Суддя та його кат. Романи. Повісті. [Фрідріх Дюрренматт] (fb2) читать онлайн

Фрідріх Дюрренматт СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ

Передмова Д. В. Затонського

Редактор В. П. Царенко

© Friedrich Durrenmatt. Justlz, 1985 by Diogenes Verlag AG, Zurich.

© Український переклад роману «Правосуддя». «Всесвіт», 1987 р.

© Український переклад творів «Суддя та його кат», «Підозра», «Аварія», «Обіцянка», «Грек шукає грекиню». Передмова. Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1989 р.

ЧОМУ ДЮРРЕНМАТТ ПИШЕ ТАКУ ПРОЗУ?

Передмова, з якою знайомиться читач, незвична хоча б тим, що не стільки оцінює Дюрренматта, скільки прагне ввести в його творчість, відповідаючи на винесене в заголовок запитання. Задля цього я привертаю увагу до однієї специфічної проблеми, яка на певний час ніби відводить від головного об’єкту розгляду, а потім повертаюсь не тільки до драматургії Дюрренматта, а й до драматургії Брехта. При цьому я меншою, ніж це прийнято, мірою прагну поділитися з читачем тими відомостями про знаменитого швейцарського майстра слова, які легко почерпнути з інших джерел.

І

Швейцарія — ненадійна меценатка: перо, здається, годує сьогодні лише двох її письменників. Перший — Макс Фріш, цюріхський громадянин 1911 року народження; другий — Фрідріх Дюрренматт з Берна, на десять років молодший. Хоча Фріш у душі мораліст, навіть мрійник, а Дюрренматт швидше чистий художник, небайдужий до трюків, реквізиту кабаре, вони багато чим схожі один на одного. Зокрема й тим, що перші успіхи обом приніс театр.

А стосунки з прозою у них різні. Про Фріша важко сказати, де вія значніший: адже романи «Штіллер» (1954) та «Назву себе Гантенбайном» (1964) висунули його в перші ряди прозаїків. Та й п’єси Фріша — це ніби прелюдії до романів, а романи — продовження п’єс. Що ж стосується Дюрренматта, то він природжений драматург, який вряди-годи пробує свої сили в епічному жанрі. Та чи можна це назвати пробою сил? Швидше вже якимись «пустощами», бо пописує він детективні історії чи щось вельми схоже на них: там відбуваються злочини, лунають постріли, з’являються трупи, одне слово, панує авантюра.

Перші такі книжки (між іншим, найбільш «чисті» і в жанровому відношенні) Дюрренматт, як він сам запевняє, створив просто заради грошей. Це «Суддя та його кат» (1950) і «Підозра» (1953). Проте появу повістей «Аварія» (1956), «Обіцянка» (1958) та роману «Правосуддя» (1985) потребою в додатковому заробітку аж ніяк уже не поясниш. Тріумф «Візиту старої дами» (1956) на сценах усього світу назавжди поклав край дюрренматтівським фінансовим труднощам. Правда, до цього він видав ще один твір — «Грек шукає грекиню» (1955). Як і в «Підозрі», тут переважає авантюра, потрібна, проте, не так читачеві, як самому авторові. «Грек шукає грекиню» — не детектив, а сатира, яка навряд чи претендувала на карколомні тиражі. І взагалі сумнівно, що Дюрренматт звернувся до пригодницького жанру лише з метою наживи. Тим більше, що одного разу він і сам це спростував.

У його книжці «Проблеми театру» (1955) читаємо: «Як зберегти себе художникові в середовищі освічених, грамотних — ось питання, яке мене мучить, на яке я ще не маю відповіді. Можливо, найкраще це зробити, строчачи детективні романи, творячи мистецтво там, де його найменше чекають? Література повинна стати такою легкою, щоб нічого вже не важити на терезах критики: лише так вона знову стане вагомою». Не обов’язково в усьому погоджуватися з доводами Дюрренматта, щоб зрозуміти, що детективний жанр спокушав його не тільки як практика, а й як теоретика. Але в чому ж могла полягати спокуса?

II

На світовий книжковий ринок щороку викидається багато тисяч книжок детективного жанру. Вони відрізняються між собою ступенем майстерності, змістом і формою, несуть на собі риси індивідуальності автора, його національної приналежності. Проте книжки ці можна умовно поділити на два основні види.

Злочин (в дев’яноста випадках зі ста — вбивство) відбувається в замкнутому просторі. Якщо не на борту прогулянкової яхти чи рейсового літака, то у відрізаному негодою заміському володінні. В гіршому разі — за лаштунками театру, які для сторонніх практично недоступні. Це дозволяє відразу ж окреслити коло підозрюваних.

Перед нами традиційна фабула англійського типу. Весь інтерес тримається на пошуках убивці, на його викритті. Завдання, що стоїть перед тим, хто веде слідство (чи то офіцер поліції, чи приватний детектив) швидше логічне, аніж моральне: злочин розгадується як ребус, розв’язується як кросворд. Тому в справу вкладається дивовижно мало душі.

Емоційне співпереживання не очікується І з боку читача. Більше того, у співпереживанні бачать мало не перешкоду, яку по можливості треба усунути. Вбитий, наприклад, ніколи не постає як жертва, принаймні не фігурує як особистість, індивідуальність. Він — лише труп на килимі у вітальні, що дає поштовх дії, зав’язує всі її нитки.

Було б наївно трактувати це як аморальність, як бездушність. Просто маєш справу з особливим видом літературної творчості, який апелює не до серця, а до розуму, спонукає не до співпереживання, а до співтворчості. Читачеві дають усі факти, які має в своєму розпорядженні герой, що веде слідство. І автор, зі свого боку, зобов’язується до останніх сторінок роману не розголошувати імені вбивці, щоб інтерес до співтворчості не урвався.

Рівні для героя твору і читача можливості розв’язати кросворд — ось, мабуть, найперший із законів англійського детективу. За порушення цього закону по-своєму навіть карали. У другій половині 20-х років Товариство творців кримінальних історій виключило із своїх рядів Агату Крісті. Вона написала роман «Убивство сера Роджера Екройта», де вбивця і оповідач одна й та сама особа. Колеги Крісті, які засідали під головуванням Г. К. Честертона, вирішили, що такий авторський хід непорядний: адже завдяки йому вбивця раніше ніж треба виводився із кола підозрюваних осіб...

Серія послідовних убивств у дев’яноста випадках із ота відбувається в просторі розімкнутому: на території мільйонного міста, цілої країни, кількох країн. Викриття вбивці не повинно поглинати всю читацьку увагу. Він або заздалегідь відомий, або став незабаром відомим. Причому звичайно не за рахунок зусиль певного детектива, а просто волею автора, якому ніби надокучило плести інтригу. І детективний роман перетворюється у роман пригодницький: поліція полює за гангстерськими кланами, а ті воюють з нею і між собою; густо пахне порохом і кров’ю. Тут маємо справу з фабулою американського типу.

В ній багато що взято від вестерна з його первісною ковбойською романтикою, яка підкуповує своєю наївністю і водночас відразливою, якоюсь грубою заяложеністю, відсутністю послідовності, нехтуванням логікою. Втім, американський різновид жанру теж має специфічні закони. До них, наприклад, належить те, що герой не аналітик, а діяч, не слідчий, а детектив, який покладається не так на інтелект, як на чудове фізичне здоров’я і блискавичну реакцію. І він не ребуси розгадує, не шукає пояснень тому, що вже відбулось, а бере участь у подіях, що змінюються з калейдоскопічною швидкістю. По ньому стріляють, і він відстрілюється; потрапляє в пастки і сам їх розставляє; щохвилини ризикує життям і незмінно виходить сухим із води. Його фантастична невразливість така ж обов’язкова, як фантастична проникливість героя англійського детективу.

Та це не єдина нитка, яка зв’язує обидва різновиди. Там наявні один-два трупи, тут вони посилено тиражуються. Однак примноження все одно не породжує емоційного (тим більше морального) співпереживання. Просто став численніший «реквізит» — тільки й того. Що знову ж таки не повинно автоматично сприйматись як авторська аморальність, бездушність. У детективі американського типу навіть більше людяності (якщо, правда, не брати до уваги особливі винятки), І тут часом виявляється невдоволення формами суспільного ладу. Критицизмові сприяє сама позиція центрального героя, який глибоко вкорінюється у середовище, вступає з ним у складні стосунки.

Ні людяності, ні соціальної спрямованості, звичайно ж, не позбавлені й чимало зразків детективу англійського типу. Я взагалі зіткнув обидва варіанти лобами тільки заради наочності, сподіваючись підкреслити їхні особливості. Але не стільки стосовно одне одного, скільки стосовно всієї іншої художньої літератури. Що ж до «англійського» й «американського» варіантів, то відсутність антагонізму між ними підтверджує хоча б існування численних гібридних форм. Власне, все починалося з єдиної форми — так би мовити, «англійської». Її створив американець Едгар Аллан По, написавши новелу «Вбивство на вулиці Морг» (1841), цей чудовий первісток жанру. І класичний «американський» варіант тільки відгалузився від «англійської» форми, коли по-піонерському, по-ковбойському розімкнув спочатку замкнений оповідальний простір.

Гібридні форми виникали й іншим шляхом — в тому числі за рахунок апеляції до людських емоцій. Існування подібних форм цілком природне. А от спроби саме їх видавати за вершину жанру, мабуть, протиприродні. Однак, коли в нас пишуть про ті чи інші детективні романи, то нерідко розхвалюють їх за повнокровність характерів, гуманізм і широту відображення суспільних процесів. Тобто за достоїнства, які читачеві слід було б шукати в Т. Манна, Фолкнера чи Гарсії Маркеса, але не в Сіменона, Крісті чи Ерла Стенлі Гарднера.

Безперечно, Фолкнер написав «Святилище» (1931), де відбуваються вбивства, існують таємниці і діють гангстери. Він навіть, як і Дюрренматт, запевняв, ніби написав цей роман тільки заради грошей. «Святилище» зробило його знаменитим. Однак він і пізніше неодноразово вдавався до детективної фабули. Як і Гароія Маркес, уже після його всесвітньовідомих «Ста років самотності» (1967), створив «Хроніку одного вбивства» (1981). Заради чого?

Певне світло на все це пролив ще М. Бахтін, написавши у зв’язку з творчістю Достоєвського: «Сюжетність соціально-психологічного, побутового, родинного і біографічного роману зв’язує героя з героєм не як людину з людиною, а як батька з сином, чоловіка з дружиною, суперника з суперником, люблячого з коханою чи як поміщика з селянином, власника з пролетарем, благополучного міщанина з декласованим бродягою і т. ін. Випадковість тут виключена... Герої як герої народжуються самим сюжетом. Сюжет не тільки їхній одяг, це тіло й душа їхня... Авантюрний сюжет, навпаки, — саме одяг героя, одяг, який він може міняти скільки заманеться... Авантюрне становище, — таке становище в якому може опинитись кожна людина як людина».

Авантюра, за Бахтіним, — це засіб спровокувати людину, спонукати її до саморозкриття, самовиявлення. Адже в рамках житейського свого сюжету вона обплутана родинними, становими, політичними путами, придавлена державною владою, яка детермінує кожен її крок і тим самим відчужує її від самої себе.

Було б, однак, помилково вважати, що відчуження деформує тільки особистість. Не менше страждає і суспільство, поступово потрапляючи в полон до соціальних фантомів. «На безглуздих світ стоїть, — вигукує Іван Карамазов, — і без них, можливо, у ньому нічого б не сталося». Абсурди, які все більше оволодівають життям, настійно вимагають від художника свого викриття. Із звичайним психологічним аналізом до них уже не підступиш. Доводиться розрубувати гордіїв вузол. Саме тут і може знадобитися заквашена на випадковостях авантюра. Адже саме вона здатна витрусити буття з прилиплого, прирослого до нього одягу і, вивернувши все навиворіт, оголити заховану плоть.

Достоєвський користувався цим прийомом і в «Двійнику», і в «Кепському анекдоті», і в «Крокодилі», і в «Злочині і карі», і в «Братах Карамазових», і в «Бобці». Користувалися ним і інші вже названі мною і ще не названі письменники.

III

Бертольт Брехт, перераховуючи джерела, які породили його «епічний театр», поміж інших називав і детективний роман. Здавалося б, дивовижно, майже неправдоподібно... Адже мовиться про драматурга, який воював проти так званого «кулінарного» мистецтва — розважального мистецтва, що збуджувало «зацікавленість наслідком дії». І, щоб зацікавленість цю приборкати, Брехт вважав за краще перелицьовувати чужі, вже знайомі читачеві сюжети, а не вигадувати свої, нові й хвилюючі. Водночас Брехт писав у «Малому органоні для театру» (1948): «Фабула є в кінцевому підсумку найголовнішим, вона — серцевина, стрижень усього спектаклю, оскільки саме зі стосунків між людьми і виходить те, про що можна сперечатись, що можна критикувати і видозмінювати».

У Брехта мовиться про сюжет авантюрний. Тільки це не одразу впадає в око, тому що вилучається з нього найпримітніше — зацікавлення. А що ж залишається? Випадковість, необов’язковість, невизначеність. Іншими словами, «одяг», про який говорив Бахтін. Отже, власне кажучи, немає суперечності в тому, що Брехт відмовлявся від фабул інтригуючих і водночас найвище оцінював інтригу. «Призначення фабули, — писав він, — ...арістотелівський театр вбачає не в тому, щоб створювати зображення життєвих подій, а в тому, щоб породжувати цілком певні театральні емоції...»

Така фабула брехтівському, «неарістотелівському» театрові й справді не потрібна. Але тільки така — заворожуюча, сугестивна, спрямована на очищувальний фінальний катарсис. А нагнітання подій, непередбачених, навіть неймовірних, які легко змінюються, театр цей сповна влаштовує. Тому що, за думкою Брехта, «вчинки людей треба показувати такими, як вони є, але в той же час треба показувати, що вони можуть бути й зовсім іншими».

І в п’єсі «Що той солдат, що цей» (1926), спрямувавши на сумирного вантажника Гелі Гея — людину, нездатну сказати «ні», лавину авантюр, він за лічені години «перемонтував» героя в ландскнехта британської колоніальної імперії, в знаряддя вбивства. Зв’язок брехтівської поетики з поетикою авантюри особливо виразно проступає в «Копійчаній опері» (1928) і «Копійчаному романі» (1934): там фігурують спритні розбійники і продажні поліцейські, там грабують і вбивають.

Можуть заперечити, що й це ще нічого не доводить, адже Брехт зовсім інакше, ніж творці детективів, ставиться до матеріалу, яким користується. І справді: він іронічний, часто саркастичний, а творці детективів здебільшого нескінченно серйозні; він зумисне руйнує ілюзію вірогідності, не дає забути, що розігрує певне дійство (це один з постулатів «епічного театру»!), а творці детективів, навпаки, не стомлюються стверджувати, що розказане ними І є саме життя.

І все-таки існує точка, де Брехт і творці детективів беззастережно сходяться. Точка ця — інтерес до авантюри. Про що я вже говорив, але ще не виділив найголовнішого: інтерес до авантюри при одночасному виключенні емоцій. Їхній замінник — логіка (принаймні у Брехта і в «англійському» варіанті детективного роману).

Не думаю, проте, щоб можливі заперечення на цьому вичерпались. Адже що тримає на собі всю хитромудру споруду детективного роману? Звісно, фінал. А для Брехта він не має ніякого значення і нерідко відомий заздалегідь. Та хіба і в Конан Дойля фінал певною мірою не відомий заздалегідь? Хіба хоч одна людина на світі, читаючи «Собаку Баскервілів», сумнівалася в тому, що справедливість переможе, що містер Шерлок Холмс відшукає злочинця? Слід тільки вибрати підхожого з кола підозрюваних осіб...

Оця постійна готовність вибирати, перебирати, змінювати ситуації, все знову переінакшувати теж ріднить брехтівську поетику з поетикою детективу. І тут, і там, ніби з набору деталей дитячого конструктора, будуються все нові й нові історії, руйнуються і знову будуються.

Це — гра. Тільки манери вести її в справжньому авантюрному романі і в тій високочолій літературі, яку представляє Брехт, і справді починають розходитись. У Дюма-батька, наприклад, гра задумувалась нерідко задля самої себе і тому зберігала риси первинності: легкість, природність, пустощі. У Брехта і до нього подібних її задумували, щоб оголити злами непроникного світу, і через те вона багато в чому вторинна. Це висушує її. Пристосовуючись до світу, який вона прагне викрити, гра ніби переймав І його звички. І стає тою самою «грою в бісер», яка в однойменному романі Германа Гессе символізує хворобу культури. Один із симптомів хвороби — спроба підмінити гармонію алгеброю.

В «Щоденнику» братів Едмона і Жюля Гонкурів є такий запис: «Після читання Едгара По. Те, чого критики ще не помітили: новий літературний світ, передвістя літератури XX віку... Ніякої поезії — уявлення вивірено аналізом: Задіг — судовий слідчий, Сірано де Бержерак — учень Араго. В цьому відчувається мономанія. Речі відіграють значнішу роль, аніж люди; любов поступається місцем дедукції і подібним джерелам думок, фраз, сюжетів і зацікавлення; основа роману перемістилась від серця до голови, від почуття до думки, від драматичних зіткнень до математичних викладок».

Гонкури — майже пророки. Живучи в минулому столітті, вони нащупали в мистецтві дещо таке, що розвинулось сповна уже в столітті нашому. І що особливо цікаво: на відкриття їх наштовхнуло читання Едгара По, американця, який став батьком «англійського» детективу. В його «Вбивстві на вулиці Морг» зображені жахливі події: стара мадам Л’Еспане зарізана бритвою і жахливо покалічена, тіло її задушеної дочки запхнуте у димохід каміна. Але для оповідача злочин — це не більш як зручний випадок продемонструвати геніальні аналітичні здібності детектива-аматор а Огюста Дюпена. Та й сама нелюдська жорстокість убивства — тільки складова певного ребуса: адже цілковите безглуздя злочину допомагає Дю-пену зробити висновок, що вчинив це орангутанг.

Як часто трапляється у мистецтві, створивши «Вбивство на вулиці Морг» і «Золотого жука» (1843), Едгар По зробив значно більше, аніж, можливо, сам гадав. Він не тільки створив детективний жанр, тобто сприяв задоволенню ще однієї «кулінарної» читацької потреби, а й передбачив технізацію, математизацію, дегуманізацію буття. Гонкури це вловили, але витлумачили як «мономанію», що загрожує не життю, а літературі. В їхні часи ця помилка простима. Перевтілення Задіга в чудового слідчого, а Сірано де Бержерака в учня Араго тоді ще тільки намічалося. Сьогодні воно — реальність.

Наведу лише один приклад. Я вже торкався тут ролі гри в мистецтві і казав, що роль ця багато в чому змінилася. Гра полишила кін і, по-своєму, оволоділа життям. До того ж це та сама бездушна, механічна гра розуму, яка так турбувала Гонкурів. У наше повсякдення увійшли поняття: «воєнні ігри», «ділові ігри». І вони зовсім не метафоричні, а вкупі а шахами чи доміно вивчаються теорією ігор — розділом математики, який досліджує моделі прийняття оптимальних рішень за умов конфлікту, тобто коли закономірність неспроможна взяти верх над випадком. І якщо так сприйнята, так витлумачена гра повертається в сферу мистецтва — то це не просто чиясь геніальна забаганка, як могло видатись Гонкурам, але й певна необхідність, один із засобів збагнути і відтворити нову дійсність.

IV

«Стає дедалі очевидніше, — пише Дюрренматт, — що носіями дії слід робити самі структури людської спільноти», бо окремі люди вже недостатньо представницькі. Так він і чинить: у його п’єсах фігурує, як правило, узагальнено-гротесковий образ пізньокапіталістичного буття, не позбавлений, проте (при всьому зміщенні), певної схожості з реальним прототипом. І це образ, який відчужує, гостро вражає своїм безкомпромісним критицизмом. Дюрренматт відкидає зображувані «структури». Але не в ході лобової кавалерійської атаки, а підбираючись до них із флангів і починаючи з ними гру.

При цьому він усвідомлює, що така стилістика і не безспірна і не загальнозначуща: «..Драматургію, — розмірковував він у зв’язку зі своєю обробкою шекспірівського «Короля Джона» (1968), — не можна просто порівнювати з шаховою грою. В шаховій грі ходи кожної окремої фігури визначені правилами, а в драматургії, ходи окремих фігур залежать від їхніх характерів».

У будь-якій дюрренматтівській п’єсі бодай один персонаж поводиться всупереч правилам — як Бастард в обробці «Короля Джона», що умовив ката не слухатися королівського наказу і помилувати малолітнього принца Артура. В комедії «Ангел приходить до Вавілону» (1953) — це жебрак Аккі, який не хоче полишити свій фах і органічно врости в одноманітність «досконалої держави» Навуходоносора. А в комедії «Ромул Великий» (1948–1956) — це сам імператор, який бажає загибелі злочинному Риму і прискорює її тим, що нічого не робить, щоб перешкодити німецькому князю Одоакру завоювати Італію. Навіть у «Шлюбі пана Міссісіпі» (1950) — п’єсі, що наближається до театру абсурду — є в наявності подібний герой. Звати його граф Юбелое, і він не що інше, як сучасний Дон Кіхот, який не має амбіцій, не прагне зробити кар’єру, здатний кохати тільки смішним і безкорисливим коханням.

Чи діють, проте, Бастард, Аккі Ромул і Юбелое за власним розумінням чи задовольняють лише певну потребу дюрренматтівської поетики? Адже вони все-таки не є характерами традиційного реалізму, які саморозвиваються. Так, вони порушують правила гри і тим гру руйнують. Проте лише таку, абосолютно детерміновану, яка ведеться в обробці «Короля Джона» — цій притчі про владу, зумисне побудованій, як шахова партія. І тоді починається справжня дюрренматтівська гра, гра без правил, де панує випадок, який розколює «структури людської спільноти».

Дюрренматт творить самі лише комедії, гротескні та глумливі, і пояснює це так: «Розпад нашого століття, яке витанцьовує останній танок білої раси, не знає ні винних, ні відповідальних. Ніхто цьому не сприяв і ніхто цього не хотів... Це наше нещастя, а не провина: провина існує тільки як індивідуальний вчинок, як релігійний вибір. Сьогодні нам до лиця тільки комедія. Наш світ так само прийшов до гротеску, як і до атомної бомби... Проте гротеск — це лише почуттєвий вираз, почуттєвий парадокс, образ безобразного, обличчя безликого світу».

Навіть «Візит старої дами» — п’єсу, де Клара Цаханесін, найбагатша жінка світу, примушує мешканців містечка Гюллена за мільярд доларів умертвити свого земляка, крамаря Ілла, — у Дюрренматта названо «трагічною комедією». Стара Цаханесін тут не стільки страшна, скільки комічна через свої протези, своїх куплених чоловіків, свою несподівану сентиментальність містечкового дівчиська. Однак це справді страшно, що світ відданий таким, як вона, що вони можуть його купити, продати, розбестити. Так чому ж Дюрренматт не бажає поглянути на речі серйозно? Він і дивиться на них, як ми могли вже переконатись, серйозно. Тільки в нього інший підхід до своєї художницької місії. І це не має нічого спільного з моральним дальтонізмом. Тут просто інша поетика.

«Подібна оповідь, — сказав Дюрренматт у примітці до своєї п’єси «Фізики» (1961), — є гротеском, та вона не абсурдна (тобто не безглузда). Вона парадоксальна». І ще сказав він у тій самій примітці: «Оповідь тоді додумана до кінця, коли вибраний найгірший з можливих варіантів».

Мебіус, найвидатніший фізик свого часу, боячись, щоб його відкриття не були використані проти людства, ховається в божевільню. За ним полюють розвідки, довкола нього відбуваються вбивства. Він і сам (щоб зберегти свою таємницю) вбиває кохану жінку, яка також його любила. Та все було марним. Відкриттями Мебіуса заволоділа Матильда фон Цанд, директриса психіатричної клініки, єдина у п’єсі справжня божевільна, котра готова знищити земну кулю. Це і є «найгірший із можливих варіантів».

Щоб за ним простежити, письменник конструює авантюрний сюжет. Так замикається коло, і ми вже з іншого боку підходимо до питання, яке винесено в заголовок: «Чому Дюрренматт пише таку прозу?». Він, виявляється, і п’єси такі пише! Такі, та не зовсім такі. Гротескні — так, ігрові — так, віддані на волю випадку — так. Та все ж не так тісно зв’язані з детективною традицією і, можливо, тому — при всій своїй художній унікальності, — так би мовити, менш «серйозні». Мабуть, далися взнаки не тільки видові відмінності, а й відмінності в меті. Бо й правда, чоло б Дюрренматту, крім блискучих п’єс, писати ще й якісь повісті та романи.

V

Якби Дюрренматт належав до Товариства творців кримінальних історій, де президентом був Дж. К. Честертон, то як автор «Судді та його ката» розділив би долю Агати Крісті. Такий він недбалий щодо збереження «англійських» законів жанру. Вбивця бере активну участь в розслідуванні власного злочину, та ще й з волі головного героя, комісара Берлаха; отже, хоч трохи досвідчений читач детективів одразу б вивів цього вбивцю з кола підозрюваних.

Втім, і кола такого, власне кажучи, немає. З часів Едгара По і навіть Конан Дойля техніка детективних творів незмірно розвинулась. Конкуренти, наступаючи на п’яти, змушують відмовлятися від облюбованих фабульних схем, всіляко підігрівають авторську винахідливість. Розбестився і читач. У Конан Дойля він погоджувався зустрітися із злочинцем під час викриття останнього; у Честертона йому вистачало двох-трьох підозрюваних. Агаті Крісті, Дороті Сейерс, Джо Алексу, Ерлу Стенлі Гарднеру доводиться знайомити з убивцею на перших сторінках книжки; а щоб читач раніше часу не розпізнав — ховати в натовпі потенційних злочинців. У «Судді та його каті» накреслений єдиний фальшивий слід, мета якого — відвернути увагу від убивці... Це — Гастман — певною мірою навіть не фальшивий слід, бо викриття Гастмана є давньою заповітною метою Берлаха.

Отже, Дюрренматт не переобтяжує себе ускладненням логічного завдання, що стоїть перед Берлахом. Втім, і ускладнювати немає чого. Незабаром після того, як комісара повідомили про вбивство лейтенанта поліції Ульріха Шміда, кросворд було розгадано. Далі Берлах, який усе знав і розумів, тільки розігрував роль долі. Отже, Дюрренматт порушив і той закон жанру, за яким читачеві слід дати рівний з героєм шанс реалізувати свою прозірливість. Берлах знав усе і нічим з нами не ділився, ми ж не знали нічого: ні того, що Шмід за завданням комісара стежив за Гастманом, ні того, що останній не міг бути вбивцею Шміда.

Звичайно, детективний сюжет для Дюрренматта — засіб. Навіть у детективному романі. Але ж повинна бути і конкретна мета, заради якої саме такий роман знадобився? Мені здається, що полягала вона в своєрідному втамуванні дюрренматтівської туги за гармонією, порядком, справедливістю. У драматургії він хоч І дуже нетрадиційний, але реаліст. І тому бере «найгірший Із можливих варіантів». А в детективних романах дозволяв собі розслабитись і бути романтиком.

Ні, він не створює заради цього зовсім умовний, казковий світ необмежених можливостей». Навпаки, в більшості його прозових творів місце дії визначене точно і описано достовірно. І тут не буває, щоб (як, наприклад, у «Весіллі пана Міссісіпі») з одного вікна було видно північний пейзаж, а з другого — південний. У «Судді та його каті» стикаєшся з сучасною Швейцарією, з урядовим Берном та околишньою провінцією. Та це не спрощує ситуації, швидше ускладнює її. Того, хто сьогодні іменує себе «Гастманом», голими руками не візьмеш, навіть якщо ти помітна постать у кримінальній поліції. За цим авантюристом, який своїми масштабами майже не поступається Кларі Цаханесін, стоять могутні сили держави, індустрії, фінансів, що явно не по зубах Берлахові. Діючи через партійні та урядові канали, сили ці з допомогою Берлахового начальника Лютца сковують офіційну ініціативу героя.

Тут, як і скрізь у Дюрренматта, справедливості не доб’єшся. Однак Берлах її домагається, хоча й обхідними шляхами, але ніби достойними і чистими — зовсім не тими, що Клара Цаханесін, яка також прагнула справедливості. Домагається тому, що Берлах — це Берлах, що він диявольськи проникливий, диявольськи винахідливий і грає людьми, як шаховими фігурками.

Майже до краю зіпсованого смаку піднесений образ комісара за цих умов виявився мало не художньою необхідністю. В театрі Дюрренматта подібних ролей немає. Зате їх хоч відбавляй у класиків детективного жанру. «В ланцюжку моїх міркувань, — запевняв Огюст Дюпен, геніальний аналітик, породжений фантазією Едгара По, — не було жодної хибної ланки». А Шерлок Холмс був ідеальним героєм ще ширшого плану. До здібностей Дюпена він додав чудову фізичну натренованість; крім того, у вільний від полювання за злочинцями час займався хімічними дослідами і грав на скрипці. Правда, мода XX століття на розлад між сутністю і видимістю внесла свої корективи. І Холмса замінив честертонівський патер Браун — маленький, на перший погляд скромний, несміливий. А патера Брауна замінили тямуща старушенція міс Марпл і хвалькуватий карлик Еркюль Пуаро. Та геніями вони все ж залишались, і не було для них нерозв’язаних загадок.

Дюрренматт вніс свою лепту, як завжди, оригінальну: наділив Берлаха раковою пухлиною і спонукав діяти мало не на порозі смерті. Це кидає на «Суддю та його ката» і «Підозру» додаткову тінь, романтичну і гротескну. Вона перетворює Берлаха на гіганта, рівновеликого Злу, з яким він бореться. Якось непомітно стіни бернських приймалень розчиняються в мороці, і на голій землі залишаються двоє — Гастман і Берлах, Злочинець та його Суддя.

Якось Берлах розпитував про Гастмана одного письменника, і той сказав: «Коли я називаю Гастмана поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро так само з примхи, з настрою, як і зло, а н-а зло він безперечно здатний. Він ніколи не чинить лихого, аби чогось домогтися, на протилежність злочинцям, що діють заради грошей, заради жінок чи влади. Його злочини безглузді, можливо, через те, що він однаково здатний на добро й на зло, все залежить тільки від випадку.

— Ви так міркуєте, наче це математика, — заперечив старий.

— Це і є математика».

Це дуже важливе місце проливає світло на характер гри, яка живить дюрренматтівський роман. Перший гравець — Гастман. За незапам’ятних часів у Константинополі він побився об заклад з молодим поліцейським офіцером Берлахом, що той не зуміє віддати його під суд за злочин, вчинений у всіх на очах. Відтоді Берлах полює на Гастмана. Полювання і самого Берлаха робить гравцем: він користується вбивцею Шміда, лейтенантом Тшанцем, щоб, нарешті, розквитатися з Гастманом.

«Підозра» багато в чому схожа на дюрренматтівського детективного первістка. І не тільки тому, що і в цій повісті головний герой — комісар Берлах. Ще суттєвіше, що він і тут змагається із страхітливою еманацією Зла, лікарем-садистом Емменбергом, до того ж веде своє слідство цілком приватно. Його опора — доктор Гунгертобель, який діяв ще в «Судді та його каті», злиденний журналіст-фанатик Фортшіг і передусім єврей-гігант Гуллівер, що ніби з’явився сюди з якогось готичного роману.

Атмосфера страхіть і жахів згущується, — особливо, з проникненням Берлаха в клініку «Зонненштайн», цей комбінат катувань, де панує страховисько Емменбергер. Та, дивна річ, саме на такому тлі якось блідне сам Берлах. Він уже не велетень, наділений диявольською проникливістю і диявольською винахідливістю. Емменбергера викрито завдяки випадку і допомозі Гунгертобеля з Гуллівером; так що Берлаху майже нічого робити. Єдина його самостійна акція (від’їзд до емменбергерівської клініки) мало не завершилась поразкою і загибеллю. При цьому він ризикував не тільки власним життям, а й життями Гунгертобеля і Фортшіга. Останній загинув, а Гунгертобеля і самого Берлаха врятувало тільки несподіване втручання Гуллівера. Та й тут чималу роль відіграв випадок: що сталося б із Гунгертобелем, якби в усьому слухняний Емменбергеру вбивця-карлик не сидів колись з Гуллівером в одному концтаборі?

Важко сказати, чи трансформація комісара Берлаха була наслідком свідомої переоцінки, чи це вийшло ніби само собою. Адже він у «Підозрі» лежачий, недавно прооперований хворий. Але через п’ять років у «Обіцянці» Дюрренматт справді поламав і вивернув навиворіт старий сюжет. Недарма книжка має підзаголовок «Реквієм детективному жанрові».

Декому здається, що це слід розуміти як критику, як розчарування Дюрренматта тими легковажними заняттями, на які він нібито марнував час на початку 50-х років. Хоча якщо Дюрренматт і не написав після того жодного цілком детективного роману, то зовсім не тому, що написав «Обіцянку». Бо це не критика, а спроба запустити отару модель по-новому, або, ще точніше, використати енергію, яка вивільняється при експериментальному її руйнуванні.

Перша заповідь жанру, яку Дюрренматт порушив у «Обіцянці», — непотрібність, навіть недопустимість емоційного вжиття в сюжет. На відміну від Едгара По у «Вбивстві на вулиці Морг» він не прагне остудити читацьке обурення, поменшити жах, відвернути кримінальними загадками, які, здається, неможливо розв’язати. Навпаки, він пробуджує в нас гострий біль, відразу, жаль. Ми приголомшені так само, як і головний герой, комісар Маттеї, який пообіцяв убитим горем батькам знайти ґвалтівника і зробив ці свої пошуки метою життя.

1957 року Дюрренматт отримав замовлення на сценарій для фільму про сексуальні злочини. Фільм вийшов на екрани 1958 року під назвою «Це сталося серед білого дня». Все, що тут відбувається, перекочувало в роман — випадок незвичайний, і тим більше знаменитий, — все, за винятком однієї (правда, вирішальної!) обставини: у фільмі Маттеї дотримав обіцянки і арештував злочинця, який поглумився над Грітлі Мозер.

Дозволивши «дорогому покійничку Альберту» вибратись (нехай і ціною життя) із розставлених Маттеї сітей, Дюрренматт порушив другу заповідь жанру. Злочинець має бути викритий — на цьому тримається зацікавлення логічним завданням І на цьому стоїть світ романіста: на тім, що порок покарано і доброчесність торжествує.

Не виключено, що емоційна напруга перейшла в роман із сценарію ледве не автоматично. І все-таки в романі ця напруга виконує, — саме тому, що Маттеї не спіймав убивцю, — дуже важливу змістовну функцію. Маттеї в Дюрренматта — «геній», який «спотикається об нісенітницю». Він зробив, власне кажучи, неможливе: майже розгадав загадку, яка розгадуванню не піддавалась. І розгадав би її до кінця, аби не безглузда випадковість. Маттеї — «фігура з XIX століття», тобто ідеальний герой шерлок-холмсівського типу, характер монолітний, майже нелюдськи цілісний. Та Дюрренматтові ще дуже треба було переконати нас, що ця «розумова машина» працювала на знос. Тільки тоді ми остаточно повіримо, що виною всьому не помилка, не прорахунок з боку поліцейського комісара.

Приголомшений смертю маленької Грітлі, присягнувши її батькам до кінця не зійти зі сліду (недарма роман зветься «Обіцянка»), він і справді зробив усе, що від нього залежало, зламався, але не відступив. І все ж програв. Чому ж? Тому що життя — не логічна задача, не ребус і не кросворд. Воно безмежно складніше і, головне, примхливіше. А тому непередбачуване.

В «Обіцянці» порушена ще одна заповідь, у згоді з якою детективну історію розповідає або всезнаючий автор, або герой, що веде слідство. Тільки так, мовляв, читач зможе отримати в своє розпорядження всі необхідні йому факти. У Дюрренматта між автором і читачем умістився фіктивний оповідач — колишній шеф цюріхської кантональної поліції. Він знадобився тут у ролі критичного начала, як своєрідний тлумач фатальних помилок Маттеї та полеміст з оповідачем Дюрренматтом.

І шеф кантональної поліції каже останньому: «Ви будуєте сюжет на логічній основі, ніби це шахова партія: ось злочинець, ось жертва, ось співучасник, ось підбурювач; сищикові досить знати правила гри і точно відтворити партію, як він вже викрив злочинця і допоміг торжеству правосуддя. Я буквально шаленію від цієї фікції. Самою логікою ключа до дійсності не підбереш... А випадок якраз не відіграє у ваших романах ніякої ролі, і все, що схоже на випадок, одразу витлумачується, як доля і приреченість; ви, письменники, завжди жертвували істиною на потребу драматургічним канонам. Пошліть, нарешті, до біса всі канони. Подію не можна розглядати як арифметичну задачу хоча б тому, що в нашому розпорядженні ніколи не буває всіх даних, в нашому розпорядженні їх вельми мало, і то звичайно другорядних. Та й надто велика роль випадкового, раптового, виняткового. Наші закони базуються на вірогідності, на статистиці, а не на причинності, і дійсні тільки в загальному, але не в частковому».

В «Судді та його каті» письменник, як ми пам’ятаємо, сказав, аналізуючи характер Гастмана, що це — «математика». А тут колишній шеф поліції стверджує, що злочин не можна розглядати як математичну задачу. Чи означає це, що погляди Дюрренматта на питання, яке нас цікавить, зазнали змін? Швидше всього, ні. Адже і шеф поліції вірить у закони, які базуються «на вірогідності», «на статистиці». Це також «математика» — тільки «вища», збагачена ідеями Джона фон Неймана, зокрема теорією ігор.

VI

Все, що в повісті «Аварія» сталося а текстильним вояжером, генеральним представником фірми «Гефесто» Альфредом Трансом того вечора, коли його нова машина раптово поламалась на вулиці маленького, тихого містечка, все, що з ним тоді сталося — тільки випадковість, яка не викликає найменшої довіри, більше того, лукава вигадка, та ще й придумана з наперед визначеною метою. І мета ця, звичайно, не малоприємні дідки-юристи на відпочинку, в товаристві яких опиняється Трапс і які втягують його в небезпечну гру, влаштовуючи за гомеричною вечерею на перший погляд блазнівський, а по суті, смертельно страшний суд над ним. Мета — навіть не сам Трапс, взятий як характер, як особистість. Мета — це викриття соціальної фізіономії Трапса.

Звичайний, безликий обиватель виявляється обачним убивцею, кровожерним хижаком ділових джунглів. Але щоб викрити такого Трапса, його треба захопити зненацька, приспати його інстинкт самозбереження неофіційністю дії, достатком їжі, міцністю вин. Іншими словами, треба створити умови неординарні, штучні, експериментальні, які в усіх значеннях цього слова являють ситуацію гри. Бо тільки вона здатна стати ситуацією провокуючою. І все це врешті-решт продиктовано самою дійсністю, конкретною дійсністю світу, в якому живе Дюрренматт.

«Драма Шиллера, — сказано в його уже цитованих «Проблемах театру», — так, як і грецька трагедія, була можлива тому, що мала справу з видимим світом із справжніми діями держав. У мистецтві зображається тільки те, що збагненне. А сучасна держава чуттєво незбагненна, анонімна, бюрократична... Сучасний світ легше показати через маленького спекулянта, канцеляриста, чи поліцейського, ніж через бундесрат чи бундесканцлера... Держава втратила свій образ... Сили сьогоднішнього світу, треба думати, образно відтворювані тільки там, де вони вибухають...»

Підзаголовок оповіщає: «Одна з іще можливих історій». За Дюрренматтом, історії «можливі» — це якраз ті, що «вибухають». Тепер нам (сказано у своєрідному вступі до повісті) «більше не загрожує ні Бог, ні покара, ні доля, як у п’ятій симфонії, самі лише нещасливі випадки на дорогах, прориви дамб через неточні конструкції, вибух заводу атомних бомб, викликаний неуважним лаборантом, погано закритий чан з бактеріями. В цей світ аварій веде наш шлях, на його запилюжених узбіччях поряд із стендами, що рекламують взуття фірми Баллі, «студебекери», морозиво і пам’ятники жертвам катастроф, трапляються ще історії, де в звичайній особистості раптом проглядає людство, дрібна подія виростає до загальної, виявляються правосуддя і справедливість, можливо, навіть, милосердя, випадково спіймане, відображене у моноклі п’яного».

Коли вранці старі прокралися до кімнати гостя, щоб тихенько покласти йому на ліжко складений ними вночі блазнівський смертний вирок, вони з жахом заніміли на порозі: «У віконній рамі висів Трапс, нерухомий темний силует на тьмяному сріблі неба, серед важкого духу троянд, так укінчено, без вороття, що прокурор, у моноклі якого відбивався вже могутній ранок, спершу ковтнув повітря, а тоді, безпорадно сумуючи за своїм втраченим другом, болісно вигукнув:

— Альфредо, мій добрий Альфредо! Та що ж ти, на ласку божу, вигадав! Ти ж зіпсував нам найкращу вечерю!»

Це і є «одна з іще можливих історій», в ході яких гра стає життям і навіть смертю, а випадкове осідає у вигляді найфундаментальніших законів людського буття. І це апофеоз дюрренматтівської прози, який увібрав у себе всі її цілі і всю її художню досконалість. Хоча «Аварія», як уже мовилося, написана 1956 року, завдяки їй набуває істинного значення не тільки дюрренматтівська проза, створена до неї, але й та, що створена згодом. Наприклад, роман «Правосуддя», розпочато ще в 1957 році. Сподіваюся, читачеві цієї передмови він буде зрозумілий і без спеціального коментаря. Там є все, про що я писав у зв’язку з Дюрренматтом-драматургом і прозаїком: і авантюри, і трупи, і гра випадковостей, і готовність щоразу все брати назад, все вивертати й переінакшувати, але й прагнення справедливості, надія на те, що людина відшукає її і буде гідна своєї знахідки.

Д. ЗАТОНСЬКИЙ

СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ

Тванський поліцейський Кленін натрапив уранці третього листопада тисяча дев’ятсот сорок восьмого року на блакитний «мерседес», що стояв край дороги до Ламбуана — одного з тессенберзьких селищ — саме там, де вона виходить із лісу, що вкриває Тванську ущелину. Як буває пізньої осені, все довкола повивав туман. І Кленін уже проминув був машину, та враз надумав повернутися. Проходячи повз «мерседес», він мигцем побачив крізь запітнілі шибки, що водій сидить, схиливши голову на кермо.

Як людині розважливій, Кленінові передусім спало на думку, що водій п’яний. Поліцейський поклав собі поставитися до нього не по-казенному, а по-людяному. Тож він підійшов до автомашини з наміром збудити незнайомого, відвезти його до Твана і в готелі «Ведмеді» нагодувати супом та чорною кавою, аби той протверезів; бо п’яним заборонено водити машину, але спати в ній на узбіччі вільно кожному.

Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився. З кишені плаща виглядав ріжечок жовтого гаманця. Видобувши його, Кленін легко довідався, що вбитий — Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.

Кленін не знав достоту, що робити. Йому, сільському поліцейському, ще не траплявся такий кривавий злочин. Він забігав по узбіччю туди й назад. Одначе, коли зійшло сонце і його проміння, пробившись крізь туман, осяяло вбитого, Кленінові зробилося моторошно. Він повернувся до машини, підняв сірий фетровий капелюх, що лежав біля ніг небіжчика, і насунув йому на голову так, аби не бачити ран на скронях. Тепер йомутрохи полегшало.

Поліцейський витер собі з чола піт і подався на той бік дороги, звідки виднівся Тван. Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив’язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.

Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до «Ведмедів». Там він заправив її бензином, і нікому навіть не спало на думку, що його огрядний нерухомий пасажир — мертвяк. А сам Кленін і словом не прохопився, бо не любив галасу.

Коли він їхав уздовж озера до Біля, туман знову погустішав і сонячне проміння вже не пробивалося крізь нього. Ранок був такий похмурий, наче наставав день страшного суду. Кленін попав у довгу валку автомобілів, вони чомусь ішли один за одним іще повільніше, ніж того вимагав туман, — жалобний провід, мимохіть сяйнула думка поліцейському. Мертвий сидів поруч незрушно і тільки часом, коли дорога ставала нерівна, кивав головою, як старий мудрий китаєць, тож Кленін дедалі менше наважувався переганяти інші машини. До Біля він приїхав уже вдень.

Поки в Білі з’ясовували обставини цієї сумної події, у Берні справу передали комісарові Берлаху, що був також небіжчиків начальник. Берлах довго жив за кордоном і уславився як криміналіст у Константинополі, а згодом у Німеччині. Він очолював карну поліцію у Франкфурті-на-Майні, та тридцять третього року повернувся до свого рідного міста.

Повернувся Берлах на батьківщину не так з любові до Берна — він часом називав це місто своєю золотою могилою, — як через ляпас, що його Берлах одважив одному високому чиновникові нового німецького уряду. Тоді у Франкфурті багато говорилося про цей образливий вчинок, а в Берні його трактували в залежності від стану європейської політики: спершу — як вчинок обурливий, тоді — як гідний осуду, але все ж таки зрозумілий, і нарешті — як єдино можливу для швейцарця поведінку. Проте це вже було сорок п’ятого року.

Перейнявши на себе Шмідову справу, Берлах насамперед звелів перші дні тримати злочин у таємниці, — і йому довелося використати всю свою владу, щоб домогтися цього. «Ми занадто мало знаємо, — сказав він, — а газети — найбільший непотріб з усього, що тільки винайдено за останні два тисячоліття».

Берлах, видно, покладав багато надій на таємне розслідування справи, зате його шеф, доктор Люціус Лютц, що водночас викладав криміналістику в університеті, був думки протилежної. Цей службовець, на бернський рід якого цілюще вплинув багатий базельський дядечко, саме повернувся до Берна з відвідин нью-йоркської та чикагської поліції, і його вразив «доісторичний рівень боротьби із злочинністю в столиці Швейцарської конфедерації», як він щиро зізнався начальникові поліції Фрайбергерові, коли вони якось разом поверталися додому трамваєм.

Того ж таки ранку, після ще однієї розмови по телефону з Білем, Берлах подався на Бантігерштрасе до Шенлерів, де мешкав Шмід. Берлах пішки спустився через старе місто і перейшов Нідекський міст — він завжди ходив пішки, бо, мовляв, Берн не такий великий, щоб їздити по ньому «трамваями або чимось іншим».

Він трохи втомився, підіймаючись сходами Гаспеля, — адже йому було за шістдесят і в такі хвилини вік давався взнаки; та невдовзі він уже стояв, перед домом Шенлерів і дзвонив.

Двері відчинила сама пані Шенлер, маленька, огрядна, досить пристойна дама; вона відразу впустила Берлаха, бо знала його в лице.

— Шмідові довелося вночі терміново виїхати в службових справах, — сказав Берлах, — і він просив дещо йому надіслати. Будьте ласкаві, пані Шенлер, проведіть мене до його кімнати.

Жінка кивнула головою, і вони пішли коридором, де на стіні висіла велика картина у важкій рамі. Берлах глянув на неї — то був «Острів мертвих».

— А де ж, власне, пан Шмід? — спитала огрядна жінка, відчиняючи двері.

— За кордоном, — відповів Берлах, дивлячись на стелю.

Кімната містилася на першому поверсі, крізь веранд-ні двері виднівся невеличкий садок, де росли старі темні ялини, певне, вражені якоюсь хворобою, бо землю довкола них укривав шар глиці. Ця кімната була, мабуть, найкраща в будинку.

Берлах підійшов до письмового столу й оглядівся. На канапі лежала краватка вбитого.

— Пан Шмід, мабуть, у тропіках, правда ж, пане Берлах? — поцікавилася пані Шенлер.

Берлах аж трохи злякався:

— Ні, він не в тропіках, він вище.

— Боже мій, то він у Гімалаях?

— Десь там. Ви майже вгадали.

Берлах відкрив теку, що лежала на столі, й відразу ж узяв її під пахву.

— Ви знайшли те, що мали відіслати панові Шміду?

— Знайшов.

Він іще раз перебіг очима по кімнаті, обминаючи краватку.

— Це найкращий пожилець з усіх, що в нас мешкали, в нього ніколи не буває ніяких історій з дамами і взагалі... — запевнила пані Шенлер.

Берлах рушив до дверей.

— Час від часу я надсилатиму службовця або приходитиму сам. У Шміда ще зосталися тут важливі папери, що можуть нам знадобитися.

— А пан Шмід не надішле мені листівочки з-за кордону? — допитувалася пані Шенлер. — Мій син збирає поштові марки.

Та Берлах, наморщивши лоба й замислено дивлячись на жінку, відказав:

— Навряд, бо з таких відряджень звичайно не шлють листівок. Це заборонено.

Пані Шенлер знову сплеснула руками й вигукнула у розпачі:

— Чого тільки поліція не забороняє!

Берлах пішов, зрадівши, що залишає цей дім.

Обідав Берлах того дня не в «Шмідштубе», як звикле, а в «Du Théâtre». Він сидів, увесь поринувши в думки, й уважно переглядав папери в теці, яку забрав із Шмідової кімнати. Потім трохи погуляв по Бундестерасе, а о другій годині вже був у своєму кабінеті, де на нього чекала звістка, що з Біля привезено Шмідів труп. Берлах не пішов глянути на свого колишнього підлеглого, бо не любив мертвих і волів давати їм спокій. Він залюбки не пішов би й до Лютца, та мусив, нічого не вдієш. Більше не заглядаючи до Шмідової теки, комісар дбайливо замкнув її у свій письмовий стіл, закурив сигару і подався до кабінету шефа, хоч добре знав: Лютца дратуватиме його сигара. Один тільки раз, кілька років тому, Лютц насмілився зауважити Берлахові, щоб він не курив, але той, зневажливо махнувши рукою, відказав, що прослужив десять років у Туреччині й завжди курив у кабінеті свого константинопольського шефа, — доказ тим вагоміший, що його не можна було перевірити.

Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, ще нічого не зроблено в Шмідовій справі. Він посадовив старого в зручне крісло біля свого столу.

— Із Біля ще нічого не повідомили? — спитав Берлах.

— Ще нічого.

— Дивно, адже вони працюють, не складаючи рук. Берлах сів і мимохіть глянув на образки Траффле по стінах — кольорові малюнки пером, на яких майоріли великі прапори й марширували солдати, чи з генералом, а чи без нього, чи зліва направо, а чи справа наліво.

— У мене, — почав Лютц, — дедалі більший неспокій викликає школярський стан криміналістики в цій країні. Повірте, я багато до чого звик у нашому кантоні, але методи, якими тут розслідують убивство лейтенанта поліції і які вочевидь вважають за нормальні, у такому нещадному світлі виявляють професійні здібності нашої сільської поліції, що я просто приголомшений.

— Заспокойтеся, докторе Лютц, — мовив Берлах, — наша сільська поліція знається на своєму ділі не згірше за чикагську, і ми ще викриємо Шмідового вбивцю.

— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?

Берлах довго дивився на Лютца й нарешті сказав: — Так, підозрюю, докторе Лютц.

— Кого саме?

— Цього я ще не можу сказати.

— О, вже цікаво! Мені відомо, комісаре Берлах, що ви завжди ладні виправдати будь-який помилковий — з погляду великих досягнень сучасної наукової криміналістики — захід. Але ж не забувайте, що час іде вперед і не спиняється навіть для найуславленішого криміналіста. В Нью-Йорку й Чикаго я бачив такі злочини, які ви в нашому любому Берні навіть і уявити собі не можете. Та ось убито лейтенанта поліції, а це певна ознака, що навіть тут, у самій системі громадської безпеки, щось уже починає руйнуватись, і треба діяти рішуче.

— Звісно, я так і роблю, — відповів Берлах.

— Це добре, — сказав Лютц, кахикнувши.

На стіні цокав годинник.

Берлах обережно поклав ліву руку собі на живіт, а правою загасив сигару об попільничку, яку подав йому Лютц. Останнім часом, сказав Берлах, здоров’я в нього погіршало, принаймні лікар дуже занепокоєний. Щось негаразд зі шлунком, часто йому болить, тож він просить доктора Лютца дати йому помічника, який міг би виконувати в Шмідовій справі основну роботу, а Берлах провадив би слідство більше за письмовим столом.

Лютц погодився.

— Кого ви хотіли б узяти собі в помічники? — спитав він.

— Тшанца. Правда, він іще відпочиває в Бернських Альпах, та його можна відкликати.

— Я задоволений з нього, — повідомив Лютц. — Тшанц — це людина, що завжди прагне дотримуватися найсучасніших методів криміналістики.

Він повернувся спиною до Берлаха і задививсь у вікно, що виходило на подвір’я сирітського будинку — там повно було дітей. Нараз Лютца пойняло нестерпне бажання подискутувати з Берлахом про значення сучасної наукової криміналістики. Та коли він обернувся, Берлах уже пішов.

Було вже близько п’ятої години, та Берлах поклав собі ще сьогодні поїхати до Твана, на місце злочину. За шофера він узяв Блаттера, опасистого поліцейського, якого любив за мовчазність. У Твані їх зустрів Кленін, вигляд він мав якийсь затятий, мабуть, боявся догани. Однак комісар приязно потис йому руку і сказав, що радий познайомитися з людиною, здатною самостійно думати. Від тих слів Кленін запишався, хоч до пуття не збагнув, що саме має на думці старий. Він повів Берлаха вгору дорогою на Тессенберг, до місця злочину. Блаттер дибав за ними, лихий, що доводиться йти пішки.

Берлаха здивувала назва Ламбуан.

— По-німецькому — Ламлінген, — пояснив Кленін.

— О, це вже звучить краще.

Вони прийшли на місце злочину. Праворуч дороги, що вела до Твана, здіймалася скеля.

— Де стояла машина, Кленін?

— Тут, — поліцейський показав на дорогу, — мало не посередині. — А що Берлах майже не глянув у той бік, він додав: — Либонь, краще мені було б лишити машину з убитим тут.

— Чого? — спитав Берлах, дивлячись на скелі Юри. — Мертвих треба якнайшвидше забирати, їм нема чого бути серед нас. Ви добре зробили, що відвезли Шміда до Біля.

Берлах став на узбіччі й глянув на Тван, що лежав унизу. Між ними й старовинним містечком простяглися тільки виноградники. Сонце вже сіло. Дорога звивалася змією поміж будинками, а на залізничній станції стояв довгий товарний поїзд.

— Невже там унизу нічого не чули, Кленін? — спитав старий. — Містечко зовсім близько, там мали чути кожний постріл.

— Люди тільки чули, що цілісіньку ніч гурчав мотор, та ніхто в цьому не добачив нічого лихого.

— Звісно, що ж тут лихого.

Він знову глянув на схили з виноградниками.

— Кленін, яке вино в цьому році?

— Добре. Ми можемо його потім покуштувати.

— Авжеж, я залюбки випив би склянку молодого вина, — погодився Берлах.

Він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився й підняв малесеньку металеву грудочку, видовжену й плескату з одного краю. Кленін і Блаттер цікаво втупилися в неї.

— Револьверна куля, — сказав Блаттер.

— Як це вам так щастить, пане комісар? — здивувався Кленін.

— Звичайнісінька випадковість, — озвався Берлах, і вони пішли вниз до Твана.

Молоде тванське вино не пішло на добре Берлахові, бо наступного ранку він жалівся, що його геть усю ніч нудило.

Лютц, який зустрівся комісарові на сходах, дуже занепокоївся і порадив звернутися до лікаря.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів Берлах, подумавши, що лікарів він полюбляє ще менше, ніж сучасну наукову криміналістику.

У кабінеті Берлахові трохи полегшало. Він сів до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав із неї теку вбитого.

Берлах усе ще сидів, заглибившись у папери, коли о десятій з’явився Тшанц, що вночі повернувся з відпустки.

Комісар здригнувся, бо першої миті йому здалося, немов до кімнати ввійшов убитий Шмід. На Тшанцові був такий самий плащ, як і на Шміді, й майже такий самий фетровий капелюх. Тільки обличчя було інше — повне, доброзичливе.

— Добре, Тшанц, що ви вже приїхали, — сказав Берлах. — Нам із вами доручено справу про вбивство Шміда. Вестимете її переважно ви, я недужий.

— Та я вже знаю.

Тшанц сів, присунув стільця до Берлахового столу і поклав на нього ліву руку. На столі лежала розгорнена Шмідова тека.

Берлах відкинувся на спинку крісла.

— Вам я можу це сказати, — почав він. — Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, добрих і поганих. Багато з них були не кращі за ту жалюгідну потолоч, котрою ми наповнюємо наші в’язниці, просто вона випадково опинилася по той бік закону. Але Шміда я нікому не дам скривдити — він був винятково здібний і мав усі підстави взяти гору над нами. Цей розумний чоловік знав, чого хотів, умів мовчати про те, що знав, і говорив тільки тоді, як було потрібно. Ми повинні брати з нього приклад, Тшанц, він був кращий за нас.

Тшанц, який дивився у вікно, повільно повернув голову до Берлаха і сказав:

— Можливо.

Берлах помітив, що не переконав його.

— Ми небагато знаємо про Шмідову смерть, — вів комісар далі, — і маємо тільки ось це — кулю.

І він поклав на стіл кулю, знайдену на тванській дорозі.

Тшанц узяв її і пильно оглянув.

— Це куля з армійського револьвера, — завважив він і поклав її на місце.

Берлах закрив теку на столі.

— Насамперед, — мовив він, — нам невідомо, що Шмід робив у Твані чи в Ламлінгені. На Більському озері він був не в службових справах, а то я знав би про це. Нам не відомий жодний мотив, що хоч якось пояснив би його подорож туди.

Тшанц сидів, поклавши ногу на ногу, й не дуже уважно слухав Берлаха. Раптом він сказав:

— Ми тільки знаємо, як убито Шміда.

З подиву комісар навіть не відразу спитав:

— Звідки ви це знаєте?

— У Шмідовій машині кермо зліва, і кулю ви знайшли на лівому узбіччі, якщо дивитися з машини; тоді в Твані чули, як усю ніч працював двигун. Убивця спинив Шміда, коли той їхав із Ламбуана вниз до Твана. Шмід, мабуть, знав убивцю, а то не спинився б. Він відчинив праві дверцята впустити знайомого і знову посунувся на своє місце до керма. Тієї миті його й застрелено. Звісно, Шмід і гадки не мав про наміри того чоловіка.

Берлах подумав.

— Тепер я закурю. — І, запалюючи сигару, старий сказав: — Ви маєте слушність, Тшанц. Певне, саме так Шмід зустрівся із своїм убивцею, дуже ймовірно. Але це ще не пояснює, що робив Шмід на дорозі з Твана до Ламлінгена.

Тшанц зауважив, що під плащем Шмід мав вечірнє вбрання.

— Цього я не знав, — мовив Берлах.

— Хіба ви не бачили небіжчика?

— Ні, я не люблю небіжчиків.

— Але це було занотовано і в протоколі.

— Протоколи я люблю ще менше.

Тшанц замовк.

— Це тільки заплутує справу, — визнав Берлах. — Що мав робити у Тванській ущелині Шмід, зодягнений у вечірнє вбрання?

— Ні, це все-таки спрощує нам пошуки, — відказав Тшанц. — Поблизу Ламбуана не так уже багато людей, що влаштовують вечори, куди гості приїздять у фраках.

Він дістав кишенькового календарика й пояснив, що це Шмідова річ.

— Я знаю, — кивнув Берлах. — Там немає нічого цікавого.

Тшанц заперечив:

— Шмід позначив середу другого листопада літерою «Г». Саме в середу його й убито, близько опівночі, як свідчить експертиза. Ще одним «Г» позначено середу двадцять шостого жовтня і далі — вівторок вісімнадцятого жовтня.

— Літера «Г» може означати будь-що, — зауважив Берлах. — Жіноче ім’я, приміром, чи щось інше.

— Навряд чи вона означає жіноче ім’я, — знову заперечив Тшанц. — Шмідову приятельку звати Анна, а Шмід був чоловік серйозний.

— Про неї я теж нічого не знаю, — сказав Берлах і, побачивши, що його необізнаність дивує Тшанца, додав: — Мене цікавить тільки той, хто вбив Шміда.

— Звичайно, — чемно погодився Тшанц, але враз похитав головою і засміявся: — Що ви за людина, комісаре Берлах!

— Я старий чорний котяра, який залюбки жере мишей, — поважно відказав Берлах.

Тшанц не знайшовся, що на це сказати, і став пояснювати далі:

— У дні, позначені літерою «Г», Шмід завжди одягав фрак і їхав кудись на своєму «мерседесі».

— Звідки ви й це знаєте?

— Від пані Шенлер.

— Он які — пробурмотів Берлах і замовк. Та за хвилину додав: — Це вже факти.

Тшанц пильно глянув комісарові в лице, закурив сигарету й нерішуче промовив:

— Доктор Лютц казав мені, що ви когось підозрюєте.

— Так, підозрюю.

— Я ж ваш помічник у справі вбивства Шміда, то чи не повідомили б ви мене, комісаре Берлах, на кого падає ваша підозра?

— Розумієте, — повільно почав Берлах, так само як Тшанц, старанно обмірковуючи кожне слово, — моя підозра — це не підозра наукового криміналіста. У мене немає ніяких підстав підозрювати. Ви бачили, як мало я знаю. Власне, я тільки припускаю, хто міг бути вбивцею, але той, про кого йдеться, ще сам повинен довести, що то він і є.

— Як ви це уявляєте собі, комісаре?

Берлах усміхнувся.

— Мені доведеться зачекати на докази, які дадуть можливість заарештувати його.

— Я працюватиму разом із вами, тож повинен знати, проти кого повести слідство, — ввічливо пояснив Тшанц.

— Насамперед ми маємо бути об’єктивні. Це стосується і мене, бо я маю певну підозру, і вас, бо ви провадимете основну роботу. Чи справдиться моя підозра — не знаю. Я чекатиму наслідків вашого слідства. Ви повинні шукати Шмідового вбивцю і не зважати на те, що я когось підозрюю. Коли той чоловік справді вбивця, то ви самі на нього натрапите і, звичайно, на відміну від мене — в бездоганний науковий спосіб; коли ж він не винен і ви знайдете справжнього вбивцю, то вам немає потреби знати ім’я людини, яку я даремно підозрював.

Вони трохи помовчали, а тоді старий спитав:

— Чи ви згодні на таке співробітництво?

Якусь мить Тшанц зволікав із відповіддю, та врешті мовив:

— Згоден.

— То що ви збираєтеся робити?

Тшанц підійшов до вікна.

— Сьогоднішній день Шмід теж позначив для себе літерою «Г». Я збираюся поїхати в Ламбуан і подивитися, може, щось і побачу цікаве. Поїду о сьомій, як завжди виїздив Шмід, коли збирався до Тессенберга.

Він знов обернувся до Берлаха і спитав чемно, але напівжартома:

— Поїдемо разом, комісаре?

— Еге, Тшанц, я теж поїду, — несподівано відказав той.

— Гаразд, — мовив Тшанц трохи збентежено, бо не сподівався на згоду. — Тоді о сьомій.

У дверях він іще раз обернувся:

— Ви ж були в пані Шенлер, комісаре Берлах. Невже ви там нічого не знайшли?

Старий відповів не зразу, спершу замкнув теку до письмового столу і сховав у кишеню ключа.

— Ні, Тшанц, — сказав він нарешті, — я нічого не знайшов. Можете йти.

О сьомій годині Тшанц заїхав до Берлаха в Альтенберг, де в будинку на березі Аре комісар жив з тридцять третього року. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на закруті біля Нідекського мосту. Та Тшанц одразу ж вирівняв її. По Альтенбергштрасе він їхав повільно, бо ще ніколи не бував у Берлаха і тепер пильно приглядався крізь мокре скло до номерів будинків, поки насилу знайшов потрібний. Він двічі просигналив, та в будинку ніхто й не ворухнувся. Тоді Тшанц вискочив із машини й побіг під дощем до дверей. У темряві він не міг знайти дзвоника, тож, трохи повагавшись, натис на двері. Виявилося, що вони не замкнені, і Тшанц увійшов до передпокою. Далі він побачив прочинені двері, крізь які падала смуга світла. Він постукав і, не почувши відповіді, відчинив їх зовсім. Перед ним був великий покій із полицями книжок уздовж стін. На канапі лежав Берлах із книжкою в руці. Комісар спав, проте був, очевидно, готовий їхати до Більського озера, бо мав на собі зимове пальто.

Почувши, як він рівно дихає, Тшанц розгубився. Старий на канапі і ця безліч книжок справляли дивне враження. Тшанц уважно розгледівся. В покої не було жодного вікна, зате в кожній стіні — двері, що вели, мабуть, до інших кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Глянувши на нього, Тшанц злякався: там лежала бронзова змія.

— Я привіз її з Константинополя, — почувся спокійний голос, і Берлах підвівся з канапи. — Бачите, Тшанц, я вже в пальті. Можемо їхати.

— Даруйте мені, — сказав той, і досі збентежений. — Ви спали й не чули, як я під’їхав. А дзвоника на дверях я не знайшов.

— Та дзвоника й немає. Він мені непотрібний, я ніколи не замикаю дверей.

— Навіть як кудись їдете?

— Навіть тоді. Завжди цікаво, повернувшись додому, роздивлятися, чи в тебе щось украдено чи ні.

Тшанц засміявся і взяв «змію» з Константинополя в руки.

— Колись мене мало не вбили нею, — сказав комісар трохи глузливо, і Тшанц тільки тепер побачив, що голова «змії» може правити за руків’я, а тіло її гостре, наче лезо.

Щиро здивований, він розглядав химерний орнамент, що виблискував на жахливій зброї. Берлах стояв обіч нього.

— Будьте мудрі, як змії, — сказав він і втупив довгий задумливий погляд у Тшанца. Нараз він усміхнувся. — І ніжні, як голуби. — Він легенько поплескав Тшанца по плечу. — Я заснув. Уперше за кілька день. Клятий шлунок.

— Невже вам так болить? — спитав Тшанц.

— Еге, болить, — спокійно відповів комісар.

— То вам краще зостатися вдома, пане Берлах, на дворі холодно, і дощ іде.

Берлах глянув на Тшанца і засміявся.

— Пусте, треба шукати вбивцю. А ви, певне, зраділи б, якби я зостався вдома.

Коли вони вже сиділи в машині й саме проїздили Нідекський міст, Берлах спитав:

— Чого ви їдете через усе місто, а не через Аргауерштальден до Цолікофена? Так же ближче?

— Я хочу проїхати до Твана не дорогою Цолікофен-Біль, а дорогою Керцерс-Ерлах.

— Це якийсь незвичний маршрут.

— Не такий уже й незвичний, комісаре.

Вони знову замовкли. Повз них пролітали вогні міста.

Коли вони минали Бетлегем, Тшанц спитав:

— Ви їздили коли-небудь із Шмідом?

— Частенько їздив. То був обережний водій. — І Берлах стурбовано глянув на спідометр, що показував сто десять.

Тшанц трохи зменшив швидкість.

— Колись я теж їздив із Шмідом, до біса повільно, Пригадую, він якось кумедно називав свою машину. Ми спинилися заправитись бензином, і він тоді так її назвав. Тільки я забув, як саме. А ви часом не знаєте?

— Він називав свою машину «Синій Харон».

— Харон — це ім’я з грецького міфа, еге ж?

— Харон перевозив мертвих у підземне царство, Тшанц.

— Шмід мав багатих батьків і вчився в гімназії. Таким, як я, було не до гімназії. Тож він і знав про Харона, а я не знаю.

Берлах сховав руки в кишені й знову глянув на спідометр.

— Авжеж, Тшанц, — сказав він. — Шмід був освічена людина, знав грецьку мову й латину, перед ним було велике майбутнє, як перед людиною з вищою освітою, а все ж не перевищуйте ста кілометрів.

Одразу за Гюмененом Тшанц спинив машину біля бензоколонки. До них підійшов чоловік із обслуги.

— Поліція, — сказав Тшанц. — Нам треба дещо дізнатися.

Вони невиразно побачили крізь мокре скло зацікавлене й трохи налякане обличчя, що схилилося до машини.

— Чи не спинявся у вас два дні тому водій, що називав свою машину «Синій Харон»?

Чоловік здивовано похитав головою, і Тшанц рушив далі.

— Спитаємо ще десь.

На бензоколонці в Керцерсі теж ніхто нічого не знав. Берлах пробурмотів:

— То все ні до чого.

Та в Ерлаху Тшанцові пощастило. Такий чоловік був тут у понеділок увечері, сказали йому.

— Бачите, — мовив Тшанц, коли вони завернули біля Ландерона на дорогу Нойєнбург-Біль, — тепер ми знаємо, що в понеділок увечері Шмід проїздив дорогою Керцерс-Інс.

— Ви певні цього? — спитав комісар.

— Я дав вам у руки незаперечний доказ..

— Так, доказ незаперечний. Але навіщо він вам, Тшанц?

— Нехай буде. Все, про що ми дізнаємося, допоможе нам шукати далі.

— Ви знову маєте слушність, — визнав старий, виглядаючи у вікно Більське озеро.

Дощ ущух. За Невевілем з клаптів туману виринуло озеро. Вони в’їхали до Лігерца. Тшанц вів машину повільно, шукаючи повороту на Ламбуан.

Тепер машина бралася вгору поміж виноградників. Берлах опустив вікно і глянув униз на озеро. Над островом святого Петра мріло кілька зірок. У воді відбивалося світло, озером гнав моторний човен. «Пізно, як на таку пору року», — подумав Берлах. Перед ними, у западині, лежав Тван, а позаду Лігерц.

Вони завернули і поїхали до лісу, що поставав перед ними в нічній темряві. Тшанц почувався трохи непевно: може, ця дорога веде тільки до Шернельца? Угледівши якогось чоловіка, він загальмував.

— Отак ми втрапимо до Ламбуана?

— Їдьте весь час прямо, а на узліссі — уздовж білих будинків, тоді заверніть праворуч, на лісову дорогу, — пояснив чоловік. Він був у шкіряній куртці, а біля нього, у світлі фар, крутився білий маленький песик, білий, із чорним писком. — Ходімо, Пінг-Пінгу!

Виноградники незабаром зосталися позаду, машина їхала тепер лісом. Назустріч їм зводились ялини, немов нескінченні колони. Раз у раз гілля хльоскало по склу, дорога була вузька й нерівна, праворуч вона стрімко обривалася. Тшанц їхав повільно, і чути було, як унизу дзюркотить вода.

— Тванська ущелина, — пояснив Тшанц. — З того боку йде дорога на Тван.

Ліворуч здіймалися скелі, спалахуючи білими відблисками у пітьмі. Решту все поглинула темна безмісячна ніч. Дорога вже не спиналася вгору, і потік шумів тепер поряд. Завернувши вліво, вони переїхали міст. Перед ними лежала дорога, дорога із Твана в Ламбуан. Тшанц зупинив машину.

Він вимкнув фари, і все довкола огорнув нічний морок.

— Що далі? — спитав Берлах.

— Зачекаймо. Тепер за двадцять хвилин восьма.

Вони зачекали до восьмої, а як нічого не сталося, то Верлах сказав, що Тшанцові час би пояснити свій задум.

— Нічого певного, комісаре. У Шмідовій справі я не дуже посунувся вперед, та і ви ще блукаєте в темряві, дарма що маєте якусь підозру. Я сподівався, що там, де Шмід був у середу, сьогодні ввечері також збереться якесь товариство і дехто приїде на машинах; адже товариство, яке збирається у наші дні у фраках, має бути чимале. Це, звісно, тільки припущення, комісаре Берлах, та в нашій роботі варто зважити й на припущення.

Комісар урвав міркування свого підлеглого, скептично зауваживши, що поліція Біля, Нойєнштадта, Твана і Ламбуана вже дошукувалася, чого Шмід приїздив до Тессенберга, та нічого не дошукалася.

— Бо Шмід став жертвою вбивці куди спритнішого за всю поліцію Біля чи Нойєнштадта, — заперечив Тшанц.

— Чому ви так гадаєте?

— Я нікого не підозрюю. Але людина, що вбила Шміда, викликає в мене пошану, коли тільки пошана тут доречна.

Берлах сидів незворушно і слухав, та врешті стенув плечима:

— І ви, Тшанц, хочете спіймати людину, що викликає у вас таку пошану?

— Сподіваюся спіймати, комісаре.

Вони знову замовкли, чекаючи. Зненацька ліс із боку Твана заяснів. Якийсь лімузин мчав до Ламбуана, кинув на них два яскравих пасма світла і щез у пітьмі.

Тшанц увімкнув мотор. Ще дві машини промчали повз них — великі, темні, повні людей. Тшанц рушив за ними.

Ліс кінчився. Вони проминули якийсь ресторан, на його рекламу падало світло з розчинених дверей, проминули кілька селянських будинків, а попереду й досі мигтіли вогні підфарників останньої машини.

Вони досягли широкої долини Тессенберга. Небо проясніло, на ньому велично сяяли Вега на заході, Капела на сході, Альдебаран і полум’янистий Юпітер.

Дорога завернула на північ, перед ними постали темні обриси Шпіцберга й Хасерала, а коло підніжжя мріли вогники — села Ламбуан, Діссе та Нодс.

Нараз автомашини завернули ліворуч, на якийсь путівець, і Тшанц загальмував. Опустивши скло, він висунув голову. Серед поля невиразно вимальовувався будинок, а навколо нього — тополі. Перед освітленою брамою машини спинилися. Залунали голоси, тоді всі увійшли в дім, і стало тихо. Світло над брамою згасло.

— Вони більше нікого не чекають, — сказав Тшанц.

Берлах вийшов із машини. Приємно було подихати холодним нічним повітрям. Він стояв і дивився, як Тшанц виводить машину правими колесами на траву, бо дорога на Ламбуан була дуже вузька. Нарешті Тшанц теж вийшов з машини, поставивши її осторонь.

Вони подалися до будинку путівцем, глинястим і мокрим. Тут теж пройшов дощ. Будинок був обведений невисоким муром із брамою, вже замкненою. Вони заглянули крізь її іржаві ґрати, що стриміли вище муру.

Сад був уже голий, а між тополями причаїлися, наче великі звірі, лімузини; ніде не блимало світло, все здавалося порожнє, безлюдне.

У темряві вони ледве завважили, що посередині ґратчастої брами прикріплено дошку, певне, якусь вивіску.

Мабуть, з одного боку вона обірвалася, ба висіла криво. Тшанц присвітив кишеньковим ліхтариком, якого захопив, виходячи з машини. На дошці була виписана велика літера «Г».

Знову вони стояли в темряві.

— Бачите, — сказав Тшанц, — моє припущення було слушне. Я стрельнув навмання, а поцілив влучно. — І, задоволений, він попросив: — Пригостіть мене сигарою, комісаре, я її заробив.

Пригощаючи його сигарою, Берлах мовив:

— Тепер нам ще треба дізнатися, хто криється за літерою «Г».

— Це не проблема: Гастман.

— Звідки ви знаєте?

— Я переглянув телефонну книжку. В Ламбуані телефони мають тільки два абоненти на «Г».

Берлах здивовано всміхнувся, тоді спитав:

— А може, то другий «Г»?

— Ні, другий — Господарство жандармерії. Чи ви гадаєте, що жандармерія може бути причетна до вбивства?

— Усе можливе, Тшанц, — відказав старий.

Тшанц запалив сірника, та насилу прикурив сигару? бо над долиною бурхав вітер, люто розгойдуючи високі тополі.

— Я не можу збагнути, — дивувався Берлах, — чому поліція Ламбуана, Діссе та Ліньєра досі не натрапила на Гастмана, адже його дім стоїть просто серед поля, на видноті; коли там збирається товариство, цього ніяк не можна приховати, навпаки, це впадає в око, та ще в такому невеличкому закутку посеред Юри.

Тшанц відповів, що пояснити цього він теж не може.

По тому вони надумали обійти будинок і розійшлися врізнобіч.

Тшанц зник у пітьмі, і Берлах зостався сам. Він пішов праворуч, піднявши комір пальта, бо тремтів з холоду. Знову у животі щось давило і проймало гострим болем, аж холодний піт зросив йому чоло. Старий тримався муру й завернув за ним ліворуч. Будинок і звідси був зовсім темний.

На мить Берлах спинився, прихилився до муру, глянув на вогники Ламбуана на узліссі, тоді рушив далі. Мур знову завертав, тепер на захід. Задня частина будинку була освітлена, з вікон другого поверху линуло яскраве світло. Чулися звуки роялю, і комісар, прислухавшись, упізнав: грали Баха.

Він пішов далі. За його розрахунком, десь уже мав зустрітися Тшанц, і він напружено вдивлявся в залляте світлом поле, та все-таки запізно помітив у кількох кроках од себе собаку.

Берлах добре знався на тваринах, але такого величезного страховиська зроду не бачив. Він не встиг добре роздивитися, помітив тільки темний обрис на тлі освітленого клаптя землі. Собака був такий жахливий, що Берлах завмер на місці. Він бачив, як тварюка повільно, наче ненароком, повернула голову і вп’ялася в нього круглими, світлими і водночас порожніми очима.

Несподіваність зустрічі з могутньою твариною та її дивовижний вигляд спаралізували Берлаха. Холодний розум йому не зрадив, тільки старий немов забув, що треба боронитися. Він дивився на тварину без страху, так, ніби заворожений. Так завжди заворожувало його Зло, велика загадка, що її розв’язати владно вабило його знов і знов.

І коли пес раптом стрибнув, кинувся на нього величезною тінню, — дуже, кровожерне чудисько, що вирвалося на волю, — Берлах упав, збитий оскаженілою, лютою тварюкою, і тільки, боронячись, підвів ліву руку, просто в собачу пащу, але не закричав нажахано, ба навіть не зойкнув, настільки все здалося йому природне, відповідне законам цього світу.

Та перш ніж тварина встигла пошматувати руку, засунуту їй у пащу, старий почув ляск пострілу, величезне тіло смикнулось, і тепла кров ринула йому на руку. Пес був мертвий.

Важке тіло давило на Берлаха, він провів рукою по ньому, по рівній, спітнілій шерсті. Тоді важко підвівся, здригаючись, і витер руку об ріденьку траву. Підбіг Тшанц, ховаючи револьвер до кишені плаща.

— Ви не поранені, комісаре? — спитав він, недовірливо глянувши на його розідраний лівий рукав.

— Ні, собацюра не встиг укусити.

Тшанц нахилився і повернув голову тварини до світла, яке відбилося в мертвих очах.

— Ікла як у справжнісінького хижака, — сказав він, здригнувшись. — Він би вас роздер, комісаре.

— Ви врятували мені життя, Тшанц.

— Хіба ви не носите зброї? — поцікавився той.

Берлах торкнув ногою нерухому тварину і відказав: — Лише зрідка.

Вони замовкли, дивлячись на мертвого собаку, що лежав на голій брудній землі. Біля їхніх ніг розпливалася велика чорна калюжа — зі псової пащі темним струменем юшила кров.

Отямившись, вони побачили, що довкола них картина змінилася. Музика урвалась, яскраві вікна були розчинені навстіж, і з них визирали люди у вечірньому вбранні. Берлах і Тшанц перезирнулися — їм було неприємно стояти, наче перед судьбищем, і це тут, серед забутої Богом Юри, у чорта на рогах, сердито подумав комісар.

У середньому з п’ятьох вікон стояв, осторонь інших, якийсь чоловік. Напрочуд виразним, лунким голосом він. спитав, що вони там роблять.

— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що їм доконче треба поговорити з паном Гастманом.

— Дивно, — сказав чоловік, — невже, щоб поговорити з паном Гастманом, знадобилося вбивати його собаку? І взагалі саме тепер він має бажання і нагоду слухати Баха. — По цій мові чоловік, не кваплячись, упевнено зачинив вікно; говорив він теж спокійно, ба навіть байдуже.

З вікон почувся галас, до них долинули вигуки: «Нечувано!», «Що ви скажете, пане директор?», «Ганебно!», «Неймовірно, пане радник, поліція!» Згодом люди відійшли, вікна одне за одним позачинялись, і навкруг запала тиша.

Берлах і Тшанц не мали іншої ради, як вертати назад. Біля брами на них хтось чекав. Вони побачили постать, що збуджено бігала туди й назад уздовж брами.

— Світіть, мерщій! — прошепотів Берлах Тшанцові.

Сяйнув промінь кишенькового ліхтарика, і вони побачили чоловіка в ошатному вечірньому вбранні з повним, обрезклим, але характерним обличчям. На одній руці в чоловіка виблискував важкий перстень.

За ледве чутним Берлаховим наказом світло згасло.

— Хто ви такий, до біса? — загорлав товстун.

— Комісар Берлах. А ви — пан Гастман?

— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді. Якого дідька вроїлося вам у голову тут стріляти?

— Ми провадимо слідство і хочемо говорити з паном Гастманом, пане національний радник, — спокійно пояснив Берлах.

Та національного радника нелегко було заспокоїти.

— Ви сепаратист, чи що? — люто ревнув він.

Берлах надумав скористатися його іншим титулом і обережно пояснив, що пан полковник помиляється, їх не цікавить питання сепаратності Юри.

Та не встиг Берлах доказати, як полковник розлютився ще дужче за національного радника. Ага, виходить, комуніст, визначив він. Під три чорти, він, полковник, нікому не дозволить стріляти, коли грає музика. Він забороняє будь-яку демонстрацію проти західної цивілізації. Швейцарська армія може хутко дати тут лад!

Національний радник вочевидь заплутався, тож Берлахові довелося самому давати лад.

— Тшанц, слова пана національного радника не слід заносити до протоколу, — підкреслено мовив він.

Національний радник умить протверезів:

— До якого ще протоколу?

Як комісар бернської карної поліції, пояснив Берлах, він розслідує вбивство лейтенанта поліції Шміда. Правда, його обов’язок — зафіксувати в протоколі всі відповіді різних осіб на певні запитання, та пан, — Берлах завагався, до якого титулу йому вдатися тепер, — пан полковник, либонь, не зрозумів ситуації, тож він не буде занотовувати відповіді національного радника до протоколу.

Ці слова приголомшили пана полковника.

— То ви з поліції? Це зовсім інша річ, — пробубонів він.

Його треба вибачити, теревенив він далі, сьогодні він обідав у турецькому посольстві, по обіді його обрано головою спілки полковників — «Клубу швейцарської шпаги», далі він брав участь у почесному чаркуванні за традиційним столом гельветів^[1] ще до обіду відбулося надзвичайне засідання його партійної фракції, а тепер іще оцей бенкет у Гастмана із всесвітньовідомим піаністом. Він страх як втомився.

— Чи не можна поговорити з паном Гастманом? — знову спитав Берлах.

— А чого, власне, ви хочете від Гастмана? — відказав фон Швенді. — Який він має стосунок до вбитого лейтенанта поліції?

— Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а по дорозі назад, біля Твана, його вбито.

— Ото ще халепа! Гастман завжди запрошує хтозна-кого, от і виходить неподобство.

Національний радник замовк і ніби замислився.

— Я Гастманів адвокат, — нарешті сказав він. — Чого ви прийшли сюди пізно ввечері? Ви ж могли принаймні зателефонувати.

Берлах пояснив, що вони тільки оце тепер виявили якусь причетність Гастмана до справи.

Полковник ніяк не міг угамуватись.

— А собака?

— Собака кинувся на мене, і Тшанцові довелося вистрелити.

— Та гаразд, — сказав фон Швенді майже приязно. — З Гастманом тепер і справді не можна поговорити; поліція теж повинна часом зважати на традиції нашого панства. Завтра я прийду до вас у відділ, а з Гастманом розмовлятиму ще сьогодні. Чи маєте ви Шмідову фотокартку?

Берлах витяг із гамана фотокартку і віддав йому.

— Дякую, — сказав національний радник.

Він кивнув головою і пішов до будинку, що стояв темний, як і спершу. Берлах і Тшанц зосталися самі перед брамою з іржавими ґратами.

— Проти національного радника ми нічого не можемо вдіяти, — мовив Берлах, — а надто як він іще й полковник та адвокат, тобто три чорти в одній особі. Ми тупцюватимемо на місці зі своїм убивством і нікуди не зрушимо.

Тшанц замислено мовчав. Нарешті озвався:

— Тепер дев’ята година, комісаре. Я гадаю, найкраще зараз поїхати до Ламбуана й розпитати там у поліцейського про Гастмана.

— Думка слушна, — погодився Берлах. — Їдьте. Спробуйте з’ясувати, чому в Ламбуані нічого не знали про те, що Шмід їздив до Гастмана. А я піду в той ресторанчик біля ущелини, мені треба щось випити для шлунка. Там я чекатиму на вас.

Вони подалися путівцем назад до машини. Тшанц сів до керма і за кілька хвилин був уже в Ламбуані.

Поліцейського він знайшов у готелі за одним столом із Кленіним, що приїхав із Твана. Сиділи вони осторонь від селян, бо їм явно треба було про щось поговорити. Ламбуанський поліцейський був рудий товстун на ім’я Жан-П’єр Шарнель. Тшанц підсів до них, і недовіра, з якою вони зустріли свого бернського колегу, незабаром щезла. Тільки Шарнелеві не сподобалося, що довелося перейти з французької мови на німецьку — в ній він почувався не дуже впевнено. Вони пили біле вино, Тшанц їв іще хліб із сиром; він і словом не прохопився, що приїхав від Гастманового дому, зате розпитував, чи не натрапили вони на який слід.

— Non^[2], — сказав Шарнель, — assassin^[3] не лишити жодного слід. On a rien trouvé^[4], нічого не знайти.

У цій місцевості, охоче розповів далі рудий товстун, тільки одна людина могла б бути причетна до вбивства — це пан Гастман, котрий купив будинок у Рольєра, до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу там відбувалося справжнє свято. Одначе Шміда там не було, Гастман нічого не знав, навіть прізвища такого не чув.

— Шмід n’était pas chez Gastmann, impossible^[5]. Зовсім неможливо.

Тшанц вислухав ту мішану мову, а тоді зауважив, що не завадило б поспитати людей, які збиралися того вечора в Гастмана.

— Це я зробив, — втрутився Кленін. — У Шернельці під Лігерцом живе один письменник, він добре знає Гастмана і часто буває в нього, у середу теж там був. Він не бачив ніякого Шміда, навіть цього прізвища ніколи не чув і взагалі не йняв віри, щоб серед Гастманових гостей міг бути поліцейський.

— Кажете, письменник? — спитав Тшанц і наморщив чоло. — Треба буде якось поцікавитися тим братчиком. Письменники — люди непевні, і я таки доберуся до тих розумак. А хто такий Гастман, Шарнель?

— Un monsieur très riche^[6], — у захваті відказав ламбуанський поліцейський. — Мати гроші як полова і très noble^[7].

Він давати чайові моя fiancée^[8], — і товстун гордо показав на кельнерку, — comme un rоі^[9], але без наміру щось із вона мати. Jamais^[10].

— А хто ж він за фахом?

— Філософ.

— Тобто як, Шарнель?

— Ну, він багато думати й нічого не робити.

— Але ж він мусить заробляти гроші?

Шарнель похитав головою.

— Він не заробляти гроші, він їх мати. Він сплатити податки за все селище Ламбуан. Це нам досить, щоб мати Гастмана найсимпатичніша людина в увесь кантон.

— І все-таки нам треба добряче взятися до цього Гастмана, — рішуче заявив Тшанц. — Завтра я поїду до нього.

— Тільки стережіться його собаки, — попередив Шарнель. — Un chien très dangereux^[11].

Тшанц підвівся і поплескав ламбуанського поліцейського по плечу:

— О, з ним я впораюся.

Була десята година, коли Тшанц, залишивши Кленіна й Шарнеля, поїхав до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Та він іще раз спинив машину там, де від дороги збочував путівець до Гастманового будинку. Тшанц вийшов із машини і неквапом пішов до брами, а тоді уздовж муру. Як і спершу, будинок стояв темний, самотній, довкола — величезні тополі, що гнулись од вітру. Лімузини й досі ждали в парку. Цього разу Тшанц пішов не круг дому, а тільки до того рогу, звідки видно було освітлену частину будинку. Раз у раз на тлі жовтих вікон виникали людські постаті, і Тшанц притулився до муру, аби нікому не впасти в око. Він пильно оглядівся. Собаки вже не було, хтось його звідси забрав, та кривава калюжа ще темніла на освітленій землі. Тшанц пішов назад до машини.

У ресторані біля ущелини Берлаха він не застав.

— Комісар пішов півгодини тому, здається, до Твана, — сказала господиня, — у мене він випив тільки чарку горілки і просидів у ресторані заледве п’ять хвилин.

Тшанца зацікавило, що ж старий робив решту часу, та він не міг зосередитися на цій думці, бо вузька дорога вимагала від нього всієї уваги. Вінпроминув міст, що біля нього вони ото чекали, і поїхав лісом додому.

І тут із ним сталася дивна й неприємна пригода, над якою він потім довго замислювався. Він їхав швидко і невдовзі побачив, як глибоко внизу темним свічадом серед білих скель заблищало озеро. Певне, він був тепер саме на місці злочину. Зненацька від скелі відокремилася темна постать і промовисто дала знак спинити машину.

Тшанц несамохіть загальмував і відчинив праві дверцята, а вже наступної миті пожалкував про це — йому сяйнула страшна думка: те ж саме сталося зі Шмідом за якусь мить до вбивства. Тшанц засунув руку в кишеню плаща і стиснув револьвер. Холод металу його заспокоїв. Чоловік наблизився, і враз Тшанц упізнав Берлаха. Та напруження в ньому не щезло, навпаки, він аж пополотнів з таємного жаху, дарма що сам не міг збагнути, звідки взявся той жах. Берлах нахилився, і вони глянули один одному в очі. Здавалося, це тривало годину, а насправді збігло лише кілька секунд. Ніхто не промовив ані слова, очі в них ніби скам’яніли. Тоді Берлах сів у машину до Тшанца, і той розтулив пальці, що тримали сховану зброю.

— Їдь далі, Тшанц, — байдужим голосом мовив Берлах.

Тшанц стенувся, зачувши, що старий звертається до нього на «ти», але відтоді комісар дотримувався цього завжди.

Тільки як вони проминули Біль, Берлах урвав мовчанку, спитавши, про що Тшанц дізнався в Ламбуані, «врешті, цей глухий закут таки доводиться називати по-французькому».

На звістку, що і Шарнель, і Кленін вважають, начебто Шмід не міг бути в Гастмана, старий нічого не відказав, а щодо письменника з Шернельца, про якого згадував Кленін, то він, мовляв, поговорить із ним сам.

Тшанц розповідав жвавіше, ніж звикле, він радів розмові й силувався подолати своє недавнє збудження, та перед Шюпфеном обидва знову замовкли.

Минула вже одинадцята, коли машина спинилася біля Берлахового будинку в Альтенберзі й комісар вийшов.

— Ще раз дякую тобі, Тшанц, — сказав він, тиснучи помічникові руку. — Може, й не треба про це казати, але ти врятував мені життя.

Він стояв і дивився на задні вогники машини, що швидко зникали вдалині.

— Тепер хай собі їде, як хоче!

Старий увійшов до свого незамкненого дому. В покої, заповненому книжками, він засунув руку до кишені, дістав із неї зброю й обережно поклав на письмовому столі поруч із бронзовою змією. То був великий, важкий револьвер.

По тому він повільно зняв зимове пальто. Ліва рука в нього була обмотана кілька разів цупкою тканиною — так роблять ті, хто навчає службових собак.

Наступного ранку старий комісар, виходячи зі свого досвіду, чекав деяких прикростей, як він називав суперечки з Лютцом.

«Звісна річ, субота, — бурмотів він сам до себе, йдучи Альтенберзьким мостом, — у суботу службовці завжди люті, бо в них сумління нечисте, адже протягом тижня вони нічого путнього не зробили».

Берлах ішов у врочистому чорному вбранні — на десяту годину був призначений похорон Шміда. Він не міг не піти на похорон, і це, власне, зіпсувало старому настрій.

Фон Швенді з’явився відразу після восьмої, однак не до Берлаха, а до Лютца, якому Тшанц уже доповів про те, що сталося минулого вечора.

Фон Швенді належав до тієї самої партії, що і Лютц, тобто до консервативного ліберально-соціалістичного об’єднання незалежних; він завзято сприяв Лютцевій кар’єрі, а відколи вони разом повечеряли у вузькій компанії після якогось засідання, то перейшли на «ти», дарма що Лютц і не був обраний до кантонального парламенту: в Берні, як пояснив фон Швенді, людині на ім’я Люціус абсолютно неможливо стати депутатом.

— Ти тільки послухай, — вигукнув фон Швенді ту ж мить, як його огрядна постать виникла на порозі, — послухай, що витворяють твої кмітливі хлопці з бернської поліції, шановний Лютц! Вбивають у мого клієнта Гастмана собаку рідкісної південноамериканської породи, та ще й збиткуються з культури, адже Анатоль Краусгар-Раффаелі — всесвітньовідомий піаніст. Швейцарці невиховані, закоржавілі, у них нема й тіні європейського мислення. Три роки військової муштри — єдиний засіб проти їхнього некультур’я.

Поява партійного приятеля була страх яка неприємна Лютцеві, він боявся його довжелезних тирад, але мусив запросити фон Швенді сісти.

— Ми провадимо дуже складне розслідування, — почав він, уже наляканий. — Ти сам це знаєш, а молодого поліцая, якому воно доручене, можна вважати в швейцарських масштабах навіть талановитим. Старий комісар, який теж там був, — то вже іржавий брухт, я згоден. Мені дуже прикро, що вбито собаку такої рідкісної породи, я сам придбав пса і взагалі люблю тварин, тож я вчиню якнайсуворіше слідство. Наші люди не мають ніякісінького уявлення про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, наше становище здається мені просто безнадійним.

Лютц на мить замовк, збентежений пильним поглядом фон Швенді, а тоді повів мову далі, тільки вже вкрай розгублено: він хотів би знати, чи Шмід був у середу серед гостей клієнта фон Швенді, як гадає, і не без певних підстав, поліція.

— Любий Лютц, — відповів полковник, — навіщо нам викручуватись один перед одним? Поліції ж усе відомо, хіба я вашу братію не знаю?

— Що ви хочете цим сказати, пане національний радник? — збентежено спитав Лютц, мимохіть знову перейшовши на «ви»; казати фон Швенді «ти» було йому завжди ніяково.

Фон Швенді відкинувся в кріслі, згорнув руки на грудях і вишкірив зуби, — саме завдяки цій позі він став колись полковником і національним радником.

— Голубе мій, — почав він, — я хотів би довідатися нарешті, навіщо ви нацькували свого Шміда на мого доброчесного Гастмана. Те, що відбувається там, серед Юри, поліції не стосується, до гестапо ж їй іще далеко.

Лютца наче окропом ошпарили.

— Як же б ми нацькували Шміда на твого клієнта, коли ми про нього досі й не чули? І як це — вбивство нас не стосується? — розгублено спитав він.

— Коли вам невідомо, що Шмід під ім’ям доктора Прантля, мюнхенського приват-доцента з історії американської культури, відвідував вечори, які влаштовував у своєму ламбуанському будинку Гастман, то хай тоді вся ваша поліція йде у відставку, бо вона не має навіть уявлення про криміналістику, — оголосив фон Швенді й збуджено затарабанив пальцями правої руки по Лютневому столу.

— Ми нічого цього не знали, — любий Оскаре, — сказав Лютц полегшено, бо цієї миті йому спало на думку ім’я національного радника, яке він увесь час гарячково силувався згадати. — Я почув од вас цікаву новину.

— Такої! — сухо кинув фон Швенді й замовк.

Лютц іще дужче відчув свою поразку і збагнув, що тепер йому доведеться раз у раз поступатися в усьому, чого тільки забажає полковник. Він безпорадно перебіг очима по малюнках Траффле: солдати марширували, маяли швейцарські знамена, генерали гарцювали на конях... Національний радник із тріумфом помітив збентеження судового слідчого і нарешті озвався, ніби пояснюючи свій вигук:

— То поліція почула цікаву новину! То поліція знову нічого не знає!

Хоч як неприємно було це чути судовому слідчому і хоч як його ображала поведінка фон Швенді, та він змушений був визнати, що Шмід відвідував Гастмана в Ламбуані не в службових справах і що поліція не мала про це навіть гадки. У Шміда було якесь приватне діло, закінчив Лютц нестерпне для нього пояснення. А чого Шмід з’являвся туди під вигаданим прізвищем, для них теж загадка.

Фон Швенді нахилився і втупив у Лютца свої червоні заплилі очі.

— Тепер усе зрозуміло, — виголосив він. — Шмід був шпигуном іншої держави.

— Ти так гадаєш? — спитав Лютц, геть знесилівши.

— Я гадаю, — сказав національний радник, — що поліція повинна тепер насамперед з’ясувати, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Але ж поліції треба ще дізнатися хоча б дещо про Гастмана, любий Оскаре, — заперечив Лютц.

— Гастман цілком безпечна для поліції людина, і я б не хотів, щоб ти чи хтось із твоїх співробітників ним цікавився. Так бажає мій клієнт, а я піклуюсь, аби його бажання виконувалися.

Ця зухвала мова настільки вразила Лютца, що він не здобувся бодай на яку відповідь. Він закурив сигарету і, вкрай збентежений, навіть забув пригостити фон Швенді. Нарешті він випростався в кріслі й відказав:

— На жаль, любий Оскаре, той факт, що Шмід бував у Гастмана, зобов’язує поліцію зацікавитися твоїм клієнтом.

Та спантеличити фон Швенді було нелегко.

— Цей факт зобов’язує поліцію насамперед звернутися до мене, бо я — Гастманів адвокат, — сказав він. — Ти можеш радіти, Лютц, що матимеш до діла зі мною, я ж бо хочу допомогти не тільки Гастманові, але й тобі теж. Звісно, вся ця історія прикра моєму клієнтові, однак тобі вона ще прикріша, бо ж поліція й досі нічого не з’ясувала. Мене взагалі бере сумнів, чи проллєте ви хоч колись світло на цю подію.

— Поліція, — заперечив Лютц, — розкрила майже всі вбивства, це доведено статистикою. Згоден, що випадок із Шмідом завдав нам певних труднощів, але ж ми маємо, — він на мить затнувся, — і деякі наслідки. Наприклад, ми самі натрапили на Гастмана, тому він і прислав тебе до нас. Труднощі створює Гастман, а не ми, і пояснення в справі Шміда має давати саме він, а не ми. Шмід бував у нього під чужим ім’ям, і ця деталь зобов’язує поліцію зацікавитися Гастманом, бо дивна поведінка вбитого звинувачує в першу чергу Гастмана. Ми повинні допитати його і відмовимося від цього тільки тоді, коли ти переконливо поясниш нам, чого Шмід під вигаданим ім’ям відвідував твого клієнта, ще й не один раз, як нам достеменно відомо.

— Гаразд, — мовив фон Швенді, — поговорімо відверто. Тоді ти впевнишся, що не я маю пояснювати вам Гастманові вчинки, а ви повинні пояснити, чого шукав Шмід у Ламбуані. Оскаржені тут ви, а не ми, любий Лютц.

По тих словах він витяг чималий аркуш білого паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед судовим слідчим.

— Ось прізвища людей, що збиралися в мого шановного Гастмана, — сказав фон Швенді. — Список повний. Я поділив його на три частини. На першу ми не зважатимемо, вона не цікава, то виключно митці. Звісно, я не кажу про Краусгар-Раффаелі, він чужоземець, ні, я маю на увазі наших співвітчизників. Вони або малюють гори, або пишуть трагедії про битву при Моргартені чи про Ніклауса Мануеля. Друга частина списку — промисловці. Ти тільки глянь, які відомі прізвища, цих людей я вважаю найкращими представниками швейцарського суспільства. Кажу це щиро, хоча моя бабуся з материного боку походила з селян.

— А третя частина Гастманових гостей? — занепокоєно спитав Лютц, бо національний радник ураз замовк, звісно, саме для того, щоб дужче стурбувати судового слідчого.

— Третя частина, — нарешті повів далі фон Швенді, — і робить Шмідову справу такою неприємною для тебе і — треба визнати — для промисловців теж; тепер мені доведеться говорити про речі, що суворо утаювалися від поліції. Та коли ви не змогли відмовити бернській поліції в приємності вистежити Гастмана і коли в такий прикрий спосіб з’ясувалося про Шмідові відвідини Ламбуана, то промисловці доручили мені поінформувати поліцію настільки, наскільки цього вимагає Шмідова справа. Найнеприємніше в усьому цьому для нас те, що ми повинні розголосити політичні акції величезного значення, а для вас — те, що влада, яку ви маєте в цій країні над людьми швейцарської чи не швейцарської національності, не поширюється на осіб, зазначених у третій частині списку.

— Я не зрозумів жодного твого слова, — признався Лютц.

— Ти зроду не розумівся на політиці, любий Люціусе, — запевнив фон Швенді. — У третьому розділі зазначено співробітників одного чужоземного посольства, а воно наполягає на тому, щоб ні за яких обставин їх не згадували вкупі з певною групою промисловців.

Аж тепер судовий слідчий збагнув слова національного радника, і в кімнаті надовго запанувала тиша. Задзвонив телефон, Лютц схопив трубку, крикнув: «Нарада», — і знову стало тихо. Нарешті він промовив:

— Наскільки мені відомо, з цією державою ми провадимо офіційні переговори про нову торговельну угоду.

— Так, провадимо, — відповів полковник, — провадимо офіційно, треба ж дипломатам щось робити. Та куди більшого значення мають переговори неофіційні, приміром, оті приватні зустрічі в Ламбуані. Врешті, сучасна промисловість має свої справи, і в них урядові не варто втручатися, пане судовий слідчий!

— Авжеж, — промимрив заляканий Лютц.

— Авжеж, — проказав за ним фон Швенді. — І ось у цих приватних переговорах брав участь таємно, під вигаданим ім’ям, лейтенант.поліції міста Берна Ульріх Шмід, на жаль, уже покійний.

З того, як збентежено мовчав судовий слідчий, фон Швенді збагнув, що розрахував добре. Лютц розгубився, і національний радник міг із ним тепер робити що завгодно. Непередбачений поворот справи про вбивство Ульріха Шміда так ошелешив службовця, що він як воно здебільшого буває з обмеженими людьми — ладен був уже скоритись і поступитись в усьому, навіть коли це позначилося б на об’єктивному розслідуванні вбивства.

Врешті він іще раз спробував трохи виправити своє становище:

— Любий Оскаре, — почав Лютц, — мені все це здається не дуже переконливим. Звісно, швейцарські промисловці мають право на приватні переговори з тими, хто зацікавлений у них, навіть коли то інша держава. Цього я не заперечую, і поліція в такі справи не втручається. Шмід, кажу ще раз, відвідував Гастмана як приватна особа, і я за це перепрошую, бо таки справді було негарно вигадувати собі інші ім’я та фах, хоча, треба визнати, поліцейським часом важко доводиться саме через їхній фах. До того ж, любий національний раднику, Шмід бував на цих вечорах не сам, їх відвідували ще й митці.

— Митці правили за декорацію.-Ми живемо, Лютц, у культурній країні і користуємося рекламою. Переговори треба було провадити таємно, тут і стали в пригоді митці. Спільне свято, вечеря, вино, сигари, жінки, розмови, незабаром митцям стає нудно, вони сідають укупоньці, п’ють і не помічають, що капіталісти й представники іншої держави теж тримаються гуртом. Митці й не хочуть помічати, бо їх це аж ніяк не цікавить. Для митців існує тільки мистецтво. Одначе поліцейський, сидячи серед них, може про все дізнатися. Ні, Лютц, Шмід був небезпечний гість.

— На жаль, я можу тільки повторити, що для нас незрозуміло, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Коли він приходив не з відома поліції, то з відома когось іншого, — зауважив фон Швенді. — Деяким чужоземним державам, любий Лютц, цікаво дізнатися про те, що відбувається в Ламбуані. Це міжнародна політика.

— Шмід не був шпигун.

— Ми маємо всі підстави гадати, що він-таки був шпигун. Швейцарії більше шани, якщо він був шпигун, а не поліційний шпик.

— Тепер він мертвий, — зітхнув судовий слідчий, він усе віддав би, щоб тільки самому розпитати Шміда.

— Ми не причетні до його вбивства, — запевнив полковник. — Я не хочу нікого підозрювати, але тільки ота інша держава може бути зацікавлена, щоб ламбуанські переговори лишилися таємницею. Для нас важать гроші, для них — принцип партійної політики. Це по щирості. Але поліція може проти них діяти тільки, звісно, за надзвичайних, виняткових обставин.

Лютц підвівся і ступив до вікна.

— Мені і досі не зовсім зрозуміло, яку роль виконує твій клієнт Гастман, — спроквола мовив він.

Фон Швенді сидів, обмахуючись білим аркушем, наче віялом.

— Гастман надав свій дім промисловцям і представникам посольства вести переговори, — пояснив він.

— Чого саме Гастман?

— Мій шановний клієнт — саме така людина, яку потребує ця справа, — пробубонів полковник. — Бувши багато років аргентинським послом у Китаї, він здобув довіру чужоземної держави, а промисловці шанують його як колишнього голову правління бляшаного тресту. Та ще й живе він у Ламбуані.

— А що з того, Оскаре?

Фон Швенді глузливо посміхнувся:

— Ти коли-небудь чув цю назву до вбивства Шміда? — Ні.

— У тому й річ, — пояснив національний радник. — Ламбуана ніхто не знає. А нам саме й потрібно було таке нікому не відоме місце. Отже, домовилися: ти даси Гастманові спокій. Ти повинен зрозуміти, що йому неприємні зустрічі з поліцією, ваші допити, винюхування, безупинні розпитування. Все це годиться для наших Люгінбулів і фон Гунтенів, як вони знову щось накоять, а не для чоловіка, що колись відмовився бути обраним до Французької академії. А твоя бернська поліція повелася справді незугарно — навіщо стріляти собаку саме тоді, коли грають Баха? Йдеться не про образу Гастмана, йому це все байдуже, твоя поліція може висадити в повітря весь його дім, а він і не скривиться; та безглуздо турбувати Гастмана, бо за тим убивством стоять сили, що не мають нічого спільного ані з нашими шановними швейцарськими промисловцями, ані з Гастманом.

Судовий слідчий заходив по кімнаті.

— Нам доведеться звернути найпильнішу увагу на всі подробиці Шмідового життя, — сказав він. — Щодо іншої держави, то ми повідомимо федерального прокурора. Який рух дасть він цій справі, я ще не можу сказати, але основну роботу він, безперечно, доручить нам. Я виконаю твою вимогу не чіпати Гастмана, обшуку в його домі ми, певна річ, теж не робитимемо. А коли все-таки виникне потреба з ним поговорити, прошу тебе влаштувати нам зустріч і бути присутнім при нашій розмові. Тоді я легко зможу владнати з Гастманом формальний бік справи. Йдеться, звісно, не про допит, а лише про деякі формальності слідства. Обставини вимагають, щоб Гастман теж відповів на наші питання, навіть коли це й не має сенсу. Розслідування повинне бути повне. Ми з Гастманом поговоримо про мистецтво, аби надати нашій зустрічі якнайбезневиннішого характеру, і я, власне, ні про що не питатиму. А коли й доведеться, заради форми, щось спитати, я наперед повідомлю тебе, про що саме питатиму.

Фон Швенді теж підвівся, і тепер вони стали один проти одного. Національний радник поплескав судового слідчого по плечу.

— Отже, з цим вирішено, — сказав він. — Ти даси Гастманові спокій, Лютцику, я ловлю тебе на слові. Цей список я залишу тут, він докладний і повний. Цілісіньку ніч я телефонував у всі кінці й пересвідчився, що занепокоєння велике. Невідомо, чи те посольство, дізнавшись про Шміда, й далі цікавитиметься переговорами. Йдеться про мільйони, голубе, про мільйони? Бажаю тобі успіху в розслідуванні, він тобі вкрай потрібний.

І з цими словами фон Швенді важко рушив із кабінету.

Лютцові якраз стало часу переглянути список, що його склав національний радник. Вражений гучними іменами, які там стояли, він простогнав: «Ох і в халепу ж я вскочив!» — коли ввійшов Берлах, як звикле, не постукавши. Старий зажадав дозволу на офіційний візит до Гастмана в Ламбуан, та Лютц відклав цю справу на другу половину дня.

— Час уже йти на похорон, — сказав він і підвівся.

Берлах не заперечив і вийшов із Лютцом, якому власна обіцянка дати Гастманові спокій видавалася тепер необережною, і він щодалі, то дужче боявся рішучого опору з боку Берлаха.

Вони стояли на вулиці, не розмовляючи, обидва в чорних пальтах із піднятими комірами. Падав дощ, та вони не розкривали своїх парасолів, бо до машини було лише кілька кроків. Їх повіз Блаттер. Дощ подужчав, раптом полинув як із відра, скісні струмені плюскотіли в шибки. Обидва сиділи непорушно, кожен у своєму кутку. «Треба йому сказати», — подумав Лютц і глянув на спокійний Берлахів профіль. Старий сидів, поклавши руку на живіт, як завжди останнім часом.

— Вам болить? — спитав Лютц.

— Увесь час, — відповів Берлах.

Вони знову замовкли, і Лютц подумав: «Скажу йому по обіді». Блаттер їхав поволі. Все навкруги зникло за непроглядною стіною дощу. В тому величезному страхітливому морі, що падало згори, десь поруч пливли трамваї та автомашини, Лютц не знав, де саме, крізь мокрі шибки годі було щось роздивитися.

У машині дедалі темнішало. Лютц викурив сигарету і, пускаючи дим, подумав, що не дасть старому втягти себе в суперечку про Гастмана.

— Тепер газети вже повідомлять про вбивство, далі приховувати неможливо, — сказав він.

— Та й немає потреби, — озвався Берлах. — Адже ми натрапили на слід.

Лютц пригасив сигарету і сказав:

— Не було потреби і спершу приховувати.

Берлах промовчав. Лютц, хоч як хотілося йому посперечатись, дивився у вікно. Дощ трохи вщух. Вони в’їздили в алею — починався цвинтар, серед мокрих дерев виднілися сірі, залиті дощем надгробки. Трохи проїхавши, Блаттер спинив машину. Вони вийшли, відкрили парасолі й рушили між могил.

Довго шукати не довелося. Надгробки й хрести зосталися позаду, і вони вийшли наче на будівельний майданчик, увесь покопаний свіжими ямами. Через деякі лежали дошки. Черевики враз промокли в траві, а тепер ще до підошов поналипала глина. Посеред майданчика, серед усіх цих ще не заселених могил, куди дощ устиг поналивати брудні калюжі, серед тимчасових дерев’яних хрестів і пагорбків, щойно закиданих прив’ялими вже квітами й вінками, навколо однієї ями стояли люди. Труну ще не опустили в могилу, пастор читав з Біблії, а поруч, тримаючи над ним і над собою парасоль, тупцяв з холоду могильник у кумедній уніформі, схожій на фрак.

Берлах і Лютц спинилися біля могили. Старий почув плач. То плакала пані Шенлер. Під дощем вона виглядала якоюсь надто гладкою, незграбною. Обіч неї стояв Тшанц, без парасоля, у плащі з піднятим коміром і розстебнутим поясом, на голові — твердий чорний капелюх. Поряд із ним старий побачив дівчину, бліду, без капелюшка; біляве волосся спадало в неї на плечі мокрими пасмами. «Анна», — згадав мимохіть Берлах.

Тшанц уклонився, Лютц кивнув, комісар не ворухнувся. Він дивився на тих, що стояли навкруг, — всі поліцейські, всі в цивільному, всі в однакових плащах, в однакових твердих чорних капелюхах, із парасолями, наче шаблями, в руках, — фантастична варта мертвого, що взялася не знати звідки, якась несправжня в своєму облудному співчутті. А за ними щільними рядами розташувався похапцем зібраний міський оркестр, і музиканти в чорних уніформах відчайдушно силувалися бодай одягом прикрити від дощу свої мідні інструменти.

Отак вони всі стояли навколо труни, дерев’яного ящика без вінків, без квітів, але то було єдине сухе й захищене місце під цим безупинним дощем, що шумів дедалі дужче, дедалі невгамовніше. Пастор давно кінчив читати. Ніхто цього не помітив. Усі зважали тільки на дощ, тільки його й було чути. Пастор кахикнув. Один раз. Тоді закахикав голосніше. І враз гордо й урочисто гримнули тромбони, валторни, кларнети, фаготи, жовтими блискавками сяйнувши в суцільній зливі; та невдовзі й музика заглухла, розвіялася, ніби знемоглася від дощу. Люди сховалися під парасолями, під плащами. А дощ припустив іще дужче. Ноги людей повгрузали в болото, ручаї брудної води бігли в порожню могилу.

Лютц уклонився і вийшов наперед. Він глянув на труну і вклонився ще раз.

— Люди, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно за водяною завісою, — люди, Шміда, нашого товариша, вже немає на світі.

Зненацька його урвав якийсь несамовитий гучний спів:

Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, ішли між могил. Без плащів і парасолів, вони й не ховалися від дощу. Одежа поприлипала їм до тіла, з циліндрів вода збігала просто на обличчя. Вони несли чималий зелений лавровий вінок, довгі стрічки від нього теліпалися по землі. То були дебелі, брутальні паруб’яги, різники у фраках, п’яні-п’янісінькі, вони ледве стояли на ногах, але падали не водночас, бо завжди втримувалися за лавровий вінок, а він, немов корабель під час шторму, то здіймався вгору, то опускався додолу.

Паруб’яги співали вже іншої пісні:

Вони посунули просто до жалобного натовпу і пропхалися між пані Шенлер і Тшанцом; ніхто їх не спинив, настільки всі були ошелешені, а вони вже подалися, хитаючись, назад по мокрій траві. П’яні, як ніч, вони хапалися один за одного, падали на могили, перекидали хрести і знову пленталися далі. Їхній спів завмер серед шуму дощу.

то було останнє, що долинуло від них. Тільки лишився вінок, недбало кинутий до труни, на брудній стрічці порозпливалися чорні слова: «Нашому любому докторові Прантлю».

Коли люди, що стояли круг могили, нарешті отямились і обурено загомоніли, а музиканти, аби врятувати врочистість похорону, знову щосили заревли в труби, дощ так полив ливцем, хльоскаючи по тисових деревах, що всі кинулися мерщій тікати, і біля ями зосталися тільки чорні, схожі на пташині опудала, могильники: під ревіння вітру й хлюпіт зливи вони опустили нарешті труну в могилу.

Коли Берлах і Лютц знову сиділи в машині і Блаттер, обминаючи поліцейських та оркестрантів, що чимдуж тікали, в’їхав, нарешті, в алею, доктор дав волю своєму обуренню:

— Нечуваний зухвалець той Гастман!

— Я не розумію, — мовив старий.

— Шмід бував у Гастмана під прізвищем Прантля.

— Тоді це — застереження, — відказав Берлах, але далі не розпитував.

Вони їхали до Муріштальдена, де жив Лютц. «Власне, це слушна мить поговорити зі старим про Гастмана, про те, щоб його не чіпали», — подумав Лютц, але нічого не сказав. У Бургернцілі він вийшов, і Берлах зостався сам.

— Вас у місто відвезти, пане комісар? — спитав водій.

— Ні, Блаттере, вези мене додому.

Блаттер поїхав швидше. Дощ майже перестав, і нараз у Муріштальдені машина на мить поринула в яскраве світло: сонце прохопилося крізь хмари, знову щезло, тоді вигулькнуло ще раз, ніби граючись із хмарами, що страхітливим бескиддям сунули із заходу, наштовхувалися на гори й кидали похмуру тінь на місто, яке, мов безвладне тіло, простяглось уздовж річки між лісів і пагорбів. Берлах стомлено провів рукою по мокрому пальті, його примружені очі заяскріли, він жадібно вбирав у себе те видиво — земля була гарна!

Блаттер спинився. Берлах подякував і вийшов із службової машини. Дощ перестав, тільки вітер не вгавав, холодний, вогкий вітер. Старий почекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз кивнув йому і підійшов до Аре. Річка піднялася, вода текла брудна, аж брунатна. По ній плив старий іржавий дитячий візочок, далі гілки, невеличка ялинка, за ними витанцьовував паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Тоді поволі подався через парк додому.

Перевзувшись в інші черевики, старий увійшов до покою, та враз закляк на порозі. За його письмовим столом сидів якийсь чоловік і гортав Шмідову теку. Правою рукою він грався Берлаховим турецьким ножем.

— Отже, це ти, — сказав комісар.

— Я, — озвався чоловік.

Берлах зачинив двері й сів у крісло навпроти столу. Мовчки дивився він на чоловіка, а той спокійно гортав собі Шмідову теку — постать майже селянська, спокійна, рішуча, глибоко запалі очі на вилицюватому круглому обличчі, на голові короткий чуб.

— Ти звешся тепер Гастман, — сказав нарешті старий.

Чоловік дістав трубку, натоптав її і, не зводячи з Берлаха очей, закурив.

— Це вже ти давненько знаєш, — відказав він і постукав пальцем по Шмідових паперах. — Ти нацькував на мене хлопця і дав йому ці відомості.

Він згорнув теку. Берлах дивився на письмовий стіл, там лежав його револьвер, руків’ям до нього, досить було простягти руку. Він сказав:

— Я довіку не кину переслідувати тебе. Колись мені пощастить довести, що ти злочинець.

— Тоді треба поквапитися, Берлах. У тебе зосталося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, коли негайно погодишся на операцію.

— Ти маєш слушність, — відказав старий. — Ще рік. І я не можу тепер оперуватись, я повинен-витримати. Це для мене остання можливість.

— Остання, — підтвердив чоловік, і знову запала тиша, здавалося, вони сиділи й мовчали нескінченно довго.

— Збігло понад сорок років, — почав нарешті чоловік, — відколи ми вперше зустрілися в якомусь занедбаному єврейському шинку на Босфорі. Я добре пам’ятаю, як тоді, під час нашої першої зустрічі, крізь щілини в трухлявому даху зазирав до нас, виринувши з хмар, жовтий місяць, наче безформний кусень швейцарського сиру. Ти, Берлах, був тоді молодий криміналіст, що приїхав із Швейцарії служити в Туреччині й провадити там якісь реформи, а я, що ж, я був непосидючий шукач пригод, як і досі, я жадібно прагнув якнайцікавіше прожити своє єдине життя на цій, теж єдиній для мене, загадковій планеті. Ми заприязнилися з першого погляду там, сидячи серед євреїв у каптанах і брудних греків. Та коли той диявольський напій, отой добре виграний сік із бозна-яких фініків і те море пекучої горілки, викуреної не знати з якого збіжжя, привезеного з-під Одеси, — коли все, що ми вливали в наші горлянки, нас нарешті змогло, наші очі заблищали серед чорної турецької пітьми, як жарини, і розмова наша стала запальна. О, я люблю згадувати ту ніч, що визначила і твоє життя, і моє!

Він засміявся.

Старий мовчки сидів і дивився на нього.

— Тобі зосталося жити тільки рік, — повів він далі, — і сорок років ти пильно мене вистежував. Тепер підведімо риску. Про що ми тоді сперечалися, Берлах, у тому гнилому шинку в передмісті Тофане, оповиті димом турецького тютюну? Ти висловив думку про недосконалість людини: мовляв, той факт, що ми ніколи не можемо напевне передбачити вчинки інших, а в своїх планах не годні врахувати випадку, який завше грає велику роль, — той факт і є запорукою, що більшість злочинів неминуче будуть викриті. Ти казав: чинити злочин — це безглуздя, бо не можна грати людьми, наче шаховими фігурами. Я ж, навпаки, обстоював думку — радше аби заперечувати, а не через переконання, — що саме заплутаність стосунків між людьми створює можливість чинити ЗЛОЧИНИ, які ніхто ніколи не викриє, і що через це більшість злочинів не тільки не покарана, але про них ніхто й не знає. Отак сперечаючись, підохочені пекельним вогнем напоїв, що їх підливав нам господар-єврей, а ще більше своєю молодістю, ми в запалі побились об заклад з тобою, саме як місяць сховався за Малою Азією, побились об заклад, гордо запрошуючи в свідки небо, — часом ми не спроможні відмовитися від страшного жарту, навіть коли то блюзнірство, нас вабить дотеп, як жагуча спокуса розуму розумом.

— Еге, ми тоді заклалися з тобою, — спокійно мовив старий.

Чоловік зареготав.

— Коли ж наступного ранку ми прокинулися з важкою головою в порожньому шинку — ти на трухлявій лаві, а я під столом, залитим горілкою, — ти й гадки не мав, що я поставлюся поважно до нашого закладу.

— Я справді не думав, — відказав Берлах, — що людині до снаги виграти такий заклад.

Запала тиша.

— «Не введи нас у спокусу», — знову озвався чоловік. — Твоїй порядності ніколи не загрожувала спокуса, але твоя порядність спокушала мене. Я зухвало заклався з тобою, що вчиню злочин у твоїй присутності, а ти не зможеш довести, що я злочинець.

— За три дні, — тихо сказав старий, поринувши у спомин, — ми йшли з німецьким крамарем через Махмудів міст, і ти на моїх очах зіпхнув його у воду.

— Бідолаха не вмів плавати, а ти виявився в воді такий безпорадний, що не зміг його врятувати, і тебе витягли ледь живого з брудних хвиль Золотого Рогу, — незворушно розповідав чоловік. — Убивство сталося яскравого сонячного дня, коли з моря повівав приємний бриз, на мосту було повно людей — закоханих парочок з європейської колонії, мусульман та місцевих жебраків, — а ти однаково нічого не зміг довести. Ти наказав заарештувати мене, та дарма. Годинами тривали допити, теж даремні. Суд повірив у мою версію, що крамар сам заподіяв собі смерть.

— Ти зумів переконати суд, що крамар мав от-от збанкрутувати і марно силувався врятуватись, удавшись до шахрайства, — скрушно підтвердив старий.

Він був блідіший, ніж завжди.

— Я дбайливо вибирав собі жертву, мій друже, — засміявся чоловік.

— Тоді ти й став злочинцем.

Чоловік знічев’я грався турецьким ножем.

— Не можу цього заперечити, — нарешті мовив він зневажливо. — З плином часу я вдосконалювався саме як злочинець, а ти — як криміналіст, та я завжди був на крок поперед тебе, і ти ніяк не міг мене наздогнати. Раз у раз я з’являвся на твоєму шляху, мов який привид, знов і знову мене знаджувало бажання чинити, так би мовити, тобі під носом злочини, дедалі більш сміливі, дикі й блюзнірські, а ти знов і знову не міг їх викрити. Ти перемагав тільки дурнів, але я перемагав тебе. — Чоловік уважно придивився до старого і, вочевидь глузуючи з нього, повів мову далі:

— Отак ми й жили. Ти корився начальству в поліційних установах, у закурених канцеляріях, і бадьоро видряпувався по східцях своєї скромної кар’єри, воював із злодіями та фальшивомонетниками, із сіромахами, яким не повелося в житті, чи, в кращому випадку, із жалюгідними вбивцями; я ж, навпаки, то в затінку, то в хащах великих міст, то в блискучому сяйві вищого світу, вщедрений пошаною й орденами, робив щось добре, коли хотілося, а тоді з примхи залюбки чинив лихе. Чи не дотепна авантюра? Ти палко прагнув урвати мені життя, а я так само палко прагнув зберегти його, всупереч твоєму бажанню. Що казати, ота ніч назавжди прикувала нас один до одного.

Чоловік за Берлаховим столом плеснув у долоні, різко, один тільки раз.

— Ну, ось ми й дійшли кінця кар’єри! — вигукнув він. — Ти, майже позбувшись глузду, повернувся до Берна, до цього млявого порядного міста, де ніколи до ладу не збагнеш, що тут живе, а що мертве. А я повернувся до Ламбуана, знову ж таки лишень із примхи: мені хотілося підвести риску саме тут, бо в цьому селі, що його забув навіть Бог, колись народила мене мати — вона вже давно лежить у могилі, — народила, недовго думаючи, не знати навіщо, і згодом я, тринадцятилітній хлопець, утік звідси дощової ночі. І от ми знову тут. Облиш усе це, друже, все намарне. Смерть не чекає.

І вмить, ледь ворухнувши рукою, він кинув ножа, той устромився в крісло, мало не зачепивши в Берлаха щоки. Старий не ворухнувся.

Чоловік зареготав.

— Ти, либонь, гадаєш, що я вбив того Шміда?

— Я повинен розслідувати цю справу, — відповів комісар.

Чоловік підвівся і взяв зі столу теку.

— Це я беру з собою.

— Колись мені таки пощастить викрити твої злочини. — І Берлах повторив: — А тепер це остання нагода.

— Отут, у теці, — єдині докази, які зібрав для тебе в Ламбуані Шмід. Хоч їх і небагато, але без них тобі нічого не вдіяти. Фотокопій чи звичайних копій ти не робив, я тебе знаю.

— Копій немає, — підтвердив старий.

— То, може, скористаєшся револьвером, щоб перешкодити мені? — спитав той глузливо.

— Ти розрядив його, — спокійно відказав Берлах.

— Авжеж.

І чоловік поплескав старого по плечу. Тоді пройшов повз нього до дверей, розчинив їх, знову зачинив і грюкнув вихідними дверима.

Берлах сидів у кріслі, припавши щокою до холодного леза ножа. Нараз схопив револьвер, подивився — він був заряджений. Комісар зірвався на ноги, вискочив у передпокій, рвонув вихідні двері, тримаючи зведений револьвер.

Вулиця була порожня.

І тоді його здолав біль — жахливий, лютий, в’їдливий біль, що здіймався в ньому, мов палаюче сонце, кинув його додолу, скарлючив, обпік вогнем, затрусив. Старий по-тваринному повзав на чотирьох, знову впав, закачався на килимі й нарешті затих десь у кімнаті поміж стільцями, вмиваючись холодним потом.

— Що таке людина? — тихо стогнав він. — Що таке людина?

Проте він знову підвівся. Після нападу болю йому покращало, вже нічого не мучило — вперше за довгий час. Він випив трохи теплого вина, обережно, помалу ковтаючи, але нічого не з’їв. Однак він не відмовився від звичної прогулянки через місто й по Бундестерасе. Правда, він майже спав, та з кожним кроком чисте повітря додавало йому сили.

Невдовзі Берлах уже сидів у кабінеті навпроти Лютца, той нічого не помітив, можливо, через те, що нечисте сумління не давало йому спокою. Лютц вирішив тепер, по обіді, повідомити Берлаха про розмову з фон Швенді, а не відтягати це до вечора, тож він прибрав холодного ділового вигляду, випнув груди, як генерал на картині Траффле вгорі, й розповів комісарові все в бадьорому телеграфному стилі. Як же Лютц здивувався, коли старий і не здумав заперечувати, з усім погодився і сказав, що, як на нього, то найкраще зачекати рішення Федерального суду, а розслідування зосередити головним чином на Шмідовому житті. Це так вразило Лютца, що він забув про генеральську поставу і зробився привітний і говіркий.

— Про Гастмана, звісно, я дещо довідався, — сказав він, — і тепер знаю доволі, щоб упевнитися: він не міг бути причетний до вбивства.

— Зрозуміло, — погодився старий.

Цього дня Лютц уже одержав деякі відомості з Біля, тож поводився дуже впевнено. Він зачитав:

— «Народився в Покау в Саксонії, син заможного торговця шкіряним крамом, замолоду мусив, певне, емігрувати до Південної Америки, жив в Аргентині, став її послом у Китаї, згодом прийняв французьке підданство, багато мандрував. Нагороджений орденом Почесного легіону, зажив слави своїми друкованими працями з питань біології. Добре характеризує Гастмана як людину той факт, що він відмовився бути обраним до Французької академії». Це мені надзвичайно імпонує.

— Цікавий факт, — погодився Берлах.

— Про Гастманових двох слуг ми ще зберемо відомості. Хоч вони й мають французькі паспорти, та родом вони, очевидно, з Емменталя. Це з їхньою допомогою Гастман так зле пожартував на похороні.

— Здається, Гастманові до вподоби такі злі жарти.

Мабуть, він лихий за вбитого собаку. Справа Шміда неприємна насамперед для нас самих, бо виставила нас у зовсім фальшивому світлі. Щастя, що фон Швенді — мій добрий приятель. А Гастман — людина світська й користується цілковитою довірою швейцарських підприємців.

— Тоді все гаразд, — мовив Берлах.

— Його особа поза будь-якою підозрою.

— Безперечно, — кивнув старий.

— На жаль, цього ми не можемо сказати про Шміда, — кінчив Лютц і звелів з’єднати його з Федеральним судом.

Поки він чекав біля телефону, комісар, що вже підвівся йти, раптом сказав:

— Я змушений просити у вас на тиждень відпустку через хворобу, пане Лютц.

— Добре, — відповів той, прикриваючи трубку рукою, бо з ним уже говорили, — у понеділок можете не приходити.

У Берлаховому кабінеті чекав Тшанц; побачивши старого, він підвівся і хоч тримався начебто спокійно, та комісар відчув, що поліцейський нервує.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, — тепер саме слушний час.

— Ні, до письменника, — відказав старий, одягаючи пальто.

— Манівцями, все манівцями кружляємо, — бурмотів Тшанц, спускаючися сходами слідом за Берлахом.

У дверях комісар нараз спинився:

— Це ж Шмідів блакитний «мерседес»!

Тшанц пояснив, що купив машину на виплат, однаково хтось би її придбав. Тшанц сів до керма, Берлах умостився поруч, і вони рушили через вокзальний майдан до Бетлегема.

— Ти знову поїхав через Інс, — пробубнів Берлах.

— Я люблю цю дорогу.

Берлах дивився на обмиті дощем поля, осяяні ясним спокійним світлом. Тепле, м’яке сонце висіло в небі, вже трохи схиляючись до заходу.

Обидва мовчали. Тільки десь між Керцерсом і Мюнтшеміром Тшанц сказав:

— Пані Шенлер сказала мені, що ви взяли в Шмідовій кімнаті якусь теку.

— Там не було нічого службового, Тшанц, тільки особисті папери.

Тшанц помовчав і не розпитував далі, а Берлах постукав по спідометру, який показував близько ста двадцяти п’яти.

— Не так швидко, Тшанц, не так швидко. Я не боюся, та в мене не все гаразд із шлунком. Я вже старий...

Письменник прийняв їх у своєму робочому кабінеті — пошарпаному низенькому покої, і в дверях їм довелося схилити голови, немов під ярмо. На подвір’ї гавкав білий песик із чорним писком, а десь у домі плакала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, зодягнений у комбінезон і брунатну шкіряну куртку. Він повернувся на стільці до них обличчям, однак не рушив від столу, геть заваленого паперами. Не підводячись, він ледве привітався і спитав, чого тут треба поліції. «Нечемний, — подумав Берлах, — не любить поліції, письменники її зроду не любили». Старий поклав діяти обережно. Тшанц теж не був у захваті від такого прийому, і обидва міркували приблизно однаково: будь-що не дати господареві можливості спостерігати, бо ще ненароком попадеш до книжки.

Та сівши в крісла, що на них показав рукою письменник, вони збентежено побачили: світло з невеличкого вікна падає на них, а письменникового обличчя майже не видно в зрадницькому присмерку цієї низенької зеленої кімнати, заставленої книжками.

— Ми прийшли в справі Шміда, вбитого біля Твана, — почав старий.

— Я знаю. У справі доктора Прантля, що шпигував за Гастманом, — озвалася темна постать між вікном і ними. — Гастман мені розповів.

На якусь мить обличчя письменникові осяяло світло — він закурив сигарету. Вони встигли тільки побачити, як те обличчя скривилося в глузливій посмішці.

— Вам потрібне моє алібі?

— Ні, — відказав Берлах.

— То ви гадаєте, що я не здатний убити? — спитав письменник, вочевидь розчарований.

— Не здатні, — сухо мовив Берлах.

Письменник простогнав:

— От знов! У Швейцарії письменників мають ні за що.

Старий засміявся.

— Коли вам так кортить знати, то ми вже, звісно, цікавилися вашим алібі. О пів на першу тієї ночі, як сталося вбивство, між Ламлінгеном і Шарнельцом вас зустрів лісничий, і ви пішли разом, бо вам обом по дорозі. Лісничий казав, що ви були у веселому настрої.

— Я знаю. Тванський поліцейський уже двічі розпитував про мене лісничого. Ще й інших, навіть мою тещу розпитував. Отже, ви таки підозрювали мене в убивстві! — гордо вигукнув господар. — Для письменника це теж своєрідний успіх.

А Берлах подумав: «Бач, який гонористий, прагне, щоб його сприймали поважно».

Усі троє помовчали. Тшанц силувався роздивитись письменникове обличчя.

— Чого ви ще хочете? — нарешті средито спитав господар.

— Ви часто бачитесь із Гастманом?

— Це допит? — спитала темна постать, іще більше заступаючи вікно. — Тепер у мене немає на те часу.

— Не будьте такі жорстокі, — мовив комісар. — Нам треба поговорити з вами.

Письменник щось пробурмотів. Берлах знову спитав: Ви часто бачитесь із Гастманом?

— Час від часу.

— Навіщо?

Старий чекав знову гнівної відповіді, та письменник нараз засміявся, видихнув поліцейським в обличчя клуб тютюнового диму і сказав:

— Цікавий чоловік той Гастман, комісаре, така людина приваблює письменників, як солодке — мух. Він чудово куховарить, надзвичайно куховарить, розумієте?

І письменник заходився розповідати про Гастманове куховарське мистецтво, описуючи ту чи іншу його страву. Вони слухали п’ятьхвилин, тоді ще п’ять, коли ж збігло вже п’ятнадцять хвилин, а письменник і далі розводився про Гастманів куховарський хист і ні про що інше, тільки про Гастманів куховарський хист, Тшанц підвівся і сказав, що вони приїхали сюди не заради куховарства, але Берлах раптом урвав його, жваво оголосивши, що це надзвичайно цікаво. Пожвавішавши, Берлах і собі взявся розповідати про куховарство турків, румунів, болгар, югославів, чехів. Старий і письменник перекидалися, ніби м’ячами, назвами страв. Тшанц умивався потом і подумки лаявся. Але тих не можна було відірвати від розмови про куховарське мистецтво, і, тільки пробалакавши три чверті години, вони замовкли, знеможені, немов після добрячої вечері.

Письменник закурив сигару. Всі мовчали. Десь поряд знову заплакала дитина. На подвір’ї гавкав песик. Зненацька Тшанц спитав:

— Це Гастман убив Шміда?

Питання було примітивне, старий похитав головою, а темна постать мовила:

— Ви таки справді йдете навпростець!

— Я прошу мені відповісти, — твердо сказав Тшанц і нахилився вперед, та знову не зміг роздивитися виразу обличчя в господаря.

Берлах із цікавістю стежив, як реагує на Тшанцову мову письменник.

Той був незворушний.

— Коли вбито поліцейського? — спитав він.

— Одразу по півночі, — відповів Тшанц.

Він, звісно, не знає, почав письменник, чи поширюються закони логіки і на поліцію, однак має щодо цього великий сумнів; та коли він, як установила ретельна поліція, зустрів лісничого о пів на першу на дорозі до Шернельца, а за якихось десять хвилин до того розлучився з Гастманом, то Гастман, природно, не може бути вбивцею.

Тшанц поцікавився, чи інші гості ще зоставалися в Гастмана.

— Ні, — відповів письменник.

— Чи Шмід попрощався з гостями?

— Доктор Прантль мав звичай іти передостанній, — відказав письменник трохи глузливо.

— А останній?

— Я.

Тшанц не відступався.

— Там було ще двоє слуг?

— Не знаю.

Тшанц хотів довідатися, чому письменник не дає вичерпної відповіді.

На його думку, гостро відказав господар, відповідь цілком вичерпна. Він ніколи не звертає уваги на слуг такого штабу.

— Гастман добра людина чи погана? — спитав Тшанц, не стримавши відчаю в голосі.

Комісарові здалося, що він сидить на розжареному вугіллі. «Коли ми не попадемо до наступного роману цього письменника, то буде просто диво», — подумав він.

А письменник так дмухнув на Тшанца димом із сигари, що той зайшовся кашлем. У кімнаті стало тихо, не чутно було навіть плачу дитини.

— Гастман погана людина, — нарешті мовив письменник.

— Та, попри це, ви його відвідуєте тільки тому, що він добрий кухар? — обурено спитав Тшанц, подолавши новий напад кашлю.

— Тільки тому.

— Цього я не розумію.

Письменник засміявся і пояснив: він теж по-своєму поліцай, але без влади, без держави, без законів і без в’язниці. Його фах — пильно вивчати людей.

Тшанц збентежено замовк, а Берлах сказав:

— Я розумію.

По якійсь хвилі — сонце саме згасало за вікном — комісар мовив:

— Мій підлеглий так заповзявся, що загнав нас у глухий кут, і я не знаю, як цілому й здоровому звідти вибратися. Та молодість має свої гарні риси, і скористаймося тією дорогою, що її проклав нам розлючений бик. — Зачувши ці слова, Тшанц спаленів з обурення, а старий казав далі: — Не втрачаймо цієї доброї нагоди й повернімося до тих питань, які, дякувати Богові, тут уже поставлено. Як ви уявляєте собі всю цю історію, шановний пане? Чи Гастман здатний на вбивство?

У кімнаті швидко западав присмерк, та письменникові й на думку не спало засвітити якесь світло. Він умостився на підвіконні, а його відвідувачі сиділи, мов полонені десь у темній печері.

— Гадаю, що Гастман здатний на будь-який злочин, — почувся від вікна різкий голос, у ньому бриніла прихована злість. — Та я переконаний, що не він убив Шміда.

— Ви знаєте Гастмана, — сказав Берлах.

— Я просто малюю його портрет.

— Так, але це ваш портрет з нього, — холодно уточнив старий слова темної постаті у віконній ніші.

— Що мене приваблює в ньому, то це не так куховарський хист, — хоч мене не дуже легко чимось іншим привабити, — як можливість спостерігати справжнього нігіліста. Мені завжди дух забиває, коли я навіч бачу живе втілення якогось загального поняття.

— А найдужче забиває дух, коли слухаєш письменника, — сухо відказав Берлах.

— Може, Гастман зробив людям більше добра, ніж ми разом, усі троє, що сидимо в цій немудрій кімнаті, — провадив далі письменник. — Коли я називаю Гастмана поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро так само з примхи, з настрою, як і зло, а на зло він безперечно здатний. Він ніколи не чинить лихого, аби чогось домогтися, на протилежність злочинцям, що діють заради грошей, заради жінок чи влади. Його злочини безглузді, можливо, через те, що він однаково здатний на добро і на зло, все залежить тільки від випадку.

— Ви так міркуєте, наче це математика, — заперечив старий.

— Це і є математика. Можна було б створити інший образ, протилежність Гастманові, втілення самого зла, як створюють геометричну фігуру — дзеркальне відображення іншої; я певен, що десь існує і така людина, можливо, ви зустрінете і її. Зустріли одну, зустрінете й іншу.

— Це звучить як програма, — озвався старий.

— А що, хай буде й програма. Я можу уявити людину, Гастманове дзеркальне відображення, злочинця, для якого зло стало мораллю, філософією і який так само фанатично чинить зло, як інший з принципу чинить добро.

Комісар зауважив, що волів би радше поговорити про самого Гастмана, він цікавить їх найдужче.

— Коли ви так хочете, комісаре, — сказав письменник, — повернімося до Гастмана, до цього своєрідного полюса зла. В нього зло не є проявом якоїсь філософії чи якогось інстинкту, а проявом його свободи: свободи порожнечі.

— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — мовив старий.

— Авжеж, навіщо давати. Але вивченню цього чоловіка та його свободи можна присвятити все життя.

— Все життя, — проказав за ним старий.

Письменник замовк. Здавалося, в нього зникло бажання говорити.

— Я маю до діла із справжнім Гастманом, — сказав нарешті старий. — Із чоловіком, що живе біля Ламлінгена у Тессенберзькій долині і влаштовує вечори, які коштували життя лейтенантові поліції. Я хотів би знати: той портрет, що ви допіру намалювали, — таки портрет Гастмана чи людини, що її створила ваша уява?

— Наша уява, — відказав письменник.

Комісар промовчав.

— Врешті, я і сам не знаю, — закінчив розмову письменник і підійшов до обох прощатись, але руку простяг тільки одному, тільки Берлахові. — Я зроду не замислювався над такими питаннями. З’ясувати це може лише поліція.

Берлах і Тшанц ішли до машини, а за ними біг білий песик і гавкав, аж захлинався з люті.

— Не подобається мені той письменник, — сказав Тшанц, сідаючи за кермо.

Песик видряпався на паркан, обплетений виноградом, і гавкав щосили.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, умикаючи мотор.

Старий похитав головою.

— Ні, в Берн.

Вони поїхали вниз до Лігерца, і перед ними глибоко долі розлігся цілий край — каміння, земля, вода. Машина йшла в затінку, сонце вже сховалося за Тессенберг, та ще осявало озеро, острів, пагорби, гірські схили, снігові вершини на обрії та чудернацькі хмари, що громадилися одна на одну, пливучи в небесному блакитному морі. Старий не зводив очей з тієї щомиті мінливої картини пізньої осені.

«Завжди те саме, — думав він, — навіть ця мінливість завжди та сама».

Коли дорога завернула і внизу, просто під ними, заблищало озеро, мов опуклий щит, Тшанц спинив машину і збуджено мовив:

— Мені треба поговорити з вами, комісаре.

— Про що? — спитав старий, дивлячись на скелі.

— Ми повинні поїхати до Гастмана, іншого способу далі провадити слідство немає, це ж логічно. Насамперед треба допитати його слуг.

Берлах відхилився назад на сидінні, сивий випещений чоловік, що спокійно дивився холодними очима на молодого поліцейського.

— Боже мій, хіба ми можемо завжди робити те, що логічно, Тшанц? Лютц не хоче, щоб ми їхали до Гастмана. Це зрозуміло, бо він був змушений передати справу генеральному прокуророві. Зачекаймо його рішення. З іноземцями доводиться бути делікатними.

Зневажливий Берлахів тон знетямив Тшанца.

— Це ж дурниця! — вигукнув він. — Через свої політичні погляди Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і Гастманів адвокат, тож не важко уявити його роль у цій справі.

У Берлаха на обличчі не ворухнувся жодний м’яз.

— Добре, Тшанц, що ми тут самі, — сказав комісар. — Можливо, Лютц трохи поквапився, але він діяв з доброю метою. Таємницю треба шукати в самому Шміді, а не в Гастмані.

Тшанц не збентежився.

— Ми шукаємо тільки правду, — крикнув він у відчаї до неба, де сунули купи хмар. — Правду і тільки правду про те, хто вбив Шміда!

— Звичайно, — озвався Берлах, але холодно, без патетики. — Шукаємо правду про те, хто вбив Шміда!

Молодий поліцейський поклав руку Берлахові на плече і сказав, вдивляючись у його непроникне обличчя:

— Тож нам треба вжити негайних заходів і саме проти Гастмана. У розслідуванні не повинно залишитися білих плям. Ви кажете, не завжди можна робити те, що логічно. Але в цьому випадку треба діяти логічно. І пройти повз Гастмана ми не можемо.

— Гастман не вбивця, — сухо сказав Берлах.

— Може, Гастман підготував це вбивство, — заперечив Тшанц. — Треба допитати його слуг.

— Не бачу ані найменшої причини, що змусила би Гастмана вбивати Шміда, — пояснив старий — Злочинця треба шукати там, де злочин має якийсь сенс, а це вже справа федерального прокурора.

— Письменник теж має Гастмана за вбивцю! — вигукнув Тшанц.

— І ти теж? — сторожко спитав Берлах.

— І я, комісаре.

— Тоді це тільки твоя думка. Письменник вважає, що Гастман взагалі здатний на будь-який злочин, а це зовсім інше. Письменник говорив не про вчинки Гастмана, а про його потенційну здатність до них.

Тшанцові урвався терпець. Він схопив старого за плечі і, важко дихаючи, закричав:

— Роками я стояв у тіні, комісаре. Завжди мене обминали, не помічали, гордували мною, немов якимсь покидьком, кур’єр і той був кращий за мене!

— Я припускаю, Тшанц, що все було саме так, — сказав Берлах, утупивши незворушний погляд у сповнене розпачу обличчя молодого поліцейського. — Ти роками стояв у тіні того, кого нещодавно вбито.

— Тільки через те, що він учився в привілейованій школі. Тільки через те, що він знав латину!..

— Ти несправедливий, — перепинив його Берлах. — Шмід був найкращий з усіх криміналістів, яких я тільки знав.

— А тепер, — кричав Тшанц, — коли я нарешті маю якийсь шанс, все знову зводиться нанівець, єдина для мене можливість висунутися марнується через цю безглузду дипломатичну гру! Тільки ви, комісаре, можете ще зарадити, поговоріть із Лютцом, тільки ви здатні вплинути на нього. Хай він пошле мене до Гастмана.

— Ні, Тшанц, цього я не можу зробити.

Тшанц термосив старого, наче якогось хлопчиська, стискав його і в одно кричав:

— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!

Та старий був невблаганний.

— Нічого не вийде, Тшанц. На таке я вже не здатний. Я старий і хворий. Дай мені спокій. Ти сам повинен собі зарадити.

— Гаразд, — сказав Тшанц, раптом відпустив Берлаха і схопився за кермо. Він був блідий як смерть і тремтів. — Тоді не треба. Ви не можете мені допомогти...

Вони поїхали далі, вниз до Лігерца.

— Здається, ти перебув відпустку в Гріндельвальді? — спитав старий. — У пансіоні Айгера?

— Так, комісаре.

— Там спокійно і не дуже дорого?

— Саме так.

— Добре, я завтра поїду туди трохи відпочити, Тшанц. Мені якось легше в горах. Через хворобу я взяв на тиждень відпустку.

Тшанц обізвався не зразу. Аж коли вони звернули на дорогу Біль — Нойєнбург, він промовив звичайним голосом:

— Гори не завжди допомагають, комісаре.

Того ж вечора Берлах подався на Беренплатц до свого лікаря, доктора Самуеля Гунгертобеля. На вулицях уже світилися ліхтарі, з кожною хвилиною ніч ставала ще темніша й похмуріша. З кабінету Гунгертобеля Берлах дивився у вікно на майдан, на невпинний потік людей. Лікар ладнав інструменти. Берлах знав його здавна, колись вони разом училися в гімназії.

— Хвалити бога, серце в тебе добре, — сказав лікар.

— Чи ти маєш якісь нотатки про мою хворобу? — спитав Берлах.

— Ціла тека, — відповів лікар і кивнув на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.

— Ти нікому не розповідав про неї? — спитав старий.

— Таке скажеш, Гансе, це ж лікарська таємниця.

Унизу, на майдані, проїхав блакитний «мерседес» і спинився біля інших машин на стоянці. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Тшанц, за ним дівчина у білому плащі, біляві коси розсипалися в неї на плечах.

— До тебе вламувалися злодії? — спитав комісар.

— Чого це ти надумав?

— Просто так.

— Якось, правда, в моєму письмовому столі хтось геть усе перерив, — признався Гунгертобель. — Твоя історія хвороби лежала зверху на столі. Грошей ніхто не взяв, а їх у шухляді було-таки чимало.

— А чого ти не повідомив поліцію?

Лікар почухав потилицю.

— Грошей, я ж сказав, не взяли, та я однаково збирався повідомити поліцію, тільки забув.

— Отже, ти забув. Через тебе злодіям пощастило, — сказав Берлах і подумав: «Ось звідки Гастманові все відомо».

Він знову глянув у вікно на майдан. Тшанц із дівчиною заходили до італійського ресторану. «В день його похорону!» — подумав Берлах і відійшов од вікна. Гунгертобель сидів за столом і писав.

— То як мої справи?

— Тобі часто болить?

Старий розповів про останній напад болю.

— Кепське діло, Гансе, — сказав лікар, — протягом цих трьох днів ми повинні тебе оперувати. Іншої ради немає.

— Мені тепер краще, ніж завжди.

— За чотири дні знову буде напад, і його ти не переживеш, — сказав лікар.

— Отже, в мене є ще два дні. Два дні! А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок уранці.

— У вівторок уранці.

— І тоді я проживу ще рік, правда? — І Берлах подивився на свого шкільного товариша непроникливо, як завжди.

Той схопився на ноги й швидко заходив по кімнаті.

— Звідки ти взяв таку дурницю?

— Я почув її від того, хто прочитав історію моєї хвороби.

— То це ти вломлювався до мого кабінету? — вигукнув збентежено лікар.

Берлах похитав головою:

— Ні, не я. Але ж це правда — тільки рік?

— Тільки рік, — озвався Гунгертобель, сів на стілець біля стіни і безпорадно подивився на Берлаха, що незворушно стояв посеред кабінету, покірний, відособлений у своїй холодній самотності; від його пригніченого погляду лікар опустив очі.

О другій годині ночі Берлах ураз прокинувся. Він рано вклався спати і випив, за порадою Гунгертобеля, якісь нові ліки, тож своє раптове пробудження він спершу пояснив був дією незвичного препарату. Проте йому здалося, що збудив його якийсь шерех. Голова в Берлаха — як завжди буває, коли ми прокидаємося раптово, — працювала напрочуд чітко і ясно, одначе збігли секунди, — що здаються в таких випадках вічністю, — поки він зміг зорієнтуватися. Лежав він не в спальні, як звикле, а в бібліотеці; передчував безсонну ніч і хотів ще читати, це він пригадує, та зненацька його заскочив глибокий сон.

Провівши рукою по тілу, Берлах збагнув, що лежить іще зодягнений, під самим пледом. Він прислухався. Щось упало на підлогу — книжка, яку він звечора читав. У кімнаті без вікон панував морок, тільки з прочинених до спальні дверей часом блимало тьмяне світло від спалаху блискавок — надворі шуміла громовиця. Здалеку чулося, як завивав вітер. Поволі Берлах розгледів у темряві стелаж із книжками, стілець і край столу, де, як він насилу пригадав, лежав револьвер.

Раптом Берлах відчув протяг, у спальні брязнуло вікно і хряснули двері. Відразу ж по тому старий почув, як щось тихенько клацнуло: певне, хтось відчинив вхідні двері і дістався в коридор, не зміркувавши, що утвориться протяг. Берлах підвівся і засвітив торшер.

Він схопив револьвер і спустив запобіжник. Чоловік у коридорі теж увімкнув світло. Крізь прочинені двері сяйнула лампа; це вразило старого, він не вбачав ніякого глузду у вчинках незнайомого. Старий зрозумів його намір аж тоді, як було вже пізно. Берлах угледів тільки руку, простягнену до лампи, потім блимнув голубий спалах, і враз запала темрява: незнайомий вирвав лампу і зробив коротке замикання.

Берлах стояв у непроглядній пітьмі. Незнайомий прийняв бій і накидав тепер свої умови: битися потемки. Старий міцніше стиснув револьвер, обережно прочинив двері до спальні і ступив туди. Крізь вікна до кімнати пробивалося непевне світло, спершу майже непомітне, та коли очі звикли до темряви, стало наче світліше. Берлах притулився до стіни між ліжком і вікном, що виходило до річки. Друге вікно, праворуч, виходило до сусіднього будинку. Так він стояв у непрозірній пітьмі, безпорадний, бо відступати не мав куди, і тільки тішився надією, що його не видно.

На двері до бібліотеки падало слабеньке світло з вікна. Тож коли незнайомий входитиме в двері, він побачить бодай його обрис. Раптом у бібліотеці сяйнув тоненький промінчик кишенькового ліхтаря, ковзнув, шукаючи, по книжках, по підлозі, по кріслу і спинився на письмовому столі, там, де лежав ніж «змія». Знову Берлах побачив крізь двері руку, руку в брунатній рукавичці. Помацавши по столу, рука схопила колодочку ножа. Берлах звів револьвер, прицілився, але промінчик згас. Не знаючи, що робити, Берлах опустив револьвер і чекав. Він дивився у вікно, відчував за ним чорну річку з її безупинним плином, а по той бік — гостроверхе місто з кафедральним собором, що його шпиль, наче стріла, встромився в небо, де гналися розірвані вітром хмари.

Берлах нерухомо стояв і чекав на ворога, що прийшов його вбити. Старий уп’яв очі в нечіткий прямокутник дверей. І чекав. У будинку панувала мертва тиша. Нараз у коридорі годинник вибив третю. Берлах прислухався, та чув здаля тільки цокання годинника. Десь на вулиці загула машина, ось вона проминула будинок. Певне, якісь люди повертаються з бару. На мить Берлахові здалося, що хтось дихає поруч, та це, мабуть, йому лише причулося. Так він і стояв, а тут же, в його кімнатах, причаївся той, другий, між ними залягла ніч, довга, жахлива ніч, що ховала під своїм чорним серпанком смертоносного змія-ножа, який шукав його серця.

Старий ледве зводив дух. Він стояв, стискаючи револьвер у руці, і не відчував, як холодний піт тече йому аж за шию. Він уже ні про що не думав — ні про Гастмана, ні про Лютца, ні про свою хворобу, що без упину жерла його тіло, важачи на саме життя, яке він тепер боронив, бо прагнув жити, будь-що жити. Він увесь обернувся в очі, що втупилися в нічний морок, у вуха, що ловили найменший шерех, у руку, що стискала холодний метал зброї.

Та нарешті убивця себе виявив, тільки в інший спосіб, ніж гадав Берлах: він відчув на щоці якийсь холодок, ледь помітну зміну в повітрі. Спершу він не міг собі цього пояснити, аж раптом збагнув, що до кімнати прочинилися двері з їдальні. Чужий удруге перехитрив його, ввійшов до спальні з іншого боку, невидимий, нечутний, нездоланний, убивця із змієм-ножем у руках. Берлах зрозумів: він повинен перший почати боротьбу, він, старий, смертельно хворий чоловік, повинен перший почати двобій за своє життя, яке триватиме щонайбільше рік і то, коли все буде гаразд і Гунгертобель вдало його прооперує. Берлах спрямував револьвер у вікно, що виходило на Аре, і стрелив раз, ще раз і ще, швидко і впевнено. Шибка розсипалася на друзки. Ту ж мить цін пригнувся, щось просвистіло в нього над головою — і в стіну вп’явся ніж.

Та старий домігся свого: в будинку навпроти засвітилися вікна, з них визирали люди; до смерті налякані, збентежені, вони вдивлялися в темряву. Берлах звівся на ноги. Світло з сусіднього дому осявало його кімнату, в дверях до їдальні тінню промайнула постать, чути було, як зачинилися вихідні двері і протяг грюкнув раз за разом дверима — спершу до бібліотеки, тоді до їдальні, — потім вікном, і нарешті запала тиша. Люди в сусідньому будинку й досі визирали з вікон. Та старий не рухався зі свого місця біля стіни, у руці він іще стискав револьвер і наче не помічав, як спливає час. Невдовзі люди відійшли від вікон, світло в будинку згасло. Берлах незрушно стояв біля стіни, знов у темряві, сам на сам із нею в порожньому домі.

За півгодини старий вийшов у коридор і розшукав свій кишеньковий ліхтарик. Тоді зателефонував Тшанцові, щоб той негайно приїхав. Потім поставив новий електричний запобіжник замість перегорілого, і враз спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло, прислухаючись до нічних звуків. Під’їхала машина, раптово загальмувала. Знову розчинилися вхідні двері, знову почулася хода. До кімнати увійшов Тшанц.

— Мене намагалися вбити, — сказав комісар.

Тшанц був блідий, без капелюха, волосся на голові скуйовдилось і падало на лоб, з-під зимового пальта виглядала піжама. Вони разом пішли до спальні. Тшанц насилу витяг із стіни ножа, який глибоко ввігнався в дерево.

— Оцим? — спитав він.

— Оцим, Тшанц.

Той оглядівся по кімнаті й побачив розбиту шибку. — Ви стріляли у вікно? — здивовано спитав він. Берлах усе йому розповів.

— Це найкраще, що ви могли зробити, — сказав Тшанц.

Вони вийшли в коридор, і він підняв з підлоги електричну лампочку.

— Хитро! — озвався він не без захвату.

Вони пішли назад до бібліотеки. Берлах ліг на канапу, натяг на себе плед і лежав тепер безпорадний, нараз страшенно постарілий, схожий на мерця. Тшанц і досі тримав у руці турецький ніж.

— Чи ви впізнали злочинця? — спитав він.

— Ні. Він одразу ж обачно втік. Я тільки встиг помітити в нього на руках брунатні рукавички.

— Цього замало.

— Це взагалі ніщо. Та дарма, що я його не бачив і ледве чув, як він дихає, я знаю, хто це був. Знаю, знаю.

Старий проказав це майже нечутно. Тшанц, і досі тримаючи в руці ножа, пильно дивився на сіру постать, що лежала перед ним, на цього старого, втомленого чоловіка, на ці руки, покладені уздовж знеможеного тіла, наче зів’ялі квіти біля небіжчика. Нараз Тшанців погляд зустрівся з очима старого, вони дивилися на нього спокійно, непроникно і ясно. Тшанц поклав ножа на письмовий стіл.

— Завтра вам треба їхати до Гріндельвальда, ви хворі. Чи, може, вам краще зостатися? Гори не завжди лікують. І там уже зима.

— Та ні, поїду.

— Тоді вам треба ще трохи поспати. Чи мені зостатися біля вас?

— Ні, Тшанц, іди.

— На добраніч, — сказав той і повільно вийшов.

Старий нічого не відповів, здавалося, він уже спить.

Тшанц вийшов із дому, зачинив за собою двері, поволі попрямував до хвіртки, зачинив і її. Уже на вулиці він глянув назад, на дім. Іще була глупа ніч. Усе навколо, навіть найближчі будинки, поглинула темрява. Тільки високо вгорі мрів вуличний ліхтар, самотня зірка, що загубилася в цій похмурій пітьмі, повній смутку та невиразного шемрету річки.

Тшанц постояв і нараз тихо вилаявся. Штовхнувши ногою хвіртку, він рішуче подався назад, до будинку — тією самою стежкою, що нею тільки-но йшов. Тшанц схопився за дверну клямку і натис її. Та двері були замкнені.

Берлах підвівся о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий умився, перевдягся і викликав по телефону таксі. Снідати він вирішив у вагоні-ресторані. Одягнувши тепле зимове пальто, Берлах вийшов із дому в сірий ранок. Валізки він не взяв.

Небо було чисте. Якийсь миршавий студент пройшов, хитаючись, повз комісара і привітався, війнувши на нього пивним духом. «Надудлився, — подумав Берлах, — либонь, уже вдруге зрізався на фізиці, сіромаха. Хіба ж не зап’єш!»

Під’їхало таксі, велика американська машина. За кермом сидів чоловік із високо піднятим коміром, ледь виднілися тільки його очі. Він відчинив дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах, сідаючи.

Машина рушила.

— Ну, — промовив голос поруч, — як тобі ведеться? Чи добре спав цю ніч?

Берлах повернув голову. З другого краю сидів Гастман — у світлому плащі, згорнувши на грудях руки в брунатних рукавичках. Він нагадував насмішкуватого літнього селянина. Шофер обернувся до Берлаха і вишкірився. Комір він уже опустив — це був Гастманів слуга.

Берлах збагнув, що попав у пастку.

— Що тобі знову треба від мене? — спитав він.

— Ти й досі вистежуєш мене. Ти був у письменника, — сказав той, у кутку, і в голосі його пролунала загроза.

— Я виконую свій обов’язок.

Той не зводив з нього очей.

— Усі, хто вистежували мене, Берлах, загинули.

Водій, мов диявол, гнав машину вгору по Арауерштальдену.

— Я ще живий. Хоч завжди тебе вистежував, — спокійно відказав комісар.

Обидва помовчали. Із шаленою швидкістю машина вимчала до Вікторіаплатцу й мало не наскочила на якогось дідка, що тюпав собі через дорогу.

— Будьте уважніші, — сердито озвався Берлах.

— Жени швидше! — гостро наказав Гастман і глузливо глянув на старого. — Я люблю їздити швидко.

Комісара лихоманило. Йому бракувало в машині повітря. Вони мчали вздовж трамвайної лінії по мосту, під ним глибоко внизу звивалася срібна стрічка ріки; машина стрілою наближалася до міста, яке гостинно відкривалося їм назустріч. Вулиці були ще порожні, безлюдні, над ними застигло скляне небо.

— Раджу тобі вийти з гри. Ти мав час упевнитися, що програв, — мовив Гастман, натоптуючи собі люльку.

Старий дивився на темні купи кущів, повз які вони проїздили, на будинки, помітив сірі постаті поліцейських біля книгарні Ланга. «Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. І ще: — Треба нарешті заплатити за Фонтане».

— Ми не можемо вийти з нашої гри, — сказав він нарешті. — Тієї ночі в Туреччині ми стали боржниками один перед одним: ти запропонував побитися об заклад, а я прийняв виклик.

Машина промчала повз ратушу.

— Ти справді повірив, ніби то я вбив Шміда? — спитав Гастман.

— Жодної миті не вірив, — відказав старий і, байдуже стежачи, як той розпалює люльку, повів далі: — Мені не пощастило зловити тебе на злочинах, які ти вчинив, тож тепер я ловлю тебе на злочині, якого ти не робив.

Гастман допитливо глянув на комісара.

— Такої можливості я ще не передбачав, — сказав він. — Доведеться стерегтися.

Комісар мовчав.

— Можливо, ти куди небезпечніший, ніж я гадав, — задумано мовив Гастман зі свого кутка.

Машина спинилася. Вони приїхали до вокзалу.

— Це востаннє я розмовляю з тобою, Берлах, — сказав Гастман. — Наступного разу я тебе вб’ю, коли ти, звісно, витримаєш операцію.

— Ти помиляєшся, — уже стоячи на майдані, відповів Берлах, старий, зіщулений з холоду. — Мене ти не вб’єш. Я — єдиний, хто тебе знає, тож єдиний, хто може тебе судити, я засудив тебе, Гастман, засудив на смерть. Сьогоднішнього дня ти не переживеш. Сьогодні до тебе прийде кат, якого я на це призначив, і він вб’є тебе. В ім’я Боже це колись та повинно статися.

Гастман увесь стенувся і вражено вп’явся очима в старого, а той, не озираючись, глибоко засунувши руки в кишені пальта, вже йшов до темної споруди вокзалу, куди помалу сходилися люди.

— Бовдур! — нарешті вигукнув Гастман навздогін комісарові, вигукнув так голосно, що перехожі озирнулися. — Бовдур!

Та Берлаха вже не було видно.

Зранку заповідалося на гарну, ясну годину, сонце — яскраве коло — підіймалось угору і вкорочувало на землі довгі, чіткі тіні. Місто лежало внизу, немов біла мушля, воно вбирало в себе сонячне світло, поглинало його своїми вуличками, аби вночі віддати тисячами вогнів, — страхіття, що народжувало, мордувало і ховало все нових і нових людей.

Ранок дедалі яскравішав, мов блискучий щит нависав він над переспівом церковних дзвонів. Тшанц, блідий навіть у світлі, відбитому високим муром, чекав уже годину. Занепокоєно ходив він поміж зелених кущів біля кафедрального собору, знічев’я розглядаючи водограй, його чудернацькі писки втупилися в осяяний сонцем асфальт.

Нарешті відчинилася портальна брама. Ринув потік людей — сьогодні проповідь виголошував Люті, проте Тшанц одразу ж видивився білий плащ. Анна підійшла, сказала, що їй приємно його бачити, й подала руку. Вони пішли провулком Кеслера вгору, в юрмі людей, що поверталися з церкви. Тут були старі й молоді, якийсь професор і святково вбрана пекарка, двоє студентів із дівчиною, невеличкими громадками йшли службовці, вчителі, всі охайні, всі вмиті, всі зголоднілі, всі радіючи нагоді смачно попоїсти.

Тшанц і Анна вийшли на Казіноплатц, перетнули його й подалися вниз до Марцілі. На мосту спинилися.

— Анно, — сказав Тшанц, — сьогодні я заарештую Ульріхового вбивцю.

— А ви знаєте, хто він? — вражено спитала дівчина.

Він глянув на Анну. Вона стояла перед ним бліда, тоненька.

— Певен, що знаю, — сказав він. — А коли я заарештую його, то чи будете ви для мене тією, — на мить Тшанц затнувся, — ким були для свого нареченого Ульріха?

Анна відповіла не зразу. Вона щільніше загорнулася в плащ, наче їй було зимно. Схопився легенький вітер, розкуйовдив їй біляві кучері.

— Приймаю вашу умову, — сказала Анна.

Вони потисли одне одному руки, й Анна попрямувала на той берег. Він дивився дівчині вслід. Її білий плащ мигтів між стовбурами беріз, губився серед людей, знову виринав і нарешті щез. Тоді Тшанц пішов на вокзальний майдан, де залишив свою машину.

Тшанц поїхав до Лігерца. Дістався він туди аж по обіді, бо їхав повільно, часом спиняв машину і виходив покурити, тоді знову сідав за кермо і їхав далі. В Лігерці він спинив машину біля станції і піднявся сходами до церкви.

Тут панувала тиша. Внизу виблискувало темно-синє озеро, виноградники стояли вже без листя, земля між рядами була розорана, рудувата. Одначе Тшанц нічого не бачив і ні про що не думав. Розміреною ходою він невпинно йшов уперед, не обертаючись і не відпочиваючи. Дорога стрімко спиналася вгору поміж білих скель, а виноградники один по одному зоставалися позаду.

Тшанц підіймався дедалі вище, спокійно, неухильно, тримаючи праву руку в кишені пальта. Часом дорогу йому перебігали ящірки, злітали вгору канюки, земля тремтіла в сонячному сяйві, немов улітку; а Тшанц підіймався вгору. Згодом він проминув виноградники й увійшов у ліс. Тут стало холодніше. Між деревами ясніли білі скелі. Тшанц простував угору та вгору, рівномірно, все тією самою ходою, і нарешті вийшов у долину.

Перед ним лежали ниви й пасовиська, дорога вже йшла майже рівно. Він проминув кладовище — прямокутник, обведений сірим муром із широко розчиненою брамою. Поміж могилами блукали зодягнені в чорне жінки, якийсь старий, згорблений чоловік подивився на перехожого, що розміреною ходою ішов далі й далі, тримаючи праву руку в кишені пальта.

Він дістався до Преля і, проминувши готель «Ведмеді», повернув до Ламбуана. Повітря над долиною стояло нерухоме, чисте. Всі предмети, навіть найдальші, видно було як на долоні. Вершина Хасераля виблискувала снігом, усе інше світилось ясно-брунатною барвою, тільки окремими цятками вирізнялися білі будинки, червоні дахи та чорні ниви. Тшанц ішов далі й далі; сонце світило в спину, кидаючи йому тінь під ноги.

Згодом дорога пішла вниз, повз тартак, сонце світило вже збоку. Тшанц ішов далі, ні про що не думав, нікуди не дивився, його гнало вперед одне бажання, одна жага. Десь загавкав собака, вискочив на дорогу, обнюхав перехожого і побіг геть. Тшанц ішов, увесь час тримаючись правобіч дороги, ішов розміреною ходою, не уповільнюючи й не прискорюючи її, ішов до будинку, що серед голих тополь виринав із чорного поля.

Тшанц зійшов з дороги і рушив навпростець. Черевики його грузли в теплій незораній землі, та він ішов далі. Нарешті добувся до брами. Вона була розчинена, і Тшанц ступив на подвір’я. Тут, біля дому, стояла американська машина, Тшанц не звернув на неї уваги й подався до вхідних дверей, теж розчинених. Він зайшов у передпокій, одчинив ще одні двері й опинився в холі, що займав увесь перший поверх. Тшанц спинився. З вікон навпроти падало яскраве світло. Перед ним, щонайменше кроків за п’ять, стояв Гастман, а біля нього погрозливо завмерли здоровенні слуги, схожі на різників.

Усі троє були в пальтах, із купою валіз, усі троє споряджені їхати.

Тшанц стояв у розчинених дверях.

— То це ви, — сказав Гастман, трохи здивовано приглядаючись до спокійного блідого обличчя поліцейського.

Гастман пильно глянув на розчинені за ним двері, а тоді раптом зайшовся сміхом:

— Он про що казав старий! Дотепно вигадав, справді дотепно!

Очі в Гастмана були широко розплющені, в них світилась якась диявольська веселість.

Поволі, спокійно, не кажучи й слова, один із різників вийняв із кишені револьвер і стрелив. Тшанц відчув удар у ліве плече, рвонув праву руку з кишені й кинувся вбік. А тоді тричі вистрелив у Гастманів сміх, що лунав десь у нескінченній порожнечі холу.

Діставши від Тшанца повідомлення по телефону, з Ламбуана примчав Шарнель, із Твана — Кленін, а з Біля — оперативна група. Коло трьох трупів лежав, спливаючи кров’ю, Тшанц — друга куля влучила йому в ліву руку нижче ліктя. Бій, видно, тривав недовго, але кожний із трьох тепер мертвих устиг вистрелити. Біля кожного знайшли револьвер, один слуга ще стискав його в руці.

Що сталося по приїзді Шарнеля, Тшанц уже не пам’ятав. Він двічі непритомнів, поки його перев’язував лікар; однак рани виявилися не важкі.

Згодом збіглися селяни, робітники, жінки, геть заповнили подвір’я, і поліції довелось оточити вхід. Та якійсь дівчині пощастило пропхатись аж у хол, де вона, голосно зойкнувши, кинулася до Гастмана. То була кельнерка, наречена Шарнеля. Він стояв тут же, спаленівши з люті. Тшанца підняли й понесли до машини повз селян, що враз сахнулися назад.

— Ось лежать вони всі троє, — сказав наступного ранку Лютц, показуючи на вбитих, та не перемога, а сум бринів у його голосі.

Фон Швенді збентежено кивнув. Полковник приїхав із Лютцом до Біля у справі свого клієнта. Вони ввійшли в камеру, де лежали вбиті. Крізь невеличке заґратоване вікно скоса падав промінь світла. Лютц і фон Швенді стояли в пальтах, та все одно мерзли. Лютц мав червоні очі: всю ніч він вивчав Гастманові щоденники, списані стенографічними позначками, які важко було вчитати.

Він засунув руки ще глибше в кишені й тихо мовив: — Ми зі страху протиставляємо людей державі, фон Швенді, оточуємо себе всілякою вартою — поліцаями, солдатами, громадською думкою, та яку маємо з цього користь? — Обличчя в Лютца скривилося, очі стали ще лупатіші, і він зайшовся деренчливим сміхом, що глухо пролунав у холодній, порожній камері. — Якийсь дурень у керівництві державою, національний радник — і вже нас відштовхнуто, якийсь Гастман — і вже наші лави прорвано, форпости обійдено.

Фон Швенді розумів, що розмову із судовим слідчим годилося б звести на реальний ґрунт, та не знав як.

— До наших кіл просто нахабно пролазять бозна-які люди, — нарешті сказав він. — Прикро, страх як прикро.

— Ніхто ж не підозрював такого, — заспокоїв його Лютц.

— А Шмід? — вигукнув національний радник, зрадівши, що згадав про нього.

— Ми знайшли в Гастмана теку, що належала Шмідові. В ній були відомості про Гастманове життя та припущення про його злочини. Шмід сподівався викрити Гастмана. Але він діяв як приватна особа — і в цьому його помилка, яку йому довелося спокутувати життям. Адже тепер доведено, що це Гастман наказав його вбити: Шміда вбито з револьвера, що його тримав у руці слуга, коли Тшанц його застрелив. Огляд зброї одразу ж це підтвердив. Зрозумілі й причини вбивства: Гастман боявся, що Шмід його викриє. Шмідові слід було б довіритися нам. Але він був молодий і шанолюбний.

До камери увійшов Берлах. Побачивши старого, Лютц прибрав меланхолійного вигляду і знову сховав руки в кишені.

— То що ж, комісаре, — почав він, переступаючи з ноги на ногу, — добре, що ми тут зустрілися. Ви саме вчасно нагодилися з відпустки, а ми з національним радником теж не припізнились. Убиті ось перед нами. Ми багато з вами сперечалися, Берлах, я стояв за розумну поліцію з усіма її хитрощами, яку я залюбки озброїв би атомною бомбою, а ви, комісаре, хотіли бачити поліцію просто людяною, щось на зразок загону сільських єгерів, купки добросердих дідусів. Забудьмо тепер цю суперечку. Ми обидва помилилися, Тшанц спростував наші твердження в спосіб, аж ніяк не науковий — звичайнісіньким револьвером. Я не хочу знати, як саме. Певне, це був самозахист, ми повинні йому вірити й віримо.

Здобич варта заходу, вбиті тисячу разів заслуговували на смерть, коли говорити пишномовно; а якби все йшло по-науковому, то ми крутилися б оце навколо чужоземних дипломатів. Мені слід подбати про підвищення Тшанца, а ми обидва пошилися в дурні. Справу Шміда закінчено.

Лютц нахилив голову, збитий з пантелику загадковим мовчанням старого, зіщулився й нараз знову став коректний ретельний службовець. Він відкашлявся й за-шарівся, глянувши на й досі збентеженого фон Швенді; разом із полковником Лютц повагом пішов у темряву коридора, лишивши Берлаха самого.

Трупи лежали на марах, сховані під чорними покривалами. З голих сірих стін на них сипався тиньк. Берлах підійшов до мар, що стояли посередині, й відкинув покривало. То був Гастман. Берлах трохи нахилився до нього, тримаючи покривало в лівій руці. Мовчки дивився він на воскове обличчя вбитого, на вуста, ще скривлені в посмішці, на очі — вони ще дужче запали і вже нікого не могли настрахати.

Отак вони зустрілися востаннє, мисливець і звір, що лежав тепер переможений у нього в ногах. Берлах знав: життя їх обох дійшло краю, і подумки згадав всі минулі роки, увесь шлях таємничими ходами лабіринту, що був їхнім спільним життям. Тепер уже ніщо їх не роз’єднувало, крім незмірності смерті, цього судді, який засуджує на вічне мовчання. Берлах і досі стояв, схилившись, і тьмаве світло відбивалося на його руках і голові, відбивалося на небіжчикові, до обох однаково байдуже, примирливе. Мовчання смерті пригнічувало Берлаха, наче вповзало в нього, але не давало спокою, як давало тому небіжчикові. Берлах поволі накрив Гастманові обличчя. Це востаннє він бачив свого ворога; тепер його сховає могила. Скільки років Берлах прагнув одного: знищити людину, що лежить ось тепер у нього в ногах у голій, сірій камері, під чорним покривалом, обсипаним шматочками тиньку, що попадали зі стін, немов легенькі пластівці снігу. І старому нічого не залишалось, як стомлено накрити труп і смиренно благати собі забуття — єдиної втіхи для серця, що його шалено поглинає вогонь.

Ще того самого дня, рівно о восьмій, Тшанц увійшов до Берлахового будинку в Альтенберзі — старий пильно просив його прийти саме о цій годині. Двері, на подив Тшанца, відчинила молоденька служниця в білому фартушку, а коли він зайшов у коридор, то почув із кухні бряжчання посуду та пахощі вареного й печеного. Служниця скинула з Тшанца пальто. Ліву руку він тримав у черезплічнику, проте доїхав сюди на машині сам. Дівчина відчинила перед ним двері до їдальні, і вражений Тшанц спинився на порозі: стіл був святково сервований на двох осіб. У свічнику горіли свічки, їхнє тихе червонясте полум’я осявало Берлаха, що сидів при столі в кріслі, неначе втілення незрушного спокою.

— Сідай, Тшанц, — сказав гостеві старий, показуючи на друге крісло біля столу.

Тшанц, украй приголомшений, сів.

— Я не знав, що потраплю на вечерю, — нарешті вимовив він.

— Ми відзначимо твою перемогу, — спокійно пояснив старий і відсунув свічника трохи вбік, щоб вони могли добре бачити один одного.

Тоді старий ляснув у долоні. Двері відчинились, і ставна, огрядна жінка внесла великий таріль, ущерть повний сардинами, крабами, огірками, помідорами, зеленим горошком — різними салатами, прикрашеними майонезом та яйцями, поміж ними лежали скибочки холодної курятини та лосося. Старий наклав собі всього. А Тшанц, дивлячись, яку здоровенну купу бере собі чоловік, хворий на шлунок, з подиву взяв тільки трохи картопляного салату.

— Що ми питимемо? — спитав Берлах. — Лігерцьке? — Гаразд, лігерцьке, — мов уві сні погодився Тшанц. Служниця наповнила чарки. Берлах заходився їсти, взяв хліба, віддав шану лососеві, сардинам, червоним крабам, салатові, майонезові, холодному м’ясу, знову ляснув у долоні й зажадав іще страв. Тшанц, наче скам’янілий, ледве впорався із своїм картопляним салатом. А Берлах налив собі вже третю чарку.

— Тепер паштети й червоне нойєнбурзьке! — гукнув він.

На столі з’явилися нові тарелі. Берлах поклав собі три різні паштети — з гусячої печінки, свинини та трюфелів.

— Але ж ви хворі, комісаре, — нерішуче вимовив Тшанц.

— Не сьогодні, Тшанц, не сьогодні. Я відзначаю день, коли нарешті викрив Шмідового вбивцю!

Він випив другу чарку червоного і знов узявся до паштетів. Старий їв, без упину перемелюючи щелепами, жадібно поглинаючи земну їжу, мов демон, що не годен угамувати нестерпного голоду. На стіні відбивалися вдвічі збільшена його постать, дужі рухи його рук, нахил голови, — здавалося, той, на стіні, виконує переможний танок негритянського вождя. Тшанц перелякано дивився на цю неймовірну виставу смертельно хворої людини. Він сидів нерухомо, не торкаючись до страв, не поклав собі ані шматочка, не надпив із чарки ані краплини. А Берлах зажадав телячих котлет, рису, картоплі-фрі, зеленого салату, а до них — шампанського. Тшанца почало лихоманити.

— Ви вдаєте хворого, — ледве зводячи дух, сказав він. — Ви не хворі.

Берлах відповів не відразу. Засміявся і заходився біля салату, смакуючи кожний листочок. Тшанц не зважувався озватися вдруге: старий викликав у нього жах.

— Еге, Тшанц, — нарешті мовив Берлах, і очі йому дико блиснули. — Я вдавав. Я ніколи не хворів.

Старий поклав собі в рот шматок телятини і знову їв, їв жадібно, без упину. Аж тепер Тшанцові сяйнув здогад, що він попав у підступну пастку, з якої йому не вибратися. Холодний піт зросив йому тіло, жах охопив дужими руками. Надто пізно він усвідомив своє становище, рятунку вже не було.

— Ви знаєте, комісаре, — тихо сказав він.

— Так, Тшанц, я знаю, — спокійно і впевнено відповів Берлах, не зводячи голосу, наче говорив щось неважливе. — Ти вбив Шміда. — І, схопивши келих із шампанським, одним духом вихилив його.

— Я весь час відчував, що ви знаєте, — ледь чутно простогнав Тшанц.

Вираз обличчя в старого не змінився. Здавалося, Берлаха ніщо не цікавить, крім страв. Він знову немилосердно нагріб собі на тарілку цілу купу рису, полив її соусом, а зверху поклав телячу відбивну. Тшанц іще раз спробував боронитися від диявольського ненажери.

— Та куля — з револьвера, якого знайшли в слуги, — вперто сказав Тшанц, але в голосі у нього бринів відчай.

У Берлаха в приплющених очах блиснула зневага.

— Пусте, Тшанц. Ти добре знаєш, щото твій револьвер слуга тримав у руці, коли його знайшли. Ти сам поклав його вбитому в руку. Твою гру не викрито тільки тому, що всі дізналися: Гастман — злочинець.

— Ви ніколи не зможете цього довести, — відчайдушно ремствував Тшанц.

Старий відкинувся в своєму кріслі — вже не смертельно хворий чоловік, а дужий і спокійний, втілення надлюдської сили; він нагадував тигра, що грається своєю жертвою. Берлах допив шампанське, звелів служниці, яка весь час щось приносила з кухні, подати сиру, а тоді став їсти його з редискою, солоними огірками й цибулею. Старий поглинав усе нові й нові страви, ніби востаннє тішився тим, що дарує людині земля.

— Невже ти й досі не зрозумів, Тшанц, — сказав він нарешті, — що ти давно викрив себе в моїх очах? Той револьвер належав тобі. Гастманового пса, якого ти застрелив, рятуючи мене, влучила куля з того самого револьвера, з якого вбито Шміда, з твого револьвера. Ти сам виказав себе, коли рятував мені життя.

— Коли я рятував вам життя! Ось чому я не знайшов потім убитого собаки, — машинально промовив Тшанц. — Ви знали, що в Гастмана такий лютий пес?

— Авжеж. Я обмотав собі ліву руку рядниною.

— То ви й тут поставили мені пастку, — сказав убивця майже нечутно.

— І тут. Але перший доказ ти дав мені сам, коли ми з тобою їхали в п’ятницю через Інс до Лігерца і ти розіграв ту комедію із «Синім Хароном». Шмід їхав у середу через Цолікофен; це я знав, бо він спинявся тієї ночі в міському гаражі.

— Звідки ви все це знаєте?

— Я просто зателефонував туди. Той, хто їхав тієї ночі через Інс і Ерлах, був убивця, — ти, Тшанц. Ти їхав із Гріндельвальда, в пансіонаті Айгера теж є блакитний «мерседес». Тижнями спостерігав ти за Шмідом, вистежував кожний його крок, бо заздрив йому, його здібностям, його успіхові, його освіті, його дівчині. Ти знав, що він узявся до Гастмана, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав навіщо. Випадково знайшовши в нього на столі теку з паперами, ти надумав сам узятися до цієї справи, а Шміда вбити, щоб успіх дістався тобі. Ти слушно міркував: у цьому вбивстві легко буде звинуватити Гастмана. Побачивши в Гріндельвальді блакитний «мерседес», ти вже знав, що робитимеш далі. Ти взяв напрокат машину в середу на ніч. Я поїхав до Гріндельвальда, аби впевнитись у цьому. Далі все було просто: ти поїхав через Лігерц до Шернельца, поставив машину в Тванбахському лісі, пішов, щоб скоротити шлях, через ущелину і дістався на дорогу Тван — Ламбуан. Біля скель ти зачекав Шміда, він упізнав тебе і, здивований, спинив машину, відчинив дверцята, і тоді ти вбив його. Ти ж сам розповів мені про це. А тепер ти маєш усе, чого бажав: його успіх, його посаду, його машину і його дівчину.

Тшанц слухав і розумів: невблаганний старий оголосив йому «мат» і тепер кінчає свою жахливу вечерю. Свічки горіли вже неспокійно, хисткі відблиски вогню падали на їхні обличчя, тіні погустішали.

Мертва тиша залягла в темному будинку, служниці вже не заходили. Старий сидів нерухомо, наче й не дихав, палахкотливе світло осявало його, червоне, моторошне світло, що розбивалося об його крижане чоло й крижану душу.

— Ви гралися мною, — поволі вимовив Тшанц.

— Так, грався, — з жахливою поважністю відповів Берлах. — Інакше я не міг. Ти вбив мого Шміда, й мені довелося взяти тебе.

— Щоб убити Гастмана, — закінчив Тшанц, нараз збагнувши всю правду.

— Ти вгадав. Половину життя я витратив, аби викрити Гастмана, і Шмід був моя остання надія. Його я нацькував на того диявола в людській подобі; нацькував шляхетну істоту на дикого звіра. Аж ось з’явився ти з твоїм жалюгідним злочинним шанолюбством і знищив мою єдину надію. Тоді я взяв тебе, вбивцю, і зробив моєю найстрашнішою зброєю, бо тебе гнав відчай — один убивця повинен був найти другого вбивцю. Свою мету я зробив твоєю метою.

— Це було мені справжнє пекло, — мовив Тшанц.

— Це було справжнє пекло нам обом, — зі страшним спокоєм вів далі старий. — Втручання фон Швенді довело тебе до скрути — ти мусив у будь-який спосіб довести, що Гастман — убивця, найменший ухил зі сліду, що вів до Гастмана, міг навести на твій слід. Тільки Шмідова тека могла тобі допомогти. Ти знав, що вона в мене, але ти не знав, що її забрав Гастман. Ось чому в ніч із суботи на неділю ти напав на мене. До того ж тебе непокоїло, що я збирався до Гріндельвальда.

— Ви знали, що то я напав на вас? — ледь чутно спитав Тшанц.

— Я знав це з першої миті. Все, що я робив, то робив із метою довести тебе до неймовірного розпачу. І коли ти вже не зміг подолати його, то подався в Ламбуан, аби нарешті покласти всьому край.

— Один слуга почав стріляти, — згадав Тшанц.

— У неділю вранці я сказав Гастманові, що пришлю до нього чоловіка і той його уб’є.

Тшанц похитнувся. Все тіло йому пройняло морозом.

— То ви нацькували мене з Гастманом, одного на одного, немов звірів!

— Тварюку, проти тварюки, — невблаганно почулося з другого крісла.

— Отож ви були суддя, а я кат, — прохрипів Тшанц.

— Саме так.

— А я, що виконував тільки вашу волю, бажав я того чи ні, тепер я — злочинець, якого всі переслідуватимуть!

Тшанц звівся, спираючись вільною правою рукою на стіл. Уже горіла тільки одна свічка. Палаючими очима Тшанц силувався розрізнити в темряві постать старого, та він бачив тільки дивовижну чорну тінь. Нерішуче, вагаючись, він засунув був руку в кишеню.

— Облиш, — почув він голос старого. — Немає сенсу. Лютц знає, що ти в мене, і жінки ще не пішли з дому.

Авжеж, немає сенсу, — тихо проказав Тшанц.

— Справу Шміда закінчено, — десь у темряві мовив старий. — Я не викажу тебе. Але йди геть! Куди завгодно. Я не хочу тебе більше бачити. Досить, що я засудив на смерть одного. Йди геть! Іди!

Тшанц опустив голову й поволі вийшов, зник у нічному мороці, і коли грюкнули вхідні двері, а трохи згодом загурчала коло будинку машина, свічка на столі востаннє яскраво спалахнула, осяяла старого, що сидів, заплющивши очі, і згасла.

Берлах просидів у кріслі цілісіньку ніч, не підводячись, не рухаючись. Могутня жадоба життя, яка ще раз нестримно прокинулася в ньому, тепер спала, аби от-от згаснути зовсім. З неймовірною сміливістю старий іще раз ризикнув у грі, але в одному він збрехав Тшанцові. Коли вранці, ще вдосвіта, до його кімнати вбіг Лютц і, хвилюючись, розповів, що Тшанца знайшли мертвого на дорозі між Лігерцом і Тваном — на його машину наскочив поїзд, — комісар був смертельно хворий. Насилу вимовляючи слова, він попросив переказати Гунгертобелеві, що сьогодні вівторок і він згоден оперуватися.

— Ще тільки рік, — почув Лютц слова старого, що втупився у вікно, в скляний ранок. — Ще тільки рік...

Переклала Катерина Гловацька

ПІДОЗРА

На початку листопада 1948 року Берлаха привезли у Салем, до тієї лікарні, де з вікон видно старий Берн із ратушею. Через серцевий напад термінове хірургічне втручання довелося відкласти на два тижні. Важка операція пройшла успішно, однак аналізи свідчили про ту безнадійну хворобу, якої і побоювалися. Кепські були комісарові справи, його шеф, начальник слідчого відділу Лютц, уже двічі збирався його ховати і двічі знову почав сподіватися, аж нарешті перед самим різдвом комісарове здоров’я стало поліпшуватись. Хоча упродовж святкових днів старий іще спав, проте двадцять сьомого, в понеділок, він уже бадьоро переглядав давні примірники американського журналу «Лайф» за 1945 рік.

— Це були звірі, Самуелю, — сказав він, коли доктор Гунгертобель, роблячи ввечері обхід, зайшов до палати, — це були звірі, — і подав йому журнал. — Ти — лікар і можеш це собі уявити. Глянь на цей знімок із концентраційного табору Штутгоф! Табірний лікар Нееле без наркозу проводить на одному із в’язнів операцію у черевній порожнині, і за цією роботою його сфотографували.

— Нацисти часом таке робили, — сказав лікар і глянув на знімок, та коли вже хотів покласти журнал, раптом зблід.

— Що з тобою? — здивовано спитав хворий.

Гунгертобель відповів не зразу. Він поклав розгорнений журнал на Берлахове ліжко, сунув руку в праву верхню кишеню свого білого халата й дістав рогові окуляри, коли він їх одягав, рука в нього — як помітив комісар — трохи тремтіла, потім він знову глянув на знімок.

«Чого він нервується?» — подумав Берлах.

— Нісенітниця, — нарешті сердито сказав Гунгертобель і поклав журнал на стіл, до інших. — Ну ж бо дай мені свою руку. Подивимося, який у тебе пульс.

На хвилину запала тиша. Потім лікар випустив руку свого друга й глянув на табличку над ліжком.

— Ти одужуєш, Гансе.

— Ще рік? — спитав Берлах.

Гунгертобель зніяковів.

— Не будемо про це зараз говорити, — сказав він. — Ти повинен берегтися й знову ретельно обстежитися.

Старий буркнув, що він завжди бережеться.

— Тоді все гаразд, — мовив, прощаючись, Гунгертобель.

— Подай мені ще «Лайф», — попросив хворий ніби зовсім байдуже. Гунгертобель дав йому один із часописів, що стосом лежали на столі.

— Не той, — сказав комісар і ледь глузливо глянув на лікаря. — Дай отой, що ти в мене забрав. Я так легко не відступлюся від концентраційного табору.

Гунгертобель якусь мить вагався, та побачивши на собі допитливий Берлахів погляд, почервонів, і дав йому «Лайф». А тоді швидко вийшов, немов йому стало чогось неприємно. Прийшла медсестра. Комісар попросив її забрати решту часописів.

— А цей — ні? — спитала медсестра, показуючи на «Лайф», що лежав на Берлаховому ліжку.

— Цей — ні, — сказав старий.

Коли медсестра пішла, він знову почав роздивлятися знімок. Лікар, що проводив цей жорстокий експеримент, здавався спокійним, ба навіть незворушним. Та більшу частину його обличчя затуляла маска.

Комісар сховав часопис у шухляду своєї тумбочки й заклав за голову руки. Широко розплющеними очима він вдивлявся у пітьму, яка дедалі більше заповнювала палату. Світла він не вмикав.

Згодом прийшла медсестра й принесла вечерю. Було тієї вечері не так і багато, та ще й дієтична: суп з вівсяного відвару. До чаю з липового цвіту, який йому не смакував, він і не доторкнувся. Попоївши вівсянки, він загасив світло й знову ліг, вдивляючись у темряву, у тіні, які ставали все густішими.

Він любив дивитися, як крізь вікно до палати заглядають вогники міста.

Коли прийшла медсестра, щоб підготувати комісара до сну, він уже спав.

Уранці, о десятій, завітав Гунгертобель. Берлах лежав у своєму ліжку, заклавши за голову руки, а на покривалі видився розгорнений «Лайф». Комісарові очі пильно втупилися в лікаря. Гунгертобель побачив, що перед старим лежав той самий знімок з концентраційного табору.

— Ти часом не хочеш мені сказати, чого зблід, як мрець, коли я показав тобі цей знімок у журналі «Лайф»? — спитав хворий.

Гунгертобель підійшов до ліжка, зняв табличку, уважніше, ніж звичайно, прочитав її й знову повісив на місце.

— Це була кумедна помилка, Гансе, — сказав він. — Не варта уваги.

— Ти знаєш цього доктора Нееле? — В Берлаховому голосі почулося якесь незвичне хвилювання.

— Ні, — відповів Гунгертобель, — я його не знаю. Він тільки нагадав мені когось.

— Мабуть, дуже схожий, — сказав комісар.

— Справді, дуже схожий, — погодився лікар, ще раз подивився на знімок, і знов, як це виразно помітив Берлах, розхвилювався. — Але ж на фотографії видно лише половину обличчя під час операції. Всі лікарі схожі один на одного, — сказав він.

— Кого нагадує тобі ця тварюка? — безжалісно спитав старий.

— Та все це пусте! — відповів Гунгертобель. — Я ж тобі сказав: це, очевидно, помилка.

— Одначе ти заприсягнувся б, що це він, чи не так, Самуелю?

— Атож, — відповів лікар. — Заприсягнувся б, якби не взнав, що це не може бути той, кого я запідозрив. Нам зараз краще облишити цю неприємну справу. Недобре відразу після операції, коли на карту було поставлене життя, гортати старий «Лайф».

Та за хвилю він, ніби загіпнотизований, знову глянув на знімок і мовив:

— Оцей лікар не може бути тим, кого я знаю, бо той під час війни жив у Чилі. Отже, все це — нісенітниця, це ж кожному зрозуміло.

— У Чилі, у Чилі, — сказав Берлах. — Коли ж він повернувся, той твій знайомий, про якого й мови не може бути, що він і Нееле — одна і та сама особа?

— У сорок п’ятому.

— У Чилі, у Чилі, — повторив знову Берлах. — І ти не хочеш мені сказати, кого нагадує тобі цей знімок?

Гунгертобель повагався з відповіддю. Старому лікареві була неприємна ця розмова.

— Якщо я скажу його прізвище, Гансе, — мовив він нарешті, — ти запідозриш цього чоловіка.

— Я його вже запідозрив, — відповів комісар.

Гунгертобель зітхнув.

— Бачиш, Гансе, — сказав він, — я цього й побоювався. Я б цього не хотів, ти розумієш? Я — старий лікар і не хотів би нікому заподіяти зла. Твоя підозра — це безглуздя. Не можна ж просто тільки через якусь фотографію запідозрити людину, тим паче, що на цьому знімку видно не все обличчя. І до того ж, той чоловік був у Чилі, це — факт.

— А що він там робив? — спитав комісар.

— Завідував у Сантьяго клінікою.

— У Чилі, у Чилі, — повторив Берлах. «Це якийсь небезпечний приспів, він заважає міркувати, — подумав він, — Самуель каже правду, підозра — це щось страшне, вона від диявола».

— Ніщо так не псує людину, як підозра, — провадив він далі, — це я точно знаю, і я часто кляв свій фах. До цього не варто опускатися. Але в нас вже закралася підозра, і це ти вселив її в мене. Я охоче віддам її тобі назад, друже, якщо й ти позбудешся своєї підозри, але ти такий, що вже не звільнишся від неї.

Гунгертобель сів біля ліжка старого. Він безпорадно дивився на комісара. Скісні промені сонця падали крізь штори в палату. Надворі був гарний день, як часто траплялося цієї м’якої зими.

— Я не можу, — сказав, нарешті, лікар, ніби звертаючись до тиші, що запала в кімнаті. — Не можу. Хай мені бог допоможе здихатися цієї підозри. Я знаю того чоловіка надто добре. З ним разом вчився, і двічі він був моїм заступником. То він на цьому знімку. Післяопераційний рубець на скроні теж є. Я знаю той рубець, я сам оперував Емменбергера.

Гунгертобель зняв з носа окуляри й поклав їх у праву верхню кишеню. Потім витер собі з чола піт.

— Емменбергер? — за хвильку спокійно спитав, комісар. — Це його прізвище?

— Отже, я його назвав, — схвильовано відповів Гунгертобель. — Фріц Емменбергер.

— Лікар?

— Лікар.

— І живе у Швейцарії?

— Він — власник клініки «Зонненштайн», що на Цюріхбергу, — пояснив лікар. — У тридцять другому він переїхав до Німеччини, а потім — до Чилі. У сорок п’ятому повернувся і прийняв клініку. Одну із найдорожчих лікарень Швейцарії, — тихенько додав він.

— Тільки для багатих?

— Тільки для найбагатших.

— Він — справжній науковець, Самуелю? — запитав комісар.

Гунгертобель завагався.

— На це питання важко відповісти, — сказав він. — Колись Емменбергер був добрий науковець, та хтозна, чи він ним і зостався. Його методи праці нам можуть видатися сумнівними. Про гормони, на яких він спеціалізувався, ми знаємо ще занадто мало. До того ж, у всіх галузях, де розгортається наукова діяльність, завжди вештається усякий набрід. Часом в одній особі поєднується науковець і шарлатан. Емменбергера люблять його пацієнти, а чого ще треба лікареві, Гансе? Вони вірять у нього, як у бога. Мені здається, це найважливіше для таких багатих пацієнтів, для яких і хвороба — вияв розкоші; без віри нічого не вийде; тим більше з гормонами. Таким, власне, чином він домагається успіхів, пошани і грошей. Ми ще називаємо його багатим дядечком...

Гунгертобель раптом урвав свою розповідь, ніби каючись, що назвав прізвисько Емменбергера.

— Багатий дядечко... А чому? — спитав Берлах.

— Клініка раз у раз одержує у спадок маєтність багатих пацієнтів, — відповів Гунгертобель, явно картаючися докорами сумління. — Там це стало майже модою.

— І ви, лікарі, це зауважили! — посміхнувся комісар.

Обидва трохи помовчали. У тиші відчувалося щось недомовлене, а Гунгертобель саме цього й боявся.

— Ти не маєш права думати те, що зараз думаєш, — сказав він, раптом жахнувшись.

— Я думаю саме те, про що й ти думаєш, — спокійно відповів комісар. — Будьмо щирими. Хай наші думки й злочинні, та не треба їх боятися. Тільки якщо ми погодимо їх з власним сумлінням, то врешті зможемо їх перевірити, а коли виявиться, що ми помиляємося, то позбудемося їх. Що ж ми зараз думаємо, Самуелю? Ми думаємо: тими методами, яких він навчився в концентраційному таборі Штутгоф, Емменбергер змушує своїх пацієнтів заповідати йому свою маєтність, а тоді їх умертвляє.

— Ні! — вигукнув Гунгертобель, гарячково блиснувши очима. — Ні!

Він безпорадно втупився в Берлаха.

— Ми не маємо права цього думати! Ми ж не звірі! — крикнув він знов і, підвівшись, збуджено заходив туди й назад по палаті, від стіни до вікна, од вікна до ліжка.

— Боже мій, — застогнав лікар, — немає нічого жахливішого за цю годину.

— Підозра, — озвався з ліжка старий, а потім невблаганно повторив знову: — Підозра!

Гунгертобель зупинився біля Берлахового ліжка.

— Забудьмо цю розмову, Гансе, — сказав він. — Ми розпустилися. Звісно, часом дехто любить вигадувати всякі варіанти. А це ніколи до добра не доводить. Не сушімо собі більше голови Емменбергером. Що більше я дивлюся на цей знімок, то менше ці чоловіки здаються мені схожими один на одного, і я не вигадую. Він був у Чилі, а не у Штутгофі, і тому наша підозра не має ніяких підстав.

— У Чилі, у Чилі, — проказав Берлах, і очі в нього жадібно засвітилися, ніби старий шукав нової пригоди. Він потягся, а тоді знов уже лежав нерухомо й розслаблено, заклавши за голову руки.

— Тобі треба йти до пацієнтів, Самуелю, — сказав він за мить. — Вони вже чекають. Не хочу тебе довше затримувати. Забудьмо про нашу розмову, так буде найкраще, ти правду кажеш.

Коли Гунгертобель від дверей іще раз недовірливо обернувся до хворого, той уже спав.

Алібі

Наступного ранку о пів на восьму Гунгертобель застав старого після сніданку за читанням міської газети, і той здивувався, побачивши, що лікар прийшов раніше, ніж завжди, адже Берлах мав звичку о цій порі ще трохи поспати або принаймні подрімати, заклавши за голову руки. Лікареві здалося, що комісар був бадьоріший ніж напередодні, в його очах ніби знову світилася його колишня життєва сила.

— Як справи? — привітався Гунгертобель із хворим.

— Передчуваю подув ранкового вітру, — загадково відповів той.

— Сьогодні я зайшов до тебе раніше, і, власне, не через службовий обов’язок, — сказав Гунгертобель, підійшовши до ліжка. — Я лише на мить, ось приніс тобі цілу купу медичних газет: «Швейцарський медичний тижневик», французьку газету та передовсім, оскільки ти знаєш і англійську, різні номери «Ланцета», це відомий англійський медичний часопис.

— Дуже мило з твого боку гадати, що я цікавлюся подібними речами, — відповів Берлах, не відриваючи очей від газети, — але я не певен, що ці статті справді мене захоплять. Ти ж знаєш, я не дуже люблю медицину.

Гунгертобель засміявся:

— І це каже людина, якій ми допомогли?

— Власне, — сказав Берлах, — лиха від цього не збільшиться.

— Що ж ти там читаєш у міській газеті? — зацікавився Гунгертобель.

— Рекламу поштових марок, — пояснив старий.

Лікар похитав головою:

— Однак часописи тобі варто переглянути, дарма що ти завжди уникаєш зустрічі з нами, лікарями. Для мене дуже важливо довести тобі, Гансе, що наша вчорашня розмова була дурницею. Ти — криміналіст і, мабуть, здатний ні з того ні з сього заарештувати нашого запідозреного модного лікаря разом із усіма його гормонами. Не збагну, як я міг про це забути. Доказ, що Емменбергер був у Сантьяго, навести не важко. Звідти він надсилав до різних спеціальних медичних часописів, у тому числі до англійських і американських, статті переважно з питань внутрішньої секреції й зробив собі у такий спосіб ім’я; уже в студентські роки він вирізнявся серед інших своїм літературним хистом, вмів дотепно й вправно писати. Розумієш, він старанно й ґрунтовно займався наукою. Через те особливо прикре його нинішнє навернення до моди, якщо можна так сказати; бо те, чим він тепер займається, нагадує дешеву школярську медицину, хоч з якого боку глянути. Остання його стаття вийшла у «Ланцеті» ще в січні сорок п’ятого, за кілька місяців до його повернення у Швейцарію. Це, безперечно, доказ того, що наша підозра була чистісінькою нісенітницею. Клянуся тобі, я вже довіку не випробовуватиму себе в ролі криміналіста. Чоловік на знімку не може бути Емменбергером, або це фото підроблене.

— А це було б алібі, — пробурмотів Берлах і згорнув газету. — Залиш мені ці статті.

Коли о десятій Гунгертобель прийшов знову, роблячи лікарський обхід, старий лежав у своєму ліжку й уважно читав часописи.

— Здається, медицина тебе раптом зацікавила, — сказав здивовано лікар, перевіряючи Берлахів пульс.

Комісар сказав, що Гунгертобель не помилився: статті справді надходили з Чилі.

Гунгертобель зрадів, йому полегшало на серці.

— Бачиш! А ми вже дивилися на Емменбергера як на організатора масових убивств.

— У цьому мистецтві люди домоглися нині приголомшливих успіхів, — відповів сухо Берлах. — Такий тепер час, друже мій, такий час. Англійські часописи мені не потрібні, але швейцарські, будь ласка, залиш.

— Однак Емменбергерові статті в журналі «Ланцет» набагато важливіші, Гансе! — заперечив Гунгертобель, уже переконаний, що його друг справді зацікавився медициною. — Ти мусиш їх прочитати.

— Але ж у медичному тижневику Емменбергер пише німецькою, — відповів трохи глузливо Берлах.

— Ну то й що? — спитав лікар, нічого не збагнувши.

— Мене зацікавив його стиль, Самуелю, стиль лікаря, який колись писав вправно, а тут пише навіть неоковирно, — обережно сказав старий.

— Ну то й що? — повторив, і досі нічого не зрозумівши, Гунгертобель, розглядаючи табличку над ліжком.

— Однак довести алібі не так уже й легко, — сказав комісар.

— Що ти цим хочеш сказати? — збентежено вигукнув лікар. — Ти все ще в полоні підозри?

Берлах задумано глянув своєму розгубленому другові в обличчя, у це старе, шляхетне, покраяне зморшками обличчя лікаря, який за своє життя зазнав немало клопоту з пацієнтами і який, проте, зовсім не знався на людях.

— Ти й досі палиш свої «Літл роуз оф Суматра», Самуелю? — спитав комісар. — От якби ти й мені запропонував одну-однісіньку сигару. Приємно уявити, як би я поласував нею після тієї нудотної вівсянки.

Відставка

Удень, задовго до обіду, Берлаха, що й досі читав Емменбергерову статтю про підшлункову залозу, відвідали вперше після його операції. До нього завітав шеф, об одинадцятій годині він зайшов до палати й, не скидаючи зимового пальта, з капелюхом у руці, трохи зніяковіло став біля ліжка старого. Берлах добре знав, чим був викликаний цей візит, а ще добре знав про шефові справи.

— Ну, комісаре, — почав Лютц, — як ся маєте? Ми ж часом побоювалися найгіршого.

— Потихеньку одужую, — відповів Берлах і знову заклав руки за голову.

— Що це ви читаєте? — запитав Лютц. Йому не хотілося говорити про мету свого візиту, і, зволікаючи, він вигукнув: — Ну й Берлах, погляньте-но, медичні часописи!

Старий не розгубився:

— Це читається, як детективний роман, — сказав він. — Так трохи розширюєш свій кругозір, коли хворієш, і вишукуєш собі нові матеріали.

Лютц поцікавився, скільки ж, на думку лікарів, Берлаху доведеться ще пролежати.

— Два місяці, — відповів комісар, — ще два місяці мені доведеться лежати.

Тепер шеф, хоч-не-хоч, змушений був заговорити про мету свого візиту.

— Ви досягли того віку, — ледве спромігся він почати, — граничного віку, комісаре, ви розумієте, тут нема про що й говорити, у нас же свої закони...

— Я розумію, — відповів хворий з незворушним виглядом.

— Чому бути, того не минути, — сказав Лютц. — Вам треба берегтися, комісаре, ось що головне.

— Та головне — сучасна наукова криміналістика, за допомогою якої злочинця знаходять, як банку варення з етикеткою, — додав старий, трохи виправляючи Лютца. — Хотів би я знати, хто ж буде на моєму місці?

— Ретлісбергер, — відповів шеф. — Він уже виконує ваші обов’язки.

Берлах кивнув головою.

— Ретлісбергер. Той, зі своїми п’ятьма дітьми, радітиме більшій платні, — сказав він. — З нового року?

— З нового року, — підтвердив Лютц.

— Отже, ще до п’ятниці, — сказав Берлах, — а тоді я, так би мовити, вже колишній комісар. Я радію з того, що маю за плечима службу в державних установах, як у турецьких, так і в бернських. А не з того, що можу тепер більше читати Мольєра і Бальзака, це теж, безперечно, непогано, але ж основна причина, як і раніше, полягає в тому, що буржуазний світовий лад уже теж не всіх влаштовує. Я орієнтуюсь у складних ситуаціях. А люди завжди однакові, незалежно від того, куди вони по неділях ходять: до мечеті Ая Софія у Стамбулі чи до кафедрального собору в Берні. Скрізь: що злодіям сходить з рук, за те злодюжок б’ють. І взагалі, є безліч злочинів, на які не звертають уваги лише через те, що вони трохи естетичніші за вбивство, яке відразу впадає в око і про яке до того ще й у газетах напишуть, але злочин є злочин, і якщо ти не позбавлений уяви, то зможеш його виявити. Уява, насамперед уява! Лише від браку уяви діловий комерсант часто між аперитивом та обідом, здійснюючи якийсь шахрайський бізнес, скоює злочин, якого не запідозрить жодна людина, тим паче комерсант, бо ніхто не має вдосталь уяви, щоб той злочин виявити. Світ зіпсований байдужістю, і саме від неї, від байдужості, він може геть занепасти. Ця небезпека ще більша, ніж Сталін та решта Йосифів разом узяті. Такій старій нишпорці, як я, вже не треба служити в державних установах. Надто багато там дрібних справ, надто багато вистежування; але дичину, яку варто полювати, тих по-справжньому великих звірів, узято, ніби в зоопарку, під захист держави.

У доктора Люціуса Лютца аж витяглося обличчя, поки він слухав цей монолог; уся розмова була йому неприємна, і, власне, тут годилося б, як він гадав, щось заперечити старому, його злісним висновкам, але той був, зрештою, хворий і, хвалити Бога, вже на пенсії. Тож погамовуючи своє роздратування, він сказав Берлахові, що йому, на жаль, вже треба йти, бо в нього, мовляв, о дванадцятій — засідання з керівниками комісії у справах бідних.

— Керівництво цієї комісії теж має більше роботи з поліцією, ніж з міністерством фінансів, тут щось не так, — зауважив на це комісар, і Лютц знову злякався найгіршого, однак, ніби зрозумівши його думки, Берлах заговорив зовсім про інше:

— Ви можете негайно зробити мені послугу, бо я ж хворий і ні до чого вже не придатний?

— Охоче зроблю, — пообіцяв Лютц.

— Бачите, докторе, йдеться про одну довідку. Я, так би мовити, приватним способом дечим зацікавився і розважаюсь отут у ліжку криміналістичними комбінаціями. Трясе цап бороду, бо звик до цього змолоду. І ось в одному номері часопису «Лайф» я знаходжу знімок лікаря-есесівця з концтабору Штутгоф, його прізвище Нееле. Довідайтеся якось, чи він ще у в’язниці, або що з ним сталося. У нас же є міжнародна поліція для таких випадків, яка нам нічого не коштує, відколи СС оголошено злочинницькою організацією.

Лютц усе собі занотував.

Він здивувався цій забаганці старого, однак пообіцяв про все довідатися.

А тоді попрощався з хворим.

— Прощавайте й одужуйте, — сказав він, трясучи комісарові руку. — Ще нинішнього вечора постараюся передати вам деякі відомості, а тоді комбінуйте собі, скільки душа забажає. Блаттер теж прийшов зі мною, він хотів би вас привітати.

Потім до палати зайшов великий, товстий Блаттер, а Лютц зник.

— Привіт, Блаттер, — сказав Берлах поліцейському, який часто був його шофером, — радий тебе бачити.

— Я теж радий, — мовив Блаттер. — Нам дуже вас бракує, пане комісар. Усім бракує.

— Що ж, Блаттер, тепер на моє місце прийде Ретлісбергер і заспіває вам іншої, уявляю собі, — відповів старий.

— Шкода, — сказав поліцейський, — я ж, здається, нічого такого й не сказав, а Ретлісбергеру, напевно, буде вигідно, якщо ви раптом одужаєте!

— Блаттер, ти знаєш, мабуть, на околиці букіністичну крамницю, що належить білобородому євреєві Файтельбаху? — запитав Берлах.

Блаттер кивнув:

— Отой з поштовими марками у вітрині, яких ніхто не купує.

— Тоді піди туди ще сьогодні по обіді й скажи Файтельбахові, хай він передасть мені в Салем «Гулліверові мандри». Це остання послуга, про яку я тебе прошу.

— Книжку про карликів і велетнів? — здивувався поліцейський.

Берлах засміявся:

— Бачиш, Блаттер, я дуже люблю казки!

Щось зловісне почулося поліцейському в тім сміхові, та він не зважився перепитати.

Хижка

Лютц дав розпорядження подзвонити в лікарню ввечері ще тої ж середи. Гунгертобель саме сидів біля ліжка свого друга, а що мав невдовзі оперувати, то попросив принести йому чашку кави; він хотів трохи скористатися нагодою, щоб у лікарні тримати Берлаха «при собі». Та ось задзеленчав телефон і урвав їхню розмову.

Берлах узяв трубку й уважно слухав. За хвилину він сказав:

— Це добре, Фавр, пришліть мені ще й цей матеріал, — і повісив трубку. — Нееле мертвий, — сказав він.

— Хвалити бога! — вигукнув Гунгертобель. — Це нам треба відзначити, — й запалив свою «Літл роуз оф Суматра». — Сестра це побачить, бо прийде, мабуть, не скоро.

— Уже в обід їй це не сподобалося, — мовив Берлах. — Та я послався на тебе, а вона сказала, що це на тебе схоже.

— Коли ж помер той Нееле? — спитав лікар.

— У сорок п’ятому, десятого серпня. Він наклав на себе руки у якомусь гамбурзькому готелі, випив отруту, як згодом з’ясувалося, — відповів комісар.

— Бачиш, — кивнув Гунгертобель, — тепер рештки твоєї підозри як у воду впали.

Берлах закліпав очима, дивлячись услід пасемкам диму, які Гунгертобель, розкошуючи сигарою, випускав із рота у вигляді кілець і спіралі.

— Нічого так не важко втопити, як підозру, бо ніщо так легко не виринає знову, — озвався він нарешті.

— Комісаре, ви невиправний, — засміявся Гунгертобель, що сприймав це все, як невинний жарт.

— Це перша чеснота криміналіста, — відповів старий, а потім спитав: — Самуелю, ти був із Емменбергером у дружніх стосунках?

— Ні, — відказав Гунгертобель, — зроду не був, і наскільки мені відомо, ніхто з нас, що разом із Емменбергером вчилися, з ним не дружив, я знову й знову пригадував той випадок зі знімком у часописі «Лайф», Гансе, і хочу тобі сказати, чому мені здалося, ніби той недолюдок в подобі лікаря СС — Емменбергер; ти, певно, теж замислювався над цим. На тому знімку багато й не побачиш, а похибку, очевидно, можна пояснити чимось іншим, а не схожістю, яка, безперечно, між ними є. Я вже давно не думав про ту подію не тільки тому, що вона сталася так давно, а скоріше через її жорстокість, ми полюбляємо забувати події, які нам не до вподоби. Я колись бачив, Гансе, як Емменбергер робив операцію без наркозу, і тоді мені здалося, що така сцена могла б відбутися тільки в пеклі, якби те пекло існувало.

— Воно існує, — спокійно відповів Берлах. — Отже, колись Емменбергер уже щось таке робив?

— Бачиш, — сказав лікар, — тоді не було іншої ради, а бідолаха, якому зроблено ту операцію, живе ще й досі. Як ти його побачиш, то він клястиметься всіма святими, що Емменбергер — гаспид, але це несправедливо, бо якби не Емменбергер, то йому б не жити. Та, щиро кажучи, я можу його зрозуміти. Це було жахливо.

— А як же воно сталося? — нетерпляче спитав Берлах.

Гунгертобель востаннє сьорбнув із своєї чашки й ще раз змушений був запалити «Літл роуз».

— Якщо чесно, — почав він, — то чаклунством це не було. В усіх професіях, і в нашій теж, чаклунства взагалі не буває. Для операції потрібно було небагато: складений ножик і мужність, та ще звичайно, знання анатомії. Але хто з нас, молодих студентів, міг тоді похвалитись украй необхідним самовладанням?

Ми, п’ятеро студентів-медиків, спустилися з Кінталя до альпійського масиву Блюмліз; куди ми намірялися далі йти, не можу згадати, я зроду не був справжнім альпіністом, та ще й погано знав географію. Мабуть, це було десь у 1908 році, в липні, стояло жарке літо, це я добре пам’ятаю. Переночували ми в хижі на гірському пасовищі. Цікаво, що мені передовсім закарбувалася в пам’яті та хижа. Вона й досі мені часом сниться, і я, обливаючись потом, зриваюся зі сну, але тоді я не думаю про те, що там в ній сталося. Не відрізнялася вона, очевидно, від інших альпійських хиж, які протягом усієї зими стоять пустками, а те страхіття — то лиш витвір моєї уяви.

Що сниться мені, можливо, та сама хижа, гадаю, можна судити ось із чого: я бачу її увесь час перед собою у заростях вогкого моху, а його, здається мені, біля альпійських хиж не побачиш. Часто пишуть про хати під ґонтовим дахом, навіть добре не знаючи, що воно таке. Ну, хату під ґонтом я уявляю собі приблизно такою, як ця альпійська хижа. Навколо неї стояли сосни, а недалеко від дверей був колодязь. Дерево, з якого збудована ця хижа, було не чорне, а білувате і прогниле, до того ж у шпаринах проросли гриби, але й це теж, можливо, лише якась галюцинація, що переслідувала мене згодом; між сьогоднішнім днем і тим випадком — відстань у стільки років, що ілюзії й дійсність за цей час неймовірно переплелися. Однак той незбагненний жах я добре пам’ятаю ще й досі. Він напав на мене тоді, коли ми наближалися до хижі, йдучи через завалене уламками скель гірське пасовище, яке цього літа не використовувалося під випас і в лощині якого стояла та хижа. Я певний, що цей жах пойняв усіх, хіба що за винятком Емменбергера. Розмови припинилися, ми йшли далі мовчки. Вечір, що настав ще до того, як ми добралися до хижі, наганяв на нас іще більше жаху, бо, як нам здалося, над цим безлюдним світом із криги й каменю на нестерпно довгий час нависло якесь химерне темно-червоне світло; це було смертоносне, позаземне світло, що змінило колір наших облич і рук, мабуть, таке, яке панує на планеті, віддаленій на більшу відстань від Сонця, ніж наша. Отож ми, ніби зацьковані, увірвалися в середину хижі. Це було неважко зробити, бо двері виявилися незамкнені. Ще в Кінталі нам сказали, що в цій хижі можна переночувати. Всередині хата була зовсім вбога, там стояло лише кілька нар. Однак при слабкому світлі ми помітили вгорі, під дахом, солому. Туди можна було піднятися чорною покрученою драбиною, на якій, видно, ще з того року позасихав пташиний послід та інші нечистота Емменбергер понаносив із колодязя води, чомусь поквапом, ніби знав наперед, що тут має статися. Звичайно, це неможливо. Тоді в простенькій плиті ми розвели вогонь. Казанок там був. І от, коли ми всі перебували у такому химерному настрої, втомлені, нажахані похмурими передчуттями, з одним із нас сталося страшне лихо. З товстим люцернцем, сином харчівника, що, як і ми, вивчав медицину, а через рік після цього кинув навчання, успадкувавши харчівню. Отож цей трохи вайлуватий парубійко упав з драбини; коли він на неї заліз, щоб з-під даху взяти соломи, вона поламалася, й він тяжко впав, ударившись горлом об жердину, яка випиналася зі стіни. Хлопець аж застогнав і не зміг підвестися, бо дуже сильно вдарився. Нам спершу здалося, ніби він щось собі поламав, але невдовзі він почав жадібно хапати повітря. Ми поклали його на лавку, і тепер він лежав у тому моторошному світлі сонця, що вже зайшло й жовто-червоним кольором освітлювало знизу пасма накопичених хмар. Дивитися на бідолашного було жахливо. Покалічена до крові шия геть розпухла, горлянку сіпало, ніби в судомі, голова була закинута назад. Ми помітили, жахнувшись, що його обличчя дедалі темнішало, стало майже чорним у сяйві того пекельного розжареного обрію, а його широко розплющені очі блищали на обличчі, ніби дві мокрі гальки. Ми у відчаї кинулися робити йому вологі компреси. Марно. Горло дедалі більше розпухало, він міг задихнутися. Якщо попервах нещасного від хвилювання аж лихоманило, то тепер, просто на наших очах, він проймався апатією. Дихав він важко, зі свистом, а говорити вже зовсім не міг. Знаючи, що його життю загрожує смертельна небезпека, ми карталися своєю безпорадністю. Нам бракувало будь-якого досвіду, а до того ж, мабуть, і знання. Хоча ми знали, що допомогти йому можна лише негайною операцією, однак жоден із нас не наважився про це й подумати. Лише Емменбергер усе збагнув і, не зволікаючи, взявся до діла. Він пильно обстежив люцернця, продезинфікував у казанку на плиті, де кипіла вода, свій складений ножик і, підступивши до люцернця, зробив тим ножем розтин, який ми назвали б конікотомією. В екстрених випадках до неї часом вдаються, щоб дати доступ повітрю, — над горлянкою, поміж адамовим яблуком і персневидним хрящем, роблять поперечний розтин. Не сама ця операція, яку довелося робити складаним ножем, була жахливою, ні, моторошним було щось інше, воно дивовижно відбивалося в них на обличчях. Можливо, що потерпілий уже був майже оглушений ядухою, але очі в нього були ще розплющені, ба навіть широко розплющені, тож він, мабуть, бачив усе, що сталося, хоча й це було для нього, очевидно, ніби уві сні; а коли Емменбергер робив цей розтин, боже мій, Гансе, очі його теж були широко розплющені, а обличчя спотворене; раптом здалося, ніби з цих очей виривається щось пекельне, якась неймовірна радість, мука, чи як ще це можна назвати, й мене охопив звірячий жах, хоча й лише на секунду, бо все вже було позаду. Однак гадаю, що цього, крім мене, ніхто не відчув, бо ніхто й не наважився туди глянути. Гадаю також, що все це переважно галюцинації, певно, на мене вплинули темна хижа та зловісне світло призахідного сонця. Тільки дивно, що люцернець, якому Емменбергер завдяки конікотомії врятував життя, згодом ніколи з ним не розмовляв, навіть майже не подякував йому, й це багатьом дуже не сподобалося. Про Емменбергера ж, навпаки, відтоді завжди говорили з пошаною, ніби про якесь велике світило. Життєвий шлях його був дивний. Колись ми думали, що він зробить собі кар’єру, але йому це було байдуже. Він навіжено вивчав усе, що потрапляло йому до рук. Фізика, математика, ніщо, здавалося, його не задовольняло; бачили його й на лекціях з філософії й теології. Екзамени він склав блискуче, однак потім він не відкрив власної клініки, а весь час когось заміщав, в тому числі й мене, і я мушу зізнатися, що пацієнти були у захваті від нього, крім кількох, хто його не терпів. Отож він жив якось неспокійно, самотньо, поки, нарешті, виїхав; він публікував якісь дивні трактати, написав працю про правомочність астрології, велику працю, настільки просякнуту софістикою, що такої я зроду не читав. Наскільки я знаю, доступу до нього не мав ніхто, він поводився до того ж як цинічний, ненадійний колега, неприємне враження він справляв ще й тим, що гадав, ніби ніхто не може зрівнятися з ним у дотепності. Надзвичайно здивувало нас те, що в Чилі він раптом дуже змінився й керував там якоюсь нудною науковою роботою; це, очевидно, цілком можна пояснити кліматом або середовищем. У Швейцарії він одразу ж знову став таким, як був.

— Сподіваюся, трактат про астрологію зберігся? — спитав Берлах, коли Гунгертобель закінчив свою розповідь.

— Я можу тобі його завтра принести, — відповів лікар.

— Оце так історія, — задумано мовив комісар.

— Знаєш, — сказав Гунгертобель, — у своєму житті я бачив, мабуть, забагато снів.

— Сни не брешуть, — відповів Берлах.

— Та ні, сни брешуть, — затявся Гунгертобель. — Але вибач мені, я мушу йти робити операцію, — і з цими словами він підвівся.

Берлах простяг йому руку.

— Сподіваюся, це не конікотомія, чи як ще ти там називаєш.

Гунгертобель засміявся.

— Пахова грижа, Гансе, вона мені цікавіша, хоча, щиро кажучи, й важча. А тобі потрібен спокій. Обов’язково. Найкраще для тебе — це поспати годин із дванадцять.

Гуллівер

Однак уже десь опівночі старий прокинувся, почувши тихий шерех за вікном, і в палату полинула нічна прохолода.

Комісар не зразу увімкнув світло, а спочатку подумав про те, що там могло статися. Нарешті він здогадався, що це повільно піднято вгору жалюзі. Темрява навколо проясніла, у тьмяному світлі надимались од вітру штори, а потім він почув, як хтось обережно посунув жалюзі додолу. Знову сповила його непроглядна опівнічна пітьма, та він відчув, як од вікна хтось крадькома пробирається до нього.

— Нарешті, — сказав Берлах. — Це ти, Гуллівере? — і він увімкнув свою настільну лампу.

В палаті у червоному світлі лампи стояв у старому, засмальцьованому й пошарпаному каптані велетенський єврей.

Старий знову вмостився на своїх подушках, заклавши за голову руки.

— Я так собі й думав, що ти прийдеш до мене ще цієї ночі. А що ти вмієш лазити по фасадах, я теж міг собі уявити, — сказав він.

— Ти — мій друг, — відповів нічний гість, — тому я й прийшов.

Голова в нього була лиса, масивна, руки шляхетні, але скрізь виднілись страшенні рубці, які свідчили про жорстоке поводження з ним, проте ніщо не змогло порушити величності цього обличчя й загалом цієї людини. Велетень нерухомо стояв посеред палати, трохи зігнувшись і поклавши руки на стегна; тінь його примарно відбивалася на стіні й на шторах, блискучі очі без вій незворушно й щиро дивилися на старого.

— Як ти дізнався, що я повернувся до Берна? — пролунало з понівеченого, майже без губів рота. Сказано було це поволі, ніби зважувалося кожне слово, ніби це говорила людина, що знає багато мов і не зразу може перейти на німецьку, однак в його вимові не чулося ніякого акценту.

— Гуллівер не залишає за собою слідів, — сказав він, трохи помовчавши. — Я працюю так, що ніхто не бачить.

— Кожен залишає за собою сліди, — заперечив комісар. — А як я довідався про тебе, можу сказати: коли ти в Берні, то Файтельбах, який тебе переховує, дає оголошення в газеті, що він продає старі книжки й марки. Тоді, либонь, одержує трохи грошей, так я собі думаю.

Єврей засміявся.

— Велике мистецтво комісара Берлаха виявляється в тому, що він завжди знаходить найпростіший хід.

— Тепер ти знаєш, який залишаєш слід, — сказав старий. — Немає нічого гіршого за криміналіста, що розплескує свої секрети.

— Для комісара Берлаха я неодмінно залишатиму свій слід. Файтельбах — бідний єврей. Він ніколи не спроможеться на чомусь добре заробити.

Сказавши це, величний привид сів біля ліжка старого. З-під поли свого каптана дістав чималу закурену пляшку й два невеличкі келишки.

— Горілка, — сказав велетень. — Вип’ємо разом, комісаре, ми ж завжди разом пили.

Берлах понюхав келишок, він охоче випив би трохигорілки, однак його гризло сумління, адже доктор Гунгертобель дуже здивувався б, усе це побачивши: єврея, горілку, отут, серед глупої ночі, коли всі давно вже мають спати. Нічого собі хворий, нагримав би на нього Гунгертобель і влаштував би йому спектакль, він же його добре знає.

— Звідкіля у тебе горілка? — спитав він, хильнувши перший ковток. — Ох і добра!

— З Росії, — засміявся Гуллівер. — У Совітах розжився.

— Ти знову був у Росії?

— Така в мене робота, комісаре.

— Комісере, — виправив його Берлах. — У Берні кажуть лише «комісер». А чи не міг ти там, у червоному раю, скинути цей свій бридкий каптан?

— Я — єврей, тож носитиму каптан довіку, в цьому я заприсягнувся. Я люблю національне вбрання мого бідного народу, — відповів Гуллівер.

— Дай мені ще горілки, — сказав Берлах.

Єврей налив в обидва келишки.

— Видряпуватися фасадом було, либонь, важкувато, — насупився Берлах. — Сьогодні вночі ти знову щось протизаконне вчинив?

— Гуллівера ніхто не бачив, — коротко відповів єврей.

— О восьмій зовсім темно, і в Салемі тебе простісінько впустили б до мене. Тут же немає ніякої поліції.

— Та я можу з однаковим успіхом видряпуватися й фасадом, — відповів велетень і засміявся. — Це для мене за іграшки, комісаре. Вгору по ринві, а там — уздовж виступу стіни.

— Все-таки добре, що мене відправляють на пенсію. — Берлах похитав головою. — Мене, принаймні, не гризтиме сумління за таких, як ти. Давно треба було б посадити тебе за ґрати, ото була б здобич, вона уславила б мене на всю Європу.

— Ти цього не зробиш, бо знаєш, за що я борюся, — незворушно мовив єврей.

— Дістав би ти собі якісь документи, — запропонував старий. — Про мене, можеш їх взагалі не мати, але ж якийсь порядок усе-таки мусить бути.

— Я вмер, — сказав єврей. — Нацисти мене розстріляли.

Берлах мовчав. Він знав, на що натякає велетень. Світло від лампи спокійним колом осявало обох чоловіків. Десь годинник пробив уже північ. Єврей налив горілки. Очі його дивно світилися якоюсь вищою радістю.

— Коли наші друзі з СС якось прекрасного травневого дня сорок п’ятого року в найсприятливішу для цього погоду — маленьку білу хмаринку на небі я ще й досі добре пам’ятаю — через недогляд залишили мене лежати в жахливому вапняковому кар’єрі серед п’ятдесяти розстріляних чоловіків мого бідного народу й коли я, обливаючись кров’ю, через кілька годин зміг сховатися під кущем бузку, що цвів недалеко від кар’єру, а команда, яка засипала трупи, недобачила мене, відтоді я поклявся завжди вести цей жалюгідний спосіб життя збезчещеної та забитої худобини, якщо вже так Богові подобається, аби ми в цьому столітті здебільшого жили, як звірі. Відтоді я жив лише у темряві могил і переховувався у підвалах та інших подібних сховищах, моє обличчя бачила лише ніч, і лиш зорі й місяць світили на цей жалюгідний і тисячу разів подертий каптан. Так, мабуть, і треба. Німці мене вбили, і я бачив у своєї колишньої дружини арійської раси — вона вже не живе, і це краще для неї — своє свідоцтво про смерть, яке вона одержала рейхспоштою, воно було статечно виписане й зробило б велику честь усім найкращим школам, в яких виховували цей народ в дусі цивілізації. Мертвий є мертвий, це стосується як іудея, так і християнина, вибач мені, комісаре, таке поєднання. Мертвий не потребує документів, з цим ти мусиш погодитися, для нього не існують і кордони; він приходить у будь-яку країну, де ще є переслідувані й мордовані євреї. Будьмо, комісаре, я п’ю за наше здоров’я.

Обидва чоловіки випили до дна; Гуллівер налив іще, раптом очі в нього звузилися й стали двома іскристими щілинками, коли він промовив:

— Що ти від мене хочеш, комісаре Берлах?

— Комісере, — виправив старий.

— Комісаре, — затявся єврей.

— Я хотів би дістати від тебе інформацію.

— Інформація — це добре, — засміявся велетень. — Вона на вагу золота, солідна інформація. Гуллівер знає більше, ніж поліція.

— Це ми побачимо. Ти побував у всіх концентраційних таборах, про це ти колись мені прохопився. А взагалі ти мало розказуєш про себе, — сказав Берлах.

Єврей налив у келишки.

— До моєї персони ставилися з такою надзвичайною повагою, що мене переганяли з одного пекла в інше, а їх було більше тих дев’яти, які оспівав Дайте, не побувавши в жодному. З кожного такого пекла я приніс у своє життя після смерті добрячий рубець. — Він витяг ліву руку. Вона була понівечена.

— То ти, можливо, знаєш одного лікаря СС на прізвище Нееле? — напружено спитав старий.

Єврей якусь мить задумано дивився на комісара.

— Маєш на увазі того лікаря з концтабору у Штутгофі? — спитав він згодом.

— Саме його.

Велетень глузливо глянув на старого.

— Десятого серпня сорок п’ятого року в убогому гамбурзькому готелі він наклав на себе руки, — сказав Гуллівер за хвилину.

Берлах розчаровано подумав: «Та Гуллівер знав не більше, ніж поліція», проте спитав:

— Ти колись на своєму життєвому шляху — чи як там ще сказати — зустрічався з Нееле?

Обідраний єврей знову допитливо глянув на комісара, і його вкрите рубцями обличчя скривилося в гримасу.

— Чого ти питаєш про цього клятого недолюдка? — поцікавився він.

Берлах не знав, наскільки можна бути відвертим із цим євреєм, отож вирішив промовчати про ту підозру, яка закралася у нього щодо Емменбергера.

— Я бачив його фотографію, — сказав він, — і мене цікавить, що сталося з цим типом. Я — хворий чоловік, Гуллівере, й змушений ще довго лежати; весь час читати Мольєра — теж не годиться, то й поринаєш у роздуми. Я й зацікавився, що воно за людина — організатор масових убивств.

— Всі люди однакові. Нееле був людиною. Тож Нееле був, як і всі люди. Це — підступний силогізм, однак ніхто не годен його заперечити, — відповів велетень, не спускаючи з Берлаха очей. Ніщо в його масивному обличчі не виказувало його думок.

— Припускаю, що фотографію Нееле ти міг побачити в часописі «Лайф», комісаре, — провадив далі єврей. — Це — єдиний знімок з нього, який ще зберігся. Хоч як шукали в цьому прекрасному світі, але іншого так і не знайшли. Тим паче прикро, що на знаменитому знімку не дуже розпізнаєш цього неймовірного ката.

— Виходить, існує тільки один знімок, — міркував уголос Берлах. — А чи це вірогідно?

— Диявол дбає про свою челядь краще, ніж Бог про свою, і це він влаштовує різний збіг обставин, — відповів глузливо єврей. — У списку СС, яким користуються нині криміналісти в Нюрнберзі, Нееле не значиться, його прізвища немає і в жодному іншому реєстрі, він, очевидно, не був членом СС. В офіційних зведеннях із концтабору Штутгоф у штаб-квартиру рейхсфюрера його прізвище жодного разу не згадується, і в додаткових табелях про кількість обслуговуючого персоналу про нього теж нічого не сказано. З цією постаттю, яка не відчуває докорів сумління за незчисленні жертви, пов’язане щось бузувірське, протизаконне, отож навіть нацисти могли б її соромитись. І все-таки Нееле був, ніхто й сумніву не мав у тому, що він існує, не сумнівалися навіть неприторенні безбожники, бо в Бога, який придумує пекельні муки, люди найскоріше вірять. То ж ми тоді в концентраційних таборах — а вони ні в чому не поступалися Штутгофу — весь час говорили про Нееле, часто навіть більше з чуток, як про одного з найжорстокіших та найнемилосердніших ангелів у цьому раю для суддів і катів. Нічого й не відкрилося, коли почав розсіюватися туман. З самого табору нікого більше не знайшлося, хто міг би щось розповісти. Штутгоф розташований біля Данціга. Тих кілька в’язнів, що витримали тортури, есесівці знищили, коли прийшли росіяни, які притягли за це до відповідальності й повісили «медичних служителів», Нееле ж, проте, серед кандидатів на шибеницю не було, комісаре. Він, очевидно, зарані дременув з табору.

— Але ж його розшукували, — сказав Берлах.

Єврей засміявся:

— Кого тільки тоді не розшукували, Берлах! Увесь німецький народ втягли у цю кримінальну справу. Однак Нееле не згадала б жодна людина, бо жодна людина вже не змогла б щось згадати, про його злочини ніхто б не знав, якби під кінець війни в часописі «Лайф» не з’явилося це фото, яке ти бачив, знімок операції, зробленої за всіма правилами хірургічного мистецтва з єдиним лише недоліком, що вона проводилася без наркозу. Людство законно обурилося, і тоді почалися розшуки. Інакше Нееле міг би спокійнісінько зайнятися приватною практикою, перетворитися в якогось безневинного сільського лікаря або влаштуватися курортним фахівцем і десь завідувати яким-небудь дорогим санаторієм.

— А як же потрапив той знімок у «Лайф»? — наївно спитав старий.

— А дуже просто, — спокійно відповів велетень. — Я його туди подав!

Берлах рвучко сів на ліжку й здивовано втупився в євреєве обличчя. «Однак Гуллівер знає більше, ніж поліція», — подумав він, щиро вражений. Сповнене пригод життя цього обідраного велетня, якому безліч євреїв завдячували своїм порятунком, минало в тих сферах, де збігалися всі кінці злочинів та жахливих пороків. Перед Берлахом сидів суддя з власними законами, що судив на власний розсуд, виправдовував і засуджував, незалежно від кримінальних кодексів та порядку виконання вироку в уславлених країнах на цьому світі.

— Випиймо горілки, — сказав єврей. — Випити її завжди корисно. Нам треба з нею дружити, інакше на цій Богом забутій планеті втратиш останні солодкі ілюзії.

Він налив у келишки й крикнув:

— Хай живе людина! — Потім вихилив келишок і додав: — Тільки як? Часто це дуже важко.

Комісар сказав, щоб він не кричав, бо прийде нічна сестра. Вони ж, мовляв, у солідній лікарні.

— Християнський світ, християнський світ, — мовив єврей. — Він породив добрих медичних сестер і водночас кваліфікованих убивць.

Старий на хвилину задумався, з нього вже досить було горілки, та зрештою випив і він.

Кімната раптом закружляла, Гуллівер нагадав йому велику летючу мишу, потім кімната спинилася знову, хоча й трохи перекособочилась. Але з цим треба було, мабуть, примиритися.

— Ти знав Нееле! — сказав Берлах.

— Якось випадково мав із ним до діла, — відповів велетень і знову взявся до горілки. Потім почав розповідати, проте вже не так холодно й спокійно, як спершу, а якимсь незвичним голосом, ніби співав, і голос той підсилювався, коли в ньому звучали іронія й кпини, а тоді ставав тихий, глухий, і Берлах розумів, що все це, навіжене й зловтішне, було лише виявом незмірної скорботи від того незбагненного гріхопадіння колись прекрасного, Богом твореного світу. І ось опівночі цей велетенський «Вічний жид» сидів біля нього, старого комісара, що смертельно хворий лежав у своєму ліжку й вслуховувався у слова чоловіка, який викликав щирий жаль і якого історія нашої доби зробила понурим, страхітливим ангелом смерті.

— Це було в грудні сорок другого, — майже проспівав підбадьорений горілкою Гуллівер, на житейському морі якого нестерпний біль розплився темною масною плямою, — а тоді ще в січні наступного року, коли вже на далеких обріях Сталінграда й Африки сходило сонце надії. Однак це були прокляті місяці, комісаре, і я вперше заприсягнувся усіма нашими шановними талмудистами та їхніми сивими бородами, що я ті місяці не переживу. Та я все-таки вижив, завдяки Нееле, життям якого ти так цікавишся. Про цього чоловіка, що присвятив себе медицині, я можу тобі тільки сказати, що він врятував мені життя, загнавши мене у найглибше пекло й знову витягши звідти за волосся, — метод, який, наскільки мені відомо, витримала лише одна людина, це я, бо я приречений витримувати все; і з надмірної вдячності я анітрохи не завагався, щоб зрадити його, сфотографувавши за роботою. У цьому перекрученому світі трапляються благодіяння, за які можна заплатити тільки негідництвом.

— Не розумію, що ти розказуєш, — відповів комісар, не збагнувши достоту, чи не горілка була причиною такого звірення.

Велетень засміявся й дістав із надр свого каптана другу пляшку.

— Даруй, — сказав він, — моя розповідь довга, але мої муки були ще довші. Те, що я хочу сказати, дуже просте: Нееле оперував мене. Без наркозу. То мені випала така нечувана честь. Даруй мені ще раз комісаре, але я мушу пити горілку як воду, коли лишень про це згадую, надто було тоді моторошно.

— Прокляття, — вигукнув Берлах, а потім у лікарняній тиші пролунало ще раз: — Прокляття! — Він сів у ліжку й мимохіть простяг до чудовиська, що сиділо поруч, порожній келишок.

— Щоб усе це вислухати, треба мати міцні нерви, а ще міцніші, аби це пережити, — провадив далі співучим голосом єврей у старому, заяложеному каптані. — Кажуть, що про ці речі треба врешті забути, і не тільки в Німеччині, в Росії тепер ніби теж лютує жорстокість, садисти є скрізь; але я нічого не хочу забувати й не лише тому, що я — єврей, шість мільйонів мого народу знищили німці, шість мільйонів! А тому, що я все ще людина, дарма що живу у льоху з пацюками. Я відмовляюся бачити якусь різницю між народами й говорити про добрі й погані нації, але різницю між людьми мушу провести, це мені удовбали в голову, і з першим ударом, що врізався в моє тіло, я почав розрізняти катів від катованих. Нові звірства інших стражів порядку в інших країнах я не скидаю з рахунку, який виставляю нацистам і який вони мусять мені сплатити. Я беру на себе сміливість не проводити різниці між тими, хто катує. Вони всі мають однакові очі. Якщо є Бог, комісаре, а моє зганьблене серце більш нічого не сподівається, то перед ним постануть не народи, а люди, й він судитиме кожного зокрема міркою його злочинів й виправдовуватиме міркою його справедливості. Християнине, християнине, послухай, що розповідає іудей, народ якого розп’яв вашого Спасителя і якого тепер разом із його народом християни прибили до хреста: тож лежав я, жалюгідний і тілом, і душею в концентраційному таборі Штутгоф, у таборі смерті, як його називають, поблизу старовинного міста Данціга, через який і розпочалася ця злочинна війна, а тоді вже там заварилося. Єгова був далеко, він зайнявся іншими світами, а може, вивчав якусь теологічну проблему, що заволоділа його піднесеним духом, коротше кажучи, тепер його народ ще з більшою погордою гнали на смерть, отруювали газом, розстрілювали, в залежності від настрою СС та погоди: якщо дув східний вітер, то вішали, а дув південний — то на «юду» нацьковували собак. Був там і той лікар Нееле, долею якого ти так цікавишся, той поборник світового ладу високої моральності. Цими лікарями аж кишіло у кожному таборі, ці гнойові мухи з науковою ревністю займалися масовим убивством, отруювали сотні в’язнів газом, фенолом, карболовою кислотою й іншою трутизною, якою вони користувалися для своєї пекельної втіхи між небом і землею або навіть проводили свої досліди на людині без наркозу, як вони запевняли — з нужди, бо гладкий рейхсмаршал заборонив вівісекції на тваринах. Отож Нееле був там не один. Бач, доведеться про нього заговорити. Під час подорожей по різних країнах я добре надивився на всяких катів і познайомився зі своїми братами. Нееле багато чим вирізнявся як лікар. У звірствах, які полюбляли інші, він участі не брав. Мушу зізнатися, що він допомагав в’язням, наскільки це було можливо й наскільки взагалі це мало сенс робити у таборі, призначенням якого було знищення. Нееле був жахливий у зовсім іншому розумінні, ніж решта лікарів, комісаре. Його експерименти не вирізнялися якимись посиленими катуваннями, а в інших лікарів вправно прив’язані євреї з ревом вмирали під ножами від шоку, спричиненого болем, а не від незугарності лікаря. Жорстокість Нееле полягала в тому, що все це він виконував зі згоди своїх жертв. Хоч як це було дивно, Нееле оперував лише євреїв, які йшли на це добровільно, хоча гаразд знали, що їх чекає; він навіть ставив таку умову, щоб в’язні були присутні під час операції, аби бачили ці жахливі тортури, перш ніж давати згоду на таку ж операцію і собі.

— Та навіщо? — спитав Берлах, затамувавши подих.

— Заради надії, — засміявся велетень, і його груди заходили ходором. — Заради надії.

З очей його іскрилася якась незбагненна твариняча дикість, рубці на обличчі виступили виразніше, руки, ніби лапи, лежали на Берлаховому покривалі, понівечений рот, через який вливалися у це скалічене тіло все нові і нові ковтки горілки, застогнав від неземної скорботи:

— Віра, Надія, Любов, як гарно ці три символи названі у тринадцятому посланні корінфянам. Але найвитриваліша серед них — Надія, навіть у мене, іудея Гуллівера, вона вимальована червоною фарбою на тілі. Любов і Віра, ті у Штутгофі розвіялися порохом, але Надія зосталась, і люди з нею разом розвіювалися порохом. Надія, Надія! Нееле тримав її в кишені напохваті й пропонував кожному, хто хотів її мати, а її хотіло мати багато людей. Не можна повірити, комісаре, але сотні, надивившись із жахом на те, як на операційному столі конає їхній попередник, зголошувалися, щоб Нееле оперував без наркозу, дарма що могли ще сказати «ні», і все це заради єдиної надії одержати свободу, яку обіцяв їм Нееле. Свободу! Як повинна любити її людина, коли вона згодна витерпіти усе, аби її одержати, настільки любити, що вона тоді у Штутгофі добровільно йшла у палаюче пекло, аби лише обняти це позашлюбне дитя — Свободу, яку їй там пропонували. Свобода, вона поводиться то як повія, то як свята і з кожним трохи інакше: з робітником трохи інакше, ніж із священиком, із банкіром трохи інакше, ніж із бідним євреєм у таборі смерті, наприклад, в Освенцимі, Любліні, Майданеку, Нацвайлері і Штутгофі, увесь час трохи інакше. Свободою називалося все, що було поза цими таборами, а не прекрасний божий світ, о ні, у незмірній скромності люди сподівалися лише на те, що їх знову відправлять у такі «гарні» місця, як Бухенвальд або Дахау, які їм здавалися нині втіленням золотої Свободи, де їм не загрожувало отруєння газом, — там їх могли лише побити до смерті, там була хоч тисячна дрібочка надії на те, що якийсь неймовірний випадок може їх врятувати, тоді як табори смерті давали тільки абсолютну гарантію знищення. Боже мій, комісаре, борімося за те, щоб свобода була однаковою для всіх, щоб ніхто не мав соромитися за свою свободу перед людьми! Бо смішно: надія потрапити в якийсь інший концентраційний табір гнала людей масами або принаймні великою кількістю до шкуродера Нееле на стіл; це смішно (тут єврей справді вибухнув злим сміхом розпачу й люті), і я теж, комісаре, ліг на цей кривавий катафалк, туманно бачив над собою у світлі прожектора ніж Нееле та його обценьки, а тоді поринув униз нескінченними сходами до царини мук, у ці лискучі дзеркальні кабінети, де нас роздягали, дедалі збільшуючи наші муки! Я теж прийшов до нього з надією хоч якось вибратися звідти, хоч якось покинути той проклятий Богом табір; а що той Нееле, чудовий психолог, виявився зрештою послужливим і надійним, то нещасні йому повірили, як завжди вірить людина в диво, коли приходить найгірша біда. Він таки справді додержав слова! Коли я єдиний витримав непотрібну резекцію шлунка, він звелів виходити мене й у перші дні лютого відіслав назад до Бухенвальда, однак туди через нескінченні перевезення мені так і не судилося дістатися; адже поблизу міста Айслебена настав отой прекрасний травневий день із розквітлим бузком, під кущем якого я й заховався. Це пригоди бувалого чоловіка, отого, що сидить перед тобою, біля твого ліжка, комісаре, його страждання й подорожі на кривавих морях безглуздя нашої доби, й усе-таки рештки мого тіла й моєї душі вир нашого часу несе далі, вир, що поглинає мільйони за мільйонами людей, байдуже — невинних чи винних. Але ось випита і друга пляшка горілки, і треба, щоб «Вічний жид» вирушив своєю автострадою через виступ стіни і водостічну ринву назад до будинку Файтельбаха у сирий підвал.

Але старий не дав піти Гулліверові, який уже був піднявся і від його тіні половина палати опинилася в темряві.

— Що ж то за людина був Нееле? — спитав Берлах уже пошепки.

— Християнине, — відповів єврей, знову заховавши пляшки й келишки у свій брудний каптан, — хто б зміг відповісти на твоє запитання? Нееле — мертвий, він позбавив себе життя, а його таємниця — у Бога, який керує небом і пеклом, та Бог нікому не викаже його таємниці, навіть богословам. Страх як небезпечно наводити довідки там, де самі, мерці. Часто я намагався зазирнути під маску цього лікаря, з яким неможливо було завести розмову, він ані з ким не спілкувався, навіть із есесівцями чи бодай із іншими лікарями, не кажучи вже про нещасних в’язнів! Як часто намагався я збагнути, що відбувається за лискучими скельцями його окулярів! Що було робити бідному євреєві, коли він бачив свого ката не інакше, ніж з напівзапнутим обличчям та в операційному халаті? Бо таким, яким я, ризикуючи життям, сфотографував Нееле, — нічого не було небезпечнішого, ніж фотографувати в концентраційному таборі! — він був завжди: запнута в біле, худорлява постать, ледь-ледь згорблена, безмовна, обережна, ніби він боявся заразитись, але сам обходив ці бараки, сповнені горем і стражданням. Він завжди намагався бути обережним. І, мабуть, розраховував на те, що одного прекрасного дня вся ця пекельна нечисть концентраційних таборів може зникнути, аби десь в іншому місці, з іншими катами й іншими політичними системами, ніби проказа, вирватися з глибин людського інстинкту. Тож він, очевидно, вже давно підготувався до втечі у світ приватного життя, ніби працювати йому в цьому пеклі було необов’язково. Відповідно з цим я й розрахував свій удар, комісаре, а цілився я добре: коли фото з’явилося в часописі «Лайф», Нееле застрелився; для цього вистачило того, що на весь світ стало відоме його прізвище, комісаре, бо обережні люди приховують своє прізвище (це було останнє, що старий почув від Гуллівера, й звучало це ніби приглушений удар мідного дзвона, який жахливо гудів у вухах хворого), — своє прізвище!

Відтак горілка зробила своє. Правда, хворому ще здавалося, ніби штори на вікні надимались, як вітрила корабля, що зникав з його поля зору; а ще причулося йому, як, піднімаючись догори, гуркотять жалюзі; а тоді, ще більш невиразно, — ніби донизу в ніч пірнуло велетенське, масивне тіло, але, коли крізь зяючу рану відчиненого вікна увірвалося безліч зірок, в душі старого почала наростати непогамовна впертість — вистояти у цьому світі й боротися за інший, кращий світ, боротися цим своїм жалюгідним тілом, яке пожирав рак, пожирав жадібно й невтримно, і якому відведено було ще рік життя й не більше. А коли горілка вогнем почала обпалювати нутрощі старого, він, порушуючи лікарняну тишу, заспівав на все горло «Бернський марш», заспівав так, що занепокоїлися хворі. Щось кращого йому не спало на думку, однак коли розгублена нічна сестра влетіла до палати, він уже спав.

Абстрактні міркування

Того ранку, в четвер, Берлах прокинувся, як і можна було гадати, лише близько дванадцятої години, незадовго до обіду. Голова здавалася йому трохи важкою, але, зрештою, він почувався добре, чого вже давно з ним не бувало, й він подумав, що часом добряче хильнути — це найкращі ліки, надто як ти вже прикутий до ліжка й тобі заборонено пити. На тумбочці лежала пошта; Лютц прислав йому інформацію про Нееле. На оперативність поліції йому нині й справді не було чого нарікати, тим паче що його посилають на пенсію, а це, хвалити Бога, станеться вже післязавтра; в Константинополі колись місяцями доводилося чекати на довідку. Однак перш ніж старий зміг прочитати цю інформацію, медсестра принесла обід. Цю медсестру, на ім’я Ліна, він особливо любив, однак сьогодні вона видалася йому стриманою, зовсім не такою, як завжди. Комісар відчув якийсь неспокій. «Мабуть, дізналися про сьогоднішню ніч, — подумав він. — Неймовірно. Правда, щось згадується, ніби наостанок він заспівав «Бернський марш», коли Гуллівер уже пішов, але це, мабуть, галюцинації, він же взагалі не був патріотично настроєний. Прокляття, — подумав він, — якби ж то можна було згадати!» Старий, сьорбаючи вівсянку, недовірливо озирнувся по кімнаті. (Завжди та вівсянка!) На умивальнику стояло кілька пляшок, лежали медикаменти, яких раніше тут не було. Що ж це все має означати? Він нічому не йняв віри. До того ж через кожні десять хвилин заходили щораз інші сестри, аби щось забрати, пошукати чи принести; одна хихотіла в коридорі, це він добре чув. Про Гунгертобеля він не наважився спитати, і його цілком влаштовувало, що той прийшов аж надвечір, бо в обідній час мав години прийому в місті. Берлах понуро ковтав свою манну кашу з яблучним мусом (і на друге не принесли чогось іншого), але потім здивувався, коли на десерт подали міцну каву з цукром — за спеціальною вказівкою доктора Гунгертобеля, як про це докірливо висловилася сестра. Зроду такого не було.

Кава добряче смакувала й підбадьорила його. А тоді він заглибився в папери, це було найрозумніше, що можна було зробити, але вже за годину на його подив до палати зайшов Гунгертобель, вигляд у нього був заклопотаний, як це зауважив старий, непомітно зиркнувши на нього й вдаючи, що уважно читає свої папери.

— Гансе, — сказав Гунгертобель й рішуче підійшов до ліжка, — що тут, на ласку божу, сталося? Я заприсягнувся б, а зі мною й усі сестри, що ти добре хильнув!

— Невже? — спитав старий, відриваючись од своїх паперів. А тоді вигукнув: — Ой!

— Авжеж, — відповів Гунгертобель, — з усього видно. Я цілий ранок даремно намагався тебе збудити.

— Дуже шкодую, — поспівчував комісар.

— Практично це просто неможливо, щоб ти пив спиртне, тобі треба було б тоді і пляшку проковтнути! — розпачливо вигукнув лікар.

— Я теж так гадаю, — посміхнувся старий.

— Ти для мене просто загадка, — сказав Гунгертобель і протер собі окуляри. Так він робив, коли хвилювався.

— Дорогий Самуелю, — мовив комісар, — мабуть, не завжди легко приховати в собі криміналіста, я з цим погоджусь, а підозру, що я затаєний п’яничка, мушу визнати цілком справедливою, і я лиш прошу тебе подзвонити до Цюріха у клініку «Зонненштайн» й передати, що Блеза Крамера, — нехай мене так зватимуть — щойно прооперовано, у нього постільний режим, але він багатий пацієнт.

— Ти хочеш до Емменбергера? — спитав вражений Гунгертобель і сів.

— Звичайно, — відповів Берлах.

— Гансе, я тебе не розумію. Нееле — мертвий.

— Один Нееле мертвий, — поправив старий. — Ми мусимо тепер з’ясувати, який саме.

— Боже мій, хіба ж було двоє Нееле? — спитав, затамувавши подих, лікар.

Берлах узяв у руки свої папери.

— Подумаймо про цей випадок разом, — провадив він спокійно далі, — і розслідуймо те, що при цьому нам впаде в око. Ти побачиш, що майстерність криміналіста — це трохи математики й дуже багато фантазії.

— Нічого не розумію, — простогнав Гунгертобель, — я цілий ранок нічого вже не розумію.

— Я читаю прикмети, — вів далі комісар, — висока худорлява постать, волосся сиве, колись було коричнево-руде, очі зеленкувато-сірі, вуха відстовбурчені, обличчя довгасте й бліде, під очима мішки, зуби здорові. Особлива прикмета: рубець на правій брові.

— Точнісінько він, — сказав Гунгертобель.

— Хто? — спитав Берлах.

— Емменбергер. Я впізнав його з цього опису.

Але ж це описано Нееле, якого в Гамбурзі виявили мертвим, — відповів Берлах, — так записано в протоколах кримінальної поліції.

— Тож немає нічого дивного, що я їх обох переплутав, — задоволено констатував Гунгертобель. — Кожен із нас може бути схожий на того вбивцю. Пояснити те, чого я їх переплутав, простіше простого. Ти мусиш із цим погодитися.

— Це вже висновок, — сказав комісар. — Можливі однак іще й інші висновки, які на перший погляд видаються непереконливими, проте, все треба детально розслідувати, бо й вони «теж можливі». Інший висновок буде такий: не Емменбергер був у Чилі, а Нееле під його прізвищем, тоді як Емменбергер був під прізвищем Нееле у Штутгофі.

— Та це неймовірно, — здивувався Гунгертобель.

— Авжеж, — відповів Берлах, — але припустимо. Нам треба взяти до уваги усі варіанти.

— Боже мій, куди ми так зайдемо! — запротестував лікар. — Тоді в Гамбурзі, виходить, наклав на себе руки Емменбергер, а лікар, який тепер завідує клінікою «Зонненштайн», виходить, Нееле.

— Ти бачив Емменбергера після того, як він повернувся з Чилі? — спитав старий.

— Лише мимохідь, — відповів Гунгертобель, нараз збентежився і занепокоєно схопився за голову. Та окуляри були на місці.

— Бачиш, такий варіант можливий! — провадив далі комісар. — Можливим був би і такий: мертвий у Гамбурзі — це Нееле, що повернувся із Чилі, а Емменбергер повернувся у Швейцарію із Штутгофа, де він був під прізвищем Нееле.

— Тоді нам довелося б припустити, що там був скоєний злочин, — сказав Гунгертобель, похитавши головою, — аби якось відстояти цю дивну тезу.

— Правильно, Самуелю! — кивнув головою комісар. — Нам довелося б припустити, що Емменбергер убив Нееле.

— Точнісінько так ми можемо припустити й протилежне: Нееле убив Емменбергера. Твоя фантазія справді не знає меж.

— І ця теза теж правильна, — сказав Берлах. — І таке ми можемо припустити, принаймні на нинішній стадії наших абстрактних міркувань.

— Все це безглуздя, — розсердився старий лікар.

— Можливо, — незворушно відповів Берлах. Гунгертобель енергійно боронився.

— Так примітивно, як ти, комісаре, ставлячись до фактів, дуже легко можна довести що завгодно. Тоді взагалі треба все брати під сумнів, — сказав він.

— Криміналіст зобов’язаний брати факти під сумнів, — відповів старий. — Це вже так заведено. В таких випадках нам неодмінно треба діяти так, як діють філософи, що керуються правилом — спочатку все ставити під сумнів, перш ніж братися до роботи й поринати в прекрасні абстрактні роздуми про мистецтво вмирати і про життя після смерті. Ми, мабуть, менш придатні до цього, ніж вони. Ми з тобою висунули різні тези. Всі вони можливі. Це перший крок. Наступний полягатиме в тому, що ми з-поміж усіх можливих тез виділимо ймовірні. Можливе і ймовірне — це не одне і те саме; можливе не завжди стає ймовірним. Тож ми мусимо визначити ступінь імовірності наших тез. Ми маємо справу з двома людьми, двома лікарями: з одного боку — Нееле, злочинець, а з іншого — твій знайомий з часів молодості Емменбергер, завідувач клінікою «Зонненштайн» у Цюріху. Отже, ми маємо дві тези, обидві вони можливі. Їхні ступені ймовірності на перший погляд різні. Одна теза стверджує, що між Нееле і Емменбергером не існує ніякого зв’язку, і вона ймовірна, друга припускає зв’язок між ними і вона менш імовірна.

— Власне, — урвав Гунгертобель старого, — я це завжди казав.

— Любий Самуелю, — відповів Берлах, — я, на жаль, криміналіст і зобов’язаний вишукувати у людському суспільстві злочини. Перша теза, яка не припускає між Нееле і Емменбергером ніякого зв’язку, мене не цікавить. Нееле мертвий, а проти Емменбергера немає ніяких доказів. І знову моя професія вимагає від мене, щоб я детальніше розслідував другу, менш імовірну тезу. Що цікавого у цій тезі! Вона припускає, ніби Нееле і Емменбергер помінялися ролями, ніби Емменбергер був у Штутгофі під прізвищем Нееле й проводив там на в’язнях операції без наркозу; далі, ніби Нееле перебував у ролі Емменбергера в Чилі й звідти висилав статті й наукові розробки до медичних часописів; про дальші події, про смерть Нееле в Гамбурзі й нинішнє перебування Емменбергера в Цюріху поки що не будемо говорити. Ця теза невірогідна, з цим ми спокійно погоджуємося. Можливою вона є у тій мірі, що обидва, Емменбергер і Нееле, не лише лікарі, а ще й схожі один на одного. Таким чином, це перший пункт, на якому нам треба зосередитись. Це перший факт, що випливає на поверхню з наших абстрактних міркувань, з хаосу можливого та ймовірного. Тож розслідуймо цей факт. Наскільки вони схожі? Схожість Ми подибуємо часто, велику схожість — рідше, а найрідше, мабуть, зустрічається схожість, коли збігаються випадкові деталі, прикмети, які пояснюються не природою, а є наслідком якогось певного випадку. Саме це маємо тут. В обох це лише однаковий колір волосся й очей, схожі риси обличчя, однакова будова тіла тощо, але й однаковий, своєрідний рубець на правій брові.

— Ну, це випадковість, — сказав лікар.

— Або майстерність, — додав старий. — Це ж ти робив Емменбергерові операцію на правій брові. Що ж там у нього було?

— Рубець — то наслідок операції, яку доводиться робити при гострому фронтиті, — відповів Гунгертобель. — Розтин роблять на брові, щоб рубець був менше видний. Тоді, у випадку з Емменбергером, мені це, мабуть, не дуже добре вдалося. Закон підлості тут, очевидно, зіграв свою неабияку роль, бо завжди я оперую вправно. Рубець вийшов більший, ніж це годиться робити доброму хірургові, і, крім того, після операції бракувало частини брови, — сказав він.

Комісар поцікавився, чи часто роблять такі операції.

— Ну, — відповів Гунгертобель, — часто — це не те слово. Лікарі намагаються не допускати прогресування гнійного фронтиту, щоб не було потреби негайного оперативного втручання.

— Бачиш, — сказав Берлах, — в тому й полягає загадковість: ця не дуже часта операція була зроблена і в Нееле, в нього теж бракує частини брови, в тому ж самому місці, як ось тут зазначено в протоколах: труп у Гамбурзі було піддано детальній медичній експертизі. А чи був у Емменбергера на лівому передпліччі слід опіку завширшки з долоню?

— Чому ти про це питаєш? — здивувався Гунгертобель. — Справді, під час проведення хімічного досліду з Емменбергером трапився нещасний випадок.

— На трупі в Гамбурзі теж знайшли такий рубець, — задоволено сказав Берлах. — А чи є в Емменбергера ті прикмети ще й сьогодні? Дуже важливо було б це знати, але ти кажеш, що бачив його лише мимохідь. На жаль.

— Я бачив його останнього літа в Асконі, — відповів лікар, — тоді в нього були ще обидва рубці, це мені відразу впало в око. Емменбергер залишився таким, як був колись, він зробив мені кілька злих зауважень, зрештою, він ледве мене впізнав.

— Он як, — сказав комісар, — він ледве тебе впізнав. Бачиш, схожість така велика, що важко сказати, хто є хто. Нам доведеться повірити або в якусь рідкісну надзвичайну випадковість, або в чиюсь майстерність. Можливо, що схожість між обома була не такою вже й великою, як ми тепер уявляємо. Того, що здається схожим в офіційних документах і в паспорті, не досить, щоб так легко їх обох переплутати; однак якщо схожість виявляється ще й у таких випадкових прикметах, то шанс, що один чоловік може підмінити іншого, збільшується. Майстерність невеликої операції та вправно підтасованого нещасного випадку були б тільки тоді доцільні, якби схожість треба було перетворити в ідентичність. Хоча в цій стадії розслідування ми можемо висловлювати лише припущення, але ти мусиш погодитися, що ця схожість робить нашу тезу більш імовірною.

— Чи немає якогось іншого знімка, крім надрукованого в часописі «Лайф»? — спитав Гунгертобель.

— Ось три фото гамбурзької кримінальної поліції, — відповів комісар, дістав із протоколів знімки й подав їх своєму другові. — На них знято покійника.

— Не дуже тут щось і впізнаєш, — розчаровано сказав через деякий час Гунгертобель. Голос в нього тремтів. — Тут є, можливо, й велика схожість, авжеж, можу собі уявити, що мертвий Емменбергер мав би теж такий вигляд. А як саме Нееле заподіяв собі смерть?

Старий задумано, ніби чогось очікуючи, дивився на лікаря, який розгублено сидів у білому халаті біля його ліжка й про все забув, про Берлахову пиятику й про пацієнтів, що на нього чекали.

— Синильною кислотою, — нарешті відповів комісар. — Як і більшість нацистів.

— Яким чином?

— Він розкусив капсулу й проковтнув її.

— Натщесерце?

— Таким був висновок експертизи.

— Отже, отрута подіяла негайно. А коли придивитися до цих знімків, то можна подумати, ніби Нееле перед смертю побачив щось жахливе.

Обидва трохи помовчали.

Нарешті комісар мовив:

— Підемо далі, хоча смерть Нееле теж якась загадкова; та нам ще треба розібратися в інших підозрілих моментах.

— Не розумію, як ти можеш говорити про якісь інші підозрілі моменти, — сказав Гунгертобель, здивований і водночас пригнічений. — Це вже занадто.

— Та ні, — відказав Берлах. — Я маю на увазі минуле, коли ти був іще студентом. Згадаю про нього лиш побіжно. Це допоможе мені тим, що я матиму психологічну відправну точку для пояснень, чому Емменбергер при певних обставинах був би здатний на злочини, скоєні ним, як ми це припускаємо, у Штутгофі. Однак звернуся до іншого, важливішого факту: у мене тут під рукою деякі відомості з життя того, кого ми знаємо під прізвищем Нееле. Походження в нього якесь темне. Народився в 1890 році, тобто він на три роки молодший за Емменбергера. Берлінець. Батько — невідь-хто, мати — служниця, що покинула свого хлопця-безбатченка в діда з бабою, а сама кудись повіялася, згодом потрапила до виправного будинку, а тоді зовсім щезла. Дід працював на заводах Борзіга, був теж позашлюбною дитиною, в юнацькі роки перебрався з Баварії до Берліна. Бабуня — полька. Нееле ходив у народну школу, в чотирнадцятому році подався до війська, рік прослужив у піхоті, а тоді його перевели в санітари, зроблено було це за клопотанням якогось офіцера медичної служби. Тут у нього, здається, і прокинувся нездоланний потяг до медицини; його нагородили Залізним хрестом, бо він успішно робив складні операції. Після першої світової війни працював фельдшером у різних будинках для божевільних і в лікарнях, у вільний час готувався до екзаменів на атестат зрілості, щоб мати можливість вчитися на лікаря, однак два рази провалювався: не склав екзаменів з класичних мов і з математики. Цей чоловік був здібний, здається, лише до медицини. Потім він став гомеопатом, зцілите-лем-шарлатаном, до якого зверталися люди з усіх верств населення, вступив у конфлікт із законом, на нього був накладений не вельми великий штраф, бо, як визнав суд, «його знання з медицини гідні подиву». За нього почали клопотатися, навіть заступалися газети. Та дарма. Згодом усе те заглухло. Він знову й знову брався за старе, та урядовці дивилися на нього крізь пальці. Він лікував людей у Сілезії, Вестфалії, в Баварії і в Гессені. І от через двадцять років настає велика зміна: у тридцять восьмому він складає екзамени на атестат зрілості. (У тридцять сьомому Емменбергер перебрався з Німеччини до Чилі). Успіхи Нееле з класичних мов і з математики були блискучі. В університеті спеціальним наказом його звільняють від занять, він блискуче, як і екзамени на атестат зрілості, складає випускний екзамен, одержує державний диплом і на загальний подив влаштовується лікарем у концентраційний табір.

— Лишенько, — вигукнув Гунгертобель, — який ти з цього хочеш зробити висновок?

— Дуже простий, — відповів Берлах не без іронії, — вдаймося тепер до статей, які друкував Емменбергер у «Швейцарському медичному тижневику», надсилаючи їх із Чилі. І вони теж є фактом, яким ми не можемо знехтувати й повинні розслідувати. Ці статті з наукового погляду заслуговують на увагу. Хочу цьому вірити. Але в те, що вони написані людиною, яка начебто вирізнялася літературним хистом, як ти охарактеризував Емменбергера, я повірити не можу. Навряд чи можна висловлюватися більш неоковирно, ніж автор цих статей.

— Наукова праця — це зовсім не поезія, — заперечив лікар. — Кант, зрештою, теж незграбно писав.

— Дай спокій Кантові! — буркнув старий. — Він писав важкою мовою, але непогано. Однак автор цих статей із Чилі пише не лише важкою мовою, але й граматично неправильно. Той чоловік, здається, не розрізняє давального відмінка від знахідного, що характерне берлінцям, які навіть замість «тебе» кажуть «тобі». Впадає в око й те, що він часто пише грецькі слова як латинські, ніби не має й уявлення про ці мови, так, наприклад, у п’ятнадцятому номері часопису за сорок другий рік чи то грецькою мовою, чи то латиною написано слово «гастроліз».

У палаті запала мертва тиша.

На кілька хвилин.

А тоді Гунгертобель закурив свою «Літл роуз оф Суматра».

— Виходить, ти думаєш, ніби цю наукову працю написав Нееле? — спитав він нарешті.

— Не виключено, — спокійно відповів комісар.

— Не можу тобі нічим заперечити, — похнюпився лікар.

— Але нам треба знати міру, — сказав старий і закрив папку, що лежала в нього на покривалі. — Я довів тобі тільки ймовірність моїх тез. Але ймовірне — це ще не дійсне. Коли я скажу, що завтра, ймовірно, йтиме дощ, то це ще не означає, що він неодмінно йтиме. У світі, де ми живемо, думка й істина — не ідентичні. Наскільки нам тоді було б легше, Самуелю. Між здогадом і дійсністю завжди стоїть авантюрність цього буття, і нам, бачиш, випало ще з нею позмагатися.

— Та це ж нерозумно, — простогнав Гунгертобель й безпорадно глянув на свого друга, що, й досі заклавши за голову руки, нерухомо лежав у своєму ліжку.

— Ти наражаєшся на страшну небезпеку, якщо підтвердяться твої здогади, бо Емменбергер — це сущий диявол! — сказав він.

— Я знаю, — кивнув комісар.

— Та це ж нерозумно, — повторив лікар іще раз, тихо, майже пошепки.

— Справедливість завжди розумна, — наполягав на своєму Берлах. — Зателефонуй про мене Емменбергерові. Хочу завтра туди поїхати.

— Напередодні Нового року? — Гунгертобель схопився з місця.

— Авжеж, — відповів старий, — у Щедрий вечір. — І очі в нього єхидно заблищали. — Ти приніс мені Емменбергерів трактат про астрологію?

— Звичайно, — промимрив лікар.

Берлах засміявся.

— То дай його сюди, цікаво, що там написано про мою зірку. Можливо, я маю ще якийсь шанс.

Ще один відвідувач

Надокучливий старий, який всю другу половину дня витратив на те, що старанно списав цілісінький аркуш паперу, а потім по телефону зв’язався з кантональним банком і нотаріусом, цей начебто байдужий, загадковий хворий, до якого дедалі з більшою осторогою заходили медсестри, у незворушному спокої, ніби велетенський павук, плів своє мереживо, впевнено пов’язуючи один кінець з іншим. Під вечір, одразу після того, як Гунгертобель повідомив, що напередодні Нового року він може переїхати до клініки «Зонненштайн», старого відвідав іще один гість, і ніхто не знав, чи прийшов той з власної волі, чи, може, комісар його покликав. На ньому висів незастебнутий дощовик, кишені якого були напхом набиті газетами. Під дощовиком виднівся подертий сірий костюм у коричневу смужку, з його кишень теж стирчали газети; брудна шия була обмотана засмальцьованим лимонно-жовтим шовковим шарфом, до лисої голови ніби прилип берет. Під кущастими бровами виблискували очі, грубий закарлючений ніс, був вочевидь завеликий для цього чоловіка, а рот під ним страшно запався, бо там не було жодного зуба. Він голосно щось сам до себе говорив, начебто якісь вірші, а поміж ними, ніби острівці на морі, виринали окреміслова, такі як: тролейбус, транспортна поліція — через які він, не знати чого, страшенно злостився. До такого жалюгідного вбрання аж ніяк не пасував елегантний чорний ціпок зі срібним держаком, що вже зовсім вийшов із моди, бо походив, очевидно, з іншого століття; тим ціпком чоловік розмахував де треба й де не треба. Вже біля головного входу він мало не наскочив на медсестру, вклонився їй, пишномовно вибачився, затинаючись, після цього кудись збочив і несподівано потрапив у пологове відділення, увірвався майже до родильного залу, де все йшло повним ходом, якийсь лікар нагнав його звідти, він спіткнувся, перечепившись за вазу з гвоздиками, яких там безліч стояло перед дверима; нарешті його завели в новий корпус (зловили ніби сполоханого звіра), однак, перш ніж він зайшов у палату до старого, між ногами в нього заплутався ціпок, вирвався, пролетів поковзом з півкоридора й ляснув у двері, за якими лежав тяжкохворий.

— Ця транспортна поліція! — вигукнув гість, коли вже стояв, нарешті, біля Берлахового ліжка. («Слава Богу», — подумала медсестра-практикантка, що його супроводжувала). — І скрізь її повно-повнісінько. Все місто аж кишить від поліцейських-транспортників!

— Атож, — відповів обережний комісар, лагідно погоджуючись зі схвильованим відвідувачем, — така транспортна поліція тепер необхідна, Фортшіг. На транспорті повинен бути порядок, інакше матимемо ще більше жертв, ніж досі.

— Навести порядок у транспорті! — вигукнув Фортшіг писклявим голосом. — Гаразд. Це приємно чути. Але ж для цього не треба ніякої спеціальної транспортної поліції, для цього передовсім потрібно більше вірити в порядність людини. Увесь Берн перетворився у своєрідний табір поліцейських-транспортників, і не диво, що тут кожний, хто користується транспортбм, шаленіє. Але Берн був завжди похмурим кублом поліцейських, мерзенна диктатура здавна гніздилася в цьому місті. Ще Лессінг хотів написати трагедію про Берн, коли його сповістили про сумну смерть бідного Генці. Який жаль, що він її не написав! П’ятдесят років я живу вже в цьому кублі, яке зветься столицею, а про те, що значить для словесника ледь животіти в цьому сонному, оспалому місті (одержати тут можна хіба що літературний тижневик «Бунд»), я не хочу писати. Це жахливо, просто жахливо! П’ятдесят років заплющував я очі, коли ходив вулицями Берна, ще в дитячому візку я так робив, бо не хотів бачити це місто нещасть, де загинув мій батько, бувши ад’юнктом, а тепер, коли розплющую очі, що я бачу? Поліцейських-транспортників, скрізь поліцейських-транспортників.

— Фортшіг, — рішуче сказав старий, — нам треба поговорити зараз не про транспортну поліцію, — й він суворо глянув на нужденного чоловічка, що так занепав духом і тілом, а той уже сидів на стільці й, жалюгідно здригаючись, водив туди-сюди своїми великими совиними очима.

— Я навіть не знаю, що з вами сталося, — провадив далі старий. — До дідька, Фортшіг, у вас же є якийсь вихід, адже ви були справжнім молодчиною, а газета «Апфельшус»^[12] яку ви видавали, була непогана, дарма що невеличка; але ж тепер ви її забиваєте такими зайвими речами, як транспортна поліція, тролейбус, собаки, філателісти, кулькові ручки, радіопрогравачі, театральні плітки, трамвайні квитки, кінореклама, федеральна рада та гра в ясе^[13]. Енергія й пафос, з якими ви нападаєте на такі речі, — у вас завжди все це відбувається так, як у драмі Шиллера «Вільгельм Телль», — гідні іншої, важливішої справи, Бог цьому свідок.

— Комісере, — крикнув відвідувач, — комісере! Не грішіть на письменника, на людину, що пише, яку весь час переслідують самі невдачі, бо вона змушена жити в Швейцарії, і — а це ще в десять разів гірше, — змушена жити з тої Швейцарії.

— Ну, ну, — спробував заспокоїти його Берлах, але Фортшіг шаленів дедалі дужче.

— Ну, ну! — крикнув він і схопився зі стільця, підбіг до вікна, тоді до дверей, і так гасав увесь час, ніби маятник. — Ну, ну, це легко сказати. А що це «ну, ну» міняє? Нічого! Їй-бо, нічого! Хай так, я став посміховиськом, майже таким, як наші Габакуке, Теобальде, Ойстахе і Мустахе, чи як там вони ще воліють називатися, оті, що забивають шпальти наших любих нудних газет своїми пригодами, які їм довелося пережити із запонками, заміжніми жінками й лезами для самобрийок, — все це, звісно, під рискою, де друкуються розважальні матеріали; але хто нині не опустився нижче тієї риски в цій країні, де й досі пишуть вірші про шелестіння душі, коли валиться весь світ! Комісере, комісере, хоч як я намагався своєю друкарською машинкою створити собі буття, гідне людини, але не міг заробити навіть того, що заробляє звичайний сільський сірома, усі спроби одна за одною згинули, згинули одна за одною всі надії, найкращі драми, найпалкіші вірші, найшляхетніші оповідання! Картярські будинки, скрізь самі тільки картярські будинки! Швейцарія зробила з мене блазня, дивака, донкіхота, що воює з вітряками й отарами овець. Тут треба обстоювати свободу й справедливість та інші ідеї, які пропонуються на вітчизняних ринках, і шанувати суспільство, що змушує тебе животіти злиденним життям злодюжки й жебрака, як покладаєшся на розум, а не на гендель. Кожен прагне насолоджуватися життям, але не хоче віддати іншому навіть тисячної часточки від тої насолоди, ні крихти, ні дрібочки, і як колись в тисячолітній імперії знімали з запобіжника револьвер, тільки-но десь чулося слово «культура», так у нашій країні ставлять на запобіжник гаман із грішми.

— Фортшіг, — суворо сказав Берлах, — це добре, що ви заговорили про донкіхотів, це, власне кажучи, моя улюблена тема. Донкіхотами, очевидно, ми повинні бути всі, якщо в душі у нас збереглося хоч трохи людяності, а в голові — дрібка розуму. Але не треба боротися з вітряками, як той старий, убогий лицар у бляшаному об-ладунку, сьогодні, друже, нам треба виступити проти небезпечних велетнів: проти чудовиська, наймення якому — жорстокість і лукавство, та проти справжніх велетенських ящерів, що споконвіку мають мозок не більший від мозку горобця: усі ці страховидла живуть не в збірниках казок чи в нашій фантазії, а в реальному світі. Тож наше завдання — долати жорстокість у будь-якій формі та за будь-яких обставин. Але важливо й те, як саме ми боротимемося і чи стане нам для цього розуму. Боротьба зі злом не повинна перетворитися на гру з вогнем. Однак саме ви, Фортшіг, граєтеся з вогнем, бо нерозумно ведете справедливу боротьбу, ви — ніби той пожежник, що ллє у вогонь замість води олію. Коли читаєш нікчемну газетку, яку ви видаєте, то одразу виникає думка, що всю Швейцарію треба ліквідувати. Правда, в цій країні багато, дуже багато безладу, це я й на собі зазнав, тож, зрештою, і трохи посивів; але зразу всього зректися, ніби довкола нас содом і гоморра, це неправильно та й не зовсім ґречно. Ви ж поводитеся майже так, ніби соромитесь, що взагалі ще любите цю країну. Це мені не до вподоби, Фортшіг. Своєї любові не треба соромитись, бо любов до батьківщини була і є благородною любов’ю, тільки вона мусить бути суворою й критичною, інакше то буде сліпа любов. Треба, мабуть, братися за віник і щітку, якщо побачив у батьківщини забруднені місця й плями, так само, як це зробив Геракл, очищаючи від гною Авгієві стайні — це, як на мене, найкращий з усіх дванадцяти його подвигів, — а зносити зразу весь дім — недоречно й нерозумно, бо в цьому бідному, зіпсованому світі важко збудувати новий дім, для цього потрібне не одне покоління, а якщо він, нарешті, вже й буде зведений, то не стане кращим за старий. Важливо, що можна говорити правду й що можна за неї боротися, а не відразу потрапляти до в’язниці Віцвіль. Такі речі в Швейцарії можливі, ми спокійно повинні в цьому зізнатися й маємо дякувати за те, що нам нема чого боятися якогось урядового чи федерального радника, хоч би як там ті радники звалися. Звичайно, дехто мусить ходити у лахмітті й жити як доведеться й де доведеться. Я згоден, що це — неподобство. Але ж справжній донкіхот пишається своїм вбогим обладунком. Боротьба з людською глупотою й егоїзмом споконвіку була важка і збиткова, пов’язана зі злиднями та зневагою, але це священна боротьба, й витримати її треба до кінця, не лементуючи, а з гідністю. Ви ж кричите, і добрим бернцям уже вуха болять від вашого лихослів’я про те, яка несправедлива до вас доля і як ви заклинаєте, щоб наступного разу хвіст комети перетворив наше давнє місто в руїни. Фортшіг, Фортшіг, ви обґрунтовуєте свою боротьбу дріб’язковими мотивами. Навіщо створювати в когось таке враження, ніби ви маєте на увазі лише хліб насущний, коли заводите мову про справедливість? Облиште свої злидні й свої зношені штани, які вам, власне, ще носити й носити, облиште, на ласку Божу, цю дріб’язкову війну нікчемними засобами, на світі йдеться про щось важливіше, ніж транспортна поліція.

Жалюгідна постать знову вмостилася на стільці, Фортшіг втяг свою довгу жовту шию й підібгав ноги. Берет упав під стілець, а лимонно-жовтий шарф журливо звисав чоловікові на запалі груди.

— Комісере, — сказав він плаксиво, — ви суворий зі мною, як Мойсей чи Ісайя з народом Ізраїлю, а я знаю, що ви, слушно кажете, але вже чотири дні я не їв нічого гарячого і не маю грошей навіть на цигарки.

— Хіба ви вже не харчуєтесь у Ляйбундгутів? — раптом зніяковівши, спитав старий і насупився.

— Я посперечався з пані Ляйбундгут про «Фауста» Гете. Їй до вподоби друга частина, а мені — навпаки, перша. То вона мене вже більше й не запрошувала. А директор мені написав, що друга частина «Фауста» для його дружини — це святиня, і, на жаль, він нічого не може тепер для мене зробити, — проскімлив письменник.

Берлахові стало шкода бідолашного. Він подумав, що повівся з ним надто суворо, і, зніяковівши, нарешті буркнув, що дружина директора шоколадної фабрики не має нічого спільного з Гете.

— Кого ж тепер запрошують Ляйбундгути? — поцікавився він. — Знову тенісного тренера?

— Ні, Бетцінгера, — тихенько відповів Фортшіг.

— То він принаймні кілька місяців кожного третього дня їстиме щось добре, — сказав трохи примирливо старий. — Він непоганий музикант. Правда, його музичні твори слухати важко, хоча до нестерпних шумів я звик іще в Константинополі. Але це вже з іншої галузі. Тільки відчуваю, що Бетцінгер незабаром посперечається з пані Ляйбундгут про Дев’яту симфонію Бетховена. А тоді вона знову запросить тенісного тренера. Такі, як він, духовно їм куди ближчі. А вас, Фортшіг, я хочу порекомендувати Гролльбахам з фірми готового одягу «Гролльбах-Кюне», вони добре куховарять, хоча страви у них трохи жирні. Гадаю, вам буде там краще, ніж у Ляйбундгутів. Гролльбах до літератури байдужий, він не цікавиться ані «Фаустом», ані Гете.

— А дружина? — боязко спитав Фортшіг.

— Глуха, як тетеря, — заспокоїв його комісар. — Це щасливий випадок для вас, Фортшіг. І візьміть собі маленьку коричневу сигару, що лежить ось на столі. Це — «Літл роуз», доктор Гунгертобель навмисне її тут залишив, у цій палаті можете спокійно курити.

Фортшіг церемонно запалив собі «Літл роуз».

— А ви не бажаєте з’їздити на десять днів до Парижа? — спитав, ніби між іншим, старий.

— До Парижа?! — вигукнув чоловічок і схопився зі стільця. — З усією душею, якщо вона в мене є! До Парижа? Я ж поважаю французьку літературу, як ніхто інший! Наступним поїздом!

З несподіванки й радості Фортшігу забракло повітря.

— П’ятсот франків та квиток для вас уже лежать у нотаріуса Бутца на Бундесгасе, — спокійно сказав Берлах. — Подорож вам піде на користь. Париж — гарне місто, найгарніше з усіх міст, за винятком Константинополя, а французи, здається мені, Фортшіг, французи — то найкращі й найкультурніші хлопці. Жоден справжній турок не йде з ними ні в яке порівняння.

— До Парижа, до Парижа! — жебонів бідолаха.

— Але насамперед ви мені потрібні для одної справи, вона вже в печінках мені сидить, — сказав Берлах й пильно глянув на чоловічка. — То жахлива справа.

— Злочин? — затремтів гість.

— Навпаки, треба злочин викрити, — відповів комісар.

Фортшіг повільно поклав сигару біля себе на попільницю.

— Те, що я маю зробити, небезпечно? — тихо спитав він, вирячивши очі.

— Ні, — відповів старий. — Ніякої небезпеки тут немає. Я й посилаю вас до Парижа, щоб усунути найменшу можливість небезпеки. Але ви повинні мене слухатися. Коли виходить наступний номер газети «Апфельшус»?

— Не знаю. Як матиму гроші.

— Коли ви зможете розіслати випуск? — спитав комісар.

— Хоч зараз.

Берлах поцікавився, чи Фортшіг сам робить газету.

— Сам. За допомогою друкарської машинки й старого гектографа.

— У скількох примірниках?

— У сорока п’яти. Це ж зовсім маленька газета, — тихо почулося зі стільця. — Більше п’ятнадцяти примірників її зроду не передплачували.

Комісар на хвилину замислився.

— Наступний номер вашої газети повинен вийти величезним, як для неї тиражем. У триста примірників. Я сплачую вам увесь тираж. Нічого від вас не вимагаю, тільки написати певну статтю для цього номера газети; що ви схочете там надрукувати, то ваша справа. У цій статті піде мова про те, що я ось тут занотував (він простиг йому аркуш), але напишіть це у своєму стилі, Фортшіг, якнайкраще, так, як ви писали у добрі для вас часи. Більше, ніж я написав, вам не треба знати, навіть того, хто цей лікар, проти якого спрямовано цей памфлет. Нехай мої твердження вас не бентежать, а що вони достовірні, можете мені повірити, за них я ручуся. У статті, яку ви розішлете в усі лікарні, буде тільки одна неправда, це те, власне, що ніби у ваших руках, Фортшіг, є докази ваших тверджень і що ви знаєте прізвище того лікаря. Це найнебезпечніше місце. Тож, віднісши газету на пошту, ви повинні негайно виїхати до Парижа. Ще тієї ж ночі.

— Я напишу й поїду, — запевнив письменник, тримаючи в руці аркуш паперу, який йому передав старий.

Він став зовсім іншою людиною й радісно застрибав з ноги на ногу.

— Про свою подорож не кажіть жодній людині, — звелів Берлах.

— Жодній людині. Жодній, жодній людині! — запевнив Фортшіг.

— Скільки коштуватиме випуск цього номера?

— Чотириста франків, — зажадав чоловічок, виблискуючи очима, гордий з того, що нарешті трохи розживеться.

Комісар кивнув.

— Гроші можете одержати у мого доброго Бутца. Якщо не гаятимете часу, то він вам видасть їх ще сьогодні, я з ним говорив по телефону. Тож ви поїдете відразу, тільки-но вийде газета? — спитав старий ще раз, відчувши раптом страшенне недовір’я.

— Відразу! — поклявся бідолаха й підняв догори три пальці. — Тієї ж самої ночі. До Парижа.

Фортшіг пішов, а старий іще довго не міг заспокоїтися. Письменник видався йому набагато ненадійнішим, ніж будь-коли. Він подумав, чи не попросити Лютца простежити за Фортшігом. «Дурниці, — сказав він сам собі. — Вони ж мене звільнили. З Емменбергером я впораюся сам. Фортшіг напише статтю проти Емменбергера і відразу ж поїде, як обіцяв, тож нема чого мені так цим перейматися. Навіть Гунгертобелю не потрібно про це знати. Він ось-ось має прийти. От коли б він приніс сигару!»

Безодня

І от комісар, вмостивши в автомашині під ноги кілька подушок, у п’ятницю, в останній день року, вже на доброму смерку дістався до міста Цюріха. Гунгертобель сам сидів за кермом, він тривожився за друга й тому їхав обережніше, ніж звичайно. Місто засяяло їм назустріч могутніми каскадами світла. Гунгертобель потрапив у щільний потік автомобілів, що з усіх боків вливалися у цю повінь світла, роз’їжджалися по провулках й розкривали свої нутрощі, з яких виходили чоловіки, жінки, всі жадібно чекаючи цієї ночі, кінця цього року, всі напоготові почати новий рік і жити далі. Старий сидів на задньому сидінні автомобіля нерухомо, загубившись у темряві маленького опуклого салону. Він попросив Гунгертобеля не їхати найпрямішою дорогою, і нетерпляче вдивлявся у невпинний вир вулиць. Місто Цюріх йому не дуже подобалося, чотириста тисяч швейцарців на такому клаптику — це, він вважав, трохи забагато; Вокзальну вулицю, якою вони саме їхали, він ненавидів, однак під час цієї таємної подорожі до невідомої й загрозливої мети — подорожі за реальними фактами, як він казав Гунгертобелю — це місто його зачарувало. З матово-чорного неба спершу почав падати дощ, потім сніг, а тоді в сяйві ліхтарів дощ знову став прясти срібні нитки. Скрізь люди! З обох боків вулиці, за сніговою й дощовою завісою, пливли все нові й нові юрми людей. Трамваї були переповнені. За їхніми вікнами виникали обличчя, руки, що тримали газети, все це у срібному світлі виглядало фантастично, все пропливало, зникало в пітьмі. Вперше, відколи він хворів, Берлах думав про те, що час його вже минувся, що битву зі смертю, цю фатальну битву, він програв. Причина, яка так рішуче гнала його до Цюріха, ця, зіткана з такою енергією, однак випадково народжена в повільних хвилях недуги підозра здавалася йому дріб’язковою й нікчемною: навіщо ж так побиватися, для чого, в ім’я чого? Йому дуже хотілося впасти в забуття, заснути нескінченним сном без марень і сновидінь. Гунгертобель в душі лаявся, відчував: старий позаду вже вгамувався, — і лікар докоряв собі за те, що погодився на таку авантюру. Безмежна гладінь нічного озера хвилювалася, воно немов линуло їм назустріч, автомобіль повільно плив через міст. Раптом де й узявся поліцейський-регулювальник, він, ніби автомат, механічно рухав руками й ногами. Берлах мимохідь подумав про Фортшіга (про бідолашного Фортшіга, який тепер у Берні, в брудній кімнаті на горищі, гарячково пише памфлет), потім знову занепав духом. Він відкинувся назад і заплющив очі. Марення і втоми він уже не міг здолати.

«Вмирають усі, — думав він, — кожному колись треба вмерти, коли прийде час, вмирають навіть міста, народи й континенти. Усі сконають — ось як треба сказати: сконають, а земля, як і раніше, обертатиметься навколо сонця, тією ж самою траєкторією, з непомітними відхиленнями, вперто й невблаганно, обертатиметься шалено й водночас спокійно, і так завжди, завжди. Яка різниця, чи ось це місто житиме, чи все — будинки, башти, оці вогні, людей, — закриє сіра, позбавлена життя водяна гладінь, а може, то свинцеві хвилі Мертвого моря, хвилі, які я бачив крізь темряву з дощу і снігу, коли ми їхали через місто?»

Йому зробилося холодно. Холоднеча всесвіту, ця страшенна крижана холоднеча з незвіданої далечини оповила його, залишивши після себе скороминучий слід, на хвилину, на вічність.

Він розплющив очі й знову втупився у вікно автомашини. Виринув і знову щез будинок драматичного театру. Старий побачив спереду свого друга; лікарів спокій, цей лагідний спокій благодійно вплинув на нього (він і не догадувався, що той почувався зле). Відчувши на собі подих небуття, комісар нараз прокинувся, посміливішав. Біля університету вони повернули праворуч, вулиця спиналася вгору, стала темнішою, один закрут закінчувався — починався інший. Старий вирішив — свідомо, все зваживши, незворушно: хай буде, що буде!

Карлик

Гунгертобелів автомобіль зупинився в парку, який своїми ялинами — здалося Берлахові — непомітно зрісся з лісом, бо він міг лише здогадуватися, де було узлісся, що затуляло обрій. Тут, нагорі, падали лапаті чисті сніжинки; крізь завісу з цих сніжинок старий ледве роздивився довжелезний фасад лікарні. Яскраво освітлена брама, поблизу якої стояв автомобіль, була глибоко вбудована у фасад, обабіч брами виднілося по вікну, кожне майстерно заґратоване, й звідти, як гадав комісар, можна було спостерігати за під’їздом. Гунгертобель мовчки запалив свою «Літл-роуз», вийшов з машини й зник у брамі. Старий залишився сам. Він нахилився наперед і, наскільки дозволяла темрява, оглянув будинок. «Зонненштайн», — подумав він, — насправді». Сніг пішов густіше, жодне з багатьох вікон не світилося, тільки де-не-де крізь густий снігопад невиразно миготів якийсь вогник; білий, скляний, по-сучасному збудований комплекс лежав перед комісаром ніби мертвий. Старий занепокоївся, Гунгертобель, здавалося, не хотів повертатися; він глянув на годинник, однак не збігло, мабуть, ще й хвилини. «Я нервуюся», — подумав він, відхилився назад і майже заплющив очі.

Раптом крізь шибку автомобіля, на якій, збігаючи вниз, талий сніг залишав ззовні широкий слід, комісар помітив невеличку постать, що висіла на ґратах вікна ліворуч від під’їзду до лікарні. Спочатку він подумав, що побачив мавпу, але потім здивовано розпізнав, що то був карлик, отакий, якого іноді тримають в цирку для розваги публіки. Маленькі руки й ноги були голі, ними він, ніби мавпа, вхопився за ґрати, а величезну голову тим часом обернув до комісара. Старезне, зморщене личко, ніби обвітрений, зарослий мохом камінь, злякано вирячилося на Берлаха великими темними очима; страшенно почварене, зрите глибокими зморшками, воно, здавалося, було спотворене самою природою. Комісар нахиливсь уперед й притулився обличчям до мокрої шибки, щоб краще роздивитися, та карлик уже зник, плигнув задом наперед у кімнату, як кішка; тепер вікно було порожнє й темне. Відтак повернувся Гунгертобель, за ним ішли дві сестри, білі-білісінькі через цю невгамовну хуртовину. Лікар відчинив дверцята автомашини й злякався, побачивши бліде Берлахове обличчя.

— Що з тобою? — прошепотів він.

— Нічого, — відповів старий. — Мені треба ще звикнути до цієї новітньої споруди. Дійсність завжди трохи інакша, ніж її собі уявляєш.

Гунгертобель відчув, що старий чогось не домовляє, й недовірливо глянув на нього.

— Ну, пора, — знову прошепотів він.

— Чи ти бачив Емменбергера? — теж пошепки спитав комісар.

Гунгертобель відповів, що навіть говорив із ним.

— Не може бути сумніву, Гансе, це він. Я в Асконі не помилився.

Обидва помовчали. Біля машини чекали сестри, їм уже нетерпеливилося.

«Ми ганяємось за привидом, — подумав Гунгертобель. — Емменбергер — некривдний лікар, а ця лікарня — така, як і інші, тільки дорожча».

Ззаду в автомобілі, майже в непроглядній пітьмі, слідів комісар, він добре знав, про що думав Гунгертобель.

— Коли він мене обстежить? — спитав він.

— Негайно, — відповів Гунгертобель.

Лікар відчув, як пожвавішав старий.

— Тоді прощайся зі мною тут, Самуелю, — сказав Берлах, — ти не можеш прикидатись, а знати, що ми друзі, не повинен ніхто. Від цього першого допиту багато залежатиме.

— Допит? — здивувався Гунгертобель.

— А то що ж? — посміхаючись, відповів комісар, — Емменбергер обстежуватиме мене, а я його допитуватиму.

Вони потисли один одному руки.

Підійшли сестри. Їх було вже чотири. Старого поклали на блискучу металеву каталку. Вкладаючись на неї, він ще побачив, як Гунгертобель віддав сестрам валізку. Тоді старий глянув угору, у чорну порожнечу, з якої ніби в тихенькому незбагненному танку опадали, спалахуючи у світлі, сніжинки, щоб на мить мокро й холодно доторкнутися до його обличчя.

«Сніг пролежить недовго», — подумав старий.

Каталку пропхали крізь під’їзд, здаля він ще почув, як рушила Гунгертобелева машина.

«Він поїхав, поїхав», — сказав старий тихенько сам до себе. Над головою в нього звелася біла, блискуча стеля, на ній через певні проміжки виблискували дзеркала, в яких він бачив себе розпластаним та безпорадним; без шуму, рівненько, котився візок таємничими коридорами, не чути було навіть ходи медсестер. На блискотливих стінах з обох боків чорніли наклеєні цифри, у стіну непомітно були вмонтовані двері, в одній із ніш тьмяно виднівся міцний голий торс якоїсь статуї. Берлаха знову поглинула лагідна і водночас жорстока атмосфера лікарні.

А позад себе він побачив червоне, товсте обличчя медсестри, що котила візок.

Старий знову заклав за голову руки.

— Тут є карлик? — спитав він літературною німецькою мовою, бо просив зареєструвати себе як швейцарця, що живе за кордоном.

Медсестра засміялася.

— Але ж, пане Крамер, — сказала вона, — як вам таке спало на думку?

Вона розмовляла літературною німецькою мовою з швейцарським акцентом, і з цього він міг зробити висновок, що вона — бернка. Хоча ця відповідь примусила його насторожитися, однак і в цьому було щось хороше. Він, принаймні, був тут серед бернців.

І він спитав:

— Як же вас звати, сестро?

— Мене звати сестра Клері.

— Ви з Берна, еге ж?

— Із Біглена, пане Крамер.

«Її я зможу обробити», — подумав комісар.

Допит

Сестра вкотила Берлаха у скляну залу, що розкрила перед ним свої світлі лискучі нутрощі, так йому видалося на перший погляд, а тоді він помітив дві постаті; одна з них трохи сутула й сухорлява — попри лікарський халат, видно було, що це світська людина, — в окулярах у товстій роговій оправі, яка проте не могла закрити рубець на правій брові, — доктор Фріц Емменбергер. Спочатку старий лиш мигцем глянув на лікаря; він більше приглядався до жінки, що стояла біля чоловіка, на якого впала його підозра. Жінки завжди цікавили комісара. Він розглядав її недовірливо. Як у щирого бернця, «вчені» жінки викликали у нього відразу. Але ця жінка була вродлива, він мусив це визнати, а як старий холостяк він відчував до неї подвійну прихильність; вона була шляхетною, це одразу впадало в очі, надто скромно й поважно стояла в своєму білому лікарському халаті біля Емменбергера (який, зрештою, міг виявитися вбивцею), у порівнянні з ним вона була куди шляхетнішою. «Її можна було б одразу поставити на п’єдестал», — з досадою подумав комісар.

— Вітаю вас, — сказав він бернським діалектом, забувши про літературну мову, якою тільки-но розмовляв із сестрою Клері. — Радий познайомитися з таким відомим лікарем.

— То ви розмовляєте й бернською говіркою, — відказав лікар теж діалектом.

— Хоч я й живу за кордоном, — буркнув старий, — але, мабуть, ще можу говорити рідною мовою.

— Ну, це я вже помітив, — засміявся Емменбергер. — Добре володіння діалектом — це наче пароль для бернця.

«Гунгертобель має рацію, — подумав Берлах. — Він не Нееле. Берлінець зроду не спромігся б так розмовляти бернською говіркою».

Берлах знову глянув на жінку.

— Моя асистентка, пані доктор Марлок, — відрекомендував її лікар.

— Щиро радий познайомитися, — сухо сказав старий. А тоді несподівано, трохи повернувши до лікаря голову, спитав: — Чи ви жили в Німеччині, докторе Емменбергер?

— Багато років тому, — відповів лікар, — але в основному я жив у Сантьяго в Чилі.

Його обличчя не виказувало того, що він міг думати й чи схвилювало його це запитання.

— В Чилі, в Чилі, — мовив старий, а тоді знову повторив: — В Чилі, в Чилі.

Емменбергер запалив сигарету й підійшов до пульта управління; залу поглинула напівтемрява, лише над комісаром ледь-ледь світилася невеличка синя лампа. Видно було тільки операційний стіл і обличчя двох людей у білому, що стояли перед ним; старий помітив також, що зала закінчувалася вікном, крізь яке іззовні проривалися до нього далекі вогники. Червона цяточка сигарети, яку палив Емменбергер, рухалася вгору-вниз.

«У таких залах звичайно не палять, — промайнуло в комісаровій голові. — Я трохи таки вивів його з рівноваги».

— А де ж зупинився Гунгертобель? — спитав лікар.

— Його я відіслав, — пояснив Берлах. — Хочу, щоб ви обстежили мене без нього.

Лікар зсунув на лоб окуляри.

— Гадаю, що ми все-таки можемо довіряти докторові Гунгертобелю?

— Авжеж, — відповів Берлах.

— Ви — хворі, — провадив далі Емменбергер, — операція була небезпечна, й вона не завжди вдається. Гунгертобель сказав мені, що ви це все усвідомлюєте. Гаразд. Нам, лікарям, потрібні мужні пацієнти, яким можна сказати правду. Я щиро б радів, якби Гунгертобель був присутній при обстеженні, й дуже шкодую, що він вас послухався. Ми, медики, повинні співпрацювати, це — вимога науки.

Комісар відповів, що як колега він це добре розуміє.

Емменбергер здивовано спитав, що хворий має на увазі. Наскільки йому відомо, пан Крамер — не лікар.

— Простісінька річ, — засміявся старий. — Ви виявляєте хворобу, а я — воєнних злочинців.

Емменбергер знову запалив сигарету.

— Для приватної особи то, мабуть, не зовсім безпечне заняття, — спокійно сказав він.

— Безперечно, — відповів Берлах, — і ось я саме в розпалі своїх розшуків захворів і попав до вас. Я вважаю невдачею, що лежу ось тут, у «Зонненштайні»; чи може, це — щастя?

Емменбергер відповів, що про перебіг хвороби він ще не може робити ніяких прогнозів. А Гунгертобель, здається, зробив не дуже оптимістичні висновки.

— Ви ж мене ще не обстежували, — зауважив старий. — В цьому, власне, й причина того, чого я не хотів, аби при обстеженні був присутній наш славний Гунгертобель. Ми повинні бути неупереджені, якщо хочемо домогтися якогось успіху. А успіху ми хочемо домогтися: і ви, і я. Немає нічого гіршого, ніж створити собі уяву про злочинця чи й про хворобу ще до того, як вивчив запідозрюваного в його середовищі й ознайомився з його звичками.

— Слушна думка, — погодився лікар. — Хоча я нічого не розумію в криміналістиці, однак це не підлягає сумніву. Сподіваюсь, пане Крамер, що тепер, у «Зонненштайні», ви зможете трохи відпочити від своєї професії.

Потім він запалив третю сигарету й мовив:

— Думаю, що воєнним злочинцям ви дасте тут спокій.

Емменбергерова відповідь на хвилину насторожила старого. «Хто кого допитує?» — подумав він і глянув Емменбергерові в обличчя, в це обличчя, що у світлі єдиної лампи справляло враження маски з блискучими скельцями окулярів, за якими його очі, здавалося, були надто великі й глузливі.

— Любий докторе, — сказав старий, — ви ж не будете запевняти, ніби в якійсь країні немає хворих на рак.

— Але ж це не означає, що у Швейцарії є воєнні злочинці! — весело засміявся Емменбергер.

Старий допитливо глянув на лікаря.

— Те, що сталося в Німеччині, може статися в кожній країні, коли для цього створені певні умови. Ці умови можуть бути різні. Жодна людина не є винятком, жоден народ. Від одного єврея, якого в концентраційному таборі оперували без наркозу, я почув, докторе Емменбергер, що є лише одна різниця між людьми, — це різниця між катами й катованими. Однак я гадаю, що є ще різниця між спокушеними й тими, хто втримався від спокуси. Тож ми, швейцарці, ви і я, належимо до останніх, що є милістю, а не помилкою, як багато хто каже, тільки нам велено молитися: «І не введи нас в спокусу». А я потрапив до Швейцарії не для того, щоб взагалі шукати воєнних злочинців, а щоб вистежити одного воєнного злочинця, про якого я, правда, знаю небагато, бо бачив тільки його невиразне фото. Але я хворий, докторе Емменбергер, і тепер моя гонитва кінчилася нічим, тож переслідуваний навіть не знає, що я вже натрапив був на його слід. Жалюгідний спектакль.

— Тоді у вас навряд чи є ще якийсь шанс знайти того, кого шукаєте, — байдуже відповів лікар, випустив по-перед себе дим від сигарети, і над головою старого засвітилося тоненьке коло молочного кольору. Берлах побачив, як він зробив очима знак лікарці, і та подала йому шприц для ін’єкцій. На хвилину Емменбергер зник у темряві зали, потім, коли його вже знову було видно, він тримав у руках якийсь тюбик.

— Ваші шанси мізерні, — сказав він знову, набираючи у шприц якоїсь безбарвної рідини.

Але комісар заперечив:

— В мене є ще одна зброя. Візьмімо ваш метод, докторе. Ви приймаєте мене після того, як я в цей останній сумний день року крізь сніговій і дощ прибув із Берна до вашої лікарні, і для першого обстеження приймаєте мене одразу в операційній залі. Для чого ви це робите? То ж дивно, що мене запхали до зали, від якої пацієнта має пройняти жах. Ви це робите для того, щоб настрахати мене, бо моїм лікарем ви зможете бути лише тоді, коли візьмете наді мною гору, а я норовливий пацієнт, про це, очевидно, вам уже сказав Гунгертобель. То ви, мабуть, і зважилися на цю психічну атаку. Ви хочете взяти наді мною гору, щоб можна було мене лікувати, а це, власне, і є страх перед одним із засобів, який ви мусите застосувати. Так і в моїй клятій професії. У нас із вами однакові методи. Я можу боротися з тим, кого шукаю, тільки за допомогою страху.

Шприц у Емменбергеровій руці вже був націлений на старого.

— Ви — хитрий психолог, — посміхнувся лікар. — Правда, я хотів цією залою справити на вас сильне враження. Страх — то необхідний засіб. Однак перш ніж я візьмуся за свою справу, послухаймо про вашу до кінця. Що ви збираєтесь робити далі? Я аж тремчу з цікавості. Переслідуваний не знає, що ви його переслідуєте, принаймні, це ваші власні слова.

— Він запідозрює, але точно не знає, а це ще небезпечніше для нього, — відповів Берлах. — Він знає, що я в Швейцарії й що я шукаю якогось воєнного злочинця. Вій вгамовуватиме свою підозру й увесь час запевнятиме себе, що я шукаю когось іншого, а не його. Бо, майстерно провівши деякі заходи, він застрахував себе і, шукаючи порятунку, втік зі світу жахливих злочинів сюди, до Швейцарії, звичайно, під чужим прізвищем. Це — велика таємниця. Але в найтемніших закутках своєї душі він, очевидно, здогадується, що я шукаю саме його, а не когось іншого, саме його. Тож його проймає страх, тим більший страх, чим неймовірнішим йому здається, що я шукаю його, тоді як я, докторе, лежу в своєму ліжку в цій лікарні недужий, зовсім немічний.

Він замовк.

Емменбергер здивовано, майже співчутливо глянув на нього, спокійно тримаючи в руці шприц.

— Маю великий сумнів щодо вашого успіху, — холодно сказав він. — Але бажаю вам щастя.

— Він сконає зі страху, — незворушно відповів старий.

Емменбергер повільно поклав шприц на маленький стіл із скла й металу, що стояв біля каталки. Ось він лежав, той шприц, підступний, гострий. Емменбергер стояв, нахилившись трохи вперед.

— Ви такої думки? — спитав нарешті. — І вірите в це? — Його вузенькі очі за окулярами майже непомітно примружилися. — Дивно, що сьогодні ще можна побачити такого, сповненого надій, оптиміста. Хід ваших думок сміливий, сподіваймося, що реальність ошукає вас не дуже. Було б прикро, якби наслідки ваших пошуків виявилися невтішними. — Це він сказав тихенько, ніби трохи здивовано. Потім знову заглибився у темряву, і нараз операційну залу залило яскраве світло. Емменбергер стояв біля розподільного щита.

— Я вас пізніше обстежу, пане Крамер, — сказав він, усміхаючись. — У вас серйозна хвороба. Ви це знаєте. Підозра, що вона може привести до фатального кінця, ще є. У мене, на жаль, саме таке враження після нашої розмови. Відвертість за відвертість. Обстеження, власне кажучи, не буде легким, бо доведеться, напевне, провести хірургічне втручання. Але ми краще зробимо це після Нового року, чи не так? Не треба псувати гарного свята. Головне, що я насамперед узяв вас під опіку.

Берлах нічого не відповів.

Емменбергер загасив сигарету.

— Туди к бісу! — вигукнув він. — Та я ж палив в операційній залі! Пан Крамер мене розхвилював. Вам треба було, пані, і його, і мене стримувати.

— Що воно таке? — спитав старий, коли лікарка дала йому дві червоні пілюлі.

— Це заспокійливі ліки, — пояснила вона.

Однак воду, яку вона йому подала, він випив з іще більшою відразою.

— Подзвоніть сестрі, — здалеку, від розподільного щита, наказав Емменбергер.

В дверях з’явилася сестра Клері. Вона видалася комісарові лагідним катом. «Кати — завжди лагідні», — подумав він.

— Яку палату ви підготували для пана Крамера? — спитав лікар.

— Сімдесят другу, пане, — відповіла сестра Клері.

— Дамо йому п’ятнадцяту палату, — сказав Емменбергер. — Там він буде у нас під надійним контролем.

Втома знову здолала комісара, її він відчув іще в Гунгертобелевій автомашині.

Коли сестра повезла старого назад у коридор, візок зробив різкий поворот. Тут Берлах, вириваючись іще раз із обіймів утоми, глянув в Емменбергерове обличчя.

Він побачив, що лікар уважно за ним спостерігає і весело всміхається.

Трясучись, ніби в пропасниці, старий упав на подушку.

Палата

Коли він прокинувся (була ніч, близько пів на одинадцяту; проспав він, очевидно, години зо три), то лежав уже в кімнаті і тепер почав її розглядати здивовано й тривожно, однак із певним відчуттям задоволення: хоча він і ненавидів лікарняні палати, ця йому сподобалася, вона більш скидалася на робочий кабінет, на технічний клас, наскільки це йому вдалося побачити в голубому світлі настільної лампи, що горіла ліворуч від нього, проте кімната була холодна і непривітна. За ліжко, на якому він лежав — у нічній сорочці й добре накритий, — і досі правила та сама каталка, на якій його сюди завезли; він упізнав її відразу, хоча її зовнішній вигляд був трохи змінений.

— Тут практичні люди, — сказав старий упівголоса в нічну тишу. Світловим конусом лампи, що оберталася на всі боки, він «пройшовся» палатою, побачив штору, за якою, напевне, причаїлося вікно, на ній були вигаптовані химерні рослини й звірі, які спалахували у світлі. «Відразу видно, що я на полюванні», — сказав старий сам до себе.

Він знову ліг на подушку й обдумав усе, чого домігся. Цього було малувато, хоч свій план він здійснив. Тепер треба продовжити розпочате, щоб щільніше зіткати тенета. Потрібно діяти, але як саме діяти й за що зачепитися, він не знав.

Берлах натис на кнопку, що побачив на тумбочці. Ввійшла сестра Клері.

— О, наша медсестра з Біглена, що на залізничній лінії Бургдорф — Тун, — привітався з нею старий. — Бачте, як я знаю Швейцарію, я — швейцарець, але давно вже живу за кордоном.

— Слухаю вас, пане Крамер, що сталося? Нарешті прокинулися? — сказала вона, зіпершись круглими руками на стегна.

Старий знову глянув на ручний годинник.

— Зараз лише пів на одинадцяту.

— Ви голодні? — спитала вона.

— Ні, не голодний, — кволо відповів комісар.

— Бачите, ви не відчуваєте навіть голоду. Я покличу лікарку, адже ви з нею вже познайомилися. Вона зробить вам іще один укол, — відказала сестра.

— Пусте! — буркнув старий. — Мені ще не робили жодного уколу. Увімкніть краще лампу, що на стелі. Я хочу оглянути палату. Треба ж принаймні знати, де лежиш.

Все це його дуже дратувало.

Палату заповнило біле, але не сліпуче світло, про яке й не скажеш, звідкіля воно лине. Кімната в новому освітленні вималювалася ще виразніше. Вся стеля над хворим (це він з неприємністю помітив аж тепер) була суцільним дзеркалом. Бачити себе отак увесь час над собою, буде, очевидно, не дуже приємно. «Суцільна дзеркальна стеля, можна збожеволіти», — подумав він, жахнувшись кістяка, що вирячився на нього зверху, коли він туди глянув. Та він ще дужче жахнувся, коли збагнув, що то був він сам. «Дзеркало бреше, — подумав старий, — є такі дзеркала, які все спотворюють, я не міг так схуднути. Він знов оглянув палату, забувши, що поруч незворушно чекає сестра. Стіна ліворуч нього була із скла, а за ним виднілися оголені постаті, танцюючі чоловіки й жінки, повирізувані на сірій ґрунтовці хоча й чисто схематичними лініями, однак за всіма правилами пластики; а від правої зелено-сірої стіни поміж дверима і шторою над палатою крилом звисала Рембрандтова картина «В анатомці», здавалося, вона тут ні до чого, однак все тут було продумане, все зроблене так, аби надати палаті трохи фривольності, дарма що над дверима, в яких уже стояла сестра, висів грубо витесаний з дерева чорний хрест.

— Ну, сестро, — сказав старий і досі дивуючись, що завдяки освітленню так змінилася вся палата; бо раніше він звернув увагу лише на штори, а танцюючих жінок і чоловіків, картини «В анатомці» і хреста він зовсім не бачив; однак сповнений тривогою, яку навіяв на нього весь цей невідомий світ, він мовив: — Ну, сестро, це дивна палата для лікарні, завдання якої повертати людям здоров’я, а не доводити їх до божевілля.

— Ми в «Зонненштайні», — відповіла сестра Клері й склала на животі руки. — Ми задовольняємо всі бажання, — базікала вона далі, сяючи своєю порядністю, — найскромніші й будь-які. Слово честі, якщо вам не подобається картина «В анатомці», то прошу. Ви можете одержати «Народження Венери» Боттічеллі або щось Пікассо.

— Тоді вже хай буде краще «Лицар, Смерть і Сатана», — сказав комісар.

Сестра Клері вийняла записника. «Лицар, Смерть і Сатана», — занотувала собі.

— Завтра її вам змонтують. Гарна буде картина для палати смертників. Вітаю вас. Ви маєте добрий смак.

— А мені здається, — відповів старий, дивуючись брутальності сестри Клері, — що мої справи не такі вже й кепські.

Сестра Клері поважно похитала своєю червоною великою головою.

— Кепські, — рішуче заперечила вона. — Тут лише вмирають. Виключно всі. Я ще нікого не бачила, хто б вийшов з третього відділу живим. А ви теж у третьому відділі, і тут уже нічим не зарадиш. Кожному треба колись вмерти. Ось почитайте, що я про це написала. Вийшло це в друкарні Ліхті у Валкрінгені.

Сестра вийняла з-за пазухи невеличку брошурку й поклала її старому на ліжко. «Клері Глаубер. Смерть як мета й доцільність нашого життя. Практичний посібник».

— Чи не покликати лікарку? — спитала вона тріумфуючим тоном.

— Ні, — відповів комісар, й досі тримаючи в руках «Мету й доцільність нашого життя». — Вона мені не потрібна. Але я хотів би, щоб розсунули штори. Й відчинили вікно.

Розсунулися штори, погасло світло.

Старий вимкнув і настільну лампу.

Дебела постать сестри Клері зникла в освітленому прямокутнику дверей, однак, перш ніж вони зачинилися, комісар гукнув:

— Сестро, ще одне! Ви досить відверто відповідаєте на всі запитання, скажіть мені ще раз правду: чи є в цьому будинку карлик?

— Звичайно, — почувся брутальний голос із прямокутника. — Ви ж його бачили.

І тоді двері зачинилися.

«Безглуздя, — подумав він. — Я вийду з третього відділу живий. Тут немає нічого складного. Я зателефоную Гунгертобелю. Скажу: я надто хворий, аби затівати щось розумне проти Емменбергера. Завтра повертаюся до Са-лема».

Він не боявся й не соромився зізнатися в цьому.

Надворі стояла ніч, і його сповила темрява палати.

«Колись же мають задзвонити дзвони, — подумав він, — цюріхські дзвони, вони сповіщатимуть про початок Нового року».

Десь пробило дванадцяту.

Старий чекав.

Десь озвалися інші дзиґарі, вони теж пробили дванадцять нещадних ударів. Удар за ударом, ніби удари молота у металеві ворота.

А тоді жодного звука, не чути навіть бодай далеких вигуків щасливої людської юрби.

Новий рік прийшов мовчки.

«Світ вимер, — подумав комісар, а тоді знову: — Світ вимер. Світ вимер».

Він відчув, що чоло йому зросив холодний піт, краплини повільно котились уздовж його скронь. Він розплющив очі. Лежав нерухомо. Сумирно.

До нього здалека долинуло ще дванадцять ударів, що пролунали над пустельним містом. Тоді йому здалося, ніби він тоне, ніби йогопоглинає якесь безкрайнє море, непроглядна пітьма.

Прокинувся він удосвіта, в ранкових сутінках нового дня.

«Вони не сповістили про початок Нового року», — думалося йому раз у раз.

У палаті було моторошніше, ніж учора.

Довго вдивлявся він у світанок, що тільки-но народжувався, у ці зелено-сірі тіні, які почали зникати, аж поки зрозумів.

Вікно було заґратоване.

Доктор Марлок

«Та він уже прокинувся», — сказав хтось за дверима про комісара, що втупився в заґратоване вікно. В палату, яку дедалі більше заповнював примарний, туманний ранок, зайшла стара жінка в білому лікарському халаті з в’ялим, обрезклим обличчям, і Берлах ледве розпізнав лікарку, яку він бачив поруч із Емменбергером в операційній залі. Сіпнувшись від огиди, він втомлено дивився на неї. Не звертаючи уваги на комісара, вона відгорнула спідницю й через панчоху зробила собі в стегно укол, а тоді випросталася, вийняла ручне люстерко й підфарбувалася. За цією процедурою старий стежив, ніби заворожений. Для жінки, здавалося, він просто не існував. Риси її обличчя позбулися огидності й знову приваблювали колишньою свіжістю й виразністю. Тепер у палаті, нерухомо спершись на одвірок, стояла жінка, краса якої впала йому в око, тільки-но він прибув до лікарні.

— Я розумію, — сказав неквапом старий, звільняючись від свого заціпеніння, проте ще виснажений і спантеличений. — Морфій.

— Авжеж, — сказала вона. — У цьому світі потрібні такі речі... комісаре Берлах.

Старий крізь вікно дивився в ранок, що вже спохмурнів. Бо надворі лив дощ, змішувався зі снігом, який, очевидно, зостався ще з ночі. Потім тихенько, ніби між іншим, він сказав:

— Ви знаєте, хто я.

Тоді знову втупився у вікно.

— Ми знаємо, хто ви, — підтвердила лікарка. Вона й досі спиралась об одвірок, встромивши обидві руки в кишені халата.

— А як ви про це довідалися? — спитав комісар, хоча, власне, це його зовсім не цікавило.

Вона кинула йому на ліжко газету.

Це був «Бунд».

На першій сторінці було його фото, як одразу визначив старий — знімок, зроблений навесні, коли він іще палив бразильські сигари «Ормонд-бразіл», а під знімком стояло: комісар міської поліції Берна, Ганс Берлах, пішов на пенсію.

— Звичайно, — буркнув комісар.

Потім глянув спантеличено й сердито на газету вдруге, бо в очі йому впала дата випуску.

Вперше він втратив самовладання.

— Дата! — крикнув він захриплим голосом. — Дата, лікарко! Дата виходу газети!!

— І що ж? — спитала вона з незворушним виразом обличчя.

— Вже п’яте січня, — ледве переводячи подих, розпачливо сказав комісар. Аж тепер він збагнув, чого він не чув новорічних дзвонів і чого минула ніч була така страшна.

— А ви чекали якоїсь іншої дати? — єхидно і явно з цікавістю спитала вона, звівши трохи догори брови.

Він крикнув:

— Що ви зі мною зробили?

Комісар спробував був підвестися, але немічно упав на постіль.

Ще кілька разів змайнули в повітрі його руки, а далі він знову лежав нерухомо.

Лікарка вийняла портсигар і взяла звідти сигарету.

Здавалося, все це їй було байдуже.

— Я не хочу, щоб у моїй палаті палили, — сказав Берлах тихо, але рішуче.

— Вікно заґратоване, — відповіла лікарка й головою показала туди, де за залізними ґратами лив дощ. — Навряд чи ви можете тут щось наказувати.

Тоді вона обернулася до старого й стояла тепер перед його ліжком, засунувши руки в кишені халата.

— Інсулін, — пояснила вона, спогорда глянувши на нього. — Шеф провів з вами інсулінотерапію. Це його метод.

Вона засміялася.

— Чи не хочете ви його заарештувати?

— Емменбергер убив одного німецького лікаря на прізвище Нееле, до того ж він оперував людей без наркозу, — холодно сказав Берлах. Він відчував, що мусить схилити лікарку на свій бік.

Він рішуче зважився іти на все.

— Він іще багато чого наробив, наш доктор, — відказала лікарка.

— Ви це знаєте?!

— Звичайно.

— Ви знаєте, що Емменбергер під прізвищем Нееле був табірним лікарем у Штутгофі? — гарячково спитав комісар.

— Звичайно.

— Ви також визнаєте, що він убив Нееле?

— А чому б ні?

Отак зненацька Берлах знайшов підтвердження своїй підозрі, цій жахливій, начебто безглуздій підозрі, яку він вичитав із старої фотокартки та з того, як зблід Гунгертобель, і яку всі ці нескінченні дні він носив із собою, ніби страшний тягар. Він стомлено поглянув на вікно. По ґратах раз у раз скочувалися сріблясті краплини води. Як він прагнув дожити до тієї миті, коли з’ясує цю справу! Так він прагнув хіба що спокою.

— Коли ви все знаєте, — сказав він, — то теж винні у злочинах.

Голос його звучав стомлено й скорботно.

Лікарка мовчала і так пильно дивилася на нього, що її мовчання збентежило його. Вона закатала собі правий рукав. На передпліччі, глибоко в тілі, виднівся випалений номер, як у худобини.

— Може, мені ще й спину вам показати? — спитала вона.

— Ви були в концентраційному таборі? — приголомшено вигукнув комісар, утупився в лікарку і, спершись на праву руку, з зусиллям трохи підвівся.

— Едіт Марлок, в’язень 4466 табору смерті Штутгоф, що біля Данціга.

Голос її лунав холодно й ледве чутно.

Старий знову повалився на подушки. Він кляв свою хворобу, свою немічність і безпорадність.

— Я була комуністкою, — сказала вона й обсмикнула рукав.

— А як же ви змогли вижити в таборі?

— Простісінька річ, — відповіла вона й так байдуже витримала його погляд, ніби вже ніщо не могло її схвилювати, жодне людське почуття й жодна доля, хоч би яка вона була жахлива. — Я стала Емменбергеровою коханкою.

— Та це неможливо, — вихопилось у комісара.

Вона здивовано глянула на нього.

— Кат змилувався над сукою, що майже конала, — сказала вона нарешті. — Шанс стати коханкою лікаря СС у таборі Штутгоф випадав небагатьом жінкам. Кожен шлях до порятунку добрий. Тепер ви теж усе спробуєте, аби тільки вибратись із «Зонненштайна».

Він тремтів, ніби в лихоманці, але втретє спробував підвестися.

— Ви й тепер його коханка?

— Звичайно. Чому б ні?

— Та ви ж нездатні на таке. Емменбергер — чудовисько! — кричав Берлах. — Ви ж були комуністкою, ви ж мали якісь переконання!

— Авжеж, мала, — сказала вона спокійно. — Я була переконана, що оцю жалюгідну штуку із каменю й глини, яка обертається навколо сонця, оцю нашу землю, треба любити, що наш обов’язок — в ім’я Розуму допомогти людству вибратися із злиднів і звільнитися від експлуатації. Моя віра не була пустою фразою. А коли владу захопив маляр поштових листівок, отой із кумедними вусиками й химерним чубчиком, як це пишуть у спеціальній літературі про злочини, якими він відразу почав займатися, я утекла в країну, в яку вірила, як і всі комуністи. Я втекла до нашої доброчесної матінки, до гідної пошани Радянської країни. О, в мене були переконання, і я протиставляла їх усьому світові. Мене, як і вас, комісаре, сповнювала рішучість боротися зі злом до останнього подиху життя.

— Ми не маємо права відступатися від цієї боротьби, — тихо заперечив їй Берлах, який вже знову, дубіючи з холоду, лежав у подушках.

— Тоді, будьте ласкаві, погляньте у дзеркало, що он угорі над вами, — наказала вона.

— Я вже бачив, — відповів старий, боязко відвертаючи погляд від стелі.

Вона засміялася.

— Гарний кістяк шкірить вам зуби, еге ж?! А ще вдав із себе комісара кримінальної поліції міста Берна! Наша теза про боротьбу зі злом, яка не повинна припинятися ніколи, ні за яких обставин й ні за яких умов, слушна хіба що в безповітряному просторі або, що власне, одне і те ж, на письмовому столі; однак не на планеті, якою ми шалено летимо крізь всесвіт, ніби відьми на мітлі. Віра моя була велика, настільки велика, що я не впала у розпач, коли зіткнулась із злиденним життям російського народу, з відчаєм цієї великої країни, яка, здавалося, не здатна була виправдувати будь-яке насильство й обожнювала лише свободу духу. Коли росіяни поганяли мене по своїх тюрмах, не знати навіщо переводячи з одного табору до іншого, без суду й слідства, я ще не мала сумніву, що й без цього не обійтися у великому задумі історії. Коли було підписано той горезвісний пакт, який уклали пан Сталін із паном Гітлером, я усвідомлювала його необхідність, бо йшлося ж про те, щоб зберегти велику батьківщину комунізму. Та коли якось уранці після кількатижневих поневірянь у холодному вагоні, де звичайно возять худобу (мене везли з Сибіру) російські солдати серед зими сорокового року перегнали мене разом із багатьма обідраними людьми через хиткий дерев’яний міст, під яким, несучи з собою крижини і дерево, мляво текла брудна ріка, й коли нас на тому березі зустріли чорні постаті СС, що виринули з ранкового туману, я збагнула те зрадництво, яке чинилося, не лише стосовно нас, Богом забутих нещасних сіром, що тепер уже пленталися у напрямку Штутгофа, ні, але й щодо ідеї самого комунізму, який може мати одну-єдину мету, якщо він заодно з ідеєю любові до ближнього й людяності. Але тепер я вже перейшла через міст, комісаре, назавжди перейшла через, той чорний, хиткий місток, під яким тече Буг (так зветься той Стікс). Тепер я знаю, як створена людина — з нею можна робити все, що тільки заманеться якомусь володареві чи якомусь Емменбергерові на догоду своїм примхам і своїм теоріям; з уст людини можна вибити будь-яке зізнання, бо людська воля обмежена, а кількість тортур безмежна. Покинь надію всяк, хто сюди входить! Я покинула надію. Бо немає сенсу боронитися й боротися за кращий світ. Людина сама накликає на себе пекло, плекає його в своїх думках і втілює своїми вчинками. Скрізь одне й те ж саме, у Штутгофі й ось тут у «Зонненштайні», одна й та сама моторошна мелодія, що похмурими акордами лунає з безодні людської душі. Якщо табір під Данцігом був пеклом для євреїв, християн і комуністів, то ось ця лікарня, посеред славного Цюріха, це пекло для багатіїв.

— Що ви хочете цим сказати? Дивно чути від вас такі слова, — мовив Берлах, уважно спостерігаючи за лікаркою, яка водночас ніби й зачаровувала його, й лякала.

— А ви допитливий, — сказала вона, — й, здається, пишаєтесь цим. Ви зважилися забратись у лисячу нору, з якої немає виходу. Не розраховуйте на мене. Люди мені байдужі, в тому числі й Емменбергер, дарма що він мій коханець.

Пекло для багатіїв

— Чому, — почала вона знову, — заради цього загубленого світу, комісаре, ви не вдовольнилися своїми щоденними крадіжками, і навіщо вам було забиратися у «Зонненштайн», де вам нема чого шукати? Тільки відставна поліційна нишпорка прагне чогось більшого, чи не так?

І лікарка засміялася.

Несправедливість треба шукати там, де її можна знайти, — відповів старий. — Закон є закон!

— Я бачу, ви любите математику, — відказала вона й запалила собі нову сигарету. Вона все ще стояла біля його ліжка, не так, як наближаються до постелі хворого — обережно й нерішуче, а так, як чатують злочинця, який уже однією ногою стоїть в могилі й смерть якого визнана справедливою й бажаною, бо вона кладе край марному існуванню. — Я собі відразу подумала, що ви належите до тих диваків, які заприсяглися на вірність математиці. Закон є закон. Ікс дорівнює іксу. Найважливіший вислів з усіх, які будь-коли здіймались у завжди закривавлене, завжди затьмарене небо над нами, — сміялася вона. — Ніби є якийсь присуд над людьми, згідно з яким беззастережно можна діяти, утверджуючи владу одної людини над іншою! Закон — це не закон, а влада, цей вислів панує над землею, де ми конаємо. Ніщо в цьому світі не існує само по собі, усе брехня. Якщо ми кажемо «закон», то маємо на увазі «владу», говоримо слово «влада», то вже думаємо про багатство, якщо ж дориваємося до багатства, то сподіваємося, що нам закон неписаний. Закон — це вседозволеність, закон — це багатство, закон — це гармати, трести, партії; хоч би що ми казали, в нелогічності нас не звинуватиш, тож і сама теза, що закон є закон, брехлива. Математика бреше, розум, інтелект, мистецтво — всі вони брешуть. Що ж ви хочете, комісаре? Нас, не питаючи, висаджують на якусь крихку крижину, й ми не знаємо навіть, навіщо; ми вдивляємося у всесвіт, в цю жахливу порожнечу й жахливу повню — яке марнотратство! Або мчимося назустріч далеким катаклізмам, які колись мають відбутися і в нас — оце єдине, що ми знаємо. Так і живемо, щоб вмерти, так дихаємо й розмовляємо, так любимо й народжуємо дітей, а вони нам — онуків, щоб разом із тими, кого ми любимо, кого виносили в своїй утробі, перетворитися в падло й розпастися на збайдужілі, мертві елементи, з яких ми складаємося. Гру закінчено, карти перемішано й прибрано, c’est çа^[14]. У нас немає нічого іншого, крім тієї дрейфуючої крижини з льоду й бруду, за яку ми чіпляємося, то ми й гадаємо, що наше єдине життя — ця швидкоплинна мить у порівнянні з веселкою, що сп’ялася вгору над бризками й випарами безодні — буде щасливе, що нам будуть даровані всі багатства землі, бодай хоч на той короткий час, коли вона ще носитиме нас, земля, той єдиний, хоч і вбогий наш скарб, виділений нам у тимчасове користування. Але це не так й ніколи не буде так, а злочин, комісаре, не в тому, що воно не так, що є бідність і злидні, а в тому, що є бідні й багаті, що на кораблі, в якому ми всі тонемо, поруч із загальними трюмами для бідноти ще є каюти для можновладців і багатіїв. Ми знаємо; всім судилося померти, та це не має ніякого значення. Смерть є смерть. О ця блазнівська математика! Одна річ — смерть бідноти, а зовсім інша — смерть багатіїв та можновладців, і в світі, що стоїть між ними, відбувається та кривава трагікомедія між слабким та могутнім. Бідний вмирає так, як і жив, — на мішку в підвалі, на подертому матраці, це в кращому випадку, а в ще кращому — на кривавому полі бою; багатій помирає інакше. Він жив у розкошах, у розкошах хоче й вмерти, він освічений і, здихаючи, плеще в долоні: нумо оплески, друзі мої, спектакль закінчився! Все життя його було позою, смерть — фразою, похорон — рекламою, а все це вкупі — гендлярством. C’est çа. Якби я могла повести вас по цій лікарні, комісаре, по цьому «Зонненштайну», який зробив з мене те, чим я стала тепер, — ані жінкою, ані чоловіком, а лише купою м’яса, що споживає дедалі більші порції морфію, аби кепкувати з цього світу, який того заслуговує, то я б вам, відставному, пропащому поліцейському показала, як вмирають багатії. Я б відчинила вам розкішні лікарняні палати, часом вульгарні, часом вишукані, де вони гниють, ці блискотливі клітини втіхи і мук, сваволі і злочинів.

Берлах нічого не відповів. Одвернувши обличчя, він лежав, хворий і нерухомий.

Лікарка нахилилася до нього.

— Я б назвала вам, — безжалісно провадила вона далі, — прізвища тих, що сконали тут або конають, уславлені прізвища політичних діячів, банкірів, промисловців, коханок і вдів, а також тих невідомих спекулянтів, що однією махінацією, яка їм нічого не коштує, заробляють мільйони, які коштують нам усе. Отож вони й вмирають у цій лікарні. Часом відмирання свого тіла вони коментують блюзнірськими жартами, часом стають дибки й проклинають на всі заставки свою долю, що, бач, вони мають усе й мусять проте вмирати, або, лементуючи на всю палату, вистелену парчею і шовком, бридко моляться, щоб Бог не змушував їх міняти земне блаженство на блаженство в раю. Емменбергер дає їм усе, й вони ненажерливо беруть те, що він їм пропонує; але їм потрібно більше, їм потрібна надія: і це він їм дає. Однак віра, з якою вони дивляться на нього, це віра в диявола, а надія, яку він їм дарує, — це пекло. Вони зреклися свого Бога й знайшли собі нового. Хворі, у захваті від цього лікаря, добровільно йдуть на тортури, щоб прожити ще кілька днів, на кілька хвилин довше (як вони сподіваються), щоб не розлучатися з тим, що вони люблять більше, ніж небо і пекло, більше, ніж всі блаженства й кару господню, — з ніччю й землею, які їм позичила на час оця влада. Шеф і тут оперує без наркозу. Все, що Емменбергер робив у Штутгофі, у тому сірому, похмурому барачному місті, розташованому на рівнині біля Данціга, це він робить і тут, у центрі Швейцарії, у центрі Цюріха, й ніхто його не чіпає: ні поліція, ні закони цієї країни, ба навіть він робить це в ім’я науки й людяності; він впевнено дає людям те, чого вони від нього хочуть: мук, самих тільки мук.

— Hi, — вигукнув Берлах. — Ні! Цю людину треба знищити!

— Тоді вам доведеться знищити й гуманність, — відповіла вона.

Він знову захриплим голосом розпачливо крикнув «Ні!» й через силу сів.

— Ні, ні! — вирвалося в нього з вуст, однак чувся тільки шепіт.

Тоді лікарка недбало доторкнулася до його правого плеча, й він безпорадно впав знову.

— Ні, ні! — хрипів він у подушках.

— Ви, блазню! — засміялася лікарка. — Що ви хочете сказати своїм «Ні, ні»? Я родом із чорних районів, де добувають вугілля, іще там я сказала своє «Ні!» цьому світові, сповненому злиднів і визиску, й почала працювати: в партії, у вечірніх школах, згодом в університеті, й дедалі рішучою й наполегливішою ставала моя партійна робота. Я вчилася й працювала в ім’я свого «Ні!», але тепер, комісаре, тепер, коли цього туманного ранку, повного снігу і дощу, я стою ось тут перед вами у своєму лікарському халаті, то знаю: це «Ні!» стало безглуздям, бо Земля надто стара, щоб зло перетворилося в добро; добро й зло сплелися в одне ціле у ту забуту шлюбну ніч неба й пекла, щоб народити людство, сплелися, аби колись розлучитись і сказати: це від добра, а те від зла, це веде до доброго, а те — до злого. Надто пізно! Ми вже не усвідомлюємо, що робимо, який наслідок потягне за собою наша слухняність чи наш протест, який визиск, який злочин пов’язані з цими плодами, що ми їмо, з цим хлібом і молоком, що ми даємо своїм дітям. Ми вбиваємо, не бачачи жертви й нічого не знаючи про неї, і нас вбивають, а вбивця навіть не знає про це. Надто пізно! Спокуса цього буття була завелика, а людина замала для милості, яка полягає в тому, щоб жити, а надто не перетворюватися в ніщо. І ось ми смертельно хворі, всі наші діяння знищує рак. Світ гниє, комісаре, він розкладається, немов овоч у недбалому сховку. Чого ж ми ще хочемо! Землю вже не можна перетворити на рай, той пекельний потік лави, який ми накликали на себе у розпусні дні наших перемог, нашої слави й нашого багатства і який нині осяває нашу ніч, вже не можна загнати назад у кратер, звідки він вирвався. Тільки ще в своїх снах ми можемо побачити те, що втратили, у блискотливих картинках ілюзій, які ми викликаємо за допомогою морфію. Так і я роблю, Едіт Марлок, тридцятичотирьохрічна жінка, і безбарвна рідина, яку я ввожу собі під шкіру вдень дає мені мужність глузувати, а вночі навіває мені гарні сни і водночас нагадує про злочини, яких вимагають від мене; вона дає мені можливість бодай у швидкоплинному маренні мати те, чого вже немає: цей світ таким, яким створив його Бог. C’est ça. Емменбергер, ваш земляк, цей бернець, знає і людей, і для чого їх можна використати. Він застосовує свої нещадні щупальця там, де ми найслабкіші: в нашій вічній розгубленості перед смертю.

— Ідіть уже, — прошепотів він, — ідіть уже!

Лікарка засміялась. Тоді підвелася, гарна, горда, неприступна.

— Ви хочете подолати зло і боїтеся мого «C’est çа», — сказала воно і знову почала підфарбовуватись і підпудрюватись, прихилившись до дверей, над якими безглуздо й самотньо висів старий дерев’яний хрест.

— Ви жахаєтеся навіть маленької, тисячу разів спаплюженої, збезчещеної служниці цього світу. Як же ви подолаєте його, самого князя пітьми, Емменбергера?

А тоді вона кинула старому на ліжко газету й коричневий конверт.

— Почитайте пошту, добродію. Мабуть, ви здивуєтеся з того, чого наробили своїм бажанням добра!

Лицар, смерть і сатана

Лікарка пішла, а старий іще довго лежав нерухомо, його підозра підтвердилася, однак це не принесло йому задоволення, а нагнало жаху. Він усе гаразд розрахував, але діяв, як тепер йому спало на думку, неправильно. Надто вже він відчував свою немічність. Він згаяв цілих шість днів, і протягом тих шести жахливих днів, які він пролежав непритомний, Емменбергер знав, хто натрапив на його слід, та завдав удару.

Потім, коли вже прийшла з кавою і булочкою сестра Клері, він з її допомогою трохи підвівся, вперто випив і з’їв принесене; хоча й зробив це, тамуючи недовір’я, однак вирішив збороти свою кволість і почати наступ.

— Сестро Клері, — сказав він, — я з поліції, й, можливо, було б добре, якби ми з вами порозумілися.

— Я знаю, комісаре Берлах, — владно, з погрозою відповіла сестра, стоячи біля його ліжка.

— Ви знаєте моє прізвище й, виходить, у курсі справи, — провадив далі здивований Берлах, — тоді, очевидно, знаєте також, навіщо я тут?

— Ви хочете заарештувати нашого шефа, — сказала вона, спогорда дивлячись на старого.

— Шефа, — кивнув комісар. — То ж ви, мабуть, знаєте, що ваш шеф у концтаборі Штутгоф у Німеччині замордував багато людей?

Мій шеф виправився, — гордо відповіла сестра Клері Глаубер із Біглена. — Йому відпущено його гріхи.

— У який спосіб? — спантеличено вигукнув Берлах, утупившись в це сяюче, впевнене чудовисько, що як втілення простодушності стояло біля його ліжка, згорнувши на животі руки.

— Він тільки-но прочитав мою брошуру, — сказала сестра.

— «Мету й доцільність нашого життя»?

— Атож.

— Та це нісенітниця, — роздратовано крикнув хворий, — Емменбергер і досі вбиває людей.

— Раніше він убивав їх з ненависті, нині це робить з любові, — радісно відказала сестра. — Він убиває як лікар, бо людина в глибині своєї душі прагне смерті. Почитайте-но мою брошуру. Заради вищого призначення людина мусить пройти крізь смерть.

— Емменбергер — злочинець, — ледве перевів подих комісар, безсилий перед таким святенництвом. «Емментальці й досі наймерзенніші сектанти», — подумав він у розпачі.

— Злочин не може бути метою й доцільністю нашого життя, — осудливо похитала головою сестра Клері й прибрала посуд.

— Я передам вас поліції як його спільницю, — пригрозив комісар, хапаючись за найдешевшу зброю, дарма що знав про її ціну.

— Ви у третьому відділі, — сказала сестра Клері Глаубер, лиха на цього норовливого хворого, і вийшла з палати.

Старий розлючено узявся до пошти. Конверт був йому знайомий, у таких конвертах Фортшіг мав звичай розсилати свою газету. Берлах розкрив його, звідти випала газета. Вона, як і протягом усіх двадцяти п’яти років, була написана на іржавій старенькій друкарській машинці з кількома зіпсованими літерами. «Дер Апфельшус, швейцарська газета протесту для користування усередині міста разом із околицями, видавець — Ульріх Фрідріх Фортшіг», — такий заголовок був видрукований типографським шрифтом, а під ним ішов машинописний текст:

Есесівський кат на посаді головного лікаря

Якби я не мав доказів (писав Фортшіг), цих жахливих, однозначних і неспростовних доказів, навести які неспроможний ані криміналіст, ані письменник, а спроможна тільки сувора дійсність, то те, що я пишу нині, щоб віддати належне істині, я змушений був би назвати витвором хворобливої фантазії. Істина — то святе слово, хоча вона сама змушує нас часом збліднути і хоча вона назавжди похитнула довір’я, яке ми — досі й всупереч усьому — маємо до людства. Вчинки чоловіка, бернця, який під чужим іменем у таборі смерті під Данцігом.займався кривавим ремеслом — не наважуюсь в деталях описувати того звірства, — жахають нас, але те, що йому в Швейцарії дозволено очолити лікарню, — то вже ганьба, для висловлення якої нам бракує слів, і то вже означає, що наші справи вкрай кепські. Хай ця стаття започаткує процес, страшний і неприємний для нашої країни, та на нього треба зважитися, адже на карту поставлено наш престиж; поширюється поговір, що ми не досить чесно поводимося в темних джунглях нашого часу (бо іноді ми заробляємо більше грошей, ніж, скажімо, дехто на годинниках, на сирові та на якійсь не дуже небезпечній зброї). Отож я вирішив діяти. Але ми загубимо все, коли поставимо на карту справедливість, з нею не можна загравати, хоча б соромлячись пам’яті Песталоцці, котрий сам колись дістав за це по руках. Ми викриваємо злочинця, лікаря в Цюріху, якого ми не жаліємо, бо й він нікого й ніколи не жалів, якого ми шантажуємо, бо й він шантажував, й якого ми врешті вб’ємо, бо й він убив незліченну кількість людей. Те, що ми тут пишемо, є смертний вирок (це речення Берлах прочитав двічі), а тим часом ми закликаємо головного лікаря однієї приватної клініки прийти з каяттям до кримінальної поліції Цюріха. Людство, яке здатне на все і яке дедалі більше починає розуміти, що вбивство — нехитра штука, це людство, дрібкою якого, зрештою, є й ми, швейцарці, бо й ми носимо в собі ті самі зародки нещастя, бо й ми вважаємо моральність нерентабельною, а те, що рентабельне, називаємо моральним, воно, це людство, повинно зрозуміти бодай на прикладі цього недолюдка, який займався масовими вбивствами, що зневажений дух колись прорветься навіть крізь зціплені зуби і змусить людство накликати на себе власну загибель.

Хоча цей пишномовний текст не дуже відповідав первісному Берлаховому задуму, метою якого було залякати Емменбергера, — все інше, мовляв, якось влаштується, самовпевнено думав тоді старий криміналіст, — але тепер він остаточно переконався в своїй помилці. Лікар міг виявитися зовсім не такою людиною, яку можна залякати. Фортшігу, як відчував комісар, загрожувала смертельна небезпека, однак він сподівався, що письменник уже в Парижі й там йому нема чого боятися.

Аж раптом Берлахові випала нагода, як йому здалося, зв’язатися з навколишнім світом.

До палати ввійшов робітник, тримаючи під рукою збільшену репродукцію картини Дюрера «Лицар, Смерть і Сатана». Старий пильно придивився до того чоловіка, це був добродушний, наче трохи здичавілий дядько років під п’ятдесят, у синій спецівці. Він одразу взявся знімати картину «В анатомці».

— Гей! — гукнув йому комісар. — Підійдіть-но сюди!

Робітник ніби й не чув і працював собі далі. Часом на підлогу падали його обценьки чи викрутка, за якими він важко нагинався.

— Гей, ви! — нетерпляче крикнув Берлах, бо чоловік навіть не глянув на нього. — Я комісар поліції Берлах. Зрозумійте; мені загрожує смертельна небезпека. Вийдіть з цього будинку, коли закінчите свою роботу, й підіть до інспектора Штутца, його тут знає кожна мала дитина. Або підіть на будь-який поліційний пост й попросіть з’єднати вас із Штутцом. Розумієте? Мені потрібен той чоловік. Хай він прийде до мене.

Робітник і досі не звертав жодної уваги на старого, а той ледве тулив докупи слова — говорити йому ставало дедалі важче. Знявши зі стіни картину «В анатомці», робітник узявся розглядати з усіх боків Дюрера, то зблизька, то відхилившись назад, то витягнувши вперед руки. Крізь вікно лилося молочно-біле світло. На хвилину старому здалося, що він бачить, як за білими пасмами туману кудись пливе собі тьмяна куля. Волосся й вуса в робітника заясніли. Надворі дощ ущух, Робітник Дохитав кілька разів головою, здавалося, картина справила на нього неприємне враження. Він на мить обернувся до Берлаха, знову похитав головою і, дуже повільно вимовляючи слова, насилу сказав:

— Ніякого сатани немає!

— Є! — вигукнув захриплим голосом Берлах. — Є чорт, чоловіче! Тут він, у цій лікарні. Гей, послухайте-но! Вам, либонь, казали, що я божевільний і верзу всякі нісенітниці, але ж мені загрожує смертельна небезпека, зрозумійте, смертельна небезпека. Це правда, чоловіче, правда, чистісінька правда!

А робітник прикрутив картину, обернувся до Берлаха, вишкірив зуби і, показуючи на лицаря, що так незворушно сидів на коні, вичавив із себе кілька невиразних, гортанних звуків, які Берлах не відразу зрозумів, але потім здогадався про їх зміст.

— Пропав лицар, — почулося врешті із судомно скривленого рота чоловіка у синій спецівці. — Пропав лицар, пропав лицар!

Аж коли робітник вийшов із палати й незграбно зачинив за собою двері, старий збагнув, що він розмовляв із глухонімим.

Він вхопився за газету. Це була «Бернішес Бундесблатт».

Перше, що він побачив, розгорнувши газету, було обличчя Фортшіга, а під фотокарткою стояв напис: «Ульріх Фрідріх Фортшіг». А далі — чорний хрест.

«В ніч із вівторка на середу за не зовсім з’ясованих обставин обірвалося життя, мабуть, скоріш горезвісного. ніж відомого письменника Фортшіга, — прочитав Берлах, і від тих слів йому здалося, ніби хтось здавив йому горло. — Цей чоловік, — писав далі кореспондент газети «Бернішес Бундесблатт», — якого природа нагородила здібностями, не зумів належним чином скористатися цими дарами. Він почав з експресіоністських драм, які викликали захоплення бульварних літераторів, однак не спромігся до кінця мобілізувати своє поетичне обдаровання. («Але ж, принаймні, це було поетичне обдаровання», — подумав з гіркотою старий), тоді йому спало на думку видавати власну газету «Апфельшус», яка потім досить нерегулярно виходила тиражем у якихось п’ятдесят примірників, та ще й у машинописному вигляді. Хто коли-небудь читав цю скандальну газету, той знає: вона завжди ганила те, що для нас величне й священне, та ще й нападала на загальновідомих і шанованих людей. Фортшіг опускався щораз нижче, його часто бачили п’яним, коли він, обмотавши собі шию знайомим усьому місту жовтим шарфом — у нижньому місті його за це називали «лимоном», — тинявся з одного шинку до іншого у супроводі кількох студентів, що пили за здоров’я цього «генія». Про смерть письменника маємо такі відомості: з самого Нового року Фортшіг постійно був більш-менш п’яним. Діставши від якоїсь милосердної приватної особи фінансову допомогу, він знову видав свою газетку, однак цей номер відзначався особливо темними фарбами, насичений нападками на якогось невідомого, очевидно, вигаданого лікаря, зроблено це було з геростратівським наміром — будь-якою ціною викликати скандал. Наскільки вигадані всі ці нападки, — а лікарі міста визнали їх абсурдними, — можна судити вже з того, що письменник, який у статті патетично закликав невідомого лікаря прийти повинитися до міської поліції Цюріха, водночас скрізь розбазікував, ніби він хоче на десять днів поїхати до Парижа. Одначе він не встиг цього зробити. Лише на один день він відклав свій від’їзд і в ніч на середу у своїй жалюгідній квартирі на Кеслергасе дав прощальну вечерю, на якій були присутні композитор Бетцінгер і студенти Фрідлінг та Штюрлер. Близько четвертої години ранку Фортшіг (а був він дуже п’яний) пішов у туалет, що знаходиться з іншого боку коридора напроти його кімнати. Двері своєї кімнати він залишив відчиненими, щоб вийшли клуби їдкого тютюнового диму, тож усі троє могли бачити двері туалету й, не помічаючи чогось особливого, пили собі й далі за Фортшіговим столом. Коли ж через півгодини він не повернувся й не відповідав на їхні вигуки й стуки, вони занепокоїлись і почали трясти замкнені туалетні двері, однак не змогли їх відчинити. Поліцейський Гербер та сторож Бреннайзен, яких покликав з вулиці Бетцінгер, силою виламали двері і тоді всі побачили: нещасний, скоцюрбившись, лежав на підлозі мертвий. Причина нещастя ще не з’ясована. Проте не було сумніву в тому, що тут мав місце злочин, як заявив у сьогоднішньому інтерв’ю слідчий Лютц. Слідчий натякає на те, що на голову Фортшіга згори начебто впав якийсь твердий предмет, а в цьому місці статися такого не могло. Отвір, в якому вмонтовано маленьке вікно туалету (туалет розташований на третьому поверсі), надто вузький і пролізти крізь нього якійсь людині просто неможливо: це неспростовно доводять відповідні експерименти поліції. Та й зсередини двері, очевидно, були замкнені на засув, бо особливі заходи, за допомогою яких можна було б інсценувати цей злочин, ніякого наслідку не дали. Двері не мали шпарки на ключ і замикалися на важкий засув. Лишається тільки одне пояснення — письменник, напевне, невдало впав, адже він, як засвідчив професор Деттлінг, був страшенно п’яний...»

Ледве старий це дочитав, як газета упала на підлогу. Пальці його, ніби кігті, вп’ялися в покривало.

— Карлик, карлик! — крикнув він на всю палату, бо зразу збагнув, як загинув Фортшіг.

— Авжеж, карлик, — спокійно, з погордою, відповів голос від дверей, що непомітно відчинилися. — Ви, мабуть, погодитеся зі мною, комісаре, що я завів собі ката, якого навряд чи можна легко викрити.

У дверях стояв Емменбергер.

Годинник

Лікар зачинив двері.

Він був не в халаті, як його вперше побачив комісар, а в темному костюмі у смужку, у білій краватці й сріблясто-сірій сорочці, ну чисто тобі дженджик, а на руках він мав товсті жовті шкіряні рукавички, — він ніби боявся забруднитись.

— Ось ми, бернці, й зустрілися тепер віч-на-віч, — мовив Емменбергер й ввічливо, але трохи глузливо ледь вклонився безпорадному хворому, схожому на кістяк. Потім витяг з-за розсунутої штори стілець, якого Берлах, зрозуміло, не міг бачити. Лікар поставив стілець спинкою до комісарового ліжка, притис її до грудей і поклав на неї схрещені руки. Старий знову зібрався на силі. Акуратно взяв газету, згорнув її й поклав на тумбочку, потім за старою звичкою закинув за голову руки.

— Ви наказали вбити бідного Фортшіга, — сказав Берлах.

— Коли хтось так патетично пише про смертний вирок, то він заслуговує на те, щоб його провчили, як мені здається, — відповів лікар діловим тоном. — Навіть письменницька робота стає нині знову трохи небезпечною, і це піде їй на користь.

— Чого ви від мене хочете? — спитав комісар.

Емменбергер засміявся.

— То передовсім мені треба було б спитати: чого ви від мене хочете?

— Це ви добре знаєте, — відказав комісар.

— Авжеж, — відповів лікар. — Я це добре знаю. І ви, мабуть, добре знаєте, чого я від вас хочу.

Емменбергер підвівся, підійшов до стіни і хвилину дивився на неї, повернувшись до комісара спиною. Десь він, очевидно, натис на якусь кнопку чи на якийсь важіль, бо стіна з танцюючими чоловіками й жінками беззвучно розсунулася, ніби двостулкові двері. За нею виявилася широка зала зі скляними шафами, де лежали хірургічні інструменти, блискучі ножі й ножиці в металевих футлярах, пачки вати, шприци в молочно-білих розчинах, пляшки й тоненька червона шкіряна маска, все акуратно лежало одне біля одного. Посередині широкої зали стояв операційний стіл. Раптом зверху повільно й грізно на вікно опустилася важка металева ширма. В залі спалахнуло світло, бо в стелі між стиками дзеркал — старий помітив це аж тепер — були вмонтовані неонові лампи, а над шафами висів великий, круглий диск, що яснів зеленавим сяйвом, — годинник.

— Ви збираєтеся мене оперувати без наркозу? — прошепотів старий.

Емменбергер не відповів.

— Я квола, стара людина, тож кричатиму, я боюся, — казав далі комісар. — Не думаю, що в моїй особі ви знайшли хоробру жертву.

І на це лікар нічого не відповів.

— Ви бачите годинник? — спитав він.

— Бачу.

— Зараз пів на одинадцяту, — сказав Емменбергер й подивився на свій ручний годинник. — О сьомій я вас оперуватиму.

— Через вісім з половиною годин?

— Через вісім з половиною годин, — підтвердив лікар. — Але тепер, добродію, ми мусимо дещо обговорити. Тож не будемо зволікати, а тоді я вже вам не заважатиму. Кажуть, у такому випадку останні години краще провести на самоті. Гаразд. Однак ви завдаєте мені багато зайвої роботи.

Він знову сів на стілець, притулившись грудьми до його спинки.

— Гадаю, що ви до цього звикли, — зауважив старий. Емменбергер на хвилину сторопів.

— Я радий, — озвався він нарешті, похитавши головою, — що ви не втратили почуття гумору. Здається, ви цікавилися Фортшігом... Його було засуджено на смерть і страчено. Мій карлик добре потрудився. Уявіть собі: спуститися вниз світловим отвором у будинку, що на Кеслергасе, і то після виснажливої прогулянки на даху по мокрих цеглинах, в оточенні котів, а потім крізь маленьке віконце домкратом завдати смертельного удару королю поетів, що зосереджено сидів у клозеті, — зробити це було моєму хлопчику-мізинчику не дуже легко. Я добряче розхвилювався, чекаючи в автомобілі біля єврейського цвинтаря на маленьке мавпеня: чи ж то воно впорається. Але отаке бісеня, зростом якихось вісімдесят сантиметрів, виконало це завдання безшумно і, передовсім, непомітно. Вже через дві години він вистрибцем біг до мене, ховаючись за деревами. Вас, пане комісаре, я беру на себе. Це буде неважко, у такий спосіб ми зможемо уникнути неприємних, мабуть, для вас розмов. Але, Боже мій, що ми робитимемо з нашим спільним знайомим, з нашим дорогим давнім другом, доктором Самуелем Гунгертобелем із Беренплаца?

— Що ви маєте до нього? — спитав нетерпляче старий.

— Він же вас сюди привіз.

— Я не маю з ним нічого спільного, — хутко відказав комісар.

— Він щодня по два рази дзвонив і справлявся про те, як здоров’я його друга Крамера, і просив покликати вас до телефону, — повідомив Емменбергер, заклопотано наморщивши чоло.

Берлах мимохіть глянув на годинник над скляними шафами.

— Аякже, вже за чверть одинадцята, — сказав лікар і задумливо подивився на старого, але без неприязні. — Тож поговорімо про Гунгертобеля.

— Він був уважний до мене, переживав за мою хворобу, але до нас обох він не мав ніякого стосунку, — вперто відказав комісар.

— Ви читали статтю під вашим фото в газеті «Бунд»?

Берлах на хвилинку замовк, замислившись над тим, що саме Емменбергер хоче вивідати цим питанням.

— Я не читаю ніяких газет.

— Там повідомлялося, що пішла у відставку відома в місті людина, тобто ви, — сказав Емменбергер, — й однак Гунгертобель привіз вас сюди під прізвищем Блеза Крамера.

Комісар не розгубився. Під таким прізвищем він, мовляв, зареєструвався і в Гунгертобеля.

— Якщо він мене колись і бачив, то тепер не міг би впізнати, настільки хвороба мене змінила.

Лікар засміявся.

— Ви запевняєте, що захворіли, аби відшукати мене ось тут в «Зонненштайні»?

Берлах нічого не відповів.

Емменбергер сумно глянув на старого.

— Любий мій комісаре, — провадив він далі з ледве відчутним докором у голосі, — під час цього допиту ви зовсім не йдете мені назустріч.

— Це я маю вас допитувати, а не ви мене, — вперто відповів комісар.

— Вам важко дихати, — стурбовано мовив Емменбергер.

Берлах нічого не відповів. Долинало лиш цокання годинника, старий почув це вперше. «Тепер я весь час його чутиму», — подумав він.

— Хіба не час уже вам зізнатися у своїй поразці? — лагідно спитав лікар.

— Мені, мабуть, більш нічого й не лишається, — із смертельною втомою відповів Берлах, витягши з-під голови руки й випроставши їх на покривалі. — Годинник, якби ж не було годинника!

— Годинник, якби ж не було годинника, — повторив за ним лікар. — Чого ми ходимо навкруг та навколо? О сьомій я вас уб’ю. Це настільки полегшує ваше становище, що справу Емменбергера — Берлаха ви можете розглянути зі мною неупереджено. Обидва ми — науковці з протилежними цілями, шахісти, що сидять за одною шахівницею. Ваш хід зроблено, тепер ходити мені. Але наша гра має одну особливість: програє або один, або обидва. Ви вже програли свою гру, відтак мене цікавить, чи не програю і я своєї.

— Ви програєте її, — тихо сказав Берлах.

Емменбергер засміявся.

— Цілком можливо, я був би поганим шахістом, якби не врахував і такого. Але загляньмо трохи далі. У вас уже немає жодного шансу, о сьомій я прийду зі своїми ножами, і якщо ви витримаєте (коли вже так судилося), то однаково вмрете через рік від своєї хвороби; й який же то я маю шанс? Досить мізерний, зізнаюся: ви натрапили на мій слід!

Лікар засміявся знову.

«Здається, все це йому до вподоби», — здивовано подумав старий. Лікар дедалі більше скидався йому на дивака.

— І справді, мене аж тішить, що я, ніби муха, заплутався у вашому павутинні, тим більше, що ви заплуталися в моєму. Однак поміркуймо ще: хто навів вас на мій слід?

— Я сам натрапив на нього, — затявся старий. Емменбергер похитав головою.

— Поговорімо краще про реальні речі, — сказав він. — На мої злочини — скористуймося вже цим популярним виразом — сам не натрапиш, отак просто, посеред білого дня. Передовсім ще й тому, що ви комісар міської поліції Берна, а я ж бо не вкрав чийсь велосипед і не зробив комусь аборт. Давайте до моєї справи пильно придивимося — ви, кому не зосталося вже жодного шансу, маєте право почути правду, це привілей приреченого. Я був обережний, розсудливий і педантичний — щодо цього робота моя була чиста, — але попри всю мою обережність проти мене існують, звичайно, непрямі докази. Злочин, що не лишав би після себе якихось слідів, у цьому світі випадковостей неможливий. Давайте прикинемо: з чого міг комісар Ганс Берлах розпочати свої розшуки? По-перше, з фотографії в журналі «Лайф». Не знаю, хто в ті дні набрався такої неймовірної відваги, щоб мене сфотографувати; але з мене досить того, що це фото існує. Кепське діло. Однак не будемо надавати йому надто великого значення. Мільйони людей бачили цю знамениту фотографію, в тому числі, очевидно, й багато таких, хто мене знає, а проте, досі мене ніхто не впізнав, на знімку моє обличчя невиразне. То хто ж міг мене упізнати? Або той, хто мене бачив у Штутгофі й згодом тут — ні, це мало ймовірно, бо всі ті, кого я забрав із собою із Штутгофа, у мене в руках; однак не варто скидати з рахунку і такого випадку, що хтось міг запам’ятати, як я робив подібну операцію в Швейцарії тридцять два роки тому. Тоді мені, молодому студентові, в гірській хижі довелося... О, в моїй пам’яті все добре закарбувалося, пам’ятаю навіть, як надвечір над нами нависло дивовижне червоне небо. Одним з п’яти, хто це бачив, був Гунгертобель. Звідси напрошується висновок, що то Гунгертобель мене впізнав.

— Дурниці, — категорично заперечив старий, — це безпідставне твердження, пустопорожні міркування, більш нічого.

Він зрозумів, що над його другом Гунгертобелем нависла небезпека, велика небезпека, бо йому не вдалося відвернути від нього найменшої підозри, хоча він не міг собі уявити, в чому ж полягає та небезпека.

— Не будемо квапитися з ухвалою смертного вироку бідному старому докторові. Спершу перейдімо до інших можливих непрямих доказів проти мене, спробуємо виправдати його, — провадив далі Емменбергер, спершись підборіддям на схрещені руки, що лежали на спинці стільця. — Випадок з Нееле. І до нього ви докопалися, комісаре, вітаю, це просто дивно, Марлок доповіла мені про це. Зізнаюсь: я спеціально зробив Нееле рубець на правій брові, а також опік на лівому передпліччі, точнісінько як у мене, щоб він був подібний до мене, став одним із двох. Під моїм прізвищем я послав його до Чилі, й коли він, це простодушне дитя природи, що ніяк не могло опанувати грецьку мову ілатину, ця дивна обдарованість у безмежній царині медицини, цей Нееле повернувся, як було між нами домовлено, на батьківщину, я змусив його десь у занехаяному номері готелю в гамбурзькому порту прийняти капсулу синильної кислоти. C’est çа, сказала б моя чарівна коханка. Нееле був людиною честі. Він скорився своїй долі — про ті кілька енергійних прийомів з мого боку я промовчу — і так вдало проінсценував самогубство, що краще не можна було й придумати. Та не варто далі говорити про ту сцену серед повій і матросів, що відбулася тоді на світанку, коли над цим напівзакуреним, прогнилим містом навис туман, а звіддаля глухо лунало меланхолійне гудіння кораблів. Це була дуже ризикована гра, яка ще й тепер може мені вилізти боком, бо що ж я знаю про те, чим у Сантьяго займався цей здібний дилетант, з ким він там підтримував дружні стосунки й кому раптом схотілося б відвідати Нееле ось тут у Цюріху. Однак звернімося до фактів. Що свідчитиме проти мене, коли хтось натрапить на цей слід? Це передовсім несподіваний честолюбний намір Нееле писати статті для часопису «Ланцет» і для «Швейцарського медичного тижневика», ці його кореспонденції можна було б використати як фатальний доказ, якби хтось додумався стилістично порівняти їх з моїми колишніми статтями. Нееле писав надто вже по-берлінському. Але ці статті треба прочитати ще й для того, щоб мати уяву про Нееле як про лікаря. От бачите, кепські справи у нашого друга Гунгертобеля. Він хоча й лагідний чоловік, віддамо йому належне, та коли з ним з’єднався якийсь криміналіст, — а це я змушений припустити, — то за старого ручитися головою я вже не зможу.

— Я тут виконую завдання поліції, — спокійно відповів комісар. — Ви під підозрою німецької поліції, яка попросила поліцію міста Берна розслідувати вашу справу. Ви не будете сьогодні мене оперувати, бо моя смерть свідчила б проти вас. І Гунгертобелю ви теж дасте спокій.

— Дві хвилини на дванадцяту, — сказав лікар.

— Я бачу, — відповів Берлах.

— Поліція, поліція, — повторив Емменбергер й задумливо глянув на хворого. — Звичайно, треба рахуватися з тим, що навіть поліція може зайнятися моєю особою, однак зробити це тут, мені здається, неможливо, бо це було б вам дуже на руку. Німецька поліція просить поліцію Берна розшукати в Цюріху злочинця! Ні, як на мене, це нелогічно. Я б ще, може, в це повірив, якби ви не були хворі, якби ви не опинилися між життям і смертю: ваша операція й ваша хвороба не вигадані, це я можу засвідчити як лікар. Так само не вигадана і ваша відставка, про неї писали газети. Що ж ви за людина? Передовсім, завзятий старий упертюх, який не хоче визнати себе переможеним і, очевидно, не вельми охоче йде на пенсію. Не виключено, що ви з власної ініціативи, без будь-якої підтримки, без допомоги поліції, вирушили в похід проти мене, лише керуючись туманною підозрою, яка виникла у вас під час розмови з Гунгертобелем, без жодного реального доказу. Можливо, ви були надто горді, щоб втаємничувати в цю справу кого-небудь, крім Гунгертобеля, та й він, здається, дуже ненадійний у таких речах. Ви були зацікавлені в тому, щоб довести: навіть тяжко захворівши, ви більше тямите, ніж ті, хто звільнив вас із посади. Все це здається мені куди вірогіднішим, ніж той варіант, що нібито поліція зважилася на такий крок — залучити важкохвору людину до такої делікатної операції, тим паче, що поліція до останньої години не натрапила на правильний слід у випадку зі смертю Фортшіга, а це обов’язково мало б статися, якби я був у них під підозрою. Ви дієте з власної ініціативи й власними силами виступаєте проти мене, комісаре. Гадаю, що і той пришелепуватий письменник нічого не знав.

— Навіщо ви його вбили? — крикнув старий.

— З обережності, — байдуже відповів лікар і глянув на годинник. — Десять на дванадцяту. Час не жде, добродію, час не жде. З обережності мені доведеться вбити і Гунгертобеля.

— Ви збираєтеся його вбити?! — вигукнув комісар і спробував підвестися.

— Лежіть! — наказав Емменбергер так рішуче, що хворий послухався. — Сьогодні четвер, по обіді ми, лікарі, візьмемо собі вільний час. Бо я надумав зробити Гунгертобелю, вам і собі маленьку приємність і запросив його до нас навідатися. Він їхатиме з Берна своєю машиною.

— І що станеться?!

— Ззаду в його автомобілі сидітиме мій хлопчик-мізинчик, — пояснив Емменбергер.

— Карлик! — вигукнув комісар.

— Карлик, — підтвердив лікар. — Знову й знову той карлик. Це дуже корисний інструмент, я прихопив його з собою із Штутгофа. Вже тоді це смішне малятко плуталося у мене під ногами, коли я оперував, а за інструкцією пана Генріха Гіммлера я повинен був убити цього капшука, як неповноцінного, ніби якийсь арійський велетень був більш повноцінним, ніж він. Та й навіщо? Я завжди любив курйозні речі, а зневажена людина — це особливо надійний інструмент. Мале мавпеня відчувало, що воно завдячує мені своїм життям, тож я зміг видресирувати його якнайкорисніше для себе.

Годинник показував чотирнадцять хвилин на дванадцяту.

Комісар настільки стомився, що раз у раз заплющував очі, а коли він на мить їх розплющував, то бачив годинник, весь час той великий, круглий годинник, що висів зі стелі. Й комісар збагнув, що для нього вже нема порятунку. Емменбергер бачив його наскрізь. Він, Берлах, пропав, і Гунгертобель теж пропав.

— А ви — нігіліст, — сказав він тихо, майже пошепки, у мовчазну залу, де цокав годинник. Увесь час.

— Тобто ви хочете сказати, що я ні в що не вірю? — спитав Емменбергер, і в його голосі не відчувалося й краплини гіркоти.

— Я й уявити не можу, що мої слова могли б мати якийсь інший зміст, — відповів старий у своєму ліжку, безпорадно поклавши руки на покривало.

— А в що ж ви вірите, пане комісар? — спитав лікар, не змінюючи пози, і уважно, з цікавістю глянув на старого.

Берлах мовчав.

На задньому плані безупинно цокав годинник, зеленавий годинник із невблаганними стрілками, що непомітно, але вочевидь рухалися до своєї мети.

— Ви мовчите, — зауважив Емменбергер, і в його голосі вже не відчувалося елегантності й награності, звучав він чітко й лунко. — Ви мовчите. Нинішня людина неохоче відповідає на запитання: у що ви вірите? Тепер вважається навіть непристойно таке питати. Не люблять нині говорити гучні слова, як в цьому дехто скромно зізнається, і менше всього вам дадуть якусь конкретну відповідь, хоча б таку: «Я вірю в Бога Отця, в Бога Сина й Бога Духа святого», як колись відповідали християни, горді з того, що так могли сказати. Сьогодні у відповідь здебільшого мовчать, ніби дівчина, до якої звертаються з неґречним запитанням. Сьогодні вже ніхто добре й не знає, у що він, власне, вірить, не те, щоб взагалі не вірив, ні, Бог тому свідок, люди таки вірять — один вірить, хоча й досить непевно, ніби якийсь непримарний туман заполонив його душу — вірить у щось таке, як людяність, християнство, терпимість, справедливість, соціалізм, любов до ближнього, — у речі, яким трохи бракує конкретного змісту, чого ніхто й не заперечує, однак люди собі ще думають: справа зовсім не в словах, найважливіше — це порядно й з чистим сумлінням жити, ї спроби такі робляться, одні борються, інші пасивно підкоряються обставинам. Все, що робиться на цім світі, і добрі справи, й злочини, відбувається навмання, зло і добро випадають людині наче на лотерейний квиток; випадок робить людину доброю, випадок робить її і лихою. Але гучне слово «нігіліст» завжди напохваті, його кидають в обличчя кожному, коли відчувають, що від нього можна чекати якоїсь загрози, і роблять це з великою пихою, та іще з більшим переконанням. Я знаю таких людей, вони переконані, що мають право твердити, ніби один плюс один дорівнює трьом, чотирьом або й дев’яносто дев’яти; ті люди запевняють, ніби несправедливо вимагати від них відповіді, що один плюс один дорівнює двом. Усе зрозуміле їм здається обмеженим, бо для того, аби дещо зрозуміти, насамперед потрібен характер. Вони й поняття не мають, що таке справжній комуніст — наведемо такий незвичайний приклад, бо більшість комуністів є комуністами, як більшість християн є християнами тільки через непорозуміння — отож вони й поняття не мають, що людина, яка від щирого серця вірить у необхідність революції і в те, що лише цей шлях, коли він навіть і проляже по мільйонах трупів, приведе до добра, до кращого світу, — така людина набагато менший нігіліст, ніж вони, ніж який-небудь пан Мюллер чи пан Губер, що не вірять ні в Бога, ні в чорта, ні в небо, ні в пекло, а лише в право на бізнес, але визнати це своїм кредо вони, однак, дуже бояться. Отак і животіють вони, ніби черва в якійсь гноївці, де й мови не може бути, аби на щось зважитися, животіють з туманною уявою про добро, справедливість та істину, коли можна в тій гноївці таке уявити.

— Я й гадки не мав, що кат здатний на отакенну зливу слів, — сказав Берлах. — Мені уявлялося, ніби такі, як ви — неговіркі.

— Браво, — засміявся Емменбергер. — Здається, до вас знову повертається мужність. Браво! Для експериментів у цій лабораторії мені потрібні мужні люди, шкода лише, що такий урок завжди закінчується смертю учня. Гаразд, побачимо, що в мене за віра, й покладемо її на терези, а на іншу шальку покладемо вашу, й тоді побачимо, у кого з нас більша віра, у нігіліста, як ви мене називаєте, чи у християнина. Ви прийшли до мене в ім’я людяності, чи хто його знає, з яких іще підстав, щоб мене знищити. Гадаю, ви не відмовитеся це пояснити.

— Я розумію, — відповів комісар, намагаючись здолати страх, який із безупинним рухом годинникових стрілок наростав у ньому, ставав загрозливим. — Тепер ви хочете виголосити мені своє кредо. Дивно, що і в людини, яка займається масовими вбивствами, воно є.

— Вже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту, — відказав Емменбергер.

— Як люб’язно з вашого боку мені про це нагадувати, — застогнав старий, його аж трусило з безсилля й люті.

— Людина, що воно таке — людина? — посміхнувся лікар. — Я не соромлюся мого кредо, не мовчу, як мовчали ви. Як християни вірять у три речі, що, власне, є лиш однією річчю, триєдністю, так я вірю у дві речі, у двуєдність, а саме — я вірю в щось і в себе. Я вірю в матерію, яка одночасно є і силою й масою, незбагненний Всесвіт і куля, яку можна обійти довкола, обмацати ніби дитячий м’яч, куля, на якій ми живемо й летимо крізь фантастичну порожнечу простору; я вірю в матерію (як дріб’язково й жалюгідно звучать поруч із цим слова: «я вірю в Бога»), матерію, яку можна сприймати на дотик як «віра, як рослину або як вугілля, і не можна сприймати, хіба що приблизно вичислити, як атом; вірю в матерію, якій не потрібен Бог чи якась інша людська вигадка, єдиним незбагненним таїнством матерії є її буття. І я вірю, що я — частка цієї матерії, атом, сила, маса, молекула, так само як і ви, і що моє існування дає мені право робити те, що я хочу. Як частка матерії я існую лише мить, це просто випадок, що життя в цьому дивовижному світі виявилось тільки однією з його безмежних можливостей, такий же випадок, як і я сам — якби Земля наблизилася трохи ближче до Сонця, то не було б ніякого життя, — і сенс мого буття полягає в тому, щоб існувати лише мить. А потім настає могутня ніч, я це вже усвідомив! Немає нічого святого, крім матерії: людина, тварина, рослина, місяць, Молочний шлях, все що я завжди бачу, — це випадкові поняття, неістотність, як, скажімо, піна чи хвиля на воді: байдуже, чи вони є, чи ЇХ немає, Їх завжди можна чимось замінити. Коли їх немає, то є щось інше, коли згасне життя на цій планеті, то воно виникне десь у Всесвіті на іншій: як ото завжди головний виграш випадає на один-єдиний лотерейний квиток, випадково, але тут діє закон великого числа. Смішно — давати людині триваліший час для життя, бо то буде тільки ілюзія довгочасності, ілюзія нової системи влади, що дає можливість кілька років проживотіти на чолі якоїсь держави чи якоїсь церкви. У світі, який за своєю структурою — лотерея, безглуздо домагатися благополуччя для всіх людей, прагнучи того, щоб на кожний лотерейний квиток випадав головний виграш, а не так, як буває насправді — щоб більшість нічого не виграла. Хіба є ще якесь інше бажання крім того, щоб бути тим окремим, єдиним, кому дістався головний виграш. Безглуздо вірити в матерію і водночас в гуманізм, вірити можна лише в матерію і у власне Я. Немає ніякої справедливості — бо як може бути справедливою матерія? Є тільки свобода, її не можна заслужити, — тут виявляється і справедливість, — свобода не приходить сама собою, її треба брати силоміць. Свобода — це мужність робити злочини, бо вона сама — злочин.

— Я розумію, — вигукнув комісар, скулившись на білому простирадлі, ніби конаючий звір на узбіччі нескінченної, байдужої дороги. — Ви не вірите ні в що, крім права катувати людину!

— Браво, — відповів лікар й заплескав у долоні. — Браво! Як на мене, ви непоганий учень, бо наважуєтеся робити висновок, згідно з яким я живу. Браво, браво! — Він знову заплескав у долоні. — Я зважився на те, щоб бути самим собою й більш нічим, і я присвятив себе тій справі, яка робить мене вільним, — вбивству й катуванням, бо коли я вбиваю якусь іншу людину — а о сьомій я знову це робитиму, — коли я ставлю себе поза будь-яким суспільним ладом, створеним нашою немічністю, то почуваю себе вільним, для мене настає ота єдина мить, але що то за мить! Сила моя тоді така ж незмірна, як і сила матерії, така ж могутня, як вона, така ж несправедлива, як вона, а в зойках і муках, що вириваються мені назустріч з відкритих ротів та скляних очей моїх жертв, над якими я нагинаюся, у цьому тремтячому, безсилому, білому тілі під моїм ножем відбивається мій тріумф і моя свобода!

Лікар помовчав. Він повільно підвівся й сів на операційний стіл.

Годинник над ним показував за три хвилини дванадцяту, за дві хвилини дванадцяту, дванадцяту.

— Сім годин, — пошепки, майже нечутно долинуло від ліжка хворого.

— А в чому полягає ваша віра? — спитав Емменбергер. Голос в нього був знову спокійний і діловий, а не пристрасний і суворий, як кілька хвилин тому.

Берлах нічого не відповів.

— Ви мовчите, — сумно мовив лікар. — Ви знову й знову мовчите.

Хворий не відповів.

— Ви все мовчите, мовчите, — повторив лікар й обома руками сперся на операційний стіл. — Я беззастережно ставив на карту все. Я був могутній, бо ніколи не боявся, і мені було байдуже, викриють мене колись чи ні. Я й тепер готовий поставити на карту все, ніби це якась дрібна монета. І визнаю себе переможеним, коли ви, комісаре, доведете, що у вас така ж велика, така ж беззастережна віра, як у мене.

Старий мовчав.

— Та скажіть же щось, — зажадав знов Емменбергер після коротенької паузи, під час якої він нетерпляче й жадібно поглядав на хворого. — Дайте мені відповідь. Ви ж християнин. Вас хрестили. Скажіть: я твердо вірю, вірю з такою силою, яка перевершує віру якогось мерзенного вбивці, що знищив безліч людей, перевершує його віру в матерію, як сонячне світло перевершує світло жалюгідного зимового місяця, або бодай таке: вірю у Христа, Сина Божого, з такою силою, що дорівнює його вірі.

Десь позаду цокав годинник.

— Можливо, що ця віра надто важка, — сказав Емменбергер, а що Берлах і далі мовчав, то підійшов ближче до його ліжка. — Мабуть, у вас є якась легша, простіша віра. Скажіть: я вірю у справедливість і в людину, якій має служити ця справедливість. Заради неї і тільки заради неї я, стара й хвора людина, зважився на таку авантюру, щоб піти у «Зонненштайн», навіть потаємних думок не маючи про славу і про перемогу власної особи над іншими людьми. Скажіть же, що це проста, порядна віра, якої ще можна вимагати від сучасної людини, скажіть же це, й ви — вільні. Ваших слів мені буде достатньо, і я переконаюсь, що у вас така ж велика віра, як і моя, коли ви це скажете.

Старий мовчав.

— Може, ви не вірите мені, що я вас відпущу? — спитав Емменбергер.

Жодної відповіді.

— Скажіть мерщій, — закликав лікар комісара. — Чи визнаєте ви свою віру, якщо й не вірите моїм словам? Можливо, що ви будете порятовані тільки тоді, коли матимете якусь віру. Тепер,-напевне, це ваш останній шанс не лише самому врятуватись, але й врятувати Гунгертобеля. Ще не пізно зателефонувати йому. Ви знайшли мене, а я знайшов вас. Та колись моя гра закінчиться, колись мої розрахунки десь не зійдуться. Хіба я не можу програти? Я можу вас убити, але можу й відпустити і таким чином приректи себе на смерть. Я досяг тієї точки, коли можу поставитися до себе, як до чужої мені людини. Я знищу себе, я збережу себе.

Він замовк, пильно розглядаючи комісара.

— Байдуже, — додав він потім, — хоч би що я робив, такого могутнього становища мені вже не досягти: заволодіти точкою Архімеда — це найвищий здобуток людини, це єдиний сенс у безглуздості нашого світу, в таїнстві мертвої матерії, яка, ніби те незмірне болото, знову й знову породжує із своєї утроби життя і смерть. Однак ваше звільнення — і це моя така зла воля — я пов’язую з жалюгідним жартом, з дуже простою умовою: ви повинні засвідчити мені таку ж велику віру, як моя. Доведіть же мені її! Віра людини в добро, мабуть, така ж сильна, як і віра у зло. Покажіть же мені її! Ніщо мене вже так не звеселить, як моє власне падіння в пекло.

Та було тільки чути, як здаля цокає годинник.

— Тоді скажіть заради вашої справи, — провадив далі Емменбергер, трохи помовчавши, — заради віри в Сина Божого, заради віри у справедливість.

Тільки цокав годинник, тільки годинник.

— Свою віру, — крикнув лікар, — поясніть мені свою віру!

Старий лежав, уп’явшись пальцями в покривало.

— Віру поясніть, віру!

Голос в Емменбергера був ніби з металу, він лунав, наче звуки тромбона, розриваючи безмежне склепіння сірого неба.

Старий мовчав.

Раптом вся Емменбергерова подоба, що так жадібно чекала на відповідь, стала холодною, напруженою. Тільки над правим оком так само червонів рубець. Здавалося, ніби його трясло з огиди, коли він втомлено відвернувся від хворого і вийшов із зали, тихенько зачинивши за собою двері, а комісара сповила сяюча блакить тієї зали, де цокав круглий годинник, немов саме серце старого.

Дитяча пісенька

Берлах лежав і чекав своєї смерті. Час збігав, стрілки невпинно кружляли по циферблату, сходилися, розбігалися й знову сходилися та розминалися. Ось уже пів на першу, перша, п’ять хвилин на другу, за двадцять друга, друга, десять на третю, пів на третю. Зала ніби застигла, ця мертва зала у блакитному світлі, що не давало навіть тіні, ці шафи, де лежало повно химерних інструментів за склом, в якому невиразно віддзеркалювалися Берлахові руки й обличчя. Все було на місці: білий операційний стіл, картина Дюрера з величезним закляклим конем, металеві ґрати на вікні, порожній стілець, обернений бильцем до старого, ніде анішелесь, чути тільки одноманітне тік-так годинника. Настала третя, тоді четверта година. Ні звуку, ні стогону, ні слова, ні крику, ні кроку не долинало до старого чоловіка, що лежав на своєму металевому ліжку і не рухався, здавалося, навіть не дихав. Для нього не було вже навколишнього світу, не було землі, що невпинно кружляла, не було сонця й не було міста. Не було анічогісінько, крім того зеленуватого круглого диска зі стрілками, які розходилися, бігли, доганяючи одна одну, сходились і знову розбігалися. Уже пів на п’яту, п’ята година, хвилина на шосту, дві хвилини, три хвилини, чотири, шість хвилин. Берлах насилу підвівся з ліжка. Подзвонив раз, удруге, кілька разів. Чекав. Може, ще вдалося б поговорити з сестрою Клері. Може, якийсь випадок ще міг би його врятувати. Пів на шосту. Неймовірним зусиллям він перевернувся в ліжку. Потім упав додолу. Довго так лежав біля ліжка, на червоному килимі, а над ним, десь над скляними шафами, цокав годинник, кружляли циферблатом стрілки, — за тринадцять шоста, за дванадцять, за одинадцять... Тоді він повільно поповз до дверей, спираючись на лікті, добувся до них, спробував підвестися, вхопився за ручку, впав, полежав, спробував іще раз, утретє, уп’яте. Марне. Він почав дряпати двері, бо гупати в них кулаком не мав сили. «Ніби пацюк», — подумалося йому. Потім знову лежав нерухомо, заповз, нарешті, назад у палату, підняв голову, глянув на годинник. Шість годин десять хвилин. «Ще п’ятдесят хвилин, — сказав так голосно й виразно, полохаючи тишу, що аж злякався. — П’ятдесят хвилин». Він хотів добутися до ліжка, але відчув, що вже зовсім охляв. Так і лежав біля операційного стола й чекав. А довкола нього — палата, шафи, ножі, ліжко, стілець, годинник, весь час той годинник, ніби спалене сонце у синюватій прогнилій світобудові, той бовван, що без упину цокає, тікаюче обличчя без рота, без очей, без носа, лише з двома зморшками, що пролягли одна проти одної, зрослися — за двадцять п’ять хвилин сьома, за двадцять дві хвилини сьома, і, здавалося, не хотіли розлучатися, однак розлучилися... за двадцять одну хвилину сьома, за двадцять сьома, за дев’ятнадцять... Час квапився, мчав далі з легенькими поштовхами непідкупного ритму годинника, який сам не рухався, мов постійний магніт. За десять сьома.

Берлах трохи підвівся, сперся грудьми на операційний стіл, ноги не тримали вже цю стару, хвору людину, самотню й безпорадну. Заспокоївся. За ним був годинник, перед ним — двері, в які він безмовно й покірно втупився, у той прямокутник, крізь який мав пройти він, неквапливий і точний, як годинник, кат, що мав його вбити, що тепер крок за кроком наближаються до нього із своїми лискучими ножами. Так старий там і сидів. Цокання часу вже вселилося в нього, тепер йому не треба було дивитися на годинник, старий і так знав, що чекати зосталося тільки чотири хвилини, три, дві: тепер він почав рахувати секунди, які збігалися І ударами його серця, ще сто секунд, ще шістдесят, ще тридцять. Він рахував, плямкаючи білими, безкровними губами, наче живий годинник, нарешті знову втупився у двері, які рівно о сьомій враз розчахнулися, видалися йому чорною печерою, роззявленою пащею, посередині якої схематично й невиразно бовваніла велетенська темна постать, але це був не Емменбергер, як думалося старому, бо з роззявленої пащі назустріч комісарові насмішкувато й хрипко пролунала дитяча пісенька:

заповнюючи своїм величезним широким тілом увесь отвір дверей, у чорному подертому каптані, що звисав з його могутніх плечей, співав єврей Гуллівер.

— Вітаю тебе, комісаре, — сказав велетень і зачинив двері. — Ось я тебе знову знайшов, ти, сумний лицарю без страху й догани, ти, що вирушив на бій із наміром подолати зло, а чекаєш перед столом шкуродера, що подібний до того, на якому я колись лежав у прекрасному сільці Штутгоф біля Данціга.

Він узяв на руки старого, який пригорнувся йому до грудей, як дитина, і поклав у ліжко.

— Тобі вже забракло сили, — посміхнувся він, бо комісар досі не міг здобутися на слово і лежав блідий як мрець.

Гуллівер видобув із своїх лахів пляшку та два келишки.

— Горілки вже в мене немає, — сказав він, наповнив келишки й підсів до ліжка старого. — Але в одному занедбаному будинку в Емменталі, в темному виярку, заваленому снігом, я вкрав кілька запорошених пляшок із цим славним картопляним шнапсом. Він теж добрий. Мертвому це можна простити, чи не так, комісаре? Коли такий труп, як я — скажімо, горілчаний труп, — туманної ночі забирає в живих свою данину, щоб якось перебитися, поки знову заховається десь на цвинтарі в Совітів, тоді це не кривда. Тож пий, комісаре.

Він підніс йому келишок до вуст, і Берлах випив. Йому зробилося добре, хоча він і подумав, що вчинив усупереч медицині.

— Гуллівере, — прошепотів він й намацав його руку. — Як же ти дізнався, що я опинився в цій диявольській пастці?

Велетень засміявся.

— Комісаре, — відповів він, і на його рубцюватому обличчі, де не було ні вій, ні брів, заіскрилися суворі очі (між іншим, він уже до того хильнув кілька келишків), — навіщо ж тоді ти просив мене навідатися до Салема? Я відразу збагнув, що тобі, либонь, сяйнула думка, ніби трапилася слушна нагода знайти того Нееле ще серед живих. Я й миті не вірив, що тільки цікавість до людської психіки спонукала тебе розпитувати про Нееле, як ти запевняв тієї ночі під впливом надміру випитої горілки. То невже я мав кинути тебе самого, коли ти пішов назустріч своїй загибелі? Сьогодні ніхто не годен здолати зло сам-один, як це колись робили лицарі, йдучи на герць із лютим драконом. Минулися ті часи, коли досить було помізкувати, щоб затримати злочинців, але не таких, з якими маємо справу нині. Ти дивак у подобі детектива, абсурдність твого вчинку довів тобі сам час! Я вже не спускав з тебе очей і вчора вночі перед славним доктором Гунгертобелем з’явився власною персоною.

Довелося добряче поморочитися, поки я привів його до тями, так він перелякався. Однак тоді я почув те, що хотів знати, і ось я тут, аби поставити все на своє місце. Тобі — бернські миші, мені — штутгофські пацюки. Такий розподіл існує на світі.

— Як ти потрапив сюди? — тихенько поцікавився Берлах.

У відповідь велетень вишкірив зуби.

— Не ховався під сидінням у залізничному вагоні, як ти гадаєш, — відповів Гуллівер, — а приїхав машиною Гунгертобеля.

— Він живий? — спитав старий, що нарешті опанував себе і, затамувавши подих, утупився в єврея.

— За кілька хвилин він одвезе тебе назад до старого, знайомого нам Салема, — сказав єврей і вихилив келишок картопляного шнапсу. — А тим часом він чекає на тебе перед «Зонненштайном» у своєму автомобілі.

— Карлик, — вигукнув, страшенно збліднувши, Берлах, якому раптом спало на думку, що єврей про цю небезпеку нічого не знає — Карлик! Він уб’є Гунгертобеля!

— А, карлик! — засміявся, наливаючи шнапс, велетень, що мав якийсь зловісний вигляд у своєму дикунському лахмітті.

Встромивши два пальці правої руки в рот, він голосно й пронизливо свиснув, як ото свистять, кличучи до себе собаку. Раптом металева пластинка над вікном поїхала вгору, і в палату, зробивши відчайдушний пірует, ніби мавпа, плигнула маленька чорна тінь. Вигукуючи незрозумілі гортанні звуки, вона миттю опинилася біля Гуллівера й стрибнула йому на коліна, притулила своє гидке, старече карликове обличчя до скалічених грудей єврея й обвила його могутній лисий череп своїми маленькими покрученими ручками.

— Ось і ти, моє мавпеня, моє звірятко, моя пекельна почваро, — співучим голосом почав єврей пестити карлика. — Мій бідний Мінотавре, мій скривджений гноме, що не раз в криваво-червоні штутгофські ночі, плачучи й скімлячи, засинав у мене на руках, ти, єдиний друже моєї бідної єврейської душі! Ти мій синочку, мій чаклунчику! Гавкай, мій скарлючений Аргосе, Одіссей повернувся до тебе із своїх нескінченних мандрів. О, я так собі й думав, що це ти відправив бідного п’яничку Фортшіга на той світ, це ти, мій недолюдку, пробрався крізь світловий отвір, бо тебе ще тоді, у нашому місті шкуродерів, добре видресирував злий відьмак Нееле, чи то пак Емменбергер, чи Мінос, чи дідько його знає, як він там зветься. Тож вкуси мене за палець, мій песику! Ото сиджу поруч Гунгертобеля в автомобілі й чую позад себе, ніби хтось радісно скавулить чи якась шолудива кішка нявчить. А це був мій бідний маленький друг, комісаре, отож я й витяг його з-за сидіння. Що ж ми тепер зробимо з цим маленьким звірятком, яке все-таки — людина, бо цю людину опоганили й перетворили в звіра, зробили маленьким убивцею, а він найневинніший з-посеред нас, з його сумних карих очей на нас дивиться зла недоля усякої тварі.

Старий підвівся у своєму ліжку і глянув на цю дивовижну пару, на змордованого єврея й на карлика, якого велетень гуцав на своїх колінах, як маленьку дитину.

— А Емменбергер? — спитав Берлах, — що з Емменбергером?

Велетневе обличчя нараз стало схоже на старезний сірий камінь із викарбованими на ньому рубцями. Гуллівер розмахнувся і з такою силою швиргонув тільки-но випорожнену пляшку об шафи, що скло розлетілося в друзки, а карлик запищав, як переляканий пацюк, і, зробивши гігантський стрибок, сховався під операційним столом.

— Навіщо ти про це питаєш, комісаре? — процідив крізь зуби єврей, однак притьмом отямився, тільки ще небезпечно іскрився страшний розріз його очей. Він повільно дістав із свого каптана ще одну пляшку й знов узявся пити великими ковтками. — Від того пекельного життя мучить спрага! Любіть ворогів своїх, як самих себе, сказав один на кам’янистій горі Голгофі, дав себе розіп’ясти на хресті, й так і висів на тій вбогій, напівзогнилій деревині з полотнищем, що маяло круг його стегон. Молися, християнине, за бідну Емменбергерову душу, лише ревні молитви угодні Єгові. Молися! Того, про кого ти питаєш, уже на світі немає. Моє ремесло криваве, комісаре, не можна мені думати про святе писання, якщо я змушений виконувати цю роботу. Я був праведний за законом Мойсея, праведний щодо свого Бога. Я вбив ката, як колись у поганенькому номері готелю в Гамбурзі був убитий Нееле, й поліція так само непомильно зробить висновок про самогубство, як це вона зробила тоді. Що тобі ще розказати? Я міцно обняв його, й моя рука примусила його руку втиснути собі між зуби смертоносну капсулу. Рот Агасфера, Вічного жида, мовчазний, а крізь знекровлені вуста мерця не прорветься тепер жодне слово. Те, що між нами сталося, між іудеєм та його катом, і як за законом справедливості вони помінялися ролями, як я став катом, а він жертвою, про це знає крім нас лиш один Бог, а він усе це благословив. А мені треба вже з тобою попрощатися, комісаре.

Велетень підвівся.

— Що ж тепер буде? — прошепотів Берлах.

— Нічого не буде, — відповів єврей, вхопив старого за плечі й так міцно притис його до себе, що вони майже обличчями притулилися й зазирнули один одному в очі. — Нічого не буде, нічого, — пошепки повторив велетень. — Ніхто, крім тебе й Гунгертобеля, не знає, що я тут був; я нечутно, мов тінь, пробрався коридорами до Емменбергера, потім до тебе; ніхто взагалі не знає, що я живий, лише ті бідолахи, котрих я рятую, ця жменька іудеїв, жменька християн. Хай же поховають Емменбергера, хай газети напишуть славні некрологи, якими вони вшанують пам’ять небіжчика. Нацисти хотіли мати Штутгоф, мільйонери — цю лікарню, іншим схочеться чогось іншого. Поодинці ми не зможемо врятувати світ, це була б така ж безнадійна праця, як і праця бідного Сізіфа; світ не залежить від нашої волі і не від волі якогось можновладця чи якогось народу, чи бодай самого диявола, який нині наймогутніший з усіх, світ — у волі Бога, лише він усе вирішує. Ми можемо допомогти йому тільки в поодиноких випадках, а не в цілому, — це обмеження для бідного іудея Гуллівера, це й обмеження для всіх людей. Тож нам нема чого силуватися порятувати світ, а треба пережити цю пригоду, що випала нам в такий пізній час.

Він дбайливо, як батько дитину, поклав старого назад у ліжко.

— Ходімо, моє мавпеня! — гукнув він і свиснув.

З виском і щось лепечучи, карлик кулею вискочив з-під операційного стола й стрибнув на ліве плече єврея.

— Саме так, мій маленький вбивцю, — похвалив його велетень. — Ми залишимось удвох. Бо ми ж обидва викинуті з людського суспільства, ти — природою, а я через те, що вже небіжчик. Прощавай, комісаре, на мене чекає нічна подорож на велику російську рівнину, йдеться про те, аби знову зважитися й спуститись у темні катакомби цього світу, в занедбані печери тих, кого переслідують можновладці.

Єврей іще раз кивнув старому, тоді обома руками вхопився за ґрати, розігнув залізне пруття і хутко проліз у вікно.

— Прощавай, комісаре, — гукнув він знову своїм дивно співучим голосом, видно було лише його плечі й масивний голий череп, а з-за його лівої щоки визирало старече обличчя карлика; місяць, що був майже уповні, виглянув з-за масивної голови, й здавалося, ніби єврей несе тепер на своїх раменах увесь світ, землю і людство. — Прощавай, мій лицарю без страху й догани, мій Берлах, — сказав він, — Гуллівер вирушав знову до велетнів і до карликів, в інші країни, в інші світи, щораз далі. Прощавай, комісаре, прощавайї — і, сказавши востаннє: — Прощавай! — зник.

Старий заплющив очі. По всьому тілу в нього розлився приємний спокій, бо він уже знав, що у дверях, які тихенько прочинилися, стояв Гунгертобель, прийшов, аби забрати його назад до Берна.

Переклав Віктор Ревуха

АВАРІЯ Одна з іще можливих історій

Частина перша

Чи бувають ще історії, гідні уваги, історії для письменників? Якщо хтось не хоче говорити про себе, романтично, лірично узагальнювати своє «я», якщо він не відчуває потреби оповідати про свої сподівання й поразки, про те, як він спить із жінками, оповідати щиро — наче щирість може все це піднести до узагальнення, а не просто надати йому медичної чи, в кращому разі, психологічної вартості, — якщо хтось не хоче цього робити, а воліє скромно лишитися в затінку, тактовно приховуючи особисте, вдивляючись у своє творіння, як різьбяр у свій матеріал, формуючи його та навчаючись на ньому і, мов деякі класики, намагаючись не перейматися зразу відчаєм, коли звідусіль витикається очевидна нісенітниця, тоді писати стає ще важче, самотніше й непотрібніше; добра оцінка в історії літератури нічого не варта — хто тільки не діставав добрих оцінок, яке тільки партацтво не відзначувано! — та вимоги дня важать куди більше. Але й тут постає суперечність і труднощі збуту. Життя пропонує нам самі розваги: ввечері кіно, поезія на шпальтах щоденної газети, а за більші гроші — залежно від суспільного становища, але вже починаючи від одного франка, — їм треба душі, зізнання, щирості, вони вимагають уже вищих цінностей, моралі, ходових сентенцій, щось треба долати або щось стверджувати, часом християнство, часом модний відчай, і все це — література. Та коли автор відмовляється робити це, відмовляється дедалі дужче й рішучіше, розуміючи, що засади його творчості — в ньому самому, в його свідомості й підсвідомості, дозованих залежно від обставин, у його вірі і в його сумнівах? Коли він до того ж гадає, що саме це анітрохи не обходить публіки і їй стане того, що він пише, відтворює, формує; треба тільки спокусливо показувати поверхню, тільки її, працювати над нею, а про все інше мовчати, нічого не коментувати й зайвого не базікати? Дійшовши такого висновку, він неодмінно спиниться й безпорадно завагається, це неминуче. Тоді виникає почуття, що більше нема чого розповідати, що слід поважно подумати про відставку, можливо, варто ще написати кілька сторінок, але взагалі лишається тільки вдатися в біологію — аби хоч подумки наблизитися до цього виверження людства, до майбутніх мільярдів, до жіноцтва, що без упину їх народжує, — або в фізику, в астрономію, щоб скласти собі уявлення про ту клітку, що в ній ми тупцюємось. Решта все — для ілюстрованих часописів, для «Лайфа», «Матча», «Квіка», «Зі унд Ер»: президент у кисневому наметі, дядечко Булганін у своєму садку, принцеса зі своїм коханцем, капітаном авіації, кінозірки й багатії, що швидко змінюють одне одного: про них ще тільки починають говорити, а вони вже виходять із моди. Додати до цього буденщину, в моєму випадку, — західноєвропейську, точніше — швейцарську, погану погоду і погану кон’юнктуру, клопіт і турботи, хвилювання з приводу всіляких особистих справ, але без зв’язку із всесвітніми, без зв’язку з перебігом важливих чи безглуздих подій, цією чергою необхідностей.

Доля покинула кін, де йде вистава, і чатує за лаштунками: не кажучи вже за ходову драматургію, на першому плані завжди лиховини, хвороби, кризи. Навіть війна починає залежати від того, чи провістить електронний мозок її рентабельність, хоча відомо, що цього не станеться, поки лічильні машини працюють правильно. Тільки поразку ще можна вирахувати математично, та горе, якщо люди почнуть вдаватися до недозволених засобів і фальшувати штучний мозок. Але й це не найстрашніше — гірше, коли скрутиться якась гайка, зламається якась шпулька, не так спрацює якийсь маніпулятор — і настане кінець світу через коротке замикання чи технічну помилку. Тож тепер людям не загрожує ані Бог, ані кара, ні доля, як у П’ятій симфонії, зате — нещасні випадки на дорогах, прорив греблі через помилку в розрахунках, вибух заводу атомних бомб через неправильно встановлений реактор чи з неуважності якогось оператора.

У цей світ аварій і веде нас шлях, що на його курному узбіччі поряд із рекламними стендами про взуття фірми Балі, про «студебекери», морозиво й надгробки жертвам катастроф можна ще натрапити й на історії, варті уваги, де в пересічній особі нараз проступають риси всього людства, дрібна подія мимохіть перетворюється на загальнозначущу, виявляються суд і правосуддя, а може, й милосердя, випадково спіймане, відбите в моноклі якогось п’янички.

Частина друга

Нещасний випадок, правда, не страшний, аварія, та й годі: Альфредо Трапс, текстильник за фахом, сорока п’яти років, ще зовсім не огрядний, приємний на взір, з пристойними манерами, хоча вони й зраджують певну муштру, крізь яку прозирає щось примітивне, щось від вуличного крамаря, — одне слово, цей сучасний чоловік саме їхав на своєму «студебекері» широкою сільською вулицею і вже сподівався десь за годину добутися до містечка, де жив, як нараз машина спинилася. Не їхала далі — й край. Безпорадно стояла вона, поблискуючи червоним лаком перед невеличким пагорбом, що через нього пролягала дорога; на півночі в небі зависла купчаста хмара, а на заході сяяло ще високе, майже як у полудень, сонце. Трапс викурив сигарету й заходився біля машини.

Господар гаража, що врешті перетягнув «студебекера» до себе, не брався полагодити машину раніше, як до завтрашнього ранку — в ній, мовляв, не поступав бензин. Чи мав він слушність чи ні, важко було перевірити, та й не варто; людей тепер віддано на поталу автомеханікам, як колись лицарям-розбійникам, а ще перед тим — місцевим богам і демонам. Зручніше було б за півгодини повернутися на залізничну станцію й поїхати хоч трохи складнішим, але найкоротшим шляхом додому, до своєї дружини, до дітей — чотирьох хлопців, — але Трапс поклав за краще переночувати.

Була шоста година довгого літнього дня, сонце ще припікало, село, що край нього стояв гараж, було привітне, розкидане поміж лісистими пагорбами, на одному — церква, пасторський дім і старезний дуб з міцним залізним обруччям та підпорами, скрізь солідно й чисто, навіть гній перед селянськими будинками старанно складений і прикритий. В селі була невелика фабрика, чимало пивничок і заїздів, про один із них Трапс часто чув добре слово, але там усі кімнати позаймали члени спілки скотарів, і текстильному комівояжерові порадили піти до однієї вілли, де часом приймали пожильців.

Трапс вагався. Ще була можливість поїхати поїздом, та його знаджувало сподівання якоїсь пригоди: бувають же по селах дівчата, що шанують текстильних комівояжерів, як оце недавнечко в Гросбістрінгені. Трапс підбадьорився й рушив до вілли. На церкві задзвонили дзвони. Навстріч йому йшли, мукаючи, корови. У чималому садку стояв двоповерховий сільський будинок — сліпучо-білі стіни, плаский дах, зелені жалюзі, — майже схований у кущах, буках та ялинах; од вулиці — квіти, здебільшого троянди; між них літній чоловічок у шкіряному фартусі, мабуть, господар, порав легку садову роботу.

Трапс назвав себе й попросився переночувати.

— Ваш фах? — спитав старий.

Попахкуючи сигарою, він підійшов до паркана, та його ледь видно було за хвірткою.

— Я текстильник.

Старий пильно розглядав Трапса, дивлячись, як усі далекозорі люди, понад окулярами — невеличкими, без оправи.

— Авжеж, ви можете тут переночувати.

Трапс спитав за ціну.

Звичайно він нічого не бере з пожильців, пояснив старий, він тут сам, син живе в Сполучених Штатах, а про нього дбає економка, мадмуазель Симона, тож він часом залюбки дає кому-небудь притулок.

Комівояжер подякував. Зворушений цією гостинністю, він подумки відзначив, що в селі ще зберігся лад і звичаї предків. Хвіртка відчинилася. Трапс розглянувся навколо: стежки, посилані жорствою, моріжки, багато тінявих закутків, яскраві сонячні галявини.

Сьогодні ввечері він чекає гостей, сказав старий, коли вони підійшли до квітника, і заходився старанно обрізати трояндовий кущ. Прийдуть друзі, що живуть по сусідству, в селі чи трохи далі, біля пагорбів, пенсіонери, як і він: вони оселилися в цьому підгір’ї, бо тут м’який клімат і зовсім не відчутно фену, всі вони самотні вдівці, цікаві до чогось нового, свіжого, живого, тож він радий буде запросити пана Трапса повечеряти і збути час в їхньому чоловічому товаристві.

Комівояжер сторопів. Власне, він збирався повечеряти в селі, в тому гарному готелі, та не зважився відхилити запрошення, бо почувався боржником. Він ночуватиме тут безкоштовно, тож йому не хотілося виглядати міським нечемою. Трапс удавано зрадів, і господар повів його в будинок, на другий поверх. Затишна кімната, водогін, широке ліжко, стіл, зручне крісло, картина Годлера на стіні, на полицях — книжки в старовинних шкіряних палітурках. Комівояжер відкрив свою валізку, вмився, поголився, видушив на себе хмару одеколону, підійшов до вікна й закурив сигарету.

Велике сонячне коло сідало між пагорбами додолу й осявало букові дерева. Трапс швидко перебіг подумки події сьогоднішнього дня: угода з Ротахерським акціонерним товариством — непогано, клопіт з Вільдгольцом, зажадав п’ять відсотків, нахаба, ого! Ну, він ще скрутить йому в’язи. Тоді зринули думки про щоденне, безладне, — сподіваний флірт у готелі «Турін», вагання, чи купити найменшому (він любив його найдужче) електричну залізничку; чемність і, власне, обов’язок вимагають зателефонувати дружині, сповістити її про вимушену затримку. Та він не схотів. Як майже завжди. Вона вже звикла до цього, та й однаково не повірила б. Він позіхнув і дозволив собі ще одну сигарету.

Трапс дивився, як троє літніх добродіїв ішли садовою стежкою, двоє попід руки, третій — гладкий, лисий — позаду. Вітання, потиски рук, обійми, розмова про троянди. Трапс відійшов од вікна, став біля книжкової полиці. Прочитавши назви книжок, він подумав, що вечір сьогодні буде нудний, — Готцендорф «Убивство й смертна кара», Савіньї «Система сучасного римського права», Ернст-Давід Геле «Практика допиту». Комівояжер зрозумів: господар — юрист, певне, колишній адвокат. Треба сподіватися довгих суперечок. Що тямить такий мудрагель у справжньому житті? Анічогісінько, на те існують закони. Ще Трапс трохи побоювався: ану, як зайде мова про мистецтво чи щось подібне, тоді він легко може осоромитися; та гаразд, якби він не крутився в самому вирі ділового життя, то теж знався б на високих матеріях.

Трапс неохоче зійшов униз, де всізібралися на відкритій, ще й досі осяяній сонцем веранді, а економка, огрядна особа, накривала на стіл поруч у їдальні. Все ж таки він знітився, угледівши товариство, що чекало на нього, і зрадів, коли назустріч йому вийшов господар, майже дженджуристо зодягнений, у надто широкому сюртуку, рідесенький чуб старанно зачесаний назад. Трапса привітали невеличкою промовою. Не виказуючи свого подиву, він промимрив, що дуже радий, вклонився холодно, стримано, вдаючи світського ділка, й тоскно подумав: він же зостався в цьому селі, аби вполювати якусь дівчину. Не пощастило.

Він подивився на трьох дідуганів, що ні в чому не поступалися дивакуватому господареві. Наче величезні граки, сиділи вони на літній веранді з плетеними меблями й легкими завісами, старезні, брудні, занедбані, хоча в усіх сюртуки були з краму найвищого ґатунку, — це Трапс визначив одразу, — коли не рахувати лисого (Піле на ім’я, сімдесят сім років, повідомив господар, рекомендуючи гостей). Хоч навколо було багато добрих стільців, Піле кілочком сидів на незручному дзиґлику, гідний, аж надміру причепурений, із білою гвоздикою в петельці, й раз у раз гладив свої пишні вуса, пофарбовані на чорне, — безперечно, пенсіонер, у минулому, можливо, дячок, що збагатів завдяки щасливому випадкові, або сажотрус чи машиніст.

Тим гірший вигляд мали решта двоє гостей. Один (пан Кумер, вісімдесят два), ще гладший за Піле, величезний, наче складений із шматків сала, сидів у гойдалці — обличчя яскраво-червоне, здоровенний носяра п’яниці, життєрадісні лупаті очі за скельцями золотого пенсне, до того — мабуть, через недогляд — нічна сорочка під чорним вбранням та кишені, повні газет і якихось паперів. А другий (пан Цорн, вісімдесят шість) — довготелесий, худорлявий, у лівому оці монокль, рубці на обличчі, ніс гачком, сніжно-біла лев’яча грива, запалий рот, криво застебнутий жилет і на ногах — неоднакові кольором шкарпетки, одне слово — втілення позавчорашнього дня.

— Кампарі? — спитав господар.

— Будь ласка, — відказав Трапс і сів на стілець.

Худорлявий, довготелесий цікаво роздивлявся його в монокль.

— Може, пан Трапс візьме участь у нашій грі?

— Авжеж. Я дуже люблю грати.

Старі добродії всміхнулися, захитали головами.

— Наша гра трохи незвичайна, — обережно почав господар, вочевидь вагаючись. — Ми граємо вечорами в наші колишні посади.

Старі добродії знову всміхнулися, чемно, стримано.

Трапс здивувавсь. Як це розуміти?

Господар пояснив:

— Колись я був суддя, пан Цорн — прокурор, пан Кумер — адвокат. Тож ми і граємо в суд.

— Он воно що, — втямив Трапс.

Ідея видалася йому непоганою. Можливо, вечір він усе-таки не змарнує.

Господар урочисто дивився на комівояжера. Взагалі, пояснив він лагідним голосом, вони відтворюють славетні історичні процеси — процес Сократа, Христа, Жанни д’Арк, Дрейфуса, з недавніх — процес паліїв рейхстагу, а якось вони визнали неосудним Фрідріха Великого.

— То ви граєте так щовечора? — здивувався Трапс.

Суддя кивнув.

— Але, звісна річ, найкраще, коли йдеться про живий матеріал, — пояснював він далі, — тоді часто виникають особливо цікаві ситуації. Ось позавчора один член парламенту, що виголошував у селі передвиборну промову і спізнився на останній поїзд, дістав вирок — чотирнадцять років ув’язнення за здирство й хабарі.

— Суворий суд, — визначив Трапс уже трохи веселіше.

— Справа честі, — засяяли старі.

Яку ж роль призначать йому?

Знов усмішки, майже сміх.

Суддя, прокурор і захисник у них уже є, це посади, які потребують знання справи та правил гри, зауважив господар, вільне тільки місце підсудного, та пана Трапса — він ще раз хоче це підкреслити — ніхто не приневолює брати участь у грі.

Пропозиція старих добродіїв потішила комівояжера. Вечір урятовано. Ніяких мудрих розмов, ніякої нудоти — здається, буде весело. Він був простий чоловік, не надто великого інтелекту і не дуже схильний до розумувань, досвідчений ділок, що ввесь віддавався своїй роботі, любив попоїсти й випити, а ще добряче пожартувати. Він візьме участь у грі, сказав комівояжер, і матиме за шану посісти осиротіле місце підсудного.

Браво, прорипів прокурор і заляскав у долоні, браво, це чоловіча мова, він зве це відвагою.

Зацікавлений Трапс спитав, у якому ж злочині його оскаржують.

— Це неважливо, — відказав прокурор, протираючи монокль, — злочин завжди знайдеться.

Усі засміялися.

Пан Кумер підвівся.

— Ходімо, пане Трапс, — сказав він майже батьківським тоном, — покуштуймо ще тутешнього портвейну; він давній, його варто спробувати.

Адвокат повів Трапса до їдальні. Великий круглий стіл був накритий по-святковому. Старі стільці з високими бильцями, темні картини по стінах, усе старосвітське, солідне; з веранди долинала балаканина старих, у відчинені вікна сіявся присмерк, чулося щебетання пташок, на невеличкому столику стояли пляшки, на каміні — теж, у кошичках — бордо. Захисник старанно налив тремтливою рукою з давньої пляшки портвейну в дві маленькі чарки по самі вінця й обережно, ледве торкнувшися чаркою, цокнувся з комівояжером за його здоров’я.

Трапс надпив.

— Чудове! — похвалив він.

— Я ваш захисник, пане Трапс, — мовив пан Кумер. — Тож кажімо один одному: за щиру приязнь!

— За щиру приязнь!

Найкраще було б, сказав адвокат, наблизивши до Трапса червоне обличчя з пияцьким носом і пенсне, та ще налягаючи своїм велетенським черевом, неприємною м’якою масою, — найкраще було б, якби Трапс одразу зізнався йому в своєму злочині. Тоді він міг би гарантувати, що й у суді все буде гаразд. Становище не небезпечне, але не зважати на нього не можна, треба стерегтися худого довгого прокурора, він ще не втратив сили духу, та й господар дому схильний до суворості, ба навіть до педантизму, а на старість — йому вісімдесят сім — ця риса в нього ще посилилася. Та попри все йому, захисникові, пощастило виграти більшість справ чи принаймні не допустити найгіршого. Тільки в одному випадку — вбивстві з пограбуванням — він нічим не зміг зарадити. Але ж про вбивство з пограбуванням тут немає мови, наскільки він розуміє пана Трапса, чи все ж таки?..

— Я, на жаль, не вчинив ніякого злочину, — засміявся комівояжер. І додав: — За ваше здоров’я!

— Зізнайтеся мені, — підбадьорював його захисник. — Не треба соромитись. Я знаю життя й нічому вже не дивуюся. Переді мною проходили долі, відкривалися безодні, можете мені повірити.

Йому дуже прикро, відказав, усміхаючись, комівояжер, але він справді попав під суд, не скоївши жодного злочину, а врешті, це справа прокурора — виявити якийсь злочин, пан Кумер сам так і сказав, і він, Трапс, ловить його на слові. Грати — то грати. Цікаво тільки, що з того буде. Чи його по-справжньому допитуватимуть?

— Гадаю, що так.

— Це мене дуже тішить.

Захисник занепокоївся.

— Ви вважаєте, що не винні, пане Трапс? Комівояжер засміявся:

— Як немовля!

Розмова надзвичайно його веселила.

Захисник протер пенсне.

— Намотайте собі на вуса, юний друже: провина провиною, а головне — тактика! Дуже ризиковано, кажучи делікатно, удавати перед нашим судом невинного, навпаки, найрозумніше відразу ж зізнатися в якомусь злочині, приміром, у поширеному серед ділових людей ошуканстві. Тоді під час допиту ще може з’ясуватися, що підсудний перебільшує, що, власне, то не ошуканство, а простісінька спроба приховати з рекламних міркувань деякі факти, як воно за звичай буває в торгівлі. Від провини до виправдання добутися не легко, та все-таки можна, зате зовсім безнадійно боронитися, вдаючи невинного, — наслідок може бути катастрофічний. Ви програєте там, де могли виграти, і вже не можете вибирати собі провини, тепер вам її накидають.

Комівояжер весело стенув плечима й урочисто запевнив: шкода, але він нічим не може прислужитися, він не знає за собою жодного поганого вчинку, через який довелося б конфліктувати з законом.

Захисник знову надів пенсне. З Трапсом він матиме клопіт, задумано завважив він, тут коса наскочить на камінь.

— Тільки насамперед, — закінчив він розмову, — обмірковуйте кожне своє слово, не бовкайте зопалу, бо ви й не зогледитесь, як вас засудять до в’язниці на багато років, і тоді вже ради не буде.

До їдальні ввійшли старі з веранди й посідали довкола столу. Приємне товариство, жарти. Спершу подано найрізноманітніші закуски, ковбасу й холодне м’ясо, яйця по-російському, устриці, черепахову юшку. Всі були в доброму гуморі, задоволено сьорбали, чвакали без церемоній.

— Отже, підсудний, в чому ваша провина? Сподіваюсь, якесь гарненьке солідне вбивство? — прорипів прокурор.

Захисник заперечив:

— Мій клієнт — підсудний без злочину, сказати б, надзвичайне явище в юстиції. Він запевняє, що не винен.

— Не винен?: — здивувався прокурор.

Рубці в нього почервоніли, монокль мало не впав у тарілку і загойдався на чорній шворці. Невеличкий, схожий на карлика, суддя, що саме кришив хліб у тарілку з юшкою, спинився, докірливо глянув на комівояжера й похитав головою; навіть лисий, мовчазний чоловік із білою гвоздикою здивовано втупився в нього. Запала страхітлива тиша. Не чути було ані брязкоту виделок і ложок, ані чвакання чи сопіння. Тільки в глибині кімнати тихенько посміювалася Симона.

— Треба це перевірити, — схаменувся нарешті прокурор. — Коли чогось не може бути, то його й немає.

— Починайте, — засміявся Трапс. — Я до ваших послуг.

До риби випили вина — легкого ігристого невшателю.

— Ану, подивимося, — сказав прокурор, вибираючи виделкою кістки з форелі. — Ви одружені?

— Вже одинадцять років.

— Діти є?

— Четверо.

— Фах?

— Текстильник.

— Тобто комівояжер, любий пане Трапс?

— Головний представник.

— Чудово. Зазнали аварії?

— Випадково. Вперше за рік.

— Ага. А до цього року?

— Ну, тоді я ще їздив на старій машині, — пояснив Трапс. — То був — «сітроєн» 1939 року, а тепер у мене «студебекер» — червоний, лакований, модель екстра.

— «Студебекер»? Цікаво. І тільки нещодавно придбали його? Досі ви, мабуть, не були головним представником?

— Авжеж, був простий, звичайний вояжер по текстилю.

— Кон’юнктура, — кивнув прокурор.

Обіч Трапса сидів захисник.

— Пильнуйте! — прошепотів він.

Комівояжер, чи головний представник, як ми можемо його тепер називати, безжурно взявся до біфштекса з підливою тартар, видушив на нього цитрину і, за власним рецептом, додав трохи коньяку, перцю й солі. Смачніших страв йому ще ніде не доводилося куштувати, зізнався Трапс, аж сяючи весь, досі він вважав за найприємніші для людей його кола вечори в ресторані «Країна див», однак цей вечір у їхньому товаристві — ще більша втіха.

— Ага, то ви відвідуєте «Країну див»? Яке прізвисько ви там маєте?

— Маркіз де Казанова.

— Чудово! — радісно прорипів прокурор, наче це було щось надзвичайно важливе, і знову приставив монокля. — Нам усім приємно це чути. Чи можна з прізвиська скласти думку про ваше приватне життя, мій любий?

— Увага! — прошипів захисник.

— Лише до певної міри, любий пане, — відказав Трапс. — Коли в мене щось і буває з жінками, то тільки випадково і без претензій.

Чи не буде пан Трапс такий ласкавий бодай коротенько ознайомити присутніх із своїм життям, спитав суддя, знову наливаючи невшателю. Адже вони надумали віддати дорогого гостя й грішника під суд і, по змозі, запроторити на довгі роки до в’язниці, коли тільки пощастить дізнатися в нього про особисте, інтимне, почути всілякі історії з жінками, присмачені якомога більше сіллю і перцем.

— Розповідайте, розповідайте! — зажадали від головного представника старі добродії й захихотіли.

Якось у них вечеряв сутенер, він розповідав неймовірно пікантні, прецікаві речі зі своєї діяльності й відбувся тільки чотирма роками ув’язнення.

— Отакої! — засміявся з усіма Трапс. — А що я можу вам розповісти, панове? Життя в мене звичайне, пересічне, зразу признаюся. Сирота!

— Сирота!

Головний представник підняв свій келих, розчулено подивився в нерухомі пташині очі чотирьох добродіїв, що вп’ялися в нього, наче в бозна-які ласощі, і всі цокнулися.

Сонце нарешті зайшло, вщух нестерпний пташиний гамір, але краєвид був ще осяяний денним світлом — сади й червоні покрівлі серед дерев, зелені пагорби, вдалині — відноги гір і глетчери; мирний настрій, тиша ідилічної місцевості, врочисте передчуття щастя, божої благодаті та всесвітньої гармонії.

В нього була важка юність, розповідав Трапс, поки Симона міняла посуд і ставила на стіл велетенський таріль, що смачно парував, — печериці а-ля крем. Батько в нього був заводський робітник, пролетар, що підпав під вплив учення Маркса й Енгельса, похмурий чоловік. Він ніколи не дбав про свою єдину дитину. Мати — праля, вона рано зів’яла.

— Я мав змогу ходити тільки до початкової школи, тільки до початкової школи, — освідчив він із слізьми на очах, зажурений і водночас розчулений своїм злиденним минулим.

Усі цокнулись і випили «Резерв де Марешо».

— Характерно, — сказав прокурор, — характерно. Тільки початкова школа. Власними силами дісталися нагору, шановний?

— Гадаю, що так, — хизувався той, запалений «Марешо», окрилений дружнім товариством і врочистою красою божого світу за вікнами. — Гадаю, що так. Ще десять років тому я був простісінький мандрівний крамар і блукав з валізкою від будинку до будинку. Важка це робота — тинятися, ночувати десь у клуні чи в сумнівних нічліжках. Я почав свою діяльність із самого споду, так, із самісінького споду. А тепер, панове, якби ви бачили мій рахунок у банку! Я не хочу хвалитися, але в кого з вас є «студебекер»?

— Будьте обережні, — стурбовано прошепотів захисник.

— Як же це сталося? — спитав зацікавлений прокурор.

— Пильнуйте й не говоріть забагато, — нагадав захисник.

— Я єдиний представник фірми «Гефестон» на цьому континенті, — повідомив Трапс і звитяжно озирнувся навкруги. — Тільки Іспанія та Балкани в інших руках.

— Гефест був грецький бог, — прохихотів маленький суддя, нагрібаючи собі на тарілку шампіньйонів, — надзвичайно майстерний коваль, він викував тонкі невидимі сіті й спіймав у них богиню кохання та її полюбовника, бога війни Арея, а решта богів страшенно тішилася тим уловом, але що означає «Гефестон», єдиним представником якого є шановний пан Трапс, мені незрозуміло.

— І все-таки ви близько підійшли до справи, шановний господарю і судде, — засміявся Трапс. — Ви кажете, що той незнайомий мені грецький бог, який зветься майже так, як і мій крам, викував тонкі, невидимі сіті. Коли сьогодні існують нейлон, перлон, мірлон, штучні тканини — високий суд, либонь, чув про них, — то існує й гефестон, король штучних тканин. Він міцний, прозорий, благодійний для ревматиків, такий самий незамінний в промисловості, як і в моді, потрібний для війни, як і для миру. Це найкраща тканина на парашути і водночас на найпікантніші нічні сорочки для гарних жінок, це я знаю з власного досвіду.

— Слухайте, слухайте, — закумкали дідугани, — власний досвід — це добре!

Симона знову поміняла тарілки й принесла печеню з телячих нирок.

— Святкова учта! — засяяв головний представник.

— Мене тішить, — сказав прокурор, — що ви вмієте цінувати такі речі й цінуєте недаремно! Нас пригощають найкращими стравами, щедро пригощають, меню наче складене в минулому столітті, коли люди ще не боялися їсти. Подякуймо ж Симоні! Подякуймо ж нашому господареві! Адже він сам усе купує, старий гном і гурман, а щодо вина, то про нього дбає Піле, скотар із сусіднього села. Подякуймо ж і Піле. Та повернімося до вас, мій любий. Розгляньмо вашу справу далі. Ваше життя ми вже знаємо, приємно було бодай трохи зазирнути в нього, і ваша діяльність теж нам зрозуміла. Нез’ясована тільки одна дрібниця: як досягли ви на службі такої зисковної посади? Тільки старанністю, залізною енергією?

— Увага, — прошипів захисник. — Стає небезпечно.

— Це було не так легко, — відповів Трапс, жадібно стежачи за суддею, що нарізав печеню, — спершу я мав перемогти Гігакса, а то була важка робота.

— А хто такий пан Гігакс?

— Мій колишній шеф.

— Його треба було усунути з дороги, хочете ви сказати?

— Геть позбутися, говорячи брутальною мовою крамарів, — відказав Трапс і набрав собі підливи. — Панове, ви почуєте щиру розповідь. У діловому житті стосунки жорстокі: як ти мені, так і я тобі, хочеш бути джентльменом — будь ласка, але ти загинеш. Я гребу гроші, як сіно граблями, проте ж і надсаджуюся, наче десятеро слонів, щодень ганяю на своєму «студебекері» по шістсот кілометрів, не менше. Я не дуже чемно повівся, коли треба було старому Гігаксові приставити ножа до горлянки й чиконути, та я хотів висунутися, що зробиш, врешті, бізнес — це бізнес.

Прокурор зацікавлено звів очі від телячих нирок на комівояжера.

— Геть позбутися, приставити ножа до горлянки, чиконути — якісь не дуже гарні слова, любий Трапс.

Головний представник засміявся.

— Звісно, їх треба розуміти в переносному значенні.

— А як здоров’я пана Гігакса, шановний друже?

— Він торік помер.

— Ви здуріли! — збуджено прошипів захисник. — Геть зсунулися з глузду.

— Торік помер, — співчутливо проказав прокурор. — Шкода. Скільки йому було років?

— П’ятдесят два.

— У розквіті. А з чого ж він помер?

— З якоїсь хвороби.

— Після того, як ви посіли його місце?

— Ні, перед тим.

— Гаразд, поки що в мене питань немає, — сказав прокурор. — Пощастило, нам пощастило! Ми відкопали мерця, а це, врешті, найголовніше.

Усі зареготали. Навіть лисий Піле, що побожно, педантично, без упину поглинав неймовірну кількість їжі, навіть Піле спинився і глянув на Трапса.

— Чудово! — сказав він і погладив свої чорні вуса. По тому він замовк і знову заходився їсти.

Прокурор урочисто підняв келиха.

— Панове, — сказав він, — з цього приводу покуштуймо «Пішон-лонгвіль» 1933 року. Добре бордоське — до доброї гри!

Вони знову цокнулись і випили один за одного.

— Та й добре ж до біса, панове! — у захваті вигукнув прокурор, миттю вихиливши свого келиха й простягнувши його знову судді. — Смак надзвичайний!

Запав присмерк, і обличчя людей тепер ледве вирізнялись. У вікнах засяяли перші зірки. Економка засвітила три важких свічники, і тіні тих, що сиділи круг столу, заколивалися на стінах, немов дивовижна чашечка велетенської квітки. Приємний щиросердий настрій та взаємна симпатія спричиняли вільне поводження й вільні манери.

— Наче в казці, — зачудовано озвався Трапс.

Захисник витер серветкою спітніле чоло і мовив:

— Казка, любий Трапс, — це ви. Мені досі не траплявся підсудний, що з таким незворушним спокоєм вибовкував би вкрай необережні речі.

Трапс засміявся:

— Не бійтеся, любий сусіде! Коли почнеться допит, я голови не втрачу.

В кімнаті запала мертва тиша, це вже вдруге. Ніхто не чвакав, не сопів.

— Бідолаха! — простогнав захисник. — Що означають ваші слова: «Коли почнеться допит»?

— А хіба він уже почався? — спитав головний представник, накладаючи собі на тарілку салату.

Дідугани лукаво пересміхнулися, хитро глянули один на одного і аж замекали з утіхи.

А мовчазний лисий Піле захихотів:

— Він навіть не помітив, навіть не помітив!

Трапс здивувався, збентежився, йому стало моторошно від тих блазенських веселощів. Правда, неприємне почуття швидко щезло, і він теж засміявся.

— Даруйте мені, панове, я уявляв нашу гру більш урочистою, поважною, офіційною, як це відбувається в судовій залі.

— Любий пане Трапс, — почав пояснювати йому суддя, — нам надзвичайно приємно бачити ваше здивоване обличчя. Наш спосіб провадити суд здається вам незвичним і надто веселим, як я бачу. Але, вельмишановний, усі ми четверо, що сидять при цьому столі, вже вийшли на пенсію і звільнилися від непотрібних формальностей, від протоколів, писанини, законів і всього того мотлоху, що захаращує наші судові зали. Ми судимо, не озираючись на нікчемний кодекс законів, на якісь там параграфи.

— Мужньо, — відказав Трапс, язик йому вже трохи заплітався. — Мужньо! Панове, це мені до вподоби. Без параграфів — це смілива ідея.

Захисник церемонно підвівся. Він іде подихати повітрям, повідомив він, поки подадуть курятину і все інше, невеличка прогулянка для здоров’я й одна сигарета саме на часі, тож він запрошує пана Трапса скласти йому товариство.

Вони зійшли з веранди в ніч, що нарешті-таки настала, тепла й велична. З вікон їдальні на моріжки аж до трояндових кущів лягали золоті пасма світла. Небо зоряне, без місяця, між темними зграйками дерев ледь видніли стежки. Захисник і Трапс ішли по них, тримаючися попід руки. Обидва, обважнілі від вина, хиталися, раз у раз перечіплювалися, та силкувались іти рівно й курили паризькі сигарети: в темряві мріли червоні цятки.

— Боже ж мій, оце-то розвага, — відітхнув Трапс і показав на освітлені вікна, де часом з’являлася огрядна економчина постать. — Як же там весело, як весело!

— Любий друже, — мовив захисник, похитнувся і схопився за Трапса, — перш як ми повернемось і візьмемося до курчатини, дозвольте мені сказати вам слово, щире слово, на яке вам треба зважити. Ви мені симпатичні, голубе, я відчуваю до вас ніжність і хочу сказати вам, як батько: ми неминуче наближаємося до цілковитого програшу нашого процесу.

— Пусте! — відказав головний представник і обережно потяг захисника стежкою навколо темної купи кущів.

Далі був ставок, вони надибали на кам’яну лаву й сіли. Зірки відбивались у воді, потягло прохолодою. Від села долинали звуки гармонії та спів, чувся альпійський ріжок, — це розважалася спілка скотарів.

— Будьте обережні, — застерігав захисник. — Ворог опанував важливі позиції; мертвий Гігакс, що так недоречно виринув із вашої нестримної балаканини, страшенно загрожує нам, становище вкрай погане, недосвідчений адвокат уже склав би зброю, та якщо ви будете наполегливі, скористаєтеся з усіх можливостей і насамперед якщо будете обережні й дисципліновані, то я зможу дещо важливе ще врятувати.

Трапс засміявся. Ну й кумедна ж ця гра, він її неодмінно запропонує на першому ж вечорі в «Країні див».

— Правда ж? — зрадів захисник. — Просто оживаєш від неї. Я геть був захляв, любий друже, як вийшов на пенсію: без роботи, без давнього, звичного мені діла, я мав отак доживати віку в цьому невеличкому селі. Що тут діється? Нічого, тільки фену не відчутно, та й годі. Здоровий клімат? Що з нього без розумової праці?

Прокурор помирав, у нашого гостинного господаря виявили рак шлунка. Піле хворів на діабет, я мав клопіт з високим тиском. От до чого привела бездіяльність. Собаче було життя! Часом ми десь збиралися, разом журилися, сумно згадували нашу колишню службу й наші успіхи — то була для нас єдина невеличка розрада. Аж ось прокуророві сяйнула думка почати цю гру, суддя дав свій дім, а я кошти — я ж не одружений, — та й, бувши кілька десятків років адвокатом нашої верхівки, відклав кругленьку суму на старість, мій любий, — важко повірити, який щедрий стає виправданий грабіжник із вищих фінансових кіл до свого захисника, просто марнотратний! Ця гра стала джерелом нашого здоров’я; гормони, шлунки, підшлункові залози знову почали добре діяти, нудьга щезла, знову з’явилися енергія, молодість, рухливість, апетит. Подивіться-но! — і Трапс невиразно побачив у темряві, як він, незважаючи на своє черево, зробив кілька гімнастичних рухів. — Ми граємо з суддевими гістьми, вони стають нашими підсудними, — повів далі захисник, знову сівши на лаву, — часом з мандрівними крамарями, часом з туристами, а два місяці тому ми засудили до двадцяти років в’язниці одного німецького генерала. Він проїздив тут із своєю дружиною, і тільки мій хист урятував його від шибениці.

— Надзвичайно! — вигукнув Трапс. — Така діяльність! Тільки з шибеницею щось не гаразд, тут ви трохи перебільшуєте, шановний пане адвокате, адже смертну кару скасовано.

— У державній юстиції, — пояснив захисник, — а в нашій приватній юстиції ми знову ввели її: саме можливість смертного вироку надає нашій грі такої напруги й своєрідності.

— А ката ви також маєте? — засміявся Трапс.

— Звісно, — гордо відказав захисник. — Також маємо. Піле.

— Піле?

— Ви здивовані?

Трапсові щось стисло горлянку.

— Але ж він скотар і дбає про вина, що їх ми п’ємо.

— Шинкарем він був завжди, — спокійно всміхнувся захисник, — а державну роботу виконував тільки за сумісництвом. Це була, так би мовити, його почесна посада. Піле відзначився як один із найкращих фахівців у сусідній країні, і хоч уже двадцять років на пенсії, але й досі не втратив своєї майстерності.

Вулицею проїхала машина, і в променях її фар засвітився дим із сигарет. На якусь мить Трапс побачив захисника, огрядну постать у заяложеному сюртуку, гладке, задоволене й лагідне обличчя. Трапс тремтів. Холодний піт зросив йому чоло.

— Піле!

Захисник здивувався:

— Та що вам сталося, любий Трапс? Я відчуваю, як ви тремтите. Вам погано?

— Я не знаю, — прошепотів головний представник і важко зітхнув, — не знаю.

Він бачив перед собою лисого, пригадував, як той тупо сидів за столом. Вечеряти з таким типом — це вже занадто. Тільки що ж йому, сіромасі, робити зі своїм фахом! Лагідна літня ніч і ще лагідніше вино робили Трапса гуманним, терплячим, вільним від забобонів. Врешті, він багато бачив і знав життя, не якийсь там святенник чи обиватель, ні, він солідний бізнесмен, текстильник. Тепер Трапсові вже здавалося, що без ката вечір був би не такий веселий і приємний, і він зрадів на думку, як цікаво розповідатиме в «Країні див» про свою пригоду, ката можна буде якось туди запросити за невеличкий гонорар, сплативши йому й дорогу... І головний представник нарешті полегшено засміявся:

— Оце-то злякався! Грати стає ще веселіше!

— Довіра за довіру, — сказав захисник, коли вони підвелись і попід руки подалися до дому, сліпі від яскравих вікон. — Як саме ви вбили Гігакса?

— Хіба ж я його вбивав?

— Але ж він помер.

— Та я не вбивав його.

Захисник спинився.

— Мій любий молодий друже, — співчутливо почав він, — я розумію ваше вагання. З усіх злочинів найважче зізнатися в убивстві. Оскарженому соромно, він не хоче усвідомити свого вчинку, силкується забути його, викинути зі своєї пам’яті, взагалі він повний упередженості до минулого, він картається перебільшеним почуттям провини і нікому не довіряє, навіть своєму другові, що ставиться до нього як батько, своєму захисникові, а це вже безглуздя, бо справжній захисник кохається в убивстві, він у захваті, коли має до діла з убивством. Нумо, любий Трапс, розповідайте. В мене кращає настрій, коли переді мною — справжнє завдання, я стою перед ним, немов альпініст перед горою чотири тисячі метрів заввишки, дозволю собі, як колишньому альпіністові, так висловитися. Тоді мозок починає думати й творити, гадати й вигадувати, і це величезна втіха. Ось чому ваша недовіра — велика, сказати б, непоправна помилка з вашого боку. Тож зізнайтеся мені в усьому, голубе.

— Мені нема в чому зізнаватися, — запевнив головний представник.

Захисник вражено зупинився. Яскраво освітлений з вікна, за яким чувся дедалі завзятіший регіт і дзенькіт келихів, він утупився в Трапса.

— Юначе, юначе, — докірливо промурмотів він, — знову те саме? Невже ви й досі не відмовилися від своєї помилкової тактики і досі вдаєте, що не винні? Хіба ж ви ще не збагнули? Хочемо ми того чи ні, а зізнаватися завжди є в чому, ви могли б уже це нарешті второпати. Нумо, мій друже, не церемоньтеся й не тягніть, кажіть просто, напрямки: як ви вбили Гігакса? У стані афекту, чи не так? Тоді ми мусимо приготуватися до оскарження в убивстві. Закладаюся, що прокурор саме до цього веде. Так мені здається. Я того братчика знаю.

Трапс похитав головою.

— Мій любий пане захисник, — сказав він, — особливий чар нашої гри, коли мені, початківцю, дозволено висловити свою скромну думку, саме й полягає в тому, що її учасникові стає моторошно, жаско. Гра загрожує перетворитися в дійсність. Нараз питаєш себе, чи ти таки не злочинець, чи не ти вбив старого Гігакса? Від ваших слів мені аж у голові запаморочилося. Ось тому — довіра за довіру: я не винен у смерті старого гангстера. Справді.

По цих словах вони ввійшли до їдальні, де вже подали курча, а в келихах виблискувало «Шато Паві» 1921 року.

Розчулений Трапс підсів до поважного, мовчазного, лисого дідугана й потис йому руку. Він, мовляв, дізнався від захисника про його колишній фах і хоче наголосити: немає нічого приємнішого, як познайомитися коло столу з таким бравим чоловіком, він далекий від забобонів, навпаки. І Піле, погладжуючи свої фарбовані вуса, зашарівся і пробелькотів, затинаючись, жахливою говіркою:

— Превельми радий, превельми радий, все, що зможу.

Після цього зворушливого вияву братерських почуттів курча смакувало чудово. Симона смажила його за власним рецептом, повідомив суддя. Всі чвакали, їли руками, хвалили той витвір куховарського мистецтва, пили, цокалися за здоров’я всіх по черзі, злизували з пальців підливу, почувалися прегарно і в доброму гуморі повели процес далі. Прокурор — пов’язана серветка й шматки м’яса перед дзьобатим ротом, що без угаву чвакав, — сподівався до курятини дістати ще й зізнання.

— Вельмишановний, любий оскаржений, — допитував він, — ви, звісно, отруїли Гігакса?

— Ні, — сміявся Трапс, — і не думав.

— Ну, тоді, скажімо, застрелили?

— Теж ні.

— Чи потай підготували автомобільну аварію?

Усі засміялись, а захисник знову прошипів:

— Обережно, це пастка!

— Дурниці, пане прокурор, дурниці кажете, — задерикувато відмагався Трапс. — Гігакс помер з інфаркту, і то в нього був уже не перший напад. Перший стався кілька років тому, Гігаксові треба було стерегтися. Хоч він і вдавав дужого, та від будь-якого хвилювання інфаркт міг повторитися, це я знаю напевне.

— А від кого знаєте?

— Від його дружини, пане прокурор.

— Від його дружини?

— Боже мій, стережіться! — прошепотів захисник.

«Шато Паві» 1921 року перевершило всі сподівання. Трапс вихилив уже четвертий келих, і Симона поставила йому окрему пляшку. Може, пан прокурор здивується, — головний представник цокнувся зі старими добродіями, — та щоб високий суд, бува не подумав, ніби він криється, він хоче сказати щиру правду і не відмовиться від неї, як навіть захисник шипітиме своє «стережіться». З пані Гігакс у нього дещо було, авжеж, старий гангстер часто їздив у справах і жорстоко полишав напризволяще свою апетитну, гарної статури жіночку, тож він іноді втішав її на канапі в Гігаксовій кімнаті, а згодом в їхньому подружньому ліжку, як воно часом буває в житті.

Від цих Трапсових слів старі добродії завмерли, тоді всі разом голосно заверещали з утіхи, а лисий, досі мовчазний, підкинув угору свою білу гвоздику й вигукнув:

— Зізнався! Зізнався!

Захисник у відчаї бив себе кулаками по скронях.

— Яка нерозважливість! — крикнув він. — Мій клієнт, мабуть, зсунувся з глузду, не можна вірити його розповіді.

Зачувши таку мову, Трапс обурився й почав заперечувати захисникові під схвальні вигуки інших. Потім виникла суперечка між захисником і прокурором, вперта, напівжартівлива, напівповажна дискусія, що її сенсу Трапс так і не добрав. Ішлося про якесь dolus^[15], а головний представник не знав, що воно таке. Суперечка ставала дедалі жвавіша, голосніша та незрозуміліша, втрутився суддя, теж розхвилювався, і коли попервах Трапс ще силувався бодай щось почути та збагнути сенс суперечки, то згодом він полегшено відітхнув, як економка поставила на стіл сири — камембер, брі, ементальський, грюєр, тет-де-муан, вашерін, лімбурзький, горгонцоль. Трапс подумав: як dolus, то хай собі буде dolus, цокнувся з лисим, що єдиний мовчав і, здавалося, теж нічого не розумів, — та несподівано прокурор знову звернувся до Трапса — скуйовджена лев’яча грива, темно-червоне обличчя, у лівій руці монокль:

— Пане Трапс, ви й досі приятелюєте з пані Гігакс?

Усі прикипіли очима до Трапса, а той поклав у рот шматок булки з камембером і спокійненько став жувати. Тоді ще ковтнув «Шато Паві». Десь цокав годинник, од села долинали звуки музики й чоловічий спів: «Зветься дім «Швейцарські шпаги». Після Гігаксової смерті, пояснив Трапс, він не відвідував тієї жіночки. Не хотів пускати лихої слави про чесну вдовицю.

На Трапсів подив, це пояснення знову викликало незрозумілі, незбагненні веселощі, пожвавлення зростало, прокурор вигукнув: «Dolo malo, dolo malo»^[16], — проревів грецькі й латинські вірші, взявся цитувати Шиллера й Гете, а тим часом маленький суддя погасив усі свічки, крім однієї, і при її світлі почав, хихочучи й пирхаючи, показувати на стіні найхимерніші тіні: кіз, кажанів, чортів та лісовиків. Із захвату Піле так тарабанив по столі, що келихи, тарілки й тарелі аж витанцьовували.

— Йдеться до смертного вироку, до смертного вироку! — вигукував Піле.

Тільки захисник не брав участі в тому гармидері, він підсунув до Трапса таріль — хай накладає собі, вони хоч сиром поласують, більш їм нема чого робити.

На столі з’явилося «Шато Марго», а з ним повернувся спокій. Усі пильно стежили за суддею, що обережно й ретельно відкривав закурену пляшку (року 1914) чудернацьким старовинним коркотягом, яким можна було видобути корок із пляшки, поклавши її і не виймаючи з кошичка. Всі стежили за тією процедурою, затамувавши віддих, — корок слід було витягти й не пошкодити, бо він був єдиний доказ того, що в пляшці справді вино 1914 року: чотири десятиріччя давно знищили етикетку.

Корок вибрався не весь, решту треба було вийняти дуже обережно, але й на тому шматочку вже виднівся рік, корок передавали з рук у руки, нюхали, дивувалися, аж поки урочисто вручили головному представникові на згадку про чудовий вечір, як сказав суддя. Він покуштував вино, зацмокав, поналивав усім, гості почали й собі нюхати, хлебтати, щось захоплено вигукувати й вихваляти щедрого господаря. Таріль із сиром пішов по колу, і суддя запросив прокурора виголосити «оскаржувальне слово».

Прокурор насамперед зажадав засвітити нові свічки: обстановка має бути врочиста, побожна, потрібна зосередженість, внутрішня зібраність. Симона принесла свічки. Відчувалася загальна напруженість, головному представникові стало якось незатишно, його проймало морозом, та однаково він вважав усю цю пригоду чудовою і нізащо в світі не відмовився б од неї. Тільки захисник здавався не дуже задоволеним.

— Гаразд, Трапс, — сказав він, — послухаймо оскаржувальне слово. Вас приголомшить те, що ви наробили своїми необережними відповідями й помилковою тактикою. Коли спершу ваше становище було погане, то тепер воно катастрофічне. Та будьте мужні, я вже якось вас визволю, тільки не панікуйте, це вам коштуватиме нервів — вискочити сухим із води.

Отже, почалося. Всі відкахикалися, прокашлялися, ще раз цокнулись, і під усмішки й хихотіння прокурор почав свою промову.

— Найприємніше в цьому нашому вечорі те, — сказав він, піднісши свій келих, але не зводячись, — що нам пощастило натрапити на сліди вбивства так майстерно, блискуче здійсненого, що воно, безперечно, вислизнуло з-під уваги державного правосуддя.

Вражений Трапс зненацька розгнівався:

— То я, виходить, убивця? Чуєте, це занадто, захисник уже плів мені казна-що.

Та нараз він схаменувся, тоді зайшовся нестримним реготом і насилу заспокоївся: це ж чудовий жарт, тепер він збагнув, його хочуть умовити, що він злочинець, померти зі сміху можна, їй-бо, померти!

Прокурор гідно глянув на Трапса, протер свій монокль і знову вставив його.

— Оскаржений має сумнів щодо своєї провини, — сказав він. — Природно. Хто з-поміж нас знає себе, знає свої злочини й таємні провини? На одному тільки варто тепер наголосити, перше ніж знову спалахнуть пристрасті в нашій грі: коли Трапс убивця, як я стверджую, як я внутрішньо впевнений, то ми стоїмо перед надзвичайно врочистою миттю. Справді. Це радісна подія — викриття убивці, подія, що змушує наші серця дужче битися і що ставить перед нами нові завдання, ухвали й обов’язки, тож я хотів би насамперед привітати нашого любого гаданого злочинця, адже без злочинців важко викрити вбивство і доконати правосуддя. Хай же щастить нашому другові, нашому скромному Альфредо Трапсу — його привела сюди зичлива до нас доля!

Вибух радощів, усі звелися, випили за здоров’я головного представника, той подякував — сльози на очах — і запевнив: це найкращий вечір у його житті.

Прокурор, теж із слізьми:

— Найкращий вечір у його житті, каже наш шановний друг; які слова, які зворушливі слова! Згадаймо той час, коли на державній службі ми займалися своїм похмурим ремеслом. Тоді підсудний стояв перед нами не як друг, а як ворог. І якщо тоді ми відштовхували його від себе, то тепер пригортаємо до своїх грудей. Пригорнімо ж підсудного! — По цих словах він скочив на ноги, рвонув із стільця Трапса й палко обійняв його.

— Прокуроре, любий, любий друже! — белькотів головний представник.

— Підсудний, любий Трапс! — хлипав прокурор. — Будьмо на «ти»! Мене звати Курт. За твоє здоров’я, Альфредо!

— За твоє здоров’я, Курте!

Вони цілувались, обіймалися, гладили один одного і знову пили; всі були зворушені, заполонені дедалі палкішим почуттям приязні.

— Одначе як усе змінилося! — захоплено вів далі прокурор. — Колись ми тільки цькували, від випадку до випадку, від злочину до злочину, від вироку до вироку, а тепер ми обґрунтовуємо, заперечуємо, радимося, дискутуємо, виголошуємо промови й відповідаємо, і все це не поспішаючи, лагідно, весело, ми вчимося шанувати оскарженого, любити його, тішимося його симпатією, нас єднають братні почуття. І коли ми переймаємося ними, далі все йде легко, злочин уже не пригнічує, вирок звеселяє. Тож дозвольте мені у зв’язку з доконаним убивством виголосити вдячні слова. (Трапс, знову в пречудовому гуморі, уриває: «Докази, Куртику, докази!»). Треба визначити: йдеться про виняткове, надзвичайно рафіноване вбивство. Хай наш любий злочинець не почує в моїх словах брутального цинізму, я далекий від цього; його вчинок можна назвати рафінованим у подвійному розумінні — у філософському і в технічно-віртуозному; за цим столом, шановний друже Альфредо, ми відмовилися від упередження бачити в злочині щось негарне, жахливе, а в правосудді, навпаки, щось гарне, ба навіть страхітливо гарне. Ні, ми бачимо і в злочині красу, як передумову до здійснення правосуддя. Це — філософський бік справи. Оцінімо ж тепер технічну красу злочину. Оцінка! Гадаю, що я знайшов відповідне поняття. Моє оскаржувальне слово буде не страшне, я не хочу лякати нашого приятеля, бентежити його. Це тільки оцінка, яка пояснить підсудному його злочин, розкриє його, доведе до свідомості, адже тільки на цоколі пізнання можна звести монолітний пам’ятник правосуддю.

Вісімдесятишестилітній прокурор знеможено замовк. Попри свій вік він говорив гучним тріскучим голосом, вимахував руками, до того ще й багато їв та пив. Він витер собі спітніле чоло і зморщену потилицю серветкою, що, вся в плямах, висіла в нього круг шиї. Трапс розчулився. Він сидів обважнілий, млявий після вечері. Він наївся, та не хотів поступатися перед чотирма дідуганами, хоч і розумів, що йому важко буде увігнатися за їхнім неймовірним апетитом та неймовірною жагою.

Трапс любив добряче попоїсти, але такої життєвої снаги й ненажерливості йому ще ніколи не доводилося бачити, Він дивувався, втупившись очима кудись понад столом, млявий, улещений сердечною щирістю, з якою прокурор звертався до нього. Від церкви врочисто прогуло дванадцять разів, а здалеку, з темряви, долинув спів скотарів: «У нас життя, немов мандрівка...»

— Наче в казці, — знову й знову чудувався головний представник, — наче в казці. Тож убивство вчинив я, доконче я? Мене тільки дивує, як саме.

Тим часом суддя відкоркував ще одну пляшку «Шато Марго» 1914 року, і підбадьорений прокурор повів далі:

— Що ж сталося? Яким чином я виявив, що нашого любого друга можна уславити за вбивство? Та ще не звичайне, а віртуозне вбивство, без пролиття крові, без таких засобів, як отрута, револьвер тощо?

Він одкашлявся. Трапс, із сигарою в роті, не зводив з нього очей.

Як фахівець, він повинен виходити з тези, казав прокурор далі, що злочин може критися в кожній події, в кожній людині. Першим натяком на те, що пан Трапс — це чоловік, над яким зласкавилася доля і відзначила його злочином, стала та обставина, що текстильний вояжер ще рік тому їздив на старому «сітроєні», а тепер гордо роз’їжджає на «студебекері».

— Я, правда, знаю: ми живемо в часі високої кон’юнктури, — сказав прокурор, — тож перший здогад був ще невиразний, радше схожий на передчуття, що ми стоїмо перед якоюсь приємною подією, а саме — розкриттям убивства. Те, що наш любий друг обійняв посаду свого шефа, що. він вижив шефа, що шеф нарешті помер, — усі ці події ще не докази, вони тільки підсилили те передчуття, виправдали його. Логічно обґрунтована підозра виникла тільки тоді, як ми довідалися, з чого помер той міфічний шеф: з інфаркту. Тут довелося поєднувати, комбінувати з усією гостротою розуму та інтуїції, обережно посуватися вперед, крадькома наближатися до істини, в звичайному відгадувати надзвичайне, у визначеному — невизначене, бачити постаті, немов у тумані, й повірити в убивство саме тому, що вбивство здавалося безглуздям. Погляньмо на весь наявний матеріал. Намалюймо портрет небіжчика. Ми мало знаємо про нього, та й те тільки зі слів нашого симпатичного гостя. Пан Гігакс був головний представник фірми «Гефестон», штучної тканини, що в її приємні властивості, змальовані нам любим Альфредо, ми охоче віримо. То був чоловік, — дозволю собі сказати, — що йшов на все, нещадно визискував підлеглих і розумівся на своїй справі, хоча засоби, до яких удавався, часто бували більш як сумнівні.

— Правда! — збуджено вигукнув Трапс. — Шахрай був достеменно такий!

— Далі ми можемо зробити висновок — провадив прокурор, — що він любив удавати дужу, міцну людину, ділка, якому завше таланить, який може дати собі раду в будь-якій скруті і який пройшов крізь сито й решето. Тому Гігакс якнайпильніше приховував, що в нього важко хворе серце, як свідчить Альфредо, сприймав свою хворобу, можемо гадати, з якоюсь упертою люттю, бо вона, мовляв, підважувала його престиж.

— Неймовірно, — здивувався головний представник, це якесь чаклунство, він ладен закластися, що Курт був знайомий з небіжчиком.

— Хай би він краще помовчав, — прошипів захисник.

— Коли ми хочемо домалюватипортрет пана Гігакса, — освідчив прокурор, — треба ще додати, що небіжчик нехтував свою дружину, котру ми уявляємо собі як апетитну, гарної статури жіночку, — принаймні наш друг висловився про неї приблизно так. Для Гігакса мали значення лише успіх, справа, зовнішній бік життя, його фасад, і ми можемо з певністю припускати, що він був переконаний у вірності своєї дружини, бо мав себе за виняткове явище, взірець чоловіка, тож і в голові собі не покладав, що дружина його зраджує. Для нього було б тяжким ударом, якби він дізнався, що вона зрадила його з нашим Казановою з «Країни див».

Усі засміялись, а Трапс ляснув себе по стегну.

— Саме з ним! — сяючи, підтвердив він прокуророву думку. — А коли Гігакс дізнався, це його й доконало.

— Та ви геть здуріли! — простогнав захисник.

Прокурор звівся і глянув щасливими очима на Трапса, що шкрябав ножем шматок сиру тет-де-муан.

— А як же довідався про те старий грішник? — спитав прокурор. — Мабуть, зізналася апетитна жіночка?

— Ні, вона була надто боягузлива, пане прокурор, — відказав Трапс, — і страшенно боялася свого гангстера.

— То Гігакс сам здогадався?

— Ні, він був надто самовпевнений.

— Чи, може, ти сам зізнався, мій любий друже й донжуане?

Трапс мимохіть зашарівся.

— Таке вигадав, Курте! — сказав він. — Старому шахраєві все виляпав один із його порядних ділових друзів.

— А навіщо?

— Хотів мені нашкодити. Він завше до мене вороже ставився.

— Бувають же на світі такі люди, — здивувався прокурор. — А як же дізнався той порядний добродій про твої стосунки з нею?

— Я сам йому розповів.

— Сам розповів?

— Еге, за чаркою. Чого тільки тоді не розкажеш.

— Авжеж, — кивнув прокурор. — Але ти щойно сказав, ніби той діловий друг пана Гігакса вороже ставився до тебе. То хіба ж ти не знав наперед, що старий шахрай про все довідається?

Тут до розмови енергійно втрутився захисник, навіть звівся, вмиваючись потом, аж змок комір його сюртука. Він хоче попередити Трапса, пояснив захисник, що на це питання не слід відповідати. Але Трапс був іншої думки:

— А чого ж не відповідати? Питання геть безневинне. Мені було байдуже, чи дізнається Гігакс чи ні. Старий гангстер так зневажливо ставився до мене, що я й не думав виявляти до нього поваги.

На якусь мить у кімнаті знову запала тиша, мертва тиша, а тоді знявся галас, гомеричний регіт, радість, буревій захвату. Мовчазний лисий дідуган обійняв Трапса, розцілував, захисник так реготав, що загубив пенсне — хіба ж на такого підсудного можна гніватись, — а суддя й прокурор тим часом витанцьовували по кімнаті, гупаючись об стіни, тисли один одному руки, вилазили на стільці, били пляшки, не тямлячись з утіхи.

— Оскаржений знову зізнався, — зарипів прокурор на всю кімнату, всівшися на бильці крісла, — то як же не вихваляти любого гостя, коли він так прегарно виконує свою роль! Випадок зрозумілий, одержано останнє підтвердження, — казав він далі, сидячи на розхитаному кріслі, наче якийсь облуплений монумент з часів барокко. — Погляньмо на нашого шановного любого Альфредо! Отже, його виказали шефові-гангстерові, поки він їздив на своєму «сітроєні» по всій країні. Ще рік тому!

Він міг би пишатися тим, наш друг, цей батько чотирьох дітей, цей син заводського робітника. І справедливої Ще під час війни він був мандрівний крамар, ба навіть гірше, крамар без патенту, зайда з контрабандним крамом, дрібний спекулянт, що діставався від села до села залізницею або пішки польовими дорогами, часом проходив багато кілометрів темними лісами, до далеких хуторів, з брудною шкіряною торбою черезпліч, або із звичайним кошиком, чи подертою валізкою в руках. Згодом йому повелося вже краще, він увійшов до фірми і став членом ліберальної партії, на протилежність своєму батькові — марксистові. Та, насилу видряпавшись на дерево, хто ж спочиватиме на нижній гілці, коли вгорі, на самому вершечку, висловлюючись поетично, видно інші гілки з іще кращими плодами? Правда, заробляв комівояжер непогано, ганяв на своєму «сітроєні» від одного текстильного підприємства до іншого, на машину не нарікав, але наш любий Альфредо бачив, як лівобіч і правобіч виринали автомобілі нових зразків, випереджали його або мчали навстріч. До країни йшло багатство, а хто ж не хотів би й собі розбагатіти?

— Усе саме так, Курте, — сяяв Трапс. — Саме так.

Прокурор почувався в своїй стихії, він був задоволений, щасливий, наче дитина, ущедрена подарунками.

— То було легше надумати, ніж здійснити, — виголосив він, і досі сидячи на бильці крісла. — Шеф не давав комівояжерові підійматися вгору; лихий, упертий, він визискував Трапса, підбивав його на нові зв’язки, а насправді дедалі жорстокіше заневолював його.

— Щира правда! — обурено вигукнув головний представник. — Ви не маєте уявлення, панове, в яких шорах тримав мене старий гангстер!

— Ти змушений був піти на все, — сказав прокурор.

— Звісно! — потакнув Трапс.

Репліки підсудного розпалили прокурора, він стояв тепер на стільці, розмахуючи, наче прапором, серветкою, заляпаною вином, на жилеті — салат, томатний соус, шматочки м’яса.

— Наш любий друг почав просуватися по службі, хоч і не зовсім чесно, як він сам визнає. Можна приблизно уявити, як. воно було. Він потай зв’язався з постачальниками свого шефа, розвідував, обіцяв кращі умови, спричиняв колотнечі, домовлявся з іншими текстильними комівояжерами, приставав до однієї спілки й водночас до іншої, що ворогувала з нею. Та зрештою він надумався стати на інший шлях.

— На інший шлях? — здивувався Трапс.

Прокурор кивнув:

— Той шлях, панове, вів до канапи в Гігаксовому помешканні, а далі просто до його подружнього ліжка.

Усі зареготали, а найдужче Трапс.

— Справді, — підтвердив він, — лихий жарт утяв я із старим гангстером. Надто вже була кумедна ситуація, як я тепер пригадую. Власне, я й досі трохи соромився оглядатися назад, кому приємно сповідатися, зовсім чистої білизни ні в кого немає, але перед такими доброзичливими друзями соромитися смішно й непотрібно. Дивина! Я відчуваю, що мене розуміють, і сам починаю себе розуміти, наче я знайомлюся з якоюсь людиною, що її досі знав тільки приблизно, ніби якогось головного представника зі «студебекером», жінкою й дітьми.

— Нам приємно відзначити, — тепло й щиро мовив на те прокурор, — що нашому любому другові нарешті замріло в темряві світло. Зробімо ж так, щоб йому стало видно, як удень. Коли ми ретельно, як завзяті археологи, простежимо мотиви його вчинків, то натрапимо на розсип похованих злочинів. Трапс заприятелював із пані Гігакс. Як же воно сталося? Він побачив апетитну жіночку, це ми легко собі уявляємо. Можливо, це було якось пізно ввечері, можливо, взимку, десь о шостій (Трапс: «О сьомій, Куртику, о сьомій!»), коли в місті вже поночіло й скрізь засяяли золотом вуличні ліхтарі, засвітилися вітрини, кінотеатри, спалахнули зелені й жовті реклами, стало затишно, спокусливо і звабно. Він подався на своєму «сітроєні» ковзкими вулицями до району вілл, де жив його шеф (Трапс у захваті: «Так, так, до району віллі»); під пахвою тека, доповіді, зразки тканин, треба доконче вирішити нагальне питання; і хоч Гігаксового лімузина на звичному місці край хідника не було, Трапс попрямував темним парком, подзвонив, пані Гігакс відчинила, її чоловік не вернеться сьогодні додому, а служниця кудись пішла, на пані була вечірня сукня, ні, краще — купальний халат, може, Трапс випив би аперитиву, вона щиро запрошує, отже, вони опинились у вітальні вдвох.

Трапс вражено вигукнув:

— Звідки ти все це знаєш, Куртику? Просто якесь чаклунство!

— Досвід, — пояснив прокурор. — Усі людські долі наслідують одна одну. Це не було зведення ні з боку Трапса, ні з боку жінки, це просто була можливість, якою він скористався. Пані сиділа сама й нудилася, нічого особливого не думала і рада була з кимось поговорити, в кімнаті приємно й тепло, а під купальним халатом з барвистими квітами на ній тільки нічна сорочка, тож коли Трапс, сидячи поряд, побачив її білу шию аж до грудей, — а вона торохтіла, лиха на свого чоловіка, геть розчарована, наш друг відчув це, — аж тоді він збагнув, що саме тут треба діяти, хоч насправді він уже діяв. Невдовзі він уже все знав про Гігакса: що він погано почувається, що велике хвилювання може його вбити, довідався, скільки йому років, який він нечемний і недобрий до своєї дружини і як твердо переконаний в її вірності, — адже від жінки, що хоче помститися своєму чоловікові, можна дізнатися все чисто. Отож він пішов на зв’язок із шефовою дружиною, це входило, власне, в його задум — у будь-який спосіб позбутися шефа, а там або пан, або пропав. І от настала мить, коли в його руках опинилося все: ділові контакти, постачальники, біла, пухкенька, гола жіночка вночі, тоді він і затягнув зашморг — викликав скандал. Навмисне. Це ми теж можемо собі уявити: знову вечір, затишні сутінки, ми знаходимо нашого друга в ресторані, скажімо, в якійсь пивничці старого міста, де аж надто накурено, все добряче, патріотичне, солідне, ціни теж, круглі віконця, огрядний господар (Трапс: «У винарні ратуші»)... тоді огрядна господиня, мусимо уточнити, а кругом по стінах — портрети покійних завсідників. Залою тиняється газетяр, знову виходить, тоді ввалюється Армія спасіння, співаючи «Хай нам сяє ясне сонце», кілька студентів, якийсь професор, на столі дві чарки й чимала пляшка, хтось пригощається. І ген у кутку — блідий, гладкий, спітнілий, розхристаний, апоплексичний, наче жертва перед стратою, той порядний діловий друг, здивований, що воно має означати, навіщо Трапс запросив його. Він уважно вислуховує з уст самого Трапса розповідь про перелюб і вже за годину, як і мало бути і як передбачав наш Альфредо, поспішає до шефа з почуття обов’язку, дружби і внутрішньої порядності та й розповідає геть усе бідоласі, гідному співчуття.

— От лицемір! — вигукнув Трапс.

Вирячивши круглі очі, він напружено слухав прокурора, радий чути правду, свою горду, сміливу, самотню правду.

Тоді:

— І от настала фатальна мить, та наперед розрахована мить, коли Гігакс про все довідався. Ми уявляємо собі, що старий гангстер міг іще податися додому, пойнятий люттю, а в машині — раптовий піт, біль у серці, руки тремтять, прогавлені знаки вуличного руху, гнівні посвисти поліцейських, важкий шлях від гаража до дверей будинку, і от він упав, може, просто в коридорі, куди вийшла йому назустріч гарно вбрана апетитна жіночка. Це тривало недовго, лікар тільки встиг дати морфій, шеф ледь чутно захрипів — і все, назавжди; дружина схлипує, а Трапс, удома, в родинному колі знімає телефонну трубку, збентеження, прихований тріумф, усе досягнено, чудовий настрій, а через три місяці — «студебекер».

Знову регіт. Добрий Трапс, що не тямився з подиву, реготав з усіма, хоч трохи й знічено, чухав потилицю, схвально кивав прокуророві й аж ніяк не почувався нещасним. Навпаки, він був у доброму гуморі, вечір-бо, на його думку, вдався якнайкраще; правда, трохи бентежило те, що його звинувачують у вбивстві, й він раз у раз замислювався. Але таке становище йому було приємне, адже виникало відчуття інших понять: правосуддя, провини, спокути, — і сповнювало його подивом. Він не міг забути страху, що пойняв його в садку і згодом за столом, коли всі вибухали реготом, але тепер той страх вдавався йому безпідставним і тільки звеселяв його. Усе ж бо робиться так по-людяному. Цікаво, що далі.

Добродії, хитаючись, — захисник аж заточувався, — перебралися до вітальні, геть заставленої вазами та всілякими дрібничками. На стінах — величезні гравюри, краєвиди міста, історичні картини, присяга на Рютлі, баталія при Лаупені, загибель швейцарської гвардії, прапорець сімох сміливців, ліпна стеля, карнизи, в кутку — рояль, зручні крісла, невисокі, широчезні, на них — вишивання, святобожі вислови: «Блаженний, хто йде праведною дорогою», «Найм’якша подушка — це чисте сумління». Крізь розчинені вікна ледь видніла сільська вулиця, казкова, майже вгадувана в темряві з мерехтливим світом ліхтарів та автомобілів, що о цій порі проїздили вже зрідка — було близько другої ночі.

Він зроду не чув нічого цікавішого за Куртикову промову, освідчив Трапс. Загалом і додавати нічого, можна хіба що зробити якісь дрібні зауваження. Приміром, порядний діловий друг був невисокий, худорлявий, з твердим коміром і зовсім не пітнів, а пані Гігакс приймала його не в купальному халаті, а в кімоно, з таким великим викотом, що її ласкаве запрошення можна було сприйняти алегорично, — це був Трапсів дотеп, взірець його скромного гумору, — та й інфаркт у гангстера стався не вдома, а в одному з його складів, тоді саме був страшенний фен, старого привезли до лікарні, там — параліч серця й кінець, та все це неістотне, а загалом усе відбувалося саме так, як розповів його надзвичайний друг серця й прокурор: він справді дещо дозволив собі з пані Гігакс, аби дошкулити старому шахраєві, еге ж, тепер він добре пригадує, як, лежачи в ліжку шефа поряд із його дружиною, він дивився на фотокартку, на те неприємне, гладке обличчя з лупатими очима за роговими окулярами, і як йому дикою радістю сяйнув здогад: саме тим, що він оце так весело й старанно робить, він, власне, вбиває свого шефа, спокійно готує йому загибель.

Усі сиділи в м’яких кріслах із святобожими висловами і слухали Трапса. Той узяв чашку гарячої кави, поколотив ложечкою, а тоді ще й випив з великої пузатої пляшки чарку коньяку «Рофіньяк» 1893 року.

Отже, він підійшов до оскарження, оголосив прокурор, що сидів боком у величезному кріслі, поклавши на бильце ноги в неоднакових шкарпетках (сіро-чорна й зелена кратчаста). Друг Альфредо діяв не dolo indirecto^[17], коли б смерть була тільки випадковим збігом, ні, він діяв dolo malo — з лихим наміром, про що свідчать факти: по-перше, він сам спровокував скандал, по-друге, після смерті гангстера вже не відвідував його апетитної жіночки; з того неминуче виходить, що через молодичку він здійснював свій кровожерний план, вона була, так би мовити, тільки галантним знаряддям убивства. Отже, перед нами — вбивство, вчинене, сказати б, через психологічний вплив. І хоча, крім перелюбу, тут не сталося нічого протизаконного, тобто вочевидь нічого, ця очевидність щезла відразу, як любий підсудний по-дружньому зізнався в усьому сам. Він, прокурор, має приємність — і цим він закінчує своє оскарження — вимагати в високого суду для Альфредо Трапса смертного вироку як нагороди за злочин, що викликає подив, захват, пошану і справедливо може вважатися надзвичайним злочином століття.

Усі засміялися, заплескали в долоні, а тоді допалися до торту, що його саме внесла Симона, аби, за її словами, увінчати вечір. На небі, мов у якомусь атракціоні, сходив вузенький серп пізнього місяця. Тиша, тільки тихий шемріт дерев, зрідка — гурчання автомобілів чи хода якогось пізнього перехожого, що поволі, трохи кривуляючи, плентає додому.

Головний представник почувався в безпеці, сидячи обіч Піле на м’якій канапі, що святобожо промовляла: «Бувай частіше в колі любих»; він обійняв мовчазного дідугана, що тільки зрідка здивовано вигукував: «Чудово!» — і при цьому гучно шипів на «ч». Трапс пригорнувся до його напомадженої елегантності, ніжно, лагідно, щока до щоки. З вина він обважнів, заспокоївся і відчував насолоду бути самим собою в товаристві, де тебе розуміють; як добре не мати від цього товариства жодних таємниць, бо вони вже не потрібні, як добре відчувати, що тебе поважають, цінують і люблять. Свідомість, що він доконав убивство, дедалі більше переймала Трапса, розчулювала, робила його життя складним, героїчним, цінним. Вона просто-таки запалювала Трапса. Він замислив убити й убив, — так він уявляв собі ту подію тепер, — щоб висунутись, але не з службових чи фінансових міркувань, не через бажання мати «студебекера», а щоб стати більш значущою, — оце те слово! — глибшою людиною, як йому мріялося — далі його думка не годна була сягти, — вартою пошани й любові цих учених, досвідчених людей. Дідугани, навіть Піле, здавалися Трап-сові якимись старовинними магами, що про них він читав колись у «Рідерс Дайджест»: вони зналися не тільки на таємницях зірок, а навіть на таємницях юстиції (він п’янів од цього слова), котру він у своєму житті текстильника сприймав тільки як щось абстрактне і котра зійшла тепер величезним, неосяжним сонцем над його обмеженим обрієм, немов якась не вельми зрозуміла ідея, що тим більше лякала і бентежила його. Отак, сьорбаючи золотаво-брунатний коньяк, він слухав, спершу глибоко здивований, а тоді чимраз дужче обурюючись, промовою огрядного захисника, що завзято намагався обернути його вчинок на щось звичне, міщанське, буденне.

Він задоволено вислухав винахідливу промову пана прокурора, казав пан Кумер, здіймаючи пенсне з набряклого, червоного, наче сире м’ясо, обличчя й наголошуючи свої слова легенькими, акуратними, геометричними рухами. Звісно, старий гангстер Гігакс помер; підсудний тяжко страждав од нього, все дужче злостивився на свого шефа і силкувався його позбутися, хто ж заперечуватиме, це річ життєва, але трактувати смерть хворого на серце ділка як убивство — чиста фантастика! («Але ж я вбив!» — заперечив Трапс, гірко розчарований). На противагу прокуророві він вважає, що оскаржений не винен, так, він не здатний на злочин. (Трапс, тепер уже гнівно: «Але ж я винен!») Головний представник фірми штучної тканини «Гефестон» може бути взірцем для багатьох людей. Та хоч він і вважає Трапса нездатним на злочин, це не означає, що той зовсім безневинний, навпаки. Він заплутаний у найрізноманітніші злочини: докопує подружню зраду, шахрує, часом зловтішно, але не можна сказати, що все його життя складається зі зрад та шахрайства, ні-ні, він має й позитивні риси, ба навіть чесноти. Альфредо — старанний, наполегливий чоловік, відданий друг своїх друзів, він прагне покращити майбутнє своїх дітей; з політичного погляду він цілком пристойна людина, це як брати загалом; але щось у ньому є непорядне, він трохи зіпсований, як зіпсовані майже всі пересічні люди, однак саме тому він не здатний на велику, чисту, горду провину, на рішучу дію, на недвозначний злочин (Трапс: «Наклеп, чистісінький наклеп!»). Він не злочинець, а жертва епохи, західної цивілізації, яка все більше й більше втрачає віру (що стає все туманнішою) в християнство, в універсалізм, набуває хаотичності, і людині вже не сяє жодна провідна зірка, а в наслідку — збентеженість, здичавіння, кулачне право й відсутність правдивої моралі. А що ж сталося тут? Цей звичайний, непідготовлений чоловік несподівано попав до рук досвідченого прокурора. Його інстинктивне прагнення панувати в текстильній справі, його приватне життя з усіма пригодами; що складалося з ділових подорожей, боротьби за кусень хліба та з більш-менш скромних розваг, — усе це зненацька осяяли яскравим світлом, дослідили, препарували, окремі факти, не поєднані один з одним, поєднали, хитро з’єднали все докупи логічним планом, випадкове поклали в основу вчинків, які могли бути й зовсім іншими, випадок перетворили в намір, легковажність — у задум, тож наприкінці слідства неминуче вискочив убивця, немов кролик із капелюха штукаря. (Транс: «Брехня!») Якщо розглядати Гігаксову справу тверезо й об’єктивно, незважаючи на прокуророві містифікації, то можна зробити висновок, що за свою смерть старий гангстер має завдячувати насамперед сам собі, своєму безладному життю, своїй комплекції. Добре відомо, від чого хворіють такі ділки: неспокій, галас, розладнаний шлюб, нерви, але тут до інфаркту спричинився сильний фен, що про нього згадував Трапс, адже фен дуже небезпечний для хворих на серце (Трапс: «Сміх, та й годі!»), отже, тут, безперечно, стався просто нещасний випадок.

Звісно, його клієнт рішуче просувався вперед, та він діяв за законами ділового життя, що він і сам раз у раз наголошував; звісно, він залюбки вбив би свого шефа, чого тільки подумки не уявиш, чого тільки подумки не зробиш, але ж тільки подумки, ніякої дії не було, і говорити про неї не можна.

Це ж абсурд, а ще більший абсурд — те, що його клієнт тепер сам повірив, нібито вчинив убивство; крім автомобільної аварії, він зазнав, сказати б, ще й аварії духовної, і тому він, захисник, пропонує виправдати Альфредо Трапса і т. д. і т. д.

Головного представника щодалі дужче злостив цей серпанок зичливості, яким захисник огортав його гарний злочин, і той злочин розпливався, спотворювався, ставав нереальним, примарним, якимсь продуктом атмосферного тиску. Трапс почував, що його недооцінюють, і, тільки-но захисник кінчив говорити, зажадав слова. Підвівшись із ще одним шматком торта в правій руці й з чаркою «Рофіньяку» в лівій, він обурено пояснив, що хоче, перш як дійдеться до вироку, ще раз усіх запевнити: він згоден із прокуроровим словом — тут на очі йому набігли сльози, — то було вбивство, свідоме вбивство, тепер він це збагнув, а захисників виступ, навпаки, глибоко розчарував, ба навіть вжахнув його, а він же сподівався, що саме захисник його найкраще збагне, він мав право сподіватися, а тепер він просить вироку, навіть більше — просить кари, не з улесливості, а просить піднесено, бо тільки цієї ночі йому відкрилося, що означає жити справжнім життям (тут наш добрий сміливець заплутався), на що й потрібні були високі ідеї правосуддя, провини й кари, наче ті хімічні елементи й сполуки, з яких створена його штучна тканина, якщо вже брати приклад з його діяльності. Усвідомивши це, він наче вдруге народився на світ, тільки йому бракує слів поза його фахом, нехай йому дарують, тож він навряд чи висловить те, що лежить йому на серці, — принаймні слово «народився» не вповні передає те щастя, що, наче могутній буревій, пойняло його, закрутило, розбурхало.

Таким чином дійшло до вироку, — оголосив його маленький, теж п’яний як чіп суддя під регіт, вереск, радісні вигуки й потуги на спів (пан Піле), оголосив на превелику силу, не тільки через те, що виліз на рояль у кутку, чи радше вліз у рояль, бо він перед тим відкрив його, — але й мова вперто йому опиналася. Він перечіпався через слова, калічив їх чи ковтав, починав речення, але не міг з ними впоратися, приточував їх до інших, значення яких він давно забув, та загалом перебіг його думок ще можна було збагнути. Суддя почав з питання, хто ж має слушність — прокурор чи захисник; чи Трапс вчинив один із найвизначніших злочинів століття, чи він не винен. Жодного з цих двох поглядів він не може цілком підтримати. Справді, прокурорів допит був не до снаги Трапсові, як слушно завважив захисник, і через це він погодився на багато чого такого, що, властиво, відбувалося зовсім інакше, але знову ж таки він убив, хоч і без диявольського наміру, ні, він убив тільки через нерозважливість, що притаманна тому світові, у якому він живе й діє як головний представник фірми «Гефестон». Він убив, бо для нього найприродніше — приперти когось до стіни, пропхатися наперед, а там або пан, або пропав. У світі, де любий Альфредо гасав на своєму «студебекері», з ним нічого не сталося б, нічого не могло б статися, та він був такий ласкавий, що завітав до них, до їхньої тихої білої вілли (на цьому слові погляд у судді затьмарився, і він провадив далі під радісне хлипання, раз у раз уриваючи собі мову, бо розчулено й неймовірно голосно чхав, тоді його маленька голова щезала в здоровенній хусточці, і це викликало все дужчий регіт слухачів), до чотирьох старих чоловіків, що осяяли його життя чистим променем правосуддя, яке, правда, має дивні риси, він це знає, знає, знає, це глузливо промовляють четверо помережаних зморшками облич; воно відбивається в моноклі старого прокурора, в пенсне огрядного захисника, посміхається беззубим ротом п’яного судді, що вже трохи затинається, спалахує рожевим полиском на лисині відставного ката (слухачі нетерпляче уривають це красномовство: «Вирок, вирок!»), це гротескне, примхливе, пенсійне, але саме те правосуддя (всі влад: «Вирок, вирок!»), ім’ям якого він присуджує їхнього найкращого, найлюбішого Альфредо Трапса до смертної кари (прокурор, захисник, кат і Симона: «Браво, браво!», а Трапс, розчулено схлипуючи: «Дякую, любий судде, дякую!»), хоча юридично вирок обґрунтований тільки щирим зізнанням самого підсудного. Врешті, це найважливіше. Тож він радий оголосити вирок, беззастережно прийнятий підсудним; людська гідність не потребує нічиєї ласки, нехай же їхній шановний гість і друг радісно зустріне увінчання свого вбивства, що, як він сподівається, відбудеться за обставин не менш приємних, ніж саме вбивство. Те, що в міщанина, в пересічної людини виявляється випадково, через якусь лиховину чи неминучість природних явищ, через хворобу, через тромбофлебіт чи злоякісну пухлину, тут постав як необхідність, як моральний наслідок, тільки тут життя послідовно перевтілюється у витвір мистецтва, виявляється людська трагедія, спалахує в яскравому світлі, набуває бездоганної форми і завершується (слухачі: «Кінчай! Кінчай!»); так, можна з певністю сказати: тільки в акті оголошення вироку, що перетворює оскарженого на засудженого, відбувається посвята в лицарів правосуддя, немає нічого вищого, шляхетнішого, величнішого, ніж засудження людини на кару. І ось воно сталося. Трапс, цей, либонь, не зовсім законний щасливець — бо, власне, тут можлива тільки умовна смертна кара, але він не хоче брати цього до уваги, щоб не викликати розчарування в їхнього любого друга, — одне слово, Альфредо став тепер рівний їм і гідний бути прийнятим до їхньої колегії як чудовий гравець і т. ін. (Слухачі: «Шампанського!»)

Вечір досяг апогею. Шампанське пінилося, ніщо не затьмарювало все гучніших веселощів гравців, що почувались як брати, навіть захисника втягли в сіті приязні. Свічки догоряли, якісь уже згасли, за вікном — перший подих ранку, збляклі зірки, прохолода, роса і передчуття далекого сонячного сходу.

Трапс, захоплений і водночас стомлений, зажадав, щоб його провели до кімнати нагорі, і падав з одних грудей на інші. Всі ледве белькотіли, п’яні-п’янісінькі, тяжкий дух сповнював вітальню, безглузда мова, самі монологи, бо ніхто вже нікого не слухав. Від усіх тхнуло червоним вином і сиром, всі гладили Трапса по голові, пестили, цілували його, щасливого, стомленого, наче малу дитину лагідні дідусі й дядьки. Лисий, мовчазний Піле повів головного представника нагору. Вони рачки насилу лізли сходами, посередині застрягли, заплутались один в одному, далі не змогли лізти і вклякли на східцях.

Згори, з вікна, сіявся сірий, як каміння, вранішній присмерк, танув на чистих білих стінах, знадвору чулися перші шерехи нового дня, з далекої невеличкої станції — посвисти й інші звуки залізниці, як невиразний натяк про нездійснене повернення додому. Трапс був щасливий, він нічого не жадав — такого ще ніколи не траплялося в його житті, житті дрібного міщанина. Перед ним поставали якісь невиразні картини, хлоп’яче обличчя, це його мізинчик, його улюбленець, далі, в сутінках — невеличке селище, куди він попав через ту аварію, ясна стрічка вулиці, що спиналася на невисоке узвишшя, пагорб з церквою, могутній шелесткий дуб із залізним обруччям і підпорами, лісисті узгір’я і безмежне яскраве небо вгорі, позаду, попереду, скрізь, без краю.

Аж ось лисий геть охляв, промимрив: «Хочу спати, хочу спати, втомився, втомився», — і справді заснув, чув тільки, як Трапс повз нагору, тоді впав стілець. Лисий на мить прокинувся на сходах, ще весь у снах і згадках про зниклий страх і хвилини, сповнені жаху. Потім знову заснув. Навколо нього — плутанина ніг, це решта старих бралися сходами. Внизу вони розіклали на столі пергамент і, повискуючи і крекчучи, надряпали на ньому смертний вирок, складений надзвичайно пишномовно, з кумедними зворотами, вченими словами, латиною й давньонімецькою, і всі разом подалися нагору покласти свій витвір головному представникові на ліжко, щоб, прокинувшись уранці, він згадав їхнє грандіозне чаркування.

Надворі — світанок, прохолода, перший пташиний спів, гострий, нетерплячий. А вони піднімалися сходами, перелізли через зіскуленого лисого Піле. Трималися один за одного, спиралися один на одного, хиталися, ледве посувалися вгору, найгірше на закрутах сходів — там вони спинялися, відступали, раптом посувалися наперед і знову назад.

Нарешті всі троє опинилися перед дверима кімнати для гостей. Суддя відчинив їх, і вся врочиста група — прокурор іще з серветкою круг шиї — застигла на порозі: у віконній рамі висів Трапс, нерухомий темний силует на тьмяному сріблі неба, серед важкого духу троянд, так укінчено, без вороття, що прокурор, у моноклі якого відбивався вже могутній ранок, спершу ковтнув повітря, а тоді, безпорадно сумуючи за своїм втраченим другом, болісно вигукнув:

— Альфредо, мій добрий Альфредо! Та що ж ти, на ласку Божу, вигадав? Ти ж зіпсував нам найкращу вечерю!

Переклала Катерина Гловацька

ОБІЦЯНКА Реквієм детективному жанрові

У березні цього року товариство імені Андреа Дагіндена в Курі запросило мене прочитати доповідь про мистецтво писати детективні романи. Коли я вийшов із поїзда, вже сутеніло. З важких хмар на змерзлу, затужавілу землю нудно падав сніг. Засідання товариства відбувалося в будинку Комерційної спілки. Людей прийшло небагато, бо саме в цей час в актовому залі гімназії Еміль Штайгер читав лекцію про творчість пізнього Гете. Я говорив без запалу, тож і слухачів не міг захопити, і вони почали виходити, перш ніж я скінчив доповідь. Трохи порозмовлявши із членами правління, з двома-трьома вчителями гімназії, що теж радше слухали б про пізнього Гете, та ще з однією дамою, почесною опікункою Східношвейцарської спілки хатніх робітниць, я одержав гонорар та гроші на витрати в дорозі й подався до готелю «Козерог», поруч вокзалу, де мені замовили номер.

Але й тут я не знайшов собі розради. Читати не було чого, крім німецької «Віртшафтсцайтунг» та давнього номера «Вельтвохе»; тиша в готелі панувала неймовірна, а про сон я не хотів і думати зі страху, що ніколи вже не прокинуся. Ніч здавалася нескінченною, таємничою. Сніг уже не йшов, усе завмерло, вітер ущух, ліхтарі на вулиці не гойдалися, ніде ані людини, ані тварини, тихо-тихо, тільки десь далеко, за вокзалом, щось раз загуло.

Я пішов у бар випити хіба ще чарку віскі. Крім літньої барменки, там був якийсь чоловік, і тільки-но я сів, він одразу ж мені відрекомендувався. То був доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції, високий, огрядний чоловік, вбраний за давньою модою, із золотим ланцюжком до годинника впоперек жилетки, що тепер не так часто й побачиш. Попри свої літа, він мав чорну чуприну, яка лужилася догори, і пухнасті вуса. Він сидів біля стойки на високому стільчику, пив червоне вино, курив сигару «Баянос» і називав барменку на ім’я. Говорив він гучно, жваво розмахував руками, анітрохи не манірився, водночас і приваблюючи мене цим і відлякуючи.

Коли вже було близько третьої ночі і слідом за першою чаркою «Джонні Уокера» випито ще по чотири, він запропонував відвезти мене вранці на своєму «опель-капітані» до Цюріха. Я погано знав околиці Кура та й взагалі цю частину Швейцарії, тож охоче пристав на його пропозицію.

Доктор Г. прибув до Граубюндена у складі якоїсь федеральної комісії і, затримавшись через негоду, пішов знічев’я послухати мою доповідь, але тепер не став мені нічого казати, тільки зауважив:

— Ви говорили не дуже вправно.

Вранці ми поїхали. Ще вдосвіта я випив дві таблетки медоміну, аби хоч трохи поспати, і тепер сидів, немов спаралізований. І досі ще добре не розвиднілося, дарма що був уже день. Серед темних хмар де-не-де проблискував клапоть металевого неба. Хмари поволі, нехотя розступалися, важкі, похмурі, ще повні снігу; здавалося, зима не хоче йти з цього краю. Місто звідусіль обступали гори, але в них не було нічого величного, вони скорше нагадували купи накиданої землі, ніби тут колись копали велетенську могилу.

Сам Кур був кам’яний, сірий, з чималими адміністративними будівлями. Я не йняв віри, що тут у людей росте виноград. Ми спробували проїхати до старої частини міста, однак важка машина заблукала у вузеньких глухих провулках і вуличках, де дозволялося їхати тільки в один бік. Аби вибратися з того лабіринту, доводилося давати задній хід, та ще по асфальту, що взявся ожеледдю; тож ми щиро зраділи, коли місто нарешті лишилося позаду, хоч я так і не роздививсь як слід старовинної єпископської резиденції. То вже скидалося на втечу.

Я куняв, знеможений, ніби налитий свинцем, а попереду марою виринала з-під низьких хмар холодна снігова рівнина і поволі зникала за нами. Не знаю, чи довго це тривало. Потім ми обережно проминули велике село чи містечко, і зненацька засяяло сонце, засяяло так яскраво й сліпуче, що сніг одразу почав танути. З землі знявся білий туман, огорнув засніжені поля і знову сховав з-перед моїх очей рівнину. То був наче лихий сон, ніби хто наводив ману, щоб я ніколи не побачив цього краю і цих гір.

Знов мене пойняла втома, та ще під колесами неприємно шурхотіла жорства, що нею була всипана дорога; біля якогось моста нашу машину занесло на слизьке; потім ми перепускали військовий транспорт. Вітрове скло в машині було вже таке заляпане, що «двірники» не могли з ним упоратися. Г. сидів обіч мене за кермом, похмурий, зосереджений, пильнуючи важкої дороги. Я вже каявся, що пристав на його запрошення, і кляв віскі й медомін. Та далі потроху кращало. Долину знов стало добре видно, вона мов ожила: скрізь ферми, то тут, то там невеличкі підприємства, все охайне й небагате, на шляху вже ні снігу, ні криги, він ще мокро виблискує, але цілком безпечний, тож можна їхати швидко. Гори розступилися, стали не такі гнітючі, і невдовзі ми спинилися біля автозаправної станції.

Будинок справляв якесь дивне враження, певне, тому, що надто вирізнявся на тлі охайного швейцарського краєвиду, — жалюгідний і сирий, аж вода струмками збігала з нього. Одна половина його була цегляна, а друга — звичайна повітка; її дощану стіну, що виходила на дорогу, геть усю позаліплювано рекламами; клеїти їх почали, мабуть, давно, бо вже утворилися цілі шари тих плакатів: «Тютюн фірми «Бурус» пасує і до сучасної люльки», «Пийте «Сухе канадське», «Вітаміни», «Молочний шоколад Ліндта» і таке інше. Бічну стіну прикрашала величезна реклама: «Шини Піреллі». Проти цегляної половини будинку, на нерівному, погано заасфальтованому майданчику стояли дві пошарпані бензоколонки; усе це справляло неймовірно гнітюче враження, дарма що сонце сяяло тепер щосили і майже пекло.

— Вийдімо з машини, — запропонував колишній начальник поліції, і я слухняно вийшов, не розуміючи навіщо, але радий подихати свіжим повітрям.

Біля прочинених дверей на кам’яній лавці сидів старий чоловік. Неголений і невмитий, він був одягнений у світлу куртку, заношену, всю в плямах, і в темні зашмаровані штани, що їх колись одягали до смокінга; на ногах — старі капці.

Він безтямно втупився очима кудись поперед себе, і ще здалеку я відчув горілчаний дух. Абсент. Увесь брук навкруги кам’яної лавки був засмічений недокурками, що плавали в калюжах талого снігу.

— Добридень! — привітався начальник поліції, чогось, як мені здалося, знітившись. — Налийте, будь ласка, бензину. Суперу. Та повитирайте шибки. — І він повернувся до мене: — Ходімо всередину.

Тільки тепер я помітив над єдиним вікном вивіску (шмат червоної бляхи), а над дверима — напис: «До Рози».

Ми ввійшли в брудний коридор, де смерділо горілкою та пивом. Начальник поліції пішов уперед і відчинив двері — певне, він тут уже бував. У господі, темній і злиденній, стояло кілька нефарбованих столів і лавок, а стіни прикрашали портрети кінозірок, повирізувані з ілюстрованих журналів; австрійське радіо передавало тірольські комерційні ціни; за стойкою ледве видно було худорляву жінку в халаті. Вона курила сигарету й мила склянки.

— Дві кави з вершками, — замовив начальник поліції.

Жінка заходилася варити каву, а з сусідньої кімнати вийшла неохайна кельнерка, як на мене — років тридцяти.

— Їй шістнадцять, — пробурмотів начальник поліції.

Дівчина поставила перед нами посуд. На ній була чорна спідниця й біла, майже не застебнута кофта, одягнена на голе тіло. Обличчя невмиване, а біляве волосся — либонь, таке було колись і в жінки за стойкою — незачесане.

— Спасибі, Аннемарі, — мовив начальник поліції та поклав на стіл гроші.

Дівчина нічого не відповіла, навіть не подякувала. Ми мовчки випили каву. Жахливу каву. Начальник поліції закурив свою «Баянос». Австрійське радіо тепер повідомляло про рівень води. Дівчина попленталася до сусідньої кімнати, де виднілося щось біле — певно, незастелене ліжко.

— Їдьмо, — сказав начальник поліції.

Вийшовши з будинку, він глянув на лічильник бензоколонки й розрахувався зі старим, що вже налив бензин і прочистив шибки.

— До побачення! — попрощався начальник поліції, і знову мені вчулася в його голосі якась безпорадність.

Старий і цього разу нічого не відповів. Він знов уже сидів на своїй лавці, безтямно втупившись уперед себе згаслими очима. Та коли ми підійшли до «опель-капітана» і востаннє озирнулися, він раптом стиснув кулаки, звів їх догори й уривчасто прошепотів:

— Я чекаю, чекаю, він прийде, він прийде!

На його обличчі світилася тепер безмежна впевненість.

— Як щиро казати, — почав доктор Г. згодом, коли ми наважились поїхати Керенцським перевалом (шлях знову взявся ожеледдю, під нами холодно виблискувало непривітне Валенське озеро; до того ж мене знову пойняла важка втома від медоміну, від згадки про віскі, від дивного враження, що я ніби уві сні мчу кудись без упину й без мети), — як щиро казати, я ніколи не захоплювався детективними романами, і мені шкода, що ви марнуєте на них час. Учора в своїй доповіді ви говорили слушні речі; злочини свідчать про кричущу безпорадність політичних діячів, — я це добре знаю, бо сам належу до них, як національний радник, вам, мабуть, це відомо... — (мені це було невідомо, голос його лунав звідкись здаля; втома, наче мур, захищала мене, але я пильнував, мов той звір у норі), — люди сподіваються, що принаймні поліція наведе лад на землі, а я не можу уявити собі жалюгіднішої надії. Та, на жаль, в усіх тих детективних творах є ще й інша брехня. Я маю на увазі навіть не те, що ваші злочинці завжди бувають покарані. Ця гарна вигадка потрібна з погляду моралі, вона підтримує державний спокій так само, як і святенницька теорія, що злочин не винагороджується. А тим часом досить придивитися до людського суспільства, щоб збагнути, яка це облуда. Та я ладен заплющити на це очі, хоча б із чисто ділової засади, — адже всі люди, кожен платник податків має право на своїх героїв та на свій happy end^[18] а постачати їх зобов’язані ми, поліція, і ви, красне письменство. Ні, мене куди дужче обурюють сюжети ваших романів. Тут уже брехня не знає ні сорому, ні меж. Ви будуєте свої сюжети логічно, наче граєте в шахи: ось — злочинець, ось — злочинців спільник, ось той, кому вигідний злочин. Детективові досить знати правила гри й достеменно відтворити партію. Ось уже він виявив злочинця, і справедливість тріумфує. Це ошуканство доводить мене до нестями. Самою логікою можна пояснити далеко не все в житті. А ми, поліція, змушені, до речі, теж діяти згідно з логікою, з наукою; та всякі завади так часто псують нам гру, що здебільшого тільки щастя чи якийсь випадок вирішують справу на нашу користь. Або й на користь злочинця. А в ваших романах випадок не відіграє жодної ролі, все, що скидається на нього, ви зразу ж проголошуєте долею чи призначенням; ви, письменники, завжди віддавали правду на поталу законам сюжету. Та киньте ви під три чорти ці закони! Злочину не розв’яжеш, як арифметичну задачу, хоча б уже через те, що ми ніколи не знаємо всіх конче потрібних нам подробиць, а знаємо тільки якісь побіжні, другорядні. До того ж надто велике значення має тут усе випадкове, несподіване, виняткове. Наші закони ґрунтуються на ймовірності, на статистиці, а не на причинах, і справедливі лише взагалі, а не зокрема. Та на окремі випадки і не зважають. Наші криміналістичні методи недосконалі, і що далі ми їх розробляємо, то яскравіше виявляється їхня недосконалість. А вас, письменників, це анітрохи не турбує. Ви й не думаєте зважати на ту дійсність, яка ніколи нам не скоряється, ні, ви вигадуєте собі інший світ, що його легко приборкати. Цей світ, можливо, й досконалий, але ж він — вигадка. Начхайте ви на досконалість, шукайте живих істот, шукайте справжньої дійсності, як і личить чоловікові, інакше-бо ви не зрушите з місця й марно згаєте час на нікому не потрібні стилістичні вправи. Однак перейдімо до діла.

Цього ранку ви, певне, не раз дивувалися. Насамперед, гадаю, з моїх слів, — колишньому начальникові цюріхської кантональної поліції годилося б дотримуватися поміркованіших поглядів, але я старий і не хочу себе дурити. Я знаю, як багато в нашій роботі непевного, які ми безпорадні, як легко помиляємось, та знаю також, що попри все це ми повинні діяти, навіть ризикуючи помилитися.

Ще ви, мабуть, здивувалися, коли я спинив машину біля тієї нужденної бензостанції, і я вам зразу признаюся: той жалюгідний п’яничка, що наливав нам бензин, був колись мій найталановитіший помічник. Їй-бо, я дещо тямлю в нашому ремеслі, але Маттеї був справжній геній, куди здібніший за будь-якого вашого детектива.

Ось уже минає дев’ятий рік, як це сталося, — повів далі Г., обігнавши вантажну машину компанії «Шелл». — Маттеї був один з моїх комісарів, чи, точніше сказати, обер-лейтенантів, бо кантональна поліція має військові звання. Він народився в Базелі, закінчив Базельський університет і за освітою був, як і я, юрист. Спершу серед тих людей, з якими він, сказати б, стикався «за своїм фахом», а згодом і в нас, його прозвали «Маттеї-капець». Це був самотній чоловік, завжди старанно вбраний, стриманий, чемний. Він не пив і не курив, на роботі був суворий і нещадний, а це давало йому успіх і викликало ненависть до нього.

Я ніколи не міг як слід збагнути Маттеї, але він подобався, либонь, мені єдиному, бо я взагалі люблю послідовних людей, хоча мене часто дратувало, що йому бракує почуття гумору. Це був чоловік великого розуму, але наш аж надто солідний державний устрій поволі вбив у ньому всі поривання. Талановитий організатор за вдачею, він орудував поліційним апаратом, наче логарифмічною лінійкою. Маттеї не був одружений, взагалі ніколи не говорив про своє особисте життя, та, певне, його й не існувало. Ніщо, крім роботи, не цікавило Маттеї, він увесь віддавався їй, але без запалу. Працював він наполегливо йневтомно, хоча вочевидь нудився роботою, аж поки одна подія, до якої він став причетний, зненацька захопила його.

У той час кар’єра Маттеї досягла своєї вершини. Правда, в міністерстві ставилися до нього не дуже прихильно. Я вже збирався йти на пенсію, і в Урядовій раді міркували, кого призначити наступником. Власне, це міг бути тільки Маттеї. Але на майбутніх виборах його кандидатура могла викликати заперечення. Не тільки через те, що він не належав до жодної партії, — проти нього були б усі співробітники. З іншого боку, неможливо було обминути такого талановитого працівника; ось чому дуже доречним виявилося прохання Йорданії до нашого уряду надіслати в Амман фахівця, щоб допоміг організувати їхню поліцію. Цюріх запропонував послати Маттеї, на це пристали і Берн, і Амман. Усі полегшено відітхнули. Маттеї теж тішився, що обрали саме його, і не тільки через службу. Йому вже сповнилося п’ятдесят, тож трохи погрітися на сонці не завадить; він радів, що їде, що сюди вже не повернеться, а поїде потім до Данії, де живе його овдовіла сестра... Того дня Маттеї був востаннє в будинку кантональної поліції на Казарменій вулиці і саме спорожняв свого письмового стола, коли нараз задзвонив телефон.

— Маттеї насилу збагнув, про що йдеться, — розповідав далі доктор Г. — Телефонував із Мегендорфа, невеличкого села поблизу Цюріха, якийсь його давній «клієнт», мандрівний крамар, на прізвище фон Гунтен. Маттеї аж ніяк не хотілося починати нову справу в останній свій день на Казарменій вулиці. Квиток на літак був у нього вже в кишені, а вилітати він мав за три дні. Але я саме поїхав на конференцію начальників поліції і мав повернутися з Берна тільки ввечері. До справи треба було братися дуже обачливо, недосвідчений працівник міг усе зіпсувати. Маттеї наказав з’єднати його з поліційним постом у Мегендорфі. Був кінець квітня, надворі шуміла злива, до міста вже докотився теплий сухий вітер, але не міг розвіяти задухи, що не давала людям дихати.

У телефоні обізвався поліцейський Різен.

— У Мегендорфі теж дощить? — одразу ж сердито спитав Маттеї, і, хоча відповідь була відома наперед, обличчя в нього спохмурніло. Він звелів Різенові непомітно стежити за мандрівним крамарем у пивничці «Олень» і поклав трубку.

— Що сталося? — поцікавився Феллер, який допомагав своєму шефові пакувати книжки: поступово тут зібралася ціла бібліотека.

— У Мегендорфі теж дощить, — відказав комісар. — Викличте оперативну групу.

— Вбивство?

— Яке свинство цей дощ, — пробурмотів Маттеї замість відповіді, байдужий до того, що Феллер образився.

Перш як сісти в машину, де на нього вже чекали прокурор і лейтенант Генці, Маттеї погортав справу фон Гунтена. Колись того чоловіка вже судили — за зведення чотирнадцятирічної дівчини.

Ніяк не можна було передбачити, що наказ стежити за мандрівним крамарем виявиться помилкою. Мегендорфська громада була невеличка, здебільшого селяни, хоч дехто працював на фабриках унизу, в долині, та на сусідній цегельні. Жило тут «на природі» і кілька городян: два-три архітектори й різьбяр класичного напрямку, але ніякої ролі в житті громади вони не відігравали. У селі всі знали один одного і мало не всі між собою породичалися. З містом село конфліктувало, але не офіційно, потай, бо ліси, що облягли Мегендорф, належали місту — факт, на який не зважав жодний справжній мегендорфець, а це завдавало багато клопоту лісовому управлінню. Воно колись і зажадало створити в Мегендорфі поліцейський пост. До того ж у неділю потік городян заливав село, а «Олень» приваблював багатьох і вночі. Тож поліцейський у Мегендорфі мав добре розумітися на своїх обов’язках і, з іншого боку, не кривдити селян. Це швидко збагнув поліцейський Вегмюллер, тільки-но прибувши до Мегендорфа. Сам він був із селян, любив добряче випити і тримав своїх мегендорфців у шорах, але водночас так потурав їм, що мені часом доводилося втручатися; однак я не вбачав у цьому великого лиха, та й поліцейських бракувало. Мене не турбували, і я теж дав Вегмюллерові спокій. Зате коли Вегмюллер ішов у відпустку, його заступникам було непереливки. На думку селян, вони все чинили погано. Відтоді як життя в країні досягло високого щабля, браконьєрство й вирубання дерев у міських лісах, а також сутички в селах стали далеким спогадом, але традиційна ворожнеча до властей ще жевріла поміж селян.

Особливо важко довелося тепер Різенові. Небагатий на розум, він не сприймав жартів і швидко ображався; з мегендорфцями, які завжди полюбляють кепкувати, він не знаходив спільної мови; через цю вразливість йому не повелося б і в іншому, спокійнішому місці. Щодня, обійшовши село й перевіривши все, що треба, він миттю зникав зі страху перед людьми. За таких обставин непомітно стежити за мандрівним крамарем було неможливо. Тож поява поліцейського в «Олені», що його він завжди боязко обминав, набула державної ваги. Та ще Різен так демонстративно сів навпроти мандрівного крамаря, що всі присутні здивовано замовкли.

— Кави? — спитав хазяїн.

— Не треба, — відказав поліцейський, — я тут у справах.

Зацікавлені селяни втупились у крамаря.

— А що він наробив? — спитав якийсь дідок.

— Це вас не обходить.

Пивничка була невисока, прокурена — якась дерев’яна нора, страшенно душна й темна, та хазяїн і не думав світити. Селяни сиділи за довгим столом із склянками чи то пива, чи то білого вина; на тлі сріблястих вікон, за якими шумів дощ, виднілися тільки їхні постаті, наче тіні. Десь грали в настільний футбол, десь дзвенів і гуготів американський гральний автомат.

Фон Гунтен випив чарку вишнівки. З переляку він забився в куток, поклав праву руку на свій короб і чекав. Йому здавалося, ніби він сидить тут нескінченно довго. В задушливій тиші відчувалося щось погрозливе. Та ось за вікнами посвітлішало, дощ перестав, і нараз визирнуло сонце. Тільки вітер ще гудів і налітав на стіни. Фон Гунтен зрадів, коли нарешті перед «Оленем» спинились автомашини.

— Ходімо! — кивнув йому, підводячись, Різен.

Вони вийшли. Перед пивничкою стояли темний лімузин і велика машина оперативної групи; за ними під’їхала й санітарна машина. Яскраве сонце вже заливало сільський майдан. Осторонь, біля криниці, стояло двійко дітей п’яти чи шести років, дівчинка і хлопчик; дівчинка тримала під пахвою ляльку, а хлоп’я бавилося лозинкою.

— Фон Гунтен, сідайте до шофера! — гукнув з вікна лімузина Маттеї.

Крамар сів, полегшено зітхнувши, наче відчув себе вже в безпечному місці, а Різен умостився до другої машини. Коли вони рушили, Маттеї сказав крамареві:

— Ну, а тепер покажіть нам, що ви знайшли в лісі.

Вони пішли навпростець по мокрій траві, — дорога до лісу перетворилася на суцільне болото, — і на узліссі, серед чагарника, нараз побачили маленький трупик. Чоловіки мовчки оточили його. Дерева глухо шуміли, з них ще й досі падали великі сріблясті краплини, виблискуючи, мов діаманти. Прокурор кинув сигару й зніяковіло наступив на неї. Генці не зважувався глянути на мертву, і Маттеї сказав йому:

— Співробітник поліції ніколи не відводить погляду, Генці.

Оперативна група встановлювала свої прилади.

— Після такого дощу важко буде знайти якісь сліди, — зауважив Маттеї.

Зненацька серед поліцейських опинилися ті ж самі діти, дівчинка з лялькою і хлоп’я з лозинкою; вони стояли, прикипівши очима до трупа.

— Заберіть звідси дітей!

Один поліцейський узяв їх за руки й відвів на дорогу. Діти зосталися там.

Від села вже бігли люди, хазяїна пивнички можна було здалеку розпізнати з його білого фартуха.

— Не пускайте нікого! — наказав комісар.

Кілька поліцейських стали на варті. Інші заходилися обшукувати місцевість. Спалахнули перші бліци.

— Різен, чи ви знали цю дівчинку?

— Ні, пане комісар.

— Чи ви бачили її коли-небудь у селі?

— Мабуть, бачив, пане комісаре.

— Вже сфотографували дівчинку?

— Ще треба двічі зняти згори.

Маттеї зачекав.

— Сліди?

— Жодних. Усе розмило.

— Ґудзики обдивилися? Чи є відбитки пальців?

— Нічого немає по такій зливі.

Маттеї обережно схилився.

— Бритвою, — визначив він. Тоді зібрав розкидане в траві печиво й старанно склав його до кошика. — Кренделі.

Йому доповіли, ніби хтось із сільських хоче щось сказати. Маттеї підвівся. Прокурор показав на узлісся, де стояв сивий чоловік із парасолькою в лівій руці. Генці прихилився до стовбура бука. Він дуже зблід. Крамар сидів на своєму коробі й тихо бубонів:

— Я проходив тут випадково, зовсім випадково!

— Приведіть того чоловіка!

Сивий чоловік пробрався крізь кущі й закляк на місці.

— Боже мій, — промурмотів він, — боже мій!

— Дозвольте спитати ваше прізвище, — почав Маттеї.

— Я вчитель Люгінбюль, — тихо відказав сивий чоловік і відвів очі.

— Чи ви знали цю дівчинку?

— Це Грітлі Мозер.

— Де живуть її батьки?

— У садибі «На мочарах».

— Це далеко від села?

— Йти чверть години.

Маттеї глянув на мертву. Він був єдиний, хто зважився на це. Всі мовчали.

— Як це сталося? — спитав учитель.

— Злочин на сексуальному ґрунті, — відповів Маттеї. — Вона вчилась у вас?

— Ні, у фройляйн Крум. У третьому класі.

— Чи в Мозерів іще є діти?

— Ні, Грітлі була одиначка.

— Хтось повинен сказати батькам.

Усі знову замовкли.

— Може, ви, пане вчитель? — спитав Маттеї.

Люгінбюль довго не відповідав.

— Не майте мене за боягуза, — нарешті мовив він, затинаючись, — але я не хотів би цього робити. — І тихо додав: — Не можу.

— Розумію. А де пастор?

— У місті.

— Гаразд, — спокійно мовив Маттеї. — Можете йти, пане вчитель.

Вчитель пішов з лісу. На дорозі збиралося дедалі більше селян.

Маттеї глянув на Генці, що й досі стояв, прихилившись до дерева.

— Ні, комісаре, прошу вас, — прошепотів Генці.

Прокурор теж похитав головою. Маттеї ще раз глянув на вбиту, на подерту червону сукенку, що лежала в кущах мокра від крові й дощу.

— Тоді піду я, — сказав він і взяв кошика з кренделями.

Садиба «На мочарах» була в невеликому болотяному видолинку поблизу Мегендорфа. Маттеї залишив службову машину в селі й подався пішки. Йому хотілося вигадати час.

Ще здалеку він побачив будинок. Та раптом Маттеї став і озирнувся: йому причулася хода. То були знову ті самі діти — хлопець і дівчинка, обличчя в них розчервонілися. Мабуть, вони бігли лісом навпростець, інакше не можна було зрозуміти їхньої появи.

Маттеї пішов далі. Будинок був невисокий, білі стіни й темні крокви, над ними — ґонтовий дах. Перед будинком якийсь чоловік рубав дрова. Він підвів голову й побачив комісара.

— Що вас цікавить? — спитав чоловік.

Маттеї зволікав, відчуваючи свою безпорадність, нарешті назвав себе і спитав, аби виграти час:

— Пан Мозер?

— Так. А що вас цікавить? — знову спитав чоловік.

Він підійшов ближче, тримаючи сокиру в руці і допитливо приглядаючись до комісара. Він був років сорока, худорлявий, сіроокий, з обличчям, помережаним зморшками. З дому вийшла жінка, теж у червоній сукні, й стала на дверях. Маттеї гарячково думав, як їм сказати. Він уже давно сушив собі цим голову, але й досі нічого не надумав. Мозер сам допоміг комісарові, — він побачив кошик із кренделями.

— Щось сталося з Грітлі? — спитав він, знову пильно вдивляючись у Маттеї.

— Ви посилали куди-небудь Грітлі? — спитав і собі комісар.

— До бабусі, у Ферен.

Маттеї пригадав: Ферен — це сусіднє село.

— Чи Грітлі часто туди ходила?

— Щосереди й щосуботи по обіді, — відказав селянин і, пойнятий раптовим жахом, спитав: — Чого ви про це питаєте? Чому у вас її кошик?

Маттеї поставив кошик на дровітню й сказав:

— Грітлі знайшли мертвою в лісі біля Мегендорфа.

Мозер не ворухнувся. Не ворухнулась і жінка в червоній сукні, що досі стояла на порозі. Маттеї побачив, як раптом піт зросив Мозерове бліде обличчя і потік дзюркотом. Комісарові дуже хотілося відвернутися, та це обличчя, зрошене потом, наче силою тримало його, і обидва чоловіки стояли, не зводячи один з одного очей.

— Грітлі вбито, — почув Маттеї свій голос, якийсь зовсім байдужий, і сам на себе розгнівався.

— Не може бути, — прошепотів Мозер, і сокира затремтіла у нього в руці. — Не може бути на світі таких іродів.

— Є на світі такі іроди, пане Мозер, — відказав Маттеї.

Чоловік безтямно дивився на комісара.

— Я хочу до моєї дитини, — майже нечутно прошепотів він.

Маттеї похитав головою:

— Не треба, пане Мозер. Знаю, це жорстокі слова, але краще вам не йти зараз до Грітлі.

Мозер підступив майже впритул до комісара, і вони дивилися один одному просто у вічі.

— Чому? — вигукнув Мозер.

Маттеї мовчав.

Якусь мить Мозер стискав у руці сокиру, наче збирався вдарити нею, тоді повернувся й пішов до жінки, що заклякла на порозі. Вона й досі не рухалась, і досі мовчала. Маттеї чекав. Його очі вбирали все, і відтак йому сяйнула думка, що цю сцену він повік не забуде.

Мозер обійняв жінку і раптом зайшовся нестримним плачем. Він сховав обличчя в неї на плечі, а вона мовчки дивилася в порожнечу.

— Завтра надвечір ви побачите Грітлі, — безпорадно мовив комісар. — Тоді в дитини буде такий вигляд, наче вона спить.

Аж тепер озвалася жінка.

— Хто вбивця? — спитала вона таким сухим, діловим голосом, що Маттеї злякався.

— Я знайду його, пані Мозер.

Жінка вперше глянула йому в очі, погрозливо і владно.

— Ви обіцяєте знайти його?

— Обіцяю, пані Мозер, — відказав комісар, пойнятий одним лиш бажанням: мерщій піти звідси.

— Присягніться спасінням своєї душі.

Комісар збентежився.

— Присягаюся спасінням своєї душі, — мовив він нарешті. Іншої ради не було.

— Тоді йдіть, — звеліла жінка. — Пам’ятайте: ви заприсяглися спасінням своєї душі.

Маттеї хотілося сказати щось утішне, але він не міг нічого придумати.

— Мені дуже боляче, — тихо мовив він і пішов, поволі пішов тією самою дорогою, якою потрапив сюди. Попереду видно було Мегендорф, за ним ліс. А вгорі небо, вже без жодної хмаринки. Край дороги все ще стояли ті діти, і коли Маттеї стомлено Проминув їх, вони потюпали слідом. Зненацька позаду, від того будинку, почувся страшний зойк. Здавалося, ревів якийсь звір, Маттеї не знав, хто то голосить — батько чи мати, і прискорив ходу.

Повернувшись до Мегендорфа, Маттеї зазнав перших труднощів. Велика машина оперативної групи чекала на комісара в селі. Місце злочину і все навколо нього пильно обстежено й оточено. Троє поліцейських у цивільному сховалися в лісі — лишилися стежити за перехожими. Може, хоч у такий спосіб пощастить натрапити на слід убивці. Решта всі мали повертатися до міста.

Небо було вже зовсім чисте, але й після дощу не полегшало. Фен ще буяв над селами й лісами, налітаючи могутніми хвилями. Через його незвичне, важке тепло люди ставали сердиті, дратівливі, нетерплячі. На вулицях уже горіли ліхтарі, хоч був іще день.

Селяни сходилися звідусіль. Вони прочули про фон Гунтена і вже мали його за вбивцю: мандрівні крамарі завжди викликають підозру. Мегендорфці гадали, що його заарештовано, й оточили машину оперативної групи. Крамар сидів у ній, скулившись між двох нерухомих поліцейських. Селяни підступали щораз ближче до машини, дехто вже притулився обличчям до скла. Поліцейські не знали, що їм робити. Позаду в службовому лімузині сидів прокурор: він теж опинився наче в пастці. В оточення попали машина судової медицини, що приїхала з Цюріха, і біла машина з червоним хрестом, в якій лежала маленька небіжчиця.

Чоловіки стояли навкруг мовчки, але погрозливо; жінки юрмилися коло будинків, теж мовчки. Діти повидиралися на цямрину криниці. Селяни ще не мали ніякого заміру, їх зігнала сюди глуха лють, жадоба помсти і справедливості.

Маттеї спробував протовпитися до машини оперативної групи, та не зміг. Тоді він подумав, що найкраще знайти голову громади, і почав розпитувати людей, де він. Ніхто Маттеї не відповів, у натовпі чулися тільки тихі погрози. Поміркувавши, комісар пішов до пивнички. Він не помилився — голова сидів там. Невисокий, опасистий чоловік, з вигляду мовби хворий, пив велтлінське вино склянку за склянкою і споглядав крізь низеньке віконце за тим, що діялося надворі.

— Що його робити, комісаре? — спитав він. — Наші люди вперті. Вони гадають, що поліція не впорається, і самі хочуть покарати вбивцю. — Він зітхнув. — А яка чудова дитина була Грітлі! Ми всі її любили.

На очі йому набігли сльози.

— Крамар не винен, — зауважив Маттеї.

— То навіщо ж його заарештовано?

— Його не заарештовано. Він потрібний нам як свідок.

Голова похмуро глянув на Маттеї.

— Ви просто хочете викрутитися, — сказав він. — А ми добре знаємо, що нам думати.

— Як голова громади, ви повинні насамперед забезпечити нам вільний виїзд.

Той, не відповівши ні слова, вихилив ще одну склянку червоного вина.

— Ну? — роздратовано спитав комісар.

Голова громади стояв на своєму.

— Крамареві ми скрутимо в’язи, — пробурмотів він.

— Тоді нам не минути сутички, пане голова мегендорфської громади, — відверто проказав комісар.

— Ви захищатимете вбивцю-садиста?

— Ще невідомо, хто вбивця, а ми повинні виконувати свій обов’язок.

Розгніваний голова став ходити туди й сюди порожньою залою, сам налив собі вина біля стойки, де нікого не було, і вихилив його поспіхом, аж по сорочці побігли широкі темні цівки.

Надворі юрба поводилася наче спокійно. Та коли шофер поліційної машини спробував завести мотор, люди обступили її щільніше.

До пивнички ввійшов прокурор. Він насилу пропхався крізь натовп мегендорфців — це видно було з його вбрання. Голова громади злякавсь. Як звичайний нормальний. чоловік, він не полюбляв людей цього фаху, та й загалом прокуророва поява в селі не віщувала нічого доброго.

— Пане голова, — сказав прокурор, — здається, ваші мегендорфці збираються чинити самосуд. Я не бачу іншої ради, як викликати підмогу. Тоді вони враз порозумнішають.

— Спробуймо ще поговорити з людьми, — запропонував Маттеї.

Прокурор підійшов до голови і, тицьнувши вказівним пальцем йому в груди, сердито застеріг:

— Коли ви не примусите їх слухатися, то начувайтесь!

А надворі вже били на сполох церковні дзвони. До мегендорфців звідусіль поспішали на допомогу люди. Примчала навіть пожежна машина і зупинилася навпроти поліції. Із натовпу почулися перші лайки — поодинокі пронизливі вигуки: «Гидотник! Паскуда!»

Поліцейські пильнували, чекаючи нападу юрби, що дедалі більше вирувала, та вони були такі самі безпорадні, як і мегендорфці. Їхня діяльність завжди обмежувалася тим, що вони дбали про лад, маючи до діла із звичайними, пересічними випадками; а тут сталося щось надзвичайне.

Та нараз натовп наче вгамувався, завмер. Із дверей «Оленя» вийшли прокурор, голова громади та комісар і стали на мурованому ганку з залізним поруччям.

— Мегендорфці! — гукнув голова громади. — Я прошу вас вислухати пана прокурора Буркгарда.

Натовп вочевидь не реагував на його слова. Селяни та робітники й далі стояли нерухомо, як німе втілення погрози. Вони затялися розправитися з чоловіком, якого мали за вбивцю.

Останні промені призахідного сонця осяяли небо; немов бліді місяці, коливалися над майданом вуличні ліхтарі. Поліційні машини, як великі, темні звірі, стояли посеред людського припливу, вони знову й знову намагалися вибратися з нього, та, заревівши, мотори вмить безсило замовкали. Всі спроби були марні. Сьогодні злочин придавив важким почуттям безпорадності все — і темні будинки, і майдан, і натовп на ньому, наче вбивство отруїло весь світ.

— Мегендорфці! — почав прокурор непевно й тихо, але чути було кожне слово. — Жахливий злочин тяжко вразив нас. Убито Грітлі Мозер... Ми не знаємо, хто злочинець...

Більше прокуророві не дали говорити.

— Віддайте його нам!

Угору звелися кулаки, почувся різкий посвист.

Маттеї, мов заворожений, дивився на юрбу.

— Мерщій телефонуйте, Маттеї, — наказав прокурор. — Викликайте підмогу.

— Фон Гунтен — убивця! — крикнув довготелесий худорлявий селянин із засмаглим, давно не голеним обличчям. — Я бачив його в тій улоговині, більш ніхто туди не ходив.

Це був селянин, що працював у полі.

Маттеї вийшов наперед.

— Люди! — гукнув він. — Я комісар Маттеї. Ми згодні видати вам крамаря.

З подиву натовп аж завмер.

— Чи ви з глузду з’їхали? — обурено прошипів прокурор.

— З давніх-давен, — вів далі Маттеї, — в нашій країні повелося так, що злочинці стають перед судом. Він карає їх, коли вони винні, й милує, коли вони не винні. А ви надумали самі вершити суд. Не будемо міркувати, чи маєте на це право, ви самі привласнили його.

Маттеї говорив зрозуміло, виразно. Мегендорфці пильно слухали, щоб не прогавити жодного слова. А що в мові Маттеї відчувалася повага до них, то вони й слухали його поважно.

— Одначе від вас, — сказав Маттеї далі, — я вимагаю того, чого вимагають од кожного суду: справедливості. Бо ми, звичайно, тільки тоді передамо вам крамаря, коли переконаємося, що ви прагнете справедливості.

— Авжеж, прагнемо! — почулося з юрби.

— А коли ви прагнете справедливого суду, то повинні дотримуватись однієї неодмінної умови. Ось вона: нізащо не допустити несправедливості. Цій умові ваш суд конче мусить коритися.

— Згодні! — гукнув якийсь цегельник.

— Тож ви повинні ретельно перевірити, справедливо чи несправедливо звинувачуєте фон Гунтена в убивстві. Власне, як виникла ця підозра?

— Він уже колись сидів! — голосно зауважив якийсь селянин.

— Це, звісно, кидає тінь на фон Гунтена, — погодився Маттеї, — але не доводить, що він — убивця.

— Я бачив його там, в улоговині! — крикнув знову селянин із засмаглим, неголеним обличчям.

— А йдіть-но сюди, до нас, — звелів йому комісар.

Селянин зволікав.

— Іди, Гайрі! — гукнули з натовпу. — Не бійся!

Селянин нерішуче піднявся сходами. Голова громади і прокурор відступили до сіней, тож на ганку «Оленя» стояли тепер тільки Маттеї та селянин.

— Чого вам треба від мене? — спитав той. — Звати мене Бенц Гайрі.

Мегендорфці втупили в них очі. Поліцейські знову сховали свої гумові палиці й теж дивилися на ганок, затамувавши подих. Сільські хлопчаки вилізли на драбину, що стриміла з пожежної машини.

— Пане Бенц, ви кажете, що бачили в улоговині мандрівного крамаря фон Гунтена, — почав комісар. — Чи він був сам-один?

— Сам-один.

— А що ви робили, пане Бенц?

— Ми садовили картоплю всією родиною.

— Коли ви почали?

— О десятій. Ми й обідали всі в полі.

— І ви нікого не бачили, крім мандрівного крамаря?

— Нікого, я можу заприсягтися.

— Казна-що плетеш, Бенц! — крикнув якийсь робітник. — Я ж проходив о другій годині повз твоє поле.

Озвалося ще двоє робітників. Вони теж проїздили на велосипедах тією улоговиною десь о другій годині.

— А я їхав возом, щоб ти знав, дурню! — вигукнув якийсь селянин. — Ти, скнарюго, працюєш сам як віл і родину так до роботи силуєш, що всі вже погорбатіли. Повз тебе сто голих жінок пройде, а ти й не глянеш.

В юрбі засміялися.

— Отже, не тільки крамар проходив тією улоговиною, — підсумував Маттеї. — Тепер далі. Уздовж лісу йде дорога до міста. Чи сьогодні хтось проїздив нею?

— Гербер Фріц проїздив, — почулося з натовпу.

— Еге, — озвався незграбний парубок, що сидів на пожежній помпі. — Я проїздив кіньми.

— Коли саме?

— Десь о другій.

— Від тієї дороги в ліс веде стежка до місця злочину, — казав далі комісар. — Ви кого-небудь бачили там, пане Гербер?

— Ні, — промовив парубок.

— А може, в кущах стояла автомашина?

Парубок розгубився.

— Здається, стояла, — непевно пробелькотів він.

— Ви переконані?

— Та щось там стояло.

— Може, спортивний червоний «мерседес»?

— Еге.

— Або сірий «фольксваген»?

— Може, й сірий.

— Ваші відповіді дуже непевні, — сказав Маттеї.

— Та я трохи закуняв був на возі, — признався парубок. — Така спека хоч кого зморить.

— Мушу принагідно зауважити вам, — суворо відказав Маттеї, — що візникам на дорозі спати заборонено.

— Та коні самі дороги пильнують!..

Усі засміялися.

— Тепер ви пересвідчилися, — звернувся Маттеї до юрби, — які труднощі постануть перед вами як перед суддями. Злочин стався не в безлюдному місці. За п’ятдесят метрів звідти працювала на полі ціла родина. Якби ці люди були уважніші, нещастя могло б і не статися. Та вони не звертали ні на що уваги, бо і в голову не покладали, буцім хтось може вчинити таке лиходійство.

Вони не завважили ні дівчинки, ні інших, хто проходив дорогою. Випадком помітили тільки крамаря, та й годі. Пан Гербер, що куняв на своєму возі, теж не може сказати нам чогось певного. Отака справа. Чи це все доводить крамареву провину? Спитайте самих себе. На його користь свідчить те, що він перший повідомив поліцію. Я не знаю, що ви чинитимете як судді, я тільки хочу пояснити вам; що чинила б поліція.

Комісар на мить урвав мову. Тепер він стояв знову сам перед мегендорфцями. Бенц непомітно гулькнув у натовп.

— Ми старанно перевірили б кожного непевного чоловіка, незважаючи на те, хто він такий, — розповідав далі комісар, — ми пішли б по всіх підозрілих слідах, ба навіть, при потребі, ми залучили б до цього поліцію інших країн. Тепер ви бачите різницю: у вас немає ніяких засобів з’ясувати правду, а ми послуговуємося для цього величезним апаратом. Тож вирішуйте далі самі.

Тиша. Мегендорфці замислилися.

— А ви справді віддасте нам крамаря? — спитав артільник.

— Слово честі, віддамо, якщо ви й далі наполягатимете на цьому.

Мегендорфці вагалися. Комісарові слова вочевидь вплинули на них. Прокурор нервував, не знаючи, чим усе кінчиться.

— Забирайте крамаря з собою! — крикнув якийсь селянин.

Юрба мовчки розступилася. Прокурор полегшено відітхнув і закурив свою «Брісарго».

— Ви діяли ризиковано, Маттеї, — сказав він. — Уявіть, що вам довелося б дотримати слова.

— Я знав, що до такого не дійде, — спокійно відказав комісар.

— Сподіваюся, ви не даєте необачно обіцянок, які потім довелося б виконувати, — мовив прокурор, запалив ще раз пригаслу сигару, попрощався з головою громади і пішов до машини, яку вже не заступали люди.

Назад Маттеї поїхав не з прокурором, а сів у машину до крамаря. Поліцейські посунулися, даючи комісарові місце. У великій машині було задушно — і досі ніхто не зважувався опустити шибки. Селяни дали машинам дорогу, але не розходилися. Фон Гунтен причаївся за шофером, Маттеї сів поруч.

— Я не винен, — пошепки почав запевняти крамар.

— Авжеж, — підтакнув Маттеї.

— Ніхто мені не вірить, — шепотів фон Гунтен, — поліція теж не вірить.

Комісар похитав головою:

— Це вам тільки здається.

Та крамар не заспокоювався:

— Ви мені теж не вірите, пане доктор.

Машини рушили. Поліцейські сиділи мовчки. Надворі вже зовсім споночіло, від вуличних ліхтарів лягали золоті відблиски на незрушні обличчя. Маттеї збагнув, що крамар викликає у всіх недовіру й підозру, і йому стало шкода бідолахи.

— Я вам вірю, фон Гунтен, — сказав Маттеї, відчувши, що він і сам не дуже впевнений у цьому. — Я знаю, ви не винні.

Назустріч бігли перші міські будівлі.

— Вас, фон Гунтен, іще поведуть до нашого начальника, — мовив комісар. — Ви наш головний свідок.

— Я розумію, — промурмотів крамар. — Ви теж мені не вірите.

— Дурниці кажете.

Крамар затявся на своєму.

— Я знаю, — тихо, майже нечутно сказав він, дивлячись на червоні й зелені вогні реклами, що, наче примарні зірки, спалахували за вікнами машини, яка тепер спокійно мчала вперед.

Про ці події й доповіли мені на Казарменій вулиці, коли я повернувся восьмигодинним швидким поїздом із Берна. Це вже втретє вбивали дитину в такий спосіб. Два роки тому вбили дівчинку в кантоні Швіц, а п’ять років тому — в кантоні Санкт-Галлен, обох так само зарізали бритвою. Убивців не знайшли і досі.

Я наказав привести крамаря. То був сорокавосьмилітній опецькуватий, але хирлявий чоловічок, завжди, мабуть, балакучий і зухвалий, а тепер до краю настраханий. Спершу його свідчення видавалися цілком імовірні. Крамар розповідав, що сьогодні вдень відпочивав на узліссі, роззувшись і поставивши короб на траву. Він ішов до Мегендорфа спродати крам — щітки, шлейки, леза, шнурки та інший дріб’язок, але дорогою довідався від поштаря, що Вегмюллер у відпустці, а його заступає Різен. Це збентежило фон Гунтена, отож він і ліг на траві поміркувати. Наші молоді поліцейські аж надто ретельні на службі, він те панство добре знає. Так міркуючи, він куняв у затінку в улоговині. Поблизу пролягала дорога, неподалік у полі працювала селянська родина, там крутився й собака. Обід у «Ведмеді» в Ферені був дуже смачний, а надто бернські закуски й тванське вино; він любить добре попоїсти, та й грошей йому не бракує, хоч коли він блукає тут із своїм крамом неголений, брудний, обідраний, то й не скажеш, що він статечний крамар і з виторгу вже збив неабиякі грошенята. По обіді він вихилив добрячий кухоль пива, і як ліг на узліссі перепочити, то ще й поласував двома плитками шоколаду.

Поволі насувалася буря, здіймався вітер, і це крамаря геть приспало. Та зненацька його збудив якийсь зойк, голосний зойк маленької дівчинки. Ще не прочумавшись, він глянув на поле, і йому здалося, що ті селяни теж якусь мить здивовано прислухалися, а тоді знову взялися до роботи. Собака й далі крутився біля них. «Либонь, якийсь птах крикнув, — сяйнуло крамареві в голові, — совеня абощо, хіба зразу добереш». І ця думка його заспокоїла. Він знову задрімав, аж раптом його вразила мертва тиша в природі. Він прокинувся й побачив темне, похмуре небо. Від згадки про таємничий пташиний зойк йому стало моторошно, мерщій узув він черевики, повісив на спину короб і подався геть. Він поклав не йти в Мегендорф, щоб не мати до діла з Різеном, однаково торгувалося там завжди абияк. Надумавши їхати в місто, він гайнув до залізничної станції лісовою стежкою, щоб скоротити собі дорогу, і тут натрапив на тіло замордованої дівчинки. Щодуху помчав він у Мегендорф до «Оленя» і звідти зателефонував Маттеї, а селянам не прохопився й словом зі страху, що підозра впаде на нього.

Так свідчив крамар. Я звелів відвести його, але не відпускати, хоч і не мав на те права. Прокурор іще не дав санкції на попереднє ув’язнення, однак ми не мали часу маніжитися з крамарем. Усе, що він розповів, скидалося на правду, проте потребувало перевірки, адже фон Гунтена вже колись судили. Настрій у мене був кепський, я відчував, що в цьому випадку ми десь ізбочили, тільки не знав, де саме, але вірив своїй інтуїції.

Я подався назад до своєї «boutique», як я називав маленьку прокурену кімнату за службовим кабінетом, загадав принести мені з ресторану біля Зільського мосту пляшку «Шатонеф-дюпап» і випив кілька чарок. Щиро кажучи, в тій кімнатці завжди панував страшенний розгардіяш заради принципу, бо, на мою думку, в нашій вельми упорядкованій державі кожна людина мусить створювати для себе, хоча б і потай, невеличкі острівці розгардіяшу.

Потім я звелів принести фотознімки. Вони були жахливі. Далі я взявся вивчати карту. Гіршого для нас місця злочину годі було й уявити. Жив убивця у Мегендорфі, чи в якомусь іншому селі, чи, навпаки, в місті, прийшов сюди пішки чи приїхав поїздом, — того теоретично не з’ясуєш. Усі ці варіанти були однаково можливі.

З’явився Маттеї.

— Мені дуже прикро, — сказав я йому, — що в останній день вам довелося взятися до цієї сумної справи.

— Така наша робота.

— Коли дивишся на ці фотознімки, виникає бажання кинути її до чортів собачих, — відказав я, ховаючи знімки назад до конверта.

Я злостивився і не міг цього приховати. Маттеї був мій найкращий комісар — бачте, я й досі вживаю цей неточний, але приємний для мене термін, — і тепер його від’їзд ставав украй небажаний.

Маттеї наче відгадав мої думки.

— Мені здається, найкраще вам передати цю справу Генці, — зауважив він.

Я вагався. Я зразу пристав би на його пропозицію, коли б то не було вбивство на сексуальному ґрунті. Будь-який інший злочин розкрити куди легше. Досить тільки встановити, з яких мотивів його вчинено, — приміром, через нестачу грошей чи ревнощі, — і широке коло тих, хто викликає підозру, відразу звужується. Та цей метод нічого не дає, коли йдеться про сексуальне вбивство. Припустімо, якийсь чоловік, їдучи в службових справах, побачив десь дорогою дівчинку чи хлопчика, вийшов зі своєї машини — жодних свідків, жодних доказів, — а ввечері він уже сидить у себе вдома, може, в Лозанні, може, в Базелі, де завгодно. А ми — безпорадні, навіть не знаємо, з чого почати слідство.

Я шанував Генці як кмітливого працівника, та, на мій погляд, він ще не мав справжнього досвіду. Але Маттеї не поділяв моєї думки.

— Генці вже три роки працює в мене, я сам учив його і тепер не уявляю собі кращого заступника. Він упорається з завданням не згірше за мене. Та і я ще завтра буду тут.

Викликавши Генці, я звелів йому разом із вахмістром Тройлером зайнятися вбивством Грітлі Мозер. Генці зрадів — це було його перше самостійне завдання.

— Дякуйте Маттеї, — промурмотів я і спитав, який настрій у наших рядових службовців.

Ми блукали в темряві; не тільки не мали жодних добутків, але й не знали, з чого починати слідство, тож було доконче важливо, щоб підлеглі не помітили нашої непевності.

— Вони переконані, що ми вже впіймали вбивцю, — сказав Генці.

— Крамаря?

— Їхня підозра до певної міри слушна. Врешті, фон Гунтен уже колись переступав закони моралі.

— З чотирнадцятирічною, — докинув Маттеї, — а це зовсім інше.

— Треба крамареві вчинити перехресний допит, — запропонував Генці.

— Ще встигнете, — заперечив я. — Як на мене, крамар не має ніякого стосунку до вбивства. Він просто несимпатичний, тож і викликає підозру. Але це підстава суб’єктивна, і ми, криміналісти, не можемо нею керуватися.

По цьому я відпустив обох, але настрій у мене аж ніяк не поліпшився.

Ми залучили до роботи всіх рядових працівників управління. Тієї самої ночі й наступного дня наші люди побували в усіх гаражах, шукаючи на машинах сліди крові, і обійшли всі пральні. Ми встановили алібі громадян, що їх колись притягали до суду за відповідними параграфами. Наші люди пройшли з собаками й навіть із міношукачем увесь ліс навкруг Мегендорфа. В улоговині, де сталося вбивство, вони обдивилися кожне дерево, кожний кущик, сподіваючися знайти якісь сліди, а насамперед — знаряддя вбивства. Дотримуючись суворої системи, вони обшукали кожний квадратний метр, спускалися в глиб улоговини, обстежили дно ручайка.

Все знайдене поліцейські поскладали докупи, а ліс прочесали аж до села.

Я теж поїхав до Мегендорфа провадити слідство, хоч і не мав це собі за звичай. Маттеї також нервував. Був гарний весняний день — ні спеки, ні вітру, та похмурий настрій не залишав нас. Генці допитував в «Олені» селян і робітників, а ми подалися до школи. Аби вкоротити дорогу, ми пішли через садок. Дерева вже буяли в білому цвіті. Від школи линула пісня: «Візьми мене за руку та й поведи». На спортивному майданчику перед школою нікого не було. Я постукав у двері того класу, звідки лунала пісня, і ми ввійшли.

Співали дівчатка й хлопчики, діти від шести до восьми років, три молодші класи. Вчителька, що диригувала, опустила руки й насторожено подивилася на нас. Діти замовкли.

— Фройляйн Крум?

— Прошу?

— Ви вчили Грітлі Мозер?

— А що вас цікавить?

Фройляйн Крум була жінка років під сорок, худорлява, з сумними очима.

Я відрекомендувався й обернувся до учнів.

— Добридень, діти!

Діти цікаво вп’ялись очима в мене.

— Добридень! — відповіли вони.

— Ми розучуємо хорал на похорон Грітлі, — пояснила вчителька.

В ящику з піском був зроблений макет Робінзонового острова. На стінах висіли дитячі малюнки.

— Що за дитина була Грітлі? — нерішуче спитав я.

— Ми всі її любили, — відповіла вчителька.

— Здібна?

— Надзвичайна вигадниця.

Трохи помовчавши, я сказав:

— Мені треба дещо спитати в дітей.

— Прошу.

Я став перед класом. Майже в усіх дівчаток були ще коси й барвисті фартушки.

— Ви, мабуть, уже чули, що скоїлося з Грітлі Мозер. Я з поліції, начальник, ну це як капітан у солдатів, і мій обов’язок знайти чоловіка, що вбив Грітлі. Я хочу поговорити з вами не як з дітьми, а як з дорослими. Чоловік, якого ми шукаємо, — хворий. Тільки хворі люди можуть таке вчинити. Вони намагаються заманути дитину в якусь схованку, в ліс чи в льох, де їх ніхто не побачить, і там її мордують. Це трапляється часто-густо: в нашому кантоні за рік сталося понад двісті таких випадків. Іноді дитину так замучать, що вона вмирає, як померла й Грітлі. Таких чоловіків ми замикаємо, бо залишати їх на волі небезпечно. Ви можете спитати: чому ми не замикаємо їх наперед, аби з іншими дітьми не сталося такого, як із Грітлі? Тому, що цієї хвороби не можна розпізнати, вона захована в людях усередині, ззовні її не видно.

Діти слухали, затамувавши подих.

— Ви повинні мені допомогти, — вів я далі. — Нам треба знайти вбивцю Грітлі Мозер, а то він знову замордує якусь дівчинку.

Тепер я стояв посеред дітей.

— Чи не зауважили ви останнім часом чогось особливого в поведінці Грітлі?

Ні, не зауважили.

— Може, в Грітлі з’явилися останнім часом якісь нові речі?

Діти не відповідали.

— Хто був найліпшою приятелькою Грітлі?

— Я, — прошепотіла якась дівчинка: малесенька, кароока, з темними косами.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Урзула Фельман.

— Отже, ти приятелювала з Грітлі?

— Ми сиділи разом.

Дівчинка говорила так тихо, що я мусив нахилитися до неї.

— Ти теж нічого особливого не помічала?

— Ні.

— І Грітлі нікого не зустрічала?

— Та зустрічала, — мовила дівчинка.

— Кого?

— Не людину.

Відповідь мене вкрай здивувала.

— Тобто як, Урзуло?

— Вона зустрічала велетня, — ледь чутно сказала дівчинка.

— Велетня?

— Еге.

— Ти хочеш сказати, що вона зустрічала височенного чоловіка?

— Ні, мій тато теж височенний, але ж він не велетень.

— А який завбільшки бут той велетень?

— Наче гора, — відказала дівчинка. — І весь чорний.

— Може, той велетень щось подарував Грітлі?

— Авжеж, подарував.

— А що саме?

— Їжачків.

— Їжачків? Яких їжачків? — спантеличено спитав я.

— Всередині у велетня було повно їжачків, — пояснила дівчинка.

— Таке скажеш, Урзуло! Хіба у велетня всередині — їжаки?

— А то був їжаковий велетень.

Дівчинка затялася на своєму. Я знову підійшов до вчительки.

— Ви мали слушність, фройляйн Крум. Грітлі справді була вигадниця.

— То була поетична дитина, — відповіла вчителька, дивлячись сумними очима кудись удалину. — А тепер нам треба далі розучувати хорал. До завтрашнього похорону. Діти співають ще невлад.

Вона дала тон.

«Візьми мене за руку та й поведи», — знову заспівали діти.

Цілий день, змінивши Генці, ми опитували в «Олені» мегендорфців, але не почули ані слова нового і надвечір поверталися до Цюріха ні з чим. Усі мовчали. Я надто багато викурив сигар і випив місцевого червоного вина. А ви ж знаєте, що то за вино. Маттеї, теж похмурий і мовчазний, сидів біля мене в глибині машини і, аж коли ми спускалися до Рюмергофа, заговорив:

— Мені здається, вбивця живе не в Мегендорфі. Це, либонь, той злочинець, який діяв у кантонах Санкт-Галлен і Швіц. Убивство вчинено в такий самий спосіб. Цілком імовірно, що злочинець живе в Цюріху.

— Можливо, — сказав я.

— Він або шофер, або просто подорожує. Адже селянин Гербер бачив машину в тій улоговині.

— Сьогодні я сам допитував Гербера. Він зізнався, що тоді міцно спав, тож нічого не бачив.

Ми знову замовкли.

— Мені шкода, що доводиться залишати вас, не з’ясувавши справи, — трохи згодом непевно почав Маттеї. — Але ж не можна порушувати угоди з йорданським урядом.

— Ви завтра вилітаєте?

— О третій по обіді, через Афіни.

— Заздрю вам, Маттеї, — щиро сказав я. — Я теж волів би бути шефом поліції в арабів, аніж тут, у Цюріху.

Я висадив Маттеї біля готелю «Урбан», де він мешкав з давніх-давен, а сам подався до «Кроненгалле» і пообідав за столиком під картиною Міро. То моє місце. Я завжди там їв «ab voiture»^[19].

Близько десятої вечора я ще раз зазирнув на Казармену. Проходячи повз колишній кабінет Маттеї, я зустрів у коридорі Генці. З Мегендорфа він поїхав ще вдень. Це, щиро кажучи, мене здивувало, та коли я вже доручив йому вести справу про вбивство, то принципово не втручався в його дії. Мешканець Берна, Генці був дуже шанолюбний, але підлеглі його любили. Одружившись із уродженою Готтінгер, він перейшов із соціалістичної партії до лібералів і добре починав кар’єру. Це я тільки між іншим згадав, тепер він уже в партії незалежних.

— Негідник ніяк не хоче зізнатися, — сказав Генці.

— Хто? — здивовано спитав я і спинився. — Хто не хоче зізнатися?

— Фон Гунтен.

Це мене спантеличило.

— Ви провадите безперервний допит?

— Еге. Почали по обіді, але, як треба буде, то й усю ніч просидимо. Тепер за нього взявся Тройлер, а я вийшов трохи подихати свіжим повітрям.

— Цікаво глянути, — сказав я і зайшов до колишнього кабінету Маттеї.

Крамар сидів на канцелярському стільці без спинки, а навпроти, заклавши ногу на ногу і спершись рукою на письмовий стіл, що віддавна належав Маттеї, сидів Тройлер і курив сигарету. Феллер писав протокол. Ми з Генці спинилися біля дверей, тож крамар, що сидів спиною до входу, нас не помітив.

— Я цього не робив, пане вахмістр, — мурмотів крамар.

— А я й не кажу, що робив, — заперечив Тройлер. — Припускаю тільки, що ти міг би це зробити. Маю я слушність чи ні — згодом з’ясується. Почнімо спочатку. Отже, ти відпочивав на узліссі?

— Авжеж, пане вахмістр.

— І заснув?

— Так, пане вахмістр.

— Але ж ти збирався до Мегендорфа?

— Я стомився, пане вахмістр.

— А навіщо ти допитувався у листоноші про поліцейського в Мегендорфі?

— Аби дещо з’ясувати, пане вахмістр.

— А що саме?

— У мене прострочений патент. Тож я й хотів дізнатись, як там у Мегендорфі з поліцією.

— І як?

— Я дізнався, що мегендорфського поліцейського тепер заступає інший. І я злякався, пане вахмістр.

— Я теж заступаю свого начальника, — сухо відказав Тройлер. — І мене ти боїшся?

— Авжеж, пане вахмістр.

— І тільки через це ти не пішов у село?

— Авжеж, пане вахмістр.

— Непогану версію ти вигадав, — похвалив Тройлер, — та, може, існує ще одна, правдивіша версія?

— Я сказав правду, пане вахмістр.

— А не гадав ти дізнатися в листоноші, чи немає десь поблизу поліцейського?

Крамар розгублено глипнув на Тройлера.

—Що ви хочете цим сказати, пане вахмістр?

— Ось що, — не кваплячись, відповів той. — Ти хотів дізнатися від листоноші, чи не блукає десь поблизу тієї улоговини поліцейський, бо ти чекав на дівчинку. Ось що я гадаю.

Крамар перелякано вп’явся очима в Тройлера.

— Та я ж не знав ніякої дівчинки, пане вахмістрі — у відчаї закричав він. — А навіть якби знав, однако не міг би цього зробити. Я ж був не сам на узліссі. Поблизу на полі працювали селяни, ціла родина. Я не вбивця. Повірте ж мені!

Я тобі вірю, — лагідно сказав Тройлер, — але твої слова треба перевірити, розумієш? Ти сказав, що, відпочивши, подався в ліс. Але ж ти збирався повернутись до Цюріха?

— Заходило на бурю, і я хотів укоротити собі дорогу, пане вахмістр, — пояснив крамар.

— І тоді наскочив на труп?

— Так.

— Ти не торкався мертвої?

— Ні, пане вахмістр.

Трейлер помовчав. Я не бачив обличчя крамаря, але відчував, який він настраханий. Мені було його шкода, та я щодалі дужче переконувався в його провині, хоч, може, тільки тому, що хотілося знайти нарешті злочинця.

— Ми забрали в тебе, фон Гунтен, всю одежу й дали іншу. Ти збагнув навіщо? — спитав Тройлер.

— Ні, пане вахмістр.

— Щоб зробити бензидиновий аналіз. А ти знаєш, що таке бензидиновий аналіз?

— Ні, пане вахмістр, — безпорадно промурмотів крамар.

— Це хімічний аналіз, який виявляє сліди крові, — пояснив Тройлер із зловісним спокоєм. — Ми виявили на твоїй куртці криваві плями. Це кров убитої дівчинки.

— Та я... я спіткнувся об труп, пане вахмістр — простогнав фон Гунтен. — То був жах!

Він затулив обличчя руками.

— Певне, ти боявся нам про це розповісти?

— Авжеж, пане вахмістр

— І ми повинні знову тобі повірити?

— Я не вбивця, пане вахмістр, — у відчаї відмагався крамар. — Повірте ж мені! Покличте доктора Маттеї, він знає, що я кажу правду. Благаю вас!

— Доктор Маттеї більше не вестиме цієї справи, — відказав Тройлер. — Завтра він вилітає до Йорданії.

— До Йорданії? — прошепотів фон Гунтен. — Я цього не знав.

Він замовк і похнюпився. В кімнаті запала мертва тиша, тільки чути було, як цокав годинник та іноді десь вулицею проїздила машина.

Тоді втрутився Генці. Люб’язний і ввічливий, він зачинив вікно, сів до письмового столу Маттеї і поставив настільну лампу так, щоб світло падало на крамаря.

— Не хвилюйтеся, пане фон Гунтен, — ґречно мовив лейтенант, — ми аж ніяк не хочемо вас мучити, нам тільки треба взнати правду. Тож ми й звернулися до вас. Ви — головний свідок. Ви повинні нам допомогти.

— Авжеж, пане доктор, — відповів крамар, знову трохи підбадьорений.

— Що ви курите, фон Гунтен? — спитав Генці, набиваючи собі люльку.

— Сигарети, пане доктор.

— Тройлер, дайте йому сигарету.

Крамар похитав головою і втупив очі в підлогу. Лампа засліплювала його.

— Чи не заважає вам лампа? — співчутливо озвався Генці.

— Вона світить мені просто в очі.

Генці повернув абажур.

— Так краще?

— Краще, — тихо відказав фон Гунтен. В його голосі вчувалася вдячність.

— Скажіть-но, фон Гунтен, який, власне, крам ви продаєте? Ну, приміром, ганчірки витирати порох?

— Так, ганчірки теж, — нерішуче відповів крамар. Він не міг збагнути, навіщо його про це питають.

— А ще?

— Шнурки до черевиків, пане доктор. Зубні щітки. Зубну пасту. Мило. Крем для гоління.

— А леза?

— І леза, пане доктор.

— Якої фірми?

— «Жіллет».

— І більш нічого, фон Гунтен?

— Начебто нічого.

— Гаразд. Тільки ви, здається, дещо забули, — мовив Генці, пораючись з люлькою. — Не тягне, клята! — зауважив він і, наче між іншим, додав: — Фон Гунтен, полічіть, не кваплячись, усі дрібнички, що лишалися в коробі. Ми його добре перетрусили.

Крамар мовчав.

— Ну?

— Кухонні ножі, пане доктор, — тихо й сумно відказав крамар.

На потилиці в нього блищали краплини поту.

Генці пускав кільцями дим, спокійно, лагідно, — доброзичливий молодий пан, та й годі.

— А що крім кухонних ножів, фон Гунтен?

— Бритви.

— Чому ви не зважувалися їх назвати?

Крамар мовчав. Генці начебто мимохіть простягнув руку переставити лампу, та, помітивши, як здригнувся фон Гунтен, відсмикнув її. Вахмістр ані на мить не зводив очей з крамаря і курив одну сигарету за одною. Без упину курив і Генці, тож у кімнаті можна було задихнутися від диму. Я охоче провітрив би кімнату, але то був такий метод — провадити допит при зачинених вікнах.

— Дівчинку зарізано бритвою, — сухо, наче між іншим, зронив Генці.

Запала тиша. Крамар сидів непорушно, мов неживий.

— Любий фон Гунтен, — повів далі Генці, відкинувшись у кріслі, — поговорімо, як чоловік з чоловіком. Навіщо нам дурити один одного? Я знаю, що вбили ви. Але я знаю також, що вбивство приголомшило вас, як і мене, як усіх нас. З вами тоді щось сталося, ви, наче звір, кинулися на дівчинку і вбили її. Ви не хотіли цього, але не могли спинитися. Це було сильніше за вас. А коли ви схаменулися, то неймовірно злякались. Ви побігли до Мегендорфа заявити на себе, але тоді вам забракло сили. Отже, тепер вам треба набратися мужності, і в цьому ми допоможемо вам.

Генці замовк. Крамар хитнувся на своєму стільці, здавалося, він от-от упаде.

— Я хочу вам добра, фон Гунтен, — переконував Генці, — скористайтеся з цієї нагоди.

— Я втомився, — простогнав крамар.

— Ми всі втомилися, — відказав Генці. — Вахмістре Тройлер, принесіть нам кави, а трохи згодом — пива. І нашому гостеві фон Гунтену — це вже в нас, кантональної поліції, так заведено.

— Я не винен, комісаре, — хрипко прошепотів крамар, — не винен.

Задзвонив телефон. Генці узяв трубку, уважно вислухав усе і, поклавши її на місце, посміхнувся.

— Скажіть-но, фон Гунтен, що ви, власне, їли вчора на обід?

— М’ясо по-бернському.

— А ще?

— Сир на десерт.

— Який саме — ементальський чи грюєр?

— Тільзітський і горгонцоль, — відповів фон Гунтен і витер піт, що застеляв йому очі.

— Непогано їдять крамарі, — зауважив Генці. — І більше нічого не їли?

— Нічого.

— А як добре подумати? — наполягав Генці.

— Шоколад, — пригадав фон Гунтен.

— Бачте, згадали, — підбадьорливо кивнув йому Генці. — А де ви їли шоколад?

— На узліссі, — сказав крамар і глянув на Генці недовірливо і втомлено.

Лейтенант вимкнув настільну лампу. Тепер тільки вгорі крізь серпанок диму тьмяно світилася люстра.

— Щойно, фон Гунтен, я одержав відомості з інституту судової медицини, — співчутливо пояснив Генці. — Дівчинку там розітнули і в шлунку виявили шоколад.

Тепер уже і я переконався в провині крамаря. Рано чи пізно він зізнається. Я кивнув Генці й вийшов з кабінету.

Я не помилився. Наступного дня, в суботу, Генці зателефонував до мене о сьомій годині ранку. Крамар зізнався. О восьмій я вже приїхав на службу. Генці й досі був у колишньому кабінеті Маттеї. Він стояв біля розчиненого вікна, і, коли я ввійшов, стомлено обернувся до мене й привітався. На підлозі — ціла купа пляшок з-під пива, попільнички вщерть повні недопалків. Крім Генці, в кімнаті нікого не було.

— Зізнання вичерпне? — спитав я.

— Це ще попереду. Головне, що крамар зізнався в убивстві на сексуальному ґрунті.

— Сподіваюся, допитували його коректно?

— Допит тривав понад двадцять годин. Цього, звичайно, не дозволено: але ж поліція не може дотримуватися усіх приписів. Більш ні до чого недозволеного ми не вдавалися, — запевнив Генці.

Я пішов у свою «boutique», наказавши привести крамаря. Фон Гунтен ледве стояв на ногах, і поліцейський підтримував його. Але він не сів, хоч я і запрошував його.

— Фон Гунтен, я чув, що ви зізналися в убивстві малої Грітлі Мозер, — сказав я, та в голосі моєму мимоволі забриніла приязна нота.

— Я вбив дівчинку, — не зводячи на мене погляду, відповів крамар так тихо, що я ледве почув. — Дайте мені тепер спокій.

— Підіть поспіть, фон Гунтен, — мовив я, — а потім ми поговоримо.

Крамаря вивели. У дверях він зіткнувся з Маттеї і прикипів до місця. Важко дихаючи, він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але промовчав. Тільки глянув на Маттеї, і той якось збентежено відступився з дороги.

— Йди! — сказав поліцейський і повів фон Гунтена.

Маттеї зайшов у «boutique» і замкнув за собою двері. Я закурив свою «Баянос».

— Ну, Маттеї, що ви скажете на це?

— Бідолаху допитували понад двадцять годин?

— Цього методу Генці навчився у вас, під час допитів ви теж виявляли неабияку впертість, — відказав я. — Але зі своїм першим самостійним завданням він добре впорався, чи не так?

Маттеї не відповів.

Я звелів принести дві чашки кави з вершками й печиво.

Нас обох мучило сумління. І гаряча кава не поліпшила нам настрою.

— Я передчуваю, — озвався нарешті Маттеї, — що фон Гунтен відмовиться від свого-зізнання.

— Можливо, — похмуро відказав я, — тоді доведеться ще до нього братися.

— Ви гадаєте, що він винен?

— А ви ні? — і собі спитав я.

Маттеї помовчав, а тоді якось непевно відповів:

— Власне, я також.

У вікно тьмяним сріблом сіявся ранок. Від Зільської набережної долинав вуличний гамір, з казарми, карбуючи крок, ішли солдати.

Зненацька ввійшов, не постукавши, Генці.

— Фон Гунтен повісився, — доповів він.

Камера була в кінці довгого коридора. Ми кинулися туди. Двоє чоловіків уже метушилися біля крамаря, що лежав на підлозі. Йому роздерли сорочку, та волохаті груди були вже не рухомі. А на вікні ще теліпалися шлейки.

— Уже нічого не поможе, — сказав один поліцейський. — Він мертвий.

Я запалив свою пригаслу «Баянос», закурив і Генці.

— На цьому можна закрити справу про вбивство Грітлі Мозер, — сказав я і стомлено рушив нескінченним коридором до свого кабінету. — А вам, Маттеї, бажаю приємної подорожі до Йорданії.

Та коли о другій годині по обіді Феллер востаннє приїхав службовою машиною до «Урбана», щоб відвезти Маттеї на аеродром, і коли вже поклали в машину валізи, комісар нараз заявив: часу ще багато, можна завернути до Мегендорфа. Феллер слухняно поїхав лісом.

Вони прибули до села саме тоді, як на майдан вийшов погребальний провід — довжелезна юрба мовчазних людей. На похорон зійшлося безліч жителів навколишніх сіл і навіть городяни. Газети вже повідомили про смерть фон Гунтена, і всі полегшено відітхнули. Справедливість перемогла.

Маттеї вийшов з машини і разом із Феллером став серед натовпу дітей біля церкви. Труна, вся обкладена білими трояндами, стояла на катафалку, що його везла пара коней. За катафалком ішли сільські діти з пастором, учителькою та вчителем, — дівчатка в білих сукенках по двоє несли вінки. За ними простували дві чорні постаті — батьки Грітлі Мозер. Мати спинилась і глянула на комісара. Обличчя в неї нічого не промовляло, очі були порожні.

— Ви дотримали своєї обіцянки, — тихо сказала вона, але так виразно, що комісар добре почув. — Щиро дякую. — І пішла далі, тримаючись рівно й гордо обіч згорбленого, враз постарілого чоловіка.

Комісар зачекав, поки його проминув увесь погребальний провід: голова громади, представники влади, селяни, робітники, господині, дівчата, — всі в найкращому, урочистому вбранні. Все завмерло під промінням призахідного сонця, тихо було і в юрбі глядачів, тільки здалеку лунав церковний дзвін, гуркотів катафалк і тупотіла сила-силенна ніг по бруківці сільської вулиці.

— До Клотена, — сказав Маттеї, знову сідаючи в машину.

Маттеї попрощався з Феллером, відбув паспортний контроль і в залі чекання купив «Нойєцюрхер цайтунг». Там був надрукований портрет фон Гунтена як убивці Грітлі Мозер і портрет самого Маттеї з невеличкою поміткою про його почесне призначення. Про Маттеї мовилося як про людину, що зробила велику кар’єру.

Та вже йдучи до літака, з плащем у руці, Маттеї помітив дітей: на терасі аеровокзалу їх було повно-повнісінько. То прийшли на екскурсію до аеропорту школярі — дівчатка й хлопчики в барвистому літньому одязі; вони махали прапорцями й хусточками, бурхливо виявляючи свою радість, коли злітали або сідали велетенські срібні машини.

Комісар уражено спинився, та за мить знову рушив до літака авіакомпанії «Свісс-Ер», що чекав на людей. Коли Маттеї підійшов до нього, всі пасажири вже були в салоні. Стюардеса, яка впускала їх до літака, простягла руку по квиток Маттеї, але той обернувся до дітей, що весело й заздрісно махали руками літакові, готовому до старту.

 — Даруйте, я не полечу, — сказав Маттеї, повернувся до аеровокзалу і пішов попід терасою, повною дітлашні, до виходу.

Я прийняв Маттеї аж у неділю вранці, і не в «boutique», а в офіційному кабінеті, звідки відкривався такий самий офіційний краєвид на Зільську набережну. На стінах висіли картини Гублера, Моргенталера, Гунцікера, визначних цюріхських художників. Я був не в гуморі через усілякі неприємності: мені телефонував з політичного департаменту один пан, що вперто говорив тільки французькою мовою; йорданське посольство оголосило протест, і уряд зажадав пояснень, яких я не міг дати, бо сам не розумів поведінки мого колишнього підлеглого.

— Сідайте, пане Маттеї, — мовив я.

Мій офіційний тон його трохи засмутив. Ми сіли. Я не курив і не збирався курити. Це вочевидь збентежило його.

— Федеральний уряд, — почав я, — уклав угоду з Йорданією про відрядження до неї співробітника поліції, доброго фахівця. Ви, докторе Маттеї, вже підписали особисту угоду з йорданським урядом, але не поїхали і цим порушили обидві угоди. Я говорю з вами, як юрист з юристом, тож, мабуть, пояснювати немає потреби?

— Звичайно.

— Тоді я прошу вас якнайшвидше виїхати до Йорданії.

— Я не поїду, — відказав Маттеї.

— Чого?

— Бо ще не знайдено вбивці малої Грітлі Мозер.

— Ви гадаєте, що крамар — не вбивця?

— Ні, не вбивця.

— Але ж він зізнався.

— Мабуть, його нерви не витримали. Довгий допит, відчай, почуття безпорадності... В цьому винен і я, — тихо додав Маттеї. — Крамар звернувся до мене, а я не допоміг йому. Мені хотілося до Йорданії.

Ситуація була якась дивна. Ще напередодні ми невимушено розмовляли один з одним, а тепер сиділи офіційні, скуті, обидва вишукано вбрані.

— Прошу вас знов передати мені цю справу, — сказав Маттеї.

— Я не можу це зробити ні за яких обставин; ви вже не працюєте в нас, докторе Маттеї.

Він здивовано звів очі:

— Мене звільнено?

— Ви пішли з кантональної поліції, бо надумали обійняти посаду в Йорданії, — спокійно пояснив я. — Та коли ми знову приймемо вас, це означатиме, що ми схвалюємо ваш вчинок. Зрозумійте, це неможливо.

— Он як. Розумію.

— На жаль, тут уже нічого не вдієш, — підсумував я.

Ми мовчали.

— Коли дорогою до аеропорту я завернув у Мегендорф, там було повно дітей, — тихо зауважив Маттеї.

— Що ви хочете цим сказати?

— За труною йшли майже самі діти.

— Це природно.

— І в аеропорту були діти, поприїздили цілими класами.

— То й що?

— Припустімо, що я маю слушність і вбивця Грітлі Мозер живий. Хіба ж іншим дітям не загрожує тоді така сама небезпека?

— Безперечно, — спокійно відповів я.

— А коли загрожує, то обов’язок поліції — захистити дітей і запобігти новому злочинові, — переконано відказав Маттеї.

— То ось чого ви не поїхали, — спроквола мовив я. — Щоб захистити дітей!

— Так, — відповів Маттеї.

Я трохи помовчав. Тепер поведінка Маттеї стала мені зрозуміліша. Можливо, сказав я, загроза дітям справді існує. Коли його, Маттеї, припущення слушне, то можна тоді сподіватися, що справжній убивця якось виявить себе або, в гіршому випадку, залишить по наступному злочину потрібні нам сліди. Мої слова звучать цинічно, але насправді вони тільки жорстокі, як жорстоке саме життя. Влада поліції має і повинна мати свої межі. Хоча можливе все, навіть невірогідне, та нам слід виходити з того, що все-таки вірогідне. Ми не можемо твердити, що фон Гунтен винен, у цьому ми не переконані самі; але можемо сказати, що він напевне винен. Ми не знайшли якогось невідомого нам злочинця, і крамар — єдиний, на кого падає підозра. Колись він уже переступив закони моралі, у коробі носив бритви й шоколад, на його одягу виявлено кров, а раніше він торгував у кантонах Швіц і Санкт-Галлен, тобто там, де вчинено два схожих убивства. Нарешті, він сам зізнався і наклав на себе руки. Сумніватися в його провині — це чисте дилетантство. Тверезий розум підказує нам, що фон Гунтен — убивця. Звісно, і розум може помилитися, всі ми люди, — і в цьому наш ризик. Доводиться йти на такий ризик.

Крім того, вбивство Грітлі Мозер — не єдиний злочин, який ми мали розкрити. Щойно оперативна група виїхала до Шлірена. А сьогодні вночі сталися чотири великі крадіжки зі зломом. Ми не маємо змоги дозволити собі таку розкіш — переглядати справу — бодай із чисто технічних причин. Ми зробили все, що могли. А дітям завжди загрожує небезпека. За рік сталося понад двісті злочинних порушень моралі, і то тільки в нашому кантоні. Треба попереджати батьків, застерігати дітей. Ми все це робимо, але створити таку щільну мережу поліції, щоб запобігти будь-якому злочинові, ми неспроможні. Злочин коять завжди і не через те, що мало поліції, а через те саме, чого взагалі поліція існує. Коли в поліції не буде потреби, то вже не буде й злочинів. Ось що слід мати на оці. Ми повинні виконувати свій обов’язок, у цьому він, Маттеї, має слушність, та перший наш обов’язок — не виходити за свої межі, інакше-бо ми кінчимо поліційною державою.

Я замовк.

Знадвору долинув церковний дзвін.

— Я розумію, яке прикре... гм... ваше особисте становище. Ви опинилися поміж двох стільців, — ввічливо зауважив я на закінчення.

— Дякую, пане доктор. Насамперед я займуся справою Грітлі Мозер. Приватно.

— Краще покиньте це, — порадив я.

— О ні!

Я притлумив у собі роздратування.

— Чи можу я тоді просити вашої ласки не турбувати нас у цій справі? — спитав я, підводячись.

— Як вам завгодно.

І ми попрощалися, не простягти один одному руки.

Нелегко було Маттеї, залишаючи порожній будинок поліції, пройти повз свій колишній кабінет, де на дверях уже поміняли табличку. Назустріч йому попався Феллер, який тут крутився навіть у неділю. Феллер зніяковів і ледве привітався, промимривши щось собі під ніс. Маттеї сам собі видався якимсь чужинцем, та найбільше його журило, що не можна користуватися службовою машиною. Він поклав якнайшвидше повернутися до Мегендорфа, однак здійснити цей задум виявилося не так легко: їхати туди було не довго, але складно — спершу восьмим трамваєм, тоді пересідати на автобус.

У трамваї Маттеї побачив Тройлера, той їхав зі своєю дружиною до її батьків; він спантеличено витріщився на комісара, але ні про що не спитав. Маттеї взагалі зустрічав, здавалося, самих знайомих: якогось професора з електротехнічного інституту, якогось художника. Щоразу він недоладно пояснював, чому не поїхав до Йорданії, і щоразу це було нестерпно. Його «підвищення» і від’їзд уже відсвяткували, і він почувався, мов привид з того світу.

У Мегендорфі щойно віддзвонили в церкві. По-недільному вбрані селяни стояли, перемовляючись, на майдані або невеличкими громадками прямували до «Оленям Порівняно до минулих днів трохи похолодало, з заходу насувалися величезні темні хмари. На моріжку хлопці вже ганяли у футбол. Ніщо не нагадувало про страшний злочин, що стався кілька днів тому поблизу села. Всі навкруги веселилися, десь співали пісню «Біля криниці, біля воріт». Перед великою селянською хатою з брусованими стінами й височенним дахом діти гуляли в піжмурки; один хлопчик голосно полічив до десяти, решта кинулася навсібіч. Маттеї не зводив з них очей.

— Дядьку, — тихенько гукнув хтось до нього.

Маттеї озирнувся. Між стосом дров і садовим парканом сховалося мале дівча в блакитному платтячку. Карі очі, темні коси. Урзула Фельман.

— Чого тобі? — спитав комісар.

— Станьте переді мною, — прошепотіла дівчинка, — щоб мене не знайшли.

Комісар став перед нею.

— Урзуло! — сказав він.

— Тихше! — прошепотіла вона. — А то почують, що ви з кимось розмовляєте.

— Урзуло! — прошепотів тепер і комісар. — Я не вірю у велетня.

— У що не вірите?

— Що Грітлі Мозер бачила велетня завбільшки з гору.

— А він таки є.

— Хіба ти його бачила?

— Ні, але Грітлі бачила. А тепер стійте тихо.

Рудий веснянкуватий хлопець скрадався попід стіною, шукаючи дітей. Якусь мить він постояв перед комісаром, а тоді майнув крадькома на той бік хати. Дівчинка тихенько засміялася.

— Він мене не помітив.

— Грітлі розповіла тобі казку, — прошепотів комісар.

— Ні, велетень чекав на Грітлі кожного тижня і давав їй їжачків.— А де він чекав?

— В улоговині. І вона намалювала його. Отже, він таки є.насправді. І їжачки також.

— Вона намалювала велетня? — вражено спитав Маттеї.

— Малюнок висить у нашому класі... Ой, відступіться!

Дівчинка проскочила між Маттеї та стосом дров до хати і, радісно галасуючи, затарабанила в одвірок, випередивши веснянкуватого хлопця, що гнав з-за рогу.

Новини, що про них я дізнався в понеділок уранці, були дивні й тривожні. Перший зателефонував голова мегендорфської громади і поскаржився на Маттеї, який пробрався до школи й зняв собі зі стіни малюнок убитої Грітлі Мозер; голова наполягав на тому, щоб кантональна поліція не нишпорила в їхньому селі й дала їм нарешті спокій після всіх тих жахів; наприкінці розмови він не дуже люб’язно попередив мене, що коли Маттеї з’явиться бодай раз у селі, на нього нацькують собак.

На Маттеї поскаржився й Генці: між ними відбулася неприємна розмова, найгірше, що саме в «Кроненгалле»; його колишній начальник був уже напідпитку, але вихилив літр вина «Резерв дю патрон» і замовив іще коньяку, а тоді звинуватив його, Генці, в смерті безневинної людини; дружина Генці, уроджена Готтінгер, страшенно обурилася.

Але це було ще не все. Після ранкового рапорту Феллер повідомив мене — та ще зі слів якогось суб’єкта з міської поліції, — наче Маттеї тиняється по всяких барах і живе тепер у готелі «Рекс». Доповіли також, що Маттеї почав курити. «Паріз’єнн». Чоловік нараз так змінився, ніби його за ніч підмінили. Гадаючи, що це ознаки виснаження нервової системи, я зателефонував психіатрові, до якого ми часто зверталися по консультацію.

На мій подив, лікар відповів, що Маттеї просив прийняти його по обіді. Тоді я розповів лікареві все, що сталося.

Після цього я написав до йорданського посольства, повідомляючи про хворобу Маттеї, попросив для нього відпустку з тим, що за два місяці він уже буде в Аммані.

Приватна лікарня була далеченько від міста, біля села Ретен. Маттеї поїхав поїздом, а тоді пройшов пішки ще чималий шмат дороги. Йому не стало терпіння зачекати поштової машини, та невдовзі вона його перегнала, і він роздратовано подивився їй услід. Маттеї минав невеличкі хуторки, де біля дороги гралися діти, а в полі працювали селяни.

Сріблясті хмари заснували небо. Знову похолодало, хоча до приморозків, на щастя, не дійшло. Маттеї прямував уздовж пагорбів, а за Ретеном завернув на дорогу, що тяглася рівниною до самої лікарні. Йому відразу впала в око жовта будівля з високим комином, що радше скидалася на похмуру фабрику. Та незабаром пейзаж став приємніший. Головний будинок заступали буки й тополі, а серед них Маттеї завважив ще кедри й велетенську веллінгтонію. Він увійшов до парку. Дорога тут розбігалася на дві. Маттеї подався в той бік, куди вказувала табличка з написом: «Дирекція». Крізь дерева й кущі мріло маленьке озерце, а може, пасмо туману. Серед мертвої тиші Маттеї чув тільки шарудіння жорстви в себе під ногами. Трохи згодом почувся шурхіт грабель. Якийсь парубок розгрібав на дорозі жорству. Рухи в нього були повільні й одноманітні. Маттеї розгублено став, не знаючи, куди повертати далі: більше табличок не було.

— Чи не скажете, де тут дирекція? — спитав Маттеї в парубка.

Хлопець не озвався й словом. Він гріб собі далі, одноманітно, спокійно, як машина, наче ніхто його й не питав, наче нікого й не було поблизу. Обличчя його не мало аніякісінького виразу, а кволі руки суперечили вочевидь могутній фізичній силі. Комісара пойняло нараз почуття небезпеки. Здалося, парубок от-от уперіщить його граблями. Маттеї стало моторошно. Він нерішуче подався далі й зайшов на якесь подвір’я. За ним було ще одне подвір’я, більше. Обабіч тяглися галереї, як у монастирі, а кінчалося подвір’я великим будинком, схожим на приміську дачу.

Тут теж нікого не було видно, тільки звідкілясь чувся жалібний голос, високий, благальний, що проказував одне й те саме слово, без упину одне й те саме. Маттеї знов розгублено спинився, опанований незбагненним смутком.

Зроду він не почувався таким безпорадним, як тепер. Він натис клямку парадних дверей, потрісканих і потертих, але вони не відчинилися. А жалібний голос лунав знов і знов. Наче вві сні, Маттеї подався бічною галереєю. У великих кам’яних вазах стояли червоні тюльпани, в інших — жовті. Нарешті почулася хода: високий літній чоловік, гідно ступаючи, йшов подвір’ям з таким виглядом, ніби все тут йому чуже й дивне. Старого вела сестра.

— Добридень, — привітався комісар. — Я б хотів бачити професора Лохера.

— Вам призначено? — спитала сестра.

— На мене чекають.

— Зайдіть до салону, — сестра показала на двійчасті двері. — Зараз хтось вийде.

І рушила далі, тримаючи під руку старого, що немовби дрімав у напівзабутті, відчинила якісь двері, й обоє зникли за ними. А голос і досі лунав без упину.

Маттеї зайшов до салону. То була велика кімната із старовинними меблями: фотелі, величезна канапа, над нею — у важкій золотій рамі портрет якогось чоловіка, мабуть, засновника лікарні. Далі стіни прикрашали пейзажі тропічних країв, можливо, Бразилії. Маттеї здалося, що він упізнає околиці Ріо-де-Жанейро. Він підійшов до двійчастих дверей, що вели до тераси. На кам’яному поруччі стояли великі вазони з кактусами. Але парку вже не було видно, його геть оповив туман. Зір Маттеї сприйняв тільки щось невиразне, колихке, з якимось пам’ятником чи надгробком посередині й сріблястою тополею, що височіла, мов грізний привид.

Комісарові урвався терпець. Він запалив сигарету, й ця нова звичка заспокоїла його. Повернувшись до кімнати, він сів на канапу, перед якою стояв старовинний круглий стіл із старовинними томами «Флора Франції, Швейцарії та Бельгії» Гастона Боньє. Маттеї погортав їх: старанно видрукувані малюнки квітів і трав, дуже гарні, заспокійливі, не зацікавили його. Він закурив ще одну сигарету. Нарешті прийшла сестра, невеличка енергійна особа в окулярах без оправи.

— Пан Маттеї? — спитала вона.

— Так.

Сестра роздивилася по кімнаті.

— Ви без речей?

Маттеї похитав головою, здивований цим питанням.

— Я б хотів тільки дещо спитати в пана професора, — пояснив він.

— Прошу сюди, — показала сестра на невисокі двері.

Він увійшов до невеличкої і, на його подив, бідно умебльованої кімнати. Ніщо не нагадувало в ній про лікаря. На стінах — такі самі пейзажі, як і в салоні, та ще портрети вчених мужів з бородами і в окулярах без оправи — якісь потворні писки. Мабуть, попередники. На письмовому столі й на стільцях — купи книжок, тільки старий, оббитий шкірою фотель був вільний.

Лікар у білому халаті сидів над своїми паперами — худорлявий, схожий на птаха чоловічок. Він теж мав окуляри без оправи, як сестра й бородані на стінах. Ці окуляри правили тут, мабуть, за якусь неодмінну прикмету, ба навіть за ознаку належності до таємничого ордену, як тонзура в ченців.

Сестра пішла. Лохер підвівся і привітався з Маттеї.

— Ласкаво просимо, — трохи знічено сказав він. — Сідайте, тут вам буде зручніше. У нас не дуже розкішно, ми ж добродійна установа, і з коштами буває сутужно.

Маттеї сів у фотель. Лікар ввімкнув настільну лампу, бо в кімнаті вже посутеніло.

— Дозвольте закурити? — спитав Маттеї.

Лохер здивувався.

— Прошу, — сказав він, розглядаючи Маттеї крізь свої тьмаві окуляри. — Але ж ви раніше не курили?

— Ні.

Лікар узяв аркуш паперу й заходився щось карлючити, певне, якісь нотатки. Маттеї чекав.

— Ви народилися одинадцятого листопада 1903 року, чи не так? — спитав він, пишучи собі й далі.

— Саме так.

— Ви ще живете в готелі «Урбан»?

— Ні, тепер у «Рексі».

— А, в «Рексі». На Виноградній вулиці. Отже, любий Маттеї, ви й досі тиняєтеся по готелях?

— Це вас дивує?

Лікар звів очі від паперів.

— Чоловіче, ви живете у Цюріху тридцять років. Інші вже мають родину, дітей, дбають про своє майбутнє. Чи у вас взагалі немає особистого життя? Даруйте, що я про це питаю.

— Зрозуміло, — мовив Маттеї, який нараз усе збагнув і питання сестри про речі також. — Майор уже встиг вас повідомити.

Лікар обережно поклав авторучку.

— Що ви хочете цим сказати, шановний?

— Вам доручили обстежити мене, — переконано сказав Маттеї й погасив сигарету. — Бо кантональній поліції я здаюся... несповна розуму.

Обидва замовкли. За вікном стояв суцільний туман і сірим невиразним смерком заповзав до маленької кімнати, повної книжок і паперів; було холодно, тхнуло застояним повітрям і якимись ліками.

Маттеї звівся, підійшов до дверей і розчинив їх. За порогом стояли, склавши руки, двоє чоловіків у білих халатах. Маттеї знов причинив двері.

— Двоє санітарів... На випадок, якщо я чинитиму опір.

Лохера не так легко було збентежити.

— Послухайте, Маттеї, — сказав він. — Я хочу поговорити з вами як лікар.

— Коли ваша ласка, — мовив Маттеї і сів.

Йому стало відомо, почав лікар, знову беручи авторучку, буцім останнім часом Маттеї поводиться не так, як усі нормальні люди. Тож їм треба поговорити відверто. У Маттеї суворий фах, через те він суворо ставиться й до людей, що мають з ним до діла, то хай Маттеї пробачить і йому, лікареві, коли він висловиться напрямки, бо фах теж зробив його суворим. І недовірливим. Отже, в поведінці Маттеї дуже й дуже дивує, що він знехтував таку незвичайну нагоду. — Йорданію, несподівано для всіх, ні сіло ні впало. Та ще вроїлося йому в голову знайти вбивцю, якого вже знайдено; далі — це раптове бажання курити і така ж раптова хіть до чарки. Випити самому чотири подвійні порції коньяку після літра «Резерв дю патрон»! Людино добра, такі раптові зміни в характері до біса нагадують симптоми тяжкого захворювання. Заради самого себе Маттеї повинен пройти докладне обстеження, щоб вони одержали повну картину, як клінічну, так і психічну, тому він пропонує Маттеї перебути кілька днів у Ретені.

Лікар замовк, схилився над своїми паперами і знову взявся щось карлючити.

— Чи підвищується у вас іноді температура?

— Ні.

— Чи порушується мова?

— Теж ні.

— А голосів часом не чуєте?

— Дурниці кажете!

— Чи пітнієте?

Маттеї похитав головою. Присмерк та лікарева балаканина дратували його. Він навпомацки пошукав сигарети. Нарешті знайшов їх, і, коли взяв у лікаря запаленого сірника, рука йому затремтіла. Зі злості. Яке безглуздя, він же міг це передбачити й піти до іншого психіатра. Та він любив цього лікаря, саме з почуття симпатії він часом запрошував його на Казармену вулицю як експерта. Маттеї вірив Лохерові, хоч інші лікарі не дуже його шанували, маючи за дивака і мрійника.

— Хвилюєтесь, — мало не радісно зауважив лікар. — Може, гукнути сестру? Коли ви підете до своєї палати...

— І не подумаю, — урвав його Маттеї. — Чи є у вас коньяк?

— Краще вам випити заспокійливих ліків, — мовив Лохер, підводячись.

— Мені треба не заспокійливих ліків, а коньяку, — гостро відказав комісар.

Мабуть, лікар натис на сховану кнопку сигналізації, бо на дверях став санітар.

— Принесіть з моєї кімнати пляшку коньяку й дві чарки, — загадав лікар, потираючи собі руки, либонь, від холоду. — Тільки притьмом.

Санітар щез.

— Справді ж бо, Маттеї, вам треба негайно лікуватися. А то вас чекає цілковитий психічний і фізичний крах. А ми ж хочемо його уникнути, правда? Отже, трохи полікуємось, і все буде гаразд.

На це Маттеї не відказав нічого. Замовк і лікар. Тільки як хтось зателефонував, Лохер зняв трубку і сказав:

— Я зайнятий.

За вікном уже стало геть темно, так швидко цього вечора споночіло.

— Може, ввімкнути горішнє світло? — спитав лікар, аби щось сказати.

— Ні.

Маттеї знову заспокоївся. Коли санітар приніс коньяк, він налив собі чарку, випив і налив ще одну.

— Лохер, — сказав він, — киньте ви ці фіглі-міглі з «чоловіче добрий», «притьмом» і таке інше. Ви — лікар. Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли ви не могли зарадити хворому?

Лікар здивовано глянув на Маттеї. Питання заскочило його зненацька, стурбувало, він не знав, до чого воно.

— Здебільшого я не можу зарадити своїм хворим, — нарешті чесно визнав лікар і ту ж мить збагнув, що не мав права так відповідати пацієнтові, а Маттеї ж був як-не-як пацієнт.

— У вас такий фах, що інакше й дивно було б, — сказав Маттеї; глум у його голосі засмутив лікаря.

— Ви прийшли сюди спитати мене про це?

— І про це теж.

— Та що, на ласку божу, з вами сталося? — збентежено спитав лікар. — Ви ж завше були найрозважливіший серед усіх.

— Я й сам не знаю, — розгублено мовив Маттеї. — Ця збита дівчинка...

— Грітлі Мозер?

— Тільки про неї і думаю весь час.

— То це вона не дає вам спокою?

— Чи є у вас діти? — спитав Маттеї.

— Я теж не одружений, — тихо відказав лікар і знову знітився.

— Ага, теж. — Маттеї похмуро замовк. — Послухайте, Лохер, — почав він знову. — Я дивився уважно і не відводив очей, як мій наступник Генці, людина цілком нормальна. На траві лежав знівечений труп, тільки личко зосталося неушкоджене, дитяче личко. Я пильно дивився. В кущах валялася червона сукенка й печиво. Але й це ще не було найжахливіше.

Маттеї знову замовк. Наче злякався. Він належав до тих людей, що ніколи не розповідають про себе, а тепер він змушений був розповідати, бо йому міг допомогти тільки цей невеличкий, схожий на птаха лікар із кумедними окулярами, тож треба було щиро довіритися йому.

— Вас, безперечно, здивувало, — нарешті повів Маттеї далі, — що я й досі тиняюся по готелях. Я не хотів жити, як звичайні люди, я прагнув підкорити їх собі, а не страждати разом із ними, прагнув бути вищим за них, давати собі раду й керувати ними, як технік якоюсь машиною. Мені стало сили дивитися на замордовану дівчинку, та коли я опинився перед батьками, то не витримав, мені захотілося втекти від тієї садиби «На мочарах», яку, мабуть, прокляв Бог, і тоді я пообіцяв батькам знайти вбивцю, присягнувся спасінням своєї душі, аби тільки не бачити їхнього горя; пообіцяв, байдужий до того, що не зможу сповнити обіцянки, бо повинен летіти до Йорданії. А потім я знов опинився в полоні звичної байдужості, Лохер. Як це було бридко! Я не боронив крамаря, не втручався в події. Знов я був той байдужий Маттеї-капець,як мене прозвали «на дні». Я сховався за спокій, за зверхність, за закон, за нелюдяність, аж поки побачив на аеродромі дітей.

Лікар відсунув свої нотатки.

— Я повернувся. Далі ви знаєте, — сказав Маттеї.

— А тепер?

— Тепер я прийшов до вас. Бо не вірю в крамареву провину і хочу дотримати своєї обіцянки.

Лікар підвівся, став біля вікна. До кімнати увійшов санітар, за ним другий.

— Ідіть у відділення, ви мені не потрібні, — мовив лікар.

Маттеї налив собі чарку коньяку й засміявся:

— Чудовий «Ремі Мартен».

Лікар і досі стояв біля вікна, втупившись у темряву.

— Чим я можу вам допомогти? Я ж не криміналіст, — збентежено сказав він. І раптом, повернувшись до Маттеї, спитав: — А чому, власне, ви не вірите в крамареву провину?

— Ось гляньте.

Маттеї поклав на стіл перед лікарем аркуш паперу й обережно розгорнув його. То був дитячий малюнок. Унизу праворуч виднівся кострубатий підпис «Грітлі Мозер», а посередині — намальований кольоровими олівцями чоловік, високий, вищий за ялини, що стриміли навколо, наче дивовижні стебла. Він був намальований так, як малюють діти: «Крапка, крапка, кома, риска, а до того ще й кільце, от і маємо лице». Чоловік був у чорному капелюсі і в чорній одежі, а з його правиці — кружала з п’ятьма рисками — падали, наче зірки, шпичасті грудочки на малесеньку дівчинку, ще меншу, ніж ялини. Нагорі, власне, вже на небі, стояла чорна автомашина, а поруч — дивовижний звір з якимись чудернацькими рогами.

— Це малюнок Грітлі Мозер. Я взяв його в школі, — пояснив Маттеї.

— А що це має означати? — спитав лікар, зачудовано розглядаючи малюнок.

— Їжакового велетня.

— Як це зрозуміти?

— Грітлі розповідала, що якийсь велетень дарує їй у лісі їжачків. Ось на малюнку і зображено цю зустріч, — пояснив Маттеї, вказуючи на шпичасті кружальця.

— І ви гадаєте...

— Можливо, що Грітлі Мозер у їжаковому велетні зобразила свого вбивцю. Припущення не цілком безпідставне.

— Таке скажете, Маттеї, — роздратовано заперечив лікар. — Цей малюнок — просто витвір дитячої уяви. Не покладайте на нього великі надії.

Можливо, але ви гляньте, як добре намальовано машину. Я навіть можу сказати, що це давня американська марка, та й велетня зображено дуже виразно.

— Але ж велетнів немає, — нетрепляче зауважив лікар. — Навіщо ви розповідаєте мені казочки?

— Височезний дебелий чоловік легко міг би видатися малій дівчинці велетнем.

Лікар здивовано глянув на Маттеї.

— Ви гадаєте, що вбивця — височезний чоловік?

— Це, звісно, тільки непевний здогад, — ухильно відповів комісар. — Якщо це так, то вбивця роз’їжджає на чорній американській машині давнього випуску.

Лохер посунув окуляри на чоло, узяв малюнок у руки й уважно роздивився його.

— Чого ви чекаєте від мене? — розгублено спитав він.

— Припустімо, я нічого не дізнаюся про вбивцю, тільки матиму цей малюнок — єдиний слід, яким я повинен піти. Але ж він для мене — наче рентгенівський знімок для профана. Я неспроможний його цілком витлумачити.

Лікар похитав головою:

— Цей дитячий малюнок нічого не скаже нам про вбивцю, — відповів він і поклав аркуш знов на письмовий стіл. — Ми можемо тільки дещо сказати про дівчинку, яка його намалювала. Грітлі була, певне, розумна, розвинена й весела дитина. Адже діти малюють не тільки те, що бачать, але й те, що вони при цьому відчувають. Тут поєднується реальність і вигадка. Так і на цьому малюнку: реальне — високий чоловік, автомашина, дівчинка; решта наче зашифрована — їжачки і звір з чудернацькими рогами. Самі загадки. А розгадку Грітлі забрала з собою в могилу. Я медик, а не чаклун, що викликає духів. Заберіть цей малюнок. Нема чого ним сушити собі голову.

— Ви просто не хочете зважитись.

— Я не люблю марнувати час.

— Те, що ви називаєте марнувати час, — це просто давній метод, — зауважив Маттеї. — Ви ж учений і знаєте, що таке робоча гіпотеза. Сприйміть як гіпотезу мій здогад, що на цьому малюнку зображено вбивцю. Поміркуймо разом над цією гіпотезою і побачимо, що з того буде.

Якусь мить Лохер задумано дивився на комісара, а тоді знов узяв малюнок.

Який, власне, був крамар на вигляд?

— Такий собі непоказний.

— Розумний?

— Не дурний, проте ледачий.

— Здається, він уже раз був під судом за порушення законів моралі?

— Щось було в нього з чотирнадцятирічною.

— А як він ставився взагалі до жінок?

— Та як усі мандрівні крамарі. Розважався непогано скрізь.

Лохер зацікавився. Щось тут не пасувало одне до одного.

— Шкода, що цей донжуан зізнався й повісився, — промурмотів лікар. — Він начебто зовсім не схожий на сексуального маніяка. Тож розгляньмо вашу гіпотезу, їжаковий велетень на малюнку куди більше схожий на такого вбивцю. Він великий, огрядний. Ці злочини над дітьми коять переважно люди примітивні, недоумкуваті. Імбецільні й дебільні, як кажемо ми, лікарі. Дужі, схильні до насильства, ці люди в стосунках із жінками слабують або на комплекс неповноцінності, або на імпотенцію.

Він спинився, наче вражений якоюсь думкою.

— Дивно!

— Що вас дивує? — спитав Маттеї.

— Дата під малюнком.

— А саме?

— Більш як за тиждень до вбивства. Грітлі Мозер зустрічала свого вбивцю ще до того дня, як стався злочин, коли ваша гіпотеза слушна, Маттеї. Знаменно, що вона намалювала цю зустріч у казковій формі.

— По-дитячому.

Лохер похитав головою.

— Діти теж нічого не роблять без підстави, — завважив він. — Можливо, великий чорний чоловік заборонив Грітлі розповідати про їх таємне знайомство. Бідне дівча послухалося його і замість правди розповіло казку, інакше-бо хтось міг би що-небудь запідозрити, і дівчинка була б урятована. Сам диявол краще б не вигадав. Чи була вона зґвалтована?

— Ні.

— А дівчаток у кантонах Санкт-Галлен і Швіц кілька років тому вбито так само?

— Точнісінько так.

— Теж бритвою?

— Теж.

Тепер і лікар налив собі коньяку.

— Це не сексуальне вбивство, а, певне, якийсь акт помсти, — мовив Лохер. — Убивця хотів цим вчинком по-мститися жінкам, байдуже, хто він був — крамар чи їжаковий велетень бідолашної Грітлі.

— Дівчинка — це ж не жінка.

— Чоловікові з хворобливою уявою вона може замінити жінку, — заперечив лікар. — Убивця не зважується зачепити жінку, інше діло — дівчинку. І вбиває її замість жінки. Звичайно він обирає собі якийсь певний тип дівчинки. Простежте — і ви побачите, що всі жертви були схожі одна на одну. Не забувайте, що вбивця — натура примітивна, він неспроможний керувати своїми інстинктами, незалежно від того, чи він недоумкуватий зроду, чи став такий по якійсь хворобі. Здатність долати свої інстинкти в такої людини звичайно нижча за норму, їй треба небагато — порушення обміну речовин, переродження якихось клітинок — і людина стає твариною.

— А чим же викликана помста?

Лікар замислився.

— Можливо, сексуальним конфліктом, — пояснив він по хвилі, — а може, цього чоловіка пригнічувала й визискувала якась жінка. Або він був бідний, а дружина багата чи належала до вищого, ніж він, соціального стану.

— До крамаря все це не підходить, — запевнив Маттеї.

Лікар стенув плечима.

— Тоді підійде щось інше. У взаєминах чоловіка з жінкою можливі найабсурдніші речі.

— Якщо справді вбив не крамар, то, мабуть, існує загроза нових злочинів?

— Коли сталося вбивство в кантоні Санкт-Галлен?

— П’ять років тому.

— А в кантоні Швіц?

— Два роки тому.

— Перерви щоразу зменшуються, — зауважив лікар. — Це свідчить, либонь, про посилення хвороби. Опір інстинктам вочевидь дедалі слабне, і хворий може за кілька місяців, ба навіть тижнів вчинити новий злочин, тільки-но випаде нагода.

— А як він поводиться під час цієї перерви?

— Спершу хворому стає начебто легше, — трохи нерішуче сказав лікар. — Та невдовзі ненависть знову скупчиться в ньому, знову його палитиме жага помсти. Попервах він тинятиметься десь поблизу дітей, біля шкіл чи майданчиків. Тоді знов почне їздити на своїй машині,шукаючи нової жертви, а як знайде дівчинку, то заприятелює з нею, аж поки вчинить те ж саме.

Лохер замовк.

Маттеї взяв малюнок, дбайливо загорнув його, поклав до кишені і втупив очі у вікно, за яким уже стояла ніч.

— Побажайте мені щастя в розшуках їжакового велетня, Лохер, — сказав він.

Лікар здивовано глянув на нього і нараз збагнув:

— Їжаковий велетень для вас більше, ніж робоча гіпотеза, еге ж, Маттеї?

— Він для мене реальна особа. Я не маю ніякого сумніву, що він — убивця.

Усе, що він, Лохер, оце казав — тільки абстрактне розумування, гра уяви, позбавлена будь-якої наукової вартості, запевняв лікар, сердитий, що піддався омані й не вчув справжнього наміру Маттеї. Він же навів один приклад із тисячі можливих. У такий спосіб легко будь-кого оскаржити в убивстві. А чого ж! Врешті, кожен абсурд можна собі уявити і більш-менш логічно обґрунтувати, це Маттеї сам добре знає, а він, Лохер, тільки з сердечної простоти підтримав цю вигадку. А тепер Маттеї повинен, як воно й годиться чоловікові, кинути всякі свої гіпотези й мужньо глянути у вічі фактам, що незаперечно доводять крамареву провину. Малюнок дівчинки — тільки витвір дитячої уяви, а може, він розповідає про її зустріч із людиною, яка не була і не могла бути вбивцею.

— Дозвольте мені самому спокійно з’ясувати, чи багато вірогідного у ваших міркуваннях, — мовив Маттеї, допиваючи свій коньяк.

Лікар відповів не зразу. Він сидів коло свого старого письмового столу, серед купи книжок і паперів, директор лікарні, що вже давно застаріла, що ніколи не мала доволі коштів і конче потрібних речей, — лікарні, на яку він безнадійно змарнував життя.

— Маттеї, — озвався нарешті Лохер, і в голосі його забриніла втома й гіркота, — ви надумали щось неможливе. Я не хочу вдаватися до бучних слів. Та кожен має свої уподобання, шанолюбство, свою гордість, ніхто не хоче зазнавати поразки. Це мені зрозуміло, я сам такий. Але ви заходжуєтеся шукати вбивцю, якого, за всіма ознаками, і на світі немає, а коли він і є, ви його не знайдете, бо таких чоловіків, як він, чимало і тільки випадково вони не стали вбивцями. Ваш задум викликає тривогу. Ви обрали безумство як метод, обрали сміливо, я охоче це визнаю, сьогодні крайнощі всім імпонують, та якщо цей метод не приведе до мети, боюся, що тоді вам лишиться тільки безумство.

— Бувайте здорові, Лохер, — сказав Маттеї.

Про цю розмову Лохер доповів мені письмово. Як завжди, важко було вчитати його почерк — дрібні, старанно виписані готичні літери. Я покликав Генці, щоб він теж ознайомився з документом. Генці виснував з нього, буцімто лікар сприйняв міркування Маттеї як безпідставну гіпотезу. Я не був такий певний, мені здавалося, що Лохера налякала власна сміливість. Тепер завагався і я. Ми ж не одержали від крамаря ніяких докладних свідчень, які могли б перевірити, він зізнався — і квит. До того ж знаряддя вбивства ще не знайдено, а на жодній бритві в крамаревому коробі не виявлено слідів крові. Знову було над чим замислитися. Звісно, провина з фон Гунтена не спадала, важка підозра тяжіла над ним, але я позбувся спокою. Поведінка Маттеї стала мені тепер куди зрозуміліша, ніж попервах. І, на велику прикрість прокуророві, я звелів ще раз пильно обшукати весь ліс біля Мегендорфа. Та знову даремно. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Мабуть, воно лежало десь у яру, як гадав Генці.

— Ну, — сказав він, витягаючи з пачки одну зі своїх бридких, напахчених сигарет, — більше ми в цій справі нічого не можемо зробити. Або Маттеї з глузду зсунувся, або ми. Треба врешті це з’ясувати.

Я показав фотокартки, що їх прислали на моє прохання. Усі три замордовані дівчинки були схожі одна на одну.

— Це також свідчить на користь гіпотези про їжакового велетня.

— Чому? — незворушно проказав Генці. — Такі дівчатка були, мабуть, до вподоби крамареві. — І він засміявся. — Мене щиро дивує поведінка Маттеї. Я не хотів бн опинитися в його шкурі.

— Ви його недооцінюєте, — пробубонів я. — Він здатний на все.

— Навіть знайти вбивцю, якого взагалі немає?

— Можливо, — відповів я і поклав усі три знімки до справи. — Я тільки знаю, що Маттеї не вгамується.

Я мав слушність. Перші відомості я одержав від шефа міської поліції. Після засідання, де знову йшлося про розподіл наших компетенцій, той невдаха, прощаючись, завів мову за Маттеї. Певне, щоб подрочити мене. Я довідався, що Маттеї часто бачать у зоологічному саду і що він купив у гаражі біля майдану Ешер-Віс стару машину марки «неш». Невдовзі я одержав ще одне повідомлення. Воно зовсім збило мене з пантелику. То було — я добре пам’ятаю — в «Кроненгалле», суботнього вечора. Там зібралися всі, хто має в Цюріху популярність, ім’я й апетит. Поміж столиками сновигали меткі кельнерки, парували страви, а знадвору долинав гуркіт машин. Я сидів під картиною Міро, їв юшку з печінковими фрикадельками і навіть гадки не мав про щось ли-хе, аж тут до мене озвався представник великої фірми продажу пального і відразу ж підсів до мого столика. Він був уже трохи напідпитку і поводився грайливо, замовив шампанське, а тоді, сміючись, розповів, що мій колишній обер-лейтенант змінив фах і працює тепер у Граубюндені поблизу Кура на автозаправній станції, яку їхня фірма збиралася закрити через нерентабельність.

Спершу я не хотів вірити тій звістці. Вона здавалася химерною, дурною, безглуздою.

Та представник фірми був іншої думки. Він запевняв, що Маттеї і в новій для нього галузі досяг успіху. Автозаправна станція процвітає. У Маттеї сила-силенна клієнтів, переважно ті люди, з якими він колись мав до діла, тільки в інший спосіб. Мабуть, розійшлася чутка, що Маттеї-капець працює тепер сторожем на автозаправці й до нього звідусюди сипонули на своїх машинах колишні «знайомі». Там можна побачити всі марки машин — від якоїсь допотопної тарабайки до найдорожчого «мерседеса». Бензоколонка Маттеї перетворилася на своєрідне місце паломництва кримінальників усієї Східної Швейцарії. Продаж бензину неймовірно зростає. Щойно фірма поставила там другу колонку на бензин-супер. І запропонувала збудувати Маттеї модерний будинок замість тієї халупи, де він живе. Маттеї начебто ґречно відхилив пропозицію і відмовився взяти помічника. Часто машини й мотоцикли утворюють біля тієї колонки довгу чергу, та ніхто не нарікає. Мабуть, надто велика шана, як тебе обслуговує колишній обер-лейтенант кантональної поліції.

Я не знав, що відповісти. Представник фірми попрощався, але тепер обід мені уже не смакував, я тільки трохи попоїв і замовив пива. Згодом, як завше, прийшов Генці із своєю Готтінгер — у похмурому настрої, бо десь проголосували не так, як він бажав. Вислухавши новину, Генці сказав, що Маттеї таки зсунувся з глузду, він, мовляв, давно пророкував такий кінець. Настрій у Генці зразу покращав, він з’їв два біфштекси, а уроджена Готтінгер без упину розповідала про театр. У неї там є навіть знайомі!

Через кілька днів задзвонив телефон. Саме під час наради — звичайно, знову з міською поліцією. Телефонувала начальниця сирітського притулку. Стара панна схвильовано розповіла мені, що до них з’явився Маттеї, вбраний по-святковому, весь у чорному, очевидно, щоб справити найкраще враження, і спитав, чи можна йому взяти собі якусь дівчинку з-поміж її вихованок, як вона висловилася. Йому завжди хотілося мати дитину, і тепер, господарюючи на автозаправній станції в Граубюндені, він може її виховувати.

Вона, звісно, відмовила зухвальцеві, відмовила чемно, посилаючись на статут притулку; але мій колишній обер-лейтенант справив на неї таке дивне враження, що вона вважала за свій обов’язок повідомити мене. По тому вона повісила трубку.

Це було справді щось дивовижне. Я спантеличено курив свою «Баянос». Та вже зовсім неможливою здалася нам, на Казарменій вулиці, дальша витівка Маттеї.

Якось ми викликали до себе одного надзвичайно непевного суб’єкта. Неофіційно — сутенер, офіційно — жіночий перукар, він зручно влаштувавсь у великій віллі над озером, у місцевості, оспіваній багатьма поетами. Таксі й приватні машини сновигали без упину туди й сюди. Тільки-но я почав його допитувати, як він одразу пішов з козиря, аж сяючи з радості, що втре нам носа своєю новиною. Маттеї живе на автозаправній станції з відомою нам Геллер! Я відразу ж з’єднався з Куром, далі — з поліційним постом, що здійснював нагляд за тим районом; там підтвердили звістку. Вона одібрала мені мову. Перукар переможно сидів біля мого письмового столу і жував гумку. Я капітулював і звелів відпустити старого гріховоду з богом. Він обіграв нас.

Випадок був кричущий. Я збентежився, Генці голосно обурювався, прокурор гидливо кривився, а в Урядовій раді, де вже прочули новину, казали, що то ганьба. Геллер якось уже побувала в нас на Казарменій вулиці. Хтось убив її колегу, — ну, теж добре відому всім дамочку. Ми мали підозру, що Геллер знає про ту справу більше, ніж розповіла нам; недовго думаючи, її вислали з кантону Цюріх, хоча, крім її ремесла, ми нічого не могли їй закинути. Та серед начальства завжди є люди з якимись упередженнями.

Тепер я надумав утрутитись і поїхати до Маттеї. Я відчував, що його поведінка якось пов’язана з Грітлі Мозер, та не міг збагнути, як саме. Через те я злостився, почуваючи свою безпорадність, але водночас з’явилася й професійна цікавість. Як людина порядку, я поклав довідатися, що ж там скоїлося.

Я поїхав сам, на своїй машині. Знову була неділя,; і, коли я оглядаюся назад, мені впадає в око, що все найважливіше в цій історії вібувалося саме по неділях. Скрізь лунає церковний передзвін, здається, гуде й дзвенить уся земля. До того ж у кантоні Швіц я попав у якусь процесію. На вулиці — машина за машиною, по радіо — проповідь за Проповіддю. Та ще в кожному селі — стрілянина, свист, тріскотнява і галас біля тирів. Все було перейняте потворною, безглуздою метушнею, ніби Східну Швейцарію закрутило в нестримному вирі; десь відбувалися автомобільні перегони, безліч машин напхалося з Західної Швейцарії; їхали цілими родинами, ба навіть цілими громадами, і коли я нарешті добувся до автозаправної станції, яку ви оце бачили, то геть знесилився від галасливої благодаті божого дня. Я огледівся. Станція тоді ще не була така занехаяна, як тепер. Виглядала вона куди привітніше, скрізь чисто, на вікнах калачики у вазонах. Пивнички тоді ще не було. В усьому відчувався міщанський добробут, а надто в порозкидуваних скрізь речах, що засвідчували присутність дитини, — гойдалці, великому ляльковому будинку на лавці, ляльковому візку, конику-качалці.

Маттеї саме обслуговував клієнта, але той, завваживши, що я виходжу з «опеля», мерщій подався геть на своєму «фольксвагені». Біля Маттеї стояла дівчинка, років семи-восьми, з лялькою в руках. Білява, у червоній сукенці, вона видалася мені начебто знайомою, я не міг тільки збагнути — чому, адже на Геллер вона аж ніяк не була схожа.

— То ж рудий Майєр, — мовив я, показуючи на «фольксваген», що вже від’їхав. — Його звільнено рік тому.

— Бензину? — байдуже спитав Маттеї.

На ньому був синій комбінезон.

— Суперу.

Маттеї наповнив бак, протер вікна.

— Чотирнадцять тридцять.

Я дав йому п’ятнадцять, він простяг здачу.

— Не треба, — сказав я і спаленів по самі вуха. — Даруйте, Маттеї, це якось вихопилося в мене.

— Байдуже, я вже звик, — відказав він, ховаючи гроші.

Я зніяковів і знову глянув на дівчинку.

— Гарненьке дівча.

— Щасливої дороги, — мовив Маттеї, розчиняючи дверцята моєї машини.

— Гм, — промовив я. — Власне, мені хотілося поговорити з вами. До бісового дідька, Маттеї, що все це означає?

— Я обіцяв більше не докучати вам зі справою Грітлі Мозер, майоре. Тож і ви дайте мені спокій, — відказав він і повернувся до мене спиною.

— Ми ж не хлопчаки, Маттеї.

Він мовчав. Зненацька десь засвистіло, застрекотіло. Либонь, поблизу теж був тир. Годинник показував одинадцяту. Я стояв і дивився, як Маттеї обслуговує машину марки «альфа-ромео».

— Цей також відсидів свої три з половиною роки, — зауважив я, коли машина поїхала. — Чи не можна зайти всередину? Ця стрілянина діє на нерви. Мені вже несила її чути.

Маттеї повів мене до будинку. В коридорі нам зустрілася Геллер; вона несла з льоху картоплю. Жінка була й досі гарна, і я, поліційний чиновник, відчув докори сумління. Вона запитливо глянула на нас, трохи начебто збентежилась, але приязно привіталася до мене. І взагалі справила приємне враження.

— Це її дитина? — спитав я, коли жінка зникла в кухні.

Маттеї кивнув.

— А де ви розшукали Геллер?

— Та недалеко. Вона працювала на цегельні.

— І нащо вона тут?

— Треба ж комусь вести господарство.

Я похитав головою.

— Мені хотілося б поговорити з вами сам на сам.

— Піди до кухні, Аннемарі, — звелів Маттеї.

Дівчинка вийшла.

Кімната була бідна, але охайна. Ми сіли до столу біля вікна. Надворі не переставали бабахкати постріли.

— Маттеї, що це все означає? — знову спитав я.

— Нічого особливого, майоре. Я рибалю.

— Що ви хочете цим сказати?

— Працюю як детектив, майоре.

Спересердя запаливши сигару, я відказав:

— Я не початківець, але нічогісінько не розумію.

— Дайте й мені закурити.

— Прошу, — і я простяг йому портсигар.

Маттеї поставив на стіл вишнівку. Ми сиділи на осонні, біля прочиненого вікна; надворі, за калачиками, був гарний червневий день і лунала тріскотнява. Коли під’їздила машина — тепер, у полудень, їх стало менше, — обслуговувала її Геллер.

— Звісно, Лохер доповів про нашу розмову, — сказав Маттеї, старанно розкурюючи сигару.

— Вона нічого нового нам не додала.

— А мені додала.

— Що саме?

— Що дитячий малюнок відповідає дійсності.

— Он як! А що ж означають їжачки?

— Цього я ще не знаю. Але я дізнався, що означає звір з чудернацькими рогами.

— Що?

— Це козерог, гірський баран, — спокійно пояснив Маттеї, затягся сигарою й випустив дим під стелю.

— Того ви й ходили до зоопарку?

— Цілими днями сидів там. А ще просив дітей малювати гірських баранів. Те, що вони малювали, було дуже схоже на звіра Грітлі Мозер.

Я збагнув.

— Козерог — геральдичний звір Граубюндена, — сказав я. — Герб цього кантону.

Маттеї кивнув.

— Герб на табличці з номером машини впав в око Грітлі.

Яка проста розгадка!

— Аби ж ми були зразу над цим замислилися, — промурмотів я.

Маттеї роздивлявся на свою сигару, на попілець, що поволі наростав на ній, на тоненьку цівку диму. А тоді спокійно сказав:

— Помилка, якої відразу допустилися ви, Генці і я, полягала в думці, що вбивця — мешканець Цюріха. А насправді він живе в Граубюндені. Я побував на всіх місцях злочинів, і всі вони лежать на трасі Граубюнден — Цюріх.

Я замислився. І врешті мусив таки визнати:

— Маттеї, в цьому щось є.

— Це ще не все.

— Не все?

— Я зустрів рибалок.

— Яких рибалок?

— Ну, хлопців, що рибалили.

Я здивовано вп’явся в нього очима.

— Бачите, — почав Маттеї, — після свого відкриття я зразу подався в кантон Граубюнден. Начебто цілком логічно. Та швидко я збагнув, що почав по-дурному. Кантон Граубюнден надто великий, і важко відшукати в ньому чоловіка, про якого тільки відомо, що він високий на зріст і їздить на чорній машині старої американської марки. Понад сім тисяч квадратних кілометрів, понад сто тридцять тисяч людей, розпорошених по безлічі долин, — хіба ж тут даси ради?

Якось холодного дня, не знаючи, до чого взятися, я сидів на березі Інна, в Енгадіні, і знічев’я спостерігав за хлопцями, що крутилися на березі. Я хотів був уже піти, коли помітив, що хлопці пильно дивляться на мене. Вони наче перелякались і розгубилися. Один хлопець тримав у руках саморобну вудку. «Та рибаль собі», — сказав я. Хлопці недовірливо перезирнулись. «Ви з поліції?» — спитав рудий веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. «Хіба я схожий на поліцейського?» — «А хтозна!» — відказав він. «Ні, я не з поліції», — запевнив я і почав дивитися, як вони кидають у воду принаду. Хлопців було п’ятеро, і всі захопилися своїм ділом. «Не клює», — трохи згодом розчаровано завважив веснянкуватий, виліз на берег і підійшов до мене. «Чи немає у вас сигарети?» — спитав він.» «Овва! В твоєму віці?» — «А ви схожий на такого, що дасть сигарету». — «Доведеться дати», — і я простяг йому пачку «Паріз’єнн». «Дякую, сірники в мене є». Хлопець почав пускати дим через ніс. «Сигарета заспокоює по такій фатальній невдачі з риболовлею», — солідно проказав він. «Ну, в твоїх товаришів начебто терпіння трохи більше. Вони он вудять і щось, мабуть, таки впіймають». — «Нічого вони не впіймають, хіба якого харіуса». — «А ти, звісно, хотів би тільки щупака вловити», — піддрочив я хлопця. «Щупаки мене не цікавлять, — заперечив він. — Тільки форель. Та на неї треба грошей». — «Навіщо? — здивувався я. — В дитинстві я ловив форель руками». Він зневажливо похитав головою. «Певне, маленьку. А спробуйте-но спіймати руками дорослого хижака. Форель теж хижа риба, як і щупак, тільки ловити її куди важче. Та ще треба мати на неї патент, а він чимало коштує». — «Ну, вий без патенту ловите», — засміявся я. «Найгірше те, що справжні місця не для нас, — пояснив хлопець. — Там сидять рибалки з патентами». — «А які ж це справжні місця?» — спитав я. «Ви зовсім не тямите в рибальстві», — визначив хлопець. «Таки не тямлю». Тепер ми вдвох сиділи на стрімкому березі. «Ви гадаєте, що байдуже, куди закинути вудку, аби тільки у воду — і край?» — «А хіба ні?» — здивовано спитав я. «Типово для початківця, — проголосив веснянкуватий і знову пустив дим через ніс. — Рибалка повинен зважати на дві речі — на місце й на принаду». Я уважно слухав. «Припустімо, ви хочете вловити форель, дорослого хижака, — провадив хлопець. — Насамперед ви повинні подумати, де саме вона водиться. Звісно, в такому місці, де можна захиститися від течії, а по-друге, де течія дужча, бо там пропливає більше харчу; отже, десь униз по річці, за великим каменем або ще краще — за мостовими підпорами. Та всі такі місця позаймали рибалки з патентами». — «Тоді треба чимось загатити течію», — сказав я. «О, зметикували», — згорда похвалив він. «А принада?» — спитав я. «Це залежить від того, чи хочете ви вловити хижака, чи якихось вегетаріанців — харіуса або вугря. Їх можна взяти навіть на вишню. А хижаки — форель чи окунь — ловляться тільки на щось живе. На комара, черв’яка чи маленьку рибку». — «На щось живе! — задумано повторив я і підвівся. — Візьми! — Я простягнув хлопцеві всю пачку «Паріз’єнн». — Ти їх заробив. Тепер я знаю, як мені впіймати рибу. Спершу я повинен знайти місце, а тоді принаду».

Маттеї замовк. Я довго нічого не говорив, пив вишнівку, дивився на гарний яскравий день з тріскотнявою за вікном і знову запалив пригаслу сигару.

— Маттеї, — почав я нарешті, — тепер я збагнув, чому ви казали, що рибалите. Ця автозаправна станція зручне місце, а дорога — річка, еге ж?

Маттеї був незворушний.

— Той, хто хоче потрапити з Граубюндена до Цюріха, мусить проїхати тут, якщо не надумає зробити гак через Верхньоальпійський перевал, — спокійно відповів він.

— А дівчинка — принада? — спитав я і сам злякався.

— Її звати Аннемарі, — відказав Маттеї.

— Тепер я знаю, на кого вона схожа. На вбиту Грітлі Мозер.

Ми знову замовкли. Надворі потеплішало, гори мріли в імлистому серпанку, тільки стрілянина не вщухала — певне, десь відзначали свято стрільців.

— А чи це не диявольський задум? — нарешті нерішуче спитав я.

— Можливо.

— Ви поклали чекати тут, поки вбивця їхатиме цією дорогою, побачить Аннемарі і попаде в пастку, що ви йому поставили?

— Так, убивця проїде тут неодмінно.

Я задумався.

— Гаразд, — сказав я по хвилі, — припустімо, що ви мали слушність і такий убивця справді існує. Не виключено, що саме так воно і є. В нашій роботі все можливе. Та чи не здається вам цей метод надто ризикованим?

— Іншого методу немає, — відповів Маттеї і кинув у вікно недопалок. — Я нічого не знаю про вбивцю, не можу його шукати. Отже, я мусив знайти його наступну жертву, дівчинку, і виставити її як принаду.

— Чудово, свій метод ви запозичили в рибалок. Але ж цілком наслідувати їх вам не випадає. Ви ж не можете весь час тримати дівчинку як принаду біля дороги, їй треба ходити до школи, та й сама вона хотіла б, певне, втекти якнайдалі від вашої клятої дороги.

— Незабаром почнуться шкільні канікули, — вперто проказав Маттеї.

Я похитав головою.

— Боюсь, аби через цю ідею ви не з’їхали з глузду. Навіщо сидіти тут і чекати подій, які, може, ніколи й не стануться? Припустімо, що вбивця таки справді проїде тут, але це ще не означає, що, кажучи вашими словами, він клюне на принаду. А ви будете чекати й чекати...

— Коли рибалиш, доводиться чекати, — правив він своєї.

Глянувши у вікно, я побачив, що Геллер обслуговує Обергольцера. За свої злочини той просидів шість років у Регенсдорфській в’язниці.

— А Геллер знає, навіщо вона тут?

— Ні. Я сказав їй тільки, що мені потрібна господарка.

Я почувався якось дивно. Цей чоловік імпонував мені, його метод був незвичний, ба навіть незвичайний; я схилявся перед Маттеї, бажав йому успіху, бодай заради того, щоб принизити мерзенного Генці. Та разом з тим я вважав його план нездійсненним, ризик надто великим, а шанс на виграш надто малим.

— Маттеї, — силкувався я напоумити його, — ви ще маєте змогу обійняти посаду в Йорданії. Поки бернці не послали Шафрота.

— Хай собі їде.

Я не вгавав:

— Чи не хотіли б ви повернутися до нас?

— Ні.

— Спершу ви могли б працювати в самому управлінні, а умови лишилися б ті самі.

— Не маю ніякого бажання.

— Або можете перейти до міської поліції. Дивіться, що вас більше влаштовує матеріально.

— На автозаправці я заробляю навіть більше, ніж на державній службі, — відказав Маттеї. — Та ось під’їздить новий клієнт, а пані Геллер, певне, саме готує печеню.

Він схопився й пішов. Під’їхав ще один клієнт — красень Лео. Коли Маттеї звільнився, я вже сидів у своїй машині.

— Маттеї, — сказав я на прощання, — вам уже, видно, нічим не зарадиш.

— Авжеж, — мовив він, даючи знак, що дорога вільна.

Біля нього тулилася дівчинка в червоній сукенці, а на порозі стояла Геллер, і я знову спіймав її стурбований погляд.

Я поїхав.

Отже, він чекав. Непохитно, вперто, пристрасно. Він обслуговував клієнтів, наливав бензин, мастило, воду, протирав шибки, справував одну й ту саму механічну роботу. Дівчинка, повернувшись зі школи, завжди крутилася біля нього чи біля лялькового будиночка, дріботіла, стрибала, дивувалася, балакала сама до себе або співала на гойдалці, а червона сукенка й кіски маяли в повітрі. Він чекав і чекав. Повз нього проїздили машини всіх кольорів і всіх марок, старі машини, нові машини. Він чекав. Занотовував номери всіх машин з кантону Граубюнден, розшукував у довідниках, кому вони належать, дізнавався в громадських канцеляріях про власників. Геллер працювала на невеличкій фабриці поблизу села під горою і поверталась аж увечері незначним схилом позад будинку, несучи торбу з харчами й сітку, повну хліба, а вночі часом хтось кружляв навколо дому й тихенько свистів, але вона не відчиняла.

Прийшло літо, гаряче, нескінченне, сліпуче, важке, з раптовими громовицями, і, нарешті, почалися шкільні канікули, що на них так покладався Маттеї. Тепер Аннемарі була завжди коло нього, отже, коло дороги, і кожен, хто тут проїздив, міг її бачити. Маттеї чекав і чекав. Він грався з дівчинкою, оповідав їй казки, всіх Гріммів, всього Андерсена, «Тисячу й одну ніч», вигадував сам, робив у відчаї все, аби лиш тримати дівчинку біля себе, біля дороги, де вона була йому конче потрібна. І вона трималася там, їй подобалися його розповіді й казки. Автомобілісти розчулено задивлялися на ідилічну пару — дочку й батька, дарували малій шоколад, розмовляли з нею, а Маттеї чатував. Може, цей великий дебелий чоловік і був убивця? Він приїхав з Граубюндена. Або цей довготелесий і сухоребрий, що балакає тепер з дівчам? Це власник кондитерської в Дісентісі, Маттеї вже встиг про нього довідатися. «З мастилом усе гаразд? Щиро дякую. Я долив ще півлітра. Двадцять три десять. Щасливо доїхати». Він чекав і чекав. Аннемарі любила його і радо крутилася коло нього; а він лиш одне мав на думці — вбивцю. Нічого не існувало для нього, крім певності в появі вбивці, крім цієї надії, цього передчуття. Він уявляв собі, як з’явиться той чолов’яга, дужий, незграбний, наївний, довірливий і кровожерний водночас, як він почне раз по раз навідуватися до автозаправки, приязно шкірячи зуби, по-святковому вбраний, — якийсь залізничник на пенсії або колишній митний службовець; як поволі дівчинка звикне до нього і піде з ним у ліс за бензостанцію, як він, Маттеї, шусне за ними згинці, крадькома; як вискочить у вирішальну мить; як почнеться жорстока, кривава боротьба сам на сам до скону, до визволення; як убивця лежатиме перед ним подужаний і, скиглячи, зізнається в усьому.

Та, поміркувавши, Маттеї казав собі, що нічого цього не буде, бо він надто вочевидь стежить за дівчинкою; мабуть, треба дати дитині більше волі, щоб досягти бажаного наслідку. І він дозволяв Аннемарі йти від дороги, але сам назирці сунув за нею, кидаючи бензоколонку, перед якою нетерпляче сигналили машини. Дівчинка підстрибом бігла до села — іти туди було з півгодини, — гралася з дітьми біля хат чи на узліссі, та щоразу дуже швидко поверталася додому. Вона звикла до самотності і стала відлюдькувата, а діти й собі трималися осторонь від неї.

Тоді Маттеї знову міняв тактику, вигадував інші забавки, інші казки, прихиляв знов Аннемарі до себе. Він чекав і чекав. Незворушно, несхитно. Нічого не пояснюючи. Геллер уже давно помітила, якою увагою ущедрює він дитину. Вона ніколи не йняла віри, що Маттеї з самої лише людяності узяв її за господиню. Їй здавалося, ніби він щось замислив, але тут, у нього, вона чи не вперше в житті знайшла затишний притулок, тож не хотіла цим сушити собі голови; може, вона навіть плекала якісь надії — хто знає, що відчуває така бідолаха; увагу Маттеї до її дитини вона згодом почала вважати за щиру прихильність, хоч іноді знов прокидалася її звична недовіра і тверезий погляд на життя.

— Пане Маттеї, — якось почала вона, — це, звісно, не моє діло, але начальник кантональної поліції приїздив сюди через мене?

— Та ні, чого б то?

— У селі балакають про нас.

— Яке це має значення!

— Пане Маттеї, — вела вона далі, — те, що ви осіли тут, якось пов’язане з Аннемарі?

— Дурниці! — засміявся він. — Я просто люблю дитину, оце і все, пані Геллер.

— Ви дуже ласкаві до мене й Аннемарі. Якби я тільки знала чому!

Шкільні канікули скінчилися, заходило на осінь, ландшафт — червоний і жовтий — став напрочуд виразний, як під велетенською лупою. Маттеї здавалося, що втрачено слушний час, і все-таки він чекав. Уперто, запекло. Дівчинка ходила до школи пішки, в обід і ввечері він звичайно зустрічав її і привозив додому в своїй машині. Його план ставав дедалі безглуздіший, просто неможливий, шанси на успіх — ще мізерніші, він добре це розумів; скільки вже разів, певне, убивця проїздив повз бензостанцію, може, навіть щодня, принаймні щотижня, а він нічого не виявив, він ще блукає в темряві і не знаходить, на що спертися, жодного підозрілого факту, тільки автомобілісти під’їздять, часом заводять з дівчинкою звичайнісіньку розмову про се, про те, нічим себе не виказуючи, і їдуть собі далі. Хто ж був той, кого Маттеї шукає, і чи взагалі він є серед них?

Може, Маттеї тому зазнавав невдачі, що багато хто пам’ятав його колишню посаду; та цього він не міг і не сподівався приховати. І він правив своєї, чекав і чекав. Відступати не було куди, лишалося тільки чекати, хоч це й висотувало йому нерви і він був часом не від того, щоб поскладати валізи і втекти, виїхати хай навіть і до Йорданії; іноді він боявся збожеволіти. А тоді наставали години чи навіть дні, коли він робився байдужий, цинічний і, не втручаючись до подій, сидів на лавці перед бензоколонкою, пив чарку за чаркою, кидав недокурки сигарет собі під ноги і безтямно дивився просто себе. Тоді нараз схоплювався з місця, але швидко знову поринав у свою дрімоту, у байдужість і згаював дні, тижні на безглузде, страшне чекання. Замучена, безнадійна людина — і все-таки повна надії.

Якось сидячи отак, неголений, втомлений, у засмальцьованому одязі, він раптом злякався. До його свідомості дійшло, що Аннемарі ще не повернулася зі школи. Він кинувся пішки їй назустріч. Курна, негудронована дорога за будинком поволі спиналася вгору, тоді збігала додолу, вела через випалену рівнину і перетинала ліс, а з узлісся вже здалека було видно село, присадкувату церкву і старі хатки з блакитними цівками диму над коминами. Можна було перебігти очима всю дорогу, якою ходила Аннемарі, та дівчинки і слід запався.

Маттеї знов повернувся до лісу і миттю став чуйний, насторожений. Невисокі ялинки, дрібний чагарник, червоне й руде листя, що шурхотить на землі, стукіт дятла в хащах, де високі смереки прагнуть до неба, а крізь них ледве прохоплюється скісне сонячне проміння. Маттеї збочив з дороги і став продиратися крізь терник, кущі, гілки, що шмагали його по обличчю. Нарешті він вийшов на галявину і уважно перебіг її очима: він зроду ще тут не бував. З того боку лісу сюди вела широка дорога, нею, мабуть, селяни вивозили всяке сміття, бо на галявині виросла аж гора покидьків. Тут валялися консервні бляшанки, шматки іржавого дроту та інший мотлох; і вся ця купа сміття сповзала до струмка, що дзюркотів посеред галявини.

Тільки тепер Маттеї завважив дівчинку. Вона сиділа на березі сріблястого струмка, поклавши обіч себе ляльку і шкільний ранець.

— Аннемарі! — гукнув Маттеї.

— Іду, — відповіла дівчинка, але не рушила з місця.

Маттеї обережно переліз через смітник і став перед дитиною.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю.

— На кого?

— На чарівника.

У дівчинки в голові не було нічого, крім казок; то вона чекала на якусь фею, то на якогось чарівника — наче глузуючи з невпинного чекання Маттеї. Того знову пойняв розпач, свідомість, що всі його зусилля марні, і разом з тим болюча певність, що попри все він мусить чекати, іншої ради немає, треба чекати й чекати.

— Ходімо вже, — спокійно сказав він, узяв дівчинку за руку і пішов з нею назад через ліс, знову сів на свою лавку і знову втупився очима просто себе. Посутеніло, тоді споночіло, та йому все було байдуже; він сидів, курив, чекав і чекав, як автомат, нечуло, вперто і тільки часом, сам того не помічаючи, шепотів, наче закляття: «Та Прийди ж, прийди, прийди, прийди!»; сидів незрушно в блідому місячному світлі і нараз заснув; прокинувся, задубівши з холоду, коли вже на світ зайнялося, і поплентався в ліжко.

Наступного дня Аннемарі повернулася зі школи трохи раніше, ніж звичайно. Маттеї саме підвівся з лавки йти їй назустріч, аж вона вже вийшла з лісу, з ранцем за плечима, тихенько щось наспівуючи та перестрибуючи з ноги на ногу. В руці вона недбало тримала ляльку, і ляльчині ноги волочилися по землі.

— Уроки задали? — спитав Маттеї.

Аннемарі похитала головою, співаючи «Марія сиділа на камені», і пішла до хати. Маттеї не затримував її — надто він був розгублений, безпорадний, втомлений, щоб розповідати їй нові казки, вабити її новими іграми.

Та коли Геллер повернулася додому, вона одразу спитала:

— Чи Аннемарі слухалася?

— Та вона ж була в школі, — відказав Маттеї.

Геллер здивовано глянула на нього.

— У школі? Сьогодні діти були вільні через якусь там учительську конференцію.

Маттеї насторожився. Зневіра останніх тижнів раптом щезла. Він відчув, що ось-ось справдяться його надії, настане кінець його нестямному чеканню. Він насилу перемігся, більше нічого не питав у Геллер, не розпитував дівчинки.

Та наступного дня по обіді він поїхав у село і поставив машину в провулку. Йому хотілося потай подивитися, що робитиме дівчинка. Було близько четвертої. З вікон школи почувся спів, тоді галас, вибігли діти, зчинили метушню, хлопці завелися битись, полетіли камінці, дівчатка пішли під ручку одна з одною; Аннемарі серед них не було. Вийшла вчителька, дуже стримана, суворо глянула на Маттеї і сказала, що Аннемарі не було в школі, — чи вона не хвора? Ще позавчора по обіді вона не прийшла і навіть записки від матері не принесла. Маттеї відповів, що дівчинка справді хвора, попрощався і, наче не в собі, помчав до лісу. Кинувся до галявини, але там нікого не було. Стомлений, важко дихаючи, подряпавшись до крові терням, він сів у машину й подався до бензостанції, та, перш ніж доїхав, побачив дівчинку, що підстрибом бігла по узбіччю. Він спинив машину.

— Сідай, Аннемарі, — ласкаво гукнув він, відчинивши дверцята.

Маттеї простягнув дівчинці руку, і вона влізла в машину. Він занімів. Долоня в дівчинки була липка. І коли він глянув на власну руку, то завважив на ній сліди шоколаду.

— Хто тобі дав шоколад? — спитав Маттеї.

— Одна дівчинка.

— У школі?

Аннемарі кивнула. Маттеї не сказав ані слова. Він спинив машину перед будинком, дівчинка вилізла і всілася на лавці біля бензоколонки. Маттеї непомітно стежив за нею. Дівчинка щось поклала до рота й почала жувати. Тоді він неквапом підійшов до неї.

— Покажи-но, — сказав він і обережно розтулив дівчинці легко затиснені пальці. На долоні лежала надкусана шпичаста шоколадна грудочка. Трюфель.

— У тебе їх багато? — спитав Маттеї.

Дівчинка похитала головою.

Комісар засунув руку в кишеню її сукенки, витяг хусточку й розгорнув її; там лежало ще два трюфелі.

Дівчинка мовчала.

Мовчав і комісар. Його пойняло неймовірне щастя. Він сів коло дитини на лавку. Нарешті, обережно тримаючи на долоні шпичасті шоколадні грудочки, він спитав тремтячим голосом:

— Аннемарі, їх дав тобі чарівник?

Дівчинка мовчала.

— Він заборонив розповідати про себе?

Ніякої відповіді.

— То й не розповідай, — лагідно сказав Маттеї. — Це добрий чарівник. Піди завтра до нього знову.

Обличчя в дівчинки враз зайнялося радістю. Вона обняла Маттеї, сяючи зі щастя, а тоді метнулася нагору, до своєї кімнати.

Другого ранку, о восьмій, тільки-но я зайшов до свого кабінету, Маттеї, збуджений, ледве привітавшись, поклав мені на письмовий стіл трюфелі. Він був у своєму давньому костюмі, але без краватки й неголений. Я простиг йому коробку з сигарами, він узяв одну й відразу за-тягся.

— Навіщо мені ваш шоколад? — безпорадно спитав я.

— Це їжачки, — мовив Маттеї.

Я розгублено глянув на нього і покрутив у руках шоколадні грудочки.

— Як це розуміти?

— Дуже просто. Вбивця давав Грітлі Мозер трюфелі, а в її уяві вони обернулися на їжачків. Дитячий малюнок розгадано.

Я засміявся:

— Як ви доведете свою думку?

— Таке саме сталося з Аннемарі.

І Маттеї почав розповідати.

Він одразу ж переконав мене. Я викликав Генці, Феллера та чотирьох поліцейських, дав їм вказівки, повідомив прокурора, і ми виїхали. На автозаправній станції було порожньо, Геллер відвела дочку до школи, а сама пішла на фабрику.

— А Геллер знає, що тут відбувається? — спитав я.

Маттеї похитав головою:

— І гадки не має.

Ми подалися до галявини, пильно її обнишпорили, та нічого не знайшли. Тоді ми розділилися. Наближався полудень. Маттеї пішов назад на автозаправку, щоб не викликати підозри. Добре, що був саме четвер: по обіді діти не йшли знову до школи. Нараз мені сяйнув спогад, що Грітлі Мозер теж убито в четвер.

Осінній день був ясний і теплий, навколо гули бджоли, джмелі, ще якісь комахи, щебетали пташки, здалека чувся лункий стукіт сокири. Дзвін у селі чітко вибив другу годину. Тоді з’явилася дівчинка, вийшла з-за кущів саме проти мене і, легко підстрибуючи, побігла до ручая, сіла там із своєю лялькою, вся наструнчена, пильно вдивляючись блискучими очима в ліс, наче на когось чекала. Нас вона не бачила, ми сховалися за деревами й кущами. Обережною ходою до мене наблизився Маттеї, став поруч за деревом і прошепотів:

— Гадаю, за півгодини він прийде.

Я кивнув.

Ми все старанно організували. В’їзд до лісу з боку шосе був під пильним наглядом, там навіть встановили радіоапаратуру. Ми всі озброїлися револьверами. Дитина сиділа біля струмка майже нерухомо, вся — причаєне чекання, дивне, полохливе, чарівне; вона сиділа спиною до смітника, то на сонці, то в затінку від великої темної ялини; нічого не було чути, тільки дзижчали бджоли та щебетали пташки; часом дівчинка починала сама собі співати тоненьким голоском «Марія сиділа на камені», знов і знов, щоразу ті самі слова, а навколо каменя, де вона сиділа, валялися іржаві консервні бляшанки, каністри і шматки дроту. Несподівано налітав на галявину вітер, здіймав листя, шелестів ним, і знову ставало тихо. Ми чекали. Для нас нічого більше не існувало на світі, тільки оцей зачарований осінній ліс і на галявині — маленьке дівча у червоній сукенці. Ми чекали на вбивцю, прагнучи справедливості, відплати, кари. Півгодини вже давно збігло, минуло вже цілих дві години. Ми чекали й чекали, тепер самі чекали так, як чекав Маттеї тижні й місяці. Годинник показував п’яту; тіні подовшали, вже западав присмерк, яскраві барви зблякли, потьмяніли. Нараз дівчинка знялася і підстрибом побігла додому. Ніхто з нас не прохопився й словом, навіть Генці.

— Завтра ми прийдемо знову, — поклав я. — Заночуємо в Курі, в готелі «Козерог».

Так само ми чекали і в п’ятницю, і в суботу. Власне, мені слід було б залучити і граубюнденську поліцію. Але це була тільки наша справа. Я не хотів давати ніяких пояснень, не бажав чийогось втручання. Прокурор телефонував уже в четвер увечері, обурювався, ремствував, погрожував, називав усе це дурощами, галасував, вимагав нашого повернення. Я стояв на своєму, тільки відпустив одного поліцейського. Ми чекали й чекали. Тепер уже йшлося не про дівчинку і не про вбивцю, йшлося про Маттеї; ми розуміли: треба, щоб він мав слушність і досяг своєї мети, а то станеться лихо; ми всі це усвідомлювали, навіть Генці, який дуже швидко в усьому переконався і в п’ятницю ввечері оголосив, що вбивця з’явиться в суботу, ми ж бо маємо незаперечний доказ — їжачків, та й дівчинка щодня приходить на одне й те саме місце і довго сидить, вочевидь чекаючи на когось.

Так ми стояли цілими годинами, сховавшися за дерева й кущі, ані руш, і тільки очима перебігали з дівчинки на консервні бляшанки, на іржавий дріт, на гору покидьків, мовчки потай курили і чули все те саме «Марія сиділа на камені». В неділю стало ще важче. Погода трималася гарна, на прогулянку до лісу наїхало безліч людей. Якийсь мішаний хор на чолі з диригентом удерся на галявину й розташувався там, галасуючи, пітніючи, скидаючи піджаки. Оглушливо загриміло: «До мандрів мельник має хіть, до мандрів». На щастя, ми стояли за деревами й кущами в цивільному. «Земля і небо, все славить Бога... Лиш нам, бідакам, що день, то гірше». Потому звідкись узялися двійко закоханих і повелися вельми невимушено, не зважаючи на дитину, що сиділа собі як завжди — з незбагненним терпінням, у незбагненному чеканні, вже четвертий день поспіль.

Ми чекали й чекали. Троє поліцейських, взявши рацію, вже поїхали; нас зосталося четверо: крім мене й Маттеї, ще Генці й Феллер. Власне, як добре зважити, то по службі рахувалися тільки три згаяні дні, хоч і це вже була неприпустима річ; у неділю обставини склалися несприятливо для вбивці, і він навряд чи прийшов би, тут Генці мав слушність; тож ми лишилися чекати й на понеділок. У вівторок поїхав і Генці: треба ж було комусь давати лад на Казарменій вулиці. Але й перед від’їздом Генці був іще впевнений у нашому успіхові. Ми чекали, чекали й чекали, виглядали й виглядали, один незалежно від одного, бо нас було замало, щоб стежити по-справжньому, організовано. Феллер примостився неподалік од лісової дороги за кущем, у затінку, ховаючись від пізньої вересневої спеки, і навіть один раз так захропів, що чути було аж потойбіч галявини. Це було в середу. Маттеї стояв з одного краю, ближче до автозаправки, а я сховався з іншого, навпроти нього. Так ми виглядали й виглядали, чекали на вбивцю, на їжакового велетня, здригалися, зачувши гуркіт машини на шосе; а посередині, між нами, сиділа дівчинка. Вона приходила на галявину щодня по обіді й довго чекала біля струмка, співаючи «Марія сиділа на камені», затято, захоплено, незбагненно. Ми вже ледве терпіли її, майже ненавиділи. Часом вона довго не приходила, кружляла зі своєю лялькою навколо села, але не наближалася до нього, бо ходити до школи кинула; це теж не так просто було владнати; мені довелося поговорити віч-на-віч з учителькою, щоб вона не думала шукати Аннемарі. Я відрекомендувався, обережно натякнув на справу і дістав непевну згоду.

Поки дівчинка вешталася коло лісу, ми стежили за нею в польові біноклі, однак вона завжди приходила на галявину — крім четверга, коли дівчинка, на наш відчай, зосталася на автозаправці. Тож нам нічого не лишалося, як сподіватися на п’ятницю. Тепер вирішувати мав я; Маттеї вже давно нічого не говорив, але в п’ятницю стояв за деревом, коли дівчинка в своїй червоній сукенці знову прибігла, підстрибуючи, до струмка і сіла біля нього з лялькою, як і в минулі дні.

Ще й досі стояла чудова осіння година; яскраві барви, прозора далечінь, останній спалах сил перед сном; та прокурор витримав заледве півгодини. Він приїхав у машині, разом із Генці, близько п’ятої вечора, з’явився несподівано, наче з води виринув, і підійшов до мене; а я стояв там з першої години, переступав з ноги на ногу і, червоний з люті, дивився на дівчинку. «Марія сиділа на камені», — долинув до нас писклявий голос; я давно вже не міг чути цих слів, давно вже не міг бачити дівчинки, її гидкого щербатого рота, тоненьких кісок, пошитої без смаку червоної сукні; дівчинка здавалася мені бридка, паскудна, вульгарна, дурна, я ладен був її задушити, вбити, пошматувати, аби тільки не чути безглуздого «Марія сиділа на камені». Можна було збожеволіти! Все навкруг було звичайне, безнадійне, тільки на землі дедалі більшало листя, частіше залітав сюди вітер та сонце ще дужче золотило ідіотську гору сміття; далі цього несила було витримати, і раптом — наче порятунок! — прокурор вискочив з кущів і подався просто до дівчинки, не звертаючи уваги на покидьки, в яких грузли його черевики. Побачивши, що він прямує до дівчинки, ми теж повиходили зі своїх схованок — треба було вже покласти цьому край.

— На кого ти чекаєш? — гримнув прокурор.

Дівчинка злякано зіщулилася, пригорнувши до себе ляльку, і мовчки втупилася в прокурора.

— На кого чекаєш? Відповідай, кляте дівчисько!

Тепер ми вже всі підійшли й обступили дівчинку, а вона дивилася на нас тривожно, нажахано, нічого не тямлячи.

— Аннемарі, — мовив я, і голос тремтів мені з люті. — Тиждень тому тобі дали шоколад. Мабуть, ти пам’ятаєш ті шоколадки, схожі на їжачків. Тобі давїх чоловік у чорному костюмі.

Дівчинка не відповіла, тільки глянула на мене очима, повними сліз.

Тоді Маттеї став перед дитиною навколішки й обійняв її за худенькі плечі.

— Слухай, Аннемарі, — взявся він пояснювати, — ти повинна нам сказати, хто дав тобі шоколад. Повинна докладно розповісти, як виглядає той чоловік. Колись я знав дівчинку, — провадив він далі з усією переконливістю, бо ставив на останню карту, — вона теж мала червону сукенку, і високий чоловік у чорному костюмі теж давав їй шоколад. Такі самі шпичасті кульки, як оце їла ти. А тоді та дівчинка пішла з високим чоловіком у ліс, і там високий чоловік зарізав дівчинку ножем.

Маттеї замовк. Вона також мовчала, тільки дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Аннемарі! — крикнув Маттеї. — Ти повинна сказати мені правду. Я ж хочу, щоб із тобою не сталося ніякого лиха.

— Ви брешете, — тихо відказала дівчинка. — Ви брешете.

Тоді прокуророві знов урвався терпець.

— Дурепо! — крикнув він, схопив дівчинку за плече й трусонув її. — Скажеш ти нарешті чи ні?

І ми всі безтямно загаласували, бо в усіх уже не витримали нерви. Ми кинулися до дівчинки, трясли її, тоді почали бити, по-справжньому, жорстоко, розлючено били маленьке дитяче тіло, що лежало серед консервних бляшанок у попелі й червоному листі.

Так ми шаленіли над дівчинкою цілу вічність — а насправді кілька секунд; вона вперто мовчала, тоді зненацька закричала таким жахливим нелюдським голосом, що ми всі заклякли:

— Ви брешете, брешете, брешете!

Від того крику ми враз схаменулися, пойняті соромом і жахом за свій вчинок.

— Ми — тварюки, тварюки, — прохрипів я.

Дівчинка побігла через галявину до узлісся.

— Ви брешете, брешете, брешете! — знову лементувала вона так страшно, що ми аж злякалися, чи вона, бува, не збожеволіла.

Та дівчинка влетіла просто в обійми Геллер, яка, на додачу до всього, теж з’явилася на галявині. Ще її нам бракувало! Вона вже все знала; вчителька перехопила її біля школи і все виляпала, я збагнув це, не питаючи жодного слова. І ось бідолаха стояла, пригорнувши до себе дитину, що заходилася плачем, і дивилася на нас таким самим поглядом, як допіру дивилася її дочка. Звісно, вона знала кожного з-поміж нас: Феллера, Генці і, на жаль, навіть прокурора; ситуація була дивна й нестерпна; ми зніяковіли й почувалися по-дурному; все обернулося на жалюгідну, нікчемну комедію. «Він бреше, бреше, бреше, — і досі несамовито лементувала дитина, — бреше, бреше, бреше!» Тоді до них підійшов Маттеї, покірний, розгублений.

— Пані Геллер, — почав він чемно, ба навіть принижено, хоч це було вже ні до чого, тепер нам лишалося тільки одне: мерщій кінчати з цією справою, кінчати назавжди, байдуже, чи існує вбивця, чи ні. — Пані Геллер, я дізнався, що Аннемарі одержала від незнайомого чоловіка шоколад. У мене виникла підозра, що це той самий чоловік, який кілька тижнів тому заманив шоколадом отаку ж дівчинку в ліс і там убив її.

Маттеї говорив так сухо й офіційно, що я мало не зареготав. Жінка спокійно дивилася йому в очі. А тоді тихо озвалася, так само офіційно і ввічливо:

— Пане доктор, ви взяли сюди Аннемарі й мене, тільки щоб знайти того чоловіка?

— Іншої ради не було, — відказав комісар.

— Ви свиня, — спокійно, з незворушною міною мовила жінка, взяла за руку свою дочку і пішла лісом до автозаправної станції.

Тіні густішали, ми стояли на галявині серед консервних бляшанок, покрученого іржавого дроту, а наші ноги грузли в попелі й листі. Все вже скінчилося, весь задум виявився безглуздим і сміховинним. Поразка, катастрофа. Тільки Маттеї не піддавався. Він стояв у синьому комбінезоні, суворий, сповнений гідності. Нараз — я не повірив своїм очам — він ледь уклонився прокуророві й мовив:

— Пане Буркгард, нам треба чекати далі, нічого не вдієш. Чекати, чекати і ще раз чекати. Якщо ви дасте мені шістьох чоловік і рацію, цього вистачить.

Прокурор перелякано витріщився на мого колишнього помічника, сподіваючись, мабуть, усього, тільки не таких слів. Він саме збирався сказати нам свою думку, а тепер ковтнув кілька разів повітря, витер рукою чоло, повернувся і раптом рушив разом із Генці в ліс. За мить вони щезли з очей. Я дав Феллерові знак теж іти.

Ми з Маттеї зосталися вдвох.

— А тепер послухайте мене, — гаркнув я, поклавши собі врешті навести його на розум. Я гнівався на самого себе за те, що дозволив і підтримав ту дурну витівку. — Операція провалилася. Ви самі це розумієте. Ми чекали понад тиждень, але ніхто не прийшов.

Маттеї не відповів. Він пильно й сторожко озирнувся навколо. Тоді пішов до узлісся, перетнув галявину і повернувся назад. А я й досі стояв на смітнику по кісточки в попелі.

— Дівчинка чекала на нього, — мовив він.

Я заперечливо похитав головою:

— Дівчинка приходила сюди, щоб побути самій, посидіти біля ручая, помріяти зі своєю лялькою і поспівати «Марія сиділа на камені». А ми тлумачили це по-своєму — начебто вона чекає на когось.

Маттеї уважно вислухав мене.

— Хтось дав Аннемарі їжачків, — уперто й переконано проказав він.

— Справді, хтось дав Аннемарі шоколад, — погодився я. — Та мало хто може подарувати дитині цукерки. А те, що їжачки на дитячому малюнку означають трюфелі, — це тільки ваше припущення, і довести його ви не можете.

Маттеї і цього разу нічого не відповів. Він знов подався на узлісся, ще раз обійшов усю галявину, щось пошукав у купі листя, та швидко кинув шукати й повернувся до мене.

— Це типове місце вбивства, — сказав він. — Хіба ви не відчуваєте? Я чекатиму далі.

— Які дурниці, — відповів я, змерзлий, стомлений, пойнятий жахом і відразою.

— Він прийде сюди.

— Дурниці, безглуздя, ідіотизмі — у нестямі закричав я.

Маттеї ніби не чув.

— Ходімо до автозаправки, — сказав він.

Я зрадів, що нарешті піду з того проклятого місця. Сонце вже сідало, по землі простяглися довгі тіні, тільки долина палала в щирому золоті, а чисте небо ясніло блакиттю. Та все мені остогидло, я наче опинився на якійсь величезній поштовій листівці, зробленій без краплини смаку. Ми пішли. З лісу виринуло кантональне шосе, у відкритих машинах сиділи люди в барвистому вбранні — повз нас мчало багатство. В цьому було щось абсурдне. Нарешті ми дісталися автозаправки. Біля колонки в моїй машині куняв Феллер, на гойдалці зарюмсана Аннемарі співала деренчливим голоском «Марія сиділа на камені», а на порозі, прихилившись до одвірка, стояв парубок, мабуть, робітник із цегельні: розхристана сорочка, волохаті груди, сигарета в роті й зухвала посмішка. Не звернувши на нього ніякої уваги, Маттеї пішов у маленьку кімнату, де оце ми з вами сиділи; я подався за ним. Маттеї поставив на стіл пляшку горілки, випив чарку, тоді ще й ще. Я не міг нічого пити-, так мені все остогидло.

Геллер ніде не було видно.

— Важкувато мені буде впоратися, — мовив Маттеї. — Хоча до галявини не так уже й далеко. Чи ви гадаєте, краще чекати тут, на автозаправці?

Я нічого не відповів. Маттеї сновигав туди й сюди по кімнаті, пив і не зважав на те, що я мовчу.

— Тільки прикро, — мурмотів він, — що Геллер і Аннемарі все знають, та якось воно владнається.

Надворі гуркотіла дорога, дівчинка мугикала «Марія сиділа на камені».

— Я йду, Маттеї, — сказав я.

Він пив собі далі й навіть не глянув на мене.

— Я чекатиму його тут або на галявині, — нараз оголосив він.

— Бувайте здорові, — сказав я і вийшов з їхньої хати, проминув парубка, дівчинку, дав знак Феллерові, що, сполоханий зі сну, мерщій під’їхав і відчинив мені дверцята.

— На Казармену вулицю, — звелів я.

Оце і вся історія, власне, та її частина, що в ній діє мій бідолашний Маттеї, — вів далі свою розповідь колишній начальник кантональної поліції.

(Тут, мабуть, слід пояснити, що наша подорож Кур-Цюріх уже давно скінчилась і тепер ми зі старим сиділи в ресторані «Кроненгалле», який він не раз приязно згадував під час своєї розповіді; обслуговувала нас, звісно, Емма, і влаштувалися ми під картиною Гублера, що її уже повісили замість картини Міро, — словом, усе відповідало майоровим звичкам, навіть bollito milanese^[20] яке підвезли нам ab voiture, то чого ж було тих звичок не підтримати? Отак минула четверта година, ми випили каву «партагас», як називав комендант свою пристрасть курити за чорною кавою гаванську сигару; до чарки «Резерв дю патрон» він пригостив мене ще однією порцією яблучного торта. Але, з іншого боку, треба — заради письменницької чесності й літературного ремесла — дати чисто технічну довідку: розповідь балакучого старого я віддав, звичайно, не достеменно так, як почув, вже не кажучи про те, що ми говорили німецько-швейцарською говіркою; в тих місцях, де старий розповідав не зі свого погляду і не про те, що він сам пережив, а об’єктивно відтворював події, приміром, у сцені, де Маттеї дає свою обіцянку, — в таких місцях доводилося втручатися, міняти форму, причому я найдужче дбав про те, щоб не перекрутити подій, а викласти матеріал старого за законами красного письменства, аби він став придатний до друку).

— Звісно, я ще не раз приїздив до Маттеї, — вів свою розповідь колишній комендант, — і дедалі більше впевнювався, що Маттеї не мав слушності, коли заперечував провину мандрівного крамаря, бо в наступні місяці й роки не сталося жодного такого вбивства. Ну, та що казати: чоловік пустився берега, спився, здурів; не можна було ні допомогти йому, ні щось змінити; хлопці вже недаремно вночі крутилися, свистіли навколо автозаправки; неподобство дійшло до того, що граубюнденська поліція зробила кілька облав. Я мусив розповісти моїм колегам щиру правду, після чого вони заплющували на те очі або й зовсім не дивилися. Завжди вони були розважніші за нас. Так воно все й пішло своїм фатальним шляхом, а наслідок ви бачили самі під час нашої подорожі. Все це дуже сумне, а надто що й мала Аннемарі не стала краща за матір, — можливо, саме через те, що кілька організацій заходилися її рятувати. Дівчинку влаштовували в притулки, та вона щоразу тікала назад, до автозаправки, де Геллер два роки тому відкрила цю злиденну пивничку; дідько його знає, як вона видурила на неї дозвіл, у кожному разі, це вже остаточно занапастило дівчину. Вона взялася робити те, що й мати. Чотири місяці тому Аннемарі повернулася з виправної колонії, де відбула цілий рік, але так і не порозумнішала. Ви бачили її, то й годі про це. Певне, ви вже давно питаєте себе, який стосунок має моя розповідь до критики на ваш виступ і чому я назвав Маттеї генієм. Ваш подив цілком зрозумілий. Ви можете заперечити, що оригінальний здогад буває не завжди слушний, та ще й геніальний. Авжеж, я навіть уявляю, що діється в вашій письменницькій голові. Ви хитро собі міркуєте: треба, щоб Маттеї переміг, спіймав убивцю, і ось уже готовий блискучий роман чи кіносценарій, адже завдання письменника — показувати явища в такому ракурсі, щоб крізь них просвічувала вища ідея; такий ракурс, тобто успіх Маттеї, зробить мого бідолаху детектива не тільки цікавою, але, так би мовити, біблійною постаттю — якимось сучасним Авраамом, що вірить і сподівається, а безглузда історія про те, як хтось, переконаний у безневинності винного, розшукував неіснуючого вбивцю, обернеться на історію, сповнену високого глузду; у сяйві справжньої поезії винний крамар постане невинним, неіснуючий вбивця почне існувати, і події, що наче глузували з сили людської віри й людського розуму, тепер звеличуватимуть ту силу; байдуже, чи саме так насправді точилися події — найважливіше врешті, що такий перебіг подій теж цілком можливий. Приблизно так я уявляю собі плин ваших думок і навіть передбачаю: цей варіант моєї історії такий позитивний і повчальний, що невдовзі вийде на люди — як роман чи кінофільм. Загалом ви перекажете все так, як спробував розповісти я, тільки, звісно, куди краще, ви ж бо фахівець. А наприкінці справді знайдеться вбивця, здійсниться надія, переможе віра, і розповідь навіть стане сприйнятною для християнського світу. Та ще можна й дещо пом’якшити. Я пропоную, наприклад, щоб Маттеї, тільки-но виявивши трюфелі й збагнувши, яка небезпека загрожує Аннемарі, не став надалі використовувати дівчинку як принаду — чи то з високої людяності, чи то з батьківського почуття до дитини; він вирядить Аннемарі з її матір’ю в безпечне місце, а на галявині біля струмка всадовить ляльку. З лісу, осяяного призахідним сонцем, грізно й урочисто вийде до уявної дитини вбивця, чарівник Аннемарі, радіючи нагоді знову поорудувати бритвою; збагнувши, що попав у диявольську пастку, він розлютиться до нестями, кинеться у двобій із Маттеї, з поліцією; а кінчатиметься все — даруйте мені цю лірику — зворушливою розмовою пораненого комісара з дівчинкою, коротенькою розмовою, кількома уривчастими словами. А чого ж, дівчинка може втекти від матері й податися до любого чарівника, навстріч своєму неймовірному щастю; отож після всіх цих жахів нарешті засяє світлий відблиск ніжної людяності й чарівної, неземної поезії. Та ви напевне сфабрикуєте щось зовсім інше; я вже трохи знаю вас, хоча, поклавши руку на серце, скажу, що Макс Фріш куди ближчий мені; вас може спокусити саме безглуздість, те, що хтось вірить у безневинність винного і шукає вбивцю, якого взагалі може не бути, як це ми вже досить певно визначили із ситуації. Та ні, ви вигадаєте щось жахливіше за дійсність, вигадаєте тільки заради втіхи та ще аби поглумитися з нас, поліції. Маттеї справді знайде вбивцю, кого-небудь з-поміж ваших кумедних святих, наприклад, лагідного сектантського проповідника, абсолютно безневинного і взагалі нездатного вдіяти щось зле, та саме тому, за вашим лихим задумом, на нього впаде підозра. Маттеї вколошкає цього святого дурня, всі свідчення збігатимуться, по тому щасливого детектива оголосять генієм і відсвяткують його повернення до нас. Це теж можливо. Бачите, як я вгадав ваші задуми. Але ви не думайте, що моя балаканина навіяна тільки вином «Резерв дю патрон», — до речі, ми п’ємо вже другий літр, — гадаю, ви зрозуміли, що я збираюся ще розповісти кінцівку цієї історії, хоч і всупереч власному бажанню. Не буду від вас приховувати, що ця історія, на жаль, має розв’язку, і то нікудишню, як ви, мабуть, здогадалися, таку нікчемну, що ви нею не скористаєтесь у порядному романі чи фільмі. Вона така сміховинна, безглузда й тривіальна, що ви її знехтували б, якби надумалися записати мою розповідь на папір. Та мушу щиро признатися: розв’язка насамперед промовляє на користь Маттеї, показує його в справжньому світлі, як геніальну людину, що бачить сховані від нас життєві обставини і, пробившися крізь гіпотези й здогади, наближається до законів, яких ми ніколи не можемо збагнути, хоч вони й керують життям. Звісно, тільки наближається. Бо саме тому, що ця жахлива розв’язка виявилася, на жаль, чимось непередбаченим, коли хочете, випадковим, — геніальність Маттеї, його плани і вчинки привели врешті до куди прикрішого абсурду, аніж той випадок, коли, на думку Казарменої вулиці, він був помилився. Немає нічого страшнішого, ніж коли геній падає, спіткнувшись об якусь дурницю. Але в таких випадках усе залежить від того, як геній ставиться до сміховинної дурниці, що через неї він упав, зважає на неї чи ні. Маттеї не хотів зважати. Він хотів одного — щоб його розрахунок справдився. Отож він мусив сфальшувати дійсність і задовольнитися порожнечею. Моя розповідь кінчається дуже сумно, це, власне, найбанальніше з усіх можливих «рішень». Що вдієш, часом буває і таке. В житті буває і ще гірше. Ми — чоловіки, ми маємо зважати на це, озброюватися проти цього і перш за все — усвідомлювати собі, що в боротьбі з безглуздям, яке неминуче виявляється дедалі виразніше й дужче, ми тільки тоді не зазнаємо поразки, тільки тоді сяк-так влаштуємо своє життя на цій землі, коли покірно визнаємо це безглуздя. Наш розум вельми вбого освітлює навколишню дійсність. А в тих сутінках, де кінчається царина розуму, ховається все парадоксальне. Тільки не сприймаймо цих привидів як «речей в собі», що існують поза межами людського духу, або ще гірше: не розглядаймо їх як ґандж, що його можна виправити, — то була б помилка, яка спокушала б нас із своєрідної впертої моральності відкинути світ; не пробуймо запроваджувати в життя несхибні витвори нашого розуму, бо саме ця несхибна довершеність була б ознакою вбивчої фальші і доказом цілковитої сліпоти.

Даруйте, що я в свою прегарну історію вставив цей коментар, з філософського боку, знаю, небездоганний. Але дозвольте мені, старому, обміркувати все пережите, хай навіть думки мої ще не сформувалися як слід; і хоч я служив у поліції, та все-таки намагаюся бути людиною, а не віслюком.

Минулого року і, звісно, знов у неділю, я мав на виклик одного католицького священика відвідати кантональну лікарню. Це було напередодні мого виходу на пенсію, в останні дні моєї службової діяльності; власне, справи вже перебрав мій наступник, не Генці — йому, на щастя, не вдалося досягти цього, незважаючи на його Готтінгер, — а чоловік небуденний і сумлінний, по-цивільному людяний, що на такій посаді тільки можна вітати.

Мені зателефонували просто додому. Я погодився приїхати, бо йшлося про важливе повідомлення: його хотіла зробити якась жінка, що вмирає в лікарні. Такі випадки в нас трапляються часто. Я виїхав сонячного, проте холодного грудневого дня. Все навкруг було голе, похмуре, невтішне. Наше місто в такі хвилини важко стерпіти, А тут ще й дивись, як умирає людина! Тож я понуро пройшовся кілька разів парком навколо «Ешбахерської Арфи», перше ніж зважився таки зайти до будинку. Пані Шрот, терапевтична клініка, приватне відділення. Палата виходила вікнами в парк. В ній було повно квітів — троянд, гладіолусів. Крізь вікна з напівспущеними фіранками на підлогу падало скісне сонячне проміння. Біля вікна сидів дебелий пастор із грубим червоним обличчям і сивою кудлатою бородою, а в ліжку лежала старенька жіночка із зморщеним личком, ріденькими, білими як молоко косами, неймовірно тендітна і — це видно було з усього — страшенно багата. Коло ліжка стояв якийсь складний апарат, мабуть, медичний прилад, до нього з-під ковдри тяглося безліч гумових рурок. Прилад потребував уважного контролю медичної сестри; тож через певні перерви вона заходила до палати, мовчазна й уважна, і тоді нам доводилось уривати розмову, — цю обставину треба зазначити наперед.

Я привітався. Стара подивилася на мене уважно й дуже спокійно.

Обличчя в неї було немовби вощане, неприродне, але ще напрочуд сповнене життя. Хоча вона тримала в жовтих поморщених пальцях чорну книжечку з золотим обрізом, певне, молитовник, важко було повірити, що ця жінка незабаром помре, таку незламну життєву силу випромінювала вона, попри всі рурки, що повзли з-під її ковдри.

Пастор не підвівся з місця. Порухом руки, величним і водночас незграбним, він показав мені на стілець коло ліжка.

— Сідайте, — сказав пастор, і коли я сів, од вікна, де проти сонця вимальовувалася його дебела постать, знову почувся його бас: — Пані Шрот, розкажіть панові все, що вам треба розповісти. Об одинадцятій почнемо вас соборувати.

Пані Шрот усміхнулася. Їй дуже прикро, що довелося мене потурбувати, ґречно почала вона дуже тихим, але напрочуд виразним, навіть бадьорим голосом.

— То для мене ніякий не клопіт, — збрехав я, переконаний, що бабця має намір пожертвувати гроші на небагатих поліцейських чи щось подібне.

Історія, яку вона хоче мені розповісти, почала стара, зовсім дріб’язкова, невинна, такі випадки, либонь, часто трапляються в багатьох родинах, та ще й не раз, тому вона геть забула за неї, але тепер, перед дверима вічності, під час своєї останньої сповіді згадала, цілком випадково, бо саме перед тим приходила онука її єдиного хрещеника з квітами, в червоній сукенці, — а патер Бек чогось розхвилювався і почав вимагати, щоб вона неодмінно розказала цю історію мені, тільки навіщо, адже все вже давно минулося, та коли його превелебність вважає...

— Розповідайте, пані Шрот, — почувся глибокий бас од вікна. — Розповідайте.

У міських церквах задзвонили на кінець казання; дзвін лунав глухо, здалеку. Ну, вона спробує. І стара, скільки ще мала сили, пустилася торохтіти. Давненько вже вона нічого не розповідала, хіба що Емілеві, її синові від першого чоловіка, та потім Еміль помер од сухот, тут не було ніякої ради. Тепер він був би оце такий, як я, чи скорше такий, як патер Бек; та вона уявить собі, що я її син, і патер Бек теж, а вже після Еміля знайшовся Марк, однак він через три дні помер, бо народився завчасно, шестимісячний, і лікар Гоблер сказав, що то для бідолашного тільки на краще.

Така плутана балаканина тривала ще довго.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, — мовив басом пастор, нерухомо сидячи біля вікна. Час від часу він, наче Мойсей, погладжував правицею пелехату сиву бороду, женучи теплу хвилю часникового духу. — Незабаром треба соборуватися.

Нараз обличчя в старої набрало гордого, справді аристократичного виразу, навіть трохи підвелася голівка, очі заблискотіли. Її дівоче прізвище — Штенцлі, освідчила стара, дід її був полковник Штенцлі, під час сепаратної війни він командував відступом на Ешольцмат, а її сестра побралася з полковником Штюссі, в першу світову війну він входив до складу Цюріхського генерального штабу, був на «ти» з генералом Ульріхом Віллесом і особисто знайомий з кайзером Вільгельмом, про це я, мабуть, уже чув.

— Авжеж, — знуджено мовив я, — певна річ.

«Яке мені діло до старого Віллеса й кайзера Вільгельма, — думав я. — Кажи вже мерщій про свою духівницю. Якби хоч можна було закурити! Маленька сигара «Зюрдік» була б дуже доречна, пахощі джунглів трохи притлумили б дух лікарні й часнику».

А пастор уперто й невтомно дуднів:

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте.

Хай мені буде відомо, повела стара далі, й обличчя їй перекривилося з люті й ненависті, що в усьому винна її сестра із своїм полковником Штюссі. Сестра старша за неї на десять років, тепер їй дев’яносто дев’ять, і вже сорок років, як вона повдовіла, то їй належить вілла на Цюріхберзі, а також акції фірми «Браун-Бовері», та й половина Вокзальної вулиці у неї в руках, — і раптом із вуст старої линув каламутний потік, чи радше водоспад, такої брудної лайки, яку я не наважуюсь повторити. Вона аж трохи підвелась і бадьоро замотала своєю старечою голівкою із сніжно-білими патлами, сама до нестями радіючи з того виверження люті. Потім вона трохи заспокоїлася, бо, на щастя, прийшла медсестра: о, пані Шрот, не можна хвилюватися, лежіть спокійно. Стара послухалась і тільки ледве махнула рукою, коли ми лишилися самі. Усі ці квіти, сказала вона, надсилає їй сестра, аби тільки її подратувати, бо ж сестрі добре відомо, що вона не зносить квітів і ненавидить марнотратство; але вони ніколи не сварились, як я, може, думаю собі, вони завжди люб’язні й привітні одна до одної, зрозуміло, тільки через зловтіху; ця риса притаманна всім Штенцлі, вони всі були чемні, хоч і ненавиділи одне одного, їхня чемність — тільки метод дратувати і гризтися до крові, та й добре, бо якби не ця їхня дисциплінованість, то була б не родина, а справжнє пекло.

— Розповідайте, пані Шрот, — нагадав, знов уриваючи її, пастор, — незабаром треба соборуватися.

А я мріяв уже не про мізерну «Зюрдік», а про свою велику «Баянос».

Дев’яносто п’ятого року вона побралася із своїм любим Галюзером, небіжчиком, дзюркотів далі невпинний словесний потік; Галюзер був доктор медицини в Курі. Уже те не сподобалося сестрі та її полковникові, мовляв, він не справжній аристократ, — вона відразу це помітила, а як полковник помер від грипу, невдовзі після першої світової війни, сестра стала зовсім нестерпна і зробила зі свого мілітариста справжній культ.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, — нагадував пастор, нітрохи не виявляючи нетерпіння, хіба лиш тихе невдоволення, що вона так мішає все докупи: а я куняв собі і часом аж скидався зі сну. — Не забувайте, що треба соборуватися, розповідайте, розповідайте.

Та все намарне. Жіночка теревенила, лежачи на смертному одрі, теревенила невтомно, без упину, дарма що в горлі їй свистіло, а під ковдрою було повно рурок; теревенила, перестрибуючи з одного на інше.

Я гадав, наскільки взагалі ще міг гадати, що почую якусь незначну історію про послужливого поліцейського, а потім стара повідомить про дарчу на кілька тисяч франків — аби подрочити свою дев’яностодев’ятилітню сестру; я вже подумки приготував навіть слово подяки, рішуче здолав неймовірне бажання покурити і, щоб зовсім не впасти у відчай, наперед тішився тим, як мені смакуватиме аперитив і традиційний обід із дружиною й дочкою в «Кроненгалле».

Одразу по смерті чоловіка, покійного Галюзера, теревенила тим часом стара далі, вона побралася зі Шротом, тепер теж покійним. Тоді він був у них за шофера й садівника і взагалі порав усю роботу, яку в великому старому домі найкраще справувати чоловікові, приміром, топив груби, лагодив віконниці тощо, і хоч сестра начебто не заперечувала і навіть приїхала в Кур на весілля, та, звісно, той шлюб її обурював, вона знає напевне, але сестра й знаку не подала, знов-таки їй на злість. Отак вона стала пані Шрот.

Стара зітхнула. Десь у коридорі медичні сестри співали різдвяних пісень. Трохи послухавши їх, стара заговорила знову:

— Так, у нас із моїм любим небіжчиком був справді гармонійний шлюб, хоча йому, може, й важче було, ніж я собі уявляю. Покійний Альбертик мав двадцять три роки, коли ми побралися, він народивсь якраз у дев’ятисотому році, — а мені вже сповнилося п’ятдесят п’ять. Та для нього, сироти, то була найкраща рада; мати в нього була... та я не хочу й казати про неї, а батька ніхто не знав, навіть на ім’я. Свого часу мій перший чоловік узяв Альбертика шістнадцятирічним хлопцем, у школі йому велося важко, ніяк не міг навчитися читати й писати. Одруження все розв’язало в найкращий спосіб, про вдовицю ж завжди щось плетуть язиками, хоч у мене з любим покійним Альбертиком ніколи нічого не було, навіть як ми побралися, воно й зрозуміло при такій різниці в роках; але коштів я мала небагато, треба було заощаджувати, щоб прожити на орендну платню з моїх будинків у Цюріху й Курі; а хіба ж покійний Альбертик, не дуже меткий на розум, міг би витримати сувору боротьбу за місце в житті? Він би загинув, а треба ж жити за Христовими заповідями. Тож ми з ним і жили, як годиться; він порався в хаті і в саду, такий великий, ставний і дужий чоловік — це вже я похизуюся, — тримався гідно і завше був чепурненько зодягнений; мені не доводилося червоніти за нього, хоч він майже нічого не говорив, хіба: «Добре, мамуню, авжеж, мамуню», зате був. слухняний і пив мало, а їсти любив, особливо локшину, взагалі всякі борошнясті страви й шоколад. Шоколад він страх як любив. А взагалі він був добрий чоловік і все життя був добрий, принаймні слухняніший і миліший, аніж той шофер, що з ним через чотири роки одружилася моя сестра, забувши про свого полковника, а шоферові сповнилося тоді тільки тридцять років.

Стара хвилю помовчала, мабуть, трохи-таки втомившись, а я й далі простосердо чекав дарчої на користь бідних поліцейських.

— Розповідайте, пані Шрот, — почувсь од вікна пасторів голос, незворушний і невблаганний.

Пані Шрот кивнула.

— Розумієте, пане, — мовила вона, — в сорокових роках почало щось діятися з покійним Альбертиком, я не знаю, що йому сталося, либонь, розумом стерявся. Він став якийсь тихий і мовчазний, утупиться кудись очима й мовчить цілий день, але все справував, що належало, тож я і не дуже лаяла його; тільки цілими годинами він ганяв десь на своєму велосипеді — може, то на нього так війна вплинула або те, що його не взяли на військову службу. Хіба ж ми, жінки, знаємо, що в таких випадках діється з чоловіками? До того ж він ставав дедалі ненажерливіший; щастя, що ми мали своїх курей і кролів. Ось тоді й учинилося з моїм покійним Альбертиком те, про що я повинна вам розповісти. Вперше це сталося наприкінці війни.

Вона замовкла, бо до палати ввійшла медсестра з лікарем, і обоє заходилися то біля приладу, то біля неї. Лікар був білявий німець, наче з кольорової книжки, веселий, життєрадісний, він чергував у неділю і саме обходив хворих. «Як ви почуваєтеся, пані Шрот, ви завше герой, аналізи чудові, надзвичайно добре, надзвичайно, тільки не треба хвилюватися!»

І він подався далі, сестра поспішила за ним, а пастор нагадав:

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, об одинадцятій треба соборуватися.

Та це начебто зовсім не обходило старої.

— Кожного тижня він їздив до Цюріха, возив курячі яйця військовій дамі, моїй сестрі: бідолашний покійний Альбертик прив’язував кошика ззаду на велосипеді і надвечір повертався додому, а виїздив удосвіта, десь о шостій чи о п’ятій, завжди гарно вбраний, у чорному костюмі, на голові — круглий капелюх. Усі приязно віталися до нього, коли він їхав через Кур і далі, до міста, співаючи свою улюблену пісню «Я хлопець швейцарський, я край свій люблю», було це серед літа, через два дні після федерального свята, сонце добре пражило, і він повернувся додому аж за північ. Я чула, що він довго порається й миється у ванній кімнаті, пішла туди й бачу, що покійний Альбертик весь у крові і одяг його теж. «Господи, Альбертику, що з тобою скоїлося?» — питаю. А він тільки глипнув на мене та й каже: «Нещасний випадок, мамуню, нічого, йди спати, мамуню». Я пішла собі спати, тільки мене здивувало, що його ж начебто не поранено. А вранці, коли ми сиділи за столом і він їв яйця, як завжди, четверо, і хліб із мармеладом, я прочитала в газеті, що в кантоні Санкт-Галлен зарізано маленьку дівчинку, очевидно, бритвою, і тоді я згадала, що вночі у ванній він мив і свою бритву, хоч голився звичайно вранці, і тут мені сяйнув здогад, я суворо глянула на покійного Альбертика і сказала: «Альбертику, ти вбив дівчинку в кантоні Санкт-Галлен, правда?» Він кинув їсти яйця, хліб із мармеладом та солоні огірки, і сказав: «Еге, мамуню, так уже судилося, мені був із неба голос», — і знову заходився їсти. Я зовсім стерялася від того, що він такий хворий, та й дівчинку мені було жалко, я навіть надумала зателефонувати лікареві Зіхлеру, не старому, а його синові, він теж тямущий і чуйний, та потім згадала за сестру, як би вона тішилася, це ж було б для неї найбільше свято; тоді я вельми суворо й рішуче взялася до покійного Альбертика й категорично заявила, щоб такого більше ніколи, ніколи, ніколи не було, і він сказав: «Добре, мамуню». — «Як же це сталося?» — спитала я. «Мамуню, — сказав він, — я часто зустрічав дівчинку в червоній сукенці, з білявими кісками, коли їздив до Цюріха через Ватвіль, правда, я робив великий гак, але відтоді, як я побачив ту дівчинку під гаєм, то завжди мусив робити гак, так звелів мені голос із неба, мамуню. І голос казав мені погратися з дівчинкою, дати їй шоколаду, а тоді я вже мусив убити дівчинку, це теж голос із неба звелів, мамуню. По тому я подався в сусідній ліс і пролежав там під кущем, доки споночіло, а тоді повернувся до тебе, мамуню». — «Альбертику, — сказала я, — більше ти не їздитимеш велосипедом до моєї сестри, яйця слатимемо поштою». — «Гаразд, мамуню», — сказав він, намастив ще скибку хліба мармеладом і пішов на подвір’я. Треба мені звернутися до пастора Бека, зміркувала я, хай він суворо поговорить із покійним Альбертиком, та коли я визирнула з вікна й побачила, як покійний Альбертик працює на пекучому сонці, тихо й трохи сумно, як лагодить крільчатник і замітає подвір’я, то подумала: що сталося, те сталося. Альбертик чудова людина, серце в нього добре, а такого вже ніколи більше не станеться.

До палати знову зайшла медсестра, перевірила прилад, поправила гумові рурки, а стара лежала в подушках, начебто геть знесилена.

Я боявся дихнути, піт заливав мені очі, та я не зважав на те; тоді раптом мене обсипало морозом. Я видавався сам собі вдвічі смішнішим, тим що чекав од баби дарчої; а тут ще купа квітів, червоні й білі троянди, вогнисті гладіолуси, айстри, цинії, гвоздики, — де тільки їх подіставали, — і ціла ваза орхідей, безглуздих, пихатих, і сонце за фіранками, і непорушний дебелий пастор, і дух часнику; зненацька мені схотілося здійняти галас, заарештувати стару, та все це не мало б ніякого сенсу, от-от почнуть її соборувати, і я мовчки сидів у святковій одежі, урочистий і безпорадний.

— Розповідайте далі, пані Шрот, — терпляче нагадав пастор, — розповідайте далі.

І стара знову заговорила.

— Покійному Альбертикові справді покращало, — повела вона спокійним лагідним голосом, наче розповідала двом дітям казку, де лихе й безглузде відбувається в такий самий чудесний спосіб, як і добре. — Більше він не їздив до Цюріха, та коли скінчилася друга світова війна, ми знову змогли користуватися своїм автомобілем, що я його купила тридцять восьмого року, бо машина покійного Галюзера вже зовсім вийшла з моди, і тепер покійний Альбертик возив мене в нашому «б’юїку». Якось ми поїхали навіть до Аскони, в «Тамаро», і тоді я подумала: коли його так тішить машина, то хай він знов їздить до Цюріха, на машині не так небезпечно, тут треба пильнувати дороги, та й голосу з неба не почуєш, тож він знову почав їздити до сестри, возив їй яйця, а часом і кроля, завжди старанно й сумлінно, як він усе робив. Та, на жаль, одного разу він раптом знов повернувся пізно вночі; я зразу ж пішла до гаража, бо запідозрила щось лихе, останнім часом він часто почав цупити з бонбоньєрки трюфелі. І справді, я знайшла покійного Альбертика в гаражі, він саме мив машину всередині, а там геть усе було в крові. «Альбертику, ти знов убив дівчинку», — сказала я дуже суворо. «Мамуню, — мовив він, — заспокойся, це не в Санкт-Галлені, а в Шві-ці, так звелів голос із неба, у цієї дівчинки теж була червона сукенка й біляві кіски». Та я не заспокоїлась і повелася з ним іще суворіше, навіть розгнівалася. Заборонила йому тиждень їздити на машині й надумала конче йти до пастора Бека, але ж моя сестра страх як зраділа б, та зась! — і я взялася ще пильніше наглядати за бідним Альбертиком; два роки збігли спокійно, а тоді він іще раз таке саме вчинив, бо мусив коритися голосові з неба, бідолашний покійний Альбертик, він був такий пригнічений і так плакав, але я відразу про все довідалася, бо ж із бонбоньєрки знов почали щезати трюфелі. Та дівчинка була з Цюріхського кантону, теж у червоній сукенці з білявими кісками, просто не віриться, як матері необережно вдягають своїх дітей.

— Ту дівчинку звали Грітлі Мозер? — спитав я.

— Авжеж, її звали Грітлі, а попередніх — Соня й Евелі, — відказала стара. — Я всі імена запам’ятала. А покійному Альбертикові ставало дедалі гірше, він робивсь якийсь неуважний, доводилося по десять разів усе йому загадувати, цілий день лаяти, наче якогось хлопчиська, та ось у сорок дев’ятому році чи в п’ятдесятому, вже добре не пам’ятаю, одне слово, через кілька місяців після Грітлі він знову став якийсь неспокійний, нічого не справував, навіть у курнику не прибирав, і кури так кудкудакали, наче сказилися, бо він же їм їсти майже не давав, а сам щодня по обіді ганяв на «б’юїку», казав, що їде провітритися, та раптом я побачила, що з бонбоньєрки знову почали щезати трюфелі, тоді я його вистежила і, як покійний Альбертик крадькома зайшов до їдальні, з бритвою в кишені, наче з авторучкою, я підійшла до нього і сказала: «Альбертику, ти знову знайшов дівчинку», — «Я чув голос із неба, мамуню, дозволь мені ще тільки раз, останній, бо що голос із неба велить, те й треба чинити, а в неї теж червона сукенка й біляві кіски». — «Альбертику, — сказала я суворо, — я не можу цього дозволити, де та дівчинка?» — «Недалеко звідси, на автозаправній станції, — мовив покійний Альбертик, — дуже, дуже тебе прошу, матусю, дозволь мені послухатися голосу з неба». Та я рішуче заперечила: «Нічого не вийде, Альбертику, ти ж мені обіцяв. Іди негайно поприбирай у курнику та насип курям». Тоді покійний Альбертик розгнівався, вперше за все наше шлюбне життя, а воно ж було таке гармонійне, і почав кричати, що він тут за наймита, отакий він був тоді вже хворий, і побіг із трюфелями й бритвою до нашого «б’юїка», а за чверть години мені зателефонували, що він наскочив на вантажну машину й загинув, прийшов патер Бек і поліцій-ний вахмістр Бюллер, він був дуже ласкавий, тому я й відписала в своїй духівниці п’ять тисяч франків поліції в Курі й п’ять тисяч — цюріхській поліції, у мене ж тут будинки на Вільній вулиці; з’явилася, звісно, також моя сестра зі своїм шофером, аби завдати мені прикрості і зіпсувати весь похорон.

Я сидів, не зводячи зі старої очей. Ось і дарча, якої я сподівався. Але тепер це здалося мені ще більшим знущанням.

Аж ось прийшов професор із лікарем та двома сестрами, нас попросили вийти, і я попрощався з пані Шрот.

— Бувайте здорові, — збентежено мовив я, не замислюючись над тим, що кажу; я прагнув тільки одного — мерщій звідти вийти.

На відповідь стара захихотіла, а професор здивовано глянув на мене; сцена була неприємна, і я зрадів, що можу нарешті залишити стару, пастора, всю компанію, і вибіг у коридор.

Там було повно відвідувачів з пакунками й квітами, пахло лікарнею. Я тікав. Вихід був уже недалеко, от-от я опинюся в парку. Та назустріч мені вже йшов коридором кремезний чоловік із круглим дитячим обличчям, у святковому чорному костюмі і в капелюсі, перед себе він котив у кріслі на коліщатках старезну жінку, що вся аж трусилася.

Вона була в норковому хутрі, і в обох руках тримала здоровенні оберемки квітів. Мабуть, то й була дев’яностодев’ятирічна сестра зі своїм шофером, і я перелякано дивився їм услід, аж поки вони зникли в приватному відділенні: тоді я майже побіг, вискочив надвір і помчав через парк, повз хворих у кріслах із коліщатками, повз тих, що видужували, повз відвідувачів, і трохи заспокоївся тільки в «Кроненгалле», над супом із печінковими фрикадельками.

Просто з «Кроненгалле» я,подався до Курд. На жаль, довелося взяти з собою дружину й дочку, була ж неділя, і я пообіцяв перебути з ними пообідній час, а щось пояснювати мені не хотілось. Я мовчки вів машину на недозволеній швидкості, сподіваючись іще щось урятувати...

Та біля автозаправної станції моїй родині довго чекати не довелось. У пивничці була справжня веремія.

Аннемарі саме повернулася з виправної колонії, навколо неї роєм роїлися якісь непевні хлопці. Маттеї сидів на своїй лавці в самому комбінезоні, хоч як було холодно, й курив сигару. Від нього тхнуло абсентом.

Я підсів до нього й коротко розповів усе. Та дарма. Він ніби й не чув мене, і я, трохи повагавшись, вернувся до свого «опель-капітана» й поїхав у Кур; дружина й дочка зголодніли й нетерпеливилися.

— То був Маттеї? — спитала дружина, що, як завжди, нічого не знала.

— Маттеї.

— А я гадала, що він у Йорданії.

— Він не поїхав туди, люба.

У Курі ми насилу знайшли, де поставити машину. В кондитерській було повно-повнісінько людей, переважно з Цюріха, вони напихали собі животи, пітніли, їхні діти галасували, однак ми відшукали собі місце й замовили чай з тістечками.

Та моя дружина покликала кельнерку назад:

— Принесіть, будь ласка, ще двісті грамів трюфелів.

І здивувалась, коли я не схотів їх їсти. Ні за що в світі.

А тепер, добродію, робіть із цієї історії все, що вам заманеться. Еммо, рахунок!

Переклала Катерина Гловацька

ПРАВОСУДДЯ

В основі цього роману — не факти. Імена, дійові особи, населені пункти й сюжет автором вигадані. Будь-яка схожість із справжніми подіями, місцевостями й людьми, живими чи мертвими, — суто випадкова.

1

Я вирішив написати про це, певна річ, тільки тому, що звик доводити все до ладу. Як людина досить педантична я хочу, щоб цей мій звіт потім підшили до справи. Я хочу примусити себе ще раз перебрати в пам’яті події, що призвели до виправдання вбивці й смерті невинної людини. Хочу ще раз простежити кожен свій крок, на який мене спокусили, обміркувати заходи, яких я вжив, можливості, що ними не скористався. Хочу ще раз сумлінно зважити шанси, які ще, мабуть, усе ж таки залишилися в правосуддя. Та насамперед я пишу про це тому, що маю час — багато часу, щонайменше місяців два. Щойно я повернувся з аеропорту (бари, до яких я позаглядав дорогою, в рахунок не йдуть, і нинішній мій стан теж не має значення: я п’яний як чіп, але завтра знов буду тверезий). Коли я, знімаючи на револьвері запобіжник, вискочив зі свого «фольксвагена», величезний лайнер із почесним доктором Ісааком Колером на борту злетів у нічне небо і з ревом та гуркотом узяв курс на Австралію. Він і сьогодні утнув штуку: подзвонив мені перед самим відльотом. Старий, видно, знав про мій намір. А про те, що летіти вслід за ним я не маю грошей, знають усі.

Отож мені не залишається нічого іншого, як чекати, поки він повернеться — може, в червні, а може, в липні. Чекати, вряди-годи (або й частіше — як буде за що) напиватися і писати — тільки й роботи тепер для адвоката, що на ньому поставили хрест. Проте в одному кантональний радник помиляється: чекати я не стомлюся, час не загоїть ран від його злочину, його ані змиє випите мною спиртне, ані виправдають ці мої записи. Розповідаючи правду, я вкарбовую її в свою пам’ять, збираюся на силі колись — у червні, як уже сказано, або в липні, чи хай там коли він повернеться (а він повернеться) — зробити свідомо — байдуже, в якому стані я тоді буду, в п’яному чи в тверезому, — те, що тепер прагну зробити згарячу. Ця розповідь — не лише доказ, а й підготовка до вбивства. До справедливого вбивства.

Тепер, у кабінеті, в мене знову зринає твереза думка: справедливість можна відновити ще тільки шляхом злочину. Те, що потім мені доведеться накласти на себе руки, неминуче. Це не означає, однак, нібито я хочу уникнути відповідальності. Навпаки, лише так я й можу відповісти за свої вчинки — коли не перед законом, то перед людською совістю. Я знаю правду, але не маю змоги її довести. Мені бракує свідків для вирішального моменту. А завдяки моєму самогубству мені швидше повірять і без свідків. Я йду на смерть не так, як на неї йде вчений, що ставить на собі експерименти і жертвує життям задля науки. Ні, я вмираю через те, що продумав випадок із собою до кінця.

Місце злочину. Воно відіграє роль уже з самого початку. «Театральний» із його фасадом у стилі рококо — одна з небагатьох споруд, якими може похвалитися наше безнадійно невдало забудоване місто. Сам ресторан розміщений на трьох поверхах, що відомо не кожному: більшість відвідувачів знають тільки про два з них. На першому поверсі в довгі передобідні години — у нашому місті всі прокидаються дуже рано — можна побачити заспаних студентів, а також ділових людей, які не встають із-за столиків і пополудні. Згодом, після кави з вишнівкою, тут стає тихо, кельнерки снують невидимо, а десь близько четвертої годиниз’являються виснажені вчителі, важко всідаються стомлені службовці. Потім на зміну їм гуртом сунуть усілякі можновладці, — звісно, вже на вечерю, — і аж десь під одинадцяту приходять, крім політиків, підприємців та фінансистів, представники вільних та аж надто вільних професій, а також трохи перелякані іноземці — наше місто любить, щоб його називали «міжнародним». На другому поверсі все так само повите душком. Кращого слова й не придумаєш: в обох низеньких, обклеєних червоними шпалерами залах стоїть тропічна задуха. А проте відвідувачі тримаються мужньо — жінки у вечірніх сукнях, багато чоловіків у смокінгах. Повітря просякнуте потом, парфумами, а найдужче — пахощами фірмових страв нашого міста: січеної телятини зі смаженою картоплею і всякого такого. Тут збираються після прем’єр та великих афер (переважно таке саме товариство, що й унизу, тільки врочисто вбране), і не для того, щоб облагодити діло, а для того, щоб відсвяткувати облагоджене діло. Зате на третьому поверсі «Театральний» уже зовсім не той. Тут із подивом відчуваєш подих розпусти. Виставлену напоказ невимушеність. Кабіни високі, світлі, й усе в них нагадує дешевий заїзд: прості дерев’яні стільці, на столах — картаті скатерки, повсюди підноси для пивних кухлів. Одразу біля сходів — напівпорожнє кабаре з посередніми фокусниками й іще посереднішим стриптизом; у залі грають у карти й більярд. Тут сидять міські торговці овочами та фруктами, будівельні підрядчики й власники універсальних магазинів та великих гаражів, фахівці по знесенню давніх споруд, сидять нерідко цілими годинами, ставки фантастичні, а довкола шастають набридливі вболівальники, далекі й непевні приятелі; поруч очікують і кілька дівок, три чи чотири, завжди за тим самим столиком, біля вікна, і їх тут не просто терплять, вони — невід’ємна частина інтер’єру й водночас недорогі. Відносно. По-справжньому багаті люди розмінюватись на дрібниці не люблять.

Коли ми зустрілися з кантональним радником Коле-ром уперше, я саме склав державний іспит, написав дисертацію і здобув ступінь доктора та свідоцтво на звання адвоката, але служив іще, як і під час навчання, на побігеньках у Штюссі-Лойпіна. Цей став відомим далеко за межами нашої країни завдяки тому, що домігся виправдання у процесах про вбивства братів Етті, Рози Пік, Дойбельбайса та Амслера, а також мирної угоди між «Допоміжними підприємствами Трег» і Сполученими Штатами (причому перші дістали неабияку вигоду). Я мав принести Штюссі-Лойпіну до «Театрального» висновок експертизи про один із тих сумнівних випадків, які любив тільки він. Знаменитого адвоката я знайшов на третьому поверсі біля одного з більярдних столів, де він щойно закінчив партію з кантональним радником. На сусідньому столі грали доктор Бенно з професором Вінтером, і аж тепер, коли я сів писати про це, мені спало на думку, що того вечора в ресторані зібралися всі головні дійові особи пізніших подій — немов у пролозі. Надворі було холодно — стояв листопад, а може, й грудень, тепер уже важко пригадати, — я до кісток промерз, бо за звичкою не надяг пальта, а «фольксваген» довелося припаркувати за кілька кварталів від «Театрального».

— Замовте собі ґроґ, юначе, — порадив мені Колер. Потім пильно подивився на мене й підкликав кельнера.

Я мимоволі послухався, до того ж Штюссі-Лойпін сказав мені зачекати — він саме відійшов до одного із столиків і гортав висновок. Ближче до дверей у залі грали торговці овочами, і на тлі вікна виднілися їхні темні постаті. Знадвору долинав глухий гуркіт трамвая. Кантональний радник усе ще розглядав мене — безцеремонно, не приховуючи свого погляду. Було йому років десь під сімдесят. Тільки він один не скинув тут піджака, проте навіть не спітнів. Нарешті я відрекомендувався, збагнувши, що переді мною — особа поважна, хоча хто саме, здогадатися й не міг.

— Родич полковника Шпета? — спитав він, не називаючи свого прізвища — чи то не надав цьому значення, чи то гадав, що я й сам його знаю. (Полковник Шпет — войовничий поміщик, нині федеральний радник. Вимагає атомного озброєння).

— Навряд, — відповів я.

(Щоб до цього вже не повертатись: народився я 1930 року. Матері, Анни Шпет, не пам’ятаю, батько взагалі невідомо хто. Виріс у сирітському притулку, про який у мене лишилися приємні спогади — особливо про величезний ліс, що підступав аж до самого будинку. Директор і вчителі були всі прекрасні люди, дитинство моє минуло щасливо, отож рідні батько та мати — це ще далеко не завжди перевага. Лихо моє почалося з почесного доктора Ісаака Колера. Щоправда, перед тим я опинився в скрутному становищі, хоч і не безнадійному).

— Хочете стати компаньйоном Штюссі-Лойпіна? — поцікавився кантональний радник.

Я здивовано звів на нього очі.

— Мені таке й у голову не заходило.

— А він про вас високої думки.

— Мені він про це досі й не натякнув.

— Штюссі-Лойпін не любить натякати, — сухо відказав старий.

— Це його помилка, — кинув я легковажно. — Я хочу працювати самостійно.

— Це буде нелегко.

— Можливо.

Старий засміявся:

— Ви ще надивитеся чудес! У нашій країні нелегко стати на ноги самому... Ви граєте в більярд? — несподівано запитав він.

Я відповів заперечливо.

— А це ваша помилка, — мовив він і знов замислено звів на мене пильний погляд.

Іронії в його сірих очах я не помітив — вони були сповнені подиву, серйозні й суворі. Потім кантональний радник підвів мене до сусіднього столу, де грали доктор Бенно і професор Вінтер. Обох я знав, професора — по університету (він був ректором, коли я починав учитися), доктора Бенно — по нічному життю, що панувало в нашому місті — тоді, правда, тільки до півночі, зате досить жваво. Професію доктор Бенно мав непевну: Колись він був і переможцем олімпіади з фехтування — через це його називали Гайнцом-Олімпійцем, — і чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета, і водночас неперевершеним гравцем у гольф, і власником галереї, що не давала ніякого прибутку. Тепер доктор Бенно, як казали, переважно орудував нерухомою маєтністю.

Я привітався. Обидва кивнули головою.

— Вінтер — вічний початківець, — сказав Колер.

— А ви, мабуть, чемпіон? — засміявся я.

— Звичайно, — спокійно відповів він. — Більярд — це моя стихія. Дайте мені кий, професоре, ви цю кулю не закотите.

Професор Адольф Вінтер простяг йому кий. То був гладкий, проте досить невисокий шістдесятирічний чоловік у золотих окулярах без оправи, з лискучою лисиною, доглянутою густою бородою із сивими пасмами, яку він мав звичку з гідністю погладжувати, завжди охайно, навіть вишукано вдягнений у костюм класичного крою, один із тих базік-гуманістів, яких повнісінько в нашому університеті, член пен-клубу й правління фонду Устері, автор двотомної базгранини «Карл Шпіттелер і Гесіод, або Швейцарія і Еллада у порівнянні», вид-во «Артеміс», 1940 (як у юриста, сама згадка про філософський факультет викликає в мене роздратування).

Кантональний радник ретельно натер крейдою шкіряний кінчик кия. Рухи його були спокійні, впевнені. Рішуче лунали і його фрази, однак ніщо в ньому не виказувало погорди — він був сама врівноваженість, незворушність, усе в ньому свідчило про силу й непохитність. Він ледь схилив голову набік, оглянув більярдний стіл, а тоді швидко й рішуче зробив удар.

Я дививсь, як котяться, б’ються одна об одну й відскакують білі кулі.

— À la bande^[21]. Отак треба бити цього Бенно, — промовив кантональний радник, віддаючи професору Вінтерові кия. — Ви зрозуміли, юначе?

— Я в цьому нічого не тямлю, — відповів я і обернувся, щоб узяти ґроґ: кельнер саме поставив його на столик поруч.

— Колись ви це збагнете, — засміявся Колер, потім узяв зі столика під стіною згорнені в трубку газети й пішов.

Убивство. Те, що сталося через три роки, добре відомо, і про це можна розповісти коротенько (мені навіть не конче бути при цьому тверезим). Почесний доктор Ісаак Колер пішов у відставку, хоч його партія вже мала намір висунути його-кандидатуру до урядової (а не федеральної, як писали деякі зарубіжні газети) ради, покинув політику взагалі (адвокатську практику він облишив уже давно), очолив цегельний трест, що почав розростатися на весь світ, узяв «ліворуч», керував у ролі президента всілякими адміністративними радами, брав також участь у роботі однієї з комісій ЮНЕСКО, іноді його по кілька місяців не бачили в місті, поки одного без пори весняного дня в березні 1955 року він провіз містом англійського міністра Б. Той міністр приїхав до нас в особистій справі — в одній приватній клініці йому лікували виразку шлунка. І ось він сидів із колишнім кантональним радником у його «роллс-ройсі», неохоче згодившись, перше ніж полетіти додому, таки оглянути місто. Цілий місяць міністр уперто відмовлявся від цього заходу, та нарешті здався. Позіхаючи, дивився він на визначні пам’ятки, що пролітали за вікнами машини: вище технічне училище, університет, кафедральний собор у романському стилі (кантональний радник давав короткі пояснення). У лагідному повітрі мерехтіла річка (сонце саме заходило), набережна була всіяна людьми. Міністр кивав головою, ще відчуваючи на губах присмак картопляного пюре та перетертих кашок, якими його годували в приватній клініці, мріяв уже тим часом про нерозведене віскі, і голос кантонального радника лунав йому ніби десь далеко-далеко, а гуркіт машин на вулиці — ще далі. На нього налягла важка, мов свинець, утома, а може, вже й здогад про те, що виразка шлунка — загалом не така вже й дрібниця...

— Just a moment^[22], — мовив почесний доктор Ісаак Колер і звелів шоферові Францу зупинитись біля «Театрального». Тут він вийшов, сказав шоферові трохи зачекати і машинально іще тицьнув згорненою парасолькою на фасад («Eighteenth century!»)^[23]. Але міністр Б. ніяк не відреагував, він і далі куняв, йому й далі щось снилося. Кантональний радник рушив до ресторану, ввійшов крізь обертові двері до великої зали, де його надзвичайно шанобливо привітав метрдотель. Наближалася сьома година, всі столики вже були зайняті, люди вечеряли, залу сповнював гомін голосів, плямкання, брязкіт ножів та виделок. Колишній кантональний радник роззирнувся й ступив на середину зали: там за невеличким столиком сидів професор Вінтер, заклопотаний своїм tournedos Rossini^[24] та пляшкою шамбертену. Колер дістав револьвер і застрелив члена пен-клубу, навіть перед цим люб’язно не привітавшись (узагалі сцена відбулася надзвичайно шляхетно), потім байдуже поминув застиглого метрдотеля, який тільки мовчки витріщив на нього очі, вийшов повз остовпілих, на смерть переляканих кельнерок крізь обертові двері у теплий березневий вечір, відчинив дверцята «роллс-ройса» й сів біля міністра, який усе куняв і нічого не помітив; до його свідомості навіть не дійшло, що машина зупинилася, він, як уже сказано, куняв собі, і йому щось там снилося — чи то віскі, чи то політика (суецька криза змила потім і його), чи то якесь кошмарне передчуття, пов’язане з виразкою шлунка (минулого тижня газети повідомили про його смерть: некрологи були дуже коротенькі, і в більшості з них редактори не завдали собі клопоту перевірити написання прізвища покійного).

— В аеропорт, Франце, — звелів почесний доктор Ісаак Колер.

Його арешт (фрагмент). Про це не можна розповідати без зловтіхи. Через кілька столиків від убитого вечеряв начальник нашої кантональної поліції зі своїм давнім приятелем — скульптором Мокком. Той був глухий, сидів, занурений у свої думки, і нічогісінько з того, що сталося в залі, не помітив. Обидва їли potaufeu^[25] — Мокк задоволено, начальник поліції, який цього ресторану не любив і приходив сюди дуже рідко, — похмуро. Все тут було не по-його: м’ясна юшка надто холодна, відварене м’ясо надто тверде, брусниці надто солодкі. Коли пролунав постріл, начальник поліції і голови не підвів — принаймні так розповідають, — бо саме висмоктував за всіма правилами мистецтва мозок із кістки. Потім він усе ж таки встав і навіть перекинув при цьому стілець, але, як людина, що звикла до порядку, сам підняв його й поставив на місце. Коли він підійшов до Вінтера, той лежав головою в tournedos Rossini, все ще стискаючи в руці келих із шамбертеном.

— То не Колер щойно тут був? — запитав начальник поліції зблідлого управителя ресторану, що й досі безпорадно стояв посеред зали і приголомшено дивився на нього.

— Так точно! Ясна річ, — пробурмотів управитель.

Начальник поліції замислено оглянув убитого професора-германіста, тоді похмуро зиркнув на таріль зі смаженою картоплею та бобами, ковзнув очима по тарілках з ніжним салатом, помідорами й редискою.

— Тут уже нічим не поможеш, — нарешті промовив він.

— Так точно! Ясна річ.

Відвідувачі — досі вони сиділи, мов заціпенілі, — попідхоплювалися. За стойкою позастигали кухар зі своїм персоналом. Тільки Мокк і далі спокійно їв. Якийсь худий чоловік пропхався наперед.

— Я лікар.

— Не чіпайте його, — спокійно наказав начальник поліції. — Спершу нам треба сфотографувати.

Лікар нахилився до професора, однак порушувати наказ не став.

— Справді, — підтвердив він. — Мертвий.

— Атож, — спокійно відповів начальник поліції. — Ідіть на своє місце.

Потім узяв зі столу пляшку шамбертену.

— Я її реквізую, — промовив він і простяг пляшку управителеві ресторану.

— Так точно! Ясна річ, — пробурмотів той.

Після цього начальник поліції пішов до телефону.

Коли він повернувся, прокурор Єммерлін уже стояв біля трупа. Прокурор був у святковому темному костюмі. Цього вечора він зібрався піти послухати симфонічний концерт і саме доїдав у французькій залі на другому поверсі omelette flambée^[26], коли почув постріл. Єммерліна не любили. Всі тільки й ждали, щоб він скоріше пішов на пенсію, — повії та їхні конкуренти з іншого табору, злодії і зломщики, нечесні прокуристи, ділові люди, що опинилися в скруті, і навіть апарат правосуддя — від поліції аж до адвокатів та прокурорів. Ба навіть колеги — й ті відвернулися від нього. Всі брали його на глузи — мовляв, воно й не дивно, що справи в місті тепер стоять жалюгідніше^[27], ніж будь-коли; відтоді, як прокурором у нас Єммерлін, чогось жалюгіднішого, ніж правосуддя, годі собі й уявляти і т. ін. Становище Єммерліна було безнадійне, він давно вже втратив авторитет, присяжні засідателі дедалі частіше ігнорували його вимоги, судді теж, а особливо він страждав від начальника поліції, який зажив слави чоловіка, що вельми шанував так звану «карну» частину нашого населення. Проте Єммерлін був юрист із великої літери, він далеко не завжди сідав у калюжу, його виступи й репліки викликали страх, а безкомпромісність імпонувала людям, хоч би як її дехто ненавидів. То був прокурор давньої школи, кожен виправдувальний вирок він сприймав як особисту образу, ставився однаково несправедливо до багатих і бідних, був неодружений, спокус для нього не існувало, жодної жінки зроду не торкався. Це — його найгірші професійні вади. Злочинці були для нього чимось незбагненним, просто сатанинським, і викликали в нього старозавітну лють.

Він був релікт непохитної і водночас непідкупної моралі, «випадковий камінь у болоті правосуддя, що все прощає», як сам висловлювався пристрасно й заразом гнівно. Єммерлін і тепер був надзвичайно збуджений, тим більше що особисто знав і жертву, й убивцю.

— Начальнику поліції! — обурено вигукнув він усе ще із серветкою в руці. — Тут кажуть, його вбив доктор Ісаак Колер!

— Так і е, — похмуро буркнув начальник поліції.

— Але ж це просто неможливо!

— Той Колер, як видно, здурів, — відповів начальник поліції, сів на стілець поруч із мертвим і закурив свою улюблену сигару «Баянос».

Єммерлін утер серветкою піт на чолі, підтяг стільця від сусіднього столу й також сів. Тепер огрядний покійник лежав головою в тарілці між двома здоровенними, гладкими представниками влади. Так вони сиділи й чекали. У ресторані стояла гробова тиша. Ніхто вже не їв. Погляди всіх людей були звернені до цієї примарної групи. Аж коли до зали ввалив гурт членів студентської корпорації, виникло замішання. Студенти зі співом заволоділи всією залою. Не зрозумівши відразу, що тут сталося, вони на все горло співали далі, а тоді враз розгублено змовкли. Нарешті з’явився лейтенант Геррен з оперативною групою відділу вбивств. Один поліцейський заходився фотографувати, судовий експерт безпорадно стояв збоку, а окружний прокурор — він був у складі групи — почав вибачатися перед Єммерліном за те, що приїхав сюди. Тихо лунали накази, розпорядження. Потім мертвого підвели — обличчя в підливі, на широкій бороді гусяча печінка й зелені боби, — поклали на ноші й віднесли до санітарної машини. Золоті окуляри без оправи кельнерка Елла знайшла у смаженій картоплі, аж коли їй дозволили прибрати на столі. Після цього окружний прокурор почав допитувати перших свідків.

Розмова №1 (можливий варіант). Коли кельнерки нарешті прийшли до тями, а відвідувачі поволі, нерішуче посідали за столи, коли дехто знов узявся їсти, коли вже почали збігатися й журналісти, прокурор і начальник поліції вирішили обговорити становище, і їх провели до комори поруч із кухнею. Єммерлін хотів побалакати кілька хвилин з начальником поліції сам, без свідків. Настав час організувати й провести страшний суд. Розмова серед полиць із хлібом, консервами, пляшками з олією та мішками з борошном була коротка, але неприємна. Як згодом пояснив парламентові начальник поліції, прокурор зажадав підняти на ноги всю поліцію.

— А навіщо? — заперечив начальник поліції. — Хто поводиться так, як Колер, той тікати не збирається. Ми спокійно заарештуємо його вдома.

— З вашого дозволу, я сподіватимусь, що ви поводитиметеся з Колером так як і з будь-яким злочинцем, — промовив Єммерлін уже різкіше.

Начальник поліції нічого не відповів.

— Цей чоловік — один із найбагатших і найвідоміших громадян у місті, — провадив Єммерлін. — І наш святий обов’язок (один з його улюблених висловів) — ужити найрішучіших заходів. Не можна допускати, щоб люди подумали, нібито ми його покриваємо.

— Наш святий обов’язок — уникнути непотрібних витрат, — спокійно заявив начальник поліції.

— То ви не піднімете на ноги поліцію?

— І не подумаю.

Прокурор перевів погляд на хліборізальну машину, біля якої саме стояв.

— Ви з Колером дружите, — нарешті промовив він; ні, не злостиво — звичайним голосом, тільки холодно. — Вам не здається, що за таких обставин ваша об’єктивність може постраждати?

Мовчання.

— Справу Колера, — спокійно відповів начальник поліції, — візьметься розслідувати лейтенант Геррен.

Так почався скандал.

Геррен був чоловік рішучий, шанолюбний і часом діяв надто поквапно. За кілька хвилин він підняв на ноги не тільки всю поліцію, а й населення — йому пощастило передати по радіо перед випуском останніх вістей о пів на восьму екстрене повідомлення кантональної поліції. Машина запрацювала на всю котушку. Колерова вілла виявилася порожня (сам він був удівець, дочка, стюардеса швейцарської авіакомпанії, десь літала, а кухарка пішла в кіно). Вирішили, що Колер утік. На вулицях з’явилися поліційні машини з раціями, прикордонні пости дістали, відповідні вказівки, повідомлено було й поліцію сусідніх країн. Усі ці заходи із суто технічного боку заслуговували тільки похвали. Не врахували, однак, того, що відчув начальник поліції: це були пошуки людини, яка й не думала тікати. Отож біда сталася вже тоді, коли невдовзі, по восьмій годині, надійшла новина з аеропорту: Колер провів на літак англійського міністра, а тоді любенько сів у свій «роллс-ройс» і повернувся до міста. Особливо тяжко вразила ця звістка прокурора. Задоволений своєю перемогою над начальником поліції і переконавшись, що державна машина працює нормально, він спокійно приготувався слухати увертюру до Моцартового «Викрадення з сералю», вже й відкинувся з насолодою в кріслі, погладив свою коротеньку сиву борідку, — Мондшайн саме підніс диригентську паличку, — і раптом той, кого розшукували, кого вистежували з допомогою найсучасніших поліційних засобів — почесний доктор Ісаак Колер разом з однією із найбагатших у місті вдів, яка ні про що й не здогадувалася, пройшов середнім проходом великої концертної зали повз заповнені людьми ряди наперед, як завжди урівноважений і впевнений, з невинною міною, так наче нічого й не сталося, і сів поруч із Єммерліном, навіть більше — ще й потис украй розгубленому прокуророві руку. Загального збудження, перешіптування (на жаль, і хихотіння) не можна було не помітити, й увертюрі досить-таки не поталанило, бо те, що діялося в залі, завважили й оркестранти, і один гобоїст навіть з цікавістю підвівся. Мондшайн мусив починати вдруге, а прокурор був такий приголомшений, що сидів, мов скам’янілий, не тільки під час Моцартової увертюри, а й потім, коли почався Другий фортепіанний концерт Йоганнеса Брамса. І хоч Єммерлін нарешті збагнув, що ж, власне, сталося, проте піаніст уже вступив, і прокурор не зважився перебити Брамса — надто він поважав культурну спадщину. Єммерлін з болем відчував, що мав би вжити заходів, але тепер було вже пізно, так він просидів до самого антракту. Та потім прокурор почав діяти. Він вибрався з натовпу роззяв, які обступили кантонального радника, побіг до кабіни з телефоном-автоматом, мусив вернутися назад і розміняти в гардеробниці гроші, нарешті подзвонив до поліційної управи, поговорив із Герреном, і до концертної зали поспішив посилений наряд. А Колер, навпаки, поводився так, мовби нічого й не сталося, пригощав у барі вдову шампанським, і йому ще й безсоромно пощастило: друга половина концерту почалася за кілька хвилин до того, як прибула поліція. Отож Єммерлінові з Герреном довелося чекати під зачиненими дверима. В залі лунали звуки Сьомої симфонії Брукнера, і музиці тій не було кінця-краю. Прокурор збуджено ходив туди-сюди, білетерки кілька разів мусили закликати його заспокоїтись і не гупати ногами та й узагалі дивилися.на нього, як на дикуна. А Єммерлін проклинав Брукнера разом з його романтикою. Оркестр дійшов ще тільки до адажіо, і коли нарешті після четвертого пасажу вибухнули оплески — їм теж, здавалося, не буде кінця-краю, — і публіка крізь стрій підтягнутих до дверей поліцейських посунула надвір, почесний доктор Ісаак Колер з усіма не вийшов. Щез. Начальник поліції запросив його до своєї машини, вивів через службовий вхід і поїхав з ним до поліційної управи.

Розмова №2 (можливий варіант). В управі начальник поліції повів почесного доктора до свого кабінету. В машині вони не перемовилися жодним словом, і тепер начальник поліції рушив попереду порожнім, тьмяно освітленим коридором. У кабінеті він мовчки показав Колерові на зручне шкіряне крісло, замкнув зсередини двері, скинув кітель.

— Влаштовуйся зручніше, — мовив він.

— Дякую, мені й так зручно, — відповів, уже сидячи, колишній кантональний радник.

Господар кабінету поставив на столик між двома кріслами дві склянки, дістав із шафи пляшку червоного вина.

— Вінтерів шамбертен, — пояснив він і налив. Потім також сів, хвилю дивився перед себе, а тоді заходився ретельно витирати хустиною піт на шиї і чолі.

— Ісааку, любий мій, — почав він нарешті, — скажи мені, бога ради, навіщо ти застрелив отого старого цапа?

— Ти маєш на увазі... — трохи нерішуче почав кантональний радник.

— Ти взагалі бодай розумієш, що зробив? — урвав його начальник поліції.

Почесний доктор відповів не зразу. Спершу він неквапно надпив вино, потім звів на співрозмовника трохи іронічний чи скоріше навіть здивований погляд.

— Звичайно, — сказав він нарешті. — Звичайно, розумію.

— І навіщо ж ти застрелив професора Вінтера?

— A-а, он що! — мовив кантональний радник і ніби про щось замислився. Тоді засміявся: — То он воно що! Непогано.

— Що непогано?

— Та все.

Начальник поліції не знав, що й відповісти. Він сидів спантеличений і злий. А вбивця, навпаки, аж повеселішав, він раз у раз нишком усміхався сам до себе і, здавалося, навіть не знати з чого тішився.

— Ну? То навіщо ти застрелив професора? — втрете запитав начальник поліції — рішуче, вимогливо — і знову витер піт на чолі та шиї.

— Я не мав на це ніякої причини, — признався кантональний радник.

Начальник поліції вражено втупився в нього, не вірячи своїм вухам, тоді вихилив увесь шамбертен, наповнив свою склянку, ще й при цьому розлив вино.

— Не мав ніякої причини?!

— Ніякої.

— Але ж це безглуздя! Ти повинен був мати якусь причину! — нетерпляче вигукнув начальник поліції. — Це просто безглуздя!

— Виконуй свій обов’язок, прошу тебе, — сказав Колер і статечно допив вино.

— Мій обов’язок полягає в тому, щоб заарештувати тебе!

— От-от.

Начальник поліції був у розпачі. Як людина розважлива він у всьому любив ясність. Вбивство взагалі він розглядав як нещасливий випадок і ніколи не давав йому оцінки з погляду моралі. Але як людині порядку йому потрібна була причина. Вбивство без причини — це, як на нього, порушення не так моралі, як логіки.

— Я здам тебе в божевільню на обстеження, так буде найкраще! — люто заявив він. — Це просто неможливо — щоб ти надумав убивати без причини.

— Я цілком здоровий, — спокійно відказав Колер.

— Подзвонити Штюссі-Лойпіну? — запропонував начальник поліції.

— Навіщо?

— Тобі потрібен адвокат, чоловіче добрий. Найкращий із тих, яких ми тільки маємо. А Штюссі-Лойпін якраз такий і є.

— Мені досить буде й того, якого призначить суд.

У господаря кабінету опустилися руки. Він застебнув комір, глибоко вдихнув повітря.

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав, — прохрипів він. — Віддай револьвер!

— Який револьвер?

— Той, з якого ти застрелив професора.

— У мене його немає, — заявив почесний доктор і підвівся.

— Ісааку, — благально промовив начальник поліції, — я сподіваюся, ти не примусиш нас обшукувати тебе!

Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня.

— Чимало ж видудлив той клятий Вінтер, — пробурмотів начальник поліції.

— Розпорядися, щоб мене нарешті забрали, — запропонував убивця.

— Будь ласка. Але потім тобі вже не поможе ніщо. — Начальник поліції також устав, відімкнув двері кабінету й подзвонив. — Відведіть його, — наказав він вахмістрові, що ввійшов до кабінету. — Він заарештований.

Запізніла підозра. Мої намагання переказати ці розмови — власне, «можливі варіанти», оскільки сам я їх не чув, — це не спроба написати роман, а необхідність змалювати кожну подію якомога вірогідніше. Але тут нічого складного нема. Правосуддя чиниться значною мірою за лаштунками, це правда, одначе там-таки, за лаштунками, розмиваються начебто так чітко окреслені зовні обов’язки й повноваження, міняються чи інакше розподіляються ролі, відбуваються розмови між дійовими особами, що на людях виступають непримиренними ворогами, і взагалі панує зовсім інша тональність. Не все можна запротоколювати й додати до справи. Одну інформацію розголошують, іншу приховують. Так, приміром, начальник поліції був зі мною завжди відвертий, балакучий, доброхіть про все розповідав, дозволяв зазирати до важливих паперів, нерідко й переступав задля мене свої повноваження, одне слово, він ставиться до мене — ще й тепер — прихильно. Та й сам Штюссі-Лойпін був зі мною цілком ввічливий, навіть після того, як я давно вже опинився в іншому таборі; це тільки недавно вітер повіяв не з того боку, але причина тут зовсім інша. Кажу ж, мені не треба вигадувати ці розмови, досить лише їх реконструювати.

Ні, мої «літературні» труднощі полягають в іншому. Я розумію, навіть задумане мною вбивство та самогубство не стануть достатнім доказом моєї правдивості. Та коли я описую ці події, мене знов і знов посідає безглузда надія все ж знайти такий доказ. Може, мені пощастить, скажімо, з’ясувати, де подівся Колерів револьвер. Адже зброю, якою було вчинене вбивство, так і не відшукали. Спочатку цій обставині ніхто не надав значення, і на слідство вона не вплинула. В тому, хто злочинець, суд не сумнівався, свідків було задосить — персонал «Театрального», численні відвідувачі. І коли на початку розслідування начальник поліції і робив усе можливе, аби знайти револьвер, то не заради того, щоб довести вину Колера, — в цьому не було ніякої потреби, — а просто задля порядку. То був його, так би мовити, криміналістський стиль. Проте начальника поліції спіткала невдача. Хоча це просто не вкладається в голові. Дорога, якою почесний доктор Ісаак Колер їхав з ресторану до концертної зали, була відома, і там усе обшукали до квадратного сантиметра. Вистріливши в професора, що поглинав своє tournedos Rossini, Колер відразу сів до «роллс-ройса» поруч із міністром — тому саме снилося віскі, ми про це знаємо. В аеропорту вбивця з міністром вийшли з машини, але шофер (він-бо ні про що не здогадувався) не помітив на сидінні ніякого револьвера; директор швейцарської авіакомпанії, який вибіг вітати високого гостя, теж нічого не завважив. У вестибюлі постояли, поговорили, для годиться висловили захоплення будівлею чи, точніше сказати, її внутрішнім оздобленням, потім неквапом рушили до літака, при цьому Колер легенько підтримував міністра.

Всі урочисто прощаються. Колер із директором повертається до вестибюля, ще раз кидає погляд на літак, що вже розганяється на злітній смузі, тоді купляє в кіоску «Нойє цюрхер цайтунг» та «Національцайтунг», перетинає вестибюль (весь час із директором авіакомпанії, але вже не звертаючи уваги на внутрішнє оздоблення), виходить до машини, від аеропорту їде на Цоллікерштрасе, двічі сигналить під будинком вдови, яка теж ні про що не здогадується, і з’являється відразу (вони вже спізнювались), а з Цоллікерштрасе вони поспішають до концертної зали. Ніде ані сліду зброї, вдова також нічого не помітила. Револьвер зник, наче розтанув. Начальник поліції наказав якнайпильніше обшукати «роллс-рейс», потім вулиці, якими їхав Колер, його віллу, сад, кухарчину кімнату, шоферове житло, квартиру на Фрайєштрасе. Анічогісінько. Начальник поліції ще кілька разів напосідався на самого Колера, навіть кричав, одного дня допитував його годинами. Почесний доктор тримався блискуче, а от у Горнуссера, слідчого, що продовжив допит, духу забракло. Потім заявив протест прокурор: мовляв, поліція і слідчий не мали підстав удаватися до такого скрупульозного допиту, револьвером більше, револьвером менше, це не має тепер особливого значення, шукати далі зброю — це тільки викидати на вітер гроші платників податків; одне слово, начальник поліції і слідчий повинні припинити пошуки. А зниклий револьвер набув значення багато пізніше, завдяки Штюссі-Лойпіну. І те, що в останні дні в мені знов ожила надія, — вже інша історія, і саме в цьому й полягають труднощі мого сміливого задуму. Моя роль рятівника справедливості жалюгідна, я тільки й можу, що писати, та тільки-но в моїй голові зринає хоч якась невиразна ідея, я кидаю свого Бахуса, біжу до машини (у мене знов «фольксваген»), запускаю двигун і мчу — як, наприклад, позавчора вранці — до начальника відділу кадрів швейцарської авіакомпанії. В мене тоді сяйнула одна думка, грандіозне рішення. Я їхав, мов у тумані, чудом дістався до аеропорту й сам живий-здоровий, і нікого не збив. Проте начальник відділу кадрів не забажав зі мною розмовляти, навіть не прийняв мене. Додому я їхав уже не з такою шаленою швидкістю, і на перехресті поліцейський навіть гукнув мені, чи не поганяю я часом волами. На душі в мене знов було так, наче я своє вже відспівав. Ще раз найняти для розслідування приватного детектива Лінгарда? Ні, про це годі й думати — він коштує надто дорого. До того ж за нинішніх обставин Лінгард уже навряд чи й дасть згоду — хто ж рубатиме сучок, на якому сам-таки й сидить! Отож мені не залишилося нічого іншого, як спробувати побалакати з Елен самому. Я подзвонив їй. Кудись пішла. «До міста». Я вирушив навмання, пішки, з наміром обійти всі ресторани й книгарні, і раптом натрапляю на неї перед кафе «Селект», кидаюся до її столика, але поруч сидить Штюссі-Лойпін, і перед ними пляшка каппуччіно. Що Елен не сама, я помітив аж в останню мить, коли вже опинився біля столика, й стояв розгублений — адже я шукав тільки її — і злий, бо коло неї сидів саме Штюссі-Лойпін. Та яке це мало значення, вони вже давно, мабуть, зустрічалися в ліжку, донечка вбивці й рятівник її татуся; вона — колишня моя кохана, він — колишній мій шеф.

— Дозвольте, фройляйн Колер? — звернувся я до неї. — Я хотів би сказати вам кілька слів. Сам на сам.

Штюссі-Лойпін запропонував їй сигарету, взяв і собі, потім дав Елен припалити.

— Ти не проти, Елен? — озвався він нарешті.

Я ледве стримався, щоб не затопити тому знаменитому адвокатові в пику.

— Ні, — відповіла вона, не дивлячись на мене, але сигарету поклала. — Хай говорить.

— Гаразд, — сказав я, присунув собі стільця від сусіднього столика й замовив каву.

— То чого ви хочете, шановний мій генію правосуддя? — добродушно запитав Штюссі-Лойпін.

— Фройляйн Колер, — почав я, ледве приховуючи хвилювання, — я хочу спитати вас про щось.

— Прошу. — Вона знов узяла сигарету.

— Питайте, питайте, — кивнув головою Штюссі-Лойпін.

— Коли ваш батько проводжав на літак англійського міністра, ви тоді ще працювали стюардесою?

— Звичайно.

— І летіли тим самим рейсом, яким міністр повертався додому?

Елен роздушила в попільничці сигарету й мовила:

— Можливо.

— Дякую, фройляйн Колер, — сказав я, потім устав, попрощався й, не допивши кави, пішов. Тепер я знав, де міг подітися револьвер. Усе було дуже просто. Сміховинно просто. В машині старий засунув револьвера до кишені міністрового пальта, а в літаку Елен забрала його звідти. Адже стюардесі зробити таке нічого не варто. Та коли я нарешті збагнув це, у мені не лишилося нічого, крім порожнечі й утоми. Я плівся безконечно довгою набережною, а праворуч на тому ідіотському озері пропливали лебеді й вітрильники. Якщо мої міркування правильні, — а вони мають бути правильні, — тоді Елен спільниця. І винна так само, як і її батько. Виходить, вона покинула мене напризволяще. Виходить, вона знає, що я казав правду, отож можна вважати, що її батько виграв. Він сильніший від мене. А боротися з Елен нема сенсу — вона вже прийняла рішення, і ця боротьба приречена. Я не міг примусити її виказати рідного батька. До чого мені апелювати, розмовляючи з нею? До ідеалів? До яких? До правди? Вона її замовчала. До кохання? Вона мене зрадила. До справедливості? Тоді Елен запитає мене: справедливості щодо кого? Щодо місцевого вченого мужа? На втіху його прахові? Щодо бабія, який заплутався так, що далі вже нікуди? Цей теж уже пройшов крематорій. Щодо мене? Не варто морочитися. Справедливість — не чиясь приватна справа. А потім Елен, певно, запитає мене: «А кому потрібна ця твоя справедливість? Нашому суспільству? Що ж, буде одним скандалом більше. Люди почешуть язики, а післязавтра про все забудуть». Отже, наслідок моїх розмірковувань такий: для Елен батько дорожчий, ніж справедливість. Усвідомлювати це юристові нестерпно. Може, закликати на допомогу господа бога? Отого, безперечно, вельми ласкавого, одначе мало кому відомого добродія, факт існування якого не з’ясовано. Але ж у нього й так стільки роботи! (Діаметр Всесвіту за де Сіттером^[28]— дані застарілі й надто скромні — в сантиметрах виражається одиницею з двадцятьма вісьмома нулями). Одначе треба триматися до кінця — оговтатись, погамувати в собі цю філософію, боротьбу проти суспільства, Колера, Штюссі-Лойпіна вести далі, а проти Елен розпочати. Мислення — це нігілістична риса, коли воно примушує засумніватися в цінностях, отож я надумав рішуче повернутися до діяльного життя й бадьоро попростував до центру міста, повз закохані парочки та пенсіонерів, і лебеді та вітрильники тепер пропливали ліворуч, і я втішався космічною величчю призахідного сонця, а потім цілий вечір пив крізь соломинку (чого я не можу терпіти), і коли годині о першій ночі припхався з однією кралею — вона хоч і мала сумнівну славу, зате була досить смілива, — до її мебльованої кімнати, то біля під’їзду там уже стояв Штубер із поліції моральності, записав наші адреси, чемно вклонився, намагаючись укласти в цей жест якомога більше іронії — видно, щоб присоромити адвоката, який пустився берега. Це була невдача. Можливо. Зате краля виявилася порядною — для неї це, мовляв, велика честь, ви, каже, можете розплатитися іншим разом, чого я не був певен, і так їй і сказав, мовляв, я й іншого разу навряд чи матиму чим заплатити, а тоді признався, хто я за фахом, і після цього вона мене й найняла.

Країна і люди. Тут я не обійдуся без кількох зауважень. Коли розслідуєш убивство, не можна забувати про близькі й далекі околиці, середньорічну температуру, скільки в середньому буває землетрусів, а також про суспільну атмосферу. Все одне з одним пов’язано. Господарство, що нині називає себе то «нашою державою», то «нашою батьківщиною», засноване було поколінь двадцять, а то й більше тому — це як рахувати грубо. Місцевість. Спочатку події розгорталися переважно серед вапняку, граніту й моласів; згодом настав третинний період. Клімат. Жити можна. Часи. Спершу все йшло так собі, далі насунула габсбургська тиранія, повсюди кулачне право, доводилося битись руками й ногами, і люди так і робили; рицарські обладунки, монастирі та замки тріщали, як вогнетривкі сейфи, скрізь небачені спустошення, у полон не брали, перед кожною битвою — молитва, після кожної різанини — оргія, пиятики без просипу, війна давала прибуток, та потім, на жаль, хтось винайшов порох, опір політиці великих держав чимдалі зростав, на шляху кривавих алебард та бердишів постали кордони, охочих побитися рукопаш приманювали здалеку, вже менше ніж через вісім поколінь — знаменитий відступ, потім іще сім поколінь майже варварства, люди то нищили самі своїх, уярмлювали селян (зі свободою не дуже панькалися), билися за релігію, то юрбами наймалися в солдати, проливали кров за тих, хто більше платив, боронили правителів від городян, а всю Європу від свободи. Зрештою спалахнула французька революція, в Парижі розстріляли ненависну гвардію, яка мужньо захищала приречені позиції, служачи трухлявому божою ласкою режимові, а один з її офіцерів-аристократів тим часом у мансарді спокійнісінько складав вірші: «Ліс у позолоті, поле у скорботі, осінь настає». Трохи згодом Наполеон остаточно поклав край усьому паскудству ласкавих панів та вірнопідданських держав: поразки пішли країні на користь. Дали про себе знати зародки демократії, нові ідеї. Песталоцці^[29], убогий, жалюгідний і полум’яний, ходив по країні, ходив від лиха до лиха. Намічався рішучий поворот до торгівлі й ремесел, підпертий відповідними ідеалами. Набирала сили індустрія, пролягали залізниці. Земля була бідна на корисні копалини; вугілля й метали доводилося завозити й переробляти вдома, але зусиль і поту не бракувало, багатство зростало, одначе без марнотратства і, на жаль, без блиску. Ощадність стверджувалась як найвища чеснота, люди засновували банки — спершу обережно, нерішуче, борги вважалися ганьбою, і коли в давнину предметом експорту були ландскнехти, то тепер ним стали неплатоспроможні боржники: хто збанкрутував у нас, той ще мав шанс по той бік океану. Все мало давати прибуток і давало його — навіть величезні гори каміння та відвали пустих порід, бо відтоді, як відкрили природу і кожен бовдур дістав право відчувати себе серед кам’яної пустелі великим, став можливим і імпорт промисловості: ідеали країни в усі часи мали утилітарний характер. А загалом люди жили з твердою вірою, що будь-якому потенційному ворогові вигідно дати їм спокій — сама по собі аморальна, проте здорова життєва позиція, яка свідчить не про велич, а про неабияку політичну мудрість. Адже й під час обох світових воєн люди міняли свої суспільні погляди, маневрували між нелюдами й катами, раз у раз рятуючись від них. І з’явилося наше покоління.

Сучасність (1957 р.н.е.). Велика частина населення живе собі майже безтурботно, не знаючи страху за завтрашній день; церкви, школи й лікарні коштують недорого, а за кремацію в крайньому разі можна й не платити. Життя котиться надійною колією, однак минуле стрясає всю нашу будівлю, дістає й до підмурків. Хто багато має, той боїться багато втратити. Переживши небезпеку, люди сповзають з коня, мов той вершник, що об’їхав Боденське озеро: усвідомити необхідність набиратися мудрості надто страшно, а й далі бути хоч і не героєм, а все ж бодай розважливим уже несила; люди пристають до шерег переможців, витягують на світ божий легенди про войовничих батьків, згадують про міфічну загрозу короткого замикання, мріють про давні-предавні бойовища, роблять із себе учасників руху Опору, і вже генштабісти заходжуються викликати заклинаннями світ Нібелунгів, марять про атомну зброю, про героїчну нищівну битву в разі власного наступу, коли загибель армії знаменуватиме собою початок загибелі нації, загибелі жорстокої і остаточної, тоді як пригноблені народи довкола вже давно мужньо й хитро навчилися від цієї загибелі рятуватися. Та кінець може настати і в інший спосіб, куди смішніший. Іноземці скуповують землю, яку тут хтось збирається захищати, економіку тримають чужі руки, а свої тільки нею керують, не маючи, по суті, ніякої влади; громадяни держави становлять такий собі верхній прошарок, під орудою якого в безсоромно дорогих житлах циганськими таборами туляться ощадливі й роботящі італійці, греки, іспанці, португальці й турки, нерідко зазнаючи приниження, часто неписьменні, для багатьох їхніх господарів просто неповноцінні люди, раби, що колись можуть стати свідомими пролетарями, відчути перевагу невибагливої своєї життєздатності й зажадати собі прав, свідомі того, що машина, яка називається «нашою державою» і наполовину вже скуплена чужоземним капіталом, тепер залежить тільки від них. Наша невеличка країна, здогадуються люди і вражено протирають очі, насправді зійшла зі сцени історії, коли вступила у великий бізнес.

Реакція громадськості. На цьому тлі злочин почесного доктора став справжньою подією. Її наслідок неважко було передбачити: оскільки з політики ми вихолостили політику, — тут ми посилаємось на майбутнє, лиш у цьому ми ще сучасні, справжні першопрохідці, світ, мовляв, або загине, або ошвейцариться, — оскільки від політики сподіватися вже нічого, ніякого чуда, ніякого нового життя, хіба що згодом, пізніше, стане трохи вільніше на вулицях, бо суто біологічно країнаповодиться добропристойно, в дітонародженні виявляє стриманість (що нас небагато — наша велика, а що наша нація завдяки чужоземним робітникам розквітає поволі — наша найбільша перевага), то будь-яка заминка в щоденному поступі викликає загальну вдячність, кожну розвагу всі вітають, тим більше що щорічна врочиста процесія гільдій та корпорацій, суха й церемонна, анітрохи не замінює святкової карнавальної ночі. Отож поведінка почесного доктора Ісаака Колера ніби розв’язала людям руки: випала ж бо нагода неофіційно посміятися з того, що офіційно викликало обурення, а того вечора, коли це сталося, розлетілася чутка (її приписували високому урядовцеві, чи й не самому голові міської общинної ради), нібито Колер, завадивши професору Вінтерові виголосити першого серпня ще одну свою промову, заробив собі ще одне звання почесного доктора. Навіть невдалі дії поліції не призвели до нової хвилі громадського обурення — просто надто велика була зловтіха. Наша держава вже давно не відповідає своїй славі, і населення ставиться до поліції тепер досить холодно. Зробившись несподівано великою, ця держава прагне зберегти колишній затишок, доброчесність і благодійність, що їх завжди собі приписувала й приписує, хоче лишити особисте в неособистому, бере під контроль традицію, хоч її давненько вже дідько взяв. Час тепер має більшу владу, ніж місто з його напруженим життям, і робить із ним усе, що хоче. Отож ми вже й не такі, які були, і не такі, якими маємо бути, живемо у стані війни з сучасністю, не хочемо того, чого, однак, маємо хотіти, через власну впертість ніколи не чинимо цілком так, як треба, а тільки наполовину — це в найкращому разі, та й то неохоче. А виливається це в розширення поліційних функцій, бо хто воює з сучасністю, той мусить запроваджувати правила та обмеження. Наша спільність значною мірою стала поліційною державою, яка втручається в усе — від моралі до транспортного руху (і те, й те в хаотичному стані). Тому поліція — не стільки символ охорони порядку, скільки символ рафінованих хитрощів. Ну годі. Я набрався вже як май груш. Крім того, до моєї контори (знов мансарда на Шпігельгасе) саме ввійшла ота краля, що має мебльовану кімнату; ця особа потребує юридичної допомоги. Я пораджу їй придбати собаку. Нехай виводить його, а заразом і себе, надвір двічі на ніч (рекомендація Товариства захисту тварин, на яку, скрегочучи зубами, дав згоду Єммерлін).

Прокурор Єммерлін. Кантонального радника він ненавидів. Невимушеність доктора Колера дратувала його. Прокурор не міг забути старому, що в концертній залі той потис йому руку. Так уже його ненавидів, що навіть посварився сам із собою. Суперечність між власною ненавистю й почуттям справедливості стала просто нестерпною. Єммерлін то поривався заявити про своє зацікавлене ставлення до справи, то сподівався, що кантональний радник сам відхилить його кандидатуру як прокурора. Про своє вагання Єммерлін звірився кантональному судді Єгерленеру. Кантональний суддя обережно поговорив зі слідчим, той — з начальником поліції, який, зітхнувши, наказав привести Колера з дільничної в’язниці до свого кабінету — щоб зручніше було розмовляти. Настрій у почесного доктора був якнайкращий. Віскі «Білий кінь» смакувало чудово. Начальник поліції знову запропонував Колерові взяти адвокатом Штюссі-Лойпіна: мовляв, його офіційний захисник зажив поганої слави нездари. Колер відповів, що це не має ніякого значення. Нарешті начальник поліції сказав про сумніви Єммерліна. Тоді кантональний радник запевнив, що однаково не знає в місті обвинувача, який би ставився до нього прихильно. Коли цю відповідь переказали Єммерліну, той люто вигукнув, що тепер він уже покаже панові почесному доктору, тепер він засадить його на все життя до в’язниці. Після цього кантональний суддя вже хотів був звільнити прокурора від справи, та все ж таки передумав — зі страху, що від злості того вхопить грець, адже здоров’я в Єммерліна було поганеньке.

Суд. Справу Колера слухали п’ять членів верховного кантонального суду. Як для наших умов, процес відбувся досить рано, можна навіть сказати блискавично — через рік після вбивства, знов у березні. Злочин було скоєно при свідках, і доводити, хто вбивця, потреба відпала. Тільки причина вбивства залишалася невідомою. Складалося враження, що її взагалі не було. Від кантонального радника почути нічого не вдалося. Суд стояв перед загадкою. Обвинуваченого допитали компетентні судді, але з’ясувати бодай вихідний пункт злочину не пощастило і їм. Взаємини між убивцею та його жертвою були напрочуд коректні. Ділових стосунків вони не мали, ревнощів ніхто й не припускав — щодо цього не було навіть підозри. З огляду на цю дивну обставину учасники процесу висували дві версії: або почесний доктор Ісаак Колер душевнохворий чоловік, або він якийсь аморальний монстр, що вбиває просто задля втіхи. Перший погляд обстоював захисник підсудного Люті, другий — прокурор Єммерлін. Першу версію заперечував той очевидний факт, що Колер справляв враження цілком нормальної людини, другу — славне минуле цього політика й видатного діяча економіки: воно свідчило про його моральну чистому. Крім того, кантонального радника з давніх-давен вважали прихильником соціальних (не соціалістичних) реформ. Однак для Єммерліна цей процес був питанням честі. Ненависть, ганьба, анекдоти, що ходили про нього, окрилювали старого юриста, кантональні судді були просто безсилі перед його невідпорним натиском, а потуги безбарвного Люті не давали наслідку. Теза Єммерліна про Колера-нелюда, на загальний подив, зустріла підтримку. П’ятеро кантональних суддів були схильні покарати обвинуваченого, щоб не кортіло решті. Навіть у Єгерленера опустилися руки. І цього разу робилося все, щоб урятувати фасад моралі. Народ, говорилося в судовому вироку, має право не тільки вимагати від вищих у фінансовому й суспільному відношенні кіл морально бездоганної поведінки, а й бачити таку поведінку навіч. Кантональному радникові дали двадцять років тюрми. Формально ув’язнення не довічне, але практично саме таке.

Поведінка Колера. Передусім в очі впадала та гідність, з якою він тримався. До судової зали вбивця ввійшов без тіні втоми на обличчі — адже все попереднє ув’язнення він провів в одній психіатричній клініці на Боденському озері, і хоч його свободу там трохи й обмежували поліційні приписи, однак опікуном він мав свого щирого товариша — професора Габерзакка. Колерові дозволяли прогулюватись, а коли він виходив пограти в гольф, футляр із ключками за ним ніс сільський поліцейський. Та, поставши нарешті перед верховним судом кантону, почесний доктор запротестував проти будь-яких привілеїв собі й зажадав, щоб з ним поводились, «як із людиною з народу». Ця його заява знаменувала собою початок судового засідання. Колер був саме хворий — грип, температура підскочила до тридцяти дев’яти градусів, проте відкладати слухання справи він не забажав і навіть відмовився сидіти перед судом у лікарняному кріслі-каталці. П’ятьом суддям він сказав (цитую протокол) : «Я тут стою, щоб ви, діючи згідно зі своєю совістю й законом, винесли мені вирок. Ви знаєте, в чому мене звинувачують. От і гаразд. Тепер ваша справа мене судити, а моя — підкоритися вашому рішенню. Я визнаю його справедливим, хоч яке воно буде». Після того як оголосили вирок, убивця розчулено подякував суду, особливо наголосив на людяності, з якою до нього, мовляв, поставились, подякував також Єммерлінові. Цю його балаканину присутні слухали скоріш іронічно, ніж зворушено, у всіх склалося враження, що процес над почесним доктором Ісааком Колером для правосуддя став безпрецедентним явищем, і коли його нарешті вивели, завіса над цією судовою справою, хоч і не до кінця з’ясованою, та все ж очевидною, здавалося, остаточно впала.

Про себе (тоді й тепер). Така в загальник рисах передісторія. Вона викликає розчарування, я розумію, подія як подія, дивна тільки для її учасників і людей, краще в нею обізнаних, підстава для пліток, для більш чи менш банальних жартів і розмірковувань з приводу кризи моралі й демократії Заходу, карна справа, професійно описана репортерами відділу судової хроніки й прокоментована — відповідно до традицій, що склалися в нашій країні, — головним редактором (Колеровим товаришем) всесвітньовідомої нашої місцевої газетки, тема для розмов на кілька днів, розмов, які навряд чи розійдуться далеко за межі нашого міста, такий собі провінційний скандал, що про нього дуже скоро й справедливо забули б, якби за ним не стояв один план. І те, що в цьому плані я мав відіграти вирішальну роль, — моя особиста біда, хоч, коли казати правду, щось недобре я передчував від самого початку. Та пора вже розповісти дещо про ті обставини, які склалися в мене після суду над Колером. Вони були не вельми втішні й тоді. Адже я намагався відкрити власну контору й переїхав на Шпігельгасе до приміщення над невеличкою залою, де збиралася секта «Святі з Уетлі». То була перекошена кімната з трьома вікнами, кількома кріслами навколо столу-одоробла, кольоровими фотографіями з «Беобахтера» на стінах (про шпалери я краще помовчу) і з іще не підключеним телефоном. Власник будинку виламав між двома мансардами перегородку, замурував одні з двох дверей, і так виникла ця комірчина. У третій мансарді жив Симон Бергер, засновник і проповідник секти, з яким я ділив убиральню в коридорі. І хоч моя контора містилася в надзвичайно романтичному кварталі — поблизу там жили колись Бюхнер і Ленін, а вигляд коминів та телевізійних антен старої частини міста милував зір, навіюючи відчуття домашнього затишку й бажання розводити кактуси, — проте для адвоката гіршого приміщення годі було й шукати. І не тільки з погляду транспортного сполучення. У той голубник узагалі не кожен міг видертися: ліфта катма, самі рипучі круті сходи та лабіринт коридорів. (Доповнення. Хоч місце там було й незручне, але груди мої тоді розпирали амбіції, я ще мріяв зіп’ястись на ноги, вибитися в люди й стати шанованим громадянином. А тепер, коли я впав так низько, що став адвокатом для повій, та собача будка виявилась для мене просто ідеальною. Щоправда, після того як, я поставив канапу, там уже ніде й ногою ступити; в тій комірчині я живу, сплю, — трапляється, і не сам, — ба навіть варю їсти, а вночі піді мною гримлять псалми «Святих з Уетлі»: «Смертний, святий — хто нас чує, з нами голос свій подай. Кожен хай душу рятує — шлях тільки чистому в рай». Принаймні Лаккі, покровитель однієї дами з вартим, уваги зростом і відомою в нас професією, — він приходив до мене почасти з цікавості, почасти у справі й узагалі рознюхати, що і як, — був підкреслено привітний і залишився нібито задоволений — тут, мовляв, дихається привільно). Отож клієнти й тоді не товпилися в мене під дверима, я сидів, здебільшого без роботи — якщо не рахувати кількох справ про крадіжки в крамницях, стягування боргів, а також вироблення статуту спортивної, спілки в’язнів (за дорученням міністерства юстиції), байдикував, то на зелених лавках над озером, то перед кафе «Селект», грав у шахи, (з Лессером, причому ми щоразу вперто починали іспанським гамбітом, і майже всі партії в нас завершувалися патом), харчувався в їдальнях жіночих спілок одноманітними, проте досить поживними стравами. За таких обставин я навряд чи міг відмовитись від письмового запрошення Колера відвідати його у в’язниці в Р. Це запрошення не викликало в мене підозри, бо я просто не міг собі уявити, чого хоче старий від зеленого, ще не відомого адвоката, а також тому, що я, мабуть, боявся його переваги наді мною. Це тупе почуття страху я в собі притлумив, мусив притлумити. З пристойності. Як наслідок нашого свідомого ставлення до праці. Щоб рибу їсти, треба в воду лізти. Або пан, або пропав. Одне слово, я поїхав. (Тоді ще «фольковагеном»).

Наша в’язниця. Машиною туди їзди хвилин двадцять. Рівна долина, приміське селище, краєвид нудний, все бетон, бетон, кілька підприємств, а на обрії — ліси. А втім, стверджувати, що всі в нашому місті знайомі зі своєю в’язницею, не можна. Чотири сотні в’язнів — це тільки трохи більше від однієї тисячної міського населення. Одначе людям, що вийшли в неділю погуляти, той заклад має бути відомий, хоч багато з них, либонь, вважають його скоріш пивоварнею чи божевільнею. Та коли все ж таки пройдеш крізь ворота з охороною і опинишся біля головного корпусу, то здається, ніби перед тобою — просто невдала з погляду архітектури церква чи каплиця з червоної цегли. Враження, ніби ти у святому місці, не зникає й тоді, коли проминеш швейцара: повсюди привітні, доброзичливі обличчя, як у членів Армії спасіння, довкола побожна тиша, така благодатна для нервів, у прохолодних сутінках мимоволі тягне на позіхи, хоч на душі, може, трохи й гнітюче: правосуддя тут прибрало сонних рис — зрештою, воно й не дивно, адже в його покровительки очі завжди зав’язані. Трапляються й інші ознаки добродійності та турботи про спасіння душі: з’являється бородатий священик, роботящий, невтомний, потім тюремний пастор, згодом психологиня в окулярах, і відчуваєш, що всі вони прагнуть рятувати душі, зміцнювати й підбадьорювати дух, тільки в кінці досить похмурого коридора вже тьмяно мріє небезпечний світ, однак крізь заґратовані скляні двері не можна нічого розгледіти, і двоє чоловіків у цивільному, що віддано й понуро ждуть на лаві під директорським кабінетом, викликають невиразну підозру, якесь неприємне відчуття. Та потім скляні двері відчиняються, людина переступає таємничий поріг, проникає всередину — хай це буде трохи вражений член якоїсь комісії чи в’язень, посланий сюди правосуддям, — і з подивом опиняється в царстві по-батьківському суворого, проте не позбавленого людяності порядку, перед трьома могутніми п’ятиповерховими ярусами, що їх усі видно звідусюди, й нічого похмурого в них нема, навпаки, згори їх заливає світло, і людина стоїть перед світом кліток та ґрат, атож, і цей світ має свій затишок і свою неповторність, адже крізь прочинені двері в камері видніється небесно-блакитна стеля і ніжна зелень кімнатної липки, а всередині привітні, задоволені постаті в бурих формених робах; здоров’я у мешканців цього закладу міцне, спосіб життя по-монастирському правильний, світло тут гасять рано, їжею годують простою, і все це робить справжні чудеса; бібліотека, крім життєписів, книжок про подорожі та душопожитного чтива обох віросповідань, пропонує коли й не сучасних авторів, то принаймні класичних, а дирекція — щотижня фільм (цього тижня, наприклад, «Ми, вундеркінди»); на проповіді тут ходять дуже активно — у процентному відношенні активніше, ніж по той бік муру; клубочок життя поволі й невпинно розмотується, і обов’язків, і розваг тут у міру, кожного цінують за заслуги, добра поведінка винагороджується; вона полегшує становище — звісно, тільки тим, кому зосталося сидіти років десять чи навіть і менше. Так, вихованість тут винагороджується. Зате ті, кого виправить хіба вже могила — хто дістав довічне ув’язнення, — мають привілеї, не беручи натомість зобов’язань поводитися краще; вони ж бо гордість закладу! Взяти, скажімо, Дросселя й Цертліха. Колись ті двоє чинили бешкети, наганяли на людей страх, а тепер охорона їх шанує і поважає — вони тут в’язні-зірки і саме такими себе, зрештою, і почувають. Не можна замовчати й того, що звичайних карних злочинців іноді тут аж завидки беруть, і дехто з них згарячу навіть покладає собі іншим разом із законом не панькатись. Це зворотний бік тієї медалі, якої заслуговує наша в’язниця. А загалом кого тільки тут не наставляють на шлях доброчесності! Знов оживають надії в полковників, що зазнали були краху й позлітали зі своїх посад та постів; убивці вдаються до антропософії, розпусники і кровозмісники живуть духовними прагненнями. Тут клеять паперові мішечки, плетуть кошики, оправляють книжки, друкують брошури, в тутешній кравецькій майстерні замовляють собі костюми навіть урядові радники, і весь заклад просякнутий духом теплого хліба, пекарня тут славиться, її булочки до сосисок просто чудові (сосиски сюди довозять); хвилясті папужки, голуби, радіоприймача можна заробити чемністю і старанням, про поглиблення освіти дбають вечірні школи, і в душу закрадаються заздрощі, коли раптом усвідомлюєш, що лад панує у цьому світі, не в нашому.

Розмова з директором в’язниці. На мій подив, мене запросили до директора Целлера. Той прийняв мене у своєму кабінеті — презентабельний довгий стіл для нарад, телефон, теки. На стінах — таблиці, на чорних полицях повно аркушиків, чимало з них списані каліграфічним почерком: серед в’язнів тут, як, на жаль, і по всій країні, багато вчителів. Вікно без ґрат, за ним видніється тюремний мур та трохи травички, і вона б теж нагадувала про шкільне подвір’я, якби довкола не стояла така тиша. Не сигналять машини, не чути гамору — немов у богадільні.

Директор стримано, холодно привітався зі мною, і ми посідали.

— Пане Шпет, почав він, — ув’язнений Ісаак Колер попросив, щоб ви його відвідали. Я дав дозвіл на цю зустріч, і ви поговорите з Колером при наглядачеві.

Від Штюссі-Лойпіна я знав, що йому дозволяли розмовляти з клієнтами без свідків.

— Штюссі-Лойпін користується нашою довірою, — відповів на моє запитання директор в’язниці. — Цим я зовсім не хочу сказати, що вам ми не довіряємо.

— Розумію.

— І ще одне, пане Шпет, — провадив директор, тепер уже привітніше. — Перше ніж ви підете на розмову з Колером, я все ж таки хотів би висловити свою думку про цього в’язня. Може, вона стане вам у пригоді. Зрозумійте мене правильно. Я не повинен турбуватися тим, чому люди, за якими мені належить наглядати, опинилися тут. Це мене не обходить. Моє діло — щоб засуджений відбув своє покарання. І тільки. Через це я не хотів би висловлюватись і з приводу злочину Колера, але вам я признаюся: особисто мене цей чоловік збиває з пантелику.

— Чому?

Целлер трохи помовчав, тоді відповів:

— Він справляє враження цілком щасливої людини.

— То це ж добре, — сказав я.

— Та воно... Не знаю... — затнувся директор.

— Зрештою, у вас тут зразковий заклад, — додав я.

— Я роблю все що можу, — зітхнув директор в’язниці. — І все ж таки... мультимільйонер, який щасливо сидить у камері... Це звучить аж непристойно.

На тюремному мурі походжав туди-сюди великий жирний дрозд, сподіваючись, видно, що його звідси не проженуть. Він прилетів на цвірінькання, щебет і свист нагодованих, доглянутих у клітках птахів, які час від часу щосили подавали голоси із заґратованих вікон. День видався спекотний, здавалося, знов повернулось літо, вдалині над лісом збиралися хмари, а від села долинало бамкання церковних дзвонів. Була дев’ята година.

Я закурив «Паріз’єнн». Целлер посунув до мене попільничку.

— Пане Шпет, — повів далі він, — уявіть собі в’язня, який зухвало заявляє вам в очі, що в’язниця йому до вподоби, вона, мовляв, прекрасна, охорона пильна, він цілком щасливий, і йому нічого не треба. Неймовірно! Мені було просто гидко його слухати.

— Чому? — запитав я. — Хіба ж ваша охорона не пильна?

— Звичайно, пильна, — відповів директор в’язниці. — Тільки говорити про де повинен я, а не він. Кінець кінцем, у пеклі не до веселощів.

— Це правда, — погодився я.

— Розлютивсь я тоді. Розпорядився суворо стежити за додержанням правил внутрішнього розпорядку, хоч і дістав від міністерства юстиції вказівку бути якомога поблажливішим. До того ж правила внутрішнього розпорядку жодної в’язниці у світі не забороняють арештантові бути цілком щасливим. Але в мене тоді просто вже не витримали нерви. Ви повинні це зрозуміти, пане Шпет. Колера присудили до звичайного одиночного ув’язнення з посиленим режимом. Замикати в темну камеру... гм, власне, забороняється. І ось через кілька днів я помічаю, що наглядачам Колер подобається, вони його навіть поважають!

— І що тепер? — запитав я.

— І тепер я з ним змирився, — пробурмотів директор в’язниці.

— Ви теж його поважаєте?

Целлер задумливо подивився на мене.

— Бачте, пане Шпет, — промовив він, — коли я сиджу отак у камері й слухаю його... Хай йому дідько, він випромінює якусь незбагненну силу, впевненість, і тоді до мене починає повертатися віра в людей, в усе добре, прекрасне... Наш священик, до речі, теж у захваті від нього. Це як чума. Та потім я, слава богу, знову стаю здоровим реалістом і не вірю в те, що люди можуть бути цілком щасливі. А у в’язниці — й поготів, хоч як ми тужимося полегшити тут життя. Зрештою, ми ж не звірі. Але злочинці — це злочинці. І згодом я знов кажу собі: «Цей чоловік може виявитись небезпечним, повинен виявитись небезпечним». Ви ще молодий адвокат, тому стережіться, щоб він не наставив вам пастку. А найкраще вам, думаю, взагалі не вплутуватись у таке діло. Це, звісно, лише порада. Ви, зрештою, адвокат, і самі вирішите, що робити. Якби ж тільки менше було всяких пройдисвітів та крутіїв... Той чоловік або святий, або диявол, і я вважаю своїм обов’язком попередити вас про це. Що я й зробив.

— Щиро дякую, пане директор, — сказав я.

— Зараз я накажу привести до вас Колера, — зітхнув він.

Доручення. Розмова з цілком щасливим чоловіком відбулася в суміжній кімнаті. Умеблювання таке саме, краєвид за вікном — також. Коли наглядач привів почесного доктора Ісаака Колера, я підвівся. Старий був у бурій тюремній робі, його наглядач — у чорній уніформі й мав вигляд поштаря.

— Та сідайте, сідайте, Шпет, — сказав доктор Колер. Він узагалі поводився тут як господар — великодушно й підкреслено привітно.

Я вражено подякував і сів. Потім запропонував Колерові сигарету. Але той відмовився, пояснивши:

— Я тепер не курю. Використовую нагоду поєднати приємне з корисним.

— Здається, в’язниця вам небияк подобається, пане Колер?

Він здивовано глянув на мене.

— А вам ні?

— Я ж тут не живу.

— Тут прекрасно, — аж засяяв він. — Цей спокій! Ця тиша!.. Життя в мене було, знаєте, виснажливе. Досі. З моїм трестом...

— Уявляю собі, — підтакнув я.

— І ніякого телефону! — провадив Колер. — Я ж просто ожив. Ось погляньте. — Він кілька разів присів. — Ще місяць тому я б так не зробив, — гордо заявив він. — У нас тут своя спортивна спілка.

— Я знаю.

На мурі все ще походжав той самий сповнений надії жирний дрозд; а може, то був уже й інший. Цілком щасливий чоловік доброзичливо розглядав мене.

— А ми вже колись знайомилися, — промовив він.

— Я знаю.

— У «Театральному». Той ресторан відіграв у моєму житті неабияку роль. Ви тоді спостерігали, як я грав у більярд.

— У більярді я нічого не тямлю.

— І досі?

— І досі, пане Колер.

В’язень засміявся і обернувсь до наглядача:

— Мезер, зробіть ласку, дайте нашому юному другові вогню!

Наглядач підхопився і простяг мені запальничку.

— Залюбки, пане кантональний раднику, ну звісно! — він також сяяв.

Потім наглядач знову сів. Я закурив. Щирість цих двох стомлювала мене. Хотілося відчинити незаґратоване широке вікно, проте у в’язницях робити це, певно, не дозволялося.

— Бачите, Шпет, — сказав Колер, — я простий в’язень, не більше, а Мезер — один з моїх наглядачів. Чудовий чоловік. Він відкриває мені таємниці бджільництва. Я вже відчуваю себе пасічником. А з наглядачем Бруннером — вам треба познайомитися із ним — я вивчаю есперанто. Ми розмовляємо тільки цією мовою. Ви маєте змогу пересвідчитись самі: тут повсюди веселий настрій, затишок, щирість. І небачена злагода. Я став цілком щасливою людиною. Чому? О господи!.. Я тут вивчаю в оригіналі Платона, плету кошики... А вам не потрібен кошик, Шпет?

— На жаль, ні.

— У пана кантонального радника не кошики, а шедеври, — гордо озвався зі свого кутка Мезер. — Я сам навчив його плести їх, а тепер він уже заткнув за пояс усіх наших кошикарів! Їй-бо, не брешу.

— На жаль, — знову мовив я, — кошик мені не потрібен.

— Шкода, — сказав Колер. — А то б я залюбки вам подарував.

— Дуже мило з вашого боку.

— На згадку.

— Нічого не вдієш.

— Шкода. Страшенно шкода.

Я вже почав утрачати терпець і кінець кінцем не витримав.

— Дозвольте запитати, навіщо ви мене сюди покликали?

— О, даруйте! — похопився Колер. — Ну звісно. Я ж зовсім забув, що ви прийшли звідти, поспішаєте, у вас свої справи... Гаразд, перейдімо до діла. Тоді, у «Театральному», ви мені казали — може, пригадуєте? — що хочете відкрити власну контору.

— Я вже відкрив.

— Мене поінформували. І як там справи?

— Пане Колер, — зітхнув я, — тут навряд чи цікаво заводити про це мову.

— Виходить, погано, — кивнув він головою. — Я так і думав. А ваша контора де — в мансарді на Шпігельгасе, еге ж? Теж погано. Зовсім погано.

З мене було вже досить. Я встав і різко заявив:

— Або ви зараз скажете, чого вам від мене треба, пане Колер, або я піду!

Цілком щасливий чоловік також устав, і раптом я побачив перед собою могутню, владну людину. Кантональний радник поклав мені на плечі свої важкі, мов гирі, руки і знову посадив мене в крісло.

— Не поспішайте! — погрозливо, майже лиховісно наказав він.

Мені не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Будь ласка, — мовив я, вже не намагаючись устати. Наглядач теж сидів спокійно. Колер сів і собі.

— Вам потрібні гроші, — заявив він.

— Це не тема для обговорення тут, — відповів я.

— Я ладен дати вам одне доручення.

— Слухаю вас.

— Я хочу, щоб ви наново розслідували мою справу.

— Тобто ви хочете подати касаційну скаргу, пане Колер? — насторожився я.

Він похитав головою.

— Якби я домагався касації, то це означало б, що з моїм вироком щось негаразд. Але з ним усе гаразд. Життя моє завершене, підшите до справи. Я знаю, директор в’язниці часом вважає мене лицеміром. Та й ви, Шпет, мабуть, теж. Воно й не дивно. Але я — ані святий, ані диявол. Я просто собі чоловік, який збагнув, що для життя людині не потрібно нічого, крім камери. Либонь, не більше, ніж для смерті. Досить самого ліжка, а трохи згодом — домовини. Бо людина створена думати, а не працювати. Працювати може й віл.

— Непогано, — мовив я. — Такі принципи заслуговують похвали. Виходить, тепер на вас маю працювати я — ще раз розслідувати вашу справу. То чи не дозволите волові запитати: що ви собі замишляєте?

— Нічого я не замишляю, — скромно відповів почесний доктор Ісаак Колер. — Просто я розмірковую. Про світ, про людей, може, навіть про бога. Але для цього мені потрібен матеріал, а то моя думка працює марно. Від вас мені треба небагато. Я хочу, щоб ви трохи допомогли мені збирати матеріали для моїх досліджень — ви можете спокійнісінько розглядати їх як хобі мільйонера. До того ж я звертаюся по такі дрібні послуги не тільки до вас. Ви знаєте старого Кнульпе?

— Професора?

— Атож.

— Я ще в нього вчився.

— Ось бачите. Тепер він на пенсії, і, щоб не бив байдики, я дав доручення і йому. Він працює над дослідженням «Наслідки вбивства». З’ясовує, що дала і ще й тепер дає до певної міри насильницька смерть його колеги. Надзвичайно цікаво. Кнульпе страх який задоволений. Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку. Що ж до вашого завдання, любий мій, то воно досить-таки відмінне від тієї роботи, яку провадить Кнульпе.

— Набагато?

— Ви повинні наново розслідувати мою справу, припустивши, що вбивця — не я.

— Не розумію.

— Вам треба висунути нову версію, оце й усе.

— Але ж ви все-таки вбивця, і висувати нову версію просто безглуздо!

— Саме в цьому й полягає весь глузд, — заперечив Колер. — Любий Шпет, вам треба дослідити не факти, — це зробить добра душа Кнульпе, — а один із варіантів, що стоять за фактами. Факти нам, бачте, відомі — за них я й сиджу тут і плету кошики, а от про можливе ми навряд чи маємо уявлення. Достатньо чітке. Можливе майже безмежне, а реальне суворо обмежене, бо тільки один із суми фактів стає реальною дійсністю. Реальне — це тільки окремий випадок можливого і тому піддається інакшому тлумаченню. З цього випливає, що для того, аби проникнути в можливе, треба переосмислити реальне.

— Хід думок досить дивний, пане Колер! — засміявся я.

— У нас тут дещо приходить до голови, — відповів він. — Ви знаєте, пане Шпет, уночі я частенько дивлюся крізь ґрати на зорі й міркую собі: а який би вигляд мала дійсність, коли б убивця був не я, а хтось інший? Хто був би той інший? Я хочу, щоб на ці запитання дали відповідь ви. Гонорар — тридцять тисяч, п’ятнадцять плачу наперед.

Я мовчав.

— То як? — запитав він.

— Це скидається на угоду з дияволом.

— Ваша душа мені не потрібна.

— Хто знає.

— Ви нічим не ризикуєте.

— Можливо. Але я не бачу сенсу в такій затії.

Колер похитав головою, засміявся.

— Досить того, що цей сенс бачу я. Про решту нехай у вас голова не болить. Все, що від вас вимагається, — це прийняти пропозицію і взятися до роботи, яка аж ніяк не протизаконна, але допоможе мені дослідити можливе. Всі витрати я, певна річ, беру на себе. Зв’яжіться з приватним детективом, найкраще з Лінгардом, заплатіть йому скільки скаже, грошей вистачить, і взагалі робіть усе, що вважатимете за потрібне.

Я спробував обміркувати цю дивну пропозицію заново. Вона була мені не до вподоби, я нюхом відчував пастку, але в чому вона — здогадатися не міг, хоч убий.

— А чого ви звернулися саме до мене? — спитав я.

— Бо ви нічого не тямите в більярді, — незворушно відповів Колер.

Нарешті я зважився відповісти:

— Пане Колер, це доручення мені надто темне.

— Про своє рішення дасте знати моїй дочці, — промовив Колер і підвівся.

— Тут нема чого думати, я відмовляюсь, — сказав я і також устав.

Колер спокійно зміряв мене поглядом — щасливий, осяйний, упевнений.

— Ви приймете моє доручення, юний друже, — промовивив він. — Я знаю вас краще, ніж ви себе. Шанс — це шанс, а він вам потрібен. Це все, що я хотів вам сказати. А тепер, Мезер, ходімо плести кошики.

Вони пішли — плечем до плеча (їй-богу, не брешу), а я був радий, що нарешті заберуся звідси, де панує цілковите щастя. І я побіг. Я просто кинувся навтіки. Мене сповнювала рішучість умити від цього діла руки. І більш ніколи не зустрічатися з Колером.

І все ж таки зрештою я дав згоду. Незважаючи на те, що ще другого дня вранці мав намір відмовитись. Я відчував: на карту поставлено мою репутацію адвоката, хоча цієї репутації я ще й не мав. Але пропозиція Колера була божевільна, просто забавка, не гідна моєї професії, сприятлива нагода в такий безглуздий спосіб заробити грошей, нагода, яку нерозважливо відкинув мій гонор. Я ще мріяв тоді пройти по світу чистеньким, марив про справжні судові процеси, про можливість допомагати людям. Я написав кантональному радникові листа, в якому ще раз підтвердив йому своє рішення. Для мене зі справою було покінчено. З листом у кишені я вийшов із дому на Фрайєштрасе — як завжди, рівно о дев’ятій годині, — маючи намір спершу зайти за звичкою до «Селекта», потім до своєї контори (мансарда на Шпігельгасе), а тоді податися на набережну. У вхідних дверях я ще привітався з хазяйкою, в якої наймав кімнату, й, примружившись від сонця, глянув на жовту поштову скриньку біля крамниці — всього кілька кроків, сміховинна дрібничка, але життя нерідко щось як придумає, мов у поганому романі; отож цього гнітючого, просякнутого теплим сухим вітром, такого характерного для нашого міста буднього дня між дев’ятою, як уже сказано, і десятою годиною ранку я зустрів одного за одним: а) старого Кнульпе; б) архітектора Фрідлі; в) приватного детектива Лінгарда.

а) Старий Кнульпе. Цей трапився мені біля поштової скриньки. Я саме хотів був укинути свого листа з відмовою, але Кнульпе випередив мене й заходився ретельно запихати до скриньки один по одному листи — цілу паку. Старого, як завжди, супроводжувала дружина. Професор Карл Кнульпе був майже два метри заввишки, змарнілий — здавалося, самі кістки та шкіра, як ото в проповідника Симона Бергера (тільки професор не мав бороди), на вигляд здичавілий, брудний, влітку і взимку в накидці й береті. Дружина його була така сама на зріст, теж змарніла, на вигляд теж здичавіла й брудна і також цілий рік не скидала накидки й берета, отож багато хто й не думав, що це дружина професора, а приймав її за його брата-близнюка. Обоє були соціологи, дуже відомі у своїй галузі. Та хоч як нерозлучно трималися Кнульпе в житті, у науці вони були смертельні вороги, і між ними часто доходило до жорстоких публіцистичних сутичок. Він був великий ліберал («Капіталізм як духовна авантюра», вид-во «Франке», 1938), вона — палка марксистка, відома під псевдонімом Мозес Штеелін («Марксистський гуманізм по цей бік», вид-во «Ойропа», 1939); на обох політичний розвиток позначився однаково: Карл Кнульпе не одержав візи до США, Мозес Штеелін — до СРСР (він різко висловлювався проти «інстинктивних марксистських тенденцій» у Сполучених Штатах, вона — ще різкіше з приводу «дрібнобуржуазної зради» Радянського Союзу). Висловлювалися. На жаль, доводиться вдаватись до форми минулого часу: два тижні тому вантажна машина фірми Штюрцелера, що зносить старі будівлі; обох роздушила. Згідно із заповітом тіло професора відвезли на кладовище, а тіло його дружини — до крематорію, що завдало неабиякого клопоту з похороном.

— Доброго здоров’я! — звернув я на себе увагу, все ще тримаючи в руці листа до Колера.

Професор Кнульпе на моє привітання не відповів, а тільки невдоволено зиркнув на мене згори крізь свої запорошені окуляри без оправи. Його дружина (в таких самих окулярах) теж промовчала;

— Я не певен, пане професор, чи ви ще пам’ятаєте мене, — сказав я трохи збентежено.

— Чого ж, — озвався Кнульпе. — Пам’ятаю. Вивчали юриспруденцію і байдикували в мене на лекціях із соціології. Ви нагадуєте мені вічного студента. Іспити поскладали?

— Вже давно, пане професор.

— Стали адвокатом?

— Так, пане професор.

— Молодця, молодця. Мабуть, соціал-демократ, еге? — Трошки; пане професор.

— Сумлінний раб капіталу, еге? — підпряглася пані Кнульпе.

— Трошки, пані професор.

Видно, вам щось гнітить душу, — вирішив Кнульпе: — Так, пане професор.

— Проведіть нас, — мовила вона.

Я рушив з ними. Ми пішли в бік «Павичів». Листа я так і не вкинув — просто забув про нього. Але ж у місті ще багато поштових скриньок!

— Ну? — озвався професор.

— Я був у почесного доктора Ісаака Колера, пане професор. У в’язниці.

— Так-так. Навідали нашого розвеселого вбивцю. Ох-ох-ох... А він що — викликав і вас до себе?

— Атож.

Отак вони мене й розпитували — то він, то вона.

— Він і досі щасливий?

— Ще й який!

— І досі сяє?

— Ще б пак!

Ми проминули ще одну поштову скриньку. Я, власне, хотів був нарешті зупинитись і таки вкинути листа з відмовою, але старі простували далі, ні про що не здогадуючись, поквапно й розгонисто. Я мусив аж бігти підтюпцем, щоб устигнути за ними.

— Колер мені розповідав, пане професор, що ви прийняли від нього досить дивне замовлення, — промовив я.

— Дивне? Чому дивне?

— Пане професор, поклавши руку на серце: адже те, що Колер хоче вивчити наслідки власного вбивства — це ж просто казна-що! Ні сіло ні впало застрелює серед білого дня людину, а тоді ще й замовляє соціологічні дослідження — так, мовляв, можна осягнути реальну дійсність!

— Але ж її справді можна осягнути! І досить глибоко.

— І все ж таки тут щось не те. Якась чортівня! — вигукнув я.

Кнульпе аж зупинилися. Мені забило дух. Професор протер свої окуляри без оправи й підступив до мене так близько, що я мусив дивитися на нього знизу вгору, а він на мене — згори вниз. Потім Кнульпе надів окуляри знов. Він дивився на мене витріщеними очима, його обурена дружина — так само. Нарешті вона підійшла до чоловіка, а заразом і до мене.

— За цим стоїть наука, юначе! Наука і більше нічого. Вперше в історії трапляється нагода методично досконало дослідити й вичерпно висвітлити наслідки вбивства в буржуазному суспільстві! І це — завдяки нашому шляхетному й багатому вбивці. Шанс неймовірний! На поверхню спливуть досі не відомі обставини і зв’язки! Родинні, професійні, політичні, фінансові, мистецькі. І не дивно. У цьому світі все пов’язане, як і в нашому рідному місті. Люди спираються одне на одного, протегують одне одному, і коли спіткнеться один, дають сторчака десятки — тим-то в нас багато хто й опиняється під ногами. Я оце з’ясовую, що дало вбивство нашій шановній альма-матер. І це тільки початок!

— Вибачте, машина!

Я потяг обох на тротуар, бо від збудження вони посходили на дорогу, і таксистові довелося різко загальмувати. У машині було повно пасажирів, і стара жінка в утиканому паперовими квіточками капелюшку вдарилася головою в лобове скло, а шофер грубо вилаявся з вікна. Ні пан, ні пані Кнульпе навіть не зблідли.

— Дарма, — кинув професор. — З погляду статистики нема аніякісінького значення — попадемо ми під колеса чи ні. Головне зараз — доручення, головне — наука!

Та пані Кнульпе була іншої думки.

— А мені було б шкода, — заявила вона.

Таксі поїхало далі. Кнульпе знов повів мову про свої соціологічні дослідження.

— Вбивство — це вбивство, певна річ. Одначе для науковця — це феномен, і його, як і будь-який інший феномен, треба вивчити. Досі наука обмежувалася тим, що з’ясовувала причини, мотиви, умови, обставини. Тепер я повинен узятися до наслідків. І тут я дозволю собі заявити таке: це вбивство — просто щастя для альма-матер, щастя для всього університету. У мене в самого руки сверблять, так би мовити, щось таке втнути. Звісно, з приводу цього лиходійства можна тільки пошкодувати, проте смерть Вінтера залишила по собі несподівані проломи, і крізь них повіяло свіжим вітром, новим духом. Стає очевидним таке, чого й у голову не вбгаєш. Наш любий небіжчик був палицею в колесах, відсталим елементом. Ще сам Шекспір сказав: «Зима тривоги нашої»^[30]. Та я не схильний ні до святотатства, ні до банальних жартів. Я просто називаю речі своїми іменами, юначе, наводжу факти. Факти — і більш нічого!

Тим часом ми вже підійшли до «Павичів».

— З богом, пане адвокат! — попрощалися Кнульпе.

— Я ще маю зустрітися з одною важною особою із Швейцарського вищого технічного училища, — додав професор. — Треба дещо з’ясувати в тій галузі. Бо вплив Вінтера на шкільну комісію — це вже цілий розділ. Нюхом чую сенсацію. Тут може таке закрутитись!

Біля входу до ресторану Кнульпе ще раз обернулись, і обоє піднесли вгору палець.

— Мислити по-науковому, юначе! По-науковому! Цього вам треба ще вчитися. В тім числі і як адвокатові, любий мій, — додала пані Кнульпе, вона ж Мозес Штеелін.

Вони зникли, а я стояв і тримав у руці листа.

б) Архітектор Фрідлі. Невдовзі по тому я сидів поруч із ним у «Селекті». Лист і досі лежав у мене в кишені. «Селект» — це кафе, де столики стоять на тротуарі, і вони стояли там з давніх-давен, споконвіку чи принаймні вже багато мільйонів років тому, ще коли нашою річкою чалапали вниз бронтозаври. Фрідлі я знав відтоді, як працював у Штюссі-Лойпіна; він спекулював землею і мав іноді з цього приводу ускладнення. Але впину той чоловік не знав, він був і залишається лавиною жиру, яка дочиста змітає наше місто, і там, де вона проходить, зводяться універсальні магазини, будинки з розкішними квартирами на продаж, будинки з численними квартирами в оренду, всі нові-новісінькі, тільки дорожчі від тих, що стояли там доти: жирний шматок — жирна й ціна. Та придивімося до цього стихійного лиха ближче. Йому п’ятдесят років, геть усе запливло салом, кругом котиться піт, очі маленькі й іскряться, втуплені в якусь одну точку, ніс невеликий, вуха теж, зате все інше здоровенне. Одне слово, людина, що вибилася з низів, дитя довгого шляху («Моя стара, любий Шпет, пішла до чужих людей прати, а старий спився й помер. Я ще сам на похороні вилив у його могилу пляшку пива»). Фрідлі не тільки меценат велогонщиків (без його спеціального призу годі уявити собі жоден шестиденний пробіг, під час якого він урочисто сидить у центрі закритого стадіону й поглинає неймовірну кількість санкт-галленських булочок з віденськими сосисками) — він ще й сприяв розвиткові музичної культури, це завдяки йому наш симфонічний оркестр та оперний театр ще не зовсім опустилися до пересічного рівня. Фрідлі навіть пощастило запросити самого Караяна подиригувати в нас, а тепер він протегує Мондшайнові, одне слово, прагне принаймні повернути нашому місту, добряче спотвореному його ж таки ново- та перебудовами, сяку-таку славу музичного центру.

Фрідлі впізнав мене відразу. Ранок, як я вже згадував, видався теплий, віяв сухий вітер, ми сиділи в тому затишному кафе тісно один побіля одного, мовби сковані й заворожені сонною обстановкою, і я наче прилип до Фрідлі. Він був у дуже доброму гуморі, одну по одній вмочав булочки у каву з молоком, чашка за чашкою, усе пив і їв, гучно сьорбаючи й плямкаючи, і кава бурими патьоками стікала по його шовковій краватці та білій сорочці.

Причиною його радощів було одне жалобне повідомлення у нашій всесвітньовідомій місцевій газетці. Господу Богові було вгодно внаслідок трагічного нещасного випадку «покликати до себе незабутнього нашого чоловіка, батька, сина, брата, дядька, зятя і свояка Отто Еріха Куглера, що його життя було сповнене любові».

— Ваш ворог? — поцікавивсь я.

— Мій товариш.

Я висловив співчуття.

— Мабуть, захотів побачити на небі «Хамелеона й увігнався в дерево, отой наш славний, добрий, любий Куглер, — радісно розповідав Фрідлі, посьорбуючи каву й жуючи булочку. — Покотивсь у вічне життя!^[31]

— Шкода, — мовив я.

— Побачили б ви його «фіат» — млинець із бляхи!

— Жах!

— Доля. Всі ми смертні.

— Звісно.

— Юначе, — сказав Фрідлі, — ви, бачу, анітрохи не здогадуєтесь, що означає цей удар долі для моєї скромної особи!

Я таки не здогадувався. А гладка «скромна особа» сиділа й по-дружньому витріщалась на мене.

— У Куглера залишилася вдова, — пояснив Фрідлі. — Чарівна жіночка.

Мені все стало ясно.

— І ту чарівну жіночку ви тепер хочете взяти заміж?

Архітектор Фрідлі «похитав тією частиною свого жиру, де, як я міг здогадатися, була голова.

— Ні, юначе, я хочу взяти заміж не вдову, а дружину її коханця. Теж розкішна жіночка. Дійшло? Все дуже просто: щоб узяти вдову, коханцеві доведеться розлучитись, а я тоді візьму його дружину.

— Суспільна арифметика!

— Дійшло!

— Але ж тоді вам теж доведеться розлучитись, — нагадав я йому, вже сподіваючись у душі, що й сам поживлюся на цьому ділі.

— А я вже: Тиждень тому. Вп’яте.

Знову невдача.

Кельнер приніс іще булочок. Через площу саме перебігав цілий клас — самі дівчатка, декотрі з кісками,декотрі — вже як дорослі жінки. Кілька з них поставали перед кінотеатром і задивилися на афіші: Фрідлі стежив поглядом за тим гуртом.

— А ви той самий дивак адвокат, що влаштував собі контору в мансарді на Шпігельгасе? — запитав Фрідлі, розглядаючи дівчаток.

Довелося відповісти ствердно.

— Вже пів на десяту, — повідомив він; ошкірив в усмішці зуби й провадив далі: — Не хотілося б здатися вам нетактовним, Шпет, — я ж бо людина чемна, — але моє тонке чуття підказує мені що сьогодні ви ще не були в своїй конторі.

— Вгадали, — відповів я. — Ваше тонке чуття вас не обмануло. Я піду туди десь через годинку чи вже й після обіду.

— Атож. Мабуть, уже після обіду: — Фрідлі звів на мене пильний: погляд. — А знаєте, любий Шпет, ваше прізвище вам личить^[32]. Сьогодні я з сьомої ранку до без десяти дев’ятої протовкся на одному будівельному майданчику, — скромно провадив він. — Я заробляю мільйони. Ну нехай. Завдяки тому, що будую, спекулюю. Гаразд. Але ж за всім цим стоїть робота, дисципліна, хай йому чорті Я п’ю, як не в себе, це правда, одначе щоранку я ж беру себе в руки!

Фрідлі, ця гора сала, по-батьківському обняв мене за плечі.

— Любий мій Шпет, — ніжно повів він далі, сповнений глибокого масного почуття, дихаючи на мене духом кави і струшуючи з обличчя та рук крихти булочки. — Любий мій Шпет, я хочу, щоб ви нарешті почули щиру правду: початок вам дається явно важко. І не пробуйте замилювати мені очі. Причина проста: ви не трапилися серйозній людині. Адвокат, який о пів на; десяту ще не сидить за столом, для солідної ділової людини — порожнє місце. Не моє діло докопуватись, що ви за один, — на ледащо ви, здається, не схожі, — але до справжнього сальто-мортале в повноцінне людське життя ви поки що не готові. І знаєте чому? Бо не вмієте показати товар із кращого боку. У вас ні постави, ні черева. Мати за плечима науку — це діло непогане, але добрі оцінки на іспитах нікому, крім викладачів, не потрібні. Робочий стіл — це ще не все. Засідайте собі за ним скільки завгодно, клієнти самі до вас не побіжать. І правильно зроблять. А чого їм бігти? Ні, голубе мій, розчаровуватись вам теж нема чого, «фольксваген» і мансарда — це ознаки не тільки соціального, а й до певної міри духовного убозтва. Не ображайтеся на мене. Я не проти добропорядності чи там скромності, але коли ти адвокат, то треба, щоб під тобою земля двигтіла. Що вам потрібно насамперед, то це солідне приміщення під контору. Бо з вашим голубником далеко не заїдеш, туди до вас ніхто не полізе. Кінець кінцем люди йдуть до адвоката, щоб судитись, а не ставити спортивні рекорди. Одне слово, так далі не піде, і я хочу дати вам шанс. Приходьте завтра о сьомій ранку до мене в контору, прихопіть із собою чотири тисячі, а тоді ми оглянемо з вами кілька пристойних приміщень на Цельтвег.

(Потім Фрідлі ще довго розводився про грандіозні земельні спекуляції, і далі поглинаючи булочки та посьорбуючи каву з молоком. Говорив він іронічно, їдко, свідомий того, що найбільшу махінацію у нас можна облагодити лише тоді, коли не ховаєшся, і так, мовляв, усі й роблять. Згодом Фрідлі завів мову про фестиваль Стравінського та Гонеґґерів цикл, а коли я вже підвівся, він іще зауважив, нібито причина хаосу на наших вулицях у тому, що голова міської общинної ради любить ходити пішки).

в) Приватний детектив Фреді Лінгард. Він мій одноліток. Худий, чорнявий, підкреслено мовчазний, а коли розмовляє, то небагатослівно. У сім’ї був єдиною дитиною, батьки розлучилися. Коли вчився в гімназії, на нього упала підозра в убивстві матері та її коханця. Їх знайшли роздягнених у материній спальні; обоє лежали ретельно випростані, вона — в постелі, він, її психіатр із Кюснахта, — на підлозі, немов килимок перед ліжком. Лінгарда забрали просто з випускного іспиту — він саме налагодився перекладати Тацита, коли його схопила поліція. Становище хлопця здавалося безнадійним, підозра падала тільки на нього, тільки він був тієї ночі вдома, хоч і заявив, що спокійнісінько спав у своїй комірчині в мансарді, напхом напханій класичною літературою та книжками з зоології. Як на те, Фреді саме сповнилося вісімнадцять, і він попав уже не до комісії у справах неповнолітніх злочинців, а в лапи куди жорстокішого юриста — Єммерліна. Допити під час попереднього ув’язнення, а потім перед судом присяжних виявилися для гімназиста важким випробуванням: Єммерлін намагався за всіма правилами мистецтва загнати його на слизьке. Однак Лінгард тримався впевнено, просто-таки блискуче. Вагомі побічні докази допомогли захисту спростувати висунуте звинувачення, і зрештою суду не залишилося нічого іншого, як виправдати хлопця. Правових засобів навіть не вистачило для того, щоб узяти Фреді під опіку. Єммерлін лютував. Через нервове виснаження він тоді вперше знепритомнів, кілька разів апелював потім, хоч і марно, до федерального суду, вимагав скасувати попередній вирок, тим більше що Лінгард почав тепер мститись. У хлопця з’явилися шалені гроші: його розлучений батько заповів йому все своє величезне багатство, до цього додалися капітали досить заможної матері, гроші взагалі пливли, стікалися, валили до нього з усіх боків, збиралися, нагромаджувались у його руках, росли, давали проценти, він загрібав спадщину за спадщиною, все це протягом дуже короткого часу, дід і баба, тітки, дядьки спішно перекочовували, так би мовити, етапом у вічність, випливали ще якісь випадкові спадщини, здавалось, бог і диявол надумали похизуватись усіма своїми варіантами смерті, щоб обдарувати юного Лінгарда всіма благами земними. І таки обдарували. Його щойно звільнили з-під влади ошаленілого Єммерліна і йому ледве сповнилося двадцять років, а він уже був новоз’явлений багатій, власник кількох мільйонів. Про нього ходили легенди, люди казали, що на його долю випало більше щастя, ніж розуму, хоч і цього йому не бракувало. Бо проти прокурора Лінгард діяв так само методично, як і просто: він весь час тримався поруч із ним. Хоч би де Єммерлін опинявся, Лінгард скрізь переходив йому дорогу. Тільки-но почне прокурор виступати в суді, а з зали до нього неодмінно шкірить зуби Лінгард. Зайде пообідати до ресторану — за сусіднім столиком уже сидить Лінгард. Щохвилини він був поблизу. Де б Єммерлін не жив, у сусідньому будинку поселявся Лінгард. Коли Єммерлін, скрегочучи зубами, наймав нову квартиру й перебирався туди, то раптом виявлялося, що над ним мешкає Лінгард. Єммерлін уже не знав собі ради. Сам Лінгардів вигляд став йому ненависним. Не раз доходило до того, що прокурор ледве не кидався на свого переслідувача, а якось навіть придбав револьвер. Він переїздив з вулиці на вулицю, з однієї частини міста до іншої, з Гінтербергштрасе на К.-Ф.-Майєрштрасе, з Воллісгофена до Швамендінгена, і коли кінець кінцем вирішив поставити невеличкий будиночок на Катценшванцштрасе у Вітіконі, далеко від людської цивілізації, по сусідству теж почалося будівництво. Єммерлін відчув щось недобре. Замовником виявився прокурист одного банку. Однак Єммерліна це заспокоїло не надовго. І не марно. Бо коли навесні він уперше вийшов у самій сорочці полити зелений моріжок, з-за щойно пофарбованого паркану йому привітно помахав рукою Лінгард. Він поводився так, ніби вони давні знайомі (зрештою, так воно й було), і відрекомендувавсь як новий сусід. А «прокурист» виявився не більш ніж ширмою, обманом. Єммерлін рушив, заточуючись, у будинок, але дійшов тільки до веранди. Тут він удруге знепритомнів — то був інфаркт. Лікарі не знали, куди його покласти — у клініку чи в божевільню. Проте Єммерлін залишився вдома — лежав нерухомо, жовтий як віск, і люди гадали вже, що йому кінець. Та прокурор виявився живучий. Він знову став на ноги, хоч у душі тепер був спустошений. У ставленні до Лінгарда — німа капітуляція. Обидва й далі жили по сусідству. Під лісом. З видом на Вітікон. Єммерлін уже не зважувався й тріпнутись. Тим більше, що Лінгард тепер мав над ним іще одну перевагу: він зробився приватним детективом і поставив діло на широку ногу. Найняв собі в одному розкішному торговому домі у Талаккері приміщення — відразу цілий поверх, хоч возом повертай. За модерними письмовими столами задоволено сиділи з сигарами в зубах кілька коротко підстрижених поважних панів — немолоді спортсмени (правда, тепер уже з кругленькими від пива черевцями), а також колишні поліцейські, яких скупив Лінгард (те, що міг дозволити собі він, значно перевищувало фінансові можливості міста). Та не це надбання так дратувало Єммерліна; бізнес є бізнес, проти нього нічого, на жаль, не вдієш. Мук йому завдавала зовсім інша обнова. Не можна було заплющити очей на те, що в розкішних кабінетах у Талаккері засідало чимало типів, яких Єммерлін свого часу посилав за ґрати, — колишніх в’язнів та «важких» хлопців; змінивши тепер арештантські роби на костюми порядних громадян, вони виконували тут роль фахівців. «Карний відділ» Лінгарда мав у місті великий успіх, незважаючи на страшенно високі гонорари, яких він вимагав, а також солідні рахунки та витрати, що їх треба було оплачувати окремо. «Приватне довідкове агентство Лінгарда», як воно називалось офіційно, в разі потреби надавало докази невірності чи невинності подружжів, клопоталося батьками, коли ті не виявляли особливого бажання допомагати матерям виховувати спільних дітей, наводило довідки про новини в галузі приватній і промисловій, влаштовувало нагляд, переслідування, розшуки, сприяло укладанню таємних угод; до його послуг вдавалися адвокати, щоб виставити зустрічні докази і звести нанівець певні наміри Єммерліна, і взагалі агентство робило багато чого нового. Завдяки інституції Лінгарда чимало судових процесів несподівано завершувалося сприятливо для обвинувачених. У Талаккері також таємно зустрічалися адвокати, — Лінгард був чудовий господар, — мінялися картами політичні противники.

Це така передмовка. А зустрілися ми з ним безпосередньо перед «Селектом», відразу по десятій годині. Коли Фрідлі нарешті пішов, я теж устав, щоб укинути листа до Колера, — правда, рішучість моя була, мабуть, уже не та, — і раптом з’явився чи, точніше сказати, під’їхав Лінгард. У червоному «порше». Зупинився. Лінгард знав мене ще з моїх студентських часів, він теж вивчав юриспруденцію, хоча всього один семестр, і колись пропонував мені місце в себе, але я відмовився.

— Адвокате, — мовив він, не дивлячись у мій бік і не встаючи з-за керма відкритої машини, — маєте щось для мене?

— Можливо.

— Сідайте, — запросив він мене.

Я послухався.

— Добре тягне, — сказав я про машину.

— П’ять тисяч, — кинув Лінгард, маючи на увазі, що за такі гроші віддасть «порше». У нього було багато машин, іноді мені навіть здавалося, ніби він щодня їздить іншою.

Я розповів йому про свою зустріч із старим Колером. Лінгард їхав понад озером — він узагалі мав звичку залагоджувати найважливіші справи в машині. «Ніяких тобі свідків», — пояснив він одного разу. Лінгард вів «порше» спокійно, за всіма правилами, й уважно слухав. Коли я закінчив розповідь, він зупинився. Біля телефонної будки.

— Вигідна справа, — мовив він. — Розслідування?

Я кивнув головою:

— Якщо прийму пропозицію.

Він увійшов до телефонної будки, згодом повернувся й повідомив:

— Його дочка вдома.

Ми поїхали на Вайнбергштрасе й поставили машину перед віллою Колера.

— Ходімо, — сказав Лінгард.

Я вражено звів на нього очі.

— Мені що — прийняти його пропозицію?

— Ну звісно.

— Надто воно все туманне, — висловив я сумнів.

Він закурив сигарету.

— Якщо цю пропозицію не приймете ви, її прийме хтось інший, — заявив нарешті Лінгард, а тоді виголосив переді мною мало не цілу промову.

Я вийшов з машини. Поруч із масивними воротами висіла на ґратах із кутого заліза поштова скринька. Вона Так і вабила до себе своїм яскравим жовтим кольором. Лист із відмовою все ще лежав у мене в кишені. Я розумів, у чому полягав мій обов’язок. Але чому я, власне, повинен відмовлятися від доручення Колера, корчити з себе людину «з характером»? Мені потрібні гроші, і край. А вони на вулиці не валяються. Кожному колись трапляється шанс, і ось він трапився мені. Якщо я хочу домогтися успіху як адвокат, я маю показати товар з найкращого боку. Фрідлі правду казав. А я хочу домогтися успіху. До того ж Колерове доручення, по суті, досить невинне, це справді буде скоріше наукове дослідження. Той чоловік може дозволити собі таку химеру.

— Хочете за «порше» п’ять тисяч?

— Чотири, — відповів Лінгард.

— Великодушно.

— Тільки заради вашого доручення.

— Але ж вам до нього байдуже!

— Цікаво.

— Спочатку я хочу побалакати з Колеровою дочкою, — сказав я.

— Я почекаю, — кинув Лінгард.

Звернення до прокурора. Далі уникати цього вже не можна. Я мушу повернутися до своєї першої зустрічі з Елен. Це просто нестерпно — вагатись, не думати й усе ж таки знати, що однаково мовчанкою не відбудешся. Навіть якщо доведеться говорити про глибоко особисте. Кінець кінцем. Ви прочитаєте це місце з цікавістю і навіть дещо підкреслите. Так-так, ви не помилилися, пане прокуроре Йоахім Фойзер. Можете спокійнісінько собі здригнутись. Чом би й не звернутися до того, до кого слід, адже ви, як наступник Єммерліна, читатимете мої записи після начальника поліції другим, — що ви тепер і робите, — і з цього погляду мене пекельно (либонь, у подвійному розумінні цього слова) тішить нагода послати вам вітання з того світу. Скажу відверто: у своєму роді ви екземпляр досить дріб’язковий, хоч, на противагу покійному Єммерліну, й видаєте себе за людину прогресивну, і бігаєте на кожне інтелектуальне засідання. Ви любите речові докази. Щойно ви оглянули мене для годиться в трупарні. Ви у світлому плащі, капелюх шанобливо скинули, вираз обличчя офіційно-скорботний. Самогубство виконано чистенько, ви змушені це визнати, але я не пошкодував зусиль і щодо Колера, і коли ми лежимо поруч, то ця картина має вельми врочистий вигляд. Та повернімося, одначе, з вашої сучасності, яка для мене являє собою, по суті, майбутнє, до моєї, для вас уже минулої. Ось як перетинаються часи. Ви щось зрозуміли? Не думаю. Хіба що розгнівались. Бо я підготувався старанно.

По-перше, щодо історії, архітектури й філософії. Важливі для духовного життя речі вимагають чітко окреслених рамок. Це стосується й історії. Тим-то я зібрав про віллу Колера якнайповніші відомості. Навіть посидів у центральній міській бібліотеці. Виявилося, що колись там, де тепер вілла, була резиденція Нікодемуса Мольха. Цей мислитель початку двадцятого століття, бородатий, як боцман, європеєць невідомого походження й невідомої національності (за одними даними — законний син Олександра Третього й австрійської співачки, за іншими — власне, покараний за розпусту з дітьми молодший учитель Якоб Гегер із Бургдорфа), керував незалежною академією, що її утримували на свої кошти багаті вдови та полковники-естети, листувався із старим Толстим, не дуже старим Рабіндранатом Тагором і молодим Клагесом^[33], виношував плани космічного «руху оновлення», проголосив всесвітній вегетаріанський уряд, чиїх постанов, на жаль, ніхто не виконував (перша світова війна, потім Гітлер — хоч сам був вегетаріанець, далі друга світова війна, та й узагалі всьому тому безладу можна було б запобігти!), видавав журнали — почасти окультного, почасти шляхетно-порнографічного змісту, писав містерії, пізніше перекинувся до буддизму, ще пізніше — його портрет тоді вже з’явився на афішних тумбах під написом «Розшукується злочинець» — виявився замішаним у численні банкрутства, посипалися також позови на визнання його батьківських обов’язків, і зрештою, як казали, закінчив секретарем далай-лами — але це сумнівно, бо кілька наших співвітчизників з якоїсь кіногрупи начебто впізнали його у тридцяті роки в піаністі одного з шанхайських барів.

Розташування вілли. Для адвоката небагатого чи, краще сказати, такого, що не має аніякісіньких засобів до існування і щойно зважився на справжнє сальто-мортале (за висловом Фрідлі) у пристойне життя, шлях від Лінгардового «порше» до порога почесного доктора Ісаака Колера — а той шлях пролягав через парк — виявився просто-таки живодайним. Вже сама природа довкола дихала багатством. Флора тут була щедра. Дерева стояли надзвичайно величні і ще літні. Фен не відчувався (навіть щодо цього треба домовлятися з певними інстанціями; багаті люди можуть дозволити собі багато). Для читача нетутешнього: «феном» у нашому місті називають погоду, що спричиняє головний біль, самогубства, подружні зради, нещасливі випадки на дорогах та всілякий розбій. І ось я рушив посипаною гравієм, дбайливо розрівняною доріжкою. Загалом парк мав несучасний вигляд. Розбитий переважно у давньому стилі, добре доглянутий. Живопліт і кущі гарно підстрижені. Порослі мохом скульптури. Голі бородаті боги з ногами й задами, як у юнаків. Тихі ставочки. Врочисто застигла пара пав. При цьому парк лежав у центрі міста, де вартість квадратного метра землі сягала, мабуть, астрономічної цифри. Довкола гуркотіли трамваї, пролітали автомобілі, і весь цей шум і гам розбивався, мов океанські хвилі, об величну ґратчасту огорожу з позолоченими шпичаками; по той бік її гуло, дзвонило й сигналило, а в Колеровому парку стояла тиша. Певно, звуковим хвилям було заборонено проникати сюди. Чулося лише кілька пташиних голосів.

Будинок як такий. Колись він мав жахливий вигляд, за архітектурним задумом це був осередок розпусти (західний мислитель розробляв проект особисто). Те, як кантональному радникові вдалося перетворити цю споруду на затишне людське житло, лишилося однією з його таємниць. Очевидно, йому довелося позбивати десятки бань, веж, еркерів, фігурок ангелів та всіляких зодіакальних бестій (Нікодемус Мольх захоплювався ще й астрологією), поки з цього нагромадження архітектурних надмірностей постала нарешті повита диким виноградом, плющем, козолистом та трояндами, хоч усе ж таки і з фронтонами та вежами, але тим ошатніша вілла, велика й простора, і така вона виявилася й усередині, коли я переступив її поріг, востаннє кинувши погляд на «порше», що звідси виднівся лиш червоною цяткою. Архітектори попрацювали тут на совість: повиламували стіни, постелили скрізь натяжні килими тощо; все було зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність, на стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала дівчина-служниця. У кабінеті кантонального радника я мав зачекати. Кімната була простора, вся визолочена сонцем. Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк; двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет, величезний письмовий стіл, глибокі шкіряні крісла, на стінах жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі, і всі тільки з математики та природничих наук; одне слово, солідна бібліотека. А от більярдний стіл являв їй цілковиту протилежність. Він стояв у глибокій ніші. На його зеленому сукні ще лежали три кулі, а на стіні в ніші висіла ціла колекція київ. Багато з них були дуже давні й мали пам’ятні написи. Кий Оноре де Бальзака, кий Готфріда Келлера, далі — генерала Дюфура, Бісмарка, а один нібито належав колись самому Наполеонові. Я трохи збентежено роззирнувся. Повсюди відчувалася присутність почесного доктора; у мене було таке враження, ніби він ось-ось увійде з парку, ніби я чую його сміх, ніби по мені щойно ковзнув його пильний погляд.

Видіння. Зненацька сталося щось дивне — чи, скоріше, таємниче. Я вмить зрозумів кантонального радника. Цілком несподівано. Просто сяйнула догадка. Я збагнув раптом мотиви його вчинку. Мені навіяли їх коштовні меблі, книжки, більярдний стіл. Я вгледів їх у поєднанні найсуворішої логіки і гри, що наклали свою печать на цю кімнату. Я опинивсь у його святому святих, і з очей мені спала полуда. Колер не вбивця — він просто гравець. Ні, не азартний. Колера приваблювала не ставка — його приваблювала сама гра, вигляд куль, що котяться по зеленому сукні, підрахунок очок, варіанта партії. Щастя для нього нічого не важило (тож він і мав себе за цілком щасливу людину і навіть щодо цього не лукавив). Він тільки пишався тим, що міг сам вибирати умови гри, любив спостерігати, як стрімко розмотується клубок неминучого, ним-таки й намотаний. Ось у чому полягала його втіха. Певна річ, і на те була своя причина. Можливо, особливо вишукана жадоба влади, магія грати не тільки кулями, а й людьми, спокуса зрівнятися з самим господом богом. Можливо. Та це не найважливіше. Як юрист я повинен залишатися на поверхні, а не занурюватись у психологію чи навіть у філософію та теологію. Своїм убивством Колер почав нову партію, оце й усе. Тепер події розвивалися за його задумом. Я й сам був не що інше, як одна з його куль, котру він штовхнув києм. Колер діяв цілком логічно. Він не назвав у суді причину свого злочину, бо це було неможливо.

Загалом людей спонукають до вбивства вагомі мотиви. Скажімо, голод, кохання. Моральні мотиви трапляються нечасто, а коли й трапляються, то завжди деформовані політикою. Релігійні мотиви тепер виявляються зовсім рідко і призводять до божевільні. А от діями кантонального радника керували наукові прагнення. Це тільки здається безглуздям. Адже він був мислитель. Його мотиви були не конкретні, а абстрактні. Тут його треба зрозуміти. Більярд Колер любив не просто як гру, а за те, що ця гра правила йому за модель дійсності. За один із можливих її спрощених варіантів («Модель дійсності». Я скористався тут одним із улюблених висловів Мокка, скульптора, який віддає більше сил фізиці, ніж скульптурі; останнім часом я частенько буваю в майстерні цього безнадійного фантазера — а де ж іще у нас вип’єш після півночі! Мокк, правда, глухий, і розмовляти з ним важкувато, зате він відкрив мені очі на багато речей). З тієї самої причини Колер захоплювався природничими науками й математикою — вони також являли собою для нього «моделі дійсності». Проте цих моделей йому було вже мало, він мусив перейти до вбивства — щоб створити нову «модель». Він провів експеримент зі злочином, і те вбивство стало одним із засобів досягнення злочину. Ось звідки доручення старому Кнульпе вивчити наслідки вбивства. Звідти ж і дивовижне доручення спробувати знайти іншого, «можливого» вбивцю. Аж тепер, сидячи в кабінеті Колера, віч-на-віч із речами, якими він користувався, я нарешті збагнув нашу з ним розмову у в’язниці. «Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку». «Для того, щоб проникнути в можливе, треба переосмислити реальне». Почесний доктор грав із відкритими картами, але я не зрозумів його гри. Аж тоді, коли вона набрала серйозного характеру, став очевидний мотив: Колер убив, щоб дістати змогу спостерігати, він скоїв злочин, щоб дослідити закони, які лежать в основі людського суспільства. Однак якби він назвав був той мотив на процесі, суд сприйняв би його заяву лише як намагання викрутитись. Для правосуддя такий мотив надто абстрактний. Але так уже влаштоване наукове мислення. Абстрактність — це його щит. Проте воно може раптом вирватися зі свого сховку й стати небезпечним. І тоді ми виявимося перед ним беззахисні. Що саме так і сталося з експериментом Колера, сумніву нема: наукова думка пустилася на вбивство. Це ані виправдує кантонального радника, ані кидає тінь на науку. Чим інтелектуальніший мотив насильства, тим він жорстокіший, чим глибше усвідомлений, тим менше заслуговує на прощення. Він стає варварством. Наругою. Щодо цього я тоді не помилявся, моє видіння справдилось. Воно не дало мені захопитися Колером і бодай на мить припустити, що він не винен. Воно допомогло мені зненавидіти його. Певність того, що Колер убивця, відтоді вже ні на хвилину не полишала мене. Шкода тільки одного: тоді я ще не збагнув, яку ж небезпечну партію тепер грав далі кантональний радник з моєю допомогою. Я гадав, моє доручення — це лиш невинна технічна справа, яка нікому не зробить зла. Я думав, гра триватиме в порожній залі, тільки по-блюзнірськи. Його партія почалася з убивства. Чому я тоді не здогадався, що вона неминуче призведе до ще одного вбивства. — до. вбивства, яке вчинить уже не почесний доктор, а ми, представники правосуддя, з якими грав старий?

По-друге, щодо емоцій. Важлива зустріч, потребує не лише чітко окреслених рамок, вона вимагає також, щоб про неї у відповідній формі й розповіли. Того ж я вирішив спочатку добряче залити очі й погуляти з жінками. Вижлуктив спершу кілька літрів сидру — я розумію, для такої нагоди це не напій (усе впирається в гроші), але я пив його тільки для того, щоб увійти в раж. Та коли поруч була дівчина, я переходив на коньяк. Не бійтеся, шлунок у мене залізний. До речі, щодо дівчини. То була не Гізелла (в якої шикарна фігурка), а Моніка (чи, може, Марія або Маріанна, в усякім, разі її ім’я починалося на «М»; Ми ловили, такий кайф! Потім виявилося, що вона, знає силу пісеньок з німецьких кінофільмів, пізніше я заснув, а ще пізніше дівчина зникла разом з усіма моїми грішми. Тим часом я взявся, до грушевої горілки і зрештою знайшов» пропажу в, безалкогольному кафе неподалік від Бельвю. Я застав її з Гізеллою та Гізеллиним покровителем» (уже згаданим Лаккі), що виявився й покровителем тієї, що на «М». Тут я до неї й присікався, і Лаккі розв’язав нашу фінансову незгоду по-людськи. Отож Марлені (а може, Моніці чи Магдалені) довелося витрусити свій гаманець. Загалом усе закінчилося досить пристойно. Навіть благородно. Кельнерка подивилася крізь пальці на те, що я приніс із собою пляшку «Вільяміну», і ми всі четверо випили. Потім раптом з’явилась Елен — наче з неба впала, наче мара з іншого світу. З гіршого світу. Відтоді, як я бачив її зі Штюссі-Лойпіном (коли ж то було? Два місяці тому? Три? Півроку?), я про неї і не згадував, хіба що один тільки раз, якось уночі, майже перед ранком, коли на мені сиділа, немов будда-покиванчик, гола Гізелла, але після того більше не згадував; їй-богу, не згадував, лише так, мимохідь, як ішов мокрою від дощу вулицею через Бельвю, та це дрібниця — просто негода, гнітючий настрій, і ось вона поруч: видно, розшукала мене тут навмисне. Я аж пирснув зо сміху, і всі за столиком теж засміялися. Елен і бровою не повела — стоїть собі така привітна, впевнена, осяйна. Одне слово, трималася вона блискуче, нічого не скажеш. Ви знаєте, саме це завжди й збивало мене з пантелику — що вона вміла, опанувати себе, була спокійна, привітна, впевнена, осяйна; я б її за це порішив, убив, задушив, зґвалтував, послав на панель. Ось що я вробив би з дорогою душею.

— Мені треба з вами поговорити, пане Шпет, — сказала Елен і очікувально подивилась на мене.

— Що за дівчина? — опитала Гізелла.

— Це славна дівчина, — відповів я. — З доброго дому. Доця одного вбивці.

— Аз ким вона спить? — захотіла знати Маріанна (а може, Магдалена чи Мадлена).

— З одним суперадвокатом, — пояснив я. — З найвидатнішим серед усіх видатних юристів. З одним високоосвіченим кандидатом на шибеницю, з великим, всесвітньовідомим адвокатом Штюссі-Лойпіном. У нього як ніч — так і юридичний акт.

— Пане Шпет! — мовила Елен.

— Сідайте, — запросив я. — Де вам буде зручніше — може, на колінах в оцього красунчика, пана Лаккі? Під його крильцем звили гніздечко двоє оцих дівчаток — я маю честь бути їхнім адвокатом. Чи сядете в кріслі?

— У кріслі, — тихо мовила Елен.

Лаккі підсунув їй крісло — шанобливо, ґречно, одне слово, великосвітський Лаккі з чорненькими вусиками, аристократично блідим обличчям і апостольським поглядом карих очей. Ще й уклонився. Від нього на кілометр несло парфумами й сигаретами «Кемел». Елен нерішуче сіла.

— Я, власне, хотіла поговорити з вами наодинці, — сказала вона.

— Навіщо ж! — засміявся я. — У нас тут таємниць немає. З фройляйн Гізеллою я сплю вже кілька тижнів, а з ціпонькою Маріанною чи Монікою — дідько знає, як її звати, — ми були сьогодні. Як бачите, ми нічого одне від одного не приховуємо. Так що не соромтеся, починайте.

В очах Елен заблищали сльози.

— Колись ви питали мене про одну річ.

— Пам’ятаю.

— Коли ми з паном Штюссі-Лойпіном перед кафе...

— Мені цілком ясно, що ви маєте на увазі, — перебив я її. — Не треба тільки величати ту погань «паном»!

— Я тоді не зрозуміла вашого запитання до кінця, — тихо провадила Елен.

За столиком раптом запанувала мовчанка. Гізелла нишком устала з моїх колін і заходилася підфарбовуватись. А мене взяло зло. Я хильнув «Вільяміну» і раптом завважив, що чуб у мене злипся, обличчя змокріло від поту, очі горять, я не поголений і від мене неприємно тхне. Збентеження дівчат страшенно мене розлютило; здавалося, вони раптом засоромились Елен. Теж мені знайшли черницю з Армії спасіння! Зненацька мені захотілося перебити все на друзки, світ наче полетів шкереберть. Та цій Колер не завадило б — навіть треба було б! — стати перед такими дівчатами навколішки! Я знай пив «Вільямін» і мовчав, тільки тупо дивився на покірне обличчя з великими темними очима, що було переді мною.

— Фройляйн Елен Колер... — нарешті пробелькотів я, потім церемонно встав і похитнувся, проте на ногах усе ж таки встояв. — Фройляйн Елен Колер, я хочу тільки зробити вам одну заяву. Атож, зробити заяву, саме це я й хотів сказати. Я зустрів вас із вашим бахуром — спокійно, шановні дами! — я зустрів вас, Елен Колер, із вашим бахуром Штюссі-Лойпіном. Це правда. Я запитав вас, чи були ви, стюардеса, в день убивства на службі, а саме: чи летіли ви в тому літаку, яким англійський міністр повертався на свій задрипаний острів. Так, так, так. Відповідь ви дали мені ствердну. А тепер, Елен Колер, я хочу кинути — атож, не сказати, а кинути вам в очі найголовніше: у міністровому пальті був револьвер! І ви забрали той револьвер собі, адже стюардесі зробити це нічого не варто. То була зброя вашого любого татуся — зброя, якою він вчинив убивство і якої так і не знайшли. Ви про це добре знаєте. Ви співучасниця вбивства, Елен Колер. Ви не тільки дочка вбивці, а й сама вбивця. Ви мені осоружні, Елен Колер, я не можу більше стояти поруч із вами! Від вас тхне вбивством, як і від вашого паскудного батька — не тільки горілкою та розпустою, як від мене. Щоб ви живцем згнили, щоб у вашу дорогоцінну матку вкинувся рак, бо якщо ви приведете на світ виплодка Штюссі-Лойпіна, то цьому світові буде хана — надто він тендітний, щоб витримати такого монстра! А мені цього світу, хай він і грішний, було б дуже шкода — хоча б через оцих чарівних дівчаток, до яких вам іще далеко-предалеко, шановна фройляйн Колер! Бо вони заробляють свій хліб чесно, а не злочинним шляхом, любонько моя! А тепер зробіть ласку, катайте звідси! Забирайтесь геть! А то ваш знаменитий адвокат, мабуть, ніяк не діждеться вас у ліжку!

Елен пішла. Що було потім, я вже погано пригадую. Певно, я впав, принаймні до тями прийшов, коли вже лежав носом у підлогу; столик, як видно, перекинувся, «Вільямін» із пляшки весь витік (це я добре пам’ятаю), якийсь тип в окулярах і дуже розумний на вигляд поскаржився, підпливла господиня кафе, справжня звідниця, Лаккі — благородний усе ж таки чоловік! — повів мене до вбиральні, мені раптом чогось не сподобались його вусики, я дав волю рукам, а він колись захоплювався боксом, не обійшлося без крові, я опинився головою в пісуарі, відчуття досить неприємне, насамперед через те, що на ньому був трафарет — завбільшки як кулак символ, немов у поганому фільмі, а тоді раптом з’явилася поліція — вахмістр Штубер і з ним ще двоє. Мене на кілька годин затримали. Допит, протокол і т. ін.

Р. S. Мушу визнати, що спроба змалювати мою першу зустріч з Елен не вдалася з технічного боку. Це я розповів про свою останню зустріч із нею. Тому надалі слід бути обачним. Коли пишеш у хмільному чаду, стиль треба вибирати особливо обережно. Речення мають бути короткі. До підрядних удаватися небезпечно. Синтаксис призводить до плутанини. І ні на мить не можна забувати про розв’язку (щойно я одержав від Колера ще одну листівку — цього разу з Ріо-де-Жанейро; шле щирі вітання, пише, що звідти полетить до Сан-Франциско, далі на Гавайї, потім на Самоа, отож час я ще маю). О, до мене ж приходив начальник кантональної поліції! Візит був важливий. Що-що, а це мені ясно. То, мабуть, після того візиту я так і прохмелився. Доказів я поки що не маю, але все ж підозрюю, що начальник поліції про мій намір здогадується. Це була б трагедія. Щоправда, проти цієї підозри свідчить те, що він не забрав у мене револьвер. А з’явився начальник поліції зовсім несподівано, десь близько десятої години, через два дні після отого нещасливого випадку в кафе. Сніг на вулиці танув, під ногами чвакало сіре місиво. І раптом бачу — стоїть у мене в мансарді. Внизу сектанти саме радісно виводили: «Ударить грім — вогонь і тлінь на землю упаде. Стрічай нас, господи, амінь, твій судний день гряде!» Вигляд начальник поліції мав трохи стурбований. Він збентежено глянув на стіл, де лежали мої посписувані кривульками папери, й пробурмотів:

— Ви що, надумали стати ще й письменником?

— А чом би й ні, пане начальнику поліції! — відповів я. — Коли маєш що повідати...

— Це схоже на погрозу.

— Розумійте як хочете.

Тримаючи під пахвою пляшку, він роззирнувся. На канапі лежала, на жаль, якась дівчина, я її не знав. Вона просто прийшла зі мною звечора — можливо, подаруночок Лаккі, — тоді, мабуть, роздяглася й лягла собі, маючи фальшиве уявлення про професійну етику (ділова атмосфера, що панує в нашій країні, дає про себе знати скрізь). Мені було зовсім не до неї, я розклав папери і з головою поринув у роботу.

— Одягайся! — наказав начальник поліції. — А то ще застудишся. До того ж я маю розмову до адвоката.

Він поставив на стіл пляшку.

— Коньяк «Аде». Рідкісна марка. Один товариш надіслав із Західної Швейцарії. Давайте покуштуємо. Знайдіть дві склянки. Ця сьогодні вже не питиме.

— Звичайно, пане начальник, — озвалася дівчина.

— Іди додому. Твій робочий день закінчився.

— Звичайно, пане начальник.

Дівчина вже майже одяглася. Він спокійно зміряв її поглядом.

— Добраніч.

— Добраніч, пане начальник!

Дівчина пішла. Чути було, як вона поквапно спускалася сходами.

— Ви її знаєте? — спитав я.

— Знаю.

На нижньому поверсі сектанти все ще співали хорал про кінець світу:

Начальник поліції налив.

— За ваше здоров’я!

— За ваше здоров’я!

— У вас є револьвер? — спитав він потім.

Заперечувати не було рації. Я дістав із шухляди письмового столу свій револьвер. Гість оглянув його й повернув мені.

— Ви й досі вважаєте, що Колер винен?

— А ви хіба так не вважаєте?

— Можливо, — відказав він і сів на канапу.

— Тоді чого ж ви здаєте гру? — запитав я.

Він подивився на мене.

— А ви ще хочете її виграти?

— По-своєму.

Начальник поліції перевів погляд на револьвер. Я тримав його в доброму стані.

— Діло ваше, — сказав він і знов налив коньяк. — То як вам «Аде»?

— Грандіозно!

— Я залишу вам цю пляшку.

— Дуже мило з вашого боку.

Знизу тепер долинала чи то проповідь, чи то молитва.

— Послухайте, Шпет, — промовив гість, — ви опинилися в досить скрутному становищі. Не хочу сказати нічого проти шановного пана Лаккі, ані проти отого нещасного дівчати, яке оце пішло звідси. В тому, що таке трапляється, винні головним чином не ці двоє. Але те, як далеко ви зайдете в ролі адвоката повій, — уже з іншої опери. Скоро за вас муситиме взятись наглядова комісія, І ви це, гадаю, розумієте. Комісія не має нічого проти адвоката з побутових питань, який щось заробляє. Однак до такого, який нічого не заробляє, у неї чималі претензії. Тут уже повстає професійна честь.

— І що далі?

— Щойно ви спитали мене, Шпет, чому я здав гру, — провадив начальник поліції, ретельно припалюючи улюблену свою товсту «Баянос». Руки в нього анітрохи не тремтіли. — Вам я признаюсь: я теж вважаю старого Колера винним, а вся та історія — це комедія, якої мені дуже хотілося б уникнути. Але доказів я не маю. У вас є в цій справі якісь зрушення?

— Нема.

— Справді?

Я повторив те саме ще раз.

— Не довіряєте мені? — спитав начальник поліції.

— Я не довіряю нікому.

— Гаразд, — мовив він. — Як хочете. Для мене справа Колера завершена. Вона скінчилась моєю поразкою. Зі мною таке траплялося вже не раз. Хоч це й прикро, але в моїй професії треба вміти зазнавати поразки. Мені здається, у вашій теж. Ви повинні були набратися духу й почати все спочатку, Шпет.

— Це вже неможливо, — відповів я.

Знизу врочисто долинало: «Із брами пекла дише жар, гасить вогонь вже час. Спаси, небесний хлібодар, ковтне безодня нас!»

І раптом у мене прокинулася підозра:

— Ви чогось недоказуєте, пане начальник?

Він потяг сигару, звів на мене погляд, знов потяг сигару, підвівся.

— Шкода. — І подав мені руку. — Бувайте здорові. Може, мені ще доведеться якось запросити вас до себе на офіційну розмову.

— До побачення, пане начальник, — відповів я.

Як народжувалось кохання. І знов я застряг. Я розумію, мені вже не допоможуть ніякі відмовки. Настав час нарешті розповісти про мою першу зустріч з Елен. Так, я кохав її, що правда, то правда. Кохав із самого початку. Тобто від нашої першої зустрічі. Признаватись нелегко, і досі мені несила було зробити це. Але моє кохання стало неможливим. Тому я повинен написати про те кохання, в яке тоді не вірив і сам, яке завдяки мені могло розквітнути, однак уже не розквітне. Це завдання нелегке. Нині я, звісно, знаю, що Елен була не та людина, за яку я її мав. Аж тепер я побачив, яка вона насправді. Вона співучасниця злочину. Звичайно, я її розумію. Це гуманно — те, що вона покриває свого негуманного батька. Вимагати від неї, щоб вона зрадила рідного батька, годі й думати. Тільки її зізнання могло б знищити кантонального радника. Цього зізнання Елен повік не дасть. Зрештою, я доволі розуміюся в юриспруденції, щоб цього й не домагатися. У мене своя дорога, в неї — своя. Проте я не годен забути той її образ, що його колись створила моя уява. І не вина Елен, що вона цьому образові не відповідає і ніколи не відповідала. Шкода, звичайно, що я наговорив їй тоді грубощів. Я розумію, що повівся, як хлопчисько. Це саме можна сказати й про мою пиятику та розпусту. Елен має право бути такою, яка є, а я привласнив собі право вбити її батька. Якби я наздогнав того разу старого в аеропорту, він уже був би покійник, і я теж. Справа була б закрита, і світ уже давно котився б своєю звичною колією. Життя моє тепер має лиш один сенс: поквитатися з Колером. А розплата проста. Досить одного пострілу. Та поки що я мушу чекати. Цього я не врахував. Як і того, скільки нервів це коштуватиме. Утверджувати справедливість — це трохи не те, що вимушено ждати цього утвердження. Я здаюся сам собі божевільним. Те, що я так багато п’ю, — просто вияв мого безглуздого становища: від прагнення справедливості я весь час мовби п’яний. Відчуття того, що правда на моєму боці, убиває мене. Нема нічого жахливішого, ніж оце моє відчуття. Я страчую сам себе через те, що не маю змоги стратити самого Колера. У цьому безумстві я й дивлюся на себе та Елен, коли згадую нашу першу зустріч. Я знаю, що втратив усе. Щастя не замінити нічим. Навіть коли воно виявляється божевіллям. А теперішнє моє божевілля — це не що інше, як тверезість. Жорстоке усвідомлення реального. Отак я з тугою звертаюся думками до минулого. Я хочу забути й не можу. В пам’яті збереглося все так виразно, ніби сталося щойно. Я чую її голос, бачу її очі, рухи, одяг. Бачу й себе. Обоє ми були молоді. Нерозтрачені. А ще не минуло й півтора року... Тепер я старий, старий, як світ. Ми вірили одне одному. Хоч було б цілком природно, якби вона мені не повірила. Вона не повинна була бачити в мені нічого іншого, як адвоката, що хоче грошей. Однак вона повірила мені з самого початку. Я це тоді відчув і повірив їй також. Я ладен був допомогти їй. Це було прекрасно. Навіть коли ми просто сиділи одне навпроти одного, коли просто розмовляли про справи. Певна річ, я розумію, що насправді це було не так, що то все була видимість, сон, ілюзія, навіть менше — гидка інтрижка, яку Елен плела зі мною і проти мене ж таки. Але тоді... Тоді, коли я про це ще не знав, навіть не здогадувався, я був щасливий.

— Сідайте, пане Шпет, — мовила вона.

Я подякував. Елен сіла в одне з глибоких шкіряних крісел. Я — навпроти. Також у глибоке шкіряне крісло. Все це було трохи дивне: дівчина, років їй двадцять два, засмагла, на вустах усмішка, тримається невимушено й водночас нерішуче, кругом книжки, важкий письмовий стіл, у ніші — більярдний стіл з кулями, крізь шибки косо світить сонце, за прочиненими скляними дверима, в які вона щойно ввійшла, — парк. Вона ввійшла зі старим чоловіком на ім’я Фердер. Одягнений він був бездоганно. Елен відрекомендувала його як батькового особистого секретаря. Чоловік мовчки, мало не вороже оглянув мене. Потім узяв та й пішов — не попрощавшись, узагалі не зронивши жодного слова. І ми зосталися самі. Елен сиділа збентежена. Я теж. Видіння її батька скувало мене, відібрало мову. Я їй співчував. Я усвідомлював, що вона повік не збагне батька, не зрозуміє його вчинку і через це страждає.

— Пане Шпет, — озвалась Елен, — батько мені завжди багато про вас розповідав.

Це мене здивувало. Я вражено звів на неї очі.

— Завжди?

— Відтоді, як зустрів вас у «Театральному».

— І що ж він вам розповідав?

— Турбувався з приводу вашої практики.

— Тоді я практики ще не мав.

— Тепер ви її маєте, — впевнено промовила Елен.

— Щоб вона була дуже успішна, то ні, — визнав я.

— Батько сказав мені про доручення, яке дав вам, — провадила Елен.

— Я знаю, — кивнув я головою.

— Ви його приймаєте?

— Так, я зважився.

— Умови мені відомі, — сказала Елен. — Ось чек на завдаток. П’ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на всілякі витрати.

Вона простягла мені чек. Я взяв папірця, згорнув його й промовив:

— Ваш батько — великодушний чоловік.

— Для нього дуже важливо, щоб ви виконали це доручення, — відповіла Елен.

— Я докладу зусиль.

Чек я сховав до гаманця. Ми сиділи й мовчали. Елен уже не всміхалася. Я відчував, що вона хоче щось сказати.

— Пане Шпет, — озвалась нарешті вона нерішуче, — я добре розумію, що доручення, за яке ви взялися, дивне.

— Так, воно досить дивне.

— Пан Фердер теж такої думки.

— Не маю сумніву.

— І все ж його треба виконати! — твердо, майже різко заявила вона.

— Чому? — запитав я.

Елен благально подивилася мені в очі.

— Пане Шпет, мене пускають до тата лише один раз на місяць. Тоді він каже, що мені робити. Справи його заплутані, але в ньогодивовижна здатність тримати все в полі зору. Він дає вказівки, я їх виконую. Він батько, я — дочка. Ви ж бо розумієте, я його слухаюсь.

— Звичайно.

І тут Елен скипіла. Гнів її був щирий.

— Батьків секретар і адвокат хочуть оголосити його недієздатним і передати під опіку, — призналась вона. — Як вони кажуть, на мою ж таки користь. Але я добре знаю, батько не душевнохворий. А тут оце доручення, за яке ви взялися... Для батькового секретаря це ще один доказ. Він твердить, що доручення безглузде. Але я певна, воно не безглузде!

Ми знову хвилю помовчали.

— Хоч для мене воно й незрозуміле, — тихо додала Елен.

— Фройляйн Колер, — промовив я, — у дорученні розслідувати вбивство професора Вінтера — це якщо припустити, що ваш батько не вбивця, — для адвоката був би юридичний глузд лиш тоді, якби ваш батько не вбивав. Але таке припущення неможливе. Отже, доручення справді позбавлене глузду. З погляду юриспруденції. Однак це не означає, що воно позбавлене глузду і з погляду науки.

Елен вражено подивилась на мене.

— Як це зрозуміти, пане Шпет?

— Я тут трохи роззирнувся в кабінеті, фройляйн Колер... Ваш батько любив свій більярд, свої книжки з природничих наук...

— Тільки це, — впевнено мовила вона.

— От-от...

— Саме тому він і не здатний на вбивство, — перебила вона мене. — Батька, мабуть, у якийсь жахливий спосіб примусили піти на нього.

Я мовчав. Я відчував, що вистрілювати тут, як із гармати, правдою було б неввічливо. Її батько вбив людину через те, що не любив нічого, крім свого більярду та досліджень із природничих наук. Але цієї неймовірної, цієї безглуздої правди я не міг сказати Елен. Розмова про моє видіння втратила сенс; то була інтуїція, здогад, а не факт, який можна довести. Тому я обережно промовив:

— Я не знаю, фройляйн Колер, за що вашого батька засудили конкретно. Я маю на увазі дещо інше. Те, що пояснює не його вчинок, а завдання, яке він переді мною ставить. Ваш батько має намір дослідити можливе. Це, як він стверджує, його наукова мета. І я повинен суворо її дотримуватись.

— У це не повірить жодна душа! — збуджено вигукнула Елен.

Я заперечив.

— У це маю вірити я. Адже я взявся виконувати доручення. Для мене воно — гра, яку може дозволити собі ваш батько. Інші люди держать бігових рисаків. Як юристові гра вашого батька мені здається надзвичайно захоплюючою.

Елен замислилась.

— Я певна, — нарешті промовила вона нерішуче, — ви знайдете справжнього злочинця — людину, що примусила тата вбити. Я в тата вірю.

Її слова боляче вразили мене. Я б залюбки допоміг їй, але був безсилий.

— Фройляйн Колер, — відповів я, — я буду з вами відвертий. Я не вірю в те, що знайду таку людину. З тієї простої причини, що такої людини немає взагалі. Ваш батько не той чоловік, якого можна примусити.

— Ви дуже відверті зі мною, — тихо промовила Елен.

— Я хочу, щоб ви мені довіряли.

Вона втупилася в мене — пильним, похмурим поглядом. Я не відвів очей.

— Я вам довіряю, — відповіла зрештою вона.

— Я зможу допомогти вам тільки тоді, коли ви облишите будь-які надії, — сказав я. — Ваш батько вбивця. І ви не збагнете його доти, доки ваші пошуки триватимуть в облудному напрямку. Причину батькового злочину треба шукати в ньому самому, а не в комусь іншому. Не завдавайте собі більше клопоту його дорученням. Тепер це моя справа.

Я встав. Елен підвелася також.

— Чому ви взялися за це доручення? — запитала вона.

— Я не хочу, щоб ви мали про мене хибне уявлення. Мені потрібні гроші, фройляйн Колер. Ваш батько вбачає у цьому дорученні якусь наукову цінність. А для мене воно лиш нагода налагодити свою практику. Але у вас це доручення не повинне викликати марних надій.

— Розумію, — мовила вона.

— Я не можу дозволити собі діяти інакше, ніж оце дію. Я мушу виконувати бажання вашого батька. Та ви повинні знати, кому довіряєте.

— Саме ви мені й допоможете, — сказала Елен і простягла руку, — Я рада, що познайомилася з вами.

Біля парку мене чекав у «порше» Лінгард. Він сидів, однак, не за кермом, а на сидінні поруч, так само курив і мав неуважний, задумливий вигляд.

— Усе гаразд, — сказав я. — Я прийняв пропозицію.

— І чек?

— І чек.

— Прекрасно, — кинув Лінгард.

Я сів за кермо. Лінгард запропонував мені сигарету, підніс вогонь. Я затягнувся, провів обома руками по керму, думаючи про Елен і відчуваючи себе щасливим. Майбутнє мене тішило.

— То як? — запитав Лінгард.

Я все ще міркував і не запускав двигун.

— Є тільки один варіант, — нарешті відповів я. — Для нас Колер уже не вбивця. Тепер ми мусимо грати разом із ним.

— Згода.

— Допитайте ще раз свідків, — провадив я. — Покопайтеся в минулому Вінтера. Знайомі, вороги...

— Ми вже взялися за доктора Бенно, — відповів Лінгард.

— За Гайнца-Олімпійця? — здивувався я.

— Вінтер товаришував із ним, — пояснив Лінгард. — І за Моніку Штайєрман.

Моніка Штайєрман була єдина спадкоємниця «Допоміжних підприємств Трег АГ».

— Навіщо?

— Бенно дружить із нею.

— Цю нам краще не чіпати, — замислено промовив я.

— О’кей, — кивнув Лінгард.

Тут щось було не те.

— Дивно, — мовив я.

— Що саме?

— Колер порадив мені звернутися до вас.

— Збіг обставин, — відказав Лінгард.

Я ввімкнув мотор і обережно рушив. Доти за кермом «порше» я ще ніколи не сидів. На залізничному мосту Лінгард запитав:

— А ви знаєте Моніку Штайєрман, Шпет?

— Бачив усього один раз.

— Дивно, — мовив Лінгард.

У Талаккері він вийшов з машини, і я помчав за місто. Куди очі бачили. Просто в осінь. Елен Колер тепер заступив образ Моніки Штайєрман, і я марно намагався його позбутись.

2

Приступаю до розслідування. Моє нове життя почалося з поліпшення побутових умов. Уже другого дня я перебрався до іншої контори й остаточно став господарем «порше». Правда, машина виявилася старішою, ніж я собі гадав, і була в такому стані, що ціна, яку загнув Лінгард, видалась мені вже не такою пристойною. Моє нове приміщення перед тим належало докторові Бенно, колишньому олімпійському чемпіонові з фехтування і чемпіонові Швейцарії у стрільбі з пістолета, справи якого вже давно йшли чимдалі гірше. Красень Гайнц-Олімпієць переговорів про оренду приміщення сам не провадив. Архітектор Фрідлі, який повіз мене туди ще вдосвіта, повідомив, що Бенно дав згоду — дві тисячі франків на місяць, чотири тисячі наперед. У чиїй кишені опиняться ці гроші, я не знав, зате міг відразу зайняти нову контору й дістав у спадщину не тільки меблі колишнього господаря, а і його секретарку — трохи сонну дівчину, щиру швейцарку з нешвейцарським ім’ям Ільзе Фройде; вона скидалася на буфетницю з французького бару, волосся фарбувала щоразу в інший колір, однак була на диво старанна. Одне слово, у тому закулісному торзі я так нічого й не втямив. Зате приймальня й кабінет тепер містилися, як і належало моєму новому суспільному становищу, на Цельтвег, з вікна відкривався вид на неодмінні скупчення машин, вигляд робочого столу викликав у клієнтів довіру, крім того, солідні крісла, з боку заднього двору — кухня й кімната, де я поставив свою канапу з Фрайєштрасе (я дуже звикаю до старих меблів). І мої справи відразу ніби пішли на лад. Я мав вести вигідний шлюборозлучний процес, мені всміхалася поїздка до Каракаса за дорученням одного великого підприємця (мене порекомендував йому Колер), треба було залагоджувати суперечку з приводу спадщини, захищати в суді одного торговця меблями, обіцяли прибуток податкові декларації. Я був надто щасливий і необачний, щоб думати ще й про приватний детективний механізм, який пустив у хід і даних від якого мав зачекати, перше ніж розслідувати справу Колера далі. Я тоді не повинен був так довіряти Лінгардові; той чоловік мав подвійне дно, хтозна-чого домагався, його порекомендував Колер, і надто вже запобігливо він прагнув мені допомогти. До діла Лінгард узявся серйозно. В «Театральному» він посадив Шенбехлера, одного з найкращих своїх агентів, що мав на Ноймаркт старий, проте досить комфортабельний будинок. З горища він зробив мансарду й розмістив там свою величезну дискотеку. В усіх кутках були вмонтовані гучномовці. Шенбехлер любив симфонії. Мав він і власну теорію (в його голові взагалі було повно теорій): симфонія — це та музика, яка найменше приковує увагу; слухаючи її, можна позіхати, їсти, читати, спати, розмовляти і т. ін.; у людині вона сама себе знищує, стає нечутною, як музика сфер. Концертних залів Шенбехлер не визнавав і називав їх варварством. Він зробив з музики культ. Симфонічна музика, твердив він, прийнятна лиш як тло, тільки в такій ролі вона — явище гуманне, а не насильницьке. Так, наприклад, Дев’яту симфонію він, мовляв, збагнув аж тоді, коли під неї пообідав; під Брамса Шенбехлер радив розв’язувати кросворди або їсти шніцель по-віденськи, під Брукнера — грати в яс чи в покер. Але найкраще все ж таки — запустити дві симфонії водночас. Так Шенбехлер нібито й робив. Знаючи, який гуркіт здіймають у будинку його симфонії, він придумав хитру систему, за якою брав платню з трьох своїх квартирантів. Житло під мансардою коштувало найдешевше: наймач тут узагалі нічого не платив, він тільки мусив витримувати музику — годинами Брукнера, годинами Мадера, годинами Шостаковича... Квартира на другому поверсі коштувала як звичайно, а та, що на першому, — просто шалені гроші. Шенбехлер був людина сентиментальна. Вигляд його нічого особливого не виказував, навпаки, Шенбехлер здавався уособленням такого собі безстороннього зразкового громадянина. Одягався охайно, від нього приємно пахло, його ніколи не бачили під чаркою, і взагалі він жив у злагоді зі світом. Щодо національності, то Шенбехлер називав себе ліхтенштейнцем. Це, правда, не бозна-яка честь, любив додавати він, що так, то так, мовляв, але принаймні не доводиться червоніти: Ліхтенштейн, можна сказати, не винен у тому становищі, яке нині склалося в світі, коли не брати до уваги випуску величезної кількості поштових марок і заплющити очі на певні правопорушення інтимного характеру. Одне слово, це найменша країна, що живе на широку ногу. До того ж ліхтенштейнець не так піддається манії величі, спокусі приписувати собі казна-що тільки через те, що він ліхтенштейнець, як це буває з американцями, росіянами, німцями чи французами. Представники цих націй a priori^[34] переконані, що німець або француз уже сам собою істота вища. У приналежності до великої держави — а для ліхтенштейнця майже всі держави, навіть Швейцарія, хоч-не-хоч великі — з погляду психології є для даного представника одна прикра вада. Це — небезпека стати жертвою доведеної до абсурду власної позиції щодо свого становища. І що чисельніша нація, то більша ця небезпека. Шенбехлер любив пояснювати це на «мишачому прикладі». Миша, поки вона сама, бачить у собі мишу, і тільки. Та щойно вона відчує себе серед мільйона таких, як сама, то починає ввижатися собі вже котом, а серед ста мільйонів — цілим слоном. Найбільшу небезпеку становлять п’ятдесятимільйонні мишачі народи (п’ятдесят мільйонів як порядок величини). Ці складаються з мишей, що вважають себе котами, однак залюбки були б слонами. Така гіпертрофована манія величі небезпечна не тільки для самих цих мишей, а часом і для всього мишачого світу. А співвідношення між загальним числом мишей і числом тих, що заражені манією величі, він назвав «законом Шенбехлера». За фахом він називав себе письменником. Це може здатися дивним — адже в житті Шенбехлер нічого ані надрукував, ані написав. Він цього й сам не заперечував. Він просто скромно називав себе «потенційним письменником». І ніколи не бентежився, коли його питали, чому він не пише. В таких випадках Шенбехлер пояснював, що письменник починається з «усвідомлення власного імені», це, так би мовити, творча передумова; крім того, не менше значення має і духовна передумова, яку живить любов до правди. І якщо замислитись над обома цими головними передумовами, то стане очевидно, що, скажімо, назва «Поезії Рауля Шенбехлера» просто-таки неможлива, адже ті поезії мають бриніти і дзюркотати, мов чарівний струмок. Тут можна, звісно, заперечити — мовляв, тоді чого ж не. відмовитись від прізвища Шенбехлер?^[35] Але ж такий крок суперечитиме основному принципу: вірність правді. Де з’являвся Шенбехлер, там вибухав сміх. Це був славний чоловік, і багато хто любив поживитися в ресторанах його коштом. А він просив записати все на себе. Йому щомісяця надсилали рахунки, і суми там стояли, певно, кругленькі. Про прибутки Шенбехлера ніхто нічого не знав, а його посилання на якусь щедру ліхтенштейнську державну стипендію, певна річ, не відповідали дійсності. Дехто твердив, нібито Шенбехлер був генеральний представник фірми, що постачала певні гумові вироби. Не можна було не помітити й того, що він багато чого знав і думки свої висловлював гостро, завжди добре обґрунтовано. (Можливо, причина того, що Шенбехлер не писав, була не тільки, як це здавалося, в його лінощах; можливо, вона пояснювалася його позицією, що краще нічого не писати, ніж писати так, як пише більшість). Та насамперед він славився своїм умінням зав’язати з людьми розмову, тим більше що це мистецтво нашим співвітчизникам не до смаку. Тут Шенбехлер був просто-таки віртуоз. Про це ходили анекдоти, його слава обростала легендами. Кажуть (так твердо запевняє і наш начальник поліції), якось він побився об заклад і втягнув у балачку одного члена федеральної ради^[36], який чаював пополудні за сусіднім столиком з членами кантонального уряду. Обидва так заговорилися про ставлення нашої країни до Ліхтенштейну, що той високий урядовець навіть спізнився на бернський поїзд. Може, так воно й було. Однак від членів федеральної ради загалом не варто сподіватися так багато. А втім, Шенбехлера вважали чоловіком досить простодушним. Те, що він Лінгардів агент, нікому й уві сні не снилося. Коли це випливло на чисту воду, всі тільки роти пороззявляли. А Шенбехлер виїхав зі своєю фонотекою з міста і тепер живе десь на півдні Франції — на превеликий жаль наших співвітчизників (кілька днів тому один із них посварився в мій бік кулаком, але я був, на щастя, з Лаккі). І ось той оригінал Шенбехлер з’явився одного дня в «Театральному» — на загальний подив, бо доти його бачили там нечасто. Зайняв сам цілий столик і просидів до вечора. На другий день прийшов уранці знов, і так тривало цілий тиждень; з усіма він заводив балачки, подружився з метрдотелем та кельнерками, але потім зник, — тепер його вже бачили в старих забігайлівках, і ніхто не сприймав цього серйозно. Насправді Шенбехлер ще раз допитував головних свідків. Однак провадити розслідування далі Лінгард доручив Фойхтлінгу; це був один із тих підозрілих типів, яких він пригрів у своєму детективному бюро в Талаккері. Тоді я й Фойхтлінга ще не знав, я познайомився з ним уже тепер (у барі «Монако»). Фойхтлінг субчик паскудний і ненадійний, цього не заперечить ніхто, зокрема й Лінгард. Такої ж думки й поліція, що раз у раз заарештовує Фойхтлінга (наркотики), а потім сама ж таки вдається у своїх розслідуваннях до його послуг. Фойхтлінг — це шпиг і провокатор, який знає своє діло і знає з ким має до діла. Може, колись він бачив і кращі часи, може, десь навіть навчався, але те, що від нього залишилось і тепер ледь животіє, промишляючи шахрайством та шантажем, гідне співчуття. Біда його в тому, признавався сам Фойхтлінг (у «Монако»), похмуро втупившись у склянку з перно, що він німець. У цій країні німець — не професія; може, десь у Єгипті чи там у Саудівській Аравії це й професія, а тут — ні. Якби він був не німець, то його спосіб життя ні в кого не викликав би обурення, навпаки, тоді він просто-таки мусив би бути таким, який є, — п’яницею і жебраком. Але тут навіть не прикинешся ніким іншим — адже вигляд у нього достоту такий, яку німця з французького фільму про рух Опору. Щодо цього Фойхтлінг правду каже. На диво. Вигляд у нього справді саме такий. Верхівку і дно суспільства він знає як ніхто інший, до будь-якого бару чи шинку втрапить із заплющеними очима. Про кожного завсідника тих закладів Фойхтлінг довідається що завгодно. Та ще до того, як Лінгард надіслав мені відомості, добуті Шенбехлером і Фойхтлінгом, я вдруге зустрівся з Монікою Штайєрман. Сталося те, чого я чи то побоювався, чи то сподівався — тепер уже й не пригадую. Краще б тієї зустрічі взагалі не було (ні першої, ні другої).

У центральній міській бібліотеці. Чому б не розповісти тут родинної історії Штайєрманів? Щойно надійшла ще одна листівка від Колера, — останню я одержав місяць тому, — гра в кота-мишки триває далі: на Самоа він, виявляється, полетить пізніше, а з Гавайїв вирушає до Японії — на пароплаві-люкс. А мене тим часом викликали в наглядову комісію, до її голови професора Ойгена Лойппінгера. Знаменитий фахівець із кримінального права (обличчя в рубцях від різаних ран — вельми романтично! — голова лиса, як бубон) прийняв мене у своєму кабінеті; там-таки сидів і його заступник Штосс — чоловік спортивний і взагалі на вигляд свіжий, скромний, веселий, незалежний. Обидва розмовляли зі мною людяно; щоправда, «крові», мовляв, не уникнути, а то цього зажадає сам регірунгсрат, і розумніше буде випередити його, але їм справді шкода, все це сумно, по-батьківському мене можна зрозуміти, так би мовити, з усіх поглядів, вони співчувають, анітрохи не дорікають, і все ж таки, якщо казати між нами, чоловіками, поклавши руку на серце, — і я й сам повинен, мовляв, це визнати, — саме юрист у певному середовищі офіційно має додержуватись певної поведінки; атож, можна навіть висловитись так: чим сумнівніше це середовище, тим бездоганніша має бути поведінка, адже світ — це паскудне міщанське кубло, а надто як узяти наше рідне місто, просто не знаєш, куди тікати, і коли він, Лойппінгер, зможе колись нарешті закрити оцю свою контору, то одразу подасться на південь, але ж не це головне, повії, звісно, теж люди, навіть цінні люди, нещасні люди і особисто він — у цьому він спокійно може признатися пере-ді мною і перед колегою Штоссом — багато за що їм удячний: за тепло, співчуття, розуміння; певна річ, закон поширюється і на «панель» — якщо скористатися цим одіозним словечком, — але аж ніяк не в розумінні підтримки, адже я юрист і сам повинен усвідомлювати, що певні консультації, які я давав елементам із злочинного й напівзлочинного світу, — саме через те, що з погляду законності ті консультації бездоганні, — мали прикрі наслідки, адже знання законних прийомів у руках певних кіл обертається катастрофою, поліція просто-таки в розпачі, наглядова комісія наказувати, правда, не повинна, вона за переконання не переслідує і взагалі відома своїм лібералізмом, але ж треба розуміти: приписи — це приписи, навіть якщо вони неписані... А потім, коли Штосс мусив вискочити з кабінету, професор Лойппінгер, отой старий цап, поцікавився, чи не міг би я залишити йому один телефончик, він хоче ближче познайомитись із однією особою з шикарною фігуркою (цебто з Гізеллою), а як згодом припекло за двері і йому, Штосс, цей бабій у відставці, попросив у мене те саме. Через два тижні я позбувся свого патенту. Отож тепер я сиджу без шеляга за душею то в безалкогольному кафе, то в барі «Монако», перебиваюся сяк-так з ласки Гізелли чи Лаккі й маю час, неймовірно багато часу — найгірше, що для мене може бути. Тож я подумав: а чом би не написати родинну хроніку Штайєрманів? І ось я нарешті в центральній міській бібліотеці. Тут, звичайно, всі так і забігали, як почули про мого джина в пляшці. Чом би не копнути якомога глибше та скрупульозніше, чом би не розкрити весь задній план? І взагалі, хто такі Штайєрмани без заднього плану своєї родинної історії і своїх родинних історій? Прізвище вводить в оману^[37], предок Штайєрманів, як і багато інших промисловців, колись приблукав до нашої країни з півночі, проте ще до 1191 року, коли одному південнонімецькому герцогові ударила в голову підступна ідея заснувати нинішню нашу столицю федерації. Тій ідеї, як відомо, судилося здійснитись, і Штайєрмани стали корінними швейцарцями. Що ж до засновника роду, Якобуса Штайєрмана, то цей був один із різношерстих кандидатів на шибеницю, які знаходили собі притулок у глухому розбійницькому селищі на скелях понад зеленою річкою (на той час туди було від нас чотири дні доброго ходу), карний злочинець, який утік з Ельзасу і якому пощастило в такий спосіб урятувати свою голову від страсбурзького ката. Місто стало для нього другим домом, і спершу він пішов у ландскнехти, а згодом навчився зброярського ремесла й зробився таким собі закіптюженим розбишакуватим ковальчуком. Відтоді доля Штайєрманів дуже тісно пов’язана з багатовіковою кривавою історією міста. Алебарди цих вітчизняних зброярів стинали голови в Лаупені й Санкт-Якобі, і всіх їх виготовляли за стандартним зразком Адріана Штайєрмана (1212–1255). Його рід дістав гарантований привілей постачати всім південнонімецьким єпископствам сокири для катів та знаряддя тортур. Ремесло процвітало, кузня на Кеслергасе зажила слави, і вже Адріанів син, шпакуватий Бертольд Штайєрман Перший (це той, що його легенда називає Бертольдом Чорним) почав виробляти вогнепальну зброю. Ще знаменитішим став Бертольдів правнук Якобус Третій (1470–1517). То він побудував такі відомі гармати, як «Чотири євангелія», «Великий псалтир» та «Жовтий диявол». Він розвивав далі традиції гармашів-ливарників, які, однак, різко перервав його син Бертольд Четвертий — цей був перехрест і стояв тільки за плуги. Проте вже його син Якобус Четвертий знову відкрив гарматну ливарню і змайстрував перший снаряд. Та коли ним вистрілили, він вибухнув у стволі, і самого Якобуса Четвертого та його гармату рознесло на шматки. Така, власне, передісторія. Насичена, досить почесна, успішна з погляду політики: один сільський староста, два скарбничих, один намісник управителя. У наступні століття зі зброярні помалу виросло сучасне промислове підприємство. Родинна хроніка стає чимдалі заплутанішою, причинні зв’язки починають губитися, прядиво подій стає невидимим, до національних мотивів додаються міжнародні. Втрачали чіткість переконання, зате досконалішою робилася структура, особливо коли в першій половині дев’ятнадцятого століття пізній нащадок прадавніх Штайєрманів перебрався на схід нашої країни. Саме цей Гайнріх Штайєрман (1799–1877) і став засновником власне машинобудівного та збройового заводу «Трег», що набув розквіту при його першому внукові Джеймсі (1869–1909), а надто — при другому внукові Габріелі (1871–1949). Правда, вже не як машинобудівний та збройовий завод «Трег», а як «Допоміжні підприємства Трег АГ», бо в 1891 році двадцятидворічний Джеймс Штайєрман познайомився із славнозвісною англійською санітаркою Флоренс Найтінгейл, якій був тоді вже сімдесят один рік, і під її впливом перебудував збройовий завод на підприємства, що випускали протези. Після передчасної смерті Джеймса його брат Габріель удосконалював виробництво далі, виготовляв протези, які тільки можна собі уявити, — рук, ніг, ступень тощо, і нині ці допоміжні підприємства забезпечують світовий ринок вже й ендопротезами (штучні стегна, суглоби і т. ін.), а також екстракорпорельними протезами (штучні нирки, легені). Щодо світового ринку, то це зовсім не перебільшення. На нього пощастило вийти завдяки впертим зусиллям, високій якості товарів, а насамперед завдяки тому, що вдалося рішуче скупити всіх, зарубіжних виробників у цій галузі (переважно невеликі підприємства). Це нове покоління сприйняло можливості, що їх надає протезному фабрикантові нейтралітет нашої держави, саме як свободу обслуговувати всі сторони водночас: переможців і переможених у першій та другій світових війнах, урядові війська, партизанів і повстанців нині. Гаслом його стали слова: «Штайєрман — жертвам». Хоча при Людевіцу характер продукції допоміжних підприємств тепер знов повертається до первісного. Адже слово «протез» може мати широке значення. Людина мимоволі намагається затулитись від удару рукою, і щит у цьому випадку можна розглядати як протез руки, а камінець, що його кидає людина, — як протез стиснутих пальців, кулака. Збагнувши цю діалектику, тепер і військову продукцію, яку знов почали випускати допоміжні підприємства, можна дуже легко підвести під означення «протези»: танки, автомати й гармати — це просто подальше вдосконалення протеза руки. Як бачите, рід домігся визначних успіхів. Та коли всі Штайєрмани-чоловіки були прості, грубі, щирі, віддані своїм дружинам хлопці, які ціле життя працювали не розгинаючи спини, нерідко впадаючи в жадібність, часом тверезо, гордовито зневажаючи дух, які в колекціонуванні картин піднялися лиш до поверхового розуміння «Острова мертвих»^[38], а в спорті підтримували тільки футбол (та й то досить скромно, про що свідчить скрутне становище команди «ФЦ Трег» у першій лізі), то Штайєрмани-жінки являли їм цілковиту протилежність: це були або великі повійниці, або великі святенниці, але в жодному випадку якості тих і тих не поєднувалися. При цьому повійниці були собою завжди потворні — випнуті вилиці, довгі носи, широкі стиснуті роти. Зате святенниці, навпаки, відзначалися дивовижною вродою. Що ж до Моніки Штайєрман, якій в афері почесного доктора Ісаака Колера несподівано судилося відіграти головну, навіть подвійну роль, то ця за своїм зовнішнім виглядом належала до святенниць, а за поведінкою — до великих повійниць. Після смерті батька й матері (Габріель Штайєрман 1920 року одружився із Стефані Людевіц) — вони загинули внаслідок авіакатастрофи, коли летіли до Лондона (точніше буде сказати, що обоє пропали безвісти, бо ні їх, ні приватного літака тоді так і не знайшли) — й після трагічної загибелі її брата Фріца, що пірнув на Лазуровому Березі та так і не випірнув, ця особа, 1930 року народження, успадкувала найсолідніше в нашій країні багатство. Протезний концерн на той час тримав у руках її дядько з материного боку. А от утримати в руках саму Моніку було, звісно, куди важче. Найдивовижніші, а нерідко й найкумедніші чутки ходили про цю дівчину; дехто навіть запевняв, що «майже так воно й було», потім чутка розвіювалась, її спростовували (це робив щоразу дядько Людевіц), і саме через це в місті починали вірити в неї знов, поки випливав ще один скандал, ще грандіозніший, і все починалося спочатку. На аморальну спадкоємицю мільйонів люди дивилися хоч і не схвально, заздрісно («Ця може собі дозволити!»), проте з потаємною гордістю, навіть із вдячністю, й лишалися зрештою задоволені. Моніка Штайєрман офіційно стала «фатальною жінкою світового рівня» у місті, чию славу, з одного боку, відчайдушно підтримували ціною неймовірних зусиль державні установи, церкви та всілякі суспільно корисні товариства, а з другого боку, ставили під сумнів «голубі хлопчики». Саме завдяки їм та банкам, а не завдяки дівчатам, наше місто стало відоме в усьому світі. Люди навіть з полегкістю зітхали. У таку подвійну славу — міста суворих звичаїв і гомосексуалістів — Моніка внесла невеличку поправку й полегшила місту його буденний тягар. Дівчина ставала чимдалі популярнішою, особливо після того, як голова міської общинної ради почав уплітати її ім’я в свої горезвісні імпровізовані промови й гекзаметри; він любить виголошувати їх пізньої години з будь-якого приводу — хай то буде офіційне свято, вручення літературної премії чи ювілей одного з приватних банків. А я побоювався зустріти Моніку Штайєрман удруге, і цьому була своя причина. Я познайомився з нею у Мокка. Ще як служив у Штюссі-Лойпіна. В майстерні Мокка, що поблизу Шафгаузерплац, узимку було перетоплено — залізна грубка червона як жар, повітря від диму люльок, сигар та сигарет уже не повітря, а сущий отруйний газ, до того ж скрізь неймовірний бруд, довкола завжди не завершених торсів завжди мокрі ганчірки, поміж них купи книжок, газет, нерозпечатаних листів, вино, віскі, ескізи, фотографії, граубюнденське м’ясо. Я прийшов подивитися скульптуру, яку Мокк ліпив з Моніки Штайєрман. Мене зацікавило, те, що Мокк, як він розповідав мені сам, мав намір розмалювати скульптуру. Вона стояла в майстерні посеред небаченого хаосу, жахливо натуралістична, однак без будь-яких відхилень і в природну величину. Зроблена з гіпсу й пофарбована в «тілесні кольори», як пояснив Мокк. Постать була гола-голісінька і мала недвозначно двозначну позу. Я розглядав її довго і з подивом. Щоб на таке спромігся Мокк... Загалом він був майстер натяку; працюючи просто неба, він витесував зі своїх нерідко багатоцентнерних брил те, що хотів, кількома ударами. Виникало то око, то рот, а то, може, й перса. Тесати далі йому не треба було; завдяки таким натякам в уяві спостерігача вимальовувалась то голова циклопа, то якась тварина, то образ жінки. Навіть коли Мокк ліпив, він обмежувався тільки найнеобхіднішим. «Треба ліпити так, ніби накидаєш ескіз», — любив казати він. Тим більший захват викликала оця його робота. Гіпсова постать, здавалося, дихала — насамперед через те, що вона була майстерно розфарбована. Я відступав назад, потім підступав до неї знов. Волосся на голові й у інших місцях Мокк приклеїв, як видно, справжнє, щоб ілюзія була повна. І все ж таки скульптура не справляла враження великої ляльки. Вона приголомшувала дивовижною пластикою. І раптом постать поворухнулась! А тоді зійшла з тумби й, не вшанувавши мене поглядом, рушила в глибину майстерні. Там вона чогось пошукала, знайшла недопиту пляшку віскі й ковтнула нахильці. Постать була не з гіпсу! Мокк збрехав. То була справжня Моніка Штайєрман!

— Це ви вже четвертий попалися на гачок, — сказав Мокк. — І такої дурнуватої, як у вас, міни не було ще ні в кого. А в мистецтві ви теж нічого не тямите.

Я пішов. Скульптуру з розфарбованого гіпсу, що стояла в іншому кутку майстерні, через кілька днів забрали. По неї приїхав довірений чоловік барона Людевіца, дядька Моніки, що керував «Допоміжними підприємствами Трег АГ».

Моніка Штайєрман, 1. Що далі заглиблююсь я в цю історію, то складніше стає писати. Заплутується не тільки розповідь, двозначною робиться і моя роль, мені все важче залишатись об’єктивним, незалежно від того, чи діяв я сам, чи діяли через мене, чи навіть разом зі мною. Насамперед мене дедалі більше бере сумнів у тому, чи випадковий був той прийом, яким Лінгард ввів у гру Моніку Штайєрман. З торговцем меблями мені не пощастило. Він просто купив у Гагернеку зроблені в стилі ренесанс сучасні шафи і видав їх за давні, скориставшись послугами і фальшивим свідченням одного ним-таки знайденого експерта з Рима. І сплохував тут я, а не Єммерлін. Але поїздка до Каракаса ще чекала мене. Та якось, у самому розпалі приготувань до неї, Ільзе Фройде раптом доповіла, що прибув ще один агент Лінгарда. На мій подив, до кабінету ввійшов товстий Фантер з сигарою «Брісарго» в зубах і в формі міської поліції, де він прослужив двадцять років.

— Ви здуріли, Фантер! — вигукнув я. — У такому вигляді!

— Це для діла, пане Шпет, — зітхнув він. — Для діла. Подзвонила Моніка Штайєрман. Їй потрібен адвокат.

— Навіщо?

— Її там б’ють.

— Хто?

— Доктор Бенно.

— За що?

— Застала його в ліжку з іншою.

— Але ж тоді вона повинна бити його! От комедія, правда ж? А чого це захищати її маю саме я?

— Бо Лінгард не адвокат, — відповів Фантер.

— Де вона?

— Таж із доктором Бенно.

— Слухайте, Фантер, а без подробиць не можна?! Де Бенно?

— Ви самі питаєте про подробиці, — відказав Фантер. — Бенно б’є Моніку в «Брайтінгергофі». Принц фон Куксгафен теж там.

— Гонщик?

— Еге.

Я набрав номер «Брайтінгергофа» і попросив, щоб до телефону покликали доктора Бенно. Трубку взяв директор Педролі. Він поцікавився, хто дзвонить.

— Шпет. Адвокат.

— Він знов дає їй лупки! — засміявся Педролі. — Підійдіть до вікна, самі почуєте.

— Я на Цельтвег.

— Дарма. Крику тут на все місто, — сказав Педролі. — Гості вже розбігаються з мого готелю!

«Порше» стояв припаркований на Шпрехерштрасе. Фантер сів зі мною, і ми поїхали.

— Через Гегібахштрасе, — порадив Фантер.

— Це ж який гак! — заперечив я.

— Байдуже. Моніка потерпить.

Поблизу Клусштрасе перед знаком «Стоп» Фантер вийшов і сказав.

— Назад поїдете цією ж таки дорогою.

Кінець жовтня. Дерева багряні й жовті. На вулицях опале листя. Коли я під’їхав до готелю-люкс.«Брайтінгергоф», Моніка Штайєрман уже чекала мене на тротуарі, і на ній не було нічого, крім чорної чоловічої піжами без лівого рукава. Тілиста. Коси руді. В очах цинізм. Гарна. Змерзла. Під лівим оком підпухлий синець. Губи розквашені. Гола рука подряпана. Дівчина помахала мені, сплюнула далеко від себе кров’ю. А біля під’їзду лютував Бенно — також побитий і подряпаний. Його тримали два носії. З усіх вікон готелю виглядали люди. Навколо Моніки зібралися роззяви — витріщаються на неї, шкірять зуби. На вулиці повно машин, вже з’явився поліцейський-регулювальник. У білому спортивному автомобілі похмуро сидів молодий блондин — мабуть, Куксгафен, «юний Зігфрід». Він вочевидь уже зібрався рушати. З дверей вийшов директор готелю Педролі — невеличкий, жвавий чоловічок — і накинув дівчині на плечі хутряне пальто. Видно, дороге, я на них не розуміюсь.

— Ви змерзнете, Моніко. Змерзнете ж!

— Я ненавиджу хутряні пальта, ти, лайнюк! — огризнулась вона й пожбурила те пальто йому на голову.

Я зупинився біля неї і сказав:

— Мене послав Лінгард. Я Шпет. Адвокат Шпет. Вона ледве залізла в «порше».

— Ви геть побиті, — мовив я.

Дівчина кивнула головою. Потім подивилася на мене. Я саме хотів був рушити, але її погляд збив мене з пантелику.

— Ми з вами досі ніде не бачились? — запитала вона. Розмовляти їй було важко.

— Ні, — збрехав я і рушив.

— Куксгафен їде за нами, — сказала вона.

— Нехай їде.

— Він гонщик.

— Формула один.

— Ми від нього не відірвемось.

— Ще й як відірвемось! Куди?

— До Лінгарда, — мовила вона. — До нього додому. — Куксгафен знає, де живе Лінгард?

— Він не знає навіть, що є такий Лінгард.

Перед знаком «Стоп» на Гегібахштрасе я, як і належало, зупинився. На тротуарі стояв у поліцейській формі Фантер. Він ступив до «порше» й зажадав мої папери. Я дав. Він переглянув їх, чемно кивнув головою. Тоді підійшов до Куксгафена, що мусив зупинитися позад мене, й заходився ретельно перевіряти і його папери. Потім Фантер обійшов спортивний автомобіль — неквапно, статечно, раз у раз зазираючи до паперів. Куксгафен, як я помітив у дзеркало, вилаявся. Я ще встиг побачити, як йому довелося вийти з автомобіля, як Фантер довго видобував з кишені записника, але потім я поїхав по Клусштрасе в бік озера, через Геевег до Біберлінштрасе й далі до Адлісберга, про всяк випадок зробив ще кілька об’їздів, а тоді помчав по Катценшванцштрасе до Лінгарда.

Машину я поставив біля хвіртки. В сусідньому будиночку жив, певно, Єммерлін. Я десь вичитав, що сьогодні йому саме сповнилося шістдесят років, через те на вулиці — загалом, мабуть, досить тихій — стояло так багато машин. Гостей Єммерлін приймав у саду. На наших очах під’їхав Штюссі-Лойпін. Моніка Штайєрман, лаючись, пошкандибала в своїй чорній піжамі вслід за мною крутими сходами нагору. Штюссі-Лойпін вийшов з машини й дивився в наш бік; йому вочевидь було весело. Над живоплотом вигулькнуло осудливе обличчя Єммерліна.

— Тримайте, — мовила дівчина й дала мені ключа.

Я відімкнув двері й пропустив її вперед. Переступивши поріг, ми відразу опинилися в просторій вітальні. Сучасне житло зі старомодними меблями. Крізь прочинені двері було видно спальню із зручним ліжком. Дівчина сіла на канапу й підвела очі на картину Пікассо над давньою скринею.

— Він малював мене.

— Я знаю, — сказав я.

Моніка насмішкувато оглянула мене.

— О, я вже пригадала, звідки знаю вас! — сказала вона. — Ми бачилися в Мокка. Я грала перед вами скульптуру.

— Можливо, — кинув я.

— Ви тоді страх як перелякалися! — пригадала ще вона, а тоді запитала: — Невже я тоді вам анітрішечки не сподобалася, що ви геть мене забули?

— Чого ж, — признався я. — Сподобались.

— Виходить, ви мене все-таки не забули?

— Не зовсім, — признався я.

Вона засміялася.

— Ну, коли не забули... — Дівчина підвелася, скинула із себе піжаму й стала переді мною гола-голісінька, зухвала й бентежна, і їй було відверто байдуже — це я добре бачив — до того, як жорстоко її розцяцькував Бенно. Потім вона підійшла до широкого вікна, з якого виднівся будиночок Єммерліна. Там уже зібралися гості, й усі дивилися в наш бік. Єммерлін навіть узяв бінокль, а поруч із ним стояв Штюссі-Лойпін і махав рукою. Моніка прибрала позу скульптури, що її виліпив з неї Мокк, Штюссі-Лойпін заплескав у долоні, а Єммерлін посварився кулаком.

— Щиро дякую, що визволили мене, — сказала Моніка, не обертаючись. Вона все ще стояла в тій самій позі й спостерігала тих, що спостерігали її.

— Випадково, — відповів я. — Мене послав Лінгард.

— Мене завжди б’ють, — замислено промовила дівчина. — Спершу Бруно, потім Куксгафен. Інші теж завжди били. — Вона знов повернулася до мене обличчям.

— Поб’єтесь — помиритесь, — відказав я. — О, тепер у вас напухло й праве око!

— То й що?

— Може, принести мокрого рушника? — спитав я.

— Дурниці! — кинула вона. — Краще візьміть у буфеті коньяк і чарки.

Я відчинив старий енгадинський^[39] буфет, знайшов усе, що вона хотіла, й налив їй коньяку.

— Ви, певно, частенько тут буваєте? — поцікавивсь я.

— Іноді. Я, мабуть, і справді шльондра, — проказала вона якось гірко, знічено, проте щиро.

— З такими поводяться краще! — засміявся я.

Вона спорожнила чарку й сказала:

— А тепер я прийму гарячу ванну.

Тоді пошкандибала до ванної й зникла за дверима. Я чув, як текла вода, як Моніка лаялась. Згодом вона вийшла й зажадала ще коньяку.

Я налив.

— А вам не завадить, Моніко?

— Дурниці! — відказала вона. — Я — коняка. — І знов пошкандибала до ванної.

Коли я ступив до ванної, дівчина лежала у воді й намилювалась.

— Пече, хай йому чорт! — кинула вона.

Я сів скраю на ванну. Обличчя в Моніки спохмурніло.

— А знаєте, що я зараз зроблю? — запитала вона й, не діставши відповіді, сказала: — Зараз я покладу всьому край.

Я не відреагував.

— Я — не Моніка Штайєрман, — байдуже заявила дівчина.

Я вражено втупився в неї.

— Я — не Моніка Штайєрман, — повторила вона і спокійно додала: — Я тільки живу життям Моніки Штайєрман. Мій батько був професор Вінтер.

Я мовчав. Я не знав, що й думати.

— А мати? — бовкнув я і відразу збагнув, що це запитання безглузде. Яке мені діло до її матері?

Та дівчині було байдуже.

— Вчителька, — відповіла вона. — З Емменталя. Вінтер її покинув. Він часто кидав учительок.

Моніка сказала про це незлостиво.

— Мене звати Дафна. Дафна Мюллер. — Потім засміялася: — Ім’я, власне, досить дивне.

— Коли ви — не Моніка Штайєрман, тоді хто ж Моніка Штайєрман? — спантеличено запитав я. — Вона існує взагалі?

— Спитайте Людевіца, — відповіла дівчина. Та раптом вона насторожилась: — Це що — допит?

— Ви хотіли адвоката. Я адвокат.

— Я вам скажу про це, коли ви будете мені потрібні, — мовила вона й несподівано задумалась, аж наїжачилась.

З’явився Лінгард. Я не почув, як він увійшов. Він просто постав раптом у ванній і стояв, натоптуючи одну зі своїх данхіллських люльок.

— Задоволені, Шпет? — спитав Лінгард.

— Не знаю, — відповів я.

— Задоволена, Дафно? — спитав він.

— Так собі, — відповіла вона.

— Я приніс тобі дещо з одежі, — сказав він.

— У мене ж є піжама Бенно, — промовила вона.

Знадвору долинуло завивання «швидкої допомоги». Машина наближалась.

— Мабуть, у Єммерліна знов серцевий напад, — сухо сказав Лінгард. — Я подарував йому шістдесят троянд.

— А мене він побачив голу! — засміялася Дафна.

— Це в тебе не первина, — кинув Лінгард.

— Звідки ви, власне, знаєте Дафну, Лінгард? — поцікавивсь я.

— Та я оце сам хочу пригадати. Випадково натрапив, — відповів він і запалив люльку. — Куди ж мені відвезти тебе, фройляйн Мюллер?

— В Аскону.

— Відвезу в Аскону.

— Оце діло! — похвалила вона Лінгарда.

— Все впирається у витрати, — промовив Лінгард, — А їх оплачує оцей. — І показав на мене. — Він дістав деяку інформацію, якій немає ціни.

— Я теж маю для нього одне доручення, — сказала Дафна.

— Яке? — насторожився Лінгард.

її ще не зовсім запухле праве око зблиснуло, ліву руку дівчина запустила в руді, аж червоні коси.

— Нехай перекаже справжній Моніці Штайєрман, отій карзі-лесбіянці, що я не хочу її більше бачити. Якщо цю заяву зробить адвокат, то вона буде офіційною.

Лінгард засміявся.

— Дівчинко, це викличе такий скандал, що тобі й не снилося!

— Начхати! — кинула вона.

Данхіллська люлька в заповненій парою ванній горіти не хотіла, і Лінгард запалив її знов.

— Шпет, — мовив він, — не вплутуйтеся в це діло. Моя вам порада.

— Ви самі вплутали мене, — відповів я.

— Теж правда, — Лінгард засміявся. Потім обернувся до Дафни: — Вилазь!

— А ви раптом стали промовцем! — кинув я Лінгардові й пішов.

Згодом я подзвонив із Цельтвег Людевіцу. Той шаленів. Але я знав надто багато, і він притих. Так відбувся мій візит до справжньої Моніки Штайєрман.

Друге звернення до прокурора. Що більше я пишу, то неймовірнішою виходить моя розповідь. Я докладаю величезних зусиль, щоб вона звучала художньо, вдаюся навіть до поезії, змальовую погоду, намагаюся додержуватися точності з погляду географії, заглядаю до плану міста, і все це тільки через те, пане прокуроре Йоахім Фойзер (даруйте, покійник знову звертається особисто до вас із трупарні), що ви знаєтесь на літературі, поезії і взагалі вважаєте себе людиною з тонким смаком, як ви самі любите згадувати про це за будь-якої слушної і неслушної нагоди (навіть перед судом присяжних), і тому, чого доброго, ще спалите десь у закутку мій рукопис, якщо я не присмачу його літературними красивостями. І все ж моя розповідь залишається літературним штампом. Незважаючи на її поетичність. А шкода. Я здаюся собі автором бульварного роману, в якому дію сам — фанатичний борець за справедливість, — а також Лінгард, цей місцевий Шерлок Холмс, і Дафна Мюллер, мессаліна «Золотого Берега», як називають наш правий берег озера. Скульптура з тугими персами і непристойною позою, яку я не помітив у Мокка, бо захоплено розглядав живу Дафну, гадаючи, що вона з розмальованого гіпсу, той славний жіночий образ (про оригінал уже й не кажу), вкарбувався потім у мою пам’ять живішим і яскравішим, ніж сама ця дівчина в моїй розповіді. Звичайно, чи спала вона зЛінгардом, а коли й так, то як часто, — все це байдуже (з ким вона, зрештою, не спала!), проте внутрішні мотиви й процеси для моєї розповіді все ж таки мають значення, а саме: як і чому в цьому складнющому світі відбувається те чи те? Якщо зовнішні вияви відповідають дійсності, тоді внутрішні мотиви можна вгадати коли не з певністю, то бодай приблизно; якщо ж зовнішні факти не відповідають дійсності — скажімо, ті двоє зустрілися тільки один раз і це ніде не запротокольовано, або пішла чутка про таке, чого насправді між ними не було, — тоді починаєш блукати в порожнечі, вагатися. Отак і тут. Як Лінгард розгадав таємницю «фальшивої» Моніки Штайєрман? Завдяки тому, що він із нею спав? Тоді про це знало б багато чоловіків. Може, дівчина його кохала? Тоді вона взагалі б не виказала йому своєї таємниці. Може, вона боялася? Може. А щодо Бенно, то чи не мав Лінгард наміру запідозрити його з самого початку? Де тут причина — у Дафні? Я ставлю ці запитання, бо мене звинувачують у смерті Дафни. Не треба було мені йти до справжньої Моніки Штайєрман. Але про це мене попросила Дафна. Я мав дослідити один із можливих варіантів. Я прийняв цю пропозицію — як і п’ятнадцять тисяч франків завдатку, — хоча вважав і досі вважаю цей варіант неможливим. Бо почесний доктор Ісаак Колер убив Вінтера, і сумніву в цьому нема. Те, що на його місці міг би бути хтось інший, — тільки можливість, яка нічого не доводить; а те, що під час пошуків цієї можливості на поверхню випливуть доти не помічені факти, становить суть фікції (нібито Колер — не вбивця), яку я мав створити з метою цих пошуків. Щодо решти, то я повинен додержуватись істини. А втім, що таке істина в істині? Я наштовхнувся на підозри й тепер тупцюю довкола них. Що тут правильно? Що перебільшено? Що підтасовано? Що замовчується? У чому я маю сумніватися? У що вірити? Чи стоїть узагалі щось справжнє, певне, безперечне за всіма цими подіями, за цими Колерами, Штайєрманами, Штюссі-Лойпінами, Елен, Бенно, Лінгардами й іншими, що переступили мені дорогу? Чи стоїть щось справжнє, певне, безперечне, реальне за нашим містом, за нашою країною? Хіба все це не опинилось за глухою стіною, безнадійно відгороджене від законів і мотивів, що тримають у напрузі решту світу? Хіба все, що тут живе, любить, споживає, росте, вершить великі справи й длубається у дрібницях, продовжує свій рід і влаштовує своє життя, — хіба все це не ознаки чогось дрімучого, середньоєвропейського, а зрештою, провінційного, нереального? Що ми являємо собою ще? Що ми ще репрезентуємо? Чи лишилася ще хоч крихта глузду, хоч крапля сенсу в речах, про які я пишу? Але відповідь на ці запитання криється, мабуть, у загальному й конкретному, вона вихоплюється, мабуть, із кожної ймовірної людської ситуації і з кожного збігу обставин — зненацька, немов із схованки. Ця відповідь стане вироком нам, а виконання вироку — самою істиною. Я вірю в це. Вірю палко й уперто. Я хочу зберегти в собі рештки людяності не заради уславленого суспільства, в якому злидарюю, не заради оцих ненависних реліктів довкола, а заради справедливості. Для неї я тепер роблю, мушу робити все можливе. (Те, що я оце пишу, звучить пишномовно, врочисто, піднесено, одне слово, свята правда в супроводі органа, але я нічого не викреслюю, нічого не виправляю, бо нащо виправляти, який там стиль, мене посідають не літературні амбіції, а жадоба помсти: а втім, я не п’яний, пане прокурор, ви не думайте, не п’яний, я тверезий, цілком тверезий, смертельно тверезий). Отож мені не залишається нічого іншого (за ваше здоров’я, пане прокурор!), як напиватись, волочитися з повіями, писати, ділитися своїми роздумами, ставити знаки запитання й чекати — чекати, поки з’ясується істина, поки жорстока богиня скине з очей пов’язку (це вже літературщина, аж із душі верне). Але істина з’ясується не в цих записах, вона — не формула, яку можна вивести, її не осягнеш ніякими мовними зусиллями, ніяким нікчемним віршуванням, вона виявляється й дає наслідки тільки в рішучих діях суду, в цьому споконвічному самоутвердженні справедливості. Істина візьме гору тоді, коли я постану нарешті перед почесним доктором Колером віч-на-віч, коли здійсню справедливість і виконаю вирок. Тоді на одну лиш мить, на один удар серця, на блискавичну вічність, на ту дрібку секунди, поки гримітиме постріл, сяйне істина, яка тепер, коли я думаю про неї, здається маревом, чимось не більшим від химерної, страшної казки. Саме такою казкою ввижається мені й мій візит до справжньої Моніки Штайєрман — більше сном, ніж дійсністю, більше легендою, ніж фактом.

Моніка Штайєрман, 2. Вілла «Спочинок» стоїть на околиці нашого міста у величезному й такому здичавілому парку, що її вже давно майже не видно, і тільки взимку крізь плетиво крон старих дерев на тлі Вагне-рівського пагорба часом невиразно, ледве-ледве прозирає кам’яний мур чи фронтон. Прийоми, що колись відбувалися в «Спочинку», залишилися в пам’яті небагатьох. Дід і батько справжньої Моніки влаштовували свята і ювілеї вже в своїх маєтках на Цугському та Женевському озерах, а в місті вони тільки працювали (обидва все ще вдавали з себе чорноробів промисловості, тоді як їхні жінки, приїжджаючи до міста, зупинялися в «Дольдері», «Бор-ан-Лаку» чи в тому ж таки «Брайтінгергофі». А «Спочинок» помалу ставав легендою. Особливо після того, як одного ранку біля вілли знайшли трьох зломщиків, що приїхали з Німеччини, — геть побиті, жалюгідні, вони лежали перед парковими ворітьми. Поліція не дала тій події ніяких пояснень. У справу втрутився Людевіц. Крім Дафни, яку всі вважали Монікою Штайєрман, у віллі, здавалося, більш ніхто не жив; постачальники мали залишати свої товари в порожньому гаражі біля воріт, однак харчів вони привозили загалом чималенько. Сама Дафна до вілли нікого не запрошувала — вона мала ще й розкішну квартиру на Аврораштрасе.

Перед тим як їхати на Вагнерівський узвіз, я двічі приклався до пляшки «Тройпеля». Погода знов перемінилась, озеро здавалося просто калюжкою — так близько був другий берег. Четверта година дня. Перед ворітьми я зупинився й поставив машину правими колесами на тротуарі. Ворота виявились незамкнені. Невпевнено ступаючи — «Тройпель» ще не вивітрився, — я ввійшов до парку. Посипана гравієм доріжка вела вгору, раз у раз траплялися дерев’яні східці, проте підйом був зовсім не такий крутий, як я сподівався — адже тут як-не-як «узвіз». Парк був занедбаний, доріжки не розчищені, водограї пообростали мохом, між ними справжні джунглі, і кругом усе заставлене гномиками — безліччю гномиків. Вони стояли повсюди не по одному, а цілими гуртами, цілими юрбами — білобороді, рожевощокі, усміхнені, з безглуздим, ідіотським виразом на обличчях, навіть сиділи на деревах, повмощувавшись на гілках, мов птахи; далі почали траплятися більші гноми, похмуріші, ба й сердитіші, були поміж них і гномихи — ще більші, ніж гноми-чоловіки, лиховісні карлиці з величезними головами. У мене склалося таке враження, ніби вони вистежували мене, оточували, і я йшов усе швидше й швидше, поки на одному крутому повороті за могутнім старим ясенем мене зненацька схопили. Здавалося, мене кинули на камінь, і я не встиг навіть помітити, хто ж то мене так штовхнув, а потім повернув в інший бік, — очевидно, то був якийсь охоронець; після цього решту шляху до вілли мене більше несли, ніж вели. У дверях стояв ще один охоронець — такий здоровенний, що, здавалося, заступив собою весь прохід. Він прийняв мене й повів, підштовхуючи, всередину — спершу через передпокій, далі через залу з каміном, у якому потріскував вогонь — там неначе горіло ціле товстелезне дерево, й нарешті я опинився в такому собі салоні чи, коли хочете, скоріше в кабінеті. Тут мене відпустили, і я впав у шкіряне крісло. Немов оглушений, підвів очі. Руки й плечі боліли. Охоронці сиділи навпроти в масивних шкіряних кріслах. Обидва голомозі. Обличчя — ніби з глини. Вузькоокі, вилиці як кулаки. Одягнені охайно — темно-сині костюми з чистого шовку, так наче надворі середина літа, білі шовкові краватки; проте взуті все ж таки в черевики, в яких вони ступали, немов штангісти. Охоронці справляли враження велетів, хоч на зріст були, власне, й не дуже великі. Я кивнув їм головою. На обличчі ні в того, ні в того не здригнулася жодна риса. Я роззирнувся. На обшитих панелями стінах висіли й були приклеєні фотографії — так багато, що майже всі бурі панелі були, по суті, покриті цими фотошпалерами. І раптом із тим дивним жахом, без якого не буває жодного відкриття, я збагнув, що на всіх знімках та сама людина — доктор Бенно, — і аж тоді побачив у стіні навпроти заґратованих вікон нішу, а в ній непристойний шедевр скульптора Мокка — «фальшиву» Моніку Штайєрман, тільки тепер уже в бронзі; постать була гола й підтримувала, мовби важкі тягарі, свої перса. І щойно я помітив її, як навпроти відчинилися двостулкові двері і третій охоронець — такий самий голомозий, але ще могутніший, у ще лискучішому шовковому костюмі, ніж ті двоє в кріслах, — уніс на руках якесь зморщене, скарлючене створіння завбільшки з чотирирічну дитину. Невеличке калікувате тільце було вбране в якусь чудернацьку чорну сукенку з глибоким викотом, на якій зблискував сапфір.

— Я — Моніка Штайєрман, — промовило створіння. Я підвівся.

— Шпет, адвокат.

— Ага, ага, адвокат! — проказала та малесенька істота із здоровенною головою. Голос у неї був моторошний. Здавалося, з цієї почвари промовляє людина. Голос належав жінці. — Чого вам од мене треба?

Охоронець, що тримав на руках істоту, стояв нерухомо. — Моніко...

— Пані Штайєрман, — поправила мене істота і обсмикала на собі сукенку. — Туалет від Діора. Шик, еге? — В голосі її вчувався спокій, гідність, іронія.

— Пані Штайєрман, Дафна не хоче більше до вас повертатись.

— Ви прийшли, щоб мені про це сказати? — промовила істота.

— Я прийшов, щоб вам про це сказати, — відповів я.

Важко було здогадатись, як ця істота сприйняла моє повідомлення.

— Віскі? — спитала вона.

— Вип’ю.

Істота не подала жодного знаку, проте двостулкові двері позад мене відчинились, і четвертий голомозий охоронець приніс шотландське віскі та лід.

— Чистого? — спитала істота.

— З льодом.

Четвертий охоронець налив віскі й застиг збоку. Перші двоє повставали.

— Як вам подобаються мої слуги, адвокате? — спитала істота, і той, що тримав її на руках, підніс їй до рота склянку з віскі.

— Симпатичні. Я прийняв їх за ваших охоронців.

— Симпатичні, але дурні, — відказала істота. — Азіати. Нацистські антропологи не змогли прийти до одностайної думки щодо їхньої раси, і вони залишилися живі. Мій батько купив їх в одному інституті расових досліджень. Тоді така худобина продавалась недорого. Як непотрібні відходи людства. А для мене вони азіати — просто мені до вподоби це слово. Ви бачили в парку гномиків, адвокате?

По обличчю в мене котився піт. У салоні було перетоплено.

— Їх там ціла армія, пані Штайєрман.

— Часом я стаю під жіночкою, і ніхто не бачить мене, — засміялась істота. — Навіть коли я ворушусь. Cheerio!^[40]

Той, що тримав істоту, знов підніс їй до губів склянку. Вона випила.

— За ваше здоров’я, пані Штайєрман, — мовив я і також випив.

— Сідайте, адвокате Шпет, — наказала істота.

Я сів у шкіряне крісло. Слуга з істотою на руках так само нерухомо застиг переді мною.

— Дафна більш не хоче до мене повертатись, — проказала вона. — Я знала, що колись так буде. — В її великих очах на маленькому зморшкуватому обличчі з могутнім, майже не вкритим волоссям черепом виступили сльози.

Не встиг я щось сказати, як слуга посадив істоту на мої коліна, тицьнув мені у вільну руку її склянку, а сам ступив до вікна й гупнув разом із рештою трьома навколішки; всі четверо вмить повклякали лобами в підлогу, виставивши вгору свої величезні зади. Істота вчепилася в мене. З двома склянками в руках я почував себе досить безпорадно.

— Знов моляться. П’ять разів на день. А мене садовлять тоді здебільшого десь на шафу, — сказала пані Штайєрман. Потім владно: — Пити!

Я підніс їй до губів склянку.

— А як вам Гайнц-Олімпієць — правда, чудо? — несподівано запитала вона й аж тоді допила, не переводячи дух, своє віскі.

— О, звичайно! — відповів я і поставив порожню склянку на килим поруч із кріслом. При цьому істота мало не впала з моїх колін.

— Дурниці! — кинула вона своїм глибоким, сповненим зневаги до самої себе голосом. — Бенно — це вульгарний паскуда, що геть пустився берега. А я в нього закохалася. Я завжди закохувалась у вульгарних чоловіків, бо в таких чоловіків закохувалась Дафна.

У мене було таке відчуття, наче я тримаю на руках невеличкий кістяк.

— Я дала Дафні своє ім’я, щоб вона жила життям, яким хотіла б жити я сама. І вона ним жила, — проказала істота. — Я б теж спала з першим-ліпшим. Ви з нею спали? — раптом різко запитала вона.

— Ні, пані Штайєрман.

— Годі там молитись! — звеліла вона.

Слуги попідводились. Той, що приніс господиню, знов узяв її на руки: Мимоволі я також устав, усе ще тримаючи в руці склянку з віскі. Доручення я виконав і хотів був уже піти.

— Посидьте ще, адвокате! — наказала істота.

Я послухався. Сидячи в слуги на руках, вона дивилася згори на мене. В очах її з’явилося щось загрозливе. Ув’язнена в своєму невеличкому скоцюрбленому тілі, вона могла виявляти себе тільки очима та голосом.

— Ножа! — кинула істота.

Один із слуг розчинив ножа й простяг їй.

— До фотографій Бенно! — наказала вона.

Слуга підніс її до фотографій на стіні, і вона спокійно, немов хірург на операції, заходилася різати доктора Бенно — де він усміхався, де їв, сидів, думав, спав, сяяв від радощів, пив; вона різала його у фраку й у смокінгу, в костюмі, пошитому на замовлення, і в костюмі дня верхової їзди; різала там, де він стріляв з пістолета, де був у костюмі пірата на карнавалі, у плавках, без плавок; різала доктора Бенно в костюмі фехтувальника на олімпійському турнірі, різала його на полюванні, різала в тенісному костюмі, у піжамі. Ми відійшли, щоб не заважати; слуги стояли довкола мене, а той, що тримав те мале створіння на руках, усе ходив круг нас у пекельно натопленому кабінеті, де підлогу вже почали встеляти клапті порізаних фотознімків. Коли вже не залишилося жодного цілого, ми знов посідали на свої місця, так наче нічого й не сталося. А мені знов посадили на коліна господиню. Я сидів, немов батько з дитиною-виродком.

— Тепер мені буде легше, — спокійно промовила вона. — Тепер нехай Дафна падає, мені байдуже. Я вже подбаю про те, щоб вона знов стала тим, ким була колись.

Вона звела на мене очі. Зморшкувате обличчя здавалося таким старезним, мовби його власниця народилася давно-давно — ще як і людей не було.

— Вітайте Колера, — сказала вона. — Старенький частенько мене навідував. Коли він хотів зробити щось по-своєму й мене розбирала злість, я лазила по бібліотеці й закидала його книжками. Але Колер завжди домагався свого. Він ще й тепер керує моїми справами. З в’язниці. І те, що ми взялися не за оптику та електроніку, а за виробництво озброєння для танків, зенітних гармат, мінометів і гаубиць, — це заслуга Колера. Думаєте, на таке здатний Людевіц чи й я сама? Та ви тільки подивіться на мене!

Істота замовкла.

— У мене в голові самі химери, — промовила вона по хвилі, і насмішка та зневага, з якими ця потвора ставилася до себе, знов почулися в її голосі.

— Віднести! — наказала вона.

Слуга взяв її на руки.

— Бувайте, адвокате Шпет! — кинула вона, і в її голосі знов забриніли спокій, гідність, іронія.

Двостулкові двері розчинились, і слуга виніс Мошку Штайєрман з кабінету. Двері зачинились. Я залишився з тими двома, що привели мене сюди. Вони підступили до мого крісла. Один узяв у мене з рук склянку, я хотів був устати, але другий штовхнув мене назад. В обличчя мені хлюпнуло шотландське віскі (лід у ньому вже розтанув). Потім вони підхопили мене з крісла, понесли з кабінету, перетнули залу, вийшли з будинку, спустилися сходами в парк, гномики лишилися позаду, а ті двоє відчинили ворота й викинули мене під колеса «порше». Стареньке подружжя, що прогулювалося тротуаром, вражено подивилося спершу на мене, а тоді вслід тим двом, що вже зникали в парку.

— Іноземний робітник, — сказав я і взяв квитанцію па штраф, яку поліцейський підклав під двірник на лобовому склі. Ставити машину перед виїздом з воріт правила забороняють.

Звіт про звіти. Офіційна заява з’явилася в нашій всесвітньовідомій місцевій газеті через три дні після мого візиту на Вагнерівський узвіз; підписав її такий собі національний радник Ешісбургер, адвокат «Допоміжних підприємств Трег АГ». В ній писалося, що особа, яку було випущено на волю десять років тому з інтернату на Лазуровому Березі і яка своїми скандалами не давала спокою нашому місту, насправді не Моніка Штайєрман — за таку вона видавала себе з великодушної згоди тяжко покаліченої спадкоємиці «Допоміжних підприємств Трег АГ», — а Дафна Мюллер, 09.09.30 р. народження, нешлюбна дочка Ернестіни Мюллер, учительки із Швангнау, кантон Берн (померла 02.12.42 р.), та Адольфа Вінтера, екстраординарного професора місцевого університету, вбитого 25.03.55 р. Ця брудна газетна замітка, що відповідала вдачі національного радника, викликала скандал, на який Ешісбургер і сподівався. Преса, що доти поводилася досить тактовно, стала безцеремонною і з усіма подробицями змальовувала навіть бійку у «Брайтінгергофі». Педролі заявив, що Бенно заборгував йому за проживання в готелі та харчування за цілих три місяці; він, Педролі, мовляв, гадав, що Моніка Штайєрман зрештою за все заплатить, а тепер ця Штайєрман, виявляється, вже зовсім не Штайєрман. Однак і Дафна, й Бенно безслідно зникли, і вся та зграя накинулася на мене; Ешісбургер натякнув, що я побував у справжньої Моніки Штайєрман; Ільзе Фройде захищалася, мов тигриця, проте кілька репортерів усе ж таки пробилися до мене, я викручувався як міг, відсилав їх до Лінгарда, з дурної голови ляпнув прізвище Куксгафена, якого Педролі замовчав, зграя помчала до Реймса, та було пізно: під час випробувань новенький Куксгафенів «мазераті» вибухнув і разом із ним принц розлетівся на свої складові частини. Репортери повернулись до міста, взяли в облогу «Спочинок», на Вагнерівський узвіз потяглися каравани машин, але до парку (про віллу вже й не кажу) нікого не пускали. Один відчайдух, озброївшись усілякими технічними засобами, переліз уночі через мур, а вранці він, і сам не зрозумівши, що з ним сталось, опинився геть роздягнений і без камер у рідкій багнюці перед ворітьми парку, бо одночасно з тією офіційною заявою до міста прийшла осінь, ураганний вітер позривав з дерев багряну й жовту барви, під ногами на тротуарах лежали замети падолисту й гілля, потім пустився дощ, згодом він перейшов у сніг, тоді знов дощ, усі вулиці вкрило брудне місиво, в якому тепер і стояв, тремтячи від холоду, репортер. Однак цей скандал розворушив не тільки пресу — він примусив працювати й уяву. Містом гуляли найбезглуздіші чутки, до яких я дуже довго не прислухався. Надто я був заклопотаний своїми справами. Мої клієнти розбігалися, поїздка до Каракаса не вигоріла, з вигідним розлученням теж нічого не вийшло, у податковому управлінні мені не виявили довіри. Багатонадійний початок раптом виявився безнадійним, завдаток від Колера розтанув, я здавався собі спортсменом, що в марафонському забігу стартував як на стометрівці, і тепер попереду мене чекала безконечна дистанція до вигідної адвокатської практики. Ільзе Фройде вже шукала собі нову роботу. Я вирішив поговорити з нею.

Вона сиділа в приймальні за столом і, поставивши на клавіші друкарської машинки невеличке дзеркальце, наводила губи яскраво-червоною помадою. Її коси, вчора ще солом’яного кольору, були чорні, з синюватим полиском, який здавався аж трохи зеленим. Було п’ять хвилин на сьому.

— Ви шпигуєте за мною, пане доктор! — запротестувала Ільзе, і далі фарбуючись.

— Та ви ж самі так голосно розмовляєте по телефону з посередницькою фірмою з питань працевлаштування! — відповів я на свій захист.

— Але ж цікавитись поки що не заборонено! — відказала вона, закінчивши наводити марафет. — Та напризволяще я вас не покину, особливо тепер, коли на нас насувається така величезна робота.

— Величезна робота? — здивовано перепитав я.

Ільзе Фройде не відповіла. Вона спершу виставила на стіл свою напхом напхану сумочку з наплічним ремінцем, потім недбало кинула в неї дзеркальце й губну помаду.

— Пане доктор, — почала вона, — як для адвоката у вас надто добродушний вигляд. Адвокат повинен мати інший вигляд. Я адвокатів знаю, своїм виглядом вони або викликають довіру, або скидаються на художників чи музикантів — скажімо, на піаністів, тільки без фрака. А ви, пане доктор...

— На що ви натякаєте? — нетерпляче урвав я її.

— Я натякаю на те, пане доктор, що ви — обдертий собака. На адвоката ви не схожі, а все ж таки адвокат. І теж хочете витягти невинного кантонального радника з в’язниці.

— Що ви верзете, Ільзе? — вражено спитав я.

— Тоді нащо ж ви прийняли від кантонального радника Колера чек на п’ятнадцять тисяч франків?

Я стояв як громом прибитий.

— Звідки ви про це знаєте? — накинувся я на неї.

— Час від часу мені доводиться, зрештою, прибирати у вас на столі! — огризнулася вона. — У вас же там таке робиться!.. А вище й кричите на мене. — Вона втерла очі. — Та ви свого доб’єтеся! Ви визволите нашого доброго кантонального радника. Я залишуся з вами! Ми вдвох доб’ємося цього, пане доктор!

— Ви вірите в те, що старий Колер не винен? — збентежено запитав я.

Ільзе Фройде підвелася — граційно, незважаючи на свою респектабельну огрядність, — і закинула на плече сумочку.

— Таж про це все місто знає! — відповіла вона. — І про те, хто вбивця.

— О, це вже цікаво! — промовив я, і раптом мене обдало морозом.

— Доктор Бенно, — заявила Ільзе. — Він був чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета. В усіх газетах пишуть.

Потім я сидів з Мокком у «Театральному». Щось у лісі здохло — старий скупердяга запросив мене сам. Узагалі він запрошує тільки тоді, коли певен, що ти відмовишся. Я про це знав і все ж таки пішов. Мене брала нетерплячка подивитися, чи це правда, нібито після вбивства Вінтера Мокк узяв моду сідати лише за його столик. Це була правда. На мій подив, Мокк радо привітався зі мною. Та щойно я сів, як за нашим столиком з’явився начальник поліції (саме тоді ми з ним і познайомились), до того ж виявилось, що він спеціально прийшов познайомитися зі мною, і взагалі це він організував зустріч, він-таки й запрошував, бо наприкінці сам за все й заплатив. А Мокк був тільки приманка. Начальник поліції замовив суп із фрикадельками з печінки, філе Россіні зі смаженою картоплею та бобами й пляшку шамбертену — на честь Вінтера, як він пояснив; професор, мовляв, страшенно любив почесати язика, зате ж і поїсти був мастак — любо було на нього подивитись, коли він сідав до столу. Я замовив те саме. Мокк вибрав на візку телячу печеню з картопляним пюре. В нашій трапезі було щось моторошне. Ми їли мовчки, тож Мокк тільки даремно зняв свій слуховий апарат і поклав на столі поруч із тарілкою (щоб йому не заважали балачкою їсти). Потім начальник поліції узяв шоколадний мус, і я розповів йому про свою розмову з Ільзе Фройде.

— Ви собі не уявляєте, Шпет, як же має рацію ваша секретарка-унікум! Ця чутка пішла з в’язниці. Директор і наглядачі присягаються, що Колер просто не може бути вбивцею. Дідько його знає, як цього добився той старий шельма. Як тільки в якусь дурницю повірять одні, зразу вірить і решта. Це як лавина. Вона захоплює і несе з собою все більшу й більшу масу, що вірить у дурницю. Спершу в це повірили в самому відділі вбивств. Звісно, вас це не обходить, Шпет, одначе Геррена недолюблюють, і якби раптом виявилося, що арешт Колера — помилка, лейтенантові підлеглі були б на сьомому небі. Щодо решти поліції, то вся вона ставиться до відділу вбивств ревниво, а пожежники й службовці безпеки руху порівняно з поліцією страждають комплексом неповноцінності. І тепер цю лавину просто годі спинити, вона вже докотилася до населення міста, а воно тільки й жде, щоб ми десь дали промах. Насамперед я. І ось вбивця вже обертається на таке собі невинне ягнятко. Навіть більше — він стає популярним, багатьом це вбивство на руку, й уся ота шатія-братія, компанія Колера — члени Ради кантонів, національні, урядові, кантональні та міські радники й узагалі ті, в кого нечисті руки, всі оті генеральні директори й директори, боси й шефи — вони не-вдоволені рішучою поведінкою Єммерліна і такою невдачею суддів. Загалом вони не проти, щоб Колера засудили, однак розраховували на умовний вирок чи й на виправдання через неосудність, що не робить неосудним політика. Якби виявилося, що Колер не винен, це був би бальзам на багато чиї рани, Шпет.

Мокк відсунув тарілку й уклав у вуха слуховий апарат.

— Старий Колер дав вам справді дивне доручення. А тепер ще й оці дурні балачки, нібито він не винен, нібито вбивця — отой баламут Бенно... Тільки через те, що колись він добре стріляв. Хоч у нас тут кожен вважає себе снайпером. Але чому б тоді тому лобуряці ховатися? — промовив начальник поліції і почав їсти шоколадний мус. — Не до вподоби це мені. Колерове доручення, чутка про те, нібито він не винен, зникнення Бенно — все це якось між собою пов’язане.

— Шпет ускочив у пастку, — кинув Мокк і заходився щось малювати вугільним олівцем на скатерці. То був пацюк: вже затиснутий у пастці, він усе ще гриз покладене для приманки сало.

На Цельтвег у моєму кабінеті сидів Лінгард.

— Як ви сюди потрапили? — роздратовано запитав я.

— Не має значення, — кинув Лінгард замість відповіді й показав на стіл. — Звіти.

— Ви теж вважаєте, що Колер не винен? — недовірливо спитав я.

— Ні.

— Мокк каже, що я вскочив у пастку, — мовив я похмуро.

— Це залежатиме від вас, — відповів Лінгард.

Сто п’ятдесят сторінок — списані густо, в телеграфному стилі. Я сподівався знайти в них версії, здогади, невиразну комбінацію припущень, а наштовхнувся на факти. І в кожному випадку називалось конкретне ім’я. Самі звіти можна було оцінювати по-різному, проте ставитися до них я мав обережно.

Наслідки опиту свідків Шенбехлером. Очевидці давали суперечливі свідчення, настільки суперечливі, що доводилося просто дивом дивуватися. Наприклад, кельнерка твердила, нібито Колер вигукнув: «Паскуда!» — тоді як прокурист однієї крамниці, що торгує жіночою білизною, — він тоді сидів за сусіднім столиком («На мене ще бризнула підлива»), — сказав, що Колерові слова для нього пролунали, як «Добридень, друже!». А третій свідок сам бачив, мовляв, як кантональний радник ще потис професорові руку. Один запевняв, що Колер, застреливши Вінтера, зіткнувся з Лінгардом. Поруч — знак запитання і зауваження Лінгарда: «Я там не був». І такі інші суперечливі висловлювання — понад п’ятдесят сторінок. Виходить, жодного об’єктивного свідка. Кожен схильний несвідомо додавати до побаченого щось від себе. Подія, що стається в нього на очах, відбувається одночасно поза ним і в ньому самому. Свідок сприймає цю подію по-своєму, вкарбовує її собі в пам’ять, а пам’ять її перекарбовує. Пам’ять у різних людей відбиває ту саму подію по-різному. Зросла й кількість суперечливих тверджень, оскільки Шенбехлер, на противагу поліції, опитав усіх свідків. І що більше свідків, то більше суперечностей. Понад п’ятдесят сторінок цілком протилежних тверджень! Дійшло навіть до розбіжностей у часі, адже випадок стався рік і дев’ять місяців тому. Людська фантазія мала час деформувати пам’ять; до цього додалося прагнення виставити бажане за дійсне, похизуватися тощо. Ще добрих п’ятдесят сторінок могли б заповнити свідчення тих, що уявляли себе очевидцями вбивства, хоч насправді ними не були. Проте Шенбехлер провів розслідування на совість.

Звіт Фойхтлінга. Цей діяв найпростіше. Він ставив запитання прямо і міг собі це дозволити, оскільки ставив запитання прямо завжди. На нього вже й не звертали уваги, коли він починав розпитувати. Фойхтлінг цікавився всім, зокрема й таким, що було чи здавалося безглуздим. Отак камінчик до камінчика (а поміж них чарка за чаркою мартіні), і зрештою воленьки-поволеньки виникла мозаїка, що підтверджувала, хоч і досить сумнівно, свідчення окремих очевидців, які траплялись у звіті Шенбехлера. Адже одні запевняли, ніби доктор Бенно теж був у «Театральному», інші — що він підходив до Вінтера ще раніше, ніж з’явився Колер, ще інші — нібито Бенно сидів за тим самим столиком; один навіть заявив, що доктор вийшов із ресторану відразу за кантональним радником, а одна буфетниця сказала, що невдовзі після вбивства професора Бенно влетів до бару, на радощах пустився танцювати, бив келихи й кричав: «Кліщеві амба! Кліщеві амба!» — і штовхав усіх, і кожному пояснював, що тепер, мовляв, він із нею одружиться. Люди відразу подумали про Моніку Штайєрман, бажали йому щастя й напрошувалися на весілля. Усе те діялося в барі «Ушестя», — так називали одне злодійське кубло неподалік від кафедрального собору за багатий вибір міцних напоїв, — де останнім часом нерідко бував Бенно. Той «останній час» у нього тривав уже понад два роки. Бенно вийшов з порядної сім’ї, дістав добру освіту, зробив спортивну кар’єру, домігся блискучих успіхів у суспільстві, заручився з Монікою Штайєрман, найбагатшою нареченою в місті, але потім раптом пустився берега, перемінивсь, його почали уникати люди. Всі зійшлися на думці, що Моніка розірвала їхні заручини. Внаслідок його численних поїздок за кордон пішли чутки про те, нібито він «грає». Якийсь час йому ще вдавалося, хоч це було й нелегко, підтримувати вигідні зв’язки з шанованими родинами в місті, та потім його майже перестали запрошувати, а тоді й зовсім знехтували. Бенно жив іще на широку ногу, та згодом спродав усе, що в нього лишилося від колишнього блиску: гравюри, меблі, кілька ящиків старого бордо. Багато з речей, які він продавав, — скажімо, жіночі прикраси, — належали не йому. Як наслідок — два судових процеси. (Я не описуватиму тут боргів Гайнца-Олімпійця — воші були майже фантастичні, просто катастрофічні: понад двадцять мільйонів!) Хоч як це дивно, але дані Фойхтлінга щодо Бенно і в справі з убивством Вінтера багато в чому відповідали дійсності (крім боргів): закордонні поїздки на конгреси пен-клубу, які насправді були вигадкою, але про які Бенно розповідав по кілька тижнів, чутки про те, що він нібито вчащає в казино. Вінтер теж часто набридав людям своїми цитатами з Гете в барі «Ушестя» — адже він перестав ходити за стіл для завсідників-літераторів на третьому поверсі у «Театральному». Там він зустрічався з місцевими видавцями, редакторами, театральними критиками та корифеями агіографії, щоб разом з ними не втратити впливу на нашу культуру. Те ясновельможне товариство хоч професора й терпіло, однак насміхалося з нього і, коли він ушивався до своїх нідердорфських танцівниць, називало його Магараджею. Сумніву нема, робив висновок Лінгард, що коли не вважати вбивцею Колера, то єдиний, про кого може йти мова як про злочинця, — це Бенно. Він, мовляв, мав Дафну за Моніку Штайєрман, потім між ним і Вінтером пробіг чорний кіт, внаслідок цього Дафна порвала з доктором, і той зрештою пустився берега. Бувши зарученим з Монікою, Бенно мав змогу відкрити який завгодно кредит, без неї — ніякого. У мене виникла підозра. Версія Лінгарда не в’язалася з фактами. Адже Дафна порвала з Бенно вже після того, як він її побив, а Моніка Штайєрман відвернулася від Бенно аж тоді, коли Дафна порвала з нею. Вінтер і Людевіц знали, що Дафна — не Моніка Штайєрман, однак про це знали не тільки вони. Те, що людина приймає образ когось іншого, а сама ніби розчиняється, зникає, — справа непроста, і щоб її здійснити, в неї треба втаємничити й інших людей. Про це мав знати й дехто з представників влади. І ось це стало відомо Колерові. (Моніка Штайєрман розповідала мені сама). Можливо, про це знало навіть багато людей. Пастка, в яку я, за висловом Мокка, вскочив, могла полягати лише ось у чому: бажаючи того чи ні, я поширював думку, що Колер не винен, хоч сам її і не поділяв. Я робив це тому, що прийняв доручення Колера. Коли вже я погодився на вигадку, що вбивця — не він, то доконче мав натрапити на іншого вбивцю: коли Цезаря вбив не Брут, виходить, його вбив Кассій. Можливо. Можливо, чутку про те, що Колер не винен, пустили й не директор в’язниці та наглядачі, а я сам. Хто розповів начальникові поліції про моє доручення? Коли ми розмовляли тоді з Колером, у камері був наглядач Мезер. А може, старі Кнульпе, Елен, особистий Колерів секретар Фердер, котрийсь із адвокатів, Лінгард чи хтось із його людей? Про доручення знала Ільзе Фройде. Чи не прохопилась, бува, вона? Мабуть, про доручення Колера вже гуде все місто. Хоч я й певен, що він учинив убивство з наукового інтересу, проте завдяки його дорученню моє розслідування звернуло від Колера вбік, замість повести до нього. Може, в цьому й полягав сенс доручення? Може, то я й здійснив цей незрозумілий маневр, поставляючи своєму замовникові звіти про хід розслідування? Але ж я опинився в скрутному становищі. Незабаром Лінгард мав подати рахунок на витрати. Я потребував грошей, і тут було тільки одне джерело: Колер. Я мусив робити своє діло далі. Незважаючи на сумніви. Чи, може, вихід був? Мені спало на думку розшукати колишнього свого шефа Штюссі-Лойпіна й порадитися з ним. Та я вагався. Зрештою вирішив до нього таки не йти й про розслідування не розповідати. Хай буде що буде. Та потім я все ж відкинув вагання. Доктор Бенно прийшов до мене вночі з 30 листопада на 1 грудня 1956 року, з п’ятниці на суботу. Близько півночі. Я добре пам’ятаю. Бо тієї ночі вирішилась його доля й моя. Я втретє перечитував звіт, коли він рвучко розчахнув двері кабінету, який колись належав йому і в якому тепер сидів я. Це був високий, можна сказати, здоровенний чоловік з довгою чорною чуприною, зачесаною пасмами назад — так, що вона закривала лисину. Накульгуючи, він підійшов до мого столу. Доктор Бенно справляв враження людини, кістякові якої стало важко носити тіло. Він уперся руками — на відміну від масивного тіла вони здавалися майже дитячими — в стіл і втупивсь у мене, освітленого з одного боку настільною лампою. Його розважливість де й ділася; переді мною стояв зневірений, однак симпатичний у своїй безпорадності чоловік. Я відкинувся в кріслі. Його чорний костюм був засмальцьований і лиснів.

— Докторе Бенно, — озвався я, — де ви були? Преса повсюди шукає вас.

— Байдуже, де я був, — промовив, важко дихаючи, він. — Шпет, доведіть справу до суду. Я прошу вас!

— Яку справу, докторе Бенно?

— Ту, яку ви проти мене порушили; — хрипко сказав він.

Я похитав головою і заявив:

— Ніхто не порушував проти вас ніякої справи, докторе Бенно.

— Брешете! — закричав він. — Ви брешете! Ви нацькували на мене Лінгарда, Фантера, Шенбехлера, Фойхтлінга. Ще й підбурили проти мене пресу. Ви знаєте, що я мав причину вбити Вінтера.

— Це зробив Колер, — відповів я.

— Ви ж у це й самі не вірите! — Він тремтів усім тілом.

— У цьому ніхто не має сумніву, — спробував я вгамувати його.

Бенно втупився в мене, витер брудною хустиною чоло.

— Ви влаштуєте мені процес, — тихо промовив він. — Мені кінець. Я знаю, мені кінець.

— Ну що ви, докторе Бенно!

Похитуючись, він рушив до дверей, повільно відчинив їх і, не озираючись, пішов.

Алібі. Мене знов перебили. У двері постукала доля. Цього разу в образі Лаккі. Він привів з собою якогось типа, що назвав себе Маркізом. Узявшись описувати ці фатальні події, в які я сам і вплутався, і в такий спосіб виступивши з них, я маю ще мужність визнати: у злочинному світі я й сам став злочинцем. Я певен, пане прокурор, ви згодитеся з констатацією цього факту. Хочу висловити, правда, одне застереження: до цього злочинного світу я зараховую і вас самого вкупі з суспільством, яке ви представляєте із службового обов’язку, а не тільки Лаккі, Маркіза й себе. Щодо отого людиноподібного типа, то його занесло сюди з Невшателя. Разом з відкритим «ягуаром». На фізії — усмішка, так ніби він прибув із самого Кокса, манери — немовби продає дороге мило. Було це в неділю, близько десятої вечора (пишу я в кінці липня 1958 року — кволі потуги дати лад своїм паперам). Надворі саме пройшла гроза, страшенно блискало й гуркало, дощ іще шумів, однак полегкості він не приніс, повітря стояло важке й задушливе. Ліді мною гриміли псалми «Здайся, світе, в руки божі, радо западися» та «Хай дух святий вогонь і грім на грішні голови пошле». Лаккі якось збентежено посмикував вусики й здавався мені трохи знервованим; його апостольські очі теж заклопотано поблискували, чого доти я за ним ніколи не помічав. Мабуть, Лаккі міркував. На обох — плащі, які були, однак, майже сухі.

— Нам потрібне алібі, — несміливо почав Лаккі. — Маркізові й мені. На останні дві години.

Маркіз єлейно всміхнувся.

— А дві години тому? — спитав я.

— На той час алібі в нас залізне, — запевнив Лаккі й очікувально звів на мене очі. — Ми були з Гізеллою і Мадлен у «Монако».

Маркіз на підтвердження кивнув головою.

Я запитав, чи бачив хто, як вони йшли до мене. Лаккі, як завжди, був оптиміст.

— Нас ніхто не впізнав, — запевнив він. — Щодо цього парасольки — штуки вигідні.

Я замислився.

— А де ж вони, ваші парасольки? — спитав потім, підвівся з-за столу й замкнув свої записи.

— Внизу. Ми поставили їх за двері до підвалу.

— Вони ваші?

— Ми їх знайшли.

— Де?

— Теж у «Монако».

— Виходить, дві години тому ви їх поцупили?

— Лив дощ...

Лаккі з тривогою відчув, що від його відповідей я не в захваті. Він з надією дістав з-під плаща пляшку коньяку «Наполеон». Маркіз теж поставив на стіл, ніби фокусник, таку саму пляшку.

— Непогано, — кивнув я головою. — По-людському. Після цього обидва поклали на стіл по тисячофранковій банкноті.

— Ми ділові марнотрати, — заявив Лаккі.

Я похитав головою.

— Лаккі, любий мій, — скрушно зітхнув я, — я принципово не хочу сісти за фальшиве свідчення.

— Зрозумів, — сказав Лаккі.

Обидва виклали ще по тисячі франків.

Але я не давав себе вмовити.

— З парасольками вийшло надто по-дурному, — заявив я.

— Поліція розшукуватиме нас не через парасольки, — заперечив Лаккі, проте душа його була вочевидь не на місці.

— Але через парасольки може натрапити на ваш слід, — підказав я.

— Ясно, — мовив Лаккі.

Обидва виклали ще по тисячній.

— Ви часом не поставали мільйонерами? — здивувався я.

— У кожного свої прибутки, — відповів Лаккі. — А як одержимо решту, тоді вшиємося. За кордон.

— Решту чого?

— Решту гонорару, — пояснив Маркіз.

— Якого гонорару? — недовірливо спитав я.

— За доручення, яке ми виконали, — уточнив Лаккі. Коли ми вже будемо в Ніцці, я передам тобі Гізеллу й Мадлен.

— А я залишу вам своїх дівчаток, — запевнив Маркіз. — У Невшателі це діло вигідне.

Я уважно роздивився банкноти, згорнув їх і сховав до задньої кишені штанів. Лаккі ще хотів був розповісти про якісь подробиці, але я урвав його:

— Затямте собі: навіщо вам алібі — це не моє діло.

— Пардон, — вибачився Лаккі.

— А тепер сигарети на стіл! — наказав я.

У Лаккі сигаретами були напхані всі кишені — «Кемел», «Данхілл», «Блек енд уайт», «Супер Кінг», «Піккаділлі». На столі виросла ціла гора коробок.

— Одна подруга має кіоск, — пояснив Лаккі.

— А що курить пан Маркіз?

— Я курю рідко, — знічено прошепелявив той.

— І не носиш із собою сигарет?

Маркіз похитав головою.

Я знову сів за стіл. Треба було діяти.

— А зараз з півгодинки покуримо, — розпорядився я. — Як можна швидше і як можна більше. Я — «Кемел», Лаккі — довгі «Супер Кінг», а Маркіз, з божою поміччю, — «Данхілл». Сигарети скурювати не до кінця — щоб іще можна було прочитати марку, потім роздушувати й скидати в одну попільничку. А насамкінець кожен візьме з собою почату коробку.

Ми смалили не на життя, а на смерть. Згодом додумалися прикурювати відразу по чотири сигарети, а далі вони горіли вже самі. Надворі знов почалася гроза, а внизу під нами надривно лунали псалми: «Души нас, господи, души, наш дім, добро — усе круши. Самі ж тебе ми вбили, святий наш дух зганьбили».

— Правду кажучи, я взагалі не курю, — простогнав Маркіз. Йому було так погано, що він уже майже став схожим на людину.

Через півгодини в попільничці лежала купа недокурків. У кімнаті не було чим дихати — вікно ми зачинили. Потім ми вийшли з кабінету й поверхом нижче попали просто в руки поліції. Вона прийшла, однак, не до нас, а до «Святих з Уетлі». Сусіди, що ладні були потрапити до пекла без псалмів, поскаржилися. Отож пузатий Штубер з поліції моральності торгав двері, а два його помічники, патрульні поліцейські, підозріливо подивилися в наш бік — нас усіх трьох у місті добре знали.

— Слухай, Штубер, — сказав я, — ви ж поліція моральності. Яке вам діло до святих?

— Ви краще дивіться за своїми святими! — пробурмотів Штубер і пропустив нас.

— Повійницький адвокат! — гукнув мені вслід один із поліцейських.

— Краще нам одразу піти до поліційної управи! — простогнав Лаккі. Після зустрічі з поліцією він занепав духом.

А Маркіз від страху, здавалось, заходився проказувати молитву. Я вже бачив, що вплутався в якусь темну справу.

— Пусте! — підбадьорив я обох. — Кращої зустрічі, ніж із поліцією, нам би й не приснилось!

— А парасольки?..

— Заберу їх потім.

На свіжому повітрі нам відлягло від серця. Дощ перестав. На вулицях було багато людей, і на Нідердорфштрасе ми зайшли до «Монако». Гізелла сиділа ще тут, Мадлен уже не було (тепер я пригадав її ім’я). Зате були Корінна й Полетта, дві новенькі на службі в Лаккі — він їх недавно привіз із Женеви. Всі троє дівчат були вишукано вбрані (відповідно до цін) і вже обслужили кількох клієнтів.

— О, а чого це Маркіз такий зелений? — вигукнула Гізелла й помахала нам рукою. — Що ви йому зробили?

— Ми дві години грали в покер, — пояснив я, — і Маркізові довелося курити разом з нами. Це йому за те, що він хотів відбити тебе в Лаккі.

— Я нічого не зрозуміла, — сказала по-французькому Полетта.

— Серйозні справи люблять, щоб їх залагоджували в тиші. — І що? — спитала знов Полетта.

— Тепер твоїм адвокатом буду я, — відповів я. Дівчина здивовано підвела очі.

Я обернувся до Альфонса. Бармен із заячою губою саме витирав за стойкою склянки. Я замовив віскі. Альфонс поставив перед нами три «Шістдесят дев’ятки». Я випив своє віскі одним духом, кинув барменові: «Панове заплатять», — і рушив з «Монако». Ще не відійшовши від бару й десяти кроків, я почув, як біля нього зупинилася машина. Я оглянувся й побачив, як до бару ступив начальник поліції з трьомадетективами з відділу вбивств. Я відразу завернув за ріг, пройшов квартал і пірнув у забігайлівку. Пощастило мені й згодом (принаймні один раз): коли я через годину повернувся до себе на Шпігельгасе, Штубера з двома поліцейськими там уже не було. В будинку стояла тиша — видно, «брати з Уетлі» вже також розбіглися. Обидві парасольки стояли за дверима до підвалу. Я взяв їх і хотів був сховати в підвалі, коли мені раптом сяйнула інша ідея. Я рушив сходами нагору. У сектантів було тихо. Двері виявилися незамкнені. Щоправда, я однаково відчинив би їх ключем від входу — як у більшості старих будинків, він відмикав усі замки.

Я ступив до передпокою. Зі сходів сюди падало трохи світла. Біля дверей на підставці стояло кілька парасольок. Я поставив до них і обидві свої мокрі, потім ретельно замкнув двері, піднявся до себе й увімкнув світло. Вікно було розчинене навстіж. У кріслі сидів начальник поліції.

— Тут дуже накурено, — сказав він і перевів погляд на повну попільничку. — Я відчинив вікно.

— У мене були Лаккі й Маркіз, — пояснив я.

— Маркіз?

— Якийсь тип із Невшателя.

— Прізвище?

— Не люблю питати.

— Анрі Зюппе, — сказав начальник поліції. — Коли вони були у вас?

— Від сьомої до дев’ятої.

— Дощ уже почався, коли вони прийшли? — знов запитав начальник поліції.

— Вони прийшли до дощу, — відповів я. — Щоб не змокнути. А що таке?

Начальник поліції мовчки розглядав попільничку.

— Коли ви з Лаккі й Маркізом виходили із своєї нори, вас бачив Штубер з поліції моральності. Куди ви тоді пішли?

— Я?

— Ви.

— До «Часинки». Випив два віскі. А Лаккі з Маркізом пішли в «Монако».

— Я знаю, — кинув начальник поліції. — Там я їх і заарештував. Але тепер доведеться обох випустити. Вони мають алібі. Курили у вас. Дві години. — Він знов перевів погляд на попільничку. — Я мушу вірити вам, Шпет. Людина, яка дбає про законність, не стане забезпечувати алібі двом убивцям. Це був би абсурд.

— А кого вбито? — запитав я.

— Дафну, — відповів начальник поліції. — Дівчину, що видавала себе за Моніку Штайєрман.

Я сів за письмовий стіл.

— Я знаю, ви в курсі справи, — озвався мій співрозмовник. — Ви були у справжньої Штайєрман. Вона дала волю «фальшивій» Моніці пуститися берега, і Дафна Мюллер опинилась на панелі. Не об’єднавшись із Лаккі та Зюппе. І ось її знайшли мертвою у власному «мерседесі» на стоянці. Десь о пів на дев’яту. На Гіршенплац. Вона приїхала Туди о сьомій, але з машини не виходила. Була страшна гроза. Ну, а Лаккі й Зюппе тепер мають алібі. Зброї в них не знайшли, а плащі в обох були сухі. Доведеться їх обох відпустити. — Він помовчав. — З біса гарна дівка! — сказав потім. — Ви з нею спали?

Я не відповів.

— Та це й не має значення, — провадив він, потім прикурив улюблену свою «Баянос» і закашлявся.

— Ви забагато курите, начальнику.

— Я знаю, Шпет, — відповів той. — Ми всі забагато куримо. — Він знов подивився на попільничку. — Але я бачу, ви виявляєте до мене певну увагу. Що ж, я теж виявляю до вас певну увагу. Такої загадкової, темної людини, як ви, Шпет, я ще не зустрічав. Скажіть, невже у вас немає товариша?

— Я не люблю заводити ворогів, — відповів я. — Хочете влаштувати мені допит, начальнику?

— Я просто з цікавості, Шпет, — ухильно відповів начальник поліції. — Вам немає ще й тридцяти.

— Я не міг дозволити собі прогулювати лекції в університеті.

— Ви були в нас наймолодший адвокат, — промовив він. — А тепер ви вже не адвокат.

— Наглядова комісія виконала свій обов’язок.

— Якби я міг бодай створити собі про вас уявлення, — сказав начальник поліції, — мені було б легше зрозуміти вас. Але мені не вдається створити про вас уявлення. Коли я приходив до вас уперше, ваше прагнення домогтися законності викликало в мене захват, і я здався сам собі нікчемою. Але сьогодні ви не викликаєте в мене захвату. Щодо алібі, то я вам іще вірю, але що ви дбаєте про законність, у це я вже не вірю.

Начальник поліції підвівся.

— Шкода мені вас, Шпет. Що ви вплуталися в безглузду історію, я вже бачу. Але ж ви й самі втрачаєте глузд, і тут уже, мабуть, нічим не зарадиш. У цьому, здається мені, причина вашого падіння. Колер вам знов написав?

— З Ямайки.

— Скільки ж це його вже немає?

— Більше року, — відповів я. — Майже півтора року.

— Катається собі чоловік по білому світу, — проказав начальник поліції. — Та, може ж, скоро він усе-таки повернеться.

Після цього він пішов.

Р. S. Знов через три дні. Про те, що я спав із Дафною, начальникові поліції я не сказав. Та він більше й не розпитував. Для нього це не мало значення. Я довго думав: написати про це чи ні? Зрештою, начальник поліції має рацію: все це настільки втратило сенс, що вже нема сенсу щось замовчувати. Реальністю стала вже й найбільша ганьба, і цією найбільшою ганьбою стала та роль, яку я відіграв у моральному падінні Дафни, навіть коли до нього спричинилася помста «справжньої» Моніки Штайєрман. Після того скандалу Дафну майже цілий рік не можна було знайти. Жодна душа не знала, де дівчина, навіть Лінгард не знав, як сам запевняв. Її квартира на Аврораштрасе стояла порожня, хоч гроші за неї хтось платив. Хто — це не мало значення. Потім Дафна виринула знов. У колишньому своєму блиску. Так ніби нічого й не сталося. Навіть більше — тепер її оточували нові поклонники. Те, що вона робила колись із жиру, тепер стало її професією. Покинута друзями напризволяще, дівчина не пішла, а поїхала по руках на своєму білому «мерседесі», ціни гнула нечувані і з матеріального боку стала на ноги. Хоч і доводилося платити податки — комунальний, державний, на оборону, страхування на старість, на випадок утрати годувальника. Побувати в неї вважалося неабияким шиком. Та про це не варто довго розводитись. Але як вона одного разу з’явилася до мене на Шпігельгасе, я все ж таки розкажу. Дафна постукала годині о другій ночі. Я думав, то Лаккі. Встав із канапи, де спав, ввімкнув світло, відчинив, і вона ввійшла. Роззирнулася. Вікно прочинене, у кімнаті — хоч собак ганяй (була середина лютого), на обклеєних дешевими шпалерами стінах знов картинки з «Беобахтера», в кріслі біля письмового столу — мій одяг, в іншому кріслі — пальто. На дівчині було пальто з шиншили — мабуть, про її ціни таки правду казали, або ж за неї все ще платила справжня Моніка Штайєрман. Дафна роздяглася, покидала все на крісло й лягла на канапу. Я ліг до неї. Вона була чарівна, а в кімнаті стояв холод. Дівчина пробула в мене недовго. Знов одяглася, взяла шиншилу й поклала на стіл тисячофранкову банкноту. Коли я спробував запротестувати, Дафна щосили затопила мені правою в обличчя. Про таке взагалі не розповідають, і я теж нікому нічого не казав. Тепер пишу про це тільки через те, що махнув на все рукою. Сьогодні вранці, ще не було й шостої, до мене приходив Штубер з поліції моральності. Він розповів, що Лаккі й Маркіза виловили «Цолліконом» з озера (неподалік від того місця, де стоїть вілла Штайєрманів). Я трохи аж образився, коли щасливий Штубер пішов від мене. Навіть не поставив мені жодного запитання! Начальник поліції принаймні міг би прислати до мене когось із відділу вбивств. Виходить, Лаккі з Маркізом таки не встигли вшитися за кордон. Отож наше національне свято, перше серпня 1958 року, почалося з досить сумної події. Та ще й була п’ятниця, та ще й ховали Дафну. Судово-медична експертиза дозволила забрати її. О десятій годині. Першого серпня до обіду в нас працюють, зокрема й гробарі, — для маленької держави цілого національного дня забагато, вона свою міру знає. Я саме вийшов з дому, коли це як загримить — цього літа без грози в нас і дня не минає. А мій «фольксваген» саме в ремонті. (Я тоді повечеряв був над якимсь озером, сів у «порше» — ну, пане прокурор, коли вже писати, то писати! — і на Тюфвег під ошалілим нічним небом залетів юзом разом з Мадлен — а то була Мадлен? — у посадку; Лаккі ту справу зам’яв, ціпа два місяці пролежала в лікарні, а я знов пересів на свій старенький «фольксваген». Атож, тоді я ще мав «фольксваген». Правда, його треба було забрати вже давно, але в гаражі мені закрили кредит. А рахунків я боявся). Отож на похорон Дафни я мусив їхати трамваєм. Чому я, однак, узявся за ручку дверей секти «Святі з Уетлі» й чому, коли двері подалися, прихопив одну з тих двох парасольок, які поставив шість днів тому, вже не має значення. Тепер уже важко сказати, що то було — моя неуважність чи чорний гумор. Небо вже було темне, як ніч, — і це о пів на. десяту! — коли я поспішав через стару частину міста до Бельвю, спираючись на парасольку, як на палицю. Всі довкола були знервовані, я поспішав, як і щоразу перед грозою, а та, що саме насувалася, мала бути особлива, адже день, по суті, ще тільки почався. Яка Дафна, така й погода, промайнуло в мене. На Бельвю я сів у трамвай. Власне, йти в таку погоду на похорон було безглуздя, проте я майже машинально заліз до переповненого вагона. Час від часу крізь чорну стіну хмар пробивалося сонце — мов той прожектор, що то спалахував, то гас. На Кройцплац до вагона зайшов огрядний, невисокий на зріст чоловік з лискучою лисиною, доглянутою чорною бородою з білими нитками сивини, в золотих окулярах без оправи і в чорному костюмі. Спершу я мимоволі подумав, чи це не дух Вінтера, який з’явився на похорон дочки, — так той чоловік був схожий на покійного професора. В руках він також тримав вінок, але що було написано на жалобній стрічці, прочитати я, звісно, не міг. На кладовищі вже зібрався цілий натовп. Тут були всі видатні люди міста, — тузі за своїм минулим піддаються всі, — однак з нових Дафни-них клієнтів не прийшов ніхто. Але цього ранку люди сходилися на мальовниче міське кладовище не тільки заради Дафни Мюллер. Поруч на вічний спокій проводжали прокурора Єммерліна. Його смерть також викликала в усіх почуття жалю, адже нема нічого сумнішого, ніж коли втрачаєш щоденну нагоду подратуватись. На щастя, до жалобного настрою додалося й трохи зловтіхи. Єммерлін сконав за досить комічних обставин. Він щотижня ходив до сауни, і ось того дня поруч із голим прокурором на лавці раптом з’явився.... голий Лінгард! Такого жаху Єммерлін уже не зміг пережити. Одне слово, і сміх, і гріх. До того ж два похорони одночасно — у цьому теж є своя перевага. Можна побувати на обох воднораз. Я стояв і міркував, хто ж до кого прийшов на похорон: голова міської общинної ради, прокурор Фойзер та кілька виправданих судом розпусників (цим просто кортіло подратувати покійного і в домовині) — до Єммерліна; Лінгард, Лойппінгер, Штосс і Штюссі-Лойпін — до обох; а от Фрідлі, Людевіц і Мондшайн — мабуть, тільки до Дафни. Всі мали при собі парасольки. Біля труни Дафни стояв пастор Зенн, біля труни Єммерліна — пастор Ваттенвіл. Обидва готові, тільки знак дай. Я нетерпляче ждав, переступаючи з ноги на ногу. Ударив грім. Але ні пастор Зенн, ні пастор Ваттенвіл молитву не почали. Літній чоловік, якого я бачив у трамваї, вже поклав свого вінка (інших вінків, крім його, біля труни не було). «Однокровній моїй сестрі Дафні. Гуго Вінтер». Мабуть, це й був учитель загальноосвітньої восьмирічки Вінтер. Знов торохнув грім, цього разу аж земля задвигтіла. Шарпонув вітер. Люди стояли, чекали, і навіть від сусідньої ями вже почали поглядати в наш бік. Всі чогось дожидали, і я не розумів чого саме, поки нарешті збагнув: від кладовищенських воріт худюща медсестра, крокуючи, мов у строю, котила в кріслі на коліщатах «справжню» Моніку Штайєрман. Карлиця яскраво нафарбувалася, на голові в неї була червона, як вогонь, перука, зачесана так, як носила коси Дафна, — від тієї перуки голова маленької потвори стала ще більшою; крім того, на ній була міні-спідничка, що справляла враження дитячої сукенки, поверх покручених ніжок із крісла звисало перлове намисто, а на колінах лежав чорний згорток. Поруч із Монікою Штайєрман виступав дебелий чоловік у чорному костюмі, дуже куцому й дуже тісному — оте товстосуме мурмило — національний радник Ешісбургер. Він тяг за собою вінок. Навіть-голова міської общинної ради, Фойзер, ба вже й гробарі покинули яму Єммерліна й посунули до ями Дафни Мюллер. Пастор Ваттенвіл зостався сам. Та, видно, йому теж кортіло податися за всіма. Знов торохнув грім, знов рвучко подув вітер.

— Сто чортів! — лайнувся хтось поруч. То був начальник поліції.

Медсестра підкотила Моніку Штайєрман до ями. Ешісбургер кинув на труну вінок. «Моїй вічно коханій Моніці. Твоя Моніка», — впадало в око на стрічці.

Знов ударив грім. Пастор Зенн здригнувся, ступив наперед, і всі підійшли ближче. Під натиском юрби я мимоволі опинився відразу за Монікою Штайєрман, між медсестрою та начальником поліції; поперед нього стояв Ешісбургер, а поперед медсестри — Штюссі-Лойпін. Труну опустили в яму. Тим часом біля сусідньої ями труну Єммерліна не було кому опускати, і пастор Ваттенвіл усе ще дивився в наш бік. Пастор Зенн обережно розгорнув Біблію, оголосив: «Восьма книга Іоанна, вірші п’ятий — одинадцятий», — але зачитати текст не встиг. Моніка Штайєрман раптом підняла над головою свій згорток і з силою, якої ніхто в ній і не підозрював, жбурнула його в яму. Згорток важко гупнув на труну Дафни й луснув. То була бронзова голова «фальшивої» Моніки Штайєрман, виліпленої Мокком. Пастор Ваттенвіл підбіг ближче, а пастор Зенн так перелякався й розгубився, що несамохіть пробелькотів:

— Помолімось!

Але цієї миті впали перші важкі краплі, пориви вітру перейшли в ураган, і всі порозгортали парасольки. Я стояв позад карлиці й вирішив накрити своєю парасолькою і її. Отож натис кнопку, і дашок, на превеликий мій подив, спорснув із ручки, злетів угору, покружляв над жалобним натовпом і, оскільки вітер раптово вщух, великим чорним птахом упав у яму Дафни. Багато хто ледве не пирснув зо сміху. А я вражено дивився на держак парасольки в своїй руці: то був стилет! Мені здалося, що я стою із знаряддям убивства в почесній варті над могилою жертви, тоді як пастор проказує «отченаш». Нарешті гробарі взялися за лопати, і тепер можна було опускати й труну Єммерліна. Медсестра покотила Моніку Штайєрман назад, я мусив відступити вбік, одначе в руці все ще тримав той стилет, хоч люди вже й згортали парасольки. Гроза великодушно зглянулася над кладовищем і вилила весь дощ на центр міста (ще того ж таки вечора з підвалів відкачали воду, і в ній десь узялися жабенята). Тим часом почалося свято. Юрбу, що посунула тепер до виходу з кладовища, і гробарів, які налягали на лопати, затопив потік яскравого сонячного світла. Пастор Зенн і собі намагався якомога швидше дістатися до воріт, а пастор Ваттенвіл переступав з ноги на ногу. Голова міської общинної ради й Фойзер теж пішли. Тільки Лінгард ще стояв над могилою Єммерліна й дивився, як її закидають. Коли він потім проходив повз мене, я помітив у нього на очах сльози. Лінгард утратив ворога. Я знову втупився в свій стилет. Його вістря й канавка були бурі.

— Ваша парасолька вже своє відслужила, — сказав поруч начальник поліції, узяв у мене стилет із ручкою від парасольки й рушив до воріт.

Продаж. Листівка від Колера з Хіросіми заспокоює мене: він полетить до Сингапура. Нарешті пора розповісти про найважливіше, навіть якщо це — безглуздя, що його не виправдовує ніяка фінансова скрута. Я надіслав звіти Штюссі-Лойпіну, і через два дні він прийняв мене у вітальні свого будинку далеко за містом. Власне, «вітальня» — не те слово, то була ціла зала розміром десь двадцять на двадцять метрів; три скляні стіни, дверей ніде нема, крізь одну зі стін унизу видно старе містечко, автотраса його поки що не зачіпає, проте машини мчать через нього нескінченними колонами, і у вечірніх сутінках ті колони надають краєвиду чогось живого, примарного; вервечки вогнів тягнуться, мов прожилки, поміж давніх кам’яних мурів; а крізь дві інші прозорі стіни видніються підсвічені ззаду прадавні валуни — кількатонні бескиди, ощадно обтесані Мокком, гранітні боги, що володіли до людей землею, розривали материки й вивергали зі своїх надр гори; ті моноліти, мов велетенські колони, кидали свої тіні в порожню залу, бо, крім концертного роялю та двох м’яких крісел у протилежному кутку, тут більш нічого не було. Рояль стояв майже біля самого входу — гіршого місця годі й придумати, — перед дерев’яними східцями, що вели на галерею.

Там, мабуть, було кілька невеликих кімнат, хоч коли я під’їхав своїм «порше» до будинку, він здався мені одноповерховим, а коли дивився на нього від містечка, то він, пригадую, мав вигляд такого собі невеличкого бунгало. В одному з двох крісел сидів, загорнувшись у домашній халат, колишній мій шеф; сидів нерухомо, освітлений тільки торшером, що стояв між кріслами. Я кахикнув. Він не поворухнувся. Я пройшовся по підлозі, зі смаком викладеній різнобарвними мармуровими плитами. Штюссі-Лойпін усе ще не ворушився. Я сів у друге крісло й потонув у морі шкіри. Поруч із кріслом я побачив на підлозі кошик, у ньому була відкоркована пляшка червоного вина, невеличкий, схожий формою на тюльпан, кришталевий келих і ваза з горішками; те саме стояло й біля другого крісла, яке було метрів за чотири від мого і в якому сидів Штюссі-Лойпін, тільки на підлозі перед ним я ще помітив телефон. Я придивився до Штюссі-Лойпіна пильніше. Він спав. Я подумав про Варленів портрет, що його вважаю перебільшеним, і аж тепер збагнув, як геніально художник побачив адвоката: скуйовджена біла-білісінька чуприна, грубо витесаний квадратний селянський череп, ніс — вузлуватий наріст, до підборіддя, що його немов оброблено зубилом, тягнуться глибокі зморшки, вуста невимовно примхливі й усе ж таки ніжні. Я розглядав це обличчя так, ніби переді мною був добре знайомий, а проте загадковий краєвид. Я знав про Штюссі-Лойпіна небагато, хоч прослужив у нього кілька років; жодного разу він і слова не сказав мені у приватній розмові, і через те, мабуть, я й не залишився в його конторі.

Я сидів і ждав. І раптом крізь скельця окулярів без оправи на мене здивовано блимнули його дитинні очі.

— Чому ви не п’єте, Шпет? — промовив Штюссі-Лойпін бадьоро, так наче й не спав (а може, він і справді не спав). — Наливайте. Я собі теж наллю.

Ми випили. Він усе розглядав мене, мовчав і розглядав.

— Перше ніж ми перейдемо до розмови про вашу проблему, — почав він, дивлячись перед себе, — а мені неважко здогадатись, у чому ця проблема полягає, я дозволю собі одне особисте зауваження. Воно стосується, зокрема, й тих сумнівів, які тепер не дають вам спокою і через які ви сюди прийшли. Власне, це не зовсім так, адже ви не прийшли, а приїхали — на «порше»! Шикарно, шикарно!

Він захихотів сам до себе — щось його, здавалося, неймовірно тішило, — потім випив і провадив далі:

— А я вам коли-небудь розповідав свою історію? Ні? Та й навіщо!.. Гаразд. Я син гірника, а прізвище Штюссі-Лойпін наша родина носить для того, щоб її не плутали із Штюссі-Бірлінами. Ми з ними з давніх-давен ворогуємо — через одне картопляне поле. Там такий крутий схил, що на нього щороку доводиться наносити землю, а частенько й по кілька разів на рік. А картоплі те поле давало стільки, що її, коли був урожай, вистачало насмажити на три-чотири тарілки. І все ж таки за той клапоть люди судилися, підіймали одне на одного руку, вбивали. Та й дотепер. Одне слово, юний мій колего, після навчання я відразу переїхав до свого села й почав працювати адвокатом. А село називалося Штюссі, й ворогували там не тільки Штюссі-Лойпіни із Штюссі-Бірлінами, а й Штюссі-Моозі із Штюссі-Зюттерлінами, і так усі Штюссі до одного. Але це було тільки на початку, ще коли село, так би мовити, ставало на ноги — якщо воно взагалі стало на ноги. А тепер кожна родина Штюссі ворогує з усіма підряд. І в тому гірському гнізді, Шпет, у тому кублі сімейних чвар, убивств, кровозмішень, клятвопорушень, крадіжок, привласнення чужого добра і наклепів минули літа моєї науки — науки селянського адвоката, «оборонця», як там кажуть люди. Я жив там не для того, щоб запроваджувати в долині правосуддя, а щоб не допустити його туди й близько. Селянин, який влаштовує своїй старій нещасливий випадок, а тоді жениться на служниці, чи селянка, що спроваджує миш’яком свого чоловіка на кладовище й виходить заміж за наймита, — такі люди у своїх дворах дадуть більше користі, ніж у в’язниці. Порожні в’язниці обходяться державі дешевше, ніж повні. А порожніють селянські двори — і в хатах усе цвіллю обростає, і рідна земелька зсувається в долину.

Штюссі-Лойпін тихенько захихотів.

— Господи, які ж то були часи! — захоплено вигукнув він. — А тоді мене, видно, лихий попутав. Я взяв за дружину одну фон Мельхіор, переїхав до цього задрипаного міста і став знаменитим адвокатом. Яка там погода?

— Фен. Дуже тепло як для грудня, — відповів я. — Наче весна.

— Може, вийдемо надвір?

— Залюбки.

— «Вийдемо» — це, мабуть, не те слово, — промовив він, натис кнопку на бильці крісла, і величезні скляні стіни опустилися в підлогу, а прожектори позад прадавніх валунів погасли.

Ми сиділи перед вільно завислою бетонною стелею, немов просто неба, освітлені тільки торшером.

— Врізна конструкція, — пояснив Штюссі-Лойпін, втупившись перед себе. — Я здаюся собі фюрером у рейхсканцелярії. Та що ви хочете, Шпет, як знаменитий адвокат я мушу наймати ван дер Гойсена, хоч фюдлібюржець Фрідлі мені більше до душі. Така твоя доля, коли стаєш модним! А тепер ось сиджу тут сам. Колись у цій залі не вгавали свята, люди в містечку, та й сам фюдлібюржець, навіть скаржилися, поки... А втім, справи не не стосується. Після того меблі я звідси прибрав. Все було сучасне...

Він помовчав, а тоді, наливаючи собі вино, сказав:

— Ну, а тепер до діла, Шпет.

Я почав докладно розповідати про доручення почесного доктора Ісаака Колера.

— Я в курсі, — урвав мене Штюссі-Лойпін і допив вино в келиху. — Кнульпе у мене теж були. А про ваше доручення мені сказала Елен, Колерова дочка. Прочитав я і звіт про розслідування Лінгарда та його компанії.

Я розповів про свої міркування з приводу мотивів Колера, про підозру Елен, нібито її батька примусили вчинити вбивство, про свою зустріч із Дафною, про візит до справжньої Моніки Штайєрман і про те, як у мене в кабінеті з’явився Бенно.

— Юначе, ви маєте шанс! — здивовано вигукнув Штюссі-Лойпін і знов налив собі вина.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — непевно промовив я.

— Добре ви все розумієте, — відказав Штюссі-Лойпін. — А то б не прийшли до мене. Знаєте що, давайте грати в Колерову гру разом! Якщо припустити, що він не вбивця, то знайти іншого вбивцю з біса легко. Це може бути тільки Бенно, тим-то він і тремтить. Проциндрив понад двадцять мільйонів франків, які належали гаданій Моніці Штайєрман. А Вінтер рознюхав, хто така справжня Штайєрман, заручини розриваються. Бенно зазнає фіаско й застрелює в «Театральному» Вінтера. Voilà^[41]. Це та версія, яка потрібна вашому замовникові і яка буде потрібна вам самому.

Штюссі-Лойпін підніс келих проти світла. Знизу від містечка долинули сигнали машин. Вони не змовкали по кілька хвилин. Відсвіти фар там не рухалися — як видно, колони вперлись одна в одну.

— І треба ж! — засміявся Штюссі-Лойпін. — Отакому жовторотому, як ви, з неба впав найкращий касаційний процес століття!

— Ніхто мені не доручав вести касаційний процес, — заперечив я.

— Доручення, за яке ви взялися, саме до цього приведе.

— Вінтера вбив Колер, — твердо заявив я. Штюссі-Лойпін здивовано звів на мене очі. — І що далі? — мовив він. — Ви там були?

У глибині зали дерев’яними сходами спустилася темна постать і, припадаючи на одну ногу, рушила до нас. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що то священик із невеликою чорною сумкою в руках. За метрів три від Штюссі-Лойпіна він став, кахикнув, стіни-шиби піднялися, спалахнули прожектори, гранітні боги кинули свої тіні до знов закритої зали. Священик був старий як світ, кривобокий, весь у зморшках, ще й клишоногий.

— Ваша дружина прийняла соборування, — промовив він.

— Гаразд, — відповів господар.

— Я молитимусь, — запевнив його священик.

— За кого? — перепитав Штюссі-Лойпін.

— За вашу дружину, — відповів священик.

— Це ваша робота, — сказав Штюссі-Лойпін байдуже і навіть не глянув на священика, коли той, щось мурмочучи собі під ніс, пошкутильгав до виходу. Там йому відчинила двері економка, що впустила сюди й мене.

— Моя дружина помирає, — кинув мимохідь Штюссі-Лойпін і випив келих до дна.

— Коли так... — знічено мовив я і встав.

— О господи, Шпет, не будьте такі манірні! — промовив господар. — Сідайте.

Я сів, а він знов налив собі вина. Скляні стіни опустилися в землю, прожектори згасли, ми знов сиділи на свіжому повітрі, Штюссі-Лойпін дивився перед себе.

— Дружина великодушно звільнила мене від муки сидіти там і ждати її смерті, — байдужим голосом пояснив він. — До того ж коло неї був священик, а тепер там лікар і медсестра. Моя дружина, Шпет, не тільки з біса життєрадісна, з біса багата і з біса побожна — вона ще й з біса гарна. Кумедно якось ми говоримо в Швейцарії по-німецькому... Ціле життя вона мене дурила. Її останнім коханцем був лікар, що сидить тепер біля неї. Та я її розумію. Такий чоловік, як я, тільки отруює жінці життя.

Штюссі-Лойпін захихотів, потім несподівано перемінив тему.

— А ви — дурень, Шпет, — сказав він. — Ви думаєте, що доктор Ісаак Колер винен. Я теж так думаю. Незважаючи на те, що всі свідки суперечать одне одному, що зброю так і не знайшли, що причина вбивства невідома. Незважаючи ні на що, для нас убивця він. А чому? Тому що вбивство сталося в переповненому ресторані. Люди все ж таки дещо помітили, хоч тепер і висловлюють суперечливі твердження. Отож напевно ми цього не знаємо, хоч віримо в це напевно. Така обставина викликала в мене подив ще на суді. Тоді ніхто ані поцікавився револьвером, ані допитав свідків. Суддя теж задовольнився свідченнями начальника поліції. А цей хоч і був тієї хвилини в залі, проте не згадав, чи бачив на власні очі, як сталося вбивство, і чи допитував він сам свідків. До того ж захисник виявився нездарою, а Єммерлін був на висоті. Ми повинні докласти зусиль і підтягти те, що знаємо про Колерову вину, до того, що про неї думаємо. А те, що ми знаємо, відстає від того, що ми думаємо, і спритному захисникові вже самої цієї невідповідності досить, щоб домогтися виправдання. Одначе ми повинні були дати нашому славному Єммерлінові ще один шанс знайти мотив. Колер підкинув це вигідне доручення саме тому вам, що ви нічого не розумієте в більярді. І ви мали зробити з цього висновок, — я тоді слухав уважно, — й ось який: Колер убив, щоб дістати можливість спостерігати, вчинив злочин, щоб дослідити закони суспільства. А свій мотив він не назвав тільки через те, що суд йому однаково не повірив би. Любий друже, до цього я можу додати лиш одне: такий мотив — надто літературний, такі мотиви придумують письменники. Хоч я й гадаю, що така людина, як Колер, повинна мати особливий мотив. Але який?

Штюссі-Лойпін замислився.

— Ви зробили неправильний висновок, — промовив нарешті він. — Бо нічого не тямите в більярді. Колер грав й à la bande.

— À la bande... — спробував пригадати я. — Колись Колер щось про це казав. За більярдом у «Театральному». «À la bande, отак треба бити цього Бенно».

— І що він тоді зробив?

— Важко тепер сказати. — Я задумався. — Колер послав кулю в борт, вона відскочила й поцілила в кулю Бенно.

Штюссі-Лойпін налив собі вина.

— Колер застрелив Вінтера для того, щоб занапастити Бенно.

— Навіщо? — нічого не зрозумів я.

— Шпет, ви ще й безнадійно простодушний чоловік! — здивувався Штюссі-Лойпін. — А Моніка Штайєрман натякнула ж вам. Колер веде її справи. Навіть із в’язниці. Він там плете не тільки кошики. Моніці Штайєрман потрібен Колер, а Колерові потрібна Моніка Штайєрман. Людевіц — то лише ширма. Але хто з них господар, хто наймит? Де в чому Колерова дочка має рацію. Це вбивство — така собі послуга. А чом би й ні? І своєрідний шантаж. У руках Штайєрман шалені мільйони. Ті двадцять мільйонів були теж її мільйони. Колер дістав щодо цього вказівку і через Вінтера поквитався з Бенно. На бажання Штайєрман. Може, їй навіть не треба було, висловлювати цього бажання вголос. Може, Колер його просто вгадав.

— Ця теза ще безглуздіша, ніж правда, — сказав я. — Моніка Штайєрман любила Бенно, бо його любила Дафна, й відвернулася від нього вже після того, як Дафна її покинула.

— Ця теза реалістичніша від правди. У неї майже неможливо повірити, — відказав мій співрозмовник.

— Вашу тезу не прийме жодна душа! — кинув я.

— То правду не прийме жодна душа, — заперечив він. — Жоден суддя, жоден присяжний засідатель. Навіть Єммерлін. Вона діється на поверхах, недосяжних для правосуддя. Єдина теза, яка видасться правосуддю переконливою, — в разі, якщо дійде до касаційного процесу, — це та, що вбивця — доктор Бенно. Тільки він має вагомий мотив. Навіть коли й не винен.

— Навіть коли не винен? — перепитав я.

— Вас це тривожить? — відказав Штюссі-Лойпін. — Що він не винен — також теза. Тільки він мав змогу сховати револьвер. Любий мій, починайте касаційний процес, і через кілька років ви порівняєтесь зі мною.

Задзвонив телефон. Штюссі-Лойпін узяв трубку, послухав і поклав її.

— Дружина померла, — сказав він.

— Прийміть мої співчуття, — розгублено промовив я.

— Не варто про це.

Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня. Я встав, налив йому зі своєї пляшки й поставив її біля його крісла.

— Мені ще треба вести машину, — пояснив я.

— Розумію, — мовив він. — «Порше» теж коштував гроші.

Я вже не сідав.

— Я не починатиму касаційного процесу, пане Штюссі-Лойпін. І з Колеровим дорученням теж більше не хочу мати нічого спільного. А всі папери знищу, — заявив я.

Він дивився проти світла на келих.

— Скільки ви взяли завдатку? — спитав нарешті.

— П’ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на видатки.

Сходами спустився чоловік з портфелем — очевидно, лікар. Він нерішуче зупинився, певно, зважуючи, чи підходити до нас. Потім з’явилась економка й вивела його із зали.

— Нелегко вам буде повернути всі гроші, — сказав Штюссі-Лойпін. — А скільки загалом?

— Тридцять тисяч і видатки.

— Пропоную вам сорок тисяч. А ви передасте мені матеріали розслідування.

Я не знав, що відповісти.

— Ви маєте намір почати касаційний процес?

Штюссі-Лойпін усе ще розглядав свій келих із червоним вином.

— Моя справа. То ви продаєте мені папери?

— Мабуть, муситиму, — відповів я.

Він випив вино до дна.

— Ви не мусите. Ви хочете. — Він знов наповнив келих і знов підніс його до світла від торшера.

— Штюссі-Лойпін, — промовив я і відчув себе рівнею йому, — якщо дійде до суду, я буду адвокатом Бенно.

Я пішов. Коли я ступив у тінь від одного з валунів, Штюссі-Лойпін ще сказав:

— Вас там не було, Шпет. Зарубайте це собі на носі. Вас там не було, і мене там не було.

Потім він осушив келих і знов заснув.

...Почесний доктор Ісаак Колер надіслав мені телеграму про те, що прилітає післязавтра о двадцять другій п’ятнадцять рейсом із Сингапура. Я його застрелю, а тоді застрелюся сам. Отже, я маю ще дві ночі, щоб дописати цей звіт. Телеграма застала мене зненацька — може, через те, що я вже не вірив у його повернення. Сказати правду, я добряче п’яний. Був у «Часинці». Останнім часом я ходжу тільки туди й сиджу за одним із довгих столів, серед таких самих п’яних. Живу я на подачки від Гізелли та дівчат, які після смерті Маркіза переїхали сюди — не з Невшателя, а з Женеви та Берна, тоді як багато хто перебрався звідси до Женеви та Берна; вони тільки те й роблять, що міняються місцями, але особисто я з тими переїздами не маю нічого спільного. Офіційно я не маю права щось зробити, а неофіційно мені не залишається нічого іншого, як чекати 22 години 15 хвилин післязавтра. Замість Лаккі тепер працює Нольді-Орхідейник; він приїхав нібито із Золотурна, а кар’єру зробив у Франкфурті. Живе куди твоє діло, його дівчатка тепер носять орхідеї, поліція шаленіє, однак орхідеї ж не заборониш. Одну базельську юристку, що переходила о першій ночі через вулицю в Бельвю з орхідеєю на блузці, — вона поверталася з телебачення після дискусії про жіноче право голосу, — затримали, у неї не було з собою ніякого посвідчення, дійшло до нечуваиого скандалу, і поліція та її начальник — цей через своє невдале спростування — виставили себе на посміховище. Нольді-Орхідейник має необмежену владу, а тепер він ще й узяв собі адвоката, Віхертена, одного з найавторитетніших наших юристів. Віхертен має намір виступити із соціальних міркувань за право тих жінок, котрі, зрештою, платять, як і всі, податки, й клопочеться про відкриття масажних салонів. Мені самому Нольді-Орхідейник натякнув, нібито я з «моєю поведінкою» для такого діла вже непридатний, але він, мовляв, не дасть мені впасти, це його борг перед Лаккі, я, каже, вже мав розмову зі своїм, як він любить висловлюватись, «персоналом», одне слово, поки що я можу сидіти в «Часинці», начальник поліції теж мене більш не турбував, тепер, здається, нікого вже не цікавить, як опинилися на тому світі Лаккі з Маркізом, а так і не розслідуване вбивство Дафни кануло в забуття. Отож я хоч і не сутенер, а все ж утриманець. Коли в «Часинці» у мене питають адреси, я даю їх, не вимагаючи грошей, і відвідувачі (переважно літні чоловіки) віддячують мені порцією віскі — просто такий собі благородний, звичайний людський жест. Це щоб якось пояснити мій нетверезий стан, почерк і поквапність. Бо коли я побачив телеграму від Колера, то, щиро кажучи, спершу обійшов «точки», якось дістався назад на Шпігельгасе й тепер, через двадцять годин, сиджу в себе за столом. На щастя, при мені ще знайшлася — на мій подив! — пляшечка «Джонні Уокера». О, я саме згадав про зубного лікаря з Туна, він розшукав мене в «Часинці», і я познайомив його в «Монако» з Гізеллою; виходить, я повернувся з «Монако», а не з «Часинки», як, мабуть, написав вище, — адже я мушу тепер поспішати І не маю часу ані перечитати написане, ані як слід подумати; пляшку «Джонні Уокера» я заробив, а Гізеллі зубний лікар не сподобався, вона аж перелякалась, бо він повиймав з рота (за другою пляшкою) свої щелепи, спочатку верхню, а потім нижню, — він їх зробив собі сам, навіть показав нам на верхній, ліворуч від зуба мудрості, свої ініціали «Ц.В.», — а тоді взяв щелепи в руки, клацнув ними й потягся до Гізелли, щоб «укусити» її за груди, а в Гіндельмана за сусіднім столом від сміху аж сльози покотилися на черево, особливо коли щелепи випали в лікаря з рук під стіл, та не під наш, а залетіли аж під Гіндельманів, де той сидів із Мерілін, однією новенькою з Ольтена, з того самого, що й Нольді-Орхідейник, ба ні, із Золотурна — чи все ж таки з Ольтена? — одне слово, після цього зубний лікар поліз навкарачки шукати свої щелепи, адже їх ніхто не хотів підняти — кожен тільки намагався відсунути ногами далі під сусідній столик. Кінець кінцем Гізелла таки пішла з тим лікарем, а ми так зареготалися, що стало вже пізно, і я одержав свій «Джонні Уокер». А Гіндельманове гигикання дратувало мене через те, що в суді над Колером він надто вже нікчемно представляв обвинувачення. У суді, а не в касаційному суді. Всі сподівалися, що Штюссі-Лойпін візьме курс на касаційний суд, одначе той приголомшив усіх своєю заявою до міністерства юстиції. Почесний доктор Ісаак Колер, писав Штюссі-Лойпін, ніколи не признавався, що застрелив у ресторані «Театральний» професора-германіста Адольфа Вінтера. За таких обставин, коли підсудний заперечує свій злочин, самих тверджень свідків не досить, свідки теж можуть помилятися. Тому справу Колера має розглядати суд присяжних, а не верховний суд кантону. Зважаючи на це, потрібно зробити, мовляв, усе можливе з погляду юриспруденції і законності, щоб визнати колишній вирок недійсним ї передати справу Колера, як це й належить, на розгляд суду присяжних. Внаслідок заяви Штюссі-Лойпіна у міністерстві юстиції заходилися гарячково переглядати акти та протоколи, і в них, на превеликий жах міністра Мозеса Шпрюнгліна, справді не знайшли визнання підсудним своєї вини — просто за таке визнання прийняли були філософські просторікування Колера. Це призвело до того, що міністр юстиції передчасно спровадив на пенсію голову кантонального суду Єгерленера й усипав перцю чотирьом членам суду та прокуророві Єммерліну, а тоді передав справу Колера до суду присяжних (з погляду права акція трохи необачна). Єммерлін оскаженів, проте це нічого не допомогло: його скарга до федерального суду була відхилена майже із сенсаційною поквапністю — так би мовити, спішно (безпрецедентний випадок у роботі цієї установи, яка через перевантаженість працює як мокре горить); одне слово, повторне слухання справи Колера почалося вже в квітні 1957 року. Єммерлін не здавався, він і цього разу захотів представляти обвинувачення, однак Штюссі-Лойпін послався на те, що прокурор тепер зацікавлений у наслідках суду, і відхилив його кандидатуру. Єммерлін упирався, мов чорт, і здався аж після того, як почув, що Штюссі-Лойпін виставив свідком і Лінгарда. Звичайно, Фойзерові теж було б важко змагатися зі Штюссі-Лойпіном, до того ж я оце пригадав, що ще не розповів і про сам суд, а також про ту сумну роль, яку в ньому відіграв начальник поліції, заявивши, нібито не бачив, як Колер стріляв, — він це, мовляв, тільки припустив. А Штюссі-Лойпін узагалі натиснув на всі педалі. Він діяв блискуче, що правда, то правда. Запрошені свідки висловлювали такі суперечливі твердження, що присяжні засідателі раз у раз мало не пирхали зо сміху, а публіка в залі від утіхи аж вищала. Револьвера, як відомо, так і не знайшли, і цю карту Штюссі-Лойпін викинув після зауваження про те, що попередній суд на таку важливу обставину не звернув уваги, тому не було corpus delicti^[42], і вже це — підстава для того, щоб Колера, з огляду на брак доказів, виправдати. Та помалу Штюссі-Лойпін звернув усю підозру на Бенно, який тоді був у «Театральному», — все ж таки колишній чемпіон Швейцарії у стрільбі з пістолета, власник колекції револьверів (за словами Лінгарда, доктор, у зв’язку із своїм скрутним фінансовим становищем, хоче ту колекцію продати). Залою прокотилося шепотіння. А коли Штюссі-Лойпін натякнув на сварку між доктором Бенно та професором Вінтером, усі зрозуміли, що без допиту Бенно не обійдеться, і нетерпляче ждали його свідчень. Однак доктор Бенно на суд присяжних не з’явився. Я шукав його вже кілька днів. Я був сповнений рішучості взяти на себе, як і обіцяв Штюссі-Лойпіну, його захист, але для цього мені потрібна була від Бенно інформація, яку я міг би використати проти Колера. Проте навіть в «Ушесті» про доктора ніхто нічого не знав. Фойхтлінг висловив припущення, що той сховався в Дафни — дівчина, мовляв, добра душа й не кидає в біді колишніх своїх коханців; кілька днів тому такий собі Еміль Е., представник фірми, що виробляє дезодоранти, залишив у Дафни всю свою місячну платню, але в нього склалося враження, ніби в квартирі на Аврораштрасе вони були не самі. Та Бенно як у воду впав. Дехто вже казав, що він утік. Підняли на ноги поліцію, залучили «Інтерпол», закрутилася майже така сама веремія, як під час арешту Колера. Дафна теж завдала клопоту: вона зажадала судового рішення на обшук її квартири, а коли другого дня вранці Ільзе Фройде переступила поріг мого кабінету на Цельтвег, хвацький фехтувальник і влучний стрілець висів на люстрі, погойдуючись від протягу, — вікно стояло навстіж, а двері Ільзе теж не причинила. Бенно мав ключа від колишнього свого кабінету й тепер скористався моїм столом, що колись належав йому, а я тим часом шукав його в Дафни (від мене ще кілька днів пахло всілякими екстрактами, що ними постачає Еміль Е., представник фірми, яка виробляла дезодоранти...). Може, саме через це я так неохоче й пишу про той суд. Якби Бенно не випередив своїм самогубством Штюссі-Лойпіна, той напевно влаштував би Дафні допит, дівчина згадала б про наші з нею відновлені зв’язки, і це почула б Елен. А так самогубство доктора всі витлумачили як визнання ним власної вини, і почесного доктора Ісаака Колера суд з блиском та славою виправдав. Коли кантональний радник, виходячи із зали, порівнявся зі мною, він зупинивсь, поглянув на мене своїми холодними, бездушними очима й сказав: «Те, що тут сталося, — жалюгідний наслідок вашої матеріальної скрути. Господи, тепер мені зрозуміло, чого ви не прийшли до мене, а передали матеріали Штюссі-Лойпіну! А той узяв і влаштував оцю жахливу комедію з правосуддям. Виправдання! Чорт забирай, та мені гидко було стояти таким собі невинним ягням. Я — і невинне ягня!» А потім Колер промовив фразу, яка допекла мене до живого й завдяки якій я збагнув, що мій обов’язок — застрелити його, бо хтось же та має відновити справедливість, коли ми не хочемо, щоб вона цілком і назавжди обернулася на фарс. А сказав Колер таке: «Якби ви не продали були папери Штюссі-Лойпіну, то Бенно й без суду опинився б на люстрі». А тоді як стусоне мене, мов собаку, — я аж поточився на Мокка, що стояв позад мене (той поправив у жилетній кишені свій слуховий апарат і тільки гмукнув). Нарешті Колер пішов. Перемогу святкували в приміщенні корпорації «Мурашка». Вітальна промова гекзаметром голови міської общинної ради, далі — відліт Колера до Австралії, а я примчав з револьвером до аеропорту надто пізно. Цю історію в нас знають. Відтоді минуло вже півтора року, і знов настала осінь. Коли що — завжди осінь. Боже ж мій, знов я напився, мій почерк, боюся, скоро вже ніхто й не прочитає, а вже одинадцята ранку, лишається ще тридцять п’ять годин і п’ятнадцять хвилин, і якщо я жлуктатиму й далі, те скінчиться катастрофою. Якби Елен мене й досі-любила, це був би жах — смертний вирок мені. Я можу тільки запевнити, що любив її, а може, люблю ще й тепер, хоч вона й спить з отим дідуганом Штюссі-Лойпіном, а днями я бачив її з Фрідлі, він обіймав її за плечі, так ніби вона вже давно його власність, та мені до цього, зрештою, байдуже. Нема потреби писати про наше кохання, так само, як і про мою розмову з проповідником секти Бергером недавно на сходах — атож, недавно, я ж бо знов ходив до «Часинки», однак там мене спіткала невдача, віскі роздобути не пощастило, завсідники дивилися футбол і мали поганий настрій, бо швейцарці грали паскудно, і типи, які звичайно питають адреси, теж мали поганий настрій. А «Монако» було зачинене. Грошей у мене з собою не було (я забув гаманця), а віскі хотілося — хоч умри, і я поплентав до «Театрального». Там теж нікого не було. Альфредо — коли то був Альфредо — якось дивно подивився на мене, десь із закутка рішуче вийшли Елла з Кларою, хтось гукнув мене на ім’я. За столиком, де завжди сидів Джеймс Джойс, я побачив Штюссі-Лойпіна; він жестом запросив мене сісти до нього. Еллі з Кларою таке не сподобалось, але Штюссі-Лойпін — це Штюссі-Лойпін. Він сказав мені застебнути штани, а потім, коли я сів, заявив, що я ходжуказна-як, і налив собі в каву вишневого лікеру.

— Мені потрібна пляшка віскі, — промовив я з майже непритомним виглядом.

Стан мій був безнадійний, я розумів: без віскі мені вже не жити, мене охопив панічний страх, що не роздобуду жодної краплі віскі, все в мені опиралося проти того, щоб пити щось інше, крім віскі, — скажімо, вино, чи пиво, чи горілку, чи й отой кислий сидр, який тут дудлять люмпени (вони через це хоч і поспивалися, зате не мають ревматизму); рештки людської гідності в мені вимагали, щоб я пив тільки віскі, заради справедливості, яка зводить мене зі світу. Аж глядь — Елла поставила пере-ді мною склянку.

— У долині Штюссі знов потрібен адвокат, — сухо промовив Штюссі-Лойпін. — «Оборонця» Штюссі-Зюттерліна, мого наступника, застрелили на полюванні. Хтось прийняв його за сарну — або Штюссі-Бірлін, або Штюссі-Фойзі, а може, й Штюссі-Моозі. Слідчий у Флетігені поклав ту справу під сукно — розплутати її нема ніякої надії. А для вас то було б непогане місце, ви стали б там першим «оборонцем», який не носить прізвища Штюссі. Адвокатський патент вам відразу віддадуть, це можна залагодити.

— І з цією пропозицією ви звертаєтесь саме до мене, — проказав я й одним духом випив віскі.

— Саме до вас, — підтвердив Штюссі-Лойпін. — Ви знаєте, Шпет, тепер такий час, що вам з усього треба робити висновки. У мене аж руки сверблять, так кортить вирвати з ненажерливої пащі правосуддя навіть невинного, якщо на це є надія. Ні, я не глузую з правосуддя, просто я хочу, щоб ви мали чітку картину. Адвокат — не суддя, і вірить він у справедливість та закони, що випливають з цієї ідеї, чи не вірить — справа його. Зрештою, це питання метафізики, як, наприклад, питання про суть числа. Проте як адвокат я повинен з’ясувати, чи вільно правосуддю вважати винною або невинною людину, незалежно від того, винна вона насправді чи ні. Елен розповіла мені про вашу підозру, однак ваші розслідування виявились недостатніми. Еллен таки працювала тоді стюардесою, — господи, в той час люди ще думали, ніби ця робота — щось особливе! — але в тому літаку, яким англійський міністр повертався додому, вона не летіла. Він скористався англійським військовим літаком, а там швейцарська стюардеса навряд чи потрібна. А що Елен відповіла тоді на ваше запитання так непевно, то це можна зрозуміти — просто вона не зразу збагнула, яке важливе те запитання. Що ж до слів Колера, з якими він звернувся до вас після суду і про які мені розповів Мокк, то для мене вони, навпаки, лишаються загадкою. Колер сам захотів перегляду справи і, щоб не стояти перед судом таким собі невинним ангелятком, мав би тільки заявити, що то він застрелив старого Вінтера і де він, хай йому сто чортів, дів револьвера. А тепер мене гризе совість за те, що я визволив старого, хоч то й був мій обов’язок як юриста. Та мені вже починає здаватися, ніби я випустив на волю хижака — одного з тих звірів-одинаків, які особливо небезпечні. Діями Колера керує мотив, який він приховує. Спершу я гадав; що Моніка Штайєрман користується послугами Колера. А тепер у мене таке враження, ніби Колер користується послугами Моніки Штайєрман. Вінтер, Бенно, Дафна, двоє сутенерів... Трохи забагато жертв. І раптом із стічної ями — хоч вам це й не до вподоби — виловлюють вас...

Одне слово, нарешті я таки дістав свою пляшку, а як опинився на Шпігельгасе, уже й не пригадую. Поки Штюссі-Лойпін розводився зі своїми премудростями, Елла поставила переді мною ще склянку віскі. Це просто якесь чудо, що я взагалі спроможний переказати ті його балачки. Вже пів на другу ночі, я, мабуть, закуняв був за столом... Ще трохи більше двадцяти... ні, дев’ятнадцяти годин, я помилився, вже пів на третю... Колер буде... Почесний доктор Ісаак Колер... Та розмова з Симоном Бергером відбулася, здається, на сходах, коли я повернувся на Шпігельгасе з пляшкою віскі від Штюссі-Лойпіна. Минуло вже, мабуть, кілька тижнів відтоді, як змовкли псалми «Святих з Уетлі». Вони перестали гриміти раптово. До мене тоді саме прийшов Штубер із «моральності» й недвозначно натякнув, що поліція має підозру, ніби між мною і організованою панеллю існує зв’язок, коли це несподівано урвався псалом «Боже наш, до ран твоїх», залунали крики, вигуки протесту, вереск, знявся страшний гармидер, потім на сходах почулося тупотіння, люди бігли вниз, а тоді запала мертва тиша, і Штубер почав розповідати про свої підозри далі... Тим-то я, власне, мав би здивуватися, коли під дверима секти на поверсі, що піді мною, натрапив на Бергера. Він стояв нерухомо, прихилившись до одвірка. Я хотів пройти повз нього, але він хитнувся в мій бік і впав би, якби я не підхопив його. Коли я відштовхнув проповідника від себе, то побачив, що обличчя в нього обпалене, а очей нема. Я вжахнувсь і хотів був кинутися геть, до себе нагору, але Бергер обхопив мене руками й не відпускав; він кричав, що довго дивився на сонце — хотів побачити бога, а як побачив його, то став зрячим, бо доти був сліпий, і тепер він бачить, бачить... Викрикуючи отаке, він звалив мене з ніг, і ми обидва попадали на сходи, що вели до моєї кімнати. Вже й не пригадую, що він тоді мені розказував, адже я був дуже п’яний і взагалі мало що зрозумів, та, гадаю, він молов дурниці — щось про сонячне нутро, про суцільну пітьму в ньому, що та пітьма — божий сховок, і Всевишнього можна побачити лиш тоді, коли сонце випалить тобі очі, аж тоді, мовляв, збагнеш, як бог, ця безмежна цятка довершеної чорноти, зосереджується в сонячному нутрі, з невтолимою спрагою випиває сонце, засмоктує його, не збільшуючись, ніби він — бездонна діра, безодня в безодні, і сонце всередині порожніє, водночас зовні роздимаючись, тільки цього поки що ніхто не помічає, але завтра о пів на одинадцяту вечора воно стане таке велике, сонце, що це буде вже саме світло, воно сяятиме й дедалі збільшуватиметься зі швидкістю світла, а тоді все обпалить, і земля в тому небаченому сяйві обернеться в пару, одне слово, це буде десь так... Він говорив, як п’яний до п’яного, такий я тоді, зрештою, і був, а тепер ще п’яніший, і сам не розумію, навіщо пишу про цього сектанта-проповідника, що виступав перед своєю громадою завжди закутаний, оголосив про кінець світу й закликав своїх прихильників дивитися на сонце доти, доки воно випалить їм очі, а тоді зірвати з голови хустку. Відповіддю йому були крики, вигуки протесту, вереск, страшний гармидер, який я чув, і громада з тупанням кинулася сходами вниз.

Щойно я перечитав написане. Ще години три, і мені треба буде збиратися в аеропорт. О пів на восьму ранку чи ще й раніше приїздив начальник поліції; він сидів у мене біля канапи, і я здивувався, коли, прокинувшись, побачив його в кімнаті, тобто я помітив його аж після того, як виблював, повернувся з туалету й хотів був знов лягти на канапу. Начальник поліції спитав, чи не приготувати мені каву, потім, не чекаючи відповіді, пішов до ніші, що правила мені за кухню, а я знов заснув, і коли прийшов до тями, кава вже стояла готова, і ми мовчки почали пити. «Чи відомо вам, — озвався згодом начальник поліції, — що ви — кожен десятий?» І, на моє запитання, що означає його дивне запитання, відповів: кожного десятого він відпускає на волю, і я — один із них. А то б йому довелося, мовляв, заарештувати мене ще біля Дафниної могили; він, як і я колись, був адвокатом і, як і я, теж поганеньким, його тільки час від часу призначали в суді захисником, отож він перейшов до поліції; друзі соціалісти, яким і на думку не спало б звернутися до нього, якби їм потрібен був адвокат у приватній справі, підсунули йому посаду юридичного радника в карному відділі міської поліції; отак він посувався вгору й нарешті став начальником. Все це, мовляв, наслідок не якихось там особливих його успіхів — то політичні інтриги вимили його нагору, і в інших інстанціях апарату правосуддя твориться те саме; ні, він не каже, що це корупція, однак претензії правосуддя бути об’єктивним інститутом, позбавленим будь-яких суспільних упереджень і переконань, настільки далекі від дійсності, що він, усвідомлюючи це, сприймає справу Колера не так трагічно, як я. Звісно, з мого боку було помилкою приймати Колерове доручення, а тоді передавати Штюссі-Лойпіну матеріали, з допомогою яких той загнав Бенно на люстру й виграв процес. І все ж — хай там Колер винен більше чи менше (а загалом у нас тут кожен знає, що університетського професора застрелив кантональний радник, і в цьому не має сумніву й він, начальник поліції) — коли він дивиться отак на мене й думає собі, до чого ж мене довів мій протест проти виняткового з юридичного погляду, однак бездоганного й тому справедливого виправдання, навіть коли справедливість загнано ним у глухий кут, то мені, якщо в цій справі я ще хочу домогтися справедливості, не залишається нічого іншого, як присудити Колера й самого себе де смертної кари й виконати над обома цей вирок, тобто взяти револьвер, схований у мене за канапою, і спровадити спершу Колера, а тоді й самого себе на той світ, такий кінець він, начальник поліції, вважає закономірним, хоч водночас і безглуздим, бо перед лицем справедливості, якщо міркувати абстрактно й брати справедливість як ідею, я, мовляв, маю не кращий вигляд, ніж Колер; досить згадати хоч би про ту роль, яку я відіграв у смерті Дафни. Перед лицем справедливості ми з Колером обидва вбивці. А суддя, навпаки, виконує свій дискутабельний обов’язок. Він має дбати про те, щоб такий недосконалий інститут, яким є правосуддя, функціонував і допомагав наглядати за певним додержанням у цьому житті правил людської гри. А від самого судді справедливості вимагається так само мало, як від папи римського побожності. Та якщо хтось починає домагатися справедливості на свій страх і ризик, це призводить до з біса прикрих наслідків. Така людина не бачить, що шахрайство іноді гуманніше від чесності, бо світовий механізм час від часу треба змащувати — функція, яка нашій країні властива особливо. Такий фанатик справедливості сам повинен бути справедливий, а чи справедливий я — на це запитання відповідати, мовляв, мені самому. Отже, пане начальник поліції, ви бачите: я в змозі відтворити нашу розмову, чи, точніше сказати, вашу промову — бо я ж не озвався й словом, я просто лежав оббльований на канапі й слухав вас — щодо змісту більш-менш вірогідно; не здивувало мене й те, що ви здогадалися про мій намір, який виник у мене з самого початку, і, мабуть, я тільки для того так низько й падав, тільки для того, певно, й допомагав Лаккі й Маркізові з Невшателя забезпечити алібі, тільки для того, очевидно, й став тим, ким тепер є (навіть Нольді-Орхідейник вважає мене нікчемою, не гідним жінок, яких представляє), щоб по-своєму бути винним такою самою мірою, якою винен почесний доктор Ісаак Колер. Але в такому разі мій вирок і його виконання мною самим — найсправедливіша річ у світі, бо справедливість може існувати лише серед однаково винних, так само як існує тільки одне розп’яття, те, що в Ізенгеймському вівтарі (на хресті велет з розпростертими руками, огидний труп, під його вагою прогинаються бруси, до яких він прибитий цвяхами, — Ісус Христос, ще жахливіший від прокажених, для кого малювали цю ікону, і коли вони дивилися на розіп’ятого бога, між ними й тим богом, що, як вони гадали, наслав на них проказу, заходила справедливість: для цих людей він був розіп’ятий справедливо). Я пишу тверезо, пане прокурор Фойзер, пишу тверезо, і саме тому прошу вас не робити начальникові поліції закидів — мовляв, він мав би забрати в мене револьвер; у всій нашій з ним розмові чи, краще сказати, в тій надзвичайно чесній промові начальника поліції батьківських мотивів не було, ота баєчка з кожним десятим, якого він буцімто відпускає на волю... може, в неї хтось і повірить, а сам начальник поліції, мабуть, був би радий, якби він бодай кожного десятого злочинця хапав; то все була провокація, згодом він іще пошкодує, що не заарештував мене на похороні, коли моя парасолька полетіла, а він узяв у мене з руки стилет; але я його знаю, він не в тім’я битий, одразу втямив, що тоді довелося б ставити по-іншому не тільки питання про вбивць бідолашної Дафни Мюллер, а й про вбивць тих убивць, що тоді він сам опинився б у сфері інтересів Моніки Штайєрман, а кому охота заводити сварку з протезною імперією, яка он має намір знов узятися за виробництво зброї; та коли через дві години — а точніше, через дві години й тринадцять хвилин — я вистрілю в почесного доктора Ісаака Колера, начальник поліції посиденьок не справлятиме, навіть якщо мої постріли не дадуть наслідків... А втім, пане прокурор, погодьмося: своєю зворушливою промовою начальник поліції все ж таки намагався запобігти тому, щоб мої постріли, якщо я надумаю стріляти, виявились небезпечними; правда, я вже давно замінив холості патрони на справжні, але про це ви, пане начальник поліції (я знову звертаюся до вас), так і не здогадались. Мабуть, саме тому я ніколи й не підходив близько до лахмітника на першому поверсі. Інстинктивно. Щоб до нього не підійшли близько й ви. Той одноокий — неабиякий дивак, у нього можна було роздобути все. Можна було. Бо вже й це в минулому. Три тижні тому лахмітник вибрався з будинку, квартира й крамниця на першому поверсі стоять порожні, й оскільки тепер і в «Святих з Уетлі» тиша й пустка, а я, крім того, вчора (а може, позавчора чи позапозавчора) знайшов у себе рекомендованого листа, якого одержав кілька місяців тому, але не розпечатав, а писалося в ньому про те, що старий будинок на Шпігельгасе перебуває під охороною як історична пам’ятка і в зв’язку із загрозливим станом терміново потребує ремонту, і робитиме його Фрідлі, він усе перебудує всередині і влаштує розкішні квартири, — он як, виходить, він береться за нове діло, — отож до 01.10 я повинен звільнити квартиру, а оскільки те 01.10 вже давно минуло, то мені довелося попобігати по місту, поки я зрештою знайшов останню свою пляшку віскі, — вчора, у Штюссі-Лойпіна в «Театральному», — а якби одноокий був не вибрався, я б розжився у нього вдома коли й не на віскі, то принаймні на пляшку виноградної самогонки, як ото знайшов був у його крамничці патрони в альпійському ріжку, а холості, якими ви, пане начальник поліції, зарядили мій револьвер, висипав у ріжок. Почесний доктор Ісаак Колер і я помремо так, як про це співають у народних піснях. Та перше ніж я (хміль помалу виходить у мене з голови, і це вже стає небезпечно — так небезпечно, що мені ввижається сонце, і я, мов той божевільний проповідник, змушений на нього дивитись), отож перше ніж я менш як через годину виїду до аеропорту (своїм «фольксвагеном», його не встигли до пуття відремонтувати, я просто пішов і забрав машину — чортма грошей), хочу востаннє звернутися до вас, пане начальник поліції. Я беру свою підозру назад. Ви вчинили порядно. Ви не хотіли образити мою гідність і дали мені право прийняти рішення самому. Мені шкода, що я вирішив не так, як ви сподівалися. А тепер моє останнє зізнання: в цій грі за справедливість я програв не тільки себе, а й Елен, дочку вбитого мною чоловіка і мого вбивці. Мені доведеться застрелитись, бо я застрелю його. Futurum exactu^[43]. На пам’ять мені знов приходять студенти-латиністи, яких колись у сирітському притулку приставив до мене старий пастор, — вони мали підготувати мене до вступу в міську гімназію. Я завжди любив розповідати про сирітський притулок, навіть у Мокка, хоч розмовляти з тим чоловіком було й важко. Якось один письменник розповів там про смерть своєї матері, до якої він, видно, був дуже прив’язаний; тоді я заходився змальовувати переваги сирітського притулку і назвав сім’ю розсадником злочинів, а від отого «сімейного щастя», яке всі так розхвалюють, уже, мовляв, з душі верне. Ці мої слова вочевидь збили письменника з пантелику, а Мокк засміявся — щодо нього, то взагалі важко сказати, коли він тебе розуміє, а коли ні, але, здається, скульптор, хоч він це й заперечує (ще одна його хитрість), уміє читати по губах, бо тоді він саме сидів без слухового апарата. Коли ви, заявив мені Мокк, починаєте хвалитися тим, що виросли без батька-матері, то стає просто моторошно; на щастя, провадив він — як завжди, статечно (письменник уже давно пішов), — ви, Шпет, стали юристом і не маєте наміру ставати політиком, хоч це ніколи й не пізно; одначе людина, яка так захоплено розповідає про сирітський притулок, гірша, ніж та, що в дитинстві воювала з батьком чи матір’ю або навіть з обома, як він, Мокк; він ненавидів своїх старих, як сам казав, мов чуму, хоч то були добрі, щирі християни, ненавидів за. те, що вони народили восьмеро дітей та ще й його самого на додачу, не питаючи в жодного з цього досить чималенького виводка, чи він або вона хоче, щоб його чи її приводили на світ; народжувати дітей — це, мовляв, страшний злочин, і коли він тепер несамовито довбає зубилом камінь, то уявляє собі, що то його батько чи мати, яким він помщається, а щодо мене, то в нього виникає запитання: що ж я за один, чого душі не чую за тим своїм сирітським притулком? Ну добре, він, Мокк, зачаїв у собі ненависть до тих, хто його зачав, народив, а тоді не викинув у перше-ліпше помийне відро, і тепер він видовбує цю ненависть із каменю, надає їй подоби й форми, яка йому до смаку, бо сам же її створив, а вона, якби вміла відчувати, в свою чергу ненавиділа б його, як він сам ненавидів своїх батьків, що теж любили його, а він же завдав їм стільки клопоту; але так уже серед людей ведеться, кругообіг ненависті й любові між творцем і творінням, та коли він, Мокк, уявить собі отакого, як я, Шпет, котрий, замість ненавидіти тих, хто його зачав і привів на світ, любить заклад, що поставив його на ноги й видресирував, одне слово, коли він уявить собі такого, якому наперед визначено розпалювати пристрасть до чогось нелюдського, до утопії чи хай навіть до принципу, скажімо, справедливості, і коли він потім подумає, як же після цього така людина поводитиметься з іншими людьми, котрі його принципу — принципу справедливості, щоб уже не відбігати від прикладу, — не відповідають (а хто йому відповідає!), то його проймає холодний піт. Його ненависть продуктивна, моя — деструктивна, ненависть убивці.

— А знаєте, Шпет, — промовив він на завершення того малозрозумілого виливу почуттів, — мені вас шкода. Ви жорстоко помиляєтесь.

Після того я вже не переступав порога його майстерні. Та ось чому я про цю розмову пишу, пане начальник поліції: той скульптор — його, до речі, недавно вшанували у Венеції — має цілковиту рацію. Я людина з реторти, вирощена у зразковій лабораторії, вихована на принципах вихователів і психіатрів, що їх наша країна створила так само, як і досконалі годинники, психофармакологію, таємницю вкладу та вічний нейтралітет. Я був би навіть зразковим продуктом того науково-дослідного закладу, якби в ньому не бракувало одного: більярдного столу. Отож мене пустили в світ, який я не зміг розгледіти, бо зроду не мав із ним діла; я собі думав, у ньому все так, як у сирітському притулку, де я виріс. А мене випхнули, не підготувавши, у світ людей, де панують закони джунглів, і я, непідготовлений, опинився перед лицем інстинктів, що ними ці закони формуються, — жадоби, ненависті, страху, хитрощів, сили. Але такий самий безпорадний виявивсь я і перед почуттями, що їх закони джунглів роблять людськими, — гідності, міри, розважливості, зрештою кохання. Бурхливий потік людської дійсності підхопив мене, мов поганого плавця, і я мусив борсатись, щоб не потонути, і, йдучи на дно, сам став хижаком; цьому сприяла й та нічна розмова зі Штюссі-Лойпіном, коли я продав матеріали, що допомогли виправдати вбивцю, чия дочка прийшла до мене. Елен сиділа в моїй адвокатській конторі на Цельтвег — у розкішній трикімнатній квартирі, яка дісталася мені від Бенно. Я оце аж тепер пригадав, що Елен чекала мене не під дверима, а в самій квартирі, у кріслі за моїм столом. І що вона добре знала квартиру. Але Бенно... Та хто через нього не вскакував у халепу! Отже, Елен прийшла, бо довіряла мені, і вона віддалася, бо я її жадав. Але мені забракло мужності довіритись і їй і повірити, що й вона любить мене й жадає. Так ми розминулися зі своїм коханням. Я їй не сказав, що її батька ніхто не примушував убивати (навіть коли цього нібито й хотіла ота чортова карлиця), що йому просто подобалося вдавати з себе на цій нікчемній планеті господа бога, що я двічі продався — йому, її батькові, й одному знаменитому адвокатові, який залюбки дограв до кінця гру правосуддя, мов той гросмейстер, що великодушно доводить до кінця шахову партію початківця. Так ми кохалися, не розмовляючи одне з одним і не здогадуючись, що без слів щастя нема. Мабуть, саме тому й випадають хвилини щастя — щастя, яке я відчув тієї ночі, коли усвідомив, що могло б із мене вийти; незбагненна можливість, яка в мені крилась і якою я тоді не скористався; я був щасливий, щасливий цілу ніч, і напевне знав, що став би тим, чим не став. А коли вранці ми подивились одне одному у вічі, то зрозуміли, що все минуло. Ну, а тепер мені пора в аеропорт.

3

Післяслово публікатора. За досить дивних обставин і, по суті, випадково я познайомився з кількома людьми і вже пізніше збагнув, що вони не тільки були причетні до цієї багатопланової історії, а й виконували в ній головні ролі.

Було це десь у 1984 році. В Мюнхені. Я не веду щоденника й дати вказую не дуже точні. Якщо не помиляюсь, уже закінчувався травень, і та історія мені здавалася тоді вигадкою. Затишна вілла, затишний парк, над яким там і там здіймаються високі дерева. У парку біля будинку — накриті столи. Привітна господиня. Видавці, журналісти, працівники театру й кіно, інших галузей культури — кожних у розумній мірі. Як завжди, я когось із кимсь та сплутаю. І не певен, чи ота — саме та, за яку я її маю. Виявляється, то таки інша. Потім довідуюсь, що й інший — теж зовсім не той. Тоді я, ошелешений, ошелешую одного директора театру, де колись усіх знав, а тепер уже не знаю нікого. Я думаю, що він думає, ніби я хочу втелющити йому п’єсу, і він справді думає, що я хочу втелющити йому п’єсу. Якийсь актор бігає сюди-туди, наче король Лір, який забув свій текст, і в розпачі белькоче: «Все, театру кінець! Жодної нової п’єси!» А іншого актора я так часто бачив на телеекрані, що подумав собі, нібито давно з ним знайомий. А чоловік стоїть і дивується — ми ж бо вперше зустрілися! Якась жінка підкочує у кріслі на коліщатах старезного діда. Сама елегантна, гордовита, гарна. Років п’ятдесяти. Я її знаю, а от як звати, забув. Вона стримано вітається, називає мене Максом і звертається на «ти». Жінка помилилася. Сміємось. Вона вибачається. Мені приємно. Тепер вона звертається до мене на «ви». Хто цей старенький чоловік? її батько. Йому, мабуть, років та й років?.. Скоро сто. Такий тендітний, крихкотілий. І надзвичайно жвавий. Рожева шкіра. Ріденький білий чубчик, коротенькі вусики, доглянута борода — і не дуже широка, й не еспаньйолка. Він, розповідає жінка, мав розмову з прем’єр-міністром Баварії. Про політику? Ні, про заснування фонду дійової науки. Незрозуміло. Бачте, нині розвелося забагато непотрібної науки. A-а, зрозуміло. Жінка й досі гадає, що я її знаю, а я її не знаю. Господиня заводить розмову із старим. Про се, про те. І все сміється, сміється. Той дідусь, видно, жартун. Я сиджу між незнайомою знайомою і німкенею — вдовою видавця-італійця, якого я знав колись один день у Мілані. О, знайома, чиє ім’я я не можу пригадати, нарешті завважила, що я її не знаю. Її аж заціпило. А вдова розповідає мені про актрису, в яку я колись був закоханий. Нібито «здиміла» з одним пожежником. Попоївши, всі сунуть до салону. Кіношники й театрали збиваються навколо директора театру. Їх цікавить мистецтво. Решта — довкруг отого дідуся в кріслі на коліщатах. Цих цікавить дійсність. Один критик-мистецтвознавець звертається до господині з коротенькою подячною промовою і зводить на кілька хвилин обидві сфери докупи. Він надто добре розуміється на мистецтві, щоб не недооцінювати дійсність, і надто добре знає дійсність, щоб не переоцінювати мистецтво. Потім сфери знов розпадаються. Одна заводить дискусію про Бото Штрауса, друга про Франца Йозефа Штрауса. А якої думки про цього жвавий дідусь? Він історик, а не метеоролог. Що він хоче цим сказати? Історик виступає з прогнозом на далеку перспективу. Він метафізик. Забрав собі в голову, нібито осягнув світовий дух. Метеоролог, мовляв, зважується тільки висловити прогноз на близьку перспективу. А він — науковець. Він не забрав собі в голову, нібито осягнув газову оболонку. Світ — це темний ліс. Що можна зробити з погляду політики? Потрібні рішучі хірургічні втручання, а там подивимось, які будуть наслідки. Їх передбачити важко. Що він має на увазі? Один концерн, якому він самохіть надав консультації і яким несамохіть керував, попав у скрутне становище. Описувати його докладніше немає потреби. В економіці взаємозв’язки ще складніші, ніж у газовій оболонці, а прогнози ще приблизніші. Старий говорив невимушено, тихо й швидко. Тільки час від часу ледь чутно поклацували щелепи. Власне, виникла потреба, провадив він, убити одну особу або влаштувати так, щоб її хтось убив. Усі аж роти пороззявляли. Від нестями. Та зрештою похопилися й розчулились. Так ніби старий розповідав любовну історію. Звісно, просто вчинити вбивство — це було б непристойно. Тепер до його розповіді почав прислухатись уже й гурток діячів культури. Всі з такою цікавістю потяглися до старого, немовби він утнув казна-що, мало не їв ножем рибу. Та королі й майже сторічні люди можуть дозволити собі й таке. «Він просто чарівний!» — тихенько прошепотіла актриса, яку я колись уже бачив по телевізору чи в кіно або, може, гадав, що бачив. На теле- й кіноекрані всі обличчя скроєні на один копил. Принаймні з десяток не відрізниш одне від одного. Старому подали келих шампанського. Він надпив. З’явився режисер і актор, з яким я давно товаришував. Швейцарець за походженням. Тип російського великого князя, що втратив маєтність, звиклий поводитися з кріпаками, здоровенний, опасистий. Доглянуті вуса, вишукано-недбало вбраний. Поцілував руку господині, кинув погляд на збентежене товариство, весело перебіг його очима, промовив із тільки йому властивою гідністю гранда: «Доброго здоров’я, пане кантональний раднику! Вітаю тебе, Елен!»; тоді кивнув головою мені (досить прихильно) й сказав: «Здається, пан кантональний радник зібрався розповісти свою історію. Вона просто неймовірна!» Потім налив собі шампанського й сів. Старий провадив далі, його показний вигляд і статечні манери зачаровували всіх. Річ була не в тому, про що він говорив, а як він говорив. Через те, власне, й не можна переказати його історію так, як її розповідав він. Нехай уже господиня, вів далі старий, дарує, що він так відверто завів мову про вбивство. Його, мовляв, запитали, що можна зробити з погляду політики (десь так казав він). Політика й економіка підлягають тим самим законам — законам насильства. Це стосується й війни. Економіка особливо є продовження війни іншими засобами. Як бувають війни між державами, так бувають вони й між концернами. Громадянським війнам відповідають битви за владу всередині одного концерну. І щоразу постаєш перед необхідністю робити вибір: або усунути від влади когось, або відійти від неї самому. Тут потрібно рішуче вдатися до хірургічного втручання й подивитись, як воно закінчиться — успішно чи ні. А в окремих випадках — це треба визнати — таке втручання здійснюють шляхом убивства. Загалом убивство саме собою наслідків не дає. Тероризм тільки здіймає дрібні хвильки на поверхні світової структури. Вбивство, яке вчинив він, було необхідне. Одначе проблема полягала не в самому вбивстві, а в усвідомленні того, що лише вбивство допоможе вийти із скрутного становища. Певна річ, він міг би доручити здійснити те вбивство комусь іншому. Перекласти свій обов’язок на чужі плечі неважко. Але йому ось уже скоро сто, а він і досі сам зав’язує собі шнурки. І хоч потім виникла потреба ще в кількох убивствах, проте вони втряслися самі собою, — господь бог, створюючи світ, утрутився тільки один раз. Досить було зробити початок. Йому теж розв’язання проблеми спало на думку вмить. Старий усміхнувся. Понад тридцять років тому він мав проводжати від приватної клініки до аеропорту одного на той час такого ж відомого, як і непопулярного політика. Той чоловік стояв у клініці коло ліжка пригнічений, у теплому зимовому пальті. Його, казав він, цькують. Податок зі спадщини, який він провів, надто багатьох розорив. Тепер йому доведеться захищатись. І політик дістав із кишені револьвер. Тим револьвером він мав намір пристрілювати кожного позбавленого спадщини спадкоємця. Медсестра з переляку вереснула й кинулася геть з палати. Тоді політик знов сховав револьвера до кишені пальта. Прибіг лікар з двома санітарами. Полковник медичної служби. Ескулап-солдафон. Поставив діагноз: у пана політика, мовляв, не все гаразд із головою. Нічого страшного, він іще раз накачає бідолаху по саму зав’язку заспокійливими засобами, а тоді нехай забирається додому, а то ще, мовляв, відкине тут копита. Вони там трохи поборюкались — один санітар таки опинився в нокауті, — витрусили того бідолаху разом з револьвером із зимового пальта, нашпигували йому зад — о, тут дами, пардоні — знов запакували його в пальто й укинули в «роллс-ройс». Отак він і поїхав з озброєним, збожеволілим державним діячем до міста. А видався чарівний весняний вечір. Спадали сутінки. Було близько сьомої години. А що в них усі встають рано, то й вечеряють теж рано. Коли вони їхали в машині вниз по Реміштрасе — фінансовий геній уже куняв собі, — і він побачив людей, що поспішали до ресторанів, йому сяйнула ідея. Тепер він знав, як вийти із становища — вишукано, з гідністю, так, щоб світ ахнув. «Господи! — прошепотіла німкеня — вдова видавця-італійця. — Як же цікаво!» Особа, розповідав далі старий, чий вплив на концерн він мав нейтралізувати, часто мала звичку вечеряти о тій порі в одному відомому на весь світ ресторані. (Тут старий допив другий келих шампанського). Він, мовляв, сказав шоферові зупинитись, узяв з кишені міністра — той уже тихенько похропував — револьвер, увійшов до ресторану, впевнився, що розрахував правильно, сподіваючись застати потрібну особу, потім застрелив її, вернувся до «роллс-ройса», поклав револьвера назад політикові в кишеню, відвіз того шанованого міністра її величності королеви й хворого керівного діяча партії до аеропорту й здав разом з револьвером у спеціальний літак, що доправив його на рідний острів, де він, щойно прибувши, остаточно завдав світовій імперії фінансової поразки. Культура нишком захихотіла. На обличчі дочки старого відбивався гордовито-таємничий спокій. Якби її батько розказав, ніби він був начальником концентраційного табору, в неї і тоді не здригнулася б жодна рисочка. Ми теж слухали його з цікавістю. Як старого пілота-бомбардувальника. Тільки трохи скептично, навіть насмішкувато; одначе всі були зачаровані невимушеністю й сарказмом старого, які надавали його розповіді абстрактного, нереального відтінку. Якийсь видавець збентежено спитав: «А ви?» — «Любий мій...» — мовив старий і взяв з коробки важку сигару (я пригадую той час, коли сам курив, і схиляюся до думки, що то була «Топпер»). Про видавця він по-дворушницькому забув і правив своєї. Мовляв, хоч би в яких суспільних колах ми оберталися, а правосуддя — хай навіть більше несвідомо, ніж свідомо — рівняються на них. Тоді як має стояти над ними. І, щоб заперечити свою упередженість, воно іноді поводиться — особливо щодо привілейованих — надто суворо. Та нащо наводити нудьгу. Його заарештували, верховний кантональний суд ухвалив обвинувачувальний вирок, але потім суд присяжних той вирок скасував, хоч убивство й було вчинене публічно. Через необхідність, звісно. Незаперечних доказів не виявилося. Свідки висловлювали суперечливі твердження. А зброю, з якої стріляли, так і не знайшли. Хто ж заглядатиме до кишені міністра! Обвинувачення не довело, що він мав мотив для вбивства. Для юриста концерн — темний ліс. До того ж у ресторані тоді випадково був колишній чемпіон Швейцарії із стрільби з пістолета, і коли його надумали допитати, він повісився. Мабуть, везіння все ж таки є. Адже можливо, що в ту саму мить, коли хотів вистрілити він, тоді сімдесятирічний, вистрілив той, і так воно було й насправді, адже мертвий, лежачи головою у філе Россіні із зеленими бобами, як він пригадує... Та як став можливим такий збіг — це, по суті, не має значення. Старий припалив сигару, яку досі крутив у руках, мов диригент свою паличку. І раптом товариство вибухнуло реготом, дехто заплескав у долоні, а один товстий журналіст розчинив вікно й, сміючись, вигукнув у ніч:

— Безсмертний жарт!

Ніхто не мав сумніву, що старий не винен. Я теж так гадав. Але чому, власне? Через його привабливість? Чи вік? «Чарівно!» — сяяла німкеня — вдова видавця-італійця, а господиня зауважила, що життя пише найдивовижніші історії. Дочка старого подивилася в мій бік, холодно й пильно, так наче хотіла збагнути, чи вірю в цю історію я. А її батько курив сигару й показував фокус, який особисто мені ніколи не вдавався: пускав дим із рота кільцями. Він розуміє, сказав старий, у несправедливо звинуваченої людини не такий полохливий вигляд, як у вбивці (щирі оплески); але така вже його доля: ніхто не хоче вірити в те, що він учинив убивство. «Ви, мабуть, теж не вірите, — звернувся він до мене, — хоч у своїх комедіях посилали героїв на той світ цілими гуртами!» Знову сміх, веселощі на всю губу. Подали чорну каву, коньяк.

— Нез’ясованим залишається тільки моральний бік справи, — знов почав старий і задивився на попіл на кінці сигари, якого не струшував, а навіть беріг, щоб він не впав. І раптом старий став наче зовсім іншою людиною. Це був уже не сторічний дід. Він існував поза часом. — Чи вбив я насправді, чи тільки хотів убити. З погляду моралі має значення лише намір, а не його здійснення. І все ж питання моралі — це питання виправдання вчинку, що не відповідає загальним принципам суспільства, якими воно керується. Таким чином виправдання переходить у категорію діалектичного. З погляду діалектики, а отже, й моралі, можна виправдати все. Тому будь-яке виправдання, на мою думку, позбавлене стилю, тобто, перебільшено кажучи, будь-яка мораль — це явище аморальне. На своє виправдання я можу тільки додати, що діяв в інтересах концерну, який, одначе, все ж таки збанкрутував, отож навіть моє розпрекрасне вбивство виявилося марним, незалежно від того, хто його здійснив — я сам чи хтось інший. А тепер на запитання, чого можна домогтися політичним шляхом, я відповім так: коли чогось досягнуто лише завдяки випадку або коли чогось досягнуто випадково, то цей успіх — протилежність тому, чого потрібно було досягти.

Після цього старий вибачився. Мовляв, він просив би вельмишановну господиню зробити ласку й відпустити його, а дочку Елен — відвезти його до «Чотирьох пір року». І жінка, навіть не глянувши в мій бік, покотила батька до дверей. Я вирішив, що старий свою історію вигадав. Хто ж так убиває! Але того, що колись старий стояв при владі і ще й тепер мав значний вплив, не можна було не помітити. А то чого б це його приймав сам Штраус! Мені старий здався одним із верховодів економіки, що мав на душі свої гріхи. Однак розповідати про біржові махінації важче, ніж про вбивства, тож він і плеще язиком про якесь вигадане вбивство, бо добре знає: це не махінація, ніхто не повірить, що він здатний на такий злочин. Я вже в таксі забув про його історію і міркував тільки про діалектику, яку він підпорядкував моралі. І раптом згадав його ім’я: Колер. Ісаак Колер. Колись я сидів навпроти нього на банкеті друзів театру. Поруч із його дочкою. То було давно. Багато років тому. Вже й не пам’ятаю, що ми святкували. Промовам не було кінця-краю. Колер мав тоді бадьорий вигляд, засмагле обличчя — дочка його сказала, нібито він щойно повернувся з навколосвітньої подорожі.

Другого літа, а може, вже й на початку вересня, помер батько моєї знайомої, однієї із Штюссі-Моозі. Років п’ятнадцять тому вона була в нас: хатньою прислугою. Жінка повідомила мене, що батькову садибу мають продавати. Я ту садибу знав. Вона була стара й геть занедбана. Я вирішив її купити. Краєвид там милував око. Внизу — долина Штюссі, у ній Штюссікофен, далі Флетіген, вершини Альп. За садибою стрімко здіймалася скеля. Село-гніздо, справжні Альпи тут іще й не почалися. Старі хати. Каплиця. Вряди-годи сюди приходить читати проповідь священик із Флетігена. Заїзд. Аж дивно — й досі трапляються села без іноземних туристів. Домовлятися я мав із «оборонцем», як тут називають адвоката. Він займав кімнату в заїзді «До Лойєнбергера», а справи залагоджував просто в ресторанчику. Я примостився серед селян, слухаю. «Оборонець» більше скидався на такого собі сільського суддю. Коли я ввійшов, він саме закінчив розглядати якусь бійку. Дядько з перев’язаною головою, лаючись, вискочив за двері. Тепер, коли минуло стільки часу, змальовувати «оборонця» важко. Було йому років п’ятдесят. А може, й набагато менше. Непросипущий п’яниця. Пив «подружку» — горілку, яку в інших краях називають ще «фруктівочкою». Він здавався горбатим, хоч насправді такий і не був. Вовкуватий відлюдько. Обличчя одутле, проте не позбавлене шляхетних рис. Очі водянисто-голубі, губи в синцях. Загалом чоловік хитрий, але часто неуважний. Мене він спробував пошити в дурні. Загнув удвічі більшу ціну, ніж мені попередньо назвала наша колишня прислуга. Заходився торочити про те, як складно працювати з общинною радою Штюссікофена. Молов дурниці про неписані закони. Сказав, нібито садиба зачарована — господар Штюссі-Моозі повісився. Та й усі тамтешні господарі, мовляв, вішалися. Дядьки з сільською безцеремонністю слухали нашу розмову, накидали собі на шию уявний зашморг, коли «оборонець» розповідав про вішальників, здіймали над головами руки, немов підтягали мотузок, закочували очі, вивалювали язики. Я зрозумів, що «оборонець» силкується не ошукати мене, а відбити мені охоту купувати садибу (ошукав він згодом сім’ю колишньої нашої прислуги — продав садибу за безцінь одному Штюссі-Зюттерліну). Відчувши, що мій інтерес до садиби згас, — не так через його викрутаси, як через вороже ставлення до мене з боку селян, — «оборонець» став доброзичливішим. Правда, він був уже п’яний. Але щоб неприємний, то ні. Навпаки. Навіть почав жартувати. Хоч і досить ущипливо. А потім заходився розповідати. Дядьки попідсідали ближче й почали його підохочувати. Видно, знали вже його історії. Слухали вони так, як діти слухають казку. «Оборонець» запевняв, що був колись у найбільшому місті нашої країни знаменитим адвокатом. «З біса знаменитим», — як він сказав. Гроші лопатою загрібав. До нього зверталися найбільші банки, найбагатші в місті родини. Та його улюбленою клієнтурою були повії. «Мої повійнички», — як він сказав. Він так і сипав смішними історіями. Особливо про якогось Нольді-Орхідейника. Більшість із тих історій «оборонець», як на мене, просто вигадав. Але слухав я його, мов заворожений.

І не стільки через самі історії, скільки через суспільну критику, що крилася в них. Вона мала якийсь анархістський присмак. Та критика відповідала не дійсності — вона відповідала його уявленням про дійсність. Колись він нібито вплутався в якийсь судовий процес з убивством. «Оборонець» удав із себе підсудного, а потім п’ятьох членів верховного кантонального суду. Дядьки загигикали. І як захисник він, мовляв, той процес виграв. Одначе згодом збагнув, що чоловік, якого виправдали, — один урядовий радник, — усе ж таки вбивця. Він і його, «оборонця», і п’ятьох членів суду пошив у дурні. Дядьки аж за животи бралися й теж жлуктили «подружку». Видно, вони вже не раз слухали цю історію й не могли наслухатись. Вони раз у раз вимагали, щоб «оборонець» розповідав далі, той комизився, йому наливали чарку, він показував на мене — мовляв, його ж це не цікавить, тоді наливали чарку й мені, і я казав: «Та чого, ще й як цікавить!» «Оборонець» розповідав, як намагався добитись касаційного процесу, але уряд, а зрештою і федеральний суд стали цьому на заваді. Урядовий радник — це вам, як-не-як, урядовий радник. Згадка про кожну юридичну перешкоду, кожну каверзу викликала злий регіт.

— Отак воно у вільній Швейцарії! — вигукнув один дядько і знов замовив «подружку».

— Тоді я вирішив діяти на власний страх і риск, — провадив «оборонець». — Я зачекав, поки урядовий радник повернувся з навколосвітньої подорожі. Про те, коли прибуває літак, вичитав у газетах. Потім повідомив про свій намір начальника поліції. Той наказав оточити аеропорт. Але я переодягся прибиральницею, сховав у накладних грудях револьвер і затерся між працівників аеропорту. А одному поліцейському скортіло мацнути мене за ті фальшиві груди. Тоді я як верескну: «Рятуйте! Ґвалтують!» Начальник поліції вибачився, а поліцейського посадили в холодну при аеропорті.

Дядьки реготали й ляскали себе по стегнах. Потім «оборонець» почав розповідати, як застрелив того чоловіка, якого завдяки йому суд виправдав. Це сталося перед дверима до зали для пасажирів першого класу. Урядовий радник упав головою в урну зі сміттям.

— Він уколошкав того радника, як Тель в ущелині Геслера! — загорлав якийсь дядько.

Решта слухачів схвально загукали — мовляв, оце правильно, оце справедливо. Шум, гам, тарарам. А «оборонець» уже перейшов до сцени свого арешту. Змалював, як начальник поліції зривав з нього фальшиві груди, потім виліз на стіл і повторив промову на власний захист, яку виголосив перед п’ятьма членами верховного кантонального суду, що колись виправдали вбитого, а тепер мали виправдати його вбивцю. На завершення тієї промови він заявив суддям: «Розтуди його, таке правосуддя!» — і став «оборонцем» у долині Штюссі. Закінчивши розповідь, він упав на стілець. Один дядько з недопитою пляшкою «подружки» в лівій руці встав, поплескав оповідача по плечу, заявив, що самого його звати Штюссі-Штюссі, а «оборонець» — єдиний на весь Штюссікофен не Штюссі, проте все ж таки швейцарець до самих кісток; а тоді допив пляшку до дна, впав на стіл і захропів. Решта завели скасований національний гімн, перша строфа якого закінчувалася словами: «Хвала Гельвеції^[44], хвала синам її, що ладні стать до лав — хоч завтра в бій!» Історія мені здалася ніби знайомою. Я хотів тільки уточнити деякі подробиці, але «оборонець» був уже надто п’яний, щоб з ним розмовляти. Декотрі дядьки грізно попідводились, тоді як інші вже доспівували іншу строфу: «Ні бою грізний час, ні смерть не спинить нас. Нам біль — як жарт!..» Шкода мені стало «оборонця». Був же відомим адвокатом, а тепер — ні се ні те, крутій. Укоротив людині віку, виграв процес над самим собою. Однак те вбивство його доконало. Я відмовився від наміру купувати садибу. Мені пора було йти. В долині Штюссі міських людей і так не люблять, а тут ще й бачили, що моя машина з Невшателя. Отож я був для них такий собі чужак-нероба, хоч розмовлявтією самою мовою, що й вони, хіба лиш не так співуче. І я пішов із заїзду. «Рожевіють Альп вершини, помолімося до днини — бог почує...» — гриміло мені вслід. То дядьки вже завели новий національний гімн.

Далі знов нічого не пригадую. Старий у кріслі на коліщатах, його дочка, п’яний убивця серед п’яних дядьків у штюссікофенському заїзді — усе неначе вві сні. Домовитися з «оборонцем» не пощастило, і я не відчував нічого, крім роздратування. Ту садибу я хотів купити не просто через забаганку. Мені потрібна була переміна. Приїхавши додому, я заходився все перебирати й переставляти. Повикидав к бісу мотлох, що може зібратися за сорок років у домі письменника, — купи непереглянутої кореспонденції, оплачені рахунки, яких досі не бачив, квитанції, на які ніколи не звертав уваги, стоси коректур, безліч разів переписані рукописи, уривки текстів, фотознімки, малюнки, шаржі. Одне слово, жахливий безлад, що його треба було почасти довести до ладу, а решту знищити. Гори непрочитаних рукописів, накриті лавиною недоведеної до пуття пошти за кілька десятиріч. Не вибираючи, я розгорнув один із рукописів. «Правосуддя». Геть цю погань! Коли рукопис уже опинився в поліетиленовому мішку, мій погляд упав на його першу сторінку: там стояло ім’я почесного доктора Ісаака Колера. Я вийняв рукопис з мішка. Його надіслав мені з Цюріха якийсь доктор Г., але я ніколи не читаю рукописів, що їх одержую поштою. Література мене не цікавить — я її трохи сам роблю. Доктор Г. Я напружив пам’ять. Кур, 1957 рік. Це було після мого виступу в одному готелі. Я ввійшов до бару, щоб випити ще одне віскі. Крім немолодої барменки там був ще один чоловік. Як тільки я сів, він відрекомендувався. Доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції. Високий, огрядний, старомодний на вигляд чоловік, через жилетку звисав навскоси золотий ланцюжок від годинника, що сьогодні побачиш не часто. Незважаючи на його вік, чуб у нього був ще чорний, вуса кущуваті. Він сидів на одному з високих стільчиків біля стойки, попивав червоне вино, курив сигару «Баянос» і розмовляв з барменкою, звертаючись до неї на ім’я. Голос він мав гучний, а його рухи були розкуті — одне слово, не дуже церемонний чоловік, що викликав у мене цікавість і настороженість водночас. На другий день уранці він ще підвіз мене своєю машиною до Цюріха... Я погортав рукопис. Він був надрукований на машинці. Над заголовком стояло від руки: «Робіть із цим що завгодно». Я почав читати. Дочитав до кінця. Автор, якийсь адвокат, не впорався з власним матеріалом. Його розповідь раз у раз перебивали свіжі події. Про найважливіше він почав, писати наприкінці, а тоді йому раптом забракло часу. Він дуже квапився. А загалом писанина дилетанта. Викликали в мене подив і окремі сцени. Або взяти назву розділу: «Спроба дати лад безладу». Те саме й щодо декотрих імен. Хто такі Нікодемус Мольх, Дафна Мюллер, Ільзе Фройде? А хто тепер держить у парку цілу армію гномів? Здається, начальник поліції якось казав мені, що любить Жана Поля^[45]. Поговорити з начальником поліції я вже не міг. Він помер. У 1970 році. Потім я прочитав листа, якого він надіслав разом з рукописом:

«Щойно повернувся з похорону Штюссі-Лойпіна. Був тільки Мокк. Після похорону ми їли з ним у «Театральному» суп із фрикадельками з печінки та філе Россіні з зеленими бобами. Після того довго шукали Мокків слуховий апарат. Кельнерка забрала його разом з підносом. Що ж до нашого славного борця за справедливість, то йому все ж таки пощастило пробратися в аеропорт. Переодягся прибиральницею. Він і вистрілив, але з переляку, що таки домігся свого, впав головою в урну зі сміттям. На щастя, Колер нічого не помітив — тієї хвилини саме злітав чотиримоторний літак. А втім, той чоловік своїм револьвером однаково не завдав би йому шкоди. Він помилився. Я тоді все ж таки перехитрував його в крамничці лахмітника. Патрони в альпійському ріжку були холості, я з них усе повитрушував. Потім я вже й сам не знав, що робити з тим фанатиком справедливості. Він дійшов до краю. Передавати його правосуддю не хотілося. Подбати про нього взявся Штюссі-Лойпін (див. вище). Він знайшов йому роботу. Це було кілька років тому.

Ваш доктор Г., колишній начальник поліції».

Я зателефонував до Штюссікофена. Трубку взяв господар «Лойєнбергера». Я попросив покликати «оборонця». Помер. Останній тиждень йому вже скрізь ввижалися чортики. Як його звали? «Оборонець». Де поховали? Мабуть, у Флетігені. Я поїхав туди. Кладовище було за селом. Кам’яний мур, куті ґратчасті ворота. День видався холодний. Це вперше в цьому році я відчув настання зими. Кладовища я люблю. В дитинстві я грався на одному кладовищі. Воно було «індивідуальне». Кожен покійник мав свою могилу, надгробок, кутий залізний хрест, постамент, колонки. Можна було побачити навіть ангела. На могилі такого собі Крістелі Мозера. Але тут, у Флетігені, кладовище було сучасне, узаконене відповідним рішенням місцевої общинної ради. Того, хто помер десять років тому, тут уже не знайдеш. Оскільки площа кладовища обмежена й збільшити її нема змоги, — земля коштує надто дорого, — полежати в рідній землі покійникам дозволялося тільки десять років. А потім — геть, у вічність. Але й ці десять років лежати доводилося в тисняві. Кожному — однакова могилка. Однакові квіточки. Однаковий надгробок. І однаковими літерами напис. Отак і лежали тут покійники плечем до плеча, як у шерензі, — навіть той, котрого я шукав. У житті без ладу, зате після смерті все до ладу. Його могила була передостання — біля ще порожньої ями: стояв уже й надгробок, росли квіточки (айстри, хризантеми). На надгробку напис:

ФЕЛІКС ШПЕТ,

оборонець 1930–1984

Вдома я перечитав рукопис іще раз. Він, як видно, був передрукований з якогось давнішого рукопису. Крім літературних оздоб, доданих, мабуть, самим начальником поліції, більш ніяких змін він не зазнав. Що ж до розповіді Шпета, то цей хвалився у Штюссікофені вбивством, якого насправді не вчинив, а Колер накинув тоді в Мюнхені своє вбивство людині, що її хотів усунути через убитого. Я зробив з рукопису фотокопію. Адреса почесного доктора Ісаака Колера знайшлася в телефонній книзі. Я надіслав йому копію. Через кілька днів одержав листа від Елен Колер. Вона просила мене приїхати. Батько, мовляв, у такому стані, що відлучитися вона не може. Я їй подзвонив. І на другий день ступив у володіння Колерів.

Йдучи від кутих ґратчастих воріт до вілли, я мав таке враження, ніби вступив у рукопис і він дає мені пояснення. Природа довкола дихала багатством. Жовтнева флора тут була щедра. Дерева стояли надзвичайно величні. Ще майже літні. Фен не відчувався. Живопліт і кущі гарно підстрижені. Порослі мохом скульптури. Голі бородаті боги з ногами й задами, як у юнаків. Тихі ставочки. Врочисто застигла пара павичів. Усе в глибокій задумі й мертвій тиші. Лунали тільки голоси кількох пташок. Великий, просторий будинок з вежами та фронтонами, повитий диким виноградом, плющем і трояндами. Всередині все зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність. На стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала старезна служниця. У кабінеті почесного доктора Ісаака Колера я мав зачекати. Кімната була простора. Вся визолочена сонцем. Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк. Двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет. Величезний письмовий стіл. Глибокі шкіряні крісла. На стінах — жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі. І всі тільки з математики та природничих наук. Одне слово, солідна бібліотека. У глибокій ніші — більярдний стіл, на якому лежали чотири кулі. Крізь відчинені двері в’їхав у кріслі на коліщатах старий як світ почесний доктор Ісаак Колер. Він став ще тендітніший, ще крихкотіліший, ще прозоріший — майже привид. Мене він, здається, не помітив, відразу покотив до більярдного столу. А потім, на мій подив, вибрався з крісла й почав грати в більярд. З дверей у глибині кімнати вийшла Елен. Спортивна постава, сині джинси, шовкова сорочка, в’язана руками картата кофта — червоні, сині та жовті клітки. Елен приклала до губів палець. Я все зрозумів. І рушив за нею. Велика парадна зала. І тут відчинені двостулкові двері. На терасі ми посідали. Під маркізою. То востаннє в цьому році я сидів отак на свіжому повітрі. Старі плетені стільці, залізний столик з шиферною стільницею. На газоні — косарка. Перші купи опалого листя. Поміж них походжають пави. Елен сказала, що саме працювала в парку. Поодаль хлопець перекопував між деревами землю. І насвистував.

— Пав нам трохи не довелося позбутись, — промовила Елен. — Сусіди скаржилися. Років п’ятдесят скаржилися. А батько ж так любить пав! Мені здається, тільки через те, щоб дозолити сусідам. Він просто-таки примушує пав кричати. Незважаючи на поліцію, яка час від часу сюди приходить. А жахливішого крику, ніж у пав, на світі немає. Через пав будинки довкола почали падати в ціні. Земля теж. А батько все скуповував. Тепер сусіди вже бояться скаржитись.

Елен налила мені чаю.

— Ваш батько — нелюд? — сказав я.

— Можливо, — відповіла вона.

— Ви читали рукопис?

— Переглянула.

— Шпет вас любив, — мовив я. — Йому важко було про це писати. Та й ви його колись любили.

— Добра душа Шпет... — проказала Елен. — Він любив у житті лише одну жінку — Дафну. Про неї він і пише тепліше. А те, що він любить мене, Шпет собі тільки думає.

— Думав» — уточнив я. — Добра душа Шпет два тижні тому помер. У долині Штюссі.

— Чай уже холодний, — сказала Елен і вихлюпнула все із своєї чашки через балюстраду на вкритий жовтим листям газон — просто під ноги хлопцеві-садівникові, що» зухвало насвистуючи, саме пробігав повз терасу.

А потім закричали пави.

— Звичайно вони о цій порі не кричать, — пояснила Елен. — Зараз змовкнуть.

Але пави не змовкали.

— Ходімо краще в дім» — запропонувала господиня, і ми пішли з тераси, причинили за собою двері й посідали в крісла обабіч картярського столика.

— Коньяк?

— Дякую.

Вона налила. Пави надворі все кричали й кричали — нестямно і лиховісно.

— Добре» що хоч батько їх, клятих, не чує, — зітхнула Елен, а тоді поцікавилась, чи я читав те місце, де йдеться про справжню Моніку Штайєрман.

— Мені все це здається просто неймовірним, — відповів я.

— Мене вона теж якось запросила до себе, — сказала Елен. — Одного літнього вечора. Мені тоді не було ще й вісімнадцяти, і я, як і решта людей у місті, гадала, що Дафна і є Моніка Штайєрман. Я нею захоплювалась. Навіть заздрила їй. Заздрила через Бенно, бо він уникав мене. Бенно тоді кого тільки не спокушав! Переспати з Бенно вважалося просто шиком. Так само» як шиком вважалося переспати і з Монікою Штайєрман, хоч усі були певні, що вони, Дафна й Бенно, одружаться. І це теж вважалося шиком. Але я була дочка Колера, я була недоторканна. Бенно пішов з моєї дороги. Та коли я дістала запрошення від Моніки Штайєрман, то не вагалася жодної хвилини. Може, в душі я навіть сподівалася зустріти там Бенно. Отака я була закохана! Я розповіла про це батькові після вечері за чашкою кави. «Тебе запросили на Аврораштрасе?» — перепитав він і взяв чарку з «Марком» — вдома він завжди п’є «Марк». «До «Спочинку» ще нікого не запрошували», — сказала я. А батько підтвердив: «Так, досі туди запрошували тільки Людевіца й мене. — Потім спитав: — Можна, я дам тобі одну пораду?» Але я норовисто відрубала, що не потребую ніяких порад. Тоді батько заявив: «Ти не повинна приймати цього запрошення. Ось тобі моя порада». І допив свій «Марк». А я все ж таки пішла. Доїхала велосипедом до Вагнерівського узвозу, поставила велосипед під ґратчастою огорожею і подзвонила. Ніхто не вийшов, і це мене здивувало. Тоді я помітила, що велика ґратчаста хвіртка не замкнена. Я відчинила її й увійшла до парку. Та тільки-но ступила кілька кроків, як мене охопив якийсь незбагненний страх. Я хотіла вернутись, але хвіртка вже не відчинялась!

Досі Елен розповідала неквапно, ніби вагаючись, але тепер вона заговорила так, немовби все те діялося не з нею, а з кимось іншим. За її словами, в ту хвилину вона зрозуміла, що її заманили в пастку. Здичавілий парк осявали різкі відсвіти вечірньої зорі; в тій ніби розпеченій до червоного смузі Елен привиділося щось лиховісне. Дівчина простувала, мов сновида, стежкою вгору до невидимої вілли. Під її ногами порипував гравій. Зненацька вона вздріла край стежки гнома, потім ще трьох, ще і ще. Вони виглядали з некошеної трави, з люпину й сокирок, заглушених нечесаними паннами, і товстощокі обличчя тих гномів у надвечірньому світлі здавалися підступними, особливо коли Елен помітила, що гноми сидять і на деревах, шкірячи зуби й посмоктуючи люльки. Елен з відразою поспішила повз тих гномів, поки опинилася перед іншими — з великими майже лисими головами й без борід. Ті фігурки з розмальованої глини були більші від решти й сягали зросту чотирирічних дітей. Елен боялася йти повз них, але раптом завважила, що один із гномів підморгує їй, і вона з жахом утупилася в нього. Тоді фігурка ошкірила зуби. Елен подалася стежкою вгору, крізь юрби гномів у непристойних позах, і нарешті вибігла на чистий луг. Це був пологий схил, і вгорі на ньому виднілася вілла. Задихавшись, Елен стала. Потім озирнулася, сподіваючись, що, може, помилилась. Може, то був тільки кошмарний сон. І раптом знов побачила гнома: ошкіривши зуби, він ішов до неї непевною дрібного ходою. Вона кинулася до вілли, вскочила у відчинені двері, й далі чуючи позад себе те дріботіння, промчала через передпокій, потім через залу з каміном, у якому потріскували дрова, хоч стояло літо. І скрізь — жодної живої душі, тільки оте дріботіння позаду. Нарешті! Елен потрапила до якогось кабінету, хряснула за собою дверима, замкнула їх на засувку, роззирнулася. Вона була сама. Стіни обвішані фотознімками Бенно. Елен важко впала у шкіряне крісло. Відчула якийсь дивний солодкуватий запах. І знепритомніла.

Згодом вона, розповідала далі Елен, прийшла до тями. Її міцно тримали чотири голі велети. Вони були голомозі, слизькі, мов рибини, й смерділи оливковою олією. Всього вона вже не пригадує. Вона спробувала випручатись. Хтось засміявся. Потім їй розвели ноги. З’явився професор Вінтер, роздягнений і пузатий. З-за цього похітливого сатира виглядав гном, що дріботів за Елен до вілли. Він сидів на шафі й позирав згори на дівчину. Аж тепер вона збагнула, що то не гном, а якась жіноча істота, і все, що там діялося, діялося лише задля тієї істоти з майже лисою головою дорослої людини й тілом чотирирічної дитини; це вона пригнала її, Елен, до вілли, щоб із нею зробили те, чого з нею не можна було робити і чого та істота бажала, щоб зробили з нею самою. І коли Елен узяв Вінтер, а потім на неї накинувся Бенно, а тоді й Дафна, єдина зброя, що здолала дівчину, була хіть. І Елен кричала, кричала, і її хіть ставала тим нестримнішою, чим нестерпнішим був погляд тієї істоти. Її очі пекли болючою заздрістю, вона вся тремтіла від страждань, не в змозі зазнати тієї насолоди, що її відчувала Елен, яку з наказу господині ґвалтували слуги. Нарешті істота, охоплена нелюдським жахом, вереснула: «Годі!» — і заридала ридма. Її винесли. Елен відпустили, і вона залишилась у кабінеті сама. Дівчина зібрала одежу й важко поплентала через залу — у каміні ще жеврів вогонь, — через передпокій, крізь темний, хоч в око стрель, парк і дісталася до воріт. Хвіртка була не замкнена, і дівчина рушила велосипедом додому. Так Елен завершила свою розповідь.

Вона замовкла. Потім спитала:

— Ви вражені?

— Ні, — відповів я. — Але ще трішки коньяку не завадило б.

Господиня налила мені й собі. Повернувшись того вечора додому, повела Елен далі, вона ще застала батька в кабінеті. За столом. Він не зводив на неї очей. Вона про все йому розповіла. Він підійшов до більярдного столу й почав грати. «Чого ж ти ще хочеш?» — запитав він нарешті. «Помсти», — відповіла дівчина. «Забудь про все», — — відказав батько. Однак Елен стояла на своєму. Тоді він кинув грати, пильно подивився на неї і промовив: «Я тобі не радив туди ходити. А ти пішла. Це твоя справа. Поради не конче слухатись, а то це буде вже наказ. Те, що сталося, тепер не має значення, бо воно сталося. Його треба скинути з себе. Хто не вміє забувати, той протиставляє себе часу й гине». Однак Елен відповіла: «І все ж таки я хочу помститися!» — «Дитино моя, — мовив батько, і то був єдиний раз, коли він так її назвав, — те, що я оце сказав, — теж тільки порада. Ти бажаєш помсти? Гаразд, ти її матимеш. Це вже моя справа». Він поклав на більярдний стіл чотири кулі й ударив києм. Лиш один раз. Куля наскочила на борт, відкотилася й загнала іншу в лузу. «Вінтер», — мовив батько, коли куля вже лежала в лузі. Потім були Бенно, Дафна, а коли він промовив: «Штайєрман», — стіл лишився чистий. «А я?» — спитала Елен. «Ти — кий, — відповів батько. — Тобою я скористаюся тільки один раз». Тоді Елен поцікавилась: «А що буде з ними?» — «Вони помруть, — сказав батько. — Одне за одним — у тій послідовності, як я оце їх назвав. А тепер іди спати, я ще попрацюю».

— Ця розмова, — озвалась Елен трохи згодом (ми вже налили по третій коньяку, а з сусідньої кімнати долинало стукання більярдних куль), — ця розмова лишила в моїй пам’яті ще лиховісніший слід, ніж те, що сталося у «Спочинку». Я погасила в себе світло й довго дивилася тієї безконечної ночі на далекі холодні зорі. Їм було байдуже — чи є на нашій Землі, цій невимовній мізерії, життя, чи нема, вже не кажучи про людські долі. І раптом у душу мені закралася підозра: а може, батько сам хотів, щоб я пішла туди, може, він і сподівався, що моя цікавість візьме гору? Але чому карлиця вибрала мене? Кого вона мала намір зганьбити — мене чи батька? Якщо батька, то чого ж він спершу відраджував мене мститися? Може, він хотів просто обміркувати — приймати бій чи ні? Коли так, то що то був за бій? Хто виступав проти кого? Батько часто напівжартома згадував про цегельний трест. Мені не давала спокою думка про те, що за цим трестом, мабуть, ховаються інші, куди важливіші підприємства. Батько іноді щось казав про силікон, за яким нібито майбутнє. Та хоч кого я розпитувала, всі в один голос відповідали, що не мають про це й гадки. Може, між батьком і Людевіцом точилася боротьба за владу? А може, те, що зі мною сталося, всього лише знак Моніки Штайєрман батькові? Знак, яким вона хотіла сказати, що не терпітиме далі його втручання?

Я замислився над словами Елен.

— Одне мені не зрозуміло, — мовив я. — В Мюнхені ваш батько розповідав про те, що вчинив убивство. Гаразд. Мотив він назвав вигаданий. Але те, що ідея скористатися револьвером політика сяйнула йому вже перед самим рестораном, — це неймовірно, ні, просто неймовірно!

Елен звела на мене уважний погляд. То була з біса вродлива жінка.

— Маєте рацію, — відповіла вона. — Батько сказав неправду. Ми з ним про все домовились. Бідолаха Шпет здогадався. Батько застрелив Вінтера власним револьвером, а тоді поклав його в кишеню міністрові. А в літаку я забрала револьвер з міністрового пальта й викинула в Лондоні в Темзу.

— Міністр летів до Лондона не швейцарським літаком, — зауважив я.

— Штюссі-Лойпін мав рацію, коли опротестував рішення суду, — відповіла Елен. — Але він не міг знати, що на бажання міністра я супроводжувала його до Лондона. Щоб дістати його запрошення, я довго навідувала його в приватній клініці.

Вона замовкла. Я сидів і розглядав її. У неї позаду було життя, і в мене позаду було життя.

— Шпет? — спитав я.

Вона не відвела очей. Я розповів про свою зустріч із ним. Елен мовчки вислухала.

— Шпет створив собі про мене хибне уявлення, — спокійно промовила вона. — Ви теж матимете про мене хибне уявлення. Вже через кілька тижнів після тієї ночі я почала зустрічатися з Вінтером, потім із Бенно. Через те Бенно з Вінтером посварилися, потім посварилися Дафна й Бенно, а Дафна покинула Моніку Штайєрман. З ким я тоді спала ще, тепер не має значення. Найлегше буде сказати так: з усіма. Я й сама себе не розумію. Я весь час намагаюся раціонально пояснити щось ірраціональне, однак моя поведінка завжди бере гору над здоровим глуздом. Може, всі ці пояснення — всього-на-всього спроби виправдати мою вдачу, яка тієї ночі у віллі вирвалась на волю? Може, мені тільки й треба, щоб мене раз у раз ґвалтували, бо людина лиш тоді справді вільна, коли її ґвалтують, — вільна зокрема й від власної волі. Але це теж тільки одне з пояснень. Мене ніколи не покидало моторошне відчуття, ніби я — не що інше, як знаряддя в батькових руках. Всі, кого він назвав тоді за більярдним столом, загинули. Загинули в тій послідовності, яку він їм визначив. Остання була Моніка Штайєрман. Два роки тому. Батько порадив їй укласти гроші в одне підприємство, яке виробляло зброю. Це скінчилося тим, що «Трег АГ» збанкрутував. Після цього карлицю знайшли мертву на її острові в Греції. Чотири охоронці були продірявлені кулями. А саму її знайшли аж через півроку — вона стриміла головою вниз у дуплі оливи. Хіба ви про це не читали?

— Це ім’я нічого мені не говорило, — відповів я.

— Коли в газетах з’явилося повідомлення про те, що Моніка Штайєрман зникла, — провадила Елен, — я натрапила в батька на столі на телеграму. Там стояло лише кілька цифр — одинадцять, сім, тисяча дев’ятсот п’ятдесят три. Якщо їх прочитати як дату, то вийде день, коли мене зґвалтували. Та чи карлицю вбили за дорученням батька, і хто це зробив, і хто стояв за тими, що це зробили, і хто знову ж таки за тими? Чи означала смерть Моніки Штайєрман кінець економічної війни? І чим була та війна як боротьба за владу — чимось раціональним чи ірраціональним? Що діється в світі? Я цього не знаю.

— Я цього теж не знаю, — промовив я.

— Повернімося до Шпета, — запропонував я. — Якщо вам не важко.

— Не важко, — мовила Елен. — Коли Шпет прийняв батькове доручення, я сподівалася, що він усе розкопає.

— Розкопає — що?

— Що батька штовхнула на вбивство я.

— Не дуже логічно.

— Чому ж? — заперечила Елен. — Батька штовхнула на вбивство я. У мене був вибір.

— Ви ходите колом, — заявив я. — Спершу переклали всю вину на батька, тепер берете її на себе.

— Ми винні обоє, — відповіла Елен.

— Збожеволіти можна! — кинув я.

— Це я збожеволіла, — відказала Елен.

— Далі! — зажадав я.

Елен не дала вивести себе з рівноваги. Коли суд виправдав її батька, провадила вона, Шпет наговорив їй грубощів і мало не довідався правду. Тоді вона пішла до начальника поліції і в усьому призналася.

— Тобто як?

— А так. Я в усьому призналася, — повторила Елен.

— І що?

Вона помовчала. Потім сказала:

— Начальник поліції теж тільки спитав: «І що?» Тоді закурив сигару й промовив: «Торішній сніг». Бенно, мовляв, наклав на себе руки... З’ясувати тепер, хто ж насправді стріляв... Чи, каже, перешукати всю Темзу, щоб знайти револьвера?.. Це неможливо. Бувають випадки, коли правосуддя втрачає глузд, стає просто фарсом. «Ідіть собі, — сказав начальник поліції. — Я забуду про все, що ви мені розповіли».

— А чому батько навіть не згадав про Шпета? — поцікавивсь я.

— Він про нього забув.

— Про Штюссі-Лойпіна теж, — докинув я.

— Дивно, — відказала Елен, — але батько гадає, що вбивство вчинив Бенно, а не він. Тепер тільки я й знаю, що вбивця — мій батько.

— Ви це добре знаєте? — запитав я. — Хоч воно й не дуже ймовірно, та, може, стріляв усе ж таки Бенно?

— Ні, — похитала вона головою. — Батько. Я перевірила револьвер, коли дістала його з міністрового пальта. Я сама його вдома заряджала.

— Нащо ви мені про все це розповіли? — спитав я.

Елен здивовано глянула на мене.

— А нащо ж тоді, питається, ви надіслали мені рукопис? Хіба не для того, щоб довідатися правду? Ви письменник, якого насамперед цікавить не чужа правда, а ваша власна. Головне для вас — написати роман, тільки це і ніщо інше. І коли з’явиться книжка, на ній стоятиме ваше ім’я, а не отого Шпета. А чий рукопис — ваш чи Шпетів, — про це знаєте тільки ви. А ви твердите, нібито одержали його від начальника поліції. Я теж знала того старого базіку. Він частенько приходив до нас із батьком у гості й вибовкував таємниці. Він міг би робити це й у вас. Та коли ви вже надумали писати про мене, то я не хочу вийти такою собі змальованою в стилі Гете розмазнею, з якої всі, кому не ліньки, знущаються. Бо в того старого добродія всі дівчата прісні, крім Філіни, з якою він любив спати.

Вона втупила очі перед себе. Повз вікно пройшов, насвистуючи, молодий садівник.

— Ви знайдете дорогу самі?

Я попрощався. Колер усе ще грав у кабінеті в більярд. À la bande.

Без чотирьох хвилин друга. Я підходжу до дверей свого кабінету. Коли я тільки поставив цю будівлю, з вікна було видно озеро. Тепер усе заступили дерева. Довелося звалити декотрі з тих, яких ще не було, коли я сюди переїхав. Це дуже сумно, коли мусиш валити дерева, вбивати їх. Дуб уже став справжнім велетом. Я дивлюся на дерева й відчуваю час. Свій час. Зовсім не так, як тоді, коли простежую його на небозводі. З тінню жалю я вже спостерігаю Волосожар, Альдебаран, Капелу, зимові зорі. Але поки ще літо, ознака того, що через чотири місяці я на рік постарію^[46]. На небозводі об’єктивно відмотується час людини, якій незабаром шістдесят п’ять. Той час можна виміряти. А в деревах він суб’єктивно росте разом зі мною назустріч смерті, і тут його вже не виміряєш, а тільки відчуєш. Але як сприймає час Земля? Я дивлюся на нічне озеро: воно не змінилось, коли не брати до уваги того зла, якого завдали йому люди. І все ж таки: на скільки років відчуває себе Земля? Об’єктивно. Старою як світ? На чотири з половиною мільярди років? Чи, може, суб’єктивно вона відчуває себе в розквіті літ, оскільки Сонце зігріватиме її ще цілих сім мільярдів років? А може, для неї час пролітає блискавкою, і вона відчуває себе нестримною, невгамовною силою? Вона клекоче, рве континенти, вивергає з себе гори, зсуває шари, випліскує на суходіл моря. Може, під ногами в нас не твердий ґрунт, а навпаки, хисткий, який щохвилини може розверзнутись і поглинути нас? А як там справи з часом людства? Ми виміряли його як можна об’єктивніше й поділили на давнину, середньовіччя, новий час і новітній, а тепер очікуємо ще новітнішого. Але ж є і ще вишуканіші поділи, як, скажімо, той, де після східного завіту йде доба греків, а з нею межують Цезар та Ісус Христос, а за ними настає доба релігій, Ренесанс врочистими дзвонами проголошує добу реформації, і ось уже починається нова доба, в якій розум заклякає не зупинятися, він закликає й досі, закликає нас не бути дріб’язковими, перша й друга світові війни, а також Освенцим — то просто епізоди, про Чапліна знають більше, ніж про Гітлера, у Сталіна вірять тільки албанці, а в Мао — кілька перуанських терористів. Сорок років миру — це щось та означає; правда, мирно не скрізь, а власне, тільки між наддержавами, в Європі, на Тихому океані загалом — та в Японії, що спокутувала свою вину Хіросімою і Нагасакі. Навіть Китай відчиняє двері для туристів. Та як йому ведеться, цьому мирові, чи має він узагалі час — свій час — так себе називати? Невже час у нього зупинився, а коли так, то чи знає він, що з ним робити? А може, час вислизає від нього? Може, час проноситься над ним, мов ураганний вітер, мов смерч, що жбурляє одну на одну машини, змітає з рейок поїзди, розбиває об гірські хребти реактивні літаки, спопеляє міста? Як протікає об’єктивно час нашого сорокарічного миру, час, що піддається вимірюванню, час, коли справжня війна, до якої світ озброюється, здається дедалі немислимішою, і все ж про неї не перестають думати? Чи не прибрав наш мирний час — щоб зберегти його, мільйони людей виходять на демонстрації, несуть транспаранти, співають популярних пісень і моляться — уже давно форми того, що його ми колись називали війною? І чи не називаємо ми, щоб заспокоїти себе, всі катастрофи мирними? Світова історія замилює людству очі, запевняючи, нібито час безконечний. Може, для Землі він, за об’єктивними вимірами, — лиш короткий епізод, дрібніший навіть від трапунку в межах земної миті, з погляду Всесвіту його навряд чи й визначиш, бо слід він залишає ледве помітний. Дорійці, щойно вийшовши з землі й ще не обтрусивши з себе глину, гадали, що напали самі на себе. Отак і ми: щойно льодовиковий період залишився позаду, нападаємо — у мирний час і у воєнний — самі на себе, чоловіки на жінок, жінки на чоловіків, чоловіки на чоловіків, жінки на жінок, і керує нами не здоровий глузд, а інстинкт, який розвивався на мільйон років довше, ніж здоровий глузд, і мотиви якого незбагненні. Так ми, загрожуючи одне одному атомними, водневими й нейтронними бомбами, стримуємо одне одного від найгіршого; б’ємо себе, мов горили, кулаками в груди й відлякуємо так інші табуни горил, а насправді наражаємо себе на небезпеку загинути від миру, який прагнемо зберегти, накриваючись при смерті віттям померлих лісів. Стомлено повертаюсь я до робочого столу. До свого бойовища, до оселі моїх створінь, але не до іншої дійсності, а до тієї, що її час — не наш — минув. Я сам її винайшов і сам не можу розгадати. У моїх створінь своя дійсність, вони відвоювали її в моєї уяви, а отже, і в моєї дійсності, в часу, що його я віддав, плекаючи їх. Отак і вони стали часточкою загальної дійсності, а отже, тим можливим варіантом, один з яких ми називаємо світовою історією, бо й вона обснована коконом наших вимислів. Та чи безглуздіша історія, яка стала дійсністю лише в моїй уяві і яка тепер, перенесена на папір, віддаляється від мене, за світову історію? Хіба їй загрожують землетруси менше, ніж тій землі, що на ній ми будуємо наші міста? А Бог? Згадаймо про нього — хіба він діяв не так, як почесний доктор Ісаак Колер? Хіба Шпет не міг відмовитися від доручення шукати вбивцю, якого насправді не було? Хіба ж він не мусив знайти вбивцю, якого не існувало, так само, як людина, вкусивши плід із дерева пізнання добра і зла, мусила знайти бога, якого не існувало, — диявола? А хіба цього вигадав не бог, щоб виправдати своє невдале творіння? Хто винен? Той, хто дає доручення, чи той, хто його приймає? Той, хто забороняє, чи той, хто забороною нехтує? Той, хто видає закони, чи той, хто їх порушує? Той, хто допускає свободу, чи той, хто нею користується? Нас занапащає свобода, яку ми дозволяємо іншим і яку ми дозволяємо собі. Я йду з свого кабінету; у ньому порожньо — немає моїх створінь. Пів на п’яту. На небосхилі я вперше бачу Оріона. На кого полює той красень-велет?

22.09. 85 р.

Р. S. Роман «Правосуддя» я розпочав у 1957 році й думав написати за кілька місяців. Але трапилася інша робота — над п’єсою «Франк П’ятий», і «Правосуддя» довелося відкласти. Згодом я ще кілька разів (востаннє в 1980 році, коли роман мав вийти тридцятим томом видання моїх творів) намагався повернутись до рукопису, але всі мої спроби зазнавали невдачі. Мені все не вдавалося розвинути сюжет, я вже навіть не пригадував, як уявляв його собі на початку. Навесні 1985 року Данієль Кіл запропонував видати «Правосуддя» як фрагмент. Я нерішуче погодився й вирішив додати ще один розділ, центральний. Та потім я почав переписувати роман і доводити його до кінця, хоч тепер уже, певно, й у іншому ключі, ніж спершу замислював.

На завершення висловлюю вдячність Шарлотті Керр, своїй дружині, за важливі поради щодо драматургії твору та постійну критичну оцінку моєї роботи.

Ф. Д.

Переклав Олекса Логвиненко

ГРЕК ШУКАЄ ГРЕКИНЮ Комедія у прозі

Без упину дощило — і вдень, і вночі, цілісінькими тижнями. Вулиці, проспекти, бульвари блищали, наче вмиті, уздовж тротуарів мчала вода, струмочки ставали річками, пливли автомашини, люди йшли під парасолями, в плащах, вода хлюпала в їхніх черевиках, а шкарпетки були геть мокрі; в атлантів, венер і янголят, що підпирали балкони палаців і готелів або просто приліпилися до фасадів старих будинків, вода текла й капала, наносила на них розмитий пташиний послід, а на грецькому фронтоні парламенту голуби шукали притулку поміж ногами й грудьми героїв патріотичного барельєфу. То був жахливий січень. А тоді все сховав туман, він теж стояв цілими днями й тижнями, почалася пошесть грипу, не така вже й лиха для людей порядних, соціально забезпечених, однак грип забрав кількох багатих дядечок і тітоньок — на це вже давно чекали їхні спадкоємці, — померло і кілька поважних державних мужів, а найбільше — бездомних волоцюг, що ховалися під мостами на березі річки. А дощ знову лив ливцем. Без упину.

Його звали Арнольф Архілохос, і мадам Білер за стойкою казала:

— Бідолашний чоловік! Хіба можна мати таке ім’я? Огюсте, принеси йому ще склянку молока.

А в неділю вона казала:

— Принеси йому ще склянку пер’є.

Кощавий Огюст, її чоловік, колись зайняв перше місце у славнозвісній велогонці Tour de Suisse^[47] і друге місце у ще славнозвіснішій велогонці Tour de France^[48], а тепер обслуговував відвідувачів у костюмі велогонщика, у maillot jaune^[49], адже тут завжди збирався невеличкий гурток друзів велосипедного спорту. Щодо Архілохоса Огюст мав свій погляд.

— Не розумію твоєї прихильності, Жоржетто, — казав він уранці, підводячись із ліжка або ще в ліжку, або ввечері, коли вже всі відвідувачі розходились і він міг біля грубки погріти свої кощаві волохаті ноги, — не розумію твоєї прихильності до пана Архілохоса. Це ж не мужчина, а якийсь плюгавець. Хіба можна все життя нічого не пити, крім молока й мінеральної води!

— Колись і ти нічого іншого не пив, — відповідала Жоржетта низьким голосом, взявшись руками в боки, а якщо була ще в ліжку, то згортала руки на своїх могутніх грудях.

— Згоден, — довгенько подумавши, виголошував Огюст, увесь час розтираючи собі ноги. — Але я не пив, щоб виграти Tour de Suisse, і я виграв, дарма що довелося долати неймовірні перевали, і мало не виграв Tour de France. У таких випадках тверезість цілком виправдана. А пан Архілохос? Йому вже минуло сорок п’ять, а він іще з жодною жінкою не спав.

Останнє засмучувало і мадам Білер. Вона не знаходила переконливих слів, коли Огюст, гріючись біля грубки в своєму костюмі велогонщика або лежачи в ліжку, починав про це розводитися. А втім, не можна було не визнати, що мосьє Арнольф — так вона казала на Архілохоса — має певні принципи. Наприклад, він не курив, а про лайливі слова й мови не могло бути. Жоржетта навіть не уявляла собі Архілохоса в нічній сорочці, а надто голим, настільки він був завжди ретельно вбраний, хоч і дуже бідно.

Його світ був міцний, як фортеця, у своїй уяві він звів високу моральну споруду, де панував лад, а на чолі її стояв сам президент.

— Повірте мені, мадам Білер, — казав Архілохос, шанобливо дивлячись на портрет президента в рамці з едельвейсів, що висів за стойкою понад виставленими пляшками з горілкою та лікерами. — Повірте мені, наш президент — чоловік непитущий, філософ, майже святий. Не курить, не п’є, вже тридцять років, як овдовів, дітей не має. Можете прочитати це в газетах.

Мадам Білер не зважувалась одразу ж заперечувати. Вона, як і всі в цій країні, відчувала деяку пошану до президента, адже то був єдиний спокійний центр у політичній метушні, де уряди раз у раз змінювалися; отже, вона відчувала до президента деяку пошану, але така неймовірна цнотливість її відлякувала. Точніше, мадам просто не йняла їй віри.

— Та в газетах усяке пишуть, — нерішуче зауважила Жоржетта. — Авжеж, пишуть. Тільки як там насправді, ніхто не знає. Всі кажуть, що газети брешуть.

— Люди помиляються, світ у самій своїй суті глибоко моральний, — відказав Архілохос, п’ючи своє пер’є так урочисто, немов то було шампанське. — Огюст теж вірить газетам.

— Ні! — вигукнула Жоржетта. — Я ж краще знаю. Огюст не вірить жодному газетному слову.

— Хіба він не вірить спортивній хроніці, яку дають газети?

Цього мадам Білер не змогла заперечити.

— Цнотливість завжди впадає в око, — вів далі Архілохос, протираючи свої погнуті, без оправи, окуляри. — Вона світиться на обличчі президента і світиться на обличчі мого єпископа.

І він обернувся до портрета, що висів над дверима.

— Єпископ надто гладкий, — зауважила мадам Білер, — він просто не може бути цнотливий.

Але Архілохос у своїх переконаннях був непохитний.

— Така вже в нього статура, — заперечив він. — Коли б єпископ не жив цнотливо, як філософ, то був би ще гладший. Ось погляньте на Фаркса: він не вміє стримуватися, ніколи не знає міри, а який він пихатий! Хоч з якого боку на нього глянути, він — грішник, та ще й марнославний. — І Архілохос показав великим пальцем через плече на портрет горезвісного революціонера.

Але мадам Білер затялася:

— Та яке там марнославство! З таким писком і кошлатою чуприною. І з його соціальними симпатіями.

— Це особливий різновид марнославства, — визначив Арнольф. — Не можу зрозуміти, чого тут висить портрет цього спокусника. Адже він щойно вийшов із в’язниці.

— Ой, ніколи не можна всього знати, — сказала мадам Білер і одним духом вихилила чарку кампарі, — ніколи. А в політиці треба особливо стерегтися.

Обернімося знову до протилежної від Фаркса стіни — до єпископа. Він посів друге місце в ієрархічному світі пана Архілохоса. То був не католицький єпископ, хоча мадам Білер була по-своєму доброю католичкою, вона йшла до церкви — коли вже так випадало, — щоб гарненько поплакати (так само плакала вона і в кіно); не був він і протестантським єпископом, хоч Огюст Білер (Густі, син Геду Білера), що походив із німецької Швейцарії (Гроссаффолтерн), перший великий майстер велогонок, котрого виставила Швейцарська конфедерація (див. «Спорт» від дев’ятого вересня 1929 року), не визнавав як цвінгліанин^[50] ніяких інших єпископів (правда, він і гадки не мав, що був цвінгліанин); а той єпископ стояв на чолі давньо-новопресвітеріан передостанніх християн, досить-таки рідкісної і не дуже зрозумілої секти, яка поширилася з Америки; тепер портрет єпископа висів над дверима, бо Архілохос уперше з’явився перед Жоржеттою, тримаючи під пахвою той портрет.

Це було дев’ять місяців тому. Надворі — яскравий весняний день, вулиця осяяна сонцем, до невеличкого ресторану скоса падають снопи променів, вони ще дужче золотять жовту Огюстову майку та його кощаві ноги, перетворюючи густе волосся на них у мерехтливий серпанок.

— Мадам, — нерішуче сказав тоді Архілохос, — я прийшов до вас, бо побачив у вашій господі президентів портрет. Та ще на самому видному місці, над стойкою. Цей факт мене вельми тішить, бо я — патріот. Між іншим, я шукаю їдальню, де міг би завжди обідати. По-домашньому. І щоб мати постійне місце, найкраще десь у кутку. Я самотній, працюю бухгалтером. Живу порядно, зовсім не п’ю, не курю. І лайки від мене зроду не почуєте.

Тут же вони домовилися за ціну.

— Мадам, — знову сказав він і простяг Жоржетті єпископів портрет, сумно дивлячись на неї крізь невеличкі брудні окуляри. — Мадам, коли ваша ласка, задовольніть моє прохання: повісьте портрет цього давньо-ново-пресвітеріанського єпископа передостанніх християн. Найкраще — поруч із президентом. Я не можу їсти в приміщенні, де немає цього портрета, саме через те я і пішов із їдальні Армії спасіння, де я досі харчувався. Я щиро шаную єпископа. Це для мене — взірець людини, адже він непитущий і справжній християнин.

То Жоржетта й повісила єпископа передостанніх християн, тільки, правда, не поруч із президентом, а над дверима, і він висів там, мовчазний, задоволений, поважний, однак часом його зраджував Огюст, відповідаючи небагатьом цікавим відвідувачам стисло й виразно:

— Мій товариш по спорту.

Через три тижні Архілохос прийшов із новим портретом — фотокарткою Пті-Пейзана з його власноручним підписом. Пті-Пейзан був власником величезного машинобудівельного концерну. Архілохос сказав, що йому було б приємно, якби Пті-Пейзан теж висів тут. Може, замість Фаркса? Виявилося, що у своїй високій моральній будові світу Архілохос надав власникові машинобудівельного концерну третє місце.

Але Жоржетта заперечила:

— Пті-Пейзан робить кулемети.

— Ну то й що?

— Танки.

— Ну то й що?

— Атомні гармати.

— Ви забуваєте Пті-Пейзанові електробритви й акушерські щипці, мадам Білер, це виключно гуманні вироби.

— Мосьє Архілохос, — урочисто промовила Жоржетта, — я мушу вас застерегти: ніколи не майте справи з Пті-Пейзаном.

— Я працюю в нього, — відповів Арнольф.

Жоржетта засміялася.

— Тоді навіщо ви п’єте тільки молоко й мінеральну воду, — сказала вона, — не їсте м’яса (Архілохос був вегетаріанець) і не спите із жінками? Зброєю Пті-Пейзан постачає армію, а коли армія озброєна, то починається війна. Так завжди буває.

Архілохос не погодився.

— Не у нас! — вигукнув він. — Не при нашому президентові!

— Аякже!

Тоді вона нічого не знає про санаторії для вагітних робітниць, впевнено заперечив Архілохос, і про будинки для старих робітників-інвалідів, які заснував Пті-Пейзан. Взагалі Пті-Пейзан високоморальна людина, справжній християнин.

Та мадам Білер стояла на своєму, і вийшло так, що, крім перших двох високих взірців пана Архілохоса (блідий, сором’язливий, трохи обрезклий, сидів він у своєму кутку серед друзів велоспорту), на одній із стін висів портрет того, хто в моральній споруді світу Архілохоса посідав останнє місце, — портрет Фаркса, діяча, що влаштував державний переворот у Сан-Сальвадорі та путч на Борнео.

Але і з четвертим номером Арнольфові не вдалося порозумітись із Жоржеттою.

— Ви можете повісити цю картину хоча б під Фарксом, — сказав він, простягаючи мадам Білер якусь дешевеньку репродукцію.

— Хто ж це намалював? — спитала Жоржетта, здивовано втупившись у трикутні чотирикутники й покручені кола.

— Пассап.

Виявилося, мосьє Арнольф надзвичайно шанує цього всесвітньовідомого художника, але Жоржетта ніяк не могла добрати, що воно зображено на картині.

— Справжнє життя, — запевняв Архілохос.

— А внизу написано: «Хаос», — вигукнула Жоржетта, показуючи на правий нижній ріжечок картини.

Архілохос похитав головою.

— Великі митці творять позасвідомо, — пояснив він, — Я певен, що ця картина відтворює справжнє життя.

Та нічого не зарадило, і Архілохоса це настільки боляче вразило, що він три дні обминав ресторан. Нарешті він знову прийшов, і мадам Білер поступово ознайомилась із способом життя мосьє Арнольфа, коли взагалі можна назвати це життям, таке воно було пунктуальне, розплановане й недолуге. До того ж в Архілохоса, в його моральній споруді світу виявилися ще взірці, від номера п’ятого до восьмоговключно.

Номером п’ятим став Боб Форстер-Монро, посол Сполучених Штатів, правда, не давньо-новопресвітеріанин передостанніх християн, а лише давньопресвітеріанин передостанніх християн, прикра, але не безнадійна ріжниця, і про неї Архілохос, зовсім не нетерпимий до віросповідання, міг балакати цілісінькими годинами. (Серед інших релігій він рішуче відхиляв тільки новопресвітеріанство передостанніх християн).

Номером шостим був метр Дютур.

Номером сьомим — Еркюль Вагнер, ректор університету.

Колись метр Дютур боронив на суді убивцю-садиста, котрому згодом відтяли голову. То був помічник давньо-новопресвітеріанського проповідника (то тіло збезчестило душу проповідникового помічника, душа його була безневинна, незаплямована і врятована); а ректор університету якось відвідав студентський гуртожиток передостанніх християн і упродовж п’яти хвилин розмовляв із другим номером (єпископом).

Номером восьмим став Бібі Архілохос, рідний брат, напрочуд добра людина, як підкреслював Арнольф, але безробітний, що дивувало Жоржетту, адже завдяки Пті-Пейзанові всі люди були більш-менш влаштовані.

Архілохос мешкав у невеличкій мансарді поблизу ресторанчика «В Огюста» — таку назву мало чемпіонове господарство, — і щодня витрачав понад годину, аби дістатися до місця своєї роботи — білого, у двадцять поверхів, зведеного за проектом Ле Корбюз’є, адміністративного будинку машинобудівельного концерну Пті-Пейзана.

Мансарда була звичайнісінька: шостий поверх, смердючий коридор, тісна кімнатка, крива стеля, шпалери не-визначеного кольору, стілець, стіл, ліжко, Біблія, за завіскою — святковий костюм. На стіні — портрети: перший — президента, другий — єпископа, третій — Пті-Пейзана, четвертою була репродукція картини Пассапа (чотирикутні трикутники) і так далі аж до Бібі включно (сімейна фотокартка з діточками). Вигляд з вікна: на відстані двох метрів — брудний фасад міського клозету, огидні плями, білі, жовті й зелені; рівні ряди відчинених смердючих віконець; влітку, посеред дня, на цю стіну в плямах падало сонячне світло, і завжди, весь час, чути було, як спускають воду.

На службі Архілохос сидів із п’ятдесятьма іншими бухгалтерами у чималому, поділеному скляними перегородками залі, схожому на лабіринт; пересуватися в ньому можна було тільки зигзагами; восьмий поверх, відділ акушерських щипців, нарукавники, олівець за вухом, сірий робочий халат, обід у заводській їдальні, де він почувався нещасним, бо там не було портретів ні президента, ні єпископа, а висів тільки портрет Пті-Пейзана (номера три). Архілохос був, власне, не бухгалтер, а лише помічник бухгалтера. Або ще точніше: помічник помічника бухгалтера. Одне слово, він був чи не з останніх помічників бухгалтера, коли взагалі можна сказати «останні», адже число бухгалтерів та їхніх помічників у концерні Пті-Пейзана практично не мало кінця-краю; але, займаючи цю, чи не найменшу, посаду, Архілохос одержував куди кращу платню, ніж це можна було уявити, судячи з його мансарди. Жити в темній, оточеній клозетами, злиденній кімнатці змушував його Бібі.

З номером восьмим (братом) познайомилася й мадам Білер. Це сталось якось у неділю. Арнольф запросив Бібі Архілохоса пообідати з ним у кав’ярні «В Огюста».

Бібі прийшов з дружиною, двома коханками та сімома діточками, з них найстарші, Теофіл і Готліб, були майже дорослі. Тринадцятирічна Магда-Марія привела свого залицяльника. Бібі виявився непросипущим п’яницею, його дружину супроводжував «дядечко», як на нього всі казали, — відставний капітан, але мужчина ще нівроку. І знялася така веремія, що навіть для друзів велоспорту це було вже занадто. Теофіл хизувався тим, що сидів у в’язниці, а Готліб тим, що грабував банк, Маттіас і Себастьян, дванадцяти і дев’яти років, кололися ножами, а наймолодші хлопці, шестирічні близнюки — Жан-Крістоф і Жан-Данієль — зчепилися за пляшку абсенту.

— Що воно за люди! — вигукнула нажахана Жоржетта, коли все те бісове кодло врешті пішло.

— Вони ще діти, — заспокоював її Архілохос, сплачуючи рахунок (половину свого місячного заробітку).

— Послухайте, — обурилася мадам Білер, — ваш брат, здається, утримує цілу зграю розбишак. І ви ще даєте йому гроші? Та мало не все, що заробляєте?

Однак Архілохос у своїх поглядах був непохитний.

— Треба дивитися в основу, мадам Білер, — сказав він, — а основа у них хороша. Як у кожної людини. Зовнішність оманлива. Мій брат, його дружина та їхні дітки — порядні люди, тільки створені вони трохи не для такого життя.

І от знов у неділю, тільки вже о пів на десяту, Архілохос прийшов до того ресторанчика, але з іншого приводу та ще із червоною трояндою у петельці. Його вже нетерпляче чекала Жоржетта. Власне, в усьому були винні ці нескінченні дощі, і туман, і холоднеча, завжди мокрі шкарпетки, пошесть грипу, а той із часом набув форми шлункового захворювання; і Архілохос — ми ж знаємо, яка в нього кімната — через постійний гуркіт води у споруді навпроти зовсім не міг спати. Все це змусило Арнольфа змінити деякі свої погляди, правда, поволі, в міру того, як підіймалася вода у вуличних рівчаках, і врешті він зовсім поступився, коли мадам Білер знову завела мову на одну делікатну тему, що її дуже хвилювала.

— Ви повинні одружитися, мосьє Арнольф, — сказала вона. — Хіба то життя в мансарді? І не можна ж увесь час сидіти поміж тих велодрузів, це не личить людині з високими інтересами. Вам потрібна дружина, яка б за вас дбала.

— За мене дбаєте ви, мадам Білер.

— Та ні, коли ви одружитесь, усе буде інакше. Матимете таке собі тепленьке кубельце, ось побачите.

Нарешті вона домоглася від нього згоди дати оголошення в газеті «Суар». І миттю принесла папір, ручку й чорнило.

— «Бухгалтер, неодружений, сорока п’яти років, давньо-новопресвітеріанин, делікатний, шукав давньо-новопресвітеріанку... — запропонувала вона.

— Це непотрібно, — сказав Архілохос, — я вже сам наверну свою дружину до правдивої віри.

Жоржетта погодилася.

— ...шукає милу, веселу жінку його віку, вдова теж підходить».

— Вона має бути дівчиною, — наполягав Архілохос.

Але Жоржетта трималася міцно.

— Викиньте собі з голови дівчину, — вигукнула вона. — У вас зроду не було жінки, а хтось із вас двох має ж знати, як це робиться.

Тоді мосьє Арнольф насмілився зауважити, що він уявляє собі це оголошення зовсім іншим.

— А саме?

— Грек шукає грекиню!

— Боже мій! — здивувалася мадам Білер. — Хіба ви грек? — І вона втупилася в повнувату, незграбну постать пана Архілохоса, що належав швидше до нордичного типу.

— Розумієте, мадам Білер, — сором’язливо сказав він, — я знаю, що люди уявляють собі греків трохи інакшими, не такими, як я. Ще за давніх часів мій предок переселився до цієї країни, щоб згодом, у війську Карла Сміливого, загинути в битві при Нансі. Отож я не дуже схожий на справжнього грека. З цим я згоден. Але здебільшого взимку, в такий туман, у холоднечу, в такий дощ, мадам Білер, мене тягне назад, тягне на батьківщину, якої я зроду не бачив, тягне до Пелопоннесу з його червонуватими скелями і блакитним небом (якось я прочитав пре це в «Матчі»). Ось чого я хочу побратися тільки з грекинею, адже тут, у цій країні, вона почувається, либонь, такою ж самотньою, як я.

— Ви справжній поет, — сказала Жоржетта і витерла очі.

Архілохос і справді одержав відповідь, уже на третій день: невеличкий напахчений конверт із аркушиком паперу, блакитним; як небо Пелопоннесу. Хлоя Салонікі писала йому про свою самотність і питала, коли вони побачаться.

За Жоржеттиною порадою Архілохос відповів листом: вони можуть зустрітись у кав’ярні «В Огюста» в неділю такого-то січня. Вони впізнають одне одного з червоний троянди.

Архілохос убрався в свій святковий темно-синій костюм, який йому справили ще для конфірмації. А пальто забув удома. Він хвилювався. Не знав, чи не податися йому назад, сховатися в своїй мансарді, і вперше йому стало прикро коли побачив Бібі, той чекав біля кав’ярні, ледь видний крізь туман.

— Давай сюди дві синенькі^[51], — сказав Бібі й простяг свою братню руку. — Магді-Марії доконче треба брати уроки англійської.

Архілохос здивувався.

— У неї новий кавалер, дуже порядний, — пояснив Бібі, — тільки він говорить виключно англійською.

Архілохос із червоною трояндою в петельці віддав Бібі гроші.

Жоржетта чекала вкрай схвильована, а Огюст, як завжди, коли в ресторанчику не було людей, сидів у своєму костюмі велогонщика біля грубки й розтирав голі ноги.

Мадам Білер прибирала на стойці.

— Цікаво, хто ж це прийде, — сказала вона. — От якби щось гладеньке й гарненьке. Сподіваюсь, не дуже стара, вона про вік нічого не пише. Та хто хоче про нього згадувати!

Геть змерзлий Архілохос замовив чашку гарячого молока.

І коли він протирав собі окуляри, що запотіли від молока, до ресторанчику ввійшла Хлоя Салонікі.

Короткозорий Архілохос спершу побачив замість Хлої щось невиразне, під білим овалом обличчя, десь праворуч, велику червону пляму — троянду, як він здогадався, але тиша, що запала в залі, ця мертва тиша, котру не порушував ані дзенькіт посуду, ані людський подих, настільки його занепокоїла, що він не зміг одразу почепити собі на носа окуляри. Та тільки-но це йому вдалося, як він тут же їх скинув і знову заходився збуджено протирати.

Сталося щось неймовірне. У цьому невеличкому ресторанчику, цього туманного й дощового дня сталося диво! До обрезклого холостяка, сором’язливого гуманіста, що мусив нидіти в смердючій мансарді й пити тільки молоко чи мінеральну воду, до цього завантаженого принципами й роздумами молодшого помічника бухгалтера, до цього чоловіка, що завжди має мокрі й драні шкарпетки, невипрасувану сорочку, закороткий одяг, вичовгані черевики, а в голові — безглузді ідеї, — до нього прийшло таке чарівне створіння, втілення казкової вроди і грації, така справжня маленька дама, що Жоржетта не зважувалася поворухнутись, а Огюст мерщій сховав за грубкою свої кощаві ноги.

— Пан Архілохос? — спитав тихий, нерішучий голос.

Архілохос підвівся, попав рукавом у чашку, і молоко залило окуляри на столі. Та врешті він їх нап’яв і втупився крізь молочні струмені у Хлою Салонікі, але з місця не зрушив.

— Ще одну чашку молока, — пробелькотів він.

— О, і мені теж, — усміхнулася Хлоя.

Архілохос сів, він не годен був ні відірвати від неї очей, ні запросити її до столу, дарма що йому це страх як кортіло. Він розгубився, ця фантастична ситуація приголомшила його, і він не зважувався згадати про свою об’яву в газеті, тільки збентежено вийняв троянду з петельки. Кожної миті він чекав, що Хлоя розчаровано крутнеться й піде звідси. А може, йому здавалось, ніби все це відбувається уві сні. Арнольф був беззахисний перед вродою цієї дівчини, перед незбагненним дивом цієї миті, яка не може довго тривати, та він цього і не сподівався. Він відчував, що кумедний, ба навіть потворний, і раптом виразно уявив свою кімнату на мансарді, безнадійну похмурість робітничого кварталу, де він жив, одноманітність бухгалтерської роботи. А Хлоя спокійно сіла до його столика, просто навпроти, і глянула на нього великими чорними очима.

— О, я і гадки не мала, що ти такий милий, — вигукнула вона щасливим голосом. — Яка радість, що ми, греки, знайшли одне одного. А тепер присунься, твої окуляри геть у молоці.

Вона зняла з нього окуляри і витерла їх своїм шарфом, як здалося короткозорому Архілохосові, а тоді взялася дихати на скельця.

— Фройляйн Салонікі, — вичавив він нарешті з вуст таким голосом, немов виголошував собі смертельний вирок, — мабуть, я не зовсім справжній грек. Мої предки приїхали сюди за часів Карла Сміливого.

Хлоя засміялася:

— Грек завжди залишається греком.

Тоді вона почепила йому окуляри, і Огюст приніс молоко.

— Фройляйн Салонікі...

— Кажи мені просто Хлоя, — сказала вона, — і просто «ти», адже ми з тобою поберемось, я хочу стати твоєю дружиною, бо ти — грек. Я хочу зробити тебе щасливим.

Архілохос спаленів по самі вуха.

— Це вперше в житті, Хлоє, — мовив він нарешті, — я розмовляю з дівчиною, а досі тільки з мадам Білер...

Хлоя мовчала, здавалося, вона над чимось замислилась, і вони пили гаряче молоко, з якого здіймалася пара.

Аж коли Хлоя і Архілохос вийшли з ресторанчика, мадам Білер нарешті здобулася на слово.

— Яка пікантна штучка, — сказала вона. — Щось неймовірне. В неї і браслет, і ланцюжок на шиї, мабуть, не на одну сотню тисяч франків. Видно, їй добряче доводиться працювати. А манто ти бачив? Яке розкішне хутро! Кращої дружини важко собі уявити.

— Зовсім молоденька, — й досі не міг отямитися Огюст.

— Та ні, — заперечила Жоржетта, наливаючи собі склянку кампарі з содовою, — не така вже вона й молоденька, їй за тридцять. Але добре за собою стежить. Напевне, їй щодня масаж роблять.

— Мені теж робили, коли я зайняв перше місце в Tour de Suisse, — мовив Огюст і сумно глянув на свої кощаві ноги. — А які в неї парфуми!

Хлоя і Архілохос стояли на вулиці. Дощ не вщухав. Спустився похмурий туман, а холоднеча проймала крізь одяг.

— На набережній навпроти Всесвітньої служби здоров’я є безалкогольний ресторан, — сказав він нарешті, — зовсім дешевий.

Він мерз у своєму пошарпаному, вже мокрому костюмі, пошитому ще для конфірмації.

— Візьми мене під руку, — запропонувала Хлоя.

Бухгалтерів помічник збентежився, бо гаразд не знав, як це робиться. Він ледве зважувався глянути на гарне створіння, що дріботіло поруч нього в тумані, напнувши на чорне волосся сріблясто-синю хустинку. Арнольф трохи ніяковів. Уперше в житті він ішов містом удвох із дівчиною і, власне, радів туманові. Дзиґарі на якійсь церкві пробили пів на одинадцяту. Вони йшли порожніми вулицями передмістя, дерева й будинки віддзеркалювалися в мокрому асфальті. Стіни будинків відлунювали їхню ходу. Здавалося, наче вони йдуть склепистим підземеллям. Не видно було жодної живої душі, тільки назустріч їм із туманної мли вичалапав голодний пес, чорно-білий спанієль, брудний і мокрий, вуха і язик у нього сумно повисли. Тьмяно світилися червонуваті вуличні ліхтарі. Потім повз Арнольфа і Хлою, несамовито сигналячи, промчав автобус, очевидно, він поспішав до Північного вокзалу. Приголомшений порожніми вулицями, цим недільним ранком, цією негодою, Архілохос притулився до м’якого хутра Хлоїного манто, шукаючи захистку під невеличкою червоною парасолькою. Вони ступали в ногу, майже як справжня закохана парочка. Десь у тумані пронизливо співала Армія спасіння, а часом із вікон будинків чулася музика, то по телебаченню передавали недільний ранковий концерт, якусь симфонію чи то Бетховена, чи то Шуберта, до тих звуків вдиралися гудки автомашин, що блукали в тумані. Арнольф і Хлоя ішли вниз, як їм здавалося, до річки, однаковісінькими вулицями. Коли трохи розвиднювалося, їх ледве можна було роздивитися, а тепер уже все позатягувало сірою запоною туману. Далі почався нескінченний бульвар з одноманітними нудними фасадами будинків, то були, як легко спадало на думку, вілли колишніх банкірів, що давно вже збанкрутували, або зів’ялих кокоток; ті будинки мали біля входів доричні або корінфські колони, великі балкони й високі вікна на другому поверсі, освітлені чи позабивані, мокрі, примарні.

Хлоя почала розповідати. Історія її юності була така ж дивовижна, як вона сама. Вона говорила, часом затинаючись, мабуть, ніяковіла. Але бухгалтерів помічник приймав усе неймовірне за чисту правду, адже й те, що відбувалося зараз, скидалося на казку.

Вона була сирота (за її словами), походила з грецької родини, що емігрувала з Кріту. Хлоя пам’ятає, як вони страшенно мерзли, живучи в якомусь бараці. А згодом вона залишилася сама-самісінька. Зростала в страшних злиднях, ходила в дранті, замурзана, як отой чорно-білий спанієль, цупила на базарі фрукти, а з церковних карнавок — дрібняки. За нею ганялася поліція, на неї полювали сутенери. Спала вона під мостом між бродягами або в порожніх діжках на сміття, полохлива й недовірлива, наче звірятко. А згодом її підібрало подружжя археологів, підібрало в повному розумінні цього слова під час вечірньої прогулянки; вони віддали дівчинку до школи, де вчительками були черниці, а тепер вона працює служницею у своїх добродійників, її пристойно одягають, пристойно годують, а взагалі це — надзвичайно зворушлива історія.

— Подружжя археологів? — здивувався Арнольф. Такого він узагалі не чув.

Хлоя Салонікі пояснила, що це подружжя займається археологією і робить у Греції розкопки.

— Вони знайшли храм із чудовими статуями, тільки все там узялося мохом, навіть золоті колони.

— А як звати це подружжя археологів?

Хлоя відповіла не зразу. Здавалося, вона пригадувала імена. Нарешті виголосила:

— Джильберт та Елізабет Уїмени.

— Оті відомі Уїмени?

(Щойно в «Матчі» була надрукована про них стаття з кольоровими ілюстраціями).

— Еге, вони.

Він включить їх до свого морального світопорядку, сказав Арнольф. За номерами дев’ять і десять, а можливо, І за номерами шість і сім, а метр Дютур і ректор університету посядуть номери дев’ять і десять, адже це теж почесно.

— Ти маєш свій моральний світопорядок? — здивовано спитала Хлоя. — А що воно таке?

У житті треба мати певну підпору, моральні взірці, сказав Архілохос; йому теж було нелегко, хоч він і не зростав серед убивць та бродяг, як вона; вони з братом Бібі росли в сирітському притулку; далі він узявся розповідати Хлої про свій моральний світопорядок.

Непомітно для обох погода змінилася. Дощ перестав, туман де-не-де розривався, перетворюючись на примарні постаті. Над віллами, банками, урядовими будинками й палацами тепер клубочилися довгасті дракони, незграбні ведмеді й люди-велетні, вони спліталися, підіймались угору і поволі танули. Крізь туман уже часом прозирало блакитне небо, спершу невиразно, ледь помітно, немов натяк на весну, яка ще далеко звідси; і нарешті промениста блакить ставала яскравою, сонцесяйною, могутньою. На мокрому асфальті нараз повиникали тіні будинків, вуличних ліхтарів, пам’ятників і людей; зненацька всі предмети набули чіткості й заблищали в сонячному промінні.

Архілохос і Хлоя опинилися на набережній перед президентським палацом. Поряд нуртувала річка, що перетворилася на могутній темний потік. Під мостами з іржавими залізними огорожами пливли порожні баржі, на палубах у них висіли пелюшки, а капітани, що геть змерзли, прогулювалися туди й назад із люльками в зубах. На вулицях аж роїлося вже від святково вбраного люду, від урочистих дідусів та їхніх чепурненьких онуків, від цілих родин, що поставали шерегами на тротуарах. Скрізь виднілися поліцейські, репортери, журналісти, усі вочевидь чекали на президента. Нарешті він виїхав із палацу в своїй історичній кареті, запряженій шестериком білих коней, у супроводі особистої охорони — вершників у золотих шоломах із білими плюмажами. Напевне, президент збирався здійснити якусь політичну церемонію — освятити пам’ятник, прикріпити орден до чиїхось грудей або відкрити сирітський притулок. Цокання кінських копит, гучні фанфари, вигуки «ура!», підкинуті вгору численні капелюхи, — все це наповнювало повітря, вмите дощем і туманом.

І тут сталося щось незбагненне.

Тієї миті, коли президент проїздив повз Хлою й Архілохоса і грек, зрадівши несподіваній зустрічі з номером першим його морального світопорядку (а про це він саме починав розповідати Хлої), втупився в сивого бородатого можновладця — президентове обличчя у визолоченій рамі каретного віконця було точнісінько таке, як на портреті, що висів у мадам Білер над пляшками з перно і кампарі, — тієї миті президент раптом привітався з бухгалтеровим помічником, махнувши йому правою рукою, наче Архілохос був його давній знайомий. Рука в білій рукавичці настільки виразно майнула в повітрі, і це вітання призначалося вочевидь саме йому, Архілохосові, що двоє поліцейських із пишними вусами витяглися перед ним, немов за командою «Струнко!».

— Президент привітався зі мною, — затинаючись, мовив очманілий Архілохос.

— А чого б йому з тобою не привітатися? — спитала Хлоя Салонікі.

— Та я ж тільки незначний чиновник.

— Президент для всіх нас — батько, — в такий спосіб пояснила Хлоя дивну подію.

Аж тут сталася ще одна подія, правда, Архілохос її теж не збагнув як слід, але вона сповнила його гордістю.

Власне, він саме збирався розповісти Хлої про номер другий свого світопорядку, про єпископа Мозера і про ту величезну ріжницю, що утворилася між давньо-новими і просто давніми пресвітеріанами передостанніх християн, а тоді ще коротко спинитися на новопресвітеріанах (цьому скандальному явищі всередині пресвітеріанської церкви), але тут їм зустрівся Пті-Пейзан (номер третій світопорядку, хоч мова до нього ще не дійшла), можливо, він вийшов чи то з Міжнародного банку, віддаленого від президентського палацу метрів на п’ятсот, чи то з кафедрального собору святого Луки, що височів поруч із банком. Пті-Пейзан був бездоганно вбраний: пальто, циліндр, біла краватка. Сама елегантність! Його шофер уже розчинив дверцята «роллс-ройса», та раптом Пті-Пейзан зупинив свій погляд на Арнольфові. Той розгубився. Такі події бувають раз у житті, та ще як зважити, що він саме пояснював Хлої свій моральний світопорядок. Промисловий магнат не знав Архілохоса, та й не міг знати, адже той був лише молодшим помічником бухгалтера у відділі акушерських щипців, і саме ця обставина надала Архілохосові мужності показати Хлої цього видатного чоловіка, але не надала мужності з ним привітатися (не можна ж вітатися з богом). Отже, Архілохос, хоч трохи і злякався, та лише трохи, бо розумів, що може непомітно пройти повз магната. Однак тут удруге сталася дивна річ: Пті-Пейзан усміхнувся, скинув циліндр, помахав ним і чемно вклонився зблідлому Архілохосові, а тоді, вмостившись на м’якому сидінні свого лімузина, ще раз помахав рукою, і машина рвонула з місця.

— Це був Пті-Пейзан, — видихнув Архілохос.

— Ну то й що?

— Номер третій мого світопорядку.

— Ну то й що?

— Він привітався зі мною.

— Авжеж.

— Та я ж тільки бухгалтерів помічник і працюю ще з п’ятдесятьма іншими помічниками бухгалтерів у другорядному підвідділі відділу акушерських щипців! — вигукнув Архілохос.

— Тоді він справжній громадянин, — визначила Хлоя, — і він гідний посісти третє місце в твоєму моральному світопорядку.

Напевне, вона просто не могла збагнути усієї дивовижності цієї зустрічі.

А неймовірним подіям у цю неділю не було кінця-краю, та й увесь цей день посеред зими був дивовижний, осяяний сонцем, він дедалі теплішав, а небо набувало неймовірної блакиті. Здавалося, все величезне місто тепер почало вітатися з Архілохосом, що йшов із своєю грекинею то мостами із залізними ґратчастими поручнями, то старими алеями парку, повз занедбані палаци. Арнольфа пойняла гордість, його хода стала впевненіша і вільніша, обличчя просвітліло. Він був тепер уже щось більше, ніж звичайний бухгалтерів помічник, — він був щасливою людиною! Елегантні молодики махали йому руками з кав’ярень і автобусів, його вітали випещені чоловіки із сивими скронями і навіть якийсь бельгійський генерал, увесь в орденах, що вийшов із свого «джипа», певне, він служив у штаб-квартирі НАТО. Біля американського посольства прогулювався з двома шотландськими вівчарками сам посол Боб Форстер-Монро, він виразно гукнув Арнольфові: «Хелло!» Щодо номера другого (тобто єпископа Мозера, ще більш опасистого, ніж на портреті у мадам Білер), то він зустрівся їм між Національним музеєм і крематорієм, неподалеку від безалкогольного ресторану навпроти Всесвітньої служби здоров’я. Єпископ Мозер теж привітався, — це сприйнялося вже як звичайна річ, — хоч Архілохос знав єпископа тільки з однієї служби на Великдень, і це було зовсім не особисте знайомство: він слухав казання єпископа, стоячи серед стареньких жінок, що співали псалми; але про епископове життя він уже сто разів читав у брошурі, присвяченій цій зразковій людині, ту брошуру ретельно розповсюджували в церковній парафії. Єпископ, здається, збентежився ще дужче, ніж той, кого він привітав, тобто ніж звичайний парафіянин давньо-новопресвітеріанської церкви, що на її чолі стояв єпископ. Привітавшись, єпископ надзвичайно заквапився і притьмом щез в якомусь глухому провулку.

Потім Архілохос і Хлоя обідали в безалкогольному ресторані. Вони сиділи біля вікна й дивилися на той берег річки, на будинок Всесвітньої служби здоров’я та на пам’ятник відомому діячеві в галузі охорони здоров’я; цей пам’ятник уподобали чайки, вони злітали з нього, кружляли в повітрі, а тоді знову сідали йому на голову.

Хлоя і Архілохос, стомлені від прогулянки, сиділи, тримаючи одне одного за руки, дарма що на столі вже парували тарілки з супом. Ресторан відвідували здебільшого давньо-новопресвітеріани (і трохи давньопресвітеріани), переважно старі дівки й дивакуваті старі парубки, вони боролися з алкоголізмом і через те приходили сюди по неділях обідати, хоча господар ресторану, ревний католик, уперто відмовлявся повісити в залі портрет єпископа Мозера, ба навіть поруч із зображенням президента навмисне повісив потрет католицького архієпископа.

А згодом грек і грекиня знайшли собі притулок теж у греків. Вони сиділи у старому міському парку на лавці під занедбаною скульптурною групою, що згідно з усіма путівниками й міськими довідниками мала означати Дафніса і Хлою. Вони спостерігали, як за верховіття дерев сідало сонце, схоже на червону повітряну кулю. Навіть тут, у парку, всі віталися з Архілохосом. Здавалося, цим непоказним чоловіком, блідим, обрезклим, в окулярах, якого раніше ніхто не помічав, крім велодрузів і бухгалтерових помічників, тепер раптом зацікавилося все місто, він опинився в центрі загальної уваги.

Казка тривала. Повз Архілохоса і Хлою продефілював номер четвертий (Пассап) в оточенні юрби аматорів мистецтва, дехто з них був шокований, дехто — у захваті, бо митець щойно покінчив із прямокутною епохою своєї творчості, де панували кола і гіперболи, та перейшов до зображення кутів у шістдесят градусів з еліпсами й параболами, а замість червоної й зеленої фарби вдався до синього кобальту й вохри. Класик модерного живопису вражено спинився, щось промимрив, пильно обдивився Архілохоса, кивнув йому головою й подався далі, знову виголошуючи істини своєму почтові. На відміну від Пас-сапа колишні номери шостий і сьомий (а тепер дев’ятий і десятий), а саме метр Дютур і ректор університету привіталися майже непомітно, тільки злегка підморгнувши, — вони ж бо йшли із своїми величними дружинами.

Архілохос розповідав Хлої про своє життя.

— Я заробляю небагато, — повідомив він, — робота в мене одноманітна, складаю звіти про акушерські щипці, а це треба робити з надзвичайною точністю. Наш шеф, віце-бухгалтер, людина сувора, а я ще мушу допомагати братові Бібі та його діточкам, вони дуже милі, хоч, може, трохи неслухняні й безпосередні, зате чесні. Ми будемо ощадити гроші і через двадцять років поїдемо до Греції. На Пелопоннес та на острови... Я вже давно мрію про це, а тепер, коли знаю, що ми поїдемо удвох, моя мрія стала ще кращою.

Хлоя зраділа.

— Яка чудова буде ця подорож!

— На пароплаві.

— На «Юлії»!

Він запитливо глянув на неї.

— «Юлія» — пароплав вищого класу. Місіс і містер Уїмени подорожують тільки на ньому, — пояснила Хлоя.

— Звичайно, — пригадав він. — Про це писали в «Матчі». Тільки «Юлія» для нас задорога, до того ж через двадцять років її здадуть на металобрухт. Ми поїдемо на поромі, це буде дешевше.

Далі він розповів, що часто думає про Грецію, і подивився на туман, той начебто знову став густішати, стелячись по землі легким білим димом. Тоді він виразно бачить, вів далі Архілохос, давні, напівзруйновані храми й червонуваті скелі, що світяться крізь оливкові гаї. Часом йому здається, що він у цьому місті — вигнанець, такий же, як були колись іудеї у Вавілоні, і весь сенс його життя полягає в тому, аби повернутися на рідну, давно покинуту батьківщину.

Туман, тепер уже схожий на величезні паки білої вати, чатував за деревами на березі річки і поглинав баржі, що повагом пливли, зазивно виючи; згодом туман піднявся вгору, пломеніючи фіалковими барвами, а коли сонце зайшло, він заполонив усе довкола. Архілохос провів Хлою на бульвар, де жило подружжя Уїменів; він помітив, що то був багатий, аристократичний район. Вони йшли повз ґратчасті огорожі, повз чималі сади із старими деревами, за якими ледь виднілися вілли. Тополі, берести, буки, чорні ялини тяглись верховіттям до сріблястого вечірнього неба і щезали у хмарах туману, що дедалі густішав.

Хлоя спинилася перед візерунчастою брамою із залізними янголятами, дельфінами і з гірляндами химерного листя; брама мала два величезні цоколі, а над нею висів червоний ліхтар.

— Завтра ввечері?

— Хлоє!

— Ти подзвониш? — спитала вона, показуючи на старовинний дзвоник. — То завтра о восьмій?

Тоді вона поцілувала бухгалтерового помічника, оповила йому шию руками, поцілувала ще раз і ще.

— Ми поїдемо до Греції, — прошепотіла вона, — на нашу давню батьківщину. Незабаром. І на «Юлії».

Вона розчинила ґратчасту хвіртку і щезла серед дерев у тумані, потім вернулася, помахала рукою, вигукнула щось, та так ніжно, немов то проспівала таємнича пташка, і пішла до будинку, не видного за деревами парку.

Архілохос подався назад, до свого робітничого кварталу. Ішов він довго, бо надумав спершу пройти усіма тими вулицями, що по них він гуляв із Хлоєю. Він пригадував усе, що відбувалося сьогодні, цієї казкової неділі, спинився біля порожньої лавки під Дафнісом і Хлоєю, тоді перед безалкогольним рестораном, з нього саме виходили останні давньо-новопресвітеріанські старі дівки, одна з них привіталася з Архілохосом і, мабуть, зосталася чекати його на найближчому розі вулиці. Далі він проминув крематорій, Національний музей і вийшов до набережної. Туман став густий; але не брудний, як у минулі дні, а ніжного молочного кольору. Грекові здалося, що це теж якийсь казковий туман із золотими пломінцями і тоненькими голчастими зірками. Архілохос підійшов до готелю «Рітц», і саме як він минав розкішний під’їзд, де стояв швейцар двохметрового зросту в зеленій лівреї, червоних штанях і з здоровенним срібним жезлом у руках, із готелю вийшли Джильберт та Елізабет Уїмени, відомі на весь світ археологи, — Архілохос знав їх а численних фотознімків у газетах. То були двоє справжніх англійців, вона теж більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку; обоє мали однакові зачіски і золоті пенсне, а Джильберт ще руді вуса і коротеньку люльку (власне, то були єдині ознаки, що відрізняли його від дружини).

Архілохос раптом насмілився і сказав:

— Мадам, мосьє! Моє шанування!

— Well^[52], — мовив учений і здивовано глянув на бухгалтерового помічника, котрий стояв перед ним у своєму зношеному костюмі, що його справили ще для конфірмації, і у вичовганих черевиках; місіс Елізабет теж зачудовано роздивлялася його крізь пенсне. — Well, — повторив археолог, а тоді ще додав: — Yes^[53].

— Я поставив вас номерами шостим і сьомим у своєму моральному світопорядку.

— Yes.

— Ви прихистили грекиню, — вів далі Архілохос.

— Well, — сказав містер Уїмен.

— Я теж грек.

— О, — сказав містер Уїмен і витяг гаманця. Архілохос заперечливо похитав головою.

— Ні, добродію, ні, добродійко, — сказав він, — я знаю, що мій вигляд не викликає довіри і що я, можливо, не зовсім схожий на грека, але мого заробітку в машинобудівному концерні Пті-Пейзана вистачить, щоб скромно утримувати родину. Так, так, ми зможемо подумати і про діточок, правда, тільки про трьох-чотирьох, не більше, адже при машинобудівному концерні Пті-Пейзана створено такий соціально-передовий заклад, як санаторій для майбутніх матерів — дружин робітників і службовців.

— Well, — мовив містер Уїмен і сховав гаманця.

— Бувайте здорові, — сказав Архілохос. — Хай вас Бог благословить, а я молитимуся за вас у давньо-новопресвітеріанській церкві.

А перед домом його чекав Бібі з простягненою братською рукою.

— Теофіл надумав був почистити Національний банк, та лягаві пронюхали, — сказав Бібі, як звикле, на блатному жаргоні.

— То й що?

— Йому треба шкварити на південь, поки тут всі заспокояться. Потрібно п’ять сотень. Я поверну на різдво.

Архілохос простяг йому гроші.

— Що сталося, братику? — обурився розчарований Бібі. — Отакі дрібняки даєш?

— Більше не можу, Бібі, — вибачився Архілохос. Він зніяковів та, на свій власний подив, розгнівався. — Справді не можу. Я обідав із своєю дівчиною в безалкогольному ресторані, що навпроти Всесвітньої служби здоров’я. Стандартний обід і пляшка виноградного соку. Хочу мати нарешті сім’ю.

Брат Бібі злякався.

— Навіщо тобі сім’я? — обурено вигукнув він. — Адже я маю сім’ю. А та дівчина принаймні багата?

— Ні.

— Хто вона?

— Робить служницею.

— Де?

— Бульвар Сен-П’єр, номер дванадцять.

Бібі свиснув крізь зуби.

— Піди проспись, Арнольфе. І дай ще грошенят.

Піднявшись на шостий поверх, до своєї мансарди, Архілохос роздягся і вклався в ліжко. Він хотів був розчинити вікно, бо повітря було важке. Однак сусідство клозетів відчувалося дужче, ніж завжди. Грек лежав у напівтемряві. На стіні навпроти його вікна раз у раз спалахувало світло то в одному, то в іншому віконці. І чути було, як спускають воду. На стіні мансарди коли-не-коли виступали з пітьми портрети дійових осіб його світопорядку — відблиски світла падали то на єпископа, то на президента, то на Бібі з його діточками, то на якийсь інший портрет чи на трикутний чотирикутник Пассапа.

«Завтра треба придбати фотокартку подружжя Уїменів і поставити у рамці», — подумав Архілохос.

Повітря було таке задушливе, таке важке, що він ледве міг дихати. На сон не було чого й сподіватися. Лягаючи спати, він був щасливий, а тепер напосілися турботи.

Хіба можна привести сюди, на цю мансарду, Хлою, влаштувати тут родинне кубельце, ще й обзавестися трьома або й чотирма дітками, як це він собі запланував, повертаючись додому. Конче треба знайти інше помешкання. А він не мав ані грошей, ані майна. Все, що заробляв, він віддавав Бібі. Тут йому нічого не належало, ані це злиденне ліжко, ані жалюгідним стіл, ані кульгавий стілець. Він знімав умебльовану кімнату. Тільки потрети дійових осіб його морального світопорядку були його власністю. Архілохос жахнувся своєї бідності. Він розумів, що Хлоїна вишуканість і врода потребують також навколишньої вишуканості і вроди. Не можна, щоб вона знову повернулася до колишнього життя — до ночівель під мостом чи в порожніх діжках на смітнику.

Гуркіт води, що її спускали в будинку навпроти, ставав йому дедалі нестерпніший, дедалі лиховісніший. Він заприсягся собі кинути цю мансарду, вже завтра він підшукає собі інше помешкання..Та міркуючи над тим, як це здійснити, Архілохос втрачав мужність. Він не бачив ніякого викруту з цього становища. Він почувався мізерною часткою велетенського безжалісного механізму і не мав надії, що колись здійсниться те диво, яке подаровано йому цієї неділі. Безпорадний, знесилений, він чекав ранку, і той сповістив про себе несамовитим гуркотом води у клозетах.

Близько восьмої ранку — о цій порі року надворі було ще темно — Архілохос, як завжди у понеділок, прямував до адміністративного корпусу машинобудівельного концерну Пті-Пейзана разом із цілою армією бухгалтерів, секретарок і бухгалтерових помічників як незначна частинка сірого людського потоку, що вивергався з метро, автобусів, трамваїв та електричок; при світлі вуличних ліхтарів цей потік сумно плив до величезного куба зі сталі й скла, а той поволі поглинав його, поділяв на окремі потічки, сортував, підіймав на ліфтах та ескалаторах угору, проштовхував у коридори; перший поверх — відділ танків, другий поверх — атомні гармати, третій — кулемети і так далі.

Архілохос, стиснений у натовпі, виснажений, ледве живий, врешті опинився на восьмому поверсі, де був відділ акушерських щипців, кабінет 122АЩ, жалюгідне приміщення з голими стінами, поділене скляними перегородками; та перш ніж зайти до відділу, Архілохос мусив, як і всі, пройти кабінет гігієни, прополоскати горло, проковтнути таблетку (проти шлункового грипу), то були заходи соціального забезпечення. Потім він натяг на себе сірий робочий халат, і досі не зігрівшись, — цієї ночі вперше за всю зиму вдарив сильний мороз, відполірувавши міські вулиці. Архілохос квапився, до восьмої зоставалася тільки одна хвилина, а в Пті-Пейзана запізнюватися не дозволялось (час — це гроші). Знявши чохол із друкарської машинки, він сів до столу, що теж був із скла й сталі, за тим столом, крім нього, сиділи ще три бухгалтерові помічники: номери ПБ122АЩ28, ПБ122АЩ29, ПБ122АЩ30. В Архілохоса на робочому халаті теж стояв номер — ПБ122АЩ31.

Великий годинник показував рівно восьму годину, коли Архілохос почав задубілими пальцями клацати на машинці, цього ранку йому треба було скласти звіт про збільшення попиту на акушерські щипці в кантоні Аппенцелль-Іннерроден. Так само як і він, три помічники бухгалтера за цим столом теж клацали на машинках, таку ж роботу виконували і сорок шість інших чоловіків у цій кімнаті та сотні, тисячі в усьому будинку, з восьмої години до дванадцятої, з другої до п’ятої, а в перерву всі обідали в загальній їдальні; у зразковому концерні Пті-Пейзана все було ідеально впорядковано, недарма сюди приїздили міністри і навіть чужоземні делегації — по відділах проходили китайці в окулярах або хтиві індуси зі своїми дружинами, загорненими в шовк.

Та дивні дива, що відбуваються в неділю, часом (хоч і зрідка) тривають і в понеділок.

— Архілохоса викликає начальник відділу, бухгалтер Б121АЩ, — почулося з репродуктора. На мить у кімнаті 122АЩ запала мертва тиша. Всі затамували дух. Друкарські машинки завмерли. Грек підвівся. Блідий, збентежений, він ледве тримався на ногах. Це не віщувало нічого доброго, службовців мали скорочувати. Проте бухгалтер Б121АЩ — його кабінет був поруч кімнати 122АЩ — зустрів Архілохоса настільки люб’язно, що той, ледве насмілившись сюди зайти, тепер розгублено спинився, адже він багато чув про жахливі вибухи люті в Б121АЩ.

— Мосьє Архілохос, — вигукнув Б121АЩ, ступив назустріч помічникові бухгалтера і навіть потис йому руку, — я вже давно помітив ваш надзвичайний талант, дозвольте це підкреслити.

— Будь ласка, — вимовив ошелешений Архілохос, проте не йняв там словам віри.

— Ваш звіт, — усміхнувся, потираючи руки, Б121АЩ (невеличкий жвавий чоловічок років п’ятдесята, лисий, короткозорий, у білому бухгалтерському халаті з сірими нарукавниками), — ваш звіт про наявність і розповсюдження акушерських щипців у кантоні Аппенцелль-Іннерроден можна беззаперечно назвати зразковим.

Архілохос відказав, що це його дуже тішить, однак у душі він був переконаний, що став жертвою лихого настрою бухгалтера і в його люб’язності криється якийсь підступ. Бухгалтер запросив недовірливого помічника сідати, а сам схвильовано заметушився по кабінету.

— Беручи до уваги вашу відмінну роботу, любий пане Архілохос, я надумав вжити деяких заходів.

— Це для мене велика шана, — затинаючись, промимрив Архілохос.

— Я маю на увазі посаду віце-бухгалтера, — прошепотів Б121АЩ, — щойно я надіслав цю пропозицію начальникові нашого відділу кадрів.

Вдячний Архілохос хотів був підвестися, та бухгалтер мав до нього ще якесь діло. Заговоривши про це, він нараз став такий боязкий і нещасний, начебто бухгалтеровим помічником був не Архілохос, а він сам.

— Мало не забув, — тихенько сказав Б121АЩ, силкуючись не втрачати самовладання. — Обер-бухгалтер ОБ9АЩ висловив бажання особисто поговорити з вами, пане Архілохос. Сьогодні ж, уранці.

І бухгалтер витер собі з чола піт червоною картатою хусткою.

— Так, обер-бухгалтер хоче з вами вранці поговорити, — повторив він. — Сідайте, любий друже, в нашому розпорядженні є ще кілька хвилин. Насамперед зосередьтеся, не нервуйте, візьміть себе в руки, будьте гідні цієї ситуації.

— Звісно, — сказав Архілохос, — я спробую.

— Боже мій, — вигукнув бухгалтер, сідаючи до письмового столу. — Боже мій, пане Архілохос, любий друже, адже я можу назвати вас любим другом — по секрету і тільки між нами, віч-на-віч, а мене звати Руммель, Еміль Руммель, — Боже мій, любий друже, такої події ще не траплялося в моїй практиці, а я працюю в машинобудівному концерні Пті-Пейзана вже тридцять три роки. Раптом, не знати для чого, обер-бухгалтер викликає молодшого помічника бухгалтера, — такого дивовижного порушення правил службового розпорядку мені, повторюю, не траплялось. Я мало не зомлів, любий друже, дарма що я завжди вірив у ваші геніальні здібності, та все-таки! Адже мене зроду не викликали до обер-бухгалтера, з самої думки про це я тремчу, як осикове листя. Обер-бухгалтер спілкується виключно з віце-обер-бухгалтером. І раптом ви! Вас викликає сам обер-бухгалтер. Це, без сумніву, має свої підстави, якісь таємні міркування, я передбачаю вашу швидку ділову кар’єру, ви, мабуть, посядете моє місце, так, так (і Б121АЩ витер собі очі хусточкою), а може, ви станете навіть віце-обер-бухгалтером, як оце недавно скоїлося у відділі атомних гармат, один їхній бухгалтер мав честь досить близько познайомитися з дружиною шефа головного відділу кадрів... Не про вас мова, любий друже, не про вас, у вашому випадку головну роль відіграли тільки ваші ділові якості, ви написали чудовий звіт про кантон Аппенцелль-Іннерроден, я знаю. І ще, любий друже, прошу вас зауважити, — але це тільки між нами, — випадково сталося так, що моя пропозиція призначити вас віце-бухгалтером і виклик обер-бухгалтера, так би мовити, співпали в часі, слово честі. Моє клопотання про вас було вже написане, аж тут, наче грім серед ясного неба, пролунав у мене телефонний дзвоник секретарки нашого шановного обер-бухгалтера... Але вже настав час, любий друже... Між іншим, моя дружина надзвичайно радітиме, якщо ви прийдете до нас на обід... І дочка теж... дуже гарна, чарівна дівчина... вчиться співати... Коли тільки зможете... То для нас велика шана... Вам треба туди — п’ятий коридор на південний схід, шостий кабінет... Боже мій, у мене ж хворе серце... І з нирками не все гаразд...

ОБ9АЩ — п’ятий коридор на південний схід, шостий кабінет — виявився імпозантним чоловіком із чорною борідкою, блискучими золотими зубами, невеличким черевцем і пахощами дорогих парфумів, на письмовому столі — у платиновій рамці фотографія напівоголеної танцівниці. Він зустрів бухгалтеровогопомічника з великою гідністю, вигнав із кабінету зграйку секретарок і величним жестом показав на зручне крісло.

— Любий пане Архілохос, — почав він, — ваша видатна діяльність уже давно викликала пошану в нас, обер-бухгалтерів, а ваші звіти про впровадження акушерських щипців на далекій Півночі, зокрема на Алясці, стали сенсацією, — дозволю собі так висловитися, — вони викликали високі хвилі загального захвату. У нашому колі тільки й мови про це, а вищезгаданий звіт привернув особливу увагу й дирекції.

— Тут сталось якесь непорозуміння, пане обер-бухгалтер, — зауважив Арнольф, — я опрацьовую матеріали виключно кантону Аппенцелль-Іннерроден і Тіролю.

— Кажіть мені просто Пті-П’єр, — сказав ОБ9АЩ. — Адже ми з вами говоримо сам на сам, а не в присутності якихось обивателів. Не має значення, хто писав звіт про Аляску, ви чи не ви, важливо те, що його інспірували ви, на ньому позначився ваш талант, він написаний у незрівнянному стилі ваших класичних звітів по кантону Аппенцелль-Іннерроден і по Тіролю. Це ще один доказ того, що ваша діяльність створює прекрасну школу. Я завжди казав моєму колезі обер-бухгалтерові Шренцле: Архілохос — поет, великий прозаїк. До речі, Шренцле теж вас вітає. А також обер-бухгалтер Геберлін. Мені було завжди боляче відчувати ваше підлегле становище в нашому шановному концерні, воно ж ніякою мірою не відповідає видатним здібностям, які виявляєте ви в своїй діяльності. Між іншим, дозвольте пригостити вас чарочкою вермуту...

— Дякую, пане Пті-П’єр, — сказав Архілохос. — Я непитущий.

— Мені здається особливо прикрим те, що ви працюєте під рукою бухгалтера Б121АЩ, це ж абсолютно пересічна особа, некваліфікований працівник, отой пан Руммлер чи як там його звати.

— Він щойно запропонував мені посаду віце-бухгалтера.

— Це схоже на нього, — розгнівався ОБ9АЩ. — Віце-бухгалтера! Отаке вигадав! Людині з вашими здібностями. Адже зростанню виробництва акушерських щипців концерну Пті-Пейзана в останньому кварталі треба завдячувати виключно вам.

— Але, пане Пті-П’єр...

— Навіщо ця скромність, шановний друже, навіщо? Все має свої межі. Багато років я терпляче ждав, сподіваючись, що ви довірливо звернетеся до мене, до вашого найщирішого друга й шанувальника, а ви нидієте у відділі цього нестерпного типа, простісінького бухгалтера, самі працюєте молодшим помічником бухгалтера, і навкруг вас — самі молодші помічники бухгалтерів, це середовище вас аж ніяк не гідне. Вам треба було б грюкнути кулаком по столу. Можна собі уявити, як ота потолоч вас дратує. Довелося мені самому втрутитися. Хоч я тільки безсилий, незначний обер-бухгалтер, дрібнота, ніщо у лабіринті нашого величезного концерну, але я перемігся, взяв себе в руки. Хоч би там що, а хтось же мусив мати мужність заступитися за вас, за такий талант, нехай навіть наклав би за це головою. Громадянська мужність, любий друже! Як нам колись забракне громадянської мужності, то це вже буде крах моральних підвалин машинобудівного концерну Пті-Пейзана, і тоді запанує диктатура бюрократії, про це я особисто голосно попереджаю. Я зателефонував шефові головного управління кадрів нашого відділу — до речі, він просив вас привітати, — я хотів був вас порекомендувати на посаду віце-директора, бо для мене не було б більшої втіхи, як працювати в концерні під вашою рукою, вельмишановний, любий пане Архілохос, розробляти проблему безупинного вдосконалення та впровадження акушерських щипців, та, на жаль, на превеликий жаль, мене випередив сам Пті-Пейзан, всемогутній, так би мовити, Бог або, коли хочете, сама доля; правда, для мене — то невеличка прикрість, а для вас, звісна річ, велике щастя, заслужене щастя.

— Пті-Пейзан? Не може бути!

Архілохосові здалося, що все це йому сниться.

— Пті-Пейзан хоче вас бачити сьогодні, пане Архілохос, ба навіть сьогодні зранку, негайно, — сказав ОБ9АЩ.

— Але...

— Ніякого «але»!

— Я гадаю...

— Пане Архілохос, — поважно мовив обер-бухгалтер і провів рукою по своїй випещеній бороді. — Поговорімо щиро, як чоловік із чоловіком, як друг із другом, поклавши руку на серце. Сьогодні — історичний день, день відвертого обміну думками, день, коли все визначиться. Я відчуваю величезну потребу, потребу мого серця, запевнити вас словом честі, що, по-перше, моя пропозиція призначити вас віце-директором і, по-друге, те, що наш шановний Пті-Пейзан — скиньмо перед ним капелюхи! — запросив вас на розмову, зовсім не пов’язані одне з одним. Навіть навпаки. Я саме диктував офіційне клопотання про ваше підвищення, коли мене викликав до себе директор Зевс.

— Директор Зевс?

— Він очолює відділ акушерських щипців.

Архілохос попросив пробачити його необізнаність. Він зроду не чув цього прізвища.

— Я знаю, — мовив обер-бухгалтер, — прізвища директорів невідомі широкому загалу бухгалтерів з їхніми помічниками. Та й навіщо їм знати? Хай собі ті писарчуки списують безліч аркушів про кантон Аппенцелль-Іннерроден чи бозна про який закуток, це, між нами кажучи, любий пане Архілохос, нікого не цікавить, жодної людини не цікавить... Виняток, звісно, становить ваша робота, ми спираємося на ваші звіти, буквально видираємо їх один в одного з рук, ваші праці по Базельському кантону або про Коста-Ріку викликають просто захват, це — класика, як я вже казав. Але оті всі численні бухгалтери та їхні помічники — це нікому не потрібні заплішені дурні, я вже стільки разів доповідав про них начальникам концерну. З усією їхньою писаниною я б упорався сам-один із своїми секретарками. Машинобудівний концерн Пті-Пейзана — не богадільня для розумово недорозвинених людей. До речі, директор Зевс сердечно вас вітає.

— Дякую.

— На жаль, він тепер у лікарні.

— Ой!

— У нього нервовий шок.

— Мені дуже прикро.

— Бачте, любий друже, ви стали причиною справжньої колотнечі в дирекції відділу акушерських щипців. Як порівняти з тим, що тут у нас зчинилося, то в Содомі й Гоморрі панував безжурний спокій. Пті-Пейзан побажав поговорити з вами! Гаразд, це його право, Господь Бог може врешті навіть місяць на небі скрутити в баранячий ріг, та якби він це зробив, ми однаково б дивувалися. Пті-Пейзан і помічник бухгалтера! Це таке ж саме диво. І природно, що наш нещасний директор почув бамкання погребного дзвону. А віце-директор? Той теж мало дуба не врізав.

— Але чого?

— Любий, дорогий друже, навіть немовлятам зрозуміло, що вас призначать директором відділу акушерських щипців, інакше-бо все це не мало б ніякого сенсу. Людина, що її викликає Пті-Пейзан, неодмінно стає директором. Це вже ми знаємо з досвіду. А як надумають когось звільнити, тоді це йде через шефа головного відділу кадрів.

— Мене призначають директором?

— Безперечно. Про це вже повідомлено до головного відділу кадрів, його шеф Февс теж просив привітати вас.

— Директором відділу акушерських щипців?

— А може, і директором відділу атомних гармат, хтозна. Шеф головного відділу кадрів Февс вважає, що все можливе.

— Але чого раптом? — вигукнув Архілохос, не здатний нічого втямити.

— Любий мій, найкращий! Ви забуваєте, що написали видатні звіти по Північній Італії...

Але бухгалтерів помічник і далі уперто наполягав на тому, що мав до діла тільки із Східною Швейцарією і Тіролем.

— Справді, Східна Швейцарія і Тіроль! Часом я трохи плутаю географічні назви, та я й не географ.

— Я не бачу жодної підстави для того, щоб призначити мене директором відділу акушерських щипців.

— Е, ні, не кажіть!

— Щоб бути директором, потрібні певні здібності, а я їх не маю, — відмагався Архілохос.

ОБ9АЩ похитав головою і якось загадково подивився на Архілохоса, тоді посміхнувся, показавши всі свої золоті зуби, і згорнув руки на своєму викоханому череві.

— Шановний, любий друже, — сказав він, — підставу, що завдяки їй вас призначають директором, маєте знати ви, а не я, а коли не знаєте, то й не допитуйтесь. Так воно краще. Послухайтесь моєї ради. Сьогодні ми сидимо тут, один навпроти одного, вперше в житті і востаннє. Директорам і обер-бухгалтерам не личить спілкуватися між собою, то було б порушення неписаного закону нашого зразкового підприємства. Сьогодні я теж уперше в житті зустрівся з директором Зевсом, саме в годину занепаду його кар’єри, а бідолашного віце-директора Штюссі, мого прямого начальника, єдиного, хто безпосередньо спілкується з обер-бухгалтерами, — бідолашного Штюссі саме в той час виносили на ношах, здавалося — кінець світу, та й годі! Однак не варто більше говорити про цю жахливу сцену. Ви гадаєте, точніше, ви боїтеся, що не впораєтеся з обов’язками директора. Любий, шановний друже, з обов’язками директора може впоратися кожна людина, скажу вам щиро, — але, звісно, тільки між нами, — це до снаги кожному телепневі. Вам не доведеться нічого іншого робити, як тільки бути директором, удавати директора, репрезентувати його, набратися його гонору, водити по кабінетах індусів, китайців, зулусів, представників ЮНЕСКО чи якихось товариств, одне слово, всіх з усього божого світу, хто зацікавиться нашими чудовими акушерськими щипцями. Всі практичні справи, виробництво, технічні питання, калькуляція, планування, — то парафія наших обер-бухгалтерів, коли мені дозволено так легковажно висловитися перед вами, шановний друже. А вам не доведеться тим сушити собі голову. Власне, важливо тільки те, кого з усіх обер-бухгалтерів ви оберете віце-директором, Штюссі — людина вже пропаща, його час минув, він був тісно зв’язаний з директором Зевсом, ба навіть став вірним псом свого високого пана... Я не хочу говорити про ділові якості директора Зевса, тепер це не годиться робити, у нього і так нервовий шок. Взагалі я не люблю критикувати. Але — це, звісно, тільки між нами — то був для мене важкий хрест, директор навіть не спромігся по-справжньому оцінити чудові звіти по Далмації, що їх подали ви, вельмишановний друже й благодійнику, і взагалі він не хапав зірок із неба... Знаю, знаю, ви писали звіт не по Далмації, а по Тогенбургу або по Туреччині, дідько з ними, — ви народжені для іншого, ви народжені для високого лету. Як орел, ви ширятимете в небесній блакиті на щирий подив усіх обер-бухгалтерів. Та хоч би як там було, а я ще раз вам відверто кажу: нас, обер-бухгалтерів, дуже тішить, що ви станете нашим директором. І як ваш найкращий друг я від щирого серця співаю вам алілую й осанну (тут очі ОБ9АЩ взялися сльозами), але я не стану на цьому наголошувати, воно було б зараз недоречно, бо хтось міг би подумати, ніби я прагну зайняти посаду віце-директора, хоча, правду кажучи, я тут старший за рангом. Та хоч кого б ви обрали серед нас, обер-бухгалтерів, на посаду вашого заступника, я смиренно сприйму цю звістку і залишуся вашим палким шанувальником... З вами хотів би ще зустрітися колега Шпетцле, а також колега Шренцле, але боюся, дуже боюся, що я повинен якнайшвидше допровадити вас до Пті-Пейзана і здати вас живим-здоровим в його приймальні, тепер саме час. Тож ходімо. І вище голову, радійте зі свого щастя, воно цілком заслужене, бо ви найдостойніший, найталановитіший із нас усіх, це, так би мовити, істина, ви — геніальний улюбленець долі, і завдяки вам наш відділ акушерських щипців одним махом перевершить відділ кулеметів, я вже бачу це величезне піднесення, шановний, любий пане директор, дозвольте мені вже тепер так вас називати, то для мене велика втіха, сідаймо ж відразу в директорський ліфт...

Разом із ОБ9АЩ Архілохос увійшов до приміщення, що про його існування він і гадки не мав. То було царство скла і якогось невідомого матеріалу, де все блищало чистотою. Швидкісні ліфти підняли їх на верхні, секретні поверхи будинку. Тут крутилося безліч напахчених приємними парфумами секретарок, вони ласкаво до них всміхалися — блондинки, брюнетки, шатенки, а однімала напрочуд руді кучері, кольору кіноварі. Поважні секретарі розступалися, даючи дорогу, директори вклонялися, генеральні директори кивали Архілохосові головою. Вони проходили вдвох затишними коридорами, де над дверима спалахували то червоні, то зелені лампочки — єдині ознаки того, що тут відбувалася секретна адміністративна діяльність. М’які килими притишували їхню ходу, здавалося, тут заборонений не тільки будь-який галас, але й тихесенький шемріт чи легеньке кахикання. Зі стін сяяли картини французьких імпресіоністів (Пті-Пейзанове зібрання картин уславилося на весь світ), тут були «Танцівниці» Дега, «Купальниці» Ренуара, у високих вазах духмяніли квіти.

Що вище Архілохос та ОБ9АЩ підіймалися, підносилися вгору, то менше людей траплялося їм у коридорах, а ясні зали втрачали свій діловий, ультрамодерний, холодний вигляд, хоча пропорції були ті ж самі. Фантастичні інтер’єри ставали теплішими, людянішими. На стінах тепер висіли старовинні гобелени, великі дзеркала в золотих рамах у стилі рококо і Людовіка Шістнадцятого, кілька картин Пуссена, кілька Ватто та одна картина Клода Лоррена. Коли ж вони досягли найвищого поверху, ОБ9АЩ (що був наляканий не менше за Архілохоса, адже він зроду сюди не потрапляв) попрощався, а бухгалтерового помічника прийняв якийсь поважний сивий добродій у бездоганному смокінгу, напевне, то був секретар, він повів грека ошатними коридорами й великими залами, де скрізь стояли античні вази, готичні мадонни, азіатські боги та висіли індіанські мати. Тут ніщо не нагадувало про виробництво атомних гармат і кулеметів, хіба що, глянувши на янголят та пузанчиків, які всміхалися помічникові бухгалтера з картин Рубенса, йому мимохіть спадали на думку акушерські щипці. Тут, нагорі, все створювало радісний настрій. Крізь вікна сяяло сонце, тепле, лагідне, хоча насправді воно світило з крижаного небосхилу. Скрізь стояли зручні крісла й канапки, здалека чувся дзвінкий сміх, і вбраний у сірий робочий халат Архілохос, зачувши його, згадав, як сміялася Хлоя минулої неділі, у той щасливий день, що став для нього святом, і це казкове свято триває й досі. Звідкись линула тиха музика, грали Гайдна чи Моцарта, не тріскотіли друкарські машинки, заклопотані бухгалтери не поспішали то в один бік, то в інший, одне слово, тут не було нічого, що нагадувало б грекові про світ, звідки він тільки-но вирвався, і той зостався десь далеко внизу, схожий на лихий сон. Згодом вони опинилися в прегарному залі, оббитому ясно-червоним шовком, на стіні висіла велика картина, що зображувала оголену жінку, напевне, то був славетний Тіціанів витвір, про який багато скрізь говорили і пошепки називали йому ціну. В залі стояли тендітні меблі, маленький письмовий стіл, на стіні висів невеличкий годинник із срібним дзвоном, кілька крісел стояло круг зеленого картярського столика, і скрізь були квіти — троянди, камелії, тюльпани, орхідеї, гладіолуси, — справжнє буяння квітів, немов тепер не було зими, не було холоднечі й туману. Тільки-но вони ввійшли, як десь ізбоку прочинилися невисокі двері і до зали увійшов Пті-Пейзан у смокінгу, як і його секретар; у лівій руці він тримав вишуканий збірничок поезій Гельдерліна, заклавши вказівного пальця між сторінками книжки. Секретар вийшов. Архілохос і Пті-Пейзан зосталися сам на сам.

— Так от, — почав Пті-Пейзан, — любий пане Анаксімандр...

Його звати Арнольф Архілохос, виправив помилку бухгалтерів помічник і вклонився.

— Архілохос? Дуже гарно. Я пам’ятав, що в вашому йменні є щось грецьке, балканське, щось таке, любий пане обер-бухгалтере...

— Помічник бухгалтера, — нагадав Архілохос своє соціальне становище.

— Помічник бухгалтера чи обер-бухгалтер — це майже одне й те саме, — посміхнувся промисловий магнат. — Хіба ні? Принаймні я не бачу в цьому ніякої різниці. Чи вам сподобалось отут у мене нагорі? Треба визнати, звідси відкривається прегарний краєвид. Перед вашими очима — все місто, річка і навіть президентський палац, не кажучи про собор, а он удалині видніється Північний вокзал.

— Дуже гарно, пане Пті-Пейзан.

— Ви перший службовець із відділу атомних гармат, котрий піднявся на цей поверх, — сказав магнат таким тоном, наче вітав Архілохоса із спортивним рекордом.

Він працює у відділі акушерських щипців, уточнив Архілохос. Обробляє матеріали Східної Швейцарії і Тіролю, а саме тепер — кантону Аппенцелль-Іннерроден.

— Справді? — здивувався Пті-Пейзан. — Ви працюєте у відділі акушерських щипців? Я навіть не знав, що ми робимо такі речі. А що воно таке?

Архілохос пояснив, що акушерські щипці, латинською мовою forceps, — це хірургічний інструмент, призначений для того, щоб під час пологів охоплювати дитячу голову, тоді весь процес відбувається швидше, ніж коли просто покладатися на природні перейми. Машинобудівний концерн Пті-Пейзана випускає щипці різноманітних конструкцій; але в усіх конструкціях треба розрізняти, по-перше, дві дзеркальні ложки, вигнуті так, щоб ними можна було обхопити дитячу голову, до того ж щипці мають іще вигини для таза і для промежин, така форма сприяє їх використанню під час пологів; по-друге, щипці різняться також ручками, вони можуть бути довгі чи короткі, дерев’яні чи металеві, із спеціальними пристроями чи без них; щипці різняться також замками, тобто затискачами, завдяки ним можна під час використання фіксувати обидві ложки хрест-навхрест. Ціна...

— Ви чудово знаєтеся на матеріалі, — усміхнувся промисловець. — Але про ціну ми поговоримо згодом. Тож, любий пане...

— Архілохос.

— Пане Архілохос, перейдімо тепер швидше до діла, я не зволікатиму і відверто скажу, що призначаю вас директором відділу атомних гармат. Правда, ви щойно сказали, ніби працюєте у відділі акушерських щипців, а я навіть не мав уявлення про те, що такий відділ існує.

Це мене трохи збентежило, либонь, хтось щось поплутав, але на таких велетенських підприємствах, як наш концерн, завжди щось переплутується. Та дарма, це не має значення, ми з’єднаємо обидва відділи, і ви можете вважати себе директором відділу атомних гармат та відділу акушерських щипців, а їхні колишні директори підуть на пенсію. Я радий повідомити вас особисто про ваше підвищення і побажати вам щастя.

— Пана директора Зевса із відділу акушерських щипців відвезли до лікарні.

— О, що з ним таке?

— Нервовий шок.

— А, виходить, він уже дізнався про мій намір, — здивовано похитав головою Пті-Пейзан. — Я збирався звільнити директора Єгуді з відділу атомних гармат. Завжди щось просочується додолу, занадто всі люблять правити теревені, та гаразд, директор Зевс випередив мене зі своїм нервовим шоком. Однаково мені б довелося його звільнити. Будемо сподіватися, що директор Єгуді поставиться до свого звільнення з більшою гідністю.

Архілохос набрався духу і вперше насмілився подивитись просто в обличчя Пті-Пейзанові, що й досі тримав у руках вишукану книжечку.

— Дозвольте спитати, — сказав Архілохос, — що все це означає? Ви мене викликали і призначили директором відділів атомних гармат і акушерських щипців. Мушу щиро сказати, це мене надзвичайно схвилювало, бо я не можу нічого зрозуміти.

Пті-Пейзан спокійно глянув на бухгалтерового помічника, поклав збірочку Гельдерліна на зелений картярський столик, сів у крісло й порухом руки запропонував Архілохосові теж сісти. Вони сиділи один проти одного у м’яких кріслах під ясним сонячним промінням, Архілохос аж затамував віддих, настільки урочистою здалася йому ця сцена. Нараз сяйнула думка, що тепер він нарешті дізнається причину всіх своїх загадкових пригод.

— Пане Пті-Пейзан, — знову боязко почав він, затинаючись, — я завжди вас шанував, ви посідаєте третє місце в світовій моральній споруді, яку я подумки звів, щоб мати собі якусь підпору. Ви йдете безпосередньо за нашим шановним президентом і за Мозером, єпископом давньо-новопресвітеріанської церкви, я відверто про це кажу і тим більше благаю вас пояснити мені причину ваших вчинків: бухгалтер Руммель і обер-бухгалтер Пті-П’єр запевняють, ніби все це сталося завдяки моїм звітам по Східній Швейцарії і по Тіролю, але ж їх жодна людина не читала.

— Любий пане Агезілаос... — урочисто почав Пті-Пейзан.

— Архілохос.

— Любий пане Архілохос, ви були бухгалтером чи обер-бухгалтером — я вже казав, що не дуже знаюся на таких речах, — а тепер ви директор, і це, певне, вас трохи бентежить. Розумієте, любий друже, треба всі ці незбагненні для вас події розглядати в аспекті широких світових взаємозв’язків, як частину різнобічної діяльності мого улюбленого машинобудівного концерну. Адже він випускає навіть акушерські щипці, як це я сьогодні вперше почув, на мою превелику радість. Сподіваюсь, що їх виробництво рентабельне.

Архілохос сяяв.

— Тільки в кантоні Аппенцелль-Іннерроден за останні три роки продано шістдесят дві штуки щипців.

— Гм, щось малувато, звичайно. Та гаразд. Треба це просто сприймати як вияв гуманності. Приємно, що поруч із виробами, які позбавляють людей життя, ми робимо й такі, що допомагають людям з’явитися на світ. Певна рівновага доконче потрібна, навіть коли це не завжди рентабельно. Треба бути вдячним і за це.

Вдячний Пті-Пейзан трохи помовчав.

— Гельдерлін у своєму вірші «Архіпелаг» називає комерсанта, а отже і промисловця, «далекодумним», — повів він далі, легко зітхнувши. — Це слово мене вразило. Наш концерн — величезний, любий пане Арістіпп, кількість робітників і службовців, бухгалтерів і секретарок просто неймовірна. Знати всіх — річ неможлива, я ледве пам’ятаю в лице директорів і навіть не всіх генеральних директорів, короткозора людина в цих джунглях заблукає, лише далекозорий чоловік, що не бачить окремих деталей і не зважає на окремі долі, а здатний бачити все в цілому і діє, маючи на оці далеку мету, тобто коли чоловік далекодумний, як сказав поет, — ви, звичайно, знаєте його твори? — тільки той, хто завжди планує щось нове, створює нові підприємства — в Індії, у Туреччині, в Андах, у Канаді — тільки такий чоловік не загине в болоті конкуренцій та монополій. Далекодумний... Я саме збираюсь приєднати до свого концерну трест гуми й мастил. Оце буде діло!

Далекодумний Пті-Пейзан знову трохи помовчав.

— Отакі в мене плани, так я працюю, — сказав він нарешті. — Сприяю стрімкому бігові часу, нехай хоч у міру своїх скромних сил. Що таке машинобудівний концерн Пті-Пейзана у порівнянні зі Сталевим трестом або з металургійним заводом «Вічна радість», із заводами Песталоцці та Геслер ла Біша? Дрібниця. А що відбувається тепер із моїми робітниками та службовцями? З тими окремими долями, якими я змушений нехтувати, аби бачити все в цілому? Над цим питанням я часто замислююся. Чи вони щасливі? Скрізь тепер говорять про вільний світ, а чи вільні мої робітники? Я здійснив кілька соціальних заходів, відкрив будинки відпочинку для матерів і батьків, спортивні зали, басейн, їдальні, роздаю безкоштовно ліки, квитки в театри й на концерти. Та, можливо, тих, хто в мене працює, цікавить тільки матеріальний бік життя, тільки мерзенні гроші? Це питання не дає мені спокою. Директор потрапляє до лікарні лише через те, що на його місце призначено іншу людину. Це ж гидко. Хіба можна дбати тільки за гроші? Цінуймо передовсім душу, любий пане Артаксеркс, на світі немає нічого огиднішого, нічого мерзотнішого за гроші. Інше ставлення мене непокоїть.

Занепокоєний Пті-Пейзан іще трохи помовчав.

Архілохос не зважувався поворухнутись.

Аж тут промисловий магнат нараз випростався, голос його зазвучав рішуче і холодно:

— Ви питаєте, чого я призначив вас директором? Гаразд, я відповім: щоб не тільки балакати про свободу, про її принципи, а й здійснювати ті принципи. Я не знаю моїх службовців, не годен їх збагнути, мені здається, що вони ще не досягли повного розуміння духовних цінностей життя. Мої ідеали — Діоген, Альберт Швейцер, Франциск, та це начебто не їхні ідеали. Їм не зрозумілі такі речі, як самоспоглядання, доброчинність, щастя бідності, їх засліплює соціальна сухозлотиця. Гаразд, дайте світові те, чого він бажає. Цієї заповіді Лао Цзи я завжди дотримуюся. Саме тому я й призначив вас директором. Нехай і тут візьме гору справедливість. Чоловік, що почав служити з найнижчої посади і добре знається на турботах і злигоднях службовців, стає врешті директором. Я дбаю про все виробництво в цілому, а той, хто має справу з бухгалтерами, обер-бухгалтерами, з секретарями й секретарками, з кур’єрами й прибиральницями, нехай буде людиною з їхнього кола. Директор Зевс і директор Єгуді вийшли не з цього кoлa, я простісінько купив їх колись у моїх конкурентів, як вони раптом збанкрутували, купив уже готовими директорами. Та Бог з ними. Настав слушний час втілити в життя ідеї нашого західного світу. Політики від цього відмовились. А якщо відмовляються і промислові магнати, то все загине, любий пане Агамемнон. Тільки творча людина є насправді людиною. Ваше призначення на посаду директора — творчий акт, вияв творчого соціалізму, який ми повинні протиставити нетворчому комунізмові. Оце й усе, що я хотів вам сказати. Відтепер ви — директор, генеральний директор. Тільки візьміть собі одразу відпустку, — додав він, усміхаючись, — чек для вас уже виписано, він лежить у касі. Влаштуйтеся. Нещодавно я бачив вас із чарівною жінкою.

— То моя наречена, пане Пті-Пейзан.

— Надумали одружитися? Вітаю вас. Одружуйтесь. На жаль, я не знав сімейного щастя. Я звелів видати вам платню генерального директора за рік, та її подвоять, адже на додачу до відділу атомних гармат ви ще одержуєте відділ акушерських щипців... А тепер у мене важлива розмова з Сантьяго. Бувайте здорові, любий пане Анаксагор.

Тільки-но генеральний директор Архілохос, колишній помічник бухгалтера ПБ122АЩ31, залишив найсвятіше місце в споруді концерну — до ліфту його провів секретар, — як його зустріли, наче князя: генеральні директори із запалом його обіймали, директори уклінно вітали, секретарки щось улесливо воркотали, обер-бухгалтери скрадалися здаля, десь чатував ОБ9АЩ, умліваючи від своєї відданості, а з відділу атомних гармат винесли на ношах директора Єгуді, він був вочевидь у гамівній сорочці і лежав безсилий, непритомний. Казали, що він потрощив усі меблі у себе в кабінеті. Та Архілохоса ніщо не цікавило, крім чека, йому відразу ж його вручили. Принаймні, чек — це щось реальне, ще й досі підозріливо думав він. Потім призначив ОБ9АЩ віце-директором відділу акушерських щипців, а номери ПБ122АЩ28, ПБ122АЩ29 та ПБ122АЩ30 зробив бухгалтерами, дав ще кілька вказівок щодо реклами акушерських щипців у кантоні Аппенцелль-Іннерроден, а тоді вийшов із будинку концерну.

І от він — уперше в житті — сидів у таксі, знеможений, голодний, збентежений своєю неймовірною кар’єрою, і звелів везти себе до мадам Білер.

Внизу, під ясним небом, лежало місто, скуте крижаною холоднечею. У яскравому сонячному сяйві все виступало надзвичайно виразно — палаци, церкви, мости, великий прапор на президентському палаці немов застиг у повітрі, річка блищала як дзеркало, барви, не змішуючись, були напрочуд чисті, тіні на вулицях і бульварах вражали своїми чіткими лініями.

Архілохос прочинив до ресторанчика двері, над ними, як завжди, закалатав дзвоник, грек увійшов і скинув своє зношене зимове пальто.

— Боже мій! — вигукнула Жоржетта з-за стойки, щойно хильнувши чарку кампарі. Навколо неї виблискували в холодному світлі сонця численні пляшки й чарки. — Боже мій, мосьє Арнольфе! Що сталося? Ви такий стомлений і блідий, немов усю ніч не спали, та й прийшли сюди в такий час, коли ви повинні ще довгенько сидіти в вашій шкуродерні! Щось у вас негаразд? Може, ви вперше переспали з жінкою або напилися? Чи не вигнали вас із роботи?

— Навпаки, — сказав Архілохос і вмостився в своєму кутку.

Огюст приніс чашку молока.

Здивована Жоржетта спитала, що означає те «навпаки», і закурила сигарету, пускаючи кільця диму просто в скісне сонячне проміння.

— Сьогодні вранці мене призначили генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців. Призначив особисто Пті-Пейзан, — і досі затинаючись, повідомив Архілохос.

Огюст приніс миску з яблучним мусом, локшину і салат.

— Гм, — пробурмотіла Жоржетта, начебто не дуже вражена новиною. — А чого раптом?

— Завдяки творчому соціалізмові.

— Еге, — підтвердила Жоржетта. — А як учора повелося вам із грекинею?

— Ми заручилися, — ніяково мовив Архілохос і за-шарівся.

— Це ви правильно зробили, — похвалила мадам Білер. — А що вона робить?

— Вона служниця.

— Має, либонь, непогане місце, — зауважив Огюст, — коли може придбати собі таке манто.

— Заспокойся! — спинила його Жоржетта.

Арнольф розповів, що вони гуляли по місту і що все було якось дивно, незвично, наче уві сні. Всі люди чогось віталися з ним, навіть махали йому з автомашин та автобусів, уявіть собі, віталися всі, і президент, і єпископ Мозер, і художник Пассап, і американський посол, той крикнув йому «хелло!».

— Еге, — сказала Жоржетта.

— І метр Дютур привітався, — вів далі Арнольф, — і Еркюль Вагнер, тільки той чогось мені підморгнув.

— Підморгнув, — повторила Жоржетта.

— Ну і штучка, — пробубнів Огюст.

— Помовч! — звеліла йому мадам Білер так суворо, що він поліз за грубку і мерщій сховав свої волохаті ноги. — Тобі нема чого втручатися, то не чоловіче діло. Сподіваюсь, ви надумали відразу ж одружитися з Хлоєю? — звернулася вона знову до Архілохоса і допила чарку кампарі.

— По можливості якнайшвидше.

— Це ви мудро надумали. З жінкою треба діяти рішуче, а надто коли її звати Хлоя. А де ви збираєтеся жити з вашою грекинею?

— Не знаю, — безпорадно зітхнув Архілохос, наминаючи локшину з яблучним мусом. — Звісно, не в моїй мансарді, бо там чути, як навпроти спускають воду, і повітря погане. Спершу поживемо в якомусь пансіоні.

— Отаке скажете, мосьє Архілохос, — засміялася Жоржетта. — Чоловік із вашими грошима... Зніміть номер у готелі «Рітц», тепер ви належите до того кола. А мені відтепер платитимете удвічі більше. З генеральних директорів треба лупити гроші, вони ні для чого іншого не потрібні.

І вона налила собі ще одну чарку кампарі.

Коли Архілохос пішов, у ресторанчику «В Огюста» на якийсь час запала тиша; мадам Білер мила чарки, а її чоловік тихесенько сидів за грубкою.

— Ну і штучка! — нарешті знов озвався Огюст, тручи свої кощаві ноги. — Коли я прийшов другим у Tour de France, я теж міг би завести собі гарну штучку в такому ж хутряному манто, напахчену дорогими парфумами і з багатим патроном, відомим промисловцем паном фон Цюнфтігом, йому належали вугільні шахти в Бельгії. Тепер я теж міг би бути генеральним директором якогось підприємства.

— Плетеш казна-що, — сказала Жоржетта, витираючи руки. — Для чогось надзвичайного ти не створений. І така жіночка за тебе не пішла б. Тобі бракує тонусу. Архілохос народився в сорочці, це я завжди відчувала, до того ж він грек. Побачиш, чого він досягне. О, він піде вгору, ще й як! А жіночка — люкс. Зрозуміло, що вона хоче врешті кинути своє ремесло. Довго ним займатися важко, та й усе інше не така вже приємна річ. Усі жінки такого сорту хочуть це кинути, я теж колись хотіла. Більшості це не вдається, кінець-кінцем вони й справді гинуть під парканом, як ото проповідники кажуть, а комусь трапляється такий собі Огюст-велогонщик із голими ногами і в жовтій майці... Та гаразд, я задоволена своїм життям, а що ми вже завели розмову про ті часи, то я скажу: в мене зроду не було багатого промисловця, я не мала професійного шику. До мене ходили тільки дрібні буржуа та чиновники з фінансового управління. Правда, два тижні ходив до мене навіть один аристократ, граф Додо фон Мальхерн, останній з цього роду, він уже давно на тому світі. Але Хлої пощастить. З її Архілохоса будуть люди.

Тим часом Архілохос поїхав на таксі до Міжнародного банку, а тоді до туристичного бюро на набережній Ета. Він увійшов у просторий зал, де стіни були увішані географічними картами й барвистими плакатами: «Завітайте до Швейцарії», «Тебе вабить сонячний Південь», «На літаках Ер Франс — до Ріо», «Зелена Ірландія». Службовці з невиразними чемними обличчями. Тріскотнява друкарських машинок. Неонові лампи. Чужоземці з дивними мовами.

Він хотів би поїхати до Греції, сказав Архілохос. До Корфу, на Пелопоннес, до Афін.

Службовець пояснив, що їхнє бюро, на жаль, не влаштовує туристичних подорожей на вантажних баржах.

Він хотів би поїхати на «Юлії», запевнив Архілохос, і бажав би мати каюту-люкс для себе і дружини.

Службовець погортав довідник з розкладом руху поїздів і повідомив іспанського сутенера (дона Руїса) про час прибуття і час відправлення якогось поїзда. А тоді нарешті сказав, що на «Юлії» немає вільних місць, і обернувся до комерсанта з Каїра.

Архілохос вийшов із туристичного бюро і сів у таксі, що чекало на нього. Трохи поміркувавши, він спитав у шофера, хто у місті найкращий кравець.

Шофер здивувався.

— О’Ніл-Папперер на проспекті Бікіні та Ватті на вулиці Сент-Оноре, — пояснив він.

— А найкращий перукар?

— Жозе на набережній Оффенбаха.

— А в кого найкращі капелюхи?

— У Гошенбауера.

— А найкращі рукавички?

— У де Штутц-Кальберматтена.

— Гаразд, — сказав Архілохос. — Їдьмо до всіх тих, кого ви назвали.

Отож вони поїхали до О’Ніл-Папперера на проспекті Бікіні, до Ватті на вулиці Сент-Оноре, до Жозе на набережній Оффенбаха, до де Штутц-Кальберматтена — у крамницю рукавичок і до Гошенбауера — у крамницю капелюхів. Архілохос відчув на собі безліч рук — його крутили, обмірювали, чистили, підрізали, терли, він змінювався просто на очах і сідав у таксі щораз елегантніший, напахчений гарними парфумами; після відвідин крамниці Гошенбауера на голові в нього з’явився сріблясто-сірий капелюх а-ля містер Іден. Наприкінці дня він знову під’їхав до туристичного бюро на набережній Ета.

Тому самому службовцеві, котрий вранці йому відмовив, Архілохос байдужим голосом сказав, що бажає замовити двомісну каюту-люкс на «Юлії», і поклав на стіл перед ним свій сріблясто-сірий капелюх.

Службовець одразу ж почав заповнювати бланк.

— «Юлія» відпливає наступної п’ятниці. Корфу, Пелопоннес, Афіни, Родос і Самос. Будьте ласкаві назвати ваше прізвище.

Та по тому, як Арнольф заплатив за два квитки і пішов, службовець обернувся до іспанського сутенера, що й досі тут крутився — гортав туристичні рекламні проспекти і час від часу перемовлявся з дамами, які (теж старанно вивчаючи проспекти) тицяли грошові купюри в його випещені вузькі руки.

— Скандальна річ, сеньйоре, — презирливо скривившись, сказав службовець іспанською мовою (іспанську він вивчав на вечірніх курсах), — приходить сюди якийсь двірник або сажотрус і вимагає два квитки на «Юлію», а «Юлія» призначена виключно для аристократії, для осіб найвищих верств суспільства (він уклонився дону Руїсові), наступним рейсом поїдуть принц Гессенський, містер і місіс Уїмени та родина Лорен... А коли цьому суб’єктові дуже делікатно відмовляєш, просто із щирої людяності, бо на «Юлії» він може себе тільки зганьбити, то він насмілюється через три години повернутись, убраний як лорд, а багатий, наче промисловий магнат, і я змушений продати йому квитки, бо хіба ж я можу змагатися з капіталом? Такому шахраєві вистачає трьох годин, щоб зробити кар’єру. Певне, пограбував банк чи когось зґвалтував, а може, вбив і привласнив гроші. Чи вдався до політики.

— Це справді обурливо, — відказав на те дон Руїс іспанською мовою (іспанську він теж вивчав на вечірніх курсах).

Уже звечоріло і на вулицях засвітилися ліхтарі, коли Архілохос, проїхавши новим мостом, опинився на бульварі Кюннеке, де стояв будинок єпископа давньо-ново-пресвітеріанської церкви передостанніх християн. Перед цією невеличкою віллою у вікторіанському стилі, край тротуару, прихилившись до ліхтарного стовпа, сидів брат Бібі в зім’ятому капелюсі, обідраний, увесь у болоті, і читав газету, що знайшов у рівчаку. Від нього тхнуло перегаром.

— Що це на тобі, Арнольфе? — спитав брат Бібі, свиснув крізь зуби, прицмокнув язиком, висякався з допомогою пальців, а тоді старанно склав брудну газету, — Ну й шмотки, люкс-модерн!

— Я тепер генеральний директор, — сказав Арнольф. — Ти ба!

— Можу взяти бухгалтером у відділ акушерських щипців, коли ти пообіцяєш мені шануватись. І дотримуватися порядку.

— Ні, Арнольфе, в мене така вдача, що я не впораюся з конторською роботою. Краще дай мені грошиків, двадцять шматочків.

— Що знову сталося?

— Готліб гепнувся зі стіни. Зламав руку.

— З якої стіни?

— З Пті-Пейзанової вілли.

Уперше в житті Архілохос розгнівався.

— Нехай Готліб не грабує Пті-Пейзана, — гримнув він на очманілого брата. — І взагалі нехай нікого не грабує. А Пті-Пейзан — мій добродійник. Виходячи з принципів творчого соціалізму, він призначив мене генеральним директором. От ти правиш з мене гроші, а ці самі гроші я одержую врешті від Пті-Пейзана.

— Цього ніколи більше не буде, брате Арнольфе, — з гідністю відказав Бібі. — Хлопець просто собі вправлявся і не розрахував як слід. Готліб збирався залізти до чилійського посла, тим будинком і видряпуватися зручніше. Та помилився номером, адже він ще зовсім безневинне дитя. Ну, де гроші? — і він простяг свою братську руку.

— Ні, — сказав Архілохос, — я не можу сприяти шахрайству. І взагалі мені треба до єпископа.

— Я зачекаю на тебе, брате Арнольфе, — крикнув йому навздогін непохитний Бібі й знову розгорнув газету. — А тим часом поміркую про міжнародне становище.

Єпископ Мозер, огрядний, рум’яний, у розкішній чорній сутані з твердим білим коміром, прийняв Архілохоса у своєму невеличкому робочому кабінеті. Ця висока, геть прокурена кімната, освітлена тільки однією лампою, була заставлена шафами з книжками духовного і світського змісту; крізь високе вікно з важкими портьєрами пробивалося світло вуличного ліхтаря, під яким чекав брат Бібі.

Гість назвав себе. Він, власне, тільки бухгалтерів помічник, та сьогодні його призначено на посаду генерального директора відділів атомних гармат і акушерських щипців у машинобудівному концерні Пті-Пейзана.

Єпископ Мозер лагідно подивився на Архілохоса.

— Я знаю, друже, — зашамкотів він, — ви слухаєте казання отця Тюркера в каплиці святої Елоїзи, еге ж? Я трохи знаю наших любих давньо-новопресвітеріанських парафіян. Ласкаво прошу! — І єпископ міцно потис руку генеральному директорові.

— Сідайте, будь ласка, — він показав грекові на зручне крісло, а сам сів до письмового столу.

— Дякую, — сказав Архілохос.

— Перш ніж ви відкриєте мені свою душу, я хотів би сам відкрити вам свою, — прошамкотів єпископ. — Може, візьмете сигару?

— Я не курю.

— А може, чарочку вина? Або горілки?

— Я непитущий.

— Тоді дозвольте мені закурити. Ось така сигара сприяє щирій розмові, тоді якось приємніше сповідатися один одному. «Гріши сміливо!» — сказав Лютер, а я хотів би додати: «Кури сміливо!» і ще: «Пий сміливо!» Ви не заперечуєте?

Він налив у невеличку чарку горілки з якоїсь старої пляшки, що її ховав за книжками.

— О, прошу, — трохи розгублено відказав грек, засмучений з того, що єпископ не зовсім відповідав тому взірцеві, яким він досі завжди був для Архілохоса.

Єпископ Мозер закурив сигару «Даннеман».

— Розумієте, брате мій, — дозвольте так вас називати, — віддавна моїм найбільшим бажанням було зустрітися з вами і щиро про все побалакати. (Він випустив перше кільце сигарного диму). Та, боже мій, скільки єпископові доводиться всього робити. Треба відвідувати будинки для престарілих, створювати молодіжні табори, а дівчат, що пустилися берега, влаштовувати у богадільні, перевіряти, чи викладають закон божий у недільних школах та як готують підлітків до конфірмації, екзаменувати кандидатів на церковні посади, провадити бесіди з новопресвітеріанами, навіть милити чуба нашим проповідникам. Єпископ має завжди тисячі всяких справ та дрібних справунків і не завжди може дати собі ради. Наш друг Тюркер багато мені про вас розповідав, адже ви не пропустили жодної відправи і виявили напрочуд рідкісне завзяття, віддаючи службі Божій цілісінькі дні.

Ходити до церкви — то потреба його душі, скромно зауважив Архілохос. Єпископ Мозер вихилив іще одну чарку горілки.

— Знаєте, я вже давно з радістю про це чую. Чи вам відомо, що наш вельмишановний член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріан два місяці тому представ перед небесним отцем, і я вже собі міркую, чи не ви — найкраща людина для цієї почесної посади. Вона аж ніяк не заважатиме вашій іншій посаді — генерального директора, тільки не треба особливо наголошувати на атомних гарматах, Бог із ними... Нам потрібні люди, що міцно стоять обома ногами на землі, де йде жорстока, а часом жахлива боротьба за життя, пане Архілохос.

— Але, пане єпископ...

— То ви згодні?

— Це для мене така несподіванка, така шана...

— Отже, я можу запропонувати вас Всесвітній церковній раді?

— Коли ви такої думки...

— Не буду приховувати, що Всесвітня церковна рада охоче приймає мої пропозиції, а здебільшого, я сказав би, надзвичайно охоче. Про мене вже часто кажуть, ніби я свавільний церковний владика. Усі члени Всесвітньої церковної ради — люди лагідні й добрі християни, звичайно, я розумію, що вони радіють, коли я вирішую за них усякі організаційні питання, а часом і думаю за них. На таку діяльність здатна, на жаль, далеко не кожна людина, у тому числі й члени Всесвітньої церковної ради. Наступне засідання, де ви повинні бути як кандидат, відбудеться в Сіднеї. У травні. Така подорож — теж божий дарунок, можна побачити далеку країну, її людей, познайомитися з чужими звичаями і традиціями, з потребами й проблемами нашого славного людства в різних куточках землі. Всі витрати бере на себе, звичайно, давньо-новопресвітеріанська церква.

— Мені якось незручно...

— Я виклав вам свою справу, — зашамкотів далі єпископ, — тепер перейдемо до вашої. Пане генеральний директор, поговорімо як чоловік із чоловіком. Я здогадався, в чому справа. Ви бажаєте взяти шлюб, з’єднати своє життя з жінкою, любою вашому серцю. Вчора я побачив вас із нею на вулиці між крематорієм і Національним музеєм, я привітався, але мусив одразу ж завернути в темний провулок, там живе тяжко хвора старенька, і серце в мене болить за неї... Таке собі тихе створіння на землі.

— Звісно, пане єпископ.

— То я відгадав?

— Так воно і є.

Єпископ Мозер закрив грубу книжку, що лежала перед ним на столі. То була Біблія грецькою мовою.

— Гарненька жіночка, — сказав він. — Зичу вам щастя. А коли ж ви берете шлюб?

— Завтра, в каплиці святої Елоїзи, якщо можна... Коли б ви самі нас повінчали, я був би щасливий.

Нараз єпископ не знати чого знітився.

— Власне, це обов’язок священика тієї каплиці, — пояснив він. — Тюркер дуже добре провадить шлюбну церемонію, і в нього надзвичайно приємний голос.

— Прошу васцього разу зробити виняток, — сказав Архілохос. — Виняток як для майбутнього члена Всесвітньої церковної ради.

— Гм, а чи встигнете ви владнати формальності, що вимагає закон? — спитав єпископ, його вочевидь щось бентежило.

— Я попрошу метра Дютура про це подбати.

— Тоді гаразд, — врешті здався єпископ, — призначимо на завтра, припустімо, десь о третій по обіді в каплиці святої Елоїзи. Тепер скажіть, будь ласка, прізвище нареченої та дайте деякі відомості про неї.

Єпископ усе занотував.

— Пане єпископ, — сказав Архілохос, — моє майбутнє одруження, мабуть, достатня причина, щоб на якийсь час відволікти вас від ваших справ, але ця причина — не головна, коли дозволено мені так висловитись і коли це взагалі не звучить блюзнірством, бо що може бути важливіше за взятий на себе обов’язок пройти із обраною жінкою весь свій життєвий шлях. Та попри все в цю хвилину мене бентежить іще важливіша турбота, що важким тягарем давить мені на серце.

— Висловіться, любий генеральний директоре, — лагідно сказав єпископ. — Більше мужності! Звільніть свою душу від усіх турбот, адже то все діла земні, занадто земні.

— Пане єпископ, — зажурено мовив Архілохос, випростався в кріслі й поклав ногу на ногу, — даруйте мені, будь ласка, якщо я казатиму якусь нісенітницю. Але ще сьогодні вранці я був зовсім по-іншому вбраний, жалюгідно вбраний, як щиро сказати. Той костюм, що ви бачили на мені в неділю, мені справили ще для конфірмації, а тепер раптом на мені дороге вбрання від О’Ніл-Папперера і від Ватті. Мені соромно, пане єпископ, адже ви можете подумати, ніби я вже зовсім віддався всім звабам життя.

— Навпаки, — усміхнувся високий духовний отець. — Приємна зовнішність, гарний одяг — все це треба тільки вітати, особливо тепер, у наш час, бо в деяких колах, що дотримуються безбожної філософії, стало модно вбиратися навмисно недбало і навіть злиденно, носити строкаті сорочки навипуск і всяку таку погань. Гарна мода і християнство аніскільки не виключають одне одного.

— Пане єпископ, — повів далі Архілохос, трохи насмілившись, — я гадаю, що справжній християнин занепокоїться, коли на нього зненацька посиплються без упину всякі нещастя; він почуватиметься, мабуть, біблійним Іовом, в якого загинули всі сини й дочки, а сам він геть зубожів і заразився проказою; але такий чоловік може втішатися тим, що все зрозуміло: стільки горя він зазнав лише через власну провину, через власні гріхи. Та буває і навпаки, коли людині без упину щастить, раз у раз, і мені здається, що тоді людина може по-справжньому занепокоїтись, адже таке щастя пояснити неможливо. Хіба людина годна його заслужити?

— Любий пане Архілохос, — усміхнувся єпископ Мозер, — світ влаштовано так, що подібні випадки просто неймовірні. Людина — це твар стогнуча, як сказав апостол Павло, і всі ми стогнемо від різних нещасть, більших чи менших, але, звичайно, не треба їх сприймати надто трагічно, а ставитись до них так, як ставився Іов, про це ви самі сказали дуже влучно й гарно, майже як сам проповідник Тюркер. Випадок, про який ви щойно сказали — коли людині без упину щастить, — цей випадок настільки неймовірний, що шкода й мови про це.

— Я сам такий випадок! — вигукнув Архілохос.

У кабінеті запала тиша, в ньому дедалі швидше залягав присмерк, надворі день зовсім згас і враз поночіло, з вулиці не долинало жодного звуку, тільки коли-не-коли чувся гуркіт автомашини, що проїздила вулицею, або відлунювала хода якогось перехожого, завмираючи вдалині.

— Щастя мене буквально переслідує, — напівголосно розповідав колишній бухгалтерів помічник, вбраний у вишуканий костюм із хризантемою в петельці (сріблясто-сірий капелюх — а-ля містер Іден, — а також сліпучо-білі рукавички та елегантне пальто на хутрі він залишив на вішалці), — на моє шлюбне оголошення в «Суар» приходить найчарівніша в світі дівчина, закохується в мене з першого погляду, а я з першого погляду — в неї, все йде, як у дешевенькому кінофільмі, мені майже соромно про це розповідати; коли ми з тією дівчиною пішли гуляти міськими вулицями, нараз усі перехожі починають зі мною вітатися. Вітається президент, вітаєтесь ви і все шановне міське панство, а сьогодні я зробив найнеймовірнішу кар’єру, і світську, і церковну, був звичайне ніщо, а піднявся з жалюгідної посади бухгалтерового помічника до генерального директора і до члена Всесвітньої церковної ради. Це все неможливо пояснити, отож воно мене й бентежить.

Єпископ довго не відповідав, тепер він здавався дуже старим, сивим дідуганом; утупившись поперед себе поглядом, він поклав свою «Даннеман» у попільничку, і сигара лежала там, згасла, нікому не потрібна.

— Пане Архілохос, — сказав зрештою єпископ, тепер він уже не шамкотів, а говорив зовсім іншим, міцним голосом, — пане Архілохос, усі ті події, що про них ви розповіли мені віч-на-віч цього тихого вечора, насправді дивовижні й надзвичайні. А що стосується причин, котрі їх обумовили, то я гадаю: справа не в цих не відомих нам причинах, — тут голос в єпископа затремтів і на якусь мить знову стало помітно, що він шамкотить, — вони не мають якогось важливого, вирішального значення, бо вони належать до земної сфери, а тут ми всі — грішники; важливе інше, і воно все пояснює: Бог відзначив вас своєю милістю, і ви весь час це відчуваєте. Сьогодні ви вже не бухгалтерів помічник Архілохос, а генеральний директор і член Всесвітньої церковної ради пан Архілохос; тепер ідеться тільки про те, чи ви доведете, що заслуговуєте тієї високої милості Божої. Вам випало велике щастя, то поставтеся до нього так само смиренно, як поставилися б до великого нещастя в вашому житті; це все, що я можу вам з цього приводу сказати. Можливо, перед вами стелиться особливо важка дорога — дорога щастя, вона надзвичайно рідко пролягає перед людьми, бо вони ще менше здатні її долати, ніж дорогу нещастя, якою на цій землі ми всі, як правило, йдемо. Бувайте здорові. — З цими словами єпископ підвівся. — Ми побачимося завтра в каплиці святої Елоїзи, коли ви вже для себе дещо з’ясували, а я можу тільки молитися, щоб ви не забули моїх слів, хоч би що вас далі спіткало.

Після розмови з єпископом Мозером у геть прокуреній кімнаті з важкими портьєрами на вікнах, з письмовим столом і стінними полицями, заставленими творами класиків та Бібліями, і після того, як брат Бібі, що читав під єпископовим вікном газету («Суар»), дістав бажані гроші, член Всесвітньої церковної ради залюбки поїхав би відразу на бульвар Сен-Пер; та дзиґарі на церкві Єзуїтів біля площі Гійом пробили тільки шість разів, і він вирішив зачекати до восьмої, як вони з Хлоєю і домовлялися, хоча йому було боляче уявляти, що дівчина ще дві зайві години працюватиме служницею. Архілохос надумав сьогодні ж оселитися з нею в готелі «Рітц» і наперед усе підготував: замовив два номери, один — на другому поверсі, інший — на шостому, аби не засоромити дівчини й аби він сам як член Всесвітньої церковної ради не опинився у скрутному становищі. Потім він спробував розшукати метра Дютура, та, на жаль, без успіху. Він тільки дізнався, що метр Дютур — адвокат, він же і нотаріус, — пішов оформляти передачу якогось будинку іншій особі. Тож Архілохос мав ще понад півтори години вільного часу. Він підготувався до зустрічі, купив квіти, довідався, де є непоганий ресторан, бо у той безалкогольний, що містився навпроти Всесвітньої служби здоров’я, він не хотів іти, а про ресторанчик «В Огюста» теж не могло бути мови. Хоч як було йому прикро, та він розумів, що в цьому елегантному вбранні туди не можна йти. Його костюм від О’Ніл-Папперера не пасував до жовтої майки мосьє Білера. І хоч як гризло його сумління, він поклав неодмінно обідати в «Ріт-ці», звісно, без вина, замовив столик і, пойнятий радістю чекання, подався на виставку картин Пассапа, яку випадково виявив просто навпроти «Рітца» у салоні Наделера; через велику кількість відвідувачів салон був відчинений і ввечері. Тут виставили й останні Пассапові картини (кути в шістдесят градусів, еліпси й параболи). Архілохос із захватом, майже молитовно милувався ними, блукаючи із своїми квітами (білі троянди) по ясних залах разом із американцями, журналістами й художниками. Та зненацька він аж сторопів перед картиною, написаною синім кобальтом і вохрою, на полотні, власне, нічого не було, крім двох еліпсів та однієї параболи. Спаленівши по самі вуха, він вражено втупився в картину, нервово стискаючи в руці квіти, тоді нараз кинувся звідти тікати, гнаний панічним жахом, піт лив з нього ливцем, а водночас наче морозом сипонуло йому за шкіру; він ускочив в якесь таксі, але перед тим все ж таки спитав адресу художника в пана Наделера, той саме стояв у чорному смокінгу біля каси, усміхався і тер собі руки.

Власник салону, навіть не взявши пальта, миттю вскочив в інше таксі й помчав за Архілохосом, підозрюючи, що той надумав потай купити картину і тоді він не одержить належних йому комісійних.

Пассап жив на вулиці Фюнебр, у старому місті, і таксі з Архілохосом (а відразу за ним і таксі з Наделером) дісталося туди проспектом маршала Фегелі, але дісталося насилу, з великими труднощами, бо саме в цей час прихильники Фаркса влаштували масову демонстрацію з численними портретами анархіста на довгих держаках, з червоними прапорами і здоровенними транспарантами: «Геть президента!», «Перешкодимо угоді в Лугано!» і таке інше. Десь виступив із промовою і сам Фаркс. Оглушливий гамір і гук наповнювали повітря, лунали посвисти, тупіт кінських копит, поліцейські взялися за гумові кийки та шланги, і обидва таксі — з генеральним директором і з власником салону — попали під струмені води, ще й Наделерові не поталанило, бо з цікавості він опустив був шибку в машині. Тоді обидва водії, брудно лаючись, завернули біля крамниці Вренера й Потта у старе місто.

Погано заасфальтовані вулиці стрімко йшли вгору, уздовж них виднілися старі жалюгідні халабуди, пивниці й шинки. Невеличкими зграйками стояли повії, схожі на чорних птахів, вони махали руками і щось вигукували; було так холодно, що мокрі таксі вкрилися памороззю. На майже не освітленій вулиці Фюнебр коло будинку номер сорок три (де жив Пассап) Архілохос — і досі тримаючи в руці білі троянди — вийшов із своєї блискучої, немов казкової машини, прикрашеної бурульками, що яріли й дзвеніли, і звелів водієві його зачекати. Вуличні хлопчаки притьмом оточили генерального директора, хапаючи його за холоші; нарешті, позбувшись їх та проминувши п’яну люту консьєржку, він потрапив усередину старого високого будинку і став братися нескінченними сходами вгору. Ті сходи настільки спорохнявіли, що кілька разів проламувалися в нього під ногами і він повисав у повітрі, вчепившись за дерев’яні поручні руками, що дедалі дужче боліли.

Так він ледве добувався з поверху на поверх, майже в суцільній темряві, раз у раз придивляючись до тих чи інших пошарпаних дверей, чи не зазначено на них ім’я «Пассап»; за Архілохосом сопів Наделер, та грек і досі не звертав на нього найменшої уваги. На сходах було неймовірно холодно, десь бренькали на піаніно, десь гупало вікно, за якимись дверима верещала жінка і горлав чоловік, скрізь смерділо розпустою, гульнею. Архілохос підіймався дедалі вище, знову провалився по коліно, попав головою в павутиння, в нього по лобі проповз жирний напівзамерзлий павук, грек гидливо його скинув. Пальто на хутрі від Ватті та гарний новий костюм від О’Ніл-Папперера забруднилися, штани подерлися, тільки троянди й досі були прекрасні.

Нарешті в кінці вузеньких стрімких сходів, що вели на горище, Архілохос побачив розхитані двері, на них хтось скоса написав крейдою величезні літери: «Пассап». Він постукав. Поверхом нижче чатував у крижаній холоднечі Наделер. Архілохосові ніхто не відповів. Він постукав удруге, тоді втрете, вчетверте. Тиша. Член Всесвітньої церковної ради натис на ручку, двері виявилися незамкнені, і він увійшов усередину.

То було чимале горище, чимось схоже на критий тік, угорі — нагромадження дерев’яних бантин, під ногами — нерівна підлога. Скрізь стояли негритянські дерев’яні божки, стоси картин, порожні рами, скульптури (дивовижні дротяні каркаси), над розжареною залізною грубкою підіймався довжелезний, примхливо вигнутий димар, на підлозі валялися пляшки з-під вина й віскі, порожні тюбики, миски з фарбами, пензлі, скрізь лазили коти, купи книжок громадилися на стільцях або лежали розкидані на підлозі. Посередині стояв Пассап у халаті, що колись, мабуть, був білий, а тепер геть заляпаний фарбами. Пассап малював на полотні якісь параболи та еліпси, кружляючи навколо мольберта, а перед ним біля грубки на хиткому стільці сиділа, заклавши руки за голову, гладка дівка з довгими білявими косами, гола-голісінька. Член Всесвітньої церковної ради скам’янів (адже він уперше в житті бачив голу жінку) і ледве зважувався дихати.

— Ви хто такий? — спитав Пассап.

Архілохос назвався, трохи здивований цим питанням, адже в неділю художник перший привітався до нього.

— Що вам треба?

— Ви намалювали мою наречену Хлою зовсім без одягу, — пробелькотів грек.

— Ви маєте на увазі картину «Венера, одинадцятого липня», висить у салоні Наделера?

— Саме її.

— Одягайся, — звелів Пассап натурниці, та щезла за ширмою, а художник узявся довго й уважно розглядати Архілохоса, тримаючи в зубах люльку, дим від неї підіймався вгору, аж до дерев’яного склепіння. — Ну то й що?

— Добродію, — гідно почав Архілохос, — я шанувальник вашого таланту, стежу за вашими творчими успіхами із щирим захватом, ви навіть стали номером четвертим у моєму світопорядку.

— Який ще світопорядок? Що за безглуздя? — спитав Пассап, накладаючи на палітру нові купи фарб (синій кобальт та вохру).

— Я склав список найгідніших представників нашого часу, список, так би мовити, моральних взірців.

— І що з того?

— Добродію, не зважаючи на весь мій захват, на всю пошану до вас, я змушений просити у вас пояснення. Адже не кожного дня трапляється, що наречений бачить свою наречену на картині в образі Венери, зовсім голою. Навіть якщо ми маємо до діла з абстрактним живописом, однаково людина, яка здатна тонко відчувати, зрозуміє основне.

— Безперечно, — підтвердив Пассап, — але мої критики на це не здатні.

Він і далі пильно роздивлявся Архілохоса, підійшов до нього ближче, обмацав його, немов конячку, відступив трохи назад і примружився.

— Роздягайтесь! — раптом наказав він, налив собі склянку віскі, вихилив її й натоптав тютюном люльку.

— Але... — спробував був заперечити Арнольф.

— Ніяких «але»! — загримів Пассап і так люто глянув невеличкими чорними колючими очима на Архілохоса, що того аж заціпило. — Я хочу намалювати вас у подобі Арея.

— Якого Арея?

— Бога війни в давній Греції, — пояснив Пассап. — Скільки років я шукав потрібного натурника, до пари моїй Венері. І тепер знайшов: це ви. Типовий тиран, який обожнює гуркіт війни, недолюдок, що купається у крові. Ви грек?

— Авжеж, тільки...

— Ось бачите!

— Пане Пассап, — нарешті здобувся на слово Архілохос, — ви помиляєтесь. Я зовсім не тиран, не недолюдок, я не купаюся в крові, не обожнюю гуркоту війни. Я — чоловік миролюбний, член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріанської церкви, зовсім непитущий, ніколи не курю. До того ж я вегетаріанець.

— Пусте! — сказав Пассап. — А хто ви такий?

— Я генеральний директор відділу атомних гармат і...

— Чудово! — урвав його Пассап. — Таки справді бог війни. І тиран. Просто ви ще не спромоглися розірвати пута, ще не виявили себе як слід. Ви — природжений гульвіса і еротоман, ви найкращий Арей, якого я міг собі уявити. Хутчій роздягайтесь! Я повинен малювати, а не базікати з вами.

— Я не роздягатимусь, поки тут ця панночка, котру ви щойно малювали, — затявся Архілохос.

— Катай звідси, Катрін. Він соромиться, — крикнув художник. — До завтра, пампушко!

Гладка дівка з білявими косами, вже вбрана, попрощалась й розчинила двері. А за ними стояв Наделер. Він тремтів з холоду і мало не задубів.

— Я протестую! — вигукнув власник салону хрипким голосом. — Я протестую, пане Пассап, адже ми домовились...

— Забирайтеся до дідька лисого!

— Я тремчу з холоду, — розпачливо кричав власник салону. — Ми з вами домовились...

— Тремтіть собі, як хочете.

Натурниця зачинила за собою двері, чути було, як вона спускається сходами.

— А ви й досі в штанях? — сердито спитав Архілохоса художник.

— Даруйте, — сказав генеральний директор, роздягаючись. — І сорочку теж скидати?

— Скидайте все.

— А куди квіти покласти? Вони для моєї нареченої.

— Киньте їх на підлогу.

Член Всесвітньої художньої ради старанно склав свій одяг, спершу витрусивши з нього пилюку (а її набралося чимало, поки він долав сходи), і тепер стояв голий.

Він замерзав.

— Присуньте стілець до грубки.

— Але...

— Станьте на стілець і. приберіть позу боксера, руки зігніть під кутом у шістдесят градусів, — командував Пассап. — Саме таким я завжди уявляв собі бога війни.

Архілохос слухняно виліз на стілець, дарма що той дуже хитався.

— Страх який ви гладкий, — роздратовано бубонів художник, знову хильнувши віскі, — це мені до вподоби тільки в жінок, і то не в кожної. Та жир ми зріжемо. Головне — це довбешка і груди. Добре, що у вас на грудях багато волосся, це надає войовничості. Стегна теж непогані. Зніміть окуляри, вони псують мені все враження.

І Пассап заходився малювати — виводити кути у шістдесят градусів, еліпси й параболи.

— Добродію, — почав був знову генеральний директор, але вже прибравши позу боксера, — ви повинні мені пояснити...

— Помовчте, — загримів Пассап. — Коли тут комусь і дозволено говорити, то тільки мені. Те, що я намалював вашу наречену, — найприродніша річ у світі. Грандіозна жінка! Побачите, які в неї груди.

— Добродію...

— А які в неї стегна! А пупочок!

— Я просив би...

— Та станьте як слід, хай вам біс! — зашипів художник, нагромаджуючи на полотні шари вохри й синього кобальту. — Треба ж такої мороки — ще не бачили своєї нареченої голою, а вже заручилися!

— Ви товчетеся по моїх квітах. По білих трояндах.

— Пусте! От тоді було в мене справжнє натхнення. Коли я побачив вашу наречену без одягу, то замалим не перетворився в банального натураліста або в такого собі свіженького-святенького-веселенького-вільненького імпресіоніста, аякже, таке розкішне м’ясо, така ніжна шкіра! Та втягніть живота, скільки вам казати! Зроду я не мав такої божественної натурниці, як Хлоя. Яка прегарна спина, досконалі рамена, а дві пружисті сідниці, наче дві земні півкулі, як таке бачиш, то різні химерні думки в голову лізуть. Ніколи я не малював з такою радістю, як тоді. А взагалі я не люблю малювати жінок, хіба що зрідка беруся за таких гладких, як ота пампушка. Для живопису вони не становлять чогось особливого, інша справа — чоловіки, і найцікавіше в них — відхилення від класичних ідеалів. Але Хлоя! У неї все божественно-гармонійне, ноги, руки, шия такі пропорційні до всього тіла, а голова ще й досі не втратила своєї жіночності. Я відтворив її в скульптурі теж. Ось вона!

Він показав на якийсь покручений дротяний каркас.

— Одначе...

— Станьте ж як боксер, — спинив Пассап члена Всесвітньої церковної ради, відступив трохи назад, ще відступив, розглядачи свою картину, підправив еліпс, зняв полотно з мольберта і приладнав нове.

— О, тепер ставайте на коліна, — звелів він. — Бог Арей після бою! Нахиліться трохи вперед. Я не можу щодня з вами працювати.

Архілохос, зовсім розгублений і мало не засмажений від сусідства з гарячою грубкою, вже ледве боронився:

— Я справді попросив би вас...

Та Архілохоса перепинив Наделер, ввалившись на горище як суцільний крижаний стовп, що тремтів і від цього бряжчав. Власник салону і досі боявся, що художник продасть якусь картину.

Пассап розлютився.

— Геть звідси! — загорлав він.

І Наделер викотився назад, на сходи, де панувала арктична холоднеча.

— Мистецтвом я пояснюю життя, — згодом сказав художник; він пив віскі, малював і водночас гладив кота, що виліз йому на плече, — і мені байдуже, чи задовольняє вас це пояснення, чи ні. Із вашої оголеної нареченої я створив шедевр, шедевр за пропорціями, ракурсом, за ритмом і фарбами. Це справжня поезія малярства, прегарний світ кобальта й вохри. А ви зробите з Хлої щось зовсім протилежне, коли вам взагалі пощастить побачити її голою. Зробите з неї матусю з діточками. Не я, а ви, шановний пане, спотворите високий витвір природи, а я прославляю його, підношу до абсолюту, надаю довершеності, перетворюю в мрію.

— Уже чверть на дев’яту! — злякано вигукнув Архілохос. Правда, від художникових слів йому стало трохи легше.

— То й що?

— Ми домовилися з Хлоєю зустрітись о восьмій годині, — нерішуче пояснив Арнольф і спробував був злізти зі стільця, оточеного котами, що нявкали й воркотіли. — Вона чекає мене на бульварі Сен-Пер.

— Нехай зачекає. Стійте як слід! — заволав Пассап. — Мистецтво важливіше за ваші фіглі-міглі. — І він малював далі.

Архілохос зойкнув. Здоровенний котяра, сірий з білими лапами, видряпався йому на плече й боляче вчепився кігтями в тіло.

— Спокійної — наказав Пассап. — Ані руш!

— Кіт...

— Кіт чудовий, не те, що ви, — розлютився художник, — як можна викохати собі таке черево, та ще без допомоги алкоголю!

На дверях горища знову виник Наделер (суцільна тверда крига). Він бідкався, що страшенно змерз, та його мову ледве можна було втямити, так він захрип.

— Ніхто не просив вас тинятися в мене під дверима, а до майстерні я вас не пущу, — гостро відказав Пассап.

— Ви на мені наживаєтеся, — прохрипів власник салону і хотів висякатися, та не зміг витягти руки з кишені, бо рукав примерз до одягу.

— Навпаки, то ви на мені наживаєтеся! — заволав громовим голосом художник. — Гетьте звідси!

Власник салону знову щез.

Архілохос теж боявся слово мовити. А Пассап дудлив віскі, малював кути в шістдесят градусів, параболи та еліпси, гатив кобальт на вохру, вохру на кобальт і нарешті через півгодини дозволив генеральному директорові вдягтися.

— Ось, — сказав Пассап і всунув йому до рук дротяний скрутень, — поставте біля свого шлюбного ліжка, це вам весільний дарунок від мене. Щоб ви змогли згадати вроду вашої нареченої згодом, коли вона вже зів’яне. Один із ваших портретів я вам надішлю, коли він підсохне. А тепер ідіть собі з Богом. Як на мене, то члени Всесвітньої церковної ради та генеральні директори ще гірші за власників салонів. Ваше щастя, що ви — викапаний бог війни давніх греків, а то я давно вижбурив би вас голим на вулицю, будьте певні!

Архілохос вийшов із майстерні художника, тримаючи в одній руці білі троянди, а в другій — дротяний скрутень, який мав означати його оголену наречену; на вузеньких стрімких сходах, що, власне, були простісінькою драбиною, він натрапив на власника салону Наделера, в котрого під носом висіла довга бурулька; бідолашний притулився до стіни, марно уникаючи крижаного протягу.

— От бачите, — заголосив цей крижаний чоловік, та майже нечутно, здавалось, його голос долинає з ущелини в глетчері. — Я так і думав. Ви в нього щось купили, я протестую.

— Це весільний дарунок, — пояснив Арнольф і став спускатися додолу вкрай обережно, бо йому заважали квіти й дротяний каркас; він гнівався на себе за цю безглузду пригоду, адже було вже близько дев’ятої, та спускатися швидше небезпечними сходами він не міг.

Власник салону тупотів за ним.

— І вам не соромно, — скиглив Наделер, та його ледве було чути. — Я на власні вуха чув, як ви сказали Пас-сапові, що ви — член Всесвітньої церковної ради. Ганьба! Коли ви така поважна церковна особа, то хіба не соромно позувати художникові? Та ще голяка!

— Будьте ласкаві, потримайте цю скульптуру, — довелось Архілохосові попросити через деякий час (між п’ятим і четвертим поверхом, біля помешкання, де й досі верещала жінка і горлав чоловік), — тільки одну хвилинку, в мене нога провалилася крізь дошку.

— Не можу, — видихнув Наделер, — без комісійних я не торкаюся жодного витвору мистецтва.

— Тоді потримайте квіти.

— На жаль, нічого не вийде. В мене попримерзали рукави.

Нарешті вони вийшли на вулицю. Автомашина вся пообростала бурульками й блищала, немов була з чистого срібла. Тільки радіатор не замерз, бо мотор увесь час працював. Однак усередині машини було холодно. Зіпсувалось опалення, пояснив шофер, що теж добряче змерз.

— Бульвар Сен-Пер, дванадцять, — сказав Архілохос, радіючи, що незабаром побачить свою наречену.

Таксі вже рушало, коли в шибку затарабанив власник салону.

— Дуже вас прошу, візьміть мене з собою, — невиразно почулося з крижаної брили; Арнольф опустив віконце, нахилився до крижаної постаті й ледве розчув: — Я вже не годен і кроку ступити, а тут, у старому місті, важко знайти таксі.

— Я не можу вас узяти, — заперечив Архілохос, — бо поспішаю на бульвар Сен-Пер, я і так тут затримався.

— Як християнин і член Всесвітньої церковної ради ви не можете кинути мене напризволяще, — обурився Наделер. — Я вже примерзаю до тротуару.

— Сідайте, — сказав Архілохос і відчинив дверцята.

— Тут начебто трохи тепліше, — зрадів власник салону, нарешті вмостившись біля Архілохоса. — Може, я тут відтану.

Та коли вони завернули на бульвар Сен-Пер, Наделер іще не відтанув. Проте йому теж довелося вийти з машини, бо таксист не схотів повертатися до набережної, він і сам геть замерз, і поїхав. Отож вони обидва, Архілохос і Наделер, опинилися біля ґратчастої брами з янголятами й дельфінами, з двома великими кам’яними цоколями й червоним ліхтарем, який чогось не горів. Архілохос смикнув шнурок старовинного дзвоника. Ніхто не вийшов. Бульвар був безлюдний, здалеку долинали вигуки й гамір, то ремствували Фарксові прибічники.

Архілохос стояв, тримаючи в руках квіти й дротяний скрутень. Занепокоєний тим, що настільки спізнився, він сказав Наделерові:

— Добродію, я змушений вас залишити.

Він рішуче відчинив хвіртку і пішов у глиб парку, та Наделер посунув за ним.

— Чого вам треба? — спитав Арнольф, гніваючись, що ніяк не може позбутися зледенілого власника салону.

— Мені треба викликати по телефону таксі, — пояснив той.

— У цьому будинку я майже нікого не знаю.

— Як член Всесвітньої церковної ради ви...

— Гаразд, — сказав Архілохос, — ідіть за мною, прошу.

Мороз немилосердно дужчав. Власник салону плентався за Архілохосом і видзвонював так, наче грав на металофоні. Ялини й берести стояли нерухомо, на небі виблискували велетенські зірки, червоні й жовті, і сріблом стелився Молочний Шлях. Поміж стовбурами дерев виднілися освітлені вікна, вони немов випромінювали тьмяне золото. Підійшовши ближче, обидва побачили, що то вілла, схожа на невеличкий палац, збудований у стилі рококо, трохи химерний, із стрункими колонами; цієї ясної ночі було добре видно, що будинок увесь обплетений виноградом. Гарно вигнуті сходи вели до парадного входу, та в ньому не виявилося дощечки з прізвищем господаря, тільки висів масивний дзвоник. Але дверей ніхто не відчинив.

Власник салону знову забідкався, мовляв, як він простоїть іще бодай хвилину на такій холоднечі, то замерзне до смерті.

Архілохос натис ручку. Двері виявилися незамкнені. Він піде подивитися, сказав генеральний директор.

Наделер почвалав за ним.

— Чи ви здуріли? — прошипів Архілохос.

— Я не можу стояти надворі в таку холоднечу.

— Та я ж не знайомий з хазяями.

— Як християнин ви...

— Тоді зачекайте тут, — наказав Арнольф.

Вони опинились у холі. Меблі, дзеркала на стінах і квіти нагадали Архілохосові Пті-Пейзанові апартаменти. В холі було дуже тепло. Власник салону вже почав відтавати, і з нього побігли додолу тоненькі струмочки.

— Не стійте на килимі! — гримнув член Всесвітньої церковної ради. Глянувши на свого супутника, він аж злякався, бо з того вода вже текла дзюркотом.

— Будь ласка, — сказав Наделер і став біля вішалки для парасольок. — Мені б якнайшвидше зателефонувати.

— Я попрошу в господарів дозволу.

— Тільки ж не баріться.

— То потримайте хоча б скульптуру, — сказав Архілохос.

— Ні, лише за комісійні відсотки.

Арнольф поставив витвір мистецтва біля Наделера і прочинив двері до невеличкої вітальні, там стояли канапа, чайний столик із тендітними крісельцями та клавікорди. Він покахикав. Вітальня була порожня, але за двійчастими дверима почулася чиясь хода. Напевне, це містер Уїмен. Архілохос підійшов до тих дверей і постукав.

— Заходьте!

На свій подив Арнольф побачив метра Дютура.

Метр Дютур, невисокий жвавий чоловічок із чорними вусами і мальовничою сивою чуприною, стояв біля великого гарного стола в залі з високими дзеркалами у визолочених рамах. Зал яскраво освітлювала люстра з численними свічками, вона сяяла зі стелі, немов блискуча різдвяна ялинка.

— Я на вас чекав, пане Архілохос, — сказав метр Дютур, чемно вклонившись. — Сідайте, будь ласка.

Він показав рукою на крісло, а сам сів навпроти. На столі лежав якийсь офіційний папір.

Архілохос сказав, що нічого не може збагнути.

— Любий пане генеральний директор, — усміхнувся адвокат, — я радий, що саме мені доручено передати цю віллу вам у дарунок. Будинок не заставлений у банку, він у чудовому стані, якщо, правда, не зважати на західну частину даху, її доведеться ремонтувати.

Він нічого не розуміє, наполягав Архілохос, украй здивований, дарма що вже починав звикати до всіляких щасливих несподіванок.

— Будь ласка, поясніть мені...

— Не можу, колишній власник будинку не схотів себе назвати.

— Та я взагалі здогадуюся, — сказав Арнольф, — йдеться, звісно, про містера Уїмена, славетного археолога, що розкопав у Греції багато старожитностей, зокрема давній храм із коштовними статуями і золотими колонами, увесь той храм позатягало мохом.

Метр Дютур був вочевидь вражений, він зачудовано втупився в Архілохоса і похитав головою. Нарешті сказав, що не має права нікого інформувати, колишній власник бажає, аби цей будинок опинився в руках у грека, неодмінно грека, і він, Дютур, щасливий був знайти людину — в особі Архілохоса, — яка відповідає цій умові.

— У часи корупції та загальної аморальності, — казав він далі, — в часи, коли протиприродні злочини здаються цілком природними, коли гине будь-яка справедливість і людство прагне повернутися до жорстокого кулачного права, властивого примітивним епохам, — у ці часи будь-який юрист може позбутись останньої надії, вже не бачити сенсу в прагненні до порядку, до справедливості, якби коли-не-коли не потрапляла тому юристові до рук отака справа — свідчення чистої любові до ближнього, тоді він залюбки береться працювати, як, наприклад, оформляти передачу цього невеличкого палацу на ім’я іншої людини. Всі папери вже готові, вам, пане генеральний директор, треба їх тільки передивитись і поставити свій підпис. Податки, які править держава, — Молох чекає своєї жертви! — також сплачені.

— Щиро дякую, — озвався Архілохос.

Метр Дютур прочитав уголос папери, і член Всесвітньої церковної ради поставив під ними свій підпис.

— Тепер цей будинок належить вам, — оголосив адвокат і підвівся з місця.

Архілохос теж підвівся й урочисто мовив:

— Вельмишановний пане, дозвольте мені висловити радість з приводу того, що я познайомився з вами, з людиною, яку віддавна шаную. Колись ви боронили на суді бідолашного проповідника. Тоді ви вигукнули: «То тіло зґвалтувало дух, а душа його безневинна». Ці слова міцно закарбувалися мені в пам’яті.

— Дуже приємно, — сказав Дютур, — та я тільки виконав свій обов’язок. На жаль, тому проповідникові відтяли голову, мені й досі боляче про це згадувати, адже я наполягав на дванадцяти роках в’язниці, і все-таки я врятував його від найгіршого: його не повісили.

— Чи можу я ще на якусь хвилину вас затримати? — спитав Архілохос.

Дютур уклонився.

— Прошу вас, шановний метре, підготувати папери для мого шлюбу.

— Вони вже готові, — відповів адвокат. — Ваша славна наречена встигла мене попередити.

— О! — радісно вигукнув Арнольф. — Ви знайомі з моєю славною нареченою?

— Мав нагоду познайомитися.

— Хіба вона не чарівна?

— Надзвичайно.

— Я найщасливіша людина на світі.

— Кого ви пропонуєте у свідки?

Архілохос сказав, що про це зовсім ще не думав.

Дютур запропонував узяти за свідків американського посла та ректора університету.

Арнольф, вагаючись, зволікав із відповіддю.

— Вони обидва вже погодилися, — пояснив метр Дютур. — Вам не доведеться далі нічого самому робити. Ваше одруження стало для всього міста сенсацією, всі тільки й говорять про вашу дивовижну кар’єру, любий пане Архілохос.

— Та хіба люди знають мою наречену?

Невеличкий адвокат трусонув мальовничою сивою чуприною, погладив вуса й пильно обдивився Арнольфа майже лихим поглядом.

— Я гадаю, що знають, — сказав він.

— Розумію! — нараз сяйнуло Арнольфові. — У Джильберта й Елізабет Уїменів, напевне, часто бували гості.

Метр Дютур украй здивувався.

— Ну, нехай і так, — сказав він трохи згодом.

Однак Арнольф не був у захваті від свідків.

— Звичайно, я завжди щиро шанував ректора університету.

— Отже...

— Але американський посол...

— Маєте якісь політичні міркування?

— Та ні, — відказав Архілохос, ніяковіючи. — Містер Форстер-Монро посідає врешті п’яте місце в моєму моральному світопорядку, та він давньопресвітеріанин, а їхній догмат всепрощення я не поділяю, я переконаний у вічності пекельних мук на тому світі.

Метр Дютур похитав головою.

— Я не збираюсь замірятися на вашу віру, — сказав він. — Тільки навіщо вам цим мордуватися? Вічні пекельні муки не мають нічого спільного з вашим одруженням.

Арнольф полегшено зітхнув.

— Власне, я теж такої думки.

— Тоді дозвольте попрощатися, — сказав метр Дютур, закриваючи теку. — Громадянська церемонія одруження відбудеться о другій годині в мерії.

Арнольф схотів провести метра.

Але той сказав, що піде парком; розсунувши червоні портьєри, він відчинив скляні двері на веранду.

— Це найкоротша дорога.

Крижане повітря увірвалося до кімнати.

«Він, либонь, часто тут бував», — подумав Архілохос, коли швидка хода метра Дютура завмерла в темряві. Він постояв трохи на веранді, дивлячись, як мерехтять зірки над деревами. Та, швидко замерзнувши, він повернувся до кімнати і замкнув двері.

— Мабуть, Уїмени жили дуже гостинно, — пробурмотів він.

Архілохос узявся обходити кімнати мініатюрного палацу в стилі рококо, котрий тепер був його власністю. Йому причулись якісь легкі кроки в сусідній кімнаті, але там нікого не було. Скрізь горіло світло, затишно сяяли високі білі свічки або маленькі світильники. Він минав кімнати й невеличкі вітальні з вишуканими меблями й пухнастими килимами на підлогах. Стіни були оббиті старовинними — в деяких місцях навіть ледь потертими — коштовними шпалерами: тьмяне золото лілій на сріблясто-сірому тлі; скрізь на стінах висіли чудові картини, правда, до них Архілохос не зважувався придивлятись, та однаково раз у раз червонів, бо майже на всіх картинах красувались оголені жінки, часом у товаристві чоловіків, намальованих у такому ж натуральному вигляді. Хлої він ніде не знайшов.

Спершу він блукав навмання, та згодом помітив, що перед ним стелеться дивна барвиста стежка: де-не-де на пухнастих килимах лежали повирізувані з паперу сині, червоні й золоті зірки, що начебто підказували йому, куди треба йти. Несподівано він опинився перед вузенькими крученими сходами, вони починалися від потайних, оббитих шпалерами дверей (розгубившись, він довго стояв перед стіною, де стежка з барвистих зірок нараз уривалася, поки виявив ті двері), крученими сходами він став підійматися на другий поверх, на кожній сходинці знову лежали паперові зірки чи комети, на одній навіть планета Сатурн із кільцями, далі — місяць, а ще далі — сонце. З кожним кроком, із кожною сходинкою Архілохос уповільнював ходу і втрачав мужність, ним знову заволоділа звична нерішучість. Він важко дихав і гарячково стискав букет білих троянд, що його і на мить не випускав досі з рук, навіть під час розмови з метром Дютуром.

Кручені сходи кінчалися біля круглої кімнати з трьома високими вікнами, масивним письмовим столом, глобусом, кріслом з високою спинкою, старовинним світильником і скринею; меблі всі середньовічні, як у доктора Фауста в театрі, а на кріслі лежав пожовклий аркуш пергаменту з написом, виведеним губною помадою: «Арнольфів кабінет». Угледівши на письмовому столі телефон, Архілохос згадав власника салону, на якусь мить він уявив, як той чекає внизу, в холі, біля вішалки для парасольок, як з нього тече вода, а може, Наделер уже зовсім відтанув. Та Архілохос одразу ж забув за нього, тільки-но відчинив другі двері з кабінету, куди привели його комети й зірки.

Він побачив перед собою спочивальню з величезним старовинним ліжком під балдахіном. На невисокому столику в стилі Ренесансу лежав аркуш пергаменту з написом: «Арнольфова спочивальня». Він пішов далі зоряною стежкою й опинився в іншій кімнаті, знову витриманій у стилі рококо. То був прегарний будуар, осяяний червонуватим світлом; тут були меблі й різні речі, властиві для будуарів, на одному з тендітних крісел теж лежав пергамент із написом, зробленим губною помадою: «Хлоїн будуар», а навкруг були хаотично порозкидані предмети жіночого туалету, що вкрай збентежили Архілохоса: бюстгальтер, корсаж, пояс для панчіх, сорочечка, трусики, все сліпучо-біле; на підлозі валялися панчохи й черевички, а крізь напівпрочинені двері виднілася ванна кімната, облицьована чорними кахлями, у підлозі — басейн, повний зеленої духмяної води, з якої здіймалася легка пара; але зірки й комети вели не тільки до ванної, звідти вони пролягали до інших дверей, і Архілохос відчинив їх, тримаючи перед собою, немов щит, букет білих троянд. Перед ним був чималий покій, а посеред нього — розкішне, неймовірно широке ліжко з балдахіном, зірки й місяці вели просто до нього, а кілька були навіть приклеєні до деревини ліжка. Чи хтось у ньому спав, Архілохос не міг бачити, бо завіси балдахіну були щільно затягнені. У каміні горіли дрова, палахкотливий вогонь відкидав велетенську Арнольфову тінь на червоний балдахін, заснований золотими візерунками. Він нерішуче наблизився до ліжка. А тоді зазирнув у шпаринку поміж завісами, але в пітьмі побачив тільки білу хмарину білизни. Проте йому здалося, що там хтось тихенько дихає. Майже зомліваючи зі страху, він прошепотів: «Хлоє!» Ніхто не озвався. Треба було щось робити, хоч Арнольф залюбки тихцем утік би звідси, з кімнати, утік би з вілли, щоб знову опинитися на мансарді, де він почувався у безпеці, де його б не бентежили зірки й комети. Врешті, змагаючи свої почуття, він розсунув балдахін і побачив, що та, котру він шукав, спить у ліжку, загорнувшись у свої довгі чорні коси.

Архілохос настільки збентежився, що знеможено сів скраєчку ліжка, лише зрідка насмілюючись глянути на Хлою. Він страшенно втомився, безупинне щастя не давало йому спокою, не дозволяло отямитись. Арнольфова тінь на червоно-золотих завісах ліжка дедалі нижче схилялася над Хлоєю, здавалося, вона міцно спала. Та врешті він зауважив, що очі в неї тільки примружені, напевне, вона вже давно спостерігала його, ледь затуливши очі довгими віями.

— Ой, Арнольфе, — мовила вона, ніби прокидаючись. — Чи ти легко знайшов сюди дорогу через усі ці кімнати?

— Хлоє! — злякано вигукнув він. — Ти спиш у ліжку місіс Уїмен?

— Але тепер ліжко належить тобі, — засміялася Хлоя.

— Ти призналася містеру й місіс Уїменам, що ми любимо одне одного?

Вона трохи зволікла з відповіддю, потім сказала:

— Звичайно.

— І тоді вони подарували нам цей невеличкий палац?

— Вони мають ще багато будинків у себе в Англії.

— Я нічого не розумію, — сказав він, — усе це якось не кладеться мені до голови. Я й гадки не мав, ніби англійці настільки соціально свідомі, що можуть подарувати своїй служниці цілий замок.

— Мабуть, у деяких англійських родинах існує такий звичай, — пояснила Хлоя.

Архілохос похитав головою.

— А мене призначено генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців.

— Я знаю.

— І платять величезні гроші.

— То й добре.

— До того ще зробили мене членом Всесвітньої церковної ради. У травні я поїду до Сіднею.

— Це буде наша весільна подорож.

— Ні, — заперечив він. — Ось поглянь, — і витяг із кишені квитки на пароплав. — Ми поїдемо на «Юлії».

Та раптом Арнольф схаменувся.

— Звідки ти знаєш про мою службову кар’єру? — здивовано спитав він.

Хлоя сіла в ліжку, така гарна, що Архілохос опустив очі. Вона начебто хотіла щось сказати, та лише зітхнула, замислилась і довго його роздивлялась, а тоді знову лягла на подушки.

— Про це говорить усе місто, — нарешті сказала вона якимсь дивним голосом.

— І ти хочеш, щоб ми завтра побралися? — затинаючись, спитав він.

— А ти хіба не хочеш?

Архілохос не зважувався навіть глянути на неї, бо вона зовсім відкинула ковдру. Взагалі в цій спальні йому не було й куди дивитися, скрізь висіли картини з голими богинями й богами, такого Архілохос аж ніяк не сподівався від тієї худющої місіс Уїмен.

«Отакі ці англійки, — подумав він. — На щастя, вони добре ставляться до покоївок, за це їм можна пробачити їхнє сластолюбство». Найкраще було б лягти отут, взяти Хлою в обійми й заснути, спати довго, багато годин підряд, без сновидінь, глибоким сном у теплому сяйві каміна.

— Хлоє! — тихенько гукнув він. — Усе, що сталося, таке для мене незвичне, та й для тебе, звісно, теж, що я часом уже нічого не можу збагнути, мені все здається, ніби я — хтось інший, а насправді я повинен жити в тій мансарді з брудними стінами, а тебе взагалі ніколи не було. Єпископ Мозер сьогодні сказав, що куди важче витримати щастя, ніж нещастя, і мені тепер здається, він має слушність. Нещастя ніколи не буває несподіване, воно наперед зумовлене, а щастя залежить од випадку, тож я боюся, що воно так само швидко скінчиться, як і почалось, і може, це просто хтось збиткується з нас, з тебе й мене, з покоївки й бухгалтерового помічника.

— Не треба про це думати, любий, — сказала Хлоя. — Я чекала на тебе цілісінький день, і ось ти прийшов. Який ти гарний! Може, скинеш пальто? Воно, я певна, від О’Ніл-Папперера.

Знімаючи пальто, він побачив, що й досі тримає в руках квіти.

— Це тобі, — сказав він, — білі троянди.

Архілохос хотів передати їй квіти, схилився над ліжком, але дві теплі руки обплели його й потягли вниз.

— Хлоє, — прошепотів він, важко дихаючи, — адже я ще не встиг пояснити тобі основні догмидавньо-новопресвітеріанської церкви.

Та цієї миті хтось позаду тихенько кахикнув.

Член Всесвітньої церковної ради відскочив від ліжка, а Хлоя, скрикнувши, пірнула під ковдру. Біля ліжка з балдахіном стояв власник салону, він і досі тремтів, клацав зубами, мокрий як хлющ; чуб тонкими пасмами прилип йому до лоба, з вусів текло, одяг обліпив тіло, у руках він тримав Пассапів дротяний витвір. З його ніг натекла аж до дверей калюжа, в ній відбивалося полум’я свічок і плавало кілька паперових зірок.

Він уже відтанув, повідомив власник салону.

Архілохос мовчки втупився в нього.

Він приніс скульптуру, сказав Наделер.

— Чого вам треба? — нарешті спитав збентежений Арнольф.

— Я зовсім не збирався заважати, — відповів Наделер, стріпнувши рукавами, і з них, наче з двох рурок, побігла на підлогу вода, — та я змушений просити вас як християнина й члена Всесвітньої церковної ради негайно зателефонувати до якогось лікаря, бо мене лихоманить, коле у грудях і страшенно болить поперек.

— Добре, — сказав Архілохос, привів до ладу свій одяг і підвівся. — Скульптуру можете поставити, мабуть, сюди.

— Як вам завгодно, — відказав Наделер, ставлячи дротяний скрутень біля самого ліжка, і нараз голосно зойкнув. — Маю ще й запалення сечового міхура.

— Моя наречена, — відрекомендував Архілохос, показуючи на горбок під ковдрою.

— Як вам не соромно! — Обурився власник салону, і з нього знову потекли струмочки води. — Ви як християнин...

— Вона справді моя наречена!

— Можете покластися на мене, я мовчатиму.

— Я попросив би вас... — почав був грек, випроваджуючи Наделера з кімнати, але в будуарі біля стільця, де лежали бюстгальтер, пояс для панчіх і трусики, власник салону раптом зупинився.

— Мені дуже зарадило б тепер викупатися, — і він, клацаючи зубами, показав на відчинені двері до ванної кімнати, де над басейном із зеленою водою здіймалася пара.

— Це неможливо.

— Ви як член Всесвітньої церкової ради...

— Прошу, — сказав Архілохос.

Наделер скинув одяг і поліз у воду.

— Не йдіть звідси, — попросив він, сидячи голяка у ванні, весь розм’яклий, спітнілий, благально дивлячись великими очима, що гарячково блищали. — Я можу тут знепритомніти.

Потім Арнольфові довелося його ще й розтирати.

Нараз власник салону злякався.

— А раптом повернеться господар дому, — застогнав він.

— Господар дому — я.

— Та ви ж самі казали...

— Вілла щойно передана офіційно мені.

Власника салону била лихоманка, він аж видзвонював зубами.

— Хто господар — мені однаково, — пробелькотів він, — а я з цього дому не піду.

— Вірте мені, — просив Архілохос, — справді, вірте мені.

— Рештки здорового глузду в мене ще зосталися, — сказав Наделер, важко дихаючи, й виліз із басейну. — Ви як християнин!.. Я неймовірно розчарований! Ви не кращий за інших.

Архілохос нап’яв на нього купальний халат у блакитну смужку, що висів у ванній кімнаті.

— Покладіть мене в ліжко, — простогнав власник салону.

— Але...

— Ви як член Всесвітньої...

— Гаразд, гаразд.

Грек провів його до ліжка з балдахіном у ренесансній кімнаті. Наделер зручно вмостився в ньому.

— Я зателефоную до лікаря, — сказав Арнольф.

— Спершу дайте мені пляшку коньяку, — хрипким голосом зажадав власник салону, його й досі трусило. — Це мені завжди допомагає. Ви як християнин...

— Добре, пошукаю у винному погрібці, — пообіцяв Архілохос, насилу підвівся й подався вниз.

Ще здаля, на сходах до підвалу, які Архілохос, добряче поблукавши, насилу знайшов, він почув гучний галас і спів, здивувало його також, що скрізь горить світло. Коли він спустився до підвалу, то зрозумів, що його лихе передчуття справдилося: брат Бібі та близнюки Жан-Крістоф і Жан-Данієль лежали на підлозі посеред порожніх пляшок і горлали вуличних пісень.

— Хто з високості спускається до нас? — у захваті вигукнув Бібі, угледівши брата. — То дядько Арнольф!

— Що ви тут робите? — стурбовано спитав той.

— Цмулимо горілку і співаємо про мисливця з Курпфальца.

— Бібі, — з гідністю почав Арнольф, — я попросив би тебе не співати. Ти у підвалі мого власного будинку.

— Ти ба! — зареготав Бібі. — Гарненьке дільце ти утяв, я тебе вітаю. Вилазь-но сюди, брате Арнольфе, просто на це крісло, — і він показав братові на порожню діжку, що стояла в калюжі червоного вина.

— Ану, малята, — крикнув він до близнюків, які притьмом повилазили Арнольфові на плечі й коліна. — Заспівайте гучненько псалом на шану дядечкові.

— «Будь вірний і чесний завжди», — затягли верескливими голосами Жан-Крістоф і Жан-Данієль.

Архілохос силувався позбутися втоми.

— Брате Бібі, — сказав він, — я хочу раз і назавжди порозумітися з тобою.

— Тихо, дітки, увага! — пробубонів Бібі. — Дядько Арнольф хоче встругнути нам промову!

— Я тебе не соромлюся, — почав Архілохос, — ти мій брат, і я знаю, що серце в тебе добре й лагідне, ти людина порядна, тільки зовсім не вмієш тримати себе в руках, тож я мушу суворо поставитися до тебе, як поставився б рідний батько. Я завжди вам допомагав, та що більше давав грошей, то гірше ставало тобі й твоїй родині, а тепер ти валяєшся п’яний у моєму підвалі.

— Звичайнісінька помилка, брате Арнольфе, я гадав, що це винний погрібець військового міністра. Їй-бо, звичайнісінька помилка.

— А це ще гірше, — сумно відказав Арнольф. — Не можна лазити в чужий погріб. Ти таки скінчиш своє життя у в’язниці, от побачиш. Негайно повертайся із своїми діточками додому, а завтра почнеш працювати в концерні Пті-Пейзана, у відділі акушерських щипців.

— Іти додому? В таку холоднечу?

— Я замовлю тобі таксі.

— Через тебе мої малята померзнуть, — обурився Бібі. — У нашому бараці такий протяг гуляє, що вони аж задубіють при тій температурі. Мінус двадцять за Цельсієм.

У сусідньому приміщенні щось загуркотіло. Звідти вискочили Маттіас і Себастьян, дванадцяти й дев’яти років, кинулися до дядька і всілися в нього на колінах і плечах, поряд із близнюками.

— Маттіасе й Себастьяне, киньте свої ножики, коли видряпалися на дядька, — звелів брат Бібі.

— Боже мій, кого ти ще сюди привів? — спитав Арнольф, ледве видний за чотирма хлопцями.

— Тільки нашу матусю й дядечка капітана, — пояснив Бібі, відкорковуючи пляшку горілки, — і ще Магду-Марію та її нового кавалера.

— Того англійця?

— Чого це англійця? — здивувався Бібі. — Той уже давно кудись ушився, у неї тепер китаєць.

Коли Архілохос повернувся врешті нагору, виявилося, що Наделер уже спить, але й уві сні його трусила лихоманка. Проте для виклику лікаря була вже надто пізня година. Архілохос до краю знемігся. А з підвалу й далі лунали галас і спів. Він не зважився вдруге пройти стежкою із комет та зірок до Хлоїної спальні й ліг на канапі поряд із стільцем, де лежали бюстгальтер, трусики й пояс для панчіх. Скинувши пальто від О’Ніл-Папперера, Архілохос укрився ним і миттю заснув.

Уранці, десь близько восьмої, його збудила покоївка в білому фартушку.

— Швиденько, мосьє, — сказала вона, — одягайте пальто та йдіть, у кімнаті поруч спить господар дому.

Покоївка відчинила двері, які він раніше не помітив, вони вели в широкий коридор.

— Дурниці, — відказав Архілохос, — господар цього дому — я. А той чоловік — власник художнього салону Наделер.

— О! — вигукнула дівчина і зробила кніксен.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Софі.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять, мосьє.

— Ти вже давно тут служиш?

— Півроку.

— Тебе найняла місіс Уїмен?

— Ні, мадмуазель Хлоя.

«Мабуть, дівчина щось наплутала», — подумав Архілохос, та не насмілився її розпитувати.

— Мосьє, чи не бажаєте кави?

— А мадмуазель Хлоя вже підвелася?

— Вона спить до дев’ятої.

— Тоді ми поснідаємо вдвох.

— Mon dieu^[54], мосьє, — похитала головою Софі. — О дев’ятій мадмуазель купається.

— А о пів на десяту?

— Їй роблять масаж.

— О десятій?

— Приходить мосьє Шпац.

— Хто це такий? — здивовано спитав Архілохос.

— Кравець.

Коли ж він зможе врешті побачитися із своєю нареченою, у розпачі закричав Архілохос.

— Ah non!^[55] — енергійно заперечила Софі. — Готується весілля, і мадмуазель надзвичайно зайнята.

— Гаразд, ведіть мене снідати, — скорився Архілохос, треба ж було принаймні щось попоїсти.

Він снідав у тій кімнаті, де метр Дютур оформляв йому дарчі папери на віллу; слугував йому поважний сивий дворецький (взагалі в домі тепер виявилося повно камердинерів та покоївок); на сніданок подали яйце, шинку (до неї він не доторкнувся), міцну каву, помаранчевий сік, виноград і запашні пундики з маслом та джемом.

Тим часом надворі, за високими деревами парку, вже зовсім розвиднілось, і до вілли лавою полинули весільні подарунки. Квіти, листи, телеграми, купи пакетів. Голосно сигналячи, під’їздили поштові автомашини, вивантажували подарунки, ті нагромаджувалися, заповнили хол, вітальню і навіть велику спочивальню, громадилися навіть на ліжку, де спав усіма позабутий власник салону; мовчки, з великою гідністю, він трусився в лихоманці.

Архілохос витер собі серветкою рота. Він снідав замалим цілу годину, зосереджено, не розмовляючи, адже відтоді, як Жоржетта нагодувала його макаронами та яблучним мусом, він нічого не їв. На буфеті стояли пляшки з аперитивами й лікерами та скриньки з духмяними сигарами «Партагас», «Даннеман», «Костапенна», поруч — барвисті пачки сигарет; уперше в житті Архілохосові закортіло закурити, він аж злякався, однак переміг важку спокусу. Він тішився цим ранком, першим ранком свого господарювання. Правда, гучні вигуки і спів усієї родини Бібі, що раз у раз виразно долітали з підвалу нагору, викликали загальний переляк. Гладка куховарка, якій для чогось довелося спуститися вниз, прибігла назад мов очманіла, у пошматованому одязі: її мало не зґвалтував дядечко-капітан.

Нажаханий дворецький повідомив, що банда грабіжників увірвалася до будинку, і хотів був зателефонувати до поліції, та Архілохос перепинив його:

— То мої родичі.

Дворецький уклонився.

Арнольф спитав, як його звати.

— Том.

— Скільки вам років?

— Сімдесят п’ять, добродію.

— Ви вже давно тут на службі?

— Десять років.

— Вас найняв містер Уїмен?

— Ні, мадмуазель Хлоя.

«Мабуть, і цей щось наплутав», — подумав Архілохос, але й тепер він не зважився розпитувати далі. Він трохи ніяковів перед сімдесятип’ятирічним дворецьким.

Той доповів, що о дев’ятій годині прийде сам О’Ніл-Папперер поміряти весільний фрак. Циліндр від Гошенбауера вже надіслано.

— Добре.

— О десятій прийде урядовець із ратуші, щоб уладнати деякі формальності.

— Дуже добре.

О пів на одинадцяту треба буде прийняти мосьє Вагнера, він офіційно привітає пана Архілохоса з почесним званням доктора медицини за заслуги в галузі впровадження акушерських щипців.

— Чекатиму його.

— Об одинадцятій прибуде американський посол із вітанням від президента Сполучених Штатів.

— Дуже приємно.

— О першій годині відбудеться невеличкий сніданок, на нього запрошені свідки шлюбу, а в сорок хвилин на другу — від’їзд до ратуші. Після вінчання в каплиці святої Елоїзи — обід у готелі «Рітц».

— Хто це все організував? — здивувався Архілохос.

— Мадмуазель Хлоя.

— І багато буде гостей?

— Мадмуазель хоче, щоб це було інтимне свято, запрошені тільки найближчі друзі.

— Я теж цього хотів би.

— Отож запрошено лише двісті осіб.

Архілохос збентежився.

— Гаразд, — сказав він, помовчавши. — Я не дуже в цьому орієнтуюся. Викличте мені, будь ласка, таксі на пів на дванадцяту.

— Хіба ви не поїдете з Робертом?

— А хто це такий?

— Шофер, — пояснив дворецький. — Ваш червоний «студебекер» — найкрасивіший лімузин у місті.

«Дивно», — подумав Архілохос, але саме тут з’явився О’Ніл-Папперер.

О пів на дванадцяту Архілохос поїхав до готелю «Рітц» розшукати містера і місіс Уїменів. Він знайшов обох у холі готелю — розкішному приміщенні з плюшовими канапками й різноманітними кріслами; по стінах висіли старовинні картини, такі темні, аж насилу можна було втямити, що там намальовано — чи то дичина, чи то фрукти. Подружжя Уїменів сиділо на канапі й читало часописи, він — «Новий археологічний огляд», вона — галузевий збірник із питань старожитностей.

— Місіс і містер Уїмени, — звернувся до них Архілохос, схвильований украй, і простяг дві орхідеї неймовірно здивованій англійці. — Ви — найкращі люди з усіх, що я знаю.

— Well, — сказав містер Уїмен, потяг із своєї люльки й відклав убік «Новий археологічний огляд».

— Я ставлю вас тепер на перше і друге місце в моєму моральному світопорядку.

— Yes, — сказав містер Уїмен.

— Я поважаю вас більше, ніж президента та єпископа давньо-новопресвітеріан.

— Well, — сказав містер Уїмен.

— Хто дарує від щирого серця, той заслуговує такої ж щирої, сердечної дяки.

— Yes, — сказав містер Уїмен і ошелешено глянув на свою дружину.

— Thank you very much!^[56]

— Well, — сказав містер Уїмен, а тоді ще «Yes» і дістав із кишені гаманця, та Архілохос уже зник.

«Які хороші люди ці англійці, шкода тільки, що дуже стримані», — думав Архілохос, їдучи в своєму червоному «студебекері» (найкрасивішому лімузині в місті).

Цього разу біля каплиці святої Елоїзи весільний кортеж зустрічала не зграйка жіночок із давньо-новопресвітеріанського братства, а величезне юрмище, що заполонило всю вулицю Еміля Каппелера; напівзамерзлі люди вишикувалися довгими шеренгами уздовж тротуарів, а найцікавіші пообліплювали вікна всього кварталу; обідрані вуличні хлопчаки, немов присипані вапном, гронами висіли на вуличних ліхтарях і на небагатьох жалюгідних деревах. Та ось із бульвару Мерклінга, від ратуші, виїхала валка автомашин, зупинилася біля каплиці, і з першого лімузина — червоного «студебекера» — вийшли Хлоя та Архілохос. Натовп шалено загудів, загорлав: «Хай живе Архілохос!», «Слава Хлої!», друзі велоспорту зірвали собі голоси, мадам Білер та її Огюст ревно плакали.

Трохи згодом прибув президент у примхливо прикрашеній кареті, запряженій шестериком білих коней, а круг неї гарцювали на вороних лейб-гвардійці в золотих шоломах із білими плюмажами. Каплиця наповнилася вщерть. То була не дуже гарна споруда, без вежі, навіть не схожа на церкву, а скоріше на невеличку фабрику, з геть пошарпаними, колись білими стінами, тобто це був певною мірою невдалий витвір сучасної церковної архітектури; довкола каплиці росло кілька сумних кипарисів. А внутрішній вигляд каплиці відповідав її зовнішності, колись її умеблювали тим, чого майже задарма позбулася інша стара церква, котру мали зносити, аби звільнити місце для кінотеатру. У нужденній, з голими стінами каплиці стояли прості дерев’яні лави і грубо збитий амвон, що самотньо здіймався вгору; чималий, але вже трухлявий хрест висів навпроти входу на стіні, яка своїми жовтими й зеленкуватими плямами та вузенькими віконцями, схожими на бійниці, нагадала Архілохосові його колишню кімнатку-мансарду. Крізь ті вузенькі вікна в каплицю падало скісне проміння, в ньому витанцьовували порошинки. Та коли цей убогий, поцвілий, скромний храм Божий, де смерділо старими бабусями, дешевою косметикою або й часником, тепер заповнили весільні гості, все в каплиці раптом засяяло, стало тепло й приємно, скрізь заяріли блискучі прикраси з коштовного каміння, разки перлів прикрашали оголені шиї й груди, пахощі дорогих парфумів здіймалися вгору, до напівзотлілих бантин (колись каплиця мало не згоріла).

На амвон зійшов єпископ Мозер, надзвичайно поважний у своїх чорних давньо-новопресвітеріанських шатах. Він розгорнув Біблію з блискучим жовтим обрізом, склав молитовно руки і глянув униз на людей; здавалось, єпископ чогось ніяковіє, його рожеве обличчя заливав піт. Долі, просто перед ним, сиділи молодий з молодою. Великі чорні довірливі очі Хлої сяяли щастям, на її тонесенькій фаті тремтів сонячний промінчик, а поруч Хлої скам’янів теж зніяковілий Архілохос, його ледве можна було впізнати, про його колишній вигляд нагадували хіба що окуляри — без оправи, тьмяні, скособочені; та на Арнольфові був фрак (від О’Ніл-Папперера), на колінах лежав циліндр (від Гошенбауера) і білі рукавички (від де Штутц-Кальберматтена). Просто за ними, але окремо від інших, сидів пан президент: гостра борідка, все покраяне зморшками обличчя, сива голова, гаптована золотом форма кавалерійського генерала, тонка шабля поміж худих ніг у блискучих чоботях. Далі, за президентом, сиділи свідки: американський посол із орденом на білому фрачному жилеті та ректор університету при всіх своїх регаліях; ще далі, на незручних дерев’яних лавах розмістилися гості: Пті-Пейзан, метр Дютур поряд із своєю могутньою дружиною, що височіла, немов засніжена перлами гора; неподалеку від них сидів Пассап, він теж убравсь у фрак, та його руки однаково були в кобальті. У каплиці зібралися найвизначніші мужі міста (здебільшого саме мужі), вершки вершків столиці, з поважними обличчями, а коли єпископ хотів був уже почати своє урочисте казання, з’явився навіть Фаркс, хоч і з запізненням, революціонер, що посідав в Архілохосовому моральному світопорядку останнє місце; здаля було видно його масивну кошлату голову, вогненно-руді кучері, що падали аж на плечі, подвійне підборіддя, а на фрачному жилеті теліпався золотий орден із рубінами.

— Слова, — почав єпископ Мозер свою проповідь тихим голосом, видно було, що йому якось незатишно; соваючись туди й назад на амвоні, він зашамкотів далі: — слова, що їх я хотів би сказати сьогодні, у цей святковий, урочистий день, вам, мої любі друзі, я узяв із сімдесят першого псалма, псалма про Соломона, де сказано: «Благословен Господь Бог, Бог Ізраїлів, єдиний, що чуда вчиняє». Сьогодні я маю, — казав далі єпископ, — з’єднати на все життя двох людей, що стали,дорогими й любими не тільки мені, але і всім, хто зібрався тут, у каплиці святої Елоїзи. Ось перед вами наречена, — нараз єпископ чогось трохи затнувся, — з великою ніжністю ми всі, присутні, щиро її полюбили, і вона завжди дарувала нам, отут присутнім, стільки кохання, виявляла стільки шляхетності та вроди (в єпископа Мозера раптом прорізався неабиякий поетичний талант), одне слово, вона подарувала нам стільки прегарних годин, що ми повік будемо їй вдячні. — Єпископ витер собі з чола піт, а тоді, полегшено відітхнувши, повів далі: — Поруч сидить молодий, це людина гідна, рідкісна, і все те кохання, що його так гойно молода дарувала людям, тепер дістанеться тільки йому, жителю нашого міста, що протягом кількох днів зумів привернути до себе загальну увагу; походячи з простого люду, він став уже генеральним директором, членом Всесвітньої церковної ради, почесним доктором медицини й почесним консулом Сполучених Штатів. І хоча слушно кажуть, що вся діяльність смертної людини, все, чого вона домагається в житті, всі її чини й регалії — скороминущі, нетривкі, як дим на вітрі, вони — ніщо перед лицем вічності, тож кар’єра молодого доводить, що тут виявилася висока благодать, — тут Фаркс гучно відкашлявся, — тільки це не та благодать, що часом іде від людини, — тепер відкашлявся Пті-Пейзан, — ця благодать іде від нашого Господа Бога, як учить нас святе письмо; не люди піднесли так високо Архілохоса, а Бог, один тільки Господь Бог; у своїх діях він, звичайно, послуговується часто людьми, він керує їхніми вчинками, використовуючи для вищої мети навіть людські слабкості й вади, отож складаймо Богові щиру шану.

Отак казав єпископ Мозер, і його голос дедалі дужчав, проймався впевненістю, а слова ставали більш запальними й пишномовними в міру того, як він переходив від окремого випадку до загального явища, як ішов від вихідної точки своїх міркувань, тобто від молодої та молодого, і линув далі, до нескінченного, до божественного, в уяві присутніх він малював яскраву картину світобудови, яка в своїй основі створена досконало й мудро, бо врешті все з волі Божої перетворюється на добро.

Нарешті єпископ скінчив проповідь, зійшов з амвона, обвінчав молодих, і вони вимовили йому своє тихе «так!». І от Архілохос стоїть під руку зі своєю любою дружиною, її великі чорні очі сяють радістю і щастям. Та зненацька Архілохос немов прокидається зі сну, його очі перебігають по всій урочистій юрбі, крізь яку їм тепер треба пройти, він бачить поважного президента, бачить усе панство в орденах і діамантах, цих наймогутніших, найвпливовіших і найзнаменитіших людей у країні, а ще коли він побачив Фаркса з його кошлатою вогненною чуприною, його обличчя, скривлене злістю, та його глузливий погляд, коли почув, як невеличкий орган над хорами верескливо заграв Мендельсонів весільний марш, у цю мить найвищого свого щастя грек нараз усе збагнув. Надворі на них чекав величезний натовп, усі йому заздрили. Але Архілохос зблід, захитався, піт заливав йому лице.

— Я одружився з куртизанкою! — у розпачі крикнув він як смертельно поранений звір, вирвався від своєї дружини і побіг геть, а вона, страшенно перелякана, кинулася за ним навздогін, із розмаяною фатою, добігла до самої брами, та він був уже надворі, де юрба зустріла його реготом і галасом, адже, побачивши, що молодий вискочив із каплиці сам-один, усі притьмом збагнули, що сталось. Архілохос спинився на мить біля жалюгідних кипарисів і аж тепер завважив, яка безліч глядачів зібралася біля каплиці. Щодуху помчав він повз президентову карету, повз шерегу «роллс-ройсів» та «б’юїків», далі, петляючи, побіг вулицею Еміля Каппелера; раз у раз хтось силувався його перейняти, і він біг, як зацькований звір, за котрим женуться собаки.

— Слава рогоносцеві!

— Геть звідси!

— Зірвіть з нього фрак!

Навздогін йому кричали, свистіли, лаялися, кидали каміння, за ним бігли вуличні хлопчаки, підставляли йому ніжку, він кілька разів падав, підводився і біг далі, заюшений кров’ю, аж поки сховався у під’їзді якогось чималого будинку, притулку для бідних; він заліз під сходи, у найтемніший куток, і затулив голову руками, бо йому здалося, що зграя тих гульвіс, гупаючи чобітьми, мчить просто над ним. Та час минав, і переслідувачі, втративши надію його знайти, врешті порозходилися.

Архілохос просидів під сходами кілька годин, він зовсім замерз і тихенько схлипував. Під’їзд і сходи не опалювалися, до того ж тут стало зовсім темно.

— З усіма вона спала, з усіма, з президентом, із Пассапом, метром Дютуром, з усіма, — скімлив він.

Уся грандіозна споруда його морального світопорядку завалилась і поховала його під своїми уламками. Та він, нарешті, зібрався на силі й підвівся. Хитаючись, пройшов чужим коридором, упав, перечепившись за якийсь велосипед, та вийшов на вулицю. Була вже ніч. Погано освітленими, брудними провулками він крадькома спустився до річки. Там, під мостом, просто на землі, спали жебраки, загорнувшись у газети, вони стогнали уві сні; десь із темряви на Архілохоса загарчав собака, скрізь бігали, попискуючи, щури, і грек, злякано відступивши, промочив собі ноги. Вдалині загув пароплав.

— Уже третій на цьому тижні, — прохрипів хтось із жебраків, мабуть, побачивши Архілохоса. — Ну ж бо, стрибай!

— Чорта пухлого, — озвався інший. — Не стрибне. Сьогодні холодно.

Усі зареготали.

— Тоді вішайся, вішайся! — хором піддрочували жебраки. — Ох і приємно ж висіти, ох і приємно!

Він подався геть від річки і довго блукав старим містом навмання, без будь-якої мети. Звідкись лунав спів Армії спасіння. Архілохос опинився на вулиці Фюнебр, неподалеку від будинку, де жив Пассап, і побіг мерщій звідти; кілька годин тинявся він незнайомими вулицями, де не бував зроду, проминув квартал вілл і врешті опинився в робітничому районі, там скрізь горлало радіо, а з жалюгідної пивнички лунали войовничі пісні Фарксових прибічників; далі височіли заводи й домни, схожі в темряві на привиди.

Уже серед глупої ночі Архілохос добувся до своєї мансарди. Не став запалювати світла, замкнув ізсередини двері й прихилився до них. Його лихоманило, одяг був увесь зашмарований, фрак від О’Ніл-Папперера подертий, циліндр від Гошенбауера бозна-де загубивсь. Як завжди, чути було, коли в сусідньому будиночку, в клозеті, спускали воду, а коли там засвічувалося то одне, то інше закурене віконце, світло падало на простирадло (що затуляло старий святковий костюм), чи на залізне ліжко, чи на стілець і на кульгавий стіл із Біблією, чи на брудні шпалери з портретами представників його колишнього світопорядку.

Арнольф відчинив вікно, смердюче повітря вдарило йому в обличчя, гуркіт води став іще чутніший. Тоді він узявся зривати зі стіни портрети й кидати їх за вікно — президент, єпископ, американський посол і навіть Біблія полетіли в темний колодязь подвір’я. На стіні зосталася тільки фотокартка брата Бібі та його діточок. Тоді Арнольф прокрався на горище, де довгими рядами невиразно виднілася чиясь білизна, звільнив від неї одну вірьовку, не звертаючи уваги, що простирадла, — які, певне, належали комусь із пожильців, — упали на підлогу. Навпомацки він знову дістався до своєї кімнати, підтяг стіл під лампу, виліз на нього і міцно прив’язав вірьовку до гака, що на ньому висіла лампа. Гак виявився міцний, і Арнольф зробив зашморг. Вікно знову розчинилося, струмінь крижаного повітря обпік йому чоло. Він виліз на стіл, просунув голову у зашморг і вже намірявся стрибнути зі стола, аж раптом хтось відчинив двері і ввімкнув світло.

То був Фаркс, ще у чорному фраці, як у каплиці святої Елоїзи, тільки собі на плечі він накинув пальто на хутрі; масивне обличчя було нерухоме, на грудях виблискував орден, кошлате волосся зловісно палало. Його супроводжували двоє чоловіків. Один із них — Пті-Пейзанів секретар — замкнув двері, а другий, здоровенний паруб’яга у шоферській формі, зачинив вікно і поставив стілець біля дверей, водночас безупинно жуючи гумку. Архілохос і досі стояв на кульгавому столі, із зашморгом на шиї, при світлі лампи він здавався мерцем. Фаркс сів на стілець і згорнув руки на грудях. Секретар умостився на ліжку. Всі троє мовчали. Тепер уже не так було чути гуркіт води у вбиральні. Анархіст пильно розглядав грека.

— Ну, пане Архілохос, — почав він нарешті, — ви, напевне, чекали мого візиту.

— Ви теж спали з Хлоєю, — прошипів Архілохос, стоячи й досі на столі.

— Звичайно, — відповів Фаркс, — у тому, власне, й полягав фах цієї красуні.

— Забирайтеся звідси!

Анархіст не ворухнувся.

— Від кожного її коханця ви одержали весільний подарунок, — сказав він. — Тепер черга за мною. Люгінбюль, передай йому мій дарунок.

Паруб’яга у шоферській формі, жуючи гумку, підійшов до столу і поклав біля Арнольфових ніг якусь металеву річ, схожу на яйце.

— Що це таке?

— Справедливість.

— Ручна граната?

Фаркс зареготав.

— Еге.

Архілохос витяг голову із зашморгу, обережно зліз із кульгавого столу і, трохи завагавшись, узяв гранату в руки. Вона була холодна і блищала проти світла.

— Що я маю з нею робити?

Старий відповів не зразу. Він сидів нерухомо на стільці, поклавши могутні лаписька на коліна.

— Ви хотіли заподіяти собі смерть, — похмуро сказав він. — Навіщо?

Архілохос мовчав.

— На цьому світі існують дві можливості, — визначив Фаркс повільно й сухо. — Або піти з нього, або його змінити.

— Замовкніть! — крикнув Архілохос.

— Будь ласка. Тоді вішайтесь.

— Кажіть далі.

Фаркс засміявся.

— Дай мені сигарету, Шуберт, — звернувся він до Пті-Пейзанового секретаря.

Люгінбюль підсунув Фарксові важку незграбну запальничку, і той, не кваплячись, прикурив, випускаючи синюваті кільця диму.

— То що мені робити? — закричав Архілохос.

— Пристати на мою думку.

— На яку саме?

— Треба знищити той суспільний лад, що зробив із вас дурня.

— Це неможливо.

— Немає нічого простішого, — відказав Фаркс. — Ви повинні вбити президента. Решту я беру на себе, — і він постукав пальцем по чужоземному ордену.

Архілохос аж стенувся.

— Глядіть, щоб граната не впала, — застеріг його старий терорист, — а то вона вибухне.

— Я повинен стати вбивцею?

— Ну то й що? Шуберт, покажи йому план.

Пті-Пейзанів секретар підійшов до столу і розгорнув якийсь аркуш.

— Ви у згоді з Пті-Пейзаном! — жахнувся Архілохос.

— Пусте! — сказав Фаркс. — Секретаря я підкупив. Таких хлопців можна купити майже задурно.

— Ось план президентського палацу, — почав пояснювати секретар, діловито водячи пальцем по аркушу. — З трьох боків палац оточує мур. Фасад будинку відокремлено від вулиці залізною огорожею заввишки в чотири метри. А весь мур висотою в два метри тридцять п’ять сантиметрів. Ліворуч від палацу — будинок міністерства економіки, праворуч — палац нунція папи римського. У кутку, що утворений муром та будинком міністерства, стоїть драбина.

— Хіба вона завжди там стоїть? — поцікавився Архілохос.

— Сьогодні вночі вона неодмінно там стоятиме, цього вам досить, — відповів секретар. — Ми довеземо вас на машині до набережної. Ви дістанетесь на стіну, підіймете за собою драбину, переставите її на той бік і злізете нею додолу, біля високої ялини. Сховайтесь за її стовбур і зачекайте, поки пройде варта. Тоді йдіть до тильної частини палацу. Там побачите невеличкі двері, туди ведуть кілька східців. Двері замкнені, та ось від них ключ.

— А далі?

— Президентова спочивальня міститься на другому поверсі. Увійшовши в ті невеличкі двері, ви побачите головні сходи, ними підніметеся до спочивальні. Киньте гранату просто на президентове ліжко.

Секретар замовк.

— А потім, коли я кину гранату?

— Повертайтесь тією ж дорогою, — сказав секретар. — Варта вбіжить до палацу крізь парадний вхід, і ви матимете доволі часу, щоб утекти через двір міністерства економіки, а там на вас чекатиме машина.

У мансарді було тихо й холодно. Навіть не чувся знадвору гуркіт води у клозеті. На брудних шпалерах самотньо висіли брат Бібі з діточками.

— Ну? — урвав тишу Фаркс. — Чи пристаєте на мою пропозицію?

— Ні! — закричав Архілохос, блідий, здригаючись із жаху. — Ні!

Старий кинув сигарету на підлогу, просту, занедбану (нерівні дошки з дірками на місці сучків), сигарета ще димилася.

— Попервах усі такий галас здіймають, — сказав він, — начебто можна змінити світ, нікого не вбивши.

Від Арнольфового крику в сусідній кімнатці прокинулася служниця і загупала в стіну. Архілохос уявив собі, як він іде з Хлоєю під руку зимовим містом. Річка вся в тумані, видні тільки великі темні обриси суден та їхні вогні. Він пригадав, як із ним віталися люди, що проїздили трамваями чи машинами, гарні, елегантні молодики; потім побачив весільних гостей, їхнє золото, діаманти, ордени, чорні фраки й вечірні туалети жінок, білі обличчя в сонячному промінні, де танцювали порошинки; він пригадав, як усі ласкаво всміхалися до нього і як це було підло; він іще раз пережив несподівану, жахливу мить свого прозріння, свій сором, побачив, як він вибіг із каплиці святої Елоїзи, спинився під кипарисами, чогось зволікаючи, а тоді помчав, петляючи, вулицею Еміля Каппелера, а за ним свистіла, галасувала і реготала юрба, наздоганяючи його; він бачив на асфальті перед собою тіні своїх переслідувачів, що дедалі більшали, перетворюючись у велетнів; він іще раз відчув, як боляче впав на тверду землю, що стала червоною від крові, в нього летіло каміння, кулаки, наче молоти, гатили по ньому; він побачив, як лежить, скулившись під сходами в чужому будинку, а над ним гупають важкі чоботи.

— Я згоден, — сказав він.

Отже, Архілохос вирішив помститися світові. Фаркс із своїми супутниками відвезли його американською машиною на набережну Тассіньї, звідти було хвилин десять ходу до набережної Ета (де стояв президентський палац). Була глупа ніч, чверть на третю. Над безлюдною набережною з-за собору святого Луки зійшов молодий місяць, в його світлі заблищали крижини на річці та химерні носи й бороди на водограї святої Цецилії, що весь узявся кригою. Архілохос ішов у тіні палаців і готелів, проминув «Рітц», де біля входу чатував задубілий на морозі швейцар, прогулюючись туди й назад; більше Архілохосові ніхто не трапився, тільки Фарксова машина ніби випадково проїхала кілька разів вулицею, — то Фаркс стежив, чи виконує Архілохос завдання; біля міністерства економіки машина спинилась і шофер спитав у поліцейського навмисне якусь дрібницю, щоб Архілохос зміг непомітно шмигнути в подвір’я. Біля муру він справді знайшов драбину. Помацав гранату в кишені свого старенького залатаного пальта, яке він захопив з мансарди, виліз драбиною нагору і, сидячи на вузькому мурі, підтяг її, а тоді переставив на внутрішній бік і спустився нею додолу. Він стояв на померзлій траві під великою ялиною; все було саме так, як казав секретар.

На набережній горіли яскраві ліхтарі, десь просигналила автомашина, мабуть, Фарксова, тепер місяць світив з-за президентського палацу, незграбної, вельми пишної споруди в стилі барокко (той палац відтворено в усіх альбомах з мистецтва та оспівано всіма мистецтвознавцями). Неподалеку від місяця мерехтіла велика зірка, а десь у височині пропливали бортові вогні літака. На заасфальтованій дорозі, що огинала палац, почулася лунка хода. Архілохос притулився до стовбура ялини, її пахучі віти, що спускались аж до землі, його надійно сховали, тільки глиця трохи подряпала йому обличчя. До нього наближалися, карбуючи крок, двоє лейб-гвардійців, спершу Архілохос побачив тільки їхні темні обриси, потім при місячному світлі він розрізнив, що в руках вони тримають рушниці з блискучими багнетами, а на головах у них біліють плюмажі, розмаяні вітром. Біля великої ялини вони спинились. Один із гвардійців розсунув рушницею віття, але нічого не помітив, і вони пішли далі. Грек стояв, затамувавши віддих, певний, що його зараз викриють, і приготувався кинути гранату. Тепер місяць добре освітлював гвардійців, їхня старовинна форма — золоті шоломи й панцери — виблискувала в його сяйві. Коли гвардійці завернули за ріг палацу, Архілохос виліз з-під ялини і побіг до тильної частини будинку. Тут усе було залляте яскравим місячним світлом — голі плакучі верби й високі ялини, вкритий кригою ставок і палац нунція папи римського. Двері він знайшов одразу ж. Ключ вочевидь пасував, він крутнув його, та двері не відчинилися. Напевне, вони були замкнені зсередини на засув.

Архілохос розгубився, кожної миті варта могла прийти знову. Він вийшов на заднє подвір’я й обдивився палацову стіну. Обабіч бокових дверей здіймалися два голі мармурові велетні, мабуть, Кастор і Поллукс, тримаючи раменами чималий балкон (за розрахунками грека саме за ним і була президентова спочивальня). Архілохос рішуче взявся лізти вгору, то був якийсь напад шаленства, намір будь-що вчинити замах. Він дряпався вгору, чіпляючись то за велетневе стегно, то за його живіт, то за груди, схопився за мармурову бороду, тоді за мармурове вухо, нарешті випростався на велетневій голові та виліз на балкон. Однак все було намарно. Двері виявилися замкнені, а вибити якусь шибку він не зважувався, бо знову почув, що надходить варта. Він кинувся на холодну балконну підлогу, солдати, як і першого разу, карбуючи крок, пройшли під ним далі.

Довкола балконних дверей юрмились яскраво освітлені місяцем оголені постаті чоловіків і жінок, куди вищих за людей, а поміж них виднілися кінські голови. Мармурові люди у вигадливих поставах билися навмируще, нещадно рубаючи одне одного. Ще лежачи на балконі, Архілохос збагнув, що то, мабуть, відтворено битву з амазонками; посередині бойовища, серед виру тих тіл, він помітив відчинений отвір — кругле віконце. Він зважився вилізти вгору, у мармуровий світ богів, прослизаючи поміж величезними грудьми і стегнами, весь час умліваючи зі страху, що граната в кишені його пальта може вибухнути; він дряпався по животах героїв, по їхніх неприродно вигнутих спинах; раптом він мало не зірвався, та встиг схопитися за видобутий із піхов меч якогось воїна, а тоді, настраханий, притулився до рук амазонки, що вже вмирала, та очі на її вродливому личку ніжно дивилися на нього. А внизу під ними варта втретє закінчила обходити палац і спинилася під балконом.

Архілохос побачив, що вартові, стоячи на яскраво освітленому подвір’ї, оглядають цей бік палацу.

— Хтось виліз нагору, — сказав один гвардієць, пильно дивлячись на стіну.

— Де він? — спитав другий.

— Он там.

— Дурниці, то просто тінь поміж богами.

— То не боги, то амазонки.

— А хто вони такі?

— Жінки з однією груддю.

— Але ж у них по дві.

— Видно, скульптори про це забули, — визначив перший. — А вгорі хтось таки сидить. Ось я його зніму.

Він підняв рушницю. Архілохос лежав ані руш.

Другий гвардієць крикнув:

— Ти хочеш своєю стріляниною усіх тут збудити?

— Але ж там хтось ховається.

— Нікого немає. Ніхто туди не вилізе.

— Може, й справді.

— От бачиш? Ходімо!

І обидва пішли далі, карбуючи крок, із рушницями в руках. Арнольф знову поліз угору, досяг нарешті вікна й пропхався всередину. Він опинився на третьому поверсі, у високій порожній кімнаті, заллятій місячним світлом, що струміло з вікна. Архілохос страшенно втомився, дряпаючись по стіні, він викачався в куряві й пташиному посліді, а раптовий перехід з мармурового світу міфічних героїв у цей світ, де він опинився тепер, трохи його протверезив. Важко дихаючи, він прочинив двері й опинився в просторому холі, з обох його боків починалися зали, теж осяяні місяцем; поміж колонами тут стояли мармурові статуї. Він ледве роздивився широкі розлогі сходи, обережно спустився ними на поверх нижче, знайшов коридор, про який казав йому Пті-Пейзанів секретар. Із високого вікна він глянув на набережну і злякався, засліплений вогнями міста. Внизу на подвір’ї відбувалася зміна варти — справжня урочиста церемонія: гвардійці віддавали честь, клацали підборами, витягали носаки, ставали струнко і маршували прусським кроком. Архілохос мерщій сховався в темряві, прокрався на той край коридора до президентової спочивальні й тихесенько прочинив до неї двері, тримаючи в правій руці гранату. Крізь високі балконні двері падало мерехтливе місячне сяйво, то були ті самі двері, що перед ними він стояв іззовні. Архілохос увійшов до кімнати, роздивляючись, де ж те ліжко, куди він повинен кинути гранату, але кімната була порожня: ані душі, ані президента, ані ліжка, на підлозі стояв тільки чималий кошик із посудом. Нічого не співпадало з тим, що йому казали. Отже, і анархісти часом бувають неправильно поінформовані.

Архілохос розгублено подався назад, але вперто вирішив одшукати свою жертву. Тримаючи гранату в руці, він піднявся на третій поверх, тоді на четвертий, пройшов розкішні зали й вітальні, конференц-зали, холи, невеличкі салони, службові кабінети із друкарськими машинками, проминув картинну галерею і великий зал із старовинною зброєю, з довгими стволами гармат і численними прапорами на стінах; тут, не помітивши в темряві алебарди, він розірвав собі рукав. Нарешті, коли він піднявся на п’ятий поверх, опинився в коридорі й почав обережно скрадатись уздовж мармурової стіни, попереду засяяло світло. Напевне, хтось ввімкнув лампу. Та Архілохос, насмілившись, пішов далі. Граната в руці додавала йому впевненості, відчуття сили. Втома де й ділася. Він ішов, уважно обстежуючи коридор, і в кінці його побачив напівпрочинені двері. В кімнаті горіло світло. Швидко ступаючи по м’якому килиму, він підняв догори руку з гранатою і рвонув двері... Перед ним стояв президент в шлафроці. Це було так несподівано, що Архілохос мерщій сховав гранату в кишеню пальта.

— Пробачте, — затинаючись, вимовив терорист.

— То, виявляється, ви вже тут, любий, шановний пане Архілохос! — радісно вигукнув президент і міцно потис руку приголомшеному грекові. — я чекав на вас цілісінький вечір, та ось випадково глянув у вікно і побачив, як ви перелазите через мур. Чудова ідея! Моя особиста варта надто педантична. Ті хлопці вас нізащо б не впустили. Але тепер ви тут, і це мене надзвичайно тішить. А як ви потрапили в будинок? Я саме збирався послати вниз камердинера. Тиждень тому я переселився на п’ятий поверх, тут затишніше, ніж на другому, тільки, правду сказати, ліфт не завжди працює.

— Задні двері не були замкнені, — збрехав Архілохос, і досі затинаючись. Він прогавив слушну мить, а тепер його жертва стояла надто близько.

— Все вийшло якнайкраще, — щиро радів президент. — Мій камердинер, старий Людвіг або Людовік, як я на нього кажу (він більше схожий на президента, ніж я), зімпровізував для нас легеньку вечерю.

— Перепрошую, — сказав Архілохос, спаленівши по самі вуха, — не буду вам заважати.

— Та ви зовсім не заважаєте, — люб’язно запевнив бородань. — У моєму віці люди сплять небагато; мерзнуть ноги, мучить ревматизм, клопоти, особисті і службові, як у президента, ще й при теперішній тенденції держав раптом розвалюватися. Ночі тягнуться так довго в моєму самотньому палаці, тож я часом люблю трохи попоїсти, коли не спиться. На щастя, торік тут провели центральне опалення.

— У вас справді дуже тепло, — підтвердив Архілохос.

— Одначе який у вас вигляд? — здивувався президент. — Ви десь забруднили ваш одяг. Людовіку, почисть добродія щіткою.

— Дозвольте, — сказав камердинер і взявся чистити терориста від куряви і пташиного посліду.

Архілохос не зважувався перечити, хоча боявся, що ручна граната в кишені його пальта може від тієї щітки нараз вибухнути. Тож він зрадів, коли камердинер допоміг йому скинути пальто.

— Ви схожі на мого дворецького на бульварі Сен-Пер, — сказав Архілохос.

— То мій зведений брат, — пояснив камердинер, — він на двадцять років молодший за мене.

— Мені здається, — мовив президент, — ми з вами маємо про що побалакати. — І повів свого вбивцю коридором, тепер уже яскраво освітленим.

Вони увійшли до невеличкої кімнати з вікнами на набережну. В ніші між вікнами на столику, вкритому білою лляною скатеркою, стояв коштовний посуд, горіли свічки, в їхньому світлі виблискували кришталеві келихи.

«Я його задушу, — вперто подумав Архілохос, — це найпростіше зробити».

— Сідайте-но, друже мій, голубе, — ґречно сказав старий президент, легенько торкнувшись Арнольфової руки. — Звідси ми можемо, коли схочемо, глянути на подвір’я, побачити вартових із білими плюмажами. Ото б вони дивом дивувались, якби довідались, що хтось до мене дістався. З драбиною ви чудово вигадали, це мене особливо тішить, бо й мені часом доводиться перелазити через мур у такий спосіб і теж уночі, точнісінько як ото ви зробили, — але це тільки міжнами кажучи! — старому президентові теж часом доводиться вдаватися до такого, в житті всяке буває. Вам, людині, якій притаманне високе поняття честі, я можу в цьому зізнатись, але не тим панкам із преси. Людовіку, налий нам шампанського.

— Щиро дякую, — сказав Архілохос, але подумав: «Однаково я його вб’ю».

— Повечеряймо курчатами, — радісно повідомив старий добродій. — Ми з Людовіком завжди маємо на кухні курчат. О третій ночі — курча й шампанське. У цьому є, безперечно, щось мудре. А ви, узявши штурмом палацовий мур, здається мені, добряче зголодніли.

— Таки зголоднів, — щиро визнав Архілохос і згадав, як видряпувався палацовою стіною.

Камердинер слугував їм із великою гідністю, однак увесь тремтів, і це непокоїло грека.

— Не зважайте на те, що Людовік тремтить, — сказав президент. — Він був камердинером шістьох моїх попередників.

Архілохос протер собі окуляри серветкою. «Зручніше, либонь, гранатою», — міркував він, і досі ще не знаючи, як узятися до діла. Адже не можна сказати: «Пробачте!» — і схопити президента за горло. А тоді треба ще вбити й камердинера, бо він миттю викличе варту, а це ускладнить усю справу.

А проте Архілохос їв і пив, спершу щоб виграти час і призвичаїтись, а далі просто тому, що це йому сподобалося.

Старий добродій врешті викликав в Архілохоса пошану й симпатію, йому вже здавалося, що він розмовляє з батьком, якому можна щиро про все розповісти.

— Курча надзвичайно смачне, — сказав президент.

— Справді, — погодився Арнольф.

— І шампанське непогане.

— Зроду не думав, що воно таке чудове, — визнав Архілохос.

— Можна водночас і побалакати, — запропонував старий, — нам не треба критися один від одного, поговорімо про вашу Хлою, то ж через неї ви так знервувалися.

— Сьогодні у каплиці святої Елоїзи я страшенно злякався, — сказав Архілохос, — бо зненацька збагнув усю правду.

— В мене теж склалося про вас таке враження, — визнав старий.

— Коли я побачив вас у церкві при всіх орденах, мені нараз сяйнула думка: ви прийшли сюди тільки через те, що Хлоя...

— Ви так мене поважаєте? — спитав старий добродій.

— Ви були для мене взірцем. Я мав вас за переконаного ворога алкоголю, — нерішуче сказав Архілохос.

— То повигадували газети, — пробубонів президент, — уряд веде боротьбу з алкоголем, тож мене завжди фотографують із склянкою молока.

— Усі також вважають, що в моральному плані ви людина надзвичайно сувора.

— А це вигадки жіночих товариств. Ви чоловік непитущий?

— Непитущий і до того ж вегетаріанець.

— Але ж ви п’єте шампанське, їсте ось курятину.

— Я вже не маю ідеалів.

— Мені боляче це чути.

— Усі люди — лицеміри.

— І Хлоя теж?

— Ви самі знаєте, хто така Хлоя.

— Істина, — сказав президент, поклавши скраю тарілки обгризену курячу кістку, і відсунув убік канделябр, що заважав йому дивитися на співрозмовника, — істина завжди трохи дражлива, коли вона виходить назовні, та ще при денному світлі, це стосується не тільки жінок, але й усіх людей, а надто держави. Часом, мені теж кортить вибігти з цього палацу, — як на мене, то з архітектурного боку він просто потворний, — вибігти, як ото ви зопалу вибігли з каплиці святої Елоїзи, та мені бракує сміливості, я здатний хіба що перелізти крадькома через мур. Я не хочу нікого боронити, — вів президент далі, — найменше самого себе, взагалі про ці речі не заведено говорити вголос, а коли й говорять, то тільки вночі й віч-на-віч, бо при всякій такій розмові важко уникнути непотрібних повчань і моралізувань. Доброчесність, пристрасті й вади в людині настільки тісно переплелися, що легко виникають зневага і ненависть саме там, де могли б бути тільки пошана й любов. Тож, друже мій, голубе, я хочу сказати вам тільки одне: коли на світі існує людина, що їй я заздрю, то ця людина — ви, і коли на світі є людина, що за неї я боюсь, то це теж ви. Мені доводилося ділити Хлою з багатьма, — президент трохи помовчав, відкинувся у своєму кріслі й лагідно сказав: — Вона була королевою в сфері темних, примітивних інстинктів. Куртизанка, найвідоміша в місті. Я не хочу її виправдовувати, для цього я застарий. Я вдячний Хлої за те, що вона дарувала мені свою любов, про жодну людину я не згадую з такою вдячністю, як про неї. Та ось вона відвернулася від нас, обравши вас одного. І радісний для вас обох день, день весілля, стає для нас днем подяки й прощання.

Старий президент замовк і замріяно провів правою рукою по своїй випещеній борідці; камердинер налив у келихи шампанське, знадвору чулись уривчасті слова команди і карбована хода лейб-гвардійців. Архілохос теж відкинувся на спинку крісла, глянув у вікно крізь розсунуті портьєри і побачив Фарксову машину біля міністерства економіки. І тоді Архілохос із прикрістю згадав про гранату, що лежала в кишені його пальта і була тепер ні до чого.

— А що стосується вас, друже мій, голубе, — сказав після невеличкої паузи президент, закурюючи маленьку світлу сигару, яку подав йому камердинер (Архілохос теж закурив), — то я цілком розумію ваші збурені почуття. Який це чоловік на вашому місці не образився б. Однак ці природні почуття треба в собі тлумити, бо саме вони й породжують всякі неподобства. Допомогти вам я не годен, та й ніхто не допоможе, сподіваймося тільки, що ви не зважите на факти, які не варто заперечувати, та які ви врешті сприймете за дрібні, неістотні, коли знайдете в собі силу повірити в Хлоїне кохання. Те дивне диво, що сталося з вами обома, можливе тільки завдяки коханню, без великого кохання воно перетворилося б на фарс. Ви немов ідете вузеньким місточком над глибоченним проваллям, точнісінько як ото йдуть магометани до свого раю, балансуючи на вістрі меча, здається, я десь про це читав... Та візьміть іще шматочок курятини, — звернувся він до свого вбивці-невдахи, — курчата справді смачненькі, а смачна їжа — то гарна розрада і втіха.

Приємне тепло кімнати, тихе сяйво свічок немов заколисували Архілохоса. У важких визолочених рамах висіли по стінах портрети давно померлих державних діячів та героїв. Вони задумано дивилися на Архілохоса, поважні, зовсім чужі, потойбічні; він відчув досі не знаний спокій, незбагненну тиху радість. Це сталося завдяки не словам президента — що там ті слова! — а його лагідному батьківському тону й чемності.

— Вам даровано велику милість, — сказав старий добродій, — причину цього можна вбачати в двох аспектах, а в якому саме — це залежить від вас. По-перше, це кохання, коли ви в нього вірите, по-друге — зло, коли ви в кохання не вірите. Кохання — то диво, яке розквітає на землі знов і знов, а зло ніколи з неї не щезає. Праведники проклинають зло, мрійники сподіваються його виправити, а закохані його просто не помічають. Тільки кохання здатне сприймати даровану милість такою, яка вона є. Це найважче, я знаю. Світ жахливий і безглуздий. І тільки закохані можуть плекати надію на те, що все жахливе й безглузде врешті має якийсь сенс.

Він замовк, і Архілохос уперше знову подумав про Хлою без жаху і гніву.

Коли нарешті свічки догоріли, президент допоміг Архілохосові одягти пальто, де й досі лежала вже не потрібна граната, і провів його аж до парадних дверей — ліфт не працював. Президент пояснив, що не хоче турбувати Людовіка, бо той заснув, стоячи прямо, у коректній позі, за кріслом свого пана; старий добродій запевняв, що це велике мистецтво, за будь-яких обставин воно має викликати лише повагу. Вони пройшли удвох, нікого не зустрівши, усім президентським палацом, спустилися широкими положистими сходами додолу; Архілохос заспокоївся, примирився з життям і линув думками до Хлої, а президент відчував себе ніби директором музею, вмикав світло то в одному, то в іншому залі та без упину щось пояснював.

Ось тут він виступає як представник країни, казав старий добродій, показуючи на величезний розкішний зал, а тут двічі на місяць він приймає відставку прем’єр-міністрів, а ось у цій затишній вітальні з майже справжнім Рафаелем він пив чай з англійською королевою та з його світлістю її чоловіком; тоді він мало не заснув, як його світлість почав говорити про флот, а для нього на світі немає нічого нуднішого за воєнно-морські історії, і лише завдяки винахідливості начальника протокольної служби не сталося лиха: у вирішальну мить той збудив президента й пошепки підказав правильну відповідь про флот. А взагалі ті англійці виявилися досить милими людьми.

Біля виходу президент і Архілохос попрощались як щирі друзі, що досхочу набалакались і уклали між собою мирну угоду. З парадних дверей старий іще раз, весело всміхаючись, помахав Архілохосові. Той озирнувся. Палац здіймався в холодне небо, похмурий, схожий на величезний комод, оздоблений химерними прикрасами. Місяця вже не було видно. Архілохос проминув лейб-гвардійців, що хвацько віддали йому честь, і вийшов на набережну Ета, але мерщій завернув у провулок Еттер між палацом папського нунція та будинком швейцарської місії, бо побачив, що назустріч йому від міністерства економіки їде Фарксова автомашина; на вулиці Штебі біля бару Пфіфера він узяв таксі; з Фарксом він більше не хотів зустрічатися.

Через парк Архілохос просто побіг — йому кортіло якнайшвидше обійняти Хлою. Вілла в стилі рококо була яскраво освітлена, звідти назустріч йому линув несамовитий лемент і спів. Парадні двері були широко розчинені. Дим від сигар і люльок висів у повітрі важкою жовтою хмарою; брат Бібі із своїми діточками заволоділи всім будинком. Скрізь сиділи чи лежали п’яні злодії — на канапах, стільцях, під столами, замотані в зірвані портьєри, вони співали чи варнякали щось невтямне; здавалося, тут зібралися з усього міста бродяги, сутенери, злочинці, на ліжках верещали жінки, виблискуючи голими грудьми, злодіїв було повно і в кухні, вони жерли, жлуктали, плямкали, знищуючи все, що було в коморах і в винному погребці, в їдальні Маттіас і Себастьян грали в хокей дерев’яними протезами, у коридорі дядечко капітан та люба матуся вправлялися, хто влучніше кине ножа, Жан-Крістоф та Жан-Данієль грали в бабки, а Теофіл і Готліб, посадовивши собі на коліна міських повій, спускалися додолу поручнями сходів.

Пойнятий лихим передчуттям, Арнольф помчав угору, на другий поверх, пробіг повз власника салону Наделера, що й досі тремтів у лихоманці на ліжку, проминув будуар, де з ванної кімнати чувся чоловічий спів, плюскіт води й верескливий голос Магди-Марії, а коли Архілохос увірвався до Хлоїної спальні, то побачив у її ліжку брата Бібі з коханкою (роздягненою); Хлої ніде не було, хоч як він шукав, скрізь заглядав, усе перевертав.

— Де Хлоя?

— У чому справа, брате? — докірливо мовив Бібі, смокчучи сигару. — Ніколи не заходь до спальні, не постукавши наперед.

Бібі нічого більше не встиг сказати. З його братом сталася враз дивна зміна. Він прибіг сюди, до своєї вілли, сповнений кохання до Хлої, палкого бажання якнайшвидше її побачити, а тепер ці почуття перетворились у шалений гнів. Яка дурість була з його боку утримувати всю цю родину протягом багатьох років, а як нахабно вони заволоділи його віллою! До цих думок приєднався ще й страх, що він із власної провини втратив Хлою, і все це Архілохоса украй розлютило. Він перетворився на Арея, давньогрецького бога війни, як це і передрікав Пассап. Схопивши дротяну скульптуру, він кинувся на брата Бібі, що розлігся, смалячи сигару, разом із своєю коханкою на його, Арнольфовому, шлюбному ложі. Бібі підскочив, та відразу ж дістав від брата такого стусана в підборіддя, що відлетів до дверей, а там дістав на додачу ще одного; тоді Арнольф узявся за ту шльондру, схопивши за коси, він витяг її у коридор та швиргонув просто в дядечка капітана, який саме прибіг, зачувши несамовиті зойки Бібі. Обоє — капітан і жінка — покотилися сходами додолу. З усіх дверей миттю повискакували цікаві — грабіжники, сутенери і всяка інша потолоч; своїх родичів — Теофіла і Готліба — Арнольф скинув із кручених сходів, а тоді й Наделера, що полетів додолу разом із ренесансним ліжком; Себастьяна із Маттіасом Арнольф відлупцював, Магду-Марію з її коханцем (китайцем) він голими вижбурнув у вікно на кущі, а тоді дав чосу і всім іншим приблудам. У повітрі зі свистом літали ніжки стільців, протези, юшила кров, повії тікали світ за очі, матуся нараз знепритомніла, сутенери і фальшивомонетники шугонули навсебіч, затуляючи голови, й верещали, немов пацюки. Арнольф навмання бив навкруг себе, душив, дряпав, відважував стусани, звалював з ніг, розчерепив кілька голів, хряснувши їх лобами одну об одну, зґвалтував якусь повію, і все це під зливою ударів, що падали на нього — дерев’яними протезами, кастетами, гумовими палицями, пляшками; та він відбивався і знову підводився, з рота в нього йшла піна, весь він був порізаний битим склом. Він сховався за стіл як за щит і звідти став кидати, немов снаряди, вази, стільці, картини, Жана-Крістофа й Жана-Даніеля; так він посувався вперед, женучи всю ватагу зі свого дому, відважував страшних ударів, лаючись на всі заставки, гнав із дому, де довгі клапті шпалер маяли на крижаному вітрі, немов прапори, і де досі клубочилися тютюнові хмари; а тоді навздогін тим бандюгам, що тікали, голосно волаючи, він кинув ручну гранату, її вибух осяяв небо, де вже рожевіла вранішня зоря.

Архілохос довго стояв біля входу до своєї понівеченої вілли й дивився, як світанкова зоря, що дедалі яскравішала, сріблить берести та ялини в парку. Подуви теплого вітру налітали на дерева, гнули їх, гойдали. Від того теплого вітру все почало танути. На даху розтала крига, і ринвами додолу побігла вода. Скрізь крапало, велетенські хмари повзли над дахами й садами, важкі, повні вологи. Ледь чутно замрячив дощ, оповиваючи все тоненьким серпанком. Повз Арнольфа прошкандибав у подертій одежі Наделер, лязкаючи зубами.

— Ви як християнин...

Архілохос не звернув на нього уваги. Він пильно дивився вперед заплилими очима. На ньому позасихала кров, весільний фрак був пошматований, підкладка вилізла назовні, окуляри десь загубилися.

Кінець перший

ДАЛІ — КІНЦІВКА ДЛЯ ЗАГАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК

Архілохос узявся розшукувати Хлою.

— Боже мій, пане Арнольфе, — вигукнула Жоржетта, коли він якось раптом опинився біля її стойки й замовив чарку перно. — Боже мій, що з вами сталося?

— Я не можу знайти Хлою.

У кав’ярні було повно люду. Подавав Огюст. Архілохос випив чарку перно і замовив іще одну.

— А ви скрізь її шукали? — спитала мадам Білер.

— Шукав у Пассапа, в єпископа, скрізь.

— Та десь вона знайдеться, — силувалася розрадити його Жоржетта. — Жінки так швидко взагалі не зникають і невдовзі виявляються там, де ніхто й гадки не мав їх шукати.

І вона налила йому третю чарку перно.

— Нарешті! — полегшено відітхнувши, звернувся Огюст до велодрузів. — Нарешті він теж почав до чарки зазирати.

Архілохос уперто розшукував далі. Він вривався в монастирі, пансіонати, невеличкі приватні готелі. Однак Хлоя щезла. Він блукав порожньою віллою, порожнім парком, стояв під мокрими деревами. В них шарудів вітер, над дахами сунулися хмари. Зненацька Архілохоса заполонила туга за батьківщиною, за Грецією з її червонуватими скелями й темними гаями, туга за Пелопоннесом.

Через дві години він був уже на пароплаві, заревли сирени на «Юлії», і коли вона попливла крізь туман, випускаючи темні пасма диму, до пристані примчала машина з Фарксовими бандитами, залунали постріли, і кулі, що були призначені терористу-ренегатові, тільки продірявили зелено-золотий державний прапор, який ліниво маяв на вітрі.

На «Юлії» виявилися містер і місіс Уїмени; коли по обіді Архілохос опинився біля них, вони вочевидь занепокоїлися.

Середземне море. Палуба, осяяна сонцем. Скрізь шезлонги. Архілохос пояснив:

— Я мав честь уже кілька разів розмовляти з вами.

— Well, — пробурмотів містер Уїмен.

Арнольф попросив вибачити йому. Тоді сталось якесь непорозуміння.

— Yes, — сказав містер Уїмен.

Потім Архілохос попросив дозволу допомагати в розкопках на його колишній батьківщині.

— Well, — відповів містер Уїмен і закрив фаховий часопис з археології, а тоді додав, натоптуючи свою коротку люльку: — Yes.

І от він у Греції, на Пелопоннесі, в місцевості, що аж ніяк не відповідає його уявленню про батьківщину, ту прекрасну країну, яку він подумки собі створив. Він шукає старожитності, під пекучим сонцем довбає тверду землю. Навкруги тільки каміння, змії, скорпіони й кілька кривулястих оливкових дерев на обрії. Невисокі голі гори, джерела, що давно повисихали, жодного кущика. Над головою вперто кружляє шуліка, його ніяк не відігнати.

Багато тижнів, умиваючись потом, длубав він мотикою невеличкий пагорб і коли нарешті майже зрив його, всі побачили напівзруйнований мур, ще трохи засипаний піском. Пісок розжарювався проти сонця, залазив під нігті, від нього гноїлися очі. Містер Уїмен висловив надію, що вони відкопали Зевсів храм, а місіс Уїмен запевняла — це храм Афродіти. Вони так голосно сперечалися, що їх було чути аж за кілька миль. Греки давно вже пішли додому. Комарі зумкотіли, мухи пообліплювали Арнольфові обличчя, лізли в очі. Уже залягав присмерк, десь далеко кричав мул, протягло й жалібно.

Ніч була холодна. Архілохос лежав у наметі, просто біля місця, де вони копали, а містер і місіс Уїмени — за десять кілометрів звідси, в головному місті округи — злиденному закутку. Над наметом літали нічні птахи й кажани. Поблизу завив якийсь невідомий звір, можливо, вовк, а тоді все затихло. Архілохос заснув. Над ранок йому причулася чиясь легка хода, та він не схотів прокидатись і спав далі. Аж коли червоне розжарене сонце піднялося за-за тих безглуздих голих горбів і його промені впали на намет, Архілохос підвівся. Він поплентався до ще безлюдного місця розкопок, до напівзруйнованого муру. Там було холодно. Високо вгорі знову кружляв шуліка. Серед стародавніх руїн іще панувала пітьма. В Арнольфа боліли ноги й руки, та він узявся до роботи, витяг лопату. Перед ним виявилась якась довгаста купа піску, в сутінках він не міг її добре роздивитись, але вже при перших дотиках лопатою він відчув, що то якась річ. Мабуть, богиня кохання або й сам Зевс, подумав він, цікавий дізнатися, хто мав слушність — археолог чи його дружина. Він заходився обома руками відгортати пісок — і відкопав Хлою.

Затамувавши подих, він дивився на свою кохану.

— Хлоє! — вигукнув він. — Хлоє, як ти сюди потрапила?

Вона розплющила очі, але з піску не підвелася.

— Дуже просто, — пояснила вона, — я поїхала за тобою. Адже ми мали два квитки.

Потім вони сиділи на стародавньому мурі й милувалися грецьким краєвидом: поблизу — невисокі голі горби, над ними — могутнє сонце, віддалік — кривулясті оливкові дерева, а ще далі, на обрії, — біла смужка головного міста округи.

— Це наша батьківщина, — сказала Хлоя, — твої і моя.

— А де ти була? — спитав він. — Я шукав тебе по всьому місту.

— Я була в Жоржетти. Нагорі, в її помешканні.

Вдалині виникли дві цятки, вони швидко наближалися, то були містер і місіс Уїмени.

А тим часом Хлоя виголосила цілу промову про кохання, майже зовсім як колись Діотіма — Сократові, правда, не таку мудру, бо Хлоя Салонікі, дочка багатого грецького купця (тепер вона розповіла про своє походження), на все дивилася просто й практично.

— От бачиш, — сказала Хлоя, у той час як вітер грався її косами, сонце підіймалося дедалі вище на небі, а англійці на своїх мулах під’їздили ближче, — тепер ти знаєш, ким я була, тепер між нами все зрозуміло. Мені набридло моє ремесло, то тяжкий заробіток, як і кожний чесний заробіток. І я страшенно сумувала. Мріяла про кохання, мені кортіло про когось піклуватися, поділяти з ним не тільки радощі, але й горе. І от якось уранці, коли мою віллу огорнув густий туман і вже кілька тижнів було зимно, похмуро, я прочитала в газеті «Суар» оголошення: «Грек шукає грекиню». Я тоді ж вирішила, що кохатиму цього грека, тільки його й нікого більше, і нехай буде, що буде. І от я прийшла до тебе того недільного ранку, о десятій годині, з червоною трояндою в руці. Я не хотіла тебе обдурювати і вбралася в свій найкращий одяг. Мені хотілося прийняти тебе таким, яким ти був, але і ти мав прийняти мене такою, якою я була. Коли я побачила тебе за столом, нерішучого, безпорадного, з чашкою молока, що парувало, і ти мусив через той пар раз у раз протирати окуляри, — ось тоді це і сталося: я тебе покохала. Але ти гадав, що я чесна дівчина, ти настільки мало знав життя, що не зміг здогадатися, чим я займаюся, хоч Жоржетта і її чоловік миттю це збагнули. Я не зважилася знищити твою мрію. Боялася тебе втратити, а від моїх вчинків ставало тільки гірше. Твоє кохання викликало в людей сміх, а коли в каплиці святої Елоїзи ти дізнався правду, весь світ перетворився для тебе в руїну, а разом із ним і твоє кохання. І це добре. Ти не зміг би мене покохати, не знаючи правди, але кохання дужче за правду, яка нас мало не згубила. Твоє сліпе кохання треба було зруйнувати в ім’я кохання, що все бачить і все розуміє.

Однак збігло чимало часу, поки Хлоя і Архілохос змогли повернутися додому. Держава розпадалася. До влади прийшов Фаркс із своїм орденом і подвійним підборіддям. Нічне небо червоніло від заграв. Скрізь маяли прапори, скрізь горлали в рупори: «Ami go home!»^[57] Але долари були вкрай потрібні, а на Фаркса влада діяла згубно. Фаркс перекинувся до західного табору, звелів повісити шефа таємної поліції (колишнього Пті-Пейзанового секретаря) і якнайвигідніше влаштувався в президентському палаці на набережній Ета; там вартували ті самі лейб-гвардійці в золотих шоломах із білими плюмажами, які колись служили його попередникам. Фаркс тепер старанно зачісував свого вогненного чуба і вкоротив вуса. Як голова уряду він став більш ліберальний, а його світогляд — більш поміркований, на Великдень Фаркс навіть відвідав собор святого Луки. В країні знову запанував буржуазний лад.

Хлоя і Архілохос ніяк не могли знайти собі місця в новому житті. Довго їм довелося пристосовуватися. Нарешті вони відкрили у своїй віллі пансіон. Перший там оселився Пассап, він був тепер не в шані (бо в царині мистецтва Фаркс міцно стояв на позиціях соціалістичного реалізму); опинився тут і метр Дютур, що теж, так би мовити, збанкрутував, а також знятий з посади Еркюль Вагнер із своєю дебелою дружиною та колишній президент — як завжди, надзвичайно ґречний, він по-філософському споглядав перебіг подій; був тут і Пті-Пейзан (об’єднання його концерну з виробництвом гуми й мастил обумовило його крах), тепер він займався хатньою роботою. Таким чином на віллі зібралося товариство банкрутів. Тільки єпископа бракувало, він перекинувся до новопресвітеріан передостанніх християн. Пожильці пили молоко, а по неділях — пер’є, жили тихо, влітку відпочивали в парку, замислені, заглиблені в своє тихе існування.

Однак Архілохос був немов не в собі. Якось він подався на околицю міста, де брат Бібі, люба матуся, дядечко-капітан і діточки займалися тепер садівництвом; виявилося, що Арнольфові стусани врешті подіяли цілюще (Маттіас склав іспит на вчителя, Магда-Марія стала вихователькою в дитячому садку, інші пішли хто на фабрику, хто до Армії спасіння). Та однаково Архілохос не зміг тут довго пробути. Ця удавана добропорядність, капітан із своєю постійною люлькою і матуся із своїм плетивом викликали в нього страшенну нудьгу, так само і брат Бібі, що ходив тепер замість нього до каплиці святої Елоїзи. Чотири рази на тиждень.

— Чогось ви надто блідий, мосьє Арнольфе, — сказала Жоржетта, коли він якось знову зайшов до них (над стойкою, над пляшками з горілкою і лікерами тепер висів портрет Фаркса у рамці з едельвейсів). — Маєте якийсь клопіт?

Вона налила йому чарку перно.

— Тепер усі п’ють молоко, — пробурмотів Архілохос. — І велодрузі, і навіть ваш чоловік.

— Нема ради, — сказав Огюст, вбраний, як завжди, в жовту майку велогонщика; розтираючи свої голі ноги, він пояснив: — Уряд знову провадить антиалкогольну кампанію. А до того ж я все-таки спортсмен.

Архілохос помітив, що Жоржетта відкриває пляшку мінеральної.

«І вона теж», — сумно подумав він.

Уночі, коли вони з Хлоєю лежали в своєму ліжку під балдахіном з пурпуровими завісами, а в каміні горіли, потріскуючи, дрова, Архілохос сказав:

— Нам непогано живеться в цьому невеличкому замку; наші пожильці всім задоволені, вони спокійно доживають тут віку, я не хотів би скаржитись, але вся ота доброчесність, яка вщерть заповнила наше життя, вже не дає мені дихати. Часом мені здається, що я обернув увесь світ у свою віру, а він обернув мене в свою, врешті вийшло так на так, і все було намарне.

Хлоя трохи підвелася.

— Я увесь час згадую ті напівзруйновані стіни у нас на батьківщині, — сказала вона. — Коли я тоді загреблася в пісок, щоб тебе приємно здивувати, і лежала там, стежачи у вранішніх сутінках за шулікою, що кружляв над руїнами, я раптом відчула під собою щось тверде, немов дві кам’яні півкулі.

— Богиня кохання! — вигукнув Архілохос і зіскочив із ліжка.

Хлоя теж підвелася.

— Треба конче шукати богиню кохання, шукати завжди, — прошепотіла Хлоя. — Інакше-бо вона нас покине.

Вони тихенько вбрались і спакували валізи.

Коли наступного ранку, годині об одинадцятій, Софі довго, але даремно стукала у двері опочивальні, а потім увійшла туди в супроводі зляканих пожильців, кімната була порожня.

Кінець другий

Переклала Катерина Гловацька

Примітки

1

Давня назва швейцарців.

(обратно)

2

Ні (фр.).

(обратно)

3

Вбивця (фр.).

(обратно)

4

Нічогісінько не знайшли (фр.).

(обратно)

5

Шмід не був у Гастмана, це неможливо (фр.).

(обратно)

6

Дуже багатий пан (фр.).

(обратно)

7

Дуже шляхетний (фр.).

(обратно)

8

Наречена (фр.).

(обратно)

9

По-королівському (фр.).

(обратно)

10

Ніколи (фр ).

(обратно)

11

Дуже небезпечний собака (фр.).

(обратно)

12

«Влучний постріл» (нім.).

(обратно)

13

Швейцарська гра в карти.

(обратно)

14

Оце й усе (фр.).

(обратно)

15

Хитрість, ошуканство (латин.).

(обратно)

16

Лихий, нечесний (латин.).

(обратно)

17

Непрямий, побічний (латин.).

(обратно)

18

Щасливий кінець (англ.).

(обратно)

19

Дослівно: з возу (фр). Voiture — столик на коліщатах, на якому провозять по ресторанному залу готові страви на вибір.

(обратно)

20

М’ясо по-міланському (іт.).

(обратно)

21

Від борту (фр.).

(обратно)

22

Хвилиночку (англ.).

(обратно)

23

Вісімнадцяте століття! (Англ.)

(обратно)

24

Філе Россіні (фр.).

(обратно)

25

Печеня з овочами (фр.).

(обратно)

26

Вогненний омлет — десерт, политий спиртом і підпалений (фр.).

(обратно)

27

Прізвище Jämmerlin співзвучне зі словом «Jämmerling» — «жалюгідна людина», «нікчема».

(обратно)

28

Де Сіттер Вілем (1872–1934) — нідерландський астроном.

(обратно)

29

Песталоцці Йоганн Генріх (1746–1827) — швейцарський педагог-демократ, основоположник теорії початкового навчання.

(обратно)

30

Прізвище покійного професора Winter означає «зима».

(обратно)

31

Прізвище Kugler означає «той, що котиться».

(обратно)

32

Прізвище Spät означає «пізній», «запізнілий».

(обратно)

33

Клагес Людвіг (1870–1956) — німецький психолог І філософ-ірраціоналіст.

(обратно)

34

Наперед, заздалегідь, незалежно від досвіду (латин.).

(обратно)

35

Прізвище Schönbächler означає приблизно «той, що з чарівного струмка».

(обратно)

36

Уряд Швейцарської Конфедерації.

(обратно)

37

Steiermann означає «уродженець Штірії», землі й історичної області з Австрії.

(обратно)

38

Картина швейцарського художника й скульптора, представника символізму А. Бекліна (1827–1901).

(обратно)

39

Зроблений в Енгадині, долині у Швейцарських Альпах.

(обратно)

40

За ваше здоров’я! (Англ.)

(обратно)

41

Ось так (фр.).

(обратно)

42

Складу злочину, речових доказів (латин.).

(обратно)

43

Майбутнє завершене (латин.).

(обратно)

44

Давня назва Швейцарії.

(обратно)

45

Жан Поль (справжнє ім’я і прізвище Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер, 1763–1825), німецький письменник, автор творів-побутописань, в яких поєднував просвітницькі ідеї з сентименталізмом.

(обратно)

46

Автор народився 5 січня 1921 р.

(обратно)

47

Навколо Швейцарії (фр.).

(обратно)

48

Навколо Франції (фр.).

(обратно)

49

Жовта майка (фр.). Йдеться про майку лідера велогонки.

(обратно)

50

Прибічник Цвінглі (1484–1531), швейцарського церковного реформатора.

(обратно)

51

Банкноти по сто франків.

(обратно)

52

Тут: так, гаразд (англ.).

(обратно)

53

Так (англ.).

(обратно)

54

Боже мій (фр.).

(обратно)

55

О, ні! (Фр.)

(обратно)

56

Щиро вам вдячний! (Англ.)

(обратно)

57

Американці, забирайтеся додому! (Англ.)

(обратно)

Оглавление

ЧОМУ ДЮРРЕНМАТТ ПИШЕ ТАКУ ПРОЗУ?

СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ

ПІДОЗРА

  Алібі

  Відставка

  Хижка

  Гуллівер

  Абстрактні міркування

  Ще один відвідувач

  Безодня

  Карлик

  Допит

  Палата

  Доктор Марлок

  Пекло для багатіїв

  Лицар, смерть і сатана

  Есесівський кат на посаді головного лікаря

  Годинник

  Дитяча пісенька

АВАРІЯ Одна з іще можливих історій

  Частина перша

  Частина друга

ОБІЦЯНКА Реквієм детективному жанрові

ПРАВОСУДДЯ

  1

  2

  3

ГРЕК ШУКАЄ ГРЕКИНЮ Комедія у прозі

*** Примечания ***