville, Turner, and Turds” (і коментарі після цієї статті); Alexander, “Adolescence”; Salinger, “Labor”; Nash, “Social Evolution”. Келвін Гітон: Lacey, “The World of Hannah Heaton”, 298. Шаммас у A History of Household Governance (ch. 3) не погоджується й доводить, що чоловіки за колоніальної доби, наприклад, ніколи не мали значного контролю над шлюбом. Рабство: Rutman and Rutman, A Place In Time; Kolchin, American Slavery.

38. «Дивацтва»: Nobles, “Breaking”, 653. «Самоаналіз»: G. Wood, “Reli­gion”, 182. «Первинність індивідуальної совісті»: Hatch, Democratization, 35. «Майже взаємозамінними»: Noll, “The American Revolution”, 631. Дж. Блок у A Nation of Agents переконливо доводить, що Велике пробудження в середині XVIII століття було «найголовнішою подією у виникненні особливої американської культури» (184). Про релігію за цієї доби див. Butler, “Religion in Colonial America”, а також інші Батлерові праці, згадані в примітці 30. Див. також Marty, Pilgrims in Their Own Land; Stark and Finke, “American Religion”; Finke, “Religious Deregulation”; Bonomi and Eisenstadt, “Church Adherence”; і такі кейс-стадіз, як P. Moore, “Family Dynamics”; S. Wolf, Urban Village; Gross, Minutemen; Rutman, Winthrop’s Boston; Rutman and Rutman, A Place in Time; Kling, A Field of Divine Wonders. Також див. раніше зазначені праці щодо релігії в Новій Англії у примітці 25.

39. Lacey, “The World”. Люсі Мек Сміт: Hatch, Democratization, 43.

40. Засуджені до страти: D. Cohen, Pillars of Salt, Monuments of Grace. «Добровільні товариства»: Lemon, The Best Poor Man’s Country, 113. J. Block, A Nation of Agents, 192: «Усе суспільство миттєво захопилось особистим вибором релігії». Див. загальні джерела про релігію в попередніх примітках, як-от Butler, Awash in a Sea of Faith; Marty, Pilgrims in Their Own Land.

41. Про «занепад» Нової Англії йшлося в примітці 25 цього розділу. Див. також Greene, Pursuits of Happiness; післямова Гелени Волл у книжці Fierce Communion; Godbeer, Sexual Revolution (вагітності й «зв’язування», ch. 7). Злочинність: S. Wolf, As Various as Their Land, 253. Політика: Nash, “The Transformation”; Beeman, “Deference, Republicanism”; B. C. Smith, “Beyond the Vote”; P. Thompson, Rum, Punch & Revolution; і обговорення в наступному розділі.

42. G. Wood, The American Revolution, 131. Вашинґтон: D. Fischer, Washington’s Crossing, 20–24.

43. Соціальні контексти й соціальні мережі: C. Fischer, To Dwell among Friends; Feld, “The Focused Organization”.

44. «Небагато тем»: McWilliams, “Marketing”, 162. Огляд змін: Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions; Coontz, The Social Origins of Private Life; Degler, At Odds. Автор порад: J. Lewis, “Mother’s Love”, 14. Прескотт у “ ‘Why She Didn’t Marry Him’ ” демонструє, як ця модель згодом поширилася на захід країни. Демографічні зміни: середня кількість людей у (нерабських) домогосподарствах 1790 року становила 5,8, а 1900-го – 4,8; помітніше зменшення настало згодом (Kobrin, “The Fall”; R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives; idem, Uncle Sam’s Family; Seward, The American Family; Nugent, Structures of American Social History). Між 1850-м і 1900 роком кількість неродичів у американських домогосподарствах зменшилася приблизно на чверть, рідних братів і сестер – приблизно на третину, далеких родичів – приблизно на 40 відсотків, а дітей – майже на одну п’яту, від середнього показника 2,8 до близько 2,2 (розраховано на підставі Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Ae320–480). Зате кількість людей у домогосподарствах, де мешкали дідусі й бабусі, фактично зросла, адже вік вступу до шлюбу знизився, люди похилого віку жили довше, а сім’ї із середнього класу мали більше можливостей, щоб узяти їх до себе (Ruggles, Prolonged Connections; idem, “Multigenerational Families”). «Якість» дітей: Parkerson and Parkerson “ ‘Fewer Children’ ”; D. Smith, “ ‘The Number and Quality of Children’ ”.

45. “The Domestic Sphere”, NYT, Jun. 12, 1870. Рода Е. Вайт: Letter of Rhoda E. White, Dec. 15, 1860, Abraham Lincoln Papers, Library of Congress, https://www.loc.gov/item/mal0511500/ (accessed May 27, 2022; збережено виділення, як у оригіналі).

46. Gjerde, The Minds of the Midwest.

47. Пояснення сімейного життя в ХІХ столітті як «окремих сфер» контроверсійне. B. Welter, “The Cult of True Womanhood” – це ключовий текст, тоді як M. Kelley, “Beyond the Boundaries” є прикладом критики. Buhle, “Feminist Approaches” – вправний огляд. Див. також Kerber, “Separate Spheres”; Ryan, The Cradle of the Middle-Class; J. Lewis, “The Republican Wife”; idem, “Mother’s Love”. Зрештою, теза про те, що особлива й дедалі «природніша» домашня роль жінок упродовж ХІХ століття посилювалася, загалом правильна. Зайнятість: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, table D-152. Демографічні зміни: див., наприклад, R. Wells, Revolution in Americans’ Lives; Nugent, Structures of American Social History; D. Smith, “ ‘Early’ Fertility Decline”; Watkins et al., “Demographic Foundations”; Ruggles, “Multigenerational Families”; і джерела, згадані в примітці 44. Розмежування роботи й дому: Blumin, The Emergence of the Middle Class; Matthaei, An Economic History of Women in America, ch. 5; Jackson, Crabgrass Frontier; Binford, The First Suburbs. Домівка і приватний простір: C. Clark, The American Family Home; Marsh, “From Separation”; Wall, Fierce Communion, 144ff; Coontz, The Social Origins of Private Life; J. Gillis, A World of Their Own Making (хоча він зосереджується на епосі після Громадянської війни). «Задля емоційного благополуччя»: Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, 45.

48. Duffield, “An Iowa Settler’s Homestead”. Чарльз Камінґз: Marsh, “Suburban Men”, 173–174. Див. також, наприклад, Prescott, “ ‘Why She Didn’t Marry Him’ ”.

49. Про це детально розповідає книжка Г. Ґріна Light of the Home; див. також Matthews, “Just a Housewife”. У книжці Раєн Cradle of the Middle Class ідеться про обов’язки виховання дітей; J. Lewis, “Mother’s Love”, а також Dye and Smith, “Mother Love” розповідають про емоційні завдання. Жіночий активізм: A. Scott, “On Seeing”; Varon, “Tippecanoe”; Baker, The Moral Frameworks of Public Life, ch. 3; Ryan, Cradle of the Middle Class, ch. 3. Серед багатьох дослідників Shammas, A History of Household Governance, a також Demos, “The Changing Faces” розглядають зменшення влади чоловіків. Д. Гау в What Hath God Wrought так підсумовує стан домогосподарства перед Громадянською війною: «Чоловік був “головою дому” і за законом, і за звичаєм, і він міг експлуатувати працю інших членів сім’ї, як його предки вчиняли століттями. Однак на практиці інші члени домогосподарства тішилися дедалі більшою автономією в білій Америці» (36). Гості з Європи: Woodward, The Old World’s New World.

50. Котт у “Passionlessness” доводить, що янгольський образ жінок надав їм більшої влади. Див. також M. Smith, Breaking the Bonds, 83ff. Народження дітей: серед учених зростає згода, що спад народжуваності в ХІХ столітті був не просто реакцією на економічну модернізацію, а передував їй, а тому зміни в культурних атитюдах, зокрема дедалі більше голосів на підтримку дружин, є найліпшим поясненням цього спаду. Див. R. Wells, Revolution in American Lives; статті в Studies in Historical Demography (edited by Vinovskis); Klepp, “Revolutionary Bodies”; D. Smith, “ ‘The Number and Quality of Children’ ”; Parkerson and Parkerson, “ ‘Fewer Children’ ”; Haines and Guest, “Fertility in New York State”; і огляд, що міститься в Hirschman, “Why Fertility Changes”, а також у Juster and Vinovskis, “Changing Perspectives”.

51. Лінкольн: McDermott, “Love and Justice”. Праці із загальної історії розірвання шлюбу: Cott, Family Vows; Shammas, A History of Household Governance; Griswold, “Law, Sex”; Riley, Divorce; Basch, Framing American Divorce; Hartog, Man and Wife in America; Friedman, Law in America, ch. 4; Degler, At Odds, 166ff (Ентоні й Гарпер, 332). Психічні підстави для розірвання шлюбу: J. Gillis, A World of Their Own Making, ch. 7; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 3; Stearns and Stearns, Anger.

52. Праці з історії шлюбу й сім’ї загалом розповідають про зростання кохання: Degler, At Odds; Cott, Public Vows, ch. 6; J. Gillis, A World of Their Own Making, ch. 4 (про весілля, ch. 7); Coontz, Marriage: A History. Позови про розірвання шлюбу: R. Griswold, “Law, Sex”; Basch, Framing American Divorce; Riley, Divorce; Prescott, “ ‘Why She Didn’t Marry Him’ ”. Подружня любов у ХІХ столітті: Lystra, Searching the Heart; Rothman, “Sex”; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters. Нарікання священника: Appleby, Inheriting the Revolution, 178 (здебільшого ch. 6). Шлюб без любові: Gjerde, The Minds of the West, ch. 6.

53. Жінки без «окремої сфери»: Osterund, Bonds of Community; Hansen, A Very Social Time; Gjerde, The Minds of the West; Boydston, “The Woman”; Schwartzberg, “ ‘Lots of Them Did That’ ”. Див. також примітки 51 і 52 щодо шлюбу й розлучення. Вірш узято з McMurry, Families and Farmhouses, 91. Іммігранти: S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Heinze, Adapting to Abundance.

54. Огляд: Mintz, Huck’s Raft, ch. 4–8; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 3; Degler, At Odds, ch. 5; Kett, “The Stages of Life”; Vinovskis, “American Families”. Конкретні дослідження: Ryan, The Cradle of the Middle Class; Lystad, At Home in America; Rodgers, “Socializing Middle-Class Children”; Bruegel, “The Social Relations”; Nissenbaum, The Battle for Christmas, ch. 4. Appleby, Inheriting the Revolution, 170–173. Гість із Франції: Woodward, The Old World’s New World, 128. Жінка з Нової Англії: Graff, Conflicting Paths, 125.

55. «Ляпаси й синці»: “The Domestic Sphere”, NYT, Jun. 12, 1870. Книжки з порадами: Hemphill, Bowing to Necessities, 66ff. Порада 1816 року: “The Brief Remarks” from the Connecticut Courant, передруковано в Newport Herald, Feb. 3, 1816, via Early American Newspapers, http://infobank.newsbank.com (збережено виділення, як у оригіналі). Шевальє процитовано за F. Furstenberg, “Industrialization”, 333. Книжка Раєн Cradle of the Middle Class – важливе джерело.

56. Див. загальні джерела у примітці 54. Ротмен у “Sex” доводить, що рівень вагітності змінився, зреагувавши на прищеплення самоконтролю, а не через нагляд. «Порятунок дітей»: див., наприклад, Boyer, Urban Masses and Moral Order; Mintz, Huck’s Raft, ch. 4. Вагітність і шлюб: класичне дослідження – Smith and Hindus, “Premarital Pregnancy”.

57. Сара Ґіллеспі: Abel, Hearts of Wisdom. Прихисток: див. Lasch, Haven in a Heartless World. Дітоцентричність жінок: Hessinger, “Problems”. Обговорення психічної прив’язаності буде продовжено в розділі 6.

58. «Руйнування влади»: Shammas, A History of Household Governance, xiii. Спадщина й контроль: див., наприклад, Ruggles, “The Decline”. Салуни: Duis, The Saloon; Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”; P. Johnson, A Shopkeeper’s Millennium, ch. 4; Kaplan, “New York City Tavern”; E. Parsons, “Risky Business” (закони для власників салунів). Секс: Degler, At Odds, ch. 12; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters. Новий чоловік-сім’янин: Marsh, “Suburban Men”; K. White, “The New Man”. Негативна реакція чоловіків: J. Adler, “ ‘My Mother-in-Law”; S. Moore, “Justifiable Provocation”. Duffield, “An Iowa Settler’s Homestead”.

59. Транспорт: наприклад, ціна перевезення вантажу з внутрішніх регіонів США до міста Нью-Йорк у першій половині ХІХ століття знизилася на 95 відсотків (G. Taylor, The Transportation Revolution; Larson, “Transportation and Mobility”). Комунікації: R. Brown, Knowledge is Power; Pred, Urban Growth; John, “Communications”; D. Howe, What Hath God Wrought, ch. 6. Містечко Гінем: D. Smith, “Parental Power”, 426 (близько 1850 року цей показник становив 48 відсотків, а близько 1900 року – 32). Інші оцінки цього показника за колоніальної доби схожі на показник у Гінемі (Bissell, “Family”, table 30; Rutman and Rutman, A Place in Time, 12).

60. Інтеграція ринків: Sellers, The Market Revolution (порівняйте з коментарем у Stokes and Conway, The Market Revolution in America; Ellis et al., “A Symposium on Charles Sellers”); P. Johnson, “The Market Revolution”; Rothenberg, From Market-Places to a Market Economy; Dublin, Transforming Women’s Work; idem, “Rural Putting-Out Work”; Wallace, Rockdale. Бушмен у “Markets and Composite Farms” підсумовує праці на 1998 рік і стверджує, що американські фермери були суб’єктами ринку задовго до цієї епохи, хоча вони зазвичай резервували частину землі для головних засобів до існування.

61. Сейлем: Shirley, “The Market” (цитати, 245, 244). Схожі приклади містяться у Watson, “ ‘The Common Rights’ ”; Kulik, “Dams”.

62. Як доповнення до праць, згаданих у примітці 60, див. огляд у Wilentz, “Society”; Gilje, Wages of Independence; Rothenberg, From Market-Places to a Market Economy; Nash, “The Social Evolution”; Danbom, Born in the Country, ch. 4. Кейс-стадіз: Shirley, “The Market” (черевики, 232); Blumin, The Urban Threshold; P. Johnson, Shopkeepers’ Millennium; Faragher, Sugar Creek; Wilentz, Chants Democratic; Tangires, Public Markets and Civic Culture; Wermuth, “New York Farmers”; Friend, “Merchants and Markethouses”. Зміни в законодавстві: Horowitz, The Transformation of American Law; Bruchey, Enterprise; Henretta, “The Slow Triumph”; Wright, “The First Phase”.

63. Міграція з густонаселених і виснажених земель: Gross, Minutemen; Greven, Four Generations. Більше про переселення загалом: Larkin, Reshaping, 207–208; Friedeburg, “Social and Geographical Mobility”; Hudson, Plains Country Towns; D. May, Three Frontiers; Gjerde, The Mind of the West. Великі міста: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 12; Nash, The Urban Crucible; idem, “The Social Evolution”; Knights, Yankee Destinies. Висока плинність населення – «одне з центральних відкриттів і нині одна з центральних тем соціальної історії ХІХ століття» (Darroch, “Migrants,” 217). Іноземні туристи: Woodward, The Old World’s New World, 71–75. День переїзду в місті Нью-Йорк: Scherzer, The Unbounded Community, 20, 234n20. Спрінґфілд: Winkle, “The Voters” (лише 1 відсоток чоловіків у Спрінґфілді, які голосували в 1850-х роках, голосували щороку від 1850-го до 1860-го). Інші приклади високої плинності населення: менш ніж один із десяти чоловіків, які голосували на виборах 1850 року в тауншипі Клінтон, штат Огайо, також голосували й 1860 року (Winkle, The Politics of Community, ch. 5); лише третина єврейських іммігрантів і 8 відсотків італійських іммігрантів у Мангеттені в 1880 році залишилась у цьому районі через десять років (Kessner, The Golden Door, 142). Див. також Wallace, Rockdale; Gregson, “Population Dynamics”; Doyle, The Social Order; D. May, Three Frontiers; Thernstrom, The Other Bostonians, 225–227; Simmons, “Changing Residence”; Knights, Plain People of Boston; Alan Burstein, “Immigrants”; Allen, “Changes”. Коефіцієнти міграції на великі відстані могли збільшитися після ХІХ століття разом зі зростанням національних ринків праці (Rosenbloom and Sundstrom, “The Decline”), однак загальна плинність населення, схоже, зменшилася. Parkenson, “How Mobile?”, а також Davenport, “Duration” не погоджуються з цим, проте нещодавні дослідження підтримують загальну думку про те, що житлова мобільність зменшилася після ХІХ століття (див., наприклад, Hall and Ruggles, “ ‘Restless’ ”; Ferrie, “The End?”, 212) і помітно впродовж ХХ століття (C. Fischer, “Ever-More Rooted Americans”).

64. Як меншини людей, що не мігрували, формували «центральні спільноти»: Alcorn, “Leadership”; Winkle, Politics of Community; Faragher, Sugar Creek.

65. Розмаїття класів: Nash, “The Social Evolution”; Blumin, The Emergence of the Middle Class; idem, The Urban Threshold; P. Johnson, A Shopkeeper’s Millennium; S. Warner, The Private City; Gilekson, Middle-Class Providence; Reid, “The Seeds”; Wilentz, Chants Democratic; Story, “Social Class”. Кінґстон: Blumin, The Urban Threshold. Детройт: Schneider, Detroit and the Problem of Order (цитата, 40). Про диференціацію в містах див. також Nash, The Urban Crucible; Chudacoff, The Age of the Bachelor, ch. 1; Binford, The First Suburbs; Frisch, Town into City; Jackson, Crabgrass Frontier; Scherzer, The Unbounded Community; S. Warner, Streetcar Suburbs. Упродовж більшої частини ХІХ століття нові приміські поселення намагалися приєднатися до міст, щоб дістати вигоду з інвестицій у інфраструктуру, проте згодом вони почали наполягати на окремішності (наприклад, так було з містечком Бруклайн, штат Массачусеттс: див. про це в Karr, “Brookline”).

66. «Традиційна спільнота»: R. Brown, Modernization, 120. Розповіді про згуртовані спільноти значною мірою ґрунтуються на історії містечок, які максимально поширилися в ХІХ столітті (Barron, Those Who Stayed Behind; Pedersen, Between Memory and Reality; Osterud, Bonds of Community). Про фрагментацію спільнот і конфлікт: C. Wagner, “Town Growth” (Вермонт); Gjerde, The Minds of the West, ch. 4 (спалення церкви, 111); Reid, “The Seeds”; Boyer, Urban Masses and Moral Order (Філадельфія, 69); Ryan, Civic Wars; Baker, Moral Frameworks of Public Life; Scherzer, The Unbounded Community; Sellers, The Market Revolution.

67. Hine, Community on the American Frontier; Lingeman, Small Town America. Кейс-стаді, присвячене економічним спекуляціям у містечках: Hudson, Plains Country Towns. Генсен у A Very Social Time розповідає про зміни у звичаях спільної праці в Новій Англії перед Громадянською війною. Оленина: Duffield, “Frontier Church Going”. Німець: Danbom, Born in the Country, 81. Збереження обміну працею у фермерів: Adams, The Transformation of Rural Life; Pederson, Between Memory and Reality; Harper, “Changing Works”. Похорон: R. Wells, Facing the “King of Terrors”. Щодо підрахунку обміну працею див. примітку 17 для цього ж розділу. Про соціологію сусідства: Keller, The Urban Neighborhood; C. Fischer, The Urban Experience, ch. 5.

68. Голосування на виборах: Winkle, The Politics of Community; Fredman, “The Introduction”; Bourke and DeBats, “Identifiable Voting”; Farragher, Sugar Creek, 141.

69. Wiebe, The Search for Order: «суспільство, яке ґрунтувалося на фактичному суверенітеті спільноти, на її здатності вирішувати справи у своїх межах, уже не функціонує. <…> мешканці містечок і міст по всій країні відчули, що в їхньому житті відбувається щось фундаментальне, те, чого вони не бажали й не хотіли, і вони відповіли на це тим, що накинулися на будь-яких ворогів, що їх вони бачили завдяки своєму світогляду» (44). Див. також Wiebe, Self-Rule.

70. Marty, Pilgrims in Their Own Land, 169, 173. Див. також D. Howe, What Hath God Wrought, ch. 5; Finke and Stark, The Churching of America, a ще “Turning Pews into People”; Stark and Finke, “American Religion”; Hatch, The Democratization of Christianity (нарікання католицького священника, 141); Butler, Awash in a Sea of Faith; R. Brown, “The Emergence of Urban Society” (Браун повідомляє, що в Массачусеттсі кількість заснувань церков від епохи перед Американською революцією і до періоду після неї зросла приблизно всемеро); Holifield, “Toward a History”; R. Moore, Selling God; Bodnar, The Transplanted, ch. 5; J. Turner, Without God, Without Creed; Johnson, “Supply-Side?”; Conzen et al., “Forum”; Dolan, “The Search”. Хоча дехто вважає, що належність до церков уже тоді була високою (наприклад, M. Carroll, “Upstart Theories”), однак більшість істориків скептично ставиться до цього. Так, у Вексгоз, штат Південна Кароліна, люди до 1800 року вже належали до церкви, однак таких було значно менше 50 відсотків дорослих білих (P. Moore, “Family Dynamics”, 43–44). Зусилля євангельських пасторів здебільшого спрямовувалися на мобілізацію жінок-помічниць (Ryan, Cradle; Blackwell, “Surrogate Ministers”) і молоді (P. Moore, “Family Dynamics”). Boyer, Urban Masses and Moral Order – це огляд рухів за реформи. Віряни в Бостоні: McCrossen, Holy Day, Holiday, 60. Генсен у A Very Social Time (140) повідомляє, що приблизно половина авторів щоденників у Новій Англії, яких вона досліджувала, регулярно відвідували церкву приблизно в період Другого великого пробудження. Бейкер у Moral Frameworks (187n1) підрахувала, що вже в 1890-х менш ніж 20 відсотків мешканців у горішній частині штату Нью-Йорк належали до церкви, хоча церкву відвідували понад 20 відсотків (9ff).

71. Молох: Solomon Wiatt, “Against the Calvanian Doctrine” in Hatch, The Democratization of Christianity (233; «думати самостійно», 125). «Тож знайте»: “The Freedom” in J. Block, A Nation of Agents, 395.

72. Див., наприклад, Hansen, A Very Social Time, ch. 6; Pederson, Between Memory and Reality, ch. 5. Етнічна належність і регіон: Bodnar, The Transplanted, ch. 5; Wirth, The Ghetto; Gjerde, Minds of the West; Barron, Those Who Stayed Behind. Церковна благодійність: Kaufman, “The Political Economy”.

73. Belknap, “Commentaries”, 199, 207–208; Ferrall, A Ramble of Six Thousand Miles, ch. 3. Даффілд у “Frontier Church Going” подає доброзичливіший опис релігійного табору.

74. Вільям Сміт Бебкок: Juster and Hartigan-O’Conner, “The ‘Angel Delusion’ ”. Лютерани: Джерд у “Conflict and Community” зазначає, що відмінності в регіональному походженні й класовий поділ підживлювали конфлікти, проте теологічні проблеми були справжніми. Церкви й політика: Carwardine, Lincoln, 274ff; a загальніший розгляд – Newman, “One Nation under God”.

75. Контроль: Ryan, Cradle of the Middle Class, ch. 1 (Онайда); Doyle, The Social Order of a Frontier Community (рекомендаційні листи, 165–167); Laurie, Working People, ch. 2 (пресвітеріанці, 45–46); Adams, The Transformation of Rural Life, 58ff (фабрикант); Baron, Those Left Behind; P. Johnson, A Shopkeeper’s Millennium.

76. Неділя: John, “Taking Sabbatarianism”; McCrossen, Holy Day, Holiday; Mirola, “Shorter Hours”; Laband and Heinbuch, Blue Laws. Школи: R. Moore, “Bible Reading”. Більшість не належала до церков: Marty, Pilgrims in Their Own Land, 208–212; Марті також згадує про те, що Лінкольн не належав до церкви (220). Guelzo, Abraham Lincoln; Carwardine, Lincoln. Ліпсет у First New Nation (82ff) розповідає про декілька випадків політичного опору церквам в епоху перед Громадянською війною.

77. Проблеми пасторів: див., наприклад, Gjerde, The Minds of the West, 66–73, 115–131. Конкуренція з організаціями й заходами: Kaufman, “The Political Economy”; R. Moore, Selling God.

78. Неш у “The Social Evolution” розповідає про перші стадії виникнення асоціацій наприкінці XVIII століття. Поява асоціацій у містах і сільській місцевості на початку ХІХ століття: R. Brown, “The Emergence of Urban Society”; Blumin, The Emergence of the Middle Class; idem, The Urban Threshold; Appleby, Inheriting the Revolution; Von Hoffman, Local Attachments; C. Kelly, “ ‘Well Bred’ ” (школи співу, 458). Шерзер у The Unbounded Community розповідає про роль асоціацій у місті Нью-Йорк у середині ХІХ століття, а Конзен у Immigrant Milwaukee – про їхню роль серед іммігрантів. Ґемм і Патнем у “The Growth” надають певні цифри. Скочпол доводить, що національні федерації утворювали більшу частину формальних асоціацій (Skocpol, “How Americans”, a також “United States”; Skocpol et al., “A Nation”; Skocpol and Oser, “Organization”). Клосон у “Fraternal Organizations” (1659) підрахувала, що 1900 року понад 20 відсотків чоловіків належали до якогось братського ордену. Кофмен у For the Common Good? (41) підрахував, що від 20 до 50 відсотків білих чоловіків належали до братств, проте верхня межа здається зависокою; див. також Beito, From Mutual Aid. Ще дослідження цієї теми: A. Scott, “On Seeing”; idem, “Most Invisible”; Gilekson, Middle-Class Providence; Doyle, “The Social Functions”; Beito, “To Advance”; Reitano, “Working Girls”; Singleton, “Protestant Voluntary Organizations”. Про неформальні групи див. Duis, The Saloon; idem, “Whose City?”; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Barth, City People; Peiss, Cheap Amusements. «Кожен, здавалося»: Schlereth, Victorian America, 213.

79. Генрі Пірс: Blumin, The Emergence of the Middle Class, 214–215. Вільям Меґіер Твід: Anbinder, “ ‘Boss’ Tweed”; Burrows and Wallace, Gotham, 823. Пожежні команди: див., наприклад, Laurie, Working People of Philadelphia, ch. 3.

80. Doyle, The Social Order of a Frontier Community; idem, “The Social Functions”. Лицарі Колумба: Koehlinger, “ ‘Let Us Live’ ”. Пожежні команди: S. Martin, Killing Time, 134. Функціонування асоціацій: див., наприклад, Hine, Community on the American Frontier; Barron, Those Who Stayed Behind, ch. 6; і праці про асоціації, згадані в примітці 78.

81. Щодо цієї дискусії див. Doyle, “Social Theory”. Дойл у “The Social Functions” та The Social Order of a Frontier Community доводить, що асоціації сприяли інтеграції. Див. також Gilekson, Middle-Class Providence; Barron, Those Who Stayed Behind (121–122), який стверджує, що асоціації ослабили розбіжності, посприявши компромісам. Страх перед фракційністю: читачі звернули увагу на те, що Токвіль не надто й оптимістично оцінює добровільні асоціації в другому томі «Про демократію в Америці» (див., наприклад, Schudson, Good Citizen, 101). Див. Gross, The Minutemen, де йдеться про Конкорд у 1790-х: «Добровільні асоціації забезпечуваливідокремлення сусідів одне від одного, підживлювали зв’язки, що існували окремо від усієї спільноти… спільнота втратила певну моральну єдність» (175). Див. також Schudson, The Good Citizen, 54ff; Hine, Community on the American Frontier (хаотична маса, 137–138); Atherton, Main Street on the Middle Border; Martin, Killing Time, 64. Поділ серед іммігрантів: Conzen, Immigrant Milwaukee, ch. 6; Bodnar, The Transplanted, ch. 4; Wirth, The Ghetto. Клас: Скочпол (див. примітку 78) стверджує, що національні федерації зазвичай були міжкласовими асоціаціями, однак локальні дослідження свідчать про класову стратифікацію. Кофмен і Вайнтрауб у “Social-Capital Formation” повідомляють, що 1894 року в ложах Лицарів Піфіаса в Баффало існувало певне змішування класів, проте панував поділ на підставі етнічної належності (а також расової). Загалом Кофмен у For the Common Good доводить, що життя асоціацій сприяло поділу. Див. також Ryan, Cradle of the Middle Class, ch. 3; Singleton, “Protestant Voluntary Organizations”; Schneider, Detroit and the Problem of Order. Поза сумнівом, баланс єдності й сегментації був різним у різних спільнотах. Щодо транслокальної природи асоціацій див. Skocpol et al., “A Nation of Organizers”; R. Brown, “The Emergence of Urban Society”.

82. Сілвер у “Friendship” та “ ‘Two Different Sorts’ ” наводить історичні докази щодо появи дружби. Починаючи зі статті Сміт-Розенберґ “The Female World”, дослідження близькості в листах ХІХ століття перетворилося на велику індустрію. Ротундо в “Romantic Friendship” поширив це дослідження на дружбу між молодими чоловіками з високим статусом (Денієл Вебстер, 3). Генсен у “ ‘Our Eyes’ ” стверджує, що такі зв’язки існували й серед чоловіків із робітничого класу, однак згадує лише один такий випадок (49). Генкін у The Postal Age обговорює спалах у написанні листів і конвенції сентиментальності в листах; див. також John, “Communications”, 2357. Самнер і Лонґфелло: Blue, “The Poet”. Див. також Yacovone, “ ‘Surpassing the Love’ ”; Hansen, A Very Social Time; Jabour, “Male Friendship”.

83. Містечко Лінн: Dawley, Class and Community, 17. Поява крамниць: Wilentz, Chants Democratic, ch. 1–3; D. Gordon et al., Segmented Work; P. Johnson, Shopkeeper’s Millennium, ch. 2; Stott, “Artisans”. Заводи й фабрики: Dublin, Transforming Women’s Work; Wallace, Rockdale; Licht, Industrializing America; Hareven and Langenbach, Amoskeag; Kleinberg, The Shadow of the Mills.

84. Wilentz, Chants Democratic; Laurie, Working People; S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Duis, “The Saloon”; Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”; Meyerowitz, Women Adrift; Hareven and Langenbach, Amoskeag; Voss, The Making of American Exceptionalism; Ostreicher, “Labor”. Хлопці з Баурі та схожі на них: Burrows and Wallace, Gotham, 754ff; Chudacoff, The Age of the Bachelor, ch. 1.

85. Віддаль до місця роботи: Hershberg et al., “Journey to Work”, table 2.

86. C. Kelly, “ ‘Well Bred’ ”, 465. Теорії індивідуальності: див., наприклад, Simmel, Individuality and Social Form; Coser, In Defense of Modernity. Щирість: Halttunen, Confidence Men and Painted Women, а також обговорення в розділі 6 цієї книжки.

87. Riesman, The Lonely Crowd (коментар 1969 року, xxv); обкладинка журналу Time: “Freedom – New Style”, Sept. 27, 1954 (портрет на обкладинці створив Ернест Гемлін Бейкер). “Yale Head Holds Liberty Menaced”, NYT, Aug. 28, 1954. Бетті Фріден: Joan Cook, “ ‘Mystique’ View Backed by Many, Author Finds”, NYT, Mar. 12, 1964. Огляд цих тенденцій міститься в Thomson, In Conflict No Longer.

88. Clausen, American Lives, ch. 11. Щодо схожих розповідей див. Gerson, Hard Choices.

89. Вінтроп і Стентон: Kerber, “Can a Woman?”, 152, 153. Соціолог у 1899 році: “A Slap-Dash Sociologist”, NYT, Dec. 4, 1899 («нікчема»); “Position of Women as Wage-Earners”, NYT, Dec. 24, 1899. “Women in Business”, Los Angeles Times (далі – LAT), Jun. 23, 2001, де також ідеться про захист жінок, що працюють.

90. Коефіцієнти народжуваності, тривалості життя й пов’язані з ними зміни: Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4; Klein, A Population History of the United States; Ruggles, “The Transformation”. «Загальний коефіцієнт фертильності» в білих жінок знизився з 4 у 1900 році до менш ніж 1,8 у 1980 році, а тоді зріс до 2,05 у 2000 році (Haines, “Fertility and Mortality”; недавнє зростання коефіцієнта: Vere, “ ‘Having it All’ ”). Час: 1900 року пересічна жінка зазвичай народжувала першу дитину в 25 років, у 52 роки бачила, як її четверта дитина залишає домівку, і помирала в 64-річному віці, провівши 28 (57 відсотків) із 44 років свого дорослого життя з дитиною вдома. 2000 року пересічна жінка, мабуть, народжувала першу дитину у 25 років, у 48 років бачила, як її друга й остання дитина залишає домівку, і жила до 81 року, провівши 23 (38 відсотків) зі 61 року свого дорослого життя з дитиною вдома. Воткінз та інші в “Demographic Foundations” пропонують складніші обчислення до 1980 року з такими самими висновками. Коледж: див., наприклад, Buchmann and DiPrete, “The Growing Female Advantage”. Працевлаштованість заміжніх матерів: United States Bureau of the Census, http://www.census.gov/compendia/statab/tables/09s0578.xls. Див. також Folbre, “Women’s Informal”; Degler, At Odds, ch. 15; Chafe, The American Woman; Owen, Working Lives; Cookingham, “Working after Childbearing”; Goldin, “Lifecycle”; Leibowitz and Klerman, “Explaining Changes”.

91. Проблеми культури, пов’язані з жінками, які перетворювалися на робочу силу: Goldin, “The Quiet Revolution” (цитата, 1); Meyerowitz, “Beyond the Feminine Mystique”; Matthews, “Just a Housewife”. Серія «Зміна роботи» (Job Switching), серіал «Я кохаю Люсі» (I Love Lucy), режисер – Вільям Ашер, початково серію показали на телебаченні 15 вересня 1952 року. Атитюди: R. Simon and Landes, “Women and Men’s Attitudes”; Farley, The New American Reality, 43–48; Caplow, Middletown Families (опитування, 377); Molly O’Neill, “Drop the Mop, Bless the Mess: The Decline of Housekeeping”, NYT, Apr. 11, 1993. Опитування на тему, чи слід дружинам працювати: опитування Організації Ґеллапа проаналізовано у Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 9; див. також Thornton, “Changing Attitudes”. Чоловіки виконують хатню працю: Hochschild, The Second Shift; Bianchi et al., Changing Rhythms of American Family Life, ch. 5; Tamar Lewin, “Men Assuming Bigger Share at Home”, NYT, Apr. 15, 1998, де йдеться про дослідження, виконане Family and Work Institute.

92. «Успішний за межами дому»: аналіз опитування «fefam», виконаного в межах проєкту General Social Survey, під час якого респонденток запитували, чи ліпше для дружини залишатися вдома, засвідчив, що частка незгодних із цим зросла з 37 відсотків у 1977 році до 64 відсотків у 2000–2006 роках; із цим не погодилися 22 відсотки жінок, народжених до 1921 року й 76 – народжених після 1960-го. Бажання залишитися вдома: Saad, “Women Slightly More Likely”. Жінки з вищою освітою залишалися вдома: Vere, “ ‘Having it All’ ”. (Ця тенденція не стосується менш освічених молодих жінок, бо вони, мабуть, мають менше свободи.) Перческі в “Opting Out?” виявила, що частка жінок-фахівчинь, які народилися в 1966–1975 роках і працювали, стабілізувалася, а не знизилася.

93. Friedman and Percival, “Who Sues?”; Brinig and Allen, “ ‘These Boots’ ”, 126–127; E. May, Great Expectations; Riley, Divorce; R. Griswold, “Law, Sex”. «Ставилася до шлюбу»: R. Griswold, “Divorce”, 288. Лінд і Лінд у Middletown повідомляють, що між 1890-м і 1920 роком підстави для розірвання шлюбу змінилися: замість адюльтеру й залишення з’явилася «жорстокість» (122–123). Лінди зі схваленням цитують авторку рубрики з порадами Дороті Дікс: «Причина зростання кількості розлучень полягає в тому, що люди вимагають від життя більше, ніж раніше» (128).

94. Коефіцієнти: Stevenson and Wolfers, “Marriage and Divorce”, figure 1; Haines, “Marriage and Divorce Rates”. (Коефіцієнти неформальної сепарації початково були високими; див. Schwartzberg, “ ‘Lots of Them’ ”. Також одразу після Другої світової війни коефіцієнти розлучуваності ненадовго зросли.) Ґолдстайн у “The Leveling” доходить висновку, що в коефіцієнтах розлучуваності після 1980-х років спостерігався спад, проте Шон і Канудас-Ромо в “Timing Effects” стверджують, що після 1980-х ці коефіцієнти лише стабілізувалися. Справа ускладнюється тим, що коефіцієнти розлучуваності в менш освічених жінок продовжували зростати, проте істотно знизилися в освіченіших жінок (Martin, “Trends”). Див. також Schlereth, Victorian America, 280–281; F. Furstenberg, “Divorce”; Cherlin, Marriage, Divorce, Remarriage; idem, The Marriage-Go-Round; Riley, Divorce; Cott, Public Vows; Hartog, Man and Wife in America. Більшість учених наголошує на тому, що головним рушієм у зростанні коефіцієнтів розлучуваності була робота жінок, а не зміни в культурі: Espenshade, “Marriage”; Cherlin, Marriage, Divorce, Remarriage; Riley, Divorce, 145ff; Ruggles, “The Rise of Divorce” (і коментар після статті); Ono, “Historical Time”; економічний аналіз міститься в Becker et al., “An Economic Analysis”; Fuchs, How We Live; Stevenson and Wolfers, “Marriage and Divorce”. Верховний суд США: Bob Egelko, “Alito’s Record has Feminists Ready for Battle”, San Francisco Chronicle, Nov. 20, 2005.

95. Одружені «дорослі» – люди від 18 до 85 років, у яких є чоловік або дружина: розраховано на підставі даних IPUMS, http://www.ipums.umn.edu (accessed Nov. 2, 2007). Расова відмінність у коефіцієнтах шлюбності: цифри взято з Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Af148–175. Хоча расова відмінність у коефіцієнтах шлюбності існувала вже в ХІХ столітті, однак після 1940-х років вона набагато зросла (Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4). Вчені сперечаються, чи виникала ця расова відмінність унаслідок культурних патернів, економічних обставин, міграції на сільський південь і з нього, чи її все ж зумовили радше соціальні тенденції, які почали впливати на білих лише згодом. Поза сумнівом, зміна населення сільськогосподарських регіонів на населення промислових регіонів – це важливий чинник. Див., наприклад, Bennett et al., “The Divergence”; Cherlin, Marriage, Divorce, Remarriage; Pagnini and Morgan, “Racial Differences”; Fitch and Ruggles, “Historical Trends”. Вік вступу в шлюб: Fischer and Hout, Century of Difference, figure 4.5; Fitch and Ruggles, “Historical Trends”; Haines, “Long-Term Marriage Patterns”. Початок 2000-х: Johnson and Dye, “Indicators of Marriage and Fertility”.

96. Коефіцієнти шлюбності: див. попередню примітку, а також Goldstein and Kenny, “Marriage Delayed?”. Пізніший вступ до шлюбу: Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4; Cherlin, Marriage, Divorce, Remarriage; idem, The Marriage-Go-Round; F. Furstenberg et al., “Growing Up”; Danziger and Rouse, “The Price of Independence”. Відтермінування вступу до шлюбу в робітничому класі: Lichter et al., “Race and the Retreat”; Sweeney, “Two Decades”; Edin and Kefalas, “Unmarried”; Reed, “Not Crossing”; Ellwood and Jencks, “The Growing Differences”. Спільне проживання неодружених чоловіка й жінки: Smock, “Cohabitation”; Cherlin, “Towards a New Home”. Під час опитування Організації Ґеллапа 2002 року 37 відсотків одружених американців (і 51 відсоток тих, кому ще не виповнилося 50 років) відповіли, що вони жили разом до вступу в шлюб (Jones, “Public Divided”). Див. також Raley, “Recent Trends”; Graefe et al., “Life Course Transitions”. Дошлюбна вагітність: Bachu, “Trends in Marital Status”; Parnell et al., “Nonmarital Pregnancies”; Akerlof and Yellin, “New Mothers”.

97. ХІХ століття: у Бостоні й Чарльстоні перед Громадянською війною приблизно третина дорослих білих жінок ніколи не вступала до шлюбу, а це набагато вищий рівень незаміжніх жінок, ніж існував у Америці 2000-х (Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches, 10–11). Щодо позитивного ставлення до сім’ї див. праці, згадані в попередній примітці. «Хочуть і можуть»: F. Furstenberg, “Family Change”, 152; Cherlin, “The Deinstitutionalization”.

98. Порожнє гніздо: Hareven, “Aging”, 446; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4; L. White and Edwards, “Emptying the Nest”.

99. Щодо нового розуміння шлюбу див. Hartog, Man and Wife in America; Cott, Public Vows; Riley, Divorce. Згадка про «егоїстичність» жінок з’являється в багатьох працях. Одна з царин для таких згадок – дискусії щодо аборту (Luker, Abortion and the Politics of Motherhood). Опитування: Pew Research Center, “Motherhood Today”; idem, “Fewer Mothers”. Посилення егалітарного бачення: див. опитування, яке згадується в примітці 91. Позитивні наслідки рівності (принаймні для жінок): Amato et al., Alone Together (рідкісне лонгітюдне дослідження); Schnittker, “Working More”. Вілкокс і Нок “What’s Love?” виявили негативні наслідки в опитуванні на початку 1990-х (однак див. критику в Springer, “Research or Rhetoric?”). Утім, частка відповідей щодо щастя під час опитувань, проведених від 1973-го до 2008 року, в жінок дещо зменшилася, хоча не в заміжніх жінок (мій аналіз опитувань GSS, у яких використано запитання «happy»). Можемо припустити, що зміну гендерних ролей супроводжували труднощі й перешкоди.

100. Zelizer, Pricing the Priceless Child – класичне дослідження. Втручання держави: див., наприклад, Kellogg and Mintz, Domestic Revolutions, ch. 6. Менше хатньої праці: Goldscheider and Waite, New Families, No Families?, ch. 9; P. Stearns, Anxious Parents, ch. 5. Кишенькові гроші: Zelizer, The Social Meaning of Money, ch. 2. Праця проти школи: у 1880-х роках пересічна дитина працювала приблизно сім років, доки жила вдома, а в 1970-х – приблизно два з половиною роки (Modell et al., “Social Change”), і дитина в 1970-х, мабуть, зберігала всі чи більшість грошей за свою працю. Батьківська любов до дітей: P. Stearns, Anxious Parents; F. Furstenberg, “Family Change”; Russell, “What’s Wrong?”; Bahr, “Changes in Family Life”. Цінності, які потрібно виховувати в дітей: Alwin, “From Obedience”; idem, “Changes”; idem, “Childrearing”; idem, “From Child-Bearing”; Lystad, At Home in America; Staples and Smith, “Attitudes”. Під час опитування GSS у респондентів цікавилися, чого «дитина повинна навчитися, щоб бути готовою до життя?». Від 1973-го до 2004 року, навіть з урахуванням освіти респондентів, пізніші когорти дедалі частіше наголошували на відповідальності, уважності, зацікавленості, самостійному мисленні, працелюбності й допомозі іншим, і дедалі рідше вказували на охайність, дотримання гендерних ролей, слухняність, старанність і популярність. Батькам – представникам середнього класу в ХХ столітті було притаманне батьківство, орієнтоване на «культивування», а не «природне» батьківство, яке давало дітям змогу розвиватися самостійно й зазвичай було властиве представникам робітничого класу (Lareau, Unequal Childhoods, esp. 246; Gans, The Urban Villagers, 54ff).

101. Доля дітей, що мешкали з батьком-одинаком чи матір’ю-одиначкою, викликала неабиякі суперечки, однак цим дітям справді загрожує більший ризик труднощів у навчанні й соціальних труднощів (McLanahan and Sandefur, Growing Up with a Single Parent; McLanahan, “Life Without Father”). Загалом між 1900-м і 1960 роком частка дітей у домогосподарствах із батьком-одинаком чи матір’ю-одиначкою зменшилася з 10 до 7 відсотків. А тоді до 2000 року частка чорних дітей у домогосподарствах із батьком-одинаком чи матір’ю-одиначкою зросла з 16 до 38 відсотків, а білих дітей – з 6 до 18. Частка білих дітей у батьків із вищою освітою зросла з 2 до 10 відсотків (Fischer and Hout, “The Family in Trouble”). Див. також McLanahan, “Diverging Destinies”.

Час, що його батьки присвячували дітям: фрагменти даних свідчать, що батьки від 1920-х до 1970-х років і після цього бавили більше часу зі своїми дітьми (Bryant and Zick, “Are We Investing Less?”; Bahr, “Changes”; Caplow et al., The First Measured Century, 88–89). Від 1970-х батьки загалом присвячували своїм дітям ще більше часу, навіть просто часу віч-на-віч, і це попри те, що робота в матерів забирала більше часу, як і хатня праця в чоловіків (Bianchi et al., Changing Rhythms of American Family Life). Ці дані узгоджуються зі спогадами американців. В опитуванні 1997 року 58 відсотків респондентів (68 відсотків татусів і 50 – матерів) відповіли, що вони приділяють більше часу своїм дітям, ніж їхні батьки приділяли їм; 19 відсотків відповіли «менше часу» (10 відсотків татусів і 25 – матерів; http://institution.gallup.com, question qn22; accessed Nov. 5, 2007). Важче оцінити, скільки загалом уваги дорослих отримували діти (Folbre et al., “By What Measure?”). Ми маємо враховувати, з ким діти мешкали в кожну епоху. Діти близько 1900 року, схоже, мешкали в розширеному домогосподарстві з іншими дорослими. Імовірність того, що чорні діти житимуть із навіть двома дорослими, істотно зменшувалася. Щонайменше від 1960-х років дедалі більша кількість білих дітей (батьки яких не мали вищої освіти) також стикнулися з цією зміною (Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4). Наслідком усього цього мало бути зменшення часу спілкування батьків із дітьми. Утім, скорочення коефіцієнтів народжуваності спричинило протилежний наслідок, бо кожна дитина отримує більшу порцію батьківської уваги, і це не враховуючи «інтенсивнішого» батьківства. Додаткові дані хоча й різнорідні, проте свідчать, що конкретні американські діти в середньому проводили так само багато особистого часу з батьками (чи більше) з плином ХХ століття й навіть у його останніх десятиліттях, коли обоє шлюбних партнерів працювали й панували економічні труднощі. (Більше часу: Sandberg and Hofferth, “Changes”; idem, “Changes… A Correction”; Sayer et al., “Are Parents?”, table 3. Бар та інші в “Trends” виявили зменшення часу, що його батьки приділяли дітям, між 1977-м і 1999 роком у місті Мансі. Див. також Putnam, Bowling Alone, 100–101; Pew Research Center, “Motherhood Today”.) Зростання часу, що його батьки приділяли дітям, значно більше, мабуть, стосується білих дітей із добре освіченими батьками, а не дітей із неосвіченими.

Споживання їжі: завдяки опитуванню під час перепису 2003 року з’ясувалося, що понад 70 відсотків дітей до 11 років і 58 відсотків підлітків 12–17 років вечеряють сім разів на тиждень із принаймні кимось одним із батьків (J. Dye and Johnson, “A Child’s Day”, table 4). Від 1997-го до 2005 року батьки в опитуваннях Організації Ґеллапа відповідали, що їхні сім’ї вечеряють разом удома в середньому п’ять чи шість разів на тиждень (база даних “Gallup Brain”, запитання 35, 41, 18, 20). Однак Патнем у Bowling Alone (100–101) повідомляє про дані, які свідчать про спад від 1970-х.

Критика обожнювання дітей: Steven A. Holmes, “Children Study Longer and Play Less, a Report Says”, NYT, Nov. 11, 1998; Cross, “The Cute”.

102. Журнал Newsweek: Mintz, Huck’s Raft, 291. Звичайні дослідження побачень повідомляють про зростання, принаймні серед дівчат із середо­вища середнього класу, експериментів із сексом на початку ХХ століття та в 1910-х, і про ще одне зростання в 1960-х, цього разу дошлюбного сексу. Огляд побачень і сексуальності: Modell, “Dating”; Rothman, Hands and Hearts; Bailey, From Front Porch to Back Seat; D. Smith, “The Dating of the American Sexual Revolution”; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; Seidman and Rieder, “A Review”; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions. Інші дослідження (наприклад, Petigny, “Illegitimacy,”; Bachu, “Trends”) свідчать, що впродовж останніх 60 з гаком років ХХ століття ці зміни відбувалися радше постійно, а не з перервами. Лауманн та інші в The Social Organization of Sexuality (322–333) демонструють, що найбільше зниження віку для першого статевого акту відбулося в 1960–1970-х роках. Див. також Farley, The New American Reality, 61–63; Seidman and Rieder, “A Review”, 333; Pennington, “It’s Not A Revolution”; Modell, Into One’s Own; Peiss, Cheap Amusements. Ставлення дорослих: Harding and Jencks, “Changing Attitudes”; T. Smith, “The Sexual Revolution”; Thornton, “Changing Attitudes”.

103. Діти залишають домівку: див. Goldscheider and Goldscheider, “Leaving”; idem, “Moving Out”; D. Stevens, “New Evidence”; Gutmann et al., “Three Eras”; Stanger-Ross et al., “Falling Far”; Kobrin, “The Fall”; Ruggles, “The Demography”; Michael et al., “Changes”. Про триваліший період напівнезалежності: F. Furstenberg et al., “Growing Up”; C. Smith, “Getting a Life”; Schoeni and Ross, “Material Assistance”. Шлюб із представниками інших етносів, рас і релігій: Rosenfeld and Kim, “The Independence”; Lieberson and Waters, From Many Strands, ch. 6, 7; Kalmijn, “Intermarriage”; Qian and Lichter, “Social Boundaries”; Fischer and Hout, Century of Difference, 45, 202; Pagnini and Morgan, “Intermarriage”.

104. У 1999–2000 роках під час опитування World Values Survey (http://www.worldvaluessurvey.org) респондентів просили обрати серед таких варіантів відповіді: а) «обов’язок батьків полягає в тому, щоб докласти всіх зусиль задля своїх дітей, навіть за рахунок власного благополуччя»; б) «у батьків своє життя, і їм не варто жертвувати своїм благополуччям задля власних дітей». 85 відсотків, цебто більшість американців, обрали відповідь (а), і це найвищий показник серед 15 західних країн (мій аналіз).

105. Lasch, Haven in a Heartless World, xvi. Ставлення до шлюбу: наприклад, 1992 року під час опитування, проведеного Організацією Ґеллапа, в респондентів цікавились, чи вони задоволені «станом американської сім’ї», і лише 32 відсотки відповіли «так». Однак 1995 року респондентів запитали, чи вони задоволені «своїм сімейним життям», і 64 відсотки відповіли «дуже задоволені» (база даних «Gallup Brain», запитання 6e та 4q, http://institution.gallup.com/; accessed Jun. 10, 2008). Так само майже всі респонденти в Міддлтауні 1977 року оцінили свій шлюб як щасливіший порівняно з сімейними стосунками своїх друзів (Caplow et al., Middletown Families, 128). Від 1972-го до 1994 року в опитуваннях GSS респондентів просили оцінити рівень задоволення своїм сімейним життям; частка тих, хто обирав відповідь «дуже задоволений» або «надзвичайно задоволений», варіювалася від 75 до 80 відсотків упродовж усього часу; єдиною зміною була тенденція до незначного зростання частки одружених осіб із вищою освітою (мій аналіз).

Очікування: чимало праць з історії сім’ї (Degler, At Odds; J. Gillis, A World of Their Own Making, ch. 7; Cott, Public Vows; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 6; P. Stearns, Anxious Parents; Laslett, “The Family”; Cherlin, The Marriage-Go-Round) наголошували на посиленні емоційної (а не матеріальної) складової сім’ї. Романтичні очікування: Shumway, “Something Old”; Swidler, Talk of Love; idem, “Saving the Self”. Батьківство: повторення наприкінці 1970-х у Міддлтауні (так званий Middletown III) оригінального опитування старшокласників продемонструвало, що їхні стандарти хороших батьків змінилися й почали враховувати такі питання, як взаємоповага і спільний час, а мати батьків із високим статусом стало неважливим (Bahr, “Changes”; Bahr et al., “Trends”).

106. У згоді з посиленням наголосу на індивідуальній самореалізації американці почали толерантніше ставитися до нових моделей сім’ї (розірвання шлюбу, незаміжність, спільне проживання неодружених чоловіка й жінки, а також навіть самотнє материнство) як до легітимних, якщо не бажаних, альтернатив шлюбу (Thornton, “Changing Attitudes”; Veroff et al., The Inner American, ch. 4; Lyons, “Kids and Divorce”). Якість шлюбу: Caplow et al., Middletown Families, ch. 6, 135. Верофф та інші в The Inner American (esp. 162) повідомляють про узгоджені дослідження, проведені в 1957-му й 1976 році; прикметно, що 1976 року більше респондентів стверджували, що в них щасливий шлюб і наголошували на компанійськості й любові. Також більше респондентів повідомляли про проблеми в шлюбі, проте дослідники тлумачили це як доказ того, що американські подружжя намагалися відвертіше обговорювати вищі очікування щодо шлюбу. Амато та інші в Alone Together порівняли опитування людей до 50 років, проведені 1980-го й 2000 року. Вони виявили, що подружжя почали рідше робити різні справи разом, наполягаючи на більшій незалежності, проте також вони побачили загальні поліпшення стосунків у самому шлюбі, особливо зменшення конфліктів. (Канадське дослідження виявило, що від 1986-го до 2005 року респонденти проводили із сім’єю менше часу, і це було переважно зумовлено більшою кількістю робочих годин; Turcotte, “Time Spent”.) В опитуванні GSS у людей цікавилися: «Врахувавши все загалом, як би ви охарактеризували свій шлюб?» (цьому запитанню дали ім’я «hapmar»). У 1970–2000-х роках частка тих, хто відповідав «дуже щасливий шлюб», скоротилася з 67 до 62 відсотків, найбільше напочатку, проте ця частка серед випускників вищих навчальних закладів фактично не змінилася (мій аналіз). Про економічні труднощі, з якими стикнулися менш освічені подружжя, див. Amato et al., Alone Together; Gerson and Jacobs, “The Work-Home Crunch”; і обговорення в розділі 2 цієї книжки. Діти: у нас обмаль надійних доказів щодо якості зв’язків між батьками й дітьми (див. примітку 101 про спільний час). Повторення досліджень у Міддлтауні свідчать про дещо сильніший емоційний зв’язок, що виник у ХХ столітті (Bahr, “Changes”; Bahr et al., “Trends.”). Опитування 1957-го й 1976 року, що їх проводили Верофф та інші (The Inner American, ch. 5), продемонстрували більше зосередження на емоційному аспекті зв’язку між батьками й дітьми в 1976 році.

107. Дослідники намагаються визначити, якою мірою зменшення частки домогосподарств, у яких мешкає три покоління, зумовлене зміною демографічних даних (люди похилого віку живуть довше й мають менше дітей), зміною економіки (люди похилого віку стали багатшими) або зміною вподобань. Див. Ruggles, “The Decline”; McGarry and Schoeni, “Social Security”; Schoeni, “Reassessing”; Goldscheider and Lawton, “Family Experiences”; Costa, “A House of Her Own”; idem, “Displacing the Family”; Hareven and Uhlenberg, “Transition to Widowhood”; Kramarow, “The Elderly”. Щодо загального огляду див. Cherlin and Furstenberg, The New American Grandparent. Атитюди: Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4, esp. 92–93. (Скептично налаштований учений міг би довести, що і батьки, і діти були нещирими, відповідаючи під час опитування. Може, й так, але позаяк бракує інших доказів, то ми маємо вірити сказаному людьми.) Амберсон та інші в “As Good as It Gets” виявили, що люди похилого віку ліпше ставляться до свого шлюбу, коли вони не мешкають разом зі своїми дорослими дітьми. Допомога від людей похилого віку: як свідчить один підрахунок, близько 1990 року пересічний американець чи американка із середнього класу у свої молоді тридцять років отримували від батьків щороку кілька тисяч доларів і кілька сотень годин допомоги (сім’ї з третього й четвертого квартилю у таблицях 12.4 і 12.5, що містяться в Schoeni and Ross, “Material Assistance”).

108. Телефон: C. Fischer, America Calling. Телефонні картки в Нью-Йорку: Susan Sachs, “Immigrants See Path to Riches in Phone Cards”, NYT, Aug. 11, 2002. Транснаціоналізм: див., наприклад, Levitt, “Salsa and Ketchup”. Ірак: Lizette Alvarez, “An Internet Lifeline for Troops in Iraq”, NYT, Jul. 8, 2006.

109. Амато та інші в Alone Together звертають увагу на негативний вплив на шлюб економічних труднощів, а також дружин, що працюють, але які воліли б не працювати. Відтермінування взяття шлюбу: Edin and Kefalas, “Unmarried”. В опитуванні 2001 року, яке проводилося серед 20-річних, чотири п’ятих погодилися з твердженням, що «надзвичайно важливо… бути економічно забезпеченим до взяття шлюбу» (Cherlin, “The Deinstitutionalization”, 856).

110. Черлін у “The Deinstitutionalization” і The Marriage-Go-Round доводить, що норми шлюбу стали менш обов’язковими. Я міг би довести, що вони змінилися: наприклад, нові очікування вимагають, щоб хороший чоловік прислухався до думки своєї дружини. Coontz, Marriage, A History, 310, 301.

111. Janowitz, The Community Press, 210ff. Відтоді виразом «спільноти з обмеженою відповідальністю» послуговувалися чимало соціологів-урбаністів. Наприклад, Ґрір у The Urban View (82) протиставляє такі спільноти сусідів і общини корінних народів, які ґрунтуються на примусі.

112. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 7. Фермери: “Few Farmers Left to Count”, NYT, Oct. 10, 1993. Зменшення сільського населення: Brunner and Kolb, Rural Social Trends; Adams, The Transformation of Rural Life; Gallaher, Plainville Fifteen Years Later; Lobao and Meyer, “The Great Agricultural Transition”. Субурбанізація: Jackson, Crabgrass Frontier; Clifford Clark, The American Family Home, 1800–1960; M. Foster, From Streetcar to Superhighway; C. Fischer, The Urban Experience, ch. 9. Расова сегрегація: Massey and Denton, American Apartheid – класична праця; Дрейк і Кейтон у Black Metropolis розповідають про історію сегрегації в Чикаґо. Расова сегрегація після 1970 року: Logan et al., “Segregation”; Fischer et al., “Distinguishing the Levels and Dimensions”.

113. Житлова мобільність: C. Fischer, “Ever-More Rooted Americans”. Числові дані: United States Bureau of the Census, “Geographical Mobility/Migration”. Показники ХІХ століття: див. примітку 63. Володіння власним житлом: Chevan, “The Growth”; Clifford Clark, The American Family Home, 1800–1960; Handlin, The American Home. Тобі та інші в “Moving Out” доводять, що «Новий курс» відкрито нав’язував володіння житлом, щоб стимулювати житлову стабільність мешканців.

114. Комісія з сільського життя: United States Senate, Report of the Country Life Commission; Baker, “The Farmer”; Ellsworth, “Theodore Roosevelt’s”. Barron, Those Who Stayed Behind (41–50) – один із тих, хто критикує реформаторів сільського життя. Опитування 1908 року: Larson and Jones, “The Unpublished Data”. Опитування 1919 року: Ward, “The Farm Woman’s Problem”; Bailey and Snyder, “A Survey”. Село Лендефф: MacLeish and Young, “Landaff” (цитати, 61–62); F. Schmidt et al., “Community Change”. Див. також Brunner and Kolb, Rural Social Trends; Kolb and Polson, “Trends”; Pederson, Between Memory and Reality; Adams, The Transformation of Rural Life; Koerselman, “The Quest”; Neth, “Leisure”; Bell, “Culture of a Contemporary Rural Community”; Bloomquist et al., “Sublette”; Moe and Taylor, “Irwin”; Clough and Quimby, “Peacham”. Нові технології в сільській Америці: див., наприклад, Flink, The Automobile Age; Berger, The Devil Wagon; Interrante, “ ‘You Can’t’ ”; Fuller, RFD; C. Fischer, America Calling.

115. «Кожен сам по собі»: E. Bell, “Culture of a Contemporary Rural Community”, 73. Педерсон у Between Memory and Reality (230) цитує одного місцевого пастора, за словами якого, щойно в сімей з’явилася можливість працювати самостійно, вони скористалися нею. Див. також Adams, The Transformation of Rural Life; Koerselman, “The Quest”. Щодо впливу автомобілів на села див. праці, зазначені в попередній примітці; Moline, Mobility and the Small Town; Bruner and Kolb, Rural Social Trends; Bureau of Business Research, “The Automobile”; Johansen and Fuguitt, “Changing Retail Activity”.

116. West [Withers], Plainville; Gallagher, Plainville Fifteen Years Later. Див. також Luloff and Krannich, Persistence and Change in Rural Communities. Соціолог у 1949 році: Ensminger, “Rural Neighborhoods”, 60. Джорджія: Wynne, “Culture”, 56.

117. Чиказькі соціологи: до головних праць належать Park, “The City”, а також Wirth, “Urbanism”. Показові їхні дослідження: Wirth, The Ghetto, a також Zorbaugh, The Gold Coast and the Slum. Пізніші дослідження «нетрів» як житлових районів: Whyte, Street Corner Society; Gans, The Urban Villagers; Suttles, The Social Organization of the Slum; Hannerz, Soulside; Jankowski, Islands in the Street; E. Anderson, Streetwise; Kefala, Working-Class Heroes. У кількох пізніших дослідженнях, зокрема в книжці Андерсона, висловлюються сумніви, що в «нетрях» наприкінці ХХ століття панувала солідарність, а надто в житлових районах, населених чорними.

118. Робітники: Kornblum, Blue-Collar Community; Zunz, The Changing Face of Inequality. Див. також Alba et al., “White Ethnic Neighborhoods”; idem, “Immigrant Groups”; Lieberson, Ethnic Patterns in American Cities; Hawley and Zimmer, The Metropolitan Community; Zimmer, “The Metropolitan Community”; і моє раніше обговорення поїздки на роботу в цьому ж розділі. Архітектура житлових будинків: див., наприклад, Clark, The American Family Home, 193ff. Історичні дослідження сусідського активізму: Miller, “The Role”; Arnold, “The Neighborhood”; Scherzer, The Unbounded Community; Nicolaides, “The Neighborhood”; Karr, “Brookline”; Jackson, Crabgrass Frontier, ch. 8; Weiss, “Planning Subdivisions”. Нещодавно асоціації мешканців житлового району й закриті житлові комплекси допомогли захистити передмістя й житлові райони, де мешкали представники середнього класу (див., наприклад, Blakely and Snyder, Fortress America; Arnold, “The Neighborhood”). Політична сила американських локальних спільнот: Logan and Molotch, Urban Fortunes, ch. 5; Monkkonen, America Becomes Urban; Tropea, “Rational Capitalism”.

119. Приязне ставлення до сусідів: під час опитувань американці схильні досить високо оцінювати свої локальні спільноти. В опитуванні 2004 року, проведеного компанією Harris Poll, 84 відсотки респондентів відповіли, що вони задоволені «містом, містечком чи округом», у якому мешкають, а 55 відсотків – «станом країни»; 77 відсотків задоволені «мораллю й цінностями людей у своєму населеному пункті», а 55 – «мораллю й цінностями американців загалом» (Harris Interactive, Oct. 2004, база даних iPoll, Центр Ропера з дослідження громадської думки, http://www.ropercenter.uconn.edu/ipoll.html; accessed Dec. 28, 2008). Спогади: Lynd and Lynd, Middletown; McClenahan, The Changing Urban Neighborhood (Лос-Анджелес). Дослідження, які намагаються об’єктивно виміряти зміни в сусідстві, доходять різних висновків: до тих, що вказують на спад на початку ХХ століття, належать B. Lee et al., “Testing”, а також C. Fischer, America Calling, ch. 7. В останні десятиліття кілька досліджень спиралися на опитування, метою яких було дізнатися, як часто респонденти зустрічаються із сусідами. Ці опитування свідчать, що від 1960-х років спостерігався невеликий спад (див., наприклад, Guest and Wierzbicki, “Social Ties”; Putnam, Bowling Alone, 106–107, 460n36). Праці, які стверджують, що в сусідстві відбулось обмаль змін: K. Campbell, “Networks Past”, а також A. Hunter, “The Loss of Community” (до 1960-х); проте Дестефано (“Pressures”) виявила незначне зростання між 1978-м і 1990 роком частки американців, які відповідали, що більшість їхніх найближчих друзів сусідять із ними. Відстані між нареченим і нареченою: частина досліджень повідомляє про невелике, однак реальне зростання цієї відстані. Д. Сміт (“Parental Power”, 426) підрахував, що в Гінемі, штат Массачусеттс, рівень шлюбів між мешканцями цього містечка знизився з 32 відсотків у 1900 році до 26 у 1950-х роках. Див. також R. Abrams, “Residential Propinquity” (Філадельфія); Dinitz et al., “Mate Selection”, 350 (місто Коламбус, штат Огайо, 1939–1949 роки); C. Fischer, America Calling, 206–209 (містечка в Каліфорнії до Другої світової війни). На те, що змін не було, вказують Moline, Mobility and the Small Town, 120 (містечко в штаті Ілліной до 1930 року), a також Scherzer, Unbounded Community, 179–186 (й особиста розмова 26 вересня 1997 року), де йшлося про Мангеттен у ХІХ столітті. Щодо методологічних проблем, які можуть применшувати зміни, див. Scherzer, Unbounded Community, 179–186, і Shannon and Nystuen, “Marriage, Migration”.

120. Щодо тенденцій у расовій сегрегації див. примітку 112. До вчених, що свідчать про те, як расова сегрегація посилювала ізоляцію, належать, зокрема, W. Wilson, The Truly Disadvantaged; E. Anderson, Streetwise; Cutler and Glaeser, “Are Ghettos”; Jargowsky, Poverty and Place.

121. Частка тих, хто працював удома, зменшилася з 7,2 відсотка серед усіх робітників у 1960 році до 2,3 у 1990 році, а тоді зросла до 3,6 відсотка у 2005 році. Якщо не враховувати людей із самостійною зайнятістю, то лише приблизно 1 відсоток робітників у 2000 році працювали вдома (United States Bureau of the Census, “Working at Home: 2000”, https://www.census.gov/data/tables/2000/dec/phc-t-35.html, accessed May 28, 2022; idem, “Most of Us Still Drive to Work – Alone”, press release CB07-CN.06, Jun. 13, 2007, http://www.census.gov/Press-Release/www/releases/archives/american_community_survey_acs/010230.html, accessed Nov. 15, 2007). Коефіцієнти самостійної зайнятості істотно знизилися від ХІХ століття, скоротившись від понад 40 відсотків до менш ніж 10 близько 1970 року, а тоді стабілізувалися (Steinmetz and Wright, “The Fall”, table 3). Навіть серед самих несільськогосподарських робітників самостійна зайнятість після Другої світової війни знизилася (Hipple, “Self-Employment”, tables 1 and 2). Родичі й сусіди: у ХІХ столітті працедавці часто наймали цілі сім’ї, члени яких разом працювали на заводах і фабриках. У ХХІ столітті пережитки цієї тенденції надалі існували, хоча й скоротились, особливо коли робота змінилася (див., наприклад, Hareven, Family Time and Industrial Time; Kornblum, Blue-Collar Community; а щодо наймання на роботу іммігрантів див. Waldinger, Still the Promised City). Так само у ХІХ–ХХ століттях заводи й фабрики часто брали робітників із найближчих житлових районів або надавали їм житло (Wallace, Rockdale; Dublin, Transforming Women’s Work; Hareven and Lagenbach, Asmokeag; Kleinberg, The Shadow of the Mills), і це теж зменшилося.

122. Ора Пеллетіер: Hareven and Lagenbach, Amoskeag, 185. Продавчині: Benson, Counter Cultures, 245. Див. також S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Halle, America’s Working Man; Kornblum, Blue Collar Community; і численні праці про місця роботи.

123. Годсон у “Work Life” підсумовує приблизно 150 етнографічних праць, присвячених місцям роботи. У переважній більшості праць ідеться про те, що «дружні стосунки поширювалися за межі місця роботи» (додаток, 239). Друзі серед колег: Marks, “Intimacy”. Під час опитування 1965–1966 років білі чоловіки в Детройтській агломерації повідомили, що вони познайомилися на роботі з приблизно чвертю своїх найближчих друзів-чоловіків (Fischer et al., Networks and Places, 51). Опитування GSS, проведене 1985 року, з’ясувало, що понад третина людей, із якими працевлаштовані респонденти «обговорювали важливі справи», були їхніми колегами (мій аналіз). Колеги, що належать до різних етносів і рас: 1990 року 38 відсотків білих робітників відповіли, що на їхньому місці роботи всі білі, а 2006 року так відповіли 28 відсотків (опитування GSS, запитання «racwork», мій аналіз). Див. також Estlund, “Working Together”; Tomaskovic-Devey et al., “Documenting Desegregation”; Mutz and Monday, “The Workplace”; Briggs, “ ‘Some of My Best Friends’ ”. В опитуванні ньюйоркців, проведеному 1985 року, половина білих відповіла, що вони працюють там, де «більшість людей належить до тієї ж раси», а сім із десяти повідомили, що вони мешкають у житлових районах, де більшість належить до тієї ж раси (для чорних відмінності були схожими; Maureen Dowd, “Divisions Between Races Persist in New York City, Poll Indicates”, NYT, May 14, 1985). Збереження трудової дискримінації (хоча вона й зменшувалася) дуже добре підтверджено документами. Один з оглядів цього: Herring, “Is Job Discrimination Dead?”. Kornblum, Blue Collar Community, 37. Щодо домівки й роботи в 1990-х з’явилося чимало праць: див., наприклад, Gerson and Jacobs, “The Work-Home Crunch”; Hochschild, The Time Bind.

124. Огляд церков у ХХ столітті: Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8; Marty, Pilgrims in Their Own Land; Roof and MacKinney, American Mainline Religion; Finke and Stark, The Churching of America. Рузвельт: “Non-Church Going”, NYT, Apr. 21, 1907. Літературні романи: “Priest Denounces Realistic Novels”, NYT, Jan. 27, 1903. Нарікань на гру в бейсбол по неділях було безліч. Криза сільських церков: Madison, “Reformers”; United States Senate, Report of the Country Life Commission; Barron, Those Left Behind; Brunner and Kolb, “Rural Social Trends”; MacLeish and Young, “Culture”. Релігійна депресія: Handy, “The American Religious Depression”; див. також Lynd and Lynd, Middletown; Caplow et al., All Faithful People, 284ff.

125. Ранні дані про належність до церков: Finke and Stark, “Turning Pews into People”; Caplow et al., A Faithful People, 29; Herberg, Protestant Catholic Jew, 47–48. Нещодавні дані: опитування Організації Ґеллапа щодо належності до церков з’ясувало, що між 1936-м і 1946 роком вона становила приблизно 72 відсотки респондентів, 1956 року зросла до 80, досягши максимуму, а тоді знизилася приблизно до 70 відсотків у 1980-х роках і до 68 відсотків у 1990-х, а в середині 2000-х сягнула 63 відсотків (мій аналіз даних із бази “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com/; accessed Dec. 29, 2008). Частка тих, хто відмовився від релігійної віри, помітно зросла серед респондентів GSS, що досягли повноліття в 1960-х (Hout and Fischer, “Explaining the Rise”). Щодо даних Організації Ґеллапа див. Winesman, “Religion in America?”. Див. також дискусію щодо даних 2008 року між Dougherty et al., “Recovering the Lost”, Smith and Kim, “Counting Religious Nones” і Kosmin and Keysar, “American Religious Identification Survey”. Деякі респонденти під час опитування відповідали, що «не сповідують жодної релігії», проте належали до певної церкви; чимало інших респондентів повідомляли про релігійну віру. Створення сім’ї спонукає до членства в церкві: див., наприклад, C. Smith, “Getting a Life”; Wuthnow, “Myths” (пастор, 5). Про перехід до нових форм церкви й релігійних груп див. Wuthnow, The Restructuring of American Religion, ch. 6; Dougherty et al., “Recovering the Lost”; Pew Forum, “Faith in Flux”.

126. Показники відвідування релігійних богослужінь дискусійні, оскільки люди перебільшують своє відвідування, і ми не знаємо, чи змінився рівень цього перебільшення (див. Hadaway et al., “What the Polls”, a також ASR, “A Symposium”). Підрахунок для початку ХХ століття: див. висновки у Fischer and Hout, Century of Difference, 203, 343n53; Butler, “Protestant Success”; Sarna, American Judaism, 224–225, 404n38, 404n41, де є показники і для юдеїв, і для християн. Подружжя Ліндів підрахувало відвідування церков по неділях у Міддлтауні в 1920-х і виявило, що лише приблизно одна п’ята дорослих мешканців містечка зазвичай бували там (358); Кеплоу та інші в All Faithful People дійшли висновку про зростання відвідування церков у Міддлтауні через 50 років. Етнографи в сільській Америці 1940-х повідомляли про низькі показники відвідування церков (див., наприклад, Moe and Taylor, “Irwin, Iowa”; E. Bell, “Culture of a Contemporary Rural Community”); наступні дослідження виявили такі само чи вищі показники (Luloff and Krannich, Persistence and Change). Кінець ХХ століття: Методистську раду процитовано за Herberg, Protestant Catholic Jew, 51. Щодо огляду див. Finke and Stark, The Churching of America; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8; Chaves and Anderson, “Continuity and Change”. Результати опитувань стосовно відвідування церков свідчать про зростання цього показника до приблизно 1960 року (American National Election Studies, tables 1B.5a and b, https://electionstudies.org/resources/anes-guide/#5; accessed May 27, 2022), після чого відбувся помірний спад (Presser and Stinson, “Data Collection”; Firebaugh and Harley, “Trends”; Sasaki and Suzuki, “Changes”; Hout and Greeley, “The Center Doesn’t Hold”; Putnam, Bowling Alone, ch. 4; Gallup and Lindsay, Surveying the Religious Landscape; Gallup, “Catholics Trail”; а щодо старшокласників див. Hurtado and Prior, The American Freshman). Внески на церкву, мабуть, дотримувалися схожої траєкторії (Caplow et al., A Faithful People, 85; Lebergott, Pursuing Happiness, 143; Ronsvalle and Ronsvalle, “An End?”, a також Amerson and Stephenson, “Decline or Transformation”).

127. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8. Фінкі й Старк у The Churching of America доводять, що лібералізація відштовхнула традиційних католиків. Ґрілі в Religious Change in America, a також Гаут і Ґрілі в “The Center Doesn’t Hold” доводять, що молодих католиків відштовхнув консерватизм Ватикану. Див. також N. Glenn, “The Trend”; idem, “Review of Greeley”; Astin, “The Changing”. Перехід в іншу релігію: згідно з опитуванням 2007 року, 28 відсотків дорослих американців змінювали релігію з пори дитинства (зокрема, і відмовлялися від релігії, а якщо додати до них тих, хто змінив конфесію, то це буде 44 відсотки), однак приблизно третина респондентів, яких виховали католиками, відповіли, що вони відмовилися від релігії (Pew Forum on Religion & Public Life, “U.S. Religious Landscape”, 26; idem, “Faith in Flux”). Католики відповідають за спад у відвідуванні церков: див., наприклад, Saad, “Church-Going among U.S. Catholics”. Вутноу в The Restructuring of American Religion (88–91) значною мірою спирається на раннє опитування Організації Ґеллапа, щоб довести істотне зростання випадків зміни релігії з 1960-х, проте дані GSS свідчать, що лише католики (і, мабуть, юдеї) дедалі частіше змінювали релігію (Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8). До праць, що заперечують будь-яке зростання випадків зміни релігії, належать Sherkat, “Tracking ”; Hout et al., “The Decline”; Sullins, “Switching”; T. Smith, “Are Conservative Churches Growing?”; Stump, “The Effects”.

128. C. Smith, вступ у The Secular Revolution; Chaves, “Secularization”. Перша пресвітеріанська церква у Філадельфії: Laurie, Working People, 45–46.

129. Міддлтаун: Caplow et al., All Faithful People, 94; idem, “The Middletown Replications”. Про толерантність: Pew Forum on Religion & Public Life, “Many Americans Say”. Послаблення напруги між деномінаціями: див., наприклад, Wuthnow, The Restructuring of American Religion, ch. 5. Шлюб із представниками інших релігій, рас і етносів: див., наприклад, Pagnini and Morgan, “Intermarriage”; Kalmijn, “Shifting Boundaries”. Кейс-стаді: Fishman, Double or Nothing. 40 %: Pew Forum on Religion & Public Life, “U.S. Religious Landscape”, 8. Причини для зміни релігії: опитування Організації Ґеллапа, https://news.gallup.com/poll/1690/Religion.aspx, accessed May 27, 2022; Pew Forum on Religion & Public Life, “Faith in Flux”. Щодо зростання розмаїття релігій і толерантності див. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 8. Щодо посилення добровільності див. особливо Roof and McKinney, American Mainline Religion, ch. 2 («дійти своїх релігійних переконань», 57, опитування Організації Ґеллапа 1978 року; повторне опитування 1988 року продемонструвало схожі результати); Warner, “Work in Progress”; Madsen, “The Archipelago of Faith”. «Відповідає вашим потребам»: Roof, Spiritual Marketplace, 86 (ця праця помилково подає результати у зворотному порядку, як стверджує Вейд Кларк Руф, особиста розмова 28 березня 2005 року). Папа Римський: Jeffrey Jones, “U.S. Catholics’ Reactions”.

130. «Ходили й вибирали»: опитування GSS звернулося до респондентів із запитанням «shoprel», цебто чи вони будь-коли «ходили й вибирали церкву»; див. також Wuthnow, The Restructuring of American Religion, ch. 5. Опитування 2008 року про зміну релігії: Pew Forum on Religion & Public Life, “Faith in Flux”. Троє братів і сестра: Dana Jennings, “Religion Is Less a Birthright than a Good Fit”, NYT Week in Review, Mar. 2, 2008, 7. «Юдеї з власної волі»: наприклад, Коен і Айзен у The Jew Within пишуть, що «вони [помірковано приєднані юдеї] прагнуть бути юдеями внаслідок того, що це особисто означає для них. <…> Це цілком добровільно – визнавати законну свободу кожного індивіда ухвалювати свої юдейські рішення» (35–36). Схожий коментар щодо католиків: Dolan, “The Search”.

131. Відвідування церков: мій аналіз запитань GSS, яким дали назви «churhmem», «attend», «memchurh» і «actchurh», і які стосувалися членства в церкві та її відвідування. Невеликі групи: Wuthnow, Sharing the Journey (див. також Wuthnow, Restructuring of American Religion, ch. 6, і Loose Connections). Ненсі Еммермен: Bible Believers, 106–107; див. також Ault, Spirit and Flesh. Одна сьома американців: згідно з опитуванням GSS, яке проводилося в 1972–2006 роках, 13 відсотків респондентів належали до фундаменталістської деномінації й повідомляли, що відвідують церкву «майже щотижня» або частіше; 28 відсотків – до будь-якого типу церкви й повідомляли, що відвідують богослужіння щотижня або частіше; і 7 – до будь-якого типу церкви, проте відвідували богослужіння частіше одного разу на тиждень (мій аналіз). Одна сьома, схоже, – це слушне припущення стосовно частки тих, хто брав активну участь у житті церкви.

132. Вибір: Ammerman, “Organized Religion” (цитата, 203). Зміна релігії як прояв духовного пошуку: Sherkat and Wilson, “Preferences”. (В опитуванні GSS 1987 року більшість тих, хто змінив релігію, стверджували, що їхній учинок був зумовлений шлюбом, впливом сім’ї або друзів, проте приблизно третина вказала релігійну причину. В опитуванні 2008 року – Pew Forum on Religion & Public Life, “Faith in Flux” – найтиповішими відповідями були розчарування в релігії або пошук.) Відданість людей, які змінили релігію: Roof and McKinney, American Mainline Religion, 177–181; Hoge et al., “Types”; Jacques, “Changing Marital”, 393. Міддлтаун: Caplow et al., All Faithful People, ch. 3.

133. Тенденції в належності до асоціацій нечіткі, зважаючи на розмаїття останніх, однак якщо не враховувати період Великої депресії, то належність, мабуть, то зростала, то спадала. Початок ХХ століття: опитування щодо бюджету домогосподарства (C. Brown, American Standards of Living) свідчать, що частка сімей, які сплачують внесок за членство в асоціації, скоротилася від 1918-го до 1935 року, а тоді істотно зростала до 1973 року. Патнемів підрахунок (Bowling Alone, figure 8) демонструє значне зростання набуття членства від 1900-го до 1930 року, після якого настав спад, а тоді почалося швидке збільшення показників членства, яке досягло максимуму в 1960 році. Кеплоу та інші в Middletown Families (84) повідомляють про показники членства, які 1977 року перевищували80 відсотків, що, поза сумнівом, є зростанням. Див. також Steiner, “Recreation”; Brunner and Kolb, Rural Social Trends; Hudson, Plains Country Towns; Lynd and Lynd, Middletown, ch. 19; L. Warner, Democracy in Jonesville, ch. 8; McBee, “He Likes Women”; Gamm and Putnam, “Association-Building”; Skocpol, “The Tocqueville Problem”; Breckinridge, Women in the Twentieth Century; W. G. Wilson, The American Woman in Transition. Кофмен у For the Common Good?, а також Бейто у From Mutual Aid to the Welfare State наголошують, що в піднесенні й занепаді асоціацій відіграли роль їхні виплати своїм членам. Скочпол у “Voice” пропонує додаткові пояснення.

134. «Однією з помітних тенденцій»: Brunner and Kolb, Rural Social Trends, 266. Див. також загальні джерела, згадані в попередній примітці.

135. Патнем у Bowling Alone і “Tuning In” початково стверджував, спираючись на дані GSS, що членство в асоціаціях скоротилося між 1974-м і 1994 роком. Проте пізніші дослідники цього питання наполягали, що цей спад був незначним (Lipset, “Malaise and Resiliency”; Nie et al., Education and Democratic Citizenship in America; Greeley, “The Other Civic America”; Wuthnow, “Bridging?”, 89ff; T. Smith, “Trends in Voluntary Group Membership”; Costa and Kahn, “Understanding the American Decline in Social Capital”; Paxton, “Is Social Capital?”; Rotolo, “Trends”; Rotolo and Wilson, “What Happened?”). Нові типи груп: див. Wuthnow, Sharing the Journey; Schudson, The Good Citizen, 298. У книжці Bowling Alone (ch. 9) Патнем поставив під сумнів кількість і «громадянськість» тих типів груп, на яких наголошував Вутноу. Патнем також доповнив дані GSS іншими опитуваннями, які засвідчили менш активну участь у групах. На підставі іншого напряму дослідження Б’янкі та інші в Changing Rhythms of Family Life (ch. 5) виявили, що в бюджеті часу батьків відбувалося зменшення часу, який вони присвячували організаціям від 1965 року до 2000-х. Кейс-стаді цього спаду: Fost, “Farewell”. У масштабах усієї країни загальна кількість формальних неприбуткових асоціацій зросла більш ніж удвічі від 1968-го до 2000-го (Caplow et al., Recent Social Trends, 75–76; United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 1998, table 1295; idem, Statistical Abstract, 2002, table 1261; Putnam, Bowling Alone, figure 7; Skocpol, “Associations”), проте визначити тенденції в показниках членства в таких асоціаціях важче. Щодо життя асоціацій у невеликих американських містах середини ХХ століття див. Warner and Lunt, Yankee City (Ньюберипорт, штат Массачусеттс) і Warner, Democracy in Jonesville (Моррис, штат Ілліной). Член Лицарів Колумба: Peter Y. Hong, “Bowling Alley Tour Refutes Theory of Social Decline”, LAT, Mar. 18, 1996. Вплив телебачення: Патнем у Bowling Alone (ch. 13) висловлює переконливішу думку, ніж такі захисники телебачення, як Ray, “Technological Change”; Uslaner, “Social’ ”; Norris, “Does Television?”. Детальніше обговорення телебачення див. у розділі 5. Хатня праця й догляд за дітьми: Bianchi et al., Changing Rhythms of Family Life. «Кожен, здавалося»: Schlereth, Victorian America, 213.

136. Wuthnow, Loose Connections.

137. Уперше я вжив вираз «просто друзі» (just friends) у такому значенні приблизно в 1980 році (Fischer et al., Networks and Places, 50; C. Fischer, To Dwell among Friends, 40–42, 114–117). Див. також Wellman, “The Community Question”; Giddens, Modernity and Self-Identity, ch. 3 (який пише про «чисті стосунки»); Spencer and Pahl, Rethinking Friendship; Oliker, “The Modernisation”. Підрахунок однієї п’ятої: дослідження білих чоловіків у Детройтській агломерації в 1965–1966 роках – 26 відсотків (Fischer et al., Networks and Places, 50); опитування на півночі штату Каліфорнія 1977 року – 23 відсотки (C. Fischer, To Dwell among Friends, 41); опитування GSS 1985 року – приб­лизно 20 відсотків (мій аналіз). Нові технології й дружні стосунки: C. Fischer, “Gender and the Residential Telephone”; idem, America Calling, ch. 8; Scharff, Taking the Wheel. Інтернет: Wellman, “Connecting Communities”; Boase and Barry Wellman, “Personal Relationships”; Bargh and McKenna, “The Internet”; DiMaggio et al., “Social Implications”, 314–319; Katz et al., “The Internet”; a також Ito et al., “Living and Learning” проти Hampton and Wellman, “Long Distance Community”; Quell et al., “Isolation”.

Рідші зустрічі з друзями від приблизно 1960 року: Veroff et al., The Inner American, 479–480 (хоча вони повідомляють про зростання звернення до друзів у лиху годину, 481–483); Putnam, Bowling Alone (ch. 6 and esp. 458n15); Costa and Kahn, “Understanding the American Decline in Social Capital” (вони виявили менший спад, ніж Патнем, і пояснили його переважно жіночою працею й економічною нерівністю); Bianchi et al., Changing Rhythms of American Family Life, ch. 5 (дані про бюджет часу); J. Robinson and Godbey, “Busyness” (майже такі ж дані); Turcotte, “Time Spent” (дані щодо Канади). Результати опитувань GSS різнорідні, бо свідчать про дещо частіші зустрічі з друзями з-за меж свого житлового району й рідші зустрічі з сусідами (мій аналіз); Guest and Wierzbicki, “Social Ties”; Monti, “Private Lives”. Одна з проблем полягає ось у чому: дослідник просто повідомляє про зміни в зустрічах чи намагається визначити, чи могли б ці зміни перешкодити іншим тогочасним тенденціям, передусім зростанню рівня освіти й пізнішому віку взяття шлюбу? Патнемові висновки (у книжці Bowling Alone) надійні, бо він ураховує освіту. Врешті, в одному добре розрекламованому дослідженні повідомлялося, що респонденти опитування GSS, проведеного 2004 року, мають набагато менше людей, з якими вони «обговорюють важливі питання», порівняно з респондентами опитування GSS, яке відбувалося 1985 року (McPherson et al., “Social Isolation”). Однак цей висновок майже напевно є артефактом (C. Fischer, “The 2004 GSS Finding”).

138. Wellman, “Physical Place”, 238.

139. «Баффі – винищувачка вампірів»: Gatson and Zweerink, “Ethnography Online”. Чимало вчених висловлювало думку щодо слабкості «спільнот» в інтернеті; див., наприклад, C. Calhoun, “Community without Propinquity”. Дослідження, виконане в Annenberg School, виявило, що члени онлайн-спільнот надають великого значення цим стосункам (The 2007 Digital Future Report, https://www.digitalcenter.org/reports/; accessed May 27, 2022). Частку дедалі більшої кількості праць, присвячених дослідженню інтернету, вказано в примітці 137.

140. Нерівність: див. попереднє обговорення сім’ї й особливо Martin, “Trends”; див. також Wuthnow, “Bridging?”; Fischer and Hout, Century of Difference, passim. Невелика кількість досліджень свідчить, що економічна, етнічна й расова гетерогенність у американських спільнотах частково спричинили соціальну ізоляцію (див., наприклад, Costa and Kahn, “Civic Engagement”; Putnam, “E Pluribus Unum”). Зважаючи на те, що орієнтовно від 1970 року відбувалося помітне зростання імміграції та економічної нерівності, ми можемо очікувати незначного ослаблення соціальних зв’язків, і, мабуть, найбільше постраждають ті, хто від початку перебуває в найгірших умовах.

141. Культурні війни: R. Williams, Cultural Wars in American Politics; Fiorina, Culture War?; Fischer and Mattson, “Is America Fragmenting?”. Папа Римський Бенедикт XVI: Tom Heneghan, “Ratzinger Sounds Doctrinal Alarm Before Conclave”, Reuters News Service, http://today.reuters.co.uk (accessed Apr. 19, 2005).

142. Опитування: див. примітку 3.

143. Ehrenhalt, “The Lost City”, 244.

Розділ 5

1. “Big Show in Itself”, Chicago Tribune, May 19, 1895. J. N. Taylor, “First Car Off the Earth”, Boston Globe, Sept. 1, 1897.

2. Класичні праці про модерне життя – передусім «Екскурс про незнайомця» Зіммеля – зосереджуються на зустрічах між незнайомцями в місті, особливо тими, що недавно переселилися з сільської місцевості.

3. Приватне і публічне: Seligman, “Between Public and Private”; Weintraub, “The Theory and Politics”; Laslett, “The Family”; Hareven, “The History of the Family”; Coontz, The Social Origins of Private Life; Bender, Community and Social Change in America, 128–136; Hansen, A Very Social Time. Для таких авторів, як Селіґмен, поява приватної сфери породжує модерність, однак це об’єднує приватизм з індивідуалізмом. Парохіальний простір: A. Hunter, “Private, Parochial and Public”; Lofland, The Public Realm; idem, A World of Strangers; idem, “Social Life”; Hansen, A Very Social Time.

4. Суперечки щодо демократії: Wiebe, Self-Rule; Valelly, “Vanishing Voters”; Putnam, “Tuning In”; idem, Bowling Alone; Skocpol, “The Tocqueville Problem”; Schudson, The Good Citizen; Ladd, The Ladd Report; Skocpol and Fiorina, Civic Engagement in American Democracy; C. Zukin et al., A New Engagement?

5. Таку думку про Париж я чув від історика Оскара Гендліна, Гарвардський університет, 1969 рік; про Токіо – від Абрагама Фішера, особиста розмова, 2007 рік. Близько 2000 року американські домівки мали значно більше кімнат, ніж європейські (United Nations, Compendium on Human Settlements Statistics, table 16), і, звісно, більшу площу. Упродовж століть скупчення людей в американських домівках помітно зменшилось, а розмір будинків – збільшився (Lebergott, The American Economy, 3–5; Doucet and Weaver, “Material Culture”).

6. Див. S. Wolf, As Various As Their Land, ch. 7, де міститься огляд тогочасного публічного – насправді парохіального – життя. Мері Беллерд: Ulrich, A Midwife’s Tale, esp. 99ff. (а також Ulrich, Good Wives, ch. 3).

7. Rice, Early American Taverns; Thompson, Rum Punch & Revolution; Conroy, In Public Houses (Джон Адамз, 225); Clemen, “Shall I Not”; Thorp, “Taverns” («постійні відвідувачі», 674); Criblez, “Tavernocracy”; Larkin, The Reshaping of Everyday Life («чоловічої соціабельності», 281); S. Wolf, As Various as Their Land, esp. 221–223; a також Gilfoyle, “The Urban Geography”, де йдеться про схожі міські заклади. Гамільтон: цитовано за Alan Taylor, “Worlds within Words”, The New Republic, Jul. 29, 2002, 35.

8. Boyer and Nissenbaum, Salem Possessed, 96–97, 101–102. (Більше про цю книжку див. примітку 25 до розділу 4.)

9. Щодо занепаду таверн див. примітку 7. Бари: Kaplan, “New York City Tavern Violence”; Gorn, “ ‘Good-Bye Boys’ ”; Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”.

10. Френсіс Троллоп: «В Америці, за винятком танців, майже всі учасники яких – це неодружені представники обох статей, будь-які розваги чоловіків відбуваються без участі жінок. Чоловіки обідають, грають у карти, влаштовують музичні зустрічі, вечеряють, і все це великими компаніями, проте без жінок» (цитовано за Simmons, Star-Spangled Eden, 40). Токвіль: «американські жінки ніколи не залагоджують зовнішні справи сім’ї» (ibid., 41). Див. також Ryan, Women in Public, ch. 2. Зґвалтування: Burrows and Wallace, Gotham, 407–408. Буржуазні жінки: див., наприклад, Hemphill, Bowing to Necessities, ch. 6. Поштові відділення: Henkin, The Postal Age, ch. 3.

11. Релігійні зібрання: Johnson, A Shopkeepers’ Millennium, ch. 5; Bruce, And They All Sang Hallelujah; Kling, A Field of Divine Wonders; Larkin, Reshaping of Everyday Life, 278–281; Butler, Awash in a Sea of Faith; Finke and Stark, The Churching of America. Belknap, “Commentaries”, 199.

12. John, “Communications”; idem, “Taking Sabbatarianism Seriously” (поштове відділення в неділю, 547); Schudson, “Journalism” («звірі, які читають газети», 1897); R. Brown, Knowledge is Power («лилися сльози», 170); Pred, Urban Growth, ch. 1 (поширення новин); Henkin, The Postal Age; Degler, At Odds, 377–379; Bushman, The Refinement of America, ch. 9.

13. Менше роботи: Dublin, Women at Work; idem, Transforming Women’s Work; Boydston, “The Woman”; Gabin, “Women and Work”; Matthews, “Just a Housewife”. Виселення зі середмістя: Blumin, The Emergence of the Middle Class; Jackson, Crabgrass Frontier. Домівки: Chappell, “Housing”; Clifford, The American Family Home, 1800–1960; Handlin, The American Home; Bushman, The Refinement of America, ch. 8; Larkin, The Reshaping of Everyday Life, ch. 3; Garvan, “Effects of Technology”; Matthews, “Just a Housewife”, ch. 1.

14. Чарльстон: Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches, ch. 3. Небезпека на міських вулицях: ibid., ch. 7; Kaplan, “New York City Tavern Violence”, 610–613; Moore, “ ‘Justifiable Provocation’ ”; S. Block, “Bringing Rapes to Court”; Godbeer, Sexual Revolution in Early America, 294 (він звертає увагу на часті зґвалтування впродовж Війни за незалежність); Kasson, Rudeness & Civility, 128–130.

15. Kemp, “Community”; Clarke, “So Lonesome”. Товариші з рідних міст: Costa and Kahn, Heroes and Cowards.

16. Огляд: Barth, City People. Дозвілля: Costa, “The Wage and the Length”; Whaples, “Hours”. Про інтелектуальні й неінтелектуальні заходи: DiMaggio, “Cultural Entrepreneurship”; L. Levine, Highbrow, Lowbrow. Конфлікт: Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Couvares, “The Triumph of Commerce”; Bluestone, “ ‘The Pushcart Evil’ ”.

17. Barth, City People, ch. 5 (Марк Твейн, 182; Філадельфія, 184, 189); Rader, Baseball; Nasaw, Going Out, ch. 8; Peiss, Cheap Amusements; Kasson, Amusing the Million; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Schlereth, Victorian America, ch. 6.

18. Огляд: Duis, The Saloon. Див. також Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Chudacoff, The Age of the Bachelor, ch. 4; Couvares, “The Triumph”; Swiencicki, “Consuming Brotherhood”; Schlereth, Victorian America, 225–229.

19. Мері Раєн у Women in Public (78) також писала: «До 1870-х… [правовий і поліцейський] контроль об’єднався з ментальними мапами міських мешканців і зростанням кількості напівпублічних закладів, породивши певну видимість порядку серед безладу публічних просторів. <…> місця для [жіночих] розваг перебували в центрі нової мережі напівпублічних закладів» (62–64). Етикет на міських вулицях: Peiss, Cheap Amusements; Kasson, Rudeness & Civility, 131. Безпека: див. про це в розділі 2; Schneider, Detroit and the Problem of Order; Boyer, Urban Masses and Moral Order. Упевненість у собі: див. розділ 4. Універмаги: див., наприклад, Leach, Land of Desire; Barth, City People (італієць, 121). Клуби: Benson, Counter Cultures, 84ff. Універмаг Filene’s: Encyclopaedia Britannica, https://www.britannica.com/topic/Filenes; accessed May 27, 2022. Нічне життя: Erenberg, Steppin’ Out, ch. 1–3; Nasaw, Going Out.

20. Nasaw, Going Out; Barth, City People; Kasson, Amusing the Million; Peiss, Cheap Amusements, 115ff (також тут ідеться про Коні-Айленд); Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Cranz, “Changing Roles”; Schmitt, Back to Nature; Mintz, Huck’s Raft, ch. 8; Couvares, “The Triumph”. Сан-Франциско: “Amusing America”, San Francisco Public Library, http://sfpl.org/news/onlineexhibits/amusing/ (accessed Jan. 15, 2008). Місто Нью-Йорк: Burrows and Wallace, Gotham, ch. 64.

21. Туристичні подорожі й екскурсії: Moline, Mobility and the Small Town (Рокпорт, 35); C. Fischer, America Calling, 213. Пастор: W. H. Wilson, The Evolution of the Country Community, 128. Автомобілі: Murphy, “How the Automobile”; Moline, Mobility; Wik, Henry Ford and Grass-Roots America; Berger, The Devil Wagon in God’s Country; C. Larson, “A History”. Жінки: Scharf, Taking the Wheel; Interrante, “ ‘You Can’t Go to Town’ ”. Крістін Фредрік: Scharf, “Reinventing the Wheel”, 7. Селяни, що подорожували: Belasco, Americans on the Road; Brunner and Kolb, Rural Social Trends; West, Plainville, U.S.A; Moe and Taylor, “Culture” (та інші видання Міністерства сільського господарства США на тему “Rural Life Studies”, опубліковані в 1940-х); Adams, The Transformation of Rural Life; Pedersen, Between Memory and Reality.

22. Gabler, An Empire of Their Own; Nasaw, Going Out; Peiss, Cheap Amusements (140, 148, де містяться статистичні дані); Dulles, America Learns to Play (кінотеатри перевершували інші місця для зустрічей, 295); Rosenszweig, Eight Hours for What We Will; Duis, Saloon (зменшення клієнтів у салунах, 292–293). Відвідування кінотеатрів у сільській місцевості: див., наприклад, Moline, Mobility and the Small Town; Neth, “Leisure and Generational Change”. Відвідування кінотеатрів у 1918 році: C. Brown, American Standards of Living, 74. Між 1922-м і 1930 роком щотижневе відвідування кінотеатрів зросло з 40 до 90 мільйонів (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 399–400).

23. Cullen, The Art of Democracy; Nasaw, Going Out, ch. 9; Peiss, Cheap Amusements; Rothman, Hands and Hearts, 292–293; Erenberg, Steppin’ Out; Light, “The Ethnic Vice Industry”. Раса: Nasaw, Going Out; Erenberg, Steppin’ Out. У 1910–1920-х роках відвідування бейсбольних матчів зросло приблизно на 60 відсотків (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 399–400).

24. Чимало історичних праць звертається до проблем порушення громадського порядку. Див. розділ 2, а також Schneider, Detroit and the Problem of Order; Boyer, Urban Masses and Moral Order; R. Lane, Murder in America; Gurr, Violence in America. Лофленд у A World of Strangers обговорює соціологічні питання. 1919 рік: Drake and Cayton, Black Metropolis, ch. 4.

25. Частка американців, що мешкають у містах із населенням понад 500 тисяч, досягла 18 відсотків у 1950 році (United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 11; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 7). Пансіони: Peel, “On the Margins”; Meyerowitz, Women Adrift; S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Knights, Yankee Destinies; Chudacoff, The Age of the Bachelor; Gamber, “Away”. Іммігранти: J. Barton, Peasants and Strangers; Bodnar, The Transplanted; Bodnar et al., Lives of Their Own; Rischin, The Promised City.

26. Wright, Building the Dream, ch. 6; Marsh, “ ‘From Separation’ ”; Doucet and Weaver, “Material Culture”; Clifford, The American Family Home; Handlin, The American Home; Warner, Streetcar Suburbs; Jackson, Crabgrass Frontier. Зручності всередині будинків: Garvan, “Effects of Technology”; Lebergott, The American Economy, 93ff; H. Green, The Light of the Home; McMurry, Families and Farmhouses, ch. 4; Tarr, “The Evolution”. Посилення відмінності між публічним і приватним: Coontz, The Social Origins of Private Life; Laslett, “The Family”.

27. Моральні приписи: Wright, Building the Dream, 98. Приблизно між 1880-м і 1920 роком народжені у США білі заміжні представниці середнього класу скоротили свою працю за межами домівки: Goldin, “Labor Markets”, а також “The Quiet Revolution”; Folbre, “Women’s Informal”; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4. Розвиток сімейного життя: J. Gillis, A World of Their Own Making; Lasch, Haven in a Heartless World; Coontz, The Social Origins of Private Life. Похорони: Wells, Facing the “King of Terrors”, ch. 8. Четверте липня: Ryan, Civic Wars, 235ff; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will, ch. 3; C. Fischer, America Calling, 213. Прагнення іммігрантів: S. Glenn, Daughters of the Shtetl; Pederson, Between Memory and Reality, ch. 9; Gjerde, The Minds of the West; Heinze, Adapting to Abundance.

28. Кеннонболл Еддерлі: “Laments That Studio, TV Jobs Lure Good Musicians From Road”, Chicago Daily Defender, Sept. 27, 1962. Зміни в дозвіллі в 1920-х: Steiner, “Recreation and Leisure”. Редактор газети в Олбені: Walter Ames, “Radio Moving In On Movies – Twenty-Five Years Ago”, LAT, Aug. 10, 1953. Радіо: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 796; Lundberg et al., Leisure, 186; Dulles, America Learns to Play, 329; Brunner and Kolb, Recent Social Trends, 265; S. Craig, “ ‘The More They Listen’ ”; Willey and Rice, Communication Agencies and Social Life; Barron, Mixed Harvest, 215–225; Kline, Consumers in the Country (жінка в 1925 році, 123); Neth, “Leisure”.

29. Відвідування бейсбольних матчів: United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 399. 1930 року відвідування кінотеатрів досягло максимуму – 90 мільйонів глядачів щотижня, тоді воно скоротилося, а наприкінці 1940-х знову зросло до 90 мільйонів, після чого в 1960 році зменшилося до 40 мільйонів (ibid., 400). Міддлтаун: Lynd and Lynd, Middletown in Transition, ch. 7. Володіння житлом: від кінця ХІХ століття й до 1920-х років рівень володіння житлом був приблизно 40 відсотків, 1930 року він зріс до 46 відсотків, потім знизився, а тоді помітно зріс унаслідок дій федерального уряду. Див. United States Bureau of the Census, Historical Statistics, 646. Див. також Tobey et al., “Moving Out”; Tobey, Technology as Freedom; Chevan, “The Growth”. Власники житла схильні не переселятися й більше пов’язані з місцевою спільнотою (див., наприклад, Guest et al., “Neighborhood Context”; Kasarda and Janowitz, “Community Attachment”), а також вони здебільшого домувальники (Michelson, Environmental Choice; Gans, The Levittowners).

30. “V-J Day in Times Square”, світлина Альфреда Айзенштета, 1945 рік. Володіння житлом: див. попередню примітку. У типовій тогочасній домівці поменшало мешканців тоді, коли домогосподарство почало складатися лише з нуклеарної сім’ї й дітонародження скоротилося (див., наприклад, Laslett, “The Family”; Harris, “The Flexible House”; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4). Див. також C. Clark, The American Family Home; C. Brown, American Standards of Living. Кондиціювання повітря: між 1970-м і 2006 роком частка щойно збудованих домівок для однієї сім’ї з центральним кондиціюванням повітря зросла з 34 до 89 відсотків (United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 1999, table 1201; idem, Statistical Abstract, 2008, table 936). Журнал House Beautiful: цитовано за Shove, Comfort, Cleanliness and Convenience, 45. Джексон у Crabgrass Frontier стверджує, що повернення американців до домашнього життя було значною мірою результатом саме таких технологій зі створення комфорту.

31. Мансі в “Cooperative Motherhood” розповідає про прототипну парохіальну участь, схожу на ту, що її прославляв Патнем у Bowling Alone (ch. 3), пояснюючи діяльність асоціацій у 1950–1960-х роках. Демографічна статистика: 1960 року менш ніж 20 відсотків американців належало до вікової категорії від 15 до 29 років, і це була найменша частка за всі покоління; 1980 року до цієї категорії належало 27 відсотків, і це був найвищий показник від 1910 року (Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Aa185–286). Про пізніший шлюб і виховання дітей див. Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 4.

32. Серед значної кількості праць про передмістя, мабуть, єдиним найліпшим оглядом є книжка Джексона Crabgrass Frontier (цитата, 280); див. також Muller, Contemporary Suburban America. Головне соціологічне дослідження – це Gans, The Levittowners. Культурні критики: Donaldson, The Suburban Myth. Що вчені знали про вплив передмість (станом на 1984 рік): C. Fischer, The Urban Experience, ch. 9; B. Schwartz, The Changing Face of the Suburbs. Нещодавнє дослідження – це Oliver, “Mental Life”. Триваліші поїздки на роботу й назад, а також телебачення – це те, чим Патнем у Bowling Alone пояснював спад участі в публічних діяльностях.

33. Відсотки: Gibson and Jung, “Historical Census”. Злочинність: див. розділ 2; рівень злочинності найперше й найшвидше зростав у найбільших містах (C. Fischer, “The Spread of Crime”). Втеча білих: Massey and Denton, American Apartheid; Farley et al., “Stereotypes and Segregation”; Zubrinsky and Bobo, “Prismatic Metropolis”; Cutler et al., “The Rise and Decline”; Fischer and Massey, “The Ecology of Racial Discrimination”. Занепад міського публічного життя: Jackson, Crabgrass Frontier; Nasaw, Going Out; Jane Jacobs, The Death and Life of Great American Cities. Бари й апарати для содової води: Oldenburg, The Great Good Place, 9, 78.

34. Зменшення рівня злочинності: див. про це в розділі 2; особливо високими показники злочинності були у великих містах, передусім у місті Нью-Йорк. Відродження міст: Birch, “Who Lives Downtown”; Kennedy and Leonard, “Dealing”; Jargowsky, “Stunning”; Florida, “Cities”; Domina, “Brain Drain”. Місто Нью-Йорк: “Left to Die, the South Bronx Rises From Decades of Decay”, NYT, Nov. 13, 1994. Лос-Анджелес: “Living Gets Loftier in Downtown L.A.”, LAT, Nov. 22, 2005. Денвер: Brooke, “Denver Stands Out in Trend Toward Living in Downtown”, NYT, Dec. 29, 1998. «Туристифікація»: див., наприклад, Hannigan, Trend Report on the Postmodern City.

35. Опитування: McDonagh, “Television and the Family”. Статті в газетах: “Seal Bosses Fret as Fans Stay Home in Droves (TV)”, LAT, Apr. 14, 1950; “SC Study: TV Owners Staying Home, Poll Reveals”, LAT, Jul. 12, 1950; “Bus Line to Quit; Video Blamed [Lima, OH]”, NYT, Jul. 3, 1951; “TV Found Factor in Transit Traffic Drop”, NYT, Oct. 22, 1953; Thomas M. Pryors, “Movies’ Decline Held Permanent”, NYT, Apr. 7, 1958.

36. Володіння телевізором: Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Dg129; United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2000, table 910. Перегляд телебачення: під час опитування Організації Ґеллапа 1950 року (#460, question 20c) 75 відсотків респондентів відповіли, що вони не дивилися телевізор у попередні три дні; під час опитування 1955 року (#545, q. 13b) 55 відсотків респондентів відповіли, що вони дивилися телевізор напередодні; опитування 1965 року (#722, q. 1c) засвідчило, що понад 90 відсотків респондентів дивляться телевізор у будні дні (усі цифри запозичено з бази даних “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com/). Години, присвячені перегляду телебачення: різні підрахунки на підставі опитувань GSS (запитання «tvhours»); United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, “American Time Use”, table 1; Nielsen, “Nielsen Media Research Reports”; United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 2008, table 1098. Різна кількість годин почасти залежить від методу, проте також від того, що мати на увазі під «переглядом» телебачення. Чи враховувати той час, коли ми робимо ще щось водночас із переглядом телебачення? Телебачення як улюблена вечірня діяльність в опитуваннях Організації Ґеллапа: порівняйте найпопулярніші сім варіантів відповіді в 1938-му й 1974 році, про які повідомляють J. Robinson, “ ‘Massification’ ”, а також J. Robinson and Godbey, “The Great American”. Після 1974 року менше респондентів у опитуваннях Організації Ґеллапа називали телебачення своєю улюбленою діяльністю, проте більше відповідали «перебування вдома з сім’єю» або «відпочинок», хоча обидві ці відповіді, поза сумнівом, охоплюють і перегляд телебачення. Від 1960-го до 2005 року частка респондентів, що називали обидві ці діяльності або лише телебачення як свою улюблену справу зросла від приблизно 50 до приблизно 65 відсотків (мій підрахунок на підставі Saad, “There’s No Place”; J. Carroll, “Family Time”). Чи зменшився перегляд телебачення після 1970-х – незрозуміло (порівняйте опитування GSS із запитанням «tvhours» проти J. Robinson and Godbey, “Busyness”, table 1; Bianchi et al., Changing Rhythms of American Family Life, table 5.8). Надмірний перегляд телебачення: результати опитування Організації Ґеллапа 1977 року (#990, q. 5a), 1990 року (серпень, q. 25; грудень, q. 22) і 2003-го (грудень, q. 32, база даних “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com/). У кожному з цих випадків удвічі більше респондентів відповіли, що вони дуже багато дивляться телевізор, порівняно з тими, хто відповів, що дуже мало.

37. Деякі оглядові праці серед надмірної кількості літератури, присвяченої телебаченню: Comstock et al., Television and Human Behavior, ch. 4, 8; Cordelian, “Television”; Wartella and Mazzarella, “A Historical Comparison”; T. Williams, The Impact of Television; Kubey and Csikszentmihalyi, Television and the Quality of Life; Putnam, Bowling Alone, ch. 13. Грамотність: N. Glenn, “Television Watching”; Gaddy, “Television’s Impact”. Ожиріння: Ching et al., “Activity Level”. Волонтерство: Borgonovi, “Divided We Stand”. Агресія: Hoghen, “Factors Moderating”; Comstock and Paik, “The Effects”; Centerwall, “Television”. Викривлення світогляду: див., наприклад, O’Guinn and Shrum, “The Role of Television”; Shrum et al., “The Effects of Television”; Roemer et al., “The Treatment”; Gilens, “Race and Poverty”. Звідки брався час на перегляд телебачення: J. Robinson and Converse, “Social Change”, 40–44; J. Robinson and Godbey, “The Great American”. Більшість праць стикаються з проблемами, відокремлюючи вплив телебачення від впливу вибору. Однак кілька лонгітюдних досліджень (особливо книжка Т. Вільямс The Impact of Television) демонструють результати, які узгоджуються з моїми твердженнями. Кінотеатри: до 1950 року відвідування кінотеатрів на душу населення становило понад 30 разів на рік, а від 1970 року й далі – приблизно п’ять разів на рік (Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Dh388–389). Кінні перегони: ibid., table Dh337. Бейсбол: ibid., table Dh328, 337. Беллемі й Вокер (“Did Televised Baseball?”) звинувачують радіотрансляції матчів MLB більше, ніж телебачення. Відвідування культурних подій зменшилось або залишилося на тому ж рівні, коли можна було очікувати його зростання, зважаючи на доходи й освіту (див., наприклад, DiMaggio and Mukhtar, “Arts Participation”). Перебування американців на свіжому повітрі досягло максимуму в 1970-х роках, а тоді повільно зменшувалося (Pergams and Zaradic, “Evidence”).

38. Наявність комп’ютера: Day et al., “Computer”. Інтернет як річ першої необхідності: Morin and Taylor, “Luxury or Necessity?”, 2. Дані щодо використання часу заплутані: DiMaggio et al., “Social Implications”; Wellman, “Connecting Communities”; Gershuny, “Web Use”; Veenhof, “The Internet”; Robinson and Martin, “IT and Activity”; Robinson and De Haan, “Information Technology”. Парохіальне використання інтернету: див. примітки 137 і 139 до розділу 4.

39. До цих роздумів належать праці Маршалла Маклюена й книжка Мейровіца No Sense of Place (порівняйте з C. Fischer, America Calling, ch. 1). Кастельс у The Rise of Network Society (ch. 6) обговорює постійність місця. Телебачення і спільні символи: Beniger, “Does Television Enhance?”; Cerulo, “Television”. Пасивна діяльність в інтернеті: щодо аналізу опитувань, проведених Дослідницьким центром П’ю, див. Schradie, “The Digital Divide”. Каліфорнія: Roger Niello, “Keep Your Kids Safe”, http://republican.assembly.ca.gov/member/5/?p=article&sid=144&id=208349 (accessed Jan. 29, 2008).

40. Перебування за межами домівки: від 1970-х років коефіцієнт досяжності респондентів знизився почасти тому, що більше людей не перебували вдома (Том Сміт, National Opinion Research Center, особиста розмова 30 січня 2008 року). Поїздки на роботу і з роботи додому: United States Bureau of the Census, “Most of Us Still Drive to Work – Alone”, http://www.census.gov/Press-release/www/releases/archives/american_community_survey_acs/010230.html. Торгові центри: наскільки приватними чи публічними є торгові центри – це справа ґрунтовних дискусій, див. L. Cohen, A Consumer’s Republic, ch. 6; див. також “Court Ruling on Protests Curbs Malls in California”, NYT, Dec. 25, 2007; “The Mall as Cocoon”, NYT, Apr. 21, 1992 («відчуття тепла й безпеки»). Цифри щодо закритих житлових комплексів: Sanchez et al., “Security”; El Nasser, “Gated Communities More Popular”, USA Today, Dec. 12, 2006; Palen, The Urban World, 129–130. Про закриті житлові комплекси загалом: Blakey and Snyder, Fortress America; Romig, “The Upper Sonoran Lifestyle”. Прив’язаність американців до домівки: 2003 року понад 80 відсотків опитаних американців назвали хатню діяльність серед своїх трьох головних варіантів проведення вільного часу, а серед західних європейців так відповіли 66 відсотків (Mary Kissel, “Leisure Pursuits Differ by Country”, Wall Street Journal, Jul. 22, 2003). Коконінг: “Life Style in the ’90s, According to Popcorn”, LAT, Jan. 16, 1987; “The Essence of Cocooning”, LAT, Aug. 7, 1987 («затишне, досконале середовище»); “Currents: Victorian Parlors Re-enacted”, NYT, Sept. 8, 1988; “The End of Nesting”, Wall Street Journal, May 16, 2003.

41. Наукові праці, присвячені проблемі життя в натовпі, належать до царини соціальної психології міського життя. Серед таких класичних праць можна згадати Simmel, “The Stranger”; R. Park, “The City”; Wirth, “Urbanism”; Gans, “Urbanism”. Огляд цих праць див. у C. Fischer, The Urban Experience.

42. Valelly, “Vanishing Voters”; Putnam, “The Strange Disappearance”; “Study Says TV’s Blare Obscures Community”, LAT, Jun. 25, 1998; Robin Toner, “Consultants Ponder Coming Elections”, NYT, Jul. 10, 1990.

43. Американський локалізм: Logan and Molotch, Urban Fortunes, ch. 5; Monkkonen, America Becomes Urban. Регулювання ринку: Sheridan, “The Domestic Economy”; Rothenberg, From Market-Places to a Market Economy; Nash, The Urban Crucible. Допомога бідним: Trattner, From Poor Law to Welfare State, ch. 2; D. Jones, “The Strolling Poor”. Регулювання приватного життя: див. розділ 4 цієї книжки. «Більшість американців»: Shain, The Myth of American Individualism, 50. Локалізм за колоніальної доби: Breen, “Persistent Localism”; Nobles, “Breaking”. Як свідчать опитування, американці загалом віддають перевагу владі штату й передусім місцевій владі, а не федеральному уряду (див., наприклад, Kaiser Family Foundation, “Attitudes toward Government”).

44. Низька явка виборців: Butler, Becoming America, ch. 3; Schudson, The Good Citizen; Greene, “Social and Cultural Capital”. Кейс-стадіз: Lockridge, A New England Town; Gross, The Minutemen; Innes, Labor in a New Land. Шанобливе ставлення виборців: див. також Greene, “Society, Ideology, and Politics”; Robertson, “Voting Rites”. Підрахунок свідчить, що середня явка на виборах до легіслатури в середині XVIII століття становила значно менше 50 відсотків, однак час від часу зростала до 60 відсотків (Butler, Becoming America, 97–98; Kolp, “The Dynamics”; Nash, “The Transformation”; Beeman, “Deference” [також тут ідеться про Вашинґтона, 417–418]). Явка виборців серед відносно привілейованого населення (чоловіків, білих, віком від 25 років, власників житла) під час президентських виборів у 1996–2004 роках становила приблизно 70 відсотків чи більше (мій аналіз опитувань GSS, який не враховує інших категорій виборців задля вищого показника). Популярний виклад історії голосування на виборах: Jill Lepore, “Rock, Paper, Scissors: How We Used to Vote”, The New Yorker, Oct. 13, 2008. Дії натовпу на виборах: B. C. Smith, “Beyond the Vote” (чиновник у коптильні), а також Nash, “The Transformation”; Beeman, “Deference”.

45. Див. попередню примітку, а також Nash, The Urban Crucible; McDonnell, “Popular Mobilization”; Morris, “Social Change”; Zuckerman, “Tocqueville, Turner, and Turds”; Conroy, In Public Houses; J. Block, A Nation of Agents, ch. 7 (Джон Адамз, 269); Appleby, Inheriting the Revolution, ch. 5; Shalhope, “Individualism”; Hemphill, “The Middle Class Rising”.

46. Паростки демократії: див. розділ 4, підрозділ «Більша революція»; Zuckerman, “Tocqueville, Turner, and Turds”; Pasley, “The Cheese”; Robertson, “Voting Rites”; Schudson, Good Citizen, 91ff; Wiebe, Self-Rule; Ryan, Civic Wars; Foner, Story of American Freedom, ch. 1; Ellis, “The Market Revolution”; Morris, “Social Change”; Newman, “One Nation”; Varon, “Tippecanoe”. Ідеологія: порівняйте Wood, “Republicanism” із Wilentz, “Jacksonian Democracy”. Риторика: Cmiel, Democratic Eloquence. Д. Гау у What Hath God Wrought (ch. 6) наголошує на транспорті й зв’язку; див. також R. Brown, Knowledge is Power; Henkin, The Postal Age; Sellers, The Market Revolution.

47. Див. зазначені в попередній примітці праці таких учених, як Фонер, Шадсон і Віб. Громадські збори: Ryan, Civic Wars, ch. 3. Недільна доставка пошти: John, “Taking Sabbatarianism”. Джексон і Кентакі: Simmons, Star-Spangled Eden, 40, 10. Fisher, A Philadelphia Perspective, 24–25. Quackenbush and Sylvester, “Letter of Jacob Schramm”, 279. Індіана: Carter et al., Historical Statistics of the United States, table Eb77.

48. Статистичні дані: Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Eb114–122. Formisano, “Deferential-Participant Politics”; Ratcliffe, “Voter Turnout”.

49. Альтшулер і Блумін піддають сумніву поширений образ доби перед Громадянською війною як вельми політизованої у “Where Is the Real America?”; “Limits”; Rude Republic. Щодо критики див. коментар після їхньої статті “Limits” (Journal of American History 84, Dec. 1997, pp. 886–909); Becker, “Involved Disengagements”; Neely, The Boundaries of American Political Culture in the Civil War Era. Стосовно корисливості див. також Schudson, The Good Citizen. Більше про підлещування до виборців див. далі в підрозділі «Апогей народної політики».

50. Див. Altschuler and Blumin, Rude Republic, ch. 5; Ryan, Civic Wars; Skocpol, “How Americans Became Civic”; Kemp, “Community”; Althschuler and Saltzgaber, “The Limits of Responsibility”. Кіґен у A History of Warfare зазначає, що мобілізація під час Громадянської війни втілювала «приблизно максимум того, що суспільство могло витримати, продовжуючи функціонувати на нормальному рівні ефективності» (355); крім цього, кількість убитих і поранених була на безпрецедентному рівні.

51. Витрати: Holcombe and Lacombe, “The Growth”; Heer, “Taxation”; L. White, “Public Administration”. Міські проєкти: див., наприклад, Monk­konen, America Becomes Urban. Конфлікти через діяльність органів влади: Ravitch, The Great School Wars; Gjerde, The Minds of the West, ch. 10; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Brown and Warner, “Immigrants”; Oestreicher, “Urban Working-Class Political Behavior”; McCormick, “The Party Period”. Явка виборців: Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Eb114–122. Вибори до Конгресу відбуваються й у роки, коли проводяться президентські вибори, й у роки, коли такі вибори не проводяться. «Усі, хто мали право голосу»: Kornbluh, Why America Stopped Voting, xii.

52. Учені, що доводять серйозність участі у виборах у ХІХ столітті: Wiebe, Self-Rule; Ryan, Civic Wars; Kornbluh, Why America Stopped Voting; Burnham, “Triumphs”; Beckert, “Involved Disengagement?”. Скептично налаштовані вчені: Altschuler and Blumin, Rude Republic; Schudson, The Good Citizen; McCormick, “The Party Period”; Fredman, “The Introduction” (Маккук, 206); Argersinger, “New Perspectives”. Клеппнер у книжках Who Voted? і Continuity and Change in Electoral Politics тлумачить виборчий ентузіазм як щирий, проте вважає його різновидом «політичного конфесіоналізму», пов’язаного з етнічною і релігійною належністю (Who Voted?, 47).

53. Див. загальні праці з попередньої примітки, як-от книжки Клеппнера й Корнблу, а також Hoffman, Local Attachments, ch. 7.

54. Heckelman, “The Effect”; idem, “Revisiting”; Mayfield, “Voting Fraud”; Argersinger, “New Perspectives”. Експеримент: Addonizio et al., “Putting the Party Back”. Студент коледжу, що продавав свій голос: Christina Capecchi, “College Student’s Offer of a Vote for Sale Draws Unwanted Attention”, NYT, Jul. 5, 2008.

55. McCormick, “Life”; Formasino, “The Party Period” (with comment by Holt, “The Primacy”); Jenkins et al., “Constituency Cleavages”.

56. Wiebe, The Search for Order, а також Self-Rule («ізольовані спільноти»); McCormick, “Public Life”; Brinkley, “Prosperity, Depression, and War”; Sussman, Culture as History; Galambos, “Technology, Political Economy, and Professionalization”.

57. Явка на виборах за межами південних штатів у роки, коли не проводилися президентські вибори, мабуть, найліпше свідчить про зацікавлення політикою. У 1878–1894 роках середня явка на виборах становила 71 відсоток, у 1900–1914 роках – 62, а в 1918–1930 роках – 43 відсотки (Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Eb114–122). Статті в газеті Los Angeles Times: “Our Apathetic Voters”, Aug. 2, 1924; Fredric J. Haskin, “Minority Rules United States”, Dec. 10, 1924; “Drive Begun to Get Out Vote”, Jul. 2, 1926. Ґідлоу в “Delegitimizing Democracy” детально розповідає про кампанію за збільшення явки виборців у 1920-х роках та її ідеологію. Див. також праці про зменшення явки виборців, зазначені в примітці 52.

58. Lynd and Lynd, Middletown, ch. 24 (цитата, 416).

59. За винятком 1942-го й 1946 року, явка на виборах від 1934-го й до 1970-го за межами південних штатів у роки, коли не проводилися президентські вибори, перевищувала 50 відсотків уперше за попередні 20 років; від 1974-го й до щонайменше 2006-го така явка знизилась і не наближалася до згаданого показника. Щодо загального огляду див. D. Kennedy, Freedom from Fear. Голосування на виборах: Kleppner, Who Voted?, ch. 5 («сучий син», 83); Oestreicher, “Urban Working-Class Political Behavior”; Gamm, The Making of New Deal Democrats. Політичні машини: Stave, “The New Deal”. G.I. Bill: Mettler, “Bringing”.

60. Putnam, Bowling Alone; M. Franklin et al., “Generational Basis”; W. Lyons and Alexander, “A Tale”. R. E. Lane, “The Politics of Consensus”; idem, “The Decline of Politics”; порівняйте з R. E. Lane, The Loss of Happiness in Market Democracies, ch. 11. Дані явки на виборах: McDonald and Popkin, “The Myth”; Michael P. McDonald, United States Elections Project, http://www.electproject.org/national-1789-present (accessed May 27, 2022).

61. Kleppner, Who Voted?, ch. 6; Putnam, Bowling Alone; Brady et al., “Who Bowls”; Schudson, The Good Citizen; Dalton, Citizen Politics in Western Democracies; Gray and Caul, “Declining Voter”; Caren, “Big City?”; Fitzgerald, “Greater Convenience”; Gronke et al., “Convenience Voting”; Blais, “What Affects Voter Turnout?” (явка на виборах серед молоді 18–20 років). Скасування в південних штатах такої огидної тактики дискримінації, як перевірка грамотності й податок за голосування на виборах, поза сумнівом, підвищили там явку виборців. До 1960 року рівень явки на виборах за межами південних штатів підвищився після спаду в 1920-х. Після 1960-х на кількох виборах, що відбувалися в роки, коли не проводилися президентські вибори, офіційний рівень явки за межами південних штатів становив дещо менше, ніж 40 відсотків (Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Eb114–122), однак ця цифра необ’єктивна, бо до знаменника додали виборців, які не мають права голосу (переважно негромадян і кримінальних злочинців). Правильний підрахунок розташовує рівень явки після 1970-го в роки, коли не проводилися президентські вибори, у межах від низу до середини 40-відсоткового діапазону (McDonald and Popkin, “The Myth”).

62. Верба та інші у Voice and Equality (table 3.6) стверджують, що між 1967-м і 1987 роком політична діяльність, не пов’язана з виборами, як-от лобіювання, зросла, однак пізніші дані свідчать, що в середині 1990-х спостерігався невеликий спад такої діяльності (Putnam, Bowling Alone, ch. 2). Дані American National Election Studies (ANES) демонструють, що така діяльність, як лобіювання, щоб люди проголосували відповідним чином, а також використання наклейок на бамперах, упродовж середини 1970-х років ослабла, проте знову посилилася напередодні 2000-х (https://electionstudies.org/resources/anes-guide/; accessed May 27, 2022). Зниження коефіцієнта досяжності респондентів у опитуваннях ANES порушує питання, чи справді відбувалося відродження такої діяльності (Burden, “Voter Turnout”), однак цей патерн стосується лише виборів у роки, коли не проводилися президентські вибори, а це видається менш точним. Зацікавлення політикою: результати опитувань ANES свідчать, що в 1990–2000-х роках це зацікавлення могло відродитися (https://electionstudies.org/resources/anes-guide/; accessed May 27, 2022); див. також Higher Education Research Institute, “Most of the Nation’s”; idem, “The American Freshman”; Dalton, Citizen Politics, 22–24; Putnam, Bowling Alone, 35–36; Zukin et al., A New Engagement?, 82ff. Знання: N. Glenn, “Television Watching”; Delli Carpini and Keeter, “Stability and Change”; Jennings, “Political Knowledge”; T. Smith, “Changes in the Generation Gap”. Черчилль: J. Carroll, “Teens’ Knowledge”. Освіта: зростання рівня освіти мусило підвищити явку на виборах, однак Тенн у “An Alternative Measure” виявив, що впливає відносна освіта.

63. Gentzkow, “Television”. Інші способи: Zukin et al., A New Engagement?; Crenson and Ginsberg, Downsizing Democracy; Schudson, The Good Citizen; Wuthnow, Acts of Compassion; idem, Loose Connections. Патнем у Bowling Alone особливо розглядає відмінність між соціальними зв’язками «єднання» (bonding) і «налагодження мостів» (bridging). Тейшейра в The Disappearing American Voter (ch. 2) зазначає, що зменшення відвідування церков частково вплинуло на зниження явки виборців.

64. Історичне пояснення: Mansbridge, “Social”; Weaver et al., “The Polls”; Gilens, Why Americans Hate Welfare; Kleppner, Who Voted?; King, “The Polarization”; Teixeira, The Disappearing American Voter, ch. 2. Спад у явці на виборах в інших західних країнах: Gray and Caul, “Declining Voter Turnout”. Демобілізація: Rosenstone and Hansen, Mobilization, Participation, and Democracy in America; Crenson and Ginsberg, Downsizing Democracy; Valelly, “Vanishing Voters”.

65. Цифри стосовно довіри розраховано на підставі результатів опитувань ANES, http://sda.berkeley.edu/ (див. також https://electionstudies.org/resources/anes-guide/; accessed May 27, 2022). Дані опитувань Організації Ґеллапа стосовно довіри свідчать про її нижчий рівень, проте вони схожі з даними ANES до 2004 року, а тоді знижуються (база даних “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com/). Опитування щодо вбивства Джона Ф. Кеннеді: Gallup, The Gallup Poll: Public Opinion 2001, 95, a результати після 2001 року є в базі даних “Gallup Brain”. Огляд праць про недовіру до федерального уряду: Nye et al., Why People Don’t Trust Government (див. також висновки в цій книжці, написані Наєм і Зеліковим); Levi and Stoker, “Political Trust”; Wills, A Necessary Evil; Lipset and Schneider, The Confidence Gap. Конкретні дослідження: Dalton, “The Social Transformation”; Inglehart, “Postmaterialist Values”; Cantril and Cantril, Reading Mixed Signals; Pew Research Center, “Deconstructing Distrust”; Kaiser Family Foundation, “Why Don’t Americans Trust?”; Lipset, “Malaise and Resiliency”; Putnam, Bowling Alone, ch. 2; King, “The Polarization”; Hetherington, “The Effect of Political Trust”; Weakliem and Borch, “Alienation”; Karp, “Explaining Public Support”; Brooks and Cheng, “Declining”; Rosenzweig and Thelen, The Presence of the Past, esp. 132–133; Cook and Gronke, “The Skeptical American”. Нещодавні дослідження стверджують, що гетерогенність послаблює таку довіру (Costa and Kahn, “Civic Engagement”; Putnam, “E Pluribus Unum”).

66. Довіра до місцевої влади: Gallup, The Gallup Poll: Public Opinion 2003, 354–355; idem, “Trust in Government”, https://news.gallup.com/poll/5392/Trust-Government.aspx; accessed May 27, 2022 (також довіра до дій федерального уряду в міжнародних і внутрішніх справах істотно не знизилася); Pew Research Center, “Federal Government’s”; Jennings, “Political Trust”. Терористичні атаки 11 вересня: див. Gallup poll, “Trust in Government”. Немає кореляції: Hetherington, “The Political Relevance”; Zukin et al., A New Engagement?, 106. Під час одного опитування респонденти пояснили свою недовіру насамперед нечесністю політиків і неефективністю федерального уряду, а не будь-якими іншими причинами (Kaiser Family Foundation, “Attitudes toward Government”, q. 46).

67. Немовля: Jodi Wilgoren, “Toddler Reported Abducted in Bus Terminal”, NYT, Dec. 27, 2001; John W. Fountain, “Girl Abducted at Bus Station Is Found in West Virginia”, NYT, Dec. 28, 2001.

68. Огляд: T. Smith, “Factors Relating to Misanthropy”; Uslaner, The Moral Foundations of Trust; Putnam, Bowling Alone, ch. 8; Nannestad, “What Have We Learned?”; Jennings and Stoker, “Social Trust”; Hardin, “Solving the Problem”; Stolle and Hooghe, “Review Article”. Скорочені версії цього запитання з’явилися ще 1942 року, однак перше помітне його вживання міститься в M. Rosenberg, “Misanthropy”; Rotter, “A New Scale”; idem, “Generalized Expectancies”. Під час перших опитувань до респондентів зверталися лише з першою частиною цього запитання («На вашу думку») і вимагали відповіді «так» або «ні» (Erskine, “The Polls”; T. Smith, “Factors Relating to Misanthropy”). Від 1940-х і до приблизно 1960 року частка відповіді «так» зросла. Найдовші серії цього опитування належать ANES (від 1964 року й далі) і GSS (від 1972 року й далі), і результати обох серій наявні онлайн (див., наприклад, http://sda.berkeley.edu/), а також про них розповідали в багатьох джерелах. Дані після 1960-х запозичено в ANES. (N.B., результати ANES демонструють зростання до 47 відсотків у 2000–2004 роках, однак це почасти було наслідком випадкових телефонних інтерв’ю [Артур Лупія, Institute for Social Research, особиста розмова 18 березня 2008 року]. 45 відсотків – влучніший показник, якщо використовувати стійкий метод.) Результати опитувань GSS більше засвідчують тенденцію до рівномірного зниження: у 1970-х роках частка відповідей, що виражали довіру, становила 43 відсотки, 1990-х – 36 відсотків, а в 2006–2008 роках – 33 відсотки (інтерв’ю англійською задля порівнюваності). Цей спад значною мірою зумовлений ефектом когорти, а не ефектом періоду (R. Robinson and Jackson, “Is Trust?”; мій аналіз). Щорічні опитування старшокласників також свідчать про постійне зниження (T. Smith, “Factors Relating to Misanthropy”; Rahn and Transue, “Social Trust”). Частка американських респондентів, які народилися після 1950 року й під час опитувань між 1982-м і 1999-м давали відповіді, що виражали довіру, була на 14 пунктів меншою порівняно з респондентами такого ж віку, які народилися в 1930-х. У жодній іншій країні така відмінність не була настільки значною, і в багатьох країнах, особливо в Північній Європі, пізніші покоління довіряли більше (мій аналіз 11 великих країн, де проводилось опитування World Values Survey, http://www.worldvaluessurvey.org, accessed Mar. 19, 2008; див. також Nannestad, “What Have We Learned?”, 421–422; Stolle and Hooghe, “Review Article”, 158).

69. Під час одного опитування, яке дозволило погоджуватися з обома частинами запитання, понад три п’ятих респондентів погодилися з обома позиціями (Wuthnow, “Trust”, 163; див. також про експеримент GSS, проведений 1983 року, що про нього йдеться в T. Smith, “Factors Relating to Misanthropy”). Інші вчені виявили, що американські студенти водночас і більше довіряють, і обережніші порівняно з японськими студентами. Дослідники тлумачили це як прояв у американців тривоги щодо злочинності (A. Miller and Mitamura, “Are Surveys?”). Ще одні вчені дізналися, що студенти Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі обережніші порівняно зі студентами Університету Бріґема Янґа (Dekker, “Generalised”). Люди, які відповідають, наполягаючи на довірі, необов’язково більше довіряють іншим на практиці, проте вважають себе такими, яким можна довіряти (Rotter, “Generalized Expectancies”; idem, “Interpersonal Trust”; Glaeser et al., “Measuring Trust”). Це запитання насправді може перевіряти, як респонденти воліють презентувати себе. Про швидкість (чи її нестачу) зміни особистості йтиметься в розділі 6.

70. Менш чесні американці: Putnam, Bowling Alone, ch. 8; Rahn and Transue, “Social Trust”. Усланер у Moral Foundations (ch. 6) стверджує, що зростання нерівності значною мірою пояснює спад у відповідях щодо довіри (див. також Uslaner and Brown, “Inequality, Trust”). Зростання злочинності: результати серії опитувань ANES щодо довіри корелюють (коефіцієнт кореляції становить –0,64) з рівнем убивств із затримкою в чотири роки (мій аналіз; див. також C. Fischer, “The Public and Private Worlds”). Зростання розмаїття: Costa and Kahn, “Civic Engagement”; idem, “Understanding the American Decline”; Putnam, “E Pluribus Unum”; Alesina and La Ferrara, “Who Trusts Others?; Stolle et al., “When Does Diversity?”. Усланер у “Does Diversity?” не погоджується з цим. Зміна значення: відповіді на запитання про довіру залежать від попередніх запитань (T. Smith, “Factors Relating to Misanthropy”), і фахівці з опитувань знають, що значення слів змінюються з плином часу. Надали завеликого значення: політолог і експерт із довіри Расселл Гардін дійшов висновку, що вчені майже нічого не дізналися з усього цього дослідження (цитовано за Nannestad, “What Have We Learned?”, 431).

71. “Adventure of a Confidence Man”, New-York Daily Times, Oct. 21, 1852. Стосовно припущення, що особиста недовіра віддзеркалює відхід із публічних просторів: американські респонденти в 1950–1960-х роках, які найбільше довіряли, були підлітками в проміжку між 1910-м і 1930 роком, цебто в роки значної публічної активності; респонденти, які найменше довіряли в 1990-х, були підлітками приблизно в 1950-х, цебто в роки меншпублічного життя.

72. R. E. Lane, The Loss of Happiness, 250. Тривога щодо відходу з публічних просторів міститься в Jane Jacobs, The Death and Life of Great American Cities; Putnam, Bowling Alone (див. його розмежування зв’язків «єднання» й «налагодження мостів»); Wuthnow, Loose Connections; Jackson, Crabgrass Frontier, 280–282. Вуличні битви: див. розділ 2; Ryan, Civic Wars. Толерантність: чимало соціологічних праць свідчать про зростання вербальної толерантності, а також толерантності в поведінці (див. огляд у Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 3, 8).

Розділ 6

1. Chandler, The Elements of Character, 8; про подарунок згадується у Fleischner, Mrs. Lincoln and Mrs. Keckly, 173; Guelzo, Abraham Lincoln, 105. Програма навчання: Adaptive Learning Systems, http://www.adaptivlearning.com/main_windows.htm (accessed Feb. 2, 2007). Позитивна психологія: http://www.ppc.sas.upenn.edu/index.html (accessed Feb. 2, 2007).

2. Див. збірку статей Inventing the Psychological (edited by Pfister and Schnog); Reddy, “Against Constructionism”; Gergen, “History and Psychology”; Stearns and Stearns, “Emotionology”; Morawski, “Educating the Emotions”; Zuckerman, “The Fabrication of Identity”; Veroff et al., The Inner American. Неврастенія могла відродитись як синдром хронічної втоми: Abbey and Garfinkel, “Neurasthenia”; Schäfer, “On the History”; див. також Barke et al., “Nervous Breakdown”. Вивчення психології: наприклад, у 1995–1996 роках понад 400 тисяч студентів зареєструвалися на курсах із психології у вищих навчальних закладах (American Psychological Association, http://research/apa.org/gen6.html; accessed Mar. 22, 2000); а в середині 2000-х понад 80 тисяч студентів щороку отримували ступінь бакалавра з психології (National Center for Education Statistics, table 261, http://nces.ed.gov/programs/digest/d07/tables/dt07_261.asp?referrer=report; accessed May 27, 2022). Психологиня Джойс Бразерз у 1950–1960-х роках мала синдиковану програму з порадами на телебаченні; психолог Філ Макґро з 2002 року мав свою програму на телебаченні. Персонаж, якого грає Вуді Аллен: стрічка «Енні Голл» (Annie Hall), режисер Вуді Аллен, 1977.

3. Curti, Human Nature in American Thought; Pfister, “On Conceptualizing”. Див. також збірки статей An Emotional History of the United States (edited by Stearns and Lewis); Inventing the Psychological (edited by Pfister and Schnog).

4. Кроскультурна психологія: Markus and Kitayama, “Culture and the Self”; idem, “Culture, Self”; Shweder and Bourne, “Does the Concept?”; Iyengar and Lepper, “Choice”; Mezulis et al., “Is There a Universal?”, а також Geertz, Local Knowledge, 59. Тривога: Giddens, Modernity and Self-Identity.

5. Звичайні люди: Генсен у A Very Social Time з користю використала колекцію щоденників пересічних американців. Собел у Teach Me Dreams звертається до історій життя, що їх новонавернені члени сект у ХІХ столітті записували на честь свого «нового народження». Бйорклунд у Interpreting the Self послуговується широким набором автобіографій. Усні історії, що їх фіксували інтерв’юери з Works Progress Administration упродовж Великої депресії, наявні онлайн (https://www.loc.gov/collections/federal-writers-project/; accessed May 27, 2022). Лорд Честерфілд: див., наприклад, Hemphill, “Class, Gender”. Мерсі Отіс Воррен: Hayes, “Mercy Otis Warren”, 620. Психічні норми: 1985 року Пітер і Керол Стернз у “Emotionology” закликали досліджувати культурні норми для емоцій, а не гнатися за емоціями, що їх відчувають люди. Ґерґен у “History and Psychology” доводить: усе, що можуть досліджувати історики, – це лише «дискурс» емоцій.

6. М. Скотт Пек: The Road Less Traveled (несвідоме, 281; самоаналіз, 51). Обсяг збуту Пекової книжки: некролог Скотта Пека, написаний Адамом Бернстайном і опублікований у San Francisco Chronicle, Nov. 28, 2005. Напади фундаменталістів на Пека: Charles Leerhsen, “Peck’s Path to Inner Peace”, Newsweek, Nov. 18, 1985, 79. Рік Воррен: Warren, The Purpose Driven Life («річ не в тобі», 17; «догоджати Богові», 69; «головна Божа мета», 173). Обсяг збуту Ворренової книжки: Ann Rodgers, “ ‘Purpose-Driven’ Life Author to Speak Here Friday”, Pittsburgh Post-Gazette, Nov. 9, 2005. Журналіст Мелком Ґледвелл теж звернув увагу на зв’язок між цими двома книжками, додавши: «жанр самодопомоги… фундаментально зосереджений на внутрішньому» (“The Cellular Church”, The New Yorker, Sept. 12, 2005, https://www.newyorker.com/magazine/2005/09/12/the-cellular-church; accessed May 27, 2022). Див. також McGee, Self-Help, Inc.

7. Фуко та інші в Technologies of the Self розглядають відомі випадки самовдосконалення; див. також Elias, The Civilizing Process. П. Ваґнер у “Self” підсумовує підходи до «я» в соціології. Американці колоніальної доби й доби перед Громадянською війною: D. Howe, Making the American Self; Hoffman et al., Through a Glass Darkly. B. Franklin, Autobiography, ch. 9. Учені зазвичай послуговуються терміном «формування свого “я”» (self-fashioning), який приписують літературознавцеві Стівену Ґрінблатту, щоб охарактеризувати зусилля, яких докладають люди задля конформізму (див., наприклад, Локріджеву статтю “Colonial Self-Fashioning”, присвячену вірджинським джентрі, які силкувалися відповідати культурі Лондона). Я маю намір охопити ширший діапазон роботи над собою, до якого належить, зокрема, і розвиток контркультурних схильностей. Чимало істориків засвоїли розрізнення характеру й особистості, винайдене Ворреном Сассменом (у “ ‘Personality’ ”). Я не вірю в історичну реальність цього розрізнення (див. Eustace, Passion is the Gale, 67), тому цими термінами послуговуюсь як взаємозамінними.

8. Джордж Вашинґтон: “George Washington’s Rules of Civility”, Colonial Williamsburg, http://www.history.org/Almanack/life/manners/rules2.cfm (accessed Jun. 23, 2005); “Washington’s School Exercises”, Papers of George Washington, http://gwpapers.virginia.edu/documents/civility/ (accessed Jun. 23, 2005). Щоденники й самовдосконалення за колоніальної доби: Sobel, Teach Me Dreams (Елайза Лукас Пінкні, 17–18; есеї євангелістів, ch. 1); idem, “The Revolution”; C. Kelly, “Well Bred”; Augst, The Clerk’s Tale, ch. 1; Lockridge, “Colonial Self-Fashioning”; Isaac, “Stories”. Р. Браун у Knowledge is Power (6) зазначає, що лише один щоденник зі ста в архівах, мабуть, не поверховий.

9. Chandler, The Elements of Character, 13. Оґст у The Clerk’s Tale (ch. 1) розповідає про те, як люди писали щоденники в епоху перед Громадянською війною. Разерфорд Б. Гейз: M. Wood and Zurcher, The Development of a Postmodern Self, 72. Книжки з порадами: Hemphill, Bowing to Necessities; idem, “The Middle Class”; idem, “Class, Gender”; Schlesinger, Learning How to Behave; Kasson, Rudeness and Civility; Bushman, The Refinement of America; Augst, The Clerk’s Tale («будь-ким, ким ти вирішиш», 57). Галттунен у Confidence Men (28) приписує цей вислів реформатору освіти Вільяму Е. Олкотту. Поради щодо виховання дітей: Hessinger, “Problems”; Rodgers, “Socializing Middle-Class Children”; Ryan, Cradle of the Middle Class; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 3; Mintz, Huck’s Raft, ch. 4; Stearns and Stearns, Anger; J. Lewis, “Mother Love” (про «моральні звички» йшлося в Mother’s Magazine, 212). Притаманна ХІХ століттю ідеологія вдосконалення характеру: D. Howe, Making the American Self. Лідія Чайлд: вислів із The Mother’s Book цитовано за D. Davis, Antebellum American Culture, 23–24.

10. Самовдосконалення: Blumin, The Emergence of the Middle Class; R. Brown, Knowledge is Power; Bushman, The Refinement of America; C. Kelly, “ ‘Well-Bred Country People’ ”. Оґст у The Clerk’s Tale (ch. 2) наголошує на тому, що це культура вимагала від людей звіту в листах і щоденниках. Роль євангелістів: Hatch, The Democratization of American Christianity; Ryan, The Cradle of the Middle Class; Johnson, Shopkeepers’ Millennium; Sobel, Teach Me Dreams; D. Howe, “Protestantism, Voluntarism, and Personal Identity”; Appleby, Inheriting the Revolution, ch. 6; Noll, “The American Revolution”; Finke and Stark, The Churching of America; Lindman, “Wise Virgins”; Blackwell, “Surrogate Ministers” (Браттлборо).

11. Раєн у Cradle of the Middle Class і П. Джонсон у Shopkeepers’ Millennium наголошують на економічній винагороді. Д. Гау в Making the American Self і Гаскелл у “Capitalism” демонструють інший підхід. Долі в Class & Community (32ff) розповідає про бізнесмена на ім’я Бенджамін Франклін (!) Ньюголл, який є прикладом типової особистості заповзятливого підприємця. «Так виховувати дітей»: див. примітку 55 до розділу 4, де йшлося про пораду 1816 року.

12. Книжки з порадами: Hemphill, Bowing to Necessities, 131ff; Bushman, The Refinement of America (про намагання піднятися щаб­лями соціальної ієрархії та про прагнення реформаторів, 420ff). Channing, Self-Culture. Нові організації: див., наприклад, Boyer, Urban Masses and Moral Order. Школи: Ravitch, The Great School Wars; Bodnar, The Transplanted, ch. 7; Mintz, Huck’s Raft, ch. 4; Lassonde, “Learning”.

13. Головна праця про щирість в епоху перед Громадянською війною – це Halttunen, Confidence Men; див. також Wood, “Conspiracy”, 412ff. Популярність Честерфілда: R. Brown, Knowledge is Power, 348n7; Halttunen, Confidence Men, 94ff. Наприклад, Честерфілд пише: «Люди… більше керуються видимістю, ніж реальністю. <…> Мало хто володіє достатньою проникливістю… щоб аналізувати те, що приховано за зовнішнім виглядом; вони формують свої думки на підставі поверхні й не занурюються глибше» (Chesterfield, Letters to His Son, letter CXLI). Скандали: про злочини священника розповідає Pilarczyk, “The Terrible Haystack Murder”; найвідоміший випадок – скандал з адюльтером, що його вчинив у 1870-х роках преподобний Генрі Ворд Бічер. Сара Коннелл: Blauvelt, “The Work”, 578. Листи: Lystra, Searching the Heart.

14. P. Stearns, The Battleground of Desire, ch. 6 (та інші Стернзові праці); Dumneil, Modern Temper, 146–147; Wouters, “Etiquette Books”, part one; idem, “Etiquette Books”, part two; Heinze, “Schizophrenia Americana”; Curti, “The Changing Concept’ ”; Sussman, Culture as History; J. Morawska, “Educating the Emotions”; Pfister and Schnog, Inventing the Psychological; McGee, Self-Help, Inc. (опитування 1988 року). Alfred Kazin, “The Freudian Revolution Analyzed”, NYT Sunday Magazine, May 6, 1956, 22. Психологи, психіатри й інші: United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, Occupational employment and Wage Statistics, https://www.bls.gov/oes/tables.htm (accessed May 27, 2022). Американці дедалі частіше тлумачили проблеми під кутом психології: Veroff et al., The Inner American, ch. 3; Pescosolido et al., “Americans’ Views”; Phelan et al., “Public Conceptions”. Психотерапевтичний етос: Lears, “From Salvation”; Weiss, American Myth of Success, ch. 7; Wuthnow, Sharing the Journey.

15. Turner, “The Real Self”; Bjorklund, Interpreting the Self; M. Wood and Zurcher, The Development of a Postmodern Self; Thomson, In Conflict No Longer; Lears, “From Salvation”; Benton “Self and Society”; Arditi, “Etiquette Books”. D. Bell, The Cultural Contradictions of Capitalism, 19. Див. також Wouters, “Etiquette Books”, part one; Lears, No Place of Grace; Benton, “Self and Society”; Babbitt and Burbach, “A Comparison”; Thomson, “The Transformation”; Veroff et al., The Inner American, ch. 3.

16. П. Стернз у “Girls, Boys, and Emotions” повідомляє, що на початку ХХ століття відбувся нетривалий спад у книжках із порадами, а тоді настало їхнє відродження. Макґі в Self-Help, Inc. (11) стверджує, що між 1972-м і 2000 роком кількість книжок із самодопомоги подвоїлася. Сором’язливість: McDaniel, Shrinking Violets and Caspar Milquetoasts. Посібники з сексу існували задовго до ХХ століття, проте вони призначались одруженим парам і були не такими відвертими. Бенджамін Спок: наприклад, Ґрейбнер у “The Unstable World” зазначає, що Спок наполягав, що «дисципліна має бути інтерналізована. Вихована належним чином дитина, вважає Спок, сама хотітиме лягти спати у визначений час» (623). Чудова наукова праця про виховання дітей у середовищі сучасного середнього класу – Lareau, Unequal Childhoods.

17. Теорії множинного «я»: James, The Principles of Psychology, 293ff; Simmel, Conflict and the Web of Group Affiliations; Coser, In Defense of Modernity; Giddens, Modernity and Self-Identity; Gergen, The Saturated Self; Bjorklund, Interpreting the Self, ch. 6; Smith-Lovin, “The Strength of Weak Identities”. Психологічні дослідження того, чи страждають психічно люди (це майже завжди студенти), які стверджують, що вони інакші в різних ситуаціях, схоже, доходять висновку, що тут немає зв’язку. Думки Берда та інших у “On the Nature” видавались авторитетними станом на кінець 2006 року; див. також Donhaue et al., “The Divided Self”; Sheldon et al., “Trait Self”; Menagahan, “Role Changes”; Bigler et al., “The Divided Self”. Фейсбук: Riva Richmond, “On Networking Sites, Learning How Not to Share”, NYT, Jan. 29, 2009.

18. Sennett, The Fall of Public Man, 5, 8. Гіпотеза про нарцисизм: Battan, “The ‘New Narcissism’ ”; Giddens, Modernity and Self-Identity, ch. 5; Thomson, In Conflict No Longer, ch. 2; Crocker and Park, “The Costly Pursuit”. Твенґі та інші в “Egos Inflating” стверджують, що в жінок, які навчалися в коледжах і університетах, після 1970-х років нарцисизм посилився, однак див. Trzesniewski et al., “Is ‘Generation Me’?”. Люди, зациклені на своїх вадах, справді потерпають від певної депресії і тривоги (Mor and Winquist, “Self-Focused”). Шейлаїзм: Bellah et al., Habits of the Heart, 221.

19. Збільшення періоду раннього дорослого віку: Furstenberg et al., “Growing Up”; Settersten et al., On the Frontier; Arnett, “Learning”. Дензіґер і Рауз у “The Price” виснували, що відкладення взяття шлюбу насправді не можна пояснити під економічним кутом зору, і стверджують, що тут задіяно культурний вимір.

20. Культура і мислення: Lehman et al., “Psychology and Culture”, 695–700; Nisbett et al., “Culture and Systems of Thought”; Al-Zahrani and Kaplowitz, “Attributional Biases” (мешканці Саудівської Аравії). Див. також Nisbett, The Geography of Thought.

21. У праці «Спільнота і суспільство» Тенніс ілюструє цей класичний аргумент, стверджуючи, що «раціональна воля» замінила «природну волю» (колективну, давню, необдуману дію). Додайте до цього думки Вебера, Зіммеля, а також Дюркгайма. «Раціональність» можна визначити кількома способами; моє визначення нагадує те, що Свідлер у “The Concept of Rationality” називає «раціоналізмом»: ефективне підбирання засобів для досягнення мети. Тубільці: див., наприклад, Root, Fountain of Privilege, 61–77. Застосування цього підходу до Америки: див., наприклад, R. Brown, “Modernization” (цитата, 533), a також Modernization. Інші приклади – це книжка Ґідденза The Consequences of Modernity, де він зосереджується на «рефлексійності», і твердження Козер у In Defense of Modernity, що модерність породжує складне мислення, а також праці Телкотта Парсонза.

22. Sellers, The Market Revolution – це головна праця (англієць, 153); див. також Henretta, “Families and Farms”; idem, “The ‘Market’ ”; Christopher Clark, “The Consequences”; Kulikoff, “The Transition”; Merrill, “Putting ‘Capitalism’ ”; Shain, The Myth of American Individualism. До скептиків належить Бендер, який у книжці Community and Social Change in America пише, що американцям колоніальної доби «не бракувало раціональності, піклування про ефективність або готовності важко працювати задля власної вигоди. Чого їм бракувало… то це автономного економічного інституту, який легітимізував і полегшив би прагнення економічної мети» (113). Див. також Appleby, “The Vexed Story of Capitalism”; Rothenberg, From Market-Places to a Market Economy; G. Wood, “The Enemy”; Nobles, “Breaking”; Innes, “Fulfilling”; Greene, Pursuits of Happiness; Feller, “The Market Revolution”. Lamoreaux, “Rethinking” – чудовий огляд.

23. «Калькуляційний егоїзм»: Sellers, The Market Revolution, 202. Практики фермерського господарювання: див. попередню примітку. Фермери продавали солдатам: Doerflinger, “Farmers”, 193–194. Щодо бухгалтерських книг також див. Breugel, “The Social Relations”; Mann, “Rationality”; Perkins, “The Consumer Frontier”.

24. Wermuth, “New York Farmers” («раціональна калькуляція», 182). Див. також Perkins, “The Consumer Frontier”. Ламоро в “Rethinking” порівнює тогочасних фермерів і торгівців. Колоністи орієнтувалися на ринок від самого початку: Bushman, “Markets and Composite Farms”, esp. 356ff; Edwards, “Men of Subsistence” («безпека понад усе», 310–311). Бухгалтерський облік: P. Cohen, A Calculating People. Комп’ютери: Peter Lewis, “The Executive Computer: A New Crop of Services Take Root”, NYT, Apr. 9, 1989.

25. Критика релігії на початку ХХ століття: C. Smith, The Secular Revolution. Критика релігії на початку ХХІ століття: George Johnson, “A Free-for-All on Science and Religion”, NYT, Nov. 21, 2006. Існує величезна кількість праць, присвячених «теорії секуляризації», згідно з якою модерні індивіди відмовилися від релігійної віри. Під секуляризацією можна мати на увазі кілька різних процесів: зокрема усунення релігійного змісту й священників із таких інституцій, як коледжі, університети або органи влади, зменшення належності до церков (див. обговорення цього в розділі 4) або ослаблення релігійної віри (див. Somerville, “Secular Society”). Ці збірки статей пропонують огляд: Bruce, Religion and Modernization; Stout and Hart, New Directions in American Religious History; C. Smith, The Secular Revolution. Див. також Swatos and Christiano, “Secularization Theory”; Chaves, “Secularization”; Warner, “Work in Progress”; Finke and Stark, The Churching of America. У 1990-х роках приблизно половина релігієзнавців вважала, що секуляризація є «домінантною» тенденцією на Заході (Stout and Taylor, “Studies of Religion”). Томас Джефферсон: The Jefferson Bible: The Life and Morals of Jesus of Nazareth. Jill Lepore, “The Founders’ Attitude Toward Religion”, New Yorker, Apr. 14, 2008, 71–74 – тут розповідається про деїзм деяких батьків-засновників; Ґрассо в “Deist Monster” пояснює деякі суперечки стосовно деїзму.

26. Butler, Awash in a Sea of Faith; Marty, Pilgrims in Their Own Land; Hatch, Democratization of American Christianity; Finke and Stark, The Churching of America. Вірджинія: Isaac, “Evangelical Revolt”, 353. Релігія і забобони: Butler, “Magic”; Godbeer, The Devil’s Dominion. Щоденники: Appleby, Inheriting the Revolution, ch. 6 (Геррієт Ньюелл і Сара Ґрімкі, 187); Gillespie, “ ‘The Clear Leadings’ ”; Bjorklund, Interpreting the Self, ch. 3.

27. Огляд думок і праць про релігійну віру американців: Sherkat and Ellison, “Recent Developments”; Swatos and Christiano, “Secularization Theory”; S. Bruce, Religion and Modernization. Опитування свідчать про дивовижну стабільність у відповідях щодо релігійної віри. Результати опитувань я брав із різних джерел: опитування щодо релігії «Люди і преса» Дослідницького центру П’ю (“Evenly Divided”, 65, опитування щодо Судного дня); Gallup and Castelli, The People’s Religion; регулярні опитування Організації Ґеллапа, див. особливо сторінку «Релігія» на сайті організації, https://news.gallup.com/poll/1690/Religion.aspx (accessed May 27, 2022); Kosmin and Keysar, “American Religious Identification Survey”; а також дані опитувань ANES, https://electionstudies.org/resources/anes-guide/ (accessed May 27, 2022). ­Наукові ­дослідження: Fischer and Hout, A Century of Difference, ch. 8; Greeley, Religious Change in America; Greeley and Hout, “Americans’ Increasing Belief”; Duncan, “Facile Reporting”; Chaves and Anderson, “Continuity and Change”; Caplow et al., Middletown Families. Бішоп у “Americans’ Belief” налаштований критично й доводить, що віра в особистого Бога занепала. Деякі дані свідчать про перехід у 1960-х від упевненості в існуванні Бога до певних сумнівів: 1964 року 77 відсотків респондентів стверджували, що не сумніваються в існуванні Бога, а 1981 року таких було вже 63 відсотки, однак після цього тенденція вирівнялася (в опитуваннях GSS у 2006–2008 роках 61 відсоток англомовних респондентів відповіли, що не сумніваються). Ретельне вивчення демонструє, що в 1960-х роках відбулося незначне посилення скептицизму, якому, мабуть, передувало незначне зростання релігійної віри в 1950-х.

Менкен: цитовано за http://www.positiveatheism.org/hist/quotes/mencken.htm (accessed Jun. 11, 2006). Еволюція: останнім часом американці, мабуть, почали ще скептичніше ставитися до еволюції (Miller et al., “Public Acceptance”; Plutzer and Berkman, “Trends”). Підозри невіруючих: Edgell et al., “Atheists As ‘Other’ ”. Духовний досвід, який змінив життя: T. Smith, “The National Spiritual Transformation Study”. Поверхове розуміння: Джордж Ґеллап-молодший у “Americans Celebrate Easter” писав, що американцям притаманне «кричуще незнання Біблії, головних доктрин і традицій своєї церкви». Євангелія: 1950 року 47 відсотків респондентів могли назвати одне Євангеліє з чотирьох; 1990 року – 50 відсотків (результати запозичено з бази даних Lexis-Nexis Academic, accession numbers 0150256 and 0159719; accessed Jun. 5, 2006). Див. також Gallup, Religion in America. Толерантність: див., наприклад, Pew Forum on Religion & Public Life, “Many Americans Say”. Продаж релігійних книжок: Linz, “A Religious Country”; Hart, “Changing Social Attitudes”. Редактор: Джон Вілсон, цитовано за Ron Charles, “Religious Book Sales Show a Miraculous Rise”, NYT, Apr. 9, 2004. «Покинуті»: “Left Behind”, Wikipedia, https://en.wikipedia.org/wiki/Left_Behind (accessed May 27, 2022).

28. У 1990-х роках 86 відсотків респондентів опитування GSS відповіли, що вони безсумнівно або ймовірно вірять у рай (65 відсотків – безсумнівно), а 73 відсотки повідомили, що вони безсумнівно або ймовірно вірять у пекло (52 відсотки – безсумнівно; запитання GSS «heaven» і «hell»). Історія американської релігії загалом свідчить про послаблення теми геєни огненної й засудження на вічні муки на користь теми люб­лячих обіймів Бога.

29. Окультизм за колоніальної доби: Butler, “Magic”; Godbeer, The Devil’s Dominion. Сучасна віра в надприродні явища: Newport, “Seven Out of Ten”; D. Moore, “Three of Four”; Baylor Institute, American Piety in the 21st Century, tables 19, 21; різні опитування щодо пов’язаних тем в архівах громадської думки Центру Ропера, http://www.ropercenter.uconn.edu/; Lexis-Nexus “Academic Universe”, http://web.lexis-nexis.com/universe.

30. Релігійна віра й раціональне мислення: по суті, немає зв’язку між тим, чи вірить американець у рай, і його ставленням до обіцянок науки (розраховано на підставі опитувань World Values Surveys, які проводилися між 1981-м і 2000 роком, http://www.worldvaluessurvey.org/services/index.html; accessed Nov. 15, 2006). Див. також Norris and Inglehart, Sacred and Secular, 67–68.

31. Огляд: Flynn, What is Intelligence?; Neisser et al., “Intelligence”; Neisser, The Rising Curve; Fischer et al., Inequality by Design. Щодо значного поліпшення результатів тестів на IQ в американців див. насамперед Flynn, “The Mean IQ”, a також “Massive IQ Gains”; Storpfer, Intelligence and Giftedness; Greenfield, “The Cultural Evolution”. Існує певна суперечка щодо того, що сталося зі знанням, читанням і вербальною здатністю в американців наприкінці ХХ століття. Див., наприклад, Wilson and Gove, “The Intercohort Decline”, і критику, опубліковану в квітневому випуску журналу American Sociological Review за 1999 рік; Caleb Crain, “Twilight of the Books”, The New Yorker, Dec. 24, 2007, https://www.newyorker.com/magazine/2007/12/24/twilight-of-the-books, accessed May 27, 2022; Yang and Land, “A Mixed Models Approach”. Остання стаття приписала когорті народжених у 1940-х – на початку 1950-х років найвищі результати в тестах на лексику, отримані під час опитувань GSS, проте представники тієї когорти були приблизно тими, хто і створив тести на лексику.

32. Пластичність мозку: див., наприклад, M. Wolf, Proust and the Squid; Donald McNeil, “In Raising the World’s I.Q., the Secret’s in the Salt”, NYT, Dec. 16, 2006; Crain, “Twilight of the Books” (див. попередню примітку). Освіта: United States Bureau of the Census, Statistical Abstract, 1999, tables 1425 and 1426; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 2; Fischer et al., Inequality by Design.

33. Опитування: Pew Research Center, “Views of a Changing World”, 107–108. Результати за відповідями американців на цю тему найвищі або майже найвищі в багатьох міжнародних опитуваннях. Огляд щодо відчуття контролю: Gecas, “The Social Psychology”; Ross and Mirowsky, “Social Structure”. Ця тенденція – що її також називають «внутрішнім локусом контролю», який відрізняється від «зовнішнього локусу контролю», або «безпорадності», «безпомічності», – виявилася однією з найстійкіших і найважливіших серед тих, що їх виявили психологи (Lefcourt, “Durability”).

34. Наполягання на самостійності: див., наприклад, Foner, The Story of American Freedom; F. Furstenberg, “Beyond Freedom”. Див. також G. Wood, “Religion”; Marty, Pilgrims in Their Own Land, esp. ch. 10; D. Howe, “Protestantism, Voluntarism, and Personal Identity”; Laurie, Working People of Philadelphia, ch. 2. Лаймен Бічер: D. Davis, Antebellum American Culture, 397. Автобіографії: Bjorklund, Interpreting the Self, ch. 4; R. Weiss, The American Myth of Success.

35. Джонсон-Генкс у “When the Future Decides” (і подальша дискусія в червневому випуску журналу Current Anthropology за 2005 рік) демонструє, як непередбачувані обставини зумовлюють фаталізм. Коефіцієнти народжуваності: R. Wells, Revolutions in Americans’ Lives; idem, Uncle Sam’s Family; Vinovskis, “American Families”; idem, Studies in Historical Demography; Hirschman, “Why Fertility Changes”; Juster and Vinovskis, “Changing Perspectives”; D. Smith, “ ‘Early’ Fertility Decline”; J. D. Hacker, “Economic, Demographic” (шлюб). Дослідження, що наголошують на відчутті контролю й суміжних питаннях: Klepp, “Revolutionary Bodies”; Guest and Tolnay, “Children’s Roles”; Parkerson and Parkerson, “ ‘Fewer Children’ ”; D. Smith, “ ‘The Number and Quality of Children’ ”; Gjerde, Minds of the West; Watkins, “From Local to National Communities”; G. Main, “Rocking the Cradle”; Haines and Guest, “Fertility in New York State”; T. Kelly and J. Kelly, “Our Lady”. Сестри Шіппен: Klepp, “Lost, Hidden”, 100. Смерть: див., наприклад, Dye and Smith, “Mother Love”; Smith and Hacker, “Cultural Demography”; P. Stearns, Revolutions in Sorrow, 38–39. «Забажай чогось»: Bjorklund, Interpreting the Self, 66.

36. Modell, Into One’s Own, 330–331; idem, “Changing Risks”. Див. також Uhlenberg, “Changing Configurations”; Chudacoff, How Old Are You?; Stevens, “New Evidence”; Hareven “Historical Changes in the Life Course”; Stanger-Ross et al., “Falling Far From the Tree”; F. Furstenberg, “Family Change”; F. Furstenberg et al., “Growing Up is Harder to Do”; Danziger and Rouse, “The Price of Independence”; Shanahan, “Pathways to Adulthood”; Fischer and Hout, Century of Difference, 86–87.

37. Триваліша освіта, за інших рівних умов, прогнозує більше відчуття контролю або майстерності (наприклад, Росс і Міровскі в “Age and the Gender Gap” і “Life Course Trajectories” стверджують, що винагорода від освіти з плином історії зростала; див. також Schieman and Plickert, “How Knowledge”). Критики стверджують, що навчання в освітніх закладах прищеплює пасивність (наприклад, Graff, The Legacies of Literacy). Хоча школи справді виховували (і досі виховують) покору й Sitzfleisch (посидючість), вони також надавали дітям інструменти для ефективності, як-от читання, а також, звісно, усвідомлення часу. Навіть такі бюрократичні навички, як скарження у відповідні інстанції, у довготривалій перспективі ефективніші, ніж стусани своєму керівникові.

38. Дитячі книжки: Lystad, At Home in America. Опитування: див. праці Дуейна Елвіна “From Obedience,” “Changes in Qualities,” “Religion”, “From Child-Bearing”. Див. також Staples and Smith, “Attitudes”.

39. Особиста ефективність: я зібрав дані відповідей на ті запитання на тему особистої ефективності, які хоча б одного разу повторили в національних опитуваннях. Аналіз свідчить, що на початку 1960-х відбулося помірне зростання, тоді настав спад, після чого від приблизно 1980 року й далі – невелике зростання. (Джерела: Lexis-Nexis Academic Search, References, Polls, accession numbers 0272319, 0042586, 0127782, 0257475, 0192134, 0328496; Veroff et al., The Inner American, 117; NES questions V626, V628, V627, V629, дані запозичено з сайту Survey Documentation and Analysis, https://sda.berkeley.edu/archive.htm; результати опитування GSS щодо запитання «getahead» запозичено з того самого сайту, accessed May 27, 2022.) Міровскі й Росс у “Life Course Trajectories” виявили зростання відчуття контролю в нещодавніх когортах, як і Trzesniewski and Donnellan, “Rethinking ‘Generation Me’ ”. Твенґі та інші в “It’s Beyond” виявили, що результати відповідей студентів у 1960–1980-ті роки свідчать про спад у внутрішньому локусі контролю, а після 1980-х почалося незначне зростання.

Політична ефективність: Lipset and Schneider, The Confidence Gap; Nye et al., Why People Don’t Trust Government; Dalton, Citizen Politics in Western Democracies. Головні дані тут – це опитування ANES, що тривали від 1952-го до 2004 року і в яких респондентам пропонували такі варіанти відповіді, як «Таким людям, як я, немає чого сказати про те, що чинить уряд». Ці дані загалом свідчать про помірне зростання, на думку респондентів, політичної ефективності від 1952-го до 1960 року, після якого настав глибокий і тривалий спад, що досяг нижньої межі приблизно в 1990 році, а у 2000-х відновилося незначне зростання. Див. https://electionstudies.org/resources/anes-guide/ (accessed May 27, 2022).

40. Зменшення влади в індивідів (disempowerment): див. праці таких теоретиків масового суспільства, як Mills, The Power Elite; Nisbet, Quest for Community; Riesman, The Lonely Crowd; Wiebe, The Search for Order та Self-Rule; Brinkley, “Prosperity, Depression, and War”; Lasch, Haven in a Heartless World. Наприклад, Джексон Лірз у “From Salvation to Self-Realization” доводив, що «занепад автономного “я” криється в основі сучасного відчуття нереальності» (9). Утім, ретельне емпіричне дослідження піддає сумніву такі твердження. Наприклад, бюрократична праця не послаблює відчуття ефективності й може навіть посилювати його (Kohn, Class and Conformity; Kohn and Schooler, “Occupational Experience”). Історики наводять емпірично переконливіші докази того, що американці здобули більшу владу, може, навіть надміру; див. Foner, The Story of American Freedom; Friedman, The Republic of Choice; Potter, People of Plenty.

41. Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches. Тиранія вибору: B. Schwartz, “Self-Determination”.

42. Супермаркети: Vohs et al., “Making Choices”, 883. Більше варіантів місць, де можна мешкати: коли відстань від домівки до роботи зростала, то наприкінці ХХ століття в геометричній прогресії збільшувалася й кількість варіантів житла (див., наприклад, Levinson and Kumar, “The Rational Locator”). Більша кількість конфесій: див. обговорення зміни релігійної віри в розділі 4. Більша кількість професій: упродовж ХХ століття кількість окремих професій приблизно подвоїлася (Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 5). Вибір подружньої пари: завдяки урбанізації, тривалішій освіті й послабленню етно-релігійних перепон кількість варіантів вибору подружньої пари зросла (Kalmijn, “Shifting Boundaries”; C. Schwartz and Mare, “Trends”; Fischer and Hout, Century of Difference, ch. 3). Більше варіантів вибору свого «я»: Д. Гау в Making the American Self зазначає, що «здатність обирати криється в основі політичної свободи, як її розуміли американці, а здатність обирати або перероб­ляти свою особисту ідентичність – це, мабуть, головний прояв тієї здатності» (257). Фрідмен у Republic of Choice вважає, що рух за права споживачів теж є силою, яка розширювала варіанти вибору. «Бути здатним обирати»: Rosenthal, The Era of Choice, ix (курсив як у оригіналі). Ґідденз у Modernity and Self-Identity стверджує: «У нас немає іншого вибору, окрім як обирати» (84). 1981 року 73 відсотки опитаних американців відповіли, що в них більший вибір, ніж був у їхніх батьків (Thomson, In Conflict No Longer, 123). Більшість американців: західні люди, а надто американці, переважно добре освічені, надають більшого значення наявності вибору, ніж азійці (Markus and Kitayama, “Culture, Self ”; Snibbe and Markus, “You Can’t Always Get”; Iyengar and Lepper, “Choice”). «Як люди обирають»: це відповідь на запитання «Що таке економіка?», яку дала Американська економічна асоціація, http://www.vanderbilt.edu/AEA/students/WhatIsEconomics.htm (accessed Jun. 27, 2006). «Добро – це сукупність»: Lawrence H. Summers, “Morning Prayers Address”, Harvard University, Sept. 15, 2003, https://www.harvard.edu/president/news-speeches-summers/2003/morning-prayers-address-by-president-lawrence-h-summers/ (accessed May 27, 2022).

43. Нині існує чимало праць, присвячених поведінковій економіці й ірраціональному ухваленню рішень: див., наприклад, Kahneman, “A Pers­pective”; Loewenstein, “The Creative Destruction”. Wolfe, “Hedonic Man” – чіткий огляд. Успішному вибору перешкоджають: H. Simon, Models of Man. Не знають, що добре для них: Kahneman and Thaler, “Anomalies”. Ловенстін у “The Creative Destruction” дійшов висновку: «нам треба… відмовитися від ідеї, за якою спосіб посилити щастя людей полягає в тому, щоб дати їм більше того, чого вони бажають» (503). Утім, економісти, принаймні до середини 2000-х років, не звертали уваги на психологічні дослідження, які стверджували, що більша кількість варіантів вибору – це гірше, ніж менша.

44. Дослідження: Iyengar and Lepper, “When Choice” (вибір вишуканого джему); Iyengar and Jiang, “The Psychological Costs” (пенсійні плани); B. Schwartz et al., “Maximizing Versus Satisficing”. B. Schwartz, “Self-Determination” і The Paradox of Choice – огляд праць на цю тему; див. також McFadden, “Free Markets”. Обирання втомлює: Vohs et al., “Making Choices”. Системи неучасті: “Investing: How to Make Employees Take Their 401(k) Medicine”, NYT, Nov. 13, 2005. Скептики: Чернев у “Product Assortment” демонструє, що коли люди сформували свої вподобання до зустрічі з варіантами вибору, то кількість варіантів вибору не породжує проблеми. Аналіз, що його провели Канеман і Тверскі, свідчить, що люди діють на підставі двох різних систем – інтуїтивної і свідомої (Kahneman, “A Perspective on Judgment”). Крім того, учені зазначали, що використання норм або «метаправил» (наприклад, «я оберу перший смак, що не схожий на шоколад» або «Я повідомлю своє рішення за 15 хвилин») може бути ірраціональним у кожному конкретному випадку, проте доцільним як довготермінова стратегія (про норми див. Kelley and Thibaut, Interpersonal Relations). Дослідження пошуку роботи: Iyengar et al., “Doing Better”. Тиранія вибору: B. Schwartz, “Self-Determination”, 81 (курсив як в оригіналі); idem, The Paradox of Choice. Див. також Loewenstein, “The Creative Destruction”.

45. Keniston, The Uncommitted, 261. Денієл Белл 1976 року писав: «Соціологічна проблема… нашого часу… постає тому, що індивіди… постійно стикаються з проблемою вибору… і вже не бачать авторитетних стандартів або критиків, які б спрямовували їх» (The Cultural Contradictions of Capitalism, 90). Нещодавні коментарі щодо цих рядків містяться в Giddens, Modernity and Self-Identity; Ehrenhalt, “The Lost City”. Дюркгайм: Division of Labor in Society й особливо Suicide.

46. B. Schwartz, The Paradox of Choice. Я розповім про деякі дослідження багатства й благополуччя в підрозділі, присвяченому щастю. Про порівняння різних країн див. Inglehart et al., “Development, Freedom, and Rising Happiness”. Абрагам Фішер висловлює думку, що більше варіантів вибору в довгостроковій перспективі спричинить оптимальніші результати. Можна припустити, що загалом люди, які мають більше варіантів вибору – у середньому й у довгостроковій перспективі, що б вони не обирали, – оберуть вдаліший варіант, ніж ті, у кого менше варіантів вибору, і також можна припустити, що ті, хто обирає вдаліший варіант, у довгостроковій перспективі почуватимуться ліпше.

47. Chernow, Alexander Hamilton, 167; див. також Letter to Colonel Richard K. Meade, “The Works of Alexander Hamilton (Federal Edition), vol. 9”, https://oll.libertyfund.org/title/lodge-the-works-of-alexander-hamilton-federal-edition-vol-9 (accessed May 27, 2022). Див. також Kotchemidova, “From Good Cheer”.

48. Культурні відмінності в емоціях: Mesquita et al., “Culture and Emotion”; Scherer and Wallbott, “Evidence”; Kitayama and Markus, Emotion and Culture. Знаменитий психолог Джером Кейґен обговорює історичні зміни у What is Emotion?, ch. 5. Смерть дітей: Dye and Smith, “Mother Love”. Соціологія емоцій: S. Gordon, “The Sociology”; Hochschild, “Emotion Work”; idem, The Managed Heart. Соціологи схильні вважати, що емоції можуть бути винайдені; інші вчені доводять, що існують універсальні емоції, якими культура лише керує; див. Reddy, “Against Constructionism”. Охайність: Hoy, Chasing Dirt; Cowan, More Work for Mother; Strasser, Never Done; Wilkie, “Submerged Sensuality”; P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 8.

49. Історія емоцій: Stearns and Stearns, “Emotionology”, а також величезний корпус праць Пітера Стернза, серед яких Anger, American Cool і Battleground of Desire. Див. також Kasson, Rudeness and Civility; Stearns and Lewis, An Emotional History of the United States. Розенвайн у “Worrying about Emotions” (824) критикує зосередження на правилах: «Отже, цей термін [«емоціологія»] наголошує не на тому, як люди переживають або репрезентують свої почуття, а на тому, що вони думають про такі випадки, як привселюдне ридання, відчуття гніву або його фізичне демонстрування. Цей термін припускає: те, що люди думають про почуття, – це те, що вони, врешті, по-справжньому й відчуватимуть».

50. “Washington’s School Exercises”, Papers of George Washington, http://gwpapers.virginia.edu/documents/civility/ (accessed Jun. 23, 2005). «Чоловік сильних пристрастей»: D. Fischer, Washington’s Crossing, 14. Про самостійне культивування почуттів див. Halttunen, Confidence Men, ch. 4. Філадельфія: Jacqueline Miller, “An ‘Uncommon Tranquility’ ”, 129, 139; Eustace, Passion is the Gale. Вікторіанські дівчата: P. Stearns, Anxious Parents, ch. 4. Безпристрасні: Cott, “Passionlessness” («плотська мотивація», 233); R. Bloch, “Changing Conceptions”; Godbeer, Sexual Revolution, ch. 8; Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches. «Бездоганне стримування»: Sicherman, “The Paradox of Prudence”, 894. Див. також інші праці П. Стернза, згадані в попередній примітці; Hemphill, “The Middle Class Rising”; idem, Bowing to Necessities; Kasson, Rudeness and Civility; D. Howe, “Protestantism, Voluntarism, and Personal Identity”; idem, Making the American Self; Rodgers, “Socializing Middle-Class Children”.

51. «Інтенсивно відчуваю»: Lystra, Searching the Heart, 45. Політичні заклики: Andrew Burstein, “The Political Character of Sympathy”. Про появу співчуття: Eustace, Passion is the Gale, ch. 6.

52. Сентиментальність і нове кохання: Lystra, Searching the Heart; Rothman, Hands and Hearts; R. Bloch, “Changing Conceptions”. Літературні твори про кохання: R. Brown, Knowledge is Power, ch. 7 («сльози», 170); Appleby, Inheriting the Revolution, 178ff («всемогутність кохання», 178); W. Griswold, “American Character”; M. Kelley, “The Sentimentalists”. Вимога любові в шлюбі: Prescott, “ ‘Why She Didn’t Marry Him’ ”; F. Furstenberg, “Industrialization”; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; R. Griswold, “Law, Sex”; M. Smith, Breaking the Bonds, ch. 2 (нарікання Еллен Койл Ґрейвз, 70); Basch, Framing American Divorce; Riley, Divorce. Лінкольн: “Mr. Lincoln and Friends”, http://www.mrlincolnandfriends.org (accessed Feb. 9, 2007).

53. Почуття в сім’ї: J. Lewis, “Mother’s Love”; Cross, The Cute and the Cool, ch. 1; Lystad, At Home in America; Degler, At Odds; J. Gillis, A World of Their Own Making, ch. 8; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 3; M. Anderson, Approaches to the History of the Western Family, 1500–1914. Сім’ї квакерів, схоже, втілили цю емоційність раніше за інших (B. Levy, “The Birth”), а батьки в селах і батьки з середовища робітничого класу засвоїли її згодом (Hansen, A Very Social Time, 105). Смерть немовлят: Dye and Smith, “Mother Love” (Лонґфелло, 343); Hoffert, “ ‘A Very Peculiar Sorrow’ ”; також див. розділ 2 цієї книжки. Солдати: Clarke, “ ‘So Lonesome’ ”; Matt, “You Can’t”; Faust, “The Civil War Soldier”; S. Scott, “ ‘Earth Has No Sorrow’ ”.

54. Douglas, “Heaven Our Home”; R. Wells, Facing the “King of Terrors”; P. Stearns, Revolutions in Sorrow, ch. 3; H. Green, The Light of the Home; Halttunen, Confidence Men, ch. 5, 6; Sloane, The Last Great Necessity; Wills, Lincoln at Gettysburg, ch. 2; Schmitt, “Grave Matters”. Хлопці, що продавали газети: DiGirolamo, “Newsboy Funerals”. Вільям Еллері Ченнінґ: “Sleepy Hollow”, https://allpoetry.com/poem/8557235-Sleepy-Hollow-by-William-Ellery-Channing (accessed May 27, 2022).

55. Донька-підліток: Blauvelt, “The Work of the Heart”, 579. Еммелін Ґрейнджерфорд: Твен М. Пригоди Гаклберрі Фінна / Пер. з англ. І. Стешенко. – Київ : Веселка, 1966. – С. 118–120 (розділ 17). Одним із часто згадуваних прототипів була Джулія Мор на прізвисько «солодкозвучна мічиґанська поетеса» (Rachels, “Julia A. Moore”).

56. Дружні стосунки: Smith-Rosenberg, “The Female World”; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters, 125–130 («жар і лихоманка»: Емілі ­Дікінсон, 126); Oliker, “The Modernisation of Friendship”; Rotundo, “Romantic Friendship” (Денієл Вебстер, 1); Jabour, “Male Friendship” («дуже палка любов», 95); Yacovone, “ ‘Surpassing’ ”; Hansen, “ ‘Our Eyes Behold’ ”. Яковон і Генсен наполягають, що романтична дружба існувала й серед чоловіків – представників робітничого класу, проте зізнаються, що існує замало фактів, щоб довести це. Посібники: Halttunen, Confidence Men, 119–122. Генкін у The Postal Age (ch. 4) скептично ставиться до посібників для написання листів, стверджуючи, що американці переймали квітчастий стиль одне в одного.

57. Домашні тварини: Grier, Pets in America, ch. 3. Рухи за реформи: E. Clark, “ ‘The Sacred Rights’ ”; Haskell, “Capitalism”, parts 1 and 2; Halttunen, “Humanitarianism and the Pornography of Pain” («зв’язаних чи в кайданах», 320); Rozario, “Delicious Horrors”; Boyer, Urban Masses and Moral Order; Mintz, Huck’s Raft, ch. 8. Процес цивілізування: Elias, The Civilizing Process; De Swaan, “Widening Circles”.

58. Adler, “ ‘My Mother-in-Law’ ”; idem, “ ‘Halting the Slaughter’ ”; idem, “ ‘We’ve Got a Right’ ”; Gorn, “ ‘Gouge and Bite’ ”; idem, “ ‘Good-Bye Boys’ ”; Kaplan, “New York City Tavern Violence”; R. Lane, Murder in America; Monkkonen, Murder in New York City; idem, “Homicide in Los Angeles”; Larkin, The Reshaping of Everyday Life, 293ff; E. Parsons, “Risky Business”; Way, “Evil Humors”.

59. Діти: Zelizer, Pricing the Priceless Child; Rodgers, “Socializing Middle-Class Children”; праці Пітера Стернза, як-от Anxious Parents і American Cool; Stearns and Haggerty, “The Role of Fear”; Stearns and Stearns, Anger. Татусі: Marsh, “Suburban Men”; J. Weiss, To Have and to Hold, ch. 3 (Бенджамін Спок, 89); Parke and Stearns, “Fathers”; Families and Work Institute, The 1997 National Study of the Changing Workforce. Міддлтаун: Caplow et al., Middletown Families, 377; Bahr, “Changes in Family Life”. Результати опитувань, проведених у 1990–2000-х роках, свідчать, що батьки, за їхніми словами, проводять більше часу зі своїми дітьми, ніж попередні покоління батьків (Russell, “What’s Wrong?”; Bianchi et al., Changing Rhythms of American Family Life). Подружні пари: Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 6; Coontz, Marriage, esp. ch. 9–12; J. Weiss, To Have and to Hold; E. May, Great Expectations. Робітничий клас відстав у засвоєнні цієї нової моделі шлюбу (Komarovsky, Blue-Collar Marriage; також Shumway, “Something Old”; P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 7). Вручення подарунків: див., наприклад, Zelizer, The Social Meaning of Money; також див. обговорення цього в розділі 3, підрозділ «Більше споживацтво?». Гуманність: Rozario, “Delicious Horrors”.

60. Іммігранти: Berrol, Growing Up American, ch. 4 («язичницька нестриманість», 85); I. Howe, World of Our Fathers, 271ff. День незалежності США: Rosenzweig, Eight Hours for What We Will, ch. 3; Appelbaum, The Glorious Fourth. Євреї: Sarna, American Judaism, ch. 4.

61. Емілі Пост: Schlesinger, Learning How to Behave, 52–58. П. Стернз у Battleground of Desire тлумачить поширення неформальності як складову більшої самодисципліни: «Манери стали неформальнішими, тоді як вимоги систематичного контролю над емоціями – суворішими» (154). Упевненість у соціальному статусі: Wouters, “Etiquette Books”, part one.

62. P. Stearns, American Cool, “Girls, Boys, and Emotions” та інші його праці; див. також Kasson, Rudeness and Civility. Лірз у Fables of Abundance вважає, що така «стриманість» перетворилася на невід’ємну частину реклами у ХХ столітті, витіснивши більш «карнавальний» стиль реклами, що панував у ХІХ столітті. Страх: Stearns and Haggerty, “The Role of Fear”; P. Stearns, “Suppressing Unpleasant Emotions”. Гнів: Stearns and Stearns, Anger. Материнська любов: Shields and Koster, “Emotional Stereotyping”.

63. Зменшення агресії: див. обговорення в розділі 2, підрозділ «Цикли у ХХ столітті»; див. також P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 6. Заохочення до вираження позитивних емоцій: P. Stearns, Anxious Parents, де є чимало прикладів, хоча він тлумачить їх як панькання з дітьми. Подружні пари: E. May, Great Expectations; J. Weiss, To Have and to Hold; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; Mintz and Kellogg, Domestic Revolutions, ch. 6; Coontz, Marriage, ch. 12. «Лагідний Ісус» свідчить про посилення акценту в протестантизмі на Ісусові, який любить і прощає грішника, а не засуджує його: див. Witten, All is Forgiven; Wuthnow, Sharing the Journey; Finke and Stark, The Churching of America; Mike Anton and William Lobdell, “Hell Losing Its Fire in American Sermons”, San Francisco Chronicle, Jul. 6, 2002; і як відповідь на це – David Murrow, “Why Men Hate Going to Church”, http://www.pastors.com/article.asp?ArtID=7978 (accessed Jul. 11, 2006): «Пастори часто зосереджуються на Ісусовій ніжності й емпатії. Це добре, однак є ризик, що демонстрування щотижня лагідного Ісуса може набриднути чоловікам. Який чоловік захоче наслідувати містера Роджерза?» Цінності, що їх прищеплюють дітям: опитування, про які йшлося в розділі 4, підрозділ «Після вікторіанської сім’ї», свідчать про перехід не лише до самостійності, а й до уважності. Див. Alwin, “Childrearing Goals”, “From Obedience”, “Changes in Qualities”. Я проаналізував дані опитувань GSS і виявив схоже зростання з плином поколінь уподобання таких рис, як уважність і допомога іншим, на противагу таким рисам, як вихованість, слухняність, охайність і популярність. Висновки щодо уважності запозичено з того аналізу. (В опитуваннях GSS ставили запитання, якими «рисами має володіти дитина» [1973–1983] і «чого передусім потрібно навчити дитину, щоб підготувати її до життя» [1984–].) Толерантність до інших рас: Schuman et al., Racial Attitudes in America; Wilson, “Cohort”. Толерантність до релігій: Caplow et al., All Faithful People, ch. 4. Толерантність до моделей сім’ї: Thornton, “Changing Attitudes”. Толерантність до політичних переконань: J. Davis, “Patterns”; Blendon et al., “The 60s and the 90s”. «Надмірно толерантні»: Wolfe, One Nation After All, 278. Політична коректність: стаття з «Вікіпедії», присвячена «політичній коректності», узгоджується з моїми спогадами про її історію: https://en.wikipedia.org/wiki/Political_correctness (accessed May 27, 2022).

64. D. Bell, The Cultural Contradictions of Capitalism (Каліфорнія, 70). Схожа критика: Burnham, Bad Habits; James Collier, The Rise of Selfishness; Bellah et al., Habits of the Heart; Janowitz, Social Control of the Welfare State. Соціолог Ральф Тернер у “The Real Self” розповідає про перехід від «інституційного “я”» (люди визначають себе на підставі ролей, які виконують) до «імпульсивного “я”» (люди визначають себе на підставі своїх внутрішніх рис, особливо тих, які видаються природними). Хоча існують докази, які свідчать, що західні люди дедалі менше визначали свою ідентичність на підставі ролей і дедалі більше – на підставі рис особистості, проте це не «імпульсивний» процес. Визначення і презентація свого «я» вимагає значної інтроспекції й систематичних зусиль. Може, побачене Тернером ліпше охарактеризувати як перехід від інституційного до психологічного «я». (Див. Thomson, “Individualism”; idem, “The Transformation”; Benton, “Self and Society”; Buchmann and Eisner, “Images of the Self”.) Історик Воррен Сассмен тлумачить велику зміну (він називає 1905 рік) як перехід від культури інтерналізованого, моралізованого, самодисциплінованого «характеру» до культури «особистості», демонстративної самопрезентації задля схвалення. Найліпші докази для Сассменових ідей можна віднайти в рекламі та в мас-медійному зачаруванні знаменитостями, проте як пояснення того, як люди насправді поводяться або відчувають, ці ідеї недостатньо узгоджуються з фактами. (Див. Сассменову статтю “ ‘Personality’ ” та інші його статті в книжці Culture as History. Lowenthal, “Biographies”, а також Riesman, The Lonely Crowd, пропонують схожі твердження.) Стернз про ескапізм: Battleground of Desire, passim. Цей аргумент припускає, завдяки Фройдові, що емоції – це «гідравлічні» сили, із чим не погодилася б більшість сучасних психологів, і що в людській поведінці діє модель «компенсації», яку також мало хто підтримує (див. Hunt, “Anxiety”; C. Fischer, “Comment on ‘Anxiety’ ”). Убивства, показані на телебаченні: Scott Stossel, “The Man Who Counts the Killings”, Atlantic Monthly, May, 1997, 86–104.

65. Огляд: D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; Degler, At Odds; Godbeer, Sexual Revolution in Early America; Lyons, Sex Among the Rabble; Odem, “Sexual Behavior”. Журналісти: див., наприклад, D. Cohen, “The Murder of Maria Bickford”. Проституція: Gilfoyle, “The Urban Geography”; Claudia Johnson, “That Guilty Third Tier”.

66. Godbeer, Sexual Revolution in Early America; D. Fischer, Albion’s Seed (фрагменти про сексуальну поведінку; Вільям Берд ІІ, 300–303); Kulikoff, From British Peasants, 227ff; T. Foster, “Deficient Husbands” (про імпотенцію). Smith and Hindus, “Premarital Pregnancy”. Типовий приблизний рівень дошлюбної вагітності – 30 відсотків, однак ця цифра ґрунтується на народженні дітей у батьків, осілих і достатньо респектабельних для того, щоб дані про них зафіксували в місцевих документах, тому справжній рівень дошлюбної вагітності, поза сумнівом, був вищим. Ненсі Генкс: Donald, Lincoln, 20. Філадельфія: Lyons, Sex Among the Rabble; про звинувачення в адюльтері див. також M. Smith, Breaking the Bonds.

67. D’Emilio and Freedman, Intimate Matters, ch. 4, 5 (міс Томпсон, figure 15); Rothman, “Sex and Self-Control”; idem, Hands and Hearts; Lyons, Sex Among the Rabble, ch. 6–8; Lystra, Searching the Heart; Pease and Pease, Ladies, Women, & Wenches, ch. 7; P. Stearns, Battleground of Desire, ch. 3; K. White, “The New Man”; Smith and Hindus, “Premarital Pregnancy”. Обмеження: Cott, “Passionlessness”; C. Rosenberg, “Sexuality, Class, and Role”; Degler, At Odds, ch. 11.

68. Більше сексу в шлюбі: Coontz, Marriage, ch. 12; P. Stearns, Battleground of Desire («не слухайте тих», 206); E. May, Great Expectations, ch. 6; Landale and Guest, “Ideology and Sexuality”; H. Green, Light of the Home, ch. 5; David and Anderson, “Rudimentary Contraceptive Methods”. Дошлюбні сексуальні експерименти: D. Smith, “The Dating of the American Sexual Revolution”; Rothman, Hands and Hearts; Bailey, From Front Porch to Back Seat; Modell, “Dating”; idem, Into One’s Own; Clement, Love for Sale; Mintz, Huck’s Raft, ch. 11; Fass, The Damned and the Beautiful, ch. 6; Meyerowitz, Women Adrift; Glenn, Daughters of the Shtetl; Peiss, Cheap Amusements;Spurlock and Magistro, New and Improved. Публічне обговорення сексу: Burnham, “The Progressive Era Revolution”; J. Martin, “Structuring”; D’Emilio and Freedman, Intimate Matters, ch. 10 («сила, яка потребує вираження», 223). Альфред Кінзі: Igo, The Averaged American, 236ff.

69. Про те, чи була «сексуальна революція» після 1960-го насправді революцією: Seidman and Rieder, “A Review”; T. Smith, “American Sexual Behavior”; Petigny, “Illegitimacy”; Wells and Twenge, “Changes in Young People’s Sexual Behavior and Attitudes”; Pennington, “It’s Not A Revolution”; Goldin and Katz, “The Power of the Pill”; Lindberg et al., Teen Risk-Taking. Статевий акт до 19 років: Hofferth et al., “Premarital”, table 3; Advocates for Youth, “Adolescent Sexual Behavior”. Див. також Laumann et al., The Social Organization of Sexuality, 197–199, 213–214, 322–333, які виявили значну відмінність між когортами народжених у 1933–1942 і 1943–1952 роках. Народження первістка: Bachu, “Trends”. Зниження рівня сексу серед підлітків: Federal Interagency Forum on Child and Family Statistics, “Sexual Activity”, http://www.childstats.gov/americaschildren/beh4.asp (accessed May 27, 2022); Nicholas Bkalar, “Teenagers Changing Sexual Behavior”, NYT, Aug. 25, 2008. Спільне проживання неодружених чоловіка й жінки: Smock, “Cohabitation”; Fitch et al., “The Rise”; Jeffrey Jones, “Public Divided”. (2002 року 51 відсоток одружених респондентів до 50 років відповіли, що вони мешкали разом до того, як взяли шлюб.) Страх СНІДу, схоже, не пояснює нещодавнього спаду (Tremblay and Ling, “AIDS Education”). Ставлення до дошлюбного сексу: Thornton, “Changing Attitudes”; Harding and Jencks, “Changing Attitudes”; T. Smith, “The Sexual Revolution”. Частка респондентів у опитуваннях GSS, які висловили думку, що дошлюбний секс «не є аморальним», зросла з 27 відсотків у 1972 році до 44 у 1991-му, а згодом ще трішки збільшилася наприкінці 2000-х (2006 року – 44 відсотки, а 2008-го – 55; запитання «premarsx», мій аналіз). Щорічне опитування першокурсників коледжів і університетів виявило, що когорта народжених у 1990-х роках почала відносно консервативно ставитися до випадкового сексу (Higher Education Research Institute, “Most of the Nation’s”). Бетті Форд: J. Weiss, To Have and to Hold, 170.

70. Секс у культурі й мас-медіа ХХ століття: D’Emilio and Freedman, Intimate Matters, ch. 12; P. Stearns, Battleground of Desire. Гомосексуальність: D’Emilio and Freedman, Intimate Matters; T. Smith, “American Sexual Behavior”; C. Turner et al., “Same-Gender Sex”. Ставлення до гомосексуалістів: частка респондентів у опитуваннях GSS, які відповідали, що «сексуальні стосунки між двома дорослими однієї статі» (запитання «homosex») завжди аморальні, знизилася з приблизно 75 відсотків у 1970-х до приблизно 50 у 2008 році (інтерв’ю англійською задля порівнюваності); див. також A. Yang, “The Polls”.

71. Дані хоч і фрагментарні, але свідчать про зростання частоти статевих актів упродовж життя (D’Emilio and Freedman, Intimate Matters, esp. 336–338). На це вплинула більшість супровідних змін, як-от раніші статева зрілість і початок статевого життя, більше сексуальних партнерів, довше життя, ліпше здо­ров’я, менше років удівства, простіший контроль за народжуваністю й більша приватність. Водночас зростання кількості розлучень і зайнятості серед жінок могли зменшити частоту сексуальних контактів.

72. Частка респондентів у опитуваннях GSS, які відповідали, що секс серед підлітків 14–16 років «завжди аморальний» («teensex»), дещо зросла: 1986 року вона становила 67 відсотків, а наприкінці 2000-х – приблизно 72 відсотки. Частка тих, хто відповідав, що «одружена людина, яка має сексуальні стосунки не зі своїм шлюбним партнером чи партнеркою» («xmarsex»), «завжди аморальна», зросла значно більше: 1973 року вона становила 70 відсотків, а у 2006–2008 роках – приблизно 83 відсотки (інтерв’ю англійською задля порівнюваності). Регресійний аналіз свідчить, що ефект когорти у відповідях на запитання про позашлюбні стосунки, коли молодші покоління стали консервативнішими, був стійким. Реальні позашлюбні стосунки: дослідники виявили зростання (Tara Parker-Pope, “Love, Sex and the Changing Landscape of Infidelity”, NYT, Oct. 28, 2008), однак дані нечіткі. Згідно з результатами опитувань GSS, зізнання в позашлюбних стосунках досягло максимуму серед бейбібумерів, хоча пізнішим шлюбам могла загрожувати менша «небезпека», а попередні респонденти могли витіснити спогади про такі стосунки. Хай там як, але загальний показник опитаних респондентів, які зізнавались у подружній зраді, фактично лишався незмінним від 1991–1993 років (15 відсотків) до 2006–2008 років (17 відсотків) (мій аналіз опитувань GSS, де використали запитання «evstray», інтерв’ю англійською задля порівнюваності). Fass, The Damned and the Beautiful, ch. 6, 273.

73. Плантатори: D. Fischer, Albion’s Seed, 298–306. Мас-медіа: D. Cohen, “The Murder of Maria Bickford”; idem, Pillars of Salt, Monuments of Grace. Жінок хапали насильно: про це див. у розділі 5 цієї книжки.

74. Про насильство див. обговорення в розділі 2.

75. Маніпуляції капіталістів: див., наприклад, Sellers, The Market Revolution («Людську енергію захопили й спрямували на ринкове виробництво, найглибший початок якого закорінений у статі й лібідо», 258). Деякі праці про споживацтво містять схожі твердження (див. розділ 3 цієї книжки). Д. Белл доводить, що культурні суперечності капіталізму криються саме в стимулюванні аскетичної працьовитості в робітників і гедоністичного потурання своїм бажанням у споживачів (The Cultural Contradictions of Capitalism). «Прихистки»: див., наприклад, Lasch, Haven in a Heartless World. Пристосовування до роботи: Ryan, Cradle of the Middle Class; P. Stearns, Battleground of Desire; Riesman, The Lonely Crowd; Kohn, Class and Conformity; Kohn and Schooler, “Class”; Lareau, “Invisible Inequality”. Леро й Кон демонструють зв’язок між класом і психікою. Див. також Haskell, “Capitalism”, parts 1 and 2. Достаток: головний аргумент тут запозичено з теорії Абрагама Маслоу про ієрархію потреб. Див., наприклад, D. Potter, People of Plenty; Inglehart, Culture Shift in Advanced Industrial Society; Lindsey, The Age of Abundance.

76. Elias, The Civilizing Process. Див. також De Swaan, “Widening Circles”; L. Stone, Family, Sex, and Marriage in England, 1500–1800. Сюди, мабуть, також пасує Фуко, хоча його інтерпретація навряд чи оцінює ці зміни як позитивні. Щодо аналізу шведської соціальної історії в стилі Еліаса див. Frykman and Lofgren, Culture Builders.

77. Хвороби: Stearns and Stearns, Anger. Розенвайн у “Worrying” критикує «гідравлічну» модель емоцій.

78. R. Miller, “What Is Hell?”; Hirschhorn, “Mary Lincoln’s”; Donald, Lincoln, esp. 87–88; Kushner, Self-Destruction, 132–144. Е. Вілсон у Patriotic Gore (122–123) пише про цей Лінкольнів вірш (текст вірша “My Childhood Home” можна знайти в інтернеті). P. Smith, “Anxiety and Despair”, 417; також див. Tocqueville, Democracy in America, vol. 2, ch. 13.

79. Fromm, The Sane Society, esp. ch. 5. Battan, “The ‘New Narcissism’ ”, a також Alan Hunt, “Anxiety”, обговорюють проблеми у твердженнях істориків про зміни в людській психології.

80. Психіатричні заклади: Sutton, “The Political Economy”; Scull, “Psychiatry”; R. Fox, “The Intolerable”; Luchins, “Social Control”. Утричі більше: Grob, Mental Illness and American Society, 1875–1940, ch. 3. «Алкогольний делірій»: Osborn, “A Detestable Shrine”. Біполярний розлад: Benedict Carey, “Bipolar Illness Soars as a Diagnosis for the Young”, NYT, Sept. 4, 2007. Маккендлесс у Moonlight, Magnolias, & Madness (8) зазначає, що історія психічних розладів – це зазвичай історія психіатричних закладів.

81. P. Smith, “Anxiety and Despair”. Біль і депресія: Crain, “ ‘I Have Suffer’d’ ”, 385. Див. також Eldridge, “ ‘Crazy Brained’ ”; Jimenez, “Madness” (шкільний учитель у Вотертауні); McCandless, Moonlight, Magnolias, & Madness (чоловік із Кароліни, 17); Moran, “The Signal”; Goodheart, “The Concept” (матері в Гартфордському притулку). Ґроб у Mental Illness, 1875–1940 пише: «Індивіди, що опинялися в психушках [у ХІХ столітті], зазвичай демонстрували якусь форму аномальної поведінки… а не маргінальні поведінкові симптоми» (9).

82. Джон Веллз: McCandless, Moonlight, Magnolias, & Madness, 147. На психічні розлади фермерських жінок часто звертали увагу на зламі ХІХ і ХХ століть, хоча окремі вчені ставлять це під сумнів (C. Taylor, “The Rise”, 31; Kline, Consumers in the Country, 88ff). Однак те, що це спостереження було вельми поширеним і що його висловлювали самі сільські американці, переконало мене. Див. United States Senate, Report of the Country Life Commission; Ward, “The Farm Women’s Problems”. Іммігранти: Kushner, “Immigrant Suicide”.

83. Класична праця, звісно, – це «Самогубство» Дюркгайма, однак схожі твердження висловлювали до неї і після неї; див. Kushner, “Suicide, Gender”, а також Self-Destruction in the Promised Land. Про зв’язок між депресією і самогубством: Kessler et al., “Trends”; Cutler et al., “Explaining the Rise”; Maimon and Kuhl, “Social Control”. Коефіцієнти самогубств серед американців ХІХ століття: ця тенденція була не дуже помітна в місті Нью-Йорк до початку Громадянської війни (Kushner, Self-Destruction, table 2); показники самогубств зросли наприкінці ХІХ століття в Сан-Дієґо (ibid, figure 4.1) та у Філадельфії з приблизно п’яти на сто тисяч мешканців у середині ХІХ століття до приблизно 12 наприкінці того століття (R. Lane, Violent Death in the City, ch. 2). Щодо проблем вимірювання цих показників див. Pescosolido and Mendelsohn, “Social Causation”.

84. Fischer, “Poverty Drove Him to Suicide”, NYT, Apr. 20, 1896. Blohm, “Dead in a Room Five Weeks”, NYT, Jan. 10, 1895.

85. Загальні коефіцієнти самогубств досягли максимуму в 1908-му й згодом у 1932 році, зрісши до приблизно 18 на сто тисяч американців, однак загальної тенденції до зростання не було. Коефіцієнти з урахуванням віку, які з’явилися 1950 року, свідчать про незначне зростання самогубств серед чоловіків і про зменшення на 50 відсотків серед жінок – з шести в 1950 році до чотирьох у 2005-му. Серед чоловіків від 15 до 24 років коефіцієнт самогубств зріс більш ніж утричі: 1950 року він становив шість, а 1990-го – 22, після чого зменшився до 16 у 2005 році; серед чоловіків віком понад 65 років цей коефіцієнт істотно скоротився з 53 до 30. (Джерела: для 1900–1940 років – National Office of Vital Statistics, Vital Statistics; для 1950–2005 років – National Center for Health Statistics, Health, United States, 2007. Див. також Holinger, Violent Deaths in the United States.) Прикметно, що коефіцієнти самогубств помітно зросли в 1999–2005 роках лише серед бейбібумерів (NCHS, “Deaths: Final Data for 2005”, http://www.cdc.gov/nchs/nvsr/nvrs56/nvsr56_10.pdf, table 9; accessed Jan. 7, 2009). Спроби статистично пояснити ці тенденції, особливо серед молодих чоловіків: Pampel, “Cohort Size”; McCall and Land, “Trends”; Stockard and O’Brien, “Cohort Variations”; idem, “Cohort Effects”; O’Brien and Stockard, “A Common Explanation”; Eckersley and Dear, “Cultural Correlates”; Cutler et al., “Explaining the Rise”. Голінджер та інші в Suicide and Homicide among Adolescents розглядають раніші дослідження. Щодо важливості антидепресантів досі сперечаються. Хоча вони справді зменшують коефіцієнти самогубств, може, й істотно, однак історичний зв’язок між антидепресантами й коефіцієнтами самогубств непевний. Наприклад, коефіцієнти самогубств серед жінок помітно знизилися ще до і під час масового поширення антидепресантів близько 1990 року. Див. Grunebaum et al., “Antidepressants,” a також Gibbons et al., “Early Evidence” проти Safera and Zito, “Do Antidepressants?”.

Дані про спроби самогубств або думки про самогубство, мабуть, могли б ліпше засвідчити депресію, ніж статистика щодо завершених самогубств. Таких даних обмаль, і з’явилися вони нещодавно. Національні опитування щодо коморбідності від приблизно 1991 року до орієнтовно 2002-го не виявили змін у суїцидальних думках або у спробах самогубства серед людей від 18 років до 54, проте з’ясували, що серед молодших когорт упродовж їхнього життя існує більша цікавість до самогубства (Kessler et al., “Trends in Suicide”; idem, “Prevalence of and Risk”). Утім, ці опитування не охопили груп, у яких коефіцієнт самогубств зменшувався найшвидше, як-от людей похилого віку, а оцінки впродовж життя мали схильність до викривлення спогадів (обговорюватиму це пізніше, див. примітку 89).

86. Історія споживання алкоголю: Lender and Martin, Drinking in America; Rorabaugh, The Alcoholic Republic. Соціабельність: Duis, The Saloon; Rosenzweig, Eight Hours for What We Will; Kingsdale, “The ‘Poor Man’s Club’ ”. Знеболення: див., наприклад, Osborn, “A Detestable Shrine”, 124–125. Алкоголізм як показник психічних розладів: див., наприклад, Swendsen et al., “The Comorbidity”. Рівень смертності від цирозу печінки: 1920 рік – 22,1 на сто тисяч, 1950 рік – 11,2, 1970 рік – 17,8, 2004–2005 роки – 9,2 (National Institute of Alcohol Abuse and Alcoholism, “Age-Adjusted Death Rates of Liver Cirrhosis”, http://www.niaaa.nih.gov/Resources/GraphicsGallery/cirr1text.htm). Щорічне споживання алкоголю: приблизно 8,3 літра на людину в 1900 році, менш ніж 5,7 літра впродовж Великої депресії, максимум припав на 1980 рік – 10,6 літра, а в середині 2000-х цей показник становив приблизно 8,3 літра (idem, “Apparent Per Capita Ethanol Consumption”, http://www.niaaa.nih.gov/Resources/DatabaseResources/QuickFacts/AlcoholSales/consum01.htm; accessed Jun. 29, 2008). Опитування Організації Ґеллапа, в яких респондентів запитували «Чи буває у вас нагода вживати такі алкогольні напої, як віскі, вино або пиво, чи ви цілком непитущий?», виявило незначне коливання за доби після Другої світової війни, коли частка тих, хто відповів «так», варіювалася від 60 до 70 відсотків (idem, “Percent Who Drink Beverage Alcohol”, http://www.niaaa.nih.gov/Resources/DatabaseResources/QuickFacts/AlcoholConsumption/PercentAlcoholGender.htm, accessed Jun. 29, 2008; доповнено результатами з бази даних “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com, accessed Jun. 29, 2008). Щорічне опитування старшокласників свідчить про спад у споживанні алкогольних напоїв від 1975-го до 2005 року (Johnston et al., “Demographic Subgroup Trends”).

87. Courtwright, Dark Paradise («замінники алкоголю», 59); idem, “The Hidden Epidemic” (торгівець опіумом, 66); Jones, “Selected Aspects” (лікар у Ноксвіллі, 2; оголошення в каталозі Sears, 12); Hickman, “ ‘Mania Americana’ ”; Spillane, Cocaine, esp. 92ff.

88. Вживання наркотиків у різних поколіннях: R. Johnson and Gerstein, “Initiation”; див. також Kessler et al., “Lifetime Prevalence”. Хоча такі підрахунки ґрунтуються на викривлених ретроспективних свідченнях (див. примітку 89 нижче), однак ефекти когорти достатньо значні й свідчать про реальні зміни. Батьки підлітків: мій аналіз проведеного 1997 року опитування ABC/Washington Post (Study 2175, Inter-University Consortium for Political and Social Research [distributor], http://dx.doi.org/10.3886/ICPSR02175). Опитування, в яких запитували «Чи ви особисто коли-небудь пробували марихуану?», свідчать про істотне зростання частки відповідей «так» від 1969 року (4 відсотки) до середини 1980-х (приблизно 35 відсотків), що узгоджується зі стрибком, а тоді спадом експериментів із наркотиками (результати опитувань Дослідницького центру П’ю та Організації Ґеллапа наявні в базі даних iPoll Центру Ропера з дослідження громадської думки, http://www.ropercenter.uconn.edu/data_access/ipoll/ipoll.html). Національні опитування американців від 12 років і старше демонструють постійне зниження у вживанні наркотиків від 1979-го до 1998 року (Carter et al., Historical Statistics of the United States, tables Ec951–974 [by Douglas Eckberg]). Нещодавні опитування використовували нові процедури, завдяки чому, мабуть, рівень вживання наркотиків підвищився, тому, схоже, від 1998-го до 2004 року реальних змін не відбулося (Office of Applied Studies, “Results from the 2004 National Survey”, ch. 9). Опитування старшокласників у 1975–2005 роках засвідчило, що на 1979 рік припав максимум вживання будь-яких незаконних наркотиків у минулому році – приблизно 50 відсотків, тоді відбувся спад, після якого настало невелике зростання, яке досягло приблизно 40 відсотків у 2005 році (Johnston et al., “Demographic”). Унаслідок методологічних проблем аналіз дрібних розбіжностей у цих опитуваннях не має сенсу. Ми можемо припустити, що заниження показників ставалося рідше, коли вживання наркотиків (принаймні марихуани) почали менше стигматизувати. (Схвалення легалізації марихуани потроїлося між 1969-м і 2005 роком: J. Carroll, “Who Supports Marijuana Legalization?”.) Тож найліпшим висновком є той, що загальна тенденція до зменшення вживання наркотиків спостерігається приблизно від 1980 року (див. також Menard and Huizinga, “Age, Period”). Ніколи не зупинялися: у деяких суперечках щодо тенденцій у самогубствах (див. примітку 85 вище) вчені припускали, що зростання рівня самогубств серед американців середнього віку після 2000 року може мати зв’язок зі вживанням наркотиків (див., наприклад, Patricia Cohen, “Midlife Suicide Rises, Puzzling Researchers”, NYT, Feb. 19, 2008).

89. Приклади запитань: “Baseline NCS Interview Schedule”, http://www.hcp.med.harvard.edu/ncs/Baseline_NCS.php (accessed Aug. 31, 2006). Показники психічних розладів: Kessler et al., “Lifetime Prevalence”.

Твердження про «епідемію» депресії спирається на відкриття, що молодші й старші люди однаково схильні повідомляти під час опитувань про епізоди розладу, які іноді стаються в їхньому житті. Оскільки молодим людям ця «небезпека» загрожувала набагато меншу кількість років, то їхня базова схильність до депресії впродовж життя має бути значно вищою, ніж у людей старшого віку. Отже, протягом ХХ століття депресія помітно поширювалася. Послуговуючись цим методом, Вайссмен та інші в “The Changing Rate” дійшли висновку, що американці з кожної вікової категорії від 1935 року й далі мали більше епізодів великого депресивного розладу й відчували їх раніше в житті, ніж представники попередньої когорти. Наприклад, менше одного відсотка американців, яким у 1940-х роках виповнилося 35 років, повідомили під час опитувань, що колись пережили великий депресивний розлад, проте вже 10 відсотків американців, яким у 1980-х було 35 років, повідомили про цей розлад. Кесслер та інші в “Lifetime Prevalence” підрахували, що в американців, народжених приблизно наприкінці 1970-х, шанси пережити коли-небудь великий депресивний розлад були втричі вищими порівняно з тими, хто народився орієнтовно на початку 1950-х (див. також Klerman et al., “Birth-Cohort Trends”).

Попри те що «епідемія депресії» привернула до себе значну увагу (див., наприклад, Daniel Goleman, “A Rising Cost of Modernity: Depression”, NYT, Dec. 8, 1992), виникли глибокі сумніви. 1. Вчені піддали сумніву валідність запитань, що їх використовували в опитуваннях для оцінки депресії (A. Horwitz and Wakefield, “The Age of Depression”, a також Loss of Sadness). 2. Вікові відмінності у пригадуванні епізоду депресії не свідчать надійно про історичні зміни. Одна проблема – це те, як діє пам’ять. Що старші люди, то більше вони забувають неприємний досвід, а коли люди пригадують травми, то схильні помилково датувати епізоди ближче до теперішнього часу. За результатами одного дослідження, більшість людей, яких госпіталізували з діагнозом «великий депресивний розлад», через 25 років не могли достатньо добре це пригадати, щоб їх зарахували до категорії тих, хто колись пережив депресію (Andrews, “Recall”; також G. Simon and VonKorff, “Recall”; G. Simon, “Is the Lifetime Risk?”, а також відповідь і заперечення в журналі Journal of Clinical Epidemiology, vol. 49, 1996, 1077–1078; Paten, “Recall Bias”; Costello et al., “10-Year Research”). Ці проблеми з пам’яттю, мабуть, пояснюють, чому Вайссмен та інші в “The Changing Rate” навели дивний висновок, що молоді дорослі у Франції, Італії та Німеччині менше потерпали від депресії під час Другої світової війни, ніж такі само молоді дорослі впродовж 1950–1960-х років. Навіть учені, що послуговувалися методом пригадування, визнають, що це може бути артефакт пам’яті (див., наприклад, Kessler et al., “Lifetime Prevalence”, 600; див. також Frombonne, “Increased Rates”). Ще один артефакт – відмінності в смертності: показник смертності серед людей із великим депресивним розладом вищий, а це означає, що вони ніколи не з’являються в пізніших опитуваннях як люди похилого віку з депресією (див., наприклад, Paten, “Recall Bias”). 3. Що більше американці ставали психологічно освіченішими, самосвідомішими й відвертішими наприкінці ХХ століття (це слушні припущення, див., наприклад, Veroff et al., The Inner American), то більше вони були схильні шукати, розпізнавати почуття меланхолії і розповідати про нього (див. Phelan et al., “Public Conceptions”; Klerman et al., “Birth-cohort Trends”, 692). Водночас, мабуть, інтроспекція породжує справжню меланхолію; люди, що зациклені на собі, також схильні до депресії (Ingram, “Self-Focused”; Mor and Winquist, “Self-Focused”).

Ті дослідження, що здатні уникнути більшості таких помилок (хоча й не всіх), порівнюють схожі вибірки людей, які відповідали на ті ж запитання в різні епохи. Є лише кілька таких досліджень, і вони в ліпшому разі охоплюють лише другу половину ХХ століття. Загалом ці дослідження свідчать, що змін у коефіцієнтах депресії не було. Верофф та інші в The Inner American порівняли опитування 1976 року та опитування 1957 року й дійшли висновку, що психічне «благополуччя американців загалом лишилося незмінним» (57). Виявлені відмінності між 1957-м і 1976 роком вони пояснюють зростанням психологічної обізнаності й відвертості. (Також зауважте, що безробіття, інфляція й рівень убивств у 1976 році були вдвічі вищими за показники 1957 року; це були стресові два десятиліття.) Інші дослідження, що свідчать про незмінність або спад у психічних проблемах: Srole, “The Midtown Manhattan”; Amato et al., Alone Together, 57–60; Roberts et al., “Changes”; Kasen et al., “Depression”; Costello et al., “10-Year Research”; Kessler et al., “Prevalence and Treatment”; Y. Yang, “Is Old Age Depressing?”. Заплутаніші результати: Свіндл та інші в “Responses” виявили, що 26 відсотків респондентів опитування GSS у 1996 році повідомили про відчуття наближення нервового зриву. Порівняйте це з приблизно 20 відсотками, які засвідчили дослідження Вероффа 1957-го й 1976 року. Ця невелика зміна може бути істотною, може бути наслідком використання різних методів опитування або може бути результатом більшої відвертості щодо психічних проблем. Запитання «life» в опитуваннях GSS, що просило респондентів відповісти, яким вони сприймають своє життя: захопливим, звичайним або нудним, продемонструвало незначне збільшення частки відповідей про «захопливе життя» у 1970–2000-х роках (мій аналіз). Твенґі в “The Age of Anxiety” повідомляє про зростання рівня тривоги серед молоді від 1950-го до приблизно кінця 1980-х років, однак Твенґі й Нолен-Гоксема в “Age, Gender” заявляють, що симптоми депресії серед дітей від 1980-го до 1998 року зменшилися. (До того ж методологію Твенґі поставили під сумнів; див. вище примітку 18.) У підсумку, найслушніший висновок полягає в тому, що від приблизно 1960 року жодних істотних змін у депресії або споріднених станах не відбувалося.

90. Зміни наприкінці ХХ століття, які могли спричинити поширення депресії: зміни в сім’ї, зокрема матері, що працюють, а також відтермінування взяття шлюбу; напруга внаслідок намагання відповідати дедалі вищим економічним сподіванням в умовах економічної стагнації (Frank, Luxury Fever; Schor, The Overworked American); телебачення (Kubey and Csikszentmihalyi, Television and the Quality of Life; Comstock et al., Television and Human Behavior; і опосередковано – Putnam, Bowling Alone); посилення зацикленості на собі. Сон: 1942 року 36 відсотків респондентів у опитуванні Організації Ґеллапа повідомили, що вони сплять менше, ніж вісім годин; 2001 року так відповіли 71 відсоток (Saad, “Americans’ Mood”). Між 1982-м і 2005 роком частка респондентів у опитуваннях GSS, які відповіли, що вони «завжди» поспішають, дещо зросла – з 25 відсотків до 31. Дж. Робінсон і Ґодбі в “The Great American Slowdown” виявили, що від 1960-х і до середини 1990-х років нарікання на нестачу часу зросли (а тоді стабілізувалися), хоча, за їхнім підрахунком, реальна нестача часу зменшилася. Див. також Jacobs and Gerson, “Who Are the Overworked Americans?”; Presser, “The Economy”.

91. Економічні цикли: див., наприклад, Osborn, “A Detestable Shrine”. Кілька вже згаданих досліджень вказують на самобутність 1960–1970-х років: наприклад, стрибок самогубств серед молоді, поширення вживання алкоголю й наркотиків; наведені нижче дослідження щастя узгоджуються з цим. «Позбавила їх надії»: Rosenzweig and Thelen, The Presence of the Past, 133. Фішер і Гаут в Century of Difference (ch. 9) обговорюють «подовжені 1960-ті» як час незвично гострого поділу культури. Аргумент про бейбібум походить від Річарда Істерліна, і його використовують у багатьох працях, як-от Pampel, “Cohort Size”; McCall and Land, “Trends”; R. Johnson and Gerstein, “Initiation of Use”.

92. Від 1987-го до 1999 року менш ніж чотири економічні статті на рік аналізували тему «щастя»; від 2000-го до середини 2006-го – понад 26 статей на рік (підраховано на підставі бази даних “EconLit”, https://www.aeaweb.org/econlit/). Істерлін у “Does Money Buy Happiness” на початку 1970-х років заклав основи економіки щастя, однак жменька вчених почала розвивати її лише значно пізніше. Класична праця: D. McMahon, “From the Happiness”. Виникнення поведінкової економіки й відкриття парадоксів вибору спростували припущення щодо «виявлених уподобань». Див. Kahneman and Krueger, “Developments” («люди часто роб­лять вибір», 3); Loewenstein, “The Creative Destruction”; Gilbert, Stumbling on Happiness; Frey and Stutzer, “Happiness Research”; idem, Happiness and Economics; Di Tella and MacCulloch, “Some Uses”; Layard, Happiness; Koszegi and Rabin, “Choices”; і розмова на тему “Life Satisfaction and Welfare Economics” у Journal of Socio-Economics, Apr. 2006. Інформаційний центр дослідження щастя – це World Database of Happiness Рута Вейнховена (https://worlddatabaseofhappiness.eur.nl/; accessed May 27, 2022), а також Journal of Happiness Studies. Питання валідності: див. зазначені праці, а також T. Smith, “Happiness”; Blanchflower and Oswald, “Well-Being”; Deiner et al., “Subjective Well-Being”; Veenhoven, “Developments”; Biswas-Diener et al., “The Psychology”; і нещодавнє застереження – Kahneman et al., “Would You Be Happier?”.

93. Easterlin, “Does Money Buy Happiness?”. (Цей «парадокс», схоже, виникає і в деяких інших країнах.) Виклад парадоксу: див. джерела в попередній примітці, як-от праці Істерліна й Леярда, а також Easterlin, Growth Triumphant; idem, “Income”; R. E. Lane, The Loss of Happiness; Ott, “Did the Market?”; Franks, Luxury Fever; Binswanger, “Why Does?”. Про (не)реальність парадоксу: Hagerty and Veenhoven, “Wealth and Happiness Revisited”, Істерлінова відповідь “Feeding the Illusion” і заперечення на неї Veenhoven and Hagerty, “Rising Happiness”; див. також Veenhoven, “Is Life Getting Better?”; Di Tella and MacCulloch, “Gross National Happiness”; Deaton, “Income, Health”; Inglehart et al., “Development, Freedom, and Rising Happiness”; C. Fischer, “What Wealth-Happiness Paradox?” (валовий внутрішній продукт на душу населення істотно зріс після 1970 року, однак доходи пересічних американців лишилися такими ж). Стівенсон і Волферз у “Economic Growth” проаналізували великий обсяг даних і дійшли висновку, що завдяки доходам рівень щастя зростав «у різних країнах, усередині країн і з плином часу» та що в Америці рівень щастя не зростав, бо не зростало багатство пересічних американців (2). Див. також Hout, “Money and Morale”. Щодо загальних корелятів рівня щастя, зокрема обставин на національному рівні, див. також Di Tella et al., “The Macroeconomics”; Di Tella and MacCulloch, “Partisan Social Happiness”; Radcliff, “Politics, Markets”; Pacek and Radcliff, “Assessing”; Diener and Suh, “National Differences”; Hagerty, “Social Comparisons”. До багатьох праць про щастя, які передували появі економічних праць, належать Cantril, The Pattern of Human Concerns; Bradburn, The Structure of Psychological Well-Being; Diener and Suh, Culture and Subjective Well-Being.

94. «Прагнення щастя»: Maier, American Scripture; Darnton, “The Pursuit of Happiness”. Розлучення: Riley, Divorce; R. Griswold, “Law, Sex”; E. May, Great Expectations. Про товари: Leach, Land of Desire, a також розділ 3 цієї книжки.

95. Токвіль А. де. Про демократію в Америці / Пер. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка. – Київ : Всесвіт, 1999. – С. 436–437. Bellows, “The Influence of the Trading Spirit”, 111. Одноманітна механічна праця: див. джерела, зазначені в примітці 93.

96. Argyle, “The Causes” – огляд праць на цю тему. Я запозичив перелік особистих і національних рис, які корелюють з рівнем щастя, з аналізу низки опитувань, що проводились у різних країнах: Diener and Suh, “National Differences”; Helliwell, “How’s Life?”; Frey and Stutter, Happiness and Economics; Inglehart et al, “Development, Freedom, and Rising Happiness”; Di Tella and MacCulloch, “Gross National Happiness”; DiTella et al., “The Macroeconomics of Happiness”; Radcliff, “Politics, Markets”; Pacek and Radcliff, “Assessing”; Lucas and Clark, “Do People?” (проти Zimmermann and Easterlin, “Happily?”); Lucas, “Time Does Not”; Lucas et al., “Unemployment”. (Див. також праці, згадані у примітці 92.) Я зараховую до економічного благополуччя доходи, безробіття, робочі години й інфляцію. Я зосереджуюся, здається, на найнадійніших предикторах. Щодо переліку корелятів щастя див. Veenhoven, “World Database”. У 1995–2005 роках Сполучені Штати посідали 17 місце за рівнем середнього щастя, що приблизно відповідало показникам Бельгії, Нідерландів і Німеччини, перевищувало показники Франції і Великої Британії, проте було значно нижчим за показники Данії і Швейцарії (Veenhoven, “Average Happiness”).

97. Приблизна оцінка: відмінності між різними країнами не можуть засвідчити історичні зміни в одній країні. До того ж представники різних культур відповідають на запитання по-різному. Наприклад, східні європейці схильні до похмурості порівняно з іншими народами, а азійці надають меншого значення індивідуальному щастю (див., наприклад, Sastry and Ross, “Asian Ethnicity”).

Тенденції: відповіді на запитання про щастя в опитуваннях Організації Ґеллапа, з яким до респондентів зверталися від 1946-го до кінця 2008 року, свідчать (після обробки), що найменша частка «дуже щасливих» припала на перші повоєнні роки і становила приблизно 40 відсотків, максимум був орієнтовно в 1957 році – дещо понад 50 відсотків, у середині 1980-х відбувся спад – приблизно 45 відсотків, орієнтовно 2005 року сталося нове піднесення – понад 50 відсотків, а наприкінці 2008-го ця частка скоротилася до 45 відсотків (мій аналіз результатів із бази даних “Gallup Brain”, http://institution.gallup.com; accessed Jun. 30, 2008). Коливання в результатах цієї серії опитувань між різними порами року і різними роками свідчать про те, що тут є чимало «шуму». Див. також Erskine, “The Polls”, a також Bradburn, The Structure of Psychological Well-Being (41), де наведено ранні підрахунки. Частка «дуже щасливих» у опитуваннях GSS (які почалися 1973 року; 1972-го сталася технічна невдача) у середині 1970-х років становила 36 відсотків, наприкінці 1980-х мінімально скоротилася до приблизно 34 відсотків, а тоді у 2000-х стабілізувалася на рівні приблизно 33 відсотків (мій аналіз). Опитування, які проводив Дослідницький центр П’ю, використовуючи запитання, яке вимагало від респондентів відповідати на підставі шкали від 0 до 10, продемонстрували зростання від 1987-го до кінця 1990-х років, стабілізацію, а тоді істотний спад 2008 року (Taylor, “Inside the Middle Class”, 81). Стисле тлумачення полягає в тому, що між Другою світовою війною і 2008 роком рейтинг щастя спершу значно зріс, тоді дещо знизився, стабілізувався і врешті зазнав спаду впродовж економічної рецесії 2007–2009 років.

До нещодавніх досліджень цих тенденцій належать Stevenson and Wolfers, “Economic Growth”; Inglehart et al., “Development, Freedom, and Rising Happiness”; Hout, “Money and Morale”; Yang, “Social Inequalities”; C. Fischer, “What Wealth-Happiness Paradox?”; Schnittker, “Diagnosing”. Різні покоління: Yang, “Social Inequalities”; Cohn, “Baby Boomers”.

98. Опра Вінфрі: “Want to Get in Touch with Your Soul? Oprah sits down with leading spiritual thinkers and authors to talk about matters of the soul”, such as “Elizabeth Lesser, author of The Seeker’s Guide: Making Life a Spiritual Adventure” (http://www2.oprah.com/spiritself/oss/ss_oss_main.jhtml; accessed Jul. 1, 2008). Бейбібумери: ми бачимо в них особливі показники розладів, нещастя й, мабуть, навіть позашлюбних любовних стосунків (див. примітку 72).

Розділ 7

1. Brennan, Concurring Opinion, 408 U.S. 238 Furman v. Georgia, sec. IV, Jun. 29, 1972, https://www.law.cornell.edu/supremecourt/text/408/238 (accessed May 27, 2022; курсив додано).

2. Пристосування до нових технологій: див. C. Fischer, America Calling, особл. розд. 1. Асиміляція: див. примітку 21 до розділу 1.

3. D. Potter, People of Plenty, 92, 126.

4. Ці твердження запозичено з попередніх розділів. Також див. J. Davis’s “Did Growing Up?”; Fischer and Hout, Century of Difference, passim. Проблеми бейбібумерів: див. обговорення в попередньому розділі.

5. Порівняння з європейцями: серед передових країн Сполучені Штати розташовані посередині або нижче середнього рівня за показниками очікуваної тривалості життя та пов’язаними з нею аспектами здоров’я (зокрема, зростом: див., наприклад, Komlos and Lauderdale, “Underperformance in Affluence”), зайнятості, дозвілля, освітніми навичками й навіть володіння комп’ютерами. Нас часто вводять в оману деякі показники, передусім валовий національний продукт, за яким Сполучені Штати розташовані біля вершини. Ці показники вводять у оману, бо якщо врахувати набагато більшу нерівність в Америці, то благополуччя верхівки суспільства приховує труднощі решти людей. (Див., наприклад, дані OECD, http://stats.oecd.org, accessed May 27, 2022; United States Bureau of the Census, “Children’s Well-Being”; Fischer et al., Inequality by Design, ch. 5.) Де американці розташовані за показником рівня щастя? Це залежить від вимірювання й методу: поруч із вершиною (Inglehart et al., “Development, Freedom, and Rising Happiness”) або посередині (Veenhoven, “Average Happiness”). Значна частина книжки Фішера й Гаута Century of Difference звертається до розриву в рівні освіти.

6. Комп’ютери: P. Liberatore, “Home Computers – Why the Craze is Fizzling Out”, San Francisco Chronicle, Jul. 5, 1985. Транспортування: Gienapp, “The Antebellum Era”, 106.

7. Опитування 1939 року: Erskine, “The Polls”.

Використані праці

Скорочення

AER — American Economic Review

AHR — American Historical Review

AJS — American Journal of Sociology

ARS — Annual Review of Sociology

AQ — American Quarterly

ASR — American Sociological Review

DEM — Demography

JAH — Journal of American History

JCR — Journal of Consumer Research

JEH — Journal of Economic History

JEP — Journal of Economic Perspectives

JER — Journal of the Early Republic

JIH — Journal of Interdisciplinary History

JPSP — Journal of Personality and Social Psychology

JSH — Journal of Social History

JUH — Journal of Urban History

NBER — National Bureau for Economic Research

POQ — Public Opinion Quarterly

SF — Social Forces

SSH — Social Science History

WMQ — William and Mary Quarterly

Abbey, Susan E., and Paul E. Garfinkel. 1991. “Neurasthenia and Chronic Fatigue Syndrome: the Role of Culture in the Making of a Diagnosis”. American Journal of Psychiatry 148: 1638–1646.

Abel, Emily K. 2000. Hearts of Wisdom: American Women Caring for Kin, 1850–1940. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Abelson, Elaine S. 1989. When Ladies Go A-Thieving: Middle-Class Shoplifters in the Victorian Store. New York: Oxford University Press.

Abercrombie, Nicolas, Stephen Hill, and Bryan S. Turner. 1986. Sovereign Individuals of Capitalism. London: Allen & Unwin.

Abrams, Philip. 1980. “History, Sociology, Historical Sociology”. Past and Present 87 (May): 3–16.

Abrams, Ray H. 1943. “Residential Propinquity as a Factor in Marriage Selection: Fifty Year Trends in Philadelphia”. ASR 8 (June): 288–294.

Abramson, Paul R., and Ronald Inglehart. 1995. Value Change in Global Perspective. Ann Arbor: University of Michigan Press.

Adams, Jane. 1994. The Transformation of Rural Life: Southern Illinois, 1890–1990. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Addonizio, Elizabeth M., Donald P. Green, and James M. Glaser. 2007. “Putting the Party Back into Politics: An Experiment Testing Whether Election Day Festivals Increase Voter Turnout”. PS: Political Science & Politics 40: 21–27.

Adelman, Melvin. 1993. “Modernization Theory and Its Critics”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 347–358.

Adler, Jeffery S. 1997. “ ‘My Mother-in-Law Is to Blame, But I’ll Walk on Her Neck Yet’: Homicide in Late-Nineteenth-Century Chicago”. JSH 31 (Winter): 253–276.

———. 2001. “ ‘Halting the Slaughter of the Innocents’: The Civilizing Process and the Surge of Violence in Turn-of-the-Century Chicago”. SSH 25 (Spring): 29–51.

———. 2003. “ ‘On the Border of Snakeland’: Evolutionary Psychology and Plebian Violence in Industrial Chicago, 1875–1920”. JSH 36 (Spring): 541–560.

———. 2003. “ ‘We’ve Got a Right to Fight; We’re Married’: Domestic Homicide in Chicago, 1875–1920”. JIH 34: 27–48.

———. 2006. “ ‘It Is His First Offense. We Might As Well Let Him Go’: Homicide and Criminal Justice in Chicago, 1875–1920”. JSH 40 (Fall): 5–24.

Adler, Paul S.1990. “Marx, Machines, and Skill”. Technology and Culture 31 (October): 780–812.

Adrian, Lynne M., and Joan E. Crowley. 1991. “Hoboes and Homeboys: The Demography of Misdemeanor Convictions in the Allegheny County Jail, 1892–1923”. JSH 25 (Winter): 345–371.

Advocates for Youth. 1997. “Adolescent Sexual Behavior: I. Demographics”. Fact sheet. Washington DC: Advocates for Youth.

Agnew, Jean-Christophe. 1990. “Coming Up for Air: Consumer Culture in Historical Perspective”. Intellectual History Newsletter 12: 3–21.

Aguiar, Mark, and Erik Hurst. 2006. “Measuring Trends in Leisure: The Allocation of Time over Five Decades”. Working paper 12082. Cambridge, MA: NBER.

Aichenbaum, W. Andrew. 1978. Old Age in the New Land. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Akerlof, George A., and Janet L. Yellin. 1996. “New Mothers, Not Married”. Brookings Review 14 (Fall): 18–22.

Al-Zahrani, Saad Said A., and Stan A. Kaplowitz. 1993. “Attributional Biases in Individualistic and Collectivistic Cultures: A Comparison of Americans with Saudis”. Social Psychology Quarterly 56 (September): 223–233.

Alba, Richard D. 1995. “Assimilation’s Quiet Tide”. Public Interest 119: 3–18.

Alba, Richard D., John R. Logan, and Kyle Crowder. 1997. “White Ethnic Neighborhoods and the Assimilation Process: The Greater New York Region, 1980–1990”. SF 75 (March): 883–909.

Alba, Richard D., John R. Logan, Brian J. Stults, Gilbert Marzan, and Wenquan Zhang. 1999. “Immigrant Groups in the Suburbs: A Reexamination of Suburbanization and Spatial Assimilation”. ASR 64 (June): 446–460.

Alba, Richard D., Ruben G. Rumbaut, and Karen Marotz. 2005. “A Distorted Nation: Perceptions of Racial/Ethnic Group Sizes and Attitudes toward Immigrants and Other Minorities”. SF 84 (December): 901–919.

Alcorn, Richard S. 1974. “Leadership and Stability in Mid-Nineteenth-Century America: A Case Study of an Illinois Town”. JAH 61 (December): 685–702.

Alesina, Alberto, and Eliana La Ferrara. 2002. “Who Trusts Others?” Journal of Public Economics 85: 207–234.

Alexander, John K. 1973. “Poverty, Fear, and Continuity: An Analysis of the Poor in Late Eighteenth-Century Philadelphia”. In Davis and Haller 1973, 13–36.

Alexander, Ruth M. 1993. “Adolescence”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 2037–2050.

Allen, James P. 1977. “Changes in the American Propensity to Migrate”. Annals of the Association of American Geographers 67 (December): 577–587.

Allen, Jodie T., and Michael Dimock. 2007. “A Nation of ‘Haves’ and ‘Have-Nots’?: Far More Americans Now See Their Country as Sharply Divided Along Economic Lines”. Pew Research Center, September 13. https://www.pewresearch.org/2007/09/13/a-nation-of-haves-and-havenots/.

Almond, Gabriel A., Marvin Chodorow, and Roy Harvey Pearce. 1982. Progress and Its Discontents. Berkeley: University of California Press.

Altschuler, Glenn C., and Stuart M. Blumin. 1997. “Limits of Political Engagement in Antebellum America: A New Look at the Golden Age of Participatory Democracy”. JAH 84 (December): 855–885.

———. 1997. “Where Is the Real America: Politics and Popular Consciousness in the Antebellum Era”. AQ 49 (2): 225–267.

———. 2000. Rude Republic: Americans and Their Politics in the Nineteenth Century. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Altschuler, Glenn C., and Jan M. Saltzgaber. 1988. “The Limits of Responsibility: Social Welfare and Local Government in Seneca County, New York 1860–1875”. JSH 22 (Spring): 515–538.

Alwin, Duane F. 1986. “Religion and Parental Child-Rearing Orientations: Evidence of Catholic-Protestant Convergence”. AJS 92 (September): 412–440.

———. 1987. “Childrearing Goals”. ISR Newsletter (Spring/Summer): 3–4.

———. 1988. “From Obedience to Authority: Changes in Traits Desired in Children, 1924–1978”. POQ 52 (1988): 33–52.

———. 1989. “Changes in Qualities Valued in Children in the United States, 1964 to 1984”. Social Science Research 18: 195–236.

———. 1996. “From Child-Bearing to Child-Rearing: The Link Between Declines in Fertility and Changes in the Socialization of Children”. Population and Development Review 22 (Supplement): 176–196.

———. 1996. “Coresidence Beliefs in American Society, 1973 to 1991”. Journal of Marriage and the Family 58 (May): 393–403.

Amato, Paul R., Alan Booth, David R. Johnson, and Stacy J. Rogers. 2007. Alone Together: How Marriage is America is Changing. Cambridge, MA: Harvard University Press.

American Sociological Review. 1998. “A Symposium on Church Attendance in the United States”. 63 (February): 111–145.

Amerson, Philip, and Edward J. Stephenson. 1997. “Decline or Transformation? Another View of Mainline Finances”. Christian Century 114 (February 5): 144–151.

Ammerman, Nancy Tatom. 1987. Bible Believers: Fundamentalists in the Modern World. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

———. 1997. “Organized Religion in a Voluntaristic Society”. Sociology of Religion 58 (Fall): 203–216.

Anbinder, Tyler. 1995. “ ‘Boss’ Tweed: Nativist”. JER 15 (Spring): 109–116.

Anderson, Elijah. 1990. Streetwise: Race, Class, and Change in an Urban Community. Chicago: University of Chicago Press.

Anderson, Fred, and Andrew R. L. Cayton. 1993. “The Problem of Fragmentation and the Prospects for Synthesis in Early American Social History”. WMQ 3rd Ser., 50 (April): 299–310.

Anderson, Michael. 1995. Approaches to the History of the Western Family, 1500–1914. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press.

Andrews, Gavin, K. Anstey, H. Brodaty, C. Issakidis, and G. Luscombe. 1999. “Recall of Depressive Episode 25 Years Previously”. Psychological Medicine 29 (July): 787–791.

Anonymous. 1903. “Experience of a Street Car Conductor”. Repr. in Plain Folk: The Life Stories of Undistinguished Americans, ed. David M. Katzman and William M. Tuttle, 14–21. Urbana: University of Illinois Press, 1982.

Appelbaum, Diana Karter. 1989. The Glorious Fourth: An American Holiday, an American History. New York: Facts on File.

Applbaum, Kalman. 1998. “The Sweetness of Salvation: Consumer Marketing and the Liberal-Bourgeois Theory of Needs”. Current Anthropology 39 (June): 323–350.

Appleby, Joyce. 1978. “Modernization Theory and the Formation of Modern Social Theories in England and America”. Comparative Studies in Society and History 20 (April): 259–285.

———. 1984. “Values and Society”. In Greene and Pole 1984, 290–316.

———. 1992. “Recovering America’s Historic Diversity”. AHR 79: 419–431.

———. 1993. “Consumption in Early Modern Thought”. In Brewer and Porter 1993, 162–173.

———, ed. 1997. Recollections of the Early Republic: Selected Autobiographies. Boston: Northeastern University Press.

———. 2000. Inheriting the Revolution: The First Generation of Americans. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 2001. “The Vexed Story of Capitalism Told by American Historians”. JER 21 (Spring): 1–19.

Appleby, Joyce, Lynn Hunt, and Margaret Jacobs. 1994. Telling the Truth about History. New York: W. W. Norton.

Archer, Margaret S. 1985. “The Myth of Cultural Integration”. British Journal of Sociology 36 (September): 333–353.

Archer, Melanie. 1995. “Small Capitalism and Middle-Class Formation in Industrializing Detroit, 1880–1900”. JUH 21 (January): 218–255.

Arditi, Jorge. 1999. “Etiquette Books, Discourse and the Deployment of an Order of Things”. Theory, Culture, and Society 16 (4): 25–48.

Argersinger, Peter H. 1985–86. “New Perspectives on Election Fraud in the Gilded Age”. Political Science Quarterly 100 (Winter): 669–687.

Argyle, Michael. 1999. “Causes and Correlates of Happiness”. In Kahneman, Diener, and Schwartz 1999, 353–373.

Arieli, Yehoshua. 1964. Individualism and Nationalism in American Ideology. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Arnett, Jeffrey Jensen. 1998. “Learning to Stand Alone: The Contemporary American Transition to Adulthood in Cultural and Historical Context”. Human Development 41: 295–315.

Arnold, Joseph L. 1979. “The Neighborhood and City Hall: The Origin of Neighborhood Associations in Baltimore, 1880–1911”. JUH 6 (November): 3–30.

Arnould, Eric J., and Craig J. Thompson. 2005. “Consumer Culture Theory (CCT): Twenty Years of Research”. JCR 31 (March): 868–882.

Astin, Alexander W. 1998. “The Changing American College Student: Thirty-Year Trends, 1966–1996”. Review of Higher Education 21 (Winter): 115–135.

Atherton, Lewis. 1954. Main Street on the Middle Border. Bloomington: Indiana University Press.

Attewell, Paul. 1989. “The Clerk Deskilled: A Study in False Nostalgia”. Journal of Historical Sociology 2 (December): 357–388.

Atwood, Roy Alden. 1987. “Routes of Rural Discontent”. Annals of Iowa 48: 264–273.

Augst, Thomas. 2003. The Clerk’s Tale: Young Men and Moral Life in Nineteenth-Century America. Chicago: University of Chicago Press.

Ault, James M. Jr. 1983, “Making ‘Modern’ Marriage ‘Traditional’: State Power and the Regulation of Marriage in Colonial Zambia”. Theory and Society 12 (December): 181–210.

———. 2004. Spirit and Flesh: Life in a Fundamentalist Baptist Church. New York: Knopf.

Babbitt, Charles E., and Harold J. Burbach. 1990. “A Comparison of Self-Orientation Among College Students Across the 1960s, 1970s, and 1980s”. Youth & Society 21 (June): 472–482.

Bachu, Amara. 1999. “Trends in Marital Status of U.S. Women at First Birth: 1930 to 1994”. Current Population Reports, Special Studies, P23–197. Washington DC: U.S. Bureau of the Census.

Bahr, Howard M. 1980. “Changes in Family Life in Middletown, 1924–77”. POQ 44 (Spring): 35–52.

Bahr, Howard M., Colter Mitchell, Xiaomin Li, Alison Walker, and Kristen Sucher. 2004. “Trends in Family Space/Time, Conflict, and Solidarity: Middletown 1924–1999”. City & Community 3 (September): 263–291.

Bailey, Beth L. 1988. From Front Porch to Back Seat. Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1988.

Bailey, I. M., and M. F. Snyder. 1921. “A Survey of Farm Homes”. Journal of Home Economics 13 (August): 346–356.

Bailyn, Bernard. 1986. Voyagers to the West. New York: Vintage.

Baird, Brendan M., Kimdy Le, and Richard E. Lucas. 2006. “On the Nature of Intraindividual Personality Variability: Reliability, Validity, and Associations With Well-Being”. JPSP 90 (3): 512–527.

Baker, Paula. 1984. “The Culture of Politics in the Late Nineteenth Century: Community and Political Behavior in Rural New York”. JSH 18 (Winter): 167–194.

———. 1985. “The Farmer as a Social Problem”. Paper presented to the Organization of Americans Historians, Minneapolis.

———. 1991. The Moral Frameworks of Public Life: Gender, Politics, and the State in Rural New York, 1870–1930. New York: Oxford University Press.

Banfield, Edward C. 1958. The Moral Basis of a Backward Society. New York: Free Press.

Bargh, John A. 2002. “Losing Consciousness: Automatic Influences on Consumer Judgment, Behavior, and Motivation”. JCR 29 (September): 280–285.

Bargh, John H., and Katelyn Y. A. McKenna. 2004. “The Internet and Social Life”. Annual Review of Psychology 55: 573–590.

Baritz, Loren. 1982. The Good Life: The Meaning of Success for the American Middle Class. New York: Harper & Row.

Barke, Megan, Rebecca Fribush, and Peter N. Stearns. 2000. “Nervous Breakdown in 20th-Century American Culture”. JSH 33 (Spring): 565–584.

Barnes, Andrew E., and Peter N. Stearns, eds. 1989. Social History and Issues in Human Consciousness. New York: New York University Press.

Barron, Hal S. 1984. Those Who Stayed Behind: Rural Society in Nineteenth-Century New England. New York: Cambridge University Press.

———. 1997. Mixed Harvest: The Second Great Transformation in the Rural North, 1870–1930. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Barth, Gunther. 1980. The Rise of Modern City Culture in Nineteenth-Century America. New York: Oxford University Press.

Barton, John J. 1975. Peasant and Strangers: Italians, Rumanians, and Slovaks in an American City, 1890–1950. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Barton, Michael. 1989. “The Victorian Jeremiad: Critics of Accumulation and Display”. In Bronner 1989, 55–71.

Barton, Stephen E., and Carol J. Silverman, eds. 1994. Common Interest Communities: Private Governments and the Public Interest. Berkeley: University of California, Institute of Governmental Studies Press.

Bartov, Hannoch. 1963. “Measures of Affluence”. Repr. in Handlin and Handlin 1997, 292–317.

Basch, Norma. 1999. Framing American Divorce: From the Revolutionary Generation to the Victorians. Berkeley: University of California Press.

Basker, Emek. 2005. “Selling a Cheaper Mousetrap: Wal-Mart’s Effect on Retail Prices”. Journal of Urban Economics 58: 203–229.

Battan, Jesse F. 1983. “The ‘New Narcissism’ in 20th-Century America: The Shadow and Substance of Social Change”. JSH 17 (Winter): 199–220.

Baudrillard, Jean. 1988. “Consumer Society”. In Jean Baudrillard: Collected Writings, ed. M. Poster, 29–56. Oxford: Polity Press.

Bauman, Zygmaut. 1998. “The Self in a Consumer Society”. Echoes, Post-Modernity Project, University of Virginia (Winter): 27–30.

———. 2001. “Consuming Life”. Journal of Consumer Culture 1 (1): 9–29.

Baumer, Eric. 1994. “Poverty, Crack, and Crime”. Journal of Research in Crime and Delinquency 31 (August): 311–327.

Baumgartner, Frank R., and Jack L. Walker. 1988. “Survey Research and Membership in Voluntary Associations”. American Journal of Political Science 32 (November): 908–928.

Baylor Institute for Studies of Religion. 2006. American Piety in the Twenty-First Century: New Insights to the Depth and Complexity of Religion in the US. Waco, TX: Baylor University.

Becker, Gary S., Elisabeth M. Landes, Robert T. Michael. 1977. “An Economic Analysis of Marital Instability”. Journal of Political Economy 85 (December): 1141–1188.

Becker, Laura L. 1982. “Diversity and Its Significance in an Eighteenth-Century Pennsylvania Town”. In Zuckerman 1982, 196–221.

Beckert, Sven. 2000. “Involved Disengagement? Reconsidering the Golden Age of Participatory Democracy”. Reviews in American History 28 (December): 560–568.

Beeman, Richard R. 1992. “Deference, Republicanism, and the Emergence of Popular Politics in Eighteenth-Century America”. WMQ 3rd Ser., 49 (July): 401–430.

Beito, David T. 1999. “To Advance the ‘Practice of Thrift and Economy’: Fraternal Societies and Social Capital”. JIH 29 (Spring): 585–613.

———. 2000. From Mutual Aid to the Welfare State: Fraternal Societies and Social Services, 1890–1967. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Belasco, Warren. 1979. Americans on the Road: From Autocamp to Motel, 1910–1945. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Belk, Russell W. 1985. “Materialism: Trait Aspects of Living in the Material World”. JCR 12 (December): 265–280.

———. 1988. “Possessions and the Extended Self”. JCR 15 (September): 139–168.

———. 1999. “I Shop, Therefore I am”. American Anthropologist 10 (March): 182–185.

———. 2004. “The Human Consequences of Consumer Culture”. In Ekstrom and Brembeck 2004, 67–85.

Belk, Russell W., and Richard W. Pollay. 1985. “Images of Ourselves: The Good Life in Twentieth Century Advertising”. JCR 11 (March): 887–897.

Belknap, Kitturah Penton. 1849. “The Commentaries of Kitturah Penton Belknap”. Repr. in Covered Wagon Women: Diaries & Letters from the Western Trails. Vol. 1. 1840–1849, ed. Kenneth L. Holmes, 189–230. Lincoln: University of Nebraska Press, 1995.

Bell, Daniel. 1982. “The Return of the Sacred: The Argument about the Future of Religion”. In Almond, Chodorow, and Pearce 1982, 501–523.

———. 1989. “ ‘American Exceptionalism’ Revisited: The Role of Civil Society”. Public Interest 95 (Spring): 38–56.

———. 1996. The Cultural Contradictions of Capitalism. Twentieth anniversary edition. New York: Basic Books.

Bell, Earl H. 1942. “Culture of a Contemporary Rural Community: Haskell, Kansas”. Rural Life Studies 2. Washington DC: USDA: Bureau of Agricultural Economics.

Bell, Joyce M., and Douglas Hartman. 2007. “Diversity in Everyday Discourse: The Cultural Ambiguities and Consequences of ‘Happy Talk’ ”. ASR 72 (December): 895–914.

Bellah, Robert N. 1975. The Broken Covenant: American Civil Religion in a Time of Trial. New York: Seabury.

———. 1998. “Is There a Common American Culture?” Journal of the American Academy of Religion 66 (3): 613–625.

———. 2002. “The Protestant Structure of American Culture: Multiculture or Monoculture?” Hedgehog Review 4 (Spring): 7–34.

Bellah, Robert N., Richard Madsen, William M. Sullivan, Ann Swidler, and Steven M. Tipton.1985. Habits of the Heart: Individualism and Commitment in American Life. Berkeley: University of California Press.

Bellamy, Robert V. Jr., and James R. Walker. 2004. “Did Televised Baseball Kill the ‘Golden Age’ of the Minor Leagues? A Reassessment”. Nine 13 (1): 59–73.

Bellows, Henry W. 1845. “The Influence of the Trading Spirit Upon the Social and Moral Life of America”. Repr. in Davis 1979, 111–112.

Beltrán-Sánchez, Hiram, Samuel H. Preston, and Vladimir Canudas-Romo. 2008. “An Integrated Approach to Cause-of-Death Analysis”. Unpublished paper, Population Studies Center, University of Pennsylvania.

Bender, Thomas. 1978. Community and Social Change in America. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

———. 1986. “Wholes and Parts: The Need for Synthesis in American History”. JAH 73 (June): 120–136.

Bendix, Reinhard. 1967. “Tradition and Modernity Reconsidered”. Comparative Studies in Society and History 9: 292–346.

Bengston, Vern L. 1975. “Generation and Family Effects in Values Socialization”. ASR 40 (June): 358–371.

Beniger, James R. 1983. “Does Television Enhance the Shared Symbolic Environment? Trends in Labeling of Editorial Cartoons, 1948–1980”. ASR 48 (February): 103–111.

Bennett, Neil G., David E. Bloom, and Patricia H. Craig. 1989. “The Divergence of Black and White Marriage Patterns”. AJS 95 (November): 629–722.

Benson, Susan Porter. 1986. Counter Cultures: Saleswomen, Managers, and Customers in American Department Stores 1890–1940. Urbana: University of Illinois Press.

Benton, James S. 1993. “Self and Society in Popular Social Criticism 1920–1980”. Symbolic Interaction 16 (2): 145–170.

Berger, Michael L. 1979. The Devil Wagon in God’s Country: The Automobile and Social Change in Rural America, 1883–1939. Hamden, CT: Archon Books.

Berkhoffer, Robert F. Jr. 1995. Beyond the Great Story: History as Text and Discourse. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Berlin, Ira. 1998. Many Thousands Gone: The First Two Centuries of Slavery in North America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Berrol, Selma Cantor. 1995. Growing Up American: Immigrant Children in America Then and Now. New York: Twayne.

Berthoff, Rowland. 1971. An Unsettled People. New York: Harper & Row.

Best, Joel. 2001. Damned Lies and Statistics: Untangling Numbers from the Media, Politicians, and Activists. Berkeley: University of California Press.

———. 2001. “Social Progress and Social Problems: Toward a Sociology of Gloom”. Sociological Quarterly 42 (Winter): 1–12.

Bianchi, Suzanne, John P. Robinson, and Melissa A. Milkie. 2006. Changing Rhythms of American Family Life. New York: Russell Sage Foundation.

Bigler, Monica, Greg J. Neimeyer, and Elliott Brown. 2001. “The Divided Self Revisited: Effects of Self-Concept Clarity and Self-Concept Differentiation on Psychological Adjustment”. Journal of Social and Clinical Psychology 20 (3): 396–415.

Binford, Henry C. 1985. The First Suburbs: Residential Communities on the Boston Periphery 1815–1860. Chicago: University of Chicago Press.

Binswanger, Mathias. 2006. “Why Does Income Growth Fail to Make Us Happier? Searching for the Treadmills Behind the Paradox of Happiness”. Journal of Socio-Economics 35: 366–381.

Birch, Eugenie L. 2005. “Who Lives Downtown”. Living Cities Census Series. Washington DC: The Brookings Institution, November. https://www.brookings.edu/research/who-lives-downtown/.

Bishop, George. 1999. “Americans’ Belief in God”. POQ 63 (Fall): 421–434.

Bissell, Linda Auwers. 1973. “Family, Friends and Neighbors: Social Interaction in Seventeenth-Century Windsor, Connecticut”. PhD diss., Brandeis University.

Biswas-Diener, Robert, Ed Diener, and Maya Tamir. 2006. “The Psychology of Subjective Well-being”. Daedalus 133 (Spring): 18–26.

Bjorklund, Diane. 1998. Interpreting the Self: Two Hundred Years of American Autobiography. Chicago: University of Chicago Press.

Blackwell, Marilyn S. 2001. “Surrogate Ministers: Women, Revivalism, and Maternal Associations in Vermont”. Vermont History 69 (Suppl.): 66–78.

Blais, Andre. 2006. “What Affects Voter Turnout?” Annual Review of Political Science 9: 111–125.

Blakely, Edward J., and Mary Gail Snyder. 1997. Fortress America: Gated Communities in the United States. Washington DC: Brookings Institution Press.

Blanchflower, David G., and Andrew J. Oswald. 2000. “Well-Being Over Time in Britain and the USA”. Working paper 7487. Cambridge, MA: NBER.

Blanke, David. 2000. Sowing the American Dream: How Consumer Culture Took Root in the Rural Midwest. Athens: Ohio University Press.

Blassingame, John W. 1979. The Slave Community. Revised and Enlarged Edition. New York: Oxford University Press.

Blauvelt, Martha Tomhave. 2002. “The Work of the Heart: Emotion in the 1805–35 Diary of Sarah Connell Ayer”. JSH 35 (Spring): 577–592.

Blendon, Robert J., and others. 1999. “The 60s and the 90s”. Brookings Review (Spring): 14–17.

Bloch, Marc. 1961. The Historian’s Craft. Translated from the French by Peter Putnam. New York: Knopf. Переклад українською: Блок М. Апологія історії або ремесло історика / Пер. з франц. М. Марченко. – Київ : Laurus, 2018. – 144 с.

———. 1966. French Rural History. Trans. J. Sandheimer. Berkeley: University of California Press.

Bloch, Ruth H. 2003. “Changing Conceptions of Sexuality and Romance in Eighteenth-Century America”. WMQ 3rd Ser., 60 (January): 13–42.

Block, James E. 2002. A Nation of Agents: The American Path to a Modern Self and Society. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Block, Sharon. 2003. “Bringing Rapes to Court”. Common-Place 3 (April). http://commonplace.online/article/bringing-rapes-to-court/.

Bloomquist, Leonard, Duane Williams, and Jeffrey C. Bridger. 2002. “Sublette, Kansas: Persistence and Change in Haskell County”. In Luloff and Krannich 2002, 23–43.

Blue, Frederick. J. 1995. “The Poet and the Reformer: Longfellow, Sumner, and the Bonds of Male Friendship, 1837–1874”. JER 15 (Summer): 273–297.

Bluestone, Daniel M. 1991. “ ‘The Pushcart Evil’: Peddlers, Merchants, and New York City’s Streets, 1890–1940”. JUH 18 (November): 68–92.

Blum, Jerome. 1971. “The European Village as Community: Origins and Functions”. Agricultural History 45 (July): 157–178.

Blumin, Stuart M. 1973. “Residential Mobility Within the Nineteenth-Century City”. In Davis and Haller 1973, 37–52.

———. 1976. The Urban Threshold: Growth and Change in a Nineteenth-Century American Community. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1989. The Emergence of the Middle Class: Social Experience in the American City, 1760–1900. New York: Cambridge University Press.

Blumstein, Alfred, and Joel Wallman, eds. 2000. The Crime Drop in America. New York: Cambridge University Press.

Board of Governors of the Federal Reserve System. 2009. “Flow of Funds Accounts of the United States, Coded Tables for Z.1. Release”. Washington DC: Federal Reserve System, March 12.

Boase, Jeffrey, and Barry Wellman. 2006. “Personal Relationships: On and Off the Internet”. In The Cambridge Handbook of Personal Relationships, ed. Anita L. Vangelisti and Dan Perlman, 709–726. New York: Cambridge University Press.

Bock, Kenneth. 1980. Human Nature and History: A Response to Sociobiology. New York: Columbia University Press.

Bodnar, John E. 1985. The Transplanted: A History of Immigrants in Urban America. Bloomington: Indiana University Press.

Bodnar, John E., Roger Simon, and Michael P. Weber. 1982. Lives of Their Own: Blacks, Italians, and Poles in Pittsburgh, 1900–1960. Urbana: University of Illinois Press.

Bok, Edward. 1921. “Where America Fell Short with Me”. Excerpt from The Americanization of Edward Bok in The Flavor of the Past. Vol. 1. ed. Leland D. Baldwin, 78–81. New York: Van Norstrand Reinhold, 1968.

Bolin, Winifred D. Wandersee. 1978. “The Economics of Middle-Income Family Life: Working Women During the Great Depression”. JAH 65 (June): 60–74.

Bonnell, Victoria, and Lynn Hunt, eds. 1999. Beyond the Cultural Turn: New Directions in the Study of Culture and Society. Berkeley: University of California Press.

Bonomi, Patricia U., and Peter R. Eisenstadt. 1982. “Church Adherence in Eighteenth-Century British American Colonies”. WMQ 3rd Ser., 39 (April): 245–286.

Boorstin, Daniel J. 1973. The Americans: The Democratic Experience. New York: Random House.

Borchert, James. 1980. Alley Life in Washington: Family, Community, Religion, and Folk life, 1850–1970. Urbana: University of Illinois Press.

Boudon, Raymond. 1983. “Why Theories of Social Change Fail: Methodological Thoughts”. POQ 47 (Summer): 143–160.

Bourdieu, Pierre. 1984. Distinction: A Social Critique of the Judgment of Taste. Trans. Richard Nice. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Bourke, Paul F., and Donald A. DeBats. 1977. “Identifiable Voting in Nineteenth-Century America: Toward a Comparison of Britain and the United States Before The Secret Ballot”. Perspectives in American History 9: 257–288.

Bowden, M. J. 1992. “The Invention of American Tradition”. Journal of Historical Geography 18: 3–26.

Boydston, Jeanne. 1997. “The Woman Who Wasn’t There: Women’s Market Labor and the Transition to Capitalism in the United States”. In Gilje 1997, 23–47.

Boyer, Paul S. 1978. Urban Masses and Moral Order in America, 1820–1920. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Boyer, Paul S., and Stephen Nissenbaum. 1974. Salem Possessed: The Social Origins of Witchcraft. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Bradburn, Norman M. 1969. The Structure of Psychological Well-Being. Chicago: Aldine.

Brady, Henry E., Kay Lehman Schlozman, Sidney Verba, and Laurel Elms. 1998. “Who Bowls: Class, Race, and Changing Participatory Equality”. Paper presented to the American Political Science Association, Boston.

Braverman, Harry. 1974. Labor and Monopoly Capital: The Degradation of Work in the Twentieth Century. New York: Monthly Review Press.

Breen, T. H. 1975. “Persistent Localism: English Social Change and the Shaping of New England Institutions”. WMQ 32 (January): 3–28.

———. 1988. “ ‘Baubles of Britain’: The American and Consumer Revolutions of the Eighteenth Century”. Past and Present 119: 73–104.

———. 1993. “The Meaning of Things: Interpreting the Consumer Economy in the Eighteenth Century”. In Brewer and Porter 1993, 249–260.

———. 1993. “Narrative of Commercial Life: Consumption, Ideology, and Community on the Eve of the American Revolution”. WMQ 3rd Ser., 50 (July): 471–501.

Breen, T. H., and Stephen Foster. 1973. “The Puritans’ Greatest Achievement: A Study of Social Cohesion in Seventeenth-Century Massachusetts”. JAH 60 (June): 5–22.

Brehm, John, and Wendy Rahn. 1997. “Individual Level Evidence for the Causes and Consequences of Social Capital”. American Journal of Political Science 41 (July): 999–1023.

Brewer, John, and Roy Porter, eds. 1993. Consumption and the World of Goods. New York: Routledge.

Brewer, Marilynn B., and Wendi Gardner. 1996. “Who Is This ‘We’? Levels of Collective Identity and Self Representations”. JPSP 71 (1): 83–93.

Briggs, Xavier de Souza. 2007. “ ‘Some of My Best Friends Are . . . ’: Interracial Friendships, Class, and Segregation in America”. City & Community 6 (December): 263–290.

Brinkley, Alan. 1990. “Prosperity, Depression, and War, 1920–1945”. In Foner 1990, 119–141.

Brock, William R. 1988. Welfare, Democracy, and the New Deal. New York: Cambridge University Press.

Bronner, Simon J. 1989. Consuming Visions: Accumulation and Display of Goods in America, 1880–1920. New York: W. W. Norton.

———. 1989. “Reading Consumer Culture”. In Bronner 1989, 13–53.

Brooke, John L. 1996. Review of Innerworldly Individualism, by Adam B. Seligman. AHR 101 (April): 556–557.

Brooks, Clem, and Simon Cheng. 2001. “Declining Government Confidence and Policy Preferences in the U.S.: Devolution, Regime Effects, or Symbolic Change”. SF 79 (June): 1343–1375.

Brown, Clair. 1994. American Standards of Living, 1918–1988. Cambridge, MA: Blackwell.

Brown, M. Craig, and Barbara D. Warner. 1992. “Immigrants, Urban Politics, and Policing in 1900”. ASR 57 (June): 293–305.

Brown, Richard D. 1974. “The Emergence of Urban Society in Rural Massachusetts, 1760–1820”. JAH 61 (June): 29–51.

———. 1975. “Modernization: A Victorian Climax”. AQ 27 (December): 533–548.

———. 1976. Modernization: The Transformation of American Life, 1600–1865. New York: Hill & Wang.

———. 1989. Knowledge is Power: The Diffusion of Information in Early America, 1700–1865. New York: Oxford University Press.

Browne, Irene. 1995. “The Baby Boom and Trends in Poverty, 1967–1987”. SF 73 (March): 1071–1095.

Bruce, Steve, ed. 1992. Religion and Modernization: Sociologists and Historians Debate the Secularization Thesis. Oxford: Clarendon Press.

Bruce, Dickson D. Jr. 1974. And They All Sang Hallelujah: Plain-Folk Camp-Meeting Religion, 1800–1845. Knoxville: University of Tennessee Press.

Bruchey, Stuart. 1990. Enterprise: The Dynamic Economy of a Free People. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Bruckner, Elke, and Karin Knaup. 1989. “Networks and Social Support in Comparative Perspective”. Paper prepared for the European Conference on Social Network Analysis, Groningen, Netherlands.

Bruegel, Martin. 1995. “ ‘Time that Can be Relied Upon’: The Evolution of Time Consciousness in the Mid-Hudson Valley, 1790–1860”. JSH 28 (Spring): 547–564.

———. 1996. “Unrest: Manorial Society and the Market in the Hudson Valley, 1780–1850”. JAH 82 (March): 1393–1425.

———. 2006. “The Social Relations of Farming in the Early American Republic: A Microhistorical Approach”. JER 26 (Winter): 523–555.

Brumberg, Paula. 1984. “ ‘Ruined’ Girls: Changing Community Responses to Illegitimacy in Upstate New York, 1890–1920”. JSH 18 (Winter): 247–272.

Brunner, E. de Schweinitz, and J. K. Kolb. 1933. Rural Social Trends. New York: McGraw-Hill.

Bryant, W. Keith, and Catherine D. Zick. 1996. “Are We Investing Less in the Next Generation? Historical Trends in Time Spent Caring for Children”. Journal of Family and Economic Issues 17 (Winter): 365–392.

Bryce, James. 1914. The American Commonwealth. Vol. 2. Repr., Indianapolis: Liberty Fund, 1995.

Buchmann, Claudia, and Thomas A. DiPrete. 2006. “The Growing Female Advantage in College Completion: The Role of Family Background and Academic Achievement”. ASR 71 (August): 515–541.

Buchmann, Marlis, and Manuel Eisner. 1997. “The Transition from the Utilitarian to the Expressive Self: 1900–1992”. Poetics 25 (November): 157–175.

Buhle, Mary Jo. 1993. “Feminist Approaches to Social History”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 319–333.

Burden, Barry C. 2000. “Voter Turnout and the National Election Studies”. Political Analysis 8 (4): 389–398.

Bureau of Business Research. 1928. “The Automobile and the Village Merchant”. Bulletin No. 19, College of Commerce and Business Administration. Champaign: University of Illinois.

Burham, Walter Dean. 2007. “Triumphs and Travails in the Study of American Voting Participation Rates, 1788–2006”. Journal of The Historical Society 7 (December): 505–519.

Burnham, John C. 1973. “The Progressive Era Revolution in American Attitudes Toward Sex”. JAH 59 (4): 885–908.

———. 1996. “Why Did Infants and Toddlers Die: Shifts in Americans’ Ideas of Responsibility for Accidents – From Blaming Mom to Engineering”. JSH 29 (Summer): 817–837.

Burrows, Edwin G., and Mike Wallace. 1999. Gotham: A History of New York City to 1898. New York: Oxford University Press.

Burstein, Alan N. 1981. “Immigrants and Residential Mobility: The Irish and Germans in Philadelphia, 1850–1880”. In Hershberg 1981, 174–203.

Burstein, Andrew. 2002. “The Political Character of Sympathy”. JER 21 (4): 601–632.

Bushman, Richard Lyman. 1998. “Markets and Composite Farms in Early America”. WMQ 3rd Ser., 55 (July): 351–374.

———. 1967. From Puritan to Yankee. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1981. “Family Security in the Transition from Farm to City, 1750–1850”. Journal of Family History 6 (Fall): 238–256.

———. 1993. The Refinement of America: Persons, Houses, Cities. New York: Vintage.

———. 1994. “Shopping and Advertising in Colonial America”. In Carson, Hoffman, and Albert 1994, 233–252.

Butler, Jon. 1979. “Magic, Astrology, and the Early American Religious Heritage, 1600–1760”. AHR 84 (April): 317–346.

———. 1990. Awash in a Sea of Faith: Christianizing the American People. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1997. “Protestant Success in the New American City, 1870–1920”. In Stout and Hart 1997, 296–333.

———. 2000. Becoming America: The Revolution Before 1776. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 2008. “Religion in Colonial America”. In Religion in American Life: A Short History, Jon Butler, Grant Wacker, and Randall Balmer, 1–154. Updated ed. New York: Oxford University Press.

Calder, Lendol Glen. 1999. Financing the American Dream: A Cultural History of Consumer Credit. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Calhoun, Craig. 1992.“The Infrastructure of Modernity”. In Haferkamp and Smelser 1992, 205–236.

———. 1998. “Community without Propinquity Revisited: Communications Technology and the Transformation of the Urban Public Sphere”. Sociological Inquiry 68: 373–397.

Calhoun, Robert M. 1991.“Religion and Individualism in Early America”. In Curry and Goodheart 1991, 44–65.

Calvert, Karin. 1994. “The Function of Fashion in Eighteenth-Century America”. In Carson, Hoffman, and Albert 1994, 252–283.

Campbell, Ballard C. 1996. “Federalism, State Action, and ‘Critical Episodes’ in the Growth of American Government”. SSH 16 (Winter): 561–578.

Campbell, Colin. 1995. “The Sociology of Consumption”. In Miller 1995, 96–126. New York: Routledge.

———. 2004. “I Shop therefore I Know that I Am”. In Ekstrom and Brembeck 2004, 27–44.

Campbell, Karen. 1990. “Networks Past: A 1939 Bloomington Neighborhood”. SF 69 (September): 139–155.

Campos, Paul, Abigail Saguy, Paul Ernsberger, Eric Oliver, and Glenn Gaesser. 2006. “The Epidemiology of Overweight and Obesity: Public Health Crisis or Moral Panic?” International Journal of Epidemiology 35 (1): 55–60.

Cantril, Albert H., and Susan Davis Cantril. 1999. Reading Mixed Signals: Ambivalence in American Public Opinion About Government. Washington DC: Woodrow Wilson Center.

Cantril, Hadley. 1965. The Pattern of Human Concerns. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

Caplow, Theodore. 1982. “Christmas Gifts and Kin Networks”. ASR 47 (June): 383–392.

———. 1984. “Rule Enforcement Without Visible Means: Christmas Gift Giving in Middletown”. AJS 89 (May): 1306–1323.

Caplow, Theodore, Howard M. Bahr, and Vaughn A. Call. 2004. “The Middletown Replications: 75 Years of Change in Adolescent Attitudes, 1924–1999”. POQ 68 (Summer): 287–313.

Caplow, Theodore, Howard M. Bahr, and Bruce A. Chadwick. 1983. All Faithful People: Change and Continuity in Middletown’s Religion. Minneapolis: University of Minnesota Press.

Caplow, Theodore, Howard M. Bahr, John Modell, and Bruce A. Chadwick. 1991. Recent Social Trends in the United States 1960–1990. Ottawa: McGill-Queen’s University Press.

Caplow, Theodore, Louis Hicks, and Ben J. Wattenberg. 2001. The First Measured Century: An Illustrated Guide to Trends in America, 1900–2000. Washington DC: AEI Press.

Caplow, Theodore et al. 1982. Middletown Families: Fifty Years of Change and Continuity. Minneapolis: University of Minnesota Press.

Caren, Neal. 2007. “Big City, Big Turnout? Electoral Participation in American Cities”. Journal of Urban Affairs 29 (February): 31–46.

Carnes, Mark. 1993. “The Rise and Consolidation of Bourgeois Culture”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 605–620.

Carr, Lois Green, and Lorena S. Walsh. 1977. “The Planter’s Wife: The Experience of White Women in Seventeenth-Century Maryland”. WMQ 3rd Ser., 34 (October): 542–571.

———. 1988. “The Standard of Living in the Colonial Chesapeake”. WMQ 3rd Ser., 45 (January): 135–159.

Carroll, Joseph. 2002. “Teens’ Knowledge of World History Slipping”. Gallup poll, March 5. https://news.gallup.com/poll/5785/Teens-Knowledge-World-HistorySlipping.aspx.

———. 2005. “Americans Inventory Their Gadgets”. Gallup News Service. https://news.gallup.com/poll/20593/Americans-Inventory-Their-Gadgets.aspx.

———. 2005. “Who Supports Marijuana Legalization?” Gallup poll, November 1. https://news.gallup.com/poll/19561/who-supports-marijuana-legalization.aspx.

———. 2006. “Family Time Eclipses TV as Favorite Way to Spend an Evening”. Gallup News Service, March 10. https://news.gallup.com/poll/21856/Family-TimeEclipses-Favorite-Way-Spend-Evening.aspx.

Carroll, Michael P. 2004. “Upstart Theories and Early American Religiosity: A Reassessment”. Religion 34: 129–143.

Carson, Cary. 1994. “The Consumer Revolution in Colonial British America: Why Demand?” In Carson, Hoffman, and Albert 1994, 483–696.

Carson, Cary, Ronald Hoffman, and Peter J. Albert, eds. 1994. Of Consuming Interests: The Style of Life in the Eighteenth Century. Charlottesville: University Press of Virginia.

Carter, Susan B. 1988. “The Changing Importance of Lifetime Jobs, 1892–1978”. Industrial Relations 27 (Fall): 287–300.

Carter, Susan B., Scott Sigmund Gartner, Michael R. Haines, Alan L. Olmstead, Richard Sutch, and Gavin Wright, eds. 2006. Historical Statistics of the United States, Earliest Times to the Present: Millennial Edition. New York: Cambridge University Press, online ed., http://hsus.cambridge.org/HSUSWeb/index.do.

Carter, Susan B., and Elizabeth Savoca. 1990. “Labor Mobility and Lengthy Jobs in Nineteenth- Century America”. JEH 50 (March): 1–16.

Carter, Susan B., and Richard Sutch. 1996. “Myth of the Industrial Scrapheap: A Revisionist View of Turn-of-the-Century American Retirement”. JEH 56 (March): 5–38.

Carwardine, Richard. 2006. Lincoln: A Life of Purpose and Power. New York: Knopf.

Cashin, Joan E. 2000. “Households, Kinfolk, and Absent Teenagers: The Demographic Transition in the Old South”. Journal of Family History 25 (2): 141–157.

Castells, Manuel. 1996. The Rise of Network Society. Cambridge, MA: Blackwell.

Cayton, Mary Kupiec. 1989. Emerson’s Emergence: Self and Society in the Transformation of New England, 1800–1845. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Cayton, Mary Kupiec, Elliott J. Gorn, and Peter W. Williams, eds. 1993. Encyclopedia of American Social History. 3 vols. New York: Scribners.

Centerwall, Brandon S. 1993. “Television and Violent Crime”. Public Interest 111 (Spring): 56–72.

Cerulo, Karen A. 1984. “Television, Magazine Covers, and the Shared Symbolic Environment: 1948–1970”. ASR 49 (August): 566–570.

Chafe, William. 1972. The American Woman: Her Changing Social, Economic, and Political Roles, 1920–1970. New York: Oxford University Press.

Chambers, Clarke A. 1963. Seedtime of Reform. Minneapolis: University of Minnesota Press.

Chanda, Areendam, Lee A. Craig, and Julianne Treme. 2008. “Convergence (And Divergence) in the Biological Standard of Living in the USA, 1820–1900”. Cliometrica 2 (April): 19–48.

Chandler, Mary G. 1854. The Elements of Character. 2nd ed. Boston: Crosby, Nichols, and Company.

Channing, William Ellery. 1838. Self-Culture. Boston: Outton and Wentworth. Online ed., http://www.americanunitarian.org/selfculture.htm.

Chappell, Edward A. 1994. “Housing a Nation: The Transformation of Living Standards in Early America”. In Carson, Hoffman, and Albert 1994, 167–232.

Charles, Kerwin Kofi, Erik Hurst, and Nikolai Roussanov. 2008. “Conspicuous Consumption and Race”. Working paper 13392. Cambridge, MA: NBER.

Chaves, Mark. 1994. “Secularization as Declining Religious Authority”. SF 72 (March): 749–774.

Chaves, Mark, and Shawna Anderson. Forthcoming. “Continuity and Change in American Religion, 1972–2006”. In Social Trends in the United States, 1972–2006: Evidence from the General Social Survey, ed. Peter V. Marsden. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Chaves, Mark, and David E. Cann. 1992. “Regulation, Pluralism, and Religious Market Structure”. Rationality and Society 4 (July): 272–290.

Cherlin, Andrew J. 1983. “Changing Family and Household: Contemporary Lessons from Historical Research”. ARS 9: 51–66.

———. 1992. Marriage, Divorce, Remarriage. Rev. and expanded ed. Cambridge, MA.: Harvard University Press.

———. 2004. “The Deinstitutionalization of American Marriage”. Journal of Marriage and Family 66 (November): 848–861.

———. 2009. The Marriage-Go-Round: The State of Marriage and the Family in America Today. New York: Knopf.

Cherlin, Andrew J., and Frank F. Furstenberg. 1986. The New American Grandparent. New York: Basic Books.

Chernev, Alexander. 2003. “Product Assortment and Individual Decision Processes”. JPSP 85 (July): 151–162.

Chesterfield, Earl of [Philip Stanhope]. 1746–1747. Chesterfield’s Letters to His Son. Online ed., Project Gutenberg, https://www.gutenberg.org/files/3361/3361.txt.

Chevan, Albert. 1989. “The Growth of Home Ownership: 1940–1980”. DEM 26 (May): 249–266.

Ching, Pamela L. Y. H., Walter C. Willett, Eric B. Rimm, et al. 1996. “Activity Level and Risk of Overweight in Male Health Professionals”. American Journal of Public Health 86 (January): 25–30.

Chiricos, Ted, Kathy Padgett, and Marc Gertz. 2000. “Fear, TV News, and the Reality of Crime”. Criminology 38 (August): 755–786.

Chudacoff, Howard P. 1982. “Success and Security: The Meaning of Social Mobility in America”. Reviews in American History 10 (December): 101–112.

———. 1989. How Old Are You? Age Consciousness in American Culture. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1999. The Age of the Bachelor: Creating an American Subculture. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Chudacoff, Howard, and Judith E. Smith. 2000. The Evolution of American Urban Society. 5th ed. Upper Saddle River, NJ: Prentice-Hall.

Clark, Christopher. 1996. “Rural America and the Transition to Capitalism”. JER 16 (Summer): 223–236.

———. 1996. “The Consequences of the Market Revolution in the American North”. In Stokes and Conway 1996, 23–42.

Clark, Clifford Edward Jr. 1986. The American Family Home, 1800–1960. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Clark, Elizabeth B. 1995. “ ‘The Sacred Rights of the Weak’: Pain, Sympathy, and the Culture of Individual Rights in Antebellum America”. JAH 82 (September): 463–493.

Clarke, Frances. 2007. “So Lonesome I Could Die: Nostalgia and Debates Over Emotional Control in the Civil War North”. JSH 41 (Winter): 253–282.

Clausen, John A. 1995. American Lives: Looking Back at Children of the Depression. Berkeley: University of California Press.

Clawson, Mary Ann. 1993. “Fraternal Organizations”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1657–1666.

Clemen, Rudolf A. 1960. “Shall I Not Take Mine Ease in Mine Inn?”. American Heritage Magazine 11 (June). https://www.americanheritage.com/shall-i-not-take-mine-ease-mine-inn.

Clemens, Paul G. E. 2005. “The Consumer Culture of the Middle Atlantic, 1760–1820”. WMQ 62 (October): 577–624.

Clement, Elizabeth Alice. 2006. Love for Sale: Courting, Treating, and Prostitution in New York City, 1900–1945. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Clough, S.B., and L. Quimby. 1983. “Peacham, Vermont”. Vermont History 51: 5–28.

Clunas, Craig. 1999. “Modernity Global and Local: Consumption and the Rise of the West”. AHR 104 (December): 1497–1512.

Cmiel, Kenneth. 1990. Democratic Eloquence: The Fight over Popular Speech in Nineteenth-Century America. New York: William Morrow.

Coclanis, Peter A., and John Komlos. 1995. “Nutrition and Economic Development in Post-Reconstruction South Carolina”. SSH 19 (Spring): 91–115.

Cohen, Charles L. 1997. “The Post-Puritan Paradigm of Early American Religious History”. WMQ 3rd Ser., 54 (October): 695–722.

Cohen, Daniel A. 1990. “The Murder of Maria Bickford: Fashion, Passion, and the Birth of a Consumer Culture”. American Studies 31 (2): 5–30.

———. 1993. Pillars of Salt, Monuments of Grace: New England Crime Literature and the Origins of American Popular Culture, 1674–1860. New York: Oxford University Press.

Cohen, Dov, and Richard E. Nisbett. 1997. “Field Experiments Examining the Culture of Honor: The Role of Institutions in Perpetuating Norms About Violence”. Personality and Social Psychology Bulletin 23 (November): 1188–1199.

Cohen, Ira, and Ann Elder. 1989. “Major Cities and Disease Crises: A Comparative Perspective”. SSH 13 (Spring): 25–63.

Cohen, Joel B., and Dipankar Chakravarti. 1990. “Consumer Psychology”. Annual Review of Psychology 41: 243–288.

Cohen, Lawrence E., and Kennth C. Land. 1987. “Age Structure and Crime: Symmetry versus Asymmetry and the Projection of Crime Rates through the 1990s”. ASR 52 (April): 170–183.

Cohen, Lizabeth. 1980. “Embellishing a Life of Labor: An Interpretation of the Material Culture of American Working-Class Homes, 1885–1915”. Journal of American Culture 3 (Winter): 752–775.

———. 1989. “Encountering Mass Culture at the Grass Roots: The Experience of Chicago Workers in the 1920s”. AQ 41 (March): 6–33.

———. 2003. A Consumer’s Republic: The Politics of Mass Consumption in Postwar America. New York: Knopf.

Cohen, Patricia. 1982. A Calculating People. Chicago: University of Chicago Press.

Cohen, Stephen, and Arnold Eisen. 2000. The Jew Within: Self, Family, and Community in America. Bloomington: Indiana University Press.

Cohn, D’Vera. 2008. “Baby Boomers: The Gloomiest Generation”. Pew Research Center, June 25. https://www.pewresearch.org/social-trends/2008/06/25/baby-boomers-the-gloomiest-generation/.

Cohn, D’Vera, and Rich Morin. 2008. “American Mobility: Who Moves? Who Stays Put? Where’s Home?” Pew Research Center. https://www.pewresearch.org/social-trends/2008/12/17/who-moves-who-stays-put-wheres-home/.

Collier, James Lincoln. 1991. The Rise of Selfishness in America. New York: Oxford University Press.

Collier, Jane Fishburne. 1997. From Duty to Desire: Remaking Families in a Spanish Village. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Collins, Randall. 1983. “Upheavals in Biological Theories Undermine Sociobiology”. In Sociological Theory, ed. Randall Collins, 306–318. San Francisco: Jossey-Bass.

Collins, Robert M. 1988. “In Retrospect: David Potter’s People of Plenty and the Recycling of Consensus History”. Reviews in American History 16 (June): 321–335.

Commager, Henry Steele. 1950. The American Mind: An Interpretation of American Thought and Character Since the 1880s. New Haven, CT: Yale University Press.

Comstock, George, Steven Chaffee, Nathan Katzman, Maxwell McCombs, and Donald Roberts. 1978. Television and Human Behavior. New York: Columbia University Press.

Comstock, George, and Haejung Paik. 1994. “The Effects of Television Violence on Antisocial Behavior: A Meta-Analysis”. Communication Research 21 (4): 516–546.

Congressional Budget Office. 2007. “Trends in Earnings Variability Over the Past 20 Years”. Washington DC: Congressional Budget Office, April.

Conrad, Cecilia A. 1996. “Where Have All the Majors Gone? Comment”. Journal of Economic Education 27 (Fall): 376–378.

Conroy, David W. 1995. In Public Houses: Drink and the Revolution of Authority in Colonial Massachusetts. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Consumers Union. 1937. CU Buying Guide 1937. New York: Consumers Union of U.S.

Conzen, Kathleen Neils. 1976. Immigrant Milwaukee. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1980. “Community Studies, Urban History, and American Local History”. In The Past Before Us, ed. Michael Kammen, 270–291. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Conzen, Kathleen Neils, Harry S. Stout, E. Brooks Holifield, and Michael Zuckerman. 1996. “Forum: The Place of Religion in Urban and Community Studies”. Religion and American Culture 6 (Summer): 107–130.

Cook, Daniel Thomas, 1995. “The Mother as Consumer: Insights from the Children’s Wear Industry, 1917–1929”. Sociological Quarterly 36 (Summer): 505–522.

Cook, Shelburne F. 1973. “The Significance of Disease in the Extinction of the New England Indians”. Human Biology 45 (September): 485–508.

———. 1973. “Interracial Warfare and Population Decline Among the New England Indians”. Ethno History 20 (Winter): 1–24.

Cook, Timothy E., and Paul Gronke. 2005. “The Skeptical American: Revisiting the Meanings of Trust in Government and Confidence in Institutions”. Journal of Politics 67 (August): 784–803.

Cookingham, Mary E. 1984. “Working after Childbearing in Modern America”. JIH 14 (Spring): 773–792.

Coontz, Stephanie. 1992. The Way We Never Were: American Families and the Nostalgia Trap. New York: Basic Books.

———. 1998. The Social Origins of Private Life. New York: Verso Press.

———. 2001. “The Challenge of Family History”. Magazine of History 15 (Summer): 28–30.

Cordelian, W. 1990. “Television and Children”. Communication Research Trends 10 (3): 1–20.

Coser, Rose. 1991. In Defense of Modernity: Role Complexity and Individual Autonomy. Palo Alto, CA: Stanford University Press.

Costa, Dora. 1993. “Height, Wealth, and Disease among Native-Born in the Rural, Antebellum North”. SSH 17 (Fall): 355–383.

———. 1997. “Displacing the Family: Union Army Pensions and Elderly Living Arrangements”. Journal of Political Economy 105 (December): 1269–1292.

———. 1997. “A House of Her Own: Old Age Assistance and the Living Arrangements of Older Nonmarried Women”. Working paper 6217. Cambridge, MA: NBER.

———. 1998. “Unequal at Birth: A Long-Term Comparison of Income and Birth Weight”. JEH 58 (December): 987–1009.

———. 1999. “American Living Standards: Evidence from Recreational Expenditures”. Working paper 7148. Cambridge, MA: NBER .

———. 2000. “The Wage and Length of the Workday: From the 1890s to 1991”. Journal of Labor Economics 18 (January): 156–181.

———. 2000. “Understanding the Twentieth-Century Decline in Chronic Conditions Among Older Men”. DEM 37 (February): 53–72.

Costa, Dora, and Matthew E. Kahn. 2003. “Civic Engagement and Community Heterogeneity: An Economist’s Perspective”. Perspectives on Politics 1 (March): 103–111.

———. 2003. “The Rising Price of Non-Market Goods”. AER 93 (May): 227–232.

———. 2003. “Understanding the American Decline in Social Capital, 1952–1998”. Kyklos 56 (February): 17–46.

———. 2008. Heroes and Cowards: The Social Face of War. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Costa, Dora, and Richard F. Steckel. 1997. “Long-Term Trends in Health, Welfare, and Economic Growth in the United States”. In Steckel and Floud 1997, 47–89.

Costello, E. Jane, Debra L. Foley, and Adrian Angold. 2006. “10-year Research Update Review: The Epidemiology of Child and Adolescent Psychiatric Disorders. II: Developmental Epidemiology”. Journal of the American Academy of Child and Adolescent Psychiatry 45 (January): 8–26.

Cott, Nancy F. 1978. “Divorce and the Changing Status of Women in Eighteenth-Century Massachusetts”. In Gordon 1978, 115–139.

———. 1978. “Passionlessness: An Interpretation of Victorian Sexual Ideology, 1790–1850”. Signs 4 (Winter): 219–236.

———. 2000. Public Vows: A History of Marriage and the Nation. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Countryman, Edward. 1988. “American Liberalism and the Problem of American Socialism”. In Why Is There No Socialism in the United States? ed. Jean Heffer and Jeanine Rovet, 87–100. Paris: Éditions de L’École des Hautes Études en Sciences Sociales.

Courtwright, David T. 1983. “The Hidden Epidemic: Opiate Addiction and Cocaine Use in the South, 1860–1920”. Journal of Southern History 49 (February): 57–72.

———. 2001. Dark Paradise: A History of Opiate Addiction in America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Couvares, Francis G. 1983. “The Triumph of Commerce: Class Culture and Mass Culture in Pittsburgh”. In Working-Class America, ed. M. H. Frisch and D. J. Walkowitz, 123–152. Urbana: University of Illinois Press.

Cowan, Ruth Schwartz. 1979. “From Virginia Dare to Virginia Slims: Women and Technology in American Life”. In Dynamos and Virgins Revisited, ed. M. M. Trescott, 30–44 (Metuchen, NJ: Scarecrow Press, 1979).

———. 1983. More Work for Mother. New York: Basic Books.

Cowan, Ruth Schwartz, Mark H. Rose, and Marsha S. Rose. 1985. “Clean Homes and Large Utility Bills, 1900–1940”. Marriage and Family Review 9 (Fall): 53–66.

Cowles, Julia. 1931. The Diaries of Julia Cowles: A Connecticut Record, 1797–1803. Ed. Anna Roosevelt Cowles and Laura Hadley Moseley. New Haven, CT: Yale University Press.

Cox, W. Michael, and Richard Alm. 1997. “Time Well Spent: The Declining Real Cost of Living in America”. Annual Report of the Federal Reserve Bank of Dallas.

Craig, Lee A., Barry Goodwin, and Thomas Rennes. 2004. “The Effect of Mechanical Refrigeration on Nutrition in the United States”. SSH 28 (Summer): 325–336.

Craig, Steve. 2006. “ ‘The More They Listen, the More They Buy’: Radio and the Modernizing of Rural America, 1930–1939”. Agricultural History 80 (1): 1–16.

Crane, Elaine Forman. 1997. “ ‘I Have Suffer’d Much Today’: The Defining force of Pain in Early America”. In Hoffman, Sobel, and Teute 1997, 370–403.

Craven, Wayne. 1986. “The Development of American Character in a Land of Opportunity”. In Colonial American Portraiture: The Economic, Religious, Social, Cultural, Philosophical, Scientific and Aesthetic Foundations, 257–268. New York: Cambridge University Press.

Crenson, Matthew A., and Benjamin Ginsberg. 2002. Downsizing Democracy: How America Sidelined Its Citizens and Privatized Its Public. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Criblez, Adam. 2004. “Tavernocracy: Tavern Culture in Ohio’s Western Reserve”. Northeast Ohio Journal of History 22 (Summer): 60–83.

Crocker, Jennifer, and Lora E. Park. “The Costly Pursuit of Self-Esteem”. Psychological Bulletin 130: 392–414.

Cross, Gary. 1993. Time and Money: The Making of Consumer Culture. London: Routledge.

———. 1997. Kids’ Stuff: Toys and the Changing World of American Childhood. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 2000. An All-Consuming Century: Why Commercialism Won in Modern America. New York: Columbia University Press.

———. 2004. The Cute and the Cool: Wondrous Innocence and Modern American Children’s Culture. New York: Oxford University Press.

———. 2005. “The Cute Child and Modern American Parenting”. In American Behavioral History, ed. Peter Stearns, 19–41. New York: New York University Press.

Crowe, Patricia Ward. 1978. “Good Fences Make Good Neighbors: Social Networks at Three Levels of Urbanization in Tirol, Austria”. PhD diss., Stanford University.

———. 1981. “Community Size and Social Relationships: A Comparison of Urban and Rural Social Patterns in Tirol”. Anthropological Quarterly 54 (October): 210–229.

Crowley, John E. 1999. “The Sensibility of Comfort”. AHR 99 (June): 749–782.

———. 2001. Invention of Comfort: Sensibilities and Design in Early Modern Britain and Early America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Csikszentmihalyi, Mihaly, and Eugene Rochberg-Halton. 1981. The Meaning of Things: Domestic Symbols and the Self. New York: Cambridge University Press.

Cullen, Jim. 1996. The Art of Democracy. New York: Monthly Review Press.

Curley, M. Louise, and Edmond D. Villani. 1980. “The Personal Savings Rate: Is It Really Low?” Journal of Retail Banking 2 (June): 44–53.

Curry, Richard O., and Lawrence B. Goodheart, eds. 1991. American Chameleon: Individualism in Trans-National Context. Kent, OH: Kent State University Press.

———. 1991. “Individualism in Trans-National Context”. In Curry and Goodheart 1991, 1–19.

Curry, Richard O., and Karl E. Valois. 1991. “The Emergence of an Individualistic Ethos in American Society”. In Curry and Goodheart 1991, 20–43.

Curti, Merle. 1967. “The Changing Concept of ‘Human Nature’ in the Literature of American Advertising”. Business History Review 41 (Winter): 335–357.

———. 1980. Human Nature in American Thought: A History. Madison: University of Wisconsin Press.

Curtis, James E., Edward G. Grabb, Douglas E. Baer. 1992. “Voluntary Association Membership in Fifteen Countries: A Comparative Analysis”. ASR 57 (April): 139–152.

Curtis, James E., Ronald D. Lambert, Steven D. Brown, and Barry J. Kay. 1989. “Affiliating with Voluntary Association: Canadian-American Comparisons”. Canadian Journal of Sociology 14 (2): 143–161.

Cutler, David M., and Edward L. Glaeser. 1997. “Are Ghettos Good or Bad?” Quarterly Journal of Economics 112 (August): 791–826.

Cutler, David M., Edward Glaeser, and Karen Norberg. 2001. “Explaining the Rise in Youth Suicide”. Working paper W7713. Cambridge, MA: NBER.

Cutler, David M., Edward L. Glaeser, and Jesse M. Shapiro. 2003. “Why Have Americans Become More Obese?” Working paper 9446. Cambridge, MA: NBER.

Cutler, David M., Edward L. Glaeser, Jacob L. Vigdor. 1999. “The Rise and Decline of the American Ghetto”. Journal of Political Economy 107 (3): 455–506.

Cutler, David M., and Lawrence F. Katz. 1992. “Rising Inequality? Changes in the Distribution of Income and Consumption in the 1980’s”. AER 82 (May): 546–551.

———, and Ellen Meara. 2001. “Changes in the Age Distribution of Mortality Over the 20th Century”. Working paper 8556. Cambridge, MA: NBER.

———, and Grant Miller. 2005. “The Role of Public Health Improvements in Health Advances: the Twentieth-century United States”. DEM 42 (February): 1–22.

Dalton, Russell J. 1988. Citizen Politics in Western Democracies. Chatham, NJ: Chatham House.

———. 2005. “The Social Transformation of Trust in Government”. International Review of Sociology 15 (March): 133–154.

Danbom, David R. 1995. Born in the Country: A History of Rural America. Baltimore: John Hopkins University Press.

Danziger, Sheldon, and Peter Gottschalk. 1995. America Unequal. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Danziger, Sheldon, and Cecilia Elena Rouse. 2007. “The Price of Independence: The Economics of Early Adulthood”. In The Price of Independence: The Economics of Early Adulthood, 1–24. New York: Russell Sage Foundation.

Darity, William Jr., Jason Dietrich, and David K. Guilkey. 1997. “Racial and Ethnic Inequality in the United States: A Secular Perspective”. AER 87, no. 2 (May): 301–306.

Darnton, Robert. 1995. “The Pursuit of Happiness”. Wilson Quarterly 29 (Autumn): 42–53.

Darroch, A. Gordon. 1981. “Migrants in the Nineteenth Century: Fugitives or Families in Motion?” Journal of Family History 6 (Fall): 257–277.

Davenport, David Paul. 1985. “Duration of Residence in the 1855 Census of New York State”. Historical Methods 18 (Winter): 5–12.

David, Paul A., and Warren C. Anderson. 1986. “Rudimentary Contraceptive Methods and American Transition to Marital Fertility Control, 1855–1915”. In Long-Term Forces in American Economic Growth, ed. Stanley L. Engerman and R. E. Gallman, 307–390. Chicago: University of Chicago Press.

David, Paul A., and Peter Solar. 1977. “A Bicentenary Contribution to the History of the Cost of Living in America”. Research in Economic History 2: 1–80.

Davin, Eric Leif. 1993. “The Era of the Common Child: Egalitarian Death in Antebellum America”. Mid-America 75 (April–July): 135–163.

Davis A. F., and M. H. Haller, eds., The Peoples of Philadelphia. Philadelphia: Temple University Press.

Davis, David Brion, ed. 1979. Antebellum American Culture: An Interpretive Anthology. Lexington, MA: D.C. Heath.

Davis, James A. 1996. “Patterns of Attitude Change in the USA: 1972–1994”. In Understanding Change in Social Attitudes, ed. Bridget Taylor and Katarina Thomson, 151–179. Aldershot, UK: Dartmouth.

———. 2004. “Did Growing Up in the 1960s Leave a Permanent Mark on Attitudes and Values?” POQ 68 (2): 161–183.

Davis, Kenneth. 1990. Don’t Know Much About History. New York: Avon.

Davis, Ronald L. 1976. “Sentimental Songs in Antebellum America”. Southwest Review 6 (Winter): 50–65.

Dawley, Alan. 1976. Class and Community: The Industrial Revolution in Lynn. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Day, Jennifer Cheeseman, Alex Janus, and Jessica Davis. 2005. “Computer and Internet Use in the United States: 2003”. Current Population Reports P23–208. Washington DC: U.S. Bureau of the Census.

Deaton, Angus. 2008. “Income, Health, and Well-Being around the World: Evidence from the Gallup World Poll”. JEP 22 (Spring): 53–72.

Deetz, James. 1977. In Small Things Forgotten: The Archeology of Early American Life. Garden City, NY: Doubleday.

Degler, Carl N. 1980. At Odds: Women and the Family in America from the Revolution to the Present. New York: Oxford University Press.

Dekker, Paul. 2003. “Generalised Social Trust: Meanings and Political Correlates”. Paper presented to the 19th IPSA World Congress, Durban, South Africa.

Delli Carpini, Michael X., and Scott Keeter. 1991. “Stability and Change in the U.S. Public’s Knowledge of Politics”. POQ 55 (Winter): 583–612.

D’Emilio, John, and Estelle B. Freedman. 1988. Intimate Matters: A History of Sexuality in America. New York: Harper & Row.

Demos, John. 1986. Past, Present, and Personal: The Family and the Life Course in American History. New York: Oxford University Press.

———. 1986. “The Changing Faces of Fatherhood”. In Past, Present, and Personal, 41–67. New York: Oxford University Press.

DePastino, Todd. 2003. Citizen Hobo: How a Century of Homelessness Shaped America. Chicago: University of Chicago Press.

DeStefano, Linda. 1990. “Pressures of Modern Life Bring Increased Importance to Friendship”. The Gallup Poll Monthly (March): 24–33.

De Vries, Jan. 1993. “Between Purchasing Power and the World of Goods: Understanding the Household Economy in Early Modern Europe”. In Brewer and Porter 1993, 85–132.

———. 2002. Review of Consumerism in World History, by Peter N. Sterns. JEH 62 (June): 638–639.

Dey, Eric L., Alexander W. Astin, and William S. Korn. 1991. The American Freshman: Twenty-Five Year Trends, 1966–1990. Los Angeles: Higher Education Research Institute.

Di Tella, Rafael, and Robert MacCulloch. 2005. “Gross National Happiness as an Answer to the Easterlin Paradox?” Unpublished paper, Harvard Business School.

———. 2006. “Some Uses of Happiness Data in Economics”. JEP 20 (Winter): 25–46.

Di Tella, Rafael, Robert J. MacCulloch, and Andrew J. Oswald. 2003. “The Macroeconomics of Happiness”. Review of Economics and Statistics 85 (November): 809–827.

Dickson, Charles Ellis. 1986. “Prosperity Rides on Rubber Tires: The Impact of the Automobile on Minot during the 1920’s”. North Dakota Historical Quarterly 53: 14–23.

Diener, Ed, and Eunkook Mark Suh. 1999. “National Differences in Subjective Well-Being”. In Kahneman, Diener, and Schwartz 1999, 434–450.

———, eds. 2000. Culture and Subjective Well-Being. Cambridge, MA: MIT Press.

Dierks, Konstantin. 2006. “Letter Writing, Stationery Supplies, and Consumer Modernity in the Eighteenth-Century Atlantic World”. Early American Literature 41 (3): 473–494.

DiGirolamo, Vincent. 2002. “Newsboy Funerals: Tales of Sorrow and Solidarity in Urban America”. JSH 36 (Fall): 5–30.

DiMaggio, Paul. 1982. “Cultural Entrepreneurship in Nineteenth-Century Boston: The Creation of an Organizational Base for High Culture in America”. Media, Culture & Society 4: 33–50.

DiMaggio, Paul, Eszter Hargittai, W. Russell Neuman, and John P. Robinson. 2001. “Social Implications of the Internet”. ARS 27: 307–336.

DiMaggio, Paul, and Toqir Mukhtar. 2004. “Arts Participation as Cultural Capital in the United States, 1982–2002: Signs of Decline?” Poetics 32 (2): 169–194.

Dixon, Jo, and Alan J. Lizotte. 1987. “Gun Ownership and the ‘Southern Subculture of Violence’ ”. AJS 93 (September): 383–405.

Doerflinger, Thomas M. 1988. “Farmers and Dry Goods in the Philadelphia Market Area, 1750–1800”. In Hoffman et al. 1988, 166–195.

Dolan, Jay P. 1996. “The Search for an American Catholicism”. Catholic Historical Review 82 (April): 169–186.

Domina, Thurston. 2006. “Brain Drain and Brain Gain: Rising Educational Segregation in the United States, 1940–2000”. City & Community 5 (December): 387–407.

Donald, David Herbert. 1995. Lincoln. New York: Simon & Schuster.

Donaldson, Scott. 1969. The Suburban Myth. New York: Columbia University Press.

Doucet, Michael J., and John C. Weaver. 1985. “Material Culture and the North American House: The Era of the Common Man, 1870–1920”. JAH 72 (December): 560–587.

Douglas, Ann. 1974. “Heaven Our Home: Consolation Literature in the Northern United States”. AQ 36 (December): 496–515.

Douglas, Mary, and Baron Isherwood. 1979/1996. The World of Goods: Towards and Anthropology of Consumption. London: Routledge.

Dowling, Harry F. 1977. Fighting Infection: Conquests of the Twentieth Century. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Downes, Thomas A., and Jeffrey E. Zabel. 2002. “The Impact of School Characteristics on House Prices: Chicago 1987–1991”. Journal of Urban Economics 52 (July): 1–25.

Doyle, Don Harrison. 1977. “The Social Functions of Voluntary Associations in a Nineteenth-Century American Town”. SSH 1 (Spring): 333–355.

———. 1977. “Social Theory and New Communities in Nineteenth-Century America”. Western Historical Quarterly 8 (April): 151–165.

———. 1983. The Social Order of a Frontier Community: Jacksonville, Illinois, 1825–70. Urbana: University of Illinois Press.

Drake, St. Clair, and Horace R. Cayton. 1945. Black Metropolis: A Study of Negro Life in a Northern City. New York: Harcourt, Brace and Company.

Dreiser, Theodore. 1900. Sister Carrie. Repr., Whitefish, MT: Kessinger Publishing, 2004. Переклад українською: Драйзер Т. Сестра Керрі / Пер. з англ. Е. Ржевуцької. – Київ :Дніпро, 1971. – 406 с.

Dublin, Thomas. 1979. Women and Work: The Transformation of Work and Community in Lowell, Massachusetts, 1826–1860. New York: Columbia University Press.

———. 1986. “Rural-Urban Migrants in Industrial New England: The Case of Lynn, Massachusetts, in the Mid-Nineteenth Century”. JAH 73 (December, 1986): 623–644.

———. 1991. “Rural Putting-Out Work in Early Nineteenth-Century New England: Women and the Transition to Capitalism in the Countryside”. New England Quarterly 64 (December): 531–573.

———. 1994. Transforming Women’s Work: New England Lives in the Industrial Revolution. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Duffield, George C. 1903. “An Iowa Settler’s Homestead”. Annals of Iowa 6 (October). http://iagenweb.org/history/annals/1903-Oct.htm.

———. 1904. “Frontier Church Going”. Annals of Iowa 6 (January). http://iagenweb.org/history/annals/1904-Jan.htm.

Duis, Perry R. 1983. The Saloon: Public Drinking in Chicago and Boston, 1880–1920. Urbana: University of Illinois Press.

———. 1983. “Whose City? Public and Private Places in Nineteenth-Century Chicago”. Chicago History 12 (Spring): 2–27.

Dulles, Foster Rhea. 1940. America Learns to Play: A History of Popular Recreation, 1607–1940. New York: D. Appleton-Century.

Dumenil, Lynn. 1995. The Modern Temper: American Culture and Society in the 1920s. New York: Hill & Wang.

Duncan, Greg J., and Ken R. Smith. 1989. “The Rising Affluence of the Elderly: How Far, How Fair, How Frail?” ARS 15: 261–289.

Duncan, Otis Dudley. 2003. “Facile Reporting: The Supposed Decline in Biblical Literalism”. Public Perspectives (May/June): 40–43.

Durkheim, Emile. 1893. Division of Labor in Society. Repr., New York: Free Press, 1984.

———. 1897. Suicide. Repr., Glencoe, IL: Free Press, 1951. Переклад українською: Дюркгайм Е. Самогубство. Соціологічне дослідження / Пер. з франц. Л. Кононовича. – Київ : Основи, 1998. – 519 с.

Dye, Jane Lawler, and Tallese D. Johnson, 2006. “A Child’s Day: 2003”. Current Population Reports, 70–109. Washington DC: U.S. Bureau of the Census.

Dye, Nancy Schrom, and Daniel Blake Smith. 1986. “Mother Love and Infant Death, 1750–1920”. JAH 73 (September): 329–353.

Dynan, Karen E., Douglas W. Elmendorf, and Daniel E. Michel. 2007. “The Evolution of Household Income Volatility”. Working paper, Brookings Institution.

Earle, Carville. 1993. “Rural Life in the South”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1223–1234.

Easterlin, Richard A. 1973. “Does Money Buy Happiness?” Public Interest 30 (Winter): 3–10.

———. 1998. Growth Triumphant: The Twenty-First Century in Historical Perspective. Ann Arbor: University of Michigan Press.

———. 2005. “Feeding the Illusion of Growth and Happiness: A Reply to Hagerty and Veenhoven”. Social Indicators Research 74: 429–443.

Easterlin, Richard A., and Eileen M. Crimmins. 1997. “American Youth Are Becoming More Materialistic”. In Citizen Politics in Post-Industrial Societies, ed. Terry Nichols Clark and Michael Rempel, 67–83. Boulder, CO: Westview Press.

Eckberg, Douglas Lee. 1995. “Estimates of Early Twentieth-Century U.S. Homicide Rates: An Econometric Forecasting Approach”. DEM 32 (February): 1–16.

———. 2001. “Stalking the Elusive Homicide”. SSH 21 (Spring): 67–91.

Eckersley, Richard, and Keith Dear. 2002. “Cultural Correlates of Youth Suicide”. Social Science & Medicine 55: 1891–1904.

Edgell, Penny, Joseph Gerteis, and Douglas Hartmann. 2006. “Atheists as ‘Other’: Moral Boundaries and Cultural Membership in American Society”. ASR 71 (April): 211–234.

Edin, Katherine, and Maria Kefalas. 2005. “Unmarried with Children”. Contexts 4 (Spring): 16–22.

Edwards, Gary T. 1999. “Men of Subsistence and Men of Substance: Agricultural Lifestyles in Antebellum Madison County, Tennessee”. Agricultural History 73 (Summer): 303–321.

Egan, Timothy. 2006. The Worst Hard Time. New York: Houghton Mifflin.

Ehrenhalt, Alan. 2000. “The Lost City: The Case for Social Authority”. In The Essential Civil Society Reader: The Classic Essays, ed. Don E. Eberly, 239–255. Lanham, MD: Rowman & Littlefield.

Eibach, Richard P., Lisa K. Libby, and Thomas D. Gilovich. 2003. “When Change in the Self Is Mistaken for Change in the World”. Journal of Personality & Social Psychology 84 (May): 917–931.

Eisener, Manuel. 2003. “Long-Term Historical Trends in Violent Crime”. Crime and Justice 30: 83–142.

Ekrich, A. Roger. 2005. At Day’s Close: Night in Times Past. New York: Norton.

Ekström, Karin M., and Helene Brembeck, eds. 2004. Elusive Consumption. New York: Berg.

Eldridge, Larry D. 1996. “ ‘Crazy Brained’: Mental Illness in Colonial America”. Bulletin of the History of Medicine 70: 361–386.

Elias, Norbert. 1982. The Civilizing Process: The History of Manners. Trans. Edmund Jephcott. New York: Pantheon Books. Переклад українською: Еліас Н. Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження / Пер. з нім. О. Логвиненка. – Київ : Альтернативи, 2003. – 672 с.

Eldridge, Larry D., ed. 1997. Women and Freedom in Early America. New York: New York University Press.

Ellis, Joseph J. 1995. “Money and That Man from Monticello”. Reviews in American History 23 (December): 588–593.

Ellis, Richard E. 1996. “The Market Revolution and the Transformation of American Politics, 1801–1837”. In Stokes and Conway 1996, 149–176.

Ellis, Richard E., Mary H. Blewett, Joel H. Silbey, Major L. Wilson, Harry L. Watson, Amy Bridges, and Charles Sellers. 1992. “A Symposium on Charles Sellers, The Market Revolution: Jacksonian America, 1815–1846”. JER 12 (Winter): 445–476.

Ellison, Christopher G. 1991. “An Eye for an Eye? A Note on the Southern Subculture of Violence”. SF 69 (June): 1223–1239.

Ellwood, David T., and Christopher Jencks. 2001. “The Growing Differences in Family Structure: What Do We Know? Where Do We Look for Answers?” Unpublished paper, John F. Kennedy School of Government, Harvard University.

Emerson, Ralph Waldo. 1841. Self-Reliance and Other Essays. Repr., Menola, NY: Courier Dover, 1993.

Engerman, Stanley L., and Robert E. Gallman, eds. 2000. The Cambridge Economic History of the United States. Vol. 3. New York: Cambridge University Press.

Engle, Dabid M. 1984. “The Oven Bird’s Song: Insiders, Outsiders, and Personal Injuries in an American Community”. Law & Society Review 18 (4): 515–550.

Ensminger, Douglas. 1949. “Rural Neighborhoods and Communities”. In Rural Life in the United States, ed. Carl C. Taylor et al., 55–77. New York: Alfred Knopf.

Erenberg, Lewis A. 1984. Steppin’ Out: New York Nightlife and the Transformation of American Culture, 1890–1930. Chicago: University of Chicago Press.

Ernst, Joseph A. 1988. “The Political Economy of the Chesapeake Colonies, 1760–1775: A Study in Comparative History”. In Hoffman et al. 1988, 196–243.

Erskine, Hazel Gaudet. 1964. “The Polls: Some Thoughts About Life and People”. POQ 28 (Autumn): 517–528.

Espenshade, Thomas J. 1985. “Marriage Trends in America: Estimates, Implications, and Underlying Causes”. Population and Development Review 11 (June): 193–243.

Estlund, Cynthia. 2005. “Working Together: Crossing Color Lines at Work”. Labor History 46 (1): 79–98.

Eustace, Nicole. 2008. Passion is the Gale: Emotion, Power, and the Coming of the American Revolution. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Evans, Ivor H. 1981. Brewer’s Dictionary of Phrase and Fable, Centenary ed., rev. New York: Harper & Row.

Evans, J. Martin. 1976. America: The View from Europe. San Francisco: San Francisco Book Co.

Ewen, Stuart. 1976. Captains of Consciousness: Advertising and the Social Roots of Consumer Culture. New York: McGraw-Hill.

Ezzati, Majid, Ari B. Friedman, Sandeep C. Kulkarni, and Christopher J. L. Murray. 2008. “The Reversal of Fortunes: Trends in County Mortality and Cross-County Mortality Disparities in the United States”. PLoS Medicine 5 (April): e66.

Families and Work Institute. 1999. The 1997 National Study of the Changing Workforce: Executive Summary. http://www.familiesandwork.org /site/research/summary/1997nscwsumm.pdf.

Faragher, John Mack. 1986. Sugar Creek: Life on the Illinois Prairie. New Haven, CT: Yale University Press.

Farkas, Janice I., and Dennis P. Hogan. 1995. “The Demography of Intergenerational Relationships”. In Adult Intergenerational Relationships, ed. Vern L. Bengston, K. Warner Schaie, and Linda M. Burton, 1–25. New York: Springer.

Farley, Reynolds. 1996. The New American Reality: Who We Are, How We Got Here, Where We Are Going. New York: Russell Sage Foundation.

Farley, Reynolds, Charlotte Steeh, Maria Krysan, Tara Jackson, and Keith Reeves. 1994. “Stereotypes and Segregation: Neighborhoods in the Detroit Area”. AJS 100 (November): 750–780.

Fass, Paula S. 1977. The Damned and the Beautiful: American Youth in the 1920’s. New York: Oxford University Press.

Faust, Drew Gilpin. 2001. “The Civil War Soldier and the Art of Dying”. Journal of Southern History 67 (February): 3–38.

Featherstone, Mike. 1991. Consumer Culture and Postmodernism. Newbury Park, CA: Sage.

Feld, Scott L. 1981. “The Focused Organization of Social Ties”. AJS 86 (March): 1015–1035.

Feldberg, Michael. 1973. “Urbanization as a Cause of Violence: Philadelphia as a Test Case”. In Davis and Haller 1973, 53–70.

Feller, Daniel. 1997. “The Market Revolution Ate My Homework”. Reviews in American History 25 (3): 408–415.

Felson, Marcus. 1978. “Invidious Distinctions among Cars, Clothes and Suburbs”. POQ 42 (Spring): 49–58.

Ferrall, Simon A. 1832. A Ramble of Six Thousand Miles through the United States of America. Online ed., Project Gutenberg, https://www.gutenberg.org/ebooks/11725.

Ferrie, Joseph P. 2005 “The End of American Exceptionalism? Mobility in the United States Since 1850”. JEP 19 (Summer): 199–215.

Ferrie, Joseph P., and Werner Troesken. 2008. “Water and Chicago’s Mortality Transition, 1850–1925”. Explorations in Economic History 45 (January): 1–16.

Fields, Jason and Lynne M. Casper. 2001. “America’s Families and Living Arrangements: March 2000”. Current Population Reports, Report P, 20–537. Washington DC: U.S. Bureau of the Census.

Fields, Jill. 1999. “ ‘Fighting the Corsetless Evil: Shaping Corsets and Culture, 1900–1930”. JSH 33 (2): 355–384.

Figlio, David N., and Maurice E. Lucas. 2004. “What’s in a Grade? School Report Cards and the Housing Market”. AER 94 (June): 591–604.

Fine, Gary Alan, and Brooke Harrington. 2004. “Tiny Publics: Small Groups and Civil Society”. Sociological Theory 22 (3): 341–356.

Fine, Lisa M. 1990. The Souls of the Skyscraper: Female Clerical Workers in Chicago, 1870–1930. Philadelphia: Temple University Press.

Finke, Roger. 1990. “Religious Deregulation: Origins and Consequences”. Journal of Church and State 32 (Summer 1990): 609–626.

Finke, Roger, and Rodney Stark. 1986. “Turning Pews into People: Estimating 19th Century Church Membership”. Journal for the Scientific Study of Religion 25: 180–192.

———. 1992. The Churching of America, 1776–1990: Winners and Losers in Our Religious Economy. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

Fiorina, Morris. 2004. Culture War? The Myth of a Polarized America. New York: Pearson Longman.

Firebaugh, Glenn, and Brian Harley. 1991. “Trends in U.S. Church Attendance: Secularization and Revival, or Merely Lifecycle Effects”. Journal for the Scientific Study of Religion 30 (December): 487–500.

Fischer, Claude S. 1980. “The Spread of Crime from City to Countryside, 1955 to 1975”. Rural Sociology 45 (Fall): 416–434.

———. 1981. “The Public and Private Worlds of City Life”. ASR 46 (June): 306–316.

———. 1982. To Dwell Among Friends: Personal Networks in Town and City. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1984. The Urban Experience. 2nd ed. San Diego: Harcourt Brace Jovanovich.

———. 1988. “Finding the ‘Lost’ Community: Facts and Fictions”. Tikkun 3 (November): 69–72.

———. 1988. “Gender and the Residential Telephone in North America, 1890–1940: Technologies of Sociability”. Sociological Forum 3 (Summer): 211–233.

———. 1992. America Calling: A Social History of the Telephone to 1940. Berkeley: University of California Press.

———. 1994. “Changes in Leisure Activities in Three Towns, 1890–1940”. JSH 27 (Spring): 453–476.

———. 1994. “In Search of the Plot: American Social History in the 1990s”. Contemporary Sociology 23 (March): 226–230.

———. 1999. “Comment on ‘Anxiety’: Compensation in Social History”. JSH 33 (Fall): 143–146.

———. 2000. “Just How Is It that Americans are Individualistic?” Paper presented to the American Sociological Association Meetings, Washington DC.

———. 2002. “Ever-More Rooted Americans”. City & Community 1 (June): 175–194.

———. 2007. “What Wealth-Happiness Paradox? A Short Note on the American Case”. Journal of Happiness Studies 9 (June): 219–226.

———. 2008. “Paradoxes of American Individualism”. Sociological Forum 23 (June): 363–372.

———. 2009. “The 2004 GSS Finding of Shrunken Networks: An Artifact?” ASR 74 (August): 657–669.

Fischer, Claude S., and Glenn Carroll. 1988. “Telephone and Automobile Diffusion in the United States, 1902–1937”. AJS 93 (March): 1153–1178.

Fischer, Claude S., Kathleen Gerson, Robert Max Jackson, Lynn McCallister, and Ann Stueve, with Mark Baldassare. 1977. Networks and Places: Personal Networks in Town and City. New York: Free Press.

Fischer, Claude S., and Michael Hout. 2006. Century of Difference: How America Changed in the Last One Hundred Years. New York: Russell Sage Foundation.

———. 2006. “The Family in Trouble: Since When? For Whom?” In The Family in Interdisciplinary Perspective, ed. Steven M. Tipton and John Witte Jr., 120–142. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Fischer, Claude S., Michael Hout, Martín Sánchez Jankowski, Samuel R. Lucas, Ann Swidler, and Kim Voss. 1996. Inequality by Design: Cracking the Bell Curve Myth. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Fischer, Claude S., and Greggor Mattson. 2009. “Is America Fragmenting?” ARS 35: 435–455.

Fischer, Claude S., Gretchen Stockmayer, Jon Stiles, and Michael Hout. 2004. “Distinguishing the Levels and Dimensions of U.S. Urban Segregation”. DEM 41 (February): 37–59.

Fischer, David Hackett. 1989. Albion’s Seed: Four British Folkways in America. New York: Oxford University Press.

———. 2004. Washington’s Crossing. New York: Oxford University Press.

Fischer, Mary J., and Douglas S. Massey. 2004. “The Ecology of Racial Discrimination”. City & Community 3 (September): 221–241.

Fisher, Gordon M. 1995. “Is There Such a Thing as an Absolute Poverty Line Over Time?” Poverty Measurement working papers. Washington DC: U.S. Bureau of the Census. https://www.census.gov/library/working-papers/1995/demo/fisher-01.html.

Fisher, Sydney George. 1967. A Philadelphia Perspective: The Diary of Sidney George Fisher Covering the Years 1834–1871. Ed. Nicholas B. Wainwright. Philadelphia: The Historical Society of Pennsylvania.

Fishman, Sylvia Barack. 2004. Double or Nothing?: Jewish Families and Mixed Marriage. Lebanon, NH : Brandeis University Press.

Fitch, Catherine A., and Steven Ruggles. 2000. “Historical Trends in Marriage Formation: The United States 1850–1990”. In Waite 2000, 59–89.

Fitch, Catherine A., Ron Goeken, and Steven Ruggles. 2005. “The Rise of Cohabitation in the United States: New Historical Estimates”. Working paper 2005–03, Minnesota Population Center, University of Minnesota.

Fitzgerald, Mary. 2005. “Greater Convenience But Not Greater Turnout: The Impact of Alternative Voting Methods on Electoral Participation in the United States”. American Politics Research 33 (6): 842–867.

Flegal, K. M., M. D. Carroll, R. J. Kuczmarski, and C. L. Johnson. 1998. “Overweight and Obesity in the United States: Prevalence and Trends, 1960–1994”. International Journal of Obesity and Related Metabolic Disorders 22 (January): 39–47.

Fleischner, Jennifer. 2004. Mrs. Lincoln and Mrs. Keckly: The Remarkable Story of the Friendship Between a First Lady and a Former Slave. New York: Broadway.

Fleming, Patricia. 1979. Villagers and Strangers: An English Proletarian Village Over Four Centuries. Cambridge, MA: Schenkman.

Fligstein, Neil. 1983. “The Transformation of Southern Agriculture and the Migration of Blacks and Whites, 1930-1940”. International Migration Review 17 (Summer): 268–290.

Fligstein, Neil, and Taek-Jin Shin. 2002. “The Shareholder Value Society: A Review of the Changes in Working Conditions and Inequality in the U.S. 1976–2000”. Working paper, Survey Research Center, University of California, Berkeley.

Flink, James J. 1989. The Automobile Age. Cambridge, MA: MIT Press.

Florida, Richard. 2003. “Cities and the Creative Class”. City & Community 2 (March): 3–19.

Flynn, James R. 1984. “The Mean IQ of Americans: Massive Gains 1932 to 1978”. Psychological Bulletin 95 (1): 29–51.

———. 1987. “Massive IQ Gains in 14 Nations: What IQ Tests Really Measure”. Psychological Bulletin 101 (2): 171–191.

———. 2007. What is Intelligence? Beyond the Flynn Effect. New York: Cambridge University Press.

Fogel, Robert William. 1986. “Nutrition and the Decline in Mortality since 1700: Some Preliminary Findings”. In Long-Term Factors in American Economic Growth. ed. Stanley L. Engerman and Robert E. Gallman, 439–556. NBER Studies in Income and Wealth. Chicago: University of Chicago Press.

———. 2000. The Fourth Great Awakening & The Future of Egalitarianism. Chicago: University of Chicago Press.

———. 2004. The Escape from Hunger and Premature Death, 1700–2100. New York: Cambridge University Press.

Fogleman, Aaron S. 1998. “From Slaves, Convicts, and Servants to Free Passengers: The Transformation of Immigration in the Era of the American Revolution”. JAH 85 (June): 43–76.

Folbre, Nancy. 1993. “Women’s Informal Market Work in Massachusetts, 1875–1920”. SSH 17 (Spring): 135–160.

Folbre, Nancy, Jayoung Yoon, Kade Finnoff, and Allison Sidle Fuligni. 2005. “By What Measure? Family Time Devoted to Children in the United States”. DEM 42 (May): 373–390.

Fombonne, E. 1994. “Increased Rates of Depression: Update of Epidemiological Findings and Analytical Problems”. Acta Psychiatrica Scandinavica 90: 145–156.

Foner, Eric. 1988. Reconstruction: America’s Unfinished Revolution, 1863–1877. New York: Harper & Row.

———, ed. 1990. The New American History. Philadelphia: Temple University Press.

———. 1994. “The Meaning of Freedom in the Age of Emancipation”. JAH 81 (September): 435–460.

———. 1998. The Story of AmericanFreedom. New York: Norton.

Foner, Eric, and John A. Garraty, eds. 1991. The Reader’s Companion to American History. Boston: Houghton Mifflin.

Fost, Dan. 1996. “Farewell to the Lodge”. American Demographics 18 (January): 40.

Formisano, Ronald P. 1974. “Deferential-Participant Politics: The Early Republic’s Political Culture, 1789–1840”. American Political Science Review 68 (June): 473–487.

———. 1999. “The ‘Party Period’ Revisited”. JAH 86 (June): 93–120.

Foster, George M. 1960–61. “Interpersonal Relations in Peasant Society”. Human Organization 19: 74–84.

Foster, Mark S. 1981. From Streetcar to Superhighway: American City Planners and Urban Transportation, 1900–1940. Philadelphia: Temple University Press.

Foster, Thomas A. 1999. “Deficient Husbands: Manhood, Sexual Incapacity, and Male Marital Sexuality in Seventeenth-Century New England”. WMQ 3rd Ser., 56 (October): 723–744.

Foucault, Michel, Luther H. Martin, Huck Gutman, and Patrick H. Hutton. 1988. Technologies of the Self: A Seminar with Michel Foucault. Amherst: University of Massachusetts Press.

Fourcade, Marion, and Kieran Healy. 2007. “Moral Views of Market Society”. ARS 33: 285–311.

Fowler, Robert Booth. 1991. The Dance with Community: The Contemporary Debate in American Political Thought. Lawrence: University Press of Kansas.

Fox, Richard Wrightman. 1976. “The Intolerable Deviance of the Insane: Civil Commitment in San Francisco, 1906–1929”. American Journal of Legal History 20 (April): 136–154.

Fox, Richard Wrightman, and T. J. Jackson Lears. 1983. Introduction to The Culture of Consumption, Richard Wrightman Fox and T. J. Jackson Lears, ix–xiii. New York: Pantheon.

Fox, Stephen R. 1984. The Mirror Makers: A History of American Advertising and Its Creators. New York: Morrow.

Fox-Genovese, Elizabeth, and Eugene D. Genovese. 1976. “The Political Crisis of Social History”. JSH 10 (Winter): 205–220.

Foy, Jessica H., and Thomas J. Schlereth, eds. 1992. American Home Life, 1880–1930: A Social History of Spaces and Services. Knoxville: University of Tennessee Press.

Frank, Robert H. 1999. Luxury Fever: Why Money Fails to Satisfy in an Era of Excess. New York: Free Press.

Frank, Stephen. 1994. “Peasantry”. In Encyclopedia of Social History, ed. Peter N. Stearns, 555–557. New York: Garland.

Franklin, Benjamin. 1916. The Autobiography of Benjamin Franklin. New York: Henry Holt and Company. Online ed., Project Gutenberg, https://www.gutenberg.org/files/20203/20203-h/20203-h.htm.

Franklin, Mark N., Patrick Lyons, and Michael Marsh. 2004. “Generational Basis of Turnout Decline in Established Democracies”. Acta Politica 39: 115–151.

Fredman, L. E. 1967. “The Introduction of the Australian Ballot in the United States”. Australian Journal of Politics and History 13 (April–December): 204–221.

Fredrickson, George M. 1981. White Supremacy: A Comparative Study in American and South African History. New York: Oxford University Press.

———. 1995. “From Exceptionalism to Variability: Recent Developments in CrossNational Comparative History”. JAH 82 (September): 587–606.

———. 1998. “Nineteenth-Century American History”. In Molho and Wood 1998, 164–183.

Freeman, Ruth, and Patricia Klaus. 1984. “Blessed or Not? The New Spinster in England and the United States in the Late Nineteenth and Early Twentieth Century”. Journal of Family History 9 (Winter): 394–414.

Freeman, Susan Tax. 1970. Neighbors: The Social Contract in a Castilian Hamlet. Chicago. University of Chicago Press.

Frey, Bruno S., and Alois Stutzer. 2002. Happiness and Economics. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 2005. “Happiness Research: State and Prospects”. Review of Social Economy 52 (June): 207–228.

Frey, William H. 1996. “Immigration, Internal Out-Movement, and Demographic Balkanization in America: New Evidence for the 1990s”. Population Studies Center Report No. 96–364. Ann Arbor: University of Michigan.

Friedeburg, Robert von. 1995 “Social and Geographical Mobility in the Old World and New World Communities: Earls Colne, Ipswich and Springfield, 1635–1685”. JSH 29 (Winter): 375–400.

Frieden, Karl. 1987. “Public Needs and Private Wants: Making Choices”. Dissent (Summer): 317–325.

Friedman, Lawrence M. 1985. Total Justice. New York: Russell Sage Foundation.

———. 1990. The Republic of Choice: Law, Authority, and Culture. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1993. Crime and Punishment in American History. New York: Basic Books.

———. 2002. Law in America: A Short History. New York: Modern Library Chronicles (Random House).

———, and Robert V. Percival. 1976. “Who Sues for Divorce? From Fault through Fiction to Freedom”. Journal of Legal Studies 5 (January): 61–82.

Friend, Craig T. 1997. “Merchants and Markethouses: Reflections on Moral Economy in Early Kentucky”. JER 17 (Winter): 553–574.

Frombonne, E. 1994. “Increased Rates of Depression: Update of Epidemiological Findings and Analytical Problems”. Acta Psychiatrica Scandinavica 90: 145–156.

Fromm, Erich. 1941. Escape from Freedom. Repr., New York: Holt, Rinehart and Winston, 1964. Переклад українською: Фромм Е. Втеча від свободи / Пер. з англ. М. Яковлєва. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 288 с.

———. 1955. The Sane Society. New York: Fawcett Premier.

Frykman, Jonas, and Orvar Lofgren. 1987. Culture Builders: A Historical Anthropology of Middle-Class Life. Trans. Alan Crozier. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

Fuchs, Victor R. 1983. How We Live. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Fuller, Wayne E. 1964. RFD. Bloomington: Indiana University Press.

———. 1972. The American Mail: Enlarger of the Common Life. Chicago: University of Chicago Press.

Fullerton, Andrew S., and Michael Wallace. 2007. “Traversing the Flexible Turn: U.S. Workers’ Perceptions of Job Security, 1977–2002”. Social Science Research 36 (March): 201–221.

Furstenberg, Francois. 2003. “Beyond Freedom and Slavery: Autonomy, Virtue, and Resistance in Early American Political Discourse”. JAH 89 (March): 1295–1230.

Furstenberg, Frank F. Jr. 1966. “Industrialization and the American Family: A Look Backward”. ASR 31 (June): 326–338.

———. 1990. “Divorce and the American Family”. ARS 16: 379–403.

———. 1999. “Family Change and Family Diversity”. In Diversity and Its Discontents, ed. Neil J. Smelser and Jeffrey C. Alexander, 147–165. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Furstenberg, Frank F. Jr., Sheela Kennedy, Vonnie C. McLoyd, Rubén G. Rumbaut, and Richard A. Settersten. 2004. “Growing Up is Harder to Do”. Contexts 3 (July): 33–41.

Gabin, Nancy F. 1993. “Women and Work”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1541–1556.

Gabler, Neal. 1988. An Empire of Their Own: How the Jews Invented Hollywood. New York: Doubleday.

Gaddy, Gary D. 1986. “Television’s Impact on High School Achievement”. POQ 50 (Fall): 340–359.

Galambos, Louis. 1983. “Technology, Political Economy, and Professionalization: Central Themes of the Organizational Synthesis”. Business History Review 57 (Winter): 471–493.

Galen, Cranz. 1978. “Changing Roles of Urban Parks”. Landscape 22 (Summer): 9–18.

Gallaher, Art Jr. 1961. Plainville Fifteen Years Later. New York: Columbia University Press.

Gallman, Robert E., and John Joseph Wallis, eds. 1992. American Economic Growth and Standards of Living before the Civil War. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1992. Introduction to Gallman and Wallis 1992, 1–18.

Gallup, George Jr. 1985. “Religion in America: 50 Years: 1935–1985”. The Gallup Report No. 286. Princeton, NJ: Princeton Religion Research Center.

———. 1998. The Gallup Poll: Public Opinion 1997. Wilmington, DE: Scholarly Resources, Inc.

———. 1999. “Americans Celebrate Easter”. https://news.gallup.com/poll/3958/easter-draws-americans-back-church.aspx.

———. 2002. The Gallup Poll: Public Opinion 2001. Wilmington, DE: Scholarly Resources Inc.

———. 2003. “Catholics Trail Protestants in Church Attendance”. Gallup poll, Religion and Social Trends. https://news.gallup.com/poll/10138/Catholics-TrailProtestants-Church-Attendance.aspx.

———. 2004. The Gallup Poll: Public Opinion 2003. Lanham, MD: Rowman & Littlefield.

Gallup, George Jr., and Jim Castelli. 1989. The People’s Religion: American Faith in the ’90s. New York: Macmillan.

Gallup, George Jr., and D. Michael Lindsay. 1999. Surveying the Religious Landscape: Trends in U.S. Beliefs. Harrisburg, PA: Morehouse Publishing.

Galston, William A., and Peter Levine. 1997. “America’s Civic Condition: A Glance at the Evidence”. Brookings Review 15 (Fall): 23–26.

Gamber, Wendy. 2005. “Away from Home: Middle-Class Boarders in the Nineteenth-Century City”. JUH 31 (March): 289–305.

Gamm, Gerald H. 1989. The Making of New Deal Democrats: Voting Behavior and Realignment in Boston, 1920–1940. Chicago: University of Chicago Press.

Gamm, Gerald H., and Robert D. Putnam. 1999. “The Growth of Voluntary Associations in America, 1840–1940”. JIH 29 (Spring): 511–557.

Gannett, Lewis. 2005. “ ‘Overwhelming Evidence’ of a Lincoln-Ann Rutledge Romance?: Reexamining Rutledge Family Reminiscences”. Journal of the Abraham Lincoln Association 26 (Winter): 28–41.

Gans, Herbert J. 1962. “Urbanism and Suburbanism as Ways of Life”. In Human Behavior and Social Processes, ed. A. M. Rose, 625–648. Boston: Houghton Mifflin.

———. 1962. The Urban Villagers: Group and Class in the Life of Italian-Americans. New York: Free Press of Glencoe.

———. 1967. The Levittowners. New York: Random House.

———. 1988. Middle American Individualism: The Future of American Individualism. New York: Free Press.

Gardner, J. B., and G. R. Adams, eds. 1983. Ordinary People and Everyday Life. Nashville, TN: American Association for State and Local History.

Garner, C. Alan. 1996. “Can Measures of Consumer Debt Reliably Predict an Economic Slowdown?” Economic Review 81 (4): 64–76.

Garrett, Thomas A. 2007. “The Rise in Personal Bankruptcies: The Eighth Federal Reserve District and Beyond”. Federal Reserve Bank of St. Louis Review 89 (January/February): 15–37.

Gartner, Rosemary. 1990. “The Victims of Homicide: A Temporal and Cross-National Comparison”. ASR 55 (February): 92–106.

Gartner, Rosemary, and Robert Nash Parker. 1990. “Cross-National Evidence on Homicide and the Age Structure of the Population”. SF 69 (December): 351–371.

Garvan, Anthony N. B. 1967. “Effects of Technology on Domestic Life, 1830–1880”. In Technology in Western Civilization. Vol. 1, ed. Melvin Kranzberg and Carroll W. Pursell Jr., 546–559. New York: Oxford University Press.

Gatchel, Robert J. 2004. “Comorbidity of Chronic Pain and Mental Health Disorders: The Biopsychosocial Perspective”. American Psychologist 59 (November): 795–805.

Gatson, Sarah N., and Amanda Zweerink. 2004. “Ethnography Online: ‘Natives’ Practising and Inscribing Community”. Qualitative Research 4 (2): 179–200.

Gecas, Viktor. 1989. “The Social Psychology of Self-Efficacy”. ARS 15: 291–316.

Geertz, Clifford. 1983. Local Knowledge. New York: Basic Books.

General Social Survey [GSS]. 1972–2008. General Social Survey. Chicago: NORC at the University of Chicago. https://gss.norc.org/.

Gentzkow, Matthew. 2006. “Television and Voter Turnout”. Quarterly Journal of Economics 121 (August): 931–972.

Ger, G., and Russell W. Belk. 1996. “Cross-Cultural Differences in Materialism”. Journal of Economic Psychology 17 (February): 55–77.

Gerber, Larry G. 1997. “Shifting Perspectives on American Exceptionalism: Recent Literature on American Labor Relations and Labor Politics”. Journal of American Studies 31: 253–274.

Gergen, Kenneth J. 1998. “The Self: Death by Technology”. Echoes. Post-Modernity Project, University of Virginia (Winter): 10–15.

———. 2000. The Saturated Self: Dilemmas of Identity in Contemporary Life. New York: Basic Books.

Gershuny, Jonathan. 2003. “Web Use and Net Nerds: A Neofunctionalist Analysis of the Impact of Information Technology in the Home”. SF 82 (1): 141–168.

Gerson, Kathleen. 1985. Hard Choices: How Women Decide about Work, Career, and Motherhood. Berkeley. University of California Press.

Gerson, Kathleen, and Jerry Jacobs. 2004. “The Work-Home Crunch”. Contexts 3 (Fall): 29–37.

Gibbons, Robert D., C. Hendricks Brown, Kwan Hur, Sue M. Marcus, Dulal K. Bhaumik, Joëlle A. Erkens, Ron M.C. Herings, and J. John Mann. 2007. “Early Evidence on the Effects of Regulators’ Suicidality Warnings on SSRI Prescriptions and Suicide in Children and Adolescents”. American Journal of Psychiatry 164 (September): 1356–1363.

Gibson, Campbell, and Kay Jung. 2005. “Historical Census Statistics on Population Totals by Race, 1790 to 1990, and by Hispanic Origin, 1970 to 1990, for Large Cities and Other Urban Areas in the United States”. Population Division working paper 76. Washington DC: U.S. Bureau of the Census. https://www.census.gov/library/working-papers/2005/demo/POP-twps0076.html.

Giddens, Anthony. 1990. The Consequences of Modernity. Palo Alto, CA: Stanford University Press.

———. 1991. Modernity and Self-Identity: Self and Society in the Late Modern Age. Palo Alto, CA: Stanford University Press.

Gidlow, Liette. 2002. “Delegitimizing Democracy: ‘Civic Slackers,’ the Cultural Turn, and the Possibilities of Politics”. JAH 89 (December): 922–957.

Gienapp, William E. 1993. “The Antebellum Era”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 105–130.

Gilbert, Daniel. 2006. Stumbling on Happiness. New York: Knopf.

Gilekson, John S. Jr. 1986. Middle-Class Providence, 1820–1940. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Gilens, Martin. 1996. “Race and Poverty in America: Public Misperceptions and the American News Media”. POQ 60 (Winter): 515–541.

———. 1999. Why Americans Hate Welfare: Race, Media, and the Politics of Antipoverty Policy. Chicago: University of Chicago Press.

Gilfoyle, Timothy J. 1987. “The Urban Geography of Commercial Sex: Prostitution in New York City, 1790–1860”. JUH 13 (August): 371–393.

———. 1997. “Strumpets and Misogynists: Brothel ‘Riots’ and the Transformation of Prostitution in Antebellum New York City”. In The Making of Urban America, ed. Raymond A. Mohl, 37–51. 2nd ed. Wilmington, DE: Scholarly Resources.

Gilje, Paul A. 1997. “The Rise of Capitalism in the Early Republic”. In Gilje 1997, 1–22.

———, ed. 1997. Wages of Independence: Capitalism in the Early American Republic. Madison, WI: Madison House.

Gillespie, Joanna Bowen. 1985. “The Clear Leadings of Providence’: Pious Memoirs and the Problems of Self-Realization for Women in the Early Nineteenth Century”. JER 5 (Summer): 197–221.

Gillespie, Mark. 2000. “Merry Christmas? Not for Many Americans, Who Believe the Holiday Has Lost Its Focus”. https://news.gallup.com/poll/2206/Merry-Christmas-Many-Americans-Who-Believe-Holiday-Has.aspx.

Gillis, A. R. 1989. “Crime and State Surveillance in Nineteenth-Century France”. AJS 95 (September): 307–341.

Gillis, John R., ed. 1994. Commemorations: The Politics of National Identity. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1996. A World of Their Own Making: Myth, Ritual and the Quest for Family Values. New York: Basic Books.

———. 1996. “Making Time for Family: The Invention of Family Time(s) and the Reinvention of Family History”. Journal of Family History 21 (January): 4–21.

Gjerde, Jon. 1986. “Conflict and Community: A Case Study of the Immigrant Church in the United States”. JSH 19 (Summer): 681–697.

———. 1997. The Minds of the West: Ethno-Cultural Evolution in the Rural Middle West, 1830–1917. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Glaeser, Edward L., David I. Laibson, Jose A. Scheinkman, and Christine L. Soutter. 2000. “Measuring Trust”. Quarterly Journal of Economics 115 (August): 811–846.

Glassner, Barry. 1999. The Culture of Fear: Why Americans Are Afraid of the Wrong Things. New York: Basic Books.

Glendon, Mary Ann. 1991. Rights Talk: The Impoverishment of Political Discourse. New York: Free Press.

Glenn, Norval D. 1987. “The Trend in ‘No Religion’ Respondents to U.S. National Surveys, Late 1950s to Early 1980s”. POQ 51 (Fall): 293–314.

———. 1990. Review of Religious Change in America, by Andrew Greely. POQ 54 (Fall): 444–447.

———. 1994. “Television Watching, Newspaper Reading, and Cohort Differences in Verbal Ability”. Sociology of Education 67 (July): 216–230.

Glenn, Susan A. 1990. Daughters of the Shtetl: Life and Labor in the Immigrant Generation. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Glennie, Paul. 1995. “Consumption Within Historical Studies”. In Miller 1995, 164–203.

Godbeer, Richard. 1992. The Devil’s Dominion: Magic and Religion in Early New England. New York: Cambridge University Press.

———. 2002. Sexual Revolution in Early America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Goldin, Claudia. 1979. “Household and Market Production of Families in a Late Nineteenth Century American City”. Explorations in Economic History 16: 111–131.

———. 1980. “War”. In Encyclopedia of American Economic History. Vol. 3. ed. Glenn Porter, 935–957. New York: Scribner.

———. 1983. “Lifecycle Labor Force Participation of American Women, 1900–1980”. Paper presented to the SSH Association, Washington DC.

———. 2000. “Labor Markets in the Twentieth Century”. In Engerman and Gallman 2000, 549–623.

———. 2006. “The Quiet Revolution That Transformed Women’s Employment, Education, and Family”. AER 96 (May): 1–20.

Goldin, Claudia, and Lawrence Katz. 2002. “The Power of the Pill: Oral Contraceptives and Women’s Career and Marriage Decisions”. Journal of Political Economy 110 (4): 730–770.

Goldscheider, Calvin, and Frances K. Goldscheider. 1987. “Moving Out and Marriage: What do Young Adults Expect?” ASR 52 (April): 278–285.

Goldscheider, Frances K., and Calvin Goldscheider. 1994. “Leaving and Returning Home in 20th Century America”. Population Bulletin 48 (March).

Goldscheider, Frances K., and Leora Lawton. 1998. “Family Experiences and the Erosion of Support for Intergenerational Residence”. Journal of Marriage and the Family 60 (August): 623–632.

Goldscheider, Frances K., and Linda J. Waite. 1991. New Families, No Families? The Transformation of the American Home. Berkeley: University of California Press.

Goldstein, Joshua R. 1999. “Kinship Networks That Cross Racial Lines: The Exception or the Rule?” DEM 36 (August): 399–408.

———. 1999. “The Leveling of Divorce in the United States”. DEM 36 (August): 409–414.

Goldstein, Joshua R., and Catherine T. Kenny. 2001. “Marriage Delayed or Marriage Forgone? New Cohort Forecasts of First Marriage for U.S. Women”. ASR 66 (August): 506–519.

Goodheart, Lawrence B. 1995. “The Concept of Insanity: Women Patients at the Hartford Retreat for the Insane, 1824–1865”. Connecticut History 36 (1): 31–47.

Gordon, David M., Richard Edwards, and Michael Reich. 1982. Segmented Work, Divided Workers: The Historical Transformation of Labor in the United States. New York: Cambridge University Press.

Gordon, Jean, and Jan McArthur. 1985. “American Women and Domestic Consumption, 1800–1920: Four Interpretive Themes”. Journal of American Culture 8 (Fall 1985): 35–47.

Gordon, Michael, ed., The American Family in Social-Historical Perspective. 2nd ed. New York: St. Martin’s.

Gordon, Steven L. 1981. “The Sociology of Sentiments and Emotions”. In Social Psychology: Sociological Perspectives, ed. Morris Rosenberg and Ralph H. Turner, 562–592. New York: Basic Books.

Gorn, Elliott J. 1985. “ ‘Gouge and Bite, Pull Hair and Scratch’: The Social Significance of Fighting in the Southern Backcountry”. AHR 90 (February): 18–43.

———. 1987. “ ‘Good-Bye Boys, I Die a True American”: Homicide, Nativism, and Working-Class Culture in Antebellum New York City”. JAH 74 (September): 388–410.

Gorski, Philip S. 2000. “Historicizing the Secularization Debate: Church, State, and Society in Late Medieval and Early Modern Europe, ca. 1300–1700”. ASR 65 (February): 135–167.

Gottdiener, Mark. 2000. “Approaches to Consumption: Classical and Contemporary Perspectives”. In New Forms of Consumption: Consumers, Culture, and Commodification, ed. Mark Gottdiener, 3–31. New York: Rowman & Littlefield.

Gould, J. D. 1980. “European Inter-Continental Emigration. The Road Home: Return Migration from the U.S.A.” Journal of European Economic History 9 (Spring): 41–112.

Graebner, William. 1980. “The Unstable World of Benjamin Spock: Social Engineering in a Democratic Culture, 1917–1950”. JAH 67 (December): 612–629.

Graefe, Deborah Roempke, and Daniel T. Lichter. 1999. “Life Course Transitions of American Children: Parental Cohabitation, Marriage, and Single Motherhood”. DEM 36 (May): 205–217.

Graff, Harvey J. 1987. The Legacies of Literacy: Continuities and Contradictions in Western Culture and Society. Bloomington: Indiana University Press.

———. 1995. Conflicting Paths: Growing Up in America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Grandin, Elaine, and Eugen Lupri. 1997. “Intimate Violence in Canada and the United States: A Cross-National Comparison”. Journal of Family Violence 12 (December): 417–443.

Grasso, Christopher. 2008. “Deist Monster: On Religious Common Sense in the Wake of the American Revolution”. JAH 95 (June): 43–68.

Gratton, Brian. 1996. “The Poverty of Impoverishment Theory: The Economic Well-Being of the Elderly, 1890–1950”. JEH 56 (March): 39–59.

Gratton, Brian, and Frances M. Rotondo. 1991. “Industrialization, the Family Economy, and the Economic Status of the American Elderly”. SSH 15 (Fall): 337–362.

Gray, Mark, and Miki Caul. 2000. “Declining Voter Turnout in Advanced Industrialized Democracies”. Comparative Political Studies 33 (November): 1091–1122.

Greeley, Andrew M. 1989. Religious Change in America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1991.“American Exceptionalism: The Religious Phenomenon”. In Shafer 1991, 94–115.

———. 1997. “The Other Civic America”. American Prospect 32 (May–June): 68–73.

Greeley, Andrew M., and Michael Hout. 1999. “Americans’ Increasing Belief in Life After Death: Religious Competition and Acculturation”. ASR 64: 813–815.

Green, Gary Paul. 2002. “Community Change in Harmony, Georgia, 1943–1993”. In Luloff and Krannich 2002, 71–93.

Green, Harvey. 1992. The Uncertainty of Everyday Life, 1915–1945. New York: HarperCollins.

———. 1983. The Light of the Home: An Intimate View of Lives of Women in Victorian America. New York: Pantheon.

Green, Richard K., and Susan M. Wachter. 2005. “The American Mortgage in Historical and International Context”. JEP 19 (Fall): 93–114.

Greene, Jack P. 1976. “Society, Ideology, and Politics: An Analysis of the Political Culture of Mid-Eighteenth-Century Virginia”. In Society, Freedom, and Conscience: The American Revolution in Virginia, Massachusetts, and New York, ed. Richard M. Jellison, 14–76. New York: W. W. Norton.

———. 1988. Pursuits of Happiness: The Social Development of Early Modern British Colonies and the Formation of American Culture. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

———. 1993. The Intellectual Construction of America: Exceptionalism and Identity from 1492 to 1800. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

———. 1999. “Social and Cultural Capital in Colonial British America: A Case Study”. JIH 29 (Winter): 491–509.

Greene, Jack P., and J. R. Pole, eds. 1984. Colonial British America: Essays in the New History of the Early Modern Era. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

———. 1984. “Reconstructing British-American Colonial History: An Introduction”. In Greene and Pole 1984, 1–17.

Greenfield, Patricia. 1998. “The Cultural Evolution of IQ”. In The Rising Curve: Long-Term Gains in IQ and Related Measures, ed. U. Neisser, 81–124. Washington DC: American Psychological Association.

Greenstein, Robert, and Chad Stone. 2007. “Addressing Longstanding Gaps in Unemployment Insurance Coverage”. Report, Center on Budget and Policy Priorities, August 7. https://www.cbpp.org/research/addressing-longstanding-gaps-in-unemployment-insurance-coverage.

Greenstone, J. David. 1986.“Political Culture and American Political Development: Liberty, Union, and the Liberal Bipolarity”. Studies in American Political Development 1: 1–49.

Greer, Scott. 1962. The Urban View: Life and Politics in Metropolitan America. New York: Oxford University Press.

Gregson, Mary Eschelbach. 1997. “Population Dynamics in Rural Missouri, 1860–1880”. SSH 21 (Spring): 85–110.

Greven, Philip J. Jr. 1970. Four Generations: Population, Land, and Family in Colonial Andover, Massachusetts. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Grew, Raymond. 1980. “More on Modernization”. JSH 14 (Fall): 179–187.

Grier, Katherine C. 1992. “The Decline of the Memory Palace: The Parlor after 1890”. In Foy and Schlereth 1992, 49–74.

———. 2006. Pets in America: A History. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Griswold, Robert L. 1982. Family and Divorce in California, 1850–1890. Albany: State University of New York Press.

———. 1986. “Law, Sex, Cruelty, and Divorce in Victorian America”. AQ 38 (Winter): 721–745.

———. 1991. “Divorce”. In The Reader’s Companion to American History, ed. Eric Foner and John A. Garraty, 287–289. New York: Houghton Mifflin.

Griswold, Wendy. 1981. “American Character and the American Novel: An Expansion of Refl ection Theory in the Sociology of Literature”. AJS 86 (January): 740–765.

Grob, Gerald N. 1983. Mental Illness and American Society, 1875–1940. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Gronke, Paul, Eva Galanes-Rosenbaum, Peter A. Miller, and Daniel Toffey. 2008. “Convenience Voting”. Annual Review of Political Science 11: 437–455.

Gross, Robert A. 1976. The Minutemen and Their World. New York: Hill & Wang.

Grossberg, Michael. 1985. Governing the Hearth: Law and Family in Nineteenth-Century America. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Grover, Kathryn, ed. 1992. Hard at Play: Leisure in America, 1840–1940. Amherst: University of Massachusetts Press.

Grubb, Farley. 2006. “Babes in Bondage? Debt Shifting by German Immigrants in Early America”. JIH 37 (1): 1–34.

Gruber, Jonathan, and Daniel M. Hungerman. 2007. “Faith-Based Charity and Crowd-Out during the Great Depression”. Journal of Public Economics 91 (June): 1043–1069.

Grunebaum, M. F., S. P. Ellis, S. Li, M. A. Oquendo, and J. J. Mann. 2004. “Antidepressants and Suicide Risk in the United States, 1985–1999”. Journal of Clinical Psychiatry 65: 1456–1462.

Guelzo, Allen C. 1999. Abraham Lincoln: Redeemer President. Grand Rapids, MI: William B. Eerdmans.

Guest, Avery M., Jane K. Cover, Ross L. Matsuda, and Charis E. Kobrin. 2006. “Neighborhood Context and Neighboring Ties”. City & Community 5 (4): 363–385.

Guest, Avery M., and Stewart E. Tolnay. 1983. “Children’s Roles and Fertility”. SSH 7 (Autumn): 355–380.

Guest, Avery M., and Susan K. Wierzbicki. 1999. “Social Ties at the Neighborhood Level: Two Decades of GSS Evidence”. Urban Affairs Review 35 (September): 92–111.

Gurr, Ted Robert. 1989. “Historical Trends in Violent Crime: Europe and the United States”. In Gurr 1989, 21–54.

———, ed. 1989. Violence in America. Vol. 1. The History of Crime. Newbury Park, CA: Sage.

Gusfield, Joseph R. 1967. “Tradition and Modernity: Misplaced Polarities in the Study of Social Change”. AJS 72 (January): 351–362.

Gutmann, Myron P., Sara M. Pullum-Pinon, and Thomas W. Pullum. 2002. “Three Eras of Young Adult Home Leaving in Twentieth-Century America”. JSH 35 (Spring): 533–576.

Hacker, J. David. 2001. “The Human Cost of War: White Population in the United States, 1850–1880”. Journal of Economic Literature 61 (June): 486–489.

———. 2008. “Economic, Demographic, and Anthropometric Correlates of First Marriage in the Mid-Nineteenth-Century United States”. SSH 32 (Fall): 307–345.

Hacker, Jacob S. 2006. The Great Risk Shift. New York: Oxford University Press.

———. 2007. “Trends in the Transitory Variance of Family Income, 1969–2004”. Presentation, Brookings Institution.

Hadaway, C. Kirk, Penny Long Marler, and Mark Chaves. 1993.“What the Polls Don’t Show: A Closer Look at U.S. Church Attendance”. ASR 58 (December): 741–752.

Haferkamp, Hans, and Neil Smelser, eds. 1992. Social Change and Modernity. Berkeley: University of California Press.

Hagerty, Michael R. 2000. “Social Comparisons of Income in One’s Community: Evidence from National Surveys of Income and Happiness”. JPSP 78 (April): 764–771.

———. 2003. “Was Life Better in the ‘Good Old Days’? Intertemporal Judgments of Life Satisfaction”. Journal of Happiness Studies 4 (June): 115–139.

Hagerty, Michael R., and Ruut Veenhoven. 2003. “Wealth and Happiness Revisited: Growing National Income Does Go with Greater Happiness”. Social Indicators Research 64: 1–27.

Hahn, Steven. 1985. “The ‘Unmaking’ of Southern Yeomanry: The Transformation of the Georgia Upcountry, 1860–1890”. In Hahn and Prude 1985, 179–203.

Hahn, Steve, and Jonathan Prude, eds. 1985. The Countryside in the Age of Capitalist Transformation. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Haines, Michael R. 1996. “Long-Term Marriage Patterns in the United States from Colonial Times to the Present”. History of the Family 1 (1): 15–39.

———. 2008. “Fertility and Mortality in the United States”. EH.Net Encyclopedia of Economic and Business History, ed. Robert Whaples. https://eh.net/encyclopedia/fertility-and-mortality-in-the-united-states/.

———. 2006. “Marriage and Divorce Rates: 1920–1995”. Table Ae507–513 in Carter et al. 2006.

Haines, Michael R., Lee A. Craig, and Thomas Weiss. 2003. “The Short and the Dead: Nutrition, Mortality, and the ‘Antebellum Puzzle’ in the United States”. JEH 63 (June): 382–413.

Haines, Michael R., and Avery M. Guest. 2008. “Fertility in New York State in the Pre-Civil War Era”. DEM 45 (May): 345–361.

Hall, Patricia Kelly, and Steven Ruggles. 2004. “ ‘Restless in the Midst of Their Prosperity’: New Evidence on the Internal Migration of Americans, 1850–2000”. JAH 91 (December): 829–846.

Halle, David. 1984. America’s Working Man: Work, Home, and Politics among Blue-collar Property Owners. Chicago: University of Chicago Press, 1984.

———. 1987. “The Family Photograph”. Art Journal 46 (Autumn): 217–225.

Halman, Loek. 1996. “Individualism in Individualized Society? Results from the European Values Surveys”. International Journal of Comparative Sociology 37 (December): 195–214.

Halttunen, Karen. 1982. Confidence Men and Painted Women: A Study of Middle-Class Culture in America, 1830–1870. New Haven, CT: Yale University Press.

———. 1995. “Humanitarianism and the Pornography of Pain in Anglo-American Culture”. AHR 100 (April): 303–334.

Hamilton, Richard F. 1991. “Work and Leisure: On the Reporting of Poll Results”. POQ 55 (Fall): 347–356.

Hampton, Keith, and Barry Wellman. 2001. “Long Distance Community in the Network Society: Contact and Support beyond Neville”. American Behavioral Scientist 45 (November): 476–495.

Handlin, David P. 1979. The American Home: Architecture and Society, 1815–1915. Boston: Little-Brown.

Handlin, Oscar, and Lilian Handlin, eds. 1997. From the Outer World. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Handy, Robert T. 1960. “The American Religious Depression, 1925–1935”. Church History 29 (March): 3–16.

Hannigan, John A., ed. 2005. “Trend Report on the Postmodern City”. Current Sociology 43 (1). Special issue.

Hannon, Joan Underhill. 1984. “The Generosity of Antebellum Poor Relief”. JEH 44 (September): 810–821.

Hansen, Karen V. 1992. “ ‘Our Eyes Behold Each Other’: Masculinity and Intimate Friendship in Antebellum New England”. In Men’s Friendships, ed. Peter M. Nardi, 35–58. Newbury Park, CA: Sage.

———. 1994. A Very Social Time: Crafting Community in Antebellum New England. Berkeley: University of California Press.

Hardin, Russell. 2001. “Solving the Problem of Trust”. In Trust in Society, ed. Karen Cook, 3–39. New York: Russell Sage Foundation.

Harding, David J., and Christopher Jencks. 2003. “Changing Attitudes toward Premarital Sex”. POQ 67 (Summer): 211–227.

Hareven, Tamara K. 1978. “Historical Changes in the Life Course and the Family: Policy Implications”. In Major Social Issues: A Multidisciplinary View, ed. J. M. Yinger and S. J. Cutler, 338–345. New York: Free Press.

———. 1982. Family Time and Industrial Time. New York: Cambridge University Press.

———. 1991.“The History of the Family and the Complexity of Social Change”. AHR 96 (February): 95–124.

———. 1994. “Aging and Generational Relations: A Historical and Life Course Perspective”. ARS 20: 437–461.

Hareven, Tamara K., and Randolph Langenbach. 1978. Amoskeag: Life and Work in an American Factory-City. New York: Pantheon.

Hareven, Tamara K., and Peter Uhlenberg. 1995. “Transition to Widowhood and Family Support Systems in the Twentieth Century, Northeastern United States”. In Aging in the Past: Demography, Society, and Old Age, ed. David I. Kertzer and Peter Laslett, 273–299. Berkeley: University of California Press.

Harper, Douglas. 2002. “Changing Works: Eliciting Accounts of Past and Present Dairy Farming”. Contexts 1 (Spring): 52–58.

Harris, Richard. 1990. “Working-Class Home Ownership in the American Metropolis”. JUH 17 (November): 46–69.

———. 1994. “The Flexible House: The Housing Backlog and the Persistence of Lodging, 1891–1951”. SSH 18 (Spring): 31–53.

Hart, Hornell. 1933. “Changing Social Attitudes and Interests”. In President’s Research Committee on Social Trends, Recent Social Trends in the United States. Vol. 1, 382–442. New York: McGraw-Hill.

Hartog, Henrik. 2000. Man and Wife in America: A History. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Haskell, Thomas L. 1985. “Capitalism and the Origins of the Humanitarian Sensibility, Part 1”. AHR 90 (April): 339–361.

———. 1985. “Capitalism and the Origins of the Humanitarian Sensibility, Part 2”. AHR 90 (June): 547–566.

Hatch, Nathan O. 1989. The Democratization of American Christianity. New Haven, CT: Yale University Press.

Hawke, David Freeman. 1988. Everyday Life in Early America. New York: Harper & Row.

Hawley, Amos, and Basil G. Zimmer. 1970. The Metropolitan Community. Newbury Park, CA: Sage.

Hayes, Edmund. 1983. “Mercy Otis Warren versus Lord Chesterfield, 1779”. WMQ 40 (October): 616–621.

Hays, Samuel P. 1992. “On the Meaning and Analysis of Change in History”. In Theory, Method and Practice in Social and Cultural History, ed. Peter Karsten and John Modell, 33–56. New York: New York University Press.

Heath, Linda, and Kevin Gilbert. 1996. “Mass Media and Fear of Crime”. American Behavioral Scientist 39 (February): 378–396.

Heberle, Rudolf. 1960. “The Normative Element in Neighborhood Relations”. Pacific Sociological Review 3 (Spring): 3–11.

Heckelman, Jac C. 1995. “The Effect of the Secret Ballot on Voter Turnout Rates”. Public Choice 82 (January): 107–124.

———. 2000. “Revisiting the Relationship Between Secret Ballots and Turnout A New Test of Two Legal-Institutional Theories”. American Politics Quarterly 28 (April): 194–215.

Heer, Clarence. 1933. “Taxation and Public Finance”. In President’s Research Committee on Social Trends, Recent Social Trends in the United States. Vol. 1, 1331–1390. New York: McGraw-Hill.

Heinze, Andrew R. 1990. Adapting to Abundance: Jewish Immigrants, Mass Consumption, and the Search for American Identity. NewYork: Columbia University Press.

———. 2003. “Schizophrenia Americana: Aliens, Alienists and the ‘Personality Shift’ of Twentieth-Century Culture”. AQ 55 (2): 227–256.

Helliwell, John F. 2003. “How’s Life? Combining Individual and National Variables to Explain Subjective Well-Being”. Economic Modelling 20: 331–360.

Hemphill, C. Dallett. 1996. “The Middle Class Rising in Revolutionary America: The Evidence from Manners”. SSH 30 (Winter): 317–344.

———. 1998. “Class, Gender, and the Regulation of Emotional Expression in Revolutionary-Era Conduct Literature”. In Stearns and Lewis 1998, 33–51.

———. 1999. Bowing to Necessities: A History of Manners in America, 1620–1860. New York: Oxford University Press.

Henkin, David M. 2006. The Postal Age: The Emergence of Modern Communications in Nineteenth-Century America. Chicago: University of Chicago Press.

Henretta, James A. 1977. “ ‘Modernization:’ Toward a False Synthesis”. Reviews in American History 5 (December): 455–452.

———. 1978. “Families and Farms: Mentalité in Pre-Industrial America”. WMQ 35 (January): 3–32.

———. 1979. “Social History as Lived and Written: Structure, Problematic, and Action”. AHR 84 (December): 1293–1322.

———. 1980. “Reply [to “Comment” by Lemon]”. WMQ 3rd Ser., 37 (October): 696–700.

———. 1984. “Wealth and Social Structure”. In Greene and Pole 1984, 262–289.

———. 1991. The Origins of American Capitalism. Boston: Northeastern University Press.

———. 1992. “The Slow Triumph of Liberal Individualism: Law and Politics in New York, 1780–1860”. In Curry and Goodheart 1991, 87–106.

———. 1998. “The ‘Market’ in the Early Republic”. JER 18 (Summer): 289–304.

Henrich, Joseph, Robert Boyd, Samuel Bowles, Colin Camerer, Ernst Fehr, Herbert Gintis, Richard McElreath. 2001. “In Search of Homo Economicus: Behavioral Experiments in 15 Small-Scale Societies”. AER 91 (May): 73–78.

Herberg, Will. 1955. Protestant Catholic Jew: An Essay in American Religious Sociology. Repr. Chicago: University of Chicago Press, 1983.

Herndon, Ruth Wallis. 1997. “Women of ‘No Particular Home’: Town Leaders and Female Transients in Rhode Island, 1750–1800”. In Eldridge 1997, 269–289.

———. 2001. Unwelcome Americans: Living on the Margin in Early New England. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

———. 2004. “ ‘Who Died an Expence to This Town’: Poor Relief in Eighteenth-Century Rhode Island”. In Smith 2004, 135–162.

Herring, Cedric. 2002. “Is Job Discrimination Dead?” Contexts 1 (Summer): 13–18.

Hershberg, Theodore, ed. 1981. Philadelphia: Work, Space, Family and Group Experience in the 19th Century. New York: Oxford University Press.

Hershberg, Theodore, Dale Light Jr., Harold E. Cox, and Richard R. Greenfield. 1981. “The ‘Journey to Work’: An Empirical Investigation of Work, Residence, and Transportation, Philadelphia, 1850 and 1880”. In Hershberg 1981, 128–173.

Hessinger, Rodney. 1996. “Problems and Promises: Colonial American Child Rearing and Modernization Theory”. Journal of Family History 21 (April): 125–143.

Hetherington, Marc J. 1998. “The Political Relevance of Political Trust”. American Political Science Review 92 (December): 791–808.

———. 1999. “The Effect of Political Trust on the Presidential Vote, 1968–96”. American Political Science Review 93 (June): 311–326.

Hewitt, John P. 1989. Dilemmas of the American Self. Philadelphia: Temple University Press.

Hexter, J. H. 1971. Doing History. Bloomington: Indiana University Press.

Hickman, Timothy A. 2004. “ ‘Mania Americana’: Narcotic Addiction and Modernity in the United States, 1870–1920”. JAH 90 (March): 1269–1294.

Higher Education Research Institute. 2000. “Most of the Nation’s College Freshmen Embrace The Internet as an Educational Tool, UCLA Study Finds”. News Release, January 25, University of California, Los Angeles. http://www.gseis.ucla.edu/heri/.

———. 2006. “The American Freshman: National Norms for Fall 2006”. Graduate School of Education & Information Studies, University of California, Los Angeles. https://heri.ucla.edu/publications-tfs/.

Hiltzheimer, Jacob. 1893. Extracts from the Diary of Jacob Hilzheimer of Philadelphia, 1765–1798. Ed. Jacob Cox Parsons. Philadelphia: Wm. F. Fell & Co.

Hine, Robert V. 1980. Community on the American Frontier: Separate But Not Alone. Norman: Oklahoma University Press.

Hipple, Steven. 2004. “Self-Employment in the United States: An Update”. Monthly Labor Review 127 (July): 13–23.

Hirschhorn, Norbert. 2003. “Mary Lincoln’s ‘Suicide Attempt’: A Physician Reconsiders the Evidence”. Lincoln Herald 104 (3): 94–98.

Hirschman, Charles. 1994. “Why Fertility Changes”. ARS 20: 203–233.

Hirschman, Elizabeth C. and Morris Holbrook. 1982. “Hedonic Consumption: Emerging Concepts, Methods, and Propositions”. Journal of Marketing 46 (Summer): 92–101.

Hobsbawm, Eric, and Terence Ranger, eds. 1983. The Invention of Tradition. New York: Cambridge University Press. Переклад українською: Винайдення традиції. За редакції Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера / Пер. з англ. М. Климчука. – Київ : Ніка-Центр, 2005. – 448 с.

Hochschild, Arlie Russell. 1979. “Emotion Work, Feeling Rules, and Social Structure”. AJS 85 (November): 551–575.

———. 1983. The Managed Heart: Commercialization of Human Feeling. Berkeley: University of California Press.

———. 1989. The Second Shift: Working Parents and the Revolution at Home. New York: Viking.

———. 1997. The Time Bind: When Work Becomes Home and Home Becomes Work. New York: Metropolitan Books.

Hodson, Randy. 2004. “Work Life and Social Fulfillment: Does Social Affiliation at Work Reflect a Carrot or a Stick?” Social Science Quarterly 85: 221–239.

Hoffert, Sylvia D. 1987. “ ‘A Very Peculiar Sorrow’: Attitudes Toward Infant Death in the Urban Northeast, 1800–1860”. AQ 39 (Winter): 601–616.

Hofferth, Sandra L., Joan R. Kahn, and Wendy Baldwin. 1987. “Premarital Sexual Activity Among American Teenage Women Over the Past Three Decades”. Family Planning Perspectives 19 (March): 46–53.

Hofferth, Sandra L., and John F. Sandberg. 2001. “Changes in American Children’s Time, 1981–1997”. In Children at the Millennium: Where Have We Come From, Where are We Going? Advances in Life Course Research, ed. T. Owens and S. Hofferth, 193–229. New York: Elsevier Science.

Hoffman, Ronald, John J. McCusker, Russell R. Menard, and Peter J. Albert, eds. The Economy of Early America: The Revolutionary Period, 1763–1790. Charlottesville: University Press of Virginia.

Hoffman, Ronald, Mechal Sobel, and Fredrika Teute, eds. 1997. Through a Glass Darkly: Reflections on Personal Identity in Early America. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Hofstadter, Richard. 1965 . Social Darwinism in American Thought. Rev. ed. Boston: Beacon Press.

Hoge, Dean R., and Jann L. Hoge, 1992. “The Return of the Fifties?: Values Trends at the University of Michigan, 1952 to 1989”. Sociological Quarterly 32 (4): 611–623.

Hoge, Dean R., Benton Johnson, and Donald A. Luidens. 1995. “Types of Denominational Switching among Protestant Young Adults”. Journal for the Scientific Study of Religion 34 (June): 253–259.

Holberg, Eric O. 2002. “Irwin, Iowa: Persistence and Change in Shelby County”. In Luloff and Krannich 2002, 45–70.

Holcombe, Randall G., and Donald J. Lacombe. 2001. “The Growth of Local Government in the United States from 1820 to 1870”. JEH 61: 184–189.

Holifield, E. Brooks. 1993. “Peace, Conflict, and Ritual in Puritan Congregations”. JIH 23 (Winter): 551–570.

———. 1994. “Toward a History of American Congregations”. In American Congregations. Vol. 2. New Perspectives in the Study of Congregations, ed. James P. Wind and James M. Lewis, 23–53. Chicago: University of Chicago Press.

Holinger, Paul C. 1987. Violent Deaths in the United States: An Epidemiological Study of Suicide, Homicide, and Accidents. New York: Guilford.

Holinger, Paul C., Danile Offer, James T. Barter, and Carl C. Bell. 1994. Suicide and Homicide among Adolescents. New York: Guilford.

Hollinger, Franz, and Max Haller. 1990. “Kinship and Social Networks in Modern Societies: A Cross-Cultural Comparison Among Seven Nations”. European Sociological Review 6 (September): 103–124.

Holmes, Amy E. 1990. “ ‘Such is the Price We Pay:’ American Widows and the Civil War Pension System”. In Vinovskis 1990, 171–195.

Holt, Michael F. 1999. “The Primacy of Party Reasserted”. JAH 86 (June): 151–157.

Hood, Clifton. 1996. “Changing Perceptions of Public Space on the New York Rapid Transit System”. JUH 22 (March): 308–331.

Hoover, Herbert. 1928. American Individualism. Garden City, NY: Doubleday, Doran, & Company.

Horn, Margo. 1984. “The Moral Message of Child Guidance 1925–45”. JSH 18 (Fall): 25–36.

Horwitz, Allan V., and Jerome C. Wakefield. 2005. “The Age of Depression”. Public Interest 158 (Winter): 39–58.

———. 2006. “The Epidemic in Mental Illness: Clinical Fact or Survey Artifact?” Contexts 5 (Winter): 19–23.

———. 2007. The Loss of Sadness: How Psychiatry Transformed Normal Sorrow Into Depressive Disorder. New York: Oxford University Press.

Horowitz, Daniel. 1985. The Morality of Spending: Attitudes toward the Consumer Society in America, 1875–1940. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

———. 2004. The Anxieties of Affluence: Critiques of American Consumer Culture, 1939–1979. Amherst: University of Massachusetts Press.

Horwitz, Morton J. 1977. The Transformation of American Law, 1780–1860. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Hout, Michael. 2006. “Money and Morale: Growing Inequality Affects How Americans View Themselves and Others”. Working paper, Survey Research Center, University of California, Berkeley.

———. 2008. “How Class Works: Objective and Subjective Aspects of Class Since the 1970s”. In Social Class: How Does It Work, ed. Annette Lareau and Dalton Conley, 25–64. New York: Russell Sage Foundation.

Hout, Michael, and Claude S. Fischer. 2002. “Explaining the Rise of Americans with No Religious Preference: Politics and Generation”. ASR 67 (April): 165–190.

Hout, Michael, and Andrew M. Greeley. 1987. “The Center Doesn’t Hold: Church Attendance in the United States, 1940–1984”. ASR 52 (June): 325–345.

Hout, Michael, and Caroline Hanley. 2003. “The Overworked American Family: Trends and Nontrends in Working Hours, 1968–2001”. Working paper, Survey Research Center, University of California, Berkeley.

Howard, Vicki. 2003. “A ‘Real Man’s Ring’: Gender and the Invention of Tradition”. JSH 36 (Summer): 837–856.

Howe, Daniel Walker. 1997. Making the American Self: Jonathan Edwards to Abraham Lincoln. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1997. “Protestantism, Voluntarism, and Personal Identity in Antebellum America”. In Stout and Hart 1997, 206–235.

———. 2007. What Hath God Wrought: The Transformation of America, 1815–1848. New York: Oxford University Press.

Howe, Irving. 1976. World of Our Fathers. New York: Harcourt Brace Jovanovich.

Hoy, Suellen. 1995. Chasing Dirt: The American Pursuit of Cleanliness. New York: Oxford University Press.

Huberman, Michael, and Chris Minns. 2007. “The Times They Are Not Changin’: Days and Hours of Work in Old and New Worlds, 1870–2000”. Explorations in Economic History 44 (October): 538–567.

Hudson, John C. 1985. Plains Country Towns. Minneapolis: University of Minnesota Press.

Hughes, H. Stuart. 1982. “Contemporary Historiography: Progress, Paradigms, and the Regression Toward Positivism”. In Almond, Chodorow, and Pearce 1982, 240–251.

Hunt, Alan. 1999. “Anxiety and Social Explanation: Some Anxieties About Anxiety”. JSH 32 (Spring): 509–528.

Hunter, Albert. 1975. “The Loss of Community: An Empirical Test Through Replication”. ASR 40 (October): 537–552.

———. 1985. “Private, Parochial and Public Social Orders: The Problem of Crime and Incivility in Urban Communities”. In The Challenge of Social Control, ed. Gerald Suttles and Mayer E. Zald, 230–242. Norwood, NJ: Ablex.

Hunter, James Davidson, and Carl Bowman. 1996. “The State of Disunion”. Vol. 2. Ivy, VA: In Media Res Educational Foundation.

Hurt, R. Douglas. 1985–1986. “REA: A New Deal for Farmers”. Timeline (December): 32–47.

———. 1993. “Rural Life in the West”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1235–1249.

Hurtado, Sylvia, and John H. Pryor. 2007. “Looking at the Past, Shaping the Future: Getting to Know Our Students for the Past 40 Years”. Presentation at NASPA/ACPA Joint Conference, Orlando, FL.

Hurtado, Sylvia, and John H. Pryor. 2005. The American Freshman: National Norms for Fall 2005. Cooperative Institutional Research Program, Higher Education Research Institute, Graduate School of Education & Information Studies, University of California, Los Angeles. https://heri.ucla.edu/publications-tfs/.

Huston, James L. 1998. Securing the Fruits of Labor: The American Concept of Wealth Distribution, 1765–1900. Baton Rouge: Louisiana State University Press.

Hyman, Herbert, and Charles Wright. 1971. “Trends in Voluntary Association Memberships of American Adults: Replications Based on Secondary Analysis of National Sample Surveys”. ASR 36 (April): 191–206.

Iggers, Georg G. 1982. “The Idea of Progress in Historiography and Social Thought Since the Enlightenment”. In Almond, Chodorow, and Pearce 1982, 41–66.

Igo, Sarah E. 2007. The Averaged American: Surveys, Citizens, and the Making of a Mass Public. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Inglehart, Ronald. 1990. Culture Shift in Advanced Industrial Society. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1997. Modernization and Postmodernization: Cultural, Economic, and Political Change in 43 Societies. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1997. “Postmaterialist Values and the Erosion of Institutional Authority”. In Nye, Zelikow, and King 1997, 217–236.

———. 2000. “Globalization and Postmodern Values”. Washington Quarterly 23 (Winter): 215–217.

Inglehart, Ronald, Roberto Foa, Christopher Peterson, and Christian Welzel. 2008. “Development, Freedom, and Rising Happiness: A Global Perspective (1981–2007)”. Perspectives on Psychological Science 3 (4): 264–285.

Inglehart, Ronald, and Christian Welzel. 2005. Modernization, Cultural Change, and Democracy: The Human Development Sequence. New York: Cambridge University Press.

Ingram, Rick E. 1990. “Self-Focused Attention in Clinical Disorders: Review and a Conceptual Model”. Psychological Bulletin 107 (March): 156–176.

Inkeles, Alex, and David H. Smith. 1974. Becoming Modern: Individual Change in Six Developing Countries. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Innes, Stephen. 1983. Labor in a New Land: Economy and Society in Seventeenth-Century Springfield. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1988. “Fulfilling John Smith’s Vision: Work and Labor in Early America”. In Work and Labor in Early America, 3–48. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Interrante, Joseph. 1979. “ ‘You Can’t Go to Town in a Bathtub’: Automobile Movement and the Reorganization of Rural American Space”. Radical History Review 21 (Fall): 151–168.

Isaac, Rhys. 1971. “Order and Growth, Authority and Meaning in Colonial New England”. AHR 76 (June): 728–737.

———. 1974. “Evangelical Revolt: The Nature of the Baptists’ Challenge to the Traditional Order in Virginia, 1765–1775”. WMQ 3rd Ser., 31 (July): 345–368.

———. 1997. “Stories and Constructions of Identity: Folk Tellings and Diary Inscriptions in Revolutionary Virginia”. In Hoffman, Sobel, and Teute 1997, 206–237.

Isaacs, Stephen L., and Steven A. Schroeder. 2001. “Where the Public Good Prevailed: Lessons from Success Stories in Health”. American Prospect (4 June): 26–30.

Ito, Mizuko, Sonja Baumer, Matteo Bittanti, et al. 2008. “Living and Learning with New Media: Summary of Findings from the Digital Youth Project”. John D. and Catherine T. MacArthur Foundation Reports on Digital Media and Learning. https://www.macfound.org/press/grantee-publications/living-and-learning-with-new-media-summary-of-findings-from-the-digital-youth-project.

Iyengar, Sheena S., and Mark R. Lepper. 2000. “When Choice is Demotivating: Can One Desire Too Much of a Good Thing?” JPSP 79 (6): 995–1006.

———. 2002. “Choice and Its Consequences: On the Costs and Benefits of Self-Determination”. In Self and Motivation, ed. Abraham Tesser, Dierderik A. Stapel, and Joanne V. Wood, 71–96. Washington DC: American Psychological Association.

Iyengar, Sheena S., and Wei Jiang. 2005. “The Psychological Costs of Ever Increasing Choice: A Fallback to the Sure Bet”. Unpublished paper, Columbia Business School.

Iyengar, Sheena S., Rachael E. Wells, and Barry Schwartz. 2006. “Doing Better but Feeling Worse: Looking for the ‘Best’ Job Undermines Satisfaction”. Psychological Science 17 (February): 143–150.

Jabour, Anya. 2000. “Male Friendship and Masculinity in the Early National South: William Wirt and His Friends”. JER 20 (1): 83–111.

Jackson, Kenneth T. 1985. Crabgrass Frontier: The Suburbanization of the United States. New York: Oxford University Press.

Jacobs, Eva, and Stephanie Shipp. 1990. “How Family Spending Has Changed in the U.S.” Monthly Labor Review 113 (March): 20–28.

Jacobs, Jane. 1961. The Death and Life of Great American Cities. New York: Random House.

Jacobs, Jerry A. 1998. “Measuring Time at Work”. Monthly Labor Review (December): 42–53.

Jacobs, Jerry A., and Kathleen Gerson. 1998. “Who Are the Overworked Americans?” Review of Social Economy 56 (Winter): 442–459.

———. 2001. “Overworked Individuals or Overworked Families? Explaining Trends in Work, Leisure, and Family Time”. Work and Occupations 28 (February): 40–63.

Jacobs, Meg. 1999. “ ‘Democracy’s Third Estate:’ New Deal Politics and the Construction of a ‘Consuming Public’ ”. International Labor and Working-Class History 55: 27–51.

Jacobson, Lisa. 1997. “Revitalizing the American Home: Children’s Leisure and the Revolution of Play, 1920–1940”. JSH 30 (Spring): 581–596.

Jacoby, Sanford M., and Sunil Sharma. 1992. “Employment Duration and Industrial Labor Mobility in the United States, 1880–1980”. JEH 52 (March): 161–179.

Jacques, Jeffrey. 1998. “Changing Marital and Family Patterns: A Test of the Post-Modern Perspective”. Sociological Perspectives 41 (2): 381–413.

Jaffee, David. 1991. “Peddlers of Progress and the Transformation of the Rural North, 1760–1860”. JAH 78 (September, 1991): 511–535.

———. 2003. “The Ebenezers Devotion: Pre- and Post-Revolutionary Consumption in Rural Connecticut”. New England Quarterly 76 (June): 239–264.

James, William. 1890. The Principles of Psychology. New York: Macmillan.

Janowitz, Morris. 1967. The Community Press in the Urban Setting: The Social Elements of Urbanism. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1976. Social Control of the Welfare State. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1978. The Last Half-Century: Societal Change and Politics in America. Chicago: University of Chicago Press.

Jargowsky, Paul A. 1994. “Ghetto Poverty among Blacks in the 1980s”. Journal of Policy Analysis and Management 13 (2): 288–310.

———. 1997. Poverty and Place: Ghettos, Barrios, and the American City. New York: Russell Sage Foundation.

———. 2003. “Stunning Progress, Hidden Problems: The Dramatic Decline of Concentrated Poverty in the 1990s”. Living Cities Census Series Report. Washington DC: Brookings Institution.

Jary, David, and Julia Jary. 1991. The HarperCollins Dictionary of Sociology. New York: HarperCollins.

Jencks, Christopher. 1991. “Is Violent Crime Increasing?” American Prospect 1 (Winter): 98–109.

Jenkins, Jeffery A., Eric Schickler, and Jamie L. Carson. 2004. “Constituency Cleavages and Congressional Parties: Measuring Homogeneity and Polarization, 1857–1913”. SSH 28 (Winter): 537–573.

Jennings, M. Kent. 1996. “Political Knowledge Over Time and Across Generations”. POQ 60 (Summer): 228–252.

———. 1998. “Political Trust and the Roots of Devolution”. In Trust and Governance, ed. Valerie Braithwaite and Margaret Levi, 218–246. New York: Russell Sage Foundation.

Jennings, M. Kent, and Laura Stoker. 2004. “Social Trust and Civic Engagement across Time and Generations”. Acta Politica 39 (December): 342–379.

Jensen, Gary F. 2001. “The Invention of Television as a Cause of Homicide: The Reification of a Spurious Relationship”. Homicide Studies 5 (May): 114–130.

Jensen, Richard. 1979. “The Lynds Revisited”. Indiana Magazine of History 75 (December): 303–319.

———. 1989. “The Causes and Cures of Unemployment in the Great Depression”. JIH 19 (Spring 1989): 553–583.

Jimenez, Mary Ann. 1986. “Madness in Early American History: Insanity in Massachusetts from 1700 to 1820”. JSH 20 (Fall): 25–44.

Joas, Hans. 1993. “Communitarianism: A German Perspective”. Distinguished Lecture Series 6, Institute for Advanced Study. Repr., Bloomington: Indiana University.

Johanson, H. E., and G. V. Fuguist. 1973. “Changing Retail Activity in Wisconsin Villages: 1939–1954–1970”. Rural Sociology 38: 207–218.

John, Richard R. 1990. “Taking Sabbatarianism Seriously: The Postal System, the Sabbath, and the Transformation of American Political Culture”. JER 10 (Winter): 517–565.

———. 1993. “Communications and Information Processing”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 2349–2362.

Johnson, Claudia D. 1975. “That Guilty Third Tier: Prostitution in Nineteenth-Century American Theaters”. AQ 27 (December): 575–584.

Johnson, Curtis D. 1995. “Supply-Side or Demand-Side Revivalism?: Evaluating the Social Infl uences on New York State Evangelism in the 1830s”. SSH 19 (Spring): 1–30.

Johnson, Paul. 1978. A Shopkeeper’s Millennium: Society and Revivals in Rochester, New York, 1815–1837. New York: Hill & Wang.

———. 1993. “Market Revolution”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 545–560.

Johnson, Robert A., and Dean Gerstein. 1998. “Initiation of Use of Alcohol, Cigarettes, Marijuana, Cocaine, and Other Substances in US Birth Cohorts since 1919”. American Journal of Public Health 88 (January): 27–33.

Johnson, Tallese, and Jane Dye. 2005. “Indicators of Marriage and Fertility in the United States from the American Community Survey: 2000 to 2003”. Population Division. Washington DC: United States Bureau of the Census. https://www.census.gov/library/working-papers/2005/demo/acs-indicators-of-marriage-and-fertility.html.

Johnson-Hanks, Jennifer. 2005. “When the Future Decides”. Current Anthropology 46 (June): 363–385.

Johnston, L. D., P. M. O’Malley, J. G. . Bachman, and J. E. Schulenberg. 2006. “Demographic Subgroup Trends for Various Licit and Illicit Drugs, 1975–2005”. Monitoring the Future Occasional Paper 63. Ann Arbor, MI: Institute for Social Research. http://monitoringthefuture.org/pubs/occpapers/occ63.pdf.

Jones, Douglas Lamar. 1984. “The Strolling Poor: Transiency in Eighteenth-Century Massachusetts”. In Monkkonen 1984, 21–55.

Jones, James B. Jr. 1994. “Selected Aspects of Drug Abuse in Nineteenth- and Early Twentieth-Century Tennessee History, ca. 1830–1920”. West Tennessee Historical Society Papers 48: 1–23.

Jones, Jeffrey M. 2005. “U.S. Catholics’ Reactions to Pope Benedict XVI More Positive Than Negative”. Gallup News Service, April 20. https://news.gallup.com/poll/15955/us-catholics-reactions-pope-benedict-xvi-more-positive-than-negative.aspx.

———. 2002. “Public Divided on Benefits of Living Together Before Marriage”. Gallup News Service, August 16. https://news.gallup.com/poll/6613/public-divided-benefits-living-together-before-marriage.aspx.

Joselit, Jenna Weissman. 1994. The Wonders of America: Reinventing Jewish Culture, 1880–1950. New York: Hill & Wang.

Judt, Tony. 1979. “A Clown in Regal Purple: Social History and the Historians”. History Workshop 7 (Spring): 66–94.

Juster, Susan M., and Ellen Hartigan-O’Conner. 2002. “The ‘Angel Delusion’ of 1806–1811: Frustration and Fantasy in Northern New England”. JER 22 (Fall): 375–404.

Juster, Susan M., and Maris A. Vinovskis. 1987. “Changing Perspectives on the American Family in the Past”. ARS 13: 193–216.

Kacapyr, Elia. 1997. “Are We Having Fun Yet?” American Demographics. October. Online ed. http://www.demographics.com/publications.

Kagan, Jerome. 2007. What is Emotion? History, Measures and Meanings. New Haven, CT: Yale University Press.

Kahneman, Daniel. 2003. “A Perspective on Judgment and Choice: Mapping Bounded Rationality”. American Psychologist 58 (September): 697–720.

Kahneman, Daniel, Ed Diener, and Norbert Schwartz, eds. 1999. Well-Being: The Foundation of Hedonistic Psychology. New York: Russell Sage Foundation.

Kahneman, Daniel, and Alan B. Krueger. 2006. “Developments in the Measurement of Subjective Well-Being”. JEP 20 (Winter): 3–24.

Kahneman, Daniel, Alan B. Krueger, David Schkade, Norbert Schwarz, Arthur A. Stone. 2006. “Would You Be Happier If You Were Richer? A Focusing Illusion”. Science 312 (30 June): 1908–1910.

Kahneman, Daniel, and Richard H. Thaler. 2006. “Anomalies: Utility Maximization and Experienced Utility”. JEP 20 (Winter): 221–234.

Kaiser Family Foundation. 1996. “Why Don’t Americans Trust the Government?” The Washington Post/Kaiser Family Foundation/Harvard University Survey Project. https://www.kff.org/other/poll-finding/why-dont-americans-trust-the-government/.

———. 2000. “Attitudes toward Government”. NPR/Kaiser Family Foundation/Kennedy School Poll. https://www.kff.org/other/poll-finding/survey-on-americans-attitudes-toward-government/.

Kalberg, Stephen. 2009. “Max Weber’s Analysis of the Unique American Civic Sphere”. Journal of Classical Sociology 9 (1): 117–141.

Kalleberg, Arne L. 2009. “Precarious Work, Insecure Workers: Employment Relations in Transition”. ASR 74 (February): 1–22.

Kalmijn, Matthijs. 1991. “Shifting Boundaries: Trends in Religious and Educational Homogamy”. ASR 56 (December): 786–800.

Kamensky, Jane. 1997. Governing the Tongue: The Politics of Speech in Early New England. New York and Oxford: Oxford University Press.

———. 2008. “Salem Obsessed; Or, Plus Ça Change: An Introduction”. WMQ 3rd Ser. 65 (July): 391–400.

Kammen, Michael. 1991. Mystic Chords of Memory: The Transformation of Tradition in American Culture. New York: Random House.

———. 1993. “The Problem of American Exceptionalism: A Reconsideration”. AQ 45 (March): 1–43.

Kaplan, Michael. 1995. “New York City Tavern Violence and the Creation of a Working-Class Male Identity”. JER 15 (4): 591–617.

Karp, Jeffrey. 1995. “Explaining Public Support for Legislative Term Limits”. POQ 59 (Fall): 373–391.

Karr, Ronald Dale. 1989. “Brookline Rejects Annexation, 1873”. In Suburbia Re-Examined, ed. Barbara M. Kelley, 103–110. New York: Greenwood Press.

Kasarda, John D., and Morris Janowitz. 1974. “Community Attachment in Mass Society”. ASR 39 (June): 328–339.

Kasen, Stephanie, Patricia Cohen, Henian Chen, and Dorothy Castille. 2003. “Depression in Adult Women: Age Changes and Cohort Effects”. American Journal of Public Health 93: 2061–2066.

Kasser, Tim, and Allen D. Kanner, eds. 2003. Psychology and Consumer Culture: The Struggle for a Good Life in a Materialistic World. Washington DC: American Psychological Association.

Kasson, John F. 1978. Amusing the Million: Coney Island at the Turn of the Century. New York: Hill & Wang.

———. 1990. Rudeness & Civility: Manners in Nineteenth-Century Urban America. New York: Hill & Wang.

Katz, James E., Ronald E. Rice, and Philip Aspen. 2001. “The Internet, 1995–2000: Access, Civic Involvement, and Social Interaction”. American Behavioral Scientist 45 (November): 405–419.

Katz, Michael B. 1986. In the Shadow of the Poorhouse. New York: Basic Books.

Katz, Michael B., and Mark J. Stern. 2006. One Nation Divisible: What America Was and What It is Becoming. New York: Russell Sage Foundation.

Katzman, David. 1978. Seven Days a Week: Women and Domestic Service in Industrializing America. New York: Oxford University Press.

Kaufman, Jason. 2002. For the Common Good? American Civil Life and the Golden Age of Fraternity. New York: Oxford University Press.

———. 2002. “The Political Economy of Interdenominational Competition in LateNineteenth-Century American Cities”. JUH 28 (May): 445–465.

Kaufman, Jason, and David Weintraub. 2004. “Social-Capital Formation and American Fraternal Association: New Empirical Evidence”. JIH 35 (Summer): 1–36.

Kazal, Russell. 1995. “Revisiting Assimilation: The Rise, Fall, and Reappraisal of a Concept in American Ethnic History”. AHR 100 (April): 437–471.

Keegan, John. 1993. A History of Warfare. New York: Knopf.

Kefalas, Maria. 2003. Working-Class Heroes: Protecting Home, Community, and Nation in a Chicago Neighborhood. Berkeley: University of California Press.

Keller, Suzanne. 1968. The Urban Neighborhood: A Sociological Perspective. New York: Random House.

Kelley, Harold H., and John W. Thibaut. 1978. Interpersonal Relations: A Theory of Interdependence. New York: Wiley.

Kelley, Mary. 1979. “The Sentimentalists: Promise and Betrayal in the Home”. Signs 4 (Spring): 434–446.

———. 2001. “Beyond the Boundaries”. JER 21 (Spring): 73–78.

Kellogg, Susan. 1990. “Exploring Diversity in Middle-Class Families: The Symbolism of American Ethnic Identity”. SSH 14 (Spring): 27–41.

Kellstedt, Lyman A., John C. Green, James L. Guth, and Corwin E. Smidt. 1993. “Religious Traditions and Religious Commitments in the USA”. Paper presented to 32nd International Conference of the International Society for the Sociology of Religion, Budapest.

Kelly, Catherine E. 1999. “ ‘Well Bred Country People’: Sociability, Social Networks, and the Creation of a Provincial Middle Class, 1820–1860”. JER 19 (Autumn): 451–479.

Kelly, Timothy, and Joseph Kelly. 1998. “Our Lady of Perpetual Help, Gender Roles, and the Decline of Devotional Catholicism”. JSH 32 (Fall): 5–27.

Kemp, Thomas R. 1990. “Community and War: The Civil War Experience of Two New Hampshire Towns”. In Vinovskis 1990, 31–77.

Kennedy, David M. 1999. Freedom from Fear: The American People in Depression and War, 1929–1945. New York: Oxford University Press.

Kennedy, J. C. et al. 1914. Wages and Family Budgets in the Chicago Stock-Yards District. Chicago: University of Chicago Press.

Kennickell, Arthur B., Martha Starr-McCluer, and Anika E. Sundén. 1997. “Family Finances in the U.S.: Recent Evidence from the Survey of Consumer Finances”. Federal Reserve Bulletin (January): 10–24.

Keppel, Kenneth G., Jeffrey N. Pearcy, and Diane K. Wagener. 2002. “Trends in Racial and Ethnic-Specifi c Rates for the Health Status Indicators: United States, 1990–98”. Healthy People Statistical Notes No. 23. Hyattsville, MD: National Center for Health Statistics (January).

Kerber, Linda K. 1988. “Separate Spheres, Female Worlds, Woman’s Place: The Rhetoric of Women’s History”. JAH 75 (June): 9–39.

———. 1991. “Can a Woman be an Individual? The Discourse of Self-Reliance”. In Curry and Goodheart 1991, 151–166.

Kessler Ronald C., Patricia Berglund, Guilherme Borges, Matthew Nock, Philip S. Wang. 2005. “Trends in Suicide Ideation, Plans, Gestures, and Attempts in the United States, 1990–1992 to 2001–2003”. Journal of the American Medical Association 293 (May 25): 2487–2495.

Kessler, Ronald C., Patricia Berglund, Olga Demler, Robert Jin, Kathleen R. Merikangas, Ellen E. Walters. 2005. “Lifetime Prevalence and Age-of-Onset Distributions of DSM-IV Disorders in the National Comorbidity Survey Replication”. Archives of General Psychiatry 62: 593–602.

Kessler, Ronald C., G. Borges, and E. E. Walters. 1999. “Prevalence of and Risk Factors for Lifetime Suicide Attempts in the National Comorbidity Survey”. Archives of General Psychiatry 56: 617–626.

Kessler, Ronald C., O. Demler, R. G. Frank, M. Olfson, H. A. Pincus, E. E. Walters, P. Wang, K. B. Wells, and A. M. Zaslavsky. 2005. “Prevalence and Treatment of Mental Disorders, 1990 to 2003”. New England Journal of Medicine 352 (June): 2515–2523.

Kessler-Harris, Alice. 1990. “Social History”. In Foner 1990, 163–184.

Kett, Joseph F. 1978. “The Stages of Life, 1790–1840”. In Gordon 1978, 166–191.

Keyssar, Alexander. 1986. Out of Work: The First Century of Unemployment in Massachusetts. New York: Cambridge University Press.

———. 1991. “Poverty”. In Foner and Garraty 1991, 858–861.

Kiesling, L. Lynne, and Margo, Robert A. 1997. “Explaining the Rise in Antebellum Pauperism, 1850–1860: New Evidence”. Quarterly Review of Economics and Finance 37 (2): 405–417.

King, David C. 1997. “The Polarization of American Parties and Mistrust of Government”. In Nye, Zelikow, and King 1997, 155–178.

Kingsdale, Jon M. 1973. “The ‘Poor Man’s Club’: Social Functions of the Urban Working-Class Saloon”. AQ 25 (October): 472–492.

Kinsella, Kevin G. 1992. “Changes in Life Expectancy, 1900–1990”. American Journal of Clinical Nutrition 55: 1196S–1202S.

Kirby, Jack Temple. 1987. Rural World Lost: The American South 1920–1960. Baton Rouge: Louisiana StateUniversity Press.

Kish, Andrew. 2006. “Perspectives on Recent Trends in Consumer Debt”. Discussion paper. Payment Cards Center, Federal Reserve Bank of Philadelphia.

Kitayama, Shinobu, and Hazel Rose Markus, eds. 1994. Emotion and Culture: Studies of Mutual Influence. Washington DC: American Psychological Association.

Klein, Herbert S. 2004. A Population History of the United States. New York: Cambridge University Press.

Kleinberg, S. J. 1989. The Shadow of the Mills: Working-Class Families in Pittsburgh, 1870–1907. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press.

Klepp, Susan E. 1994. “Lost, Hidden, Obstructed, and Repressed: Contraceptive and Abortive Technology in the Early Delaware Valley”. In Early American Technology: Making and Doing Things from the Colonial Era to 1850, ed. Judith A. McGaw, 68–113. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

———. 1998. “Revolutionary Bodies: Women and the Fertility Transition in the Mid-Atlantic Region,1760–1820”. JAH 85 (December): 910–945.

Kleppner, Paul. 1982. Who Voted? The Dynamics of Electoral Turnout, 1870–1980. New York: Praeger.

———. 1987. Continuity and Change in Electoral Politics, 1893–1928. New York: Greenwood Press.

Klerman, Gerald L., Philip W. Lavori, John Rice, Theodore Reich, Jean Endicott, Nancy C. Andreasen, Martin B. Keller, and Robert M. A. Hirschfield. 1985.

“Birth-Cohort Trends in Rates of Major Depressive Disorder among Relatives of Patients with Affective Disorder”. Archives of General Psychiatry 42 (July): 689–693.

Kline, Ronald R. 2000. Consumers in the Country: Technology and Social Change in Rural America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Kling, David W. 1993. A Field of Divine Wonders: The New Divinity and Village Revivals in Northwestern Connecticut, 1792–1822. University Park: Pennsylvania State University Press.

Knights, Peter R. 1971. The Plain People of Boston, 1830–1860: A Study in City Growth. New York: Oxford University Press.

———. 1991. Yankee Destinies: The Lives of Ordinary Nineteenth-Century Bostonians. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Kobrin, Frances E. 1976. “The Primary Individual and the Family: Changes in Living Arrangements in the United States since 1940”. Journal of Marriage and the Family 38 (May): 233–239.

———. 1978. “The Fall in Household Size and the Rise of the Primary Individual in the United States”. In Gordon 1978, 69–81.

Koehlinger, Amy. 2004. “ ‘Let Us Live for Those Who Love Us’: Faith, Family, and the Contours of Manhood Among the Knights of Columbus in Late Nineteenth-Century Connecticut”. JSH 38 (Winter): 455–469.

Koerselman, Gary. 1972. “The Quest for Community in Rural Iowa: Neighborhood Life in Early Middleburg History”. Annals of Iowa 41 (Summer): 1006–1020.

Kohn, Melvin L. 1969. Class and Conformity: A Study in Values. Homewood, IL: Dorsey Press.

Kohn, Melvin L., and Carmi Schooler. 1969. “Class, Occupation, and Orientation”. ASR 34 (October): 659–678.

———. 1973. “Occupational Experience and Psychological Functioning: An Assessment of Reciprocal Effects”. ASR 38 (February): 97–118.

Kolb, J. H., and R. A. Polson. 1933. “Trends in Town-Country Relations”. Research Bulletin No. 117. Madison: University of Wisconsin Agricultural Cooperative Station.

Kolchin, Peter. 1993. American Slavery: 1619–1877. New York: Hill & Wang.

Kolp, John G. 1992. “The Dynamics of Electoral Competition in Pre-Revolutionary Virginia”. WMQ 3rd. Ser., 49 (October): 652–674.

Komarovsky, Mirriam. 1967. Blue-Collar Marriage. New York: Vintage.

Komlos, John. 1987. “The Height and Weight of West Point Cadets: Dietary Change in Antebellum America”. JEH 47 (December): 897–927.

———, ed. 1994. Stature, Living Standard, and Economic Development: Essays in Anthropometric History. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1995. The Biological Standard of Living in Europe and America, 1700–1900. Brookfield, VT: Ashgate

———. 1998. “Shrinking in a Growing Economy: The Mystery of Physical Stature During the Industrial Revolution”. JEH 58 (September): 779–802.

Komlos, John, and Benjamin E. Lauderdale. 2007. “Underperformance in Affluence: The Remarkable Relative Decline in U.S. Heights in the Second Half of the 20th Century”. Social Science Quarterly 88 (June): 283–305.

Kornblum, William. 1974. Blue Collar Community. Chicago: University of Chicago Press.

Kornbluh, Mark Lawrence. 2000. Why America Stopped Voting: The Decline of Participatory Democracy and the Emergence of Modern American Politics. New York: New York University Press.

Kosmin, Barry A., and Ariela Keysar. 2009. “American Religious Identification Survey”. Summary Report, Hartford, CT: Trinity College, March. http://www.americanreligionsurvey-aris.org.

Köszegi, Botond, and Matthew Rabin. 2008. “Choices, Situations, and Happiness”. Journal of Public Economics 92: 1821–1832.

Kotchemidova, Christina. 2005. “From Good Cheer to ‘Drive-By Smiling’: A Social History of Cheerfulness”. JSH 39 (Fall): 5–37.

Kramarow, Ellen A. 1995. “The Elderly Who Live Alone in the United States: Historical Perspectives on Household Change”. DEM 32 (August): 335–352.

Krieger, Nancy, David H. Rehkopf, Jarvis T. Chen, Pamela D. Waterman, Enrico Marcelli, and Malinda Kennedy. 2008. “The Fall and Rise of US Inequities in Premature Mortality: 1960–2002”. PLoS Medicine 5 (February): e46.

Krueger, Dirk, and Fabrizio Perri. 2002. “Does Income Inequality Lead to Consumption Inequality?: Evidence and Theory”. Working paper 9202. Cambridge, MA: NBER.

Kubey, Robert and Mihaly Csikszentmihalyi. 1990. Television and the Quality of Life: How Viewing Shapes Everyday Experience. Hillsdale, NJ: Lawrence Erlbaum.

Kulik, Gary. 1985. “Dams, Fish, and Farmers: Defense of Public Rights in Eighteenth-Century Rhode Island”. In Hahn and Prude 1985, 25–50.

Kulikoff, Allan. 1989. “The Transition to Capitalism in Rural America”. WMQ 3rd Ser., 46 (January): 120–144.

———. 2000. From British Peasants to Colonial American Farmers. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Kushner, Howard I. 1984. “Immigrant Suicide in the United States: Toward A Psycho-Social History”. JSH 18 (Fall): 3–28.

———. 1989. Self-Destruction in the Promised Land: A Psychocultural Biology of American Suicide. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

———. 1993. “Suicide, Gender, and the Fear of Modernity in Nineteenth-Century Medical and Social Thought”. JSH 26 (Spring): 461–490.

Laband, David N., and Deborah Hendry Heinbuch. 1987. Blue Laws: The History, Economics, and Politics of Sunday-Closing Laws. Lexington, MA: Lexington Books.

Lacey, Barbara E. 1988. “The World of Hannah Heaton: The Autobiography of an Eighteenth-Century Connecticut Farm Woman”. WMQ 3rd Ser., 45 (April): 280–304.

———. 1991. “Gender, Piety, and Secularization in Connecticut Religion”. JSH 24 (Summer): 799–821.

Ladd, Everett Carll. 1999. The Ladd Report. New York: Free Press.

———, and Karlyn Bowman. 1998. Attitudes Toward Economic Inequality. Washington DC: American Enterprise Institute.

Laird, Pamela Walker. 1998. Advertising Progress: American Business and the Rise of Consumer Marketing. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Lakdawalla, Darius, Jay Bhattacharya, and Dana Goldman. 2001. “Are the Young Becoming More Disabled?” Working paper 8247. Cambridge, MA: NBER.

Lamont, Michèle, and Virág Molnár. 2001. “How Blacks Use Consumption to Shape their Collective Identity: Evidence from Marketing Specialists”. Journal of Consumer Culture 1 (1): 31–45.

Lamoreaux, Naomi R. 2003. “Rethinking the Transition to Capitalism in the Early American Northeast”. JAH 90 (September): 437–461.

Landale, Nancy E., and Avery Guest. 1986. “Ideology and Sexuality Among Victorian Women”. SSH 10 (Summer): 147–170.

Lands, LeeAnn. 2008. “Be a Patriot, Buy a Home: Re-Imagining Home Owners and Home Ownership in Early 20th Century Atlanta”. JSH 41 (Summer): 943–966.

Lane, Robert E. 1965. “The Politics of Consensus in an Age of Affluence”. American Political Science Review 59 (December): 874–895.

———. 1966. “The Decline of Politics and Ideology in a Knowledgeable Society”. ASR 31 (October): 649–662.

———. 2000. The Loss of Happiness in Market Democracies. New Haven, CT: Yale University Press.

Lane, Roger. 1979. Violent Death in the City: Suicide, Accident, and Murder in Nineteenth-Century Philadelphia. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1986. Roots of Violence in Black Philadelphia. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1989. “On the Social Meaning of Homicide Trends in the United States, 1850–1875”. In Gurr 1989, 55–79.

———. 1997. Murder in America: A History. Columbus, OH: Columbus University Press.

Lansing, K. J. 2005. “Spendthrift Nation”. Federal Reserve Bank of San Francisco Economic Letter No. 2005–30. https://www.frbsf.org/economic-research/publications/economic-letter/2005/november/spendthrift-nation/.

Lantz, Herman R., Margaret Britton, Raymond Schmitt, and Eloise C. Snyder. 1968. “Pre-Industrial Patterns in the Colonial Family in America: A Content Analysis of Colonial Magazines”. ASR 33 (June): 413–426.

Lareau, Annette. 2002. “Invisible Inequality: Social Class and Childrearing in Black Families and White Families”. ASR 67 (October): 747–776.

———. 2003. Unequal Childhoods: Class, Race, and Family Life. Berkeley: University of California Press.

Larkin, Jack. 1988. The Reshaping of Everyday Life, 1790–1840. New York: Harper & Row.

———. 1993. “Rural Life in the North”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1209–1221.

Larson, Carl F. W. 1987. “A History of the Automobile in North Dakota to 1911”. North Dakota History 54 (4): 3–24.

Larson, John Lauritz. 1993. “Business Culture”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 347–358.

———. 1993. “Transportation and Mobility”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 2337–2348.

Larson, O. F., and T.B. Jones. 1976. “The Unpublished Data from Roosevelt’s Commission on Country Life”. Agricultural History 50 (October): 583–599.

Lasch, Christopher. 1977. Haven in a Heartless World: The Family Besieged. New York: Basic Books.

———. 1993. “The Culture of Consumption”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1381–1390.

Laslett, Barbara. 1973. “The Family as a Public and Private Institution”. Journal of Marriage and the Family 35 (August): 480–492.

Lassonde, Stephen. 1996. “Learning and Earning: Schooling, Juvenile Employment, and the Early Life Course in Late Nineteenth-Century New Haven”. JSH 29 (Summer): 839–870.

Latner, Richard. 2008. “The Long and Short of Salem Witchcraft: Chronology and Collective Violence in 1692”. JSH 42 (Fall): 137–156.

Laumann, Edward, John H. Gagnon, Robert T. Michael, and Stuart Michaels. 1994. The Social Organization of Sexuality: Sexual Practices in the United States. Chicago: University of Chicago Press.

Laurie, Bruce. 1980. Working People of Philadelphia, 1800–1850. Philadelphia: Temple University Press.

Lawson-Peebles, Robert. 1993. “America as Interpreted by Foreign Observers”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 269–279.

Layard, Richard. 2005. Happiness: Lessons from a New Science. New York: Penguin.

Leach, William R. 1984. “Transformations in a Culture of Consumption: Women and Department Stores, 1890–1925”. JAH 71 (September): 319–342.

———. 1993. Land of Desire: Merchants, Power, and the Rise of a New American Culture. New York: Random House.

Lears, T. J. Jackson. 1981. No Place of Grace: Antimodernism and the Transformation of American Culture. New York: Pantheon.

———1983. “From Salvation to Self-Realization: Advertising and the Therapeutic Roots of the Consumer Culture, 1880–1930”. In The Culture of Consumption, Richard Wrightman Fox and T. J. Jackson Lears, 3–38. New York: Pantheon.

———. 1989. “Beyond Veblen”. In Bronner 1989, 73–98.

———. 1994. Fables of Abundance: A Cultural History of Advertising in America. New York: Basic Books.

Lebergott, Stanley. 1971. “Changes in Unemployment 1800–1960”. In The Reinterpretation of American Economic History, ed. Robert W. Fogel and Stanley L. Engerman, 73–83. Rev. ed. New York: Harper & Row.

———. 1976. The American Economy: Income, Wealth, and Want. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1984. The Americans: An Economic Record. New York: W. W. Norton.

———. 1993. Pursuing Happiness: American Consumers in the Twentieth Century. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1996. Consumer Expenditures: New Measures and Old Motives. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Lederman, Gary. 1996. The Sacred Remains: American Attitudes Toward Death, 1799–1883. New Haven, CT: Yale University Press.

Lee, Barrett A., R.S. Oropesa, Barbara J. Metch, and Avery M. Guest. 1984. “Testing the Decline-of-Community Thesis: Neighborhood Organizations in Seattle, 1929 and 1979”. AJS 89 (March): 1161–1188.

Lee, Shayne. 2007. “Prosperity Theology: T. O. Jakes and the Gospel of the Almighty Dollar”. Cross Currents 57 (Summer): 227–236.

Lefcourt, Herbert M. 1992. “Durability and Impact of the Locus of Control Construct”. Psychological Bulletin 112 (3): 411–414.

Lehman, Darrin R., Chi-yue Chiu, and Mark Schaller. 2004. “Psychology and Culture”. Annual Review of Psychology 55 (February): 689–714.

Leibowitz, Arleen, and Jacob Alex Klerman. 1995. “Explaining Changes in Married Mothers’ Employment Over Time”. DEM 32 (August): 365–378.

Lemon, James T. 1976. The Best Poor Man’s Country: A Geographical Study of Early Southeastern Pennsylvania. New York: Norton.

———. 1980. “Comment on James A. Henretta’s ‘Families and Farms: Mentalité in Pre-Industrial America’ ”. WMQ 3rd Ser., 37 (October): 688–696.

———. 1984. “Spatial Order: Households in Local Communities and Regions”. In Greene and Pole 1984, 86–122.

Lender, Mark Edward, and James Kirby Martin. 1987. Drinking in America. Rev. ed. New York: Free Press.

Levenstein, Harvey A. 1988. Revolution at the Table: The Transformation of the American Diet. New York: Oxford University Press.

Levi, Margaret, and Laura Stoker. 2000. “Political Trust and Trustworthiness”. Annual Review of Political Science 3: 475–507.

Levine, Daniel. 1988. Poverty and Society: The Growth of the American Welfare State in International Comparison. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

Levine, Larry W. 1988. Highbrow, Lowbrow: The Emergence of Cultural Hierarchy in America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Levinson, David M. and Ajay Kumar. 1994. “The Rational Locator: Why Travel Times Have Remained Stable”. Journal of the American Planning Association 60 (Summer): 319–333.

Levitt, Peggy. 2004. “Salsa and Ketchup: Transnational Migrants Straddle Two Worlds”. Contexts 3 (Spring): 20–26.

Levy, Barry. 1982. “The Birth of the ‘Modern Family’ in Early America: Quaker and Anglican Families in the Delaware Valley, Pennsylvania, 1681–1750”. In Zuckerman 1982, 26–54.

Levy, Frank. 1998. The New Dollars and Dreams. New York: Russell Sage Foundation.

Lewis, Jan. 1987. “The Republican Wife: Virtue and Seduction in the Early Republic”. WMQ 3rd Ser., 44 (October): 689–721.

———. 1989. “Mother’s Love: The Construction of an Emotion in Nineteenth-Century America”. In Barnes and Stearns 1989, 209–229.

Lewis, Oscar. 1965. “Further Observations on the Folk-Urban Continuum and Urbanization”. In The Study of Urbanization, ed. P. M. Hauser and L. F. Schnore, 491–503. New York: Wiley.

Licht, Walter. 1992. Getting Work: Philadelphia, 1840–1950. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1995. Industrializing America: The Nineteenth Century. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Lichter, Daniel T., Diane K. McLaughlin, George Kephart, and David J. Landry. 1992. “Race and the Retreat From Marriage: A Shortage of Marriageable Men?” ASR 57 (December): 781–799.

Lieberman, Robert C. 1995. “Race, Institutions, and the Administration of Social Policy”. SSH 19 (Winter): 511–542.

Lieberson, Stanley. 1963. Ethnic Patterns in American Cities. New York: Free Press.

Lieberson, Stanley, Guy Dalto, and Mary Ellen Johnston. 1975. “The Course of Mother-Tongue Diversity in Nations”. AJS 81 (July): 34–61.

Lieberson, Stanley, and Mary Waters. 1988. From Many Strands: Ethnic and Racial Groups in Contemporary America. New York: Russell Sage Foundation.

Light, Ivan. 1977. “The Ethnic Vice Industry, 1880–1944”. ASR 42 (June): 464–479.

Light, Paul C. 2000. “Government’s Greatest Achievements of the Past Half Century”. Reform Watch 2, Washington DC: Brookings Institution.

Liker, Jeffrey K., and Glen H. Elder Jr. 1983. “Economic Hardship and Marital Relations in the 1930s”. ASR 48 (June): 343–359.

Lindberg, Laura Duberstein, Scott Boggess, Laura Porter, and Sean Williams. 2000. Teen Risk-Taking: A Statistical Portrait. Washington DC: The Urban Institute.

Lindert, Peter H. 2000. “Three Centuries of Inequality in Britain and America”. Handbook of Income Distribution. Vol. 1, ed. Anthony B. Atkinson and Francois Bourguignon, 170–216. New York: Elsevier.

Lindman, Janet Moore. 1997. “Wise Virgins and Pious Mothers: Spiritual Community Among Baptist Women of the Delaware Valley”. In Eldgridge 1997, 127–144.

Lindsey, Brink. 2007. The Age of Abundance: How Prosperity Transformed America’s Politics and Culture. New York: HarperCollins.

Linz, Werner Mark. 1996. “A Religious Country Reflected in its Publishing Industry”. Logos 7 (1): 6–11.

Lipset, Seymour Martin. 1963. The First New Nation: The United States in Historical and Comparative Perspective. Repr., New York: Norton, 1979.

———. 1995. “Malaise and Resiliency in America”. Journal of Democracy 6 (July): 4–18.

———. 1996. American Exceptionalism: A Two-Edged Sword. New York: W. W. Norton.

Lipset, Seymour Martin, and William Schneider. 1983. The Confidence Gap. New York: The Free Press.

Lipset, Seymour Martin, and Gary Marks. 2000. It Didn’t Happen Here: Why Socialism Failed in the United States. New York: Norton.

Liska, Allen E. and Baccaglini, William. 1990. “Feeling Safe by Comparison: Crime in the Newspapers”. Social Problems 37 (3): 360–374.

List, John A., and Jason F. Shrogen. 1998. “The Deadweight Loss of Christmas: Comment”. AER 88 (December): 1350–1355.

Literary Digest. 1912. “Fallacies as to the High Cost of Living”. 44 (February 24): 400–402.

Lockridge, Kenneth A. 1970. A New England Town: The First Hundred Years. New York: W. W. Norton.

———. 1985. Afterward to A New England Town: The First Hundred Years. Expanded ed. New York: W. W. Norton.

———. 1997. “Colonial Self-Fashioning: Paradoxes and Pathologies in the Construction of Genteel Identity in Eighteenth-Century America”. In Hoffman, Sobel, and Teute 1997, 274–339.

Loewen, James W. 1995. Lies My Teacher Told Me: Everything Your American History Textbook Got Wrong. New York: Simon & Schuster.

Loewenstein, George. 2001. “The Creative Destruction of Decision Research”. JCR 28 (December): 499–505.

Loewenstein, George, Ted O’Donoghue, and Matthew Rabin. 2003. “Projection Bias in Predicting Future Utility”. Quarterly Journal of Economics 118 (November): 1209–1248.

Lofland, Lyn. 1989. “Social Life in the Public Realm: A Review”. Journal of Contemporary Ethnography 17 (January): 453–482.

Logan, John R., and Harvey L. Molotch. 1987. Urban Fortunes: The Political Economy of Place. Berkeley: University of California Press.

Logan, John R., Brian J. Stults, and Reynolds Farley. 2004. “Segregation of Minorities in the Metropolis: Two Decades of Change”. DEM 41 (February): 1–22.

Long, Larry. 1988. Migration and Residential Mobility in the United States. New York: Russell Sage Foundation.

———. 1991. “Residential Mobility Differences Among Developed Countries”. International Regional Science Review 14 (2): 133–147.

———. 1992. “International Perspectives on the Residential Mobility of America’s Children”. Journal of Marriage and the Family 54 (November): 861–869.

Lovell, Margaretta M. 1998. “Copley and the Case of the Blue Dress”. Yale Journal of Criticism 11 (Spring): 53–68.

Low, Setha M. 2001. “The Edge and the Center: Gated Communities and the Discourse of Urban Fear”. American Anthropologist 103 (March): 45–58.

Lowenthal, Leo. 1944. “Biographies in Popular Magazines”. Repr. in American Social Patterns, ed. William Petersen, 63–118. Garden City, NY: Doubleday Anchor, 1956.

Lucas, Richard E. 2005. “Time Does Not Heal All Wounds. A Longitudinal Study of Reaction and Adaptation to Divorce”. Psychological Science 16 (12): 945–950.

Lucas, Richard E., and Andrew E. Clark. 2006. “Do People Really Adapt to Marriage?” Journal of Happiness Studies 7 (November): 405–426.

Lucas, Richard E., Andrew E. Clark, Yannis Georgellis, and Ed Diener. 2004. “Unemployment Alters the Set Point for Life Satisfaction”. Psychological Science 15 (1): 8–13.

Luchins, Abraham S. 1993. “Social Control Doctrines of Mental Illness and the Medical Profession in Nineteenth-Century America”. Journal of the History of the Behavioral Sciences 29 (January): 29–47.

Luker, Kristin. 1984. Abortion and the Politics of Motherhood. Berkeley: University of California Press.

Lukes, Steven. 1971. “The Meanings of ‘Individualism’ ”. Journal of the History of Ideas 32 (January–March): 45–66.

Luloff, A. E., and R. S. Krannich, eds. 2002. Persistence and Change in Rural Communities: A 50-Year Follow-Up to Six Classic Studies. New York: CABI Publishing.

Lundberg, George A., Mirra Komarovsky, and Mary Alice McInerny. 1934. Leisure: A Suburban Study. New York: Columbia University Press.

Lunt, Peter. 1995. “Psychological Approaches to Consumption”. In Miller 1995, 238–263.

Luria, Daniel D. 1976. “Wealth, Capital, and Power: The Social Meaning of Home Ownership”. JIH 7 (Autumn): 261–282.

Lynd, Robert S. 1933. “The People as Consumers”. In President’s Research Committee on Social Trends, Recent Social Trends in the United States. Vol. 1, 857–911. New York: McGraw-Hill.

Lynd, Robert S., and Helen Merrill Lynd. 1928. Middletown. New York: Harcourt Brace.

———. 1937. Middletown in Transition: A Study in Cultural Conflicts. New York: Harcourt, Brace and World.

Lyons, Clare A. 2006. Sex Among the Rabble: An Intimate History of Gender & Power in the Age of Revolution, Philadelphia, 1730–1830. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Lyons, Linda. 2002. “Kids and Divorce”. Gallup Tuesday Briefing, March 5. https://news.gallup.com/poll/5419/Kids-Divorce.aspx.

Lyons, William, and Robert Alexander. 2000. “A Tale of Two Electorates: Generational Replacement and the Decline of Voting in Presidential Elections”. Journal of Politics 62 (November): 1014–1034.

Lystad, Mary. 1984. At Home in America: As Seen Through Its Books for Children. Cambridge, MA: Shenkman Publishing Co.

Lystra, Karen. 1989. Searching the Heart: Women, Men, and Romantic Love in Nineteenth-Century America. New York: Oxford University Press.

MacCulloch, Diarmaid. 2003. The Reformation. New York: Viking.

MacLeish, Kenneth, and Kimball Young. 1942. “Culture of a Contemporary Rural Community: Landaff, New Hampshire”. Rural Life Studies 3. Washington DC: USDA Bureau of Agricultural Economics.

Madison, James H. 1986. “Reformers and the Rural Church, 1900–1950”. JAH 73 (December): 645–668.

Madsen, Richard. 1991. “Contentless Consensus”. In America at Century’s End, ed. Alan Wolfe, 440–461. Berkeley: University of California Press.

———. 2009. “The Archipelago of Faith: Religious Individualism and Faith Community in America Today”. AJS 114 (March): 1263–1301.

Magnússon, Sigurdur Gylfi. 2003. “The Singularization of History: Social History and Microhistory within the Postmodern State of Knowledge”. JSH 36 (Spring): 701–735.

Maier, Pauline. 1997. American Scripture: Making the Declaration of Independence. New York: Vintage.

Maimon, David, and Danielle C. Kuhl. 2008. “Social Control and Youth Suicidality: Situating Durkheim’s Ideas in a Multilevel Framework”. ASR 73 (December): 921–943.

Main, Gloria L. 1988. “The Standard of Living in Southern New England, 1640–1773”. WMQ 3rd Ser., 45 (January): 124–134.

———. 2001. Peoples of a Spacious Land: Families and Cultures in Colonial New England. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 2006. “Rocking the Cradle: Downsizing the New England Family”. JIH 37 (Summer): 35–58.

Main, Gloria L., and Jackson T. Main. 1999. “The Red Queen in New England?” WMQ 3rd Ser., 56 (January): 121–154.

Main, Jackson T. 1971. “Note: Trends in Wealth Concentration Before 1860”. JEH 31 (June): 445–447.

Maki, Dean M. 2000. “The Growth of Consumer Credit and the Household Debt Service Burden”. Dean M. Maki Finance and Economics Discussion Series 2000–12, Board of Governors of the Federal Reserve System. http://www.federalreserve.gov/pubs/feds/2000/200012/200012pap.pdf.

Maloney, Thomas N., and Scott Alan Carson. 2008. “Living Standards in Black and White: Evidence from the Heights of Ohio Prison Inmates, 1829–1913”. Economics & Human Biology 6 (July): 237–251.

Mandell, Lewis. 1990. The Credit Card Industry: A History. Boston: Twayne.

Mann, Bruce H. 1980. “Rationality, Legal Change, and Community in Connecticut, 1690–1760”. Law and Society Review 14: 187–221.

———. 2002. Republic of Debtors: Bankruptcy in the Age of American Independence. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Mannion, Caolin, and Terersa Brannick. 1995. “Materialism and Its Measurement”. Irish Business and Administrative Research 16: 1–16.

Mansbridge, Jane. 1997. “Social and Cultural Causes of Dissatisfaction with U.S. Government”. In Nye, Zelikow, and King 1997, 133–154.

Manuel, Frank, and Fritzie Manuel. 1979. Utopian Thought in the Modern Western World. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Marchand, Roland. 1985. Advertising the American Dream: Making Way for Modernity, 1920–1940. Berkeley: University of California Press.

Mare, Robert D. 1991. “Five Decades of Educational Assortative Mating”. ASR 56 (February): 15–32.

Margo, Robert A. 1992. “Wages and Prices during the Antebellum Period: A Survey and New Evidence”. In Gallman and Wallis 1992, 173–216.

———. 1999. “The History of Wage Inequality in America, 1820 to 1970”. Working Paper 286, Jerome Levy Institute of Bard College.

Morin, Rich, and Paul Taylor. 2009. “Luxury or Necessity? The Public Makes a U-Turn”. Pew Research Center. https://www.pewresearch.org/social-trends/2009/04/23/luxury-or-necessity-the-public-makes-a-u-turn/.

Marks, Stephen R. 1994. “Intimacy in the Public Realm: The Case of Coworkers”. SF 72 (March): 843–858.

Markus, Hazel Rose, and Shinobu Kitayama. 1991. “Culture and the Self: Implications for Cognition, Emotion, and Motivation”. Psychological Review 98: 224–253.

———. 2003. “Culture, Self, and the Reality of the Social”. Psychological Inquiry 14 (3–4): 277–283.

Marsh, Margaret. 1988. “Suburban Men and Masculine Domesticity, 1870–1915”. AQ 40 (June): 165–186.

———. 1989. “From Separation to Togetherness: The Social Construction of Domestic Space in American Suburbs,1840–1915”. JAH 76 (September): 506–527.

Martin, Ann Smart. 1993. “Makers, Buyers, and Users: Consumerism as a Material Culture Framework”. Winterthur Portfolio 28 (Summer): 141–157.

———. 1995. “Common People and the Local Store: Consumerism in the Rural Virginia Backcountry”. In Common People and Their Material World: Free Men and Women in the Chesapeake, 1700–1830, ed. David Harvey and Gregory Brown, 39–53. Williamsburg, VA: Colonial Williamsburg Foundation.

Martin, John Levi. 1996. “Structuring the Sexual Revolution”. Theory and Society 25 (February): 105–151.

———. 1999. “The Myth of the Consumption-Oriented Economy and the Rise of the Desiring Subject”. Theory and Society 28: 425–453.

Martin, Scott C. 1995. Killing Time: Leisure and Culture in Southwestern Pennsylvania, 1800–1850. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press.

Martin, Steven P. 2006. “Trends in Marital Dissolution by Women’s Education in the United States”. Demographic Research 15 (December): 537–560. https://www.demographic-research.org/volumes/vol15/20/default.htm.

Marty, Martin E. 1982. “The Idea of Progress in Twentieth-Century Theology”. In Almond, Chodorow, and Pearce 1982, 482–500.

———. 1984. Pilgrims in Their Own Land: 500 Years of Religion in America. New York: Penguin.

Marx, Leo. 1964. The Machine in the Garden: Technology and the Pastoral Ideal in America. New York: Oxford University Press.

Massey, Douglas S., and Nancy Denton. 1993. American Apartheid: Segregation and the Making of the Underclass. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Matt, Susan J. 1998. “Frocks, Finery, and Feelings: Rural and Urban Women’s Envy, 1890–1930”. In Stearns and Lewis 1998, 377–397.

———. 2002. “Children’s Envy and the Emergence of the Modern Consumer Ethic”. JSH 36 (Winter): 283–302.

———. 2003. Keeping up with the Joneses: Envy in American Consumer Society, 1890–1930. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

———. 2007. “You Can’t Go Home Again: Homesickness and Nostalgia in U.S. History”. JAH 94 (September): 469–497.

Matthaei, Julie A. 1982. An Economic History of Women in America. New York: Schocken Books.

Matthews, Glenna. 1987. “Just a Housewife”: The Rise and Fall of Domesticity in America. New York: Oxford University Press.

May, Dean L. 1994. Three Frontiers: Family, Land, and Society in the American West, 1850–1970. New York: Cambridge University Press.

May, Elaine Tyler. 1978. “The Pressure to Provide: Class, Consumerism, and Divorce in Urban America, 1880–1920”. JSH 12 (Winter): 179–193.

———. 1980. Great Expectations: Marriage and Divorce in Post-Victorian America. Chicago: University of Chicago Press.

Mayfield, Loomis. 1993. “Voting Fraud in Early Twentieth-Century Pittsburgh”. JIH 24 (Summer): 59–84.

McBee, Randy D. 1999. “ ‘He Likes Women More than He Likes Drink and That Is Quite Unusual’: Working-Class Social Clubs, Male Culture, and Heterosocial Relations in the United States, 1920s–1930s”. Gender & History 11 (1): 84–112.

McCall, Laura, and Donald Yacovone, eds. 1998. A Shared Experience: Men, Women, and the History of Gender. New York: New York University Press.

McCall, Patricia L., and Kenneth C. Land. 1994. “Trends in White Male Adolescent, Young-Adult, and Elderly Suicide: Are There Common Underlying Structural Factors?” Social Science Research 23 (March): 57–81.

McCandless, Peter. 1996. Moonlight, Magnolias, & Madness: Insanity in South Carolina from the Colonial Period to the Progressive Era. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

McClenahan, Bessie Averne. 1929. The Changing Urban Neighborhood, from Neighbor to Nigh-Dweller. Social Science Series, 1. Los Angeles: University of Southern California Studies.

McClintock, Megan. 1996. “Civil War Pensions and the Reconstruction of Families”. JAH 83 (September): 456–480.

McCloskey, Deirdre N. 1990. If You’re So Smart: The Narrative of Economic Expertise. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1996. “The Economics of Choice”. In Economics and the Historian, Thomas G. Rawski, Susan B. Carter, Jon S. Cohen, Stephen Cullenberg, Peter H. Lindert, Donald N. McCloskey, Hugh Rockoff, and Richard Sutch, 122–158. Berkeley: University of California Press.

McCormick, Richard L. 1979. “The Party Period and Public Policy: An Exploratory Hypothesis”. JAH 66 (September): 279–298.

———. 1990. “Public Life in Industrial America, 1877–1917”. In Foner 1990, 93–117.

McCracken, Grant. 1990. Culture and Consumption. Bloomington: Indiana University Press.

McCrae, Robert R., and Antonio Terracciano. 2006. “National Character and Personality”. Current Directions in Psychological Science 15 (4): 156–161.

McCrossen, Alexis. 2000. Holy Day, Holiday: The American Sunday. Ithaca, NY: Cornell University Press.

McDaniel, Patricia A. 2003. Shrinking Violets and Caspar Milquetoasts: Shyness, Power and Intimacy in the United Sates, 1950–1995. New York: New York University Press.

McDermott, Stacy Pratt. 2002. “Love and Justice: Marital Dissolution in Antebellum Illinois, from the Casebook of A. Lincoln, Divorce Lawyer”. Illinois Heritage 5 (6): 6–8, 16.

McDonagh, Edward C. 1950. “Television and the Family”. Sociology and Social Research 35 (November): 113–122.

McDonald, Michael P., and Samuel Popkin. 2001. “The Myth of the Vanishing Voter”. American Political Science Review 95 (December): 963–974.

McDonnell, Michael A. 1998. “Popular Mobilization and Political Culture in Revolutionary Virginia: The Failure of the Minutemen and the Revolution from Below”. JAH 85 (December): 946–981.

McDougall, Walter A. 1995. “Whose History? Whose Standards?” Commentary 99 (May): 36–44.

McFadden, Daniel. 2001. “Economic Choices”. AER 91 (June): 351–378.

———. 2006. “Free Markets and Fettered Consumers”. AER 96 (March): 5–29.

McGarry, Kathleen, and Robert F Schoeni. 2000. “Social Security, Economic Growth, and the Rise in Elderly Widows’ Independence in the Twentieth Century”. DEM 37 (2): 221–236.

McGee, Micki. 2005. Self-Help, Inc.: Makeover Culture in American Life. New York: Oxford University Press.

McGerr, Michael. 1991. “The Price of the ‘New Transnational History’ ”. AHR 96 (October): 1056–1067.

McGovern, Charles. 1998. “Consumption and Citizenship in the United States”. In Getting and Spending: European and American Consumers in the Twentieth Century, ed. Susan Strasser, Charles McGovern, and Matthias Judt, 37–58. Cambridge: Cambridge University Press.

———. 2004. “Consumption”. In A Companion to 20th-Century America, ed. Stephen J. Whitfield, 336–357. Malden, MA: Blackwell.

McLanahan, Sara S. 1994. “The Consequences of Single Motherhood”. American Prospect 18 (Summer): 48–58.

———. 2002. “Life without Father: What Happens to the Children?” Contexts 1 (Spring): 35–44.

———. 2004. “Diverging Destinies: How Children Are Faring Under the Second Demographic Transition”. DEM 41 (November): 607–627.

McLanahan, Sara S., and Gary Sandefur. 1994. Growing up with a Single Parent: What Hurts, What Helps. Cambridge, MA: Harvard University Press.

McMahon, Darrin M. 2004. “From the Happiness of Virtue to the Virtue of Happiness: 400 B.C.–A.D. 1780”. Daedalus 133 (Spring): 5–18.

McMahon, Sarah. 1985. “A Comfortable Subsistence: The Changing Composition of Diet in Rural New England, 1620–1840”. WMQ 3rd Ser., 2 (January): 26–65.

McMurrer, Daniel P., and Amy B. Chasanov. 1995. “Trends in Unemployment Insurance Benefits”. Monthly Labor Review 118 (September): 30–39.

McMurry, Sally. 1988. Families and Farmhouses in Nineteenth-Century America: Vernacular Design and Social Change. New York: Oxford University Press.

McPherson, Miller, Lynn Smith-Lovin, and Matthew E. Brashears. 2006. “Social Isolation in America: Changes in Core Discussion Networks over Two Decades”. ASR 71 (June): 353–375.

McWilliams, James E. 2006. “Marketing Middle-Class Morality”. Reviews in American History 34 (2): 162–168.

Mead, Deirdre. 2003. “The Community’s Pulse”. The Responsive Community 13 (Summer): 78–79.

Meeker, E. 1972. “The Improving Health of the United States, 1850–1915”. Explorations in Economic History 9 (Summer): 353–373.

Mellon, James. 2001. Bullwhip Days: The Slaves Remember. New York: Grove.

Melosi, Martin C. 2000. The Sanitary City: Urban Infrastructure in America from Colonial Times to the Present. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Melvoin, Richard I. 1984. “Communalism in Frontier Deerfield”. In Early Settlement in the Connecticut Valley, ed. Stephen C. Innes, Richard I. Melvoin, and Peter A. Thomas, 36–61. Deerfield, MA: Historic Deerfield, Inc.

Menagahan, Elizabeth G. 1989. “Role Changes and Psychological Well-Being”. SF 67 (March): 693–714.

Menard, Scott, and David Huizinga. 1989. “Age, Period, and Cohort Size Effects on Self-Reported Alcohol, Marijuana, and Polydrug Use: Results from the National Youth Survey”. Social Science Research 18 (2): 174–194.

Merish, Lori. 1993. “ ‘The Hand of Refined Taste’ in the Frontier Landscape: Caroline Kirkland’s ‘A New Home, Who’ll Follow?’ and the Feminization of American Consumerism”. AQ 45 (December): 485–523.

———. 1996. “Sentimental Consumption: Harriet Beecher Stowe and the Aesthetics of Middle-Class Ownership”. American Literary History 8 (Spring): 1–33.

Merrill, Michael. 1995. “Putting ‘Capitalism’ in its Place: A Review of Recent Literature”. WMQ 3rd Ser., 52 (April): 315–326.

Mesquita, Batja, Nico H. Frijda, and Klaus R. Scherer. 1997. “Culture and Emotion”. In Handbook of Cross-Cultural Psychology. Vol. 2, Basic Processes and Human Development, ed. John W. Berry, Pierre R. Dasen, and T. S. Sarawathi, 255–297. 2nd ed. Boston: Allyn and Bacon.

Mettler, Suzanne. 2002. “Bringing the State Back in to Civic Engagement: Policy Feedback Effects of the G.I. Bill for World War II Veterans”. American Political Science Review 96 (June): 351–365.

Meyerowitz, Joanne. 1987. “Women and Migration: Autonomous Female Migrants to Chicago, 1880–1930”. JUH 13 (February): 147–168.

———. 1988. Women Adrift: Independent Wage Earners in Chicago, 1880–1930. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1993. “Beyond the Feminine Mystique: A Reassessment of Postwar Mass Culture, 1946–1958”. JAH 79 (March): 1455–1482.

Meyrowitz, Joshua. 1985. No Sense of Place: The Impact of Electronic Media on Social Behavior. New York: Oxford University Press.

Mezulis, Amy H., Lyn Y. Abramson, Janet S. Hyde, and Benjamin L. Hankin. 2004. “Is There a Universal Positivity Bias in Attributions? A Meta-Analytic Review of Individual, Developmental, and Cultural Differences in the Self-Serving Attributional Bias”. Psychological Bulletin 130 (September): 711–747.

Michael, Robert T., Victor R. Fuchs, and Sharon R. Scott. 1980. “Changes in the Propensity to Live Alone, 1950–1976”. DEM 17 (February 1980): 39–56.

Michelson, William M. 1977. Environmental Choice, Human Behavior, and Residential Satisfaction. New York: Oxford University Press.

Miethe, Terance D., Michael Hughes, and David McDowall. 1991. “Social Change and Crime Rates: An Evaluation of Alternative Theoretical Approaches”. SF 70 (September): 165–185.

Miller, Alan S., and Tomoko Mitamura. 2003. “Are Surveys on Trust Trustworthy?” Social Psychology Quarterly 66 (March): 62–70.

Miller, Christopher L., and George R. Hamell. 1986. “A New Perspective on Indian-White Contact: Cultural Symbols and Colonial Trade”. JAH 73 (September): 311–328.

Miller, Daniel. 1987. Material Culture and Mass Consumption. New York: Oxford University Press.

———, ed. 1995. Acknowledging Consumption: A Review of New Studies. London: Routledge.

———. 2001. “The Poverty of Morality”. Journal of Consumer Culture 1 (2): 225–243.

Miller, Jacquelyn C. 1996. “An ‘Uncommon Tranquility of Mind’: Emotional Self-Control and the Construction of a Middle-Class Identity in Eighteenth-Century Philadelphia”. JSH 30 (Fall): 129–148.

Miller, Jon D., Eugenie C. Scott, and Shinji Okamoto. 2006. “Public Acceptance of Evolution”. Science 313 (August 11): 765–766.

Miller, Perry. 1939. The New England Mind: The Seventeenth Century. Repr., Cambridge, MA: Harvard University Press, 1954.

Miller, Richard Lawrence. 2004. “What Is Hell to One like Me . . . ?” American Heritage 55 (4): 50–54.

Mills, C. Wright. 1959. The Power Elite. New York: Oxford University Press.

Mintz, Steven. 1993. “Life Stages”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 2011–2022.

———. 2004. Huck’s Raft: A History of American Children. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Mintz, Steven, and Susan Kellogg. 1988. Domestic Revolutions: A Social History of American Family Life. New York: Free Press.

Mirola, William A. 1999. “Shorter Hours and the Protestant Sabbath”. SSH 23 (Fall): 395–433.

Mirowsky, John, and Catherine E. Ross. 2007. “Life Course Trajectories of Perceived Control and Their Relationship to Education”. AJS 112 (March): 1339–1382.

Mittal, Banwari. 1994. “Public Assessment of TV Advertising: Faint Praise and Harsh Criticism”. Journal of Advertising Research 34 (January–February): 35–53.

Modell, John. 1979. “Changing Risks, Changing Adaptations: American Families in the Nineteenth and Twentieth Centuries”. In Kin and Communities: Families in America, ed. A. J. Lichtman and J. R. Challenor, 119–144. Washington DC: Smithsonian Institution Press.

———. 1983. “Dating Becomes the Way of American Youth”. In Essays on the Family and Historical Change, ed. Leslie Page Moch and Gary D. Stark, 91–126. College Station: Texas A & M University Press.

———. 1989. Into One’s Own: From Youth to Adulthood in the United States, 1920–1975. Berkeley: University of California Press.

Modell, John, Frank F. Furstenberg Jr., and Theodore Hershberg. 1976. “Social Change and Transitions to Adulthood in Historical Perspective”. Journal of Family History 1 (September): 7–31.

Modell, John, and Tamara K. Hareven. 1973. “Urbanization and the Malleable Household: An Examination of Boarding and Lodging in American Families”. Journal of Marriage and the Family 35 (August): 467–479.

Moe, Edward O., and Carl C. Taylor. 1942. “Culture of a Contemporary Rural Community: Irwin, Iowa”. Rural Life Studies 5. Washington DC: USDA: Bureau of Agricultural Economics.

Moehling, Carolyn M. 1999. “State Child Labor Laws and the Decline of Child Labor”. Explorations in Economic History 36: 72–106.

Moffatt, Michael. 1992. “Ethnographic Writing About American Culture”. Annual Review of Anthropology 21: 205–229.

Mokdad, Ali H., Mary K. Serdula, William H. Dietz, et al. 1999. “The Spread of the Obesity Epidemic in the United States, 1991–1998”. Journal of the American Medical Association 282 (October 27): 1519–1522.

Mokyr, Joel. 2000. “Why ‘More Work for Mother’? Knowledge and Household Behavior, 1870–1945”. JEH 60 (March): 1–41.

Molho, Anthony, and Gordon S. Wood, eds. Imagined Histories: American Historians Interpret the Past. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Moline, Norman T. 1971. “Mobility and the Small Town, 1900–1930: Transportation Change in Oregon, Illinois”. Research paper 132. University of Chicago Department of Geography.

Monkkonen, Eric H., ed 1984. Walking to Work: Tramps in America, 1790–1935. Lincoln: University of Nebraska Press.

———. 1988. America Becomes Urban. Berkeley: University of California Press.

———. 1990. “American State from the Bottom Up: Of Homicides and Courts”. Law and Society Review 24 (2): 521–531.

———. 2001. Murder in New York City. Berkeley: University of California Press.

———. 2005. “Homicide in Los Angeles, 1827–2002”. JIH 36 (Autumn): 167–183.

———. 2006. “Homicide: Explaining America’s Exceptionalism”. AHR 111 (February): 76–94.

Monti, Daniel J., Colleen Butler, Alexandra Curley, Kirsten Tilney, and Melissa F. Weiner. 2003. “Private Lives and Public Worlds: Changes in Americans’ Social Ties and Civic Attachments in Late-20th Century”. City & Community 2 (June): 143–163.

Moore, David W. 2005. “Three in Four Americans Believe in Paranormal”. Gallup News Service, June 16. https://news.gallup.com/poll/16915/three-four-americans-believe-paranormal.aspx.

Moore, Geoffrey H., and Janice Neipert Hedges. 1971. “Trends in Labor and Leisure”. Monthly Labor Review 9 (February): 3–11.

Moore, Peter N. 2004. “Family Dynamics and the Great Revival: Religious Conversion in the South Carolina Piedmont”. Journal of Southern History 70 (February): 35–62.

Moore, R. Laurence. 1994. Selling God: American Religion in the Marketplace of Culture. New York: Oxford University Press.

———. 2000. “Bible Reading and Nonsectarian Schooling: The Failure of Religious Instruction in Nineteenth-Century Public Education”. JAH 86 (March): 1581–1599.

Moore, Sean T. 2002. “ ‘Justifiable Provocation’: Violence Against Women in Essex County, New York, 1799–1860”. JSH 35 (Summer): 889–918.

Mor, Nilly, and Jennifer Winquist. 2002. “Self-Focused Attention and Negative Affect: A Meta-Analysis”. Psychological Bulletin 128 (July): 638–662.

Moran, James E. 2003. “The Signal and the Noise: the Historical Epidemiology of Insanity in Antebellum New Jersey”. History of Psychiatry 14 (3): 281–301.

Morawska, Eva. 1985. For Bread with Butter: The Life-Worlds of East Central Europeans in Johnstown, Pennsylvania, 1890–1940. New York: Cambridge University Press.

———. 1994. “In Defense of the Assimilation Model”. Journal of American Ethnic History 13 (Winter): 75–87.

Morawska, Jill G. 1997. “Educating the Emotions: Academic Psychology, Textbooks, and the Psychology Industry, 1890–1940”. In Inventing the Psychological: Toward a Cultural History of Emotional Life in America, ed. Joel Pfister and Nancy Schnog, 217–244. New Haven, CT: Yale University Press.

More, Louise Bolard. 1907. Wage-Earners’ Budgets. New York: Henry Holt.

Morin, Richard. 2008. “Feeling Guilty: Americans Say They Aren’t Saving Enough”. Pew Social & Demographic Trends Project, May 14. https://www.pewresearch.org/social-trends/2008/05/14/feeling-guilty/.

———. 2008. “Who Wants to Be Rich?” Pew Social & Demographic Trends Project, April 30. https://www.pewresearch.org/social-trends/2008/04/30/who-wants-to-be-rich/.

Morris, Richard J. 1997. “Social Change, Republican Rhetoric, and the American Revolution: The Case of Salem, Massachusetts”. JSH 31 (Winter): 419–434.

Morse, H. N., and Edmund de S. Brunner. 1923. The Town and Country Church in the United States. New York: George H. Duran.

Moskowitz, Marina. 2004. Standard of Living: The Measure of the Middle Class in Modern America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Moss, David A. 2002. When All Else Fails: Government as the Ultimate Risk Manager. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Muller, Peter O. 1981. Contemporary Suburban America. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall.

Muncy, Robyn. 2004. “Cooperative Motherhood and Democratic Civic Culture in Postwar Suburbia, 1940–1965”. JSH 38 (Winter): 285–310.

Murphy, John Allen. 1917. “How the Automobile has Changed the Buying Habits of Farmers”. Printers’ Ink 101 (November 29): 3–6, 98–101.

Murray, John E. 2004. “Bound by Charity: The Abandoned Children of Late Eighteenth-Century Charleston”. In Smith 2004, 213–234.

Mutz, Diana C., and Jeffery J. Mondak. 2006. “The Workplace as a Context for Cross-Cutting Political Discourse”. Journal of Politics 68 (February): 140–155.

Myers, Aimee, and Carole Shammas. 1997. “Housing Standards in the United States, 1790s–1990s”. Paper presented to the Organization of American Historians, San Francisco.

Naki, Dean M., and Michael Palumbo. 2001. “Disentangling the Wealth Effect: A Cohort Analysis of Household Saving in the 1990s”. Finance and Economics Discussion Series, Board of Governors of the Federal Reserve System. http://www.federalreserve.gov/pubs/feds/2001/200121/200121pap.pdf.

Nasaw, David. 1993. Going Out: The Rise and Fall of Public Amusements. New York: Basic Books.

Nash, Gary B. 1973. “The Transformation of Urban Politics 1700–1765”. JAH 60 (December): 605–632.

———. 1979. The Urban Crucible: Social Change, Political Consciousness, and the Origins of the American Revolution. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1984. “Social Development”. In Greene and Pole 1984, 233–261.

———. 1987. “The Social Evolution of Pre-industrial American Cities, 1700–1820: Reflections and New Directions”. JUH 13 (February): 115–145.

———. 2004 “Poverty and Politics in Early American History”. In Smith 2004, 1–40.

National Center for Health Statistics. 1999. Health, United States, 1999, With Health and Aging Chartbook. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

———. 2006. Health, United States, 2006. Hyattsville, MD: NCHS.

———. 2007. Health, United States, 2007. Hyattsville, MD: NCHS.

National Office of Vital Statistics. 1947. Vital Statistics Rates in the United States, 1900–1940. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

National Opinion Research Center. 1997. “Trendlets”. GSS News 11 (August): 3.

Neely, Mark E. Jr. The Boundaries of American Political Culture in the Civil War Era. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Nelson, Bruce C. 1991. “Revival and Upheaval: Religion, Irreligion and Chicago’s Working Class in 1886”. JSH 25 (Winter): 233–253.

Neth, Mary. 1993. “Leisure and Generational Change: Farm Youths in the Midwest, 1910–1940”. Agricultural History 67 (Spring): 163–184.

Newman, Simon P. 2004. “Dead Bodies: Poverty and Death in Early National Philadelphia”. In Smith 2004, 63–92.

———. 2007. “One Nation under God: Making Historical Sense of Evangelical Protestantism in Contemporary American Politics”. Journal of American Studies 41 (3): 581–597.

Newport, Frank. 1999. “Seven Out of Ten American Families Will Be Giving Out Treats this Halloween”. Gallup News Service, October 29. https://news.gallup.com/poll/3505/seven-ten-american-families-will-giving-treats-halloween.aspx.

Nickles, Shelley. 2002. “More is Better: Mass Consumption, Gender, and Class Identity in Postwar America”. AQ 54 (4): 581–622.

Nicolaides, Becky M. 2004. “The Neighborhood Politics of Class in a Working-Class Suburb of Los Angeles, 1920–1940”. JUH 30 (March): 428–451.

Nie, Norman H., Jane Junn, and Kenneth Stehlik-Barry. 1996. Education and Democratic Citizenship in America. Chicago: University of Chicago Press.

Nielsen Media Research. 2006. “Nielsen Media Research Reports Television’s Popularity Is Still Growing”. News release. http://www.nielsenmedia.com/nc/portal/ site/Public/menuitem.55dc65b4a7d5adff3f65936147a062a0/?vgnextoid=4156527aacccd010VgnVCM100000ac0a260aRCRD.

Nisbet, Robert. 1969. The Quest for Community. New York: Oxford University Press.

———. 1980. History of the Idea of Progress. New York: Basic Books.

Nisbett, Richard E. 2003. The Geography of Thought: How Asians and Westerners Think Differently… and Why. New York: Free Press.

Nisbett, Richard E., Kaiping Peng, Incheol Choi, and Ara Norenzayan. 2001. “Culture and Systems of Thought: Holistic Versus Analytic Cognition”. Psychological Review 108 (April): 291–310.

Nissenbaum, Stephen. 1996. The Battle for Christmas. New York: Vintage.

Nobles, Gregory H. 1989. “Breaking into the Backcountry: New Approaches to the Early American Frontier, 1750–1800”. WMQ 3rd Ser., 46 (October): 641–670.

Noll, Mark. 1993. “The American Revolution and Protestant Evangelicalism”. JIH 23 (Winter): 615–638.

Nolte, P. 2004. “Modernization and Modernity in History”. In Smelser and Baltes 2004, 9954–9961.

Norris, Pippa. 1996. “Does Television Erode Social Capital? A Reply to Putnam”. PS: Political Science & Politics 29 (September): 474–481.

Norris, Pippa, and Ronald Inglehart. 2004. Sacred and Secular: Religion and Politics Worldwide. New York: Cambridge University Press.

Norton, Mary Beth. 1984. “The Evolution of White Women’s Experience in Early America”. AHR 89 (June): 593–619.

Novick, Peter. 1988. That Noble Dream: The ‘Objectivity Question’ and the American Historical Profession. Chicago: University of Chicago Press.

Nugent, Walter T. 1981. Structures of American Social History. Bloomington: Indiana University Press.

Nye, Joseph S. Jr., Philip D. Zelikow, and David C. King, eds. 1997. Why People Don’t Trust Government. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Nye, Joseph S. Jr., and Philip D. Zelikow. 1997. “Conclusions: Reflections, Conjectures, and Puzzles”. In Nye, Zelikow, and King 1997, 253–281.

O’Brien, Robert M., and Jean Stockard. 2006. “A Common Explanation for the Changing Age Distributions of Suicide and Homicide in the United States, 1930 to 2000”. SF 84 (March): 1539–1557.

O’Brien, Robert M., Jean Stockard, and Lynne Isaacson. 1999. “The Enduring Effects of Cohort Characteristics on Age-Specific Homicide Rates”. AJS 104 (January): 1061–1095.

O’Guinn, Thomas C., and L. J. Shrum, 1997. “The Role of Television in the Construction of Consumer Reality”. JCR 23 (March): 278–294.

Odem, Mary. 1993. “Sexual Behavior and Morality”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1961–1981.

Oestreicher, Richard. 1988. “Urban Working-Class Political Behavior and Theories of American Electoral Politics, 1870–1940”. JAH 74 (March): 1257–1286.

———. 1993. “Labor: The Jacksonian Era Through Reconstruction”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1447–1458.

———. 1994. “The Counted and the Uncounted: The Occupational Structure of Early American Cities”. JSH 28 (Winter): 351–362.

Office of Applied Studies. 2006. “Results from the 2004 National Survey on Drug Use and Health: National Findings”. Substance Abuse and Mental Health Services Administration, Department of Health and Human Services. http://oas.samhsa.gov/NSDUH/2k4NSDUH/2k4results/2k4results.htm#1.2.

Ogburn, William F. 1957. “How Technology Causes Social Change”. In Technology and Social Change, ed. F. R. Allen et al, 12–26. New York: Appleton Century Crofts.

Oldenburg, Ray. 1999. The Great Good Place. New York: Marlowe.

Oliker, Stacey J. 1998. “The Modernisation of Friendship: Individualism, Intimacy, and Gender in the Nineteenth Century”. In Placing Friendship in Context, ed. Rebecca G. Adams and Graham Allan, 18–42. Cambridge: Cambridge University Press.

Olivas, J. Richard. 2004. “ ‘God Helps Those Who Help Themselves’: Religious Explanations of Poverty in Colonial Massachusetts, 1630–1776”. In Smith 2004, 262–288.

Oliver, J. Eric. 2003. “Mental Life and the Metropolis in Suburban America: The Psychological Correlates of Metropolitan Place Characteristics”. Urban Affairs Review 39 (2): 228–253.

Olney, Martha L. 1991. Buy Now, Pay Later: Advertising, Credit, and Consumer Durables in the 1920s. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

———. 1999. “Avoiding Default: the Role of Credit in the Consumption Collapse of 1930”. Quarterly Journal of Economics 14 (1): 319–335.

Ono, Hiromi. 1999. “Historical Time and U.S. Marital Dissolution”. SF 77 (March): 969–997.

Osborn, Matthew Warner. 2009. “A Detestable Shrine: Alcohol Abuse in Antebellum Philadelphia”. JER 29 (Spring): 101–132.

Ossian, Lisa L. 2006. “Bandits, Mad Men, and Suicides: Fear, Anger, and Death in a Troubled Iowa Landscape, 1929–1933”. Agricultural History 80 (June): 296–311.

Österberg, Eva. 1992. “Criminality, Social Control, and the Early Modern State: Evidence and Interpretations in Scandinavian History”. SSH 16 (Spring): 67–98.

Osterud, Nancy Grey. 1991. Bonds of Community: The Lives of Farm Women in Nineteenth-Century New York. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Ott, Jan. 2001. “Did the Market Depress Happiness in the US?” Journal of Happiness Studies 2: 433–443.

Ouimet, Marc. 1999. “Crime in Canada and in the United States: A Comparative Analysis”. Canadian Review of Sociology and Anthropology 36 (August): 389–408.

Ovadia, Seth. 2003. “Suggestions of the Postmodern Self: Value Changes in American High School Students, 1976–1996”. Sociological Perspectives 46 (2): 239–256.

Owen, John D. 1986. Working Lives: The American Work Force since 1920. Lexington, MA: Lexington Books.

Ownby, Ted. 1999. American Dreams in Mississippi: Consumers, Poverty, & Culture, 1830–1998. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Oyserman, Daphna, Heather M. Coon, and Markus Kemmelmeier. 2002. “Rethinking Individualism and Collectivism: Evaluation of Theoretical Assumptions and Meta-Analyses”. Psychological Bulletin 128 (1): 3–72.

Packard, Vance. 1957. The Hidden Persuaders. New York: McKay.

Pacek, Alexander, and Benjamin Radcliff. 2008. “Assessing the Welfare State: The Politics of Happiness”. Perspectives on Politics 6 (June): 267–277.

Pagnini, Deanna L., and S. Philip Morgan. 1990. “Intermarriage and Social Distance among U.S. Immigrants at the Turn of the Century”. AJS 96 (September): 405–432.

———. 1996. “Racial Differences in Marriage and Childbearing: Oral History Evidence from the South in the Early Twentieth Century”. AJS 101 (May): 1694–1718.

Palen, J. John. 2008. The Urban World. 8th ed. Boulder, CO: Paradigm.

Pampel, Fred C. 1996. “Cohort Size and Age-Specific Suicide Rates: A Contingent Relationship”. DEM 33 (August): 341–355.

Panagopoulus, Costas. 2006. “The Polls – Trends: Obesity”. POQ 70 (Summer): 249–268.

Park, No-Yong. 1934. “Cultural Strains”. In Handlin and Handlin 1997, 151–163.

Park, Robert E. 1916. “The City: Suggestions for Investigation of Human Behavior in the Urban Environment”. In Classic Essays on the Culture of Cities, ed. Richard Sennett, 91–130. New York: Appleton-Century Crofts, 1969.

Parke, Ross D., and Peter N. Stearns. 1994. “Fathers and Child Rearing”. In Children in Time and Place: Developmental and Historical Insights, ed. Glen H. Elder Jr., John Modell, and Ross D. Parke, 147–170. New York: Cambridge University Press.

Parker, Jonathan A. 1999. “Spendthrift in America? On Two Decades of Decline In the U.S. Saving Rate”. Working paper 7238. Cambridge, MA: NBER.

Parkerson, Donald H. 1982. “How Mobile Were Nineteenth-Century Americans?” Historical Methods 15 (Summer): 99–109.

Parkerson, Donald H., and Jo Ann Parkerson. 1988. “ ‘Fewer Children of Greater Spiritual Quality’: Religion and the Decline of Fertility in Nineteenth-Century America”. SSH 12 (Spring): 49–70.

Parnell, Allan M., Gray Swicegood, and Gillian Stevens. 1994. “Nonmarital Pregnancies and Marriage in the United States”. SF 73 (September): 263–287.

Parrella, Anne. 1992. “Industrialization and Murder: Northern France, 1815–1904”. JIH 22 (Spring): 627–654.

Parsons, Elaine Frantz. 2000. “Risky Business: The Uncertain Boundaries of Manhood in the Midwestern Saloon”. JSH 34 (Winter): 283–308.

Parsons, Talcott. 1951. The Social System. New York: Free Press of Glencoe.

Pasley, Jeffrey L. 2004. “The Cheese and the Worlds: Popular Political Culture and Participatory Democracy in the Early American Republic”. In Pasley, Robertson, and Waldsteicher 2004, 31–56.

Pasley, Jeffrey L., Andrew W. Robertson, and David Waldstreicher, eds. 2004. Beyond the Founders: New Approaches to the Political History of the Early American Republic. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Patten, Scott B. 2003. “Recall Bias and Major Depression Lifetime Prevalence”. Social Psychiatry and Psychiatric Epidemiology 38: 290–296.

Paxton, Pamela. 1999. “Is Social Capital Declining in the United States? A Multiple Indicator Assessment”. AJS 105 (July): 88–127.

Pease, Jane H., and William H. Pease. 1990. Ladies, Women, & Wenches: Choice and Constraint in Antebellum Charleston & Boston. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Peck, M. Scott. 1978. The Road Less Traveled: A New Psychology of Love, Traditional Values and Spiritual Growth. New York: Simon & Schuster.

Pederson, Jane Marie. 1992. Between Memory and Reality: Family and Community in Rural Wisconsin, 1870–1970. Madison: University of Wisconsin Press.

Peel, Mark. 1986. “On the Margins: Lodgers and Boarders in Boston, 1860–1900”. JAH 72 (March): 813–834.

Peiss, Kathy. 1986. Cheap Amusements: Working Women and Leisure in Turn-of-the-Century New York. Philadelphia: Temple University Press.

Peixotto, Jessica B. 1927. Getting and Spending at the Professional Standard of Living. New York: MacMillan.

Pennington, Jon C. 2004. “It’s Not A Revolution But It Sure Looks Like One: A Statistical Accounting of the Post-Sixties Sexual Revolution”. Radical History 83: 104–116.

Percheski, Christine. 2008. “Opting Out? Cohort Differences in Professional Women’s Employment Rates from 1960 to 2005”. ASR 73 (June): 497–517.

Pergams, Oliver R. W., and Patricia A. Zaradic. 2008. “Evidence for a Fundamental and Pervasive Shift Away from Nature-Based Recreation”. Proceedings of the National Academy of Sciences USA (February 19). https://www.pnas.org/doi/abs/10.1073/pnas.0709893105.

Perkins, Elizabeth A. 1991. “The Consumer Frontier: Household Consumption in Early Kentucky”. JAH 78 (September): 486–510.

Perry, Ralph Barton. 1949. “The American Cast of Mind”. In Wilkinson 1992, 33–49.

Pescosolido, Bernice A., and Robert Mendelsohn. 1986. “Social Causation or Social Construction of Suicide? An Investigation into the Social Organization of Official Rates”. ASR 51 (February): 80–100.

Pescosolido, Bernice A., Jack K. Martin, Bruce G. Link, Saeko Kikuzawa, Giovanni Burgos, Ralph Swindle, and Jo Phelan. 2000. “Americans’ Views of Mental Health and Illness at Century’s End: Continuity and Change”. Report, Indiana Consortium for Mental Health Services Research, Department of Sociology, Indiana University, Bloomington.

Petigny, Alan. 2004. “Illegitimacy, Postwar Psychology, and the Reperiodization of the Sexual Revolution”. JSH 38 (Fall): 64–79.

Pew Forum on Religion & Public Life. 2008. “U.S. Religious Landscape Survey”. http://www.pewforum.org/reports.

———. 2008. “Many Americans Say Other Faiths Can Lead to Eternal Life”. https://www.pewresearch.org/religion/2008/12/18/many-americans-say-other-faiths-can-lead-to-eternal-life/.

———. 2009. “Faith in Flux: Changes in Religious Affiliation in the U.S.”, April. Washington: Pew Forum. https://www.pewresearch.org/religion/2009/04/27/faith-in-flux-changes-in-religious-affiliation-in-the-us/.

Pew Research Center For The People & The Press. 1998. “Deconstructing Distrust: How Americans View Government”. https://www.pewresearch.org/politics/1998/03/10/how-americans-view-government/.

———. 2003. “Evenly Divided and Increasingly Polarized”. Pew Research Center, November. https://www.pewresearch.org/politics/2003/11/05/the-2004-political-landscape/.

———. 2003. “Views of a Changing World 2003”. The Pew Global Attitudes Project. https://www.pewresearch.org/global/2003/06/03/views-of-a-changing-world-2003/.

———. 2007. “Fewer Mothers Prefer Full-Time Work”. A Social and Demographic Trends Report. https://www.pewresearch.org/social-trends/2007/07/12/fewer-mothers-prefer-full-time-work/.

———. 2007. “Motherhood Today: Tougher Challenges, Less Success”. News release, Pew Research Center, May 2. https://www.pewresearch.org/politics/2007/05/02/motherhood-today-tougher-challenges-less-success/.

———. 2008. “Federal Government’s Favorable Ratings Slump”. Survey Reports. https://www.pewresearch.org/politics/2008/05/14/federal-governments-favorable-ratings-slump/.

Phelan, Jo C., Bruce G. Link, Ann Stueve, and Bernice A. Pescosolido. 2000. “Public Conceptions of Mental Illness in 1950 and 1996: What Is Mental Illness and Is It to be Feared?” Journal of Health and Social Behavior 41 (June): 188–207.

Pfister, Joel. 1997. “On Conceptualizing the Cultural History of Emotional and Psychological Life in America”. In Pfister and Schnog 1997, 17–61.

Pfister, Joel, and Nancy Schnog, eds. 1997. Inventing the Psychological: Toward a Cultural History of Emotional Life in America. New Haven, CT: Yale University Press.

Pierce, Albert. 1967. “The Economic Cycle and the Social Suicide Rate”. ASR 32 (June): 457–462.

Piketty, Thomas, and Emmanuel Saez. 2006. “The Evolution of Top Incomes: A Historical and International Perspective”. AER 96 (May): 200–205.

Pilarczyk, Ian C. 1997. “The Terrible Haystack Murder: The Moral Paradox of Hypocrisy, Prudery and Piety in Antebellum America”. American Journal of Legal History 41 (January): 25–60.

Pleck, Elizabeth. 1999. “The Making of a Domestic Occasion: The History of Thanksgiving in the United States”. JSH 32 (Summer): 773–789.

Plotnick, Robert D., Eugene Smolensky, Erik Evenhouse, and Siobhan Reilly. 2000. “The Twentieth-Century Record of Inequality and Poverty in the United States”. In Engerman and Gallman 2000, 249–299.

Plutzer, Eric, and Michael Berkman. 2008. “Trends: Evolution, Creationism, and the Teaching of Human Origins in Schools”. POQ 72 (3): 540–553.

Pole, J. R. 1980. American Individualism and the Promise of Progress. Oxford: Clarendon Press.

———. 1988. “Equality: An American Dilemma”. In America in Theory, ed. Leslie Berlowitz, Denis Donoghue, and Louis Menand, 69–83. New York: Oxford University Press.

Pollay, Richard. 1985. “The Subsiding Sizzle: A Descriptive History of Print Advertising, 1900–1980”. Journal of Marketing 49 (Summer): 24–37.

Portes, Alejandro, and Lingxin Hao. 1998. “Bilingualism and Language Loss in the Second Generation”. Working paper 229, The Jerome Levy Economics Institute of Bard College, New York.

Potter, David M. 1954. People of Plenty: Economic Abundance and the American Character. Chicago: University of Chicago Press.

Potter, Jim. 1984. “Demographic Development and Family Structure”. In Greene and Pole 1984, 123–157.

Pred, A. R. 1973. Urban Growth and The Circulation of Information: The United States System of Cities, 1790–1840. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Prescott, Cynthia Culver. 2007. “Why She Didn’t Marry Him’: Love, Power, and Marital Choice on the Far Western Frontier”. Western Historical Quarterly 38 (Spring): 25–45.

Presser, Harriet. 2004. “The Economy That Never Sleeps”. Contexts 3 (Spring): 42–49.

Presser, Stanley, and Linda Stinson. 1998. “Data Collection Mode And Social Desirability Bias in Self-Reported Religious Attendance”. ASR 63 (February): 137–145.

Preston, Samuel H., and Michael R. Haines. 1991. Fatal Years: Child Mortality in Late Nineteenth-Century America. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Prude, Jonathan. 1997. “Capitalism, Industrialization, and the Factory in Post-Revolutionary America”. In Gilje 1997, 81–100.

Pruitt, Bettye Hobbs. 1984. “Self-Sufficiency and the Agricultural Economy of Eighteenth-Century Massachusetts”. WMQ 3rd. Ser., 41 (July): 334–364.

Pugh, Allison. 2009. Longing and Belonging: Parents, Children, and Consumer Culture. Berkeley: University of California Press.

Putnam, Robert D. 1995. “Tuning In, Tuning Out: The Strange Disappearance of Social Capital in America”. PS: Political Science & Politics 28 (December): 664–683.

———. 1996. “The Strange Disappearance of Civic America”. American Prospect 7 (December): 34–48.

———. 2000. Bowling Alone: The Collapse and Revival of American Community. New York: Simon & Schuster.

———. 2002. “Bowling Together”. American Prospect (February 11): 20–22.

———. 2007. “E Pluribus Unum: Diversity and Community in the Twenty-First Century”. Scandinavian Political Studies 30 (2): 138–175.

Qian, Zhenchao, and Daniel T. Lichter. 2007. “Social Boundaries and Marital Assimilation: Interpreting Trends in Racial and Ethnic Intermarriage”. ASR 72 (February): 68–94.

Quackenbush, Michelle, and Lorna Lutes Sylvester, eds. 1981. “Letter of Jacob Schramm in Indiana to Karl Zimmerman in Germany, 1842”. Indiana Magazine of History 77 (3): 268–287.

Quadagno, Jill. 1994. The Color of Welfare: How Racism Undermined the War on Poverty. New York: Oxford University Press.

Quell, Carsten, Ben Veenhof, Barry Wellman, and Bernie Hogan. 2007. “Isolation, Cohesion or Transformation? How Canadians’ Use of the Internet is Shaping Society”. Draft paper, Statistics Canada Socio-Economic Conference 2007, Ottawa.

Qutb, Sayyid. 1949. “Fundamentalism”. In Handlin and Handlin 1997, 209–231.

Rachels, David. 2001. “Julia Moore”. The Literary Encyclopedia. https://www.litencyc.com/php/speople.php?rec=true&UID=3179.

Rader, Benjamin G. 1994. Baseball: A History of America’s Game. Urbana: University of Illinois Press.

Rae, John B. 1971. The Road and the Car in American Life. Cambridge, MA: MIT Press.

Rahn, Wendy M., and John E. Transue. 1998. “Social Trust and Value Change: The Decline of Social Capital in American Youth, 1976–1995”. Political Psychology 19 (September): 545–565.

Rainer, Joseph T. 1997. “The Sharper Image: Yankee Peddlers, Southern Consumers, and the Market Revolution”. In Cultural Change and the Market Revolution in America, 1789–1860, ed. Scott C. Martin, 89–110. New York: Rowman & Littlefield, 2005.

Rainwater, Lee. 1974. What Money Buys: Inequality and the Social Meanings of Income. New York: Basic Books.

Raley, R. Kelly. 2000. “Recent Trends and Differentials in Marriage and Cohabitation: The United States”. In Waite 2000, 19–39.

Ratcliffe, Donald J. 1987. “Voter Turnout in Early Ohio”. JER 7 (Autumn): 223–251.

Ravitch, Diane. 1974. The Great School Wars: New York City, 1805–1973. New York: Basic Books.

Ray, Marcella Ridlin. 1999. “Technological Change and Associational Life”. In Skocpol and Fiorina 1999, 297–330.

Reddy, William M. 1997. “Against Constructionism: The Historical Ethnography of Emotions”. Current Anthropology 38 (June): 327–352.

Reed, Joanna M. 2006. “Not Crossing the ‘‘Extra Line’’: How Cohabitors with Children View Their Unions”. Journal of Marriage and Family 68 (December): 1117–1131.

Rehn, Alf and David Sköld. 2005. “ ‘I Love The Dough’: Rap Lyrics as a Minor Economic Literature”. Culture andOrganization 11 (March): 17–31.

Reid, Gerald F. 1993. “The Seeds of Prosperity and Discord: The Political Economy of Community Polarization in Greenfi eld, Massachusetts, 1770–1820”. JSH 27 (Winter): 359–374.

Rhoads, Steven E. 1985. The Economist’s View of the World: Government, Markets, & Public Policy. New York: Cambridge University Press.

Rice, Kym S. 1983. Early American Taverns: For the Entertainment of Friends and Strangers. Chicago: Regnery Gateway.

Richards, Raymond. 1993. Closing the Door to Destitution: The Shaping of the Social Security Acts of the United States and New Zealand. University Park: Pennsylvania State University Press.

Richins, Marsha L. 2004. “The Material Values Scale: Measurement Properties and Development of a Short Form”. JCR 31 (June): 209–219.

Rideout, Victoria J., Ulla G. Foehr, Donald F. Roberts, Mollyann Brodie. 1999. Kids & Media @ the New Millennium. Executive summary. Kaiser Family Foundation Report.

Riesman, David, with Nathan Glazer and Reuel Denney. 1949. The Lonely Crowd. Rev. ed. New Haven, CT: Yale University Press, 2001.

Riley, Glenda. 1991. Divorce: An American Tradition. New York: Oxford University Press.

Ripken, Cal Jr., and Mike Bryan. 1997. The Only Way I Know. New York: Viking.

———. 1999. My Story. Adapted by Dan Gutman. New York: Dial.

Rischin, Moses. 1962. The Promised City: New York’s Jews, 1870–1914. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Ritzer, George. 1999. Enchanting a Disenchanted World: Revolutionizing the Means of Consumption. Thousand Oaks, CA: Pine Forge Press.

Roberts, Robert E., Eun Sul Lee, and Catherine R. Roberts. 1991. “Changes in Prevalence of Depressive Symptoms in Alameda County: Age, Period, and Cohort Trends”. Journal of Aging & Health 3 (February): 66–86.

Robertson, Andrew W. 2004. “Voting Rites and Voting Acts: Electioneering Ritual, 1790–1820”. In Pasley, Robertson, and Waldsteicher 2004, 57–78.

Robinson, John P. 1978. “ ‘Massification’ and Democratization of the Leisure Class”. Annals of AAPSS 435 (January): 206–225.

Robinson, John P., and Philip E. Converse. 1972. “Social Change Reflected in the Use of Time”. In The Human Meaning of Social Change, ed. Angus Campbell and Philip E. Converse, 17–86. New York: Russell Sage.

Robinson, John P., and Geoffrey Godbey. 1996. “The Great American Slowdown”. American Demographics (June): 42–48.

———. 2005. “Busyness as Usual”. Social Research 72 (Summer): 407–426.

Robinson, John P., and Jos De Haan. 2008. “Information Technology and Family Time Displacement”. Unpublished paper, Department of Sociology, University of Maryland.

Robinson, John P., and Steven Martin. 2008. “IT and Activity Displacement: Behavioral Evidence from the U.S. General Social Survey”. Unpublished paper, Department of Sociology, University of Maryland.

Robinson, Robert V. 1993. “Economic Necessity and the Life Cycle in the Family Economy of Nineteenth-Century Indianapolis”. AJS 99 (July): 49–74.

Robinson, Robert V., and Elton F. Jackson. 2001. “Is Trust in Others Declining in America? An Age-Period-Cohort Analysis”. Social Science Research 30 (March): 117–145.

Rodgers, Daniel T. 1980. “Socializing Middle-Class Children: Institutions, Fables, and Work Values in Nineteenth-Century America”. JSH 13 (Spring): 354–357.

———. 1998. “Exceptionalism”. In Molho and Wood 1998, 21–40.

Roemer, Daniel, Kathleen H. Jamieson, and Nicole J. de Cocteau. 1998. “The Treatment of Persons of Color in Local Television News”. Communications Research 25 (June): 286–305.

Rogers, Alma A. 1905. “The Women’s Club Movement: Its Origin, Significance and Present Results”. The Arena 34 (October): 347–350.

Rogers, Mark R. 1990. “Measuring the Personal Savings Rate”. Economic Review 75 (July): 38–49.

Romer, Christina. 1986. “Spurious Volatility in Historical Unemployment Data”. Journal of Political Economy 94 (February): 1–37.

———. 1999. “Changes in Business Cycles: Evidence and Explanations”. JEP 13 (Spring): 23–44.

Romig, Kevin. 2005. “The Upper Sonoran Lifestyle: Gated Communities in Scottsdale, Arizona”. City & Community 4 (March): 67–86.

Ronsvalle, John, and Sylvia Ronsvalle, 1996. “The End of Benevolence? Alarming Trends in Church Giving”. Christian Century 113 (October 23): 1010–1014.

Roof, Wade Clark. 1999. Spiritual Marketplace: Baby Boomers and the Remaking of American Religion. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Roof, Wade Clark, and William McKinney. 1987. American Mainline Religion. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press.

Rorabaugh, W. J. 1979. The Alcoholic Republic: An American Tradition. New York: Oxford University Press.

Rose, Richard. 1985. “National Pride in Cross-National Perspective”. International Social Science Journal 37 (1): 85–96.

Rosenberg, Charles E. 1973. “Sexuality, Class, and Role in 19th-Century America”. AQ 25 (May): 131–153.

———. 1984. “What It Was Like to be Sick in 1884”. American Heritage 35 (October): 22–31.

Rosenberg, Morris. 1956. “Misanthropy and Political Ideology”. ASR 21 (December): 690–695.

Rosenberg, Nathan. 1986. How the West Grew Rich: the Economic Transformation of the Industrial World. New York: Basic Books.

Rosenbloom, Joshua L., and William A. Sundstrom. 2003. “The Decline and Rise of Interstate Migration in the United States: Evidence from the IPUMS, 1850–1990”. Working paper W9857. Cambridge, MA: NBER.

Rosenfeld, Michael J., and Byung-Soo Kim. 2005. “The Independence of Young Adults and the Rise of Interracial and Same Sex Unions”. ASR 70 (August): 541–562.

Rosenfeld, Richard. 2002. “The Crime Decline in Context”. Contexts 1 (Spring): 25–34.

Rosenstone, Steven J., and John Mark Hansen. 1993. Mobilization, Participation, and Democracy in America. New York: MacMillan.

Rosenthal, Edward C. 2005. The Era of Choice: The Ability to Choose and Its Transformation of Contemporary Life. Cambridge, MA: MIT Press.

Rosenwein, Barbara H. 2002. “Worrying about Emotions in History”. AHR 107 (3): 821–845.

Rosenzweig, Roy. 1985. Eight Hours for What We Will: Workers and Leisure in an Industrial City, 1870–1920. New York: Cambridge University Press.

Rosenzweig, Roy, and David Thelen. 1998. The Presence of the Past: Popular Uses of History in American Life. New York: Columbia University Press.

Ross, Catherine E., and John Mirowsky. 2002. “Age and the Gender Gap in the Sense of Personal Control”. Social Psychology Quarterly 65 (June): 125–145.

———. 2003. “Social Structure and Psychological Functioning: Distress, Perceived Control, and Trust”. In Handbook of Social Psychology, ed. John Delamater, 411–447. New York: Kluwer Academic.

Ross, Dorothy. 1998. “The New and Newer Histories: Social Theory and Historiography in an American Key”. In Molho and Wood 1998, 85–106.

Roth, Randolph. 2001. “Child Murder in New England”. SSH 25 (Spring): 101–147.

Rothenberg, Winifred. 1992. From Market-Places to a Market Economy: The Transformation of Rural Massachusetts, 1750–1850. Chicago: University of Chicago Press.

Rothman, Ellen K. 1982. “Sex and Self-Control: Middle-Class Courtship in America, 1770–1870”. JSH 15 (Spring): 409–425.

———. 1984. Hands and Hearts: A History of Courtship in America. New York: Basic Books.

Rotolo, Thomas. 1999. “Trends in Voluntary Association Participation”. Nonprofit and Voluntary Sector Quarterly 28 (June): 199–212.

Rotolo, Thomas, and John Wilson. 2004. “What Happened to the ‘Long Civic Generation’? Explaining Cohort Differences in Volunteerism”. SF 82 (March): 1091–1121.

Rotter, Julian B. 1967. “A New Scale for the Measurement of Interpersonal Trust”. Journal of Personality 35 (4): 651–665.

———. 1971. “Generalized Expectancies for Interpersonal Trust”. American Psychologist 26 (5): 443–453.

———. 1980. “Interpersonal Trust, Trustworthiness, and Gullibility”. American Psychologist 35 (January): 1–7.

Rotundo, E. Anthony. 1989. “Romantic Friendship: Male Intimacy and Middle Class Youth in the Northern United States, 1800–1900”. JSH 23 (Fall): 1–25.

Rucker, Derek D., and Adam D. Galinsky. 2008. “Desire to Acquire: Powerlessness and Compensatory Consumption”. JCR 35 (August): 257–267.

Ruggles, Steven. 1988. “The Demography of the Unrelated Individual: 1900–1950”. DEM 25 (November): 521–546.

———. 1994. “The Transformation of American Family Structure”. AHR 99 (February): 103–128.

———. 1996. Prolonged Connections: The Rise the Extended Family in Nineteenth-Century England and America. Madison: University of Wisconsin Press.

———. 1997. “The Rise of Divorce and Separation in the United States, 1880–1990”. DEM 34 (November): 455–466.

———. 2003. “Multigenerational Families in Nineteenth-Century America”. Continuity and Change 18 (1): 139–165.

———. 2007. “The Decline of Intergenerational Coresidence in the United States, 1850–2000”. ASR 72 (December): 964–989.

Rugh, Susan Sessions. 2002. “Civilizing the Countryside: Class, Gender, and Crime in Nineteenth-Century Rural Illinois”. Agricultural History 76 (1): 58–81.

Runciman, W. G. 1966. Relative Deprivation and Social Justice: A Study of Attitudes to Social Inequality in Twentieth-century England. London: Routledge & K. Paul.

Russell, Cheryl. 1997. “What’s Wrong with Kids?” American Demographics (November).

Rutman, Darrett B. 1986. “Assessing the Little Communities of Early America”. WMQ 3rd Ser., 43 (April): 163–178.

———. 1994. “Community: A Sunny Little Dream”. In Small Worlds, Large Questions: Explorations in Early American Social History, 1600–1850, 287–306. Charlottesville: University Press of Virginia.

Rutman, Darrett B., and Anita H. Rutman. 1984. A Place in Time: Middlesex County, Virginia 1650–1750. New York: W. W. Norton.

Ryan, Mary P. 1981. Cradle of the Middle Class: The Family in Oneida County, New York, 1790–1865. New York: Cambridge University Press.

———. 1990. Women in Public: Between Banners and Ballots, 1825–1880. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

———. 1997. Civic Wars: Democracy and Public Life in the American City during the Nineteenth Century. Berkeley: University of California Press.

Rytina, Steven. 2000. “Is Occupational Mobility Declining in the U.S.?” SF 78 (June): 1227–1276.

Saad, Lydia. 2001. “Fear of Conventional Crime at Record Lows”. Gallup News Service, October 22. https://news.gallup.com/poll/5002/fear-conventional-crime-record-lows.aspx.

———. 2001. “Americans’ Mood: Has Sept. 11 Made a Difference?” Gallup News Service, December 17. https://news.gallup.com/poll/5122/americans-mood-has-sept-made-difference.aspx.

———. 2002. “There’s No Place Like Home to Spend an Evening, Say Most Americans”. Gallup News Service, January 10. https://news.gallup.com/poll/5164/theres-place-like-home-spend-evening-say-most-americans.aspx.

———. 2007. “Women Slightly More Likely to Prefer Working to Homemaking”. Gallup Poll. https://news.gallup.com/poll/28567/women-slightly-more-likely-prefer-working-homemaking.aspx.

———. 2009. “Church-Going Among U.S. Catholics Slides to Tie Protestants”. Gallup Poll, April 9. https://news.gallup.com/poll/117382/church-going-among-catholics-slides-tie-protestants.aspx.

Safera, D. J., and J. M. Zito. 2007. “Do Antidepressants Reduce Suicide Rates?” Public Health 121 (April): 274–277.

Sanchez, Thomas W., Robert E. Lang, and Dawn M. Dhavale. 2005. “Security versus Status? A First Look at the Census’s Gated Community Data”. Journal of Planning Education and Research 24: 281–291.

Sánchez-Jankowski, Martín. 1991. Islands in the Street: Gangs and American Urban Society. Berkeley: University of California Press.

———. 2008. Cracks in the Pavement: Social Change and Resilience in Poor Neighborhoods. Berkeley: University of California Press.

Sandberg, John F., and Sandra L. Hofferth. 2001. “Changes in Children’s Time With Parents: United States, 1981–1997”. DEM 38: 423–436.

———. 2005. “Changes in Children’s Time With Parents: A Correction”. DEM 42: 391–395.

Sarna, Jonathan. 2004. American Judaism. New Haven, CT: Yale University Press.

Sarson, Steven. 2009. “Yeoman Farmers in a Planters’ Republic: Socioeconomic Conditions and Relations in Early National Prince George’s County, Maryland”. JER 29 (Spring): 63–99.

Sasaki, Masamichi and Tatsuzo Suzuki. 1987. “Changes in Religious Commitment in the United States, Holland, and Japan”. AJS 92 (March): 1055–1076.

Sastry, Jaya, and Catherine E. Ross. 1998. “Asian Ethnicity and the Sense of Personal Control”. Social Psychology Quarterly 61 (2): 101–120.

Satcher, David. 2001. “Youth Violence: A Report of the Surgeon General”. https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK44294/.

Sautter, Udo. 1991. Three Cheers for the Unemployed: Government and Unemployment before the New Deal. New York: Cambridge University Press.

Sayer, Liana C., Suzanne M. Bianchi, and John P. Robinson. 2004. “Are Parents Investing Less in Children? Trends in Mothers’ and Fathers’ Time with Children”. AJS 110 (July): 1–43.

Schäfer M. L. 2002. “On the History of the Concept Neurasthenia and its Modern Variants”. Fortschritte der Neurolologie-Psychiatrie (Stuttgart) 70 (November): 570–582.

Scharf, Virginia. 1991. Taking the Wheel: Women and the Coming of the Motor Age. New York: Free Press.

Scherer, Klaus R., and Harald G. Wallbott. 1994. “Evidence for Universality and Cultural Variation of Differential Emotion Response Patterning”. JPSP 66 (February): 310–328.

Scherzer, Kenneth A. 1992. The Unbounded Community: Neighborhood Life and Social Structure in New York City, 1830–1875. Durham, NC: Duke University Press.

Schieman, Scott, and Gabriele Plickert. 2008. “How Knowledge is Power: Education and the Sense of Control Social Forces”. SF 87 (September): 153–83.

Schlereth, Thomas J. 1989. “Country Stores, County Fairs, and Mail-Order Catalogues: Consumption in Rural America”. In Bronner 1989, 339–75.

———. 1991. Victorian America: Transformations in Everyday Life, 1876–1915. New York: Harper Perennial.

Schlesinger, Arthur M. 1947. Learning How to Behave: A Historical Study of American Etiquette Books. New York: MacMillan.

Schmidt, Fred, Elizabeth Skinner, Louis A. Ploch, and Richard S. Krannich. 2002. “Community Change and Persistence: Landaff, New Hampshire”. In Luloff and Krannich 2002, 95–116.

Schmidt, Leigh Eric. 1991. “The Commercialization of the Calendar: American Holidays and the Culture of Consumption, 1870–1930”. JAH 78 (December): 887–916.

———. 1995. Consumer Rites: The Buying and Selling of American Holidays. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Schmidt, Stefanie R. 1999. “Long-Run Trends in Workers’ Beliefs about Their Own Job Security: Evidence from the General Social Survey”. Journal of Labor Economics 17 (4, pt. 2): S127–S141.

Schmitt, Peter J. 1969. Back to Nature: The Arcadian Myth in Urban America. New York: Oxford University Press.

———. 1992. “Grave Matters: American Cemeteries in Transition”. JUH 18 (3): 338–345.

Schneider, John C. 1980. Detroit and the Problem of Social Order, 1830–1880: A Geography of Crime, Riot, and Policing. Lincoln: University of Nebraska Press.

———. 1984. “Skid Row as an Urban Neighborhood, 1880–1960”. Urbanism Past & Present 9 (Winter): 10–20.

———. 1987. “Homeless Men and Housing Policy in Urban America, 1850–1920”. Paper presented to the Social Science History Association, New Orleans.

Schnittker, Jason. 2008. “Diagnosing Our National Disease: Trends in Income and Happiness, 1973 to 2004”. Social Psychology Quarterly 71 (September): 257–280.

Schoen, Robert, and Vladimir Canudas-Romo. 2006. “Timing Effects on Divorce: 20th Century Experience in the United States”. Journal of Marriage and Family 68 (August): 749–758.

Schoeni, Robert F. 1998. “Reassessing the Decline in Parent-Child Old-Age Coresidence During the Twentieth Century”. DEM 35 (August): 307–313.

Schoeni, Robert F., and Karen E. Ross. 2005. “Material Assistance from Families During the Transition to Adulthood”. In Setterson, Furstenberg, and Rumbaut 2005, 396–416.

Schor, Juliet B. 1991. The Overworked American: The Unexpected Decline of Leisure. New York: Basic Books.

———. 1998. The Overspent American: Upscaling, Downshifting, and the New Consumer. New York: Basic Books.

———. 2000. Do Americans Shop Too Much? Joshua Cohen and Joel Rogers, eds. Boston: Beacon Press.

Schradie, Jen. 2009. “The Digital Divide and the Web 2.0 Collide: The Digital Production Gap.” Paper presented to the American Sociological Association, San Francisco, August.

Schudson, Michael. 1984. Advertising: The Uneasy Persuasion. New York: Basic Books.

———. 1991. “Delectable Materialism: Were the Critics of Consumer Culture Wrong All Along?” American Prospect 5 (Spring): 26–35.

———. 1993. “Journalism”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1895–1912.

———. 1998. The Good Citizen: A History of American Civic Life. New York: Free Press.

Schulz, Jeremy. 2006. “Vehicle of the Self: The Social and Cultural Work of the H2 Hummer”. Journal of Consumer Culture 6 (1): 57–86.

Schuman, Howard, Charlotte Steeh, and Lawrence Bobo. 1985. Racial Attitudes in America: Trends and Interpretations. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Schwartz, Barry, ed. 1976. The Changing Face of the Suburbs. Chicago: University of Chicago Press.

Schwartz, Barry. 2000. “Self-Determination: The Tyranny of Freedom”. American Psychologist 55 (1): 79–88.

———. 2004. The Paradox of Choice: Why More is Less. New York: Ecco (HarperCollins).

Schwartz, Barry, Andrew Ward, John Monterosso, Sonja Lyubomirsky, Katherine White, and Darrin R. Lehman. 2002. “Maximizing Versus Satisficing: Happiness Is a Matter of Choice”. JPSP 83 (5): 1178–1197.

Schwartz, Christine R., and Robert D. Mare. 2005. “Trends in Educational Assortative Marriage From 1940 to 2003”. DEM 42: 621–646.

Schwartzberg, Beverly. 2004. “ ‘Lots of Them Did That’: Desertion, Bigamy, and Marital Fluidity in Late-Nineteenth-Century America”. JSH 37 (Spring): 573–600.

Scott, Anne Firor. 1984. “On Seeing and Not Seeing: A Case of Historical Invisibility”. JAH 71 (June): 7–21.

———. 1990. “Most Invisible of All: Black Women’s Voluntary Associations”. Journal of Southern History 56 (February): 3–23.

Scott, Sean A. 2008. “ ‘Earth Has No Sorrow That Heaven Cannot Cure’: Northern Civilian Perspectives on Death and Eternity During the Civil War”. JSH 41 (Summer): 843–866.

Scranton, Philip. 1994. “Manufacturing Diversity: Production Systems, Markets, and an American Consumer Society, 1870–1930”. Technology and Culture 15 (July): 476–505.

Seidman, Stuart N., and Ronald O. Rieder. 1994. “A Review of Sexual Behavior in the United States”. American Journal of Psychiatry 151 (March): 330–341.

Seligman, Adam B. 1998. “Between Public and Private”. Society 35 (March/April): 28–36.

———. 2000. Modernity’s Wager: Authority, the Self and Transcendence. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Sellers, Charles. 1991. The Market Revolution: Jacksonian America, 1815–1846. New York: Oxford University Press.

Settersten, Richard, Frank Furstenberg, and Ruben Rumbaut, eds. 2005. On the Frontier of Adulthood: Theory, Research, and Public Policy. Chicago: University of Chicago Press.

Seward, R. H. 1978. The American Family: A Demographic History. Newbury Park, CA: Sage.

Sewell, William H. Jr. 2001. “Whatever Happened to the ‘Social’ in Social History?” In Schools of Thought: Twenty-Five Years of Interpretive Social Science, ed. Joan W. Scott and Debra Keates, 209–226. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Shafer, Byron E., ed. 1991. Is America Different? A New Look at American Exceptionalism. Oxford: Clarendon Press.

Shain, Barry Alan. 1994. The Myth of American Individualism: The Protestant Origins of American Political Thought. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Shalhope, Robert E. 1991. “Individualism in the Early Republic”. In Curry and Goodheart 1991, 66–86.

Shama, Simon. 1993. “Perishable Commodities: Dutch Still-Life Painting and the ‘Empire of Things’ ”. In Brewer and Porter 1993, 478–488.

Shammas, Carole. 1980. “The Domestic Environment in Early Modern England and America”. JSH 14 (Fall): 3–24.

———. 1989. “Explaining Past Changes in Consumption and Consumer Behavior”. Historical Methods 22 (Spring): 61–67.

———. 1990. The Pre-Industrial Consumer in England and America. Oxford: Clarendon Press.

———. 1993. “Changes in English and Anglo-American Consumption from 1550 to 1800”. In Brewer and Porter 1993, 177–205.

———. 1993. “A New Look at Long-Term Trends in Wealth Inequality in the United States”. AHR 98 (April): 412–431.

———. 2002. A History of Household Governance in America. Charlottesville: University Press of Virginia.

Shanahan, Michael J. 2000. “Pathways to Adulthood in Changing Societies: Variability and Mechanisms in Life Course Perspective”. ARS 26: 667–692.

Shannon, Gary W., and John D. Nystuen. 1972. “Marriage, Migration and the Measurement of Social Interaction”. In International Geography 1972, ed. W. Peter Abrams and Frederick M. Helleiner, 491–495. Toronto: University of Toronto Press.

Shapiro, Robert Y., and John T. Young. 1989. “Public Opinion and the Welfare State: The United States in Comparative Perspective”. Political Science Quarterly 104 (Spring): 59–89.

Sheldon, Kennin M., Richard M. Ryan, Laird J. Rawsthorne, and Barbara Ilardi. 1997. “Trait Self and True Self: Cross-Role Variation in the Big-Five Personality Traits and Its Relations with Psychological Authenticity and Subjective WellBeing”. JPSP 73: 1380–1393.

Sheridan, Richard B. 1984. “The Domestic Economy”. In Greene and Pole 1984, 43–85.

Sherkat, Darren E. 2001. “Tracking the Restructuring of American Religion: Religious Affi liation and Patterns of Religious Mobility, 1973–1998”. SF 79 (June): 1459–1493.

Sherkat, Darren E., and Christopher G. Ellison. 1999. “Recent Developments and Current Controversies in the Sociology of Religion”. ARS 25: 363–394.

Sherkat, Darren E., and John Wilson. 1995. “Preferences, Constraints, and Choices in Religious Markets: An Examination of Religious Switching and Apostasy”. SF 73 (March): 993–1026.

Shi, David E. 1985. The Simple Life: Plain Living and High Thinking in American Culture. New York: Oxford University Press.

Shields, Stephanie A., and Beth B. Koster. 1989. “Emotional Stereotyping of Parents in Child Rearing Manuals, 1915–1980”. Social Psychology Quarterly 52 (March): 44–55.

Shirley, Michael. 1991. “The Market and Community Culture in Antebellum Salem, North Carolina”. JER 11 (Summer): 219–248.

Shove, Elizabeth. 2003. Comfort, Cleanliness and Convenience: The Social Organization of Normality. New York: Berg Publishers.

Shrum, L. J., Robert S. Wyer Jr., and Thomas C. O’Guinn. 1998. “The Effects of Television Consumption on Social Perceptions: The Use of Priming Procedures to Investigate Psychological Processes”. JCR 24 (March): 447–458.

Shumway, David. 1998. “Something Old, Something New: Romance and Marital Advice in the 1920s”. In Stearns and Lewis 1998, 305–318.

Shweder, Richard A., and Edmund J. Bourne. 1984. “Does the Concept of the Person Vary Crossculturally?” In Culture Theory: Essays on Mind, Self, and Emotion, ed. Richard A. Shweder and Robert A. LeVine, 158–199. New York: Cambridge University Press.

Sicherman, Barbara. 1976. “The Paradox of Prudence: Mental Health in the Gilded Age”. JAH 62 (March): 890–912.

———. 2001. “ ‘The Wicked Agency of Others’: Community, Law, and Marital Conflict in Vermont, 1790–1830”. JER 21 (Spring): 19–39.

Silver, Allan. 1990. “Friendship in Commercial Society: Eighteenth-Century Social Theory and Modern Sociology”. AJS 95 (May): 1474–1504.

———. 1997. “ ‘Two Different Sorts of Commerce’ – Friendship and Strangership in Civil Society”. In Weintraub and Kumar 1997, 43–74.

Simmel, Georg. 1908. “The Stranger”. In The Sociology of Georg Simmel. Trans. Kurt H. Wolff. Glencoe, IL: Free Press, 1950.

———. 1922. Conflict and the Web of Group Affiliations. Trans. K. Wolff and R. Bendix. New York: Free Press, 1955.

———. 1971. On Individuality and Social Forms: Selected Writings. Ed. Donald N. Levine. Chicago: University of Chicago Press.

Simmons, James C. 2000. Star-Spangled Eden. New York: Carroll & Graf.

Simon, Gregory E., and Michael Vonkorff. 1995. “Recall of Psychiatric History in Cross-sectional Surveys: Implications for Epidemiologic Research”. Epidemiological Review 17: 221–227.

Simon, Gregory E., Michael Vonkorff, T. Bedirhan Ustun, Richard Gater, Oye Gureje, and Norman Sartorius. 1995. “Is the Lifetime Risk of Depression Actually Increasing?” Journal of Clinical Epidemiology 48 (9): 1109–1118.

Simon, Herbert A. 1957. Models of Man: Social and Rational: Mathematical Essays on Rational Human Behavior in a Social Setting. New York: Wiley.

Simon, Rita J., and Jean M. Landis. 1989. “Women’s and Men’s Attitudes About a Woman’s Place and Role”. POQ 53 (Summer): 265–276.

Singleton, Gregory H. 1976. “Protestant Voluntary Organizations and the Shaping of Victorian America”. In Victorian America, ed. Daniel Walker Howe, 47–58. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Skocpol, Theda. 1997. “The Tocqueville Problem: Civic Engagement in American Democracy”. SSH 21 (Winter): 455–479.

———. 1999. “Associations Without Members”. American Prospect 45 (July–August): 66–77.

———. 1999. “How Americans Became Civic”. In Skocpol and Fiorina 1999, 27–80.

———. 2002. “United States: From Membership to Advocacy”. In Democracies in Flux: The Evolution of Social Capital in Contemporary Society, ed. Robert D. Putnam, 103–136. New York: Oxford University Press.

———. 2004. “Voice and Inequality: The Transformation of American Civic Democracy”. Perspectives on Politics 2 (1): 3–20.

Skocpol, Theda, and Morris P. Fiorina, eds. 1999. Civic Engagement in American Democracy. Washington DC: Brookings Institution Press.

Skocpol, Theda, Marshall Ganz, and Ziad Munson. 2000. “A Nation of Organizers: The Institutional Origins of Voluntarism in the United States”. American Political Science Review 94 (September): 527–546.

Skocpol, Theda, and Jennifer Lynn Oser. 2004. “Organization Despite Adversity: The Origins and Development of African American Fraternal Associations”. SSH 28 (Fall): 367–439.

Slater, Don. 1997. Consumer Culture and Modernity. Cambridge: Polity Press.

Slesnick, Daniel T. 2001. Consumption and Social Welfare: Living Standards and their Distribution in the United States. New York: Cambridge University Press.

Sloane, David Charles. 1991. The Last Great Necessity: Cemeteries in American History. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Smelser, Neil J., and Paul B. Baltes, eds. 2004. International Encyclopedia of the Social & Behavioral Sciences. New York: Elsevier.

Smith, Barbara Clark. 2005. “Beyond the Vote: The Limits of Deference in Colonial Politics”. Early American Studies 3 (2): 341–362.

Smith, Billy G. 1981. “The Material Lives of Laboring Philadelphians, 1750 to 1800”. WMQ 3rd Ser., 38 (April): 163–202.

———, ed. 2004. Down and Out in Early America. University Park: Pennsylvania State University Press.

Smith, Christian, ed. 2003. The Secular Revolution: Power, Interests, and Conflict in the Secularization of American Public Life. Berkeley: University of California Press.

———. 2003. “Introduction: Rethinking the Secularization of American Public Life”. In Christian Smith 2003, 1–96.

———. 2007. “Getting a Life: The Challenge of Emerging Adulthood”. Books & Culture: A Christian Review (November). https://www.booksandculture.com/articles/2007/novdec/2.10.html.

Smith, Daniel Scott. 1973. “Parental Power and Marriage Patterns: An Analysis of Historical Trends in Hingham, Massachusetts”. Journal of Marriage and the Family 35 (August): 419–428.

———. 1978. “ ‘Modernization’ and American Social History”. SSH 2 (Spring): 361–367.

———. 1978. “The Dating of the American Sexual Revolution”. In Gordon 1978, 426–438.

———. 1983. “Differential Mortality in the United States before 1900”. JIH 33 (Spring): 735–759.

———. 1987. “ ‘Early’ Fertility Decline in America: A Problem in Family History”. Journal of Family History 12 (1–3): 73–84.

———. 1989. “ ‘All in Some Degree Related to Each Other’: A Demographic and Comparative Resolution of the Anomaly of New England Kinship”. AHR 94 (February): 44–77.

———. 1994. “Female Householding in Late Eighteenth Century America and the Problem of Poverty”. JSH 28: 83–107.

———. 1996. “ ‘The Number and Quality of Children’: Education and Marital Fertility in Early Twentieth-Century Iowa”. SSH 30 (Winter): 367–392.

Smith, Daniel Scott, and J. David Hacker. 1996. “Cultural Demography: New England Deaths and the Puritan Perception of Risk”. JIH 25 (Winter): 367–392.

Smith, Daniel Scott, and M. S. Hindus. 1975. “Premarital Pregnancy in America, 1640–1971”. JIH 4 (Spring): 537–570.

Smith, Judith E. 1985. Family Connections: A History of Italian and Jewish Immigrant Lives in Providence, Rhode Island, 1900–1940. Albany: State University of New York Press.

Smith, Merril D. 1991. Breaking the Bonds: Marital Discord in Pennsylvania, 1730–1830. New York: New York University Press.

Smith, Page. 1969. “Anxiety and Despair in American History”. WMQ 3rd Ser., 26 (July): 416–424.

Smith, Tom W. 1979. “Happiness: Time Trends, Seasonal Variations, Intersurvey Differences, and Other Mysteries”. Social Psychology Quarterly 42 (March): 18–30.

———. 1988. “A Report: Nuclear Anxiety”. POQ 52 (Winter): 557–575.

———. 1990. “The Sexual Revolution”. POQ 54 (Fall): 415–435.

———. 1990. “Social Inequality in Cross-national Perspective”. In Attitudes to Inequality and the Role of Government, ed. Duane F. Alwin et al., 21–29. Rijswijk: Sociaal en Cultureel Planbureua; Alphen aan des Rijn: Samsom (Netherlands).

———. 1990. “Trends in Voluntary Group Membership: Comments on Baumgartner and Walker”. American Journal of Political Science 34 (August): 646–661.

———. 1992. “Are Conservative Churches Growing?” Review of Religious Research 33 (June): 305–329.

———. 1997. “Factors Relating to Misanthropy in Contemporary American Society”. Social Science Research 26 (June): 170–196.

———. 2000. “Changes in the Generation Gap, 1972–1998”. GSS Social Change Report 43. National Opinion Research Center, Chicago.

———. 2003. “American Sexual Behavior: Trends, Socio-Demographic Differences, and Risk Behavior”. GSS Topical Report 25, version 5.0. National Opinion Research Center, Chicago.

———. 2006. “The National Spiritual Transformation Study”. Journal for the Scientific Study of Religion 45 (2): 283–296.

Smith, Tom W., and Seokho Kim. 2007. “Counting Religious Nones and Other Religious Measurement Issues: A Comparison of the Baylor Religion Survey and General Social Survey”. GSS Methodological Report 110. National Opinion Research Center, Chicago.

Smith-Lovin, Lynn. 2007. “The Strength of Weak Identities: Social Structural Sources, Situation, and Emotional Experience”. Social Psychology Quarterly 70 (June): 106–124.

Smith-Rosenberg, Carroll. 1975. “The Female World of Love and Ritual: Relations Between Women in Nineteenth-Century America”. Signs 1 (Autumn): 1–29.

Smock, Pamela J. 2000. “Cohabitation in the United States”. ARS 26: 1–20.

Snibbe, Alana Conner, and Hazel Rose Markus. 2005. “You Can’t Always Get What You Want: Educational Attainment, Agency, and Choice”. JPSP 88 (April): 703–720.

Snow, Dean R., and Kim M. Lanphear. 1988. “European Contact and Indian Depopulation in the Northeast: The Timing of the First Epidemics”. Ethnohistory 35 (Winter): 34–59.

Sobel, Mechal. 2000. Teach Me Dreams: The Search for Self in the Revolutionary Era. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Solomon, Sheldon, Jeff Greenberg, and Thomas A. Pyszczynski. 2003. “Lethal Consumption: Death-Denying Materialism”. In Kasser and Kanner 2003, 127–146.

Soltow, Lee. 1992. “Inequalities in the Standard of Living in the United States, 1798–1875”. In Gallman and Wallis 1992, 121–171.

———. 1993. “Wealth and Income Distribution”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1517–1531.

Somers, Dale A. 1971. “The Leisure Revolution: Recreation in the American City, 1820–1920”. Journal of Popular Culture 5 (Summer): 125–147.

Sommerville, C. John. 1998. “Secular Society/Religious Population: Our Tacit Rules for Using the Term ‘Secularization’ ”. Journal for the Scientific Study of Religion 37 (June): 249–253.

Spencer, Liz, and Ray Pahl. 2006. Rethinking Friendship: Hidden Solidarities Today. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Spenner, Kenneth I. 1983. “Temporal Change in the Skill Level of Work”. ASR 48 (December): 824–837.

Spierenburg, Pieter. 2006. “Violence and Culture: Bloodshed in Two or Three Worlds”. Paper presented to the Center for the Study of Law and Society, University of California, Berkeley.

Spillane, Joseph H. 2000. Cocaine: From Medical Marvel to Modern Menace in the United States, 1884–1920. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Spindler, George D., and Louise Spindler. 1983. “Anthropologists View American Culture”. Annual Review of Anthropology 12: 49–78.

Springer, Kristen W. 2007. “Research or Rhetoric? A Response to Wilcox and Nock”. Sociological Forum 22 (March): 111–116.

Spurlock, John C., and Cynthia A. Magistro, 1998. New and Improved: The Transformation of American Women’s Emotional Culture. New York: New York University Press.

Srole, Leo. 1980. “The Midtown Manhattan Longitudinal Study vs. The Mental Paradise Lost’ Doctrine”. Archives of General Psychiatry 37 (February): 209–226.

Staloff, Darren Marcus. 1999. “ ‘Where Religion and Profit Jump Together’: Commerce and Piety in Puritan New England”. Reviews in American History 27: 8–13.

Stanger-Ross, Jordan, Christina Collins, and Mark J. Stern. 2005. “Falling Far from the Tree: Transitions to Adulthood and the Social History of Twentieth-Century America”. SSH 29 (Winter): 625–648.

Staples, Ruth, and June Warren Smith. 1954. “Attitudes of Grandmothers and Mothers Toward Child-Rearing Practices”. Child Development 25 (June): 91–97.

Stark, Rodney. 1999. “Secularization, R.I.P.” Sociology of Religion 60 (Fall): 259–273.

Stark, Rodney, and Roger Finke. 1988. “American Religion in 1776: A Statistical Portrait”. Sociological Analysis 49 (1): 39–51.

Stave, Bruce Martin. 1966. “The New Deal, the Last Hurrah, and the Building of an Urban Political Machine: Pittsburgh Committeemen, a Case Study”. Pennsylvania History 33 (4): 460–483.

Stearns, Carol Zisowitz, and Peter N. Stearns. 1986. Anger: The Struggle for Emotional Control in America’s History. Chicago: University of Chicago Press.

Stearns, Peter N. 1980. “Modernization and Social History: Some Suggestions, and a Muted Cheer”. JSH 14 (Fall): 189–209.

———. 1983. “The New Social History”. In Gardner and Adams 1983, 3–22.

———. 1984. “The Idea of Postindustrial Society: Some Problems”. JSH 17 (Summer): 685–693.

———. 1989. “Suppressing Unpleasant Emotions: The Development of a Twentieth-Century American Style”. In Barnes and Stearns 1989, 230–261.

———. 1993. “The Old Social History and the New”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 237–250.

———. 1993. “Girls, Boys, and Emotions: Redefinitions and Historical Change”. JAH 80 (June): 36–74.

———. 1994. American Cool: Constructing a Twentieth-Century Emotional Style. New York: New York University Press.

———. 1997. “Stages of Consumerism: Recent Work on the Issues of Periodization”. Journal of Modern History 69 (March): 102–117.

———. 1998. “Consumerism and Childhood: New Targets for American Emotions”. In Stearns and Lewis 1998, 396–413.

———. 1999. Battleground of Desire: The Struggle for Self-Control in Modern America. New York: New York University Press.

———. 2001. Consumerism in World History: The Global Transformation of Desire. New York: Routledge.

———. 2003. Anxious Parents: A History of Modern Childrearing in America. New York: New York University Press.

———. 2006. “Fear and Contemporary History: A Review Essay”. JSH 40 (Winter): 477–484.

———. 2007. Revolutions in Sorrow: the American Experience of Death in Global Perspective. Boulder, CO: Paradigm Publishers.

Stearns, Peter N., and Timothy Haggerty. 1991. “The Role of Fear: Transitions in American Emotional Standards for Children, 1850–1950”. AHR 96 (February): 63–94.

Stearns, Peter N., and Jan Lewis, eds. 1998. An Emotional History of the United States. New York: New York University Press.

Stearns, Peter N., and Carol Z. Stearns. 1985. “Emotionology: Clarifying the History of Emotions and Emotional Standards”. AHR 90 (October): 813–836.

Steckel, Richard H. 1994. “Heights and Health in the United States, 1710–1950”. In Komlos 1994, 153–172.

———. 1995. “Stature and the Standard of Living”. Journal of Economic Literature 33 (December): 1903–1940.

———. 1999. “Nutritional Status in the Colonial American Economy”. WMQ 56 (January): 31–52.

———. 2009. “Heights and Human Welfare: Recent Developments and New Directions”. Explorations in Economic History 46: 1–23.

Steckel, Richard F., and Roderick Floud, eds. 1997. Health and Welfare During Industrialization. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1997. Conclusions to Steckel and Floud 1997, 423–449.

Steckel, Richard H., and Carolyn M. Moehling. 2001. “Wealth Inequality Trends in Industrializing New England: New Evidence and Tests of Competing Hypotheses”. JEH 61 (March): 160–183.

Steffensmeier, Darrell, Cathy Streifel, and Miles D. Harper. 1997. “Relative Cohort Size and Youth Crime in the United States, 1953–1984”. ASR 52 (October): 702–710.

Steigerwald, David. 2006. “All Hail the Republic of Choice: Consumer History as Contemporary Thought”. JAH 93 (September): 385–403.

Steinberg, Allen. 1986. “ ‘The Spirit of Litigation’: Private Prosecution and Criminal Justice in Nineteenth Century Philadelphia”. JSH 20 (Winter): 231–250.

Steiner, J. F. 1933. “Recreation and Leisure Time Activities”. In President’s Research Committee on Recent Social Trends. Vol. 2, 912–957.

Steinmetz, George, and Erik Olin Wright. 1989. “The Fall and Rise of the Petty Bourgeoisie: Changing Patterns of Self-Employment in the Postwar United States”. AJS 94 (March): 973–1018.

Stevens, Ann Huff. 2001. “Changes in Earnings Instability and Job Loss”. Industrial and Labor Relations Review 55 (October): 60–78.

Stevens, David A. 1990. “New Evidence on the Timing of Early Life Transitions: The United States 1900 to 1980”. Journal of Family History 15 (2): 163–178.

Stevenson, Betsey, and Justin Wolfers. 2007. “Marriage and Divorce: Changes and Their Driving Forces”. JEP 21 (Spring): 27–52.

———. 2008. “Economic Growth and Subjective Well-Being: Reassessing the Easterlin Paradox”. Unpublished paper, University of Pennsylvania. https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1121237.

Stewart, David W. 1992. “Speculations on the Future of Advertising Research”. Journal of Advertising 21 (September): 1–19.

Stewart, James Brewer. 2001. “Civil War: Domestic Effects”. In Oxford Companion to American History, ed. Paul Boyer, 132–133. New York: Oxford University Press.

Stock, Catherine McNicol. 1992. Main Street in Crisis: The Great Depression and the Old Middle Class on the Northern Plains. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Stockard, Jean, and Robert M. O’Brien. 2002. “Cohort Variations and Changes in Age-Specific Suicide Rates over Time: Explaining Variations in Youth Suicide”. SF 81 (December): 605–642.

Stokes, Melvyn. 1996. Introduction to Stokes and Conway 1996, 1–20.

Stokes, Melvyn, and Stephen Conway, eds., The Market Revolution in America: Social, Political, and Religious Expressions, 1800–1880. Charlottesville: University Press of Virginia.

Stolle, Dietlind, and Marc Hooghe. 2004. “Review Article: Inaccurate, Exceptional, One-Sided or Irrelevant? The Debate about the Alleged Decline of Social Capital and Civic Engagement in Western Societies”. British Journal of Political Science 35: 149–167.

Stolle, Dietlind, Stuart Soroka, and Richard Johnston. 2008. “When Does Diversity Erode Trust? Neighborhood Diversity, Interpersonal Trust and the Mediating Effect of Social Interactions”. Political Studies 56 (1): 57–75.

Stone, Lawrence. 1977. Family, Sex, and Marriage in England, 1500–1800. New York: Harper & Row.

Storpfer, Miles D. 1990. Intelligence and Giftedness. San Francisco: Jossey-Bass.

Story, Ronald. 1993. “Social Class”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 467–482.

———. 1996. “Artisans and Capitalist Development”. JER 16 (Summer): 257–271.

Stout, Harry S., and D. G. Hart, eds. 1997. New Directions in American Religious History. New York Oxford University Press.

Stout, Harry S., and Robert M. Taylor Jr. 1997. “Studies of Religion in American Society: The State of the Art”. In Stout and Hart 1997, 15–50.

Strasser, Susan. 1989. Satisfaction Guaranteed: The Making of the American Mass Market. New York: Pantheon.

———. 2002. “Making Consumption Conspicuous: Transgressive Topics Go Mainstream”. Technology and Culture 43 (October): 755–770.

Strauss, Richard S., and Harold A. Pollack. 2002. “Epidemic Increase in Childhood Overweight, 1986–1998”. Journal of the American Medical Association 286 (December 12): 2845–2888.

Stump, Roger W. 1998. “The Effects of Geographical Variability on Protestant Church Membership Trends, 1980–1990”. Journal for the Scientific Study of Religion 37 (December): 636–651.

Sullins, D. Paul. 1993. “Switching Close to Home: Volatility or Coherence in Protestant Affiliation Patterns?” SF 72 (December): 399–419.

Sullivan, Teresa A., Elizabeth Warren, and Jay Lawrence Westbrook. 2000. The Fragile Middle Class: Americans in Debt. New Haven, CT: Yale University Press.

Sunder, Marco. 2004. “The Height of Tennessee Convicts: Another Piece of the ‘Antebellum Puzzle’ ”. Economics & Human Biology 2 (March): 75–86.

Sussman, Warren I. 1984. “Culture and Civilization in the Nineteen-Twenties”. In Sussman 1984, 105–121.

———. 1984. Culture as History. New York: Pantheon.

———. 1984. “ ‘Personality’ and the Making of Twentieth-Century Culture”. In Sussman 1984, 271–285.

Suttles, Gerald. 1972. The Social Construction of Communities. Chicago: University of Chicago Press.

Sutton, John R. 1991. “The Political Economy of Madness: The Expansion of the Asylum in Progressive America”. ASR 56 (October): 665–678.

Swaan, Abram de. 1995. “Widening Circles of Social Identifi cation: Emotional Concerns in Sociogenetic Perspective”. Theory, Culture, & Society 12 (2): 25–39.

Swart, Koenraad. 1962. “ ‘Individualism’ in the Mid-Nineteenth Century”. Journal of the History of Ideas 23 (January–March): 77–90.

Swatos, William H. Jr., and Kevin J. Christiano. 1999. “Secularization Theory: The Course of a Concept”. Sociology of Religion 60 (Fall): 209–228.

Sweeney, Megan M. 2002. “Two Decades of Family Change: The Shifting Economic Foundations of Marriage”. ASR 67 (February): 132–147.

Swendsen, Joel D., Kathleen R. Merikang, Glorisa J. Canino, Ronald C. Kessler, Maritza Rubio-Stipec, and Jules Angst. 1998. “The Comorbidity of Alcoholism with Anxiety and Depressive Disorders in Four Geographic Communities”. Comprehensive Psychiatry 39 (July–August): 176–184.

Swidler, Ann. 1973. “The Concept of Rationality in the Work of Max Weber”. Sociological Inquiry 43 (1): 35–42.

———. 1992. “Cultural Constructions of Modern Individualism”. Paper presented to the American Sociological Association, Pittsburgh.

———. 1996. “Geertz’s Ambiguous Legacy”. Contemporary Sociology 25 (May): 299–302.

———. 2001. Talk of Love: How Culture Matters. Chicago: University of Chicago Press.

———. 2002. “Saving the Self: Endowment versus Depletion in American Institutions”. In Meaning and Modernity: Religion, Polity, and Self, ed. Richard Madsen, William M. Sullivan, Ann Swidler, and Steven M. Tipton, 41–55. Berkeley: University of California Press.

Swiencicki, Mark A. 1998. “Consuming Brotherhood: Men’s Culture, Style, and Recreation as Consumer Culture, 1880–1930”. JSH 31 (Summer): 773–808.

Swindle, Ralph Jr., Kenneth Heller, Bernice Pescosolido, and Saeko Kikuzawa. 2000. “Responses to Nervous Breakdowns in America over a 40-year Period: Mental Health Policy Implications”. American Psychologist 55 (July): 740–749.

Tangires, Helen. 2003. Public Markets and Civic Culture in Nineteenth-Century America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Tarr, Joel A. 1984. “The Evolution of the Urban Infrastructure in the Nineteenth and Twentieth Centuries”. In Perspectives on Urban Infrastructure, National Academy of Sciences, 4–66. Washington DC: National Academy Press.

———. 1984. “Water and Wastes: A Retrospective Assessment of Wastewater Technology, 1800–1932”. Technology and Culture 25 (April): 226–263.

———. 1989. “Infrastructure and City-Building in the Nineteenth and Twentieth Centuries”. In City at the Point: Essays on the Social History of Pittsburgh, ed. Samuel P. Hays, 213–262. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press.

Tarr, Joel A., and Josef W. Konvitz. 1987. “Patterns in the Development of the Urban Infrastructure”. In American Urbanism: A Historical Review, ed. Howard Gillette Jr. and Zane L. Miller, 195–236. New York: Greenwood Press.

Tarr, Joel A., and Mark Tebeau. 1996. “Managing Danger in the Home Environment, 1900–1940”. JSH 29 (Summer): 797–816.

Taylor, Carl. 1923. “The Rise of the Rural Problem”. SF 2 (November): 29–36.

Taylor, George Rogers. 1968. The Transportation Revolution, 1815–1860. New York: Harper Torchbooks.

Taylor, Paul, and Associates. 2008. “Inside the Middle Class: Bad Times Hit the Good Life”. Pew Research Center, April 9. https://www.pewresearch.org/social-trends/2008/04/09/inside-the-middle-class-bad-times-hit-the-good-life/.

Teaford, Jon C. 1984. The Unheralded Triumph: City Government in America, 1870–1900. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Tedlow, Richard S. 1990. New and Improved: The Story of Mass Marketing in America. New York: Basic Books.

Teixeira, Ruy A. 1992. The Disappearing American Voter. Washington DC: Brookings Institution.

Temin, Peter. 1991.“Free Land and Federalism: American Economic Exceptionalism”. In Shafer 1991, 71–93.

Tenn, Steven. 2005. “An Alternative Measure of Relative Education to Explain Voter Turnout”. Journal of Politics 67 (February): 271–282.

Thompson, Peter. 1999. Rum Punch & Revolution: Taverngoing & Public Life in Eighteenth-Century Philadelphia. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Thompson, Roger. 1983. “ ‘Holy Watchfulness’ and Communal Conformism: The Functions of Defamation in Early New England Communities”. The New England Quarterly 56 (December): 504–522.

Thompson, Thomas C. 1985. “The Life Course and Labor of a Colonial Farmer”. Historical New Hampshire 40 (3–4): 135–155.

Thomson, Irene Taviss. 1989. “The Transformation of the Social Bond: Images of Individualism in the 1920s Versus the 1970s”. SF 67 (June): 851–870.

———. 1992. “Individualism and Conformity in the 1950s vs. the 1980s”. Sociological Forum 7 (3): 497–516.

———. 2000. In Conflict No Longer: Self and Society in Contemporary America. New York: Rowman & Littlefield.

Thoreau, Henry David. 1854. Walden, or, Life in the Woods. Online ed., Project Gutenberg, https://www.gutenberg.org/files/205/205-h/205-h.htm. Переклад українською: Торо Г. Д. Волден, або Життя в лісах / Пер. з англ. Я. Стріхи. – Київ : Темпора, 2020. – 432 с.

Thornton, Arland. 1989. “Changing Attitudes Toward Family Issues in the United States”. Journal of Marriage and the Family 51 (November): 873–893.

Thorp, Daniel B. 1996. “Taverns and Tavern Culture on the Southern Colonial Frontier: Rowan County, North Carolina, 1753–1776”. Journal of Southern History 62 (November): 661–688.

Tilly, Charles. 1984. Big Structures, Large Processes, and Huge Comparisons. New York: Russell Sage.

Tipps, Dean C. 1973. “Modernization Theory and the Comparative Study of Societies: A Critical Perspective”. Comparative Studies in Society and History 15 (January): 199–226.

Tiryakian, Edward A. 1992. “Dialectics of Modernity: Reenchantment and Dedifferentiation as Counterprocesses”. In Haferkamp and Smelser 1992, 78–96.

Tobey, Ronald C. 1996. Technology as Freedom: The New Deal and the Electrical Modernization of the American Home. Berkeley: University of California Press.

Tobey, Ronald C., Charles Wetherell, and Jay Brigham. 1990. “Moving Out and Settling In: Residential Mobility, Home Owning, and the Public Enframing of Citizenship, 1921–1950”. AHR 95 (December): 1395–1423.

Tocqueville, Alexis de. 1836. Democracy in America. Ed. J. P. Mayer. Trans. George Lawrence. Garden City, NY: Doubleday, 1969. Переклад українською: Токвіль А. де. Про демократію в Америці / Пер. з франц. Г. Філіпчука та М. Москаленка. – Київ : Всесвіт, 1999. – 590 с.

Tomaskovic-Devey, Donald, Catherine Zimmer, Kevin Stainback, Corre Robinson, Tiffany Taylor, and Tricia McTague. 2006. “Documenting Desegregation: Segregation in American Workplaces by Race, Ethnicity, and Sex, 1966–2003”. ASR 71 (August): 565–588.

Tönnies, Ferdinand. 1887. Community and Society. Trans. and ed. C. P. Loomis. New York: Harper Torchbooks, 1957. Переклад українською: Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. Н. Комарової, О. Погорілого. – Київ : Дух і літера, 2005. – 262 с.

Toulmin, Stephen, and Jane Goodfield. 1982. The Discovery of Time. Phoenix ed. Chicago: University of Chicago Press.

Trattner, Walter I. 1994. From Poor Law to Welfare State: A History of Social Welfare in America. 5th ed. New York: Free Press.

Tremblay, Carol Horton, and Davina C. Ling. 2005. “AIDS Education, Condom Demand, and the Sexual Activity of American Youth”. Health Economics 14 (August): 851–867.

Triandis, Harry C. 1990. “Cross-Cultural Studies of Individualism and Collectivism”. In Nebraska Symposium on Motivation, ed. J. Berman, 41–133. Lincoln: University of Nebraska Press.

Tropea, J. L. 1989. “Rational Capitalism and Municipal Government”. SSH 13 (Summer): 137–158.

Trzesniewski, Kali H., and M. Brent Donnellan. In Press. “Rethinking ‘Generation Me’: A Study of Cohort Effects from 1976–2006”. Perspectives in Psychological Science.

Trzesniewski, Kali H., M. Brent Donnellan, and Richard W. Robins. 2008. “Is ‘Generation Me’ Really More Narcissistic Than Previous Generations?” Journal of Personality 76 (August): 903–918.

Turcotte, Martin. 2007. “Time Spent with Family During a Typical Workday, 1986 to 2005”. Canadian Social Trends Catalogue No. 11–008. Ottawa: Statistics Canada.

Turner, Bryan S. 1987. “A Note on Nostalgia”. Theory, Culture, and Society 4 (February): 147–156.

Turner, Charles F., Maria A. Villarroel, James R. Chromy, Elizabeth Eggleston, and Susan M. Rogers. 2005. “Same-Gender Sex among U.S. Adults: Trends across the Twentieth Century and during the 1990s”. POQ 69 (Fall): 439–462.

Turner, James. 1985. Without God, Without Creed: The Origins of Unbelief in America. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Turner, Ralph. 1976. “The Real Self: From Institution to Impulse”. AJS 81 (March): 989–1016.

Twenge, Jean M. 2000. “The Age of Anxiety? Birth Cohort Change in Anxiety and Neuroticism, 1952–1993”. JPSP 79 (6): 1007–1021.

Twenge, Jean M., Sara Konrath, Joshua D. Foster, W. Keith Campbell, and Brad J. Bushman. 2008. “Egos Inflating Over Time: A Cross-Temporal Meta-Analysis of the Narcissistic Personality Inventory”. Journal of Personality 76 (August): 875–902.

Twenge, Jean M., and Susan Nolen-Hoeksema. 2002. “Age, Gender, Race, Socioeconomic Status, and Birth Cohort Differences on the Children’s Depression Inventory: A Meta-Analysis”. Journal of Abnormal Psychology 111 (4): 578–88.

Twenge, Jean M., Liqing Zhang, and Charles Im. 2004. “It’s Beyond My Control: a Cross-Temporal Meta-analysis of Increasing Externality in Locus of Control, 1960–2002”. Personality and Social Psychology Review 8: 308–319.

Tyrell, Ian. 1991. “American Exceptionalism in the Age of International History”. AHR 96 (October): 1031–1055.

Uhlenberg, Peter. 1978. “Changing Configurations of the Life Course”. In Transitions, ed. Tamara Hareven, 65–97. New York: Academic Press.

———. 1985. “Death and the Family”. In Growing Up in America: Children in Historical Perspective, ed. N. Ray Hiner and Joseph M. Hawes, 243–254. Urbana: University of Illinois Press.

Ulrich, Laurel Thatcher. 1982. Good Wives: Image and Reality in the Lives of Women in Northern New England 1650–1750. New York: Alfred A. Knopf.

———. 1990. A Midwife’s Tale: The Life of Martha Ballard, Based on Her Diary, 1785–1812. New York: Vintage.

Umberson, Debra, Kristi Williams, Daniel A. Powers, Meichu D. Chen, and Anna M. Campbell. 2005. “As Good as it Gets? A Life Course Perspective on Marital Quality”. SF 84 (1): 493–511.

United Nations. 2001. Compendium on Human Settlements Statistics. Department of Economic and Social Affairs. https://unstats.un.org/unsd/demographic-social/sconcerns/housing/publications/series_n6.pdf.

United States Bureau of the Census. 1972–2009. Statistical Abstract [Various Years].Washington DC: U.S. Government Printing Office. https://www.census.gov/library/publications/time-series/statistical_abstracts.html.

———. 1975. Historical Statistics of the United States, Colonial Times to 1970, Bicentennial Edition. Two vols. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

———. 1991. “Children’s Well-Being: An International Comparison”. Statistical Brief SB/91–1. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

———. 2009. “Geographical Mobility/Migration”. http://www.census.gov/population/www/socdemo/migrate.html.

———. 2009. “HINC-01. Selected Characteristics of Households, by Total Money Income in 2007”. Current Population Survey 2008 Annual Social and Economic Supplement. https://www.census.gov/data/tables/time-series/demo/income-poverty/cps-hinc/hinc-01.2007.html.

United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics. 1924. “The Cost of Living in the United States”. Bulletin No. 357. Washington DC: Government Printing Office.

———. 2005. Consumer Expenditure Survey. https://www.bls.gov/cex/csxanthol05.htm.

———. 2006. “American Time Use: Table 1”. https://www.bls.gov/tus/.

United States Senate. 1909. Report of the Country Life Commission. 60th Cong., 2nd sess., Senate Document 705. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

Uslaner, Eric M. 1998. “Social Capital, Television, and the ‘Mean World’: Trust, Optimism, and Civic Participation”. Political Psychology 19 (September): 441–467.

———. 2002. The Moral Foundations of Trust. New York: Cambridge University Press.

———. 2006. “Does Diversity Drive Down Trust?” Unpublished paper, FEEM Working Paper No. 69.2006. https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=903051.

Uslaner, Eric M., and Mitchell Brown. 2005. “Inequality, Trust, and Civic Engagement”. American Politics Research 33 (6): 868–894.

Valelly, Richard M. 1990. “Vanishing Voters”. American Prospect 1 (Spring): 140–150.

Valetta, Rob. 1999. “Recent Research on Job Stability and Security”. Economic Letter 99–22, Federal Reserve Bank of San Francisco, July 23.

Vandal, Gilles. 2000. Rethinking Southern Violence: Homicides in Post-Civil War Louisiana, 1866–1884. Columbus: Ohio State University Press.

Varenne, Hervé. 1977. Americans Together: Structural Diversity in a Midwestern Town. New York: Teachers College Press.

———. 1978. “Is Dedham American? The Diagnosis of Things American”. Anthropological Quarterly 51 (October): 231–245.

Varon, Elizabeth R. 1998. “Tippecanoe and the Ladies, Too: White Women and Party Politics in Antebellum Virginia”. In McCall and Yacovone 1998, 141–175.

Veenhof, Ben. 2006 “The Internet: Is It Changing the Way Canadians Spend Their Time?” Science, Innovation and Electronic Information Division (SIEID). Ottawa: Statistics Canada.

Veenhoven, Ruut. 1996. “Developments in Satisfaction-Research”. Social Indicators Research 37 (January): 1–46.

———. 2005. “Is Life Getting Better? How Long and Happily Do People Live in Modern Society?” European Psychologist 10 (4): 330–343.

———. 2006. “Average Happiness in 95 Nations 1995–2005”. World Database of Happiness, Rank Report 2006–1d. http://worlddatabaseofhappiness.eur.nl.

———. 2008. Correlational findings, World Database of Happiness. http://worlddatabase ofhappiness.eur.nl.

Veenhoven, Ruut, and Michael Hagerty. 2006. “Rising Happiness in Nations 1946–2004: A Reply to Easterlin”. Social Indicators Research 79 (December): 421–436.

Vere, James F. 2007. “ ‘Having it All’ No Longer: Fertility, Female Labor Supply, and the New Life Choices of Generation X”. DEM 44 (November): 821–828.

Veroff, Joseph, Elizabeth Douvan, and Richard A. Kulka. 1981. The Inner American: A Self-Portrait from 1957 to 1976. New York: Basic Books.

Veroff, Joseph, Richard A. Kulka, and Elizabeth Douvan. 1981. Mental Health in America: Patterns of Help-Seeking from 1957 to 1976. New York: Basic Books.

Vickers, Daniel. 1990. “Competency and Competition: Economic Culture in Early America”. WMQ 3rd Ser., 47 (January): 3–29.

Vinovskis, Maris, ed. 1979. Studies in American Historical Demography. New York: Academic Press, 1979.

———. 1983. “American Families in the Past”. In Gardner and Adams 1983, 118–138.

———, ed. 1990. Toward a Social History of the American Civil War: Exploratory Essays. New York: Cambridge University Press.

———. 1993. “Death”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 2063–2070.

Vohs, Kathleen D., Roy F. Baumeister, Brandon J. Schmeichel, Jean M. Twenge, Noelle M. Nelson, and Dianne M. Tice. 2008. “Making Choices Impairs Subsequent Self-Control: A Limited-Resource Account of Decision Making, SelfRegulation, and Active Initiative”. JPSP 94 (5): 883–898.

Vohs, Kathleen D., and Ronald J. Faber. 2007. “Spent Resources: Self-Regulatory Resource Availability Affects Impulse Buying”. JCR 33 (March): 537–547.

Volz, Candace M. 1992. “The Modern Look of the Twentieth-Century House”. In Foy and Schlereth 1992, 25–48.

Von Hoffman, Alexander. 1994. Local Attachments: The Making of an American Neighborhood, 1850 to 1920. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Voss, Kim. 1993. The Making of American Exceptionalism: The Knights of Labor and Class Formation in the Nineteenth Century. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Vovelle, Michel. 1980. “A Century and One-Half of American Epitaphs (1660–1813): Toward the Study of Collective Attitudes about Death”. Comparative Studies in Society and History 22 (October): 534–547.

Wade, Richard C. 1959. The Urban Frontier: Pioneer Life in Early Pittsburgh, Cincinnati, Lexington, Louisville, and St. Louis. Chicago: University of Chicago Press.

Wagner, Carol Christine. 1989. “Town Growth, Town Controversy: Underhill Meetinghouses to 1840”. Vermont History 57 (Summer): 162–179.

Wagner, Peter. 1994. A Sociology of Modernity: Liberty and Discipline. New York: Routledge.

———. 1999. “The Resistance that Modernity Constantly Provokes: Europe, America and Social Theory”. Thesis Eleven 58 (August): 35–58.

———. 2004. “Modernity: History of the Concept”. In Smelser and Baltes 2004, 9949–9954.

———. 2004. “Self: History of the Concept”. In Smelser and Baltes 2004, 13, 833–837.

Waite, Linda J., ed. The Ties That Bind: Perspectives on Marriage and Cohabitation. New York: Aldine de Gruyter.

Waldfogel, Joel. 2002. “Gifts, Cash, and Stigma”. Economic Inquiry 40 (July): 415–427.

Waldinger, Roger David. 1996. Still the Promised City? African-Americans and New Immigrants in Postindustrial New York. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Walker, Mack. 1998. German Home Towns: Community, State, and General Estate, 1648–1871. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Walker, Melissa. 2000. “Narrative Themes in Oral Histories of Farming Folk”. Agricultural History 74: 340–351.

Wall, Helena M. 1990. Fierce Communion: Family and Community in Early in America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Wallace, Anthony F. C. 1972. Rockdale: The Growth of an American Village in the Early Industrial Revolution. New York: W. W. Norton.

Walsh, Lorena. 1983. “Urban Amenities and Rural Sufficiency: Living Standards and Consumer Behavior in the Colonial Chesapeake, 1643–1777”. JEH 43 (March): 109–117.

———. 1992. “Consumer Behavior, Diet, and the Standard of Living in Late Colonial and Early Antebellum America, 1770–1840”. In Gallman and Wallis 1992, 217–264.

Walters, Pamela Barnhouse, and Carl M. Briggs. 1993. “The Family Economy, Child Labor, and Schooling: Evidence from the Early Twentieth-Century South”. ASR 58 (April): 163–181.

Ward, Florence E. 1920. “The Farm Woman’s Problem”. Department of Agriculture Circular 148. Washington DC: U.S. Government Printing Office.

Warner, R. Stephen Jr. 1993. “Work in Progress Toward a New Paradigm for the Sociological Study of Religion in the United States”. AJS 98 (March): 1044–1093.

Warner, Sam Bass Jr. 1962. Streetcar Suburbs: The Process of Growth in Boston, 1870–1900. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 1968. The Private City: Philadelphia in Three Periods of Its Growth. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Warner, W. Lloyd. 1949. Democracy in Jonesville: A Study in Quality and Inequality. New York: Harper.

Warner, W. Lloyd, and Paul S. Lunt. 1941. [Yankee City:] The Social Life of a Modern Community. Rev. ed. New Haven, CT: Yale University Press, 1950.

Warren, John Robert and Elaine M. Hernandez. 2007. “Did Socioeconomic Inequalities in Morbidity and Mortality Change in the United States over the Course of the Twentieth Century?” Journal of Health and Social Behavior 48 (December): 335–351.

Warren, Rick. 2002. The Purpose Driven Life: What on Earth Am I Here For? Grand Rapids, MI: Zondervan.

Wartella, Ellen, and Sharon Mazzarella. 1990. “A Historical Comparison of Children’s Use of Leisure Time”. In For Fun and Profit: The Transformation of Leisure into Consumption, ed. Richard Butsch, 173–194. Philadelphia: Temple University Press.

Watkins, Susan Cotts. 1990. “From Local to National Communities: The Transformation of Demographic Regimes, 1870–1960”. Population and Development Review 16 (June): 241–272.

Watkins, Susan Cotts, Jane A. Menken, and John Bongaarts. 1987. “Demographic Foundations of Family Change”. ASR 52 (June): 346–358.

Watkinson, James D. 2001. “ ‘Fit Objects of Charity’: Community, Race, Faith, and Welfare in Antebellum Lancaster County, Virginia, 1817–1860”. JER 21 (Spring): 41–70.

Watson, Harry L. 1996. “ ‘The Common Rights of Mankind’: Subsistence, Shad, and Commerce in the Early Republican South”. JAH 83 (June): 13–43.

Way, Peter. 1993. “Evil Humors and Ardent Spirits: The Rough Culture of Canal Construction Laborers”. JAH 79 (March): 1397–1428.

Weakliem, David L., and Casey Borch. 2006. “Alienation in the United States: Uniform or Group-Specific Change?” Sociological Forum 21 (September): 415–438.

Weaver, R. Kent, Robert Y. Shapiro, and Lawrence R. Jacobs. 1995. “The Polls – Trends: Welfare”. POQ 59 (Winter): 606–627.

Weber, Eugen. 1976. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870–1914. Pal Alto, CA: Stanford University Press.

Weber Max. 1904–1905. The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism. Trans. Talcott Parsons. Rev. ed. New York: Charles Scribner’s Sons, 1958. Переклад українською: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Пер. з нім. О. Погорілого. – Київ : Основи, 1994. – 261 с.

———. 1920–1922. Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology. Ed. Guenther Roth and Claus Wittich. Rev. ed. Berkeley: University of California Press, 1968.

Weintraub, Jeff. 1997. “The Theory and Politics of the Public/Private Distinction”. In Weintraub and Kumar 1997, 1–42.

Weintraub, Jeff, and Krishan Kumar, eds. 1997. Public and Private in Thought and Practice: Perspectives on a Grand Dichotomy. Chicago: University of Chicago Press.

Weiss, Jessica. 2000. To Have and to Hold: Marriage, the Baby Boom & Social Change. Chicago: University of Chicago Press.

Weiss, Marc A. 1987. “Planning Subdivisions: Community Builders and Urban Planners in the Early Twentieth Century”. Essays in Public Works History. Chicago: Public Works Historical Society.

Weiss, Richard. 1988. The American Myth of Success: From Horatio Alger to Norman Vincent Peale. Illini ed. Urbana: University of Illinois Press.

Weissman, M. M., M. B. Bland, C. J. Canino, et al. 1992. “The Changing Rate of Major Depression: Cross-National Comparisons”. Journal of the American Medical Association 268 (December 2): 3098–3105.

Weller, Christian. 2006. “The Middle Class Falls Back”. Challenge 49 (January): 16–43.

Weller, Christian, and Derek Douglas. 2007. “One Nation Under Debt”. Challenge 50 (January/February): 54–75.

Wellman, Barry. 1979. “The Community Question: The Intimate Networks of East Yorkers”. AJS 84 (March): 1201–1231.

———. 2001. “Physical Place and Cyberplace: The Rise of Personalized Networking”. International Journal of Urban and Regional Research 25 (June): 227–252.

———. 2004. “Connecting Communities: On and Offline”. Contexts 3 (Fall): 22–28.

Wells, Brooke E, and Jean M. Twenge. 2005. “Changes in Young People’s Sexual Behavior and Attitudes, 1943–1999: A Cross-Temporal Meta-Analysis”. Review of General Psychology 9 (September): 249–261.

Wells, Robert V. 1975. “Family History and the Demographic Transition”. JSH 9: 1–19.

———. 1982. Revolutions in Americans’ Lives. Westport, CT: Greenwood Press.

———. 1985. Uncle Sam’s Family: Issues in and Perspectives on American Demographic History. Albany: State University of New York Press.

———. 1995. “The Mortality Transition in Schenectady, New York, 1880–1930”. SSH 19 (Fall): 399–423.

———. 2000. Facing the “King of Terrors”: Death and Society in an American Community, 1750–1990. New York: Cambridge University Press.

Welter, Barbara. 1966. “The Cult of True Womanhood: 1820–1860”. AQ 18: 151–174.

Welter, Rush. 1975. The Mind of America: 1820–1860. New York: Columbia University Press.

Wermuth, Thomas S. 1998. “New York Farmers and the Market Revolution: Economic Behavior in the Mid-Hudson Valley, 1780–1830”. JSH 32 (Fall): 179–196.

West, James [C. Withers]. 1945. Plainville, U.S.A. New York: Columbia University Press.

Western, Bruce, and Katherine Beckett. 1999. “How Unregulated Is the U.S. Labor Market? The Penal System as a Labor Market Institution”. AJS 104 (January): 1030–1060.

Whaples, Robert. 2001. “Hours of Work in U.S. History”. EH.Net Encyclopedia of Economic and Business History, ed. Robert Whaples. https://eh.net/encyclopedia/hours-of-work-in-u-s-history/.

White, Hayden V. 1973. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

———. 1987. The Content of the Form: Narrative Discourse and Historical Representation. Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press.

———. 1987. “The Value of Narrativity in the Representation of Reality”. In The Content of the Form, 1–25.

White, Kevin. 1998. “The New Man and Early Twentieth-Century Emotional Culture in the United States”. In Stearns and Lewis 1998, 333–356.

White, Leonard D. 1933, “Public Administration”. In President’s Research Committee on Social Trends, Recent Social Trends in the United States. Vol. 1, 1391–1429. New York: McGraw-Hill.

White, Lynn, and John N. Edwards. 1990. “Emptying the Nest and Parental Well-Being: An Analysis of National Panel Data”. ASR 55 (April): 235–242.

Wiebe, Robert H. 1967. The Search for Order, 1877–1920. New York: Hill & Wang.

———. 1995. Self-Rule: A Cultural History of American Democracy. Chicago: University of Chicago Press.

Wiener, Jonathan M. 1989. “Radical Historians and the Crisis in American History, 1959–1980”. JAH 76 (September): 399–434.

———. 1995. “History Lesson”. New Republic 212 (January 2): 9–12.

Wik, Reynold M. 1972. Henry Ford and Grass-Roots America. Ann Arbor: University of Michigan Press.

Wilcox, Brian, Joanne Cantor, Peter Dowrick, Dale Kunkel, Susan Linn, and Edward Palmer. 2004. “A Report of the APA Task Force onAdvertising and Children”. American Psychological Association. https://www.apa.org/pubs/reports/advertising-children.

Wilcox, Brian, and Steven L. Nock. 2006. “What’s Love Got to Do with It? Equality, Equity, Commitment and Women’s Marital Quality”. SF 84 (March): 1321–1345.

Wilentz, Sean. 1984. Chants Democratic: New York City and the Rise of the American Working Class, 1788–1850. New York: Oxford University Press.

———. 1990. “Society, Politics, and the Market Revolution, 1815–1848”. In Foner 1990, 51–71.

———. 1991. “Jacksonian Democracy”. In Foner and Garraty 1991, 582–586.

Wilkie, Jacqueline. 1986. “Submerged Sensuality: Technology and Perceptions of Bathing”. JSH 19 (Summer): 649–664.

Wilkinson, Kenneth. 1978. “Rural Community Change”. In Rural USA: Persistence and Change, ed. Thomas R. Ford, 115–125. Ames: Iowa State University Press.

Wilkinson, Rupert. 1988. The Pursuit of American Character. New York: Harper & Row.

———. 1992. “On American Social Character”. In Wilkinson 1992, 1–14.

———, ed. 1992. American Social Character. New York: HarperCollins.

Willey, Malcolm, and Stuart Rice. 1933. Communication Agencies and Social Life. New York: McGraw-Hill.

Williams, Peter W. 1993. “New England”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 905–926.

———. 1993. “Foodways”. In Cayton, Gorn, and Williams 1993, 1331–1344.

Williams, Raymond. 1973. The City and the Country. New York: Oxford University Press.

Williams, Rhys H., ed. 1997. Cultural Wars in American Politics: Critical Reviews of a Popular Myth. New York: Aldine de Gruyter.

Williams, Tannis MacBeth, ed. 1986. The Impact of Television: A National Experiment in Three Communities. Orlando, FL: Academic.

Williamson, Jefferey, and Peter H. Lindert. 1980. “Long-Term Trends in American Wealth Inequality”. In Modeling the Distribution and Intergenerational Transmission of Wealth, ed. James D. Smith, 9–94. Chicago: University of Chicago Press.

Wills, Garry. 1992. Lincoln at Gettysburg: The Words That Remade America. New York: Simon & Schuster.

———. 1999. A Necessary Evil: A History of American Mistrust of Government. New York: Simon & Schuster.

Wilson, Edmund. 1962. Patriotic Gore: Studies in the Literature of the American Civil War. Repr., New York: Norton, 1994.

Wilson, James A., and Walter R. Gove. 1999. “The Intercohort Decline in Verbal Ability: Does It Exist?” ASR 64 (April): 253–266.

Wilson, Thomas C. 1996. “Cohort and Prejudice: Whites’ Attitudes toward Blacks, Hispanics, Jews, and Asians”. POQ 60 (Summer): 253–274.

Wilson, W. G. 1979. The American Woman in Transition. Westport, CT: Greenwood Press.

Wilson, Warren H. 1912. The Evolution of the Country Community: A Study in Religious Sociology. Boston: Pilgrim Press. Online ed., Project Gutenberg, https://www.gutenberg.org/files/30563/30563-h/30563-h.htm.

Wilson, William Julius. 1987. The Truly Disadvantaged: The Inner City, the Underclass, and Public Policy. Chicago: University of Chicago Press.

Winesman, Albert L. 2005. “Religion in America: Who Has None?” Gallup poll, December 6. https://news.gallup.com/poll/20329/religion-america-who-has-none.aspx.

Winkle, Kenneth J. 1988. The Politics of Community: Migration and Politics in Antebellum Ohio. New York: Cambridge University Press.

———. 1992. “The Voters of Lincoln’s Springfield: Migration and Political Participation in an Antebellum City”. JSH 25 (Spring): 595–611.

Winthrop, John. 1630. A Modell of Christian Charity. Repr., Boston: Collections of the Massachusetts Historical Society, 3rd series, 1838, 7: 31–48. Online ed., Hanover Historical Texts Project, http://history.hanover.edu/texts/winthmod.html.

Wirth, Louis. 1928. The Ghetto. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1938. “Urbanism as a Way of Life”. AJS 44 (1): 3–24.

Witten, Marsha G. 1993. All is Forgiven: The Secular Message in American Protestantism. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Wolf, Maryanne. 2007. Proust and the Squid: The Story and Science of the Reading Brain. New York: Harper.

Wolf, Stephanie Grauman. 1976. Urban Village: Population, Community, and Family Structure in Germantown, Pennsylvania, 1683–1800. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1994. As Various as Their Land: The Everyday Lives of Eighteenth-Century Americans. New York: Harper Perennial.

Wolfe, Alan. 1998. One Nation, After All. New York: Viking.

———. 2008. “Hedonic Man: The New Economics and the Pursuit of Happiness”. New Republic 238 (July 9): 47–55.

Wolfson, Adam. 1997. “Individualism: New and Old”. Public Interest 126 (Winter): 75–88.

Woloson, Wendy A. 2007. “In Hock: Pawning in Early America”. JER 27 (1): 35–81.

Wood, Gordon S. 1969. The Creation of the American Republic, 1776–1787. Repr., New York: Norton, 1993.

———. 1982. “Conspiracy and the Paranoid Style: Causality and Deceit in the Eighteenth Century”. WMQ 3rd Ser., 39 (July): 401–441.

———. 1991. “Republicanism”. In Foner and Garraty 1991, 930–931.

———. 1994. “Inventing American Capitalism”. New York Review of Books 41 (June 9): 44–50.

———. 1996. “The Enemy is Us: Democratic Capitalism in the Early Republic”. JER 16 (Summer): 294–308.

———. 1997. “Religion and the American Revolution”. In Stout and Hart 1997, 173–205.

———. 2003. The American Revolution: A History. New York: Modern Library.

Wood, Joseph S. 1982. “Village and Community in Early Colonial New England”. Journal of Historical Geography 8 (4): 333–346.

Wood, Michael R., and Louis A. Zurcher. 1988. The Development of a Postmodern Self. New York: Greenwood Press.

Woodward, C. Vann. 1968. “The Comparability of American History”. In The Comparative Approach to American History, ed. C. Vann Woodward, 3–17. Rev. ed. New York: Oxford University Press, 1997.

———1991. The Old World’s New World. New York: Oxford University Press.

Wouters, Cas. 1995. “Etiquette Books and Emotion Management in the 20th Century: Part One: The Integration of Social Classes”. JSH 29 (Fall): 107–124.

———. 1995. “Etiquette Books and Emotion Management in the 20th Century: Part Two: The Integration of the Sexes”. JSH 29 (Winter): 325–340.

Wright, Gwendolyn. 1981. Building the Dream: A Social History of Housing in America. Cambridge, MA: MIT Press.

Wright, Robert E. 1997. “The First Phase of the Empire State’s ‘Triple Transition’ ”. SSH 21 (Winter): 521–558.

Wu, Jialu. 1994. “How Severe was the Great Depression? Evidence from the Pittsburgh Region”. In Komlos 1994, 129–152.

Wuthnow, Robert. 1988. The Restructuring of American Religion: Society and Faith Since World War II. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1991. Acts of Compassion: Caring for Others and Helping Ourselves. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1994. Sharing the Journey: Support Groups and America’s New Quest for Community. New York: Free Press.

———. 1995. “A Good Life and a Good Society: The Debate Over Materialism”. In Rethinking Materialism: Perspectives on the Spiritual Dimension of Economic Behavior, ed. Robert Wuthnow, 1–21. Grand Rapids, MI: William B. Erdmans.

———. 1996. Christianity and Civil Society. Valley Forge, PA: Trinity Press International.

———. 1996. Poor Richard’s Almanac: Recovering the American Dream Through the Moral Dimension of Work, Business, and Family. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 1998. Loose Connections: Joining Together in America’s Fragmented Communities. Cambridge, MA: Harvard University Press.

———. 2002. “Bridging the Privileged and the Marginalized?” In Democracies in Flux: The Evolution of Social Capital in Contemporary Society, ed. Robert D. Putnam, 59–102. New York: Oxford University Press.

———. 2004. “Trust as an Aspect of Social Structure”. In Self, Social Structure, and Beliefs, ed. Jeffrey C. Alexander, Gary T. Marx, and Christine L. Williams, 143–168. Berkeley: University of California Press.

———. 2006. American Mythos: Why Our Best Efforts to Be a Better Nation Fall Short. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 2007. “Myths about American Religion”. Heritage Lecture 1049. Washington DC: Heritage Foundation.

Wylie, Laurence. 1964. Village in the Vaucluse. New York: Harper & Row.

Wynne, Waller. 1943. “Culture of a Contemporary Rural Community: Harmony, Georgia”. Rural Life Studies 6. USDA: Washington DC: Bureau of Agricultural Economics.

Yacovone, Donald. 1998. “ ‘Surpassing the Love of Women:’ Victorian Manhood and the Language of Fraternal Love”. In McCall and Yacovone 1998, 193–221.

Yang, Alan S. 1997. “The Polls – Trends: Attitudes Toward Homosexuality”. POQ 61 (Fall): 477–507.

Yang, Yang. 2007. “Is Old Age Depressing? Growth Trajectories and Cohort Variations in Late-Life Depression”. Journal of Health and Social Behavior 48 (March): 16–32.

———. 2008. “Social Inequalities in Happiness in the United States, 1972 to 2004: An Age-Period-Cohort Analysis”. ASR 73 (April): 204–226.

Yang, Yang, and Kenneth C. Land. 2006. “A Mixed Models Approach to the AgePeriod-Cohort Analysis of Repeated Cross-section Surveys, with an Application to Data on Trends in Verbal Test Scores”. Sociological Methodology 36 (December): 75–97.

Yellin, Janet. 2006. “Economic Inequality in the United States”. Economic Letter of the Federal Reserve Bank of San Francisco (December). https://www.frbsf.org/economic-research/publications/economic-letter/2006/december/economic-inequality-in-the-united-states/.

Zahn, Margaret A. 1980. “Homicide in the Twentieth Century United States”. In History and Crime: Implications for Criminal Justice Policy, ed. James A. Incardi and Charles E. Faupel, 111–131. Beverly Hills, CA: Sage.

Zakim, Michael. 2001. “Sartorial Ideologies: From Homespun to Ready-Made”. AHR 106 (December): 1553–1586.

———. 2003. Ready-Made Democracy: A History of Men’s Dress in the American Republic, 1760–1860. Chicago: University of Chicago Press.

Zanot, Eric J. 1984. “Public Attitudes Toward Advertising”. International Journal of Advertising 3 (1): 3–15.

Zelizer, Viviana. 1979. Morals and Markets: The Development of Life Insurance in the United States. New York: Columbia University Press.

———. 1985. Pricing the Priceless Child: The Changing Social Value of Children. Repr., Princeton, NJ: Princeton University Press, 1994.

———. 1994. The Social Meaning of Money. New York: Basic Books.

———. 2005. “Culture and Consumption”. In The Handbook of Economic Sociology, ed. Neil J. Smelser and Richard Swedberg, 331–354. Princeton, NJ: Princeton University Press.

———. 2005. The Purchase of Intimacy. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Zimmer, Basil G. 1983. “The Metropolitan Community: Changing Spatial Orientation of Residents”. Paper presented at the Population Association of America Annual Meeting, Pittsburgh.

Zimmermann, Anke C., and Richard A. Easterlin. 2006 “Happily Ever After? Cohabitation, Marriage, Divorce, and Happiness in Germany”. Population and Development Review 32 (September): 511–528.

Zimring, Franklin E. 2007. The Great American Crime Decline. New York: Oxford University Press.

Zopf, Paul E. Jr. 1992. Mortality Patterns and Trends in the United States. Westport, CT: Greenwood Press.

Zorbaugh, Harvey Warren. 1929. The Gold Coast and the Slum: A Sociological Study of Chicago’s Near North Side. Chicago: University of Chicago Press.

Zuckerman, Michael. 1970. Peaceable Kingdoms: New England Towns in the Eighteenth Century. New York: W. W. Norton.

———. 1977. “The Fabrication of Identity in Early America”. WMQ 34 (April): 183–214.

———. 1978. “Dreams that Men Dare to Dream: The Role of Ideas in Western Modernization”. SSH 3 (Spring): 332–345.

———, ed. 1982. Friends and Neighbors: Group Life in America’s First Plural Society. Philadelphia: Temple University Press.

———. 1982. “Introduction: Puritans, Cavaliers, and the Motley Middle”. In Zuckerman 1982, 3–25.

———. 1997. “The Dodo and the Phoenix: A Fable of American Exceptionalism”. In American Exceptionalism? ed. Rick Halpern and Jonathan Morris, 14–35. New York: St. Martin’s Press.

———. 1998. “Tocqueville, Turner, and Turds: Four Stories of Manners in Early America”. JAH 85 (June): 13–42.

Zukin, Cliff, Scott Keeter, Molly Andolina, Krista Jenkins, and Michael X. Delli Carping. 2006. A New Engagement? Political Participation, Civic Life, and the Changing American Citizen. New York: Oxford University Press.

Zukin, Sharon. 2004. Point of Purchase: How Shopping Changed American Culture. New York: Routledge.

Zukin, Sharon, and Jennifer Smith Maguire. 2004. “Consumers and Consumption”. ARS 30: 173–197.

Zunz, Olivier. 1982. The Changing Face of Inequality. Chicago: University of Chicago Press.

———. 1985. “The Synthesis of Social Change: Reflections on American Social History”. In Reliving the Past: Worlds of Social History, ed. Olivier Zunz, 53–114. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Примітки

1

Книга приповістей Соломонових (31:11). Переклад Івана Огієнка. – Тут і далі, якщо немає спеціальної вказівки, примітки перекладача.

(обратно)

2

Цей серіал демонстрували на американському телебаченні з 1959 року до 1965-го.

(обратно)

3

Заувага щодо слів. Цю культуру називали «буржуазною», «середньокласовою», «ліберальною», «індивідуалістичною» та «модерною». Певна річ, ці терміни почасти перетинаються. Я періодично послуговуюсь ярликами «буржуазна» та «середньокласова», позаяк буржуазія й середній клас (а не джентрі чи люди, що були надто поневолені, щоб мати «достаток») найактивніше користувалися цією культурою та рекламували її іншим американцям. Терміни «ліберальна» й «індивідуалістична» не надто пасують американській культурі, бо обидва не визнають важливої ролі спільноти. Термін «modern» зустрічається переважно в суперечках щодо теорії модернізації. Коли я його вживаю, то маю на увазі «сучасний», а не такий, що притаманний попереднім епохам. – Прим. авт.

(обратно)

4

Рівень убивств у Ісландії один із найнижчих у світі.

(обратно)

5

Битва біля Ентітема сталася 17 вересня 1862 року, битва біля Ґеттісберґа – 1–3 липня 1863 року. Це найкривавіші битви під час Громадянської війни у США, в яких було вбито й поранено тисячі людей.

(обратно)

6

1775–1783 рр.

(обратно)

7

Middle passage – типовий для XVI–XIX століть маршрут кораблів, наповнених рабами, що починався від Західної Африки й через Атлантичний океан пролягав до Вест-Індії та Америки.

(обратно)

8

Сервенти (indentured servants) – наймані працівники, що підписували з господарем контракт (indenture) і мусили зазвичай чотири–сім років безоплатно працювати на нього в обмін на погашення боргу, здійснену подорож до Америки на кораблі чи якусь майбутню винагороду.

(обратно)

9

Коттон Мезер (1663–1728) – пуританський пастор у Новій Англії, письменник, учений.

(обратно)

10

Масштабна пожежа в Чикаґо, що сталася 8–10 жовтня 1871 року й знищила тисячі будівель.

(обратно)

11

Державна програма безоплатної медичної допомоги людям похилого віку в США.

(обратно)

12

Назва армій Півночі й Півдня. Синій – колір військової форми солдатів північних штатів, сірий – солдатів південних штатів.

(обратно)

13

Поступове, але також схоже зниження кількості злочинів відбувалося й у Канаді. – Прим. авт.

(обратно)

14

Гомстед – ділянка державної землі на заході США, яку поселенці отримували у власність після 1862 року.

(обратно)

15

Відомий спортивний журналіст Джером Голцмен і впливовий соціолог Денієл Белл належали до когорти тих, за ким при живих батьках доглядали в притулках для сиріт. – Прим. авт.

(обратно)

16

Це 454 грами, тобто приблизно одна стандартна хлібина.

(обратно)

17

Закон про пільги для ветеранів війни, що діяв з 1944 року до 1956-го.

(обратно)

18

Пилова чаша (Dust Bowl) – сильні пилові бурі на території Великих рівнин упродовж 1930-х. Найбільше від численних пилових бур, засухи й ерозії ґрунту постраждали штати Техас, Оклагома, Канзас, Колорадо та Нью-Мексико.

(обратно)

19

Українські відповідники цього виразу – бюрократ, чинуша, служака.

(обратно)

20

Вираз «доба тривоги» походить, мабуть, від довгої однойменної поеми В. Г. Одена (1946). Після неї 1949 року з’явилася симфонія молодого Леонарда Бернстайна з такою ж назвою, а 1950 року – балет молодого Джерома Роббінза. Газета New York Times у ХХ столітті публікувала цю фразу понад 650 разів: половина цих згадувань з’явилася між першою її появою 1946 року (її вжив есеїст Альфред Кейзін) і 1963 роком. – Прим. авт.

(обратно)

21

Зворотний снобізм (reverse snobbery, inverted snobbery) – зневага до вищих прошарків суспільства й гордість за належність до простого народу.

(обратно)

22

Так тоді називали колоністів, які виступали за незалежність від Британії.

(обратно)

23

The Gilded Age – остання чверть ХІХ століття у США.

(обратно)

24

Middletown (букв. «середнє містечко») – типове містечко на середньому заході США. Тут це розмовна назва містечка Мансі.

(обратно)

25

Consumptionism – неологізм, винайдений Страуссом.

(обратно)

26

У вікторіанську й едвардіанську епохи жінки, вкладаючи волосся у зачіску, підмощували валик, щоб зачіска була вищою й об’ємнішою.

(обратно)

27

Один сайт 2002 року виокремив такі симптоми компульсивного шопінгу: «нездатність відмовитися від “вигідного придбання”; спонтанне придбання речей; залишання цінників на одязі, щоб його можна було повернути». Інший сайт так охарактеризував перший крок до одужання: «Ми визнаємо, що не контролювали витрачання грошей». – Прим. авт.

(обратно)

28

«Продавай шкварчання, а не стейк» (sell the sizzle, not the steak) – знамените гасло, поширене в бізнесі й маркетингу.

(обратно)

29

Схожим чином, криза субстандартного іпотечного кредитування, яка почалася 2007 року й призвела до конфіскації майна в багатьох власників житла, що мали надмірні борги, була наслідком нової економічної політики й дерегульованої системи іпотечного кредитування, а не більшої глупоти громадян стосовно боргу. – Прим. авт.

(обратно)

30

Уже за два роки після цього один із заголовків у Fortune звучав так: «Чи вмерла жадібність?». – Прим. авт.

(обратно)

31

«Уся справа в Бенджамінах». Бенджаміни – сленгова назва стодоларових банкнот.

(обратно)

32

Релігійне піднесення в Америці в 1730–1755, 1790–1840, 1855–1930 роках.

(обратно)

33

Звісно, можна опиратися. Деякі люди, як я вже зазначав раніше, хочуть «жити поза системою». Однак ці поодинокі випадки впадають в око лише тому, що вони вкрай аномальні. – Прим. авт.

(обратно)

34

Приміром, для німців після Другої світової війни від слова «спільнота» (Gemeinschaft) віє нацистською ідеологією об’єднання німців. У Південній Азії слово «комуналізм» пробуджує спомини про криваве насильство, що відбувалося між індуїстськими й мусульманськими фанатиками. – Прим. авт.

(обратно)

35

До них належать передусім баптисти й п’ятидесятники, але також зараховують адвентистів, квакерів, методистів та інші близькі до них течії протестантизму.

(обратно)

36

Магістрат – місцевий чиновник в Америці XVII століття, який також виконував роль судді й розглядав справи про дрібні злочини.

(обратно)

37

Один з англійських перекладів Послання св. апостола Павла до филип’ян (4:7).

(обратно)

38

Our Town – п’єса американського прозаїка і драматурга Торнтона Вайлдера, яку він написав 1937 року.

(обратно)

39

Camp meetings – так у ХІХ столітті називали проповіді й богослужіння просто неба, що їх організовували для всіх охочих мандрівні протестантські пастори в Америці.

(обратно)

40

Американські фермери, що створили власну організацію The Grange (цебто «ферма»), яка обстоювала їхні потреби й прагнення.

(обратно)

41

Odd Fellows – братство, що сповідувало цінності взаємодопомоги, благодійності, дружби.

(обратно)

42

Приклади міцної чоловічої дружби зі Старого Заповіту й грецької антич­ності.

(обратно)

43

Бо вони були приблизно три метри завдовжки й завширшки.

(обратно)

44

Turn on, tune in, drop out – «Вмикайся, налаштовуйся, виходь із системи». Гасло хіпі.

(обратно)

45

Розмовна назва містечка Мансі, штат Індіана, про яке автор згадував у третьому розділі.

(обратно)

46

Коефіцієнти шлюбності в афроамериканців почали знижуватися в 1920–1930-х роках і падали далі, спричинивши до 2000 року значну розбіжність у сімейному стані між чорними американцями й рештою американців. Масова міграція чорних із сільського півдня США, а тоді скорочення робочих місць у промисловості на півночі, мабуть, пояснюють цю розбіжність. – Прим. авт.

(обратно)

47

Цей звичай pinning’у панував у американських коледжах і університетах у 1950–1960-х роках. Також закохані, зокрема і в старших класах школи, обмінювалися перснями випускників (class rings) і носили їх, а ще дівчина могла вдягати светр чи піджак свого хлопця.

(обратно)

48

В оригіналі: You better shop around.

(обратно)

49

«Не на моєму задньому дворі».

(обратно)

50

Вираз, яким послуговуються євангелісти. Також вони вживають вирази «нове народження» (new birth, rebirth), «народжений згори» (born from above).

(обратно)

51

Американський аналог батьківського комітету в наших школах.

(обратно)

52

Назву можна перекласти і як «середовище для людства», і як «житло для людства».

(обратно)

53

«Віртуальний простір» також поділяється на три типи. Електронний лист є, мабуть, приватним, коментар у закритій дискусійній групі – парохіальним, а пости на сайті у відкритому доступі – цілком публічними. – Прим. авт.

(обратно)

54

MBTA – Управління транспортом Массачусеттської затоки. Державна організація, що відповідає за більшу частину громадського транспорту в Бостонській агломерації.

(обратно)

55

В американських салунах другої половини ХІХ – початку ХХ століття панував звичай давати клієнтам безкоштовні закуски за умови придбання щонайменше однієї порції випивки. Так власники салунів намагалися привабити відвідувачів.

(обратно)

56

Відділ продажу товарів з автоматичними знижками, розташований у підвалі. Такі само відділи товарів зі зниженими цінами містились і в підвалах інших американських універмагів, однак у Filene’s ціна на товари в цьому відділі автоматично знижувалась на 25 відсотків по завершенні 12, 18 і 24 днів продажу, а після 30 днів нереалізований товар віддавали на благодійність.

(обратно)

57

Гобо – мандрівні робітники у США.

(обратно)

58

Major League Baseball – професійна бейсбольна ліга у США.

(обратно)

59

8 травня 1945 року.

(обратно)

60

2 вересня 1945 року.

(обратно)

61

Sunbelt – смуга південних штатів від півдня Каліфорнії до Флориди й Південної Кароліни.

(обратно)

62

Назва нижньої палати Законодавчих зборів штату Каліфорнія.

(обратно)

63

Перша велика фінансова криза у США.

(обратно)

64

Віслюк – символ демократичної, а слон – республіканської партії США.

(обратно)

65

2008 року один студент коледжу в штаті Міннесота намагався впоратися з цією проблемою. Він виставив свій голос на продаж в інтернеті й запевняв, що надасть фотографічне свідчення з кабінки для голосування про те, що він виконав угоду. Окружний аторней звинуватив студента у фелонії, яка порушує закон 1893 року, що забороняє купівлю або продаж голосів на виборах. – Прим. авт.

(обратно)

66

Від 2000 до 2008 року рівень явки на президентських виборах зріс, повернувшись до показників приблизно 1960 року, однак це відновлення участі все ж не стосувалося непрезидентських виборів. – Прим. авт.

(обратно)

67

Афірмативні дії (affirmative action) – заходи, покликані виправити тривалу дискримінацію різних меншин і жінок шляхом надання їм певних преференцій під час прийому на роботу, вступу до закладів вищої освіти тощо. Синонім терміна «позитивна дискримінація».

(обратно)

68

Навіть літературні твори для масової аудиторії можуть розповісти нам лише про фантазії їхніх читачів. Наприклад, тільки жменька чоловіків у ХІХ столітті вчиняла такі ж жорстокі витівки, як герої десятицентових романів, і тільки жменька жінок у тому ж таки ХІХ столітті пережила драматичні любовні романи. – Прим. авт.

(обратно)

69

United States Junior Chamber (Jaycees) – громадська організація для молодих людей 18–40 років, яка розвиває у своїх членів риси, потрібні для управління й бізнесу, провадить для них різноманітні тренінги.

(обратно)

70

2009 року газета New York Times розповіла, що соціальна мережа Фейсбук в інтернеті «дає змогу користувачам створювати багато “переліків друзів” (один – для приятелів із коледжу, інший – для друзів із роботи, ще інший – для сім’ї) і контролювати інформацію, якою вони обмінюються з кожним переліком. Завдяки цьому можна поширювати фотографії з вечірки тільки в колі найліпших друзів, а фотографії із зустрічі членів сім’ї – лише в колі вашої сім’ї», і таким чином уникнути потенційного сум’яття, викликаного розкриттям «неправильного “я”» для не тієї групи. – Прим. авт.

(обратно)

71

«Будь чесний сам з собою» – слова Полонія в Шекспіровій п’єсі «Гамлет» (дія 1, сцена 3). Переклад Леоніда Гребінки.

(обратно)

72

Bear-baiting – популярна розвага, коли ведмедя прив’язували ланцюгом і нацьковували на нього собак чи примушували ведмедя битися з якоюсь іншою твариною, приміром, биком.

(обратно)

73

Роквеллів сентименталізм наявний не лише в його знаменитих обкладинках для журналу Saturday Evening Post, які прославляють американську культуру тодішніх містечок, а й у його пізнішому, політичнішому мистецтві. Картина «Проблема, з якою ми всі живемо» критикує расизм за допомогою фігури хоч і віктимізованої, проте хороброї маленької чорної дівчинки. – Прим. авт.

(обратно)

74

Сентиментальність забарвлює навіть відносно випадковий секс. Студентська газета в Берклі, як і чимало інших таких видань, містить рубрику з відвертими порадами з питань сексу. Автори цих порад зазвичай разом з інструкціями про техніку сексу пропонують моральні норми, які радять виявляти терплячість, самоконтроль і чутливість до свого партнера чи партнерки. – Прим. авт.

(обратно)

75

Методологічне застереження: частота таких явних психічних розладів, як божевілля Лінкольнового сусіда, може зростати або спадати навіть тоді, коли немає істотних змін у психічному здоров’ї пересічних людей. Це ж саме може відбуватися й тоді, коли поширюються зміни в психічному здоров’ї. У певний період усі люди можуть відчувати середній рівень стресу. З роками більшій кількості людей може стати ліпше, а більшій кількості людей – гірше, настільки гірше, що в них з’являться психічні розлади. У такому разі дослідники не бачитимуть змін чи поліпшень у психічному здоров’ї пересічних людей, проте водночас фіксуватимуть більше випадків психічних розладів. Із цих причин зміни в кількості психіатричних госпіталізацій, адикцій або самогубств іноді можуть, а іноді не можуть розповісти нам, що відбувається з усіма людьми загалом. – Прим. авт.

(обратно)

76

Німецькою його, мабуть, звали Карл або Карел.

(обратно)

77

Відомий психолог Данієль Канеман і відомий економіст Алан Круґер так писали 2006 року: «Люди часто роб­лять вибір, що має неоднозначний зв’язок із їхнім щастям. <…> їхній вибір необов’язково відображає їхні “справжні” вподобання, і зосередження лише на виборі для розуміння того, чого бажають люди, втрачає частину своєї привабливості». – Прим. авт.

(обратно)

78

Порівняно з громадянами інших західних країн, яких опитали стосовно щастя близько 2000 року, американці розташовані посередині. – Прим. авт.

(обратно)

79

Як я зазначав у першому розділі, попри все прославляння мультикультуралізму, вражає те, як швидко діти й онуки іммігрантів перетворилися на американців за своєю культурою. – Прим. авт.

(обратно)

80

Книга Псалмів (23:4). Переклад Івана Огієнка.

(обратно)

81

Щось в обмін на щось (лат.)

(обратно)

82

Буквальний переклад. У нас домінує термін «суспільний договір».

(обратно)

Оглавление

Передмова й подяки

1. Оповіді, які ми розказуємо

2. Безпека

3. Речі

4. Групи

5. Публічні простори

6. Ментальність

7. Кінцеві висновки

Примітки

Використані праці

*** Примечания ***